НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ УКРАЇНА КРІЗЬ ВІКИ Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія Київ 2010 Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України НАН України 17 грудня 2009 р., протокол № 10 Тексти подаються в авторській редакції Відповідальний редактор – академік НАН України О. Онищенко Оригінал-макет підготувала С. Блащук Тексти до друку підготували Г. Березанська та Н. Ярко Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 1096 с. ІSBN 978-966-02-5552-4 Видання присвячене 60-річчю від дня народження академіка НАН України, директора Інституту історії України НАН України В.А. Смолія. У розвідках, вміщених на його сторінках, висвітлюється широкий спектр проблем української історії від найдавніших часів до сьогодення, а також порушено питання теорії та методології історичної науки, історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, багато з яких досліджуються вперше, або оцінюються з позицій сучасної історичної науки. Серед його авторів – вчені з академічних установ та вузів України, науковці з Росії, Білорусі, Польщі. Видання розраховане на науковий та викладацький загал, студентів, всіх, хто цікавиться історією. ІSBN 978-966-02-5552-4 © Інститут історії України НАН України, 2010 Олексій Ясь НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОЗИТИВІСТ ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ У 1886 р. на сторінках «Вестника Европы», одного з найпопулярніших російських універсальних, або т. зв. «товстих» журналів, невідомий рецензент умістив замітку, присвячену критичному огляду й перевірці наукових пророцтв з обсягу суспільних трансформацій. Ішлося про «діагностику й прогностику Росії» досить маловідомого автора трьох великих книг «История и метод» (СПб., 1869), «Политика как наука» (СПб., 1872) та «История общественности» (СПб., 1885)1. Це був учитель історії та соціолог-самоук О. Стронін – наставник М. Драгоманова у Полтавській гімназії в 1850-х роках. Соціологічні й історіософські сюжети його студій, навіяні позитивістською хвилею 1850–70-х років, вирізнялися неабиякою самобутністю й цікавими спостереженнями2. Та найбільше тодішнього читача вражала величезна кількість передбачень, щедро розсипаних у текстах О. Строніна. «Його віра у можливості та законність наукових пророцтв настільки велика, що не вдовольняючись окресленням лише розпливчастих контурів віддаленого майбуття; вона не відступає перед відповідями більш точними, більш рішучими (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – О. Я.), не уникає області, особливо небезпечної для пророка – області завтрашнього дня», – зазначав рецензент3. Ця констатація незнаного опонента О. Строніна, висловлена з позицій інтелектуалів культурно-історичної школи з їхньою традиційною пошаною до метафізики, яку поділяло чимало дописувачів «Вестника Европы», напрочуд добре схопила головні риси позитивістського світогляду. Передусім, це – прогностична скерованість позитивістського мислення. Власне, вона найповніше представлена у знаменитій формулі французького філософа та засновника позитивізму О. Конта: «Знати, щоб передбачити, 1 2 3 Лейкина-Свирская В.Р. Три книги А.И. Стронина // Исторические записки. – М., 1987. – Т. 115. – С. 242-267. Драгоманов М.П. Два учителі // Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991. – С. 602. Из общественной хроники. Поверка предсказаний, сделанных г. Строниным в начале семидесятых годов. Акция и реакция, как их предопределяли тогда, и как их устроила действительность // Вестник Европы. – 1886. – № 2. – С. 938. 863 Олексій Ясь передбачити, щоб уникнути». Втім, не менш важливою є й інша складова позитивістського стилю мислення – надзвичайна віра в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та суспільного розвитку. На перехресті такої непорушної віри в інтелект та передбачення майбуття постала славнозвісна позитивістська ідея невпинного Поступу, яку, іноді, тлумачать як секуляризований замінник «вічного Бога»1. Таке трактування видається досить правдоподібним, оскільки контівська візія спричинилася до побутування своєрідного позитивістського культу людства, який сполучив раціональну доцільність із гуманістичними й антропологічними ідеями. Причому цей світський культ мав не тільки відповідні обряди, святкування, а й навіть своїх праведників, названих «благодійниками людства». Відтак новими «святими» стали Х. Колумб, М. Коперник, І. Ньютон та інші знамениті вчені й винахідники. Потужні індустріальні перетворення та величезні соціальні трансформації середини ХІХ ст., які англійський історик Е.Д.Е. Гобсбаум влучно назвав «драмою поступу»2, немовби унаочнювали провідні позитивістські ідеї. Відтак промисловий поступ був своєрідним соціокультурним підґрунтям, на якому сформувався й розквітнув самобутній ореол позитивізму. Позитивістські ідеали були настільки впливовими в суспільній думці другої половини ХІХ ст., що в деяких країнах перетворилися на домінуючі світоглядні й культурні орієнтири. Приміром, президент Бразилії Бенджамін Констан включив до програми суспільних шкіл вивчення «Енциклопедії позитивних наук», укладеної О. Контом. Більше того, його відомий афоризм «Порядок і Поступ» винесли як девіз на державний прапор Бразилії3. Ідея поступу циркулювала на теренах соціогуманітаристики у різноманітних варіаціях, зокрема у вигляді природно-географічної, культурної, духовної, соціальної, економічної, суспільної (чи іншої!) конечності історичного руху. В інтелектуальному сенсі такий спосіб думання тяжіє до просвітницького Ratio з його природно-правовими та механістичними канонами. Недаремно німецький соціолог Карл Маннгейм уважав, що «раціоналізм позитивістів є прямим продовженням класичного раціоналізму, бувшого доменом французького духу»4. 1 2 3 4 864 Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 35. Хобсбаум Э. Век капитала. 1848–1875. – Ростов н/Д, 1999. – С. 10. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1993. – С. 142 (прим.27). Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции. – М., 2000. – С. 10. Незвичайний позитивіcт… Саме взірці мислення, запозичені з природничих наук, спричинилися до стильової формації позитивізму. Ці настанови визначили інтелектуальне обличчя другої половини ХІХ ст., яке В. Віндельбанд назвав «реалістичним та емпіричним віком»1. Вислідом таких настроїв стала натуралістична програма пізнання на обширах соціогуманітаристики, в межах якої суспільство розглядалося як частина світу природи, а соціальне буття як різновид природного життя. Тогочасні адепти позитивізму вважали, що пізнання законів природи, які наука вже відкрила чи виявить незабаром, стане універсальною відмичкою до таємниць та загадок суспільства. Скажімо, відомий англійський історик-позитивіст Г.Т. Бокль стверджував, що між «людськими діями та законами фізичними має бути близька схожість»2. Деякі прибічники позитивізму навіть ототожнювали суспільство з «соціальною природою». Такі уявлення зумовили трансформацію провідних ідей історіописання, зокрема, органіцизму. На відміну від романтичного світобачення, схильного до метафізичного потрактування соціуму («тіло-ідеал»), в позитивістській концептулізації впроваджувалися безпосередні біологічні аналогії з матеріальним організмом / тілом, які дозволяли тотально генералізувати фактографічний матеріал. Наприклад, англійський філософ Герберт Спенсер, якого вважають фундатором соціал-органіцизму, уподібнював суспільство до «соціального тіла», котре схоже за будовою та функціями до живого організму. Відтак історичний процес тлумачився як органічна еволюція суспільства. Зауважимо, що Г. Спенсер упроваджував органічні аналогії до дрібних, інколи навіть вульгаризованих деталей. Зокрема, він порівнював дроти телеграфного зв’язку з нервовою системою природного організму3. Серед прихильників позитивістських візій ширилися й інші натуралістичні уподібнення, іноді доведені до крайнощів: окремий індивід або родина як соціальна клітина, торгівля – кровоносна система, уряд – головний мозок і т.п. Відтак перший позитивізм спричинився до постання численних расово-антропологічних та соціально-еволюційних теорій другої половини ХІХ ст. у дусі натуралістичного соціологізму. Надмірність таких пропозицій позитивізму у царині соціогуманітаристики, мабуть, найкраще простежується в ідеї детермінізму. Ба більше, якраз із детермінізмом пов’язувався «науковий» статус історії. «…історія набере більше чи менше наукового характеру відповідно до того, як прояви людської 1 2 3 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история. – М., 1995. – С. 339. Бокль Г. Способы изучения истории // Отечественные записки. – 1861. – Т. 134. – № 2. – С. 396. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские. – Минск, 1998. – С. 305–306. 865 Олексій Ясь діяльности будуть уважатися більше чи менше підлеглими законам детермінізму», – стверджував французький історик Габріель Моно1. Втім, практичне втілення ідеї детермінізму потребувало створення відповідної системи координат, себто установчих концептів, які б задавали певний вектор руху у світі історії. Так народилася славнозвісна позитивістська теорія факторів, яка має величезну кількість варіацій на полі того чи іншого національного історіописання. Евристична спрямованість таких побудов зазвичай зводилася до пошуку певного кількісного сполучення провідних чинників, яке кінець-кінцем обумовлює чи спрямовує перебіг історичного буття. Наприклад, вищезгаданий Г.