Клір
Клір[1][2] (грец. κλήρος — жереб) — у християнстві — духівництво як особлива спільнота, відмінна від мирян. Особа, що належить до кліру — клірик.
В українській традиції служителі культу окремої парафії називаються при́четом.[3]
У стародавній Церкві
ред.Поділ на мирян та клір почав формуватися ще в ранній Церкві, коли апостоли мали особливий авторитет у вірян. В апостольський період і починається процес створення церковної ієрархії. Знаком належності до кліру стало покладення рук на висвячуваних кандидатів, котрі ставали «рукоположеними» священнослужителями.
В ранній Церкві (до кінця IV ст.) до кліру крім єпископів, пресвітерів та дияконів належали іподиякони, аколіти, остарії, читці, екзорцисти, нотарії, захисники уз, а також диякониси.
На Сході
ред.У Православній Церкві розрізняють вищих кліриків — священнослужителів; і нижчих — церковнослужителів.
Вищі клірики одержують благодать священства через хіротонію (рукопокладення) у вівтарі.
Нижчі клірики ставляться на служіння через покладення руки єпископа — хіротесію — поза вівтарем, в храмі.
У монастирях хіротесію можуть виконувати їхні настоятелі: ігумени та архімандрити.
На відміну від права Римської церкви, православне церковне право не розглядає незаконнонародженість як перепону до священства.
14-е Правило Трулльського Собору установлює для поставлення диякона мінімальний вік 25 років; а пресвітера — 30 років.
На відміну від Римської церкви, православні канони не розглядають тілесні вади як перепону до священства.
На Заході
ред.Починаючи з IV ст. в християнських державах клір одержав певні права та привілеї. На утримання кліру була виділена десятина, йому гарантували ряд привілеїв — пребенди, бенефіції. Церковна влада висувала до кліру ряд вимог (наприклад, прийняття целібату для вищих ступенів кліру). За понтифікату папи Григорія I Великого (кінець VI — початок VII століття) на Заході знаком приналежності до кліру стала тонзура: членами кліру ставали особи, які пройшли обряди постригу та посвячення.
У сучасній Римській Церкві, після II Ватиканського Собору, до кліру належать тільки священнослужителі: диякони, пресвітери та єпископи.
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ Н. С. Рубльова. Клір [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 353. — ISBN 978-966-00-0692-8.
- ↑ Н. С. Рубльова. Клір [Архівовано 30 червня 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
- ↑ [1] [Архівовано 30 червня 2018 у Wayback Machine.] Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 97.
Посилання
ред.- Клір // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
- Клір [Архівовано 18 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.