Location via proxy:   [ UP ]  
[Report a bug]   [Manage cookies]                
Перейти до вмісту

Казка про царя Салтана

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Казка про царя Салтана
рос. Сказка о царе Салтане
Обкладинка видання 1913 року
Художник В. М. Курдюмов. Видання Ситіна.
Жанрказка
АвторО. С. Пушкін
Моваросійська
Написано1831
Опубліковано1832
КраїнаРосія
Опубліковано українськоюДержлітвидав УРСР (1937)
Дитвидав (1958)
ПерекладБорис Петрушевський (1937)
Наталя Забіла (1958)
CMNS: Цей твір у Вікісховищі

«Казка про царя Салта́на, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідо́на Салта́новича та про прекрасну царівну Лебедицю»; скорочений варіант назви — «Казка про царя Салтана (рос. Сказка о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной царевне Лебеди, скорочено Сказка о царе Салтане) — казка у віршах російського письменника Олександра Пушкіна, написана в 1831 році і вперше видана наступного року в зібранні віршів.

Казка присвячена історії одруження царя Салтана та народженню його сина, князя Гвідона, який через підступи тіток потрапляє на безлюдний острів, зустрічає там чарівницю — царівну Лебедицю, з її допомогою стає могутнім владикою і возз'єднується з батьком.

Сюжет

[ред. | ред. код]

Розмовляючи між собою, три сестри за прядкою мріють про те, що б кожна з них зробила, якщо б раптом стала царицею. Перша з них обіцяє влаштувати бенкет на весь світ, друга — наткати полотна, а третя — для царя народити «молодця-богатиря». У цей момент в світлицю входить сам цар Салтан, який ще до цього підслуховував розмову сестер під вікном. Він запропонував третій з них стати його дружиною, а двом іншим — ткачихою і поварихою при дворі.

Поки цар воював в далеких краях, цариця народила сина — царевича Гвідона. Однак сестри молодої матері з заздрості написали батькові новонародженого, ніби дружина народила «невідому тваринку». Всупереч очікуванням брехливих сестер, цар не поспішає розправитися з дружиною, а наказує почекати з рішенням до його повернення. Жінки, однак, не вгамовуються: підміняють справжнє послання від царя підробленими, в якому нібито міститься наказ «В море кинути потайно, / Щоб про це не відав світ, / І царицю і приплід». Бояри, не запідозривши обману, поміщають мати з немовлям в бочку і кидають в море. Бочку виносить на безлюдний острів, причому Гвідон виходить з неї вже дорослим юнаком. Щоб прогодувати матір, він майструє лук і стрілу і йде до моря на полювання. Там він рятує білу лебедицю від шуліки, і та обіцяє віддячити йому. На порожньому острові з'являється місто, правителем якого стає Гвідон.

Повз острова пропливають купці і дивуються, бачачи на колись безлюдному острові «місто, Біля моря — добра пристань». Гвідон приймає купців як дорогих гостей, а в кінці розмови передає уклін царю Салтану. Після прибуття в царство Салтана вони розповідають йому про чудове місто і запрошують його від імені князя Гвідона в гості.

Сам царевич, перетворившись за допомогою лебедиці в комара, припливає з купцями до батька і слухає цю розмову. Але одна з заздрісних сестер, повариха, розповідає Салтану про нове диво світу: співочу білку, яка живе під ялиною і гризе горішки зі смарагдами і золотими шкаралупками. Почувши про це, цар відмовляється від поїздки до Гвідона. За це комар жалить кухарку в праве око.

Після повернення в свої володіння Гвідон розповідає лебедиці про білку, і та переселяє її в його місто. Для білки князь будує кришталевий будинок.

Наступного разу купці розповідають Салтану про білку і передають нове запрошення від Гвідона. Царевич в образі мухи слухає і цю розмову. Ткаля розповідає про 33 богатирів, що виходять з моря на чолі з дядьком Чорномором. Салтан, почувши про нове диво, знову відмовляється від поїздки, за що муха жалить ткачиху в ліве око. Князь Гвидон розповідає лебедиці про 33 богатирів, і ті з'являються на острові.

І знову купці розповідають царю Салтана про дива і передають нове запрошення. Гвідон в образі джмеля підслуховує. Сваха баба Бабариха розповідає про царівну, що затьмарює «днем світ божий», з місяцем під косою і палаючою зіркою на чолі. Почувши про це диво, Салтан втретє відмовляється від поїздки. За це джміль жалить Бабариху в ніс, пошкодувавши її очі.

Після повернення Гвідон розповідає лебедиці про прекрасну царівну і каже, що хоче з нею одружитися. Та знову виконує бажання Гвідона, тому що царівна із зіркою на чолі — це вона сама і є. Купці в черговий раз приїжджають до царя Салтана, розповідають йому про всі зміни на острові і знову передають запрошення Гвідона з докором: «Що до нас він виряджався, Та й понині не зібрався».

У підсумку цар Салтан відправляється в дорогу до острова Буян. Після прибуття він впізнає в цариці свою дружину, а молоді князь з княгинею виявляються його сином і невісткою. На радощах він прощає злих сестер і сваху, після чого відпускає їх додому. Влаштовується веселий бенкет на весь світ, і всі живуть щасливо і заможно.

  • Ілюстрації Білібіна
  • Цар Салтан підслуховує під вікнами
    Цар Салтан підслуховує під вікнами
  • Прощання Салтана
    Прощання Салтана
  • В синім небі сяють зорі, Плещуть хвилі в синім морі
    В синім небі сяють зорі,
    Плещуть хвилі в синім морі
  • І, не вірячи собі, Бачить город на горбі
    І, не вірячи собі,
    Бачить город на горбі
  • Політ комара
    Політ комара
  • Корабельники в одвіт: Ми об'їздили весь світ
    Корабельники в одвіт:
    Ми об'їздили весь світ
  • Заключний бенкет
    Заключний бенкет

Історія створення

[ред. | ред. код]

В основному Пушкін використовував народну казку «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі» (див. нижче), записану ним конспективно в двох або трьох різних варіантах (в залежності від того, вважати прозаїчний запис 1828 року чернеткою чи ні)[1][2]. У творі використовувалися і персонажі, запозичені з інших народних казок — наприклад, чарівний образ Царівни Лебедиці, що має відгук у образі Василіси Премудрої (див. нижче).

Вважається, що перший запис, пов'язаний з сюжетом майбутньої казки, Пушкін робить в 1822 році в Кишиневі (хоча існує думка, що це пізніша (1824—1825 або 1828 року) вставка в кишинівський зошит)[2][2][3][4][5].

