Суспільні ідеали та уявні проекції українського майбутнього у репрезентації «діючих» генерацій інтелектуалів ХХ – початку ХХІ ст. /  за ред. В. Смолія; авт.: В. Смолій, О. Ясь; упорядк. бібліограф., імен. і предмет. покажчиків С. Блащук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2019. – 302 с.

Oleksii Yas / Олексій Ясь

Download Free PDF

Суспільні ідеали та уявні проекції українського майбутнього у репрезентації «діючих» генерацій інтелектуалів ХХ – початку ХХІ ст. / за ред. В. Смолія; авт.: В. Смолій, О. Ясь; упорядк. бібліограф., імен. і предмет. покажчиків С. Блащук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2019. – 302 с.

Oleksii Yas / Олексій Ясь

2019

Висвітлюється динамічний і мозаїчний діапазон уявлень українських інтелектуалів щодо гаданого майбутнього у багатоманітних контекстах і трансформаціях українства протягом ХХ – початку ХХІ ст. Акцентується увага на впливах поколіннєвих метаморфоз і варіативних «просторів досвіду» як на загальний горизонт очікуваної прийдешності, так і на візії українських діячів. Розглядається формування, становлення, еволюція, або, навпаки, суцільне переформатування уявлень українських мислителів під час революцій і воєнних катастроф стосовно імовірної будучини. Окреслюються найголовніші вектори та проекції, пов’язані з циркуляцією уявлень про українську ідею чи загальнонаціональний ідеал, притаманні «діючим» генераціям інтелектуалів того чи іншого періоду. На основі компаративних запитів у розрізі «вічних питань» суспільного буття показуються й аналізуються уявні перспективи майбутнього українства, зокрема становища українського соціуму, ролі національної аристократії / еліти, місця України на мапі світоустрою, війни та миру та ін.

О Валерій СМОЛІЙ Олексій ЯСЬ Й СУСПІЛЬНІ ІДЕАЛИ ТА УЯВНІ ПРОЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО МАЙБУТНЬОГО У РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ «ДІЮЧИХ» ГЕНЕРАЦІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст. Національна академія наук України Інститут історії України Валерій СМОЛІЙ Олексій ЯСЬ СУСПІЛЬНІ ІДЕАЛИ ТА УЯВНІ ПРОЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО МАЙБУТНЬОГО У РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ «ДІЮЧИХ» ГЕНЕРАЦІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст. Київ–2019 5 УДК 323.329(477)«ХХ/ХХІ» Затверджено до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України (протокол № 10 від 17 грудня 2019 р.) Смолій В., Ясь О. Суспільні ідеали та уявні проекції українського майбутнього у репрезентації «діючих» генерацій інтелектуалів ХХ – початку ХХІ ст. / За ред. В. Смолія; упорядк. бібліограф., імен. і предмет. покажчиків С. Блащук. Київ: НАН України. Ін-т історії України, 2019. 302 с. ISBN 978-966-02-9196-6 Висвітлюється динамічний і мозаїчний діапазон уявлень українських інтелектуалів щодо гаданого майбутнього у багатоманітних контекстах і трансформаціях українства протягом ХХ – початку ХХІ ст. Акцентується увага на впливах поколіннєвих метаморфоз і варіативних «просторів досвіду» як на загальний горизонт очікуваної прийдешності, так і на візії українських діячів. Розглядається формування, становлення, еволюція, або, навпаки, суцільне переформатування уявлень українських мислителів під час революцій і воєнних катастроф стосовно імовірної будучини. Окреслюються найголовніші вектори та проекції, пов’язані з циркуляцією уявлень про українську ідею чи загальнонаціональний ідеал, притаманні «діючим» генераціям інтелектуалів того чи іншого періоду. На основі компаративних запитів у розрізі «вічних питань» суспільного буття показуються й аналізуються уявні перспективи майбутнього українства, зокрема становища українського соціуму, ролі національної аристократії / еліти, місця України на мапі світоустрою, війни та миру та ін. УДК 323.329(477)«ХХ/ХХІ» Науково-методичне й організаційне забезпечення Лариси Матвійчук © Валерій Смолій, наукове редагування, 2019 © Валерій Смолій, Олексій Ясь, тексти, 2019 © Світлана Блащук, упорядкування бібліографії та покажчиків, 2019 ISBN 978-966-02-9196-6 5 ЗМІСТ Передмова ............................................................................................................................................................. 5 Розділ І. КОНЦЕПЦІЇ ГЕНЕРАЦІЙ ТА КОНСТРУЮВАННЯ ГАДАНОГО МАЙБУТНЬОГО ............................................................................................................................. 11 1.1. Походження концепцій поколінь: від родової темпоральності до соціальних проекцій часу. Генерація як культурне поняття Модерну ............. 12 1.2. «Якісний» / суб’єктивний час романтиків і «кількісний» / біологічний час позитивістів у світлі конструювання й інструменталізації концепцій поколінь .......................................................................... 17 1.3. Теорія поколінь Хоува-Штрауса та палітра генерацій кінця ХІХ – початку ХХІ ст. ........................................................................................................... 21 1.4. Схеми радянських поколінь – офіційні та неофіційні. Екстремальний хронотоп ХХ ст. і «простори досвіду» генерацій ........................ 24 1.5. Концепції наукових / літературних поколінь: інструментальний потенціал і символічний підтекст ............................................... 27 1.6. Образи майбутнього як варіації суб’єктивного досвіду генерацій. Пізнавальні запити та компаративні площини ............................................................. 38 Розділ ІІ. ХИТКІ ОБРИСИ НОВОГО ВІКУ. ІДЕАЛИ Й ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИЙДЕШНОСТІ У ВІЗІЯХ І ПОКОЛІННЄВИХ УЯВЛЕННЯХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. ................................................................................................................. 2.1. Українська ідея / українство у довоєнних проекціях майбутності .......... 2.2. Порахунки з українофільством: модерні впливи й корекція уявних перспектив ................................................................................................ 2.3. Соціо- й етнокультурний світ будучності: між архаїкою та модерністю .................................................................................................................................... 2.4. Перша світова катастрофа й окреслення нової прийдешності .................... 47 51 62 68 78 Розділ ІІІ. ГОРИЗОНТИ МАЙБУТНЬОГО ІЗ ВИСОТИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр. РЕВОЛЮЦІЙНІ / ПОРЕВОЛЮЦІЙНІ ІДЕАЛИ ТА ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД ГЕНЕРАЦІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ ......... 85 3.1. Доба революційного романтизму. «Зіткнення» з дійсністю. Від візій ближчої будучини до проекцій віддаленої прийдешності ................... 89 3.2. Часи «другої Руїни» та еміграція. Дискусії про українську майбутність, або Як створити «ідеальну державу» .................................................. 103 3.3. Криза міжвоєнної доби та поколіннєві метаморфози. Більшовицький / радянський проект й обрії будучності у рецепції еміграції ........................................................................................................................ 119 3.4. Українство на післявоєнній мапі Європи. Переднакреслення нової світової війни ...................................................................................................................... 132 5 Розділ ІV. ДРУГА СВІТОВА КАТАСТРОФА Й НАРОДЖЕННЯ ІНШОЇ БУДУЧНОСТІ. ПІСЛЯВОЄННИЙ ПОКОЛІННЄВИЙ ЗЛАМ ТА ІДЕАЛИ Й ВІЗІЇ ПРИЙДЕШНОСТІ ДОБИ БІПОЛЯРНОГО СВІТУ ....................................................... 139 4.1. Проекції української майбутності за часів Другої світової війни ............. 143 4.2. Повоєнні виднокраї будучності та конституювання біполярного світоустрою: від таборового періоду Ді-Пі до доби еміграційного «розсіяння» ......................................................................... 149 4.3. Візії та ревізії української далечини у координатах «холодної війни» і коекзистенції. Європейська й українська людина у світлі антропологічних запитів прийдешності .......................................................... 166 4.4. Генерація шістдесятників та переміна уявлень про радянську майбутність. Присмерк СРСР у калейдоскопі рецепцій і передбачень .............................................................................................................. 183 Розділ V. ПОСТРАДЯНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ, ПРОБЛЕМА ГЕНЕРАЦІЙ ТА ОБРАЗИ МАЙБУТНОСТІ. УКРАЇНСЬКА БУДУЧНІСТЬ У ПРИЗМІ ВИКЛИКІВ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ Й ПОШУКІВ НОВІТНІХ ІДЕАЛІВ .......................... 207 5.1. Проекції й аберації післярадянської прийдешності. Українська думка «перехідного періоду»: від перевідкриття забороненої спадщини до національно-державницької легітимації .............. 209 5.2. Поколіннєва палітра 2000-х рр. і переднакреслення майбутності. Обрії уявної будучини: від зламу тисячоліть до революційних потрясінь 2004 та 2013/14 рр. ........................................................ 223 Післямова .......................................................................................................................................................... 237 Бібліографія .................................................................................................................................................... 249 Іменний покажчик ...................................................................................................................................... 293 Предметний покажчик .............................................................................................................................. 298 5 ПЕРЕДМОВА Історична людина завжди прагнула зазирнути до майбутнього. Відтак спроби відгадування, проектування чи передбачення прийдешності побутували від найдавніших часів до сьогодення. Шамани первісних громад, храмові жерці і давньогрецькі оракули, язичницькі віщуни й середньовічні пророки, провидці, астрологи різного штибу в тому чи іншому вигляді намагалися відгадати або провістити ближчу та віддалену будучину. Зазвичай ці пророцтва, передбачення й віщування були огорнуті блискучим, різноколірним, сяючим флером містицизму, приміром як у випадку із відомими катренами (чотиривіршами) придворного лікаря французького короля Карла ІХ Мішеля Нострадамуса. За такими вгадуваннями та пророкуваннями майбутності часто-густо переховувалося банальне чи витончене шахрайство, авантюрні пригоди й проекти, ірраціональний потяг до містичного, екзотичного, химерного, потойбічного, слідування вигадливим віянням суспільної моди тощо. Втім, осягнути чи спрогнозувати майбутнє намагалися не лише різноманітні віщуни, пророки та провидці, а й інтелектуали, письменники, митці, котрі прагнули уявити / представити / сконструювати прийдешність із позицій тодішньої науки, культури, мистецтва і письменства. Ранньомодерні інтелектуали – адепти природного права й різних візій просвітницького раціоналізму будь-що-будь хотіли представити прийдешність у вигляді оптимістичних проекцій руху народів і держав від первісного стану до часів тріумфу людського Ratio. ХІХ ст. – відоме як вік націй і національних держав, сторіччя Історії, доба Поступу й Індустріального Буму, епоха станової емансипації, породило іншу, хоч і доволі різнобарвну палітру гаданого майбутнього, котру проектували представники відмінних стильових напрямів і політичних доктрин. У писаннях, візіях, концепціях європейських інтелектуалів-романтиків уявна прийдешність поставала у вигляді барвистого калейдоскопа ідей і проектів, оскільки їх ірраціональне й інтуїтивне мислення прагнуло осягнути 5 Передмова будучину на прикладах минувшини. Скажімо, французький історик Проспер де Барант гадав, що лише історія здатна допомогти «відгадати» очікувану майбутність, оскільки студіювання минувшини виявляє загальний напрям руху. Історик і кирило-мефодієвець Микола Костомаров пророкував будучій Україні становище «непідлеглої Речі Посполитої в союзі слов’янськім». Словацький філолог-романтик Людовіт Штур плекав концепцію «слов’янської взаємності», хоч конструював гадане майбутнє у координатах австрославізму. Розмаїття візій і концепцій створювало суперечливу палітру уявної прийдешності. Не бракувало й універсальних вселюдських проекцій майбутності. На відмінну від романтиків, духовні наступники просвітницьких раціоналістів – «перші» позитивісти поривалися навіть «відкрити» чи «встановити» загальні закономірності суспільного розвитку. Такі закономірності передбачалося сформулювати на кшталт законів, які пояснювали буття світу природи, щоби передбачити і навіть спроектувати колективне чи спільне майбутнє людства. Знаменитий вислів французького філософа й одного з фундаторів позитивізму Огюста Конта – «Savoir pour prévoir, prévoir pour prévenir» (фр. знати, щоб завбачити, передбачити, щоби запобігти) апелював до майбутнього, точніше його скорегованих, покращених і втілених проекцій. Отож давня ідея про те, що загрозливу, погану чи принаймні, несприятливу прийдешність можна передбачити та відвернути у другій половині ХІХ ст. здобула начебто справжнє наукове підґрунтя. Ця ідея спиралася на оптимістичну й секуляризовану від недавніх релігійних догматів «віру» у всепереможність і всесильність суспільного Поступу. Тим паче, що рух до омріяної й кращої прийдешності чудово уявлявся як поступальний перехід від однієї суспільної стадії до іншої. Мабуть, найкраще загальна «віра» у суспільний Поступ репрезентувалася у вигляді славнозвісного образу невтомного руху вгору «сходинками» по т. зв. «драбині прогресу», котру нібито ілюстрував потужний індустріальний Бум. Натомість проекції будучини на полі культури, мистецтва та письменства були більш мінливими, суперечливими, мозаїчними й фрагментарними. Адже вони волею-неволею відображали численні конфлікти та виклики, з якими стикалася історична людина за часів переформатування проекту Модерну, себто на зламі ХІХ і ХХ ст. Відтак тотальна раціоналізація та суцільний прагматизм, універсалізм і космополітизм, дегуманізація й ідеологізація, масована соціалізація та суцільна руйнація архаїчного світу переломлювалися у просторі культури й мистецтва у вигляді специфічних візій і проекцій. Останні тією чи іншою мірою виказували песимістичні настанови, побоювання, острах, а то й неприховану конфронтацію зі сценаріями ближчої та віддаленої далечини. 6 Суспільні ідеали та уявні проекції На зорі ХХ ст. письменник-фантаст Герберт Веллс у книзі «Передбачення про вплив прогресу механіки та науки на людське життя і думку» пророкував, що поступ у тому чи іншому вигляді змусить позбутися чималої кількості людей, які не встигатимуть за суспільними трансформаціями. Недаремно згадану книгу часто називають першим футурологічним твором. Ще разючіше метаморфози тодішньої сучасності й ідеали суспільного майбутнього переломлювалися на полі культури. Один із авангардних напрямів літератури та мистецтва перших десятиліть ХХ ст., відомий як футуризм (від. лат. futurum – майбутнє), став своєрідним бунтом «дикого й грубого стилю» супроти намічених або проектованих перспектив колективної / суспільної будучності і водночас своєрідним прологом до сценаріїв «масового суспільства», реалізованих протягом цього віку. Футуризм репрезентував парадоксальну й багатоманітну феєрію культурних і мистецьких проекцій, як-от: крайній індивідуалізм й ексцентризм, динамізм і втрату матеріальності, естетизацію культу сили та молоха війни, нових обрисів часу й простору, котрі відкидали єдину загальну перспективу, руйнували попередні стилі і пропонували символічні форми самовираження, зокрема у вигляді розмаїтих епатажних дій. Не випадково більшість футуристів із неприхованим захватом сприйняла початок Першої світової війни як «очищувальної гігієнічної процедури» задля становлення майбутнього і безумовно «кращого» світу. Та найвідомішими і найбільшими адептами «корегування», точніше кардинального «поліпшення» прийдешності виявилися прихильники суспільно-політичного вчення, відомого як марксизм, передусім у його крайніх, спрощених і вульгаризованих версіях – більшовицьких, комуністичних й ін. Проекти будівництва «нового світу» на т. зв. класових засадах, освячених нібито «науковим комунізмом», спричинили розгортання наймасштабніших і найкривавіших соціальних експериментів в історії людства. Вони продемонстрували якою неймовірно страшною може бути ціна ґвалтовно проектованої суспільної будучини. Звісно, доба «масового суспільства» виплекала й інші, більш вестернізовані тоталітарні проекти «покращення» майбутнього, відомі як фашизм і нацизм. Недаремно з легкої руки британського історика Ерика Гобсбаума «коротке» ХХ ст. нині асоціюється із його метафоричним означенням, яке у різних версіях перекладають як «вік екстремізму» чи «епоха крайнощів». Утім, навіть позбувшись скомпрометованих ідеалів-дороговказів «омріяного» чи передбачуваного майбутнього, як-от: «вічний Поступ», «всесильний індустріальний Бум», «комуністичне суспільство» чи «світ вищої раси» людина хоч-не-хоч намагалася уявити чи спроектувати суспільні контури прийдешності. Протягом 1960-х рр. конституюється західна футурологія як своєрідна галузь наукових знань, зорієнтована на розробку, конструювання, проек- 7 Передмова тування та представлення сценаріїв гаданого майбутнього. За іронією долі, термін «футурологія» ще 1943 р. запропонував німецько-американський соціолог єврейського походження Осип Флехтгейм (до речі, уродженець Миколаєва) для позначення «надідеологічної філософії майбутнього» або «науки майбутнього» як контраверсійного чи альтернативного замінника ідеологізованого до краю «наукового комунізму». Та вживання футурології у такому сенсі не прижилося. Натомість це означення стало доволі популярним для загального позначення концепцій, візій, теорій, скерованих на прогнозування майбутнього. Саме прогностична функція футурології як прагматичного сегмента передбачення й конструювання прийдешності виявилася визначальною за часів післявоєнної кризи світовідчувань західної людини. Отож ця дефініція стала дуже популярною для маркування студій, прогнозів, сценаріїв і навіть художніх творів, мистецьких проекцій, культурологічних експериментів, пов’язаних із передбаченням далечини. Футурологія як самобутня науково-дослідна й культурна «індустрія» передбачення та проектування прийдешності здобула визнання протягом 1960–1970-х рр. Римський клуб, віденський Інститут проблем майбутнього, Міжнародний фонд «Людство у 2000 р.», Товариство зі студіювання майбутнього світу, Комітет майбутніх тридцяти років, Корпорація РЕНД, Фундація Форда, Гудзонівський інститут та десятки інших інституцій, асоціацій, товариств й осередків. Концепції, прогнози, сценарії цих інституцій щодо провідних тенденцій, викликів і ризиків уявного майбутнього посідали чільне місце у мас-медійних інформаційних потоках, зокрема на шпальтах провідних газет і журналів протягом другої половини ХХ ст. На підсонні технократичного напряму футурології постала славнозвісна теорія постіндустріального суспільства. У межах Римського клубу сформувалися концептуальні пропозиції щодо осягнення буття високої технологічної цивілізації та взаємопов’язаних проблем, ризиків, загроз, можливостей і перспектив у світлі глобалістичної єдності світу. Так народилися теорії глобалізму та конвергенції. Прикметною рисою футуристичних дискусій стала полеміка щодо «граничних меж» або апокаліптичних переднакреслень, технологічних можливостей й уявних перспектив, ризиків і наслідків глобалізму, наприклад його руйнівних впливів на природне середовище тощо. Культурним й інтелектуальним підґрунтям апокаліптичного напряму футурології став екзистенціалізм. Водночас у річищі футурології народилася знаменита теза Елвіна Тоффлера про футурошок і його славнозвісна теорія «третьої хвилі». Руйнація СРСР і східного блоку його держав-сателітів згенерувала новий сплеск футуристичних проекцій, концепцій і теорій. Будь-що-будь футурологія намагалася запропонувати палітру новітньої прийдешності, з якої вилучали радянську імперію та біполярний поділ світу. Згадаймо, приміром, 8 Суспільні ідеали та уявні проекції відому та резонансну концепцію Френсіса Фукуями про «кінець історії» й «останню історичну людину». Ця концептуальна пропозиція переднакреслювала палітру світу після «перемоги» ліберальної ідеї та протягом 1990-х рр. сприймалася як своєрідний дороговказ ближньої прийдешності. Пострадянська доба наочно продемонструвала як складно уявити, тим паче спрогнозувати, передбачити, спроектувати майбутність. Адже старі мисленнєві структури, ментальні настанови й світоглядні обмеження хочне-хоч невпинно тяжіють над інтелектуалами, мислителями, вченими, громадсько-культурними та державно-політичними діячами, а за великим рахунком – усім соціумом. Скажімо, славнозвісна концепція Ф. Фукуями про «кінець історії» у тому чи іншому вигляді стала основою для висунення різноманітних візій про сегментацію сучасного та майбутнього світу на «історичні» й «постісторичні» зони. Здавалося б, що відомий гегелівський поділ націй на «історичні» й «неісторичні» нині вважається архаїчним і політично некоректним. Проте соціокультурне маркування глобального світу на «історичну» та «постісторичну» територію не тільки циркулює і до сьогодні, а й неодмінно вводиться до прогнозів, сценаріїв і концепцій уявної далечини. Інерція людського мислення незримо, але вельми відчутно витає майже у всіх концепціях й уявних сценаріях будучини. Не випадково німецький історик Райнгарт Козеллек уживав термін «минуле майбутнє» задля осягнення того горизонту очікувань, які виходили за межі попереднього і прогнозованого простору досвіду та часу й були пов’язані з довгостроковими проектами прийдешності. Тому його запити у царині історії понять відображали певні темпоральні проекції. Будучність людства як уявну «коротку історію майбутності» конструює й автор низки сучасних наукових бестселерів ізраїльський історик Ювал Ной Харарі. Втім, і його яскраві, колоритні та не позбавлені есхатологічних смислів проекції про «еліту надлюдей», «релігію даних» і техногуманізм волею-неволею апелюють до культурних і пізнавальних взірців минувшини. Модальність часових вимірів суспільних уявлень, концепцій та візій і виплекала провідну ідею цієї студії, котру за аналогією з вищезгаданою формулою можемо метафорично означити як «гадане чи сподіване майбутнє». Певна річ, ідеться не про історію термінів, а про пласти попередніх свого роду «футуристичних» уявлень, себто відповідних візій про уявну будучність, які постали на крутих зламах історії України протягом ХХ – початку ХХІ ст. У широкому сенсі пропонована книга – це студія про те, як українські інтелектуали різних поколінь протягом ХХ – початку ХХІ ст. уявляли, прогнозували, передбачали, конструювали та проектували національну прийдешність. Адже погляд на загальний горизонт суспільних ідеалів, образів, уявлень, проекцій і візій інтелектуалів, які репрезентують низку генерацій, 9 Передмова може чимало повідати про українську минувшину. Навіть більше, часова перспектива та темпоральний масштаб світу уявлень дозволяють інакше подивитися й оцінити несподівані ракурси та макроконтексти нашої буремної і такої непередбачуваної сучасності. Київ, грудень 2019 р. 10 РОЗДІЛ І КОНЦЕПЦІЇ ГЕНЕРАЦІЙ ТА КОНСТРУЮВАННЯ ГАДАНОГО МАЙБУТНЬОГО Ідея генерації як способу організації та маркування часу сягає давніхдавен. Здебільшого її пов’язують із родовою чи родинною сегментацією минувшини, котра відображала зміну голів роду. Відтак дефініція «покоління» має родове походження, зокрема в цьому сенсі перейшла до соціальних і культурних практик. У такому розумінні родове чи поколіннєве маркування часу вживалося у біблійних та євангельських текстах. У Євангелії від Матвія час від народження Христа до Давида вимірювався життям 28 поколінь, а у Євангелії від Луки – 43 поколіннями1. Саме як родовий спосіб представлення часу ідея генерацій увійшла до оповідей Геродота й Гесіода. Інтервал покоління у писаннях античних авторів складав часовий проміжок, який здебільшого коливався у межах від 25 до 35 років, себто століття складалося із трьох-чотирьох поколінь. Водночас генерація як одиниця виміру, хоч і доволі релятивна (від народження чоловіка до появи у нього сина), задавала певну циклічність у маркуванні часу2. Родовий спосіб сегментації часу перетік і до міфології. Тому розпис за колінами наступності прилаштовували для організації пантеону богів і сак——————— 1 2 Пейн Т. Век разума // Американские просветители. Избранные произведения в двух томах / Сост. Η.М. Гольдберг; под общ. ред. Б.Э. Быховского; пер. с англ. М., 1969. Т. 2. С. 281, 283. Савельева И.М., Полетаев А.В. История и время. В поисках утраченного. М., 1997. С. 360–362. 11 Розділ І ральної історії героїв. Згадаймо уславлений давньогрецький пантеон, в якому вирізнялися покоління богів і людей, зокрема три покоління богів за Гесіодом3. Така міфологічна конструкція часу мала будь-що-будь зберегти і продемонструвати символічний зв’язок між різними епохами сакральної історії. Та водночас цей зв’язок дозволяв показати особливе місце тієї чи іншої доби у сакральній «хронології» минувшини. П’ять віків людства у давньогрецькій міфології виокремлювалися завдяки соціальному та культурному маркуванню ряду символічних генерацій: покоління Золотого віку; генерація Срібного віку; покоління Мідного віку; генерація героїв – дітей богів і смертних матерів; покоління Залізного віку – недостойні нащадки четвертого коліна4. Гадають, що таке представлення поколінь походить із індоєвропейського фольклору, зокрема у міфологічному вигляді відображає реальний перехід історичної людини від міді (бронзи) до заліза5. Тож родова проекція часу на міфологічному ґрунті майже відразу пов’язувалася з соціальними та культурними контекстами історичного буття. 1.1. Походження концепцій поколінь: від родової темпоральності до соціальних проекцій часу. Генерація як культурне поняття Модерну Відтоді ідея генерацій як розширена й адаптована проекція родового часу у тому чи іншому вигляді побутувала у різноманітних версіях династичної або державної історії, котра часто-густо асоціювалася з міфологічним світом, героїчною добою та її сакральними героями і т.п. Міфологічні чи сакральні схеми поколінь демонстрували плинність і водночас розмаїтість буття на основі відповідної культурної та політичної традиції, передусім продукували символічні смисли. Проте різноманітні проекції родового часу побутували і на інших рівнях соціального, господарського, культурного світу. Існували купецькі, ремісничі, наукові, мистецькі «династії», котрі маркувалися у світлі зв’язку поколінь, приміром «династія» астрономів Кассіні. Родина Кассіні посідала протягом чотирьох генерацій (124 роки) місце директора Паризької обсерваторії. ——————— 3 4 5 Ярхо В.Н. Гесиод и его поэмы // Гесиод. Полное собрание текстов / Вступ. ст. В.Н. Ярхо; ком. О.П. Цыбенко, В.Н. Ярхо. М., 2001. С. 10–12. Грейвс Р. Мифы древней Греции / Пер. с англ. К.П. Лукьяненко; под ред. и с послесл. А.А. Тахо-Годи. М., 1992. С. 22. Гесиод. Полное собрание текстов. С. 222. 12 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього Зі зростаючим динамізмом політичного, культурного, соціального й господарського життя ранньомодерного часу спроби усвідомлення, осягнення, маркування новітніх суспільних трансформацій щодалі частіше збуджували зацікавлення сучасників, особливо на тлі метаморфоз тяглості поколінь, зокрема очевидних відмінностей однієї генерації від іншої. Тому до традиційного шару уявлень про покоління як самобутній вимір родової темпоральності вводилися соціальні та культурні прикмети, котрі представляли особливості розгортання історичного часу. Наприклад, Вольтер намагався вирахувати середній вік буття покоління, зокрема тримався думки, що останній сягає близько 36 років. Більше того, він прагнув співвіднести тривалість життя покоління з терміном королівського правління у Франції й Англії. За його підрахунками, середня величина володарювання шістдесяти трьох королів Франції становила близько 20 років, а тридцяти королів Англії від часів Вільгельма Завойовника до Георга І – 21,5 роки. Тому Вольтер обстоював тезу про очевидну різницю між інтервалом буття покоління і часом королівського правління6. Від середини XVIII ст. настрої невпевненості у ближчій прийдешності, ба навіть острах невідомого й руйнівного майбутнього, пов’язані з мінливістю навколишнього світу, стають «хронічним діагнозом» практично для всіх генерацій ХІХ–ХХ ст. Скажімо, вони простежуються вже у виразних реакціях і спостереженнях Ш.-Л. Монтеск’є, котрий побоювався, що машини повністю знищать ремесла середини XVIII cт.7 Звісно, подібні настрої, почування, спостереження побутували і в попередні епохи, проте вони не були такими масовими й повсюдними, щоби продукувати враження кризової єдності поколіннєвих світовідчувань. У певному сенсі доцільно вести мову вже не тільки про прискорення соціального часу буття, а про потужні соціокультурні імпульси на зламі XVIII–XIX cт., які транслювалися до різних сфер і площин історичного життя. Британський історик Ерик Гобсбаум метафорично охрестив тогочасні соціокультурні зрушення – французьку революцію кінця XVIII ст. і промисловий переворот у Великій Британії початку ХІХ ст. як «подвійний кратер (тут і далі у книзі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.) великого діючого вулкана»8. Не випадково проблема осмислення та потрактування ——————— 6 7 8 Вольтер. Философские произведения / Отв. ред. В.Н. Кузнецов. М., 1988. С. 150. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общ. ред. и предисл. П.С. Гуревича. М., 1993. С. 58. Хобсбаум Э. Век революции. Европа 1789–1848 / Пер. с англ. Л.Д. Якуниной. Ростов н/Д, 1999. С. 9. 13 Розділ І революційних трансформацій кінця XVIII cт. посідала провідне місце у політичному і культурному житті Франції протягом усього ХІХ ст.9 На зорі Нового часу відмінності між генераціями були вже настільки явними, що проблема соціальних поколінь проступила повною мірою, позаяк не вкладалася в архаїчні схеми родової сегментації часу. Адже від доби Наполеонівських війн у Європі політичні, згодом соціальні та економічні перетворення були дуже швидкоплинними вже за життя однієї генерації, зокрема виявляли суттєві відмінності між світосприйняттям і поглядами різних поколінь. Протягом ХІХ ст. різниця між поколіннями батьків і дітей проступила так разюче у багатьох галузях і площинах життя, що волею-неволею закцентувала увагу ряду інтелектуалів, письменників, митців. Наприклад, у відомому романі Івана Тургенєва «Батьки і діти» конфлікт двох поколінь російських аристократів часів Великої реформи 1861 р. подавався у вигляді гострої конфронтації ідеалів лібералів і нігілістів. Цей приклад є доволі показовим, оскільки добре ілюструє спосіб трансформації традиційного розподілу поколінь, себто як звичне родинне сегментування часу набуває культурних, політичних й інтелектуальних прикмет. Відтак постає соціальне й культурне маркування у вигляді тези про конфлікт дореформеного та пореформеного покоління. У цьому світлі реформа 1861 р. розглядається як соціокультурне поле, на якому фокусується різниця світосприйняття представників різних генерацій. Отож прискорення історичного життя призвело до того, що проблема соціальних поколінь10 вийшла із затінку й опинилася як на перехресті різноманітних рефлексій, візій, концепцій, так і буденних спостережень, почувань, уявлень, ремінісценцій тощо. Поколіннєві відмінності світосприйняття виявлялися чимдалі сильніше, а дефініція «генерація» поступово відігравала роль самобутнього культурного, інтелектуального, політичного маркера. Не випадково на межі між пізнім просвітництвом і романтизмом дедалі частіше у писаннях європейських інтелектуалів ідеться про універсальність кожної генерації, котра сполучає «нескінченість індивідуальностей»11. Водночас романтики гадали, що кожне покоління вирізняється власною волею та метою12. Німецько-британський соціолог Карл Мангайм обстоював думку, що ця романтична візія генерацій спиралася на «якісну» концепцію осягнення ——————— Burrow J. A History of Histories. Epics, Chronicles, Romances and Inquiries from Herodotus and Thucydides to the Twentieth Century. New York, 2008. P. 365–367. 10 Савельева И.М., Полетаев А.В. История и время… С. 364–365. 11 Геррес Й. Сполохи и другие статьи из журнала «Аврора» // Эстетика немецких романтиков / Сост., пер., вступ. статья и ком. Л.В. Михайлова. М., 1986. С. 208. 12 Его же. Афоризмы об искусстве // Там же. С. 146. 9 14 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього історичного часу13. Адже романтики сприймали час як цілісне, синкретичне сполучення, позаяк прагнули віднайти спільні настрої, почування, настанови й реакції. Здебільшого адепти старого чи класичного романтизму ХІХ ст. намагалися вжитися у той чи інший історичний час, щоби відчути й осягнути, так би мовити, загальний «дух часу». Загалом для романтичного способу мислення властиве взаємопроникнення почувань минулого та пророкувань майбутнього14, котрі творять своєрідне мереживо думки. З такої перспективи інтуїтивний, ірраціональний характер стратегій конструювання та представлення минувшини, в якому чільне місце посідала емпатія (співпереживання) автора з історичними героями – колективними і персональними, інтелектуали-романтики вповні природно переносили на сучасність й у відповідному річищі вибудовували концепцію поколінь. Саме тому генерація у романтичному світобаченні здобувала позірну, хоч і наскрізь ірраціональну, а в чомусь навіть містичну єдність волі та мети. На відміну від романтиків фундатори та прихильники позитивізму здебільшого розглядали проблему поколінь у світлі природно-натуралістичних взірців знання. Тож у позитивістських візіях і концепціях генерація подавалася у розрізі більш-менш сталого проміжку часу, потрібного для відтворення прийдешньої популяції людей. У певному сенсі такий підхід нав’язував біологічний / природничий темп суспільного розвитку, котрий позитивісти уявляли й репрезентували у світлі поступу, себто прогресистської концепції. Вищезгаданий К. Мангайм називав позитивістську концептуалізацію «кількісною», позаяк спадкоємність інтелектуального, соціального та культурного життя переважно зводилася до біологічної періодичності, кількісного співвідношення факторів задля ствердження самоцінності ідеї «лінійного поступу»15. За позитивістською концепцією контівського вислову (за О. Контом) кожна генерація виробляє більше матеріальних багатств, аніж потрібно для життя та передає їх прийдешньому поколінню. Ця теза вважалася неодмінною передумовою розвитку матеріальної культури16, що де-факто нав’язувало кількісний підхід до розробки проблеми поколінь Зазвичай у ХІХ – на початку ХХ ст. покоління ототожнювалося з відповідним хронологічним проміжком, який переважно обраховувався у 25– 30 років, тобто сторіччя обіймало життя приблизно трьох генерацій. Звісно, ——————— Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции / Отв. ред. Е.Я. Скворцов; пер с англ. Е.Я. Додин. М., 2000. С. 8, 14. 14 Савельева И.М., Полетаев А.В. История и интуиция наследие романтиков. Препринт WP6 / 2003 / 06. М., 2003. С. 18–19. 15 Мангейм К. Очерки социологии знания... С. 10–11, 14. 16 Арон Р. Этапы развития социологической мысли. С. 97. 13 15 Розділ І побутували й інші пропозиції щодо локалізації цього інтервалу, наприклад 15–20 років. Але теза про три покоління на століття була загальновизнаною. Скажімо, М. Грушевський у публікації 1901 р. відзначав: «З століттям – циклом трьох поколінь, за котрим зовсім зникає всяка безпосередня лучність (зв’язок, спільність. – Авт.) генерацій, – звичайно зв’язується ідея про епохальні події й вчинені ними важні переміни в житті, в відносинах, в культурі»17. Більше того, на зламі ХІХ–ХХ ст. покоління стало однією з найуживаніших дефініцій. Про це промовисто свідчить відома заувага британського антрополога й культуролога Джеймса Фрейзера у передмові до дванадцятитомної праці «Золота гілка». Автор цієї монументальної студії обстоював думку, що протягом двох-трьох поколінь у літературі людське мислення змінюється більше, ніж за два-три тисячоліття життя традиційного суспільства18. Подібні спостереження, візії, рефлексії перетікали і до української думки перших десятиліть ХХ ст. «Кожде покоління – це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його починається нове життя, воно ніякого іншого життя, як тільки свого, не може й признавати. Воно не хоче нічого знати про досвід старих поколінь, воно не хоче ніяких наук, ніякого менторства історії, – воно само (курсив М. Євшана. – Авт.), від самого початку, хоче все пережити. Бо тільки з своїм власним досвідом воно числиться, тільки те, що воно само пережило, має для нього вартість. Тому, невважаючи на ніякі перестороги з боку старших, незважаючи навіть на прогнози та найтяжчі перепони, воно готове кождої хвилі вповні розвинути свою авантюрничу, щоб так сказати, вдачу, робити речі, диктовані не розумом, а тільки молодечим, нерозважним поривом, навіть безумієм. В тому вся краса і чар тої боротьби», – стверджував український літературознавець і критик Микола Євшан19. Ці сентенції вказують, що поколіннєве маркування набуло самостійного значення як своєрідна одиниця часу у світі літератури, культури, мистецтва, науки на початку ХХ ст. Ба більше, генерація перетворилася на одне із засадничих культурних понять Модерну. ——————— Грушевський М. На порозі століття (Присвячено перемишльській українськоруській громаді) [1901] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2002. Т. 1. С. 208. 18 Frazer J.G. Preface to the first edition // Frazer J.G. The Golden Bough. A Study in Magic and Religion / 3th ed. London, 1920. Part 1: The Magic Art and the Evolution of Kings, vol. 1. P. XII. 19 Євшан М. Боротьба ґенерацій і українська література [1911] // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. К., 1998. С. 47. 17 16 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього 1.2. «Якісний» / суб’єктивний час романтиків і «кількісний» / біологічний час позитивістів у світлі конструювання й інструменталізації концепцій поколінь Гадають, що «якісні» пропозиції прихильників романтизму та «кількісні» візії адептів позитивізму спробував відрізнити і заразом якоюсь мірою сполучити один із найвідоміших представників філософії життя Вільгельм Дільтей. Провідна ідея В. Дільтея полягала в тому, що він намагався розрізнити власне біологічний або математичний інтервал відтворення генерації від внутрішнього, суб’єктивного переживання того відрізку часу в уявленнях, світовідчуваннях, настановах, який відділяв одне покоління від іншого. За візією В. Дільтея, проміжок буття генерації, передусім є суб’єктивним, пережитим часом, який позначений співіснуванням з іншими генераціями. Цей інтервал співбуття є ключовим, оскільки відображається у настановах думки, мислення, світопочувань тощо. Більше того, В. Дільтей обстоював думку, що саме зчеплення чи перехрещування поколінь продукує «необмеженість еволюції» суспільства20. Таким чином, В. Дільтей зосереджувався на «внутрішньому» чи суб’єктивному часі, себто наслідував, точніше переосмислював «якісне» чи інтуїтивне осягнення минувшини, властиве романтикам21. Загалом як речник віталізму В. Дільтей був прихильником повороту до інтуїтивного, ірраціонального способу мислення, але не доводив його до крайньої межі. На відміну від старих романтиків, він істотно специфікував й обмежував таке повернення, зокрема намагався сполучити його з аналітичними структурами мислення. Адже німецький філософ розглядав саме «життя» як спосіб буття людини у культурно-історичному середовищі. Важливі новації до концептуалізації історичного буття поколінь запропонував ще один адепт пізнього віталізму – німецький соціолог і філософ Георг Зіммель. Останній намагався представити рух генерацій у річищі соціальної взаємодії, зокрема у розрізі конфліктів, а також цілей, мотивів, устремлінь, які зі світу соціального переходили на поле культури. На думку Г. Зіммеля, «жодна дія у межах соціального космосу не залишається без наслідків», оскільки кожна людина, пов’язана великою кількістю взаємин із попередніми поколіннями, одночасно зачинає ті зв’язки, котрі сходять до прийдешніх генерацій22. ——————— Дильтей В. Сущность философии / Пер. с нем. под ред. М.Е. Цельтера. М., 2001. С. 70. 21 Мангейм К. Очерки социологии знания… С. 16. 22 Зиммель Г. Социальная дифференциация. Социологические и психологические исследования // Зиммель Г. Избранное. Проблемы социологии / Сост. С.Я. Левит. М.; СПб., 2015. С. 42. 20 17 Розділ І Отже, палітра поколінь поставала у річищі відмінних комбінацій соціальної взаємодії, перехрещувань і конфліктів, які вирізняли ті чи інші риси певної генерації. Саме візії Г. Зіммеля про соціальні конфлікти і взаємодію та В. Дільтея про суб’єктивний або пережитий час генерації, відмінний від реального часового чи біологічного проміжку, спонукали К. Мангайма та інших інтелектуалів до формулювання й висунення інших концепцій поколінь. Передусім, К. Мангайм обстоював думку, що «біологічний ритм» генерацій насправді реалізується крізь «фабрику соціальних процесів»23. Однак він наголошував, що покоління не утворює якусь спільноту, групу чи товариство, хоч і визнавав наявність певного поколіннєвого зв’язку. Відзначимо, що іншого погляду дотримувався іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Останній розглядав покоління як щось схоже на «нове цілісне соціальне тіло» чи свого роду «біологічний снаряд»24. Навіть більше, він намагався у світлі візії раціо-віталізму, що сполучала осмислення життя як біологічного та раціонального явища, встановити певні історичні ритми, точніше зміни «епох старіння» та «епох літніх людей»25. Цей ритм «життя» чи домінуючої активності покоління обраховувався інтервалом у приблизно 15 років26. Натомість К. Мангайм висував іншу провідну ідею, скеровану на осягнення «місцеположення покоління» у соціальному світі, котре диктується не так біологічними передумовами, як його роллю у культурному процесі. Скажімо, соціолог наголошував на значенні різноманітних «свіжих контактів» (еміграція, переїзд із села до міста, війна і т.п.) для всіх учасників культурного процесу27. Тези про «місцеположення» й «свіжі контакти» породили іншу ідею К. Мангайма про «стратифікацію», тобто диференціацію досвіду у межах покоління28. Ця пропозиція була важливою новацією, позаяк вона розривала з традицією ХІХ ст., у межах якої покоління здебільшого розглядалося та сприймалося як та чи інша цілісність. Генерація як єдина ідеалістична формація, об’єднана спільною волею та метою, репрезентувалася у візіях романтиків. Натомість позитивісти розглядали покоління як соціальне утворення ——————— Мангейм К. Очерки социологии знания… С. 19–20. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? М., 1991. С. 5, 6. 25 Кушерець Т. Покоління як суб’єкт історії в філософії Хосе Ортеги-і-Гассета // Сіверянський літопис. 2008. № 3. С. 188–189. 26 Пронкевич О. Теорія поколінь в іспаномовному літературознавстві: уроки для України // Постколоніалізм. Генерації. Культура / За ред. Т. Гундорової, А. Матусяк. К., 2014. С. 153. 27 Мангейм К. Очерки социологии знания… С. 27–28. 28 Там же. С. 31–32. 23 24 18 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього на авансцені суспільного розвитку, задане відповідним інтервалом відтворення біологічної популяції людей. Отож К. Мангайм розрізняв покоління за «місцеположенням», тобто за народженням, і генерацію за дійсністю, себто за здобутим або «стратифікованим» досвідом. Так народилася його дефініція «покоління-секція»29, котра мала відобразити як різноманітні хвилі культурних устремлінь, так і способи їхнього опанування чи переломлення у здобутому досвіді. Зрештою, візія К. Мангайма була безпосередньо пов’язана з його концепцією «стилів мислення», в якій він аналізував групові взірці мислення, породжені відповідним соціальним і культурним середовищем у річищі соціології знання. Провідне завдання автор книги «Ідеологія та утопія» убачав у тому, щоб показати «як людина насправді мислить»30. Такі дослідницькі устремління скеровували його погляд до соціального світу, культурних і політичних практик, які розгорталися на теренах суспільства, зокрема з перспективи генерацій і набутого ними досвіду. Зазначимо, що 1933 р. К. Мангайм емігрував із Німеччини до Великобританії і читав лекції у Лондонській школі економіки та політичної науки. Відтак соціологія знання й її ключове поняття «стиль мислення», введене до наукового обігу К. Мангаймом, набули неабиякої популярності в англомовному науковому світі31, як і його його концепція поколінь. До суб’єктивного, а в чомусь символічного аспекту досвіду генерацій апелювали і пізніші дослідники. Наприклад обстоювалася думка, що саме соціальний світ «на основі хоча б суб’єктивного досвіду послідовності поколінь (батько, дід, діти) переживається принципово як історичний»32. Отже, родинні практики розглядалися не тільки як універсальний спосіб соціального буття, а й акумуляції варіативного, тобто відмінного досвіду. Саме розрізнення й специфікація здобутого досвіду генерацій є однією з наріжних проблем у межах різних концептуальних пропозицій і дослідницьких стратегій, висунутих соціогуманітаристикою другої половини ХХ ст. Приміром, один із найвідоміших критиків неолібералізму, французький соціолог П’єр Бурдьє аналізував проблему поколінь на основі концепції габітусу – сукупності чи множинності схем сприйняття, котрі сформовані певним досвідом соціалізації. На його думку, конфлікти між поколіннями походять не з природної різниці у віці, а з відмінних умов існування, котрі спираються на несхожі чи ——————— Там же. С. 42. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. К., 2008. С. 19. 31 Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М., 1995. С. 20–21. 32 Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту / Пер. з нім. та післям. В. Кебуладзе. К., 2004. С. 63. 29 30 19 Розділ І полярні визначення неможливого, можливого та вірогідного. Відтак одні й ті ж практики та очікування одночасно сприймаються і як розумні та доцільні, і як скандальні й химерні33. Таким чином, відмінності між поколіннями П. Бурдьє пояснював різним досвідом, набутим у процесі соціалізації. Зрештою, циркулюють різні концептуальні пропозиції й стратегії щодо розробки, пояснення, осмислення й конструювання палітри генерацій. Та, попри надзвичайний інтерес стосовно цієї проблематики, до сьогодні дефініція «покоління» вирізняється багатозначністю, розмаїттям сфер ужитку та відмінністю продукованих смислів. Наприклад, побутує щонайменше п’ять доволі поширених значень цього терміна: 1) хронологічна одиниця в історичній науці, котру здебільшого пов’язують із періодом у 30–40 років; 2) часовий відрізок у демографії для позначення осіб («вікової когорти»), які народилися одного року чи протягом вибраного часового інтервалу, приміром упродовж двох або п’яти років і т.п.; 3) виборці, котрі вперше проголосували на певних виборах як окреме покоління у світлі політичної соціології; 4) особи у період їх переломного віку (у західній традиції юність або початок зрілості), об’єднані якоюсь позицією щодо певної події, до якої вони долучилися добровільно чи примусово; 5) людське потомство чи популяція34. Часом спектр значень терміна «покоління» генералізують відповідно до сфер вжитку, застосованих інструментальних практик і концептуальних пропозицій. У такому світлі покоління потрактовують як біологічну, генеалогічну, демографічну («вікова когорта») чи суспільно-культурну категорію35. Крім того, покоління розглядають у річищі етнопопуляції, зокрема іменують демогенерацією чи «віковим поколінням»36 Поняття «покоління» розглядають і з перспективи відмінних пізнавальних запитів: генетичні характеристики й ступінь походження від спільного пращура (антропологи і правники); вікова група певного етносу (етнографи й етнологи); сукупність людей, об’єднаних участю у спільних історичних подіях (історики); представники / носії певної субкультури чи духовнокультурної спільності (культурологи); вікові характеристики та вікові ——————— Бурдье П. Практический смысл / Пер. с фр. А.Т. Бикбов, К.Д. Вознесенская, С.Н. Зенкин, Н.А. Шматко; отв. ред. пер. и послесл. Н.А. Шматко. СПб., 2001. С. 121–122. 34 Кола Д. Политическая социология / Пер. с фр.; предисл. А.Б. Гофмана. М., 2001. С. 40–42. 35 Матусяк А., Свєтліцкі М. Категорія покоління у сучасних суспільно-культурних дослідженнях // Постколоніалізм. Генерації. Культура. С. 132–133. 36 Варзар І. Етнічна популяція (етнопопуляція) // Політологічні читання. 1995. № 1. С. 246. 33 20 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього групи (демографи); умови й моделі соціалізації, життєдіяльності, типові потреби, ціннісні орієнтації (соціологи)37. Таке розмаїття змістовних сегментів, які позначають терміном «генерація», а також міждисциплінарна багатоманітність сфер його вжитку навіть спонукає до обґрунтованих сумнівів щодо інструментального застосування цієї дефініції. Скажімо, політолог і соціолог Домінік Кола навіть риторично запитує: покоління – ілюзорне поняття?38 Якщо згадати відому тезу Х. Ортеги-і-Гассета про те, що генерація є динамічним компромісом між масою й індивідом і водночас найважливішим поняттям в історії («траєкторією руху історії»), висловлену на зламі 1920– 1930-х рр.39, то споглядаємо очевидну переоцінку принаймні суттєву корекцію щодо вживання цього терміна у соціогуманітаристиці другої половини ХХ ст. 1.3. Теорія поколінь Хоува-Штрауса та палітра генерацій кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Утім, попри обґрунтовані сумніви, котрі продукує циркуляція та застосування вказаного поняття, означення «генерація» виявилося надзвичайно важливим, гнучким і привабливим соціальним, культурним, психологічним маркером. Отож термін «покоління» і до сьогодні є однією з найуживаніших дефініцій, яка інтенсивно циркулює у мас-медійних, комунікативних та багатьох інших практиках. Ідея генерацій тяжіє до давніх, а у широкому сенсі родових або архетипічних культурних уявлень від часів античності, які якнайкраще та найпростіше демонструють плинність історичного життя. Адже конструювання тієї чи іншої палітри поколінь хоч-не-хоч нав’язує продукування суспільних уявлень, передусім пов’язаних із тим, в яких образах соціум хоче, прагне або намагається уявити й сконструювати себе. З одного боку, концепт «генерація» дозволяє гнучко актуалізувати той чи інший пласт давнього-недавнього історичного досвіду, пов’язаного з відповідними культурними, соціальними, політичними, господарськими та іншими контекстами. Недаремно нині оперуємо чималим метафоричним рядом означень, які специфікують досвід, практики, травматичні враження, рефлексії або, навпаки, ідеали-дороговкази чи символи-маркери, котрі ототожнюються з тією чи іншою генерацією, як-от: «покоління Срібного віку», ——————— Глотов М.Б. Поколение как категория социологии // Социологические исследования. 2004. № 10. С. 43. 38 Кола Д. Политическая социология. С. 40. 39 Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? С. 5. 37 21 Розділ І «розстріляне покоління», «втрачене покоління», «покоління хіпі», «покоління шістдесятників», «посттоталітарне покоління», «покоління нульових» тощо40. З другого боку, поняття «покоління» дає змогу організовувати й маркувати надзвичайно широкий діапазон темпоральних уявлень, передусім аналізувати різноманітний спектр продукованих смислів, а також зводити їх до доволі універсального й більш-менш одноманітного формату. Наприкінці ХХ ст. шириться низка різноманітних хвильових, циклічних концепцій соціокультурних трансформацій світу історії, котрі асоціюють або пов’язують із певними генераціями. У світлі таких концептуальних пропозицій кожному поколінню надається певний культурно-символічний смисл у масштабній палітрі минувшини. Навіть більше, про привабливість концепту «покоління» свідчать розмаїті палітри й образи генерацій західного світу ХХ – початку ХХІ ст., які дедалі частіше транслюються до глобалізованих обширів, зокрема сягають українських теренів. Врешті, представлення історії західного суспільства, передусім Сполучених Штатів у вигляді поколіннєвих образів, сформувало навіть своєрідну традицію щодо їхнього маркування, окреслення й представлення, хоч і доволі мінливу та варіативну. Передусім ідеться про відому теорію поколінь Ніла Хоува та Вільяма Штрауса, котрі представили історію США у вигляді великої серії біографій поколінь від кінця XVI cт. до кінця ХХ ст., згодом до початку ХХІ ст. Автори цієї теорії обстоюють тезу про своєрідні чотирьохактні цикли генерацій – підйом, пробудження, спад і криза. Кожен із циклів обраховується у 20–22 роки, себто чотири цикли покривають приблизно середню тривалість життя у 80 років і метафорично іменуються «сезонами історії». Крім того, концептуалізація Хоува-Штрауса вирізняє чотири архетипи поколінь – пророк, кочівник, герой і митець. Очевидне звуження поколінного інтервалу до 20–22 років, як правило, пояснюють тим, що у США розриви між генераціями були менш помітними порівняно з європейськими країнами. До того ж чотири цикли поколінь у конструкції Хоува-Штрауса продукують певні паралелі, хоч і доволі релятивні. Приміром, цикл із чотирьох поколінь побутував ще в арабській середньовічній традиції – засновник, продовжувач (син засновника), імітатор (онук засновника) та руйнівник (правнук засновника)41. Природно, що теорія циклів, архетипів і моделей поведінки поколінь Хоува-Штрауса спричинила розмаїту рецепцію академічного світу, в якій простежуються полярні оцінки. Тим паче, що така конструкція висувала цілісну, ——————— Гундорова Т. Генераційний виклик і постколоніалізм на сході Європи. Вступні зауваги // Постколоніалізм. Генерації. Культура. С. 10. 41 Савельева И.М., Полетаев А.В. История и время… С. 369–370. 40 22 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього динамічну та масштабну панораму американської історії в той час як пізнавальні ситуації на зламі ХХ–ХХІ ст. здебільшого актуалізували й пропонували формати локальних, місцевих, регіональних, антропологічних досліджень, мікроісторій або історій меншин, гендерних студій тощо. У метафоричному сенсі проект Хоува-Штрауса навіть називають «гранд-наративом нового типу»42. Видається, що якоюсь мірою ця пропозиція стала реакцією на пізнавальні запити доби глобалізму. Звісно, теорія Хоува-Штрауса виявилася надзвичайно популярною і затребуваною, передусім у мас-медійних практиках, оскільки запропонувала виразну, зручну й універсальну операційну схему, котру досить легко переорієнтувати до відповідних зацікавлень і потреб. У спрощеній та узагальненій подобі ця палітра генерацій західного, точніше американського суспільства кінця ХІХ – початку ХХІ ст. (приблизно за 135 років) поділяється на такі сегменти: 1) «втрачене» чи воєнне покоління – генерація Е. Хемінгуея, Е.-М. Ремарка, Ф.С. Фіцджеральда (народжені 1885–1904) 2) «величне» або «велике» покоління (народжені 1905–1923 рр.); 3) «мовчазне», «тихе» покоління чи генерація традиціоналістів (народжені 1924–1944 рр.); 4) бумерівське покоління, генерація Бебі-буму чи «демографічного вибуху» (народжені 1945–1963 рр.); 5) покоління Х (народжені 1964–1984 рр.) чи генерація доби «холодної війни», гонки озброєнь і біполярного поділу світу; 6) покоління Y або генерація міленіуму, глобалізму та «споживацького суспільства» (народжені 1985–2004 рр.); 7) покоління Z чи «перша» цифрова генерація, покоління кліпів і смартфонів (народжені від 2005 р.). Певна річ, циркулюють розмаїтті проекції як щодо означень, так і хронології поколінь, інколи досить істотні. Побутують спроби перенести, принаймні адаптувати концептуальну пропозицію Хоува-Штрауса до інших національних історій. Та зазвичай вони сприймаються доволі скептично, хоч ширяться різноманітні варіації, версії та пропозиції щодо уточнень, переробок, доповнень, модифікацій і ревізій цієї палітри43. Втім, схема Хоува-Штрауса досить прихильно сприймається з прагматично-практичної перспективи, передусім у світлі просування рекламних, маркетингових, мас-медійних стратегій44. Адже «поколіннєвий бренд» у другій половині ХХ ст. міцно ввійшов до мас-медійних практик у вигляді таких ——————— Ващенко В. Українські історики, політичні генерації та (радянська) влада: нова аналітична структура радянської історії // Історик і Влада. Колективна монографія / Відп. ред. В. Смолій; творч. кер. проекту І. Колесник. К., 2016. С. 94. 43 Матусяк А., Свєтліцкі М. Вказ. праця. С. 141–143. 44 Ожиганова Е.М. Теория поколений Н. Хоува и В. Штрауса. Возможности практического применения // Бизнес-образование в экономике знаний. 2015. № 1. С. 94–97. 42 23 Розділ І відомих образів як генерація Твіггі (від англ. twig – тростинка; псевдонім супермоделі 1960-х рр. Леслі Горнбі), покоління Юппі / Яппі (абревіатура від англ. Young Urban Professional Person; молоді міські високооплачувані професіонали кінця 1970-х – 1980-х рр.), покоління 9/11, що сформувалося під впливом страшних терористичних актів 11 вересня 2001 р. та низка ін. Натомість у сучасній соціогуманітаристиці проблема генерацій сприймається доволі складно й неоднозначно. Це пов’язано як із багатозначністю і навіть піскуватістю самого поняття «покоління» та чималою варіативністю дослідницьких стратегій, інструментів й отриманих наукових результатів, так і надзвичайним динамізмом самої предметної області студій – нинішніх соціальних генерацій і їх різноманітних ролей. Не випадково дедалі частіше йдеться про розмивання меж між генераціями в останні десятиліття ХХ ст. та перші десятиліття ХХІ ст. Побутує навіть теза про «постмодерністське різноманіття», котре замість виразної поколіннєвої належності, спертої на класичне переживання та свідомість, пропонує / нав’язує суцільну розпорошеність і «самотність натовпу»45. Вочевидь, ці думки співзвучні настроям культурного релятивізму та скептицизму, котрі досить поширені останнім часом. 1.4. Схеми радянських поколінь – офіційні та неофіційні. Екстремальний хронотоп ХХ ст. і «простори досвіду» генерацій Власну палітру поколінь намагалася сконструювати й радянська історіографія, хоч обмежувалася майже виключно генераціями на теренах СРСР. Тим більше, що ідеологічні практики радянського режиму мали виразне футуристичне спрямування, тобто оперували схемою руху поколінь, насамперед наймолодшої генерації, до вищої телеологічної мети – т. зв. «світлого комуністичного майбутнього»46. Канонізувалася доволі проста й очевидна схема: перше радянське покоління – «героїчно-революційне»; друге – воєнне чи покоління «переможців»; третє – покоління «трудових звершень і подвигів» соціалістичних п’ятирічок або «будівників комунізму» і т.п. Під цю конструкцію адаптували чи «підв’язували» навіть праці деяких західних авторів47. Спроби включити більш ранні генерації у загальну палітру, як правило, подавалися у розрізі суцільного протиставлення дореволюційне / радян——————— Матусяк А., Свєтліцкі М. Вказ. праця. С. 139. Див., наприклад: Затонський В.П. Викувати покоління борців за комунізм: [інтерв’ю Наркома освіти УСРР газ. «Известия»] // Всесвіт. 1934. № 16. С. 2. 47 Давидоу М. Третье советское поколение / Пер. с англ. М. Жемчужникова. М., 1984. С. 6–7. 45 46 24 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього ське, приміром покоління народжене 1906 р., яке здебільшого порівнювалося у світлі досягнень «соціалістичної епохи»48. Причому все населення Російської імперії пропонувалося розділити на три покоління – те, що не досягло робочого віку (до 15 років), робочого (від 16 до 60 років) і позаробочого віку (після 60 років)49. Однак майже одразу намітилася свого роду альтернативна чи ревізіоністська концепція конструювання радянських поколінь. Ця візія побутувала у вигляді різних варіацій й адсорбувала здобутий неформальний досвід життя в СРСР, як-от: спільні травматичні враження, шокові переживання, розмаїті нонконформістські настрої, конфронтаційні устремління й негативні реакції тощо. Дехто з дослідників навіть обстоює думку, що саме такий досвід, зокрема розвінчання образу сталінської доби як «золотої» епохи, причинилися до кризи позитивної ідентичності трьох поколінь радянських людей50. У процесі цієї кризи постала інша, неофіційна палітра радянських поколінь: генерація розстріляних, репресованих, «членів родин ворогів народу» і вцілілих у горнилі репресій (за висловом історика Семена Підгайного, «недостріляних»51), покоління учасників, очевидців і жертв війни, генерація шістдесятників52 – дисидентів і правозахисників, покоління «двірників і сторожів» («втрачена» генерація 1970-х рр. за відомою піснею Бориса Гребєнщикова та рок-гурту «Акваріум»)53, афганців і чорнобильців тощо. Вочевидь, конструювання загальної палітри українських поколінь від зламу ХІХ–ХХ ст. до нашого часу натрапляє на низку різноманітних проблем. Із одного боку, варто взяти до уваги масований травматичний ефект, або радше тотальний шоковий вплив українського ХХ ст., пов’язаний із його насиченістю катастрофічними чи екстремальними подіями, процесами, явищами (революції, світові війни, масовані репресії, депортації, чистки, ——————— Урланис Б.Ц. История одного поколения (социально-демографический очерк). М., 1968. 269 с. 49 Там же. С. 55. 50 Хапаева Д. Время космополитизма. Очерки интеллектуальной истории. СПб., 2002. С. 28–29. 51 Оглоблин О. Семен Підгайний (1907–1965) [1966] // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли / За ред. Л. Винара. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 262. 52 Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Б. Бердиховська та О. Гнатюк [інтерв’ю із Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем, Миколою Рябчуком] / Пер. із пол. К., 2004. 344 с. 53 «Поколение дворников и сторожей. Потеряло друг друга в просторах бесконечной земли» (Борис Гребенщиков: Здесь так забавно… / Сост. Д.Н. Бащук, А.Т. Боднарчук. Харьков, 1992. С. 21). 48 25 Розділ І масштабні криваві соціальні експерименти, кілька великих еміграційних хвиль), тривала розділеність українських земель між кількома державами тощо. Коли врахувати те, що в основі зв’язку поколінь закладено родовий / родинний механізм, то його тотальна руйнація істотно, ба навіть кардинально змінювала соціокультурні обриси як окремої генерації, так і загальної поколіннєвої панорами протягом ХХ ст. Навіть більше, екстремальний хронотоп нав’язував стратегії та практики банального виживання, себто збереження свого фізичного існування. Тому сформувався потужний пласт травматичного досвіду, котрий тією чи іншою мірою циркулює у пам’яті кількох поколінь і до сьогодні. Приміром, сучасні дослідники обстоюють думку про вплив травмувальних ситуацій і пов’язаних з ними травматичних переживань протягом чотирьох генерацій54. Відтак проблема вивчення травматичного досвіду поколінь набуває міждисциплінарного характеру та перетікає до інших наукових сфер і площин, зокрема на поле студій, присвячених транспам’яті та постпам’яті55. Із другого боку, деформоване соціокультурне розмаїття спричинило велику мозаїчність «просторів досвіду», моделей соціалізації, варіативності масивів спільних вражень, цінностей, устремлінь тощо. Та водночас варто зауважити й очевидну типізацію і одноманітність принаймні зовнішню, життєвих сценаріїв, моделей, ціннісних орієнтацій, способів соціалізації українців у межах радянського тоталітарного режиму. Крім того, великі соціокультурні катастрофи ХХ ст. часто-густо призводили до тих чи інших розривів між поколіннями. До того ж культурна політика, скерована на тривале російщення українського населення під гаслом створення квазіспільноти – радянського народу, породжувала масштабні спотворення здобутого чи пережитого досвіду. Отож постала нав’язана палітра типізації моделей і схем соціалізації на теренах радянської України, котра нівелювала, затушковувала розмаїття «просторів пережитого досвіду». Такі типізовані образи разюче контрастували з життєвими сценаріями українських вигнанців, а особливо їх нащадків у середовищі еміграції та діаспори. Згадані суперечності та метаморфози неодноразово виявлялися протягом ХХ ст. Наприклад, славнозвісні табори Ді-Пі (скорочення від англ. Displaced Persons) стали своєрідними майданчиками зіткнення різноманітних «просторів досвіду» українських поколінь по Другій світовій війні. Не ——————— Психолог Тетяна Воропаєва: «Наслідки геноциду поширюються на чотири покоління» // Укр. тиждень. 2013. 15 листоп. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://tyzhden.ua/Society/93979 55 Див. докладніше: Поліщук Я. Пам’ять і постпам’ять (на матеріалі роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого») // Постколоніалізм. Генерації. Культура. С. 164–166. 54 26 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього випадково повоєнна таборова доба переміщених осіб була влучно названа письменником Уласом Самчуком «планетою Ді-Пі»56. Адже кількарічні контакти у досить сталому камеральному середовищі згенерували своєрідний психологічний і культурний шок, який помітно збагатив тодішніх українських інтелектуалів, що відобразилося у їхніх практиках і проектах57. «Зустріч двох українських ментальностей людини з центральних етнографічних земель і з західних областей що формувалися у відмінних політичних і культурних умовинах, зустріч в еміграційних обставинах двох українських світів з відмінними світоглядово-психологічними наставленнями, викликала глибокі внутрішні потрясіння», – згадував очевидець й активний учасник подій «таборової доби», історик В. Маруняк58. Звісно, генераційні зміни намагалися осягнути і у світлі буття української діаспори у Північній Америці. Приміром, В. Ісаїв розглядав культурні й світоглядні відмінності між старшим, народженим в Україні, і молодшим поколінням, яке з’явилося на світ поза Україною, як зіткнення / співіснування традиціоналізму й різних форм асиміляції59. Згодом він зауважував, що «в Америці й Канаді навіть асимільовані третє й четверте покоління зберігають якийсь ступінь етнічної ідентичности»60. Вочевидь, такі наукові запити диктувалися становищем української діаспори у багатонаціональних, мультикультурних і динамічних середовищах Північної Америки. 1.5. Концепції наукових / літературних поколінь: інструментальний потенціал і символічний підтекст Втім, символічний потенціал концепту «поколінь» був доволі затребуваний українськими інтелектуалами на еміграції та в діаспорі для відтворення чи конструювання традицій культурної / духовної / наукової спадкоємності. Ця проблема була доволі гострою й актуальною з огляду на потужну «зачистку» культурного простору підрадянської України та кілька послідовних хвиль радянізації науки. Радянізація систематично витравлювала й розчиняла національні риси української науки, зокрема переводила республіканський простір знання ——————— Самчук У. Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи. Вінніпег, 1979. 355 с. Див., приміром: The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Ed. by W. Isajiw, Yu. Boshyk, R. Senkus. Edmonton, 1992. ХХІV, 517 p. 58 Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні: У 2 т. Мюнхен, 1985. Т. 1: Роки 1945–1951. С. 189–190. 59 Ісаїв В. Друге покоління іміґрантів в американській дійсності // Сучасність. 1964. № 9. С. 102–110. 60 Його ж. Виховні напрямки і подвійне довкілля // Там само. 1972. № 11. С. 116. 56 57 27 Розділ І у свого роду «провінційний ландшафт». Таким чином, формувалася «паралельна» версія російсько-радянської науки, відома як республіканська чи українська радянська наука, в якій гуманістичні та суспільствознавчі дисципліни однозначно витіснялися на маргінеси. Тим часом, після Другої світової війни дедалі частіше побутували та ширилися рефлексії щодо майбутніх перспектив української науки, літератури, мови поза межами України на тлі біполярного протистояння та невтішних новин, які надходили з іншого боку «залізної завіси». Наприклад Ю. Луцький слушно зауважував, що «кожна еміграційна література живе двома-трьома поколіннями, і її творчий спад є неминучий, бо так диктує факт культурного і мовного відчуження»61. Отож проблема континуїтету, спадкоємності наукових, культурних, духовних традицій на еміграції та у діаспорі набувала особливої ваги й символічного значення з багатьох ракурсів і перспектив. Певна річ, конструювання наукових або культурних генерацій істотно відрізнялося від представлення палітри соціальних поколінь, хоч вони тією чи іншою мірою корелювалися між собою. Насамперед зауважимо, що помітно звужувався поколінний інтервал, кардинально перекроювався «простір досвіду», способи зв’язку і взаємини між генераціями і, навпаки, суттєво підносилося символічне призначення або встановлення / вписування належності до певного покоління. Навіть більше, центральну роль у такому конструюванні відігравала символічна фігура «батька-засновника», себто своєрідна персоналізація культурної, наукової, інтелектуальної традиції. Наприклад, М. Чубатий у своїй схемі поколінь українських істориків відводив місце фундаторів поету-пророку Т. Шевченку та його товаришу М. Костомарову з ідеологічним маніфестом «Книга буття українського народу». За цієї візією, сучасники Великого Кобзаря належали до першого покоління українських істориків62. Загалом конструкція М. Чубатого складалася з п’яти генерацій. До другого покоління він зачисляв істориків, котрі посідали провідні позиції в українській історіографії останньої чверті ХІХ ст., як-от: В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Левицького, О. Лазаревського та ін. Третє покоління репрезентували М. Грушевський та його сучасники. Четверту генерацію складали учні М. Грушевського, котрі «майже всі стали істориками-державниками»63. Врешті-решт, за схемою М. Чубатого до п’ятого й останнього покоління належали історики, котрі здобули фахову підготовку протягом 1930-х рр. і пізніше. Цю генерацію він поділяв на дві частини – старшу, котра «мала ще ——————— Луцький Ю. До проблеми двох Батьківщин // Там само. 1963. № 3. С. 110. Чубатий М. Українська історична наука: Її розвиток і досягнення. Філадельфія, 1971. С. 12–14. 63 Там само. С. 18. 61 62 28 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього якусь змогу набирати вчення від українських професорів, в Україні чи на еміграції, які ще належали до четвертої генерації» та молодшу, котра таких можливостей уже не мала64. Зауважимо, що у конструкції поколінь за версією М. Чубатого провідну роль відігравав особистий зв’язок як спосіб збереження / забезпечення традиції студіювання історії України. Недаремно саме розрив персональної тяглості між істориками четвертого й п’ятого поколінь автор розглядав як найбільшу загрозу для існування української історіографії на еміграції та в діаспорі. «Витворюється ситуація прямо грізна для майбутнього української історичної науки, зокрема минулого старої України, бо майже ніхто її не студіює в Україні, а так само майже ніхто поза Україною. Ми справді стаємо неісторичною нацією», – стверджував М. Чубатий65. Натомість у «родоводі» істориків-емігрантів, укладеному О. Оглоблиним у середині 1950-х рр., символічне місце засновників було відведено фундаторам державницького напряму 1920-х рр. Якщо взяти до уваги наукові практики та політичні вподобання О. Оглоблина як історика національнодержавницького спрямування й симпатика гетьманського руху, то засади його «генеалогії» дослідників української минувшини є вповні очевидними. Конструкція О. Оглоблина пропонувала виокремлення чотирьох поколінь істориків, які студіювали державну минувшину України. У метафоричному сенсі ця схема була зорієнтована на представлення національно-державницької традиції в українській історіографії поза межами радянської України. Втім, як і у конструкції поколінь учених М. Чубатого, так і у «родоводі» поколінь істориків О. Оглоблина системотворчим чинником є особистий зв’язок – учитель / учень / учні учнів. Перша генерація істориків-державників розпочинається з В. Липинського, Д. Дорошенка та ряду інших дослідників, зокрема В. Біднова, Р. Лащенка, О. Лотоцького, В. Прокоповича, С. Шелухина, А. Яковліва та ін., які ввійшли на авансцену української історіографії у дореволюційні часи66. За схемою О. Оглоблина, історики другої генерації (І. Борщак, В. Заїкин, Б. Крупницький, С. Наріжний, Д. Олянчин та ін.) здобули історичну освіту та започаткували наукові студії переважно за кордоном. Дехто з них були студентами Д. Дорошенка, В. Липинського та інших істориків першої генерації. ——————— Там само. С. 19–20. Там само. С. 20. 66 Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917–1956 / Translated by R. Olesnytsky // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. New York, 1957. Vol. 5/6, no. 4(18),1/2(19/20). P. 402. 64 65 29 Розділ І За візією О. Оглоблина, третє покоління учених з’явилося в українській історіографії 1930-х рр. Ця генерація сформувалася з кола наймолодших студентів учених першої генерації. Скажімо, автор зараховував до цього покоління Михайла Антоновича. Прикметною рисою конструкції О. Оглоблина є те, що майже всі представники третього покоління закінчили Український вільний університет, Варшавський університет або були пов’язані з Українським науковим інститутом у Берліні. Нарешті, четверта генерація за цією схемою посіла своє місце в українській еміграційній історіографії по Другій світовій війні. Відзначимо, що О. Оглоблин, окрім окреслення персонального зв’язку між істориками, місця фахового вишколу та початку вченої кар’єри, акцентував увагу на характерних рисах наукових студій і практик кожної генерації. Передусім він розглядав спрямованість, провідну проблематику їхніх праць, джерельну базу, ставлення до європейської науки тощо. Почасти такий підхід можемо розглядати як окреслення своєрідного фахового «простору досвіду». Втім, така аналогія поміж конструюванням соціальних і наукових генерацій є доволі релятивною, позаяк місце тих чи інших моделей соціалізації здебільшого заступає спрощена типізація сценаріїв професійного становлення. На думку О. Оглоблина, перша генерація істориків здебільшого вирізнялася синтетичними студіями з української історії та історіографії. Водночас вони відзначилися популяризаторськими практиками й працями з політичної історії XVII–XVIII cт., церковної минувшини, історії права, котрі причинилися до формування державницької концепції українського історичного процесу67. За схемою О. Оглоблина, історики-емігранти другого покоління здебільшого опрацьовували західноєвропейські джерела з історії України. Навіть більше, він гадав, що специфічною прикметою вказаної генерації був безпосередній зв’язок із європейською історичною наукою та інтенсивне використання західних джерел у студіях з української історії68. З одного боку, О. Оглоблин вказував на схильність істориків із цього покоління до «історичного синтезу», проте заразом закидав їм надмірне захоплення публіцистикою та вважав передчасними їх узагальнюючі праці69. З іншого боку, він відмічав очевидні впливи на наукові й культурні практики істориків третьої генерації провідних ідей і трендів міжвоєнної доби, привнесених із Західної та Центральної Європи. За «родоводом» О. Оглоблина, четверте покоління істориків репрезентували науковці, професійне становлення яких обірвала Друга світова війна. ——————— Ibid. P. 403. Ibid. P. 415. 69 Ibid. P. 424. 67 68 30 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього Крім того, він зараховував до цієї генерації молодих істориків, які здобули фахову освіту протягом 1940-х рр., зокрема розробляли історію княжої та козацької доби, історію права, церкви й новітню історію70. Власну схему чотирьох поколінь в українській радянській літературі від 1917 р. до початку 1960-х рр. висунув літературознавець Іван Кошелівець. Причому він намагався більш-менш узгодити інтервал народження з часом входження покоління до літературного процесу: перше (народжені до 1901 р.); друге (народжені 1901–1910 рр.; увійшли до літератури між 1920 і 1930 рр.); третє (народилися після 1910 р., увійшли до літератури після 1930 р.); четверте покоління, що з’явилося по смерті Й. Сталіна й найяскравіше представлено шістдесятниками71. Ще масштабнішу «генеалогічну» візію кількох поколінь українських істориків запропонувала Н. Полонська-Василенко. Вона виводила практично всю українську історіографію першої половини ХХ ст. із Київської школи В. Антоновича. В одній із рецензійних заміток дослідниця зазначала, що В. Антонович «став основоположником школи українських істориків, до якої належить більша частина істориків України, що має зараз вже чотири покоління»72. Конструкція Н. Полонської-Василенко подавалася у вигляді таблиці школи істориків України В. Антоновича, побудованої за принципом особистого зв’язку між генераціями: В. Антонович – учні В. Антоновича (перше покоління) – учні учнів Антоновича (друге покоління) – третє покоління73. Причому як «правнук» до школи В. Антоновича потрапив О. Пріцак74, що стало приводом для доволі гострої полеміки із символічним підтекстом. Зауважимо, що згаданий сюжет з історії конструювання поколіннєвої палітри української історіографії на зламі 1960–1970-х рр. потрапив до сфери інституціоналізації й розбудови нових осередків і товариств діаспорних учених, зокрема Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) та Українського історичного товариства. Відтак проблема конструювання «генеалогії» поколінь розглядалася у світлі неформальної чи символічної наступності українських істориків, а почасти в полі змагання між їх науковими очільниками за ресурси діаспори. ——————— Ibid. P. 430. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. [Нью-Йорк], 1964. С. 33–42. 72 Полонська-Василенко Н. З дослідів Волині (Шумовський П. Остріг. Історичний нарис. Передмова В. Сенютовича-Бережного; обкладинка В. Мещинського; Вінніпег, Канада; накладом Інституту дослідів Волині; 122 стор., 1964.) // Сучасність. 1966. № 1. С. 118. 73 Її ж. Нарис історіографії України // Її ж. Історія України: У 2 т. Мюнхен, 1972. Т. 1: (до половини XVII ст.). С. 32–34. 74 Там само. С. 34. 70 71 31 Розділ І Наприклад, О. Пріцак не тільки сприйняв тезу про «правнука» В. Антоновича, за «родоводом» Н. Полонської-Василенко, а й задекларував спадкоємність Гарвардського осередку з українською документальною школою. «Із названих учнів Грушевського (“внуків Антоновича”), єдиний академік Іван Крип’якевич мав згідно із схемою проф. Н. Полонської-Василенко, продовжувача спадкоємця – учня (“правнука” Антоновича – Омеляна Пріцака), тобто мене», – відзначав учений75. Однак ця теза спричинила низку критичних закидів і розлогих інвектив. Приміром, О. Домбровський охрестив такий підхід «культом священних корів»76. Натомість Л.-Р. Винар тримався думки, що засновником української історіографії був М. Грушевський, а не В. Антонович77. Водночас Л.-Р. Винар категорично відкидав тезу про спадкоємність документальної школи та гарвардського осередку, позаяк гадав, що вона не спирається на достатні джерельні підстави78. Зрештою, полеміка навколо схеми Н. Полонської-Василенко добре продемонструвала символічну роль не тільки у конструюванні палітри наукових або культурних генерацій, а й в освячені нових інституціональних проектів. Причому символічний аспект поколіннєвого зв’язку був затребуваний не тільки для забезпечення наукової й культурної тяглості на теренах діаспори, а й для творення нових організаційних осередків. Отже, символізм відіграв поважну роль у «винайденні» нової традиції за інших соціокультурних передумов й інтелектуальної атмосфери західного академічного світу, зокрема у реалізації такого успішного інституціонального проекту як Український науковий інститут Гарвардського університету. Звісно, концепції поколінь вживаються і для формування дослідницьких програм із більш прагматичним або утилітарним спрямуванням, скажімо для створення просопографічного / колективного образу певної генерації або кількох поколінь із більш-менш фіксованим інтервалом часу. Відтак акцентується увага не на об’єднуючих символічних рисах, а на колективних прикметах. Наприклад, у розвідці про повоєнне чи третє покоління російських істориків за радянської доби розглядаються такі риси як соціальне походження, ——————— Пріцак О. Гарвардський центр українських студій і школа М. Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967–1973). Кембридж; Нью-Йорк, 1973. С. 103. 76 Домбровський О. До питання української історичної школи в діаспорі // Укр.історик. 1974. № 4. C. 79. 77 Винар Л. Історична школа Михайла Грушевського і НТШ // Свобода (Джерзі Ситі). 1974. 11 січ. № 7. C. 2. 78 Його ж. Двадцятиліття «Українського історика» (1963–1983) і завдання українських істориків // Укр.історик. 1983. № 2/4. C. 19–20. 75 32 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього місце фахового вишколу, провідні освітні напрями та впливи, коло наукових зацікавлень, кар’єрні сценарії, мемуарні рефлексії й ремінісценції, впровадження т. зв. бригадно-колективних форм наукової праці та ін.79 У межах цієї дослідницької програми генерація істориків розглядається як спільнота спеціалістів, які приблизно в один і той же час розпочали професійну діяльність, а також мали постійну чи відносно сталу фахову ідентифікацію80. Проте навіть за такої широкої палітри і в цілому більш-менш об’єктивно сформульованих запитів простежуються сюжети стосовно окреслення колективного й персонального вимірів «простору досвіду», як-от: фронтові роки, військові лихоліття та переживання тощо81. Тим більше, що навіть вихідний запит у конструюванні такої просопографічної палітри хоч-не-хоч пов’язаний із відповідним соціокультурним масштабуванням або зламом – воєнне / повоєнне, що продукує чимало питань до царини суб’єктивного досвіду, зокрема його специфікації та диференціації. Приміром російський історик Олександр Некрич наголошував, що саме у повоєнному поколінні радянських учених не тільки з’явилися історики, котрі не пов’язували себе з догматичними уявленнями комуністичної доктрини, а прагматично й гнучко використовували її для власного кар’єрного просування. На його думку, саме вони виступили організаторами-адміністраторами величезних багатотомних колективних праць, у редколегію яких вписувалися партійні керівники та номенклатурні працівники82. Загалом можливий діапазон установчих критеріїв, мірил, засад щодо конструювання генерацій учених або літературних, мистецьких або інших поколінь з обсягу того чи іншого культурного / наукового поля є доволі варіативним. Скажімо, вивчення практик і стратегій маркування літературних поколінь на ниві іспаномовного літературознавства причинилося до виокремлення таких мірил, як-от: 1) близькість дат народження; 2) схожість умов, в яких відбувалося інтелектуальне та мистецьке становлення; 3) середовище спілкування, взаємний обмін ідей, настроїв, спільні моделі пове——————— Сидорова Л.А. Советские историки послевоенного поколения: собирательный образ и индивидуализирующие черты // История и историки: историографический вестник. 2004. М., 2005. С. 208–223. 80 Ее же. Когнитивные возможности генерационного подхода в изучении истории исторической науки // Культура, наука, образование: проблемы и перспективы: материалы Всероссийской научно-практической конференции (г. Нижневартовск, 7–8 февраля 2012 г.) / Отв. ред. А.В. Коричко, В.Н. Ерохин, Я.Г. Солодкин. Нижневартовск, 2012. Ч. I: История идей и история общества. Отечественная история. С. 461. 81 Ее же. Советские историки послевоенного поколения... С. 214. 82 Некрич А. Отрешись от страха. Воспоминания историка. Liverpool, 1979. С. 160– 161. 79 33 Розділ І дінки; 4) події або явища, котрі здобули екзистенційне, культурне чи естетичне значення у рецепції покоління; 5) специфічні поколіннєві ознаки стилю й поетики; 6) тип реакції на попередню генерацію чи генерації тощо83. Втім, пропонуються і більш складні – гібридні чи комбіновані концепції генерацій, котрі передбачають кореляцію, співбуття, змагання різних варіацій поколінь. Наприклад, такою є модель п’яти поколінь, запропонована В. Ващенком. Автор наслідуючи відомий проект Хоува-Штрауса пропонує «читати соціальну історію уздовж “поколіннєвої діагоналі”»84. Концептуальна пропозиція В. Ващенка передбачає кореляцію співбуття п’яти радянських політичних поколінь із п’ятьма інтелектуальними генераціями українських істориків у світлі розгортання відповідних соціальних поколінь. Відтак ідеться про такі покоління істориків: «ідеологів-ідеалістів» (фокусна дата народження – 1872 р.); «консерваторів-традиціоналістів» (фокусна дата народження – 1882 р.); «революціонерів» (фокусна дата – 1894 р. н.); «конформістів» (когорта 1903–1907 р. н.); «І-ої радянської генерації» (фокусна дата 1914 р. н.)85. Зрештою, формування поколіннєвих уявлень у науковому, культурному, літературному, мистецькому процесі є доволі складним і багатошаровим явищем. Ось як, приміром, описує цей процес на ниві літературознавства Г. Шевчук. На його думку, «оцінка творчости тих письменників, які переживають своє покоління, звичайно проходить три етапи. Спершу оцінка сучасників. Volens-nolens (лат. хоч-не-хоч. – Авт.) вона зв’язана з оцінкою особи творця. Критик або читач, що найбільше прагнуть об’єктивности, все таки не можуть цілковито абстрагуватися від образу особи, від її вдачі, суспільної позиції й ролі, даних біографії. Потім приходить друге покоління, незнайоме вже з особою творця. Перед ним – тільки твори, твори, як такі. Йому розповідають епізоди з життя письменника, але воно відмахується: нащо нам це, ось твори – і тільки вони нас цікавлять, І вже згодом інтерес до творів зроджує новий інтерес до особи творця: (армія біографів, бібліографів, причинкарів і істориків літератури накидається на всі сліди земного буття письменника, реставрує кожний його крок і створює біографічний коментар (виділення Г. Шевчука. – Авт.) до творів»86. Певна річ, годі навіть побіжно перерахувати розмаїті взірці, стратегії та пропозиції щодо застосування концепцій поколінь, особливо коли взяти до уваги невпинно зростаючі темпи нинішніх інтердисциплінарних запозичень і міждисциплінарних мутацій. Вочевидь, міждисциплінарний потенціал ——————— Пронкевич О. Теорія поколінь в іспаномовному літературознавстві… С. 154. Ващенко В. Українські історики, політичні генерації та (радянська) влада... С. 94. 85 Там само. С. 94–95. 86 Шевчук Гр. Без металевих слів і без зідхань даремних // Арка (Мюнхен). 1947. № 1. С. 10. 83 84 34 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього конструювання палітри поколінь, передусім пов’язаний із студіюванням різноманітних масштабів, ракурсів, площин, сфер пережитого чи суб’єктивного досвіду. У широкому сенсі сучасні пізнавальні запити чимдалі більше адресовані до світу уявлень, настроїв, почувань, мотивів, інтересів, потреб, переконань, ідеалів, цінностей, ментальностей, колективної, групової, трансгенераційної, постколоніальної, посттоталітарної пам’яті, які репрезентують поколіннєві відмінності та спонукають до пошуку компаративних паралелей. Згадаємо, приміром, цикли поколінь Хоува-Штрауса, котрі пропонують масштабні порівняльні моделі на протязі кількох століть американської історії. Нинішні стратегії та концептуальні пропозиції стосовно конструювання палітри поколінь дедалі більше переходять від вивчення пережитого чи суб’єктивного часу до начебто незримого, проте вповні очевидного простору уявлень, які творить та чи інша генерація. Тому чимдалі частіше йдеться про конкуренцію знакових образів і уявлень-символів, трансльованих до мас-медійного світу. Гадаємо, що саме з таким суцільним поворотом до світу уявлень пов’язані як чималі інструментальні можливості, так і певні пізнавальні ліміти. З одного боку, суттєво ускладнюються й нюансуються наші уявлення щодо різних сфер, площин і вимірів буття поколінь, насамперед коли йдеться про генерації другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Відповідно варто вести мову про більш-менш об’єктивну варіативність конструювання та представлення палітри поколінь. З іншого боку, родова матриця покоління як універсального маркера причинилася до того, що це означення вільно й інтенсивно циркулює у найрізноманітніших суспільних практиках, зокрема у вигляді величезного розмаїття метафор, рефлексій, образів, символів тощо. Навіть більше, саме вони продукують очевидні пізнавальні перестороги і думки про ілюзорність концепту «покоління», позаяк руйнують попередні конвенціональні домовленості. Причому міжпоколінний інтервал, попри його невелике розширення, залишається більш-менш сталою величиною і здебільшого варіюється у межах 15–35 років. Натомість шари пережитого часу, точніше суб’єктивного досвіду кожної генерації кардинально розростаються, внаслідок чого їх студіювання й осягнення дедалі швидше та частіше урізноманітнюється і навіть розмивається. Не випадково В. Янів наголошував, що «покоління – це поняття уявне. Хтось окреслений мусить перебрати на себе завдання генерації»87. Таким чином, давня дилема між «кількісним» часом позитивістів і «якісним» часом романтиків, яка побутувала у «знятому вигляді», нині постала ——————— 87 Янів В. Україна в авангарді нових ідей (Реферат, виголошений на Студ. ідеологічному конгресі) // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 6 черв. № 23. С. 6. 35 Розділ І на новітньому соціокультурному ґрунті, хоч і в іншій подобі. Наприклад, ця проблема циркулює у вигляді похідних термінів-інструментів, як-от: хронологічне покоління / умовне покоління і т.п. Зрештою, варто вести мову про кардинальне розширення «якісного» пласту, точніше пережитого чи суб’єктивного часу, котрий чимдалі швидше «поглинає» чи навіть розчиняє «кількісний» пласт як начебто заданий / сконструйований інтервал буття покоління, який зазвичай обраховується у вигляді «когорт». Первісно на багатоманітність вимірів пережитого буття у вигляді тези про «стратифікацію досвіду» відреагував ще К. Мангайм, який навіть запропонував поняття «покоління-секція». У широкому розумінні йдеться про розмаїту структуру або низку структур суб’єктивного часу чи набутого досвіду у межах одного покоління. Приміром, якщо означуємо генерацію шістдесятників – правозахисників, дисидентів, більш або менш очевидних опозиціонерів щодо радянського режиму, то мусимо окреслювати й інші варіації. Адже поряд із шістдесятниками існувало те ж саме, проте в багатьох аспектах, вимірах і площинах суб’єктивного досвіду зовсім інше покоління. Надія Світлична нещадно, проте доволі точно називала цю генерацію, до якої вона сама належала принаймні у хронологічному розумінні, «телячим поколінням»88. Так само і генерація 1930-х рр. (доби великого терору) складалася не тільки з розстріляних, репресованих, «недостріляних», а й із катів, різних категорій службовців-пристосуванців, донощиків, анонімних дописувачів, мовчазних і пасивних або, навпаки, вельми активних «свідків-гвинтиків» тощо. Звісно, вони мали спільні пласти пережитого чи критичного досвіду, проте з істотно різних позицій, які творили чи формували відмінні версії структур суб’єктивного часу, об’єднаних екстремальним хронотопом. Ці спостереження є слушними і щодо наукових / літературних / культурних генерацій. Адже у межах навіть одного покоління істориків, наприклад часів хрущовської лібералізації чи її української версії, метафорично названої західними інтелектуалами «добою П. Шелеста» (1963–1972 рр.)89, одночасно співіснували різні типажі істориків, об’єднаних спільним, але неоднаковим суб’єктивним досвідом. Відтак в уяві постає ціла галерея образів тогочасних істориків – нонконформістів й пристосуванців, прихильників модернізації та традиціоналістів, генераторів ідей, проектів і трансляторів——————— Світлична Н.О. Харківський університет очима колишніх студентів: Надія Світлична (1953–1958) // Світличний І.О., Світлична Н.О. 3 живучого племені Дон Кіхотів / Упоряд. М.X. Коцюбинської та О.І. Неживого; передм. та прим. М.X. Коцюбинської. К., 2008. С. 432. 89 Див., наприклад: Tillet L. Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest // Slavic Review. 1975. Vol. 34, no 4. P. 752–768. 88 36 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього пропагандистів ідеологічних настанов, технічних організаторів та звичайних виконавців і т.п. Недаремно фундатору феноменології Едмунду Гуссерлю приписують відоме означення науки як «відкритого живого ланцюга поколінь» відомих і невідомих учених, підключених до «єдиної виробничої суб’єктивності»90, котре нині трактують як вислів інтерсуб’єктивності91. Отож у межах кожного покоління де-факто побутують, співіснують, взаємодіють відмінні «діючі» генерації. Вони змагаються між собою за першість на лідерських щаблях або наближених до них позиціях, доступ до фінансів, ресурсів, можливостей і перспектив кар’єрного просування за більш-менш «нормальних» соціокультурних передумов і політичних обставин. Натомість із розгортанням екстремального хронотопа ці різноманітні практики та стратегії обертаються в банальні поведінкові схеми виживання чи балансування на межі, особливо під час потужних соціокультурних катастроф або інших руйнівних явищ і процесів. Генералізовані й цілісні образи поколінь, передусім ХХ ст. нині сприймаються з дедалі більшим скепсисом саме тому, що істотно звужують, ба навіть спрощують і нівелюють суб’єктивні структури пережитого досвіду. Якщо взяти до уваги постколоніальні, постімперські, культурологічні, антропологічні, мікроісторичні, регіонально-локальні запити та практики, приміром у царині історії меншостей, субкультур, формацій колективної, поколіннєвої та трансгенераційної пам’яті, то стає очевидним дальше розширення шарів пережитого / здобутого / засвоєного досвіду як предметних областей студіювання. Видається, що саме осягнення різних варіацій структур суб’єктивного часу та пов’язаних із ними культурних полів і шарів уявлень є викликом для концепцій і теорій генерацій і водночас найбільшим пізнавальним обмеженням для їх подальшого застосування. В інструментальному плані цей пізнавальний ліміт уявляється у вигляді зростаючої суперечності між множинністю структур суб’єктивного часу чи багатоманітністю пережитого досвіду та загальною спрямованістю більшості концептуальних пропозицій на конструювання покоління як уявної цілісності, що продукує генералізовану і спрощену палітру образів й уявлень. Врешті-решт не варто забувати, що поколіннєве маркування часу волею-неволею генерує символічні смисли. ——————— Гуссерль Э. Начало геометрии. Введение Ж. Деррида / Пер. с фр. и нем. М. Маяцкого. М., 1996. С. 214. 91 Микешина Л.А. Философия науки: современная эпистемология, научное знание в динамике культуры, методология научного исследования: Учеб. пособие. М., 2005. С. 324–325. 