Research Institute of Ukrainian Studies Diplomatic Academy of Ukraine PAVLO HAI-NYZHNYK Ukrainian diplomacy and international financial policies of the Governments of the Central Rada, the Ukrainian State (Hetmanate) and the Directory of the UPR (1917–1922) Duliby Kyiv, 2016 Науково-дослідний інститут українознавства МОН України Дипломатична академія України при МЗС України ПАВЛО ГАЙ-НИЖНИК Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.) Дуліби Київ, 2016 УДК 94 (477) «1917/1922» ББК 63.3 (6 Укр) 6 Г 14 Рекомендовано до друку Вченою радою Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (протокол № 2 від 3 березня 2016 року). Рекомендовано до друку Вченою радою Дипломатичної академії України при МЗС України (протокол № 5 від 25 травня 2016 року). Рецензенти: Зінченко Арсен Леонідович (доктор історичних наук, професор, заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства МОН України) Пиріг Руслан Якович (доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історії Української революції (1917–1921 рр.) Інституту історії України НАН України) Матяш Ірина Борисівна (доктор історичних наук, професор кафедри дипломатичної та консульської служби Дипломатичної академії України при МЗС України) Гай-Нижник П. Г 14 Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.) / Павло Гай Нижник. – Київ: Дуліби, 2016. – 532 c. ISBN 978-617-7310-17-3 У новій монографії доктора історичних наук П. П. Гай-Нижника висвітлюється діяльність українських дипломатів та урядовців у контексті ведення міжнародної фінансової політики урядами Центральної Ради, Гетьманату та Директорії протягом 1917–1922 років. Автор аналізує багатогранні аспекти міжнародної фінансової політики Української Держави та Української Народної Республіки у співставленні із внутрішньою та зовнішньою політикою, а також з огляду на загальний фінансово-економічний та державно-політичний курс національно-державного відродження України. До наукового обігу введено нові, раніше невідомі, архівні документи. Книга розрахована не лише на науковців, дипломатів, економістів, студентів, а й на широке коло читачів та усіх, хто цікавиться новітньою історією України, історією фінансової політики, дипломатії й міжнародних відносин тощо. УДК 94(477)«1917/1922» ББК 63.3(6 Укр)6 ISBN 978-617-7310-17-3 © Дуліби, 2016 ©Гай-Нижник Павло, 2016 ПАВЛО ГАЙ-НИЖНИК Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.) ЗМІСТ Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Розділ 1. Фінансові війни: Росія проти України (березень 1917 р. – лютий 1918 р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Розділ 2. Українсько-французькі взаємини як віддзеркалення стосунків між Центральною Радою та країнами Антанти (фінансово-політичний аспект) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Розділ 3. Фінансові взаємини УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною в контексті загальної господарчо-грошової політики уряду Центральної Ради (1918 рік) . . . . . . . . . . . . . . . 75 3.1. Фінансові аспекти Берестейського договору . . . . . . . . . 79 3.2. Діяльність тристоронньої міжнародної Фінансової комісії. Укладення Угоди про встановлення розрахункового курсу валют. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 3.3. Утворення тристоронньої міжнародної Комісії з товарообміну. Перемовини щодо укладання Фінансового договору про надання Німеччиною та Австро-Угорщиною грошового авансу урядові УНР. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 3.4. Перемовини УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною щодо фінансової трансакції. Сумарний договір з товарообміну між УНР та Центральними державами від 23 квітня 1918 р. (фінансовий аспект) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 Розділ 4. Міжнародні фінансові угоди Української Держави з Німеччиною та Австро-Угорщиною (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 4.1. Фінансові угоди між Українською Державою та Німеччиною й Австро-Угорщиною від 15 травня та 4 липня 1918 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 4.2. Економічний договір та Фінансова угода між Українською Державою та Німеччиною й Австро-Угорщиною від 10 вересня 1918 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 4.3. Заходи гетьманського уряду щодо виходу України з російської рубльової зони у 1918 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158 4.4. Фінансові взаємини Гетьманату з квазідержавними частинами колишньої Російської імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176 4.5. Перша Світова війна та її вплив на європейські державні фінанси. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182 Розділ 5. Міжнародна фінансова діяльність Директорії та уряду УНР (1918–1922 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191 –6– 5.1. Унезалежнення української грошової одиниці: заходи уряду УНР щодо вилучення з обігу російського рубля (грудень 1918 – серпень 1919 рр.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 5.2. Валютний «спадок» УНР й витрати уряду Директорії. Спроба зав’язати фінансові взаємини між УНР та країнами Антанти і нейтральними державами. Заснування Фінансової агентури УНР у Берліні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210 5.3. «Справа «Deutsche Luft Reederei»: коли і на яких умовах урядові УНР переправлялися гроші з Німеччини . . . . . . . . . . 231 5.4. «Супруніада»: уряд Директорії проти Фінансової агентури УНР у Німеччині (1919–1921 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253 5.5. Спроба укладання й реалізації економічних угод та державної валютної позики уряду УНР з фірмами «Optorg» та «Pabisco» (1920–1922 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 294 Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315 Додатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327 –7– ПЕРЕДМОВА ПЕРЕДМОВА «Серед загадок, які російська революція задала світові, українська є однією з найважчих»1. Кошти, а відтак і фінансова політика, з давніх часів відігравали одну з провідних ролей у суспільному житті. Невдала фінансова політика здатна призвести до економічної руїни, соціальних катаклізмів, військового знесилення і, врешті, до занепаду самої держави. Саме тому досвід здійснення власної грошової політики Україною у 1917–1922 рр. є не лише надбанням минулого, але й надзвичайно актуальним з огляду сучасності. Суттєвим важелем у цій сфері життєдіяльності держави є й міжнародна фінансова політика, яка органічно переплітається як із державною зовнішньою політикою, так і з внутрішньою. Сьогодні не існує цілісної концепції тогочасної міжнародної фінансової політики України періоду Української революції та національного державотворення 1917–1922 років. Міжнародна фінансова політика Центральної Ради, урядів УНР та Української Держави (Гетьманату) все ще залишається малодослідженою темою як у вітчизняній, так і у світовій історичній науці. Саме тому постає нагальна потреба розв’язання і розкриття зазначеної наукової проблеми, яка має як загальнотеоретичне, так і практичне значення. Україна ставала на шлях побудови власної державності у вкрай складних соціально-економічних і політичних умовах, за відсутності національної грошової одиниці, недостачі грошової маси в розпорядженні влади і за глибокої системної політичної та економічної кризи в країні. Центральна Рада вперше в історії України запровадила національні паперові грошові знаки, оголосила про створення власної податкової і банківської системи, Державного банку і Державної скарбниці, створила урядове фінансове відомство сучасного зразка (Генеральне секретарство фінансів, а потім – Народне міністерство фінансів), провадила фінансову політику на міжнародному рівні тощо. 1 Falk Schupp. Die ukrainische Sphinx / Falk Schupp // Osteuropäische Zukunft. – 1917. – Nr. 8. – 15. April. – 1. Aprilheft.– S. 113. – 10 – Досвід України 1917–1922 рр. у сфері розбудови державних фінансів для її сучасної спадкоємниці особливо важливий і корисний, адже грошова система держав з несталою економікою та з іще несформованою демократією та громадянським суспільством надто залежна не лише від внутрішніх катаклізмів, але й від різного роду потрясінь зовнішніх. Сьогодні ж, у добу глобалізації світових державних фінансів, здобутки і втрати національного державотворення у цій сфері мають бути не лише ретельно досліджені, а й враховані в моделюванні майбутньої фінансової політики сучасною Україною. Міжнародна ж фінансова політика України в період з 1917 по 1922 рр. практично взагалі не висвітлюється вітчизняними істориками. Українсько-французькі грошові взаємини сучасні історики в Україні все іще ігнорують. Утім попри те, що вони так і не набули практичного втілення, а велися лише на рівні можливого, їхнє дослідження та аналіз значною мірою можуть пролити світло на розуміння рівня взаємин між урядами УНР та країн Антанти. Фінансові стосунки України з Центральними державами також не набули належного висвітлення. Як правило, в подібних дослідженнях автори аналізують мирні угоди між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною (вкупі з їхніми союзниками – Болгарією та Туреччиною), територіальні проблеми, військово-політичні чинники тощо. Проте, попри надзвичайно тісні військово-політичні та господарчі стосунки між цими країнами, фінансовий бік взаємовідносин УНР періоду існування Центральної Ради, Гетьманату та Директорії з цими центральноєвропейськими державами все ще залишається майже недослідженним. Таким чином можна зробити висновок, що міжнародна фінансова політика українських урядів 1917–1922 рр. (в тому числі з Німеччиною та Австро-Угорщиною як основними військово-політичними та економічними партнерами України) у сучасній українській історіографії не набули належного наукового висвітлення. Мушу також констатувати про практичну відсутність досліджень про російсько-українські фінансові взаємини за тих часів. – 11 – Джерельна база складає основу історичних пошуків і відіграє визначальну роль у науковому дослідженні. Відтак при написанні цієї монографії було використано різний комплекс речових і письмових джерел. Це, перш за все, величезний пласт документів і матеріалів, що зберігаються у сховищах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Основними фондами, які було опрацьовано і використано в процесі написання пропонованого дослідження, стали фонди: Ради народних міністрів УНР (ф. 1063); Центральної Ради (ф. 1115) і, звичайно ж, фонди Народного міністерства фінансів УНР (ф. 1434, ф. 1509, ф. 2199). Плідним джерелом додаткової інформації послужили також фонди Народного міністерства закордонних справ УНР (ф. 2592) та Державного контролю УНР (ф. 3690) тощо. Усі ці фонди містять основоположні документи з української внутрішньої і зовнішньої фінансової політики України 1917–1922 рр., а саме: протоколи засідань Генерального секретаріату, Ради народних міністрів УНР, Центральної Ради, Малої Ради, закони і постанови загальнодержавного характеру, фінансові законопроекти і пояснюючі записки урядовців, внутрішні розпорядження і обіжники Міністерства фінансів та його підрозділів тощо. Головними документальними джерелами при написанні цієї монографії, зокрема щодо часів гетьманування П. Скоропадського, також стали матеріали архівних фондів. Виходячи із завдань і потреб у розкритті теми дослідження, основною архівною базою автора став Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Великий шар документальних джерел з фінансових справ Гетьманату зберігається у фонді Міністерства фінансів (ф. 2199), серед яких чисельні матеріали внутрішнього міністерського функціонування. Основним же фондом, який і було використано, є фонд Ради міністрів Української Держави (ф. 1064). У його сховах зберігаються головні документи фінансового спрямування державної ваги з 1918 р., що були ухвалені урядом і затверджені гетьманом, журнали Ради міністрів, міжнародні фінансові угоди, закони, накази, постанови, доповідні записки тощо. – 12 – Зі сховищ ЦДАВО України було проаналізовано й відповідні архівні фонди періоду Директорії УНР – Ради народних міністрів, Народного міністерства фінансів, Міністерства закордонних справ, Українського представництва УНР Директорії в Німеччині, Посольства УНР в Австрії, фонд Микити Шаповала (ф. 1065, ф. 1092, ф. 1509, ф. 2199, ф. 3581, ф. 3619, ф. 3690, ф. 3766 та ін.). Так, зокрема, у фонді 3581 міститься багато матеріалу, що стосується грошових фондів України в Німеччині та Австрії, розкривається завдання дипломатичних місій М. Василька та Х. Барановського, висвітлюється перебіг перемовин та основні причини, що не дозволили отримати урядові УНР і Директорії ці кошти. Частково певні відомості було залучено й з фонду 4 (фонд Народного комісаріату закордонних справ УСРР), що хронологічно охоплює 1920–1923 рр. Окрему додаткову джерельну інформацію було частково здобуто й в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІА у м. Львів, ф. 581, ф. 681). Для повноти осягнення міжнародної фінансової політики уряду УНР та її втілення в провінції було опрацьовано також документацію, що зберігається в регіональних архівах країни, зокрема у Державному архіві Харківської області (ДАХО) та відділенні Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині (ВДАЧОН), відповідно фонди Харківської митниці (ф. 84) та Ніжинського повітового казначейства в м. Ніжин Чернігівської губернії (ф. 344) тощо. Фонди містять документацію місцевого характеру, листування з керівництвом Народного міністерства фінансів та майже усі обіжні матеріали, що надсилалися з Києва до регіональних Фінансових палат, відділень Держбанку, місцевих органів влади тощо. Під час опрацювання джерельної бази дослідження було проаналізовано також окрему документальну базу іноземного походження, зокрема архівні фонди польської Biblioteka Narodowa w Warszawie (де зберігається великий шар документації українського та німецького похоження), австро-угорську доку– 13 – ментацію із чотиритомника «Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde» та американську з багатотомника «Papers Relating to the Foreign Relations of the United States», документи Федерального архіву ФРН, відомості з Архіву зовнішньої політики Російської Федерації тощо. Цінність комплексу усіх цих вищевказаних джерел для історичної науки є не лише в тому, що вони були практично невідомими дослідникам до цього часу, але й у тому, що їхній зміст має не тільки фактично визначене законодавче значення, а й ґрунтовні пояснення і обумовлення (зокрема у пояснювальних записках міністрів тощо) тих чи інших урядових заходів. Документи пояснюють їхнє значення не лише для фінансово-економічного відродження України, а й розкривають тогочасний внутрішньополітичний і господарський стан в країні на державному рівні, його зв’язок з загальним політичним курсом уряду. Використані джерела є документацію найвищого державного рівня, вони висвітлюють як безпосередні кроки, що були здійснені урядом, так і ті, що стояли на порядку денному перед урядовцями і, відповідно, вказують шлях до розуміння тактики і стратегії економічної політики Гетьманату чи Директорії взагалі й фінансової зокрема. Важливість опрацьованих архівних документів полягає також й у тому, що практично усі вони досі не перебували в науковому обігу. Крім того досить багату документальну спадщину було виявлено в офіційних періодичних виданнях владних структур УНР («Вісти з Української Центральної Ради», «Вістник Генерального Секретаріяту УНР», «Вістник Ради Народніх Міністрів УНР», «Вістник Української Народньої Республіки») та Української Держави («Державний вістник»). Суттєві фактичні та документальні відомості містять близькі до владних партій за часів Центральної Ради «Народня воля», «Нова Рада», «Робітнича газета» та такі впливові у зазначені хронологічними рамками роки столичні, фахові і регіональні часописи як «Кіевская мысль», «Украинская жизнь», «Послед– 14 – ние новости», «Финансовый журнал», «Українська кооперація», «Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины», «Трибуна», «Відродження», «Україна», «Хліборобська Україна», «Одесскій листок», «Союз» (Умань) та інші. Оглянуто було й німецьку, австро-угорську, британську, російську та польську періодику тих часів, зокрема такі видання як «Óraiujság», «Die Ukraine», «Flight», «Wolkwitschafliche Chronik», «Vossische Zeitung», «Frankfurter Zeitung», «Berliner Lokal-Anzeiger», «Osteuropäische Zukunft», «Manchester Guardian», «New Times», «Украинская жизнь», «Известія», «Экономическая жизнь», «Nowiny Raciborskie», «Racibórz Forge» та інші. Досить складним є становище з опрацюванням та використанням матеріалів зі збірників вже опублікованих документів тієї доби, які лише побічно й узагальнено торкаються зазначеної у цій праці теми. Йдеться, переусім, про широко відомі радянські збірники документів з історії «Громадянської» війни в Україні2, чотиритомне зібрання документів і матеріалів австро-угорського уряду та штабу окупаційних військ в Україні («Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde»3), різного роду іноземні збірники документів, що більшою чи меншою мірою торкаються подій у тогочасній 2 Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине. (Февраль 1917 г. – апрель 1918 г.): Сборник документов и материалов: В 3 т. – Т. 1. – К.: Госполитиздат, 1957. – 1011 с.; – Т. 2. – К.: Госполитиздат, 1957. – 732 с.; – Т. 3. – К.: Госполитиздат, 1957. – 1000 с.; Гражданская война в Украине 1918–1920 гг. Сборник документов и материалов. – Т. 1. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 1967. – 875 с.; – Т. 1. – Кн. 2. – К.: Наукова думка, 1967. – 491 с.; Документы о разгроме немецких оккупантов на Украине в 1918 г./ Под ред. И. И. Минца и Е. Н. Городецкого. – М.: Госполитиздат, 1942. – 240 с.; Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов) / Под ред. М. Горького, И. Минца, Р. Эйдемана: В 2 т. – Т. 1: Германская окупация на Украине, 1918. Документы и материалы. – М.: Государственное изд-во «Истории гражданской войны», 1936. – 205 с.; Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів (1917–1923 рр.). – К.: Наукова думка, 1966. – 450 с. та ін. 3 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde / Von. Theophil Hornykiewicz. – Philadelphia: Ferdinand Berger & Söhne, OHG, Horn, N.Ö., 1966. – Band I. – 450 s. – 15 – Україні4, й, звісно ж, про опубліковані Інститутом історії України НАН України три серії цінних двотомників документів і матеріалів Центральної Ради5, Української Держави6 й Директорії УНР7 та інші видання. За час новітньої незалежності України у нашій державі не було видано жодного збірника документів і матеріалів суто з фінансової політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії чи ЗУНР, а опублікована частина загальної джерельної бази з періоду революції та національно-визвольних змагань не є репрезентативною щодо міжнародної фінансової політики українських урядів у 1917–1922 рр. через її фрагментарність щодо цієї сфери вітчизняного державотворення. Згадаю принагідно й про власну публікацію у 2004 р. понад шестисот документів саме з фінансової політики уряду Української Держави у вигляді другого тому до своєї монографії «Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)»8 та у 2007 р. понад чотирьохсот документів із грошово-банківської політики у праці «Український Державний банк: історія становлення. Документи і матеріали (1917–1918 рр.)»9, які й досі залишаються 4 Akten zur deutschen aswärtigen Politik 1918–1945. – Serie A: 1918–1925. – Bd. I. – Göttingen: Vandenchoek & Ruprecht, 1982. – 700 s.; – Serie A: 1918–1925. – Bd. II. – Göttingen: Vandenchoek & Ruprecht, 1984.– 710 s.; Brest-Litowsk. – Vandenhoek & Ruprecht in Goettingen, 1969. – 230 s.; Germany and the Revolution in Russia, 1915–1918. Documents from the Archives of the German Foreign Ministry / Ed. Zbynek Zeman. – London; – New-York; – Toronto: Oxford University Press, 1958. – 157 p.; Russian and Germany at Brest-Litovsk. A Documentary History of the Peace Negotiations / Ed. Magnes Judah L. – New York: The Rand School of Social Science, 1919. – 192 p. та ін. 5 Українська Центральна рада: Документи і матеріали. У 2 т. – Т. 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К.: Наукова думка, 1996. – 590 с.; – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – К.: Наукова думка, 1997. – 424 с. 6 Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У 2 т. – Т. 1. – К.: Темпора, 2015. – XVIII + 790 с.; – Т. 2. – К.: Темпора, 2015. – XХ + 412 с. 7 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. – Т. 1. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 688 с.; – Т. 2. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 744 с. 8 Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) / Павло Гай-Нижник. – К., 2004. – 430 с. 9 Гай-Нижник П. Український Державний банк: історія становлення. Документи і матеріали (1917–1918 рр.) / Павло Гай-Нижник. – К.: Цифра-друк, 2007. – 340 с. – 16 – єдиними подібними виданнями із такою чисельністю вперше опубліковах документів фінансового спрямування. Наративні джерела, що оповідають про перебіг української революції, складають досить об’ємний бібліографічний шар, проте практично жодні спогади або щоденники учасників чи свідків тогочасних подій не містять вагомих свідчень з історії міжнародної фінансової політики УНР у 1917–1922 рр. Автори зосереджують свою увагу на політичних, військових, соціально-економічних перипетіях тогочасного життя, лише фрагментарно згадуючи про міжнародні грошові справи. Без опрацювання ж і аналізу усього комплексу цих та інших джерел (зокрема й наративних – щоденників, спогадів та записок сучасників та учасників тогочасних подій) висвітлення фінансової, в тому числі й міжнародної, політики Центральної Ради, Директорії, урядів УНР та Гетьманату протягом 1917– 1922 рр. не може відбутися на належному науковому та інформативному рівні. Тож сукупність актуалізованої та неактуалізованої інформації робить джерельну базу пропонованого увазі читача дослідження репрезентативною, уможливлює висвітлення міжнародної фінансової політики Центральної Ради, Директорії, урядів «першої» та «другої» УНР, Української Держави (Гетьманату) 1917–1922 рр. з високим рівнем достовірності. Таким чином основну базу нашого дослідження склали документи і матеріали, що зберігаються в архівних установах. Переважна більшість архівних документів з міжнародної фінансової політики України протягом 1917–1922 рр. досі не аналізувалися дослідниками, а отже становлять значний науковий інтерес і лише тепер вводяться до наукового обігу, що, у поєднанні з іншими видами джерельних матеріалів, дозволяє нам вперше достовірно та всебічно відтворити усі грані міжнародних урядових намірів та безпосередніх кроків у фінансовій сфері національного державотворення тієї буремної доби. Аналіз наукової літератури дає підстави зробити висновок, що проблема висвітлення міжнародної фінансової політики Центральної Ради, Директорії, урядів УНР та Української Держави (1917–1922 рр.) практично не зацікавлювала дослідників – 17 – як окрема тема. За таких обставин теперішні історики здебільшого лише починають вивчати та опрацювати відповідний шар документального матеріалу в архівах держави та світу. Утім саме таких праць у сучасній історичній науці надто в обмаль, а відтак проблема глибокого та повносяжного аналізу й висвітлення фінансової політики Української держави 1917–1922 рр., зокрема й на міжнародній арені, здебільшого все ще очікує на своїх дослідників. – 18 – ФІНАНСОВІ ВІЙНИ: РОСІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ (березень 1917 р. – лютий 1918 р.) Розділ 1. ФІНАНСОВІ ВІЙНИ: РОСІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ (березень 1917 р. – лютий 1918 р.) Історія людства, на жаль, завжди мала однією з своїх вагомих та постійних складових й історію війн. Бували, й залишаються досі, вони великими і малими, тотальними і локальними, загарбницькими й національно-визвольними, колоніальними і революційними... За свою новітню історію лише протягом ХХ ст. Україна пережила чи не усі можливі різновиди воєнних дій. Утім, існують також й війни гібридні, зокрема й фінансово-економічні. Велися такі і проти українського народу. Застосовувала такі війни й Україна, щоправда у більш гуманному вигляді. Так, скажімо, у 1918 р. Українська Держава (Гетьманат), не маючи змоги збройним шляхом захистити цілісність своєї території, розпочала економічну війну проти Румунії, що окупувала українську Бессарабію і частину Буковини, а також вдало здійснила блокаду Кримського півостріва з метою придушення там сепаратистських тенденцій, що, власне, також є однією з форм економічної війни. Разом з тим є також війни й іншого, так би мовити, вишуканішого ґатунку – війни фінансові. Вони бувають прихованими та відкритими, мають різні обсяги, терміни тривання й відмінні тактичні й стратегічні цілі та завдання. Проте кожна фінансова війна передбачає єдину мету – руйнування грошово-господарчої міці держави-суперника, розхитання і дестабілізація її соціально-політичного стану, а отже й підрив рівня національної безпеки, торговельної конкурентноспроможності, економічної стабільності, обороноздатності суміжної країни тощо. Застосовуючи подібний тиск, країна-агресор, врешті, прагне досягти своїх стратегічних чи тактичних цілей як політичного, так і економічного характеру. В залежності ж від тих чи інших завдань, які переслідує агресор, і внутрішнього становища та міцності «держави-жертви» обирається, відповідно, тактика й стратегія війни, її відкрита чи прихована форми. Одними з видів такої війни є фінансова ізоляція, фінансова експансія чи, скажімо, – 20 – грошова підтримка (утримання) деструктивних або антиурядових сил держави-суперника... На початку ХХ ст. молода Українська держава зазнала від свого північного сусіди, попри збройну агресію, також і ці, щойно перелічені, способи війни фінансової... Перша Світова війна порушила ритм грошового обігу в Росії, а сільськогосподарська розруха ще більш підірвала фінанси імперії. Ще перед революцією обіг грошей у Росії був інфляційним і перебував у стані поступового, але швидкого, розладу. Від передвоєнних років, коли на території імперії оберталося паперових грошей на суму в 1 млрд. 600 млн. руб. до 1 листопада 1917 р. їх маса збільшилася до 20 млрд. рублів10. Інфляція наростала з непоборною силою. Розвиток російського імперіалізму, як складової частини світового фінансового процесу, відбувався на рівні середньої ланки, а себто і у фарватері боржника світових кредитових держав та міжнародних банків. За роки Світової війни, як повідомляв 6 квітня 1917 р. міністр фінансів Тимчасового уряду М. Терещенко, державний борг Росії виріс з 5,4–5,6 млрд. рублів (за різними оцінками) у 1913 р. до 55 млрд. рублів на весну 1917 року. Лише один місяць війни коштував тоді російській скарбниці 0,5 млрд. рублів. За підрахунками проф. Яснопольського річна оплата на 5% виносила боргів у 1 млрд. 665 млн. рублів11. Крім того, вир революції остаточно розхитав загальноросійську фінансову систему і зруйнував налагоджений механізм податкових зборів. Будучи частиною населення імперії, український народ відчув на собі злидні військового часу й удар від інфляційного збільшення цін. Саме за таких умов провід українськими революційно-демократичними масами у березні 1917 р. взяла на себе Центральна Рада – загальний представницький орган революційних партій та організацій України, головно соціалістичного спрямування. Цей крайовий орган революційної демократії під проводом члена партії есерів М.Г рушевського 10 Туган-Барановський М. Політична економія. Курс популярний / М. Туган-Барановський. – К.: Вид-ня Дніпровського Союзу споживчих спілок України, 1919. – С. 126. 11 Шкіль М. Україна в боротьбі за державність / М.Шкіль. – Торонто, 1917. – С. 149. – 21 – одразу ж зіткнувся із потребою розв’язання численних фінансових питань. Вже 10 березня 1917 р. на одному з перших засідань Центральної Ради було ухвалено створити посаду скарбника, який очолив щойно створену Фінансову комісію12 і мав «виробити якнайшвидше фінансову програму»13. За два дні по цьому діячі Центральної Ради оголосили про необхідність створення Національного фонду14. 23 квітня 1917 р. Центральна Рада ухвалила пропозицію Фінансової комісії про збір коштів з громадян15. Дні Національного фонду проводилися в Україні 20–22 травня 1917 р.16 За свідченням М.Грушевського, тільки у Києві тоді було зібрано 40 тис. рублів17. На ті часи такої суми навіть на улаштування урядування у місті було надзвичайно замало. Цим виявилося пасивне прагнення трудящих до активних грошових пожертв крайовому органу революційної влади і мало стати серйозним попередженням для українських можновладців з приводу фінансового стану в Україні. Водночас із падінням вартості рубля та відсутністю в розпорядженні Центральної Ради готівкової грошової маси ситуацію ускладнювали й інші ознаки буремного часу. Собівартість залізничних перевезень на 1 версту за чотири роки війни (із 1917-м включно) зросла, наприклад, більше ніж у 50 разів18, а заробітня платня, скажімо, столяра зменшилася вдвічі19. У квітні 1917 р. Тимчасовим урядом було на 60% збільшено ціни на хліб. У той же час, революційний хаос послабив зв’язки колоній з метрополією, регіони почали домагатися від Петрограда національнокультурних прав і ставати до налагодження самостійного життя. Задушена фінансовим зашморгом, силу затиску якого контролював Петроград, Центральна Рада намагалася самотужки виправити становище. 23 квітня 1917 р. вона ухвалює ще одну 12 Українська Центральна Рада у Києві // Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 1. – 19 березня. 13 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 108. 14 Там само. – Арк. 109. 15 Робітнича газета. – 1917. – 26 квітня; 16 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 7–8. 17 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1996. – Т. 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. – С. 534. 18 Михайлов И. Д. Состояние железнодорожного транспорта / И. Д. Михайлов // Народное хозяйство. – 1919. – № 5. 19 Робітнича газета. – 1918. – 14 серпня; – 22 – постанову своєї Фінансової комісії про «необхідність оподаткування всього українського народу», з метою «покриття трат, яких вимагають наші національні потреби»20. Проте результат цієї декларації звівся до банального: Маrе vегbоrum, guttа rerum21. Діячі Центральної Ради продовжували виголошувати гасла, створювати комісії, дискутувати «чи може Центральна Рада, займатися розв’язанням економічних проблем, чи, може, вона повинна займатися тільки політичними справами щодо автономії України і т.д.»22, але так і не спромоглися налагодити систему елементарного оподаткування. За таких умов провідники тогочасної України ухвалили надіслати до Тимчасового уряду делегацію з проханням «призначення в розпорядження Центральної Ради засобів з «Государственнаго казначейства» на цілі національні, культурні і організаційні – причім на трати сего місяця має бути для неї одкритий біжучий рахунок в Государственім банку на 5 млн.»23. На найближчі видатки просилося у петроградського уряду одразу 500 тисяч «валюти». Цікавим є те, що в перерахунку запланованих Центральною Радою розтрат не було зовсім вказано трати на влаштування адміністративно-керівної влади краю, на відновлення народного господарства тощо. Утім прохання українців залишилося без відповіді. Здавалося б, логічний розвиток наслідків петроградської Лютневої революції мав би сприяти не лише культурно-політичному відродженню українства, а й само собою повинен був би висунути на порядок денний нагальну потребу відчутних політичних й економічних реформ та державотворчих самостійницьких перетворень. Центральна Рада спромоглася висунути лише гасло культурного відродження, соціалізму й автономії для України, хоча й саме на той час, як, можливо ніколи, був слушний момент для успішного здобуття повносяжної державності українським народом. Нажаль, його провідники, чудово розуміючи це, залишилися у своїй переважній більшості новіт20 21 22 23 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 5. – травень. Mare verborum, gutta rerum (лат.) – Море слів, крапля справ. Вісти з Української Центральної Ради. – № 6. – травень. ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 9 зв. – 23 – німи драгоманівцями (закостенілими автономо-федералістами) і малоросами соціалістичної забарвленності. Про можливість же реального усамостійнення України на той час розуміли усі, від Кєрєнського до Грушевського. Про це, зокрема, свідчать слова самого голови Центральної Ради, який 19 травня 1917 р. заявив тому ж таки О. Кєрєнському: «Ми мислимо Україну нероздільно з Федеративною Республікою Російською. Якщо б ми прагли до повної незалежности, то ми б зовсім означено так питання і поклали, тим більше, що обставини дозволяють так ставити питання...»24. Віддзеркаленням такої позиції були нехтування державотворчою працею і постійні апеляції до Тимчасового уряду з проханням фінансового утримання української крайової влади. 13 травня 1917 p. до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради і Військового генерального комітету в складі В. Винниченка, С. Єфремова, М. Ковалевського, Г. Одинця, Д. Коробенка, І. Сніжного, матроса Письменного, полковника О. Пилькевича та Д. Ровинського. Делегації було доручено домагатися від Тимчасового уряду видання акту з принциповою згодою на право України мати національно-персональну автономію, призначення комісара у справах України при Тимчасовому уряді та урядового комісара на всю Україну з Крайовою при ньому радою, асигнування грошей на культурно-національні потреби українського народу та інші справи25. 16 травня 1917 p. делегація у повному складі була у голови Ради міністрів Росії князя Г. Львова і передала до його рук доповідну записку26 Тимчасовому уряду та Виконавчому комітетові Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України. У ній делегація Центральної Ради знову прохала від Росії коштів «для задоволення національно-культурних потреб, задушених при старому режимі»27. 17–18 травня 1917 p. делегація, поділившись на декілька груп, відвідала з переговорами в українських справах російських міні24 Там само. – Арк. 14–16 зв. 25 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 8. – травень. 26 Доповідну підписали члени делегації – В. Винниченко, Д. Коробенко, Письменний, Д. Ровенський, О. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремов, І. Сніжний, Г. Одинець. 27 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 8. – травень. – 24 – стрів В. Чернова, О. Мануйлова і голову Ради робітничих і солдатських депутатів Н. Чхеїдзе. 20–21 травня 1917 p. відбулося спільне засідання російської урядової комісії та української делегації. Обговорювали доповідну записку Центральної Ради. Як і слід було очікувати, до остаточної згоди не дійшли, «бо урядова комісія заявила, що задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо»28. У відповідь українська делегація заявила, що в такому разі Центральна Рада не може відповідати за лад та спокій в Україні й виїхала з Петрограда, залишивши ще на декілька днів трьох членів делегації очукувати офіційної відповіді Тимчасового уряду. Та, не дочекавшись її, теж покинула згодом столицю Росії. Таким чином з боку республіканської Росії було розпочато тонку грошово-політичну гру з українськими провідниками, у якій були присутні усі ознаки пасивної (прихованої) фінансової війни (з переговорами, невиконаними обіцянками, проволіканнями тощо). Росія прагнула не лише втримати Україну у фарватері свого політичного майбутнього, а й контролювати, власне, саме українське національно-політичне, культурне і господарче відродження. Проте застосувати жорсткість чи, тим паче, силу Тимчасовий уряд на тоді був неспроможний. Росія продовжувала утримувати фронт Світової війни, соціально-політична дестабілізація і господарська криза змушували її керівництво терпимо (тимчасово) ставитися до національних рухів тощо. Україна ж саме у той час мала усі можливості власними силами максимально використати вигідну для неї ситуацію для розбудови власної державності. Це дозволяли їй вибух національної свідомості українців, у тому числі й ще не розагітованих більшовиками солдатів, революційна ейфорія і віра в реальність самостійного існування країни серед народу, сільськогосподарський і промисловий потенціал тощо. Та задля досягнення цього необхідними були не демагогія, а практицизм, не соціалістичний інтернаціоналізм, а державотворчі переконання і політична воля тогочасних провідників українського революційного руху. Проте саме цих державницько-самостійницьких прагнень того28 Там само. – 25 – часні керманичі української соціалістичної демократії як раз і не мали. Як підсумок таких переконань майже усіх діячів Центральної Ради, 10 червня 1917 р. з’явився перший її Універсал, що проголошував автономію України у складі єдиної Росії. У ньому Центральна Рада поскаржилася народові на петроградський уряд, який, між інших вимог, відмовив їй у наданні коштів і виголосила: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською...»29. Утім ейфорія потрохи минала, а щоденне життя вимагало чималих коштів. В результаті ж цілого комплексу різного роду проволікань та невирішенностей у процесі будівництва фінансово-економічних та адміністративно-владних підвалин автономії, надзвичайним захопленням політичним популізмом, в Україні було вкінець зруйновано залишки апарату втримання повносяжної влади. По усій країні запанував владний вакуум. За таких умов, не маючи засобів для керівництва країною і, в той же час, відчуваючи хронічну нестачу коштів, Центральна Рада своїм І Універсалом агітує українців запровадити добровільне самооподаткування30. Проте народ не поспішав сплачувати податків добровільно, ще й паралельно старої російської, новій, хоч і українській, владі, яка практично влади по Україні не мала. Розбещений революцією і примарними ідеями соціалізму, він вирував, мітингував, розподіляв і прагнув владарювати. Тим часом, розуміючи непевність свого становища, проте відчуваючи нагальну необхідність в організації апарату управління проголошеної автономної України, 15 червня 1917 р. «Комітет Центральної Ради на останнім засіданні (15 іюня) ухвалив організувати Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і иншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються»31. Очолив Генеральний секретаріат відомий тогочасний письменник 29 Украинская жизнь. – 1917. – № 3–6. – березень–червень; Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 9. – травень. 30 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 9. – травень. 31 Народня воля. – 1917. – 17 червня. – 26 – В. Винниченко, а генеральним секретарем фінансових справ було призначено кооперативного діяча Х. Барановського32. Новоствореному урядові слід було негайно домогтися вирішення фінансової проблеми. Центральна Рада все більше і більше відчувала нестачу коштів. Ситуацію, що склалася, змалював на V сесії Центральної Ради голова Генерального секретаріату соціал-демократ В. Винниченко, коли 26 червня 1917 р. відверто сказав: «Звісно, фінансові справи ми не можемо зразу ставити на цілком державний ґрунт, а повинні обходитись поки що засобами, які мають в своїй основі майже виключно моральну силу»33. Проте замість опертя на «виключно моральну силу» уряд вже тоді мав нагоду реально розпочати розбудову апарату державного управління у мірилах усієї номінально підпорядкованої йому території України засобами мобілізації державотворчих і фахових елементів з маси організованого революційно-активного народу, яку винесли на політичну арену хвилі національного відродження. На жаль і цього зроблено не було. Так, приміром, на розгляді 27 червня 1917 р. доповіді генсека фінансів «Про загальні основи найближчої роботи у фінансових справах», обговорюючи питання податкових зборів, Х. Барановський щодо техніки збору податків ситуацію, що склалася, характеризував риторичною фразою: «Не маємо апарату для зібрання, а анархістами бути не хочемо»34. Подібні думки висловлювали й інші виступаючі, але щодо пошуку шляху для вирішення проблеми кроків знов зроблено не було35. Фінансовий зашморг, закинутий з Петрограда на шию уряду автономної України, довів абсурдність його положення до того, що резолюцією Фінансової комісії Центральної Ради від 28 червня 1917 р., Генеральному секретаріатові дозволялося «робити грошові позички для задоволення потреб Ради…». І далі: «Генеральний Секретаріят має право погодитись з якоюсь банковою установою, щоб вона взяла на себе обов’язки обслуговувати потреби Центр[альної] Ради»36. Отже уряд авто32 33 34 35 36 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 13. – липень. Там само. – № 10. – червень. Там само. – № 15/16. – вересень. Нова Рада. – 1917. – 1 липня. Там само. – 27 – номомії отримав право позичати гроші на власну діяльність у приватних банківських установах, а це означало цілком допустиму вірогідність потрапити у боргову залежність від малого кола приватних ділків. Тим часом до Києва прибули представники Тимчасового уряду М. Терещенко та І. Церетелі. Владу у Петрограді непокоїла поведінка українців і для налагодження ситуації з їхніми намірами у давню столицю прибули можновладці зі столиці північної. Тимчасовий уряд зажадав від Центральної Ради поступок і домігся очікуваного. На спільному з російськими представниками засіданні Генерального секретаріату, що відбулося зокрема 29 червня 1917 р., торкалися й фінансового питання. З українського боку у нараді взяли участь В. Винниченко, Х. Барановський, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Стасюк, І. Стешенко, В. Садовський, С. Єфремов, П. Христюк та М. Грушевський. У перебігу перемовин виявилася уся повнота грошової скрути в якій опинилася українська крайова влада, коли Х. Барановський сам запропонував фактично ліквідацію навіть тих морально-зобов’язуючих українських податків, що, хоч і ефемерно, засвідчували елементи фінансової автономії України. «Додаткове обкладнання навряд можна визнати доречним, – заявив він. – Центр всеросійськ[ий] повинен бути єдиним, але ми повинні отримати кошти не шляхом надбавки, а шляхом смітних асигнувань по бюджету, затвердж[еному] краєвим органом – Радою»37. У цих словах виявилося оте testimonium paupertatis38 Української Центральної Ради. І. Церетелі, відчувши тон вимовленного, одразу ж поставив умову, задля вирішення якої вони з М. Терещенком, власне, й приїхали до Києва: «Якщо буде точно [з]формульовано, що це (тобто Генеральний секретаріат – П.Г.Н.) буде орган Тимчас[ового] ур[яду], то кошти безумовно, будуть відпущені на видатки по управлінню краєм»39. Уряд України, не маючи за собою реальної сили, пішов на поступки. У ці ж дні, на основі угоди між Центральною Радою та Тимчасовим урядом, Україну було визнано останнім як окрему територіально-адміністративну оди37 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 24–24 зв. 38 Testimonium paupertatis (лат.) – Cвідчення власної слабкості. 39 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 24–24 зв. – 28 – ницю Російської Республіки із своїм представницьким органом. То був окреслено певний крок відступу автономної України, політична поразка провідників Центральної Ради, зумовлена їхньою неспроможністю опанувати фінансово-економічною ситуацією в поєднанні з автономістською хворобою відчуття неповноцінности державотворчих можливостей українства, а по суті справи – самих себе. 3 липня 1917 р. у своєму ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла народові: «В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган Временного Правительства Генеральний Секретаріят Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією... Визначаючи що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання»40. Того ж дня Тимчасовий уряд своєю постановою затвердив Генеральний секретаріат41. Таким чином, застосувавши один з різновидів фінансової війни, а саме – грошову ізоляцію, петроградський Тимчасовий уряд домігся своєї мети – юридичного і фінансово-економічного підпорядкування загальноросійській владі українського політичного керівництва та його крайових виконавчих структур. Неможливість зорганізувати власне грошове господарство, що стало однією з головних причин національно-політичних поступок Росії у період її найбільшого знесилення, та, водночас, національного піднесення в Україні, свідчить, що український революційно-політичний провід, очолюваний соціалістичними партіями, мав в основному у наявності фахівців-урядовців не кращої імперської державної школи, над якими тяжів не менш хибний тип професійного, можливо й підсвідомого, малоросіянства, що у політичному вимірі виявився у пануючому на початковому і, можна сказати, вирішальному етапові державного становлення України духові автономо-федералізму. Згідно вищевказаної домовленності з представниками Тимчасового уряду, 16 липня 1917 р. Центральна Рада затвердила 40 Там само. – Спр. 5. – Арк. 10–11. 41 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 10. – червень. – 29 – «Статут Вищого Управління Україною», у якому щодо фінансового боку вказувалося, зокрема, що «Генеральний Секретаріят передає на затвердження Тимчасового Правительства тимчасові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула і ухвалила Центральна Рада»42. Однак в дійсності обставини виявилися набагато складнішими, аніж на папері. У липні 1917 р. у касі Центральної Ради було лише близько 90 тис. рублів43. 14 липня 1917 p. у пошуку коштів до Петрограда виїхали В. Винниченко та Х. Барановський44. Загальні видатки ж по бюджету (сміті) Генерального секретаріату, наприклад, лише на місяць серпень 1917 р. складали 66 тисяч 755 рублів 83 копійок45. Тимчасовий уряд погодився асигнувати на погреби Генерального секретаріату до смішного малу суму у 300 тис. руб., але й вона не була переведена автономній Україні46. За таких скрутних обставин і повному безладі на початку серпня 1917 р. в Україні виникла урядова криза47. Есери (УПСР) відкликали своїх секретарів, в тому числі й Х. Барановського48. Тим часом несподівано у розпорядження Центральної Ради з Нью-Йорка через «Меkhanik Мetalbank» було переведено 100 тис. рублів, про що 18 серпня 1917 p. Малій Раді повідомив М. Грушевський49. Проте, гроші ці було зібрано українцями США не для уряду Центральної Ради, а для передачі українцям-виселенцям з Галичини, Буковини та прифронтових місцевостей Росії50. Очевидно ця сума ненадовго стала у пригоді українському керівництву, особливо в момент відсутності нового урядового складу. Проблему ж формування уряду врешті остаточно було вирішено 21 серпня 1917 p., коли Мала Рада затвердила новий склад 42 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 18. – листопад; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр.: У 4 ч. / П.Христюк. – Т. 1. – Відень: Український Соціологічний Інститут, 1921.– С. 96–97. 43 Нова Рада. – 1917. – 27 липня. 44 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 26. 45 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 272–273. 46 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917– 1920 рр.: У 4 ч. / П.Христюк. – Відень: Український Соціологічний Інститут, 1921. – Т. 2. – С. 16. 47 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 22/23. – листопад. 48 Нова Рада. – 1917. – 15 серпня. 49 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 24. – грудень. 50 Нова Рада. – 1917. – 19 серпня. – 30 – Генерального секретаріату51. Посаду генерального секретаря фінансів посів відомий не лише в Україні, а й поза її межами проф. М. Туган-Барановський. Новий cекретар фінансів зіткнувся із тією ж проблемою, що й його попередник – відсутністю в наявності грошової маси. Відтак 8 вересня 1917 р. урядовці постановили «просити Секретаря в Справах Фінансових поїхать в Петроград для переговорів з Временним правительством в справі потрібних для істнування Секретаріяту грошових асигновок»52. Український крайовий уряд прагнув домогтися від Тимчасового уряду «асигнування авансом на видатки Секретаріяту одноразово на протязі перших двох місяців, вересня і жовтня, 2315000 руб.»53. Грошей з Росії, однак, Україною знов так і не було отримано. Тож аби зберегти урядову адміністрацію і виплатити їй зазначену вище платню за вересень, М. Туган-Барановський вимушений був позичити у «Созбанку» на два тижні 75 тис. рублів, «позаяк кредит на содержання Секретаріяту ще не переведено з Петрограда», – повідомляв генеральний секретар фінансів 2 жовтня 1917 р. на урядовому засіданні54. Крім того, через відсутність коштів було затримано й скликання чергової (VII) сесії Центральної Ради. Як згодом пояснював членам Центральної Ради М. Грушевський, «остання сесія коштувала 20.000 крб. з Національного Фонду. А фонд цей, зложений з добровільних жертв українців, був майже увесь витрачений на удержання Генерального Секретаріяту»55. На VII сесії Центральної Ради її урядовці кинулися з обвинуваченнями на адресу Тимчасового уряду, ретушуючи цим власну бездіяльність. Голова Секретаріату В. Винниченко, виправдовуючи свою нездатність організувати роботу уряду і адміністративну владу в країні, 29 жовтня 1917 р. заявив, що «перші часи роботи Генерального Секретаріяту пройшли на зміцнення самого Секретаріяту в більш моральному смислі. [...] Правительство [петроградське] не давало ніяких грошей, хоч 51 52 53 54 55 Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 24. – грудень. ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 6. Там само. Там само. – Арк. 29. Народня воля. – 1917. – 31 жовтня. – 31 – Секретаріят не збирав податків з України; воно старалося місцеві власті роз’єднувати з Секретаріятом»56; і далі знов: «Генеральний Секретаріят істнував досі більш фіктивно, ніж реально, бо у нього не було майже жодних органів і апаратів. Через те діяльність його не відзначалась широтою і помітністю, бо багато праці йшло на внутрішнє налагодження апарату... Так само на перешкоді стояла весь час фінансова справа, бо, не маючи в своїх руках крайових фінансів, Секретаріят не міг фінансувати і своїх органів, а [Тимчасове] Правительство навмисне держалось централістичної політики та давало зрозуміти місцевим органам, щоб вони обминали Генеральний Секретаріят і зносились просто з [Тимчасовим] Правительством. Таким чином [російське] Правительство не раз порушувало свою ж інструкцію і навіть призначувало комісарів всупереч бажанню Генерального Секретаріяту»57. В. Винниченко також довів до відома членів Центральної Ради, що Петроград, окрім всього іншого, припинив асигновку коштів у розпорядження української автономії. Як бачимо, Тимчасовий уряд, ізолюючи київських урядовців безгрошів’ям і користуючись їхньою абсолютною непрактичністю й безпорадністю, тим часом налагоджував зв’язки з владними структурами безпосередньо на місцях. З подібною ж риторикою виступив і генеральний секретар фінансів М. Туган-Барановський, який також поскаржився на те, що центральний російський уряд не виконує своєї власної «Інструкції» й власноруч (навіть не ставлячи до відома Генеральний секретаріат) запроваджує цукрову монополію, яка здатна тільки но з України принести до російської скарбниці мільйони рублів. Радівський фінансовий урядовець підсумував риторично і протестно: «Ми стоїмо нижче всякого земства, яке має право накладати податки, яке має свої власні бюджети, а ми [номінально] одержали тільки мізерних 300.000 [руб.] на всю Україну»58. Утім, такий стан справ не міг далі продовжуватися. Український уряд і, зокрема, його фінансове відомство ніяк не мог56 Там само. 57 Нова Рада. – 1917. – 3 листопада. 58 Народня воля. – 1917. – 31 жовтня. – 32 – ли знайти вихід із складової ситуації рrо publicо bоnо59 як для України, так і щодо Росії. Проте, схоже, грошей від Тимчасового уряду довелося б чекати аж до «грецьких календ». До того ж становище у самій Росії дедалі загострювалася, влада вислизала з рук уряду О. Кєрєнського. У Києві ж можновладці ніяк не могли переступити через доведену ними до абсурду соціалістичну відданість великоруським братам у вірі в світле майбутнє. Врешті-решт урядовці Центральної Ради, прозрілі від грошової задухи, припинили шукати згоди між неузгоджувальними канонами національних свідомостей політичного романтизму. 29 вересня 1917 р. з’являється Декларація Генерального секретаріату України, в якій, зокрема, Генеральне секретарство фінансів визнало за необхідне виробити заходи по розмежуванню у напрямі децентралізації загальнодержавних і спеціально українських фінансів. У перспективу було винесено завдання створення поряд із загальноросійським бюджетом й окремо українського. У Декларації зазначалося і на стару проблему для української влади, яка залежала у тім, що «недосить знайти нові джерела державних доходів, так само потрібно знайти способи для того, щоб платилися ті податки, які вже установлено»60. У цьому плані урядовці зізналися, «що всі прямі податки не платяться»61. Деклярація обіцяла, що «в найближчому часі буде вироблено законопроект про те, що на чолі всіх кредитових установ України має стати Національний Український Банк, до якого мусять перейти всі справи Київської Контори Державного Банку та всіх його відділів на території України. Діяльність Національного Банку має бути погоджена з діяльністю другої центральної кредитової установи на Україні – Українського Народнього Банку»62. То була справді декларація прагнень вільної України, її зокрема фінансових потреб, декларація, що виголошувала про те, як тісно країні у панцирі обмеженої умовинами ІІ Універсалу політично-господарчої автономії. Разом з тим лідери Центральної Ради все ж не залишали надії на порозуміння з Тимчасовим 59 60 61 62 Prо publicoсо bonо (лат.) – Для загального добра. Нова Рада. – 1917. – 30 вересня. Там само. Там само. – 33 – урядом й так і не спромоглися встановити владну адміністрацію у власній країні. 3 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат вирішує знов відрядити до Петрограда секретаря фінансових справ63. Очевидно авторитет проф. М. Туган-Барановського таки вплинув на російських можновладців і 11 листопада 1917 р. до Києва прибув транспорт з невеликою грошовою масою64. Як виявилося – останній. Тим часом у Петрограді сталася зміна влади. Внаслідок більшовицького перевороту (7 листопада 1917 р.) урядувати в Росії розпочала Рада народних комісарів (РНК). Одразу ж на другий день після більшовицького перевороту в Петрограді, київські більшовики В. Затонський та Ю. Пятаков, які деякий час засідали у Малій Раді, вийшли з її складу65. Жовтневий (листопадовий) переворот у Росії та узурпація влади в Петрограді більшовицькою партією змусили Центральну Раду прискорити процес унезалежнення державного і фінансового від Росії. Тим не менш, незважаючи що Центральна Рада не визнала РНК як законний уряд Росії, вона все ще продовжувала сподіватися на петроградські гроші. Ситуацію у Києві загострювали страйкові настрої залізничників і робітників, а також більшовицькі організації. 17 листопада 1917 р. представник ЦК УСДРП, член Центральної Ради М. Порш та член Київського обкому РСДРП(б) С. Бакинський мали перемовини прямим дротом з представником Раднаркому Росії Й. Сталіним. Одним з двох питань, що були підняті у розмові, було й питання фінансове. М. Порш, зокрема, звернувся до Й. Сталіна з наступним: «...Місцеві відділи Державного Банку, обслуговуючи фронт і тил, а також і промисловість, мають великі труднощі в грошовім обороті через брак грошових знаків. Ся обставина викликає серйозні ускладнення в промисловості, особливо в такій сезонній промисловості, як бурякоцукрова, не кажучи про те, що брак грошей може викликати неспокій в робітничій масі, якій, як служащим, так і урядовцям, нічим платити. Тому прохання 63 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 55. 64 Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 – 4 февраля 1919 гг.) / Л.М.Неманов. – Кіевъ, 1919. – С. 8. 65 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – К.: Темпора, 2002. – С. 102. – 34 – доставити всім відділам Державного Банку на Вкраїні достатній кількости грошей...»66. Й. Сталін пообіцяв, що повідомить про прохання українців Раду народних комісарів і запевнив: «Не сумніваюся ні на одну хвилину, що вона зробить усі необхідні заходи»67. Утім, більшовицький уряд насправді мав зовсім інші наміри. Його вожді зайняли щодо щойно проголошеної ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки апріорі агресивну й відверто ворожу позицію, а у фінансовій сфері ними вже було розпочато добре сплановану фінансову війну проти України. Перша її фаза полягала у тому, аби остаточно затягнути зашморг грошового голоду на шиї київської влади (фінансова ізоляція), а друга – у наданні необхідних коштів радикальним більшовицьким організаціям і боївкам та антирадівським колам для здійснення страйків і збройних виступів (у Києві вже точилися збройні сутички, що переходили у бої). Не завадить зауважити й на тому, що такому стану речей своєю неспроможністю налагодити адміністративно-політичний лад і організувати фінансово-економічне життя країни багато в чому сприяли сама Центральна Рада та керівництво її уряду. У дійсності ж М. Порш у тій розмові зі Й. Сталіним, до того ж у присутності місцевого київського більшовика, фактично офіційно повідомив Петроград про катастрофічне становище Центральної Ради і загрозу соціально-політичного вибуху через грошову кризу. Саме це, власне, й потрібне було більшовикам, політика яких визначально спрямовувалася на повалення існуючої на той час влади в Україні. Як уже згадувалося вище, 19 листопада 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів...»68. Проголосивши УНР, Центральна Рада все ж так і не змогла позбутися російського тяжіння, не посмівши оголосити 66 Робітнича газета. – 1917. – 19 листопада 67 Там само. 68 Нова Рада. – 1917. – 8 листопада. – 35 – замість федерації з північним сусідою державну самостійність України. Однак за відсутності власної правової бази будь-яке планомірне налагодження фінансового порядку в країні було практично неможливим. Генеральний секретаріат де-юре як був виконавчим органом самоуправління автономної України із центральною загальноросійською владою – Тимчасовим урядом в Петрограді, так ним і залишився. Із більшовицьким переворотом у столиці Росії та проголошенням федеративної до неї УНР у Києві постало питання про подальше законодавче визначення підстав управління Україною. Саме тоді у колі співробітників генерального секретаря фінансів М. Туган-Барановського зародилася думка про запровадження власних грошових знаків Україною і створення національної фінансової системи69. Тим часом 24 листопада 1917 р. про хід переговорів з Петроградом і плани розв’язання грошових проблем доповідав Генеральному секретаріатові виконуючий обов’язки секретаря фінансів В. Мазуренко70. Наступного дня (25 листопада 1917 р.) було прийнято Закон «Про утримання Центральної Ради за державний рахунок» та Закон «Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР»71. У цей час до Генерального секретарства фінансів почали надходити протести від контор Государственного банку з приводу того, що більшовицька Рада народних комісарів попризначала до них від себе комісарів, які починають заходи по захопленню банківських установ України72. Попри такі факти, 30 листопада 1917 р., очевидно з візії Генерального секретаріату, відбулася телефонічна розмова по прямому дротові генерального секретаря праці УНР М. Порша з комісаром Государственного банку РСФРР Г. Пятаковим. Оскільки ж Україна не мала власної грошової системи, їй вкотре довелося звертатися до банківських установ радянської Росії. Раднарком використовував це як один із засобів тиску на УНР. У розмові йшлося про виділення коштів 69 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років / Борис Мартос // Мартос Б., Зозуля Я. Гроші Української Держави. – Мюнхен, 1972. – С. 9. 70 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 93. 71 Вістник Генерального Секретаріяту Української Народньої Республіки. – 1917. – 1 грудня. 72 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 95 зв. – 36 – з Государственного банку для виплати залізничникам України, які погрожували (у разі затримки заробітної платні) оголосити загальний страйк. Г. Пятаков пообіцяв, що гроші будуть надіслані безпосередньо страйковому комітету Південно-Західної залізниці. Він також заявив, що постачання грошей в Україну можливе лише за умови визнання Раднаркому верховною владою і влади Рад на місцях73. Усі ці та інші факти змусили нарешті прозверезіти провідників УНР щодо ставлення до влади Центрального Ради з боку РСФРР74. 1 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат ухвалив «видати популярну брошуру і велику брошуру з поясненням щодо фінансового плану Генерального Секретаріяту і фондів забезпечення українських грошей, а також, опублікувавши розмову Порша з Пятаковим, почати газетну кампанію проти фінансової політики Совєта народних комісарів, що може спричинитися і до спопуляризування українських грошей»75. Натомість 4 грудня 1917 р. Радою народних комісарів, в день представлення відомого ультиматуму РНК Центральній Раді, було офіційно заявлено про припинення асигнації українському урядові рубльової готівки. Зашморг фінансового голоду затягувався над державотворчою Україною все сильніше і загрожував катастрофою. Події ж розвивалися з блискавичною швидкістю. 6 грудня 1917 р. у Харків прибув московський «червоний» загін Р. Сіверса, туди ж з Києва переїхала й більшовицька частина І Всеукраїнського з’їзду Рад. У відповідь 9 грудня 1917 р. Малою Радою було ухвалено низку законопроектів фінансового спрямування, які поклали перші реальні законодавчі засади щодо започаткування Україною створення власної грошової системи76. Зазначу, що побічно прискоренню їхній появі сприяла й позиція більшовицької Росії щодо УНР. Таким чином, лише опинившись перед реальним фактом фінансового голоду і непередбачених з цього приводу подальших наслідків для власної влади діячі Центральної Ради та уряду УНР нарешті прийшли до усвідомлення 73 Українська Центральна рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 577. 74 РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка. 75 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 48 зв. 76 Народня воля. – 1917. – 12 грудня. – 37 – нагальної необхідності порятунку української державності шляхом створення вітчизняної фінансової системи і запровадження національної валюти. З подібною проблемою, рано чи пізно, як правило, стикаються усі державні утворення на початкових етапах свого самостійного існування. Наявність же національної фінансової системи є не лише однією з ознак самостійності держави, але й одним із вагомих чинників чи, як би висловитись древні, – mixtum compositum77 державної безпеки. У свою чергу, стан державних фінансів є показником як мудрості провідників країни, так і барометром її економічного розвитку та суспільно-політичного клімату. Нажаль тогочасній Україні з провідниками не поталанило, а спішно прийняті законопроекти, як виявилося, були почасти запізнілими. Більшовицьке ж керівництво перейшло у наступ. Спочатку у війні фінансовій, а згодом і у збройній. Несподівано для уряду УНР штаб Південно-Західного фронту висунув Центральній Раді вимогу асигнації у 40 млн. руб., а штаб Румунського фронту – 500 тис. руб., мотивуючи це тим, що, «невважаючи на їх телеграми до Петрограда, ніяких грошей не получають»78. У розпорядженні ж київського відділення Держбанку готівкою було лише близько 6 млн. рублів. Тож В. Винниченко знову повернувся до думки спробувати взяти велику позику в московському і петроградському банках... З Петрограда ж у розпорядження Управління Південно-Західними залізницями було спішно надіслано 50 млн. рублів79. Крім того більшовицьке керівництво почало активно спонсорувати протестних робітників і свої бойові організації, які мали виступити проти української влади під час наступу їхніх військ на Київ. Так, В. Лєнін наказав наркомові фінансів РСФРР видати більшовику київського заводу «Арсенал», робітники якого вже три місяці не отримували зарплатню, А. Іванову 3 млн. 200 тис. руб. готівкою. Спеціальний загін з 37 озброєних робітників доставив гроші у Київ. Авторитет РКП(б) серед робітництва Києва одразу ж пішов вгору. З цих коштів 600 тисяч покривало три77 Мixtum compositum (лат.) – Складова суміш. 78 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 20. 79 Там само. – 38 – місячний заробітній фонд 4 тисяч арсенальців, решта ж грошей пішло на озброєння бойових загонів. Саме група заводських бойовиків під орудою Ф. Гнєповського обеззброїла в січні 1918 р. охорону і захопила «Арсенал». За більшовицькі гроші заколотники звели барикади, вирили шанці, було закуплено зброю для повстанців (а це близько 20% робітників заводу), організовано пункт харчування, продовольчий склад, медпункт тощо. Так почався більшовицький заколот в Києві. До арсенальців приєдналися кулеметники Волинського полку, робітники Деміївського заводу набоїв, які незадовго перед цим також були проспонсовані петроградськими комісарами на 1 млн. 500 тис. руб. та інші. Залізничники ж Києва, які заздалегідь отримали від більшовицької партії 13 млн. 685 тис. руб., після захоплення «Арсеналу» мали зупинити рух потягів, аби ізолювати Центральну Раду від можливості передисколації військ80. Такі повстання, організовані за більшовицькі гроші, хвилею прокотися в грудні 1917 – січні 1918 рр. по усій країні. Тим часом радянські «червоні» війська успішно просувалися Україною, яка завдяки політиці провідників Центральної Ради залишилася безсилою і беззахисною перед ворогом. Народні ж маси були розчаровані політикою українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів і, дезорієнтовані більшовицькою пропагандою, не стали на захист уряду УНР. Численні українізовані полки, що зубожіли без платні, весь 1917 рік були залишені сам на сам і не були інкорпоровані у державну систему УНР. Врешті решт вони почали або збільшовизовуватися, або ж розкладатися і грабувати, а коли слід було стати на захист Центральної Ради і України оголосили про свій нейтралітет. Центральна Рада ж, в особах її провідників, не спромоглася проаналізувати загальноросійську державно-фінансову кризу 1917 р. і передбачити її неминуче посилення господарчо-руйнівними воєнними та революційними подіями. Захоплені загально-політичними теоріями соціалістичної забарвленності та партійно-особистими амбіціями, лідери тогочасної України нехтували галузевим державотворенням. Так було втрачено 80 Цалик С. Что бывает, когда не платят зарплату… / С.Цалик // Газета по киевски. – 2004. – № 3. – С. 28. – 39 – важливий час й історичну можливість сформування структури гілок державного управління, розбудови армії, регуляції системи податкових зборів, організації національних фінансів, опанування міцною та авторитетною владою у провінції тощо. Соціалістичні вожді УНР продовжували триматися за Росію, допоки ця Росія не виб’є їх з Києва. З опануванням України, за наказом з Петрограду більшовиками у триденний термін було здійснено вскриття у зайнятих ними містах сейфів українських банків та їхніх відділень і все що в них розташовувалося (цінні папери, облігації, грошові знаки тощо) було переведено у Госбанк РСФРР, золото у злитках та монетах конфісковувалося на користь російської (більшовицької) держави. В результаті Українська Народна Республіка, по відновленні свого терену навесні 1918 р., опинилася у стані нульового запасу коштовних металів і готівкової грошової маси взагалі. Більшовицьке ж керівництво та Наркомат фінансів РСФРР, розпочавши необмежений випуск нічим не забезпечених паперових рублів і безперешкодно наповнюючи ними грошовий ринок України, спричинило гіперінфляційні процеси в українській економіці. Київська влада постійно й перманентно перебуваючи у стані грошової задухи і відсутності у своєму розпорядженні національної валюти, потопала в океані нічого невартих знецінених рублів. Уряд УНР, що повернувся до влади за допомогою німецьких та австро-угорських військ, так і не зміг опанувати ситуацією в країні і налагодити господарче та фінансове життя. Як виявилося, ця ланка державотворення стала для Центральної Ради проблемою життя і сметрі – Tertum non datur!, або – Третього не дано! За таких умов, над Україною примарою нависло німецьке: «Wir werden Ordnung scaffen!»81. Незважаючи на поразку Росії у першій своїй збойній війні проти УНР від її союзників, цю фінансову війну з Центральною Радою виграла таки Росія – більшовицька Росія. Фактично ж, як не прикро це констатувати, здебільшого Центральна Рада поборола себе сама, а із собою – й українську державність, задовго до її історичного падіння. 81 Wir werden Ordnung schaffen! (нім.) – Ми наведемо тут порядок! – 40 – УКРАЇНСЬКО-ФРАНЦУЗЬКІ ВЗАЄМИНИ ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ ЦЕНТРАЛЬНОЮ РАДОЮ ТА КРАЇНАМИ АНТАНТИ (фінансово-політичний аспект) Розділ 2. УКРАЇНСЬКО-ФРАНЦУЗЬКІ ВЗАЄМИНИ ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ ЦЕНТРАЛЬНОЮ РАДОЮ ТА КРАЇНАМИ АНТАНТИ (фінансово-політичний аспект) Лютий 1917 року видався для долі народів Російської імперії переломним. Не стало царської імперії Романових – «в’язниці для народів», які поволі почали здобувати не лише власні громадянські, але й національні права і свободи. Тим часом до кінцевої декади добігав третій рік Світової війни82. Українська Центральна Рада, яка з березня 1917 р. очолила національно-політичний рух свого народу, попри перебування в революційній ейфорії, дуже швидко зіткнулася з кризовими явищами, що десятиріччями накопичувалися в країні й особливо загострилися внаслідок військових і революційних подій. Чи не найскладнішою проблемою стала відсутність в розпорядженні щойно створеного у червні 1917 р. українського уряду – Генерального секретаріату – грошових коштів. Від їх наявності залежав перебіг відродження практично усіх сфер як національного культурно-духовного життя, так і вітчизняного господарства. Стоячи на ґрунті автономо-федералізму, провідники Центральної Ради протягом усього 1917 року не наважувалися перебрати від Петрограда до своїх рук хоча б частину фінансово-економічного суверенітету, натомість безперестанно надсилали своїх делегатів-урядовців до Тимчасового уряду з проханнями, згодом – з вимогами, асигнації грошової маси в розпорядження української крайової влади. Отримував Київ, нато82 28 червня 1914 р. у Сараєво, столиці анексованої 1908 р. Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, було вбито спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда (нар. 1863 р.), небіжа імператора Франца-Йосипа І, та його морганічну дружину – чеську графиню Софію Хотек фон Гогенберг (нар. 1868 р.). Стріляв 19-річний серб Гаврило Принцип, член таємної націоналістичної організації «Чорна рука». Його постріл спровокував початок І Світової війни. 4 липня 1914 р. австро-угорський уряд висунув урядові Сербії нездоланні вимоги, щоб потім «приступити до радикального вирішення питання шляхом військового втручання». – 42 – мість, лише крихти, яких не вистачало навіть на налагодження адміністративної влади на Київщині. Коли ж в російській столиці стався жовтневий переворот і владу в Петрограді захопили більшовики, грошовий зашморг і зовсім загрожував поховати зародки української державності83. Ані проголошена в листопаді 1917 року ІІІ-м Універсалом фактична самостійність УНР (федеративний статус в небільшовицькій Російській Республіці), ані перші кроки в напрямкові становлення національної фінансової системи не могли виправити ситуацію. Адже і на створення фінансової системи, і на налагодження податкових зборів, із започаткуванням випуску власних грошових знаків, також потрібні були кошти. Кошти термінові і немалі. Саме у цей скрутний час вперше спостерігається зближення Української Народної Республіки з Республікою Французькою на офіційно-дипломатичному рівні, а приводом для налагодження контактів стала українська грошова проблема (для України) і питання збереження обороноздатності Східного фронту Першої Світової війни (для Франції). 4 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат УНР був поставлений до відома, що французький генерал Ж. Табуї, який у лютому 1917 р. був направлений у штаб російського Південно-Західного фронту (Кам’янець-Подільський) для підтримування зв’язку з французькою місією в Румунії, «дуже цікавиться переворотом на Україні, вітає федеративну Україну, але боїться австрійського впливу [на Центральну Раду]»84. Коли ж в листопаді 1917 р. український генеральний секретар фінансових справ М. Туган-Барановський перебував у Петрограді із завданням в черговий раз домогтися від Тимчасового уряду асигнації коштів для України, саме відбувся більшовицький переворот і ситуація з розв’язанням «фінансового питання» зависла у повітрі. У цей час українського міністра й запросив до себе французький посол в Росії Ж. Нуланс. Зазначивши, що «у Франції з глибоким спів83 Погляд автора на взаємини Центральної Ради з Тимчасовим урядом та Радою народних комісарів РСФРР у 1917 р. дивіться: Гай-Нижник П. Політичне і фінансове протистояння між Україною і Росією: 1917 рік / Павло Гай-Нижник // Україна дипломатична – 2005. Науковий щорічник. – Вип. VI. – К., 2005. – С. 430–449. 84 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.13. – 43 – чуттям ставляться до українського руху», посол запропонував Центральній Раді фінансову допомогу у вигляді грошової позики85. Утім здійснити її Франція хотіла б не державним шляхом, а приватним, про що М. Туган-Барановський й повідомив листом голову Генерального секретаріату В. Винниченка86. Голова уряду, в свою чергу, зачитав отриманий лист на засіданні свого Кабінету 1 грудня 1917 року. Київські можновладці досить прохолодно поставилися до пропозиції та все ж таки ухвалили доручити М. Туган-Барановському «розробити план фінансових операцій між Україною і Францією»87. Цікавою з цього приводу є реакція на перспективу отримання Україною грошової позики від Франції близької до Центральної Ради, зокрема до партії соціалістів-федералістів (УПСФ), київської «Нової Ради», яка у статті «Міжнародня економічна політика України» також доволі негативно поставилася до цієї пропозиції. Газета розгледіла в цьому намірі прошуки капіталістів, «які охотяться вкласти свої гроші в промислові підприємства на Україні»88. «Глибоке спочуття розшифровується простісінько в глибокий матеріяльний інтерес капіталістичної Франції до тих можливостей, які відкриваються Україні з проголошенням Української Республіки. На превеликий жаль, – докоряла далі «Нова Рада», – доводиться трохи поворушити політичну пам’ять і знайти там таку дрібничку з недавнього минулого, що Франція у свій час, коли її моральний інтерес до України мав би величезне значіння, нічим не виявила спочуття до нашої долі. Тому це дає нам право перевести мову із сфери платонічних і моральних виразів на ґрунт простого обрахунку»89. Якими ж, власне, були ці «обрахунки» французького уряду? Звичайно ж зацікавленість Франції як однієї з провідних країн Згоди Україною не виникла несподівано в листопаді 1917 року, а тим паче не мала під собою доброчинних підстав. Та чи можливо це у великій політиці взагалі, ще й в часи знекровлюючої довготривалої світової війни? 85 С. 178. 86 87 88 89 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – Там само. ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 49. Нова Рада. – 1917. – № 195. Там само. – 44 – Немає сумніву, що інтерес країн Антанти взагалі, і Франції зокрема, був суто прагматичний. І причин цьому було чимало. Наведу, принаймні, кілька з них: • прагнення зберегти єдину державну Росію, яка мала б спроможність й надалі вести війну проти країн Почвірного блоку і тим самим виконувати свої союзницькі зобов’язання; • теренами України простягнулася довжелезна східна лінія європейського протистояння на світовому бойовищі (Південно-Західний та Румунський фронти); • на серпень 1917 року у складі російської армії було до 27 українізованих дивізій90, від яких значною мірою залежали хоч і не переможні на разі дії у війні, то принаймні утримання на сході Європи значної сили військ супротивника; • в українську (переважно важку) промисловість свого часу було вкладено велику частку західноєвропейського капіталу. Тож для Франції та інших країн Антанти було важливим ще й не допустити потрапляння України під вплив воюючих з ними центральноєвропейських держав. Крім того, серед країн Згоди саме на Францію було покладено завдання опікуватися збереженням антантофільської позиції серед політичних кіл України. Ще 23 грудня 1917 р. між Францією та Англією було укладено угоду про поділ колишньої Росії на «зони впливу». Французька визначалася на захід від риски: Керченська протока – гирло Дону – Дон – Царицин; англійська – на схід від неї. Більш того, до французької зони було включено ще й Польщу, а до англійської – узбережжя Білого моря та Прибалтику91. Виявлятися ж ця зацікавленість почалася не з листопада 1917 року, як стверджувала вищенаведена стаття «Нової Ради», а щонайменше з літа того року. Ще в липні 1917 р. журналіст-міжнародник Ж. Пелісьє, француз, що, за словами першого міні90 Полонська-Василенко Н. Історія України / Н.Полонська-Василенко. – Т. 2. – Київ: Либідь, 1992. – С. 606. 91 Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; – Ленинград: Государственное издательство, 1930. – С.102. – 45 – стра (генсека) закордонних справ УНР О. Шульгина, «вперше щиро і з бажанням дізнатися правду дійшов до нашого руху»92, заходився нав’язувати контаки між керівництвом Центральної Ради та посольством Франції у Росії. 10 вересня 1917 р., за посередництва Ж. Пелісьє, у Петрограді відбулася перша зустріч представників України і Франції – генерального секретаря із закордонних справ О. Шульгина з французьким послом в Росії Ж. Нулансом93. Цілком логічним й, гадаю, очікуваним було прохання О. Шульгина про політичну підтримку позиції Центральної Ради з боку держав Антанти, як і закономірною – дипломатично тактовна відмова Ж. Нуланса, який, швидше, мав за мету лише для початку ознайомитися з ідеологією, намірами та рівнем потужності українського руху в Росії. Тож французький посол, який жваво зацікавився подіями в Україні, тим не менш відмовився в них втручатися, апелюючи тим, що то є внутрішньою справою Росії94. Саме з того часу військові та дипломати Антанти починають відвідувати Україну, зустрічатися з окремими політичними діячами, членами Центральної Ради та Генерального секретаріату, активістами і провідниками українських політичних партій. До цієї справи підключилися й англійці, які командирували до Києва представника посольства Великобританії в Петрограді проф. Піре, головною метою якого було зібрання відомостей щодо становища на Південно-Західному фронті. Тож усіма подібними гостями збиралася інформація про перебіг та можливий розвиток української революції, стан збройних сил тощо95. Тоді ж, як зазвичай заведено у подібних сферах, до справи було залучено й гроші. Фінансові вливання були, але на приватному рівні. Так, наприклад, за антантофільські публікації грошові виплати отримали низка членів Центральної Ради, а через одного з лідерів 92 Шульгин О. Політика (Державне будівництво України й міжнародні справи) / О.Шульгин. – К., 1918. – С. 56. 93 Milow C. Die ukrainische. Frage 1917–1923 im Spannungsfeld der europäischen Diplomatie / Milow Caroline. – Wiesbaden: Harrasowitz Verlag, 2002. – S. 73. 94 Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917–1921. A Study of Nationalism / G.Reshetar. – New York, 1972. – P. 98. 95 Раковський І. Політика Франції щодо України в 1917–1918 рр. / I.Раковський // Український історик. – 1988. – № 1–4. – С. 57–69. – 46 – УСДРП М. Порша на підтримку центрального органу української соціал-демократії «Робітничої газети» було передано 10 тисяч рублів96. Подібний «контракт» було підписано також і з керівником київських «Последних новостей» Брайтманом97. «Ці дві газети, – зазначав у своєму звіті генерал Ж. Табуї, – згодилися з допомогою сум, які коливалися від 10 до 20 тис. рублів на місяць, точно дотримуватися наших [французьких – П.Г.-Н.] директив і друкувати на їхніх шпальтах всі статті, які ми бажаємо»98. Згадуваний мною вище французький журналіст-міжнародник Ж. Пелісьє, який водночас, до речі, був ще й членом Палати депутатів, відвідав Україну ще в серпні 1917 р. Вважається, що він фактично виконував розвідувальну місію в Україні99. Ж. Пелісьє було зібрано багато відомостей про становище в Україні, які він 15 вересня 1917 р. надав послу Франції в Росії Ж. Нулансу у вигляді змістовного інформаційно-аналітичного звіту щодо українських справ на 27 сторінках, з доданням цілої низки важливих документів на 120 сторінках100. Разом з тим, поширювана ним у Франції інформація про Україну розвіювала упередження місцевої преси та політикуму, що у шатах Центральної Ради в Києві діє «банда фанатиків без усякого видиву, яка руйнує край в інтересах Німеччини»101 і дедалі більше переконувала, що в Києві формується така державна сила, яка спроможна буде протистояти німецькому мілітаризмові. Безпосередньо у Києві за розвитком подій стежив представник французького уряду при штабі Південно-Західного фронту генерал Ж. Табуї. Він залишився в українській столиці з вересня, коли прибув у Росію у складі французької військової місії на чолі з генералом Нісселом й вперше вони зустрічалися з члена96 Копиленко О. “Сто днів” Центральної Ради / O.Копиленко. – К., 1992. – С. 126. 97 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. – C. 158. 98 Там само. 99 Будков Д. В., Вєдєнєєв Д. В. Слово правди про Україну. Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави. 1917–1923 рр. / Д.В.Будков, Д.В.Вєдєнєєв. – К.: «К.І.С.», 2004. – С.41. 100 Там само. 101 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т. 1. – С.174. – 47 – ми Генерального секретаріату під час візиту до Києва102. 9 жовтня 1917 р. Ж. Табуї разом з полковником Перльє мав майже двогодинну зустріч з генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою та членами президії Генерального військового комітету України103. Французькі представники цікавилися питанням українізації армії й широким колом проблем у воєнній площині як з політичного спектру, так і з військового боку104. Після проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу 20 листопада 1917 р., Україна де-факто оголосила себе незалежною державою, і хоча де-юре все ще залишалася у федеративній спілці з демократичною Росією, її військово-політичні акції в міжнародній політиці значно зросли. Надто, коли західним союзникам стало відомо про більшовицькі перемовини з німцями та австро-угорцями, а отже й цілком очікуваний вихід Росії з війни, та погіршенням становища на фронтах, коли перед державами Згоди, як зазначав радник президента США Ч. Сеймур, «проблема тепер була не в тому, яким чином найкраще розбити Німеччину – проблема була в тому, як уникнути поразки»105. Отже виразний акцент нової російської (більшовицької) влади на шлях до замирення з австро-німцями і турками на східно-європейських театрах воєнних дій та фактичне усамостійнення України після ІІІ Універсалу Центральної Ради, змушували політикум держав, що перебували за західною лінією фронту, більш ґрунтовно глянути на Київ як на чинник, що набуває окремої ваги і в долі такої любої західноєвропейським столицям єдиної Росії, і в перебігу, власне, самої Світової війни. До встановлення тісних контактів з урядом УНР Францію та Англію заохочувала й преса цих країн. Характерними є, наприклад, наступні витяги з тогочасних часописів як: «На сході Європи народжується нова сила – Україна» («L’Est Republicain»); або: «Чи можна ще говорити про Росію? Успіх більшовиків, здається, знищив єдність Росії. Є чутки, що Україна проголосила свою незалежність. Тимчасово? Можливо, але коли вона 102 Noulens G. Mon Ambassade en Russie Soviеtique / G.Noulens. – T. 2. – Paris, 1933. – P. 26. 103 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С.175. 104 Робітнича газета. – 1917. – Ч. 145. – 28 вересня. 105 Архив полковника Хауза. – Т.3. – М., 1939. – С. 151. – 48 – існує, вона є фактом, а наша політика мусить зважати на факти... Цілком природно, що Українська Автономія перетворюється в незалежність; з того часу, як «Великоросія» зреклася своєї державності, «Малоросія» стає державою. Наша політика мусить це взяти під увагу, якщо не хоче повторювати помилок минулого» («Temps»)106. Відповідні органи країн Антанти зважили і на цей факт. Тож французько-англійські емісари відчутно пожвавили свої дії. Відбулася низка зустрічей із ключовими українськими урядовцями: військових справ – С. Петлюрою, міжнародних справ – О. Шульгиним та фінансових справ – М. Туган-Барановським107. Так, як вже згадувалося, Ж. Нуланс при зустрічі з М. Туган-Барановським запропонував Центральній Раді фінансову допомогу у вигляді грошової позики108, про що той й повідомив листом голову Генерального секретаріату В. Винниченка109. Не зволікаючи, 26 листопада того ж року С. Петлюру відвідали англійський полковник Чарльз та французькі полковники Гравьє і Перльє. Наприкінці листопада 1917 р. французький генерал Ж. Табуї (у супроводі англійського майора Фіцвільямса) наніс візит генеральному секретареві міжнародних справ УНР О. Шульгину, якому зокрема заявив, що Франція із союзниками мають велику симпатію до України, а позаяк «будування нової республіки, та ще й серед таких обставин, є справа нелегка, союзні правительства пропонують свою допомогу і запитують, що саме потрібно Україні, і чим вони можуть бути корисні»110. Допомога могла б бути на вибір: чи то технічна, чи грішми, чи навіть крамом. Цілком очевидно, що час відвідин Ж. Табуї О. Шульгина в Києві з запитом про можливу допомогу з боку союзників і пропозиція надання французької грошової позики 106 Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917–1921 роки з аналізом сьогодення / В.Сергійчук. – Львів: Свічадо, 2002. – С.236. 107 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 33, 35, 49–50. 108 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 178. 109 Там само. 110 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 175; Шульгин О. Політика (Державне будівництво України й міжнародні справи) / О.Шульгин. – С. 56. – 49 – Ж. Нулансом М. Туган-Барановському в Петрограді збігаються зовсім не випадково. У цьому контексті цілком логічним є форсування теми про грошову допомогу Україні з боку Антанти для заохочення Центральної Ради залишатися якщо не активною учасницею бойових дій на східному фронті, то принаймні надійним подразником та стримуючим фактором для німецьких та австро-угорських військ. Тож 1 грудня 1917 р. під час чергових відвідин Києва військовими представниками Згоди генералом Табуї (Франція) та майором Фітцвільямом (Великобританія) французький офіцер запропонував урядові УНР позику у 10 мільйонів доларів111. Цей факт у своїх спогадах підтверджував й відомий політичний діяч тих часів М. Ковалевський112. Українці ж, зокрема в особі О. Шульгина, вимагали офіційного визнання державами Антанти УНР, а пропозиція щодо позики залишилася без відповіді. 3 грудня 1917 р., після розстрілу більшовиками в Могилеві генерала М. Духоніна, до Києва прибули на чолі своїх місій представники країн Згоди при російській Ставці верховного головнокомандуючого – генерал Бартер (британської), генерал Лаєрн (французької), генерал Ромаі (італійської), генерал Такаяначі (японської), генерал Коанда (румунської), генерал барон де Ріккель (бельгійської) та полковник Ленткієвич (сербської), яких зустрічала почесним маршем українська військова варта113. 5 грудня 1917 р. до Києва знов виїжджає журналіст Ж. Пелісьє, який отримав наприкінці листопада 1917 р. настанови від посла Франції в Петрограді Ж. Нуланса, а напередодні – від французької військової місії. Йому було надано також доповідь про Україну лейтенанта Верже, що, як зазначив Ж. Пелісьє, містила в собі «помилок стільки, скільки й слів!»114. 111 Milow C. Die ukrainische. Frage 1917–1923 im Spannungsfeld der europäischen Diplomatie / Milow Caroline. – S. 73. 112 Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви – до Леніна) / П.Солуха. – Хутір діда Петра (США), 1973. – С.166. 113 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 175. 114 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 123. – 50 – Водночас офіційні представники французького уряду в колишній Росії ніяк не могли отримати більш-менш визначеної позиції Парижа щодо ставлення до Центральної Ради. Посол Ж. Нуланс прагнув прояснити офіційну позицію своєї країни щодо УНР через своє Міністерство закордонних справ. Так, телеграмою від 6 грудня 1917 р. він запрошував: «Мені конче потрібно знати ваші наміри щодо України. Через два дні я буду запрошений відповідати на прохання [Центральної] Ради з приводу визначення союзниками уповноваження комісара при Генеральному Секретаріаті. Українці висловили бажання мати французького уповноваженого. Вони повинні також офіційно вимагати від мене фахівців не лише для війська, але й для фінансової сфери…»115. Про необхідність підтримати український уряд (але неофіційно) президентові Ради міністрів та міністрові війни Франції Ж. Клемансо повідомляв й голова французької військової місії в Росії генерал Ніссель, а також голова французької місії в Яссах (Румунія) генерал Бертело116. Разом з тим інформація, отримувана французьким урядом про Україну, була досить суперечливою і неоднорідною, а тому й скласти ясну картину про воєнно-політичні наміри Києва в Парижі було досить проблематично. При цьому на берегах Сени розуміли, що, як зазначалося у звітові спеціальної комісії117, яку було створено 7 грудня 1917 р. при Міністерстві закордонних справ Франції, аби перешкодити німецько-українському зближенню, хоч якось втримати існування східного (російського) фронту на теренах України й не допустити остаточного розпаду Росії як державного організму, слід було встановити контакт з місцевими урядами «економічною, фінансовою і технічною допомогою якомога швидше, щоб спробувати їх зблизити – звичайно, у формі федерації»118. Проте французький уряд проволікав із діями. Тому французькі представники на сході Європи (військові місії в Ру115 Там само. 116 Там само. – С. 124. 117 Звіт, до якого увійшли висновки й рекомендації цієї спеціальної комісії «для вивчення російських питань», було вироблено її членами і передано міністрові закордонних справ Франції 10 грудня 1917 р. 118 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 125. – 51 – мунії та колишній Росії, посольство Франції в Петрограді) діяли кожен на власний розсуд щодо Генерального секретаріату. Коли ж до Києва прибув (7 грудня 1917 р.) Ж. Пелісьє, то почув від генерала Грав’є, який від’їжджав до Петрограда, що військові представники його країни зайняли щодо уряду УНР пасивно-нейтральну позицію, а його пропозиція призначити французького комісара з усією повнотою влади та належними фінансовими можливостями залишилася без уваги. Ж. Пелісьє, який ставився більш прихильно до української справи і мав до того ж притаманний журналістам дипломатичний такт, за підтримки віце-консула Арке, зумів допомогти урядові УНР офіційно звернутися відповідною нотою 9 грудня 1917 р. до союзних держав, в якій генеральний секретар міжнародних справ О. Шульгин у прихованій формі висловив бажання України бути визнаною країнами Антанти самоврядною федеративною складовою Російської Республіки. Українці таким чином просили й політичної допомоги. У середині грудня 1917 р. (напередодні більшовицького ультиматуму Центральній Раді) генерал Бертело у терміновій телеграмі на ім’я голови уряду Франції радив «призначити в Київ комісара Французької республіки, який матиме всі повноваження, щоб говорити від імені Франції»119. Тим часом фінансова ситуація в Україні не покращувалася. 12 грудня 1917 р. Міністерство закордонних справ Франції одержало від свого посла в Петрограді «дуже конфіденційну» телеграму від 10 грудня, в якій Ж. Нуланс повідомляв Париж про те, що уряд УНР просить від уряду Ж. Клемансо «завдатків, які будуть повернуті з прибутку від монополій на продаж цукру», а також допомоги у створенні Державного банку120. Отже йшлося про допомогу не лише грошовою масою, але й про технічну та фахову. У відповідь міністр закордонних справ Франції С. Пішон 13 грудня 1917 р. повідомив Ж. Нулансу, що питання надання Україні авансів, які будуть повернуті з прибутку від монополії на продаж цукру, вивчається. Між тим фінансово-економічний і соціально-політичний стан в Україні 119 Там само. – С. 128, 135–136. 120 Там само. – С. 127. – 52 – був набагато гіршим, ніж це уявлялося послу Ж. Нулансу в Петрограді, а тим паче французьким можновладцям у Парижі. 13 грудня 1917 р. у Києві голова Генерального секретаріату В. Винниченко, звітуючи про діяльність свого уряду на VIII сесії Центральної Ради, стосовно збору податків заявив, наприклад, що їх «людність майже зовсім не платить, і Генеральний Секретаріят почуває велику грошову скруту»121. Грошова криза ускладнювала й внутрішньополітичну ситуацію в країні, яка цілком могла б призвести до занепаду молодої державності. Про це яскраво свідчить урядове засідання, яке відбулося 15 грудня 1917 р., коли генеральний секретар шляхів В. Єщенко повідомив колег, що вплив більшовизму в масах і в українському війську зростає, а сил для боротьби з ним у Генерального секретаріату немає. Просування більшовиків, зазначав В. Єщенко, могли б допомогти зупинити залізничники, проте, аби вірно на них опертися, потрібні гроші. «Без грошей ніяка боротьба неможлива», – наголошував генсек122. С. Петлюра підтвердив, що становище є дуже грізним, а основна його причина – брак грошей. «Через це не можна послати агітаторів, задовольнити українське військо, серед якого шириться більшовизм, – зазначав він. – Треба виділити із складу Генерального Секретаріяту групу Секретарів з особливими уповноваженнями щодо охорони Республіки. Коли нема вільних грошей, треба конфіскувати налічні капітали, де б вони не були»123. М. Порш, пропонуючи негайно випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали ощадних кас, зробив разом з тим невтішний висновок: «Коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах Республіки»124. У день початку українсько-більшовицької війни, 18 грудня 1917 р., генерал Ж. Табуї, так і не отримавши чітких інструкцій від свого уряду, відвідав голову Генерального секретаріату УНР В. Винниченка й виголосив йому офіційну заяву від імені французької військової місії в Росії. Говорячи, що, незважаючи на те, що союзні держави (Антанта) ще не прийняли офіційного 121 122 123 124 Народня воля. – 1917. – 14 грудня. ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 12 зв. – 13. Там само. Там само. – 53 – рішення щодо України, французький представник, зокрема, зазначив: «Я вважав за свій обов’язок не дожидатись офіціяльного мандату і прохати побачення з Вами, щоб не губити дорогоцінного часу, щоб не бути захопленими несподівано, коли б настав час діяти, і значить приготовити матеріял для евентуальної розмови про фінансову й технічну допомогу, яку б союзники могли дати Україні, щоб помогти їй в її велетенській організаційній праці. Я щасливий виявити цю ініціятиву, бо вчора увечері я дістав наказ запросити вас з огляду на фінансову й технічну допомогу, яку б Франція могла дати Україні, зазначити точно й передати до французького посольства якнайскорше [проекти] програм, який Український уряд думає реалізувати, та відповідні потреби»125. Суть українських потреб можна побачити у доповідній записці з окресленням французької політики в Україні та в інших країнах колишньої Росії, яка 20 грудня 1917 р. надійшла до Ради міністрів Франції. У ній, між іншим, зазначалося, що Центральна Рада «просить у Франції фінансову підтримку, пропонує їй здійснювати контроль і відігравати дорадчу роль у формуванні України, а також бажає, щоб союзники були представлені у Києві французьким делегатом»126. Наступного дня Ж. Нуланс телеграмою в Париж повідомляв, що, незважаючи на вищевказаний крок генерала Ж. Табуї, генеральний секретар міжнародних справ УНР О. Шульгин заявив останньому, що для України важливе «офіційне визнання і призначення посла»127. Посол також повідомив, що сам Табуї вважає за необхідне визнати Україну і від себе попрохав негайно вивчити у будь-якій формі можливість «задовольнити, принаймні зовні, українські вимоги, які можуть бути, на нашу думку, надмірними, але якими, за нинішніх обставин, ми не можемо нехтувати»128. Майже подібні 125 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. – грудень 1919 р.]) / В.Винниченко. – Ч. І. – Київ; – Відень: Дзвін, 1920; – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1990. – С. 232–233; Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 175. 126 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 144. 127 Там само. – С. 147. 128 Там само. – 54 – пропозиції надіслали до Парижа з Ясс генерал Бертело, з Петрограда генерал Ніссель та з Києва генерал Табуї. Загострення ж ситуації в Україні загрожувало руйнацією військових планів французів, які, за погодженням з англійцями, мали за намір створити федерацію «Півдня Росії», сформувати в Україні на базі таборів для військовополонених збройні частини з поляків, чехів, балканських слов’ян для протистояння Центральним державам, а також прилучити до втримання фронту українські частини. З цією метою французька військова місія в Росії на прохання свого уряду розробила загальну програму діяльності Франції в «Росії». Згідно програми, союзники мали діяти кількома шляхами: політичною пропагандою, що належала до компетенції посла, та військовими заходами через військову місію. Зокрема передбачалася пропаганда з метою «матеріально підтримати добру волю», аби спонукати «діяти передовсім у напрямку війни»129. Така матеріальна допомога мала бути спрямована на формування насамперед боєздатних національних частин серед поляків, українців, донців, латишів, сербів, югославів та естонців. Передбачалося протягом шести місяців надати грошові позики на утримання національних частин у такій пропорції: чехам – 66 млн. руб. для утримання 100 тис. осіб, полякам – 90,3 млн. для 100 тис. осіб, донцям – 96 млн. для 150 тис. осіб і українцям – 384 млн. для 600 тис. осіб (по 64 млн. руб. на місяць). Крім того у програмі зазначалося, що власні фінансові ресурси українського уряду були «поки що незначні, але можна сподіватися організувати збирання податків»130. Проте, аби організувати в анархізованій країні збір податків, слід було налагодити вертикаль влади, яка була вщент зруйнована виром революції та безладом. Для цього потрібні були кошти та організаційні зусилля. Україна очікувала одержати їх від союзних держав. Генерал Ніссель мав інформацію, що британський генерал Бартер «нібито одержав першу суму в кількості 8 млн. на пропаганду» і це поки що був єдиний кредит від країн Антанти для колишньої Росії131. На той час для здійснен129 Там само. – С. 141–142. 130 Там само. – С. 142. 131 Там само. – 55 – ня кредитування генерал Ніссель мав у своєму розпорядженні лише 3 млн. 100 тис. руб. на півроку (1 млн. – для військової пропаганди без розрізнення національностей, 1 млн. – для поляків і 1 млн. – для чехів), а ген. Бертело ще менше – 1 млн. руб., призначених для діяльності в Україні, Сербії та Чехії. Куди ж було спрямовано ці кошти? Англійські – для допомоги Дону132. Французькі – росіянам, а саме – генералові Алексєєву. Як свідчать відповідні документи133, на початок січня 1918 р. його організація загалом отримала від французької військової місії 1 млн. 125 тис. руб. (2 січня – 1 млн., 3 січня – 25 тис. і 10 січня 1918 р. – 100 тис. рублів)134. Український уряд не отримав жодного рубля або франка. Причиною цьому була, перш за все, невизначена позиція, власне, самого уряду Франції. З огляду на французьку пропозицію і ситуацію, що склалася в країні, 23 грудня 1917 р. на черговому засіданні Генерального секретаріату О. Шульгин запропонував принципово обміркувати справу з позичкою у Франції. Урядники, однак, не виявили належної уваги до можливості отримати у своє розпорядження французькі гроші. Натомість Золотарьов висловив думку, що доцільніше було б «замість зовнішньої позики зробити внутрішню після того, як встановиться лад на Україні», а Зільберфарб – випустити внутрішню лотерейну позику135. В результаті Кабінет пристав на пропозицію Румунії, яку озвучив Коліух, і постановив приймати чеки румунського уряду на французькі і англійські банки в оплату за харчування румунської армії, яка потребувала до 6 мільйонів пудів хліба і фуражу на місяць136. Саме цього ж дня (23 грудня 1917 р.) у Парижі відбулася конференція держав Згоди137 (Франції та Великої Британії). 132 Там само. 133 Наведені документи ген. Алексєєва були передані начальнику Осібної фінансової канцелярії Собрієвському ген. Драгомировим 28 вересня 1918 р. 134 Денежные документы Генерала Алексеева // Архив русской революции. – Т. 5. – М.: Терра; Политиздат, 1991. – С. 352. 135 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 18. 136 Там само. 137 Від уряду Великобританії на конференцію прибули міністр війни лорд Мілнер, заступник міністра закордонних справ лорд Р. Сесіл, у супроводі генерал-майора Дж. М. В. Мак-Доноу, Дж. Клерка і двох офіцерів; з боку уряду Франції участь взяли: президент Ради міністрів і міністр війни Ж. Клемансо, міністр закордонних справ С. Пішон, посол Франції в Лондоні П. Камбон, генерал Фош і керівник політичного відділу Міністерства закордонних справ де Маржері. – 56 – Вже з початку розмови стало очевидним, що присутні не мають єдиного, визначеного, а тим паче достовірного уявлення про події в Україні. Разом з тим високі посадовці усвідомлювали, що Україна є надією союзників якщо не на наступ на Східному фронті, то принаймні на дієвий харчово-фуражний тил для воюючої на боці Антанти Румунії і лише в тому випадку, коли не потрапить під військово-політичний вплив Німеччини. Після довгих дискусій Ж. Клемансо заявив, що Антанта мусить підтримати Україну, зауваживши: «Завдання, можливо, нездійсненне, але ми повинні зробити все можливе, щоб дійти до цього, з двох причин: 1) маємо надати допомогу Румунії; 2) мусимо перекрити шлях, яким харчі могли б бути спрямовані до Німеччини. Це для нас найважливіше»138. Отже, проблема існування, власне, самої Української Народної Республіки мало цікавила союзників як така, головними були військово-стратегічні інтереси держав Згоди. Єдиним практичним засобом втримати Україну в колі прибічників Антанти були гроші. Це розуміли й у Парижі. Так, де Сент-Олер, аби зберегти участь Румунії у війні за рахунок підтримки з тилу Україною, радив французькому урядові задіяти щодо офіційного Києва єдину свою перевагу – фінансову, зазначаючи, що «тільки таким чином можна було б підштовхнути Україну на допомогу Румунії шляхом утримання спільного фронту»139. На паризькій конференції представники Британії та Франції прийняли меморандум, складений лордами Р. Сесілом та Мілнером, у якому, зокрема, зазначалося: «Аби досягнути вищезгаданих цілей, треба насамперед грошей для реорганізації України і на оплату козацьким та кавказьким військовим частинам… Якщо Франція зможе взяти на себе фінансову підтримку України, ми знайдемо потрібні гроші для інших угрупувань. 138 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 149. 139 Там само. – С. 176. – 57 – Зі Сполученими Штатами140 домовлено, що вони нам допоможуть»141. Що ж до джерел фінансування союзницької діяльності на теренах колишньої Росії, то Р. Сесіл вказав, що справа ця не буде легкою, проте запропонував «використати послуги одеських і київських євреїв через посередництво євреїв із Заходу, прихильників союзних держав, якими є сіоністи»142. Сучасний український історик О. Кучик, виходячи з архівних матеріалів, небезпідставно вважає, що «британський уряд не лише не ставив питання про офiцiйне визнання самостiйностi України, а навiть заперечував таку можливість»143. Водночас союзники утримались від офіційного визнання українського уряду. Крім того, учасники конференції схвалили таємну «Угоду між Францією та Англією щодо дій у Південній Росії», в якій зазначалося, що Україна, Крим та Бессарабія належатимуть до французької зони впливу, а витрати будуть спільними й оплачені міжсоюзницьким централізованим органом144. Тим не менш, будь-яких коштів від Франції та її союзників, через вагання їхніх урядів, Україна так і не отримала, на відміну від російського генерала Алексєєва для потреб якого французький уряд виділив кредит на 100 млн. франків145. Попри це, за тиждень, 29 грудня 1917 р., генеральний секретар міжнародних справ О. Шульгин зробив чергову спробу звернути увагу колег на перспективу французької грошової допомоги, 140 Принагідно зауважу, що американському урядові, відповідно до законів США про фінансову допомогу, було дозволено надавати її під час війни іншим країнам, однак після Паризької конференції Вашингтон відмовився взяти участь у провідництві і фінансуванні в таких країнах, як Україна [Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В. Косик. – C.204]. 141 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 152. 142 Там само. – С. 153. 143 Кучик О. С. Україна в зовнішній політиці держав Антанти (1917–1920 рр.). Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. / О.С.Кучик. – Львів: Інститут українознавства ім.І.П.Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 11. 144 Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. – New-York: Columbia University Press, 1988. – Р. 30. 145 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 155. – 58 – коли конкретизував суму позики, а саме – 500 мільйонів146. Чого хотіли у відповідь французи здогадатися не важко. Все той же О. Шульгин згадував, що «плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехо-словацькими полками, а також поляками, зайняли б найважніші в стратегічнім відношенні пункти на румунському і південно-західному (українському) фронтах і таким способом притягували б на цих фронтах певну кількість війська центральних держав»147. На це М. Порш зауважив, що аналогічну грошову позику Франція пропонувала й Дону148, проте останній відмовився її взяти, після чого українські генеральні секретарі вирішили «обміркування цієї справи одкласти»149. Тим часом, попри таку невизначеність в позиції офіційного Києва, Париж не полишав надію зблизитися з Україною чи, влучніше сказати б, втягнути її в антантську військово-політичну орбіту. Наміри ці тим паче конкретизувалися, а заходи прискорилися, після того, як В.В инниченко та О. Шульгин в розмові з колишнім англійським консулом П. Багге (18 грудня 1917 р.) цілком відверто наголосили британцеві, що представники УНР вже розпочали мирові переговори з Центральними державами й мають намір довести їх до логічного завершення150. Подібне заявляли французьким представникам у Києві й дві вищі керівні особи УНР – М. Грушевський та В. Винниченко, а саме, що «Україна не може жодним способом провадити війну, найбільше, на що вона спроможна, це тримати нейтралітет у дальшому ході війни»151. 27 грудня 1917 р. телеграмою з Парижа генералові Ж. Табуї було повідомлено про готовність Франції напівофіційно визна146 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 136–136 зв. 147 Шульгин О. Політика (Державне будівництво України й міжнародні справи) / О.Шульгин. – С. 98–99. 148 Варто зазначити, що Франція, в особі Ж. Нуланса, була готова визнати й більшовицьку владу і також пропонувала їй матеріальну допомогу більшовикам, зокрема Л. Троцькому, лише б завадити укладанню перемир’я з Центральними державами [Революция на Украине по мемуарам белых. – С. 136]. 149 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 136–136 зв. 150 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 176. 151 Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917–1921 роки з аналізом сьогодення / В.Сергійчук. – С. 237. – 59 – ти УНР, призначення його представником французького уряду у Києві і доручалося встановити з Генеральним секретаріатом дипломатичні стосунки де-факто152, а 29 грудня 1917 р. генералові було відправлено акредитаційну грамоту для вручення урядові УНР із засвідченням особи Ж. Табуї як комісара Французької Республіки153. У свою чергу генерал Ж. Табуї телеграфував у Париж 2 січня 1918 р., що українська влада взаємопов’язує матеріальну допомогу союзників, зокрема Франції, винятково з офіційним визнанням України і чим далі уряд Ж. Клемансо дотримуватиметься невизначенності у цьому питанні, тим швидше Київ втягнеться у військово-політичну орбіту Центральних держав, а «фінансову допомогу нададуть австрофільські елементи»154. Париж все ще вагався і прагнув визнати Україну швидше де-факто, ніж де-юре. Тим не менш 3 січня 1918 р. генерал Ж. Табуї офіційно повідомив генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгина, що його призначено представником Франції в Україні, а вже наступного дня (4 січня) у приміщенні Генерального секретарства внутрішніх справ155 французького посланця, у супроводі новопризначеного віце-консула в Києві Арке та воєнних аташе полковників Ваньо і Денса, прийняв голова Генерального секретаріату УНР В. Винниченко. У присутності інших українських урядовців Табуї звернувся до В. Винниченка з промовою, в якій, поміж іншого, знов торкнувся можливості надання Францією допомоги Україні: 152 Попри це посол Франції в Петрограді Ж. Нуланс заявив Л. Троцькому про невизнання його урядом України в якій, до того ж, відсутні ознаки незалежної держави [Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. – Р. 21–22], що, своєю чергою, яскраво змальовує обережність офіційного Парижа в дипломатичному ставленні до Києва і провадження ним політики подвійних стандартів з єдиною поставленою для себе метою – зберегти протистояння на Східному фронті війни за будь-яку ціну. Мета – перемога Антанти, ціна – єдина Росія чи молоді держави, що утворилися на її терені (в залежності від обставин, які наблизили б Францію до заповітної мети). 153 Milow C. Die ukrainische. Frage 1917–1923 im Spannungsfeld der europäischen Diplomatie / Milow Caroline. – S. 86. 154 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 164. 155 Генеральне секретарство внутрішніх справ розташовувалося у Києві в колишньому будинку генерал-губернатора на вул. Інститутській, 40. – 60 – «Пане Голово! Бажаючи потвердити свої дружні наміри щодо Української Республіки, уряд Французької Республіки повідомив мене телеграфічним шляхом – єдине зараз можливим, – що він мене призначає представником Французької Республіки при уряді Української Республіки. Ось уже скоро рік, як я перебуваю на території України; за цей час я мав змогу простудіювати історію старої України; міг слідкувати за розвитком національного руху молодої України; мав змогу констатувати всі ті зусилля, які робила Українська Республіка, щоб утворити й організувати духовні та матеріяльні сили, необхідні для розвитку держави. За всім цим я слідкував з усе більшим інтересом. Я щасливий, я гордий, пане голово, свідомістю, що тепер цей інтерес перестав бути тільки особисто моїм, бо призначаючи мене своїм представником, уряд Французької Республіки ухвалює мою діяльність і доручає мені провадити далі офіціяльно ті прекрасні відносини, які між нами вже встановились. Я вам приношу запевнення в тім, що Франція, яка перша робить цей урочистий жест, підтримає всіми своїми силами, моральними і матеріяльними, всі зусилля, які робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники, і по якому вони й далі непохитно йтимуть у повній свідомости свого права і свого обов’язку перед демократіями всього світу й людськістю. Особисто я присвячу себе цьому завданню з усією енергією солдата і серцем француза»156. Того ж дня, 4 січня 1918 р., на засіданні уряду157 під головуванням В. Винниченка О. Шульгиним знов було ініційовано «вияснити принципіяльну можливість заключити заєм у Фран156 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 177. 157 На засіданні Генерального секретаріату 4 січня 1918 р. були присутніми: генеральні секретарі Винниченко, Ткаченко, Шаповал, Порш, Ковалевський, Зарудний, Стешенко, Антонович, їхні товариші (заступники): Мазуренко, Красковський, Хургин, Михайлов, виконуючий обов’язки генерального писаря Мірний та полковник Пількевич. – 61 – ції і Америки158»159. Проте й цього разу Генеральний секретаріат прийняв досить «слизьке», неусталене рішення, яке було на диво подібне до того, що вже ухвалювалося 1 грудня 1917 р. з приводу листа М. Туган-Барановського та пропозиції Ж. Нуланса: «доручити Генеральному Секретарству Міжнародних Справ [О. Шульгину] в порозумінні з Генеральним Секретарством Фінансів вияснити конкретно і офіціяльно умови, на яких Франція може заключити з Україною фінансовий заєм»160. За кілька днів (7 січня 1918 р.) вже М. Порш ставить перед урядом питання про потребу «скласти особливу комісію для вияснення конкретних умов зовнішнього займу»161. При цьому, однак, вже не вказувалося на можливу державу-кредитора162. Очевидно з огляду на перебіг перемовин у Бересті з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Проте коштів, як і раніше, не вистачало, а тому було вирішено таки створити відповідну комісію у складі: голови Генерального секретаріату, а також генеральних секретарів з справ: фінансових, шляхів, військових і морських163. Утім будь-яких дієвих потуг щодо з’ясування питання з позикою у Франції ані урядом УНР, ані утвореною ним комісією надалі зроблено не було (і, швидше за все, й не передбачалося). Проблема знову ж постала з політики. Призначення генерала Ж. Табуї комісаром Французької Республіки в Україні не задовольняло київських можновладців, які прагнули більш репрезентаційного дипломатичного титулу для офіційного 158 США відкрили своє консульство у Києві 5 січня 1918 р., проте його очільник консул Дженкінс не отримав повноважень на визнання Української Народної Республіки; британське консульство відкрилося 6 січня 1918 р., на чолі якого (з 17 січня 1918 р.) став Піктон Бедж. 159 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 93; – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 56. 160 Там само. 161 Там само. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 94; – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 57. 162 О. Кураєв вказує, що про переговори генерального секретаря фінансів УНР М. Туган-Барановського щодо отримання урядом великої позики від Франції 28 грудня 1917 р. дізналися й в Берліні [Кураєв О. О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914–1918) / О.О.Кураєв. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАНУ, 2006. – С. 229]. 163 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 94; – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 57. – 62 – представника Парижа. В. Винниченко заявляв навіть, що таким чином українців «мають за марокканців»164. Зі свого боку, знаючи про грошові проблеми українського уряду й прагнучи створити в Україні польську армію, 8 січня 1918 р. генерал Ж. Табуї, з притаманною військовим недипломатичністю і прямолінійністю, висунув Києву фактично ультиматум: або польська армія в Україні буде формуватися, або Франція позбавить Центральну Раду будь-якої фінансової допомоги. Ж. Пелісьє у своєму щоденникові занотував, що наступного дня така погроза О. Шульгину від Ж. Табуї прозвувача знов. Реагуючи на такий демарш, О. Шульгин навіть мав намір просити де Сент-Олера відкликати Ж. Табуї з України165. Недовіру до генерала Ж. Табуї посилював також і його тривалий конфлікт щодо ставлення до Центральної Ради з журналістом Ж. Пелісьє, який прихильно ставився до України і користувався повагою серед київських урядовців. Це примусило генерала Ж. Табуї змінити поведінку і самому 11 січня 1918 р. звернутися до Генерального секретаріату міжнародних справ УНР з листом166, у якому він просив якомога швидше надати йому ясну відповідь: яку саме фінансову та технічну допомогу167 хотів би отримати від Франції уряд України168. Не важко здогадатися, що відповіді, тим паче швидкої, не надійшло. О. Шульгин, по свіжій пам’яті (1918 року), писав, що відповідь мали таки надати, але після наради, яка повинна була відбутися 11 січня за старим стилем (тобто – 24 січня за новим)169. Не встигли. До цього певною мірою прислужилася й 164 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 177. 165 Там само. – С. 177, 184. 166 Д. Дорошенко з цього приводу зауважує: «Не знаємо, чи внаслідок запитання Ол. Шульгина, чи з власної ініціативи» [Дорошенко Д. Історія України 1917– 1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 178]. 167 12 січня 1918 р. часопис «New Times» навіть опублікував повідомлення, що «Франція передає терміново в розпорядження України 180 млн. франків у золотому перерахунку», яке, утім, нічим не було обґрунтоване. 168 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 177–178; Milow C. Die ukrainische. Frage 1917–1923 im Spannungsfeld der europäischen Diplomatie / Milow Caroline. – S. 89. 169 Шульгин О. Політика (Державне будівництво України й міжнародні справи) / О.Шульгин. – С. 98–99. – 63 – урядова криза, внаслідок розв’язання якої на київських пагорбах все більшого впливу набували германофіли. Зі свого боку генерал Ж. Табуї, як досвідчений офіцер, елементарно зрозумів сенс проволоки – українські представники весь цей час вели надзвичайно активні переговори у Бересті з делегатами від Центральних держав про укладення миру й отримання військової допомоги в боротьбі проти більшовицьких окупантів, що вже захопили мало не половину України. Частина французьких урядовців також побоювалися зближення УНР із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Так, французький міністр у Румунії О. де Сент-Олер, аби уникнути цього, вважав, що «треба, не відкладаючи надовго, дати знати урядові в Києві, чого ми очікуємо від України і що ми можемо дати їй взамін, якщо ми не хочемо, щоб нас остаточно випередили наші вороги»170. Для дієвого переконання українців у французькій підтримці, він пропонував завірити Київ у підтримці Франції на майбутній мировій конференції в суперечці з поляками, а між тим «треба було б розтлумачити їм, що тільки союзні держави спроможні надати в їхнє розпорядження необхідні кредити для творення їхньої держави, що народжується»171. Разом з тим наведені факти свідчать також й про те, що відповідальні французькі особи цілком не усвідомлювали, що ситуація як в Україні, так і навколо неї суттєво змінилася. З приводу запізнілих пропозицій О. де Сент-Олера важко не погодитися з їхньою оцінкою В. Косиком, який, зокрема, зазначає: «Ця програма, що ґрунтувалася на відблисках фінансової допомоги, не брала до уваги реалії, а, отже, могла лише затягувати справи, залишаючи Україну без допомоги і без захисту тоді, коли вона зазнавала атаки радянської армії»172. На мою думку, генерал Ж. Табуї вже почав усвідомлювати провал своєї місії, як, власне, й безвихідне становище уряду УНР щодо вимушеності звернення по австро-німецьку, але безпосередню, швидку й дієву підмогу. І все ж 13 січня 1918 р. він відвідав голову Центральної Ради М. Грушевського, проте зустріч 170 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 187. 171 Там само. 172 Там само. – 64 – не зблизила обидві сторони, а ще більш прихилила Україну до розчарування в щирості країн Антанти щодо її державності і в їхній спроможності допомогти їй утвердити свою державність. Подібний ефект справила й зустріч Ж. Табуї з О. Шульгиним, коли французький представник відмовив секретаря міжнародних справ УНР від наміру затягувати переговори з Центральними державами, після чого Україна мала б запросити у Франції позичку і згоду перейти на статус озброєної лояльності173. Відтак невизначеність позиції та практична бездіяльність провідних країн Антанти, а надто – Франції, щодо УНР фактично змусили уряд Центральної Ради змінити свої зовнішньополітичні орієнтири в бік Німеччини та Австро-Угорщини. До цього його підштовхувало й внутрішнє військово-політичне становище, до якого спричинилися, безумовно, прорахунки Генерального секретаріату в фінансово-економічній та адміністративно-військовій діяльності. Так чи інакше, але на кінець грудня 1917 р. – початок січня 1918 р. іншого виходу, як увійти у домовленість з Центральними державами, в українського уряду вже не залишалося. Попри це держави Антанти здійснили ще одну спробу втримати Україну від підписання миру з Центральними державами, коли у січні 1918 р. запросили делегацію УНР до Ясс у Румунії для перемовин. 16 січня 1918 р. між делегацією УНР174 та представниками союзних і приєднаних держав (США, Франція, Великобританія, Італія) в Яссах розпочалися переговори, на яких (вже на першому засіданні 17 січня) українці відмовилися визнати договори, раніше укладені царським урядом, й заявили, що УНР неспроможна продовжувати війну, що її економічне становище є надзвичайно серйозне, а також, що Україна не допустить втручання інших державних утворень «Росії» у свої внутрішні справи. Слабкість становища Центральної Ради усвідомлювали й антантівці. Так, наприклад, посол США у Франції Шарп писав держсекретарю Лансінгу з цього приводу: «Антанта не може 173 Там само. – С. 191. 174 До складу делегації входили: заступник генерального секретаря міжнародних справ Галіп, керівник фінансового департаменту Генерального секретарства міжнародних справ Галісинський, а також Чоботаренко і Ковжун. – 65 – розраховувати на ефективну допомогу з боку України. Все, чого ми можемо просити від неї, – це зволікати час, щоб дозволити союзним державам здійснити акції для поліпшення загальної ситуації на фронті»175. Посол також повідомляв про українську заяву щодо складного внутрішнього і військового становища УНР та про висунуті Україною державам Згоди вимоги, а саме: «1. Визнання незалежності України великими державами Антанти і призначення представників союзників у Київ. 2. Фінансова підтримка українського уряду. 3. Пільги з боку Антанти у постачанні України готовими товарами»176. Тим часом генерал Ж. Табуї надіслав (того ж дня) до Парижа та Ясс телеграму, в якій пропонував у категоричній формі висунути Україні пропозицію підписати договір177, який передбачав зобов’язання уряду УНР до технічної співпраці в ділянці залізниць, шляхів сполучення, торгівлі та постачання, невизнання більшовицького уряду та його продовольчу ізоляцію, військову співпрацю з білогвардійськими утвореннями, створення на її теренах польських, чеських та інших збройних формувань, ефективну допомогу у постачанні провізії в Румунію. УНР також мала гарантувати фінансову співпрацю для випуску банкнотів державними банками. Фінансовий бік угоди окремо застерігався неприхованим шантажем щодо підтвердження офіційного визнання Парижем УНР: «Франція гарантуватиме випуск банкнотів на 500 млн.; генерал Табуї дасть зрозуміти, що в разі прийняття договору Франція згодиться на офіційне визнання Української Республіки, як тільки буде підпис під угодами»178. Тож на вимоги української делегації уповноважені від держав Згоди відповіли представленням вищевказаного ультима- 175 Papers Relating to the Foreign Relations of the United States. 1918. Russia. – V. 1. – Washington, 1937. – P. 663. 176 Papers Relating… 1918. Russia. – V. 1. – P. 663; Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 194. 177 Цей план генерала Ж.Табуї одержав схвалення французького уряду 18 січня 1918 р. 178 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 192. – 66 – туму та протестом на заяву України про невизнання договорів, укладених царською Росією. Від України, зокрема, вимагалося: а) продовжувати війну і не підписувати сепаратного миру, навіть у разі відсутності в неї фінансових можливостей для ведення війни; б) уряд УНР не повинен був вступати у відносини з ворогами союзних держав Антанти; в) уряд УНР за допомогою військової місії країн Антанти мусив був організувати збройні сили, що були б здатні не лише забезпечити внутрішній порядок в країні, але й захистити незалежність України від агресії ззовні; г) уряд УНР мав увійти в стосунки з іншими державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії, а також з Румунією задля створення суцільного фронту проти Центральних держав; ґ) Україна мала зобов’язатися постачати продовольством Румунію179. Представники Антанти також додали, що визнання великими державами незалежності УНР, наданя їй фінансової допомоги і здійснення військової співпраці залежить від відповіді Києва на вищезазначені умови. На цьому переговори було перервано для консультації української делегації зі своїм урядом. Відповіді з Києва на свій запит українська делегація в Яссах так і не отримала, позаяк за обставин, що склалися, загострених до того ж швидким просуванням більшовицьких військ до Києва, уряд УНР все більше й більше почав звертати свої надії в бік Центральних держав та на успішні переговори в Бересті-Литовському. Відтак, насправді, вже 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила постанову, в якій надавала урядові УНР усі повноваження для підписання у Бересті мирного договору з Центральними державами. Разом з тим слід зауважити, що розчарування керівників України в перспективі отримати в тій чи іншій формі матеріальну допомогу від урядів Франції та Великобританії мали під собою підстави. Так, один з фахівців британського МЗС зазначав, що «матеріально підтримувати Україну – означає провадити 179 Papers Relating… 1918. Russia. – V. 1. – P. 660–662. – 67 – небезпечну політику. Краще мати з нею офіційно-дружні стосунки, надавати моральну підтримку: але якщо підтримувати матеріально, то є ризик бути ошуканими…»180. Зрештою 29 січня 1918 р. уряд його величності поставив французький уряд до відома, що не допомагатиме Україні фінансово, якщо та погодиться постачати харчі ворогові, виходячи з чого керівник політичного управління Міністерства закордонних справ Франції зробив висновок: «Україна буде позбавлена будь-якої англійської фінансової допомоги181, якщо вона, незалежно від укладення чи не укладення окремого миру, постачатиме продукти Німеччині»182. Французький уряд, власне, зайняв подібну ж позицію, що яскраво видно з листа Ж. Клемансо до свого міністра фінансів від 5 лютого 1918 р., в якому, зокрема, зазначалося, що «в теперішніх обставинах, коли представники України прагнуть укласти мир із центральними державами, не може йтися про здійснення раніше підготовлених проектів нашої фінансової підтримки урядові цієї країни»183. У Києві ж французький представник зробив ще одне, останнє, офіційне звернення до Генерального секретаріату, прагнучи не допустити укладення будь-якої домовленості УНР з Центральними державами. Не дочекавшись відповіді від уряду України, Ж. Табуї надіслав йому ноту, в якій наголосив, що Париж вважатиме укладення Україною миру з Центральними державами, як акт ворожий супроти Франції, а тому одразу ж відкличе назад своє визнання Української Народної Республіки184. 6 лютого 1918 р., за дорученням нового голови українського уряду В. Голубовича, О. Шульгин зв’язався з французьким 180 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 207. 181 Серед політичних кіл Західної Європи ходили чутки, що французький уряд погодився субсидувати «встановлення Республіки на Україні в сумі 11 млн. фунтів», про що кілька депутатів британського парламенту 5 лютого 1918 р. навіть звернулися до свого уряду з відповідним запитом. Це, звісно ж, було повною нісенітницею. 182 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 216. 183 Там само. 184 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 179. – 68 – та британським представниками у Києві і від імені уряду УНР висловив прохання дати згоду чеському армійському корпусові та іншим союзним військам взяти участь у боротьбі з більшовиками, а самі дипломати, аби виступили посередниками між ним та більшовицьким командуванням у переговорах про припинення бомбардування міста. Керівництво України зажадало також отримати ноту від представників Антанти із зазначенням тих їхніх вимог, задоволення котрих дало б можливість уникнути розриву з союзниками. Табуї та Бедж категорично відмовилися від будь-якої допомоги урядові Центральної Ради, а наступного дня французький генерал разом з командиром чеського корпусу Т. Масариком відвідали командувача радянськими військами Муравйова і домовилися з ним про нейтральність чехів та їхній відхід до Франції через Владивосток185. Вищевказані факти ставлять під сумнів твердження деяких сучасних істориків, наприклад О. Кучика, щодо «підґрунтя пропозицій Англії та Франції про надання фінансової допомоги уряду України у разі підтримки ним їх антибільшовицької боротьби. Такі пропозиції можна пояснити широкими зв’язками між представниками російських антибільшовицьких сил з урядовими колами Франції й особливо Англії, які прагнули до повалення радянської влади»186. На той конкретний момент Антанту наприкінці 1917 – початку 1918 рр. найбільш гостро цікавила проблема винятково війни, а не державного ладу в Росії чи, навіть, не вкрай питання її єдності тощо, а якщо ці питання й зачіпалися їхніми представниками в перебігу дипломатичних зносин, то знову ж таки виключно крізь призму втілення військових планів проти країн Почвірного блоку. І лише згодом, з другої половини 1918 р. Антанта виразно почала діяти на захист єдиної і неподільної Росії та на повалення більшовизму. Про185 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 224–225. 186 Кучик О. С. Україна в зовнішній політиці держав Антанти (1917–1920 рр.). Автореферат дисертації…/ О. С.