Це короткий схематичний запис, який являє собою, швидше за все, конспект літературного, ймовірно, західноєвропейського джерела (про що свідчать такі деталі, як «оракул», «лодія», «буря», оголошення війни і тому подібне).[2][6] Розібратися у цьому схематичному записі складно через плутанину в персонажах. (Марк Азадовський коментує: «Цар, вмираючий бездітним, — безсумнівно, цар країни, в яку прибула вигнана цариця з сином, „Царівна народжує сина“ — нова дружина, другий же раз під „царівною“ іменується перша дружина царя, а під „царицею“ — мати царевича»).[2]

Наступний короткий запис казки був зроблений Пушкіним в 1824—1825 роках, під час перебування в Михайлівському. Цей запис має відношення, як припускають, до няні Аріни Родіонівни і знаходиться серед записів, відомих під умовною назвою «Казок Аріни Родіонівни».[6]

Спочатку в 1828 році при написанні казки Пушкін, можливо, хотів чергувати вірші з прозою, але згодом відмовився від цієї ідеї.[1] Цим роком датується первісна редакція початку (14 віршованих рядків і прозове продовження) (хоча є версія, що прозаїчний фрагмент — матеріал для подальшої роботи. У результаті казка написана чотиристопним хореєм з парним римуванням (див. нижче)).[6][7]

Автограф Пушкіна із записом казки, 1828 рік

Казка була завершена влітку-восени 1831 року, коли Пушкін жив в Царському Селі на дачі А. Китаєвої.[8] У цей період він перебував у постійному спілкуванні з Жуковським, з яким змагався, працюючи над одним і тим же «російським народним» матеріалом. Жуковський запропонував написати кожному по віршованій переробці народної казки.[9] Він тоді працював над казками про сплячу царівну і про царя Берендея, а Пушкін написав «Казку про царя Салтана» та «Балду».[10]

Згідно з розповіддю Нащокіна, записаною П. І. Бартенєвим, «Казку про Царя Салтана» Пушкін написав в диліжансі, проїздом з Петербурга в Москву (спогади ці сумнівні).[11]

На шматку, за деякими вказівками, автографа казки, який не зберігся, вона датована 29 серпня 1831 року.[6][12]

Кілька рукописів збереглося.[К. 1] Перебілена казка була (згідно примітці в автографі «ПБЛ» № 27) 29 серпня 1831 року. Малюнок переробки рядків 725—728 був зроблений, імовірно, в середині вересня. А писарська копія казки була дещо перероблена Плетньовим і Пушкіним після читання її Миколою I у вересні — грудні 1831 року.[13]

Публікація

[ред. | ред. код]
Титульна сторінка збірки Пушкіна, в якій казка була вперше надрукована (1832 рік).

Вперше казка була надрукована Пушкіним в збірці «Вірші О. Пушкіна» (ч. III, 1832, стор. 130—181).[14]

Втім, за свідченням Єфремова в його першому виданні творів Пушкіна (т. III, 1880, стор. 441), існувало більш раннє видання: нібито ця казка була «вперше надрукована в особливій брошурі разом з казками Жуковського, але брошура ця призначена була Жуковським тільки для найвищих осіб». Жодного примірника цієї брошури до сих пір не відомо.[14]

До тексту першого видання 1832 року введено деякі зміни, ймовірно, цензурного характеру. Їх в сучасних виданнях іноді відновлюють — з читання писарської копії з поправками автора і Плетньова в цензурному рукописі.[6]

Цікаво зауваження в кінці 1-го видання: «Поправка. У Казці про царя Салтана та ін. замість слова „Окіян“ помилково всюди надруковано Океан» (тобто при друку помилково була ліквідована казковість цього «окіяна»).[15]

Окремої прижиттєвої публікації цієї казки не виходило.

Характеристика тексту

[ред. | ред. код]

Можливо, спочатку Пушкін хотів чергувати вірші і прозу, але в підсумку казка написана чотиристопним хореєм з парним римуванням: в ті часи таким чином часто писалися «наслідування» народній поезії.

Як відзначають пушкіністи, в цій казці «він по-новому підходить до проблеми віршованої форми для передачі „народних казок“. Якщо „Наречений“ (1825) написаний ще в формі баладного вірша, то „Салтан“ написаний вже чотиристопним хореєм із суміжними римами — з чергуванням чоловічих і жіночих; розмір, міцно увійшов відтоді в літературну практику для передачі творів такого роду».[10]

Поема містить 1004 рядки і розділена типографськи на 27 окремих строф нерівної довжини (від 8 до 96 рядків у кожній).

Структура казки «відрізняється граничною жанровою насиченістю. „Цар Салтан“ — казка подвійна, причому ця здвоєність виступає як основний структуроутворюючий принцип: злиті два фольклорних сюжети, суміщені дві версії одного з цих сюжетів, здвоєні персонажі, спарені функції, введені паралельні мотивування, продубльовані реалії. У „Казці про царя Салтана“ як би накладені один на одного два казкових сюжети, які в фольклорі існують порізно: один — про невинно гнану дружину, інший — про віщу діву, що сприяє перемозі свого судженого. Пушкінська казка оповідає і про те, як цар Салтан втратив, а потім знайшов дружину і сина, і про те, як юний Гвідон зустрів царівну-лебідь, свою суджену. В результаті не просто сума — кожен з героїв став щасливим і „за горизонталлю“ (цар, не дивлячись на підступи недоброзичливців, знову знаходить дружину, князь Гвідон знаходить свою царівну), і „за вертикаллю“ (батько і син знаходять один одного, цар і цариця знаходять невістку). Радість множиться на радість».[15] Принцип подвоєння, використаний в побудові сюжету в цілому, діє і в побудові окремих образів — вчинків героїв (наприклад, гінця), згадок білки і т. д.

Фольклорні та літературні джерела сюжету

[ред. | ред. код]
Ілюстрація Сергія Малютіна до казки, 1899

Довга назва казки імітує поширені в XVIII столітті заголовки лубочних оповідань, можливо, в першу чергу «Казку про хороброго, славного і могутнього витязя і богатиря Бову».[16]

«Казка про царя Салтана» — вільна обробка народної казки «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі» (див. нижче), яка, як вважається, була записана Пушкіним в різних варіантах (див. вище).[17][18] Поет не дотримувався в точності жодного з них, вільно змінював і доповнював сюжет, зберігаючи при цьому народний характер змісту. Бонді пише, що Пушкін звільнив казку «від сюжетної плутанини (результату псування тексту в усній передачі), від грубих нехудожніх деталей, що вносяться оповідачами».[1] Також помічають вплив казки «Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун» (див. нижче). Перші російські публікації обох використаних різновидів казкового сюжету відносяться до кінця XVIII століття і початку XIX століття.[19] Найбільш цікаві варіанти в зібраннях Є. М. Ончукова («Північні казки» № 5) та М. Азадовського («Казки Верхньоленського краю», № 2). Деякі із записаних текстів відображають в свою чергу знайомство казкарів з текстом казки Пушкіна.[10] Відомий і лубочний текст цієї казки, причому лубок «Казка про трьох королівн рідних сестер» був вельми популярний вже на початку XIX століття.[15] Безсумнівно, що Пушкін читав друковані тексти казок народних і книжних — невелика колекція їх збереглася в його бібліотеці, причому є згадка, що серед них перебувала казка «Про Катерину Сатеріму», що має той же сюжет.[20]