90 37 Розділ І 1.6. Образи майбутнього як варіації суб’єктивного досвіду генерацій. Пізнавальні запити та компаративні площини Майбутність посідає особливе місце на уявній шкалі історичної темпоральності, позаяк адсорбує розмаїтий досвід минулого і водночас репрезентує барвистий горизонт конкуруючих версій тієї чи іншої сучасності. З цієї перспективи концепції, зорієнтовані на представлення відмінних шарів пережитого досвіду «діючих» генерацій, пропонують доволі гнучку й дієву одиницю виміру історичного, точніше суб’єктивного часу. Адже образи прийдешності значною мірою ґрунтуються на єдності поколіннєвого світосприйняття, хоч і передбачають чималу варіативність проекцій майбутнього, закладену багатоманітністю, версійністю суб’єктивного досвіду. Масштабна диференціація таких «просторів досвіду» природно залежить від макроконтекстів доби, сучасниками якої є кілька генерацій. Якщо йдеться про ХХ – початок ХХІ ст., то це світові війни, революції, економічні кризи, та, навпаки, піднесення, великі соціальні метаморфози, зміна державного устрою чи взагалі держави. Недаремно саме макроконтексти мимоволі генералізують поділ часу або задають його соціальне опредметнення – дореволюційний / революційний / післяреволюційний, довоєнний / воєнний / повоєнний, докризовий / кризовий / післякризовий, дорадянський / радянський / пострадянський і т.п. Власне макроконтексти формують і загальний ландшафт, навколо якого розгортаються різноманітні та суб’єктивні «простори досвіду». Звісно, йдеться не тільки про кризові й травматичні трансформації, а й епохальні наукові досягнення та соціокультурні перетворення, промислові й технологічні революції. Зазвичай вони передаються у вигляді відомих метафор, якот: ера космосу й атома, цифрове століття та доба віртуального простору, вік всесвітньої мережі і штучного інтелекту, час розшифрування ДНК та клонування тварин, епоха антибіотиків і генетично модифікованих організмів тощо. Вочевидь, їхній вплив на пережитий досвід кожної генерації є доволі розмаїтим і неоднозначним. Упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. технологічні досягнення, економічні потуги й соціокультурні зрушення стали настільки динамічними, що кардинально змінюють навколишній світ уже за життя одного покоління, себто протягом кількох десятиліть. Передусім вони продукують втрату звичних орієнтацій і стан життєвого дискомфорту та навіть перманентної паніки. З легкої руки Елвіна Тоффлера, ця своєрідна ситуація маркується цілим рядом метафор – футурошок, «хвороба перемін» або «зіткнення» з майбутнім92. ——————— 92 Тоффлер Э. Шок будущего / Пер. с англ. М., 2002. С. 15. 38 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього Не випадково концепції та візії адептів постіндустріалізму часто-густо репрезентують фаталістичні, есхатологічні чи апокаліптичні дискурси, які в тому чи іншому вигляді продукують настрої невпевненості або нав’язують катастрофічні сценарії прийдешності. Приміром, американський соціолог польсько-єврейського походження Деніел Белл, відомий своїми візіями про постіндустріальне суспільство та кінець доби масових ідеологій, із перспективи кінця ХХ ст. обстоював думку про надзвичайну хиткість найближчої прийдешності. На його думку, «єдине, що можна з упевненістю передбачити щодо майбутнього, полягає у тому, що влада зіткнеться з великим числом проблем, аніж будь-коли раніше. Це випливає з декількох очевидних фактів: соціальні проблеми будуть все більш складніше пов’язані одна з одною, й будь-яка велика переміна швидко відчуватиметься у межах національної і навіть міжнародної системи… Через ці причини суспільство 2000-го року… буде слабкішим, виявиться вимушеним вдаватися частіше до військових дій і значною мірою схилятиметься до поляризації в різних напрямах»93. Із висоти майже двох десятиліть нового століття перестороги та прогнози Д. Белла видаються якщо непророчими, то принаймні доволі слушними. Певна річ, побутують й інші часові маркери, котрі вирізняються надзвичайною універсальністю та тотальністю щодо означення світоустрою, як-от: епоха біполярного поділу світу, доба глобалізму чи часи поліцентричного / багатополюсного світу. Врешті, варто взяти до уваги розмаїті культурні маркери темпоральності, котрі дедалі більше пов’язані з мас-медійними практиками й стратегіями. Наприклад, славнозвісний міленіум – закінчення та початок нового тисячолітнього проміжку часу, котрий став розкрученим мас-медійним символом 2000-х рр. Отож окреслення палітри уявної будучини з національної, точніше української перспективи протягом ХХ – початку ХХІ ст. потребує формулювання адекватних, тобто більш-менш співмірних пізнавальних запитів. Зауважимо, що висунення таких запитів істотно утруднено соціокультурною й інтелектуальною палітрою українського ХХ ст. Насамперед очевидною є «космічна» різниця між динамікою історичного буття на початку, у середині та наприкінці ХХ в. і на зорі ХХІ ст. Окрім того, варто згадати, що продукування та циркуляція проекцій майбутнього з української перспективи суттєво ускладнювалися поділом України між імперіями Романових і Габсбургів. Відтак українська прийдешність уявлялася та конструювалася інтелектуалами, котрі перебували у різних культурних середовищах, політичних обставинах, суспільних передумо——————— 93 Белл Д. Мятеж против современности // Социологические исследования. 1989. № 5. С. 113. 39 Розділ І вах, себто навіть у межах одного покоління мали відмінні «простори досвіду». За радянської доби образи українського майбутнього могли більш-менш вільно продукуватися та циркулювати поза межами «залізної завіси», хоч, звичайно, не були позбавлені впливів «холодної війни» й тотального ідеологічного протиборства. У межах УСРР/УРСР після кількох хвиль радянізації домінуючими були уявлення, нав’язані ідеологічними догматами та провідними напрямами офіційної культурної політики. Недаремно американська дослідниця тоталітаризму Ханна Арендт влучно окреслювала ідеологічну природу таких конструкцій темпоральності. На її думку, «ідеології завжди орієнтовані на історію, навіть тоді, коли, як у випадку з расизмом, вони позірно розгортаються із засновку природи; природа тут слугує лише для пояснення історичного і зводить це історичне до природного. Претензії на тотальне пояснення обіцяють пояснити всі історичні події, надати повне пояснення минулого, повне розуміння сьогодення і надійне передбачення майбутнього»94 Натомість нонконформістські, дисидентські, правозахисні принаймні опозиційні візії щодо задекларованих радянських образів «комуністичного майбутнього» плекалися лише в обмежених «просторах досвіду». До того ж змагання, конфронтація, опозиція до радянської системи нав’язували темпоральні виміри й уявні проекції, зорієнтовані на продукування неофіційних та альтернативних образів сучасності і спростування ідеологічних, канонічних уявлень. Приміром, І. Дзюба рішуче відкидав сумнозвісний «імператив про майбутнє “неминуче” злиття націй»95. Отже, проекції майбутності були доволі обмеженими й абстрактними, позаяк заступалися конфронтаційними образами радянської сучасності – офіційної, легітимізованої та неофіційної, нонконформістської. За великим рахунком, на шкалі темпоральності уявлення про прийдешність витіснялися актуальними образами сучасності. Таким чином, образи, візії та проекції української будучності хоч-не-хоч виношувалися поза межами України протягом ряду десятиліть ХХ ст. На цьому місці варто відзначити, що така специфіка української історичної та суспільно-політичної думки ХХ ст. суттєво розмивала горизонт уявлень, проекцій, очікувань і сподівань. Найкраще про це свідчить циркуляція уявлень, пов’язаних із українською ідеєю протягом ХХ ст. Адже цей сакралізований громадсько-культурний, суспільно-політичний і світоглядний ідеал, сконструйований у візіях, ——————— Арендт Х. Ідеологія і терор: нова форма правління / Із англ. пер. В. Черняк // Дух і літера. 2001. № 7/8. С. 134. 95 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / Передм. С. Олійника. Мюнхен, 1968. С. 69. 94 40 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього концепціях, поглядах політиків, мислителів, інтелектуалів, письменників, митців та інших діячів, мав запропонувати успішний «рецепт» реалізації національного проекту на ближчу чи віддалену прийдешність. Загалом українська ідея як ідеал була різновидом ідей пов’язаних із добою відроджень або «винайдення» націй, епохальними трансформаціями світового устрою й відповідних історичних метаморфоз національних держав. У широкому розумінні національні ідеї побутували у вигляді метафоричних настанов і формул, афористичних рецептів успішності щодо реалізації національного чи державного проекту. У вузькому сенсі йдеться про актуальні концентровані саморефлексії та базові світоглядні орієнтири модерного часу, сформульовані мислителями й інтелектуалами та засвоєні в тому чи іншому вигляді масовою свідомістю. Приміром, низка національних ідей подавалася у вигляді красномовних афористичних формул, які відображали певні суспільні ідеали, ціннісні настанови і заразом проекції й образи будучини. Американська мрія – ідеал омріяної, обітованої країни, де життя кожної людини буде кращим, багатшим, зокрема кожен отримає можливість досягти успіху згідно із міродайним принципом «зроби себе сам». Французька ідея, котра репрезентувала виключну самоцінність суверенності особистості у вигляді знаменитого гасла «Свобода, рівність, братерство!». Німецька ідея – культурна нація, національно-територіальна єдність96, незалежність і свобода німецького народу. Швейцарська ідея – спілка вільних людей і вільних громад. Російська ідея, котра побутувала у вигляді славнозвісних формул-тріад, як-от: «самодержавство, православ’я, народність» і «віра, цар, вітчизна». Зазначимо, що філософ Микола Бердяєв запропонував навіть свого роду «синтетичну» формулу, котра немовби сполучила дві наведені вище ідеї, хоч і нав’язала сакральний сенс. Відтак він обстоював думку, що «російська ідея є есхатологічна ідея Царства Божого»97. Натомість складно віднайти українські відповідники національної ідеї, сформульовані у стислій афористичній формі, котрі були б загальновизнаними чи принаймні домінуючими. Скажімо, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. були висунуті нові політичні проекції й версії української ідеї, котрі були представлені у відомих метафоричних означеннях Юліана Бачинського «Україна irredenta» (1895) й Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (1900). Саме з ними до суспільно-політичної думки ввійшли ідеали соборності та незалежності української земель. Однак одночасно побутували і більш помірковані проекції української ідеї, приміром у конституційному проекті ——————— Пернерсторфер Е. Національна та інтернаціональна ідея / Пер. і додаток Б. Грінченка // Нова громада (К.). 1906. № 2. С. 96. 97 Бердяев Н. Русская идея. СПб., 2008. С. 180. 96 41 Розділ І М. Драгоманова, культурно-автономістських візіях І. Франка, М. Грушевського та ін. Зауважимо, що така варіативність уявлень щодо української ідеї не є винятковою для європейських націй. Наприклад, діапазон візій і уявлень щодо початків французької нації / національної ідеї / національної свідомості коливається від часів Столітньої війни до ХІХ ст. включно98. Українська ідея за часів революції 1917–1921 рр. була представлена у вигляді полярних соціально-політичних візій, зокрема у ліво-соціалістичній проекції України як «вільної, демократичної республіки робочих людей» та в консервативно-монархічній проекції України як «дідичного Гетьманату з гармонійним становим устроєм». Більше того, травматична спадщина, пов’язана з поразкою Української революції 1917–1921 рр., призвела до того, що практично до кінця ХХ ст. на перше місце висувався ідеал самоцінності національної держави як засадничої основи для історичного буття і навіть самого існування українського народу / нації. Скажімо, М. Шлемкевич так описував вплив травматичної спадщини з перспективи середини ХХ ст.: «Думка українського суспільства досі неспокійно кружляє довкола тих подій (революції 1917–1921 рр. – Авт.). Вони впродовж тридцяти чотирьох років (стаття М. Шлемкевича написана 1951 р. – Авт.) є головним змістом українського мислення, а відношення до тих років ще досі визначає ідейні і політичні постави в самому українстві. Навіть велика трагедія, пережита в другій світовій війні, не відгородила наших думок від тих часів»99. Якщо взяти до уваги пореволюційну чи міжвоєнну добу, то українська ідея побутує у вигляді низки конкуруючих проекцій. Наприклад, концептуальні пропозиції, котрі постали під впливом неоромантизму, генерують кілька проекцій-формул української ідеї протягом 1920–1930-х рр., як-от: «через державу до нації» (класократична концепція В. Липинського), або «через націю до держави» (візія С. Томашівського з представленням Галичини як українського П’ємонту). Побутували й радикальні націоналістичні проекції української ідеї, зокрема «інтегрального націоналізму» Д. Донцова та «національного солідаризму» М. Сціборського. На теренах підрадянської України проекції української ідеї варіювалися від стихійного бунту інтелектуалів з їх негативними рефлексіями та радикальними закликами, як-от: «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!» (М. Хвильовий) до ліво- ——————— Национальная идея в Западной Европе в Новое время. Очерки истории / Отв. ред. В.С. Бондарчук. М., 2005. С. 125. 99 Шлемкевич М. 1917–20 роки й українське суспільство // Сучасність. 1971. № 5. С. 87. 98 42 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього комуністичних версій, приміром у вигляді ідеї економічного суверенітету УСРР у радянській системі народного господарства (М. Волобуєв)100. Із утвердженням тоталітарного режиму в СРСР і впровадженням масованих політичних репресій 1930-х рр. циркуляція української ідеї була паралізована й відкинута на маргінеси суспільної свідомості. Паліативне, обмежене й вибіркове повернення до локальних проекцій української ідеї, котра вбиралася у прийнятні ідеологічні шати, відбулося лише за часів лібералізації радянського режиму, відомої як хрущовська «відлига». Втім, такі проекції української ідеї обороняли виключно існування українства у культурницькому сенсі. Наприклад, як «республіки-сестри єдиної сім’ї народів» у відомій книзі першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста101. Більш радикальні візії української ідеї були представлені у середовищі дисидентського руху, зокрема у памфлеті І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (написаний 1965 р., опублікований 1968 р.). Проте й такі проекції здебільшого мали культурницьке спрямування, передусім були скеровані супроти масованого російщення українців, руйнації та тотальної радянізації української культури. Таким чином, суспільні ідеали на обширах української думки формувалися у вигляді доволі варіативної і навіть строкатої палітри. До того ж споглядаємо майже полярні соціо- та етнокультурні передумови щодо їх продукування. * * * Протягом усього ХХ ст. актуалізована сучасність у вигляді політики й ідеології імперських і тоталітарних режимів часто-густо заступала проекції українського майбутнього, позаяк нав’язувала суспільні моделі виживання, пристосування, співжиття, адаптації, втечі (еміграція) тощо. Альтернативні візії тривалий час висувалися та циркулювали здебільшого поза межами України. Певна річ, що спроби спроектувати / уявити ближчу та віддалену прийдешність мимоволі залежали від тієї чи іншої палітри викликів, проблем, суперечностей, які були властиві для даного періоду чи доби у межах «століття крайнощів». Пріоритетна увага концентрувалася на візіях, уявленнях, образах, проекціях, які продукувалися в еміграційних і діаспорних осередках. У міжвоєнний період поважну роль у формуванні обріїв гаданої будучини відігравала українська думка на галицьких обширах. Звісно, за часів національновизвольних змагань 1917–1921 рр. і у пострадянську добу горизонти уяв——————— Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. 1928. № 2. С. 46–72; № 3. С. 42–63. 101 Шелест П.Ю. Україно наша Радянська. К., 1970. C. 5. 100 43 Розділ І лень переважно генерувалися на українських теренах, хоч еміграційна та діаспорна спільнота зробила чималий внесок у творення загальної палітри візій, проекцій і образів. Отож спроби порівняти суспільні ідеали, пов’язані з конструюванням української будучності протягом різних часових відрізків ХХ ст., натрапляють на чималі пізнавальні й інструментальні проблеми. Передусім ідеться про формулювання таких компаративних запитів, які б були більш-менш адекватними щодо «просторів досвіду» кожної з генерацій протягом усього ХХ ст. Адже практично кожне покоління нюансувало суспільні ідеали у вигляді візій і проекцій, які відображали власну панораму зацікавлень, потреб, цінностей, устремлінь, сумнівів, вагань і почувань, кінець-кінцем спиралися на відповідні суб’єктивні «простори досвіду». Як бути?! Пропонована дослідницька стратегія спирається на універсальні, метафорично кажучи, «вічні» питання, котрі є актуальними для кожного покоління, попри відмінні темпоральні особливості, хоч і різною мірою. На нашу думку, такі запити можемо означити у вигляді низки компаративних площин: 1) еліта / аристократія / провідна верства / панівна меншість (інтелігенція, інтелектуали) та суспільство / соціум; 2) народ / нація / українство як уявлена спільнота у світлі проекцій майбутнього; 3) Україна і світ та наше місце на мапі світоустрою; 4) війна і мир; 5) українська ідея / мрія як національний і суспільний ідеал прийдешності. З очевидних на то причин представлена палітра візій є досить вибірковою, а у певному розумінні – калейдоскопічною. Головна мета полягає в тому, щоби окреслити діапазони уявлень щодо гаданої прийдешності у світлі багатоманітних метаморфоз українства протягом ХХ – початку ХХІ ст. Варто особливо підкреслити, що кожна з уявних площин неоднорідно репрезентована у візіях, образах, проекціях будучини протягом відмінних епох і періодів. Врешті, доречно прокоментувати термінологічний апарат принаймні схарактеризувати основні терміни. Останні переважно походять із царини інтелектуальної історії та класичної й некласичної соціогуманітаристики, зокрема є вислідом різних запозичень, перехрещувань і свого роду мутацій. Нижче подаємо стислий опис і пояснення (експлікацію) найуживаніших термінів-інструментів, які здебільшого стосуються концепцій генерацій і часових уявлень: Горизонт очікувань (обрій уявного чи гаданого майбутнього). Термін спопуляризований українськими перекладами праць німецького історика Райнгарта Козеллека102. У широкому розумінні йдеться про взаємодію ди——————— Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Пер. з нім. В. Швед; наук. ред. С. Стельмах. К., 2005. 380 с.; Його ж. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. Зі статтею Ґ.-Ґ. Ґадамера / Пер. з нім. В. Швед; заг. ред., вступ. ст. і ком. С. Стельмаха. К., 2006. 435 с. 102 44 Концепції генерацій та конструювання гаданого майбутнього намічних меж акумульованого людського досвіду та пропозицій, візій і проекцій прийдешності, котрі тією чи іншою мірою формулюються й висуваються на його основі. «Діючі» генерації. Метафоричне означення поколіннєвої палітри як у «вертикальному», так і «горизонтальному» зрізах для певного періоду або доби. Походить із практик і текстів німецько-британського соціолога Карла Мангайма, котрий вирізняв покоління за «місцеположенням», тобто за народженням, і генерацію за дійсністю, себто за здобутим або «стратифікованим» досвідом. Зокрема, К. Мангайм уживав поняття «покоління-секція» для позначення варіативності «просторів досвіду» у межах однієї генерації. «Простір досвіду». Термін для розрізнення здобутого чи специфікованого досвіду внаслідок зміни соціо- й етнокультурного середовища, культурної атмосфери, контактів і впливів за різних передумов і обставин, як-от: еміграція, війни, соціокультурні катастрофи, переїзд з села до міста, внутрішня міграція до іншого регіону, кардинальна зміна моделей соціалізації та ін. Темпоральність. Своєрідне сполучення суб’єктивних і об’єктивних вимірів часу, себто його реального перебігу та розмаїтих способів і форм відображення часового колориту у текстах, проекціях, уявленнях, візіях й образах. Хронотоп (часо-простір). Культурологічний та естетичний термін здебільшого уживається на ниві репрезентації суперечливого зв’язку часу й простору, передусім задля демонстрації амбівалентності генерованих смислів. Наприклад, екстремальний хронотоп – часо-простір соціокультурних катастроф, воєнних лихоліть, критичного людського досвіду і т.п. Походить із різних сфер, зокрема практик і текстів (літературна естетика) філософа й літературознавця Михайла Бахтіна та психолога Олексія Ухтомського (культурні смисли). Образ. Генералізований або, навпаки, диференційований вислід бачення, котрий за тією чи іншою авторською версією й логікою пропонує певну завершеність принаймні якусь сталість, на відміну від уявлень, які переважно репрезентують мінливе, динамічне сприймання біжучих подій, явищ, фактів, обставин і т.п. У функціональному сенсі термінологічна пара образ / уявлення почасти нагадує понятійну зв’язку структура / процес, але є більш синкретичною й розмитою. Іноді образ вживають як особливе авторське мірило вартості, приміром як ідеальний образ. Візія. Бачення, погляд, розуміння, сприймання чогось. Рідше – мрія, ілюзія, видіння. 45 46 РОЗДІЛ ІІ ХИТКІ ОБРИСИ НОВОГО ВІКУ. ІДЕАЛИ Й ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИЙДЕШНОСТІ У ВІЗІЯХ І ПОКОЛІННЄВИХ УЯВЛЕННЯХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. У проекціях тодішніх поколінь злам ХІХ–ХХ ст. уявлявся як свого роду вікопомна межа, котра обіцяла чи передвіщала дуже багато. А найголовніше новий вік у суспільних і культурних опініях вимальовувався як незвичайний, ба навіть фантастичний і зовсім інший історичний і соціальний час, аніж перейдені століття. Дев’ятнадцяте століття з його неймовірними трансформаціями світу разюче контрастувало із досвідом і надбанням попередніх віків. Воно немовби заповідало у спадок тогочасним генераціям нечувані темпи економічного розвитку, технологічні досягнення й наукові прориви, велетенські соціальні колізії, обнадійливі суспільно-політичні тенденції, культурні новації, духовні експерименти та масові ідеології, освячені ідеєю невпинного й начебто всепереможного, всесильного Поступу. Метаморфози ХІХ ст. нібито потверджували сподівання та надії на грандіозність і велич сценаріїв ближчого й віддаленого майбутнього, котрі вимальовувалися в уяві інтелектуалів культурної доби, названої у західноєвропейській традиції Fin de Siècle (фр. кінець століття), а у російській версії – Срібним віком. Приміром, Іван Франко доволі точно й виразно окреслював світовідчування, котрі огортали його сучасників: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, 47 Розділ ІІ се для нас показується зовсім можливим і навіть взглядно (порівняно. – Авт.) легким до виконання»1. Та попередній вік привніс не тільки неймовірні здобутки і зміни, а й надзвичайну розмаїтість укладів, середовищ і просторів людського буття. Тож на зорі ХХ ст. світ поділявся численними лініями розломів, очевидних демаркацій і незримих лімітацій. Це був час великих імперій і їх колоній, індустріальних центрів-твердинь і відсталих околиць-периферій, домінуючих націй і пригноблених народів, високого технологічного розвою, машинної індустрії та архаїчних сировинних господарств, великої трансатлантичної імміграції й потужних внутрішніх переселень, швидкої урбанізації та буму масових споживчих товарів, що повсюдно витісняли напівкустарні вироби, невеликих прошарків висококваліфікованих спеціалістів і багатомільйонних мас визискуваного робітництва, космополітичних настроїв і національних почувань, виточеної культури та спрощених культурних патернів, зорієнтованих на ужиток соціальних низів тощо. Конфронтація великих держав за колонії, ринку збуту та сфери впливу, нещадне економічне змагання, швидкоплинне набуття сили масовими ідеологіями, політичними і національними рухами намічали й окреслювали новітні виклики, соціальні, політичні, культурні та цивілізаційні тріщини розломів величезного й такого розмаїтого світу. Водночас географічні межі немовби «звузилися», принаймні стали ближчими з огляду на небачене піднесення технологій, зв’язку й транспорту. У низки інтелектуалів ці суперечності, як і зростаюча впевненість у найближчому осягненні не тільки світу природи, а й законів суспільного розвитку, продукували дедалі більше сумнівів і пересторог. Скажімо той самий І. Франко відзначав, що «в світі передових борців нашого часу можна, навпаки, зауважити деколи певне переоцінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що границь можливості загалом нема ніяких…»2. Окрім того, він закликав звернути увагу «на ту характерну зміну, яка в кінці ХІХ в. зайшла в розумінні движучих сил у історії людства. Особливо останнє десятиліття ХІХ в. можна назвати епохою реакції против одностороннього Марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму»3. Заманливо, боязко і так захопливо було спробувати зазирнути чи бодай частково спроектувати / вгадати / відчути невідому майбутність нового століття, хоча б із обмеженої та локальної перспективи. Тим паче, що ХХ ст. вирізнялося зростаючим темпом соціальних перетворень, ба навіть прискореністю історичного часу, котру відчували тодішні покоління. «Стоючи ——————— 1 2 3 Франко І. Поза межами можливого [1900] // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45: Філософські твори. С. 277. Там само. С. 277. Там само. С. 283. 48 Хиткі обриси нового віку перед надзвичайно складною картиною сучасного руху й боротьби за кращі форми громадсько-державного устрою, картини поки що без перспективи й відповідного освітлення – так спокусливо одгорнути бодай краєчок завіси, що криє з-перед очей нашу майбутність, щоб хоч “яко зерцалом в гадании” побачити, на що маємо сподіватись», – наголошував С. Єфремов у дописі 1906 р.4 Бажання й устремління заглянути за межу невідомого, уявити чи окреслити обриси нового віку були надто великими та поманливими, зокрема спонукали багатьох інтелектуалів до всіляких футуристичних проекцій. Певна річ, кожен із візіонерів будучини конструював чи уявляв майбутнє із власної культурної перспективи, національної позиції, політичного становища, фахових зацікавлень або предметної області. Один із найпопулярніших німецьких філософів того часу Франц Брентано сподівався на високу політичну культуру нового віку. Він рішуче обстоював думку про те, що у ХХ ст. філософія впевнено посяде місце «теоретичної королеви»5. Правник Антон Менгер, брат Карла Менгера – засновника знаменитої австрійської економічної школи, висунув візію переходу від тодішнього типу держави до «народної держави праці». Він гадав, що саме ця держава стане «образом майбутнього устрою громадянства», хоч звичайно не уникнув низки закидів щодо плекання утопічних проекцій і фантазій6. Французький філософ Жан Гюйо намагався спроектувати релігійну прийдешність у річищі утилітарних запитів, зокрема обороняв концепцію безвір’я, котра мала у майбутньому заступити тодішні релігійні форми7. Його співвітчизник соціолог і психолог Гюстав Лебон (Ле Бон) дотримувався думки про появу нової сили – «могутності мас», із якою неодмінно доведеться рахуватися суспільствам ХХ ст.8 Український літературознавець Андрій Ніковський писав про поезію будучності, котру «ми не годні тепер зрозуміти, але в неминучий прихід якої мусимо вірити і перед віщунами тої прийдешности, перед теперішніми поетами футуристами, мусимо схилити голови»9. ——————— 4 5 6 7 8 9 Єфремов С. Велика навчителька і мізерні учні // Нова громада (К.). 1906. № 6. С. 129. Брентано Ф. О будущем философии // Брентано Ф. О будущем философии. Избранные труды / Пер. с нем. P.A. Громова. М., 2018. С. 89–90. Лозинський М. Антін Менгер і його соціяльно-політичні твори // Нова громада (К.). 1906. № 7. С. 79. Гюйо Ж.М. Иррелигиозность будущего / Пер. с фр.; под ред. В.М. Фриче; 2-е изд. М., 2011. 402 с. Лебон Г. Психология толп // Психология толп [Лебон Г., Тард Г.] / Сост. А.К. Боковиков. М., 1998. С. 126. Ніковський Ан. Поезія будучности [футуризм, Рабіндранат Тагор, Василіска Гнидова] // Літературно-науковий вістник. 1913. Кн. 12. С. 540. 49 Розділ ІІ Втім, інші автори прагнули сконцентрувати свої прогностичні візії чи конструкції на більш практичних предметних площинах, як-от господарство чи майбутня війна. Саме таку назву мала величезна шеститомна студія російського банкіра й економіста єврейського походження Івана Бліоха10, витяги з якої передрукувала газета «Киевлянин»11. Щоправда його праця продукувала не дуже оптимістичні висновки та передбачення. Так, ще 1898 р. автор передрікав зіткнення багатомільйонних армій, мобілізацію десятків мільйонів осіб, тяжку позиційну війну, неможливість досягти швидкої перемоги, тривалі та спустошливі бойові дії на суцільне виснаження, котрі призведуть до крайнього суспільного напруження у вигляді епідемій, голоду та великих внутрішніх потрясінь. Звісно, не бракувало передбачень і щодо економічного розвою імперії Романових та її майбутніх обнадійливих і нібито блискучих перспектив. Побутували прогнози й щодо піднесення українських земель, які в імперії Романових називали – «південною та західною Росією». Скажімо, ще на початку 1870-х рр. київський економіст Микола Яснопольський досить точно передбачив потужний економічний переворот на обширах підросійської України («південної Росії»), котрий матиме неабияке значення та розмаїтті наслідки загальноімперського масштабу12. Економічний розвій 1870–1890-х рр. доволі швидко потвердив прогнози М. Яснопольського. Навіть більше, у його двотомній студії, опублікованій протягом 1890-х рр., вже йшлося про надмірне обтяжування й очевидну нерівномірність у розподілі прибутків і видатків між столичними центрами та місцевою периферією. Причому до останньої він включав територію України у загальноімперському господарстві. Насамкінець М. Яснопольський висував питання щодо економічного майбутнього як імперії, так і окремих губерній, зокрема акцентував увагу на тому, що «кількість і якість того, що будь-яка держава отримує від кожної своєї частини і того, що вона віддає їй, не може не спричиняти сильного впливу на її економічну (курсив М. Яснопольського. – Авт.) долю»13. ——————— Блиох И.С. Будущая война в техническом, экономическом и политическом отношениях. СПб., 1898. Т. 1. 682 с.; Т. 2. 828 с.; Т. 3. 521 с.; Т. 4. 686 с.; Т. 5. 634 с.; Т. 6. 426, XXVII с. 11 Будущая война. І–ІІІ // Киевлянин. 1898. 23 авг. № 232. С. 2; 3 сент. № 243. С. 1–2; 8 сент. № 248. С. 1–2. 12 Яснопольский Н. Экономическая будущность Юга России и его современная отсталость // Отечественные записки. 1871. № 6. С. 269–270. 13 Его же. О географическом распределении государственных доходов и расходов в России. К., 1897. Ч. 2. С. 563. 10 50 Хиткі обриси нового віку Таким чином, автор намічав одну з очевидних економічних суперечностей імперського господарства на ґрунті російсько-українських взаємин, про яку дедалі частіше згадували у наступні роки14. Врешті-решт, кінець ХІХ – початок ХХ ст. був часом інтелектуальних і культурних порахунків із минувшиною, які сполучалися зі спробами домислити прийдешність нового віку. Власну палітру таких уявлень продукувала й українська суспільно-політична та історична думка, хоч і була розділена імперськими кордонами та відмінними соціо- й етнокультурними передумовами. 2.1. Українська ідея / українство у довоєнних проекціях майбутності На межі століть провідні позиції в українському русі переходили від покоління старих громадівців, метафорично кажучи, від генерації АнтоновичаДрагоманова, народженої протягом 1820–1840-х рр., до покоління, котре з’явилося на світ у 1850–1860-ті рр. Найяскравішими репрезентантами цієї генерації були І. Франко та М. Грушевський. Водночас на культурну та громадську авансцену входило також і наймолодше покоління, народжене в останні десятиріччя ХІХ ст., представлене гроном таких яскравих імен, якот Д. Дорошенко, Д. Донцов, С. Єфремов, В. Липинський та ін. Отож спроби осягнути становище українства на перехресті століть та запропонувати власне бачення його перспектив робили різні інтелектуали. Вочевидь, політизація українства висувала нові завдання, котрі волею-неволею пов’язувалися з очікуваною прийдешністю, зокрема з розширенням культурно-громадських практик. Приміром той факт, що чимало осіб українського походження ввійшло до російського революційного руху, зокрема до лав народників-терористів, причинився до ретроспективних спостережень і рефлексій. Зокрема І. Франко риторично запитував і відповідав: «Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби ——————— 14 Див., наприклад: Соколов Н. Украина в государственном бюджете России // Украинский вестник (СПб.). 1906. 28 мая. № 2. С. 97–103; Гехтер М. Значіннє України в економічнім житті Росії // Літературно-науковий вістник. 1909. Кн. 11. С. 288–301; Стасюк М. Економічні відносини України до Великоросії і Польщі // Записки Українського наукового товариства у Києві. К., 1911. Кн. 9. С. 86–120. 51 Розділ ІІ повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім иншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!»15. Натомість М. Грушевський розглядав прийдешність у річищі здобутків українського відродження ХІХ ст. і його гаданих перспектив у новому столітті. Не випадково перейдений вік історик сприймав як час розгортання національного відродження, ба навіть як своєрідний пролог майбутнього розвою. На його думку, «спеціально для нашої українсько-руської суспільності слово “століття” особливо багате надіями, перспективами. Молодечими очима, повними ждання, дивиться воно перед себе. Хоч українсько-руський нарід не належить до дуже молодих в історії народів – в Східній Європі се найстарший історичний нарід і початками свого історичного життя, й його інтенсивністю він випередив взагалі всіх безпосередніх своїх сусідів, – але, як всі знаємо, історичні обставини зложилися так нещасливо для нього, що перервали його історичний розвій, підірвали його сили й привели на край національної смерті. Щойно закінчене століття було першим віком його відродження з того занепаду, з того страшного летаргу (сну. – Авт.): на його початки припадають перші симптоми, на його кінець – перші успіхи того відродження, і се каже йому рватися в нове століття – за новими здобутками свого відродження»16. Водночас М. Грушевський не цурався й компаративних аспектів, зокрема щодо підавстрійської та підросійської України. Останні здебільшого не були конкретними, проте продукували сподівання на кращу будучину для українців загалом і галичан зокрема. «Хоч як дорога й цінна нам участь земляків з інших частин України-Русі, але річ очевидна, що ся участь вже есенціонального (суттєвого. – Авт.) значіння в розвою нашої національної роботи не має: Галичина, взагалі австрійська Русь в найгіршім разі може стояти своїми власними силами. Отже, які б сумні гороскопи не складали песимісти про будучність інших українсько-руських земель, українсько-руська нація від національної смерті забезпечена – смерть перелетіла над нею... Для песимістичних гороскопів я, зрештою, оправданих підстав не бачу, противно – надіюся повного відродження й успішного розвою в однім спільнім, органічнім процесі всіх частин України-Русі, але сконстатувати спроможність для ту——————— Франко І. З кінцем року [1896] // Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. К., 2010. Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. С. 810. 16 Грушевський М. На порозі століття (Присвячено перемиській українсько-руській громаді) [1901] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2002. Т. 1. С. 208. 15 52 Хиткі обриси нового віку тешнього українця великої українсько-руської землі навіть про найгіршу евентуальність (можливість. – Авт.) остоятися власними силами – річ не зайва – для певності. Та сконстатована мусить бути не тільки повна надія – не вмерти, але й спроможність жити гідно, розвиватися успішно», – відзначав учений17. Перспективи та здобутки українства наприкінці ХІХ ст. оцінювали, переосмислювали й противники українського руху, насамперед імперські лоялісти. Приміром, член-кореспондент С.-Петербурзької АН, відомий славіст і візантолог, декан історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира Тимофій Флоринський розглядав діяльність Наукового товариства імені Шевченка як апріорі шкідливу, зокрема оцінював її як культурний і літературний сепаратизм. Відтак Т. Флоринський наголошував, що М. Грушевський як «керівник літературно-сепаратистського руху в Галичині» виявив «дивовижну енергію» та протягом шести років перебування у Львові «написав величезну кількість праць із південно-російської історії, як-от статей, монографій, повідомлень, заміток, бібліографічних оглядів, навіть повістей і оповідань на історичні сюжети й теми»18. Позиція Т. Флоринського щодо невизнання української мови та культури була симптоматичною. Вона сповна виявилася у гострій полеміці навколо участі галицьких учених у роботі ХІ Археологічного з’їзду в Києві у серпні 1899 р., які мали намір викласти свої реферати українською мовою19. Відзначимо, що блокування Т. Флоринським україномовних наукових викладів викликало гостре роздратування навіть російської академічної преси. На перший погляд, таку вимогу вважали «безглуздою опозицією» осіб, які звикли змішувати науку й поліцейський розшук20. Але вона мала й чимало прихильників. Імперські лоялісти сприймали будь-які українські культурні, літературні та наукові проекти на теренах підавстрійської Галичини, ——————— Там само. С. 215–216. Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших попытках устроить ему роль органа науки и высшей образованности. VII. Наукове Товариство імени Шевченка и создаваемый им научный «украинськоруський» язык // Киевлянин. 1899. 16 нояб. № 317. С. 2. 19 Еще о Киевском археологическом съезде. Письмо в редакцию Т.Д. Флоринского и ответ Т. // Вестник Европы. 1900. № 1. С. 406–416; Антонович В. К вопросу о галицко-русской литературе (По поводу статьи проф. Т.Д. Флоринского) // Киевская старина. 1900. № 3. С. 396–423; Науменко В. Решен ли проф. Т.Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи? // Там же. 1900. № 1. С. 125–155. 20 Б-ский В. [Боцяновский В.] Записки Наукового Товариства імени Шевченка Т. ХХХІ и ХХХІІ. Львів (Львов, Австрийская Галиция) // Вестник Всемирной истории (СПб.). 1901. № 5. С. 251. 17 18 53 Розділ ІІ що не вписувалися у прокрустове ложе москвофільства, як очевидну загрозу для будучини імперії Романових. Оптимістичну налаштованість М. Грушевського щодо горизонтів майбутнього не вповні поділяли інші українські діячі. Натомість вони намагалися акцентувати увагу переважно на політичних аспектах уявної прийдешності, аніж на культурно-громадських і літературно-наукових практиках. Скажімо, галицькі інтелектуали 1899 р. заснували суспільно-політичний часопис «Будучність» у Львові21, сама назва якого виказувала очевидні устремління засновників. Співвидавцями «Будучності» були радикали Євген Левицький, Іван Труш і Володимир Охримович. Останній був також редактором часопису. Програмна стаття пропонувала нав’язати систематичну дискусію щодо ідеалу українців, точніше українсько-руської національної ідеї у світлі найрізноманітніших подій і контекстів. У широкому розумінні проект «Будучності» відображав тогочасні політичні метаморфози, пов’язані з виокремленням лівого соціалістичного крила з середовища радикалів і спробами окреслити національно-демократичну течію22. Вістря критики було скеровано на драгоманівську концепцію, котра орієнтувалася на передові досягнення та здобутки західної цивілізації, однією з яких уважався тодішній соціалізм. Передусім у програмній статті обстоювалася думка про відсутність українського національного ідеалу, зокрема ініціювалося обговорення шляхів його вироблення чи формування. Більше того, обгрунтовувалася теза, що саме ідеал, точніше його усвідомлення й осягнення, пришвидшить формування політичної нації. «Розуміючи, що суспільність наша мусить поволи війти в стадію ідейної консолідації та перейти процес перетворювання єя з етнографічної маси в народ в політичнім значінню, ми хочемо процес той в тій нашій розбитій масі виробити спільний ідеал політично-національний, хочемо вияснюваннєм всіх важнійших подій народного житя зі становиска також політичнонаціонального ідеалу витворити в ній спільну критерію, спільні та однакові елементи політичного думаня, витворити той кит моральний (тобто моральну зв’язку. – Авт.), що лучив (єднав. – Авт.) би нашу суспільність в одну цілість в оден організм свідомий своєї ціли і средств, що до тої ціли провадять. Бо в тім ми бачимо для нашого народу “путь і живот”», – зазначалося в часопису23. ——————— Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816–1916. Харків, 1930. С. 114. Химка Ж.-П. Український соціялізм у Галичині (до розколу в Радикальній Партії 1899 р.) // Journal of Ukrainian Graduate Studies. 1979. Vol. 4, no. 2. P. 48–49. 23 Цит. за: Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи 1848–1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. Львів, 2001. Т. 1: 1848–1900 рр. С. 686. 21 22 54 Хиткі обриси нового віку Такий запит у чомусь начебто наслідував первісну пропозицію М. Драгоманова, котрий свого часу оцінював становище українців як «плебейський стан нашої національності».24 Та насправді ця візія підважувала його культурно-просвітницькі практики і навіть закидала йому захоплення загальноросійськими проектами. До того ж фундатори часопису «Будучність» концентрували увагу на одному-єдиному питанні – українсько-руському національному ідеалі. Зауважимо, що публікація «Будучності» майже одразу призвела до гострої полемічної відповіді І. Франка. Останній рішуче не погоджувався зі своїми опонентами, позаяк тримався думки про хибність їхньої вихідної тези про те, що українці не мають національного ідеалу. Натомість він намагався розширити поле полеміки, зокрема апелював не так до національного ідеалу чи його певної варіації, як до «ідейного капіталу», здобутого українцями протягом відродження ХІХ ст. Зрештою І. Франко гадав, що «той ідейний капітал, згромаджений нашими політичними проводирями, потребує ненастанної провірки і доповнювання, мусить бути ненастанно в живім обороті, в крові і думках нації – бо се й є її політичне життя. Але твердити нині, що у нас того капіталу, того національного ідеалу зовсім нема, – се, по нашій думці є робота pour le roi Prusse (із фр. на користь прусського короля. – Авт.), се значить гнати воду на млин тих наших сусідів з одного і другого боку, котрі й досі позволяють собі експериментувати на нашім народнім організмі, як in anima vili (із лат. у ницій душі. – Авт.), котрі й досі не перестали вважати нас сирою етнографічною масою»25. Навіть більше, І. Франко твердив, що походження цієї «недуги» має історичне коріння, котре пов’язане з набутою суспільною та громадською спадщиною попередніх часів. На його думку, «українці перейняли свою організацію, зрештою, подиктовану нещасним географічним положенням, від поляків, і разом з Польщею впали під ноги державам з сильною цивільною адміністрацією. Не маючи сеї адміністрації в своїх руках у жадній часті своєї території, українська нація тим самим не має й політичної сили. Не брак національної ідеї, а брак власної адміністрації є причиною нашої національної слабости. В міру того, як ми можемо мати хоч найменший вплив на адмі- ——————— Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу [1891] // Драгоманов М.П. Вибране / Упоряд. Р.С. Міщук; прим. Р.С. Міщука, В.С. Шандри. К., 1991. С. 543. 25 Франко І. Будучність, суспільно-політична часопись для українсько-руського народу [1899] // Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. К., 2010. Т. 54. С. 238–239. 24 55 Розділ ІІ ністрацію краю, ми робимося політичним чинником, росте й наша політична ідея котра й не є нічим иншим, як тільки свідомістю своєї політичної сили»26. За великим рахунком, І. Франко обстоював тезу, що політична ідея / ідеал потребує таких впливів, практик, орієнтирів і прикладів, які можливі лише у межах адміністрації, себто за активної участі українців в адміністративних справах. Тож він розглядав національний ідеал у світлі горизонту реальних політичних можливостей, культурних потреб, зацікавлень й устремлінь тодішнього українства, розділеного імперськими кордонами. Загалом І. Франко дотримувався думки, що «усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Міt einem Stich ins Unmögliche (з нім. поза межами можливого. – Авт.), – як каже Чемберлен, – ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо. Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого»27. Така позиція вмотивовувалася досвідом підавстрійської Галичини, в якій точилися неабиякі політичні змагання навколо крайового сейму у Львові. Адже на початку ХХ ст. галицьким інтелектуалам, наприклад С. Томашівському – одному з найвідоміших і найкращих учнів М. Грушевського, здавалося28, що тодішня Австро-Угорщина прямує до демократизації конституційного устрою, котрий мав наблизитися до сподіваної федерації народів. Проект «Будучності» протривав лише півроку – останнє, одинадцяте, число побачило світ 15 грудня 1899 р.29 Але часопис відіграв свою роль, оскільки порушив ті питання, котрі тією чи іншою мірою адресувалися до майбутніх проекцій української ідеї. Проте циркулювали й інші проекції української ідеї, котрі намічали і проголошували шлях до національної окремішності та самостійності. «Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми ——————— Там само. С. 239–240. Франко І. Поза межами можливого. С. 284. 28 Томашівський С. Пояснення й доповнення // Сеньобо Ш. Австрія в ХІХ ст. / З фр. пер. С. Томашівський. Львів, 1901. С. 102. 29 Яковлєв Ю. Часопис «Будучність» (1899) [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/90229 26 27 56 Хиткі обриси нового віку існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”», – наголошував Микола Міхновський – батько модерного українського націоналізму30. Втім, наступні роки нав’язали такий динамізм суспільно-політичного життя, що біжучі події, як-от змагання за український університет у Галичині, поразка імперії Романових у війні з Японією, російська революція 1905 р., перенесення ряду наукових, культурно-громадських проектів до Наддніпрянської України, виборчі кампанії й урядові заходи, спад суспільнополітичної активності, пошуки політичних союзників часто-густо формували поточний обрій візій, проекцій і спостережень. Тож часи мріяння про «кращу будучину», за висловом одного з героїв драми письменника Антона Крушельницького31, заступила доба політичних, громадських і культурних змагань. Отож українська ідея поставала у найрізноманітніших, але здебільшого утилітарних чи актуалізованих контекстах тодішньої сучасності, від яких перекидався місток до майбутнього. Наприклад, письменник і публіцист Петро Стебницький обстоював думку про природний і майже стихійний характер майбутнього розвою української ідеї. Ця теза дисонувала з відомими настановами та закликами до «поступової» праці. «В організованій роботі вся будучина української культури, – се вже стало труїзмом. Особливо яскраві ілюстрації сього труїзму дають спостереження над організаціями, які зовсім не мають в основі нічого спільного з національною ідеєю, а проте ся ідея зростає в їх житті самосівкою, як природний продукт певного ґрунту, клімата, атмосфери. Треба тілько сонця та дощу – і в сих умовах неодмінно виникне з ґрунту відповідна флора, – національне почуттє і помалу виросте в національну свідомість», – стверджував письменник32. Суголосні думки та спостереження віднаходимо й у текстах М. Грушевського. Щоправда, він апелював не так до природного плину, як до містичного й ірраціонального розуміння української ідеї, котра дозволила вижити народу / нації за найнесприятливіших умов ХІХ ст. «Сама українська ідея мала дуже мало продуманий, більше – зверхньодекораційний характер. Вся ——————— Міхновський М. Самостійна Україна [1900]. К., 2002. С. 41–42. Крушельницький А. Демон. Драма (2–12 листопада 1900) // Літературно-науковий вістник. 1902. Кн. 4. С. 66. 32 Смуток П. [Стебницький П.] З російсько-українського життя (За останні місяці) // Там само. 1909. Кн. 1. С. 211. 30 31 57 Розділ ІІ сила її заступників лежала в ентузіастичнім, молодечім запалі для сеї ідеї, вся вага сього руху була в тім, що він вірно відгадав значіння й жизненість народно-національного елементу, його ролю як одинокої основи, на якій може розвинутися не тільки національне, а й суспільно-економічне визволення поневолених українських мас. Заслугою тих людей було, що, не зражаючись (не зневірюючись. – Авт.) своїми слабшими силами, не зражаючись страшним образом денаціоналізації й прострації російської України, вони не тратили своєї містичної віри в потенціальні сили українського народу і неустанно довбили свою суспільність, проводячи ідею народності. Тепер живі ще репрезентанти сього покоління можуть з вдоволенням сказати собі, що вони не марно трудилися й послужили ділу справді сильному, могутньому, з великою будучністю», – підкреслював автор монументальної «Історії України-Руси»33. Зауважимо, що означення М. Грушевського про «жизненість народнонаціонального елементу», «містичну віру», «потенціальні сили» у чомусь нагадують віталістичні складові, застосовані до представлення буття народу / нації у часі та просторі. Тим паче, що тогочасна філософія життя дедалі більше позбувалася інтуїтивізму, котрий почасти заступали устремління у річищі «натуралістичного біологізму»34. Мабуть, саме у контексті таких культурних й інтелектуальних перетворень варто сприймати наведену сентенцію. Втім М. Грушевський розглядав національний ідеал і як усеукраїнську ідею, котра мала причинитися до тісного «галицько-українського контакту»35 чи всеукраїнської солідарності36. Відзначимо, що ідею солідарності поширив і спопуляризував на зламі століть засновник Паризької соціологічної школи Е. Дюркгайм. Останній тлумачив солідарність як вислід колективного зв’язку, що притаманний як традиційному (механічна солідарність), так і модерному (органічна солідарність) суспільству. Такий спектр означень української ідеї у писаннях М. Грушевського демонструє, що її традиційну основу поступово видозмінюють модерні складові та впливи, котрі помітно розширювали як продуковані смисли, так і змістовну локалізацію. Ще один тип проекцій української ідеї постав навколо її персоналізації, тобто ототожнення з визначними постатями національної минувшини та їх історичними звершеннями. Такі схеми доволі часто вибудовувалися з по——————— Грушевський М. На українські теми. «Кінець рутенства!» [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 51. 34 Риккерт Г. Философия жизни / Пер. с нем. К., 1998. С. 338. 35 Грушевський М. З новорічних думок [1910] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 124. 36 Його ж. Час не жде! [1908] // Там само. Львів, 2005. Т. 3. С. 58. 33 58 Хиткі обриси нового віку лярних позицій. Меморіальні практики, пов’язані з заходами щодо вшанування пам’яті Великого Кобзаря, згенерували відповідні проекції української ідеї, котра набувала символічного підтексту. У певному сенсі вони причинилися до її дальшої персоналізації, закладеної формуванням культу Т. Шевченка як національного символу, про який згадував ще М. Драгоманов37. Скажімо, Максим Гехтер відзначав «…кажемо “українська ідея”, а не “пам’ять Шевченка”, бо в послідніх часах трудно вже стало розріжняти сі два поняття. Хто жертвує на пам’ятник Шевченкови, eo ipso (з лат. цим самим. – Авт.) розписується в прихильности до української ідеї – й навпаки. Сю істину, між іншим, добре зрозуміли чорносотенці й “націоналісти”, які небезпідставно добачають у справі з пам’ятником Шевченкови маніфестацію української солідарности й свідомости»38. Зрештою, 1914 р. взаємопов’язаність української ідеї та Великого кобзаря як національного символу простежується у низці закликів майже викінченої форми. «…Шевченко є нашим духовним батьком, що пробудив Україну до нового життя, коли вже українська ідея вийшла з-під сільської стріхи на широкий європейський світ», – зазначалося у відозві комітету до канадських українців39. Однак на символічну персоналізацію звертали увагу й противники українства. Наприклад, голова Київського клубу російських націоналістів Анатолій Савенко наголошував: «орган партії, що стоїть на чолі революційного руху в Росії і обслуговуючої інтереси войовничих інородців, визнав, що справа стосується зовсім не поета, а відомого “символу”»40. Якщо взяти до уваги, що органом «революційної» партії у згаданій публікації названо кадетську газету «Речь», то впадає в око очевидна гіперболізація. Та найбільше А. Савенка непокоїв той факт, що урядова позиція стосовно відзначення 100-ліття Т. Шевченка, згенерувала незадоволення принаймні частини поміркованих лібералів. Тож автор завершував свій допис із випадами супроти українського руху і його союзників метафоричним резюме: «Ворог біля воріт, ворог пробрався до самої цитаделі російської державності»41. ——————— Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм [1879] // Драгоманов М.П. Вибране / Упоряд. Р.С. Міщук; прим. Р.С. Міщука, В.С. Шандри. К., 1991. С. 332. 38 Гехтер М. Українське житє в 1911 році // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 4. С. 142–143. 39 Відозва ювілейного комітету до українців Канади // Рада (К.). 1914. 11 берез. № 57. С. 3. 40 Савенко А. Мысли и впечатления. XVII. Откровенность украинцев и наивность благодушных людей // Киевлянин. 1914. 16 февр. № 47. С. 3. 41 Там же. С. 4. 37 59 Розділ ІІ Певна річ, побутували й інші персоналізації національної ідеї, приміром із «мазепинством», які здебільшого простежуються у публікаціях імперських лоялістів – противників українського руху, насамперед на шпальтах газети «Киевлянин», а також у московській пресі. Такі тенденційні проекції зазвичай пов’язувалися зі звинуваченнями у сепаратизмі, котрі закидалися українським діячам42. Водночас вони мали вповні прагматичну мету – запропонувати таку ціннісну шкалу, котра б розділила українство за культурними й політичними ознаками. Так постала відома контраверсія дореволюційної доби – «мазепинство» / «богданівство» Українські інтелектуали здебільшого негативно реагували на таку персоналізацію, позаяк розуміли її подвійний сенс. Скажімо М. Грушевський відзначав, що «“мазепинство” для означення теперішніх ревнителів “малороссийского отечества” – назва досить-таки припадкова, котру з історичного становища можна б приймати тільки cum maximo grano salis (із лат. певною долею скепсису. – Авт.) Мазепу зробили українським героєм, представником українського патріотизму тільки урядові нагінки на його ім’я і на його пам’ять, наперекір фактам і дійсним поглядам, і настроям українського суспільства, і всякі дальші заходи коло того, щоб зогидити се ім’я, окрити його соромом і жахом як символ української “измены” – тільки незмінно далі утверждатимуть і ширитимуть пієтизм до нього, культ його як представника всього того, що непомірковані спасителі російського единства підтягали і підтягають під поняття “измены”…»43. В іншій розвідці М. Грушевський, полемізуючи з істориком-антикознавцем Юліаном Кулаковським уже за воєнних часів, підкреслював, що «послідовні представники національної української ідеї мають надто мало спільного з цією історичною постаттю. І прізвисько “мазепинців”, яке засвоюють останнім часом і публіцисти навіть не дуже правого штабу, б’є повз ціль, не зачіпаючи тих, кому адресоване»44. Звісно, українська ідея переломлювалася не тільки у персональних проекціях, а й у контекстах різноманітних політичних, громадських, культурних, освітніх та інших практик. Приміром, українську ідею згадують в оглядах виборчої кампанії до Державної Думи45, у вітаннях «перших українських ——————— Черкасенко С. З українського житя // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 9. С. 379. 43 Грушевський М. «Мазепинство» і «богданівство» [1912] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 201. 44 Його ж. Тлінний прах [1915] // Там само. Львів, 2005. Т. 3. С. 422–423. 45 Вибори у Лубенському повіті // Громадська думка (К). 1906. 15 квіт. № 85. С. 2–3; Виборець. Українство на виборах до Четвертої Думи // Рада (К.). 1913. 31 мая / 13 черв. № 123. С. 1. 42 60 Хиткі обриси нового віку професорів на українських кафедрах Російської України»46, при визнанні передової ролі Галичини у плеканні національного ідеалу впродовж кількох десятиліть урядових утисків й обмежень на Наддніпрянській Україні47 та в інших ракурсах. Різноманітні потрактування української ідеї посідають помітне місце у полемічних дописах і публіцистичних писаннях, які адсорбували новітні політичні тенденції, культурні новації й духовні устремління. Чимдалі сильніше давалися взнаки модерні політичні й ідеологічні впливи, котрі транслювалися до української суспільно-політичної думки, зокрема нав’язували компаративні паралелі й контексти. Наприклад, публіцист Михайло Лозинський, відомий як прихильник анархо-комунізму, запропонував власну візію щодо національного ідеалу як своєрідної проекції української ідеї. Він дотримувався думки, що «ідеалом нації, як громадської одиниці, являється такий політичний лад, у якому вона могла б сама, самостійно й незалежно від кого іншого, заспокоювати всі свої потреби. Щодо форми (курсив М. Лозинського. – Авт.), сей ідеал був би досягнений політичною незалежністю нації»48. У процитованому пасажі привертає увагу продукований смисл, який добре артикульований у тезі про «політичну незалежність» та задоволення своїх потреб. Адже М. Лозинський сприймав націю як «громадську одиницю». Тож він наголошував на очевидних соціальних полюсах цієї «одиниці», а також звертав увагу на ворожу державну зверхність щодо українців: «Одначе нація в сучасному ладу не творить гармонійної громадської одиниці, серед неї йде повсякчасна боротьба окремих громадських класів, і ми бачимо, що й при політичній незалежності нації не вона власне заспокоює всі свої потреби, але заспокоюють їх, відповідно до своїх інтересів, багаті, пануючі класи нації, накидаючи свою волю всім членам нації. І тому, щодо змісту, сей ідеал буде досягнений аж тоді, коли всі члени нації будуть рівні проміж себе й однаково вільні. Для багатьох націй сей ідеал, щодо форми (курсив. М. Лозинського. – Авт.) став уже дійсністю, але для вкраїнської нації він і являється тільки ідеалом. Українська нація, навіть у формальному значінню, не заправляє сама своїми ділами, бо порядкують ними ті, що панують над нею. А що держави, під яких пануванням живе вкраїнська нація, се найреакційніші сучасні держави, то й те порядкування наскрізь реакційне, вороже робочому народові»49. Зрештою, сам факт констатації ворожості соціокультурного оточення щодо українства як у підавстрійській, так і підросійській Україні свідчив про ——————— Лист до редакції. ІІ // Рада (К.). 1907. 21 груд. № 286. С. 4. З Новим роком // Там само. 1910. 1 янв. / 14 січ. № 1. С. 2. 48 Лозинський М. Українська школа в Галичині // Нова громада (К.). 1906. № 10. С. 96. 49 Там само. 46 47 61 Розділ ІІ дальшу політизацію українського національного руху. Проте одночасно така налаштованість виказувала становлення нового горизонту гаданого майбутнього. 2.2. Порахунки з українофільством: модерні впливи й корекція уявних перспектив На початку ХХ ст. споглядаємо дедалі частіше своєрідні спроби порахунків з українофільськими візіями національної ідеї, котрі заступалися більш модерними проекціями. Наприклад, М. Грушевський у некролозі, присвяченому О. Пипіну, відзначав, що «він не розумів української національної ідеї так широко, як розуміємо її тепер ми, сього, розуміється, йому ніхто не повинен брати за зле»50. Власне, саме розрізнення новітніх потрактувань української ідеї як більш широких порівняно з обмеженими чи вузькими візіями українофілів, доволі промовисте. Тим більше, що М. Грушевський із часом висловлювався про останніх більш жорстко, хоч і визнавав незаперечні здобутки тодішніх діячів. На його думку, «старше покоління українських патріотів, т.зв. українофіли, всю свою енергію уживали, аби “удавати, що їх нема”, і дійсно дійшли в тім до такої віртуозності, що й справді їх не було ні по чім знати, й дійсно так, якби їх не було. Відкинувши всякі політичні постулати й проголосивши, що українська ідея повинна розвиватися виключно на культурнім ґрунті, вони і в сій культурній сфері так старанно пообліплювали її фіговими листками, так міцно забинтували її всякими “главотяжами й убрусцами”, укриваючи й вирівнюючи все, що могло б разити око репрезентантів офіціальної народності, що бідна українська ідея могла не розвиватися, а тільки завмирати, та й дійсно завмирала в сій сфері з року на рік, дійшовши до того, що в кругах людей, які поставили головною метою українства дослід і піддержання історичної традиції, приходилося констатувати, що української історіографії нема – й нема кому навіть зладити оказійної (принагідної. – Авт.) статті з історії або написати відзив про етнографічну збірку»51. Та М. Грушевський не був поодиноким автором, який наголошував на розширенні українства «углиб» і «вшир». Подібні вислови побутують у С. Єфремова52 та інших українських діячів. Навіть більше, останній вказував ——————— Грушевський М. Олександр Пипін (некролог) [1904] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2008. Т. 11. С. 314. 51 Його ж. На руїнах [1905] // Там само. Львів, 2002. Т. 1. С. 316–317. 52 Ефремов С. Бытописатель пореформенной Украины. К 35-летнему юбилею литературной деятельности И.С. Нечуя-Левицкого // Киевская старина. 1905. № 1. C. 115. 50 62 Хиткі обриси нового віку не тільки на архаїзм, а й очевидну суперечливість означення «українофільство». На думку С. Єфремова, українофільство – «філологічне і просто логічне непорозуміння, – філологічне тому, що любов українця до України не можна виставляти справді як якусь характеристичну прикмету; логічне тому, що сама любов не говорить ще нічого про людей, поки ясно й виразно не поставлено, що то за любов і чого вона вимагає. Тому-то цей термін у наші часи українською молодшою генерацією залишено, її члени звуть себе просто “українцями”, розбиваючись на партії відповідно до економічних та політичних поглядів. Але й досі животіють ще пережитки із старих часів і знаходяться люди, що – одні зі щирим серцем, другі навіть із пихою – прикладають до себе те, як на мій погляд, не дуже то почесне ім’я якихось зайшлих людей на рідній землі, чужих найпекучішим потребам свого народу. В великій мірі це люди, яких старі традиції, звички та спомини зв’язують ще з давно минулими часами; багато між ними добродушних Манілових, що непорушно стали на першій стадії українства і не змогли консеквентно (послідовно. – Авт.) перейти через усі фази розвитку української ідеї, або не додумались до неминучих, конечних виводів із первісної позиції»53. Зауважимо, що ця в’їдлива сентенція продукувала не тільки дошкульні смисли, а й вирізняла відмінні стадії чи фази української ідеї. У метафоричному сенсі національний ідеал С. Єфремов уміщував на своєрідну часову шкалу, зокрема оцінював з очевидних позицій темпоральності. Крім того, автор потрактовував саме розуміння українства, позаяк цю назву-означення на початку ХХ ст. вживали у доволі різних контекстах. С. Єфремов запропонував навіть самобутнє іронічне означення новітніх метаморфоз: «Одно слово, українство, в корені глибоко демократичне, бо має на увазі інтереси широких народних мас, починає всякі паростки від себе пускати. Одні тільки з землі виклюнулись і далі їм нема ходу, інші на аршин підросли, ще інші буяють та рвуться все вгору та вгору, на вільніше повітря, до живущого сонечка ближче. І відповідно до цього починають спеціалізуватись завдання тих ріжних паростків, починає розходитись і праця їхня й змістом своїм і методом…»54. Порахунки з архаїчними тлумаченнями національної ідеї побутували й у текстах наймолодшого покоління українських інтелектуалів, які формулювали її з власної перспективи. Наприклад, Микола Євшан наголошував, що ——————— Сергій [Єфремов С.]. Відгуки з життя та письменства. II. Ще про українську пресу. Епігон «українофільства» на милицях, або старі до молодих не підгортайтесь. Хаотична критика. // Нова громада (К.). 1906. № 3. С. 104–105. 54 Єфремов С. З нашого життя // Рада (К.). 1909. 4 янв. / 17 січ. № 3. С. 3. 53 63 Розділ ІІ інтелігенція ХІХ ст. здобула «сумну заслугу для майбутніх поколінь, що утруднила їм справедливий погляд на подвижників української ідеї»55. Початок ХХ ст. увінчався дальшим розвоєм політичних рухів, практики та концепції яких чимдалі частіше привертали увагу українських інтелектуалів. Одним із таких питань була зміна поглядів європейських соціалістів, особливо німецьких і австрійських, щодо національного питання порівняно з тими, котрих дотримувалися фундатори марксизму. Таким чином, на перехресті відмінних мотиваційних потоків й устремлінь опинилася національна ідея та непорушний догмат адептів «пролетарського» вчення – інтернаціоналізм робітництва і всіх пригноблених мас. Ця метаморфоза політичних практик західних діячів привернула увагу літературознавця Бориса Грінченка, котрий переклав українською мовою статті Августа Бебеля56 й Енгельберта Пернерсторфера57 – лідерів німецької та австрійської соціал-демократії. Крім того, український інтелектуал написав цікаву передмову та додаток до розвідки Е. Пернерсторфера, в яких намагався проаналізувати нові візії згаданих діячів щодо національної ідеї на тлі західноєвропейської суспільно-політичної думки. На думку Б. Грінченка, засновники марксизму дотримувалися поглядів, що «опріче поляків, москалів, а також слов’ян турецьких, жоден слов’янський народ не має будущини, бо не має найпотрібніших історичних, географічних, політичних та промислових умов, щоб самостійно істнувати і розвиватися»58. Водночас автор-перекладач наголошував на політичній умотивованості поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та К. Лібкнехта, котрі ігнорували становище інших слов’янських народів, зокрема українців. «Бо й справді: обстоюючи за державну незалежність Польщі, німецькі соціял-демократи завсігди розуміли Польщу не етнографічну, а історичну, а се значило, що право на незалежне національно-політичне життя признавано тільки за польським народом, але віднімано його в тих народів, що колись були частками історичної Польщі – у литовців, білорусів, українців... І дивна річ: згадані соціял-демократи в польському питанні мов би навмисне заплющували очі на факти», – підкреслював Б. Грінченко59. ——————— Євшан М. Козаччина в українській поезії [1908] // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. К., 1998. С. 423. 56 Бебель А. Патріотизм та інтернаціоналізм / Пер. із нім. і передм. Б. Грінченка // Нова громада (К.). 1906. № 1. С. 56–58. 57 Пернерсторфер Е. Національна та інтернаціональна ідея / Пер. і додаток Б. Грінченка // Там само. № 2. С. 89–108. 58 Грінченко Б. Передмова [до статей А. Бебеля та Е. Пернерсторфера] // Там само. № 1. С. 42. 59 Там само. С. 44. 55 64 Хиткі обриси нового віку Проте політичні передумови й обставини кінця ХІХ – початку ХХ ст. призвели до того, що німецькі та австрійські соціалісти почали суттєво переглядати колишні позиції. Адже невизнання права націй на автономію, приміром в австрійській соціал-демократії, могло ініціювати її розкол на низку самостійних партій у межах імперії Габсбургів60. Зазначимо, що культурно-національна автономія була одним із чільних орієнтирів українського національного руху початку ХХ ст. Більше того, від 1906 р. ідея автономії набуває рис своєрідного суспільного ідеалу на найближчу прийдешність, зокрема у річищі устремлінь української соціал-демократії61. За таких передумов, обставин і суспільних настроїв незаперечна зміна принаймні істотна еволюція поглядів західних соціалістів була дуже цікавим і злободеним орієнтиром, особливо на теренах підросійської України. Своєрідним свідченням таких перетворень стала перекладена Б. Грінченком стаття Е. Пернерсторфера щодо ставлення соціалізму до національної ідеї. На думку Е. Пернерсторфера, «кожна ж культура є національна. Вона починається в окремому народі і в своїй найвищій формі – і саме в їй найдужче – виявляє дуже виразно національний характер. Дарма, що при цьому буде тисячу впливів збоку. Чуже береться не просто без одміни – коли так трапляється, то виходить щось неживе, минуще, що завсігди й почувається як чуже, – ні, воно перетворюється, всякає в національний організм і таким робом стає засобом, щоб зміцнити його. Отож соціялізм і національна ідея не тільки одне одному не суперечуть, але конче з’язані докупи. Кожен захід зменшити силу національної ідеї, – якщо тільки він сього досягає, – зменшує багатство людського роду»62. Причому автор наголошував, що для соціалістів, на відміну від буржуазії, національна проблема є «питанням мирного порозуміння»63. Такі метаморфози збуджували надії та сподівання українських інтелектуалів як на лібералізацію політичного життя в імперії Романових, передусім за часів революції 1905 р., так і на можливу корекцію позицій лівих російських партій. Не випадково дехто навіть метафорично означував тодішню ситуацію як «сфінкс непевної майбутності»64. Та політичні передумови розгорталися за іншим сценарієм, який був несприятливим для плекання загального національного ідеалу, зокрема після 1907 р. Ба більше, тодішня конфігурація політичних подій й обставин ——————— Там само. С. 48. Д.Д. [Дорошенко Д.] Украинская пресса // Украинский вестник (СПб.). 1906. 4 июня. № 3. С. 182. 62 Пернерсторфер Е. Вказ. праця. С. 93. 63 Там само. С. 98. 64 Ситковецький С. З російського життя // Нова громада (К.). 1906. № 3. С. 125. 60 61 65 Розділ ІІ згенерувала суттєву переоцінку та корекцію уявлень щодо ближчої прийдешності. Найяскравіше ця метаморфоза простежується у дописах М. Грушевського, котрий був украй занепокоєний суспільною стагнацією тодішнього українства. Громадські, культурні, просвітницькі практики помітно підупали на тлі загального згасання суспільної активності. Українська преса переживала доволі складні часи й заледве животіла, позаяк переважно не могла забезпечити власної самоокупності. Зауважимо, що М. Грушевський розглядав тогочасне становище як доволі загрозливе. На його думку, «як ми не заложимо сильних і широких підстав для того національного життя тепер, скоро, в найближчім часі, то потім буде вже пізно, і про університети і всякі такі інші речі вже не можна буде й думати, а прийдеться навіки обмежитися популярною літературою, дрібненькою белетристикою “для домашнего употребления”, боротьбою про права горожанства (тут: громадянства. – Авт.) української мови в народній школі й тихо й помалу угасати з усім своїм українським життям на своїй українській землі, уступаючи місце “настоящій” культурі – російській»65. Саме змагання у культурній і мовній сферах наразилися на надзвичайно сильний опір, оскільки сприймалися як зазіхання на загальноросійський культурний шар, який посідав поважне місце у свідомості імперських лоялістів66. Показовою у цьому сенсі була візія колишнього марксиста й ліберала Петра Струве, котрий на початку ХХ ст. поступово перемістився до правого табору російських консерваторів. Він посів доволі жорстку позицію стосовно українського питання67. Американський історик і політолог Річард Пайпс розглядаючи погляди П. Струве щодо українства слушно відзначав те виняткове значення, що його останній надавав «єдності російської культури» для майбутнього Росії як «великої країни». Із такої перспективи будь-які національні практики у культурній площині сприймалися надзвичайно болісно й розглядалися як «культурний сепаратизм», який часом уважався навіть більш загрозливим, аніж очевидні політичні устремління68. Думки П. Струве у тому чи іншому вигляді корелювалися, хоч здебільшого у доволі спрощеній, примітивній або навіть вульгарній подобі, із пог——————— Грушевський М. На українські теми. При кінці року [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 7. 66 Див., приміром: Т.Ф. [Флоринский Т.] Нужны ли «украинские кафедры»? I. // Киевлянин. 1907. 17 июня. № 165. С. 2. 67 Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм // Русская мысль. 1912. № 1. С. 65–86. 68 Pipes R. Peter Struve and Ukrainian Nationalism // Harvard Ukrainian Studies. 1979–1980. Vol. 3/4, part 2. P. 676. 65 66 Хиткі обриси нового віку лядами багатьох імперських лоялістів. Не випадково С. Єфремов дискутуючи щодо роздвоєних національних мотивів у творчості письменника М. Гоголя, на яких зосереджувалися тодішні критики українського національного руху, влучно називав місцевих монархістів «ашантіями69 російської держави»70. Видається, що якраз тому культурно-громадські практики опинилися під постійним тиском в умовах спаду революційних настроїв, які в наступні роки обернулися суспільною стагнацією. Так чи інакше, та ці трансформації причинилися до суттєвого перегляду перспектив прийдешності, котрі М. Грушевський оцінював досить песимістично, особливо коли їх порівнювати з його недавніми і доволі оптимістичними сподіваннями щодо українства на порозі ХХ ст. «Життя не питає тебе, чому ти не маєш сили – чи ти її пропив, чи з’їли їх незалежні від тебе перешкоди; але коли ти не маєш сил вибороти собі місце в життєвій боротьбі – спускайся на дно. І я дуже боюся, що як українці будуть так легенько трусити собі підтюпцем далі, потішаючи себе, що вони все-таки не стоять на місці, а поступають наперед, хоч і спізнюються й відстають від усіх потягів – кур’єрських, почтових і товарно-пасажирських, котрими їдуть інші люди, то вони можуть незадовго зістатися за флагом зовсім і безповоротно. Боюсь, що на се не треба буде навіть цілого століття, а вистане, коли занедбано буде кількадесят літ – коли протягом одного покоління українство не стане нацією, то воно може стратити сю можливість назавсіди. Події йдуть не однаковим темпом, і енергія життя не рівна. Процеси соціальні, політичні, так само і національні, для яких іншими часами треба було б століть, іншими часами розграються в границях десятиліть», – відзначав історик71. Передусім у цій образній замальовці М. Грушевського привертає увагу істотна переоцінка темпоральності, зокрема усвідомлення нового ритму історичного процесу на початку ХХ ст. Причому авторське сприйняття майбутнього у певному розумінні нагадує діагноз, в якому віднаходимо віталістичні впливи («енергія життя», «життєва боротьба»). Ці елементи засвідчували очевидну модернізацію його поглядів, адже він формулював свою позицію у вигляді дихотомії: або станемо нацією впродовж однієї генерації, або можемо назавжди позбутися такого історичного шансу. ——————— Ашанті – держава на території сучасної Гани (Західна Африка), котра наприкінці ХІХ в. вела війни з англійцями, а на початку ХХ ст. потрапила під британський протекторат, тобто ввійшла до складу африканських колоній Великої Британії. 70 Єфремов С.О. Між двома душами [1909] // Єфремов С.О. Літературно-критичні статті / Упоряд., передм. і прим. Е.С. Соловей. К., 1993. С. 143. 71 Грушевський М. На українські теми. При кінці року. С. 6. 69 67 Розділ ІІ Втім на початку 1914 р. М. Грушевський оцінював перспективи українського майбутнього у більш стриманій тональності. Імовірно, давалася взнаки інша часова перспектива, зокрема усвідомлення відмінності темпу буття між революційною добою та в період суспільного спаду. Проте побутували й інші міркування, котрі спонукали М. Грушевського до переоцінки передвоєнної ситуації. Передусім ідеться про розуміння спільності низки засадничих проблем українства у змаганнях за демократизацію суспільно-політичного життя в імперії Романових, які тією чи іншою мірою співпадали з устремліннями інших політичних гравців. У цій ситуації був виплеканий новий політичний проект Товариства українських поступовців, який об’єднав демократів-радикалів і частину соціал-демократів. Саме на цьому полі вибудовувалося сприйняття лівого крила конституційно-демократичної партії як можливого політичного союзника. Недаремно М. Грушевський дотримувався думки, що «забезпечення основ політичної свободи зістається підставою всіх інших постулатів нашого життя, і здійснення правдивого парламентаризму лишається етапом, який не може бути поминеним в нашім поході до кращої будучності нашого народу, як кождого іншого народу чи краю Росії. Але, без сумніву, шанси сього походу виграють і вигляди його на успіх підіймаються, коли усвідомляються його умови, недоцінювані або навіть і не завважувані перед тим. З тим можемо мати більше надій дійти до своєї мети простішою дорогою, без зайвих блукань між етапами сього походу, наміченими без зрозуміння всього складного змісту нашого життя самими “упрощеними” кличами даного моменту»72. Вочевидь, М. Грушевський у довоєнні часи сподівався на більшу чи меншу політичну лібералізацію імперії Романових, котра буде сприятлива для української прийдешності. 2.3. Соціо- й етнокультурний світ будучності: між архаїкою та модерністю Національні виміри чи проекції стосовно майбутнього українства не були єдиними та визначальними векторами щодо передбачення і конструювання будучини. Певна річ, вони здебільшого розгорталися навколо громадських, культурних, освітніх, політичних та інших практик, а також відповідного горизонту подій. Однак початок ХХ ст. був часом потужних і швидкоплинних соціо- й етнокультурних трансформацій, які з різною інтенсивністю проникали до всіх куточків імперій Габсбургів і Романових. Із поширенням цих процесів ——————— 72 Його ж. На українські теми. Нова хвиля [1914] // Його ж. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 235–236. 68 Хиткі обриси нового віку дедалі частіше запити до прийдешності містили соціокультурні та міжнаціональні контексти. За великим рахунком, ішлося про гаданий соціо- й етнокультурний світ українства, котрий динамічно, хоч і нерівномірно, змінювався, позаяк зазнавав розмаїтих економічних, політичних і культурних перетворень. На думку М. Грушевського, українське суспільство перебувало у перехідному чи невизначеному становищі, коли демаркація між станами, верствами й класами була досить розпливчастою, а їхня самосвідомість часто-густо утримувалася у полоні інонаціональних впливів і стереотипів. До того ж побутували суттєві відмінності культурного життя не тільки між людністю різних регіонів, а й соціальних спільнот, станів і верств, містом і селом, аграрних місцевостей і країв із розвинутою індустрією, українців в імперіях Габсбургів і Романових тощо. Звісно, така розмитість соціальних, культурних, господарських укладів, середовищ і структур не давала можливостей для повноцінного розвою суспільної еволюції, зорієнтованої на національні взірці, зацікавлення й потреби. Отож, підбиваючи підсумки невтішного 1907 р., М. Грушевський обстоював тезу про необхідність «вдихнути в безформенний все ще і пасивний етнографічний елемент українських мас дух національного життя, зв’язати почуттям національної одності суспільні верстви й класи та ріжні територіальні часті української землі й утворити ту національну підставу, на якій кождий нарід, кожда нація сучасна розвиває свою культурну чи суспільну еволюцію. У нас ще нема її. У нас, в переважній часті нашої людності, народне, національне живе як пережиток, як останок старого життя, а культурна чи суспільна еволюція приноситься в формах чужих і розвивається не на основах національного життя, а поруч них, нищачи й ослабляючи їх: просвіта розповсюджується в формі російської шкільної науки, яка винародовлює (денаціоналізує. – Авт.) молодіж»73. На цьому ґрунті й постала ідея М. Грушевського про український універсалізм як своєрідний рецепт майбутньої консолідації національного життя. Він гадав, що «задержання стичності і органічної зв’язі обох частин України дає опору, власне, такому всеукраїнському універсалізмові, одностайності»74. У практичному сенсі гасло українського універсалізму історик намагався реалізувати у редакційні політиці «Літературно-наукового вістника» як органу «всеукраїнського поступово-демократичного руху і життя»75. Щоправда, М. Грушевський зазвичай потрактовував універсалізм у територіально-просторовому чи соціокультурному сенсі як підпорядкування ——————— Його ж. На українські теми. При кінці року. С. 4. Його ж. На українські теми. З новорічних думок [1910] // Його ж. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 123. 75 Його ж. До наших читачів у Росії [1908] // Там само. Т. 2. С. 329. 73 74 69 Розділ ІІ обласних відмінностей загальнонаціональній меті. Насамперед, він наголошував на необхідності сполучення українства, розділеного імперськими кордонами: «Тісне єднання з Галичиною, таким чином, являється незвичайно важним і корисним фактором українського життя Росії; тісне єднання з Україною потрібне для Галичини. Всеукраїнство, або український універсалізм – тісне єднання всіх частин української землі і підпорядкування всіх ріжниць, які їх ділять, спільній і єдиній цілі – національному розвоєві, являється кінець кінцем не тільки бажаним само для себе – ідеально, так би сказати, але й для потреб місцевого життя її частин, для їх ближчих цілей і завдань. Занедбання, тим більше свідоме збільшування ріжних розколин нашого національного організму являється тяжким гріхом перед будуччиною українського народу: сі розколини безмірно тяжче буде вигладити потім, тим більше, що вони й самі собою мають тенденцію збільшатися стихійною силою – розвоєм життя в ріжних напрямах, коли розірвана органічна зв’язь. Кождий вірний горожанин української землі, навпаки, повинен свідомо і запопадливо працювати над поборенням всіх перепон, які можуть ослаблювати єднання і гальмувати живу силу єдності і солідарності, що одна може оживляти та зміцняти занедбані і ослаблені часті її та спільними силами вести до відродження розсипані часті нашого народу»76. Така позиція М. Грушевського щодо всеукраїнського універсалізму спиралася на його концепцію національного відродження, новий етап якого проектувався на прийдешню перспективу. Крім того, історик був переконаним прихильником еволюційного представлення як світу минувшини, так і майбутнього. Він був упевнений, що «колесо» суспільної еволюції поступово, проте невпинно перемелює архаїчні залишки та рудиментарні пережитки. Та, незважаючи на телеологічну спрямованість своєї концепції українського відродження, котра постулювала апріорі визначену мету, М. Грушевський відводив поважне місце «колективному або громадському чоловіку» на авансцені історії. Водночас він тією чи іншою мірою сприймав тезу Е. Дюркгайма про «органічну солідарність», притаманну розвинутим суспільствам77. Доволі складно оцінити наскільки узгоджувалися такі масові чи колективі проекції у концепції М. Грушевського щодо уявної будучності, котру він конструював як нову добу українського відродження. Тим паче, що історик досить специфічно сприймав еволюційний розвій, зокрема іноді називав ——————— 76 77 Його ж. На українські теми. З новорічних думок. С. 126. Гофман А.Б. Социология Эмиля Дюркгейма // Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер с фр., сост., послесловие и примечания А.Б. Гофмана. М., 1995. С. 325–329. 70 Хиткі обриси нового віку його «фатальним колесом», яке поглинало сили творчих одиниць78. Але заразом він згадував про «колесо» Наукового товариства імені Шевченка, котре обернулося протягом року, себто віддавав данину громадській і культурній енергії79. У широкому розумінні «колесо» історичного чи загалом людського життя було для М. Грушевського не тільки метафорою щоби представити багатоманітну і суперечливу суспільну еволюцію, а й своєрідним способом осягнення темпоральності. Остання раптово набувала сили бурхливої течії, а часом майже завмирала у своєму плині чи поділялася на декілька річищ. У світлі такої рецепції часу майбутність не була однозначно визначена, а уявлялась як динамічна, строката та суперечлива палітра можливостей і перспектив, контури якої ледь-ледь вимальовувалися у той чи інший момент буття. Видається, що саме з цієї перспективи варто оцінювати й розглядати міркування та сентенції М. Грушевського як стосовно минувшини, так і прийдешності, зокрема у розрізі давніх традицій взаємин народу й інтелігенції попередніх часів, а саме ХІХ ст. «Майбутнє, якщо про нього можна було мріяти в таких умовах (для величезної більшості “тверезо” мислячих це були справді лише “безглузді мрії”), могло базуватися на умовах радше зовнішніх, стихійних, під впливом яких могло б у майбутньому витворитися нове українство, як новий світ із первозданного хаосу. В цьому сенсі уявлення про величезну масу українського племені, її надзвичайну стійкість, етнографічну однорідність і, разом з тим, багатий етнографічний зміст, про велику українську територію та колонізаційну енергію українського племені – давали чи не єдиний просвіток у майбутнє. Історичний процес, в уявленнях українського суспільства, закінчився повним програшем українського народу. Українська інтелігенція відзначилася національною нестійкістю, зрадою своїй національності та її історичним завданням, незмінно покидаючи її у найрізноманітніших випадках і переходячи “до табору переможців” – супротивників і гнобителів. Але ж, крім неї, залишався народ, народне море, вічно юне, вічно оновлюване, сповнене безмежно багатого й цінного змісту і, як море…», – підкреслював історик80. Однак М. Грушевський, хоч і був інтелектуалом, вихованим у традиціях позитивістського вишколу, проте від кінця ХІХ ст. засвоював або переломлював різноманітні модерні віяння. Тому він добре усвідомлював, що соціокультурні передумови, зокрема зростаючий темпоритм початку ХХ ст., ——————— Грушевський М. Злобна напасть [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 3. С. 42. 79 Його ж. [Виступ на Звичайних загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка 19 цвітня 1905 р.] // Там само. Львів, 2005. Т. 7. С. 535. 80 Його ж. Україна і українство [1912] // Там само. Львів, 2005. Т. 3. С. 131–132. 78 71 Розділ ІІ хоч-не-хоч підважують, розмивають начебто незаперечні досягнення народу / нації, котрі вбачалися у «колонізаційній енергії», «етнографічній однорідності» та «великій території». Мабуть, М. Грушевський не був повністю готовий відмовитися від таких традиційних мірил вартості для представлення й конструювання народного / національного буття. Та самодостатність колективного, масового та майже «вічного» героя, яким був народ / нація у його історичному наративі, видавалася йому вже не такою беззастережною, як до революції 1905 р., а тим паче після суспільно-політичного спаду 1907 р. Зазначимо, що застереження М. Грушевського, ретроспективно повернуте до ХІХ ст., було сформульовано у компромісному дусі: «Під впливом ідей романтичного народництва, що поширилися в українському суспільстві з особливою силою з огляду на згадані вище умови, це суспільство схильне було перебільшувати самодостатність й імунітет народного життя, – дозволю собі такий вислів»81. Ці рефлексії М. Грушевського, зокрема міркування щодо можливого ступеня «самодостатності народного життя», значною мірою формували його запити до будучини. Застій суспільного та громадського буття після 1907 р. спонукав ученого оцінювати становище українства в імперії Романових у світлі міжнаціональних і міжкультурних взаємин, які дедалі частіше вводилися до уявних проекцій прийдешності. Показово, що у цьому сенсі М. Грушевський виявляв очевидну стриманість, хоч і волів не загострювати наявні проблеми та суперечності з огляду на можливу співпрацю. На його думку, «не слід перебільшувати цю гармонію і будувати перспективи національної ідилії в майбутньому. Серед національностей Росії існують свої спірні ділянки, спірні питання, свої тертя і загострення. Але їх, з іншого боку, не потрібно й роздувати і показувати національні стосунки у вигляді безнадійно заплутаного клубка»82. Загалом вектор уявлень щодо майбутніх міжнаціональних взаємин у межах імперії Романових переважно визначався тодішньою політичною метою, котра вбачалася у досягненні національно-територіальної автономії як українцями, так й іншими народами. Тим паче, що полеміка стосовно автономії було доволі злободенною та гострою у передвоєнні роки, хоч часом порушувала вповні конкретні аспекти про можливий устрій, територіальні межі, правовий статус тощо. Приміром М. Грушевський гадав «цілком зайвим винаходити якісь граничні розміри для автономних областей Росії, а клопоти про “другий поверх”, якби він виявився потрібним, ми також сміливо можемо віддати майбут——————— 81 82 Там само. С. 132. Грушевський М. Нові гасла [1914] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 3. С. 203. 72 Хиткі обриси нового віку ньому»83. Навіть більше, він зазначав, що «наявність серед народів Росії національності цілковито безтериторіяльної, якою в цей час є євреї, вносить у вирішення національного питання не так практичні, як психологічні ускладнення»84. Зауважимо, що М. Грушевський усвідомлював масштаб інонаціональних впливів, зокрема у багатьох містах Наддніпрянської України, де позиції української громади були доволі слабкими. Проте він покладав очевидну надію на розгортання потужних соціально-економічних процесів. Останні причинилися не тільки до чималих переселень української людності до віддалених регіонів Російської імперії, як-от Сибір, Середня Азія, Далекий Схід, а й до міграції сільського населення до великих міст і промислових центрів, яка відбувалася із розширенням ринку праці. З огляду на зростаючу інтенсивність таких міграцій М. Грушевський припускав, що протягом ближчої прийдешності можлива суттєва зміна соціо- й етнокультурних обрисів великих міст підросійської України. Тому він обстоював думку, що «чужорідність великого землеволодіння й міського населення, оскільки йдеться про майбутнє, не є чимось незмінним, що має в усі часи складати противагу корінній селянській масі. Велике землеволодіння взагалі стоїть під знаком питання, з огляду на неминучість аграрних реформ, а чужорідний характер міст може зберігатися лише за відсталості й пригнобленості економічного життя. З розкріпаченням Росії економічне життя повинно піднестися, а разом із цим неминучий приплив “корінного” населення в міста й містечка, що надасть їм характеру, значно наближенішого до загального національного обличчя краю»85. Це переконання М. Грушевського тією чи іншою мірою поділяло й чимало інших українських інтелектуалів соціалістичного та ліберального спрямування. Наприклад, соціаліст Микола Порш, полемізуючи з сумнозвісною тезою П. Струве про «російську мову капіталізму» в Україні, наголошував, що «висока російська культура уступає і уступить місце низькій українській, некультурне українське село візьме гору над культурним зросійщеним містом. І що більше і швидче потупатиме розвиток капіталізму в нашому краю, то швидче наближатиметься сей тріумф української культури. Поки ще розвиток капіталізму йде доволі мляво, зросійщене місто встигатиме вправлятися з русіфікацією повільно прибуючого українського населення з сел та містечок. Але тоді, коли капіталізм поступатиме на Україні нинішнім суто американським темпом, коли міста, як Київ (з 237 тис. в 1897 р. до 500 тис. в 1911 р.), виявлятимуть шалений зріст, – тоді в буйній повідї (повені. – Авт.) ——————— Його ж. З національної тематики. До питання про національно-територіальну автономію [1913] // Там само. Львів, 2005. Т. 3. С. 158. 84 Там само. 85 Там само. 83 73 Розділ ІІ капіталізму наші міста заливатимуться українською людністю, а мійські (міські. – Авт.) островки потопатимуть в українському морі»86. Звісно, М. Грушевський, як і М. Порш, сподівався, що суттєві диспропорції між зросійщеним містом і українським селом тимчасові, позаяк велика кількість сільської людності у довгостроковій перспективі неминуче схилить терези на бік українства. «І якщо нечисленність українського елементу в місцевих культурних міських центрах і різноплемінність їхнього населення посилюється культурною та національною слабкістю цього елементу, в результаті якої міська інтелігенція, буржуазія і навіть пролетаріат, втрачаючи етнографічний характер, вельми часто втрачають і усвідомлення своєї народності, що, своєю чергою, відображається вельми несприятливо на культурній і національній динаміці, то, з іншого боку, ця міцна національна структура території та її сільського населення є безумовною запорукою майбутнього, в силу глибокої залежності міських центрів від загального характеру території», – стверджував історик87. Однак, на відміну від М. Порша, М. Грушевський не був у захваті від швидкого піднесення капіталізму, позаяк убачав у ньому своєї загрози та виклики, котрі кидалися народу / нації. Адже такий розвій неминуче спричиняв суцільну модернізацію всіх суспільних сфер, але залишав відкритим питанням про те, хто саме володітиме чи контролюватиме цей величезний простір людського буття. Побутували й досить архаїчні погляди щодо соціо- та етнокультурних обрисів українства, котрі однозначно пов’язували його майбутнє з народною колонізацією віддалених територій. Скажімо, земський статистик із Полтавщини Василь Кошовий розглядав успіхи народної колонізації як найважливішу передумову будучини українства. На його думку, «в національному українському організмі відбуваються два процеси: “относительне” зменьшенє українського елементу в городах, і колонізація селянами нових територій, – причим в сьому ділі селяне виявляють велику природню стихійну силу: без огня і меча вони завойовують нові сумежні землі, оселючись на них хуторами й селами і тим значно поширяючи українську посілість і кольонізацію на сході і півдні. Коли перший процес свідчить про якийсь недуг, хоробу національного організму, то другий навпаки свідчить про стихійну силу народа – неорганізовану, але дужу, що виконує подію історичного значіння для майбутніх поколінь. Перше свідчить, про слабість української інтелігенції, можливо, про невелике число культурних Українців, свідомих своїх національних обов’язків, друге – про силу титана, що робить своє діло без проводирів – несвідомо, але таке діло, яке ——————— Порш М. П. Струве в українській справі // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 5. С. 338. 87 Грушевський М. Україна і українство. С. 135. 