Кучик. – С. 11. – 69 – те, знову ж таки, винятково з огляду на суто власні інтереси187. Водночас, разом з тим, погоджуюся із думкою, що українському урядові «було запропоновано фактично виконання кадетської програми шляхом надання УНР фінансової допомоги» і що «визнання де-факто українського уряду до проголошення ним самостійності, яка була сприйнята прохолодно Англією і Францією, було одним з фрагментів врегулювання російської проблеми»188. 9 лютого 1918 р. делегати Центральної Ради в Бересті (Бресті-Литовському) підписали від імені самостійної Української Народної Республіки мировий договір з представниками держав Почвірного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною). Дипломати Антанти були розчаровані, військові представники – обурені, урядовці – збентежені перспективою зриву економічної (сировинної і продовольчої) блокади Німеччини та Австро-Угорщини. Так, скажімо, ген. Мордак (ад’ютант прем’єр-міністра Франції Ж. Клемансо) у своїх спогадах щодо факту підписання Україною Берестейського договору писав: «Без сумніву, визнання Центральними державами Української республіки в наш час не має політичного значення, але з економічної точки зору, а також і військових наслідків, воно є досить серйозним. Бо в обмін на визнання Українська республіка повинна поставити в Центральні імперії хліб, вугілля, худобу 187 Один із них яскраво видно з листа Ж. Садуля до А. Тома від 27 січня (9 лютого) 1918 р., в якому той, зокрема, переймався вкладеним раніше в Росію французьким капіталом: «З біллю відзначаю, що в нас немає ніякого органу, котрий міг би захистити 25 чи 30 французьких мільярдів, якими ми ризикуємо в Росії. Дипломатичними протестами не завадити більшовикам в їхніх впертих ідеологічних експериментах і не врятувати нас від розорення» [Садуль Ж. Записки о большевицкой революции. 1917– 1919 / Ж.Садуль. – М.: Книга, 1990. – С. 183]. Серед інших була й можливість взяти участь у відбудові післяреволюційної Росії і збереження її як противаги можливому відродженню Німеччини тощо. Разом з тим, коли стало зрозумілим, що швидкого падіння більшовизму очікувати не доводиться, країни колишньої Антанти припинили перейматися єдністю Росії і схвалили удержавлення Польщі та Фінляндії, а білому рухові почали надавати лише символічну підтримку. На перший план вийшла програма відновлення власної економіки, іще з десятком супутніх пунктів. 188 Кучик О. С. Україна в зовнішній політиці держав Антанти (1917–1920 рр.). Автореферат дисертації…/ О. С.Кучик. – С. 12. – 70 – тощо, врешті те, чого їм бракує через блокаду, організовану Антантою»189. Капітан французької військової місії в Росії Ж. Садуль писав 23 лютого 1918 р. до колишнього міністра озброєнь А. Тома про розчарування в лавах співвітчизників-дипломатів, а з листа яскраво прослідковується думка, що загравання з Україною були невиправданими і авантюрними: «Якщо б ми в Україні не були на боці української буржуазії, заохочуючи, морально щонайменше, її виступи проти більшовиків, Україна була б ще російською, й уряд її не почав би сепаратних перемовин. Вона б брала участь в спільних австро-німецьких перемовинах як невід’ємна частина Російської Федеративної Республіки. Сепаратний мир між Україною та Німеччиною – це Росія, відрізана від свого хліба, від своєї руди, свого вугілля, своїх промислових центрів. Це мир, якого дуже важко уникнути. І це мир, ще більш необхідний для ізольованої та оточеної Румунії. В посольстві починають віддавати собі звіт у наслідках цієї помилки»190. Дипломати також непокоїлися й тим, що Україна, окрім усіх військово-стратегічних та фінансово-економічних негативних для Антанти аспектів, ще й політично потрапить в орбіту німецької гегемонії, про що (германізацію українського політикуму), зокрема, писав французький посол в Петрограді Ж. Нуланс191. Французькі газети відповіли на звістку про союз УНР з Центральними державами різкими нападами на Україну на кшталт: «Зрада України» (назва статті в «l’Evenement»); «Підлість України, яка встромила ніж у спину героїчній румунській армії» («Victoire»); «Мир падлюк і спекулянтів» («Le Pays»); «Мир жадоби і цинізму» («Paris-Midi»), а «Le Temps» написав, що українські делегати, які підписали Берестейській мир, є лише тінню якогось уряду і що сам договір з ними (українцями) є нічим іншим, як ще одним зайвим «шматком паперу»192. Не 189 Mordacq. General. Le Ministere Clemenseau. Gournal d’un Temoin / Mordacq. – T.1. – Paris, 1931.– P. 191. 190 Садуль Ж. Записки о большевицкой революции. 1917–1919 / Жорж Садуль. – М.: Книга, 1990. – С. 195. 191 Берти, Лорд. За кулисами Антанты / Берти. – М.-Л., 1927. – С. 180. 192 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Дмитро Дорошенко. – Т. 1. – С. 233. – 71 – варто й казати, що реакція офіційного Парижа була подібною ж, але по дипломатичному стриманішою. Слід також зауважити, що такий поворот українських зовнішньополітичних орієнтирів з проантантського (профранцузького) спрямування до австро-німецького багато в чому був зумовлений помилками та непідготовленістю офіційних французьких представників, зокрема генерала Ж. Табуї. З часом це усвідомили й у Парижі. Так, наприклад, секретар політичного відділу Міністерства закордонних справ Франції Ф. Клеман-Сімон у довідці під назвою «Представництво Франції в Україні» від 8 лютого 1918 р., подав своєму урядові аналіз, зокрема, діяльності Ж. Табуї, суть якої можна звести до наступних висновків: «...Генерал Табуї, незрівнянний в реорганізації армії і в переможному протистоянні максималістським частинам, не має, з політичної точки зору, того впливу на Центральну Раду і міністрів, який був би потрібен»; він мало звертав уваги на українські вимоги; не мав довіри Генерального секретаріату; не зумів використати допомогу Ж. Пелісьє; з усіх подій, що сталися в Україні Ж. Табуї не зміг передбачити жодної тощо. Довідка завершується висновком, що «місія генерала Табуї не дала ніякого вдалого результату; нема жодних підстав думати, що в майбутньому вона буде кориснішою, бо хоч її обтяжує лише кількатижневе минуле, воно ставить його місію у невигідне становище. Було б необхідним доручити новому представнику опікуватися нашими інтересами в Україні»193. 23 лютого 1918 р. генерал Ж. Табуї залишив Україну194. Що стосується теми українсько-французьких фінансових взаємин чи, вірніше, їхніх перспектив протягом 1917 – початку 1918 рр., то досить показовою, на нашу думку, з цього погляду є відповідь від 19 лютого 1918 р. керівника політичного департаменту МЗС Франції на лист французького посла в Лондоні з приводу публікації в британській газеті «Manchester Guardian». Часопис, між іншим, писав, що «поза сумнівом, французький уряд поспішив надати Центральній Раді фінансову й іншу допо193 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 220–221. 194 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції / І.Мазепа. – К.: Темпора, 2003. – 72 – могу»195. У відповіді з Парижа офіційно повідомлялося з цього приводу: «Це правда, що така допомога була передбачена до переговорів України в Брест-Литовську для створення емісійного банку. Але фактично ці проекти не мали жодного продовження, й Україні ми не надали ніякої допомоги якого б не було виду. Франція навіть офіційно не визнала Україну і виступила з категоричним протестом проти підписаного нею миру»196. У квітні 1918 р. уряд УНР спробує відновити втрачені зв’язки з Парижем. Першим офіційним кроком Києва в напрямкові «доложити всіх старань, щоби закріпити мирні та дружні відносини між Французькою Республікою та Українською Народньою Республікою» став лист від 26 квітня 1918 р. до президента Франції від голови Ради народних міністрів В. Голубовича та управляючого Міністерством закордонних справ М. Любинського з приводу призначення М. Шрага посланцем УНР при уряді Франції197, який однак так і залишився без відповіді. Тоді ж, у квітні 1918 р., зазнали невдач й спроби встановити дипломатичні взаємини УНР з Італією, Іспанією, Швейцарією та Швецією198. Пізніше, по закінченні Світової війни, переможці, а надто Франція, не забудуть «зради» з боку України й на Паризькій мирній конференції претензії українців на власну державність виявляться примарними. 195 Manchester Guardian. – 1918. – 6 лютого. 196 Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / В.Косик. – C. 231. 197 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 12. 198 Там само. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 4. – 73 – ФІНАНСОВІ ВЗАЄМИНИ УНР З НІМЕЧЧИНОЮ ТА АВСТРО-УГОРЩИНОЮ (лютий – квітень 1918 р.) Розділ 3. ФІНАНСОВІ ВЗАЄМИНИ УНР З НІМЕЧЧИНОЮ ТА АВСТРО-УГОРЩИНОЮ (лютий – квітень 1918 р.) Рік 1918-й розпочався для України у вирі війни з більшовицькою Росією. Власних сил на боротьбу з окупантами в УНР не було, як не було й можливості утримувати лінію фронту проти австро-угорських та німецьких військ на своїх західних кордонах. Україні потрібен був мир. Мир був потрібен й більшовицькій Росії. Його прагли також і цісарська Австро-Угорщина та кайзерівська Німеччина. У кожної країни були свої розрахунки і спонуки до цього, але саме Українська Народна Республіка потребувала як негайного миру, від якого безпосередньо залежало питання її існування, так і термінового здобуття союзника у боротьбі за звільнення власної території. В умовах, що склалися, усі шляхи молодої української дипломатії на початку 1918 р. мусили зводитися до Берестя (Бреста-Литовського). Керівники УНР, гонимі безвихіддю і безсиллям перед більшовицьким наступом, 4 грудня 1917 р. вирішили надіслати своїх представників на Румунський і Південно-Західний фронти з метою укласти там перемир’я199, а вже 7 грудня 1917 р. Ставка командування німецькими військами на Східному фронті отримала повідомлення, що Центральна Рада визначилась у конкретизації своєї мирної програми200. 9 грудня 1917 р. на місце проведення переговорів про перемир’я для «консультативної участі» виїхало три представники УНР201. Невдовзі після цього, 11 (24) грудня 1917 р., уряд УНР надіслав до представників Центральних держав ноту за підписами В. Винниченка та О. Шульгина з проханням вступити до мирових переговорів у Бересті «до того часу, поки буде утворено спільну державну фе199 Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. – New-York: Columbia University Press, 1988. – Р. 22. 200 Кураєв О. О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914–1918) / О.О.Кураєв. – К., 2006. – С. 222. 201 Там само. – С. 223. – 76 – деративну владу [Росії]»202, що поставила українську делегацію в досить сумнівне юридичне становище. Проте діячі Центральної Ради вже не мали часу перейматися міжнародно-правовими нормами й 17 грудня 1917 р. ухвалили «утворити міжвідомствену комісію при Генеральному Секретаріяті для розроблення економичних і инших питань в звязку з мирними переговорами»203. Німці ж, яким на той час також було не до дипломатичних тонкощів, все ж таки прагли дотримуватися хоча б зовнішніх ознак міжнародного права, а тому й усілякими способами спонукали провідників Центральної Ради усе ж таки проголосити державну самостійність УНР. 21 грудня заступник голови МЗС Німеччини Г. фон Буше віддав розпорядження своєму представникові на переговорах у Бересті довести до відома українців, що його країна «завжди буде готова офіційно визнати незалежність України» і спонукатиме до такого ж кроку своїх союзників. Невдовзі, 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.), міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін, з уповноваження всіх представників Центральних держав, заявив: «Ми признаємо Українську делегацію, як делегацію самостійну і як повномочне представництво самостійної Української Республіки»204. 22 (09) січня 1918 р. у Києві Мала Рада ухвалює IV Універсал, який нарешті проголошує самостійність УНР205. Проте за кілька днів після прийняття цього історичного акту уряд УНР змушений буде залишити столицю й здати її більшовицьким окупантам. Між тим у Бересті українська делегація вела нелегкі переговори з представниками Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) щодо укладання мирного договору й надання цими країнами військової допомоги УНР у боротьбі з більшовицькими загарбниками. 9 лютого 1918 р. на останньому пленарному засіданні української частини мирної конференції в Бересті, яке від імені Центральних держав від202 Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / С.Шелухин. – Дрогобич, 1992. – С.71. 203 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 30. 204 Там само. 205 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 2–6. – 77 – крив промовою Р. Кюльман, а від України слово-відповідь виголосив О. Севрюк, сторони підписали мировий договір206. На тій же церемонії було підписано й окремий українсько-німецький додатковий договір, який на рівноправній основі встановлював загальноприйняті у світі правові принципи відносин громадян та юридичних осіб двох сторін. 12 лютого 1918 р. українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного договору. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого207. Того ж дня М. Любинський підписав звернення208 до німецького народу з проханням надати Україні військову допомогу209. Після Берестейського договору, укладеного представниками Центральної Ради, на терен України з метою вигнання більшовицьких агресорів, вступило 450-тисячне німецьке та австро-угорське військо. 18 лютого 1918 р. у київському напрямкові почали наступ під командуванням генерала А. Лінзінгена (з березня – фельдмаршала Г. Айхгорна) 23 німецькі дивізії (20 піхотних і 3 кавалерійських)210. 24 лютого в одеському напрямкові почали просуватися 10 австро-угорських дивізій (8 піхотних і 2 кавалерійські) на чолі з командувачем фельдмаршалом Е. Бем-Ермолі (з червня – генералом А. Краусом). Невдовзі, спільно з підрозділами армії УНР, союзники звільнили від загарбників усю територію України. 2 березня 1918 р. уряд УНР прибув до Києва, а згодом у столиці законотворчу 206 Коваль В. В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу: Автореферат дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук: 07.00.02. / В.В.Коваль. – К.: Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 2002. – С. 15. 207 Там само. 208 Д.Дорошенко та Є.Чикаленко стверджували, що насправді ця ідея належала голові Центральної Ради М.Грушевському [Дорошенко Д. Історія України 1917– 1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т.1. – Ужгород, 1930. – С. 37–38, 263; Чикаленко Є. Уривки з моїх споминів за 1917 р. / Є.Чикаленко. – Прага, 1932. – С. 40]. 209 Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. – New-York: Columbia University Press, 1988. – Р. 54. 210 У зв’язку з передбаченим вступом військ Центральних держав в Україну, Німеччина й Австро-Угорщина уклали у Берліні 21 лютого 1918 р. таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. У договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна. – 78 – працю відновила й Центральна Рада. Вигнання більшовиків, проте, обернулося на німецько-австро-угорську окупацію. 3.1. Фінансові аспекти Берестейського договору Відповідно до мирного договору усі сторони щодо фінансової сфери взаємин відмовлялися на взаємній основі від сплати витрат війни, тобто «сплати їхніх державних на ведення війни, також витрат на відшкодування військового збитку, що зазнали вони та їхні громадяни в зонах ведення воєнних дій від воєнних заходів, включно зо всіма реквізиціями, які здійснені на території супротивника»211. Економічні взаємини між Німеччиною та УНР мали розвиватися відповідно до німецько-російського договору про суходільну та морську торгівлю від 1894–1904 рр., а з Австро-Угорщиною відповідно до подібного ж договору з Росією від 15 лютого 1906 р. Зберігав силу й генеральний російський митний тариф від 13–16 січня 1903 р.212 Крім того, сторони: • відмовлялися від транзитних зборів за товари будь-якої категорії, що транспортуватимуться через територію однієї зі сторін прямим транзитом або з розвантаженням, складуванням та повторним завантаженням; • мали надавати одна одній максимально можливу допомогу в сфері дії залізничних тарифів, особливо засобом запровадження наскрізних тарифів; • митниці обох країн повинні були працювати щоденно протягом усього року, за винятком неділь і державних свят. Економічно-фінансові взаємини між Болгарією, Туреччиною та УНР «мали регулюватися, поки не укладено відповідний торговельний договір, на основі принципу найбільшого сприяння нації в торгівлі»213. Водночас жодна зі сторін не мала претендувати на преференції, котрі інша надала би будь-якій країні, зв’язаній з нею митним союзом і що мала спільні з нею кордони (колонії, зарубіжні володіння та протекторати підляга211 Федюшин О. Украинская революция. 1917–1918 / О.Федюшин. – М., 2007. – С. 306–307. 212 Там само. – С. 308–309, 311. 213 Там само. – С. 312. – 79 – ли в цьому відношенні тому ж регулюванню, що й метрополія). Як бачимо, фінансово-економічні умови договору були більш сприятливими саме для Центральних держав, але в ситуації, в якій опинилася на початку 1918 р. Україна, вони були не лише прийнятними, але й вкрай необхідними. Разом з основним договором, між УНР та країнами Почвірного союзу було укладено ще й «Додатковий договір», в якому фінансове питання було висвітлено більш об’ємніше. Так, наприклад, його VII стаття торкалася приватних боргових зобов’язань, які виявилися порушеними через збройне протиборство країн. Планувалося врегулювати їх наступним чином: «§ 3. Грошові зобов’язання, котрі могли бути у виконанні під час війни на підставі воєнних законів, мусять бути заплачені перед упливом трьох місяців по ратифікації мирового договору. По сім зобов’язанням повинно платити п’ять відсотків річно від первісного строку заплати за весь час війни, з включенням трьох місяців, без огляду на мораторій. До первісного строку заплати в кожному окремому випадку відсотки платяться по договору. § 4. Для полагодження грошевих і приватних зобов’язань взаємно повинні бути допущені признані Державою товариства для охорони кредиторів яко уповноважені для обстоювання інтересів з ними сполучених фізичних і юридичних осіб. застали нарушені воєнними законами, буде встановлено, як подано нижче»214. Нижче, статтею VIIІ, зазначалося: «Обидві сторони, які заключають договір, згоджуються в тім, щоби по ратифікації мирового договору перейняти на себе виплату горожанам кожної сторони державних зобов’язань, а особливо громадських долгів. З огляду на те, що Українська Народня Республіка має на меті поділити із другими частинами бувшої Російської Імперії майно сеї Імперії, то спосіб виконання означеної в першім уступі постанови застерігається надалі особливій згоді. При тім Українська Народня Республіка в кожнім разі переймає на себе ті зобов’язання відносно німецьких горожан, які повстали при виконуванні громадських робіт на Україні, або були забезпечені 214 Робітнича газета. – 1918. – 15 березня. – 80 – майном, що находиться на Україні»215. Цей текст також 9 лютого 1917 р. у Бересті підписали уповноважені представники УНР, Німеччини та Австро-Угорщини О. Севрюк, М. Любинський, М. Левітський, Р. Ф. Кюльман та М. Гофман216. Щодо цієї частини загальних договірних документів, то я також не схильний драматизувати їхні умови. Юридично тексти договору зберігали і гарантували повне рівноправ’я у фінансово-економічних стосунках та взаємну вигоду сторін, а для молодої та знекровленої Української Народної Республіки були не лише виправданими, але й певною мірою пільговими. Інша річ полягала у шляхах та обсягах їхнього практичного втілення та виконання взаємних зобов’язань сторін. Як показало недалеке майбутнє, цих та інших (наприклад торговельно-продовольчих тощо) умов не було дотримаю жодною з країн, а в умовах австро-німецької окупації відбулося й взагалі неприховане нехтування українським суверенітетом та втручання у внутрішні справи України з боку провідних Центральних держав. Проблеми почалися чи не одразу зі вступом військ нових союзників на терени України. Наявність у держави власної грошової одиниці передбачає й встановлення її паритету до валют інших країн з якими вона має торговельно-економічні відносини. Україні, на терені якої перебувало німецьке та австро-угорське військо і для якої Центральні держави, в силу військово-політичних обставин, стали головними торговельними партнерами, необхідно було визначитися й у ставленні до їхніх грошових одиниць, передовсім – Німеччини та Австро-Угорщини. Грошові взаємини Центральних держав взагалі, а зокрема Німеччини та Австро-Угорщини, з Центральною Радою на офіційному рівні вперше де-юре занотовані були в «Мировому договорі між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою» (Берестейський договір) від 27 січня (9 лютого 1918 р.). Як відомо, УНР підписала у Бересті мирний договір з країнами Почвірного блоку з укладанням торговельно-економічної угоди з новими 215 Там само. 216 Там само. – 16 березня. – 81 – союзниками, згідно з якою Україна зобов’язувалася поставити державам коаліції велику кількість продуктів і сировини. Тоді ж у договорі тимчасово було зафіксовано й валютні курси (ідентичні дореволюційним паритетам рубля до марки та крони): 1 марка = 46,2 коп., 1 крона = 39,382 коп.217. Мировий договір, підписаний 9 лютого 1918 р.218, з цього приводу, зокрема, зазначав: «обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1 тис. німецьких державних марок в золоті рівні 462 крб. в золоті Української Народньої Республіки, а також рівні 462 руб. в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла), або 1 тис. австрійських і угорських корон в золоті рівні 396 крб. 78 грошам, в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла)»219. На цьому пункті договору варто зупинитися окремо, позаяк він визначає не лише фактично встановлений твердий розрахунковий курс валют між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, але, як буде видно нижче, істотно впливатиме на подальший перебіг переговорів щодо визначення підстав нового співвідношення валют між цими країнами. Перш за все, слід зауважити на тому, що вже під час підготовки тексту договору, як свідчив один з членів української делегації І. Шафаренко, в приватних розмовах німці попереджали його про відсутність у них наміру віддавати своє золото Україні220. Як наслідок, цей пункт піддався ґрунтовному і довготривалому обговоренню, під час якого представники Центральних держав посилалися на недостачу золота у них самих. Українці ж заперечували їм тим, що країни Почвірного блоку можуть покрити його поставками Україні такої кількості своїх товарів, яка оберне сальдо товарообміну на їхню користь і позбавить Центральні держави від необхідності передачі золота. Виявилося також, що з остаточним текстом у договорі відбулися певні метаморфози, а саме: вислів «виплата відбувається золотом» згодом було замінено досить невиразною 217 Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 – 4 февраля 1919 г.) / Л.М.Немановъ. – К., 1919. – С. 62. 218 Берестейській договір був ратифікований Центральною Радою 17 березня 1918 р. [Робітнича газета. – 1918. – 19 березня; ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 41]. 219 Нова Рада. – 1918. – 22 лютого; 24 лютого. 220 ЦДАВО України. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 7. – 82 – фразою «обрахунок відбувати в золоті», а в німецькомовному тексті сформульовано було іще більш слизько221. Таким чином, погодившись на включення до договору золотого еквіваленту, представники Центральних держав попередньо передбачили можливий розвиток подій і підстрахувалися на свою користь від майбутніх претензій української сторони. Представники ж УНР, чи з огляду на поспіх заключити договір у зв’язку з військово-політичною ситуацією в Україні, чи то з причини недостачі дипломатичного та міжнародно-фінансового досвіду, не врахували усі можливі для України колізії, закладені у цьому пункті, або ж банально не проконтролювали редакцію як власного примірника документа, так і німецькомовного. Утім, вже на той час усім учасникам договору було зрозуміло, що визначені Мировим договором валютні курси, в зв’язку із знеціненням рубля за час війни і революції, були далекими від тогочасних фінансово-економічних реалій, як українських, так і німецько-австрійських. Питання ж платежів при товарообміні вимагало встановлення нових розрахункових співвідношень валют між суб’єктами торгівлі. За таких обставин кожна з договірних сторін розпочала дії щодо облаштування вигідного курсу своїх національних валют на українському грошовому ринку. Мета і завдання цього дослідження не передбачає висвітлення фінансової політики уряду УНР, проте мушу зауважити на тому, що загальний стан і господарства України, і її грошового ринку були вкрай важкими: виробництво паралізованим, торговельні зв’язки перервані, залізниці зруйновані, фінансовий ринок перебував у хаосі, а податкова система взагалі перестала існувати тощо. Відтак уряд країни, економіка якої була поневічена революційним виром і воєнними подіями, опинився, серед інших проблем, й перед проблемою відсутності в своєму розпорядженні грошової маси. Водночас на вільному ринку перебували мільярдні суми російських рублів, яких шалено знецінювала гіперінфляція і політика «дешевих грошей», що сповідувалася більшовицьким Наркоматом фінансів. 221 Там само. – Арк. 8. – 83 – Започаткований в грудні 1917 р. випуск національної грошової одиниці – карбованця, який не мав ані належних захисту та якості, ані потрібної емісійної потужності та економічного опертя, не міг в найближчий час виправити катастрофічний фінансово-економічний стан країни. К. Росс, який в березні 1918 р. з німецьким обозом прибув до Києва був вражений грошовим безладом в Україні. «Фінансовий стан України цілковито хаотичний. В обігу знаходиться величезна кількість нічим не покритих паперових грошей різноманітних урядів. І фінансовим фундаментом нинішнього уряду, що не має ніяких податків чи інших доходів, є випуск ні чим непокритих кредитових білетів. Внаслідок цього, – зазначав він, – вартість рубля зменшилася в 10 разів. Подорожчання прямо фантастичне. І разом з тим кожний до простого чорного робітника, приблуди чи демобілізованого солдата має в розпорядженні величезні грошові суми»222. Становище ускладнювала й відсутність в українського уряду чітко визначеної програми дій та практичних заходів щодо подолання грошової та господарчої кризи, що супроводжувалися соціалістичною риторикою політиків Центральної Ради. Потреба у врегулюванні валютних курсів виникла також внаслідок необхідності унормування грошових розрахунків між УНР і Центральними державами з товарообміну й самим фактом німецько-австро-угорської окупації та складнощами, які виникли з цього приводу в питанні грошових взаємовідносин. Довоєнний паритет з рублем, у зв’язку з його однаковим співвідношенням з українською валютою, автоматично стосувався й карбованця. Утім український уряд, без огляду на Берестейську угоду, встановлював (до того ж доволі непослідовно) власні паритети валют. Так, наприклад, 11 лютого 1918 р. Рада народних міністрів УНР, на пропозицію військового міністра О. Жуковського, встановила власне грошове співвідношення: 1 рубль = 2 маркам223. Надрукована в газетах із зазначенням про згоду на таке грошове співвідношення, ця новина поширилася неймовірно 222 Докладъ начальнику операціоннаго отдъленія германскаго восточнаго фронта о положеніи дълъ на Украйнъ въ Мартъ 1918 года // Архив русской революции. – Т. 1. – М.: Терра; Политиздат, 1991. – С. 292. 223 Там само. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 3–3 зв. – 84 – швидко, так, що навіть селяни у селах, як доповідав начальнику німецького операційного відділу Східного фронту службовець військового відділу Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росс, приймали марку тільки за 50 копійок, додаючи, що з’явилася навіть тенденція оцінювати її лише в 48 копійок224. Однак вже наступного дня (12 лютого 1918 р.), прагнучи підняти попит на національні грошові знаки, в. о. міністра фінансів М. Ткаченко розіслав усім поштовим конторам, всім відділам і конторам Державного банку УНР, ощадним касам і скарбницям обіжну телеграму про прийняття марок за курсом 462 крб. за 1 тис. марок225. І це при тому, що тимчасовим Законом «Про випуск державних кредитових білетів Української Народної Республіки» від 19 грудня 1917 р. рубль визначався рівним до карбованця226. Встановлення такого курсу не принесло очікуваних результатів через тривання бойових дій на основній території України, а коли вони вщухли, уряд УНР і Центральна Рада відчули перші ознаки грошового диктату нових союзників Українське ж населення, за свідченням німецького очевидця, під час вступу союзницьких військ оцінювало марку в 1 рубль, «і купці були у захваті, коли німці приймали цей курс»227. Тим часом в перебігу просування німецьких та австро-угорських військ Україною, командування окупаційних військ, з свого боку, почало самовільно визначати курси валют своїх держав щодо рубля та карбованця, що ще більше ускладнювало фінансову ситуацію в УНР. Так діяв наприкінці лютого – початку березня 1918 р., зокрема, й командувач німецькими військами в Україні генерал А. Лінзінген, визначивши курс срібного рубля в 1,50 марки та 2,25 марки228. Офіційно уряд України не протестував проти такого самоврядування вищого окупаційного начальства. Це, зокрема, підтверджується телеграмою від 1 березня 224 Докладъ начальнику операціоннаго отдълънія германскаго восточнаго фронта о положеніи дълъ на Украйнъ въ Мартъ 1918 года // Архив русской революции. – Т. 1. – М., 1991. – С. 292–293. 225 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 62–63. 226 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 172–172 зв.; – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 8. – Арк. 83–83 зв. 227 Докладъ начальнику операціоннаго отдълънія германскаго восточнаго фронта о положеніи дълъ на Украйнъ въ Мартъ 1918 года. – С. 292. 228 Відділення Державного архіву Чернігівської обл. в м.Ніжині (ВДАЧОН). – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 11. – 85 – 1918 р. директора Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР Г. Супруна до начальника Штабу охорони Ніжинщини Сердюка, в якій наказувалося: «До кінцівого встановлення згоди з Центральними Державами курсу Австро-Германських грошей треба додержуватись курсу встановленого генералом Лізінгеном. Срібний карбованець прірівнювати до півтори марки і до двох з четвертью корон»229. 15 березня 1918 р. німецьке верховне командування в особі того ж таки генерала А. Лінзінгена, без будь-якої консультації з українським урядом, власним розпорядженням встановило новий курс царського російського рубля в 1,50 марки (66 2/3 коп. за марку), заявивши при цьому, що такий паритет відповідає міжнародному і тому повинен бути прийнятий в Україні. Уряд Центральної Ради про такий крок окупаційних властей був принизливо поставлений до відома телеграмою Головної квартири німецьких військ в України230. 16 березня, після обговорення цієї телеграми, Рада народних міністрів УНР була змушена «установити курс на російський рубль півтори марки і доручити Міністерству Фінансів опублікувати цю постанову в часописах і дати відповідно розпорядження по кредитних державних установах і казначействах про вільний прийом і обмін германських марок по вищезазначеному курсу; 2) доручити всім Міністерствам вжити заходів для проведення цієї постанови в життя»231. Цікаво, що про курс карбованця в постанові Ради народних міністрів навіть не згадувалося, а в подальшому уряд УНР намагався довести, що цей занижений паритет має застосовуватися лише до рублів і не може бути вживаний щодо карбованця. Зрозуміло, що цей «дитячий виверт», який не вартий серйозного уряду, як визначив її тогочасний дослідник фінансів Л. Нєманов, був безжалісно знищений австро-німцями232. Досить скоро Центральна Рада змушена буде погодитися на ще нижчий валютний курс. Одночасно курс австрійської крони було встановлено у 2 1/4 крони за рубль (44 1/2 коп. за крону)233. 229 230 231 232 233 Там само. ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 14 зв. Там само; ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 27. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 63. Там само. – 86 – Утім, становище коли кожна з присутніх на українському терені (а, відповідно, й ринку) сил самовільно визначає сприятливий для себе курс грошових одиниць не могло тривати надалі. Не вигідно це було, перш за все, українській стороні як з фінансово-господарчого боку, так і з огляду на підрив її владного авторитету. Враховуючи ж військово-політичні обставини, в яких опинилася Центральна Рада та її уряд у 1918 р. після підписання Берестейської угоди, без урахування позицій німецької та австро-угорської сторін і пошуку порозуміння з ними, розв’язати валютно-паритетний вузол українська влада об’єктивно не змогла б. Тим паче односторонньо і на власну користь. Питання це постало на засіданні Ради народних міністрів 20 березня 1918 р. коли урядовці (В. Голубович, М. Ткаченко, Д. Коліух, П. Христюк, О. Жуковський) обговорювали пропозицію міністра судівництва М. Ткаченка щодо асигнування в розпорядження Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР 1 млн. крб. обігових коштів234. Цікаво, що рішення (позитивне) було прийняте за відсутності виконуючого обов’язки міністра фінансів В. Мазуренка. Під час засідання міністри доручили та уповноважили Кредитову канцелярію Міністерства фінансів увійти у порозуміння з представниками Німеччини та Австро-Угорщини, а також інших Центральних держав, і остаточно вирішити питання щодо усіх закордонних рахунків. Уряд також зазначив: «Щодо курсу різних цінностей Кредитовій Канцелярії дається право організувати комісію»235. Отже, з метою врегулювання цього питання та вирішення інших поточних міждержавних фінансових проблем було вирішено створити тристоронню українсько-німецько-австро-угорську Фінансову комісію. 3.2. Діяльність тристоронньої міжнародної Фінансової комісії. Укладення Угоди про встановлення розрахункового курсу валют Офіційні місії Німеччини та Австро-Угорщини разом із відповідними фахівцями з фінансово-економічних питань прибу234 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 1. 235 Там само. – 87 – ли до Києва в середині березня 1918 р. і одразу ж взялися до роботи236. Однак, як зазначав О. Чернін, «досить скоро виявилося, що праця наштовхується на виняткові перепони»237. Тристороння українсько-німецько-австро-угорська Фінансова комісія почала засідання у Києві вже 24 березня 1918 р. о 10-й годині ранку в приміщенні Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР й мала обговорити питання і дійти згоди щодо курсу марки та крони в Україні. З українського боку в роботі комісії брали участь Х. Барановський (голова), А. Добрий, М. Кауфман, Г. Супрун, В. Тимошенко, В. Василевський238, до яких з 1 квітня 1918 р. приєдналися товариш міністра фінансів В. Мазуренко, міністр торгу і промисловості І. Фещенко-Чопівський, фахівці з фінансів А. Вольський, Диновський та виконуючий обов’язки директора Державного банку В. Ігнатович239. З німецького боку у роботі комісії взяли участь Мельхіор, Відфельдт, а з 1-го квітня 1918 р. ще й майор Бюрман, Моснер та Гапмунд. Австро-Угорщину представляли початково Гертнер й Себеста, а з квітневого засідання ще й Полляк та майор Іон. Секретарював у комісії Р. Шафаревич240. Перше засідання 24 березня 1918 р. мало здебільшого організаційний характер. Проте на ньому було прийнято принци236 В. Перепадя визначає перші варіанти фінансового забезпечення українсько-німецьких економічних відносин у чотирьох схемах, а саме: «передача селянам відчуженої поміщицької землі за плату; випуск українськими містами комунальних облігацій; введення в обіг срібної української монети; внутрішня позика шляхом випуску кредитних білетів Державного банку України. Перший варіант було відхилено Києвом з внутрішньополітичних міркувань. Другий варіант реалізувався локально, на місцевому рівні. Третій варіант – запровадження в Україні срібної монети – був відхилений німецьким Рейхсбанком як такий, що ставив під загрозу ліквідність паперової німецької валюти в Україні. До реалізації було обрано план випуску кредитних білетів Державного банку України з прив‘язкою до валюти Німеччини з паралельним створенням стабілізаційного фонду зі срібла та інших коштовних металів. Фактор часу в цьому питанні відігравав головну роль – перші проплати за українські поставки в рамках економічного договору мали здійснитися вже у травні 1918 р.» [Перепадя В. Еволюція українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. / В.Перепадя. – Запоріжжя, 2005. – С. 13–14]. 237 Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел / О.Чернин. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С.270. 238 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57–57 зв. 239 Там само. – Арк. 59–59 зв. 240 Там само. – 88 – пове рішення – встановити твердий розрахунковий курс для валют Центральних держав й України. Український уряд подав пропозицію визнати «як тимчасову міру, курс, встановлений командуванням групою армій Лінзінгена для розрахунків військ на Україні в 1,50 марки за рубль»241. Питання про запровадження так званого східного рубля і визначення його курсу, що мав би дорівнювати двом маркам і який самовільно встановлював генерал А. Лінзінген, на вимогу делегації УНР, було відкладено «до отримання від Германських делегатів розтлумачень про підстави випуску східного рубля та інструкцій від Українського Уряду»242. Цікаво, що в іншому (таємному) протоколі цього засідання вимога пояснень від німецької сторони про підстави випуску східного рубля відсутня243. Крім того, виявилося, що стосовно так званого рубля українські представники ще не були навіть офіційно увідомленими244. Надалі члени спільної комісії прийняли пропозицію Х. Барановського встановити наступний порядок дебатів: «а) чи бажано взагалі встановити твердий курс між валютами України і Центральних Держав. в) чи слід встановити твердий курс валюти для певних категорій зробок, чи ж для всіх операцій. с) на який термін слід встановити твердий розрахунковий курс. d) як потрібно визначати висоту твердого розрахункового курсу245, е) які загальні постанови щодо валюти потрібно прийняти в зв’язку з запровадженням твердого розрахункового курсу»246. Делегати погодилися на тому, що встановити твердий розрахунковий курс для валют Центральних держав та України є принципово бажаним. Питання ж для яких категорій зробок 241 Там само. – Арк. 57; – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9. 242 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57. 243 Там само. – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9. 244 Там само. 245 У подібному ж, але таємному, протоколі засідання від 24 березня 1918 р. пункти «с» i «d» об’єднані в один підпунк «с» з усуненням підпункту «d» [ЦДАВО України. – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9]. 246 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57–57 зв. – 89 – слід користуватися твердим розрахунковим курсом і на який термін – належало до подальшого обговорення247. Саме тут й виявилися перші ознаки того, що союзники УНР мають власне, відмінне від уряду України, трактування Берестейського договору. Представниками Центральних держав було беззаперечно відхилено заяву українських делегатів про те, що за можливості пасивного сальдо при взаємному товарообміні, ціна «згідно мировому договору, має сплачуватися золотом» Києву державами Почвірного союзу (ст. 4 протоколу першого засідання фінансової комісії)248. Німецькі та австро-угорські представники відповіли зокрема, що «зобов’язання платежу пасивного сальдо золотом ні з буквального тексту, ані зі смислу мирового договору не витікає і тому ними відхиляється»249. Українська делегація, «внаслідок заперечень представників Центральних Держав, погодилася поки-що зняти це питання з обговорення й залишити його відкритим»250. Очевидно урядовці УНР ще цілком не усвідомлювали реалій ситуації, що складалася в Україні з приходом на її терен австро-угорських й німецьких військ, наслідків своєї безпорадності і хто, за цих обставин, є хто у великій політиці. Питання зобов’язання сплати золотом не вперше підіймалося українською стороною. Спочатку, як вже згадувалося раніше, воно виникло в процесі підготовки і підписання Берестейського договору 9 лютого 1918 року. 22 березня 1918 р. його з українського боку зачепили члени іншої спільної комісії – державної комісії з товарообміну, яку очолював колишній генеральний секретар фінансів Центральної Ради Х. Барановський251. Це засідання, у свою чергу, певною мірою є показовим й у способі ведення справ українською стороною. Так, вже на одному з перших засідань комісії з товарообміну в колі її українських представників серйозно обговорювалося питання про необхідність організувати приватний вплив на членів німецької делегації у бажаному для України сенсі й створи247 248 249 250 251 Там само. – Арк. 57; – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9 зв. Там само. – Арк. 57 зв.; – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9 зв. Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57 зв. Там само. – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9 зв. Там само. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 7. – 90 – ти навколо них певну неприродну (штучну) атмосферу. Один з членів цієї комісії (з українського боку) згадував, що «вочевидь, деякі члени Комісії сподівалися, що германців вдасться так само обробити, як обробляються іншого разу у спеціальних гуртожитках сірі селянські представники, що з’їхалися на який-небудь з’їзд»252. Очевидно, що йшлося про хабарі чи так звані могоричеві посиденьки. Зрозуміло, що з цієї спроби однаково нічого не вийшло. У приватних розмовах з німецько-австрійськими членами комісії, що велися українцями паралельно з офіційними засіданнями комісії, представники Центральних держав висловлювали приблизно один й той самий аргумент щодо записаного у договорі від 9 лютого 1918 р. з приводу обрахунку товарообміну в золоті, мовляв, у ньому «визначалася проста характеристика майбутньої української валюти»253. Тим не менш, у більшості українських членів комісії (за винятком Х. Барановського) ще жевріла надія отримати згоду німців та австро-угорців на розрахунки з їхнього боку золотом за товари. Один з членів Комісії І. Шафаренко, який свого часу їздив до Берестя і брав участь в розробці згаданого договору, з пам’яті давав плутані й невірні довідки. Тому вирішено було письмово звернутися з цього приводу до С. Остапенка, який брав участь у вироблені економічного договору в Бересті й, до речі, також був членом Комісії з товарообміну. 26 березня 1918 р. той відповів на запит колег листом на ім’я М. Порша, що в його розпорядженні стенограм засідання берестейських комісій немає254. Разом з тим С. Остапенко вказав, що «мирний договір і його смисл не можуть бути змінювані усними поясненнями однієї сторони», і що, власне, сам текст договору ясно говорить на користь українського тлумачення, додавши, що якби малась на увазі тільки характеристика української валюти, то тоді, очевидно, у тексті зазначалося б: «українська валюта знаходиться в наступному співвідношенні до марки» або що-небудь у такому роді255. Лист С. Остапенка, однак, не допоміг зусиллям української сторони. 252 253 254 255 Там само. – Арк. 4. Там само. – Арк. 7. Там само. – Арк. 4. Там само. – Арк. 7. – 91 – Аби довести правомірність українських домагань представниками Центральної Ради було вирішено звернутися безпосередньо до документа. Проте у справах Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгу і промисловості УНР не виявилося жодних матеріалів, що стосувалися б Берестейського договору. У Києві не знайшлося також ні стенограм, ані навіть протоколів засідань трьох берестейських комісій256. Вони були невідомі також і членам державної Комісії з товарообміну, включно з її головою257. З’ясувалося також, як вже відзначалося вище, що з кінцевим текстом Берестейського договору відбулося якесь непорозуміння, позаяк слова протоколу: «виплата відбувається золотом» пізніше були замінені в договорі на більш невизначений вислів: «обрахунок відбувати в золоті»258, а в німецькомовному примірникові взагалі було занотовано ще більш невизначено259. У підсумку, як згадував один з членів української Комісії з товарообміну, «вже після 25-го березня стало ясно, що Україна золота не отримає»260. Отже було практично ліквідовано одне з найвигідніших для УНР, з фінансово-економічної точки зору, положення Мирового договору. Після цих перших поступок України Німеччина та Австро-Угорщина почали неприхований фінансовий тиск на УНР, користуючись безпорадністю уряду В. Голубовича у нала256 Не вдалося їх виявити і мені у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також в інших архівних установах. 257 ЦДАВО України. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 4. 258 Д. Дорошенко з приводу співпраці української влади з окупаційною згадував, що проблеми у стосунках були очевидними: «Несолідність, брак якогось плану й системи в державній роботі, безпорадність уряду [УНР], не вважаючи на зусилля окремих одиниць, неуміння наладити відносини з німцями – це все яскраво впадало їм, людям свіжим у вічі. Взагалі в офіціальних українських сферах приймали німців дуже сухо, як окупантів, а не союзників. Ніхто не дбав про якесь зближення, товариські сходини, інформацію» [Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки) / Д. Дорошенко. – К., 2007. – С. 234]. Водночас не кращою була репутація серед союзників й українських членів тристоронніх фінансово-економічних комісій. Так, наприклад, відомий діяч і член австро-угорського парламенту М. Василько розповідав Д. Дорошенку «про те розчарування з українських державних і політичних діячів, яке панує серед німецьких і австрійських кіл. Треба було заключати різні торговельні договори, обмірковувати складні економічні питання, і українські міністри та політики були в них як діти. Один М. Порш тільки імпонував німцям в ділових переговорах своїм знанням, умінням розбиратись в справах і взагалі солідністю» [Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. – С. 236]. 259 ЦДАВО України. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 8. 260 Там само. – 92 – годженні грошового господарства. Фінансова криза в Україні та «голод» коштів в розпорядженні уряду Центральної Ради були крикущо очевидними. Відчуваючи грошову безпорадність Центральної Ради, австро-німецькі члени спільної фінансової комісії на засіданні 26 березня 1918 р. ультимативно зжорсточують свої вимоги щодо встановлення валютного паритету261. На другому засіданні тристоронньої українсько-німецько-австро-угорської фінансової комісії, що розпочалося о шостій вечора 26 березня 1918 р., було встановлено випадки для яких має діяти твердий розрахунковий курс валют, а саме: «1) Для платежу військами Центральних Держав на Україні. 2) Для поштовотелеграфних та залізничних стосунків. 3) Для безпосереднього обміну монопольними і товарами (1-а категорія) між Державами. 4) для товарних зробок, що заключаються з дозволу Уряду (2-га категорія) Центральними організаціями відповідних країн, що перебувають під урядовим наглядом. 5) Для зробок з рештою товарами (3 і 4 категорій), котрі імпортуються та експортуються у визначених й зарання обумовлених між урядами кількостях, і таких, які будуть користуватися свободою вивозу та ввозу»262. Що стосується останнього пункту, то представники Центральних держав пообіцяли, що лобіюватимуть його перед своїми відповідними інстанціями на батьківщині та виступлять за згоду на встановлення твердого розрахункового курсу для платежів по категоріях товарів, згаданих в пункті 5-му, лише за умови, «що платежі за ці товари будуть здійснюватися на території України»263. Щодо терміну, на перебіг якого буде чинним вироблений спільною комісією розрахунковий курс валют, то делегати дійшли згоди, що встановлюватиметься він поки-що до 15 червня 1918 р. з автоматичним продовженням (кожного разу при згоді обох сторін) ще на місяць. При цьому заява про відмову мала б 261 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 58–58 зв. 262 Там само. – Арк. 58. 263 Там само. – 93 – надійти за два тижні до настання кожного 15-го числа наступного місяця264. У питанні ж про нормований курс рубля чи карбованця до марки та крони збори не могли прийти до певного рішення: українські представники вважали, що продовження встановленого для групи армій Лінзінгена курсу в 1,50 марки за рубль на більш довший час є «черезчур високим» і пропонували встановити його як за мирного часу в 2,16 марки за рубль, на що німці категорично не погодилися265. У зв’язку з тим, що остаточно досягти спільної думки не вдалося, було вирішено, аби делегати Центральних держав зв’язалися з їхніми інстанціями на батьківщині для консультацій266. Зносини членів спільної Фінансової комісії зі своїм керівництвом у Відні та Берліні не вплинули, однак, на непоступливість представників Австро-Угорщини та Німеччини, а ще більш устійнили їхню позицію. Пролити світло на мотиви та доводи німців та австрійців у цьому питанні допоможе розуміння їхнього бачення фінансового становища в УНР на той момент. Його на основі «достовірних й достатньо повних свідчень», можна, наприклад, побачити у конфіденційній доповіді про політичний та економічний стан в Україні, яку 26 березня 1918 р. (день засідання спільної Фінансової комісії) австро-угорський посол в УНР граф Й. Форгач надіслав у Відень своєму міністрові іноземних справ О. Черніну267. Подібну ж інформацію від секційного радника Енеді отримав й голова австрійської делегації при спільній Комісії з продовольства УНР та Центральних держав генерал-майор австро-угорського війська Оттокар фон Ландвер268. У цьому звіті, який мав бути направлений у друкованому вигляді усім компетентним австро-угорським інстанціям для конфіденційного знайомства, грошова ситуація в УНР і, відповідно, перспективи курсу крони на теренах України, висвітлювалися 264 Там само. 265 Там само. 266 Там само. – Арк. 58 зв. 267 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde / Von. Theophil Hornykiewicz. – Band I. – Philadelphia: Ferdinand Berger & Söhne, OHG, Horn, N.Ö., 1966. – С. 333. 268 Там само. – 94 – досить песимістично для рубля та українського фінансового ринку: «З урахуванням всіх моментів, що впливають на «вартість» рубля, справжня дурниця те, що він коштує 2.50 крони. Ці рубльові банкноти найрізноманітніших варіантів випуску, що зустрічаються тут, знаходяться в обігу і приймаються в якості готівкових грошей, включаючи й купони анульованої російської воєнної позики. Однак одного чудового дня вони вірогідніше за все знеціняться навпіл або повністю й їхній курс різко впаде так, що ці рубльові банкноти будуть обмінюватися за курсом максимум на одну крону. У цьому зв’язку слід відмітити, що українські державні каси повністю порожні, службовці вже більше місяця не отримували жалування, а Міністерство добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а замість грошей видає документи, що підтверджують його отримання. Тому вкрай необхідно нарешті розумно врегулювати співвідношення вказаних курсів валют»269. Непохитність позицій представників Центральних держав зумовлювалася також й політичною слабкістю становища уряду В. Голубовича. До окупаційної влади все частіше надходили відомості про реорганізацію Кабінету міністрів. Так, представник Міністерства іноземних справ Австро-Угорщини при Головному командуванні австрійською армією Р. фон Шторк 27 березня 1918 р. повідомляв до Відня, що становище українського уряду не дуже міцне і найближчим часом очікується його переформування; фінансові та промислові кола відмовляють в підтримці Раді народних міністрів, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми, а міністерства повністю дезорганізовані, усюди не вистачає досвідчених фахівців270. Австро-угорський посол в Києві граф Й. Форгач у своєму донесенні міністрові іноземних справ О. Черніну від 30 березня 1918 р. також вказував на слабкість позицій уряду В. Голубовича, хаос в економіці країни та крах фінансової системи УНР, для хоча б часткової стабілізації якої перепоною є «майже нездоланна фінансово-технічна проблема, а саме – нестача цінних паперів та грошових рублів, які повністю зчезли, приховані се269 Там само. – С. 333, 337–338. 270 Там само. – С. 350. – 95 – лянами. Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром»271. При цьому Й. Форгач застерігав австро-угорське керівництво від неконтрольованого вливання крон до українського ринку шляхом приватної торгівлі та за вільного (незафіксованого) валютного курсу, зазначаючи: «Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий у Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях»272. Таким чином, виходячи з вищенаведеного, стає цілком зрозумілою жорстка позиція німецьких та австро-угорських делегатів під час перемовин щодо встановлення розрахункового курсу між грошовими одиницями цих країн та УНР. На черговому засіданні фінансової комісії, яке відбулося 1 квітня 1918 р., питання встановлення валютного співвідношення між рублем (карбованцем) та маркою ще більш загострилося і загрожувало зірвати укладення угоди. Німецька сторона зробила більш жорсткими свої вимоги й стояла на визнанні твердого розрахункового курсу в 1 1/3 марки до рубля / карбованця. За таких умов українські представники спробували повернутися до курсу, попередньо пропонованого німцями (1,5 марки), однак німецькі представники твердо стояли на своєму. При цьому ними було заявлено, що «якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як такі, що не велися»273. Україна поступилася. Того ж дня, 1 квітня 1918 р., В. Мазуренко на засіданні Ради народних міністрів доповів, що на переговорах делегати від Німеччини не погоджуються на встановленні паритету рубля і марки рівному 1 1/2 (тобто, у 1,50 марки за рубль) і що умови, запропоновані німцями, представниками українського уряду були 271 Там само. – С. 348–349. 272 Там само. – С. 348–349. 273 ЦДАВО України: Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 59 зв. – 96 – відхилені, які стоятимуть на позиції в півтори марки за рубль274. Тим не менш уряд України таки змушений був піти на поступки. 6 квітня 1918 р. між УНР та Центральними державами було укладено відповідну угоду про встановлення твердого розрахункового курсу між їхніми грошовими одиницями275. Так, було узгоджено, що твердий розрахунковий курс рубля «для визначених оплат (платежів), сроком до 15-го липня цього року… рівняється 1 1/3 марки[,] 2 кронам»276. Наголошу, що курс цей вже відрізнявся від занотованого у Берестейському договорі. При цьому було встановлено, як повідомлялося у відповідних обіжниках Міністерства фінансів УНР, що «цей росчотний курс не є обовязковий ані для валютної хототатности, ані для всіх тих сділок», окрім як: «1) Для оплати (платіжа) війська центральних держав на Україні. 2) Для поштово-телеграфних і залізничних зносин. 3) Для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами. 4) Для товарних сділок заключних за дозволом Правительства Центральними організаціями відповідних держав, які є під правительственним контролем. 5) Для оплати (платежів), на Україні умов з рештою товарами, які імпортуються і експортуються в означенній і раніше умовленій між правительством кількости і такими, які користуватимуться свободою вивозу і ввозу»277. В інших випадках «установлення курсу дається робити по добрій згоді»278. 13 квітня 1918 р. Кредитова канцелярія Міністерства фінансів УНР надіслала генеральному писарю цей циркуляр у вигляді Обіжника «Про курс грошей» для негайної інформації всіх підлеглих Міністерству інституцій279. Таким чином ревізії було піддано уже друге фінансове визначення Берестейського договору і, знову ж, не на користь України. Із встановленням твердого розрахункового валютного курсу, однак, не вдалося уникнути недоречностей, пов’язаних з міжгрошовим обміном. Причиною цьому стало існування насправді 274 Там само. – Спр. 4. – Арк. 45. 275 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 72. 276 ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 38–38 зв.; ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 42; – Спр. 35. – Арк. 13; – Арк. 64. 277 Там само. 278 Там само. 279 Там само. – Спр. 32. – Арк. 41. – 97 – фактично двох офіційних курсів: одного обов’язкового для зносин з німцями та австрійцями (1 марка = 75 коп., 1 крона = 50 коп.) та іншого, за яким приймалася валюта від приватних осіб установами Державного банку (1 марка = 66 2/3 коп., 1 крона = 44 4/9 коп.). Інший курс (відповідний до встановленого генералом А. Лінзінгеном) приймався у випадках, які не суперечили умовам тристоронньої домовленості про твердий розрахунковий курс, вироблений фінансовою комісією. Причиною цьому стала політика Державного банку УНР, який у своєму Обіжнику280 встановив для власних контор, відділів та державних скарбниць подібні розрахунки: «По змові Уряду Української Народньої Республіки з представниками вищої влади Німецько-Австрійських військ на Україні було установлено слідуючий курс рубля в порівнянні його до марок та крон: 1 рубль рівняється 1 1/2 німецьким маркам, або 2 1/4 австрійським кронам. Потім між германськими, австро-угорськими та українськими делегатами Фінансової Комісії було установлено з терміном до 15 червня 1918 р. слідуючий твердий курс для окремих платежів між українською валютою й германською маркою, а також і кроною: одна марка рівняється 75 копійкам; одна крона рівняється 50 копійкам. Цей твердий курс дійсний: 1) коли платежі робляться військами центральних держав на Україні; 2) для поштово-телеграфних та залізничних зносин; 3) для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами; 4) для товарних умов (сдълокъ), які заключаються за дозволом Уряду тими центральними організаціями відповідних країн, котрі підлягають урядовому контролю; 5) для оплату (платіжів) на Україні умов (сдълокъ) по тим товарам, які імпортуються тп експортуються в означеній і ранійше умовленій між правительствами кількости, а також умов 280 Оригінал підписали в. о. директора Державного банку В. Ігнатович та в. о. директора відділу А. Шелест. – 98 – і по тим товарам, які користуватимуться свободою експорту та імпорту. При цьому було установлено, що цей твердий розплатний курс не є обов’язковим ані для валютного обороту, ані для всіх тих умов (сдълокъ) які не перелічені в параграфах 1–5; для цих випадків дозволяється вільне встановлення курсу. Повідомляючи про це, Державний Банк пропонує Конторам, Відділам та Скарбівням, при операціях зо згаданою чужоземною валютою, мати на увазі слідуючи: а) приймати, на підставі посвідчень відповідних органів влади, по операціям, при зазначенних в п. 1–5 випадках, німецькі марки та австрійські крони по курсу: 1 германська марка = 75 копійок; 1 австрійська крона = 50 копійкам; 1 карбованець або рубель = 1 1/3 герм. марк. = 2 австрійським кронам; б) як будуть в касі гроші, провадити вільний розмін німецьких марок та австрійських крон на кредитові білети (як рублі так і карбованці) без перешкод по такому курсу: 1 карбованець або рубель = 1 1/2 германським маркам = 2 1/4 австрійськ. кронам; 1 германська марка = 66 2/3 копійк.; 1 австрійська крона = 44 4/9 копійк.; в) маючи на увазі необхідність прийти на поміч демобілізуемим урядовим установам (учрежденіям) та військовим частинам в справі ліквідації тих сум в румунській валюті, які маються в їх розпоряджені, – приймати румунські леї (франки) до розміну на кредитові білети та в закот взносів на відновлення кредитів виключно від цих інституцій та частин і по курсу 37,5 коп.; г) продажу зазначених грошових знаків з каси, до особливого розпорядження, не провадити. Вказівки про установлення розпорядку справозданности, (отчетности) по цій операції будуть в свій час дані додатково»281. Така система, звичайно ж, призводила до багатьох колізій, що не йшли на користь і так не надто гарним стосункам між урядом УНР і німецькими та австро-угорськими окупаційними владами в Україні. Однак, як слушно зауважує Г. Сапожник, се281 ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 41–41 зв.; – Арк. 52–52 зв.; Державний архів Харківської обл. (ДАХО). – Ф. 84. – Оп. 2. – Спр. 40. – Арк. 59; ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 1–1 зв.; – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 13. – Арк. 1–1 зв. – 99 – ред цієї маси іноземної валюти були і так звані банкноти Східного банку – ост-рублі та ост-марки, котрі випустило німецьке командування на території Польщі та Прибалтики. Населення не поспішало їх обмінювати в межах установлених урядом УНР квот (тобто не більше 500 марок і 800 крон), а з урахуванням близькості кордонів використовувало для торгівлі з Польщею і країнами Прибалтики282. 23 квітня 1918 р. після довготривалих кількатижневих перемовин і, як зазначав міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін, під сильним дипломатичним тиском283 було підписано сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами, в якому також було зафіксовано новий розрахунковий валютний курс284. За кілька днів, 26 квітня 1918 р., було офіційно укладено й спеціальну угоду, що передбачала друк українських грошових знаків у Німеччині285, яка ставила УНР та її фінансову систему, що лише почала формуватися, у пряму залежність від Німеччини. Таким чином, у фінансовій сфері Берестейський договір для УНР виявився лише формальністю, для Німеччини та Австро-Угорщини ж – юридичним приводом для встановлення нових власних пріоритетів у грошових взаєминах з Україною. Його фінансові статті, на перший погляд загалом сприятливі для України, були апріорі нездійсненними, чого не передбачили делегати Центральної Ради через відсутність досвіду та належної кваліфікації. Як наслідок – неминучий перегляд фінансових умов співпраці з Німеччиною та Австро-Угорщиною після початку наступу їхніх військ на території України. Політика романтизму, сповідувана молодими соціалістичними лідерами Центральної Ради, показала свою нежиттєздатність у суворих умовах світової війни та міжнародної політики, 282 Сапожник Г. В. Паперові грошові знаки та бони Волині 1914–1921 років як історико-економічне джерело і об’єкт боністики. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.06. / Г.В.Сапожник. – Лв.: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. – С. 15. 283 Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел / О.Чернин. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С. 271. 284 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84–85 зв. 285 Федюшин О. Вказана праця. – С. 210. – 100 – в тому числі й у фінансовій галузі. Реалії виявилися складнішими та, на жаль, фатальними для уряду Центральної Ради. 3.3. Утворення тристоронньої міжнародної Комісії з товарообміну. Перемовини щодо укладання Фінансового договору про надання Німеччиною та Австро-Угорщиною грошового авансу урядові УНР Навесні 1918 р. становище українського уряду погіршувала й передстрайкова ситуація з робітниками залізниць, які вже чотири місяці не отримували заробітньої платні. Крім того, залізнична індустрія, як, власне, й колійна мережа країни, потребували термінового капіталовкладення й вимагали встановлення чіткого державного контролю й регулювання. На порядку денному постала справжня загроза не лише зриву виконань торговельно-постачальних зобов’язань Центральної Ради перед країнами Почвірного блоку, але й краху усієї, ще так чи інакше вцілілої, державної інфраструктури тощо. Саме з цього приводу ще 12 березня 1918 р. між повноважним представником начальника військового залізничного відомства у Києві, майором Генштабу австро-угорських військ Іоном та Управлінням залізниць України відбулася безпосередня зустріч. Предметом переговорів виявилася багатомісячна заборгованість з виплати зарплатні українським залізничникам. Управлінню залізниць України пропонувався аванс за кошт австро-угорських фінансових засобів на погашення заборгованості з зарплатні для залізничників. Цю пропозицію було «з вдячністю» відхилено головою Ради гародних міністрів В. Голубовичем286. Проблему ж зарплатні залізничникам так, однак, і не було вирішено. 19 березня 1918 р. на засіданні української комісії з товарообміну її члени доконано виявили, що німці скуповлюють рублі за дешево зі спекулятивною метою, але на пропозицію М. Порша про це не було заявлено німецькій стороні. Тоді ж А. Марголін запропонував позичити у німців грошові знаки, допоки не 286 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S. 347–348. – 101 – буде надруковано українські, однак це питання так і не набуло розгляду287. Цілком зрозуміло, що надалі ситуація не могла перебувати у подібному стані. 20 березня 1918 р. Рада народних міністрів уповноважила кредитову канцелярію Міністерства фінансів (у порозумінні з представниками Німеччини, Австро-Угорщини та інших Центральних держав) організувати для остаточного вирішення усіх фінансових закордонних рахунків спеціальну комісію288. До складу комісії увійшли: від України – міністр фінансів Мазуренко (голова), міністр торгу і промисловості Фещенко-Чопівський, Барановський, Тимошенко, Добрий, Кауфман, Вольський, Диновський та директор Державного банку Ігнатович; від Німеччини – Відфельд, Мельхіор, Моснер, Гапмунд і майор Бюрман; від Австро-Угорщини – Гертнер, Себеста, Полляк та майор Іон. Секретарював Шафаревич289. 23 березня 1918 р. на засіданні спеціальної комісії з товарообміну українські представники заявили, що уряд УНР готовий надати Центральним державам 2 млн. пудів цукру під отримання авансу сумою у 30 млн. рублів, проте документів, які підтвердили б здійснення цієї операції віднайти не вдалося. Очевидно члени комісії не змогли знайти спільну мову, позаяк 25 березня 1918 р. уряд УНР знов обмірковував справу щодо отримання зовнішньої позики. Того ж дня було принципово визнано за необхідне взяти зовнішню позичку і доручено голові Ради народних міністрів В. Голубовичу та відповідним міністерствам розпочати з цього приводу переговори290. Що спонукало уряд Центральної Ради схилитися до думки про нагальність позичити гроші в іншої країни, якою за тогочасних умов могла бути лише Німеччина чи Австро-Угорщина? Це, перш за все, фінансова прірва, в яку скочувалося господарство країни, та відсутність в розпорядженні Ради народних міністрів коштів, необхідних для державного керівництва, яке вислизало з рук провідників УНР. 287 288 289 290 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 69. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 1. Там само. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 59. Там само. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 52. – 102 – Криза була настільки очевидною, що австро-угорський посол у Києві граф Й. Форгач, повідомляючи 26 березня 1918 р. до Відня своєму міністрові іноземних справ графу О. Черніну про політичний та економічний стан в Україні291, називає співвідношення у 2,5 крони щодо рубля / карбованця, зафіксоване Берестейським договором, «справжньою дурницею» і передбачає його швидке падіння до однієї крони. У цьому документі цісарський посол окремо відмічав, що «українські державні каси повністю порожні, службовці вже більше місяця не отримували жалування, а Міністерство [фінансів УНР] добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а замість грошей видає документи, що підтверджують його отримання»292. Відчуваючи грошову безпорадність Центральної Ради, австро-німецькі члени спільної фінансової комісії на засіданні 26 березня 1918 р. ультимативно зжорсточують свої вимоги щодо встановлення валютного паритету293. 27 березня 1918 р. головнокомандувач австро-угорською армією повідомляв з Бадена телеграмами цісарського міністра іноземних справ О. Черніна, що на його адресу щоденно надходять повідомлення про те, що українські залізничники погрожують розпочати страйк через відсутність зарплатні. Головнокомандувач переконливо обґрунтовував своє занепокоєння: «У нинішній ситуації страйк на залізниці міг би мати непередбачувані наслідки для діючих на півдні України імператорських і королівських військ. Армійське командування не має у своєму складі необхідних воєнних залізничних формувань, щоби задіяти їх на українських залізницях в районі дислокації австро-угорських військ. Тим самим ми повністю залежимо від підтримки українських залізничників та взаємодії з ними. У мене більш немає засобів для вирішення даного питання, тому я звертаюся до Вас, Ваша Високосте, з проханням виявити вплив на уряд України з ме291 Цю доповідь склав австрійський секційний радник Енеді для голови спільної Комісії з продовольства, дійсного таємного радника, генерал-майора австроугорської служби О. Ландвера фон Прагенау. Його копію посол Австро-Угорщини в Україні граф Й.Форгач й переправив до Відня міністрові іноземних справ графу О.Черніну. 292 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S. 339. 293 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 58–58 зв. – 103 – тою врегулювання ним питання про погашення заборгованості з зарплатні. У випадку відсутності в уряду України необхідних грошових коштів, вважаю за необхідне надати їх [Центральній] Раді в борг з урахуванням їхнього своєчасного погашення. До цього усі австро-угорські ешелони повинні прямувати українськими залізницями безкоштовно»294. Того ж дня уряд УНР розглядав пропозицію німецької військової влади у Києві щодо виплати ними (німцями) грошової платні службовцям українських залізниць. Голова Ради народних міністрів В. Голубович на засіданні уряду одразу ж поставив на розгляд питання про зовнішню позичку для задоволення поточних потреб держави. Вести переговори з цього приводу було доручено представникові Державної комісії з товарообміну І. Фещенко-Чопівському і міністрові фінансів УНР295. За день, 28 березня 1918 р., відбулося чергове спільне з представниками Центральних держав засідання Комісії з товарообміну. Головуючий на засіданні М. Порш у вступній промові одразу ж зазначив, що весь фінансовий апарат України було зруйновано більшовиками, які, до того ж, вивезли за її межі мільйони скарбових грошей. Крім того, промовець вказав присутнім, що провіантські запаси розграбовано чи також вивезено до Росії, рухомий склад залізниць вигнано за межі країни, мости підірвано, необхідно купувати хліб, а коштів на його придбання немає. Як бачимо, представник УНР вказував саме на ті проблеми, у вирішенні яких, окрім українців, безпосередньо були зацікавлені і німці, й австро-угорці. Після цього М. Порш заявив, що з огляду на змальовану ситуацію, український уряд пропонує Німеччині надати йому у позику або авансом грошові знаки; крім того, бажано також передати Україні вагони і потяги, що були захоплені раніше Німеччиною та Австро-Угорщиною на теренах колишньої Росії296. Представники Центральних держав погодилися на таку пропозицію, а їхні фахівці взялися розробляти умови надання Києву суми, необхідної для вирішення поточних проблем із виплатою платні залізничникам України. 294 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S. 347–348. 295 ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 46. 296 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 16. – 104 – Після засідання німці й австрійці одразу ж почали консультації із Берліном та Віднем. Так, наприклад, міністр іноземних справ О. Чернін 30 березня 1918 р. телеграфував цісарському послу у Києві графу Й. Форгачу з цього приводу наступне: «Питання про виплату зарплатні українським залізничникам через можливий їхній страйк в районі дислокації наших військ постійно викликав у мене прискіпливу увагу та стурбованість. Учора мені вдалося домогтися принципової згоди прем’єр-міністра на проведення безпосередніх переговорів майора Іона з міністром залізничного транспорту та отримання нашої фінансової допомоги. Поки що кожному робітникові має бути виплачено аванс, для чого необхідно виділити 21 млн. рублів, причому дві третини суми Німеччиною, а одна третина нами. Майор Іон доповів про це армійському командуванню. Заперечення уряду [України] проти прямої виплати боргу окупаційними властями частково пов’язане з питаннями соціал-демократичних організацій залізничників. Становище на залізничному транспорті, котрий майже не працює, включаючи й обслуговування військових ешелонів, і не має фінансових надходжень, є лише одним з елементів хаосу, що склався, та повного краху фінансової системи в Україні»297. Далі досвідчений австро-угорський міністр іноземних справ змалював своєму послові віденське бачення української фінансово-політичної ситуації, а саме: «Для приведення в дію [української] державної машини хоча б наполовину доведеться центральним органам влади витратити, попри великих сум для виплати селянам за здане зерно, ще кілька сотень мільйонів рублів. І якби величина цих вкладень в теперішній час не була настільки значною, якщо б найбільші аванси та ссуди можна було б отримати зворотньо з цієї багатої корисними копалинами країни при впорядкуванні суспільних відносин, то сьогодні перед нами стояла б майже нездоланна фінансово-технічна проблема, а саме нестача цінних паперів та грошових рублів, які повністю зчезли, приховані селянами. Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром. 297 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S. 348–349. – 105 – Грошові знаки, що за замовленням уряду [УНР] друкуються в Лейпцигу, будуть готові тільки до кінця літа. Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий у Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях. Для раціонального вирішення проблеми шляхом вилучення мільярдів паперових грошей, що знаходяться в селян, необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів. Я мав це викласти, оскільки таке важливе для наших військ питання про регулярну виплату зарплатні в мільйони рублів є частиною фінансової кризи в Україні»298. Яку ж суму запрошували у Центральних держав українські урядовці? Судячи з доповідної телеграми посла Австро-Угорщини в УНР графа Й. Форгача до міністра іноземних справ графа О. Черніна, попередньо Україна прагла отримати 50 мільйонів. «Міністри фінансів і торгівлі від імені уряду України розшукали посла Німеччини та мене, – писав він до Відня, – і клопоталися в отриманні авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатні залізничникам. Оскільки Армійське командування та Верховне командування німецьких військ були готові взяти на себе виплату зарплатень залізничникам, ми дали принципову згоду з обмовкою нашого уряду про прийняття наших умов, що заключалися в контролі видачі грошових коштів тільки залізничникам і врегулюванні валютних питань. Через недостатню кількість рублів для забезпечення даної та інших потреб уряду необхідно до надання йому авансу усунути коливання курсу крони та марки з метою захисту наших валют, надавши нам право самим вирішувати, в якій валюті будуть здійснюватися авансування та виплати. Фахівцям доручено негайно розробити відповідні докладні документи»299. 298 Там само. 299 Там само. – S. 349–350. – 106 – У відповідності до прохання української сторони представники Центральних держав виробили проект договору про видачу урядові УНР авансу, однак в сумі 25 мільйонів рублів. Згідно з проектом Центральні держави мали надати Україні аванс у 25 млн. рублів, які були б призначені винятково для сплати авансів в рахунок належних за квітень жалування та заробітньої платні службовцям і робітникам залізниць в Україні. Міністерство шляхів УНР, у виправдання використання авансів, мало представити місцям, вказуваним Центральними державами, погашені й заключні розрахункові листки протягом 10 днів по витоку сплати, але не пізніш 25 квітня 1918 р. нового стилю. Надалі Україна мала прийняти усі належні заходи для приведення залізниць до такого стану, щоб вони самі могли себе утримувати. Після цього, з 15 квітня 1918 р. жодна приватна особа не повинна була б їздити залізницею без сплаченого квитка, оплачувати проїзд мали б і російські (українські) солдати. На вокзалах мало би бути запроваджено точний контроль відбулих і прибулих потягів, у випадку необхідності – за сприянням німецьких та австро-угорських вояків. Німеччина та АвстроУгорщина зобов’язувалися негайно замовити військові квитки для того, аби їхні військові чини, заради гарного прикладу, якомога швидше були оснащені правильними видами. Міністерство шляхів сполучення УНР повинно було потурбуватися також і про те, щоби для дії залізниць і особливо залізничних міністерських, було здійснено належну винагороду робітників за їхню виробничість шляхом установлення позробної платні. Крім того, з 1-го квітня 1918 р. мали б бути скасованими військові надбавки. До остаточного вирішення тарифного питання Центральні держави погоджувалися сплачувати за усі невійськові вантажі, що відправлялися б за накладними, відповідно до ставок мирного часу. Водночас Україна приймала би на себе зобов’язання, аби такого роду невійськові вантажі Центральних держав завжди відправлялися і виконувалися без зволікання, а прикордонним комісарам були б надані відповідні вказівки. Подробиці ж проведення цих заходів мали бути встановлені між уповноваженими офіцерами німецького генерального – 107 – штабу, німецького та австро-угорського польового начальника залізниць – з одного боку та українського Міністерства шляхів сполучення – з іншого боку. Центральні Держави видавали аванс рублями чи німецькими марками, або ж австрійськими кронами. При цьому німецька марка мала би курс у 75 коп., а австрійська крона – 50 копійок. У подальшому Центральні держави залишали за собою право сплатити в рахунок авансу рублем «ост» до одного мільйону, при цьому рубль «ост» дорівнював би 1,50 російського рубля. Згідно цих розрахункових курсів й повинна була бути здійснена сплата залізничним службовцям, а сплачуваний Центральними державами аванс був би зарахований в рахунок очікуваних невдовзі постачань їм харчових продуктів і фуражу з боку України. Якби ж аванс не був би погашений шляхом розрахунку, то Україна зобов’язувалася повернути його не пізніше 1 липня 1918 р. Аванс належав обкладанню 7% річних до розрахунку чи до повернення. Повернення авансу зворотньо Україна мала здійснити кронами чи марками (за бажанням Центральних держав) і у тому співвідношенні до сальдо, в якому Центральні держави надали ці валюти в розпорядження України. Аванс мав забезпечуватися доходами, обладнанням і рухомим складом Українських залізниць. Силу рубля за смислом цього договору могли мати тільки рублі, випущені за царського уряду, оскільки вони на території України мали необмежену, законну і дійсну платіжну силу. Якщо бажаною буде сплата іншими рублями, або купонами внутрішніх російських позик чи карбованцями, то для цього потрібно було б увійти в окрему угоду. Центральні держави також залишали за собою право доручити банкам фінансове проведення цього договору в життя300. Отже, проект виділення авансу містив у собі конкретні вимоги, які яскраво висвітлюють ставлення Берліна та Відня до української влади. Це, перш за все, вираження в офіційному документі недовіри урядові УНР вимогою надання окупаційному командуванню звітних документів про цільове використання коштів та диктатом щодо правил експлуатації залізниць. По-дру300 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 61–61 зв. – 108 – ге, Центральні держави не приховуючись вказували урядові суверенної держави на встановлення бажаного їм внутрішнього розпорядку руху потягів і способу оплати праці залізничників. Крім того, за відносно невелику позику, окупанти прагли отримати для себе небачені привілеї аж до провезення поза чергою воєнних вантажів за тарифами мирного часу. І врешті, за рамки договору (а отже й грошового обігу на шляхах сполучення) виводилася платіжна спроможність українських грошових одиниць (карбованця і гривні) коли висувалася вимога погашення авансу царськими рублями. Аналізуючи документ, неважко дійти висновку, що угода ця нав’язувалась УНРеспубліці, а позиція представників України, в кінцевому результаті, визначалась як box clamantis in deserta. Природно, що таке неприховане втручання у внутрішні справи держави й намагання принизити керівництво УНР викликали протест з боку українського уряду. 31 березня 1918 р. на своєму засіданні Рада народних міністрів, заслухавши з цього питання доповідь міністра торгу і промисловості І. Фещенка-Чопівського та повідомлення міністра фінансів В. Мазуренка, ухвалила: «а) позичку грошей у німців одхилити; в) доручити Міністру Фінансів попередити німців, на яких умовах ми можемо прийняти позику грошей, яко аванс під товари, і ультимативно заявити, що ми не допустимо їх втручання в виплату жалування служачим залізниці і пошти; с) доручити Міністру Шляхів зробити приказом по Міністерству виговор Плевако за його самовільні переговори з німцями про грошову позику з погрозою, що при повторенні таких вчинків він буде увільнений від служби»301. Наступного дня (вранці 1 квітня 1918 р.) на засіданні спеціальної комісії, що відбулося у приміщенні Українського Державного банку, міністр фінансів УНР В. Мазуренко від імені свого уряду заявив, що Рада народних міністрів в цілому ухвалила проект угоди, але пропонує внести до неї кілька змін, а саме: «а) Замість передбаченого розрахункового курсу в 1-1/3 марки вона бажає такого в 1,5 марки. Відповідно до сього встановиться й курс австрійської крони; 301 Там само. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – А.рк. 55. – 109 – b) відсоток з 7% річних вважається надто високим; с) Видачу мільйона рублів «Ост» в рахунок авансу потрібно усунути; d) На контроль Германського та Австро-Угорського військового управління при сплаті жалування та заробітків не повинно бути дано згоди»302. Німецько-австрійські представники висловили готовність піти на певні поступки в питаннях зниження відсоткової ставки по займах і відмовитися від видачі мільйона ост-рублів. Разом з тим представники окупаційної влади прагли зберегти за собою контроль над використанням коштів, заявляючи, що «запропонований шлях вповні охороняє права Українського Уряду» і, водночас, виявили згоду «розглянути й іншу пропозицію, що переслідує ту ж мету»303. Особливо загострилися переговори в частині обговорення умов валютного паритету. У питанні про зміну валютного курсу за позикою з 1 1/3 марки за рубль на 1,5 марки представники Центральних держав залишися непохитними і навіть ультимативно заявили, що «якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як [такі], що не відбулися»304. Після цього міністр фінансів заявив, що український уряд відмовляється від авансу і має власні можливості заплатити залізничним службовцям та робітникам утримання запропонованими до випуску скарбовими знаками УНР. Представники Центральних держав, з свого боку, зазначили, що подальше питання може розглядатися між службовцями та чиновниками залізничного відомства та окупаційними властями, які перебрали на себе відповідальність за залізниці. За цим обидва представника верховного військового управління звернули увагу на те, що це справа в першу чергу військова і що обидва верховні військові управління залишають за собою безумовне право безпосередньої виплати робітникам, хоча б і через комітети службовців та за вказаним ними курсом, позаяк воєнні інтереси в жодному випадкові не повинні страждати. Український міністр фінансів на такий демарш відповів, що він не уповноважений 302 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 59. 303 Там само. – Арк. 59–59 зв. 304 Там само. – 110 – говорити від імені військового міністра й наголосив на тому, що Рада народних міністрів УНР висловилася категорично проти безпосередньої сплати зарплатні залізничним службовцям Центральними державами і буде наполягати на недопущені таких платежів та просити, щоби це було повідомлено верховному військовому командуванню305. Такий різкий протест українського представника ані скільки не вразив делегатів від Центральних держав. Не дотримуючись навіть переговорного етикету німецький майор Бюрман виразно змалював позиції та наміри у цьому питанні німецької та австро-угорської сторін, категорично вказавши українцям, що воєнні операції і військо в жодному випадкові не повинні страждати від подальшого погіршення стану залізниць і що вони, у випадку необхідності, самочинно здійснять сплату. На це міністрові фінансів УНР нічого не залишалося, як повідомити, що він доведе заяву представників командування Німеччини та Австро-Угорщини до відома Ради народних міністрів і військового міністра України306. Того ж дня В. Мазуренко доповів уряду про провал переговорів307, а ввечері міністр торгу і промисловості І. Фещенко-Чопівський на засіданні Комісії з товарообміну заявив, що Рада народних міністрів постановила припинити переговори про позику 25 млн. руб. у Німеччини та Австро-Угорщини308. Одначе, відмовитися від переговорів було легше, ніж віднайти кошти для виплати залізничникам, що загрожували заворушеннями. Грошей же в розпорядженні уряду Центральної Ради не було. Знаходячись у безвихідному становищі, 3 квітня 1918 р. уряд знов повертається до питання зовнішньої позики. Засідання було досить бурхливим. Міністр шляхів Є. Сакович вказав, що становище на залізницях надзвичайно важке і слід негайно виплатити грошове утримання службовцям. Міністр внутрішніх справ М. Ткаченко висловився проти позики на умовах, запропонованих німцями, бо це був би політичний удар Україні. Державний секретар П. Христюк запропонував на це заключи305 306 307 308 Там само. Там само. Там само. – Спр. 4. – Арк. 45–46. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 71. – 111 – ти займ, відкинувши проте умови, які є втручанням у внутрішні справи України (такі як забезпечення позики залізницями, неодмінна виплата зарплатні тільки залізничним службовцям, контроль тощо). У свою чергу міністр продовольства Д. Коліух висловив думку, що погодитися на виплату грошей з цієї позики по курсу 1 марка 33 крейцери за 1 рубль не варто, бо тоді справді можна викликати страйки, а тому умови позички повинно бути відхилено. Міністр фінансів В. Мазуренко з цього приводу повідомив, що німці можуть відмовитися від деяких умов, проте будуть наполягати на заявленому ними курсу марки309. В результаті урядовці вирішили продовжувати переговори про позичку, але при цьому дотримуватися таких вимог: 1) відкинути ті умови зовнішнього займу, які є втручанням в українські внутрішні справи; 2) підвищити курс марки до 1/33 за 1 руб.; 3) аванс повинен бути наданий лише урядові УНР в розмірі 100 млн. руб., в крайньому разі – у 25 млн. руб.; 4) усунути умови контролю над використанням цього авансу310. Переговори було поновлено. Українські представники заявили, що уряд УНР погоджується встановити курс рубля в 1 марки і 33 крейцери. Щодо ж до суми авансу, то німці погоджувалися надати 50 і більше мільйонів рублів, але стосовно інших вимог висунули пропозицію не згадувати про них в договорі про позичку, але натомість занотувати їх окремо311. Суть цієї пропозиції полягала у тому, що австро-німецькі представники вже склали, на відміну від проекту на 25 млн. руб., два проекти договорів про надання УНР авансу – фінансовий і технічний. Фінансовий проект фактично відновлював проект договору на 25 млн. руб. з певними незначними змінами. Відсоток по позиці до розрахунку чи повернення було встановлено у 6% річних, проте курс залишався той самий (75 коп. за марку і 50 коп. за крону). Німеччина та Австро-Угорщина відмовилися від безпосереднього контролю над виплатою зарплатні службовцям та робітникам, але в технічному договорі вказали вимогу припи309 ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 58. 310 Там само. 311 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 63–63 зв. – 112 – нення безкоштовного пересування залізницями, встановлення зробної платні в залізничних майстернях та скасування військових надбавок312. Таким чином Центральні держави прагли укласти угоду про аванс, не оприлюднюючи відокремлений від фінансового технічний договір, і тим самим зберегти репутацію Центральної Ради та її уряду. Разом з тим вимога підписання одночасно обох договорів залишалася непорушною. Українська ж делегація, навпаки, погоджувалася на підписання авансового договору, але протестувала проти договору технічного, як такого, що легалізує втручання у внутрішні справи України. 5 квітня 1918 р. Рада народних міністрів заслухала звіт В Мазуренка про перебіг переговорів. На цьому ж засіданні новим міністром фінансів було призначено П. Климовича, а позаяк він був фізично відсутній у Києві, то урядовці знайшли привід відкласти на далі переговори до його приїзду в столицю. Така позиція зумовлювалась ще й тим, що В. Мазуренко повідомив членам уряду, що до 25 квітня 1918 р. Експедиція заготовок державних паперів (ЕЗДП) зможе випустити до 100 млн. крб. купюрами в 50 і менше карбованців313. Наступного дня, 6 квітня 1918 р., Рада народних міністрів знову вирішила відхилити договір про отримання авансу зі спеціальним призначенням від Німеччини та Австро-Угорщини314. Більше переговори між представниками УНР та Центральних держав з цього приводу не поновлювалися. Проблема ж виплати зарплатні залізничникам так і не була вирішена урядом Центральної Ради. Так, наприклад, 20 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради депутат від фракції соціал-демократів Скнар доводив до відома міністра шляхів, що серед робітників лівобережних залізниць спалахують хвилювання через те, що вони вже 4 місяці не одержували платні. Він застерігав можновладців, що з тієї ж причини можуть взагалі зупинитися залізниці й вказав на факти, що доходить вже до того, що німець- 312 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 71. 313 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 63–63 зв. 314 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 72. – 113 – кі солдати радять робітникам звернутись до свого коменданта який відразу ж виплатить їм гроші315. 22 квітня 1918 р. міністр фінансів П. Климович запропонував на розгляд Ради народних міністрів пропозицію Фінансово-економічної наради організувати (замість запропонованої групою німецьких банкірів) внутрішню залізничну позику для залізничного будівництва. Урядовці схвально відреагували на рекомендацію наради і доручили Міністерству фінансів розробити на Фінансово-економічній нараді умови внутрішньої позики в 750 млн. крб. на будування і ремонт залізниць, після чого внести відповідний законопроект на розгляд уряду та Центральної Ради316. Проте, на втілення цих намірів у життя часу в уряду Центральної Ради вже не залишалося. 3.4. Перемовини УНР з Німеччиною та АвстроУгорщиною щодо фінансової трансакції. Сумарний договір з товарообміну між УНР та Центральними державами від 23 квітня 1918 р. (фінансовий аспект) Відповідно до торговельної угоди, в квітні 1918 р. розпочалися переговори про валютну трансакцію, яку Україна мала здійснити з Центральними державами. Необхідність такого валютного договору полягала у тому, що торговельні зносини УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною були побудовані на тій перспективі, що весь товарообмін між ними відбуватиметься за допомогою урядових установ, а також, що союзники утримаються від вільної закупівлі продовольства, аби не сприяти спекуляції і непомірному підвищенню цін. Крім того, український уряд був зацікавлений у тому, щоби вітчизняний грошовий ринок не насичувався німецькою та австрійською валютами. Аби закупити щось для Центральних держав, українським установам необхідні були кошти українські, які Німеччина та Австро-Угорщина повинні були б мати, а для закупівель у цих країнах потрібна була валюта у марках і кронах. Тому для усіх сторін найбільш логічним і доцільним 315 Народня воля. – 1918. – 23 квітня. 316 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84 зв. – 114 – було здійснити взаємний обмін певною масою грошових знаків партнера і закріпити економічні домовленості валютною угодою. Не заперечували такій позиції й представники Центральних держав. Обумовлення цьому можна, зокрема, побачити в уже згадуваній вище телеграмі (№ 95/746), надісланій 30 березня 1918 р. з Києва у Відень графом Й. Форгачем до міністра іноземних справ О. Черніна, в якій австро-угорський посол зазначав: «Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром. Грошові знаки, що за замовленням уряду [України] друкуються в Лейпцигу, будуть готові тільки до кінця літа. Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий у Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях»317. 13 квітня 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів Х. Барановський в доповіді про роботу фінансової секції Державної комісії з товарообміну між УНР та Центральними державами довів до відома урядовців, що випуск серій Державної скарбниці УНР (3,6% облігацій) у Німеччині затягується, проте німці заявили, що можуть придбати ці папери на суму в 200 млн. крб.318 Утім, у цій привабливій для уряду України пропозиції, виявилися не досить прийнятними умови. Зокрема німецька сторона відмовлялася заплатити за ці папери гроші, а пропонувала «покласти їх в свої банки на проценти з тим, щоб списувати їх на рахунок платні од нас за німецькі товари»319. Надалі ж пропозиція полягала у тому, що коли після завершення торговельних операцій між країнами «сальдо» буде на користь УНР, то німці повернуть його так: третина цієї суми буде повернено 317 Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S. 348–349. 318 ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 9–9 зв.; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 277. 319 Там само. – 115 – через півроку по підписанню загального миру в Світовій війні; інша третина – через рік і ще одна третина – через два роки320. Х. Барановський справедливо зазначив на це, що такі умови для України невигідні, а розрахунок по майбутній військовій конвенції міг цілком анулювати вигоди цієї позички. Він також повідомив урядовцям, що німцям було заявлено, що до підписання військової конвенції про надання їм на таких умовах серій української Держскарбниці не може бути й мови, але ті вимагали негайної відповіді321. Обговорення проблеми одразу ж поставило у центр уваги питання укладання військової конвенції. М. Порш підтвердив, що відсутність конвенції не лише надзвичайно ускладнює роботу комісії, але й взагалі може анулювати усю її роботу. На його думку «цю справу треба цілком зняти з обміркування в Комісії», позаяк у тому вигляді як ставлять її німці щодо серій Держскарбниці та з новопіднятим земельним питанням, є «втручанням в наші внутрішні справи»322. Зі свого боку М. Ткаченко запропонував, аби фінансова секція рішуче заявила, що усі фінансові та економічні питання будуть одкинуті, допоки не буде підписана конвенція. На це голова Ради народних міністрів В. Голубович зауважив, що справу конвенції українською стороною було піднято ще три тижні тому й цілком конкретні умови вже передано до Берліна. Німці ж, на його переконання, тягнули час навмисно і Фінансовій комісії, відповідно, теж слід було затягувати усі фінансові справи до підписання конвенції323. У підсумку урядовці вирішили дотримуватися таких позицій: 1) умови купівлі 3,6% серій Державної скарбниці, що були запропоновані німецькими представниками, відхилити; 2) справа конвенції належить розв’язанню тільки українським урядом; 320 Там само. 321 Там само; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 277–278. 322 Там само. – Арк. 9 зв.; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 277–278. 323 Там само. – 116 – 3) офіційно скликати окреме засідання в складі голови Ради народних міністрів, міністрів: фінансів, внутрішніх, військових і міжнародних справ УНР; за участю представників німецького та австро-угорського урядів: Мумма, Штольценберга, Флейшмана і Форгача324. З приводу зазначеного урядового обговорення викликає здивування, що в такій важливій справі не висловлювався присутній на ньому міністр фінансів П. Климович325. Якщо ж врахувати, наприклад, думку австрійського генерал-майора Вальдштеттена, що банкір з Одеси П. Климович був нічого не значущою, випадковою в уряді людиною і, до того ж, ставлеником німців326, то питання його мовчазності, коли інші урядовці різко критикують німецьку позицію, стає більш ніж зрозумілою. Непоступливість німців та австро-угорців підживлювалася й не досить міцними позиціями уряду В. Голубовича як у суспільстві, так і серед соціалістичних кіл тогочасного українського політикуму. Так, наприклад, уже згадуваний генерал-майор Вальдштеттен телеграфував 16 квітня 1918 р. міністрові закордонних справ Австро-Угорщини О. Черніну, що 8 квітня повноважний представник Головного командування австро-угорською армією при уряді України подав звіт, в якому характеризувалося керівництво УНР, позиції Центральної Ради і міжпартійні стосунки327. У документі, зокрема, констатувалося: «Як вже показала зміна керівництва Міністерства фінансів, що відбулася нещодавно (Климович змінив Перепелицю), поки що зарано говорити про остаточне конституювання нового Кабінету Міністрів. Позаяк він спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), не опановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій 324 Там само. – Арк. 9 зв. – 10; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 278. 325 Там само. – Арк. 8 – 10; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 276–278. 326 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S.383. 327 Там само. – 117 – як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ»328. Таким чином, цілком логічним видається те, що німецькі представники прагли якомога плідніше скористатися в переговорах з українцями не лише перевагами свого фактичного статусу в Україні, а й слабкістю та непевнністю становища місцевої влади. 17 квітня 1918 р. на черговому засіданні Комісії з товарообміну Х. Барановський, доповідаючи про перебіг переговорів з валютної позики, повідомив, що українські делегати запропонували Центральним державам, щоби сплату за передані Німеччині та Австро-Угорщині карбованці було здійснено готівковими марками та кронами. Цю пропозицію було відхилено. Натомість німецькі та австро-угорські представники запропонували сплатити білетами державних скарбниць своїх країн. При цьому дві третини усієї суми повинні були зберігатися на поточних рахунках у Відні, Будапешті та Берліні; одна шоста мала б зберігатися там само депозитом і ще одна шоста надатися Українському Державному банку готівкою. На таку пропозицію українці відповіли рішучим протестом, внаслідок чого представники Центральних держав погодилися надати половину і депонувати її в державних банках Відня, Будапешта та Берліна329. 19 квітня 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів товариш (заступник) міністра фінансів В. Мазуренко доповів урядовцям, що німці знову запропонували взяти українських серій на 200 млн. крб. по 3,6%, а натомість згодні надати українському урядові 100 мільйонів своїх серій по 4 1/2%, а також відкрити у своїх банках поточний рахунок на 100 мільйонів українських серій з метою списання з нього сплати за ті товари, котрі вони постачають в Україну330. Рішення уряду УНР цього разу було менш категоричним і більш схильним до компромісу: «Передати справу на розгляд Фінансово-Економічної Наради при Міністерстві Фінансів, яка в порозумінні з Державною Комісією 328 Там само. – S. 385. 329 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 73. 330 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 84–84 зв. – 118 – повинна вияснити потребу для України мати запропонований біжучий рахунок в Германських банках»331. Тим часом 20 квітня 1918 р. Мала Рада ухвалила законопроект про випуск зобов’язань Державної скарбниці на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн. крб. (1 млрд. гривень)332. 22 квітня 1918 р. міністр фінансів П. Климович доповідав урядові про пропозиції вищезгаданої Фінансово-економічної наради, проте щодо домовленостей про 3,6% серії Державної скарбниці УНР навіть не обмовився, як не згадав про них і голова Державної комісії М. Порш, який звітував перед Радою народних міністрів про сумарний договір з товарообміну УНР з Центральними державами333. Фінансове становище уряду України навесні 1918 р., утім, продовжувало залишатися вкрай важким. На спільному засіданні Комісії з товарообміну з Центральними державами голова української делегації М. Порш у вступній промові зазначав, що більшовики зруйнували весь фінансовий апарат України, вивезли мільйони рублів, провіантські запаси розграбовано або вивезено до Росії, пересувний склад залізниць вигнано на північ, мости підірвано, хліб потрібно купувати, а грошових знаків у Ради народних міністрів УНР немає334. Брак коштів уряд намагався компенсувати випуском державних кредитових і скарбових білетів. Тим часом становище в Україні все більше загострювалося. Зростало обопільне напруження й в стосунках між Центральною Радою та німецько-австро-угорським окупаційним командуванням. Так, наприклад, представник австро-угорського Міністерства іноземних справ при Головному командуванні австро-угорської армії генерал Р. фон Шторк 27 березня 1918 р. надіслав з Бадена своєму міністрові закордонних справ графові О. Черніну у Відень отриману ним з Києва доповідь одного з органів інформаційного відділу імператорського і королівського Головного командування армією. У ній щодо урядової ситуації в УНР, зокрема, зазначалося: «Становище уряду України не дуже 331 332 333 334 Там само. Робітнича газета. – 1918. – 23 квітня. ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84 зв. – 85. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 16. – 119 – міцне. У найближчі дні очікується його відставка. Партія соціалістів-федералістів вимагає коаліційного міністерства. Співробітник Міністерства освіти, поміркований соціал-демократ, сказав мені, що в даний момент в Україні був би дуже доречним «буржуазний уряд», щоб покінчити з дезорганізацією та далеко ідучими прошуками соціалістів. Існує множина варіантів складу нового уряду, проте усі вони досить сумнівні. Серед кандидатів називають імена досвідчених банкірів та підприємців, однак сумнівно, щоб ці особи рішилися прийняти урядові справи. Уряду симпатизує дуже незначна частина населення країни. Крупні поміщики, буржуазія, російські соціалісти-революціонери, кадети та частина селянства налаштовані проти нинішнього уряду, що спирається головним чином на багнети австрійських і німецьких військ. Фінансові та промислові кола відмовляють у підтримці уряду, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми. Міністерства повністю дезорганізовані, усюди не вистачає досвідчених фахівців»335. 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й. Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О. Черніну про зубожілий стан на залізничному транспорті України, доповідав про владний та господарчий хаос і «повний крах фінансової системи в Україні»336. Там же промайнула й думка, що для виправлення становища «необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів»337. 2 квітня 1918 р. головнокомандувач 4-ою австро-угорською армією з Одеси повідомляв Головне армійське командування у Бадені та Міністерство іноземних справ у Відні телеграмою (№ 1354) про критичний стан Центральної Ради338. У телеграмі, зокрема, зазначалося, що австро-угорський військовий головнокомандувач в Одесі мав зустріч з місцевим комісаром від Центральної Ради Коморним, який і вказав на дуже критичне 335 Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – S.350. 336 Там само. – S. 348–349. 337 Там само. – S. 349. 338 Там само. – S. 347. – 120 – становище центральної влади у Києві, кризу у міністерствах та нестачу кадрів, які розхитують Кабінет міністрів. Коморний характеризував стан, що склався, як анархію та скандал, будучи при цьому переконаним, що навіть «у випадку приходу нового уряду, він не буде мати достатньої влади за для здійснення своїх намірів й вимушений буде просити підтримки в австро-угорських та німецьких військ, тобто окупації»339. Від себе австрійський генерал додав, що в Одесі ходять чутки про те, «що німці у Києві готуються взяти на себе повноваження уряду»340, тобто повалити Центральну Раду, ліквідувати УНР і встановити свій режим на військово-окупаційних засадах. Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г. Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р.341, який був виданий без узгодження з урядом УНР і являв собою грубе втручання у внутрішні справи України, викликав різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження. Крім того, до рук німецької контррозвідки потрапили плани військового міністра УНР про сприяння протиокупаційному повстанню. Врешті сам Г. Айхгорн остаточно переконався в неспроможності провідників Центральної Ради до державотворення, про що 13 квітня 1918 р. відверто повідомив своєму міністрові закордонних справ у Берлін: «Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе»342. Усе це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні. Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув. 25 квітня 1918 р. Г. Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду343. Провалля 339 340 341 342 343 Там само. Там само. Народня воля. – 1918. – 13 квітня; Киевская мысль. – 1918. – 12 квітня. Українська Центральна рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 347. Нова Рада. – 1918. – 27 квітня. – 121 – на шляху до полагодження конфлікту перетворювалося на нездоланну прірву. Відомий тогочасний німецький публіцист К. Росс, який служив у військовому відділі Міністерства закордонних справ Райху і разом з кайзерівськими військами прибув у Київ, ще в березні 1918 р. у доповіді, складеній на прохання начальника операційного відділу Східного фронту, наголошував на небезпеці «цілковито хаотичного» фінансового стану в УНР і передбачав, що «надзвичайно важливою перепоною для налагодження й у майбутньому господарчих стосунків між Україною та центральними державами є повне знецінення грошей»344. Він також досить тонко і відносно об’єктивно змалював не лише характер тогочасних поглядів на українську владу окупаційних офіцерів, але й їхню обмеженість в джерелах отримання інформаці, а відтак й певні витоки нерозуміння окупаційною владою не лише переконань і прагнень правлячих в УНР соціалістів, але й світогляду нижчих широких верств українського населення, від якого залежала й якому намагалася вгодити Центральна Рада. К. Росс зокрема зазначав: «Німецькі офіцери часто дотримуються того погляду, що з [Центральною] Радою – цією бандою соціалістів-революціонерів, зрозуміло, неможна підтримувати зносин, і що, якомога швидше, має бути створений інший уряд. І природно, що усі верстви населення, які прагнуть встановити інші порядки – представники великого землеволодіння і монархісти – намагаються зав’язати стосунки з німецькими офіцерами та штабами, і схилити їх на свій бік. А позаяк протилежні течії в надто меншій мірі доступні спостереженню німецької армії, то природно, що загальна картина невірно висвітлюється, і легко складається оцінка речей, що не відповідає дійсному становищу»345. Невирішеність внутрішнього фінансового стану в країні й широке обговорення в Центральній Раді умов перебування окупаційних військ в Україні створили нездоланний бар’єр між державною та окупаційною владами. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола 344 Докладъ начальнику операціоннаго отдъленія германскаго восточнаго фронта о положеніи дълъ на Украйнъ въ Мартъ 1918 года. – С. 292. 345 Там само. – С. 294. – 122 – прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування твердо вирішило повалити її правління в країні. За таких умов над Україною нависла реальна загроза перетворитися на німецьке генерал-губернаторство. Проте німці зробили ставку на зміну лише влади в Україні, а не її державно-політичного статусу. 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом всієї України. Того ж дня німецький загін розпустив чергове засідання Центральної Ради, а в ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. боївки очолюваної П. Скоропадським таємної організації «Українська громада», за активного нейтралітету німецьких військ, захопили основні державні установи столиці. Українська Народна Республіка припинила своє існування; на зміну їй постала Українська Держава у формі Гетьманату П. Скоропадського. – 123 – МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ УГОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ З НІМЕЧЧИНОЮ ТА АВСТРО-УГОРЩИНОЮ (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) Розділ 4. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ УГОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ З НІМЕЧЧИНОЮ ТА АВСТРО-УГОРЩИНОЮ (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) Серед головних наслідків Берестейської угоди для України, окрім факту визволення її терену від більшовицької окупації, були початок мирних переговорів з РСФРР і факт визнання нею її самостійності, а також окупація краю військами Німеччини й Австро-Угорщини в комплексі з додатковими торговельно-промисловими зобов’язаннями України перед Центральними державами, які пообіцяв визволителям уряд УНР. Такий перебіг подій повинен був мати і мав одним із своїх аспектів й фінансове питання. На час приходу Павла Скоропадського до влади, Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною в результаті нелегких переговорів вже було встановлено еквівалентне валютне співвідношення. Обіжником «Про курс грошей для негайної інформації всіх підлеглих міністерству інституцій» від 9 квітня 1918 р. вказувалося, що розрахунковий курс між маркою, кроною і рублем (а, отже, й карбованцем) до 15 квітня 1918 р. встановлено в співвідношенні 1 1/3 марки та 2 крони до 1 рубля346. У спадщину Гетьманат отримав й визначення щодо його застосування, яке було висвітлено вище. Термін дії цього твердого розрахункового курсу визначався до 15 червня 1918 року347. Утім, і після укладення цієї домовленості командування окупаційних військ не припинило самовільних дій щодо встановлення обмінних валютних курсів. Зміна верховної влади в Україні та форми її державного устрою після перевороту 29 квітня 1918 р. також не вплинули на позицію у цьому питанні німецької та австро-угорської військової влади. Як наслідок, у травні–червні 1918 р. між окупаційною 346 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 42. 347 Там само. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 6–18. – 126 – владою та гетьманським урядом фактично розпочалася фінансова війна. Офіцери німецької та австро-угорської військової адміністрації почали заарештовувати українських банкірів та працівників торговельних установ, що відмовлялися приймати у розрахунки і до обміну грошові одиниці цих країн за завищеним курсом. Одночасно, представники німецької Київської групи армій (групи армій Айхгорна – Heeresgruppe Eichhorn) відмовлялися сплачувати податки та акцизні збори за вільним курсом. У свою чергу керівництво Української Держави засипало уряди Німеччини та Австро-Угорщини скаргами та нотами протесту. В довершення непохитності своєї позиції у цьому питанні Київ тимчасово припинив розрахунки по торговельним операціям з цими Центральними країнами. 4.1. Фінансові угоди між Українською Державою та Німеччиною й Австро-Угорщиною від 15 травня та 4 липня 1918 р. Паралельно з квітня 1918 р. між визначеними з трьох сторін фінансовими комісіями тривали й переговори про надання Україною Німеччині та Австро-Угорщині грошової позики. Представники України, серед яких були такі відомі економісти як Барановський, Тирмос, Тимошенко, Ігнатович, Василевський та інші348, стали на принципову й обґрунтовану позицію щодо закріплення валютного курсу та умов надання позики. У цьому також була неабияка заслуга й гетьманського міністра фінансів А. Ржепецького, який, за словами П. Скоропадського, «з німцями, що на нас насідали, ... сперечався і не здавався, а коли вже доводилося чим-небудь поступитися, тому що ті ставали агресивними і погрожували йому якими-небудь новими бідами, потрібно було бачити, наскільки кожна поступка була йому неприємна»349. Як бачимо, провадити власну лінію у керівництві країною і, зокрема, у фінансових переговорах з Центральними державами за умов розташування на її терені півмільйонного «союзницького» війська було справою 348 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57. 349 Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) / Павло Скоропадський. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 167. – 127 – не з легких350. Показовими з цього приводу є також свідчення М. Могилянського, який згадував: «Даремно вибивався з сил, намагаючись відстояти свою фінансову незалежність, добросовісний і чесний А. К. Ржепецький. Німці, звичайно, залишалися maitres de la position351...»352. Утім, незважаючи на фактор німецького багнета, українська делегація зайняла на переговорах обґрунтовану і фахову позицію. Звичайно ж що німці, яких повністю підтримували австрійці, відчуваючи за своїми спинами військову міць, не могли (і не зробили цього) дозволити собі погодитися на якесь вагоме відхилення на користь українців від паритетної планки, встановленої раніше з урядом УНР. Гетьманська делегація, таким чином, опинилася практично вже перед доконаним фактом. У підсумку, 15 травня 1918 року, згідно з підписаною фінансовою угодою, обмінні курси валют було встановлено: 1 австро-угорська крона до 1 грн. (або 2 крони за 1 крб.) та 0,665 німецької марки до 1 грн. (або 1,33 1/3 марки за 1 крб.)353. Німецька преса з цього приводу також зазначала, що «при фіксуванні розрахункового курсу досягнуто згоди було лише після довготривалих переговорів»354. Розповідаючи про хід переговорів, «Frankfurter Zeitung» відзначала їх результат як поступку з боку німецьких фахівців, «незважаючи на те, що українські делегати наполягали першопочатково на значно вищому курсі, але й цей знижений курс ніяким чином не відповідає дійсній вартості рубля (тобто й карбованця – П.Г.-Н.), яка значно нижче. Тим не менш представники Центральних Держав, йдучи назустріч побажанням 350 Нагадаю принагідно, що 4 травня 1918 р. в Коренево було підписано перемир’я між німецько-українськими представниками та більшовиками-росіянами про розмежування між військами та тимчасове визначення нейтральної зони між Українською Державою та РСФРР (Armistice between the German-Ukrainians and the Russians. Signed at Korenevo, 4 May, 1918 // Daily Review of the Foreign Press. – 1918. – 4 травня). 351 Maitres de la position (фр.) – Панами становища. 352 Могилянский Н. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) / Н. Могилянский // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; – Л., 1930. – С. 133. 353 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44 зв. 354 Известия Союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918. – 12 серпня. – С. 5–6. – 128 – України, погодилися на цей завищений курс рубля, аби уникнути подальших втрат на валюті в країні»355. Безсумнівно, хоча й думка німецької преси є дещо упередженою, але загалом вона відповідала дійсному станові речей, адже рубль і карбованець були свого часу прирівнені ще Центральною Радою. Так чи інакше, проте підсумок цих переговорів все ж можна вважати вдалим для України. Таким чином українська грошова одиниця певною мірою дистанціювалася від рубля, який тягнув карбованець вниз, і «прив’язувалася» до відносно стабільної на той момент європейської валюти (чи «кошика валют»). Це, певною мірою, страхувало її від можливої гіперінфляційної кризи, а також створювало фундамент для організації вітчизняної фінансової системи і поступового виводу її з під впливу рубля, який нестримно знецінювався до повного нуля. Щоправда в перспективі існувала й небезпека обвалу марки з кроною в результаті військової поразки та економічної кризи в перебігу Світової війни (що пізніше й сталося), але при зміцненні української державності та за умов відновлення економічного організму країни розрив з цими валютами, право на який зберігала Українська Держава, не став би катастрофічно відчутним для української грошової одиниці356. Крім того, згідно з договором Німеччини та Австро-Угорщини з Україною, гетьманський уряд, як зазначалося у §1 угоди, зобов’язувався надати вищевказаним країнам грошову позику 355 Frankfurter Zeitung. – 1918. – 19 червня. 356 Практика підтримки валютних курсів була у той час, поряд із принципом міжнародного золотого стандарту, загальновживаною в західному світі. Вона застосовувалася і в рамках Бреттон-Вудської системи механізму впорядкування зміни курсів валют з метою уникнення систематичних змін пасивних або активних сальдо платіжних балансів [Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и політика / К.Р.Макконнелл, С.Л.Брю. – К.: Хагар-Демос, 1993. – С. 769]. За цією системою кожна країна оцінювала свою грошову одиницю в золоті або в доларах («прив’язувала» до них), у короткотерміновий період зберігала сталість обмінного курсу своєї валюти, в довготривалий – змінювала (корегувала) його. Таким чином можемо стверджувати, що в тогочасній Україні не було офіційно визнано гнучкого курсу валют, коли співвідношення виявляється попитом і пропозицією на іноземні гроші та який може вільно підвищуватися або знижуватися, тобто ціна, за якою валюта однієї країни обмінюється на валюту іншої країни, не була плаваючою. Отже, як і в більшості країн тієї пори, за Гетьманату в Україні діяв твердий визначений грошовий курс, який міг бути змінений за кращих або гірших для держави обставин. – 129 – на 400 млн. крб. (по 200 млн. крб. кожній з держав)357. Зазначу, що досить важкі умови цієї позики були нав’язані Україні і що уряд гетьмана вимушений був піти на цей крок. Однак, попри все, для України здійснення цієї трансакції давало можливість вийти на центральноєвропейський фінансовий ринок, а в подальшому закріпитися на ньому. Певною мірою вона підвищувала й міжнародний авторитет української грошової одиниці і, нарешті, давала кошти урядам Німеччини й Австро-Угорщини для закупівель в Україні продовольства та сировини, які передбачалися Берестейською угодою. Центральні країни природнім шляхом не змогли самі зібрати необхідну для таких операцій валюту через неспроможність зорієнтуватися на українському фінансовому ринку. Створений під керівництвом вищого німецького фінансового світу найпотужнішими банками Берліна, Відня та Будапешта синдикат для скупки рублів, в перші місяці своєї роботи розвинув досить слабку діяльність. Як відзначав О. Чернін, вже сам процес створення цього синдикату був пов’язаний з великими ускладненнями і, зокрема, із втратою часу, а згодом до того ж виявилося, що його організація надзвичайно затяжна і обтяжлива. Синдикатові358 вдалося придбати «лише порівняно незначні суми рублів, 357 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44. 358 Початок народженню вказаного синдикату поклала нарада за участю промислових і банківських провідних діячів Німеччини, яку було скликано в середині травня 1918 р. у Дюссельдорфі за ініціативи директора круппівської фірми Бруна. Там було висунуто завдання якомога більш глибшого фінансового просування в Росію (малася на увазі уся територія колишньої Російської імперії) для збереження політичної і військової переваги Німеччини. Аби зберегти свої переваги для німецького капіталу на довготривалий час, передбачалося здійснити масштабне фінансування німецького експорту в колишню Росію за сприяння німецьких Grossbanken і держави, а також спробувати підпорядкувати під свій контроль транспортну мережу (залізниці та водяні шляхи). Необхідні для втілення цих далекосяжних планів кошти (2 млрд. марок) передбачалося на 95% покрити за рахунок нової гарантованої державою внутрішньої позики. Синдикат із капіталом 100 млн. марок, створивши два дочірніх товариства для операцій із залізницями Росії та України, так і не встиг розвинути свою діяльність через осінні негаразди в Австро-Угорщині та Німеччині [Петров Ю. А. «Русский Вандербильт» и планы германской экономической экспансии после Брестского мира: Документы Федерального архива ФРГ / Ю.А.Петров // Отечественная история. – 1993. – № 5. – С. 145–146], а згодом й через поразку цих країн у Першій Світовій війні та крахом фінансово-економічної системи, який спричинили непомірні обмеження для розвитку економіки і непосильні репарації накладені, зокрема, на Німеччину після Версальського миру країнами-переможцями. – 130 – так що український закупівельний комітет, особливо спочатку, страждав від хронічної недостачі платоспроможності»359. Попри велику масу грошових знаків, що перебували на терені України (крім царських рублів, якими все ще користувалося населення, на ньому оберталися й так звані «гроші Кєрєнського», бони, випущені міськими самоврядуваннями, до яких приєдналися ще й карбованці УНР тощо), в обігу було досить мало грошей. Внаслідок відсутності належного сполучення та товарів, занепаду народного господарства й торгівлі, грошова маса затримувалася і накопичувалася в основному у селян, а тому, як стверджувала німецька «Frankfurter Zeitung», «Центральні Держави внаслідок того були позбавлені можливості заощадити в країні необхідні для своїх закупівель рублі»360. Саме тому німці, а за ними й австрійці, пішли шляхом, що був перевірений ними у Бельгії, Польщі та Румунії – взяти позику в місцевого уряду. «Neue Freie Presse» з цього приводу додавала, що карбованець, таким чином, не покривався у золотих злитках, а лише маркою і кроною (таким же шляхом, як було обрано і для Бельгії та Румунії). Таким чином законний платіжний засіб України звільнявся від золотого стандарту рубля і забезпечував незалежну основу для її покриття марками й кронами. Отже, зазначалося, такий крок зробив можливим встановити фіксоване співвідношення між нотами України і законними платіжними засобоми Центральних держав (у Берестейському мирному договорі співвідношення у золотому еквіваленті було так встановлено, щоб 1000 German Imperial Gold Marks = 462 золотим карбованцям (у золотому стандарті) = 462 золотим рублям, або 1000 австро-угорських золотих крон = 393,78 карбованців = 393 золотих рублів і 78 копійок колишньої Російської імперії). Часопис також зауважував, що цей договір становив найбільшу фінансову операцію Австро-Угорщини з нейтральними у світовій війні країнами, а Центральні держави упевнелися у непорушності українського грошового стандарту карбованця, необхідного для завезення з України. У той же час Україна набула перші практичні підстави для створення власного державного 359 Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – С. 270–271. 360 Frankfurter Zeitung. – 1918. – 19 червня. – 131 – банку-емітента, який зможе забезпечити необхідну й надійну валюту для молодої української фінансової системи і захистити її від подальших наслідків неминучого і прогресивного зниження курсу вартості рубля361. До цього слід додати, що за Берестейським договором передбачався безпосередній обмін потяга за потяг товару, що вивозився. Австрійський міністр закордонних справ О. Чернін свідчив, що таку умову ні Німеччина, ані Австро-Угорщина виконати були не спроможні, навіть частково, а тому їхнім урядовцям довелося міркувати яким чином закупити український товар у кредит362. Після довготривалих і зовсім нелегких переговорів, ці центральноєвропейські країни домовилися з офіційним Києвом про надання їм грошової позики, забезпеченої векселями у марках і кронах на Берлін та Відень. Центральні держави позичали в України карбованці, проте вони могли не брати одразу по 200 млн. крб., а отримувати їх частково в міру необхідності у Київській конторі Державного банку через окремо уповноважених осіб. Окрім того, таким правом контрагенти могли скористатися лише до 31 липня 1918 р., а отримавши їх, могли використати гроші «лише для розрахунків за покупки на Україні або для оплати грошових зобов’язань Українським Державним або приватним Закладам»363. Платежі були обов’язковими для прийому до всіх державних установ України і Державного Хлібного бюро та подібних закладів. Позика приймалася за номінальною вартістю скарбових білетів України з нарахуванням поточних відсотків за курсом 1,33 1/3 марки та 2 крони за карбованець. Механізм виплати у марках та кронах був таким: 50% (половина від займу кожної з країн) були кредитовані українському урядові марками у Райхсбанку в Берліні та кронами в Австро-Угорському Держбанку у Відні та Будапешті. За решту 50% позики Україна «отримує на 25% (двадцять п’ять відсотків) 4 1/2% дворічні Німецькі білети Державної Скарбниці (Reichsschatzscheinen) по бажанню України – іменні або вимогові за номінальною їхньою вартіс361 Neue Freie Presse. – 1918. – 15 травня. 362 Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – С. 270. 363 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44. – 132 – тю з розрахунком поточних відсотків і на 25% (двадцять п’ять відсотків) – 4 1/2% двох-річні за бажанням України іменні чи вимогові австрійські або угорські білети Державної Скарбниці (Schatzscheinen) за номінальною вартістю з розрахунком поточних відсотків»364. Усі фінансові операції, що переводилися згідно з цим договором, позбавлялися від гербового збору та податків. Гетьманська Україна отримувала в своє розпорядження німецькі та австро-угорські білети Державної скарбниці, депоновані у Берліні, Відні та Будапешті для розрахунків та власного розпорядження лише для торговельно-економічних та міждержавно-інстиціональних операцій на терені Німеччини та Австро-Угорщини. Україна не мала, однак, права розпоряджатися закредитованими нею сумами (Guthaben) і переданими їй білетами Державної скарбниці (Schatzscheinen) й, зокрема, «не має права відчужувати такі іншим особам та закладам до витоку одного року після заключення миру між Центральними Державами та всіма нині воюючими з ними великими Державами»365. Натомість, український уряд міг при бажанні, якщо не складе інших фінансових угод, перепродати отримані ним від Центральних держав скарбові білети їм же назад за номінальною вартістю і з поточними (4,5%) відсотками, викуповлювати які, за першою його вимогою, вони зобов’язувалися. Суми ж у Райхсбанку та в австро-угорському Держбанку приносили Україні 4,5% річних без оподаткування. Останні пункти договору вказували, що письмові зносини та розрахунки за цією угодою провадяться через Український Державний банк, Райхсбанк у Берліні й австро-угорський Держбанк у Відні та їхніх уповноважених. Якщо ж Центральні держави використають своє право передачі виконання цієї угоди консорціуму банків, то в такому випадку іменні зносини та розрахунки перейшли б до управління консорціума366. Вищевказані 4,5% зобов’язання німецької та австро-угорської державних скарбниць, які Україна отримувала на 100 млн. крб., були нічим іншим, як облігаціями, виданими українсько364 Там само. – Арк. 44 зв. 365 Там само. – Арк. 45. 366 Там само. – Арк. 45 зв. – 133 – му урядові в обмін за готівку367. Серед недоліків угоди була, між інших, тимчасова відсутність права вільно розпоряджатися належними Україні сумами і користуватися внесками поза німецьким та австро-угорським ринками. Відтак те, що Центральні держави зобов’язувалися використовувати отримані від гетьманського уряду суми лише на українському ринку, не можна вважати достатньою компенсацією (хоча з юридичного боку то був прийнятний паритет) за ці незручності. Німеччина та Австро-Угорщина, закуповлюючи продукти в Україні, могли швидко використовувати надану їм українську валюту, тоді як Україна стикалася з виснаженим товарним ринком цих центральноєвропейських держав, із забороною вивозу з них найбільш важливіших та найнеобхідніших фабрикатів, а тому й не могла розраховувати на придбання великого обсягу потрібної продукції. Такий стан речей влучно (і досить іронічно) змалював голова Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу) фон Дітмар у промові на бенкеті на честь вюртембергських фабрикантів у Харкові. Він, зокрема, сказав наступне: «...А поки... ви (німці – П.Г.-Н.) будете нам привозити ґудзики, мережива, буси, лінійки, чорнила, олівці, машини та інші матеріальні предмети, а від нас будете вивозити хліб, руди й харчові продукти... Дуже схоже на торгівлю в колоніях Південної Африки»368. Разом з тим, жорстке виконання умов угоди (тобто закупівля за твердим курсом виключно через Український Державний банк) дозволило б уникнути надмірного напливу в країну крон та марок, зменшивши до мінімуму розгул спекуляції іноземною валютою, що, своєю чергою, допомогло б урядові утримувати валютне співвідношення на встановленій межі. Але з невідомих причин статті, що забороняла б представникам Центральних держав проводити вільні закупівлі для своїх військових частин в Україні та вивіз за її межі, в угоду включено не було. Не було в ній занотовано й про зобов’язання Центральних держав закуповлювати українську валюту лише виключно в національному Державному банку. Їхні уповноважені лише мали 367 Державні банкноти тогочасної Німеччини поділялися на такі види: райхсбанкнотен, райхсеншайнен і дарленгкасеншайнен. 