Бонді вказує, що Пушкіним використана традиційна в народних казках тема долі оббріханої дружини і благополучного вирішення цієї долі. Друга тема, введена в казку самим Пушкіним, — це народний образ ідеальної, щасливої морської держави.[1] Крім того, «тема мандрівки немовляти по хвилях, в кошику, скрині, ящику — одна з найпоширеніших тем фольклору, в тому числі і російського. Ці мандри є метафорою „загробних“ мандрів сонця, що зайшло, по потойбічному світі».[16] Інший дослідник пише, що поет об'єднує мотиви казок про оббріхану дружину (дивного сина) і про премудру (віщу) діву.[6] Про структуру і подвоєнні сюжетів див вище.[10]

Як вказують пушкіністи, поет дуже близько дотримується усної традиції, і тільки власні імена (Салтан, Гвідон) взяті з інших джерел.

По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі

[ред. | ред. код]

Російська народна казка «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі» записана Олександром Афанасьєвим в 5 варіантах.[21][22][23][24][25] Взагалі версій сюжету про чудесних дітей на європейських мовах існує безліч, також існують індійські, турецькі, африканські і записані від американських індіанців. «Російських варіантів — 78, українських — 23, білоруських — 30. Сюжет часто зустрічається і в збірках казок неслов'янських народів СРСР в варіантах, близьких східнослов'янським».[19] Аналогічна їм казка «Про Катерину Сатеріму».

Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун

[ред. | ред. код]

Казка «Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун» (Аарне-Томпсон № 707) записана Афанасьєвим в двох варіантах.[26][27] «Мотив ув'язнення оббріханої царської дружини в каплиці (ув'язнення в вежу, замуровування в стіні) має відповідність в західних, і в білоруських, українських, латиських, естонських, литовських варіантах. Так само, як і особливо характерна для східнослов'янського фольклору версія „Дивних дітей“ — „По коліна ноги в золоті …“, версія (різновид) „Співаюче дерево і птах-балакун“ розвивалася на ґрунті східнослов'янської казкової традиції, збагачуючись своєрідними подробицями».[28]

Зелений птах і Принцеса Бель-Етуаль

[ред. | ред. код]

Цей сюжет про «оббріхану матір» і «чудесних дітей» надзвичайно поширений по всьому світу, причому в подібних до двох описаних вище російських варіантів.[19]

Найстарші з записаних європейських текстів — італійські. До 1550—1553 років відноситься казка «Прекрасний зелений птах» (фр. «L'Augel Belverde») збірки Страпароли «Приємні ночі» (ніч IV, казка 3), яка відіграла помітну роль в поширенні казок про чудесних дітей в Західній Європі до XVIII століття.[19][29][30].

Ілюстрація до казки «Принцеса Бель-Етуаль» Волтера Крейна

Мотиви казки Страпароли вікористані в куртуазній казці збірки «Казки про фей» (фр. «Contes de fées») баронеси д'Онуа про принцесу Бель-Етуаль 1688 року («Принцеса Прекрасна зірка»), де головною героїнею стає дочка з чудесною зіркою, а також в п'єсі Карло Ґоцці «Зелена пташка» (1765).[19] У Франції народні казки про цю пташку відомі під назвами типу «Птах, що говорить правду» («L'oiseau de vérité», «L'oiseau qui dit out»). Також деякі подібні мотиви простежуються в казці баронеси д'Онуа «Дельфін» («Le Dauphin»), які в свою чергу беруть початок від казки про П'єтро Дурня зі збірки Страпароли. Короткий переказ казки «Дельфін» міститься у другій частині першого тому «Загальної бібліотеки романів» (в Бібліотеці Пушкіна був повний комплект — всі 112 подвійніх томів цієї літературної енциклопедії).[31]

У 1712 році французькою мовою був надрукований переклад «Тисяча й одна ніч», зроблений А. Галланом, в якому була аналогічна казка «Історія про двох сестер, які ревнували до молодшої» (фр. «Histoire des deux sœurs jalouses de leur cadette»). При цьому в арабському оригіналі подібного тексту немає, хоча деякі азійські аналоги до неї знаходять.[19][32] Завдяки цьому французький «переклад» казки про чудесних дітей багаторазово видавався і став добре відомим в Європі.[19] На цю паралель вже звертали увагу О. М. Афанасьєв, В. В. Сиповський і Є. Є. Анічкова.[33] Відомій фольклорист М. К. Азадовський навіть називав в чіслі головних літературних джерел пушкінського твору західноєвропейські сюжети: «всі ці тексти були, без сумніву, добре відомі Пушкіну, в бібліотеці якого був і галланівський переклад „1001 ночі“ і збірка д'Онуа (фр. D'Aulnoy)».[34]

Мотив ув'язнення героїв в бочку з'являється в іншій казці Страпароли — «П'єтро Дурень» (ніч III, казка 1), так само як і в тій, що належить до того ж типу «Перуонто» — однієї з казок «Пентамерона» (1634) Джамбаттісти Базіле (Peruonto, I-3).

Пушкіну, на думку дослідників, були безперечно відомі казки баронеси д'Онуа і «Тисячі і однієї ночі», причому текст прозового запису 1828 року дуже близький до останньої з них.[2][К. 2] Американський казкознавець С. Томпсон, відомий укладач покажчика казкових сюжетів Аарне-Томпсона (AaTh) писав, що взагалі «це один з восьми або десяти найвідоміших світових сюжетів. Побіжній перегляд доступних довідкових робіт виявляє 414 версій, і це говорить про те, что більш ретельні пошуки могли б привести до відкриття і ще кількох сотень версій».[35]

Кентерберійські оповідання

[ред. | ред. код]

Також вважається, що історія нагадує другу частину «Оповідання Юриста» («The Man of Law's Tale») з «Кентерберійських оповідань» (1387) Чосера. Пушкін міг знати його лише у французькому перекладі.

Запозичення цього сюжету безпосередньо у Чосера доводилося в роботі Є. Анічкової.[36] Вона пише, що Пушкін написав свою казку на підставі свого знайомства з творами російської та іншоплеменного фольклору (кавказького, татарського), де зустрічається багато сюжетів, дуже схожих з чосерівським оповіданням законника, але що, прочитавши його ще до того як закінчений був його власний твір, Пушкін нібито «впізнав в ньому сюжет своєї казки і докінчив його, наблизивши до англійської версії повісті про Констанцію».