86 74 Хиткі обриси нового віку тепер культурні народи намагаються роботи по пляну – здобути територіяльний запас для виявлення національної енергії майбутніх поколінь»88. З одного боку, така позиція В. Кошового була реакцією на ті масштабні переселення, котрі набули чималого розмаху наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Тим більше, що статистичні дані пропонували начебто обнадійливі проекції, коли їх розглядали в однобічному світлі. Адже колонізація територій, віддалених від етнічних земель, суттєво розпорошувала українську людність, яка опинялася на перехресті інонаціональних культурних впливів і соціокультурних перетворень. У тривалій перспективі такі метаморфози продукували низку очевидних проблем і загроз. Із іншого боку, ця візія засвоїла відомий архаїчний стереотип про самодостатність народного / національного буття («силу титана»), хоч і дещо видозмінений у річищі нових соціокультурних запитів. Зауважимо, що погляди В. Кошового про значення «народної колонізації» чи стихійну національну «силу», «енергію», «потенціал» почасти поділяли й інші українські інтелектуали. Подібні мотиви віднаходимо навіть у публіцистиці М. Грушевського, котрий, попри перестороги та сумніви, мимоволі сподівався на самодостатню «силу» й «енергію» народу / нації. Навіть більше, історик акцентував увагу на низці національних прикмет, що їх розглядав як важливі і навіть засадничі для тодішнього суспільного буття. На його думку, «по-перше, стійкість корінного населення, яке дуже зростає і висилає назовні свої надлишки, які не вкладаються у нинішню економічну структуру, натомість вельми слабко приймає сторонні домішки й дуже асимілює їх, а по-друге, своєрідність і яскраво виражену оригінальність народної культури, її завершеність і стійкість. Ця загальна переконлива картина України підтримується і посилюється, коли ми звертаємося до історичної еволюції, динаміки народного українського життя. Важкі історичні обставини, що обертали проти населення усі ті географічні умови, котрі з точки зору його нинішнього та майбутнього ми розглядаємо як запоруку успіху і розвитку, – вони з іншого боку, розкривають перед нами у всій яскравості надзвичайну силу, наполегливість і екстенсивну енергію української народної стихії»89. Це розумування М. Грушевського яскраво демонструє самобутній сплав в одному тексті традиційних уявлень про «стихійну силу» народу / нації та модерних складових, як-от «екстенсивна енергія», «стійкість населення», «асиміляція», котрі формують уявний горизонт прийдешності. Ще однією неодмінною рисою проекцій будучності, котрі ширилися протягом довоєнних років, була підвищена зацікавленість роллю класів, ——————— Ко-ий [Кошовий] В. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії // Літературно-науковий вістник. 1907. Кн. 12. С. 465–466. 89 Грушевський М. Україна і українство. С. 136. 88 75 Розділ ІІ верств і прошарків. Такі інтенції інтелектуалів промовисто вказували на зростаючий процес соціальної диференціації у підросійській Україні, котрий пришвидшився на початку ХХ ст. Але водночас чимдалі проявлялися як впливи молодої науки соціології, фундатором якої вважають одного з засновників позитивізму Огюста Конта, так і домінуючі уявлення про суспільство як складне утворення («соціальний організм»). Тож на початку ХХ ст. класовий дискурс посів чільне місце у практиках і текстах інтелектуалів різної політичної орієнтації, особливо ліво-соціалістичного спрямування. У річищі таких пізнавальних запитів, які умотивовувалися розмаїтими політичними, культурними, науковими та іншими міркуваннями й зацікавленнями циркулювали відмінні візії. Передусім побутували доволі традиційні погляди стосовно особливої ролі та значення інтелігенції для національної прийдешності. Наприклад, публіцист Федір Матушевський обстоював думку, що «задержка для вільного розвою українства і як один із вельми шкодливих факторів, що калічать цілу націю і величезною шкодою відбиваються на матеріяльнім і моральнім її обличчі і добробуті, то про се нема що й казати. Але не в них вся сила і вони далеко не були б такі страшні для нас, для сучасности і для будучини нашого народу, якби українство так тяжко не слабувало на одну велику ганж (огріх, вада. – Авт.) в тім, що являється “мозком і душею нації”, – в її інтелігенції. З давніх давен відомо, що справжньої української інтелігенції жменька»90. Тому він побоювався, що зі зростаючою стагнацією культурного та громадського життя від 1907 р. національна інтелігенція і далі втрачатиме свої позиції. Схожі мотиви представлені у публіцистичних дописах Б. Грінченка, котрий наголошував, що у «всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі становища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості. Теоретично український інтелігент признає все те, чого треба, щоб забезпечити національне життя його народу; але скоро діло доходить до практики, зараз і видно, що дві душі живуть у його грудях…»91. Та поза тим побутували й новітні проекції будучності, в яких чільне місце відводилося великим соціальним спільнотам – класам. Приміром, молодий публіцист Олександр Скоропис-Йолтуховський обстоював думку про майбутнє домінування робітничого класу. «Кожному мусить бути тепер ясно, що вся дотеперішня боротьба з царством, яка велася ріжними гуртами інтелігентів, представниками і заступ——————— Матушевський Ф. З Українського життя // Літературно-науковий вістник. 1908. Кн. 3. С. 631–632. 91 Грінченко Б. Тяжким шляхом. ІХ // Рада (К.). 1906. 21 листоп. № 58. С. 1. 90 76 Хиткі обриси нового віку никами інтересів ріжних груп і кляс населення, до заступників “пролєтарських інтересів” включно, мусить уступити перед дальшою боротьбою, яку вестимуть за свої життєві інтереси самі пролєтарії. Ми мусимо рішучо підкреслити сей переломовий момент боротьби народів Росії проти всеросійського ката тим, що сей момент наперед і з неминучою конечністю віщує кінець боротьби. Кляса пролєтаріїв – кляса будуччини. Її розвитку не спинити жадною людською силою (а значить, і силами самодержця), бо розвиток і зріст пролєтаріяту полягає на тих основних економічних підвалинах усеї сучасної культури, які панували, панують і ще довго пануватимуть над цілою людськістю», – підкреслював автор92. Якщо взяти до уваги дальшу політичну еволюцію О. Скорописа-Йолтуховського, котрий здолав шлях від автономіста до самостійника, а за революційних часів – і до відомого діяча гетьманського руху, то його погляди щодо соціальної будучності, висловлені 1905 р., сприймаються як рефлексії політика-початківця. Проте вони загалом вписуються до відомих схем еволюції майбутніх консерваторів, які від демократичних і соціалістичних позицій рухалися у праву частину політичного діапазону. Вочевидь, переднакреслення щодо майбутнього робітництва неодмінно продукували проекції, пов’язані з прийдешністю «класу капіталу», що його марксистське вчення подавало як «непримиренного антагоніста» пролетаріату. Скажімо, вищезгаданий М. Порш обстоював тезу про конституювання сільської буржуазії на обширах підросійської України. На його думку, «капіталізм в селянському господарстві творить селянську буржуазію, котра не знає іншої мови, опріч української. По містечках, містах і селах нашого краю з місцевої людности виростає дрібна і середня торгова і промислова буржуазія. І перепис 1897 р. при всіх його хибах, особливо з національного погляду, показав, що й серед української людности є чимало – правда відносно мало – особ, котрі живуть з доходів від капіталів, від торгових підприємств і т. и. Хай ще не численні кадри сіх капіталістів серед української нації; але вони не пережитки минулого, а зародки майбутнього великого і впливого класу капіталістів Українців»93. У довоєнні часи з’являються пропозиції, в яких автори намагаються переглянути чи переосмислити ролі старих верств і станів. Однією з них стала спроба В. Липинського по-новому висвітлити й осягнути призначення сполонізованої шляхти у соціокультурних реаліях початку ХХ ст. У 1909 р. він звернувся із публічним закликом до давньої аристократії: «ми зобов’язані повернути нагромаджений в нас віками капітал народних тяжких зусиль і народної праці цьому народові. А коли майбуття цієї спільної ——————— Вишневський Ол. [Скоропис-Йолтуховський О.] На переломі // Літературно-науковий вістник. 1905. Кн. 3. С. 205. 93 Порш М. П. Струве в українській справі. С. 332–333. 92 77 Розділ ІІ для нас і для нашого народу культури ми зробимо нашим майбуттям, тоді з цієї землі нас не вирве жодна сила, бо ми вже будемо не тягарем, не болячкою, а органічною частиною – не пустоцвітом, а плодом нашої землі і зерном, що запліднює цю нашу рідну землю, бо, спираючись на виконані суспільні обов’язки, – матимемо право, сильніше за будь-які параграфи»94. Отож В. Липинський пропонував власну версію уявної прийдешності спольщеної аристократії, пов’язавши її з українським народом / нацією. Та згадана пропозиція, хоч і справила вплив лише на невеликий гурт прихильників цього політичного мислителя, але відіграла помітну роль у плеканні його майбутньої концепції «класократичної монархії». Недаремно Д. Дорошенко гадав, що в особі В. Липинського та його товаришів-однодумців «традиція повороту спольщеної шляхти до української народності», започаткована В. Антоновичем, здобула не лише продовження, але й певне завершення95. Зрештою, горизонт проекцій українських інтелектуалів стосовно будучності, хоч і був досить розмаїтим, але демонстрував очевидні сподівання на дальшу структуризацію соціуму, зокрема на новий розподіл соціальних, економічних, політичних і культурних ролей. Навіть більше, швидкі темпи соціо- й етнокультурних перетворень продукували вдосталь фактів для оптимістичних прогнозів й обнадійливих рефлексій щодо будучини українства, котре у найближчі десятиліття мало-таки позбутися ореолу «плебейської нації». Та не так сталося, як гадалося – розпочалася Велика війна, котра обернулася першою світовою катастрофою для багатьох народів, зокрема й українців. 2.4. Перша світова катастрофа й окреслення нової прийдешності Війна є тією екстремальною трансформацією, до наближення якої завчасно готуються, начебто передбачають і навіть передчувають, але вона все одно заскочує зненацька. Війни не тільки суттєво перекроюють політичну мапу, а й кардинально трансформують плин історичного часу, котрий набуває шаленого прискорення. Військове протиборство й тотальна суспільна напруга призводять до знакових метаморфоз, ба навіть загального переформатування свідомості. Проте найбільше війна перевертає світ уявлень, коли ——————— Липинський В. Шляхта на Україні. Її роль в житті українського народу на тлі його історії [1909] // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія, 2015. Т. 1: Суспільно-політичні твори (1908–1917) / Ред. І. Гирич, О. Проценко. С. 225. 95 Дорошенко Д. Пам’яті В’ячеслава Липинського (Сторінка з моїх споминів) // Краківські вісті. 1943. 3 лип. № 141. С. 4. 94 78 Хиткі обриси нового віку звичні демаркаційні лінії та неписані конвенції людського буття стираються лавиною руйнівних військово-політичних подій. Про можливості великого збройного зіткнення в Європі замислювалися ще у ХІХ ст. Тож про «грядущу» війну з Австро-Угорщиною чи навіть Німеччиною неодноразово писала російська преса96. Дехто з українських інтелектуалів в останні десятиліття ХІХ ст. гадав, що невдала війна Росії, скажімо із Австро-Угорщиною, подібно до програної Кримської війни 1853– 1856 рр., причиниться до пом’якшення політичного клімату в імперії Романових. М. Драгоманов припускав можливість війни Німеччини, очолюваної таким прозорливим політиком, як канцлер Отто фон Бісмарк, із царською Росією. Проте він гадав, що можлива німецько-російська війна буде більшменш обмеженою за масштабом97. Однак ще 1873 р. М. Драгоманов розмірковуючи про перспективи та можливості сполучення розділеного українства, зауважив, що «єдність політичного життя галичан і малоросів можлива тільки або внаслідок важко уявленої міжнародної катастрофи, або як результат довготривалого життя, котре, можливо, змінить і малоросів, і галичан так, що вони не будуть схожими на теперішніх»98. Кілька десятиліть по тому катастрофа, котру складно було навіть уявити М. Драгоманову та його сучасникам, стрімко насувалася на Європу. Передчуття «швидкої війни» простежується у багатьох публікаціях тодішньої російської преси99. Дехто з авторів навіть «прозорливо» передбачав, що за перші два роки майбутньої великої війни імперія Романових має витрати 6 млрд. рублів100. Втім, справжня ціна війни виявилася набагато страшнішою, ніж уявляли найкращі теоретики, а реальні витрати в багато разів перевищили довоєнні оцінки. ——————— Див., наприклад: Крестовский В.В. Наша будущая война. (Военно-политические письма). I. На Западе // Исторический вестник. 1882. № 4. С. 155–167. 97 Драгоманов М. Германство на Востоке и Московщина на Западе [1882] // Драгоманов М. Собрание политических сочинений. С биографическим очерком и портретом автора / Предисловие ко второму тому Б.К. [Б. Кистяковского]. Paris, 1906. Т. 2. С. 507–508. 98 Его же. Русские в Галиции. Литературные и политические заметки [1873] // Его же. Политические сочинения / Под ред. И.М. Гревса, Б.А. Кистяковского. М., 1908. Т. 1: Центр и окраины. С. 322. 99 Мартинов В.Л. Майбутнє без оптимізму: міжнародні протиріччя на теренах Центральної та Південно-Східної Європи на сторінках російських часописів (1910–1911 рр.) // Гілея. 2017. Вип. 127. С. 156. 100 Щербатов А.Г. Государственно-народное хозяйство России в ближайшем будущем. М., 1910. С. 59. 96 79 Розділ ІІ Згадували про можливість початку загальноєвропейської чи австрійсько-російської війни й українські часописи101. Привид майбутньої війни прискорив важливі метаморфози і в українському національному русі, в якому поміж домінуючих прихильників автономії, з’явилася переконані самостійники. Наприклад, на березневій нараді 1911 р. наддніпрянських політичних емігрантів у Львові, на якій ішлося про створення надпартійного об’єднання, позицію беззастережного самостійника посів В. Липинський102. Назріваюча війна виразно окреслила ще один вододіл українства на проавстрійську та проросійську орієнтації, хоч у тому чи іншому вигляді цей поділ побутував і раніше. 7 грудня 1912 р. українські політичні партії Галичини задекларували однозначну підтримку Австро-Угорщини на випадок війни з Російською імперією. Майбутній ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов ретроспективно оцінював передвоєнні події як початок змагання нової української ідеї з яґеллонською концепцією у політичних колах Австрії103. Натомість на сторінках «Літературно-наукового вістника», редагованого М. Грушевським, спільна позиція українських партій Галичини розглядалася як помилкова. Причому автором публікації, в якій негативно висвітлювалася ця подія, був один із відомих учнів М. Грушевського – Іван Джиджора104. Зауважимо, що М. Грушевський оцінював впливи передвоєнної напруги як на російську, так і українську суспільну думку доволі відверто: «Питання внутрішньої еволюції, якогось полагодження внутрішніх суперечностей відступили на другий план перед усякими рахунками і спекуляціями, обчисленими на катастрофічні зміни, і передчуття можливості зовсім отвертої борні ще більше “увільнили” методи і засоби внутрішньої боротьби від стримуючих культурних моментів»105. Однак серед українських інтелектуалів передвоєнного часу віднайшлися й голоси, котрі пропонували не дотримуватися ані проросійської, ані проавстрійської позицій у прийдешній війні. Одним із них був В. Липинський, який 1912 р. пропонував «в майбутній Австро-Російській війні не ——————— Політичний огляд 1912 року // Рада (К.). 1913. 1 січ. № 1. С. 3; Ставка на переляк // Там само. 1913. 24 авг. / 6 верес. № 193. С. 1–2. 102 Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20ліття «Союзу») [1934] // Молода нація: Альманах. 2002. № 3. С. 138. 103 Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї [1917] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2012. Т. 2: Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.). С. 56. 104 Ignotus [Джиджора І.]. З австрійської України. В сіти лєгенди // Літературнонауковий вістник. 1913. Кн. 6. С. 556–557. 105 Грушевський М. Після Балканської війни [1913] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 2. С. 454. 101 80 Хиткі обриси нового віку ставати свідомо, виразно і голосно ні по стороні Австрії, ні, тим більше, по стороні Росії»106. В окремі місяці 1913 р. військово-політична напруга між Австро-Угорщиною й Росією сягала майже граничної межі. Огляди біжучих подій добре передають тодішні настрої й почування. «В парі з тими воєнними приготованнями виринають надії на освобожденє нашого народу з під московського ярма, а може й на самоуправу України… І ті великі надії приневолюють майже кождого горячково інтресуватися кождою вісткою, котра стоїть в зв’язи з майбутньої війною. Хотя й в часописах говориться про сподіваний мир, то в каварнях, реставраціях (ресторанах. – Авт.), молочарнях, на зборах і в приватних розмовах говориться про війну. І приготовляються до тої війни все: і держава, і населенє. В Галичні роблять Поляки приготованя на велику скалю (у великому обсязі. – Авт.)… Наші Січи та Соколи, оскільки їх не здекомплєтовано через покликання до резерви, починають також воєнні приготовання між собою. Одним словом: кождий день може принести нам несподіванку», – зазначалося у лютневому дописі газети «Свобода» 1913 р.107 Катастрофа сталася 1914 р. Початок війни практично одразу паралізував українське культурне та громадське життя у Російській імперії, котре опинилося під потужним урядовим тиском. «Удар, завданий цією жахливою катастрофою нашому народному життю, звичайно, також перевершив усі найпохмуріші сподівання. Війна застала нас зненацька, і спустошення, яких вона завдала нашому життю, набули цілком несподіваних розмірів», – підкреслював М. Грушевський108. Світова війна «запустила» й своєрідну «програму» перетворень на ниві суспільно-політичної та історичної думки. Розпочалася руйнація звичного масштабування минулого, несподіване розширення уявних меж й орієнтирів, спроби первісного осягнення світу у фокусі нових можливостей та метаморфоз, плекання й апробування інших концептуальних пропозицій і, врешті-решт випробування останніх на міцність травматичним воєнним досвідом. Приміром, один із найвідоміших концептуалістів на теренах австрійської соціал-демократії Е. Пернерсторфер обстоював тезу, що велика війна продемонструвала очевидну перемогу нового націоналізму над інтернаціо——————— Липинський В. Меморіал до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. Т. 1. С. 516. 107 Українські справи в Австрії (Відень, дня 11. Лютого 1913) // Свобода (Джерзи Сіти). 1913. 27 лют. № 9. С. 6. 108 Грушевський М. У річницю війни [1915] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 3. С. 416. 106 81 Розділ ІІ налізмом і космополітизмом109. За висловом соціаліста Володимира Левинського, «війна ідеологій, народів поставила все до гори ногами. Що вчора було білим, нині є чорним і навпаки»110. Найпомітніше нові устремління проступали у писаннях галицьких інтелектуалів, які сприймали Першу світовову війну як руйнівний, але в цілому обнадійливий процес, який формував новий горизонт перспектив і можливостей для майбутнього українства. Таку позицію посідав С. Томашівський. Він порівнював Велику війну із попередніми війнами і навіть висловлювався про надмірність її означення як світової війни111. Не випадково в одній із статей воєнної доби історик навіть пророче зауважив: «Якщо в сій світовій війні прийде хоч до частинного розв’язання українського питання в користь України, то се буде виключно на західних її землях і ся розв’язка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виїмаючи Київа, Чернигова, Полтави й Одеси»112. Відтоді галицька апологія, котра у зародковому вигляді час від часу проступала ще у його текстах довоєнної пори, перетворилася на наріжний, точніше установчий, концепт історичної візії С. Томашівського. Таким чином, неоромантична проекція «галицького П’ємонту» та його виняткової ролі набула нового імпульсу за воєнної доби. Саме у воєнні часи вималювалася первісна концептуальна пропозиція С. Томашівського щодо ревізії минувшини та передбачення ближчої будучини Галичини як підмур’я українського національного проекту. Адже саме із Галичиною автор пов’язував «першу основу» української національної ідеї113. Навіть більше, він гадав, що «Галичина була головною ціллю війни з боку Росії», а «знищення українства було головними мотивом сього кроку»114. Вочевидь, глорифікація ролі Галичини у візії С. Томашівського, котра пізніше дратувала деяких наддніпрянських інтелектуалів, спиралися на сподівання про більш-менш прийнятні наслідки Першої світової війни для українства. Проте його проекції, як і візії низки українських діячів стосовно майбутності, хоч і не витримали «зіткнення» з післявоєнною та пореволюційною реальністю, але відіграли поважну роль в українській суспільно-політичній та історичній думці перших десятиліть ХХ ст. ——————— Пернерсторфер Е. Про новітній націоналізм / Пер. з нім. за дозволом автора. Б.м., 1915. С. 11–12. 110 Левинський В. Причина світової війни (про імперіялізм). Scranton, 1916. С. 3. 111 Томашівський С. Війна і Україна // Вістник СВУ. 1915. Ч. 29/30. С. 2–3. 112 Його ж. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). 1916. 23 цвітня. № 104. С. 2. 113 Його ж. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. 2-е вид. Б. м., 1915. С. 23–24. 114 Там само. С. 29. 109 82 Хиткі обриси нового віку Переддень лютневої революції 1917 р. українські інтелектуали сприймали по-різному. М. Грушевський наголошував на трагічній долі «народів, у котрих лінія фронту пройшла всередині, по живому національному тілу та, розрізавши його нездоланним воєнним кордоном, замкнула у ворогуючих таборах живі частини національного організму, перервавши будь-які стосунки між ними»115. В. Дорошенко, підбиваючи підсумки 1916 р., стверджував, що «національна українська ідея занадто вже глибоко увійшла в тіло й кров цілого українського громадянства, усіх його станів і верств, щоби бюрократичними указами й приказами можна було спинити її розвій. Перед нею у всякім разі велика будучність. Але цілком природно вижиться вона лише з поразкою російського абсолютизму»116. Зрештою війна та післявоєнні часи відкинули чи скорегували ряд переднакреслень прийдешності. Хибними виявилися припущення тих, хто гадав, що внаслідок сплетіння економічних взаємин й інтересів світова війна не зможе тривати більше 3–6 місяців. Про ці пророцтва з сарказмом згадував Павло Чижевський117. Не справдилися начебто слушні й обґрунтовані прогнози економіста І. Бліоха про більшу міцність і сталість Російської імперії як переважно землеробської країни порівняно з західними індустріальними державами, у майбутній великій війні118. Ці передбачення спростувала безжальна революційна дійсність. За влучним спостереженням філософа Миколи Шлемкевича, «…тодішня українська провідна верства – ліберально-поступова і соціялістична інтелігенція – стояла на європейському рівні духовости. Вона була породженням 19 і початку 20 віку. В її мріях і на її революційних прапорах стояли гасла свободи одиниці і свободи коаліцій людських одиниць. Те покоління мислило ідеальне суспільство як сукупність товариств свідомих людей, що зберігають свою свободу, право індивідуального самовизначення. Збільшувати, примножувати свободу і усувати її законні і традиційні перешкоди й обмеження було бойовим кличем тих часів. Історія несподівано поставила перед українською провідною верствою протилежне завдання. Не здобувати свободу, а з’явлену свободу утвердити, обмежуючи її новим, своїм законом»119. ——————— Грушевський М. Новий рік [1916] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2005. Т. 3. С. 447. 116 Дорошенко В. Російська Україна в 1916 році. Стаття з кругів СВУ // Діло (Львів). 1917. 10 січ. № 6. С. 1. 117 Чижевський П. Війна, большевизм і майбутня ситуація // Воля (Відень). 1920. 28 лют. Т. 1, ч. 9. С. 403. 118 Блиох И.С. Будущая война… Т. 2. С. 828. 119 Шлемкевич М. 1917–20 роки й українське суспільство // Сучасність. 1971. № 5. С. 97. 115 83 Розділ ІІ * * * Із висоти часу проекції й візії інтелектуалів кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо будучності українства сприймаються доволі своєрідно, що вмотивовується багатьма обставинами, чинниками та передумовами. Насамперед варто взяти до уваги очевидний темпоральний синкретизм їхніх уявлень, які сполучали елементи звернення до минувшини й реагування на злободенну й актуальну сучасність. Окрім того, проступала позитивістська інерція мислення, пов’язана з надзвичайною вірою у суспільний поступ, силу знання та «правдиву впевненість» у кращій будучині людськості120. Початок ХХ ст. кинув нові виклики українству та сформував інший горизонт уявлень, який хоч-не-хоч змушував інтелектуалів засвоювати модерні візії та новації, як-от віталістичні орієнтири, ідеї органічної солідарності й всеукраїнського універсалізму, осмислювати національну ідею в контекстах масових ідеологій, політичних доктрин і практик, зокрема у світлі вимог інтернаціоналізму, космополітизму, ліберальної свободи особистості, конституційних прав, міжнаціональних взаємин і самоврядування громад тощо. Заразом межа століть була часом порахунків зі старим українофільством й архаїчними шарами мислення, котрі досить швидко витіснялися новими концепціями, що пояснювали потужні соціокультурні трансформації на межі віків, передусім причинилися до поширення класового дискурсу. Отож час війни став не тільки критичною добою у життєвих історіях більшості українських інтелектуалів, а й великим зламом світосприйняття – періодом перегляду, переосмислення, ревізії чи корекції передвоєнних уявлень і концепцій, із якими довелося вступити в революційну пору. ——————— Чопівський І. Чи надовго вистарчить мінерального палива? // Літературнонауковий вістник. 1914. Кн. 3. С. 538. 120 84 РОЗДІЛ ІІІ ГОРИЗОНТИ МАЙБУТНЬОГО ІЗ ВИСОТИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр. РЕВОЛЮЦІЙНІ / ПОРЕВОЛЮЦІЙНІ ІДЕАЛИ ТА ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД ГЕНЕРАЦІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ На третьому році Першої світової війни навіть найзавзятіші оптимісти усвідомлювали, що швидкої перемоги не буде. Натомість суспільна напруга сягала апогею, позаяк Велика війна стала першою масовою війною ХХ ст., яка вщент руйнувала усталені середовища, уклади та структури буття десятків і навіть сотень мільйонів людей із неймовірною, точніше незнаною до того часу швидкістю. Імперія Романових мобілізувала до війська 15,8 млн. осіб або 8,7% від усього населення. Це було більше, ніж рекрутували Англія та Франція разом узяті – 11,7 млн. осіб1. Розтягнуті лінії фронтів і комунікацій, застарілість технічних засобів й озброєнь, хронічний дефіцит матеріальних і фінансових ресурсів, надмірно бюрократизована громіздка система управління повсякчас змушували «затикати» численні «дірки» звичним і випробуваним способом – людською масою, вбраною в однострої російської армії. Таким чином, більше половини селянських господарств ледь-ледь животіли, позаяк постійно втрачали найбільш працездатних членів родин. Кількарічна війна причинилася до систематичного та масштабного руйнування ——————— 1 Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование / Под общ. ред. Г.Ф. Кривошеева. М., 2001. С. 65. 85 Розділ ІІІ традиційних повсякденних ритмів й узвичаєних моделей соціалізації, поза межами яких раптово опинилися величезні маси населення Російської імперії. Ймовірно, саме тому начебто логічні прогнози та припущення довоєнних візіонерів про більшу міцність імперії Романових, порівняно з її західними союзниками чи супротивниками, виявилися примарними. Хибною була й первісна основа таких концептуальних проекцій і розрахунків. Адже майже ніхто не зміг навіть приблизно уявити можливого рівня кризи напівархаїчних середовищ і структур євроазіатської імперії, котра хоч-не-хоч мусила згенерувати великі внутрішні потрясіння. Досвід попередніх воєн, зокрема навіть програної російсько-японської війни 1904–1905 рр., продукував доволі обмежені компаративні паралелі порівняно з Першою світовою війною. Отож масова війна нового віку намітила ті фатальні соціо- й етнокультурні вектори розломів, які невпинно руйнували «корабель» величезної та багатонаціональної селянської країни під скіпетром російських імператорів. Однак Велика війна не тільки нав’язала десяткам і сотням мільйонів осіб критичні чи екстремальні «простори досвіду». Перша світова війна витворила майже ідеальні умови для поширення й сприйняття масових ідеологій, передусім у їхній крайніх версіях, які пропонували швидкі та прості «рецепти» суспільних перетворень. У широкому розумінні ця світова катастрофа стала свого роду передденням доби масових ідеологій і політичних рухів, насамперед російського більшовизму, німецького нацизму та італійського фашизму. Такі метаморфози дивовижним чином сполучалися з настроями культурного песимізму та кризових світовідчувань на кшталт славнозвісного «Присмерку Європи» Освальда Шпенглера. Останні у тому чи іншому вигляді транслювалися до візій багатьох європейських інтелектуалів. Скажімо, німецький філософ та історик Ернст Трьольч обстоював думку про вихори найрізноманітніших можливостей майбутнього, передусім у таких країнах, як Німеччина та Росія, в яких світова війна призвела до великих перетворень2. Отже, вимальовувався надзвичайно динамічний горизонт можливостей, який інколи було складно навіть уявити, а тим паче передбачити. Більше того, у світлі марксистської доктрини розвитку суспільства жовтнева перемога 1917 р. була лише грою «випадковостей», проте тих, котрі кардинально змінили обриси всього світу. Саме осмислення «жовтневого прикладу» надало підстави західним футурологам дедалі частіше замислюватися про дієвість й адекватність системних способів прогнозування будучини3. ——————— 2 3 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем; отв. ред. и авт. послесловия Л.Т. Мильская. М., 1994. С. 13–14. Жувенель Б. де Искусство предположения // Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи. Антология современной классической прогностики 1952–1999 / Ред.-сост. И.В. Бестужев-Лада. М., 2000. С. 125. 86 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Тодішні революційні трансформації вражали настільки, що губилися навіть проникливі інтелектуали, котрі споглядали незвичайний перебіг подій на історичній авансцені. «Без жодної звичної з погляду історика еволюційної поступовості, зі швидкістю і несподіванкою феєрії виступив із мороку небуття великий історичний факт – Українська держава. Несподіванка ця була однаково разюча і для старих “українофілів”, і для нових “українців”, і для новітніх і крайніх “самостійників”… Так, звичайно, це чудо свого роду. Українська держава виникла “волевиявленням”, а не тим природно-звичним процесом, коли національна самосвідомість, що нагромаджується, висуває соціально-політичний організм на історичну сцену з тією ж органічною необхідністю, з якою із сім’я проступає паросток, з якою зав’язь дає плід. Але в наші фантастичні дні хто дивуватиметься з дива?», – відзначала й риторично запитувала історикиня Олександра Єфименко4. Метафорично кажучи, війна й революція 1917 р. згенерували потужний викид людської енергії, завдяки якому на арену суспільних змагань увірвалася величезна кількість різноманітних дійових осіб. Останні ніколи раніше не були заангажовані політичними практиками або перебували на другому плані, зокрема «грали» епізодичні, випадкові ролі. Тож пророцтво французького соціолога й психолога Г. Лебона про могутність мас як новітній, інколи навіть усесильний чинник суспільств ХХ ст. здобуло незаперечне потвердження. Недаремно праці Г. Лебона набули чималої популярності на початку ХХ ст.5 Врешті-решт, революція 1917 р. породила ряд нових дискурсивних практик – політичних, культурних, соціальних, господарських, адміністративних, поза якими не міг залишитися жоден поважний політичний і громадськокультурний діяч того часу. За революційної доби інтелектуали були змушені опановувати незвичні ролі, зокрема апелювати, закликати та безпосередньо взаємодіяти з масами, а також вивчати ази адміністрування та комунікації. Показовим є приклад М. Грушевського, котрий із творця-конструктора великого українського історичного наративу став керманичем новоствореної держави за доби воєнного лихоліття та революційних потрясінь. Тож переконаний і послідовний прихильник суспільної еволюції, автор багатотомної «Історії України-Руси» в одній із публіцистичних статей мусив визнати, що ——————— 4 5 Ефименко А. Письма из хутора. Об украинской истории // Позашкільна освіта / Внешкольное просвещение. 1918. № 1: (июль). С. 17, 18. Див., наприклад: Лебон Г. Майбутні відносини між народами (З циклу книг «Перші висліди війни») / Вступ. слово ген. М. Омеляновича-Павленка; семінар резервового старшини; на правах рукопису. Б.м., б.р. Вип. 1. 14 с.; Ле Бон Г. Французька Революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. В. Скоропис-Йолтуховська // Хліборобська Україна (Відень). 1920/1921. Кн. 2, зб. 2/4. С. 146–165. 87 Розділ ІІІ «процес оновлення життя, запліднення його новими ідеями, новими формами не проходить легко. Еволюція відступила місце революції, а революція орудує скрізь і завсіди знарядами грубими й елементарними»6. Навіть більше, революція творила нове динамічне середовище та наелектризовану атмосферу буття, котра захоплювала й надихала інтелектуалів, насамперед продукувала враження, що можливо все! У такому річищі революція спершу сприймалася як переломний і романтичний час – рожевий або омріяний період «реалізації найзаповітніших мрій», який генерував дивовижні потенції щодо гаданого розвою суспільного буття. Відомий економіст, згодом генеральний секретар фінансів Михайло Туган-Барановський у липні 1917 р. пророкував українцям велику будучність. «Україна з її 35 міліоновим населенєм, знаменитим чорноземним грунтом, мінеральними багатствами і прекрасними морськими портами може очевидно дійти до блискучого економічного розвитку. А що торкається самостійности української культури, ся культура зачне бистро розвиватися при нових умовах і по кількох десятках літ українська нація, саме право на істнування якої ще донедавно видавалося таким дуже сумнівним, займе почесне місце серед передових націй усього світа», – наголошував відомий український інтелектуал, який уславився своєрідними спробами сполучити наріжні принципи марксизму із засадами неокантіанської етики7. Крім того, можливості безпосередньої комунікації з розбурханою народною масою породжували відчуття єдності, котрі досі були незнаними для більшості українських діячів, які переважно спиралися на практики довоєнної доби. Недаремно М. Грушевський описував тодішні почування як майже сакральне дійство, котре сполучало особистість і громаду. «По трьох роках всякого в’язницького і засланського, підполіційного існування – позбавлення права і можності якогось явного єднання з громадянством, – були се для мене світлі і радісні хвилі – дихати “вільним повітрям”, промовляти до ширшої аудиторії, не оглядаючись на шпиків і яке-небудь “начальство”. Але і для українського громадянства – його київського центру – се було перше революційне хрещення, момент незвичайно важливий в його динаміці», – споминав історик8. За ретроспективною оцінкою Олександра Шульгина, 1917 р. такі діячі як М. Грушевський і В. Винниченко «зазнали нечуваної слави»9. ——————— Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії [1920] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 95. 7 Проф. М. Туган-Барановський про українську справу // Діло (Львів). 1917. 20 лип. № 168. С. 3. 8 Грушевський М. Спомини [1918 – поч. 1920-х рр.] // Київ. 1989. № 8. С. 137. 9 Шульгин О. Герої та юрба (З приводу 30-их роковин смерти Симона Петлюри) // Українська літературна газета (Мюнхен). 1956. № 8: (серп.). С. 9. 6 88 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Зрештою, революція формувала надзвичайно широку палітру вражень, думок, надій і сподівань, які немов у калейдоскопі заступала чергова яскрава конфігурація подій і почувань. «Революція поглиблювалась. Шаленим темпом ішла наперед. Загострювалась у своїх домаганнях. Але на початку не було кривавих бунтів і тому почали говорити про “безкровну революцію” і дивились у майбутнє через рожеві окуляри. В Україні національна стихія вибухла з непереможним запалом і почала змагатись з центральним російським урядом на чолі з Керенським», – згадувала Марія Лівицька, дружина відомого політичного діяча, президента УНР в екзилі Андрія Лівицького 10. Та найголовніше – революція нав’язала зовсім інші виміри темпоральності. Концептуальні пропозиції, котрі раніше циркулювати та сприймалися як актуальні протягом тривалого часу, впродовж лічених місяців конфронтували з революційною дійсністю і зазнавали помітних метаморфоз, а то й зовсім витіснялися й заледве жевріли на обрії сподівань. Навіть більше, революція в уяві інтелектуалів побутувала як магічне, чаруюче й водночас руїнницьке, страшне означення, котре продукувало генералізуючий і навіть тотальний смисл, пов’язаний із нищенням звичного соціокультурного буття, передусім усталених моделей організації та функціонування суспільства. Суцільна невідомість прийдешності здебільшого спричинялася до того, що горизонт революційних очікувань вирізнявся винятковою поляризацією. Не випадково дослідники справедливо наголошують, що «самі українці в цей час не мали виразної думки про свою майбутність»11. З одного боку, радикалізація й ейфорія суспільних настроїв і почувань сягали апогею. З іншого боку, доволі швидко поставали, зростали й набували сили скептичні, негативні та навіть катастрофічні, апокаліптичні передбачення ближчої будучини, особливо тоді, коли омріяні ідеали-дороговкази стикалися із нещадною, жорстокою реальністю. Таким чином, революційний темпоритм кардинально перекроював горизонти уявної майбутності, передусім змінював довготривалу перспективу на короткочасну, ба навіть майже сучасну, котра ось-ось має настати… 3.1. Доба революційного романтизму. «Зіткнення» з дійсністю. Від візій ближчої будучини до проекцій віддаленої прийдешності Зазвичай здатність інтелектуала модифікувати, переглядати чи навіть відкидати власні візії та висувати нові концептуальні пропозиції залежить ——————— 10 11 Лівицька М. На грані двох епох. Нью-Йорк, 1972. С. 259. Косик В. Політика Франції щодо України (Березень 1917 – лютий 1918) // Укр. історик. 1979. № 1/4. С. 42. 89 Розділ ІІІ від багатьох чинників і передумов. Насамперед ідеться про домінуючі мисленнєві структури, базові настанови світосприйняття, здобутий життєвий і фаховий досвід, пануючі традиції суспільної думки, врешті-решт неповторне сполучення персональної креативності й інерційності, властиві даній особистості. Проте чималу роль відіграють ситуативні особливості й контексти, котрі спонукають або мотивують інтелектуала до часткової чи повної ревізії недавніх уявлень і проекцій. Українська революція 1917–1921 рр. стала своєрідним майданчиком, ба навіть самобутньою «лабораторією» суспільнополітичної й історичної думки, в якій остання випробовувалася кризовими практиками та несподіваними поворотами соціокультурного буття. Вочевидь, вона не була ізольованим явищем, а відображала тектонічні соціокультурні зрушення на просторі Східної та Центральної Європи. Дехто з дослідників тримається думки про велику східноєвропейську революцію, котра нав’язувала масштаб тодішніх трансформацій12. У такому світлі давні візії інтелектуалів поставали у нових ракурсах і контекстах. Поміж них поважне місце посідали федералістські погляди, котрі нав’язували відповідний «рецепт» конструювання майбутнього, який тієї чи іншою мірою поділяло чимало українських діячів, зокрема М. Грушевський. Такі концептуальні пропозиції спиралися на давню федералістську традицію від часів М. Костомарова та М. Драгоманова. Крім того, варто взяти до уваги те, що європейська соціалістична й ліберальна думка початку ХХ ст. розглядала й підносила федеративний ідеал як засадничий орієнтир або навіть оптимальну та гармонійну форму суспільного, громадського, культурного, міжнаціонального співіснування для ближчої чи віддаленої прийдешності. Тому пореволюційна дійсність уповні передбачувано згенерувала потужний імпульс, який нав’язав пошуки відповідної моделі взаємин протягом бурхливого 1917 р. Проблема федерації цікавила М. Грушевського досить давно, хоч протягом 1900-х рр. вододіл політичного українства здебільшого локалізувався гаданими межами автономізму, на периферії якого лише поступово окреслювалися ідеали національно-державної самостійності. Скажімо, у розрізі федералістських устремлінь М. Грушевського цікавили потенційні перспективи перетворення колоніальних імперій, передусім Британської імперії на «федеративну імперію» чи «об’єднання автономних колоній»13. «В такім переході від одностайної держави з провінціями і колоніями (Ірландією, Канадою, Австралією, Н[овою] Зеландією, Пол[удневою] ——————— Білас Л. Велика східньоевропейська революція // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 17 лют. № 4. С. 5. 13 Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. Київ; [Wien], 1920. С. 165, 170, 176. 12 90 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Африкою) до федеративної форми, видимо, стоїть тепер Великобританія», – зауважував історик14. Здавалося б, що революційний час переводив давні інтенції та мрії довоєнної епохи у русло вповні практичних і начебто очевидних завдань політичного моменту післяімперської доби. Тим паче, що демократичний федералізм майже одразу став актуальним політичним гаслом революційної епохи15, котре швидко ширилося поміж солдатських мас. Сучасні дослідники навіть обстоюють думку про «автономістсько-федералістську ідеологію» у тодішньому українському військовому русі16. Протягом кількох місяців 1917 р. постав новий політичний проект – українських автономістів-федералістів, згодом соціалістів-федералістів, який у певному розумінні розгорнувся як переформатування Товариства українських поступовців. За висловом Андрія Ніковського, йшлося про організацію «союзу народів Росії що прагнуть автономного ладу»17. Більше того, правник Сергій Шелухин обстоював тезу, що федерація є ідеалом українського народу «в своїх сучасних домаганнях»18. З такої перспективи федерація позиціонувалася як ідеал, зорієнтований на найближчу прийдешність, себто розглядалася як очевидний і вповні досяжний рубіж тодішньої сучасності. Саме тому М. Грушевський декларував провідне гасло доби у першому рядку однієї з найвідоміших праць революційної доби з промовистою назвою «Якої ми хочемо автономії та федерації». Виразне просвітницьке призначення цієї роботи пропонувало доволі прості й конкретні настанови: «Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі Федеративної Російської Республіки»19. Причому «широку автономію» автор тлумачив у метафоричному сенсі як «право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю»20. Відзначимо, що позицію М. Грушевського поділяло чимало українських інтелектуалів. Наприклад, історик права і дипломат Костянтин Лоський. На ——————— Його ж. Якої ми хочемо автономії та федерації [1917] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 145. 15 Всеукраїнський національний з’їзд // Нова рада (К.). 1917. 7 квіт. № 8. С. 1. 16 Савченко Г. Майбутнє західноукраїнських земель у поглядах українців російської армії (березень – листопад 1917 року) // Етнічна історія народів Європи. 2001. Вип. 11. С. 121. 17 Ніковський А. Дорога до автономії // Нова рада (К.). 1917. 21 квіт. № 19. С. 2. 18 Свято пам’яті Косцюшка в Одесі // Там само. 1917. 25 жовт. № 171. С. 3. 19 Грушевський М. Якої ми хочемо автономії та федерації. С. 137. 20 Там само. С. 137. 14 91 Розділ ІІІ його думку, поміж «мотивів бажаности федерації для України в межах Росії» є один найголовніший – «воля національного розвитку»21. Водночас М. Грушевський обстоював думку, що саме федеративний устрій Російської держави мав будь-що-будь зруйнувати її централістичний характер. За його візією, лише федерація могла гарантувати широку національно-територіальну автономію України. Причому умовами цієї «гарантії» мав стати устрій, за якого «всі часті Російської Республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком (виділення М. Грушевського. – Авт.)»22. Такі уявлення М. Грушевського спиралися як на його світоглядні підвалини, котрі тяжіли до пошуку гармонійних засад буття «колективної людини» на авансцені історії, так і на федералістські устремління європейської соціалістичної та ліберальної думки перших десятиліть ХХ ст. Більше того, 1917 р. М. Грушевський публічно захищав федералістський принцип майбутньої державної організації, котрий породжував чимало сумнівів, пересторог і закидів у ряду діячів. Приміром, в одній із своїх промов він наголошував, що лише «жорстоким спадком царизму, пояснюється недовіра до ідеї федералізму, помітна як серед соціал-демократії, так і серед інших демократичних груп. Від старого режиму російська революція успадкувала розуміння федералізму як принципу розподілу, розчленування і розкладу. Ми, захищаючи цей принцип із покоління в покоління впродовж десятиліть, завжди розглядали його як принцип об’єднуючий, спроможний послужити міцною основою майбутньої Російської Республіки. Ми захищали ідею федералізму, але до останнього моменту повинні були боротися з глибоким нерозумінням цього принципу, як принципу не розкладу, а творення, єдиного принципу, спроможного забезпечити інтереси демократії»23. Та побутували й скептичні візії щодо перспектив федералізації колишньої імперської Росії. Зокрема, колишній учень М. Грушевського і його непримиренний опонент передвоєнних часів С. Томашівський риторично запитував і коментував: «політична доктрина має готову формулу: федерація народів; біда лиш в сім, що Росія мала б тепер перша спробувати такого ладу, подиктованого не досвідом, а самою тільки теорією. Чи не защемить серце кождому Росіянинови, який дорожить своєю державною ідеєю, її історією, ——————— Лоський К. Рец. на кн.: Григор’єв-Наш. Якої республіки треба бідним людям. К., 1917. 11 с. // Книгар (К.). 1918. Ч. 7. Стб. 386. 22 Грушевський М. Якої ми хочемо автономії та федерації. С. 144. 23 Його ж. Промова М.С. Грушевського від імені українських організацій, проголошена 10 вересня [1917 р. на З’їзді народів у Києві] // Його ж. Твори: У 50 т. Львів, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 61. 21 92 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. цілістю і будуччиною, коли уявить собі російську федерацію на практиці, за десять, за сто літ? Страшно твердий горіх отсе національне питанє»24. Негативно оцінював федералістські устремління й Д. Донцов, який сприймав їх із позиції діяча «Союзу визволення України». «Нам се принесло б політичну, а може, і національну смерть. Бо федерація Росії з Україною – така сама нісенітниця як федерація Англії з Ірландією або Прусії з Великопольщею»25. Навіть більше, Д. Донцов гадав, що українцям не варто орієнтуватися виключно на Росію чи, навпаки, на Німеччину. Натомість він пропонував позбутися очевидних симпатій й антипатій у міжнародній політиці та кооперуватися з тією країною, котра в даний момент найбільш потрібна для обстоювання національних інтересів, приміром Великою Британією26. Зазначимо, що візія Д. Донцова сприймалася досить прихильно вже у середині 1918 р.27 Пізніше автор надзвичайно гостро окреслював ретроспективу революційних подій 1917–1918 рр. На його думку, «величезну шкоду вирядив нам цей універсалізм Драгоманова через проповідь “братерства народів”, через боротьбу з ширенням “ненависти до інших народів”. Сама по собі чудова засада звелася на практиці до повного абсурду, бо в той час, коли українська ідея мала перед собою важучих на її життя безліч ворогів, їй проповідувалася поміркованість і залишення ненависти; в той час, коли одним фронтом стояла проти нас Росія, нас переконувано, що цього фронту, в суті речі, немає та що проти нас тільки купка “злонамєренних лічностєй? Цим ослаблювано чуйність національної свідомости, цим її ошукано і приспано, аби зненацька збудити в огні революції. Тоді зачалися, розуміється, несподівані відкриття: “несподіванка” щодо московського лібералізму, “несподіванка” щодо московського соціялізму і т. д.»28. Подібні міркування ретроспективно висловлював й історик Василь Кучабський. Він гадав, що ідея «соціалістичного об’єднання народів Росії» стала «провісником майбутнього, а саме: більшовизму»29. Федералістські ідеї та проекти побутували й на австрійських теренах. Восени 1917 р. в українській пресі шириться інформація про можливу ——————— Томашівський С. Проблєми російської революції // Діло (Львів). 1917. 15 цвітня. № 88. С. 4. 25 Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія [1918] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2011. Т. 1: Політична аналітика (1912–1918 рр.). С. 99. 26 Там само. С. 101–102. 27 Грудницький Ол. Рец. на кн.: Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія. Видання «Робітничої книгарні». К., 1918. 21 стр. // Книгар (К.). 1918. Ч. 10. Стб. 568. 28 Донцов Д. Підстави нашої політики [1921]. Нью-Йорк, 1957. С. 134. 29 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918– 1923 роках [1934] / Наук. ред. С. Гелей. Львів, 2015. С. 71. 24 93 Розділ ІІІ конструкцію нової Австрії як федеративного союзу30, зокрема на основі «історичних країв і королівств». Восени 1918 р. консервативний табір галицьких політиків шукав «виходу в федерації з давнім світом австро-угорської монархії»31. Звісно, Лютнева революція 1917 р. актуалізувала не тільки питання про державний устрій та національні взаємини, а й соціальні проблеми, насамперед аграрне питання. За висловом Івана Крип’якевича – одного з найвідоміших галицьких учнів М. Грушевського: «Головним питанєм суспільних відносин в недалекій будучности буде реформа земельної власности»32. На думку М. Грушевського, провідну роль на суспільно-політичній авансцені нового українського суспільства як революційної, так і пореволюційної доби мало відіграти селянство. «Бо кінець кінцем все чисто – і свобода, і революція, і воля України, і справа земельна – залежить від того, чим буде наше селянство: чи розпорошеною купою піску, котру перший подув вітру може підняти і рознести, чи твердою опорою, міцним фундаментом, на котрім опреться свобідна, автономна, народна Україна», – підкреслював історик33. Вочевидь, бурхливий плин подій влітку-восени 1917 р. не тільки продемонстрував складність практичного втілення федералістського ідеалу, а й почасти навіть відсунув його на другий план. Скажімо, вищезгаданий С. Шелухин у дописі наприкінці того ж року зауважував: «навіть між українцями є не мало таких, що бажаючи утворити російську федеративну республіку, міркують, ніби то сього можна досягти без утворення суверенної української народньої республіки, як окремої держави. Без сього, одначе, Росія ніяк не стала б федеральною державою, а Україна мала б найбільше тілько провінціальну автономію, яку надав би їй центральний російський уряд і яку вона таким чином мала б не з власного права, а з ласки більшости центрального парламенту (курсив С. Шелухина. – Авт.), в даному разі великорусів та їх спільників»34. Ще скептичніше був налаштований Сергій Єфремов, який вказував на дальше поглиблення розколу між українською та російською демократіями протягом 1917 р. На його думку, «безладдя й анархія, дурість та дурисвіт——————— Проект федеративної Австрії (Львів, 1 жовтня 1917 р.) // Діло (Львів). 1917. 19 верес. / 2 жовт. № 231. С. 2. 31 Шлемкевич М. 1917–20 роки й українське суспільство // Сучасність. 1971. № 5. С. 98. 32 Крип’якевич Ів. Півроку української революції // Діло (Львів). 1917. 18 верес. № 219. С. 2. 33 Грушевський М. Велике діло [1917] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 35. 34 Шелухин С. Союз соціалістів-самостійників в Центральній Раді // Нова рада (К). 1917. 20 груд. № 213. С. 3. 30 94 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. ство, яких так багато і так завзято постачає центр, можуть і зовсім порвати цю нахильність до федерації і тоді роз’єднання з примусу, з неминучої конечности (необхідності. – Авт.), може в глибоке переконання перетворитись і статися вже навіки»35. Цей коментар відображав загальні настрої, побоювання й застереження українських інтелектуалів соціалістичного та ліберального спрямування, котрі протягом 1917 р. споглядали, як їхні ідеали і візії дедалі сильніше розмивалися безжальною логікою революційного дійства. Наприкінці 1917 – початку 1918 р. військово-політичні метаморфози, передусім зростаюча конфронтація з більшовицькою Росією змушували українських діячів переосмислити чи навіть відкинути недавні проекції. За спогадом І. Кедрина, «головокружного бігу революції не можна було спинити», а тим часом «московський імперіялізм знайшов своє нове втілення у воюючому комунізмі»36. Отож революційна дійсність немовби випробовувала на міцність тодішні погляди та концепції, котрі мали б бути «списані в архів» суспільнополітичної думки. Та цього не сталося принаймні не трапилося повного розриву з попередніми проектами й планами. Натомість у федералістських візіях українських інтелектуалів лише змінилася часова перспектива, котра була переадресована з найближчого майбуття до більш віддаленої прийдешності. Зазнали корегування й актуальні політичні гасла, проте вони й далі потверджували незмінність провідної мети – руху до федерації народів колишньої імперії Романових. Наприклад, у березні 1918 р. С. Єфремов із певністю зазначав: «Напрям у нас тепер новий, але мета лишилася усе та ж сама. До федерації ми йшли через царизм. До федерації ми йшли через автономію. Ці стадії ми вже перескочили і тепер до федерації йдемо через самостійність – новим шляхом, але до старої мети»37. Суголосну позицію посідав й Олександр Шульгин, який стверджував: «Не доступаючи ж од своїх ідеалів, ми сказали собі: “через самостійність до федерації” (курсив О. Шульгина. – Авт.). Стародавній український ідеал братерського життя з другими народами ми залишаємо, як наше велике гасло»38. Зауважимо, що федералістські устремління циркулювали навіть після гетьманського перевороту. Однак у середині 1918 р. у газетних дописах і журнальних публікаціях вже йшлося про незаперечну кризу федеративної ——————— Єфремов С. На роздоріжжі (1917-й рік у Росії) // Там само. 1917. 31 груд. № 220. С. 3. 36 Кедрин І. Життя. Події. Люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк, 1976. С. 64. 37 Єфремов С. Шляхом розпаду. ІІ. // Нова рада (К.). 1918. 3/16 берез. № 35. С. 1. 38 Шульгин О. Самостійна Українська Держава і федералізм (міркування соціаліста-федераліста) // Там само. 1918. 5 квіт. № 50. С. 2. 35 95 Розділ ІІІ ідеї, позаяк політичні реалії вщент зруйнували недавній виднокрай гаданого майбутнього. За гірким спостереженням Олександра Саліковського, «і автономія й федерація були гарні для великоруської демократії тільки доти, поки трактувались академічно, поки не перетворились на життя. Як тільки почався процес цього перетворення без дозволу російських установчих зборів, у якому великоруси й русифіковані елементи інородців повинні були скласти значну більшість; як тільки качка побачила, що утята сами посунули до води, як закрутилась нечувана веремія»39. Та, попри вказані констатації і негативні рефлексії, низка українських інтелектуалів не хотіла відмовлятися від федералістських ідей. Приміром, навіть скептично налаштований О. Саліковський усе ж таки гадав, що «можна уявити собі умовини, – правда не в дуже близькому будучому, – при яких федерування з Росією може стати й корисним і бажаним»40. Вочевидь, поважну роль відігравала інерційність мислення, котра волею-неволею підштовхувала до давніх ідеалів і дороговказів, незважаючи на руйнівний плин військово-політичних подій, обставин і передумов 1918 р. Тому багатьом українським діячам, які дотримувалися соціалістичної орієнтації, було складно відкинути попередні задуми, позаяк це потребувало б перегляду базових світоглядних орієнтирів і ціннісних настанов. Так чи інакше, проте статтю О. Саліковського оперативно як на революційні часи передрукувала львівська газета «Діло»41, що виказувало певне усвідомлення того повороту, котрий намітився у федеративному питанні протягом 1918 р. Подібні настрої й устремління не були винятковими у середовищі українських інтелектуалів соціалістичної, меншою мірою ліберальної орієнтації. Видається, що довоєнний пласт уявлень був доволі міцним, точніше спирався на давні й апробовані взірці мислення багатьох українських діячів соціалістичного спрямування, яким було складно відмовитися від федералістського дороговказу на шляху до омріяної майбутності. Показовою у цьому сенсі була позиція М. Грушевського, котрий залишався послідовним прихильником федерації народів не тільки 1918 р., а навіть 1919 р., тобто у світлі щонайменше дворічного досвіду революційної доби. «Наскільки мені відомо, ні українці, ні інші народи не хочуть зупинятися на півдорозі та погоджуватися на примарну незалежність. Метою народів на периферії є політична відокремленість від російського центру. Майбутнє – це братерство між усіма народами, світова федерація. Способом ——————— Саліковський Ол. Кризис федеративної ідеї на Вкраїні (Думки, вражіння, висновки) // Там само. 1918. 31 трав. / 13 черв. № 99. С. 1. 40 Те саме. 2 / 15 черв. № 100. С. 2. 41 Саліковський Ол. Кріза федеративної ідеї на Україні // Діло (Львів). 1918. 23 черв. № 140. С. 1–3. 39 96 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. досягнення цієї мети для народів Росії є саме створення Російської федерації, або, у випадку, якщо це не вдасться, інших федеративних союзів», – підкреслював історик42. Щоправда, йшлося вже не про практично-політичну візію, а радше про далекосяжний суспільний ідеал, в якому навіть припускалася можливість створення інших федерацій, себто не обов’язково з Росією. Змінювалися й погляди інших прихильників або адептів федералізму. Наприклад, історик права Андрій Яковлів, який подав виклад студії письменника й публіциста, одного з відомих прибічників федералізму Петра Стебницького про економічні та політичні взаємини з Росією, так характеризував його погляди: «тепер, каже автор, годі вже говорити про з’єднання України з Росією: ні політичні, ні економичні інтереси обох держав цього не потребують. Будуче життя України і Росії автор уявляє тільки, як вільний економичний союз двох дружніх сусідніх держав з певними гарантіями і певними економичними вигодами»43. Врешті, 1919 р. молодий публіцист, колишній гімназійний учитель і приятель Микити Шаповала Артим Хомик, немовби підводячи підсумки федералістських змагань попередніх років, відзначав: «“інородці”, які були позбавлені всіх прав і мали тільки дуже примітивні державно-національні установи, ще не перейшли цеї твердої і болючої політично-правної школи, щоби усвідомити собі, що до федерації відразу не перескочиш з абсолютизму і централізму. Само життя показало шлях і етапи, по якому йтиме процес будування нового політичного і соціяльного ладу на “інородчеських” теріторіях бувшої російської імперії»44. В іншій публікації 1919 р. А. Хомик твердив, що «з початком революції говорено про широку автономію в федеративній Росії. Це не вдовольнило нашого народа. Для нього ці академічні учені слова мертві»45. Проте з революційною реальністю «зіткнулися» не тільки федералістські погляди та пропозиції, а й проекції щодо соціокультурної будучини і міжнародного становища українства, виплекані ще у довоєнні часи. Певна річ, ідеться про відому працю М. Грушевського «На порозі Нової України: Гадки і мрії», в якій яскравий революційний романтизм сполучався з авторськими уявленнями про прийдешність, навіяними довоєнними рефлексіями ——————— Грушевський М. З’їзд народів Росії [1919] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2013. Т. 4, кн.2. С. 47. 43 Яковлів А. Рец. на кн.: Стебницкий П.Я. Украина в экономике России. Петроград, 1918. 41 с. // Книгар (К.). 1918. Ч. 15. Стб. 894. 44 Хомик А. Самостійність, конфедерація, федерація // Воля (Відень). 1919. 16 серп. Т. 2, ч. 3. С. 99. 45 Його ж. Україна як чинник інтернаціональної політики // Там само. 1919. 27 груд. Т. 6, ч. 4. С. 147. 42 97 Розділ ІІІ та спостереженнями. Недаремно цю роботу називають книгою про майбутність України46. У вступі до цієї публіцистичної збірки М. Грушевський мимоволі порівнює свої тодішні відчування з настроями інтелектуала-просвітника Ж. де Кондорсе за часів потрясінь і лихоліть французької революції кінця XVIII ст.47 Відзначимо, що останній був автором раціоналістичної та стадіальної теорії поступу як безупинного «уліпшення людського життя» чи самобутньої апології інтелектуального й морально-етичного розвою історичної людини. Причому ряд ідей Ж. де Кондорсе, котрого розглядають як попередника одного з фундаторів позитивізму О. Конта, сприймав В. Антонович – наставник М. Грушевського. Отож порівняльна саморефлексія автора щодо Ж. де Кондорсе у певному розумінні кидає світло на ті установчі ідеї та концепти, котрі спонукали М. Грушевського до написання згаданої роботи. Автор навіть зауважує, що розглядав цю працю як своєрідний політичний заповіт48. На перший погляд, збірка М. Грушевського складалася з низки текстів, в яких проектується / уявляється не найближча, тобто вповні досяжна майбутність, а йдеться про доволі віддалені часові обрії. Недаремно історик обстоював думку, що його праця висвітлює «головні контури тої Великої України, задля котрої боролись ми ціле життя»49, хоч й означені на тлі широкої історичної ретроспективи. За виразом М. Грушевського, «читач має перед собою скорше ряд статей на теми нашої будучності, ніж суцільний трактат. Але хоч теми сі піддавались моментом, свої гадки я звертав у нім не на справи біжучого дня, а поверх них звертавсь до будучності. Через те в них нема відповідей на тривоги нинішньої хвилі, або, коли хочете, єсть – тільки з становища дальших перспектив, з котрих треба завсіди орієнтуватись, щоб не заблудитись в хаосі суперечностей і аномалій нинішнього дня»50. Ця показна риса тексту М. Грушевського пролягає наскрізним рефреном крізь усю збірку та якоюсь мірою пояснює його вибір тих чи інших проблемних сегментів і сюжетів. Здебільшого авторський виклад сконцентровано на західній або загальноєвропейській орієнтації, американському та ——————— Бойко О., Панькова С. Коментарі // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 378–379; Голянич М., Пятківський Р. Майбутнє України в історіософській концепції Михайла Грушевського // Вісник Прикарпатського університету. Сер.: Філософські і психологічні науки. 2016. Вип. 20. С. 42–50. 47 Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії [1918] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 225. 48 Там само. С. 227. 49 Там само. С. 264. 50 Там само. С. 225. 46 98 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. німецькому суспільних взірцях, культурних засадах буття («культура краси і культура життя»)51, становищі міста та села, державності й нації, міжнаціональних і соціальних взаєминах тощо. Скажімо, зауваги М. Грушевського щодо студіювання американського та німецького досвіду виглядають як ідеалізовані настанови, адресовані до віддаленої прийдешності. «Ся країна (США. – Авт.) для нашої будущини безсумнівно матиме величезне значіння, і своїми незвичайними фінансовими та технічними засобами, і теж як школа для наших людей, будучих поколінь наших техніків, економістів і суспільних робітників. Більш демократичний, ніж який-небудь з європейських народів, більш ініціативний, більш сміливий в замислі й виконанні, сей нарід може дуже багато чому навчити наші кадри робітників і діячів. Німеччина і Сполучені Держави Америки – се дві великі школи для них, Німеччина більш теоретична, Америка більш практична. Німецький підручник буде, без сумніву, українським підручником передусім, і всі, хто шукатимуть більш загального освідомлення і поглиблення в своїй спеціальності, звертатимуться туди. Але як практична робітня, практична школа переважатиме, мабуть, Америка…», – відзначав історик52. Подібні смисли простежуються і у роздумах М. Грушевського про прийдешні генерації українців, які будь-що-будь мають виплекати новий тип практичного діяча-спеціаліста. «Покоління, котрих жде Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного – спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового й морського діла, техніки ріжних категорій – технологи, механіки, електротехніки, гірники, гідротехніки, агрономи. Треба відкинути погляд, що сі спеціальності практичні менш цінні, менш благородні, ніж заняття гуманітарні. Треба в сей бік якраз обернути всі здібності, всі таланти нинішніх і найближчих поколінь», – підкреслював автор збірки53. Вочевидь, досвід адміністрування й управління за революційних часів однозначно продемонстрував не тільки величезний брак професіоналів, відсутність досвіду та фахової підготовки, а й окреслив самобутню колізію взаємин інтелектуалів-візіонерів, які на власній практиці спізналися з функціонуванням бюрократичної машини. Зрештою, розмірковуючи про перспективи віддаленої прийдешності М. Грушевський вкотре повертається й апелює до федералістського ідеалу. Навіть більше, він пов’язує свої рефлексії щодо майбутньої геополітичної орієнтації з окресленим ідеалом федеративного устрою будучої державної організації. «Не вважаю, як перед тим, так і тепер самітнього державного відокремлення за політичний ідеал. Я був і зістаюсь і далі федералістом. ——————— Там само. С. 243. Там само. С. 241. 53 Там само. С. 245. 51 52 99 Розділ ІІІ Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при ріжних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки. І як першу ступінь до такої федерації, продиктованої географічною, економічною й культурною спільністю, я вважаю економічне й культурне сотрудництво, кооперацію народів Чорного моря»54. У світлі бурхливих революційних перетворень початку 1918 р. і кривавих подій незавершеної світової війни такі прогностичні передбачення М. Грушевського виглядали як відірвані від реалій тодішнього буття, а тим більше від назріваючих державно-політичних зрушень. Якщо взяти до уваги авторські тези про «моральні вартості» і «громадянський ригоризм» як провідні орієнтири і навіть чинники державного та суспільного будівництва55, то не складно дійти висновку, що автор «Історії України-Руси» обстоював ідеальні, ба навіть абсолютизовані настанови, звернені до гаданої, але доволі віддаленої прийдешності. Дещо в іншому сенсі сприймаються погляди М. Грушевського стосовно соціокультурних контурів українства, висунуті напередодні гетьманського перевороту. Останні своєрідно співвідносяться, точніше дисонують із його довоєнними уявленнями. «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом цілого століття українство і селянство стали ніби синонімами. З того часу, як усі інші верстви зрадили своїй національності, від нього черпавсь весь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане наново сей скинений в безодню пітьми й несвідомості титан, сей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було тільки подати йому сю чудотворну воду свідомості, тільки ж все ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму!» – підкреслював історик56. На цьому місці споглядаємо очевидну корекцію поглядів М. Грушевського щодо майбутнього українства. Адже у довоєнних писаннях він гадав, що прийдешній соціальний і культурний світ суттєво переміниться у процесі дальшого розвою капіталізму, передусім за рахунок урбанізації та допливу української селянської маси до наддніпрянських міст. Видається, що ——————— Там само. С. 242–243. Там само. С. 249–250. 56 Там само. С. 252. 54 55 100 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. революція наочно продемонструвала історику домінування селянських рис, які спонукали його переглянути власні оцінки щодо більш-менш швидких трансформацій етно- та соціокультурних обрисів українства. Мабуть, саме звідси походить переоцінка сутності Української революції у візії М. Грушевського, котрий наголошує на її самобутності. «Се треба мати на увазі, не захоплюючись тими зразками, які дають західні революції й західні народи, де будувала буржуазія, а революційні елементи опирались на пролетаріат. Наша історія йшла відмінними дорогами. Творчої, здорової, роботящої буржуазії у нас не було й нема, те, що зветься буржуазією – се переважно паразитарні елементи, викохані протекцією старого режиму, нездібні до творчої праці, в більшості не творці, а марнувачі економічних засобів нашого краю. Пролетаріат український ще незвичайно слабий. Пролетаріат місцевий, свідомо зв’язаний з краєм, сильніший від українського, але також в порівнянні з загальною міркою нашого життя він теж не бозна-який і відступає перед чисельною і економічною силою селянства на другий план. Тому революція наша пішла іншими дорогами, ніж на Заході, з іншого боку підійшла до розв’язання соціальної проблеми, і сею наміченою стежкою повинно йти й дальше наше соціальне й державне будівництво», – відзначає вчений57. Така констатація свідчить про безумовну ревізію поглядів М. Грушевського дореволюційної принаймні довоєнної доби стосовно ближчих перспектив не лише міст, а й самої етно- та соціокультурної основи Наддніпрянської України. Причому автор збірки гадав, що міста «неукраїнські по людності і являються навіть тепер часто огнищами всяких противукраїнських настроїв, агітацій, виступів, що підкопують і зривають нашу державність»58. Але разом із тим він твердив, що не варто полишати міста, а доречно шукати порозуміння з їхніми неукраїнськими громадами, передусім створювати можливості для поширення «ідей демократичних і соціалістичних» на ці «національні острови»59. Врешті, збірка М. Грушевського, підготовлена зимою-весною 1918 р., пропонувала не практично-політичні заходи, розраховані на найближчу майбутність, а ідеалізовані проекції, зорієнтовані на тривалу перспективу прийдешності, котра сягала щонайменше кількох десятиліть. У певному розумінні його тексти пропонували своєрідний компроміс між довоєнними поглядами, світоглядними й політичними ідеалами, ціннісними настановами, культурними вподобаннями та руйнівною логікою революційних змагань. Однак компромісні поступки М. Грушевського здебільшого були паліативними, позаяк не слідували за динамікою та спрямованістю військовополітичної ситуації. ——————— Там само. С. 253. Там само. С. 255. 59 Там само. С. 259. 57 58 101 Розділ ІІІ Натомість громадська думка дедалі частіше зверталася не так до далекосяжних прогнозів або проекцій майбутнього, як до спроб осягнути ближчу чи актуальну військово-політичну перспективу. Скажімо львівська газета «Діло», котра зреферувала огляд німецької преси після гетьманського перевороту, закцентувала увагу на публікаціях професора Отто Геча. Тож у цьому огляді радили замислитися про те, який проект найближчим часом буде підтримувати кайзерівська Німеччина: Українську Державу чи відновлення державної потуги Росії? Тож із газетних шпальт українських діячів закликали враховувати «всі реальні можливости, розважувані тими, що мають вплив на нашу будучність, щоб відповідно до того вести свою політику»60. Та революційно-воєнна прийдешність вкотре нав’язала суцільний злам геополітичних координат, які вимальовувалися у візіях інтелектуалів середини 1918 р. Восени знекровлена Німеччина зазнала кількох дошкульних поразок на Західному фронті, а на початку листопада 1918 р. капітулювала у Першій світовій війні. Гетьманат позбувся свого головного союзника та проголосив «акт федерації» із майбутньою «небільшовицькою Російською державою», що лише підштовхнуло становлення ворожої для П. Скоропадського Директорії та наростання хвилі антигетьманських повстань. Сергій Шемет, відомий репрезентант гетьманського руху на еміграції, ретроспективно оцінював тогочасну ситуацію як світоглядне зміщення пріоритетів, яке заступило багатьом діячам загрозливу політичну перспективу. «Н а ц і я одвернула в цей мент наші думки од Д е р ж а в и (розбив С. Шемета. – Авт.). І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтелігенції: ніби тільки ця невеличка частинка інтелігенції і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсности. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє…»61. Натомість соціаліст Микита Мандрика акцентував увагу на тих романтичних абераціях, які побутували на зорі революційної доби: «Політичні діячі, як закохані дівчата, бачили в майбутнім одне світле щастя і готувалися зустріти його в якнайкращому вбранні, зовсім не чекаючи того, що завтра прийде “політична тварина” (bestia politica), той громадський звір, що вертить колесо історії, і потопче всі весільні вбрання»62. Отож фінальна драма першої світової катастрофи добігла свого кінця. Натомість черговий акт Української революції заповідав лише дальші по——————— Самостійна українська держава – чи відбудованнє Росії. Можливости німецької політики на сході Европи. З голосів німецької преси // Діло (Львів). 1918. 14 черв. № 132. С. 2. 61 Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка) // Хліборобська Україна (Відень). 1924/1925. Кн. 5. С. 26. 62 Мандрика М. Державне будівництво // Нова Україна (Прага). 1925. № 2/3. С. 10. 60 102 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. трясіння та нещадні, криваві і руйнівні військово-політичні змагання. Цей поворот у революційному дійстві специфічним чином транслювався до національної суспільно-політичної й історичної думки, в якій розгорталося суцільне перекроювання горизонтів уявної прийдешності. Нестримний революційний романтизм, яким були проникнуті писання інтелектуалів упродовж 1917 р., а почасти навіть протягом весни-літа 1918 р. залишився в минулому. 3.2. Часи «другої Руїни» та еміграція. Дискусії про українську майбутність, або Як створити «ідеальну державу» Швидке, ба навіть разюче перетворення обріїв як ближчої, так і віддаленої прийдешності добре відчували тогочасні українські інтелектуали. Навіть більше, в їхніх писаннях романтично-революційні настрої та почування остаточно поступаються іншій тональності, в якій побутує як зростаюча суспільна напруга, неприховане політичне розчарування, так і емоційні передчуття, очікування й усвідомлення катастрофи. «Я хочу звернути увагу громадянства на небезпеку перед неминучою катастрофою в нашій національній трагедії, поки ще не пізно, поки доля ще не виписала і нам фатальне – zu spät (нім. занадто пізно. – Авт.)», – зазначав С. Єфремов у газетному дописі у січні 1919 р.63 «Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою… Я не хочу писати історії в академічному значенні цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета – перейти через усі етапи недавно-минулого, зв’язати їх, одкинути не важне і дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії», – підкреслював В. Винниченко у передмові до тритомника «Відродження нації», підписаної 4 липня 1919 р.64 Катастрофічні настрої сягнули навіть північноамериканської громади українців. «Чи уявляєте собі, яка гроза нависла над нами? Чи представляєте собі, яких наслідків ми можемо діждати ся? Се смертельний удар для наших визвольних змагань, се страшна катастрофа нашого житя!», – зазначалося у відозві Січової організації у Сполучених Штатах у липні 1919 р.65 ——————— Єфремов С. Скоропадщина. V. // Нова рада (К.). 1919. 11 січ. № 7. С. 2. Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1. С. 9, 10. 65 Відозва Січової організації українців у Злучених Державах // Свобода (Джерзи Сіти). 1919. 31 лип. № 90. С. 2. 63 64 103 Розділ ІІІ Зрештою, відомий український меценат і видавець Євген Чикаленко метафорично, проте доволі влучно схарактеризував тодішній час буття українських інтелектуалів як «другу Руїну»66. Ці катастрофічні, згодом травматичні настрої й почування поділяло чимало його сучасників. «А тепер хіба ж не така сама “Велика Руїна”? Чи нема й тепер, як і тоді, скількох орієнтацій?», – риторично запитував дописувач, імовірно Дмитро Дорошенко, на сторінках віденського часопису «Воля»67. «Годі далі спокійно приглядатися тому, щоб злочинними вчинками, безглуздими гаслами писалась історія нової, ще страшнішої, ніж була перша, руїни України», – стверджував Степан Смаль-Стоцький68. Власне, образ «другої» чи «нової Руїни» побутував у багатьох текстах інтелектуалів-емігрантів початку 1920-х рр.69 У певному сенсі ця ідея започаткувала майбутні обриси травматичної спадщини, навколо якої оберталися майже всі проекції будучності, котрі продукувалися у міжвоєнну добу. Отож спостереження та рефлексії інтелектуалів тією чи іншою мірою відображали трагічні контури ближчої прийдешності для українства. Такі культурні настрої й очікування згенерували суттєву метаморфозу суспільно-політичної думки, котра поступово змінює часову перспективу, себто переміщується на поле більш віддаленої, а радше навіть ідеалізованої чи абстрагованої будучини. Недаремно провідними сюжетами тогочасної полеміки поза теренами радянської України стають питання про державний ідеал, «ідеальну державу» та чинники, передумови, обставини, способи й проекти національного державотворення. З одного боку, кілька революційних років збагатили громадськість досвідом суспільного буття за часів Української Центральної ради, Української Держави П. Скоропадського, Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки, а також практиками співіснування, співжиття з ворожими до українства політичними режимами. Тож вималювався ряд сфер державно-політичних і суспільних практик, про які українські інтелектуали до того часу мали переважно лише теоретичні уявлення. Адже більшість тодішніх політичних і культурно-громадських діячів спиралася на доволі обмежений й однобічний досвід, здобутий у межах імперій Габсбургів і Романових. ——————— Чикаленко Е. Де вихід? (Лист до редакції) // Воля (Відень). 1921. 23 квіт. Т. 2, ч. 3/4. С. 99. 67 Д.І.Д. [Дорошенко Д.І.?] Минуле і майбутнє // Там само. 1920. 6 листоп. Т. 4, ч. 6. С. 283. 68 Смаль-Стоцький Ст. Наша еміграція // Там само. 1920. 17 черв. Т. 2, ч. 9. С. 364. 69 Хомик А. Україна як чинник інтернаціональної політики // Воля (Відень). 1919. 27 груд. Т. 6, ч. 4. С. 149; Андрієвський В. Велика руїна (Лист з України) // Свобода (Джерзи Сіти). 1920. 6-го марта. № 29. С. 4; Шаповал М. Нова Україна // Нова Україна (Прага). 1922. № 10/11. С. 10–11; Мандрика М. Державне будівництво. С. 17; та ін. 66 104 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Із іншого боку, протягом 1919–1920 рр. стало очевидним, що цей досвід навряд чи можливо затребувати у ближчій перспективі. Відтоді мимоволі розпочалося певне дистанціювання візій майбутності від очевидних наслідків і передумов тодішньої сучасності. Ці настрої та особливості мислення продукували досить своєрідний стиль теоретизування, коли висліди полеміки часто-густо адресувалися абстрактній майбутності, хоч спиралися на конкретні практики недавньої революційної чи вже поточної емігрантської дійсності, зокрема містили величезну кількість ремінісценцій і автопроекцій. Спільну ціннісну настанову, котра сполучала більшість тодішніх поглядів, напрочуд добре висловив публіцист і політичний діяч Олександр Ковалевський: «В державному хаосі загублено провідний ідеал. Його занедбано нинішніми політичними спекулянтами. Але беруть до рук інші, хто нічого спільного не має ні з владою, ні з фікцією влади, ні з торговцями димом… Ідеал – це протиставлення дійсности. І треба сказати – що ідея державної незалежности й зараз, як і вісім років тому, не дивлячись на всі акцесуари державности є в суперечности з дійсністю. Вона набрала фізичні форми, але – разом з цим – загубила психольоґічний зміст. І в суті річей – є ще тим ідеалом, який чекав на своє здійснення, який ще має стати гаслом віруючих і чесних, сміливих і чистих, що ще прийдуть і сильною рукою витягнуть нашу державну колимагу з того багна, куди її затягнули бездарні нинішні керовники. Вони прийдуть... І примирять, нарешті, ідеал з дійсністю»70. Скептичні та негативні рефлексії щодо трагічного досвіду й перебігу національно-визвольних змагань у контексті пошуку нових ідеальних дороговказів рясно побутують на сторінках емігрантської і галицької періодичної преси. Наприклад суголосну думку, хоч і сформульовану з іншої перспективи висловлював дописувач до львівської газети «Діло»: «В 1917 р., коли захиталася царська імперія. Українці не знали, чого хотіли: чи федерації, чи... і не договорювали навіть думки про незалежність. Те саме хотіння то цього, то того. І брак одностайної ролі бачимо у всіх спробах державного будівництва. Українська Держава, Українська Народна Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка – це були три головні концентри сил (а були й побічні, партикулярні), які розривали єдність українських сил і змагань… Український нарід чекає свойого генія-ідеольоґа, що натхнув би всі його групи і верстви одною думою й одним пориванням…»71. Такі ригористичні заклики до державного ідеалу як вищого, ба навіть абсолютного і навіть сакрального мірила вартості, пошуки «генія-ідеолога» чи унікального теоретика-візіонера свідчили про кардинальні метаморфози української суспільно-політичної думки порівняно як із довоєнною добою, ——————— 70 71 Ковалевський А. Ідеал і дійсність // Воля (Відень). 1920. 12 черв. Т. 2, ч. 7/8. С. 300. Д.К. З Великої України (згадки і рефлексії). І. Брак національної ідеології // Діло (Львів). 1922. 19 жовт. № 39. С. 1–2. 105 Розділ ІІІ так і з часами революційного романтизму 1917–1918 рр. Звичайно, циркулювали і більш приземлені візії та проекції, наприклад щодо розбудови державного апарату. Скажімо, дипломат й інженер Олександр Вілінський пропонував досить докладний план створення державної адміністрації в екзилі, щоби потім як «тільки буде занята частина території, то треба організувати волості, організувати їх можливо широко»72. Причому навіть після завершення світової війни та зростаючого воєнного протиборства на українських обширах він обстоював думку, що в ідеалі у «майбутньої держави не повинно бути постійного війська», а лише міліція. Щоправда, О. Вілінський визнавав можливим творення тимчасової регулярної армії на певний перехідний період73. Натомість один із дописувачів, вірогідно Д. Дорошенко, згадуючи про недавній адміністративний досвід урядовця у чиновницьких коридорах, уповні серйозно пропонував «призначити міліонову премію тому, хто знайде спосіб позбавити нас од тої огидної бюрократичної канцелярщини: той міліон на премію зберіг-би сотні міліонів народних грошей, що дурно витрачуються на канцелярські нетри, і на міліярди виграли-б усі живі справи, потрібні й користні державі»74. Промовистий пасаж, що красномовно демонструє цілковиту розгубленість і безсилість інтелектуалів, яких гра долі призначила на роль урядовців-адміністраторів. Окрім того, автор застерігав від низки гріхів, яких варто уникнути «при будівлі нашого майбутнього»75. Циркулювали і доволі химерні концепції, котрі вповні серйозно висувалися й обговорювалися на сторінках емігрантських видань. Приміром, до таких курйозних візій слід віднести проект «радянської монархії» у вигляді «союзу всіх українських республік», об’єднаних спільним інтересом і постаттю виборного монарха76. Заразом пропонувався конституційний проект «ідеального ладу», котрий планувалося реалізувати на ниві Української Народної Республіки77. Та поза тим, ширилася хвиля суцільного розчарування і песимістичних почувань. Наприклад вищезгаданий Є. Чикаленко, засмучений практиками таких політиків, як історик М. Грушевський і белетрист В. Винниченко, схилявся до монархічного вибору, зокрема навіть закликав пошукати монархасамодержця. «Як-же здійснити ідею Української Монархії, без якої не може ——————— Вілінський О. Майбутнє // Воля (Відень). 1920. Т. 4, ч. 2. С. 54. Там само. С. 51. 74 Д.І.Д. [Дорошенко Д.І.?] Минуле і майбутнє. С. 286. 75 Там само. 76 N.N.N. Ще про майбутні закони на Україні (Лист до редакції) // Воля (Відень). 1921. Т. 2, ч. 6/7. С. 222. 77 N.N. Майбутній лад на Україні // Там само. 1921. Т. 2, ч. 2. С. 52–54. 72 73 106 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. бути і нашої державности? Ту ідею, до якої інстинктивно дійшов наш народ і яку мав сміливість голосно піднести не мартовський, а давній, з гімназичних часів свідомий український діяч, один з найчільніших інтелєктів наших, В. Липинський?», – запитував автор і пропонував Державному Центру на чолі з С. Петлюрою звернути увагу на монархічну ідею78. На допис Є. Чикаленка відгукнувся і сам В. Липинський, який обстоював думку про монархічний проект, опертий на українську гетьманську традицію, та відкидав ідею залучення «варягів» до державного будівництва79. Часом проекції майбутнього стосувалися досить дивних питань, зокрема перенесення столиці прийдешньої України з Києва до іншого міста. Приміром, К. Лоський пропонував перенести столицю з Києва, в якому домінувало «російсько-польсько-єврейське населення» до міста, котре б мало виключно український характер. Причому він гадав, що доцільно вибрати невелике місто («свій Вашингтон»), зокрема висував на цю роль Канів80. Зауважимо, що пропозицію про переміну столиці не варто розглядати як очевидну новацію. Ще 1917 р. в українській пресі обговорювалося питання про можливе перенесення столиці будучої України з Києва до Полтави81 чи до іншого міста. Проте в умовах украй мінливої та напруженої ситуації 1919 р. подібні проекти видавалися доволі умоглядними, хоч могли вмотивовуватися постійними переїздами уряду УНР. Врешті, правник С. Шелухин, коментуючи тогочасний перебіг полеміки на сторінках віденського часопису «Воля», відзначав: «План будови державного ладу, тобто і законів про його, і самої держави, їм (полемістам. – Авт.) здається простим, бо, говорячи про посуд для вина, вони думають, що річ ведуть про саме вино. Та й форма їх ладу у них якась безформенна. План будови державного ладу (а без плану не будують навіть простої хати) остільки справа складна й велика та трудна, що одній людині навіть не під силу. Для будови держави треба виробити спочатку підготовчі, а далі постійні основні закони, як провід, програм, план в державнім будівництві. Взятися ж за утворення їх можна серьозно тілько після того, як вироблено основні принципи державного ладу, і треба, щоб цю роботу виконали люде не тілько з технічною підготовкою до того, а ще й з дійсним глибоким ——————— Чикаленко Е. Де вихід? С. 102. Липинський В. Покликання «Варягів», чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.X. Чикаленка: «Де вихід?» // Хліборобська Україна (Відень). 1922/1923. Кн. 4, зб. 7/8. С. 338–339. 80 Вишевич К. [Лоський К.] Де нам мати столицю? // Воля (Відень). 1919. 13 верес. Т. 3, ч. 2. С. 65–66. 81 «Київ – Полтава» [про столицю майбутньої України] // Діло (Львів). 1917. 29 лип. № 176. С. 2–3. 78 79 107 Розділ ІІІ знанням народного життя, психіки, історії, побуту, права, бажань, стремлінь, ідеалів українського народу. Без цих умов чи вимог нічого корисного і життьового утворити не можна, окрім хіба якогось плагіяту або шабльону, або проєкту державних діллєтантських експериментів…»82. Загалом повоєнна полеміка розгорталася на тлі суцільного песимізму та психологічної напруги, котрі генерували численні інвективи. Скажімо, один із авторів-полемістів аналізуючи спрямованість й перебіг суперечки в еміграційній періодиці щодо проектів майбутньої державності зауважив: «інтелігенція, а особливо наша, завжди забуває, що теорії можна складати лишень тоді, коли засновувати їх на фактах дійсного життя, що ті теорії залежать від життя, а не життя від них, і що теорії взагалі, які не мають під собою життьових фактів, суть лишень утопії»83. Військово-політичні події 1919–1920 рр., сумнозвісна роль армії генерала Ю. Галлера, підготовленої й озброєної країнами Антанти, котру використали у війні відновленої Польщі із Західноукраїнською Народною Республікою, спонукали розширити звичне поле полеміки. Водночас відбувалося посилення більшовицької Росії, котра не тільки захопила Наддніпрянщину, а й стала новим гравцем міжнародної політики. Тому проблема «орієнтацій» революційної доби поставала у вигляді старого-нового питання: «З ким?»84. Цей запит дедалі більше мотивував до переоцінок, переосмислення тодішнього становища українства на політичній мапі післявоєнної Європи. Катастрофа національно-визвольних змагань згенерувала низку спроб усвідомити своє місце та становище у післявоєнному й пореволюційному світі. Певна річ, будову післявоєнного устрою визначали переможці – країни Антанти. Заразом ширилося не тільки розуміння та сприйняття поразки Української революції 1917–1921 рр., а й усвідомлення нових міжнародних реалій і становища українства, знову розділеного новими державними кордонами. Скажімо С. Петлюра гадав, що українство потребує єдиної державної ідеології, котра дозволить посісти у будучності певну позицію на міжнародній арені. Тож він обстоював думку, що саме ідеологічний чинник має відіграти у майбутньому важливу роль у «справі вступу її (України. – Авт.) до європейської чи світової коаліції держав та впливу її на участь у тій чи іншій ——————— Шелухин С. В справі проектів про майбутній лад на Україні // Воля (Відень). 1921. 18 черв. Т. 2, ч. 11/12. С. 404–405. 83 Білокриниченко К. До майбутнього ладу на Україні // Там само. 1921. 1 трав. Т. 2, ч. 5. С. 163. 84 З ким? Огляд преси [виклад ст. з «Українського Вістника»] // Там само. 1921. 17 верес. Т. 3, ч. 6/8. С. 281–285. 82 108 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. політичній комбінації і випливаючій звідси орієнтації громадянства на цю комбінацію»85. Вочевидь, українські інтелектуали й урядовці, котрі тією чи іншою мірою були залучені до переговорного процесу, якоюсь мірою плекали певні надії зберегти хоч би обмежений автономний статус Галичини. Та ці сподівання виявилися марними, хоч і не поділялися низкою інтелектуалів. Наприклад, історик С. Томашівський, який брав участь як експерт дипломатичної місії української делегації на Паризькій міжнародній конференції 1919 р.86, мав песимістичні очікування, котрі спростовували інші учасники87. «По програній 1919 р. [війні] я сподівався, що при помочі Мир[ової] Конф[еренції] в Парижі ми зможемо зберегти minimum автономії державности в Галичині й утворити справжній П’ємонт на будуче. Та наш національний максималізм (большевизм!) в ім’я: все або ніщо! знівечив усе», – відзначав учений у листі від 25 серпня 1922 р. до Івана Кревецького88. 14 березня 1923 р. передача Радою послів країн Антанти управління Галичини відновленій Польщі завдала остаточного удару по надіям українських інтелектуалів. Відтак публіцист і колишній дипломат Микола Троцький констатував: «Фактом є, що українські землі в теперішній момент являються об’єктом, щоб не сказати більше, чужої державности…»89. Дещо інші, проте схожі смисли продукувала й публічна заява одного з лідерів політичної еміграції С. Петлюри: «Про наше майбутнє говорити важко і передчасно…»90. Усвідомлення незворотності новітніх державно-політичних реалій спонукало як до відповідних рефлексій, так і до висунення концептуальних пропозицій. Передусім початок 1920-х рр. привніс кардинальну зміну світоглядних орієнтирів й очевидних обріїв майбутності. Ідея державності стала наріжною основою національного ідеалу, котрого відтепер дошукувалися як у минувшині, так і екстраполювали до образів гаданої будучності. ——————— Петлюра С.В. Лист до А. Ніковського [23.XII.1921] // Петлюра С.В. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. К., 1993. С. 217. 86 Звіт конгресмена Геміла з його місії до Парижа // Свобода (Джерзи Сіти). 1919. 16 верес. № 110. С. 2; Лист від Сергія Шелухина. Ще про українську делегацію в Парижі (16 октября 1919 р., Париж) // Там само. 1919. 4 груд. № 144. С. 2. 87 Тишкевич. Відповідь пану проф. Томашівському // Воля (Відень). 1919. 29 листоп. Т. 5, ч. 5. С. 205–207. 88 Швагуляк М. Степан Томашівський про досвід визвольних державницьких змагань українців // Вісник Львівського університету. 2009. Вип. 44. С. 427. 89 Данько М. [Троцький М.] Україна чи України? // Діло (Львів). 1923. 5 черв. № 48. С. 1. 90 По літах досвіду й мовчанки. Симон Петлюра про українську справу // Там само. 1923. 15 груд. № 201. С. 1. 85 109 Розділ ІІІ Приміром, І. Кревецький у рецензійній замітці, присвяченій часопису молодих галицьких істориків, зреферував їх найважливіші установчі інтенції: «Цей зворот почався вже тоді, як український народ став перетворюватися в модерну націю з ідеалом власної державности. Рішучу побіду цей напрямок відніс в ту пору, коли нашому поколінню прийшлося реалізувати свій ідеал і будувати державу. При цій практичній державній праці прояснилося багато теоретичних питань і наша історіографія іншими очима стала глядіти на державу в минувшині. Народ, що не створив своєї держави, хоч би й проявляв буйне життя, – все стоїть на рівні дитинства, недорозвитку. Держава, це пробний камінь, на якому нація виказує свою зрілість, культуру, індивідуальність. Держава це найвищий етап розвитку народа. Без держави нема нації»91. Одночасно суттєво розширився діапазон проекцій і потрактувань української ідеї, котрий чимдалі сильніше набував барв і тонів розмаїтого політичного й ідеологічного спектра, в якому дедалі виразніше окреслювалися консервативні й націоналістичні візії. Майже одразу висунув власну проекцію націоналістичного ідеалу Д. Донцов, який розглядав як його символічний і заразом практичний дороговказ. «Уміти вгадати, віднайти і здійснити свій ідеал – є категоричний імператив для нації, що хоче мати будуччину і бажає стати самостійним міжнароднім чинником. Лише свідомість свого ідеалу дає нації звинність (спритність. – Авт.) і свободу рухів, ясність цілей, консеквенцію та енергію в їх виконанню, можливість напружити всі свої сили. Як для Ірляндії боротьба з Великою Британією, як для сербів і болгар аж до 1912 року боротьба з Туреччиною, так боротьба з Росією є нашим колективним ідеалом. Він диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціяльною історичною ролею, яку судилося нам грати», – стверджував Д. Донцов92. Утім, нові проекції національного ідеалу / української ідеї генерували розмаїту і доволі суперечливу рецепцію. Цю ситуацію доволі добре описав С. Томашівський. Навіть більше, тезу Д. Донцова про протиборство з Росією як національний ідеал згаданий автор розглядав і оцінював виключно у негативному дусі. «Про о д н у (розбив С. Томашівського. – Авт.) спільну національну ідею у нас зараз і мови нема. Що тілько недавно появилася брошура одного з українських ідеологів про основи національної політики (йдеться про «Підстави нашої політики» (Відень, 1921). – Авт.), а в ній читаємо виразно, що авторові (Д. Донцову) самому тілько повелося віднайти давно страчену з ——————— Кревецький Ів. Рец. на вид.: Історичний Вістник. Орган студентів-істориків Українського Університету у Львові. Число 1. Май 1923. 16 с. // Там само. 1923. 20 трав. № 36. С. 2. 92 Донцов Д. Підстави нашої політики [1921]. С. 53–54. 