Собакіна Марфа Василівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Собакіна Марфа Василівна
Народилася1552
Коломна, Московське царство
Померла13 листопада 1571(1571-11-13)
Олександрова Слобода, Александров
ПохованняВознесенський монастирd
Діяльністьконсортка
Знання мовдавньоруська
Титулдружина імператораd
РідРюриковичі
БатькоВасиль Собакінd[1]
У шлюбі зІван IV Грозний

Цариця Марфа Василівна, до шлюбу Собакіна[2] (пом.. 13 листопада 1571) — третя дружина Івана Грозного, була його дружиною лише 15 днів, дочка коломенського дворянина.

Біографія

[ред. | ред. код]

Родина

[ред. | ред. код]

Про походження Марфи і про її сім'ю відомо мало, причому існують протиріччя. Збереглися відомості, що цей збіднілий дворянський рід походив з-під Коломни. Її батьком був Василь Степанович Собакін Великий (або Старший)[3], хоча Таубе і Крузе помилково називають ним новгородського купця Григорія Собакіна.

Рід піднісся після одруження Марфи з царем, проте після смерті Марфи знову зник з виду[4]. Як пише Б. М. Флоря, «коли цар у жовтні 1571 року відсвяткував свій шлюб з Мартою, батько дружини, Василь Степанович Собакин, був подарований боярським саном, дядько, Василь Меншою, став окольничим, двоюрідний брат цариці, Каліст, — царським кравчим, інший син Василя Меншого, Семен, — царським стольником».

Варлаам Собакін Менший після смерті Марфи був пострижений у монастир. Двоюрідні брати Марфи також постраждали — як зазначає Б. М. Флоря, «не пройшло і двох років, як Каліст і Семен Собакіни були звинувачені в тому, що „хотіли чарами вапна“ царя і його дітей, і були страчені разом зі своїм батьком».

Вказується, що Малюта Скуратов, судячи з усього, доводився Марфі Собакіній далеким родичем[5].

Огляд

[ред. | ред. код]

Марфа була обрана в дружини царя після традиційної процедури оглядин наречених (1571 рік). Це були другі оглядини, влаштовані для царя, овдовілого вже 2 роки, і треті на Русі взагалі. Інша учасниця — Євдокія Сабурова, була віддана в дружини царевичу Івану. Для нього за переписом дворянських «дівок» в 1570 році було зібрано близько 2 тисяч дівчат, з яких було відібрано 24 спочатку, потім 12 дівчат.

Нудьгуючи вдівством хоча і не цнотливим, він вже давно шукав собі третю дружину... З усіх міст звезли наречених в Слободу, і знатних і незнатних, числом більше двох тисяч: кожну представляли йому особливо. Спершу він вибрав 24, а після 12 ... довго порівнював їх в красі, в приємності, в розумі; нарешті вважав за краще всім Марфу Васильєву Собакіну [...], в той же час обравши наречену і для свого старшого царевича, Євдокію Богданову Сабурову. Батьки щасливих красунь з нічого стали боярами. (Карамзін)

У записках німців Йоганна Таубе та Елерта Крузе збереглися відомості про цю процедуру. Коли привозили дівчат на оглядини, цар «входив у кімнату <…> кланявся їм, розмовляв з ними трохи, оглядав і прощався з ними». За свідченням німців, останню дюжину дівчат оглядали вже оголеними. При цьому був присутній лікар-англієць Елізеус Бомеліус, випускник Кембриджу, який приїхав на службу в Московське царство, причому «лікар мав оглянути їх сечу в склянці»[3].

Як зазначалося у вироку Священного собору:

«...о девицах многу испытанию бывшу, потом же царь надолзе времяни избрал себе невесту, дщерь Василия Собакина»[5].

Весілля

[ред. | ред. код]

Заручини відбулися 26 червня 1571 року, але обрана наречена незабаром тяжко захворіла і почала «сохнути».

Шлюб, втім, відбувся 28 жовтня 1571 року в Александровській слободі, оскільки 41-річний цар «поклавши на Бога надію, любо виздоровіє».

На весіллі свахою були дружина і дочка Малюти Скуратова, а його дружками — сам Малюта і його зять Борис Годунов. Ймовірно, саме Малюта «лобіював» вибір даної нареченої[5]. Відомо, що захід був веселим — з Великого Новгорода прибутку ціла ватага скоморохів і підводи з ручними ведмедями — для царської весільної потіхи. Через тиждень, 4 листопада, весілля зіграв царевич Іван Іванович, заручений в один день з батьком.