Однак робота Анічкової викликала негативну критику М. К. Азадовського і Р. М. Волкова, які заперечували пряме запозичення сюжету у Чосера, але відзначали схожість з ним окремих місць пушкінської казки.[37]

Джерела образів персонажів

[ред. | ред. код]

Салтан і Гвідон

[ред. | ред. код]
Листівка Бориса Зворикіна з ілюстрацією до казки

Пушкін дуже близько дотримується усної традиції, і тільки власні імена (Салтан, Гвідон) взяті з інших джерел.[10] У підготовчих записах 1822 і 1824 років вже фігурує цар Салтан: є теорія, що це «сирійський султан» — перший чоловік героїні Чосера[16]. Поза контекстом власної назви, «цар салтан» — офіційне формулювання, яке вживається в дипломатичному листуванні російських царів і тодішній документації посольського й інших приказів стосовно султанів ісламських країн («Турський цар салтан» — султан Османської імперії).

Ім'я іншого героя пушкінської казки — Гвідон — автор запозичив з лубкового циклу про Бову-королевича, що був російською інтерпретацією французького лицарського роману. Гвідоном там зветься батько Бови.[38] У цих же лубочних картинках фігурує і противник Бови, батько Лукапера богатиря — Салтан, іноді Салтан Салтанович (як і в казці, записаної Пушкіним).[16][38] Італійське ім'я «Гвідо» — пор. французьке guide — означає «вождь», «керівник». «Пушкін не міг не звернути уваги на значення цього імені, тим більше, що в лубочних сюжетах про Бову, як і у французькому романі, протиставлення „західного“ Гвідона „східному“ Салтану має істотне значення»[16].

Царівна-Лебедиця

[ред. | ред. код]

Порятунком дівиці Пушкін збагатив описаний вище сюжет оббріханої матері і чудесного сина — ця деталь не зустрічається в жодному фольклорному або авторському варіантах цієї казки.

Хоча в народних казках щасливою розв'язкою історія зобов'язана птаху — але це чарівний і іноді зелений пташок-мовець, а не чарівниця-перевертень. Царівна-Лебедиця — цілком авторський образ. Він «увібрав в себе, з одного боку, риси російської Василіси Премудрої, з іншого — Софії Премудрості (образи, втім, висхідні до одного архетипу)». «Царівна Лебедиця володіє не тільки божественною або магічною мудрістю упорядниці світу (Притч. 8-9), їй властива і звичайна життєва мудрість, мотив неймовірний для фольклору».[16]

Михайло Врубель. «Царівна-Лебідь» (деталь). 1900

Тему власне «Лебедиці» Пушкін міг взяти з добре відомої йому збірки Кирші Данилова — в билині про богатиря Потика є рядки про знайомство героя з майбутньою дружиною:[2]

И увидел белую лебедушку,
Она через перо была вся золота,
А головушка у ней увивана красным золотом
И скатным жемчугом усажена (…)
А и чуть было спустит калену стрелу —
Провещится ему Лебедь белая,
Авдотьюшка Лиховидьевна:
«А и ты Поток Михайло Иванович,
Не стреляй ты меня, лебедь белую,
Не в кое время пригожуся тебе».
Выходила она на крутой бережок,
Обернулася душой красной девицей

Її зовнішності Пушкін надав деякі риси чудесного хлопчика із записаної ним казки («місяць у косі блищить, / На чолі зоря горить») або героїні з казки баронеси д'Онуа. Крім того, він зробив її сестрою 33 морських богатирів, які в записі казки є братами героя (див. нижче). Зв'язок з морською стихією простежується і в тому, що в російських народних казках Василіса Премудра — дочка морського царя.[16]

«Діва із золотою зіркою на чолі» — улюблений образ західноєвропейського фольклору, який зустрічається і у братів Грімм[2]. Про те, що якийсь вплив західного джерела є, свідчить те, що в чернетці Пушкін вживає щодо неї слово «чарівниця».

Цікаво, що в Скандинавії, серед арабів, персів і індусів (а також Китаї, Японії) можна знайти діву-лебедя — персонажа чарівної казки з потойбічного світу[39]. У скандинавській міфології існують лебедині діви — валькірії, що мають здатність приймати вид лебедів.

Тридцять три богатирі

[ред. | ред. код]
33 богатирі. Ілюстрація В. М. Курдюмова.

33 богатирі фігурують у другому конспекті народної казки, записаної Пушкіним, можливо, від Аріни Родіонівни. Однак там вони є рідними братами головного героя-царевича, які знаходяться під наглядом безіменного дядька і, лише спробувавши материнського молока (замішаного в хліб), згадують про спорідненість. Вперше вони з'являються у нього в 1828 році, в дописаній до «Руслана і Людмили» знаменитій передмові «Край Лукомор'я дуб зелений»: «І тридцять витязів чудових / Із хвиль виходять смарагдових, / Та ще й дозорець їх морський».

Бабариха

[ред. | ред. код]

Ткачиха з поварихою присутні в багатьох казках цієї типології, а ось Бабариха з'являється тільки у Пушкіна. Він взяв її з фольклору: Бабариха — язичницький персонаж російських замовлянь, що має деякі сонячні риси. «Бабарихою тримає „гарячу розжарену сковороду“, яка їй тіло не палить, не бере»[16]. Азадовський вказує, що це ім'я Пушкін взяв з добре відомої йому збірки Кирші Данилова, з жартівливої ​​пісні про дурня: «Добро ти баба, / Баба-Бабариха, / Мати Лукер'я / Сестра Чернава!».[2]

Бабариха і цар Салтан. Ілюстрація Івана Білібіна

Її покарання — укушений ніс, тому що вона задираючи ніс, сунула його не в свою справу. Ткаля з кухаркою осліпла на одне око, «У російській мові слово „кривий“ не тільки означає одноокий, але й протиставляється слову „прямий“, як правда — кривді; це протиставлення архетипово. Якщо сліпота в міфі — ознака мудрості (у Феміди на очах пов'язка, щоб вона не звертала увагу на зовнішнє, суєтне), хороший зір — ознака розуму, то одноокий — ознака хитрості і хижості (одноокий пірат, Циклоп, Лихо — теж однооке)»[16].

Незрозуміло, який точний її родинний зв'язок з Гвідоном, хоча він і «…не хоче зло вчинить, / Бабку рідну осліпить». Можливо, вона мати царя Салтана, тоді свахою вона доводиться двом сестрам цариці[40].