91 110 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. очей українську національну ідею, якій ім’я: відвічна і безупинна, всіма можливими способами ведена і всякою ціною оплачувана боротьба з Московщиною. У слід за цим виходить ясно, що політика Петлюри-Василька – це воплощення одиноко правдивої і спасительної української національної ідеї… Та разом із цим візьміть цілу низку політичних письменників із Галичини і побачите, що є тілько одна правдива національна ідея – невгамована боротьба з Польщею. Спитайте у проф. Грушевського і тов., а довідаєтеся, що мета українського народу: боротися проти всіх і вся, доки на острові Айтутаки (атол у Тихому океані. – Авт.), в полум’ї світової соціяльної революції, не пропаде останній слід капіталізму. Ну і котра ж цих ідей правдива, дійсно національна?», – риторично запитував С. Томашівський93. Отже, в умовах кризових трансформацій післяреволюційної та післявоєнної дійсності поступово вимальовувалися й проступали травматичні образи національно-визвольних змагань, які нав’язували масштабні переосмислення як минувшини, так і уявної будучини. На цьому ґрунті розгорнулося дальше повернення до інтуїтивних й ірраціональних стратегій конструювання минувшини та проектування майбутнього, зокрема міфологічних складових мислення. Думки про затребуваність ідеалів, зорієнтованих не на поточні потреби, а на віддалену майбутність висловлювалися у писаннях ряду інтелектуалів. Вони стали навіть своєрідною прикметою часу. «Сьогодні потрібна нам не ідеологія катастрофічних часів, бо яку поставу для всієї України диктуватиме в даних зовнішних умовах у майбутньому наш загально-національний інтерес, того передбачити ніяк не можна із-за змін умов, що безупинно довершуються поза нашою волею», – стверджував історик Василь Кучабський94. Так постали проекції з міфологічними та ідеалістичними мотивами, котрі у певному розумінні були своєрідним захистом людської свідомості від критичного чи екстремального хронотопа. Проте такі запити нав’язували й інструментальні функції як організуючі елементи нових конструкцій. Одним із найяскравіших репрезентантів такої концептуалізації й інструменталізації, котра домінувала протягом 1920-х рр., був консерватор і неоромантик В. Липинський. Не випадково він повсякчас підкреслював значення міфу («легенди») для суспільно-політичної мобілізації мас, зокрема наголошував: «Лєгенда – не брехня. Лєгенда – це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для творення будучини»95. Саме з цієї перспективи варто ——————— Томашівський С. Чи єсть українська національна ідея? [1921] // Томашівський С. Під колесами історії: Нариси і статті. Берлін, 1922. С. 6–7. 94 Кучабський В. На манівцях партикуляризму // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 5 квіт. Кн. 2, № 14. С. 212. 95 Липинський В. Хам і Яфет. З приводу роковин 16 / 29 квітня 1918 р. Львів, 1928. С. 6. 93 111 Розділ ІІІ розглядати тогочасні тексти В. Липинського, передусім його славнозвісну концепцію «класократичної монархії». Зауважимо, що культурне походження цієї концептуальної пропозиції доволі добре вписувалося у тодішні дискусії стосовно «ідеальної держави» та гаданих «сценаріїв» її творення. За висловом історика Івана Лисяка-Рудницького, В. Липинський «бачив майбутню незалежну Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою на чолі з верствою заможних хліборобів»96. Правник Євген Пизюр навіть називав концепцію В. Липинського «українським політичним міфом» про ідеальний державний лад97. Історичний і політичний міф перших десятиліть ХХ ст. був одним із найяскравіших виявів модерністського культурного синкретизму, зокрема чільним атрибутом й інструментом неоромантичного мислення. Зазвичай своєрідне «ядро» такого міфу формувалося навколо масового, колективного переживання, котре репрезентувалося як спосіб пояснення дійсності та продукувало відповідні образи як минувшини, так й омріяної прийдешності. Звісно, для українських інтелектуалів цим колективним, масовим переживанням були катастрофічні, точніше травматичні шари досвіду, котрі акумулювалися навколо поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Окреслені настанови повною мірою представлено у славнозвісних «Листах до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму» В. Липинського. Ця студія проектувалася як новітня персоніфікація національної ідеї98 як щодо минувшини, так і стосовно майбуття, котра пов’язувалася з особою гетьмана-монарха. За концепцією В. Липинського, саме традиція виступала як активний, динамічний і формуючий чинник суспільно-політичної організації, котра адсорбувала здобутий досвід недавньої Української революції та попередніх історичних періодів. «Коли ми хочемо, щоб оце позитивне, що ціною таких безмірно тяжких зусиль і жертв як не як сотворило наше покоління в Україні, осталось, як вже придбане національне добро, для будучих поколінь, і коли ми хочемо, щоб оці будучі покоління знали чиї вони сини, яких батьків – то мусимо подбати, щоб оцей крівавий досвід наш був збережений в сильній консервативній організації, об’єднаній біля одної, сталої, непорушної, ——————— Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. К., 1994. Т. 2. С. 73. 97 Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західного світу // Сучасність. 1969. № 9. C. 104. 98 Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія, 1995. Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму [1919–1926]. С. 88. 96 112 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. і тому в однім Роді, з покоління в покоління персоніфікованої, Української традиційної Гетьманської Влади», – відзначав автор99. Зрештою, В. Липинський був одним із перших українських інтелектуалів, який порушив проблему творення української політичної еліти, хоч означував її як провідну верству чи національну аристократію. Власне, плекання чи виховання аристократії він уважав провідним завданням, із яким пов’язував політичну будучину українства: «В цій надії перехожу до огляду того реально істнуючого, одержаного нами од природи і одідиченого по нашій історії, українського політичного матеріялу, з якого – хотіннями, ідейним поривом, розумом і волею українських людей – може бути збудована завтрішня, майбутня Україна…», – підкреслював історик100. У соціологічно-філософському трактаті «Листи до братів-хліборобів…» В. Липинський розмірковує про призначення, суспільну роль творця політичних та історичних теорій. «Хоч обставини, в яких я тепер живу, а перш за все надломлене здоровля, дають мені змогу тільки ділами пера працювати для здійсненя нашої державно-національної віри, але я не хочу бути тільки літератором, або фабрикантом політичних порад та творів для показчиків української літератури. Я хочу, щоб дійсно була Україна, щоб дійсно, реально, а не тільки на папері істнувала Українська Нація», – стверджував український політичний мислитель101. Отож «слово» («теорія») у концептуалізації В. Липинського постає як ірраціональний вираз «несвідомого хотіння» та «сили», хоч і формулюється раціональними нормами людського мислення. «Всяка соціальна теорія мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчості. Але мірилом її сили і вартости являється не її “оригінальність”, “об’єктивність”, “науковість”, “логічність” – а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла», – наголошував автор102. У такому розумінні «слово» виступає як творчий, активний чинник, як індивідуальний акт дії письменника чи публіциста у загальному руслі стихійних прагнень нації, котрий невіддільний від його особистості. Водночас «теорія» подається як спосіб організації колективної «волі». Та символічна репрезентація минувшини у концепції В. Липинського не є самоцінною, позаяк сполучається з ідеями органіцизму, котрі вживаються для маркування соціальної структуризації та політичної будови суспільства. Таким чином, у «Листах до братів-хліборобів…» органіцизм трансформується й оформлюється у «класократичну концепцію» про три способи організації національної аристократії. ——————— Там само. С. 444. Там само. С. 416. 101 Там само. С. 114. 102 Там само. С. 117. 99 100 113 Розділ ІІІ Схематизація як минувшини, так і будучини подається В. Липинським у вигляді понятійної тріади, котра окреслює три цикли державного правління та три стани існування нації – класократія (органічний спосіб утворення), демократія (хаотичний спосіб) й охлократія (механічний спосіб). Ця конструкція почасти нагадує циклічні теорії М. Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера та ін. Але «класократична концепція» В. Липинського суттєво відрізняється в інструментальному плані, позаяк вказані мислителі оперували іншими поняттями – культурно-історичний тип (М. Данилевський), цивілізація (А. Тойнбі), культура (О. Шпенглер). Натомість провідним операційним інструментом В. Липинського є поняття «нація», котре досить помітно корелюється з циркуляцією національної аристократії (еліти) у дусі теорій В. Парето, Г. Моски та ін. Зауважимо, що соціолог К. Мангайм не тільки розглядав візії В. Парето та Ж. Сореля (та долучав до них ще й А. Бергсона) у спільному інтелектуальному річищі. Навіть більше, К. Мангайм тримався думки, що «центральним у їхньому вченні та практиці є апофеоз прямої, дії, віра у вчинок, що вирішує все, значимість ініціативи керівної еліти. Суть політики полягає в тому, щоб діяти, збагнувши веління моменту»103. Саме такі інтенції притаманні В. Липинському як політичному мислителю. Тим паче, що автор схарактеризував свої «Листи до братів-хліборобів…» не як політичну програму, а як світогляд, точніше «спосіб думання»104. На цьому місці варто відзначити, що його ретроспекції повернуті до минувшини, проте концептуальна пропозиція зорієнтована на прийдешність, зокрема адресована до «нашої майбутньої правлячої верстви»105 чи «будучої правлячої національної аристократії»106. Ключовим елементом у концептуальній пропозиції В. Липинського є термінологічна зв’язка ірраціоналізм / універсалізм, яка демонструє циркуляцію і взаємодоповнення двох парадигматичних взірців: людина / природа та людина / суспільство, котрі спираються на органіцизм. У концептуалізації В. Липинського органічний ідеал – природній спосіб творення ієрархії чи структури соціуму. Причому цей спосіб випливає з двоїстої природи самого Всесвіту та дуалізму людського буття – природного і водночас соціального, реального й ідеального, себто виказує впливи віталізму чи філософії життя. Тому похідні метафори «органічний колектив», «органічне сполучення», «органічна свідомість», «органічний спосіб» частогусто уживаються автором для підкреслення ієрархічності соціального / національного буття. ——————— Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. К., 2008. С. 150–151. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії. Т. 6, кн. 1. С. XLIII. 105 Там само. С. 412. 106 Там само. С. 329 (прим. *). 103 104 114 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. У річищі цих парадигматичних зразків вибудована низка термінологічних сполучень В. Липинського у «Листах до братів-хліборобів…», як-от волюнтаризм / фаталізм107, матеріальна сила / моральний авторитет108, статика / динаміка громадського життя109, ідеалістичний реалізм («прагматичний спосіб мишленя»)110, закон землі / закон капіталу111, «сила продукції» та «сила ідеології»112 і т.п. Ці терміни-означення вживаються автором, щоби продемонструвати коловорот або циркуляцію аристократії / провідної верстви у різні епохи національної та світової історії. Врешті, суспільний ідеал конструювався В. Липинським у вигляді «класократії майбутньої, в якій в с я н а ц і я (розбив В. Липинського. – Авт.) мусить бути поділена на органічні класи, в якій не може бути якогось неповноправного народу поза класами, в якій всі класи мусять бути рівноправні…»113. Першорядна роль у концепції В. Липинського відводилася провідній верстві чи аристократії, котра формує, ба навіть визначає суспільний горизонт прийдешності. На його думку, «наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства – оця а к т и в н а м е н ш і с т ь, а не п а с и в н а б і л ь ш і с т ь – це і єсть є д и н а р е а л ь н а, н а ц і о н а л ь н о і д е р ж а в н о т в о р ч а с и л а У к р а ї н и. В руках цієї нової сили лежить наша будуччина, як нації і держави. В і д м е т о д у ї ї о р г а н і з а ц і ї з а л еж и т ь ц я б у д у ч ч и н а (розбив В. Липинського. – Авт.). Він мусить цій новій аристократії нашій дати таку силу, щоб вона могла потягнути за собою до України міліони пасивних мас»114. Схожі проекції прийдешності представлено і в писаннях інших діячів руху консерваторів-гетьманців. Приміром, граф Адам Монтрезор, як і В. Липинський обстоював думку про використання активного творчого потенціалу традиції як формуючого чинника майбутності: «Кожна ідея, отже і ідея державна, почерпаючи життєві соки в минулому, прямує у простір майбутнього, маючи в собі елементи безсмертної правди, яких ніякі невдачі не в силі знищити. Сучасність є лише перехідним ступенем од минувшини до будуччини, ступенем, на якому ці основні, елементи ідеї очищаються од преминучого, виковуються та гартуються. Отже верстат сучасности постільки ділає ——————— Там само. С. 349–350. Там само. С. 70–71, 81–82. 109 Там само. С. 196. 110 Там само. С. 358. 111 Там само. С. 32. 112 Там само. С. 379. 113 Там само. С. 285. 114 Липинський В. Покликання «Варягів»… С. 332. 107 108 115 Розділ ІІІ правильно, поскільки не рве тонкої нитки традиції, а передав її, нерозірвану й цілу, завтрішньому дневі»115. Таким чином, концепція «класократичної монархії» В. Липинського включила до візій і проекцій прийдешності ідею національної еліти / аристократії / провідної верстви, котра до того часу лише епізодично побутувала у писаннях українських інтелектуалів початку ХХ ст. Вплив концепції В. Липинського на українську суспільно-політичну й історичну думку міжвоєнної доби був колосальним і сягав навіть теренів підрадянської України протягом 1920-х рр.116 Однак В. Липинський мав і своїх опонентів. Наприклад, М. Грушевський навіть у післяреволюційні часи вважав, що саме «трудове селянство» утворить етно- та соціокультурне підмур’я майбутньої України. У його публіцистиці віднаходимо низку інвектив і розлогих коментарів щодо ідеалізації Гетьманщини та провідної верстви як своєрідну реакцію на концептуальну пропозицію В. Липинського. На думку М. Грушевського, «нині публіцисти панської організації, спекулюючи на несвідомість та легковірність людську, сю негідну комедію з нашими козацькими продукціями (що виставила їх на найгіршу компрометацію), розхвалюють, немов якусь ідеальну, добу української державності. А поруч того й наша стара, історична Гетьманщина, з натяганнями історичної правди, представляється як взірець українського державного життя, гідна й відродження, і наслідування. Смію думати, що для висвітлення дійсного змісту нашої старої козаччини та її гідних прикмет мало хто більше зробив понад мене. Але тим рішучіше мушу я протестувати проти однобічного представлювання та ідеалізування нашої старої Гетьманщини, котру ми нібито могли відродити з користю для свого народу, – тимчасом як в дійсності се була дуже несовершенна державна форма, прикра і шкідлива для трудової більшості народу»117. Натомість В. Липинський наголошував на необхідності плекання давньої політичної традиції задля збереження «майбутньої Держави Української (неможливої без цих старих панів)»118. ——————— Монтрезор А., гр. «Дух нації» і «дух землі» // Хліборобська Україна (Відень). 1924/1925. Кн. 5. С. 292–293. 116 Оглоблин О. Семен Підгайний (1907–1965) [1966] // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли / За ред. Л. Винара. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 263. 117 Грушевський М. Панської України не збудувати! [1923] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 341. 118 Липинський В. Покликання «Варягів», чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.X. Чикаленка: «Де вихід?» // Хліборобська Україна (Відень). 1924/1925. Кн. 5. С. 358. 115 116 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Консервативно-монархічна й елітаристська концепція В. Липинського зазнавала критики і з боку інтелектуалів націоналістичного спрямування. Скажімо, публіцист Юрій Липа називав концепцію класократії «утопією», «благородним аристократичним задумом», в якому простежується «відпочинок історика від людей і людських помилок»119. З розколом гетьманського руху критична рецепція концепції В. Липинського стала ще виразнішою, хоч більшість опонентів ставилася до його спадщини з винятковою пошаною120 Звісно, такий обмін полемічними пасажами як щодо потрактування минувшини, так і стосовно гаданого майбутнього, відображав змагання консервативних, соціалістичних, націоналістичних, почасти ліберальних проекцій і рефлексій. Та, попри розмаїття політичних позицій, дискусія волеюневолею оберталася навколо пошуків умоглядного взірця, або як зазначав М. Грушевський довкола «ідеальної доби» національної державності, зокрема набула перманентної актуальності протягом усього ХХ ст., а особливо між двома світовими війнами. Залежність тодішніх візій і концепцій будучності від інерційності уявлень, які циркулювали у середовищі української міжвоєнної еміграції, доволі добре описав літературознавець Петро Голубенко. «Майбутнє України в уяві декого може початися лише з поворотом УНР чи гетьмана на рідні землі і лише з реставрацією УНР, чи якогось іншого еміґраційного уряду, на Україні почнеться дальше продовження української історії. Ця частина живе спогадами цих часів і уявленнями того минулого. Все інше для неї чуже і тим самим не українське – совєтське або большевицьке. Ясно, що для цієї частини української еміґрації радянський період – закрита книга. Друга частина еміґрації іде ще далі. Її ідеалом є українське середньовіччя, Княжа доба. Конфлікт з сучасною реальною Україною і відсутність зрозуміння її є тут ще глибший. Ця частина наших політиків та ідеологів бачить початок нової України в собі і від себе. Вона живе “духом нашої давнини” і хоче надхнути цим духом сучасну Україну, виповнити її своїм змістом», – підкреслював П. Голубенко121. Та не тільки гетьманці-консерватори й їх критики переймалися питанням про концепцію «ідеальної держави» майбутнього. Схожі запити, хоч і з інших позицій висували соціалісти та представники інших частин українського політичного спектра. «В соціялістичних програмах і міркуваннях час——————— Липа Ю. Українська Доба. Варшава, 1936. С. 11. Див., приміром: Несамовиті полемісти. Про брошуру «Ідея та дійсність» і її хуліганський тон // Діло (Львів). 1932. 28 листоп. № 264. С. 3–4; Коли «аристократи» полемізують. Сварка гетьманців зі старокраєвою пресою // Свобода (Джерзи Сіти). 1932. 16 груд. № 293. С. 2; 17 груд. № 294. С. 2. 121 Голубенко П. ВАПЛІТЕ // Орлик (Берхтесгаден). 1947. № 11. С. 1. 119 120 117 Розділ ІІІ то зустрічаються вирази про “державу будучини”, і навіть є досить помітні спроби намалювати перед уявою закінчену картину будучого суспільного устрою. Такі картини називаються переважно утопіями, але, опріч того, є теоретичні спроби підійти “науково” до цього питання. Головна прикмета цих картин і спроб – перескок через період революційних туманностів в систему закінченноcти суспільного будівництва. “Будуча держава” малюється по закону контрасти до теперішньої. І читач нічого не має до заперечення. Чому ні? Добрий лад, рівенство, братерство – проти цього тяжко заперечувати», – підкреслював М. Шаповал122. Цей коментар мимоволі виказував специфічну прикмету концептуалізацій, які проектували чи уявляли майбутнє як більш або менш усвідомлену ідеалізацію прийдешності, котра часом заступала реальне історично тло. Тим більше, що ідеалізація нав’язувала відповідний спосіб мислення, пов’язаний із окресленням / означенням суспільної мрії. У міжвоєнну добу українські інтелектуали відмінної світоглядної та політичної орієнтації дедалі частіше апелювали до будучності не тільки як уявного ідеалу, а як до мрії. «Що є мрія, що є дійсність? Що дає силу мрійникам надтхнути душу в безвладне тіло своїх примар? Їхня воля. Бо “в дійсності” немає ні сьогодні, ні завтра, ні дійсного, ні видива (марева. – Авт.). Є воля або (що те саме) рух», – запитував і відповідав Д. Донцов123. Недаремно на сторінках «Літературно-наукового вістника», редагованого Д. Донцовим, публікується переклад цікавої розвідки Франсуа Порше про роль мрії у суспільно-політичному житті124. Зрештою, спостереження, устремління й думки інтелектуалів міжвоєнних років переважно циркулювали, розгорталися, вибудовувалися навколо перехідного стану тогочасного буття. Навіть більше, вони продукували відчуття транзитності, перехідності міжвоєнної доби, особливо у світлі світової економічної кризи 1929–1933 рр. Отож перспективи чи контури новітньої епохи тільки-но проступали чи вгадувалися у тодішніх писаннях і візіях. ——————— Шаповал М. Революційний соціялізм на Україні. Відень, 1921. Кн. 1. С. 211–212. Донцов Д. За завтрашній день [1928] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2012. Т. 3: Ідеологічна есеїстика (1922– 1932 рр.). С. 214. 124 Порше Ф. Роля мрії в новітнім життю // Літературно-науковий вістник. 1926. Кн. 11. С. 254–261. 122 123 118 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. 3.3. Криза міжвоєнної доби та поколіннєві метаморфози. Більшовицький / радянський проект й обрії будучності у рецепції еміграції Міжвоєнна доба мала складну палітру барв, відтінків і тонів, в якій рефлексії й спостереження щодо культурної, духовної, політичної, соціальної та економічної кризи сполучалися з травматичними почуваннями недавньої Світової війни та присмаком руйнівних і трагічних революційних лихоліть. Заразом дедалі більшу увагу інтелектуалів привертали тодішні практики «масового суспільства», навколо яких відбувалося становлення післявоєнних політичних режимів у Німеччині, Італії та радянській Росії, котрі обіцяли / пророкували / анонсували темпоральні перетворення – нову добу світової історії. Приміром, в українському перекладі статті чеського інтелектуала Богуша Томси ще на початку 1920-х рр. підкреслювалося, що «фашизм став першорядною актуальністю», з якою незабаром доведеться рахуватися й мати справу125. Мистецькою проекцію міжвоєнного часу на тему майбутнього «масового суспільства» став знаменитий фільм «Метрополіс» німецького режисера Фріца Ланга. Ця стрічка з експресіоністським сюжетом про місто прийдешності була своєрідною культурною та мистецькою реакцією на тодішню дегуманізацію «масового суспільства». Не випадково німецькі фільми міжвоєнного часу причинилися до низки розмаїтих відгуків галицької преси, в яких вони розглядалися як «культурна продукція»126. «На тему міста майбутности написали не одну повість. Але вся сила “Метрополіс” у втілені цієї ідеї при помочі наскрізь нових засобів техніки, чисто фільмових… Нема сумніву, що з цього погляду “Метрополіс” належить до найсміливіших спроб кінового мистецтва зроблених, від часу існування фільми», – наголошувалося у біжучій хроніці львівської газети «Діло»127. Та найголовніше те, що почування українських інтелектуалів міжвоєнного часу істотно відрізнялися порівняно з устремліннями, котрі циркулювали на зламі ХІХ–ХХ ст. Навіть більше, міжвоєнна доба продукувала зовсім іншу конфігурацію темпоральності, аніж у довоєнні часи. Тож гадані образи будучини кардинально розходилися з тими, котрі уявлялися на порозі ХХ ст. «Перша четвертина ХХ-го віку уже за нами. Багато з нас пригадує собі ті настрої, якими культурний світ витав, 25 літ тому взад, народини нового століття. Кілько оптимізму було в тогдішних голосах і настроях! Кілько віри в безпереривний поступ людства (тогді ще слово “поступ" мало магічний ——————— Томса Б. Фашізм // Нова Україна (Прага). 1923. № 3. С. 116. Діло (Львів). 1926. 19 серп. № 183. С. 2–3. 127 Новинки. Європейська фільма // Там само. 1927. 2 берез. № 46. С. 3. 125 126 Кузеля З. Німецький фільмовий рух // 119 Розділ ІІІ вплив на людські уми), у можливість здійснення “царства божого” на землі, головами і руками людськими, – наукою і технікою! А сьогодні, неначе глум і гірка іронія пригадуються нам тогдішні самопевні віщування загального мира, міжнародного братерства і т. п. благ. Сьогодні – горді ангели стали дуже покірними, і, стоячи па порозі другої четвертини зрадливого століття, посеред непроглядних руїн із колишніх ідеалів, мають тілько одну мольбу: щоб нове 25-ліття не було ще гірше!», – відзначав С. Томашівський128. Окрім песимістичних настроїв щодо тодішньої сучасності побутували й кризові відчуття, котрі стрімко ширилися ще до розпалу всесвітньої кризи 1929–1933 рр. Наприклад, вищезгаданий С. Томашівський обстоював тезу про п’ять криз, які розгорнулися у середині 1920-х рр. – кризу європейської раси, кризу господарську, криза соціальну, кризу політичного правління та кризу культурну129. Ряд інтелектуалів дотримувався думки про «страшну хворобу» західної культури, ба навіть її ідеологічну неспроможність, яка по-різному проступала у всіх сферах суспільного й культурного життя. «Дієвий вихор перенісся також на внутрішній духовий фронт цивілізованого Заходу, захитуючи основами його світогляду. Нова льогіка довершених фактів висунула на отверте поле найістотніше питання кожної культури, то є: її духову й ідеольогічну вартість у сучасному і в майбутньому. До такого принціпового поставлення справи змусили духову еліту Европи три останні історичні події, а саме: сам факт війни, пробудження азійських народів і соціяльна революція. Наслідком тих чинників гегемонія Заходу перестала бути догмою а його культура виявила у своїх основах динамічну неправильність, а то й хоробливе збочення», – зауважував М. Козицький130. Із «вибухом» світової економічної кризи поширилося сприйняття міжвоєнної доби як транзитного часу, котрий нав’язує суцільну невпевненість планетарного масштабу. Гадані обриси прийдешності губилися за катастрофічними почуваннями й апокаліптичними пророцтвами. «Весь світ, точніше кожна держава є тепер тереном господарських експериментів… Та всякі ворожби – небезпечна штука», – наголошував дописувач до львівської газети «Діло»131. До загальних уявлень й образів світової кризи намагалися вписати й СРСР. Наприклад, Д. Донцов оцінюючи руйнівні соціокультурні трансформції в СРСР, відомі як «колективізація» й «індустріалізація», зазначав: «Совітська Росія, як і Захід, переходить страшну кризу, набагато страшнішу, ніж ——————— Ки-й С. [Томашівський С.] Рік 1925 // Політика (Львів). 1926. 5 січ. № 1. С. 12. Там само. С. 13. 130 Козицький М. Кріза сучасного світогляду // Діло (Львів). 1930. 14 січ. № 9. С. 9. 131 Несторович В. Світ в обличчі кризи. За оптимізм у ділянці господарства // Там само. 1932. 1 трав. № 95. С. 8–9. 128 129 120 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Захід, мимо того, що не обтяжена царськими та воєнними боргами і що конфіскує людності такий відсоток додаткової вартости, про який не сміє навіть мріяти жодний західний “експлуататор”»132. Щоправда, спостереження Д. Донцова не охоплювали розуміння політичних наслідків руйнівних соціокультурних трансформацій для майбутнього радянського режиму. Врешті, кризові світовідчування побутували практично в усіх сферах тодішнього життя. Тому розмаїті метафори-означення про катастрофічні вияви сучасності та примарну прийдешність уживалися щодо найрізноманітніших подій, явищ, процесів, фактів тощо. Здавалося, що інтелектуали всього світу немовби змагаються між собою у грізних пророцтвах і безутішних переднакресленнях, які незабаром випадуть на долю людства загалом і певних країн зокрема. Письменник і літературознавець Павло Богацький розглядаючи довжелезну низку рефлексій на тему катастрофічної сучасності влучно означив: «І всі оці без кінця і краю цікаві та оригінальні діяґнози нашої жахливої сучасности свідчать, що світова катастрофа духа, як наслідок чи то війни, чи то якихось глибших та більш складних причин буття вже відчута в усіх сферах людського свідомого життя, і, щоб запобігти остаточній смерти, людство шукає ліків»133. Певна річ, новітні «ліки» и «рецепти» прагнули віднайти у минувшині. Тому міжвоєнні часи повсякчасно порівнювали з відомими взірцями минулого, наприклад із кризою античної доби, котра виплекала темні середні віки. Адже порівняльні образи «блискучої античності», котру заступило «середньовічне варварство», доволі добре сприймалися міжвоєнною суспільною думкою. Тим паче, що такі пророцтва, огорнуті флером сивої старини, продукували надію на появу й плекання новітніх взірців у царині культури чи духовності. «Всесвітня війна, зроджена тою ж цивілізацією, завдала смертельний удар своїй матері, а рівночасно розпочала переходову добу, в якій сконає довоєнна цивілізація і скристалізується нова культура. Отже живемо в добі, подібній до тої, яка наступила в часі розкладу старинного світу, і яка по зліквідуванню античної цивілізації створила нову культуру на основах христіянської релігії», – твердив один із авторів львівського часопису «Дзвони»134. Чимало інтелектуалів міжвоєнної доби вбачали вихід у релігійних пошуках, оскільки розглядали духовну кризу у вигляді дилеми: «чи культурний нігілізм доведе нашу західню культуру й її розсадників до занепаду, чи ——————— Донцов Д. Система страху [1932] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2013. Т. 5: Політична аналітика (1921–1932 рр.). С. 305. 133 Богацький П. Сучасний етап світового мистецтва // Нова Україна (Прага). 1923. № 1/2. С. 198. 134 Державник Д. Нова епоха // Дзвони (Львів). 1931. Ч. 2. С. 100. 132 121 Розділ ІІІ розцвіте нова, християнська культура серед зєдиненого християнського людства!»135. Ці розумування тяжіли до славнозвісного протиставлення концептів культури й цивілізації, представленого у знаменитій праці О. Шпенглера «Присмерк Європи». Тому конфронтація души культури із зовнішньою, штучною, зіпсованою політичними та соціальними болячками, раціоналістичною цивілізацією стала одним із найважливіших сюжетів у проекціях інтелектуалів міжвоєнної доби. Тим більше, що О. Шпенглер убачав завдання своєї книги в тому, щоби переднакреслити історію136. Відлуння, переспіви, модифікації його концептів побутували у найрізноманітніших візіях, зокрема хоч-не-хоч транслювалися до світу ідей, ідеалів і цінностей. Подібні спостереження були притаманні не лише українським інтелектуалам, а й фігурували у рефлексіях багатьох мислителів. Російський філософ Микола Бердяєв метафорично означував соціокультурні перетворення міжвоєнного часу як «нове середньовіччя», котре він характеризував як пору наближення суцільної «ночі»137. «Образ розстрою старинного світу», який зіставлявся з палітрою післявоєнної кризи, пропонувався у студіях італійського історика Гулієльмо Ферреро138. Крім того, останній наголошував на тотальній роздвоєності міжвоєнного світу між капіталізмом і комунізмом139. Голландський історик і культуролог Йоган Гейзинга писав про найбільшу кризу культури, котра загрожує поглинути всю цивілізацію. Він навіть гадав, що песимістичні думки про кризу культури повністю заступили колишню «віру у поступ»140. Навіть більше, кризові та песимістичні настрої стали тим формуючим підсонням, яке змушувало інакше сприймати сам перебіг й обриси історичного часу. Приміром, у перекладеній українською мовою статті знаного ——————— С.З. Культурний нігілізм // Там само. 1931. Ч. 4. С. 274. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К.А. Свасьяна. М., 1993. Т. 1: Гештальт и действительность. С. 128. 137 Бердяев Н.А. Новое средневековье // Бердяев Н.А. Смысл истории. Новое средневековье / Сост. и ком. В.В. Сапова. М., 2002. С. 222–223. 138 Кревецький І. Руїна европейської цивілізації? [про книгу Г. Ферреро «Гибель античной цивилизации». Киев; Лейпциг, 1923] // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 5 січ. № 2. С. 21–22. 139 Фереро Г. Чи майбутність належить до комунізму, чи до капіталізму. Один з парадоксів роздвоєння волі сучасного людства / Пер. М.К. // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 3. С. 117–119. 140 Хёйзинга Й. Тени завтрашнего дня. Человек и культура. Затемненный мир: Эссе / Сост., пер. с нидерл. и предисл. Д. Сильвестрова; ком. Д. Харитоновича. СПб., 2010. C. 20–21. 135 136 122 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. прибічника спіритуалізму, французького астронома Каміля Фламмаріона обстоювалася думка про можливість впливати на прийдешність і водночас неможливість її переднакреслення141. Втім, у цій похмурій, напруженій палітрі міжвоєнної доби побутували і своєрідні українські сюжети та проекції, породжені недавніми національно-визвольними змаганнями. Тому «простори досвіду» тодішніх генерацій сполучали не тільки універсальні кризові настанови, а й самобутні українські проекції, пов’язані з болючим відкриттям і розмаїтими спробами осягнення травматичної спадщини. Поза межами СРСР на теренах еміграції й західноукраїнських обширах плекався культ героїзму та жертовності. Тема героїзації минувшини, жертовного призначення героїзму у майбутні часи побутує у писаннях відомих українських інтелектуалів, які порушували її у різних контекстах. Показовою у цьому сенсі була дискусія В. Липинського зі С. Томашівським наприкінці 1920-х рр. В. Липинський ще 1921 р. гадав, що «без жертв не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української»142. У листі до редакції щоденної газети «Діло» від 9 липня 1929 р. він підкреслював: «Всі нації переходили через періоди упадку, всі мали своїх неудачників та мучеників. І перемагали ці, що своїх неудачників і мучеників шанували та їх ідеям вірними аж до перемоги залишалися»143. Лист В. Липинського спричинив розлогу відповідь С. Томашівського, котрий запропонував власне потрактування ролі ідей і героїв на політичній авансцені144. Крім того, обговорювалися питання, пов’язані з культом героїв, зокрема з формуванням національного історичного пантеону145. Поставали і нові символічні проекції української ідеї, до яких намагалися вписати досвід державницьких змагань. Наприклад, Євген Онацький зосереджувався на рефлексіях щодо ідеального провідника українства для майбутності. На його думку, «якщо Винниченко є символом “чесности з собою”; якщо Грушев——————— Флямаріон К. Теперішнє-майбутнє і парадокс часу / З франц. пер. М.М. // Літературно-науковий вістник. 1924. Кн 7/9. С. 326–327. 142 Липинський В. Братерська сповідь (У перші роковини Ради Присяжних Українського Союзу Гетьманців Державників) [1921] // Harvard Ukrainian Studies. 1985. Vol. 9, no. 3/4. P. 411. 143 Його ж. «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. Лист до редакції «Діла» // Його ж. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія, 2003. Т. 1: Архів. Листування (А–Ж) / Ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська; вступ. ст. Х. Пеленської, Р. Залуцького, І. Гирича, Т. Осташко; відп. за випуск О. Проценко. С. 444. 144 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського (З додатками). Львів, 1929. 132 с. 145 Національний герой та його культ // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 8 берез. Кн. 1, № 10. С. 146–149. 141 123 Розділ ІІІ ський є символом “чесности з народом”, то Петлюра є символом “чесности з ідеєю”»146. Навіть більше, Є. Онацький пропонував синтезуючі проекції у царині персоніфакції української ідеї як колективного чи ідеального образу національного керманича. «Згадуючи оті три постаті, ми мимоволі думаємо про тип новітнього народнього провідника, якого, хочемо бачити як “чесного з ідеєю”, себто з українською національною ідеєю, якому однаково дорога ідея української державної самостійности, як і ідея соборности українських земель, і який здібний в служенні ідеї не тільки до індивідуального посвячення, але й до громадського усвідомлення потреб цілої нації як найвищого виразу суспільницьких ідеалів», – підкреслював автор147. Схожі думки висловлював літературознавець і критик Остап Грицай, який закликав: «Видвигаймо з нашого минулого і нашого життя передовсім те, що велике, світле й гарне, і видвигаймо з цим і наші душі на ясні вершини віри в нас самих і наше майбутнє! Витворюймо і в нас рідні прообрази найвищого ідеалу!»148 У міжвоєнну добу ширилися пропозиції стосовно перегляду змістовної основи національного ідеалу чи української ідеї. Причому крім елітаристських, консервативних, соціалістичних, демократичних проекцій національного ідеалу побутували націоналістичні пропозиції щодо його ревізії, котрі спиралися на інші візії майбутності. Недаремно І. Лисяк-Рудницький наголошував, що «ОУН бачила майбутню незалежну Україну як диктаторську однопартійну державу. Націоналісти не дуже переймалися соціальними й економічними питаннями, лише дуже загально, висловлюючись за “національну солідарність”, тобто за суспільний лад, у якому боротьба між класами та групами з різними економічними інтересами неухильно згасала б»149. У цьому ж річищі висувалися нові проекції національного ідеалу. Скажімо, Д. Донцов обстоював думку про необхідність здобутття «нового ідеалу нації», котрий знищить «наше демократництво» та витворить із «нового покоління граніту, об який розіб’ється всякий чужий молот»150. У подібному дусі висловлювався й інший дописувач: «Між Европою й Азією не можна бути нужою (жалкою. – Авт.) мішаниною, але власною крицевою скалою, ——————— Онацький Є. Три постаті – три символи (В. Винниченко, М. Грушевський, С. Петлюра) // Свобода (Джерзи Сіти). 1932. 18 лют. № 40. С. 2. 147 Там само. 148 Грицай О. З життя української еміграції в Європі. Свято 1 листопада у Відні // Свобода (Джерзи Сіти). 1933. 11 січ. № 7. С. 3. 149 Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. С. 78. 150 Донцов Д. Маса і провід [1930] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2012. Т. 3: Ідеологічна есеїстика (1922–1932 рр.). С. 279. 146 124 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. щоб створити в цім величезнім просторі свій український простір, український світ, де панувала б українська ідея, українізм»151. Такі устремління справляли чималий вплив на формування міжвоєнного покоління українських інтелектуалів. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України, Мілітанс (активістів, войовників. – Авт.). Ми готувалися до “великого зриву”, жили “духом героїчного Минулого” – історичного козацтва, античної Греції, класичного Риму, Европи Окциденту. Зудар двох гострих, фанатичних протилежностей комунізм-націоналізм визначав наш світогляд», – згадував письменник Улас Самчук настрої студентської молоді 1930-х рр.152 Адже польська політика пацифікації на галицьких обширах згенерувала дальше розгортання українського націоналістичного руху, котрий плекав ідеали героїзму та жертовності. Такі інтенції спричинили негативну реакцію деяких інтелектуалів, які вважали згубним і навіть шкідливим ці світоглядні настанови для міжвоєнної генерації українців. Скажімо, відомий правник Ольгер-Іполит Бочковський відзначав: «Україна має у своїй традиції забагато могил і смерти. Її крівавий мартирольог – жахливий. Чи треба зайво ще його збільшувати?! Небезпечно виховувати молодь виключно в напрямі однобокої революційної самопожертви, прищеплювати їй в основі помилкову думку, що шибениця – брама до визволення народу й що в руках ката ключ від неї… З погляду майбутности нації реальна праця важніша за революційну Апокаліпсу: героїзм життя вартніший, ніж культ смерти. Я знаю, що ці думки – тепер не можуть бути популярні. Проте, треба їх поширювати, хоча б спочатку вони мали характер “промов до глухих”. Треба вчитися перемагати на фронті життя. Це часто вимагає більшого героїзму, ніж сумнівна перемога на фронті смерти»153. Низка українських діячів висловлювала дедалі більше пересторог і побоювань, пов’язаних із стагнацією культурних, літературних, освітніх, наукових практик у Галичині. Ці тенденції зумовлювалися як кризовими впливами міжвоєнної доби, так й урядовим тиском, який помітно обмежував можливості галицьких інтелектуалів. Зокрема, Володимир Целевич – один із лідерів Українського Національно-Демократичного Об’єднання означував тодішнє становище як трагедію кількох поколінь – молодшого та середнього154. Інший дописувач наголошував на домінуванні практично-політичних ——————— Стецюк Г. Україна й Європа // Свобода (Джерзи Сіти). 1935. 2 лют. № 27. С. 2. Самчук У. На білому коні // Сучасність. 1965. № 5. С. 16. 153 Бочковський О. Героїзм праці та життя (З приводу книги Т.Г. Масарика: Як працювати?) // Діло (Львів). 1934. 18 черв. № 158. С. 3. 154 Целевич В. Трагедія середущого і молодого покоління // Діло (Львів). 1933. 28 черв. № 165. С. 1. 151 152 125 Розділ ІІІ інтересів у змаганнях за молоде покоління: «Річ у тому, що крізь іде боротьба за добуті молоді для цілої майбутності нації. А в нас тільки й виключно для теперішности, й то для вузько-партійних цілей»155. Заразом українські інтелектуали закликали до пошуків духовних і культурних ідеалів, які мають відвернути кризу молодшого покоління156. Ще яскравіше становище міжвоєнної генерації / генерацій представлено у мемуарних ремінісценціях публіциста й літературознавця Романа Рахманного. «З погляду історика той період часово закруглений майже ідеально. З погляду читачів того покоління – це насправді два коротенькі десятиліття, обмежені двома дверима. Одні двері (ті, що ліворуч) частково закриті; вони щойно випустили з пекла війни й революції мільйони людських істот на манівці нового століття. Люди ці – фізично поламані, духово розбиті, а в їхніх очах – тривожні надії. Двері, що праворуч, ведуть у нове пекло війни з новим ламанням костей і душ, з новою загибеллю мільйонів людей», – споминав автор157. Однак Р. Рахманний слушно вирізняв низку відмінностей у «просторах досвіду» українських інтелектуалів міжвоєнної доби – сучасників й очевидців революційного дійства і тих, юнацькі роки яких припали на пізніші часи міжвоєнної кризи та суспільно-політичної радикалізації. На його думку, «існували поруч два покоління людей, що зустрілися на тому міжвоєнному міжпіллі, між двома воєнними конфліктами. Перше покоління – це ті, що були юнаками під кінець війни та широко розкритими очима спостерігали вогні східньоевропейської революції. Друге – те, що народилося під кінець війни чи в час української визвольної революції, а виростало й дозрівало в атмосфері українського “штурм-унд-дранґ-періоду”158 – ще одного спізненого літературно-суспільного процесу на нашій землі»159. Водночас дописувачі констатували очевидні «різниці світогляду між українським громадянством з перед світової війни та молодим поколінням, що виросло після наших невдачних визвольних змагань; перше було ліберальне, демократичне або й цілком соціялістично-марксівських поглядів, молодша українська генерація визнає оперту на історичних традиціях національнодержавну ідеологію»160. ——————— Для майбутности, а не для теперішности // Свобода (Джерзи Сіти). 1937. 26 берез. № 70. С. 2. 156 Залозецький В. Криза молодої генерації // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 10. С. 446–449. 157 Рахманний Р. Поезія міжвоєнного покоління // Сучасність. 1970. № 1. С. 22. 158 Йдеться про аналогію між знаменитою епохою «Sturm und Drang» (нім. Бурі та Натиску) у німецькій літературі 1770–1780-х рр. і міжвоєнною добою 1921–1939 рр. в українській літературі та суспільно-політичній думці. 159 Рахманний Р. Вказ. праця. С. 23. 160 Андрусяк Н. Рец. на кн.: Krupnycky B. Geschichte der Ukraine. Leipzig, 1939. 329 s. // Краківські вісті. 1940. 9 трав. № 35. С. 7. 155 126 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Та ще більш разючими були метаморфози поколінь міжвоєнної доби на теренах радянської України. Академік ВУАН Сергій Єфремов у щоденникових нотатках висловлював прозорливі побоювання, що внаслідок метаморфоз радянської суспільності «ціле покоління пропаде для життя і культурної роботи і не знати, чим виповнити ту страшну прогалину»161. Зауважимо, що теза С. Єфремова про «пропащу», а у певному розумінні «втрачену», генерацію у контексті радянської дійсності 1920-х рр. є доволі показовою. Тим більше, що його щоденник подає досить виразне усвідомлення ряду поколіннєвих відмінностей. На цьому ґрунті постала ціла низка авторських означень стосовно уявних і таких реальних «просторів досвіду» міжвоєнної доби радянського суспільства, як-от «лакейське покоління»162 та генерація, котра приречена здобути в’язничний досвід163. Зрештою, поколіннєві трансформації інтелектуалів у радянській Україні були ще трагічнішими, ніж на еміграції чи в Західній Україні. Адже від революційного пафосу та пореволюційного романтизму генерація мрійників і новаторів прямувала до часів великого терору та масованої «зачистки» культурного простору. Міжвоєнна генерація у радянській України була поколінням Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Олександра Оглоблина та багатьох інших українських інтелектуалів, письменників, митців. За влучним означенням представника тієї ж генерації історика й етнолога Віктора Петрова, у той час відчувався «гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв»164. Метаморфоза радянської дійсності нав’язувала злам поколінного зв’язку. Ось як описував цей процес актор Йосип Гірняк: «Революційні гасла комуністичної партії дуже скоро при допомозі і з благословення пропагандивних органів пролетарської диктатури почали протікати і в мистецькі круги. Як гриби по дощі стали появлятися нові організації, спершу в літературному секторі, а згодом і в театральному. Залунали нечувані досі фантастичні теорії майбутнього “пролетарського мистецтва”. Як у політиці й економіці, так і в мистецтві приходять до слова, руйнуючи всі досягнення попередніх поколінь, дуже посередні індивідуальності, які галасливими “гуррареволюційними ідеями” тероризують старше покоління мистців усіх ділянок»165. ——————— Єфремов С. О. Щоденники, 1923–1929. К., 1997. С. 209. Там само. С. 758. 163 Там само. С. 752. 164 Петров В. Українська інтелігенція – жертва большевицького терору // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. К., 2013. Т. 2. С. 671. 165 Гірняк Й. Мистецьке Об’єднання «Березіль» // Київ (Філадельфія). 1952. № 3. С. 160–161. 161 162 127 Розділ ІІІ Інший представник генерації 1920-х рр. літературознавець Григорій Костюк відзначав: «Моє покоління, що дозрівало саме в ці зламні роки, мусіло було виробляти і виборювати собі позицію й перспективу життя. Процес був болісний. Багато згинуло. Але й багато перетривало й пішло в життя»166. Отож ідея розриву культурних / наукових / мистецьких поколінь міжвоєнної доби побутує у спостереженнях ряду авторів167, які тією чи іншою мірою виплекали образ генерації «розстріляного відродження»168 як конфронтаційного та трагічного досвіду. Цей розрив або злам палітри поколіннєвого досвіду кардинально змінив обрії гаданого майбутнього, котрі поставали у тодішніх візіях і проекціях. На такому підсонні рецепція більшовицького проекту та його розгортання у радянській Україні були доволі складними. Тим паче, що радянський режим у розрізі темпоральності репрезентував цей проект як спрямований виключно до майбутнього – «комуністичного суспільства». Звісно, хоч-не-хоч поставали питання про ціну рожевої утопії чи світлої «комуністичної майбутності», але такі питання зазвичай могли висувати інтелектуали лише поза межами СРСР. Наприклад, вищезгаданий В. Петров надзвичайно точно оцінював радянський проект у вимірах темпоральності: «большевизм і бачив своє призначення та сенс свого історичного покликання, як “могильника капіталізму”. В основі політичної доктрини – доктрини могильників! – лежала химерна й жорстока теза, що тільки через антисоціяльні заходи можна досягти соціяльних наслідків. Соціяльне мусіло стати досягненням майбутнього. На долю сучасности припадало антисоціяльне. Яке має бути соціяльне майбутнє, це є предметом віри; що ж до сучасности, то з жовтня 17[-го] року підсовєтські люди жили в антисоціяльних умовах злигоднів, гніту й постійного страху»169. Характерною прикметою радянських праць міжвоєнної доби, зокрема навіть текстів з обсягу досить практичних й утилітарних тем є виразна легітимаційна програма руху до комуністичної мрії, як-от техніка й майбуття170, енергія і будучина171, міста та прийдешність172, планова економіка й соціалізм і т.п. ——————— Костюк Г. Дещо про мою літературну працю // Сучасність. 1972. № 12. С. 82. Гординський С. Те, що лишається // Студентський прапор (Львів). 1943. № 2/3. С. 41; Лавріненко Ю. Кость Степанович Буревій (Уривок з підготовлюваної книги спогадів «Мій сад у Арктиці») // Українська літературна газета (Мюнхен). 1955. № 3: (верес.). С. 1. 168 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933. Поезія. – Проза. – Драма. – Есей. 3-є вид. К., 2004. 992 с. 169 Петров В. Українська інтелігенція – жертва большевицького терору. С. 656. 170 Кузнецов Б.Г. Коммунизм и техника будущего. М.-Л., 1940. 67 с. 171 Гюнтер Г. Энергетика будущего. М.-Л., 1936. 108 с. 166 167 128 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Однак часові перспективи існування радянського режиму поза його межами оцінювалися українськими інтелектуалами по-різному. З одного боку, протягом 1920-х рр. побутувало чимало пророцтв і переднакреслень розпаду СРСР у зв’язку з політичними змаганнями вищого керівництва, внутрішніми потрясіннями чи війною. Передусім доволі популярним було очікування «термідоріанського перевороту» чи «радянського Термідора»173. Адже біжуча хроніка повідомляла ту чи іншу інформацію, котра начебто потверджувала такі прогнози. Зазначимо, що надії на переродження радянського режиму плекали навіть інтелектуали з солідним політичним досвідом, зокрема В. Винниченко, котрий розглядав гіпотетичні можливості перетворення «диктатури Політбюро» у «демократію трудящого безкласового колективу»174. М. Шаповал через 10 років після жовтневого перевороту 1917 р. гадав, що більшовицька фаза революції добігає свого кінця. «Царсько-поміщицький імперіялізм упав – упаде й большевицький. Мусить впасти, бо инакше поневолені народи не визволяться. Створені большевиками суперечности ведуть їх до неминучої загибелі, щоб натомість прийшла трудова демократія визволених народів», – стверджував автор175. М. Сціборський у газетному дописі з промовистою назвою «Умираючий режим» доводив, що «диктатура Сталіна – це вияв розвалу» і пророкував швидкоплинний «розвал системи»176. З другого боку, поміж українських інтелектуалів були й такі, котрі трималися думки, що радянська система може проіснувати достатньо тривалий час. Приміром, С. Томашівський обстоював думку про «китайську стіну», котра відгороджує Галичину від радянської України177. У передовій статті часопису «Політика», котрий фактично редагував цей галицький інтелектуал, уповні резонно наголошувалося на тому, що сподівання «декого з наших людей, буцімто в разі упадку большевицького володіння Україна, дякуючи “українізації”, представлятиме постать одноцільної національної держави, не має найменшого оправдання в реальних обставинах і фактах»178. Однак візії, в яких пророкувалася ближча чи дещо віддалена руйнація СРСР, побутували на шпальтах еміграційних і галицьких часописів до кінця ——————— Сабсович Л.М. Города будущего и организация социалистического быта. М., 1929. 63 с. 173 Левицький В. Зариси кращої будучини (Від нашого кореспондента) // Діло (Львів). 1926. 21 листоп. № 259. С. 2. 174 Винниченко В. Поворот на Україну. Львів; Пшібрам, 1926. С. 10–11. 175 Шаповал М. Через десять років (До проблем суспільної структури України) // Нова Україна (Прага). 1927. № 10/11. С. 34. 176 Сціборський М. Умираючий режім. ІІ // Свобода (Джерзи Сіти). 1930. 11 січ. № 8. С. 2. 177 Ки-й С. [Томашівський С.] Рік 1925. С. 15. 178 Дух землі і його мова // Політика (Львів). 1926. 5–20 лют. № 3/4. С. 36. 172 129 Розділ ІІІ 1930-х рр. Скажімо, у викладі інтерв’ю президента УНР в екзилі Андрія Лівицького зазначалося: «Мусимо теж пам’ятати і про ті несподіванки, які можуть повстати в СССР, де збираються сили і чинники, невидні для ока чужого обсерватора, які в одній хвилі покажуть своє обличчя і відхилять рубець заслони, що її старанно скривають тепер володарі червоного Кремлю над великою ареною. Тоді цілий світ переконається, що провакаційне совітське марево істнувало так довго лише завдяки нещасній конкуренції “буржуазних” держав між собою. Хочуть чи не хочуть цього великодержави, але головною “переміною” в близькій уже майбутности буде те, що СССР зникне з політичної карти, поневолені народи визволяться і повстане незалежна Українська держава»179. Звичайно, українські інтелектуали коментували й оцінювали політичний курс, соціальні та економічні трансформації в СРСР, в яких здебільшого проступали негативні, критичні та скептичні конотації, хоч і з різних політичних і світоглядних позицій. Приміром, Микита Шаповал украй негативно сприймав нову економічну політику в СРСР, яка була «напрямлена на скріплення ідеї державного капіталізму»180. Тож він тримався думки, що «“новий курс” фактично є відновленням капіталізму з усіма його властивостями»181. Крім того, М. Шаповал намагався оцінити як змінилися соціокультурні обриси української нації під тиском радянських перетворень. Показово, що він, як і свого часу М. Грушевський, пов’язував майбутність українства зі спілкою міста та села. «На Україні диктатура міст має свою власну негацію в своїй чужонаціональній природі. І тому національний розвиток українського народу має заложення свого успіху в такій політиці, що вела б його до створення свого промислу, торговлі і т. д., цебто до захоплення міст, органічного їх перетворення з чужонаціональних в українські. Лишень з українськими (курсив М. Шаповала. – Авт.) національно-культурно господарськими містами міг би бути політичний союз українського села…»182. Вкрай негативно сприймалися і проекти новітніх соціальних перетворень, які анонсувалися у найближчому майбутньому. Наприклад, перебіг відомої дискусії навколо книги Леоніда Сабсовича щодо організації соціалістичного життя у майбутньому місті, зокрема проект переведення дітей із ——————— Українська політична еміграція та ситуація на Сов. Україні (Інтерв’ю «Бюлєтину П[ольсько]-У[країнському]» з през[идентом УНР] А. Лівицьким) // Діло (Львів). 1937. 3 лют. № 27. С. 7. 180 Шаповал М. Господарська віднова України // Нова Україна (Прага). 1922. 30 берез. № 1. С. 18. 181 Там само. С. 21. 182 Шаповал М. Еміграція і Україна // Нова Україна (Прага). 1925. № 4/6. С. 4. 179 130 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. «власності» батьків до «власності» держави183 спричинив ряд ущипливих зауваг на шпальтах львівської газети «Діло». Передусім коментувалися наміри замінити приватний інститут родини на колективне виховання державою, проекти створення майбутніх дитячих гуртожитків («колективних дитячих містечок»), а також негативна реакція на ці ініціативи дружини покійного більшовицького вождя Н. Крупської184. Звісно, поза межами радянської України переглядали та коментували праці партійних керманичів, передусім В. Леніна та Й. Сталіна. Дехто з українських діячів уважав таке читання доволі корисним, оскільки воно начебто дозволяло уявити політичну будучність радянського режиму. Зокрема, Д. Донцов гадав, що «багато цікавих наук і вказівок на майбутнє витягнуть із сих книжок ті, що хочуть і вміють вчитися з минулого»185. Зрештою, більшість дописів міжвоєнної доби на тему радянської будучини обмежувалася проекціями щодо ймовірного чи гаданого краху сталінського режиму, а також трагічних наслідків його політичних, соціальних, економічних експериментів для радянської України. Назріваючі трансформації в окремих сферах або площинах радянського життя зазвичай оцінювалися у форматі принагідних коментарів або спеціальних розділів, приміром як у газеті «Діло», де вміщувалися коротенькі інформації у рубриці з прикметною назвою «У царстві Сталіна». Натомість домінуючим трендом у текстах, присвячених СРСР або УСРР / УРСР було порівняння більшовицької минувшини та тодішньої радянської сучасності. Втім, наприкінці 1930 – на початку 1940-х рр. певні зміни назрівають і в еміграційному середовищі, зокрема у візіях наймолодшого покоління інтелектуалів, представники якого дедалі частіше сприймають домінування державницьких ідеалів із певними застереженнями чи модифікаціями. Скажімо, Михайло Антонович – онук В. Антоновича досить точно висловив тодішні спостереження й настрої: «головною хибою цього (державницького. – Авт.) напряму була односторонність, яка вишукувала в історії властиво лише те, що можна було підтягнути під ідеали модерної національної держави. Причина цьому лежала в обставинах післяверсальської Европи, де можливості до повного, всебічного розвитку мав лише той нарід, який з Світової війни вийшов із власною суверенною державною організацією»186. ——————— Сабсович Л.М. Города будущего… С. 37–38. Новинки. – Жінка Леніна осуджує більшовиків // Діло (Львів). 1930. 5 лют. № 37. С. 6. 185 Донцов Д. Сталін як «добродій» України [1936] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів, 2013. Т. 4: Ідеологічна есеїстика (1933–1939 рр.). С. 183. 186 Антонович М. Історія України. Прага, 1941. Т. 1: Княжа доба. С. 6–7. 183 184 131 Розділ ІІІ Проте осліплююче й руйнівне зарево Другої світової катастрофи знову перевернуло обрії гаданої майбутності… 3.4. Українство на післявоєнній мапі Європи. Переднакреслення нової світової війни Нову світову війну прогнозували майже одразу після закінчення війни 1914–1918 рр. Тим паче, що Версальсько-Вашингтонська система післявоєнного устрою, скроєна за рахунок переможених, продукувала очевидні суперечності та неминучі конфлікти, котрі намічали майбутнє військово-політичне протистояння. «Що вона (війна. – Авт.) прийде, про це ніхто не сумнівається… Як бачимо, зовсім Шпенглєрівський песимізм. Причин до війни є скрізь досить і дрібних, і загальних», – зауважував художник і мистецтвознавець Святослав Гординський із перспективи ще 1931 р.187 Певна річ, травматичний шок від поразки національно-визвольних змагань і спостереження українських інтелектуалів щодо суперечностей повоєнного устрою спричинили передбачення нової світової катастрофи – більш руйнівної та жахливої. Здебільшого вони були суголосними щодо настроїв і прогнозів європейських мислителів, але мали й особливі українські сюжети та проблеми. Думку про неминучість нової війни ще на початку 1920-х рр. висловлював історик С. Томашівський. Він, коментуючи перебіг Вашингтонської конференції 1921–1922 рр., відзначав, що за цією подією «скривається боротьба за панування над Тихим океаном, поміж Америкою, Япаном й В. Британією – боротьба поки що дипломатична, за якою піде – це тілько питання часу оружна боротьба-війна, яка своїми розмірами, своїми страхіттями і наслідками перевисшить, мабуть останню світову війну»188. За версією правника Матвія Стахіва, саме сподівання на вибух нової світової чи принаймні великої європейської війни було «головним аргументом Грушевського на користь свого рішення повертатися до Києва під совєтську владу»189. Щоправда, бракує достовірних свідчень, які б потверджували цю версію. Можливо, автор-мемуарист просто-таки гіперболізував принагідні роздуми М. Грушевського із великої часової віддалі. Проте існування такої ——————— Гординський С. Майбутня війна // Діло (Львів). 1931. 14 берез. № 65. С. 2. Томашівський С. Finis Europae [1921] // Томашівський С. Під колесами історії... С. 53. 189 Стахів М. Чому М. Грушевський повернувся в 1924 році до Києва? (Жмут фактів і уривок із спогадів) // ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1978. Т. 197: Михайло Грушевський у 110 роковини народження. С. 143. 187 188 132 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. версії є промовистим свідченням про напруженість суспільної та культурної атмосфери міжвоєнної доби. Крім того, українські інтелектуали реагували на різноманітні події й обставини, котрі провіщали чергове загострення у міжнародних взаєминах, а також намагалися тією чи іншою мірою спроектувати майбутнє України на Сході Європи. Наприклад, Д. Донцов акцентував увагу на важливих змінах на європейській політичній шахівниці, котрі означував як «поворот Німеччини і Росії»190. Побутували і уявні проекції різноманітних східноєвропейських альянсів, в яких апріорі переднакреслювалася можливість нової війни. Приміром, В. Кучабський обстоював тезу, що «Україна перетвориться за всіма ознаками на проблему для майбутньої Східної Європи»191. На його думку, саме Росія, Польща та Україна визначатимуть прийдешність Східної Європи. Правник Василь Панейко гадав, що «наша будучність, чи кому се приємно чи неприємно, є в зв’язку зі Сходом Европи, передовсім у зв’язку з новою Росією»192. Тож він наголошував, що «плем’я українське й українська держава покликані бути співтворцем і співвласником нової евроазійської імперії»193. Натомість М. Шаповал твердив, що національне та соціальне відродження на теренах Східної Європи є визначальним процесом, який у найближчому майбутньому переверне устрій цього регіону194. Водночас ряд українських інтелектуалів виказували надію, що у ближчому майбутньому Україна стане поважним геополітичним чинником на європейських і навіть середземноморських обширах. На думку Ю. Липи, «Україна від початку існування осілого в ній населення аж донині була краєм, завжди зв’язаним з великими торговельними магістралями. В будучині треба сподіватися [на] скорше збільшення її значіння серед видатних ґеополітичних одностей світу»195. Масовий характер Першої світової війни, технічні новації та засоби, котрі застосовувалися, спонукали й до інших проекцій, які оберталися навколо питання: якою може бути майбутня війна? Спроби таких екстраполяцій породжували різні візії. ——————— Д.Д. [Донцов Д.] По новім році // Літературно-науковий вістник. 1925. Кн. 2. С. 170–173. 191 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею… С. 68. 192 Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. Відень, 1922. С. 56. 193 Там само. С. 57. 194 Шаповал М. Національна справа на Сході Європи // Нова Україна (Прага). 1928. № 1/3. С. 12. 195 Липа Ю. Призначення України. Друге незмінене видання [1938]. Нью-Йорк, 1953. С. 118. 190 133 Розділ ІІІ Скажімо В. Липинський припускав, що нова війна може мати «аристократичний» і «технічний характер». На його думку, «по досвіді останньої війни мабуть жадне, навіть найбільше демократичне, правительство не зважиться на загальну мобілізацію, яка неминуче веде до затяжної окопної війни “на ізмор”, і до революції. Поступ військової техніки, і чим раз складніше володіння нею, теж сприятимуть тому, що в будучих війнах рішаюче значіння матиме якість, а не скількість бойців. Уміння володіти сучасним танком вимагатиме таких самих войовничих лицарських прикмет, як колись війна в залізних панцирях»196. Схоже, що, попри власний досвід часів Першої світової війни, автор концепції «класократичної монархії» виявився крайнім ідеалістом у царині мілітарних передбачень. Власну спробу «заглянути в невідоме обличчя майбутніх воєнних конфліктів» зробив і С. Петлюра197. Він поділяв думку В. Липинського про зростаючу роль техніки у прийдешній війні198. Та С. Петлюра рішуче не погоджувався з тезою про можливий аристократичний або елітарний характер наступної війни. Натомість він гадав, що майбутня війна буде ще більш масовою, ніж Перша світова війна. На його думку, «сучасні війни, як і майбутні, це війни народів, де ф і з и ч н о (розбив С. Петлюри. – Авт.) беруть участь мільйони воюючих мас, де кадрові армії кількакратно, шляхом мобілізації, збільшуються і де єдність не лише технічно-військового вишколення, а й єдність “воєнного духу” зарані предбачається як передумова перемоги»199. Аналогічної думки дотримувався й генерал-хорунжий армії УНР Всеволод Петрів, який пророче вказував на велике «…запотребування людських жертв на театрах сучасної війни, величезних запотребувань металю й вибухових матеріялів, до виробу яких має станути все живе й життєздатне так, як і до поповнювання фронтових рядів»200. Не бракувало й прогнозів, які пов’язували перемогу у будучій війні з вищою економічною потугою, найдосконалішими машинами і навіть потрібним для них паливом201. Низка дописувачів справедливо уважала, що для українців нова світова війна може виявитися ще жахливішою, ніж війна 1914–1918 рр. Приміром львівський фізик Андрій Ластовецький наголошував, що «майбутня війна поставить нечувані вимоги до “волі існування” цілого народу»202. ——————— Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії. Т. 6, кн. 1. С. 410 (прим.*). Петлюра С.В. «Табор» [1923] // Петлюра С.В. Статті. С. 301. 198 Там само. С. 286. 199 Там само. С. 294. 200 Петрів В., ген.-хорунжий. Моторизовані частини у майбутніх війнах // Діло (Львів). 1935. 6 берез. № 59. С. 3. 201 Р.К. Хто переможе в майбутній війні? [Стаття Жана Катрмара про моторизацію армії з «Miroir du Monde»] // Вістник (Львів). 1936. Т. 3, кн. 10. С. 730–734. 202 Ластовецький А. Нові засоби летунської боротьби // Діло (Львів). 1934. 7 квіт. № 91. С. 15. 196 197 134 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Водночас на сторінках галицької преси протягом 1930-х рр. постійно реферувалися іноземні огляди щодо перспектив і можливого характеру майбутньої війни. Попри розмаїття прогнозів і передбачень більшість авторів поділяла загальну думку, що «всі страхіття минулої світової війни йдуть у тінь в порівнянні з небезпеками, які грозять в новій війні»203. Колишній старшина Української галицької армії Фотій Мелешко тримався думки, що в «майбутній, здається, неминучій війні Україна має стати у великій мірі об’єктом війни»204. Дехто з публіцистів твердив, що нова світова війна буде трагічною, позаяк «українство безперечно стоїть на порозі чергової катастрофи, такої катастрофи, після якої можемо позбутися й тих надбань, що маємо нині»205. Фейлетоніст львівського «Діла» риторично запитував і коментував: «історія любить повторятися, очевидно mutatis mutandis (лат. із відповідними змінами. – Авт.), а коли так, то чи повторяться страждання українського народу сперед 19 років, чи повторяться жахливі події, що розігралися тоді на нашій землі, на яку звалилася вся воєнна хуртовина?»206. Д. Донцов, коментуючи початок громадянської війни в Іспанії 1936– 1939 рр., гадав, що Європа опинилася на порозі нової доби – «епохи релігійних воєн», точніше боротьби світоглядів207. Проте побутували й оптимістичні прогнози. Приміром, ще 1930 р. сумнозвісний Леонід Костарів відзначав: «Правдоподібно нова війна буде війною світовою – бо в ній в цей або інший спосіб візьмуть участь і інші європейські держави. Тоді будучина СССР є передрішена»208. Навіть більше, він стверджував: «ця нова війна зробить значні здвиги в нашім політичнім положенню і що ми, Українці, мусимо цю нову війну використати в інтересах української справи трохи розумніше ніж зуміли ми використати світову війну 1914 року»209. В українській пресі реферувалися й чужоземні матеріали щодо майбутньої війни та можливого розв’язання українського питання, наприклад за рахунок німецької підтримки210. Зауважимо, що більш старші інтелектуали, котрі пам’ятали Першу світову війну та національно-визвольні змагання 1917–1921 рр., були стрима——————— Жорстокість майбутньої війни // Там само. 1933. 25 січ. № 16. С. 3. Мелешко Ф. За утворення національного фонду (Стаття дискусійна) // Там само. 1936. 15 лип. № 156. С. 3. 205 Приходько В. Чи хто в нас готується до війни?! // Там само. 1937. 12 січ. № 6. С. 1. 206 Кузьма Ол. Перед таємним завтра // Там само. 1933. 21 квіт. № 98. С. 2. 207 Донцов Д. Доба релігійних війн [1937] // Визвольний шлях. 1958. № 3. С. 247–255. 208 Костарів Л. Марево війни // Свобода (Джерзі Сіти). 1930. 11 черв. № 134. С. 2. 209 Там само. 210 Політичні міркування неполітика. На маргінесі відчиту ред. Ердтрахта «Европа спулчесна» дня 2 ц.м. // Діло (Львів). 1933. 5 черв. № 143. С. 4. 203 204 135 Розділ ІІІ нішими у своїх оцінках щодо можливостей і перспектив вирішення українського питання у разі нової світової катастрофи. Скажімо, історик і публіцист Є. Онацький гадав, що «в усякому разі, – чи в випадку війни, чи в випадку замирення, українська нація продовжуватиме розвивати максимум своєї енергії для осягнення найвищого національного ідеалу – звільнення і з’єднання всіх українських земель в одній великій українській Державі. Гра інтересів великих держав може здійснення цього ідеалу українського народу прискорити чи загальмувати, – вона ніколи не зможе істотно на ньому заважити»211. Про грядучу війну писали і в СРСР, зокрема перекладалися та видавалися навіть праці деяких західних авторів212. Друкувалися замітки й розвідки про прийдешню війну і в українській радянській пресі. Наприклад, в статті, опублікованій на сторінках журналу «Всесвіт», окреслювалися такі гадані риси очікуваної війни: 1) жорстоке та затяжне зіткнення; 2) «війна техніки»; 3) «поняття тилу й фронту буде стерте». Та найголовніше пророкувалося те, що нова війна буде війною «ворожих кляс», спрямованою на повне знищення, тобто за принципом: або/або213. Не бракувало й закликів готуватися до світовой війни чи краще використати можливості, котрі можуть з’явитися у ближчій або віддаленій перспективі. Зокрема, молодий діяч українського націоналістичного руху Ярослав Барановський відзначав: «Світ іде до війни – ця війна може вибухнути дуже скоро, але може вибухнути й не в найближчому майбутньому. Для нас важне зрештою не те, щоб війна вибухнула як найскорше, але те, щоб застала Українську Націю підметом у світовій політиці»214. Подібну тезу висловлював і знаний урядовець часів Директорії УНР Віктор Приходько, котрий підкреслював: «наближається момент, коли українське питання, справа української державности, в тій чи іншій формі, може стати цілком реально на порядок денний. Як же ж готуємося до того моменту ми, українці? Що відповісти на це питання? Передовсім треба відповісти правду, а правда ця є така: Українці зовсім до цього моменту не готуються»215. ——————— Онацький Є. Поміж двома осями // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 17 берез. № 62. С. 2. 212 Бастико Г. Будущая война. Сокращ. пер. ІІІ тома труда «Эволюция военного искусства» с итал. Я. Файвуш; предисл. Б.М. Фельдмана. М., 1934. 151 с. 213 Федорович. Характер майбутньої війни, наші завдання і наші переваги // Всесвіт. 1931. № 4. С. 3. 214 Оршан Я. [Барановський Я.] Україна і світова політика // Свобода (Джерзи Сіти). 1936. 2 берез. № 50. С. 2. 215 Приходько В. Українство йде до поразки (Голос з Праги, надісланий до «Свободи») // Там само. 1937. 19 січ. № 14. С. 2. 211 136 Горизонти майбутнього із висоти Української революції 1917–1921 рр. Врешті-решт, протягом 1939 р. марево світової війни набуло вповні реальних обрисів, які виразно вимальовувалися в уяві багатьох авторів. Тим паче, що події того року, передусім вторгнення угорських військ до Карпатської України з її дальшою анексією Угорщиною, продемонстрували очевидну хиткість європейського устрою. Адже Карпатську Україну називали «народженою мініатюрою» майбутньої української держави216. Паризький кореспондент газети «Діло» Юрій Студинський, син академіка ВУАН Кирила Студинського, метафорично схарактеризував цю подію як «німецький ураган» над Середньою Європою217. Таким чином, ще задовго до літа 1939 р. відчувалося зростаюче військово-політичне напруження в Європі, котре чимало інтелектуалів справедливо вважало передденням будучої війни. «У таємних кабінетах генеральних штабів і в містичній волі диктаторів заховалась сьогодні доля світа. Тривожний знак запиту повис над міліярдовим муравлищем людей і ніякий Мюнхен чи Рим його усунити не в силі», – зазначалося у пророчому дописі на шпальтах львівського «Діла» ще у лютому 1939 р.218 За півроку Європа, а з нею й увесь світ опинилися у вогні Другої світової катастрофи. * * * Епоха національно-визвольних і революційних змагань 1917–1921 рр., яку заступила міжвоєнна доба, склали надзвичайно динамічний, рухливий темпоральний сегмент в історії української суспільно-політичної й історичної думки порівняно з дореволюційним, а ще більше із довоєнним періодом. За часів революційного романтизму українські інтелектуали чи не вперше здобули політичні можливості сповна «випробувати» чи реалізувати передвоєнні візії, концепції, проекції та пропозиції. За слушним означенням Л.-Р. Біласа, тодішня українська демократична інтелігенція була «динамічною групою, споєною однією ідеологією та інтерпретацією українського історичного процесу, одним мітом вселюдського поступу, вірою в свою провіденційну ролю в процесі усвідомлення українських мас і своєю місією: побудувати безклясове суспільство – державу будучности… Можна вважати парадоксом історії, що якраз верства з таким ——————— Спокій // Там само. 1939. 27 лют. № 46. С. 2. Студинський Ю. Світ перед золото-кровавою сторінкою життя Карпатської України // Діло (Львів). 1939. 22 берез. № 65. С. 2. 218 Московський Сфінкс та українська відома величина // Там само. 1939. 3 лют. № 26. С. 2. 216 217 137 Розділ ІІІ есхатологічним розумінням політики, яке дорівнювало неґації її суті, була призначена будувати українську державу»219. Чи варто дивуватися, що спроби спроектувати прийдешність на ідеальних засадах призвели до невтішних результатів?! «Зіткнення» ідеалів із революційною дійсністю протягом 1917–1918 рр. було дуже болісним і нещадним, зокрема спонукало істотно перекроїти як очікувані горизонти прийдешності, так і діапазон концептуальних пропозицій. Поразка Української революції 1917–1921 рр., метафорично названа інтелектуалами часами «другої Руїни», кардинально переформатувала гадані обрії майбутнього. Навіть більше, недавні революційні часи поступово стали своєрідним травматичним спадком для української суспільно-політичної й історичної думки. Тому розгорнулися як змагання за оновлення української ідеї / національного ідеалу у вигляді конфронтацій її різних проекцій – соціалістичних, консервативних, націоналістичних, так і плекання, культу героїзму та жертовності. Водночас зі ствердженням радянської тоталітарної системи поступово, хоч і дещо сповільнено відбувалася зміна сприйняття більшовицького проекту та наслідків його реалізації для українства. У міжвоєнну добу ця рецепція рухалася від первісних уявлень-пророцтв про його доволі швидку й неминучу загибель до певного усвідомлення тривкості побутування більшовицького режиму та справжнього масштабу руйнівних соціокультурних трансформацій на теренах радянської України. Проте навіть напередодні Другої світової війни у такій рецепції чимдалі більше вимальовувалося осягнення трагедії та жахливої ціни більшовицьких соціальних експериментів, аніж їх руйнівних вислідів для майбутнього українства. Значною мірою це пояснювалося закритістю радянської України для інетелектуалів поза її межами. Крім того, давалася взнаки суперечливість і динамічність міжвоєнної доби, передусім розмаїті та руйнівні впливи економічної кризи 1929–1933 рр., які поширилися практично на всі сфери суспільного буття. До того ж і українська еміграція, і західноукраїнська людність дедалі більше переймалися актуальними викликами, проблемами та ситуаціями, котрі нав’язувала міжвоєнна дійсність у багатоманітних контекстах місцевого життя. Отож гадані обрії будучності, котрі прорізувалися у візіях і проекціях українських інтелектуалів міжвоєнних часів, здебільшого фокусувалися на конкретних проблемах, предметних областях або фахових сферах. Друга світова війна повністю перевернула цей світ транзитних почувань і перехідних уявлень. Міжвоєнна доба добігла свого кінця. ——————— Білас Л. Початкова фаза української революції 1917 року // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 31 берез. № 7. С. 5. 219 138 РОЗДІЛ ІV ДРУГА СВІТОВА КАТАСТРОФА Й НАРОДЖЕННЯ ІНШОЇ БУДУЧНОСТІ. ПІСЛЯВОЄННИЙ ПОКОЛІННЄВИЙ ЗЛАМ ТА ІДЕАЛИ Й ВІЗІЇ ПРИЙДЕШНОСТІ ДОБИ БІПОЛЯРНОГО СВІТУ Друга світова катастрофа була ще більш очікуваною й передбачуваною, аніж Перша світова війна принаймні таке враження продукують повідомлення біжучої хроніки та різноманітні дописи на шпальтах тогочасної преси. Та, попри загальну тональність і здебільшого песимістичні переднакреслення, незримо, проте повсюдно витала надія, що полум’я нової великої війни ось-ось пощастить пригасити1. Ці сподівання побутували протягом усього 1939 р., коли нову війну ще часто-густо називали європейською війною. Надії, що обидві сторони вдасться замирити, циркулювали навіть до 10 травня 1940 р. До того часу військові дії, точніше їх напрочуд млявий перебіг на Західному фронті метафорично нарекли «дивною», «сидячою», «сплячою», «несправжньою» і навіть «кумедною» війною2. Проте інформаційні зведення про перебіг війни з океанських і морських обширів навіювали дедалі більше занепокоєння, позаяк вказували на зростаючий рівень конфронтації. Хоч-не-хоч ширилося усвідомлення того, що Європа 1939 р. увійшла у нову історичну епоху, котру вже не можливо відвернути чи «зупинити». Ця очевидна суперечність між інерцією згасаючої надії та сприйняттям або, навпаки, несприйняттям новітньої воєнної реальності в інтелектуальних ——————— 1 2 Хочуть відвернути катастрофу // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 30 січ. № 23. С. 1. Европейська війна // Там само. 1939. 28 листоп. № 276. С. 2. 139 Розділ ІV і культурних настроях була у чомусь парадоксальною. Проте насправді такі амбівалентні суспільні реакції відображали зростаючий острах перед невідомою воєнною прийдешністю, котра вимальовувалася в уяві у світлі споминів і ремінісценцій про недавні жахи й лихоліття минулої світової катастрофи. Звісно, побутували й візії, в яких висловлювалася впевненість, що переформатована світова дійсність буде іншою та кращою. «Скорше чи пізніше прийде стан, в якому будуть знищені всі залишки конаючої епохи матеріялізму та капіталізму, а на поверхню Історії прийдуть до голосу народи здорові, загартовані, що у важких боях за своє краще життя та за повне обличчя майбутнього світа кують нові вартости та Ідеї. Тому, коли говоримо, що скінчився 1939 рік, пам’ятаймо, що це кінчаться лише цифри та голі факти з 1939 року. Але вагітністю проблем, які цей рік так відважно кинув світові, він не кінчиться, а врізується далеко-далеко клином у майбутнє. Бо це минув рік переломовий, що зачав новий період історії», – наголошувалося у передовій статі «Краківських вістей» від 14 січня 1940 р.3 Отож мимоволі проступало усвідомлення того, що нова війна докорінно змінить обриси світу. «Чим закінчиться теперішня війна, ніхто не в силі передбачити. Одна є певна річ, що мапа Европи, після війни, зовсім інакше буде виглядати, ніж вона виглядала перед війною», – підкреслював дописувач до газети «Свобода», котрий переховувався під криптонімом І.К.4 Вочевидь, бракувало розуміння того, в який бік повертається «колесо» історії, котре шалено прискорювалося ризикуючи повністю знести чи розчавити тодішній світовий устрій. Тим більше, що залишки позитивістського світогляду, передусім славнозвісні уявлення про поступ і суспільну еволюцію, хоч і підважені значною мірою міжвоєнною кризою, ще й досі тяжіли над багатьма інтелектуалами. «Знання минулого й сучасного, знання минулої еволюції – це вже могутні точки опертя для передбачення майбутнього, бо перше й друге – це фундаменти третього», – з аксіоматичною впевненістю висловлювався публіцист на сторінках празького журналу наприкінці 1940 р.5 Щоправда, траплялися і мрійники, котрі прогнозували, що після війни в Європі запанує федерація демократичних країн6. Але фактично такі ідеї тяжіли до міжвоєнних проектів Пан-Європи на кшталт славнозвісного плану французького міністра іноземних справ Арістіда Бріана. ——————— 3 4 5 6 [Передова стаття] // Краківські вісті. 1940. 14 січ. № 3. С. 1. І.К. Европейська війна й українська іміграція в Америці // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 30 жовт. № 252. С. 3. Володимирів С. Тенденції поступу // Пробоєм (Прага). 1940. № 11/12. С. 327. Візії майбутности // Свобода (Джерзі Ситі). 1940. 9 січ. № 6. С. 3. 140 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Проте обнадійливі прогнози принаймні на початку Другої світової війни пропонували навіть дуже проникливі інтелектуали, як, приміром славнозвісний польський історик Оскар Галецький. Він обстоював думку, що після закінчення війни «разом у злуці з Польщею приверненою в націю вільну і суверенну, Україна зможе мати свою власну політичну особистість і зможе змагати до того добробуту і до цієї волі, що її до сьогодні не могла мати»7. Виступ О. Галецького – тодішнього ректора польського університету у Парижі, зокрема його вислів про будучу «політичну особистість» України, причинився до обнадійливих коментарів кореспондента «Краківських вістей». Останній навіть оптимістично заявив, що нині «проблема України має зовсім інші позитивні вигляди» на прийдешність8. Так чи інакше, проте більшість європейських інтелектуалів усвідомлювала, що 1939 р. уже перейдено точку неповернення. Причому йшлося вже не тільки про нищівні метаморфози європейського й світового устрою, позаяк початок війни повністю перевернув і відкинув світосприйняття міжвоєнного часу. Скажімо, всесвітня виставка у Нью-Йорку з символічною назвою «Завтрашній світ», відкрита 30 квітня 1939 р.9, продемонструвала крах міжвоєнних сподівань на кращу будучність. «Дійсно з розпучливого шукання зростає наше покоління. Ціла наша доба – це доба гарячкового шукання, шукання тріскоту і лоскоту, заломання та упадку багатьох правд, що ще так недавно здавалися вічними і непорушними. Де знайти певність, що устійнювані нами засади правильні, що не розсиплються у важкій пробі вогню? Чи не одна правда не витримала цієї проби, чи не одні обрахунки і сподівання нагло і трагічно не заломились? Чи мало річей ще вимагає переоцінки?» – риторично запитував автор зі шпальт «Краківських вістей»10. З’явилися й перші рефлексії стосовно переміни становища західноукраїнських земель, які за німецько-радянською угодою, відомою як пакт Молотова-Ріббентропа, було приєднано до СРСР. У середовищі української еміграції майже одностайно висловлювалися песимістичні і навіть катастрофічні пророцтва щодо їх грядущої долі. Передусім обстоювалася думка, що «було б найбільшою помилкою робити собі якісь ілюзії відносно можностей якогось майбутнього розвитку Західньої України в рамках СССР…»11. Відомий публіцист міжвоєнної доби Іван Кедрин-Рудницький закликав українців, як і по——————— Цит. за: Тибрський М. Невилікувальна недуга (Від нашого кореспондента) [Рим, березень 1940 р.] // Краківські вісті. 1940. 13 берез. № 19. С. 2. 8 Там само. С. 2. 9 Відкриття світової вистави // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 2 трав. № 100. С. 1. 10 Оттокар О. Пречиста мова віків // Краківські вісті. 1940. 28 лют. № 15. С. 5. 11 Волинський К. Що діється в Україні… // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 12 груд. № 288. С. 2. 7 141 Розділ ІV ляків на прийдешні часи засвоїти «уроки вчительки історії», спричинені падінням Польщі12. Проте найбільше питань у перших візіях щодо гаданого майбутнього українства за воєнної доби поставало навколо німецько-радянського альянсу – його сталості чи, навпаки, тимчасовості, зокрема у розрізі нацистського проекту т. зв. «Нової Європи»13. Та 1941 р. знову кардинально перекроїв світ уявлень, оскільки продемонстрував ефемерність сподівань щодо кращої чи ліпшої будучини, котрі розчинилися під невпинним розростанням війни. Міжвоєнні прогнози та передбачення, котрі провіщували «війну механізованих армад», «війну моторів», «війну техніки», «велику летунську війну», «змагання заводських потуг» або навіть «війну палива» справдилися лише почасти. Друга світова війна ще більше, ніж попередня стала масовою війною, себто тотальним протиборством величезних військ, мобілізованих із усіх верств і прошарків населення багатьох країн, а не професійних або елітарних армій зі спеціалістів-фахівців. За горезвісною іронією долі, міжвоєнні переднакреслення технічних й організаційних інновацій, які значною мірою здійснилися, насправді заступилися інерційними, хоч і дещо модернізованими схемами минувшини. Волею-неволею домінувала стара-нова концепція масової / тотальної війни, зорієнтована на те, щоби вирівняти або компенсувати певні інноваційні чи інші переваги противника за рахунок використання різноманітних ресурсів, передусім – людських. Якщо Перша світова війна сприймалася як протиборство, спрямоване на виснаження супротивника, то друга світова катастрофа розгорнулася як війна на повне знищення ворога. Натомість песимістичні оцінки ряду інтелектуалів щодо катастрофічних наслідків нової світової війни для українців виявилися пророчими. Та навіть вони не змогли передбачити справжній масштаб трагедії українства, котре опинилося в епіцентрі запеклих бойових дій між арміями двох диктаторів і зазнало колосальних людських і матеріальних втрат. Адже у війні на знищення противники ще більше, ніж під час першої світової катастрофи, були схильні до порушення, ба навіть систематичного ігнорування писаних і неписаних «правил» війни. ——————— 12 13 Homo politicus [Кедрин-Рудницький І.]. Причини упадку Польщі. Краків, 1940. C. 297. Волинський К. Німецько-московські відносини й українська справа // Свобода (Джерзі Ситі). 1940. 17 серп. № 192. С. 2. 142 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності 4.1. Проекції української майбутності за часів Другої світової війни 1941 р. із газетних шпальт остаточно зникли останні згадки про війну в Європі, котра відтоді вже одностайно іменувалася світовою війною, а іноді метафорично позначалася як «війна ідеологій» або «війна континентів»14. Українська преса, підконтрольна Третьому рейху, писала про щасливу прийдешність, яка очікує на українців у нацистському проекті т. зв. «Нової Європи». Дехто навіть категорично обстоював тезу, що українці ввійдуть до цього світоустрою «як великий і вільний нарід, як майбутня Українська Держава»15 чи принаймні висловлював сподівання у відбудові національної держави16. Звичайно, нацистська Німеччина та її союзники намагалися використати українців супроти СРСР, але тільки як певний ресурс для задоволення утилітарних потреб, особливо тоді, коли суттєво зросла напруга на фронтах, яка потребувала мобілізації та концентрації всіх ресурсів. Тому перебіг подій та нацистська політика на окупованих землях доволі швидко продемонстрували незаперечну примарність розрахунків на те чи інше повторення сценарію 1918 р., який уможливив тимчасову спілку кайзерівської Німеччини з УНР, а згодом із Українською Державою П. Скоропадського. 30 червня 1941 р. після відступу радянських частин зі Львова за ініціативою Організації українських націоналістів на Національних зборах на площі Ринок було проголошено Акт відновлення Української держави й сформоване Українське державне правління, котре очолив Ярослав Стецько17. Та реакція окупаційної влади, передусім репресії супроти керівників ОУН, однозначно показали, що нацистська Німеччина не розглядає подібні сценарії як прийнятні для досягнення власних геополітичних цілей. Не випадково на шпальтах української преси, котра видавалася на окупованій території, дедалі частіше проступають рефлексії на теми втрати / пошуку світоглядних, духовних і культурних дороговказів. Скажімо, публіцист Юрій Липа так описував тодішні світовідчування: «За чверть століття, від 1917 року – люди повиходили з життя, як виходимо з потягу, що застряг у степу без станцій, і йдемо у безвість. Ідуть люди перед себе і, здається, тратять душу»18. ——————— О.Г. Війна континентів // Краківські вісті. 1942. 3 верес. № 194. С. 2. Яко Дм. Україна і Європа // Укр. слово (К.). 1941. 7 жовт. № 24. С. 1. 16 Таркович Ю. Молодь України // Там само. 1941. 17 жовт. № 33. С. 3. 17 Акт проголошення Української Держави // Самостійна Україна (Коломия). 1941. 10 лип. № 3. С. 1. 18 Липа Ю. Сучасність і культура // Наші дні (Львів). 1943. № 3: (берез.). С. 2. 14 15 143 Розділ ІV Використання українців як людського ресурсу (мобілізаційного, трудового) побутувало й на радянському боці. Програшний початок війни примушував радянський режим до більш активного залучення всіх приступних ресурсів порівняно з нацистською Німеччиною. У річищі таких потреб і зацікавлень вибудовувалися й ідеологічні практики, зокрема плекання та масштабне поширення культу героїзму, котрий намагалися сперти на історичні засади, аналогії, приклади, персоналії тощо. Навіть більше, у культурному просторі воєнної доби формувалися дискурси героїки та «локального» патріотизму ряду народів «червоної імперії», котрі будь-що-будь прагнули представити як вибрані фрагменти-складові у «єдиному моноліті» загальнорадянського патріотизму. Такі заходи зумовлювалися гострими потребами морально-психологічної мобілізації багатонаціонального населення воюючого СРСР, зокрема українців. Задля цього радянський режим дозволив навіть обмежену лібералізацію дослідницьких практик у соціогуманітарних інститутах АН УРСР, евакуйованих 1941 р. до Уфи19, а також певні ідеологічні послаблення у релігійній і культурній сферах. Примарність цієї лібералізації ще за воєнної доби прокоментував В. Петров – самобутній інтелектуал із драматичною біографією радянського шпигуна воєнних і післявоєнних часів. Він метафорично, але доволі точно схарактеризував стан культурної ізоляції та тотальної невпевненості українських учених в евакуації щодо ближчого майбуття, сполучений із практиками повсякденного виживання – «На засланні в Уфі»20. Проекції воєнної героїки та «локального» патріотизму були доволі актуальними і у прийдешні роки. Скажімо, 1944 р. «Нарис історії України», підготовлений українськими науковцями в Уфі, був виданий у Торонто (Канада) редакцією «Українського життя»21. Зрештою, обидва тоталітарні режими відводили українцям виключно пасивну та підневільну роль у світлі власних концепцій майбутнього, котрі лише тимчасово заступалися утилітарними й тактичними міркуваннями, підпорядкованими логіці і завданням масової війни. Загалом військові дії спричинили істотне звуження візій майбутності, позаяк більшість авторів і дописувачів до української преси переймалася найважливішим питанням щодо гаданої будучини – коли закінчиться Друга ——————— Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 1964. Bd.12, h. 3. P. 376–377. 20 В.П. [Петров В.П.] На засланні в Уфі // Краківські вісті. 1942. 21 серп. № 184. С. 3; 22 серп. № 185. С. 3; 23 серп. № 186. С. 3; № 25 серп. № 187. С. 3; 26 серп. № 188. С. 3. 21 Нарис історії України / За ред. К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова. [Торонто,] 1944. 216 с. 19 144 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності світова війна? Тому спершу уявний горизонт очікувань формувався саме довкола цього генерального запиту22. Звичайно, на сторінках української преси побутували й відголоси міжвоєнних ідей, які пропонували переднакреслення українського майбутнього у річищі відповідних політичних позицій та ідеологічних платформ. Наприклад, М. Сціборський – теоретик солідарного націоналізму обстоював думку про необхідність «внутрішнього імперіалізму» та побудови «української імперії» як «рецептів» успішної чи переможної прийдешності23. Традиційну орієнтацію на територіальний патріотизм як основу майбутньої держави обстоювали й консерватори-гетьманці. За слушним спостереженням Дж. Армстронга, хоч концепція гетьманців істотно відрізнялася від вчення німецьких націонал-соціалістів і навіть ідеологічно суперечила йому, українські консерватори мали досить добрі зв’язки й контакти з тодішньою нацистською владою24. Проте подібні пропозиції були відірвані від реальних контекстів і обставин нищівної світової війни. Лише від 1943 р., коли у динаміці війни намітився очевидний злам, тема можливого післявоєнного устрою поступово повертається на шпальти української преси поза межами СРСР. Передусім українські інтелектуали реагували на плани й наміри політичних діячів сусідніх народів, які перебували на еміграції. Здебільшого це була критично-негативна рецепція, котра відображала ігнорування українських інтересів західними політиками чи еміграційними діячами з сусідніх країн, окупованих нацистами та їхніми союзниками. Приміром, історик Микола Чубатий негативно коментував візію президента Едварда Бенеша щодо майбутнього устрою Чехословаччини після завершення війни, позаяк останній включав до чехословацького державного проекту й Карпатську Україну25. Схожі реакції побутували і на плани низки еміграційних діячів-поляків стосовно східних кордонів, зокрема щодо гіпотетичного включення Галичини до складу відновленої Польщі26. Проте очевидний перелом у війні, насамперед просування радянських військ до Східної та Центральної Європи, кидав нові виклики і висував інші питання: що буде з європейським і світовим устроєм у разі перемоги Сталіна ——————— З кінцем року // Свобода (Джерзі Ситі). 1943. 5 січ. № 2. С. 2. Сціборський М. За внутрішній імперіялізм // Пробоєм (Прага). 1941. № 7/8. С. 417–435. 24 Армстронг Дж. Украинский национализм. Факты и исследования / Пер. с англ. П.В. Бехтина. М., 2008. С. 33–34. 25 Чубатий М. Як д-р Бенеш розуміє повоєнну демократію? // Свобода (Джерзі Ситі). 1943. 14 лип. № 135. С. 2. 26 Найбільше колюча проблема // Там само. 1943. 31 груд. № 254. С. 2. 22 23 145 Розділ ІV над Гітлером? якою буде доля українських земель, насамперед Західної України? Вищезгаданий М. Чубатий дотримувався думки, що той «хто знає дійсність СССР, бачить цілу трагедію майбутнього повоєнного світа, що не може бути опертий на фікціях, але мусить опертися на правдивім вдоволенню міліонів, якщо має наступити мир хоч на одну генерацію»27. У цій сентенції з очевидним скептичним забарвленням доволі добре проступають почування українських інтелектуалів воєнної доби. Останні чимдалі більше переконувалися у позірній байдужості провідних учасників другої світової катастрофи до долі та проблем малих народів, які опинилися у полум’ї страшної війни. Тому міжвоєнна надія-ілюзія на можливість вирішення українського питання внаслідок великої війни у Європі відкидалася на маргінеси тодішньої української думки. Зауважимо, що тема трагедії українців у СРСР була одним із тих сюжетів, який посідав поважне місце у писаннях 1930-х рр. Але осягнення масштабів соціальних експериментів і супутніх репресивних кампаній відбувалося у міжвоєнну добу з істотним запізненням, оскільки бракувало об’єктивної інформації з СРСР. Однак напередодні Другої світової війни більшість українських діячів поза межами більшовицької імперії більш-менш реально оцінювали сутність сталінського режиму. Тож інтелектуали за воєнної доби, як правило, негативно сприймали ті чи інші радянські ініціативи. Наприклад, повідомлення про рішення січневого Пленуму ЦК ВКП(б) 1944 р. розширити права союзних республік у сфері зовнішних відносин й оборони28, котре пізніше було частково впроваджено у вигляді бутафорських республіканських наркоматів, спричинило лише скепсис і недовіру в еміграційних колах. Водночас на північноамериканських теренах українська громада під час Другої світової війни наразилася на виклики та проблеми, пов’язані з радянофільськими настроями, котрі циркулювали в західному світі. Перемоги радянської армії, котрі вселяли впевненість у загальному тріумфі союзників, нав’язували певну ідеалізацію сталінського режиму принаймні спонукали до ретушування чи замовчування його найпотворніших, найжахливіших рис. Тим більше, що необхідність боротьби зі спільним ворогом змушувала західних союзників до стриманої, почасти навіть комплементарної інформаційної політики стосовно СРСР. Радянофільські настрої причинилися до реакції української громади у Північній Америці. У 1944 р. під маркою Українського конгресового ко——————— Чубатий М. Дипльоматичний наступ Совєтів. ІІ. // Там само. 1944. 