368 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 76. – 134 – на це право. Отже, для них залишався фактично відкритим валютний ринок України для фінансових зробок, тобто для обміну валют по узгодженню з населенням, що, як правило, дозволяло занизити офіційний курс української грошової одиниці. Водночас варто угледіти в угоді й такий позитив для України як обмеження можливостей Німеччини використовувати російські рублі, які вона у значній кількості отримала від Росії у якості репарацій. Саме тому німецькі делегати довгий час бути на заваді виходу України з рубльової зони. Українці виразно бачили тенденцію падіння рубля в гіперінфляційну прірву і, усвідомлюючи небезпеку такого знецінення не лише для вітчизняної грошової одиниці, а й для цілої фінансової системи країни, принципово прагли якщо не вивести російську валюту за рамки українсько-німецьких та австрійських господарчих взаємин, то принаймні суттєво обмежити обшир її використання Центральними державами. Українській Державі, хоча і не в повному обсязі, але вдалося таки змусити Німеччину підтримувати твердий розрахунковий курс карбованця до марки й обмежити обіг рубля. За договором від 15 травня 1918 р. для здійснення цукрових операцій Україна видала Німеччині й Австро-Угорщині 10 млн. крб. (по 5 млн. крб. кожній). Своєю чергою в Берліні у Райхсбанку в рахунок цих видач було акредитовано 3 млн. 333 тис. 333,3 марок готівкою і стільки ж серіями та 5 млн. крон готівкою і 5 млн. крон серіями Держскарбниці в банку Австро-Угорщини. З першої (німецької) суми Україна використала лише 1 млн. 318 тис. 117,90 марки і не скористалася разом з серіями 5 млн. 348 тис. 548,76 марок. З австро-угорської суми готівкові крони було використано повністю, а недоторканими залишилися лише крони у серіях. Українська сторона також видала (14 липня 1918 р.) 30 млн. крб. міністру торгу та промисловості С. Гутнику для сплати Центральним державам за вугілля, а дещо пізніше – ще 83 млн. крб. для сплати за придбане для цих країн продовольство. Самі ж Німеччина та Австро-Угорщина, в рамках угоди, 25 липня 1918 р. подали прохання видачі їм 34 млн. 500 тис. крб. для сплати за монопольну надбавку за куплений ними цукор. – 135 – Загалом же на 15 серпня 1918 р. Центральні держави сплатили Україні 122 млн. 798 тис. крб., з яких: за хліб – 29 млн. 250 тис. крб., за яйця – 3 млн. 125 тис. крб., за худобу – 11 млн. 750 тис. крб. і за цукор – 78 млн. 673 тис. карбованців. Крім того, через Центральну комісію з вивозу сировини німці закупили на вільному ринку різноманітних товарів на суму у 130 млн. карбованців369. З цього видно, що Центральні держави не повністю скористалися можливостями угоди від 15 травня 1918 р., що свідчить про їхню активну діяльність на вільному українському ринку. Це підтверджується й наріканнями на подібні дії, що були висловлені керівниками крайових контор Державного Хлібного бюро голові його правління Б. А. Беренговичу, з’їзд яких відбувся в Києві 12–13 червня 1918 року370. Український уряд, за умов окупації терену країни німецькими й австро-угорськими військами, був безсилий якимось чином суттєво вплинути на ситуацію. З кінцем липня наближався до завершення термін дії фінансової угоди укладеної 15 травня 1918 р., яка мала для України свої задовільні та від’ємні сторони, але, попри все, стала швидше в пригоді економічному та фінансовому господарству країни, ніж навпаки. Тим часом командування німецьких та австро-угорських військ в Україні знов почало на власний розсуд встановлювати вільний курс валютного обміну. У зв’язку з цим уряд Української Держави визначив такий курс і зі свого боку. Виходячи з урядового рішення Державним банком було дано вказівки усім державним і фінансовим установам країни дотримуватися курсу: 1 марка = 66,6 коп., 1 крона = 44,4 копійок. Такий крок української сторони не влаштував окупаційне командування, яке прагло й надалі визначати вільний обмінний валютний курс. Так, у травні–червні 1918 р. австро-угорське окупаційне військове керівництво визначило, що 100 «царських» рублів дорівнюють 180 кронам, а 100 «керенок» – 160 кронам. Зі свого боку німецьке військове командування призначило й свій курс: 369 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 76–77. 370 Там само. – С. 78–79. – 136 – 1 царський рубль = 1 марка, 1 «керенка» = 1 марка, 1 карбованець = 1 марка 33,1 пфеніга, а «керенки» номіналом у 20 та 40 рублів наказувалося взагалі не приймати до обміну. Крім того, німці намагалися впровадити в обіг й окупаційну грошову одиницю – так званий німецький «східний рубль» («ост-рубль») за курсом 1 ост-рубль = 2 російським рублям. Відповідь з боку гетьманського уряду не змусила на себе очікувати. Державний банк 25 травня 1918 р. розіслав до своїх контор і відділів, а також по усіх скарбницях Української Держави обіжник, в якому наголошувалося, що той твердий курс марки і крони, який був встановлений між Німеччиною, Австро-Угорщиною та УНР тристоронньою Фінансовою комісією 23 квітня 1918 р., дійсний лише щодо умов, зазначених в пунктах 1–5 відповідної угоди, а для усіх інших різновидів ділових угод залишено вільне встановлення курсу. При цьому виділ місцевих інституцій Державного банку додатково доводив до відома своїх підрозділів, що: «1) Пункт 1 зазначеної угоди треба розуміти в тому змісту, що не тільки військові частини Центральних Держав й окремі особи, які входять в склад цих частин, мають право користуватися при всяких виплатах скарбовим та суспільним інституціям на території України твердим курсом. 2) Пункт 2 згоди обіймає сферу зносин через посередництво пошто-телєграфа та залізниць України і дає військовим частинам Центральних Держав та окремим особам, що входять в склад цих частин, право оплати пошто-телєграфних та залізничних тарифів по твердому курсу. Тому, і в цих випадках при прийманні інституціями Банка та Скарбницями Австро-Німецької валюти від пошто-телєграфних інституцій за залізниць для зарахування в прибуток скарбу (перекур совку австро-німецької валюти на істнуючу на Україні) треба провадити по твердому курсу. 3) Пункти 3, 4 і 5 згоди обіймають сферу зносин між Центральними Державами з одного боку та ріжними Українськими Державними й суспильними інституціями з другого боку. Тому, коли цими інституціями подаються суми в австро німецькій валюті до інституцій Банку й Скарбниць для зарахування на біжучі рахунки або для переказу в инші інституції по розчоту – 137 – на твердий курс, як одержані по поставкам хліба Центральним Державам або иншим укладам (сдълкам) державного змісту, то й такого роду суми повинні прийматись в розчот по твердому курсу, але лише при відповідних посвідченнях інституцій, що подають чужоземну валюту»371. Щодо спроб австро-угорців і німців поширити на теренах Української Держави так звані ост-рублі, то тут гетьманський уряд діяв ще рішучіше. 29 травня 1918 р. Міністерство фінансів Української Держави однозначно заборонило обмін та обіг на території Української Держави ост-рублів. Окрім цього, усі державні та фінансові установи держави отримали розпорядження, що під час обміну валют слід дотримуватися вільного курсу372. Виходячи зі становища, яке склалося в травні–червні 1918 р., цілком слушною є думка, що в ті місяці фактично розпочалася фінансова війна між гетьманським урядом та командуванням окупаційних військ. З обох боків було застосовано жорстких дій. Українські банкіри та представники торговельних установ, які відмовлялися приймати до сплати та обміну марки й крони за завищеним курсом заарештовувалися німецькими та австро-угорським старшинами. Представники Київської групи армій відмовлялися сплачувати акцизні збори за вільним курсом, а уряд П. Скоропадського, крім численних протестів та нот до Берліна і Відня, тимчасово припинив торговельні розрахунки з Німеччиною та Австро-Угорщиною373. Зрозуміло, що такий стан речей не міг довго тривати. До усунення протиріч знов взялася спільна українсько-німецько-австро-угорська Фінансова комісія, якою після тривалого обговорення було досягнуто домовленості щодо встановлення вільного курсу між валютами вказаних держав для усіх фінансових операцій. Обговорення завершилося підписанням 4 липня 1918 р. Фінансової угоди між Українською Державою, Німеччиною та Австро-Угорщиною, основу якої склали наступні домовленості: • встановлено вільний курс марок і крон для всіх фінансових операцій; 371 ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 44; – Арк. 44 зв. 372 ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 5–10. 373 Там само. – Спр. 25. – Арк. 10–25. – 138 – • встановлений німецьким та австро-угорським вищим офіцерством обмінний валютний курс зберігався лише для торгівлі поміж їхніми військовими частинами, що знаходилися на українських землях; • розпорядження окупаційних військ про арешт українських громадян було визнано за непорозуміння374. Вищевказані домовленості, до речі, зіграли важливу ролю й в пришвидшенні ратифікації Мирового договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного боку та Україною (на той час – УНР), з іншого боку, що був підписаний у Бересті (Брест-Литовську) 9 лютого 1918 р., як і німецько-українського додаткового договору від того ж дня. Так, зокрема, 24 липня його ратифікувала Німеччина, 2 серпня – Болгарія, 22 серпня – Туреччина (Австро-Угорщина так і не ратифікувала договір через невиконання його таємного протоколу та зважаючи на претензії поляків на Холмщину та Підляшшя375). 4.2. Економічний договір та Фінансова угода між Українською Державою та Німеччиною й АвстроУгорщиною від 10 вересня 1918 р. Переговори про укладання нової фінансової угоди між Українською Державою та Німеччиною й Австро-Угорщиною розпочалися ще в липні 1918 р. і велися в рамках загальних переговорів щодо підписання між цими країнами нового економічного договору. Їхній початок співпав і з початком докорінного перелому військово-політичної ситуації в Європі. Якщо під час переговорів з приводу попередніх економічного і фінансового договорів в квітні 1918 р. німці успішно наступали на західному фронті (вони стояли майже під самим Парижем і вели обстріл 374 Там само. – Арк. 10–25; – Арк. 61. 375 Спираючись на невиконання Україною зобов’язання про поставку Центральним державам збіжжя обсягом у 1 млн т до 31 липня 1918 р., Австро-Угорщина відмовилася не лише від реалізації умов Таємного протоколу, а й від ратифікації Берестейського мирового договору. За спільною згодою Німеччина та Австро-Угорщина порушили умови депозитного зберігання Таємного протоколу та його повернення українській стороні. Більше того, офіційний Відень вдався до безпрецедентного в історії дипломатії кроку: Австро-Угорщина ліквідувала український примірник Таємного протоколу від 8 лютого 1918 р. аби у такий спосіб убезпечити себе від можливих претензій Української Держави. – 139 – столиці Франції), то в серпні стан їхніх військових та господарських справ почав швидко обертатися на гірше. У повітрі віяло поразкою Центральних держав у Світовій війні. Усі розуміли, що крах Центральних держав був лише питанням часу. Усвідомлювали це і гетьманські урядовці, розумів це й сам П. Скоропадський. Переговори тривали й у серпні 1918 р. Здавалося б, представники Центральних держав мали б у складних для їхніх країн обставинах полегшити умови фінансової угоди та все відбувалося навпаки. Умови нової валютної угоди були надзвичайно важкими для України і представники Міністерства фінансів почали затягувати переговорний процес. Про це яскраво свідчить меморандум німецької військової влади, який надійшов до Міністерства фінансів на початку вересня 1918 р. і який фактично був відвертим ультиматумом українському урядові щодо умов фінансової угоди. У ньому, зокрема, зазначалося: «Переговори про економічну угоду, хоча й повільно, але посуваються, з питань же фінансової угоди, очевидно, не можна буде домогтися одноголосності. Фінансові делегати Центральних держав при переговорах про фінансову угоду виходили з того міркування, що, якщо між Україною і Центральними державами буде укладено валютний договір на 10 місяців, то курс має бути обраний такий, що на весь цей період відповідав би відношенню валюти Центральних держав до української валюти. Належить прийняти до уваги, що Україна (за військову допомогу і т. д.) вже й тепер винна і в майбутньому буде винна Центральним державам набагато більші суми, ніж ті, котрі можуть слідувати Україні навіть за блискучого стану вивозу з України в Центральні держави. Україна може випускати тільки непокриті паперові гроші (хоча, зауважу, що Німеччина під час війни й сама випускала практично такі ж гроші – П.Г.-Н.), а податкове господарство, яке утворює існуючу гарантію для цих грошей, в найближчому році не дасть можливості звести державний бюджет без дефіциту навіть у віддаленій ступені. З огляду на це фінансові делегати Центральних держав при переговорах виходили з курсу: марка дорівнює одному карбованцю і відповідного курсу для австро-угорської крони. При – 140 – цьому делегати заявили, що вони сподіваються домогтися кращого курсу. Представники українського уряду, між тим, наполягають на збереженні курсу – одна марка дорівнює 75 коп. і максимум 80 коп. На такому ґрунті угода неможлива і, якщо міністерство фінансів буде вперто відстоювати свою позицію, то Центральним державам залишиться тільки надати собі свободу дій для отримання рубльової валюти, що, своєю чергою, повинно призвезти не тільки до подальшого погіршення курсу української валюти, але й до політичних непорозумінь, яких бажано було б уникнути»376. Як бачимо, переговори дійсно тривали надзвичайно важко і українські делегати зайняли на них стійку, конкретну позицію. Аргументи німців в ситуації, коли західний фронт провалювався (у вересні 1918 р. переможно наступав маршал Фош), а українці через відсутність у них армії залишалися непоступливими, були чисто окупаційні й по-колоніальному прості: ви нам винні за вигнання більшовиків і будете повік винні, ми завеземо на ваш терен безліч дешевих російських рублів і цим підірвемо вартість вашої валюти, ми надамо собі повну свободу дій і, врешті, відверта погроза «політичними непорозуміннями». Не важко уявити, в яких складних обставинах опинилися гетьман та його урядовці. До того ж, Україна прагнула домогтися від Німеччини поступок у питанні організації власної армії та прискорення передачі їй Чорноморського флоту ще до остаточної поразки Центрального блоку у Світовій війні, але для цього необхідно було поступитися й у фінансовій угоді. За таких умов українською делегацією було прийнято основні вимоги представників Центральних держав у фінансовому питанні. У підсумку 10 вересня 1918 р. було підписано «Економічний договір377 між Українською Державою, з одної, а Німеччиною і Австро-Угорщиною, з другої сторони, на господарський 1918/1919 рік»378. Економічний договір підписали голови представників держав-учасниць переговорів: України – міністр 376 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 80–81. 377 Оригінал договору було написано німецькою мовою, копії – українською та російською, як і 21 додаток до нього [ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 281]. 378 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 261–264 зв.; – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 1–4. – 141 – торгу і промисловості Сергій Гутник, Німеччини – цісарський надзвичайних завдань посол, дійсний таємний радник Альфонс барон Мумм фон-Шварценштейн, Австро-Угорщини – цісарський і королівський надзвичайний представник, уповноважений посол і таємний радник Іван граф Форгач фон Гімес і Гач. Юридично договір вважався в дії з 1 серпня 1918 року до 30 червня 1919 р.379, причому для початку нових переговорів сторони передбачали зібратися у травні 1919 року380. Пункт V договору («Фінанси») вказував, що сферу фінансів мала регулювати спеціальна прилога (додаток), – «Умова про фінанси», – із зауваженням: «О скільки в прологах до економічного договору означені є ціни в рублях, то вони рахуються яко постановлені в карбованцях; через це саме не порушується право Центральних Держав о стільки платити рублями, о скільки вони мають право ввоза рублів»381. Таємну «Умову про фінанси» було укладено того ж дня. Вона являла собою додаток («прилогу») 6 до основної частини економічного договору382. Основні положення «Умови про фінанси», підписаної 10 вересня 1918 р., були такими. Згідно з її §1 «Осередні Держави приймають від України 1600 міліонів карбованців у державних і банкових нотах, виданих нею»383. Передачу цієї суми (§2) вони мали право вимагати повністю або частково до 30 червня 1919 р. лише в квотах, причому вона могла вимагатися сумами не менше від 10 млн. крб. за умов, що загальна сума передачі, що запрошувалася, мала не перевищувати квоти у 250 млн. крб. у вересні, жовтні, листопаді й грудні 1918 р. та 100 млн. крб. у решту місяців 1919 р. до кінцевого терміну дії угоди. Центральні держави зобов’язувалися до 20 числа кожного місяця повідомляти Україні, яку суму (квоту) в карбованцях вони планують придбати протягом найближчого місяця. Якщо у певний місяць Центральні держави недоотримають визначеної місячної долі позики, то вони зберігали за собою право збільши379 Daily Review of the Foreign Press, Economic Supplement. – 1918. – 10 вересня; Neue Freie Presse. – 1918. – 10 вересня. 380 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 274 зв.; – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 4. 381 Там само. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 2 зв. 382 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 262 зв. 383 Там само. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 43. – 142 – ти на недовзяту суму в наступні місяці з пропорційним її поділом по них. Для здійснення видачі грошей Україна зобов’язувалася відкрити для осіб та установ, вказаних Центральними державами, у конторах Державного банку в Києві, Одесі та Харкові, поточні рахунки в карбованцях і щомісяця кредитувати їх сумами, які будуть вказуватися цими державами. Відкриття рахунків в інших відділах Державного банку мало здійснюватися лише після попередньої згоди останнього. Україна гарантувала, що суми, які були б кредитовані за цими рахунками, будуть виплачуватися в будь-який момент у випадку вимоги готівкою, а видана квота записуватися в активи по цим контам (рахункам). Однак Центральні держави мусили вжити всіх заходів, щоб сплати за цими рахунками, якщо можливо, велися чеками. Згідно §3 «Умови про фінанси» Україна заключала договір у передбаченні, що Центральні держави зроблять все від них залежне для допомоги їй у здійсненні грошової реформи, тобто візьмуть на себе виготовлення (друк) кредитових білетів і доставку паперу та фарб. В угоді зазначалося, що Україна зобов’язала державну друкарню в Берліні збільшити до 1 січня 1919 р. прийняте нею раніш замовлення на друк грошових знаків до загальної суми в 11 млрд. 500 млн. грн., рівних 5 млн. 750 тис. крб. «у дотеперішних періодах і в зарядженім поділі»384. У той же час, Україна звільнювалася від зобов’язання надавати Центральним державам свою валюту, якби німецька друкарня не доставила їй обумовленої планом кількості кредитових білетів. Проте, якщо б ці держави не використали свого права придбати кошти за відомий період, то невиконання зобов’язань німецької державної друкарні також не мало б прийматися до уваги на відповідну суму. У випадкові ж, якщо друкарня пізнішими постачаннями нових білетів поповнить недостачу, то право Центральних держав збільшується за рахунок сум, від здачі яких Україна відмовилася у попередні місяці. Центральні держави могли використати отримані суми лише для покриття потреб своїх військ в Україні та цивільних організацій, що розташовані на її території, для закупівлі продуктів, а також для розплати за інші свої зобов’язання в межах України 384 Там само. – Арк. 43 зв. – 143 – (§4). Україна також зобов’язувалася постачати Німеччині й Австро-Угорщині грошові знаки, які мали на теренах Української Держави необмежену платничу силу і однакові вартістю з карбованцем, що випускається на підставі закону Центральної Ради від 19 грудня 1917 р., а також гарантувала, що під час дії вказаної угоди законна (зафіксована) вага чистого золота в карбованцях буде не нижчою від золотого вмісту двох австро-угорських крон (§5)385. Центральні держави могли придбати карбованці за наступних умов: Україна отримує в розпорядження готівкою загалом до 5 млн. марок й 5 млн. крон, пропорційно тій частині загальної суми (1 млрд. 600 млн. крб.), яка дійсно виявиться зданою цим державам, до загальної квоти в 1 мільйон. Розрахунок переводився за курсом 80 коп. за марку і 50 коп. за крону. Залишок вартості наданих Центральним державам карбованців сплачувався на половину марками, на половину кронами за вищевказаним співвідношенням таким чином: 50% загальної суми сплачувалося українському урядові кредитуванням поточного рахунку в Райхсбанку в Берліні для частини сплати у марках та в австро-угорському банку у Відні і Будапешті для сплати у кронах. На решту 50% Україна отримувала: на 25% двохрічні 3,5% німецькі державні скарбові зобов’язання (ноти), на показника, за номінальною ціною з дорахуванням відсотків що наросли за штуку (100 тисяч), і на 25% – державні скарбові зобов’язання Австро-Угорщини (на показника) за номінальною вартістю з доліченням до їхньої ціни відсотків, що набігли від штуки. Німецькі державні зобов’язання були вартістю 100 тис. марок, австро-угорські – 100 тис. крон, або ж за бажанням України у штуках, кратних 100 тисячам. Німецькі, австрійські та угорські зобов’язання мали бути здані до Державного банку в Києві. Утім, ці зобов’язання підлягали поновленню через те, що Україна на той час ще не мала права вільно ними розпоряджатися386. Щодо вищевказаних кредитованих Україні поточних рахунків, а також квот, які передавалися їй Державними скарбницями Німеччини та Австро-Угорщини на військові потреби України, 385 Там само. 386 Там само. – Арк. 44. – 144 – то, згідно §7, гетьманський уряд міг вільно ними розпоряджатися лише не раніше упливу одного року «після підписання мирового договору між осередними державами та державами, що зараз воюють з ними»387. Зокрема Україна протягом цього терміну не могла перепоступитися цими сумами, однак мала право ще до завершення терміну скористатися своїми активами в австро-угорському й німецькому державних банках та німецькими, австрійськими і угорськими скарбовими білетами на наступних підставах: відкритими їй рахунками в Держбанках у Берліні, Відні та Будапешті та державними скарбовими зобов’язаннями цих держав. Україна могла скористатися ними лише для придбання товарів у вказаних Центральних країнах, для сплати боргів їхнім державним і приватним установам й особам для передачі їх на рахунки, що відкриваються українським урядом у банках та банківських домах цих держав, допущених до валютних операцій. Таким чином Україна навіть не могла сама розпоряджатися невикористаними сумами раніше, ніж через рік після підписання загального миру. Реалізація скарбових зобов’язань (за умови, якщо між договірними країнами не буде підписано нової угоди) могла бути здійснена лише шляхом їхнього зворотнього продажу за номінальною вартістю тій державі, яка їх випустила, з нарахуванням відсотків, що набігли388. Зі свого боку Центральні держави зобов’язувалися купувати в України ті зобов’язання (з відсотками, що набігли), які ними було випущено, за номінальною ціною, у відповідності з належним правом Україні розпорядження зазначеними зобов’язаннями. Для розрахунків з іншим закордонням (тобто поза Німеччиною та Австро-Угорщиною) Україна могла скористатися своїм поточним рахунком в марках у розмірі 1% вартості зданих нею карбованців через розрахунковий відділ (централю девіз) у Берліні та подібним рахунком в кронах, також у розмірі 1% вартості зданих нею карбованців, через розрахункові відділи у Відні та Будапешті. Поточні рахунки в німецькому Райхсбанку 387 Там само. 388 Там само. – Арк. 44 зв. – 145 – та австро-угорському Державному банку сплачувалися у 3,5% річних, без вирахування державних податків389. Кореспонденція і розрахунок мали здійснюватися Україною через власний Державний банк або його уповноважених; Австро-Угорщиною – через її Державний банк у Відні або його уповноважених (§8). Центральні держави, як було зазначено у §9, мали право ввезти в Україну до 30 червня 1919 р. за найвищою квотою 500 млн. рублів. Проте ці держави обіцяли, керуючись бажанням сприяння Україні в проведенні валютної реформи, вжити заходів до того, щоб це право, за можливості, не було в цілому використано, а рублі будуть ввозитися виключно для потреб німецьких й австро-угорських військ, що розташовувалися на терені України. При цьому, однак, ними «застерігається право, умовитись инакше про ціль вжиття (ції квоти)»390. Що стосувалося обсягу завезення рублів військовими чинами і представниками закупівельних цивільних організацій та всіма іншими особами, то таке допускалося лише у розмірах, дозволених українськими законами. Центральні держави також приймали до відома, що Україна має намір обмежити до 1 тисячі рублів ту квоту, яку дозволялося брати з собою іноземним громадянам. Разом з тим, Центральні держави все ж зберігали за собою право на необмежене завезення рублів за умов, якщо через будьякі причини: 1) Україна до 1 січня 1919 р. не проведе запланованої нею фінансової реформи, наприклад не встановить терміну обміну рублів на карбованці тощо (в той же час Центральні держави цього права не отримають, якщо імперська друкарня Німеччини не виконає своїх зобов’язань щодо друку українських кредитових білетів, внаслідок чого здійснення реформи стане неможливим); 2) протягом трьох тижнів після 1 січня 1919 р. курс карбованця у вільному обігу в Україні не буде бодай на 10% вище курсу рубля в купюрах номіналом 1000, 250, 50 та 25 рублів. Термін у 1 січня 1919 р. мав перенестися на 1 лютого того ж року в тому випадкові, коли б німецька друкарня не доставила 389 Там само. 390 Там само. – Арк. 45. – 146 – б Україні до тієї пори таку суму її грошових знаків, аби Україна могла розпоряджатися квотою в «9 ½ міліонна гривень по відчисленню нот доставлених осередним державам на основі цеі умови»391. Крім того Центральні держави зобов’язувалися за тиждень повідомити Україні термін, у який вони намірювалися б знову ввозити на її територію рублі. При цьому «під рублем треба розуміти по думці цього § крім рублевих нот ще відсоткові Білети «внутрішньої російської позички», «російської позички по серіям» і иньші російські цінні папері, які ходять замість середників заплати»392. Останнім (10-м) параграфом зазначалося, що «ця умова у всіх державах, які являються участниками її, вільна від стемпелів і належистостей»393. Згідно Економічного договору від 10 вересня 1918 р. (розділ «Фінанси») плата за хліб, цукор і спирт Центральними державами Україні здійснювалася відповідно з фінансовою угодою. У випадку, якщо б економічний договір з якихось причин було б припинено, вказані країни «оплачуватимуть за хліб, цукор і спірт по половині в марках і коронах по курсах і постановах фінансового договору; вийняток становить хліб о скільки, що Україна до його добування не дає достаточних засобів. Право Центральних Держав платити за хліб, цукор і спірт в карбованцях не порушується. О скільки Центральні держави ці карбованці одержуватимуть на під ставі вивозів для приватних українських установ мають вони їх переважно вживати до оплати хліба»394. Крім того, як додається в протоколі економічного договору, «коли вивіз був доконаний для українських урядових установ, то заплата повинна відбуватися шляхом зарахування»395. Загалом же вказана фінансова угода передбачала доведення стабілізаційного фонду української валюти у німецьких банках до 2,1 млрд. карбованців396. 391 Там само. 392 Там само. – Арк. 45 зв. 393 Там само. 394 Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 262 зв. – 263; – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк.2 зв. 395 Там само. 396 Перепадя В. Еволюція українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. / В.Перепадя. – Запоріжжя, 2005. – С. 15–16. – 147 – Питання митних взаємин регулювали пункт ІХ («Мита») Економічного договору та його 10-та прилога (додаток)397. Згідно Угоди про мито, з 1 червня 1918 р. Центральні держави мали сплачувати лише договірні мита і оплати, а саме: • між Українською Державою та Німеччиною – на підставі російсько-німецького торговельного і мореплавного договору від 10 лютого (29 січня) 1894 р. включно із доданою до нього частини кінцевого протоколу від 9 лютого 1897 р. та зміненім додатковим договором і протоколом від 28 (15) липня 1904 р., а також за Мировим (Берестейським) договором від 9 лютого 1918 р. між Центральними державами та УНР; • між Українською Державою та Австро-Угорщиною – на підставі постанов російсько-німецького торговельного і мореплавного договору від 15 лютого 1906 р., а також за Мировим (Берестейським) договором від 9 лютого 1918 р. між Центральними державами та УНР; • між Українською Державою та Болгарією і Туреччиною – на підставі Мирового (Берестейського) договору від 9 лютого 1918 р. про права найбільше привілейованої нації між Центральними державами та УНР398. Угодою про мито також зазначалося, що попри те, що по 1 червня 1918 р. Центральні держави сплачували вищі ставки, вони не мають бути повернені Українською Державою, а позаяк «за ввезені товари в часі до 1 Червня 1918 р. повинні згідно з постановами російських законів від 15 Лютого і 18 Березня 1915 р. платитися вищі ставки і о скільки це ще не сталося, повинні бути доплачені»399. Сторони також домовилися негайно розпочати спільні переговори, аби «в інтересі товарообміну між обома державами впровадити упрощення і полегшення українських митових формальності»400. Такими були основні положення договору від 10 вересня 1918 р. між Україною і Німеччиною з Австро-Угорщиною 397 ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 3; – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 50–51. 398 Там само. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 50–50 зв. 399 Там само. – Арк. 50 зв. 400 Там само. – Арк. 51. – 148 – у фінансовій сфері. Умови його були вкрай обтяжливими для Гетьманату і набагато важчими порівняно з попередньою фінансовою угодою, укладеною між цими країнами 15 травня того ж року. Перш за все, відсотки за облігаціями зменшувалися з 4,5% до 3,5%, тобто умови позики були гіршими за попередні. Залишалася в силі іммобілізація поточних рахунків України в Райхсбанку в Берліні та в австро-угорському банку у Відні та Будапешті. Обмовка про право України використати з них по 1% для сплати своїх зобов’язань поза Німеччиною та АвстроУгорщиною в кращому випадку дозволила б їй скористатися досить незначною сумою на 10 млн. марок і 16 млн. крон401, що не могло б задовольнити величезні потреби України, тим паче компенсувати заблокування її рахунків до року після завершення Світової війни. Разом з тим, гетьманським делегатам вдалося уникнути прирівнення марки до карбованця, але довелося поступитися у валютному співвідношенні до 85 коп. за марку, яке, попри все, залишалося досить вигідним для України. Фінансова угода від 10 вересня 1918 р. все ж була наслідком компромісу, завдяки якому урядові гетьмана вдалося відвернути підписання в її рамках військової конвенції, яка б, з одного боку, зобов’язувала Україну відшкодувати Німеччині за військову допомогу, а з іншого – Берліну вдалося істотно послабити в Україні державну монополію на зовнішню торгівлю. З угоди також видно, що головний сенс її полягав для Гетьманату в найшвидшому створенні власної твердої валюти і стабільної фінансової системи, а також у перешкоджанні напливу рублів, які знецінювали національну грошову одиницю. Що стосується поступок України, зокрема у встановлені валютного паритету чи у зниженні відсоткових ставок за облігаціями німецької та австро-угорської скарбниць, то тут серед причин чисто політичних та військових, викликаних тиском Німеччини і раніше зазначеними мною інтересами України, існували причини й фіскального характеру. Згідно з Економічним договором, Центральні держави отримували право компенсувати недопоставлений їм хліб цукром з 401 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 85. – 149 – розрахунком 1 пуд цукру за 8 пудів хліба. При цьому австро-німці наполягали, аби ціна цього цукру не перевищувала 100 крб. за пуд, український же уряд вимагав, щоб цей цукор продавався Центральним державам за цінами, що були встановлені для населення України, але не більшими як 120 крб. за пуд402. Питання це обговорювалося урядом 22 листопада 1918 р.403, рішення якого було відображено в записці міністра фінансів до Кредитової канцелярії. У записці, зокрема, зазначалося: «Рада міністрів одноголосно постановила визнати цілком недопустимим продаж Центральним державам цукру за цінами, більш низькими, ніж ті, за якими цукор продається населенню. Тому продаж цукру Центральним державам може бути здійснено лише за такими цінами: 2.500 тис. пудів по 100 крб. пуд, решта 3 мільйони пудів за ціною, не вище 120 крб. за пуд. Лишок виробництва поверх 20 міл. пудів у розмірі 30% вступається Центральним державам за ціною не вище 120 крб. пуд. Представники Центральних держав спочатку переговорів запропонували наступні умови валютної угоди: ввезення Центральними державами 500 міл. рублів російських. За цих умов курс встановлюється у 85 коп. марка і 50 коп. крона і тільки, при обмеженні ввезення, ціна підвищується за кожні 50 мільйонів на 4,5%. Отже, ми і тоді могли вже встановити такий курс. В дійсний час ми прийняли першопочатковий курс і ще поступилися 1%, призначивши 3,5%. Це ми зробили тільки тому, що отримали згоду на ціну нашу на цукор»404. Записка А. Ржепецького свідчить, що поступки України в питанні курсу марки і крони, а також у висоті відсоткової ставки за облігаціями були відповіддю на згоду Центральних держав щодо порівняно високої ціни на поставлений цукор. Безсумнівно, згода ця була отримана досить дорогою ціною, але безумовним є й те, що така політика Міністерства фінансів була вірною. Адже продаж німцям й австрійцям цукру за більш меншою ціною, ніж населенню, не лише знизило б надходження до бюджету, але й викликало б справедливе обурення в різних колах того ж таки населення, яке й так було невдоволене окупантами. Крім 402 Там само. – С. 89. 403 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 57. 404 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 90. – 150 – того, таке незадоволення значно похитнуло б стан гетьманського режиму, який мав достатню кількість невдоволених як серед широких народних мас, так і серед різного роду політичних кіл. Зрозуміло, що угода від 10 вересня 1918 р. не була виконана повністю через політичні обставини. У жовтні 1918 р. Німеччина й Австро-Угорщина капітулювали у війні з державами Згоди, а в грудні того ж року припинив своє існування й Гетьманат. За даними Кредитової канцелярії, згідно угоди, з 1 млн. 600 тис. крб. Німеччині та Австро-Угорщині було надано 700 млн. крб. (по 350 млн. крб. кожній). Зі своїх 350 мільйонів Німеччиною було сплачено 411 млн. 764 тис. 700 марок, в тому числі 180 мільйонів 3,5% дворічними серіями Державної скарбниці і 230 млн. 764 тис. 700 марок готівкою, що були занесені на поточний рахунок української Державної скарбниці у Райхсбанку. З цієї суми 50 млн. марок було переведено на поточний рахунок до Deutsche Bank, 50 млн. марок перераховано на поточний рахунок до Dresdner Bank, а також переведено в різні місця за розпорядженням українського уряду 70 млн. марок, що дало 60 млн. 900 тис. крб., які було віднесено на поточний рахунок Кредитової канцелярії. На рахунку українського Державного банку, як вказано у його балансах, восени 1918 р. з’являються перші суми, отримані ним взамін карбованців, що були надані Центральним державам. Так, 23 вересня було внесено суму на 53 млн. 400 тис. крб., 1 листопада ця сума зросла до 415 млн. крб., а 23 листопада 1918 р. (в день останнього зведеного балансу Державного банку) вона становила 527 млн. 352 тис. карбованців405. Видача української валюти Німеччині та Австрії здійснювалася таким чином. 8 жовтня 1918 р. Центральним державам було відкрито у Держбанку кредит на 50 млн. крб. У жовтні ж їм було запропоновано замість передбачених угодою 250 млн. крб. лише 218 млн. карбованців. Це було пов’язано з тим, що імперська друкарня в Німеччині виготовила українських грошових знаків на 1 млрд. 119 млн. 200 тис. крб. замість 1 млрд. 289 млн. крб., тобто на 13% менше, ніж було умовлено. 9 листопада 1918 р. Центральні держави отримали право на придбання 405 Там само. – С. 91–92. – 151 – лише 159 млн. 250 тис. крб. (замість 250 млн. крб.), через те, що у жовтні німецька друкарня виготовила замість 3 млрд. 453 млн. 950 тис. крб. лише 2 млрд. 199 млн. 335 тис. крб. (на 36,3% менше). У цей час в Німеччині вирувала революція, і німці вимагали видачі всієї суми, що й було задоволено Міністерством фінансів з умовою, що суму, якої невистачало, буде вирахувано з наступних місяців. У листопаді 1918 р. Австро-Угорщиною було взято 19 млн. крб., у грудні Віднем було запрошено 62 млн. крб., але з якихось причин отримано не було. Німеччиною в листопаді було взято 156 млн. крб., в грудні 1918 р. – 62 млн. крб., а на січень 1919 р. нею запрошувалося 100 млн. крб. У грудні 1918 р. німецьке командування в Україні отримало від останньої 45 млн. крб. для охорони банків від повстанців, однак окупаційні війська відмовлялися виконувати це завдання (наприклад, було розграбовано полтавське відділення Державного банку). У зв’язку з цим, уряд гетьмана заявив верховному окупаційному командуванню, що Україна вимушена буде відмовити йому у видачі грошей і, зокрема, буде припинено видачу вже обумовлених 180 млн. карбованців406. Австро-угорський міністр закордонних справ О. Чернін у своїх спогадах зазначив, що через вищевказані фінансові угоди Німеччина та Австро-Угорщина ,таким чином, отримали 644 млн. карбованців407. Л. Неманов, який у 1919 р. мав можливість користуватися документами українського Міністерства фінансів у Києві під час дєнікінської окупації, зі свого боку підрахував, що якщо приймати всі зафіксовані суми як надані, то можна зробити висновок, що Україна надала Центральним державам 730 млн. крб. Сама вона отримала лише 70 млн. марок і 180 млн. крон, а 341 млн. марок було імобілізовано у німецьких банках в серіях та готівкою. Крім того Центральні держави так і не повернули Україні борг у 200 млн. крб. за цукор та імобілізованих 520 млн. крон у австро-німецьких банках408. 14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив своє існування. Правда, його міжнародні фінансові трансакції не залишилися безплідними. В архівах Райхсбанку зберігся документ, який вказує на 406 Там само. – С. 92–93. 407 Чернин О. Вказана праця. – С. 270. 408 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 93–94. – 152 – загальну суму українських авуарів, які в ньому було розміщено внаслідок фінансових угод Української Держави з Німеччиною від 15 травня та 10 вересня 1918 р., станом на 14 січня 1919 р. Їхня загальна сума становила 452 млн. 945 тис. німецьких марок, яку Райхсбанк округлив до 453 млн. марок. З них: 2 млн. 065 тис. марок складали 4,5% активи, 3 млн. 340 тисяч – дворічні 4,5% цінні папери, 239 млн. 802 тисячі – 3,5% активи, 187 млн. 200 тисяч – дворічні 3,5% цінні папери, 20 млн. 067 тисяч – 3,5% активи, 466 тисяч – рахунок Кредитової канцелярії українського Міністерства фінансів і 5 тисяч марок знаходилося на рахунку гетьманського посла в Берліні барона Ф. Штейнгеля409. Суми ці становили й становлять фактично державний борг Німеччини Україні. На початку 1919 р. ці рахунки, всупереч нормам міжнародного права і німецького законодавства, були заморожені Німеччиною, факт чого міг бути оскарженим відповідно уповноваженими представниками Директорії як правонаступниці державної влади в Україні. Такого кроку урядом УНР з різних причин зроблено не було. Німецька ж влада відмовлялася від взятих на себе за Гетьманату зобов’язань, мотивуючи таку позицію відсутністю в Україні єдиної державної влади й існуванням в ній одразу кількох національних урядів. У свою чергу, харківський радянський уряд України на чолі з Х. Раковським з березня 1919 р. три роки висував власні претензії на українські (гетьманські) авуари в Райхсбанку, допоки конференцією у Рапалло (незважаючи на вимоги делегації УСРР, яку проте не підтримала делегація РСФРР) не було внаслідок підписаного радянсько-німецького договору, зафіксовано відмову від взаємних домагань. Х. Раковський все ж домігся виводу питання українських авуарів за межі Рапалльського договору, але усунення цього діяча з посади голови українського радянського уряду і включення України до складу СРСР у грудні 1922 р. тоді надовго зняло його з порядку денного української політики. 409 Перепадя В. Валютный запас УНР: воспоминания о будущем? / В.Перепадя // Зеркало недели. – 1996. – 23 серпня. – С. 5. – 153 – Свого часу, 15 жовтня 1920 р. П. Скоропадський в інтерв’ю швейцарській «Gazette de Lousanne» (№ 287) заявив, що наприкінці 1918 р. гетьманська Україна була забезпечена грошовою масою у більш як 4 мільярди в закордонній валюті410, які можна кваліфікувати як офіційні міжнародні валютні запаси Української Держави, що були накопичені також і завдяки вищевказаним міжнародним фінансовим угодам. Не слід, проте, вважати, що зовнішньофінансові угоди гетьманського уряду було укладено блискуче, як висловилися б древні sine macula et ruga411, але, визнаючи їхню вимушеність і недосконалість для України, слід все ж зауважити, що і серед цих кабальних умов були такі, що принесли певну користь (або могли це зробити за умов інших політичних наслідків для Гетьманату в розвитку політичних подій восени 1918 р.) для державної України. У цьому контексті слід відмітити й невдалу спробу Німеччини примусити український уряд сплатити близько 800 млн. руб., в тому числі й паперами українських залізниць на 229 млн. 400 тис. 601 марку (за підрахунками української сторони – 611 млн. руб.) від загальноросійського боргу Німеччині, який, згідно з §4 угоди більшовицької Росії з нею від 27 серпня 1918 р., становив 6 млрд. марок, з яких на Україну та Фінляндію припадало 1 млрд. рублів. Згідно з вищевказаним радянсько-німецьким договором, суму цю Україна мала б сплатити у такій пропорції: 20% – золотом, 10% – кредитовими білетами, 20% – товарами і 50% – шестивідсотковою позикою. Кредитова канцелярія, натомість, запропонувала сплату 20% золотом, 10% – кредитовими білетами, 50% – марками та товарами і лише 20% шестивідсотковою позикою412. 19 липня 1918 р. гетьман П. Скоропадський повідомив міністра іноземних справ Української Держави Д. Дорошенка, що мав бесіду з німецьким послом Муммом. У перебігу розмови останній повідомив П. Скоропадському про створення в Берліні комісії по розподіленню платежів між Росією та Україною, 410 Хліборобська Україна (Відень). – 1922 – 1923. – Кн. ІІІ. – Зб. VIII. – С. 182–184. 411 Sine macula et ruga (лат.) – Без плями і зморшки. 412 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 98–99. – 154 – які були заключені до початку Світової війни. Гетьман пропонував міністрові призначити представника до цієї комісії, проти чого рішуче виступило Міністерство фінансів, яке доводило, що подібне питання не може вирішуватися у Берліні через те, що радянським урядом позики було анульовано. Відповідну інструкцію й було надіслано українському посланцеві в Німеччині барону Ф. Штейнгелю, після чого переговори було перенесено до Києва. На пропозицію німців добути українському урядові частину золотого фонду від більшовиків і передати його Берліну як винагороду, яку Україна мала б сплатити Німеччині, було дано категоричну відмову. Після цього німецька делегація відверто заявила, що якщо Україна укладе договір про відшкодування збитків, то їй буде передано Чорноморський флот (подібне «заохочення» фігурувало і за переговорів щодо фінансової угоди від 10 вересня 1918 р.). Незважаючи, однак, на прагнення якомога швидше розв’язати на свою користь питання флоту, Рада міністрів не визнала принагідним не лише німецький проект, а й розрахунки Кредитової канцелярії. Уряд (спираючись на Берестейську угоду, в якій збитки вважалися взаємокомпенсованими) погоджувався сплатити винятково за збитки, що було нанесено консульським службовцям або розгромом консульських будівель, а також за папери, виручка з яких пішла на громадські роботи в Україні або на будівництво на її терені залізниць, що звело німецькі претензії до 230 млн. марок413. Листування з цього приводу затягнулося, позаяк таке вирішення питання практично не давало вигоди Німеччині, а згодом і взагалі припинилося через відомі військово-політичні причини осені 1918 року. У тому, що подібну кабальну угоду не було нав’язано Україні, незважаючи на всебічний тиск з боку німецьких представників, є безсумнівно велика заслуга гетьманського уряду і Міністерства фінансів Української Держави. Варто також зауважити й на тому, що 25 листопада 1918 р. урядом було ухвалено доповідь міністра фінансів А. Ржепецького про утворення для об’єднання та здійснення закордонних розрахунків і скарбових установлень Міжвідомчого комітету 413 Там само. – С. 99–100. – 155 – при Міністерстві фінансів та Розрахункової палати при його Кредитовій канцелярії414. Дещо раніше урядовцями було вирішено створити при Кредитовій канцелярії Особливе бюро для ліквідації розрахунків з Німеччиною та Австрією, в зв’язку з чим товаришеві (заступникові) міністра фінансів К. Заммену було доручено підготувати відповідний законопроект415. На урядовому засіданні було вирішено щоб у цьому бюро сконцентровувалися не лише розрахунки з названими країнами, а й зо всіма іншими державами, з якими в України існували розрахункові стосунки. Урядом також було постановлено «попередити всі відомства про те, що всі розрахунки з Німеччиною і Австрією повинні бути здійснені через установлене при Міністерстві Фінансів розрахункове бюро, і що з цього приводу до його установлення всі розрахунки з цими державами повинні бути призупинені»416. Переможне просування повстанських військ на чолі з Директорією і подальші політичні події, які призвели до падіння влади П. Скоропадського, не відвели часу і можливості для здійснення цього задуму. Щодо того, чи було гетьманським урядом зроблено спроби до укладання фінансових угод (позик тощо) з нейтральними країнами, то ця проблема поки що залишається відкритою. У 1919 р. Л. Нєманов віднайшов у справах Кредитової канцелярії Міністерства фінансів лише листа московського консула, який повідомляв міністрові іноземних справ Гетьманату, що фірма «Ганекук» пропонує випустити для України позику в 200 млн. крб. в обмін на концесії, серед яких, зокрема, значилися й концесії на експлуатацію дніпровських порогів417. Наслідків ця пропозиція не мала, однак наявність такого листа може побічно свідчити, що гетьманський уряд не залишав надії і певні зусилля налагодити контакти (зокрема, й у фінансовій сфері) з нейтральними державами, які після закінчення Світової війни могли б стати провідниками для України на європейський фінансовий ринок. Звісно ж, що поки Українська Держава перебувала під фактичною окупацією військ Центральних держав, спроби ці не 414 415 416 417 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 61 зв. Там само. – Арк. 57–57 зв. Там само. – Арк. 57 зв. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 96. – 156 – могли бути активними, а тим паче, плідними. Після завершення ж Світової війни Гетьманатові не судилося втриматися внаслідок низки як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, а отже й українській державності у такій формації не довелося укладати в наступні роки подібних угод. У 1918 р. на ринок України почали стихійно поступати марки та крони. За Гетьманату курс цих валют було встановлено відповідними угодами між вищевказаними державами і Україною. Однак у листопаді 1918 р., коли виявилася остаточна поразка Центральних країн у війні, курс їхніх валют почав падати. У Міністерстві фінансів одразу ж зреагували на цей факт, розуміючи, що фіксований курс обігу марок та крон може виявитися досить збитковим не лише для населення, але й для держави. З метою запобігти цьому було вироблено закон, що мав захистити інтереси Державного банку і тримачів німецької та австрійської валюти. Законопроект «Про умови обігу на території України германських та австрійських грошових знаків» було представлено міністром фінансів на розгляд уряду 1 листопада 1918 р., який й було ухвалено Радою міністрів418. Відтак марки і крони повинні були прийматися від німецьких та австро-угорських військових приватними особами, державними й приватними закладами лише в сумі до 250 марок і 400 крон для кожної окремої сплати за курсами, що будуть оголошені міністром фінансів, а прийняття цих валют від приватних осіб взагалі було необов’язковим. Прийняті приватними особами та закладами марки й крони могли бути обміненими на карбованці в установах Держбанку відповідно нововстановленому міністром фінансів курсу. Однак, з невідомих причин такі постанови проекту потім Кабінетом М. Гербеля було відхилено419. Тим не менш 8 листопада 1918 р. все ж таки було зроблено розпорядження про повне прининення обігу в Українській Державі австрійської крони. Певний час, однак, Державний банк продовжував приймати крони за курсом 45 коп. за крону сумами, що не перевищували 300 крон на одну особу. Що ж стосується ост-рублів, що частково оберталися на прикордонних з 418 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 25. 419 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 56. – 157 – окупованими німцями краями, то вони ніколи не були в Україні законним платничим засобом і ніякого окремого законодавчого акту (окрім заборони їхнього обігу в Україні від 29 травня 1918 р.) українських урядів, що визначав би їхній обіг чи співвідношення до українських грошових знаків, за Гетьманату видано не було. Міжнародні фінансові угоди Української Держави у формі Гетьманату не можна оцінювати однозначно, не враховуючи цілого комплексу внутрішніх українських фінансово-економічних і політичних складнощів, що склалися в країні 1918 року, поза міжнародною військово-політичною і соціально-економічною ситуацією. Разом з тим відзначимо, що, наприклад, при підписанні фінансових угод з Німеччиною та Австро-Угорщиною урядовці Міністерства фінансів доклали усіх можливих від них зусиль для пом’якшення тиску з боку представників Центральних держав і здобуття окремих вигод українською стороною. В більшості своїх аспектів ці угоди і позики були кроком, якого вимагали військово-політичні обставини та нагальні потреби державного будівництва. 4.3. Заходи гетьманського уряду щодо виходу України з російської рубльової зони у 1918 р. Після проголошення самостійності УНР IV Універсалом на початку 1918 р. і вигнання більшовицьких окупантів з України (за допомогою німецьких і австро-угорських військ, згідно з Берестейським договором), перед урядом Центральної Ради постало питання відновлення соціально-політичної стабільності в країні, ліквідації господарської розрухи, відновлення ладу у грошовій сфері тощо. На той час важливим аспектом фінансового стану в Україні були російські рублі, які вільно поступали в український грошовий обіг і були законним платіжним засобом на її терені. На час прибуття Ради народних міністрів УНР до столиці 2 березня 1918 р., українська фінансова система і грошове господарство перебували у повному безладі. До її дестабілізації безпосередню «причетність», окрім інших як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, мали й російські грошові знаки – рублі. – 158 – Прирівнення їхньої вартості до карбованця було узаконено Центральною Радою ще з грудня 1917 р. (6 січня 1918 р. за н. ст.)420. Таким чином, поряд із національними грошовими знаками – карбованцем і гривнею (з 1 березня 1918 р.) – російський рубль, курс якого вже кілька років поспіль нестримно падав, фактично був офіційною грошовою одиницею Української Народної Республіки. Такою законодавчою легалізацією рубля і прив’язкою його до національної валюти уряд Центральної Ради зробив надзвичайну з економічної точки зору фінансово-політичну помилку. Світова війна розхитала російську фінансову систему практично до самих підвалин, а революції 1917 р. довершили її руйнування. Маса російських кредитових білетів у обігу, наприклад, з 1 січня 1917 р. на 1 січня 1918 р. зросла з 9 млрд. 103 млн. до 25 млрд. 461 млн. руб. Протягом 1917 р. у ньому додатково з’явилося нічим не забезпечених грошових знаків ще на суму у 16 млрд. 358 млн. рублів421. Девальвація рубля відбувалася чи не щоденно. За підрахунками проф. А. Вольського та директора Державного банку і Державної скарбниці УНР М. Кривецького (станом на 29 грудня 1917 р.) загальноросійські державні борги за час війни зросли з 8 млрд. 858 млн. 054 тис. руб. на 1 січня 1913 р. до 27 млрд. 027 тис. руб. на кінець грудня 1917 р., а нічим не забезпечених російських паперових грошей було випущено на суму близько 12 млрд. рублів422. Паперово-грошова інфляція призвела до небаченого падіння вартості рубля, який наприкінці грудня 1917 р. оцінювався у 15 коп. у відповідності із золотим запасом Держбанку Росії і лише у 7 коп. золотом по відношенню до охопленого шаленою спекуляцією товарного ринку423. Вартість рубля падала і на європейському ринку. Наприклад, якщо на Стокгольмському валютному ринку в січні 1917 р. за 100 рублів давали 192 швед420 Гнатишак М. Державні гроші України 1917–1920 років / М.Гнатишак. – Клівленд, 1974. – C. 91; Мартос Б., Зозуля Я. Гроші Української Держави / Б.Мартос, Я.Зозуля. – Мюнхен, 1972. – С. 35. 421 Дмитрієнко М. Ф., Лисенко О. Ю. Національна валюта України (1918– 1919 рр.) / М.Ф.Дмитрієнко, О.Ю.Лисенко // Український історичний журнал. – 1994. – № 6. – С. 27. 422 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 43–44. 423 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 25. – 159 – ські крони, то у грудні того ж року їхній паритет становив вже 44 крони, а на 1 січня 1918 р. котирування чека на рублі взагалі було офіційно припинено424. Рівновартісне ж номінальне співвідношення рубля з карбованцем загрожувало падінням української грошової одиниці у гіперінфляційну прірву, в яку її потягне рубль. Уже наприкінці 1917 р. А. Вольський і М. Кривецький у доповіді урядові УНР «Про фінансово-економічні перспективи Української Республіки» намагалися переконати тогочасних провідників держави, що «для піднесення курсу українських паперових грошей, перш за все, необхідно відмежувати Україну від впливу російських грошей, курс яких буде, безсумнівно, падати. Україна не буде в силах зупинити падіння рубля»425. Проте, УНРівські можновладці не почули цих попереджень. Тим часом більшовики ще більше активізували через Наркомат фінансів РСФРР свою політику «дешевих» грошей і розпочали динамічний випуск нічим не забезпечених паперових грошових знаків у необмеженій кількості. Значна частина цієї грошової маси, безперешкодно перебуваючи у обігові на українському ринку і, нарощуючи свою кількість, підривала зародки вітчизняної господарської та перші ознаки фінансової систем й сприяла розкручуванню інфляційних процесів. За підрахунками голови установленої при Генеральному секретарстві фінансів (пізніше Народне Міністерство фінансів) УНР особливої наради з фінансово-економічних питань С. Соколовського, обсяг проникнення в березні–квітні 1918 р. російських грошових знаків в Україну становив 15 млн. руб. на день426. При цьому тільки на 1 січня 1918 р. вартість золотого довоєнного рубля порівняно з 1 січням 1917 р. (згідно із всеросійським індексом статистики) збільшилася з 2,93 до 20,46 одиниць427. Більшовики були переконані, що грошове господарство повинно бути знищене разом із буржуазним ладом в суспільстві. Так, наприклад, в одній із своїх публікацій тогочасний провідний фахівець фінансової думки більшовицької Росії проф. Є. Пре424 425 426 427 Дмитрієнко М. Ф., Лисенко О. Ю. Вказана праця. – С. 27. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 43. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 42. Экономическая жизнь. – 1934. – 31 травня. – 160 – ображенський таким чином змалював позицію Совєтів щодо необмеженого випуску нічим незабезпечених паперових грошових знаків: «На наш вік паперового обігу математичних величин вистачить, а не вистачить – їх можна вигадати»428. При цьому професор передбачав у майбутньому ще й зведення пам’ятника друкарському верстатові, який безмежно друкував гроші, спричиняючи цим руйнацію буржуазного ладу. Перед Україною, таким чином, постала нагальна потреба якщо не відмежуватися від загрози гіперінфляційної кризи, то хоча б мінімізувати її руйнівний удар. Серед вітчизняних економістів дедалі частіше лунали рішучі вимоги розриву української фінансової системи з рублем. Професор М. Туган-Барановський, наприклад, виступаючи за таке відокремлення, зауважував, що цього потребують «навіть не політичні, а надзвичайної ваги і принуки економічні інтереси українського народу. І стягаючись цим, зволікати, гаяти час не можна: кожен місяць утайки погіршує становище і все більше утруднює рятунок України од того фінансового провалля, в яке летить совітська Росія»429. 14 квітня 1918 р. Центральна Рада змушена була поставити це питання до обговорення на другому засіданні спеціальної фінансово-економічної наради, яке відбулося під головуванням С. Соколовського, проте учасники зібрання так і не винесли остаточного рішення з приводу ставлення до рубля430. У російському ж обігу з передвоєнних часів до 1 листопада 1917 р. сума грошей збільшилася від майже 1 млрд. 600 млн. до 20 млрд. руб., а на кінець квітня 1918 р. їх було вже близько 40 млрд. руб.431 Альтернативи, крім шляху на розрив з російським рублем, в України, безумовно, не було. Проте урядові Центральної Ради розв’язувати цю проблему вже не судилося. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот на чолі із правими силами, внаслідок якого УНР було 428 Преображенский Е. Социалистическая революция и финансы / Е.Преображенский // Сборник к 3-му Конгрессу Интернационала. – М.: НарКомФин, 1921. – С. 21. 429 Туган-Барановський М. Неодкладна справа // Нова Рада. – 1918. – ч. 133. 430 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 40–43. 431 Туган-Барановський М. Політична економія. Курс популярний / М.Туган-Барановський. – К., 1992. – С. 126. – 161 – повалено і проголошено Українську Державу у формі Гетьманату П. Скоропадського. 10 травня 1918 р. гетьманський міністр фінансів А. Ржепецький на з’їзді кадетської партії у Києві заявив, «що створити добробут в Україні за теперішніх умов можливо тільки відокремившись від Росії»432. При цьому, міністр вказав на стратегічну мету свого відомства, яка полягала в тому, що «ми зобов’язані створити свою грошову систему»433. Розлучення з російською валютою нова консервативна влада передбачала здійснювати поступово і планомірно, на цивілізованому рівні. Готуючись до антиросійської валютної реформи, уряд Ф. Лизогуба доручив Кредитовій канцелярії Міністерства фінансів підрахувати приблизну загальну кількість рубльової грошової маси, що оберталася в Україні. За її даними, на червень 1918 р. на українському ринку перебувало в обігу російських грошових знаків: номіналом у 500 руб. – на 200 мільйонів, 100 руб. – на 110 млн., 50 руб. – на 37 млн. руб., 25 руб. – на 740 млн., 10 і 5 руб. – на суму по 555 млн., 1 та 3 руб. – на 430 мільйонів. З них царських грошей оберталося 3 млрд. 647 млн., думських і керенок – 5 млрд. 800 млн., серій – 1 млрд., а загалом – 10 млрд. 447 млн. руб.434 П. Скоропадський з цього приводу згадував: «В перший період гетьманства Ржепецький і я намагались якомога швидше відмовитися від російських грошей. Пам’ятаю, це передбачалося зробити в середині липня. Операція була надзвичайно складна, позаяк вимагалося накопичити попередньо близько мільярда українських грошей для того, щоб безперешкодно зробити обмін російських грошей на українські»435. До цього терміну міністру фінансів А. Ржепецькому слід було підготувати міністерські структури для спроможності проведення грошової реформи і створення національної фінансової системи: необхідно було підібрати працездатний склад урядовців та дієздатний відомчий апарат, «без котрого, – за словами гетьмана, – задовільно нічого не можна було провести»436, ство432 433 434 435 436 Известия. – 1918. – 15 серпня. Там само. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 45. Скоропадський П. Вказана праця. – С. 193–194. Там само. – С. 194. – 162 – рити Державний банк і відновити діяльність його контор та відділів, підготувати на законодавчому рівні до емісії достатню кількість національної валюти, яка б могла замінити необхідну в обігу вилучену рубльову грошову масу тощо. Таку підготовку, на мою думку, було в основі своїй завершено із закінченням липня – на початок серпня 1918 р. З травня по серпень 1918 р. в Україні практично було закладено функціональну, апаратну, кадрову, побутову й адміністративну базу для подальшого налаштування органів фінансового управління країною, що давало можливість з наступного місяця (серпня) приступити й до їх розбудови та перших заходів у здійсненні фінансової реформи в державі. 31 липня 1918 р. міністр фінансів А. Ржепецький іде у короткотривалу відпустку, а його на цей час заступає товариш (заступник) міністра Г. Курило437. Цей факт побічно також свідчить, що на межі липня–серпня в Українській Державі було пройдено певний етап формування й структуризації фінансової адміністрації країни. Тим часом влітку 1918 р. у періодичних виданнях з’явилися численні публікації з вимогами позбавлення національних фінансів від негативного впливу російського рубля. У тому чи іншому вигляді пропозиції ці висувалися представниками найрізноманітніших верств суспільства. Питання усамостійнення українського фінансового господарства виникло і під час роботи з’їзду Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу), який тривав в травні 1918 р. у Києві. 17–18 травня 1918 р. відбулися засідання секцій. Серед їхніх резолюцій були й тези авторитетів економічної науки тих часів. Наприклад, проф. Яснопольський з приводу відокремлення української грошової системи від впливу рубля обмежився лише загальними фразами про те, що «для встановлення основ для таких кардинальних питань... необхідно, щоб голос громадсько-економічних сил був попередньо вислуханий урядом»438. Його колега, проф. Білімович пропонував, як захід для попередження напливу рубля з РСФРР, «встановити на мирних 437 Державний Вістник. – 1918. – 15 серпня. 438 Известия Союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918.– 19 травня. – С. 6. – 163 – переговорах України з Великоросією, шляхом взаємної угоди, норму подальшого друку російського рубля», а з питання запровадження окремої грошової системи висловився, що «з огляду першочергової важливості, складності і недостатньої розробки питання – передати його у постійно діючий орган Союза (мався на увазі Протофіс – П.Г.-Н.) для можливо спішного його розгляду з доведенням підсумків до відома в Міністерство Фінансів»439. Як бачимо, промисловці, банкіри, торговці та наукові мужі, які співчували поглядам діячів Протофісу, у травні 1918 р. не виявили якоїсь конкретної позиції стосовно проблеми рубля на українському фінансово-господарському просторі. Разом з тим, усі усвідомлювали, що це питання вимагає якнайшвидшого вирішення. Так, «Одесский листок» відзначав, що «причиною дорожнечі та грошової спекуляції є паперовий потоп грошей. Більшовики продовжують друк грошей у всіх друкарнях Москви. Спекуляція на гроші набере ще більших розмірів, як буде вільний переїзд з Росії. Щоб запобігти повному банкрутству, уряд України мусить вжити відповідних заходів: а) не допустити напливу керенок з півночі; б) усталити курс грошей, які є у обігові»440. У свою чергу в уманському часописі «Союз» зазначалося, що «одним із заходів поліпшення становища є утворення на Україні своєї валюти з тим, щоб російські гроші були визнані іноземною валютою і не мали сили обов’язкового грошового знаку»441. Натхненник створення Україною власної грошової системи проф. М. Туган-Барановський заявив через пресу, що «це повинність найперша і невідкладна українського фінансового відомства. Воно мусить, не гаючись анітрохе, взятись до реформи української грошової системи й збудувати її на нових основах, порвавши зв’язок між карбованцем і російським рублем»442. У серпні з’ясувалася позиція великих промисловців та фінансистів, які були об’єднані у Протофісі й загалом дотримувалися проросійських, проте, зрозуміло, антибільшовицьких поглядів. Позицію цю виклав у статті під заголовком «До питання про 439 440 441 442 Там само. – С. 4. Одесский листок. – 1918. – 30 червня. Союз. – 1918. – № 13. Туган-Барановський М. Неодкладна справа // Нова Рада. – 1918. – ч. 133. – 164 – Українську грошову систему» проф. Я. Діманштейн. Він, зокрема, зазначав, «що поява незалежної української держави зовсім не явилася результатом проникнення у широкі маси населення нової національно-державної ідеї, не явилася результатом об’єктивного історичного процесу»443. Автор стверджував, «що політичне відокремлення України від Росії є результатом переходу влади в Росії до рук революційної демократії і, зокрема, до рук більшовиків», а, отже, «ніяке об’єднання з Росією немислиме до тієї пори, поки при владі залишається більшовицький уряд». Виходячи з таких переконань, він пропонував «наполягати на збереженні всеросійської грошової одиниці, тому рубль повинен залишатися основою нашої грошової одиниці і не може і не повинен бути замінений іншою одиницею, сталість якої не може бути рішуче нічим гарантована»444. Передбачаючи подальше падіння курсу рубля в Росії до нуля (вказуючи, що вже на той час там друкується понад 150 млн. руб. на добу) і сподіваючись зберегти його відносну вартість в Україні, Я. Діманштейн закликав непримиримо боротися з більшовизмом в усіх областях, а отже й з більшовицькими грошовими знаками. Для цього автор пропонував, перш за все, запровадження «власного українського рубля, по можливості у дрібних грошових знаках. Для більшовицьких грошей потрібно було встановити термін, після якого вони втрачали б право ходіння, причому, українська держава мала б здійснювати протягом цього терміну їхній обмін на український рубль. Стосується це лише знаків уряду Керенського тисячорубльової вартості, 250-рубльової, 40 і 20 рубльової. Для так званих романівських грошей не потребується рішуче ніяких обмежень у праві їхнього ходіння»445. Я.Діманштейн пропонував протидіяти проникненню більшовицьких рублів в Україну усіма можливими засобами та сконцентрувати торгівлю з Росією виключно в руках держави й звести її до натурального товарообміну. На мою думку, М. Дмитрієнко та О. Лисенко невірно розкрили сенс пропозиції Я. Діманштейна, викладаючи його погля443 Известия Союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918.– 3 серпня. – С. 5–6. 444 Там само. – С. 6. 445 Там само. – 165 – ди як прагнення «впровадження українського карбованця»446. Загальновідомо, що на серпень 1918 р. карбованець вже давно було запроваджено. Крім того, автор (Я. Діманштейн) закликав запровадити конкретно «украинский рубль», як противагу не російському царському рублю, обіг якого ним вважалося за необхідне зберегти, а рублю «революційної демократії... і більшовиків». До того ж, дотримуючись проросійської імперської позиції, попередньо сам Я. Діманштейн вказав, що рубль «не может и не должен быть заменен другой единицей»447. За відмежування від рублів виступила і переважна більшість з’їзду кооперативних інструкторів, що відбувся у Києві влітку 1918 р. під головуванням проф. М. Туган-Барановського. Незважаючи на те, що частина делегатів доводила неспроможність усамостійнення національної валюти і фінансової системи за відсутності золотого запасу, більшість підтримала М. Туган-Барановського. Він, зокрема, заявив, що теорія необхідності золотого запасу є застарілою, а, отже, розрив з російськими грошовими знаками не лише можливий, але й необхідний. З добре аргументованою доповіддю про необхідність унезалежнення від рубля української валюти виступив й Л. Бобир-Бухановський, після чого було ухвалене рішення активно висловити думку кооператорів448. З’їзд просив Управу Українського Центрального Кооперативного комітету (УЦКК) звернутися до уряду з меморандумом про необхідність усамостійнення української грошової одиниці449. На нараді УЦКК, яку скликав її голова Б. Мартос, крім представників провідних кооперативних установ, були присутніми й вітчизняні економісти-професори: Л. Яснопольський, С. Остапенко, В. Тимошенко. Думку противників відмежування знову висловив Л. Яснопольський, який стверджував, що у цьому випадкові вартість української валюти неодмінно впаде до нуля. Проте кооператори підтримали проф. С. Остапенка, який доводив протилежне. Після наради Управа УЦКК подала 446 Дмитрієнко М. Ф., Лисенко О. Ю. Вказана праця. – С. 33. 447 Известия Союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918.– 3 серпня. – С. 6. 448 Гнатишак М. Вказана праця. – С. 211. 449 Мартос Б., Зозуля Я. Вказана праця. – С. 15. – 166 – урядові гетьмана відповідний, докладно аргументований, меморандум про необхідність проголошення українських грошей єдиним платіжним засобом у державі450. Нагальну потребу звільнення вітчизняної фінансової системи від російський грошових знаків проф. М. Туган-Барановський згодом пояснював так: «Справа такого заходу була обумовлена необхідністю, бо у Росії в оберті паперових грошей на суму біля 1600 млн. рублів перед [Першою Світовою] війною, їх збільшилося на 1 листопада 1917 р. у суму 20 млрд. рублів, а на травень 1918 р. їх стало вже приблизно на 40 млрд. рубл[ів]. Інакше кажучи, збільшення кількости грошей за умов не збільшення кількости товарів викликає знецінення їх вартости і, відповідно, підвищення вартости товару. Перекочування цих «грошей» в Україну загрожувало підняттям у ринку країни цін і одночасно знецінення національної грошової одиниці»451. Тим часом курс царського рубля, що вільно перебував у обігові, у Німеччині знизився з 1,33 1/2 марки до 1,23 марки (на 27 травня 1918 р.), і потім падав майже кожного дня так, що на середину червня він складав вже 1,14 марки, а думський рубль котувався ще на 15 пфенінгів нижче452. До серпня 1918 р. падіння кредитового рубля, наприклад, вартістю у 5 руб. золотом, досягло приблизно 35 простих рублів453. Справа виходу України з рубльової зони виявилася не з легких і вимагала низки послідовних кроків. 27 липня 1918 р. Міністерством фінансів (за № 39) було випущено Обіжник «В справі помішування в %% папери Української Держави всіми кредитовими установами України відчислень, які робляться з 1/1 1918 р.», яким цим установам «відчислення, які робляться з 1/1 1918 року, в свої капітали, які згідно з уставами цих кредитових установ предписувалось держати в Державних або Правительством гарантованих %% паперах, належать поміщати в %% папери Української Держави, а до часу випуска останніх на своїх біжучих рахунках в Державному або приватних банках»454. 450 Там само. 451 Туган-Барановський М. Політична економія. – С. 126. 452 Frankfurter Zeitung. – 1918. – 19 червня. 453 Известия Союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918. – 12 серпня. – С. 7. 454 Державний Вістник. – 1918. – 10 вересня. – 167 – Частково перешкодити вільному й безперервному проникненню рублів мав на меті Закон «Про обмеження ввезення на Україну російських грошових знаків», підготовлений 23 липня і затверджений гетьманом 14 серпня 1918 р.455 Законом заборонялося ввезення на терени Української Держави п’ятивідсоткових зобов’язань і білетів російського Госказначейства. Ввезення ж російських державних кредитових білетів і розмінних скарбових знаків допускалося лише сумою не більшою за 10 тис. руб. на особу. Якщо кордон перетинався сім’єю, то її голові дозволялося взяти з собою не більш ніж 10 тис. руб., а решті членам родини – не більше 2 тис. руб. на кожного, з умовою, однак, що їхня загальна сума мала не перевищувати 20 тис. руб. на одну сім’ю. При перетині кордону (при виїзді з Росії) українським громадянам дозволялося брати з собою російських грошових знаків на суми, що не перевищували б зазначені вище, але на одну сім’ю їхня норма становила не більш ніж 100 тис. руб. При цьому родини, які мали при собі подібні суми, повинні були пред’явити посвідчення від українського консула про те, що ці грошові накопичення є результатом ліквідації майна даної сім’ї. Кожна окрема особа мала право взяти з собою купони від відсотків російських державних паперів поточних термінів або тих, що закінчилися, на суму не більшу від 250 руб., а для сімей кількість таких купонів не повинна була перевищувати 500 руб. на кожну родину. У випадкові ж, якщо в поштових відправленнях або посилках, а також у осіб, що перетинали кордон, виявляли зобов’язання або білети російського Госказначейства, то вони конфісковувалися до скарбового прибутку Української Держави. Так само вилучалися російські кредитові білети, купони від російських відсоткових паперів і скарбові розмінні знаки у сумах, що перевищували вищезазначені обмеження456. Утім, закон цей не дав якихось суттєвих результатів і, перш за все, через прозорість україно-російського кордону, недостатню чисельність й розгалуженість мережі митних та кордонних пунктів, які тільки-но почали встановлюватися, а також через 455 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 194–195. 456 Там само. – 168 – непідготовленість і недостатню чисельність загонів кордонної охорони. Сучасник тих подій Л. Нєманов зазначав, що «проникнення російських грошових знаків здійснювалося з двох цілком різних шляхів і причин: з одного боку, завдяки колосальній різниці в ціні продуктів продовольства на Україні і у Великоросії, відбувалася постійна дифузія, яку не могли зупинити ані гетьманські, ані радянські кордони. Життя брало своє. Якщо пуд цукру на Україні коштував 80 рублів, а через кілька десятків верст ціна його доходила до 400 рублів і вище, то ніякі сили не могли перешкодити продуктам іти з України в Великоросію, а грошам – здійснювати цей шлях у зворотному напрямкові. Іншим джерелом появи російських грошей була втеча заможних людей з Радянської Росії на Україну, що особливо підсилилася на початку червня [1918 р.]. Ніякі митниці не могли вгледіти за тими десятками мільйонів всякого роду коштовностей, які провозилися законними і напівзаконними засобами»457. Восени (жовтень–листопад) 1918 р., крім того, наближалися терміни виплат по російським п’ятивідсотковим короткостроковим облігаціям458. Перед гетьманським урядом виникло питання ставлення до цих «грошей» і сплати по ним відсотків. Ще 3 травня 1918 р. українським Міністерством фінансів було видано постанову, якою встановлювався порядок одержання авансів в рахунок відсотків по паперах цих позик459. Згідно з вищевказаною постановою, установам Держбанку, скарбницям і державним ощадкасам дозволялося видати «під обезпечення паперів, прийнятих іми на хоронення і по другим операціям, безпроцентові аванси в розмірі сум причитаючихся по купонам минулих строків»460. Зазначена пільга (як було кваліфіковано це рішення законодавчим актом) поширювалася лише на ті папери, які б здавалися вищезгаданим установам не пізніше 1 листопада 1918 р.461 Такі ж «пільги» поширювалися і на папери, що до зазначеного терміну були здані для зберігання або по інших 457 Там само. – С. 44. 458 Гнатишак М. Вказана праця. – С. 219. 459 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 25; Державний Вістник. – 1918. – 10 вересня. 460 Там само. 461 Попередньо, як видно з проекту закону, терміном здачі призначалося 15 жовтня 1918 р. – 169 – операціях до приватних закладів, однак, в такому випадкові Державний банк мав право вимагати передачу йому самих паперів на зберігання. Такі папери підлягали, у випадку бажання власника повернути їх, видачі «зо всіма бувшими при них купонами сроків після 1 Вересня 1918 року, при умові уплати сум, получених як-би авансів в рахунок процентів»462. Невдовзі, 29 серпня 1918 р., в офіційному оголошенні Міністерства фінансів тримачам облігацій повідомлялося які цінні папери підпадають під дію вказаної постанови, а саме: п’ятивідсоткові зобов’язання російського Госказначейства, які раніше приймалися нарівні з кредитовими білетами до всіх сплат з купонами не пізніше 1 вересня 1918 р.; п’ятивідсоткові внутрішні позики І і II випусків 1905 р. та III випуску 1908 р.; п’ятивідсоткові позики 1914 і 1915 рр., II внутрішня п’яти з половиною-відсоткова 1915 р., такі ж військові позики 1914, 1915 і 1916 рр. та п’ятивідсоткова «позика волі» 1917 р.463 Основний зміст оголошення містився в його останньому реченні, яким повідомлялося, що постанова від 3 травня 1918 р. «зістається в силі, але з огляду на приближення 1-го вересня 1918 року, необов’зкові до прийому в платежі, як громадянами по-меж ними, так і установами»464. Майже за місяць після дня виходу вказаного оголошення, 28 вересня, П. Скоропадський затвердив Закон «Про видачу авансів в рахунок відсотків з паперів тих позик, що випущено або гарантовано колишнім російським урядом і яким встановлювався порядок їх одержання»465. Фактично, цей закон достеменно дублював постанову Міністерства фінансів від 3 травня 1918 р., з додатком лише останнього (IV) пункту, яким вказувалося, що особи, винні у поданні до Держбанку «завідомо неправдивих відомостей про відсоткові папери, які переховуються (тобто, зберігаються – П.Г.-Н.) в банках», засуджуватимуться до покарання466. Пізніше, 25 жовтня 1918 р., гетьман затвер462 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 25; Державний Вістник. – 1918. – 10 вересня. 463 Державний Вістник. – 1918. – 10 вересня. 464 Там само. 465 Державний Вістник. – 1918. – 5 жовтня. 466 Там само. – 170 – див ухвалену урядом 19 жовтня467 (журнал Ради міністрів від 19 жовтня 1918 р.) постанову про зміну п. 3 Закону від 28 вересня 1918 р., якою міністрові фінансів надавалося право продовження терміну для заяви Держбанкові вищезгаданих паперів, які були прийняті на збереження чи по інших операціях комерційними банками468. Постійний непідконтрольний наплив в Україну подібних короткострокових зобов’язань російського Госказначейства змусив уряд вдатися до заходів, що мали за мету перешкодити збільшенню кількості п’ятивідсоткових облігацій, які оберталися як платіжний засіб за законом УНР від 4 грудня 1917 р. 2 жовтня урядом було схвалено (журнал Ради міністрів від 2 жовтня 1918 р.) внесений А. Ржепецьким законопроект «Про обов’язкове представлення в установи Державного банку для штемпелювання 5% зобов’язань Російської Державної скарбниці»469. 4 жовтня 1918 р., після затвердження його гетьманом, цей проект набув чинності закону470. Отже, як зрозуміло із самого заголовку, всі п’ятивідсоткові короткострокові російські облігації підлягали штемпелюванню. Крім того, цим законом скасовувалося право таких облігацій на обіг нарівні з грошовими знаками, хоча й безпосередня, чисто облігаційна, платіжна сила їх (проштемпельованих) в межах Української Держави зберігалася471. Закон від 4 жовтня 1918 р., в свою чергу, доповнило розпорядження міністра фінансів про строк представлення всіх п’ятивідсоткових зобов’язань російського Госказначейства до Українського Державного банку на штемпелювання, що з’явилося у пресі 16 жовтня 1918 р. Розпорядженням зазначалося, що в тих місцевостях, де немає установ Держбанку, названі зобов’язання можуть вноситися до місцевих скарбниць, які мали пересилати їх до належних інституцій Держбанку власним розпорядженням, а «граничним строком для представлення зобов’язань до штемповання призначається 15 листопаду 1918 року»472. До цього додавалося, що «зобов’язання, які не будуть 467 468 469 470 471 472 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 19. Державний Вістник. – 1918. – 31 жовтня. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 3 зв. Державний Вістник. – 1918. – 16 жовтня. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 44, 111. Державний Вістник. – 1918. – 16 жовтня. – 171 – представлені до 15 листопаду 1918 року, для накладання на них штемпів, до інституцій Державного Банку або не будуть внесені до того ж строку до Скарбниць, не будуть прийматись в платіжі урядовими касами і не будуть обов’язковими до обігу між приватними особами»473. Штемпелюванню підлягали п’ять з восьми облігацій, а саме: номіналами у 1 тис., 5 тис., 10 тис., 25 тис. та 100 тис. руб.; облігації у 500 тис. та 1 млн. руб. не штемпелювалися, очевидно, через те, що термін їхньої виплати закінчився у червні 1918 р.474 Штемпелювання проводилося Держбанком у Києві та його конторами і відділами у Бахмуті, Мелітополі, Одесі, Олександрові, Ромнах, Сумах, Харкові, Херсоні та Чернігові475. Таким чином уряд гетьмана, крім спроби перешкодити напливу таких 5% зобов’язань з Росії і виводу їх з грошового обігу в Україні, визнавав викуплені своїми громадянами російські облігації власними державними зобов’язаннями, але на невизначений термін відкладав їхнє погашення. Штемпелюванням же було практично здійснено реєстрацію (як засвідчення їх дійсності) визнаних ним облігацій і конкретизовано обсяг державного зобов’язання перед громадянами-ввірителями476. Наступним кроком реформи грошового обігу став вихід 5 листопада 1918 р. Закону «Про надання міністрові фінансів права видавати постанови про обов’язкове пред’явлення до обміну російських кредитових білетів вартістю у 250 руб.»477. У ту пору зовнішньополітична ситуація в Європі навколо України та й у ній самій докорінно змінилася, що надало нового натхнення і певних важелів впливу на владу «єдінонєдєлімцам». Сучасник виходу вищевказаного закону Л. Нєманов згадував, що «при своїй появі він викликав бурю у всьому російському друці Києва, позаяк він з’явився в момент розгрому Німеччини, появи союзників у Румунії, успіхів добровольчої армії (генерала А.Дєнікіна – П.Г.-Н.), коли всі почали дивитися на Україну, як на П’ємонт у справі відродження Росії»478. 473 474 475 476 477 478 Там само. Гнатишак М. Вказана праця. – С. 219, 221. Там само. – С. 221. Там само. – С. 121. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 44. Там само. – С. 45. – 172 – Тиск на П. Скоропадського посилювався з усіх боків, у тому числі й з боку окремих членів уряду. Проте, незважаючи на такі обставини, 7 листопада уряд Ф. Лизогуба, між інших законопроектів, все ж таки ухвалює (журнал Ради міністрів від 7 листопада 1918 р.), за винятком однієї (VI) статті, внесений міністром фінансів проект Закону «Про обов’язкове пред’явлення до обміну російських кредитових білетів вартістю у 250 руб.»479, який наступного дня було затверджено гетьманом480. Згідно з вищевказаним законом, російські грошові знаки вартістю у 250 руб. підлягали обміну на ті, «що мають законне ходіння на території України», в установах Держбанку, Держскарбниці, державних ощадних касах та інших закладах, за вказівками міністра фінансів. Крайній термін обміну встановлювався міністром фінансів, після чого рублі цієї вартості «позбавляються права ходіння на території України і перестають бути обов’язковими до прийому у платежі, як між приватними особами, так і у всіх грошових рахунках скарбниці»481. При обміні зберігалася чинність правила про обмін старих («ветхих») кредитових білетів на нові. Міністр фінансів також мав встановити порядок обміну (що здійснювали каси), величину суми, вище якої зазначені кредитові білети не могли бути прийняті до обміну одночасно від однієї особи. Задля здійснення обміну 250-ти рубльових російських кредитових білетів, міністрові фінансів було дозволено випускати кредитові білети і знаки Держскарбниці «вище встановленої законом листопада 1918 року обмежувальної суми»482. При цьому слід зазначити, що з огляду на ситуацію, яка склалася на той час в країні, закон цей так і не було видруковано в пресі. 7 листопада 1918 р. урядом було ухвалено також законопроект «Про надання міністрові фінансів права приймати необхідні на його погляд міри до вилучення з обігу цінностей, що мають ходіння у якості грошових знаків», який наступного дня затвердив П. Скоропадський483. Таким чином, цей закон став черговою 479 480 481 482 483 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 32. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 45. Там само. – С. 197. Там само. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 31 зв. – 32. – 173 – ланкою закону від 4 жовтня 1918 р., які об’єднувалися у плані перетворення національної грошової системи. Через цей закон А. Ржепецький отримав можливість заборонити обіг в Україні і вилучити з нього будь-які купони російських позик і білетів Госказначейства, серій п’ятивідсоткових короткотермінових зобов’язань Російської скарбниці та інших цінних паперів, а також бони, що були випущені різними містами та самоврядуваннями. Крім того, урядом було прийнято Закон «Про припинення ходіння Російських скарбових знаків вартістю в 20 і 40 рублів» (тобто, так званих «керенок» – П.Г.-Н.), а також розпорядження міністра фінансів «Про пред’явлення до штемповання кредитових білетів вартістю у 1000 рублів», які, однак, ще не були затверджені П. Скоропадським і не встигли вступити в дію через швидке падіння Гетьманату484. Згідно з проектом вищевказаного закону, скарбові знаки у 20 та 40 руб. мали підлягати обміну на українські грошові знаки до 31 грудня 1918 р. з утриманням збору у розмірі десятивідсоткової (10%) номінальної вартості знака, запропонованого до обміну. Збір цей мав стягуватися і при прийнятті вказаних скарбових знаків у платежі державними касами і державними кредитовими установами. При обміні зберігало чинність правило старих грошей на нові, а також зберігалося право міністра фінансів встановлювати максимальну межу суми, вище якої означені рублі не могли бути обмінені одночасно однією особою. Задля здійснення обміну до 31 грудня 1918 р., міністрові фінансів передбачалося надати право випуску кредитових білетів і знаків Держскарбниці понад передбачену законом від 12 жовтня 1918 р. обмежувальну суму у 2 млрд. 500 млн. крб. Закон мав набути чинності одразу по його затвердженні гетьманом і бути переданим для виконання міністром фінансів по телеграфу. Що стосується міністерського розпорядження про штемпелювання російських кредитових білетів вартістю в 1 тис. руб. (зразка 1917 р.), то воно було дієвим прикладом використання А. Ржепецьким наданого йому відповідного права вищезгаданим законом, ухваленим урядом 7 листопада. Порядок штемпелювання був схожий на правила штемпелювання п’ятивідсоткових 484 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 44. – 174 – російських облігацій, з різницею лише в тому, що в даному випадку тим, хто приніс свої рублі до штампу, здійснення чого вимагало пересилки, мали видаватися особливі іменні квитанції, за якими, не пізніше ніж через два тижні з дня видачі квитанції, поверталися б проштемпельовані кредитові білети. Кінцевим терміном для подачі 1000-рубльових грошових знаків до штемпелювання призначалося 20 грудня 1918 р., з тим, однак, «що білети, не заштемпельовані до 10 грудня 1918 р., з цього терміну перестають бути обов’язковими в платежах між приватними особами і допускаються лише до прийому в платежі і внески до установ Державного банку, скарбниць, державних ощадних кас, а також до приватних кредитових закладів»485. Після 20 грудня непроштемпельовані кредитові білети, вартістю в 1 тис. рублів, мали бути оголошені недійсними в Україні. Закони ці, однак, гетьман затвердити не встиг. Не було затверджено й Закон «Про державну грошову одиницю», яким передбачалося встановити карбованець єдиною національно-державною валютою України. Необхідність вилучення російських грошей диктувала, перш за все, фінансово-економічна потреба і доцільність. Здійснити заплановані кроки гетьманові та його урядові довелося б навіть за несприятливих політичних умов (які, власне, й склалися восени 1918 р.), адже вартість довоєнного російського золотого рубля, згідно із всеросійським індексом статистики, падаючи від 1 січня 1917 р. по 1 січня 1918 р. з 2,93 до 20,46 одиниць, на кінець 1918 р. сягнула у знеціненні аж до 164 одиниць486. Подібне підтверджується й тим, що 7 листопада 1918 р. урядом було ухвалено доповідь міністра фінансів щодо Закону «Про дозвіл вільного вивозу з України за кордон російських грошових знаків і цінних паперів»487, а 2 грудня 1918 р.488 Рада міністрів ухвалила рішення проштемпелювати всі без винятку російські грошові знаки (облігації, купони, рублі, врешті, tutti quanti білетів), стосовно чого Міністерству фінансів були надані відповідні доручення і повноваження. 485 486 487 488 Там само. – С. 195. Экономическая жизнь. – 1934. – 31 травня. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 32. Гнатишак М. Вказана праця. – С. 121, 221. – 175 – Для втілення цих задумів у життя урядові П. Скоропадського історією вже не було відведено ані можливості, ані часу. 14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив своє існування. Слід, проте, відзначити, що вищенаведена низка як підготовлених до затвердження гетьманом, так і введених у дію законодавчих актів, дійсно являли собою розумну, добре продуману й прораховану, планомірно підготовлену і необхідну реформу грошової системи України. Логічного завершення започатковане перетворення вітчизняного грошового обігу, як одного з важливих складових становлення і реформи фінансової системи взагалі, набуло вже за Української Народної Республіки, коли Директорією було схвалено 5 січня 1919 р. урядовий Закон «Про заборону в Україні обігу російських грошових знаків». 4.4. Фінансові взаємини Гетьманату з квазідержавними частинами колишньої Російської імперії Берестейський договір примусив Радянську Росію визнати УНР як самостійну державу, звільнити її терен від своїх військ і сісти за стіл переговорів для заключення мирної угоди. Проте, 29 квітня 1918 р., владу Центральної Ради було повалено внаслідок державного перевороту вчиненого ген. Скоропадським, і тому більшовицькі делегати приступили до переговорів вже з гетьманською делегацією, яка представляла новопосталу Українську Державу. Я лише у загальних рисах торкнуся переговорів РСФРР з Українською Державою у фінансовому питанні. Причиною тому є їхня незавершеність і безплідність, які не дали жодних практичних результатів у своєму підсумкові, а отже являють для нас лише побічну цікавість. Перш за все, вже 30 травня 1918 р. у протоколі переговорів головами делегацій (української – С. Шелухіним, радянської – Х. Раковським) та уповноваженими делегатами було підписано акт про взаємовизнання членів делегацій як представників «обох самостійних і ні од кого незалежних Держав»489. Робота делегацій відбувалася у комісіях. Фінансовим боком переговорів займалася на чолі з директором 489 Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / С.Шелухін. – Прага, 1936. – С. 53. – 176 – Кредитової канцеляріїї Української Держави Г. Лерхе Комісія по розрахункам з Великоросією. Українська сторона висунула на розгляд, зокрема, питання про розподіл державного боргу між Україною і рештою частинами колишньої Росії. Українська Держава погоджувалася прийняти на себе трохи більше за 5 млрд. рублів від загального боргу, а також, за умови повернення їй її частки золотого фонду імперії (яка була оцінена у 260 млн. рублів золотом)490, брала на себе зобов’язання виплати 4 млрд. руб. від загальної суми державного безвідсоткового паперово-грошового боргу колишньої Росії, що була зафіксованою на 7 листопада 1917 р.491 Окрім цього українська Комісія також вимагала розгляду питань: про розподіл державного майна, про долю приватних банків, відділи яких знаходилися на території України, про відсоткові папери, що були державними і гарантованими колишніми урядами, і які належали українським громадянам (вивезені більшовиками до Росії під час окупації України та ті, що зберігалися у російських банківських відділах), про обмеження ввезення російських рублів в Україну тощо. Розв’язання цих проблем було вже з самого початку переговорів проблематичним через те, що обидві державні формації сповідували не лише різні політичні ідеології, але й цілком протилежні напрямки економіко-фінансового будівництва. Так, якщо гетьманським урядом було взято курс на побудову капіталістичного господарства, визнання права приватної ініціативи і господарства, ведення політики «дорогих грошей», визнання приватної власності на землю, фабрики, заводи, капітал і необхідність сплачувати державні борги й по відсотковим паперам тощо, то радянський уряд приватної власності не визнавав, анулював державні борги і відсоткові приватні папери, націоналізував банки і підприємства, провадив політику необмеженої емісії грошових знаків і т. п. До того ж, у Петрограді просто не визнавали самостійність України, вважаючи ситуацію, що на тоді 490 Свого часу РСФРР у Берліні підписала додаткову фінансову угоду (так званий «економічний Брест»), за якою Німеччині було передано російськими більшовиками близько 93 тонн золота [Сапоговская Л.В. Золото в политике России / Л.В. Сапоговская // Вопросы истории. – 2006. – №3. – С.32]. 491 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 104. – 177 – склалася, тимчасовою, а одже, з самого початку переговорів ні про які сутттєві домовленності з їхнього боку навіть і не планувалося492. Більшовицькими делегатами, як згадував С. Шелухін, застосовувалася тактика демагогіїї, штучних причіпок, проволікань, крутійства493. Уже в жовтні 1918 р. вони припинили переговорний процес, а згодом, як відомо, і взагалі демонтували свій Брестський договір й розпочали інтервенцію проти України. Що стосується контактів у сфері фінансів з урядами інших частин колишньої Російської імперії, то вони не встигли набути суттєвих обсягів і багатомірних міждержавних правових угод. Так, наприклад, 29 червня 1918 р. до військового міністра Української Держави звернувся тимчасовий виконуючий обов’язки комісара Грузії в Україні Н. Брегвадзе, який просив «ходатайствовати» перед Радою міністрів щодо можливості негайного надання в його розпорядження 50 тис. крб. в рахунок Грузинської Республіки для задоволення елементарних потреб громадян Грузії, колишніх вояків на українському фронті (малися на увазі російські фронти, що пролягали на терені України), величезна кількість яких скупчилася у Києві, Харкові і Ростові та для переправки їх на Батьківщину494. Вже 15 липня 1918 р. до уваги уряда було подано відповідну доповідь українського міністра, який повідомляв про звернення до нього комісара Грузії і просив підтримати «бувших військово-служачих на Українських фронтах і військово полонених та інвалідів, котрі, дьякуючи анархії, яка панує в Російській совітскій Республіці, не мають можливості вернутись до своєї батьківщини і терплять багато від матеріального незабезпечення», при цьому додаючи, що вони «брали участь у минулій війні на Українських фронтах і тим в своїм часі оказали Українській Державі не малу поміч»495. Український уряд пішов назустріч проханню комісара Грузії (журнал засідань малої Ради міністрів від 16 й 17 липня)496, а вже 20 липня П. Скоропадський затвер492 Лиетувис С Германией или с Россией?: Ближайшие судьбы Польши, Украины, Финляндии, Литвы, Белоруссии, Эстонии, Латвии, Кавказа, Крыма / Lietuvis. – Пг.; – М.: Сотрудничество, 1918. – 87 с. 493 Шелухін С. Вказана праця. – С. 76. 494 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 274. – Арк. 3–3 зв. 495 Там само. – Арк. 2. 496 Там само. – Спр. 24 а. – Арк. 16 зв. – 178 – див ухвалену Радою міністрів Постанову «Про асигнування в розпорядження Військового міністра 50.000 карбованців для видачи їх в позику Комісарові Грузії», в якій також зазначалося, що позика ця надається «за рахунок Грузинської Республіки» в допомогу грузинським громадянам для повернення їх на Батьківщину497. Постанову цю згодом було оприлюднено у «Державному Вісникові» у зв’язку з чим його редакторові було надіслано (29 липня) відповідне розпорядження498. Таким чином, Україною було офіційно надано грошову безвітсоткову і безтермінову позику Грузії. Подібну позику на прохання міністра фінансів у його доповіді 25 листопада 1918 р. гетьманський уряд ухвалив надати й Польщі, але вдвічі більшою сумою (журнал засідань Ради міністрів від 25 листопада 1918 р.). У розпорядження міністра фінансів постановлялося відпустити 1 млн. крб. на видачу безвітсоткової позики надзвичайному посланцю на Україні для надання допомоги польським біженцям499. Грошову позику сумою у 30 млн. крб. прохали в України у доповідній записці, переданій особисто П. Скоропадському, представники Астраханського крайового уряду. Гетьман передав її на розгляд українського уряду, який 16 листопада постановив: «Вирішення питання про задоволення прохання Астраханського Крайового Уряду відкласти до вияснення більш докладних даних, що стосуються сутності проблеми» (журнал засідань Ради міністрів від 16 листопада 1918 р.)500 . Чи мало це прохання подальші наслідки встановити не вдалося, хоча, очевидно, більше до нього українська влада не поверталася. Восени 1918 р., як відомо, намітилося зближення України з протибільшовицькими державними утвореннями, що виникли на південному сході європейської частини Росії, зокрема з Доном та Кубанню. Особливо тісними ставали контакти Гетьманату з Всевеликим військом Донським, для потреб якого Україною надавалися не лише кошти, але й зброя, цукор та інші товари. Сам П. Скоропадський, з цього приводу зазначав: «У 497 498 499 500 Там само. – Спр. 274. – Арк. 1. Там само. – Арк. 4. Там само. – Спр. 7. – Арк. 61 зв. Там само. – Арк. 48 зв. – 179 – той час Краснов вів енергійну боротьбу з більшовиками, йому необхідні були гроші, а головним чином, спорядження, обладнання і озброєння набоями. Я вважав, що наш борг і розумна українська політика вимагала від нас всіляко йти йому назустріч. Краснов вів боротьбу виключно з більшовиками, котрі являлися й нашими ворогами»501. 29 жовтня 1918 р. між цими державними утвореннями було заключено договір про постачання Донській Області 100 тис. пудів цукру кожного місяця і про постачання Доном Україні вугілля та мастил. Тоді ж для відновлення перевозочних операцій між Доном й Україною гетьманським урядом було відкрито кредит у 10 млн. крб. Подібну угоду про відновлення перевозочних операцій було укладено і з Кубанню502. Одночасно гетьманом докладалися зусилля (в тому числі й фінансові) для якнайшвидшого формування добровольчих Північної та Південної армій, які б спільно з донцями та денікінцями вели б бойові дії проти Червоної армії і, таким чином, стали б заслоном для гетьманської України до сформування нею власних збройних сил. «Україна широко розкривала двері всім нещасним, давала грошові субсидії усім, хто хтів допомогти у боротьбі з більшовизмом, коли Південна, Астраханська і Північна армії та Дон вимагали мільйони й мільйони і Україна нікому в них не відмовляла»503. Більшість цих субсидій надавалися таємно, а тому й сьогодні досить важко встановити їхній дійсний обсяг. Збереглися, однак, окремі таємні документи, які підтверджують спогади гетьмана про широку фінансову підтримку його режимом вищевказаних армій. Так, 19 листопада 1918 р. уряд України таємно надав додаткову грошову допомогу для мобільнішого сформування у Пскові Північної армії «на захист Південно-Західної Росії» 3 млн. крб., до яких згодом додається ще стільки ж мільйонів504. Одразу ж після випуску гетьманської Грамоти про федерацію, 15 листопада П.Скоропадський затвердив таємну урядову Постанову «Про асигнування 10.000.000 крб. на організацію та на утриман501 502 503 504 Скоропадський П. Вказана праця. – С. 237. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 113. Скоропадський П. Вказана праця. – С. 291. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 11, 12. – 180 – ня Південної армії». Ці кошти доручалися міністрові фінансів «для передачи їх Урядові Всевеликого війська Донського»505. Узагалі, як видно з проекту державного бюджету Української Держави, на сформування і утримання різних армій гетьманським урядом було витрачено 46 млн. крб. П. Скоропадський пояснював такі кроки тим, що тоді він «усвідомлював, що для того, аби Україна мала право на існування, щоб вона мала дійсно світове значення, недостатньо було намагатися захищатися в своїх межах», він прагнув проводити «більш широку політику». І хоча українські соціалістичні кола вважали такі його дії зрадою й були проти допомоги Дону, проти витіснення більшовиків, він залишався переконаним, що тоді «єдиним, що могло дійсно зацікавити всі країни ENTENTE-и до ідеї України, саме була б боротьба з Радянською Росією далеко за межами України. Тільки це й могло в очах світу і в очах великоросів змирити їх з новою, що народжувалася, українською державністю»506. Наприкінці листопада 1918 р., коли ситуація для Гетьманату була вкрай загостреною, гетьманський уряд, прагнучи послабити тиск повстанців на Київ й наступ більшовиків за ними, а також виграти час для мобілізації власних сил, намагається спонукати до активних дій дєнікінців. Між іншим, П. Скоропадський, незважаючи на те, що, як він сам заявив на вигнанні, він весь час терпів від А.Дєнікіна «безобразную травлю» і що політична орієнтація Добровольчої армії йому зовсім не підходила через те, що «там проповідувалося повнійше заперечення України», вимушений був погодитися на надання цій армії фінансової допомоги. 27 листопада міністр фінансів доповів на засіданні уряду (журнал засідань Ради міністрів від 27 листопада 1918 р.) про надходження від Добровольчої армії прохання про асигнування їй 10 млн. крб., на що урядом було постановлено «визнати, що 10.000.000 карбованців можуть бути асигнованими за відомих умов, що огородять інтереси України в її спільній з іншими Державами боротьбі проти більшовиків»507. Крім того, визнавалося необхідним зібрання у Києві у другій половині грудня 505 Там само. – Арк. 8. 506 Скоропадський П. Вказана праця. – С. 306. 507 ЦДАВО України – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 64 зв. – 181 – конференції держав, що федеративно об’єднуються з Росією, і установлення при Добровольчій, Південній та Донській арміях українських представництв для узгодження їхніх дій з українським військом проти Радянської Росії. 30 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив відповідну урядову Постанову про асигнування в розпорядження міністра фінансів 10 млн. крб. «для видачі їх Головному Командуванню Добровольчої армії на видатки цієї армії, як безвідсоткову позику»508. До завдання цієї праці не входить надання історико-політичної оцінки цих кроків гетьмана та його уряду, як і контраверз з приводу полеміки навколо т.зв. питання «грамоти про федерацію», а тому (зважаючи на тему монографії) зазначимо, що вищевказані (не виключено, що існували й інші) грошові суми були надані різним білогвардійським урядам (а, отже, небільшовицькій Росії) позичково. Таким чином, усі ці суми можна вважати зовнішньо-фінансовими кредитами, які Київ у 1918 році офіційно надав, зокрема, Росії, Грузії, Польщі і вони фактично становлять їхній державний борг Україні й до теперішнього часу. Утім, як розглядати (і чи розглядати) вищенаведені історичні факти з минулого державної України у спектрі сучасних міжнародних відносин вирішувати належить юристам, дипломатам і політикам сьогодення. 4.5. Перша Світова війна та її вплив на європейські державні фінанси Перша Світова війна, яка закінчилася у 1918 р. перемогою країн Антанти (Великобританія, Франція, Італія, США, Росія до Брестського миру) над Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина), мала не лише надзвичайні наслідки для фінансових систем європейських країн, але й істотно (власне остаточно) вплинула на трансформацію світової економічної думки щодо випуску і забезпечення паперових грошових знаків та практики ведення державного грошового господарства. Як це не парадоксально, але саме руйнація внаслідок війни фінансових систем провідних європейських держав, катастро508 Там само. – Спр. 92. – Арк. 14. – 182 – фічне знецінення їхніх грошових одиниць призвели до переходу на нову форму організації державних фінансів в усьому світові, основні засади якої є підмурівком й сьогоднішніх світових фінансів. Перш за все необхідно зазначити, що на час початку війни (1914 р.) номінальна вартість (face value) паперових грошей усіх розвинених країн вказувалася на них у золотому співвідношенні, а грошові знаки певної держави забеспечувалися її золотим запасом. На міжнародному рівні така організація державних фінансів була виражена у світовому механізмові міжнародного золотого стандарту (international gold standart) – світовій валютній системі, що діяла на межі ХІХ–ХХ століть. У відповідності до неї кожна країна встановлювала вартість своїх грошових одиниць у певній кількості золота. За цією системою між країнами допускався й рух золота (gold flow), тобто державами гарантувалося його вільний приплив або відтік зі своєї території. При золотому стандарті світовими грошима виступало золото як засіб регулювання платіжного балансу і кредитні гроші (банкноти) окремих держав, розмінні на золото (в основному долар США та британський фунт стерлінгів). Для зміцнення національних грошей таких держав, як США та Великобританія, як світові гроші та за їх ініціативою використовувалися міжнародні валютні договори та валютні кліринги509. Крім того, згідно вищезгаданого механізму міжнародного золотого стандарту, існувало й поняття експортної золотої крапки (gold export point), яким передбачалася наявність такого курсу іноземної валюти, вище якого її не купували, а експортували золото в іншу країну для здійснення там розрахунків. Український урядовець-економіст М. Тимофіїв так пояснював зміст тогочасної класичної фінансової політики: «…У всіх держав було завжди бажання унормувати цю систему так, щоб кількість грошей була пристосована до справжніх потреб народного господарства та щоби їх вартість була стабільною. Практика ряду останніх де509 Вперше міжнародний валютний договір був застосований на Генуезькій конференції 1922 р. Відповідно до цього долар США та англійський фунт стерлінгів були оголошені еквівалентами золота і введені в міжнародний обіг як світові гроші. Наступні міжнародні договори були оформлені на Бретон-Вудській конференції 1944 р. – 183 – сятиліть показала, що ця стабільність і твердість курсу грошей кожної країни на міжнародньому ринку найкраще досягається тоді, коли курс паперових грошей або банкнотів стоїть нарівні зі своїм золотим парітетом, і тому удержання системи парітетів стало одним з головніщих і найтяжчих завдань політики нотних банків… Зібрання по можливости більших запасів золота стало одним з домінуючих мотивів банкової діяльности»510. В основі такої думки стояла прийнята переважною більшістю тогочасних економістів субстаціональна («металічна») теорія фінансової організації. Саме по цій теорії і практиці ведення державних фінансів й було нанесено удар Першою Світовою війною засобом руйнації фінансових систем європейських країн, шаленою інфляцією і, звісно ж, знеціненням національних валют. Так, наприклад, за час війни (на кінець 1917 р.) Російською імперією було зроблено зовнішніх і внутрішніх боргів на близько 27.000.027 млрд. руб. (на 1 січня 1913 р. державні борги імперії складали 8 млрд. 858 млн. 054 тис. руб.) і випущено паперових рублів, до того ж не забезпечених ні золотом, ані виробленими товарами, на близько 12 мільярдів. Паперово-грошова інфляція призвела Росію до надзвичайного падіння рубля, який на початок 1918 р. оцінювався лише у 15 коп. у відповідності до золотого запасу імперського Державного банку і лише в 7 золотих коп. щодо обійнятого шаленою спекуляцією товарного ринку511. З приходом до влади в Росії більшовиків радянським Наркоматом фінансів було розпочато активний випуск «дешевих» грошей (easy money policy), тобто необмежений випуск нічим незабезпеченої грошової маси. Як наслідок, вартість золотого довоєнного рубля порівняно з 1 січня 1917 р., згідно всеросійського індексу статистики, збільшилася на 1 січня 1918 р. з 2,93 до 20,46 одиниць, а на кінець 1918 р. сягнула 164 одиниць512. Вартість рубля падала і на європейському ринку. Так, якщо, наприклад, на Стокгольмському валютному ринку за 100 руб. у січні 1917 р. давали 192 шведські крони, то у грудні їхній парітет 510 Тимофіїв М. До наших економічних перспектив / М.Тимофіїв // Хліборобська Україна (Відень). – 1920–1921. – Ч. І, ІІ, ІІІ, IV. – С. 65–121. 511 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 26. 512 Экономическая жизнь. – 1934. – 31 травня. – 184 – становив уже 44 крони, а на 1 січня 1918 р. котування чека на рублі взагалі було офіційно припинено. В Європі ситуація була не менш складною. Воєнні видатки Європи у 1886 р. складали 4 млрд. 268 млн. франків і зросли до 1912 р. до 10 мільярдів, а на початок літа 1918 р. витрати лише на кожний місяць дійшли до 20 млрд. франків. Якщо заборгованість усіх держав Європи у 1886 р. складала 66 млрд. франків, то за роки війни вона сягнула 150–160 мільярдів, а на покриття сплат по борговим зобов’язанням необхідно було 6,5 млрд. франків513. На серпень 1918 р. борги зросли до 1.000 млрд. франків. Лише для сплати відсотків потрібно було кожнорічно 60 мільярдів514. Індекс витрат на життя, наприклад, у США зріс за 5 передвоєнних років (з 1910-го, коли він складав 93,1 по 1914 р. у 102,5) на 9,5 одиниць, то за 5 воєнних років (з 1915 по 1919 рр., відповідно, з 101,1 до 188,7) – на 87,6 одиниць515. На 1919 р. зовнішній борг США по кредитам складав 24 млрд. дол., тоді як всесвітній запас золота становив 9 млрд. доларів516, а всесвітній монетарний золотий запас складав (у німецьких марках) – 36.453 мільярда, з яких на Європу припадало близько 22 млрд. марок (за англійськими підрахунками – близько 2 млрд. фунтів стерлінгів517). Долар же у 1920 р. мав вартість лише у 48 центів від вартості 1914 року518. Принагідно зазначу, що Сполучені Штати не вели війни на своїй території. За даними німецької «Vossische Zeitung», якщо золотий запас європейських банків був у 1912 р. – 12 млрд. 860 млн. франків і срібла – 2 млрд. 535 млн. франків, чим забеспечувалося 25 млрд. 173 млн. франків паперових грошей, то за час війни кількість паперових грошей збільшилася втричі (приблизно на 80–90 мільярдів), тоді як запаси золота зменшилися через вивіз його до Америки та до нейтральних держав. 513 Vossische Zeitung. – 1918. – 28 червня. 514 Известия союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – № 13–15. – 12 серпня. 515 Historical Statistics of the United States. – Washington: U. S. Departament of Commers, 1957. – P. 127. 516 Тимофіїв М. Вказана праця. – С. 75. 517 Wolkwitschafliche Chronik. – 1918. – листопад. 518 Muzzey D. S. History of our Country / D.S.Muzzey. – Washington, 1952. – P. 496. – 185 – За час війни фінансистам довелося рахуватися з такими числами, які раніше застосовувалися лише до астрономічних обчислювань. За підрахунками відомого тогочасного вітчизняного економіста польського походження А. Вольського, на кінець 1917 – початок 1918 рр. золоті запаси емісійних банків усього світу складали не більш як 30 млрд. франків, а війна вже обійшлася воюючим країнам не менш як у 700 млрд. франків, до того ж ще й короткотермінові зобов’язання держав, що брали участь у війні, складали близько 45 млрд. франків519. Істотного удару внаслідок війни зазнала й фінансова система Франції. Наприкінці 1917 р. золотий запас Французького банку складав близько 5 млрд. франків, а випуск банкнотів досяг у Франції 21 млрд. франків520. Ці співвідношення до золотих паритетів і руйнації стабільності й вартості європейських грошових одиниць завдали головного удару субстаціональній («металічній») теорії фінансів. Економістами, скажімо, на прикладі тієї ж Франції, було підраховано, що якщо б вартість паперових грошей визначалася золотими запасами національних банків, то французький паперовий франк коштував би близько 24 золотих сантимів, тоді як той самий паперовий французький франк розцінювався на Нью-Йоркській біржі в вересні 1917 р. у 38 1/2 золотих сантимів521. Таким чином, як заключав перший директор Державного банку УНР М. Кривецький, «з складання цих фактів витікає, що, по перше, війна розбила упередження, в силу якого курс банкнотів визначався золотими запасами національного банку; по друге, золоті запаси емісійних банків надто мізерні для того, щоб крити суми по військовим видержкам і по третє більшість воюючих країн надто переповнені паперовими грошима для того, щоб ці країни могли повертатися шляхом колосальних жертв до золотої валюти, що не має ніякого практичного значення»522. Таким чином війна довела вірність функціональної теорії, згідно якої вартість національної валюти опирається головно на виробничий потенціал держави, її промислове й надрове майно 519 520 521 522 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 34. Там само. Там само. Там само. – 186 – тощо. В основу вартості національної валюти державний авторитет і перспективу праці було закладено також і економічною теорією Кнаппа тощо. Війна завдала інфляційного удару по усіх країнах Європи. Гіперінфляція охопила Австрію та Угорщину (які зазнали поразки у війні), Польщу та інші держави. За англійський фунт стерлінгів в березні 1919 р. у Відні, наприклад, платилося 113 австрійських крон, а за 100 українських карбованців – 160– 170 крон. Зазнав втрат й досить міцний фунт стерлінгів, вартість якого за час війни знизилася на 20–25%523. Проте найбільшої (нищівної) руїни своїми наслідками Світова війна завдала фінансовій системі Німеччини, що призвело до катастрофічного падіння вартості марки. Незважаючи на те, що кайзерівська Німеччина вела війну на чужому терені з 1914 р., на кінець 1918 р. курс марки щодо долара впав відповідно з 4,2 марки до 8 марок524. Після поразки Німеччини у Світовій війні на країну очікувала фінансова прірва. До цього певною мірою долучилися й держави-переможниці (країни Антанти, надто – Франція), які прагли за рахунок переможених певною мірою поліпшити свій фінансовий стан. Під час розробки пункту цього договору один з творців Версальського миру, найближчий радник прем’єр-міністра Ж. Клемансо, представник Франції в більшості комісій під час опрацювання тексту мирного договору А. Тардьє застосовував формулу, що стала потім загальновідомою як: «Німець заплатить за все». Під час редагування будьякої статті договору це гасло було вирішальним. Так, наприклад, 2 вересня 1919 р., виступаючи у Палаті депутатів від імені уряду й пропонуючи ратифікувати Версальський договір, А. Тардьє заявив: «Ми отримали все, що вимагали, навіть більше»525. 27 квітня 1921 р. німецькому урядові (тоді вже Ваймарської Республіки) було представлено шалений рахунок репараційних виплат союзникам – 132 млрд. золотих марок526. Ця сума істотно 523 Мартос Б., Зозуля Я. Вказана праця. – С. 28. 524 Там само. – С. 27. 525 Тардье А. Мир / А.Тардье. – М.: Госполитиздат, 1943. – С.VII. 526 Williams R. M. Inflation! Money, Jobs, and Politicians / Raburn M. Williams. – Arlington Heights, I11: AHM Publishing Corporation, 1980. – P. 2. – 187 – перевищувала податкозборчі можливості Німеччини, яка й без того мала величезний бюджетний дефіцит. Державний бюджет Ваймарської республіки на 30 липня 1920 р. складав 239 млрд. 800 млн. марок з додатком 72 млрд. марок паперових грошей (для порівняння: держбюджет США складав на тоді 23 млрд. 941 млн. 972 тис. 781 дол., Великобританії – 1 млрд. 278 млн. ф. стерл., Франції – 254 млрд. фр., Італії на 1 червня 1919 р. – 76 млрд. 100 млн. лір)527. За таких умов, аби сплатити свої рахунки, німецький уряд запустив друкарський верстат. Як наслідок, у 1922 р. ціни в Німеччині зросли на 5470%, а у 1923 р. ціни зросли до космічних меж – у 1.300.000.000.000 разів. Фунт масла коштував 1,5 млн. марок, м’яса – 2 млн., одне яйце – 60 тис. марок. Як свідчить Р. Вільямс «ціни росли так швидко, що офіціанти декілька разів змінювали їх в меню під час сніданку. Іноді відвідувачі ресторанів платили за зкуштуваний обід вдвічи більше тої ціни, котра значилася в меню, коли вони тільки робили замовлення»528. Влітку 1921 р. курс долара перевищив 100 марок, літом 1922 р. досяг вже 500, а 15 листопада 1923 р. курс долара становив 4,2 більйона марок529. Тоді ж, внаслідок нестримної емісії, випуск грошей у Німеччині перетнув межу у 92 квінтильйона (92 з 18-ма нулями) марок. На грудень 1923 р. порівняно з груднем 1919 р. обсяг обігової грошової маси в Німеччині зріс з 50 млрд. до 496.585.345.900 млрд. марок!530 З цього часу (1923 р.) директором емісійного Державного банку Німеччини Г. Шахтом (пізніше, за влади А. Гітлера, він став міністром) було розпочато грошову реформу шляхом випуску так званої «рентенманки», яка обмінювалася у співвідношенні одна рентенмарка до десяти більйонів старих марок. Населення прийняло нову грошову одиницю з довір’ям і оптимізмом. Курс рентенмарки одразу ж стабілізувався і довгий час залишався стабільним незважаючи на те, що й вона не була забезпечена золотом. 527 Тимофіїв М. Вказана праця. – С. 75. 528 Williams R. M. Вказана праця. – P. 2. 529 Мартос Б., Зозуля Я. Вказана праця. – С. 27. 530 Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика / К.Р.Макконнелл, С.Л.Брю. – К.: Хагар-Демос, 1993. – С. 270. – 188 – Перша Світова війна спричинила Європі величезні економічні і фінансові збитки, але, разом з тим, й прискорила перебудову буржуазних країн в напрямку розбудови т.зв. капіталізму з людським обличчям (соціального капіталізму) і остаточно зруйнувала упередження про обов’язкове «золоте підґрунтя» успішного функціонування фінансового господарства й валютної стійкості. Тож золотомонетний стандарт припинив своє існування в країнах, що воювали, а пізніше і в більшості інших країн (окрім США, де він протримався до 1933 р.531): було припинено розмін банкнот на золото, заборонено вивозити його за кордон, золоті монети вийшли з обігу і перетворилися на скарб532. Золото відтоді перестало бути домінантою у фінансовому світі, а грошове господарство європейських країн стало на якісно новий шлях свого розвитку, хоча й не втратило у нім певної ваги. Війна (дорогою ціною) прискорила еволюцію світового фінансового ринку, підштовхнувши Європу і Америку до вдосконалення своїх фінансових систем. Результати цих перетворень сьогодні втілені у моделях ведення державних і банківсьвих фінансів США, Канади, Великої Британії, Франції, Німеччини та інших країн Західної Європи. 531 Коваленко Д. І. Гроші та кредит / Д.І.Коваленко. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 95. 532 У перебігу грошової реформи 1924–1929 рр. повернення до золотого стандарту було проведено у двох урізаних формах – золотозливкового і золотодевізного стандартів. – 189 – МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ ТА УРЯДУ УНР (1918–1922 рр.) Розділ 5 МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ ТА УРЯДУ УНР (1918–1922 рр.) 14 грудня 1918 р. під тиском Січових стрільців і повстанських загонів, які обложили Київ, гетьман Павло Скоропадський змушений був відмовитися від влади533. Того ж дня гетьманський Кабінет міністрів С. Гербеля склав свої повноваження і передав усю повноту влади Директорії, яка стояла на чолі протигетьманського повстання534. Таким чином Українська Держава у формі Гетьманату535 припинила своє існування і в країні було відновлено Українську Народну РеспуОпанувавши столицю, члени Директорії (Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра (головний отаман), Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський)536 прагнули знов повернути Україну на соціалістичний шлях розвитку. Новий уряд УНР очолив соціал-демократ Володимир Чеховський. 19 грудня 1918 р. тимчасово виконуючим обов’язки народного міністра фінансів було призначено його однопартійця Василя Мазуренка. Склад уряду В. Чеховського, а отже й В. Мазуренка на посаді виконуючого обов’язки міністра фінансів, було затверджено Директорією 24 грудня 1918 року537. Затвердити ж міністром фінансів намі533 Відродження. – 1918. – 15 грудня; Наш путь. – 1918. – 15 грудня; Мир. – 1918. – 15 грудня. 534 ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1. 535 Щодо фінансової політики гетьманського режиму дивіться: Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) / Павло Гай-Нижник. – К., 2004. – 430 с.; Його ж. Документальні джерела і матеріали до історії фінансової політики уряду Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 р.): Довідник / Павло Гай-Нижник. – К., 2004. – 47 с.; Його ж. Податкова політика Центральної Ради, урядів УНР, Української Держави, УСРР (1917–1930 рр.) / Павло Гай-Нижник. – К.: Цифра-друк, 2006. – 303 с.; Його ж. Український Державний банк: історія становлення (1917–1918 рр.). Документи і матеріали / Павло Гай-Нижник. – К.: Цифра-друк, 2007. – 340 с. 536 Після об’єднання з УНР Західно-Української Народної Республіки (Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р.) до складу Директорії наприкінці березня 1919 р. за постановою Трудового Конгресу увійшов Євген Петрушевич як президент Української Національної Ради Західної області УНР. 537 ЦДАВО України. – Ф 1065. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 8–8 зв. – 192 – чалося останнього міністра фінансів Центральної Ради Петра Климовича, але він на той час мешкав десь на півдні України і до Києва не прибув. З огляду на це, за пропозицією міністра народного господарства С. Остапенка, на посаду міністра фінансів 3 січня 1919 р. було запрошено іншого соціал-демократа – Бориса Мартоса538. 5.1. Унезалежнення української грошової одиниці: заходи уряду УНР щодо вилучення з обігу російського рубля (грудень 1918 – серпень 1919 рр.) Практично одразу після сформування Ради міністрів при Міністерстві фінансів розпочалося створення спеціальної комісії (перше засідання відбулося 30 грудня 1918 р.), яка мала розглянути справу унезалежнення національної валюти і запропонувати урядові план грошової реформи539. Її основною метою було усунення з українського грошового ринку надзвичайно великої маси російських рублів, що на думку українських фахівців з Міністерства фінансів стала «фінансовою гангреною України»540. Згодом, 12 липня 1919 р., Б. Мартос в одному з інтерв’ю вкаже на причини, що спонукали Міністерство фінансів розпочали грошову реформу в Україні. «В області валютного питання, – зазначав він, – сама залізна необхідність продиктувала українському урядові ряд заходів по відокремленню української валюти від валюти російської. Крім вимог політичного змісту, маючи тут на увазі ідентичність вимог політичної і валютної незалежності 40-мільйонного народу, Міністерство Фінансів рахувалося і з міркуваннями фінансового характеру. Ці міркування примусили навіть гетьманський уряд почати підготовчу роботу по утворенню української незалежної валюти. Натуральним пресом, що вижав у гетьманських керівників фінансами рішучість розпочати роботи по проведенню в життя валютної реформи, було: упадок покупної сили російських па538 Мартос Б. Вказана праця. – С. 16; Гнатишак М. Вказана праця. – С.175 539 Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Директорії Української Народної Республіки (грудень 1918–1921 рр.) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2013. – Вип. 77. – С.48–57. 540 ЦДАВО України. Ф. 1509. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 1. – 193 – перових грошей та рощоти з німецькими та австрійськими окупантами, які рощоти вимагали певного курсу обертаючихся на Україні грошових знаків. Цілком зрозуміло, що український народ не міг і не може нести відповідальність за колосальну російську емісію, що вже давно вийшла за межі нормального грошового обороту»541. 1 січня 1919 р. В. Мазуренко, як голова, представив Раді міністрів склад новоствореної комісії при Комітеті фінансів в справі упорядкування грошового обертання і заведення самостійної валюти, до якої увійшли крім нього також: М. Туган-Барановський (від Академії наук), Х. Барановський і О. Хотовицький (від Українбанку), О. Степаненко (від Союзбанку), Г. Лерхе (від Кредитової канцелярії Міністерства фінансів), В. Тимошенко (від Комітету фінансів), В. Ігнатович (як директор Державного банку)542, пізніше до складу Комісії увійшов також міністр народного господарства проф. С. Остапенко, заступник міністра фінансів Г. Курило та новий міністр фінансів Б. Мартос543. Від 30 грудня 1918 р. по 5 січня 1919 р. комісія провела чотири засідання. На першому її засіданні головував виконуючий обов’язки міністра фінансів В. Мазуренко, а починаючи з другого – міністр фінансів Б. Мартос. На момент вступу Директорії у Київ на терені України оберталися у якості повноправних грошових знаків (окрім грошових сурогатів, німецької та австрійської валют і місцевих бонів) українські гроші загальною сумою близько 2 млрд. 775 млн. крб., а також російські грошові знаки на суму не меншу від 10 млрд. рублів544. Тож комісія повинна була розглянути два питання: 1) про заходи по виправленню існуючого в Україні грошового обігу і 2) про запровадження в Україні власної грошової системи. На першому ж засіданні виявились окремі суперечки між його учасниками. Одні з них виступали за необхідність обміну російських грошей, що оберталися в Україні, інші – за встанов541 Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – № 18. – С. 3. 542 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 9. – Арк. 3. 543 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С.16; Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років / Борис Мартос // Наукові записки Українського технічно-господарського інституту. – Т. ХХ. – Мюнхен, 1970. – С. 10; Дмитрієнко М.Ф., Лисенко О.Ю. Вказана праця. – С. 38. 544 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С.49–50. – 194 – лення прийому рублів до обміну за заниженим курсом. Що ж до питання про необхідність запровадження самостійної української валюти взагалі і потребі у врегулюванні існуючого грошового обігу, то проти цього принципових заперечень не було. Особливо чітко таку позицію висловлював проф. М. Туган-Барановський, який доводив нагальність у заходах про примусове усунення платіжної сили рубля на терені України і проголошення повної самостійності української валюти. На другому засіданні було досягнуто своєрідного компромісу між цими міркуваннями. По його завершенні Міністерство фінансів внесло на розгляд Ради міністрів проект закону, згідно з яким українською грошовою одиницею мав бути карбованець (що відповідало й закону Центральної Ради від 19 грудня 1917 р.), яким повинні відбуватися всі обрахунки платежів і контрактів, а також, що розрахунки по минулим зробкам, які обраховувалися у рублях, здійснюються у карбованцях за курсом один рубль дорівнює одному карбованцеві. Крім того передбачалося, що російські грошові знаки матимуть обіг в УНР тимчасово до їхнього вилучення, а їхній курс встановлювався б для кожного знаку (відповідно номіналу і категорії) окремо. Крім останнього пункту цей закон був фактично аналогічним до проекту подібного закону гетьманського уряду. Тим не менш, 3 січня 1919 р. Рада народних міністрів відхилила вироблений комісією Законопроект «Про державну українську грошову одиницю» і доручила Б.Мартосу переробити його з метою «найможлившого ускоріння грошової реформи»545. На третьому засіданні (4 січня 1919 р.) міністр фінансів Б. Мартос оголосив присутнім, що уряд не схвалив законопроект через наступні зауваження: • Рада народних міністрів вважає непотрібним встановлювати нову головну грошову одиницю – карбованець (що планувалося за Гетьманату) через те, що законом Центральної Ради від 18 березня 1918 р. нею було визначено гривню; • проект передбачає тимчасове умовне обертання російських грошових знаків, натомість найближчою метою 545 ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 25 зв. – 195 – слід визначити рішучу боротьбу з рублем, причому перш за все мають бути вилучені з обігу «керенки» номіналом у 20 та 40 руб.; • взагалі ж – російські грошові знаки повинні бути вилучені у найкоротший термін (по можливості місячний)546. Під час обговорення цих зауважень та взагалі способів переведення реформи серед членів комісії сформувалися три групи, кожна з яких обстоювала власну позицію. Меншість, очолювана власне міністром фінансів, прагла негайного проведення реформи та надання надзвичайних повноважень міністрові фінансів, які мали бути зазначені у відповідному з цього приводу законі. У доповідній записці Раді міністрів Б. Мартос наголошував з цього приводу, що він, «поділяючи думку меньшості наради уважає, що не треба більше відкладувати грошову реформу на Україні, котра і так зоставалась без руху кілька місяців. Разом з тим міністр фінансів гадав би можливим зазначити в самому законі правомочия міністра фінансів по вилученню з обертання російських грошових знаків, тим самим уникалась би потреба видавання по цьому питанню окремого закону»547. Інша група, до якої належав зокрема Х. Барановський, виступала за необхідність негайного початку реформи, проте висловлювала окремі застереження щодо термінів та способів її здійснення, а саме щодо встановлення двох термінів впровадження закону в дію: «одного – для нижщих купюр, другого – для вищих»548. Більшість членів комісії, і зокрема проф. М. Туган-Барановський549, такою категоричністю і поспіхом були незадоволені. Вони вважали за доцільне втілювати в життя реформу поступово, а вилучення з обігу російських грошових знаків здійснювати поетапно. Утім, думка більшості надто збігалася з планом подібної реформи, розпочатої гетьманським міністром фінансів А. Ржепецьким, а тому, очевидно, попри усі фінансово-економічні підстави, апріорі була неприйнятною для уряду Директорії. 546 547 548 549 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 51–52. ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 25 зв. Там само. – Арк. 36. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 30. – 196 – Провідні діячі більшості (М. Туган-Барановський, В. Ігнатович, В. Тимошенко та інші) намагалися застерегти Раду міністрів від поспішних кроків. У доповідній записці урядові УНР вони, між іншим, наголошували, що проведення реформи за планом Б. Мартоса «при сучасних внутрішніх і міжнародних політичних умовах може або повести до економічної катастрофи, або, навпаки, не викличе ніяких бажаних наслідків і останеться тільки на папері»550. Твердження авторів записки мали під собою певні підстави. В українській скарбниці не було достатнього накопичення національної валюти для обміну на рублі (в розпорядженні уряду було лише 1 млрд. 500 млн. крб.551), а залишення населення з великими і недійсними сумами рублів було б небезпечно як з економічної, так і з політичної точок зору. Сподівання ж на доставку грошової маси з Берліну, після революції в Німеччині та падіння Гетьманату, не мали певності. Попри це, на наступному засіданні комісії (5 січня 1919 р.) Б. Мартосом було представлено виготовлений у спішному порядку новий Законопроект «Про українську грошову одиницю і про усунення обігу в Україні російських грошових знаків». Коли ж, під час цього останнього засідання комісії серед її членів з’явилися сумніви щодо практичного реалізації закону, в тому числі й через складнощі в його донесення до широких народних мас, Б. Мартос заявив, що у всі міста України будуть надіслані спеціальні гінці, які розвезуть власне сам закон, а також низку обіжників та інструкцій, що його роз’яснюють552. Після незначних правок проект було передано на розгляд Ради міністрів, яка після дискусії його ухвалила553. 6 січня 1919 р. цей Закон було затверджено Директорією. У ньому, зокрема, «у розвиток, доповнення та зміну відповідних законів» постановлювалося: «1. З 26 січня 1919 року російські грошові знаки, як кредитові білєти, так і знаки Російської Державної Скарбниці, так звані 550 ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 38. 551 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 52; Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 30. 552 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 53. 553 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 16. – 197 – «керенки», перестають бути законними платіжними знаками на Вкраїні, і прийом їх перестає бути обов’язковим. 2. Державна українська грошова одиниця є гривня, яка містить 8,712 долі щирого золота. Гривня поділяється на сто шагів, дві гривні складають карбованець. 3. Всі розрахунки зборів, поступлень, видач та зазначених всяких сум у грошових рахунках, актах та всіх взагалі умовах, а також і всі платежі провадяться в гривнях та шагах. 4. Використання по умовах та зобовязаннях, що виникли в приватно-правових стосунках до 26 січня цього року і визначені в рублях, вчиняється в гривнях, по рощоту: 1 рубль – рівний 2 гривням. 5. З 16 січня 1919 року всіми державними установами припиняється прийом російських кредитових білєтів в 1000 та 500 рублів, а з 21 січня 250 рублів в платежі та внески, а також на біжучі рахунки»554. Що ж до решти російських грошових знаків, то міністрові фінансів надавалося право самому визначати курс, за яким вони мали прийматися після 26 січня 1919 р. урядовими установами, а також терміни та інші умови цього прийому за окремими категоріями знаків. Закон вводився в життя телеграфом555. Сам Б. Мартос у своїй книзі «Гроші Української держави» подає текст виробленого ним закону дещо в відмінній від знайдених мною в архіві (Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України) формі. У наведеній ним редакції закон містив такі постанови: «1. єдиним законним платничим засобом на території УНРеспубліки призначається гривня (або карбованець); 2. всі гроші чужих держав позбавляються права бути законним платничим засобом, напр., російські, німецькі, австро-угорські й румунські; 3. російські царські й думські гроші по 500 і 1000 рублів уневажнюються (репудіяція), і українська державна скарбниця, державний банк та інші державні установи перестають їх приймати; 4. російські гроші від 1 до 100 рублів підлягають виміні на українську валюту в коротких реченцях: від 15-го до 31-го січня 1919 року по курсі: 1 ру554 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 28–28 зв; – Спр. 6. – Арк. 43–43 зв; – Спр. 7. – Арк. 8. 555 Там само. – 198 – бель = 1 карбованець, а від 31-го січня до 15-го лютого 1919 року – по зниженому курсі: 1 рубель = 75 копійок; після 15-го лютого 1919 р. ніякі російські гроші не приймаються державними установами, а для приватних розрахунків вони – необов’язкові; 5. після 15-го лютого 1919 р. всі повітові державні скарбниці пересилають зібрану ними чужу валюту негайно до губерніяльних відділів державного банку, а ті відділи до Київської контори державного банку; 6. закон перевести по телеграфу»556. Текст, як вже зазначалоя вище, дещо відрізняється від архівних оригіналів, що дає нам підстави вважати пізніше поданий Б. Мартосом власний варіант або за його проект, або, що більш імовірно, за інтепретацію цього ж закону, викладену в одній з численних до нього інструкцій, пояснень та оголошень, які збереглися в розпорядженні автора на вигнанні. Так чи інакше, але поданий колишнім міністром фінансів УНР текст ще більш конкретизує зміст і дух Закону «Про українську грошову одиницю і про усунення обігу в Україні російських грошових знаків». Паралельно закону від 6 січня 1919 р. з’явилися вже згадувані мною інструкції, пояснення та оголошення, які, як і обіцяв Б. Мартос, по суті роз’яснювали та доповнювали вищевказаний законодавчий акт і відображали загальні риси грошової реформи в УНР557. Подам, для прикладу, одне з таких оголошень, в якому, зокрема, зазначалося: «Останніми часами на Україну наїхало дуже багато людей з Московщини, які навезли з собою величезну силу Російських грошей і витрачають їх не рахуючись з цінами. Через це у нас на Украіні все більше та більше росте дорожнеча. Тому законом 6-го січня ц.р. прийом російських грошових знаків визнало не обов’язковим, як для приватних осіб, так і для установ Української Народньоі Республіки. З огляду на це Міністр Фінансів оголошує, що: 1) З 16 січня 1919 року всіми Державними установами припиняється прийом російських кредитових білетів в 1.000 та 500 рублів. 556 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 16–17; Його ж. Українська валюта 1917–1920 років. – С. 10–11. 557 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 1. – Спр. 120. – Арк. 9. – 199 – 2) З 21 січня припиняється прийом російських кредитових білетів в 250 рублів. Тому з 16 січня ни для кого не обов’язково приймати в уплату російські кредитові білети в 1.000 та 500 рублів, а з 21 січня ни для кого не обов’язково приймати кредитові білети в 250 рублів. 3) З 26 січня по 29 російські кредитові білети в 100, 50, 25, 10, 5, 3, 1 рублів (Царські) і знаки Державноі Скарбниці в 40 та 20 рублів (керенки) приймаються Державними Касами та Касами залізниць, скарбових та приватних, по пониженій ціні 180 шагів за рубль, а з 29 січня по 150 шагів за рубль до зміни. 4) З 21 січня припиняється прийом всіх купонів вартостью в 10 карбованців і вище, що приймались до цього часу замісць грошових знаків. До 21 січня 1919 р. всі установи Державного Банку та Скарбниці будуть провадити оплату ціх купонів. 5) 5% обов’язання Російської Державноі Скарбниці заштамповані згідно закону від 4 листопаду 1918 року Українським штампом залишаються в обороті як грошові знаки по номінальній вартости нарівні з українськими грошовими знаками і обов’язкові до прийому як приватними особами, так і Державними установами во всі платіжи і внески. 6) Всі російські розмінні марки в 1, 2, 3, 5, 10, 15 та 20 коп., а також і бони в 1, 2, 3, 5 і 50 коп. до зміни залишаються в обороті, як платіжні знаки нарівні з українськими грошовими знаками по рощоту 2 шаги – 1 копійка. 7) Державна Українська одиниця є гривня, яка містить 8,712 долі щирого золота. Гривня поділяється на 100 шагів; дві гривні складають карбованець. 8) Всі збори, податки, а також і всі инші платіжі мусять рахуватись і провадитись тепер в гривнях та шагах. 9) Всі платіжі між приватними особами по умовам складеним до 26-го січня цього року і визначені в рублях вчиняється в гривнях, по рощоту 1 рубль – рівний 2 гривням. Таким чином, після 26 січня 1919 року на Україні обов’язкові платіжні законні знаки є тільки Українські кредитові кредитові білети в гривнях та украінські знаки Державної Скарбниці в карбованцях (виключивши старі знаки в 100 карбованців, що вилучені із обороту), а також російські 5% обов’язання Дер– 200 – жавноі Скарбниці заштамповані українським штампом і купоні вартостью меньш 10 карбованців від російських 4% серій Державної Скарбниці і від облігацій: 5% внутрішніх позичок І та ІІ випусків 1905 року, ІІІ випуску 1908 року, 5% позичок 1914 року і 1915; других внутрішніх 5 % позичок 1915 і 1916 р.р. та позички Волі 1917 року, і російські розмінні марки та бони. Всі инші російські грошові знаки ни для кого не обов’язкові для прийому і ніхто на Украіні не може бути примушений приймати іх в платіжи. Зараз в обороті маються українські кредитові білети: в 2.000 гривень, 1.000 гривень, 500 грив., 100 грив., 10 грив., 2 гривні і знаки Української Державноі Скарбниці в 1.000 карбованців, 50 карб. і 25 карбованців. В близькому часі будуть випущені нові українські знаки Державноі Скарбниці в 100, 10 і 5 карбованців»558. Спеціальним оголошенням Міністерства фінансів УНР, що було опубліковано за підписом Б. Мартоса, починаючи з 10 січня 1919 р. з грошового обігу вилучалися 4% білети російського Государственного казначейства, а 25 січня 1919 р. було встановлено курс обміну для російських кредитових білетів вартістю в 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100 рублів та скарбових знаків вартістю в 20 та 40 руб.: до 26 січня 1919 р. – 180 шагів за 1 рубль; з 29 січня 1919 р. – 150 шагів за 1 рубль. Разом з тим позначені українським штампом 5% зобов’язання Російського госказначейства (відповідно до гетьманського закону від 4 листопада 1918 р.) тимчасово залишалися діючими платничими засобами559. Водночас окремим наказом Міністерства фінансів заборонялося використовувати в якості грошових знаків купони від російських облігацій вартістю від 10 і вище рублів і, відповідно, скасовувалася чинність обіжників Міністерства фінансів від 4 грудня 1917 р., 11 січня 1918 р. та 3 травня 1918 р., що визначали їхнє місце та правила використання цих купонів у грошовому обігу України560. Сам Б. Мартос згодом роз’яснював, чому цей закон просто уневажнював банкноти по 500 й 1.000 рублів і не допускав вимі558 Там само. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 9. 559 Там само. – Оп. 1. – Спр. 120. – Арк. 11–11 зв. 560 Там само. – Арк. 10. – 201 – ну їх на українські так: «Ці банкноти були на руках у заможнішої частини населення, тому евентуальні втрати могли понести лише заможні люди, і це було справедливо, бо через революцію більшість з них податків не платила»561. Оригінальне пояснення з огляду на те, що заможня частина податків не сплачувала. Але ж їх ніхто і не збирав, позаяк Центральна Рада не мала в наявності апарату їхнього стягнення. Таким чином, як можна зрозуміти з наведених слів автора закону, мета в нього була суто політична, а не фінансово-економічна. На практичне здійснення реформи та на заходи пов’язані зі зміцненням національної грошової одиниці постановою Ради міністрів від 16 січня 1919 р. було асигновано 50 млн. карбованців562. Проте надії, які покладалися на виконання цього закону справдилися лише частково. Її перебіг відбувався, за спогадами міністра фінансів, за такою процедурою: «Якщо при виміні не вистачало достатньої кількости українських грошей, державні скарбниці приймали чужі гроші, записуючи їх на рахунок депозитора, і рівночасно надсилали телеграми до Київської контори Державного банку про висилку туди українських грошей. Велика частина російських грошей, особливо «романовських», залишилися на руках у населення. Всупереч прогнозів проф. Яснопольського, вартість українських грошей не тільки не впала, а навпаки зміцнилася. На якийсь час настала стабілізація цін, бо населення прийняло їх з довір’ям»563. Проте вже з перших днів реформа почала прогальмовувати. Невдовзі попит на національні грошові знаки знову знизився. Причиною тому був наступ більшовицьких військ на Україну і чутки, що радянська влада має намір анулювати українські гроші. Разом з тим, у провінції були складнощі з обміном російських грошей на українські через відсутність в місцевих касах національної валюти. Крім того, в країні швидко змінювалась політична кон’юнктура: так в Лівобережній Україні, де швидко 561 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 17. 562 Грошові знаки та монети України: Альбом. – X.: Колорит, 2005. – С. 65; Дмитрієнко М. Ф., Литвин В. М., Ющенко В. А., Яковлєва Л. В. Гроші в Україні: факти і документи / М.Ф.Дмитрієнко В.М.Литвин, В.А.Ющенко, Л.В.Яковлєва. – К.: Інститут історії України НАНУ, Національний банк України, ЦДАВОВУ України, 1998. – С. 43. 563 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 17. – 202 – просувалися більшовики, реформа насправді залишалася лише «на папері», в деякі місцевості відомості про закон надходили тоді, коли терміну на його виконання практично не залишалося тощо564. На цьому ґрунті в країні різко зросла спекуляція, яка й так набула чи не всюдисущого характеру. Так, наприклад, за даними Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР у січні 1919 р. на чорному ринку Києва масово скуповлювалося золото, а за золотий рубль платилося 15 карбованців565. Отже, хоча й юридично грошову реформу було запроваджено, вона так ніколи не була втілена у життя. Її постійно корегували під військово-політичні обставини та здійснювали лише частково і лише на тимчасовій території й, відповідно, з тимчасовими термінами та з хиткою доцільністю і не завжди плідними наслідками. Так, наприклад, вже 24 січня 1919 р. уряд змушений був видати новий закон, за яким громадянам, що офіційно дізналися про закон від 6 січня із запізненням (а отже й не мали змоги здати російські грошові знаки у встановлені терміни), дозволялося через повітових комісарів надіслати до Міністерства фінансів прохання про пізніший обмін рублів566. Наступного дня було опубліковано заборону на обмін рублів на карбованці і гривні, а також обмінні курси російських грошових знаків лише для прийому до платежів державними ощадними касами. Згідно з ними: з 26 січня по 29 січня 1919 р. російські кредитові білети вартістю в 1, 3, 5, 10, 25, 50 та 100 руб., т.зв. «керенки» (20 та 40 руб.), 4% білети номіналом у 25 та 50 руб. мали прийматися до сплати за курсом 180 шагів за 1 рубль, а з 29 січня 1919 р. – вже по 150 шагів за 1 рубль, а розмінні марки й бони в 1, 2, 3, 5 та 50 копійок допускалися до обігу за курсом у 2 шаги за 1 копійку567. 30 січня 1919 р. умови реформи знов піддалися змінам. Уряд вкотре змушений був підкоритися здоровому глузду, обставинам та фінансово-економічним тенденціям грошового ринку. Цього разу виконуючий обов’язки міністра фінансів телегра564 Тим часом у Харкові був опублікований декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України про націоналізацію банків [Известия Временного робоче-крестьянского правительства Украины. – 1919. – 22 січня]. 565 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 28. 566 Дмитрієнко М. Ф., Лисенко О. Ю. Вказана праця. – С. 38. 567 Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – № 1. – С. 4. – 203 – фом розіслав підписане ним розпорядження про продовження терміну прийому російських грошових знаків. При цьому, якщо «керенки» таки мали бути вилучені з обігу, але вже з 20 лютого 1919 р., то «царські» гроші залишалися в обігу за курсом у 150 шагів за 1 рубль568. Разом з тим, російські грошові знаки продовжували наводнювати український ринок. 10 червня 1919 р. Міністерство фінансів УНР вимушено було окремим оголошенням нагадати населенню, «що, так звані «СОВІТСЬКІ» ГРОШІ, як зразку 1918 року, так і всі инші, які випущені Урядом Російської Соціалістичної Федеративної Республіки, не визначаються законними платіжними знаками Української Народньої Республіки»569. Іншим оголошенням (за тієї ж дати) Міністерству довелося роз’яснювати громадянам деталі складових вітчизняного грошового обігу на поточний момент в країні. Так, наприклад, в оголошенні Міністерства фінансів УНР від 10 червня 1919 р. до відома населення доводилося, що «нині єдиним законним платіжним засобом, як для державних установ так і для приватних осіб, з’являються украінські грошеві знаки і лиш тимчасово деякі зазначені низче російські грошеві знаки»570. Зазначу також, що влітку (22 серпня) 1919 р. було заборонено вживання грошових знаків, випущених більшовицькою владою571, а з 23 серпня (згідно з новим розпорядженням міністра фінансів Б. Мартоса та директора Кредитової канцелярії Міністерства фінансів В. Сапицького) рублі номіналами у 100 та нижче рублів, російські розмінні марки та бони, емітовані царським урядом, були оголошені легальними грошовими одиницями на теренах УНР і могли вільно перебувати в обігу, щоправда за заниженим курсом572. Відтак уряд змушений був відмовитися й від ігнорування російських грошових знаків. Через брак грошей в розпорядженні самої влади УНР і доконаний факт обертання таких на 568 569 570 571 572 Там само. – 1919. – № 4. – С. 2. ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 4; – Арк. 29 зв.; – Арк. 11. Там само. – Арк. 28 зв. – 29 зв. Україна. – 1919. – № 11. – С. 4. Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – № 12. – С. 3 – 204 – грошовому ринку країни, було визнано «тимчасово обов’язкові до прийому як для державних установ так і для приватних осіб також і слідуючі зразки російських грошевих знаків»573: • 5% зобов’язання російської Державної скарбниці (Государственнаго казначейства), що, відповідно до гетьманського закону від 4 листопада 1918 р., були проштемпельовані українським штампом; • російські розмінні марки вартістю в 1, 2, 3, 10, 15 та 20 коп. з розмінним курсом 1 копійка за 2 шаги; • російські бони в 1, 2, 3, 5 та 50 коп. (1 коп. = 2 шаги). • Державні каси і каси залізниць тимчасово, «з огляду на велику кількість в обігу російських Кредитових Білєтів, дрібних купюр», могли також приймати необов’язкові до прийому, дореволюційні російські кредитові білети вартістю в 1, 3, 5, 10, 25, 50 та руб., але за заниженим розмінним курсом (150 шагів за 1 рубль)574. Необов’язковим до прийому на території УНР міністром фінансів Б. Мартосом оголошувалися російські грошові знаки: • кредитові білети (так звані «царські» і «думські» гроші) вартістю в 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 250, 500 та 1000 рублів; • знаки Государственного казначейства вартістю в 20 та 40 руб. (так звані «кєрєнки»); • усі купони від російських відсоткових паперів; • непроштемпельовані українським штампом 5% зобов’язання російської Державної скарбниці (Государственнаго казначейства); • т.зв. «рощотні» (більшовицькі розрахункові знаки)575. Міністр фінансів УНР наголосив також, що російські кредитові білети вартістю в 250, 500 та 1000 руб., знаки Госказначейства в 20 і 40 руб. («кєрєнки») і купони від російських відсоткових паперів «державними касами і касами залізниць прийматися зовсім не будуть»576. Більшовики ж, у свою чергу, також анульовували царські гроші. Так, до всіх підконтрольних їм кредитових установ було 573 574 575 576 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 28 зв. – 29 зв. Там само. Там само. Там само. – 205 – направлено Обіжник № 390 Народного комісаріату фінансів УСРР від 1 квітня 1919 р., в якому, перш за все, повідомлялося, що «Декретом Ради Народних Комісарів Р.С.Ф.Р.Р. усі Російські Державні Відсоткові Папери, а також і не гарантовані минулим Російським Урядом, анульовано і тому, як нуліфіковані, за теперішнього часу не являють з себе жодної вартості»577. Водночас недійсними оголошувались й грошові знаки УНР. Так, наприклад, комісар Банків України П. Корольов та завідуючий Особливим відділом Київської окружної контори Народного банку УСРР А. Ломейєр своїм Обіжником № 33 «Про українські серії» від 6 червня 1919 р. розтлумачували банківським працівникам, що «серії [білети Державної скарбниці УНР], що випускаються розпорядженням колишнього уряду Директорії, правом ходіння на території У.С.Р.Р. не користуються і тому не можуть бути визнаними в жодні платежі урядовими касами, в тому числі – установами Народного Банку і Скарбницями»578. 8 червня 1919 р. ці ж керівники Народного банку УСРР черговим Обіжником № 35 змушені були додатково наголосити: «Внаслідок запитів, що надходять з деяких установ Нарбанку, на додаток до обіжника від 6-го сього червня за № 33, повідомляю, що всі вказівки зазначеного обіжника, що стосуються білетів /серій Української Держ. Ск[арбни]ці та білетів Державної Скарбниці/, поширюються також на купони від цих білетів, внаслідок чого всі установи Банку, рівно як Скарбниці, повинні зокрема негайно припинити усілякий прийом та видачу вказаних купонів»579. Відтак уряд УНР змушений був протистояти більшовикам, попри військову і пропагандистку війну з Україною, ще й у грошовій війні. Тим не менш, попри те, що 22 серпня 1919 р. було оголошено, що радянські («совітські») гроші на теренах УНР не визнаються законними платничими знаками, вже наступного дня (23 серпня) міністр фінансів Б. Мартос та директор Кредитової канцелярії Міністерства фінансів В. Савицький своїм розпорядженням мусили визнати, що окремі російські грошові знаки, як то т.зв. «царські» гроші номіналами у 100 руб. та 577 ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 197–197 зв. 578 Там само. – Арк. 233–233 зв. 579 Там само. – Арк. 235 – 206 – нижче (за зниженим курсом), розмінні марки та бони копійкового номіналу, визнаються легальними в УНР. Усе це, звісно ж, було зумовлено недостачею коштів. Невдовзі буде випущено ще низку подібних розпоряджень та оголошень ситуативного характеру, проте надати грошовому ринкові та фінансовій системі України стабільності чи, хоча б, передбачуваності вони вже не були в змозі, як і поліпшити грошову спроможність уряду УНР. Таким чином можна також констатувати, що урядові Директорії так і не вдалося остаточно здійснити грошову реформу, розпочату законом від 6 січня 1919 р., яка дала лише тимчасовий ефект нетривалої стабілізації цін і певною мірою згладила рубльову атаку на український ринок, що здійснювала більшовицька Росія, прагнучи обвалити гривню і карбованець. Тим не менш, українські гроші зазнали інфляційного удару, що власне в умовах постійних військових дій, доволі інтенсивної зміни фронту та відсутності фронтового запілля (а отже й можливості налагодити збір податків та реалізувати державні монополії) було неминучим явищем. Ще до залишення Директорією Києва урядом було ухвалено кілька законів фінансового спрямування. Так, 10 січня 1919 р. в рамках реалізації грошової реформи урядом було прийнято також рішення: надати міністрові фінансів право в примусовому порядку реквізувати для потреб Експедиції заготовок державних паперів (ЕЗДП) електричні станції та різні машини задля облаштування електричної станції; утворити окремий відділ при Кредитовій канцелярії Народного міністерства фінансів по запровадженню Монетного двору та розглянуто доповідь міністра фінансів щодо карбування металевої розмінної монети. З приводу останнього уряд не виніс певного рішення, зіславшись на заяву міністра торгу і промисловості про необхідність заборони вільного продажу міді та бронзи580. 17 січня 1919 р. було видано Декрет «Про здачу населенням золота й срібла до Державного банку», а також постановлено конфіскувати в розпорядження Міністерства фінансів усі пам’ятники з фігурами російських царів, щоб набути металу на 580 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. – Т.1. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – С. 170. – 207 – карбування українських монет581. Проектувалося випустити золоті монети з бюстом Тараса Шевченка та срібні із зображенням будинку Центральної Ради. Щодо Декрету про здачу населенням золотих і срібних монет, то спершу було оголошено про прийом цих речей з оплатою по оцінці на вагу, але, разом з тим, було попереджено про можливість у майбутньому безоплатної конфіскації582. Як наслідок почалася правова вакханалія, коли на вулицях із панянок зривали золоті ланцюжки й експропріювали каблучки, кульчики, інші коштовні прикраси тощо, а з магазинів Києва конфісковувалися золоті та срібні речі «з метою створити золотий фонд для української валюти» (як зазначалося в офіційному повідомленні)583. Важко збагнути чи справді керівники фінансового відомства новопосталої УНР дійсно вважали, що такий легалізований державою грабунок магазинів та заможніх мешканців столиці дав би можливість урядові створити якийсь суттєвий золотий фонд, який дозволив би забезпечити вартісне покриття кредитових білетів. Про специфічні засоби ж його здобуття, доцільність та моральний і правовий аспект акції годі й говорити. Наївність і безглуздість такого кроку пізніше визнав і сам її ініціатор Б. Мартос, проте поспішив виправдати її політичною доцільністю Декрету, зазначаючи: «Правда, великого практичного висліду він не дав, але мав значення політичне. Річ у тому, що за часів гетьмана на Україну наїхало з Московщини багато заможних людей. Вони, особливо жінки, ходили по місті, прикрашені коштовними речами. Це давало матеріяли для большевицької пропаганди, ніби Директорія охороняє капіталістів, прихильників царського режиму. Цей декрет був добрим спростуванням ворожої пропаганди. А капіталісти приспішили свій від’їзд в Одесу, а звідти в Західну Европу»584. Отже, окрім політичної демонстрації сили та класового залякування, такий захід не мав жодної раціональної мети і, звичайно ж, не приніс очікуваного результату, проте, хіба що, ще більше налаштував проти Директорії середній та заможній класи населення. 581 582 583 584 Гнатишак М. Вказана праця. – С. 175 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 20. Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 30. Мартос Б. Вказана праця. – С. 20. – 208 – Через невдачі українського війська на фронті, вже виготовлені проекти золотих монет із зображенням погруддя Т. Шевченка та срібних із будинком Центральної Ради так і не було викарбовано. Між тим, українські паперові грошові знаки вже почали друкувати дєнікінці, які, із захопленням Одеси, безпроблемно заволоділи не лише друкарнею Фесенка, що випускала українські грошові знаки вартістю в 50 крб. (серії «АО», так звані у народі «лопатки»), але й кліше для їхнього виготовлення. Б. Мартос згадував, що Директорія ще до захоплення Києва прагла «забрати» цю друкарню й відрядила до Одеси Г. Супруна з дорученням «або продовжувати в Одесі друк грошей, або вивезти у Вінницю ті літографські камені, що на них друкувалися гроші»585. Згодом колишній міністр фінансів виправдовував невдачу місії Г. Супруна тим, що «в Одесі вже організувалася російська добровольська армія та з допомогою французького командування захопила владу в Одесі й друкарню, та почала друкувати й пускати в обіг українські гроші, хоч не мала на це жодного права»586. Тим не менш це не виправдовує бездіяльність українських республіканських посадовців та командирів. Війська Директорії увійшли до Одеси без бою ще 10 грудня 1918 р.587, а французький десант висадився у «південній Пальмірі» 17 грудня 1918 р. і лише наступного дня командувач 156 піхотною французькою дивізією генерал Боріус оголосив про взяття ним Одеси під свій захист та призначив російського генерала А. Грішина-Алмазова міським губернатором588. Отже, якщо не у Г. Супруна, то в інших відповідальних осіб, підпорядкованих Директорії, був час якщо не на вивезення літографських каменів для друку карбованців, то хоча б на їхнє знищення. Швидше за все, цією проблемою тоді ніхто не переймався, а сам Г. Супрун, який згодом набув дуже сумної репутації у грошових справах, не надто квапився виконати надане йому доручення. Тим не менш, вже коли Б. Мартос став міністром фінансів, було зроблено другу спробу припинити випуск українських 585 586 587 588 Там само. Там само. Трибуна. – 1918. – 19 грудня. Революція на Украине по мемуарам белых. – С. 410. – 209 – паперових грошей дєнікінцями. У відрядження до Одеси було відправлено колишнього товариша (заступника) гетьманського міністра торгу і промисловості С. Бородаєвського, який за часів царату очолював Департамент торгівлі. За словами Б. Мартоса, він сподівався, що в Одесі С. Бородаєвський «знайде своїх знайомих з Петрограду, і вони поможуть йому виконати його місію»589. Завдання цієї «місії» полягало у спробі вивезти з міста кліше для виготовлення українських грошей, або, «принаймні, переконати добровольське командування, щоб вони друкували свої, а не українські гроші»590. Звісно ж, місія С. Бородаєвського зазнала невдачі, а сам посланець ледь не втрапив до в’язниці, коли заявив командуванню Добровольчої армії, що вони фактично є фальшивомонетниками. Усе це ще раз свідчить про тактично невірні кроки Міністерства фінансів у напрямках та втіленні задуманої реформи, відсутність чіткого плану її проведення та неврахування її авторами та натхненниками факторів ризиків військово-політичної перспективи. Крім того, усі перелічені та інші прорахунки, неспроможність владних органів забезпечити виконання визначених законом умов грошової реформи і вимушені в зв’язку з цим зміни умов функціонування грошової системи України відповідно до тимчасових обставин, підривали не лише стабільність вітчизняного фінансового ринку і національної грошової одиниці, але й авторитет, власне, української влади – уряду та Директорії УНР. 5.2. Валютний «спадок» УНР й витрати уряду Директорії. Спроба зав’язати фінансові взаємини між УНР та країнами Антанти і нейтральними державами. Заснування Фінансової агентури УНР у Берліні Між тим наявні в розпорядженні уряду кошти нестримно «з’їдала» інфляція, приборкати яку не вдавалося через відсутність сталих джерел поповнення державної скарбниці. Грошові емісії не встигали покривати дефіцит бюджету, а цукрова моно589 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 20. 590 Там само. – 210 – полія давала недостатньо для цього прибутків через руйнацію відповідного виробництва та зростаючу анархію на місцях. Надії ж на швидке отримання українських грошових знаків, що друкувалися у Німеччині на замовлення гетьманського уряду, або якісного паперу для їхнього виготовлення у Києві, не справдилися через революцію в Німеччині. Німецька імперська друкарня (Reichsdrukerei), що згідно з замовленням уряду гетьмана П. Скоропадського мала виробити папір для друку українських грошей, відмовилася передавати його в розпорядження уряду УНР і почала друкувати на ньому німецькі грошові знаки. Це поставило київську Експедицію заготовок державних паперів (ЕЗДП) у надзвичайно складне становище, позаяк перехід на вітчизняний папір вимагав не лише часу на його закупівлю, а й заміну всіх раніше підготовлених зразків, що, своєю чергою, вимагало кількох місяців. Проте доставити й вже виготовлені в Німеччині українські гроші у Київ теж було надзвичайно складно. Відправлений міністром фінансів Б. Мартосом у Німеччину фінансовий агент Г. Супрун зумів відправити вагон готових грошей та різних друкарських матеріалів, проте через захоплення поляками Холмщини, його довелося повернути назад до Берліна591. Як повідомляв ще на початку січня 1919 р. представник Міністерства фінансів УНР в Берліні В. Аристархов, проблеми були не лише у транспортуванні грошової маси, а й з її тимчасовим зберіганням на території Німеччини. Водночас він отримав вказівку домогтися від німецьких виробників українських грошових знаків змінити раніше передбачений на них напис держави-емітента «Українська Держава» на назву «Українська Народня Республіка»592, що, зі свого боку, не лише створювало додаткові складнощі технічного та мистецького характерів, але й на невизначений час відстрочувало виготовлення грошей та передання їх в розпорядження українського уряду. При цьому варто зауважити, що знаки Державної скарбниці вартістю 25 крб. так і залишися із попереднім написом – «Українська Держава». Ще одним джерелом здобуття грошової маси для республіканського уряду мали стати валютні накопичення гетьманського 591 Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 24. 592 Дмитрієнко М. Ф., Литвин В. М., Ющенко В. А., Яковлєва Л. В. Вказана праця. – С. 42–43. – 211 – уряду. За даними Кредитової канцелярії Міністерства фінансів на час владарювання Директорії у Києві, поваленій нею Українській Державі в німецьких банках належало вільними сумами 180 млн. марок серіями та 161 млн. 700 тис. марок готівкою, з яких: 50 млн. марок зберігалися в Dresdener Bank, 50 млн. марок – в Deutsche Bank та 61 млн. 700 тис. марок в Reichsbank593. Як засвідчував В. Липинський у своєму листі до І. Кревецького від 29 серпня 1927 р., у Відні гетьманським урядом було зібрано також чималу суму державного скарбу – 50 млн. австрійських крон594. Ці кошти зберігалися у Віденському державному банку «Wiener Bank – Verein» й складали т.зв. «п’ятдесятимільйонний державний грошовий фонд»595. Валюта та закордонні авуари, які гетьманським урядом використовувалися надзвичайно ощадливо, владою Директорії почали витрачатися вкрай легковажно. Німці, що під час збройного виступу Січових стрільців на чолі з Директорією, зайняли нейтральну позицію і які фактично за сепаратною домовленістю дозволили їй оволодіти Києвом, зажадали певних пільг не лише у вільному від’їзду на Батьківщину, але й у певних фінансових справах. Так, наприклад, в січні 1919 р. на вимогу окупаційної комендатури німецьким воякам було дозволено здати українські гроші за курсом 85 коп. / марка з обміном їх чеками на Берлін. Сама ж комендатура за тим же курсом поміняла 25 млн. карбованців. Як цілком доречно зазначав Л. Нєманов, такий обмін зменшував запаси німецької валюти, що була на рахунках української держави в імперському банкові (Reichsbank), але Директорія не могла відмовити німцям у цій люб’язності596. Уряд же УНР робив усе, аби мати можливість розпоряджатися іноземними авуарами Гетьманату за Економічним договором від 10 вересня 1918 року. Отримавши можливість розряджатися цими сумами, Директорія одразу ж вдалася до їхнього використання. Так, із суми готівки в Reichsbank фінансовому агентові в Берліні Г. Супруну вже за влади Директорії було відкрито кредит у 100 млн. марок. 593 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 91. 594 Центральний державний історичний архів України (м. Львів) (ЦДІАУЛ). – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 26. 595 ЦДАВО України. – Ф. 3581. – Оп. 3. – Спр. 115. – Арк. 31. 596 Немановъ Л. М. Вказана праця. – С. 97. – 212 – Згодом безконтрольність грошових операцій, їхнє привласнення та розтрати цією особою стануть ганебною ознакою безгосподарності й зловживань республіканського уряду та його численних місій за кордоном. З загальної суми заощаджень гетьманського уряду у німецьких та австро-угорських банках владою Директорії було знято готівкою 700 мільйонів та 150 мільйонів серіями (облігаціями). З них на власний рахунок у Dresdener Bank було перераховано 100 млн. крон, на рахунок у Wiener Bankverein у Відні – 100 млн. крон та у Станіславів з Відня – 50 млн., в інші місця – 180 млн. крон. Загалом було використано 530 млн. крон готівкою та залишилося вільними 20 млн. готівкових крон і на 150 млн. серій. Крім того, як свідчить відповідна довідка Кредитової канцелярії, контрвалютою у 180 млн. крон – 90 млн. крб. було перераховано на поточний рахунок Державного банку УНР. На що було витрачено 200 млн. крон, переведеними до Dresdener Bank та до Відня у Wiener Bankverein довідка не повідомляє, проте зауважує, що обрахунки було зроблено у поспіху, а тому у них, можливо, допущені й певні помилки597. Поспіх у фінансових справах та ще й державного характеру і в таких обсягах, як відомо, може викликатися вкрай терміновою потребою у грошах в умовах непланованого і незадовільного ведення загального фінансового господарства, постійним супутником чого зажди були зловживання та спекуляція. При цьому практично необмежено витрачалися самою Директорією та її уповноваженими й внутрішні запаси іноземної валюти, що були заощаджені гетьманським урядом. Так, наприклад, 6 січня 1919 р. Державний банк повідомив Кредитову канцелярію Міністерства фінансів УНР, що чиновник з особливих доручень при Директорії О. Лотоцький змусив Державний банк продати йому 1 млн. 913 тис. 365 німецьких марок за заниженим курсом у 75 коп. за марку, між тим, як офіційно банк мав право їх обмінювати по 85 копійок. Як наслідок, Державний банк отримав збиток на 98 тис. 875 крб. 93 коп. і запитував Кредитову канцелярію куди занести ці втрати. В результаті подібних дій наприкінці січня 1919 р. у Державному банкові залишалася лише мізерна частина від того, що 597 Там само. – С. 91–92. – 213 – було накопичено за часи гетьманської влади, а саме (станом на 15 січня 1919 р.): 302 тис. 733 німецьких марки, 53 млн. 568 тис. 261 австрійська крона та 644 тис. 434 румунських лей598. Усі ці залишки було вивезено під час евакуації з Києва Державного банку і досить швидко витрачено. Витративши німецькі марки та австрійські крони, Директорія спробувала придбати валюту французьку та англійську. Л. Нєманову під час захоплення Києва дєнікінцями 1919 р. вдалося віднайти у справах Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР документ, який свідчив про укладення Директорією подібної позики (чи, принаймні, спробу здійснити такий контракт) через варшавського банкіра А. Клейнмана. На початку січня 1919 р. міністр фінансів УНР Б. Мартос і директор Кредитової канцелярії Міністерства фінансів Г. Лерхе уклали з цим банкіром угоду про надання українському урядові 500 тис. фунтів стерлінгів у Лондоні в City Midland Bank та 15 млн. франків в Парижі у Banque de Paris et des Pays Bas або в Comptoir National d’Escompte за ціною 40 марок за фунт стерлінгів та 138 марок за 100 франків. Таким чином Директорія мала придбати західноєвропейську валюту за завищеною ціною, а саме (обраховуючи за тогочасним курсом марки у 85 коп.): фунти обійшлися б урядові УНР по 34 крб. за фунт (замість номінальних 9 крб. 60 коп.), а франки – по 1 крб. 17 коп. (замість номінальних 37,5 коп.). Ці гроші мали бути переведені на рахунки Міністерства фінансів УНР в Парижі та Лондоні. 21 січня 1919 р. фінансовому агентові в Берліні Г. Супруну, на виконання цієї угоди, було відкрито кредит в Берлінському відділенні Dresdener Bank на суму 50 млн. марок для виплати вже згадуваному варшавському банкірові Артурові Клейнману. Акредитив, свідчив Л. Нєманов, був підписаний міністром фінансів УНР Б. Мартосом та директором Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР Г. Лерхе і суму в 50 млн. марок було переведено з Імперського банку (ReichsBank) на рахунок Дрезденського банку (Dresdener Bank)599. Утім, чи отримав уряд УНР фунти стерлінгів та франки у своє розпоря598 Там само. – С. 97. 599 Там само. – С. 97–98. – 214 – дження – невідомо, а один з авторів цієї операції – колишній міністр фінансів УНР Б. Мартос у своїх спогадах взагалі не згадує про цей намір чи доконану акцію. У цьому контексті доречним буде зауважити, що на початку – в середині 1919 р. західноєвропейські країни, вочевидь з огляду на успіхи більшовицьких військ у наступі українськими теренами та на півдні Росії, були схильні до допомоги урядові УНР й певною мірою зважувалися навіть на розгляд у Парижі т.зв. «українського питання» щодо визнання (з окремими обмовками) самостійності України. Такі відомості мали у своєму розпоряджені й більшовики. Так, наприклад, відділ особливих повідомлень при Раді народних комісарів повідомляв, що «як з’ясувалось, Італія і Японія стоять за самостійність України – Англія, бажаючи розподілу земель колишньої Росії, висловлюється також за українську самостійність. Що стосується Америки, то чекають на приїзд Вільсона в Париж і все вже готово для визнання Америкою самостійності України. Тільки Франція ще вагається. Відношення до України в Європі дуже хороше, тому що бачать, що з усіх частин колишньої Росії тільки Україна може своїми внутрішніми силами боротися з московськими комуністами»600. Зі свого боку уряд УНР наполегливо намагався зав’язати фінансово-економічні й дипломатичні стосунки з нейтральними державами й країнами Антанти. Зокрема було вироблено ноту до французького уряду, швейцарських та французьких промисловців. У Додатку 2 до ноти доволі різко виголошувалося: «Зайва річ казати, що Германія знайде там [в Україні] всі потрібні для свого економичного відродження і що ті ресурси будуть зоставаться увесь час поза межами впливу Антанти. А Франція?? Чи схоче вона виявити свою дезінтересованність до одного з найбільших европейських ринків?! Чи повинні ми тут стверджувать, що Україна вже кільки разів висловлювала своє бажання виплатить одну третину боргів колишньої Росії. Коли ж Франція продовжуватиме ігнорувати Україну, коли Франція одмове цій селянській демократії в своїй підтримці 600 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.250. – Арк.86. – 215 – моральній і матеріальній, коли Франція умиє руки і заставе Україну в большовицьких кігтяг, – український народ ніколи не забуде такої байдужости найбільшої демократії в світі – тієї самої, серед якої народився великий принцип “прав людини і громадянина”»601. А далі ще більш ультимативно: «Ми вимагаємо від французького уряду лише прихильного відношення до заходів відносно України французьких комерсантів, промисловців і фінансистів. Ми вимагаємо, крім того, щоб французький уряд допоміг згаданим вище верствам французського громадянства – оскільки того дозволить політична ситуація – провадити підготовчу працю для завоювання українського ринку, даючи їм допомогу всіма можливими способами»602. І далі, після непрозорого шантажу преференціями німецьким комерсантам, у ноті висловлюється твердження, «гадаючи наперед, що французький уряд згоден прийти з вищезазначеною допомогою», уряд УНР заявив про свій намір утворити Франко-українське акційне товариство вивчення України. За його допомогою планувалося утворити: франко-українську торговельну палату; кооператив французьких промисловців; Франко-український банк. Передбачалося, що засобом цього Франко-українського банку буде залучено фінансову допомогу Україні з боку інтернаціонального капіталу. Крім того, у прагненнях уряду УНР була також організація ще й Українського емісійного банку за кордоном, що «що матиме контроль над українським імпортом і експортом на протязі строка першої позики». Крім того, цей емісійний банк провадив би «всі фінансові операції великого маштабу відносно України, що торкається її відродження, – на французькому ґрунті»603. З 1 по 5 червня 1919 р. у Волочиську в міністерському потязі відбулася низка засідань Ради народних міністрів на яких обговорювалися умови, на яких Антанта згодна була сприяти Директорії у наданні їй як збройної, так і фінансово-економічної 601 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Т.6. – Скр. 23 ХХIV. 5(12). – М-ф. 87287. – Арк. 168. 602 Там само. 603 Там само. – Арк. 169. – 216 – допомоги для очищення України від більшовиків. Умови були такі: «1) над українськими фінансами встановлюється контроль фінансових радників Франції та Англії; 2) Франція отримує на 50 років концесії на залізницях України та контроль над тютюновою, горілчаною й сірниковою монополіями; 3) Франція і Англія отримують переважне право на концесії донецького басейну; 4) Франція отримує концесію на 50 років на всі державні цукро- заводи; 5) Франція і Англія отримують низку ділянок на території Одеського порту для облаштування хлібних елеваторів; 6) Франція і Англія отримують переважне право на вивіз хліба з України; 7) Франція і Англія складають з Україною договір на переважне право торгівлі з нею»604. У разі прийняття цих умов, які більше були подібні до ультиматуму, Антанта обіцяла надати Україні збройну підтримку, виділивши в розпорядження українського уряду армію в 100 тис. осіб, озброєння та спорядження для українського війська, що мало сформуватися в Італії з українців-військовополонених. Крім того, Франція й Англія обіцялися фінансувати уряд УНР в розмірі 25 млн. руб., з них не менше 10 млн. руб. – золотом. Фактично Антанта прагла нав’язати Україні власну версію Берестейського договору (свого роду антантівський «Брест-2»), на що Рада народних міністрів УНР і Директорія не пристали. У другій половині жовтня 1919 р. в огляді відділу преси Міністерства закордонних справ УНР було повідомлення про те, що українська місія у Парижі отримала звістку про згоду США надати Україні позику в сумі 13 мільйонів доларів під 5% річних. Терміни надання поділяся таким чином: 5 мільйонів – на 3 роки, 5 млн. – на 4 роки та 3 млн. – на 5 років. Місія передала американським представникам відповідні зобов’язання УНР. Кошти мали бути використані для закупівель в США різних матеріалів та інвентаря605. Відомо також, що на початку листопада 1919 р. посол УНР в Угорщині М. Галаган в інтерв’ю угорській газеті «Óraiujság» упевнено стверджував, що український уряд «нещодавно» отримав від США «державну позику в сумі 13 604 Там само. – Спр. 309. – Арк. 330–331. 605 Українська революція. Документи. 1919–1921. – Нью-Йорк, 1984. – С.64–65. – 217 – мільйонів доларів у американській валюті»606. На що було витрачено ці кошти достеменно невідомо. Здійснював уряд УНР й фінансові позики новоутвореним на руїнах колишньої Російської імперії державним урядам. Так, наприклад, 10 січня 1919 р., Радою народних міністрів було ухвалено надати безвідсоткову позичку уповноваженому представникові Грузинської Республіки в України. Сума складала 500 тисяч (100 тис. карбованцями і 400 тис. т.зв. «кєрєнками»), а її термін – 3 місяці607. Попри це, вже 2 лютого Директорія постановила «доручити голові української місії у Грузії п. Красковському одержати від грузинського уряду 500.000 карбованців608, позичково відпущених українським урядом грузинській місії у Києві»609. Взаємини України з Білорусією на дипломатичному рівні було започатковано ще за Гетьманату П. Скоропадського, коли в квітні 1918 р. Білоруська Народна Республіка (БНР) відрядила до Києва надзвичайну делегацію з метою відкриття у столиці Української Держави своєї дипломатичної місії610. Гетьманська Рада міністрів погодилася на відкриття у Києві Білоруської Торгової палати, а також підтримала уряд БНР фінансово, виділивши йому 300 тис. руб. грошової допомоги611. Наприкінці грудня 1918 р. до Києва прибули міністри БНР А. Цьвікевіч та А. Смоліч, до яких згодом приєднався В. Захарка, у справі домовитися тепер вже з урядом УНР та з Директорією про грошову позику. Незважаючи на гостру нестачу коштів, уряд УНР 23 січня 1919 р. задовольнив прохання уряду 606 Óraiujság. – 1919. – 6 листопада. 607 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки… – Т.1. – С. 170 608 З отриманих в перспективі назад від Грузії 500 тис. крб. передбачалося видавати кошти українцям Закавказзя на благодійні та просвітницькі цілі [ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2. – Арк. 63 (Арк. 57–63)]. 609 ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2. – Арк. 63. 610 До складу делегації БНР увійшли відомі діячі білоруського народного руху: керівник дипломатичної місії – А. Цьвікевіч; товариші керівника – Л. Левчанка, М. Рак-Міхайловський; консультант – професор Довнар-Запольский; секретар – Ю. Фарботка. Консулом БНР у Києві було призначено П. Тремповіча. У відповідь 16 червня 1918 р. уряд П. Скоропадського призначив консула Української Держави в Білорусі в особі А. Квасницького. Влітку 1918 р. консульське представництво БНР було відкрито також й в Одесі. 611 Канчер Е. Белорусский вопрос / Е.Канчер. – Минск, 1925. – 82 с. – 218 – Білоруської Народної Республіки про надання їй 4 млн. крб. як безвідсоткову позику612. У середині лютого 1919 р. білоруські урядовці виїхали до Берліна й, отримавши частину грошей та розділивши поміж собою готівку в рахунок вищезазначеної державної грошової позики від українського уряду, аби таким чином збити зі сліду поляків, що організували справжнє полювання на українські гроші, поодинці добиралися до Гродно. 14 березня через Ковно до Гродно із своєю частиною позики прибув А. Цьвікевіч, після чого наступного дня відбулося, по суті, перше в Гродно засідання Ради БНР. Другим після А. Цьвікевіча з Берліна у Гродно приїхав В. Захарка. На наступний день у місто прибуває американська місія, а з ними і останній з членів «української» делегації – А. Смолич. 21 березня 1919 р. білоруський уряд зібрався у повному складі (А. Луцкевіч, А. Цьвікевіч, К. Цярешчанка, Л. Заяц, В. Захарка, А. Смоліч), на якому головним питанням було розпорядження українською позикою у 4 млн крб. З цієї суми було вирішено: 100 тис. 900 рублів, отриманих готівкою, було передано В. Захарку, 3 млн австрійських крон – переведено до Австрійського банку у Відні перекладним листом на ім’я А. Цьвікевіча, 1,666 тис. німецьких марок були переведені через перекладний лист В. Ластовським у Berliner Reichsbank. Усі гроші були покладені на ім’я голови Ради міністрів БНР А. Луцкевіча. Ще частина грошей, з огляду на зубожілий фінансовий стан більшості білоруських міністрів, склала «витратну відомість на пенсію і добові Раді Народних Міністрів БНР», а інша частина з української позики залишалася у Гродно до початку квітня 1919 року613. При цьому варто також зазначити й на тому, що наявність коштів від української позики відкривала перед білоруським прем’єр-міністром дорогу на мирну конференцію до Парижа614. Виїжджаючи у березні 1919 р. з Гродна, білоруські урядовці вивезли із собою лише частину залишених у своєму розпоряджен612 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки… – Т.1. – С. 209. 613 Чарнякевіч А. Паліто за чатыры мільёны / Андрэй Чарнякевіч // Наша Ніва (Горадня). – 2007. – №10. 614 23 березня 1919 р. прем’єр БНР А. Луцкевич, разом із А. Смоличем, А. Цьвікевічем і Л. Зайцем, виїхали з Гродно, трохи пізніше місто покинув Терещенко, а у квітні – В. Захарка. З цього часу уряд БНР опинився на вигнанні. – 219 – ні коштів. Швидше за все, як припускає білоруський дослідник А. Чарнякевіч, певна сума ще навесні 1919 р. залишалася у Гродненського губерніального комісара БНР П. Алєксюка. Напередодні, 24 квітня, П. Алексюку з Берліна прийшла телеграма від прем’єра в екзилі А. Луцкевіча, який просив того терміново переслати йому «пальто» через А. Смоліча («bitte smolitsch zu nachrichtigen dasz ich warte berlin also man sall nachrichten nur kondratowitsch und zwei herren und sofort meine palto schicken»)615. Уже в кінці квітня, після того як місто було зайняте польською армією, до Гродна приїхали А. Смоліч і В. Ластовський з тим, аби вивезти останню частину з українського кредиту. У Берліні ж тим часом А. Луцкевіч раптом з’ясував, що зняти з рахунків Reichsbank готівку української позики – неможливо, позаяк через вимогу більшовиків німці заморозили усі українські активи. Лише за місяць білоруському прем’єрові вдалося отримати гроші, проте навіть не з берлінського, а з віденського банку. Тож більшу половину з української позики було витрачено на утримання білорускої делегації в Парижі та Берліні, а також на спроби активізувати білоруське питання на міжнародній арені через видавничу діяльність, на намагання зформувати білоруські військові частини з колишніх полонених, на численні, але практично безплідні переговори, раути, дипмісії чи на такі досить дивні проекти, як плани з придбання американських харчових складів («стоків»), що залишилися після закінчення Світової війни на території Франції. Трохи менше половини української позики, враховуючи й ті суми, що ще навесні 1919 р. були передані з Гродна у зайняті більшовиками Вільно (Вільнюс) і Мінськ, було вкладено у розвиток білоруського руху в країні, яка на той час (до кінця літа 1919 р.) вже була поділена поміж польськими (західна частина Білорусі) та російсько-більшовицькими (східна частина) окупантами. У липні 1919 р. до Кам’янця-Подільського на зустріч з міністром закордонних справ УНР А. Левицьким виїхав спеціальний кур’єр уряду БНР – секретар Варшавського БНК Аугінія Алєксюк (рідна сестра Гродненського губерніального комісара БНР П. Алєксюка). Мета – чергова спроба отримати останню 615 Чарнякевіч А. Вказана праця. – 220 – частину з українського кредиту. У зв’язку з цим А. Цьвікевіч доручив А. Алєксюк відвезти і обміняти нереалізований у берлінському Reichsbank переказ на 1,5 млн карбованців з українською державною позики уряду БНР. Тож з Варшави А. Алєксюк дісталася до Луцька, звідки, переодягнувшись селянкою, – у Кам’янець-Подільський. У тимчасовій столиці УНР український прем’єр міністр Б. Мартос видав їй посвідчення у Віденський банк на грошовий переказ в сумі 3 млн крон. 9 серпня 1919 р. А. Алєксюк повернулася до Варшави616. Згодом, однак, виявилося, що з незрозумілих причин і на цей раз українські гроші залишалися у берлінському Reichsbank. Як припускає білоруський дослідник А. Чарнякевіч, з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що білоруський уряд – на цей раз на чолі з Властовським617 – все ж таки скористався з українських грошей, але вже за допомогою Литви, уряд якої, за умовами білорусько-литовської договору, підписаного в кінці 1920 р., погоджувався фінансувати білоруський антипольський рух на Віленщині і Гродненщині. При цьому ковенський уряд і сам страждав на брак коштів. Ситуацію врятувала Німеччина, яка мала свій інтерес в ослабленні польської держави і постійні контакти з литовським урядом. В результаті, швидше за все, український кредит був виданий з Берліна в Ковно, звідки він пішов на фінансування антипольської партизанки618. Між тим, сам уряд УНР відчував гостру нестачу готівкових коштів. Постачання друкованих у Німеччині гривень і карбованців в Україну через складні логістичні, військові та міжнародно-політичні обставини було нестабільним й проблематичним. За таких умов 9 серпня 1920 р. між польським Міністерством 616 До речі, за вдалий наслідок своїх відвідин уряду УНР рішенням Ради міністрів БНР А. Алєксюк отримала 1,5 тис. марок винагороди, а Білоруське Прес-бюро навіть надрукувало повідомлення про цю її місію під назвою «Геройський подвиг однієї патріотки». 617 На той час серед білоруського керівництва стався розкол. Коли 24 листопада П. Кречевский і В. Захарка виїжджали з Берліна через Прагу до Мінська на чергове засідання Ради БНР, вони, «на про всяк випадок», залишили в одному з празьких банків 200 тисяч марок з урядової каси. Проте, внаслідок розколу, що стався 13 грудня в Мінську, постали два білоруських уряди – старий, на чолі з А. Луцкевічем, і новий – уряд В. Ластовського. За три дні (16 грудня) В. Захарко склав на руки А. Луцкевіча «Баланс каси повноважного уряду БНР», але, попри це, насправді ті кошти залишилися в розпорядженні навіть не В. Ластовского, а у того ж В. Захарка. 618 Чарнякевіч А. Вказана праця. – 221 – фінансів (заступленим директором Кредитового департаменту, бароном Мантайффлем і директором Бюджетового департаменту д-ром К. Жачком (Dr. Kazimierz Zaczek) та урядом УНР (заступленим повновласниками: головою української Торговельно-економічної місіі проф. І. Фещенко-Чопівським і директором української Експедиціі заготовок державних паперів п. Федосієвим) у Варшаві було укладено умову наступного змісту. Польські державні графічні заклади (ПДГЗ) зобов’язувалися друкувати для українського уряду, «на підставі потрібних замовлень» карбованці до номінальної суми у 7 млрд. карбованців. Вартість виконання тих замовлень визначалася приблизно від 35 до 40 млн. польських марок, причому до тієї суми була залічена й вартість паперу для друку карбованців, який ПДГЗ мали закуповлювати на рахунок українського Міністерства фінансів на суму близько 18 млн. польських марок. Техничні умови виконання вищезазначених замовлень, як також і вартість друку та паперу, передбачалося означити окремою умовою, що вироблялася поміж ПДГЗ та ЕЗДП. Украінський уряд повинен був оплачувати друк цих карбованців і паперу польськими марками готівкою. Термін оплати кожного рахунку, поданого ПДГЗ, визначався до 6 місяців від дня їх подання. Утім, кожного разу польське Міністерство фінансів могло погодитися на продовження вказаного піврічного терміну. Зазначені вище суми підлягали річної сплати у 6% поверхово. На суму кожного поодинокого рахунку, якщо він не був би сплачений негайно по поданню, уряд УНР мусив був видавати окремі боргові зобов’язання у польських марках за підписом українського міністра фінансів619. Як гарантію оплати таких боргових зобовязань, український уряд складав відповідну суму в грошових знаках УНР (карбованцях). При цьому: 1) співвідношення карбованця до польської марки визначалося у 7 карбованців за 1 польську марку (1 польськ. марк. = 7 крб.) і 2) в якості забезпечення «повинна бути зложена така кількість карбованців, щоби сума, на яку боргове зобовязання видано, не перевищала 70% іх вартости»620. Заставою ж таких зобов’язань ставали вже видрукувані в ПДГЗ українські карбованці. 619 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 179–180. 620 Там само. – Арк. 180 зв. – 222 – Тим часом обмінний курс української валюти від 1919 р. поступово знижувався. Проте у цьому не було нічого дивного. За час Першої Світової війни інфляція спіткала практично усі європейські валюти. Крім того, курс національної валюти знижувався й із втратою території УНР. Республіка вела війну на три фронти, Україна була відрізана від решти світу, торгівля і промисловість – паралізовані. За таких обставин про якусь стабільність карбованця чи гривні годі й було думати. 20 березня 1919 р. у Відні, наприклад, за 100 «думських» рублів (випущених Тимчасовим урядом у 1917 р.) платили 150 австрійських крон621, а за 100 крб. – 160–170 крон622. Восени 1919 р. за один карбованець УНР давали 4 російські рублі, в Одесі один долар США відповідав 45–50 руб., а в українській валюті – 10–12 карбованців623. Щодо золотого рубля, то курс карбованця протягом 1919 р. теж падав. У січні 1919 р. на чорному ринку за золотий рубль платилося 15 крб., а в липні, коли уряд УНР опинився у Кам’янці-Подільському, такий рубль коштував вже 60 карбованців. Коли ж в листопаді 1919 р. українське військо спіткали катастрофічні невдачі ціна золотого рубля зросла до 120 карбованців (240 гривень)624. Очевидно через військово-політичні обставини у 1920 р. тимчасово діючими на теренах УНР оголошувалися й польські марки, обмінний курс яких встановлювався в 1 марку за 5 карбованців625. Вимушено були залишені в обігу й російські розмінні марки в 1, 2, 3, 10, 15 та 20 коп. старого зразка і російські бони номіналом в 1, 2, 3, 5 та 50 коп., що свідчить про гостру недостачу як в обігу, так і в урядовому розпорядженні дрібних грошових знаків, а легалізацію польських марок зумовили військово-політичні обставини в яких опинилася УНР після листопада 1919 року. 621 Для порівняння: тоді ж у Відні 1 англійський фунт стерлінгів дорівнював 113 крон. 622 Кедровський В. 1919 рік / В.Кедровський // Свобода. – 1929; Мартос Б. Гроші Української Держави. – С. 28. 623 Гнатишак М. Вказана праця. – С. 210. 624 Доценко О. Літопис української революції / О.Доценко. – Т. 2. – Кн. 4. – Київ; – Львів, 1924. – С.305–306. 625 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 40. – 223 – 20 серпня 1920 р. у черговому «Оповіщенню» Міністерства фінансів УНР новий міністр нагадував громадянам, що «законною грошовою валютою Української Народної Республіки є гривня й карбованець» і що «державні податки й всякі інші виплати до державної скарбниці й до інших державних установ приймаються тільки українською валютою», a «всі офіціальні акти по купівлі й по продажу товарів і майна повинні складатися тільки в Українській валюті»626. Х. Барановський також поставив населення до відома, що на підвладній урядові УНР території: • не забороняється вільна купівля й продаж будь-якої чужоземної валюти за вільної згоди між покупцем та продавцем і за вільно ними встановленою ціною; • банківським установам не забороняється приймати від громадян усіляку чужоземну валюту на схованку, але в жодному разі не на вклади й не на поточні рахунки; • вивозити за кордон кожній особі без окремого дозволу можна було не більше 1000 грошових одиниць тієї сусідньої («пограничної») з УНР держави, до якої ця особа виїздила; • на вивіз до суміжної держави суми більшої за 1 тисячу одиниць її валюти, необхідно було мати дозвіл Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР (у випадку спроби такого провозу без належного дозволу, зайва сума відбиралася на кордоні й мала б бути повернена власниками по їхньому поверненню в Україну з-за кордону); • вказівки щодо ввезення закордонної валюти обіцялося оприлюднити окремо627. Інша частина оповіщення стосувалася банківської сфери і, очевидно, призначалася увазі філій Державного банку та приватних банківських установ, «котрі були большевицькою владою націоналізовані»628. Таким фінансовим закладам заборонялося розпочинати свої операції «до особливого розпоря- 626 Там само. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 7. – Арк. 51; – Спр. 6. – Арк. 15. 627 Там само. 628 Там само. – 224 – дження, котре буде видано після обрахунку грошових відносин між цими установами й Державою»629. Щодо присутності на українському ринку грошових знаків інших країн, то в жовтні 1920 р. їхній правовий статус на теренах УНР набував вільного обігу, але без права прийому державними установами та вкладів на поточні рахунки. З цього приводу в «Оповіщенні», власне, зазначалося: «ІІ. Ніякі инші грошові знаки російські (так звані царські, думські, керенки, совітські, деникинські), німецькі, австрійські, або які инші чужоземні – не будуть прийматися до Скарбниць та ріжних урядових кас, а також необовязкові до приймання і між приватними особами і установами. Але вони можуть купуватися і продаватися в Скарбницях по цінам і на умовах, які визначуються Міністерством Фінансів. ІІІ. Всі офіціяльні акти по купівлі і продажу майна, всі розрахунки зборів, видач та всіх взагалі договорів мусять складатися тільки в українській валюті. IV. Всі чужоземні гроші можуть купуватися і продаватися по вільним цінам. V. Банковим Установам не забороняється приймати від громадян всяку чужоземну валюту на схованку, але забороняється приймати її на біжучі рахунки і на вкладки. VI. Всі видані до цього часу представниками влади, як цивільної, так і військової, в справі обігу гр[о]шових знаків постанови, розпорядки, обяви, повідомлення і т. и., з виданням цього оповіщення, касуються»630. Узагалі ж, як свідчив О. Назарук (зі слів члена Директорії А. Макаренка), у 1919 р. у Кам’янці-Подільському щодня друкувалося грошових знаків на 32 млн. гривень631. Крім того, для потреб України гривні виготовлялося й у Берліні та Лейпцигу. Як вже згадувалося вище, українським урядом було замовлено у німецькій державній друкарні «Reichsdruckerei» для видруку шість номіналів гривневих білетів на загальну суму у 11,5 млрд. гривень. З них у Державний банк України було доставлено (за 1918–1919 рр.): 629 Там само. – Спр. 7. – Арк. 51. 630 Там само. – Спр. 7. – Арк. 54; – Спр. 6. – Арк. 15. 631 Назарук О. Рік на Великій Україні / Осип Назарук. – Відень, 1920. – С. 224. – 225 – Білет у 2 грн. – 8.800.000 штук на суму 17.600.000 грн. “ 10 грн. – 8.190.000 “ “ 81.900.000 “ “ 100 грн. – 3.520.000 “ “ 352.000.000 “ “ 500 грн. – 2.310.000 “ “ 1.155.000.000 “ “ 1000 грн. – 1.500.000 “ “ 1.500.000.000 “ “ 2000 грн. – 400.000 “ “ 800.000.000 “ ___________________________________ Разом: 24.720.000 штук на суму 3.906.500.000 грн.632 У період же з червня по жовтень 1919 р. з Бреслау до Кам’янця-Подільського було здійснено 18 польотів літаків-транспортувальників633 і перевезено 1 млрд. 242 млн. 140 тис. гривень634, які, безумовно, були вкрай потрібні урядові та війську УНР у складні часи літа–осені 1919 року635. Проте, і цих грошей надто бракувало в умовах війни та господарської руїни. Ад’ютант С. Петлюри О. Доценко згадував, що на адресу головного отамана від військового командування постійно надходили телеграми з вимогами нових і нових грошових асигнацій на армію. «В цих телеграмах, – зазначав він, – сповіщалося що пороблені замовлення на велику суму кількість убрання, взуття, білизни (жиди допомагали), та брак грошей не дозволяв одібрати все замовлене для армії. Бракувало грошей… Літаки, які ці гроші привозили з Берліна, не встигали їх настарчити… Які появлялися гроші в скарбниці, то негайно й зникали…»636. Варто згадати й про те, що після повалення гетьманської влади у Києві 14 грудня 1918 р. й відновлення Української Народної Республіки (УНР) під проводом Директорії, уже в січні 1919 р., в умовах нової війни з більшовицькою «червоною» і дєнікінською «білою» Росією, українською республіканською владою спішно формувалися різного роду місії для виїзду за 632 Гнатишак М. Вказана праця. – С. 198. 633 Це спростовує твердження Б. Мартоса нібито аероплани з грішми здійснили лише кілька перельотів [Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С. 24]. 634 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 28. 635 Значна кількість вантажу, більш як 200 скринь, все ж так і не була перевезена і зберігалася у Бреслау до листопада 1920 р. [Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 28 зв.]. 636 Доценко О. Вказана праця. – С. 143. – 226 – кордон637. Так, наприклад, 10 січня 1919 р. Директорія ухвалила рішення про відправлення до Франції, Італії та Англії двох незалежних торговельно-фінансових місій638. Однією з подібних місій була Фінансова агентура Народного міністерства фінансів УНР у Берліні. Цю місію було сформовано у січні 1919 р. на чолі з колишнім директором Кредитової канцелярії Народного міністерства фінансів Центральної Ради Григорієм Супруном. Одним з її завдань було повернення Німеччиною грошових фондів колишньої гетьманської Української Держави й акумуляція їх на потреби уряду УНР. Нагадаю, що Україні на той час належало близько 75 млн. німецьких марок, заборгованих за харчі і залізничний матеріал, який німці вивезли з її території в часи окупації 1918 року. Також у різних банках Німеччини знаходилося 400 млн. німецьких марок, складених на конто Української Держави (за Гетьманату П. Скоропадського). Не дивно, що багато політичних сил прагли розіграти цю карту на свою користь. Крім УНР (Директорії) та прихильників гетьмана П. Скоропадського, на ці кошти претендували також і уряд УСРР, діячі російського так званого «білого руху» і навіть Франція та Великобританія. Як наслідок їхнього затятого протиборства український народ втрачав політично-юридичні нагоди опанувати цим грошовим фондом, а Німеччина, натомість, використовувала як привід до його конфіскації. Ваймарська Республіка, що перебувала у вкрай важкому економічному становищі, планувала спрямувати ці фонди частково для компенсації втрат, що зазнали німецькі колоністи в Україні, а почасти – для вирішення внутрішніх соціальних питань. Тож доля українських грошей в Німеччині тривалий час залишалася невирішеною. У другій половині лютого 1919 р. німецький уряд наклав арешт на кошти, мотивуючи таке рішення існуванням кількох українських урядів, що заявляли права на фонди, а також претензіями німецьких фірм, що не отримали гроші за свій товар та за втрачене під час окупації майно. Відтак Німеччина вирішила не повертати українські кошти, формально мотивую637 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції / Ісаак Мазепа. – К.: Темпора, 2003. – С. 80. 638 Вістник державних законів УНР. – 1919. – 28 січня. – Вип. 4. – 227 – чи таке проволікання очікуванням пори, допоки на Україні не постане єдиний легітимний уряд. 15 січня 1919 р. на пропозицію міністра фінансів до всіх місій УНР, які відряджатимуться за кордон, мали призначатися агенти Міністерства фінансів639. За два дні (17 січня 1919 р.) міністр фінансів Б. Мартос представив Раді міністрів УНР Г. Супруна в якості кандидата на посаду фінансового агента в Берліні, Парижі та Лондоні640. Тож, початково планувалося, що фінансовий агент працюватиме у столицях Німеччини, Франції та Великобританії, але через політичні обставини Фінансова агентура та її голова осіли у столиці Німеччини. Новопризначений голова такої важливої та впливової закордонної місії як Фінансова агентура УНР Г. Супрун не був новачком як у фінансовій справі, так і в справі провадження торговельно-економічних зв’язків з представниками інших держав, а також частково у переговорно-дипломатичній сфері. У 1918 р. він займав досить вагому посаду директора Кредитової канцелярії Народного міністерства фінансів УНР, а з призначенням 14 березня 1918 р. Комісії по товарообміну з Центральними державами при Раді народних міністрів УНР став ще й одним з її членів641. До того ж головою цієї Комісії тоді був М. Порш, який у 1919 р. займав посаду посла УНР у Німеччині, що давало надію на успішну співпрацю Посольства УНР в Німеччині та Фінансової агентури Народного міністерства фінансів, яка також мала розташовуватися у Берліні. Крім того, є всі підстави вважати, що Г. Супрун був особистою креатурою міністра фінансів УНР Б. Мартоса, який цінував й довіряв своєму висуванцеві. Це підтверджується й тим фактом, що ще на початку грудня 1918 р. (до повалення гетьманської влади) саме Г. Супрунові Директорія з пропозиції Б. Мартоса доручила таке важливе завдання як взяти під контроль одеську друкарню Фесенка, в якій друкувалися українські грошові знаки, або ж вивезти літографські камені (кліше для виготовлення грошей) з Одеси до Вінниці. Принагідно нагадаю, що Г. Супрун 639 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки... – Т.1. – С.184. 640 Там само. – С.188. 641 ЦДАВО України. – Ф.3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 32. – 228 – не виконав цієї місії, проте Б. Мартос навіть в еміграції виправдовував цю невдачу тим, що його випередила Добровольча армія642. У грудні ж 1918 р. Б. Мартос вже визначився з тим, що саме Г. Супрун поїде до Берліна на чолі української Фінансової агентури643. Фінансова агентура мала надзвичайні можливості для праці в Європі, адже саме в її руках зосереджувалися чи не усі закордонні рахунки та грошові фонди УНР та щонайширші повноваження щодо їх використання за кордоном. Зокрема: розпорядження усіма закордонними банківськими фондами уряду України, фінансування українських місій та представництв, грошові операції щодо закупівлі майна, медикаментів, зброї та одягу за кордоном, доставка української валюти з Німеччини урядові УНР тощо. Питання про перевезення українських грошових знаків в розпорядження Директорії розглядалося урядом УНР ще 26 грудня 1918 р. Тоді було прийнято рішення доручити міністрові шляхів (у порозумінні з міністрами військовим та фінансів) негайно виконати цю справу644. Проте доставити вже виготовлені в Німеччині українські гроші в Україну теж було надзвичайно складно. Як вже згадувалося вище, відряджений міністром фінансів Б. Мартосом до Німеччини фінансовий агент Г. Супрун зумів відправити вагон готових грошей та різних друкарських матеріалів, проте через захоплення поляками Холмщини, його довелося повернути назад до Берліна645, а представник Міністерства фінансів УНР в Берліні В. Аристархов ще на початку січня 1919 р. доповідав і про проблеми щодо тимчасового зберігання великої маси українських грошових знаків на території Німеччини. Тож масштаб роботи, зобов’язання та відповідальність новоствореної української Фінансової агентури в Берліні важко переоцінити. 642 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – Мюнхен, 1972. – С.20. 643 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 322. 644 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки... – Т.1. – С.118. 645 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С.24. – 229 – На грудень 1919 р. українська Фінансова агентура в Берліні, окрім її очільника Г. Супруна646, мала у своєму розпорядженні ще 14 офіційних урядовців, 3 «співробітника» та ще 2 урядовця найманих647. Головна канцелярія Агентури розташовувалася на Клейстштрассе, 25 німецької столиці648. Зрозуміло, що у невдовзі міністр фінансів УНР зажадав від голови Фінансової агентури річної звітності про грошові операції цієї специфічної закордонної місії УНР. Задля підготовки звітності її голова Г. Супрун попрохав місячного терміну, аби «упорядкувати книги»649. Справа затягнулася і Б. Мартос вирішив призначити спеціальну Ревізійну комісію для перевірки діяльності Г. Супруна та його підлеглих. Слід зауважити, що початково Ревізійну комісію на чолі із О. Скорописом-Йолтуховським було призначено за наказом міністра фінансів Б. Матроса 16 грудня 1919 р. Вона, однак, своєчасно приступити до праці не змогла, позаяк голова Фінансової агентури в Німеччині Г. Супрун не допустив її до ревізії. Цікаво, що міністр фінансів не захотів загострювати стосунки з Агентурою й ні уряд, ані Директорія не вдалися до жодних жорстких дій щодо такого свавілля голови Фінансової агентури аж до березня 1920 р., коли Г. Супрун без усіляких на те повноважень взагалі припинив виплати коштів українським місіям і посольствам за кордоном. Фінансова агентура також, незважаючи на категоричні вимоги міністра фінансів, не подавала урядові УНР жодних звітів чи справоздань щодо розпорядження нею державними грішми, або ж взагалі щодо своєї діяльності. Урешті-решт, навіть наказ міністра фінансів (від 31 березня 1920 р.), затверджений Директорією 8 квітня 1920 р., про звільнення Г. Супруна з посади з 29 березня 1920 р. «за невиконання наказів і зловживання виданими йому уповноваженнями», не був визнаний ані ним, ані співробітниками Фінансової агентури650. Більше того, Г. Супрун відмовився передавати справи, кошти і майно Фінансової агентури новопризначеному на його 646 647 648 649 650 ЦДІА України у Львові. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 6. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 14а зв. Там само. – Арк. 12 зв. Там само. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 322. Там само. – Арк. 4. – 230 – місце І. Мірному, заявивши, що «Міністра Мартоса і того Уряду, якого представником він єсть він, Супрун, не визнає»651. Разом з тим припинили працю в Агентурі усі її урядовці та співробітники. Лише через німецький суд та особисті гарантії Г. Супруну від українського уряду дозволили новопризначеній Ревізійній комісії розпочати перевірку діяльності Фінансової агентури УНР в Німеччині, яка супроводжувалася приховуванням документації, саботажем і відвертим глузуванням з української влади. 5.3. Справа «Deutsche Luft-Reederei»: коли і на яких умовах урядові УНР переправлялися гроші з Німеччини Одним із багатьох ділянок роботи Фінансової агентури в Берліні було й завдання переправки українських грошових знаків, замовлених 1918 р. українським урядом для друку в німецькій державній друкарні «Reichsdruckerei», в розпорядження Директорії. Так звана «Справа «Deutsche Luft-Reederei», що стала одним з кількох епізодів «Справи Супруна» (т.зв. «Супруніади»), виникла у зв’язку із виконанням Фінансовою агентурою саме цього завдання під час перевірки її діяльності Ревізійною комісією, яка прибула до Німеччини з України у 1920 р. У підсумку «Справа «Deutsche Luft-Reederei», про деталі якої йтиметься нижче, виявилася лише одним з багатьох, але доволі показовим, епізодом з низки кричущих зловживань, корупції та моральної деградації значного прошарку вищих урядовців та державних службовців УНР періоду Директорії, у часи, коли українське військо вело безпрецедентну й звитяжну боротьбу за право свого народу мати власну державу. Тогочасний міністр фінансів уряду Директорії Б. Мартос з цього приводу згадував, що «з огляду на те, що навіть у Києві важко було організувати друк грошей в достатній кількості», він, «виряджаючи за кордон новопризначеного фінансового агента Г. Супруна, дав йому завдання організувати доставу грошей з берлінської друкарні, хоч би це коштувало дуже до651 Там само. – 231 – рого»652. Виникає логічне питання: як дорого обійшлася ця відправка державній скарбниці України, скільки грошових знаків було доставлено з Берліна в розпорядження уряду УНР і яка природа походження тих коштів? Це були українські грошові знаки, що були надруковані в Німеччині ще на замовлення урядів Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського. Колишній голова Ради народних міністрів УНР згадуючи, що в державній друкарні Німеччини залишалося з часів Гетьманату близько 10 млрд. грн., наголошував на їхню потребу в тому, що «наш фінансовий стан був тим тяжчий, що головні грошові запаси, вивезені Директорією з Києва, були витрачені попередніми урядами [УНР] головним чином на ті легендарні формування різних отаманів… Тим часом з приходом Галицької армії загальні потреби зросли більше ніж удвоє»653. Згодом, голова Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР Г. Супрун, повторюся – за словами Б. Мартоса, відправив з Німеччини в Україну «цілий вагон готових грошей та різних друкарських матеріялів, але поляки тоді захопили Холмщину, і той вагон вернувся до Берліна»654. Саме після цього інциденту (Б. Мартос не вказує на дату), він, через спеціального кур’єра Хом’яка, доручив Г. Супрунові організувати доставку українських грошей повітряним шляхом, а через другого кур’єра (Скнара) віддав наказ прискорити цю справу. Б. Мартос пише, що з цією метою Г. Супрун уклав угоду із щойно створеним в Німеччині товариством Lufthansa, якому німецький уряд спішно продав великі аероплани-бомбовози655. Утім, насправді тут закралися перші помилки у цій справі, які згодом перекочували до всієї історіографії революційного періоду української історії взагалі та цієї теми зокрема. Як свідчать архівні документи (конкретно – «Доклад Ревізійної комісії міністру фінансів У.Н.Р. в справі ревізії Фінансової агентури в Німеччині за час керування нею п. Супруна, з 1 лютого 1919 р. до 30 квітня 1920 р.») угоду про доставку українських грошових знаків урядові УНР було укладено не з 652 653 654 655 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С. 24. Мазепа І. Вказана праця. – С. 229. Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С. 24. Там само. – 232 – «Lufthansa», а з товариством «Deutsche Luft-Reederei» і зроблено це було, за свідченнями самого фінансового агента Г. Супруна, за пропозицією Міністерства закордонних справ Німеччини. «Deutsche Luft-Reederei» було новоствореним, проте досить потужним акційним товариством, яке фактично стало піонером світової пасажирської авіації. Ще 13 грудня 1917 р. президент енергетичної компанії «Allgemeine Electricitaets-Gesellschaft» (AEG) Вальтер Ратенау (Walter Rathenau) доручив Вальтеру Макентуну (Walter Mackenthun) заснувати у Берліні дочірню фірму під назвою «Deutsche Luft-Reederei» (DLR) зі стартовим основним капіталом в 2 млн. 500 тис. марок. Повна назва цього товариства була «Deutsche Luft-Reederei GmbH» /англ.: German (Deutsche) Air (Luft) Shipping Company (Reederei)/ – комерційне підприємство «Німецька повітряно-транспортна компанія». Передбачаючи кінець Світової війни, компанія готувалася до опанування цивільною авіацією. Під патронатом В. Макентуна процесом керував Егон фон Рібен (Egon von Rieben). 28 травня 1918 р. DLR зареєструвалася у берлінському Торговельному записі (Trade Register of Berlin). Великі пакети її акцій одразу ж придбали AEG та один з найбільших і потужніших німецьких банків – Deutsche Bank, а згодом й пароплавна корпорація HAPAG (Hamburg-Amerikanische Paketfahrt AG) та компанія з будівництва й використання дирижаблів Zeppelin Werke AG656. Акційний фонд DLR поділявся наступним чином: 26% належало Німецькій державі, 19% – країні, 27,5% – регіональним органам (Körperschaften) і 27,5% акцій – в приватному секторі657. Ще під час тривання Першої Світової війни «Deutsche LuftReederei» отримувала попередні пропозиції щодо співпраці в мирний час від іноземних представників, зокрема й від уряду нейтральної Швеції, який прагнув після війни налагодити повітряне сполучення з Німеччиною. Однак німецька революція та умови повоєнного перемир’я з країнами Антанти (11 листопада 1918 р.) змусили відкласти реалізацію цього проекту на пізніший час. 656 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923) / R.Mulder // Електронний ресурс: www.europeanairlines.no. 657 Електронний ресурс: http://www.flight-depot.com/flight-history-data/flighthistory/alsverkehrsmittel/index.html. – 233 – Після поразки Німеччини у Першій Світовій війні та підписання нею Версальського договору розвиток військово-повітряних сил країни було паралізовано. Проте активно розпочала становлення цивільно-транспортна авіація. Вже 5 лютого 1919 р. DLR почала здійснювати перші пасажирські рейси з летовища у Гамбурзі до Берліна й стала фактично першою в світі цивільною транспортною компанією. Тим часом новий тимчасовий уряд Німеччини вирішив перенести засідання Національних Зборів з Берліна до містечка Ваймар (Weimar), де вони й засідали від 6 лютого до 28 липня 1919 р. Відтак виникла потреба швидкого зв’язку між урядом та парламентом, чим й скористалося «Deutsche Luft-Reederei». 1 березня 1919 р. DLR відкрило першу в світі регулярну авіалінію Берлін–Лейпциг–Ваймар658. Спочатку авіалінія використовувалася для поштових перевезень, тому й кількість перших перевезених товариством DLR пасажирів склала тільки 19 осіб. Після 5 лютого 1919 р. мережа польотів літаків товариства DLR поширюється на Лейпціг, Гамбург, Брауншвейг, Ганновер, Гельзенкірхен, Варнемюнде, Свінемюнде і Вестерланд на острові Зильт. За шість місяців 1919 р. 1430 рейсів з 1532-ти були виконані успішно (93,3%), 4,7% було перервано з технічних чи метеорологічних причин і лише від 2% довелося відмовитися через негоду. Загалом за цих півроку було подолано 556 тис. 155 км., перевезено 1 тис. 574 пасажирів і 57 тис. 081 кг. газет, 20 тис. 963 кг. листів та 5 тис. 098 кг. посилок659. Біплани, що обслуговували пасажирську авіалінію, були з відкритою кабіною. Тому пасажири перед посадкою до літака мусили одягати шоломи, окуляри, польотові комбінезони та міхові унти. Цій авіаком658 Зазначу, що ще з 1 січня 1913 р. відбулося 4 польоти авіапоштовим рейсом між Санкт-Петербургом і Tampa, а також що з 20 березня 1918 р. почалося поштове перевезення авіарейсом Відень–Київ і з 15 травня 1918 р. подібні перевезення авіамаршрутом між Поштовим відділення США в Нью-Йорку та Вашингтоном. Проте ці авіарейси не були регулярними, не перевозили пасажирів й не відповідали міжнародним визначенням регулярних цивільних авіасполучень, як і щотижневі рейси між Парижем та Брюсселем, що розпочалися 22 березня 1919 р. Регулярні авіарейси ж Берлін – Ваймар (відстань польоту – 250 км.), які розпочалися з 5 лютого 1919 р. відповідали усім критеріям відповідної кваліфікації, а саме: «пасажир», «цивільний», «регулярний» і «підтверджений». Відтак, за відсутності критерію «міжнародний», DLR стала першою в світі компанією, що відкрила регулярне національне повітряне обслуговування. 659 Aviation in Germany // Flight. – 1920. – July 1. – P. 683. – 234 – панії також належить першість у розміщенні свого логотипу, що був розроблений професором Otto Firle – злітаючий у небо журавель (сьогодні – це фірмовий знак авіакомпанії «Lufthansa»). З того часу за прикладом компанії DLR усі авіакомпанії світу перейняли собі за правило розташовувати на корпусі літаків свої логотипи660. Правонаступницею «Deutsche Luft-Reederei» у 1926 р. стала компанія «Deutsche Luft Hansa Aktiengesellschaft», яку 1933 р. було перейменовано на «Lufthansa». Після Версальського договору звичайна торгівельна діяльність для DLR у співпраці з іноземними авіафірмами значно ускладнилася. Для усунення формальних перешкод «Deutsche Luft-Reederei» в серпні 1919 р. вступає до організації International Air Traffic Association (Міжнародна асоціація авіаперевезень) – IATA, керівництво якої знаходилося у Гаазі в Нідерландах661. Після цього німці змогли офіційно забезпечити міжнародну гарантію своїм плановим повітряним маршрутам. Навесні 1919 р. почалися переговори про співпрацю DLR з урядом УНР. Перемовини з «Deutsche Luft-Reederei» від імені Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР вели Ф. Гершун, представник державного контролю УНР Вронський та Аристархів й контролювалися безпосередньо фінансовим агентом Г. Супруном. Таку угоду було оформлено 4 квітня 1919 р.662 Згідно угоди, DLR брала на себе зобов’язання перевезти до Станіславова 20 тис. кг. вантажу (українських грошових знаків), за що українська Фінансова агентура мала сплачувати йому (товариству «Deutsche Luft-Reederei») по 40 німецьких марок за 1 кг. ваги вантажу. Українська сторона також повинна була внести 750 тис. марок на організацію і купівлю (зафрактування) аеропланів. Йшлося про фрактування трьох п’ятимоторних важких бомбардувальників-біпланів «Zeppelin-Staaken R-XIVа» з конструкторськими номерами R-69 (регістраційний номер D.129), R-70 (регістраційний номер D.130), R-71 (регістраційний номер 660 Електронний ресурс: http://www.calend.ru/event/4219. 661 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923) / R.Mulder // [Електронний ресурс] Режим доступу: www.europeanairlines.no. 662 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 27. – 235 – D.131), які за умовами Версальського договору були виведені зі складу військово-повітряного флоту Німеччини. Крім того, «позаяк, становище було дуже непевне», DLR вимагало внести з українського боку ще 2 млн. 500 тис. марок до банку, «як квоту за для своєчасних і правильних розрахунків платні за перевозку грузу»663. Транспортування українських грошей мало розпочатися за 14 днів після укладання угоди й завершитися протягом двох з половиною місяців. З огляду на це, кожного тижня повинно було б перевозитися 2 тис. кг. вантажу. При цьому, коли б перевозилося більше від зазначеної ваги, то тоді б в силу мала вступити наступна шкала премій: 4-й 5-й 6-й 7-й тиждень як перевозка більш 2.000 кілограмів ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” –100% –100% – 80% – 60% Водночас Ревізійна комісія Міністерства фінансів УНР на чолі з І. Мірним (пізніше його замінить Є. Сокович), що прибула з України до Берліна виявила низку обставин: 1) незважаючи на те, що умовами угоди передбачалася оплата марками, розрахунок з українського боку здійснювався австрійськими кронами; 2) 12 травня 1919 р., «ґрунтуючись на тім, що курс корон дуже хитається», DLR висунула вимогу повернутися до сплати знов у марках і 3) тоді ж Ф. Гершун, від імені Фінансової агентури УНР, дав згоду на вимогу DLR, аби бензин для літаків постачався з Кам’янця-Подільського664. У додаток до цього розпочалися ще й консультації щодо зменшення терміну перевезень усієї маси грошей до двох місяців. У подальші дні умови угоди зазнають нових коректур. 17 травня 1919 р. DLR заявляє, що термін початку польотів розпочнеться лише з того менту, як українські представники внесуть 3 млн. 250 тис. марок у Nationalbank für Deutschland. 21 травня німці повідомили Фінансову агентуру УНР, що вони увішли у згоду з банкірським домом «Herman» в Бреслау щодо 663 Там само. 664 Там само. – Арк. 27 зв. – 236 – оренди Trezor Raum для збереження українських грошей, що мало б обходитися по 5 тис. марок щомісяця. 28 травня від DLR на адресу Фінансової агентури УНР було надіслано копію поліса Страхового товариства, яке уклало угоду з DLR про страховку літаків «R-69», «R-70» та «R-71» терміном на 6 місяців (тобто з 20 травня по 19 листопада 1919 р.). 2 червня 1919 р. DLR надіслало українцям нотаріально завірене посвідчення Reichsdruckerei (німецької державної друкарні) про видачу 233 скринь з українськими грішми і поскаржилося, що з боку представників УНР й досі не внесено коштів до Nationalbank für Deutschland, заявляючи, що це ускладнює справу. DLR вказувало Фінансовій агентурі УНР, що кращі дні минають і нагадувало про обіцянку, що у випадку, коли польоти не відбудуться, то у будь-якому разі українська сторона муситиме сплатити втрати DLR. Лист констатував, що кожен день коштував 1 тис. 500 марок. 4 червня українцям було повідомлено про придбання німецьким товариством за 15 тис. марок ще окремого поштового аероплану і саме цю суму Фінансова агентура УНР повинна тепер сплатити DLR. Листом від 6 червня 1919 р. німецьке товариство погодилося змінити пункт призначення прямування літаків із Станіславова на Кам’янець-Подільський, але за умови збільшення платні за цю послугу на 10%. Цим же листом DLR порушило питання про запровадження страховки своїх літаків. 26 червня 1919 р. «Deutsche Luft-Reederei» надсилає українському фінансовому агенту два листа, де одним встановлює дату початків польотів в Україну 21 червня того ж року, а в іншому пропонує змінити (відсунути) терміни польотів і виробити їх лише після повернення до Німеччини першого літака. Це абсолютно порушувало укладену угоду, де було чітко зазначено, що терміни польотів починаються через 2 тижня після внесення оплати українцями. Так само постійно представники Фінансової агентури УНР на чолі з Г. Супруном йшли на поступки (досить невигідні для української скарбниці) щодо корекції умов угоди транспортування грошей. Того ж дня на своєму засіданні представники Фінансової агентури УНР (Гершун, Вронський та Аристархів) погодилися на сплату 60 тис. – 237 – марок на амортизацію, що було в свою чергу схвалено фінансовим агентом Супруном665. Німецьким товариством «Deutsche Luft-Reederei» планувалося до кінця жовтня 1919 р. перевезти в Україну 12 тис. 700 кг. вантажу української валюти, але після 1 листопада німці вважали здійснювати перельоти за неможливе. 23 серпня DLR запропонувало Фінансовій агентурі УНР, задля пришвидшення перевезення грошей, придбати шість великих аеропланів за 720 тис. марок. Цю пропозицію було прийнято українцями, як і підвищення платні за перевозку кожного кілограма до 120 марок. Українські агенти пішли на цей крок у зв’язку з вкрай неуспішними темпами перевезення грошей до Кам’янця-Подільського. Згодом німецькі контрагенти висунули нову угоду, позаяк новий розмір вантажу мав становити 12 тис. 700 кг., то DLR висунуло вимогу поповнення його грошового депозиту, позаяк, мовляв, згідно початкової угоди воно мало перевезти саме 20 тис. кг. вантажу, а відтак, якщо такої ваги перевезено не буде, то українська Фінансова агентура мусить відшкодувати товариству усі втрати. Представники УНР Вронський, Гершун та Аристархів (Супруна тоді не було в Берліні) погодилися на сплату 20 тис. марок тижнево, нібито з метою, аби DLR не розпускало своєї організації (фактично було додатково сплачено за відрізок з 1-го по 31-ше грудня 1919 р.). Коли ж у грудні Г. Супрун, який повернувся до Берліна, 12 числа повідомив DLR, що пересилка грошей в Україну припиняється взагалі і не буде відновлена, німецьке товариство заявило про неможливість припинення угоди до того часу, поки не буде перевезено саме 20 тис. кг. вантажу і, з огляду на факт відмови від польотів та транспортування грошей, розпускає свою організацію й висуває офіційну претензію урядові УНР. Вимагалося до 2 млн. марок «за шкоди при перевозі» і додаткове відшкодування втрат «які Д.Л.Р. має від того, що не перевезло всієї ваги, на перевозку котрої рахувало»666. Залишилося, утім, невідомим не лише чому Фінансова агентура щотижнево сплачувала кошти DLR протягом грудня 1919 р., а й те, чому саме по 20 тис. марок на тиждень, коли відо665 Там само. – Арк. 27 зв. – 28. 666 Там само. – Арк. 28. – 238 – мо із листів самого «Deutsche Luft-Reederei», що один день організації обходиться в 1 тис. 500 марок (тобто на тиждень – 10 тис. 500 марок). На це юрисконсульт Фінансової агентури УНР Ф. Гершун висунув зустрічні вимоги українського уряду до «Deutsche LuftReederei». Найважчим питанням для УНР в суді на його думку мала б бути вимога DLR щодо відшкодування вартості літака, полоненого в Румунії (про цей інцидент йтиметься нижче). Інші ж претензії вважалися ним або перебільшеними, або не доведеними. «Справедливі» ж домагання DLR задовольнялися звичайним порядком постановою юрисконсульта Ф. Гершуна (який за свою працю, до речі, отримав 250 тис. марок) і за погодженням з представником Державного контролю Вронським. Для перевірки висновків Ф. Гершуна Фінансовою агентурою було виняйнято німецьких юстицратів Тіхтіна та Гейне, які в своїх резолюціях (щоправда за матеріалами, що були надані їм самим Гершуном) дійшли висновку, що позиція українського юрисконсульта є вірною й обґрунтованою. На підставі вищезазначених аналізів й обрахунків юрисконсульт Гершун та представник Державного контролю Вронський повідомили DLR, що Фінансова агентура УНР в Берліні вважає претензії цього товариства занадто перебільшеними і безпідставними. Після цього відбулася ще ціла низка засідань та переговорів, котрі, проте, не дали ніякого позитивного висліду, а в кінці березня 1920 р. й зовсім припинилися. Разом з тим викликає здивування (на що у 1920 р. звернула також свою увагу й Ревізійна комісія Міністерства фінансів УНР) те, що не був опротестований (а навпаки – задоволений) головний аргумент скарги DLR, її головна вимога – перевезення саме 20 тис. кг. грошей, що дійсно було передбачено угодою. Проте тією ж угодою визначався й термін початку польотів та графік перевезень і ці пункти були порушені німецькою стороною. Голова української Ревізійної комісії Є. Сокович логічно зауважував з цього приводу: «Ці два дуже важних фактора відійшли якось на другий план, а залишилась тільки загальна вага, котра скрізь далі й істнує, і ні представники Державного Контролю, а ні Юрисконсульт Гершун нігде не звернули уваги, – 239 – що кількість грузу грошей була до послуг Д.Л.Р. і що вже це була власна справа їх самих своєчасно перевезти цей груз»667. Малося на увазі те, що німецьким товариством так і не було перевезено ще 200 скринь з українськими грішми, які залишали в Trezor Raum у Бреслау до листопада 1920 р. Крім того, починаючи з проекту угоди від 14 квітня 1919 р. скрізь чітко й ясно було зазначено два важливих пункти: 1) термін початку польотів мав відраховуватися через два тижні після внесення грошей до Nationalbank für Deutschland (перший політ було здійснено лише 20 червня 1919 р.); 2) перевезення українських грошових знаків повинно відбутися протягом двох місяців. Представники ж Фінансової агентури з якихось причин не дотримувалися цих конкретних умов під час ведення перемовин з DLR і не наполягали на їх виконанні, а навпаки – йшли на поступки безпідставним додатковим вимогам німецької сторони, чим завдали державній скарбниці УНР додаткових збитків (необґрунтованих витрат). Необґрунтованими були й інші дії та сплати Фінансової агентури. Так, наприклад, за перший політ до Кам’янця-Подільського цьому товариству було виплачено 33 тис. 462 марки за вантаж, що важив 760 кг. (за умовами контракту при відльоті літака з Німеччини DLR мала отримати половину потрібної суми)668. Проте, як не важко підрахувати, сплачена сума включала в себе 100%-ву премію. Дивна фінансова щедрість з боку Фінансової агентури УНР, адже угодою визначалося, що протягом двох місяців має бути перевезено 20 тис. кг., тобто приблизно 2 тис. кг. на тиждень, і лише за умови доставки протягом двох тижнів більш як цих 2 тис. кг. вантажу мала бути встановлена 100% премія. Отже – премію (100%) німцям було виплачено безпідставно. Можна також закинути й безпідставні витрати державних грошей й безпринципність представників Фінансової агентури і в справі закупівлі аеропланів. Ревізійна комісія Міністерства фінансів УНР встановила, що ціни, які диктувала Фінансовій 667 Там само. – Арк. 28 зв. 668 Там само. – Арк. 29. – 240 – агентурі DLR були надто високими. Так, наприклад, Комісією було встановлено, що такий собі Фогт пропонував Фінансовій агентурі придбати аероплани по 60 тис. марок, тоді як українські представники не звернули увагу на цю пропозицію і придбали літаки по 120 тис. марок669. Загалом українська Фінансова агентура купила аероплани для DLR за 1 млн. 470 тис. марок670. Так само незрозумілою є особа якогось п. Радке, якого члени Фінансової агентури (не встановлено хто саме, чи то Хом’як, чи то Скнар) найняли на експерта з аероплантики в обов’язки якого доручався огляд машин. Залишилося без відповіді питання: чому з численних берлінських технічних фахівців чи наукових організацій у цій галузі, до яких не було зроблено жодного офіційного запиту, вибір було зроблено на нікому невідомому Радке, на підставі висновків якого купувалися аероплани й сплачувалися величезні державні кошти671. Цікавим є й той аспект, що за порадою експерта Радке після купівлі аеропланів (які він інспектував) на вищезазначену суму, той же Радке незабаром виставляє Фінансовій агентурі рахунок від DLR на ремонт моторів у 4-х літаках на суму 86 тис. марок672. І Фінансова агентура УНР його сплачує, хоча за умовами угоди саме DLR повинна була відповідати за ті випадки, які кваліфікувалися як наслідки технічних несправностей. Ревізійна комісія зазначила також і на тому, що «в той час, коли на Україні була велика потреба в грошах, коли дійсно істнування Держави могло залежати від своєчасної доставки грошей – справа перевозки грошей велася дуже мляво»673. Суть питання полягала в тому, чому, якщо проект першої угоди від DLR був представлений Фінансовій агентурі УНР 14 квітня 1919 р., перший політ аероплана в Україну відбувся аж 20 червня 1919 р. За угодою ж, початок переправки грошей в Україну мав розпочатися після сплати Фінансовою агентурою 3 млн. 250 тис. марок, чого Фінансова агентура не могла здійснити, за словами фінансового агента Г. Супруна, через відсутність в її розпорядженні 669 670 671 672 673 Там само. – Арк. 29–29 зв. Там само. – Арк 30. Там само. – Арк. 29–29 зв. Там само. – Арк. 30. Там само. – Арк. 29 зв. – 241 – належних коштів. У свою чергу Ревізійна комісія встановила, що така заява фінансового агента є брехнею. Було виявлено, що ще 3 лютого 1919 р. Г. Супрун одержав у Reichsbank (Райхсбанку) 8 млн. 400 тис. марок, з яких 1 млн. 400 марок наступного дня виплатив німецькій державній друкарні (Reichsdruckerei), а решта суми (7 млн. 399 тис. 600 марок) залишилася в його розпорядженні. З цих грошей він так і не сплатив необхідний за контрактом з DLR внесок до Nationalbank für Deutschland, а, натомість, вносить до цього ж банку 4 млн. 600 тис. марок з метою купівлі цінних паперів для комерсантів братів Рабиновичів, аби здійснити спільну оборудку з купівлею і продажем чаю. Один пакет цих цінних паперів було перенадіслано до Голландії (в Амстердам), а інший переслати не вдалося через те, що саме тоді було накладено заборону на пересилку цінних паперів з Німеччини за кордон. 4 травня банк повернув Г. Супруну гроші за ненадісланий пакет цінних паперів. Тим не менш 24 травня Г. Супрун передає братам Рабиновичам 2 млн. 300 марок готівкою674. Таким чином, оборудка з чаєм, яка варта окремого наукового дослідження, була для українського фінансового агента в Берліні Г. Супруна (в спілці з представником державного контролю УНР Вронським) більш нагальнішою справою, ніж переправка грошей в Україну, уряд та військо якої знаходилися у вкрай скрутному воєнному та фінансовому становищі і які надзвичайно потребували грошей. Гроші ж за угодою з DLR (3 млн. 250 тис. марок) було внесено до Nationalbank für Deutschland лише після звільнення на початку травня 1919 р. у Відні з під арешту 85 млн. крон, та й те лише аж 11 червня 1919 р. Отже, не було виконано умови чергового варіанту угоди з DLR (від 14 травня), а наступний був значно обтяжливіший для УНР через що українська державна скарбниця знову ж зазнала великих фінансових втрат, яких можна було б уникнути. Не кажучи вже про потребу в грошах армії та уряду УНР на Батьківщині. Українською стороною, все ж таки, були закуплені (зафрахтовані) три п’ятимоторні важкі бомбардувальники-біплани «Zeppelin-Staaken R-XIVа» з конструкторськими номерами 674 Там само. – 242 – R-69 (регістраційний номер D.129), R-70 (регістраційний номер D.130), R-71 (регістраційний номер D.131). Ці літаки, хоч і були продані УНР й позначалися українськими розпізнавальними знаками, мали німецьку обслугу та залогу. З України та від української авіації з ними тримав регулярний радіозв’язок радист Першого Запорізького окремого авіадівізіону в Кам’янці-Подільському хорунжий Володимир Пилипець675. Вперше подібний бомбардувальник R-XIV піднявся в повітря 1917 року. Це були найбільші і найпотужніші бойові літаки періоду І Світової війни. Ширина верхнього крила складала 4,6 м, а нижнього крила – 3,6 м, розмах крила – 42,2 м, швидкість польоту – 135 км на годину. У повітря їх підіймали п’ять 260-потужних моторів фірми «Maybach» (потужність 180 кВт) та згодом – 4 ПД «Mercedes D.IVa» (потужність 190 кВт), чотири з яких було розташовано в тамдемних крилах, а п’ятий – у носі флюзеляжа. Мотор у носовій частині фюзеляжу обертав тяговий гвинт діаметром у 4100 мм, чотири інших попарно тандемно розташовувалися в двох мотогондолах. Передні мотори обертали тягові гвинти діаметром у 3250 мм, а задні – штовхаючі гвинти діаметром у 4300 мм. Паливні баки (два у фюзеляжі й один в центроплані верхнього крила) сумарно вміщали 3150 л палива. Відносно висока енергоозброєність дозволяла цим літакам-гігантам нести фантастичне за тих часів бойове навантаження – понад 4 тон (для порівняння: російський «Илья Муромец» підіймав до 500 кг. бомб, а кращі англійські та французькі важкі бомбардувальники – трохи більше за тону). Дальність польоту із стандартним навантаженням (2 тони) складала 1300 км. Чисельність екіпажу складалася з 7 чоловік, озброєння – від чотирьох до шести 7.92-мм кулеметів «Parabellum». Максимальна висота – 3.700 м., до рівня 3 км підіймався за 70 хв. Під час Світової війни такі літаки, окрім фірми «Zeppelin Staaken» збиралися також на фірмах «Automobil und Aviatik AG» (Лейпциг), «Luftschiffbau Schütte-Lanz» (Цессен), «Ostdeutsche Albatros Werke GmbH» (Шнайдмюль), «Aviatik», 675 Шанковський Л. З історії Української авіяції / Л.Шанковський // [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.chota.plast.org.ua/aviohistoriPA. htm#_ftnref1. – 243 – «Schütte-Lanz» та «Albatros». До кінця війни німці спромоглися побудувати 13 таких бомбардувальників676. Перший літак відлетів з Німеччини до України 20 червня 1919 р. і привіз до Кам’янця-Подільського 760 кг грошей, за що в Берліні Фінансовою агентурою УНР було сплачено DLR 33 тис. 462 марки677. Колишній начальник відділу закордонної преси Генштабу армії УНР підп. Я. Макогон, який утік до Польщі й 26 листопада 1919 р. надав дєнікінцям (військовому аташе Збройних сил Півдня Росії в Польщі) докладну доповідь про командний склад Української Армії, повідомляв, що з Берліна своєчасно аеропланами в Україну в середньому достарчається 50–100 млн. крб. кожних 10–12 днів. Іноді, зазначав він, надсилалися й царські рублі вартістю по 500 руб. (як, наприклад, 80 млн. руб. було отримало 5 (18) жовтня 1919 р.)678. Щоправда, він помилково вважав, що пересилку організовує посол УНР в Німеччині М. Порш, проте тепер вже виявилося, що насправді цю справу налаштовувала Фінансова агентура УНР в Берліні. Я. Макогон писав також, що гроші перевозяться величезними апаратами типу «Муромецъ», тільки ще більшими. Як вже зазначалося мною вище, насправді то були біплани «Zeppelin Staaken (R-XIVа)» під номерами «R-69», «R-70» та «R-71». Б. Мартос додавав, що для перевозу було вжито три п’ятимоторні літаки та два дещо менші тримоторні, «але всі вони вже були досить з’їжджені»679. Це дійсно було так. То були вже вказані вище три п’ятимоторні колишні німецькі важкі бомбардувальники класу «Zeppelin Staaken (R-XIVа)» та три легші – типу «Gotha GV». Чотири щойно придбані літаки, як вказувалося вище, невдовзі вже потребували ремонту моторів. Б. Мартос оповідав, що літаки часто псувалися, «інколи вдавалося направити їх своїми засобами, але частіше літак мусів чекати, поки через другого літака давали знати про це в Берліні, і аж третій літак привозив мотор чи яку іншу запасну частину»680. 676 Wunderwaffe [Електронний ресурс] Режим доступу: http://wunderwaffe. narod.ru/Magazine/AirWar/87/02.htm. 677 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 29. 678 Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння / М.Ковальчук. – К.: Темпора, 2006. – С. 457. 679 Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років. – С. 25. 680 Там само. – 244 – За такого стану літальних апаратів не обійшлося й без аварій та прикрих інцидентів за час перельотів. Аероплани, бувало, падали і часто обстрілювалися. Так, 2 серпня 1919 р. над Польщею (в районі Познані) з якоїсь причини загорівся біплан «Zeppelin Staaken» і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратібора). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полк. Д. Вітовський, якого згодом поховали в Берліні (2002 р. у Львові відбулося урочисте перепоховання Д. Вітовського). З цього приводу варто дещо з’ясувати. У примітках до видання щоденника Є. Чикаленка В. Верстюк та О. Бойко помиляються, коли вказують, що Д. Вітовський загинув в авіакатастрофі 8 липня 1919 р. і ця помилка потім перекочувала до інших укладених ними видань681. Не відповідає дійсності й повідомлення вже згадуваного підп. Я. Макогона, який стверджував, що падіння літака відбулося 7 вересня через те, що його було збито682. Найближчою до істини є дата 4 серпня 1919 р., яку встановили свого часу С. Ріпецький, М. Заклинський і яку часто використовують нинішні історики683. Утім і ця дата є дещо неточна. Вихідна суть помилки полягає в тому, що на тоді фактично один за одним (протягом двох діб) катастрофи зазнали два біплани виробництва «Zeppelin Staaken». Подібність літаків в очах пересічних випадкових свідків, близькість подій, розголос у пресі, ажіотаж і політична кон’юнктура (доцільність / недоцільність розголосу події в умовах постверсальської Німеччини, протистояння Польщі та ЗУНР (ЗО УНР) тощо) досить швид681 Чикаленко Є. Х. Щоденник, 1919–1920 / Євген Чикаленко. – Київ; – НьюЙорк: Вид-во Олени Теліги, 2005. – С. 560; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. – Т. 2. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2006. – С. 694 та інш. 682 Ковальчук М. Вказана праця. – С. 457. 683 Ріпецький С. Дата смерти полк. Дмитра Вітовського / С.Ріпецький // Вільна Україна. – 1960. – Зб. 26. – С. 51–53; Заклинський М. Дмитро Вітовський. Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листопадового зриву, секретар військових справ ЗО УНР / М.Заклинський. – Нью-Йорк: Червона калина, 1067. – С. 117–118; Горак Р. Дмитро Вітовський / Р.Горак // Дзвін. – 1992. – № 1–2. – С. 130-142; Веденєєв Д. В. Вітовський Дмитро Дмитрович / Д.В.Веденєєв // Енциклопедія сучасної України. – К., 2005. – С. 635 та інш. – 245 – ко заплутали головні деталі (відмінності) катастроф і сприяли виникненню низки подальших плутанин і навіть вигадок у визначенні головних ознак та, зокрема, дат трагедій. 4 серпня 1919 р. розбився інший літак, а саме – «Zeppelin Staaken (R-VI)» під маркуванням «R-39/16», який не належав УНР і не був перероблений на цивільний. То був модифікований військовий бомбардувальник «Zeppelin Staaken (R-VI)», 18 машин такого типу (R-25 – R-39 та R-52 – R-54) зібрали у 1918 р. на фірмах: «Staaken» – 8 машин; «Automobil und Aviatik AG» (Лейпциг) – 8 машин; «Luftschiffbau Schütte-Lanz» (Цессен) та «Ostdeutsche Albatros Werke GmbH» (Шнайдмюль) – по 3 машини. Крім того, цей літак мав не п’ять, а чотири мотори. То були не надто надійні 6-циліндрові двигуни «Mercedes D.IVa» (потужність – 190 кВт) та «Maybach Mb.IVa» (потужність – 180 кВт). Двигуни стояли попарно у двох мотогондолах й обертали дерев’яні дволопастні гвинти «Garuda» – штовхаючий й тягнучий. Не вдаючися до технічних характеристик подібних літаків, додам, що ці двигуни були обладнані автоматичними електричними стартерами фірми «Bosch», пов’язаними з акумуляторами. При цьому в гондолах між двигунами знаходився механік, що стежив за роботою моторів у польоті. І для цього були підстави, адже попри високі досягнення німецьких авіатехніків, ера будови літаків тільки-но починалася. З вісімнадцяти зазначених бомбардувальників «Zeppelin Staaken, R-VI» (R-25 – R-39 та R-52 – R-54) шістнадцять літаків було використано безпосередньо на Західному фронті Світової війни у 1918 р. Чотири машини було збито винищувачами та зенітною артилерією супротивника, а вісім – розбилися в аваріях. Один з уцілілих тоді літаків (R-39) і який у 1919 р. став фігурантом плутанини із датою загибелі Д. Вітовського, здійснив рекордний об’єм бомбардування. У перебігу двадцяти бойових польотів цей літак скинув на ворога 26 тис. кг бомб, у тому числі три 1 тис. кг бомби – усі такі бомби, що були скинуті протягом війни на Англію. Після війни цей літак не був проданий УНР, проте після встановлення перемир’я здійснював поштові та дипломатичні перевезення з Німеччини в Україну, і саме його було збито польською зенітною артилерією близько 9-ї год. ранку під – 246 – Ратибором у Верхній Сілезії (Oberschlesien), коли біплан якраз перелітав р. Руду, що являла тогочасний кордон між Німеччиною та Польщею684. Літак мав розпізнавальні знаки німецького військово-повітряного флоту, а отже й не міг бути одним з куплених українською Фінансовою агентурою літаків для доставки товариством «Deutsche Luft-Reederei» українських грошей для уряду Директорії. Це був саме «Zeppelin Staaken, R-VI» (R-39/16) і летів він усталеним повітряним маршрутом між Бреслау та Станіславовим (згодом – Кам’янцем-Подільським), проте Д. Вітовського та М. Чучканя на його борту не було. Про те, що літак було збито, а також про відсутність на його борту міни або сторонніх осіб заявила й спеціальна слідча комісія німецьких повітряних сил, як і начальник летовища в Бреслау, що особисто контролював підготовку машини до вильоту685. Натомість, як свідчить розслідування української Ревізійної комісії в Німеччині, 2 серпня 1919 р. з Бреслау до Кам’янця-Подільського о третій з половиною ранку збиралися відлетіти два літака «Zeppelin Staaken (R-XIVa)» під маркуванням «R-70» та «R-71») з українськими грішми. Перший літак («R-70»), крім грошей, узяв на борт ще й Ю. Бачинського і своєчасно вилетів. Інший літак («R-71/18») з вантажем у 3 млн. крб., на якому мав відлетіти й Д. Вітовський та його ад’ютант М. Чучман, не вилетів через злам у моторі і його довелося лагодити. Вилетів він з Бреслау (з Д. Вітовським на борту) того ж дня, але близько 10-ї годині ранку (про це свідчив спеціальний рапорт Фогта, «котрий подаючи відомости про відправку грошей пише, що аероплян полетів тільки в 10 годин, бо мотор був несправний і його приходилось лагодити»)686. Цей факт офіційно занотований у звіті Ревізійної комісії в Берліні для уряду УНР. Таким чином літак на кордоні тогочасних Німеччини і Польщі міг зазнати катастрофи лише 2 серпня 1919 р., позаяк не робив зупинок на цьому відрізку шляху, а отже – саме ця дата 684 Baczkowski W. Samoloty bombowe pierwszej wojny swiatowej / W.Baczkowski // Biblioteczka Skrydlatej Polski. – Warszawa, 1986. – S. 143; Grosz P. M. Zeppelin Staaken R.VI / P.M.Grosz // Windsock Datafile. – 2002. – №.95. – Р.27. 685 Горак Р. Вказана праця. – C. 130, 131. 686 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 30–30 зв. – 247 – і є днем загибелі Дмитра Вітовського687. Пізніше, вже почалися розмови та пересуди, що нібито польський літак напав на цей аероплан і знищив його, або що його збили688 чи що у літак було підкладено міну з метою вбивства Д. Вітовського й що з українського боку не було зроблено спроб розслідувати цей інцедент689 тощо. Усе це, безумовно, вигадки; літак впав у ліс під Ратібором і розбився через несправність у моторі690. Як свідчать документи, в даному випадкові висновок Ревізійної комісії Міністерства фінансів УНР в контексті розслідування діяльності української Фінансової агентури в Німеччині, Д. Вітовський загинув 2 серпня 1919 р. у катастрофі літака «Zeppelin Staaken (R-XIVа)» (R71) під час перельоту з Бреслау до Кам’янця-Подільського. Взагалі то усі літаки цього виробника мали проблеми з двигунами ще з часів Світової війни. Спочатку замість майбахівських на літак було встановлено п’ять двигунів фірми «Austro-Daimler» (найпотужніші – 237 кВт – на той час мотори в Німеччині), проте двигуни виявилися недорозробленими й відтак часто відмовляли в польоті. У травні 1918 р. їх замінили на двигуни «Basse und Selve BuS.IVa» (потужністю в 220 кВт), проте ці мотори виявилися ще гіршими за попередні. Так на літаки знов було встановлено двигуни «Maybach Mb.IVa» потужністю в 180 кВт. 24 серпня зазнав катастрофи й упав в м. Раудені ще один літак, гроші ж, що були на його борту, згоріли691. 8 жовтня один з літаків, що вже повертався з Кам’янця-Подільського упав і розбився над територією Польщі. Про інший випадок підп. Я. Макогон свідчив, що 25 жовтня 1919 р. поблизу Кракова польськими жовнірами «з бешкетства» було збито один з таких літаків. Усі пасажири та літуни загинули, гроші ж невдовзі було повернуто українському урядові. 687 Після похорону Д. Вітовського в ресторані готелю «Еdem» у Берліні відбулися поминки по ньому, на яких були присутніми 20 осіб. Принагідно зазначу, що замовлені для вечері страви, квіти, лікйори, фрукти і цигарки були оплачені (5 тис. 558 марок 35 пфенінгів) коштом Фінансової агентури УНР в Берліні [Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 104]. 688 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 30. 689 Горак Р. Вказана праця. – С. 131. 690 Rimell R. Staaken at war / R.Rimell // Windsock Datafile. – 2007. – № 123. – Р. 25. 691 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 99 зв. – 248 – Старший пілот іншого літака («Zeppelin Staaken (R-XIVа) – R-70/D.130»), німецький офіцер, вертаючись вже з Кам’янця-Подільського до Берліна самочинно, без відома української сторони, взявся підвезти пасажира до Відня, де в аеропорту «Aspern» 29 липня його літак було заарештовано та конфісковано французькими солдатами від імені антантської контрольної комісії (IAACC)692. Ще один аероплан змушений був через зіпсування моторів приземлитися в Галичині, не долетівши до Кам’янця693. Інший літак («Zeppelin Staaken (R-XIVа) – R-69 / D.129»), який перевозив гроші для українського уряду, чомусь летів не над Галичиною, а над Буковиною і, знову ж через паливні проблеми у всіх п’яти моторах, не долетів 10 км. до Дністра694. 19 вересня бомбардувальник змушений був здійснити аварійну посадку на румунській території. З українського боку Дністра було спрямовано машини на той бік річки, але два румунські вояки 37-го Піхотного полку підоспіли першими й, загрожуючи зброєю, конфіскували і літак, і гроші – 303 мільйони гривень, що були виготовлені в Німеччині для Української Держави ще за часів Гетьманату П. Скоропадського (5, 6 та 24 жовтня 1918 р.). Румуни заарештували також трьох німецьких літунів (капітана Ганса Вольфа фон Гарага (Hans Wolf von Harah) й двох пілотів Генріха Шмільця (Heinrich Smiltz) й Генріха Треткена (Henrig Tretken), а також українського урядовця та його помічників, що летіли з ними. Згодом українців звільнили і переправили на український бік Дністра, а німецьких пілотів інтернували пізніше – після відбуття арешту в румунській в’язниці695. Жодні заходи української місії в Бухаресті щодо повернення хоча б коштів (303 млн. грн.) не мали успіху. І. Мазепа пояснював таку позицію тим, що на той час Румунія ще не мала підписаного мирового договору з Німеччиною, проте додає, що згодом ці гроші, що перевозив аероплан, все ж було передано 692 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923) / R.Mulder // Електронний ресурс: www.europeanairlines.no. 693 Мартос Б. Вказана праця. – С. 25. 694 Там само. 695 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923)... – 249 – українському представництву в Бухаресті, але потрапили вони в розпорядження уряду УНР аж у 1920 році696. Що ж до літака, то «Zeppelin Staaken (R-XIVа – R-69 / D.129)» так і не було повернуто ані українській стороні, ані німецькому товариству «Deutsche Luft-Reederei». Румунські авіаційні інженери полагодили його і екіпаж пілотів на чолі з першим технічним лейтенантом Петре Макавеєм (Petre Macavei) перелетіли на ньому до Бухаресту. Зазначу, що і в польоті двигуни літака завдали чимало клопотів румунським пілотам. Цей літак більше так ніколи й не злетів у небо. Протягом кількох років він перебував на летовищі й врешті був демонтований, а його дерев’яні гвинти опинилися у Військовому музеї в Бухаресті. Після втрати вищезазначених літаків DLR запропонувало Україні для продовження доставки грошей з Німеччини використати інший бомбардувальник – «Friedrichshafen G.III-a», відомий як FF-45697. «Friedrichshafen G.III» з’явився на початку 1917 р. і досить швидко склав істотну конкуренцію іншому німецькому бомбардувальнику «Gotha». Варто сказати, що його бомбове завантаження було у півтори рази більшим від «Gotha». Окрім фірми-розробника «Friedrichshafen»-и випускали також заводи «Hanseatische Flugzeugwerke» (Ганза) та «Daimler-Flugzeugbau». Розмах крила цих літаків складав 23,70 м., довжина – 12,80 м., площина крила – 95 кв. м. Двигуни 2-ПД Mercedes D.IVa дозволяли розвинути швидкість у 141 км. на годину (крейсерська швидкість – 118 км/год.). Термін польоту – 5 годин. Екіпаж складався з трьох чоловіків. На озброєнні було два-три 7,92-мм кулемета «Parabellum MG14», що встановлювалися на шворнях у носі та в задній кабіні. Бомбове навантаження – 1500 кг. Модифікація «Friedrichshafen G.III-a» була з двокилевим біплановим опіренням і без носового колеса. Загалом G-III обох модифікацій було збудовано 245 бомбардувальників. Вони були задіяні до останніх днів війни в якості як нічних, так і денних бомбардувальників проти об’єктів у Франції, Бельгії та Британії. По війні німці використовували їх як транспортно-пасажирські машини. У 1920 р. два таких лі696 Мазепа І. Вказана праця. – С. 301. 697 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923)... – 250 – таки були закуплені більшовицькою Росією й ще кілька використовувалися у складі Червоного повітряного флоту. Ще один біплан такого типу, що здійснив вимушену посадку на території Литви, після ремонту став бойовою одиницею литовських військово-повітряних сил698. Наразі немає даних чи були бомбардувальники «Friedrichshafen G.III-a» (FF-45) в розпорядженні уряду УНР, проте достеменно відомо, що частина авіації, належної «Deutsche Luft-Reederei» була таємно переміщена з Німеччини до України699. Цілком вірогідно, що серед числа тих літаків (зокрема відомо про розвідувальні авіамашини «DFW», «LVG», «Hansa-Brandenburg», винищувачі «Halberstadt», «Albatros», «Fokker» та інші) був і вищезгадуваний мною бомбардувальник «Zeppelin Staaken» (R-VI) (R-39/16), що був збитий поляками 4 серпня 1919 р. і факт польоту якого в Україну ретельно приховувався німецькою слідчою комісією. Відомо також, що біплани «Zeppelin Staaken» (R-VI) точно перебували на летовищі Кам’янця-Подільського вже в грудні 1918 р., проте твердження деяких дослідників про те, що їх ніби-то було захоплено у німців700 не відповідають дійсності. Цілком логічно, що в зв’язку з тим, що таємне надання Німеччиною (через DLR) літаків урядові УНР, приховувалося обома сторонами від зайвого розголошення (з огляду на реакцію Антанти та Польщі), а відтак їхня наявність видавалася за українські трофеї. Частина ж літаків була покинута австрійськими та німецькими військами під час повернення на Батьківщину, проте їхній технічний стан був не найкращий. Достеменно відомо також про зафрактування українською стороною ще й чотирьох легких бомбардувальників «Gotha» (три літаки «Gotha G-V» та один – «Gotha GL-VII»). Двомоторний бомбардувальник «Gotha GL-VII» з українськими розпізнавальними знаками, відомий під бортовим іменем «Олена», наприкінці 1919 р. під час перельоту до Відня (пілот – німець 698 Електронні ресурси: http://www.airwar.ru/enc/bww1/frhg4.html; http://www.militaryfactory.com/aircraft/detail.asp?aircraft_id=602. 699 Mulder R. Deutsche Luft-Reederei Gesellschaft mit beschrunkter Haftung – DLR (1917–1923)... 700 Харук А. Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917–1920 рр. / А.Харук. – К.: Темпора, 2008. – С.61. – 251 – Клаузен) змушений був приземлитися в околицях Братислави й був інтернований чехо-словацькою владою701. Бомбардувальники типу «Gotha» мали замінити дирижаблі, що стали уразливими для досягнення винищувачів, й вже 13 червня 1917 р. серед дня скинули бомби на Лондон702. Досить скоро ці літаки стали називати «повітряними монстрами»703. Спроектовані Гансом Буркгардом (Hans Burkhard) й розроблені компанією «Gothaer Waggonfabrik AG», вони дійсно були грізною зброєю. Розмах крила «Gotha G-V» становив 23,70 м., довжина – 11,86 м., висота – 4,30 м., площа крила – 89,50 кв.м. Вага порожнього літака складала 2740 кг. (взлітна – 3975 кг.), а двигуни типу 2 ПД Mercedes D.IVa (потужність – 2+260 п.с) дозволяли розвинути максимальну швидкість у 142 км/год. (крейсерська швидкість – 126 км/год.) й набирати висоту до 6500 м. Три пілоти екіпажу мали в своєму розпорядженні, окрім бомб загальним вантажем у 500 кг., два 7,92-мм кулемета «Parabellum MG14», що були встановлені на шарнірних кріпленнях у носовій та надфлюзеляжній позиціях704. Загалом з Бреслау до Кам’янця-Подільського було здійснено 18 польотів705, що, до речі, спростовує твердження Б. Мартоса нібито аероплани з грішми здійснили лише кілька перельотів706. Загалом же за усі 18 перельотів з Німеччини до Кам’янця-Подільського було перевезено грошових знаків на суму в 1 млрд. 242 млн. 140 тис. гривень707, які, безумовно були вкрай потрібні урядові та війську УНР у складні часи літа–осені 1919 року. Разом з тим значний об’єм вантажу – більш як 200 скринь – все ж так і не був перевезений й зберігався у Бреслау до листопада 701 Там само. 702 Внаслідок цього нальоту загинуло 162 людини й більш як 400 були поранені, що склало найбільшу чисельність постраждалих від повітряних бомбардувань Великобританії за весь час тривання Першої Світової війни. Згодом продовжилися нічні бомбардування, які тривали до травня 1918 р. Загалом бомбардувальники «Gotha» здійснили 22 нальоти на Англію й скинули на її територію понад майже 85 тон (84.745 кг) бомб [Електронний ресурс: http://www.4to40.com/encyclopedia/index.asp?id=30]. 703 Grant R. Airpower Genesis // Air Force Magazine / R.Grant. – 2008. – November. – P.55. 704 Електронний ресурс: http://www.spartacus.schoolnet.co.uk/FWWgotha.htm. 705 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 28. 706 Мартос Б. Вказана праця. – С. 24. 707 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 28. – 252 – 1920 р.708 Якщо врахувати, що урядом УНР було замовлено у Німеччини 3,5 млрд. грн.709, то ледь менше двох третин суми німецькі літаки урядові УНР не перевезли. Урядова Ревізійна комісія, яка перевіряла діяльність Фінансової агентури УНР у Берліні, з огляду на вищезазначені факти, дійшла (1921 р.) таких попередніх висновків щодо «справи «Deutsche Luft-Reederei»710: «1) Супрун, маючи можливість своєчасно внести гроші в Банк – цього не зробив, наслідком чого були: а) несвоєчасна доставка грошей на Україну. Як би замісць купівлі цінних паперів Бр[атам] Рабиновичам були внесені своєчасно гроші Д.Л.Р. можливо, що вся кількість грошей була б перепроваджена на Україну; б) великі матеріальні втрати, бо згодом Д.Л.Р. перейшло на більш дорогі умови; 2) Представники Фінансової Агентури юрисконсульт Гершун, представники Державного Контролю Вронський і п. Арістархів не боронили інтересів Держави і майже шли на поводі у всіх бажаннях Д.Л.Р., задовольняючи їх завше по за умовам договору; 3) в справі з Д.Л.Р. є багато чисто юридичних правонарушень і змін умов, заключенних договорів явно не на користь Українській Державі»711. Довести розслідування до завершення й до судового рішення, як щодо питання постачання грошових знаків в Україну, так і щодо взагалі діяльності Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР у Берліні, Ревізійній комісії не судилося. 5.4. «Супруніада»: уряд Директорії проти Фінансової агентури УНР у Німеччині (1919–1921 рр.) 16 грудня 1919 р. наказом міністра фінансів Б. Мартоса (№ 40) було призначено спеціальну Ревізійну комісію для 708 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 28 зв. 709 Schmitt G. Вказана праця. – S.196. 710 Що стосується, власне, долі самої компанії «Deutsche Luft-Reederei», то невдовзі настав 1921 р., коли у повному обсязі набули чинності §§ 198–202 Версальського договору, які передбачали або знищення, або ж передачу созним країнам Антанти усіх повітряно-літальних апаратів Німеччини. Відтак DLR була змушена самоліквідуватися. 711 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 30 зв. – 253 – перевірки діяльності Фінансової агентури УНР у Берліні на чолі із О. Скорописом-Йолтуховським, до якої увійшли також Фрід, П. Донець та В. Ісіченко712. Комісія (О. Скоропис-Йолтуховський та В. Ісіченко) прибули в кабінет Г. Супруна вже наступного дня (17 грудня 1919 р.) о 13-й годині й вручили йому відповідні уповноважуючі їх документи: відношення міністра фінансів від 16 грудня 1919 р. (№ 42) разом з копією наказу Б. Мартоса по Міністерству фінансів від 16 грудня 1919 р. (№ 40) в м. Берліні, а також копію журнальної постанови Комісії по обревізуванню агента Міністерства фінансів в Берліні від 16 грудня 1919 р. (№ 1)713. Проте Комісія так і не змогла приступити до праці, позаяк голова Фінансової агентури Г. Супрун не допустив її до ревізії. В особистому листі від 18 грудня 1919 р. (№ 1059) на ім’я Б Мартоса Г. Супрун виклав власну мотивацію відмови допустити Комісію до перевірки. Голова Фінансової агентури аргументував свої дії політичною ситуацією в Україні, зокрема кризою в міжпартійних стосунках та розколом в урядових лавах УНР, конкретно вказуючи на діяльність міністра закордонних справ В. Темницького та міністра фінансів М. Кривецького навесні 1919 року714. Галицький соціал-демократ В. Темницький був введений до складу Ради народних міністрів у квітні 1919 р. як член Української Національної Ради ЗУНР – ЗО УНР після Акту Злуки й 22 травня, за дорученням уряду, виїхав закордон з метою ознайомлення з діяльністю дипломатичних місій УНР. Відтоді, незважаючи на неодноразові вимоги уряду, не повертався в Україну, що, як згодом зазначав С. Петлюра у листі до І. Мазепи, «різало» українську владу в міжнародних зносинах715. Крім того, В. Темницький неодноразово вимагав коштів від Фінансової агентури, а головно, був прихильником лідера ЗО УНР Є. Петрушевича, який перебував у вкрай загострених стосунках з С. Петлюрою. Відтак його усунення з посади вимагав сам головний отаман, що й було зроблено в серпні 1919 року. 712 713 714 715 Там само. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 4. Там само. – Арк. 12 зв. Там само. Мазепа І. Вказана праця. – С. 248. – 254 – У березні 1919 р. в керівництві УНР склалася парадоксальна ситуація, коли Директорія була роз’єднана, її члени знаходилися у різних місцевостях (частина членів Директорії на чолі з С. Петлюрою опинилася у Рівному, а Є. Петрушевич та О. Андрієвський майже цілком самостійно «урядували» в Станіславові). Подібна ситуація склалася і в уряді, який також розпався на кілька частин – одні перебували в Одесі, інші при головному отаманові С. Петлюрі, частина (Д. Симонів, М. Кривецький) – при Є. Петрушевичу. Останній, на противагу решті членів Директорії і голові уряду УНР, навіть призначив собі у Станіславові окремого керуючого Міністерством фінансів, яким став саме М. Кривецький. У квітні 1919 р., коли уряд УНР перебрався до Рівного, міністр фінансів М. Кривецький не прибув до міста і саме замість нього виконуючим обов’язків міністра фінансів було призначено Б. Мартоса716. У Станіславові М. Кривецький (з візії члена Директорії О. Андрієвського) тим не менш вів власну політику й навіть скасовував рішення нового міністра фінансів УНР тощо. Крім того, М. Кривецький належав до партії соціалістів-самостійників, яка була пов’язана із спробою здійснення державного перевороту на користь Є. Петрушевича (заколот В. Оскілка). Знаючи про політичну кризу в Україні та вкрай складну військову ситуацію на фронтах УНР, Г. Супрун вдало використав не лише ці важелі, але й фактор особистого характеру. Він вказує у листі Б. Мартосу: «Не торкаючись вищезазначених документів по суті, я дозволю собі звернути Вашу увагу на сучасну сітуацію для України і тих відомостей, які маєте Ви і я. Я не хочу розуміється тут торкатися відомого Вам випадку з бувшим Міністром Фінансів п. Кривецьким і не приймаю його тут на увагу, але рахую абсолютно необхідним, щоб в такі менти, які переживає в цей час Україна, всяка більш менш серіозна акція була переведена на авторитетних громадських підставах з безумовними гарантіями обєктивности і абсолютним виключенням персонального субєктивізму. Наша історія останніх часів дає багато доказів цьому, нагадаю хоча б моє далеко не помилкове відношення до роспоряджень бувших п.