Т. Бокль обстоював думку, що історичне життя та долі народів визначаються чотирма головними чинниками: кліматом, землею (родючістю ґрунту!), їжею і ландшафтом2. Згодом таке багатовекторне трактування історичного процесу, відоме як факторний аналіз, уже спиралося не стільки на географічні та природничі чинники, скільки на розмаїті комбінації політичних, соціальних, економічних, релігійних, психологічних, антропологічних, расових, культурних та інших рушіїв. Завдяки такому суттєвому розширенню діапазону факторів ідея детермінізму поступово трансформувалася в більш чи менш жорстку каузальність світу історії, представлену у низці позитивістських візій. Водночас позитивістські претензії щодо науковості історії привнесли до дослідницьких практик ученого-гуманітарія сцієнтизм, себто повсюдну орієнтацію на точне, перевірене й апробоване знання. В інструментарії історика такі вимоги побутували як ідея об’єктивної чи «документальної» візії минувшини, що ґрунтувалася на міцній і довершеній фактографічній основі. Відтак у дослідницьких практиках чільне місце відводилося опрацюванню й систематизації розлогої джерельної бази, здобутої з «перших рук», тобто віднайденої у процесі архівної евристики. В ідеалі кожна авторська теза чи міркування мало спиратися на відповідне джерело. На відміну від ученого-романтика, який повністю занурювався у неповторний колорит місця та часу, прагнув інтуїтивним способом проникнути до інформативного потенціалу джерел, дослідник-позитивіст займав щодо них показне й безстороннє становище спостерігача, котрий фіксує, аналізу та подає всі наявні свідчення. «Історик-позитивіст, – зазначає російський медієвіст А. Гуревич, – слідує за джерелами, збирає, аналізує їх, від одиничного переходить до загального, сходить до висновків, кінець кінцем – до законів»3. 1 2 3 866 Моно Г. Метод в історії. – Львів, 1909. – С.6 Савельева И.М., Полетаев А.В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2003. – Т. 1: Конструирование прошлого. – С. 447. Гуревич А.Я. История историка. – М., 2004. – С. 109. Незвичайний позитивіcт… Ця дослідницька стратегія спричинила виразний поділ праці історика на два етапи: 1) встановлення власне емпіричних засад – фактів; 2) пошук і відкриття суспільних та історичних законів1. Різниця між цими стадіями була настільки разючою, що одна частина науковців спеціалізувалася (точніше самообмежувалася) виключно студіюванням джерел і відтворенням фактів, натомість інша, прагнула розробити й осягнути закони. Досить часто «відкриття» законів узагалі покладали / перекладали на соціологію, тобто виносили за межі фахової компетенції історика. Такі настрої побутували у тогочасних теоретиків позитивізму. «Я не люблю того, що називають історією та віддаю перевагу соціології, яка відноситься до неї, як простора будівля до купи каміння й брикету, зваленим біля його підмурку», – зазначав у своїй автобіографії Г. Спенсер2. Та навіть звичайні узагальнення й формалізація здобутого фактографічного матеріалу в позитивістських візіях історії наштовхувалися на неабиякі перепони. Певна річ, позитивістська генералізація наслідувала натуралістичні взірці й тяжіла до одноманітного представлення минувшини. За висловом Ш.В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса – авторів відомого «Вступу до вивчення історії», який хтось іронічно назвав «позитивістською біблією», факти слід утиснути в «описові кількісні та якісні формули»3. Кінцевим продуктом такого «утискання» чи формалізації мали стати загальні поняття, які максимально охоплювали й генералізували наявну фактографічну основу. Таке представлення минувшини приносило більш-менш плідні результати у царині реконструкції вибраних історичних епох, для висвітлення яких бракувало джерел з обсягу письмової традиції чи, навпаки, там, де домінували гомогенні масиви фактів, що легко вкладалися в прокрустове ложе натуралістичної концептуалізації. Як тут не згадати відому сентенцію О. Конта про «історію без імен»! Вочевидь, неповторні культурні та духовні явища, інтелектуальне буття складно вписувалися, ба навіть випадали з таких канонів репрезентації, порівняно з фактографічною канвою, вибудованою на соціальному чи економічному зрізі світу історії. Відтак К. Маннгейм висловив слушну думку про «позитивістську сліпоту» щодо «живого життя культури»4. Отож спроби швидкої і широкої концептуалізації минувшини, зіперті на позитивістські засади, часто-густо хибували схематизмом та надмірною однорідністю представлення. Зокрема, Р.Дж. Коллінгвуд уважав, що позитивістське історіописання вирізнялося сполученням «безпрецедентної 1 2 3 4 Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Методология истории: Учеб. пособие. – М., 1997. – С. 10. Спенсер Г. Автобиография: В 2 ч. – СПб., 1914. – Ч. 2. – С. 68. Ланглуа Ш., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории. – СПб., 1899. – С. 209. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М.–СПб., 2000. – С. 272. 867 Олексій Ясь майстерності у вирішенні маломасштабних проблем із безпрецедентною безпорадністю у розв’язанні проблем великого масштабу»1. Та, незважаючи на формалістичність дослідницьких стратегій з обсягу позитивізму, ця стильова течія спричинилася до істотного розширення предметно-тематичних і фахових меж історичного письма. Відтак історики звернули увагу на такі площини світу минувшини, які перебували на маргінесі романтичного історіописання: інтереси й потреби соціальних спільнот, соціальна структура, виробництво, формування суспільного багатства і його розподіл та ін.2 Хоч би як там було, проте стандарти та процедури сцієнтизму стали неодмінним надбанням історіографії ХХ ст. Властиво, без них нині не можливо уявити повсякденну дослідницьку працю історика та функціонування відповідної наукової корпорації. Проте ставлення до позитивістської спадщини і до сьогодні є досить складним і суперечливим. Одні дослідники наголошують на виключній ролі позитивістського історіописання та його методологічних і світоглядних орієнтирів (сцієнтизм, об’єктивізм, дегероїзація, еволюціонізм, окциденталізм) у науковому процесі на теренах національної історіографії3. Натомість інші звертають увагу на квазібезсторонність позитивістських настанов щодо історичного письма4. Схоже, що такі полярні оцінки позитивізму значною мірою зумовлені амбівалентним характером вимог сцієнтизму, закладених натуралістичною програмою пізнання. Тим паче що їхнє тотальне й абсолютне впровадження до дослідницьких практик суттєво вихолощувало та обмежувало фаховий інструментарій історика. Передусім, йдеться про інтерпретацію самобутніх, одиничних фактів, витлумачення культурних явищ і процесів, врешті-решт нелінійну концептуалізацію минувшини, поза межами детерміністських схем чи жорсткої каузальності. Відтак історики досить часто були змушені долати стильові крайнощі позитивізму як за рахунок самообмеження дослідницьких практик цариною фактографії, так і шляхом залучення інших культурних й інтелектуальних компонентів. Зауважимо, що відомий російський філософ Олексій Лосєв піддав сумніву навіть саму можливість існування «чистого та ні з чим не змішаного позитивізму»5. 1 2 3 4 5 868 Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. – М., 1980. – С. 127. Кроче Б. Теория и история историографии. – М., 1998. – С. 182. Дашкевич Я.Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // М. Грушевський і сучасна історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.) – Львів, 1999. – С. 80. Яковенко Н. Вступ до історії. – К., 2007. – С. 283. Лосев А.Ф. Проблема художественного стиля. – К., 1994. – С. 103. Незвичайний позитивіcт… З такої перспективи співіснування різних стильових канонів історіописання в тогочасному інтелектуальному просторі виглядає досить природно. Більше того, культурний ландшафт Російської імперії упродовж усього ХІХ ст. вирізнявся надзвичайною строкатістю та тривалим співжиттям великих стилів! Приміром, теренів підросійської України перша хвиля позитивізму досягла у середині ХІХ ст., коли ще побутували потужні впливи романтиків. Адже 1860 роки – апогей тріумфу історичного письма М. Костомарова в очах читацького загалу. Проте поява студій істориків-позитивістів мала вповні сумірний резонанс! Наприклад, славнозвісна «Історія цивілізації в Англії» Г.Т. Бокля, за висловом одного з тодішніх публіцистів, на російських обширах 1860-х років спричинила більший успіх її автора, аніж у самій Британії1. Поширення першого позитивізму на обширах імперії Романових співпало з іншими важливими процесами – професіоналізацією й інституціоналізацією історичної науки другої половини ХІХ ст., які супроводжувалися розбудовою університетських кафедр, налагодженням системи фахової підготовки учених, створенням мережі наукових товариств і часописів тощо2. Звичайно, ці перетворення різною мірою впливали на українське історіописання, яке розгорталося в межах тогочасного імперського культурного поля. Втім, від 1860 – 70-х років головною діючою особою в українській історіографії стає дослідник-професіонал – університетський професор-історик і заразом громадсько-культурний діяч, який сполучає різноманітні суспільні практики в неповторній атмосфері пореформеної доби. З-поміж них провідне місце посідав В. Антонович, якого традиційно вважають адептом позитивізму. Його вихід на наукову й громадську сцену був досить незвичайним і цікавим. * * * У середині ХІХ ст. соціальна поверхня підросійської України вирізнялася поляризацією буття різних станів. Культурницькі уклади життя тогочасної аристократії – малоросійського дворянства на Лівобережжі та польського шляхетства на Правобережжі дивовижно контрастували з побутуванням величезної селянської маси. Ця відмінність була особливо помітною на тлі потужної реструктуризації традиційного суспільства в Західній Європі, в якому руйнувалася спадкова вертикальна ієрархія та виникали різноманітні перехідні верстви й прошарки. Власне, станові держави старої Європи швидко перетворювалися у держави націй. Утім, соціо- й етнокультурні трансформації 1 2 Л.Н. II. Что требуется от историка // Русский вестник. – 1870. – Т. 87. – № 9. – С. 356. Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ – початок ХХ століття. – К., 2005. – С. 77–89. 