10 лют. № 27. С. 2. 28 Признають совєтським республикам права армії і заграничної репрезентації // Там само. 1944. 3 лют. № 22. С. 1. 27 146 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності мітету Америки розпочалося видання англомовного журналу «Ukrainian Quarterly» для протидії більшовицькій пропаганді та розвінчання радянофільських ілюзій29. Такі заходи значною мірою позначилися і на продукуванні візій щодо гаданої післявоєнної прийдешності. Не випадково у дописах воєнної доби постають компаративні контексти висвітлення експлуатації «масової чи сірої людини» у західному світі та Радянському Союзі. «Що краще для сірого чоловіка – приватний чи державний капіталізм, це покаже найближча майбутність. Минуле за останніх двадцять літ давало сотни доказів, що державний капіталізм куди гірший від приватного. Шалено обнижений життєвий стандарт робітника та селянина в совєтській державі в останніх двадцяти роках, це факт всіми стверджений. А був він такий низький тому, що національний дохід добутий з праці сірого чоловіка, йшов не на його користь, а тільки на імперіялістичну політику совєтської імперії», – підкреслював М. Чубатий30. Одночасно ширилося усвідомлення того, що у післявоєнному устрої по Другій світовій війні західноукраїнські землі мимоволі опиняться під контролем радянського режиму. Тим паче, що наслідки т. зв. «возз’єднання» 1939 р., названого першою радянською окупацією, сприймалися як жахливі31. «Та майбутність така, що Підкарпатська Україна таки буде мабуть влучена до Совєтів. Совєти розложили собі прилучення решти української території до Росії на рати (тут: як плату. – Авт.)», – зазначалося в одній із газетних публікацій32. Утім, до кінця 1945 р. усе ж таки жевріли надії, що внаслідок домовленостей або торгів між державами-переможцями українське питання можливо хоч би почасти переглянуть принаймні стосовно Західної України. «Чи таке тепер можливе, покаже майбутність. Все ж таки справа балтійських держав та справа Західної України в міжнародному розумінню це ще справи невирішені», – розмірковував М. Чубатий, перший редактор часопису «Ukrainian Quarterly»33. Вірогідно, ці сподівання породжувалися споминами про те, як вибудовувалася Версальсько-Вашингтонська система міжнародних взаємин після ——————— The Story of the Ukrainian Quarterly // Ten Years of the Ukrainian Quarterly, 1944–1954. [New York,] 1955. P. 3–6. 30 Чубатий М. Новий державний гімн Росії // Свобода (Джерзі Ситі). 1944. 4 січ. № 1. С. 2. 31 Його ж. Майбутня політика большевиків в Західній Україні // Там само. 1944. 1 верес. № 170. С. 2. 32 Його ж. Яка судьба Карпатської України? // Там само. 1945. 7 лют. № 27. С. 2. 33 Його ж. Американсько-англійська політика та справа України // Там само. 1945. 30 листоп. № 235. С. 2. 29 147 Розділ ІV Першої світової війни, творення якої де-факто перетворилося у тривалий дипломатичний марафон-торжище. Проте конституювання післявоєнного світу чи «нового світового порядку»34 розгорталося інакше, ніж після першої світової катастрофи. Передусім визрівала і ширилася напруга між майбутніми переможцями у Другій світовій війні. Недаремно ще до закінчення тогочасної війни західна преса повсякчас порушувала питання про потенційну можливість і вірогідні сценарії Третьої світової війни. Навіть більше, йшлося про своєрідні екстраполяції технічних, організаційних, військових новацій до уявного майбутнього, себто гаданих обрисів нової світової війни. Такі дописи продукували сумнозвісні порівняльні паралелі, проте добре відображали тогочасні настрої та почування інтелектуалів. «Всім нам можуть пригадатися статті, писані по першій світовій війні, про те, як буде виглядати нова світова війна. Друга світова війна ще не покінчилася, а вже появляються статті й балачки про те, як буде виглядати третя світова війна», – відзначалося на шпальтах газети «Свобода»35. Та завершення Другої світової війни з її неймовірними руйнаціями та стражданнями, котрі за масштабами суттєво перевершили попередню світову катастрофу, згенерувало хвилю величезних сподівань на кращу майбутність. Подібні настрої якоюсь мірою жевріли серед інтелектуалів як у західному світі, так і навіть у радянській Україні. Спершу післявоєнні настрої та почування вселяли надію на кращу майбутність, зокрема у вигляді оптимістичних планів й оцінок. Деякі з них ширилися навіть із офіційного радянського табору. Наприклад, варто згадати публікацію історика та тодішнього директора Інституту історії України АН УРСР Миколи Петровського про діяльність і плани очолюваної ним установи, підготовлену для кількох промосковських видань у Канаді у липні 1945 р. У цій статті практично не було звичних ідеологічних пасажів супроти М. Грушевського. Натомість подавався ряд коментарів про цього історика, в яких його погляди трактувалися як дотичні до радянської історіографії36. Звісно, розвідка була інспірована у річищі радянських зовнішньополітичних заходів і розрахована на місцевого читача. Проте тональність і генеровані смисли вказаного тексту були достатньо показовими прикметами у світлі перших післявоєнних настроїв. Утім, повоєнне піднесення 1945 р. невдовзі заступила доба «холодної війни» та тотального поділу світу, котра ——————— Його ж. По конференції в Сан Франсіско // Там само. 1945. 5 лип. №130. С. 2. Майбутня війна // Там само. 1945. 12 лип. № 135. С. 4. 36 Петровський М.Н. Інститут Історії України Академії Наук УРСР (спеціально для «Українського слова» й «Українського життя») // Укр. слово (Вінніпег). 1945. 11 лип. № 28. С. 6. 34 35 148 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності сформувала новий світоустрій на основі домовленостей і протиборства недавніх переможців. 4.2. Повоєнні виднокраї будучності та конституювання біполярного світоустрою: від таборового періоду Ді-Пі до доби еміграційного «розсіяння» У другій половині 1940-х рр. західна соціогуманітаристика перебувала у стані культурної кризи, котра сполучалася з духовною кризою європейської людини, шокованою жахами й лихоліттями недавньої війни, величезними втратами та небувалими руйнаціями. «В сьогоднішній момент людство переживає велику духову кризу. Стоїмо на грані між старим, завмираючим світом, і новим, що народжується. На наших очах валяться неповорушені, здавалося б, догми, хитаються світогляди», – наголошував психолог Володимир Янів37. Друга світова війна остаточно поховала залишки віри у будь-які концепції, пов’язані з ідеєю поступу, з яким західні інтелектуали вступили до ХХ ст. Адже донедавна «непорушні» надбання західного світу, як-от основи моралі, релігійні цінності і ліберально-демократичні свободи людської особистості та суспільства, були з позірною легкістю поглинуті молохом тоталітарних режимів. «Люди, передусім молоді студенти, ходили з руками в кишенях і з голодними шлунками (але голод буває часто творчий, що загострює, а не притуплює, думання) і з питанням в очах. Вони шукали в собі, в інших, шукали за кимсь, хто міг би пояснити їм: чому це так сталося? І що властиво сталося? Що значить те все, що сталося?» – згадував Л.-Р. Білас38. Популярні у перші десятиліття ХХ ст. концепції та візії не могли пояснити, а тим паче осягнути жахливу минувшину двох світових воєн. Отож культурні настрої після короткочасної ейфорії переможного 1945 р. хитнулися у бік катастрофічності мислення, трагізму почувань і пошуків нових засад, цінностей і мірил вартостей післявоєнного людського буття. Навіть більше, йшлося навіть про саму руйнацію історичного часу, котрий асоціювався з модерною добою. «Ми плекали й плекаємо в собі свідомість історії, коли історії немає. Події перестали бути наслідком історії. Її ——————— Янів В. Нова доба – новий світогляд (З нагоди інавгурації Академічних вечорів у Мюнхені) // Час (Фюрт). 1946. 24 листоп. № 46. С. 6. 38 Білас Л. Пам’яті Альфреда Вебера // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 6: (черв.). С. 1. 37 149 Розділ ІV доводиться починати спочатку, з себе. Усе: минуле й майбутнє, народ, своє покликання», – стверджував В. Петров39. Суголосні розумування висловлювали у різний спосіб чимало українських і європейських інтелектуалів, яких сполучали кризові світовідчування. «Через епоху, що бурею пройшла через світ, яким чвалом (галопом. – Авт.) перекотилася гроза, невмолимо присунулись до нас ще суворіші дні. Лежать розбиті у поросі шляхи, а на раменах вічних дороговказів видніє питання: “Кудою далі?”», – запитував дописувач до українського тижневика «Час», який переховувався під криптонімом Н.І40. Ряд українських діячів гадали, що післявоєнну Європу очікують дуже складні часи, котрі будуть ще більш гіркими та трагічними для українства. Скажімо, Юрій Шерех (Шевельов) розглядав післявоєнну дійсність як «етапу великих розчарувань і випробовувань... коли розум може втратити віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз ірраціоналізм, віра, містика, демонізм... Етапу розколотої свідомости, розхитаної душі»41. Ці розумування, продуковані у середовищі Мистецького українського рух (МУРу), привернули чималу увагу його сучасників42. Заразом післявоєнний час сприймали як своєрідний злам в історії культурних, наукових, мистецьких поколінь. «Ритм генерацій триває від 100 до 300 літ. Філософи робили спроби ту ритміку обґрунтувати. Навіть у розвитку музики добачують ритм генерацій. Кожна генерація хоче створити щось епохального і шукає собі місця в бігу часу. Ми якраз живемо на початку нової великої епохи в житті генерацій людства», – наголошувалося в огляді німецькомовної преси, котру старанно реферували тодішні українські видання43. Так чи інакше, проте світова катастрофа 1939–1945 рр. ініціювала потужну хвилю інтелектуальних, культурних і духовних експериментів, відомих як екзистенціалізм, персоналізм, культурна антропологія та низку ін. Завдяки цим новаціям центр уваги перемістився із вимірів і контекстів ——————— Петров В. Наш час, як він є (З приводу статті Нормана Казнса «Несучасність сучасної людини». The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946) [1946] // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. К., 2013. Т. 2. С. 817. 40 Н.І. За оновлення духа // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1947. 2 берез. № 9. С. 10. 41 Цит. за: Шерех [Шевельов] Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі [1947–1948] // Шерех [Шевельов] Ю. Думки проти течії. Публіцистика. Б.м., 1949. С. 75. 42 Кл. І. Українське письменство на еміграції в Европі // Свобода (Джерзі Ситі). 1947. 20 черв. № 142. С. 3. 43 На грані епох (надіслане до «Свободи») [за публікаціями журналу «Франкфуртер Гефте»] // Там само. 1947. 16 трав. № 113. С. 2. 39 150 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності буття «масового суспільства» на життя конкретної, неповторної, своєрідної і навіть у чомусь маргінальної людини. Одним із таких знакових напрямів був персоналізм, який розглядав особистість та її духовні цінності як вищий сенс буття цивілізації. Тож у візіях персоналістів, приміром у текстах його славнозвісного фундатора Еммануїла Муньє, котрий проголосив ідею пріоритету людської особистості щодо цивілізації, держави чи іншої «системи колективізму»44, плекався своєрідний культ індивідуалізму. Таким чином, у повоєнну добу як минувшина, так і майбутність дедалі частіше розглядалася через екзистенцію та персоналізацію історичної людини. На думку історика Бориса Крупницького, «питання, яке ставить собі персоналізм – як урятувати свободу людини в добу колективізму, держави – Левіятана, соціяльного примусу, де знайти середню лінію між гуманною, християнською ідеєю права особистости на саму себе (людина – образ Божий), між індивідуалізмом в ліпшому розумінні цього слова, та правом колективу на окрему людину, як члена соціяльного організму…»45. Людське життя, доля особистості у світі, віра й безвір’я, втрата та віднайдення сенсу буття стають наскрізними, знаковими інтенціями повоєнної європейської соціогуманітаристики. Провідний рефрен культурних і дослідницьких устремлінь однозначно пов’язується з виключною роллю людської свідомості та її нероздільної зв’язаності зі світом персонального буття. Ці запити до людського існування в різних темпоральних вимірах формулювали та репрезентували у дусі німецького філософа Мартіна Гайдеггера як єдину цілісність – людина-світ. Отож провідне місце у повоєнних пошуках й експериментах відводилося Людині з її власним і наскрізь ірраціональним проектом буття, котрий разюче контрастував із уявленнями про «масову» чи «сіру» людину, що домінували за міжвоєнних часів. У фокусі тогочасних культурних, суспільних рефлексій і дослідницьких практик опиняється Особистість, її індивідуальні та колективні реакції на складне, багатоманітне й суперечливе середовище буття. Адже саме у його мінливих і різноманітних площинах Людина конструювала відповідні інститути і структури, формувала свідомість й ієрархію цінностей, засвоювала ментальні настанови та обстоювала власну ідентичність тощо. Врешті-решт, проблема конфлікту Особистості та її автономного простору / просторів буття з нівелюючими й репресивними практиками тоталі——————— Мунье Э. Что такое персонализм? / Примеч. и пер с фр. И.С. Вдовиной. М., 1994. С. 10–13. 45 Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. Мюнхен, 1955. С. 83–84. 44 151 Розділ ІV тарних режимів стала однією із знакових ідей європейської соціогуманітаристики після 1945 р. Тодішня культурна й духовна криза спричинила розмаїті реакції, рефлексії та концептуальні пропозиції інтелектуалів щодо недавньої минувшини та гаданої майбутності. Б. Крупницький метафорично назвав означені культурні й духовні устремління як «шукання людини доби трагічного гуманізму» чи «кризою західної людини»46. Повоєнні кризові почування й духовні пошуки співпали з новим періодом буття української еміграції, відомим здебільшого як часи Ді-Пі. Цей перехідний проміжок, який доволі часто іменують таборовою добою чи часами «соборних таборів»47, відіграв важливу роль в історії післявоєнної еміграції. Період Ді-Пі тривав протягом 1945–1952 рр. і вирізнявся своєю локалізованістю, позаяк в обмеженому просторі таборів для переміщених осіб зібралася не тільки велика кількість українських вигнанців з усіх регіонів України, а й чимало відомих інтелектуалів48. Камеральна таборова атмосфера викликала несподіваний і потужний сплеск дослідницьких, культурних, освітніх практик й експериментів, який навіть нарекли «еміграційним ренесансом»49. Післявоєнні візії та проекції майбутності тільки-но вимальовувалися на тлі масштабних духовних і культурних пошуків, а також кардинального переформатування світоустрою. «Збагнути змісти епохи, її ритм і дух, відчути всіма фібрами глибину тої туги змученого погонею за оманливим щастям людства, відшукати для цього нові шляхи, дати йому знову віру й мету, – ось завдання нашого покоління», – так описував світовідчування й устремління українських вигнанців періоду Ді-Пі майбутній ректор Українського вільного університету у Мюнхені В. Янів50. Зазначимо, що він був автором цікавої габілітаційної студії про психологічні засади окциденталізму України, написаної протягом 1947–1948 рр.51, яка добре відображала тодішні настрої. ——————— Там само. С. 210, 205. Чубатий М. Українська історична наука: Її розвиток і досягнення. Філадельфія, 1971. С. 19. 48 Wynar L. Ukrainian Scholarship in Exile: The DP Period, 1945–1952 // Ethnic Forum (Kent). 1988. Vol. 8, no. 1. P. 40–72. 49 Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, його життя і наукова праця (1894–1956) // Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами. Мюнхен, 1957. С. VI. 50 Янів В. Нова доба – новий світогляд... С. 6. 51 Його ж. Психологічні основи окциденталізму / Упорядк. і підготував до друку д-р М. Шафовал. Мюнхен, 1996. VIII, 205 c. 46 47 152 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Передусім поставали питання щодо можливого чи радше гіпотетичного місця поневоленої України у післявоєнному світоустрої, а також оцінки й переоцінки можливостей еміграційної спільноти у світлі досвіду страшної війни. На відміну від міжвоєнної доби, в яку побутували візії й уявлення, котрі повсякчасно передвіщали неминуче падіння радянського режиму у ближчій або дещо віддаленій прийдешності, по Другій світовій війні відбувся кардинальний перегляд таких прогнозів. Спроможність сталінського СРСР вистояти та перемогти, хоч і за могутньої підтримки й масштабної участі західних союзників, породжували дуже песимістичні настрої та негативні оцінки у сфері переднакреслень майбутнього. Тому перспективи протиборства з радянським тоталітаризмом уже оцінювалися як справа, котра триватиме протягом кількох поколінь. Скажімо М. Чубатий, який у воєнні та післявоєнні роки вмістив низку дописів, присвячених проекціям гаданої прийдешності, обстоював думку, що «боротьба з новим ворогом України потриває мабуть знов десятки, а може й сотки літ. Перед нашими очима заслонена майбутність, коли саме счезне і цей черговий ворог українського народу з його земель»52. Загалом післявоєнна реальність нав’язувала песимістичні сценарії та прогнози щодо майбутнього українства з огляду на перспективи тривалого еміграційного буття переміщених осіб на чужині. «Вирвім з корінням з наших душ отруйне почуття нашої меншовартости, беспомічности та зневіри в Майбутнє», – закликав український літературознавець і перекладач Остап Грицай53. Звісно, побутували і більш оптимістичні оцінки. Проте легковажні пророцтва на тему близького краху чи розпаду СРСР переважно зникли з періодичної преси. Натомість проекції кращої будучності пов’язувалися з можливою чи майже неминучою, як тоді вважали, Третьою світовою війною. Тією чи іншою мірою, ці настрої принаймні почасти нагадували сподівання галицьких українців та емігрантів у Європі міжвоєнної доби. У другій половині 1940-х рр. ряд українських діячів гадали, що нова світова катастрофа може розверзтися у будь-який момент. Однак прогностичні оцінки гаданої війни та її ролі у вирішенні майбутньої долі українства на тлі досвіду двох пережитих світових воєн усе ж таки не були оптимістичними. Зрештою, побутувало багато дописів, які відображали доволі розмаїті суспільно-політичні настрої й культурні почування. «Безперечно, що різниця світоглядів та інтересів поміж світом демократії та світом червоної дик——————— Чубатий М. Счез зі світа колишній ворог України // Свобода (Джерзі Ситі). 1946. 7 берез. № 46. С. 2. 53 Грицай О. Невмируща сила // Орлик (Берхтесгаден). 1946. № 3. С. 4. 52 153 Розділ ІV татури така велика, що такий конфлікт є можливий, навіть в дальшій майбутности майже певний», – наголошувалося на шпальтах газети «Свобода»54. Зазначимо, що ці устремління були добре репрезентовані в українській таборовій пресі періоду Ді-Пі, котра наводила й тлумачила чимало свідчень і фактів щодо загострення змагань між колишніми союзниками. Причому у післявоєнному середовищі як ворог українства розглядався не тільки більшовицький режим, а Росія загалом. «У майбутньому світовому конфлікті з Росією ми стаємо проти неї. Не лише проти большевизму, але проти Росії. Здаємо собі вже сьогодні справу, що існують елементи, як на еміґрації, так і в Росії, які бажають лише скинути большевицьку систему, себто замінити панівну кліку большевиків з їх Сталіном і політбюром іншою клікою. Вони в практиці так само будуть заперечувати українському народові право на вільне суверенне і соборне державне життя», – підкреслював дописувач до таборового журналу «Орлик»55. Такі візії були домінуючими. Проте молоді інтелектуали інакше оцінювали конфронтаційні переднакреслення щодо протистояння з Росією, а не з радянським тоталітаризмом. Початкуючий на той час історик Іван ЛисякРудницький із саркастичним підтекстом відзначав: «Оскільки не можна сподіватися, щоб на північ від Курська розлився океан, що поглинув би всіх росіян, мусимо в засаді прямувати до того, щоб у майбутньому добитися з російською нацією й державою добросусідських взаємин. Це не є ніяке ослаблення боротьби проти російського шовінізму й імперіалізму в усіх формах. Але мудре політичне правило каже, що навіть у сучасному ворогові треба вміти бачити потенціального союзника (як у сучасному союзникові потенціального противника)»56. Втім, післявоєнні проекції стосовно будучності української справи переважно були пов’язані з переднакресленнями нової світової війни. «В стратегії майбутньої війни справа України, й інших поневолених Москвою країн є виключно важливою – щодо цього не може бути двох думок», – підкреслював Іван Марченко, редактор прогетьманського часопису «Ранок»57. Однак він же застерігав від надто оптимістичних прогнозів і рожевого сприйняття прийдешності українства у випадку початку Третьої світової війни. Тож І. Марченко відзначав, що його візію «ніяк не треба трактувати ——————— Наслідки московської конференції // Свобода (Джерзі Ситі). 1947. 8 трав. № 106. С. 2. 55 Залізняк О. Ceterum censeo… // Орлик (Берхтесгаден). 1948. № 2. С. 18. 56 Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи? [1949, 1961] // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. К., 1994. Т. 2. С. 330. 57 Марченко Ів. Справа української державности на міжнародному полі // Ранок (Галіфакс; Великобританія). 1952. 13 груд. № 15. С. 3. 54 154 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності в тому сенсі, нібито ми обстоюємо ту думку, що перемога в майбутній війні країн Заходу повністю гарантує вдоволення всіх національно-державних прагнень українського народу. В оцінці прогнозів майбутнього не треба надто вдаватися в песимізм, бо це підриває нашу віру в себе, послаблює твердість і рішучість нашу й може привести до глибоко-хибних заложень і потягнень. Але не треба вдаватися й у легковажний, необгрунтований оптимізм, що може притупити нашу пильність в обстоюванню кровних інтересів нашого народу, спричинитися до легковаження різних небезпек на нашому шляху й потім привести до тяжких ускладнень і глибоких розчаровань»58. Інші автори із націоналістичних кіл обстоювали думку про необхідність запліднити біполярне протистояння новітньою ідеєю, котру асоціювали з визвольними перспективами для поневолених народів, які вимушено опинилися у таборі СРСР і його сателітів. У широкому сенсі у сценарії прийдешньої війни пропонувалося замінити інтервенціоністську складову на проекцію визволення поневолених народів / націй. «Народи за залізною заслоною очікують від заходу: справедливої ідеї, кращого, благороднішого образу майбутнього, візії нового світу свободи і справедливості, задля якого варто не лише жити, але й вмирати, а не зруйнованих атомовою бомбою їхніх столиць, яких ще до решти не вдалося ані Сталінові, ані Гітлерові покласти в руїни», – зазначав автор із часопису «Визвольний шлях», який переховувався під криптонімом З.К.59. Певна річ, українські інтелектуали замислювалися і щодо можливих перспектив конфронтації між СРСР і його західними союзниками, зокрема намагалися уявити потенціальні наслідки для українства. Часом такі проекції вибудовувалися у вигляді гіпотетичних запитів. «Що може статися на сході Европи на випадок упадку большевиків? Можливості є двоякі. Побідний англосакський світ може зберегти цілість російської імперії або погодитися на її поділ та повстання самостійних держав, чи нових бльоків самостійних держав, зв’язаних в союзи держав. Одна та друга можливість не є виключена; за одною та другою розв’язкою промовляють аргументи – за і проти. В користь одної та другої розв’язки працюють поважні сили серед урядових кіл та в опінії англосакських», – запитував і відповідав М. Чубатий60. Навіть більше, згаданий автор обстоював тезу, що другому варіанту може перешкодити ворожа пропаганда та відсутність правдивої інформації про Україну: «Уже нині йде систематична публіцистична та наукова пропаганда з боку росіян, яка переконує світ, що Україна не є самостійною нацією та нею ніколи не була. Захоплення росіянами катедр історії Східньої Европи ——————— Марченко Ів. Перед вирішальним змагом // Там само. 1952. 9 серп. № 6. С. 2. З.К. Хто боронитиме Європу? // Визвольний шлях (Лондон). 1949. № 8. С. 5. 60 Чубатий М. Що може статися з Україною на випадок розгрому большевиків? // Свобода (Джерзі Ситі). 1948. 25 берез. № 69. С. 2. 58 59 155 Розділ ІV в багатьох англосакських високих школах, облегшує їм вести того роду наукову пропаганду»61. За великим рахунком, візія М. Чубатого щодо післярадянського майбутнього була реакцією на русофільські настрої, котрі були досить сильними й впливовими у західному академічному світі. Щоправда, умовні чи гіпотетичні запити на кшталт того, що може статися у разі такої зміни світоустрою траплялися досить рідко. Стаття М. Чубатого справила помітний резонанс у середовищі еміграції, зокрема була передрукована в українському тижневику «Час» у Нюрнберзі, хоч і з дещо зміненою назвою62. Причини політичної ставки США «на майбутню Росію як на цілість, як на “єдину й неподільну”» країну у річищі можливих сценаріїв після падіння радянського режиму аналізували й інші автори63. Водночас чимало інтелектуалів концентрувало увагу на тенденціях і перспективах становлення нового світового устрою. Наприклад, у листопаді 1947 р. історик Б. Крупницький на конференції НТШ обстоював думку, що нині «висять у повітрі» проблеми «рівноваги» у Східній Європі та солідарності поневолених народів64, від яких хоч-не-хоч залежить українська прийдешність. Деякі автори розмірковували про «успіх чи неуспіх майбутньої федерації східньоевропейських народів»65. Однак більшість таких дописів містили заклики щодо необхідності того чи іншого антирадянського альянсу. Почасти такі проекції були реалізовані у вигляді Антибільшовицького блоку народів, започаткованого 1943 р. і поновленого у післявоєнний час. Натомість інші дописувачі звертали увагу на формування нової культурної й ідеологічної атмосфери, в якій розгорталася перша фаза «холодної війни». Прикметною рисою української преси другої половини 1940-х рр. була увага до рефлексій західної думки, особливо німецької рецепції нового світоустрою. У чомусь думки тогочасних німецьких інтелектуалів було подібними до почувань українських авторів, оскільки формувалися на хвилі страшної поразки та кризових і травматичних рефлексій щодо ближчої прийдешності. ——————— Там само. С. 4. Чубатий М. Майбутнє України. Що може статися з Україною на випадок розгрому большевиков? // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 23 трав. № 21. С. 11. 63 В.А.Ш. Українська визвольна боротьба (Порядком обговорення) // Визвольний шлях (Лондон). 1952. № 2. С. 5. 64 В.Я. Правильний шлях українських науковців (Актуальна доповідь на третім спільнім засіданні секції НТШ) // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1947. 30 листоп. № 48. С. 7. 65 Ф.О. До питання федерації східньоєвропейських народів // Визвольний шлях (Лондон). 1948. № 9. С. 3. 61 62 156 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності З цієї перспективи реферативні огляди німецької преси, котрі вміщувалися в українській періодиці, відображали перехресні зацікавлення щодо становлення біполярного світу. «В теперішній силовій політиці, викликаній різними умовинами, йде між ними змаг за тавро майбутнього: американізм чи росіянство», – наголошувалося в одній із таких публікацій66. Принагідно відзначимо, що обидві гадані перспективи генерували низку застережень і побоювань. Заразом українські візіонери дедалі частіше замислювалися щодо ролі та становища українства під час Першої й Другої світових воєн як своєрідних вислідів стосовно уявного майбутнього. Спостереження й рефлексії на цю проблематику часом формувалися у річищі своєрідних політичних імперативів. Приміром, побутувала теза про «природний органічний постулят народів: не зійти у тому історичному процесі до ролі предмету чужих силових укладів…»67. Але майже ніхто із дописувачів не пояснював, яким чином тогочасному українству, а тим паче його еміграційній громаді можна ввійти до кола політичних «гравців» на майбутній міжнародній арені. У післявоєнну добу ширяться й панєвропейські ідеї та задуми, котрі досить складно сприймалися громадськістю різних країн з огляду на травматичну спадщину війни. Доволі цікавою була українська рецепція гаданої панєвропейської будучності. Насамперед українських діячів хвилювали проблеми політичної вмотивованості подібних ідей і планів «Висловлюючи наш погляд, що ідея Паневропи не є кон’юнктурним, але органічним явищем, обговоримо причини, які довели до цього в наступній статті, а сьогодні цікавлять нас інші аспекти цеї проблеми. Перше – чи йде в майбутньому до змін форм співжиття між народами, чи між державами? А в зв’язку з тим, чи людство може сягати про вищі форми організації тоді, коли ще, здавалося б, повнотою не завершило перших?» – запитував один із відомих діячів ОУН Роман Ільницький68. Провідний вектор таких розумувань і спостережень розгортався довкола того, щоби пов’язати панєвропейські настрої й ідеї з українською справою. Вищезгаданий Р. Ільницький гадав, що засадничим є питання «як зорганізувати новий лад, щоб не тільки не утривалювати старих несправедливостей і кривд, але й щоб їх усунути, якраз при помочі вищих форм міжнародного співжиття. Йдеться передовсім про те, щоб включити в нову ——————— На грані епох... С. 2. Вовчишин О. Ф. За власну підметність // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1946. 31 серп. № 34. С. 1–2. 68 Ільницький Р. Ідея Паневропи і ми // Там само. 1947. 2 лют. № 5. С. 2. 66 67 157 Розділ ІV систему всі народи, отже тих, які тепер мають суверенні держави, і тих, які їх не мають»69. Характерна риса української рецепції проступає у прикінцевому коментарі Р. Ільницького. Йдеться про те, що панєвропейські плани вимагали дефакто поступитися частиною національно-державного суверенітету. Проте автор гадав, що це питання варто відкласти до кращої будучності, а там «ми будемо готові відступити стільки прав зі своєї суверенности, скільки їх відступлять інші»70. У післявоєнні роки побутують і нові-старі проекції національного ідеалу чи української ідеї, котру дедалі частіше розглядають у контексті трагічного дуалізму українства. «Це роздвоєння лежить у внутрішній ділянці, у невирішенні нашим народом першости державної чи соціяльної ідеї і в зовнішній політиці у невирішенні дефінітивної приналежности українського народу до Европи чи до Евразії», – підкреслював З. Пеленський71. Звісно, у цих розумуваннях побутував відгомін давніх проблем Української революції 1917– 1921 рр. щодо векторів різних зовнішньополітичних орієнтацій, але простежувалася й реакція на зростаючу політизацію еміграційного буття періоду Ді-Пі. Проблему роздвоєності українства чи пошуків «синтези» української ідеї у світлі інтелектуальних і культурних новацій післявоєнного світу порушував Б. Крупницький. На його думку, «національне питання у нас щоразу висовується на перший плян, а тому ми в ньому персоніфікуємо все, або майже все... Так, як персоналізм шукає синтези між індивідуальним і колективними, себто між індивідуальним і соціяльним, так у нас питання стояло і стоїть про синтезу між лінією національною і соціяльною, питання про те, як узгляднити інтереси національні з інтересами соціяльними. Безперечно в ряду наших національних проблем – це одна з найважливіших»72. Резюмуючи свої думки, Б. Крупницький стверджував: «Десь треба знайти синтезу між національним і соціальним, розумну, творчу синтезу, без якої наші сусіди все зможуть у нас розкласти і обеззброїти!73. Проте частина українських інтелектуалів доволі скептично сприймала пошуки післявоєнного гуманізму, представлені у пропозиціях персоналізму, екзистенціалізму та інших напрямів західної думки. Приміром, публіцист Р. Рахманний наголошував на демократичному характері українського національного ідеалу. На його думку, «український народ цілі століття кон——————— Там само. Там само. 71 Пеленський З. Трагізм історії України: роздвоєння національної особовости // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 18 лип. № 29. С. 3; 25 лип. № 30. С. 4. 72 Крупницький Б. Основні проблеми історії України. С. 84–85. 73 Там само. С. 89. 69 70 158 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності фронтував свою визвольну ідею з дійсністю і не лише вдержав ту ідею, але й очистив її від всяких навіювань концепцій містично-імперіялістичного характеру»74. Ще однією темою, актуалізованою за часів Ді-Пі, були спроби осмислення соціокультурних деформацій або спотворень «масових суспільств», які призвели до становлення тоталітарних режимів. Відзначимо, що такі візії сполучали як спроби аналізу минувшини, так і проекції гаданого майбутнього з виключною увагою стосовно можливостей краху чи переродження радянського тоталітаризму. Наприклад, Борис Веріґо пропонував своєрідне переосмислення концепції «бунту мас» Хосе Ортеги-і-Гассета у контекстах післявоєнного світу. «На порядок денний висувається проблема організації мас для боротьби за долю світу. Це визначило тему книги Ортеґи. Справа йшла про розробку теорії, про створення “теорії світової перебудови”, про ролю мас в майбутній долі світу. Я вже сказав: книга Ортеґи приходить до нас сьогодні як ремінісценція. Вона приходить як ретроспективна згадка. Приходить з світу, що колись був інший. Свого часу це була спроба філософа зрозуміти світ, який став незрозумілий», – наголошував автор75. Вочевидь, Б. Веріґо наголошував на осягненні «незрозумілого» післявоєнного світу у річищі концепції Х. Ортеги-і-Гассета. Проте писання іспанського філософа привертали увагу й інших українських науковців, зокрема Л.-Р. Біласа76. Та найбільше інтелектуалів цікавили й бентежили перспективи тоталітарних проектів у розрізі нацистського та радянського досвіду. На думку Б. Крупницького, саме поява «масової» чи «примітивної» людини підважила вічні, універсальні й, здавалося б, «непохитні правди», котрі тією чи іншою мірою поділяв пересічний європейський обиватель ще напередодні Другої світової катастрофи. Тож автор стверджував, що тріумфальна хода «масової людини» стала вислідом суцільної примітивізації соціальних і культурних практик, яка зруйнувала безліч неповторних сценаріїв буття. «Загальновідомо, що найбільшою небезпекою сучасности являється омасовлення людей, їх посилена стадність. Уніформована, духово змеханізована маса саме й є підставою для постання тоталітаризмів… Сьогодні ця проблема особливо пекуча з огляду на ту уніформацію душ, ідеологій, з огляду на те омасовлення, яке переводилося і переводиться в грандіозній казармі, відомій нам під іменем Совєтського Союзу Можливо, що англо-саксонський ——————— Рахманний Р. За який світ? // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 15 лют. № 7. С. 3. Веріґо Б. Маси, техніка й лібералізм (З приводу книги Хозе Ортеґи і Ґассет «Повстання мас») // Орлик (Берхтесгаден). 1946. № 3. С. 33–35. 76 Л. Б. [Білас Л.-Р.] Незакінчений трактат Ортеги // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 7: (лип.). С. 1, 4. 74 75 159 Розділ ІV світ знаходиться зараз на шляху до відмасовлення. Правда, це тільки початок цього процесу», – підкреслював Б. Крупницький77. Із такої культурної й інтелектуальної перспективи історія сприймалася вже не як вислід низки каузальних залежностей, а як персональна драма людини за часів «масового суспільства», що продукувала песимістичні настанови стосовно тодішньої сучасності та очікуваного майбутнього. Відтак Б. Крупницький пропонував замислитися щодо проблеми перетворення «масового суспільства» у тоталітарне, передусім проаналізувати її в контекстах післявоєнної прийдешності. У різних ракурсах ця проблематика представлена у публікаціях української преси кінця 1940-х – початку 1950-х рр. У цьому сенсі вказані дописи відображали спроби переосмислити орієнтири, настанови та засади функціонування «масової» людини на перехресті провідних соціальних запитів післявоєнної доби. «Якщо відроджена ідея особистої і політичної свободи є однією з тих віх, що указалися в минулому півстолітті на шляху до нашого майбутнього, то другою такою віхою на ньому треба визнати масове прагнення матеріяльного добробуту й соціяльного забезпечення. Проте досягти цього ідеалу не можна старими засобами чисто капіталістичної держави. Та їх відкидає і саме життя», – відзначав один із дописувачів на шпальтах газети «Свобода»78. Натомість Б. Крупницький обстоював думку, що історичній людині у майбутньому призначена не роль пасивного учасника «масового» дійства, а його співтворця! Не випадково автор наголошував, що «ми сьогодні думаємо екзистенціялістично, навіть коли не признаємося до екзистенціялізму. Не тільки епоха, але й людина є щось для себе і в собі, і вона почуває себе відповідальною і за саму себе, і за той світ, в якім вона живе. Цей світ не є тільки даність, але й завдання. Ми його будуємо або руйнуємо»79. У суголосному дусі висловлювався й Л.-Р. Білас, який обстоював думку про персональну відповідальність людини за будучність. На його думку, «…відкритість майбутнього додає нам відваги бути самими собою. Ми не думаємо, що мусимо (курсив Л.-Р. Біласа. – Авт.) відповідати перед майбутнім: відповідаємо тільки перед собою, перед власним сумлінням. Те, що робимо “зле”, можуть, коли схочуть, виправляти майбутні покоління. В цій “направі” полягає вся історія. Дозвольмо їм, майбутнім, гартуватися теж – ——————— Крупницький Б. Основні проблеми історії України. С. 103. Козловський В. Куди прямує світ? // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 29 берез. № 72. С. 2. 79 Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. Мюнхен, 1959. С. 147–148. 77 78 160 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності чому розв’язувати все нам і не лишати їм нічого. Це значило б хотіти їх деморалізувати і дегенерувати»80. Проекції Б. Крупницького й Л.-Р. Біласа з екзистенціальними й антропологічними мотивами щодо прийдешності суттєво вирізнялися на тлі візій інших українських інтелектуалів, які воліли формулювати переднакреслення гаданої будучності у більш звичному вигляді. Втім, вони свідчили про певне засвоєння західних інтелектуальних і культурних новацій, хоч і в доволі обмеженому вигляді. Врешті, розмірений таборовий побут кінця 1940-х рр., необхідність адаптуватися до нових соціокультурних обставин і передумов призводили до того, що ряд діячів висували й обстоювали концепцію «малих справ» та її важливість для майбутнього українців. «Схилимо ж чоло й перед тими ж и в и м и г е р о я м и (розбив П. Феденка. – Авт.), що своєю відважною, невсипущою працею, організаційним хистом, своїм ідеалізмом тут, між нами, борються за кращу будучність нашого народа: учитель, що вміло навчає в школі дітей, учений-дослідник, інженер, лікар, робітник, хлібороб – словом усі люди, що чесно виконують свою професійну працю – всі вони, своїм на око “малим трудом” кладуть підвалини для нашого майбутнього визволення», – наголошував соціаліст Панас Феденко81. Вочевидь, не варто переоцінювати цього заклику. Проте пропозиція П. Феденка разюче дисонувала з відомими настановами міжвоєнної доби, в яку плекався культ жертовності, самопосвяти й героїзму. У певному розумінні ця ідея постала на хвилі нових вимог, які висувалися до соціалізації українських емігрантів у таборах Ді-Пі, а згодом – в інонаціональних середовищах ряду країн. Адже гостро постало питання: як віднайти й окреслити сенс прийдешності у світлі сірого та напруженого повсякдення еміграційного буття? З цього погляду візія «малих справ» була своєрідною реакцією громадсько-культурних діячів на виклики еміграційного буття. У добу Ді-Пі ширяться нові проекції української ідеї, котра розглядається з різних масштабів і перспектив, а насамперед із позицій світоглядної та культурної багатоманітності українства. Такі експерименти спричиняли негативні реакції та рефлексії. Приміром Ю. Шерех (Шевельов), полемізуючи з діячами націоналістичного спрямування, відзначав: «Д. Донцову здається, що український визвольний рух тягнуть назад. Він не може збагнути, що це рух вперед, що це величезний стриб вгору і що це він, Донцов, і саме він із своїм охвістям хоче стягнути рух назад. Він не може зрозуміти, що нова концепція включає в себе його концепцію, але як перейдений етап, і тому є вища, потужніша, величніша і єдина здатна перемогти. Д. Донцову здається, ——————— Білас Л.-Р. Криза нашого образу історії // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 3: (берез.). С. 8. 81 Феденко П. Думки на Новий рік // Наше життя (Авгсбург). 1947. 1 січ. № 1. С. 1–2. 80 161 Розділ ІV що прийняття як рівних різних відтінків української ідеї, яке несе як основу своєї концепції МУР, є проповідь безідейности, – тоді як у дійсності це є величезне збагачення ідеї, яка з абстрактної стає конкретною і з схематичної многогранною, яка перестає бути кабінетною й безґрунтянською (натяк на роман «Без ґрунту» В. Петрова, вперше виданий 1948 р. – Авт.), а набирає живущих сил з ґрунту, як це властиво всякому антеїстичному рухові»82. Загалом таборова доба причинилася й до своєрідного самопізнання, зокрема низки саморефлексій інтелектуалів щодо регіональних відмінностей українства, котрі яскраво проступили у камеральній атмосфері життя періоду Ді-Пі. Ці відмінності простежувалися у ментальності, свідомості, культурних і соціальних моделях поведінки українців, які походили з різних регіонів України. Сформувався навіть своєрідний поділ на емігрантів із Західної та Східної України, котрий негласно побутував у таборах для переміщених осіб. Скажімо, український публіцист і галичанин за походженням Осип Бойдуник наголошував, що «саме життя висуває важливіше вирішальне п и т а нн я т і с н о ї і т в о р ч о ї с п і в п р а ц і м і ж т. з в. “з а х і д н я к а м и” і “с х і д н я к а м и” на к о ж н о м у в і д т и н к у н а ш о г о с у с п і л ь н о г о ж и т т я (розбив О. Бойдуника. – Авт.). Бо ж відомо нам, що такої тісної співпраці немає, що обумовлює вже сьогодні згубні наслідки, а в майбутньому може спричинитися до катастрофальних подій»83. Таке окреслення регіональних відмінностей є доволі показовим на полі світоглядних і культурологічних пошуків української думки доби Ді-Пі, тим паче у руслі гаданої будучності. Відзначимо, що тодішні дописи вказують і на очевидну поведінкову та культурну різницю, котра виявилася у спільному таборовому побуті. Той самий О. Бойдуник тримався думки, що «західняцько-галицька “зарозумілість” за свою національно-політичну свідомість, і висування її, де треба й не треба, є нічим невиправдана. Не можна бундючитися нею, тим більше, що вона не є якоюсь природною рисою вдачі “західняків-галичан”, вона є лише наслідком історичних обставин: більшої свободи думки, слова і дії, якими користувалися українці західних земель протягом останньої сотні літ в дещо ліберальніших режимах окупантів тих земель ніж, це було на осередніх, чи східних землях України під окупацією так царської, як і совєтської Московії»84. ——————— Шерех [Шевельов] Ю. Донцов ховає Донцова [1948] // Шерех [Шевельов] Ю. Думки проти течії. Публіцистика. С. 41. 83 Бойдуник О. «Східняки» і «західняки» // Промінь (Зальцбург). 1948. 14 квіт. № 3. С. 3. 84 Там само. С. 3. 82 162 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Навіть більше, культурні й ментальні відмінності вихідців із різних регіонів України давалися взнаки в академічному середовищі часів Ді-Пі, хоч ряд авторів в унісон повторювали тезу про виняткову роль інтелігенції в очікуваній прийдешності. Наприклад М. Чубатий гадав, що її «призначення в майбутнім України є – стати інженерами при реконструкції культури українського н а р о д у (розбив М. Чубатого. – Авт.), сильно пониженої московсько-большевицьким лихоліттям на Україні»85. Втім, інтелектуальна праця на теренах української еміграції доби Ді-Пі розгорталася за дуже складних обставин і передумов, зокрема ускладнювалася внаслідок регіональних культурних відмінностей. Колишні співробітники ВУАН, передусім наддніпрянці та частина дійсних членів НТШ, домагалися широкого об’єднання науковців на еміграції. Вони зорганізувалися наприкінці 1945 р. в інституціональному проекті Української вільної академії наук (УВАН). Її історично-філософічна секція складалася з 40 членів86. У березні 1947 р. у Мюнхені на загальних зборах поновило діяльність НТШ87, з-поміж членів якої переважали галичани. За висловом О. Оглоблина, ця інституція «продовжила генеалогію організаційного розвитку української науки»88. Таким чином, сформувалися два відмінні організаційні проекти, котрі спиралися на різні інституціональні традиції. Так постало нове поле для зіткнення різних організаційних ідеалів й інституціональних пропозицій. Від 1947 р. між НТШ та УВАН розпочався тривалий конфлікт «за першість», який протягом багатьох років відігравав деструктивну роль в українському науковому процесі на еміграції та у діаспорі. Формальним приводом цієї конфронтації стало намагання об’єднати НТШ та УВАН під егідою однієї інституції. Певна річ, кожна з установ добачала зазіхання супротивної сторони на свої традиції, минувшину та структуру. Тож між двома науковими осередками багато років точилися запеклі змагання за титул «першої Академії»89. ——————— Чубатий М. Справа збереження української інтелігенції. ІІ. // Свобода (Джерзі Ситі). 1946. 2 січ. № 1. С. 2. 86 Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні: У 2 т. Мюнхен, 1985. Т. 1: Роки 1945–1951. С. 176–177. 87 Кубійович В. До доповіді проф. Омеляна Пріцака [Роля наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в історії України] // Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С (Париж; Мюнхен). 1983/1984. № 25. C. 13–14. 88 Оглоблин О. Наукове Товариство ім. Т. Шевченка в історії України // Укр. історик. 1977. № 3/4. C. 12–13. 89 Винар Л. Двадцятиліття «Українського історика» (1963–1983) і завдання українських істориків // Укр. історик. 1983. № 2/4. C. 12 (прим. 11); Його ж. На шляху координації наукової діяльності: Наукова Рада при С.К.В.У. // Там само. 1987. № 1/4. C. 8–9 (прим. 9). 85 163 Розділ ІV Не випадково ряд інтелектуалів вельми скептично оцінювали еміграційне середовище часів Ді-Пі, зокрема його здатність адекватно прогнозувати майбутні перспективи. Приміром, Ю. Шерех (Шевельов) доволі негативно ставився до тих візій будучності, котрі побутували у повоєнній українській думці. На його думку, причини численних перекручень, недоліків і ілюзій у концептуалізаціях того часу диктувалися переважно інерцією мислення, котра нав’язувала архаїчні взірці. «В нашому суспільстві звичайно не вміють думати, не вміють констатувати, живуть категоріями Пацикова (тут у значенні: дитячими чи юнацькими категоріями. – Авт.). Але найбільше бракує нам уміння визначати майбутнє бажанням. Воліємо вірити в безглузді пророкування ворожок і стигматичок у буквальному і поширеному значенні. У поширеному вони звуться дипломати, маґістри, журналісти, публіцисти. Констатація – перший крок. Другий – прогноза. Без них – смерть. Нам потрібне бюро нашої погоди. Погода не визначається одним чинником: чи червоно сідає сонце за озером? Чи випала роса на по-степовому прижовкле острівне зело? Чи високо літають вечірні ластівки? З якого боку вітер жене непогамовані хвилі? Погоду визначає система факторів (виділення Ю. Шевельова. – Авт.). Бюро погоди встановлює їх. І часто осмішує себе. Нам потрібне наше бюро суспільної погоди, і таке, щоб воно себе не осмішувало. В громадському житті, в культурному, в літературі і в доморобних промислах, в переселенні до інших країн і в репертуарі бандуристів», – підкреслював Ю. Шерех (Шевельов)90. Зауважимо, що низка проектів майбутнього державного ладу України і рецептів боротьби з комуністичною загрозою, оприлюднених на зламі 1940–1950-х рр.91, дуже нагадувала змістом і тональністю дискусії 1920-х рр. про «ідеальну» державу чи міжвоєнні сподівання на крах «червоної імперії». Тим більше, що у повоєнний час і далі тривали змагання між проекціями прийдешності, котрі постали ще у міжвоєнну добу, зокрема між класократичною концепцією В. Липинського та націоналістичною концепцією Д. Донцова92. Ці писання промовисто демонстрували справедливість наведених інвектив Ю. Шевельова, котрого бентежила і навіть дратувала дитяча ілюзорність мислення у дописах багатьох тодішніх діячів. Зрештою, таборовий період продемонстрував як сильні, так і слабкі риси української еміграції, зокрема її політичної й академічної складової. Попри те, що українські інтелектуали виявили дивовижну спроможність до ——————— Шерех [Шевельов] Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу… С. 60. Дурделла М. Мара комунізму. Оцінка комунізму, ґрунт на якому він росте, способи боротьби проти нього. Мюнхен, 1950. 77 с.; Жовтоблакитний. Майбутній державний, економічний і соціяльний лад України. Париж, 1950. 72 с. 92 Див., наприклад: Базилевський М. Майбутнє українського націоналізму // Державницька думка (Філадельфія). 1952. № 7/8. С. 4–13. 90 91 164 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності самоорганізації за дуже складних соціокультурних умов, їхні можливості щодо оцінки реалій післявоєнного світу та місця українства в ньому виявилися доволі обмеженими. Тому діапазон уявлень щодо гаданої будучності був доволі фрагментарним і заангажованим, зокрема формувався переважно у вигляді реакцій на злободенні виклики й проблеми. Так чи інакше, доба Ді-Пі немовби заокруглила для українства культурне та суспільне буття першої половини ХХ ст., зокрема нав’язала низку межових або транзитних рефлексій і спостережень щодо гаданої прийдешності. Останні побутували у вигляді відмінних проекцій, які добре репрезентували уявлення та почування інтелектуалів, що входили у другу половину ХХ ст. «Історія йде прискореною ходою, і ту ходу особливо виразно чути сьогодні, на грані між “сьогодні” і “завтра”. Годинники на всіх європейських вежах сичать перед останнім ударом і, зробивши тривожну паузу, швидко і рішуче ставлять той удар, як крапку. По один бік крапки – минуле, по другий – майбутнє. По другий бік те, що неминуче прийде, а в нім – пекуча мрія всіх знедолених і уярмлених», – відзначав письменник Іван Багряний у дописі 1950 р.93 «Здається, рік 1950 ще не принесе війни, але дуже швидко до неї наблизить, наближує до неї кожний день в геометричній прогресії. До війни готується весь світ, не може вона зловити непідготовленими українців в повнім значенні та до тих великих і величних завдань, що їх ставить перед у к р а ї н ц я м и (розбив П. Шандрука. – Авт.) історія», – стверджував генерал Павло Шандрук94. Остання заувага так нагадує міжвоєнні писання, що здавалося була видрукувана не 1950 р., а у львівському «Ділі» середини 1930-х рр. Тим часом, післявоєнний світ зазнавав дедалі масштабніших трансформацій, які причинилися до важливих змін у становищі української еміграції. На зламі 1940–1950-х рр. завершувався заокеанський переїзд українських вигнанців до Північної та Південної Америки, Австралії. Період Ді-Пі добігав свого кінця, що добре усвідомлювали на шпальтах тогочасної преси. «З такими думками, задивлені у візію майбутньої України, зустрічаємо цьогорічне, мабуть останнє в Німеччині і Австрії, свято Воскресіння Христового з глибокою вірою, що за якийсь час повернемося додому», – зазначалося у святковій замітці 1949 р.95 ——————— Багряний І. Ми стоїмо плечима до плечей і світ відчинимо, як двері! [1950] // Матеріали до електронної хрестоматії з історії української журналістики ХХ ст. / Уклад. А.М. Волобуєва; за наук. ред. Н.М. Сидоренко К., 2012. С. 19. 94 Шандрук П. 1949–1950! (Оцінка минулого і прогнози) // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 21 січ. № 16. С. 3. 95 З вірою в правду прямуємо до перемоги // Промінь (Зальцбург). 1949. 22 квіт. № 16/17. С. 1. 93 165 Розділ ІV Таборовий період заступили часи, котрі метафорично нарекли добою еміграційного «розсіяння»96, «організаційної кризи»97 чи адаптацією до нових місць осідку. Відтак поставали нові виклики та проблеми, пов’язані з можливостями та перспективами інтеграції емігрантів до країн мешкання. Наприклад, історик Ярослав Пеленський формулював тодішню дилему, котра постала перед заокеанськими українцями у такому вигляді: «чи йти повністю в американське життя, бути добрими американцями, американськими громадянами, найкраще з відповідним соціяльним і економічним рівнем, чи бути несплямленим емігрантом, який живе, замкнений у собі, на “давнтавні” (від англ. downtown – ділова частина міста. – Авт.), їсть смачні галушки, обвішує хату рушниками, але не в силі дати нічого для інформації про свою батьківщину»98. Отож трансатлантичний переїзд сформував новий горизонт уявлень й очікувань. Українська будучина переднакреслювалася вже не у дусі камеральної атмосфери тимчасових баракових помешкань, а на ґрунті становлення великих діаспорних громад мультикультурних і полінаціональних соціумів Північної Америки й інших країн. 4.3. Візії та ревізії української далечини у координатах «холодної війни» і коекзистенції. Європейська й українська людина у світлі антропологічних запитів прийдешності Перетворення розгорталися і по той бік «залізної завіси». Із завершенням Другої світової війни поставали нові соціокультурні реалії СРСР та їх ідеологічне освячення, котрі складно означити універсальними чорними чи білими формулами. Адже вони відображали тенденції, що тільки-но вимальовувалися на радянських обширах. Спершу вони були не зовсім помітні, точніше очевидні зовнішнім спостерігачам, проте з часом опинилися у центрі уваги фахівців, які спеціалізувалися на студіюванні радянської дійсності та переднакресленнях гаданого майбутнього. Навіть більше, на межі доби пізнього сталінізму та хрущовської лібералізації розпочалося конституювання західної совєтології (радянології, кремлінології) як напрямку міждисциплінарних досліджень соціалістичної системи, передусім політичного устрою СРСР і держав Варшавського або Східного блоку, комуністичного руху, радянської зовнішньої і внутрішньої політики. ——————— Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… С. 133. Винар Л. Криза організації історичних дослідів // Свобода (Джерзі Ситі). 1958. 16 cерп. № 157. C. 2. 98 Пеленський Я.З. Друга еміграційна хвиля за океан // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 12 серп. № 16. С. 7. 96 97 166 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності У певному сенсі совєтологія була вислідом своєрідних політичних, культурних, пізнавальних реакцій західного суспільства, котре намагалося осмислити природу старого-нового супротивника. Водночас у становленні совєтології поважну роль відіграли прагматично-утилітарні міркування й зацікавлення, скеровані на прогнозування чи «відгадування» грядущих метаморфоз радянського курсу. Не випадково батьком західної совєтології вважають американського дипломата Джорджа Кеннана – фундатора знаменитої доктрини «стримування радянської експансії», котра наклала виразний відбиток на перебіг «холодної війни»99. Взаємини українських інтелектуалів із совєтологією й славістикою, на дисциплінарних полях яких домінували сильні русофільські настрої, а також мали потужний вплив російські вчені-емігранти та їхні учні, були вкрай складними. Достатньо відзначити, що вищезгаданий Дж. Кеннан порівнював становище України в СРСР із роллю штату Пенсільванія на обширах США100. Очевидна, ба навіть кричуща неадекватність такого порівняння дратувала українських авторів. М. Чубатий гадав, що така позиція свідчила про ігнорування «національних справ східної Европи»101. Я. Пеленський відзначав, що «позиція Кеннана в українському питанні є большевикам дуже вигідною і корисною. І не задля його гарних очей роблять вони йому цього роду аванси. Большевики знають і свідомі того, що Кеннан належить до впертих і послідовних противників української самостійности. Вони поінформовані також у тому, що голос Кеннана має свою питому вагу серед американської громадськости і що він втішається славою першого американського експерта російської проблеми (таким він у великій мірі залишився і дотепер) і колишнього американського амбасадора, якого прогнав з Москви совєтський уряд»102. Отже, совєтологічні / радянознавчі концепції стали ще одним важливим вектором, який формував обрій очікуваної будучини у західному світі. Звісно, совєтологія справляла солідний вплив і на уявлення діячів із української діаспори, які хоч-не-хоч були змушені сприймати, реагувати, коментувати й критикувати радянознавчі проекції. ——————— Пляни американської холодної війни // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 16 листоп. № 267. С. 2. 100 Американська увага до визвольних змагань українського народу // Там само. 1951. 8 трав. № 106. С. 1. 101 Чубатий М. Америка і майбутність російської імперії // Там само. 1951. 11 лип. № 159. С. 2. 102 Пеленський Я.З. Вступ до спотвореної історії. («Український історичний журнал», ч. 1, 2, 3. 1957, Київ, видавництво АН УССР, стор. 167, 162, 159) // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 8 берез. № 5. С. 4 99 167 Розділ ІV Тим часом у післявоєнному СРСР розгорнулася масштабна канонізація російського народу в ідеологічних, політичних, культурних і наукових дискурсах. На думку Б. Крупницького, «сам Сталін підніс російський народ на п’єдестал, підкресливши його значення як героїчного борця в “отечественной” війні, як проводиря соціялізму (перша соціялістична нація), і духового репрезентанта найліпшої науки людства, як носія великої культури з правами пріоритету майже у всіх галузях техніки й т. д. Російську націю було канонізовано як носія правдивого прогресу, за допомогою якого створено Совєтський Союз, що обхопив собою 1/6 світу»103. Ця тенденція в ідеологічних та культурних практиках намітилася ще у другій половині 1930-х рр., але набула повної сили і певного символічного підтексту саме у післявоєнні роки. Тож поширення дискурсу «великого російського народу» набирало дедалі більших обертів, що відобразилося в офіційній концепції «возз’єднання» двох «братніх народів», яку остаточно канонізували сумнозвісні тези ЦК КПРС 1954 р. Переяславські «дороговкази» нав’язали нову лімітацію української минувшини та тодішньої сучасності, проте звичайно зберегли телеологічну мету у царині переднакреслення майбутнього. За великим рахунком, «переяславські тези» подавалися як універсальний і навіть ессенціальний концепт, який нав’язував цілісне та телеологічне представлення минувшини з апріорною генералізацією українських сюжетів у радянському культурному просторі. Партійні тези 1954 р. встановлювали єдиний офіційний канон, у межах якого циркулювали всі культурні, наукові, громадські дискурси. Цей документ окреслював як початкову («давньоруська народність»), так і проміжні телеологічні віхи, як-от «возз’єднання», жовтнева революція 1917 р. Вони посіли місце універсальних орієнтирів-дороговказів для наративів, що мали оспівувати невпинний «історичний поступ» до кінцевої мети – «спільного комуністичного майбуття». Відтепер українська минувшина від часів монголо-татарської навали до 1654 р. висвітлювалися як боротьба за «возз’єднання», котру репрезентували як «історичну необхідність» звільнення від гноблення шляхетської Польщі та позбавлення загрози поглинання султанською Туреччиною104. Українська рецепція «переяславських тез» поза межами СРСР була майже повністю негативною. Первісно інтелектуали на еміграції прагнули віднайти у партійному документі 1954 р. ті чи інші свідчення, котрі демонстрували переміну радянського курсу, зокрема у національному питанні. ——————— Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). С. 49. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654–1954 гг.). Одобрены ЦК КПСС. М., 1954. С. 7. 103 104 168 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Наприклад, один із авторів на шпальтах мюнхенського часопису «Сучасна Україна» тримався думки, що «совєтські громадяни, передусім українці, два роки глибоко задумались над причинами небуденного святкування 300ліття “возз’єднання” України з Москвою, подарунком Криму, замовленнями писати про суверенітет УССР і про федеративний характер СССР, над демонстрацією правної підметности уряду УССР на московській і варшавській конференціях східнього бльоку, над наглим підвищенням українських “квіслінгів” до ранги членів колективного керівництва, над ідеологічним поборюванням “українських буржуазних націоналістів” як агентів чужих сил і т.д. Вся ця акція свідчить про наявність існування українського питання і про намагання совєтського уряду запрягти ці почування в ридван власної імперіяльної політики»105. Це розумування свідчить, що тодішні автори поза межами УРСР досить спрощено розглядали зміни радянської дійсності, зокрема на ідеологічному «фронті». Проте оцінки відомих українських істориків «переяславських тез» були однозначно негативними106, хоч вони і не аналізували нову легітимаційну схему у контексті гаданих перспектив буття. Та нові партійні догмати 1954 р. були лише одним із великих фрагментів того своєрідного «пазла», котрий почав вимальовуватися перед українськими діячами після завершення доби Й. Сталіна. Тож поставали різноманітні проекції будучності. Дехто з авторів не виключав можливості швидкого сходження нового диктатора на партійній олімп у СРСР. «Чи все це означає, що Хрущов поволі поки що без “культу особистости” і теж поки що без кривавих жертв стає новим, третім з черги диктатором совєтської імперії? Диктатором, можливо, з ласки партійного ЦК, який він зумів підібрати собі так, щоб той був слухняним у його руках знаряддям? Все може бути. Монопартійна і тоталітарна система не може існувати без єдиного проводу, і провід цей має належати одній особі, а не якомусь колективові. Така природа цього режиму, і часи після смерти Сталіна були лише коротким interregnum (лат. міжцарюванням. – Авт.)», – запитував і відповідав публіцист й інженер Євген Гловінський107. Натомість журналіст Мирослав Мартинець гадав, що «зміна на посту “понтіфекса максімуса” (тут: верховного жреця, аналогія з римським імпе——————— Мрт. Коекзистенція і «ліберальний курс» в СРСР // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 4 верес. № 18. С. 3. 106 Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. Нью-Йорк; Торонто, 1954. С. 77–78; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.: Історико-правнича студія з нагоди 300-ліття договору (1654–1954). Нью-Йорк, 1954. С. 8–9. 107 Гловінський Є. Залишається «совєтська астрологія» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 30 черв. № 14. С. 11. 105 169 Розділ ІV ратором Константином, який прийняв християнство. – Авт.) і заступлення його колективним керівництвом не є ідентичне з зміною самої “псевдорелігії”. Тим часом на Заході з цього факту робиться реалітет, ба навіть є бажання пристосувати свою політику щодо СССР»108. Тому він обстоював думку, що концепція замирення з більшовицьким режимом є хибною, позаяк не є зрозумілою перспектива ближчої радянської прийдешності. За візією М. Мартинця, варто вести мову про кілька прогностичних варіантів будучності на теренах Радянського Союзу, позаяк «покінчення з “культом особи” є передишкою для вирішення питання, хто властиво може бути спадкоємцем імперії Сталіна: а) колективне керівництво, б) якийсь новий диктатор чи в) мілітарна диктатура»109. Проте інші дописувачі гадали, що проголошений «колективний принцип» керівництва є виявом слабкості радянської системи, котра ввійшла у часи гострої кризи, а можливо навіть розпаду. Закритість СРСР і хронічний дефіцит біжучої інформації суттєво ускладнювали завдання осягнути радянські трансформації та запропонувати переднакреслення принаймні ближчої прийдешності. Що роботи?! Певна річ, обмеженість інформації спонукала до тих або інших аналогій, зокрема до компаративних запитів. Приміром, побутували навіть спроби проаналізувати події в УРСР, точніше переднакреслити майбутність за югославським або т. зв. «тітовським» сценарієм, який пов’язували з іменем комуністичного лідера Йосипа Тіто. З такої перспективи ліберальні паростки на теренах радянської України у середині 1950-х рр. намагалися потрактувати у світлі югославського варіанту, себто гіпотетичного «українського шляху до комунізму». Скажімо, Я. Пеленський 1956 р. відзначав, що «при розгляді можливостей зростання української підсовєтської окремішности можна навести ряд фактів, які заіснували в останні часи. До таких треба зарахувати заснування нових республіканських міністерств чорної металюргії і вугільної промисловости, своєрідну автономізацію на відтинку міністерства юстиції, а також плянування, і врешті повільне, але досить помітне відокремлення на культурному фронті, яке знайшло своє завершення у ствердженні, що Іван Франко не був “українським варіянтом” російської революційно-демократичної літератури…»110. Проте заразом Я. Пеленський доволі скептично оцінював можливості «евентуального “українського” шляху до соціялізму», позаяк не бачив оче——————— Мартинець М. Міти про СССР і реалізм прогноз щодо нього // Там само. 1956. 12 серп. № 16. С. 1. 109 Там само. С. 1. 110 Я.З.П. [Пеленський Я.-З.] Межі українського шляху до соціалізму // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 2 груд. № 24. С. 1. 108 170 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності видних свідчень, а найголовніше відповідних настроїв у республіканському партійному керівництві. На його думку, «якщо б тітоїзм поширювався далі, а в українських комуністичних колах у Києві панувала бодай відтінь тих почувань, якими керувався Скрипник, тоді були б, можливо, вигляди на ненадто твердий і широкий, але все ж таки “cвій власний український шлях до соціялізму”»111. Та деякі автори на сторінках діаспорної преси коментували «децентралізаційні тенденції», котрі пов’язували з заходами реорганізації промисловості й будівництва наприкінці 1950-х рр., як важливі та «переломні»112. Втім, перспективи української прийдешності у світлі потенційних можливостей югославського чи «тітовського» сценарію незабаром відійшли на другий план. До того ж дійсність в УРСР не продукувала тих або інших подій, які б однозначно вписувалися до таких переднакреслень. Однак найбільше у післясталінську добу українських інтелектуалів хвилювала політика військово-політичної конфронтації чи, навпаки, коекзистенції / мирного співіснування країн із різним суспільним ладом. Вона суттєво перекроїла уявлення багатьох діячів, які розраховували на неминучу війну західних країн із СРСР і його сателітами. Адже Корейська війна 1950–1953 рр. часто-густо розглядалася як своєрідний пролог до нової світової війни. Запекла збройна боротьба Української повстанської армії по Другій світовій катастрофі збуджувала надії, що цей чинник відіграє важливу роль у грядучій світовій війні. «Яку ролю може відіграти запілля в майбутній війні, можна побачити на малому прикладі нетривкого й неглибокого театру війни в Кореї. А його не можна прирівнювати до розлогости і розгортання фронту Україна, Кавказ, Перед- і Закавказзя, де, головним чином дивлячися на нас, як на провідного побратима, діятимуть інші поневолені Москвою народи», – наголошував журналіст і письменник Ярослав Курдидик113. Натомість інший дописувач обстоював думку, що «однією з найважніших проблем майбутнього зудару збройних сил Заходу з СССР є національне питання поневолених Росією народів. Від того, яке становище займе Захід не лише до “російського питання”, але й до цілого простору СССР з поневоленими народами, буде залежати перебіг майбутньої війни, а також відношення поневолених народів СССР до Заходу, з чим зв’язана перемога над большевизмом»114. ——————— Там само. Стахів В.П. В Україні на переломі 1957–1958 років // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 2 лют. № 3. С. 1. 113 Курдидик Я. Приблизний профіль дійсности (Думки про сучасне становище в світі і ролю України в ньому) // Укр. вісті (Новий Ульм). 1951. 9 серп. № 63. С. 3. 114 Карий П. Марення, які не можуть повторитися // Визвольний шлях (Лондон). 1952. № 7. С. 10. 111 112 171 Розділ ІV З огляду на воєнний сценарій і очікуваний крах СРСР низка проекцій будучності, котрі побутували у писаннях діячів націоналістичного руху, конструювалася навколо гаданих перетворень після повернення на Батьківщину. Часом такі візії виглядали як мрії, відірвані від тодішньої реальності, хоч і порушували справді-таки кардинальні питання прийдешності, наприклад соціокультурні перетворення. Скажімо, один із авторів журналу «Визвольний шлях» підкреслював: «Дуже часто чуємо отут, на еміґрації, що перед нами стоять великі, просто не до розрішення, питання в майбутній вільній українській державі. Це справа колгоспів. Що робити з ними, як розв’язувати питання приватної власності!? Що робити з фабриками й заводами? Що робити з нічиїми посілостями, тобто землями бувших радгоспів? – Ось теми, що викликають дуже живу й гостру дискусію. Немов у відповідь на ті питання чуємо голоси, що, мовляв, часово треба все лишити так, як воно є сьогодні. Прихильники цієї теорії обґрунтовують свої погляди твердженням, що Україна буде доведена до цілковитого економічного й господарського виснаження, а тому треба існуючі цього характеру інституції лишити, як переходове явище…»115. Відомий діяч націоналістичного руху Зиновій Книш розмірковував про необхідність «виселення москалів з України, що одним порізом ножа вичистить національну територію, після сподіваної майбутньої поразки СССР – вдруге такої нагоди не знайдемо і залишимо в свому тілі бациля, що вічно підточуватиме наше національне і державне здоров’я»116. Отже, сценарії прийдешності українства тією чи іншою мірою пов’язувалися або проектувалися у площині біполярної моделі, котра відображала повоєнні реалії нового світоустрою. У розрізі таких конфронтаційних настанов пропонувалися і нові проекції української ідеї чи національного ідеалу доби «холодної війни». Наприклад, дописувач газети «Свобода» гадав, що «українська ідея сучасности так внутрішньо, як і зовнішньо, суб’єктивно й об’єктивно, вже по самій своїй природі є революційною. Ці напрямні революційного розвитку, внутрішнього й зовнішнього порядку, змагають остаточно до суверенного кружіння української нації в міждержавному планетаріюмі довкола себе самої, по орбіті своїх цілей та інтересів»117. Один із засновників футурології Осип Флехтгайм обстоював думку, що саме перебіг «холодної війни» спершу нав’язував конфронтацію та жор——————— В.А.Ш. Національне чи соціяльне (Порядком обговорення) // Там само. 1952. № 4. С. 14. 116 Книш З. Під знаком тривожного майбутнього (думки націоналіста). Чикаго, 1951. С. 29. 117 Зибачинський О. Українська революція // Свобода (Джерзі Ситі). 1951. 4 серп. № 180. С. 2. 115 172 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності сткий курс, але згодом логічно призводив до замирення і динамічного співіснування118. Політичний курс радянського керівництва на «мирне співіснування» принаймні на декларативну відмову від прямого військового протистояння, котрий із прагматичних причин здобув чимало прихильників у західному світі, істотно підривав такі сподівання на воєнну майбутність. Навіть більше, концепція коекзистенції спонукала до суттєвого переосмислення становища української еміграції, позаяк фактично відкладала її потенційне повернення до віддалених часів. Промовистим є означення коекзистенції, запропоноване Євгеном Онацьким в «Українській малій енциклопедії». На його думку, «коекзистенція – співіснування, термін, що його ввів Сталін і всіма силами підтримує Хрущов у зносинах із західними, капіталістичними країнами: на їх запевнення, і капіталістичний, і комуністичний світ можуть дуже добре існувати разом – для цього треба тільки, щоб капіталістичний світ признав за доконаний факт усі територіальні здобутки Москви від початків большевицької революції до закінчення другої світової війни»119. Тому автор цього означення тримався думки, що ідея «мирного співіснування» є тактичним ходом радянського керівництва, щоби закріпити територіальні здобутки та виграти час для прискореної мілітаризації суспільства. Недаремно низка українських інтелектуалів негативно сприйняла політику коекзистенції. Приміром, публіцист Дмитро Андрієвський твердив, що «ідея коекзистенції є лише гаслом, але ніякою концепцією. Ні Схід, ні Захід не мають чим виповнити цю форму і вона лишається порожньою. І лише під тиском внутрішніх та зовнішніх обставин, з мотивів тактичних, СССР та ЗДА (З’єднані Держави Америки, тобто США. – Авт.) зайняли до коекзистенції позитивне становище»120. Таким чином, Д. Андрієвський гадав, що світоглядні й ідеологічні розбіжності між двома таборами зводять політику «мирного співіснування» нанівець. Натомість він дотримувався думки, що «боротьба між двома таборами східнім і західнім, від початку має характер боротьби ідеологічнорелігійної. Коли в основі ідеології Заходу лежить ідея свободи чи демократії, то в основу вірування Сходу лягла доктрина марксизму. Як кожна “нова ——————— Флехтгейм О. Футурология: борьба за будущее [1970] // Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи. Антология современной классической прогностики 1952–1999 / Ред.-сост. И.В. Бестужев-Лада. М., 2000. С. 262–263. 119 Онацький Є. Українська мала енциклопедія. Буенос-Айрес, 1959. Кн. 5: К–Ком. С. 666. 120 Андрієвський Дм. Що таке коекзистенція? // Укр. слово (Париж). 1955. 4 груд. № 734. С. 1. 118 173 Розділ ІV віра”, комунізм – надиханий фанатизмом, чого з правила бракує “старій вірі”»121. Подібну думку висловлював і М. Мартинець, який відзначав, що «дотеперешній плюралізм гемісфер (земних півкуль. – Авт.) перетворився у двобій двох протилежних світових систем, з чітким визначенням ривалів – США і СССР, які думають про моністичне, універсальне упорядкування світу, кожний на свій лад. Під час холодної війни вони поставили світові альтернативу вибору між одним або другим ривалем»122. Зі спостереженнями Д. Андрієвського та М. Мартинця солідаризувалося чимало діаспорних діячів. Наприклад, вищезгаданий Я. Курдидик твердив, що «холодна війна не припиняється, а, навпаки, щораз більше прибирає на силі. У ній, як у підготовчій стадії до гарячої війни, кожна із заінтересованих сторін намагається перехопити ініціятиву»123. Публіцист Володимир Стахів – член Українського державного правління, проголошеного 30 червня 1941 р., підкреслював, що «наявність існування двох світових бльоків, взаємно ворогуючих і одночасно виключаючих один одного, ще не є мирною коекзистенцією, тобто мирним співіснуванянм таких бльоків»124. Тому автор обстоював тезу, що «сюрреалістична картина», коли «Кремль шукає передишки» є свідченням «його внутрішньої слабости»125. Тож В. Стахів сподівався на неминучий військово-політичний перебіг подій, який прискорить вирішення українського питання. Суголосної позиції дотримувався й правник Борис Вітошинський, який у полемічному запалі стверджував: «Дарма що на Заході ще стільки керівників, які шукають співжиття зі злочинцями. Бо історію творять не люди з мідяним чолом, але люди з лицарською душею і палаючим серцем. І всім, хто стежить за боротьбою з московським імперіялізмом, видно, що, на щастя, людей героїчного типу не бракує. Останнє слово буде за ними»126. Втім, політика коекзистенції волею-неволею справляла вплив на погляди й уявлення українських авторів. Наприклад, один із відомих діячів українського націоналістичного руху Лев Ребет був змушений визнати, що «ні одна з великодержав не виявляє зрозуміння до питання України як само——————— Там само. С. 1. Мартинець М. Стратегічні фундаменти коекзистенції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 17 черв. № 12. С. 3. 123 Курдидик Я. Нові аспекти у світовій оборонній система // Свобода (Джерзі Ситі). 1956. 25 лют. № 36. С. 2. 124 Стахів В.П. Чи «колесо історії» повертається? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 2 жовт. № 20. С. 2. 125 В.П.С. [Стахів В.П.] Тривалий мир є похідною неподільної волі! // Там само. 1955. 10 лип. № 14. С. 1. 126 Вітошинський Б. Огляд міжнародних політичних подій // Визвольний шлях (Лондон). 1957. С. 235. 121 122 174 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності стійного політичного фактора і ні одна наша емігрантська група не зуміла змінити цього основного негативного наставлення»127. Заразом зростав скептицизм і щодо сприятливої кон’юнктури «холодної війни»128. Ще радикальнішу позицію посідали українські інтелектуали наймолодшої генерації, котрі ввійшли на громадсько-культурну й наукову сцену вже після Другої світової війни. Скажімо, Я. Пеленський проводив очевидні аналогії між тодішньою сучасністю та настроями попередньої – міжвоєнної доби. На його думку, «коекзистенційна ситуація кинула емігрантську політику з вершка хвилі в глибінь і захитала багатьох політиків. Хоч цілком виправдалось твердження, що на еміграції ніхто ще не скомпромітувався і кожний втримається на поверхні, проте здається, що коекзистенція, попри безперспективність і засуд на затяжне перебування на чужині, має одно добре за собою, а саме, що вона ліквідує концепцію інтервенції. Кожний з нас, якщо він є реаліст, свідомий того, що воєнний зудар принесе для СССР остаточне потрясення, але жоден з нас не може твердити, що така інтервенція принесе Україні самостійність. Ми надто добре пригадуємо собі інтервенційну настанову українського громадянства напередодні другої світової війни, коли між війною і самостійністю ставлено майже знак рівняння, і пізніше гірке протверезіння, які принесли її перебіг і кінець. Тому цілковито зайвими є очікування, що третя світова війна мусить принести для нас корисну розв’язку»129. Навіть більше, Я. Пеленський пояснював сподівання на майбутню світову війну здебільшого жахливим становищем у радянській Україні. Адже більшість діячів на еміграції вважала, що нема інших можливостей для досягнення кращої прийдешності. Натомість автор наголошував, що «пересічний громадянин, який іде відбудованими вулицями европейських міст і ще добре пам’ятає страхіття подій десять років тому, з зрозумілим страхом сприймає новини, які не приобіцюють йому того, чого він найбільше бажає, а саме – миру. Багато хто з нас сьогодні не з подібних, але з політичних мотивів до певної міри скептично приглядається тут, на еміграції підготуванню нового світового зудару, і, якщо б не докази і переконання про українську дійсність на батьківщині, то не один був би противником майбутньої війни»130. ——————— Ребет Л. З приводу десятиріччя нашої еміграції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 23 січ. № 2. С. 1. 128 Стахів В.П. Сучасне становище нашої політики // Там само. 1955. 18 верес. № 19. С. 1. 129 Пеленський Я.-З. Коекзистенція і політика еміграції // Там само. 1955. 4 верес. № 18. С. 1. 130 Його ж. Десять років після другої світової війни // Там само. 1955. 1 трав. № 9. С. 1. 127 175 Розділ ІV Візія Я. Пеленського не була поодинокою, позаяк її поділяла низка тогочасних інтелектуалів. Наприклад, журналіст Любомир Ортинський наголошував на очевидному переоцінюванні «значення еміграції, вважаючи, що вона відограє вирішальну ролю в українському визволенні. Ця концепція пішла так далеко, що ігнорувала визвольну боротьбу на рідних землях і взагалі події на батьківщини, трактуючи нашу батьківщину як об’єкт, що при допомозі чужих сил має бути визволений, а еміграція має ущасливити її провідниками з еміграційних резервуарів. Десять років ми жили такими ілюзіями»131. Зауважимо, що навіть у літературних проекціях 1950-х рр. на українські теми майбутність уявлялася доволі похмуро, як, приміром у повісті Леоніда Полтави «Чи зійде завтра сонце»132. Проте інші дописувачі гадали, що у післясталінську добу ситуація все ж таки змінилася на краще, позаяк істотно розширилося коло злободенних проблем. За висловом правника Б.-Т. Галайчука, «мертві води сколихнулися. Сьогодні йде палка дискусія про те, чи має Україна право на дипломатичні взаємини, чи не має; чи здатна вона до самостійного економічного існування, чи залежна під господарським поглядом від Росії; чи скривдив устійнений в Ялті кордон польський народ і чи буде кривдою для російського народу усамостійнення України. Фронт наблизився до спокійних наукових кабінетів; рубом стали питання, які виходять поза компетенцію політика і на які авторитетно може відповісти лише наука»133. Коекзистенція чи політика «мирного співіснування» причинилася до нових рефлексій і візій щодо майбутнього становища України в Європі. Щоправда, вони тією чи іншою мірою нагадували проекції міжвоєнної доби. Зокрема, вищевказаний Д. Андрієвський наголошував, що «Европа є розтята тією самою залізною завісою на дві частини: західню і східню. До першої належать старі европейські нації, що вже перейшли вершок своєї слави і потуги, а до другої – молоді народи, які щойно виходять на історичну арену. До останніх залічуються так звані сателіти СССР, балтійські країни і Україна та Білорусія, що їх Москва тримає під своєю кормигою»134. На його думку, вирішальним у системі біполярного світу є змагання між Європою та Євро-Азією, котра пролягає крізь Україну, «робить з неї межову ——————— Ортинський Л.О. Перспективи коекзистенції і висновки для нас // Там само. 1955. 26 черв. № 13. С. 1. 132 Луців Л. Не так то легко написати повість про майбутнє (Рец. на кн.: Полтава Леонід. Чи зійде завтра сонце. Повість з недалекого майбутнього. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1955. 160 с.) // Свобода (Джерзі Ситі). 1956. 5 січ. № 2. С. 3. 133 Галайчук Б. Місце науки у визвольній політиці // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 7 січ. № 1. С. 11. 134 Андрієвський Дм. Україна в Європі // Там само. 1959. 5 квіт. № 7. С. 8. 131 176 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності країну між двома супротивними світами – і в той самий час накидає їй ролю посередника між європейським Заходом і азійським Сходом»135. Загалом теза про Україну та Східну Європу як прикордоння чи межу зіткнення цивілізацій була доволі популярною протягом 1950-х рр., оскільки тяжіла до теорії цивілізацій А. Тойнбі. Ця ідея у різних варіаціях побутувала у працях Б. Крупницького136, Л. Окіншевича, В. Янева та інших інтелектуалів. Приміром, український і білоруський історик права Лев Окіншевич формулював свої запити до теорії цивілізацій А. Тойнбі у річищі минувшини та уявної будучини Східної Європи. «І яке історичне місце визначити для Білоруси й України? Чи є вони останні форпости великої західньоевропейської культури в глухих лісах і розлогих степах переддвер’я Східньоевропейської рівнини? Чи є вони органічною частиною цієї рівнини, не тільки географічно, але й культурно? Чи є вони, нарешті, частиною пляцдарму, що на нього впливали обидві сусідні “культурно-історичні типи” чи “цивілізації”? Думаємо, що у відповіді на ці питання криється розгадка ключових проблем минулого й майбутнього цих націй», – підкреслював історик137. Напрочуд цікавими є прогностичні уявлення Л. Окіншевича щодо прийдешнього устрою Східної Європи, в яких доволі своєрідно сплетені цивілізаційні, культурні та державні проекції. За його візією, «можна, принаймні теоретично, уявити собі політичну єдність народів Східньої Европи, збудовану на засаді здійсненої рівности кожного з них. Але також можна уявити собі відсутність політичної єдности взагалі й існування цілком незалежних державних одиниць, що знову таки, не змінить факту належности їх до одної “цивілізації”. Зокрема, осягнення державної форми кожним зі складників нового культурного комплексу є в наш час найпевніший спосіб забезпечити свої власні культурні інтереси. Отже, тяжіння до такої форми є здоровим виявом національного життя і рухом уперед. Так ми уявляємо собі місце українського народу в світовім історичнім русі. Головний поступ цього руху йде, очевидяки, своєю лінією, що її годі змінити. Кожний бо великий культурний комплекс, що розпочав свій рух уперед, має закінчити своє призначення. Кожний окремий нарід має місце в цьому розвитку культурного комплексу, що його членом він є»138. ——————— Там само. Крупницький Б. Історичні основи европеїзму України // Літературно-науковий вістник (Регенсбург). 1948. № 1. С. 20–30; Його ж. Україна між Заходом і Сходом // Українська літературна газета (Мюнхен). 1957. № 7: (лип.). С. 1, 7; № 8: (серп). С. 9; № 9: (верес.). С. 6; № 10: (жовт.). С. 2; № 11: (листоп.). С. 2; № 12: (груд.). С. 7; 1958. № 1: (ciч.). С. 8. 137 О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). 1952. № 8. С. 611–612. 138 Там само. С. 615. 135 136 177 Розділ ІV Така варіативність Л. Окіншевича щодо гаданої майбутності народів Східної Європи переважно ґрунтувалася на сполученні відмінних концептуальних пропозицій. Врешті він гадав, що висліди теорії цивілізацій А. Тойбні стосовно будучності Східної Європи є неоднозначними, позаяк той недооцінює значення народів цього регіону та їхнього впливу на «православну» цивілізацію. «Нині можемо стверджувати лише те, що історія розвитку цих народів являє собою, передусім повчальну картину дії впливів Західної та Східної Європи на фоні їхнього змагання між собою. У майбутньому розвиткові цивілізації Східної Європи роль цих порубіжних слов’янських народів може несподівано стати важливою», – наголошував Л. Окіншевич139. Водночас ширилися проекції щодо гаданої будучини України у розрізі геополітичних проекцій, зокрема концепцій чорноморської та середземноморської спілки країн. Вони тією чи іншою мірою тяжіли до «чорноморської доктрини» Ю. Липи, хоч доволі часто зміщували звичні акценти та змінювали продуковані смисли. Наприклад, увага у таких пропозиціях акцентувалася на посередницькій ролі прийдешнього чорноморського чи середземноморського союзу країн. «Можнa буде ще довго вести дискусію про те, куди, до якого великопростірного геополітичного твору має в майбутньому ладі нового світу прибитися Україна. Прямування до якихсь нових “континентальних” структур в наш час очевидні. Чи має Україна належати до Европи, що виросла з геленно-римської антики, християнського середньовіччя, раціоналізму та позитивізму нових віків і тепер, попри повне нез’ясування географічного і правного принципу, бажає переорганізуватися як нова синтеза названих елементів своєї духової спадщини? Чи, може, якогось майбутнього тюркоіранського твору? Вся Азія охоплена тепер бурхливим процесом змісту своїх давніх культур з европейською дисципліною думання і творчости, з европейсько-американською технократичною цивілізацією. Що з цього запліднення виникнуть нові культурні і політичні сили, які будуть, мати у майбутньому вигляді світу першорядне значення – це також очевидне. Чи, врешті, має Україна приєднатися (навіть ставши організаційним ядром) до якоїсь понтійсько-кавказької культурної і політичної формації, що мала б бути мостом і виміною рампою між двома названими світами?» – запитував один із дописувачів на шпальтах часопису «Сучасна Україна»140. Своєрідний синтез «чорноморської доктрини» та середземноморської візії запропонував відомий діяч українського націоналістичного руху Бог——————— Okinshevich L. History of Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1952. Vol. 2, no. 2. P. 314. 140 Заяць М. Де і яке наше місце? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 8 берез. № 5. С. 6. 139 178 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності дан Кордюк. На його думку, «хоч океанографічний характер Чорного моря і кліматичні умови причорноморських країн, за винятком південно-кримського й кавказького побереж, відмінні від Медітеррану (від англ. Mediterranean, тобто Середземномор’я. – Авт.), проте культурно-історично весь цей простір творить нерозривну цілість. Україна була в минулому середземноморською країною і такою, без усякого сумніву, залишиться вона і на майбутнє – під культурним, а також господарським і політичним поглядом»141. Так чи інакше, проте такі геополітичні переднакреслення будучності здебільшого не враховували як реалій біполярного поділу світу, так і численних політичних, культурних, психологічних, релігійних та інших відмінностей. Наприклад, вищезгаданий Б.-І. Кордюк гадав, що саме середземноморська спілка може вбезпечити державну самостійність України та її сусідів. «Візія майбутнього – це спілка народів Середземномор’я – при повному запевненні свобідного розвитку для кожного народу – для забезпечення перед деструктивним встряванням сторонніх сил, а передусім Москви», – стверджував автор142. Однак побутували й доволі скептичні і навіть негативні настрої щодо проєвропейської орієнтації та її перспектив у ближчій або віддаленій прийдешності, котрі спиралися як на мемуарні ремінісценції, так і на післявоєнні враження. «В теперешній ситуації розрахунок на Европейський рух – це найновіша, може, найбільше платонічна політична орієнтація в ланцюзі всіх наших історичних орієнтацій: на Польщу, “православного царя”, центральні держави, Антанту, поверсальський ревізіонізм чи “радянську вітчизну”. Доходить навіть до дилеми між “об’єднаною”, ще не об’єднаною Европою і евразійсько-совєтською сім’єю народів. І ось чому европейська орієнтація є найбільше платонічна: тоді як інші здійснилися в потоці змінних дійових зрушень, то остання дилема поставлена в статичному стані сучасного міжнародного політичного укладу сил, не є власне дилемою і не має безпосередньої актуальности в українському визвольному процесі…», – підкреслювала громадська діячка Дарія Ребет143. Утім, навіть виклики, кинуті концепцією «мирного співіснування», не заступили антропологічні візії майбутності, котрі зосереджували фокус світобуття на метаморфозах післявоєнної Людини. Молодий український історик-емігрант Л.-Р. Білас у публікації 1957 р. метафорично схарактери- ——————— Кордюк Б. Концепція середземноморської спілки націй // Там само. 1957. 6 січ. № 1. С. 6. 142 Там само. 143 Ребет Д. Европейські мрії і реальна дійсність // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 31 трав. № 11. С. 2. 141 179 Розділ ІV зував тодішні світовідчування, котрі переднакреслювали горизонт уявної будучності як кризу «образу історії» модерної людини144. З цієї перспективи робилися навіть спроби оцінити радянську лібералізацію післясталінської доби. «Коли на Сході прийшов до влади Сталін і його крилате слово про “соціялістичні з огляду на свій зміст і національні з огляду на форму національні культури Совєтського Союзу” стало законом колишній революційний інтернаціоналізм поступився звичайному російському націоналізмові і його русифікаційній практиці. Але Сталін помер, до влади прийшов Хрущов, і позначилася деяка “відлига”. І знову проблема співвідношення “національного” і “загальнолюдського” в совєтській дійсності почала зголошуватись до слова», – зазначав Л.-Р. Білас145. Деякі українські інтелектуали, передусім Б. Крупницький, сприймали екзистенціалізм, персоналізм та інші пропозиції західної повоєнної соціогуманітаристики як низку культурних і духовних реакцій на антигуманні, механістичні та поглинаючі суспільні практики доби тоталітаризму. У широкому розумінні він розглядав ці течії як самобутні спроби морального звільнення чи етичного очищення й переродження «масової людини», котрі мають запобігти поширенню тоталітарної пошесті у майбутньому. «Без сумніву, екзистенціялізм, як рух, є пов’язаний також із французьким résistance (фр. супротив, опір. – Авт.). Він є протестом на придушення людини націонал-соціялістичним тоталізмом. Це реакція на тоталізми минулі і сучасні. І християнський екзистенціялізм (Марсель) і атеїстичний (Сартр) – всі вони проповідують самовартість людської особистости, принцип людської гідности, право людини на свободу. Альберт Камус підкреслює пов’язаність людей у взаємнім визнанні людської гідности», – наголошував історик146. Зауважимо, що Б. Крупницький доволі своєрідно оцінював соціальні експерименти в СРСР, зокрема спроби створити радянську «масову» людину. На його думку, «модерна людина живе в світі, характеристичною прикметою якого ж змінливість Ця динаміка оточення модерної людини, яке є її власним продуктом, не може не мати на неї впливу. З цієї точки бачення можна зрозуміти надії, які прив’язують до змін у цьому власне оточенні большевики, що надіються створити в цей спосіб нову, “колективну людину”»147. ——————— Білас Л. Криза нашого образу історії // Українська літературна газета (Мюнхен). 1957. № 9: (верес.). С. 1. 145 Л.Б. [Білас Л.-Р.] Про «національне» та «загальнолюдське» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 13 квіт. № 8. С. 5. 146 Крупницький Б. Основні проблеми історії України. С. 206. 147 Білас Л. Людина і «автомація» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 21 квіт. № 8/9. С. 9. 144 180 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Подібні спостереження висловлював і Л.-Р. Білас, який добре усвідомлював релятивність людських уявлень про історичний час, особливо у царині проектування майбутнього. «Поки що знаходимося ще тільки напередодні нового етапу в системі дальшого перетворення модерного світу. Ніхто не знає, що принесе будучність і небезпека wishfull thinking (англ. прийняття бажаного за дійсне. – Авт.), небезпека бачити в ній те, що ми хотіли б, є велика. Небезпечною для пізнання є як цілковита негація можливости впливу оточення на людину, так і його перецінення, джерело якого лежить у метафізичній концепції Маркса і в оберненні “догори ногами” Гегеля. Кінець-кінцем воля людини є здетермінована, і її відповідь на впливи оточення може бути різна: вона не в останній мірі залежить від того, чим людина схоче бути», – стверджував автор148. На відміну від Л.-Р. Біласа, Кирило Митрович сприймав тогочасні виклики в іншому світлі. На його думку, «трагічною видається ситуація людини, коли усвідомити, що нищівна сила атомової зброї є чи не єдина опора і гребля проти матеріялістичного тоталітаризму, який загрожує свободі одиниць і народів. Карл Ясперс ствердив, що практично людство стоїть сьогодні перед дилемою: смерть або неволя. Одне є фізичним знищенням життя, друге є знищенням моральним»149. Аналогічні побоювання побутують у текстах багатьох тодішніх авторів. Зокрема, один із дописувачів до «Українських вістей» зазначав: «Атавістичний страх за своє існування охопив трохи не всі верстви людства починаючи сірою людиною з вулиці і кінчаючи “сильними світу цього”: вступаючи в другу половини ХХ-го століття, людство опинилося, мовляли екзистенціоналісти, в “граничній ситуації”, коли йдеться про його “бути” чи “не бути”»150. Антропологічні проекції переносилися навіть на радянські обшири й адресувалися до соціального, культурного та духовного буття. Скажімо, К. Митрович обстоював тезу про «роздвоєність підсовєтської людини», зокрема розмірковував про можливі наслідки цього конфлікту і його впливів на майбутність. На його думку, «кризові процеси, які заіснували в останні – посталінські – роки в СССР, висунули один із найболючіших та найбільш потрясаючих моментів совєтської дійсности, яким є духовий терор режиму. Це явище торкається всіх людей під тоталітарними режимами, а сьогодні – кожної думаючої людини в СССР»151. ——————— Там само. С. 10. Митрович К. Атомовий мир чи атомова війна? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 14 верес. № 19. С. 4. 