п. Міністрів Кривецько716 Там само. – С. 132. – 255 – го і Темницького»717. Відтак голова Фінансової агентури прямо заявляє міністрові фінансів, що «згаданий Ваш наказ я не можу виконати»718. При цьому Г. Супрун, зауваживши, що час для ревізії обрано не досить вдалий, все ж запевнив, що він може піддати свою діяльність перевірці відповідної комісії, проте такій, яка була б укомплектована на авторитетних громадських засадах. До цього, за словами голови Фінансової агентури, його «примушує та роля, яку Фінансова Місія до сього часу відогравала і, хто знає[,] можливо в будучому має відогравати ролю ще більшу»719. Зі свого боку Г. Супрун пропонував скласти Ревізійну комісію з уповноважених представників усіх українських партій, а саме: соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів, доповнивши цей список ще й уповноваженим представником кооперації. Така вимога яскраво свідчила, що за умов, які склалися на той час в Україні, оперативно сформувати подібну комісію було неможливо, а отже голова Фінансової агентури не лише саботував попередній склад Ревізійної комісії, укладений міністром фінансів, але й відверто затягував час початку перевірки своєї діяльності фактично на невизначений термін. У підсумку Ревізійна комісія на чолі з О. Скорописом-Йолтуховським через нетривалий час припинила своє існування, так і не розпочавши перевірку. З іншого боку, ні уряд, ані Директорія не вдалися до жодних жорстких дій щодо такого свавілля голови Фінансової агентури. Отже Г. Супрунові вдалося переграти й Народне міністерство, й уряд, й Директорію УНР і зірвати перевірку своєї діяльності та всієї Фінансової агентури УНР у Німеччині. Як згодом виявилося – до березня 1920 р. У даному контексті варто зазначити, що така ситуація із діяльністю Фінансової агентури стурбувала владу УНР і змусила її вдатися до зміни формату державних торговельно-фінансових операцій за кордоном вже в грудні 1919 р. Так, наприклад, 23 грудня 1919 р. С. Петлюра та виконуючий обов’язки голови Ради народних міністрів й водночас керуючий міністерством за717 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 12 зв. – 13. 718 Там само. – Арк. 13. 719 Там само. – 256 – кордонних справ А. Лівицький підписали одразу кілька наказів з цього приводу. Зокрема, наказом (Ч. 869/Д.С.) голові посольства УНР в Німеччині М. Поршу наказувалося передати в розпорядження Торговельної комісії УНР на чолі з А. Сербіненком «всі військові кредіти і взагалі кредіти на державні закупки, які були одпущені в розпорядження Українського Посольства в Німеччині або на імя Пана Посла»720. Торговельній комісії мали бути передані також усе вже закуплене посольством військове майно та різні товари. Усі ж документи в справах здійснених посольством закупівель повинні були бути віддані представникові державного контролю УНР у Німеччині, а в разі його відсутності – ревізорові військових місій отаманові О. Жуковському. У наказі наголошувалося, що «нові закупки військового майна в Німеччині мають переводитися на далі тільки Торговельною Комісією У.Н.Р. за кордоном під головуванням А. Сербіненка»721. Самому ж А. Сербиненкові наказувалося (Ч. 872/ДС), за участі представника держконтролю УНР за кордоном (а в разі його відсутності – за участі ревізора військових місій отамана О. Жуковського), прийняти від посольства в Німеччині та його голови М. Порша усі наявні закупівельні кредити, а усе вже закуплене військове та інше майно передати під охорону Торговельної комісії, яка з часу його прийому переймала на себе відповідальність за нього. Нові ж закупівлі військового майна наказувалося припинити, а в разі отримання вигідних для держави пропозицій з цього приводу – доповідати урядові й здійснювати закупівлі лише через провід верховної влади УНР. Крім того, усі питання щодо майбутніх закупівельних операцій з військовим та іншим майном мали відтоді розглядатися за обов’язкової участі ревізора військових місій УНР О. Жуковського чи уповноваженої ним особи. Торговельній комісії також наказувалося подати звіт про свою діяльність, а саме: а) що закуплено Комісією; б) що прийнято Комісією від ліквідованих закупівельних установ; в) де це майно перебуває, в якій кількості та за яких умов зберігається; г) план найближчої діяльності Комісії 720 Там само. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 78. 721 Там само. – 257 – та проект штатів, а також точний звіт про стан кредитів, які малися в її розпорядженні722. Подібний наказ (Ч. 870/Д.С.) того ж дня було надіслано й до Посольства УНР у Відні. У ньому, зокрема, приписувалося передати 50-мільйонний військовий фонд, який перебував на рахунку посольства УНР в Австрії, в розпорядження вищезгадуваної Торговельної комісії УНР на чолі з А. Сербіненком. Головним отаманом С. Петлюрою наказувалося також домогтися від усіх приватних осіб, які отримували кошти із вказаного фонду за розпорядженнями колишнього міністра закордонних справ В. Темницького й на той час перебували у Відні, звітностей про витрати цих грошей, а також обов’язкового повернення решти з цих сум. Крім того, від самого В. Темницького наказувалося зажадати справоздання й пояснень щодо власних витрат, а також по тих асигнуваннях з державного військового фонду, які він без належних на те уповноважень здійснив на ім’я окремих місій та приватних осіб723. Після перебрання контролю над 50-мільйонним військовим фондом у Відні від посольства УНР в Австрії, Торговельній комісії наказувалося (наказ головного отамана С. Петлюри Ч. 873/ ДС від 23 грудня 1919 р.) припинити витрату цих коштів. Частково їх можна було використати лише на утримання персонального складу Комісії та її агентів, проте тільки із санкції ревізора військових місій УНР за кордоном О. Жуковського. Будь-які інші витрати коштів з цього фонду могли відтоді здійснюватися виняткового за окремим в кожному випадкові розпорядженням верховної влади УНР. При цьому категорично заборонялося витрачати валюту США, яка на рахунку фонду складали суму у 204 тис. 735 дол., «зважаючи її нерухомим державним фондом»724. Заздалегідь зауважу, що у виборі Андрія Сербиненка на посаду голови Торговельної комісії УНР за кордоном С. Петлюра помилився. Очевидно, призначаючи його цю посаду, головний отаман піддався двом аспектам: по-перше – А.М.Сербиненко у минулому був членом Київської губерніальної земської управи 722 Там само. – Арк. 81–81 зв. 723 Там само. – Арк. 79. 724 Там само. – Арк. 82. – 258 – та виконкому Київської губернії (С. Петлюра був провідником земств у 1918 р.) і членом Центральної Ради та Селянської спілки (як, до речі, й член Директорії Ф. Швець); по-друге – А. Сербиненко був кооператором, автором брошури «Кооперація на селі» (1919 р.), а саме тоді уряд УНР через Б. Мартоса, Х. Барановського та інших відомих діячів кооперативного руху фактично лобіював інтереси представників кооперації в сенсі державних закупівельних замовлень, виділяючи їм величезні як на той час скарбові суми. Вже у 1920 р. А. Сербиненко придбав собі у власність книгарню в Берліні й займався перевезенням і реалізацією книжок в Україні. У 1920 р. він (за дорученням уряду УНР) став також одним з організаторів Об’єднання центральних українських кооперативів, яке проіснувало до 1923 р. У підсумку А. Сербиненко по суті ошукав уряд Директорії, а С. Петлюра у виданій ним того ж таки 1923 р. брошурі «Сучасна українська еміграція та її завдання» згадає про «недостойне і непристойне поводження деяких представників української кооперації в справі державного скарбу і зловживанння урядовими дорученнями (Сербиненко і К-о) з проволіканням відчитности у витраті державних грошей та одночасним залицянням до большевиків, щоб кінці у воду сховати»725. Контролювати діяльність й запобігати зловживанням військових місій взагалі й очолюваної А. Сербиненком Торговельної комісії зокрема, як вже було зазначено вище, мав ревізор військових місій УНР за кордоном, яким було призначено колишнього військового міністра часів Центральної Ради полковника Олександра Жуковського726. Повноваження ревізора військових місій юридично не поширювалися на цивільні установи УНР за кордоном, якою власне й була Торговельна комісія, а відтак їх слід було дещо змінити й унормувати. Як наслідок, 23 грудня 1919 р. з’явився відповідний наказ (Ч. 871/ДС) голови Директорії і головного отамана військ УНР С. Петлюри. Наказом на ревізора військових місій УНР за кор725 Петлюра С. Сучасна українська еміграція та її завдання / С.Петлюра // Симон Петлюра. Статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 231–275. 726 О.Жуковського було звільнено з в’язниці 18 грудня 1918 р., а вже 6 січня 1919 р. він був призначений командиром Корпусу кордонної охорони. – 259 – доном (в доповнення до доручень, наданих від 5 вересня 1919 р.) покладалися: а) контроль над як загальною, так і закупівельною діяльністю військових місій та торговельних агентів УНР за кордоном; б) з’ясування стану відпущених в розпорядження названих місій та агентів, а також посольствам і дипломатичним місіям УНР кредитів на закупівлю військового майна й взагалі державного майна; в) вияснення кількості й місця перебування закупленого для УНР майна. Ревізор військових місій УНР за кордоном отримав також право припинення витрат з вищевказаних кредитів, а також право контролювати справи, що були пов’язані із закупівлею для УНР військового та іншого майна і можливими майбутніми закупівлями такого майна. Крім цього, О. Жуковський здобув право (в межах його обов’язків) не лише безпосередньо зноситися з посольствами та дипломатичними місіями УНР, але й вимагати від них необхідних пояснень і допомоги. Для виконання цих обов’язків О. Жуковському надавалося також право утримувати канцелярію й робити інші видатки згідно з відповідними штатами727. Штати ревізора військових місій УНР за кордоном були затверджені того ж дня, що й наказ про розширення його повноважень (23 грудня 1919 р.). Отже під час ревізій військових місій встановлювалися такі посади: юрисконсульт, секретар та канцелярист. Особи на ці посади запроваджувалися самим ревізором за мірою потреби. Офіційно ревізор військових місій та його співробітники постійно числилися при Надзвичайній дипломатичній місії УНР у Празі, а витрати, пов’язані з його діяльністю, відносилися на військовий фонд УНР за кордоном. За штатом передбачалися витрати у чеських кронах. На утримання: ревізорові, як військовому агентові, по першому класу відповідно до штатів військових агентів за кордоном, затвердженому Військовим міністерством; юрисконсульту – одноразові винагороди по 727 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 80. – 260 – мірі потреби, але з умовою, щоб загальна сума місячної винагороди не перевищувала місячного утримання ревізора; секретареві – 3 тис. чеських крон; канцеляристу – 2 тис. крон. Добові витрати при роз’їздах регламентувалися за таким принципом: ревізорові виділялася сума рівня дипломатичного радника, відповідна до ставок посольств і місій УНР у тих державах, куди він прямував; співробітникам (урядовцям) – як урядовцям для доручень, а саме – на квиток І-шого класу на залізниці та на готель (по дійсній вартості). Канцелярські видатки не повинні були перевищувати 250 крон місячно. Крім того, на представницькі (репрезентативні) й непередбачені видатки О. Жуковський мав можливість місячно витрачатися суму до 10 тис. чеських крон728. Кожних два тижні ревізор військових місій був зобов’язаний подавати урядові справоздання про свою діяльність729. Чи була успішною ревізорська робота колишнього військового міністра Центральної Ради (1918 р.) та командира Корпусу кордонної охорони УНР за Директорії (1919 р.) полковника О. Жуковського відомостей замало, позаяк з того часу він пробув на своїй посаді без малого лише три місяці. 23 червня 1920 р. рішенням Ради народних міністрів його було звільнено з посади військового агента у Празі та ревізора військових місій УНР за кордоном з 16 березня 1920 року730. Питання ж про зміст та методи діяльності української Фінансової агентури УНР в Німеччині знов загострилося з початком 1920 р. Підставою до цього стали чутки про кричущі факти зловживання та марнотратства державних коштів головою Агентури Г. Супруном, хоча й номінальний голова Ревізійної комісії, створеної ще за рік до цього у грудні 1919 р. О. Скоропис-Йолтуховський, як можна зрозуміти з листа його дружини Вікторії до свого батька Є. Чикаленка, й сумнівався чи вдасться урядові УНР якимось чином притягти голову Фінансової агентури до перевірки731. Проте конфлікт між членом Директорії А. Ма728 Там само. – Арк. 85. 729 Там само. – Арк. 80. 730 ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 53. – Арк. 46. 731 Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920 / Є.Чикаленко. – Київ; – Нью-Йорк: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С. 229. – 261 – каренком, Б. Мартосом та Г. Супруном, який з новою силою розпалився на початку 1920 р. і був зав’язаний на фінансових справах, мав, рано чи пізно, наблизити та загострити й питання про діяльність Фінансової агентури в Берліні. Окреме й доволі сумнівне місце в цій історії займає й особа А. Макаренка. Перебуваючи як член Директорії за кордоном, А. Макаренко прагнув відігравати там провідну ролю й одним з засобів посилення свого впливу були численні обіцянки грошових асигнувань низці посольств та місій УНР, українським організаціям, партійним групам та окремим діячам за кордоном. Однак такі кошти він міг отримати лише безпосередньо від Народного міністерства фінансів в Україні (тобто від Б. Мартоса й, відповідно, з візії С. Петлюри), що було практично неможливо, або ж від Фінансової агентури УНР в Німеччині (тобто від Г. Супруна). Проте набути належних коштів йому ніяк не вдавалося. Ситуацію, що склалася, лаконічно змалювала Є. Чикаленку в листі від 8 лютого 1920 р. В.Чикаленко-Скоропис, яка тоді працювала в місії Українського Червоного Хреста у Відні: «Грошей він [А. Макаренко] не має, тільки усе усім обіцяє; одні других тут підкопують: він Мартоса, Мартос його, Супрун їх, вони Супруна»732. Відтак, аби остаточно не втрати репутацію, А. Макаренко вдався до радикального методу – тиску на Фінансову агентуру. Як свідчив Г. Супрун, в січні 1920 р. А. Макаренко, користуючись статусом члена Директорії, своїм наказом (№ 102) заборонив Фінансовій агентурі виплачувати кошти усім закордонним місіям УНР733. Таким кроком А. Макаренко завдав не лише надзвичайної шкоди діяльності закордонних місій УНР, які й так потерпали від нестачі коштів, але, звичайно ж, й брутально одноосібно перевищив свої повноваження. Тут буде доречним з’ясувати, які ж саме повноваження отримали члени Директорії А. Макаренко та Ф. Швець, від’їжджаючи восени 1919 р. за кордон. У відповідній постанові Директорії 732 Там само. – С. 251. 733 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 119 зв. – 262 – УНР від 15 листопада 1919 р.734, завізованій її головою С. Петлюрою, головою Ради народних міністрів І. Мазепою та державним секретарем С. Шрамченком, чітко зазначалося, що А. Г. Макаренко та Ф. П. Швець, відбуваючи за кордон, «від імені Верховної Влади У.Н.Р.» наділялися наступними повноваженнями: 1) вони могли брати участь у Мировій Конференції в Парижі та інших міжнародних конференціях, з правом заступництва інтересів УНР; 2) А. Макаренко спільно із Ф. Швецем могли затверджувати ті фінансово-економічні договори, які підготовлені або були прелімінарно заключні міністром фінансів Б. Мартосом чи іншими особами на підставі уповноважень, наданих їм урядом УНР; 3) могли здійснювати вищий контроль над діяльністю усіх урядових інституцій УНР за кордоном та окремих урядових осіб з правами скорочення установлених законами штатів цих інституцій, а також змінювати розміри утримання їхнього персонального складу та право примусово відряджати до місця осідку уряду УНР всіх тих осіб урядових інстітуцій за кордоном, відносно яких ухвалені відповідні постанови урядом Республіки; 4) мали право заключати прелімінарно умови та військово-політичні договори від імені УНР з іншими державами; 5) у випадку припинення фізичного існування Верховного Уряду на території України, вживати всіх заходів для збереження державного майна і коштів УНР за кордоном, для чого мали право заключати і підписувати відповідні акти від імені УНР735. Після отримання заборони А. Макаренка виділяти кошти закордонним місіям УНР, голова Фінансової агентури Г. Супрун, зі свого боку, незважаючи на незаконність та неправомірність такого розпорядження, одразу ж без усіляких на те застережень взагалі припинив виплати коштів українським місіям і посоль734 На тому історичному останньому засіданні Директорії за участю Петлюри, Швеця, Макаренка і членів Ради народних міністрів (Мазепи, Черкаського, Шрамченка, Безпалка), що відбулося 15 листопада 1919 р. у Кам’янці-Подільському було вирішено про виїзд за кордон Макаренка і Швеця, і що верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії – головного отамана Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою народніх міністрів. 735 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 119. – 263 – ствам за кордоном. Коли ж з посольства УНР у Німеччині надійшов логічний запит щодо фінансування, Г. Супрун листом від 20 січня 1920 р. повідомив Посольство про відповідну заборону А. Макаренком736. Відтак спалахнув скандал. Вже наступного дня, 21 січня 1920 р., посол УНР в Німеччині М. Порш надіслав голові Фінансової агентури жорсткого листа в якому заявив, що подібний наказ А. Макаренка є незаконний. М. Порш також зазначив, що член Директорії А. Макаренко мав право лише скорочувати штати місій УНР, але цим правом він міг скористатися не одноосібно, а лише у порозумінні з іншим членом Директорії Ф. Швецем. Забороняти ж виплату коштів взагалі не належить до його повноважень. В якості підтвердження своїх слів посол надіслав Г. Супруну також й вищенаведену постанову Директорії «про повновласть» цих директорів за кордоном УНР. У додаток П. Порш запросив надіслати йому копію наказу № 102 А. Макаренка. При цьому посол довів до відома Г. Супруна, що у зв’язку з тим, що зазначений наказ А. Макаренка загрожує інтересам держави, він водночас повідомить про цей незаконний вчинок голову Директорії, міністра закордонних справ та міністра фінансів УНР. Голові ж Директорії М. Порш категорично заявив, що він (Г. Супрун) «є відповідальний за всі шкоди, які повстануть із виконання цього наказу»737. Тим не менш Ревізійна комісія О. Скорописа-Йолтуховського так і не розпочала перевірку діяльності Фінансової агентури та особисто її голови Г. Супруна й невдовзі закрилася за рішенням народного міністра фінансів УНР. Як заявив членам вказаної Комісії після наради з окремими представниками УНР за кордоном сам міністр фінансів Б. Мартос, причиною такого кроку з його боку було те, що він «не вважав своєчасним загострювати це питання і настоювати, не зважаючи на опір п. Супруна, на негайному переведенню ревізії»738. Г. Супрун же, у свою чергу, заявив, що сумнівається в міністерській посаді Б. Мартоса, хоча й голова Фінансової агентури на той час вже навіть 736 Там само. – Арк. 119 зв. 737 Там само. 738 Там само. – Арк. 4. – 264 – отримав від Директорії посвідчення, що Б. Мартос дійсно є міністром фінансів УНР739, але й такий аргумент виявився марним. Водночас, після скандалу з наказом А. Макаренка та скасування ревізії Фінансової агентури, Б. Мартос все ж таки сподівався, що Г. Супрун таки подасть йому звіт про свою роботу. Проте Фінансова агентура, незважаючи на категоричні вимоги міністра фінансів, не подавала урядові УНР жодних звітів чи справоздань щодо розпорядження нею державними грішми або взагалі щодо своєї діяльності. Не було поновлено нею й фінансування українських посольств та місій, які змушені були існувати без належних для відповідної діяльності за кордоном коштів. Як наслідок, наказом міністра фінансів від 31 березня 1920 р. Г. Супруна «за невиконання наказів і зловживання виданими йому уповноваженнями» було звільнено з посади голови Фінансової агентури з 29 березня 1920 року740. Показовим є й той факт, що зазначений наказ Б. Мартоса 8 квітня 1920 р. був затверджений членами Директорії Ф. Швецем та А. Макаренком, що тоді перебували за кордоном741. Тож можна зробити висновок, що А. Макаренко таким чином помстився Г. Супруну за непослух, а також заперечував свій наказ Фінансовій агентурі про заблокування фінансування українських посольств та місій. Про факт звільнення Г. Супруна негайно було повідомлено усім українським посольствам й оголошено в місцевих німецьких часописах. Здавалося б, проблему було розв’язано… Однак наказ міністра фінансів не був визнаний ані самим Г. Супруном, ані співробітниками Фінансової агентури. Більше того, голова Фінансової агентури відмовився передавати справи, кошти і майно Фінансової агентури новопризначеному на його місце Іванові Мірному, заявивши, що «Міністра Мартоса і того Уряду, якого представником він єсть він, Супрун, не визнає»742. Водночас припинили працю в Агентурі усі її урядовці (на той час – 11 урядовців) та співробітники, що фактично можна кваліфікувати як саботаж. 739 740 741 742 Там само. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 322. Там само. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 4. Там само. Там само. – 265 – Перемовини у пошуках компромісу тривали із Г. Супруном майже місяць. Усвідомивши, що дійти згоди не вдасться, міністр фінансів Б. Мартос подав на голову української Фінансової агентури цивільний позов до німецького суду в Берліні з проханням накласти арешт на майно Г. Супруна та Фінансової агентури УНР. Коли ж на поточні рахунки (конто743) і на сейфи Г. Супруна в берлінських і віденських банках, принаймні на ті, які до того часу виявлено, було накладено заборону, а канцелярію і бухгалтерію опечатано (опечатано власне було, як виявилося згодом, тільки майже порожні шафи), Г. Супрун погодився нарешті (але на певних умовах) здати активи та справи Агентури і допустити Ревізійну комісію до здійснення перевірки. При цьому 11 травня 1920 р. між міністром фінансів УНР Б. Мартосом та Г. Супруном було укладено формальну угоду, в якій Г. Супруну були надані особисті гарантії від українського уряду744. Текст угоди з восьми пунктів було укладено в Берліні німецькою мовою й засвідчено підписами Б. Мартоса та Г. Супруна. У ній, зокрема, зазначалося, що Г. Супрун передає призначеному міністром фінансів Б. Мартосом його наступникові на посаді голови Фінансової агентури Іванові Мірному наявні друкарські машини, друкарський папір, фарби і все приладдя, що ще залишилося для заготовки українських банкнотів. І. Мірному передавалося подальше управління Фінансовою агентурою, ключі до її помешкання, шафи та скрині, як також й урядові печатки. Г. Супрун зобов’язувався також передати І. Мірному усі предмети, які йому (як колишньому українському фінансовому агентові) було надано, або які потрапили в його (Г. Супруна) розпорядження в інший спосіб, навіть якщо їхня наявність не була облікована при початку роботи Фінансової агентури. Г. Супрун брав на себе обов’язок доручити банкам, в яких були грошові вклади та поточні рахунки (конто), що були нада743 Конто, контокорент, контокорентний рахунок (від італ. conto corrente – поточний рахунок) – єдиний активно-пасивний рахунок, на якому враховуються всі операції банку з клієнтом. За дебетом цього рахунку враховуються позички банку і всі платежі за дорученням клієнта, а за кредитом – кошти, що надходять у погашення позички і на користь клієнта. Контокорент – поєднання позичкового і поточного рахунку. Він може мати як кредитове, так і дебетове сальдо. 744 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 4 зв. – 266 – ні йому на основі сирих балансів й які належали УНР, зберігати їх і надалі для розпорядження новопризначеним українським фінансовим агентом І. Мірним. Узгоджено було також й про створення нової Ревізійної комісії на чолі з колишнім генеральним (державним) писарем УНР (1917–1918 рр.), директором канцелярії Міністерства закордонних справ УНР та Української Держави (1918 р.), членом партії есерів Іваном Мірним та членами-заступниками (товаришами): колишнім міністром шляхів УНР (1918) та українським консулом в Женеві (Швейцарія), інженером й членом партії есерів Євгеном Соковичем і доктором Мортирієм Галином. Г. Супрун мав негайно передати цій Ревізійній комісії усі книги, що велися у Фінансовій агентурі, кореспонденцію, договори й угоди та інші листи. У свою чергу Комісія мала перевірити на їхній підставі усі справи Агентури й подати свій звіт до відома обом сторонам (міністрові фінансів Б. Мартосу та Г. Супруну). Крім того що Г. Супрун зобов’язувався надати Ревізійній комісії (або її голові) будь-які запрошені нею відомості та документи, він також відмовлявся він повернення йому назад тих документів, листів, довідок тощо. Колишній голова Фінансової агентури повинен був надавати поради та послуги новому голові Агентури у питаннях залагодження й розв’язання суперечок із товариством «Deutsche Luft-Reederei», яке займалося доставкою літаками українських грошових знаків з Німеччини в Україну для уряду Директорії УНР. Подібне зобов’язання Г. Супрун брав на себе і в зносинах Фінансової агентури щодо чайового договору, укладеного в Амстердамі з братами Рабиновичами та з голландською фірмою «Rozelius and Ko». Водночас він мав передати з цього приводу відповідного листа, текст якого було одразу ж залучено при складанні угоди, юстіцратові Марвіцу, що займався судовим процесом між Б. Мартосом та Г. Супруном. Після передачі І. Мірному вищезазначених в угоді цінностей, документів, листів і предметів, позовна сторона (Б. Мартос як представник уряду УНР) мала зректися вимоги арешту прав Г. Супруна й розблокування арештованого майна, а також відкликати свою вимогу маніістаційного заприсяження. Адвокати – 267 – обох сторін мали подати до відома суду, що установлений на внесок Г. Супруна термін для подання позову за згодою сторін продовжується на три місяці. Сам же Г. Супрун щодо запровадження та здійснення арешту його майна та рахунків не мав заявляти жодних претензій на відшкодування. Юстіцрат Марвіц мав забезпечити особистими переговорами з німецьким державним прокурором поступки щодо Г. Супруна. Судові витрати мав узяти на себе Г. Супрун, а позасудові домовлено було покрити спільно обома сторонами. Крім того, арештовані грошові суми повинні були бути повернуті Г. Супрунові745. 12 травня 1920 р. на основі цієї угоди наказом міністра фінансів Б. Мартоса й було призначено Комісію для обревізування справ Фінансової агентури за час керування нею Г. Супруна у складі І. Мірного (голова), Є. Соковича та М. Галина. Того ж дня вранці Комісія розпочала перебрання від Г. Супруна канцелярських і бухгалтерських книг, документів і листування. На вечірніх засіданнях у її роботі брали участь Г. Супрун та його співробітники (Аристархов, представник держконтролю Вронський та юрисконсульт Гершун). На цих засіданнях присутніх знайомили з поточними результатами перевірки діяльності Фінансової агентури і головним чином зі справою купівлі чаю та інших товарів за кордоном, транспортування до Кам’янця-Подільського українських грошей, друкованих у Німеччині, й купівлі чужоземної валюти для українського уряду. Після попереднього загального перегляду справ канцелярії та ознайомлення з бухгалтерськими книгами і касовими документами, для чого знадобилося провести 14 засідань, Ревізійна комісія вирішила здійснити детальне обревізування окремих напрямків діяльності Фінансової агентури і на підставі підсумків цієї перевірки підготувати відповідні доповіді та акти пленуму Комісії, складання яких було доручено її окремим членам. На загальних засіданнях Комісії розглядалися важливі питання, зокрема організаційного характеру тощо, що виникали під час здійснення ревізії, складалися акти, обмірковувалися найголовніші запитання до Г. Супруна й аналізувалися його відповіді на них, а також готувалася інформація для ознайом745 Там само. – Арк. 4–5 зв. – 268 – лення з роботою Ревізійної комісії членів Фінансової агентури. Детальну ж перевірку окремих справ було розподілено між членами Комісії таким чином: І. Мірний займався ревізією роботи канцелярії Агентури та справою закупівлі нею чаю та інших товарів; Є. Сокович – купівлею Фінансовою агентурою іноземної валюти та справою транспортування українських грошових знаків до Кам’янця-Подільського (т.зв. справа «Deutsche LuftReederei») та справою т.зв. колишньої Зондеркомісіон, яка була безпосередньо пов’язана з особистою діяльністю Г. Супруна; М. Галин – ревізією бухгалтерії, облікових та реєстраційних книг і грошових документів. Підсумки роботи Ревізійної комісії мали бути викладені у вступній записці її голови про призначення Комісії, її внутрішню організацію, механізм здійснення перевірки, а також із складеного на основі перевірених і ухвалених на її загальному пленумі доповідей в окремих справах діяльності Фінансової агентури загального «Заключення» Ревізійної комісії746. З перших же днів роботи Ревізійної комісії виявилося її надто складне становище. У розпорядженні Ревізійної комісії не було ані технічного персоналу, ані коштів, ані навіть окремого приміщення. Її члени мусили тулитися у тісному помешканні Фінансової агентури, що дуже ускладнювало справу. Уся Комісія складалася лише з трьох членів, причому ніхто з них не був призначений виключно для здійснення ревізії. Усі вони входили до складу новоорганізованої Фінансової агентури і мали свої постійні обов’язки. Голова Ревізійної комісії І. Мірний, водночас, був й головою Фінансової агентури (призначений, як вже зазначалося вище, на цю посаду замість Г. Супруна) й додатково був обтяжений працею по виконанню своїх обов’язків фінансового агента УНР. Крім того, він мав також провести нову реорганізацію Фінансової агентури, позаяк усі колишні урядовці Агентури саботували її роботу й, врешті-решт, були звільнені з посад, а канцелярія та бухгалтерія запроваджувалися цілком наново. Член Комісії Є. Сокович виконував одночасно й обов’язки скарбника Фінансової агентури, а М. Галин, хоча й був призначений урядовцем Агентури лише для здійснення ревізії, проте 746 Там само. – Арк. 5 зв. – 6. – 269 – паралельно займався ще певний час й перевіркою звітостей Української Республіканської Капели. У зв’язку з цим І. Мірному довелося, дещо ослабивши Фінансову агентуру, передати її бухгалтера практично цілком в розпорядження М. Галина, який здійснював ревізію бухгалтерії, а також певною мірою використовувати для потреб Ревізійної комісії машиністку Фінансової агентури. Секретарські ж обов’язки продовжували нести самі члени Ревізійної комісії. Згодом для вироблення більш безстороннього висновку в справі ведення бухгалтерських книг, а також для певної допомоги Є. Соковичу при розгляді книг та обробки при цьому належних матеріалів й зібранню інформації для ретельної ревізії операції по купівлі іноземної валюти, для праці в Комісії було тимчасово залучено (з відрядною платнею) німецьких фахівців – бухгалтера пана Цеха та присяжного маклера бухревізора пана Гайна. На всі ці потреби і на покриття канцелярських видатків з часом в розпорядження Ревізійної комісії було асигновано лише 7 тис. 500 німецьких марок. З цих коштів половину суми було, між іншим, виплачено на додаткову платню за працю в Ревізійній комісії бухгалтеру Фінансової агентури Вишневському та машиністці Кніпфер. Жодних інших асигновок для Ревізійної комісії більше не робилося. Тільки після двох місяців від початку роботи Ревізійної комісії, відповідно до наказу міністра фінансів Б. Мартоса, до її складу 14 липня 1920 р. було введено члена-секретаря П. Сікору, який займався винятково секретарською частиною, що на той час вже дуже розгорнулася й ускладнилася. Член-секретар жодної іншої посади, окрім посади секретаря Ревізійної комісії, не займав і вважався відрядженим від Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР. Варто додати також, що усі інші члени і голова Комісії, як урядовці Фінансової агентури, ніякої окремої платні за працю в Ревізійній комісії не одержували747. Проте, в такому побільшеному складі Ревізійна комісія працювала недовго, позаяк 16 серпня 1920 р. її голова І. Мірний вийшов зі складу Ревізійної комісії. Свою добровільну відставку 747 Там само. – Арк. 6– 8 зв. – 270 – він обумовлював тим, «що для нього, як виконуючого обовязки Агента Міністерства Фінансів, яке розпочало (відновило) зараз судовий процес проти був[шого] Фінансового Агента Г. Супруна, дуже незручно стояти разом з тим на чолі Комісії для обревізування діяльности Супруна, яка повинна бути цілком відокремленою і безсторонньою. Крім того совісне виконання складних і відповідальних обовязків по цим двом посадам разом для однієї людини взагалі сливе неможливе»748. Зазначені мотиви Ревізійна комісія визнала цілком слушними і на своєму засіданні 16 серпня 1920 р. постановила в цій справі наступне: «Поділяючи погляди п. Голови Комісії в цій справі і маючи на увазі, що перша стадія праці Ревізійної Комісії уже закінчена і висновки ревізії передано до відома пана Міністра Фінансів і п. Супруна і що склад Комісії з 10 липня збільшився ще Секретарем п. Сікорою, Ревізійна Комісія вважає можливим закінчити ревізію в тому складі, який залишається: – пп. Скокович, Др. Галин і Сікора, про що повідомити п. Міністра Фінансів і прохати призначити на будуче за Голову Ревізійної Комісії члена її п. Є. О. Соковича»749. Б. Мартос також погодився з наведеними аргументами й, прийнявши відставку І. Мірного, призначив замість нього головою Ревізійної комісії Є. Соковича. Вийшовши зі складу комісії, І. Мірний закінчив працю за взятими ним на себе відділами ревізії, закінченню відповідних доповідей тощо. Таким чином від середини серпня 1920 р. у складі Ревізійної комісії залишилося лише три члени: її новий голова Є. Сокович, др. М. Галин та член-секретар П. Сікора. У цьому складі без дальших змін Комісія працювала й на далі750. Уже з самого початку роботи Ревізійної комісії, поверхове загальне ознайомлення з діяльністю Фінансової агентури показало, що: – справи купівлі і ліквідації чаю, купівлі валюти, транспорту грошей – надзвичайно складні, заплутані, потребують детального вивчення, аналізу договорів та інших документів, складених до того ж значною мірою німецькою мовою; 748 Там само. – Арк. 10–10 зв. 749 Там само. – Арк. 10 зв. 750 Там само. – 271 – – канцелярія і бухгалтерія знаходилися у повному безладі (про що йтиметься нижче); – бухгалтерські книги не відповідали елементарним правилам ведення подібних книг й були, до того ж, очевидно, не автентичні. Частину їх було складено просто «по устним заподанням», тобто без жодних касових документів. До того ж виявилося, що Г. Супрун жодного разу за весь час існування Фінансової агентури не подавав міністрові фінансів справоздання щодо своєї діяльності взагалі і навіть про стан каси. Крім того, навіть під час роботи Ревізійної комісії, коли її голова І. Мірний безнастанно вимагав від Г. Супруна інформації з того чи іного питання, він не склав і не подав в розпорядження Ревізійної комісії жодного звіту, а ті баланси, які були ним представлені, не відповідали дійсному стану справи й змінювалися Г. Супруном ще тричі після того, як Ревізійна комісія доводила їх неправдивість. Відтак Комісії доводилося перероблювати наново усі папери, а після цього, відповідно до них, самій складати звіти, що могли б прояснити ту чи іншу справу. Передачу Ревізійній комісії книг, документів, паперів тощо Г. Супрун розпочав лише у другій половині травня 1920 р., а головну частину здавав протягом цілого червня місяця та й то – частинами (по 26-ти окремим актам). Цілу ж купу паперів різного змісту (до того ж без опису) передав ще пізніше, а деякі бухгалтерські книжки (за 1919 р.) – лише 2 серпня 1920 р. Проте, найбільше ускладнювало і гальмувало проведення ревізії те, що Ревізійна комісія не одержала одразу в своє розпорядження усіх необхідних їй для здійснення перевірки матеріалів. Попри вищевказану угоду між міністром фінансів Б. Мартосом та Г. Супруном, колишній голова Фінансової агентури надто поволі та непослідовно здавав Ревізійній комісії належні книги, документи і листування, що практично усі переховувалися десь особисто у нього, а не в Агентурі. При цьому ревізори ніколи не могли знати чи передано ним усе, чи він має ще якісь матеріали. Досить часто висновки, зроблені на основі наявних в розпорядженні Комісії матеріалів, поставлені запитання, зібрані відомості тощо виявлялися хибними, непотрібними при ознайомленні з повними матеріалами, що були передані Г. Супруном. Відтак – 272 – вже зроблена праця нищилася і дослідження розпочиналися з початку. Взагалі ж, у Ревізійної комісії небезпідставно склалося враження ніби Г. Супрун навмисно зволікав із здачею Комісії книг, документів, паперів і навіть здачу активів новопризначеному фінансовому агентові І. Мірному. Так, наприклад, не було представлено для перевірки: • касової книги, яка велася у Фінансовій агентурі у 1919 р.; • чекових книжок («корешків») і бухгалтерських книг за 1920 р., які насправді повсякденно велися в Агентурі (натомість були надані інші – спішно складені наново); • цілої теки з листуванням із Амстердамським Банком; • багатьох паперів, телеграм і навіть документів в справі купівлі чаю; • договору братів Рабиновичів з фірмою «Rozelius and Ko», який був прийнятий Г. Супруном на поквітування свого договору з Рабиновичами; • договору Г. Супруна з Рабиновичами від 4 вересня 1919 р.; • посвідчення банку в Амстердамі в справі закупівлі фірмою «Rozelius and Ko» чаю тощо. У розпорядження Ревізійної комісії також не було надано листа посла УНР в Німеччині М. Порша від 21 січня 1920 р. (№ 163), до якого була прилучена копія уповноваження члена Директорії А. Макаренка, розпорядження міністра фінансів Б. Мартоса від 17 липня 1919 р. (№ 21) про звільнення від праці у Фінансовій агентурі в Німеччині Скнаря, розпорядження того ж таки міністра фінансів від 18 січня 1920 р. (№ 403) в справі урядовця Любецького, а також докладних інструкцій, що були видані Г. Супрунові на папері міністром фінансів при його (Супруна) від’їзді з Києва у Німеччину і багатьох інших важливих документів. Такий стан речей, природно, непокоїв членів Ревізійної комісії й змушував повсякчасно нагадувати про це Г. Супруну. До того ж, зі свого боку, і міністр фінансів Б. Мартос наполягав на якнайшвидшому закінченні прийомки матеріалів, побоючися, що здача Г. Супруном активів, книг і документів не буде закін– 273 – чена до терміну, коли тимчасово накладена заборона на сейфи і конта Г. Супруна мала (в разі не відновлення судового процесу) скасуватися, після чого для нього вже могло й не бути особливої зацікавленості дотримуватися угоди від 11 травня 1920 р. Виходячи з таких пересторог, Ревізійна комісія врешті змушена була листовно попередити Г. Супруна про те, що вона буде примушена припинити ревізію, якщо він не поквапиться із здачею справ. Тим не менш, Г. Супрун так і не надав Комісії частини не лише паперів та документів, а навіть й деяких бухгалтерських книг. Проте, навіть на підставі наявних в розпорядженні Ревізійної комісії матеріалів, нею встановлювалися все нові і нові факти протиправної й протизаконної діяльності Г. Супруна, самовільні видачі ним державних грошей, неправдиві записи по бухгалтерських книгах, представлення не тих книг, які в дійсності велися у Фінансовій агентурі, незаконні виплати неустойки по купівлі чаю тощо751. Відтак у зв’язку з тим, що Г. Супрун не виконав своєчасно умови своєї угоди з міністром фінансів Б. Мартосом від 11 травня 1920 р. і позаяк на той час Ревізійна комісія вже викрила досить численні вчинки голови Фінансової агентури, які в надзвичайнім обсязі порушували матеріальні інтереси державного скарбу УНР, міністр фінансів Б. Мартос знов розпочав у берлінському суді припинений за угодою від 11 травня цівільний процес проти Г. Супруна. За наказом міністра фінансів Ревізійна комісія подала до його відома короткий загальний звіт в справі ревізії від 3 серпня 1920 р. (№ 70) і попередню доповідь в справі купівлі чаю, спиняючись при цьому виключно на найбільш помітних, цілком вже завершених дослідженнях та беззаперечних доказів протиправних і протизаконних дій Г. Супруна. Копію цього звіту Комісією було передано також й самому Г. Супруну. Вороже ставлення до Ревізійної комісії частини звільнених урядовців Г. Супруна, яке помічалося вже з самого початку її роботи, чим далі дужчало й супроводжувалося приховуванням документації, саботажем і відвертим глузуванням з української влади. Неприязнь, відверте ворогування з представниками уряду УНР переносилися і на призначену ним Ревізійну комісію. 751 Там само. – Арк. 6– 8 зв. – 274 – Особливо помітною така позиція стала після нетривалого арешту німецькою владою кількох колишніх урядовців Г. Супруна, хоча ані оновлена українська Фінансова агентура, ані Ревізійна комісія не мали до цього жодного стосунку і навіть про факт та причину арешту довідалися вже згодом. Причиною ж арештів став обшук німецькою кримінальною поліцією у цілком сторонньої особи, у якої було виявлено близько 2 мільйонів українських гривень, що були одержані в посольстві УНР у Німеччині й не були здані до каси Фінансової агентури одним з колишніх її урядовців. Невдовзі ці кошти були повернуті німецькою поліцією українському посольству в Берліні. Влітку 1920 р., очевидно через відновлення проти Г. Супруна судового процесу і, можливо, у зв’язку з виявленням повних наслідків ревізії, справа значно змінилася. На запитання Ревізійної комісії від 23 липня відповіді від Г. Супруна вже взагалі не надходили, а сам він навіть не заходив до Ревізійної комісії для персональних пояснень. Переговори Ревізійної комісії в цій справі з Г. Супруном ні до чого не призводили, а невдовзі він і зовсім виразно заявив, що взагалі не вважає на далі за потрібне надавати Ревізійній комісії будь-які пояснення і відповідати на її запитання. Разом із Г. Супруном припинили відповідати на запитання Комісії й інші його урядовці, з якими Ревізійна комісія ще вважала за можливе зноситися752. У зв’язку з тим, що відсутність пояснень з боку Г. Супруна не лише гальмувала і ускладнювала працю Ревізійної комісії, але й заважала ретельному та об’єктивному виясненню справи, Комісія, з огляду на раніші безплідні словесні перемовини з колишнім головою Фінансової агентури, ще раз, вже в вересні (17 вересня 1920 р.) звернулася до Г. Супруна з письмовим запитом. У листі, зокрема, зазначалося: «До бувшого Фінансового Агента в Німеччині пана Г. Супруна, в Берліні. Згідно з умовами угоди 11 мая ц. р. між Вами і Міністром Фінансів Мартосом (п. 3), Ви Мали передати Ревізійній Комісії всі книги, документи і листування Фінансової Агентури за час Вашого керування нею, а також давати Комісії всі потрібні для неї пояснення. Тим часом Вами досі не пере752 Там само. – Арк. 8 зв. – 9 зв. – 275 – дано всіх потрібних Ревізійній Комісії документів, а головне: 1) касової книги 2) чекових книжок (корешків) і 3) орігіналів бухгальтерських книг за 1920 р. (таких самих, як Ви передали 2-го серпня ц. р. на 1919 рік). Рівно ж Ви перестали відповідати Ревізійній Комісії на всі її запитання, починаючи з 23 липня ц. р. Через це Ревізійна Комісія просить Вас повідомити її – чи Ви маєте передати непередані ще книги й документи і дати Ваші пояснення, як на ті запитання, які вже Вам поставлено, так і на ті, які Комісія мала б поставити в будучому? Голова Ревізійної Комісії Є. Сокович. Секретар Рев[ізійної] Комісії П. Сікора»753. У відповідь на цей запит Ревізійна комісія одержала 20 вересня 1920 р. неприховано зухвалу і принизливу, як для офіційної урядової комісії незалежної держави, відповідь: «До так званої в добрім гуморі Ревізійної Комісії. Тут. Дня 18. 9. 20. На Ваше гумористичне письмо з дня 17. 9. 20 ч. 163 можу Вам заявити, що дуже добре Вам вдалося, яко жарт. Найбільш комізму додає йому те, що на ньому є два підписи. Це останнє дуже влучне і робить письмо вдвоє гумористичним. Я щиро дякую за прислання мені Вашого жарту і сподіваюся, що Ви не забудете мене і будете посилати мені Ваші жарти періодично. Зі саркастичним усьміхом Г. Супрун підписав Гуцайло»754. Лист було написано рукою Гуцайла, проте, як з’ясувалося, про надсилку й зміст його Г. Супруну було відомо. За таких умов Ревізійна комісія (враховуючи, що кілька десятків її попередніх листів до Г. Супруна взагалі залишилися без відповіді) припинила робити запити до колишнього голови Фінансової агентури. Звісно, неможливість отримати інформацію від особи, яка безпосередньо керувала усіма грошовими операціями уряду УНР за кордоном й розподіляла скарбові кошти у банках та займалася фінансуванням українських посольств і місій тощо, надзвичайно ускладнювала і гальмувала роботу Ревізійної комісії. Замість того, аби одержати належну інформацію на місці з перших вуст, члени Комісії змушені були звертатися за поясненнями по кожному окремому питанню до різних осіб та інституцій в різних країнах, розшукувати потрібні 753 Там само. – Арк. 9 зв. 754 Там само. – Арк. 9 зв. – 10. – 276 – матеріали для ревізії по усіх усюдах, в різних частинах Європи і навіть Америки. Канцелярське діловодство стало надзвичайно громіздким, а справа перевірки тягнулася вкрай повільно, позаяк ту чи іншу відповідь (за умов ускладнення повоєнної комунікації з Німеччини з іншими державами) доводилося очікувати тижнями і навіть місяцями, а потім знов звертатися до тих же адресатів за доповненнями та поясненнями і знов чекати на відповіді. Відтак ставало зрозумілим, що найближчим часом завершити ревізію не вдасться. Нормальному перебігу ревізії, а надто після відновлення судового позову проти Г. Супруна, ставали на заваді й психологічні умови й роздмухування скандалу у німецькій пресі, що своєю чергою, негативно відбивалося також і на репутації державної влади УНР. З іншого боку, у своєму протоколі (ч. 2) від 24 вересня 1920 р. (на цей час у суді вже тривали слухання у справі Супруна, які розпочалися 22 вересня) Ревізійна комісія уряду УНР занотовуючи, що «брутальне поводження в відношенню до Ревізійної Комісії бувших урядовців п. Супруна пп. Гуцайла і Ляндера, які начеб то поставили собі завданням вивести Ревізійну Комісію з рівноваги, утворити навколо неї атмосферу ворожости, аби знеохотити її далі проводити ревізію совісно, уважливо і досконально», ще раз засвідчує «рішуче відмовлення п. Супруна і його урядовців від дачі пояснень, бажання утруднити для Комісії вияснення дійсного стану річей», а відтак закидає йому намір «дати, яко мога меньше матеріялів до розпорядження Ревізійної Комісії, аби позбавити її можливости виявити шкідливі для нього факти»755. У протоколі також вказувалося, що подібний розвиток подій примушує її «з жалем прийти до висовку, що всі ці виступи переводяться планомірно з метою не дати Ревізійній Комісії довести свойю працю до кінця, до совісного і досконального вияснення справи, так мовити, «зірвати ревізію, діскредітувати її»756. Поряд із прагненням кинути тінь на доброчесність й законність української урядової Ревізійної комісії, Г. Супрун почав вести кампанію через німецьку пресу також і проти українсько755 Там само. – Арк. 10 зв. – 11. 756 Там само. – Арк. 11. – 277 – го уряду. Щедро роздаючи гроші, він домігся вміщення в різних німецьких часописах цілої низки статей і заміток, в яких дискредитувалися як уряд УНР загалом, так і поодинокі його представники в Україні та за кордоном. Крім цього, він заснував у Берліні власний друкований орган – «Німецько-українську газету», – яка у кожному числі намагалася нацькувати німецький уряд і німецьке громадянство проти уряду УНР757. Така пропаганда не залишилася непоміченою й членами Ревізійної комісії, які у вже згадуваному протоколі від 24 вересня 1920 р. щодо намагань очорнити її роботу, зазначали, що до такої дискредитації «в значній мірі спричиняється і агітація роспочата в пресі проти Уряду Української Народньої Республіки, представниками якого призначено ревізію – агітація роспочата в пресі з метою діскредітувати його, – і виступи такого ж самого характеру п.Супруна з його співробітниками перед Німецьким Судом при вирішенні Судом питання про підлеглість йому справи Супруна»758. Водночас Г. Супрун оскаржив першу постанову німецького суду про накладання арешту на його майно. У своїй скарзі адвокати Г. Супруна перенесли питання на політичний ґрунт і доводили, що їхній клієнт, начебто, зовсім не відмовляється від відповідальності, але він (Супрун) не бачить перед ким йому нести цю відповідальність, позаяк ніякого законного уряду в Україні не існує, а ті особи, які себе називають урядом УНР чи його представниками – це тільки приватні люди. Відтак адвокати Г. Супруна поставили протилежній стороні, тобто тогочасному міністрові фінансів УНР Х. Барановському, п’ять запитань, в яких вимагали, аби українські урядові представники довели: 1) що існує Українська держава в міжнародному правовому розумінні; 2) що існує Українська держава в німецькому приватноправному розумінні; 3) що існує українське Міністерство фінансів у правовому розумінні; 4) що це Міністерство в правовому порядку призначене й насамперед 757 Там само. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 322. 758 Там само. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 11–11 зв. – 278 – 5) що Х. Барановський є правомочним представником (як міністр фінансів) цього правомочного Міністерства фінансів. Справа розглядалася у берлінському окружному суді 22 вересня 1920 р., а 25 вересня ним було винесено вирок. За такого розвитку подій адвокати уряду УНР змушені були втягнутися до політичної дискусії й навели низку доказів правового існування Української держави та уряду Української Народної Республіки. Між іншим вони передали судові наступних два документи: 1. Виданий Міністерством закордонних справ Німеччини офіційний реєстр членів дипломатичного корпусу за червень 1920 р., де на сторінці 11-й Посольство УНР стоїть серед інших визнаних посольств, тоді як на сторінці 12-й окремо перечисляються «представництва формально ще не признаних держав», і серед цих останніх Посольство УНР не значиться. 2. Словесну ноту німецького Міністерства закордонних справ від 29 червня 1920 р., в якій зазначалося: «М-во Закорд. Справ має за честь одповісти на пов. словесну ноту Посольства У.Н.Р. од 22. ц. м. № 1254., що українська держава є визнана з боку німецького уряду, рівно як і Посольство У.Н.Р., як таке, є тут визнане. Зважаючи одначе на те, що на Україні зараз панують несконсолідовані відносини й що там є кілька урядів, компетенція Посольства мусить бути обмежена в де-яких подробицях, які виникають з сучасного стану річей»759. Попри те, що адвокати Г. Супруна під час судового процесу вживали усіх заходів, аби зменшити враження від доводів української сторони, за три дні (25 вересня 1920 р.) суд виніс вмотивований вирок (загальний обсяг документа склав 14 сторінок760), згідно з яким накладений на майно Г. Супруна арешт було визнано законним, а протест позивача (Г. Супруна) – безпідставним і необґрунтованим. Зважаючи на високу суму позову – 51/2 мільйонів марок, – суд постановив для його забезпечення зажадати від сторони, що позивалася, заставу в сумі 1 мільйон марок, яку незабаром й було внесено Г. Супруном761. 759 Там само. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 322–323. 760 Die Ukraine. – 1920. – Band. X. 761 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 323. – 279 – У свою чергу Ревізійна комісія отримала змогу продовжити перевірку діяльності української Фінансової агентури в Німеччині, яка тривала до листопада 1920 р., проте ревізію так і не було здійснено повною мірою й вона не набула свого логічного завершення. Тим не менш, підсумки ревізії цікаві й тим, що навіть ті її висновки, які вдалося отримати із опрацюваного й систематизованого матеріалу, висвітлюють не лише діяльність Фінансової агентури УНР в Європі, а яскраво свідчать про моральні якості державних службовців УНР різного щаблю та загальний стан вертикалі органів державної влади за Директорії. Довести розслідування до завершення й до судового рішення щодо діяльності Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР у Берліні урядовій Ревізійній комісії не судилося. У листопаді 1920 р. міністр фінансів УНР Х. Барановський вирішив через політичні й фінансові обставини припинити судовий процес проти колишнього голови Фінансової агентури Г. Супруна, а Ревізійній комісії наказав «закінчити всі справи по ревізії справ бувшого агента Міністерства Фінансів в Німеччині Гр. Супруна не пізніще 1-го грудня ц. р., а всі матеріяли ревізії передати до Кредітової Канцелярії»762. Очевидно таке рішення стало наслідком спільного розслідування міністрів юстиції, закордонних справ та фінансів УНР, яке, після доповіді міністра закордонних справ А. Ніковського щодо справи колишного фінансового агента в Берліні Г. Супруна на урядовому засіданні в Тарнові, Рада народних міністрів 4 вересня 1920 р. доручила їм виробити й подати з цього приводу свої висновки763. Відтак 1 грудня 1920 р. Комісія мала самоліквідуватися й, відповідно, припинити ревізію діяльності Фінансової агентури УНР в Німеччині, що й було виконано її членами. 1 грудня 1920 р., також згідно наказу міністра фінансів Х. Барановського, було ліквідовано й Фінансову агентуру УНР в Німеччині, її помешкання закрилося, а усіх урядовців звільнено або відряджено до Міністерства фінансів без утримання764. 762 Там само. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 11 зв. 763 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки... – Т.2. – С.191. 764 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 12. – 280 – На цей час робота Ревізійної комісії була далекою від завершення. В її розпорядженні були, передусім, матеріали перевірки діяльності самого Г. Супруна, а також, частково, представника державного контролю при Фінансовій агентурі Вронського. З’ясувати ж рівень зловживань співробітників Агентури, зокрема Хомяка, Скнаря, Крутія, Овандера, Аристархова, Кос-Косаревича, бухгалтерів Ляндера та Гуцайла, які мали можливість вести справи у Фінансовій агентурі в певних межах більш самостійно, Ревізійна комісія так і не встигла. Утім, попри те, що Ревізійна комісія змушена була припинити збір документів, яких не вистачало, її члени зовсім не припинили свою роботу, адже в їх руках вже накопичився величезний обсяг матеріалів, які ще слід було систематизувати, перевірити, обробити й скласти відповідні заключення й звітну документацію. Навіть лише технічне виконання роботи по перепису та друку на папирографі кількох примірників величезного тому актів ревізії вимагало немало часу. Справа ускладнювалася й тим, що члени Ревізійної комісії (окрім її секретаря) були урядовцями Фінансової агентури з окремою платнею, а відтак з ліквідацією самої Агентури вони змушені були продовжувати роботу в Комісії після 1 грудня 1920 р. без платні за свою працю. Усі ж колишні співробітники Фінансової агентури, окрім її нового голови І. Мірного та бухгалтера Вишневського, відмовилися надавати членам Ревізійної комісії будь-яку допомогу у з’ясуванні окремих аспектів ревізії та складанні звітних актів. Члени Ревізійної комісії, за браком помешкання, тимчасово розмістилися при Кредитовій канцелярії (яка також вже мала ліквідуватися). Урядовці мусили негайно шукати собі інших засобів заробітку, частина з них взагалі виїхала з Берліна, як, наприклад, член-секретар Комісії П. Сікора, який навіть не мав коштів для оформлення офіційного закриття Ревізійної комісії. Тим не менш, не зважаючи на такі несприятливі обставини, Ревізійна комісія вважала своїм громадським обов’язком, хоча б формально, довести до певного завершення доручену їй справу. На прохання її членів міністр фінансів Х. Барановський розпорядженням від 17 грудня 1920 р. дозволив їм продовжити роботу для закінчення справ ревізії та складання звітних актів до 1 лю– 281 – того 1921 р., але без відпуску коштів на утримання (за винятком колишнього бухгалтера Фінансової агентури Вишневського, якому, як вільнонайманому, виділялася платня від Кредитової канцелярії Посольства УНР у Берліні). Свою працю Ревізійна комісія завершила до встановленого міністром фінансів терміну (1 лютого), але технічна робота з видруку звітних актів затяглася ще й на весь лютий 1921 року765. Результати роботи Ревізійної комісії щодо перевірки діяльності Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР в Німеччині, як свідчать систематизовані й опрацьовані її членами матеріали й відповідні звітні акти, цілком ясно і чітко викрили глибокі корені корупції та нечистоплотності фінансового агента УНР Г. Супруна, який мав фактично надзвичайні та одноосібні повноваження у розпорядженні державними коштами України за кордоном, злочинну співпрацю чи не усіх співробітників Фінансової агентури, саботаж і елементарну безвідповідальність, які були поєднані з усвідомленням безкарності. Додам, що Г. Супрун так і не зазнав покарання за свої зловживання державними коштами УНР. Він продовжував мешкати в Берліні й у 1924 р. і навіть спільно з Я. Оренштайном766 та Щепаловим заснував у столиці Німеччини велику видавничу фірму українських «творів красного письменства та історії»767. Навіть попередні підсумки ревізії діяльності Фінансової агентури УНР вказують на те, що грошові махінації, корупція та крадіжки державних коштів, які здійснювалися головою і членами Фінансової агентури, мали тісне переплетення з найвпливовішими державними і політичними діячами, установами та організаціями Української Народної Республіки. А це дає право припустити, що згортання роботи Ревізійної комісії міністром фінансів УНР Х. Барановським було пов’язане не лише із 765 Там само. – Арк. 12–12 зв. 766 Цікавим є те, що партнер Г. Супруна Я. Оренштайн, за посередництва такої одіозної фігури як Парвус, мав доволі тісні взаємини з українським більшовицьким повноважним представником В. Ауссемом. Я. Оренштайн цікавив більшовиків як відомий представник торговельно-промислових кіл, що мав міцні зв’язки з двома німецькими банками, книговидавець й опікун української політичної еміграції тощо. Я. Оренштайн же шукав новий ринок збуту для своєї продукції, зокрема в РСФРР та УСРР, через контакти з «Всеиздатом» та «Губсоюзом». 767 Монолатій І. Львівська подорож Якова Оренштайна 1924 року: невдала спроба реалізації українського проєкту / І.Монолатій // Ї. – 2008. – №51. – 282 – військово-політичними ускладненнями тогочасної української влади. На той час більша частина належних УНР коштів – 300 мільйонів марок зберігалася у Державному Банку Німеччини, 50 мільйонів – у Deutsche Bank і 50 мільйонів – у Diskonto Gesellschaft Bank, також певні суми лежали на рахунках в Угорщині та Австрії. Крім того, закупівельні комісії на чолі з колишнім повноважним представником УНР М. Поршем та фінансовим агентом Г. Супруном купували в Німеччині різноманітні товари, нібито для українського війська, господарства, уряду тощо, які так і залишилися не вивезеними до Батьківщини. Посол УНР в Угорщині М. Василько у листі до міністра-президента УНР П. Пилипчука восени 1920 р. зауважував, що у нього склалося враження, «що при закупках було переплачено у безпримірний спосіб, а при продажах товари були віддані за дешеву ціну»768. При цьому М. Василько навів, для прикладу, лише два (поміж інших) приклади зловживань, які було скоєно вже за його перебування у Берліні: закупівля Г. Супруном друкарських машин та закупівля М. Поршем білизни на суму 500 тис. марок, яка, за словами М. Василька, більше була схожа на ганчірки769. Німецькі урядові кола, звісно ж, дізналися про фінансові оборудки посла М. Порша й незабарилися скористатися цими фактами задля дискредитації українського дипломатичного представництва в Німеччині. Партію закупленої із німецьких військових запасів білизни, що за паперами підлягала знищенню, було заарештовано. Справа полягала у тому, що під час огляду білизни виявилося, що вона достеменно не придатна для використання, хоча була закуплена за 500 тис. марок. Коли ж українська сторона спробувала її перепродати, то виявилося, що справити за неї можна було не більше 80 тис. марок. Коли 768 ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 315. – Арк. 145 зв. 769 З жовтня 1920 р. до Берліна приїхав посол М. Василько, який взяв на себе функції внутрішнього керування представництвом УНР. Також він мав повноваження від міністра фінансів УНР Х. Барановського для врегулювання усіх процесів німецьких фірм проти УНР. М. Василько, застосувавши свої повноваження, створив комісію, куди увійшли Р. Смаль-Стоцький від української сторони та А. Марвіц від німецької для вирішення усіх юридичних питань. Ці процеси мали на меті дискредитувати в очах громадськості представництво УНР Директорії і були ініційовані силами, що симпатизували більшовикам [Нетреба Ю. Б. Вказана праця. – С.95]. – 283 – ж інженер Борисів, що 16 жовтня приїздив аби забрати згадану білизну й доставити її за місцем призначення, то не зміг виконати свого завдання через протидію німецької влади (про таку заборону офіційної влади йому повідомив Р. Смаль-Стоцький). При цьому з’ясувалися й інші «слизькі» справи української посольської верхівки. Під час безпосередньої ревізії фінансового становища українського представництва в Берліні виявилося, що його каса порожня, а гроші (близько 1 млн. марок), що були виділені урядом УНР на фінансування проукраїнської преси зникли, як і не знайшлося й фінансового звіту щодо використання цих коштів770. Не виявилося у М. Порша і звіту щодо витрат сум із військового фонду Посольства (вони мали б бути задіяні для організації повернення військовополонених-українців з Німеччини на Батьківщину). М. Василько ж, який безпосередньо проводив ревізію диппредставництва, вимагав від колишнього посла грошової компенсації за втрачену білизну. Тут слід зауважити на тому, що шпарину для вільної корупційної діяльності слабодухих і не чистих на руку українських закордонних представників (таких, скажімо, як ті ж Порш та Супрун у Німеччині чи Севрюк в Італії) витворив власною волею сам уряд УНР, надаючи фактично необмежені фінансові повноваження й неконтрольовані ніким можливості щодо розпорядження закордонними коштами (авуарами) Республіки. М. Галаган, що був представником УНР в Угорщині, згадував з цього приводу, що до 1920 р. з боку українського уряду практично не існувало контролю за грошовими витратами його закордонних представництв. Дипломати могли розпоряджатися державними коштами на власний розсуд, що, своєю чергою, сприяло й спонукало окремих високих дипломатичних посадовців до спокуси фінансових зловживань та маніпуляцій. Коли ж на нараді послів у Відні в травні 1920 р. представники Республіки мали висловитися щодо розпорядження про необхідність грошових обмежень, виявилося, що майже усі посли УНР того 770 Нетреба Ю. Б. Дипломатичне протиборство представництв УСРР та УНР у Німеччині (1921–1922 рр.): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 – всесвітня історія / Ю.Б.Нетреба. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 2009. – С.96. – 284 – розпорядження не послухали. При обмірковуванні цього питання деякі з них, натомість, доводили, що без представницьких грошей вони буквально не можуть жити771. Тим часом німецька преса захлиналася від смакування скандалу навколо фінансового агента Г. Супруна та колишнього повноважного представника УНР в Німеччині М. Порша, якого звинувачували у корупції та привласнені державних грошей. Посол М. Порш також не завжди дотримувався прозорості та законності при укладанні торговельних угод, часто-густо ціни на товари були завищені та збиткові для Української держави і усе це відбувалося у той трагічний час, коли УНР перебувала не лише на межі фінансового банкрутства й воєнної катастрофи, а й на краю прірви втрати самої державності. Зрештою дійшло до того, що, попри статус дипломатичних представництв, на будинок українського посольства в Берліні німецькою владою було накладено арешт. У свою чергу впливова «Berliner Lokal-Anzeiger» у статті від 27 серпня 1920 р. під заголовком «Арешт проти українського посольства» писала, що «в додаток до справи (про яку вже доповідали раніш) арешту накладеного на будинок Українського Посольства в Берліні – дізнаємось про претензії на 8 млн. марок»772. Крім того, газета повідомляла, що будинок українського посольства (що розташовувався на вулиці Кронпринценуфер, 10) записаний в суді у формі іпотеки, забезпечуваної на суму у 800 тис. марок. Газеті також було відомо й про безпосередню причину накладання арешту на будівлю Посольства УНР – невиконання контракту з одним із великих німецьких торговельних консорціумів. Консорціум домовився був про обмін своїх машин на українську сировину, але коли за умовами договору ті машини були привезені в Україну й вагони із сировиною мали бути доставлені до Німечини – під час транспортування їх було розграбовано. Німці, природно, зажадали відшкодування збитків й, аби домогтися сплати за втрачене, вирішили накласти арешт на будинок українського посольства в Берліні. 771 Галаган М. З моїх споминів / М. Галаган. – К.: Темпора, 2005. – С. 484. 772 ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 128. – Арк. 16; Berliner LokalAnzeiger. – 1920. – 27 серпня. – 285 – На тлі апогея цих скандалів, до роздмухування яких активно долучилася й більшовицька агентура, М. Порш не знайшов ліпшого рішення як банально нагально утікти з Берліна до Карлсбаду. Тож навіть Р. Смаль-Стоцький не міг відповісти німецьким журналістам дату його повернення, на що та ж таки «Berliner Lokal-Anzeiger» зауважила, що «про швидкий від’їзд дотеперішнього українського посла кружляють найрізноманітніші неперевірені звістки. Проти нього складено різні карні внески з приводу грошових махінацій, які весь час відхилялись на підставі екстериторіальності»773. Та, попри зникнення з Берліна, преса не припиняла цькувати М. Порша й наголошувала, що посол УНР в Берліні, ім’я якого згадувалося в зв’язку з численними махінаціями, відзначився також в Карлсбаді тим, що купив якійсь Маші Яновцовій кабаре у Празі за 600 тис. чехословацьких крон. Відтак німецька газета задавалася цілком логічним й обґрунтованим питанням: як колишній журналіст М. Порш, який не мав раніше жодної маєтності, зміг набути такого статку? Додам принагідно, що низка корупційних фактів щодо фінансових махінацій, про які було згадано вище, мають підтвердження в рядках офіційного листування Р. Смаль-Стоцького, М. Василька та А. Ніковського774. Утім, лише на початку 1921 р. було призначено нового посла УНР у Німеччині, яким став Р. Смаль-Стоцький. Яскравим прикладом морального розкладу і зловживань серед голів закордонних закладів УНР може служити й поведінка О. Севрюка – керівника місії з репатріації в Італії, який витратив на допомогу військовополоненим лише 29% виділених на це державних коштів. Решту ж було «відмито» через кошториси на т. зв. канцелярські витрати і репрезентаційний фонд, який О. Севрюк вважав «не більш-менш як додатком до свого утримання775. Подібні ж зловживання ширилися й в дипломатичних місіях УНР у Туреччині, Італії, Франції, Австрії та інших дер- 773 Там само. 774 Нетреба Ю. Б. Вказана праця. – С.97. 775 ЦДАВО України. – Ф. 4186. – Оп. 2. – Спр. 11. – Арк. 42. – 286 – жав776. Не кращим було становище й серед військових аташе. Так, наприклад, начальник Закордонного відділу зазначав, що деякі з військових агентів обмежували свої контакти з Генштабом переважно «вимогами на платню», а недостатній державний контроль за роботою військової дипломатії стимулював виникненню різноманітних службових порушень серед її співробітників. Розшарпаною була й дисципліна службовців військових місій, а грошові зловживання, як правило, здійснювалися за рахунок військового фонду – тобто державного скарбу УНР, що був призначений для закупівель медикаментів, обмундирування, зброї тощо для Українського Війська777. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК більшовицької 14-ї армії Бірюков, колишній військовий міністр УНР М. Шаповал, наприклад, мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи, яким С. Петлюра перераховував величезні кошти з таємного грошового фонду Директорії. Показовим у цьому контексті є й той факт, що одного із таких виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей778. Звісно ж, що подібні скандали завдавали величезного удару репутації Української держави в очах західної політичної громадськості. Навіть Міністерство закордонних справ УНР у своєму огляді за липень 1920 р. відзначало хаос, що панував як серед української колонії за кордоном, так і в різних місіях, комісіях, делегаціях та агентурах, які тільки підкопують престиж УНР серед чужинців 779. З корупційними діями були пов’язані навіть такі високопосадовці як прем’єр-міністр Б. Мартос, міністр фінансів П. Чижевський, член Директорії Ф. Швець та інші політики 776 ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр.379. – Арк. 112; – Оп. 1. – Спр. 124. – Арк. 16–17; Андрієвський В. З минулого. – Т. 2. Від Гетьмана до Директорії / В.Андрієвський. – Берлін: Українське слово, 1923. – С. 150; Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльності (січень–липень 1919 р.) / Є.Онацький // Календар-альманах «Відродження» на 1956 рік. – Буенос Айрес, б.р. – С.29. 777 ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр.379. – Арк. 21; – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 1; – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 70. – Арк. 1. 778 ДА СБУ. – Спр. 69270. – Т. 4. – Арк. 46–48, 127–128. 779 Українська революція. Документи. 1919–1921. – Нью-Йорк, 1984. – С.246. – 287 – та урядовці вищого щабля780. В. Оскілко так, наприклад, змальовував у спогадах ганебний побут і спосіб життя урядовців у тимчасовій столиці УНР – Рівному: «Гульня, кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч... Не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів у місті, щоб не то урядовці, або директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п’яний в комендатурі міста, або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб»781. Знав про такий ниций справжній моральний і психологічний стан тогочасного українського республіканського політикуму й головний отаман С. Петлюра, який ніби визнаючи власне безсилля, з обуренням писав до одного з своїх підлеглих: «...Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями... Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом... Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критик, то подлець»782. Вочевидь, сама організація та форма влади в УНР часів Директорії була вкрай неефективною (і це видно не лише з аналізу роботи Фінансової агентури в Німеччині, але й в діяльності О. Севрюка в Італії, українських представників на Паризькій мирній конференції, принципами партійної та особистої квоти в призначені урядовців, отаманщиною в Україні, безпорадності держконтролю та судової системи, чварами в Директорії, фактичним безсиллям урядових структур і в практичній узурпації влади головним отаманом, масштаб якої, водночас, обмежувався ареалом його особистої присутності тощо), а отже й дозволяла подібним елементам не лише підточувати українську державність з середини, але дискредитувати її як в очах світової спільноти, так і власного народу. Зазначені факти лише підтверджують те, що як фінансові, так і державотворчі проблеми УНР часів Директорії були набагато глибшими за банальну корупцію Супрунів та їм подібним, а натомість крилися у вихідних прин780 ДА СБУ. – Спр. 69270. – Т. 19. – Арк. 25; Оскілко В. Між двома світами / В.Оскілко. – Ч. 1. – Рівне: УНП, 1924. – С. 21. 781 Оскілко В. Вказана праця. – С. 41. 782 ЦДІА України у м.Львові. – Ф. 235. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 3. – 288 – ципах організації та функціонування системи державної влади в УНР. Усіма цими негараздами та скандалами щодо Посольства та Фінансової агентури УНР в Берліні, які ганебно дискредитували українську республіканську владу та її дипломатичні представництва, передбачувано не забарилися скористатися як самі німці, так і більшовики. Німці відмовилися сплачувати за рахунком, мотивуючи своє рішення тим, що не знають, якому урядові повинні повернути гроші. Уряд УСРР теж виявляв цікавість до долі вкладу. Про це говорить хоча б той факт, що з цього приводу були офіційні ноти від березня 1919 р. та 20 червня 1920 р. Нарком закордонних справ УСРР Х. Раковський заявив німецькому урядові, що він розглядатиме користування цим фондом, як посягання на надбання українського народу, вважаючи українську більшовицьку владу єдиною легітимною на території України. Що ж до тих установ і банків, які б стали самочинно розпоряджатися майном українського народу, уряд Української СРР зберігав за собою право відповідного грошового стягнення783. Більшовицькі дипломати доклали чимало зусиль, щоб зібрати якнайбільше інформації з питань українських фондів. Особливо їх цікавив сам текст договору, проте його було не просто дістати. Він знаходився у німецького уряду, а також у банкіра Мельхіора, який вів переговори від імені німецького уряду, та в колах, близьких до фінансового агента УНР Директорії Г. Супруна. Останній мав багато цінної інформації з цього питання, яка мала документальне підтвердження. Знаючи зацікавленість уряду УСРР, Г. Супрун заходився отримати з цього певну матеріальну нагороду. Один із радянських агентів так характеризував його позицію: «Він хоча і має найточніші дані, підходить до цього питання з чисто комерційної точки зору і, знаючи, що документальних даних, крім нього, ніхто тут не має, вимагав велику суму (20.000 марок), на що ми, звичайно, не погоджувались»784. Причиною відмови «комерційній» пропозиції Г. Су783 Хміль І. С. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917–1920) / І.С.Хміль. – К.: Вид-во АН Укр. РСР, 1962. – С. 334. 784 ЦДАВО України. – Ф.4. – Оп. 1. Спр. 646. – Арк.14. – 289 – пруна було й те, що той мав погану репутацію серед ділових та політичних кіл, оскільки брав участь у попередніх фінансових скандалах, що стосувалися українського грошового фонду і, на думку чиновника більшовицького Наркомату закордонних справ УСРР Ф. Барченка, в разі потреби посилатися на нього чи на його свідчення було б неможливо. Відомо також, що український (більшовицький) народний комісар закордонних справ видавав український радянський уряд (уряд УСРР) за правонаступника попередніх українських урядів (УД та УНР). Сам Х. Раковський з цього приводу так облудливо писав німецькому міністрові закордонних справ: «Між Україною і Німеччиною не може йти мова про створення нових відносин, а лише про відновлення існуючих. Україна вже була визнана Німеччиною як самостійна держава, і та обставина, що в час визнання України з боку Німеччини на Україні була влада Центральної Ради і гетьмана Скоропадського, а тепер на Україні існує влада Рад, не може вважатися причиною для розриву політичних зв’язків між Україною і Німеччиною, бо німецький уряд неодноразово заявляв, що він є прихильником невтручання у внутрішні справи інших держав»785. Це, за задумом більшовицьких ватажків УСРР, мало б стосуватися й договорів, що їх підписували попередні українські уряди й вони були згодні були визнати свої зобов’язання в обмін на власні контрпретензії786. Що ж до претензій екзильного уряду ЗУНР, мотивованих тим, що Галичина була складовою частиною Австро-Угорщини, то О. Шульгин у меморандумі з Парижа від 4 липня 1921 р., який був своєрідним відгуком на рапорт члена юридичної комісії репарацій п. Беата, на основі конкретних фактів, спростував претензії інших сторін (окрім УНР) на депозити. Так, зокрема, він виснував: «Отже є очевидним, що «Галицька республіка» і її Національна Рада не можуть мати жодних претензій на фонди, 785 Хміль І. С. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917–1920) / І.С.Хміль. – К.: Вид-во АН Укр. РСР, 1962. – С. 6. 786 Щоправда, така позиція суперечила стратегічним намірам більшовицького партійно-державного центру у Москві, який прагнув взаємно скасувати грошові та майнові претензії і таку ж політику поширити на інші союзні (маріонеточні) радянські республіки. – 290 – депоновані урядом Скоропадського в той час, коли була частиною Австро-Угорщини»787. Він обґрунтовував свою позицію § 5 розділу 205 Сен-Жерменського мирного договору, підписаного між Антантою та Австро-Угорщиною. Там, зокрема, говорилося, що на держави, які входили до складу імперії не буде накладено жодних зобов’язань щодо військових боргів колишнього австрійського уряду, але уряди цих держав та підданці не могли в жодному разі ставити вимоги іншим державам за військові борги, в тому разі, коли ці держави є власниками боргових зобов’язань. Тож Національна Рада, що представляла Галицьку Республіку, як представниця колишньої австрійської території, не могла претендувати на ці грошові фонди. Розділ 10 цього меморандуму стосувався безпосередньо питання повернення грошових фондів. У ньому наводилися конкретні суми, що повинні бути повернені. У цілому можна констатувати, зазначав О. Шульгин, що більша частина із всієї суми на яку претендувала УНР Директорії, а це 51.422.000 млн. крон, «буде видана австрійським фірмам (і безпосередньо їхнім представникам)»788. Напередодні початку Генуезької конференції міністр фінансів УНР П. Чижевський 17 березня 1922 р. у листі до свого заступника (керуючого міністерством фінансів) В. Приходька цілком приватно писав у Тарнів: «Я поїду до Берліна, щоб з’ясувати справу з увільненням наших коштів у берлінськ[их] банків… Європейські суди встановили вже по різних державах (раніше я думав, що тільки в Швейцарії) прецедент, що, коли у свій час не виплатив коштів, які в його переховувались, так він ніс на собі всі наслідки від пониження. […] Між іншим, із наших коштів (410 млн) коло 100 млн знаходяться в двох приватних банках. І ці банки знаходяться тепер під загорозою виплати нам (коли полагодимо якось справи) замість 100 млн марок – двох міліардів – бо а то все в 20 раз! Ви розумієте, що то був би повний крах для тих банків. Адже це тільки для Вашої ві- 787 ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 3. – Спр. 19. – Арк. 109. 788 Там само. – Арк. 111. – 291 – домости»789. Проте такі сподівання виявилися марними й дещо уявно-зромантизованими. Активна протидія уряду УСРР на чолі з Х. Раковським намаганням уряду УНР опанувати цими коштами не дозволили досягнути позитивного рішення цієї проблеми, незважаючи на значні зусилля українців. Не прагнув повертати такі суми й австрійський уряд. Місії та діяльність відомих політичних діячів УНР Директорії М. Василька та Х. Барановського, їх чисельні контакти, поїздки до Німеччини, Франції, Італії, Австрії не принесли вагомих результатів. Важливою перешкодою позитивному вирішенню цього питання був той факт, що уряд УНР остаточно втратив свою територію, що давало привід суперникам вміло використовувати цей козир у дипломатичній боротьбі. Антанта все більше схилялася до співробітництва з РСФРР (а, відповідно, і з УСРР), що послаблювало позиції УНР. У свою чергу харківський радянський уряд на чолі з Х. Раковським з березня 1919 р. три роки висував власні претензії на українські авуари у Rеichsbank, допоки конференцією у Рапалло (незважаючи на вимоги делегації УСРР, яку проте не підтримала делегація РСФРР) не було зафіксовано відмову від взаємних домагань внаслідок підписаного радянсько-німецького договору. Відтак гроші українцям не були повернуті. Лише невелика частина коштів була виплачена П. Скоропадському та А. Макаренку у вигляді персональних пенсій. Утім, невдовзі, Х. Раковський все ж домігся винесення питання українських авуарів за межі Рапаллького договору, але вступ у грудні 1922 р. УСРР до складу СРСР надовго зняло його з порядку денного української політики. Українське ж посольство в Берліні припинило свою офіційну діяльність як дипломатичне представництво УНР 5 грудня 1922 р. через міжнародне поширення Рапалльського договору790. Повідомляючи про це керуючому справами Директорії М. Мироновичу, Р. Смаль-Стоцький доповідав, що після Рапалло агенти й дипломати УСРР «повели наступ на будинок Посольства, Кронпрінцуфер, 10» й він змушений був вжити відповід789 ЦДАГО України. – Ф. 269. – Ор. 1. – Спр. 5. – Арк. 17 зв. 790 ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 33. – 292 – них заходів, аби паралізувати цю большевицьку акцію, а також розпорядився негайно ліквідувати все, що залишилось з речей колишньої «синьої» дивізії (щоби не дістались більшовикам), а кошти з того були перераховані до МЗС УНР. Частину книг посольської бібліотеки було розіслано до німецьких університетів, при яких малися слов’янські семінари, а решту – продано791. У січні 1923 р. поліцай-президент Берліна повідомив посла УНР в Німеччині Р. Смаль-Стоцького про те, що його країна вже визнає УСРР й запропонував йому залишити приміщення посольства. Двічі відбувалася спроба штурму посольства. «Не трудно собі уявити, – звітувало посольство керуючому справами Директорії в середині січня 1923 р., – які енергічні кроки мали бути вжиті, щоби відбити цей другий наступ большевиків. В зв’язку з цим всім нам тут абсолютно не було і немає часу займатися иншими справами, а про пана Посла нема чого й говорити. Він цілими днями й вечорами зайнятий на ріжних нарадах та конференціях, які мають своєю метою боротьбу з большевицькими атаками. Зараз трудно предбачити, коли і як ця боротьба скінчиться»792. Скінчилася ця боротьба на 6 лютого 1923 р. про що Р. Смаль-Стоцький як повірений у справах УНР в Німеччині направив ноту міністрові закордонних справ Німецької держави фон Розенберґу, вказуючи про брутальне порушення усілякого міжнародного звичаю, коли не дочекавшись рішення судових органів, озброєна кримінальна поліція спільно з більшовиками увірвалася в дім Українського посольства й змусила його, представника законного Українського Уряду, залишити приміщення793. Сучасна ж держава Україна офіційно не висувала претензий на вищевказані авуари, майно та кошти й взагалі не лише на фінансову, а й на історичну спадщину й міжнародно-політичне правонаступництво ані щодо квазідержавних УСРР–УРСР, ані щодо українських державних утворень початку ХХ ст. – УНР (періоду Центральної Ради), Української Держави (Гетьманату), ЗУНР та УНР (періоду Директорії) тощо. 791 Там само. – Арк. 33–33 зв. 792 Там само. 793 Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 548. – Арк. 4. – 293 – 5.5. Спроба укладання й реалізації економічних угод та державної валютної позики уряду УНР з фірмами «Optorg» та «Pabisco» (1920–1922 рр.) У половині 1920 р. Міністерство народного господарства УНР, спільно із Народним міністерством фінансів, інтенсивно вишукували можливостей пошуку коштів та засобів для відновлення господарства УНР. Надхненню у цих прагненнях сприяли підписана 21 квітня 1920 р. у Варшаві урядом УНР військова конвенція з Польщею та успішний наступ польсько-українського війська на Правобережжі України794, внаслідок якого 7 травня 1920 р. українські підрозділи вступили у столицю України – Київ. Утім, вже у другій половині липня 1920 р. Червона Армія перейшла Збруч, заволоділа частиною Галичини, а з півночі навіть загрожувала Варшаві. Тим не менш, польсько-українська військово-політична спілка й тогочасна міжнародна кон’юктура вселяли надію у відносно швидку перспективу визволення України з-під більшовицької окупації. Відтак 22 липня 1920 р. голова Української Торговельноекономічної місії в Речі Посполитій, голова Державної закупівельної комісії в Варшаві, доцент І. Фещенко-Чопівський від імені уряду УНР з однієї сторони й інженер Ж. Вільєм, кавалер ордена Почесного Легіону, кандидат права В. Фужер, що діяли на підставі повноважень, підписаних директором розпорядником компанії «Optorg» А. Д. Орньє, з другої сторони, підписали у столиці Польщі Угоду між УНР та французькою компанією «Optorg». Згідно з Угодою, український уряд зобов’язувався «підтримати фірму «Опторг» щодо полегшення їй транспортування товарів (завозу й вивозу), а також виявити протекцію агентам, яких фірма делегує для різних доручень»795. Зі свого боку фірма «Optorg» зобов’язувалася (арт. 1) постачати в Україну усілякі продукти французького ґрунту і промисловості, уникаючи завозу предметів розкоші та проводити 794 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські формування (близько 20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і розпочали наступ на Київ. 795 ЦДАВО України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 185. – Арк. 7. – 294 – продаж цих продуктів Уряду чи населенню України. При цьому, згідно із арт. 2, «Optorg» отримувала право, в компенсацію за продані товари, купувати у кооперативів, товариств і приватних осіб різні товари для експорту. З огляду на вищезазначений артикул, фірмі надавалося право купувати в Україні товарів на загальну суму, яка не перевищувала б вартості привезених товарів, коли виняток не буде допущений урядом. Вартість товарів мала установлюватися «netto» без оплати ввізного чи вивізного мита (арт. 3 і 4). «Optorg» також брала на себе перед урядом УНР зобов’язання надавати органам української влади усі документи, які стосувалися імпорту та експорту (ліцензії, дублікати тощо) для полегшення контролю цих операцій, загальний облік яких концентрувався б у Департаменті зовнішнього торгу Міністерства народного господарства УНР (арт. 5). Український же уряд артикулом 6 Угоди заявляв про свою готовність у випадках купівлі необхідних товарів, а також продажу українських продуктів, звертатися із запитами до «Optorg» і надавати цій фірмі першорядність, коли з боку інших фірм не будуть запропоновані більш корисні умови. Усі права, які надавалися цією угодою фірмі «Optorg», могли бути розповсюджені й на інші французькі фірми, які за згодою обох сторін забажали би прилучити свої підписи до цієї угоди. Угода складалася українською і французькою мовами, причому, на випадок суперечок, перевагу мав би український текст. Оригінал українською мовою залишався при Міністерстві народного господарства УНР, а французькою мовою передавався фірмі «Optorg». Останнім, 9-м артикулом, зазначалося, що ця угода набирала сили з дня затвердження її міністром народного господарства й була чинною терміном у 12 місяців. Коли ж до закінчення десятого місяця дії Угоди уряд УНР не заявив би про своє бажання припинити цю угоду, вона вважалася б продовженою ще на 6 місяців796. 11 серпня 1920 р. Угоду було ухвалено Радою народних міністрів УНР, а наступного дня (12 серпня 1920 р.) – затверджена міністром народного господарства УНР. 796 Там само. – Арк. 7–7 зв. – 295 – Утім, подальші військово-політичні події розвивалися не лише стрімко, а й трагічно для УНР. 1921 рік видався надзвичайно важким у справі боротьби за українську державність, фактично – фатальним. Після приголомшливих військових поразок та внутрішньополітичного розбрату уряд УНР опинився в еміграції й перебував у польському містечку Тарнові (частинно – у Ченстохові). Там же у тарнівському готелі «Брістоль» засідав й український передпарламент – Рада Республіки, залишки війська були інтерновані у табори. Після ж поразки походу Ю. Тютюнника в Україну й зі стратою під Базаром, збройна національно-визвольна боротьба вже втратила будь-яку практичну керованість з боку головного отамана чи військового керівництва УНР й тривала здебільшого за інерцією та остаточно перетворилася на національно-повстанську стихію. Екзильне керівництво УНР приймало закони, видавало постанови, розробляло плани визволення України від більшовизму, але не мало засобів, важелів, а головне – коштів, аби хоча б частково втілити свої напрацювання у життя. Інтерновані у таборах вояки бідували, українські дипломати, розкидані по Європі намагалися на власний дотеп звести кінці з кінцями, а урядовці ледь животіли у прямому сенсі на подачки польської влади, вимінювали речі й інвентар на ринках задля елементарного прожиття. Тим не менш у всіх ще жевріла крихта надії на краще, на те, що більшовизм захлинеться у селянсько-повстанському українському морі, а європейські лідери, усвідомлюючи комуно-більшовицьку загрозу, таки підтримають Україну в її боротьбі за державність. Урядовці й дипломати УНР, сподіваючись на історичний поворот подій, водночас шукали шляхів виходу із зашморгу фінансового голоду, розуміючи, що відсутність коштів здатна у зародку задушити будь-які оптимістичні задуми й починання еміграційного державного центру. Сподівання на розмороження Німеччиною українських банківських активів поступово розвіювалися. «Невеликі засоби, що мав Уряд ще з України, з бігом кількох місяців вичерпалися, а припливу нізвідки не було. Правда, уряд Річи Посполитої Польської зобов’язався заплати– 296 – ти за ту зброю, яку він перейняв від українського війська, коли армія наша переходила Збруч. Були то гармати, рушниці, коні, санітарне та інше майно, але було це зобов’язання формальне, фактично ж уряд український не мав жадних способів робити натиск на уряд польський і тому кожна видача із скарбниці польської приходила дуже тяжко. Наші уповноважені, що провадили цю справу в міністерствах Варшави, тільки й чули чемну, але наскрізь непевну і облудну формулу: «ютро!», – зазначав В. Приходько, який «як член Ради Республіки, бачив, що все опирається в гроші і без них всякі найкращі намагання уряду будуть марні»797. Власне, нагальну потребу вибратися за будь-яку ціну з фінансового провалля усвідомлювали у той час усі державні діячі УНР. Задумів було кілька: – встановити «всенародний національний податок» на всіх українців, що мешкали на українських землях по західних (окупований поляками) бік Збруча, а також на еміграції (в Європі та в Америці), і не тільки на українців, а й на поляків і жидів, що вийшли з України і гадали, як думалось тоді, незабаром повернутися на Україну; – скласти комплект усіх грошей (грошових знаків), що вийшли за час існування останньої української державності, й реалізувати їх як певного роду пам’ятку; – вислати двох міністрів до США й Канади з метою широко поінформувати американських українців про визвольну боротьбу в Україні і там здійснити збір грошей для уряду УНР (кандидатами на цю подорож були І. Огієнко та В. Прокопович); – зібрати в єдину нараду фахівців з фінансових справ, які б спільними зусиллями виробили шляхи виходу уряду з грошового провалля (на той час у Берліні перебували Мартос і Барановський, у Відні – Кривецький, у Тарнові – Маршинський, у Варшаві – Відибіда, у Перемишлі – Лебідь-Юрчик, у Парижі – Тимошенко, у Відні-Берліні – барон Василько). Систематизована доповідь з цього приводу була складена вищезгаду797 Приходько В. «Пабіско» (Спогад) / Віктор Приходько // Свобода (Джерзі Ситі, Ню Йорк, США). – 1952. – 2 грудня. – Ч.321. – Рік.LX. – С.2. – 297 – ваним В. Приходьком і подана на розгляд головного отамана С. Петлюри798. У цей час, ще з 1920 р., П.Чижевський, перебуваючи як член торговельно-фінансових місій УНР в Австрії, Чехословаччині, Польщі й Швейцарії у Відні799, дізнався про зацікавлення співпрацею з урядом УНР швейцарської торговельно-промислової фірми «Пабіско» («Pabisco»). Невдовзі, коли він став радником посольства УНР у Швейцарії, ця фірма запропонувала урядові УНР співпрацю та своє посередництво у зносинах із фінансово-економічними та державними колами Європи й Америки. На листопад 1921 р. її умови українські урядовці стисло розуміли таким чином (у викладі В. Приходька, який після призначення його заступником міністра фінансів куруватиме разом з новим міністром П. Чижевським це питання): «Уряд Української Народньої Республіки, по свойому повороті на Україну, коли упадуть большевики, дає «Пабіску» концесію на відбудову деяких галузів народнього господарства, а саме: – «Пабіско» береться своїми силами і за власний кошт відбудувати на Україні зруйнований війною і революцією залізничнй транспорт, також трамваї в головніших містах, побудує потрібні нам фабрики й заводи, а також інші промислові об’єкти. Працювати будуть місцеві українські робітники, яким буде платити фірма, але всі потрібні машини для фабрик та заводів, а також залізниче і трамвайне устаткування фірма додасть своє – головно з Франції та Швейцарії. Керувати роботами будуть інженери і техніки від «Пабіска». За це «Пабіско» дістає право експлуатувати побудовані нею об’єкти певну кількість літ (скільки саме – уже не пам’ятаю). За ці концесії фірма «Пабіско» зобов’язується видавати Урядові Української Народньої Республіки на еміграції щомісячно по 100,000 швейцарських франків на його працю. Крім того, зі свого боку, уживав заходів перед урядами у Европі, 798 Там само. 799 Сам П. Чижевський у листі до Є. Чикаленка від 10 липня 1920 р. так писав про тогочасний фінансовий і кадровий стан справ у місії: «Я, правда, на посаді – головою якоїсь місії. Але місія розбіглася, й я сам складаю місію: схожусь на засідання, головую, секретарюю, писарюю і т.д., навіть одержую дорученості від уряду, не одержую тільки платні» (Чикаленко Є. Х. Щоденник, 1919–1920. – Київ; – Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – С.387). Не кращим чином складалися справи й в інших посольствах, консулатах та місіях УНР… – 298 – які привели б до усунення з України большевиків і привернення в ній влади Української Народньої Республіки»800. Виявилося, що ці пропозиції П. Чижевський безрезультатно намагався донести до української влади ще у 1920 р., коли уряд УНР перебував в Україні. Не сприйняв їх серйозно й уряд П. Пилипчука в еміграції, зокрема ані в Міністерстві фінансів, ані в Міністерстві народного господарства не лише не перейнялися з’ясуванням що то за фірма, а й навіть не перейнялися детальним змістом листів від П. Чижевського, називаючи їх «єрундою» і «фантазіями» («щось чули, але що й до чого – не знають»). Очікуючи, що головний отаман С. Петлюра мав проїздом бути у Відні, «Пабіско» 1 листопада 1921 р. надіслала до столиці Австрії на ім’я П. Чижевського телеграму, у якій повідомлялося: «Могли б може здобути позичку під два контракти, або тільки під контракт постачання. Зкористуйтесь присутністю Голови Держави, подбайте щоб підписав. Вишліть. Пабіско»801. Компанія сподівалася, що П. Чижевський при особистій зустрічі з головним отаманом вплине на його позицію, проте С. Петлюра так і не приїхав тоді до Відня. Утім йому було передано копію цієї телеграми. 4 листопада 1921 р. П. Чижевський отримав нового листа від «Пабіско». У ньому вказувалося, що під вищевказаний контракт (конвенцію) можна було би зробити позичку у Швейцарії. Сам П. Чижевський у листі до В. Садовського так озивався з цього приводу: «Справа у тому, що у Швейцарії тепер багато вільних грошей, а мало ринків, де могла продавати свої вироби. Так отце саме і було вирішено зробить позички з тих вільних коштів, на умовинах, «щоб одна половина позички йшла на закупку швейцарських виробів, а друга в безконтрольне роспорядження дебітора, причому ся остання може бути покрита сирівцями або на пів сирівцями». Я, власне, не надаю сьому фактові великого значіння, бо швейцарський крам занадто дорогий, але коли б почала увільнятися від ворога наша земля, то ми могли б поставляти Швейцарії сирівці, так предложенням можна було б скористува800 Приходько В. «Пабіско» (Спогад) / Віктор Приходько // Свобода (Джерзі Ситі, Ню Йорк, США). – 1952. – 3 грудня. – Ч.322. – Рік.LX. – С.2. 801 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 27. – 299 – тись, бо оскільки дорого Швейцарці продають свій крам, остільки ж дорого вони платять за сирівці. Важне у сій звістці є те, що під контракт, про який я вже так довго клопочуся, можна тепер було би зробити позичку в Швейцарії. Конкретні умови позички не виявляються для мене цілковито з’ясованими, але уявляю собі їх такими: робиться позика, скажімо, 20 міліонів швейцарських франків. Ця позика покривається урядовими десятирічними облігаціями, половина позички призначається на покупку краму, друга половина іде Урядові. Облігації погашаються на протязі 10 років, половина грошима, половина сирівцями. Оскільки було б це вигодним чи не вигодним – висловитися відразу не можу, треба поїхати, роспитаться, умовитися зробити детальний аналіз, упевниться конкретно, який крам був би нам дійсно потрібний, але я тут бачу другий бік – все той самий: як найшвидче скласти умовини трьох пропонованих мною контрактів – постачання, валютового і маркового, – бо тією комбінацією можна було б здобути тіж самі міліони без облігацій і без обтяження нашої Держави. Чутки про повстання спріяють справі. Коли справді увільнялися б од большовиків хоч кілька повітів і можна було б впустити там в обіг хоч про людське око нові поштові марки, так справа дала би міліони швейцарських франків і спріяла би нотуванню нашої валюти, що так само з нікчемних папірців витворило би для нас солідні кошти. Тільки ж з нову – і з нову треба поспішати»802. П. Чижевський, у свою чергу, ознайомив зі згаданою кореспонденцією В. Садовського та В. Прокоповича, а також зав’язав відповідне листування із членом Ради Республіки й членом Фінансової комісії В. Приходьком. Останній, зі свого боку, прихильно ставлячись до співпраці з фірмою «Пабіско», повідомив про цю справу листом від 9 листопада 1921 р. міністра фінансів УНР, у якому резюмував: «Докладаючи про вищезазначене я уважав би за необхідне: 1/ в найскоршому часі надіслати п. Чижевському уповноваження од Уряду на заключення трьох контрактів з фірмою «Пабіско», і 2/ доручити п. Чижевському детально зясувати умови можливої позички у фірми «Пабіско», 802 Там само. – Арк. 27 зв. – 28. – 300 – про що негайно повідомити Уряд»803. Тут варто також зауважити, що сам П. Чижевський вважав фірму «Пабіско» як «цілком солідну», про що зокрема висловлювався своїм колегам. То ж, власне, що то була за фірма й з ким безпосередньо вів перемовини й листування П. Чижевський? Як видно з документів самого П. Чижевського, що зберігаються у фонді Є. Бачинського в архіві й науковій колекції бібліотеки Карлтонського університету (Carleton University) в Оттаві (Канада), фірму «Pabisco» представляв д-р С. Мексін. Соломон Мексін (Salomon Mexin) був адвокатом із сильними зв’язками в Україні, а також мав важливий вплив («за кадром») на членів Надзвичайної економічної місії УНР в Женеві. Крім того, С. Мексін був одним з міжнародних пресових діячів, директором «E.D.I.P.» (Editions internationales populaires), і разом з Полом Бішофф (з PABISCO: «Paul Bischoff & Cо») був одним із засновників «Le Bloc mondial de la Classe Moyenne» – групи, створеної для протидії просуванню міжнародного соціалізму804. Отже, через Соломона Мексіна (Salomon Mexin) було встановлено контакт з безпосереднім засновником компанії «Пабіско» («Pabisco») Полом Бішоффом (Paul Bischoff). Безпосередньо «Пабіско» пропонувала урядові УНР укласти з нею конвенцію, артикул 1 якої наголошував на необхідності утворення фінансової групи, яка б і надала Українській Народній Республіці позичку у розмірі не менше, ніж 1 млрд. французьких франків. Проте сама фірма не була спроможна надати урядові України такий великий кредит. Відтак у конвенції й було занотоване доволі підступне, як на тогочасний військово-політичний стан державного правління УНР, застереження (арт. 2). Суть його полягала в умові, що «Пабіско» зобов’язувалася протягом 1922 р. видати Україні 40 тисяч франц. франків (по 10 тисяч щоквартально), але цей обов’язок став би дійсним лише тоді, якщо до 1 травня 1922 р. за сприянням самої «Пабіско» буде створено вказану потужну і впливову фінансову групу, яка могла б видати Україні зазначену позику в 1 млрд. франц. франків. Але при цьому 80% цієї суми мало бути переведено 803 Там само. – Арк. 28. 804 Archives & Research Collections, Carleton University Library (Ottawa). – Evhen Batchinsky fonds. – Swiss Ukrainica: Chyzhevsky and Mexin. – BATC-8-2. – 301 – самій «Пабіско» для здійснення робіт на території України й лише 20% з позики, як зазначалося арт.7 конвенції, залишалися б у розпорядженні Української держави. При цьому «Пабіско» зобов’язувалася зробити усе можливе, аби забезпечити сприятливі умови отримання кредиту Україною. Максимальну межу відсоткової ставки було визначено у 8%. Виплата позики планувалася розпочатися з шостого року після отримання усієї суми й завершитися через 10 років після початку виплат. Перша частина позики мала б скласти 50 млн. франц. франків. Термін її виплати залежав від того, чи відбудеться помітне покращення політичної та економічної ситуації в Україні (на думку авторів конвенції, воно мало б статися вже впродовж 6 місяців з дня підписання Договору (арт. 3), а заставою були б відсотки за користування позикою за 3 роки (арт. 4). «Пабіско» також зобов’язувалася створити технічну організацію для відбудови українських залізниць, телеграфних та телефонних ліній, центральних електричних станцій та організувати річне та морське пароплавство. Україна ж, своєю чергою, мала би такі роботи надавати виключно компанії «Пабіско» або ж утвореній з її надр фірмі. Прибуток за таким договором для самої «Пабіско» передбачався не більше ніж 5%, а за Україною залишалося право повністю розпоряджатися рухом залізниць (арт. 5). До вказаних робіт «Пабіско» гарантувала залучення не лише європейських працівників, а й місцевих (з них найбільш здібних обіцялося відправляти за кордон на навчання). В обмін за це компанія отримувала б право ввозити на територію УНР знаряддя та матеріали без сплати ввізного мита, а також можливість вільно придбавати в Україні землю та нерухомість. Більше того, весь прибуток (дохід) фірми «Пабіско» звільнявся від оподаткування (арт. 6). Але й такі поступки ще не були крайніми. Саме «Пабіско» мала створити в Україні спеціальну організацію, яка б допомогла урядові УНР запровадити державну монополію на ввезення в країну й вивезення за її межі товарів. І саме довіреним особам фірми доручалося б керівництво цією організацією. Передбачалося, що вона здійснюватиме економічний розподіл товарів, які як вивозилися б, так і ввозилися. Зокрема, фірмою планувалося – 302 – не рекомендувати до ввезення в Україну предметів розкошів і, натомість гарантувалося, що українські товари, які будуть вивозитися за межі України, продаватимуться за високими цінами. Ця монополія мала би тривати 5 років й саме вона прислужилася б до покращення економічного становища України (тоді ж, мовляв, потреба в ній і відпаде сама собою). Собі з цього «Пабіско» прагла отримувати ще 3% ввізного та вивізного мита. Окрім цього Українська держава зобов’язувалася надати тій організації ще 10% усього ввозу та вивозу як гарантії повернення урядом УНР позики (арт. 10). Слід однак зауважити, що, згідно з конвенцією (арт. 9) український парламент мав право достроково припинити діяльність цієї організації. Заслуговує на окрему увагу й артикул 13 конвенції-договору, згідно з яким «Пабіско» за допомогою міжнародних фінансових кіл брала на себе обов’язок створити в Україні Емісійний банк. При ньому Українська держава могла б мати власне представництво з контролю. Проте сам такий Емісійний банк отримував би монополію упродовж всього часу користування Україною позиченими коштами (близько 16 років), а ще – здобував право надавати позики іншим державам і фінансовим групам за умови, що представники України не контролюватимуть ці грошові операції. Відтак, з огляду на зазначене, фірма «Пабіско» де-факто здобувала практичний контроль над банківською діяльністю в Україні. Не менш застережливим виглядає й артикул 14, у якому занотовувалося про право фірми «Пабіско» перетворитися на анонімне товариство, або інше товариство, і визнати його своїм правонаступником за даним договором. На завершення в тексті конвенції (договору) сторони-підписанти (УНР та «Пабіско») зобов’язувалися, у разі виникнення між ними суперечок, передавати спір на вирішення трьох арбітрів (третейський суд), двох із яких обере кожна сторона, а третього – два обраних арбітри. Лобіювали цей проект, як уже згадувалося вище, П. Чижевський, а безпосередньо при уряді у Тарнові – В. Приходько. Ну й, звісно ж, сама «Пабіско». Йшлося, загалом, про три контракти – постачання, валютного і марочного. Суть так званого «марочного» контракту полягала у тому, що «Пабіско» на власний кошт зобов’язувалася надрукувати у – 303 – Швейцарії, Німеччині чи Австрії спеціальний випуск українських поштових марок, присвячених пам’яті чотирьохлітньої боротьби за визволення України. Передбачалося, що на марках буде зображено портрети великих князів київських Володимира Великого та Ярослава Мудрого, короля Русі Данила Галицького, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика, отамана І. Гонти, поета й художника Т. Шевченка, а також діючих тогочасних політиків й провідних діячів УНР М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри. Перші 12 категорій (номіналом від 1 до 70 грн.) планувалося надрукувати по 600 тисяч штук кожна, а остання (100 грн. із портретом С. Петлюри) – 1 млн. примірників. Із загальної суми марок Україна повинна була отримати 20% перших 12 категорій і 40% 12-ої категорії (із зображенням С. Петлюри). Решту – отримає фірма «Пабіско» для продажу філателістам. Встановлювалося виключне право фірми «Пабіско» на випуск таких марок, для цього кліше марок після їх випуску мало б бути знищене805. Крім того, Україні було надано право зазначити мінімальну ціну, нижче якої марки не могли б бути продані на території тієї чи іншої певної держави. Упродовж року після підписання вказаного договору «Пабіско» здобувала переважаюче право на випуск не лише обумовлених умовою, але й усіх різновидів і номіналів поштових марок України (арт. 10). Із виручки за продаж марок, 30% суми мало відійти до каси «Пабіско», а 70% – належало б Українській державі. Зауважу, що кліше для видруку таких марок вже існувало в розпорядженні Експедиції заготовок державних паперів (ЕЗДП) при Міністерстві фінансів УНР. Деякі з номіналів тих марок вже випускалися українською владою попереднього року. Так, зокрема, вже випускалася марка номіналом у 20 грн., що містила зображення Т. Шевченка з його автопортрета, намальованого поетом у 1860 р., яку виконав Іван Крамськой. Поряд із вищезгаданою маркою-портретом Т. Шевченка на Поділлі (терен, що контролювався армією УНР від Волочиська до Кам’янця-Подільського) наприкінці 1920 р. ходила поштова марка із 805 Рафальський О. Політико-правова природа договорів між урядом УНР та «Пабіско» / О.Рафальський // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 2(5). – C.125–129. – 304 – зображенням головного отамана С. Петлюри вартістю 40 гривень. Тоді ж були випущені марки УНР із зображенням погруддя Б. Хмельницького з булавою у руці (вартістю у 10 грн.), портрета І. Мазепи (у 15 грн.) і гірки св. Володимира у Києві з постаттю великого князя (у 100 грн.), які, однак, не встигли вийти в обіг через прихід в Україну більшовиків. Не потрапили в обіг і марки, виконані відомим українським маляром Миколою Івасюком, які все ж були випущені наприкінці 1920 – на початку 1921 рр.806 Тож, згідно із договором, фактично було умовлено їхній повторний випуск. Утім в угоді було прописано й інший, не лише технічно-оплатний, аспект такого контракту. Так, ці поштові марки, які мали бути передані урядові УНР (у договорі, щоправда, повсюдно зазначається – Україні), мусили стати гарантією (завдатком) кредитового договору, про який йшлося вище і який планувалося укласти після випуску зазначених марок (арт. 7). У додаток до цього «Пабіско» брала на себе обов’язок видрукувати пропагандистську брошуру, у якій би поширювалися знання про Україну, її історію й культуру та популяризувалися б українські поштові марки (арт. 9). Такі умови щодо укладання з урядом УНР контрактів постачання, валютового і марочного фірма «Пабіско» намагалася провести через голову Економічної місії УНР у Франції, Італії, Бельгії та Швейцарії П. Чижевського, який з цього приводу подав відповідну доповідь на ім’я головного отамана С. Петлюри. При державному центрі УНР у Польщі в Тарнові, як вже згадувалося вище, ці проекти договорів-контрактів від імені П. Чижевського лобіював член Ради Республіки і Фінансової комісії при Міністерстві фінансів В. Приходько. Останній, за дорученням заступника міністра фінансів УНР, ознайомив із текстом доповіді П. Чижевського земських діячів Я. Огородника та О. Морозовського, економіста І. Фещенка-Чопівського і кооператора Мороза, аби отримати від них належну експертну оцінку. Доповідь П. Чижевського, як відомо, складалася з проекту трьох контрактів: а) про постачання; б) про котування україн806 Гай-Нижник П. П. Марки-шаги – грошові знаки державної України 1917– 1920 років / Павло Гай-Нижник // Фінанси України. – 1997. – №4. – С.112–114. – 305 – ської валюти і в) про українські поштові марки. Щоправда, сам П. Чижевський у ній зауважував, що то були лише «проекти контрактів, накреслені в загальних рисах», через що, як, у свою чергу, додавав В. Приходько, «по сим проектам цілої справи у всім її обсягу і деталях уявити не можна»807. На думку земців Я. Огородника та О. Морозовського, як звітував В. Приходько, «контракт про постачання – не легкій, але має дуже гарні сторони для нас, даючи нам можливість, при нашім надзвичайно тяжкім становищі, дістати ті товари і засоби, які можуть мати рішаючи значіння в нашій боротьбі з ворогом. Коли б навіть по сьому контракту не можна було б дістати зброї, а лише амуніцію, техничні приладдя і инші речі, необхідні для війська і уряду, то і сього було би досить щоби згодитись і на умови навіть значно тяжчі, ніж 8% комісових та інше»808. Що ж до валютного контракту, то тут земці наголошували, що 12% – відсоток зависокий, а отже, з підписанням цієї частини договору варто було б «почекати», а от контракт щодо марок – «цілком ясний і до прийняття»809. Зі свого боку І. Фещенко-Чопівський виснував наступне: «Контракт про постачання: найбільша невигода для нас цього контракту в тому. Що він має бути підписаний на довгий строк – 10 літ і на велику суму – 100 міліонів франків. Се ляже тягарем і на наших дітей. Треба старатися скоротити строк контракту до 3 років, а суму до – 10–20 міліонів; 8% комісійних – дуже багато. Далі – договор носить характер односторонній: Україна несе відповідальність і за транспорт, і за отправку товару вназад в разі неможливости його прийняти і за невиплачений в строк борг, тим часом Пабіско за недоставлений на строк товар /§ 11/ нічим не одповідає. В контракті неясно зазначено як має опреділятись середня ціна товару. Є инші неясности»810. Щодо валютного контракту, то він також заявив, що 12% від суми за продану українську валюту – великий відсоток, додаючи до цього, що «невигодно також, що вартість зложених в Банку гривень повинна перевисшати в півтора рази розмір одчиненого креди807 808 809 810 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 30. Там само. Там само. – Арк. 30 зв. Там само. – 306 – ту»811. Тож висновок І. Фещенка-Чопівського також був однозначно негативним: «З цим контрактом не треба поспішати». А от щодо угоди про марки не менш однозначним, проте вже позитивним – «треба прийняти». Міркування кооперативного діяча Мороза зводилися до того, що контракт про постачання, «коли розглядати його лише з економичного боку» є важким, але «коли брати його, приймаючи на увагу всі моменти, і між иншим, сучасне становище У.Н.Р., а також ту ролю, яку можуть відограти вчасно доставлені на Україну необхідні товари, то контракт безумовно треба прийняти»812. При цьому він зауважував, що довготривалий термін контракту є зрозумілим, позаяк «контрагенти рахують, що в перші роки вони нічого за товари з України не одержать і лише через певний час, коли життя унормується, вони зможуть повернути свої витрати і заробити» й, відтак, додавав, що на короткий час він для фірми «Пабіско» невигідний813. Марковий же договір Мороз радив підписати. Зауважу принагідно, що договір про виготовлення і розповсюдження українських марок між УНР і фірмою «Пабіско» таки було укладено 26 грудня 1921 р., що ж до решти умов широкого контракту-договору (зокрема й вищенаведеної конвенції) питання так і не було вирішено позитивно. На підставі вищенаведених думок і приймаючи на увагу власні міркування, В. Приходько у своїй доповіді заступникові міністра фінансів УНР писав про те, що пропозиції П. Чижевського щодо підписання угод з фірмою «Пабіско» є слушними. Він радив не затягувати справу підписання договорів й переконував доручити це безпосередньо самому П. Чижевському: «Сумніватися в тім, що п. Чижевський хоче зробити все як найкраще і виговорив у контрагентів все що можна для нас – нема ніяких підстав. Тому я гадаю, – ледве чи можливо з Тарнова ультимативно згоджуватись чи не згоджуватись на ті чи инші окремі пакти або поправляти їх: се може бути видно лише на місці»814. Що ж до самих контрактів, то В. Приходько вважав, що 811 812 813 814 Там само. Там само. Там само. Там само. – Арк. 31. – 307 – контракт постачання, «зважаючи на сітуацію», необхідно негайно прийняти. Він не погоджувався з побоюваннями І. Фещенка-Чопівського щодо тяжких наслідків цієї угоди для УНР. «Які зобовязання можуть бути для України тяжкими супроти того, що тепер ворог забирає рішуче все? – апелював В. Приходько І. Фещенку-Чопівському. – Товарів на 100 міліонів франків – для України зовсім не так багато. 8% комісійних і зобовязання платити за транспорт, страховку і инше також нічого страшного не уявляють: се-ж видатки, котрі завше надають на покупця. Супроти нашой дотеперішньої української практики сей контракт я уважаю навіть вигідним: по сему контракту ми будемо платити лише 8% проти фабричних цін, а до сеї пори доводилось платити ріжним спекулянтам по 80.800 і 8000 відсотків»815. Тож В. Приходько уважав за доцільне підправити лише § 11 контракту тощо. Він також натхненно розпочав просувати ухвалення договорів з «Пабіско» серед владних кіл УНР. «А що ж я в дійсності зустрів? – Стіну! Стіну недовір’я, скептицизму, навіть ворожости. Міністри, департаменти, урядовці – всі страшно насторожились. Як то, залізниці і трамваї на двадцять літ? Запродавати Україну? А дзуськи! Привести французьких капіталістів? – Та нас всіх перевішають!..» – з розпачем згадував він згодом про ці намагання816. Лише коли на початку 1922 р. було сформовано новий уряд на чолі з А. Лівицьким, посаду міністра фінансів в якому зайняв П. Чижевський (який, щоправда, продовжував перебувати у Відні), а його заступником у Тарнові став уже сам В. Приходько (який, до речі, не мав навіть фінансово-економічної освіти), ця справа почала офіційно розглядатися урядовцями. Було створено спеціальну комісію («Пабісковську комісію»). Найбільше застережень висувало Міністерство народного господарства, Міністерство фінансів, державний контролер І. Кабачків та його помічник М. Ковальський. Усі члени комісії ретельно й сумлінно підраховували усі «за» і «проти». «Проти» був й відомий фахівець з державних фінансів Х. Лебідь-Юрчик, який свого часу очолював Державну скарбницю й 815 Там само. 816 Приходько В. «Пабіско» (Спогад) / Віктор Приходько // Свобода (Джерзі Ситі, Ню Йорк, США). – 1952. – 4 грудня. – Ч.323. – Рік.LX. – С.2. – 308 – комісію з вироблення бюджету Української Держави за Гетьманату П. Скоропадського й який було прийнято як бюджет УНР в січні 1919 р. Так, зокрема, щодо контракту про мільярдову позичку у «Пабіско» Х. Лебідь-Юрчик висунув низку зауваг. Так, до артикула 3, де вказувалося, що позика мала би бути повернута у тій самій валюті, себто номінальними французькими франками, Х. Лебідь-Юрчик зауважував, що вже на той час паперовий франк, порівняно із золотим, коштував більш, ніж у двічі дешевше. Експерт застерігав, що за 5–10 років вартість паперового франка могла б зрівнятися із вартістю золотого й, відтак, Україні довелося би сплачувати майже подвійну суму позики. Тож він наполягав на необхідності обговорення із партнерами позиції, що позика мала б повертатися у тій же валюті (французькими франками), але не вище тієї суми в золотому еквіваленті, в якій оцінювалися по курсу французькі паперові франки у часі видачі позики (фактично, він вимагав занотувати у договорі принцип курсової індексації). Він також зазначав з приводу цього артикулу: «Перша виплата в 50 міліонів франків при величезних потребах життя і на протязі 6 місяців, коли мається на увазі господарювання У.Н.Р. на УКРАЇНІ є надзвичайно мізерною і навіть смішною, а видача 1-го міліарна на протязі 2-х років, коли в перші місяці треба налагоджувати елементарні форми життя, несвоєчасна. Віддається монополія на все фінансово-економічне життя УКРАЇНИ, без права входити в стосунки з другими організаціями, а пропонується нам дуже мало і несвоєчасно. Вважаю необхідним вимагати першу видачу до 300 міліонів франків на протязі 3-х місяців, а всю видачу – на протязі 1-го року»817. Він також попереджав, що затримання протягом перших трьох років відсотків до 340 млн. фр. франків була умовою дуже важкою (арт. 4), а з огляду на величезні поточні потреби в коштах – неприйнятною! Виплата відсотка, на його думку, мала б провадитися разом із виплатою позики, як і в інший спосіб могло б бути зроблено забезпечення кредиту (крім цього вказувалося, що серйозне забезпечення являли з себе монополії та концесії). Х. Лебідь-Юрчик також звертав увагу влади УНР на 817 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 32. – 309 – те, що арт. 5 передбачав право України розпоряджатися рухом відбудованих залізниць, проте у ньому нічого не згадувалося про її право розпорядження морським транспортом, а також про телеграфічні та телефонні мережі. Такі додатки, на його думку, уряд УНР мусив вимагати внести до тексту контракту. Крім того, Х. Лебідь-Юрчик наголошував стосовно арт. 6, що право набування землі і нерухомого майна повинно би підлягати законам України, а «право продажи без оподаткування всього матеріяла при залишенні УКРАЇНИ, себ-то через років 10–15 означає то, що на УКРАЇНУ може бути ввезена, згідно цього артикула, безмежна кількість товарів без мита для потреб відбудови, а після ця необмежена кількість буде продаватись без мита і других податків, і в такий спосіб на протязі необмеженого часу фірма без жадних податків буде розпоряджуватись нашим ринком»818. Він нагадував урядовцям, що під цією формулою приховувалося виключне право фірми «Пабіско» на український ринок без податків, тож радив «обмежити термін роспродання товарів до одного року з умовою, щоб загальна вартість невикористаних для відбудови товарів не перевищувала при продажу без податків 1/3 товарів, вжитих на відбудову»819. Зміні й вироблення пояснень, на його думку, мав бути підданий й арт. 7, в якому зазначалося, що для гарантії позики мало затримуватися 80% від усієї її суми (тобто 800 млн. фр.), а відсотків за три роки утримувалося в сумі 240 млн. франків. Тобто суму, більшу ніж розмір усієї позики, тоді як у розпорядження уряду УНР належало лише 20%. Наголошувалося також, що монополія вивозу й ввезення (експорту й імпорту), що надавалася фірмі «Пабіско» (арт. 9), за своєю суттю є питанням настільки складним і важливим, що зачіпає власні істотні інтереси Української держави, а відтак ці операції слід було би регламентувати окремими умовами (як, наприклад, було занотовано в арт. 8 щодо відбудови залізниць). Х. Лебідь-Юрчик також докладно розкритикував арт. 10 договору, вказуючи, зокрема, на наступне: «А/ Право затримання 10% від ціни ввозу і вивозу на забезпечення контракту може з 818 Там само. 819 Там само. – 310 – причини високого відсотку – 10% загальмувати справу внутрішньої і зовнішньої торгівлі; Б/ Встановлюючи мінімальну суму річного ввозу і вивозу в 500.000.000 золотих карбованців, матиме 10% – 50.000.000 золотих карбованців за 1 рік, а за 5 років – 250.000.000 золотих карбованців, які будуть в розпорядженні ПАБІСКО для забезпечення відсотків по позичці і самої позики. Але позика забезпечується 80% її-ж, себ-то не видається нам 80%, а %% затримуються з позики-же за 3 роки. Виходить, що складаючи за кордоном до 250 міліонів золотих карбованців, ми, економично знищені, будем, як багачі, фінансувати закордонні банки. Таке зобовязання не має ніяких підстав, і коли ПАБІСКО вимагає цього, то замісць 10%, очевидно, погодитись можна не більш як на 3%»820. Не менш складними й суперечливими були артикули 11, 12 і 13, які стосувалися заснування Емісійного банку, проте однозначно загрозливою для інтересів УНР була редакція тринадцятого артикулу: не можна надавати закордонним фірмам право грошової емісії, позаяк це не лише могло спричинити непередбачену й важку кризу, а й загрозу для державної безпеки, надто – коли такий Емісійний банк матиме право фінансувати інші держави й фінансові групи (арт. 13). Тож Х. Лебідь-Юрчик цілком обґрунтовано вважав зазначений договір не корисним для України і небезпідставно підсумовував, що «він дає безмежні права ПАБІСКО, забезпечує його інтереси, а нам дає ожентуальности і звязує по руках і ногах»821. Зрештою, суперечки в комісії затягнулися аж до кінця весни – початку літа 1922 р.822, коли їх було перенесено вже на розгляд уряду під головуванням прем’єр-міністра УНР А. Лівицького, який змушений був вгамовувати пристрасті. Справа набула такої гостроти, що у її розв’язання був змушений втрутитися головний отаман С. Петлюра, що перебував у Варшаві, проте дізнавався про перебіг обговорення від А. Лівицького з Тарнова та з листів П. Чижевського з Відня, який час від часу як міністр 820 Там само. – Арт. 32–32 зв. 821 Там само. – Арк. 32 зв. 822 Копії протоколів засідань Фінансової комісії по розгляду контракту з фірмою «Пабіско» за 1922 р. зберігаються у фонді 3866 у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – 311 – фінансів навідувався на засідання відповідної комісії та уряду. Тож С. Петлюра приїздив до Тарнова і там висунув урядові вимогу, аби за час його перебування у місті Рада міністрів у його присутності таки розв’язала позитивно справу співпраці з «Пабіско». Відтак відбулося кілька урядових засідань у присутності головного отамана, приїзди якого до Тарнова обставлялися великою таємницею. Засідали у помешканні С. Петлюри, на одній з бічних вуличок Тарнова, в його їдальні, за великим подовгастим округлим столом. У засіданнях (за його участі) брала участь уся тогочасна Рада міністрів на чолі з прем’єром А. Лівицьким, зокрема міністр внутрішніх справ – О. Морозовський, освіти – П. Холодний, ісповідань – І. Огієнко, військових справ – генерал М. Юнаків, закордонних справ – князь І. Токаржевський-Карашевич, жидівських справ – П. Красний, державний контролер І. Кабачків і державний секретар, а також заступник міністра фінансів В. Приходько. Усе це тягнулося майже тиждень наприкінці червня – на початку липня 1922 р. й щоразу завершувалося дуже пізньої пори – близько другої–третьої ночі. Врешті решт С. Петлюра запропонував, щоби відбулося поіменне голосування… Із членів уряду, серед яких не було жодного фахівця з фінансів, ніхто не висловився «проти», але в усіх присутніх був лише якийсь внутрішній сумнів чи виконає «Пабіско» свої зобов’язання. Отже, справу «Пабіско» було вирішено і міністр фінансів П. Чижевський таки одержав уповноваження підписати умову з цією фірмою823. Утім побоювання урядовців таки виправдалися й з липня 1922 р. з фірмою «Пабіско» почалися «неясності». П. Чижевський з обуренням сповіщав у Тарнів, що представник фірми, який у 1920–1921 рр. дуже радо з ним бачився, відтоді уникав зустрічі, а на його листи з Відня до Швейцарії з проханням, аби до столиці Австрії приїхав уповноважений для підписання умови, фірма не відповідала. Аж до осені 1922 р. П. Чижевський, як він сам висловлювався, «наступав на «ґонор» фірмі», пишучи, «що коли вони справді велика фірма, то мусять уміти 823 Приходько В. «Пабіско» (Спогад) / Віктор Приходько // Свобода (Джерзі Ситі, Ню Йорк, США). – 1952. – 4 грудня. – Ч.323. – Рік.LX. – С.2. – 312 – чекати і вложити гроші у справу, не претендуючи на негайний зворот. А так видно, що вони якесь «карликове, немічне підприємство»824. У підсумку грошей від «Пабіско» й угоди УНР так і не отримала, натомість восени 1922 р. фірма почала «велику дипломатичну офензиву» в інтересі України. Її представники, в особах впливових французьких промисловців, відбули візит у прем’єр-міністра Франції і мали з ним довгу розмову в справах України, а також розпочали «широку» акцію у французькій пресі, яка насправді виявилася лише публікацією на видному місці у двох ненайвідоміших французьких вечірніх газетах (зокрема «Le Solr») великої статті про Україну і потребу відновлення її самостійности. На цій сірій та фальшивій ноті й закінчилася увертюра до композиції з проекту договорів уряду УНР з фірмою «Пабіско», яка була більше схожою на відчайдушну авантюру на тлі останніх фінансово-дипломатичних конвульсій програної війни за незалежну Українську Народну Республіку. 824 Приходько В. «Пабіско» (Спогад) / Віктор Приходько // Свобода (Джерзі Ситі, Ню Йорк, США). – 1952. – 5 грудня. – Ч.324. – Рік.LX. – С.2. – 313 – ПІСЛЯМОВА ПІСЛЯМОВА Провідники та урядовці Центральної Ради, безумовно, були дітьми своєї епохи і, великою мірою, заручниками ідейного (національного, соціалістичного тощо) романтизму початку ХХ ст. зо всіма його позитивами і недоліками. Результати дослідження вказують, що лідери Центральної Ради, а згодом і провідники її уряду, очоливши український державотворчий процес, не мали попередньо виробленого плану побудови не лише національного державного, а й автономного ладу і елементарно не були готові до такої рутинної справи як створення грошової системи та ведення фінансової політики державного організму. Фінансово-економічна і політична ситуація в Україні у 1917–1918 рр. була вкрай складною. Криза фінансового ринку, що розпочалася ще з часів царату, була максимально загострена революційними подіями і поширюваним безвладдям, грошова система знаходилася під впливом гіперінфляційних процесів. Керманичами Центральної Ради не було здійснено істотних законодавчих і, що особливо важливо, реальних адміністративних, регуляторних та економічних кроків щодо стабілізації фінансового становища. Керівництво Центральної Ради більш як дев’ять місяців 1917 р. самоусувалося від пошуку шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення. На загальноросійську владу було перекладено не лише проблему налагодження грошового господарства в Україні, а, власне, й забезпечення коштами самої Центральної Ради та Генерального секретаріату. Уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень і, усвідомлюючи це, не вдався до дієвих кроків, а натомість оголосив свої постанови про встановлення національних податків морально-обов’язковими для населення. Юридичне унормування взаємовідносин із загальноросійським центром в Петрограді та діяльність Генерального секретаріату, як виконавчого органу Центральної Ради, що затверджувався Тимчасовим урядом, не виправдало надій українських діячів на розв’язання грошового голоду. Центральна Рада та її уряд не мали розробленого й далекоглядного плану побудови національної грошової системи. За– 316 – провадити власну грошову одиницю – карбованець, уряд УНР змусило безгрошів’я і фінансова ізоляція з боку Петрограда. Теоретичним підґрунтям до його прийняття стала субстанціональна економічна теорія, а остаточним поштовхом до практичного втілення – більшовицький переворот і остаточна відмова Ради народних комісарів постачати грошову масу в розпорядження уряду УНР. Оголошення про створення Державного банку, Державної скарбниці, заборона надсилати податкові збори до всеросійського центру, запровадження цукрової монополії тощо в грудні 1917 р. були вкрай важливим кроком уряду УНР, але явно запізнілим і технічно непідготовленим. Недоліки, що були присутніми за урядування соціал-демократа В. Винниченка залишилися й за уряду соціаліста-революціонера В. Голубовича. Перш за все, плідній роботі заважала кадрова проблема. Штатне укомплектування підрозділів Міністерства фінансів так і не набуло оптимального вигляду. Підбір працівників за соціальним походженням та партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у фінансових і адміністративних справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів й щодо реформування системи праці у департаментах, через відсутність коштів заробітна платня урядових службовців не відповідала потребам часу, а отже не сприяла притоку фахівців до урядових структур. Суттєві недоліки виявилися й в роботі основоположних структур фінансової системи: в емісійній, податковій та банківській сферах. Держбанк залишався без основного і запасного капіталів, не було вироблено й його статуту, зв’язок з провінційними відділеннями не налагоджено. Податкову систему зруйновано. Держскарбниця наповнювалася в основному шляхом акцизних зборів, які було найлегше стягнути, але які приносили і найменше доходів. Державні монополії (хлібна, цукрова) не діяли. Політика реквізицій і разових зборів не могла принести суттєвих фінансових надходжень, проте надто шкодила репутації Центральної Ради. Держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків. Уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом – 317 – проїдання коштів, а не зваженого ведення грошового господарства на перспективу825. Немалу роль у крахові Центральної Ради зіграла й її загалом невдала міжнародна фінансова політика. Українські політики й експерти в питаннях міжнародних фінансів діяли з позицій мирного часу і рівних можливостей та потреб із переговорними сторонами, що не відповідало тогочасній ані військово-політичній, ані фінансово-економічній дійсності. Успіх ведення державних фінансів не піддається патріотичним чи ідеологічним гаслам. Реальна ситуація вимагала з українського боку більшої гнучкості та розумної поступливості у веденні зовнішньої фінансової діяльності, чого київськими урядовцями усвідомлено не було, між тим як політика є, як відомо, мистецтвом можливого. У тому числі й політика ведення міжнародних фінансів. У підсумку, саме зовнішній фактор призвів до повалення Центральної Ради та ліквідації УНР в квітні 1918 р., хоча й підвалини краху першої революційно-демократичної форми української державності полягали глибше – у неспроможності тогочасних соціалістичних діячів до структурної та всебічної розбудови Республіки як інституту державної влади, як соціально-економічного механізму, як, врешті, системи самодостатнього фінансового організму тощо. Аналізуючи дії керівництва УНР у фінансовій сфері мусимо визнати, що протягом 1917–1918 рр. діяльності уряду УНР у сфері державних фінансів, потугам щодо створення грошової, податкової та банківської систем країни, так і не було надано якоїсь означеної й цілеспрямованої системності, проте впродовж чи не всього періоду існування політичного режиму, який уособлювала Центральна Рада, у цій галузі національного державотворення постійно була присутня саме «політика» і, на жаль, щонайменш фінансово-економічного ґатунку, а здебільшого – партійного, класового, ідеологічного, коньюктурного тощо. 825 Гай-Нижник П. П. Фінансова політика Центральної Ради та урядів Української Народної Республіки (березень 1917 – квітень 1918 рр.). Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук: 07.00.01. / П.П.Гай-Нижник. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2008. – 500 с. – 318 – За весь час існування Центральної Ради та її урядів провідники революційної України не залишили, за винятком хіба-що факту запровадження національних грошових знаків, відчутного сліду у фінансовій історії країни. Подальші історичні події показали, що так непевно закладений фундамент, який прагла звести Центральна Рада, не став надійною підмурівкою для державного будівництва в Україні. Без сформованої фінансової системи напівдієздатними опинилися чи не усі галузі народного господарства. Недооцінка місця і ролі фінансової (в тому числі й міжнародної) політики в життєздатності державного організму та її впливу на суспільні процеси, врешті, й стала однією з головних причин падіння УНР у 1918 році. На час приходу до влади П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.) фінансовий ринок України практично не контролювався державними установами. У той час, як у обігу перебувала надзвичайно велика маса різноманітних паперових грошових знаків (від рублів царських, думських і т. зв. «кєрєнок», бонів і грошових сурогатів місцевих самоврядувань до карбованців УНР), сам уряд відчував надзвичайну нестачу коштів. Нестримна інфляція, що спіткала російський рубль, який вільно обертався в Україні, руйнувала вітчизняний фінансовий ринок, знецінювала нову національну валюту (карбованець та гривню), державне грошове господарство було розладнане й знаходилося у стадії поступового остаточного занепаду. Протягом короткого періоду існування Української Держави у формі Гетьманату не було здійснено якихось нових чи оригінальних фінансових започаткувань або комбінацій. Проте, попри усі соціально-політичні та економічні труднощі й негаразди (іноземна окупація, економічна криза, занепад системи податкових зборів, розлад управлінської мережі на місцях, зумовлених Світовою війною й революційними подіями тощо), урядову фінансову політику було спрямовано в руслі відносно обмеженої вимушеної емісії, налагодження управлінських структур (департаментів Міністерства фінансів, створення Державного банку, податкових органів тощо), активної міжнародної грошової політики, розвитку банківської справи, виходу України з російської рубльової зони й свободи приватної ініціа– 319 – тиви. Разом із тим, існували чималі недоліки, уникнути яких за нетривкий термін становлення Української Держави тогочасні керівники країни не спромоглися, а виправити не встигли. Серед них, зокрема, й зумовлені політичними причинами поступки Німеччині та Австро-Угорщини на переговорах із фінансових питань, незавершеність виходу з рубльової зони, опертя в урядовій податковій і бюджетній політиці на недосконалі дореволюційні закони тощо. Історія формування вітчизняної грошової системи та фінансової політики уявляється нам як перенесення прийнятої тогочасним фінансовим світом форми (російського зразка) на український ґрунт. Разом з тим, враховуючи соціально-економічні й політичні обставини, в яких опинився Гетьманат, така організація й початковий розвиток грошової політики України здаються не лише єдиноможливими на той час, а й логічними826. Сподіватися на швидкий прогрес у цій галузі державних справ було б наївним романтизмом. Фінансове господарство США тієї доби, за умов не зруйнованого соціальними і воєнними катаклізмами державно-економічного ладу, налагодилося наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., наприклад, лише внаслідок низки послідовних і довготривалих реформ (1863, 1874, 1875, 1882, 1900, 1908 й 1913 рр.) та зміцнило свої позиції у перебігу Першої Світової війни, а особливо – після перемоги у ній країн Антанти. Міжнародна, як і внутрішня, фінансова політика уряду Гетьманату не були ідеальними. Зваження її здобутків і втрат у цій сфері державної розбудови дають нам право заключити, що була вона, у своєму загалові, політикою здорового глузду й обмежених можливостей, зумовлених історичними обставинами; плодом консервативної фінансово-економічної думки її провідників, еволюція якої не відбулася через соціально-політичні потрясіння, які були викликані війною та революцією, що прокотилися Україною і зруйнували не лише Гетьманат, а й знищили згодом і саму українську державність. 826 Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Української Держави гетьмана П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. / П.П.Гай-Нижник. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. – 209 с. – 320 – З поваленням Гетьманату і відновленням Української Народної Республіки під проводом Директорії (а згодом під фактичним диктатом головного отамана С. Петлюри) до влади в країні знов прийшли сили соціалістичного вектору. Ті ж самі сили, які перебували при владі і за доби Центральної Ради. Уряд Директорії УНР не зумів налагодити фінансове господарство держави. Уже перші його кроки протягом київського періоду засвідчили про популістський характер дій уряду у фінансовій сфері, відсутність у керівництва Міністерства фінансів чіткого, продуманого, поетапного плану не лише здійснення грошової реформи, а й взагалі розвитку вітчизняного фінансового господарства, безвідповідального використання державних коштів (фактично – проїдання валютно-грошового запасу) тощо. Директорія та її уряд не зуміли забезпечити не лише фінансову безпеку держави (втрата кліше в Одесі та знищення літографічного каміння у Києві), а й за максимально короткий час практично випорожнили грошові резерви, що дісталися УНР у спадок від попередньої влади. Дії Ради народних міністрів та керівництва Міністерства фінансів зумовлювалися політичною коньюктурою та обставинами, які навіть не намагалися передбачити його фахівці, а не на підставі фінансово-економічних розрахунків з поправкою на непевність і особливість ситуації в умовах соціального протистояння і зовнішньої загрози. Фактично ж, окрім вказаної вище грошової реформи уряду УНР, витрат валютних накопичень Гетьманату та намагань отримати кошти з гетьманських авуарів (за економічним договором Української Держави з Німеччиною та Австро-Угорщиною від 10 вересня 1918 р.) у марках і кронах, урядом Директорії не було вироблено інших заходів ані в галузі податковій, ані в бюджетній, ані по впорядкуванню грошового обігу. Ним продовжувався нестримний випуск паперових грошових знаків, що, звісно ж, не йшло на користь стабільності національної грошової одиниці зокрема й фінансової системи в цілому. Разом з тим, за ради виваженої оцінки, варто зауважити й на тому, що протягом чи не усього свого існування «друга» УНР перебувала у стані постійної тотальної війни на кілька фронтів, що, своєю чергою, – 321 – також не сприяло успішному і зваженому веденню державної фінансової політики, в тому числі й на міжнародній арені827. Узагалі ж за період української державності протягом 1917– 1922 рр. обсяг емісії національних паперових грошових знаків, як повідомляв 14 квітня 1922 р. головному отаманові С. Петлюрі та голові Ради народних міністрів УНР керуючий Міністерством фінансів В. Приходько, склав 45 млрд. 244 млн. 866 тис. 315 гривень828. Відомості ці були зібрані та опрацьовані за його дорученням Кредитовою канцелярією Міністерства фінансів УНР. Грошові знаки з вказаної суми виготовлялися в різних Експедиціях заготовок державних паперів і друкарнях, а саме у Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському, Станіславові, Варшаві, Лейпцигу та Берліні. З цієї грошової маси (45 млрд. 244 млн. 866 тис. 315 грн.) було видруковано: а) карбованцями – 31 млрд. 680 млн. 553 тис. 760 грн.; б) гривнями – 11 млрд. 518 млн. грн.; в) серіями – 2 млрд. грн.; г) розмінними знаками – 46 млн. 312 тис. 555 грн. З цих грошей у обіг серед населення всього (в гривнях) було випущено 23 млрд. 27 млн. 487 тис. 673 грн. 60 шагів. З них: а) карбованцями – 16 млрд. 281 млн. 845 тис. 400 гривень; б) гривнями – 5 млрд. 865 млн. 65 тис. 100 грн.; в) серіями – 834 млн. 411 тис. 200 грн.; г) розмінними знаками – 46 млн. 165 тис. 973 гривень 60 шагів. З усієї виготовленої суми в Експедиціях (у Варшаві та Берліні) залишилося (в гривнях) – 17 млрд. 541 млн. 742 тис. гривень. З них: а) карбованцями – 10 млрд. 876 млн. 122 тис. грн.; б) гривнями – 5 млрд. 501 млн. 120 тис. грн.; в) серіями – 1 млрд. 164 млн. 500 тис. грн. При цьому в німецькій Reichsdruckerei залишено було грошових знаків на суму 6 млрд. 665 млн. 620 тис. грн., які уряд УНР в екзилі міг одержати по сплаті за їхній друк 9,5 млн. німецьких марок, враховуючи, що за незаконно затриману польським Міністерством скарбу суму карбованців в кількості 827 Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Директорії Української Народної Республіки (грудень 1918 – 1921 рр.) / П.П.Гай-Нижник // Гілея. – 2013. – Вип. 77. – С.48–57. 828 ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 39. – 322 – 10 млрд. 876 млн. 122 тис. грн. берлінською друкарнею рахунки не пред’явлено. Такою були зусилля української дипломаті й міжнародна фінансова політика урядів незалежної України протягом 1917– 1922 рр. Від 1921 року терен Наддніпрянської України окупували більшовицькі війська й вогнем і багнетом почали насаджувати українському народові радянську владу. Колоніально-маріонеткова Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка невдовзі остаточно встановилася в Україні, та її фінансова система й політика на довгих 70 років почали функціонувати у фарватері московської (більшовицько-комуністичної) державної системи та ідеології. Тим часом відбулися події, що остаточно зруйнували не лише сподівання уряду УНР на українські фінансові активи та грошові кошти в Європі, а й взагалі поклали початок ланцюгу закриття усіх дипломатичних місій УНР. Більшовицька дипломатія мало-помалу «причаровувала» знекровлену й зморену світовою війною та фінансово-економічною кризою Європу… Так, наприклад, 5 липня 1920 р. РСФРР й УСРР уклали з Австрією пакт про початок перемовин з поновлення економічних відносин і про «встановлення добросусідських взаємовідносин» (30 січня 1921 р. з цією метою до Відня було командировано уповноваженого РНК УСРР М. Левицького)829, 7 грудня 1921 р. було заключено більшовицько-австрійський договір830 (М. Левицький вручив канцлеру Австрійської Республіки аккредидаційну вірчу грамоту від 23 березня 1923 р.)831, 12 жовтня 1920 р. РСФРР й УСРР у Ризі підписали з Польщею Договір про перемир’я й прелімінарні умови миру832 (15 березня 1921 р. до Варшави було уповноважено Ю. Коцюбинського для заключення мирного договору833, який 18 березня вже було підписано834), 6 травня 1921 р. між РСФРР і Німеччиною було укладено Тим829 830 831 832 833 834 АВП РФ. – Ф. 3а. – Оп. 1. – Т. 1. – Спр. 12. – Арк. 12. Там само. – Ф. 57. – Оп. 6. – Т. 4. – Спр. 13. – Арк. 50–50 зв. Там само. – Ф. 787. – Спр. 826. – Кор. 14. Там само. – Ф. 3а. – Оп. 1. – Т. 2. – Спр. 20. – Арк. 1-ост. Там само. – Т. 3. – Спр. 37. – Арк. 37. Там само. – Т. 4. – Спр. 41. – Арк. 1 ост. – 323 – часову угоду835, на початку 1922 р. до прибалтійських Ковна, Риги та Ревеля прибули місії РНК УСРР (цей факт, до речі, викликав різкий спротив з боку МЗС РСФРР)836, у жовтні 1922 р. до Харкова прибула італійська економічна делегація в Україні на чолі з Амадорі837, від 20 листопада 1922 р. по 24 липня 1923 р. делегація від УСРР на чолі з Х. Раковським брала участь у Лозаннській конференції838 тощо. Підписання ж 16 квітня 1922 р. Рапалльського договору між РСФРР та Ваймарською Республікою у готелі «Імперіал палас» (Imperiale Palace Hotel) стало досить несподіваним поворотом у ході Генуезької конференції – міжнародної зустрічі з економічних та фінансових питань, яка проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 р. у Генуї за участі представників 29 держав та п’яти британських домініонів. А в листопаді у Берліні було підписано додаток до Рапалльської угоди, згідно з яким до неї приєднувалися близькі до Росії радянські республіки – Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія та інші. Зі свого боку дипломати УНР намагалися перешкодити участі представників УСРР у міжнародній конференції в Генуї. С. Петлюра наголошував на важливості попередніх домовленостей у Канні та підкреслював, що йдеться про фактичне визнання де-факто чи де-юре радянського уряду України, а це було б негативним фактором для українського уряду в екзилі. Засобом протидії цій негативній ситуації головний отаман бачив пошук союзників серед держав, що знають більшовиків «трохи ліпше, ніж Ллойд-Джордж або німецькі комерсанти». Своїм головним завданням дипломати УНР вважали будь-як домагатися відокремлення справ України від Росії. За цим була низка звернень до іноземних представництв та урядів. Утім це дипломатам УНР не вдалося. Вся делегація Директорії у складі 13 осіб (серед них такі відомі дипломати, як О. Шульгин, М. Василько, О. Лотоцький – голова делегації, Р. Смаль-Стоцький) не брала 835 Документы внешней политики СССР. – Т. 4. – М.: Госиздат политической литературы, 1960. – С.99–109. 836 АВП РФ. – Ф. 4. – Оп. 52. – Т. 342. – Спр. 55322. – Арк. 2–3. 837 Там само. – Ф. 779. – Особ. ф. Броуна В. О. – Конв. 2. 838 Там само. – Ф. 787. – Спр. 1223. – Кор. 16. – Ч. 2. – 324 – участі у роботі Генуезької конференції, частина взагалі залишалася в Польщі. У роботі конференції брали участь Є. Петрушевич, К. Левицький та С. Рудницький як представники ЗУНР. Представники уряду ЗУНР в екзилі у Генуї намагалися провадити самостійну лінію, фактично на противагу «петлюрівцям» з УНР. У Генуї ж відбулася неофіційна зустріч Є. Петрушевича та голови Раднаркому УСРР Х. Раковського. Сторони відмовлялися від взаємних претензій, крім того було підписано таємний двосторонній договір, за яким більшовики зобов’язувалися надати допомогу Є. Петрушевичу в боротьбі з Польщею. Той сподівався за допомогою свого східного партнера вибороти незалежність Галичини. ЗУНР та УСРР зближувала спільна антипольська позиція та орієнтація на співробітництво з німцями. На конференції в Генуї з ініціативи Англії розглядалося й питання Східної Галичини і було внесено проект автономного статусу для неї, проте ця спроба закінчилася невдачею. Є. Петрушевич навіть планував розмістити галицьку еміграцію в столиці УСРР Харкові, але від цього задуму його відмовили Целевич і Коновалець. Директорія УНР теж шукала шляхи до налагодження контактів з українськими більшовиками, а Генуя була не першою спробою почати такий діалог, проте спільної мови знайти не вдалося. Натомість у Генуї було підписано протокол про обмін торговельними місіями між УСРР і Німеччиною (з української сторони – В. Ауссем, із німецької – З. Гай). Це було спробою знайти в особі Ваймарської Республіки потужнішого економічного та політичного партнера, адже у другій половині 1920-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину. Показово, що члени російської частини делегації Стомоняков і Новаковський виступали проти пункту угоди про торговельні представництва України та інших республік – тоді ще не союзних – у Німеччині. Німці не хотіли обмежуватися простим поширенням статей Рапалло на союзні республіки, а думали підписати з ними окремі договори – з міркувань власної економічної вигоди. Радянська Україна та її керівник Х. Раковський також домагалися певної автономності – щоб наступні після Рапалло договори не сліпо копіювали «російський» текст, а орієнтувалися на децентралізацію вигоди. Зовнішньополітичне відомство України виступало за доповнення договору конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-німецьких контактів та домовленостей, але Москва не могла з цим погодитися. У переговорний процес утрутився заступник народного комісара закордонних справ М. Литвинов. УСРР не дали укласти окремого договору. Спроби українських більшовиків вести хоч трохи самостійну політику були перекреслені. Рапалло засвідчило, що ще до оформлення союзу рівноправних республік «червона» Москва поглинала суверенітет партнерів на свою користь, втілюючи власну зовнішню політику від імені «сестер». Як наслідок, у грудні 1922 р. було створено СРСР. Наступного, 1923 року, відбулося остаточне закриття усіх дипломатичних представництв УНР, а уряд Республіки остаточно перейшов на еміграційне становище. – 326 – ДОДАТКИ ДОДАТКИ № 1839 [Телеграма австро-угорського імператорського і королівського відомства з питань цензури до інформаційного відділу Головного армійського командування про створення Генерального секретаріату Центральної Ради] Відень, 9 серпня 1917 року Імператорське і королівське відомство з питань цензури Інформаційному відділу імператорського і королівського Головного армійського командування: Про утворення Кабінету Міністрів України під назвою «Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради». HHSt.A. P.A. 1042 Kr.58. Abschrift-Auszug. Копія Ad №. 22.146 Імператорське і королівське відомство з питань цензури у Відні. Na. №. 2272. Росія, створення Кабінету Міністрів України. Інформаційному відділу імператорського і королівського Головного армійського командування Відень, 9 серпня 1917 року. Польова пошта 11. З кореспонденції українського бюро у Відні та Стокгольмі, а також з повідомлень професора Лунінського з Копенгагена «Кур’єру Львівському» стало відомо, що всупереч спротиву Тимчасового уряду створено Кабінет Міністрів України під назвою «Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради». Головою Генерального Секретаріату і одночасно керівником Міністерства внутрішніх справ призначено Винниченка, міністром іноземних справ Єфремова, міністром фінансів Барановського, міністром постачання Стасюка, міністром землеробства Мартоса, військовим міністром Петлюру, міністром юстиції Садовського і, нарешті, генеральним секретарем Христюка. Цей Кабінет Міністрів, до речі, визнано делегацією Тимчасового уряду в складі Кєрєнського, Терещенка та Церетелі, до того ж зі зго839 Переклад з німецької. – 328 – дою на формування та організацію української армії за умови, що це не вплине негативно на ударну міць і цілісність російської армії. Відносини, що склалися таким чином між Україною та Росією, можна порівняти з відносинами між Угорщиною та Австрією. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.258–259. №2 [Витяг з протоколу засідання Генерального секретаріату] К о п і я. – ПРОТОКОЛ засідання Генерального Секретаріату 4-го листопада 1917 р. Присутні: Генеральні Секретарі і Комісари: Винниченко, Стешенко, Савченко-Більський, Шульгин, Зарубин, Голубович, Ткаченко, Порш, Ковалевський, Генеральні Товариші: Мазуренко, Мірний, Зільберфарб, Одинець. […] Генер. Табуї (франц.) дуже цікавиться переворотом на Украіні, вітає федеративну Украіну, але боїться австрійського впливу. Поршем дано пояснення з цих справах. […] Оригінал за належними підписами: З оригіналом згідно: В. об. Директора Канцелярії [підпис нерозбірливий] Д і л о в о д [підпис нерозбірливий] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 12–13. №3 [Витяг з протоколу засідання Центральної Ради] 21 – ХІІ ВИМІТКА з протоколу засідання Центральної Ради. – – 329 – Центральна Рада 17-го грудня 1917 року ухвалила постанову: Утворити міжвідомствену комісію при Генеральному Секретаріяті для розроблення економичних і инших питань в звязку з мирними переговорами. З оригіналом протоколу згідно. Заст. Голови Української Центральної Ради Мик. Шраг Секретарь Української Центральної Ради А.Постоловський. З виміткою згідно: Діловод [підпис нерозбірливий] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 30. №4 Мировий договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народньою Республікою. Тому, що український народ в протягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний стан між Українською Народною Республікою і державами, що находяться в війні з Росією, прави-тельства Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини постановили заключити мировий договір з Правительством Української Народної Республіки. Вони хотять цим вчинити перший крок до тривкого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому. Задля того до нав’язання мирових переговорів в Бересті-Литовськім зібралися повновласники вище означених правительств, а саме: За правительство Української Народної Республіки члени Української Центральної Ради п. Олександр Севрюк, п. Микола Любинський і п. Микола Левицький. – 330 – За цісарське німецьке правительство державний секретар заграничного уряду, цісарський дійсний тайний радник п. Рідхард фон Кюльман. За ц. і к. спільне австрійсько-угорське правительство міністр цісарського і королівського дому і справ заграничних, його ц. і к. апостольського величества тайний радник Оттокар граф Чернін. За королівське болгарське правительство президент міністрів п. др. Василь Радославов, посол п. Андрій Тошев, посол п. Іван Стоянович, військовий повновласник п. полковник Петро Ганчев, п. др. Теодор Анастасов. За цісарське османське правительство його величества великий везир Талат-Паша, міністр справ заграничних Аг-мед-Нессімі-бей, й. в. Ібрагім Гаккі-паша, генерал кавалерії Агмед Іцед-паша і по предположенню своїх повновластей, які признано добре і належно виставленими, згодилися на слідуючі постанови: Стаття 1. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, з одної сторони, і Українське Народне Заступництво, з другої сторони, заявляють, що воєнний стан між ними покінчений, сторони, заключуючі договір, рішилися надалі жити взаємно в мирі і дружбі. Стаття 2. 1) Між Австро-Угорщиною, з одної, і Українською Народною Республікою, з другої сторони, на скільки ті дві держави граничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2) Дальше на північ ітиме границя Української Народної Республіки, починаючи від Тарнограду западно по лінії Білограй, Щебретин, Красностав, Пугачів, Радин, Межирічче, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрібно установлятиме границю мішана комісія після етнографічних відносин із узглядненням бажань населення. 3) На випадок, якби Українська Народна Республіка мала мати границі ще з якою іншою державою почвірного союзу, застерігаються щодо того окремі умови. Стаття 3. Спорожнювання занятої області почнеться негайно по ратифікації нинішнього мирового договору, спосіб переведення спорожнення і передачі спорожнених областей означать повновластники інтересованих сторін. Стаття 4. Дипломатичні і консулярні зносини між сторонами, що заключають договір, почнуться зараз по ратифікації мирового договору. Для якнайбільше далеко йдучого допущення консулів обох сторін застерігаються окремі умови. – 331 – Стаття Сторони, що заключують договір, зрікаються взаїмно звороту їх воєнних коштів, тобто державних видатків на провадження війни, як також звороту їх воєнних шкід, тобто тих шкід, які повстали для них і їх горожан у воєнних областях через військові зарядження з включенням всіх реквізицій, зроблених у ворожому краю. Стаття 6. Воєнні полонені з обох сторін будуть відпущені додому: хіба б вони схотіли, за згодою держави, в котрій вони перебувають, залишитися в її областях, або удатися до іншого краю. Питання, що стоять у зв’язку з тим, будуть полагоджені в окремих договорах, передбачених в 8-ій статті. Стаття 7. Сторони, які заключають договір, зобов’язуються взаїмно зав’язати негайно господарські зносини і устроїти обмін товарів на підставі слідуючих постанов: 1. До 31-го липня б. р. треба буде переводити взаїмний обмін лишків найважніших сільськогосподарських промислових виробів для задоволення біжучих потреб згідно з такими постановами: а) кількість та рід витворів, котрих обмін передбачено в попередньому уступі, означить обостороння згода комісії, яка складається з однакової кількості членів з обох сторін і збереться негайно після підпису мирового договору; б) ціни витворів при згаданім обміні означує по взаємній згоді комісія, котра складається з рівної кількості представників обох сторін; в) обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1000 німецьких державних марок в золоті рівні 462 карбованцям в золоті Української Народної Республіки, а також рівні 462 рублям в золоті бувшого російського цісарства (1 рубль рівняється 1/15 імперіала), або 1000 австрійських і угорських крон в золоті рівні 393 карбованцям 78 грошам в золоті бувшого російського цісарства (1 рубль рівняється 1/15 імперіала); г) обмін товарів, котрі мають бути установлені комісією, яка передбачена в уступі «а», відбувається через державні, або державою контрольовані центральні інституції, обмін же тих витворів, котрі не будуть означеними вище передбаченими комісіями, відбувається дорогою вільного обороту на підставі тимчасового торговельного договору, котрий передбачається в слідуючім числі [... ] Стаття 8. Привернення публічних і приватних правних зносин, виміна воєннополонених і бранців, амністійна справа як також справа поступовання з торговельними кораблями, які попали в вдасть противника, управильниться з Українською Народною Республікою в поодиноких договорах, котрі становлять дійсну часть нинішнього мирового договору і якомога рівночасно з ним стають правосильними. – 332 – Стаття 9. Умови, довершені в оцім мировім договорі, творять неподільну цілість. Стаття 10. При толкованню цього договору для зносин між Україною і Німеччиною миродатний український і німецький текст, для зносин між Україною і Австро-Угорщиною, український, німецький і угорський текст, а для зносин між Україною і Туреччиною український і турецький текст. Кінцева постанова: нинішній мировий договір буде ратифікований. Ратифікаційні грамоти мають бути обміняні якомога швидше у Відні. Мировий договір стає правосильним по його ратифікації, оскільки в нім нічого іншого не постановлено. На доказ цього повновласники цей договір підписали і своїми печатями ствердили. Зладжено у п’яти первописях в Берестю-Литовськім 9-го лютого 1918 року. Граф Оттокар Чернін, в. р. Міністр ц. і к. дому і заграничних справ, Р. фон Кюльман, в. р. як представник найвищої німецької управи Гофман, в. р. генерал-майор і шеф генеральського і східного фронту, Др. Радославов, в. р. А. Тошев, в. р. Стоянович, в. р. Полковник Ганчев, в. р. Др. Анастасов, в. р. Талат, в. р. І. Гаккі, в. р. Агмед Нессімі, в. р. А. Нішед. Нова Рада. – 1918. – 22, 24 лютого. №5 [Витяг з тексту Додаткового договору між УНР і країнами Почвірного союзу] […] Стаття VII Щодо приватних довжних зобов’язань, які застали нарушені воєнними законами, буде встановлено, як подано нижче. […] – 333 – § 3. Грошові зобов’язання, котрі могли бути у виконанні під час війни на підставі воєнних законів, мусять бути заплачені перед упливом трьох місяців по ратифікації мирового договору. По сім зобов’язанням повинно платити п’ять відсотків річно від первісного строку заплати за весь час війни, з включенням трьох місяців, без огляду на мораторій. До первісного строку заплати в кожному окремому випадку відсотки платяться по договору. § 4. Для полагодження грошевих і приватних зобов’язань взаємно повинні бути допущені признані Державою товариства для охорони кредиторів яко уповноважені для обстоювання інтересів з ними сполучених фізичних і юридичних осіб. Стаття VIIІ Обидві сторони, які заключають договір, згоджуються в тім, щоби по ратифікації мирового договору перейняти на себе виплату горожанам кожної сторони державних зобов’язань, а особливо громадських долгів. З огляду на те, що Українська Народня Республіка має на меті поділити із другими частинами бувшої Російської Імперії майно сеї Імперії, то спосіб виконання означеної в першім уступі постанови застерігається надалі особливій згоді. При тім Українська Народня Республіка в кожнім разі переймає на себе ті зобов’язання відносно німецьких горожан, які повстали при виконуванні громадських робіт на Україні, або були забезпечені майном, що находиться на Україні. […] Написано в подвійному тексті в Бересті-Литовськім дня 9 лютого 1918 р. О.Севрюк вр., М.Любинський вр., М.Левітський, Р.Ф.Кюльман вр., Гофман вр. Робітнича газета. – 1918. – 15, 16 березня. №6 [Телеграма директора Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР Супруна до начальника Штабу охорони Ніжинщини Сердюка] Копія. ТЕЛЕГРАМА – 334 – Ніжин. Начштабу Охорони Ніжинщини Сердюкові. 1/ІІІ 1918 р. До кінцівого встановлення згоди з Центральними Державами курсу Австро-Германських грошей треба додержуватись курсу встановленого генералом Лізінгеном. Срібний карбованець прірівнювати до півтори марки і до двох з четвертью корон 107 № 109 Діректор Кредит. Канцелярії Супрун. З орігіналом згідно: Діловод ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 11. №7 [Витяг з протоколу засідання Ради народних міністрів УНР] Копія съ копіи. ВИІМОК із журнала № 33 засідання Ради Народніх Міністрів від 16 березня 1918 року. У с т у п 10 УХВАЛИЛИ: 1/ установити курс на россійській рубель півторі марки і доручить Міністерству Фінансів опубликовати постанову цю в часописах і дати відповідне розпорядження по кредітних державних установах і казначействах про вільний прійом і обмін германських марок по вище зазначеному курсу. 2/ Доручити всім Міністерствам вжити заходів для проведення цеі постанови в життя. З орігіналом згідно: Завідуючій Відділом Руденко Подлинное за надлежащими подписями Съ подлиннымъ върно и. д. Начальника Отдъленыя [підпис, нерозбірливо] Свърялъ. Бухгалтеръ [підпис, нерозбірливо] ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 27. – 335 – № 8840 Таємно ПРОТОКОЛ Першого засідання фінансової комісії від 24 Березня 1918 р. в 10 ½ годин841 ранку при Кредитовій Канцелярії Українського Міністерства Фінансів. Б у л и п р и с у т н і м и: 1/ Від Української делегації: П.п. Х.А.БАРАНОВСЬКИЙ, А.Ю.ДОБРИЙ, М.Л.КАУФМАН, Г.М.СУПРУН, В.П.ТИМОШЕНКО, В.А.ТИРМОС та М.Є.ВАСИЛЕВСЬКИЙ. 2/ Від Германської делегації: П.п. МЕЛЬХІОР та ВІДФЕЛЬДТ. 3/ Від Австро-Угорської делегації: П.п. ГЕРТНЕР та СЕБЕСТА. Головував п. Х.А.БАРАНОВСЬКИЙ. 1. З боку України було заявлено, що Рада Міністрів Української Народньої Республіки визнає як тимчасовий захід, курс, встановлений командуванням групою Армій Лінзінгена для розрахунків військ на Україні в 1,50 марки за рубль. Щодо східного рубля Українські делегати офіційно ще не увідомлені; вони запропонували розв’язання цього питання відкласти до отримання від Германських делегатів розтлумачень від Українського Уряду про ставлення його до встановленого генералом фон-Лінзінгеном курсу 2 марки за східний рубль. Цю пропозицію прийнято. 2. Після ґрунтовних переговорів з загальних питань, що торкаються валюти та фінансів, за пропозицією голови, було встановлено наступний порядок дебатів. а/ чи бажано взагалі встановити твердий курс між валютами України і Центральних Держав. в/ чи слід встановити твердий курс валюти для певних категорій зробок, чи ж для всіх операцій. 840 Переклад з російської. 841 В засвідченій копії протоколу відсутня помітка «таємно», а також вказано інший час початку засідання, а саме: 10 година ранку [ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57–57 зв.]. – 336 – с/ на який термін слід встановити твердий розрахунковий курс / як потрібно визначити висоту твердого розрахункового курсу, е/ які загальні постанови щодо валюти потрібно прийняти в зв’язку з запровадженням твердого розрахункового курсу. 3. Досягнуто згоди в тому, що принципово є бажаним встановити твердий розрахунковий курс для валюти Центральних Держав та України. Питання, для яких категорій зробок слід користуватися твердим розрахунковим курсом і на який термін, належить до подальшого обговорення. 4. З боку Української делегації було заявлено, що, на її думку, можливе пасивне сальдо, котре може виявитися при взаємному товарообміні, згідно мировому договору, має сплачуватися золотом. Українська делегація, внаслідок заперечень представників Центральних Держав, погодилася поки-що зняти це питання з обговорення й залишити його відкритим. З боку Германських та Австро-Угорських представників було заявлено, що зобов’язання платежу пасивного сальдо золотом ні з буквального тексту, ані зі смислу мирового договору не витікає і тому ними відхиляється. 5/ Було постановлено, що протоколи засідань мають вестися російською та німецькою мовами і складатися в чотирьох примірниках. Українські делегати приймають відповідальність за вірність перекладу. Засідання було закрито і перенесено на 26 березня о 6 годині пополуденні. Орігінал підписали:842 делегати: ВІДФЕЛЬДТ БАРАНОВСЬКИЙ Германіи і МЕЛЬХІОР В.ТИМОШЕНКО та Австро- СЕВЕСТА Украіни: А.Ю.ДОБРИЙ Угорщини: ГЕРТНЕР М.Л.КАУФМАН М.ВАСІЛЕВСЬКИЙ З орігіналом згідно: Секретарь фінансової К о м і с і ї Р. Ш а ф а р е в и ч. ЦДАВО України. – Ф. 1434. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 9–9 зв. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57–57 зв. 842 Далі текст подається українською мовою (правопис збережено). – 337 – № 9843 [Витяг з доповіді про політичний та економічний стан стан в Україні посла Австро-Угорщини в Україні Й.Форгача міністрові закордонних справ Австро-Угорщини О.Черніну] ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ СКЛАДНОЩІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І НЕВДОВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ЇЇ ПОЛІТИКОЮ Київ, 26 березня 1918 року Форгач Черніну:Доповідь про політичний та економічний стан в Україні. HHSt.A. P. A. 152 Russl.Xid. Виписка з оригіналу. Імператорський і Королівський Посол граф Форгач Міністрові Іноземних Справ графу Оттокару Черніну. Відень. Київ, 26 березня 1918 року. № 3/Пол. (конфіденційно) П о л і т и ч н и й т а е к о н о м і ч н и й с т а н в У к р а ї н і. Секційний радник Енеді після розмови зі мною направив доповідь, що додається, про політичний та економічний стан в Україні Його Високості фон Ландверу. Ця доповідь про політичний та економічний стан в Україні направлено Його Високості фон Ландверу. Оскільки ця доповідь містить достовірні й достатньо повні свідчення про стан справ на місці, дозвольте мені передати її Вашій Високості. Через складнощі в роботі канцелярії прошу оформити і направити даний звіт за можливістю в друкованому вигляді всім компетентним інстанціям для конфіденційного знайомства. Імператорський і Королівський Посол: Форгач Київ, 26 березня 1918 року Його Високості панові Оттокару Ландверу фон Прагенау, генерал-майору Імператорських і Королівських Збройних Сил, 843 Переклад з німецької. – 338 – дійсному таємному раднику, голові спільної Комісії з продовольства і т.д. Відень Ваша Високосте. З Вашого дозволу доповідаю про ситуацію, що склалася, наступне: Політична обстановка. [...] Стан у сільському господарстві. [...] Запаси зерна і ціни на продовольство. Приблизно з серпня минулого року тут існує встановлена ще Кєрєнскім монополія на зерно, в зв’язку з чим усі лишки зерна повинні бути здані винятково державі, а саме, наприклад, в Київській губернії різні ґатунки за цінами, що коливаються в межах від 6 руб. до 6.80 руб. за пуд (16.38 кг.), хоча в торговельній мережі пуд зерна важить лише 16.25 кг. порівняно з чвертю 16 ½ кг. Однак ця примусова здача зерна здійснюється лише за рахунок великих землеволодінь, селяни не залучені до цього процесу. [...] Київ з населенням близько 800 тисяч мешканців (приблизно на 300 тисяч більше, ніж за мирного часу), як вже згадувалося, погано постачається борошном, 1 фунт якого (40.9 дкг.) коштує 1.20 руб. – 1.50 руб. М’ясо як і сало навпаки доступні для покупців. Фунт дуже гарного білого сала 2.50 руб. Молока практично немає, селяни не хтять його здавати, власники готелів сплачують за літр молока 5 руб. [...] Валюта. З урахуванням всіх моментів, що впливають на “вартість” рубля, справжня дурниця те, що він коштує 2.50 крони. Ці рубльові банкноти найрізноманітніших варіантів випуску, що зустрічаються тут, знаходяться в обігу і приймаються в якості готівкових грошей, включаючи й купони анульованої російської воєнної позики. Однак одного чудового дня вони вірогідніше за все знеціняться навпіл або повністю і їхній курс різко впаде, так що ці рубльові банкноти будуть обмінюватися за курсом максимум на одну крону. В цьому зв’язку слід відмітити, що українські державні каси повністю пусті, службовці вже – 339 – більше місяця не отримували жалування, а Міністерство добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а замість грошей видає документи, що підтверджують його отримання. Тому вкрай необхідно нарешті розумно врегулювати співвідношення вказаних курсів валют. [...] Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 333–339. № 10844 ПРОТОКОЛ 2 засідання фінансової комісії від 26-го березня 1918 року о 6 годині по полуденні при кредитовій канцелярії Українського Міністерства Фінансів Б у л и п р и с у т н і м и: Від Української делегації: П.п. Х.А.БАРАНОВСЬКИЙ, А.І.ДОБРИЙ, М.Л.КАУФМАН, В.П.ТИМОШЕНКО, М.І.ВАСИЛЕВСЬКИЙ. Від Германської делегації: Г.МЕЛЬХІ[О]Р. Від Австро-Угорської делегації: Г.СЕБЕСТА. Голова п. Барановський. Згідно встановленому в протоколі 1-го засідання фінансової комісії порядку дебати продовжилися по пункту 2-в і стосовно пункту “в” було досягнуто згоди в тому, щоб твердий курс був встановлений між валютами Центральних Держав та Україною на певний термін для наступних випадків. 1) Для платежу військами Центральних Держав на Україні. 2) Для поштовотелеграфних та залізничних стосунків. 3) Для безпосереднього обміну монопольними і товарами (1-а категорія) між Державами. 4) для товарних зробок, що заключаються з дозволу Уряду (2-га категорія) Центральними організаціями відповідних країн, що перебувають під урядовим наглядом. 844 Переклад з російської. – 340 – 5) Для зробок з рештою товарами (3 і 4 категорій), котрі імпортуються та експортуються у визначених й зарання обумовлених між урядами кількостях, і таких, які будуть користуватися свободою вивозу та ввозу. Представники Центральних Держав висловляться перед своїми відповідними інстанціями на батьківщині та за згоду на встановлення твердого розрахункового курсу для платежів по категоріях товарів згаданих в пункті 5-му, за умови, що платежі за ці товари будуть вироблятися на території України. Щодо пункту “с” попереднього протоколу постановлено, що твердий розрахунковий курс має бути встановлений поки-що до 15 червня 1918 року, потім продовжується автоматично ще кожен раз на місяць, якщо не настане відмови від однієї з заключаючи умову сторін. Заява про відмову має надійти за два тижні до настання кожного 15 [числа] наступного місяця. Щодо пункту “С” того ж попереднього протоколу, з питання про нормування курсу рубля або карбованця відповідно до германської марки та австро-угорської крони, зібрання не прийшло ні до якого певного заключення. Представники Українського Уряду вважають за відповідний [–] курс мирного часу в 2,16 марки за рубль[;] між тим, встановлений для групи армій Лінзінгена в півтори марки за рубль на більш тривалий час [–] занадто високим. Позаяк остаточного рішення не можна було досягти[,] то було вирішено щоби делегати Центральних Держав знеслися з їхніми інстанціями на батьківщині. Засідання закрито і наступне призначено на п’ятницю 29 березня 1918 року о 5 годині пополуденні. Оригінал підписали делегати: Німеччини – МЕЛЬХІОР. Австро-Угорщини [–] СЕБЕСТА України: БАРАНОВСЬКИЙ. М. ВАСИЛЕВСЬКИЙ. В. ТИМОШЕНКО. А. ДОБРИЙ. М. КАУФМАН. З орігіналом згідно: Секретарь фінансової комісії [підпис – Шафаревич] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 58–58 зв. – 341 – № 11845 [Телеграма головного командування австро-угорським військом в Україні до міністра закордонних справ Австро-Угорщини О.Черніна з пропозицією надати урядові Центральної Ради фінансову допомогу у вигляді грошового авансу] Баден, 27 березня 1918 року Імператорському і Королівському Міністерству Іноземних Справ: Пропозиція Головнокомандуючого армією про надання фінансової допомоги у вигляді авансу урядові України з метою попередження страйку на залізниці. HHSt. A. P.A. 152 Russl. XI d. Телеграма № 6826 Головнокомандуючого армією, начальника Генерального Штабу, Баден, 27 березня 1918 року, до Міністерства Іноземних Справ. Як я вже повідомляв Вашій Високості депешею Генерального Штабу Eb. № 5749 від 12 березня предметом безпосередніх переговорів між повноважним представником начальника Військового залізничного відомства в Києві, майором Генштабу Іоном, та Управлінням залізниць України виявилася багатомісячна заборгованість по виплаті зарплатні українським залізничникам. До нинішнього часу не вдалося вирішити це важливе питання, хоча Управлінню залізниць України пропонувався аванс за кошт австро-угорських фінансових засобів на погашення заборгованості по зарплатні для залізничників. Ця пропозиція була з вдячністю відхилена міністром Голубовичем, позаяк він ніби-то не може прийняти цю допомогу. З іншого боку, щоденно надходять повідомлення про те, що українські залізничники погрожують розпочати страйк через відсутність зарплатні. В нинішній ситуації страйк на залізниці міг би мати не передбачувані наслідки для діючих на півдні України імператорських і королівських військ. Армійське командування не має у своєму складі необхідних воєнних залізничних формувань, щоби задіяти їх на українських залізницях в районі дислокації австро-угорських військ. Тим самим ми повністю залежимо від підтримки українських залізничників та взаємодії з ними. В мене більш немає засобів для вирішення даного питання, тому я звертаюся до Вас, Ваша Високосте, з проханням виявити вплив на уряд України з метою врегулювання ним питання про погашення заборгованості по зарплатні. В випадку відсутності в уряду України необхідних грошо845 * Переклад з німецької. – 342 – вих коштів вважаю за необхідне надати їх Раді в борг з урахуванням їхнього своєчасного погашення. До цього всі австро-угорські ешелони повинні прямувати по українським залізницям безкоштовно. ___________ Міністерство Іноземних Справ, Флотов графу Оттокару Черніну, Бухарест. Телеграма № 412 Начальник Генштабу надсилає телеграму № 6826 від 27 числа сього місяця: ...Телеграма № 6826 начальника Генштабу, датована 27.03.1918, Баден... Вказане вище я повідомлю телеграмою № 43 графові Фограчу з огляду на терміновість інформації та увідомлю його про моє повідомлення Вашій Високості. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 347–348. № 12846 [Телеграма представника австро-угорського Міністерства іноземних справпри Головному командуванні армією Р. фон Шторка міністрові іноземних справ АвстроУгорщини О.Черніну про хиткість становища уряду УНР] Баден, 27 березня 1918 року Шторк Черніну: Про політичну позицію Центральної Ради та склад представлених в ній політичних партій. HHSt.A. P.A. 152 Russl. XI d. Оригінал. Представник імператорського і королівського Міністерства іноземних справ при імператорському і королівському Головному командуванні армією Р. фон Шторк. Міністрові імператорського і королівського двору та іноземних справ графу Оттокару Черніну. № 28.161. Баден, 27 березня 1918 року. 846 Переклад з німецької. – 343 – Стосовно: Доповідь одного з органів інформаційного відділу імператорського і королівського Головного командування армією з Києва про становище в Україні. З доповіді одного з органів інформаційного відділу імператорського і королівського Головного командування армією з Києва про становище на місці. 1.) Доповідь про український уряд. Становище уряду України не дуже міцне. В найближчі дні очікується його відставка. Партія соціалістів-федералістів вимагає коаліційного міністерства. Співробітник Міністерства освіти, поміркований соціал-демократ, сказав мені, що в даний момент в Україні був би дуже доречним “буржуазний уряд”, щоб покінчити з дезорганізацією та далеко ідучими прошуками соціалістів. Існує множина варіантів складу нового уряду, проте всі вони досить сумнівні. Серед кандидатів називають імена досвідчених банкірів та підприємців, однак сумнівно, щоб ці особи рішилися прийняти урядові справи. Уряду симпатизує дуже незначна частина населення країни. Крупні поміщики, буржуазія, російські соціалісти-революціонери, кадети та частина селянства налаштовані проти нинішнього уряду, що спирається головним чином на багнети австрійських і німецьких військ. Фінансові та промислові кола відмовляють в підтримці уряду, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми. Міністерства повністю дезорганізовані, кругом не вистачає досвідчених фахівців. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.350. № 13847* [Телеграма посла Австро-Угорщини в Україні Й.Форгача міністрові іноземних справ О.Черніну щодо стану залізничного транспорту України] Київ, 30 березня 1918 року Форгач імператорському і королівському міністру іноземних справ: Про зубожілий стан на залізничному транспорті України. 847 * Переклад з німецької. – 344 – HHSt.A. P.A. 152 Russl.XId. Телеграма № 95/746 графу Форгачу, Київ, 30 березня 1918 року Міністерство іноземних справ. Відносно вчорашньої телеграми № 43 Вашої Високості. Питання про виплату зарплатні українським залізничникам через можливий їхній страйк в районі дислокації наших військ постійно викликав в мене прискіпливу увагу та стурбованість. Вчора мені вдалося домогтися принципової згоди прем’єр-міністра на проведення безпосередніх переговорів майора Іона з міністром залізничного транспорту та отримання нашої фінансової допомоги. Поки що кожному робітникові має бути виплачено аванс, для чого необхідно виділити 21 млн. рублів, причому дві третини суми Німеччиною, а одна третина нами. Майор Іон доповів про це армійському командуванню. Заперечення уряду [України] проти прямої виплати боргу окупаційними властями частково пов’язане з питаннями соціал-демократичних організацій залізничників. Становище на залізничному транспорті, котрий майже не працює, включаючи й обслуговування військових ешелонів, і не має фінансових надходжень, є лише одним з елементів хаосу, що склався, та повного краху фінансової системи в Україні. Для приведення в дію державної машини хоча б наполовину доведеться центральним органам влади витратити, попри великих сум для виплати селянам за здане зерно, ще кілька сотень мільйонів рублів. І якби величина цих вкладень в теперішній час не була настільки значною, якщо б найбільші аванси та ссуди можна було б отримати зворотньо з цієї багатої корисними копалинами країни при впорядкуванні суспільних відносин, то сьогодні перед нами стояла б майже нездоланна фінансово-технічна проблема, а саме нестача цінних паперів та грошових рублів, які повністю зчезли, приховані селянами. Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром. Грошові знаки, що за замовленням уряду [України] друкуються в Лейпцигу, будуть готові тільки до кінця літа. Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий в Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях. Для раціонального вирішення проблеми шляхом вилучення мільярдів паперових – 345 – грошей, що знаходяться в селян, необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів. Я мав це викласти, оскільки таке важливе для наших військ питання про регулярну виплату зарплатні в мільйони рублів є частиною фінансової кризи в Україні. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 348–349. № 14848 [Телеграма посла Австро-Угорщини в Україні Й.Форгача міністрові іноземних справ О.Черніну щодо клопотання уряду України на отримання авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатень залізничникам] Київ, 30 березня 1918 року Форгач імператорському і королівському міністру іноземних справ: Про клопотання уряду України на отримання авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатень залізничникам. HHSt.A. P.A. 152 Russl. XI d. Телеграма № 99/859 графу Форгачу, Київ, 30 березня 1918 року Міністерство іноземних справ. В доповнення до моєї телеграми № 95/746. Міністри фінансів і торгівлі від імені уряду України розшукали посла Німеччини та мене і клопоталися в отриманні авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатні залізничникам. Оскільки Армійське командування та Верховне командування німецьких військ були готові взяти на себе виплату зарплатень залізничникам, ми дали принципову згоду з обмовкою нашого уряду про прийняття наших умов, що заключалися в контролі видачі грошових коштів тільки залізничникам і врегулюванні валютних питань. Через недостатню кількість рублів для забезпечення даної та інших потреб уряду необхідно до надання 848 Переклад з німецької. – 346 – йому авансу усунути коливання курсу крони та марки з метою захисту наших валют, надавши нам право самим вирішувати, в якій валюті будуть здійснюватися авансування та виплати. Фахівцям доручено негайно розробити відповідні докладні документи. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 349–350. № 15 [Витяг з протоколу засідання Ради народних міністрів УНР від 31 березня 1918 р.] Присутні: Голубович, Любинський, Симонів, Мазуренко, Хургин, Прокопович, Шелухін, Фещенко-Чопівський, Ткаченко, Жуковський, Ковалевський, Сидоренко, Михайлов. [...] VIII. Заслухавши доклад Фещенка-Чопівського про позичку грошей у німців, а також повідомлення в цій справі д-дія Мазуренка, Рада Народніх Міністрів ухвалила: а) позичку грошей у німців одхилити; в) доручити Міністру Фінансів попередити німців, на яких умовах ми можемо прийняти позику грошей, яко аванс під товари, і ультимативно заявити, що ми не допустимо їх втручання в виплату жалування служачим залізниці і пошти; с) доручити Міністру Шляхів зробити приказом по Міністерству виговор Плевако за його самовільні переговори з німцями про грошову позику з погрозою, що при повторенні таких вчинків він буде увільнений від служби. [...] Оригінал за належними підписами. З оригіналом згідно: діловод В.Мільчевський. ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 54 зв. – 347 – № 16849 [Витяг з доповіді начальникові операційного відділунімецького Східного фронту про стан справ на Україні в березні 1918 р.]850 До часу вступу німецьких військ на Україну там царював повний хаос. При зайнятті Києва більшовиками значна частина українського війська заявила про свій нейтралітет. І коли війська, що залишилися вірними урядові, були розбиті, то [Центральна] Рада і міністри втекли у Житомир. Однак у Житомирі відмовилися прийняти Раду і члени її роз’їхалися в різні боки. В окремих місцевостях деякі українські частини ще трималися, проте вони не підтримували зв’язків одні з одним, і можна сказати, що Рада до менту підписання мирового договору фактично не мала ні влади, ані прибічників в країні. Внутрішнє становище України більш за все нагадує стан Мексики після падіння Хуерти. В країні немає ніякої центральної влади, що охоплює більш або менш значну територію. Вся країна поділена на цілу низку окремих областей, що обмежуються повітами, містами, а іноді навіть окремими поселеннями та селами. Влада в таких областях належить різним партіям, а також й окремим політичним авантюристам, розбишакам і диктаторам. Можна зустріти села, оперезані шанцями і що ведуть одне з одним війну через поміщицькі землі. Окремі отамани володарюють в областях, підкорення яких вони домагаються за допомогою своїх наближених та найманців. В їхньому розпорядженні знаходяться кулемети, гармати та панцеровані автомобілі; як і взагалі багато зброї розтаскано населенням. Неможна сказати, що більшовики обпираються лише на російські війська, що залишилися в Україні, і на банди, що прийшли з Великоросії; вони мають й багато прибічників на Україні. Всі робітники налаштовані [про]більшовицьки, як і значна частина демобілізова849 Переклад з російської. 850 Автор доповіді відомий німецький публіцист Колін Росс служив з осені 1917 року у військовому відділі міністерства Іноземних справ (Militärische Stelle des Auswärtigen Amtes), до обов’язків котрого входило постачання іноземного друкарства відомостями про перебіг воєнних операцій. В якості службовця цього відділу він часто відвідував всі фронти і споглядав за перебігом воєнних операцій з передових ліній. При занятті німцями України Колін Росс знаходився з передовими німецькими загонами, з якими й вступив у Київ. Доповідь, що друкується, було складено на прохання начальника операційного відділу східного фронту (Ober-Ost). Після подання доповіді Колін Росс мав бесіду з генералом Гофманом, який на низку вказівок щодо необхідності усталення зносин з Україною та помилок, скоїних німецьким військовим командуванням, відповів: «Ха! Вся Україна мене цікавить лише до найближчого врожаю. А там, нехай з нею буде все, що завгодно» - П.Г-Н. – 348 – них солдатів. Важко визначити, яке ставлення селян до більшовиків. В тих селах, у яких бували більшовицькі банди, де вони грабували і реквізували, селяни налаштовані протибільшовицьки. Але в інших місцях, імовірно, більшовицька пропаганда мала успіх і серед селян. Головний інтерес селян зосереджено на питанні про наділення землею; вони підуть за Радою, якщо вона не відмовиться від розподілу поміщицької землі поміж селянами. Проте якщо Рада будь-що змінить в 3-му та 4-му Універсалі, в яких проголошується безвідплатне відчуження землі на користь селян, то селяни підуть за більшовиками. І хоча більшовики через свій терор в багатьох місцях дуже швидко втратили владу, все ж їхнє гасло: “Бери, все твоє”, надто заманливе, щоб знов і знов не виявляти свого спокусливого впливу на народні маси. Українська самостійність, на котру обпирається Рада, має в країні надзвичайно слабкі коріння. Головним її захисником є невеличка група політичних ідеалістів. В народі часто можна зустріти повну відсутність зацікавленості до національної самобутності. З іншого боку і українці не є згуртованою політичною групою, проте поділяються на різні соціалістичні течії. Рада, влада якої посилюється з часу приходу німців з кожним днем, все ж обпирається тепер, як, за всією вірогідністю, ще довго й в майбутньому, на німецькі багнети. Майнові кола населення, інтелігенція та офіцери ставляться пасивно до зміни урядів. Вони підуть з усіляким урядом, який не буде надто соціалістичним і, хоча б частково, буде захищати їхні інтереси. Жиди були цілком на боці більшовиків і більшість керівників більшовиків – жиди. Особливу ролю відіграють багаточисленні тут поляки і серед них, перш за все, представники експропрійованого польського великого землеволодіння. Вони намагаються зав’язати відносини з німецькими штабами та офіцерами і ведуть травлю проти Ради. Серед військових утворень, що оголосили про свій політичний нейтралітет, слід згадати про самостійні військові частини інших народностей, про польські частини і, перш за все, про чехо-словацькі. Яким не є великим політичне сум’яття в країні, все ж змореність від війни і революції та потреба у спокої і ладі у всіх верствах населення надзвичайно велика. Можна сказати, що будь-який уряд, який буде певною мірою обпиратися на більшість народу й буде в стані забезпечити спокій та лад, зможе утвердитися. – 349 – Нинішній уряд Ради розвиває, обпираючись на німецькі війська, надзвичайно діяльність. Проте, за різниці, а почасти, й непримиренності соціальних інтересів, складнощі, які йому належить здолати, вищою мірою великі. Ще довгий час буде тривати найжорстокіша внутрішня боротьба. І головна складність зумовлена в тім, що народ деморалізовано революцією та більшовицькою пропагандою і докорінно розхитані поняття влади та дисципліни. Українське військо […] Військова оцінка […] Економічний стан Україна справляє враження країни, що не відчуває ні в чому нестачі. Навіть в явно погано забезпечених містах, навіть в Києві, що переживає такі складнощі, можна побачити в магазинах та готелях усілякі життєві харчі в необмеженій кількості. Єдиний продукт харчування, нестачу якого відчувається в містах, це – хліб, позаяк селяни не везуть хліба до міста. Проте м’ясо можна знайти усюди в будь-якій кількості. За словами мешканців усюди по селах є великі запаси збіжжя, захованого і закопаного в землю. Важко сказати наскільки це свідчення відповідає дійсності, але, як на моє враження, це – так. За мого відвідування багатьох сіл, я бачив, що селяни надзвичайно добре живуть, в них дуже багато дрібної худоби, і вони пропонують у великій кількості шпік851*, свою національну їжу. Вдовж залізничної лінії, і перш за все на вузлових станціях, я натикався на значні продовольчі склади. Але отримання продовольчих продуктів, особливо запасів збіжжя, буде пов’язане з великими труднощами. Селянин, що має значні запаси збіжжя та грошей, не хоче нічого продавати. Кількість кредитових білетів, завдяки необмеженому їхньому друкові, така велика і їхня вартість так впала, що володіння ними не складає ніякої спокуси для селянина. Крім того він не знає, що і коли він зможе отримати за свої продукти, і тому він воліє тримати їх захованими. До того ж грає ще велику ролю антагонізм між містом і селом. За жахливої не851 * Згідно зі «Словарьом української мови» Б.Грінченка «Шпік» – то є «мозгъ въ костях» [Словарь української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Б.Грінченко: В 4 т. – Т.4. Р–Я. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 511.] – П. Г.-Н. – 350 – стачі рухомого складу селянин не може придбати в місті нічого з того, в чому він має потребу. І навіть за дуже високої ціни на хліб важко буде схилити селянина продати життєві припаси в значній кількості. Проте він залюбки обміняє їх на товари, в яких він відчуває гостру потребу. Це, в першу голову, – сільськогосподарський реманент, шкіра, посуд, одяг та чоботи. Іншою підставою для небажання продавати хліб є заборона продажу алкоголю і відміна урядової винокур енної монополії. Горілка, як і взагалі алкоголь, є на Україні в вищій мірі ходовим товаром, і в містах її можна отримати лише за неймовірну ціну. Разом з тим, всі селяни виготовляють із збіжжя горілку. А позаяк вища ціна за збіжжя не перевищує 18 рублів за пуд, а з пуда збіжжя можна отримати 3 пляшки горілки вартістю в 90 рублів, то перегонка горілки є новою підставою для селян не продавати збіжжя, як продукт харчування. [Центральна] Рада стоїть на тій точці зору, що селяни протизаконно захопили великі запаси продовольства з державних магазинів, що слугували для постачання фронту. Вона хоче за допомогою німецьких військ здійснити тиск на селян і примусити їх видати запаси. Іноді коли наближалися німецькі війська селяни видавали комісарам Ради продовольство, коней тощо. Проте такі прийоми, в випадку їхнього тривалого застосування, звичайно, викличуть сильну ненависть всього селянського населення до німецьких військ, і вважається значно більш доцільним отримати продовольчі припаси від селян добром. Щодо подальшого постачання країни і центральних держав, то всі представники великого землеволодіння вказують, що селяни обробляють землю лише для власного споживання і що надлишок для вивозу може бути отриманий тільки за допомогою великого землеволодіння. Частина маєтків були засіяні восени і дали гарну прорість. Проте для подальшого ведення господарства немає належних засобів, позаяк селяни захопили живий реманент та знаряддя. Крім того в маєтках ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай. Подальшою перепоною для ведення господарства у великих маєтках є й висока оплата праці. Ця висока оплата, а також і складність, а іноді й неможливість, знайти робітничі руки є головною перепоною для економічного розвитку України. Вона обумовлена деморалізацією народу і тим, що він відвик від усілякої роботи. Надзвичайно важливою перепоною для налагодження й у майбутньому господарчих стосунків між Україною та центральними державами є повне знецінення грошей. Фінансовий стан України цілковито хаотичний. В обігу знаходиться величезна – 351 – кількість нічим не покритих паперових грошей різноманітних урядів. І фінансовим фундаментом нинішнього уряду, що не має ніяких податків чи інших доходів, є випуск ні чим непокритих кредитових білетів. Внаслідок цього вартість рубля зменшилася в 10 разів. Подорожчання прямо фантастичне. І разом з тим кожний до простого чорного робітника, приблуди чи демобілізованого солдата має в розпорядженні величезні грошові суми, позаяк найдрібніша фізична праця, як наприклад, розвантаження залізничного вагона, оплачується від 30 до 50 рублів на день. Під час вступу німецьких військ населення оцінювало марку в рубель; і купці були у захваті, коли німці приймали цей курс. Але потім військові власті встановили курс в 1 марку 50 пфен[інгів]. Знецінення марки цим, однак, не закінчилося, і в березні Рада оголосила у всіх газетах, що за згодою з німецькими військовими властями курс рубля встановлено в 2 марки. Ця новина поширилася неймовірно швидко, так що навіть селяни в селах приймали марку тільки за 50 коп[ійок]. З’явилася навіть тенденція оцінювати її лише в 48 коп[ійок]. Це швидке знецінення марки мало прямо страхітливі наслідки. Усілякий російський солдат і будь-який чорний робітник мають більш значні кошти, ніж німецький офіцер. А німецький солдат не має ніякої можливості придбати для себе в селі таку бажану додачу до свого часто скромного пайка. За значного достатку життєвих припасів таке становище викликає природне розлючення офіцерів та солдатів і може легко призвести до незаконних реквізицій тощо. Крім того німецький офіцер у співставленні з російським, а також щодо тих верств населення, серед яких він обертається, знаходиться в дивному становищі, позаяк він ніяк не може жити з ними на рівній нозі, не володіючи дуже великими коштами. З огляду на те, що підняти тепер курс марки здається не доцільним, і у всілякому випадкові надзвичайно важким та й це може викликати велике розлючення, то єдиний спосіб оздоровити ці потворні стосунки криється в повному припиненні припливу німецьких грошей на Україну і оплати армії за більш високою ставкою а рублях. Ці витрати, як і взагалі всі витрати, що пов’язані з подальшими військовими операціями, повинна нести Україна. Протинімецький настрій […] – 352 – П о л і т и к а, д р у к, п р о п а г а н д а В теперішній час кожний німецький офіцер і солдат на Україні грають роль видних політичних діячів. Їхні слова приймаються за офіційні заяви Німецької імперії та народу. Проте при цьому вони цілковито не отримують певних директив. Можна сказати, що кожний штаб і кожний офіцер робить і вимушений робити політику на свій лад. Куди б не прийшов німецький загін, хоча б взвод піхоти чи панцерований автомобіль, зараз же командуючий офіцер вступає в перемовини з місцевою Радою і мусить вирішити цілу низку питань вищої політики. Вслід за ним приходить старший офіцер, який часто дотримується інших поглядів, і такі переміни відбуваються по кілька разів, поки справа не дійде до штабу. Німецькі офіцери часто дотримуються того погляду, що з Радою – цією бандою соціалістів-революціонерів, зрозуміло, неможна підтримувати зносин, і що, якомога швидше, має бути створений інший уряд. І природно, що всі верстви населення, які прагнуть встановити інші порядки – представники великого землеволодіння і монархісти – намагаються зав’язати стосунки з німецькими офіцерами та штабами, і схилити їх на свій бік. А позаяк протилежні течії в надто меншій мірі доступні спостереженню німецької армії, то природно, що загальна картина невірно висвітлюється, і легко складається оцінка речей, що не відповідає дійсному становищу. При цьому, загальний стан в теперішній час надзвичайно прихильний для німецької пропаганди серед населення. Вся країна вже кілька тижнів відрізана від зовнішнього світу гарячливо прагне новин. Місцеві газети вимушені обмежуватися відомостями, отриманими з випадково попадаючих іноземних газет. Так, наприклад, останні німецькі газети, що прибули до Києва, були з середини Грудня минулого року. Термінове забезпечення країни відомостями з німецьких джерел є вкрай необхідним; при цьому видається доцільним створення великої офіційної установи, працюючої в першу голову за допомогою німецького друкарства та німецьких кореспондентів. Надалі вважається необхідним негайно розпочати рішучу боротьбу з надзвичайно витонченою пропагандою Антанти, яка вже ведеться й тепер. Так, на початку березня було розповсюджено повідомлення, що англійці прорвали Дарданелли і висадили війська в Одесі; це повідомлення було віддруковано в газетах, і йому всі повірили. – 353 – Заключення На завершення я хтів би сказати наступне: Рада тримається лише завдяки німецькій окупації. Але її влада посилюється з кожним днем. І можна припускати, що паралельно з посиленням влади Ради, її ставлення до німців буде ставати все ворожішим. Докладъ начальнику операціоннаго отдъленія германскаго восточнаго фронтао положеніи дълъ на Украйнъ въ Мартъ 1918 года // Архив русской революции.– Т. 1. – М.: Терра; Политиздат, 1991. – С. 288–294. № 17852 ПРОЕКТ Між Урядами Німеччини та Австро-Угорщини, в подальшому іменуємими “Центральні Держави” – з одного боку та Урядом Української Народньої Республіки, що в подальшому іменуємої “Україна” – з іншого боку, уклали наступний договір. С т а т т я І-а. § 1. Центральні Держави надають Україні аванс в 25.000.000 рублів. § 2. Сума ця призначена винятково для сплати авансів в рахунок належних за квітень жалування та заробітної платні службовцям і робітникам залізниць на Україні. § 3. У виправдання використання авансів згідно договору Українське Міністерство Шляхів Сполучення має представити місцям[,] вказуваним Центральними Державами[,] погашені й заключні розрахункові листки протягом 10 днів по витоку сплати, але не пізніш 25 квітня 1918 року нового стилю. § 4. Надалі Україна прийме всі належні заходи для приведення залізниць до такого стану, щоб вони самі могли себе утримувати. По сьому з 15 квітня 1918 року жодна приватна особа не повинна їздити без сплаченого квитка. Російські солдати повинні платити. На вокзалах має бути запроваджено точний контроль відбулих і прибулих, в випадку необхідності, за сприянням Германських і Австро-Угорських солдатів. Німеччина та Австро-Угорщина негайно замовлять військові квитки для того, щоб їхні військові чини, заради гарного прикладу якомога швидше були оснащені правильними видами. 852 Переклад з російської. – 354 – § 5. Міністерство Шляхів сполучення потурбується про те, щоб для дії залізниць і особливо залізничних полагодженних міністерських[,] була здійснена належна винагорода робітників за їхню виробничість шляхом установлення позробної платні. З 1-го квітня 1918 року скасовуються військові надбавки. § 6. До остаточного вирішення тарифного питання Центральні Держави згодні платити за усі невійськові вантажі, що відправляються за накладними, відповідні ставки мирного часу. Одночасно Україна приймає на себе зобов’язання, щоб такого роду невійськові вантажі Центральних Держав завжди відправлялися і виконувалися без зволікання. Прикордонним комісарам будуть надані відповідні вказівки. § 7. Подробиці проведення цих заходів будуть встановлені між уповноваженими офіцерами генерального штабу Германського та Австро-Угорського польового начальника залізниць – з одного боку та Українського Міністерства Шляхів сполучення – з іншого боку. С т а т т я 2-а. § 1. Центральні Держави видають аванс рублями чи Германськими марками або Австрійськими кронами, при цьому Германська марка – 75 к., а австрійська крона – 50 коп. Надалі Центральні Держави вправі сплатити в рахунок авансу рубльом “ост” до одного мільйону, при цьому рубль “ост” дорівнює 1,50 російського рубля. Сплата залізничним службовцям повинна бути здійснена згідно цих розрахункових курсів. § 2. Сплачуваний Центральними Державами аванс буде зарахований в рахунок очікуваних невдовзі постачань харчових продуктів і фуражу з боку України Центральним Державам. Оскільки ж аванс не буде погашено шляхом розрахунку, Україна зобов’язується повернути аванс не пізніше 1-го липня 1918 року. Аванс належить обкладанню 7 % річних до розрахунку чи до повернення. Україна повертає зворотно за бажанням Центральних Держав кронами або марками в тому співвідношенні до сальдо[,] в якому Центральні Держави надали ці валюти в розпорядження України. § 3. Аванс забезпечується доходами, обладнанням і рухомим складом Українських залізниць. § 4. Силу рубля за смислом цього договору мають тільки рублі, випущені за царського уряду оскільки вони на території України мають необмежену, законну і дійсну платіжну силу. Якщо бажаною буде сплата іншими рублями, або купонами внутрішніх російських позик, або карбованцями, то для цього потрібно увійти в окрему угоду. – 355 – § 5. Центральні Держави залишають за собою право доручити банкам фінансове проведення цього договору. З орігіналом згідно: Секретарь комісії Р.Шафаревич. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 61–61 зв. № 18 ПРОТОКОЛ853* засідання про видачу авансу в 25 мільйонів рублів, що відбулося в Державному Банку 1-го квітня 1918 року о 10 годині ранку. Головує Міністр Фінансів МАЗУРЕНКО. Присутні: З Германського боку: ВІДФЕЛЬДТ, МЕЛЬХІОР, майор БЮРМАН, МОСНЕР та ГАПМУНД. З Австро-Угорського боку: ГЕТНЕР, СЕБЕСТА, ПОЛЛЯК та майор ІОН. З Українського боку[:] Міністр Торгу і Промисловости ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, П.п. БАРАНОВСЬКИЙ, ТИМОШЕНКО, ДОБРИЙ, КАУФМАН, ВОЛЬСЬКИЙ, ДИНОВСЬКИЙ та ІГНАТОВИЧ. Предметом переговорів слугує доданим при сьому проект. Від імені Української Ради Народніх Міністрів – Міністр Фінансів заявив: Рада Міністрів ухвалила угоду з наступними винятками: а) Замість передбаченого розрахункового курсу в 1-1/3 марки вона бажає такого в 1,5 марки. Відповідно до сього встановиться й курс австрійської крони; в) відсоток з 7 % річних вважається надто високим; с) Видачу мільйона рублів “Ост” в рахунок авансу потрібно усунути; d) На контроль Германського та Австро-Угорського військового управління при сплаті жалування та заробітків не повинно бути дано згоди. 853 * Переклад з російської. – 356 – З Германського та Австро-Угорського боку заявлено було, що потребується забезпечення в тому, що ссудові кошти дійсно потраплять до рук службовців та чиновників. Запропонований шлях вповні охороняє права Українського Уряду. Все ж таки Центральні Держави згодні розглянути й іншу пропозицію, що переслідує ту ж мету. Пропозицією сплачувати і рублем “ост” передбачалося лише піти Україні на зустріч, щоб мати можливість зараз заплатити. Якщо Україна цього не бажає, то воно відпадає. Розмір відсотків в 7 % вважається зхідним, проте Центральні Держави згідні розглянути іншу пропозицію. Запропонованого розрахункового курсу в 1-1/3 марки належить дотримуватися на підставі причин, докладно викладених на засіданнях Фінансової комісії. Міністр Фінансів заявив, що по пунктах (в, с та d) можлива згода, якщо курс за один рубль прийнятий буде в 1,5 марки. З Германського та Австро-Угорського боку заявляється, що запропонований ними розрахунковий курс в 1,1/3 марки за рубль безумовно ними підтримується. Якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як що не відбулися. Міністр Фінансів заявляє, що Український Уряд відмовляється від авансу [і] має можливість заплатити залізничним службовцям та робітникам утримання запропонованими до випуску скарбовими знаками. Представники Центральних Держав заявили, що подальше питання даним чином службовці та чиновники залізничного відомства повинні отримати аванс, має бути наданий військовим властям, що перебрали на себе відповідальність за залізниці. За сим обидва представника верховного військового управління звернули увагу на те, що це справа в першу чергу військова і що обидва верховні військові управління залишають за собою безумовне право безпосередньої виплати робітникам, хоча б і через комітети службовців та, потім, звичайно, за вказаним курсом позаяк воєнні інтереси в жодному випадкові не повинні страждати. Український Міністр Фінансів заявляє що він не вповноважений говорити від імені військового Міністра й зазначаючи ще, що Рада Міністрів категорично висловилася проти безпосередньої сплати залізничним службовцям Центральними Державами і буде наполягати на недопущені таких платежів та просити, щоби це було повідомлення верховному військовому командуванню. – 357 – Через посередництво майора Бюрмана військові представники заявляють ще раз, що воєнні операції і військо в жодному випадкові не повинні страждати від подальшого погіршення стану залізниць і що вони, у випадку необхідності, здійснять сплату. Міністр Фінансів заявляє, що він доведе заяву представників командування Німеччини та Австро-Угорщини до відома Ради Міністрів і військового міністра. Орігінал підписали:854* Д е л е г а т и: В.Мазуренко. Д.Ю.Добрий. Від України: Х.Барановський. М.Кауфман. Вольський. Німеччини та Австро-Угорщини: Гертнер. Мельхіор. Полляк. Себеста. З орігіналом згідно: Секретарь комісії Р.Шафаревич. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 59–59 зв. № 19 [Протокол засідань Ради народних міністрів УНР] 1 квітня 1918 р. Присутні: Голубович, Христюк, Фещенко-Чопівський, Ткаченко, Любинський, Михайлов, Прокопович, Рудницький, Мазуренко, Симонів, Сокович, Сидоренко, Коліух, Мірний, Хургін, Карпинський, Жуковський, Холодний. 1. Слухали: доклад п. Мазуренка про переговори з німцями в справі заключення займу. Німці пропонували аванс в 25 млн. в російських рублях під товари з оплатою 7% по день виплати. Курс рубля встановлюється нижче в 1,1/2 марки. Ці умови уповноваженими Українського Уряду були одкинуті; до відома німців, між іншим, було доведено, що Уряд не може допустити виплати грошей служащим залізниць з Германської Казни. Курс рубля повинен бути встановлений в 1,1/2 854 * Далі текст у документі подається українською мовою (правопис збережено). – 358 – марки. Згоди не досягнуто. Їм було сказано, що Український Уряд сам виплатить гроші служащим залізниць. [...] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 45–46. № 20 Baden, 2. April 1918 Das k. u. k. AOK an das k. u. k. Min. d. Aeussern: Über die kritische politische Stellung der Zentrairada. HHSt.A. P.A. 152 Russl.XId. T e l e g r a m m No 1354 des Armeeoberkommandos, Chef des Generalstabes, Baden, 2. April 1918 an Ministerium des Äussern. Op. geh. 4. Armeekommando meldet aus Odessa: Generalkommissär Komorny hatte heute Unterredung angesucht. Er bezeichnet politische Lage der Republik als sehr kritisch. Ministerkrisis und Mangel an richtigen Leuten erschüttern das Kabinett. Regierung erkennt seinerzeit gemachte Zugeständnisse betreffend Sozialisierung des Bodens als unzweckmäßig, will diese Zugeständnisse zurücknehmen, kann aber nicht. Wenn auch neue Regierung kommt, wird diese doch nicht die Gewalt haben, ihren Willen durchzusetzen, wird Zuflucht nehmen müssen zu den Österreichisch-ungarischen und deutschen Truppen, also zur Okkupation. Er bezeichnet dermalige Lage als Anarchie, als Skandal. Hier geht Gerücht, daß Deutsche in Kiew bereits daran gehen, Regierungsgewalt zu ergreifen. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 347. [№ 20-а] Баден, 2 квітня 1918 року Імператорське і королівське Головне армійське командування імператорському і королівському міністру іноземних справ: Про критичний стан Центральної Ради. HHSt.A. P.A. 152 Russl.Xid. – 359 – Телеграма № 1354 Головнокомандувач армією, начальник Генерального Штабу, Баден, 2 квітня 1918 року до міністра іноземних справ. Командувач 4-ю армією доповідає з Одеси: Генеральний комісар Коморний сьогодні попросив його прийняти для консультацій. Він характеризує політичний стан в Республіці як дуже критичний. Криза міністерства і нестача кадрів розхитують Кабінет Міністрів. Уряд визнає недоцільним поступки, зроблені свого часу в напрямкові соціалізації землі, і хоче анулювати ці поступки, але не взмозі це зробити. У випадку приходу нового уряду, він не буде мати достатньої влади за для здійснення своїх намірів й вимушений буде просити підтримки в австро-угорських та німецьких військ, тобто окупації. Він характеризує стан, що склався, як анархію, як скандал. Тут ходять чутки, що німці в Києві готуються взяти на себе повноваження уряду. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S. 347. № 21 [Протокол засідань Ради народних міністрів УНР] 3 квітня 1918 р. Присутні: Голубович, Міцкевич, Прокопович, Красковський, Шелухін, Симонів, Мазуренко, Сокович, Христюк, Сидоренко, Чопівський, Коліух, Одинець, Ткаченко, Ковалевський, Михайлов, Любинський, Холодний, Жуковський. 1. Слухали: внесення Народнього Міністра Соковича переглянути постанову про умови зовнішнього займу в Германії. На залізницях дуже тяжке становище; треба негайно виплатити гроші служащим. Ткаченко висловлюється проти позички на умовах, запропонованих німцями, бо це був би політичний удар Україні. Христюк каже, що можна заключити займ, одкинувши умови умови, які являються втручанням в наші внутрішні справи, як забезпечення займу залізницями, неодмінна виплата тільки залізничним служащим, контроль і т.ін. – 360 – Коліух каже, що не можна погодитися на виплату грошей з цього займу по курсу 1 м[арка] 33 кр[ейцери] за 1 руб., бо тоді справді можна викликати забастовки. Умови позички повинні бути одкинуті. Мазуренко повідомляє, що німці можуть одмовитися од деяких умов, але будуть настоювати на заявленому ними курсу марки. Постановили: 1) продовжувати переговори про позичку; 2) одкинути ті умови зовнішнього займу, які являються втручанням в наші внутрішні справи; 3) курс марки можна повисити (1 м. 33 кр. за 1 руб.); 4) аванс повинен бути даний лише Урядові в розмірі 100 млн., в крайньому разі в 25 млн.; 5) усунути умови контролю над використанням цього авансу. [...] ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 58–59 зв. № 22 [Протокол засідання Ради народних міністрів УНР] 5 квітня 1918 р. Присутні: В.Голубович, Чопівський, С.Шелухін, Прокопович, Красковський, В.Мазуренко, Д.Симонів, М.Любинський, Є.Сокович, П.Христюк, М.Міцкевич, Д.Коліух, Л.Михайлов, М.Ковалевський, М.Ткаченко, Г.Сидоренко. [...] 2. Слухали: внесення Голубовича ухвалити кандидатуру Климовича на посаду управляючого Міністерством Фінансів. Постановили: затвердити Петра Климовича на посаді управляючого Народнім Міністерством Фінансів. [...] 7. Слухали: повідомлення Мазуренка, що на 13 квітня буде випущено 37 1/2 млн. купюрами в 50 крб., на 22 квітня ще 22 1/2 млн.; в загальній сумі до 25 квітня може бути випущено до 100 млн. купюрами в 50 крб. і менше. У переговорах з німцями в справі авансу їм було заявлено, що Україна, бажаючи отримати курс марки на мінародньому ринку, згоджується встановити курс рубля в 1 м. 33 кр. Щодо цифри авансу, то німці згоджуються дати 50 і більше мільйонів; щодо інших вимог, то – 361 – вони згоджуються в Договорі про позичку про це не згадувати, але занотувати окремо. Голубович вказує на те, що з огляду на призначення Клімовича, заключити умову про аванс не можна. Постановили: одкласти переговори з німцями в справі авансу до приїзду Клімовича. [...] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 63–64. № 23 [Протокол засідання Ради народних міністрів УНР] 6 квітня 1918 р. Присутні: Голубович, Ткаченко, Мазуренко, Красковський, Шелухін, Сокович, Стойкин, Мірний, Сидоренко, Ковалевський. 1. Слухали: повідомлення Ткаченка про справу друку грошей в Германії. Раніше трьох місяців гроши не можуть бути надруковані. Постановили: повідомлення прийняти до відома. [...] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 16. – Арк. 7–8 зв. № 24 Копія Ц И Р К У Л Я Р № 131 9 квітня Київ 9 квітня. Між Українською, німецькою і австро-угорською фінансовими комісіями дійшло до згоди відносно установлення твердого росчотного курсу між рублем, маркою і короною для визначених оплат (платежів), сроком до 15-го липня цього року курс одного рубля рівняється 1 1/3 марки[,] 2 кронам[;] цей твердий росчотний курс важний[:] 1) Для оплати (платіжа) війська центральних держав на Україні. 2) Для поштово-телеграфних і залізничних зносин. – 362 – 3) Для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами. 4) Для товарних сділок заключних за дозволом Правительства Центральними організаціями відповідних держав, які є під правительственним контролем. 5) Для оплати (платежів), на Україні умов з рештою товарами, які імпортуються і експортуються в означенній і раніше умовленій між правительством кількости і такими, які користуватимуться свободою вивозу і ввозу. При цьому було встановлено, що цей росчотний курс не є обовязковий ані для валютної хототатности, ані для всіх тих сділок, які не перелічені в параграфах 1-5 крапка У цих випадках установлення курсу дається робити по добрій згоді.- З орігіналом згідно: Діловод Ч е р е п а х и н. З копією згідно: В. об. Діловода: (Підпис). ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 13. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк 64. № 25 Копія. ЦИРКУЛЯРЪ № 131 9 Квитня КИІВ 9 квитня. Між Українською, німецькою і арк._н-угорською Фінансовими комісіями дійшло до згоди відносно встановлення твердого расчотного курсу між рублем, маркою і кроною для визначенихъ оплат /платежів/ срокомъ до 15 липня цього року: курс одного рубля рівняеться 1 1/3 марки – 2 коронам. Цей твердий росчетний курс важний: 1/ Для оплати /платежа/ війська центральних держав на Украіні. 2/ Для поштово-телеграфних і залізничних зносин. 3/ Для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами. – 363 – 4/ Для товарних сділок заключних з дозволом Правительства центральними організаціями відповідних держав, які під правительственним контролем. 5/ Для оплати /платежів/ на Украіні умов з рештою товарів, які імпортуються і експортуються в означеній і раніще умовленій між правительством кількості і такими, які користуватимуться свободою вивозу і ввозу. При цьому було встановлено, що сей росчетний курс не є арк._налом а ни для арк._нал ходотатности, а ні для всіх тих сділок, які не перелічені в §§ 1 – 5. У цих випадках установлення курсу даеться робити по добрій згоді. З арк._налом згідно: Завідуючий відділом Куденко Съ подлиннымъ върно: И. д. Начальника Отдъленыя [підпис, нерозбірливо] Свърялъ: Бухгалтеръ [підпис, нерозбірливо] ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 38–38 зв. № 26 УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА _______ П. ГЕНЕРАЛЬНОМУ ПИСАРЮ Міністерство Фінансів КРЕДИТОВА КАНЦЕЛЯРІЯ _____ квітня 13 дня 1918 р. № 251 м. Київ Кредитова канцелярія надсилає при цьому обіжник про курс грошей для негайної інформації всіх підляглих Міністерству інституцій. За В. Об. Директора кредитової канцелярії [підпис] Діловод Андрусенко ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 41. – 364 – № 27 Baden, 10. April 1918 Trauttmansdoff an Czernin: Bericht über die politische und wirtschaftliche Lage in der Ukraine. HHSt. A. P.A. 152 Russl. XI d. Ausfertiqunq-Auszuq. Der Vertreter des k.u.k. Ministeriums des Äussern beim k.u.k. Armee-Oberkommando an Ottokar Grafen Czernin. Nr.28.515. Baden, am 10.April 1918 Geqenstand: Ukrainisches. 1 Beilage. (Geheim.) Die Nachrichten-Abteilung des Armeeoberkommandos gibt mit von einem interessanten, sehr lesenswerten Bericht über ukrainische Verhältnisse Kenntnis, den ich mich beehre, Euer Exzellenz anverwahrt zu unterbreiten. […] Trauttmansdoff m.p. K.u.k. Armeeoberkommando. Nachrichtenabteilunq. Streng geheim! NA. Nr. 7516. Bericht über Ukraina An Vertreter des Ministeriums des Äussern beim AOK. Standorf, am 6. April 1918. Der NA. Des AOK. ist aus Kiew nachstehender Bericht über die Lage in der Ukraina zugekommen: Politische Situation: Aus zahlreichen Konferenzen mit hier heir ansässigen Grossgrundbesitzern, Zuckerindustriellen, Sekretären von Fachverbänden etz., deren Namen und Funktionen mir zwar bekannt sind, die ich aber mit Rücksicht auf das persönliche Gefahrenmoment für die Betreffenden, (die Kurierpost könnte abgefangen werden) derzeit nicht bekanntgeben kann, eigibt sich beiläufig folgendes Bild: Reqierunq: Die derzeitige Regierung ist, wie allseits betont wird, aus einer Reihe von ganz Jungen, unerfahrenen Personen zusammengesetzt, die bis vor der Revolution vollkommen unbekannt waren, auch nicht die genügende Vorbildung besitzen und daher keineswegs geeignet sind, ein Land zu regieren. Beispielsweise ist der Finanzminister Katschenko, So– 365 – lizitator eines hiesigen Advokat gewesen. Herrn Ostapenko kennt hier niemand. Wenn ich davon spreche, dass die Mission mit ihm gereist sei, bekomme ich die stereotype Frage zu hören “Wer ist Ostapenko?” Im Anfang, bei Ausbruch der Revolution, waren einige bedeutende Persönlichkeiten an der Spitze, die sich jedoch zurückgezogen und erklärten, sie geben ihre guten Namen für die “Dummheiten“, die hier gemacht werden, nicht her; so z. B. Ein gewisser Tuhan Baranowsky – ich glaube Professor der politischen Ökonomie, welcher, wie ich höre, ein sehr fähiger Kopf sein soll. Finanzlage der Reqierunq: Die Regierung steht ohne jede Mittel da, ist nicht einmal in der Lage Noten zu drucken, weil die Bolschewiki selbst die Clichees mitgenommen haben. Die einzige Einnahmsquella der Regierung ist das von einem Jahre eingeführte Zuckermonopol. Der Verkaufpreis ist mit 48 Rubel per Pud fixiert. (Mit den Zuckerfabrikanten hat sich die Regierung aber noch immer auseinander gesetzt und vertröstet sie von einer Woche auf die andere; vorläufig hat sie ihnen 15 Rubel versprochen, aber noch nicht gezahet. […] Ronge Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.368–372. [№ 27-а] Баден, 10 квітня 1918 року Трауттмансдорф Черніну: Доповідь про політичний та економічний стан в Україні. HHSt. A. P.A. 152 Russl. XI d. Ausfertiqunq-Auszuq. Представник імператорського і королівського Міністерства іноземних справ при імператорському і королівському Головнокомандуючому армією графу Оттокару Черніну. № 28.515. Баден, 10 квітня 1918 року – 366 – Стосовно: Україна. Прилога 1. (Таємно) Відділ інформації Головного командування армією надіслав цікаву, що заслуговує особливої уваги, доповідь про стан в Україні, який я маю за честь конфіденційно передати Вашій Високості. […] Трауттмансдофф (власноручно) Імператорське і королівське Головне командування армією. Відділ інформації. Повідомлення № 7516. Цілком таємно! Доповідь про Україну. Представникові Міністерства іноземних справ при Головнокомандуючому армією. Штандорф, 6 квітня 1918 року. Відділ інформації Головного командування армією надіслав з Києва наступну доповідь про стан в Україні: Політичне становище: З численних конференцій з місцевими крупними поміщиками, власниками цукрових заводів, секретарями професійних спілок та про., чиї імена і функції мені, власне кажучи, відомі, але з урахуванням небезпеки для них в дійсний час (кур’єрська пошта могла бути перехоплена) не можуть бути названі мною, вимальовується наступна картина: Уряд: Як всебічно підкреслюється, нинішній уряд складається з низки зовсім молодих, недосвідчених людей, невідомих аж до початку революції і що не мають достатньої початкової освіти, й, таким чином, що не можуть керувати країною. Наприклад, [колишній] міністр фінансів [Т]каченко був просителем одного місцевого адвоката. Пан Остапенко нікому тут невідомий. Коли я кажу про те, що він прибув з місією, мені задають стереотипне питання: “Хто такий Остапенко?”. На початку революції при керівництві країною стояли відомі особистості, які потому однак пішли, заявивши, що вони не хтять ризикувати своїм добрим іменем через “дурниці”, котрі тут діються. Наприклад, відомий Туган-Барановський, по-моєму професор політекономії, як я чув, дуже здатна особистість. – 367 – Фінансове становище уряду: В уряду немає грошових коштів і навіть немає можливості надрукувати гроші, позаяк більшовики забрали з собою кліше. Єдиним джерелом фінансових надходжень для уряду є запроваджена рік тому монополія на цукор. Фіксована відпускна ціна складає 48 рублів за пуд. (З цукрозаводчиками уряд так і не домовився й тішить їх кожного тижня обіцянками; тимчасово він пообіцяв їм 15 рублів, проте поки що нічого не виплатив. […] Ронге Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.368–372. № 28 Ж У Р Н А Л № 52 Засідання Ради Народніх Міністрів 13-го квітня 1918 р. П р и с у т н і: Голубович, Ткаченко, Клімович, Прокопович, Чопівський, Симонів, Любинський, Христюк, Мірний, Мицкевич, Сидоренко, Ковалевський, Одинець, Жуковський, Мазуренко, Хургін. [...] 9. СЛУХАЛИ: доклади Б а р а н о в с ь к о г о про роботу Фінансової секції Державної Комісії по товарообміну. Справа з випуском серій Державної Скарбниці затягається. Німці заявили, що вони можуть взяти цих паперів на 200 міліонів карбованців, але, як виявилось, грошей за ці папери дати не хочуть, а думають покласти їх в свої банки на проценти з тим, щоб списувати їх на рахунок платні од нас за німецькі товари. Коли після закінчення торгових операцій “сальдо” буде на користь Українській державі, то німці повернуть його так: 1/3 цієї суми буде повернена через півроку по підписанню загального миру; 1/3 – через рік і 1/3 – через два роки. Ці умови для нас невигідні, а розрахунок по військовій конвенції може цілком ануліровати вигоди цієї позички. Німцям було заявлено, що до підписання військової конвенції не може бути мови про серії. Німці вимагають негайної відповіді. П о р ш каже, що вся робота Комісії по товарообміну надзвичайно ускладнюється через відсутність військової конвенції; конвенція може анулірувати всю роботу Комісії. Німці ставлять вже в Комісії і земельне питання, що, як і справа з серіями в тому вигляді, як став– 368 – лять німці, являється втручанням в наші внутрішні справи. Цю справу треба цілком зняти з обміркування в Комісії. Т к а ч е н к о каже, [...]. Фінансова Секція повинна рішуче заявити, що всі фінансові і економічні питання будуть одкинуті, поки не буде підписана конвенція. Г о л у б о в и ч повідомляє, що справа конвенції була піднята ще три тижні тому і цілком конкретні умови були передані до Берліну. Німці тут затягають навмисно, і Фінансовій Комісії треба затягати всі фінансові справи до підписання конвенції. [...] ПОСТАНОВИЛИ: 1/ умови покупки серій, запропоновані німецькими представниками, одхилити; 2/ справа конвенції належить розрішенню тільки Українським Урядом; 3/ скликати офіціальне засідання в складі Голови Ради Народніх Міністрів, Міністрів Фінансів, Внутрішніх, Військових і Закордонних Справ і з участю представників Германського і Австрійського уряду: Мумма, Штольценберга, Флейшмана і Форгача. [...] Голова Ради Народніх М і н і с т р і в В.Голубович Народні Міністри: Ковалевський Хургін Прокопович Чопівський ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 8–10. № 29 Протокол засідання Ради народних міністрів під головуванням В. Голубовича про складання бюджету міністерств, призначення і увільнення відповідальних осіб міністерств і відомств, вирішення інших фінансових, міжнародних та організаційних питань 13 квітня 1918 р. П р и с у т н і: Голубович, Ткаченко, Клімович, Прокопович, Чопівський, Симонів, Любинський, Христюк, Мірний, Мицкевич, Сидоренко, Ковалевський, Одинець, Жуковський, Мазуренко, Хургін. [...] – 369 – 9. Слухали: доклади Б а р а н о в с ь к о г о про роботу фінансової секції Державної комісії по товарообміну. Справа з випуском серій Державної скарбниці затягується. Німці заявили, що вони можуть взяти цих паперів на 200 млн. крб., але, як виявилось, грошей за ці папери дати не хочуть, а думають покласти їх в свої банки на проценти з тим, щоб списувати їх на рахунок платні од нас за німецькі товари. Коли після закінчення торгових операцій «сальдо» буде на користь Українській державі, то німці повернуть його т а к: 1/3 цієї суми буде повернена через півроку по підписанню загального миру; 1/3 – через рік і 1/3 – через два роки. Ці умови для нас невигідні, а розрахунок по військовій конвенції може цілком анулірувати вигоди цієї позички. Німцям було заявлено, що до підписання військової конвенції не може бути мови про серії. Німці вимагають негайної відповіді. П о р ш каже, що вся робота комісії по товарообміну надзвичайно ускладнюється через відсутність військової конвенції; конвенція може анулірувати всю роботу комісії. Німці ставлять вже в комісії і земельне питання, що, як і справа з серіями в тому вигляді, як ставлять німці, являється втручанням у наші внутрішні справи. Цю справу треба цілком зняти з обміркування в комісії. Т к а ч е н к о каже, що пора рішуче поставить перед германським і австрійським урядами справу з конвенцією і поводженням тутешніх агентів власті; втручання в земельне питання є з боку німців засоб тероризації українського уряду аби визискати Україну в справі збіжжя і товарообміну. Фінансова секція повинна рішуче заявити, що всі фінансові і економічні питання будуть одкинуті, поки не буде підписана конвенція. Г о л у б о в и ч повідомляє, що справа конвенції була піднята ще три тижні тому і цілком конкретні умови були передані до Берліну. Німці тут затягають навмисно, і фінансовій комісії треба затягати всі фінансові справи до підписання конвенції. Л ю б и н с ь к и й повідомляє, що для підписання конвенції з боку Міністерства закордонних і Військових справ все готово. Х у р г і н зауважує, що треба всім міністерствам вести рішучу внутрішню політику, маючи на увазі ту класову диференціацію, яка почалася в результаті політики, яку ведуть тут закордонні делегації. П о р ш повідомляє, що на залізницях вже заготовлено більше 3 млн. пудів хліба (половина поставки за квітень), який може бути вивезений до центральних держав. Але вони не дають за нього грошей, бо на перешкоді відсутність конвенції. Треба негайно в писаній формі представити німецькому уряду справу конвенції. Голові Ради – 370 – Народних Міністрів, міністрам закордонних і військових справ треба закликати німецьких уповноважених на офіціальне засідання в справі конвенції. Всі телеграми про самочинні реквізиції надіслати до Берліна. Через нашого посла треба зав’язати зносини з політичними партіями Германії і пресою. Тільки тоді можна буде чекати іншого тону в справі нашої внутрішньої політики. Постановили: 1) умови покупки серій, запропоновані німецькими представниками, одхилити; 2) справа конвенції належить розрішенню тільки українським урядом; 3) скликати офіціальне засідання в складі голови Ради Народних Міністрів, міністрів фінансів, внутрішніх, військових і закордонних справ і з участю представників германського і австрійського уряду: Мумма, Штольценберга, Флейшмана і Форгача. 10. Слухали: внесення п. Л ю б и н с ь к о г о про призначення посла до Відня. Постановили: обміркування кандидатів на посла до Відня одкласти на засідання 15 квітня. 11. Слухали: повідомлення п. С и д о р е н к а, що одержана радіотелеграма, в якій Совіт Народних Комісарів просить у германського уряду повідомити Раду Народних Міністрів, що він згоджується начати вести мирні переговори в Смоленську. Постановили: телеграму прийняти до в і д о м а. Голова Ради Народних Міністрів В. Голубович Народні міністри: Чопівський Прокопович, Хургін Ковалевський Генеральний писар П. Христюк ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 8–10. № 30 Baden, 16. April 1918 Waldstätten an das k.u.k. Min. d. Aeussern: Charakteristik der ƒührenden Männer der Ukraine und über die Stellung der Zentralrada und Parteiverhältnisse. HHSt. A. P.A. 152 Russl. XI d. Ausfertiqunq-Auszuq. K.u.k. Armeeoberkommando, Chef des Generalstabes Op. Geh. Nr.1447. – 371 – Verhältnisse in der Ukraina An das Ministerium des k.u.k. Hauses u. des Äussern Wien. Baden, am 16. April 1918. Der Bevollmächtigte des AOK. bei der ukr. Regierung meldet am 8. April: Die führenden Männer der Ukraina. Während meiner besherigen vierzehntägigen Anwesenheit in Kiew habe ich über die gegenwärtigen Männer der freien Volksrepublik nachstehende Eindrücke gewonnen: [...] Reqierunq: Klymowytsch – Finanzminister. – Ukrainischer Sozialdemokrat. Bankier aus Odessa. Sonst bedeutungsloser von den Deutschen kreierter Zufallsmann. – [...] Sonstiqe Politiker und Parteihäupter. […] Perepelytza. Ukrainischer Sozialrevolutionär. Seinerzeit kurzfristiger Finanzminister. Benkdirekter. […] Tuhan-Baranowskyj. Ukrainischer Sozialdemokrat, ehemaliger Finanzminister, bekannter Ökonomist. – [...] Stellunq der Reqierunq und Parteiverhältnisse. Durch seine Neukonstruktion hat das bisher überwiegend sozialrevolutionäre Kabinet einen sozialföderalistischen Einschlag erhalten. Auch kann eine gewisse Erstarkung des ukrainischnationalen Elements festgestellt werden. Wie auch der eben erfolgte Wechsel im Finanzministerium (Klymowitsch nach Perepelitza) erweist, kann von einer endgültigen Konstituierung des neukonstruierten Kabinet noch nicht gesprochen werden. Da dieses auf der von Haus aus unhaltbaren Grundlage sozialrevolutionärer Theorien (Landaufteilung, Monopolisierung des Außenhandels u.s.w.) steht, gerät es auf es auf immer extremere Bahnen und wird von den Minderheiten unausgesetzt heftig angegriffen. Auch unter den Großparteien wie z. B. der sozialdemokratischen – erheben sich immer zahlreichere Stimmen, die der Regierung ein Abweichen von den allgemein anerkannten demokratischen Prinzipien vorwerfen, indes die die Minoritäten die Regierung eines reaktionären Chauvinismus und der Schlappheit gegenüber den Übergriffen der Okkupationstruppen beschuldigen… – 372 – […] Beteilt: Ministerium des Äußern und Vertreter, 2. AK, alle Abt. des AOK. Für den Chef des Generalstabes: Waldstätten, Generalmajor m.p. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.381–386. [№ 30-а] Баден, 16 квітня 1918 року Вальдштеттен імператорському і королівському міністрові іноземних справ: Характеристика керівництва України та про позиції Центральної Ради і партійні стосунки. HHSt. A. P.A. 152 Russl. XI d. Виписка з оригіналу. Імператорському і королівському Головнокомандуючому армією, начальнику Генерального Штабу. Таємно. № 1447. Становище в Україні. Імператорському і королівському міністру іноземних справ у Відні. Баден, 16 квітня 1918 року. Повноважний представник Головного командування армією при уряді України повідомив 8 квітня: Керівництво України. Під час мого останнього двотижневого перебування в Києві в мене склалося наступне враження про нинішнє керівництво вільної Народної Республіки: [...] Уряд: Климович – міністр фінансів, український соціал-демократ, банкір з Одеси. В решті нічого не значуща, випадкова людина, ставленик німців. – 373 – [...] Інші політики і політичні партії. [...] Перепелиця – український соціаліст-революціонер, короткий термін був міністром фінансів, директор банку. [...] Туган-Барановський – український соціал-демократ, колишній міністр фінансів, відомий економіст. [...] Позиція уряду і партійні взаємини. В наслідок пересувань до Кабінету Міністрів, що складався раніше переважно з соціалістів-революціонерів, увійшли й соціалісти-федералісти. Можна також констатувати певне посилення українського національного елементу. Як вже показала зміна керівництва Міністерства фінансів, що відбулася нещодавно (Климович змінив Перепелицю), поки що зарано говорити про остаточне конституювання нового Кабінету Міністрів. Позаяк він спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), не опановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ... [...] Розклад розсилки: Міністерство іноземних справ і представник, командування 2-ї армії, всі відділи Головного командування армією. За начальника Генштаба: генерал-майор Вальдштеттен, підписано власноручно. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe. – Band I. – Philadelpfia, 1966. – S.381–386. – 374 – № 31 [Протокол засідання Ради народних міністрів УНР] 19 квітня 1918 р. […] 6. Слухали: повідомлення п. Мазуренка в справі покупки німцями серій Української Державної Скарбниці. Німці знову пропонують взяти українських серій на 200 млн. _рк.. по 3,6 %, а натомість дають нам 100 млн. своїх серій по 4 ½ % і на 100 млн. наших серій одкривають біжучий рахунок в своїх банках, щоб списувати з нього за ті товари, котрі вони поставлять на Україну. Постановили: передати справу на розгляд Фінансово-Економічної Наради при Міністерстві Фінансів, яка в порозумінні з Державною Комісією повинна вияснити потребу для України мати запропонований біжучий рахунок в Германських банках. […] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 84–85. № 32 [Матеріали засідань Малої Ради] 20 квітня 1918 р. [...] [Запитання від імені фракції с.-д. Скнара до Міністра Шляхів]: робітники Лівобережних залізниць уже 4 місяці не одержують платні. Це викликає серед робітників хвилювання. З тої самої причини можуть спинитись залізниці. Доходить уже до того, що німецькі солдати радять робітникам звернутись до німецького коменданта і він їм зараз же виплатить гроші. [...] Народня воля. – 1918. – 23 квітня. Далі приймається законопроект про випуск зобов’язань Державної Скарбниці на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн. крб. (1 млрд. гривень). [...] Робітнича газета. – 1918. – 23 квітня. – 375 – № 33 [Протокол засідання Ради народних міністрів УНР] 22 квітня 1918 р. [...] 6. Слухали: доложену Климовичем пропозицію ФінансовоЕкономічної Наради організувати внутрішню залізничну позику для залізничного будівництва, замість предложеної групою німецьких банкірів зовнішньої позики. Постановили: 1) признати бажаним організувати внутрішню залізничну позику; 2) доручити Міністерству Фінансів на Фінансово-Економічній Нараді розробити умови внутрішньої позики в 750 млн. крб. на будування і ремонт залізниць для внесення в Раду Народніх Міністрів і в Центральну Раду. [...] 9. Слухали: доклад Голови Державної Комісії Порша про сумарний договір по товарообміну з Центральними державами. Майже по всіх питаннях досягнута згода: оскільки можна було використати умови мирового договору, остільки українська делегація їх використала в напрямі, бажаному для Української Держави. Досягнута згода щодо цін на товари: 1) ціни на німецькі товари встановлюються в марках; 2) підвищення цін на німецькі товари не може бути пропорціонально вище цін довоєнних, як сучасна ціна нашого хліба в порівнянні з ціною на хліб до війни; 3) розцінка всіх товарів повинна бути встановлена в марках; остання умова німцями не прийнята. Вони хочуть цю справу полагодити дипломатичним шляхом. Ціни на машини, які будуть ввезені з Германії, мають бути встановлені Комісією в Берліні. Німці намагаються розбити нашу монополію на закордонні товари, в результаті якої може бути великий підрив української промисловости. Але одночасно з тим треба прийняти на увагу і інтереси споживача. Постановили: доручити Державній Комісії охороняти монополіями лише ті товари, котрі являються продуктами української промисловости. В цьому Державна Комісія повинна керуватися інтересом розвитку української промисловости. Оригінал за належними підписами. З оригіналом згідно: діловод В.Мільчевський ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84–85 зв. – 376 – № 34 ДЕРЖАВНИЙ БАНК УКРАЇНСЬКОЇ Народньої Республіки Оббіжно. __________ Виділ Місцевих Інституцій ___________ Року 1918 міс. квітня “23” дня. _____________ Конторам, Відділам та Скарбівням. № 24. м. К и і в Про курс і розпорядок обміну германських марок, австрійських крон та румунських лей. По змові Уряду Української Народньої Республіки з представниками вищої влади Німецько-Австрійських військ на Україні було установлено слідуючий курс рубля в порівнянні його до марок та крон: 1 рубель рівняється 1/1/2 німецьким маркам, або 2 1/4 австрійським кронам. Потім, між германськими, австро-угорськими та українськими делєгатами Фінансової Комісії було установлено з терміном до 15 червня 1918 р. слідуючий твердий курс для окремих платежів між українською валютою й германською маркою, а також і кроною: одна марка рівняється 75 копійкам; одна крона рівняється 50 копійкам. Цей твердий курс дійсний: 1) коли платежі робляться військами центральних держав на Україні; 2) для поштово-телєграфних та залізничних зносин; – 377 – 3) для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами; 4) для товарних умов (сдълокъ), які заключаються за дозволом Уряду тими центральними організаціями відповідних країн, котрі підлягають урядовому контролю; 5) для оплату (платежів) на Україні умов (сдълокъ) по тим товарам, які імпортуються та експортуються в означеній і ранійше умовленій між правительствами кількости, а також умов і по тим товарам, які користуватимуться свободою експорту та імпорту. --При цьому було установлено, що цей твердий розплатний курс не є обов’язковим для валютного обороту, ані для всіх тих умов (сдълокъ), які не перелічені в параграфах 1–5; для цих випадків дозволяється вільне встановлення курсу. Повідомляючи про це, Державний Банк пропонує Конторам, Відділам та Скарбівням при операціях зо згаданою чужоземною валютою, мати на увазі слідуюче: а) приймати, на підставі посвідчень відповідних органів влади, по операціям, зазначених в п. 1–5 випадках, німецькі марки та австрійські крони по курсу: 1 германська марка = 75 копійк.; 1 австрійська крона = 50 копійкам; 1 карбованець або рубель = 1 1/3 герм. марк. = 2 австрійським кронам; – 378 – б) як будуть в касі гроші, провадити вільний розмін німецьких марок та австрійських крон на кредитові білєти (як рублі, так і карбованці) без перешкод по такому курсу: 1 карбованець або рубель = 1 1/2 германськ. маркам = 2 1/4 австрійськ. кронам; 1 германська марка = 66 2/3 копійк.; 1 австрійська крона = 44 4/9 копійк.; в) маючи на увазі необхідність прийти на поміч демобілізуємим урядовим установам (учрежденіям) та військовим частинам в справі ліквідації тих сум в румунській валюті, які маються в їх розпорядженні, – приймати румунські леї (франки) до розміну на кредитові білєти та в закот взносів на відновлення кредитів виключно від цих інституцій та частин по курсу 37,5 коп.; г) продажу зазначених грошових знаків з каси, до особливого розпорядження не провадити. Вказівки про установлення розпорядку справозданности (отчетности) по цій операції будуть в свій час дані додатково. Орігінал підписали: Виконуючий обов’язки Директора Державного Банку В. Ігнатович та Виконуючий обов’язки Директора Виділу А. Шелест. Ствердив: Старший Діловод Конст. Клепачевський З орігіналом згідно: Діловод [підпис, нерозбірливий] ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 41–41 зв. ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 52–52 зв. – 379 – № 35 _ _ Копія_ _ _ Обіжно. _ Державний Банк Української Народньої Республіки Конторам, Відділам та Скарбівням. Відділ Місцевих Інституцій Року 1918 міс. квітня “23” дня. _____________ № 24. м. К и і в По змові Уряду Української Народньої Республіки з представниками вищої влади Німецько-Австрійських військ на Україні було установлено слідуючий курс рубля в порівнянні його до марок та крон: 1 рубль рівняється 1 1/2 німецьким маркам, або 2 1/4 австрійським кронам. Потім, між германськими, австро-угорськими та українськими делегатами Фінансової Комісії було установлено з терміном до 15 червня 1918 р. слідуючий твердий курс для окремих платежів між українською валютою й германською маркою, а також і кроною: одна марка рівняється 75 копійкам; одна крона рівняється 50 копійкам. Цей твердий курс дійсний: 1) коли платежі робляться військами центральних держав на Україні; Про курс і розпо2) для поштово-телеграфних та залізничрядок обміну гер- них зносин; манських марок, ав3) для безпосереднього обміну монопольстрійських крон та ними товарами між державами; румунських лей. 5) для оплату (платіжів) на Україні умов (сдълокъ) по тим товарам, які імпортуються тп експортуються в означеній і ранійше – 380 – умовленій між правительствами кількости, а також умов і по тим товарам, які користуватимуться свободою експорту та імпорту. При цьому було установлено, що цей твердий розплатний курс не є обов’язковим ані для валютного обороту, ані для всіх тих умов (сдълокъ) які не перелічені в параграфах 1-5; для цих випадків дозволяється вільне встановлення курсу. Повідомляючи про це, Державний Банк пропонує Конторам, Відділам та Скарбівням, при операціях зо згаданою чужоземною валютою, мати на увазі слідуючи: а) приймати, на підставі посвідчень відповідних органів влади, по операціям, при зазначенних в п. 1-5 випадках, німецькі марки та австрійські крони по курсу: 1 германська марка = 75 копійок; 1 австрійська крона = 50 копійкам; 1 карбованець або рубель = 1 1/3 герм. марк. = 2 австрійським кронам; б) як будуть в касі гроші, провадити вільний розмін німецьких марок та австрійських крон на кредитові білети (як рублі так і карбованці) без перешкод по такому курсу: 1 карбованець або рубель = 1 1/2 германським маркам = 2 1/4 австрійськ. кронам; 1 германська марка = 66 2/3 копійк.; 1 австрійська крона = 44 4/9 копійк.; в) маючи на увазі необхідність прийти на поміч демобілізуемим урядовим установам (учрежденіям) та військовим частинам в справі ліквідації тих сум в румунській валюті, які маються в їх розпоряджені, – приймати румунські леї (франки) до розміну на кредитові білети та в закот взносів на відновлення кредитів виключно від цих інституцій та частин і по курсу 37,5 коп.; г) продажу зазначених грошових знаків з каси, до особливого розпорядження, не провадити. Вказівки про установлення розпорядку справозданности, (отчетности) по цій операції будуть в свій час дані додатково. – 381 – Орігінал підписали: Виконуючий обов’язки Директора Державного Банку В.Ігнатович та Виконуючий обов’язки Директора Відділу А.Шелест. Ствердив: Старший Діловод Конст. Клепачевський. З орігіналом згідно: За діловода (підпис) З копією згідно: Ст. Діловод [підпис – Фурса]. ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 13. – Арк. 1–1 зв. № 36 Довідка 2. Державний Банк Української Народньої Республіки Відділ Місцевих Інституцій Року 1918 квітня 23 дня № 24 м. Кіїв Обіжно Конторам, Відділам та Скарбницям Про курс і розпорядок обміну германських марок, австрійських крон та румунських лей По змові Уряду Української Народньої Республіки з представниками вищої влади Німецько-Австрійських військ на Україні було установлено слідуючий курс рубля в порівнянні його до марок та крон: 1 рубль рівняється 1 1/2 німецьким маркам, або 2 1/4 австрійським кронам. Потім, між германськими, австро-угорськими та українськими делегатами Фінансової Комісії було установлено з терміном до 15 червня 1918 р. слідуючий твердий курс для окремих платежів між українською валютою й германською маркою, а також і кроною: одна марка рівняється 75 копійкам; одна крона рівняється 50 копійкам. Цей твердий курс дійсний: 1) коли платежі робляться військами центральних держав на Україні; 2) для поштово-телеграфних та залізничних зносин; 3) для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами; – 382 – 4) для товарних умов (сдълокъ), які заключаються за дозволом Уряду тими центральними організаціями відповідних країн, котрі підлягають урядовому контролю; 5) для оплату (платіжів) на Україні умов (сдълокъ) по тим товарам, які імпортуються та експортуються в означеній і ранійше умовленій між правительствами кількости, а також умов і по тим товарам, які користуватимуться свободою експорту та імпорту. При цьому було установлено, що цей твердий розплатний курс не є обов’язковим ані для валютного обороту, ані для всіх тих умов (сдълокъ) які не перелічені в параграфах 1-5; для цих випадків дозволяється вільне встановлення курсу. Повідомляючи про це, Державний Банк пропонує Конторам, Відділам та Скарбівням, при операціях зо згаданою чужоземною валютою, мати на увазі слідуючи: а) приймати, на підставі посвідчень відповідних органів влади, по операціям, при зазначенних в п. 1-5 випадках, німецькі марки та австрійські крони по курсу: 1 германська марка = 75 копійок; 1 австрійська крона = 50 копійкам; 1 карбованець або рубель = 1 1/3 герм. марк. = 2 австрійським кронам; б) як будуть в касі гроші, провадити вільний розмін німецьких марок та австрійських крон на кредитові білети (як рублі так і карбованці) без перешкод по такому курсу: 1 карбованець або рубель = 1 1/2 германським маркам = 2 1/4 австрійськ. кронам; 1 германська марка = 66 2/3 копійк.; 1 австрійська крона = 44 4/9 копійк.; в) маючи на увазі необхідність прийти на поміч демобілізуемим урядовим установам (учрежденіям) та військовим частинам в справі ліквідації тих сум в румунській валюті, які маються в їх розпоряджені, – приймати румунські леї (франки) до розміну на кредитові білети та в закот взносів на відновлення кредитів виключно від цих інституцій та частин і по курсу 37,5 коп.; г) продажу зазначених грошових знаків з каси, до особливого розпорядження, не провадити. Вказівки про установлення розпорядку справозданности, (отчетности) по цій операції будуть в свій час дані додатково. Орігінал підписали: в. об. Директора Державного Банку В.Ігнатович в. об. Директора Відділу А.Шелест. ДАХО. – Ф. 84. – Оп. 2. – Спр. 40. – Арк. 59. – 383 – № 37855 Обіжно. М. Ф. ____________ ЧЕРНІГІВСЬКА КАЗЕННА ПАЛАТА Скарбницям Чернігівської губ. _____________ Відділ 3 Стіл 4 ___________ 25 Квітня 1918 р. № 16014 М. Чернігів З перепровадженням при сему копії обіжника кредитової канцелярії Міністерства Фінансів за № 131, Казенна Палата на доповнення до обіжника свого від 9 Квітня ц. р. за № 13228 пропонує Скарбницям обмінювати німецькі марки та австрійські крони по курсу вказаному в обіжникові Кредитової Канцелярії № 131. За Керуючий Палатою [підпис, нерозбірливий] В. о. Начальника Відділу [підпис, нерозбірливий] Чиновник Особливих Доручень [підпис, нерозбірливий] ВДАЧОН. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 198. – Арк. 37. № 38 [Умови висунуті генералу П.Скоропадському німецьким командуванням 24 квітня 1918 р. на нараді у резиденції Начальника Штабу німецьких військ в Україні генерала В.Гренера] 1. В часи перебування австро-угорського і німецького війська на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати вийнятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями. 855 Переклад з російської. – 384 – 2. Для всіх злочинців супроти союзних військ установлюються німецькі і австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організацій. 3. З усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та инші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами. 4. Якщо на Україні нема військових, судових законів, то вони мають бути замінені відповідними законами Центральних держав. 5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні. 6. Аграрне питання має бути розв’язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж. 7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння. 8. Робітниче питання має бути врегульоване на основі відповідного законодавства. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. 2. Українська Гетьманська Держава. – Ужгород, 1932. – С. 31–32. № 39 О б і ж н и к п р о з а к о н и й р о з п о р я д ж е н н я, я к и м и повинні керуватись митні установи при виконанні своїх обов’язків Митним установам. 26-го квітня 1918 року. № 235. – Листом від 17 квітня 1918 року за № 1409, Народнє Міністерство Справ Закордонних повідомило – 385 – Департамент Митних Зборів, що договір України з Центральними Державами ще в силу не війшов і війде з дня обміну грамот у Відню. Обміркувавши наведений лист, ”Рада при Департаменті Митних Зборів для розгляду питань по організації митних справ на Україні” признала, що пристосування у цей час зазначених у цьому договорі пільг і привілеїв до товарів і підданих Центральних Держав здавалося б неправильним і незаконним, а по цьому наперед, до дня обміну грамотами у Відню, митні установи повинні в точности керуватись при виконанні своїх обов’язків митним уставом вид. 1910 р. і продов. 1912 року, загальним митним тарифом вид. 1903 р., а також всіми виданими до 27 жовтня 1917 р. у розвиток і відміну зазначених законами й розпорядженнями, устави й тарифу, а також з окрема всіми виданими по обставинах воєнного часу законами й розпорядженнями. Про це Департамент Митних Зборів дає знати до відома й керування. В. об. Директора Департаменту П. А н д р е є в. Державний Вістник. – 1918. – № 28. – 29 липня. – С. 3. № 40856 Д О Г О В І Р Імператорським Германським Урядом, Імператорським і Королівським сполученим Австро-Угорським Урядом, іменуємими в подальшому в цьому договорі Центральними Державами – з одного боку; та Урядом Української Держави, іменуємої в подальшому в цьому договорі Україною – з іншого боку, заключено наступний договір: § 1. З випускаємих Україною білетів Державної Скарбниці, умови випуску яких викладено у доданому при сему протоколі від 10 квітня сего року, підписаному представниками обох сторін, Центральні Держави придбають до /200.000.000/ двохсот мільйонів карбованців. § 2. 856 Договір було укладено 15 травня 1918 року. Переклад з російської. – 386 – Вказані в попередньому параграфі білети Державної Скарбниці в сумі 200.000.000 карбованців або менше, на погляд Центральних Держав, Центральні Держави отримують частинами за мірою потреби у місті Києві в Українському Державному Банку через належно уповноважених осіб. § 3. Право придбання за сим договором білетів Державної Скарбниці надається Центральним Державам до 31 липня сего року. До цього терміну Центральні Держави зобов’язані заявити, на яку саме суму вони візьмуть білетів Державної Скарбниці і потім повинні приймати білети по мірі здачі їх Державним Банком. Центральні Держави мають право надані до їхнього розпорядження серії обернути лише для розрахунків за купівлі на Україні або для оплати грошових зобов’язань Українським Державним та приватним Закладам. § 4. Білети Державної Скарбниці, що придбаються Центральними Державами, є обов’язковими до приймання всіма Державними Закладами України в платежі за товари, придбані на Україні Центральними Державами. До Державних Закладів, що зобов’язані приймати білети Державної Скарбниці, належать також Державне Хлібне Бюро та інші подібні заклади. § 5. Прийом білетів Центральними Державами відбувається за номінальною їх вартістю з розрахунком поточних відсотків і при тому кожний раз половини за курсом 1,331/3 /однієї марки і тридцяти трьох з третьою пфенінгів за карбованець/ та другої половини за курсом Кр. 2 /двох крон/ за карбованець. Виплата вартості в марках та кронах відбувається наступним чином: 50% /п’ятьдесять відсотків/ будуть кредитовані Українському Урядові, оскільки йдеться про марки – у Державному Банку /Райхсбанку/ в Берліні, а оскільки мова йде про крони – в Австро-Угорському Банку в Відні чи Будапешті. В рахунок решти 50% /п’ятидесяти відсотків/ номінальної вартості білетів Державної Скарбниці Україна отримує на 25% /двадцять п’ять відсотків/ 41/2% двох-річні Германські білети Державної Скарбниці /Reichsschatzcheinen/ за бажанням України – іменні чи на показника за номінальною їхньою вартістю з розрахунком поточних відсотків та на 25% /двадцять п’ять відсотків/ – 41/2 двох-річні за бажанням України іменні або на показника австрійські й угорські білети – 387 – Державної Скарбниці /Schatzscheine/ за номінальною вартістю з розрахунком поточних відсотків. Германські, австрійські та угорські білети Державної Скарбниці / Schatzscheine/ належать передачі Україні в Державному Банку в Києві. Вони належать до відновлення оскільки ними Україні ще не можна буде /до того часу/ розпоряджатися /§6/. Білети Державної Скарбниці України та Центральних Держав взаємно здаються без сплати гербового збору й податків. § 6. Україна не має права розпоряджатися закредитованими нею, згідно параграфу 5, сумами /Guthaben/ та переданими їй білетами Державної Скарбниці /Schatzscheine/ і зокрема не має права відчужувати такі іншим особам та закладам до витоку одного року після заключення миру між Центральними Державами та всіма нині воюючими з ними великими Державами. Вона однак може вільно розпоряджатися закредитованими сумами і білетами Державної Скарбниці /Schatzacheine/ вже до витоку цього терміну, а саме сумами у Райхсбанку в Берліні й германськими білетами Державної Скарбниці /Reichsschatzscheine/ для закупівлі товарів у Німеччині, або для сплати зобов’язань по відношенню до приватних чи Державних Німецьких закладів та особам, сумами в Австро-Угорському Банку в Відні або Будапешті, рівно як Австрійськими та Угорськими білетами Державної Скарбниці / Schatzscheine/ для закупівлі товарів Австро-Угорщини чи для сплати зобов’язань по відношенню до приватних і Державних Австрійських й Угорських закладів та особам. Розпорядження білетами Державної Скарбниці /Schatzscheine/ відбувається, якщо між Центральними Державами та Україною не буде постановлено інакше, через перепродаж білетів Державної Скарбниці /Schatzscheine/ Урядові країни, яка випустила білети Державної Скарбниці /Schatzscheine/ за номінальною вартістю з додатком поточних відсотків. Центральні Держави зобов’язуються – і при тому кожна Держава по відношенню до випущених нею білетів Державної Скарбниці /Schatzscheine/ купувати – зворотньо такі кожного разу за вимогою України за номінальною вартістю з додатком відсотків, оскільки Україна згодна вищевикладеному, вправомочена розпоряджатися білетами Державної Скарбниці. Суми а Райхсбанку та в Австро-Угорському Банку приносять чотири з половиною /41/2%/ річних без податку. – 388 – § 7. Письмові зносини і розрахунок відбуваються з боку України через Український Державний Банк або його уповноважених, з боку Німеччини через Райхсбанк вБерліні або його уповноважених, з боку Австро-Угорщини через Австро-Угорський Банк у Відні або його уповноважених. § 8. Центральні Держави надають собі право використання сего договору передати консорціуму Банків. В цьому випадку іменні зносини та розрахунок перейдуть до Управління Консорціуму. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44–45 зв. № 41857 В тарифній комісії. 27 травня в м. Києві, в будові Управління Південно-Західних залізниць розпочала свої роботи змішана германо-українська комісія з питань залізничної тарифної угоди. В комісіїї беруть участь: а) Представники Німеччини: 1) Таємний уряд. радн. Шольц від Мін. зал. шл. 2) Президент Гальке від Бромбергської залізн. 3) Уряд. радн. Д-р Борн від Бромбергської залізн. 4) Таємн. Уряд. Радн. Зерінг від Данцігської залізн. 5) Таємн. Уряд. Радн. фон-Різен від Кенігзбергської залізн. 6) Уряд. Радн. Гінч від Варш. військ.-генер. дор. 7) Уряд. Радн. Д-р Мейснер від Українськ. залізн. поста 8) Уряд. Радн. Фуке від Бромбергської залізн. та ін. б) Представники України: від Південно-Західн. залізн.: 1) Інж. Е.В.Радович 2) г-н. Ромишевський 3) М.Б.Літцау, 4) від Мін. Шл. Сполучення інж. А.А.Коркушко, 5) від Мін. Тор. і Промисл. п-н. Вишоватий 6) інж. К.Ротерт. Известія союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – неділя. – 19 травня (6 травня). – № 3. – С. 4. 857 Подається в перекладі з російської. – 389 – № 42 [Уривок із статті німецької “Frankfurter Zeitung” за 19 червня 1918 р.] Стан нашої торгівлі з Україною.858 Грошові стосунки все ще досить заплутані. Крім царських рублів, які все ще користуються перевагою, мають ходіння гроші Кєрєнського; далі деякі міста, як наприклад, Одеса, випустили свої паперові гроші. До цього приєднуються карбованці Української республіки. Недивлячись, однак, на достаток випущених грошових знаків, в обігу мається досить мало грошей. Внаслідок відсутності належного сполучення і товарів, гроші затримувалися і накопичувалися, головним чином, в селян. Центральні Держави внаслідок того позбавлені були можливості запастися в країні необхідними для своїх закупівель рублями. Довелося слідувати по тому ж шляху, як у Бельгії, Польщі та Румунії. На підставі наданих Україні в Берліні та Відні, у вигляді кредиту, марок і кронів, з боку Українського уряду мають бути випущені і поступити в розпорядження Центральних Держав 400 мільйонів карбованців. Таким шляхом наші закупівельні організації отримають подальші платіжні кошти. При фіксуванні розрахункового курсу досягнуто угоди лише після довготривалих переговорів. Курс рубля і карбованця встановлено рівним 1,331/3 марки та 2 кронам. Незважаючи на те, що українські делегати наполягали першопочатково на значно вищому курсі, проте навіть і цей понижений курс ніяким чином не відповідає дійсній вартості рубля, котра значно нижча. Тим не менш представники Центральних Держав, йдучи на зустріч побажанням України, погодилися на цей побільшений курс рубля, в уникнення подальших втрат на валюті в країні. За цей час курс отримуємих в Німеччині в вільному обігу царських рублів ще далі впав. З 1.331/2 курс понизився до 27 травня до 1.23 і потім падав майже щоденно на 1/2 пфенінга, так що він тепер становить 1.14. Думський рубль котується ще на 15 пфенінгів нижче. За таких обставин збереження в силі старого офіційного розрахункового курсу здається далі неможливим і здавалося б бажаним приступити до його зниження. Втрати на валюті колишні росіяни повинні цілком приписати своїй власній господарській руїні. Подальші платіжні засоби для наших покупців отримуються завдяки нашому вивозу, що мало-помалу налагоджується. 858 Переклад з російськомовного перекладу. – 390 – Платежі теж відбувалися зі складнощами, з огляду застою банкового життя, яке лише мало-помалу входить у нормальну колію. При купівлях за песередництвом Державного Хлібного Бюро регулювання в тому відношенні легше, що воно має в розпорядженні вже агентів і підагентів у провінції. Для укладених Господарським Центральштелле зробок, очевидно, передбачається полегшити платежі за посередництвом Центральштелле для рубльової валюти. Остання до сих пір має тільки одну головну контору в Києві, але вона, ніби-то, має намір покрити країну мережею відділень. На ряду з цим, очевидно, існують ще старі урядові плани, що мають на меті заснування Українського Державного Банку за сприяння Центральних Держав. Ще нещодавно казази, що цьому інститутові наданий буде кредит Центральних Держав у розмірі 60 мільйонів. Наскільки, однак, ці плани прийняли реальну форму, до цих пір невідомо. Поки доводиться уявляти собі перебіг наступним чином: виконавчому органові Центральштелле, Торгівельному Союзові, будуть надані Рубльовій Централі необхідні суми, а остання потім буде платити Державному Хлібному Бюро та торговельникам. Платежі за поставки, відправлені нами до цих пір Українському урядові, відбуваються таким чином, що при доставці товарів суми сплачуються Германському Вивозному Товариству в Києві. Товариство кладе суму в розпорядження Торгівельного Союзу, котрий кредитує її за розрахунковим курсом 1.331/3 Вивозному Товариству в Берліні.859 Известія Союза промышленности, торговли, финансов и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – № 9–12. – 3 серпня (21/VII). – С. 22. № 43 Затверджую ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ 10 серпня 1918 року. Київ. Посвідчив: Державний Секретарь, Сенатор С е р г і й З а в а д с ь к и й. 859 На середину серпня 1918 р. падіння кредитового золотого рубля, наприклад, вартістю 5 руб. розцінювалося приблизно у 35 руб. [Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – № 13–15. – 12 серпня (30/VII). – С.7] – 391 – УХВАЛЕНА РАДОЮ МІНІСТРІВ ПОСТАНОВА ПРО ПРЕДСТАВЛЕННЯ В МІСЯЧНИЙ СТРОК В МИТНІ УСТАНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗАКОРДОННИХ ЧУЖОЗЕМНИХ ТОВАРІВ, ЯКІ НЕ БУЛИ ВЧАСНО ОПЛАЧЕНІ МИТОМ 1. Всім особам і інституціям, які мають торговельну професію та торговельне посередництво і у яких перебувають де-які закордонні чужоземні товари, вчасно не оплачені митом, пропонується на протязі місяця, з дня оголошення цієї постанови у ”Державному Вістникові”, представити ці товари до одної з митниць Української Держави для догляду, оплати митом, а в належних випадках, для таврування. Після цього зазначені товари, по постановах митниць, будуть повернуті власникам товару без перешкод, незалежно від виданих по військових обставинах пстанов про заборону привозу та вивозу де-яких товарів для внутрішнього спожиття. 2. По скінченню вищезазначеного (п.1) строку, до чужоземних товарів, не оплачених митом, які знайдено буде в межах Української Держави, будуть пристосовані в повній мірі всі карні постанови Устава Митного (т. VI, Св. Зак. вид. 1910 р.) про пачкарство. 3. З дня оголошення у «Державному вістникові» цієї постанови торговля не оплаченими митом чужоземними товарами безумовно заьороняється, і до всіх випадків продажу цих товарів будуть пристосовані постанови про пачкарство. (Св. Зак. т. VI вид. 1910 р. Уст. Митн. Арт.1045 і слід.). За Голову Ради Міністрів М. В а с и л е н к о. За Міністра Фінансів Г. К у р и л о. Державний Вістник. – 1918. – 15 серпня. № 44 Копія І. ПРОТОКОЛ економічного договору межи Українською Державою з одної; а Німеччини і Австро-Угорщини з другої сторони на господарський 1918/1919 рік. З огляду на скінчення економічного договору, заключеного 23-го Квітня 1918 року межи Україною, Німеччиною і Австро-Угорщиною, – 392 – зійшлись представники Української Держави, а також Німеччини і Австро-Угорщини на основі артикулу ХІІІ названого договору, в Київі до переговорів. При цьому головою представників Української Держави був Міністр Торгу і Промисловости – Сергій ГУТНІК, представників Німеччини – ціс. н. з. Посол п. с. дійсний тайний радник Альфонс барон МУММ фон-ШВАРЦЕНШТЕЙН, представників Австро-Угорщини ц. і к. н. п. уповноважений Посол і тайний радник Іван граф ФОРГАЧ фон ГІМЕС і ГАЧ. Переговори велись в комісіях. Позаяк роботи в комісіях скінчились, то сьогодня в кінцевім засіданні загальної Комісії прийшло між представниками Української Держави з одного боку і представниками Німеччини та Австро-Угорщини з другого боку до слідуючої згоди. При цьому належить рахувати прилоги № 1-10 враз з підприлогами 1а і б, 3а до 3з, 5А-В, яко основні частини цього економічного договору. І. ХЛІБ […] II. ІНШІ СПОЖИВНІ ПРИПАСИ […] ІІІ. СИРОВИНА […] IV. ВВІЗ ТОВАРІВ […] V. ФІНАНСИ Що до фінансів заключено долучену в прилозі 6 згоду про фінанси від 10 Вересня 1918 р. Центральні Держави оплачиватимуть хліб, цукор і спірт відповідно до цього фінансового договору /прилога 6/. – Коли б договор в якімсь часі не прийшов до виконання і або коли б наступив випадок § 9 уст. 3 фінансового договору, то Центральні Держави оплачиватимуть за хліб, цукор і спірт по половині в марках і коронах по курсах і постановах фінансового договору; виняток становить хліб о скільки, що Україна до його добування не дає достаточних засобів. Право Центральних Держав платити за хліб, цукор і спірт в карбованцях, які вони одержали за вивози на Україну, постановами цього уступу не порушуеться. Оскільки Центральні Держави ці карбованці одержуватимуть на підставі вивозів для приватних українських установ мають вони їх переважно вживати до оплати хліба. – 393 – Коли вивіз був доконаний для українських урядових установ, то заплата повинна відбуватися шляхом зарахування. О скільки в прилогах до економічного договору означені е ціни в рублях, то вони рахуються яко постановлені в карбованцях; через те не порушуеться право Центральних Держав о стільки платити рублями, о скільки вони мають право ввоза рублів. VI. ДОРОЖНІ ЗНОСИНИ /Комунікація/ […] VII. ПЕРЕВІЗ […] VIII. ЗАЛІЗНОДОРОЖНІ ТАРИФИ […] ІХ. МИТА Що до мита заключено долучену в прилозі 10 згоду про мита від 10-го Вересня 1918 р. Х. ОРГАНІЗАЦІЇ […] ХІ. БОЛГАРІЯ І ТУРЕЧЧИНА […] ХІІ. ПРОТЯГ ЧАСУ Цей економічний договор відноситься до часу 30-го Червня 1919 року. Згоди входять в силу, о скільки вони ще не є в діяльности від дня підписання. О скільки в прилогах нема іншої постанови, відносяться названі кількости часу від І-го Серпня 1918 року до 30-го Червня 1919 року. Заключаючі договор Держави зійдуться в Травні 1919 року до переговорів, щоб наново зробити економичні згоди межи Україною з одного боку, а Німеччиною і Австро-Угорщиною з другого боку. Київ, 10-го Вересня 1918 року. ГОЛОВА Загальної Комісії: Міністр Торгу і Промисловости – С. ГУТНІК А. МУММ ФОРГАЧ ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 261–264 зв. – 394 – № 45 Прилога 6 Угода про фінанси. § 1. Осередні Держави приймають на себе з випускаємих Україною державних або банкових кредитних білетів такі на суму 1 600 000 000 (один мільярд шістьсот мільйонів) карбованців. § 2. Осередні Держави мають право одержати цю суму до 30 червня 1919 року разом або частинами. Прийом може робитись в сумах не менш 10 000 000 (десять мільйонів) карбованців, при чім загальна сума одержаних карбованців протягом одного місяця не повинна перевищати 250 000 000 (двохсот п’ятидесяти мільйонів) карбованців у вересні, жовтні, листопаді і грудні 1918 р. і 100 000 000 (сто мільйонів) в послідуючі місяці до 30 червня 1919 р. Осередні Держави повідомляють Україну до 20-го числа кожного місяця, яку скількість карбованців вони бажають одержати в слідую чому місяці. Коли Осередні Держави в одному місяці не скористаються своїм правом встановленим в §1 або скористуються їм частиною, то їм надається право на пропорційональне збільшення вільних сум в розмірі недодержаної скількости. Україна відкриє інституціям, вказаним Осередніми Державами, рахунок в карбованцях в Державному Банку Київа, Одеси і Харкова і буде їх кредитувати в розмірі потрібних сум. Поперед того, як відкрити рахунок в якому-небудь філіяльному Відділі Державного Банку у Київі, необхідно попереднє заручитись згодою Державного Банку в Київі. Україна ручається за те, що суми, вказані в рахунках вищезгаданих інституцій, можуть бути в кожний момент виплачені готівкою. Осередні Держави подбають про те, щоб виплата по сім рахункам робилась по можливості чеками. § 3. Україна заключає договір, міркуючи, що Осередні Держави зроблять все можливе, щоб допомогти Україні перевесті в життя міркуєму валютну реформу тим, що вони приймуть на себе замову по друкуванню карбованців, а теж доставку паперу й фарби. Україна через се збільшила свою замову в Державній Типографії в Берліні до кругої суми в 11 500 000 000 гривен = 5 750 000 000 карбованців, яка замова повинна бути виконана до 1 січня 1919 р. при захованню первоначального розділу строків для доставки замовлених – 395 – карбованців і теж при захованню розділа згідно з первоначальною замовою. Україна постільки визволяється від обов’язків представлення кредитних білетів, поскільки Державна Типографія не виконала замови України згідно з виробленим планом постачання. Непостачання зі сторони Державної Типографії постільки не приймаються на увагу, поскільки Осередні Держави не скористували повністю свого права на одержання карбованців. Коли Державна Типографія шляхом збільшеного постачання в будучому вирівняє суму, котрої не хватає, то тим самим збільшується право Осередніх Держав на одержання карбованців на ті суми, на які Україна раніш вимагала визволення від обов’язку представлення кредитних білетів. § 4. Осередні Держави будуть пристосовувати одержані ними карбованці лише для задоволення потреб їх війська і їх приватних закупочних організацій і теж для виконання прийнятих ними на себе обов’язків на Україні. § 5. Україна буде постачати Осереднім Державам лише такі кредитові білети, котрі мають на Україні безмежну законну платежну силу й котрі еквівалентні карбованцям, утвореним законом 19-го грудня 1917 р. Україна визначає для всього періода часу сього договору встановлену в законі 19-го грудня 1917 р. вагу чистого золота в золотому карбованці не нижче ваги чистого золота золотої монети в дві корони австро-угорської валюти. [§] 6. Одержання Осередніми Державами кредитових білетів робиться так, що Україні представляється готівкою в її розпорядження в кожному окремому випадку 5 000 000 корон пропорціонально одержаній Осередніми Державами сумі кредитових білетів до загальної суми 1 600 мільйонів, а саме: по курсу 0,85 (вісімдесять п’ять сотих) карбованця за одну марку і 0,50 (пятьдесять сотих) карбованця за одну корону. Решта виплачується наполовину в марках, наполовину в коронах по вищевказаним курсам слідуючим чином: на 50% відкривається для Українського Уряду конто в Державному Банку в Берліні, поскільки мова іде про марки, і в Австро-Угорському Банку в Відні і в Будапешті, поскільки мова іде про корони; щодо других 50%, то Україна одержує за 25% 3 1/2 відсоткові дворічні на пред’явителя німецькі державні казначейські білети по нарицательній ціні за вичотом поштучних відсотків за 25% – 3 1/2 % дворічні, призначені на пред’явите– 396 – ля, австро-угорські скарбничі білети по нарицательній ціні з зачотом поштучних відсотків. Державні скарбничі білети заготовлюються примірниками в 100 000 марок, або по бажанню України в декілька сот тисяч; австро-угорські скарбничі білети заготовляюються примірниками в 100 000 корон, або в декілька тисяч корон. Німецькі, австрійські і угорські скарбничі білети передаються в Державний Банк для України. Вони повинні бути відновлені постільки, поскільки Україна поки не має права ними користуватися. § 7. Україна не буде вільно розпоряджуваться предоставленими їй по смислу § 6 сумами й переданими скарбничими білетами, призначеними виключно для валютних цілей України, до істечення однорічного строку після підписання будучого мирового договору між Осередніми Державами і находячимися з ними в становищі війни 5 великими державами і, значить, не може передавати такі в інші інституції. Їй буде однак предоставлено можливість до істечення сього строку розпоряджуватись сими сумами і скарбничими білетами, а саме: сумами, находячимися в Державному Банку в Берліні й німецькими державними скарбничими білетами, – для цілей закупа товарів в Німеччині або для виплати по обов’язанням приватних і державних німецьких інституцій або для передачі банкам і банковим конторам в Німеччині, допущеним до торгу девізами; сумами, находячимися в Австро-Угорському Банку, а теж австрійськими і угорськими скарбничими білетами для цілей закупки товарів в Австро-Угорщині або для виплати по обов’язанням приватним і державним австрійським і угорським інституціям, або ж для передачі членам де візової Централі в Відні або Будапешті. Розпорядження скарбничими білетами буде мати місце постільки, поскільки не послідує інша згода між Осередніми Державами і Україною, – через переуступку скарбничих білетів Уряду тієї Держави, котра видала скарбничі білети по нарицательній ціні з надбавкою поштучних відсотків. Осередні Держави обов’язуються, а саме кожна Держава відносно виданих нею скарбничих білетів, такі по вимозі України по нарицательній ціні з надбавкою поштучних відсотків оборотно закупити постільки, поскільки Україна має право сими скарбничими білетами розпоряджуватися. Україна має, крім того, право розпоряджуватись своїми сумами в марках до 1% одержаних карбованців для виплат за кордоном через девізову Централю в Берліні; своїми ж сумами в коронах до 1% одержаних карбованців через девізову Централю в Відні і Будапешті. – 397 – Причитаючіїся суми на державному і на австро-угорському Банку будуть оплачуватись 3 1/2 річними відсотками і будуть визволені від податків. § 8. Поштове повідомлення, а також розрахування з боку України робиться через Український Державний Банк або через його уповноважених; з боку Німеччини через Державний Банк у Берліні або через його уповноважених; з боку Австро-Угорщини через Австро-Угорський Банк у Відні або його уповноважених. § 9. Осередні Держави мають право до 30 червня 1919 року ввезти на Україну не більш, як 500 000 000 рублів. Осередні Держави бажаючи допомогти Україні при її валютній реформі, постараються по мірі можливости обмежити ввіз рубля сумою меншою вищезазначеної. Ввіз цей виконується лише для залагодження потреб війська Осередніх Держав на Україні, причому Осередні Держави обмовляють можливість другої згоди про ціль пристосування ввозимих рублів. Осередні Держави роблять відповідну вказівку щодо обмежень ввоза рублів на Україну особам як військовим, так і приватним, котрі працюють на Україні в приватних закупочних організаціях. Ввіз рубля позволяється вищезазначеним і другим особам лише на основі українського законодавства. Осередні Держави приймають до відома, що Україна міркує для неукраїнських громадян обмежувати скількість рублів, котру може мати з собою кожний в’їжджаючий на територію України, сумою в тисячу рублів.Осередні Держави звільняються від вищевказаного обов’язання і знову одержують право необмеженого ввозу рубля в випадку: 1) якщо з яких-небудь причин підготовлення валютної реформи (наприклад об’яву про обмін рублів на карбованці) до 1-го січня 1919 року не буде переведене в життя. Виключення з цього правила буде мати місце лише тоді, коли німецька Державна Друкарня не виконає прийнятих нею на себе обов’язків по заключним друкарським договорам в такій скількости, що внаслід цього підготовлення валютної реформи зробилось неможливим; 2) якщо після 1-го січня 1919 р. послідує 2-х тижневий період, за час котрого на Україні у вільному обороті карбованець в порівнянні з рублевими кредитовими білетами вартости 1000, 250, 50 та 25 рублів не розцінювався пересічно десятою відсотками вище. Строк 1 січня 1919 року буде відложено до 1 лютого 1919 р. в тому випадку, якщо Німецька Державна Друкарня не постачить Україні до 31 грудня 1918 р. таку скількість кредитових білетів, щоби їй до того часу по – 398 – виключенню постачених Осередніми Державами кредитових білетів на підставі цього договору оставалось в її розпорядженні дев’ять з половиною мільярдів гривен. Осередні Держави мусять сповістити Україну в тижневий строк, якщо вони обмірковують знову приступити до ввозу рубля. Під рублями по смислу цього параграфа розуміються окрім рублів в кредитових білетах також: відсоткові білети внутрішнього руського займу, руські серії займів і казначейські білети, а також інші, як платежні знаки, що знаходяться в обороті руських цінних паперів. § 10. Цей договір звільняється во всіх заінтересованих державах від гербових і других податків. Київ, 10 вересня 1918 року. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К.: Темпора, 2002. – С. 313–315. № 46 Копія І. Прилога 10. УГОДА ПРО МИТО § 1. Заключаючі договір сторони годяться в цьому, що від 1 Червня 1918 р. Центральні Держави мають оплачувати лише договорні мита і оплати, а саме: 1) В зносинах між Німеччиною і Україною служуть за підставу постанови торгового і мореплавного договору від 10 Лютого /29 Січня/ 1894 р. включно до доданої до него частини кінцевого протоколу від 9 Лютого 1897 р. в зміненім додатковим договором і протоколом від 28 Липня /15 Липня/ 1904 р. виді, а також мировий договір від 9 Лютого 1918 р. заключений між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народньою Республікою з другого боку. 2) В зносинах між Австро-Угорщиною і Україною служуть за підставу постанови торгового і мореплавного договору від 15 Лютого 1906 р., а також мирового договору між Німеччиною, Австро-Угор– 399 – щиною, Болгарією і Туреччиною з одної, а Українською Народньою Республікою з другої сторони. 3) В зносинах між Болгарією і Туреччиною з одної, а Україною з другої сторони служуть за підставу постанови мирового договору від 9 Лютого 1918 р. про права найбільше приязної нації, заключеного між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народньою Республікою з другого боку. § 2. О скільки по 1 Червня 1918 р. Центральні Держави оплачували вищі ставки, то їх не належить звернути. За ввезені товари в часі до 1 Червня 1918 р. повинні згідно з постановами російських законів від 15 Лютого і 18 Березня 1915 р. платитися вищі ставки і о скільки це вже не сталося, повинні бути доплачені. § 3. Заключаючі договор сторони приступять негайно до спільних переговорів, щоби в інтересі товарообміну між обома державами впровадити упрощення і полекшення українських митових формальностів. – Київ, 10 Вересня 1918 р. ПОДПИСИ: Відфельдт Гоффінгер Не читко Шіллер Дюре Матусевич Не читко Ларочі. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 306–307. № 47 Договір про фінанси860 § 1. Центральні Держави придбають від України на суму 1.600.000.000 карбованців, випущених нею Державних Скарбових знаків та (або) кредитових білетів. § 2. 860 Переклад з російської. – 400 – Центральні Держави мають право вимогти здачі цієї суми, повністю або частково, до 30 червня 1919 року. Здача може бути завимогована сумами не менш 10-ти мільйонів; при цьому загальна сума, вимагаємих до здачі протягом місяця, не повинна перевищувати цифри 250 мільйонів на місяць у вересні, жовтні, листопаді та грудні і 100 міл[ьйонів] карбованців на місяць протягом інших місяців до 30 червня 1919 р. Центральні Держави зобов’язані повідомляти Україні до 20 числа кожного місяця, яку суму вони передбачають придбати протягом наступного місяця. Якщо протягом будь-якого місяця Центральні Держави зовсім не скористаються своїм правом купівлі карбованців, або придбають тільки частину суми, що передбачена в частині 1 параграфу 2 для даного місяця, то наступні місяці право вимоги карбованців відповідно збільшується, з розподілом цього збільшення на усі місяці, що залишилися, в пропорції встановленій в першому абзаці вказаного параграфу. Україна відкриє особам та установам, які будуть вказані Центральними Державами, в конторах Державного Банку в Києві, Одесі та Харкові, поточні рахунки в карбованцях і буде кредитувати їх сумами, котрі будуть вказувані Центральними державами. Для відкриття рахунків в інших відділеннях Державного Банку необхідна попередня згода Державного Банку в Києві. Україна гарантує, що кредитовані по цих рахунках суми будуть у будь-який момент виплачуватися, в випадкові вимоги, готівковими грішми. Центральні Держави приймуть, однак, всі міри, щоб платежі за цими рахунками за можливості здійснювалися чеками. § 3. Україна заключає договір у передбаченні, що Центральні Держави зроблять все від них залежне для допомоги Україні в переведенні грошової реформи, а саме приймуть на себе друк кредитових білетів і постачання паперу та фарб. Державна типографія в Берліні збільшить до 1 січня 1919 року прийняте нею замовлення на видрук білетів до загальної суми, визначаємої в 11,5 мільярдів гривень, рівних 5.750.000.000 карбованців. Білети будуть друкуватися в тих же вартостях, як до дійсного часу, причому загальна сума здаваних білетів повинна бути розподілена за вартостями, згідно поданому Україною замовленню. Україна звільняється від зобов’язання надання карбованців, поскільки німецька державна типографія не доставила умовленої кількості білетів. – 401 – Якщо б Центральні Держави не використали повністю свого права придбання за відомий період, то невиконання зобов’язань німецькою державною типографією також не приймається до уваги на відповідну суму. Якщо ж державна типографія пізнішими постачаннями нових білетів поповнить недостачу, то право Центральних Держав збільшується за рахунок сум, від здачі яких Україна відмовилася в попередні місяці. § 4. Центральні Держави скористаються придбаними сумами тільки для покриття потреб їхніх військ на Україні й там же розташованих цивільних організацій по закупівлі продуктів, а також для розплати по інших своїх зобов’язаннях на території України. § 5. Україна буде надавати Центральним Державам грошові знаки, які мають необмежену платіжну силу й однакові вартістю з карбованцем, що випускаються на підставі закону 19 грудня 1917 року. Україна гарантує, що під час дії дійсного договору законна вага чистого золота в карбованці буде не нижче золотого вмісту двох австро-угорських крон. § 6. Карбованці будуть придбані Центральними Державами на наступних умовах: Україна отримає готівкою загалом до 5.000.000 марок і 5.000.000 крон, пропорційно тій частині загальної суми 1.600.000.000 карбованців, котра дійсно виявиться зданою Центральним Державам. Розрахунок відбувається за курсом 0,85 карб. за марку та 0,50 карб. за крону. Залишок вартості наданих Центральним Державам карбованців сплачується Україні на половину марками, наполовину кронами за тими ж курсами наступним робом: 50% загальної належної суми сплачується Українському Урядові кредитуванням поточного рахунку в Державному Банкові в Берліні, для частини платіжу, що належить у марках, та Австро-Угорському Банкові у Відні та Будапешті, для частини платежу, що належить у кронах. На решту 50% загальної належної суми Україна отримує: на 25% дворічні 3,5% Німецькі Державні скарбові зобов’язання, на показника, за нарицальною ціною з приліченням до їхньої ціни відсотків, що наросли, і на 25% дворічні 3,5% Державні зобов’язання скарбниці Австро-Угорщини (на показника) за нарицальною ціною з приліченням відсотків, що наросли. – 402 – Німецькі Державні зобов’язання будуть вартістю в 100.000 марок і Австро-Угорські в 100.000 крон кожна, або ж за бажанням України у вартості кратній 100.000. Німецькі, Австрійські та Угорські зобов’язання скарбниці мають бути здані Державному Банку в Києві. Зобов’язання ці належать до відновлення, оскільки Україна не може ще вільно розпоряджатися ними відповідно §7. § 7. Щодо кредитованих Україні, згідно § 6 по поточних рахунках, а також сум, переданих нею Державними скарбницями зобов’язаннями, суми які визначені винятково для валютних потреб України, остання може вільно розпоряджатися не раніше одного року після укладення миру між Центральними Державами та усіма п’ятьма Великими Державами, що знаходяться з нею в дійсний час у стані війни. Зокрема Україна протягом цього терміну не може переуступити ці суми, однак, Україна може ще до витоку цього терміну скористатися цими сумами на наступних підставах: Відкритим їй рахунком у Рейхсбанку в Берліні та Німецькими Державними зобов’язаннями, вона може скористатися для купівлі товарів у Німеччині й для сплати по боргам Німецьким Державним установам та приватним установам і особам для передачі їх на рахунки, що відкриваються Українським Урядом в банках та банківських домах Німеччини, допущених до здійснення валютних операцій. Рахунком, відкритим їй в Австро-Угорському – у Відні та Будапешті і Австро-Угорськими Державними скарбовими зобов’язаннями, Україна може скористатися для купівлі товарів в Австро-Угорщині і для сплати по боргах Австро-Угорським державним установам та приватним установам і особам, або для перенесення на рахунки, що відкриваються Українським Урядом в банках та банківських домах Австро-Угорщини, допущених до валютних операцій. Реалізація Державних скарбових зобов’язань за умови, що між Центральними Державами і Україною не буде вироблено інші угоди, може бути тільки здійснена зворотнім продажем цих зобов’язань тій Державі, яким зобов’язання ці були випущені при цьому за нарицальною ціною, з налічуванням відсотків, що наросли. Центральні Держави з свого боку, зобов’язуються купувати в України випущені кожною з них зобов’язання за нарицальною ціною (з додаванням відсотків), у відповідності з належним правом Україні розпорядження означеними зобов’язаннями. – 403 – Україна надалі має право для своїх розрахунків із закордоном (тобто поза Німеччиною та Австро-Угорщиною) скористатися своїм поточним рахунком в марках, у розмірі 1% вартості сданих нею карбованців через Розрахунковий Відділ у Берліні та поточними рахунками в кронах у розмірі 1% вартості зданих нею карбованців, через Розрахункові Відділи в Відні та Будапешті. Рахунки в Німецькому Державному та Австро-Угорському Банку сплачуються 3 1/3 % річних, без виліку державних податків. Немановъ Л.М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 – 4 февраля 1919 г.). – К.: Культура и знаніе, 1919. – С. 194–195. № 48 Обіжник про пристосування пільгового тарифу до товарів, які привозяться з Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини 24 вересня 1918 року. № 6241. Митним Установам. Надсилаючи при цьому для належного виконання і керування копію заключеної 10 вересня ц. р. між Україною та Центральними Державами згоди про митні пошлини, Департамент Митних Зборів звертає увагу на § 2 згоди, по котрому: 1) виплачені Центральними Державами після 1 червня ц. р. більш високі, в порівнянню з встановленними згодою, ставки не підлягають зверненню і 2) за товари ввезені до 1 червня ц. р., повинні бути виплачені ставки, згідно з законом 15 лютого і 18 березня 1915 року і, по скільки це не мало ще місця, ця виплата повинна бути зроблена додатково. Директор Департаменту Митних Зборів П. А н д р е є в Державний Вістник. – 1918. – 31 жовтня. – 404 – № 49 ГРАМОТА Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України Павла Скоропадського. 14 листопада 1918 р. Перемир’я між Німеччиною і державами Антанти виключене. Найбільш кривава війна скінчилася, і перед народами всього світу стоїть складне завдання: закласти основи нового життя. Серед решти частин багатостраждальної Росії на Україну випала найбільш щаслива доля. Україна перша навела в себе порядок і законність. При дружній допомозі Центральних держав вона зберегла спокій аж до сьогоднішнього дня. Ставлячись із співчуттям до всіх страждань Великоросії, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, виявляючи їм велику гостинність і підтримуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії міцного державного порядку. Сьогодні перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були друзями колишньої великої і єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави. У цій федерації Україні належить одне з чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї і в її межах перший раз свідомо відродилися всі принижені і гноблені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії. Від неї пішли дружба і єднання іх славним великим Доном і славними Кубанськими і Терськими козаками. На цих принципах, які, – я вірю, – поділяють всі союзники Росії, держави Згоди, і з якими не можуть не співпрацювати всі без винятку народи не тільки Європи, але й усього світу, має формуватися майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку всього українського народу на міцних засадах національно-державної самобутності. Я глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, тому закликаю всіх, кому дороге її майбутнє, тісно – 405 – зв’язане з будучиною і щастям всієї Росії, об’єднатись навколо мене і стати грудьми на захист України і Росії. Я вірю, що в цій святій патріотичній справі ви, громадяни і козаки України, а також і решта людей, дасте сердечну і сильну підтримку. Новосформованому нами кабінетові я доручаю найшвидше виконання цього великого та історичного завдання. 14 листопада 1918 р. Київ. Павло Скоропадський, Гетьман всієї України. Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 163–164. № 50 Копія. ТАЭМНО. ЗАТВЕРДЖУЮ: ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ 15/11/918 року м.Киів ПОСВІДЧИВ: ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАРЬ, СЕНАТОР СЕРГІЙ ЗАВАДЬСКІЙ УХВАЛЕНА РАДОЮ МІНІСТРІВ ПОСТАНОВА ПРО АСІГНУВАННЯ 14.116.470 КАРБОВАНЦІВ НА ПОСТАЧАННЯ НІМЕЦЬКИМ ВІЙСЬКОВИМ УКРАІНІ ПРОДОВОЛЬЧИХ ПРОДУКТІВ. Асігнувати в роспорядження Міністра Продовольчих Справ чотирнадцять міліонів сто шістнадцять тисяч чотиреста сімьдесять карбованців на постачання німецьким військовим на Украіні продовольчих продуктів. ГОЛОВА РАДИ МІНІСТРІВ ГЕРБЕЛЬ МІНІСТР ФІНАНСІВ А. РЖЕПЕЦЬКИЙ ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 9. – 406 – № 51 ЖУРНАЛ РАДИ МІНІСТРІВ861 23 листопада 1918 р. №...... ГОЛОВУВАВ: А.К.РЖЕПЕЦЬКИЙ. ПРИСУТНІ МІНІСТРИ: І.О.КІСТЯКІВСЬКИЙ, Г.Є.АФАНАС’ЄВ, Б.О. ШУЦЬКИЙ, В.О.КОСИНСЬКИЙ, С.Ф.МЕРІНГ, В.П.НАУМЕНКО, В.Є.РЕЙНБОТ, С.М.ПЕТРОВ, В.Ю.ЛЮБИНСЬКИЙ, Є.В.ЛАНСБЕРГ. ТОВАРИШІ МІНІСТРІВ: Н.А.ГАВРИЛОВ, В.Е.БРУНСТ, К.Е.ЗАМЕН. ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАР: С.В.ЗАВАДСЬКИЙ. ЗАПРОШЕНІ: В.Т.ВАРЗАР, Р.Г.МОЛЛОВ та П.Я.ДОРОШЕНКО. СЕКРЕТАРУВАЛИ: В.Ф.ДІТЯТІН та О.О.ТАТІЩЄВ. З а с і д а н н я в і д к р и т о о 8 г о д. 30 х в. в е ч о р а. --------------------------------------------------------------------------------------СЛУХАЛИ: ПОСТАНОВИЛИ: --------------------------------------------------------------------------------------І/. Доповідь Товариша Міністра І/. Доповідь ухвалити. Фінансів К.Є.Замена про підстави запропонованих німцями Міністерству Фінансів зробки на цукор, проданий німцям за заключеним ними раніш з Українським Урядом договору. ІІ/. Поставлене деякими з Міністрів у зв’язку з попередньою доповіддю питання про необхідність установлення при Міністерстві Ф і н а н с і в о с ібного розрахункового бюро для ліквідації р о з р а х у н к і в з Німеччиною та Австрією. ІІ/. Визнаючи установлення розрахункового бюро суттєво необхідним, доручити Товаришу Міністра Фінансів К.Є.Замену в негайному порядкові представити на розгляд Ради Міністрів з а к о н о п р о е к т про установлення при кредитовій канцелярії Міністерства Фінансів розрахункового бюро, прийнявши при розробці 861 Переклад з російської. – 407 – його до уваги висловлене деякими з Міністрів побажання, щоб у розрахунковому бюро були зосереджені розрахунки не лише з Німеччиною та Австрією, але й зо всіма иншими Державами, з котрими існують розрахункові стосунки. Разом з тим Рада Міністрів постановила попередити всі відомства про те, що всі розрахунки з Німеччиною та Австрією мають бути вироблені через установлене при Міністерстві Фінансів розрахункове бюро, й що тому до його установлення всі розрахунки з цими державами повинні бути призупинені. ІІІ/. Доповідь Товариша ІІІ/. Доповідь ухвалити. Міністра Фінансів К.Є.Замена про відпустку в розпорядження Міністра Фінансів авансу в рахунок кошторису Кредитової Канцелярії на 1918 рік – 150.000 карбованців на видатки відрядженням чинів Кредитової Канцелярії. […] З а с і д а н н я з а к р и т о о 1 г о д и н і н о ч і. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 57–59. – 408 – № 52 Копія На первотворі: “Затверджую: П а в л о С к о р о п а д с ь к и й 7/12/918 м.Київ” “Посвідчив: Державний Секретар, Сенатор С е р г і й З а в а д с ь к и й УХВАЛЕНА РАДОЮ МІНІСТРІВ ПОСТАНОВА про асігнування в роспорядження Міністра Продовольчих Справ Г.В.Глинки 10.000.000 карб. на видатки по постачанню прибуваючих на Україну військ Держав Згоди та Одеського гарнизону. Асігнувати в роспорядження Міністра Продовольчих Справ Г.В.Глинки з коштів Державноі Скарбниці десять міліонів (10.000.000) карбованців на видатки по постачанню прибуваючих на Україну військ Держав Згоди та війська Одеського гарнизону. ГОЛОВА РАДИ МІНІСТРІВ /підпис/ ГЕРБЕЛЬ МІНІСТР ФІНАНСІВ /підпис/ А. РЖЕПЕЦЬКИЙ З о р і г і н а л о м з г і д н о: Секретарь Ради Міністрів /підпис/ Выпись из постановленія Совъта Министровъ отъ 7 Декабря 1918 года. ”Ассигновать въ распоряжение Министра Продовольствія Г.В.Глинки 10.000.000 кар. на расходы по снабженію прибывающих на Украину войск Держав Согласія и войск Одесскаго Округа, с тъм чтобы расходованіе этого кредита производилось Г.В.Глинкою по соглашенію с Морским Министром адмиралом Покровским.” С подлинным върно: Секретарь Совъта Министровъ (підпис) З копією згідно: [підпис] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 26. – 409 – № 53 Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, Гетман всея Украины, в течении семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилася. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Ныне в виду сложившихся условий, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь. Павел Скоропадский. 14 декабря 1918 года, город Киев. Відродження. – 1918. – 15 грудня; Наш путь. – 1918. – 15 грудня; Мир. – 1918. – 15 грудня. № 54 Обсудив требование Директории, Совет Министров постановил сложить с себя полномочия и передать власть Директории.862 Голова Ради Министров Г е р б е л ь, Министр Финансов Р ж е п е ц к і й, Міністр народньої освіти В. Н а у м е н к о, Дер. Контролеръ П е т р о в ъ, Министр Труда К о с и н с к і й, Министр Торга и Промышленности М е р и н г ъ, Министр Внутренних Дел К и с т я к о в с к і й. Іванис В. Симон Петлюра – президент України. – Торонто, 1952. – С. 82. 862 Цю постанову Рада міністрів, до якої після зречення влади гетьманом П.Скоропадським перейшла влада в Українській Державі, ухвалила 14 грудня 1918 р. у складі голови Ради міністрів С.Гербеля, міністра торгу і промисловости С.Мерінга, міністра внутрішніх справ І.Кістяківського, міністра фінансів А.Ржепецького, міністра народної освіти В.Науменка, міністра праці Косинського та державного контролера Петрова. – 410 – № 55 Протокол засідання Ради народних комісарів про вирішення невідкладних питань політичного, економічного та організаційного характеру в Українській Народній Республіці 15 грудня 1918 р. Головував: В.М.Чеховський Присутні: голова Ради Комісарів В.М.Чеховський Комісари міністерств: Д.М.Симонов, М.М.Галаган, В.В.Мазуренко, Л.Н.Бобир-Бухановський, П.К.Пилипчук, Л.Д.Михайлів, М.М.Ковальський, Д.Донцов, М.Г.Левитський, С.П.Шелухін, О.Г.Лотоцький, А.А.Пісоцький, П.І.Холодний, Б.М.Мартос, І.А.Фещенко-Чопівський, В.П.Матюшенко. Члени Революційного комітету: М.Порш, Висоцький. Секретарював: комісар Державної канцелярії М.А.Корчинський. 1. Слухали: Доклад голови, що Революційний комітет з часу повстання був весь час в контакті з Директорією, посилав їй постійні інформації про стан у Києві та отримував од Директорії інструкції. Серед вказівок Директорії мається й така, аби Революційний комітет вжив відповідні після знищення гетьманської влади заходи до менту приходу Директорії схоронити державне майно та сприяти нормальному ходові життя у столиці. Керуючись цією директивою Директорії Революційний комітет визнав відповідним наставити по всіх мі- ністерствах комісарів, які провадили би біжучу роботу, та сберігали інтереси держави. Справа тим більш являлася негайною, що добровольці пороздавали зброю всяким непевним елементам, випустили карних злочинців і т. і., а все це вимагає для боротьби приладненого апарату. 1. Постановили: Визнати, призначення Революційним комітетом комісарів відповідаючим потребам менту і згідними з загальними вказівками Директорії. 2. Слухали: Пропозицію О.Г.Лотоцького, щоб доклад за Морським міністерством доручити комісарові Військового міністерства. 2. Постановили: Пропозицію ухвалити. – 411 – 3. Слухали: Доклад голови Ради про те, що міська дума призначила сама начальником міської міліції Короткова. 3. Постановили: Доручити комісарам внутрішніх справ в порозумінні з командною владою призначити начальника міської міліції, а Короткова усунути. 4. Слухали: Пропозицію п.Мартоса аби відповідні комісари зажадали від міської думи розв’язання в першому засіданні цілком конкретних питань, щодо харчування людності, задоволення потреб українських військових частин тощо. 4. Постановили: Пропозицію ухвалити. 5. Слухали: Доклад голови Ради, що одержання документа, підписаного «політичного референта», аби в справі політичних ув’язнених керуватися такими правилами: а) увільнити всіх політичних в’язнів українців; б) увільнити політичних в’язнів росіян, посажених за аграрні справи, боротьбу проти гетьманської влади тощо; в) увільнити більшовиків, якщо вони дадуть підписку не виступати проти Української Народної Республіки. 5. Постановили: З огляду на те, що виникає питання, чи являється цей документ приписом Директорії, чи гадкою згаданого референта, немає даних до вирішення цього питання, тому ухвалити: увільнити всіх політичних в’язнів, крім тих, хто обвинувачується у вчинках проти Української Народної Республіки, доручивши переведення цієї справи комісарам внутрішніх справ, юстиції та військового, а вразі потреби і закордонних справ в порозумінні з командною владою та комісією по увільненню політичних в’язнів. 6. Слухали: Доклад в справі арештів добровольців, дружинників тощо. 6. Постановили: Доручити окремій комісії з комісарів юстиції, внутрішніх справ та представника Революційного комітету поставити ці арешти на законний шлях, та зосередити цих арештованих в окремих місцях, про що негайно увійти в порозуміння з командуванням. 7. Слухали: Пропозиції О.Г.Лотоцького: 1) про улаштування комісій з представників комісарів фінансів, військового та контролю для з’ясування справи з витратою гетьманською владою за час боротьби з народним повстанням грошей та вжити заходів до спасіння того, що ще можна спасти; 2) про улаштування комісії з представників гарматного, інтендантського відомств та контролю для з’ясування справи з майном, що видавалося за той же час ріжним організаціям, з купівлею у німців майна та спасіння того, що можна спасти; 3) про припинення усіх операцій та видатків, зв’язаних з подіями попереднього часу. – 412 – 7. Постановили: Пропозицію ухвалити. 8. Слухали: Про доручення всім комісарам аби всі гроші, які маються по міністерствах, були внесені в Державну скарбницю. 8. Постановили: Ухвалити. 9. Слухали: Доклад про те, що вважаючи на роль, яку відіграв «Протофіс» під час боротьби з народним повстанням, та і роль його під час гетьманщини, необхідно: а) провести трус в «Протофісі» та відібрати переписку, протоколи тощо; б) заборонити видачу грошей «Протофісові» з банків, де маються його біжучі рахунки, вклади тощо, як виясниться, що гроші «Протофіса» числяться на рахунках окремих осіб, то заборонити видачу і тим особам; в) розшукати в вагонах належачі «Протофісові» слитки золота, по відомостям, досі не могли бути вивезені з Києва й мають бути десь на Курінівці. 9. Постановили: Ухвалити. 10. Слухали: 1) Про надання права комісарам усовувати тимчасово урядовців, не виключаючи товаришів міністрів. 2) Про доручення комісарові справ внутрішніх зробити розпорядження про те, що всі помешкання, зареквізовані попередньою владою не підлягають передачі по вільному найманню. 3) Про доручення голові Ради поговорити по прямому дротові з Директорією. 4) Про доручення Комісії по увільненню політичних в’язнів звернутися до населення з сповіщенням, що всякі арешти будуть провадитися на законних підставах. 5) Про доручення комісарові Державного секретарства з’ясувати справу з грішми, що видані на газету «Миръ». 6) Пропозицію, щоб Рада Комісарів збиралася щоденно о 6 годині вечора на Терещенківській №9. 7) Про доручення комісарові Державного секретарства призначити урядовців для ведення протоколів Ради Комісарів. 10. Постановили: Ухвалити. Оригінал підписаний головою Ради Комісарів та членами Ради. З оригіналом згідно: Виконуючий обов’язки державного секретаря ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 1–3. – 413 – № 56 [Витяг з журналу засідань №5 Ради комісарів про призначення комісарів до департаментів Міністерства фінансів та банків для проведення слідства з приводу зловживань урядовців, призначених «попереднім урядом» (20 грудня 1918 р.)] Головував: голова Ради комісарів В.М.Чеховський Присутні: п. президент Директорії В.К.Винниченко Члени Директорії: С.В.Петлюра, Ф.П.Швець, О.М.Андрієвський Керуючі міністерствами: народного здоровля та опікування [Д.] Одрина, фінансів [П.П.]Відибіда, освіти [Ю.О.]Щириця, в.о. державного секретаря І.Сніжко Комісари міністерств: Д.Л.Симонів, В.П.Мазуренко, М.М.Галаган, С.П.Шелухин, П.І.Холодний, Д.Донцов, М.Г.Левитський, О.Г.Лотоцький, Л.Д.Михайлів, Б.П.Матюшенко, А.А.Пісоцький, М.М.Ковальський, [І.Д.]Штефан, М.А.Корчинський, Є.Акимів Секретарював т. в.о. секр. Ради комісарів М.М.Павлов-Сільванський Засідання відкрилося о 12 годині дня. Слухали: Постановили: […] […] 2. Пропозицію голови 2. Прийняти до відома. Ради комісарів, щоб з погляду […] присутності на засіданні Директорії комісари важнійших міністерств зробили стислі доклади про біжучі справи по підлеглим їм міністерствам та про загальне становище цих міністерств. Комісари зробили нижче слідуючи доклади: […] г) по міністерству фінансів: на всі відповідальні посади попереднім урядом були призначені люди, яким не можна було довіряти, тому були при значені комісари до окремих департаментів та – 414 – банків державного, земельного і приватних. Цими комісарами провадиться слідство по вчинкам попереднього уряду. Знайдено матеріалів про продаж німцями за 160 мільйонів карб, гетьманському уряду військового майна через консорціум банків. По цій справі припинено видачу грошей до запитання військового міністерства та вияснення чи є це майно власне українське. Виявлені зловживання з приводу прийому фальшивих грошей. По біжучим справам – нині тимчасово закритий Державний банк та по порозумінню з державним контролером, провадиться його ревізія. […] Засідання закрито о 3 годині дня. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 10–12 зв. № 57 ДИПЛЬОМАТИЧНИЙ ВІДДІЛ ПОСОЛЬСТВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ В НІМЕЧЧИНІ №__104__ РАЙХ ПРО НІМЕЦЬКО-РОСІЙСЬКІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ. У розмові про економічні справи росийський радянський представник Р а й х висловив слідуючі думки: – 415 – “Німецька промисловість ставиться до Росії занадто неприхильно і тим сама собі шкодить. Зпочатку він трохи він трохи запобігав у німецькоі промисловости та торгівлі, щоб зацікавити їх зносинами з Росією, але тепер він того більше не хоче робити. З огляду на величезне значіння економічних зносин рівночасно для Росиі і для Німеччини, це велика шкода. В Німеччині гадають, що треба вичекати розвитку політичних подій перше ніж розвязувати економічні питання. Це не так, бо тепер політичні подіі залежать від економічного стану, а не навпаки. Економічна Росия необхідна Німеччині, перше як джерело сирових матеріялів, друге – як місце збуту і нарешті як територія для колонізаціі. У Німеччині закидають світському урядові, що він комуністичною пропагандою хоче підкопати німецьке економічне життя. Райх пробував одвернути цей закид тим, що, як він запевнюе, росийські урядові органи не приймають ніякоі участи в пропаганді, навпаки тутешня місія завжди стараеться робити в Німеччині все, щоб підтримати спокій і порядок щоб Німеччина могла виробляти продукти для Росиі. Райх звертае увагу на те, як, наприклад, тутешні радянські російські представники завше висловлюються проти посилки німецьких робітників до Росиі в цілях пропаганди. Другу перешкоду, що Росия не мае чим платити, Райх старався обминути загальними фразами, не маючи змоги назвати позітивних чисел, але рішучо заперечував, що з росийського боку пропонувались золоті вироби або дорогоцінне каміння як плата за товари. Він запевняв, що золотий запас Світської Росиі виносить що найменше 1 міліард рублів, крім того звернув увагу на великі запаси плятини і нарешті на великі природні багацтва Росиі. Далі Райх підкреслив готовність Росиі притягти до відбудування у великому масштабі закордонних підприемців. Проти закиду, що чужі підприемці ледве чи дадуть своі гроші і працю Росиі при такому уряді, який знищив росийські підприемства. Райх признав, що совітська влада, в першому запалі до соціялізаціі, зайшла трохи за далеко, але трьохлітний досвід навчив її що справді надаеться до переведення в життя, а що лише е ідеалом. Чужі підприемства, при таких пропозиціях, які зробить їм совітський уряд, матимуть величезні прибутки, а при тім все ж таки Росиі вони будуть досить користні. На запитання, що мае більшу вагу, індустріялізація Росиі чи обмін товарами, Райх відповів, що розуміеться для Росиі найголовніщим е відбудування фабрик і утворення власноі індустріі. З приводу цього вироблено дуже докладні проекти, і совітський уряд готовий дати концесіі закордонним підприемцям. Особливо, що до індустріялізаціі Західного Сибіру, Райх цілком погоджуеться з думкою, – 416 – яка істнуе в німецьких колах про індустріялізацію його Німеччиною. Але він виразно підкреслив, що в останніх часах Росия може сподіватись, що Англія, Америка та Японія, зовсім инакше ніж Німеччина, підуть їй на зустріч. Тут розходиться не о позицію уряду відносно Росиі, але о працю керуючих промислових і торговельних кол. Коли ці останні, своім непримиримим відношенням примушують Росию вести справи лише з німецькими спекулянтами та непевними людьми, то тому буде дуже шкода, як що Німеччина в російських торговельних справах швидко буде відсунена на задній плян. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 579–580. № 58 м. Київ Затверджуємо: В. Винниченко, Петлюра Члени: Ф. Швець, Андрієвський, А. Макаренко 6 січня 1919 р. Київ Посвідчив: В. об. Державного секретаря Михайло Корчинський Ухвалений Радою Народних Міністрів Закон про державну українську грошову одиницю У розвиток, доповнення та зміну відповідних законів постановити: 1. З 26 січня 1919 р. російські грошові знаки як кредитові білети, так і знаки Російської Державної скарбниці, так звані «керенки», перестають бути законними платіжними знаками на Україні і прийом їх перестає бути обов’язковим. 2. Державна українська грошова одиниця є гривня, яка містить 8,712 долі щирого золота. Гривня поділяється на сто шагів; дві гривні складають карбованець. – 417 – 3. Всі розрахунки зборів, поступлень, видач та зазначення всяких сум у грошових рахунках, актах та всіх взагалі умовах, а також і всі платіжі проводяться в гривнях та шагах. 4. Виконання по умовах та зобов’язаннях, що виникли в приватно-правових стосунках до 26 січня цього року і визначені в рублях, вчиняється в гривнях, по рощоту: 1 рубль — рівний 2 гривням. 5. З 16 січня 1919 р. всіма державними установами припиняється прийом російських кредитових білетів в 1000 та 500 руб., а з 21 січня і 250 руб. в платижі та внески, а також на біжучі рахунки. Що ж до решти російських грошових знаків, то міністру фінансів надається право визначати курс, по котрому вони мають прийматися після 26 січня 1919 р. урядовими установами, а також строки та інші умови цього прийому по окремих категоріях знаків. 6. Закон цей вводиться в життя по телеграфу. Голова Ради Міністрів Чеховський Міністр фінансів Б.Мартос ЦДАВО України. – Ф. 2208. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 10. № 59 [Витяг з «Розпорядку» Державного секретаріату внутрішніх справ Західно-Української Народної Республіки про боротьбу з хабарництвом (22 квітня 1919 р.)] На підставі закона з дня 24 липня 1917 р. ч. 307 В. д. з. постановляєсь: §1 Проступок хабарництва поповнює сей, хто за сповнюване уряду або публічного обов’язку приймає або дає (безпосередно чи посередно) законно неоправдану заплату або яку-небудь иншу користь, хоч би се була лиш принука до правильного сповнюваня, оскілько вчинок не підпадає під постанови карного закона. §2 За проступок хабарництва каратиме повітова політична власть грошевою карою до 10 000 гривень або арештом до трох місяців, а коли хабарник послугуєся при поповненню вчинку погрозами чи насильством або коли поповнює хабарництво поворотно, грошовою карою до 20 000 гривень або арештом до шести місяців. – 418 – Право караня прислугує також урядникам, яких висилає Державний Секретаріат внутрішніх справ до переведеня інспекції повітових політичних властий. […] §3 Караюча власть має повідомити про впровадженє і про покінченє доходжень проти хабарника, оскільки він є публичним функціонером, його верховну власть. §4 Розпорядок австрійського міністерства внутрішніх справ з дня 12 серпня 1918 р. ч.302 В. д. з. про поборюванє хабарництва […], задержує правну силу. §5 Розпорядок входить в житє з днем по оповіщеню. Державний Секретар внутрішніх справ д-р Макух, в. р. Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки. – Станіслав. – Вип. 8. – 30 квітня 1919. – С. 63. № 60 Повідомлення міністра фінансів УНР Б. Мартоса про призначення Г.Супруна агентом Міністерства фінансів [21 січня 1919 р.] До Пана Посланника Української Народної Республіки у Берліні Повідомляю Вас, що агентом Міністерства фінансів призначено Григорія Михайловича СУПРУНА Grigori SUPRUN, про віщо будьте ласкаві сповістити Германський Уряд, належні Міністерства та Германський Державний Банк. – Міністр фінансів Б. Мартос ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1. – 419 – № 61 Повідомлення фінансового агента Г.Супруна послові УНР в Німеччині про переказ коштів для розвитку торговельних відносин України зі Швейцарією 20 лютого 1919 р. До п. Українського Посла у Берліні Повертаючи при цьому телеграму п.Василька, на підставі моєї розмови в Reichsbank’у, маю честь повідомити, що Міністерство Фінансів видало п.Короліву білий чек (на одержання готівки в марках у Берліні). Зазначений чек п. Королів учел в Wienerverein Bank, який в свою чергу надіслав чек для учота в Deutsches Bank. Як відомо з телеграми Німецького посла у Відні, яку останній на підставі вимог п.Василька надіслав в Німецьке Міністерство закордонних справ, Короліву потрібні гроші «на установленне торговельних зносин України з Швейцарією». Розуміється, таке толкованнє п.7 договору від 10 сентября 1918 року являється цілком неправильним. Коли п.Короліву необхідні гроші, він мусить негайно повернути Українському Міністерству Фінансів одержаний чек і прохати, аби йому видали чек на 1% сальдо, в розмірі якого ми маємо право робити переводні операції. З боку політичної цієї справи я не розглядаю. Супрун У верхній частині документа резолюція, написана червоним олівцем: «Послати відповіді телеграфічно п.Василькові і докладного листа»; помітка, зроблена чорним чорнилом: «Послано до п.Василька. 20/ІІ. Г.Ф.»; підпис невстановленої особи. ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 2. № 62 Повідомлення фінансового агента Г. Супруна послові УНР в Німеччині про стан українського карбованця на закордонних ринках [22 лютого 1919 р.] – 420 – До Українського Посольства в Німеччині З приводу листів, копії яких Посольство надислало мені на заключення при листі Посольства від 21 лютого с. р., дозволю собі висловити слідуючі думки. Питання, яке підняло Zentralstelle für russische Zahlungsmitte863, розуміється, має велику вагу для операцій Міністерства фінансів, зокрема для становища нашої валюти на закордонних ринках. Як відомо, Міністерства фінансів всіх держав систематично проводять за кордоном ріжні операції, які впливають на зміцнення курсу своєї валюти. З приводу становища нашої валюти на закордонних біржах, зокрема на Німецькій біржі, я представив доклад п. Міністру фінансів і чекаю відповідних розпоряджень. Що торкається конкретної пропозиції Zentralstelle für russische Zahlungsmittel, то її можно було б розв’язати тільки після деякої підготовчої роботи біржового характеру. Розв’язувати її тепер, при страшенно несприя[ю]чій сітуації для карбованця, було б дуже необережно і могло б залишити дуже важкі наслідки, справиться з якими потребувався б значний час. Що торкається вербальної ноти Міністерства закордонних справ з приводу одправки наших грошей аеропланами, то цю справу я і інженер Арістархів обговорюємо з Luftfahrzeugbau Schüttelanz864, але для остаточного вирішення цієї справи дуже прошу Посольство по можливості негайно повідомити мене, де зараз Український уряд і оскільки там становище безпечне. Супрун У правому верхньому куті документа резолюція: «Відповісти на ноту Auswärtigen865… Г.Ф.». ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 8–9. 863 Zentralstelle für russische Zahlungsmitte – Центральне управління російських платіжних засобів. 864 Luftfahrzeugbau Schüttelanz (нім.) – установа в галузі літакобудування. 865 Auswärtigen (нім.) – іноземний. – 421 – № 63 Постанова Директорії Української Народної Республіки «Про відставку Кабінету Народних Міністрів “згідно заяві від 14 березня”, призначення Бориса Мартоса Головою Ради Народних Міністрів і міністром фінансів, призначення деяких інших міністрів, а також доручення міністрам і керуючим іншими міністерствами тимчасово виконувати обов’язки» (9 квітня 1919 р.) Директорія Української Народної республіки ухвалила: демісію Кабінету Народних Міністрів пана Остапенка, згідно заяві від 14 березня, прийняти і призначити головою Ради Народних Міністрів і міністром фінансів Бориса Мартоса, заступником голови Ради Народних Міністрів і міністром юстиції Андрія Лівицького, міністром внутрішніх справ Ісаака Мазепу, народним міністром земельних справ Миколу Ковалевського, вик. обов’язки військового міністра Григорія Сиротенка. Міністрам і керуючим іншими міністерствами, крім вищезазначених, продовжувати виконання своїх обов’язків на правах тимчасово керуючими міністерствами. Підписали: голова Директорії С. Петлюра Члени: Член-секретар: Ф. Швець А. Макаренко Ствердив: за керуючого справами Директорії [підпис] З оригіналом згідно: В. об. Начальника канцелярії Директорії Начальник юридично-законодачого відділу [підпис] [підпис] ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 5. № 64 [Повідомлення місцевого агента інформаційного відділу Народного комісаріату закордонних справ УСРР з нового Бресту (1–5 червня 1919 р.)] З 1 по 5 червня 1919 р. в Волочиську в міністерському потязі відбулась низка засідань Петлюрівської РМ за участю представників – 422 – партій А.Севрюка і А.Левицького, знов призначеного Надзвичайним послом в Америку. Обговорювались умови, на яких Антанта згодна сприяти Директорії у наданні їй як збройної так і фінансово-економічної допомоги для очищення України від більшовиків. Умови такі: 1) над українськими фінансами встановлюється контроль фінансових радників Франції та Англії; 2) Франція отримує на 50 років концесії на залізницях України та контроль над тютюновою, горілчаною й сірниковою монополіями; 3) Франція і Англія отримують переважне право на концесії донецького басейну; 4) Франція отримує концесію на 50 років на всі державні цукро- заводи; 5) Франція і Англія отримують низку ділянок на території Одеського порту для облаштування хлібних елеваторів; 6) Франція і Англія отримують переважне право на вивіз хліба з України; 7) Франція і Англія складають з Україною договір на переважне право торгівлі з нею. На таких умовах Антанта обіцяє надати Україні збройну підтримку, віддавши в розпорядження українського уряду армію в 100 тис. чоловік, озброєння та спорядження для українського війська, що формується в Італії з українців-військовополонених. Крім того, Франція й Англія фінансують Україну в розмірі 25 млн. крб., з них не менше 10 млн. крб. – золотом. В принципі прийняті всі вимоги Антанти: для укладання договору призначена надзвичайна місія майже в тому ж складі, що і брестська: голова – А.Левицький, заступник голови – А.Севрюк. ЦДАВО України. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 309. – Арк. 330–331. № 65 Звернення голови Української військової місії в Німеччині до посольства УНР про допомогу в поверненні заарештованих Міністерством фінансів Німеччини грошей 7 червня 1919 р. До Пана Посла Української Народної Республіки в Німеччині – 423 – З огляду на те, що грошові засоби Місії майже зовсім вичерпалися, – Місія має зараз усього тільки 25.000 марок – Місія має за шану прохати Вас, Пане После, вжити заходів про повернення заарештованих німецьким міністерством фінансів грошей Місії. Місія мала в німецькому банку 485.000 марок, записаних на біжучий рахунок. Ukrainische Militär-Mission für Angelegenheiten der Ukrainischen Kriegsgefangenen in Deutschland zu Händen des Heren Dr. Kost Wojewidka866. Голова, Військовий старшина (Підпис нерозбірливий) Секретар Г. Петренко У верхній частині документа штамп: «Українське П[осольст]во в Німеччині Одержано 10 JUN 1919 №1041 Відділ П.В.» і резолюція: «Ноту до Міністра Зак[ордонних] Справ. М.Порш. п.Послові». У нижній частині документа помітка: «Звернути увагу на те, що з наказу генерала Малькольма вся справа перевозу полонених на Україну передана до Українськ[ої] Військ[ової] Місії [Підпис]». ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 2. № 66 Лист голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії до посла Королівства Італії у Румунії [кінець липня 1919 р.], м. Бухарест До п[ана] Посла Італійського Королівства в Букарешті Сім звертаємося до Вас з проханням о повідомленні Вашого Високого Уряду про висилку нашої місії до Королівства Італійського, по справам евакуації полонених українців з Італії на Україну. Поруч з тим прохається о ласкавої допомозі цієї місії в справі переїзду її через Румунію й прийняття Королівським Урядом. Місія складається з Голови Місії Інженера п[ана] ГОЛУБОВИЧА, 866 Українська військова місія для справ українських полонених у Німеччині власноручно доктор Кость Воєвідка – 424 – Заступника Голови і Старшого Радника Отамана (генерал-майора Генштабу) б[увшого] Наказного Отамана ОСЕЦЬКОГО, Експерта Місії Професора ТИМОШЕНКА і чотирьох урядовців при них. З зазначених 7 осіб за кордоном зараз є і має приєднатись до Місії п[ан] Тимошенко. Цієї Місії доручається вести переговори, заключати і підписувати умови по справах евакуації і постачання військовополонених. До Високого Уряду Королівства Італії – Через Голову Української Місії в Італії – Сім маєм за шану повідомити Вас о посилки Місії в справах евакуації військово-полонених і прохаємо о ласкавом прийнятті її. ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 7. № 67 Лист голови Директорії С.Петлюри до графа М.Тишкевича ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ Української Народної Республики Року 1919, місяця 30/ІХ, дня 4 м.Камянець Гр[афу] М. Тишкевичу Високоповажаний п[ане] После, Дякую Вам за сердешні слова привіту до мене, вважаю необхідним подати Вам кілька уваг і побажань, якими Ви повинні керуватись в своїй діяльности. а) Українська Народня Республіка для нас є постулятом не тільки в зовнішніх ауспіціях, але і у внутрішніх відносинах. Демократія українська, поклавши так багато жертв в боротьбі за українську державність, повинна і рішаючий голос мати в справах будівництва і майбутнього керування державою. Ніяких комбінацій в напрямку повторення Гетьманщини чи створення у нас кабінету міністрів, взагалі уряду по вказівкам з чужого боку допущено не буде. Всякі спроби, які би мали щось суперечне та протилежне цьому напрямку нашої політики і до яких, може, знайшлися б охочі комбінатори, нами розглядатись будуть як державна зрада з випливаючими звідси висновками – 425 – в формі віддачі таких amatoriv під військовий суд (після повернення їх на Україну). Пишу про це, бо доходять чутки про те, що деякі людці (напр[иклад] В.Шемет у Варшаві) проводять гадючу працю в цьому напрямку. Можливо, що мають вони спільників і по иньших місцях. В звязку з цім повідомляю Вас, що коли її. Курдиновський прибуде до Парижу і буде щось робити на користь поляків, виступаючи яко Український представник, мусите нейтралізувати його діяльність, бо він жодних уповноважень не має і користується посвідченням, виданим давно вже і нині анульованим, Це – авантюриста, працюючий на польські гроші. б) Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «Єдиної-Неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанью, Грузією, але це добровільний буде союз, може, в майбутньому, хай близькому, але зараз, через військові акції на терені України, ще не представляючий реального факту. Денікінська політика для нас і принципіально неприемлема, і практично не може бути переведеною. Він – Денікін – воює з нами; зруйнував цім єдиний протибольшовицький фронт і тим самим збільшує силу большовиків. Провірьте, чи мав він заборону Антанти (зглядно Англії) вживати зброю проти нас, і коли така заборона була, то зробіть належні представлення і протестуйте проти зради Антанті. Майте на увазі, що денікінські офіцери недзвочначно заявляють про свої наміри бити поляків, взагалі – Польщу, а так само і одбірати Бесарабію після того, як вони побьють українців. Про це вони говорять і нашим галичанам, коли їх беруть в полон, і цім деморалізують і роскладають їх! А одночасно обдурюють і провокують наше населення, оповідаючи йому, що йдуть «разом з Петлюрою». Бачите: яка провокаторська праця! Вона дуже нагадує методи большовиків і має всі риси стародавнього московського лукавства. Можливо, що наше військо деякий час буде одходити од Денікіна, щоб перестроїтись і звузити фронт. Це робитись буде для того, щоб одягти, обути і озброїти армію нашу, бо в такому вигляді, як зараз вона є, її не можна вважати боєздатною. Тим часом я оголосив мобілізацію за 10 років (з 1898 по 1889 pp.); таку ж само мобілізацію я оголосив, по згоді з Урядом, і по той бік фронту, в повітах України, окупованих Денікіним. Там зростає Іювстанчеський рух, щодня звідти приходять ріжні делегати, і в ближчому часі на терені тих повітів треба чекати ширших розрухів селянських. Пишу Вам це для того, щоб реагували на майбутні Денікінські радіо та газетні його інформації. Селянські «банди» в тих повітах провадитимуть боротьбу проти національного – 426 – гніту і соціальних утисків Денікінської влади, а не являються розбійниками, як, очевидно, буде їх кваліфікувати агентура Денікіна. в) Порозуміння з Румунією. Воно проводиться нині проф. Мацієвичем і отаманом Дельвігом. Зносини добрі, дружні: маємо надію, що закінчаться добре. г) Порозуміння з Польшею. Виїздить до Варшави 29/ІХ наша політичне військова місія, щоб договоритись, чи попробувати договоритись до спільних військових акцій під зглядом большовиків та Денікіна. Чи останній момент (Денікінщина) буде нами переможений у Поляків – не знати. Все залежатиме від внутрішніх відносин в Польщі: хто переможе – чи Пілсудськнй і демократія, чи імперіалістичні круги її? В кожному разі ми змагаємось допомогти Пілсудському в цьому напрямку, бо це – наш інтерес, бо в противному разі ми матимемо ще один фронті д) Д-ій Charles Dubrenil передасть Вам цього листа. Ви його маєте і надалі, як і Сидоренко, закликати до праці в місії. Він – друг України, як і Пелісьєї Подбайте про те, щоб не мали Ви закидів щодо клерикалізму та консерватизму з боку деяких кругів. Демонстрування нашої демократичної програми (Парляментавізм щирий, аграрна реформа etc) – є найкращим засобом для нейтралізування впливу таких закидів, якби вони мали місце. е) Краще організуйте курьєрску службу. Брак постійного перманентного звязку дуже шкодить справі. Може, Пелісьє допоможе цьому? ж) Треба зацікавити французькі промислові кола Україною. Англія відтирає Францію від впливу на Чорне море. Може, належні довірочні інтерпретації таких плянів Англії спричиняться у Франції до зміни її відношінь до нас? з) Подбайте завести зносини з майбутніми Міністрами, що прийдуть до влади замісць кабінету Клемансо, надто коли ця зміна має наступити в ближчі часи, про що ми маємо зрештою відомости – і непевні, і суперечні. і) Подайте свої уваги про те, що роблять иньші наші місії. Чи є у вас звязок з ними і контакт в роботі? к) Сподіваюсь, що А.Галін буде допомагати Вам у Вашій праці якнайкраще, маючи зносини з певними кругами, про що Ви маєте переговорити з ним персонально. л) Подбайте про те, щоб Укр[аїнська] Республ[іканська] Капела могла приїхати до Парижу для демонстрування богацтв української] музично-пісенної творчости. В Чехії ця капела творила фурор – 427 – і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа немає чогось подібного. Можливо, що перебування Капели в Парижі улекшить і прочистить атмосферу упередження. З правдивою повагою до Вас П Е Т Л Ю Р А (підпис) ЦДІА України у Львові. – Ф.681. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.1–2. № 68 Чому Бела Кун розпорядився вбити українських офіцерів? Інтерв’ю голови НДМ УНР в Угорищині М.Ґалаґана власкорові угорської газети «Óraiujság» Під час диктатури в Будапешт прибули два українські офіцери. Після таємничого допиту в «радянському будинку» їх обох було злодійськи вбито терористами. Їм прив’язали до шиї каміння і кинули в Дунай, до хвиль якого жертви забрали і свою таємницю. Слудством було встановлено, що наказ на ліквідацію офіцерів видав Бела Кун, і це має вирішальне значення у процедурі екстрадиції, розпочатої з приводу скоєння вбивства. Казали, що два офіцери були, ніби-то, офіційними посланниками уряду Великої України. Тому, ми зустрілися з надзвичайним послом Великої України в Будапешті паном Ніколаєм Ґалаґаном на його квартирі в палаці «Дуна» і попросили його висловитися по даній справі. М.Ґ.: – Не дивлячися на те, що під час дії комуністичної влади я весь час знаходився в Будапешті, мене безпосередньо не було офіційно інформовано у справі вбитих українських офіцерів. З цього приводу місяць тому я звернувся нотою до чинного нині уряду, точніше – до міністра закордонних справ графа Йожефа Шомшича з проханням надати роз’яснення у справі. Було розпочато розслідування, але відповіді я ще не отримав. На мою думку, два українські офіцери не могли перебувати в Будапешті у якості офіційних посланників Великої України, оскільки ні вони особисто не з’явилися у мене, ні Уряд України не інформував мене щодо них. В той же час, незадовго до їх вбивства,, я отримав конфіденційну інформацію про те, що на шляху до Будапешту знаходяться двоє повірених українського опозиційного комуністичного уряду, який діяв в той час. Главоюукраїнського комуністичного уряду був відомий більшовицький лідер Раковський.. У конфіденційному – 428 – повідомленні не згадувалося про те, з яким дорученням Раковського прибувають його посланники, однак з його тональності можна було здогадатися, що мета їх приїзду - вербовка груп та більшовицька агітація.. Згідно з конфіденційною інформацією, посланники мали при собі велику суму грошей. В їх розпорядженні мало знаходитися близько трьох мільйонів крон золотом. Вважаю достатньо вірогідним те, що два українські офіцери, які прибули до Будапешта і були особами, зазначеними в повідомленні. В мене відсутня інформація про обставини вбивства офіцерів, про це я дізнався тільки з газет. Не виключено, що Бела Кун та революційний уряд не мали уяви про місію офіцерів, оскільки в той час, окрім і нині чинного уряду генерала Петлюри, у Великій Україні свій уряд під головуванням вже згаданого Раковського сформували й більшовики. Це моє припущення підтверджується й тим, що після вбивства українських офіцерів Бела Кун і його соратники хотіли заарештувати мене, радника посольства Ніколая Шрага та весь персонал посольства, тому що дізналися про те, що ми вважаємо себе представниками уряду Петлюри. Не виключаю й того, що Кун із соратниками просто хотіли привласнити велику суму грошей золотом, а для того щоб уникнути можливих дипломатичних конфліктів, офіцерів швидко ліквідували. На користь цього мого припущення свідчить той факт, що грошей, які мали знаходитися в офіцерів, виявлено не було. – Чи зазнав пан посол будь-яких неприємностей під час диктатури? М.Ґ.: – В ніч з 23 на 24 березня в цій моїй квартирі з’явилися чотири озброєних солдати під керівництвом російського комуніста Михайловича та терориста на прізвище Ковач і заарештували мене, радника посольства Шрага та працівників посольства. Були конфісковані шістсот тисяч крон готівкою, які належали посольству, а також весь наш архів. Нас хотіли інтернувати до «бараку Авґуста», але передумали і, після конфіскації грошей і документів, залишили під вартою в палаці «Дуна». В ту ж ніч чотирьох українських офіцерів, які служили в посольстві і проживали у готелі «Брістоль», розбудили, також заарештували і доставили до нас. Наступного дня я заявив рішучий протест народному комісару у закордонних справах Белі Куну. Після довготривалих переговорів нас звільнили, але не повернули нам наші документи, а щодо грошей, нам віддали лише триста вісімдесят тисяч крон, а двісті двадцять тисяч крон у нас вкрали. У квітні місяці російський більшовик на вулиці здійснив напад на українського офіцера Ходаркевича, який у той час був прес-аташе посольства, і заарештував його як контрреволюціонера. Ходаркевич – 429 – знаходився під арештом протягом двох тижнів. В липні в Будапешт прибув керівник української військової медичної місії полковник Сікевич, якого теж затримали, заарештували, після чого ленінці затягнули його у підвал парламенту, звідки його вдалося звільнити лише завдяки величезним зусиллям. Таких утисків ми зазнали під час комунізму. Про дипломатичні контакти або, принаймні, елементарні людські відносини не могло бути й мови. Саме тому не викликав особливого здивування й прикрий випадок з українськими офіцерами, які прибули з таємничою місією. Ми звернулись до посла розказати про сучасну ситуацію в Україні. М.Ґ.: – В Україні, – відповів посол, – ще немає повного порядку. Уряд веде боротьбу, з одного боку – з російськими більшовиками, а з другого – з армією генерала Денікіна, яка окупувала частину території Великої України. Радісною ж подією є те, що декілька тижнів тому вдалося досягти досягти перемирення з поляками, і зараз у Варшаві перебуває українська місія, яка веде переговори про укладення українсько-польської мирної угоди. Якщо вдасться досягти домовленості з поляками, то незабаром можливим стане транспортне сполучення між Угорщиною і Україною через Галіцію. На жаль, мало хто знає, що діюча принашому посольстві в Будапешті прес-служба видає німецькомовний тижневик «Ukranie», мета якого – інформувати Угорщину і сусідні країни про події в Україні та сприяти українсько-угорським економічним зв’язкам. Це особливо важливо ще й тому, що в Україні, сподіваюсь, незабаром настане консолідація. Антанта достатньо ввічливо ставиться до Української Республіки, а нещодавно ми отримали від Америки державну позику в сумі 13 мільйонів доларів у американській валюті. – Якою буде форма правління в Україні у майбутньому? М.Ґ.: – Республіканську форму правління в Україні можна вважати остаточною, промонархічних рухів не спостерігається. Уряд наразі очолюється тричленною директорією, до складу якої входять генерал Петлюра, вчитель Швець та Макаренко. Столиця республіки – Кам’янець-Подільський, який війська центральної влади під час війни утримували окупацією. Ми подякували за щирі роз’яснення пану послу Ґалаґану, який запевнив у готовності завжди бути до послуг угорської громадськості щодо подій в Україні. Óraiujság. – 1919. – 6 листопада. – 430 – № 69 [Повновласть членів Директорії УНР А.Макаренка та Ф.Швеця] Копія. П о в н о в л а с т ь. На підставі постанови Діректорії У.Н.Р. з 15 лист. б. р. від імені Верховної Влади У.Н.Р. Андрієві Гавриловичу Макаренкові і Федору Петровичу Швецеві, які відбувають за кордон, надається повновласть: 1) Брати участь в Мировій Конференції в Парижі і инших міжнародніх конференціях, з правом заступництва інтересів УНР. 2) Стверджувати ті фінансово-економічні договори, які підготовлені або прелімінарно заключні міністром фінансів Б.Мартосом, або іншими особами на підставі уповноважень, наданих їм Урядом У.Н.Р. 3) Мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових інстітуцій У.Н.Р. за кордоном і окремих урядових осіб з правами скорочення установлених законами штатів цих інституцій і зміни розмірів утримання персонального складу їх, а також правом примусового одкомандірування до місця осідку Уряду У.Н.Р. всіх тих осіб урядових інстітуцій за кордоном, відносно яких ухвалені відповідні постанови Урядом Республіки. 4) Заключати прелімінарно умови і політично міліарні договори від імені У.Н.Р. з иншими Державами. 5) В випадку припинення фізичного істнування Верховного Уряду на території України, вживати всіх заходів для збереження державного майна і коштів У.Н.Р. за кордоном, для чого заключати і підписувати відповідні акти від імени УНР. Голова Діректорії У.Н.Р. П е т л ю р а. Голова Ради Народніх Міністрів М а з е п а. Державний Секретар Ш р а м ч е н к о. З орігіналом згідно: Посол М. П о р ш. (М.п.) Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 119. – 431 – № 70 Для ревізора Військової Місії. КОПІЯ. Голова Діректорії Головний Отаман Військ У. Н. Р. Грудня, дня 23. 1919 року. С т а в к а. Голові Посольства Української Народньої Республіки в Німеччині. Наказ Ч. 869/ Д.С. 1/ Передати всі військові кредіти і взагалі кредіти на державні закупки, які були одпущені в розпорядження Українського Посольства в Німеччині або на імя Пана Посла, в розпорядження Торговельної Комісії У.Н.Р. за кордоном під голованням А.Сербіненка. 2/ Закуплене Посольством військове майно і ріжні товари передати в розпорядження Торговельній Комісії. 3/ Всі документи по справах закупок переведених Посольством, передати, з одержанням цього, Представнику Державного Контроля У.Н.Р. в Німеччині, а в разі його відсутности Ревізору Військових Місій Отаманові Жуковському. 4/ Нові закупки військового майна в Німеччині мають переводитися на далі тільки Торговельною Комісією У.Н.Р. за кордоном під головуванням А.Сербіненка. ГОЛОВА ДІРЕКТОРІІ ПЕТЛЮРА. В.О. Голови Ради Народніх Міністрів Керуючий М-вом Закордонніх Справ: АНДРІЙ ЛІВИЦЬКИЙ. В.О. Державного Секретаря: П.ХРИСТЮК. З оригіналом згідно: В.О. Державного Секретаря П.ХРИСТЮК. З копією згідно: Секретарь Ревізури Військових Місій за кордоном У.Н.Р. [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 78. – 432 – № 71 Копія з копіі. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ І ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК У.Н.Р. Грудня 23 дня 1919 р. Ставка. ГОЛОВІ ПОСОЛЬСТВА У.Н.Р. У ВІДНІ. НАКАЗ Ч. 870. Д.С. 1. 2. 3. З одержаннєм цього передати пятидесяти міліонний військовий фонд, який мається в Посольстві – в розпорядження Торговельоі Комісіі У.Н.Р. за кордоном під головуванням А.Сербіненко. Потребувати від приватних осіб, які одержали кошти по розпорядженню б. Міністра закордонних Справ п. Темницького з пятидесяти міліонового фонду й зараз перебувають у Відні – відчиту у витраті одержаних ними грошей й повернення решти. Зажадати від бувшого Міністра Закордонних Справ В.Темницького справоздання й пояснення в розпорядженнях по власних витратах і по тих асігновках, які він без уповноважень зробив на імя Місій й окремих осіб з військового фонду. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ: ПЕТЛЮРА. В.О. Голови Ради Народніх Міністрів Керуючий Міністерством Закор. Справ: А.Лівицький. В.О. Державного Секретаря: П.Христюк. З орігіналом згідно: В.О. Державного секретаря П.Христюк. З копією згідно: Секретарь Ревізури Військових Місій У.Н.Р. [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 79. – 433 – № 72 ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК У.Н.Р. Грудня 23 дня 1919 року. Ставка. РЕВІЗОРУ ВІЙСЬКОВИХ МІСІЙ У.Н.Р. ЗА КОРДОНОМ. Наказ ч. 871. Д.С. 1. 2. 3. 4. 5. В доповнення до данних за №4113 від 5-го вересня 1919 року доручень, покладається на Вас: / Контроль над діяльностю Військових Місій У.Н.Р. за кордоном і Торговельними Агентів так загальною як і закупочною; б/ Вияснення стану одпущених в розпорядження названих Місій й Агентів, а також в розпорядження Посольств і Дипльоматичних Місій У.Н.Р. кредитів на закупку військового майна й взагалі державного майна; в/ Вияснення кількости й місця перебування закупленого для У.Н.Р. майна. Вам надається право припинення витрат з кредитів поіменованих в §1.п.б., а також контролю справ, звязаних з закупленими за кордоном для У.Н.Р. військового й иншого майном і можливими майбутніми закупками такого майна. Вам прислуговує право, в межах покладених на Вас обовязків, безпосередньо зноситись зо всіма Посольствами й Дипльоматичними Місіями У.Н.Р. і жадати від них потрібних пояснень і допомоги. Для переведення в життя покладених на Вас обовязків надається Вам право утримувати канцелярію й робити инші видатки згідно затвердженим 23-го грудня 1919 року Штатам. Покладаеться на Вас обовязок через кожні два тижні представляти докладні справоздання про Вашу діяльність, як Ревізора. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ ПЕТЛЮРА В.О. Голови Ради Народніх Міністрів Міністр Юстиціі Андрій Лівицький. – 434 – В.О. Державного Секретаря: П.Христюк. З оригіналом згідно: Секретарь Ревізори Військових Місій [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 80. № 73 Для ревізора Військ. Місій. КОПІЯ. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ І ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК У.Н.Р. Грудня 23. дня 1919 р. Ставка. ГОЛОВІ ТОРГОВЕЛЬНОІ КОМІСІ[І] У.Н.Р. ЗА КОРДОНОМ А. С Е Р Б И Н Е Н К О В І. НАКАЗ Ч. 872. Д.С. 1/ Прийняти, з участю Представника Державного Контроля У.Н.Р. за кордоном, або, в разі його відсутности, з участю Ревізора військових Місій Отамана Жуковського, від Посольства У.Н.Р. в Німеччині і голови його посла п. Порша: а/ Всі кредити відпущені для закупок військового і иньшого майна для У.Н.Р. в розпорядження Посольства в Німеччині і Пана Посла в Берліні, б/ Закуплене Посольством в Німеччині військове і иньше майно для У.Н.Р. 2/ Взяти прийняте майно під догляд і охорону Комісії. З моменту прийому майна відповідальність за нього падає на Комісію. 3/ Нові закупки військового майна після одержання цього припинити. В разі вигодних для держави пропозіцій продажу військового майна докладати Правительству і провадити закупки Верховною Владою У.Н.Р. 4/ Всі справи зв’язані з закупленим за кордоном для У.Н.Р. військовим і иньшим майном і майбутніми закупками, вирішати при обовязковій – 435 – участи Ревізора Військових Місій От. Жуковського, чи уповноваженої ним особи. 5/ Подати звіт про діяльність Торговельної Комісії: а/ що закуплено Комісією, б/ що прийнято Комісією від ліквідованих закуповочних установ, в/ де це майно перебуває, в якій кількости і при яких умовах збереження, г/ плян блищої діяльности Комісії і проєкт штатів. Подати точний звіт про стан кредітів, які маються в розпорядження Комісії. Підписали: ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ ПЕТЛЮРА. В.О. Голови Ради Народніх Міністрів А. ЛІВИЦЬКИЙ. В.О. Державного Секретаря П. ХРИСТЮК. З орігіналом згідно: В.О. Дер. Секр. П. ХРИСТЮК. З копією згідно: Секретар Ревізури Військової Місії за кордоном У.Н.Р. [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 81–81 зв. № 74 Для ревізора Військ. Місій. КОПІЯ. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ І ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК У.Н.Р. Грудня 23. дня. 1919 р. С т а в к а. ГОЛОВІ ТОРГОВЕЛЬНОІ КОМІСІІ У.Н.Р. ЗА КОРДОНОМ А. С Е Р Б И Н Е Н К О В І. НАКАЗ Ч. 873/ Д.С. 1/ З одержаннєм цього припинити витрачування коштів з пятидесяти міліонного військового фонду, переданого Торговельній Комісії Посольством У.Н.Р. у Відні. Витрати з цього фонду на охорону купле– 436 – ного для У.Н.Р. майна а також на удержання персонального складу Торговельної Комісії та її агентів, переводити тільки після санкції Ревізора Військових Місій. Витрати з цього фонду на иньші ціли можуть бути зроблені тільки по окремим в кожнім випадку розпорядженням Верховної Влади У.Н.Р. 2/ Американську валюту, яка мається в фонді на суму 204.735 д. / двіста чотири тисячі сімсот трийцять пять долярів/ не витрачувати, зважаючи її нерухомим державним фондом. Підписали: ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ: ПЕТЛЮРА. В.О. Голови Ради Народніх Міністрів Керуючий Міністерством Закорд. Справ: А. ЛІВИЦЬКИЙ. В.О. Державного Секретаря: П. ХРИСТЮК. З орігіналом згідно: В.О. Державного Секретаря: П. ХРИСТЮК. З копією згідно: Секретарь Ревізора Військових Місій за кордоном У.Н.Р. [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 82. № 75 Копія з копії. ІМЕНЕМ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ Затверджую: 23 грудня 1919 р. ГОЛОВА ДИРЕКТОРІІ Підписав Петлюра. Посвідчив: В.О. Державного Секретаря Товариш Міністра Внутрішніх Справ. Підписав П.Христюк. – 437 – ШТАТИ Ревізора Військових Місій за кордоном. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. При ревізіі Військових Місій встановляється такі посади: юристконсула, секретаря й канцеляриста. Особи на зазначені посади запроваджуються Ревізором по мірі потреби. Ревізор зі своіми співробітниками числиться постійно при Надзвичайні[й] Дипльоматичні[й] Місіі У.Н.Р. в Празі. Витрати звязані з діяльністю Ревізора віднести на військовий фонд У.Н.Р. за кордоном. Місячний оклад платні в чешських коронах: Ревізору, як військовому агенту/: по першому клясу згідно штатам військових агентів за кордоном, затвердженим Військовим Міністерством/. Юрисконсульту – одноразові нагороди по мірі потреби, з тим щоб загальна сума виданоі винагороди не перевищувала в місяць місячного утримання Ревізора. Секретареві 3.000 корон. Канцеляристу 2.000 корон. На канцелярські видатки – по мірі потреби, з тим щоб вони не перевищували 250 корон місячно. Добові кошти при розіздах – Ревізору згідно ставкам Посольств і Місій У.Н.Р. у відповідних Державах/: Ревізор як радник, урядовцям – як урядовцям для доручень:/. Видатки подорожні /білет 1-оі кляси по залізницям/, готелі – по дійсній вартости. На репрезентаційні і непередбачені видатки 10.000 корон /десять тисяч корон/ місячно. Штати ці ввести в чинність з 23 грудня 1919 року. В.О. ГОЛОВИ РАДИ НАРОДНІХ МІНІСТРІВ: А. Лівицький. З орігіналом згідно: В.О. Державного Секретаря П. Христюк. З копією згідно: Секретарь Ревізори Військових Місій за кордоном У.Н.Р. [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4а (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 85. – 438 – № 76 К о п і я. ДЛЯ ПАМЯТИ. Згідно заключеному в Бересті-Литовському поміж Німеччиною і Австро-Угорщиною з одного боку та Украіною з другого боку договору мусіла Украіна поставити Середнім Державам значну кількість збіжжя та сирівців в обмін на готові вже німецькі та австрійські фабрикати /головно мануфактуру та машини для сільського господарства. З огляду на те, що Середні Держави не могли додержати з свого боку обовязок з цього договору, відносно обміну товарів, Украінське Провительство дозволило ім купівлю збіжжя та сирівців на Украіні за готівку. Але українське населення противилося брати німецькі та австрійські банкноти як середники заплати, і тому Середні Держави примушені були закупити випущених Украіною банкнотів /гривень та карбованців/. Трансакція була переведена так, що Середні Держави перебрали від Украіни 1.600 міліонів, випущених нею державних нотів, зглядно банкнотів. Перебрання цих нотів Середніми Державами відбулось в той спосіб, що в розпорядження Украіни представлено було готівкою 5 міліонів марок та 5 міліонів корон; кожний раз в пропорціональному відношенню одержаноі Середніми Державами сум банкнотів до загальної суми тих банкнотів, а власне по курсу 1 марка = 0,85 карб. і 1 кор. = 0,33 карб. Кожного разу решта була наполовину в марках, наполовину в коронах по вищезазначеному курсу виплачена в такий спосіб: 50% були занесені на прибуток Украінському Урядові, поскільки справа торкалась марок – Державному Банкові в Берліні, поскільки корон – в Австро-Угорському Банкові у Відні, зглядно в Будапешті – другі 50% одержала Украіна на 25% німецьких двохрічних 3-1/2% державних паперів /щацшайнів/, анонімних /написаних на предьявника/ та на 25% австрійських та угорських двохрічних 3-1/2% анонімних щацшайнів по номінальній вартости з начисленням часткових відсотків. За це Украінське Правительство предоставило до розпорядження Середніх Держав відповідну вартість украінськими банкнотами в державному банку в Киіві. ДійсBiblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4 (10). – № м-ф. 87285. – Арк. 130. – 439 – № 77 [Лист голови Директорії УНР С.Петлюри до графа М.Тишкевича] ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ Української Народної Республики 21/1.1920 p. м.Камянець Гр[афу] М. Тишкевичу Вельмишановний Пане После. Я ознайомився з листом Вашим на імя А.Лівицького од 2/ І ц./р. і за його відсутністью – чекаю його повороту з Каменця, пишу Вам, щоб одиовісти на деякі Ваші запитання, а разом з цим і дати Вам нові інформації. Я боюсь, що інформації 1 побажання, висловлені в моєму листі од 19 січня ц./р., де в чому вимогають додатків, де в чому прискорення їx реалізації. Я боюсь, п[ане] графе, що події на Україні будуть розвиватись скоріше, ніж навіть я думав, а їх вплив на Європейські відносини почне відчуватись гостріш і загода. Отже, перше, на що би я хотів звернути Вашу увагу – це большовицька офензива. Коли ще тиждень тому большевики займали Жмеринку – Сербиновці (в напрямку на Проскурів), то сьогодні мною отримані – поки що приватні – але певні відомости, що польське військо залишило Проскурів без бою і навіть не взяло санітарок і майна, втікаючи од большовиків. Одержані відомости, що селяне допомагали большевикам і на власну вже руку та ініціативу роззброювали польських жовнірів. Одночасно з Києва приїзжаючі сюди люде доносять, що там помічається концентрація війск, росташування штабу для операцій на Правобережній Україні. Так само маються відомости про концентрацію большовицьких війск в районі Мінської гу6[ернії] і Смоленска. Оживлена діяльність в районі Двинська свідчить про якісь актуальні наміри большовиків супроти поляків. Що большевики «пощитаются» (вислов Троцького) з поляками, про це я мав відомости ще три місяця тому назад. Ці данні цілком певні. Отже, мусимо рахуватись з можливістью бойових конфліктів польско-большовицьких на більш широкому фронті, ніж досі. Занявши Волинь і частину Поділля, поляки повинні і тут мати сутички з большевиками. Чи витримають перші в цій боротьбі. На моє запитання п.Пілсудському він одіювів міні цілком певно і пози– 440 – тивно. Але я маю свої застереження що до категоричної відповіді на це запитання. Перше застереження – це позіція, нашого селянського і міського населення, якою ніколи не можна нехтувати і яка, особливо для армії регулярної, має велике значіння. В окупованих поляками землях України заведена польська адміністрація (малокультурна, заборча і безтактна), військо реквізує немилосердно хліб у селян; євреї тиснуться – все це фактори, не сприяючі створенню сприяючої атмосфери для поляків. І коли я в попередньому своєму листі писав Вам про можливість активної допомоги нашого селянства большевикам («хоть гірше, аби иньше!»), то тепер я мушу ще більшу увагу на це звернути – така допомога можлива і викликана буде завдяки самим полякам. З боку чисто військового вислід боротьби стоїть під знаком запитання, Серед жовнірів нема особливого бажання битись з большевиками далеко од Польщі і за цілі, чужі простому жовнірові. Отже, більш розсудливі старшини польські вважають авантюрою заборчі змагання деяких кругів, думаючи, що молода польська армія ще не настільки міцна, щоб устояти проти большовиків. Великий фронт – од Дінобурга до Камянця, занятий поляками, може бути перерваний большевиками. І з цім треба рахуватись. Ген[ерал] Розвадовський, про якого Ви згадуєте в своєму листі, належить до категорії тих, що, думають, «шапками закидають» противника і провадять сліпу политику. Серед самого польського громадянства нема однолитої думки в боротьбі з большевиками. Соціалісти і людовці проти. Навіть частина ендеків вагається. Пресса польська починає так само втихомирювати свій «жар и пыл» і тепер не тільки «Robotnik», але і «Kurjer Poranny» починає видавати нуги мирного порозуміння з большевиками. Зараз в Польщі спинено на два тижні колейовий рух – видко, йде перевозка військ. Я гадаю, не тільки для того, щоб дати підкріплення фронтовим військам, але і щоби мирні переговори провадити, спіраючись на міцнішу силу. Все це я, н[ане] после, докладно пишу для того, щоб Ви могли витягти з сітуації стратегічної певні політично-дипломатичні висновки. Дозволю собі з приводу їх зробити деякі увага. І. Кольчастий дріт Клемансо з Польщі-Румунії-Югославії-Чехії це нереальна річ. Зокрема Румунія не буде брати участи в тому «дроті», як повідомляє п.Мацієвич, скоріше почне мирні пертрактації з б[ольшовик]ами. Сама Польща так само при першій можливости, під натиском громадської думки так само на цю стежку стане. II. На мою думку, большевики, особливо після знесення бльокади, почнуть провадити агітацію і при першій можливости перекинуться далі на Захід. – 441 – III. Галичина може бути обрана ними як дорога, через яку вони будуть йти на Захід, при чім вони попробують явитись в Галичині в ролі спасителів од польського ярма. Думаю, що в цьому разі вони матимуть допомогу місцевої людности (тимчасову!). Большевизм, як сістема державна, має силу, – поки бореться з своїми ворогами. Коли військо большевицьке зупиниться, не матиме боїв, воно почне роскладатись! Я вже писав Вам, що богато українських] людей залишилось в тилах большовиків, щоб провадити цю роскладову працю. 4. Треба зорганізувати силу, яка б дала грунт і центр для оппозиційної праці ціх елементів. Ви пишете про можливість формування армії. Я би прохав в цій справі дати більш докладні відомости. Для нас важно, щоб Антанта дозволила використати наших полонених (В одній Німечині ми маємо од 30 до 40 тисяч) і не перешкоджала, скажемо, Румунії, Польщі і Чехії допомагати нам в цій справі. Досі і Румунія, і Польща посилаються на Антанту як на перепону в цій справі. Доручаючи Вам поробити перед Фошем певні кроки в цьому напрямку, я при першій Вашій телеграмі пошлю певну кількість офіцерів наших для допомоги в формуванню тих наших жовнирів, які маються у Франції. 21/1 нарешті приїхав на кілька день до Варшави Мацієвич. З поворотом своїм до Букурешту він повезе на імя Ген[ерала] Дельвіга мого листа з пропозицією явитись на короткій час до Вашої роспорядимости, щоб допомгти Вам в військових переговорах. Термін його перебування в Парижі буде залежати од обставин місцевих і об’єма та характера тої праці, яка там почнеться. 23/1 повертається з Камянця А.Левіцький, і я тоді негайно накажу полагодити всі грошові справи Вашої Місії. Викликаю до себе в цій справі Супруна. Коли Ваша праця прийме сприяючий для нашої справи характер і можливо буде належні заходи ставити на практичний ґрунт, треба полагодити справу перевозки закупленого нами майна – порозумівшись для цього з Мацієвичом. Бажаю Вам успіху в праці для добра нашої України. З повагою П Е Т Л Ю Р А (підпис) 21/1 1920 року П.С. Прошу повідомити, де зараз перебуває наша Капела з Кошіцем на чолі? ЦДІА України у Львові. – Ф.681. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.13–16. – 442 – № 78 К о п і я. Посольство УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ в Н І М Е Ч Ч И Н І. № 163. Берлін 21 січня 1920 р. До Пана Фінансового Агента У.Н.Р. Гр. М. СУПРУНА Берлін. У відповідь на Вашого листа із дня 20.1.1920., в котрім Ви мене повідомляєте, що член Діректорії п. Макаренко наказом ч. 102 заборонив Вам виплачувати кошти Місіям У.Н.Р. маю за честь Вам заявити: 1) Наказ такого змісту, як Ви його мені подали до відома є незаконний. 2) Член Діректорії п. Макаренко, має право скорочувати штати Місії У.Н.Р., але забороняти взагалі виплату коштів він не має права. 3) І це вище згадане право він може виконувати тільки в порозумінню із другим членом Діректорії п. проф. Швецем, а не сам. 4) Щоб Ви самі могли сконстатувати обсяг повновласті члена Діректорії п. Макаренка пересилаю я Вам при цім пісьмі копію його повновласті. 5) Я прохаю Вас прислати мені копію наказу за ч. 102 п. Макаренка. 6) Так як такий наказ загорожує інтересам державним, то я рівночасно повідомляю Голову Діректорії, М.З. Справ і Міністра Фінансів про цей незаконний учинок. 7) Я Вам заявляю, що Ви є відповідальний за всі шкоди, які повстануть із виконання цього наказу, котрого незаконність Ви на підставі копії повновласті самі можете ствердити. НАДЗВИЧАЙНИЙ ПОСОЛ І УПОВНОВАЖЕНИЙ МІНІСТР (підп. М. ПОРШ. З орігіналом згідно: Секретар Посольства А. Коваленко. Берлін, дня 30 лист. 1920. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 119 зв. – 443 – № 79 [Інтерв’ю С.Петлюри італійському часопису «Л’ідеа національ»] БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ (інтерв’ю з Отаманом Петлюрою) Варшава, лютий 1920 р. Президент Української Директорії мешкає на одній з найбільш спокійних вулиць Варшави. Я поїхав до нього вранці. Зі мною перекладач, який розмовляє вільно і гарно на десяти мовах і не знаю на скількох діалектах. В той час, як сани тихо скользили по вулицях, покритих снігом, мій товариш малював мені широкими штрихами моральний профіль Головного Отамана, з’ясувавши його прямоту, патріотичний жар, дух самовідданості, залізну волю, котра не знає перепон. Петлюра, закінчив він з жаром, є найбільш чистий національний герой. Герой чи ні Петлюра? Симпатична людина, простий у відношеннях, дуже сердечний. Він має дуже виразне обличчя з дуже глибокими зморшками виразу страждання, з дуже м’якою, майже дитячою усмішкою. Він висловлює слова вільно, м’яким голосом, рішучим тоном, відокремлюючи склади. Сильне потрясання руки, подання папіроси... «Я би бажав побачити Вас на Україні, на вільній Україні. Я був журналістом, маю дуже велику симпатію до представників преси і гостру тугу по залишеній професії. Я маю надію, що хутко буду в змозі повернутися до моєї праці публіциста». «Які не були б фантастичні чутки про моє перебування в Варшаві, я тут знаходжусь виключно з політичних причин. Крім моєї діяльності з практичного боку, я хочу доказати індеферентним живучість української ідеї, довести перевагу в підтриманні цієї ідеї». ІТАЛІЯ І УКРАЇНА «Я радий констатувати, що Італія, як це бачу з безпосередніх інформацій, слідкує з деякого часу з великим зацікавленням за українським питанням. Політико-економічні кола розглядають це питання з великою увагою. Причина цього зацікавлення двояка - ідеальна і матеріальна. Ідеальна – італійці бачать в нашій боротьбі за відродження свій власний відгук славної своєї боротьби за відродження Італії. Це є зовнішня і головна аналогія, яка кидається в вічі. Ще й зараз Україна, як колись Італія, є для своїх ворогів тільки географічний вираз, ще й досі наші найкращі патріоти, як колись і ваші, називаються бандитами – 444 – та підозрілими авантюрниками. Між Італією та Україною є схожість історії, яка дає можливість спільного порозуміння. Це не є тільки риторичне запевнення: Ваш Гарибальді «освободитель» користується на Україні величезною і легендарною популярністю. Українська справа не може не найти собі відклику в благородних серцях і відкритих умах. Наша справа – справа людства. Зацікавлення українською справою базується і на економічному грунті. Про це я скажу пізніше. Тепер же я скажу ось що: і я, і мої співробітники вважаємо себе простими каменярами. Ми будуємо по волі народу українську незалежну державу, а коли наше діло буде виконане, Установчі Збори, вибрані народом, остаточно виявлять волю народу і вкажуть, кому вони хочуть доручити керування державою. На цьому шляху ми мали великі перешкоди. Ми часто падали, але надхненні духом великої віри в конечну перемогу наших ідеалів, ми знову воскресали. І зараз може більш, ніж колись, стоїмо на твердому грунті. Може, ми робили дипломатичні помилки, але ми ніколи не мали претензій бути тонкими дипломатами. Нам бракує інтелегентних сил. Наш нарід інтелегентний, але епоха грубої русифікації, війна і жорстка різня, зроблена нашими ворогами різних напрямків, сильно зменшила кількість освіченого елементу серед українців. А що торкається дипломатичних помилок, то хіба старі держави Європи не робили їх? Як назвати впертість змагань держав Антанти гальванізувати труп «єдиної неділимої Росії», труп Денікіна. Тепер ясно всім, що значить змагання воскресити мертвеців. Та коли б нам Антанта помогала і не даром, а в обмін на сировину, котрою Україна так богата і котра могла бути в час наших військових успіхів легко експортована на Захід, Україна була б зараз вільною і її міжнародне становище було б зовсім іншим. Українці боролися з великим героїзмом серед тяжких обставин, але абсолютна ізольованість, в котрій вона опинилася, не позволила їй використати своїх успіхів. Українська Держава була обложена зо всіх боків». КРАЇНА ОСЕРЕДКА ВСЯКИХ ХВОРОБ «Ми не мали відпочинку. Наші вороги розповсюджували різні чутки про нашу «органическую неспособность построить государство». Але в тих обставинах, в яких ми знаходилися, ми творили чудеса. Ми переходили цілу низку тяжких становищ. Зараз ми зацікавлені санітарними обставинами на Вкраїні, які дуже тяжкі. В сучасний момент Україна є осередком різних епідемічних хвороб,а першою і найлютішою є тиф в різних його формах. Це страшне нещастя загрожує також Європі і не блокадою можна допомогти справі. Ця хвороба дуже хутко розповсюджується. Не з альтруїстичних, а з егоїстичних причин треба – 445 – поспішати з санітарною допомогою, надсилаючи на Україну санітарний матеріал, медикаменти, улаштовуючи секції Червоного Хреста з шпиталями. І то негайно, кажу я». «Повертаючись до української ідеї, я повинен сказати, що її сильно пошкодило те, що це нова ідея. Для нас, українців, вона стара, але ми не могли говорити про неї, а повинні були її уперто скривати в своєму серці з надією, що підійде нарешті і наш день. Всі нові ідеї проходять через чотири стадії: І)про ідею не говорять, при згадці про неї з презирством стискають плечима; ІІ)про ідею вже говорять, але з презирством, як про щось таке, про що не варто і говорити; ІІІ) ідея трохи-потрохи притягає на себе загальну увагу, декотрі зацікавлені силкуються її задушити, а другі налякані, злобно на неї нападають; ІV) ідея очищена від всяких відпадків, приймається всіма і світить всім у вічі. Наша ідея зараз в третій стадії, а в декотрому відношенні вона переходить в четверту». БОЛЬШЕВИЗМ ТА ЦАРИЗМ «Цікаво розглянути «елементи» третьої стадії. Ми, українці, боремося за право вільного розвитку, розвитку нашого національного духа, наших історичних стремлінь, наших історичних традицій. Нам зрозуміло, чому російські реакціонери, також, з чисто політичної точки погляду, проти незалежної України. Український народ - народ хліборобів (87% селян), народ демократичний. Він не має імперіалістичних намірів, він не силкується захопити чужу землю і чужі багацтва. Наш нарід визнає без всяких застережень право кожної національності, яка мешкає на Україні, розвиватися духовно, національно по власному бажанню. Не так думають російські більшовики та реакціонери – обидві партії деспотичні і націоналістичні, обидві стоять ближче одна до одної, ніж це звичайно думають. Як ті, так і другі розглядають Україну, як частину Росії. Це цілком зрозуміло, бо Україна сама найбагатша частина бувшої Росії і без України Росія імперіалістична не могла би існувати. Наш край за часів царату безсовісно грабували. Всі фабрики і заводи (бавовняно-вовняні, металургійні і ін.) знаходились на російській території, залізниці були збудовані в такий спосіб, щоб вони служили виключно промисловому розвиткові Росії. Українським змаганням збудувати промисловість на Україні уряд Росії завжди робив непереможні труднощі. Від Сазонова до Саченка, від Чайківського до Леніна – росіяни в відношенні до – 446 – України всі однакові. Крім характерного цілком атавістичного бажання «єдиної неділимої Росії» росіяни просто не хотять загубити такого лакомого кавалка, як Україна. Росіяни нападають на нас з яростю. Для них всі засоби гарні проти нас. Вони малюють нас в самих чорних фарбах. Не глядучи на їх священний жар, вони ніяк не могли з’ясувати, чому всі ті вірмени, мусульмани з азербайджану, грузини, кубанські козаки, українські білоруси, естонці, литовці, латиші не хочуть навіть і чути про Росію. «Свята матушка Расея» завжди була для них мачухою і ніхто не хоче знову підпасти під її владу, і менш всього українці». СОРОК МІЛЬЙОНІВ «Україна доказала це. В сучасний мент, як і в минулі століття, вся Україна – один великий терен військових подій. Таким робом Україна не може влити в скарб Європи – культури всіх своїх духовних богатств. Наш край богатий своєю глибокою та оригінальною музикою, власним мистецтвом, великою в тонких красках літературою. В нас сорок мільйонів населення. Ми бажали б іншим країнам віддати з того гарного, що в нас є. Ми володіємо безмежним економічним богацтвом. До війни з України вивозили біля 300 млн. пудів хліба (один пуд – 17 кіло). Ми могли б більше експортувати. Європа крайнє потребує в хлібі і Україна могла б його дати. Нехай Європа не робить жодних собі ілюзій, гадаючи, що вона буде в змозі одержати хліб від большевиків, бо де ж їм взяти того хліба, як не на Вкраїні. Але український селянин не дасть хліба большевикам, як він не дав його німцям, як він не дав його Денікіну. Він скоріш спалить його. Він його не дасть тому, що нічого не отримав від большевиків, які крім агітацій, брошур, нічого не мають. Крім того, український селянин проти большевиків. Большевизм не підійшов до нього, бо він дрібний власник. Він тісно зв’язаний з землею, він і індивідуаліст, і ненавидить комунізм. Він ворог до большевизму в теорії і в практиці. Більшовизм нічого не одержить від нього. Насилля не поможуть. Самі страшні насилля німецькі і російські, ніколи не були в змозі забрати від нього хліб, добре схований. Я кінчаю. Антанта після невдачі з воскресінням Денікіна кидається в другу крайність. Вона робить нову помилку. Оскільки центр ваги всього східного питання в Україні, один вихід – признати Україну. Тільки таким робом може бути вирішене східне питання, питання дуже складне. Вигнати окупанта з своєї території зможуть самі українці, для нас досить мати забезпечене запілля». ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1–4. – 447 – № 80 [Лист головного отамана С.Петлюри до голови Дипломатичної місії УНР у Франції графа М.Тишкевича] ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВІЙСЬК Української Народньої Республики 17 лютого 1920 року Голові Дипльоматичної Місії УНР у Франції Гр[афу] М[ихайлові] Тишкевичу Ексцеленсія, Користуючись слушною нагодою, передаю Вам цього листа через ген[ерала] Масене. Ген[ерал] Масене виконував у Варшаві обовязки Голови Французької Місії і, як передавали мені наші старшини з військової секції тутешньої нашої місії, є прихильником нашої справи. В Варшаві, з огляду на тутешні обставини, своєї сімпатії до України не міг реалізувати. Але з питанням нашим тут знайомився, студіював його і, здається, має намір по повороті до Парижу виступити активно серед військових кол в нашу оборону. Зазнайомившись з ним особисто, Ви зробите належні консеквенції. – Я мав нагоду викликати сюди міністра Фінансів Б.Мартоса. Після обговорення з ним ситуації я знайшов найбільш одповідаючим державним інтересам командіровку його, коли б не, звичайно, було можливим, до Франції для реалізації позичок. Мені здається, що без фінансових та торговельних комбінацій справа і нашого визнання, і допомоги нам не може мати реального грунту та так потрібного приспішення справи. Отже, коли б Ваші підготовчі в цьому напрямку заходи треба було б зреалізувати, бажаною була 6 поїздка на кілька день до Парижу Б.Мартоса для оформлення справи. В такому разі, будь ласка, постарайтеся о візу діпльоматичну для нього. Зноситись з Мартосом слід на наше Віденське посольство. – Я досі не знаю докладно Вашої розмови з Дешанелем, а для того і не маю образа про наші перспективи. В кожному разі, шановний граф, майте на увазі, що весною почнуться на Україні розрухи селянські проти большовиків, і нам до цього моменту треба бути готовими: а) мати хоч невелике числом своє військо, яке би стало центром боротьби і імпульсом для більш активної акції повстанців; – 448 – б) мати військову базу (в Румунії) для амуніційного постачання нашої армії; і в) гроші для задоволення потреб державних, які треба буде полагоджувати. – Мати треба на увазі, що пропозиція большовицька мирових переговорів, зроблена Польщі, – є зручний маневр, маючий на меті дезорганізувати і деморалізувати Поляків. З боку військового Польща в боротьбі з большевизмом може не витримати, бо внутрішня її сітуація не є доброю. До цього додати треба, що оккупаційна практика польської військової влади, так і цивільної, на Волині, Поділлю і Холмщині є такою, що селяне тимчасово будуть допомагати большовицькій офензиві. Вже тепер є селянські розрухи в Луцькому, Старокон-стянтиновському та Проскурівському повітах проти поляків. – Я маю цілком певні відомости, що большевики мають на меті розбити Польщу і зараз концентрують свої війська проти поляків. – Політика Антанти є хаотична і дальтонична. Лише Україна зможе большевицькі плани переплутати, але для цього їй треба мати військову свою силу. Хай Франція дасть зрозуміти Румунії, що не має нічого проти організації тут (на протязі місяця) військової частини, хай дасть нам (за наші гроші) муніцію, одежу і ми весною почнемо організовану боротьбу з большевиками. Серед большовицького війська війна з нами не є популярна і ми швидко (як демократи) зможемо роскласти большовицьке військо. – Маючи хоч якусь силу – свіжу, ми більш успішно можемо і пертрактації мирові з б[ольшовик]ами провадити. При тих же умовинах, які створює Англія, справа замирення Європи з б[ольшови]ками тільки ускладнюється і льється вода на млин большевиків. Ландсбері (член Робочої Англійської Партії) поїхав до Москви з уповноваженнями од англійського уряду. Одночасно б[ольшови]ки провадят переговори з німецькими спартакістами про коордінацію акції, і в разі успіху Червоної армії на польському фронті не виключена можливість нових заворушень, які безпосередньо будуть загрожувати Франції. – Ці аргументи треба викладати у Франції, щоб робила належні консеквенції. – К.Мацієвичу я дав належні інструкції: там вже організуються з полонених наших деякі частини. Але Мацієвич заявив, що відношіння до цієї справи псує Франція; коли б вона заявила Румунії, що нічого не має проти активної допомоги нам, то можна було б далеко енергічніш повести справу формувань. Бажаючи, щоб Ви з свого боку натиснули на рішаючі круги Франції ‘в належному напрямку, я дуже прошу Вас послати копію цього листа Марголіну (при першій певній оказії) для того, щоб він зміг з свого боку приняти відповідні заходи перед англійським урядом. – Чекаю Вашого кур’єра. Чому не їде сюди Жармен. Він дуже потрібний. – Поляки не – 449 – добре поводяться: провадят двоєдушну політику. На окупованих землях реставрують польську, поводяться зле – плоди такої політики для Польщі будуть дуже небажані. – З одержанням від Вас відомостей, я припишу свій від’їзд на Україну. – Певно через Румунію. Бажаю Вам як найбільшого успіху. З правдивою повагою П Е Т Л Ю Р А (підпис) ЦДІА України у Львові. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 25–28. № 81 Лист голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Румунії К.Мацієвича до посла УНР у Відні 4 березня 1920 р., м. Бухарест Вельмишановний Пане Посол! Долучаю Вам при цьому листі копії останніх листів, одержаних мною від 1) п[ана] Головного Отамана, 2) Міністра Закордонних Справ і 3) Прем’єр-Міністра І.П.Мазепи. З ціх листів Ви одержите певні інформації того, що діється у нас на Україні і що роблять окремі наші групи для того, аби поставити нашу справу на більш певний ґрунт. Документи остільки самі за себе говорять, що нічого не можу додати до них, а тільки зверну Вашу увагу на деякі непорозуміння з фактами, які випливають з того, що сполучення Камінця, Могиліва і Варшави не зовсім то налагоджене і відстає від потреби, через те то і виходить, що С.В.[Петлюра] уявляє собі, що М[азепа] вже у Ом[елянович]Пав[ленка], а він тим часом в Могильові, а Ом[елянович]-Пав[ленко] вже зайняв Кременчук і Катеринослав. Про заходи полк[овника] Удовиченка ще ніхто в Варшаві нічого не знає і я їм ці вісти надсилаю зараз же з кур’єром одночасно виїзжаючим до Вас. Розвідка наша в Могильові і тут дала нам відомости, що на Фронті Жмеринка-Бар-Вапнярка-Винниця сил большевицьких майже немає і весь цей район дуже легко буде опанувати; на це будуть і зводитись зусилля Удовиченка і Шаповала. Тепер дозвольте Вам коротенько подати новини наші румунські. Ми маємо тут завдання сформувати дівізію. Практично наш плян – 450 – зводиться до переводу сюди брігади Вариводи з Чехії і відповідної кількости полонених в Італії. Тоді ми будемо мати тут взірцеву дівізію міцну, аполітичну, добре озброєну і карну. Всі попередні розмови з міністрами чешським і італійським вже закінчені і мається одержана їми згода Урядів. Вчора ми мали розмову досить для нас втішну в Головному Штабі, сьогодня я подаю ноту в цій справі Румунському Урядові і сподіваюсь, що на протязі тижня справа закінчеться, людей почнуть везти, одведені будуть касарні і почнеться практична організація, озброєння і т.п. Особливу увагу я придаю санітарній організації, через те зверніть, прошу Вас, увагу Д[окто]ра Окопенка на те, що нам би необхідно було б мати тут якогось поважного організатора цієї справи не тільки для нашої дівізії, яка певне буде мати завдання заняти район: Тираспіль, Роздільна – Одеса, але і для всього цього району. Бо страшніше для нас не большевики, а пошести, які можуть геть викосити наше військо. Політично теж наша справа стоїть не зле, хоча газети переповнені вістями про згоду з большевиками. Коли ця справа обговорювалася в парляменті, то дехто з депутатів кричав: «віве Л’Украіне», але презідент припинив їх запитом: «при чому тут Україна». Тим часом серед депутатів вже склалася група, яка вносить запит з приводу нашого питання і підготовляє вотум парляменту за визнання України і його Уряду, який представляє Петлюру. Він користується тут великою повагою і сімпатіями. Я розіслав депутатам спеціяльний мемуар в справі України, який освітлює питання з боку Румунсько-ПольськоУкраїнського Союзу. Взагалі, маючи на увазі неминучий занепад у нас большовиків, наші перспективи тепер кращі, як були торік, бо нема ні Колчака, ні Денікина, ні чужоземних військ на території України. Але що за руїна у нас там, страшенна безодня напастів і т.п. Ми одержуємо приватні листи від родин і всі, майже всі хоріли тифом. Зверніть також увагу на настрій нашого громадянства і народу. Есерство гине, здоровий розум нації бере верх і як що нас визнають, то все наше дворянство і буржуазія зразу стане до праці на українськім ґрунті. Україна буде і буде великою країною. Коли я був в Польщі у Варшаві, то наші поляки-українці казали, що вони тільки чекають визнання для того, аби зараз же вернутися «до дому» і почати працювати для України. Прошу мій лист і копії листів подати до відома послів в Празі і Берні. Ваш Кость Мацієвич – 451 – П[ост] С[криптум]. Копію листа д[окто]ра Макуха і прохання Мазепи з приводу д[обродія] Трухлого ставлю під особливу Вашу увагу. Дещо для п[ана] Макуха дістанемо ми тут, але зручніше це зробити в Відні. Р[ost] S[criptum]. Дописую вже після того, як лист був зготовлений до отправки і подаю ще деякі цікаві Вам новини. Перш всього Ом[елянович]-Пав[ленко] почав наступ в бік Жмеринки і Могильова і значить зміг він з’єднатися з нашими залогами і гарнізонами по Дністру. Далі: я останніми днями був кілька разів у Мін[іністерстві] Президента і вів багато перетрактацій з ріжними діячами. Всі вони щиро на нашому боці і готові одстоювати незалежну Україну всякими засобами. Це головний пункт їх розмови з большовиками. Я раджу їм неодмінно виставити вимогу очищення всього правого берегу Дністра. Не випускайте Грекова, треба всі засоби ужити аби вернути його до праці. З оригіналом згідно: Діловод ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 30–31. № 82 КОПІЯ ГОЛОВНОУПОВНОВАЖЕНИЙ УРЯДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ М І Н І С Т Р. 8 Березня 1920 р. Ч. 998. ГОЛОВІ УКРАЇНСЬКОЇ МІСІЇ В РІЧІ ПОСПОЛИТІЙ ПОЛЬСЬКІЙ. При цьому надсилаються відомости про стан знаків грошових Експедиції. Звертаю увагу на малу кількість їх. Прошу про це докласти п. Головному Отаману. ГОЛОВНОУПОВНОВАЖЕНИЙ УРЯДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ МІНІСТР О Г І Є Н К О /в.р./ ------------------------------------------– 452 – РОЗВІДКА про грошеві знаки, котрі маються у коморі цінностей при Лічильно-Сортировальному Відділі Е.З.Д.П. На 12 Березня 1920 р. 1000 Карбовац. 1/ Остаточно готових 2/ Полубрак 3/ Остаточний брак 4/ Альбомні зразки « 58.122 6 32 прим. на суму – 58.122.000 6.000 32.000 кар. « « « 1/ Остаточно готових 73.903 прим. на суму 18.475.750 кар. 2/ Альбомні зразки 3/ Не порізаних 48 12.000 12.000 3.000.000 « « 250 карб. 100 карб. 1/ Остаточно готових 7.467 2/ Полубрак 5.845 3/ Альбомні зразки 38 4/ Полуфабрикати /506 арк./ 7.590 прим. на суму 745.700 584.500 прим. на суму 3.800 Карб. карб. « 759.000 карб. прим. на суму 6.900 карб. 50 Карбовац. Готових але не порізаних 3 арк. 138 25 карб. 1/ Не нумерованих і не порізаних 2/ Альбомні зразки /101 арк./ 2121 20 прим. на сум. 53025 500 кар. 10 карб. 1/ Остаточно готових 250.000 – 453 – прим. на суму – 2.502.000 карб. 2/ Не сортованих 3/ Не різаних 18.000 18.000 91.714 27.858 41 1937 арк. 34.866 4/ Полубрак 5/ Остаточний брак 6/ Альбом. зразкі 7/ Полуфабрикати 180.000 180.000 917.140 278.580 410 348.660 « « « « « 5 гривень. Альбомні зразкі 43 прим. на суму 215 гривень. Розмінні марки. 50 шагів. Не остаточно готових 489 арк. на суму 97.800 гривень. Завідуючий Відділом /підпис неясна/ ____________________ РОЗВІДКА про грошові знакі, котрі маються у Коморі ціностей при Лічильно-Сортувальному Відділі Е.З.Д.П. На 6 Березня 1920 р. 1000 карб. 1. Остаточно готових 2. Полубрак 3. Остаточний брак 4. Альбомні зразки 57.026 58.122 685 32 прим. на суму 57.026.000 58.122.000 прим. на суму 685.000 32.000 карб. « кар. « 250 карб. 1. Остаточно готових 2. Альбомні зразки 100 карб. 136.759 48 – 454 – прим. на суму 34.189.750 12.000 кар. « 1. Остаточно готових 32.426 2. Полубрак 3. Альбомні зразки 5.845 38 /506 ар./ 7.590 4/ Полуфабрикати прим. на суму 3.242.600 584.500 3.800 карб. « « 759.000 « 50 карб. Готових, але не порізаних 3 арк. 138 прим. на суму 6.900 /101 арк./ 2121 20 прим. на сум. 53025 500 карб. 25 карб. 1. Не нумерованих і не порізаних 2. Альбомні зразки « 10 карб. 1. Остаточно готових 2. Не сортованих 3. Не різаних 4. Полубрак 5. Остаточний брак 434.681 99.000 « 74.115 26.129 /1937 арк./ 34.866 41 6. Полуфабрикати 7. Альбомні зразки прим. на суму – 4.346.810 990.000 « 741.150 261.290 карб. « « « « 348.660 410 « 5 гривень. Альбомні зразки 43 прим. на суму 215 гривень. на суму 97.800 гривень. Розмінні марки. 50 шагів. Не остаточно готових 489 арк. Завідуючий Конторою /підпись неясна/ З орігіналом згідно: Керуючий Справами Директорії Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 3–5. – 455 – № 83 К О П І Я. ГОЛОВНОУПОВНОВАЖЕНИЙ УРЯДУ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ М І Н І С Т Р . 8 Березня 1920 р. Ч. 998. ГОЛОВІ УКРАІНСЬКОІ МІСІІ В РІЧІ ПОСПОЛИТІЙ ПОЛЬСЬКІЙ. При цьому надсилаються відомости про стан знаків грошових Експедиціі. Звертаю увагу на малу кількість іх. Прошу про це докласти п.Головному Отаману. ГОЛОВНОУПОВНОВАЖЕНИЙ УРЯДУ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ МІНІСТР О Г І Е Н К О /в.р./ ---------------------------------------------------------РОЗВІДКА про грошеві знаки, котрі маються у коморі ціностей при Лічильно-Сортировальному Відділі Е.З.Д.П. На 12 Березня 1920 р. 1000 Карбованц. 1/ Остаточно готових.. 2/ Полубрак…………. 3/ Остаточний брак…. 4/ Альбомні зразки…. -”58.122 6 32 прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” 250 карб. 1/ Остаточно готових.. 2/ Альбомні зразки…. 3/ Не порізаних……... 73.903 48 12.000 прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” 100 карб. 1/ Остаточно готових.. 2/ Полубрак…………. 3. Альбомні зразки…. 7.467 5.845 38 прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” – 456 – -”58.122.000 6.000 32.000 кар. ” ” ” 18.475.750 12.000 3.000.000 кар. ” ” 745.700 584.500 3.8000 карб. карб. ” 4. Полуфабрикати /506 арк./ 7.590 ” ” ” ” 759.000 карб. 50 карб. Готових але не порізаних 3 арк. 138 прим. на суму 6.900 карб. 25 карб. 1. Не нумерованих і не порізаних /101 арк./ 2121 прим. на сум. 2. Альбомні зразки…. 20 ” ” ” ” 500 10 карб. 1. Остаточно готових.. 250.200 2. Не сортованих……. 18.000 3. Не різаних………… 18.000 4. Полубрак…………. 91.714 5. Остаточний брак…. 27.858 6. Альбомні зразки…. 41 7. Полуфабрикати 1937 арк. 34.866 5 гривень. Альбомні зразкі……... Розмінні марки. 50 шагів. Не остаточно готових. 43 489 53.025 кар. прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” 2.502.000 180.000 180.000 917.140 278.580 410 карб. ” ” ” ” ” ” ” ” ” 348.660 ” прим. на суму арк. на суму 215 97.800 гривень. гривень. Завідуючий Відділом /підпис неясна/ ----------------------------------------------------РОЗВІДКА про грошові знаки, котрі маються у Коморі ціностей при Лічильно-Сортувальному Відділі Е.З.Д.П. На 6 Березня 1920 р. 1000 карб. – 457 – 1/ Остаточно готових.. 57.026 2/ Полубрак…………. 58.122 3/ Остаточний брак…. 685 4/ Альбомні зразки…. 32 250 карб. 1/ Остаточно готових.. 2/ Альбомні зразки…. 100 карб. 1/ Остаточно готових.. 2/ Полубрак…………. 3. Альбомні зразки…. 4. _ригіналом_ати /506 арк./ прим. на суму 57.026.000 ” ” ” ” 58.122.000 ” ” ” ” 685.000 ” ” ” ” 32.000 карб. ” кар. ” 136.759 прим. На суму 34.189.750 48 ” ” ” ” 12.000 кар. ” 32.426 5.845 38 прим. На суму ” ” ” ” ” ” ” ” 3.242.600 584.500 3.8000 карб. ” ” 7.590 ” ” ” ” 759.000 ” 50 карб. Готових але не порізаних 3 арк. 138 прим. На суму – 6.900 карб. 25 карб. 1. Не нумерованих і не порізаних /101 арк./ 2121 прим. На суму 2. Альбомні зразки…. 20 ” ” ” ” 500 10 карб. 1. Остаточно готових.. 2. Не сортованих……. 3. Не різаних………… 4. Полубрак…………. 5. Остаточний брак…. 6. _ригіналом_ати /1937 арк./ 7. Альбомні зразки…. 53.025 ” 434.681 99.000 ” ” 74.115 26.129 прим. На суму ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” 4.346.810 990.000 - 741.150 261.290 карб. ” ” ” ” 34.866 41 ” ” ” ” ” ” ” ” 348.660 410 ” ” 5 гривень. Альбомні зразкі……… 43 Розмінні марки. 50 шагів. Не остаточно готових. 489 прим. На суму _риг. На суму – 458 – 215 97.800 гривень. гривень. Завідуючий Конторою /підпись неясна/. З _ригіналом згідно: Керуючий Справами Директоріі РОЗВІДКА про грошові знаки, котрі маються у Коморі цінностей при лічильно-сортувальному Відділі Е.З.Д.П. На 6. березня 1920 рок. 1000 карбов. 1/ Остаточно готових.. 57.026 2/ Полубрак…………. 58.122 3/ Остаточний брак…. 685 4/ Альбомні зразки…. 32 57.026.000 58.122.000 685.000 32.000 карб. ” ” ” 250 карбов. 1/ Остаточно готових.. 136.759 прим. на суму 34.189.750 2/ Альбомні зразки…. 48 ” ” ” ” 12.000 карб. ” 100 карбов. 1/ Остаточно готових.. 2/ Полубрак…………. 3. Альбомні зразки…. 4. Полуфабрикати /506 арк./ прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” 32.426 5.845 38 прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” 3.242.600 584.500 3.8000 7.590 ” ” ” ” 759.000 карб. ” ” ” 50 карбов. Готових але не порізаних 3 арк. 138 прим. на суму - 6.900 ” 25 карбов. 1. Не нумерованих і не порізаних /101 арк./ 2121 прим. на суму 53.025 2. Альбомні зразки…. 20 ” ” ” ” 500 ” 10 карбов. 1. Остаточно готових.. 434.681 2. Не сортованих……. 99.000 3. Не різаних………… 4. Полубрак…………. 74.115 прим. на суму ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” ” – 459 – 4.346.810 990.000 - 741.150 крб. ” ” ” 5. Остаточний брак…. 6. Полуфабрикати /1937 арк./ 7. Альбомні зразки…. 26.129 ” ” ” ” 261.290 ” 34.866 41 ” ” ” ” ” ” ” ” 348.660 410 ” ” 5 гривень. Альбомні зразкі……... 43 Розмінні марки. 50 шагів. Не остаточно 489 готових. прим. на суму арк. на суму 215 97.800 гривень. гривень. Завідуючий Конторою [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-4 (10). – № м-ф. 87285. – Арк. 3–7. № 84 [Рапорт скарбника Державної скарбниці при Головноуповноваженому уряду УНР про наліт на скарбницю поляків (15 Березня 1920 р.)] Копія. М.Ф. Скарбник Скарбниці при Головноуповноваженому Уряду У.Н.Р. 15 Березня 1920 р. Ч. 896 м. Кам’янець Головноуповноважений Уряду У.Н.Р. “16” III__1920 року Регістр. № 1469 До Пана Головноуповноваженого Уряду У.Н.Р. Рапорт 14 цього Березня біля 12 годин ночі, в який час частина урядовців уже спала в тім числі і я, в помешкання Скарбниці явилось 7 озброєних, з пістолями в руках, польських агентів і звелівши підняти руки до гори, тим котрі не спали, а спавши зігнали з постелі в білизні в першу – 460 – кімнату і теж звеліли підняти руки почали провадити обтиск не заявивши нікому із урядовців Скарбниці на підставі чого і по якій причині провадиться цей обтиск, сказавши при цьому урядовцям, щоб ніхто не сходив з місця і не спускав рук: а то буде забитий. З початку облапали всіх стоявших урядовців, а потім приступили до перегляду всіх річей і шкафів, зачинених на замки Губерніяльного Правління, не звертаючи уваги на заяву, що шкафи не наши і ключів у нас немає, одбили замок і теж проізвели обиск. Всі річі як моі, так і останніх урядовців з корзин і мішків повикидали на підлогу і забравши гроши які знаходились в корзинах урядовців агенти передали ці гроші Районному Комісару, – котрі після перегляду були повернуті власникам іх, при чому моіх власних грошей вмісто 13.000 карб. /по 1000 карбованців/ було повернуто 8000 карб., о чім мною було заявлено пану Комісару, котрий відповів, що гроші лічені тут при всіх. При тому реквізували іх із річей касіра Возного бінокль, а після скінчення обиску, потребували від мене посвідки в тім, що при обиску нічого із річей, крім реквізованих не пропало, яка посвідка під страхом мною і видана. Розбираючи-ж після ухода агентів річі оказалось, що із моіх грошей в столі, біля моєі постелі, в шуфляді повинно бути 8100 карб. по 100 карб. /Богданівками/ про котрі я умовчав, думаючі що вони агентами не залічені і залишились там, але іх не оказалось і таким чином у мене пропало грошей 13.000 карб. крім того з тієї кімнати, де були моі гроші, із річей Начальника відділу Головноі Скарбниці Тюрина пропало пять пар жіночих рукавичок, у Бухгальтера Совиєрийського дві пари шкіри на підошви і 1/4 ф. тютюну. Докладаючи про вищезазначене, з свого боку маю за честь заявити, що не кажучи про тяжке моральне становище урядовців і іх матеріяльні потері при таких наметових обисках, може бути забрата готівка Скарбниці, яка часто залишаеться до другого дня, а через то прошу звільнити мене від відповідальности за державні кошти, як можливо і на далі будуть провадиться обиски при таких ненормальних умовах. Скарбник Березовський. З оригіналом згідно: Діловод Чернявський Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 239–239 зв. – 461 – № 85 Копія. Директор Державного Банку України. Доповідь про вимагання Начальника Польськоі Пошти, аби двері помешкання Державного Банку були у ночі обов’язково незамкнені. Дня 15 Березня 1920 р. під ч. 380 Кам’янець-Подільський Відділ Державного Банку, між иншим доповідае, що в останні часи організація охорони комори Відділу з цінностями Банку цілком не відповідае вимогам, які передбачаються статутом і правилами Банку. Це пояснюеться тим, що, дякуючи перебуванню в будинкові Банку польських частин, двері з чорного ходу лишаються незамкненими на протязі цілоі ночі, і в помешкання банку, як вдень, та і вночі, разом з польськими жовнірами заходять зовсім невідомі і цілком приватні для Банку особи. Крім того Відділ доповідае, що в довершення ненормального стану що до охорони цінностей Банку Начальник Подільськоі Полевоі Пошти, котра міститься в Банківському будинкові 14 цього Березня звернувся до Відділу Банка з вимогою аби Головноуповноважедвері з фронту були відімкнені цілу ніч для ного Уряду Украінвільного доступу на пошту. ськоі Народньоі РеМіж тим по істнуючим правилам, в поспубліки мешкання Банка, де знаходяться його цінноМіністра. сти, рішуче забороняеться не тілько постійне переживання приватних осіб, але і доступ іх туда в неопераційні часи, при чому вночі всі двері Банківського помешкання мають пильно замикатись, а при входах і коло воріт повинна нести охорону власна Банківська команда вартових. До Пана – 462 – Представляючи про це, рахую своім обовязком доповісти, що від тої пори, коли в м. Камянці-Подільському була встановлена польська влада, умови істнування Державного Банку в Кам’янці з кожним днем взагалі становляться все більше і більш тяжкими. Почати з того, що весь цей час особи польського війська, майже кожен день, являються до Банку з вимогами, аби ім був зроблений обмін польських грошових знаків / марок і корон/ на украінську валюту або навпаки, украінських грошей на марки і корони/ очевидячки в залежности від того, що в данний мент виявляеться найвигодніщим для операціі на місцевій “чорній біржі”, при чому вимагають, аби обмін був зроблений по встановленому Польською Комендатурою / по істности – “примусовому”/ курсу і не на ті грошові знаки, на які, принаймні, булоб можливо обміняти з найменшими труднощами для Банку в залежності від загального становища його каси, а на ті саме, які вони самі визначають /тисячки, сотенні, десятки і ні в якому разі – не на двохсотпятидесяти карбованцеву копюру/. Як вже відомо і Вам, Пане Головноуповноважений Міністре, був окремий випадок, коли на цьому грунті непорозуміння доходили до загроз Пану Міністрові Фінансів і мені відправкою нас під конвоем до Комендатури Пляцу, коли не буде виконано вимагання про обмін марок на украінські грошові знаки саме по 1.000 карб. В будинкові Кам’янець-Подільського Відділу Державного Банку, крім останнього містяться зараз Центральні інстітуціі: а/ Державного Банку /Центральне Керування Банку, Центральна філія /Евакуаційний Відділ/ Банку/ і Міністерства Фінансів, а тому в помешканнях тіснота страшенна. Одначе, не дивлячись на це, в цьому будинкові Польською Владою реквізовано де-кілька кімнат: в першому поверсі для польськоі польовоі пошти, а в другому, поруч з операційною і касовою кімнатами, одна кімната – просто для помешкання жовнірів. Неодноразові прохання Банку про звільнення реквизованих кімнат, з – 463 – огляду на іх крайню необхідність для насущних потреб самого Банку, зостаються без усякоі уваги. Мало того, з Банківського двору, котрий мусить зоставатися весь час з зачиненими воротами і фірткою і до того ж під охороною вартового, – так Польова Пошта зробила заіздний двір, де стоять і раз по раз іздять коні і фургони цеі пошти. Це не дае можливости банківській варті держати Банк під пильною охороною. Крім власного будинку, Кам’янець-Подільський Відділ Державного Банку з 1914 року користуеться ще найнятим будинком /Хрестова вул. ч. 3/ для Інспекціі Дрібного Кредиту, в якому, крім інспекціі до ціеі пори ще мешкали де-кілька урядовців Міністерства Фінансів, сем’і Інспектора Дрібного Кредиту і канцеляриста інспекціі, котрі в Вересні 1919 р. повернулися з м. Винниці, куда були евакуовані, ще під час війни 1914–1917 р. і, повернувшись до м. Кам’янця, не мали можливости вишукати собі приватих квартир. Але по роспорядженню п. Комісара м. Кам’янця /Польського/ дня “12” Березня 1920 р. Інспекція Дрібного Кредіту і урядовці, які там мешкали, були виселені, і майно інспекціі прийшлось перевести в помешкання Банку, яке і без того е переповнене. В місяці лютому 1920 р., як відомо і самий Банк був зачинений і опечатаний Польською владою на де-кілька днів /12–14 лютого/ без пояснення причин, які послужили підставами для такого розпорядження. Але мало і цього. Дня “14” Березня 1920 р. як про це доповідае Кам’янець-Подільський Відділ Державного Банку, Начальник Польськоі Польовоі Пошти, яка міститься в будинку Банка, в якому знаходиться і комора цінностей Банку, цілу ніч були відімкнені [двері] на той випадок, коли вночі надійде хтось для перевірки згаданоі пошти або жовнірів, які мешкають в реквизованій кімнаті Банку, аби таким чином довіряючий мав можливість вільно увійти в помешкання. Треба зазначити, що по статуту Банка і по істнуючим правилам комора Банку, в якій ХОРОНЯТЬСЯ ВСІ ЦІННОСТИ, ЗАВШИ мусить бути пильно охоронена не тілько зачиненням надвірних дверей, а і озброеною власною вартою… Між иншим, власні банківські вартові ще в місяці грудні 1919 р. були обезброені тою-ж польською владою. Таким чином, коли тепер прийдеться на всю ніч залишати двері незамкненими, то Банк з коморою і всіма цінностями буде залишатися без жадноі охорони, і адміністрація Банку при таких умовах, звичайно не може нести відповідальности за цінність і безпечне схоронення цих цінностей. Таке становище цілком не відповідае тому погляду, який – 464 – на нараді в Місцевій Народній Управі дня 14 лютого 1920 року був виказаний Начальником Округи п. Крачкевичем на повну автономність Державного Банку Украіни в районі Польськоі влади /в Кам’янці/. Доповідаючи про це, маю за честь просити Вас, Пане Головноуповноважений Міністре, не відмовити вжити всіх відповідних заходів, принаймні, до того, аби вимоги Польськоі Влади про відчинення дверей Банка на всю ніч на далі не мали місця, бо в противному разі, як зазначено вище, Банк зі своіми цінностями, буде в великій небезпеці і при таких умовах на адміністр ацію Банку не можна покладати відповідальности за цілість цінностей Банку. /підпис/. Директор Державного Банку Украіни. т.ч. м. Кам’янець на Поділлю. Року 1920 місяця Березня “16” дня ч. 175-а. З орігіналом згідно: Діловод Чернявський Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 240–241 зв. № 86 Повідомлення консула УНР у Баварії про торговельно-економічні відносини Німеччини з радянською Росією та Україною 24 березня 1920 р. Довірочно Високоповажаний пане посол, Поїздка сіндика німецько-українського господарського товариства в Монахії д-ра Фінка в Берлін, про котру підписаний мав вже честь згадувати в свойому докладі №182, дійсно відбулась. Д-р Фінк, переговоривши з Коппом про можливість негайного товарообміну, повернув назад в великому песимістичному настрою. По його словам, Копп кромі золота обіцяв доставити німцям тільки трохи лену та вовни і то лишень тоді, коли раньше німці наладять їм транспорт. Щодо товарообміну з Україною, то по заяві Коппа вона ще не «твердо» в – 465 – руках совітського українського уряду і тому передвчасно ще говорить про вивіз тамошних сирівців. Одним словом, Копп не тільки що не ручався достарчити німцям сировини, але був надзвичайно скупим навіть на обіцянки. Особисто зробив Копп на д-ра Фінка вражіння якнайгірше. Не тільки поїздка д-ра Фінка, але і численні поїздки других баварських промислових лідерів потрохи отверезують німців, т.є. доводять їх до чимраз більше поширюючогося переконання, що так побажані торговельні зносини з совітською Росією ще за горами. Не значить це, що тутешні кола рішили махнуть на них рукою. Наоборот, вони хоч і не дуже вірять в їх успіх, все-таки ради самого страху перед дуже можливим випередженням їх з боку Англії докладають всіх старань, щоб менту не прозівати. Видко це найкраще з нової акції, котру затіяло згадане вгорі монахійське товариство. Коли тільки заговорилось відкрито в союзників про торговельну місію до совітської Росії, зразу же гадку цю офіціально проведено і в Берліні (неофіціально зроблено певно більше і раньше). А раз Берлін кого-небудь куди-небудь посила, тоді обов’язково мусить післать і Монахія. Хоч толку з тих місій не буде багато, хоч про це докладно знається – но все-таки німецько-українське господарське товариство посилає до Москви і до Київа свою делегацію, щоб на місці приглянутись тамошньому ринкові. Характер цієї делегації має бути цілковито приватний, хоч не виключене, що виїде вона разом з півофіціальною берлінською. План висилки монахійської делегації частинно найшов підтримання тутешніх кіл із обави, щоб Берлін – як свого часу при помочі славнозвісної «Авофургезельшафт»867 не забрав всього до своїх рук. На засіданні, котре з приводу висилки делегації недавно тут відбулось, було це явно кількома бесідниками підчеркнуто. На самому ділі ходить тут о це, щоб, з одного боку, показати і переконати заступлені в товаристві і дорого оплачуючі його управу фірми про роботу та активність президії товариства, а з другого – про назбирання средств на поїздку. Що не малої суми жадається, свідчить факт, що всі партиципуючі в цій справі мають зложити титулом оплати коштів подорожі по 10.000 марок кожний. Декілька фірм згодилось на уплату цієї квоти під услівям, що назбирані таким робом гроші мають бути продуктивно вжиті на місці призначення так, щоб евентуальним заробітком можна було з’амортизувати витрати. В крайньому випадкові – по думці президії – прийшлось би прибігти до стягування 867 «Авофургезельшафт» – довільна транскрипція назви німецької торговельної організації. – 466 – певного роду провізій від трансакцій, котрі будуть заключені з совітською Росією і Україною. Прийміть, пане посол, запевнення глубокої пошани Оренчук ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 33–33 зв. № 87 Лист міністра фінансів УНР Б.