Білка

[ред. | ред. код]

У народних варіантах казки чудеса, що з'являються на острові, зовсім інші. Мотив білки, яка гризе золоті горішки зі смарагдовими ядрами, російського фольклору зовсім далекий, джерело його появи незрозуміле[2].

В усних редакціях зазвичай зустрічається згадка про кота, що розповідає казки або співає пісні: ця деталь є в запису Пушкіна, але використана ним для «Прологу» до «Руслана і Людмили» (1828)[10].

У Старшій Едді зустрічається снуюча по Іггдрасілю білка, Рататоск.

Острів Буян

[ред. | ред. код]

Острів, на який викинуло бочку, знаходиться на заході, в повній відповідності з численними міфологічними традиціями, згідно з якими сонце, що закотилося, вважалося владикою країни заходу, там же на заході знаходилися і острова блаженних, чудесні острови безсмертя і вічної молодості.[16] «І знову на архетипову основу Пушкін накладає певну іншу реальність. Блаженні острови міфів знаходяться на самому краю світу, на самому заході, і повернення звідти простому смертному неможливе — між тим повз нашого острова регулярно курсують купецькі кораблі, острів цей вони відвідують на зворотному шляху, повертаючись з ще більш західних країн, і кожен раз доповідають царю Салтану, що „за морем життя не зле“. Але острів Гвідона лежить не просто на захід від царства Салтана: щоб повернутися додому, гостям слід проплисти „повз острова Буяна“».[16] Острів Буян — це мотив не з народних казок, а з замовлянь, в яких він виступає як «центр світу» (на ньому дуб з чотирма гілками, на ньому камінь Алатир, який посеред моря лежить, на ньому голова самого Адама). Як «центр» ділить світ на дві частини: Захід і Схід.[16]

Відгуки

[ред. | ред. код]

У вересні — грудні 1831 року Пушкін читав казку імператору Миколі I. Зберігся список поеми з позначками імператора (див. вище).

23 квітня 1832 року Микола Гнєдич написав вірш: «О. С. Пушкіну, після прочитання казки його про царя Салтана й ін.»

Пушкин, Протей
Гибким твоим языком и волшебством твоих песнопений!
Уши закрой от похвал и сравнений
Добрых друзей;
Пой, как поёшь ты, родной соловей!
Байрона гений, иль Гете, Шекспира,
Гений их неба, их нравов, их стран —
Ты же, постигнувший таинство русского духа и мира,
Пой нам по-своему, русский баян!
Небом родным вдохновенный,
Будь на Руси ты певец несравненный.

Рукописна книга з віршами найкращих російських поетів. 1834 рік. Сторінка з казкою.

Автограф послання із зазначеною датою був посланий Пушкіну і опублікований І. О. Шляпкіним в його книзі «З невиданих паперів О. С. Пушкіна», 1903, стор. 169. Пушкін хотів відповідати Гнєдичу посланням, яке з якоїсь причини не було завершено («З Гомером довго ти розмовляв один»).[41]

Багато критиків поставилися до казок холодно, стверджуючи, що вони — падіння таланту Пушкіна. Так, Полевой розглядав «Казку про царя Салтана» як «наслідування» народним зразкам і знаходив її нижче народної. Бєлінський неодноразово повторював, що казки були «невдалими дослідами підробитися під російську народність», називав їх «підробленими кольорами»[42]. М. М. Язиков писав про «Салтана» і «Балду»: «Казки Пушкіна <…> не в приклад гірше за все, що написано в цьому роді Жуковським». У жовтні 1834 року М. В. Станкевич писав: «Пушкін винайшов цей помилковий рід, коли почав згасати поетичний вогонь в душі його. Але перша його казка [«Салтан»] в цьому роді ще має щось поетичне, інші ж, в яких він став просто розповідати, не вдаючись ніякому почуттю, погань просто. Жуковський ще вміє знаходити спільну мову з такими дрібницями — але що за втіха для такого поета бути стерпним?». М. І. Надєждін в 1832 році пише про «Салтана»: "З одного боку, не можна не погодитися, що ця нова спроба Пушкіна виявляє найтісніше знайомство з зовнішніми формами старовинної російської народності; але сенс і дух її залишився все ще таємницею, не розгаданою поетом. Звідси весь твір носить печатку механічної підробки під старовину, а не живої поетичної її картини. (…) Яка різниця між «Русланом і Людмилою» і «Казкою про царя Салтана»! Там, звичайно, менше істини, менше вірності і схожості з російською старовиною в зовнішніх формах, але зате який вогонь, яке одухотворіння! (…) Тут, навпаки, одна суха мертва робота — старовинний пил, з якого з особливим піклуванням виведені вправні візерунки!.. ". Більш м'які висловлювання теж були критичні, наприклад, в 1832 році Є. А. Баратинський писав: «Це абсолютно російська казка, і в цьому, мені здається, її недолік. Що за поезія — слово в слово привести в риму Еруслана Лазаревича або Жар-птаха? (…) Його казка дорівнює гідністю одній з наших старих казок — і тільки». Барон Розен, однак, тоді ж казку похвалив: «Відокремлена від сміття, нечистоти, російська казка, що зберегла тільки своє золото, у нього золотозвучними віршами звивається по чудовій області народно-романтичного».[43]

Надалі казка отримала заслужено високу оцінку. Мирський на початку XX століття пише: «… і найкраща з усіх [його казок] „Казка про царя Салтана“. Чим довше живеш на світі, тим більше схиляєшся до того, щоб вважати Царя Салтана шедевром російської поезії. Це найчистіше мистецтво, вільне від емоцій, що стосувалися справи, і символів — „чиста краса“, „вічна радість“. Це й найуніверсальніше мистецтво, тому що однаково подобається шестирічній дитині і культурному читачеві віршів шістдесяти років. Розуміння не потрібне, сприймається воно прямо, безперечно, безпосередньо. Казка фривольна, не дотепна, не гумористична; вона легка, вона веселить, вона підбадьорує. І є в ній висока серйозність, бо що може бути серйозніше, ніж створення світу досконалої краси і свободи, відкритого для всіх?».[44]

У 1987 році Карл Аймермахер, розглядаючи у своїй доповіді на міжнародному гріммівському симпозіумі долі літературної казки в Росії, як «істинну літературну казку» називає «Казку про царя Салтана» — настільки велика в ній міра казковості (нім. Märchenhaftigkeit)[15].

Український переклад

[ред. | ред. код]

Українською мовою казку (під назвою «Казка про царя Салтана, сина його славного й могутнього богатиря князя Ґвідона Салтановича та про красну царівну Лебедицю») вперше видано 1937 року в перекладі Бориса Петрушевського в складі двотомника «Вибрані твори» видавництва «Держлітвидав УРСР»[45]. 1958 року видавництво «Дитвидав» видало переклад Н. Л. Забіли[46]. У 1986 році опубліковано переклад Павла Тичини, виконаний ще в середині 1930-х років[45].