Вже після смерті Марфи, домагаючись права укласти заборонений церквою 4-й шлюб з Анною Колтовською, яка зайняла на тому ж огляді «2-е місце»), втретє овдовілий Іван клявся духовенству, що через хворобу нареченої та її раптову смерть вона не встигла стати йому дружиною — темні сили диявольські «воздвиже ближніх багатьох людей враждовати на царицю нашу, ще в дівчатах сущу… і тако їй отруту злий учиниша». Вище духовенство особливим вироком підтвердило, що шлюб не був консумований, тому що цар цноти нареченої «не розрішив».

Смерть

[ред. | ред. код]

Цариця Марфа померла через 15 днів після весілля. Як і у випадку з першими двома дружинами Івана, Анастасією Романівною та Марією Темрюковною, рання смерть цариці породила підозри в отруєнні і викликала гнів Івана. Офіційно було оголошено, що Марту знищили отрутою: «Диявол воздвиже ближніх багатьох людей враждовати на царицю нашу, ще в дівчатах сущу… і тако їй отруту злий учиниша». За деякими даними, в ході розслідування було страчено 20 осіб, у тому числі троє двоюрідних братів Марфи страчені «за чаклунство. Батько Марти Василь Великий Собакин насильно пострижений у ченці.

Існувало кілька кандидатур на роль того, хто «вивів» наречену отрутою. За однією з версій, це були родичі або першої дружини царя, або другої — Романови або Черкаські. За іншим припущенням, якесь «зілля» Марфі передала її мати, піклуючись про її «чадородіє». У записках «Про Московію» Данило Принц фон Бухау писав: «У третій шлюб він вступив з одного бояринею, яка померла, коли випила якесь питво, переслане їй матір'ю через придворного (з допомогою цього пиття вона, може бути, хотіла надбати собі родючість); за це і матір, і придворного він стратив».

Духовна грамота царя Івана Васильовича (червень-серпень 1572 р.) згадує покійних Марту і Марію Темрюковну з проханням царевичам Івану і Федору поминати їх: «А що, з гріхом, жон моїх, Марії та Марфи, не стало, і ви б жон моїх, Мар'ю та Марту, а свої благодатныя матері [Анастасію Романівну], поминали у всьому по тому, як аз заставив, і поминали б есте їх з усіма своїми батьки незабутньо»[6].

Поховання

[ред. | ред. код]

Царицю поховали поруч з попередньою дружиною царя — Марією Темрюковною (у Вознесенському соборі кремлівського Вознесенського монастиря біля західної стіни храму; після знесення храму останки в 1930 р. перенесені в Архангельський собор).

«В літо 7080 листопада в 14 день государя царя і великого князя Івана Васильовича всієї Русі преставис благовірна і христолюбивая цариця велика княгиня Марфа на пам'я святого апостола Філіпа на першій годині дні»[7].

Дослідження останків Марфи, проведене в 1990-ті роки, не виявило отруйних металів та інших стійких речовин; це, втім, не виключає використання рослинної отрути, яка не піддається хімічному аналізу[4].

Існує легенда, що під час розкриття гробниці царська наречена лежала в труні бліда, але ніби жива, не зачеплена тлінням, незважаючи на те, що пролежала під землею 360 років. Однак протягом кількох хвилин її обличчя почорніло і перетворилося на прах[5]. За твердженням Т. Д. Панової, ця легенда нічого спільного з дійсністю не має[4].

У саркофазі також був виявлений головний убір — волосник, який гарно зберігся, прикрашений вишивкою, і унікальний скляний кубок італійської роботи на срібному піддоні, не має аналогів в музейних зібраннях Росії[4].

У 2003 році криміналіст С. О. Нікітін відновив за її черепом скульптурний портрет.

У мистецтві

[ред. | ред. код]

Генеалогія

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Lundy D. R. The Peerage
  2. ↑ Зустрічається помилковий варіант Сабурова, що виник з невідомих причин, можливо, через змішування завдяки подібності перших складів, а також існування інших дружин-Сабурова в царській родині — Соломонії у батька Івана Грозного і Євдокії у сина.
  3. ↑ а б Т. Панова. Та самая царская невеста // Наука и жизнь. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  4. ↑ а б в г Жизнь и смерть первых русских цариц // Российские вести. 26 декабря — 1 января 2007 № (47)1897. Архів оригіналу за 12 вересня 2018. Процитовано 7 квітня 2020. [Архівовано 2018-09-12 у Wayback Machine.]
  5. ↑ а б в г http://militera.lib.ru/bio/skrynnikov_rg/03.html [Архівовано 7 травня 2020 у Wayback Machine.] Скрынников Р. Г. Иван Грозный. М., 2007
  6. ↑ Духовная грамота царя Ивана Васильевича. Архів оригіналу за 30 квітня 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  7. ↑ Панова Т. Д. (2003). Погребения на территории Кремля. 196. Некрополи Московского Кремля. Руссист. Архів оригіналу за 6 березня 2012. Процитовано 27 березня 2011.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Собакіна_Марфа_Василівна&oldid=43849636