869 Олексій Ясь ширилися і в підросійській Україні. Щоправда, вони помітно різнилися, порівняно з європейськими, як за динамікою, так і за масштабами, принаймні, до Великої реформи 1861 р. Відтак архаїчні сценарії буття вищого стану частогусто поставали у закостенілих, інколи непривабливих, а то й вельми огидних виявах. Саме споглядання та переосмислення контрастів станового життя на західних околицях імперії Романових були первісними віхами, які торували шлях майбутнім інтелектуалам – вихідцям із аристократичних верств – на межі дореформених та пореформених часів. До таких громадських діячів та учених належав і майбутній історик В. Антонович, за висловом О. Оглоблина, «органічно – кровно й духовно – зв’язаний з Правобережжям»1. Виходець із середовища польської аристократичної культури, В.Антонович змалечку спізнав зовнішній блиск та внутрішню порожнечу життя дрібношляхетської верстви, яка по-холоBпськи прогиналася перед вищим панством і водночас із неприхованим презирством дивилася на інші стани суспільства. «Шляхта лічилась станом установленим від Бога і самої природи; всі інші стани лічились як від натури негідними рівнятися у чому-небудь з шляхтичами», – згадував історик2. Ці соціальні уявлення польської аристократії першої половини ХІХ ст. на тлі загальноєвропейських перетворень мусили спричинити зворотній культурний протест. Таким став показний, ба навіть естетичний бунт молодих шляхтичів супроти аристократизму, зарозумілості й французоманії, відомий як балагульство 1830–40-х років. Польські балагули наслідували і відтворювали в карикатурному, часом навіть скандальному й потворному вигляді (пияцтво, брутальна лайка, задирлива зовнішня подоба, незугарний одяг, гарцювання на конях, панібратство з хлопами і т.п.) поведінку українського селянства. Заразом помітного впливу набула й т. зв. «українська школа» в польському письменстві, яка спричинилася до повстання романтичних замальовок козацької минувшини. Її представники привнесли зі своїми творами нові літературні типажі козацтва, яке майже прирівнювалося до шляхти або відігравало важливу роль у візіях польсько-української минувшини. За визнанням В. Антоновича, саме примітивні, почасти ідеалізовані образи козаків, створені польськими романтиками-козакофілами, зокрема, в творах Міхала Чайковського, заклали «першу підвалину українофільства»3. Так чи інакше, балагульство та козакофільство були першими етнокультурними віхами в інтелектуальній біографії В. Антоновича. Приміром, В. Липинський уважав, що «Антонович був лиш дальшим кільцем в тому ланцюзі, що почався 1 2 3 870 Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк–Київ–Торонто, 1995. – С. 201. Автобіографічні записки Володимира Антоновича // Літературно-науковий вістник. – 1908. – Т. 43. – Кн. 8. – С. 201. Там само. – С. 204. Незвичайний позитивіcт… від польсько-українського етнографа Ходаковського, від польсько-українських козакофілів і «балагулів», від Падур і Чайковських, – а його сповідь стала сінтезом того руху, стала його зовсім ясною, виразною і викінченою національною програмою (курсив В. Липинського. – О. Я.)»1. Напевно, дещиця тих давніх антишляхетських настроїв і симпатій залишилася у В. Антоновича на все життя. Недаремно в середовищі київської інтелігенції побутували численні перекази про курйозні «пригоди» поважного професора-історика, якого за непоказний одяг та стриману, ба навіть сором’язливу манеру поведінки раз у раз сприймали за простолюдина. Та «балагульські» образи, хоч і закарбувалися в юнацьких враженнях В. Антоновича, все ж таки не стали визначальними. Відтак за студентських років майбутнього вченого вважали за ідейного провідника пуристів – антагоністів балагулів, які не тільки прагнули до філософського й культурницького осягнення дійсності, а й обстоювали сувору простоту побуту та норм поведінки2. «Демократизм у звичаях, в одежі й вигляді для старих «хлопоманів», а тому і в очах мого батька, грав досить важливу роль… – згадував Дмитро Антонович. – У нас у родині батько дуже переслідував сестер, коли вони молодими дівчатами бувало хотіли по-модному одягатися, хоч це, правда було майже недосяжним через велику обмеженість коштів усієї нашої родини»3. Зрештою, ця аскетична повсякденність буття, демократична, невимушена манера поведінки, незвичайні самообмеження у побутових потребах та інтересах, стриманість в комунікації та професійній діяльності, інтенсивність і заразом закритість, конспіративність громадських практик складали визначальні прикмети самого стилю життя В. Антоновича, що відображали настанови його світосприйняття, кінець-кінцем викристалізувані в ідеалі старої Громади. Проте інтелектуальні й духовні пошуки майбутнього вченого протягом 1850-х років і донині не є вповні зрозумілими. Вочевидь, у неформальному середовищі польських студентських земляцтв у Київському університеті св. Володимира, відомих як гміни, попервах випробовувалися громадські практики В. Антоновича, поставали його первісні світоглядні віхи. Мабуть, одним із таких ідейних орієнтирів була досить популярна в ті часи концепція «гміновладства», тобто самоуправління Йоахима Лелевеля, почасти співзвучна 1 2 3 Правобережець В. [Липинський В.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу (Причинок до характеристики. З приводу статті д. О.Л. [Ореста Левицького] «Світлій пам’яти Володимира Антоновича» в ч. 54 «Ради») // Рада (К.). – 1911. – 27 берез. (9 квіт.). – № 70. – С. 2. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 17. Антонович Д. Спогади // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. – К., 1997. – Т. 2. – С. 204. 871 Олексій Ясь пізнішим поглядам київського історика. Дехто з сучасних дослідників навіть уважає В. Антоновича «епігоном схильної до філософських спекуляцій лелевельської історичної школи»1. Помітний вплив на формування В. Антоновича як історика справив і його наставник та віце-голова Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при Київському, Волинському та Подільському генералгубернаторі Микола Іванишев. Останній тримався думки про виключну роль общини на теренах Південно-Західної Русі. Зокрема, він уважав, що «демократичне начало народних зборів» суперечило політиці великих князів, які прагнули встановити самодержавство2. Схожа теза побутує і в текстах В. Антоновича, особливо в його історичних студіях 1860-х років. На думку М. Грушевського3, погляди В. Антоновича було б цікаво зіставити з низкою візій тогочасних слов’янофілів, зокрема, К. Аксакова, котрий обстоював тезу про провідне значення общини в житті Давньої Русі4. Певна річ, можна віднайти й інші мисленнєві перетини й паралелі у творчості В. Антоновича з низкою східнослов’янських учених та діячів, оскільки рудименти соціального буття на околицях імперії Романових породжували численні концепції, пов’язані з потрактуванням минулого, сучасного та майбуття общини. Та почесне і, у певному сенсі, визначальне місце на мапі інтелектуальних і культурних вартостей в світосприйнятті В. Антоновича посідають просвітники-раціоналісти. За свідченням М. Грушевського, він навіть уважав «себе учеником французьких енциклопедистів»5. Більше того, з оригіналами їхніх творів В. Антонович ознайомився ще в юнацькі роки під час свого побутування в Одесі (1844–1850)6, під впливом рідного батька, сина угорського революціонера Яноша Джидая. Просвітницький струмінь у тому чи іншому вигляді заклав цілу низку ідей, які простежуються в історичному письмі В. Антоновича. Передусім це своєрідне розуміння поступу в історії як невпинного розвитку і поліпшення людського Розуму, себто нагромадження знань та виховання колективного інтелекту, що нав’язує до відомих поглядів французького математика 1 2 3 4 5 6 872 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича // Київська старовина. – 2006. – № 3. – С. 61. Иванишев Н.Д. О древних сельских общинах в юго-западной России // Иванишев Н.Д. Сочинения. – К., 1876. – С. 251. Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Україна. – 1928. – № 5. – С. 12 (прим.1). Аксаков К.С. О древнем быте Славян вообще и Русских в особенности // Полное собрание сочинений К.С.Аксакова. – М., 1889. – Т. 1: Сочинения исторические. – С. 122–123. Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. – С. 6. Ляскоронский В. В.Б.Антонович (некролог) // Син України. – Т. 1. – С. 81. Незвичайний позитивіcт… й економіста маркіза де Кондорсе1. На цю прикмету світосприйняття В. Антоновича вказує низка вчених (О. Пріцак, С. Томашівський та ін.)2. Поряд із цим побутувала й ідея географічного детермінізму французького філософа Шарля Луї Монтеск’є, ревізію якої споглядаємо в працях європейських позитивістів першої хвилі. Таке розуміння поступу й географічно-природної конечності історичного руху неминуче продукувало низку питань щодо соціальної диференціації та етнонаціонального розмаїття, які постають, здавалося б, як нездоланна перепона на шляху поступу Розуму. Отож, відома теза німецького просвітника та преромантика Й.Г. Гердера про множинність та єдність культур, які у вигляді самобутнього ланцюга сполучають нації на різних ступенях розвитку3, мабуть, сприймалася і В. Антоновичем. Втім, залишався розколотий соціальний світ, закріплений становою ієрархією й освячений нормами права. Як бути з такою разючою соціальною нерівністю? Пізньопросвітницька спадщина містила якщо не відповідь, то, принаймні, цікаву пропозицію і щодо цієї проблеми. Народоправство, або панування загальної, колективної волі – одна з тих провідних ідей у творчості Ж.Ж. Руссо, яку часто зустрічаємо в текстах М. Костомарова, вочевидь, була добре знайома й В. Антоновичу. Тим паче, що руссоїстський етичний ідеал репрезентувала ідея громадського подвигу, себто досягнення загальної рівності та особистої свободи. Недаремно В. Антонович із неабияким завзяттям прагне віднайти громадсько-вічові засади у давньоруській минувшині, різноманітних соціальних і правничих практиках общин за часів панування Великого князівства Литовського і Польської Корони, козацькому устрої та бутті, врешті-решт намагається сформулювати ідею Громадянства як світоглядний орієнтир українського національного руху! Зауважимо, що праці французьких раціоналістів XVIII ст. входили до звичного читацького репертуару багатьох польських, українських і російських інтелектуалів першої половини ХІХ ст. Тим паче, що сповільненість і суперечливість модернізації на величезному євразійському просторі Російської імперії, чергування тривалих періодів урядової реакції зі стислими проміжками лібералізації російського царату, збереження архаїчних соціальних відносин перманентно актуалізували просвітницькі ідеали, до яких зверталося не одне 1 2 3 Кондорсе Ж.