У мистецтві

[ред. | ред. код]

Музика

[ред. | ред. код]

Ілюстрації і картини

[ред. | ред. код]

Ілюстрації

[ред. | ред. код]
  • Відома прижиттєва ілюстрація — віньєтка Г. Гагаріна («Три дівиці і цар», ИРЛИ); можливо, інші його ілюстрації до казки не збереглися. Пушкін хотів саме малюнків Гагаріна.[48]
  • Дореволюційні видання: Сергій Соломко (СПб.: Тип. А. С. Суворіна, 1896), до 100-річчя поета — Сергій Малютін, (1899, вид. А. І. Мамонтова); новий тип книги — зошит великого формату, друкувався з обов'язковим застосуванням кольору способом високого друку на щільному папері, А. Бороздін, видано в Москві, І. А. Вахітов і А. А. Орєшков, видано в Омську, Микола Бартрам (1904, 1916. вид. І. Д. Ситіна), В. М. Курдюмов (1913. вид. І. Д. Ситіна), Іван Білібін (1905 рік, СПб, вид. «Експедиція заготовлення державних паперів»).[49][50]
  • Емігрантські видання: Наталія Гончарова. Pouchkine A. Conte de tsar Saltan et de son fils le glorieux (Paris, La Sirene, 1921), Борис Зворикін, Le Conte du tsar Saltan (Paris, 1925)[51].
  • Радянські видання:
    • Після того, як Білібін повернувся з еміграції в СРСР, у 1938 році видавництво «Художня література» випустило нове видання казки, з новими, чорно-білими ілюстраціями, виконаними спеціально до 100-ї річниці з дня загибелі поета, яка масштабно відзначалася в країні.[52] Також до цього ювілею в 1930-ті роки книгу ілюстрували Є. В. Аусберг, В. Таубер (М.; Л.: Детиздат, 1936), Є. А. Кибрик, в стилі Палех — І. І. Голиков (1936—1937) і П. Вакуров (1937), Л. О. Ходаков (1937).[52][53]
    • В наступні роки книгу ілюстрували К. В. Кузнецов (1949 р.), А. Б. Йогансон (1949), М. М. Кочергін (1950), Борис Дехтерев (1953), М. М. Орлова-Мочалова (1954), Тетяна Мавріна (1950 рік — ескіз до нездійсненого мультфільму; 1958; 1971), М. М. Яковлєв (1959 рік), В. Конашевич (М.: Детгиз, 1963), О. М. Трошина-Дейнеко (1970-ті), в палехському стилі А. М. Куркін (1972 р.), Г. Спірін (1997 р.), М. Бєляєв (1999 р), Анатолій Єлісєєв (Малюк, 1987), Віктор Лагуна, М. Саморєзов, в лубочному стилі Олег Зотов (Малюк, 1980). У 1960 році 36 малюнків виконала Надія Рушева.[54][55]

Картини і декорації

[ред. | ред. код]
  • Михайло Врубель написав картину «Царівна-Лебідь» (1900), яка була натхненна оперною постановкою в театрі С. Мамонтова, де цю роль грала його дружина Надія Забіла-Врубель. Також ним створений етюд «33 богатиря» і ескізи декорацій до постановки.
  • Олександр Головін в 1907 році виконав ескізи декорацій до нездійсненої постановки опери.
  • Костянтин Коровін в 1913 році виконав ескізи декорацій до опери для постановки у Великому театрі.[56]
  • Микола Реріх в 1919 році виконав ескізи до постановки опери в Лондоні, проте вистава не відбулася.[57] У монографії Є. П. Яковлєвої про театрально-декораційне мистецтво Реріха (1996) перераховані 34 ескізи до «Казки про царя Салтана» — декорації і костюми. Серед них: «Місто Льодяник», «Палац у Льодянику», «Ворота Тмутаракані», «Галера Гвідона», «Халабуда», «Лісистий берег», «Море», «Цариця», «Боярин і бояриня», «Дружина боярина», «Бабариха», «Ткаля з кухаркою», «Дві селянські дівчини», «Воїн у жовтогарячому каптані», «Прапороносець», «Гусляр», «Музиканти». Всі зберігаються в США — в Музеї мистецтв Макней (Сан-Антоніо), в зібрані Куммінга (Лос-Анджелес), в зібранні Лансбері (Нью-Йорк) і в невідомих приватних колекціях.
  • Олександр Бенуа виконав ескізи декорацій до балету «La Princesse Cygne» («Царівна-Лебедиця») на музику опери Римського-Корсакова, Opéra de Paris (1928).
  • Іван Білібін в 1929 році в Парижі виступив як театральний художник для постановки опери Римського-Корсакова за казкою в Opéra privé de Paris.
  • Леонард Туржанський виконав ескізи декорацій в 1939 році.

Екранізації

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Володимир Маяковський. Вірш «Ткачі і пряхи! Пора нам перестати вірити закордонним баранам!» перетлумачує казку.[58]

Див. також

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Рукописи: автографи: 1. Черновий ст. 1-14 і прозаїчний нарис продовження — в зошити ЛБ № 2371, арк. 15 об. —16. Прозова частина тексту опублікована В. Є. Якушкіним в описі рукописів Пушкіна — «Русская Старина» 1884, липень, стор. 40-41; віршована частина тексту опублікована М. К. Азадовським в зібранні творів Пушкіна в дев'яти томах, вид. Academia, т. III, 1935, стор. 374-375. 2. Обривок ст. 992-995 переробленого рукопису — ПБЛ № 27. Опубліковано Л. Б. Модзалевським в описі «Рукописи Пушкіна в зібраннях Державної Публічної бібліотеки в Ленінграді». ЛМР., 1929, стор. 14. 3. Малюнок переробки ст. 725-728 на листі Плетньова до Пушкіна від 5 вересня 1831 року — ПД № 178. Опубліковано Б. Л. Модзалевським і Є. П. Казанович в «Описі рукописів, що належать Пушкінському Дому» — «Літопис Пушкінського Дому» 1914 Пгр., стор. 11. 4. Копія, з поправками Пушкіна і Плетньова і позначками Миколи I (ст. 48-49 та 96-98) в цензурному рукописі третьої частині «Віршів О. Пушкіна» — ПД № 420, л. 64-82 (ЦР). Варіанти опубліковані П. А. Єфремовим в його першому виданні зібрання творів Пушкіна, т. III, 1880, стор. 443, Б. В. Томашевський у статті «Видання віршованих текстів» — «Літературна Спадщина», № 16-18, 1934, стр. 1073 і M. К. Азадовським в зазначеному томі видання Academia, стор. 372-374.
  2. ↑ В. Є. Ронкін вважає, що можна залучити й інші казки: «Ще одним джерелом пушкінських асоціацій, можливо, є французька „Казка про Лебединого лицаря“ з середньовічної збірки „Римські діяння“ („Геста Романорум“). У цій казці, як і в багатьох народних варіантах казок, аналогічних за сюжетом пушкінській, шкідницею є свекруха, що відправляє чудесних дітей в ліс на смерть, де їх підбирає старий відлюдник; коли бабка дізнається про це, вона намагається перетворити своїх онуків в лебедів. Нарешті, ще одним джерелом асоціацій міг бути образ Єгорія Хороброго (Георгія Побідоносця) з народних духовних віршів». Він пише, що «в образі Гвідона вгадуються риси Георгія Побідоносця. Пушкін звільнив його образ від золотих ручок і срібних ніжок, але зате ввів тему порятунку героєм жінки від темної сили: деталь більш характерна для західної куртуазної лицарської поезії, ніж для російського фольклору. Яким би шляхом не йшли пушкінські асоціації, від подорожі разом з матір'ю в скрині по морю (Персей) або від золотих ручок і срібних ніжок (Єгорій), безсумнівне одне: Пушкін збагатив поширений сюжет порятунком дівиці: деталь, яка не зустрічається в жодному фольклорному або авторському варіантах цієї казки»[16]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г С. М. Бонди. Комментарий: А. С. Пушкин. Сказка о царе Салтане. rvb.ru. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 5 квітня 2017.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л М. К. Азадовский. Источники сказок Пушкина // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы.. — М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1936. Архівовано з джерела 29 липня 2018. Процитовано 25 грудня 2019.
  3. ↑ 1822; ЛБ, № 2366; ИРЛИ, ф. 244, оп. 1, № 832, л. 30 об.
  4. ↑ «Сочиненія А. С. Пушкина. Изданіе Общества для пособія нуждающимся литераторамъ и ученымъ, подъ редакціей и съ объяснит. примѣчаніями П. О. Морозова». С.-Пб. 1887, т. III, стр. 449 и 450
  5. ↑ РГБ, № 2366
  6. ↑ а б в г д е ж ФЭБ: Сидяков. Примечания: Пушкин. Стихотворения. — 1997 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 8 квітня 2017.
  7. ↑ РГБ, № 2391
  8. ↑ М. И. Андреевская. Пушкинские места // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков.. — М. : Сов. энцикл., 1971. — Т. 6: Присказка — «Советская Россия». — С. 107–110. Архівовано з джерела 30 січня 2018. Процитовано 25 грудня 2019.
  9. ↑ Ц. С. Вольпе. Жуковский // История русской литературы: В 10 т. / АН СССР. Ин-т лит. (Пушкин. Дом).. — М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1941. — Т. V. Литература первой половины XIX века. Ч. 1. — С. 355–391. Архівовано з джерела 7 жовтня 2021. Процитовано 25 грудня 2019.
  10. ↑ а б в г д е Азадовский М. ФЭБ: «Сказка о царе Салтане» // Путеводитель по Пушкину. — 1931 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 8 квітня 2017.
  11. ↑ П. В., Нащокина В. А. Нащокин. Рассказы о Пушкине, записанные П. И. Бартеневым. — СПб. : Академический проект, 1998. — Т. 2. — С. 223–234. Архівовано з джерела 19 серпня 2018. Процитовано 25 грудня 2019.
  12. ↑ ФЭБ: Томашевский. Примечания: Пушкин. ПСС. Т. 4. — 1977 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 8 квітня 2017.
  13. ↑ Бонди С. М. ФЭБ: Бонди и др. Примечания: Пушкин. ПСС. Т. 3. — 1949. feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 10 квітня 2017.
  14. ↑ а б ФЭБ: Бонди и др. Примечания: Пушкин. ПСС. Т. 3. — 1949 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 7 серпня 2017. Процитовано 8 квітня 2017.
  15. ↑ а б в г Медриш Д. Н. ФЭБ: Медриш. От двойной сказки — к антисказке. — 1995 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 2 серпня 2019. Процитовано 10 квітня 2017.
  16. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Ронкин В. Е. ФЭБ: Ронкин. «Сказка о царе Салтане». — 1996 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 6 квітня 2017.
  17. ↑ Аничкова Е. В. Происхождение пушкинской сказки о царе Салтане. — Slavia, 1927, roč. VI, seš. 1—2
  18. ↑ Волков Р. М. Народные истоки творчества А. С. Пушкина. Баллады и сказки. Черновцы, 1960, с. 77—132
  19. ↑ а б в г д е ж и Л. Г., Новиков Н. В. Бараг. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т.. — М. : Наука, 1985. — Т. 2. — С. 389–459. Архівовано з джерела 23 грудня 2019. Процитовано 25 грудня 2019.
  20. ↑ В. И. Чернышёв. Пушкин и русские сказки. Записи // Сказки и легенды пушкинских мест: Записи на местах, наблюдения и исслед. В. И. Чернышёва / Под общ. ред. Комиссии АН СССР.. — М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1950. Архівовано з джерела 30 січня 2018. Процитовано 25 грудня 2019.
  21. ↑ а б ФЭБ: По колена ноги в золоте, по локоть руки в серебре: [Сказка] № 283. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  22. ↑ а б ФЭБ: По колена ноги в золоте, по локоть руки в серебре: [Сказка] № 284. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 20 грудня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  23. ↑ а б ФЭБ: По колена ноги в золоте, по локоть руки в серебре: [Сказка] № 285. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 19 грудня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  24. ↑ а б ФЭБ: По колена ноги в золоте, по локоть руки в серебре: [Сказка] № 286. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  25. ↑ ФЭБ: По колена ноги в золоте, по локоть руки в серебре: [Сказка] № 287. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  26. ↑ а б ФЭБ: Поющее дерево и птица-говорунья: [Сказка] № 288. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 6 квітня 2017.