150 Ромашко А. На межах екзистенції // Укр. вісті (Новий Ульм). 1951. № 1/2. С. 1. 151 Митрович К. Роздвоєність підсовєтської людини // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 2 черв. № 12. С. 4. 148 149 181 Розділ ІV Зауважимо, що у післявоєнну добу антропологічні, екзистенційні, культурологічні пошуки та спроби осмислення буття людини у різних темпоральних пластах призводять до ревізії відомих концептуалізацій О. Шпенглера й А. Тойнбі. Передусім переглядається й відкидається на маргінеси відома теза про «втому» і «старість» західної культури та духовності, зокрема її неспроможність до оновлення на основі циклічного ритму зростання й упадку цивілізацій або культур. Натомість набувають популярності візії про «молодість» західної культури та перспективи її прийдешності на засадах індивідуальної й спільної свободи, зокрема у працях низких західних мислителів. Приміром, погляди американського вченого єврейського походження Ганса Кона приваблювали українських інтелектуалів, які намагалися пов’язати перспективи українства з проекціями європейської будучності152. Крім того, до проекцій українських інтелектуалів 1950-х рр. щодо майбутності дедалі частіше входили ідеї про можливість співпраці з сусідніми народами – поляками, євреями у змаганнях супроти радянського режиму. Доволі прихильно сприймалася теза ізраїльського інтелектуала Соломона Гольдельмана про «ідею співпраці українців і євреїв в СССР». На його думку, «це було б почесним завданням українців у діяспорі, а також світового єврейства. З українського боку, в різних політичних колах української діяспори почувається повне розуміння цього завдання»153. Зрештою, 1950-ті рр. були перехідним часом в історії української еміграції, котра поступово перетворювалася у діаспорні громади США та Канади, а також адаптувалася до нових соціокультурних реалій. Водночас у цей період істотно змінилися уявлення, котрі циркулювали поза межами СРСР, діапазон яких став більш розмаїтим і дедалі більше корелювався з тенденціями й новаціями західної думки. Та межа 1950–1960-х рр. намічала дальші перетворення, передусім суттєву трансформацію загального горизонту очікуваної чи уявної далечини внаслідок впливу багатьох чинників, передумов й обставин. ——————— Межова ситуація Европи і небезпека з боку Росії (інтерв’ю з дослідником націоналізму професором Гансом Коном) // Там само. 1957. 16 черв. № 13. С. 4. 153 Майбутнє Ізраїля і України (інтерв’ю з проф. Соломоном Гольдельманом) // Там само. 1957. 25 серп. № 18. С. 3. 152 182 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності 4.4. Генерація шістдесятників та переміна уявлень про радянську майбутність. Присмерк СРСР у калейдоскопі рецепцій і передбачень За часів «хрущовської відлиги» з’явилася досить різноманітна й самобутня післявоєнна генерація – нове покоління «радянських людей». Про значення цього покоління для будучності СРСР від середини 1950-х рр. чимдалі частіше дискутували західні дослідники. Останні висловлювали побоювання, що «нова радянська людина» може виявитися індиферентною щодо своєї національної ідентичності. Наприклад, американський політолог Джон Армстронг гадав, що «наступна генерація підсовєтських українців буде вирішальна для дальшого майбутнього народу»154. Втім, дійсність виявилася більш складнішою, ніж її провіщали прогнози західних політологів, радянологів і візії українських інтелектуалів. Післясталінська доба згенерувала різні «простори досвіду». Протягом 1960-х рр. одночасно конституювалося як покоління «пасивної більшості» з конформістськими моделями соціалізації, так і генерація «активної меншості» – українських нонконформістів, відома як покоління шістдесятників – правозахисників, дисидентів, інакодумців й опозиціонерів. Власне, радянсько-німецька війна стала важливою межею і провідним фактором, який спричинив очевидну зміну генерацій радянського суспільства. Адже воєнне та післявоєнне покоління мали не тільки досвід виживання і пристосування за екстремальних передумов тоталітарного режиму, а й специфічне світосприйняття, виплекане спогляданням трагічних, драматичних, катастрофічних подій. Навіть більше, сформувався помітний шар утилітарних і прагматичних мотивів, які відігравали важливу роль у тих моделях соціалізації, котрі були затребувані молодшим поколінням у повоєнні часи. Проте заразом ширилися й ідеалістичні орієнтири та гуманістичні настанови, котрі випадали з панівних ідеологічних трендів радянського культурного простору за доби хрущовської лібералізації. У середовищі діаспори новітні метаморфози сприймалися з очевидним запізненням, але від кінця 1950-х рр. ці проблеми поступово потрапляють і обговорюються на шпальтах української зарубіжної преси. Передусім акцентувалася увага на тих трансформаціях, які змінювали соціокультурні обриси України. «Нам треба усвідомити, що на Україні виросло нове покоління і доростає покоління повоєнне. Для них остання війна належить до історії їхніх бать——————— Цит. за: «Фактори, що об’єднують і роз’єднують Східню і Західню Україну» [Доповідь Дж.А. Армстронга в УВАН. Нью-Йорк, 28 лютого 1959 р.] // Там само. 1959. 22 берез. № 6. С. 10. 154 183 Розділ ІV ків. Це покоління народилося в добу Сталіна, зростало і виховувалося в радянській системі; воно, за окремими винятками, не обтяжене ні т. зв. “контрреволюційним минулим” своїх батьків, ні їхнім соціяльним походженням. Молодь, яка хоче закінчити середню або вищу освіту, мусить належати до комсомолу. А що на вищі студії, як відомо, накладене обмеження, то її прагнення ще посилюються. Молодь не хоче залишатися в селах і шукає місця праці в містах чи на заводах або виїжджає поза межі УРСР», – наголошував один із відомих діячів націоналістичного руху Микола Лебідь155. Ще масштабніші переміни проглядалися у палітрі літературних генерацій на теренах УРСР. Зазначимо, що первісні реакції на появу нового покоління виказували неабияке подивування. Тим паче, що більшість авторів у діаспорі не очікувала масштабного літературного сплеску у післясталінські часи, котрий часом навіть порівнювали з відродженням 1920-х рр. «З початком 60-их років в Україні народилась нова генерація письменників – поетів, прозаїків, критиків. Її названо “шестидесятниками”, або генерацією новаторів… Цю генерацію знаменує одна найважливіша риса: вона у внутрішній боротьбі не перейшла через жахіття тотального червоного терору і не потухла в страху, що був питоменний (тут: близький. – Авт.) для старшої й середньої генерації української радянської інтелігенції», – підкреслював літературознавець і видавець Осип Зінкевич156. Зазначимо, що походження покоління шістдесятників, яке асоціювалося з лібералізацією життя, дисидентством і нонконформізмом, пов’язували із повоєнним соціокультурним зламом. «Вони виросли під враженням війни, що завжди розбурхує чи то лихі, чи теж добрі інстинкти, і почували себе свобідніше і вільніше, ніж їхні батьки. Для цього покоління не існує поняття клясового ворога, поняття, що його вигравала партія в боротьбі з попередніми поколіннями. Ці нові письменники України навіть із довір’ям ставились до партії, вони хотіли почувати себе свобідними громадянами, діяти як свобідні громадяни з відкритою думкою і відкритим серцем. Але для цієї шляхетної щирости нема місця в системі, що вся побудована на фальші», – стверджував літературознавець, критик і перекладач Остап Тарнавський157. Поява покоління шістдесятників змінила горизонт очікувань щодо радянської, а відтак й української майбутності, котрий формувався по інший бік «залізної завіси». Вищезгаданий О. Зінкевич наголошував на своєрідному феномені цієї генерації, відірваної від попередніх літературних поко——————— Лебедь М. Сучасна Україна і українська визвольна політика // Сучасність. 1965. № 10. С. 80. 156 Зінкевич О. З генерації новаторів. Світличний і Дзюба. У джерел модерної української критики. Балтімор; Торонто, 1967. С. 7, 8. 157 Тарнавський О. Література під наглядом інквізиції // Свобода (Джерзі Ситі). 1966. 26 серп. № 158. С. 4. 155 184 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності лінь. На його думку, «ця молодь увійшла САМА (виділення. О. Зінкевича. – Авт.) в літературу, вона мала силу увійти, бо це не були окремі одиниці, а це були виразники цілого молодого покоління нової доби, втілення цілої генерації; це були молоді письменники, які зуміли не лише відкрити правду минулого, але й стати носіями ідей майбутнього цілої нації»158. Згодом українські діячі дедалі частіше пов’язували покоління шістдесятників із лібералізацією радянського режиму від середини 1950-х рр. Саме «відлига» уможливила принаймні обмежений доступ до культурних новацій, перекладних творів деяких західних авторів, а також змінила гнітючу атмосферу сталінської доби159. Скажімо, Юрій Литвин – один із чільних українських діячів дисидентського руху обстоював думку, що 1960-ті рр. були часами найбільш плідного напівофіційного інакодумства з «його гуманізмом і жадобою до соціяльнополітичної свободи»160. За висловом Мирослава Прокопа, «поява гурту молодих українських поетів і письменників у 1960 роках (“шестидесятники”) стала новим, дарма що коротким, етапом вияву українського відродження»161. Зауважимо, що Р. Шпорлюк уже пізніше розглядав шістдесятників як перше покоління «української нерегіональної інтелігенції». На його думку, «це перші українські інтелігенти всеукраїнського масштабу. Попередні ж покоління були або галичанами, або східняками. Отже, на політико-культурному рівні Львів і Київ стали органічно однією країною після Другої світової війни»162. Та поколіннєві метаморфози розгорнулися і в еміграційному / діаспорному середовищі, де протягом 1960–1970-х рр. на культурну авансцену вступила наймолодша наукова / літературна генерація. Це покоління було вже переважно англомовне, точніше іншомовне, як наголошують сучасні науковці, з огляду на входження його представників до різних академічних спільнот – франкомовної, німецькомовної, іспаномовної і т. п.163 Нове покоління зазнало не тільки впливів західної думки, а й почасти російської еміграційної історіографії, котра посідала поважні позиції в уні——————— Зінкевич О. З генерації новаторів… С. 13. Горбач А.-Г. Гайнріх Белль і генерація шістдесятників // Сучасність. 1986. № 1. С. 87. 160 Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Там само. 1979. № 10. С. 101. 161 Прокоп М. З перспективи сорокаріччя // Там само. 1981. № 7/8. С. 130. 162 Шпорлюк Р. Роздуми й рефлексії про сучасну Україну («Quo vadis, Україно?», січень 1992, число І) // Шпорлюк Р. У пошуках майбутнього часу: статті та есеї. К., 2010. С. 45. 163 Атаманенко А. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. К., 2006. Вип. 2, ч. 1. С. 265. 158 159 185 Розділ ІV верситетських центрах США164. Отож надзвичайно гостро постала проблема наступності генерацій у науковому, літературному культурному процесі. На часі поставали й новітні виклики, котрі актуалізували устремління стосовно ревізії та перегляду як минувшини, так і гаданої будучини. Не випадково саме протягом 1960-х рр. висловлюється низка закликів до таких спроб й експериментів. Наприклад, Р. Рахманний обстоював тезу, що «кожне покоління повинне по-своєму писати історію свого народу. Це означає, що кожне покоління повинне з нової точки зору дивитися на минулі події в житті свого народу, поновому інтерпретувати їх на основі новопридбаного досвіду і розширених знань, а не тільки повторювати твердження своїх попередників разом з усіма їхніми дрібними суперечками, непорозуміннями та упередженнями»165. Суголосну думку висловлював і Л.-Р. Білас: «Нині кожному відомий вислів, що “кожна генерація стоїть перед завданням писати історію наново”. В обличчі надзвичайно швидкого поступу в усіх галузях (а головне технічних) людського знання, а також воєнних та революційних потрясінь, які пережили навіть молодші серед нас, ледве чи хтось буде брати цей вислів під сумнів. Зате багато менше очевидним від потреби писати історію “наново” є засяг і обсяг цієї “новизни”»166. Протягом 1960-х рр. на новому соціокультурному ґрунті постала проблема спадкоємності чи наступності – культурної, наукової, літературної, котра була особливо гострою та болючою в інонаціональних середовищах. Р. Рахманний навіть обстоював думку, що «найбільшим недоліком українського культурного, економічного, суспільного, церковного і державного життя був і досі є вражаючий брак такої тяглости – “контінюїті”. Нитка нашого розвитку постійно в якомусь місці переривалася, губилася в чагарниках історії, щораз доводилося прясти її знову майже від початку. Звичка робити це витворювала своєрідну традицію фрагментарности і нахил в окремих людей, поколінь і груп розпочинати історію цілковито від себе, від початку»167. Натомість Л.-Р. Білас розглядав певний розрив між генераціями не тільки у негативному, а й позитивному сенсі: «Автор цих рядків належить до тієї нової формації українських істориків, яка твориться в нових умовах: не ——————— Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian» History // Ukrainian Quarterly. 1974. Vol. 30, no. 1. P. 24–25. 165 Рахманний Р. 22 січня у трьох вимірах // Сучасність. 1965. № 1. С. 62. 166 Білас Л.-Р. Ідеологія як історія і як поезія (З приводу двох нових праць О. Оглоблина) // Там само. 1961. № 7. С. 45. 167 Рахманний Р. Розмова про сучасний український журнал // Там само. 1967. № 9. С. 56–57. 164 186 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності тільки за межами України (це було вже з багатьма істориками 20-их і 30-их років), але й не будучи учнями і без особистого зв’язку з старшим поколінням наших істориків. Це формація, до певної міри, аналогічна з тією “літературною”, яку в одному з останніх чисел “УЛГ” (“Української літературної газети”. – Авт.) влучно схарактеризував Ю. Дивнич (псевдонім Юрія Лавріненка. – Авт.). Гіятус (від лат. hiatus, тобто отвір, тріщина. – Авт.), перерва традиції, виразом якої вона є, має без сумніву поважні негативи і спричинює труднощі, які ми найкраще знаємо. Але не виключено, що категоричний імператив – здобувати всі знання з обсягу українознавства самому, на власну руку й риск має також певні позитиви, теж і для цілости українського культурного і наукового процесу»168. Такі зауваги доволі добре відображали культурний стан, настрої та почування, котрі побутували в середовищі діаспори. Проте 1960-ті рр. були не тільки переломним часом, в який трансформувалася поколіннєва палітра як радянського суспільства, так і української діаспори. У жовтні 1961 р. ХХІІ з’їзд КПРС ухвалив третю партійну програму, котра вже не тільки пророкувала абстрактне «комуністичне майбуття», а начебто намічала й прогнозувала його втілення у 1980-ті рр. Водночас була запущена потужна ідеологічна кампанія, котра освячувала «рух до комунізму» та принципи життя у «комуністичному майбутньому»169. Одним із «кінцевих» результатів реалізації цієї програми гаданої прийдешності мало стати т. зв. «злиття націй» у вигляді нової квазі-спільноти – радянського народу. Втім, наприкінці 1960-х рр. концепція «будівництва комунізму» була замінена концепцією «розвинутого соціалізму», тобто реалізація «світлого комуністичного майбуття» призупинялася до «кращих часів»170. Всеволод Голубничий коментуючи «хрущовську концепцію майбутнього світу» обстоював думку, що її сутність «якраз і полягає у відмові від дальшого поширення комунізму у світі, хоч, ясна річ, дослівно до цього Хрущов не признався. Але фактично нова програма КПРС глибоко ізоляціоністична, – ще більше ізоляціоністична, ніж відоме Сталінове гасло “будівництва соціялізму в одній країні” у 20-их роках»171. ——————— Ростиславич Л. [Білас Л.-Р.] Проблеми української історіографії // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 9: (верес.). С. 1. 169 Див., приміром: Сінгх Г. Кожен житиме для всіх, а всі – для кожного // Всесвіт. 1961. № 10. С. 6–7. 170 Фокин А.А. «Коммунизм не за горами». Образы будущего у власти и населения СССР на рубеже 1950–1960-х годов. М., 2017. С. 31–32. 171 Голубничий В. Політика США, як причина розходжень між СРСР і Китаєм // Сучасність. 1962. № 4. С. 71–72. 168 187 Розділ ІV Упродовж 1960-х рр. поважні зміни, котрі мали чималий вплив на формування візій і концепцій майбутності, відбулися і на теренах західної соціогуманітаристики. На мапі західного академічного світу остаточно утвердилася совєтологія чи радянологія. Українські інтелектуали хоч-не-хоч мусили зважати на совєтологічні (радянологічні, радянознавчі) студії та прогнози, попри те, що діаспорна преса часто-густо зловтішно іронізувала стосовно їхніх проколів і похибок172. Наприклад, у жовтні 1964 р. жоден із совєтологів не зміг передбачати зміщення М. Хрущова напередодні запланованого візиту до ФРН173. Однак із плином часу принаймні деякі українські науковці були заангажовані у совєтологічних студіях, проектах і форумах. Впродовж 1960-х рр. конституювалася й футурологія як самобутній міждисциплінарний сегмент знання. Певна річ, народження футурології було помічено по обидва боки «залізної завіси». Автори з української діаспори неодноразово писали про футурологію та її прогнози й сценарії будучини людства174. Радянські журнали здебільшого іронізували та викривали футурологію як чергову «буржуазну фальсифікацію», хоч і намагалися використати цю тему, щоби якось розважити читача175. Попри виразний скептицизм багатьох інтелектуалів до футурології нові темпоральні проекції майбутнього від 1960-х рр. у тому чи іншому вигляді проступають у багатьох візіях, концепціях, планах і проектах. Скажімо, у канві футурології була написана відома праця Отто фон Габсбурга «Політика для 2000 року» (1968). Автор був одним із відомих прихильників проекту Об’єднаної Європи та колишнім спадкоємцем австрійського престолу. За його візією, у соціалістичних країнах розгорнеться перехід від соціалістичної до технократичної неофеодальної економічної системи. Він навіть обстоював думку, що «феодалізація» вже охопила країни соціалістичного табору, хоч і передбачав її поширення і в західноєвропейських країнах176. ——————— Душник В. Мільйони долярів на вишкіл «совєтологів» в Америці // Свобода (Джерзі Ситі). 1982. 3 листоп. № 209. С. 2. 173 П.А. Совєтологи помилялися… // Там само. 1964. 21 жовт. № 197. С. 2. 174 Див. наприклад: П.А. Футурологія – наука про майбутність // Свобода (Джерзі Ситі). 1969. 25 листоп. № 216. С. 2; Бараболяк М. «Футурологія» і її сенс // Там само. 1976. 7 квіт. № 65. С. 2; Урбаністична футурологія // Там само. 1981. 2 жовт. № 186. С. 2. 175 Бовш В.И. Футурология и антикоммунизм / Под ред. Ф.Т. Константинова. Минск, 1977. 272 с.; Круглов С. Уявні міфи і очевидна реальність // Наука і суспільство. 1978. № 10. С. 34–37; Бестужев-Лада І. Майбутнє людства в дзеркалі сучасної буржуазної футурології // Всесвіт. 1988. № 4. С. 121–127. 176 Гаврилов І. Майбутнє очима панєвропейця: погляди Отто фон Габсбурга на систему міжнародних відносин через призму футурологічних ідей 1960-х років // Історична панорама. 2015. Вип. 20. С. 42–44. 172 188 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Футурологічне походження мали й теорії постіндустріального суспільства177 та конвергенції, котрі доволі швидко набули чималої популярності на шпальтах західної преси. Теорія конвергенції виходила з прогностичного сценарію соціокультурного зближення «західного капіталізму» та «східного комунізму». Проте чимало відомих західних інтелектуалів не поділяло чи досить своєрідним чином сприймало такий сценарій178. Ідея конвергенції двох систем мала низку прихильників серед російських дисидентів, передусім її обстоював академік Андрій Сахаров. Однак більшість українських інтелектуалів старшого та середнього поколінь сприймали її доволі скептично, позаяк гадали, що різні версії теорії конвергенції, передусім зорієнтовані на збереження «радянської імперії»179. Та загалом українська рецепція теорії конвергенції, котру часом метафорично іменували «теорією Бжезінського-Сахарова», була досить різноманітною180. Приміром, один із відомих діячів ОУН, журналіст Ярослав Гайвас уважав, що подібності у технологіях й організації виробництва не змінюють кардинальну різницю у людських стосунках «двох світів»181. Панас Феденко, котрий репрезентував найстаршу генерацію українських інтелектуалів у діаспорі, називав теорію конвергенції «схоластичною ілюзією» американських совєтологів182. На 1960-ті рр. припало два т.зв. «круглих» ювілеї, котрі нав’язали переосмислення низки концепцій, пов’язаних як із радянською будучиною, так і комуністичним проектом. Йдеться про 50-ліття жовтневого перевороту 1917 р., який бучно святкували в СРСР, та 100-ліття марксизму як політичної доктрини. Згадані ювілейні річниці причинилися до низки рефлексій і спостережень. На сторінках журналу «Сучасність» історикиня Марта Богачевська розглядала книгу Бертрама Вульфа до сторіччя марксизму. Автор цієї праці раніше належав до кола переконаних адептів марксизму, а згодом перетворився у його нещадного критика. Причому один із найважливіших вислідів книги Б. Вульфа полягав у тому, що «впродовж 50 років радянські марксисти ——————— Белл Д. Наступление постиндустриального общества. Опыт социального прогнозирования [1973] // Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи… C. 161–176. 178 Флехтгейм О. Футурология: борьба за будущее. С. 249–250, 260. 179 Прокоп М. Програма ліквідації чи збереження імперії? // Сучасність. 1970. № 6. С. 91–92. 180 Гудовський А. Про теорію конвергенції // Свобода (Джерзі Ситі). 1975. 8 лип. № 139. С. 2. 181 Гайвас Я. Нова ситуація вимагає нових метод // Там само. 1974. 18 лип. № 134. С. 2–3. 182 Феденко П. Неспокійний світ // Там само. 1981. 11 лют. № 22. С. 2. 177 189 Розділ ІV жертвують нинішні покоління майбутності, яка не хоче прийти»183. Це спостереження дуже точно характеризувало темпоральну природу ідеологічних кампаній радянського режиму. У 1960-ті рр. з’являються й цікаві прогностичні візії, не позбавлені футурологічних складових або впливів, які оцінювали гадану прийдешність СРСР у світлі очікуваного краху. З-поміж них найбільш резонансним було есе «Просуществует ли Советский Союз до 1984 года?» російського дисидента Андрія Амальрика, вперше видане 1969 р. Зазначена робота згенерувала чимало відгуків, зокрема українську рецепцію. Автор наголошував, що прагнув зазирнути у будучність на п’ятнадцять років184. На думку Івана Майстренка, А. Амальрик був «типовим представником бунтівливого покоління шестидесятих років»185. Навіть більше, І. Майстренко уподібнював його погляди до відомих переднакреслень О. Герцена та М. Чернишевського, зокрема вважав, що у «його пророцтві багато правдоподібності»186. А. Амальрик базував свій прогноз на конфронтації і навіть війні СРСР і Китаю. Однак він гадав, що визначальні події розгорнуться всередині країни. Внаслідок війни відбудеться спалах російського націоналізму, котрий пробудить або надасть імпульсу «неросійському націоналізму»187. Мабуть, саме аналіз внутрішньої ситуації та сценаріїв її розгортання виявився найбільш привабливим як для західного читача, так й українських інтелектуалів. Адже про більшість аспектів і сторін внутрішнього буття СРСР циркулювали лише більш-менш вірогідні припущення й здогади. Зрештою, передбачення А. Амальрика, як і прогнози багатьох совєтологів і футурологів щодо радянської майбутності так і не справдилися. Та у західному світі його есе оцінювали позитивно. Скажімо Р. Борковський тримався думки, що ця праця «залишиться прикладом блискучої аналізи в СРСР і наростаючої кризи останньої імперії нашого часу. Есей Амальрика був продуктом тієї кризи й виявом інтелектуального ферменту серед російської інтелігенції»188. ——————— Богачевська М. Чи Маркс пізнав би своїх послідовників? (Wolf B.D. Marxism. One Hundred Years in the Life of a Doctrine. The Dial Press, New York, 1965, XXIII + 404 pp.) // Сучасність. 1967. № 8. С. 121. 184 Амальрик А. Просуществует ли Советский Союз до 1984 года? Амстердам, 1970. С. 2. 185 Майстренко І. «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?» // Сучасність. 1970. № 4. С. 68. 186 Там само. С. 76. 187 Амальрик А. Указ. соч. С. 61. 188 Борковський Р. Про російські політичні течії // Сучасність. 1984. № 1/2. С. 171. 183 190 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Зміна горизонту очікувань щодо майбутності протягом 1960-х рр. спричинила висунення ряду прогностичних візій, авторами яких були українські інтелектуали. Передусім варто згадати про прогнози чи передбачення історика І. Лисяка-Рудницького. Відзначимо, що у його текстах побутує чимало аспектів, контекстів і ракурсів, які нав’язували аналогії та проекції між різними темпоральними шарами, зокрема авторські припущення стосовно будучини. Приміром І. Лисяк-Рудницький гадав, що «сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв’язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародньому форумі»189. У доробку І. Лисяка-Рудницького є навіть спеціальна розвідка, написана на початку 1960-х рр., на тему уявної радянської будучності в українському контексті. Зауважимо, що як учений із поважним фаховим реноме він був свідомий кон’юнктурності й релятивності прогностичних конструкцій. Навіть більше, автор досить широко окреслював умовні припущення: «А які перспективи майбутнього? Робити історично-політичні прогнози – річ дуже сковзка. Проте заризикую деякими передбаченнями. Як вихідну точку приймаю гіпотезу (хоч вона, очевидно, сумнівна), що не прийде до третьої світової війни та що світ на довгий час залишиться при сучасному двоподілі на хиткій рівновазі між бльоками комунізму та західньої демократії»190. Показово, що І. Лисяк-Рудницький виходив із кількох умовних тез. Він припускав, що нова світова війна так і не розпочнеться. Натомість збережеться динамічний біполярний світоустрій. Окрім того, автор гадав, що не відбудеться повернення «до сталінських метод масового фізичного терору», але лишиться потужний тиск радянської пропаганди й індоктринації191. За візією І. Лисяка-Рудницького, «критичний момент в українсько-російських відносинах прийде приблизно за п’ять-десять років. Дуже можливо, що ця майбутня криза, що вирішить долю України на довгий час, може на десятиліття, матиме за свій безпосередній привід внутрішній конфлікт у Кремлі, коли на порядку дня стане питання наслідства всеросійського престолу після Хрущова»192. Отож момент передачі влади автор розглядав як потенційно кризовий час, коли може розгорнутися гостре змагання партійної верхівки за здо——————— Лисяк-Рудницький І. Новий Переяслав [1962] // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. С. 290. 190 Його ж. Україна в еволюції радянської системи [1963] // Там само. Т. 2. С. 313. 191 Там само. 192 Лисяк-Рудницький І. Україна в еволюції радянської системи. С. 315. 189 191 Розділ ІV буття першості на владному олімпі. Проте він практично виключав можливість сепарації чи виходу України з радянської системи. На думку І. Лисяка-Рудницького, «положення України є й залишиться у найтіснішій взаємозалежності з розвитком СРСР та цілого комуністичного табору. Думаю, що навіть у випадку “сателітів” не існує ніякої реальної шанси для їхнього “периферійного” визволення (себто їхнього виходу з т. зв. соціалістичного бльоку), дарма що поляки й угорці були схильні плекати такі ілюзії»193. Заразом І. Лисяк-Рудницький своєрідно оцінював становище дисидентського й опозиційного руху у радянській Україні. Він уважав, що «національні сили дотримують сьогодні тактики “органічної праці”. Критичний момент прийде, мабуть, за кілька років. Тоді Москва стане перед дилемою: або зробити Україні серйозні політичні концесії, які наблизили б статус УРСР до “сателітних” держав, або прийдеться, наново приборкувати Україну засобами насильства. Майбутнє України не можна розглядати ізольовано, доля України тісно пов’язана з розвитком СРСР і цілого-комуністичного бльоку, що в ньому вона займає ключову позицію»194. Візія І. Лисяка-Рудницького однозначно сполучала майбутність УРСР із будучністю радянської системи. Причому автор однозначно відкидав гіпотетичну тезу про якийсь «осібний шлях до соціалізму чи комунізму» на кшталт югославського варіанту, котра побутувала й активно обговорювалася від середини 1950-х рр. Натомість він наголошував, що вирішальну роль відіграє внутрішній конфлікт у Москві. Зрештою, уявний сценарій І. Лисяка-Рудницького «не спрацював». Але низка його припущень – як вихідних умов прогнозу-передбачення, так і теза про вирішальну роль внутрішньої кризи у руйнації радянського режиму виявилися слушними, хоч і у віддаленій перспективі. Варто підкреслити, що візія гаданої прийдешності не була суто академічною справою для автора. І. Лисяк-Рудницький стверджував, що «еміграція має змогу впливати на процеси, що відбуваються в Україні, стимулюючи своєю культурною й політичною діяльністю духовий спротив на Україні»195. Саме у цьому руслі варто розглядати його активну участь у підготовці заяви 35 американських професорів українського походження до урядів та пар- ——————— Там само. І.Л. [Лисяк-Рудницький І.] З наукових конференцій УВАН у ЗДА. Доповідь д-ра Івана Л. Рудницького: «Україна в еволюції радянської системи» // Свобода (Джерзі Ситі). 1963. 5 лют. № 23. С. 4. 195 Там само. 193 194 192 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності тійного керівництва УРСР і СРСР з приводу ситуації в Україні, надісланої 2 листопада 1967 р.196 Окрім того, І. Лисяк-Рудницький висловлював низку застережень щодо викликів і проблем, які постануть перед українським проектом у пострадянську добу. Вочевидь, він усвідомлював, що радянська спадщина буде справляти чималий вплив і після краху системи. Тому історик дотримувався думки, що «посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою»197. Водночас І. Лисяк-Рудницький був прибічником українсько-польського порозуміння та політичної співпраці. На його думку, «дуже можливо, що ключ до кращого майбутнього Східньої Європи саме в польсько-українських відносинах. Бо наладнання відповідної співпраці між Польщею та Україною може створити “Архімедову точку”, з якої буде можливо підважити теперішню гегемонію Москви. Але для цього краще не викликати привидів історичної, “ягайлонської” Польщі, що її пам’ять асоціюється у свідомості українського народу переважно з негативними реакціями та яка в польському народі може пробуджувати імперіялістичні забаганки, шкідливі для самої Польщі»198. Відзначимо, що візії про грядущу польсько-українську співпрацю та її виняткову роль у майбутньому державно-політичному устрою цього регіону обстоювали як українські199, так і польські діячі. Приміром, польський інтелектуал Єжи Іранек-Осмецький наголошував на потребі «мати візію майбутнього, візію, яка зображувала б реальний і тривалий політичний організм. Візія не може бути туманною, а коли мова про основні аспекти, то вони мусять бути ясно конкретизовані. Візія майбутнього політичного ладу в Середньо-Східній Европі вимагає здійснення наступних засадничих умов. Передусім постання політичного твору довкола осі Варшава-Київ, бо такий твір зможе успішно протиставитись Росії. Щойно тоді відсунеться загроза російського імперіялізму і створяться умови для приєднання інших держав і народів до двох головних партнерів – України і Польщі. Щойно постання такого польсько-українського твору відсуне загрозу російського імперія——————— Див. докладніше: Грицак Я. «...Холодну війну розхолодити..»: до спроби налагодження зв’язків між українськими інтелектуалами Заходу та УРСР // Mappa Mundi: Зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя / Ред. колегія: І. Гирич, Я. Грицак та ін. Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. С. 875–903. 197 Лисяк-Рудницький І. Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу [1982] // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. С. 166. 198 Його ж. Зауваження до коментаря професора В. Сукенніцького [1971] // Його ж. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. К., 1994. Т. 1. С. 114. 199 Прокоп М. До питання українсько-російських взаємин // Сучасність. 1961. № 6. С. 56. 196 193 Розділ ІV лізму і щойно тоді менші народи зможуть політично приєднатися до нього»200. Переміна виднокраю щодо уявної будучності спричинила навіть еволюцію поглядів ряду політичних діячів націоналістичного руху. Скажімо, в одному з газетних дописів 1966 р. зазначалося: «Ми спрощуємо великі проблеми, дивлячись в майбутнє України крізь окуляри минулого. Отож ми кличемо: нам треба нових думок і нових методів боротьби, бо в світі відбуваються шалені зміни. ОУН простягає руку всім громадянам, шануючи в них усякі переконання. Націоналізм – це не партійність і не виключність. Це єднання сил нації, найперше для її визволення. ОУН підтримує всяку спробу консолідації, так, як ідемо ми разом з Державним Центром УНР на базі політичній»201. Від 1960-х рр. українська проблематика чимдалі частіше потрапляє до поля зору іноземних візій, концепцій і планів. Але розширюється й українська рецепція західних пропозицій і проектів, яка стає більш різноманітною та конструктивною. Насамперед в українській пресі 1960-х рр. доволі жваво коментували концепцію майбутньої «інтегрованої Європи національних Батьківщин» Шарля де Голля. Причому навіть ідея зближення Західної Європи та СРСР, яка передбачалася вказаною концептуальною пропозицією, сприймалася доволі помірковано. «В Европі Деголлівської національної концепції Україна може бути собою. Московська домінація в Україні зникла б силою тих обставин, що Росія перестала б бути імперією, увійшла б у склад тієї географічної Европи, в якій духові й економічні сили кожного народу змагалися б у вільній конкуренції, а не під терором окупанта. Майбутнє України не в відокремленні від Москви, а в інтеграції Москви в Европу, у якій москалі мали б належне їм місце, не були б жандармами Східньої Eвpoпи, як французи і німці не були б жандармами Західньої», – відзначав дописувач на шпальтах газети «Свобода»202. Видається, що ідея Ш. де Голля щодо інтеграції майбутньої Європи як проекту спілки європейських націй настільки імпонувала українським інтелектуалам, що вони були схильні сприйняти принаймні почасти навіть тезу про гадане зближення з Москвою. Певні зміни відбувалися і в американській совєтології, в якій низка дослідників все частіше наголошувала на ігноруванні чи затушковуванні національних проблем СРСР у західних прогнозах і переднакресленнях. Наприклад, українські автори неодноразово згадували американського політо——————— Іранек-Осмецький Є. Спільна програма // Там само. 1977. № 4. С. 96. Несторович В. Чи не нові шляхи ОУН? // Свобода (Джерзі Ситі). 1966. 27 верес. № 179. С. 2. 202 Видний О. Політика де Голля // Там само. 1967. 9 трав. № 83. С. 2. 200 201 194 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності лога польського походження З. Бжезінського. Останній обстоював думку, що в урядових колах США переважає тенденція ототожнювати СРСР із Росією. Він навіть стверджував, що спрощене ставлення до цього питання не дозволяє належним чином враховувати «одну з головних слабостей режиму Радянського Союзу – національну політику»203. Крім того, увагу західних інтелектуалів привернула культурна атмосфера й настрої на обширах радянської України, котрі сприймалися як республіканська версія «відлиги», метафорично названа «добою Шелеста»204. Навіть більше, період перебування П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КП України (1963–1972) розглядався як своєрідне мірило вартості чи певний «взірець можливого» у прогнозуванні та конструюванні сценаріїв майбутності для радянської України. Приміром, український політолог Анатоль Камінський відзначав: «Якщо ж ідеться про передумови і шанси для позитивної еволюції “українського радянського режиму”, то вони, самозрозуміло, залежать в першу чергу від еволюційних тенденцій в Кремлі. Напрям і засяг останніх автоматично визначає розміри такої, чи іншої еволюції в Києві. Сам же український потенціял у цьому можна міряти лише певними подіями і процесами недавнього минулого, які і накреслюють загально контури і масштаби майбутньої позитивної еволюції в оперті на кожночасний український елемент у партії та його характер. І в цьому не можна поминути справи П. Шелеста та всього того, що діялося довкола нього в 1972 році й раніше»205. Подібні інтенції споглядаємо і в інших інтелектуалів із української діаспори. Передусім вони побутували у сфері передбачень стосовно ймовірної децентралізації радянської системи та її можливих вислідів для УРСР. Зокрема, американський економіст українського походження Іван-Святослав Коропецький розглядав потенційний перебіг подій у світлі часів П. Шелеста. На думку І.-С. Коропецького, «передбачати будучність не легко. Потреба більшої економічної ефективности може привести до якоїсь форми децентралізації, що може виявитися в передачі деяких економічних прерогатив від Москви Києву. Але як і з усім іншим у Радянському Союзі, ця проблема буде вирішена радше згідно з політичними, ніж економічними міркуваннями. З одного боку, стара російська традиція та природа радянської системи будуть тяжіти до більшої централізації. З другого боку, історія показує наглядно, що в минулому українські керівники намагалися поширити економічні ——————— Скорупська М. Доповідь про національне питання в СРСР [Лекція З. Бжезінського «Рушійні сили радянської політики», 8 травня 1969 р.] // Сучасність. 1969. № 6. С. 123. 204 Tillet L. Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest // Slavic Review. 1975. Vol. 34, no 4. P. 752–768. 205 Камінський А. Яка еволюція? (ІІ) // Сучасність. 1976. № 2. С. 101. 203 195 Розділ ІV компетенції УРСР. Нема причини не вірити, що такі намагання виявляться і в будучині, зокрема коли ці керівники будуть свідомі активної допомоги з боку українського народу. Таку поставу українських радянських керівників можна пояснити не тільки звичайною бюрократичною поведінкою, але також їх свідомістю, що політичний і культурний прогрес, що більше – рятунок перед можливою загибеллю українського народу, вирішально залежить від економічної автономії України»206. Врешті, І.-С. Коропецький пов’язував імовірні зміни майже виключно з «внутрішнім» сценарієм – кризовими явищами радянської економічної системи. Загалом негативна оцінка спроможності українського партійного керівництва до якихось дій, зорієнтованих на автономізацію УРСР, стала домінуючою у писаннях діаспорних інтелектуалів протягом 1970-х – початку 1980-х рр. До таких настроїв долучалося суцільне розчарування стагнацією та консервацією ситуації в УРСР, яка намітилася від початку 1970-х рр. і помітно контрастувала зі стриманим оптимізмом кінця 1950-х – 1960-х рр. Приміром, історик О. Оглоблин наголошував, що «дійсність перевершила найгірші наші побоювання»207. На цьому тлі переднакреслення прийдешності набувають песимістично-негативного спрямування. Навіть більше, дедалі частіше висловлюються думки про можливість «жорсткого курсу» і «неосталінське переродження режиму» на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим. Наприклад вищезгаданий А. Камінський твердив, що «визначати шанси позитивної еволюції у формі конкретних передбачувань для майбутнього було б, очевидно, звичайною футурологічною спекуляцією. І таких завдань не слід тут ставити. Нам ішлося радше про ствердження й накреслення самих структуральних і похідних, людських і інших потенцій та передумов для позитивної еволюції в обох аспектах – всесоюзному і урср-івському. І з цього погляду, немає сумніву, що вони існують, до речі, так само як і існують тепер конкретні умови і дальші передумови для негативної еволюції у формі посиленої стагнації і петрифікації (скам’яніння. – Авт.) сучасного неосталінського режиму. З погляду сьогоднішнього дня треба сподіватися продовження негативного еволюційного курсу на найближчий час, ба навіть його дальшої інтенсифікації, хіба що цьому перешкодила б відповідна нагла персональна переміна нагорі в разі відходу Брежнєва чи його наступника»208. ——————— Коропецький І. Економічні прероґативи Української РСР// Там само. 1977. № 11. С. 62–63. 207 Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції: з перспективи 15 років // Укр. історик. 1978. № 4. С. 62. 208 Камінський А. Яка еволюція? (ІІ). С. 102. 206 196 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Варто наголосити, що протягом 1960–1970-х рр. зовсім інакше, ніж у післявоєнні роки, зокрема у період Ді-Пі оцінювалися перспективи Третьої світової війни, передусім можливості визволення України внаслідок такого сценарію будучини. Натомість перспективи національного визволення більш реалістично пов’язували з внутрішніми потрясіннями на обширах СРСР або поступовою еволюцією режиму у бік паліативної чи більш широкої лібералізації. Скажімо, М. Прокоп так оцінював гадані перспективи «народів радянського блоку», зокрема України: «Ясно, що без глибшого внутрішнього струсу в російській імперії, важко говорити про відновлення державної самостійности будь-кого з них. Чи таке послаблення імперії може статися в результаті війни? Безперечно, але коли б у війні була вжита ядерна зброя, тоді постало б питання самого фізичного збереження нації. Вже Друга світова війна показала Україні, яку ціну платить нація, коли її територія стає театром війни»209. Ця сентенція вказувала на важливі зрушення у свідомості інтелектуалів, які чимдалі більше замислювалися про апокаліптичний сценарій для українців у випадку нової світової катастрофи. Зростало зацікавлення соціальними та культурними процесами, які розгорталися на теренах радянської України. Зокрема, поставали питання щодо соціальної структури, диференціації окремих верств і прошарків, уявних меж між ними тощо. Природа таких запитів умотивовувалася тим, що гадана майбутність радянської системи, зокрема УРСР оцінювалася у руслі можливості / вірогідності / неможливості внутрішніх потрясінь або загальної кризи. Відтак уповні резонно висувалися питання щодо ймовірних «колективних» учасників цієї гіпотетичної кризи. Один із авторів журналу «Сучасність» відзначав, що «велике значення для майбутнього має й високий ступінь близькости в СРСР заводської інтелігенції, інженерів, техніків, службовців до робітників. Як правило, особливо в провінції, інтелігенція походить із робітничого середовища, живе з робітниками разом (в тих самих будинках) і майже в тих самих умовах, ходять до тих самих клюбів і пивних, в ті ж садки й школи водять своїх дітей тощо. Щоб відокремити інженера від робітника, у режима, Богу дякувати, немає засобів. Як і нема коштів, щоб платити інженерам більше, ніж робітникам!»210. Ці інтенції свідчили про дальшу метаморфозу уявлень діаспорних авторів, які переважно відмовлялися від гаданих сценаріїв світової війни як способу вирішення українського питання. Зрештою, від 1970-х рр. в академічному, громадському та політичному житті української діаспори дедалі більшу роль відіграють представники ——————— 209 210 Прокоп М. З перспективи сорокаріччя. С. 131. Бєлоцерковський В. Інтелігенція і робітники // Сучасність. 1980. № 2. С. 42. 197 Розділ ІV середньої та молодшої, переважно англомовної генерації. Тому візії прийдешності як України, так і діаспори пов’язуються із здобуттям провідних позицій, продукуванням культурних цінностей і наукових ідей, інформуванням про Україну, котрі розглядаються як способи просування національних інтересів й устремлінь українства у західному світі. Показовою у цьому сенсі була пропозиція О. Пріцака, котру афористично можемо наректи концепцією «культурної експансії» чи «експансії українського генія». Директор-засновник Українського наукового інституту Гарвардського університету апелював до прикладів потужної єврейської діаспори, котра відіграла визначальну роль у реалізації ізраїльського державного проекту. «Якщо ми хочемо й думаємо про майбутнє України, нам цю Україну треба не тільки зберегти але й – здобути. А здобути можна тільки в цей спосіб, як здобували всі народи, що творили велике нове, включно хоч би в наших часах – Ізраїль. Нам треба, в першу чергу, творячи надзвичайно високі культурні цінності бути атрактивними (привабливими. – Авт.) якраз для українців в Україні та в цей спосіб підтримувати українську гордість. А з другого боку, ми мусимо виявити українську експансію – експансію українського генія. Українська проблема стане міжнародною тільки тоді, коли в усіх важливіших центрах світу будуть українські студії. А ці українські студії повинно творити не українське поселення, але місцева еліта. Тоді вони будуть мати справжнє значення. У тому другому тисячолітті – чи радше вже на Його початку, – ми повинні працювати якраз у тому напрямі», – підкреслював О. Пріцак211. Зауважимо, що подібні пропозиції висловлювалися ще за доби Ді-Пі. Згадаємо, приміром, заклик і водночас застереження Б. Крупницького до українських інтелектуалів, оприлюднений ще 1946 р.: «Треба братися за европейські і світові проблеми, не спускаючи з очей України і вставляючи її в цей широкий процес, бо інакше все будемо забутою країною»212. Та, на відміну від післявоєнних умов, візія О. Пріцака спиралася на певну інституціональну структуру, інтегровану до північноамериканського академічного світу, та молоде покоління інтелектуалів українського походження, що дозволяло виношувати й реалізовувати амбітні наукові плани. Ще один вектор проекцій уявної прийдешності був пов’язаний із контактами українських інтелектуалів і російських дисидентів та опозиціо——————— Пріцак О. Напередодні тисячоліття Християнської України (Доповідь у 25-ті роковини ФКУ на конференції у Маямі 13-го березня 1982) // Свобода (Джерзі Ситі). 1982. 7 квіт. № 65. С. 2. 212 Крупницький Б. Шляхи української культури // Заграва (Авгсбург). 1946. № 2. С. 30–31. 211 198 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності нерів, які демонстрували очевидні розбіжності стосовно гаданої післярадянської майбутності. Типовим у цьому розумінні є фрагмент інтерв’ю журналіста Романа Купчинського (молодшого) з російським правозахисником Олександром Ґінзбургом 2 серпня 1979 р. щодо пострадянської будучини, зокрема самостійницьких намірів українства: «Ґ.: Солженіцин у третьому томі “ҐУЛаґу” пише “Якщо ми їм так уже набридли, не будемо держати Чернігівські вишні”. Я з тим згодний, але справа не в тому. Сьогодні на світі ми бачимо зворотний процес – зближення. Европа під загрозою комуністичної агресії намагається з’єднатися. І коли ми говоритимемо про майбутнє, то я бачу в СРСР щось подібне до Европейського парляменту. К.: Але те, що відбувається в Европі, – це з’єднання самостійних країн – добровільне з’єднання. Ґ.: Так, але Югославія і Чехо-Словаччина є також самостійні держави – хоч би формально, але вони також в дійсності колонії СРСР. Я не думаю, що відокремлення є конечність. К.: Чи ви були б згодні зі мною, що краще спершу роз’єднатися, а опісля добровільно з’єднуватися, якщо народи так схочуть? Ґ.: Я не вважаю, що відокремлення є конечно потрібне. Соціялістична система завалиться тільки тоді, коли ми всі разом будемо проти неї боротися. А коли система завалиться, тоді питання відокремлення не буде таким серйозним. К.: Сумніваюся. Боротьба неросійських народів СРСР є в основному боротьба за самостійність. Чи ви не вважаєте, що національна ідея в демократичних рамках зростає в СРСР? Ґ.: Так, зростає, навіть серед росіян»213. Цей уривок із інтерв’ю яскраво демонструє наскільки потужним був культурний шар, пов’язаний із великодержавними уявленнями, навіть у відомих діячів російського дисидентського руху. Адже йшлося про уявлену і навіть доволі віддалену післярадянську прийдешність, яка навряд чи виразно навіть вимальовувалася із політичного та культурного обрію 1979 р. Але навіть принагідна думка чи теза про майбутнє відокремлення із спільної держави щонайменше дратувала принаймні була некомфортною для низки російських правозахисників. Певна річ, що діапазон уявлень стосовно пострадянської прийдешності був досить багатоманітним. Приміром, лікар і правозахисник, член Української Гельсінської групи Володимир Малинкович посідав іншу позицію щодо пострадянської будучності. В інтерв’ю 9 листопада 1981 р. він так озна——————— Розмова з Олександром Ґінзбурґом про національне питання в СРСР // Сучасність. 1980. № 7/8. С. 160–161. 213 199 Розділ ІV чив своє бачення майбутності: «Тепер – до відповіді на питання, як ставляться люди до майбутнього Радянського Союзу. По-різному. По-перше – порізному ставляться дисиденти, по-друге – по-різному ставиться більшість населення. Безперечно, естонці, литовці хочуть незалежности. На Україні більшість населення хоче незалежности, безумовно, цього хочуть майже всі на Західній Україні. Але деякі з українців уже настільки зрусифіковані, що, може, цього й не бажають, бо все ж таки понад 300 років політики русифікації не могли не дати наслідків. Тут, між іншим, я хочу сказати, що є такі дисиденти, які вважають, що ленінська чи комуністична політика русифікації – це погано. А в минулому – за царського режиму – було добре. Наприклад, так думають Олександер Ґінзбурґ і Олександер Солженіцин. Я вважаю, що це величезна помилка. Я вважаю, що русифікація України йде вже більше 300 років і є неймовірна»214. Від середини 1980-х рр. сценарії та прогнози щодо післярадянської будучності стають дедалі поширенішими з огляду як на період «міжцарювання» у вищому партійному керівництві, так й інформацію про кризові явища на радянських обширах. Чорнобильська катастрофа 1986 р. згенерувала нову хвилю переднакреслень на тему апокаліптичних сценаріїв215, особливо на тлі тривалого замовчування її наслідків радянськими високопосадовцями216. Із розгортанням «перебудови» М. Горбачова західні совєтологи та політологи майже одностайно твердили, що всі «комуністичні країни» вступили у добу масштабних реформ217. Однак побутували різні прогнози щодо потенційної успішності реформістських проектів, зокрема ширилася теза, що Радянський Союз і Варшавський блок увійшли у кризовий стан. Саме представлення й оцінка тодішньої сучасності як кризового хронотопа стало підґрунтям для продукування та висунення різноманітних візій і ревізій про радянську будучність. Характерними рисами цих сценаріїв було переміщення фокуса з віддаленої майбутності до ближчої прийдешності, а також поширення практично-утилітарних прогнозів, сценаріїв і рекомендацій щодо післярадянської будучини. Наприклад, відомий американський політолог Дж. Армстронг у доповіді «Україна – колонія чи партнер», виголошеній на конференції у жовтні 1986 р., передбачав майбутнє об’єднання німецьких держав. Навіть більше, він гадав, що якраз німецькі держави та інші європейські країни з різних причин можуть стати найближчими партнерами України після розпаду СРСР, але за умови співпраці з Росією. Водночас Дж. Армстронг уважав, що створення ——————— Розмова з Володимиром Малинковичем // Там само. 1981. № 11. С. 64. Тінь апокаліпси зависла над Чорнобилем // Свобода (Джерзі Ситі). 1986. 30 лип. № 143. С. 1. 216 Марплз Д. Чорнобиль – рік пізніше // Сучасність. 1987. № 4. С. 88–104. 217 Мей Ш. Майбутність реформ Горбачова // Там само. 1987. № 6. С. 77. 214 215 200 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності ефективної юридичної й адміністративно-правової системи стане найбільшим викликом для пострадянської України218. Зауважимо, що українські інтелектуали також обстоювали ідею про сполучення чи узгодження української майбутності із загальноєвропейським проектом. «У цьому розумінні майбутня роля України є теж пов’язана з об’єднаною європейською сферою цивілізацій-народів. Зрештою, крім поверхової, ілюзорної ідеї якоїсь “євразійської” концепції чи орієнтації довкола двадцятих років, ніхто й не висував би якусь іншу культурну приналежність чи можливу орієнтацію України. Але варто пригадати й наголосити ці очевидності», – відзначав К. Митрович219. Урешті-решт, криза радянської системи перевела візії про майбутність із площини віддалених перспектив до сфери «гарячих» прогнозів і сценаріїв, які реагували на злободенну та вкрай динамічну сучасність. Зокрема, низка політичних, громадських діячів, організацій та інституцій висловлювала ті чи інші бачення щодо майбутності у вигляді певних гасел-дороговказів220. Скажімо, у декларації принципів Української Гельсінської спілки від 7 липня 1988 р. наголошувалося, що «майбутнє співжиття народів СРСР ми уявляємо можливим у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік з наповненням поняття “Союз РСР” реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації»221. Втім, перекроювання горизонту очікувань відбувалася доволі складно. За спостереженнями сучасних дослідників, більшість політичних діячів Народного руху України (до жовтня 1990 р. Народний рух України за перебудову) спершу посідала ту чи іншу позицію щодо оновлення / реформування радянського проекту на ґрунті «соціалізму з людським обличчям»222. Однак тріумфальна хода «параду суверенітетів» радянських республік на зламі 1980–1990-х рр. дедалі сильніше намічала та визначала провідний вектор проекцій прийдешності. Тож чимдалі більше тодішніх діячів поділяло тезу про те, що у «радянської форми української державности не має майбутнього. Майбутнє України – це незалежна демократична республіка»223. ——————— Див. докладніше: Палій Л. Конференція історії українсько-німецьких взаємин // Там само. 1987. № 7/8. С. 231. 219 Митрович К. Об’єднання Європи та Україна. Історичне, культурне й політичне роздоріжжя України (II) // Там само. 1985. № 2. С. 105–106. 220 Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні / З передм. М. Прокопа. Мюнхен, 1990. С. 372, 471. 221 Українська Гельсінська Спілка: Декларація принципів (7 липня 1988 р.) // Сучасність. 1988. № 12. С. 93. 222 Гончарук Г.І. Народний Рух України. Історія. Одеса, 1997. 223 Головатий С. Україна на шляху правової держави // Сучасність. 1991. № 1. С. 30. 218 201 Розділ ІV Зрештою, 1991 р. питання про майбутній вихід України зі складу Радянського Союзу інтенсивно обговорювалося на шпальтах української й іноземної преси. Приміром, французький журналіст Бернард Фредерік доволі стримано оцінював перспективи України як будучої суверенної держави. На його думку, «поміж всіми совєтськими республіками, за винятком Росії, Україна є, без сумніву, одною, яка має досить адутїв для виходу з Союзу. Своїм простором і населенням вона дорівнює Франції. Вона має довге морське побережжя Чорного моря, яке є передумовою розвитку туризму і торгівлі. Вона постачає одну четвертину енергії Союзу, його сільськогосподарського машинобудівництва і телевізорів, і 35 відсотків сталі. Але Україна, як і загалом всі інші республіки, знає, що вона зможе дуже мало запропонувати для світового ринку з уваги на низьку якість її продукції, низьку продуктивність і застарілу технологію… Питання майбутнього України і її ролі в новій федерації, яка прийде на місце СССР за кілька місяців, буде вирішене в Києві. Воно залежить від здібностей теперішнього проводу осягнути спільне порозуміння з частиною демократичної опозиції, щоб ізолювати екстремістів і створити коаліційний уряд»224. Водночас ряд українських інтелектуалів на зламі 1980–1990-х рр. гадали, що той чи інший сценарій будучини залежатиме від домовленостей із центром або його спадкоємцями. Зокрема, таку позицію посідав І. Дзюба. За його візією, «вирішальною мірою майбутнє України залежатиме від урегулювання відносин з Росією»225. У публікації 1992 р. (підготовленій на початку 1991 р.) він твердив, що «варто врахувати модель майбутнього “європейського дому” (як і минулу традиційну присутність – різною мірою – України в Європі)»226. Тому І. Дзюба наголошував, що «майбутнє української нації значною мірою вирішуватиметься у сфері культури»227. Циркулювали розмаїті прогнози щодо майбутності СРСР кризової доби. Та на зламі 1980–1990-х рр. західні політологи дедалі частіше висловлювали думку про поляризацію гаданих сценаріїв і навіть уважали, що кризові процеси переміщуються на поле невідомої прийдешності, котру напрочуд складно спрогнозувати. Наприклад, американський політолог й економіст Северин Б’ялер наголошував, що «західні оцінки подій на Сході Європи і в СРСР коливаються між оптимізмом і песимізмом. Виникають ситуації, що не ——————— Цит. за: Світуха М. «Коли повернути народові історію» // Свобода (Джерзі Ситі). 1991. 9 січ. № 5. С. 2, 6. 225 Дзюба І. Україна і світ // Наука і суспільство. 1990. № 12. С. 10. 226 Його ж. Що за обрієм? (наша культурна спадщина і культурне майбуття) [1991] // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 3б. наук. праць. К., 1992. Вип. 1. С. 27. 227 Там само. С. 29. 224 202 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності мають аналогій, і минуле мало допоможе зрозуміти сучасність та уявити майбуття»228. Зауважимо, що 1990 р. у книжці «Soviet Disunion. A History of the Nationalities Problem in the USSR» британських авторів українського походження – Богдана Нагайла та Віктора Свободи пропонувалося чотири можливі сценарії будучини для СРСР на грядуще десятиліття. Перший – поступовий розпад імперії. Другий – створення радянської співдружності націй. Третій – федералізація СРСР за югославським сценарієм і, врешті-решт, четвертий – відновлення Російської імперії на випадок перемоги реакціонерів і шовіністів. Журнал «Всесвіт» 1991 р. анонсував229 і здійснив публікацію перекладу окремих фрагментів цієї книги230. Втім, наприкінці 1991 р. СРСР припинив своєї існування. Чергове «зіткнення» візій майбутності з історичним дійством вкотре продемонструвало хиткість і складність переднакреслення прийдешності. Згодом Роман Шпорлюк відзначав, що процес розпаду СРСР більш-менш відбувся за загальним сценарієм, окресленим американським соціологом Рендаллом Коллінзом. Останній у книзі «Weberian Sociological Theory» (Cambridge; New York, 1986) гадав, що тодішні геополітичні процеси підривають радянську могутність. Тому втручання СРСР у національні та політичні конфлікти у якійсь віддаленій країні-сателіті з часом може перейти у нестабільність в імперських межах і спричинити внутрішнє послаблення та втрату завойованих етнічних регіонів – Прибалтики, України, Кавказу й Середньої Азії231. * * * Часи Другої світової катастрофи, доба «холодної війни» та біполярного світоустрою утворили дуже своєрідний темпоральний сегмент української суспільно-політичної й історичної думки 1939–1991 рр. Протягом цього часу кілька разів кардинально перекроювалися горизонти очікуваної прийдешності. ——————— Цит. за: Дзюба І. «Майбутнє нової східної Європи» [міжнародна конференція в Беладжо, Італія] // Літературна Україна. 1990. 8 листоп. № 45. С. 7. 229 Майбутнє Радянського Союзу з погляду британських дослідників // Всесвіт. 1991. № 8. С. 134. 230 Нагайло Б., Свобода В. «Рушимий Союз»: Розділ з книги «До тимчасового поновлення національної згоди» / Пер. з англ. О. Кушнарьов // Там само. 1991. № 12. С. 209–220. 231 Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Політична думка. 1996. № 3/4. С. 131–132, 138. 228 203 Розділ ІV Передусім вони зазнали швидкоплинних перетворень за часів Другої світової війни, котра була ще війною ідеологій і тоталітарних режимів. Тоді поставали загрозливі сценарії майбутності. Воєнна доба увінчалася утвердженням радянського панування над Східною Європою, що повністю переформатувало обрій уявлень про можливу будучину. Переміна горизонту очікувань відбулася й у післявоєнні часи, коли сформувався та ствердився двополюсний поділ світу, котрий волею-неволею нав’язував апокаліптичні варіанти гаданої прийдешності. Змінилися виднокраї будучності й у процесі становлення іншої соціокультурної реальності 1960-х рр., яка виплекала концепти постіндустріального суспільства, конвергенції, футурології, а також суттєво повернула поколіннєві уявлення та світовідчування. Врешті-решт, ще одне переформатування сталося на зламі 1980–1990-х рр., коли добігла кінця радянська доба. Це повністю перевернуло тодішній світоустрій, а відтак трансформувало звичні координати уявлень. У метафоричному сенсі такі метаморфози повсякчас ініціювали переоцінку та переосмислення усталених шарів світосприйняття, позаяк змінювалися масштаби, обсяги, можливості та конфігурації бачень і сприймань у багатоманітних рецепціях світу та саморефлексіях щодо становища й місця українства в ньому. Тож уявна прийдешність поставала у вигляді постійних ревізій міжвоєнних ілюзій, мрій і пророкувань про близький крах або розпад СРСР. Після Другої світової війни більшість українських інтелектуалів усвідомлювала інший темпоральний масштаб існування радянського режиму, ніж у міжвоєнні часи – життя кількох поколінь, а у песимістичних переднакресленнях – ще більш тривалий термін. Тоді ж відбувся повний перегляд воєнного сценарію гаданої майбутності, зокрема оптимістичних версій військово-політичної розв’язки для українства. Якщо у добу Ді-Пі та за часів «еміграційного розсіяння» ще побутували надії на можливе вирішення українського питання у результаті світової війни, то від 1960-х рр. цей сценарій розглядався як руйнівний, ба навіть апокаліптичний для долі українства. Натомість поступово утверджувалася ідея, що майбутнє визволення України можливе або завдяки внутрішній кризі СРСР, або внаслідок еволюційних ліберальних перетворень. До таких прогностичних варіантів схиляли як невдалі спроби Угорщини 1956 р. та Чехословаччини 1968 р., так і досвід хрущовської «відлиги» й «доби Шелеста». Поступово були відкинуті на маргінеси ті візії прийдешності, в яких висувалося припущення про можливу автономізацію чи навіть сепарацію України з радянської системи у вигляді «особливого шляху до соціалізму чи комунізму» на кшталт югославського варіанту. Навіть більше, від 1960-х рр. будучність УРСР у прогностичних проекціях однозначно пов’язувалася з майбутністю всієї радянської системи. 204 Друга світова катастрофа й народження іншої будучності Врешті, від 1960-х рр. уявлення українських інтелектуалів щодо будучності зазнають впливів із боку совєтології, політології, футурології, різноманітних інонаціональних концепцій і конкуруючих проекцій російських дисидентів і т.п. Отож візії прийдешності, продуковані протягом другої половини ХХ ст., відображали дедалі зростаючу соціо- й етнокультурну взаємопов’язаність, суперечливість і багатошаровість світу загалом і становища України зокрема. Зазвичай вони висували більше гіпотетичних питань щодо уявної далечини, аніж генерували певні сценарії чи прогнози її перебігу та розгортання, хоч деякі з переднакреслень виявилися доволі слушними. 205 206 РОЗДІЛ V ПОСТРАДЯНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ, ПРОБЛЕМА ГЕНЕРАЦІЙ ТА ОБРАЗИ МАЙБУТНОСТІ. УКРАЇНСЬКА БУДУЧНІСТЬ У ПРИЗМІ ВИКЛИКІВ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ Й ПОШУКІВ НОВІТНІХ ІДЕАЛІВ 1991 р. суспільно-політична думка була запліднена кількома масштабними викликами, котрі неначе тектонічні розломи чи зяючі тріщини проступали на підмурку радянської системи – суверенізація республік, криза планової економіки та зростаюча руйнація однопартійної системи. Тож західні радянологи й політологи часто-густо губилися у сценаріях ближчого та віддаленого майбутнього переднакреслюючи то невдале чи обірване реформування, то затяжну і сповільнену стагнацію, то навіть неминучий крах СРСР. Однак у сучасника й очевидця тих подій мимоволі зростало відчуття прискореності часу. Звичні алгоритми думки, зорієнтовані на радянські координати буття, не встигали за пришвидшеним історичним ритмом. Темпоральний злам, який воднораз зруйнував більшість сценаріїв уявленої радянської будучини, стався протягом кількох днів під час серпневого заколоту 1991 р. у Москві. Вочевидь, у ретроспективі кількох десятиліть можемо віднайти чимало симптоматичних прикмет того переломного, критичного часу, які невпинно сигналізували чи навіть провіщували назріваючі метаморфози. Проте «стрибок» із радянської реальності до пострадянської дійсності, уявленої й задекларованої як «царство абсолютної свободи», був справді-таки вражаю- 207 Розділ V чим і заразом шоковим для суспільної думки. Тим паче, що здебільшого йшлося про уявлення й світовідчування другого та третього радянських поколінь, які майже одразу занурилися у море дикого, а насправді грабіжницького ринку, розбурханого відцентровими процесами розпаду «червоної імперії». Межа радянського / пострадянського часу згенерувала напрочуд розмаїту панораму настроїв і почувань, які у тому чи іншому вигляді транслювалися до суспільно-політичної думки. Злет небаченої ейфорії та сплеск передчуттів кращого майбутнього, полегшення від мирної розв’язки, несподіване відчуття нового зміненого світу і розгубленість перед непевною, а можливо навіть підступною будучиною. Зауважимо, що й до сьогодні стосовно повороту 1991 р. побутують розмаїті візії. Спершу домінували емоційні спостереження щодо доленосності вибору1. Згодом проступили ретроспективні рефлексії та ремінісценції, котрі містили аналітичні, пояснювальні й оціночні шари уявлень. Приміром економіст Богдан Гаврилишин гадав, що «Україна народилась у радості й без зайвого болю. Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу, – все це залишило глибокі сліди»2. Натомість Іван Дзюба обстоював думку, що тодішня руйнація радянської системи та конституювання України як держави були лише «пусковим механізмом» для «нагромадженої енергії самоствердження»3. Так чи інакше, проте 1991 р. став не тільки часом поновлення українського державного проекту, а й повного перегляду горизонтів гаданої будучини. Адже від недавніх уявлень про нестримну кризу радянської системи часів «перебудови» потрібно було «перестрибнути» до плекання новітніх образів української майбутності. ——————— 1 2 3 Сокіл В. Україна визначила своє майбутнє // Свобода (Джерзі Ситі). 1991. 13 груд. № 237. С. 2. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Доповідь Римському Клубові. 3-є доп. вид. / Упоряд. В. Рубцов. К., 2009. С. 246. Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього // УІЖ. 2002. № 3. С. 17. 208 Пострадянські перспективи 5.1. Проекції й аберації післярадянської прийдешності. Українська думка «перехідного періоду»: від перевідкриття забороненої спадщини до національно-державницької легітимації 1990-ті рр. розгорталися під знаком «перехідного періоду». У цей час були популярні означення «перехідна економіка», «перехідне суспільство», «перехідна політика», «перехідна валюта», «перехідна країна», «перехідний стан», якими рясніли шпальти тодішньої преси. Ця своєрідна темпоральність перейшла від радянських часів «перебудови», котру розглядали як «перехідний етап»4. Щоправда, не було зрозуміло, до якої саме будучини є прологом ці «перехідні часи», котрі постійно пролонгувалися протягом 1990-х рр. Таким чином, від кінця 1991 р. проміжна темпоральність проступала у всіх виявах політичного, економічного, соціального, культурного, міжнародного буття, проте продукувала інші смисли, ніж у пору «перебудови». Навіть більше, сам процес національно-державного будівництва розглядали як такий, що розпочався у світлі розмитих орієнтирів «майбутнього суспільного устрою» у соціокультурній ситуації, котру «заведено визначати як “перехідну”»5. Водночас впадала в око очевидна переміна тодішніх суспільних настроїв: від початкової ейфорії здобуття незалежності до невпевненості у ближчій майбутності. На цій метаморфозі сприйняття часу у середовищі демократичних сил, зокрема Руху, акцентував увагу Олександр Мотиль6. Утім, перехід до пострадянського буття відбувався не тільки у вигляді швидкої зміни «правил гри», а й на тлі інерційного впливу минулої радянської доби. З одного боку, радянський режим протягом десятиліть нав’язував тотальний ізоляціонізм суспільно-політичної й історичної думки від провідних новацій і тенденцій західного світу, котрі сягали теренів СРСР у дуже обмеженому, викривленому та ідеологічно препарованому вигляді. З другого боку, ґвалтовна індоктринація спричинила тривалий розрив і чималі спотворення національних культурних, духовних і наукових традицій. Не випадково одним із найяскравіших виявів ідеологізації була заборонена чи ——————— 4 5 6 Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні / З передм. М. Прокопа. Мюнхен, 1990. 623 с. Степаненко В. Національне-державне будівництво і проблема соціокультурної ідентичності // Політологічні читання. 1994. № 1. С. 3. Motyl A.J. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. New York, 1993. P. 167. 209 Розділ V «репресована» спадщина, вилучена із вільної циркуляції у радянському культурному просторі. Тодішні інтелектуали характеризували ситуацію початку 1990-х рр. як своєрідне сполучення зламу посткомуністичної й постімперської реальності. Тож циркулювала думка, що «постімперство робить Україну частиною без цілого. А посткомунізм – суспільством духовного надлому…»7. Та найгірший вислід такого поєднання полягав у тому, що «крах цілісного панівного світогляду», втрата зв’язку й «узвичаєних орієнтирів суспільного буття» не були вповні компенсовані / заступлені іншими ціннісними складовими8. Ці деформації визначали як вектори розгортання української думки «перехідного періоду», так і формування горизонту нової уявної будучини. Провідним трендом 1990-х рр. стало перевідкриття забороненої спадщини чи «репресованих» праць зі спецхранів, закритих архівних і бібліотечних колекцій. Окрім того, надходили праці з інституцій, бібліотек, видавництв української діаспори, а також студії, видані протягом останніх років поза межами СРСР. Інтенсивно перевидавалися та вводилися до наукового й культурного обігу класичні праці, як-от роботи В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, І. Крип’якевича, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницького та ін. Але майже одразу з’явилися й перекладні студії зарубіжних україністів, зокрема Б. Гаврилишина, Г. Грабовича, А. Жуковського, З.-Є. Когута, І. Лисяка-Рудницького, О. Пріцака, Ф. Сисина, О. Субтельного, Р. Шпорлюка та ін. Деякі з них мали феноменальний успіх у пострадянському українському культурному просторі. Зокрема, англомовний курс «Україна: історія» О. Субтельного посів місце найпопулярнішого перекладного посібника протягом першої половини 1990-х рр. Отож пострадянська думка не тільки перевідкривала заборонену та призабуту спадщину, а й засвоювала інший світ уявлень, устремлінь, візій, які побутували поза межами «залізної завіси». Насамперед були затребувані національно-державницькі взірці, ідеї та концепції, з якими ввійшли образи цілої плеяди українських діячів доби національно-визвольних змагань, якот: В. Винниченка, М. Грушевського, П. Скоропадського, С. Петлюри та ін. Державницькі інтенції виразно окреслилися і стали домінуючими на полі формування темпоральних уявлень як минувшини, так і будучини. Ця комбінація минулого та майбутнього добре простежується в інтерв’ю з молодшою донькою гетьмана П. Скоропадського Оленою Отт-Скоропадською: «У нашій родині з ранку до вечора, здається, інших розмов і не було. Гово——————— 7 8 Канак Ф., Лобас В. Національний прогрес: сподівання, реалії, перспективи // Сучасність. 1993. № 12. С. 102. Там само. 210 Пострадянські перспективи рили лише про Україну, її біди, її майбутнє. Українська самостійна держава – це була найзаповітніша батькова мета»9. Навіть більше, протягом 1990-х рр. постав величезний масив текстів, які в тому чи іншому вигляді мали заступити, «заповнити» цей темпоральний розрив як у загальній рецепції минувшини, так і конструюванні державницької традиції. Заразом 1990-ті рр. стали часом символічного розриву з радянською минувшиною. Наприклад, історик Михайло Брайчевський пропонував кардинально переглянути мірила вартості, зокрема щодо радянської державності. На його думку, «багатонаціональні держави є величезне зло, яке не тільки не заслуговує підтримки, а мусить долатися якомога скоріш і радикальніш. В кращому разі, це справді своєрідні “комуналки”, в гіршому – “малини”, де панує насильство і культ фізичної сили»10. Ця заувага вказувала на кардинальні трансформації світосприйняття. Водночас розгорнулася рецепція та засвоєння давніх концепцій української думки – демократичних, соціалістичних, націоналістичних, консервативних. Приміром, вплив класократичної концепції В. Липинського, котрий зачаровував його сучасників і бентежив інтелектуалів міжвоєнної доби, сягнув пострадянської України. Впродовж 1990-х рр. концепція В. Липинського, попри її консервативне, монархічне походження й елітаристське спрямування, стала світоглядним орієнтиром для багатьох українських інтелектуалів. Тож навіть обстоювалася теза, що «саме в посткомуністичний період непересічні думки В. Липинського щодо моральних та світоглядних засад, на яких має постати нова Україна, майбутнього відродження слов’янської нації та її місця серед інших народів, мають реальний шанс втілитися в життя»11. Зазначимо, що чимало ідей і концептів В. Липинського було затребувано не тільки протягом «перехідного періоду» 1990-х рр., а й пізніше. Скажімо, ідеї «територіального патріотизму»12 та можливості їхнього вжитку на теренах сучасної України13, а також проблеми коловороту чи циркуляції еліт, які й до сьогодні привертають увагу багатьох дослідників. ——————— Остання із Скоропадських (розмову вели К. Кіндрась, В. Лабунський) // Голос України. 1991. 19 жовт. № 204. С. 12. 10 Брайчевський М. Перспективи української держави // Розбудова держави. 1992. №1. С. 52. 11 Білорус О., Горєлов М. Національна «мрія» й історичний шанс // Віче. 1995. № 5. С. 40. 12 Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія / Відп. ред. О.С. Рубльов. К., 2014. С. 362–366. 13 Орлова І. Теорія об’єднуючих етносів В’ячеслава Липинського і майбутнє України: чи судилося їм перетнутися? Спроба позитивного аналізу // Вісник 9 211 Розділ V З одного боку, блискавична актуалізація забороненої спадщини породила новітню романтизацію минувшини, взірці та ідеї якої стали вживатися для переднакреслення майбутнього. Саме вони окреслили провідні концепти, котрі циркулювали у писаннях тодішніх інтелектуалів – держава, народ / нація, національна еліта / провідна верства, державотворчі ідеї, Україна та її геополітичне місце, культурна й цивілізаційна належність, відродження нації і т.п. Із другого боку, творення державних інститутів у пострадянській України причинилося до потужних соціо- та етнокультурних запитів, які швидко піднесли легітимаційну функцію суспільно-політичної й історичної думки. Передусім ідеться про освячення буття України як держави в інтелектуальному, культурному, інформаційному та ідеологічному сенсі, витоки національно-державної атрибутики й символіки, походження народу / нації, межі етнічної / історичної території, героїчні епохи, знакові події, провідники-засновники чи «батьки-фундатори» і т.п. Недаремно від початку 1990-х рр. тривають запеклі дискусії про легітимацію політичних, культурних, громадських практик, зокрема етнічну легітимацію національної політики14, ствердження етнонаціональних засад українського державного проекту тощо. Часом такі легітимаційні заходи набували символічних смислів. Наприклад, складання повноважень Державного Центру УНР 22 серпня 1992 р. та їх передача від президента УНР в екзилі М. Плав’юка Президенту України Л. Кравчуку та уряду України15. Яскравим виявом легітимаційних інтенцій тодішньої суспільно-політичної й історичної думки стала підготовка та публікація таких видань, як «Мала енциклопедія етнодержавознавства…» й ін.16 Певна річ, висловлювалися і негативні оцінки, зокрема обстоювалася теза про легітимацію колишньої номенклатури «через ідею незалежності»17 і т.п. Але потужна критика легітимаційних устремлінь і мотивів поширилася вже протягом 2000-х рр. ——————— Київського національного лінгвістичного університету. Сер.: Історія, економіка, філософія. 2008. Вип. 14. С. 182–192. 14 Майборода О. Чи зіллються нації в майбутньому. Про джерела однієї теоретичної помилки // Віче. 1993. № 4. С. 100–101. 15 Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріяли / Ред. Л. Винар і Н. Пазуняк. Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993. С. 197–203. 16 Мала енциклопедія етнодержавознавства: Етнос і соціум. Витоки національного права. Уроки української державності. Етнополітичні виміри українського державотворення. Націоналізм як ідеологічний, соціальний та духовнокультурний феномен. Персоналії. К., 1996. 942 с.; Мироненко О.М., Римаренко Ю.І., Усенко І.Б., Чехович В.А. Українське державотворення: Невитребуваний потенціал. Словник-довідник. К., 1997. 558 с.; та низка ін. 17 Черняк В. «Пост» чи «ретро»? // Голос України. 1995. 12 січ. № 6. С. 3. 212 Пострадянські перспективи Зрештою, «легітимаційна програма» української думки не була якимось винятковим явищем на пострадянському просторі, тим паче коли взяти до уваги перервану спадкоємність суспільних, громадських, культурних та інших процесів. За великим рахунком, легітимаційні інтенції стали реакцією на виклики й потреби «перехідного періоду», з якою звичайно перехрещувалися інтереси та мотиви різних політичних «гравців». Отож перевідкриття забороненої спадщини та легітимаційні запити, зацікавлення і потреби здебільшого й сформували загальний обрій української суспільно-політичної та історичної думки 1990-х рр. Однак до цієї палітри дедалі сильніше долучалися як цивілізаційні, культурні контексти, котрі спершу відродили давню полеміку про зовнішньополітичні «орієнтації», хоч і на новому ґрунті, так і злободенні виклики пострадянської доби. У першій половині 1990-х рр. давні візії українських інтелектуалів про майбутність після краху СРСР і гадану реакцію західних країн щодо українського проекту, продуковані ще за доби «холодної війни», немовби «випробовувалися» реальними подіями та процесами. Адже розгорнулося конституювання пострадянського світоустрою, в якому важливу роль відігравали західні країни, передусім США. У Декларації про державний суверенітет України, ухваленою Верховною Радою 16 липня 1990 р., було проголошено намір стати нейтральною та неядерною державою. Зокрема, декларувалися три принципи без’ядерної держави: не приймати, не виробляти та не набувати ядерної зброї18. Від 1991 р. ця ідея стає наріжним концептуальним положенням оборонної доктрини19. Достеменно складно оцінити, які саме мотиви домінували під час проголошення цього наміру: травматична спадщина Чорнобильської катастрофи 1986 р., політична недалекоглядність і провінційність республіканської правлячої верхівки, романтичні світовідчування українських демократів тощо. Тодішні дописувачі висловлювали думку, що ті заяви були зроблені у «вельми специфічних історичних умовах боротьби за незалежність»20. Саме ядерна складова радянської спадщини та міжнародні змагання навколо неї стали одним із найважливіших чинників «перехідного періоду». Не випадково тогочасні автори наголошували, що «питання майбутнього ——————— Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка; за ред. В.Ф. Панібудьласка. К., 1997. Ч. 2. С. 578. 19 Головко В., Кульчицький С., Якубова Л. 1992–2004: держава шукає себе // 25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави / Відп. ред. В.А. Смолій; керівник авт. кол.: Г.В. Боряк (керівник авт. кол.), координатор проекту В.В. Головко. К., 2016. С. 134. 20 Михальченко М. Час визначатись, яку державу будуємо // Віче. 1993. № 3. С. 9. 18 213 Розділ V ядерної зброї колишнього СРСР», помножене на тертя між Україною та Росією, викликало більшу занепокоєність на Заході, ніж оцінка й визнання тієї чи іншої частки радянських боргів21. Причому вже 1994 р. питання щодо ядерної зброї позиціонувалося як одне з критичних для майбутнього України22. Зауважимо, що відмова України від атомної зброї розглядалася неоднозначно, попри задекларовану офіційну позицію. Українські інтелектуали відзначали як позитиви, так і очевидні негативи такого кроку, зокрема згадували про вагомий вплив сумнозвісної трагедії Чорнобиля23 та тиск західних країн і Російської Федерації. На цьому тлі принаймні почасти справдилися давні прогнози чи переднакреслення ряду авторів із української діаспори стосовно утилітарно-прагматичного сприйняття гаданої пострадянської дійсності у західному світі. Отже, простежувалася тенденція до спрощеної західної рецепції пострадянського простору, котрий зручно було сприймати як певну цілісність. В офіційному коментарі США, виголошеному державним секретарем Джеймсом Бейкером, ще 5 вересня 1991 р. було сформульовано п’ять принципів американської політики щодо радянських республік: мирне вирішення будучини СРСР шляхом демократичних виборів, повага до прав людини, насамперед прав меншин, зміна кордонів лише у відповідності з положеннями Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Та найголовніше те, що США первісно обстоювали ідею збереження у тій або іншій формі центральної влади, з якою могли б плідно співпрацювати24. Вочевидь, західне сприйняття нових держав, особливо України формувалося тривалий час і було доволі складним, а часом навіть суперечливим процесом, що викликало реакції, застереження й коментарі української преси. «Захід вважає Україну лише “транзитним пунктом” у його стосунках з Москвою, підкреслюючи, що майбутнє України залежить від напряму, в якому піде Росія», – з гіркотою відзначалося у редакційні замітці газети «Свобода»25. Врешті, така рецепція пострадянської України справляла вплив і на перебіг українських дискусій щодо нових-старих «орієнтацій» або цивілізаційного, культурного, геополітичного вибору. ——————— Дзюбанюк Д.О. Без’ядерна й нейтральна чи…? // Політологічні читання. 1992. № 2. С. 56. 22 Выдрин Д. Украина на ядерных качелях (Вчера, сегодня, завтра) // Политическая мысль. 1994. № 2. С. 85–92. 23 Зуєв В., Зякун А. Драма. Без початку і кінця // Віче. 1998. № 4. С. 112. 24 Гарань О. Розпад СРСР і українське питання в політиці США // Сучасність. 1995. № 4. С. 76. 25 Гасла – справа не зайва, але… // Свобода (Парсиппані). 1998. 16 жовт. № 16. С. 4. 21 214 Пострадянські перспективи Одну із найбільш реалістичних позицій на той час посідав американський політолог З. Бжезінський, який виявляв давню зацікавленість як українськими проблемами, так і пострадянським устроєм у Східній і Центральній Європі. Він уповні резонно наголошував, що «майбутнє України вирішальною мірою залежить від її здатности утвердитися як центральноєвропейська держава. Саме через Центральну Європу лежить шлях інтеграції України в європейські і трансатлантичні структури»26. Пізніше у славнозвісній політологічній праці «Велика шахівниця…» З. Бжезінський доволі точно окреслив місце України у стратегічних геополітичних інтересах США та об’єднаної Європи. На його думку, «Росія без України все ще могла б претендувати на імперський статус, але тоді вона б стала переважно азіатською імперською державою, цілком імовірно втягнутою у виснажливі конфлікти з пробудженими середньоазіатами»27. У такій концепції Україна розглядалася як одна з важливих, але все ж таки «фігур» на уявній геополітичній мапі. Відтак З. Бжезінський гадав, що «втрата Україною незалежності матиме негайні наслідки для Середньої Європи, перетворюючи Польщу в геополітичну вісь на східному кордоні об’єднаної Європи»28. Навіть більше, автор слушно передбачав, що з огляду на тверді наміри середньоєвропейських націй вступити до ЄС і НАТО «практичне значення цього питання зосереджується на майбутньому статусі прибалтійських республік і, можливо, України»29. З-поміж українських діячів було немало прихильників прозахідного, передусім проєвропейського курсу. Приміром, один із відомих українських дипломатів Володимир Огризко підкреслював, що «Україна має шанс і мусить остаточно повернутися до Європи XXI століття»30. Натомість низка українських політиків гадала, що Україна має більше орієнтуватися на Схід, оскільки «європейські двері» для України де-факто залишаються закритими. Дехто з авторів навіть обстоював думку, що тогочасні зовнішньополітичні устремління України є не «поверненням», а радше «входженням» до Європи31. Така зміна смислів акцентувала увагу на перепонах і викликах, які вимальовувалися на геополітичній мапі 1990-х рр. ——————— Конференція у Вашингтоні розглядала ролю України в світі // Свобода (Джерзі Ситі). 1996. 17 груд. № 240. С. 1. 27 Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / Пер. з англ. О. Фешовець. Львів; Ів.-Франківськ, 2000. С. 46. 28 Там само. С. 46. 29 Там само. С. 50–51. 30 Огризко В. Зовнішня політика України: погляд у майбутнє // Всесвіт. 1998. № 5/6. С. 179. 31 Ладивір О. Україна і Європа. Повернення чи входження // Віче. 1993. № 9. С. 143–144. 26 215 Розділ V До прозахідного курсу незмінно закликали й інтелектуали з діаспори. Скажімо, Б. Гаврилишин наголошував, що «багатообіцяючий слов’янський трикутник» Росії, України та Білорусі може обернутися великим лихом32. Діаспорна преса повсякчас згадувала про «дволикість української політики» та підкреслювала, що «майбутнє України – в європейській спільноті»33. Наприклад, політолог Тарас Кузьо у рецензійній замітці 1994 р. відзначав, що «Україна стоїть однією ногою у Східній, а другою – в Центральній Європі; одна прямує вперед до “возз’єднання з Заходом”, а друга задкує до реінтеграції з Росією. Це, в свою чергу, призвело до постійних бурхливих дискусій в Україні та поляризації на федералістський і антифедералістський табори, а також до дедалі рішучіших вимог регіональної автономії в Донбасі, Одещині та Закарпатті»34. Натомість інші дописувачі, зокрема журналіст М. Семчишин, уважали, що пострадянська дійсність є продуктом тривалого часу, з яким хоч-не-хоч доведеться рахуватися, передусім брати до уваги вимоги й зацікавлення космополітичного Півдня та Сходу35. Зовнішньополітичний курс України протягом 1990-х рр. офіційно іменувався «багатовекторним» і вмотивовувався як геополітичним, так і геоекономічним становищем, що визнавали навіть прихильники європейської інтеграції36. З висоти сучасного часу цей політичний курс оцінюють доволі скептично і навіть негативно як свого роду «сидіння на двох стільцях»37. Доволі складна, розмаїта, часом суперечлива рецепція пострадянської України в західному світі, зовнішньополітичний курс, окреслений як «багатовекторність», тривала й потужна економічна криза з гіперінфляцією здебільшого формували проблемне поле дискусій інтелектуалів «перехідного періоду». Ця конфігурація викликів значною мірою визначала вузлові проблеми щодо соціокультурної ідентифікації українства, цивілізаційної та культурної належності, геополітичного становища, пошуку новітніх суспільних ідеалів тощо. ——————— Гаврилишин Б. Нерівнобедрений трикутник, або про ідею слов’янського союзу // Там само. 1997. № 5. С. 138. 33 Ощипко Г. Україна між Заходом і Сходом // Свобода (Парсиппані). 1997. 8 листоп. № 214. С. 2. 34 Кузьо Т. Дилеми незалежности. Рец. на кн.: Motyl Alexander J. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. New York: Council on Foreign Relations, 1993 // Сучасність. 1994. № 5. С. 162. 35 Семчишин М. Національна ідея і майбутнє України // Свобода (Джерзі Ситі). 1996. 8 берез. № 46. С. 2. 36 Огризко В. Вказ. праця. С. 177. 37 Ткаченко В.М. Національна ідея: історіософія проблеми (Виступ на Конгресі Академії політичних наук 17 листопада 2017 р.) // Суспільно-політичні процеси. 2018. Вип. 1. С. 30. 32 216 Пострадянські перспективи Зазвичай полеміка точилася навколо тієї чи іншої соціокультурної локалізації та ідентифікації за віссю Захід / Схід, до якої долучалися проблеми вибору геополітичної стратегії, економічної моделі та можливого рівня соціальних гарантій. Натомість архетипи соціальної психології, етичні, релігійні, ментальні настанови, юридично-правові норми, системи цінностей переважно лишалися на маргінесах тогочасних дискусій, хоч поступово переміщувалася до сфери академічних зацікавлень ряду дослідників38. У цьому світлі вповні природно артикулювалися суттєві відмінності українського мислення, ментальності, свідомості, моделей соціалізації порівняно з західними взірцями тощо. Приміром, автори однієї з публікацій твердили, що «містичний, ірраціональний тип українського мислення несумісний з раціонально-впорядкованим, законослухняним менталітетом того ж англійця, німця або американця»39. Часом навіть обстоювалася думка, що «наше суспільство більш міфологізоване, ніж суспільство Стародавньої Греції»40. Та у дискусіях стосовно цивілізаційних, геополітичних, культурних «орієнтацій» проступали тези й ідеї про Україну як «країну границь»41. Вони тяжіли до концепції фронтиру, хоч і поставали у річищі традиційної полеміки щодо межового, порубіжного становища України, сплески якої неодноразово спостерігалися протягом усього ХХ ст. Звісно, у фокусі «легітимаційної програми» суспільно-політичної й історичної думки 1990-х рр. опинилася українська ідея. У певному сенсі вона розглядалася як своєрідна національна мрія-ідеал, яка мала консолідувати принаймні сполучити суспільство42. За тодішньою візією А. Білоуса, у «найближчому майбутньому національна ідея об’єктивно буде інтегруючою силою. Можливо, впливовішою, ніж загальнодемократична ідея реформ, оскільки значно стійкіша до погіршення життєвого рівня населення. У той же час необхідність кардинальних перетворень об’єктивно вимагає винесення на чільне місце саме загальнодемократичної ідеї економічних і політичних реформ»43. Організуючий потенціал такої ідеї-конструкта оцінювався надзвичайно високо і у чомусь нагадував майже месіанське призначення народу / нації, ——————— Левандовський В. «Захід» і «Схід» як опозиція в європейській соціальній філософії: концепт «орієнтального деспотизму» // Політологічні читання. 1995. № 2. С. 3–4. 39 Білорус О., Горєлов М. Вказ. праця. С. 39. 40 Черняк В. Вказ. праця. С. 3. 41 Кармазіна М. Україна «Між Сходом і Заходом» чи «країна границь»? // Віче. 1998. № 12. С. 118–125. 42 Горовий В. Українська мрія. А чом би й ні? // Там само. 1993. № 11. С. 100–102. 43 Білоус А. Багатопартійність в Україні: порівняльний огляд // Сучасність. 1992. № 6. С. 116. 38 217 Розділ V котре йому відводили у ХІХ ст. Скажімо, у журнальній публікації 1995 р. стверджувалося, що «вдала національна ідея або мрія перетворює народи, окрилені нею, в творців своєї історичної долі, в орієнтири для всього людства. У той же час якщо ідея не розвинена, недосконала чи не виражає інтересів більшості населення країни, душа нації спить, а сама вона перебуває у стані етносу й не може розраховувати на стабільну успішну державність. При цьому суверенітет є лише одним, хоч й головним компонентом мети, яку нація окреслює для себе на майбутнє. В широкому розумінні така мета повинна передбачати довгострокові цілі розвитку певного народу і стратегії осягнення ним того покликання, яке історична доля визначила саме для нього»44. Загалом «рецептів» або проекцій творення національного ідеалу / української ідеї / мрії пропонувалося доволі багато. Причому вони спиралися на різноманітні культурно-історичні взірці, часом доволі химерні. Наприклад, висловлювалися думки про «ідею Святої Русі», котра мала виразний євразійський переспів45. Звичайно, побутували спроби запропонувати оновлені проекції української ідеї. Приміром, економіст Степан Вовканич уважав, що можливо «наповнити конкретним змістом сучасну українську національну ідею» за рахунок «підвищення духовної інформаційної мобільності нації»46. Натомість філософ Олександр Шморгун пропонував розглядати українську ідею у світлі формування теорії українського націоналізму. За його візією, зміст української ідеї «орієнтує на певний світоглядно-гуманістичний соціяльний ідеал оптимальної організації суспільства з точки зору загального суспільного поступу»47. Причому автор обстоював думку, що «зміст цієї категорії розкривається через загальносоціологічні поняття “стадіяльність” (або ж “формаційність”), “культура”, “цивілізація”, “нація”, “держава”…»48. У вступних замітках до збірок 1994 і 1995 рр. національну ідею потрактовували у річищі трьох провідних смислів, зокрема як «мету існування етнічної спільності», «історичне призначення системи ціннісних орієнтирів» і «визначення свого місця серед інших народів»49. ——————— Білорус О., Горєлов М. Вказ. праця. С. 32. Гречка М. Чи можливе становлення нації без національної ідеї? // Віче. 1996. № 12. С. 81–82. 46 Вовканич С. Еліта – найбільш конвертована валюта // Там само. 1997. № 5. С. 127. 47 Шморгун О. Якому богу ми вклоняємось? // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 14. 48 Там само. 49 Українська ідея. Перші речники / Керівник авт. кол. В.Ф. Солдатенко. К., 1994. С. 3; Українська ідея. Історичний нарис / Керівник авт. кол. В.Ф. Солдатенко. К., 1995. С. 3–4. 44 45 218 Пострадянські перспективи Зрештою, заклики щодо вироблення / пошуку / формування «об’єднавчої української ідеї» стають своєрідним гаслом й орієнтиром 1990-х рр.50 Із цієї перспективи національну ідею розглядають як «ядро», котре є «джерелом і синтезом стратегій діянь» суспільного буття51. Натомість інші інтелектуали дотримувалися майже полярних поглядів. Наприклад О. Забужко наголошувала, що «українська ідея нині несе… тягар інерції суто політизованого слововжитку». На її думку, «подібний ухил неминучий для нації, котра на певному історичному витку випала з європейської історії саме тому, що не спромоглася вбезпечити свій суверенітет державно, і в чиїй свідомості, відтак, ідея державності перетворилася на своєрідну ultima Thule – крайню межу, до якої асимптотично збігає будь-яка масштабніша рефлексія»52. Своєрідна візія національної ідеї побутувала і у вигляді тези про «українську мрію», навіяну славнозвісним ідеалом «американської мрії». Часом її позиціонували як відмінну і навіть альтернативну проекцію53. Тодішній діапазон думок, спостережень і пропозицій щодо української ідеї коливався у дуже широких межах від «інтегруючої сили», «об’єднавчої основи» й «мети існування етнічної спільноти» до тези про її політизоване означення, котре хоч-не-хоч нав’язувало інерційний смисл. Побутували й застереження щодо необхідності розрізняти суб’єктивовані та об’єктивовані проекції «ідеї нації»54, котрі акцентували увагу на парадигматичних взірцях і способах продукованого знання. Та ці пропозиції були радше виїмковими, позаяк мимоволі показували неможливість «простих рецептів». Такий спектр уявлень є доволі показовим, оскільки добре репрезентує перехідний стан суспільно-політичної й історичної думки 1990-х рр. Так чи інакше, проте саме протягом цього часу відбувся кардинальний перегляд радянської, а почасти й імперської історії. Варто наголосити, що вперше протягом ХХ ст. національні візії та концептуальні пропозиції постали як домінуючі конструкції, зокрема відіграли важливу роль у формуванні українського культурного поля. ——————— Врублевський В.І., Хорошковський В.І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. К., 1997. С. 181–182; Щербина В. Чи знайдемо ідею, котра нас об’єднає // Віче. 1997. № 11. С. 15–20. 51 Канак Ф. Національна ідея у її втіленнях // Розбудова держави. 1998. № 7/8. С. 47. 52 Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К., 1993. С. 9. 53 Кресіна І. Незнищенність української мрії // Віче. 1998. № 6. С. 14–23. 