Мартоса до посла УНР в Німеччині М.Порша про повернення державних коштів [7 квітня 1920 р.] До пана Посла УНР в Німеччині З цілого ряду вчинків п. Ковалевського, останнім з яких являється його розпорядження банку «Wiener Bankverein» у Відню про невиплату чека №26255 на 500.000 корон, я пересвідчився, що він не має на меті добровільно здати неправно присвоїні їм державні кошти. Тому прошу Вас, пане после, вжити всіх заходів, евентуально з допомогою німецької влади, аби не дать пану Ковалевському можливости виїхати з Берліну до повної здачі коштів і розрахунків, а також примусити його прискорити цю здачу. Вважаю своїм обов’язком звернути Вашу увагу на те, що ці гроші являються майже останнім засобом, яким ще розпоряжає наша держава, і присвоїння їх Ковалевським повело би за собою дуже тяжкі наслідки. Тому прохаю вжити екстрених і рішучих мір. Міністр фінансів Б. Мартос На документі на лівому полі напис від руки: «До діла». ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 57. – 467 – № 88 З листа М.Галина до Є.Чикаленка про ревізію фінансової діяльності Г.Супруна 30.V.1920. Berlin. W. 50. Tauentzien 8, bei Fr. Svyka […] До Вас, певно, доходили чутки про фінансову українську агентуру в Берліні і її представника п. Гр.Супруна. Мартосу вдалося нарешті усунути Супруна і примусити його зголоситися на ревізію. На його місце призначено І.І.Мирного, а ревізорами – його ж, Соковича і мене. Два тижні вже, і вдень, і вечорами, сидимо ми за цими справами і тільки ознайомилися з головними рисами тих операцій, які провадилися тут. Нічого ще певного не з’ясувалося, крім, хіба того, що всі операції були не на користь, а на велику шкоду державному скарбові. Зараз ніяких активів, можна сказати, немає, а то, що є, то під арештом німецьким. Була надія повернути хоть частинку ушкоджень, а саме 5.000.000 німецьких марок, а й тут вискочив відомий вже Вам злодій М.Ковалев, на якого шибениця давно жде, і перехопив якимсь чином і ці мільйони. Навкруги державних коштів таке багно і тут, як і в Відні, і, здається, у Франції, і Чехії, і певно, і інших країнах, куди нещасна наша доля позаносила паскудних представників народу. Що примусило мене не втікати від цього багна, це єдине бажання припинити злодійську «свистопляску» і вивести на світ Божий правду, злочини, а вкупі з останнім і злочинців, принаймні хоч декого з них, бо всіх їх дуже багато. З наших спільних приятелів тут є П.І.Чижевський, який вкупі з Марголіним виїхав позавчора до Відня на нараду С.–Ф. і куди з’їхалися Мацієвич, Славинський, Шульгин і ін. О.І.Лотоцький приїхав сюди, звичайно, по гроші. Барановський теж тут, а правою рукою у нього зараз тут Ваш колишній співробітник п. Гехтер. Місія наша Українського Червоного Хреста ліквідується за браком грошей і від’їздить в напрямі на Україну, та невідомо куди. Я зостаюсь тимчасово в ревізії, а далі прийдеться, мабуть, їхати в А[к] керман, до брата і перебути там який час, поки завірюха вгамується. Принаймні сподіваюся, що брат прокормить мене. На пенсію, на жаль, – 468 – нічого мені сподіватися, а власних коштів у мене, як і у жінки, зараз нічого немає. Все ж таки у мене не губиться надія, що воно нарешті «якось то буде» і навіть добре буде. Щиро обіймаю Вас, старий мій друже. Д–р. М.Галин Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920. – К.–Нью-Йорк, 2005. – С. 320–321. № 89 УМОВА Між Польським Міністерством Фінансів, заступленим Директором Кредитового Департаменту, бароном Мантайффлем і Директором Бюджетового Департаменту Д-ром Жачком та Українським Урядом, заступленим повно власниками: Головою Украінськоі Торговельно-Економічноі Місіі проф. Іваном Фещенко-Чопівським і Директором Украінськоі Експедиціі Заготовок Державних Паперів п. Федосієвим, складано умову слідуючого змісту: § 1. Польські Державні Графічні заклади будуть друкувати для Украінського Уряду, на підставі потрібних замовлень карбованці до номінальноі суми сім міліярдів карбованців. Вартість виконання тих замовлень визначаеться приблизно від 35 до 40 міліонів польських марок, причому до суми тоі залічені кошти паперу для друку карбованців, який П.Д.Г.З. закупають на рахунок Украінського Міністерства Фінансів на суму около 18 міліонів польських марок. § 2. Техничні умови виконання вищезазначених замовлень, як також вартість друку і паперу будуть означені окремою умовою, що буде складено між П.Д.Г.З., та Украінською Експедиціею Заготовки Державних паперів. § 3. Украінський Уряд повинен оплачувати друк карбованців і папер польськими марками готівкою. – 469 – § 4. Термін оплати каждого рахунку поданого П.Д.Г.З., визначаеться до 6 місяців від дня іх подання. За кождоразовою згодою Польського Міністерства Фінансів може наступити продовження зазначеного вище терміну. Зазначені вище суми підлягають опроцентованню по 6% річно. § 5. На суму кожного поодинокого рахунку, по скільки він не буде заплачений негайно по поданню, видае Украінський Уряд окремі боргові зобовязання в польських марках за підписом Украінського Міністра Фінансів. § 6. Як гарантія оплати боргових зобовязань (арт. 5) складае Украінський Уряд відповідну суму в грошових знаках Украінськоі Держави (карбованцях) причому: 1/ відношення карбованця до марки польськоі визначаеться на: 7 карбованців рівняеться 1-ій польській марці (одна польська марка рівна 7 карбованцям) і 2/ яко забезпечення повинна бути зложена така кількість карбованців, щоби сума, на яку боргове зобовязання видано, не перевищала 70% іх вартости. § 7. Під застав будуть ужиті видруковані в П.Д.Г.З. карбованці. […] два тижні вперед “Украінське Міністерство Фінансів”, а рівнож, в § 11 в кінці абзаца слову “польських” вірити. Голова Торг. Екон. Місіі У.Н.Р. у Варшаві Іван Фещенко-Чопівський. Управитель Експедиціі Заготовок Державних Паперів У.Н.Р. підп. Федосієв. Warszawa dnia 9 sierpnia 1920 r. 1/ Podpis nieczytelny Pieczeg Rzeczpospolita Polska Ministerstwo Skarbu 2/ Podpis: Dr. Kazimierz Zaczek – 470 – З оригіналом згідно: Помішник Завідуючого Закорд. Відділом Кредитовоі Канцеляріі /підп./ М.Богонюк. З копією згідно: пом. діл. Кред. Канц. І. Файльн. Перевір. М. Бочинов. Зав. З.В. Кред. Кан. З копіею згідно: Пропокович п. ділов. З копією звіряв: за Діловода [підпис] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. 23 ХХІV-10 (17). – Арк. 179–181. № 90 [Угода уряду УНР з французькою фірмою «Optorg» (11 серпня 1920 р.)] Український уряд готовий підтримати фірму «Опторг» щодо полегшення їй транспортування товарів (завозу й вивозу), а також виявити протекцію агентам, яких фірма делегує для різних доручень. Виходячи з цих міркувань, Уряд УНР в особі Голови Державної Закупівельної Комісії в Варшаві доцента І.Фещенка-Чопівського з однієї сторони і компанії «Optorg» в особі інженера Ж.Вільєма і кавалера ордена Почесного Легіону, кандидата прав В.Фужера, діючих на підставі повноважень, підписаних директором розпорядником «Optorg» А.Д.Орньєм з другої сторони, склали таку угоду: 1) Фірма «Optorg» зобов’язується постачати в Україну всілякі продукти французького грунту і промисловості, уникаючи завозу предметів розкоші та проводити продаж цих продуктів Уряду чи населенню України. 2) Фірма «Optorg» має право, в компенсацію за продані товари, купувати у кооперативів, товариств і приватних осіб різні товари для експорту. 3) Умови, зазначені в попередньому пункті, дають фірмі «Optorg» право купувати в Україні товарів на загальну суму, яка не – 471 – перевищує вартості привезених товарів, коли виняток не буде допущений Урядом. 4) Вартість товарів установлюється нетто без оплати мита привозового чи вивозового. 5) Фірма «Optorg» бере на себе перед Урядом зобов’язання надавати органам Уряду УНР всі документи, які стосуються імпорта і експорта (ліцензії, дублікати і інше) для полегшення контролю цих операцій, загальний облік яких концентрується в Департаменті Зовнішнього Торгу Міністерства Народного Господарства. 6) Уряд УНР заявляє про свою готовність у випадках купівлі необхідних товарів, а також продажу українських продуктів, звертатись з запитаннями до французької фірми “Optorg” і надавати цій фірмі першорядність, коли з боку інших фірм не будуть запропоновані більш корисні умови. 7) Всі права, які надаються цією угодою фірмі «Optorg», можуть бути розповсюджені й на інші французькі фірми, які за згодою обох сторін прилучать свої підписи до цієї угоди. 8) Ця угода складається українською і французькою мовами, причому, на випадок суперечок, перевагу має український текст. Оригінал українською мовою залишається при Міністерстві Народного Господарства, а французькою мовою передається фірмі «Optorg». 9) Ця угода набирає сили з дня затвердження її Міністром Народного Господарства і дійсна на термін 12 місяців. Коли ж до закінчення десятого місяця Уряд не заявить про своє бажання припинити цю угоду, вона вважається продовженою ще на 6 місяців. ЦДАВО України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 185. – Арк. 7–7 зв. № 91 [Витяг з листа від 16 серпня 1920 р. делегації УНР на конференції держав у м.Спа до голови цієї конференції] […] В січні 1919 р. з метою просити підтримки Урядів Антанти в боротьбі проти більшовиків до Одеси була надіслана Українська Місія на чолі з Мацієвичем – міністром Закордонних Справ. Вже тут представники українського уряду мали враження, що союзники ба– 472 – жали, щоб Україна знаходилась під спеціальною протекцією Франції (Україна рахувалась територією, де Франція мала б пріоритет своїх економічних інтересів). Дійсність відповідала цьому враженню; головне командування в Одесі належало французькому Генеральному Штабу. В лютому–березні 1919 р. представники українського уряду вели переговори з генералом д’Ансельмом і його співробітниками з французького Генерального Штабу і в той же час з генералом Бертело, що приїхав з Бухареста до Одеси. Як наслідок цих переговорів представники українського та французького Генерального Штабу виробили проект угоди, згідно з яким Франція мусила підтримувати українську армію та уряд не тільки зброєю, але й людьми (мались на увазі французькі, румунські та грецькі війська). З другого боку, цей проект передбачав, що контроль над фінансами та залізницею України буде в руках французького уряду. Також, згідно з побажаннями представників французького Генерального Штабу були проведені зміни в складі українського уряду. Коли ж цей проект був вироблений, французький Генеральний Штаб раптом припинив переговори, й французи евакуювали Одесу на початку квітня, кинувши Україну на її власні сили з невідомих причин. У травні–червні 1919 р. французьке МЗС в листі представникові України Шульгіну висловило рішення французького Уряду надіслати до армії Петлюри військову місію для підтримки в боротьбі з більшовиками. Ця місія не рушила в дорогу ще й досі. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 407. – Арк. 46–47. № 92 [Про Постанова Ради народних міністрів УНР «Про відрядження до Парижа генерал-лейтенанта генерального Штабу української армії Юнакова» (30 серпня 1920 р.)] За підписом голови Директорії С.Петлюри. Перші пункти Постанови окреслювали завдання відрядження, підпорядкованість Юнакова під час перебування в Парижі: – 473 – 1) для проведення справ, пов’язаних з військовими інтересами УНР відрядити до Парижа генерал-лейтенанта Юнакова і двох осіб при ньому (ад’ютанта та референта); 2) Юнаков у військовому відношенні підпорядкований Військовому міністерству УНР, а в політичному – проводить справу в контакті з головою української дипломатичної місії в Парижі. В третьому пункті Постанови говориться про виділення досить значної на той час суми – 40.000 франків на утримання генерала і осіб, що відряджались з ним, з коштів військового фонду. На третьому аркуші цієї справи зберігся документ, що деталізує інформацію про відрядження, – лист заступника міністра закордонних справ до Ради народних міністрів УНР. Тут, зокрема, говориться: “Згідно наказу Головного Отамана, генерал Юнаков має виїхати до Парижа, щоб з’ясувати маршалу Фошу військове становище УНР і клопотатись про одержання від Франції військового спорядження для нашого війська. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 1–3. № 93 ДИПЛЬОМАТИЧНИЙ ВІДДІЛ ПОСОЛЬСТВА У.Н.Р. В НІМЕЧЧИНІ. ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЮЛЕТЕНЬ № 3 Берлін, 11. листопаду 1920 р. З ДІЯЛЬНОСТИ ПОСОЛЬСТВА У.Н.Р. У НІМЕЧЧИНІ. Дипльоматичні ноти. Посольство вислало за останній тиждень такі дипльоматичні ноти: а.) Словесну ноту до М-ва Зак. Справ Німеччини в справі улекшення вїзду українських громадян до Німеччини з Чехословаччини й Австрії. Німецькі консулати в Празі і Відні відносять цілком неоправдано розпорядження німецького М-ва Зак. Справ що до дипльоматичних і курьєрських пашпортів також до громадянських пашпортів. – 474 – Посольство попрохало о відповідні інструкції німецьким консулятам у Відні та Празі. б.) Як вже було згадано в першім числі «Бюлетеня», Посольство У.Н.Р. в Німеччині, надаючи велике значіння політичній ролі, яку можуть відіграти в міжнародніх взаємних відносинах України наші далекосхідні кольонії «Зелений Клин» і Манчжурія, розпочало в цій справі енергійну дипльоматичну акцію. 4-го цього жовтня Посольство звернулося з цього приводу до китайського амбасадора у Берліні з нотою, в якій підкреслюється, що інтереси Китаю що до колишньої Росії, рівно як і інтереси Японії, ті самі, що і інтереси всіх нових національних держав, які повстали на колишній російській теріторії, а особливо найбільшої з цих держав – України. Пославшись на лист Української Краєвої Ради в Манчжурії Посольство прохає амбасадора вжити заходів перед його урядом, щоб 1) українські краєві органи в Манчжурії визнавалися органами урядовими, 2) щоб ці урядові українські органи китайський уряд приняв під свою охорону і надав би їм право самовизначення і 3) щоб китайський уряд допомагав їм фінансово для утримання шкіл, часописів і т.и. ________________ Представник У.Н.Р. у представників Антанти. У звязку з подіями на врангелівському фронті Повірений у справах У.Н.Р. у Німеччині д-р Р.Смаль-Стоцький одвідав бельгійського посла, радника французького посольства графа Сен-Кантена, амбасадора Італії Де-Мартіно і шефа військової англійської місії в Берліні генерала Малькольма. ________________ Українські бібліотеки для німецьких університетів. Посольство У.Н.Р. у Німеччині подарувало через М-во Зак. Справ Німеччини славянським семінарам університетів у Берліні, Ляйпцігу та Мюнхіні по бібліотеці, складеній з екземплярів усіх наукових та белетристичних книжок, друкованих українськими видавництвами за кордоном. ________________ З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ. Виклад про Україну. – 475 – Відомий німецький політик і публіцист д-р Пауль Рорбах виступив цими днями на зборах демократичної партії в Шарлотенбургу з дуже інтересним викладом про Україну. Росія, – сказав п.Рорбах, – ніколи не була чимсь єдиним. Були власне три Росії: властива, яку ми нині називаємо Україною, далі Великоросія й нарешті те, що до Росії було силою притягнено – Фінляндія, балтійські країни, Польща і т.и. Нині ми мусимо цілком одучитися казати «Росія», а повинні казати «Східна Європа». Ще в роках 1914–16 у Німеччині можна було обіцяти 1000 марок тому, хто назвав би в Європі країну, яка має 40 мил. людности, власну культуру й власну історію, а проте цілком незнану. Гроші ці напевне лишилися б у того, хто їх обіцяв, бо ніхто не відгадав би, що мова мовиться про Україну. Люде знали тільки Росію. А проте українці ніколи не переставали бути окремим народом з власною мовою та історією. Нині Росія уявляє собою тільки руїну, й лише на Україні панують більше-менше можливі відносини. Панування большевиків на Україні є тільки тимчасове, й незабаром їх господарюванню настане кінець. Росія стратить ще милійони людей і стане пусткою. Може бути, що поодинокі села обєднаються в малі «республіки», а ті знов у більші, щоб відбудувати цілком зруйновані залізниці, відновити торговельні зносини й завести який-небудь лад. Але для цього потрібні гроші й кредит, а ні того ні другого Росія не має. Одна тільки Україна має кредит і гроші, сама лише вона має натуральні скарби й харчові продукти, й вона має найбільше шансів перебути тяжкі часи й стати державою в сучаснім розумінні цього слова. ________________ Нова книжка. У виданні «Української Накладні» вийшла нова книжка А.Дзендзеля: «Як нам задовольнити наші пекучі потреби? – де-які поради владі й населенню України». Автором книжки є дуже відомий український кооператор і фінансовий політик. ________________ Шведський Червоний Хрест – Українському. Дипломатична Місія У.Н.Р. у Штокгольмі звернулась до Шведського Червоного Хреста з проханням допомогти Україні медикаментами, перев’язочними матеріялами та иншими річами для поборювання пошестей. Шведський Червоний Хрест у відповідь на – 476 – це прохання призначив для Українського Червоного Хреста на суму 5.000 шведських корон ріжних медикаментів. Секретарь штокгольмської Місії д-р Діамант прибув 9-го цього листопаду з цими медикаментами до Берліну, щоб повезти їх далі на Україну. ________________ Приїзди й відїзди. Приїхав з Відня Надзвичайний Посол М.Василько. З Камянця-Подільського приїхав Повірений у справах У.Н.Р. у Швейцарії М.Левицький. Повернувся до Берліну з Риги бувший міністр народнього господарства М.Шадлун, який знайомиться з економічним становищем Лотви, Естонії й Литви. П.Шадлун незабаром їде до уряду У.Н.Р. Секретарь Надзвичайної Дипльоматичної Місії У.Н.Р. у Данії О.Гладишовський проїхав через Берлін до уряду У.Н.Р. Співробітниця Дипльоматичної Місії в Швейцарії пані Ганна Чикаленко приїхала до Берліну й вступила в склад співробітників Посольства У.Н.Р. у Німеччині. Адютант бувшого гетьмана Скоропадського полковник Зеленівський виїхав через Відень до Будапешту. ________________ Супруніяда. Одна з найтемніших сторінок в історії першого періоду української державности – т.зв. Супруніяда – наближається тепер до свого закінчення. Скільки матеріяльної й моральної шкоди ця сторінка заподіяла українській справі – це не дається обчислити. На щастя, стара поговірка – «є ще судді в Берліні» – справдилася і на цей раз, і коли матеріяльну шкоду вже нічим не дасться поправити, то прихильники права й чесноти мають тепер принаймні, велику моральну сатисфакцію. Може бути, що кінець Супруніяди матиме не аби-яке навчаюче значіння, так що є підстава сподіватися, що надалі таких історій більше вже не буде. Фактична сторона Супруніяди заслуговує на те, щоб оповістити її докладніще. У кінці 1918 р., після ліквідації Гетьманщини, Директорія У.Н.Р. призначила п. Григорія Супруна фінансовим агентом до Берліну. Незабаром, одначе, показалося, що це призначення було не дуже щасливе. Не зважаючи на те, урядування п.Супруна тривало цілий 1919-й – 477 – рік. Аж, у грудні 1919 р. до Берліну прибув міністр фінансів У.Н.Р. п.Мартос, який зажадав од Супруна справоздання про його фінансові операції. Супрун на це згодився, але попрохав місячного терміну, щоб упорядкувати книги. Справа затягнулася більше, як на місяць, так що п.Мартос побачив себе змушеним призначити ревизійну комісію для перевірення діяльности Супруна. Коли ж та комісія схотіла приступити до праці, Супрун несподівано став сумніватися, чи п.Мартос є ще міністром фінансів. Щоб усунути всякі сумніви, п.Мартос добув од Директорії посвідчення, що він дійсно є міністром фінансів. Загнаний на слизьке, Супрун проте не скорився, а далі уникав ревізії; до того він ще припинив виплату грошей ріжним установам У.Н.Р. за-кордоном, поставивши їх цим у надзвичайно тяжке становище. У відповідь на це п.Мартос скинув Супруна з його посади, скасував видані йому уповноваження й звернувся до берлінського суду з проханням наложити арешт на його майно. Суд задоволив це прохання. Знов загнаний на слизьке, Супрун висловив бажання полагодити справу мировою дорогою й передати особливій комісії М-ва Фінансів У.Н.Р. рахункові книги та решту затриманих ним у себе державних грошей. Коли ця комісія приступила до праці, то незабаром вияснилося, що грошей п. Супрун взагалі не думає передавати, а рахунки, які він передав, занадто неповні. Тоді справа знов пішла судовою дорогою, й п.Супрун почав готуватися до оборони. Перше всього Супрун почав вести кампанію проти уряду У.Н.Р. через німецьку пресу. Щедро роздаючи гроші, він добився вміщення в ріжних німецьких часописях цілої низки статей і заміток, в яких дискредитувалися як уряд У.Н.Р. у цілости, так і поодинокі його представники на Україні і закордоном. Не задовольняючись цим, він заснував у Берліні власний орган – «Німецько-Українську Газету», – яка в кожнім числі нацьковувала німецький уряд і німецьке громадянство проти уряду У.Н.Р. Поруч з цим п.Супрун оскаржив першу постанову німецького суду про наложення арешту на його майно. Адвокати п.Супруна в своїй скарзі перенесли питання на політичний ґрунт і доводили, що Супрун зовсім не відмовляється від одвічальности, але він не бачить, перед ким йому нести цю одвічальність, бо ніякого законного уряду на Україні тепер нема, а ті особи, які себе називають урядом У.Н.Р. чи його представниками – це тільки приватні люде. Адвокати Супруна – дуже меткі й спритні крутії – поставили противній стороні, себ-то міністрові фінансів У.Н.Р., слідуючих 5 запитань: Хай противна сторона доведе: – 478 – 1. що істнує українська держава в міжнародноправнім розумінні, 2. що істнує українська держава в німецькім приватноправнім розумінні, 3. що істнує українське міністерство фінансів у правнім розумінні, 4. що це міністерство в правнім порядку призначене, й насамперед 5. що п. Барановський є правомочним заступником сього правомочного міністерства фінансів. Справа розглядалася в берлінськім окружнім суді 22. вересня ц.р., 25. вересня був винесений вирок. Адвокати пориваючої сторони, змушені вдатися в політичну дискусію, навели низку доказів правного істнування української держави та уряду У.Н.Р. Між иншим вони передали судові слідуючих 2 документи: 1. Виданий німецьким м-вом закорд. справ офіціяльний реєстр членів дипльоматичного корпусу за червень 1920 р., де на стор. 11 Посольство У.Н.Р. стоїть серед инших признаних посольств, тоді як на стор. 12, окремо перечисляються «представництва формально ще не признаних держав», і серед цих останніх Посольство У.Н.Р. не значиться. 2. Слідуючу словесну ноту німецького міністерства Закорд. Справ од 29. червня 1920 р.: «М-во Закорд. Справ має за честь одповісти на пов. словесну ноту Посольства У.Н.Р. од 22. ц.м. №1254., що українська держава є визнана з боку німецького уряду, рівно як і Посольство У.Н.Р., як таке, є тут визнане. Зважаючи одначе на те, що на Україні зараз панують несконсолідовані відносини й що там є кілька урядів, компетенція Посольства мусить бути обмежена в де-яких подробицях, які виникають з сучасного стану річей». Адвокати п. Супруна під час судового процесу вживали всіх заходів, щоб зменшити вражіння від пориваючої сторони. Але суд уважав не на красномовність і спритність адвокатів, а на суть справи. Наслідком цього суд через три дні виніс мотивований вирок, котрим наложений арешт був признаний законним, а протест п. Супруна – безґрунтовним. Зважаючи на високу суму позву – 5 1/2 мил. марок, – суд постановив для його забезпечення зажадати від пориваючої сторони заставу в сумі 1 мил. марок. Цю заставу незабаром було внесено. Мотивований вирок суду є документом надзвичайно високого інтересу. На жаль, великий обсяг цього документу – 14 сторін не дає змоги тут його навести. Хто бажав би з ним в орігіналі познайомитися, – 479 – тих одсилаємо до німецького журналу «Ді Україне» (кн. 10. за 1920. р.), де його видруковано повністю. ________________ Врангель і Махно. Перехоплене німецькою станцією большевицьке радіо від 16. жовтня подає слідуючі відомости про взаємні відносини між Врангелем і Махном: «Як відомо французька преса багато писала про союз між Врангелем та Махном. Совітська преса теж передруковала недавно документи, які доказували істнування союзу між Врангелем і Махном. Тепер виявляється, що ці звістки неправдиві. Махно помагав Врангелеви і полякам, воюючи з ними проти червоної армії. Але формального договору між ними не було, і всі документи в справі цього договору, які були оголошені, є фальсифікатом. Кримський бандит Володін, який називає себе отаманом, оперує після приказів штабу Врангеля, як агент Махна. В дійсности між ними не було нічого спільного, і всі повідомлення про це були фальшиві. Перед кількома тижнями Врангель старався владнати безпосередні зносини з військами Махна і заслав двох представників до Махновського штабу. Делегати Революційних Військових Рад з південного Фронту повідомили, що загони Махна не тільки зірвали переговори з заступниками Врангеля, а просто цих заступників повісили негайно після їх прибуття. Цей факт показує, що зусилля Врангеля завязати переговори з Махном явились наслідком його переконання, що власними силами він боротися з радянською владою не може. Незабаром Махно завязав переговори з /нерозібране слово/ про спільні операції проти Врангеля на південнім фронті. Порозуміння осягнено з де-якими оговорками. Нині загони Махна оперують після приказу начальника південного фронту (те саме нерозібране слово)». ________________ Спростовання провокаційної звістки. Західно-українське пресове бюро у Відні цими днями поширило звістку, ніби-то в Ставці військ У.Н.Р. відбувся переворот, причім генерал Омелянович-Павленко має заарештувати Головного Отамана С.Петлюру й оголосити себе диктатором. Посольство У.Н.Р. у Річи-Посполитій Польській у циркулярній телеграмі до всіх Посольств і Місій У.Н.Р. закордоном рішуче спростовує цю провокаційну звістку, в якій немає ні слова правди. – 480 – ________________ ЗАГАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВІДОМОСТИ. Чи був Троїцький у Східній Прусії? Бездротова телеграма з Москви спростовує чутку, ніби-то Троїцький був у Східній Прусії й вів переговори з пруськими офіцерами. Троїцький заявляє: «У цій чутці нема ні слова правди. Я не був у Східній Прусії й не вів переговорів з пруськими офіцерами ні там, ні де инше. Я мушу, одначе, сказати, що я повсякчасно готовий мати розмову зо всяким розсудливим і чесним німецьким офіцером, котрий запропонує свої послуги для боротьби проти французького імперіялізму, ограбовуючого й поневолюючого Німеччину». ________________ Розмова з Л.Караханом. До Берліну прибув «інкогніто» большевицький комісар Лев Карахан, брат відомого большевицького провідника й політика. В довір очній розмові з одним з берлінських комуністів Карахан зробив низку дуже цінних признань що до становища большевицької армії під час останнього походу проти Польщи. Під час цього походу Карахан служив при головнім артилерійськім управлінні, начальником якого був тоді генерал-майор Шайдеман. Карахан спеціяльно завідував постачанням гарматних набоїв для панцирних потягів і самоходів. Коли ми підходили до Варшави, – признався Карахан, – узброювати не було вже кого і не було чим. На Ходинці (військове поле в Москві) в парках залишалася тільки непотріб, до якої страшно було і доторкнутися. Ми послали на фронт все, що було можливо, і коли б ми мали добрий транспорт, то зараз червона армія була б цілком без артилерії. Все, що в нас було, ми післали на фронт, але на щастя все застряло на залізничних станціях і в свій час не поспіло на місце. Коли б поляки дали нам добути Варшаву чи підтягнути з запільних баз нові формування, взагалі, коли б вони зачекали ще тижнів зо два, – ми були б без артилерії, без панцирників і мабудь остаточно без паровозів. Нема щастя, так нещастя помогло. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-4. – Арк. 320–324. – 481 – № 94 [Повідомлення Міністерства закордонних справ УНР військовому міністрові генералові Галкину про становище полонених та інтернованих українців на теренах країн Європи (м.Тарнів)] м.Тарнів, 18 листопада 1920 р. Згідно з законом від 11 серпня б.р. про скасування військово-санітарних місій в західних державах і про передачу справ тих же місій до МЗС і його закордонних установ, Міністерство, оцінюючи всю вагу перейнятих на себе завдань, зажадало відповідними обіжниками від своїх установ відомостей про стан військовополонених в тих державах. На основі зібраних даних Міністерство повинно зазначити, що становище українських полонених завжди було і є дуже тяжке і оплакане. Були допущені великі помилки так зі сторони центральних урядових установ, як також і місій, які витратили значні кошти, не оказавши полоненим достаточної опіки і допомоги в поверненні їх на Батьківщину. В біжучому році, коли військово-санітарні місії майже припинили свою діяльність із-за браку фондів і перестали оказувати полоненим навіть моральну допомогу в роді: відвідин таборів, посилок газет і літератури, читання лекцій і т.ін., положення полонених стало ще більш прикрішим і, нарешті, втративши надію на допомогу з нашої сторони, вони приневолені були звернутись за допомогою до своїх національних ворогів. Більшовики, витративши величезні кошти на агітацію, настроїли одну частину наших полонених вороже до всього українського, а другу – зробили байдужою і скептичною. Німеччина. Найбільша кількість полонених українців знаходилась в осередніх державах, а зокрема – в Німеччині. Звідомлення нашого посольства в Берліні ось як представляє справу: чим дальше – місія все більше тратила авторитет серед полонених і нарешті справа зайшла так далеко, що представники місії останнім часом не наважувалися показуватися в таборах полонених. Почасти це, може, має причиною брак коштів українських організацій, але фактично число полонених, які вважали себе українцями, на протязі останніх місяців зменшується з вражаючою швидкістю. Так, після останньої анкети, проведеної військово-санітарною місією на перше травня 1920 р., полонених українців було в 34 таборах 40.184 душі, а на перше червня б[іжучого] р[оку], себто через місяць, у 30 та– 482 – борах було зареєстровано тільки 26.747 українських полонених. Зараз становище українських полонених в Німеччині є приблизно таке: Члени таборових рад, громад, кооперативів, шкіл та театрів змушені були залишити свою культурну працю й йти на роботу до селян або на фабрикита шахти. 5-го травня була підписана, а 26-го травня ратифікована умова між Совітським та Німецьким урядами про взаємну виміну полонених. 29-го того ж травня вже поїхав перший транспорт з табору Зальцведель на Штеттін до Нарви. Евакуація з того часу іде без перерви, причім щодня перевозиться по дві тисячі душ. Совітський представник КОПП переводить евакуацію таким способом: що в першу чергу вивозяться українці, а те робиться для того, щоби дискредитувати українські установи, котрі уже на протязі кількох років обіцяють вивезти полонених на Батьківщину, а ще досі нікого не вивезли. Крім цього агітаційного знаряддя, більшовики вживають ще багато ін[ших] і провадять більшовицьку пропаганду серед українських полонених всіма способами: відозвами, часописами, брошурами, як українською, так і російською мовами (часопис «Красный набат»). Наслідком цієї пропаганди явилась постанова українських табірних громад не підтримувати ніяких зносин з військово-санітарною місією, посольством чи якою-небудь іншою українською «буржуазною» інституцією в Німеччині. Для ілюстрації ворожого відношення українських полонених до цих інституцій можна навести слідуючі факти: Українська республіканська капела, яка влаштувала концерти в таборі Зальцведель, була прийнята дуже вороже; її проводжали вигуками: «провокатори», «петлюрівці» і т.ін. Другий факт. Капела призначила прибуток з одного концерту в Берліні на користь полонених і передала його таборовим культурно-просвітнім установам сумами по 200–400 марок; більшість тих грошей була звернена. Німецька Австрія. Другою державою по кількості перебуваючих там полонених українців була Австро-Угорщина, котра, крім того, лежить на перехрестку всіх шляхів поворотців і тим відігравала дуже значну ролю. У свій час в Австрії були закладені на головних шляхах українські збірні станиці, а саме: в Відні, Ісбруку, Марх-Ґренку, Бадвілях, Лебринґу, Будапешті і Празі, із котрих на цей час залишились лише в Відні і Будапешті. Для характеристики діяльності збірних станиць подаємо деякі статистичні дані. За час від 1-го червня 1919 р. до 30 квітня 1920 р. перейшло через станиці 53.320 українських полонених, за той час видано відділом військово-санітарної місії харчових пайків – 40.5604; сорочек – – 483 – 1.843; підштанів – 1.685, плащів – 1.668; слюз – 743; сподень – 859; черевиків – 1 399. В приюті хорих за той час видано пайків 6.635. У Відні лікувалося в шпиталях 830 хворих, а до кінця липня 1920 р. – 249. Наразі в цілій Австрії залишилась лише одна переходова станиця у Відні, котра має від 300 до 400 полонених денно. Угорщина. В Угорщині зараз перебуває коло 11.000 залишившихся полонених, котрі знаходяться на роботах переважно у хліборобів, частина також на фабриках і приватних інституціях. Багато із бувших полонених поженилось і вже зовсім акліматизувалось, одначе більшість хоче вертати на Україну та жде лише догідної хвилі, бо поки що стримує їх тут тяжка ситуація на Україні і трудності переїзду. В Будапешті функціонує ще дотепер перехідна станиця під зарядом відділу Червоного Хреста, котра відправляє транспорти по 30–40 чол[овік] тижнево. На станиці мають поворотці приміщення до найближчого транспорту, одержують харч, одяг, білизну, тютюн, книжки і часописи з існуючої при станиці бібліотеки. Крім того, видаються грошові допомоги на дорогу транспортам і поодиноким поворотцям, котрі такої помочі потребують. Болгарія. В Болгарії в травні і червні б[іжучого] р[оку] було до 2.000 бувших полонених українців та втікачів з Одеси. В червні місяці посол Мацієвич повідомив нашого посла в Софії, що румунський уряд згодився пропустити через свою територію 300 українських поворотців, але тимчасом як дотепер офіціально такого дозволу не одержано. В той спосіб всі очікуючі відправлення на Україну опинилися в дуже тяжкому положенні. При такому стані речей українським поворотцям лишалося тільки або шукати оборони в іншої держави, або їхати до армії генерала Вранґеля. Посольство вжило всіх заходів, щоби хоч частина українців могла залишитись в Болгарії з тим, щоби, проживши тут літо на роботах, восени вернутися на Батьківщину. Зараз якраз літні роботи закінчилися і заробітків більше немає, а через те всі поворотці знову звертаються до посольства з проханням відправити їх на Україну. Тим часом посольство цілком безрадне, бо немає ані жодних фондів, щоби їм допомогати, ані можливості виробити для них перепустку на проїзд через Румунію. Туреччина. В Царгороді, завдяки евакуаціям з Одеси, Криму і Кубані, перебувало багато старшин і жовнірів, котрі або попали в полон до Денікіна, або були мобілізовані сюди. Крім того, зібралось велика сила втікачів, котрі всякими шляхами тікають з Криму, аби добитися своїх. Посольство не раз зверталося до військової місії в – 484 – Румунії в справі переправки і допомоги, але одержано негативну відповідь. Багато перешкод ставить румунський уряд, котрий дав наказ своєму представникові в Царгороді нікого не перепускати через територію Румунії без спеціального дозволу з Букарешта. Деякі старшини мали гроші на подорож, але не могли виїхати, тому що не можна було дістати візи до Румунії раніш як за два місяці. За браком коштів Посольство безсильне допомагати нашим поворотцям і примушене лише констатувати ту недолю і голод, в яких перебувають українські втікачі з Криму та Одеси. Частина з них перебирається до Софії, частина іде пішки берегом моря до Румунії. По дорозі їх арештовують, повертають назад і врешті направляють назад до Криму. Єгипет. Однакове положення в Єгипті, де в лагері Тель-ельКебір перебуває за дротом 300 наших старшин, евакуйованих переважно з Одеси. Деякі втікачі з Єгипту добивалися до Царгорода і оповідали про надзвичайно тяжкі умови життя у англійців. Посольство зверталося до наших представників в Лондоні і Парижі і, дякуючи заходам нашого представника в Парижі, британська військова місія дала згоду на поворот українських старшин до Української армії при виконанні таких умов: 1) Особиста заява офіцера про його бажання служити в Українській армії. 2) Пред’явлення каждим 80 єгип[етських] фунтів як забезпечення існування до від’їзду на Україну. 3) Перейняття Українським урядом на свій кошт вартості перевозу на Україну, рівно ж як і організація транспорту. У Тель-ель-Кебір з українських старшин склалася громада під головуванням хорунжого Андрієвського, з котрою посольство в Царгороді має сталі зносини. Італія. З держав коаліції найбільшу кількість полонених українців мала Італія. Перебувало там коло 130.000, в тім числі 115.000 галичан. З-поміж галичан 32.000 осіб зголосилося до служби в війську УНР, але завдяки нещасливій політиці наших представництв, негативному відношенню італійського уряду, а головним чином і знову-таки цілковитій відсутності матеріальних засобів ми з того ніякої користі на мали. Найбільшу частину наших людей взяли поляки до свого війська, невелику кількість (10–12 тисяч) дістав Денікін, а решта за допомогою місії перебралась до Чехословаччини і там розбилась по цілому краю, а в переважній більшості зісталась на польових та військових роботах на Прикарпатській Україні. На біжучу хвилю в Італії залишилося наших людей лише кілька сотень. – 485 – Франція. У Франції ще дотепер перебувало українців до 4.000. Утримуються вони на кошт французького уряду, а умови існування нічим не ріжняться від життя в в’язницях. Головна маса полонених складається з дуже стомлених, змучених, негідних ніякої праці людей. Їм потрібний перш за усього відпочинок. Майже всі полонені настроєні вороже на французів і, через агітацію, рахують одинокими своїми оборонцями російських більшовиків. Делегація раніше, коли ще мала гроші, надсилала полоненим українські книжки і часописи і видавала для них спеціальний бюлетень про всі біжучі новини. Тепер же, за браком коштів, вона не має можливості навіть це робити. Данія. В Данії перебуває 250 українців, котрі перед тим були інтерновані в таборі Ґмінд в Австрії, а відтак в 1916 р. вивезені до Данії. Заробивши на дорогу трохи грошей, більша частина з них мала б охоту повернути додому, але наша дипломатична місія, не маючи відповідних розпоряджень, стримується від видачі їм паспортів або перепусток. Норвегія. В Норвегії перебувало 13 старшин і кількадесят козаків, недобитків Архангельської армії. Не діждавшись жадної допомоги від українських установ, всі вони зголосилися до Вранґеля і виїхали до Криму. З усього вищезазначеного видно, що МЗС і його закордонні установи отримали дуже тяжку спадщину і великі та відповідальні завдання. Виконати їх можна було б тілько при витраті більших грошових коштів, яких Міністерство в цей мент не має. Справа ліквідації військово-санітарних місій є розв’язана лише принципово, фактично ж персонал місій ще дотепер не може бути відпущений, бо нема засобів виплати ні залеглої платні, ні ліквідаційних грошей урядовцям місій. Так само Український Червоний Хрест не може перебрати під свій заряд станиць у Відні і Будапешті, доки не дістане грошей, позичених у нього військово-санітар- ною місією на рахунок Уряду УНР. Постановою Ради Міністрів – МЗС було асигновано на ліквідацію військово-санітарних місій півтора м[і]л[ьйо]н[а] австрійських корон, але до цього часу, помимо всіх можливих заходів, роблених МЗС, Міністерство фінансів не виплатило цієї суми на протязі чотирьох місяців – чим збільшило ліквідаційні видатки майже в три рази. Через брак грошових засобів Міністерство не має можливості розпочати якої-небудь діяльності в користь поліпшення становища українських полонених та допомогти поверненню їх на Батьківщину, – 486 – як також зліквідувати військово-санітарну місію, про що маю честь Вас, Вельмишановний Пане Міністре, повідомити. Міністр закордонних справ [підпис нерозбірливий] ЦДАВО України. – Ф.1075. – Оп. 2. – Спр. 203. – Арк. 2–5 зв. № 95 [Лист голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії К.Мацієвича до Міністерства народної освіти УНР] 23 листопада 1920 р., м. Бухарест Після року перебування в Румунії, коли наша Місія придбала необхідні зв’язки, – а головне набула репутацію лойяльної інституції, яка не має жадних намірів вмішуватися в внутрішні діла заприязненої держави, – для неї виявилася конечна необхідність зайнятися справами допомоги національному освітньому руху Української меншости в Румунії. З одного боку, – ті спостереження, які має Місія на цьому полі кажуть її, що навіть ініціатива тут з нашого боку потрібна, – з другого всякий місцевий почин, незалежно від відношення Місії, завжде покладає на Місію свої найбільші надії. До часу підписання Румунією мирних трактатів праця в цьому напрямкові могла би уявлятися політичною агітацією, тепер же ніхто не може дивитися на неї інакше як на благодійну допомогу своїм землякам в справі, яка стоїть під охороною міжнародного трактату і складається лише з використання права меншости. На підставі вже того опиру, який має Місія в ціх справах, діяльність її в цьому напрямкові уявляється в такому виді: 1. Допомога студентському рухові*: а) видача стипендії тим слухачам, які не мають коштів самі себе утримувати; таких стипендій, я гадаю на першій рік досить було б встановити 30, – 15 для Чернівців, 10 для Букарешту і 5 для Яссів. Кожна стипендія в середньому до 1200 леїв. б) підтримка студентських просвітніх і допомогових товариств в кількости 5 (3 в Чернівцях, 1 в Букарешті і 1 в Яссах) по 5000 леїв кожне – 487 – 2. Допомога загальноосвітній праці. а) підтримка просвітніх і культурних товариств і видавництв 25.000 [леїв] б) постачання підручників для шкіл, які не мають утримання і коштів 30.000 [леїв] в) організація вселюдних лекцій і вистав 25.000 [леїв] Всього 141.000 леїв Представляючи цей розрахунок, я повинен зауважити, що він є мінімальний, бо навіть з тієї невеличкої практики, яку мала в цьому напрямкові Місія, витрачаючи на зазначені потреби кошти иньших фондів, що знаходились в її роспорядимости, видно, що праця ця вимагатиме далеко більш великих асігновань. Вкупі з тим треба ж зауважити також і на те, що може іменно цей видаток буде найбільш корисним і продуктивним в національному відношенню, як який иньший, зроблений нашою дипломатією. При тій прихильности, з якою Румунський Уряд взагалі ставиться до України, коли наша Місія на самому ділі покаже, що ми не маємо намірів утворювати irrident’ів, – справа з культурним і освітнім розвитком місцевої української людності може піти дуже добре. Маючи все це на увазі, прошу Вас, Пане Міністре об асігнованню в розпоряженнє Румунської Місії 141.000 леїв на показані вишче цілі. Голова Місії К.Мацієвич Секретар [підпис] ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 32–32зв. № 96 Інформація про майно Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії Б/д, м. Бухарест Майно 2 авто (за один, який був переданий Місії п[аном] Шадлуном, марки Пірс давали 200.000 рум[унських] лей). 6 друкарських машинок на 5 урядовців (2 з них нових). – 488 – Готівка і борги 1. На 8.277.000 %% паперів. 2. На 300.000.000 гривень (чекають ще на 600 м[ільйонів]). 3. 150.000 нім[ецьких] марок, яких було позичено Місією зимою скарбовому товариству в Букарешті. 4. Гроші, які виплачує арендатор Азраель за аренду майна РуськоДунайського Пароплавства в Болгарії, вносяться на приватний біжучий рахунок п[ана] Мацієвича. Зараз в банку 50.000 болг[арських] левів, на які наложено арешт. АДМИРАЛ ОСТРОГРАДСЬКИЙ Одержав і одержує величезні кошти за аренду та від продажу майна Русько-Дунайського пароплавства в Румунії, яке складається з 60 суден, барж та пароплавів, механичних майстерень, земельних участків та резервуару для гасу на 150.000 пудів в Рені, Галаці, Кілікії. З цих грошей п[ан] Адмирал лише за останні місяці видав, відмовляючи Посольству в Царгороді, 1. Місії в Букарешті на ремонт другого авто для власних поїздок 50.000 лей 2. На шини та покришки для шин авта 250.000 лей 3. Позичково Місії в Букарешті двічі по 25.000 лей 50.000 лей 4. На поїздку п[ана] Генер[ала] Дельвіга до Парижу 25.000 лей. 5. Персонально п[ану] Ген[ералу] Гулому-Гуленку крім иншіх видач 250.000 лей. ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 28–28 зв. № 97 Лист посла УНР в Німеччині М.Порша до фінансового агента Г.Супруна про незаконність блокування коштів дипломатичних місій УНР [30 листопада 1920 р.] Копія Берлін До Пана Фінансового Агента УНР Гр. М. Супруна – 489 – У відповідь на вашого листа із дня 20.1.1920, в котрім Ви мене повідомляєте, що член Директорії п. Макаренко наказом ч.102 заборонив Вам виплачувати кошти Місіям УНР, маю за честь Вам заявити: 1) Наказ такого змісту, як Ви його мені подали до відома, є незаконний. 2) Член Директорії п. Макаренко має право скорочувати штати Місії УНР, але забороняти взагалі виплату коштів він не має права. 3) І це вищезгадане право він може виконувати тільки в порозумінню із другим членом Директорії п. проф. Швецем, а не сам. 4) Щоб Ви самі могли сконстатувати обсяг повновласті члена Директорії п. Макаренка, пересилаю я Вам при цим письмі копію його повновласті. 5) Я прохаю Вас прислати мені копію наказу за ч.102 п.Макаренка. 6) Так, як такий наказ загрожує інтересам державним, то я рівночасно повідомляю Голову Директорії, М[іністра] з[акордонних] справ і Міністра фінансів про цей незаконний учинок. 7) Я Вам заявляю, що Ви є відповідальний за всі шкоди, які повстануть із виконання цього наказу, котрого незаконність Ви на підставі копії повновласті самі можете ствердити. Надзвичайний посол і Уповноважений міністр (Підп[ис]) М. Порш М[ісце] П[ечатки] З оригіналом згідно: Секретар Посольства А.Коваленко Берлін дня 30 лист[опада] 1920 [р.] ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 1. № 98 З листа голови Української дипломатичної місії на Кавказі І.Красковського до міністра закордонних справ УНР щодо можливостей об’єднання Кубані з Україною 15 січня 1921 року До Пана Міністра Закордонних Справ У.Н.Р. – 490 – Згідно Вашого доручення маю честь представити при цьому на Вашу увагу мої міркування на лист Заступника голови Кубанської Республіки п. Івана Макаренко до Пана Головного Отамана У.Н.Р. Витаючи думку п. Макаренка про спільне єдине державне життя України і Кубані, разом з тим рахую потрібним підкреслити, що ідея державної відокремленності Кубані ставиться і підтримується головним чином козакоманськимі елементами Кубані, народня-ж маса, в переважній більшісті українська, природно, бажає повного об’єднання Кубані з Україною, також як невелика кількість великоросів – лінейців тягне рішуче до Росії. Горці Кубані – Черкеси, як це офіційно заявив їх представник, Заступник Голови Кубанської Краєвої Ради, Султан Нахін Гірей, ідеї окремої Кубані тепер не підтримують і стоять за єдину Україну з включенням до неї Кубані… Кубань дійсно служить мостом між Великою Україною та Кавказом, форпостом української національної ідеї на Сході, і це її роля дуже відповідня і цінна, але тим самим Кубань ні в якому разі не може грати на Кавказі власної центральної і відповідальної ролі, тому що кавказькі народи шляхом важких переживань останніх років переконались в тому, що в великій боротьбі з північним централізмом Росії їх не може захистити і зорганізувати сама Кубань, а тільки ціла Велика Україна в тісному зв’язку безпосередньо з самимі кавказькимі народами… ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 35. – Арк. 19–20. № 99 Доповідна записка міністра закордонних справ УНР А.Ніковського уряду УНР про визволення українських коштів із банків Німеччини До Ради Народних Міністрів До Міністра закордонних справ Доповідь Вже більше півроку, як Міністр фінансів п.Барановський виїхав за кордон з метою визволення коштів, належних Українській Народній Республіці, які находяться в Берлінському, Будапештському та Віденському банках. На жаль, доводиться констатувати, що всі заходи – 491 – п. Барановського в цьому напрямку не тільки не мають позитивних наслідків, а навіть навпаки, ще більше ускладнили справу визволення наших конто. Причини цьому слідуючі: Справа визволення грошей не є справою фінансовою, а високо політичною. Щоби одержати гроші з берлінського банку, треба мати на це згоду Міністерства закордонних справ, Міністерства господарства, Міністерства фінансів і Санкцію Канцелярії Президента Республіки. На перешкоді успішному і корисному для нас вирішенню стоять головним чином причини політичного характеру, а саме: 1. Невизнання Правительством Німеччини Уряду Директорії УНР. 2. Версальський договір. 3. Протести гетьманців, соціалістів-революціонерів. Крім того контрпретензія німецького уряду на суму 344.000.000 марок за пограбоване і залишене на Україні військове майно. Коли уважно поставитись до справи і взяти серйозно під розвагу всі ці складні обставини, то стане цілком зрозумілим і ясним, якою надзвичайно трудною являється справа звільнення наших коштів і якої серйозної політичної підготовки вона вимагає, як обережно і делікатно треба до неї підходити. Між тим методи і шляхи, які обрав собі міністр фінансів для осягнення поставленої мети і взагалі трактування ним справи абсолютно не відповідають їх серйозності. П[ан] Барановський ставиться до визволення грошей як до якоїсь приватно-фінансової комерційної справи і відповідно цьому провадить акцію, яка більше личила б комерсанту, ніж міністру фінансів. Таке поводження міністра фінансів п.Барановського являється цілком некоректним відносно німецького уряду і викликало в вищих урядових німецьких колах справедливе обурення проти п. Барановського, всі кроки і заходи якого, безумовно, відомі німцям. Врешті-решт наш повірений в справах п.Стоцький був 12-го лютого ц. р. викликаний до німецького Міністерства закордонних справ, де радник Міністерства фон Блюхер, референт по українській справі, цілком офіційно в досить різкій формі заявив п.Стоцькому, що надалі німецький уряд не може терпіти, мовчки дивитися на діяльність п.Барановського і в самий рішучий спосіб вимагає, аби п.Барановський всі свої акції негайно припинив. В протилежному разі Уряд буде примушений вжити проти п. Барановського самих рішучих кроків. Всього вищезазначеного цілком досить для того, щоби зрозуміти, що в інтересах нашої політики за кордоном, в інтересах престижу і на– 492 – віть репутації Уряду УНР необхідно негайно і в самий рішучий спосіб покласти кінець компрометуючій діяльності Міністра фінансів УНР за кордоном. Тому вважаю за потрібне: 1. Викликати негайно п. Міністра Барановського до місця осідку уряду; 2. Поставити в обов’язок міністерству фінансів і всім ін. міністерствам всяку акцію зовнішню проводити з відома Міністерства закорд[онних] справ. Міністр закордонних справ УНР Ніковський Тарнів, 5 березня 1921 р. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 450. – Арк. 13. № 100 Лист Міністерства закордонних справ УНР до посольства УНР в Німеччині про тактику діяльності посольства у зв’язку з ратифікацією Ризького мирного договору [19 квітня 1921 р.] Варшава Вельмишановний пане после Справи наші в зв’язку з ратифікацією Рижського договору пішли шляхом офіціальної ліквідації, отже, Вам слід заявити, де треба, що Уряд УНР натурально, сам себе і не збирається ліквідувати, що частину акції переносить на Україну, а частину в одну із Держав Європи, що доля інтернованого Українського війська повинна залежати від великих Держав, щоб не бути залежним від большевиків. Більш, як коли, виступає справа матеріальної допомоги хоча би тільки для підтримання організованих форм життя державного апарату. Звичайно, наша програма приведе нас незабаром на Україну, де ми, притлумивши на деякий час організовані повстання, скоро почнемо консолідовану велику акцію і здобудемо терен. Отже, в той рішучий для нас і для України момент знов до нас не прийде ні матеріальна, ні санітарна, ні культурна допомога. Отже, два моменти маєте, пане посол, до ужитку і акції: – 493 – 1) допомога тільки організованими формами нашого державного центру річ мала і легка; 2) певне відношення до тої акції, котру би ми розвинули згодом – річ тільки інформативна. 3) Наші плани, перспективи і мрії можуть піти реально дорогою дуже далеко, для чого нам треба тільки деякий час вижити та організуватися. В цьому напрямку я й прошу Вас працювати. 4) В Варшаві ведуться переговори з правими колами про спільну акцію та вхід великих власників з України до Ради Республіки. Мусять вони, нарешті, пересвідчитись, що немає зараз ніякого організованого і органічного центру окрім УНР, котрий потрапив би собі знайти ґрунт на Україні, а тому корисно буде, коли ці праві і великовласницькі круги стануть коло нас. Всі ті берлінські гетьманці, як Бутенко, Остряниця, Ханенко – вони одначе не «скоропадчики», тому нехай собі, залишаючись «гетьманцями», ставлять на ноги саму державність України. Очевидно, тільки Розпорядження, а не Берлін може стати ареною для їхньої боротьби і Уряд У.Н.Р. ніколи не захоче переносити цю боротьбу за кордон України. 5) Долю Вашого Посольства може рішити тільки якийсь переляк Німеччини перед більшовиками. А ми і працівники теперішнього державного центру, запевне, ніколи не будемо стояти осторонь від державного будівництва України. Міністр закордонних справ Андрій Ніковський ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 516. – Арк. 26, 27. № 101 Звіт секретаря військової секції Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії поручника В.Гиренка про становище інтернованих старшин і козаків Армії УНР на території Румунії 4 червня 1921 р., м. Бухарест В сучасний мент на теріторії Роминії мається зарегістрованих нашою Місією українських старшин та козаків, інтернованих по ріжних пунктах, всього 868 чоловік, з котрих старшин примірно коло 200, решта – козаки. Ранги старшин ще не всі перевірені, а тому що було декілька випадків самозванства, кількість старшин подається приблизно. – 494 – Розташовані інтерновані: 1) в таборі Брашов (Трансільванія) всього 461 чоловік, з них до 140 старшин. 2) в таборі Фогараш всього 150 (сто пятьдесят), з них до 10 старшин (більшість з них не вияснена, чи вони дійсні старшини). 3) по ріжних монастирях Роминії (Козье, Тисмана, Стеру), всього 126 чоловік. 4) по ріжних «Депо» Військового Міністерства в околицях Букарешту на роботі – 131 ч[оловік]. Воякі таборів Брашова належать до 2-ї запасової кулеметної бригади (391 чоловік), яка перейшла Дністро в районі Могиліва Под[ільського] в кінці листопаду м[инулого] р[оку] під командою підполковника Порохівського і з початку мала на меті приєднатись до наших частин, які відступали на Камянець, але поки надійшов на це дозвіл з Букарешту, то Камянець був уже евакуйований, після чого бригада була переведена з початку до Більці, а потім до Брашова і там інтернована. Разом з цією бригадою перейшов і інтернований в Брашові відділ «Низової Партізанської Бригади» під командою полковника [Василя] Сірка 144 чоловіки. Решта інтернованих табору Брашов складається із старшин та козаків, які перейшли до Роминії окремими групами та поодиноко. Табор Фогараш призначений власне для цивільних інтернованих, але туди відправлені по заходам Місії всі ті військові, яких дійсну приналежність до Війська У.Н.Р. встановити не вдалося; далі – старшини, які мають жінок та дітей, і старшини, котрі за ріжні «некоректні» вчинки мусили бути відокремлені в інтересах порядку і дісціпліни в військовому таборі «Брашові». Більшість інтернованих по монастирях та працюючих коло Букарешту належать до курінів повстанців-партизан кошів Полтавського (під командою «отамана» Поручника Уренюка) та Катеринославського (під командою отамана Родіона Федорченка). Ці частини відступали в свій час до Криму і були разом з армією Врангеля евакуйовані до Царгороду, звідки заходами нашого посольства та на вимоги вищезгаданих отаманів були відправлені через Роминію на приєднання до Військ УНР. Пізніші події затримали ці відділи на території Роминії, а тому, що всі ці люди були в тяжкому матеріяльному становищу, обірвані і босі, Місією було вжито заходів, аби їм було дозволено нанятись на польові роботи. В цьому Роминський Уряд нам відмовив, але погодився взяти бажаючих на ріжні роботи при – 495 – військових інституціях. Ці робітники одержували до цього часу лише невеликі аванси в рахунок платні за працю, а тепер після ряду інтервенцій з сторони Місії Роминський уряд встановив для них поденну платню 12 леїв, та обіцяно видати одяг. Відносно інтернованих в Брашові і Фогараші вдалося Місії добитись від Роминського Уряду (теж після декількох інтервенцій) дозволу, аби їх улаштувати на роботи при двох цукроварнях, при умові збереження військової організації. Перша партія в 250 чоловік вже відправлена: 150 чоловік під командою сотника Юрченка до Джурджіу (Добруджа) та 100 чоловік до Заражан (Бессарабія). Умови праці: звичайні робітники – щоденно 10 леїв та харч і помешкання; фаховці від 20 до 30 леїв. Старшини, які будуть доглядачами при робітниках, мають платню 500 леїв місячно плюс харч і особливе помешкання. Старшини не на командних посадах, але фаховці: техники, агрономи і и[нші] будуть одержувати вищу платню – поки ще остаточно вона не встановлена. До цього часу в таборі [у] Брашові провадились курси грамоти для козаків, а також загальної освіти, провадилось військове навчання і екзерціції, навчання закордонних мов: роминської, французької та німецької. При таборах Брашові та Фогараші організовано хори співаків, та при Фрогараші «Громаду». В останні дні нами одержано від Міністерства Війни Роминського повідомлення, що Радою Міністрів Роминії постановлено: всім інтернованим на території Роминії старшинам українцям і врангелівцям видати по комплекту одягу та по два комплекти білизни; місячна платня для цих старшин затверджується по 300 леїв кожному, причому видаток цей робиться за рахунок Франції. При здійсненні цієї постанови буде безумовно корисніше вимагати від старшин організації військового навчання та самоосвіти військового та загального виховання, чого на жаль дуже бракувало до тепер, ніж посторонньої роботи. В останні тижні розв’язані російські табори для інтернованих і ті з врангелівців, які не зажадали відправитись на роботи, надсилаються до українських таборів, наслідком чого в деяких таборах пішли досить гострі суперечки між українцями та врангелівцями. Місія вживає всіх можливих заходів перед Роминським урядом, аби відокремити ці два елементи один від другого, що доси не вдалося, але здається тепер при умові відправки наших людей на роботи, цього розділення вдасться – 496 – осягнути. Серед врангелівців мається досить багато українців і майже всі вони уперто просяться, аби їх приняти до українських відділів. Заходи в цьому відношенню перед Роминською владою вжиті, але справа остаточно ще не вирішена. Маючися серед врангелівців Кубанці і майже всі Донці просяться до Української Армії, хоч напр[иклад] в Фогараші комендант врангелівських відділів заборонив всякі зносини своїх підлеглих з українцями. Ціж самі врангелівські елементи (по донесенню наших людей) з захопленням читають надсилаєму до таборів від нашої Місії «Українську Трибуну». Секретар Військової Секції, Поручник В. Гиренко. З оригіналом згідно: Т[имчасово] в[иконуючий] о[бов’язки] Начальника загчастини Загальн[ої] Управи В[ійськового] М[іністерства], Поручник Садовський ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 14–15. № 102 Лист голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії К.Мацієвича до міністра закордонних справ УНР А.Ніковського 23 червня 1921 р., м. Бухарест Високоповажний Пане Міністре! Відповідаю на Вашого листа від 9-го червня з невеликим запізненням, бо сподіваюсь подати Вам більш точні і докладні відомости по справі, яка нас цікавить, і тому задержував відповідь. Тим часом виришеннє її в Румунськ[ім] Мін[істерстві] Війни затягається і я мушу писати Вам до її остаточного вирішення. Справу продажу віденських набоїв румунськ[ому] Міністерству мені доручено було Пр[ем’єр]-Міністром Прокоповичем і І. Чопівським, які зовсім нічого мені [не] говорили про те, що ці набої знаходяться в Вашому розпорядженні. Навпаки зі слів п[ана] Чопівського, а також з телеграм тіх, які він разом зі мною надсилав до Відня, я міг зрозуміти, що віденське майно належить його – 497 – компетенції. Прошу вибачити, що я, не будучи повідомленним про Ваші уповноваження в цій справі, не звернувся також і до Вас. Мушу також зауважити Вам, що сю справу я розпочав тільки по настоянню Уряду і зовсім без усякої надії і бажання одержати ці гроші для букарештської Місії. Коли румуни дійсно куплять набої, то при умовленій нами ціні в 1,2 (одна і дві десятих) лея за набой вся сума, яку вони нам виплатять, витягатиме 3,5 міл[йонів] леїв, має бути передана Уряду, чи тим особам, кому він накаже. Такий наказ Уряду я і одержав. Власне ж для нашої Місії треба 40–50 т[исяч] леїв місячно. Окрім того попередні умови, які запропонували нам румуни, питаннє виплати грошей ставили на дуже сумний ґрунт, бажаючи внести гроші «на рахунок України». Дуже легко було зрозуміти, що ці гроші, при такій умові ніколи не дістануться нашому Урядові, а підуть на конто тих розрахунків, які має Румунія з Росією і Україною. Меж тим справа йшла і наш інтерес полягав в тому, аби зараз одержати готівку і тому я це питаннє поставив на ґрунт приватної купівлі румунськ[им] Мін[істерством] Війни у нашій Місії, з умовою, щоб гроші були виплачені нам в Букарешті. Треба сказати, що ця умова найбільш затримує продаж, бо, як Ви самі добре розумієте, при нашому важкому становищі всі наші клієнти радо готові взяти наше майно без виплати з нього грошей. При таких умовах мені тепер ніяково вже міняти свої пропозиції на ті, які Ви в свойому останньому листі мені подаєте. Можу запевнити Вас в тільки одному, що не половину, а всі гроші Ви одержите, якщо Уряд мені це накаже. Тому я дуже прошу Вас, вельмишановний п[ане] Міністре, допомогти провести цю справу всіма засобами, які знаходяться в Вашому розпорядженню. На ціх днях я виїзжаю до Уряду, зроблю там доклад про все становище цієї справи, а також і про Ваше бажаннє отримати ці гроші і зараз же Вас сповіщу про результати мого докладу. Сподіваюсь, що ніяких перешкод в тому, аби ці гроші були передані Вам, я не зустріну. Дуже добре, що Ви мене про це повідомили, бо я мав досі накази все передавати до Тарнова, де як Ви знаєте відчувається страшенна потреба в грошах і де теж, я знаю, покладають великі надії іменно на цю справу. Я також як і Ви, п[ане] Товаришу, дуже відчуваю наше важке політичне і фінансове становище. Гірш всього, що сітуація загальна складається не зле, дякуючи ліквідації Врангеля і скрутному майже катастрофальному положенню большевиків. Все питання полягає в тому, аби ми мали можливість триматися, продовжувати свою працю – 498 – по організації України, вести дипльоматичну акцію і фінансувати співчуваючи нам організації і групи нашого громадянства, як на Україні, так і за кордоном. Певне, що для всього цього потрібні гроші і аби наш спільник, який тепер нехтує нашою справою це зрозумів, то тоді ми дуже швидко мали б можливість повернутися на свою теріторію. Я теж, коли писав Вам про Болгарію, не лічив цю думку цілком безгрунтовною і дивився на неї, як один з засобів спасти положення. І взагалі треба було щось міркувати, щоб допомогти Уряду у його скрутному становищі. Цілком поділяю Ваші погляди відносно сучасної міжнародної сітуації, в якій зараз дуже трудно розібратися і в якій трудно знайти наше місце і наших майбутніх спільників. Власне через це я і висунув Болгарію, яка займає досить нейтральне положення і тому краще других країн може бути тимчасовим притулком для нашого Уряду. Маєте рацію, п[ане] Товаришу, що такі питання краще обговорювати в персональних розмовах, ніж в листах. Я все ж таки сподіваюся бути у Відню, бачитися з Вами і про все докладно переговорити. Дуже можливо, що свій приїзд я сполучу з закінченням справи продажу набоїв. Бувайте здоровенькі, бажаю поспіху в Вашій важкій праці і дуже прошу не забувати мене в свойому листуванню. З правдивою пошаною щиро відданий Вам К. Мацієвич ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 24–25. № 103 Рапорт шефа військової секції Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії генерала С.Дельвіга військовому міністрові генералові М.Безручку 5 липня 1921 р., м. Бухарест Представляю при цьому звіт про стан українців, інтернованих на терені Румунії. В сучасний мент старання Місії полягають в тому, щоб поліпшити матеріяльне становище їх, діставши яку не-будь працю. Без цього не можна вимагати правильного ведення військових вправ. – 499 – На жаль, полагодження справи звільнення інтернованих з таборів вимагає великого труда і ще тепер не може уважатися вирішеним. Наприклад, партія партизанів, одправлена в Буковину на цукроварню, затримана місцевою владою в путі, і, можливо, повернеться до табору, не дивлячись на дозвіл Совіта Міністрів. Праця в державних інституціях оплачується дуже нерегулярно. Визволяти дрібні партії старшин на тимчасову працю, яку можна дістати, досі не удавалось. Брак грошей не дозволяє використовувати згоду Ромин на командировку наших старшин до їхніх військових шкіл. В сучасний мент проходить з добрим успіхом курс Вищої Військ[ової] школи сотник Чайківський. Належить ужити всіх заходів, щоб дати йому змогу скінчити курс. Крім нього проходить курс пілотажу в авіаційній школі поручник Остроградський, якого фінансує його батько. Маємо дозвіл ще на одну вакансію Вищ[ої] Військ[ової] Школи і на командировку 4 старшин для навчання Роминської мови з метою майбутнього проходження курсу Вищої В[ійськової] Школи. Але, не маючи грошей, використовувати ці дозволи не було можна. Становище грошове секції остільки зле, що вже 2 місяця утримання не одержуємо, спасибі що маємо помешкання й обід. Тому для ближчого ознайомлення з військом шляхом поїздок до частин, шкіл і військових інституцій не маю грошей. Приходиться обмежитися персональними знайомствами в дуже обмеженій кількости та літературою. Критичне фінансове становище не находиться в зв’язку з ростратою скарбника. Секція вже 9 місяців жиє в борг, який досягає тепер біля 110.000 леїв. Всі турботи Секції в сучасний мент мають на меті здобути грошей. Справа продажу 3.000.000 набоїв, що знаходяться у Відні, принціпійно закінчена, але на практиці стоїть на мертвій точці. Про це відомо п[ану] Фещенко-Чопівському, якому Місія про це надсилає повідомлення, яко б[увшому] Голові Торговельної Комісії. Здавалось би, що можна одержати гроші за 97 кулеметів Запоріжського корпусу, яких забрано у нас Роминами. Але одержано відповідь від Роминськ[ого] В[ійськового] М[іністерства], що вони відкладають ці розрахунки до майбутніх розрахунків з Росією. Ми готовимо протест і будемо боротися, але вичикуємо, щоби не зіпсувати справи з купівлею віденських набоїв. В останній час Ромини повідомляють, що дадуть нашим старшинам одяг і білизну за рахунок Франції. Досі від Франції ми нічого не мали, крім солодких чемністей. – 500 – Сьогодні узнав з самих певних джерел, що на Дністрі Ромини починають переговори з большовиками, причому в складі комісії роминської призначений представник Мін[істерства] Зак[ордонних] Справ, голова і третій член військові. З ріжних питань обговорюватимуться справи репатріяції на Україну і Росію біженців. Шеф Військ[ової] Секції Ген[ерал] Пор[учик] Дельвіг З оригіналом згідно: Т[имчасово] в[иконуючий] о[бов’язки] Начальника Загальн[ої] част[ини] Загальної Управи В[ійськового] М[іністерст]ва, Поручник Садовський ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 13–13зв. № 104 Інформація про майно Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії (літо 1921 р.) Б/д, м. Бухарест Майно 2 авто (за один, який був переданий Місії п[аном] Шадлуном, марки Пірс давали 200.000 рум[унських] лей). 6 друкарських машинок на 5 урядовців (2 з них нових). Готівка і борги 1. На 8.277.000 %% паперів. 2. На 300.000.000 гривень (чекають ще на 600 м[ільйонів]). 3. 150.000 нім[ецьких] марок, яких було позичено Місією зимою скарбовому товариству в Букарешті. 4. Гроші, які виплачує арендатор Азраель за аренду майна РуськоДунайського Пароплавства в Болгарії, вносяться на приватний біжучий рахунок п[ана] Мацієвича. Зараз в банку 50.000 болг[арських] левів, на які наложено арешт. АДМИРАЛ ОСТРОГРАДСЬКИЙ Одержав і одержує величезні кошти за аренду та від продажу майна Русько-Дунайського пароплавства в Румунії, яке складається з 60 суден, барж та пароплавів, механичних майстерень, земельних участків та резервуару для гасу на 150.000 пудів в Рені, Галаці, Кілікії. – 501 – З цих грошей п[ан] Адмирал лише за останні місяці видав, відмовляючи Посольству в Царгороді, 1. Місії в Букарешті на ремонт другого авто для власних поїздок 50.000 лей 2. На шини та покришки для шин авта 250.000 лей 3. Позичково Місії в Букарешті двічі по 25.000 лей 50.000 лей 4. На поїздку п[ана] Генер[ала] Дельвіга до Парижу 25.000 лей. 5. Персонально п[ану] Ген[ералу] Гулому-Гуленку крім иншіх видач 250.000 лей. ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 28–28 зв. № 105 Петлюра С. Довірочно. Генерал-хорунжому Ю.Тютюннику Довірочно. Ген[нерал-]хор[унжому] Тютюннику В зв’язку з останніми звітами повідомляю: 1) Цими днями я перечислю до П[артизансько-]п[овстанчеського] штабу директора департаменту Куриленка (правника і досвідченого адміністратора) для належного представництва і керування виділом цивільної адміністрації, бо дотеперішні звіти (?), що по цьому відділу представлена лише справа політичної інформації, тоді як моменти адміністративні не увзгляднені. 2) Так само командировано буде представників і од інших міністерств, згідно з побажанням, висловленим начальником по цивільному керуванню в його останньому звіті (ч.16 од 1/VІІІ). 3) Начальник цивільного керування висловлює в своєму звіті брак директив од уряду. Звертаю увагу Вашу на те, що матеріали, передані мною Вам персонально і обхоплюючі побажання кожного з відомств, ще як слід П[артизансько-]п[овстанчеським] штабом не опрацьовані. Прошу запропонувати нач[альнику] цив[ільного] керування справу цю закінчити, а в своїх звітах не обмежуватись загальними побажаннями чи супліками, а точно і конкретно ставити свої уваги в тій чи ін– 502 – шій галузі державного життя, аби ті уваги я міг використати в формі певних завдань (термінових) нашому уряду. 4) Справа з організацією УНО мною розв’язана буде позитивно. Належні інформації і розпорядження в цій справі переслані будуть Вам додатково на цьому тижні. 5) Директиви Прем’єру і Мін[істру] зак[ордонних] справ для дипломатичної акції за кордоном мною вже дані. 6) Мені потрібні будуть цифри про урожай і вплив голоду на Україні – належні розпорядження начальнику відповідного відділу прошу подати. 8/VІІІ. 1921 р. Петлюра (підпис) Р.S. Наказ про передачу українських формувань в Румунії до розпорядимості ген[ерал-]хор[унжого] Гулого мною завтра буде підписаний і в копії поданий до Вашого відома. НБВ. – Архів НТШ. – М/ф 68846. – Арк. 151, 153. № 106 Петлюра С. Довірочно. Генерал-хорунжому Ю.Тютюннику Довірочно Ген[ерал-]хор[унжому] Тютюннику І. Передаю копію листа Б.Савенкова 9 (ч.271/А 9/ІХ ц.р.). В разі коли маються у Вас спростовання, прошу зібрати їх і привезти з собою проектовану відповідь. ІІ. Полк[овник] Данильчук, приїхавши з Варшави, привіз відомості, які не дають підстав думати, що до справи нашої змінилось відношення. Там запевняють, що ніякої зміни немає, і поясняли млявість причинами випадковими (дехто в урльопі був тощо). Майор Фльордек ще залишився було в Варшаві, щоб остаточні директиви од кого слід отримати. Я виніс вражіння, що справа розходиться про ріжницю в термінах од 11/2 до 2 тижнів між нашими строками. Ріжниці вона не робить, бо без заосмотрення належного було би дуже ризикованим – 503 – умовлену справу реалізовувати. Тим часом Вам необхідно всі підготовчі заходи переводити. ІІІ. Ген[ералу] Гулому асигновано 1 міл[ьйон] лей. Не знаю тільки, чи встигне він разом з Леб[ідь-]Юр[чиком] реалізувати ті цінності, які повинні дати згадану суму лей. ІV. Необхідно порозумітись з ген[ералом] Гулим, аби він негайно по повороті до Румунії вислав до Вас певного кур’єра, через котрого можна би було передати інструкції і накази. Вони будуть затверджені мною до чергового Вашого приїзду. V. Я маю відомості, що большовицька місія підсилала до Тарнова чоловіка свого, який мав за гроші дати інформації про адресу: 1) мою, 2) нач[альника] Ген[ерального] шт[абу] і 3) Вашу, а також добути компрометуючі документи. Прошу зміцнити обережність і взяти подане на увагу. VІ. З розмови з Стоцьким виясняється, що німці не вірять, аби большовики нападали на Румунію чи ув’язувались у війну з нею. Петлюра (підпис) 14/ІХ. 1921р. НБВ. – Архів НТШ. – М/ф 68846. – Арк. 179, 181. № 107 Петлюра С. [Інструкція Ю.Тютюннику про загальні дії та заходи під час походу в Україну] Загальний стан нашої державності в умовинах а) дозрілої вже ненависті народу нашого до окупаційної влади на Україні, б) перебування уряду та армії нашої на інтернації в Польщі і Румунії і в) несприяючих для нашої справи обставин міжнародного характеру – вимагають як з мого, так і з боку уряду заходів для підживлення боротьби народу нашого за власну державність. З огляду на це, а також згідно з ухвалою наради Президії Ради Міністрів та представництва нашої армії, що відбулась 28 серпня ц.р. за моєю участю, я вважаю за одповідне практично приступити до переведення тої ухвали в життя, щоби таким чином підготовча пра– 504 – ця П[артизансько-]п[овстанчого] штабу, що проводилась на протязі кількох місяців, могла дійти до свого логічного завершення. З цією метою я доручаю Вам: І. Вивезти з теренів Польщі та Румунії в призначені місця України певні військові відділи разом з П[артизансько-]п[овстанчим] штабом. Ці відділи мають стати за те ядро, біля якого, згідно з планом, мають скупчитись інсурекційні сили, організовані нашими повстанчими організаціями і агентами. ІІ. Повстанчі формації військові Ви маєте підпорядкувати наказам П[артизансько-]п[овстанчого] штабу в усіх відношеннях, дбаючи при цьому про переорганізацію їх по певній програмі, розробленій П[артизансько-]п[овстанчим] штабом і мною затвердженій. Введення організаційної єдності в повстанчі формації та запровадження слухняності, карності – твердої дисципліни повинні Ви взяти на увагу як категоричні мої директиви в цій справі. ІІІ. На вас покладається обов’язок: Підняти та скерувати загальне повстання українського народу з метою повалення окупаційної влади на Україні та підготовки обставин для повороту до рідного краю законного уряду УНР і її армії, які мають остаточно закріпити ті придбання, які здобуде повстанча акція, чи зміцнити ту акцію повстанчу, коли би це викликалось обставинами боротьби. З огляду на державну вагу покладеного на Вас обов’язку переводити його в життя Ви повинні з належною поважністю та державною обачністю і тактом. Надавати повстанню всеукраїнський характер Ви маєте право лише тоді, коли почуватимете ґрунт для цього і перевірите можливості належні, щоби, боронь боже, якоюсь необачністю чи поспіхом в цій справі не наразити її на невдачу і тим не поставити дальшу боротьбу нашого народу за державність в нові тяжкі обставини. В разі сприяючому для викликання широкого і всеукраїнського повстанчого руху обов’язую Вас скерувати його і направити по певному напрямку, переслідуючому державні цілі УНР і докладно з’ясованому мною в моїх як писаних, так і словесних Вам директивах. В цьому разі призначаю вас командуючим партизансько-повстанчою – 505 – українською армією. В своїй діяльності як командуючого цією армією Ви повинні керуватись затвердженими мною інструкціями і наказами, відповідними законами УНР і належними артикулами Положення про польове управління військами в військовий час. ІV. Начальником П[артизансько-]п[овстанчого] штабу в такому разі повинен стати полк[овник] Ген[ерального] штабу Ю.Отмарштейн. V. Начальником цивільного керування – Куриленко. VІ. Як командуючий П[артизансько-]повстанчою армією, Ви щодо загального плану операцій повинні переводити його, рахуючись з загальними місцевими обставинами, звернувши особливу увагу на необхідність: а) опанування півднем України (з огляду на його велике значіння для цілої нашої державної справи); б) на потребу певними повстанчими акціями створити в смузі, територіально зазначеній: кордони України з Польщею, Румунією од півночі до півдня (Чорне море), а на схід од цих кордонів по повітряній лінії діаметром в 100–150 верст, такий стан речей, при якому уряди зазначених сусідніх держав мали би наочні факти занепаду окупантської влади та її війська і запровадження в цій смузі влади УНР; в) на бажаність і доцільність захоплення політичних центрів окупантської влади (Харків, Київ); г) на необхідність (на перших порах) знищення телеграфно-телефонних зв’язків і ріжної комунікації в цілях дезорганізації окупантського урядового апарату, защеплення периферійним органам його паніки; д) на зруйнування шляхів і водних переправ на кордонах України з Московщиною, а також по р. Дніпро, щоби, з одного боку, утруднити таким чином головному командуванню московському можливість перетранспортовки свіжих резервів з Москви на Україну, а з другого боку – щоби і окупаційна ворожа армія, перебуваюча на Україні, не мала змоги організованим відворотом зберегти свою силу для дальшої боротьби; е) зокрема уважаю необхідним координацію повстанчих акцій на Правобережжі з повстанчими арміями на Лівобережжі і Слобожанщині, з огляду на велике значіння останніх як під зглядом політичним, так і для улегшення цілей реалізації, в попередніх §§ цього артикула зазначених. – 506 – VІІ. В разі успіху повстанчої акції завданням Вашим і П[артизансько-] п[овстанчого] штабу є не лише переведення в життя певного мілітарного плану, але й запровадження ладу та порядку серед людності в теренах, звільнених од ворожої влади і опанованих інсурекційним військом. В цій справі Ви повинні керуватись інструкціями, затвердженими мною після попереднього опрацювання їх відповідними міністерствами УНР і охоплюючими кожна зокрема певну галузь державного життя України. Допускатися змін чи виїмків од цих інструкцій можна лише в випадках виключних чи інструкціями не передбачених, зазна[ча] ючи при цьому тимчасовість зміни – до затвердження їх урядом. Зокрема: а) погромів, особливо жидівських, не повинно допускати, а всякі спроби та ексцеси насильства Ви повинні, як і підлеглі Вам начальники та установи, – в корені і рішучо припиняти; б) суд повстанчий повинен відбутись точно згідно з затвердженим мною Положенням про нього; в) сприяючи ініціативі та самодіяльності місцевого населення в справі заведення ладу – порядку та відновлення зруйнованого большевицьким пануванням господарства, Ви повинні всякі спроби збольшевичених елементів чи реакційних в напрямку, ворожому законам УНР та цьому наказові, подавляти в корені і без жалю, пам’ятаючи, що всілякі політичні експерименти дорого коштують нашій державній справі, не скріпляють нашої єдиної державної волі, а навпаки, ослабляють її і оддають народ наш на поталу сусідам; г) як військові повстанчі части ни, так і ріжні установи, підлеглі Вам, рівно ж і ті, що можуть з Вашого чи П[артизансько-]п[овстанчого] штабу повстати в процесі боротьби, проводячи свою працю, повинні виявити maximum працездатності, самопосвяти, берегти кожну копійку державну і народну, даючи в ній звіт, щоби біля чистої нашої справи не було зловживань, вуличних наклепів і обвинувачень. VІІІ. Пам’ятаючи, що сама повстанча акція, якою б успішною вона не була, не може завершити справи встановлення сталої державної влади в Україні, Ви повинні, в разі успіху акції цієї, підготовити ґрунт для повороту Уряду і Армії УНР, перебуваючих в Польщі і Румунії, на рідну землю. Оскільки можливо – підготовити касарні для армії – 507 – і тих мобілізованих, які будуть покликані до армії, харчі, фураж тощо, а також певні елементи з повстанчих відділів до влиття чи іншої форми вступу їх в регулярну українську армію. Зазначені вище доручення та обов’язки Ви маєте перевести в життя, керуючись інтересами батьківщини, законами УНР і інструкціями та наказами, мною затвердженими. * Налагодження всіх відносин, випливаючих з 1) факту самодіяльності населення, перебувавшого під окупаційною владою, і 2) факту існування законно-правного апарату державного з військом, що після кількохрічної боротьби опинились на чужій території, але зберегли форми і традиції державності нашої, зберегли офіціальні представництва за кордоном і проводять підготовчу творчу працю в справі заведення державного ладу на звільненій території, – всі ці справи будуть полагоджені мною і урядом після повороту на Україну [Х.1921 р.] [Петлюра] Центральний військовий архів. – І.380.1.62 (Союзна Українська армія). – Арк. 225–226 зв. № 108 1114/16 УНР [?] кредіт договор УВАГИ ДО КОНТРАКТА ПРО МІЛІАРДОВУ ПОЗИЧКУ З ФІРМОЮ П А Б І С К О. До Арт. 3: А/ Позика мусить бути повернута в тій самій валюті, себ-то номінальними французькими франками. Сьогодня по порівнянню з золотим франком бумажний коштує більше ніж в два рази дешевше. Через років 5–10 вартість бумажного франка може зрівняється з золотим і тоді треба буде виплатити майже подвійну суму позики. Необхідно би обговорити, що позика повертається тою-же валютою – французькими франками, але не вище тієї суми в золоті, в яку оцінюються по курсу бумажні франки в часи видачі позики; Б/ Перша виплата в 50 міліонів – 508 – франків при величезних потребах життя і на протязі 6 місяців, коли мається на увазі господарювання У.Н.Р. на УКРАЇНІ є надзвичайно мізерною і навіть смішною, а видача 1-го міліарна на протязі 2-х років, коли в перші місяці треба налагоджувати елементарні форми життя, несвоєчасна. Віддається монополія на все фінансово-економічне життя УКРАЇНИ, без права входити в стосунки з другими організаціями, а пропонується нам дуже мало і несвоєчасно. Вважаю необхідним вимагати першу видачу до 300 міліонів франків на протязі 3-х місяців, а всю видачу – на протязі 1-го року. До Арт. 4: Затримання на протязі перших 3-х років % до 340.000.000 французьких франків – є умова дуже тяжка і, з огляду на величезні потреби життя в коштах, – неприємлема. Виплата відсотка повинна провадитись разом з виплатою позики. Забезпечення позики може бути зроблено в инший спосіб. Крім цього, монополії і концесії уявляють з себе серьозне забезпечення.До Арт. 5: Цей артикул передбачає право УКРАЇНИ розпоряджуватись рухом відбудованих залізниць, і нічого не згадується про право розпорядження морським транспортом, а також про телеграфичні і телефонні лінії. Добавка така мусить бути зроблена в контракті.До Арт. 6: А/ Право набування землі і нерухомого майна повинно підлягати законам УКРАЇНИ; Б/ Право продажи без оподаткування всього матеріяла при залишенні УКРАЇНИ, себ-то через років 10–15 означає то, що на УКРАЇНУ може бути ввезена, згідно цього артикула, безмежна кількість товарів без мита для потреб відбудови, а після ця необмежена кількість буде продаватись без мита і других податків, і в такий спосіб на протязі необмеженого часу фірма без жадних податків буде розпоряджуватись нашим ринком. Під цією формулою заховується виключне право на ринок наш без податків. Вважаю необхідним обмежити термін роспродання товарів до одного року з умовою, щоб загальна вартість невикористаних для відбудови товарів не перевищувала при продажу без податків 1/3 товарів, вжитих на відбудову.До Арт. 7: Для гарантії позики затримується 80% її, себ-то 800.000.000 франків, затримується % за три роки 240.000.000 франків, себ-то затриму– 509 – ється більше ніж сума позики. Видається до розпорядження Уряду 20%. Редакція підлягає зміні і поясненням.До Арт. 9: Монополія ввоза і вивоза, що надається ПАБІСКО, по суті справи таке складне і важливе питання і зачиплює самі істотні інтереси країни, що я вважав-би необхідним регламентувати ції операції окремими умовами, як це передбачено для відбудови залізниць /Арт. 8/.До Арт. 10: А/ Право затримання 10% від ціни ввозу і вивозу на забезпечення контракту може з причини високого відсотку – 10% загальмувати справу внутрішньої і зовнішньої торгівлі; Б/ Встановлюючи мінімальну суму річного ввозу і вивозу в 500.000.000 золотих карбованців, матиме 10% – 50.000.000 золотих карбованців за 1 рік, а за 5 років – 250.000.000 золотих карбованців, які будуть в розпорядженні ПАБІСКО для забезпечення відсотків по позичці і самої позики. Але позика забезпечується 80% її-ж, себ-то не видається нам 80%, а %% затримуються з позики-же за 3 роки. Виходить, що складаючи за кордоном до 250 міліонів золотих карбованців, ми, економично знищені, будем, як багачі, фінансувати закордонні банки. Таке зобовязання не має ніяких підстав, і коли ПАБІСКО вимагає цього, то замісць 10%, очевидно, погодитись можна не більш як на 3%. До Арт. 11, 12 і 13: Емісійний Банк – дуже складне питання і дати в межах арт.10 який-небудь висновок надзвичайно тяжко. Одно можна сказати, що надати право закордонним фірмам право емісії грошей не слід, бо це спричиниться може до важкої кризи і уявляє з себе небезпеку для країни, особливо коли Емісійний Банк матиме право фінансувати инші Держави і фінансові групи /Арт.13/. Як і раніш, вважаю договір цей не корисним для УКРАЇНИ. Він дає безмежні права ПАБІСКО, забезпечує його інтереси, а нам дає ожентуальности і звязує по руках і ногах.- Член Фінансової Комісії Х. Л Е БІ Д Ь – Ю Р Ч И К.Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 32–32 зв. – 510 – № 109 1114/3. До Пана Міністра Фінансів У.Н.Р. Члена Фінансової Комісії В. К. П Р И Х О Д Ь К А Д О К Л А Д. В листопаду б.р. я мав випадкову зустріч з п.п. В.К.Прокоповичем і В.В.Садовським під час якої зясував, що вони є до певної міри в курсі переговорів Голови Фінансово-Економичної Комісії п. Чижевського з фірмою “Пабіско” що до навязання з сею фірмою трех контрактів – постачання, валютового і марочного, про які у Вас, Пане Міністре, є уже відповідні доклади. Між иншим, вищезазначеними особами мені було зазначено: 1) що п. Чижевський характерізує фірму “Пабіско”, як цілком солідну і 2) що п. Чижевський з дня на день очикує уповноважень од уряду на закінчення переговорів, які, при дальнійшій затримці, можуть обірватись. Крім того, п. Садовський поінформував мене, що ним одержано од Чижевського два документи ще в новій справі, а саме – в справі можливої позички грошей Урядом У.Н.Р. у фірми “Пабіско”. Перший документ – се копія телеграми фірми “Пабіско” на імя п. Чижевського, переслана останнім п. Садовському від 1/ХІ б.р., а другий – лист п. Чижевського на імя п. Садовського, од 5/ХІ 21 року, одержаний 7 сього місяця. По заяві п. Садовського, копія телеграми од п. Чижевського з 1/ ХІ б.р. передана ним п. Голові Директорії, що ж до листа, то, на моє прохання, п. Садовський дав мені можливість зняти копію з тої частини листа, що торкається позички. Зважаючи на звязок між змістом телеграми і листа, низче я маю шану навести текст обох документів. 1/ Копія телеграми фірми “Пабіско” на імя п. Чижевського от 1/ ХІ – 21 року: – 511 – “Могли б може здобути позичку під два контракти, або тільки під контракт постачання. Зкористуйтесь присутністю Голови Держави, подбайте щоб підписав. Вишліть. Пабіско”. Пояснення: Фірма “Пабіско” гадала, що п. Чижевський скористується для полагодження справи проїздом через Відень п. Голови Директорії, про що були звістки в газетах. 2/ Лист від п. Чижевського до п. Садовського від 5/ХІ – б.р. слідуючого змісту: “Учора одержав я листа від своїх швейцарських кореспондентів, який пояснює мені зміст тієї телеграми, що я Вам одіслав. Справа у тому, що у Швейцарії тепер багато вільних грошей, а мало ринків, де могла продавати свої вироби. Так отце саме і було вирішено зробить позички з тих вільних коштів, на умовинах, “щоб одна половина позички йшла на закупку швейцарських виробів, а друга в безконтрольне роспорядження дебітора, причому ся остання може бути покрита сирівцями або на пів сирівцями”. Я, власне, не надаю сьому фактові великого значіння, бо швейцарський крам занадто дорогий, але коли б почала увільнятися від ворога наша земля, то ми могли б поставляти Швейцарії сирівці, так предложенням можна було б скористуватись, бо оскільки дорого Швейцарці продають свій крам, остільки ж дорого вони платять за сирівці. Важне у сій звістці є те, що під контракт, про який я вже так довго клопочуся, можна тепер було би зробити позичку в Швейцарії. Конкретні умови позички не виявляються для мене цілковито з’ясованими, але уявляю собі їх такими: робиться позика, скажімо, 20 міліонів швейцарських франків. Ця позика покривається урядовими десятирічними облігаціями, половина позички призначається на покупку краму, друга половина іде Урядові. Облігації погашаються на протязі 10 років, половина грошима, половина сирівцями. Оскільки було б це вигодним чи не вигодним – висловитися відразу не можу, треба поїхати, роспитаться, умовитися зробити детальний аналіз, упевниться конкретно, який крам був би нам дійсно потрібний, але я тут бачу другий бік – все той самий: як найшвидче скласти умовини трьох пропонованих мною контрактів – постачання, валютового і маркового, – бо тією комбінацією можна було б здобути тіж самі міліони без облігацій і без обтяження нашої Держави. Чутки про повстання спріяють справі. Коли справді увільнялися б од большовиків хоч кілька повітів і можна було б впустити там в обіг хоч про людське око нові поштові марки, так справа дала би міліони швейцарських франків і спріяла би нотуванню нашої валюти, що так само з нікчемних папірців витворило би – 512 – для нас солідні кошти. Тільки ж з нову – і з нову треба поспішати. П.Чижевський”. Докладаючи про вищезазначене я уважав би за необхідне: 1/ в найскоршому часі надіслати п. Чижевському уповноваження од Уряду на заключення трьох контрактів з фірмою “Пабіско”, і 2/ доручити п. Чижевському детально зясувати умови можливої позички у фірми “Пабіско”, про що негайно повідомити Уряд.Член Фінансової Комісії [підпис: В.Приходько] Року 1921, місяця листопада “ 9 ” дня. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 27–28. № 110 1114/4 До Пана Товариша Міністра Фінансів Члена Фінансової Комісії В. К. П Р И Х О Д Ь К О Д О К Л А Д. З приводу данного мені Вами для опрацювання докладу Голови Економичної Місії У.Н.Р. у Франції, Італії, Бельгії та Швейцарії п. Чіжевського на імя Пана Голови Директорії, маю шану докласти слідуюче: З докладом ознайомився не тільки я особисто, але познайомив ще земців – Я.А.Огородника та О.П.Морозовського, економиста І.А.Фещенка-Чопівського і кооператора Мороза, щоби почути од кожного з них думку. Доклад п. Чіжевського як відомо складався з проекту 3-х контрактів, а) про постачання, б) про котіровку української валюти і в) про українські поштові марки. Мушу зауважити, що як зазначає сам п. Чіжевський, се лише “проекти контрактів, накреслені в загальних рисах” через що по сим проектам цілої справи у всім її обсягу і деталях уявити не можна. Одначе, оскільки ці проекти дали матеріяли для – 513 – міркування вищезазначеним особам, то міркування їх, не торкаючись дрібниць – можна звести до слідуючого: Думка земців Я.А.Огородника і О.П.Морозовського. Контракт про постачання – не легкій, але має дуже гарні сторони для нас, даючи нам можливість, при нашім надзвичайно тяжкім становищі, дістати ті товари і засоби, які можуть мати рішаючи значіння в нашій боротьбі з ворогом. Коли б навіть по сьому контракту не можна було б дістати зброї, а лише амуніцію, техничні приладдя і инші речі, необхідні для війська і уряду, то і сього було би досить щоби згодитись і на умови навіть значно тяжчі, ніж 8% комісових та інше. Контракт валютовий: За операції валютові Пабіско одержує 12%. Се процент високий. На думку п.п. Огородника і Морозовського, коли сей контракт /валютовий/ не є обовязково звязаний з контрактом про постачання, то з ним можна почекати. Контракт про марки: цілком ясний і до приняття. Думка І.А.Фещенка-Чопівського. Контракт про постачання: найбільша невигода для нас цього контракту в тому. Що він має бути підписаний на довгий строк – 10 літ і на велику суму – 100 міліонів франків. Се ляже тягарем і на наших дітей. Треба старатися скоротити строк контракту до 3 років, а суму до – 10–20 міліонів; 8% комісійних – дуже багато. Далі – договор носить характер односторонній: Україна несе відповідальність і за транспорт, і за отправку товару вназад в разі неможливости його прийняти і за невиплачений в строк борг, тим часом Пабіско за недоставлений на строк товар /§ 11/ нічим не одповідає. В контракті неясно зазначено як має опреділятись середня ціна товару. Є инші неясности. Контракт про валюту: 12% від суми за продану Українську валюту – великий відсоток. Невигодно також, що вартість зложених в Банку гривень повинна перевисшати в півтора рази розмір одчиненого кредиту. З цим контрактом не треба поспішати. Контракт про марки: треба прийняти. Думка кооператора Мороза. Контракт про постачання: коли розглядати його лише з економичного боку, то він тяжкий. Але коли брати його, приймаючи на увагу всі моменти, і між иншим, сучасне становище У.Н.Р., а також ту ролю, яку можуть відограти вчасно доставлені на Україну необхідні товари, то контракт безумовно треба прийняти. Довгий строк контракта є зрозумілим: контрагенти рахують, що в перші роки вони нічого за товари з України не одержать і лише через певний час, коли життя унорму– 514 – ється, вони зможуть повернути свої витрати і заробити. Контракт на короткий час для них невигідний. Контракт про валюту: не вважає себе в сій справі компетентним. Контракт про марки: необхідно прийняти. На підставі вищенаведених думок і приймаючи на увагу власні міркування, я приходу до слідуючих висновків. Передовсім що до цілої справи взагалі: тільки детальне обміркування справ після особистого зясування п. Чижевським загальної картини переговорів і обличчя контрагентів дало б можливість висловлюватись категорично за чи проти контрагентів. Одначе, обєктивні незалежні обставини не дають можливости сього зробити, а безконечно чекати приїзду п. Чижевського – се значить справу загубити. В данному разі виходною точкою мусить бути те міркування, що п. Чижевський є не чужий чоловік, а призначений У.Н.Р. Голова Економичної Місії в чотирьох державах і відомий громадський діяч. Сумніватися в тім, що п. Чижевський хоче зробити все як найкраще і виговорив у контрагентів все що можна для нас – нема ніяких підстав. Тому я гадаю, – ледве чи можливо з Тарнова ультимативно згоджуватись чи не згоджуватись на ті чи инші окремі пакти або поправляти їх: се може бути видно лише на місці. Що до окремих контрактів, то я гадаю слідуюче: Контракт постачання: зважаючи на сітуацію, необхідно негайно його прийняти. Не погожуюсь з побоюваннями п. Фещенка-Чопівського що до тяжких наслідків контракту. Які зобовязання можуть бути для України тяжкими супроти того, що тепер ворог забирає рішуче все? Товарів на 100 міліонів франків – для України зовсім не так багато. 8% комісійних і зобовязання платити за транспорт, страховку і инше також нічого страшного не уявляють: се-ж видатки, котрі завше надають на покупця. Супроти нашой дотеперішньої української практики сей контракт я уважаю навіть вигідним: по сему контракту ми будемо платити лише 8% проти фабричних цін, а до сеї пори доводилось платити ріжним спекулянтам по 80.800 і 8000 відсотків. Вважав би необхідним виправити лише §11 контракту, який зазначає, що [нема закінчення документу] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Скр. ХХІV-3. – Арк. 30–31. – 515 – № 111 Лист сотника П.Ємельянова до міністра закордонних справ УНР 5 (18) січня 1922 р. Вельмишановний Пан Міністр! Вы наверное уже слыхали о том, что произошло 6/19 ноября м[инувшего] г[ода]. Начальство все уехало для благодушествования в Бухарест, бросив на произвол судьбы больных, голодных и раздетых людей. Я один из всех тяжело раненый не получил до сего времени никакого денежного пособия на лечение. Прошло два месяца, а я только сегодня, первый раз лежа в кровати, смог взяться за ручку, чтобы написать Вам о своем тяжелом положении. Квартирохозяева не выбросили на улицу, кормят и ухаживают из сострадания. Два врача меня пользовавшие, видя, что я им не плачу, перестали посещать совершенно, тогда как лечение затянется еще месяца на два, по их мнению. Положение для моего здоровья создалось катастрофическое. В мой мозг не вкладывается, как честные руководители могли бросить тяжело раненого без оказания ему медицинской помощи, при том, что ими растрачены казенные деньги по кафе-шантанам и клубам в карты. Этот факт и будет доказано, когда будет следователь. Я умоляю Вас, Господин Министр, приказать меднолобым преступникам немедленно мне выслать необходимую для лечения сумму денег. Кровь, пролитая лучшими сынами родины, мимо не пройдет них и возмездие последует. Я верю в Вашу душевную отзывчивость и питаю уверенность, что Вы, Господин Министр, и только Вы не дадите мне, понесшему свою жизнь за спасение родины, погибнуть от раны, как собака выброшенным на улицу. Вы простите за резкость этого письма, но я еще болен и без ужаса не смогу говорить о том, что произошло на моих глазах. Господин Министр, дайте мне возможность увидеть Вас и я с документальными данными докажу о преступности тех, кто теперь возможно сидит при Вас и лжет без конца. Преданный и покорный Ваш слуга П. Емельянов З копією згідно: Головного Військово-історичного Музею-Архіву Діловод, адм[іністрації] Підх[орунжий] Уланівський ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 10–10зв. – 516 – № 112 Рапорт молодшого старшини для зв’язку відділу повстанських організацій Генерального штабу сотника В.Мошинського до шефа військової секції Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії генерала С.Дельвіга 13 січня 1922 р., м. Бухарест Доношу Вам, Пане Генерале, про випадки, які трапились зі мною та другими українськими старшинами при відправці нас на той бік Дністра. Прибувши до м. Кишиніва від Парт[изанського] Повст[анського] Штабу з завданням відправитись до м. Одеси, я з’явився до Полк[овника] СТЕФАНІВА, Нач[альника] Штабу Південної групи. П[ан] Полковник сказав мені, що він мені переправитись поможе, але зараз у нього нема грошей і він просить мене піти з ним до французького Консула Кап[ітана] ГЛЯСЕ, від якого можна отримати на це діло допомогу. Я згодився. Після довгих розмов з французом, послідній запитав мене, чи вистарчить мені 2 тисячі леїв, – я відповів, що вистарчить. Тоді він видав гроші і П[ан] Полковник видав на них росписку. Повернувшись до дому, п[ан] Полковник видав мені тільки 1000 леїв, а другу залишив собі, куди ці гроші пішли – я не знаю. Другий випадок трапився з сотником КАЗАКОМ, який, одержавши завдання, видав росписку на півтори тисячі леїв, а одержав тільки пятьсот. Третій випадок був з сотником ВЕЛИЧКО, який хтів їхати з завданням від П[ана] Полковника до Миколаєва, Херсона, Харкова і повернутися до Кишинева через Знаменку, і на цю подорож він має одержати дві тисячі леїв від румун. П[ан] Полковник пішов з сотником ВЕЛИЧКО до Штабу Корпусу, де румунський шеф інформаційного бюро, Майор ІЛЕСКУ дав сотникові ВЕЛИЧКОВІ підписати росписку на 6.000 леїв, послідній здивувався і спитав, чого це так, – він же має одержати всього дві тисячі. На це майор відповів, що дві тисячі йде Полковн[ику] СТЕФАНІВУ, 2 тис. румунам і 2 тис. сотникові ВЕЛИЧКОВІ. Сотник ВЕЛИЧКО на таку комбінацію не згодився і не поїхав. Отже, я мушу зазначити на послідок, що своїми вчинками п[ан] Полк[овник] СТЕФАНІВ відбиває охоту працювати ідейним – 517 – робітникам, які один за одним покидають його. Підписав: сотник МОШИНСЬКИЙ ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 10. № 113 Доповідь сотника Василюка про хід організації повстання проти більшовиків на півдні України у червні–грудні 1921 р. 6 лютого 1922 р., м. Будапешт Персональний склад Ширша і систематична праця по організації повстання на півдні України почалась 30 червня 1921 р., т[о] є[сть] з часу організації Штабу Південної Партизано-Повстанчої групи в Кишиневі. До того часу праця хоч і велась, но мала характер випадковий і не систематичний. Підбор працьовників організаторів оказався досить невдачним, що і дало невідрадні результати праці. З огляду на те, що голові організації прийшлось дуже часто роз’їзджати поза межі Бессарабії по справах, то вся організаційна робота лягла на Начальника Штабу групи Генерального Штабу Полковника С[Т]ЕФАНОВА та Начальника Цівільного Керування групи п[ана] ПОПЛАВСЬКОГО. Підполковник СТЕФАНІВ – незамінний Начальник Штабу дівізії, чоловік високо дисциплінований і образований, який привик добре виконувати військові накази, в Кишиневі на самостійній праці оказався не на своїм місці. Начців п[ан] ПОПЛАВСЬКИЙ по своїй працездатности і знакомости з підпільною організаційною працею уже зовсім оказався не дома, бо праця його заключалась в переводі грошей, заниманні місця, а почасти була шкідливою і для самої справи із-за неуміння заховувати конспірацію. Помішником Начальника Штабу був призначений підполковник ЧОРНЕНКО-ЧОРНИЙ. Чоловік дуже працездатний, но не маючи віри в успіх діла, занимався весь час веселим проведенням часу, до справ не [тор]каючись. – 518 – Н[ачальни]ком Оперативно-організаційного відділу штабу групи був привезений з Польщі сотник КОВАЛЬЧУК, гарний товариш і щирий та певний українець, но способний добре виконувати обов’язки посильного, що він за весь час тільки і робив без закиду. Н[ачальни]ком розвідочного відділу штабу був я, теж не на свойому місці, бо там слід би сидіти старшині генерального штабу, то і пришлось мені виконувати обов’язки тільки посильного і писаря штабу. Помішником Начціва був п[ан] Савенко, який, вибіраючись на підпольну працю на Україну – через Румунію, захватив з собою з Польщі 5 тюків своїх річей, що зразу могло опреділити його спосібність і охоту до підпольної праці. Дійсно дуже скоро заявив себе хворим, і отримавши державну підмогу, поїхав на дачу лічитись і більше до праці не вертався. Не дивлячись на скрутні грошові засоби, Начців теж мав свою канцелярію, з Начальником канцелярії п[аном] МЕДВЕДІВИМ на чолі. Хід праці Для організаційної праці фактично приступлено було 2-го липня. Послано зв’язкового старшину до IV Румунського корпуса сотника ДОЛИНЮКА та налагоджено 3 переправочно-розвідочні пункти на березі Дністра, іменно в Атаках, Вадрашкові і Криулянах, з яких працював без закиду тільки в Криулянах з сотником ГУЛІЄМ на чолі. Була спроба заложити такі ж пункти і в других важних місцях на Дністрі, но по ріжним причинам невдачно. Налагоджено досить гарно справу в румунських штабах по переправі організаторів та зв’язків на Україну. Розділено південну групу на райони, попризначувано Командуючих районів на цівільних керовників. Військовим і цівільним начальником 1-го Одеського району був призначений п[ан] ПШОНИК. Йому було запропоновано негайно відправитись з Кишинева в свій район для підпольної праці, но вже в перший день після означеного наказу він зредагував і був головним ініціятором рапорта всіх цівільних представників районів до Уряду та до Місії, в якім строго критикувалась діяльність наших керовників в Румунії і в якім було зазначено, що вони відказуються приймати такі відповідальні пости і на Україну не поїдуть. Рапорт цей недвозначно звучав так: «Чую себе не відповідним для сучасної підпільної праці на Україні і їхати туди не рішаюсь». Хоч зміст рапорту був дуже ясний, но Штабом групи не був взятий під розвагу і праця людям і зокрема – 519 – і п[ану] ПШОНИКУ була накинута просто насильно, що відразу опреділило дальшу працю. Дальша праця п[ана] ПШОНИКА звелась до сидіння в кольонії Шабо на березі Дністра разом з дружиною, до провокування Штабу групи і взагалі наших керовників і до висисання державної копійки – грозячи в противнім случаю припинити працю, і так аж до листопада місяця. Біля себе в Шабо зібрав він більше десятка ріжних авантюристів, які висилались Штабом груп на Україну, но не бажаючи туди йти і не рішаючись відкрито об цім заявити Штабові йшли до ПШОНИКА, як до противної сторони, сиділи з ним разом по місяцю і більше і занімались провокаціями не тільки Штабу і всеї української справи, але навіть і румун. Дійшло навіть до того, що большовики, довідавшись про цю лавочку, переправились через Дністро, зробили нальот на квартиру ПШОНИКА, його ранили, а в його компанії повідбирали досить важні документи, які компрометували як і нас, так і румун. Командуючим ІІ-го Александрійсько-Херсонського району було призначено, прибувшого з Польщі сотника ЯМЩУКА. Сотник ЯМЩУК добрий начальник господарчої частини куріня, но не командуючий, об чім він і сам не раз заявляв чинам штабу, но ця заява чому-то не була прийнята під увагу. Висланий для переправки на Україну в свій район, він просидів півтора місяця в Вад-Рашкові на березі Дністра, не рішаючись перейти, то вилаяв Штаб групи і заявив начальнику пункта поручнику ГРІШНОМУ, що по переході на Україну, пристроїться де-то на вокзалі у свого брата комуніста і палець о палець не вдарить. На цим його діяльність скінчилась і як від нього, так взагалі з ІІ-го району до листопада не було ніяких відомостей. Начцівом ІІ-го району був призначений п[ан] Дмитро ХОРУНЖИЙ, який перевівши чимало грошей і просидівши з місяць на березі Дністра, вернувся назад в Кишинев, пристроївся на чорну роботу і до листопада до праці не мішався. Командуючим ІІІ-го Катеринославського району був призначений сотник НЕСТЕРЕНКО, який в той час мав повсталий відділ на Україні, однакож від нього до посліднього часу не поступило ніяких відомостей і я думаю, що він навіть не знав про своє призначення, тим більше, що з Головного П[артизансько] П[овстанського] Штабу Ком[андуючим] ІІІ-го р[айону] був призначений поручник ВЕРБІЦЬКИЙ. Начцівом ІІІ-го району був призначений п[ан] СКЛЯР, приїхавший ще в березні з Польщі. Він відправився до місця призначення і про нього були 2 рази відомости, що він живий і працює, но від нього самого ніяких інформацій про свою працю не було. – 520 – Командуючим IV-го Балтського [району] був призначений Отаман ЗАБОЛОТНИЙ. По чутках і з приватних відомостей, діяльність його була досить широка, но безпосереднього зв’язку від нього до Штабу за весь час не було ні одного. Коли і отримувались відомости про його діяльність, то від його старшин і козаків, які переходили до Бессарабії і інтернувались. З IV-го району приходив раз поручник ЧЕХОВИЧ, який був висланий туди Штабом групи, і працював як Начальник Штабу Придністрянської бригади, якою командував Отаман КІРШУЛ. Начцівом IV-го району був призначений п[ан] НОВОГІРСЬКИЙ, про діяльність якого в Штабі групи не було ніяких відомостей. З огляду на те, що зв’язки, посилаємі Штабом групи, все таки попадали до ЗАБОЛОТНОГО, то його робота, можна сказати, координувалась Штабом групи і була задовольняючою. Військовим і цівільним Начальником Умансько-Чигиринського району був призначений, находячийся в означенім районі з повстанським відділом Отаман ДЕРЕЩУК. До нього було вислано кілька старшин та козаків, но від нього ніяких зв’язків і інформацій не було. За весь вищезазначений час, від часу до часу, було вислано в розпорядження Ком[андуючих] районів до 30 чоловік, по більшій части мало працездатних старшин і козаків. Назад вернувся тільки два рази козак УСАТИЙ з Катеринославщини та поручник ЧЕХОВИЧ з Ольгопольщини. Про других відомостей більше не було і взагалі всякі інформації з України записувались від випадкових людей. Дальша праця Штабу групи в Кишиневі зводилась до писання розвідочних звітів раз на місяць та виміни їх з другими розвідочними Бюро, іменно румунським, французьким та польським, до гризоти де взяти коштів для утримання такої громіздкої і широкої інституції, як Штаб групи, в якім разом працювало 15 чоловік, і до висилки людей на Україну, яких вислано за увесь час, як і вище зазначено, не більше 30 чоловік і то маловартісних для цієї справи. Документів на перехід границі правда було взято біля 200 з румунських штабів, но прочі люди, взявши документи і підмогу на дорогу, по більшій части гроші пропивали, вертались з берега і щоби хоч себе чим-небудь оправдати, занимались провокаціями і способу боротьби з такими авантюрними типами навіть не находилось. Щоб це не було голослівним, то я кажу кілька прізвищ таких типів, іменно: поручник ІВАЩЕНКО, сотник ГУЛЕНКО, поручник СВІНЦІЦЬКИЙ, поручник ГОНЧАРУК, поручн[ик] ДЕРЕВЯНЧЕНКО, сотник НОВІЦЬКИЙ і т. д. Майже ні – 521 – один з них в частинах регулярної армії УНР не був, а чому вибірались іменно такі типи, поприлипавши до справи не знати звідки і майже нікому не відомі люди, а не використовувались дійсні українці і повстанці, яких сотнями можна було набрати в таборах інтернованих, а також з розташованих на приватних роботах старшин та козаків, як це і пропонував не раз Секретар Військової Секції Місії Поручник ТРЕПКЕ, які, як напр[иклад] з групи Отамана ФЕДОРЧЕНКА, годились їхати навіть на свої кошти і люди ще зовсім не знакомі з авантюризмом, то мені просто неясно. Коли і пересилались зв’язки і організатори, то я не пам’ятаю случая щоби кому із них була дана ясна і точна задача зробити от тето і те, а просто посилались люди як ніби то для того, щоб їх спекатись і поскоріше переправити в Україну. Весь прочий час сходив на балачках і на перетравлюванні слухів про положення на Україні та про повстанців і до жовтня м-ця ніякої роботи не було. Така праця Штабу групи не була невідома як Місії в Букарешті, так і Урядові, і Головному Штабові, о чім свідчить лист п[ана] Ген[ерала] ДЕЛЬВІГА на ім’я Підполковника СТЕФАНІВА від 25 липня, де ясно зазначено, що «Вас не треба вчити, що кустарним способом повстання підняти не можна», но чому не принималось заходів для поправлення очевидного недостатку мені просто неясно. Грошова справа групи Гроші на утримання такої громіздкої інституції і на ведення роботи ген[ерал] ГУЛИЙ діставав і привозив з Букарешту. На скільки було мені відомо, то гроші він доставав з великими труднощами і на отримання кожної получки тратив не менше двох неділь часу, і звичайно в далеко меншій кількости, як вимагалось в вимоговій відомости. Мною весь час замічавсь якийсь розвал між нашою організацією і Місією, а до деякої міри і Головним П[артизансько] П[овстанським] Штабом. Причини розвалу я не знаю, но думаю, що коли б були видні результати праці і давався який-небудь контроль над витраченням, і то проізводним витраченням, грошей, то цього розладу не було б. Все таки кожний раз привозив ген[ерал] ГУЛИЙ з Букарешту таку суму грошей, що при умілім витраченні її вона могла вистарчити для забезпечення праці навіть далеко ширшої. Для ясности подам декілька примірів непроізводних витрат: куплено пишучу машинку за 3500 леїв, написано на ній всього одне відношення по румунські і один розвідочний звіт по французькі і – 522 – продано з тяжкою бідою за 2500 леїв; значить тисяча утрачена; приїхав один грузинський дурисвіт підполковник МАДАТ і обіцяв дати для переправки на Україну в наше розпорядження 128 грузинських козаків, вимантачив не більш не менш, а шість тисяч леїв ріжночасово, ну і щез безслідно, радий що вдалось надути; раз пам’ятаю видано було 30.000, а навіть 33.000 лей авансу Начальнику Цивільного керування п[ану] ПОПЛАВСЬКОМУ, но щось за ці гроші і за розход їх на справу я не чув, а ненароком бачив рахунок на куплені Начцівом п[аном] ПОПЛАВСЬКИМ із цих грошей гетри, дарма що мав добрі чоботи і черевики; нанималось 5 кімнат, за які платилось добрі гроші, хоч чини Штабу отримували солідну суму грошей в місяць і мали можливість нанимати квартири на свій рахунок і розміщуватись не з такими удобствами; п[ан] ПОПЛАВСЬКИЙ заплатив напр[иклад] пані КУРДИНОВСЬКІЙ за дві кімнати за листопад місяць 1100 лей, а за дві кімнати для мене і для свого Начальника канцелярії, хоч і в мене, і в нього квартира була і туди переноситись я категорично відказувався; приїхав один полковник з Єлисаветградщини, якого зараз прізвище і не згадаю, втік від більшовиків і хоч не раз заявляв, що участи в нашій роботі ніякої приймати не буде, но йому однако ж було видано не менш двох тисяч лей на утримання і обмундировку, коли цю справу можна було покінчити і 300 леями; на кінець тримати в такий трудний час 15 працьовників і виплачувати кожному по півтори тисячі лей місячного утримання, коли фактично працювало тільки 4 чоловіки, а прочі були форменними тунеядцями, бо на них була надія тільки при розвитті ширших акцій на Україні, то це теж було не раціональним. В жовтні місяці був отриманий наказ з центру виступити на Україну і на організацію виступу була асигнована в розпорядження ген[ерала] ГУЛОГО сума міліон лей. За цією сумою їздив ген[ерал] ГУЛИЙ в Букарешт цілий місяць і її не дістав. На кінець з тяжкою бідою дістав процентових паперів приблизно на півміліона лей, які і привіз з м. Кишинів для реалізації на леї. Гроші ці були привезені вже на початку листопада, хоч наказ виступати на Україну був 6-го жовтня. Гроші ці були передані члену фінансової комісії п[ану] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИКУ для продажі. П[ан] ЛЕБІДЬЮРЧИК передав ці гроші Управляючому фірмою Котляревського п[ану] ФЕСАКУ для продажі. П[ан] ФЕСАК, по мойому вражінню, хотів просто на цім інтересі спекульнути і весь час просто шантажував п[ана] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИКА. Давав гроші частями по 5–10–15 тисяч і, видавши до 200 тисяч лей такими частями на протягу двох неділь, після виїзду генер[ала] ГУЛОГО на Україну решти видавати – 523 – зовсім відказався і навіть відказався видати розрахунок, коли була можливість п[ану] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИКУ продати цінності в другім місці, заявляючи, що прочі цінності він просто затримує під залогом вже виданих сум, які нібито він видав з каси фірми, хоч документи о продажі грошей вже мались у п[ана] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИКА на руках. П[ан] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИК так грошової справи по продажі цінностей не закінчив і посварившись з ФЕСАКОМ поспішно поїхав до Польщі. Результати праці: На виручені з цінностей гроші Генер[алу] ГУЛОМУ вдалось одягнути і озброїти 15 чоловік старшин та козаків і тільки 17 листопаду переправитись на Україну в районі Криулян. Частина грошей була видана п[ану] ПШОНИКУ, якому було доручено спішно скласти бойовий відділ для наступу на Тирасполь і дальше на Одесу. Скільки отримав ПШОНИК грошей – мені не відомо, но знаю, що перед від’їздом Генер[ал] ГУЛИЙ наказав свойому уповноваженому на терені Румунії п[ану] ПОПЛАВСЬКОМУ видати ПШОНИКУ не більше 3–5 тисяч. Після від’їзду Генер[ала] ГУЛОГО ПШОНИК явився до п[ана] ПОПЛАВСЬКОГО і потребував видачі 35 тисяч лей, инакше розпускає відділ, і отримав ще 28 тисяч лей, які і роспустив як сам захотів, но у всякім разі без потреби, як я пізніше сам вияснив, при допиті старшин та козаків. Самим влучним призначенням, це було призначіння Начальником Штабу І-го району Полк[овника] САВЧЕНКА (БІЛОУСА). Під його то проводом і переправився відділ в 183 чоловіки на терен України і вдарив на Тираспіль. Завдяки тому, що ПШОНИК, хоч і витратив гроші, но не зумів озброїти відділу і не зумів налагодити зв’язків по тім боці Дністра, бо зв’язався з ріжними авантюристами, як тільки висисали з нього гроші. А о помочі і не думали, як напр[иклад] Підполк[овник] ДІДУЧЕНКО, якому було доручено дістати 5 лодок для переправи, а він дістав тільки одну, чим затягнув переправу і на Тираспіль прийшлось вдарити не вночі, а вдень, а на кінець втік з лави з кулеметом, чим підніс паніку в рядах повстанців, то експедиція скінчилась невдачею і утечою з добрими стратами повстанців назад в Румунію, забивши до 280 большовиків. Мушу зазначити ще одну досить важну недбалість з нашої сторони: ПШОНИК намагався нав’язати зносини з остатками Одеської повстанчої організації, на чолі якої в липні стояв Профес[ор] БУЗЬКО. БУЗЬКО перейшов вже було на службу в чрезвичайку разом з жінкою і, бажаючи спровокувати нас, прислав свого кур’єра, як нібито дійсної української організації. Прибувши, кур’єр вів себе між нами настільки – 524 – відкрито, що не було ніякої трудности його розшифрувати, о чім я лічно заявляв ПШОНИКУ, а також докладав Генер[алу] ГУЛОМУ та Підполк[овнику] СТЕФАНІВУ. На цю справу подивились байдуже і навіть перед виступом на Тираспіль його вислали день наперед в Одесу. Цей кур’єр по призвищу ЖИВОТЬКО – одеський чекіст, на очах наших розвідчиків сів у Тирасполі на автомобіль і поїхав в Одесу з докладом, ну звичайно на день нашого виступу появилась з Одеси комуністична бригада в Тирасполі, яка і загнала повстанців назад за Дністер, но могло бути і далеко гірше. При сучаснім положенню може й не можна було добитись більших результатів по організації й успіху повстання, но при правильній постановці діла можна було зробити далеко більше, як було зроблено, хоч для загальної опінії і для очищення совісти, тим більше, що справа як в Румунії, так і на Україні далеко не так вже зле стояла, як об цім доносилось рапортами центру. Сотник ВАСИЛЮК З копією згідно: Головного Військово-Історичного Музею-Архіву Діловод, адмін[істрації] підх[орунжий] Улановський ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 11–12 зв. № 114 Лист голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії К.Мацієвича та шефа її військової секції генерала С.Дельвіга до Міністерства закордонних справ УНР 8 лютого 1922 р., м. Бухарест В відповідь на відношення Міністерства ч. 1051/6356 від 28 листопаду в справі рапорту ген[ерала] ГУЛОГО, Місія має честь подати такі відомости і пояснення: 1) Місія У.Н.Р. в Румунії ніколи не одержувала ні наказу П[ана] Головного Отамана, ні розпоряджень Уряду з приводу фінансування організації ген[ерала] ГУЛОГО. Навпаки, Місія мала тільки наказ – 525 – допомогти організації ГУЛОГО добути необхідні кошти з Румунського штабу і улаштувати її правне становище, а також її відношення до Румунської влади. Коли виявилось, що з Румунських джерел ніяких коштів отримати неможливо, то Місія сама, по своїй ініціативі, запропонувала ген[ералу] ГУЛОМУ свою фінансову підтримку в розмірі кошториса, складеного на нараді Місії і представників організації ген[ерала] ГУЛОГО. Не маючи ніяких для цього кредитів, Місія могла ці гроші видати тільки з загальних сум, на що власне не мала права. Робилось все, вважаючи діяльність організації дуже важливою, а також на підставі того, що донесення Місії про це фінансування не зустрінуло ні з боку Міністерства, ні з боку Уряду взагалі ніякого протесту. Таким чином тільки добровільна фінансова допомога Місії дала можливість організації ГУЛОГО налагодити і провадити свою працю. 2) Не маючи спеціяльних кредитів, Місія виплачувала ген[ералу] ГУЛОМУ необхідні йому кошти по мірі того, як сама їх отримувала. Тим часом гроші були видані на перший місяць зараз же після того, як відбулася вищезазначена нарада, і видавалися завжди, як тільки в касі [з’явилися] які то будь кошти. Починаючи з травня місяця і до листопаду організація генер[ала] ГУЛОГО одержала від Місії 220 тис. леїв, 47 тис. думських рублів, 11 міліонів гривень. За той же час члени Місії не одержали утримання: Голова Місії за 6 місяців, Шеф Військової секції за три, а всі останні співробітники за два с половиною місяця. Таким чином, Місія виплачувала потрібні ген[ералу] ГУЛОМУ кошти за рахунок свого персоналу, причому довелось робити і приватні борги. Ген[ерал] ГУЛОМУ все це було відомо, бо він дійсно багато часу проводив в Букарешті, але це зовсім не мало ніякого зв’язку з отриманням грошей, бо скілько б він в Букарешті не сидів, отримати більше того, що Місія давала, він не міг. 3) Що стосується до ліквідації процентових паперів, які знаходились на схованці в Румунській скарбниці, то Місія не могла почати її раніш одержання на це дозволу Уряду, який привіз п[ан] ЛЕБІДЬ-ЮРЧИК 15 жовтня. Але знову таки, вважаючи потребу в коштах організації Ген[ерала] ГУЛОГО надзвичайно важливою, Місія почала заходи по підготовці цієї ліквідації і визволенню паперів з Румунської Скарбниці ще за кілька тижнів до приїзду п[ана] ЛЕБІДЬЮРЧИКА. Справа ця дійсно вийшла затяжна, бо ті умови, на яких процентові папери було покладено в румунську скарбницю, вимагали вивозу їх з межів Румунської Держави. Для того, аби отримати їх до рук Місії, треба було ужити заходів для зміни ціх умов. А це вимагало – 526 – часу, бо необхідна була резолюція самого Міністра Фінансів. Тим часом Місія цього добилась, незважаючи на те, що наше становище тоді було з політичного боку дуже непевне, про що я повідомляв Міністерство. Але Місія зробила ще більше. Для визволення паперів треба було платити значні кошти скарбниці і адвокату за допомогу в Міністерстві Фінансів. Так окремі члени Місії зробили приватні борги і своїми коштами сплатили [їм] для того, аби скоріш визволити папери, бо в касі Місії не було абсолютно ні одної леї. Все це робилось після того, як стало відомо, що всі процентові папери мають бути продані для задоволення потреб виключно організації ген[ерала] ГУЛОГО, а Місії нічого не залишиться. Свідками всього цього були і сам ген[ерал] ГУЛИЙ і ЛЕБІДЬ-ЮРЧИК. Ці борги і досі членам Місії не повернуті, не дивлячись на те, що організація ген[ерала] ГУЛОГО отримала від ліквідації процентових паперів поверх 200 тис. леїв. 4) Коли підрахувати всі ці кошти, які отримала організація ген[ерала] ГУЛОГО від Місії, то [сума їх] досягне 500 тис. леїв на протязі від 1-го травня по 1-е листопада. Маючи також на увазі, що ця організація отримувала окрім того кошти безпосередньо від Уряду, від П[артизансько] П[овстанського] Шт[абу] і чинних джерел, то можна вважати без значного перебільшення, що місячний бюджет цієї організації виносить не менше 120–140 тис. леїв. Такий бюджет рівняється чотирьох-місяшному бюджету нашої Місії, як Дипломатичної, так і Військової. На нашу думку ні Місія, ні тим більше Уряд, який в той час знаходився в надзвичайно скрутному фінансовому становищі, не заслуговують ніяких докорів, що організація ген[ерала] ГУЛОГО не була відповідно фінансована. Навпаки, [щодо] військової праці такі як генерал ЛЕОНТОВИЧ тієї думки, що з такими коштами можна було зробити не порівнюючи більше. 5) По згоді Місії з організацією ген[ерала] ГУЛОГО фінансування її відбувалося на тій умові, що ген[ерал] ГУЛИЙ мав представляти в Місію грошові справоздання, щомісяця. За весь час ні одного такого справоздання не поступило, бо не можна лічити таким одно повідомлення ген[ерала] Гулого, в якому він подає відомости про видачу ріжним особам авансів, без копій яких-небудь документів. Власне на підставі цього одного Місія повинна була давно припинити фінансування такої організації, і коли вона винна в чому, то не в тому, що вона затримувала видачу грошей ген[ералу] ГУЛОМУ, а в тому, що вона не припинила зовсім цієї видачі. Але зогляду на важливість справи і на те персональне довірря, яким користувався в Місії – 527 – ген[ерал] ГУЛИЙ, Місія не стала на цей цілком формальний шлях. 6) Організація ген[ерала] ГУЛОГО ніколи не користувалася особливим довір’ям і допомогою румунських урядових інституцій. І все, що робилося і було зроблено для неї, все залежало від персональних відношень і заходів Місії. Змінилося відношення до Місії румунських урядових кол, під впливом переговорів з більшовиками, і умови праці організації ген[ерала] ГУЛОГО значно погіршали. Окрім того, саме поводження організації, повна відсутність конспірації, постійні сварки і конфлікти, все це понижувало авторитет і працездатність організації. Таким чином, з наведених вище пояснень і відомостей видно, оскільки має фактичних підстав рапорт ген[ерала] ГУЛОГО про «байдуже відношення і слабу допомогу» Букарештської Місії. В цьому рапорті не приведено ні жодного конкретного факта, ні жадного документа, який міг би доказати правдивість тих обвинувачень, які в ньому поставлені. Місія певна, що таких фактів і документів нема і не може бути. Залишаючи ширше питання про причини неудачі діяльности ген[ерала] ГУЛОГО в Румунії і на Україні, які лежать в більшій своїй частині за межами відповідальности й вини окремих осіб і організацій наших, Місія повинна звернути увагу, що по деяким фактам, їй відомим, багато спричинився до цього не відповідальний склад самої організації ген[ерала] ГУЛОГО, його невміле поводження справою, а також в деяких випадках можливо і нерозуміння своєї відповідальности в такій важливій і делікатній справі. Як доказ цього Місія долучає до цього: 1) Доклад сотника ВАСИЛЮКА, одного з постійних співробітників організації, 2) копії листів на ім’я Місії сотника МОШИНСЬКОГО і сотника ЄМЕЛЬЯНОВА. Голова Місії УНР в Румунії К. Мацієвич Шеф Військової Секції С. ДЕЛЬВІГ, ген[ерал]-поручник З копією згідно: Головного Військово-історичного Музею-Архіву Діловод, адм[іністрації] підх[орунжий] Уланівський ЦДАВО України. – Ф. 2471. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 9–9зв. – 528 – № 115 Повідомлення керуючому справами Директорії М.Мироновичу про закриття посольства УНР в Німеччині [Не раніше 17 січня 1923 р.] До Вп Пана Керуючого справами Директорії М. Мироновича Пан посол д-р Стоцький, не маючи можливости відповісти на Ваш лист від 17 січня ц.р. №6, позаяк він страшенно зайнятий в зв’язку з останніми подіями, доручив мені повідомити Вас про порушену Вами в згаданому листі справу бібліотеки. Вам, напевно, відомо, що Посольство УНР в Німеччині, внаслідок поширення Рапалльського договору на Україну, силою обставин примушене було ще 5 грудня [19]22 р. припинити свою діяльність як дипломатичне представництво. Після заключення договору з німецьким урядом т. зв. Українські большевики зараз же повели наступ на будинок Посольства, Кронпрінцуфер, 10. Само собою розуміється, що пан Посол мусів вжити відповідних заходів, щоби паралізувати цю большевицьку акцію. Але позаяк не можна було передбачити, як ця справа скінчиться, п. Посол розпорядився негайно ліквідувати все, що залишилось з річей б. синьої дивізії, аби ці річі не дістались большевикам. Ліквідація була закінчена, і виручені гроші записані М[іністерст] ву зак[ордонних] справ. Бібліотека ліквідована в той спосіб, що частина її розіслана по німецьких університетах, при яких маються слов’янські семінари, а решта продана в останній небезпечний час. Остаточне справоздання про ліквідацію старш[инських] річей б. синьої дивізії не могло бути своєчасно надіслано тому, що ми всі зайняті приведенням в порядок справ і архіву П[осольст]ва, а також заснованням «Організації для захисту інтересів українських біженців в Німеччині», проти чого большевики також всіма силами борються і протестують перед німецьким урядом. Таким чином, справа бібліотеки остаточно ліквідована. В десятих числах січня справа будинку набрала такого гострого характеру, що німецька поліція приходила вже з вимогою звільнити будинок на протязі 2 днів. Не трудно собі уявити, які енергічні кроки мали бути вжиті, щоби відбити цей другий наступ большевиків. В зв’язку з цим всім нам тут абсолютно не було і немає часу займатися иншими справами, а про пана Посла нема чого й говорити. Він цілими днями й вечорами зайнятий на ріжних нарадах та конференціях, які мають своєю метою боротьбу з большевицькими атаками. Зараз трудно предбачити, коли і як ця боротьба скінчиться. Що торкається Ваших приватни[х] річей, то я Вам про них писав приватно. Прошу при… [текст уривається]. ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 33–33 зв. № 116 Меморандум повіреного в справах УНР в Німеччині Р.Смаль-Стоцького міністрові закордонних справ Німеччини фон Розенбергу про обставини припинення діяльності посольства УНР в Німеччині До Міністра закордонних справ Німецької держави фон Розенберга Пане Міністре Покидаючи Німеччину, де я майже три роки був Повіреним у справах УНР, я маю доручення просить Вас прийняти слідуюче до відома: 1. Відносини Німеччини до УНР почалися з того, що скоро по заключенню Брест-Литовського миру, 28 квітня 1918 р. німецький офіцер вдерся в будинок Центральної Ради в Києві і озброєною силою розігнав перший український парламент. 2. Німецький уряд вмішався у війну українського народу проти московських большевиків, що тягнеться від 1919 р., тим, що захопив українське державне майно з метою знесилити і ослабити силу військового і економічного опору України і нарешті 11-го листопада 1922 р. поширив Рапалльський Договір на Україну. 3. Відносини УНР до Німеччини були 6.ІІ.1923 р. перервані в тій формі, що з наказу Міністерства закордонних справ озброєна кримінальна поліція разом з українськими большевиками вдерлись в будинок Українського Посольства і примусили мене, представника Українського Уряду, звільнити його. Посольство законного Українського Уряду залишає Німецьку Державу. Р. Смаль-Стоцький Дотеперішній Повірений у справах Української Народної Республіки у Німеччині Берлін, 4 березня 1923 р. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 548. – Арк. 4. – 530 – Наукове видання ГАЙ-НИЖНИК Павло Павлович Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.) Монографія В авторській редакції Оригінал-макет: О. В. Гай-Нижник Дизайн обкладинки: О. В. Гай-Нижник Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 30,3 Тираж 500 пр. Видавець: ПП «Дуліби» Адреса для листування: вул. Басейна, 3, оф. 50, м. Київ 01004 тел. (044) 383 17 50; (044) 235 39 50; 094 927 87 50 E-mail: duliby@ukr.net сайт: www.duliby.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 2297 від 21.09.2005 Powered by TCPDF (www.tcpdf.org)