А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума // Философия истории: Антология. – М., 1995. – С. 47–48. Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ // Третя академія пам’яті Володимира Антоновича (11–12 грудня 1995 р., м. Київ): Доповіді та матеріали: [У 2 ч.] – К., 1996. – [Ч. 1]. – С. 13; Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // Літературно-науковий вістник. – 1906. – Т. 33. – № 3. – С. 474. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М., 1977. – С. 441. 873 Олексій Ясь покоління інтелектуалів ХІХ ст. Недаремно твори Вольтера напам’ять цитував М. Костомаров, а працями Ж.Ж. Руссо захоплював П. Куліш. Проте у випадку з В. Антоновичем просвітницький раціоналізм став тією своєрідною складовою, яка перекинула йому місток до французького позитивізму у контівській версії, з його гуманістичним й антропологічно зорієнтованим культом людства. Натомість ставлення чи позиціонування В. Антоновича щодо романтичної спадщини виглядає досить амбівалентно. Зазвичай його вважають прихильником романтичного народоправства, ідеалізації вічових засад староруського життя та федералізму і навіть наголошують на інтелектуальній сув’язі з ідеями кириломефодіївців (М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін.)1. Ба більше, В. Антоновича традиційно пов’язують із М. Костомаровим, а відтак уважають обох діячів найважливішими ідеологами українського народництва (О. Пріцак)2. Однак, сам В. Антонович відзначав, що ще на початку 1850-х років навіть не чув про існування братчиків3. Відтак його ознайомлення з їхніми ідеалами сталося дещо пізніше, тобто у більш зрілому віці, коли він уже мав певні світоглядні й інтелектуальні орієнтири. Мабуть, побутування низки просвітницьких ідей, хоч і з романтичною підкладкою (народоправство, федерація як вислід суспільного договору, свобода особистості), у середовищі кирило-мефодіївців було саме тим духовним стрижнем, який кінець-кінцем і сполучив інтелектуальні й світоглядні пошуки М. Костомарова і В. Антоновича. Проте В. Антонович захоплювався й студіями французьких романтиків, насамперед, працями Огюстена Т’єррі4, який приділяв неабияку увагу історії станів. Зокрема, він був одним із фундаторів ідеї класової боротьби, хоч його соціальні конструкції на ниві історії істотно відрізнялися від майбутньої матеріалістично-марксистської апологетики. Такою, в загальних рисах, постає палітра інтелектуальних і культурних впливів, у суперечливих контекстах яких відбувалося становлення В. Антоновича як історика. Хоч би як там було, але засадне питання, сформульоване М. Грушевським, про мисленнєві інгредієнти того світоглядного культу «громади», що склався у В. Антоновича, і досі залишається актуальним5. Передусім, варто взяти до уваги ту незабутню духовну та культурну атмосферу, яка панувала напередодні та під час аграрної реформи 1861 р. 1 2 3 4 5 874 Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства в Києві. – 1908. – Кн.3. – С. 11–12; Дорошенко Д. Володимир Антонович... – С. 152. Pritsak O. Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol. 9. – No. 3/4. – P.257. Автобіографічні записки Володимира Антоновича.. – Т. 43. – № 9. – С. 395. Славінський М. Спогади // Син України. – Т. 2. – С. 215. Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. – С. 8 Незвичайний позитивіcт… Властиво, очікування перетворень продукувало оживлення, піднесення просвітницьких настроїв серед освічених верств і навіть спонукало до соціальних та культурних експериментів. У такому контексті самобутнє «ходіння у народ» В. Антоновича та його товаришів, відоме як хлопоманство, виглядає не тільки як акт самопізнання молодих інтелектуалів, а й як спроба перевірити на ділі культурно-просвітницькі, чи то пак майбутні громадівські ідеали. На думку В. Міяковського, сам термін «громада» походить із практики тодішніх гмін, у сенсі позначення всієї студентської корпорації чи колективної праці, в якій брали участь члени різних земляцтв1. Та культурне поле, яке спричинило трансформацію первісного змісту цієї дефініції, звичайно, було ширше. Це – спадщина раціоналістів-просвітників, хлопоманська практика, історичні ретроспекції з обсягу української минувшини, культурницька програма тогочасного національного руху і, мабуть, найголовніше – соціо- та етнокультурні передумови, а саме: стрімке розширення меж соціального світу, яке раптово відкрилося В. Антоновичу у переддень Великої реформи. За його висловом, «все сучасне наше життя розпочалося з 19 лютого 1861 року»2. Аграрна реформа та суспільна ситуація на Правобережній Україні напередодні Польського повстання 1863 р. не тільки надзвичайно загострили соціальний чинник, а й зробили його вирішальним на шальках терезів, що переважили етнокультурну та шляхетську лояльність В. Антоновича й низки хлопоманів до польської аристократії. «Сповнені з ніг до голови демократичними соціальними переконаннями, деякі з «хлопоманів» повстали супроти всяких поступок; для них соціальне питання поглинало національне; для інших національні устремління перебували на першому плані», – так окреслював настрої серед молодої польської аристократії сучасник та свідок тих подій Володимир Юзефович – син сумнозвісного М. Юзефовича, котрий уславився своїми антиукраїнськими й антипольськими поглядами3. Відтак В. Антонович, яким, за свідченням його давнього товариша К. Михальчука, пишалися всі польські студенти, перетворюється в їхніх очах на «перевертня»4. 1 2 3 4 Міяковський В. Київська громада (З історії українського громадського руху 60-их років) // Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи ХІХ сторіччя. Новітня українська література. – Нью-Йорк, 1984. – Т. 1. – С. 266–267. Антонович В. Про українофілів та українофільство (Відповідь на напади «Вестника Южной и Ю.З. России») // Антонович В. Твори. – К., 1932. – Т. 1. – С. 138. Юзефович В.М. Тридцать лет тому назад. Очерк из студенческой жизни. – К., 1898. – С. 16. Михальчук К.П. Из украинского былого // Украинская жизнь. – 1914. – № 8/10. – С. 73. 875 Олексій Ясь Виглядає, що соціальний вектор був визначальним не тільки у цьому етнокультурному виборі В. Антоновича, а й у формуванні його поглядів та світосприйняття. Приміром, навіть своєрідний історичний рахунок, який автор виставляє шляхетству у знаменитій сповіді, видрукуваній на сторінках «Основи», є, власне, переліком «соціальних гріхів» польського панства: релігійний фанатизм, становий егоїзм, уярмлення селян, самоправство у всіх галузях суспільного життя і т.п.1 Врешті, у своїх історичних працях та лекційних курсах В. Антонович висловлюється ще категоричніше, зокрема називає шляхту «станом паразитів»2. Така соціальна специфікація зацікавлень на ниві громадських практик у 1860-х роках торувала шлях до позитивізму. Невипадково соціальна підоснова добре простежується в історичному письмі В. Антоновича, зокрема, у виборі сюжетів наукових праць: ґенеза козацтва та його організація, відродження козаччини на Правобережжі наприкінці XVII – на початку XVIII cт., побутування міщанства на теренах українських міст, правове й економічне становище селян, походження шляхетських родів, колонізація земель, гайдамаччина, роль православної церкви в литовську і польську добу та ін. Цю соціальну скерованість автора споглядаємо навіть у його студії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия» (1877–1878), в якій задекларована проблематика, здавалося б, неминуче нав’язує домінування зовнішніх та внутрішніх політичних контекстів. Натомість думка В. Антоновича про етносоціальну зумовленість піднесення й занепаду середньовічної литовської держави рефреном пронизує весь текст цієї монографії, що стала його докторською дисертацією. З цією працею пов’язане й певне визнання В. Антоновича як історика в російському академічному світі3, хоч ученого досить часто сприймали як провінційного діяча4. За цікавим спостереженням С. Томашівського, «Антонович виминає індивідуальні й чисто-політичні теми, натомість увагу його притягають масові суспільні явища, де поодинокі одиниці або цілком никнуть або стають у тінь масових змагань, інтересів, симпатій і т. ін.»5. Схожі мотиви споглядаємо 1 2 3 4 5 876 Антонович В. Моя исповедь (Ответ пану Падалице, по поводу статьи, в VII книжке «Основы»: «Что об этом думать?» и письма г. Падалицы в Х книжке) // Основа. – 1862. – № 1. – С. 86. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.,1991. – С. 59. Бестужев-Рюмин К. Русская история. – СПб., 1885. – Т. 2. – Вып. 1. – С. 89 (прим.135); Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям. – СПб., 1893. – С. 425. Єфименко А. Литературные силы провинции. В.Б. Антонович // Син України. – Т. 1. – С. 13–14. Томашівський С. Володимир Антонович... – С. 467. Незвичайний позитивіcт… і в автобіографічній записці В. Антоновича, коли мемуарист прагне провести аналіз життєвого сценарію особистості в контексті соціальних та антропологічних чинників («інгредієнтів»), які тою чи іншою мірою визначають його реалізацію. «Таким робом моральна діяльність всякого чоловіка складається з 3 інгредієнтів : 1) атавізму, себто дідизни отриманої від предків (в найкращому разі не більше 75%); 2) виховання, себто формуліровки принципів минулого часу (5-10%) і 3) власної ініціативи (в найкращому разі до 15%)», – наголошує історик1. Цей авторський пасаж нагадує генеалогічні й соціальні екскурси в автобіографії одного із засновників позитивізму Г. Спенсера, який приділяв надзвичайну увагу виявленню комбінацій певних факторів, що спрямували його інтелектуальні зацікавлення. Деякі з сучасних дослідників навіть висловлюють думку про «біографічну апологетику» київського вченого2. Отож, соціальний вектор посідає провідне місце на шкалі вартостей В. Антоновича як історика. Проте він складає й відповідну данину натуралістичній програмі пізнання, яка завдяки позитивізму поширилася на соціогуманітарні терени. Якщо взяти до уваги його подвійну освіту – медика й історика, яку В. Антонович здобув у Київському університеті св. Володимира (1855 та 1860), то такі дослідницькі устремління виглядають уповні природними. Приміром, навіть походження патріотизму, як любові до певної землі, В. Антонович виводить зі світу природи: «Дивно було б убачати особливу чесноту чи особливу ваду в тому почутті, яким наділяє людину завжди та повсюди природа. Таким почуттям є без сумніву любов до місцевості, в якій народилася людина, до укладу, звичаїв, образу життя й оточення, в котрому вона зросла, до одягу, з яким вона зріднилася та який уважає красивим за своїм естетичним почуттям, до мови чи говірки, якою вона звикла слухати від колиски, котрою вона звикла висловлювати та сприймати свої перші враження»3. Втім, у рецепції В. Антоновича натуралістичні та природничі мотиви повсякчас набувають антропологічного забарвлення. Певна річ, у цьому контексті згадують студіювання В. Антоновича у французького антрополога Поля Топінара під час перебування у Парижі протягом липня-серпня 1880 р.4 Виглядає, що антропологічний чинник у світосприйнятті історика виконує роль своєрідного посередника, ба навіть сполучної ланки між шаром 1 2 3 4 Автобіографічні записки Володимира Антоновича. – Т. 43. – № 7. – С. 3–4. Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». – К., 2005. – С. 9. Антонович В. Про українофілів та українофільство… – С. 136. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. // Антонович В. Твори. – С. 295–296. 877 Олексій Ясь природного та пластом соціального. До того ж, сучасні дослідники обстоюють думку, що етнічна антропологія посідала поважне місце в концептуалізації минувшини у працях В. Антоновича1. Ця складова у його поглядах проступає настільки виразно, що історик навіть означує саме поняття «національність» як «сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими вирізняється одна група людства щодо іншої; прикмети ці виробились самою природою під впливом вельми складних природних факторів: мішанина рас, клімату, праці, пережитої історичної долі і т.п.; як усе створене природою, ці прикмети відрізняються великою сталістю»2. Та антропологічний чинник не є поодиноким стрижнем, який пов’язує різноманітні складові його світогляду. Схоже, що таку ж чи подібну роль відіграє й культурний вектор, точніше рушій світу історії. Відтак у текстах В. Антоновича неодноразово зустрічаємо згадки про культурне становище тієї чи іншої соціальної верстви та й усього народу / нації. За свідченням сучасників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, К. Михальчук та ін.), В. Антонович відводив неабияку роль саме культурній праці у своїй різноманітній громадській діяльності, а відтак часто-густо сприймався як культурний діяч3. Зауважимо, що у славнозвісній розвідці «Три національні типи народні» (1888), начебто записаній за його лекційними викладами, В. Антонович обстоює думку про два «роди прикмет» національності. На його думку, «одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії»4. Така комбінація різноманітних чинників (природничих, антропологічних, соціальних, культурних та ін.) у поглядах В. Антоновича нав’язує до тієї чи іншої варіації позитивістської теорії факторів, себто факторного аналізу минувшини. Наприклад, у передмові до другого тому «Исторических песен малорусcкого народа» (1875), укладених В. Антоновичем та М. Драгомановим, причини війни Б.Хмельницького з поляками подаються як сполучення низки рушіїв – «станово-козацьких, релігійних, національних та народно-економіч1 2 3 4 878 Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В.Б. Антоновича // Третя академія.... – [Ч. 2]. – C. 447. Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови // Антонович В. Твори. – С. 282. Грушевський М. Володимир Антонович... – С. 11; Дорошенко Д. Володимир Антонович... – С. 28; Михальчук К.П. Из украинского былого. – С. 85. Антонович В. Три національні типи народні // Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 90. Незвичайний позитивіcт… них мотивів»1. Схожі думки В. Антоновича споглядаємо і в його неофіційних лекційних викладах, зокрема, у відомій праці «Про козацькі часи на Україні» (1897), в якій «провідна ідея народу», здавалося б, метафізична за суттю, виводиться як поєднання низки чинників: «антропологічних расових причин, почасти від різних условин та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т.ін.»2. Недаремно у світлі теорії факторів розглядали й потрактовували погляди В. Антоновича деякі історики (О. Гермайзе, М. Довнар-Запольський та ін.)3. Проте позитивістська конфігурація факторів, у світогляді київського вченого, істотно корелюється іншими стильовими включеннями (просвітницького раціоналізму, пізнього романтизму), котрі творять незвичний, часом суперечливий візерунок його творчості. З такої перспективи історичне письмо В. Антоновича складно сприймалося науковцями, як сучасниками, так і наступниками, хоч його незаперечно уважали «найвидатнішим українським істориком другої половини ХІХ століття» (О. Оглоблин)4. На перший погляд, в українському історіописанні сформувався досить одноцільний образ В.Антоновича як ученого-позитивіста, що склався ще за його життя й остаточно поширився по смерті впродовж першої третини ХХ ст. Відтак на сторінках наукових праць київський історик постає як неодмінний типаж позитивіста. Численні оцінки-дефініції В. Антоновича в тому чи іншому вигляді, іноді з певними застереженнями та коментарями, фіксували означену інтелектуальну домінанту: «вчений позитивіст, який підходив до історичних явищ із методом природознавця» (А. Верзилов)5; «скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, він заховав одну 1 2 3 4 5 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М. Драгоманова. – К., 1875. – Т. 2. – Вып. 1: Песни о борьбе с Поляками при Богдане Хмельницком. – С. I–II. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – С. 17. Гермайзе О. В.Б. Антонович в українській історіографії // Україна. – 1928. – № 5. – С. 20–21; Довнар-Запольский М. Исторические взгляды В.Б. Антоновича // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1909. – Кн. 21. – Вып. 1/3. – С. 25. Оглоблін О.П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф.П.О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 39. Верзилов А.В. Памяти Владимира Бонифатиевича Антоновича // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. – Чернигов, 1908. – Вып. 7. – С. 147. 879 Олексій Ясь релігію – релігію людства» (М. Грушевський)1; «Антоновича годі назвати типовим репрезентантом позитивізму в історичній науці, все таки прикмети сього напряму видно в його розвідках» (С. Томашівський)2; «історіософічні теорії Антоновича розвинулися під сильним впливом... модного в третій чверті ХІХ ст. позитивізму Огюста Конта» (М. Кордуба)3 та ін. Та й сучасні дослідники, переважно ідентифікують В. Антоновича у відповідному сенсі: «найортодоксальніший позитивіст» (І. Чорновол)4, історик, переважно з позитивістською методологією (С. Михальченко)5, учений, який свідомо орієнтувався на французький позитивізм (В. Короткий, В. Ульяновський)6 та ін. Втім, ширяться й думки про полістильну основу світосприйняття В. Антоновича. Приміром, його розглядають як людину ««двох вір» – романтичної та позитивістської» (Н. Яковенко)7, як історика, що сприймав минувшину «крізь призму польської романтики, і французького раціоналізму та раннього позитивізму»8, зрештою як «полупозитивіста»9 (О. Кіян) і т.п. За свідченням М. Грушевського, до створення позитивістського образу спричинився й сам В. Антонович. «Пригадую, з яким вдоволенням він повторяв характеристику дану йому з приводу одного завваження як «найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилося стрінути». Я думаю, що він хотів таким бути – власне в стилю французьких позитивістів 1860– 1880-х років», – згадував його найвидатніший учень10. Зазначимо, що В. Антонович досить виразно декларував саме позитивістську складову своїх поглядів. Зокрема, у стислій автобіографічній замітці, написаній до ювілею Другої Одеської гімназії, в якій майбутній історик навчався протягом 1848– 1850 рр., він зазначає: «Можу тільки ствердно сказати, що добре, чи погано Грушевський М. Володимир Антонович... – С. 10 Томашівський С. Володимир Антонович… – С. 467. 3 Кордуба М. Володимир Антонович (В 20-ліття його смерти) // Літературнонауковий вістник. – 1928. – Т. 96. – Кн. 6. – С. 160. 4 Чорновол І. Політичні аспекти народницької історіографії від М. Костомарова до М. Грушевського // Молода нація: Альманах. – 2000. – № 3. – С. 137. 5 Михальченко С.И. Киевская школа в российской историографии (В.Б. Антонович, М.В. Довнар-Запольский и их ученики). – Москва–Брянск, 1997. – С. 64. 6 Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. – К., 1997. – С.85–86. 7 Яковенко Н. Назв. праця. – С. 144. 8 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича… – С. 62. 9 Його ж. Володимир Антонович... – С. 136. 10 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича... – С. 6. 