54 Левенець Ю. Істина, з якою нам доведеться таки розлучитися // Там само. 1997. № 11. С. 121–122. 50 219 Розділ V Звісно, етнодержавницька легітимація «перехідного періоду» породила й вироблення своєрідних, іноді вельми примітивних елементів національного канону історієписання. Останні циркулювали та й побутують до сьогодні у вигляді подібності провідних сюжетів, схожості задекларованої проблематики, однотипності мовних протоколів, реадаптації чи навіть спрощеного переспіву відомих дослідницьких стратегій і т.п. На такому підмурку проекції української будучності поставали у доволі абстрагованому й розмаїтому вигляді. Економіст Володимир Черняк уважав, що запорукою успішної прийдешності має стати вдале світоглядне сполучення різнорідних ідей і цінностей в українському соціумі. За його візією, «майбутнє України залежить, від того, чи вдасться здійснити великий синтез національних, ліберально-реформістських, соціал-демократичних та християнських цінностей і на цій основі створити могутню політичну потугу, здатну суттєво впливати на сценарій розвитку подій. Гамлетівське питання для всіх сущих на цій землі таке: чи готовий народ України прийняти виклик історії і реалізувати свій історичний шанс?»55. Натомість економіст І.-С. Коропецький обстоював сценарій національної держави як орієнтир-дороговказ на найближчу будучину. Тому він стверджував, що «в однонаціональній державі, на історичній території якої переважає за чисельністю населення одна етнічна група, як це має місце в Україні, такою ідеологією є всесторонній розвиток усього населення на основі державности корінної нації. Це ідеологія належности до спільноти, членів які єднає спільний історичний досвід та спільна візія майбутнього»56. Побутували й проекції прийдешності, зорієнтовані на інтеграцію регіональних відмінностей до загальноукраїнського проекту. Наприклад, в одній із публікацій на сторінках журналу «Сучасність» відзначалося, що «майбутнє української політичної нації безпосередньо залежить від українського культурного відродження, особливо на Сході та Півдні»57. Така проекція вельми нагадувала відомі ідеї М. Грушевського та В. Винниченка. Проте циркулювали й інші пропозиції, котрі скеровували погляд до тієї чи іншої концепції модернізації українського соціуму як суспільства пострадянського типу. Скажімо, історик Володимир Литвин уважав, що «обмірковуючи про майбутнє України, можна прогнозувати, що ми, очевидно, просуватимемося шляхом країн, що розвиваються, як в економіці, так і у політиці. ——————— Черняк В. Вказ. праця. Коропецький І. Вигляди на успіх економічних реформ в Україні // Сучасність. 1994. №11. С. 66. 57 Рущенко І. Українська піраміда (Нотатки соціолога про наше суспільство) // Там само. 1995. № 2. С. 75. 55 56 220 Пострадянські перспективи Тому вже сьогодні слід було б придивитися до так званої “наздоганяючої” моделі»58. Та інші інтелектуали стверджували, що в Україні проект суспільного майбутнього вибудовується за «латиноамериканським сценарієм». У 2000-х рр. навіть означували типові прикмети такого сценарію, котрі пов’язували з крахом лібералізму, тотальною бідністю, кризою довіри та домінуючою бюрократичною корпоративністю59. Побутували спостереження і щодо конституювання української олігархії протягом 1990-х рр. Зокрема, вищезгаданий М. Семчишин підкреслював, що нова бюрократія перетворилася на «тіньовий уряд» України. Він наголошував, що за таких передумов «майбутнє України сумне і непевне. Якийсь порятунок мусить прийти, мусить настати радикальна зміна того курсу, що домінує в Україні сьогодні»60. Доволі самобутні перспективи національної прийдешності окреслював історик і сходознавець Омелян Пріцак. На його думку, «через те, що Україна донедавна була поневоленою, з одного боку, а поза тим не мала колоній, якраз має кращі шанси знайти спільну мову із тими народами, які недавно звільнились, і через те я бачу, що це велике завдання для України в ХХІ столітті. Але найважніше, щоби той “сплячий гігант”, Україна, нарешті пізнав себе…»61. У тому чи іншому вигляді запит на самопізнання, саморефлексію, самоосягнення був наріжним рефреном більшості дискусій, які генерували пласти тогочасних уявлень, образів й аберацій майбутності. Часом такі спостереження й почування у площині концептуалізації маркувалися як точка біфуркації, в якій опинилася країна та громадянське суспільство перед невідомою будучиною62. Зауважимо, що власні «рецепти» для пострадянських країн пропонували й західні інтелектуали. Приміром Майкл Кеннеді розмірковував про різні альтернативи для посткомуністичних суспільств, зокрема обстоював ідею проектування «майбутнього нації» як «етосу громадянського суспільства»63. До речі, схожої думки дотримувався й український політолог Володимир ——————— Литвин В. Проблема суспільної згоди та розбудова влади // Політологічні читання. 1992. № 4. С. 121. 59 Ткаченко В. До Європи – «латиноамериканським шляхом»? // Віче. 2009. № 16. С. 19–22. 60 Семчишин М. Роля інтелігенції в сучасній Україні // Свобода (Джерзі Ситі). 1997. 1 трав. № 82. С. 3. 61 Пріцак О. «Людина без історії – то людина без свідомості» // Віче. 1996. № 3. С. 101. 62 Канак Ф. Відродження: консерватизм та іноватика // Розбудова держави. 1997. № 9. С. 4. 63 Кеннеді М. Історична спадщина та громадянське суспільство: альтернативні нації в Східній Європі / З англ. пер. В. Кулик // Сучасність. 1994. № 5. С. 83. 58 221 Розділ V Полохало, котрий гадав, що саме складність становлення громадянського суспільства є наріжною проблемою пострадянської України64. Зрештою, загальний горизонт уявлень щодо гаданої прийдешності був доволі широким і розмаїтим, але доволі абстрактним і декларативним. У цьому ж дусі були прописані й проекції уявної будучини, як-от культурне відродження, «наздоганяюча» модернізація, побудова національної держави, утвердження політичної нації, синтез світоглядних цінностей тощо. Проте більшість таких візій разюче дисонувала з пострадянськими передумовами й обставинами. У 2000-х рр. вони часто-густо сприймалися й розглядалися як спрощені аберації на тему ідеалізованої майбутності. Вочевидь, діапазон поглядів, настроїв і почувань 1990-х рр. мав яскраву печатку «перехідної» доби, котра вирізнялася масштабними світоглядними метаморфозами, синхронізованими з гострою суспільно-економічною кризою. Звісно, така конфігурація сприймань сучасності та бачень будучності відображала, передусім український культурний простір, але у низці площин кореспондувалася й перегукувалася із загальними настроями та почуваннями західних інтелектуалів. Скажімо, американський соціолог й історик Іммануїл Валлерстайн у середині 1990-х рр. так резюмував свої спостереження щодо ближчого майбутнього: «Нова епоха, в яку ми вступаємо, може проте виявитися навіть ще більш оманливою. Ми пливемо в морях, ще незанесених на мапу. Ми набагато більше знаємо про помилки минулого, ніж про небезпеки найближчого майбутнього… Немає підстав ані для оптимізму, ані для песимізму. Все залишається в межах можливого, але все залишається невизначеним…» 65. Натомість американський економіст Лестер Туроу гадав, що протягом 1990-х рр. у пострадянських суспільствах сформувався стан «мозаїчної рівноваги». Причому цей стан визначався розгубленістю широких верств населення, які не розуміли як вижити й стати успішними66. Навіть більше, швидкість пострадянської дезінтеграції на хвилі загальної дезорієнтованості соціуму була настільки разючою, що українські інтелектуали дедалі частіше обстоювали тезу про національну версію футурошоку67, провіщеного Е. Тоффлером для західного суспільства ще 1970 р. ——————— Полохало В. Негромадянське суспільство як феномен пострадянської України // Політична думка. 1999. № 4. С. 23–35. 65 Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ.; под ред. Б.Ю. Кагарлицкого. М., 2003. С. 232. 66 Туроу Л.К. Будущее капитализма. Как сегодняшние экономические силы формируют завтрашний мир / Пер. с англ. А.И. Фета. Новосибирск, 1999. С. 260. 67 Головко В., Кульчицький С., Якубова Л. 1992–2004: держава шукає себе. С. 270– 271. 64 222 Пострадянські перспективи Однак на тлі таких прагматичних або показово безсторонніх прогнозів українські автори слушно наголошували, що в майбутніх змаганнях щодо самостійності України ставка буде значно більшою, ніж лише її доля68. 5.2. Поколіннєва палітра 2000-х рр. і переднакреслення майбутності. Обрії уявної будучини: від зламу тисячоліть до революційних потрясінь 2004 та 2013/14 рр. Рубіж тисячоліть став символічною темпоральною межею, широко розкрученою та спопуляризованою у мас-медійних практиках. Не випадково образи міленіуму вживалися для маркування найрізноманітніших предметів, подій, явищ, процесів, а то й цілих генерацій, як-от покоління міленіуму, котре ввійшло на культурну та суспільну авансцену протягом 2000-х рр. Певна річ, на порозі нового тисячоліття весь світ був сповнений загрозливих пророцтв: від ядерної війни до роздутої й перебільшеної «проблеми 2000» або Y2K. Проте більшість катастрофічних провіщень так і не справдилася69. Натомість Декларація тисячоліття, схвалена резолюцією ООН 8 вересня 2000 р. й афористично названа дороговказом «сталого розвитку», намічала обнадійливі цілі та політкоректні перспективи, котрі анонсували зменшення нерівності у майбутньому світі. Та 2001 р., який увійшов до світової історії у вигляді сумнозвісного числового позначення 9/11, не тільки похитнув упевненість, а й став своєрідним переднакресленням грізної, ба навіть жахливої прийдешності. За висловом І. Дзюби, «пекельний злочин 11-го вересня 2001 р. і дальший розвиток подій ознаменували входження людства в принципово нову добу історії – власне, не входження, а вкинутість, оскільки людство стало жертвою маніпуляцій купки зловмисників»70. Людське мислення, схильне до пошуку взірців, пояснювальних алгоритмів і мірил вартості у минувшині, апелювало до відомих подій ХХ ст. Саме із ними спершу намагалися пов’язати чи асоціювати новітню реальність. Наприклад, діаспорні газети зіставляли терористичний акт 11 вересня 2001 р. із японським нападом на Перл-Гарбор на Гавайських островах 7 грудня 1941 р.71 У певному розумінні ця компаративна паралель заповідала нову війну початку ХХІ ст., нині відому як війна зі світовим тероризмом. ——————— Грицак Я. Як викладати історію України після 1991 року? [2000] // Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. К., 2011. С. 32. 69 Катастрофи не сталося // Свобода. 2000. 6 січ. № 1. С. 19. 70 Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього. С. 4. 71 Терористичний напад на США // Свобода. 2001. 14 верес. № 37. С. 3. 68 223 Розділ V Заразом трагедія 9/11 згенерувала потужний імпульс і навіть вдихнула нове життя у популярну концепцію «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона. Тож ширилися візії майбутнього суспільства, котрі наслідували, запозичували чи адаптували тези про цивілізаційні розломи, зіткнення, зони, лінії та вектори протистояння тощо. Первісна версія згаданої концепції була викладена в однойменній журнальній статті С. Гантінгтона ще 1993 р.72 Але найбільшого резонансу ця концептуальна пропозиція набула на початку 2000-х рр., оскільки опинилася в епіцентрі суспільно-політичних і наукових дискусій, зокрема українських проекцій. Скажімо, Юрій Павленко ще 2000 р. наголошував, що «замість фукуямівського “кінця історії” за умов світового панування Заходу спостерігаємо радше тенденцію до хантінгтонівського “зіткнення цивілізацій”»73. І. Дзюба гадав, що за трагедією 11 вересня 2001 р. постає привид конфлікту цивілізацій і світоглядів. На його думку, цей терористичний акт став одним із зворотних виявів глобалізації світу, котру він позначав відомою тезою про «еру порожнечі»74 й оцінював як «капіталістичну» альтернативу горезвісної комуністичної ідеї інтернаціоналізму75. Українська рецепція викликів і проблем глобалізму побутувала від початку 1990-х рр. Утім, за політичних подій і соціокультурних передумов «перехідного періоду» проблематика глобалізму здебільшого не посідала центральне місце у тогочасних дискусіях, а циркулювала на периферії суспільно-політичної думки. Зазвичай сценарії глобалізму розглядалися у річищі становлення «майбутнього світопорядку», контури та засади якого формували країни, що належали за рівнем розвитку до «постіндустріальних суспільств». Здебільшого глобалістичні виклики сприймалися як парадигматичний конфлікт індустріальної та постіндустріальної моделей, який загострював екзистенційний вибір людського існування між загибеллю та виживанням, злиденністю й процвітанням. Приміром, побутувала теза про імперативи виживання та потреби існування людини за умов виразної демаркації світу на індустріальний і постіндустріальний сегменти76. Дехто з українських інтелектуалів саркастично називав глобалізм черговою утопією т. зв. «гуманного майбутнього»77. Натомість інші автори на——————— Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. М., 2003. С. 7–8. 73 Павленко Ю. Українська модель в цивілізаційному вимірі // Розбудова держави. 2000. № 1/6. С. 117. 74 Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього. С. 5. 75 Там само. С. 6. 76 Степаненко В. Вказ. праця. C. 8–9. 77 Арсеєнко А. Глобалізація чи фрагментація і пауперизація? Що нам готує вік прийдешній? // Віче. 1998. № 12. С. 98–99. 72 224 Пострадянські перспективи голошували на глобалістичних соціальних викликах ХХІ ст., як-от прискорене демографічне зростання, змагання цивілізацій і релігій, загострення проблем міжнаціональних відносин, демократії, духовності, культури, захисту здоров’я, організованої злочинності, корупції, безробіття і зубожіння людей тощо78. Європейські інтелектуали лівої орієнтації стверджували, що вислідом економічної глобалізації стала очевидна сегрегація людства. Її походження пов’язувалося з поділом мешканців планети на зони економічного процвітання та зони економічної стагнації чи кризи79. Однак поступово глобалізм став своєрідним парадигматичним взірцем, послуговуючись яким прагнули переглянути, переосмислити як недавнє, так і давнє минуле, зокрема модернізаційні проекти ХХ ст. Наприклад соціолог Йохан Арнасон, розглядав радянську модель як своєрідну модернізацію, котра синтезувала імперську й революційну традицію80. Отож від моменту трагедії 9/11 проблема глобалізму, його кризи чи негативних вислідів стала одним із найважливіших векторів, який формував горизонт уявлень й очікувань початку ХХІ ст. Взаємопов’язаність і крихкість світу на зорі нового століття змушувала дедалі частіше висувати питання про природу глобалізму як соціокультурної цілісності світу у дусі проекцій про гадану «світову наддержаву»81, актуалізувати запити про українське місце у глобальному світі82 чи співвідношення глобального та національного у ближчій і віддаленій будучині. Дискусії про впливи глобалізму на нації та національні держави розгорнулися ще у другій половині 1990-х рр. Але від 2000-х рр. полеміка довкола цих проблем набула більш інтенсивного та гострого характеру. Тому циркулюють різноманітні, часто-густо полярні погляди: від тези про послаблення національних держав внаслідок повсюдної глобалізації світу до ідеї висунення оптимальних або гармонійних моделей для пристосування й адаптації до викликів, проблем і суперечностей глобалізму83. Навіть більше, передбачення щодо перспектив національної державності стали дедалі частіше пов’язувати з майбутньою етно-національною мозаїкою людства ХХІ ст. Інколи цю проблематику формулювали у вигляді ди——————— Білорус О. Глобалізація. Прийняти виклик часу // Там само. 2000. № 12. С. 140. Жіжек С. Деякі політично некоректні міркування про насильство у Франції і не тільки // Незалежний культурологічний часопис «Ї». 2007. № 46. С. 154. 80 Арнасон Й. Советская модель как форма глобализации // Неприкосновенный запас. 2013. № 4. С. 53–54. 81 Гальчинський А. Глобальна криза чи криза глобалізації // Віче. 2002. № 1. С. 47. 82 Курас І.Ф. Між авторитарним минулим і демократичним майбутнім // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. 2001. Вип. 16. С. 5–6. 83 Куян І. Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? // Віче. 2009. № 12. С. 15–18. 78 79 225 Розділ V леми: наднаціональний і безетнічний глобальний світ, скроєний за вестернізованими лекалами чи множинність етнонаціональних спільнот? Звісно, побутували та побутують думки і про можливість іншої альтернативи у вигляді більш-менш природного поєднання чи співжиття глобалізації та «етнічної гетерогенності світового соціального субстрату»84. Зокрема, французький історик і соціолог Марсель Гоше обстоює тезу, що у будучині постане вільна асоціація держав «на кшталт тієї, модель якої намагається віднайти Євросоюз, ніж конституювання гігантських політичних утворень. Усупереч видимості, “глобалізований” світ не йде до політичної єдності. Він виключає перспективу глобальної імперії»85. Так чи інакше, проте глобалізм спричинив не тільки потужні трансформації сучасного світу, а й став своєрідним «полем», на якому апробуються футурологічні прогнози. Недаремно дедалі частіше йдеться про перехрещування і навіть зрощування футурології й глобалістики86. З трьох базових сценаріїв, опрацьованих Римським клубом, як-от проекції необмеженого зростання, добровільного обмеження та виходу до природних меж, нині зазвичай розглядають лише дві останні. Деякі сучасні автори метафорично нарекли подібні переднакреслення майбутньою «епохою великої відмови»87. Мабуть, це означення постало як своєрідна аналогія з «віком мудрої відмови» з роману «Година Бика» письменника-фантаста Івана Єфремова, себто продукує негативний сенс – найтемніший історичний час. Заразом із глобалізацією пов’язують ускладення всіх соціальних інститутів, розширення просторів суспільного життя та навіть появу нового типу бюрократії88. На сучасному обрії футурологічних переднакреслень змагаються й концептуалізації, котрі продукують образи постіндустріального, інформаційного суспільства, суспільства знань, глобалізованого світу тощо. До цієї барвистої панорами повсякчас долучається низка різноманітних пропозицій щодо суспільства майбутнього загалом і українського соціуму зокрема. Приміром, Б. Гаврилишин пророче застерігав, що «нам слід пристосовуватися до правил співжиття, якими будемо керуватися в умовах майбутнього єдиного світового ладу, нашої спільної долі»89. Ще 1991 р. він тримався ——————— Майборода О. Майбутнє національної державності: оптимізм переважає // Філософська думка. 2015. № 4. С. 59. 85 Гоше М., Йосипенко С. Про європейське майбутнє модерної України // Там само. 2007. № 6. С. 72. 86 Гужва О., Овчаренко О. Глобалістика і футурологія: концептуалізація понять // Віче. 2011. № 20. С. 16–18. 87 Біляцький С., Добровольська А. Нас чекає епоха Великої відмови // Там само. 2011. № 5. С. 18. 88 Біляцький С., Ярова Н. Майбутнє вже розпочалося (Аспекти сучасної класичної прогностики) // Там само. 2008. № 1. С. 66. 89 Гаврилишин Б. До ефективних суспільств… С. 199. 84 226 Пострадянські перспективи думки, що за певної синхронізації економічного та політичного життя у прийдешності буде створено «один світовий політичний лад», але водночас збережено культурну й політичну незалежність національних одиниць. Б. Гаврилишин навіть означував більш-менш виразну часову перспективу щодо виникнення цього «світового ладу», котру окреслював терміном у 50–60 років90. Однак глобалістичні прогнози будучини мають й очевидних скептиків і критиків. І. Дзюба висловлював очевидні сумніви у реалістичності таких сценаріїв усесвітнього розвитку. Тим паче, що «цивілізація, яка, ухвалюючи мудрі документи про принципи “сталого розвитку”, не здатна їх дотримуватися і реально живе за принципом “після нас хоч потоп”»91. Певна річ, побутували й заклики до пошуку українських відповідей на виклики глобалізму, наприклад у царині культури92. Проте більшість таких пропозицій розчинялася в динамічній інформаційній сфері, в якій домінувала й домінує логіка актуалізації останніх або т.зв. «гарячих» подій. На зламі 1990–2000-х рр. загострилися та стали більш очевидними й проблеми самоідентифікації, точніше кризи ідентичності, котрі тією чи іншою мірою пов’язували із тривалим становленням політичної нації93. Вочевидь, уявлення про ідентичність, або радше ідентичності на початку 2000-х рр. поставали як більш складні та багатоманітні принаймні позбувалися однозначних і спрощених потрактувань94. Проте в цей час вимальовуються та формулюються ідентифікаційні імперативи. Передусім варто згадати про тезу другого президента України Л. Кучми «Україна – не Росія», котра доповнюється виразним темпоральним орієнтиром: «Своє власне майбутнє»95. Зрештою, криза ідентичності й глобалістичні виклики формували лише верхівку загального обрію прийдешності, котрий постав в українській суспільно-політичній та історичній думці початку 2000-х рр. Ще один потужний вектор, який нав’язував зміну горизонту уявлень, був пов’язаний із трансформацією поколіннєвої палітри українського соціуму у новому тисячолітті. Думки про назріваючу метаморфозу генерацій побутували ще протягом 1990-х рр. Тож українські інтелектуали ще у перші роки Незалежності Укра——————— Його ж. Шлях у цивілізований світ // Наука і суспільство. 1991. № 2. С. 6. Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього. С. 10. 92 Білоцерківець Н. Майбутнє України вирішуватиметься у сфері культури // Культура і життя. 2009. 27 листоп. 4 груд. С. 7. 93 Нагорна Л. Українська політична нація: лінії розламу і консолідації // Віче. 2000. № 1. С. 132–133. 94 Черниш Н. Одна, дві чи двадцять дві України. Соціологічний аналіз соціальних ідентичностей представників трьох поколінь мешканців Львова і Донецька // Дух і літера. 2003. № 11/12. С. 6–20. 95 Кучма Л. Украина – не Россия. М., 2004. С. 11. 90 91 227 Розділ V їни обговорювали необхідність появи «генерації прагматиків» чи «покоління реалістів», яке мало будь-що-будь замінити плеяду тогочасних політиків. Скажімо, у публікації 1994 р. відзначалося, що «логіка розвитку подій вимагає приходу в політику нових людей. Лідери сьогоднішньої опозиції, як і істеблішменту, прийшли на політичний Олімп у результаті вельми простої комбінації: беззастережної критики комуністичного ладу, з одного боку, й здатності до асиміляції національних цінностей – з іншого. Перші здатні виключно на безкомпромісну боротьбу (з комунізмом, імперією, підступами Москви, ворогами української держави), а другі – на різного роду компроміси»96. Почасти такі надії асоціювалися з першим терміном президенства Леоніда Кучми. Навіть більше, обстоювалася думка, що саме у середині 1990-х рр. відбувся «прихід у громадське та економічне життя країни генерації, початок професійної кар’єри якої збігся з кінцем “застою” й початком “перебудови”, тобто генерації, для якої чужа мова ідеології. Ця генерація сформувалася за умов краху ідеологічних підвалин, їй передовсім імпонує здорова прагматичність»97. Натомість інші дослідники стверджували, що вже для трьох генерацій українців «соціалізм та система його цінностей отримали статус і значення “традиційної” соціокультури»98. Тому проблема зміни поколіннєвих обрисів порушувалася й розглядалася у більш тривалій перспективі, зокрема пов’язувалася з появою першої генерації доби Незалежності України. Крім того, до уваги брався традиційний відрізок у 25 років, після якого, як правило, з’являється інше покоління. Ідея необхідності такого інтервалу спиралася на домінуючі уявлення, що попередня генерація не в змозі сприйняти й оцінити новітніх тенденцій, взірців і концепцій99. Заразом на початку 2000-х рр. поколіннєвий бренд стали дедалі частіше використовувати у політичних змаганнях. Доречно згадати відомий політичний проект «озимого покоління» на парламентських виборах 2002 р. Цей проект позиціонувався як політична команда «нового покоління – озимого покоління, покоління самостійних людей, котре “встало на ноги” вже в незалежній Україні й готове взяти на себе відповідальність за її майбутнє»100. Згодом про появу нової генерації оголосили під час революції 2004 р., котра стала сплеском масової громадянської активності молодих людей, ——————— Валевський О. Ситуація історичного вибору (Феномен посттоталітарного суспільства) // Політологічні читання. 1994. № 2. С. 38–39. 97 Там само. С. 39. 98 Степаненко В. Вказ. праця. С. 14. 99 Біляцький С., Добровольська А. Нас чекає епоха Великої відмови. С. 18. 100 Валерій Хорошковcький: «Якщо не буде “правих”, нинішні вибори перетворяться на “марш лимонів”» (інтерв’ю В. Марченка) // Голос України. 2002. 28 лют. № 40. С. 4. 96 228 Пострадянські перспективи яких зараховували до «помаранчевого покоління»101. Зокрема, надію на досить швидку зміну еліт висловлював Б. Гаврилишин. Він гадав, що «нова еліта потребуватиме мобілізуючого бачення майбутньої України і спричинить природний відхід від влади теперішньої генерації, що нині керує країною. Допоможе й те, що повернуться з-за кордону багато недавніх емігрантів, які там навчались і набули хорошого досвіду»102. Врешті-решт, нову генерацію пов’язували із Євромайданом, Революцією гідності 2013/14 рр. та «гібридною» війною з Росією. Із цим поколінням немовби справдилося відоме трагічне пророцтво-застереження, популярне у ХХ ст., що кожній генерації доведеться пережити свою війну. Так чи інакше, гадають що саме протягом 2010-х рр. сформувалася перша генерація доби Незалежності, котра суттєво відрізняється від третього, останнього покоління радянських людей. Однак і пізніше у суспільній думці висувалося питання про те, коли набереться “критична маса” нового покоління, котре рішуче поставить на порядок денний проблему суспільної модернізації103. Навіть ця принагідна замальовка демонструє як складно та варіативно розгортався процес трансформації поколіннєвої палітри сучасної України, а відтак і відповідних шарів уявлень. Впродовж 2000-х рр. розширюється і змінюється діапазон дискусій, пов’язаних із роллю політичної еліти, зокрема у контексті формування візій і образів майбутності України. Здебільшого проблема конституювання, становлення, циркуляції національної еліти протягом 1990-х рр. ототожнювалася з родовою печаткою радянської доби104. «Самостійність держави впала з неба в руки правлячим колам України як дарунок долі. Абсолютна більшість з них для досягнення цього нічого не зробила, понад те – все своє свідоме життя виступала апологетами “Союзу непорушного”», – підкреслювалося у публікації 1995 р.105 За спостереженням О. Пріцака, «українська політична еліта теперішня застрягла, в радянській структурі і з досить маленькими перемінами…»106. ——————— Кузьо Т. Різні промови президентів у День Незалежности – різні погляди на Україну // Свобода. 2010. 17 верес. № 38. С. 3. 102 Гаврилишин Б. До ефективних суспільств... С. 241. 103 Ткаченко В.М. Українська національна ідея: час війні і час миру // Суспільнополітичні процеси. 2016. Вип. 4. С. 100. 104 Пахарєв А. Політична еліта. Формальна? Справжня? // Віче. 1997. № 11. С. 3– 14; Шульга М. Правляча еліта. Що думають про неї в Україні // Там само. 1997. № 8. С. 46–57. 105 Білорус О., Горєлов М. Вказ. праця. С. 37. 106 Пріцак О. «Людина без історії – то людина без свідомості». С. 100. 101 229 Розділ V Натомість протягом 2000-х рр. чималі частіше наголошувалося на інтелектуальних, культурних, світоглядних обмеженнях або вадах української політичної еліти107, передусім щодо її спроможності чи, навпаки, нездатності адекватно оцінювати становище у світі та прогнозувати майбутність. Наприклад, у дописі 2006 р. культурологічного журналу «Ї» категорично стверджувалося: «На світ майбутнього українська еліта дивиться через продовження геополітичних процесів, а не геоекономічних чи геокультурних. Трагедія української еліти в тому, що такого регіону, як Україна, в майбутньому світі не буде. В інфраструктурі геоекономічного світу Україна може бути лише як сегмент цих інфраструктур, але не за правилами своєї культури, бо впливати на принципи управляючих інфраструктур ми вже спізнилися. України не буде в мережній структурі геокультурного світу, бо її мовних та культурних структур в світовій мережі нема, а унікальної цивілізаційної парадигми вона світові не пропонує»108. Перелік реальних і гаданих «гріхів», який закидався національній, передусім політичній еліті був доволі довгим. Ці настрої спиралися на переосмислення досвіду революційних подій 2004 і 2013/2014 рр. і пореволюційних періодів українського буття. Саме чергування революційних і післяреволюційних відрізків протягом відносно обмеженого темпорального сегмента причинилося до суттєвої трансформацій уявлень, поглядів і сприймань у вигляді своєрідного «маятника» суспільних настроїв. Навіть більше, контраст уявлень, настроїв і почувань після революції 2004 р. був показовим. Скажімо, в одній із газетних публікацій у лютому 2005 р. відзначалося, що «настрій й майбутнє України полягає радше у цій “помаранчевій революції”, яка без зброї і без жертв у людях вперше в історії України змінила її картину і показала її світові у кращій позитивній формі»109. Та вже у червні 2006 р. циркулювали зовсім інші погляди, ба навіть протилежні тези щодо недавніх устремлінь: «Проект Помаранчевої революції закінчився. Українська ідея не пройшла»110. Такі спостереження побутували й у вигляді культурних рефлексій і продукованих духовних смислів. Наскрізний лейтмотив, пов’язаний із тривогою за прийдешність країни, проступає у програмному документі ініціативної групи «Першого грудня», відомому як «Українська хартія вільної людини». Хартія була ухвалена відомими українськими інтелектуалами та оприлюднена 8 грудня 2012 р. на Національному круглому столі з нагоди 21-ї річниці референдуму за незалежність України. ——————— Яворівський В. Еліта – свіча у руках нації // Віче. 2003. № 2. С. 62–65. Матвієнко К., Дацюк С. Місце України у майбутньому світі // Незалежний культурологічний часопис «Ї». 2006. № 45. С. 92. 109 Про одне змінене обличчя // Свобода. 2005. 4 лют. № 5. С. 6. 110 Підтримка для української мови // Там само. 2006. 9 черв. № 23. С. 2. 107 108 230 Пострадянські перспективи Мабуть, Хартія є одним із найцікавіших маніфестів інтелектуалів нашого часу, в якому йдеться про зіткнення українських ідей-мрій і вічних цінностей із реаліями пострадянського світу. Показовою є антропологічна спрямованість та темпоральна зорієнтованість Хартії, котра окреслює низку ідей: «Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевненості. Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо… Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій. Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились… “Учорашні люди” натомість силуються “розбудовувати державу” старими методами насильства й обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей»111. Наріжні ідеї Хартії представлено у вигляді трьох провідних тез: 1) ми самі несемо відповідальність за себе і не можемо її передати нікому; 2) мораль і духовні цінності не можна відкласти на завтра, вони потрібні сьогодні; 3) ми будуємо гаданий світ, відповідно від масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє. Не випадково ця ініціатива породила ряд рефлексій і саморефлексій, які висували старі-вічні питання про місце інтелігенції у суспільстві та приклади для наслідування112. Врешті, «маятник» революційних / пореволюційних перетворень, а ще більше очікувань і переднакреслень дозволив артикулювати різні бачення майбутнього України. Нині вони розглядаються як необхідна умова для модернізації українського проекту113. Панорама уявлень щодо України, точніше її рецепція з висоти Помаранчевої революції 2004 р. і Революції гідності 2013/2014 р. істотно змінювалася і навіть коливалася. Наприклад американський політолог Джордж Фрідман висловлював думку, що у результаті революції 2004 р. Україна дистанціювалася від Росії та вступила у спілку зі США114. Проте пореволюційний зсув після 2005 р. він оцінював як «російську гру» на розкол України на проросійську та прозахідну частини і передрікав, що «утвердження російського впливу у Києві – всього лише питання часу», на який відводив п’ятирічний термін115. Та дійсність виявилася набагато складнішою й більш варіативною. ——————— Українська хартія вільної людини [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://1-12.org.ua/ukrajinska-khartija-vilnoji-liudyny 112 Самоідентифікація української інтелігенції в процесах демократичного розвитку (круглий стіл) // Філософська думка. 2014. № 2. С. 43–51. 113 Головко В., Якубова Л. 2005–2010: суспільство шукає себе // 25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави. С. 531. 114 Фридман Дж. Следующие 100 лет – прогноз событий XXI века / Пер. с англ. А. Калинина, В. Нарицы, М. Мацковской. М., 2010. С. 98. 115 Там же. С. 154. 111 231 Розділ V Звісно, революційні та пореволюційні часи причинилися до дальших пошуків української ідеї чи національного ідеалу. Протягом 2000-х рр. публікуються численні студії щодо української ідеї у річищі регіональних відмінностей116 або у вигляді самобутніх авторських потрактувань117, а також у різноманітних контекстах і ракурсах, зокрема як онтологічної «згоди» колективного суб’єкта118. Та поряд із такими спробами ширилася й критика «шукачів “національної ідеї”» з перспективи західних пізнавальних стратегій і взірців119. Зрештою, І. Дзюба ще на почату 2000-х рр. наголошував, що «у нас не бракує розмов про національну ідею, яка могла б об’єднати суспільство. Але національна ідея – тобто ідея максимального самовиявлення нації в матеріальній і духовній творчості – утверджується там, де вже є певний “запас”, фундамент національного самоусвідомлення. Національна ідея – стимул, який і сам потребує стимулювання, і не риторичного, а в цілеспрямованому будівництві національного життя – економічного, політичного, освітнього, культурного»120 Сучасні проекції української прийдешності постають у вигляді дуже розмаїтих думок, оцінок, спостережень, припущень, які відображають набутий досвід 2000-х рр., передусім революційних і політичних подій. У цьому світлі навіть дуже вибірковий діапазон уявлень українських і європейських інтелектуалів є розмаїтим і неоднозначним. Скажімо, Б. Гаврилишин запитував і відповідав про нашу майбутність у діалогічній манері: «Чи стане Україна “нормальною державою”? Відповідь – “так”, але за яких умов? Помаранчева революція залишила за собою багато ——————— Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне. Збірник статей. К., 2005. 186 с. 117 Демчук П. Творчий дух національної ідеї // Віче. 2002. № 9. С. 68–73; Медвідь Ф. Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів // Політичний менеджмент. 2005. № 1. С. 35–43; Пашкова О. Тож чи потрібна українська національна ідея? // Віче. 2008. № 15. С. 36–38; Коваленко В. Сучасна українська національна ідея як невід’ємний чинник побудови громадянського суспільства // Там само. 2011. № 23. С. 23–27; Корсак К. Українська ідея ХХІ ст. та її нові наукові основи // Науковий вісник Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Сер.: Педагогіка. 2014. Вип. 3. С. 153–161; Вовканич С. Українська національна ідея – провідна зоря // Дзвін. 2018. № 12. С. 127–136; та багато ін. 118 Опанасенко Ю.Є. «Національна ідея» як різновид суспільної згоди // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Сер. 22: Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2010. Вип. 3. С. 119–125. 119 Портнов А. «Західні» категорії в українській пострадянській історіографії: мовні зміни в епоху перекладів // Україна модерна. 2010. № 5. С. 165–166. 120 Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього. С. 20. 116 232 Пострадянські перспективи елементів демократії, це вільні й чесні вибори, свобода слова, вільні ЗМІ й пам’ять, що добре змобілізований народ може виявити свою волю і змусити політиків його послухати»121. Натомість Р. Шпорлюк висловлювався більш обережно та стримано: «Я не оракул – майбутнє мені не відоме. Збережімо надію, почекаймо ще років двадцять – тоді й зробимо висновки»122. Погляди західних інтелектуалів доволі часто відображали песимістичні переднакреслення. На думку американського історика Тимоті Снайдера, «Україна як цілість, держава велика, неоковирна й бідна, не має значних шансів у близькому майбутньому приєднатися до Європейського Союзу»123. Вищезгаданий Джордж Фрідман уважав уповні реалістичним сценарій фактичного поновлення Російської імперії, хоч і в іншій інституціональній формі, до якої будуть приєднані Білорусь й Україна124. Революція гідності окреслила новітній історичний злам на межі 2013– 2014 рр., який кардинально перевернув як світ уявлень, так й засади світоустрою, котрі усталилися після розпаду СРСР та краху блоку країн-сателітів. 2014 р. не тільки Україна, а й увесь світ увійшов у новітню історичну добу. Пострадянська епоха добігла свого кінця… * * * Певна річ, не йдеться про подолання чи повний демонтаж радянської спадщини, котра ще тривалий час буде відігравати чималу принаймні помітну роль на пострадянському просторі. Натомість ідеться про те, що 2014 р. було зруйновано не тільки писані й неписані домовленості щодо устрою світу, яких більш-менш дотримувалися після розпаду СРСР, а й поховано численні суспільні та громадські табу як в Україні, так і за її межами. За висловом С. Плохія, «події в Україні мали потужний вплив на європейські та світові справи, змусивши політиків говорити про “битву за майбутнє Європи” та повернення “холодної війни” в ту саму частину світу, де вона, здавалося, завершилася 1991 року»125. Навіть більше, у темпоральній точці 2014 р. відбулися кардинальні метаморфози суспільної, громадської, культурної свідомості. Недаремно разючі зрушення споглядаємо у рецепції насильства, кривавих терактів, миру та ——————— Гаврилишин Б. До ефективних суспільств… С. 240. Шпорлюк Р. «Давайте не будемо мислити п’ятирічними планами» («Нова Газета» (Нью-Йорк), №2 (8), 22 січня 2009. Інтерв’ю провели К. Кіндрась і В. Лабунський) // Шпорлюк Р. У пошуках майбутнього часу: статті та есеї. К., 2010. С. 29. 123 Снайдер Т. Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцога / Пер. з англ. П. Грицак. К., 2011. С. 252. 124 Фридман Дж. Следующие 10 лет / Пер. с англ. А. Калинина. М., 2011. С. 176, 179. 125 Плохій С. Брама Європи. Історія України від Скіфських воєн до Незалежності / Пер. з англ. Р. Клочка. Харків, 2016. С. 21. 121 122 233 Розділ V війни, ментальних настанов, національних упереджень і навіть загальнолюдської цінності життя. Тому дедалі частіше спостерігаємо ті суспільні явища та процеси, котрі до цього часу видавалися начебто неможливими принаймні малоймовірними з багатьох причин, міркувань, переконань. Революційні події, «гібридна» війна блискавично увірвалися до повсякденного життя руйнуючі звичні стереотипи та шаблони. Недавня ідентифікація «Україна – не Росія» заступилася чи доповнилася новітньою, сформульованою на Євромайдані: «Україна – це Європа». У царині суспільної думки перемога Євромайдану в лютому 2014 р. сприймалася як «нове вікно можливостей»126. Проте й пізніше, зокрема у заяві групи «Першого грудня», наголошувалося, що «точку неповернення» у трансформації суспільства ще не перейдено127. Останні роки зруйнували чимало уявлень як пострадянської, так і радянської доби, наприклад горезвісний образ т. зв. «братської дружби народів», хоч звісно не могли подолати ані травматичного спадку, ані інерційних способів мислення, закорінених у десятиліттях попереднього буття у СРСР. Але найголовніше те, що суттєво змінився горизонт очікувань, який мимоволі спирався на пострадянські способи мислення та взірці світосприйняття. Від 2014 р. звичними стали численні військово-політичні сценарії та прогнози, а також багатоманітні впливи неоголошеної війни з Росією. У макроконтекстах новітньої сучасності візії та проекції гаданого майбутнього доволі часто набувають негативних смислів і темних кольорів. Приміром, досить песимістичним видається погляд на українську будучність англійського соціолога Ентоні Гіденса. На його думку, «у зв’язку з вторгненням Росії до України і крайньою нестабільністю у ряді країн Близького Сходу і Північної Африки все змінилося. Загрози безпеки Європи численні. Як би не розвивалася надалі ситуація на сході країни, Україну чекає неспокійне і важке майбутнє. У міру того як Україна намацує нові шляхи розвитку, намагається подолати поголовну корупцію та модернізувати економіку, її уряд розраховуватиме на щось більше, ніж просто символічна підтримка з боку ЄС і США»128. Зауважимо, що сьогочасні автори волею-неволею замислюються й про сприйняття новітньої доби з перспектив ближчої та віддаленої прийдешності. Скажімо, політолог Тарас Кузьо вибудовує уявні компаративні парале——————— Гаврилишин О. Україна: Найбільші надії, найбільші розчарування // Аслунд А., Дянков С. і колектив авторів. Велике переродження. Уроки перемоги капіталізму над комунізмом / Укр. пер. В. Дротенка. К., 2015. С. 244. 127 Звернення Групи «Першого грудня»: «Дайте суспільству вирости у свободі» // Слово Просвіти. 2017. 12–18 жовт. № 41. С. 3. 128 Гидденс Э. Неспокойный и могущественный континент: что ждет Европу в будущем? / Пер. с англ. А. Матвеенко, М. Бендет. М., 2015. С. 210. 126 234 Пострадянські перспективи лі між нинішніми відносинами Заходу із Росією та колишнім біполярним протистоянням із СРСР. Зокрема, він висуває гіпотетичне питання щодо того «як майбутні покоління сприйматимуть 1991–2013 роки: як проміжок часу між двома “холодними війнами” чи як тимчасове затишшя»129. Ці та інші спостереження, запити, міркування, настрої, почування та сумніви інтелектуалів мимоволі спонукають згадати відому метафору І. Дзюби про «сфінкс майбутнього». До речі, саме означення «сфінкс непевної майбутності» вживали українські діячі на початку ХХ ст. у контексті невідомої прийдешності імперії Романових і підросійської України на революційному зламі 1905 р.130 Вочевидь, у новітніх розумуваннях, спостереженнях і переднакресленнях стосовно будучності України побутує дух тривоги, сумнівів і надій. Однак історичне буття повсякчас спростовувало й відкидало найпохмуріші передбачення щодо українського проекту як у вік націй і національних держав, так і у «короткому», але за суб’єктивними відчуттями дивовижно «довгому» ХХ ст. Тому віримо та сподіваємося, що сучасна Україна неодмінно здолає всі перепони, загрози і небезпеки на тернистому й тривалому шляху до омріяного і виплеканого майбутнього! ——————— Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. А. Павлишина. К., 2018. С. 57. 130 Ситковецький С. З російського життя // Нова громада (К.). 1906. № 3. С. 125. 129 235 236 ПІСЛЯМОВА Візії майбутності зазвичай є калейдоскопічними і синкретичними за своєю будовою. Здебільшого це пов’язано з культурними, соціальними, інтелектуальними, політичними та багатьма іншими чинниками, контекстами й передумовами, котрі відображають змішану темпоральність, точніше недиференційоване мереживо часових шарів. Тож прийдешність є лише одним із низки уявних векторів концептуалізації на ниві суспільно-політичної та історичної думки. Щоправда, своєрідний виняток становлять візії, котрі належать або тяжіють у видовому та жанровому плані до футурології, утопій, ідеологічних доктрин, релігійних вчень й інших концепцій із виразним і домінуючим телеологізмом. У таких випадках темпоральність часто-густо вибудовується у вигляді тієї чи іншої апріорної схеми висхідного, поступового, лінійного і, як правило, безальтернативного руху до «великої» мети. Ідеальними взірцями таких концептуалізацій є сумнозвісне вчення про «світлу комуністичну майбутність» або есхатологічні пророцтва про кінець людства чи загибель Всесвіту. Відзначимо, що футурологічні твори мають власні жанрові та видові особливості, котрі лише побіжно згадувалися у межах даної студії. Футурологія прагне, так би мовити, осягнути майбутність у вигляді тієї чи іншої типізації гаданих сценаріїв або прогнозів, у межах яких пропонується низка альтернатив: за часовими межами – короткотривала, середньотривала, довготривала; за очікуваннями – оптимістична, песимістична чи посередня і т.п. Інколи футурологічні твори пропонують своєрідні жанрові експерименти, зокрема сполучають елементи науковості з художніми проекціями, культурними екстраполяціями, психологічними замальовками, міфологічними зіставленнями і т.п. Зауважимо, що від останньої третини ХХ ст. така архітектоніка писань перетікає до текстів ряду інтелектуалів, дописів у періодиці тощо. Доволі часто алгоритм побудови творів про прийдешність тяжіє, апелює, наслідує футурологічні сценарії чи прогнози. 237 Післямова Натомість візії про будучність, пов’язані з певною предметною областю, пізнавальною сферою, цариною соціогуманітаристики чи конкретною національною історією, конструктивно є більш розмитими, позаяк містять своєрідне чи навіть оригінальне сполучення гіпотетичних або прогностичних складових з іншими темпоральними шарами. Іноді вони мають і телеологічні компоненти. Проте останні не формують повною мірою змістовну основу і не визначають остаточну палітру смислів, які продукують ці концепції й уявлення. Наприклад, концепція «національного відродження» М. Грушевського, побудована як чергування відроджень (кінця XVI – початку XVII ст. і ХIХ ст.) і занепадів (середина XIV ст. та друга половина XVIII cт.) в історії України, постулювала телеологічне переднакреслення майбутнього – третє чи новітнє відродження у ХХ ст. Та, попри таку конструкцію, вона залишала чималий гіпотетичний або варіативний простір щодо того, як буде розгортатися процес національного відродження, себто не була повністю телеологічною. Навіть більше, у публіцистичних писаннях автор «Історії України-Руси» інколи навіть вказував на можливість песимістичного чи негативного сценарію для українства, котре може не встигнути «вписатися» у зростаючий темпоритм суспільного буття початку ХХ ст. Отже, уявлення М. Грушевського про будучину (автономістсько-федеративний ідеал державного устрою, соціокультурну основу новітнього українства) тією чи іншою мірою корелювалися з концепцією «національного відродження», його світоглядними орієнтирами, проте не були аксіоматичними чи незмінними. Приміром, 1917 р. історик визнав, що саме село у найближчі десятиліття буде складати соціо- й етнокультурне підмур’я українського суспільства, а великі міста залишатимуться інонаціональними включеннями, з якими українству доведеться налагоджувати культурну та громадську співпрацю. Натомість у візіях напередодні Першої світової війни М. Грушевський та інші українські інтелектуали майже одностайно обстоювали думку про майбутню зміну соціо- й етнокультурної підоснови за рахунок неухильної українізації міського населення Наддніпрянської України. Таким чином, саме наявність гіпотетичного, варіативного, можливого шару у візіях й уявленнях про майбутність не тільки складає наріжні засади їхньої будови, а й формує евристичний потенціал, пізнавальну спрямованість, змістовну локалізацію та генеровані смисли. На цьому місці вповні логічно постає питання про типологію концепцій, візій і уявлень, зорієнтованих на прогнозування, передбачення, конструювання гаданої будучини. Певна річ, можливі відмінні засади такої прикладної типології, як-от: походження, змістовна основа, пізнавальна цінність, архітектоніка і т.п. Що обрати?! 238 Суспільні ідеали та уявні проекції Ключовим аспектом у процесі цього вибору є питання про те, що саме хочемо дізнатися, точніше на чому варто закцентувати увагу. У нашому випадку йдеться про своєрідні лінії дотику, взаємодії чи конфронтації між візіями про гадану або конструйовану будучину та тими реальностями, котрі склалися з плином історичного часу. Інакше кажучи, провідним є запит про те, як «працювали» подібні візії, себто якою мірою були адекватними чи релевантними уявлення, генеровані українськими інтелектуалами. Зазначені пріоритети спонукають акцентувати увагу на способах творення візій і обсягах репрезентації гаданого майбутнього. Із цієї перспективи з певними застереженнями доцільно вести мову про шість основних типів візій – фронтальні, парадигматичні, ситуативні, рецептивні, рефлексивні та умовні. Фронтальні візії пропонують цілісні і генералізовані уявлення про прийдешність у вигляді її окремих сегментів – державний устрій, засади та принципи функціонування соціуму, способи творення, конструювання, циркуляції еліти тощо. Зазвичай ці візії прийдешності спираються на розроблені авторські концепції, котрі пропонують осмислення як загальної палітри минувшини, так і тодішньої сучасності та перспектив будучності. Передусім, ідеться про вищезгадані концепції «українського відродження» М. Грушевського та «класократичної монархії» В. Липинського. Зазначимо, що вплив таких концепцій на висунення та формулювання візій будучини не обмежувався тільки вказаними діячами. Скажімо, тезу про українське відродження у тому чи іншому вигляді сприймали, вживали, модифікували українські інтелектуали соціалістичного, ліберального, демократичного спрямування, зокрема В. Винниченко, С. Єфремов, М. Шаповал і чимало інших. Водночас «класократична» концепція В. Липинського приймалася не тільки діячами гетьманського руху, а й мала багатьох симпатиків із інших політичних таборів. Таким чином, фронтальні візії спираються на генералізоване продукування й організацію уявлень за провідними ідеями чи концептами, котрі виступають як своєрідне змістовне ядро, навколо якого конструюється уявна палітра майбутнього. Парадигматичні візії переважно тяжіють до базових взірців, стратегій і концепцій соціогуманітаристики і, як правило, є їхніми запозиченнями, модифікаціями чи адаптованими проекціями. У метафоричному розумінні парадигматичні візії є «вторинними» за своїм інтелектуальним походженням, оскільки ґрунтуються на екстраполяції відомих концептів, які застосовані як орієнтаційні схеми переднакреслення будучини на ґрунті іншої дійсності. Наприклад, більшість візій майбутності пострадянської доби мають виразну печатку парадигматичності, як-от: проекти модернізації, відродження, побудови національної держави і т.п. 239 Післямова Ситуативні візії здебільшого є темпоральними реакціями на певну критичну, переломну принаймні напружену ситуацію, котра склалася у соціумі. У широкому сенсі візіонери поміж пропонованих суспільних відгуків і коментарів на злободенні проблеми намагаються уявити, передбачити, спрогнозувати можливий суспільний, політичний, культурний поворот, злам, загострення подій, переміну обставин й умов. Зазвичай це найпоширеніший тип візій, які скеровані переважно на осягнення найближчих, метафорично говорячи, «гарячих» перспектив і проблемних ситуацій актуалізованої сучасності та очікуваної майбутності. Звісно, ситуативні візії продукують відмінні обсяги уявлень щодо ймовірної прийдешності, проте переважно не мають цілісного характеру, позаяк реагують на перебіг процесу і лише почасти розглядають структуру – складові елементи, їх зв’язки і створені ними властивості, конфігурації і т.п. Рецептивні візії переважно репрезентують сприйняття конкуруючих, альтернативних або навіть полярних проекцій щодо гаданої будучини. Скажімо, у таких візіях ідеться про погляд на певні проблеми чи питання з іншої національної, конфесійної чи політичної перспективи. Тож рецептивні візії є своєрідними змаганнями уявлень на ниві гаданої прийдешності. Вони переважно формулюються навколо відмінного бачення й потрактування провідних викликів і проблем із різних позицій, умотивованих належністю автора до іншого політичного табору, соціуму, нації, держави і т.п. Наприклад, рецептивні візії репрезентують українське сприйняття доктрини «стримування радянської експансії» Дж. Кеннана чи концепції «інтегрованої Європи національних Батьківщин» Шарля де Голля і т.п. Зазвичай такі візії постають на основі відповідної рецепції, котра відкидає, заперечує, спростовує, уточнює, переглядає ті чи інші сценарії майбутнього. Натомість формується аргументація заперечення, критики, котра часом доповнюється іншими пропозиціями стосовно альтернативного бачення гаданої далечини. Часто-густо рецептивні візії постають у вигляді дихотомічної опозиції – свій / чужий, іноді у вигляді тріади – свій / чужий / інший. Рефлексивні візії переважно скеровані на осмислення власного становища у річищі уявних перспектив ближчого та віддаленого майбутнього. Мабуть, можна навести чимало прикладів таких візій, з-поміж яких найкращими взірцями є ті чи інші проекції української ідеї або національного ідеалу у світлі очікуваної прийдешності. У певному розумінні такі візії пропонують ідеальні й генералізовані спроби осягнення національного буття, хоч і вирізняються очевидною декларативністю. Тим паче, що ті чи інші проекції національної ідеї використовуються як для політичної мобілізації, так і задля загальної консолідації соціуму у переломні історичні періоди. Проте побутують і більш локальні рефлексивні візії, котрі скеровані на осягнення становища і проектування майбутнього у певній предметній 240 Суспільні ідеали та уявні проекції області, фаховій сфері, культурній площині, а також на ниві суспільних і громадських практик із відповідною спрямованістю чи окресленими межами застосування тощо. Прикладом таких візій може бути осмислення наукових і культурних перспектив українства на теренах підавстрійської Галичини та підросійської Наддніпрянщини. Умовні візії продукують проекції на підставі певного генерального припущення – відповідної умови щодо конструювання ближчого або віддаленого майбутнього. Тому здійснення чи реалізація цього припущення, тобто вихідної / базової умови є основою для висування, розгортання тих або інших сценаріїв будучини. Зауважимо, що такі візії потребують виняткової авторської уяви для продукування, систематизації й організації проекцій. Інакше кажучи, візіонер посідає більш активну позицію щодо конструювання гаданого майбутнього, ніж автори, котрі сприймають конкретну ситуацію чи, навпаки, осмислюють певне становище та намагаються спрогнозувати переміну умов, обставин, подій тощо. Типовим прикладом умовної візії є припущення професора М. Чубатого 1948 р. про два можливі сценарії у реакціях західного світу на випадок занепаду більшовицького режиму – 1) підтримка цілісності в тому чи іншому вигляді Російської імперії; 2) протекція «блокам самостійних держав» на її території. У широкому розумінні умовна теза М. Чубатого інспірувала дві варіації можливого майбутнього – примусове збереження постімперської цілісності або поділ колишнього більшовицького / імперського простору на низку національно-державних проектів. Присмерк СРСР і пострадянська дійсність на зламі 1980–1990-х рр. продемонстрували, що гадана майбутність, проектована 1948 р. на зорі «холодної війни», виявилася доволі близькою до реальних сценаріїв розпаду СРСР і творення СНД, які намітилися та були реалізовані на початку 1990-х рр. Однак умовні візії можуть конструюватися не тільки на одній-єдиній генералізованій тезі чи припущенні. Скажімо, візія І. Лисяка-Рудницького про еволюцію України в радянській системі, висунута на початку 1960-х рр., базувалася на кількох вихідних умовах: а) мінімізація чи навіть виключення можливості спалаху нової світової війни; б) збереження динамічного, хиткого біполярного світоустрою; в) неповернення до сталінської моделі масованого терору та репресій. Зазначимо, що практично кожна з умовних тез чи навіть одне-єдине базове припущення є «ахіллесовою п’ятою» таких візій, оскільки обмежує можливості автора апелювати до релятивності продукованих уявлень або до варіативності конструйованої будучини. Подана вище прикладна типологія візій дозволяє більш-менш рельєфно масштабувати й диференціювати уявлення інтелектуалів стосовно гаданої 241 Післямова прийдешності. Проте варто висловити й певні застереження щодо надмірної генералізації цього інструментарію, зокрема окреслити його лімітованість. Насамперед доречно наголосити, що візії та уявлення мають синкретичний, інколи незавершений або зародковий характер. Тим паче, що доволі часто вони формулювалися / висувалися / концептуалізувалися як принагідні чи додаткові спостереження, рецепції, рефлексії у писаннях із різною жанровою, видовою та стильовою належністю. Візії можуть також сполучати різні типові риси. Тож досить легко уявити поєднання у певному пласті уявлень прикмет ситуативної та рецептивної чи, навпаки, фронтальної й рефлексивної візій тощо. Приміром, українські відгуки, котрі постали навколо концептуальної пропозиції 1984 р. («чи про існує СРСР до 1984 р.?») відомого російського дисидента Андрія Амальрика, сполучають риси рецептивної, ситуативної та умовної візій. Адже вони виразно тяжіють до сприйняття, себто рецепції провідної ідеї. Крім того, українські проекції містять реакцію на відповідні ситуації і подають версії / сценарії їх дальшого перебігу. Врешті-решт, у візіях українських інтелектуалів тією чи іншою мірою поділяється / коригується / відкидається головна ідея-умова А. Амальрика про конфронтацію чи війну СРСР і Китаю, котра «запускає» авторське переднакреслення майбутньої руйнації радянської системи. Таким чином, циркулюючі шари уявлень і проекцій, як правило, є більш багатоманітними й полівимірними, ніж можливості та пізнавальний потенціал будь-якого типологічного або компаративного інструментарію. Отож уповні логічно постає запит про те підґрунтя, на якому формується горизонт очікувань, точніше діапазон візій щодо гаданої будучності. В іншому контексті це питання нав’язує погляд на способи представлення загальних обріїв, на основі яких розгорталися, а за певних обставин ставали самоцінними різноманітні «простори досвіду» для генерацій інтелектуалів відповідної історичної доби. Вочевидь, можливі різні вектори щодо окреслення горизонту очікувань, але найважливішими видаються ті, котрі виступали як формуючі чинники уявлень. У розрізі нашої студії це кілька уявних рівнів орієнтирів-дороговказів – пізнавальний, світоглядно-культурний й емоційно-психологічний, які здебільшого визначали чи задавали певну палітру поколіннєвих уявлень. Загалом архітектоніка цієї роботи базується на локалізації чотирьох темпоральних сегментів: дореволюційного (до 1917 р.), міжвоєнного (до 1939 р.), післявоєнного або біполярного світу (до 1991 р.) та пострадянського (до 2014 р.). Звичайно, означені сегменти не є співмірними у вимірах «кількісного» чи об’єктивного часу, проте є більш-менш одноцільними принаймні подібними у світлі «якісного» або суб’єктивного часу. Така конструкція дозволила висунути та вжити більш-менш виразні компаративні зіставлення за вказаними рівнями (уявними шкалами, осями), 242 Суспільні ідеали та уявні проекції котрі розглядаються як базові площини чи шари у формуванні концепцій, візій, уявлень щодо майбутності. На зламі ХІХ – початку ХХ ст. українську суспільно-політичну й історичну думку репрезентували дореволюційні покоління. Пізнавальна вісь інтелектуалів із цих генерацій переважно вибудовувалася у межах позитивістських стандартів точного, перевіреного принаймні достовірного знання. Звісно, у найстаршої генерації інтелектуалів (І. Франка й М. Грушевського) ці позитивістські настанови були найбільш сталими та впливовими. Та навіть представники найстаршого покоління сприймали вказані норми й стандарти із позицій не первісного, а критичного чи модернізованого позитивізму, зокрема вживали відмінні стильові складові, модифікували домінуючі пізнавальні стратегії, взірці та практики, застосовували інші інструменти тощо. Наприклад, вони, хоч і поділяли позитивістську ідею поступу та обстоювали тезу про конечність історичної еволюції, проте зі скепсисом сприймали детермінізм, жорстку каузальність, т. зв. «всесилля» позитивістської «теорії факторів» і т.п. Натомість молодші покоління українських інтелектуалів на початку ХХ ст., хоч і не були позбавлені впливів натуралістично-позитивістської парадигми соціогуманітарного знання, проте були схильні більш рішуче експериментувати з різними стильовими альтернативами, як-от: віталізм, неоромантизм, психологізм, соціологізація історії та ін. Але взірці, інструменти та настанови позитивістського мислення тяжіли практично над усіма поколіннями дореволюційної доби, хоч і різною мірою. Світоглядно-культурна вісь тогочасних генерацій українських діячів здебільшого була пов’язана з домінуючими соціалістичними, ліберальними та демократичними концепціями суспільно-політичної думки. Тому більшість інтелектуалів дореволюційних часів уважали себе прибічниками ідеалів ліберальних, демократичних, конституційних свобод особистості та громади. Вони щиро вірили у суспільні можливості, котрі пов’язували із поступовим розвитком або постійним еволюційним плином. Однак ряд інтелектуалів доволі скептично сприймав європоцентричне маркування та концептуалізацію світу, хоч переважно орієнтувався на західні культурні взірці. Врешті-решт, емоційно-психологічна вісь дореволюційних поколінь характеризувалася громадською відкритістю й оптимізмом, які продукували завищені й ідеалізовані сподівання на кращу майбутність суспільства на початку ХХ ст. Генераціям міжвоєнної доби випало жити та працювати у часи переходу від класичної до некласичної моделі науки загалом і соціогуманітаристики зокрема, котрі кардинально перекроїли пізнавальну вісь дореволюційного часу. Тоді розпочалися трансформаційні процеси, котрі підважували «непорушні» ідеали об’єктивного та перевіреного соціогуманітарного знання. Натомість їх заступали уявлення про версійність, варіативність і релевант- 243 Післямова ність знання, різні концепції, стратегії та взірці якого змагаються чи конкурують між собою на полі культури. Отож інтелектуал міжвоєнної доби був творчою особистістю, котра вже не мала такої беззастережної довіри до знання, як у дореволюційні часи. Світоглядно-культурна шкала міжвоєнних поколінь зазнала докорінних метаморфоз, які визначалися травматичним спадком від поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Приміром, відомий образ «нової» чи «другої Руїни» був одним із домінуючих культурних трендів міжвоєнного часу, який заклав травматичні враження для низки прийдешніх поколінь. Водночас із завершенням Першої світової катастрофи успішно впроваджувалися моделі побудови «масових суспільств», крайнім або екстремальним виразом яких стали радянський і нацистський режими. Міжвоєнна доба була тим проміжком часу, коли на суспільній арені з’явилася масова людина, добре описана у славнозвісній концепції «бунту мас» іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гассета. Навіть більше, становлення «масових суспільств» розгорталося навколо світової економічної кризи 1929–1933 рр., яка генерувала низку супутніх криз на більшість сфер і площин суспільно-політичного, культурного та громадського буття. Ці кризові трансформації синхронізувалися з соціальними експериментами більшовицького режиму під знаком тотальної радянізації всіх сфер життя, зокрема сформували екстремальний хронотоп міжвоєнної доби з її наскрізним трагізмом для українства (масовані репресії, колективізація, індустріалізація, голодомор 1932–1933 рр., великий терор 1937– 1938 рр.). Розширення й урізноманітнення політичного спектра українства за рахунок націоналістичних і консервативних концептуалізацій співпало з масованою ідеологізацією колективної свідомості між двома світовими війнами. Тому світоглядно-культурна вісь міжвоєнної доби визначалася колективним травматичним спадком, сприйняттям державницького ідеалу як визначального дороговказу, загостреним ідеологічним протиборством, поширенням культу героїв, ідеями самопосвяти та самопожертви, спробами висунути пантеон славетних історичних діячів тощо. Емоційно-психологічна вісь міжвоєнних генерацій була доволі поляризованою. На цій уявній шкалі домінували кризові настрої, котрі сполучалися з травматичними враженнями й транзитними почуваннями у дусі т. зв. «перехідного часу». Загалом міжвоєнна доба продукувала здебільшого песимістичні настанови порівняно з оптимістичною хвилею почувань і надій початку ХХ ст. Покоління воєнного та післявоєнного часу чи біполярного поділу світу охоплюють найтриваліший проміжок супроти інших сегментів. Цей темпоральний відрізок вирізнявся постійним військово-політичним й ідеологічним протистоянням двох наддержав, відомим як «холодна війна». З цієї 244 Суспільні ідеали та уявні проекції перспективи кожна з окреслених вище уявних шкал зазнавала більш істотних трансформацій, які складно звести до генералізованих й одноманітних означень. Пізнавальна вісь поколінь інтелектуалів біполярної доби формувалася як вислід контраверсійних трендів. Із одного боку, давалися взнаки пошуки післявоєнного гуманізму, відомі як криза «західної людини», котрі на ниві соціогуманітарного знання окреслили перехід від рефлексій і концептуалізацій буття «масової, сірої людини» до антропологічного осягнення особистості як культурного, ба навіть екзистенційного феномена. З другого боку, у середовищі української еміграції та діаспори зберігалися пріоритети і настанови травматичної спадщини, трансльованої з міжвоєнних часів, яка нав’язувала розробку й переосмислення державницької проблематики. З інтеграцією молодшого та середнього поколінь діаспорних учених до західного академічного світу постала інституціональна мережа української науки у Північній Америці. Протягом 1960–1970-х рр. відбувається конституювання українсько-американських й українсько-канадських наукових осередків, а також шириться засвоєння та адаптація модерних концепцій, стратегій і практик. Окрім того, формуються нові сфери соціогуманітарного знання, присвячені як радянській дійсності – совєтологія (радянологія), так і прогностичним сценаріям майбутності – футурологія. Українські інтелектуали мимоволі були змушені реагувати, сприймати, засвоювати, вживати, модифікувати, критикувати, адаптувати ідеї, концепції та візії, котрі походили із західного академічного світу. Отож уявна пізнавальна шкала була доволі строкатою й неоднорідною, позаяк сполучала як архаїчні складові, що тяжіли до міжвоєнної спадщини, так й інноваційні взірці, котрі співіснували, поєднувалися чи змагалися між собою. Ще складнішими та розмаїтими були світоглядні перетворення й культурні метаморфози. Кілька поколінь діаспорних інтелектуалів або діячів українського походження здолали шлях від воєнних біженців у таборах ДіПі до громадян північноамериканських, західноєвропейських, латиноамериканських країн, себто якоюсь мірою засвоювали вестернізовані впливи. Ситуація біполярного протистояння та ідеологічних змагань продукувала конфронтаційні уявлення щодо сприйняття української дійсності по той бік «залізної завіси». До того ж давалися взнаки поколіннєві відмінності. Найстарша генерація інтелектуалів плекала ностальгійні почування. Наймолодше покоління успішно засвоювало моделі та сценарії соціалізації у країнах свого народження чи постійного мешкання. Натомість середня генерація намагалася сполучати або балансувати між практиками, настановами та світовідчуваннями старшого й молодшого поколінь. Приміром, доречно 245 Післямова згадати концептуальну пропозицію О. Пріцака щодо «культурної експансії» у західному світі як способу творення українського майбутнього, розраховану саме на наймолодшу генерацію. Неабиякий вплив по обидва боки «залізної завіси» справила поява покоління шістдесятників, яка «зламала» палітру генерацій повоєнної доби. Відкриття цього покоління на Заході, зокрема в еміграційному / діаспорному середовищі згенерувало суттєву трансформацію уявлень й оцінок щодо гаданих обріїв майбутності. Певна річ, не була одноцільною й емоційно-психологічна палітра поколінь доби біполярних змагань. Вона коливалася від настроїв крайнього песимізму із завершенням Другої світової війни до стриманого оптимізму 1960-х рр., який вселяв надії на лібералізацію радянського режиму; від поміркованого песимізму 1970-х рр., зумовленого стагнацією радянського суспільства, до скептичних очікувань вислідів нової лібералізації середини 1980-х рр. на хвилі «перебудови» М. Горбачова. Заразом помітну роль у зміні настроїв і почувань відігравало відкриття й усвідомлення того, що на теренах СРСР існує дисидентський рух, який є опозиційним і навіть ворожим щодо правлячого комуністичного режиму. Не випадково становище дисидентів і правозахисників доволі часто розглядалося як своєрідний барометр, який показував загальні тенденції на іншому полюсі розділеного світу. Зрештою, почування доби «холодної війни» були більш мінливими порівняно з міжвоєнною добою. За великим рахунком, вони залежали від дуже багатьох чинників, передумов й обставин, як-от: рівень інтегрованості інтелектуалів до західного суспільства, належність до першого чи другого – третього і навіть четвертого поколінь діаспори, сприйняття ідеологічної конфронтації та образів радянської дійсності, впливів травматичної спадщини, ностальгійних споминів і ремінісценцій тощо. Генерації пострадянської доби повертають погляд до інтелектуалів, які вийшли з другого-третього поколінь радянських людей і їх нащадків. Натомість лише впродовж 2000-х рр. на культурну, громадську й політичну авансцену вступила перша генерація доби Незалежності України. Пізнавальна вісь для цих поколінь формувалася по-різному. Якщо другатретя радянські генерації потрапили під потужний вплив перевідкриття забороненої спадщини та «легітимаційної програми» на хвилі українського державницького проекту, то молодше покоління інтелектуалів переважно формувалося вже у дусі західних інтелектуальних стратегій і зразків, які широко ввійшли із перекладною літературою 2000-х рр. Не випадково більшість пострадянських візій української майбутності у типологічному плані є парадигматичними, тобто засвоєнням або адаптацією відомих концепцій. Різняться й світоглядні та культурні поколіннєві орієнтири. Для поколінь, які сформувалися за часів СРСР і потім долали чи переглядали радян- 246 Суспільні ідеали та уявні проекції ську спадщину важливу роль відігравали й відіграють до сьогодні національно-державницькі дороговкази. Натомість молодша генерація вирізняється більш широким світоглядним і культурним плюралізмом, зокрема схильна орієнтуватися на пріоритет загальнодемократичних і громадянських цінностей. Звісно, наведені поколіннєві пізнавальні та культурно-світоглядні риси є відносними, позаяк спираються на відмінні «простори досвіду», особливо коли йдеться про інтелектуалів із тривалим періодом життя й праці поза межами України. Емоційно-психологічні настрої генерацій пострадянської доби вирізняються різкими коливаннями: від сплесків ейфорії та позитивного сприйняття до, навпаки, крайнього розчарування, скептицизму й песимізму. Такі зміни вмотивовані як складними й тривалими пострадянськими трансформаціями, так і чергуванням революційних і післяреволюційних проміжків часу. Варто враховувати, що сучасним українським інтелектуалам доводиться реагувати не тільки на проблеми та виклики початку ХХІ ст., а й низки попередніх історичних епох і періодів. У «знятому» чи «сублімованому» вигляді вони представлені у відмінних темпоральних пластах української суспільно-політичної та історичної думки, хоч іноді з несподіваним і гучним резонансом проявляються у різних контекстах і ситуаціях сьогодення. Насамкінець зауважимо, що майже всі візії та проекції майбутності начебто продукують відому й просту метафоричну формулу: все нове – це добре забуте старе… Та насправді уявлений світ є набагато складнішим і полівимірним, оскільки часові пласти почувань, настроїв, бачень і сприймань творять напрочуд заплутане, цікаве, суперечливе, варіативне та багатоманітне мереживо темпоральності на різних щаблях людської думки. 247 248 БІБЛІОГРАФІЯ Загальні студії та матеріали Абрамов Р. Похищение будущего или «Футурошок» Алвина Тоффлера // Социальная реальность. 2006. № 12. С. 83–90. Аверинцев С. Подолання тоталітаризму як проблема: спроба орієнтації / Із рос. пер. М. Коцюбинська // Дух і літера. 2001. № 7/8. С. 6–15. Аверинцев С. Солідарність поколінь як фактор громадянської свободи // Дух і літера. 2002. № 9/10. С. 6–12. Американские просветители. Избранные произведения в двух томах / Сост. Η.М. Гольдберг; под общ. ред. Б.Э. Быховского. Пер. с англ. М.: «Мысль», 1969. Т. 2. 445 с. Арендт Х. Ідеологія і терор: нова форма правління / Із англ. пер. В. Черняк // Дух і літера. 2001. № 7/8. С. 122–144. Арендт Х. Розлам між минулим та майбутнім / Із англ. пер. В. Черняк // Дух і літера. 2001. № 7/8. С. 111–121. Армстронг Дж. Украинский национализм. Факты и исследования / Пер. с англ. П.В. Бехтина. М.: ЗАО Центрполиграф, 2008. 368 с. Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания / Отв. ред. И.А. Гобозов. М.: Рос. полит. энциклопедия, 2004. 527 с. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общая ред. и предисл. П.С. Гуревича. М.: Изд. группа «Прогресс» – «Политика», 1993. 608 с. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования / Пер. с англ. М.: Academia, 1999. XLIX, 785 c. ———————  Бібліографія диференційована на загальні студії та матеріали, використані у кількох розділах, і на праці й матеріали, опрацьовані відповідно до проблематики конкретного розділу. У квадратних дужках після назв деяких перевидань наводиться рік першої публікації, а в окремих випадках – рік написання. 249 Бібліографія Белл Д. Мятеж против современности // Социологические исследования. 1989. № 5. С. 107–114. Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст. и прим. Л.А. Сугай. М.: Республика, 1994. 528 с. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М.: Медиум, 1995. 323 с. Бердяев Н. Русская идея. СПб.: Азбука-классика, 2008. 319 с. Бердяев Н.А. Смысл истории. Новое средневековье / Сост. и ком. В.В. Сапова. М.: Канон+, 2002. 448 с. Бестужев-Лада И.В. Свожу счеты с жизнью. Записки футуролога о прошедшем и приходящем. М.: Алгоритм, 2004. 1152 с. Бестужев-Лада И.В., Наместникова Г.А. Социальное прогнозирование. М.: Педагогическое общество России, 2001. 383 с. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / Пер. з англ. О. Фешовець. Львів; Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 236 с. Бурдье П. Практический смысл / Пер. с фр. А.Т. Бикбов, К.Д. Вознесенская, С.Н. Зенкин, Н.А. Шматко; отв. ред. пер. и послесл. Н.А. Шматко. СПб.: Алтейя, 2001. 562 с. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. В.И. Иноземцева. М.: Логос, 2004. 368 с. Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ.; под ред. Б.Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. 256 с. Ванейгем Р. Письмо моим детям и детям грядущего мира / Пер. с фр. М. Лепиловой. М.: Гилея 2015. 115 с. Варзар І. Етнічна популяція (етнопопуляція) // Політологічні читання. 1995. № 1. С. 245–250. Верхотуров Д.Н. Созидатели будущего. Возникновение планирования в СССР. Б.м.: Ин-т коммунизма, 2013. 410 с. Винья П., Кейси М. Машина правды. Блокчейн и будущее человечества / Пер. с англ. М. Сухотиной. М.: Манн, Иванов и Фербер, 2018. 320 с. Вольтер. Философские произведения / Отв. ред. В.Н. Кузнецов. М.: Наука, 1988. 752 с. Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи. Антология современной классической прогностики 1952–1999 / Ред.-сост. И.В. БестужевЛада. М.: Academia, 2000. 480 с. Вылков Р.И. Глобализация общественного развития и модели будущего // Социальная философия и социология. 2008. № 5. С. 43–53. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Доповідь Римському Клубові. 3-є доп. вид. / Упоряд. В. Рубцов. К.: Пульсари, 2009. 248 с. 250 Суспільні ідеали та уявні проекції Гидденс Э. Неспокойный и могущественный континент: что ждет Европу в будущем? / Пер. с англ. А. Матвеенко, М. Бендет. М.: Изд. дом «Дело» РАНХиГС, 2015. 240 с. Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія / Відп. ред. О.С. Рубльов. К.: Укр. письменник, 2014. 496 с. Глотов М.Б. Поколение как категория социологии // Социологические исследования. 2004. № 10. С. 42–49. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність / Авторизований переклад з польської. К.: Критика, 2005. 526 с. Грицак Я. Cтрасті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. К.: Критика, 2011. 350 с. Гуссерль Э. Начало геометрии. Введение Ж. Деррида / Пер. с фр. и нем. М. Маяцкого. М.: AdMarginem, 1996. 268 с. 25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави / Відп. ред. В.А. Смолій; керівник авт. кол.: Г.В. Боряк (керівник авт. кол.), координатор проекту В.В. Головко. К.: Ніка-Центр, 2016. 796 с. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / Передм. С. Олійника. Мюнхен: Сучасність, 1968. 262 с. Дильтей В. Сущность философии / Пер. с нем. под ред. М.Е. Цельтера. М.: Интрада, 2001. 155 с. Домбровський О. До питання української історичної школи в діаспорі // Укр.історик. 1974. № 4. C. 74–84. Драгоманов М.П. Вибране / Упоряд. Р.С. Міщук; прим. Р.С. Міщука, В.С. Шандри. К.: Либідь, 1991. 684 с. Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів із примітками / Під заг. ред. П. Богацького. Прага; Нью-Йорк: Накладом українських поступових товариств в Америці, 1937. 415 с. Драгоманов М.П. Политические сочинения / Под ред. И.М. Гревса, Б.А. Кистяковского. М.: Тип. И. Д. Сытина, 1908. Т. 1: Центр и окраины. LXXXII, 486, VI c. Драгоманов М. Собрание политических сочинений. С биографическим очерком и портретом автора / Предисловие ко второму тому Б.К. [Б. Кистяковского]. Paris: Издание редакции «Освобождения», 1906. Т. 2. LIX, 874 с. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер с фр., сост., послесловие и примечания А.Б. Гофмана. М.: Канон, 1995. 352 с. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. К.: Основи, 1998. 658 с. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К.: Основи, 1993. 126 с. 251 Бібліографія Зиммель Г. Избранное. Проблемы социологии / Сост. С.Я. Левит. М.; СПб.: Университетская книга; Центр гуманитарных инициатив, 2015. 416 с. Ісаїв В. Виховні напрямки і подвійне довкілля // Сучасність. 1972. № 11. С. 111–117. Ісаїв В. Друге покоління іміґрантів в американській дійсності // Сучасність. 1964. № 9. С. 102–110. Історик і Влада. Колективна монографія / Відп. ред. В. Смолій; творч. кер. проекту І. Колесник. К.: НАН України. Ін-т історії України, 2016. 543 с. Ковальчук А.Є. Концепт «майбутнє» в сучасному науковому дискурсі: особливості інтерпретації // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2015. Вип. 4. С. 74–78. Ковальчук А.Є. Майбутнє в сучасному світі: глобальні тенденції та актуальні суспільні фантазми // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. 2013. Вип. 59/60. С. 121–127. Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Пер. з нім. В. Швед; наук. ред. С. Стельмах. К.: Дух і літера, 2005. 380 с. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. Зі статтею Ґ.-Ґ. Ґадамера / Пер. з нім. В. Швед; заг. ред., вступ. ст. і ком. С. Стельмаха. К.: Дух і літера, 2006. 435 с. Кола Д. Политическая социология / Пер. с фр.; предисл. А.Б. Гофмана. М.: Весь Мир; ИНФРА-М, 2001. XXII, 406 с. Косолапов В.В., Гончаренко А.Н. ХХІ век в зеркале футурологии. М.: Мысль, 1987. 238, [2] с. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. [Нью-Йорк:] Пролог, 1964. 379 с. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. Мюнхен: УВУ, 1959. 228, 2 с. Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. Мюнхен: УВУ, 1955. 217 с. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950) / На правах рукопису; вступ. слово Н. Полонської-Василенко. Мюнхен: Інститут для вивчення СССР, 1957. XLVI, 120 c. Кушерець Т. Покоління як суб’єкт історії в філософії Хосе Ортеги-і-Гассета // Сіверянський літопис. 2008. № 3. С. 188–193. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. К.: Основи, 1994. Т. 1. ХХІІІ, 554 с. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. К.: Основи, 1994. Т. 2. 573 с. Луцький Ю. До проблеми двох Батьківщин // Сучасність. 1963. № 3. С. 108–111. Малкей М. Наука и социология знания / Пер. с англ.; послесловие Б.Г. Юдина. М.: Прогресс, 1983. 253 с. 252 Суспільні ідеали та уявні проекції Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. К.: Дух і Літера, 2008. 370 с. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции / Отв. ред. Е.Я. Скворцов; пер с англ. Е.Я. Додин. М.: РАН. ИНИОН, 2000. 162 с. Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні: У 2 т. Мюнхен: Академічне видавництво д-ра П. Белея, 1985. Т. 1: Роки 1945–1951. 429 с. Матеріали до електронної хрестоматії з історії української журналістики ХХ ст. / Уклад. А.М. Волобуєва; за наук. ред. Н.М. Сидоренко К., 2012. 802 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/ index.php?act=rozdily&rozdil=6 Микешина Л.А. Философия науки: современная эпистемология, научное знание в динамике культуры, методология научного исследования: Учеб. пособие. М.: Прогресс-Традиция; МПСИ; Флинта, 2005. 463 с. Моррас Ш. Будущее интеллигенции / Пер. с фр. и послесл. А.М. Руткевича. М.: Праксис, 2003. 160 с. Национальная идея в Западной Европе в Новое время. Очерки истории / Отв. ред. В.С. Бондарчук. М.: ИКД «Зерцало-М»; Изд. дом «Вече», 2005. 496 с. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка; за ред. В.Ф. Панібудьласка. К.: Вища школа, 1997. Ч. 1. 582 с. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка; за ред. В.Ф. Панібудьласка. К.: Вища школа, 1997. Ч. 2. 703 с. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли / За ред. Л. Винара. Нью-Йорк; Київ; Торонто: УІТ; Іст. секція УВАН у США, 1995. XLVII, 419 c. Ожиганова Е.М. Теория поколений Н. Хоува и В. Штрауса. Возможности практического применения // Бизнес-образование в экономике знаний. 2015. № 1. С. 94–97. О'Нил К. Убийственные большие данные. Как математика превратилась в оружие массового поражения М.: АСТ, 2018. 140 с. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? М.: Наука, 1991. 408 с. Осипов Г.В., Кара-Мурза С.Г. Общество знания: История модернизации на Западе и в СССР. М.: Книжный дом «Либроком», 2013. 368 с. Пентленд А. Социальная физика. Как Большие данные помогают следить за нами и отбирают у нас частную жизнь. М.: АСТ, 2018. 350 с. Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. К.: Темпора, 2013. Т. 1. 592 с. 253 Бібліографія Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. К.: Темпора, 2013. Т. 2. С. 597–1167. Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. К.: Темпора, 2013. Т. 3. С. 1175–1703. Плохій С. Брама Європи. Історія України від Скіфських воєн до Незалежності / Пер. з англ. Р. Клочка. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. 496 с. Постколоніалізм. Генерації. Культура / За ред. Т. Гундорової, А. Матусяк. К.: Лаурус, 2014. 336 с. Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967–1973). Кембридж; Нью-Йорк: Фонд катедр українознавства, 1973. XXXVI, 188 с. Психология толп [Лебон Г., Тард Г.] / Сост. А.К. Боковиков. М.: РАН. Институт психологи; КСП+, 1998. 416 с. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. СПб.: Наука, 2003. Т. 1: Конструирование прошлого. 632 с. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. СПб.: Наука, 2006. Т. 2: Образы прошлого. 751 с. Савельева И.М., Полетаев А.В. История и время. В поисках утраченного. М.: Языки русской культуры, 1997. 800 с. Савельева И. М., Полетаев А. В. История и интуиция наследие романтиков. Препринт WP6 / 2003 / 06. М.: Высшая школа экономики, 2003. 52 с. Самчук У. Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи. Вінніпег: Накладом т-ва «Волинь», 1979. 355 с. Світличний І.О., Світлична Н.О. 3 живучого племені Дон Кіхотів / Упоряд. М.X. Коцюбинської та О.І. Неживого; передм. та прим. М.X. Коцюбинської. К.: Грамота, 2008. 816 с. Сидорова Л.А. Когнитивные возможности генерационного подхода в изучении истории исторической науки // Культура, наука, образование: проблемы и перспективы: материалы Всероссийской научно-практической конференции (г. Нижневартовск, 7–8 февраля 2012 г.) / Отв. ред. А.В. Коричко, В.Н. Ерохин, Я.Г. Солодкин. Нижневартовск: Изд-во Нижневарт. гуманит. ун-та, 2012. Ч. I: История идей и история общества. Отечественная история. С. 460–462. Сидорова Л.А. Советские историки послевоенного поколения: собирательный образ и индивидуализирующие черты // История и историки: историографический вестник. 2004. М.: Наука, 2005. С. 208–223. Снайдер Т. Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцога / Пер. з англ. П. Грицак. К.: Грані-Т, 2011. 296 с. Солопова О.А. Врата грядущего: утопия или реальность // Политическая лингвистика (Екатеринбург). 2007. № 21. С. 49–61. 254 Суспільні ідеали та уявні проекції Стерлинг Б. Будущее уже началось: Что ждет каждого из нас в XXI веке? / Пер. с англ. И. Цибизовой. Екатеринбург: У-Фактория, 2005. 323 с. Тоффлер Э. Шок будущего / Пер. с англ. М.: Аст, 2002. 557, 3 с. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесловия Л.Т. Мильская. М.: Юрист, 1994. 719 с. Тузовский И.Д. Светлое завтра? Антиутопия футурологии и футурология антиутопий. Челябинск: Челяб. гос. акад. культуры и искусств, 2009. 312 с. Туроу Л.К. Будущее капитализма. Как сегодняшние экономические силы формируют завтрашний мир / Пер. с англ. А.И. Фета. Новосибирск: Сибирский хронограф, 1999. 393 с. Турчин А.В., Батин М.А. Футурология. ХХІ век: бессмертие или глобальная катастрофа? М.: БИНОМ. Лаборатория знаний, 2013. 263 с. Урланис Б.Ц. История одного поколения (социально-демографический очерк). М.: Гл. редакция социально-экономической литературы, 1968. 269 с. Фридман Дж. Следующие 10 лет / Пер. с англ. А. Калинина. М.: Эксмо, 2011. 320 с. Фридман Дж. Следующие 100 лет – прогноз событий XXI века / Пер. с англ. А. Калинина, В. Нарицы, М. Мацковской. М.: Эксмо, 2010. 336 с. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Пер. с англ. М.Б. Левина. М.: АСТ; АСТ Москва; Полигррафиздат, 2010. 588, [4] с. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. М.: АСТ, 2003. 603, [5] c. Хапаева Д. Время космополитизма. Очерки интеллектуальной истории. СПб.: Звезда, 2002. 272 с. Харарі Ю.Н. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. 543 с. Харари Ю.Н. Homo Deus. Краткая история будущего / Пер. с англ. А. Андреева. М.: Синдбад, 2018. 496 с. Хозяева и бенефициары глобального хаоса. Как победить в битве за будущее / Под общ. ред. С. Правосудова, А. Фурсова. М.: Книжный мир, 2016. 447 с. Чубатий М. Українська історична наука: Її розвиток і досягнення. Філадельфія: Америка, 1971. 53 с. Шлемкевич М. 1917–20 роки й українське суспільство // Сучасність. 1971. № 5. С. 87–99. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К.А. Свасьяна. М.: Мысль, 1993. Т. 1: Гештальт и действительность. 663, [1] c. 255 Бібліографія Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. И.И. Маханькова. М.: Мысль, 1998. Т. 2: Всемирно-исторические перспективы. 606, [1] c. Шпорлюк Р. У пошуках майбутнього часу: статті та есеї. К.: Грані-Т, 2010. 256 с. Шутов В.Н. 21 век: Что нас ждет? Историческая футурология. М.: Ижица, 2003. 192 с. Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту / Пер. з нім. та післям. В. Кебуладзе. К.: Укр. центр духовної культури, 2004. 560 с. Эстетика немецких романтиков / Сост., пер., вступ. статья и ком. Л.В. Михайлова. М.: Искусство, 1986. 736 с. Янів В. Психологічні основи окциденталізму / Упорядк. і підготував до друку д-р М. Шафовал. Мюнхен: УВУ, 1996. VIII, 205 c. Burrow J. A History of Histories. Epics, Chronicles, Romances and Inquiries from Herodotus and Thucydides to the Twentieth Century. New York: Published in the U.S. by Alfred A. Knopf, a division of Random House, Inc., 2008. XVIII, 519 p. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917–1956 / Translated by R. Olesnytsky // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. New York: Published by the Ukrainian Academy of Arts and Scinces in the U.S., 1957. Vol. 5/6, no. 4(18),1/2(19/20). P. 307–455. The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Ed. by W. Isajiw, Yu. Boshyk, R. Senkus. Edmonton: University of Alberta; CIUS Press, 1992. ХХІV, 517 p. Tillet L. Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest // Slavic Review. 1975. Vol. 34, no 4. P. 752–768. До розділу ІІ Антонович В. К вопросу о галицко-русской литературе (По поводу статьи проф. Т.Д. Флоринского) // Киевская старина. 1900. № 3. С. 396–423. Бебель А. Патріотизм та інтернаціоналізм / Пер. із нім. і передм. Б. Грінченка // Нова громада (К.). 1906. № 1. С. 56–58. Блиох И.С. Будущая война в техническом, экономическом и политическом отношениях. СПб.: Тип. И.А. Ефрона; тип. «Общественная польза»; тип. акц. об-ва «Гутенберг», 1898. Т. 1. 682 с.; Т. 2. 828 с.; Т. 3. 521 с.; Т. 4. 686 с.; Т. 5. 634 с.; Т. 6. 426, XXVII с. Брентано Ф. О будущем философии. Избранные труды / Пер. с нем. P.A. Громова. М.: Академический проект, 2018. 629 с. Б-ский В. [Боцяновский В.] Записки Наукового Товариства імени Шевченка Т. ХХХІ и ХХХІІ. Львів (Львов, Австрийская Галиция) // Вестник Всемирной истории (СПб.). 1901. № 5. С. 250–252. 256 Суспільні ідеали та уявні проекції Будущая война. І-ІІІ // Киевлянин. 1898. 23 авг. № 232. С. 2; 3 сент. № 243. С. 1–2; 8 сент. № 248. С. 1–2. Виборець. Українство на виборах до Четвертої Думи // Рада (К.). 1913. 31 мая / 13 черв. № 123. С. 1. Вибори у Лубенському повіті // Громадська думка (К). 1906. 15 квіт. № 85. С. 2–3. Вишневський Ол. [Скоропис-Йолтуховський О.] На переломі // Літературнонауковий вістник. 1905. Кн. 3. С. 203–210. Гехтер М. Значіннє України в економічнім житті Росії // Літературно-науковий вістник. 1909. Кн. 11. С. 288–301. Гехтер М. Українське житє в 1911 році // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 4. С. 141–162. Грінченко Б. Передмова [до статей А. Бебеля та Е. Пернерсторфера] // Нова громада (К.). 1906. № 1. С. 41–54. Грінченко Б. Тяжким шляхом. ІХ // Рада (К.). 1906. 21 листоп. № 58. С. 1–2. Грушевський М. [Виступ на Звичайних загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка 19 цвітня 1905 р.] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 7. С. 535–538. Грушевський М. Вражіння оптиміста [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 13. Грушевський М. До наших читачів у Росії [1908] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 327–331. Грушевський М. З національної тематики. До питання про національнотериторіальну автономію [1913] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 144–160. Грушевський М. З новорічних думок [1910] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 115–126. Грушевський М. Злобна напасть [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 39–43. Грушевський М. «Мазепинство» і «богданівство» [1912] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 199–206. Грушевський М. На порозі століття (Присвячено перемишльській українськоруській громаді) [1901] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. 1. С. 208–216. Грушевський М. На руїнах [1905] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. 1. С. 312–320. Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок [1910] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 115–126. Грушевський М. На українські теми. «Кінець рутенства!» [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 50–60. 257 Бібліографія Грушевський М. На українські теми. Нова хвиля [1914] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 235–242. Грушевський М. На українські теми. «О любви к отечеству и народной гордости» [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 20–37. Грушевський М. На українські теми. При кінці року [1907] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 3–9. Грушевський М. Новий рік [1916] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 447–450. Грушевський М. Нові гасла [1914] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 200–203. Грушевський М. Олександр Пипін (некролог) [1904] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2008. Т. 11. С. 314–315. Грушевський М. Після Балканської війни [1913] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 2. С. 453–463. Грушевський М. По світу. З подорожніх вражінь. Австрія, Італія, Словенія, Венеція, Фльоренція // Літературно-науковий вістник. 1908. Кн. 10. С. 11–31. Грушевський М. Тлінний прах [1915] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 418–423. Грушевський М. У річницю війни [1915] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 415–417. Грушевський М. Україна і українство [1912] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 130–143. Грушевський М. Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу (Відчит проф. Михайла Грушевського на науковій академії, спорядженій дня 1-го падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури) // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. 1. С. 111–116. Грушевський М. Час не жде! [1908] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2005. Т. 3. С. 58–61. Гула Р.В. Національна ідея як основа патріотизму української нації та її аналіз і критика на сторінках видання «Киевлянин» у 1900–1914 рр. // Архіви України. 2013. № 1. С. 98–106. Гюйо Ж.М. Иррелигиозность будущего / Пер. с фр.; под ред. В.М. Фриче; 2-е изд. М. : Книжный дом «Либроком», 2011. 402 с. Д.Д. [Дорошенко Д.] З українських журналів // Рада (К.). 1906. 22 верес. № 7. С. 2–3. Д.Д. [Дорошенко Д.] Украинская пресса // Украинский вестник (СПб.). 1906. 4 июня. № 3. С. 179–183. Данько М. [Троцький М.] На близькім і далекім сході // Літературно-науковий вістник. 1913. Кн. 3. С. 571–582. 258 Суспільні ідеали та уявні проекції Даценко В.С. Національна ідея і принципи лібералізму в творчості Б. Кістяківського // Вісник Черкаського університету. Сер.: Філософія. 2014. Вип. 31. С. 33–41. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї [1917] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2012. Т. 2: Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.). С. 31–64. Дор-ко Вол. [Дорошенко В.] Рец. на кн.: З над хмар і з долин. Український альманах (Збірник творів сьогочасних авторів) / Впоряд. і вложив М. Вороний. Одеса, 1903. 251 с. // Літературно-науковий вістник. 1903. Кн. 10. С. 36–42. Дорошенко В. Російська Україна в 1916 році. Стаття з кругів СВУ // Діло (Львів). 1917. 10 січ. № 6. С. 1. Дорошенко Д. Пам’яті В’ячеслава Липинського (Сторінка з моїх споминів) // Краківські вісті. 1943. 1 лип. № 139. С. 3; 2 лип. № 140. С. 4; 3 лип. № 141. С. 4; 4 лип. № 142. С. 4; 6 лип. № 143. С. 3. Ефремов С. Бытописатель пореформенной Украины. К 35-летнему юбилею литературной деятельности И.С. Нечуя-Левицкого // Киевская старина. 1905. № 1. С. 98–116. Єфремов С. Велика навчителька і мізерні учні // Нова громада (К.). 1906. № 6. С. 107–133. Єфремов С. Відгуки з життя та письменства. Своя хата на чужині. Політична спадщина Драгоманова й баламутні заходи коло неї // Нова громада (К.). 1906. № 6. С. 152–162. Єфремов С. З нашого життя // Рада (К.). 1909. 4 янв. / 17 січ. № 3. С. 2–3. Єфремов С.О. Літературно-критичні статті / Упоряд., передм. і прим. Е.С. Соловей. К.: Дніпро, 1993. 351 c. Ефремов С. Пролог к будущему. Памяти Ив. Франка // Укр. жизнь. 1916. Кн. 6. С. 5–11. Еще о Киевском археологическом съезде. Письмо в редакцию Т.Д. Флоринского и ответ Т. // Вестник Европы. 1900. № 1. С. 406–416. Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20ліття «Союзу») [1934] // Молода нація: Альманах. 