  27. ↑ а б ФЭБ: Поющее дерево и птица-говорунья: [Сказка] № 289. — 1985 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 6 квітня 2017.
  28. ↑ Бараг Л. Г. ФЭБ: Бараг и др. Примечания: Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. Т. 2. — 1985. feb-web.ru. Архів оригіналу за 29 березня 2019. Процитовано 6 квітня 2017.
  29. ↑ Straparola: L’Augel Belverde (Notte IV, Favola III) // «Le Piacevoli Notti», 1550. Poesia del Rinascimento. 10 квітня 2017. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 10 квітня 2017.
  30. ↑ Straparola. Le piacetti notti. I—II.
  31. ↑ Власов С. В. Некоторые французские и итальянские параллели к «Сказке о царе Салтане» А. С. Пушкина во «Всеобщей библиотеке романов» (bibliothèque universelle des romans) (1775–1789). — 2013. — Вип. 3. — С. 69. — ISSN 1811-1629.
  32. ↑ Див., наприклад: Оранский И. М. Ещё один среднеазиатский вариант «Сказки о царе Салтане». — В кн.: Семинар иранистов Ленинграда. Иранская филология. Краткое изложение докладов научной конференции, посвящённой 60-летию проф. А. Н. Болдырева. М., 1969, с. 69—72; Туманович Н. Н. К среднеазиатским вариантам «Сказки о царе Салтане». — Там же, с. 84—87; Винников И. Н. Язык и фольклор бухарских арабов. М., 1969, с. 43—52, 97—101; Oranskij I. M. A Folk-Tale in the Indo-Aryan Parya Dialect (A Central Asia Variant of the Tale of Czar Saltan). — East and West. Rome, 1970, vol. 20, № 1—2, p. 169—178.
  33. ↑ Аничкова Е. Е. Опыт критического разбора происхождения Пушкинской сказки о царе Салтане // Язык и литература. Т. 2. Вып. 2. — Л., 1927. — С. 98-102.
  34. ↑ Азадовский М. К. Сказки Пушкина // Пушкин А. Сказки. — Л, 1936. — С. 116-117.
  35. ↑ Послесловие // Сказки и легенды Бенгалии. М.: Наука. 1990. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 16 листопада 2018.
  36. ↑ Е. Аничкова. Опыт критического разбора происхождения пушкинской «Сказки о царе Салтане». В кн.: Язык и литература, т. II, 2. Л., 1927, стр. 92—138; те ж під заголовком: Происхождение Сказки о царе Салтане. Slavia, 1927, Roèn. VI, seљ. 1, str. 99—118; seљ. 2—3, str. 335—351.
  37. ↑ ФЭБ: Алексеев. Пушкин и Чосер. — 1972 (текст). feb-web.ru. Архів оригіналу за 13 січня 2008. Процитовано 5 квітня 2017.
  38. ↑ а б В. Чернышёв. Имена действующих лиц в сказках Пушкина о царе Салтане, о золотом петушке, о мертвой царевне. Архівовано з джерела 9 квітня 2017. Процитовано 26 грудня 2019.
  39. ↑ Hope B. Werness. [1] — A&C Black. — ISBN 9780826419132. Архівовано з джерела 28 березня 2018
  40. ↑ Письмо в редакцию // НЛО. — 2003. Архівовано з джерела 3 липня 2019. Процитовано 26 грудня 2019.
  41. ↑ Гнедич Николай: А. С. Пушкину по прочтении сказки его о царе Салтане и проч. gnedich.lit-info.ru. Процитовано 8 квітня 2017.
  42. ↑ И. М. Колесницкая. Сказки // Пушкин: Итоги и проблемы изучения.. — М.; Л. : Наука, 1966. Архівовано з джерела 30 січня 2018. Процитовано 26 грудня 2019.
  43. ↑ С. В. Березкина. Сказки Пушкина и современная им литературная критика // Пушкин: Исследования и материалы / РАН. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом).. — СПб. : Наука, 1995. Архівовано з джерела 17 квітня 2021. Процитовано 26 грудня 2019.
  44. ↑ Д. С. Мирский. Пушкин // История русской литературы с древнейших времён до 1925 года / Пер. с англ. Р. Зерновой.. — London : Overseas Publications Interchange, 1992. Архівовано з джерела 19 серпня 2018. Процитовано 26 грудня 2019.
  45. ↑ а б Коломієць Л. В. Український художній переклад та перекладачі 1920–30-х років: Матеріали до курсу «Історія перекладу». — Вінниця : Нова Книга, 2015. — С. 37-38.
  46. ↑ Сказка о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной царевне Лебеди [Архівовано 12 червня 2020 у Wayback Machine.] // Лаборатория Фантастики
  47. ↑ Опера Римского-Корсакова «Сказка о царе Салтане» (The Tale of Tsar Saltan). belcanto.ru. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 5 квітня 2017.
  48. ↑ Э. Найдич. Пушкин и художник Г. Г. Гагарин: По новым архивным материалам // Пушкин. Лермонтов. Гоголь / АН СССР. Отд-ние лит. и яз.. — М. : Изд-во АН СССР, 1952. Архівовано з джерела 30 січня 2018. Процитовано 26 грудня 2019.
  49. ↑ Друг другу чужды по судьбе, они родня по вдохновенью. museum.ru. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2017.
  50. ↑ 185 лет «Сказке о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне и о прекрасной царевне Лебеди» (1831) А.С. Пушкина — Книжные памятники СОУНБ. kp.libsmr.ru. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 11 квітня 2017.
  51. ↑ Aleksandr Sergeevich Pushkin, Nataliia Sergeevna Goncharova, Claude Anet. Conte de tsar Saltan et de son fils : le glorieux et puissant prince Gvidon Saltanovitch, et de sa belle princesse Cygne. — 1921. — 54 с.
  52. ↑ а б М. Д. Беляев. Отражение юбилея Пушкина в изобразительном искусстве // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы.. — М.; Л. : Изд-во АН СССР. Архівовано з джерела 7 січня 2022. Процитовано 26 грудня 2019.
  53. ↑ Ходаков Леонид Александрович. Четыре иллюстрации к «Сказке о царе Салтане» А. С. Пушкина. 1937 г. Три рисунка выполнены тушью, один в технике гуаши. Дом антикварной книги «B Никитском». Архів оригіналу за 25 березня 2017. Процитовано 11 квітня 2017.
  54. ↑ Yakov N. Goller. Александр Сергеевич Пушкин - Сказка о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной царевне Лебеди. web-yan.com. Архів оригіналу за 24 грудня 2012. Процитовано 11 квітня 2017.
  55. ↑ Пушкинские дни через призму творчества нади Рушевой. museum.ru. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2017.
  56. ↑ Бесконечность красоты. «Сказка о царе Салтане» в интерпретации К. А. Коровина. museum.ru. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2017.
  57. ↑ Рерих и пушкиниана Римского-Корсакова. Музей-институт семьи Рерихов. roerich.spb.ru. Архів оригіналу за 12 квітня 2017. Процитовано 11 квітня 2017.
  58. ↑ Маяковский В. В., Асеев Н. Ткачи и пряхи! Пора нам перестать верить заграничным баранам! («Так недаром прозвучало...»). — 1957. — Т. 5. — С. 355–369. Архівовано з джерела 30 січня 2018. Процитовано 26 грудня 2019.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Казка_про_царя_Салтана&oldid=42911875