1 2 880 Незвичайний позитивіcт… виконав я свою місію, я завжди йшов шляхом сумління та поступу, наскільки вмів та міг»1. Однак така начебто незаперечна цілісність образу В. Антоновича як позитивіста, схильного до об’єктивістського прочитання минувшини, помітно диференціюється, коли йдеться про засадні прикмети творчості цього історика. Тим більше, що особливості його історичного письма по-різному тлумачилися ще за його життя. Наприклад, російський учений О. Пипін у рецензії на збірку студій В. Антоновича, видану 1885 р., подає досить самобутню характеристику автора. «Це – не історичний повістяр, яким був Костомаров, а, власне, істориканалітик, котрий розкладає історичні події на їхні глибокі засади щодо народного та суспільного життя та подає історичну формулу, пошук якої і є завдання історичної критики»2. Натомість рецензент, який переховувався під псевдонімом І. Р., у розвідці 1870 р. наголошує на інших якостях В. Антоновича, зокрема, вбачає у ньому дослідника, схильного до концептуального потрактування минувшини. «…важливість питань, які пояснюються, а часто й висуваються в творах п. Антоновича, могли б надати матеріали для цілих великих монографій; але п. Антонович володіє умінням не обтяжувати студію масою подробиць, та навпаки зупиняється тільки на суттєвому, викладає справу лаконічно, досить сухо, інколи нібито тяжко, але з суворою логічною послідовністю», – відзначає рецензент3. Виглядає, що ці випадкові, ба навіть епізодичні думки щодо праць В. Антоновича відображають лише окремі деталі його загального стильового профілю. Втім, в українській інтелектуальній традиції вододіл у рецепції цього вченого, а точніше його типологічної належності, проліг якраз у межах дихотомічної конструкції: аналітик-документаліст чи історик-синтетик і навіть філософ. Наприклад, до прибічників першого погляду, який ідентифікував В. Антоновича як ученого, схильного до документально-фактографічного прочитання історії, належав колега та давній товариш В. Антоновича по старій Громаді М. Драгоманов. «Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв, яке місто й т. ін., але д. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння 1 2 3 Слабченко Т. До життєпису В.Антоновича // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн. 15. – С. 212–213. А.В. [Пыпин А.Н.] Рец. на кн.: Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т.1 // Вестник Европы. – 1885. – № 6. – С.873. И.Р. Рец. на кн.: Исследования о городах в юго-западной Руси, по актам 1432–1798 гг. Сост. В.Антонович. – К., 1870 // Вестник Европы. – 1870. – № 9. – С.424. 881 Олексій Ясь з історією других народів і т.ін…», – наголошує він1. Відзначимо, що цю оцінку поділяло й чимало інших істориків. Не випадково знаходимо цілу низку суголосних пасажів: «Антонович взагалі уникав, по змозі, узагальнень і синтезу. Обережний дослідник, він усю увагу звертав на аналіз» (Д. Дорошенко)2; «Але Антонович не спішився з тим, щоб дати синтезу своїх дослідів, хоч підштовхував його до того Драгоманів» (І. Крип’якевич)3; «Він, безперечно, радше аналітик, ніж синтетик, обережний у висновках і суворий почитатель факту. Його специфічною рисою було ховатися за своїм матеріялом, давати, говорити самим фактам або подіям» (Б. Крупницький)4 і т.п. Власне, ототожнення В.Антоновича з документалізмом, об’єктивізмом та безсторонністю з часом стало неодмінним компонентом у тлумаченнях його історичного письма. Зокрема, низку таких оцінок щодо постаті вченого було висловлено ще за його життя5. Певна річ, у фахових оцінках В. Антоновича, зокрема, в рецензіях із експертним висновком щодо кваліфікації тієї чи іншої роботи, оціночний рефрен скеровувався на джерела і матеріали, здобуті з «перших рук»6. Проте сам історик досить розважливо ставився до об’єктивістського висвітлення минувшини. Приміром, у вступній лекції в університеті св. Володимира вчений досить промовисто окреслив своє відношення до вимог об’єктивного відображення минулого. «Вказуючи на всю важливість об’єктивності в науці, я все ж таки суворо розрізняю неупередженість від безсторонності. Вимагати від історика безбарвності, відсутності особистих переконань, індиферентності до своєї народності означало б приниження науки та разом із тим вимагати негідного та неможливого», – підкреслює В. Антонович7. Властиво, що ця сентенція з її етичними 1 2 3 4 5 6 7 882 Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране. – С. 488 Дорошенко Д. Володимир Антонович. – С. 126. І.К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича // Краківські вісті. – 1942. – 1 листоп. – № 244. – С. 5. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб.статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 93. Линниченко И. В.Б. Антонович // Газета Гатцука (М.). – 1890. – 22 апр. – № 15. – С. 257; Быков П. В.Б. Антонович [до двадцятип’ятиліття наук. діяльності] // Нива. – 1890 – № 21. – С. 555. Антонович В. Отзыв о диссертации магистранта М.С. Грушевского «Барское староство», представленной в историко-филологический факультет для приобретения степени магистра русской истории (17 мая 1894 г.) // Университетские известия. – К., 1894. – № 7. – С. 7. Вступна лекція В.Б. Антоновича у Київському університеті св. Володимира // Син України. – Т. 1. – С. 383. Незвичайний позитивіcт… й ідеалістиними мотивами не відповідає канону позитивістської «безсторонності» щодо свідчень джерел! Зауважимо, що інші українські історики трималися відмінного погляду щодо сполучення стильових рис у творчості фундатора київської історичної школи, позаяк убачали в ньому не стільки документаліста-аналітика, скільки історика-концептуаліста. Передусім, М. Грушевський уважав, що в «Антоновичу маємо конструктивний ум, з спеціяльним нахилом до зведення історичних фактів до можливо простих схем, з неохотою до наративної манери, так сильної у Костомарова з спеціяльним замилованнєм для відносин суспільних, головно в польсько-литовськім періоді нашої історії»1. В іншій праці він назвав В. Антоновича істориком-філософом із «великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації»2. Подібної думки тримався й С. Томашівський, який наголошував, що «найсильніша сторона таланту його показалася при виконуванню третього методичного завдання – р о з у м і н н я й к о н ц е п ц і ї (розбив С. Томашівського. – О. Я.) даного історичного процесу або явища»3. Ба більше, С. Томашівський уважав, що «спеціяльні синтетичні його здібності повинні були довести його до того, щоб обхоплювати широкі історичні горизонти, щоб давати широкі огляди історичного… життя, щоб створити одноцільний образ історичної минувшини України, а тим часом він обертається безустанку в усяких обмеженнях і щодо часу, і щодо місця, аж у кінці стає археологом-систематиком…»4. Варто відмітити, що класифікаційні процедури В. Антоновича на ниві археології високо оцінював російський історик П. Мілюков, який уважав їх найкращими здобутками тодішньої науки5. Погляди М. Грушевського, С. Томашівського в означеному сенсі поділяв і М. Ткаченко, який обстоював тезу, що В. Антонович був «більше синтетик, ніж аналітик»6. Аналогічну думку висловив і О. Оглоблин, який уважав, що «синтезу історичного розвитку Правобережної України XVI–XVIII століття Антонович шукав і – не одразу і нелегким шляхом – знайшов в українській козаччині»7. 1 2 3 4 5 6 7 Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 47. – С. 1–2. Грушевський М. Володимир Антонович... – С. 6. Томашівський С. Володимир Антонович… – С. 471. Там само. – С. 472. Милюков П. VIII археологический съезд в Москве // Русская мысль. – 1890. – № 4. – С. 175. Ткаченко М. Археографічні студії Володимира Антоновича // Український археографічний збірник – К., 1930. – Т. 3. – С. 336. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа. – С. 203. 883 Олексій Ясь Втім, особа В. Антоновича не зовсім вкладається і в класичний типаж європейського позитивіста-теоретика, який прагне віднайти суспільні закони й осягнути конечність історичного руху чи подати універсальну й всеохоплюючу візію національної минувшини! Така поляризація тлумачень щодо творчості київського вченого, попри майже одностайне визнання позитивістської сутності його поглядів та світосприйняття, логічно висуває низку питань: як узгоджуються розмаїтті стильові елементи в творчості В. Антоновича? Яких обрисів набуває таке сполучення: звичайної еклектики, своєрідного симбіозу, змагання, еволюційного перетворення чи чогось іншого?! Це примушує більш пильно поглянути на його тексти, зокрема, архітектоніку праць, манеру викладу, термінологію, стратегію представлення української минувшини тощо. Якщо взяти до уваги те, що перші монографії В. Антоновича представлені у вигляді розлогих передмов до серійного видання низки томів «Архива ЮгоЗападной России», себто призначені ввести читача до певного кола джерел, то ця суперечність між утилітарною функцією передмови та її реальним змістом і масштабом (100-200 стор.) одразу кидається в очі. Недаремно М. Костомаров справедливо зазначив, що кожний такий вступ до того чи іншого тому «сам по собі складає самостійне вчене дослідження, більш корисне для науки, чим якась дисертація, за яку надається вчений ступінь і навіть університетська кафедра»1. Зазвичай В. Антонович розпочинає свій виклад із установчих тез, які не тільки задають сюжетну канву, а й постулюють досить високий рівень генералізації матеріалу. Приміром, у передмові «Содержание Актов о козаках 1500–1648 год» (1863) автор висловлює думку про побутування на історичній сцені «трьох сил» давньої Русі (община, дружина та князівська влада)2. Цю тезу історик повторює і в пізніших працях, зокрема, в монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия»3. Зрештою, авторський сюжет вибудовується навколо соціальних взаємовідносин і соціокультурних передумов, що спричинилися до виникнення феномену козацтва саме у сфері тяжіння цих «сил». Схожу конструкцію споглядаємо і в його передмові-монографії до актів з історії «південно-руських міст» (1869), уміщених в «Архиве Юго-Западной России». У цьому вступі історик постулює тезу про трояке значення міста: 1 2 3 884 Костомаров Н. Рец. на кн.: Антонович В.Б. Очерк истории великого княжества Литовского до половины XV века. – К., 1878. – Вып. 1 // Исторический вестник. – 1880. – № 5. – С. 178. Антонович В. Содержание Актов о козаках, 1500-1648 год // Архив ЮгоЗападной России. – К., 1863. – Ч. 3. – Т. 1: Акты о козаках (1500–1648 г.). – С. II. Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти В.К. Ольгерда // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России В.Б. Антоновича. – К.,1885. – Т. 1. – С. 18. Незвичайний позитивіcт… 1) юридичної одиниці; 2) торгівельного та ремісничого центру; 3) осередку військової організації1. Отож місто розглядається автором як терен змагання й боротьби «общинного порядку» з «військово-феодальним устроєм» Литовської держави2. У подібному сенсі сприймається і його установча теза про «два начали», подана в монографії з історії Великого князівства Литовського3. Врешті, вихідні положення багатьох праць В. Антоновича, в яких йдеться про «стихії», «начала», «сили» й «ідеали», незаперечно тяжіють до романтичної семантики. Ці апріорні положення виявляють інтуїтивні компоненти його мислення як історика, котрі задають загальну схему викладу й розгортання фактографічного матеріалу. Проте в його текстах побутує й чимало принагідних ірраціональних пасажів та етично-ідеалістичних міркувань, властивих романтичному історіописанню. Зокрема, в передмові-монографії про походження козацтва цей стан виступає як представник «народної стихії»4. Водночас історик згадує про особливе моральне значення козацтва5, вважає його представників «передовими людьми всього народу»6 і т.п. Більшого того, автор висуває громадсько-вічеву концепцію походження козацтва, яка виглядає як наслідування відомої візії М. Костомарова. Ця думка побутує і в пізніших працях В. Антоновича, зокрема, в записаних і виданих неофіційних викладах «Про козацькі часи на Україні»7. Кінець-кінцем, громадсько-вічева ідея підноситься істориком до масштабу національного / народного ідеалу. Наприклад, В. Антонович обстоює думку про Запорозьку Січ як «общинний ідеал, до якого постійно прагнув Південно-руський народ – в общинах, в козацтві, в церковних братствах, копних судах. Тут тільки народний інстинкт залишений сам по собі, розвивався повніше та вільніше, не спотворений зовнішнім, стороннім впливом»8. Властиво, що з руйнацією «общинного начала», яке стримувало «законну реакцію пригнічених верств суспільства», В. Антонович пов’язує постання гайдамацького руху з його нестримною сваволею9. Такі ж романтичні розумування, в яких автор апелює 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Его же. Предисловие // Архив Юго-Западной России. – К., 1869. – Ч. 5. – Т. 1: Акты о городах. – С. 1. Там же. – С. 6. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского... – С. 5. Его же. Содержание Актов о козаках, 1500-1648 год. – C. II. Там же. – С. LXXXVIII. Там же. – С. LXXXVII. Антонович В. Про козацькі часи… – С. 48. Его же. Содержание Актов о козаках, 1500–1648 год. – C. LXXV. Его же. Исследование о гайдамачестве. (Извлечено из 3 тома 3 части «Архива Юго-Западной России»). – К., 1876. – С. 3. 885 Олексій Ясь до «народного почуття»1, «народного сенсу»2, споглядаємо і в його інших студіях, зокрема, у передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716)» (1868). Та найпомітніші вони в дослідженні про ґенезу козацтва. Це проміжне, в інтелектуальному розумінні, становище монографії 1863 р. досить влучно прокоментував М. Грушевський. Він уважав, що «праця Вол. Антоновича про початки козаччини – написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя – з другого, вповні фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна – як перехід від старої традиції XVIII в., до нових історіософічних поглядів»3. В іншій розвідці М. Грушевський оцінив зазначену студію як найбільш яскравий і повний виклад ідеології В. Антоновича4. Втім, означуючи історичний рух «началами», «силами», «стихіями» й «ідеалами», В. Антонович, на відміну від романтиків, наповнює ці дефініції не ідеальним чи метафізичним, а досить конкретним соціальним змістом. Тому в основі більшості сюжетів його студій зазвичай лежить соціальний конфлікт: «староруських общин» з «військово-феодальною владою», шляхти з козацтвом, міського самоуправління зі старостами і т.п. Приміром, його передмовамонографія до актів про буття південно-руських міст висвітлює процес перетворення «вічевого центру» в «поняття фортеці й місця перебування старости» та «торгівельної общини»5. Виключна увага до соціальних і культурних чинників та їхній ролі в українській історії, яку споглядаємо в текстах В. Антоновича, певною мірою нагадує інтелектуальні пошуки П. Куліша в 1860-х роках. Дехто з дослідників навіть розглядає П. Куліша як своєрідну предтечу В. Антоновича6. Зазначимо, що в текстах В. Антоновича добре простежується стильовий шар, пов’язаний якраз із відтворенням соціального зрізу минувшини, який висуває на перший план аналітичні компоненти його мислення. Насамперед історик окреслює соціальну ситуацію, яка складається в ту чи іншу історичну добу. Зокрема, він розглядає побутування різних станів у Речі Посполитій: 1 2 3 4 5 6 886 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716) // Архив Юго-Западной России. – К., 1868. – Ч. 3. – Т. 2: Акты о козаках (1679– 1716). – С. 5. Там же. – С. 68. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до року 1625. – С. 566. Його ж. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. – С. 8–9. Антонович В. Предисловие… – Ч. 5. – Т. 1: Акты о городах. – С. 80. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. 125, 127. Незвичайний позитивіcт… «1) шляхетський, який мав необмежені права – як особисті, так і державні; 2) хлопський, котрий перебував у повній та безперечній залежності від першого, та 3) міщанський, малочислений, який користувався правами особистої свободи та станової незалежності у нечисленних містах»1. У світлі такої станової ієрархії, що склалася на землях Польської Корони, козацтво постає як своєрідна «аномалія»2, яка мусила спричинити неминучу соціальну конфронтацію. Отож, романтичне змагання «вічового начала» козацтва супроти «аристократизму» польського шляхетства3, в авторському викладі, набуває рис соціального конфлікту, себто поступово втрачає ореол героїкоромантичної боротьби. Зокрема, історик наголошує на соціальній підоснові козацьких воєн і повстань XVI ст., що зрештою постають як нищівне протиборство двох станів. «Його характер чисто соціальний, і воно ясно вказує на те зацікавлення, яке лежало в основі козацьких воєн: запанує польсько-шляхетський елемент у Південній Русі чи ні?», – зазначає автор4. Така ж думка побутує і в його лекційних викладах. Приміром, в одній із лекцій В. Антонович обстоює тезу, що «низка аграрних непорозумінь та тяжкий економічний гніт спричинили козацькі війни»5. У тексті монографії про виникнення козацтва, загалом досить одноманітному та бідному на афористичні висловлювання і розумування, віднаходимо й самобутнє означення дрібного польського панства, яке він називає «шляхетським пролетаріатом»6. В іншій студії, присвяченій минувшині південно-руських міст, автор висловлює думку, що «відсутність середнього стану була однією із найбільш важливих ознак» неминучого падіння Речі Посполитої7. Ця заувага є промовистим свідченням того важливого місця, яке відводив учений соціальним чинникам в історії. За його візією, спосіб конституювання того чи іншого стану часто-густо визначає спрямованість історичного руху. Зокрема, у лекціях з російської історії В. Антонович приділяє особливу увагу виникненню аристократії в Галицькій Русі, порівняно з європейськими країнами. «Аристократія в зах. Європі з’явилася як вислід завоювання й спиралася, головним чином, на поземельну власність, оскільки після походу завойовник розподіляє ново1 2 3 4 5 6 7 Антонович В. Содержание Актов о козаках… – С. XXXII-XXXIII. Там же. – С.ХХХІII; Його ж. Про козацькі часи… – С. 54. Его же. Содержание Актов о козаках… – С. ХХХІХ. Там же. – С. XLVI. Антонович В.Б. Краткий очерк землевладения в Южной Руси [Лекція, читана В. Антоновичем та записана В. Крижанівським, 1880] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8013. – Арк. 12. Его же. Содержание Актов о козаках… – С. LIV. Его же. Предисловие…– Ч. 5. – Т. 1: Акты о городах. – С. 92. 887 Олексій Ясь здобуті землі, а часто й туземців, які мешкають на цих землях, між своїми прибічниками», – стверджує вчений1. Ця теза В. Антоновича наслідує відому «концепцію завоювання» О. Т’єррі, який саме з такими військово-політичними перетвореннями пов’язував започаткування суспільного поділу на вищі та нижчі стани2. Натомість галицьке боярство, вважає історик, являло собою «аристократію бюрократичного, тобто чиновницького, адміністративного порядку»3, що визначило ту руйнівну роль, яку відігравав цей стан в історії Галича. Відзначимо, що у передмові до першого тому «Исторических песен малорусского народа» (1874) В. Антонович та М. Драгоманов акцентують увагу саме на станових мотиваціях козацтва. «З народу починає виокремлюватися вторинний військовий елемент, козацтво, яке перебирає на себе ініціативу оборони країни, праці та цивілізації від татар, – а згодом і захисту народності та свободи від польського уряду та панів, розпочавши боротьбу з ними за зрівняння своїх прав з правами старого дружинного стану, який перетворився в поземельну аристократію», – наголошують укладачі4. Зрештою, свої дослідницькі зацікавлення цариною станових взаємин В.Антонович досить добре пояснив в передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716)». На його думку, «відносини ці наочно малюють ту низьку ступінь громадянського розвитку, на котрому перебувала Малоросія в XVII та XVIII століттях і, внаслідок якого її народонаселення не було в змозі ні позбавитися від польського володарювання, ні власними силами влаштувати своє внутрішнє буття і виробити суголосні з очікуваннями свого народу юридичні та суспільні відносини»5. Таким чином, крізь змагання «сил» чи «начал» у текстах В. Антоновича представлене соціальне буття, освячене правовими нормами та звичаями. Відтак навіть апелюючи до «народного почуття» або «народної пам’яті» історик не схильний наділяти колективного, масового героя трансцендентним сенсом, як це робив, приміром, М. Костомаров. Наприклад, заувага В. Антоновича про те, що норми Магдебурзького права є чужими для «духу та понять Південно-Руського народу»6, здавалося б, Антонович В.Б. Лекции по Русской истории // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8101. – Арк. 187 зв. 2 Тьерри О. История завоевания Англии норманнами, с изложением причин и последствий этого завоевания в Англии, Шотландии, Ирландии и на материке, до нашего времени: В 3 ч. – СПб., 1868. – Ч. 1. – C. 3. 3 Антонович В.Б. Лекции по Русской истории. – Арк. 188 зв. 4 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа. – К., 1874. – Т. 1. – С. VI. 5 Антонович В. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра. – С. 23. 6 Его же. Предисловие… – Ч. 5. – Т. 1: Акты о городах. – С. 57. 1 888 Незвичайний позитивіcт… сприймається виключно у романтичному розумінні. Проте подальші коментарі історика виявляють не метафізичний, а соціальний рефрен у його тексті! Зокрема, він наголошує на відчуженні міщан від судочинства, згадує про існування правничих практик, запозичених із повсякденного буття общин, і навіть обстоює думку, що Магдебурзьке право було «символом місцевої автономії», під виглядом якої переховувався «общинний устрій»1. Тож авторське покликання на начебто метафізичний «дух народу» набуває іншого сенсу. Властиво, що впровадження «німецького права» в українських містах історик тлумачить як своєрідний засіб, що мав «метою запобігти остаточному придушенню міського стану військовим та попередити закріпачення першого внаслідок тиску старостинської влади – представника другого з цих станів»2. Так крок за кроком апріорна схематизація, постульована В. Антоновичем інтуїтивним способом, поступається місцем логіко-аналітичному викладу, хоч і з певними ірраціональними вкрапленнями. Зазначимо, що соціальний лейтмотив помітний не тільки в текстах монографій-передмов, а й в авторських преамбулах до публікацій джерел, зокрема, етнографічного матеріалу. Приміром, у вступі до першого тому «Исторических песен малорусского народа» зазначається, що укладачі «отримали поетичну історію суспільних явищ у Південній Русі (курсив В. Антоновича і М. Драгоманова. – О. Я.), принаймні, від ІХ в. до таких сучасних подій, як скасування панщини та угорське повстання в Австрії в 1848, – і як визволення селян та польське повстання в Росії в 1861–1863 р.»3. В іншому місці вони обстоюють думку, що багатство малоросійської пісенної традиції пов’язане зі «становим характером старої історії краю», зокрема, з недостатнім розвитком «міських класів»4. Та й самі стани представлені в історичному письмі В. Антоновича не у вигляді носіїв абстрактних морально-етичних ідеалів, а як певні «юридично-соціяльні форми»5. Втім, соціальні чинники, хоч і домінують у факторному аналізі автора, але доповнюються іншими рушіями світу минувшини, зокрема, культурними й суспільно-політичними. Наприклад, роздуми про особливе призначення культури та її впливу на плин історії неодноразово споглядаємо в текстах В. Антоновича. Зокрема, він наголошує на домінації «руської культури» у Великому князівстві Литовському6, в чому вбачає один із провідних факторів піднесення цієї держави. Характерною рисою світосприйняття В. Антоновича 1 2 3 4 5 6 Там же. – С. 66. Там же. – С. 48. [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие. – Т. 1. – С. IІІ–IV. Там же. – С. IV–V. Томашівський С. Володимир Антонович… – С. 277. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского… – С. 86. 889 Олексій Ясь є те, що дію культурних, суспільно-політичних та інших чинників в історії він досить часто представляє й оцінює за посередництвом універсальних понять. Щоправда, останні часто-густо побутують в лекційних викладах, публіцистиних працях тощо. Ця авторська манера почасти зумовлювалася просвітницькими складовими його мислення, які нав’язують досить високий рівень загальності та мають виразне ціннісне забарвлення. Вочевидь, давалися взнаки й прагматичні міркування, як-то цензурні обмеження, а також потреба піклуватися про збереження публічного реноме благонадійного професора в очах офіційної влади. До таких термінів, приміром, можемо віднести поняття «цивілізація» та «держава». У візії В. Антоновича перша дефініція виступає як своєрідний показник, ба навіть індикатор соціокультурної зрілості народу / нації. Пригадаємо відоме, нині майже хрестоматійне твердження історика про «трагічну розв’язку історії України», пов’язану з тим, що українці не змогли створити «ґрунтовної цивілізації»1. У такому ж сенсі постає й оцінка В. Антоновичем імперської Росії як «напівросійської цивілізації», висловлена в листі від 12 березня 1880 р. до Ф. Вовка2. Зазвичай уважають, що В. Антонович украй негативно ставився до держави як складової суспільного життя (М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашівський та ін.)3. Властиво, до таких поглядів спричинилися відомі етнопсихологічні замальовки історика. Втім, ці враження дещо односторонні, позаяк їхні витоки криються в специфіці інструментального застосування зазначеного поняття. На думку В. Антоновича, держава – це «продукт людського розуму, який склався за вимогами історичного життя; це спілка, в яку вступили люди однієї чи багатьох національностей з метою забезпечити зовнішню безпеку та внутрішній благоустрій»4. В критичній розвідці, присвяченій роману Генріха Сенкевича «Вогнем та мечем», історик формулює своє тлумачення й розуміння державної організації ще точніше. «Ми звикли дивитися на державну владу, як на вираз можливої в даному суспільстві суми справедливості та неупередженості щодо всіх своїх підданих, – зазначає В. Антонович, – без різниці їхнього станового угруповання, національного типу, особистого становища в суспільстві, і тому вважаємо ідею держави рівно 1 2 3 4 890 Його ж. Про козацькі часи… – С. 21. Антонович М. Недруковані листи В.Б. Антоновича до Ф.К. Вовка (З архіву УВАН) // Син України. – Т. 1. – С. 241. Грушевський М. Володимир Антонович... – С. 12–13; І.К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича. – С. 5; Томашівський С. Володимир Антонович… – С. 475. Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови. – С. 282. Незвичайний позитивіcт… дорогою для всіх осіб, які входять до її складу»1. Такі авторські визначення незаперечно тяжіють до пізньопросвітницьких канонів мислення та спираються на природно-правові ціннісні настанови. Чи варто доводити, що тогочасні імперії Романових та Габсбургів, а тим паче держави, що тою чи іншою мірою обіймали українські терени в минувшині, не відповідали скроєному взірцю?! З цієї перспективи державна організація в рецепції В. Антоновича є своєрідним мірилом людського Розуму, який реалізується в суспільній угоді. Тож аксіологічне призначення домінує в понятті «держава», яке історик уживає для того, щоб означити рівень громадського розвитку народу / нації. Іншою цікавою прикметою в текстах В. Антоновича, яка досить виразно проступає в його монографіях, є його уявлення про суспільство як своєрідне «тіло» (організм). Варто відмітити, що вчений уживає цей термін у політичному, точніше етнополітичному та етносоціальному розумінні. Приміром, він пише про втрату «органічної єдності» Русі2; про неспроможність ПівденноЗахідної Русі, незважаючи на татарську загрозу, виробити «сильний політичний організм»3; про зовнішні обставини, які примусили «литовське плем’я згуртуватися й об’єднатися в одне політичне тіло для того щоб утримати свою незалежність від сильного германського натиску»4, безсилля «організму Речі Посполитої» у XVIII ст.5 і т.п. На відміну від романтиків з їхніми метафізичними уявленнями про «тілоідеал», скерованими на пошук провідних ідей історичного руху, що визначають екзистенцію, себто саме існування народу та його архетипічні риси, органіцизм В. Антоновича зіпертий на розмаїті засади. З одного боку, він не цурався пошуку визначальних ідей світу минувшини в ідеалістичному дусі, які кермували рух народу / нації на сцені історії, що наближає його до романтичних взірців історіописання. Проте, з іншого боку, історик уживає дефініцію «тіло» («організм») у розумінні етнополітичної чи етносоціальної цілісності, яка перевіряється еволюційним поступом на міцність, тобто зазнає впливу різноманітних факторів та передумов. Виглядає, що органіцизм В. Антоновича є вислідом історичного буття цієї етносоціальної спільноти у часі та просторі, себто не стільки відображає певну ідею або ідеал, скільки набутий соціальний та культурний досвід у процесі численних випробувань. Такий підхід В. Антоновича виказує позитивістський шар чи аналітичні 1 2 3 4 5 Антонович В. Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (по поводу повести Г.Сенкевича «Огнем и мечем») // Киевская старина. – 1885. – № 5. – С. 49. Его же. Содержание Актов о козаках, 1500–1648 год. – С. ХІІІ. Там же. – С. XIV. Там же. – С. ХІ. Антонович В. Исследование о гайдамачестве… – С. 2. 891 Олексій Ясь складові його поглядів та світосприйняття, які досить тісно сполучаються з інтуїтивними, романтичними уявленнями. Отож «народний дух» та похідні дефініції у рецепції В. Антоновича виступають не стільки як ідеальна чи метафізична основа світу минувшини, а як підсумок багатоманітного історичного буття народу / нації в контексті багатьох векторів: природного, соціального, культурного, антропологічного, духовного, господарського та ін. Втім, учений не проводить чіткого розрізнення між ідеальними рушіями та тими розмаїтими чинниками, які, власне, наповнюють конкретним змістом народне / національне буття, що суттєво ускладнює сприйняття і потрактування його творчості. Видається, що історичні погляди та світосприйняття В. Антоновича сполучають різні елементи: інтуїтивні (пізній романтизм), аналітичні (ранній позитивізм, просвітницький раціоналізм) та прагматичні (культурницька програма українського національного руху) складові. Та, незважаючи на відмінну стильову природу, вони досить гармонійно інтегруються навколо його громадського ідеалу як взаємодоповнюючі, а не конфронтуючі компоненти. Таке поєднання дозволило історику уникнути низки стильових крайнощів позитивізму, зокрема, не потрапити у полон суцільного фактографізму та позбутися лещат тотального детермінізму. Проте це сполучення й створило той феномен роздвоєності образу В. Антоновича в українському історіописанні ХХ ст., що постає то у вигляді об’єктивіста-документаліста, то в подобі синтетика-концептуаліста. 892