2002. № 3. С. 135–150. Карпенко-Карий І. Будущина в руках нового покоління. Вибрані твори. К.: Країна мрій, 2009. 416 с. Ко-ий [Кошовий] В. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії // Літературно-науковий вістник. 1907. Кн. 6. С. 456– 465; Кн. 8/9. С. 315–331; Кн. 11. С. 213–225; Кн. 12. С. 455–470. Крестовский В.В. Наша будущая война. (Военно-политические письма). I. На Западе // Исторический вестник. 1882. Т. 8, № 4. С. 155–167. 259 Бібліографія Крушельницький А. Демон. Драма (2–12 листопада 1900) // Літературнонауковий вістник. 1902. Кн. 4. С. 62–77. Левинський В. Причина світової війни (про імперіялізм). Scranton: З друкарні «Народної волі», 1916. 25 с. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія: СЄДІ; Смолоскип, 2003. Т. 1: Архів. Листування (А–Ж) / Ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська; вступ. ст. Х. Пеленської, Р. Залуцького, І. Гирича, Т. Осташко; відп. за випуск О. Проценко. 960 с. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія: Український письменник, 2015. Т. 1: Суспільно-політичні твори (1908–1917) / Ред. І. Гирич, О. Проценко. 784 с. Лист до редакції. ІІ // Рада (К.). 1907. 21 груд. № 286. С. 4. Лозинський М. Антін Менгер і його соціяльно-політичні твори // Нова громада (К.). 1906. № 5. С. 91–106; № 7. С. 79–93. Лозинський М. З Австрійської Галичини // Літературно-науковий вістник. 1906. Кн. 4. С. 176–193. Лозинський М. Три з’їзди (До найновішої історії соціяльної демократії) // Літературно-науковий вістник. 1904. Кн. 6. С. 159–169. Лозинський М. Українська школа в Галичині // Нова громада (К.). 1906. № 10. С. 96–112; № 11. С. 51–71. Луи П. Будущее социализма / Пер. с англ. С.Г. Займовского. М.: Типолитогр. тва И.Н. Кушнерев, 1906. 334 с. Мартинов В.Л. Майбутнє без оптимізму: міжнародні протиріччя на теренах Центральної та Південно-Східної Європи на сторінках російських часописів (1910–1911 рр.) // Гілея. 2017. Вип. 127. С. 152–157. Матушевський Ф. З Українського життя // Літературно-науковий вістник. 1908. Кн. 3. С. 619–636. Міхновський М. Самостійна Україна [1900]. К.: Діокор, 2002. 80 с. Науменко В. Решен ли проф. Т.Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи? // Киевская старина. 1900. № 1. С. 125–155. Ніковський Ан. Поезія будучности [футуризм, Рабіндранат Тагор, Василіска Гнидова] // Літературно-науковий вістник. 1913. Кн. 12. С. 540–544. Пернерсторфер Е. Національна та інтернаціональна ідея / Пер. і додаток Б. Грінченка // Нова громада (К.). 1906. № 2. С. 89–108. Пернерсторфер Е. Про новітній націоналізм / Пер. з нім. за дозволом автора. Б.м.: Друк і наклад партійної друкарні [УПСР],1915. 16 c. Політичний огляд 1912 року // Рада (К.). 1913. 1 січ. № 1. С. 3–4. Порш М. П. Струве в українській справі // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 5. С. 324–348. Риккерт Г. Философия жизни / Пер. с нем. К.: Ника-Центр, 1998. 512 с. 260 Суспільні ідеали та уявні проекції Российская империя в зарубежной историографии. Работы последних лет: Антология / Сост. П. Верт, П.С. Кабытов, А.И. Миллер. М.: Новое издательство, 2005. 696 с. Савенко А. Заметки // Киевлянин. 1910. 23 дек. № 354. С. 2–3. Савенко А. Мысли и впечатления. XVII. Откровенность украинцев и наивность благодушных людей // Киевлянин. 1914. 16 февр. № 47. С. 3–4. Сергій [Єфремов С.]. Відгуки з життя та письменства. II. Ще про українську пресу. Епігон «українофільства» на милицях, або старі до молодих не підгортайтесь. Хаотична критика // Нова громада (К.). 1906. № 3. С. 101–123. Ситковецький С. З російського життя // Нова громада (К.). 1906. № 3. С. 124–129. Смуток П. [Стебницький П.] З російсько-українського життя (За останні місяці) // Літературно-науковий вістник. 1909. Кн. 1. С. 204–212. Соколов Н. Украина в государственном бюджете России // Украинский вестник (СПб.). 1906. 28 мая. № 2. С. 97–103. Ставка на переляк // Рада (К.). 1913. 24 авг. / 6 верес. № 193. С. 1–2. Стасюк М. Економічні відносини України до Великоросії і Польщі // Записки Українського наукового товариства у Києві. К., 1911. Кн. 9. С. 86–120. Т.Ф. [Флоринский Т.] Нужны ли «украинские кафедры»? I. // Киевлянин. 1907. 17 июня. № 165. С. 2. Томашівський С. Війна і Україна // Вістник СВУ. 1915. Ч. 29/30. С. 2–3; Ч. 47/48. С. 1–2; Ч. 51/52. С. 1–2; Ч. 53/54. С. 1–2; Ч. 59/60. С. 1–2. Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. 2-е вид. Б. м.: Накладом видавництва, 1915. 30 с. Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). 1916. 23 цвітня. № 104. С. 2–3. Томашівський С. Пояснення й доповнення // Сеньобо Ш. Австрія в ХІХ ст. / З фр. пер. С. Томашівський. Львів: Наклад Українсько-руської видавничої спілки, 1901. С. 93–105. Українські справи в Австрії (Відень, дня 11. Лютого 1913) // Свобода (Джерзи Сіти). 1913. 27 лют. № 9. С. 6. Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших попытках устроить ему роль органа науки и высшей образованности. VII. Наукове Товариство імени Шевченка и создаваемый им научный «украинсько-руський» язык // Киевлянин. 1899. 16 нояб. № 317. С. 2. Франко І. Будучність, суспільно-політична часопись для українсько-руського народу [1899] // Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. К.: Наук. думка, 2010. Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. С. 237–242. Франко І. З кінцем року [1896] // Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. К.: Наук. думка, 2010. Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. С. 801–811. 261 Бібліографія Франко І. Поза межами можливого [1900] // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наук. думка, 1986. Т. 45: Філософські твори. С. 276–285. Химка Ж.-П. Український соціялізм у Галичині (до розколу в Радикальній Партії 1899 р.) // Journal of Ukrainian Graduate Studies. 1979. Vol. 4, no. 2. P. 33–51. Цегельський Л. З галицької України // Літературно-науковий вістник. 1911. Кн. 3. С. 635–638. Черкасенко С. З українського житя // Літературно-науковий вістник. 1912. Кн. 9. С. 377–386; 1913. Кн. 7/8. С. 234–248. Чопівський І. Чи надовго вистарчить мінерального палива? // Літературнонауковий вістник. 1914. Кн. 3. С. 538–548. Щербатов А.Г. Государственно-народное хозяйство России в ближайшем будущем. М.: Тип. Т-ва И.Д. Сытина, 1910. 71 с. Яковлєв Ю. Часопис «Будучність» (1899) [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/90229 Яснопольский Н. О географическом распределении государственных доходов и расходов в России. К.: Тип. Императорского университета св. Владимира. В.И. Завадзкого, 1890. [Ч. 1]. VIII, 235 с. Яснопольский Н. О географическом распределении государственных доходов и расходов в России. К.: Тип. Императорского университета св. Владимира. В.И. Завадзкого, 1897. Ч. 2. [2], 4, XVI, 584, XIV c. Яснопольский Н. Экономическая будущность Юга России и современная его отсталость // Отечественные записки. 1871. № 6. С. 268–301; № 7. С. 70–120. Ignotus [Джиджора І.]. З австрійської України. В сіти лєгенди // Літературнонауковий вістник. 1913. Кн. 6. С. 552–557. Pipes R. Peter Struve and Ukrainian Nationalism // Harvard Ukrainian Studies. 1979–1980. Vol. 3/4, part 2. P. 675–683. Vigilans [Колоніус Д.?]. Хто винен? // Рада (К.). 1908. 17 сент. / 30 верес. № 212. С. 1. До розділу ІІІ Айолло Г. Національна проблема на сході Європи // Нова Україна (Прага). 1923. № 12. С. 29–53. Андрієвський В. Велика руїна (Лист з України) // Свобода (Джерзи Сіти). 1920. 6-го марта. № 29. С. 4. Андрієвський Д. Свідомість чи віра? // Літературно-науковий вістник. 1926. Кн. 7/8. С. 303–311. Бастико Г. Будущая война. Сокращ. пер. ІІІ тома труда «Эволюция военного искусства» с итал. Я. Файвуш; предисл. Б.М. Фельдмана. М.: Гос. воен. изд-во, 1934. 151 с. 262 Суспільні ідеали та уявні проекції Білас Л. Велика східньоевропейська революція // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 17 лют. № 4. С. 5–6. Білас Л. Початкова фаза української революції 1917 року // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 31 берез. № 7. С. 5–6. Білокриниченко К. До майбутнього ладу на Україні // Воля (Відень). 1921. 1 трав. Т. 2, ч. 5. С. 163–164. Богацький П. Сучасний етап світового мистецтва // Нова Україна (Прага). 1923. № 1/2. С. 197–213; № 6. С. 33–43; № 7/8. С. 168–175; № 11. С. 124– 136; № 12. С. 138–145. Бойко О., Панькова С. Коментарі // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 279–381. Бочковський О.І. Героїзм праці та життя (З приводу книги Т.Г. Масарика: Як працювати?) // Діло (Львів). 1934. 18 черв. № 158. С. 2–3. В.3. [Заїкин В.] Шукання шляху до обнови сучасного світу: Кілька думок по прочитанні книжки о. Др. Йосифа Сліпого «Шляхом обнови» (Львів, 1928) // Дзвони (Львів). 1932. Ч. 1. С. 41–50; Ч. 2. С. 105–111. Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень: З друкарні Христофора Райсера сини, 1920. Ч. 1. 348 с. Винниченко В. Поворот на Україну. Львів; Пшібрам: З друкарні НТШ; накладом групи укр. соц. Молоді «Вільна громада»; Пшібрамська філія, 1926. 34 с. Вишевич К. [Лоський К.] Де нам мати столицю? // Воля (Відень). 1919. 13 верес. Т. 3, ч. 2. С. 64–67. Відозва Січової організації українців у Злучених Державах // Свобода (Джерзи Сіти). 1919. 31 лип. № 90. С. 2. Вілінський О. Майбутнє // Воля (Відень). 1920. 11 жовт. Т. 4, ч. 2. С. 49–54. Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. 1928. № 2. С. 46–72; № 3. С. 42–63. Всеукраїнський національний з’їзд // Нова рада (К.). 1917. 7 квіт. № 8. С. 1. Гарба В. На розпуттях (до історії одного покоління). Нью-Йорк: Видання Т-ва Подолян при УВАН у США, 1976. 351 с. Герасимович І. Творім Силу // Діло (Львів). 1923. 2 черв. № 46. С. 1. Гірняк Й. Мистецьке Об’єднання «Березіль» // Київ (Філадельфія). 1952. № 3. С. 159–166. Голубенко П. ВАПЛІТЕ // Орлик (Берхтесгаден). 1947. № 11. С. 1–5. Голянич М., Пятківський Р. Майбутнє України в історіософській концепції Михайла Грушевського // Вісник Прикарпатського університету. Сер.: Філософські і психологічні науки. 2016. Вип. 20. С. 42–50. Гординський С. Майбутня війна // Діло (Львів). 1931. 14 берез. № 65. С. 2; 23 берез. № 66. С. 2. 263 Бібліографія Гоца М. Візуалізм або примітивізм світовідчування // Вістник (Львів). 1935. Т. 4, кн. 11. С. 809–818; Т. 4, кн. 12. С. 896–903. Гоца М. Ґума як організаційний ідеал: (Від міту XX ст. до механічної маси) // Вістник. 1936. Т. 3, кн. 7/8. С. 554–566. Грицай О. З життя української еміграції в Європі. Свято 1 листопада у Відні // Свобода (Джерзи Сіти). 1933. 11 січ. № 7. С. 3. Грудницький Ол. Рец. на кн.: Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія. Видання «Робітничої книгарні». К., 1918. 21 стр. // Книгар (К.). 1918. Ч. 10. Стб. 567–568. Грушевський М. Велике діло [1917] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 35–36. Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. Київ; [Wien]: Видання Дніпровського союзу споживчих союзів України («Дніпросоюз»); друкарня J. V. Vernay, 1920. Ч. 1. 202 с. Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. Київ; [Wien]: Видання Дніпровського союзу споживчих союзів України («Дніпросоюз»); друкарня J. V. Vernay, 1920. Ч. 2. 270 с. Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде [1917] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 166–180. Грушевський М. З’їзд народів Росії [1919] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 44–48. Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії [1918] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 225–266. Грушевський М. Панської України не збудувати! [1923] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 338–343. Грушевський М. Промова М.С. Грушевського від імені українських організацій, проголошена 10 вересня [1917 р. на З’їзді народів у Києві] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 60–63. Грушевський М. Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917–1918–1919 рр. [1920] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 208–229. Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С. Білоконя; передмова Ф. Шевченка [1918 – поч. 1920-х рр.] // Київ. 1988. № 9. С. 115–149; № 10. С. 131– 138; № 11. С. 120–137; № 12. С. 116–139; 1989. № 8. С. 103–154; № 9. С. 108–149; № 10. С. 122–158; № 11. С. 113–155. Грушевський М. Україна окремішна [1919] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 15–22. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії 264 Суспільні ідеали та уявні проекції [1920] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2013. Т. 4, кн. 2. С. 57–95. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії та федерації [1917] // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 4, кн. 1. С. 137–150. Гюнтер Г. Энергетика будущего. М.-Л.: ОНТИ, 1936. 108 с. Д.Д. [Донцов Д.] По новім році // Літературно-науковий вістник. 1925. Кн. 2. С. 170–173. Д.Д. [Донцов Д.] Трагедія Франка // Літературно-науковий вістник. 1926. Кн. 6. С. 125–130. Д.І.Д. [Дорошенко Д.І.?] Минуле і майбутнє // Воля (Відень). 1920. 6 листоп. Т. 4, ч. 6. С. 283–286. Д.К. З Великої України (згадки і рефлексії). І. Брак національної ідеології // Діло (Львів). 1922. 19 жовт. № 39. С. 1–2. Данько М. [Троцький М.] Україна чи України? // Діло (Львів). 1923. 5 черв. № 48. С. 1–2. Державник Д. Нова епоха // Дзвони (Львів). 1931. Ч. 2. С. 100–108. Для майбутности, а не для теперішности // Свобода (Джерзи Сіти). 1937. 26 берез. № 70. С. 2. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля (Відень). 1919. 15 листоп. Т. 5, ч. 3. С. 102–106; 22 листоп. Т. 5, ч. 4. С. 150–154; 27 листоп. Т. 5, ч. 5. С. 198–203. Донцов Д. Доба релігійних війн [1937] // Визвольний шлях. 1958. № 3 С. 247–255. Донцов Д. За завтрашній день [1928] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2012. Т. 3: Ідеологічна есеїстика (1922–1932 рр.). С. 213–216. Донцов Д. Зміни на світовій шахівниці (Під новий рік) [1933] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2014. Т. 6: Політична аналітика (1933–1939 рр.). С. 14–19. Донцов Д. Маса і провід [1930] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2012. Т. 3: Ідеологічна есеїстика (1922–1932 рр.). С. 253–280. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія [1918] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2011. Т. 1: Політична аналітика (1912–1918 рр.). С. 90–103. Донцов Д. Мобілізація переможців (20-ті роковини світової війни) [1934] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2014. Т. 6: Політична аналітика (1933– 1939 рр.). С. 62–67. 265 Бібліографія Донцов Д. Підстави нашої політики [1921]. Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957. 211 с. Донцов Д. Проблема поколінь [1928] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2012. Т. 3: Ідеологічна есеїстика (1922–1932 рр.). С. 217–224. Донцов Д. Система страху [1932] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2013. Т. 5: Політична аналітика (1921–1932 рр.). С. 303–308. Донцов Д. Сталін як «добродій» України [1936] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2013. Т. 4: Ідеологічна есеїстика (1933–1939 рр.). С. 179–183. Донцов Д. Череда чи еліта? [1939] // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О. Баган. Дрогобич; Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2013. Т. 4: Ідеологічна есеїстика (1933–1939 рр.). С. 311–321. Дух землі і його мова // Політика (Львів). 1926. 5–20 лют. № 3/4. С. 35–38. Европейська війна // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 28 листоп. № 276. С. 2. Ефименко А. Письма из хутора. Об украинской истории // Позашкільна освіта / Внешкольное просвещение. 1918. № 1: (июль). С. 17–21. Єфремов С. На роздоріжжі (1917-й рік у Росії) // Нова рада (К.). 1917. 31 груд. № 220. С. 3. Єфремов С. Скоропадщина. V. // Нова рада (К.). 1919. 11 січ. № 7. С. 2. Єфремов С. Слово до живих [Про пережите і майбутнє] // Нова рада (К.). 1918. 4/17 лют. № 14. С. 1. Єфремов С. Шляхом розпаду. ІІ. // Нова рада (К.). 1918. 3/16 берез. № 35. С. 1. Єфремов С. О. Щоденники, 1923–1929. К.: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997. 848 с. Жорстокість майбутньої війни // Діло (Львів). 1933. 25 січ. № 16. С. 3. З ким? Огляд преси [виклад ст. з «Українського Вістника»] // Воля (Відень). 1921. 17 верес. Т. 3, ч. 6/8. С. 281–285. Залозецький В. Криза молодої генерації // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 10. С. 446–449. Залозецький В. Реліґійна та національна толєранція // Воля (Відень). 1919. 13 груд. Т. 6. Ч. 2. С. 53–57. Залозецький В. Християнська релігія і консервативна ідея // Дзвони (Львів). 1937 Ч. 3. С. 85–89; Ч. 4. С. 145–157; Ч. 5. С. 193–198. Зан Мих. Майбутнє Никополя: [Реконструкція міста]: Нарис // Всесвіт. 1933. № 10/11. С. 8. Затонський В.П. Викувати покоління борців за комунізм: [інтерв’ю Наркома освіти УСРР газ. «Известия»] // Всесвіт. 1934. № 16. С. 2. Звичайна О. Перед судом поколінь // Українські вісті (Новий Ульм). 1951. 8 квіт. № 29. С. 2–3. Звіт конгресмена Геміла з його місії до Парижа // Свобода (Джерзи Сіти). 1919. 16 верес. № 110. С. 2. 266 Суспільні ідеали та уявні проекції Золотаренко С. [Ґольдельман C.]. Ілюзії минулого – мрії майбутнього // Воля (Відень). 1920. 30 жовт. Т. 4, ч. 5. С. 220–225. І.К. Европейська війна й українська іміграція в Америці // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 30 жовт. № 252. С. 3. Іваницька С., Демченко Т. Віктор Обюртен, Лесь Курбас, Сергій Єфремов: роздуми про майбутнє мистецтва в роки революцій та катастроф // Дивослово. 2018. № 4. С. 57–61. Ісаїв П. Корінь криз і вихід з них // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 11/12. С. 520–527. Кедрин І. Життя. Події. Люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк: Видавнича кооператива «Червона калина», 1976. 724 с. «Київ – Полтава» [про столицю майбутньої України] // Діло (Львів). 1917. 29 лип. № 176. С. 2–3. Ки-й С. [Томашівський С.] Рік 1925 // Політика (Львів). 1926. 5 січ. № 1. С. 12–16. Ковалевський А. Ідеал і дійсність // Воля (Відень). 1920. 12 черв. Т. 2, ч. 7/8. С. 298–300. Козицький М. Кріза сучасного світогляду // Діло (Львів). 1930. 14 січ. № 9. С. 9. Коли «аристократи» полемізують. Сварка гетьманців зі старокраєвою пресою // Свобода (Джерзи Сіти). 1932. 16 груд. № 293. С. 2; 17 груд. № 294. С. 2. Колкутіна В. Ідея державності як концептуальна засад публіцистики Д. Донцова // Вісник Львівського університету. Сер.: Журналістика. 2019. Вип. 46. С. 12–18. Корнієнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. К.: Либідь, 2007. 328 с. Косик В. Політика Франції щодо України (Березень 1917 – лютий 1918) // Укр. історик. 1979. № 1/4. С. 41–54. Костарів Л. Марево війни // Свобода (Джерзи Сіти). 1930. 11 черв. № 134. С. 2. Костюк Г. Дещо про мою літературну працю // Сучасність. 1972. № 12. С. 79–88. Кревецький Ів. Рец. на вид.: Історичний Вістник. Орган студентів-істориків Українського Університету у Львові. Число 1. Май 1923. 16 с. // Діло (Львів). 1923. 20 трав. № 36. С. 2. Кревецький І. Руїна европейської цивілізації? [про книгу Г. Ферреро «Гибель античной цивилизации». Киев; Лейпциг, 1923] // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 5 січ. № 2. С. 21–22. Крим – ключ України // Діло (Львів). 1937. 11 груд. № 273. С. 2–3. Крип’якевич Ів. Півроку української революції // Діло (Львів). 1917. 18 верес. № 219. С. 1–2. Крип’якевич І. Обов’язки Галичини // Політика (Львів). 1926. 20 січ. № 2. С. 21–22. Кузеля З. Німецький фільмовий рух // Діло (Львів). 1926. 19 серп. № 183. С. 2–3. Кузнецов Б.Г. Коммунизм и техника будущего. М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1940. 67 с. 267 Бібліографія Кузьма Ол. Перед таємним завтра // Діло (Львів). 1933. 21 квіт. № 98. С. 2. Кучабський В. Геополітика // Політика (Львів). 1925. 25-го падолиста. № 4. С. 61–63. Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках [1934] / Наук. ред. С. Гелей. Львів: НТШ. Дослідно-видавничий центр, 2015. 448 с. Кучабський В. На манівцях партикуляризму // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 5 квіт. Кн. 2, № 14. С. 211–213. Лавріненко Ю. Кость Степанович Буревій (Уривок з підготовлюваної книги спогадів «Мій сад у Арктиці») // Українська літературна газета (Мюнхен). 1955. № 3: (верес.). С. 1, 3. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933. Поезія. – Проза. – Драма. – Есей. 3-є вид. К.: Смолоскип, 2004. 992 с. Ластовецький А. Нові засоби летунської боротьби // Діло (Львів). 1934. 7 квіт. № 91. С. 15. Лебон Г. Майбутні відносини між народами (З циклу книг «Перші висліди війни») / Вступ. слово ген. М. Омеляновича-Павленка; семінар резервового старшини; на правах рукопису. Б.м., б.р. Вип. 1. 14 с. Ле Бон Г. Французька Революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. В. Скоропис-Йолтуховська // Хліборобська Україна (Відень). 1920/1921. Кн. 2, зб. 2/4. С. 146–165. Левицький В. Зариси кращої будучини (Від нашого кореспондента) // Діло (Львів). 1926. 20 листоп. № 258. С. 2; 21 листоп. № 259. С. 2. Липа Ю. Призначення України. Друге незмінене видання [1938]. Нью-Йорк: Накладом укр. книгарні «Говерла», 1953. 307 с. Липа Ю. Українська Доба. Варшава: Народній Стяг, 1936. 24, [1] с. Липинський В. Братерська сповідь (У перші роковини Ради Присяжних Українського Союзу Гетьманців Державників) [1921] // Harvard Ukrainian Studies. 1985. Vol. 9, no. 3/4. P. 407–416. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. Київ; Філадельфія: НАН України. Інститут східноєвропейських досліджень; Східно-європейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського, 1995. Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму [1919–1926]. XLVIII, 470 c. Липинський В. Покликання «Варягів», чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.X. Чикаленка: «Де вихід?» // Хліборобська Україна (Відень). 1922/1923. Кн. 4, зб. 7/8. С. 312–340; 1924/1925. Кн. 5. С. 296–376. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу роковин 16 / 29 квітня 1918 р. Львів: Накладом «Поступу», 1928. 30, [2] c. Лист від Сергія Шелухина. Ще про українську делегацію в Парижі (16 октября 1919 р., Париж) // Свобода (Джерзи Сіти). 1919. 4 груд. № 144. С. 2. 268 Суспільні ідеали та уявні проекції Лівицька М. На грані двох епох. Нью-Йорк: Комітет, 1972. 355 с. Лоський К. Рец. на кн.: Григор’єв-Наш. Якої республіки треба бідним людям. К., 1917. 11 с. // Книгар (К.). 1918. Ч. 7. Стб. 385–386. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон: Альбертський університет. КІУС, 1985. 416 с. Мандрика М. Державне будівництво // Нова Україна (Прага). 1925. № 2/3. С. 6–19. Марченко А.І. Національна ідея у науковій та літературній спадщині М. Шаповала // Гілея. 2018. Вип. 133. С. 23–27. Мелешко Ф. За утворення національного фонду (Стаття дискусійна) // Діло (Львів). 1936. 15 лип. № 156. С. 3–4. Мозалевський Ів. Мистецтво майбутнього (Відродження мистецтва народів) // Нова Україна (Прага). 1924. № 1/3. С. 1–3. Монтрезор А., гр. «Дух нації» і «дух землі» // Хліборобська Україна (Відень). 1924/1925. Кн. 5. С. 289–295. Монцібович Р. Універсалізм Церкви, нація і всесвітній мир // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 6/7. С. 311–315. Московський Сфінкс та українська відома величина // Діло (Львів). 1939. 3 лют. № 26. С. 2. Національний герой та його культ // Літопис політики, письменства і мистецтва (Берлін). 1924. 8 берез. Кн. 1, № 10. С. 146–149. Несамовиті полемісти. Про брошуру «Ідея та дійсність» і її хуліганський тон // Діло (Львів). 1932. 28 листоп. № 264. С. 3–4. Несторович В. Світ в обличчі кризи. За оптимізм у ділянці господарства // Діло (Львів). 1932. 1 трав. № 95. С. 8–9. Ніковський А. Дорога до автономії // Нова рада (К.). 1917. 21 квіт. № 19. С. 2. Новинки. Європейська фільма // Діло (Львів). 1927. 2 берез. № 46. С. 3. Новинки. Жінка Леніна осуджує більшовиків // Діло (Львів). 1930. 5 лют. № 37. С. 6. О.В. [Донцов Д.] На світовій шахівниці. (Економічне положення в Европі і Німеччині) // Літературно-науковий вістник. 1932. Кн. 1. С. 89–91. О.В. [Донцов Д.] Пригадка // Літературно-науковий вістник. 1922. Кн. 6. С. 274–276. О.Н. Кріза державної думки // Воля (Відень). 1920. 6 трав. Т. 2, ч. 4. С. 175–176. Онацький Є. Поміж двома осями // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 17 берез. № 62. С. 2. Онацький Є. Три постаті – три символи (В. Винниченко, М. Грушевський, С. Петлюра) // Свобода (Джерзи Сіти). 1932. 18 лют. № 40. С. 2. Оршан Я. [Барановський Я.] Україна і світова політика // Свобода (Джерзи Сіти). 1936. 2 берез. № 50. С. 2. 269 Бібліографія Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. Відень: накладом автора, 1922. 82 с. Петлюра С.В. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. К.: Дніпро, 1993. 341 с. Петрів В., ген.-хорунжий. Моторизовані частини у майбутніх війнах // Діло (Львів). 1935. 6 берез. № 59. С. 2–3; 7 берез. № 60. С. 4–5; 8 берез. № 61. С. 2; 9 берез. № 62. С. 4. Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західного світу // Сучасність. 1969. № 9. C. 103–115. По літах досвіду й мовчанки. Симон Петлюра про українську справу // Діло (Львів). 1923. 15 груд. № 201. С. 1–2. Політичні міркування неполітика. На маргінесі відчиту ред. Ердтрахта «Европа спулчесна» дня 2 ц.м. // Діло (Львів). 1933. 5 черв. № 143. С. 4. Порше Ф. Роля мрії в новітнім життю // Літературно-науковий вістник. 1926. Кн. 11. С. 254–261. Приходько В. Українство йде до поразки (Голос з Праги, надісланий до «Свободи») // Свобода (Джерзи Сіти). 1937. 19 січ. № 14. С. 2. Приходько В. Чи хто в нас готується до війни?! // Діло (Львів). 1937. 12 січ. № 6. С. 1–2. Проект федеративної Австрії (Львів, 1 жовтня 1917 р.) // Діло (Львів). 1917. 19 верес. / 2 жовт. № 231. С. 2. Проф. М. Туган-Барановський про українську справу // Діло (Львів). 1917. 20 лип. № 168. С. 3. Р.К. Хто переможе в майбутній війні? [Стаття Жана Катрмара про моторизацію армії з «Miroir du Monde»] // Вістник (Львів). 1936. Т. 3, кн. 10. С. 730–734. Рахманний Р. Поезія міжвоєнного покоління // Сучасність. 1970. № 1. С. 22–37. Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование / Под общ. ред. Г.Ф. Кривошеева. М.: ОЛМА-Пресс, 2001. 608 с. С.З. Культурний нігілізм // Дзвони (Львів). 1931. Ч. 4. С. 271–274. Сабсович Л.М. Города будущего и организация социалистического быта. М.: Гос.тех.изд-во, 1929. 63 с. Савченко Г. Майбутнє західноукраїнських земель у поглядах українців російської армії (березень – листопад 1917 року) // Етнічна історія народів Європи. 2001. Вип. 11. С. 120–123. Саліковський Ол. Кризис федеративної ідеї на Вкраїні (Думки, вражіння, висновки) // Нова рада (К.). 1918. 31 трав. / 13 черв. № 99. С. 1; 2 / 15 черв. № 100. С. 1–2. Саліковський Ол. Кріза федеративної ідеї на Україні // Діло (Львів). 1918. 23 черв. № 140. С. 1–3. Самброс Ю. Безсиллє слова і футуризм // Літературно-науковий вістник. 1918. Кн. 7/8. С. 143–148. 270 Суспільні ідеали та уявні проекції Самостійна українська держава – чи відбудованнє Росії. Можливости німецької політики на сході Европи. З голосів німецької преси // Діло (Львів). 1918. 14 черв. № 132. С. 1–2. Самчук У. На білому коні // Сучасність. 1965. № 5. С. 16–48. Світовий союз держав як товариство взаємного обезпечення проти війни // Воля (Відень). 1919. 15 листоп. Т. 5, ч. 3. С. 137–138. Свято пам’яті Косцюшка в Одесі // Нова рада (К.). 1917. 25 жовт. № 171. С. 3. Скрипник М. Дві революції (Промова на вечорі трьох поколінь від 2 січня 1931 р.) // Літопис революції. 1930. № 6. С. VIІ–XVІ. Смаль-Стоцький Ст. Наша еміграція // Воля (Відень). 1920. 17 черв. Т. 2, ч. 9. С. 360–364. Сокович Є. Економічне відродження // Воля (Відень). 1919. 20 верес. Т. 3, ч. 3. С. 102–105. Солод Ю. Майбутнє, яке пройшло (візії масового суспільства в українському футуризмі) // Українознавчий альманах. 2010. Вип. 2. С. 181–185. Софронович М. Расовість як чинник народнього здоровля // Літературнонауковий вістник. 1926. № 7/8. С. 295–303. Спокій // Свобода (Джерзи Сіти). 1939. 27 лют. № 46. С. 2. Становище України [виклад статті із фламандського часопису «De Standaard»] // Воля (Відень). 1920. 24 січ. Т. 1, ч. 4. С. 190–191. Стахів М. Чому М. Грушевський повернувся в 1924 році до Києва? (Жмут фактів і уривок із спогадів) // ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1978. Т. 197: Михайло Грушевський у 110 роковини народження. С. 109–147. Стецюк Г.Ю. Україна й Європа // Свобода (Джерзи Сіти). 1935. 2 лют. № 27. С. 2. Студинський Ю. Світ перед золото-кровавою сторінкою життя Карпатської України // Діло (Львів). 1939. 22 берез. № 65. С. 2. Сціборський М. Умираючий режім. І-ІІ // Свобода (Джерзи Сіти). 1930. 10 січ. № 7. С. 2; 11 січ. № 8. С. 2. Тимофіїв М. Жиди і народне господарство України // Хліборобська Україна (Відень). 1922/1923. Кн. 4, зб. 7/8. С. 237–299. Тишкевич. Відповідь пану проф. Томашівському // Воля (Відень). 1919. 29 листоп. Т. 5, ч. 5. С. 205–207. Томашівський С. Під колесами історії: Нариси і статті. Берлін: Українське слово, 1922. 102 с. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського (З додатками). Львів: Накладом автора, 1929. 132 с. Томашівський С. Проблєми російської революції // Діло (Львів). 1917. 15 цвітня. № 88. С. 4. Томса Б. Фашізм // Нова Україна (Прага). 1923. № 3. С. 116–118. 271 Бібліографія Турянський О. Теорія і практика при відбудові української держави // Воля (Відень). 1919. 1 листоп. Т. 5, ч. 1. С. 6–13. Українець. Думки про будову наших військових сил // Воля (Відень). 1920. 6 трав. Т. 2, ч. 4. С. 165–170. Українська політична еміграція та ситуація на Сов. Україні (Інтерв’ю «Бюлєтину П[ольсько]-У[країнському]» з през[идентом УНР] А. Лівицьким) // Діло (Львів). 1937. 3 лют. № 27. С. 7. Упадок аристократії в Східній Европі // Воля (Відень). 1919. 4 жовт. Т. 4, ч. 1. С. 42–43. Федорович. Характер майбутньої війни, наші завдання і наші переваги // Всесвіт. 1931. № 4. С. 2–3. Фереро Г. Чи майбутність належить до комунізму, чи до капіталізму. Один з парадоксів роздвоєння волі сучасного людства / Пер. М. К. [Маріана Козака?] // Дзвони (Львів). 1933. Ч. 3. С. 117–119. Флямаріон К. Теперішнє-майбутнє і парадокс часу / З франц. пер. М. М. // Літературно-науковий вістник. 1924. Кн 7/9. С. 319–327. Характерник [Бжеський Р.]. Кілька уваг з приводу чужих схем // Літературно-науковий вістник. 1926. Кн.6. С. 155–165. Хомик А. Два інтернаціонали і союз народів // Воля (Відень). 1919. 29 листоп. Т. 5, ч. 5. С. 193–198. Хомик А. Загальний мир і закон національної гравітації // Воля (Відень). 1919. 12 лип. Т. 1, ч. 2. С. 3–8. Хомик А. Значіння східньо-европейських націй для цілого людства // Воля (Відень). 1919. 1 листоп. Т. 5, ч. 1. С. 1–6. Хомик А. Нова політична рівновага в Европі // Воля (Відень). 1919. 8 листоп. Т. 5, ч. 2. С. 49–54. Хомик А. Політика хвилі і політика на дальшу мету // Воля (Відень). 1919. 18 жовт. Т. 4, ч. 3. С. 97–102. Хомик А. Роль і значіння слов’янства в Европі й Азії // Воля (Відень). 1919. 11 жовт. Т. 4, ч. 2. С. 49–54. Хомик А. Самостійність, конфедерація, федерація // Воля (Відень). 1919. 16 серп. Т. 2, ч. 3. С. 97–102. Хомик А. Соціялізм і схід Европи // Воля (Відень). 1919. 15 листоп. Т. 5, ч. 3. С. 97–101; 22 листоп. Т. 5, ч. 4. С. 145–150. Хомик А. Україна як чинник інтернаціональної політики // Воля (Відень). 1919. 27 груд. Т. 6, ч. 4. С. 145–149. Хомик А. Іn Оrіеntе lux, ех Оrіеntе tenebrae // Воля (Відень). 1919. 4 жовт. Т. 4, ч. 1. С. 1–6. Целевич В. Трагедія середущого і молодого покоління // Діло (Львів). 1933. 28 черв. № 165. С. 1. 272 Суспільні ідеали та уявні проекції Чарівні образи будуччини людини [про книгу Р. Кальдера] // Діло (Львів). 1939. 16 лют. № 35. С. 6. Чижевський П. Війна, большевизм і майбутня ситуація // Воля (Відень). 1920. 28 лют. Т. 1, ч. 9. С. 403–405; 6 берез. Т. 1, ч. 10. С. 452–456. Чижевський П. Основи української державности // Воля (Відень). 1921. 4 черв. Т. 2, ч. 9/10. С. 333–339; 18 черв. Т. 2, ч. 11/12. С. 408–414. Чикаленко Е. Де вихід? (Лист до редакції) // Воля (Відень). 1921. 23 квіт. Т. 2, ч. 3/4. С. 99–105. Шаповал М. Господарська віднова України // Нова Україна (Прага). 1922. 30 берез. № 1. С. 18–25. Шаповал М. Еміграція і Україна // Нова Україна (Прага). 1925. № 4/6. С. 1–17. Шаповал М. Національна справа на Сході Європи // Нова Україна (Прага). 1928. № 1/3. С. 12–31. Шаповал М. Нова Україна // Нова Україна (Прага). 1922. № 10/11. С. 1–11; 1924. № 1/3. С. 1–3. Шаповал М. Революційний соціялізм на Україні. Відень: Накладом вид-ва «Борітеся-Побороте», 1921. Кн. 1. 256 с. Шаповал М. Через десять років (До проблем суспільної структури України) // Нова Україна (Прага). 1927. № 10/11. С. 2–35. Швагуляк М. Степан Томашівський про досвід визвольних державницьких змагань українців // Вісник Львівського університету. 2009. Вип. 44. С. 417–439. Шелухин С. В справі проектів про майбутній лад на Україні // Воля (Відень). 1921. 18 черв. Т. 2, ч. 11/12. С. 404–407. Шелухин С. Союз соціалістів-самостійників в Центральній Раді // Нова рада (К). 1917. 20 груд. № 213. С. 3. Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка) // Хліборобська Україна (Відень). 1924/1925. Кн. 5. С. 3–30. Шульгин О. Герої та юрба (З приводу 30-их роковин смерти Симона Петлюри) // Українська літературна газета (Мюнхен). 1956. № 8: (серп.). С. 9. Шульгин О. Самостійна Українська Держава і федералізм (міркування соціаліста-федераліста) // Нова рада (К). 1918. 5 квіт. № 50. С. 2. Яковенко. Майбутнє Польщі // Воля (Відень). 1919. 23 серп. Т. 2, ч. 4. С. 154–159. Яковлів А. Рец. на кн.: Стебницкий П.Я. Украина в экономике России. Петроград, 1918. 41 с. // Книгар (К.). 1918. Ч. 15. Стб. 893–894. N.N. Майбутній лад на Україні // Воля (Відень). 1921. 9 квіт. Т. 2, ч. 2. С. 52–54. N.N.N. Ще про майбутні закони на Україні (Лист до редакції) // Воля (Відень). 1921. 14 трав. Т. 2, ч. 6/7. С. 221–225. 273 Бібліографія До розділу ІV Акт проголошення Української Держави // Самостійна Україна (Коломия). 1941. 10 лип. № 3. С. 1. Амальрик А. Просуществует ли Советский Союз до 1984 года? Амстердам: Фонд имени Герцена, 1970. 71 с. Американська увага до визвольних змагань українського народу // Свобода (Джерзі Ситі). 1951. 8 трав. № 106. С. 1. Андрієвський Дм. Україна в Європі // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 5 квіт. № 7. С. 7–8. Андрієвський Дм. Що таке коекзистенція? // Укр. слово (Париж). 1955. 4 груд. № 734. С. 1. Андрусяк Н. Рец. на кн.: Krupnycky B. Geschichte der Ukraine. Leipzig, 1939. 329 s. // Краківські вісті. 1940. 9 трав. № 35. С. 7. Базилевський М. Майбутнє українського націоналізму // Державницька думка (Філадельфія). 1952. № 7/8. С. 4–13. Бараболяк М. «Футурологія» і її сенс // Свобода (Джерзі Ситі). 1976. 7 квіт. № 65. С. 2. Бестужев-Лада І. Майбутнє людства в дзеркалі сучасної буржуазної футурології // Всесвіт. 1988. № 4. С. 121–127. Бєлоцерковський В. Інтелігенція і робітники // Сучасність. 1980. № 2. С. 34–50. Білас Л. Ідеологія як історія і як поезія (З приводу двох нових праць О. Оглоблина) // Сучасність. 1961. № 7. С. 44–62. Білас Л. Криза нашого образу історії // Українська літературна газета (Мюнхен). 1957. № 9: (верес.). С. 1, 5; № 10: (жовт.). С. 1, 8; № 11: (листоп.). С. 7; № 12: (груд.). С. 1, 5; 1958. № 1: (січ.). С. 1; 1958. № 3: (берез.). С. 8. Білас Л. Людина і «автомація» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 21 квіт. № 8/9. С. 9–10. Білас Л. Пам’яті Альфреда Вебера // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 6: (черв.). С. 1, 4. Бовш В.И. Футурология и антикоммунизм / Под ред. Ф.Т. Константинова. Минск: Наука и техника, 1977. 272 с. Богачевська М. Чи Маркс пізнав би своїх послідовників? (Wolf B.D. Marxism. One Hundred Years in the Life of a Doctrine. The Dial Press, New York, 1965, XXIII + 404 pp.) // Сучасність. 1967. № 8. С. 121–122. Бойдуник О. «Східняки» і «західняки» // Промінь (Зальцбург). 1948. 14 квіт. № 3. С. 3–4. Борковський Р. Про російські політичні течії // Сучасність. 1984. № 1/2. С. 171–182. Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Б. Бердиховська та О. Гнатюк [інтерв’ю із Євгеном Сверстю- 274 Суспільні ідеали та уявні проекції ком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем, Миколою Рябчуком] / Пер. із пол. К.: Дух і літера, 2004. 344 с. В.А.Ш. Національне чи соціяльне (Порядком обговорення) // Визвольний шлях (Лондон). 1952. № 4. С. 14–19. В.А.Ш. Українська визвольна боротьба (Порядком обговорення) // Визвольний шлях (Лондон). 1952. № 2. С. 3–8. В.П. [Петров В.П.] На засланні в Уфі // Краківські вісті. 1942. 21 серп. № 184. С. 3; 22 серп. № 185. С. 3; 23 серп. № 186. С. 3; № 25 серп. № 187. С. 3; 26 серп. № 188. С. 3. В.П.С. [Стахів В.П.] Тривалий мир є похідною неподільної волі! // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 10 лип. № 14. С. 1. В.Я. Правильний шлях українських науковців (Актуальна доповідь на третім спільнім засіданні секції НТШ) // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1947. 30 листоп. № 48. С. 7. Веріґо Б. Маси, техніка й лібералізм (З приводу книги Хозе Ортеґи і Ґассет «Повстання мас») // Орлик (Берхтесгаден). 1946. № 3. С. 33–35. Видний О. Політика де Голля // Свобода (Джерзі Ситі). 1967. 9 трав. № 83. С. 2. Винар Л. Двадцятиліття «Українського історика» (1963–1983) і завдання українських істориків // Укр.історик. 1983. № 2/4. C. 5–23. Винар Л. Історична школа Михайла Грушевського і НТШ // Свобода (Джерзі Ситі). 1974. 11 січ. № 7. C. 2–3. Винар Л. Криза організації історичних дослідів // Свобода (Джерзі Ситі). 1958. 16 cерп. № 157. C. 2–3. Винар Л. На шляху координації наукової діяльності: Наукова Рада при С.К.В.У. // Укр.історик. 1987. № 1/4. C. 7–36. Відкриття світової вистави // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 2 трав. № 100. С. 1. Візії майбутности // Свобода (Джерзі Ситі). 1940. 9 січ. № 6. С. 3. Вітошинський Б. Огляд міжнародних політичних подій // Визвольний шлях (Лондон). 1957. С. 230–235. Вовчишин О. Ф. За власну підметність // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1946. 31 серп. № 34. С. 1–2. Волинський К. Німецько-московські відносини й українська справа // Свобода (Джерзі Ситі). 1940. 17 серп. № 192. С. 2. Волинський К. Що діється в Україні… // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 12 груд. № 288. С. 2. Володимирів С. Тенденції поступу // Пробоєм (Прага). 1940. № 11/12. С. 327–331. Гаврилов І. Майбутнє очима панєвропейця: погляди Отто фон Габсбурга на систему міжнародних відносин через призму футурологічних ідей 1960х років // Історична панорама. 2015. Вип. 20. С. 35–51. 275 Бібліографія Гайвас Я. Нова ситуація вимагає нових метод // Свобода (Джерзі Ситі). 1974. 18 лип. № 134. С. 2–3. Галайчук Б. Місце науки у визвольній політиці // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 7 січ. № 1. С. 11. Галайчук Б. Росія в наступі // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 25 січ. № 2. С. 3. Гловінський Є. Залишається «совєтська астрологія» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 30 черв. № 14. С. 9, 11. Головатий С. Україна на шляху правової держави // Сучасність. 1991. № 1. С. 29–32. Голубничий В. Політика США, як причина розходжень між СРСР і Китаєм // Сучасність. 1962. № 4. С. 68–87. Горбач А.-Г. Гайнріх Белль і генерація шістдесятників // Сучасність. 1986. № 1. С. 87–91. Грицай О. Невмируща сила // Орлик (Берхтесгаден). 1946. № 3. С. 1–4. Грицак Я. «...Холодну війну розхолодити..»: до спроби налагодження зв’язків між українськими інтелектуалами Заходу та УРСР // Mappa Mundi: Зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя / Ред. колегія: І. Гирич, Я. Грицак та ін. Львів; Київ; Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 1996. С. 875–903. Гудовський А. Про теорію конвергенції // Свобода (Джерзі Ситі). 1975. 8 лип. № 139. С. 2. Гуттузо Р. Віримо в соціалізм // Всесвіт. 1961. № 10. С. 10–11. Д. В конфронтації з позиціями воюючої України // Визвольний шлях (Лондон). 1957. № 12. С. 1328–1338. Давидоу М. Третье советское поколение / Пер. с англ. М. Жемчужникова. М.: Прогресс, 1984. 135 с. Дзюба І. «Майбутнє нової східної Європи» [міжнародна конференція в Беладжо, Італія] // Літературна Україна. 1990. 8 листоп. № 45. С. 7. Дзюба І. Ми мусимо виходити з нашого українського гетто // Дух і літера. 2002. № 9/10. С.140–163. Дзюба І. Україна і світ // Наука і суспільство. 1990. № 12. С. 8–18. Дзюба І. Що за обрієм? (наша культурна спадщина і культурне майбуття) [1991] // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 3б. наук. праць. К.: Наук. думка, 1992. Вип. 1. С. 5–30. Довбня В. Григорій Ващенко про філософські засади виховного ідеалу в СРСР // Сіверянський літопис. 2005. № 2/3. С. 78–85. Довбня В. Радянський виховний ідеал у філософсько-освітній інтерпретації Григорія Ващенка // Сіверянський літопис. 2005. № 1. С. 107–112. Донцов Д. Конфлікт поколінь // Вісник ООЧСУ. 1954. № 6. С. 5–13. Дрда Я. Все залежить од нас // Всесвіт. 1961. № 10. С. 4–5. 276 Суспільні ідеали та уявні проекції Дурделла М. Мара комунізму. Оцінка комунізму, ґрунт на якому він росте, способи боротьби проти нього. Мюнхен: Майбутність, 1950. 77 с. Душник В. Мільйони долярів на вишкіл «совєтологів» в Америці // Свобода (Джерзі Ситі). 1982. 3 листоп. № 209. С. 2. Жовтоблакитний. Майбутній державний, економічний і соціяльний лад України. Париж: Printed in U.S.А., 1950. 72 с. З вірою в правду прямуємо до перемоги // Промінь (Зальцбург). 1949. 22 квіт. № 16/17. С. 1. З кінцем року // Свобода (Джерзі Ситі). 1943. 5 січ. № 2. С. 2. З.К. Хто боронитиме Європу? // Визвольний шлях (Лондон). 1949. № 8. С. 3–7. Залізняк О. Ceterum censeo… // Орлик (Берхтесгаден). 1948. № 2. С. 15–18. Затонський Д.В. Минуле, сучасне, майбутнє. К.: Дніпро, 1982. 370 с. Заяць М. Де і яке наше місце? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 8 берез. № 5. С. 5–6. Зибачинський О. Українська революція // Свобода (Джерзі Ситі). 1951. 4 серп. № 180. С. 2. Зінкевич О. З генерації новаторів. Світличний і Дзюба. У джерел модерної української критики. Балтімор; Торонто: Смолоскип, 1967. 243 с. Зуєв К. Оптимізм чи «комплекс паніки»? Два погляди на сутність людини в епоху НТР // Наука і суспільство. 1983. № 3. С. 18–21. І.Л. [Лисяк-Рудницький І.] З наукових конференцій УВАН у ЗДА. Доповідь д-ра Івана Л. Рудницького: «Україна в еволюції радянської системи» // Свобода (Джерзі Ситі). 1963. 5 лют. № 23. С. 4. Івашова В. Суперечка про майбутнє // Всесвіт. 1975. № 8. С. 161–167. Ільницький Р. Ідея Паневропи і ми // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1947. 2 лют. № 5. С. 1–2. Іранек-Осмецький Є. Спільна програма // Сучасність. 1977. № 4. С. 86–102. Історія майбутнього? // Наука і суспільство. 1972. № 11. С. 4–6. Камінський А. Яка еволюція? (ІІ) // Сучасність. 1976. № 2. С. 86–103. Карий П. Марення, які не можуть повторитися // Визвольний шлях (Лондон). 1952. № 7. С. 10. Кл. І. Українське письменство на еміграції в Европі // Свобода (Джерзі Ситі). 1947. 20 черв. № 142. С. 3. Клєц К., Ушаков В. Незрілі думки у зрілу епоху [про західну футурологію] // Наука і суспільство. 1981. № 7. С. 56. Книш З. Під знаком тривожного майбутнього (думки націоналіста). Чикаго: Самостійна Україна, 1951. 72 с. Козловський В. Куди прямує світ? // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 29 берез. № 72. С. 2; 30 берез. № 73. С. 2–3. 277 Бібліографія Кононенко К. Події, що заслуговують на найглибше вивчення // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 2 черв. № 12. С. 9–10. Кордюк Б. Концепція середземноморської спілки націй // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 6 січ. № 1. С. 6–7. Коропецький І. Економічні прероґативи Української РСР // Сучасність. 1977. № 11. С. 50–64. Косолапов В. Майбутнє людства: пророцтва і прогнози // Наука і суспільство. 1978. № 1. С. 12–13. Круглов С. Уявні міфи і очевидна реальність // Наука і суспільство. 1978. № 10. С. 34–37. Крупницький Б. Історичні основи европеїзму України // Літературно-науковий вістник (Регенсбург). 1948. № 1. С. 20–30. Крупницький Б. Україна між Заходом і Сходом // Українська літературна газета (Мюнхен). 1957. № 7: (лип.). С. 1, 7; № 8: (серп). С. 9; № 9: (верес.). С. 6; № 10: (жовт.). С. 2; № 11: (листоп.). С. 2; № 12: (груд.). С. 7; 1958. № 1: (ciч.). С. 8. Крупницький Б. Шляхи української культури // Заграва (Авгсбург). 1946. № 2. С. 24–32. Кубійович В. До доповіді проф. Омеляна Пріцака [Роля наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в історії України] // Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С (Париж; Мюнхен). 1983/1984. № 25. C. 12–20. Кульчицький О. Між життям і історією (З нагоди академії 29 листопада 1959 в Парижі в 70-ліття проф. О. Шульгина) // Українська літературна газета (Мюнхен). 1959. № 12: (груд.). С. 1. Курдидик Я. Нові аспекти у світовій оборонній система // Свобода (Джерзі Ситі). 1956. 25 лют. № 36. С. 2. Курдидик Я. Приблизний профіль дійсности (Думки про сучасне становище в світі і ролю України в ньому) // Укр. вісті (Новий Ульм). 1951. 9 серп. № 63. С. 2–4. Л.Б. [Білас Л.-Р.] Незакінчений трактат Ортеги // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 7: (лип.). С. 1, 4. Л.Б. [Білас Л.-Р.] Про «національне» та «загальнолюдське» // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 13 квіт. № 8. С. 5–6. Лебедь М. Сучасна Україна і українська визвольна політика // Сучасність. 1965. № 10. С. 76–93. Липа Ю. Сучасність і культура // Наші дні (Львів). 1943. № 3: (берез.). С. 2. Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Сучасність. 1979. № 10. С. 98–104. Лихачев Д.С. Будущее литературы как предмет изучения: (Заметки и размышления) // Новый мир. 1969. № 9. С. 167–184. Лихачев Д.С. Мост в будущее: // Альманах библиофила. М.: Книга, 1981. Вып. 11. С. 7–19. 278 Суспільні ідеали та уявні проекції Лихачев Д.С. Прошлое – будущему: Статьи и очерки. Л.: Наука, 1985. 575 с. Луців Л. Не так то легко написати повість про майбутнє (Рец. на кн.: Полтава Леонід. Чи зійде завтра сонце. Повість з недалекого майбутнього. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1955. 160 с.) // Свобода (Джерзі Ситі). 1956. 5 січ. № 2. С. 3. Майбутнє Ізраїля і України (інтерв’ю з проф. Соломоном Гольдеманом) // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 25 серп. № 18. С. 3. Майбутнє Радянського Союзу з погляду британських дослідників // Всесвіт. 1991. № 8. С. 134. Майбутня війна // Свобода (Джерзі Ситі). 1945. 12 лип. № 135. С. 4. Майстренко І. «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?» // Сучасність. 1970. № 4. С. 68–78. Марплз Д. Чорнобиль – рік пізніше // Сучасність. 1987. № 4. С. 88–104. Мартинець М. Міти про СССР і реалізм прогноз щодо нього // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 12 серп. № 16. С. 1. Мартинець М. Совєтський хамелеон і піраміда Хеопса // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 15 лип. № 14. С. 3. Мартинець М. Стратегічні фундаменти коекзистенції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 17 черв. № 12. С. 3. Марченко Ів. Перед вирішальним змагом // Ранок (Галіфакс; Великобританія). 1952. 9 серп. № 6. С. 1–2. Марченко Ів. Справа української державности на міжнародному полі // Ранок (Галіфакс; Великобританія). 1952. 13 груд. № 15. С. 1, 3. Межова ситуація Европи і небезпека з боку Росії (інтерв’ю з дослідником націоналізму професором Гансом Коном) // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 16 черв. № 13. С. 4. Мей Ш. Майбутність реформ Горбачова // Сучасність. 1987. № 6. С. 73–77. Митрович К. Атомовий мир чи атомова війна? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 14 верес. № 19. С. 4. Митрович К. Об’єднання Європи та Україна. Історичне, культурне й політичне роздоріжжя України (II) // Сучасність. 1985. № 2. С. 102–107. Митрович К. Роздвоєність підсовєтської людини // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 2 черв. № 12. С. 4. Мовчан Ю. Між Європою і Америкою // Укр. вісті (Новий Ульм). 1951. № 1/2. С. 2. Мрт. Коекзистенція і «ліберальний курс» в СРСР // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 4 верес. № 18. С. 3. Мунье Э. Что такое персонализм? / Примеч. и пер с фр. И.С. Вдовиной. М.: ИГЛ, 1994. 128 с. Н.І. За оновлення духа // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1947. 2 берез. № 9. С. 10. 279 Бібліографія На грані епох (надіслане до «Свободи») [за публікаціями журналу «Франкфуртер Гефте»] // Свобода (Джерзі Ситі). 1947. 16 трав. № 113. С. 2. Нагайло Б., Свобода В. «Рушимий Союз»: Розділ з книги «До тимчасового поновлення національної згоди» / Пер. з англ. О. Кушнарьов // Всесвіт. 1991. № 12. С. 209–220. Найбільше колюча проблема // Свобода (Джерзі Ситі). 1943. 31 груд. № 254. С. 2. Наслідки московської конференції // Свобода (Джерзі Ситі). 1947. 8 трав. № 106. С. 2. Несторович В. Чи не нові шляхи ОУН? // Свобода (Джерзі Ситі). 1966. 27 верес. № 179. С. 2. О.Г. Війна континентів // Краківські вісті. 1942. 3 верес. № 194. С. 1–2. Оглоблин О. Наукове Товариство ім. Т.Шевченка в історії України // Укр.історик. 1977. № 3/4. C. 5–13. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. Нью-Йорк; Торонто: Організація Оборони Чотирьох Свобід України. Ліга Визволення України, 1954. 100 с. Орт. Дві генерації // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 18 верес. № 19. С. 1. Ортинський Л.О. В модерній «вавилонській вежі» Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 20 жовт. № 22. С. 3. Ортинський Л.О. Перспективи коекзистенції і висновки для нас // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 26 черв. № 13. С. 1. Оттокар О. Пречиста мова віків // Краківські вісті. 1940. 28 лют. № 15. С. 5. О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). 1952. № 8. С. 611–615. П.А. Совєтологи помилялися… // Свобода (Джерзі Ситі). 1964. 21 жовт. № 197. С. 2. П.А. Футурологія – наука про майбутність // Свобода (Джерзі Ситі). 1969. 25 листоп. № 216. С. 2. Палій Л. Конференція історії українсько-німецьких взаємин // Сучасність. 1987. № 7/8. С. 221–232. Пеленський З. Трагізм історії України: роздвоєння національної особовости // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 18 лип. № 29. С. 3; 25 лип. № 30. С. 4. Пеленський Я.-З. Десять років після другої світової війни // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 1 трав. № 9. С. 1. Пеленський Я.-З. Друга еміграційна хвиля за океан // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 12 серп. № 16. С. 7. Пеленський Я.-З. «Квадратура кола» на еміграції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1957. 5 трав. № 10. С. 3. Пеленський Я.-З. Коекзистенція і політика еміграції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 4 верес. № 18. С. 1. 280 Суспільні ідеали та уявні проекції Пеленський Я.-З. Потреба посиленої культурної політики // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 5 квіт. № 7. С. 1–2. Пеленський Я.-З. Спогади з поточної історії України // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 16 берез. № 6. С. 7. [Передова стаття] // Краківські вісті. 1940. 14 січ. № 3. С. 1. Петровський М.Н. Інститут Історії України Академії Наук УРСР (спеціально для «Українського слова» й «Українського життя») // Укр. слово (Вінніпег). 1945. 11 лип. № 28. С. 6. Пляни американської холодної війни // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 16 листоп. № 267. С. 2. Польська й наша концепція співпраці народів // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 30 трав. № 22. С. 3. Признають совєтським республикам права армії і заграничної репрезентації // Свобода (Джерзі Ситі). 1944. 3 лют. № 22. С. 1. Пріцак О. Напередодні тисячоліття Християнської України (Доповідь у 25-ті роковини ФКУ на конференції у Маямі 13-го березня 1982) // Свобода (Джерзі Ситі). 1982. 7 квіт. № 65. С. 2. Пріцак О. Читаючи Дзюбу // Сучасність. 1989. № 9. С. 80–82. Прокоп М. До питання українсько-російських взаємин // Сучасність. 1961. № 6. С. 49–61. Прокоп М. З перспективи сорокаріччя // Сучасність. 1981. № 7/8. С. 118–134. Прокоп М. Програма ліквідації чи збереження імперії? // Сучасність. 1970. № 6. С. 80–94. Рахманний Р. 22 січня у трьох вимірах // Сучасність. 1965. № 1. С. 62–70. Рахманний Р. За який світ? // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 15 лют. № 7. С. 3. Рахманний Р. Розмова про сучасний український журнал // Сучасність. 1967. № 9. С. 53–69. Ребет Д. Европейські мрії і реальна дійсність // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 31 трав. № 11. С. 2. Ребет Д. Мирові перспективи в совєтській дійсності // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 27 груд. № 26. С. 1. Ребет Л. З приводу десятиріччя нашої еміграції // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 23 січ. № 2. С. 1. Розмова з Володимиром Малинковичем // Сучасність. 1981. № 11. С. 60–74. Ромашко А. На межах екзистенції // Укр. вісті (Новий Ульм). 1951. № 1/2. С. 1. Ростиславич Л. [Білас Л.-Р.] Проблеми української історіографії // Українська літературна газета (Мюнхен). 1958. № 9: (верес.). С. 1, 4. Світуха М. «Коли повернути народові історію» // Свобода (Джерзі Ситі). 1991. 9 січ. № 5. С. 2, 6. Сінгх Г. Кожен житиме для всіх, а всі – для кожного // Всесвіт. 1961. № 10. С. 6–7. 281 Бібліографія Стахів В.П. В Україні на переломі 1957–1958 років // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 2 лют. № 3. С. 1. Стахів В.П. Дві державні кризи // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 8 черв. № 12. С. 1. Стахів В.П. Найважливіший елемент – свобода // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 26 лип. № 15. С. 1. Стахів В.П. Сучасне становище нашої політики // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 18 верес. № 19. С. 1. Стахів В.П. Українська шарада ревізіонізму // Сучасна Україна (Мюнхен). 1958. 20 лип. № 15. С. 1. Стахів В.П. Чи «колесо історії» повертається? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 2 жовт. № 20. С. 2. Стахів В.П. Чи має Захід політичну концепцію? // Сучасна Україна (Мюнхен). 1955. 16 жовт. № 21. С. 1. Стахів В.П. Чотири кризи, що стрясають імперією // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 28 лип. № 16. С. 1. Сціборський М. За внутрішній імперіялізм // Пробоєм (Прага). 1941. № 7/8. С. 417–435. Таркович Ю. Молодь України // Укр. слово (К.). 1941. 17 жовт. № 33. С. 3. Тарнавський О. Література під наглядом інквізиції // Свобода (Джерзі Ситі). 1966. 26 серп. № 158. С. 4. Тибрський М. Невилікувальна недуга (Від нашого кореспондента) [Рим, березень 1940 р.] // Краківські вісті. 1940. 13 берез. № 19. С. 1–2. Тінь апокаліпси зависла над Чорнобилем // Свобода (Джерзі Ситі). 1986. 30 лип. № 143. С. 1. Україна в європейській рівновазі // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 28 квіт. № 17. С. 4. Українська Гельсінська Спілка: Декларація принципів (7 липня 1988 р.) // Сучасність. 1988. № 12. С. 92–99. Урбаністична футурологія // Свобода (Джерзі Ситі). 1981. 2 жовт. № 186. С. 2. Ф.О. До питання федерації східньоевропейських народів // Визвольний шлях (Лондон). 1948. № 9. С. 1–3. «Фактори, що об’єднують і роз’єднують Східню і Західню Україну» [Доповідь Дж.А. Армстронга в УВАН. Нью-Йорк, 28 лютого 1959 р.] // Сучасна Україна (Мюнхен). 1959. 22 берез. № 6. С. 10. Феденко П. Думки на Новий рік // Наше життя (Авгсбург). 1947. 1 січ. № 1. С. 1–2. Феденко П. Неспокійний світ // Свобода (Джерзі Ситі). 1981. 11 лют. № 22. С. 2. Фокин А.А. «Коммунизм не за горами». Образы будущего у власти и населения СССР на рубеже 1950–1960-х годов. М.: Политическая энциклопедия, 2017. 223 с. 282 Суспільні ідеали та уявні проекції Харчук Р. Бунт покоління // Дух і літера. 2002. № 9/10. С. 138–139. Хочуть відвернути катастрофу // Свобода (Джерзі Ситі). 1939. 30 січ. № 23. С. 1. Чубатий М. Америка і майбутність російської імперії // Свобода (Джерзі Ситі). 1951. 11 лип. № 159. С. 2. Чубатий М. Американсько-англійська політика та справа України // Свобода (Джерзі Ситі). 1945. 30 листоп. № 235. С. 2. Чубатий М. Дипльоматичний наступ Совєтів. ІІ. // Свобода (Джерзі Ситі). 1944. 10 лют. № 27. С. 2. Чубатий М. Майбутнє України. Що може статися з Україною на випадок розгрому большевиков? // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 23 трав. № 21. С. 11. Чубатий М. Майбутня політика большевиків в Західній Україні // Свобода (Джерзі Ситі). 1944. 1 верес. № 170. С. 2. Чубатий М. Новий державний гімн Росії // Свобода (Джерзі Ситі). 1944. 4 січ. № 1. С. 2. Чубатий М. По конференції в Сан Франсіско // Свобода (Джерзі Ситі). 1945. 5 лип. №130. С. 2. Чубатий М. Справа збереження української інтелігенції. ІІ. // Свобода (Джерзі Ситі). 1946. 2 січ. № 1. С. 2. Чубатий М. Счез зі світа колишній ворог України // Свобода (Джерзі Ситі). 1946. 7 берез. № 46. С. 2. Чубатий М. Що може статися з Україною на випадок розгрому большевиків? // Свобода (Джерзі Ситі). 1948. 25 берез. № 69. С. 2, 4. Чубатий М. Як д-р Бенеш розуміє повоєнну демократію? // Свобода (Джерзі Ситі). 1943. 14 лип. № 135. С. 2. Чубатий М. Яка судьба Карпатської України? // Свобода (Джерзі Ситі). 1945. 7 лют. № 27. С. 2. Шандрук П. 1949–1950! (Оцінка минулого і прогнози) // Свобода (Джерзі Ситі). 1950. 21 січ. № 16. С. 3. Шевчук Гр. Без металевих слів і без зідхань даремних // Арка (Мюнхен). 1947. № 1. С. 10–13. Шелест П.Ю. Україно наша Радянська. К.: Вид-во політичної літератури України, 1970. 279 с. Шерех [Шевельов] Ю. Думки проти течії. Публіцистика. Б.м.: Україна, 1949. 100 с. Я.З.П. [Пеленський Я.-З.] Межі українського шляху до соціалізму // Сучасна Україна (Мюнхен). 1956. 2 груд. № 24. С. 1. Яко Дм. Україна і Європа // Укр. слово (К.). 1941. 7 жовт. № 24. С. 1. Яковенко Н. Погляд у минуле для руху в майбутнє // Кур’єр ЮНЕСКО. 1990. № 5. C. 45–48. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.: Історико-правнича студія з нагоди 300- 283 Бібліографія ліття договору (1654–1954). Нью-Йорк: Видавнича спілка Ю. Тищенко & А. Білоус, 1954. 127 с. Янів В. Нова доба – новий світогляд (З нагоди інавгурації Академічних вечорів у Мюнхені) // Час (Фюрт). 1946. 24 листоп. № 46. С. 6. Янів В. Україна в авангарді нових ідей (Реферат, виголошений на Студ. ідеологічному конгресі) // Час (Фюрт; Нюрнберг). 1948. 6 черв. № 23. С. 5–6; 27 черв. № 26. С. 4. Яценко А. Публіцистика Юрія Шевельова в газеті «Свобода» (США) // Вісник Львівського університету. Сер.: Журналістика. 2019. Вип. 46. С. 57–66. Basarab J. Pereislav 1654: A Historiographical Study / An Introduction by I.L. Rudnytsky. Edmonton: University of Alberta. Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1982. 322 p. Homo politicus [Кедрин-Рудницький І.]. Причини упадку Польщі. Краків: Українське видавництво, 1940. 297, [3]. Okinshevich L. History of Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1952. Vol. 2, no. 2. P. 305–315. Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 1964. Bd.12, h. 3. P. 375–418. Wynar L. The Present State of Ukrainian Historiography in Soviet Ukraine: A Brief Overview // Nationalities Papers. 1979. Vol. 7, no. 1. P. 1–23. Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian» History // Ukrainian Quarterly. 1974. Vol. 30, no. 1. P. 13–25. Wynar L. Ukrainian Scholarship in Exile: The DP Period, 1945–1952 // Ethnic Forum (Kent). 1988. Vol. 8, no. 1. P. 40–72. До розділу V Активність, мудрість і терпіння. Народні депутати України звертаються до читачів «Науки і суспільства» (Розмовляв з депутатами Сергій Фісюн) // Наука і суспільство. 1990. № 12. С. 3–4. Андрєєва О. Роль «української утопії» у формуванні нової української нації // Віче. 2009. № 14. С. 4–7. Арнасон Й. Советская модель как форма глобализации // Неприкосновенный запас. 2013. № 4. С. 53–76. Арсеєнко А. Глобалізація чи фрагментація і пауперизація? Що нам готує вік прийдешній? // Віче. 1998. № 12. С. 98–117. Аслунд А., Дянков С. і колектив авторів. Велике переродження. Уроки перемоги капіталізму над комунізмом / Укр. пер. В. Дротенка. К.: Інститут міжнародної економіки Пітерсона; електронне видання В. Дротенка, 2015. 473 с. 284 Суспільні ідеали та уявні проекції Білорус О. Глобалізація. Прийняти виклик часу // Віче. 2000. № 12. С. 131–146. Білорус О., Горєлов М. Національна «мрія» й історичний шанс // Віче. 1995. № 5. С. 32–42. Білоус А. Багатопартійність в Україні: порівняльний огляд // Сучасність. 1992. № 8. С. 108–119. Білоцерківець Н. Майбутнє України вирішуватиметься у сфері культури // Культура і життя. 2009. 27 листоп. 4 груд. С. 7. Біляцький С., Добровольська А. Нас чекає епоха Великої відмови // Віче. 2011. № 5. С. 15–18. Біляцький С., Ярова Н. Майбутнє вже розпочалося (Аспекти сучасної класичної прогностики) // Віче. 2008. № 1. С. 65–68. Бова А. Суспільний ідеал без політичної ретуші // Віче. 1996. № 6. С. 62–67. Богданович І., Шедяков В. Модерн і Постмодерн – парадигми розвитку України // Віче. 2009. № 18. С. 2–4. Бондаренко С. «Дзюба – постать століття» // Віче. 2011. № 17. С. 52–54. Брайчевський М. Конспект історії України. ХХVІ. Спогади про майбутнє: (Післямова) // Старожитності. 1992. Ч.14 (30). С. 14. Брайчевський М. Перспективи української держави // Розбудова держави. 1992. №1. С. 52–54. Валевський О. Ситуація історичного вибору (Феномен посттоталітарного суспільства) // Політологічні читання. 1994. № 2. С. 27–43. Валерій Хорошковcький: «Якщо не буде “правих”, нинішні вибори перетворяться на “марш лимонів”» (інтерв’ю В. Марченка) // Голос України. 2002. 28 лют. № 40. С. 4. Вовканич С. Еліта – найбільш конвертована валюта // Віче. 1997. № 5. С. 121–131. Вовканич С. Українська національна ідея – провідна зоря // Дзвін. 2018. № 12. С. 127–136. Вознюк О. «Точка біфуркації». Чи стане вона точкою опори // Віче. 2001. № 12. С. 89–98. Врублевський В.І., Хорошковський В.І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. К.: Демократична Україна, 1997. 426 с. Выдрин Д. Украина на ядерных качелях (Вчера, сегодня, завтра) // Политическая мысль. 1994. № 2. С. 85–92. Гаврилишин Б. Нерівнобедрений трикутник, або про ідею слов’янського союзу // Віче. 1997. № 5. С. 132–138. Гаврилишин Б. Шлях у цивілізований світ // Наука і суспільство. 1991. № 2. С. 6–10. Гаврилишин Б. Я глибоко вірю у наше майбутнє // Віче. 1993. №12. С. 3–8. 285 Бібліографія Гаєвська О. Українська національна ідея в контексті науки соціального управління безпеки українського суспільства // Університетська кафедра. 2016. № 5. С. 141–148. Гальчинський А. Глобальна криза чи криза глобалізації // Віче. 2002. № 1. С. 44–50. Гарань О. Розпад СРСР і українське питання в політиці США // Сучасність. 1995. № 4. С. 70–80. Гасла – справа не зайва, але… // Свобода (Парсиппані). 1998. 16 жовт. № 16. С. 4. Горовий В. Українська мрія. А чом би й ні? // Віче. 1993. № 11. С. 100–104. Гоше М., Йосипенко С. Про європейське майбутнє модерної України // Філософська думка. 2007. № 6. С. 64–73. Гречанинов В. Украина в будущей Европе // Віче. 1999. № 9. С. 90–101. Гречка М. Чи можливе становлення нації без національної ідеї? // Віче. 1996. № 12. С. 81–82. Гужва О., Овчаренко О. Глобалістика і футурологія: концептуалізація понять // Віче. 2011. № 20. С. 16–18. Демчук П. Творчий дух національної ідеї // Віче. 2002. № 9. С. 68–73. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріяли / Ред. Л. Винар і Н. Пазуняк. Філадельфія; Київ; Вашингтон: Веселка, 1993. 494 с. Дзвінчук Д. Суспільство знань – чергова мрія чи реальність майбутнього // Віче. 2008. № 7/8. С. 16–19. Дзюба І.М. Україна перед Сфінксом майбутнього // УІЖ. 2002. № 3. С. 3–22. Дзюбанюк Д.О. Без’ядерна й нейтральна чи…? // Політологічні читання. 1992. № 2. С. 56–74. Захарченко А., Півторак О., Воронова О. Прогнози в українських медіа як засіб маніпуляції та мірило відповідальності редакцій // Вісник Львівського університету. Сер.: Журналістика. 2019. Вип. 46. С. 67–75. Звернення Групи «Першого грудня»: «Дайте суспільству вирости у свободі» // Слово Просвіти. 2017. 12–18 жовт. № 41. С. 1, 3. Зуєв Володимир, Зуєв Віталій. До ренесансу через середньовіччя? // Віче. 1994. № 6. С. 76–86. Зуєв В., Зякун А. Драма. Без початку і кінця // Віче. 1998. № 4. С. 108–116. Ілляш І. Комісія прогнозуватиме майбутнє [народний депутат України Лілія Гриневич ініціювала створення Комісії майбутнього при Верховній Раді] // Голос України. 2013. 26 черв. № 117. С. 18. Йосипенко С. Проблема модерності та політична історія релігії Марселя Ґоше // Філософська думка. 2007. № 6. С. 49–63. Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні / З передм. М. Прокопа. Мюнхен: УВУ, 1990. 623 с. 286 Суспільні ідеали та уявні проекції Канак Ф. Відродження: консерватизм та іноватика // Розбудова держави. 1997. № 9. С. 3–11. Канак Ф. Національна ідея у її втіленнях // Розбудова держави. 1998. № 7/8. С. 40–47. Канак Ф., Лобас В. Національний прогрес: сподівання, реалії, перспективи // Сучасність. 1993. № 12. С. 101–110. Кармазіна М. Україна «Між Сходом і Заходом» чи «країна границь»? // Віче. 1998. № 12. С. 118–125. Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. 1996. № 1. С. 134–141. Катастрофи не сталося // Свобода. 2000. 6 січ. № 1. С. 19. Кеннеді М. Історична спадщина та громадянське суспільство: альтернативні нації в Східній Європі / З англ. пер. В. Кулик // Сучасність. 1994. № 5. С. 80–85. Кіссе А. Майбутнє етнічних конфліктів // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. К., 2006. Вип. 30. С. 196–205. Коваленко В. Сучасна українська національна ідея як невід’ємний чинник побудови громадянського суспільства // Віче. 2011. № 23. С. 23–27. Коропецький І. Вигляди на успіх економічних реформ в Україні // Сучасність. 1994. №11. С. 59–72. Корсак К. Про основи нової української ідеї // Віче. 2015. № 10. С. 18–21. Корсак К. Українська ідея ХХІ ст. та її нові наукові основи // Науковий вісник Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Сер.: Педагогіка. 2014. Вип. 3. С. 153–161. Кочура Н. З думкою про велику українську національну ідею // Віче. 2009. № 20. С. 31–32. Кресіна І. Незнищенність української мрії // Віче. 1998. № 6. С. 14–23. Круглашов А. М. Драгоманов у пошуках геополітичної ідентичності України // Віче. 1999. № 8. С. 113–122. Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. А. Павлишина. К.: Дух і літера, 2018. 560 с. Кузьо Т. Дилеми незалежности. Рец. на кн.: Motyl Alexander J. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. New York: Council on Foreign Relations, 1993 // Сучасність. 1994. № 5. С. 160–164. Кузьо Т. Різні промови президентів у День Незалежности – різні погляди на Україну // Свобода. 2010. 17 верес. № 38. С. 3. Кульчицький С. Чому треба відмовлятися від мрій про «світле майбутнє»? // День (К.). 2009. 12 черв. № 98. С. 5. Курас І.Ф. Між авторитарним минулим і демократичним майбутнім // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. 2001. Вип. 16. С. 5–9. 287 Бібліографія Кучма Л. Украина – не Россия. М.: Время, 2004. 560 с. Куян І. Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? // Віче. 2009. № 12. С. 15–18. Ладивір О. Україна і Європа. Повернення чи входження // Віче. 1993. № 9. С. 131–144. Левандовський В. «Захід» і «Схід» як опозиція в європейській соціальній філософії: концепт «орієнтального деспотизму» // Політологічні читання. 1995. № 2. С. 3–47. Левенець Ю. Істина, з якою нам доведеться таки розлучитися // Віче. 1997. № 11. С. 116–122. Литвин В. Проблема суспільної згоди та розбудова влади // Політологічні читання. 1992. № 4. С. 101–127. Лукач У. Поступ. Конфлікт. Насилля // Віче. 2006. № 11/12. С. 36–38. Майборода О. Майбутнє національної державності: оптимізм переважає // Філософська думка. 2015. № 4. С. 57–62. Майборода О. Чи зіллються нації в майбутньому. Про джерела однієї теоретичної помилки // Віче. 1993. № 4. С. 96–108. Майбутнє України: стратегія поступу. Донецьк: Юго-Восток, 2008. 304 с. Матвієнко К., Дацюк С. Місце України у майбутньому світі // Незалежний культурологічний часопис «Ї». 2006. № 45. С. 85–93. Медвідь Ф. Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів // Політичний менеджмент. 2005. № 1. С. 35–43. Метельова Т. Цивілізація і культура: контроверза чи спільний родовід? // Віче. 2010. № 22. С. 6–9. Михальченко М. Час визначатись, яку державу будуємо // Віче. 1993. № 3. С. 3–11. Муляр В. Не капіталізм і не соціалізм. Що ж тоді? // Віче. 1994. № 12. С. 38–47. М’ясников О. Національна ідея в наукових шатах // Віче. 1994. № 8. С. 34–39. Нагорна Л. Парадокси етнополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст // Віче. 1995. № 9. С. 33–43. Нагорна Л. Українська політична нація: лінії розламу і консолідації // Віче. 2000. № 1. С. 132–146. Новая имперская история постсоветского пространства: Сб. ст. (Библиотека журнала «Ab Imperio») / Под ред. И.В. Герасимова, С.В. Глебова, А.П. Каплуновского, М.Б. Могильнера, А.М. Семенова. Казань: Центр исследований национализма и империи, 2004. 652 с. Огризко В. Зовнішня політика України: погляд у майбутнє // Всесвіт. 1998. № 5/6. С. 173–179. Опанасенко Ю.Є. «Національна ідея» як різновид суспільної згоди // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Сер.: 22: Політичні науки та мето- 288 Суспільні ідеали та уявні проекції дика викладання соціально-політичних дисциплін. 2010. Вип. 3. С. 119– 125. Орлова І. Теорія об’єднуючих етносів В’ячеслава Липинського і майбутнє України: чи судилося їм перетнутися? Спроба позитивного аналізу // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Сер.: Історія, економіка, філософія. 2008. Вип. 14. С. 182–192. Остання із Скоропадських (розмову вели К. Кіндрась, В. Лабунський) // Голос України. 1991. 19 жовт. № 204. С. 12. Ощипко Г. Україна між Заходом і Сходом // Свобода (Джерзі Ситі). 1997. 8 листоп. № 214. С. 2–3. Павленко Ю. Українська модель в цивілізаційному вимірі // Розбудова держави. 2000. № 1/6. С. 114–121. Павлишенко М. Іван Франко про майбутнє та сучасність // Віче. 2007. № 21/22. С. 21–23. Павловський М. Національна ідея в Україні себе вичерпала чи її зрадили? // Віче. 1998. № 11. С. 25–32. Пасічник В.М. Національна ідея в контексті українсько-російських відносин: Навч. посібник. Львів: СПОЛОМ, 2007. 182 с. Пахарєв А. Політична еліта. Формальна? Справжня? // Віче. 1997. № 11. С. 3–14. Пахомов Ю. Філософія української кризи: культ «невидимої руки» // Віче. 1995. № 6. С. 76–85. Пашкова О. Тож чи потрібна українська національна ідея? // Віче. 2008. № 15. С. 36–38. Підтримка для української мови // Свобода. 2006. 9 черв. № 23. С. 2. Піскун В. У пошуках ідентичності. Українська перспектива як усвідомлений вибір // Віче. 2004. № 12. С. 53–58. Полохало В. Негромадянське суспільство як феномен пострадянської України // Політична думка. 1999. № 4. С. 23–35. Пріцак О. «Людина без історії – то людина без свідомості» // Віче. 1996. № 3. С. 96–101. Про одне змінене обличчя // Свобода. 2005. 4 лют. № 5. С. 6. Рафальський О. На цивілізаційному порубіжжі // Віче. 2005. № 11. С. 44–46. Рафальський О.О., Самчук З.Ф. Цивілізаційні перехрестя сучасного суспільства. К.: НАН України. ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса, 2018. 688 с. Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. 1995. № 6. С. 22–38. Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне. Збірник статей. К.: Світогляд, 2005. 186 с. Рубцов В. «Архітектура суспільного ладу» Богдана Гаврилишина // День (К.). 2009. 27 трав. № 87. С. 6. 289 Бібліографія Рудакевич О. Національна ідея як модель суспільної організації: європейський досвід // Психологія і суспільство. 2013. № 1. С. 31–39. Ручка А. Майбутнє у плинному: зміна культурної моделі суспільства (розмова з А. Ручкою, С. Пролєєв; розмовляла І. Кириченко) // Дзеркало тижня (К.). 2015. 21–27 листоп. № 44/45. С. 13. Рущенко І. Українська піраміда (Нотатки соціолога про наше суспільство) // Сучасність. 1995. № 2. С. 68–77. Савойська С. Українська національна ідея в мовно-комунікативному контексті консолідації поліетнічного соціуму // Віче. 2013. № 12. С. 28–30. Самоідентифікація української інтелігенції в процесах демократичного розвитку (круглий стіл) // Філософська думка. 2014. № 2. С. 43–51. Свідзинський А. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні // Розбудова держави. 1997. № 10. С. 3–21. Семчишин М. Національна ідея і майбутнє України // Свобода (Джерзі Ситі). 1996. 7 берез. № 45. С. 2; 8 берез. № 46. С. 2.; 9 берез. № 47. С. 2. Семчишин М. Роля інтелігенції в сучасній Україні // Свобода (Джерзі Ситі). 1997. 1 трав. № 82. С. 2–3. Скловський І.З. Українська ідея у постнекласичному контексті політичної історії // Перспективи. Соціально-політичний журнал. 2015. № 3. С. 122–126. Скорупська М. Доповідь про національне питання в СРСР [Лекція З. Бжезінського «Рушійні сили радянської політики», 8 травня 1969 р.] // Сучасність. 1969. № 6. С. 122–123. Смолій В.А. Українська мрія: 25 років викликів // Вісник НАН України. 2016. № 8. С. 9–15. Смолянюк В. Нове століття – нові війни? Спроба футурологічного конструювання ймовірних воєнних зіткнень ХХІ століття // Віче. 2000. № 1. С. 120–131. Сокіл В. Україна визначила своє майбутнє // Свобода (Джерзі Ситі). 1991. 13 груд. № 237. С. 2. Стадільна Я. Нація має майбутнє, якщо в неї є план на завтра // Віче. 2016. № 1/2. С. 28–29. Степаненко В. Національне-державне будівництво і проблема соціокультурної ідентичності // Політологічні читання. 1994. № 1. С. 3–21. Танюк Л. В Україні досі відсутня єдина ідея, яка мала б стати квінтесенцією національної свідомості українців // Віче. 2003. № 12. С. 8–9. Терористичний напад на США // Свобода. 2001. 14 верес. № 37. С. 3. Ткаченко В. До Європи – «латиноамериканським шляхом»? // Віче. 2009. № 16. С. 19–22. Ткаченко В.М. Національна ідея: історіософія проблеми (Виступ на Конгресі Академії політичних наук 17 листопада 2017 р.) // Суспільно-політичні процеси. 2018. Вип. 1. С. 26–36. 290 Суспільні ідеали та уявні проекції Ткаченко В.М. Українська національна ідея: час війні і час миру // Суспільнополітичні процеси. 2016. Вип. 4. С. 96–127. Ткаченко В. Чи ввійде термідор у другу фазу // Віче. 1996. № 8. С. 58–64. Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. К.: Українська перспектива, 1995. 104 с. Требін М. Інформаційне суспільство, війни нової епохи // Віче. 2002. № 4. С. 64–68. Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього / За ред. А.I. Кудряченка. К.: Фенікс, 2009. 544 с. Українська ідея. Історичний нарис / Керівник авт. кол. В.Ф. Солдатенко. К.: Наук. думка, 1995. 130 с. Українська ідея. Перші речники / Керівник авт. кол. В.Ф. Солдатенко. К.: Т-во «Знання» України, 1994. 180 с. Українська хартія вільної людини [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://1-12.org.ua/ukrajinska-khartija-vilnoji-liudyny Хаммонд А. Три глобальні сценарії: вибір бажаного світу [із журналу «Ф’ючеріст» (CША). 1999. № 4] // Віче. 1999. № 12. С. 136–143. Чекаленко Л. Роздуми про політичне майбутнє України // Віче. 2014. № 1/2. С. 13–15. Черниш Н. Одна, дві чи двадцять дві України. Соціологічний аналіз соціальних ідентичностей представників трьох поколінь мешканців Львова і Донецька // Дух і літера. 2003. № 11/12. С. 6–20. Черняк В. «Пост» чи «ретро»? // Голос України. 1995. 12 січ. № 6. С. 3. Чукут С. Чого не вистачає правлячій еліті України // Віче. 1999. № 6. С. 39–47. Шайгородський Ю. Міфологія як засіб моделювання політичної реальності // Віче. 2009. № 15. С. 35–38. Шморгун О. Основний зміст поняття «Українська національна ідея» // Розбудова держави. 1997. № 6. С. 10–19. Шморгун. О. Якому богу ми вклоняємось? // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 14–20. Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Політична думка. 1996. № 3/4. С. 123–138. Шульга М. Правляча еліта. Що думають про неї в Україні // Віче. 1997. № 8. С. 46–57. Щербина В. Чи знайдемо ідею, котра нас об’єднає // Віче. 1997. № 11. С. 15–20. Юзьков Л. Жити за власною конституцією // Наука і суспільство. 1991. № 9. С. 3–6. Яворівський В. Еліта – свіча у руках нації // Віче. 2003. № 2. С. 62–65. Янкевич В., Івашов М. Якою бути моделі? // Віче. 1993. № 1. С. 32–36. 291 Бібліографія Яців А. Шостий світовий конгрес вільних українців: дискусії про місію і майбутнє // Народознавчі зошити. 2018. № 6. С. 1376–1384. Motyl A.J. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. New York: Council of Foreign Relations, 1993. 217 p. 292 ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК АМАЛЬРИК Андрій Олексійович 190, 242 АНДРІЄВСЬКИЙ Дмитро Юрійович 173, 174, 176 АНТОНОВИЧ Володимир Боніфатійович 28, 31, 32, 51, 78, 98, 131, 210 АНТОНОВИЧ Михайло Дмитрович 30, 131 АРЕНДТ Ханна 40 АРМСТРОНГ Джон 145, 183, 200 АРНАСОН Йохан 225 БОЧКОВСЬКИЙ Ольгерд-Іполит 125 БРАЙЧЕВСЬКИЙ Михайло Юліанович 211 БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч 196 БРЕНТАНО Франц 49 БРІАН Арістід 140 БУРДЬЄ П’єр 19, 20 Б’ЯЛЕР Северин 202 ВАЛЛЕРСТАЙМ Іммануїл 222 ВАСИЛЬКО Микола Миколайович 111 ВАЩЕНКО Володимир Володимирович 34 ВЕЛЛС Герберт Джордж 7 ВЕРІҐО Борис 159 ВИНАР Любомир-Роман 32 ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович 88, 103, 106, 123, 129, 210, 220, 239 ВІЛІНСЬКИЙ Олександр Валер’янович 106 ВІЛЬГЕЛЬМ І Завойовник 13 ВІТОШИНСЬКИЙ Борис Миронович 174 ВОВКАНИЧ Степан Йосипович 218 ВОЛОБУЄВ Михайло Симонович 43 ВОЛЬТЕР 13 ВУЛЬФ Бертрам Девід 189 БАГАЛІЙ Дмитро Іванович 210 БАГРЯНИЙ (Лозов’яга) Іван 165 БАРАНТ Амбаль Гійом Проспер де 6 БАРАНОВСЬКИЙ Ярослав Володимирович 136 БАХТІН Михайло Михайлович 45 БАЧИНСЬКИЙ Юліан Олександрович 41 БЕБЕЛЬ Август 64 БЕЙКЕР Джеймс 214 БЕЛЛ Деніел 39 БЕНЕШ Едвард 145 БЕРГСОН Анрі Луї 114 БЕРДЯЄВ Микола Олександрович 41, 122 БЖЕЗІНСЬКИЙ Збігнєв 189, 195, 215 БІДНОВ Василь Олексійович 29 БІЛОУС Артур Олександрович 217 БІСМАРК Отто фон 79 БЛІОХ Іван Станіславович 50, 83 БОГАЦЬКИЙ Павло Олександрович 121 БОГАЧЕВСЬКА-ХОМ’ЯК Марта Данилівна 189 БОЙДУНИК Осип 162 БОРКОВСЬКИЙ Роман 190 БОРЩАК Ілько Костянтинович 29 ГАВРИЛИШИН Богдан Дмитрович 208, 216, 226, 229, 232 ГАЙВАС Ярослав 189 ГАЙДЕГГЕР Мартін 151 ГАЛАЙЧУК Богдан-Тадей 176 ГАЛЕЦЬКИЙ Оскар 141 ГАЛЛЕР Юзеф 108 ГАНТІНГТОН Самуель Філліпс 224 ГЕЙЗИНГА Йоган 122 ГЕОРГ І Англійський 13 ГЕРОДОТ 11 293 Іменний покажчик ГЕРЦЕН Олександр Іванович 190 ГЕСІОД 11 ГЕХТЕР Максим Григорович 59 ГЕЧ Отто 102 ГІДЕНС Ентоні 234 ГІНЗБУРГ Олександр Ілліч 199, 200 ГІРНЯК Йосип Йосипович 127 ГІТЛЕР Адольф 146, 155 ГЛОВІНСЬКИЙ Євген Олексійович 169 ГОБСБАУМ Ерик Джон Ернест 7, 13 ГОГОЛЬ Микола Васильович 67 ГОЛЛЬ Шарль де 194, 240 ГОЛУБЕНКО (Шатун) Петро 117 ГОЛУБНИЧИЙ Всеволод Сергійович 187 ГОЛЬДЕЛЬМАН Соломон Ізаїлевич 182 ГОРБАЧОВ Михайло Сергійович 200, 246 ГОРДИНСЬКИЙ Святослав Ярославович 132 ГОРНБІ Леслі 24 ГОШЕ Марсель 226 ГРАБОВИЧ Григорій 210 ГРЕБЄНЩИКОВ Борис Борисович 25 ГРИЦАЙ Остап 124 ГРІНЧЕНКО Борис Дмитрович 64, 65, 76 ГРУШЕВСЬКИЙ Михайло Сергійович 16, 28, 32, 42, 51, 52, 53, 54, 56, 58, 60, 62, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 80, 81, 83, 87, 88, 90, 91, 92, 94, 96, 97, 98, 99, 100, 101, 106, 111, 116, 117, 130, 132, 148, 210, 220, 238, 239, 243 ГУССЕРЛЬ Едмунд Густав Альбрехт 37 ГЮЙО Жан Марі 49 ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович 42, 51, 59, 79, 90, 93, 210 ДЮРКГАЙМ Еміль 58, 70 ЕНГЕЛЬС Фрідріх 64 ЄВШАН (Федюшка) Микола Йосипович 16, 63 ЄФИМЕНКО Олександра Яківна 87 ЄФРЕМОВ Іван Антонович 226 ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович 49, 51, 62, 63, 67, 94, 95, 103, 127 ЖУКОВСЬКИЙ Аркадій Іларіонович 210 З.К., дописувач журналу «Визвольний шлях» 155 ЗАБУЖКО Оксана Стефанівна 219 ЗАЇКИН В’ячеслав Михайлович 29 ЗЕРОВ Микола Костянтинович 127 ЗІММЕЛЬ Георг 17, 18 ЗІНКЕВИЧ Осип Степанович 184 І.К., дописувач газета «Свобода» 140 ІЛЬНИЦЬКИЙ Роман 157, 158 ІРАНЕК-ОСМЕЦЬКИЙ Єжи 193 ІСАЇВ Всеволод-В’ячеслав 27 КАМІНСЬКИЙ Анатоль Григорович 195, 196 КАМЮ Альбер 180 КАССІНІ 12 КАРЛ ІХ Валуа 5 КЕДРИН-РУДНИЦЬКИЙ (Кедрин) Іван 95, 141 КЕННАН Джордж Фрост 167, 240 КЕННЕДІ Майкл 221 КЕРЕНСЬКИЙ Олександр Федорович 89 КНИШ Зиновій Михайлович 172 КОВАЛЕВСЬКИЙ Олександр Олександрович 105 КОГУТ Зенон Євген 210 КОЗИЦЬКИЙ Микола 120 КОЛА Домінік 21 КОЛЛІНЗ Рендалл 203 КОН Ганс 182 ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович 114 ДЖИДЖОРА Іван Миколайович 80 ДЗЮБА Іван Михайлович 40, 43, 202, 208, 223, 224, 227, 232 ДІЛЬТЕЙ Вільгельм 17, 18 ДОМБРОВСЬКИЙ Олександр Михайлович 32 ДОНЦОВ Дмитро Іванович 42, 51, 80, 93, 110, 118, 120, 121, 124, 131, 133, 135, 161, 164 ДОРОШЕНКО Володимир Вікторович 83 ДОРОШЕНКО Дмитро Іванович 29, 51, 104, 106, 210 294 Суспільні ідеали та уявні проекції 112, 113, 114, 115, 116, 117, 123, 134, 164, 211, 239 ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ Іван Павлович 124, 154, 191, 192, 193 ЛИТВИН Володимир Михайлович 220 ЛИТВИН Юрій Тимонович 185 ЛІБКНЕХТ Карл 64 ЛІВИЦЬКА Марія Варфоломіївна 89 ЛІВИЦЬКИЙ Андрій Миколайович 89, 130 ЛОЗИНСЬКИЙ Михайло Михайлович 61 ЛОСЬКИЙ Костянтин Володимирович 91, 107 ЛОТОЦЬКИЙ Олександр Гнатович 29 ЛУЦЬКИЙ Юрій Степан Нестор 28 КОНДОРСЕ Жан Марі Антуан Нікола де 98 КОНСТАНТИН Великий 170 КОНТ Огюст 6, 15, 76, 98 КОРДЮК Богдан Іван 179 КОРОПЕЦЬКИЙ Іван-Святослав 195, 196, 220 КОСТАРІВ Леонід 135 КОСТОМАРОВ Микола Іванович 6, 28, 90, 210 КОСТЮК Григорій Олександрович 128 КОШЕЛІВЕЦЬ Іван Максимович 31 КОШОВИЙ Василь 74, 75 КРАВЧУК Леонід Макарович 212 КРЕВЕЦЬКИЙ Іван Іванович 109, 110 КРИП’ЯКЕВИЧ Іван Петрович 210 КРУПНИЦЬКИЙ Борис Дмитрович 29, 151, 152, 156, 158, 159, 160, 161, 168, 177, 180, 198 КРУПСЬКА Надія Костянтинівна 131 КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Антін Володиславович 57 КУЗЬО Тарас 216, 234 КУЛАКОВСЬКИЙ Юліан Андрійович 60 КУПЧИНСЬКИЙ Роман (молодший) 199 КУРДИДИК Ярослав Петрович 171, 174 КУЧАБСЬКИЙ Василь Васильович 111, 133 КУЧМА Леонід Данилович 227, 228 МАЗЕПА Іван Степанович 60 МАЙСТРЕНКО Іван Васильович 190 МАЛИНКОВИЧ Володимир Дмитрович 199 МАНГАЙМ Карл 14, 15, 18, 19, 36, 45, 114 МАНДРИКА Микита Іванович 102 МАРСЕЛЬ Габріель-Оноре 180 МАРТИНЕЦЬ Мирослав 169, 170, 174 МАРУНЯК Володимир 27 МАРЧЕНКО Іван 154 МАТУШЕВСЬКИЙ Федір Павлович 76 МЕЛЕШКО Фотій Минович 135 МЕНГЕР Антон 49 МЕНГЕР Карл 49 МИТРОВИЧ Кирило 181, 201 МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович 41, 57 МОЛОТОВ В’ячеслав Михайлович 141 МОНТЕСК’Є Шарль-Луї Секунда де 13 МОНТРЕЗОР Адам Йосипович, граф 115 МОСКА Гаетано 114 МОТИЛЬ Олександр Джон 209 МУНЬЄ Еммануїл 151 ЛАВРІНЕНКО Юрій Андріанович 187 ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Олександр Матвійович 28 ЛАНГ Фріц 119 ЛАСТОВЕЦЬКИЙ Андрій Миколайович 134 ЛАЩЕНКО Ростислав Митрофанович 29 ЛЕБІДЬ Микола 184 ЛЕБОН (Ле Бон) Гюстав 49, 87 ЛЕВИНСЬКИЙ Володимир Петрович 82 ЛЕВИЦЬКИЙ Євген Йосипович 54 ЛЕВИЦЬКИЙ Орест Іванович 28 ЛЕНІН Володимир Ілліч 131 ЛИПА Юрій Іванович 117, 133, 143, 178 ЛИПИНСЬКИЙ В’ячеслав Казимирович 29, 42, 51, 77, 78, 80, 107, 111, Н.І., дописувач до тижневика «Час» 150 НАГАЙЛО Богдан 203 НЕКРИЧ Олександр Мойсейович 33 НАРІЖНИЙ Симон Петрович 29 НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович 49, 91 НОСТРАДАМУС Мішель 5 295 Іменний покажчик ОГЛОБЛИН Олександр Петрович 29, 30, 127, 163, 196, 210 ОГРИЗКО Володимир Станіславович 215 ОКІНШЕВИЧ Лев Олександрович 177, 178 ОЛЯНЧИН Домет Герасимович 29 ОНАЦЬКИЙ Євген Дометійович 123, 124, 136, 173 ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе 18, 21, 159, 244 ОРТИНСЬКИЙ Любомир 176 ОТТ-СКОРОПАДСЬКА Олена Павлівна 210 ОХРИМОВИЧ Володимир Юліанович 54 РАХМАННИЙ (Олійник) Роман Дмитрович 126, 158, 186 РЕБЕТ Дарія Омелянівна 179 РЕБЕТ Лев Михайлович 174 РЕМАРК Еріх Марія 23 РІББЕНТРОП Йоахім фон 141 САБСОВИЧ Леонід Мойсейович 130 САВЕНКО Анатолій Іванович 59 САЛІКОВСЬКИЙ Олександр Хомич 96 САМЧУК Улас Олексійович 27, 125 САРТР Жан-Поль 180 САХАРОВ Андрій Дмитрович 189 СВІТЛИЧНА Надія Олексіївна 36 СВОБОДА Віктор Леонтійович 203 СЕМЧИШИН Мирослав 216, 221 СИСИН Франк Едвард 210 СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович 102, 104, 143, 210 СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ Олександр Філаретович 76 СКРИПНИК Микола Олексійович 171 СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ Степан Йосипович 104 СНАЙДЕР Тимоті-Девід 233 СОЛЖЕНІЦИН Олександр Ісайович 199, 200 СОРЕЛЬ Жорж 114 СТАЛІН Йосип Віссаріонович 31, 129, 131, 146, 154, 155, 168, 169, 170, 173, 180, 184, 187 СТАХІВ Володимир Павлович 174 СТАХІВ Матвій Миколайович 132 СТЕБНИЦЬКИЙ Петро Януарійович 57 СТЕЦЬКО Ярослав Семенович 143 СТРУВЕ Петро Бернгардович 66, 73 СТУДИНСЬКИЙ Кирило Йосипович 137 СТУДИНСЬКИЙ Юрій Кирилович 137 СУБТЕЛЬНИЙ Орест Мирославович 210 СУСЛОВ Михайло Андрійович 196 СЦІБОРСЬКИЙ Микола Орестович 42, 145 ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович 224 ПАЙПС Річард Едгар 66 ПАНЕЙКО Василь Лукич 133 ПАРЕТО Вільфредо 114 ПЕЛЕНЬКИЙ Зенон 158 ПЕЛЕНСЬКИЙ Ярослав Богданович 166, 167, 170, 175, 176 ПЕРНЕРСТОРФЕР Енгельберт 64, 65, 81 ПЕТЛЮРА Симон Васильович 107, 108, 109, 111, 124, 134, 210 ПЕТРІВ Всеволод Миколайович 134 ПЕТРОВ Віктор Платонович 127, 128, 144, 150, 162 ПЕТРОВСЬКИЙ Микола Неонович 148 ПИЗЮР Євген 112 ПИПІН Олександр Миколайович 62 ПІДГАЙНИЙ Семен Олександрович 25 ПЛАВ’ЮК Микола Васильович 212 ПЛОХІЙ Сергій Миколайович 233 ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО Наталія Дмитрівна 31, 32, 210 ПОЛОХАЛО Володимир Іванович 222 ПОЛТАВА (Пархомович) Леонід Едвардович 176 ПОРШ Микола Володимирович 73, 74, 77 ПОРШЕ Франсуа 118 ПРИХОДЬКО Віктор Кіндратович 136 ПРІЦАК Омелян Йосипович 31, 32, 198, 210, 221, 229, 246 ПРОКОП Мирослав 185, 197 ПРОКОПОВИЧ В’ячеслав Костянтинович 29 ТАРНАВСЬКИЙ Остап Давидович 184 ТІТО Йосип Броз 170 ТОЙНБІ Арнольд Джозеф 114, 177, 182 296 Суспільні ідеали та уявні проекції ЧЕМБЕРЛЕН Джозеф 56 ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ Микола Гаврилович 190 ЧЕРНЯК Володимир Кирилович 220 ЧИЖЕВСЬКИЙ Павло Іванович 83 ЧИКАЛЕНКО Євген Харламович 104, 106 ЧУБАТИЙ Микола Дмитрович 28, 29, 145, 146, 147, 153, 155, 156, 163, 167, 241 ТОМАШІВСЬКИЙ Степан Теодорович 42, 82, 92, 109, 110, 111, 120, 123, 129, 132 ТОМСА Богуш 119 ТОФФЛЕР Елвін 8, 38, 222 ТРОЦЬКИЙ Микола 109 ТРУШ Іван Іванович 54 ТРЬОЛЬЧ Ернст 86 ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович 88 ТУРГЕНЄВ Іван Сергійович 14 ТУРОУ Лестер 222 ШАНДРУК Павло Феофанович 165 ШАПОВАЛ Микита Юхимович 97, 118, 129, 130, 133, 239 ШЕВЕЛЬОВ (Шерех) Юрій Володимирович 150, 161, 164 ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович 28, 59 ШЕВЧУК Гр. 34 ШЕЛЕСТ Петро Юхимович 36, 43, 195, 204 ШЕЛУХИН Сергій Павлович 29, 91, 94, 107 ШЕМЕТ Сергій Михайлович 102 ШЛЕМКЕВИЧ Микола Іванович 42, 83 ШМОРГУН Олександр Олександрович 218 ШПЕНГЛЕР Освальд 86, 114, 122 ШПОРЛЮК Роман 185, 203, 210, 233 ШТРАУС Вільям 21, 22, 23, 34, 35 ШТУР Людовіт 6 ШУЛЬГИН Олександр Якович 88, 95 УХТОМСЬКИЙ Олексій Олексійович 45 ФЕДЕНКО Панас Васильович 161, 189 ФЕРРЕРО (Фереро) Гулієльмо 122 ФІЦДЖЕРАЛЬД Френсіс Скотт 23 ФЛАММАРІОН Каміль Ніколя 123 ФЛЕХТГАЙМ Осип Курт 8, 172 ФЛОРИНСЬКИЙ Тимофій Дмитрович 53 ФРАНКО Іван Якович 42, 47, 48, 51, 55, 56, 170, 243 ФРЕДЕРІК Бернард 202 ФРЕЙЗЕР Джеймс Джордж 16 ФРІДМАН Джордж 231, 233 ФУКУЯМА Френсіс 9, 224 ХАРАРІ Ювал Ной 9 ХВИЛЬОВИЙ Микола 42, 127 ХЕМІНГУЕЙ Ернест Міллер 23 ХОМИК Артим Якович 97 ХОУВ Ніл 21, 22, 23, 34, 35 ХРУЩОВ Микита Сергійович 169, 173, 180, 187, 188, 191 ЯВОРНИЦЬКИЙ Дмитро Іванович 210 ЯКОВЛІВ Андрій Іванович 29, 97 ЯНІВ Володимир Михайло 35, 149, 152 ЯСНОПОЛЬСЬКИЙ Микола Петрович 50 ЯСПЕРС Карл 181 ЦЕЛЕВИЧ Володимир Михайлович 125 297 ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК Автономія, автономізм 42, 65, 72, 90, 91, 92, 94, 95, 96, 97, 109, 196, 204, 216, 238 Антеїзм 162 Апокаліптичні, катастрофічні ідеї 8, 39, 89, 120, 125, 200, 204 Біполярний світ 8, 28, 39, 149, 155, 157, 172, 176, 179, 191, 203, 235, 241, 242, 244, 245, 246 146, 147, 148, 149, 157, 159, 166, 173, 175, 185, 197, 203, 204, 246 Екзистенціалізм 8, 150, 158, 180 Економічна світова криза 1929–1933 рр. 118, 119, 120, 121, 138, 140, 244 Експресіонізм 119 Есхатологія 9, 39, 41, 138, 237 Жертовність 123, 125, 138, 161 «Богданівство» 60 Капіталізм 73, 74, 100, 111, 122, 128, 130, 140, 147, 189 Класовий дискурс 7, 61, 69, 75, 76, 77, 84, 112, 115, 124 Коекзистенції (мирного співіснування) політика 166, 171, 173, 174, 175, 176 Консерватизм 110, 112, 117, 124, 138, 211, 244 Концепція «бунту мас» Х. Ортеги-іГасета 159, 244 Концепція габітусу П. Бурдьє 19 Концепція «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона 224 Концепція «інтегрованої Європи національних Батьківщин» Шарля де Голля 194, 240 Концепція «кінця історії» й «останньої історичної людини» Ф. Фукуями 9, 224 Концепція «класократичної монархії» В. Липинського 42, 78, 112, 113, 114, 116, 134, 164, 211, 239 Концепція «культурної експансії» О. Пріцака 198, 246 Віталізм (філософія життя) 17, 18, 58, 67, 84, 114, 243 Всесвітня виставка у Нью-Йорку 1939–1940 рр. 141 «Втрачене покоління» 22, 23, 25, 127 Геополітичні візії 99, 102, 133, 143, 178, 179, 203, 214, 215, 216, 217, 230 Героїчний дискурс, героїка, культ героїзма 12, 24, 123, 125, 144, 161, 168, 174, 212, 244 Глобалізм 8, 9, 22, 23, 39, 207, 224, 225, 226, 227 Гранд-наратив (великий наратив) 23 Декларація тисячоліття ООН, ухвалена 8 вересня 2000 р. 223 Ді-Пі (таборовий, переміщених осіб) період 26, 27, 149, 152, 154, 158, 159, 161, 162, 163, 164, 165, 197, 198, 204, 245 Доктрина «стримування радянської експансії» Дж. Кеннана 167, 240 Друга світова війна 28, 30, 132, 137, 138, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 145, 298 Суспільні ідеали та уявні проекції Раціоналізм 5, 98, 122, 150, 178 Романтизм 5, 6, 14, 15, 17, 35, 72, 89, 97, 103, 106, 137, 212, 213, 231 Російщення, русифікація 26, 43, 73, 74, 96, 180, 200 Русофільство 156, 167 Концепція «малих справ» П. Феденка 161 Концепція поколінь К. Мангайма 14, 15, 18, 19, 36, 45 Концепція «стилів мислення» К. Мангайма 19 Концепція «українського відродження» М. Грушевського 52, 70, 100, 220, 238 Криза культурна та духовна після 1945 р. (криза «західної людини») 149, 150, 152, 156, 179, 180, 249 Совєтологія (радянологія, радянознавство) 166, 167, 188, 189, 194, 200, 205, 245 Солідарність 57, 58, 59, 70, 84, 124 Соціологізація історії 243 Соціологія знання 19 Лібералізація, «хрущовська відлига» 36, 43, 180, 183, 185, 187, 195, 204 Пан-Європа 140, 157, 158, 188 «Перебудова» М. Горбачова 200, 208, 209, 228, 246 Персоналізм 150, 151, 158, 180 Перша світова війна 7, 78, 82, 85, 86, 102, 133, 134, 139, 142, 148, 238, 244 Позитивізм 15, 17, 76, 98, 178, 243 Поступ 5, 6, 7, 15, 47, 84, 98, 119, 122, 137, 140, 149, 168, 177, 186, 218, 243 Телеологія, телеологізм 24, 70, 168, 237, 238 Теорія конвергенції 8, 189, 204 Теорія поколінь Н. Хоува та В. Штрауса 21, 22, 23, 34, 35 Теорія постіндустріального суспільства 8, 39, 189, 204, 224, 226 Теорія «третьої хвилі» («цивілізації третьої хвилі») Е. Тоффлера 8 Теорія цивілізацій А. Тойнбі 114, 177, 182 «Теорія факторів» 15, 76, 243 Трагедія 9/11 (теракт 11 вересня 2001 р.) 24, 223, 224, 225 Тоталітаризм 7, 26, 40, 43, 138, 144, 153, 154, 159, 160, 169, 180, 181, 183, 204 Третьої світової війни візія 148, 154, 175, 191, 197 Українофільство 62, 63, 84 Українська ідея / національний ідеал 41, 42, 43, 44, 51, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 80, 83, 93, 110, 123, 124, 125, 138, 158, 161, 162, 172, 217, 218, 219, 232, 240 Українська революція 1917–1921 рр. 42, 43, 85, 90, 101, 102, 108, 112, 137, 138, 158, 244 Універсалізм всеукраїнський (всеукраїнство) 69, 70, 84 Радянофільство 146 Фашизм 7, 86, 119 «Мазепинство» 60 Марксизм 7, 64, 66, 77, 86, 88, 173, 189 «Масове суспільство» 7, 119, 147, 151, 159, 160, 180, 244, 245 Міф, міфологізація 11, 12, 111, 112, 217, 237 Нацизм 7, 86, 142, 143, 144, 145, 159, 244 Національна ідея 41, 42 Неокантіанство 88 Неолібералізм 19 Неоромантизм 42, 82, 111, 112, 243 «Нова Європа» («новий порядок»), нацистський проект 142, 143 Нонконформізм 25, 36, 40, 183, 184 Органіцизм 54, 55, 65, 70, 74, 76, 83, 87, 151, 193, 208 299 Предметний покажчик Федерація, федералізм 56, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97, 100, 102, 105, 140, 156, 202 Футуризм 7 Футурологія 7, 8, 86, 172, 188, 189, 190, 196, 204, 205, 226, 237, 245 Футурошок, «шок майбутнього» Е. Тоффлера 8, 38, 222 Чорнобильська катастрофа 1986 р. 200, 213, 214 «Чорноморська доктрина» Ю. Липи 178, 179 «Холодна війна» 23, 40, 148, 156, 166, 167, 172, 174, 175, 203, 213, 233, 235, 241, 245, 246 Югославський / «тітовський» сценарій 170, 171, 192, 203, 204 Шістдесятників (шестидесятників) генерація 22, 25, 31, 36, 183, 184, 185, 190, 246 Циклічні теорії 22, 114, 182 300 Наукове видання Смолій Валерій Андрійович Ясь Олексій Васильович СУСПІЛЬНІ ІДЕАЛИ ТА УЯВНІ ПРОЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО МАЙБУТНЬОГО У РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ «ДІЮЧИХ» ГЕНЕРАЦІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст. Упорядкування бібліографії, іменного та предметного покажчиків – Світлана Блащук Науково-методичне й організаційне забезпечення – Лариса Матвійчук Комп’ютерна верстка й оригінал-макет – Світлана Блащук На обкладинці використано роботи київського художника-авангардиста Костянтина Піскорського (1892–1922) – «Техніка (Цивілізація)» (21.05.1917) та «Мрія» (27.09.1917) Підписано до друку 27.12.2019 р. Формат 70х100/16. Ум. друк. арк. 19,0. Обл.-вид. арк. 19,0. Наклад 300 прим. Зам. 40. 2019 р. Поліграфічна д-ця Ін-ту історії України НАН України 01001, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4 Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 5070 від 23.03.2016 р. 301 Смолій В., Ясь О. Суспільні ідеали та уявні проекції українського майбутнього у репрезентації «діючих» генерацій інтелектуалів ХХ – початку ХХІ ст. / За ред. В. Смолія; упорядк. бібліограф., імен. і предмет. покажчиків С. Блащук. Київ: НАН України. Ін-т історії України, 2019. 302 с. ISBN 978-966-02-9196-6 Висвітлюється динамічний і мозаїчний діапазон уявлень українських інтелектуалів щодо гаданого майбутнього у багатоманітних контекстах і трансформаціях українства протягом ХХ – початку ХХІ ст. Акцентується увага на впливах поколіннєвих метаморфоз і варіативних «просторів досвіду» як на загальний горизонт очікуваної прийдешності, так і на візії українських діячів. Розглядається формування, становлення, еволюція, або, навпаки, суцільне переформатування уявлень українських мислителів під час революцій і воєнних катастроф стосовно імовірної будучини. Окреслюються найголовніші вектори та проекції, пов’язані з циркуляцією уявлень про українську ідею чи загальнонаціональний ідеал, притаманні «діючим» генераціям інтелектуалів того чи іншого періоду. На основі компаративних запитів у розрізі «вічних питань» суспільного буття показуються й аналізуються уявні перспективи майбутнього українства, зокрема становища українського соціуму, ролі національної аристократії / еліти, місця України на мапі світоустрою, війни та миру та ін. УДК 323.329(477)«ХХ/ХХІ» 302

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS

Log In

Related Papers

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS