Грибовський В. В. Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст.: меритократичний інструмент задля аристократичного результату // Scriptorium nostrum. Електронний історичний журнал / гол. редактор В. М. Андрєєв. – Вип. 2 (11). – Херсон: Херсонський державний університет, 2018. – С. 199–216.

Владислав Грибовський

ISSN 2411-0078 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ SCRIPTORIUM NOSTRUM ЕЛЕКТРОННИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ 2018 № 2 (11) SCRIPTORIUM NOSTRUM Електронний історичний журнал. Заснований 2014 р. (ухвала вченої ради Херсонського державного університету, протокол № 13 від 26.06.2014). Виходить 3 рази на рік. Головний редактор В. Андрєєв. Видання здійснює публікації за спеціальностями: 07.00.01 Історія України; 07.00.02 Всесвітня історія; 07.00.06 Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни Наказом МОН України від 1.07.2016 № 820 електронний історичний журнал «SCRIPTORIUM NOSTRUM» включено до Переліку друкованих (електронних) періодичних наукових фахових видань України (додаток 12). Адреса редакції: Херсонський державний університет, провулок 40 років Жовтня, 47, кабінет 406, Херсон, Херсонська область, 73000, Україна. E-mail: Scriptorium@ukr.net Рекомендовано випуск електронного історичного журналу за ухвалою вченої ради Херсонського державного університету (протокол № 3 від 29.10.2018). Опубліковані статті відбивають точку зору авторів, яка не завжди збігається з думкою Редколегії. Відповідальність за точність цитувань несе Автор. Усі версії статей збірника розміщуються на офіційному сайті видання: sn.kspu.edu Scriptorium nostrum. Електронний історичний журнал / голов. ред. В. Андрєєв. – Херсон, 2018. – Вип. 2 (11). – 354 с. ISSN2411-0078 Рецензенти Дмитро Вирський доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України Євген Луняк доктор історичних наук, доцент, професор кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Редакційна колегія: Андрєєв Віталій Миколайович – д. і. н., професор кафедри історії України Київського університету імені Бориса Грінченка (головний редактор) Коник Олександр Олександрович – д. і. н., професор кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету (заступник головного редактора) Михайленко Галина Миколаївна – к. і. н., доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету (відповідальний секретар) Капарулін Юрій Валерійович – к. і. н., доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету (технічний редактор) Ващенко Володимир Володимирович – д. і. н., професор кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Верба Ігор Володимирович – д. і. н., професор кафедри історії Росії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Водотика Сергій Григорович – д. і. н., професор кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету Грибовський Владислав Володимирович – к. і. н., старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Колесник Ірина Іванівна – д. і. н., професор, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України (м. Київ) Константінова Вікторія Миколаївна – д. і. н., професор кафедри історії України Бердянського державного педагогічного університету Лиман Ігор Ігорович – д. і. н., професор, завідувач кафедри історії України Бердянського державного педагогічного університету Мільчев Володимир Іванович – д. і. н., професор, декан історичного факультету Запорізького національного університету Новацький Роман (Nowacki Roman) – доктор габілітований, професор, Політехніка Опольська (Республіка Польща) Сень Дмитро Володимирович – д. і. н., професор Південного федерального университету (м. Ростов-на-Дону, Російська федерація) Серженга Павел (Sierżęga Paweł) – доктор габілітований, професор, Жешівський університет (Республіка Польща) Стемпнік Анджей (Stępnik Andrzej) – доктор габілітований, професор, Університет імені Марії Кюрі-Склодовської у Любліні (Республіка Польща) Тельвак Віталій Васильович – д. і. н., професор кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Тельвак Вікторія Петрівна – к. і. н., доцент кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Трепавлов Вадим Винцерович – д. і. н., професор, головний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, керівник Центру історії народів Росії та міжетнічних відносин (м. Москва, РФ) Цибуленко Лариса Олександрівна – к. і. н., доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету Цибуленко Геннадій Володимирович – к. і. н., доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету Ясь Олексій Васильович – д. і. н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України (м. Київ) ISSN 2411-0078 MINISTRY OF EDUCATION AND SCIENCE OF UKRAINE KHERSON STATE UNIVERSITY SCRIPTORIUM NOSTRUM ELECTRONIC HISTORY JOURNAL 2018 № 2 (11) SCRIPTORIUM NOSTRUM Electronic History Journal. Founded 2014 (the resolution of the Academic Council of Kherson state university, protocol №13 from 26.06.2014). It is published 3 times a year. The chief editor V. Andreev. By the order of the Ministry of Education and Science of Ukraine dated 01.07.2016 № 820, the electronic historical journal «SCRIPTORIUM NOSTRUM» is included in the Listof printed (electronic) periodical scientific specialized editions of Ukraine (Annex 12). Address of the editorial office: Kherson State Universit, provulok 40 rokіv Zhovtnya 47, office 406, Kherson, Kherson oblast, 73000, Ukraine. E-mail: Scriptorium@ukr.net It is recommended to issue an electronic historical journal, according to the decision of the Academic Council of Kherson State University (protocol № 3 from 29.10.2018). Published articles reflect the point of view of the authors, which does not always coincide with the opinion of the Editorial Board. The Author is responsible for the accuracy of the quotation. All versions of the collection's articles are posted on the official website of the publication: sn.kspu.edu Scriptorium nostrum. Electronic History Journal / chief. ed. V. Andreev. – Kherson, 2018. – Iss. 1 (10). – 354 p. ISSN2411-0078 Reviewers Dmytro Vyrskyi Doctor of Historical Sciences, Senior Research Officer of the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine Yevhen Luniak Doctor of Historical Sciences, Associate Professor, Professor, Department of History of Ukraine, Nizhyn Gogol State University Editorial Board: Andreyev Vitaliy – Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of History of Ukraine of Borys Grinchenko Kyiv University (editor-in-chief) Konyk Oleksandr – Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of History, Archaeology and Methods of Teaching of Kherson State University (Deputy Editor-in-Chief) Mykhailenko Galyna – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Associate Professor at the Department of History, Archaeology and Methods of Teaching of Kherson State University (executive secretary) Kaparulin Yurii – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Associate Professor at the Department of History, Archaeology and Methods of Teaching of Kherson State University (technical editor) Vashchenko Volodymyr – Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of Historiography, Source Studies and Archival Studies of Oles Honchar Dnipropetrovsk National University Verba Ihor – Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of History of Russia, Faculty of History, Kyiv National Taras Shevchenko University Vodotyka Serhii – Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of History, Archaeology and Methods of Teaching of Kherson State University Hrybovskyi Vladyslav – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Senior Scholarly Researcher in M. S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies, National Academy of Sciences of Ukraine Kolesnyk Iryna – Doctor of Historical Sciences, Professor, a Leading Researcher at the Department of Ukrainian Historiography at the Institute of History of Ukraine of National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv) Konstantinova Viktoriya – Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of History of Ukraine of Berdyansk State Pedagogical University Lyman Ihor – Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of Historyof Ukraine of Berdyansk State Pedagogical University Milchev Volodymyr – Doctor of Historical Sciences, Professor, Dean of the History Faculty of Zaporizhzhya National University Novatskyi Roman (Nowacki Roman) – Doctor Habilitated, Professor, Politechnika Opolska (Republic of Poland) Sen Dmytro – Doctor of Historical Sciences, Professor of Southern Federal University (Rostov-onDon, Russian Federation) Serzhenha Pavel (Sierżęga Paweł) – Doctor Habilitated, Professor, Rzeszow University (Republic of Poland) Stempnik Andzhei (Stępnik Andrzej) – Doctor Habilitated, Professor, Maria Curie-Skłodowska University in Lublin (Republic of Poland) Telvak Vitaliy – Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of World History of Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University Telvak Viktoriia – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Associate Professor at the Department of World History of Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University Trepavlov Vadym – Doctor of Historical Sciences, Professor, Senior Research Officer at the Institute of Russian History of the Russian Academy of Sciences, head of the Center for the History of Russian Peoples and interethnic relations (Moscow, Russia) Tsybulenko Larysa – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Associate Professor at the Department of History of Ukraine and Methods of Teaching of Kherson State University Tsybulenko Gennadii – Candidate of Historical Sciences (Ph. D.), Associate Professor at the Department of History, Archaeology and Methods of Teaching of Kherson State University Зміст Studiis Інтелектуальна історія Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за східноєвропейську спадщину (Михайло Грушевський contra Ніколає Йорга) ............................................................. 10 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української академічної науки (1930-ті рр.): внесок в археологію ................................................ 21 Історія України Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі (за даними етнічної краніоскопії) .................................................................................................................................... 39 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму північної України ............................................................................................................................................... 81 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації акушерської допомоги населенню в другій половині ХІХ ст. ................................................................. 90 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття про стосунки Війська Запорозького Низового та Росії ........................................................................ 99 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України у подорожніх путівниках ХІХ століття .............. 114 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років у Харківській губернії: джерелознавчий аспект ...........................................................................................................127 Всесвітня історія Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям в американському публічному дискурсі наприкінці 1930-х рр. ................................................................. 136 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 7 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.): основні здобутки сучасної історіографії .............................................................................................................. 146 Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Сторіччя державного ренесансу в Литві (1918 – 2018): українськолитовські паралелі» Андрєєв Віталій, Михайленко Галина Міжнародна науково-практична конференція «Сторіччя державного ренесансу в Литві (1918 – 2018): українсько-литовські паралелі».................... 157 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України у Херсонській області: розкопки фортеці Тягин ........................................................................................................ 160 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние ............................................................172 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст.: меритократичний інструмент задля аристократичного результату ..................................................... 199 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском через призму словаря К. Сирвидаса (1620 г.) .......................................................................................... 217 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських ........................................................ 228 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах останньої чверті ХVІІІ ст. (на судових матеріалах Катеринославського намісництва) .............................................................................................................................................................. 234 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility in the end of XVIII – beginning XX century ........................................................................................................... 245 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. .......................... 250 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви початку ХХ ст.: перспективи компаративного аналізу ........................................................................... 264 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 8 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі (за довідковими виданнями 1906–1913 рр.) ...............................................................................................................................274 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці Сергія Єфремова 1917–1919 років ..................................................................................................... 287 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві в «Працях комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права ВУАН» ............ 303 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору в епоху націєтворення: Оникій Малиновський ............................................................................313 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны: факты и предположения ...............................................................................................................................................................329 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны в Литовской Республике в 1990–2004 гг. ............................................................................................................................... 340 НАШІ АВТОРИ ..................................................................................................................................................................... 350 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 9 Studiis Інтелектуальна історія УДК 930.1: 303.446.4 Віталій Тельвак, Вікторія Тельвак УКРАЇНСЬКІ ТА РУМУНСЬКІ ІСТОРИКИ В БОРОТЬБІ ЗА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКУ СПАДЩИНУ (МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ CONTRA НІКОЛАЄ ЙОРГА) Стаття присвячена реконструкції першої українсько-румунської історіографічної полеміки в особі тогочасних лідерів національного руху Михайла Грушевського та Ніколає Йорги. Доведено, що дискусія була спричинена динамічними процесами націотворення в центральносхідноєвропейському регіоні, котрі підштовхували істориків до обґрунтування «виключних» прав своїх народів на ту чи іншу територію та спонукали інтерпретувати події спільного з сусідами минулого, виходячи лише з власного національного інтересу. Зроблено висновок про потребу подальшого всебічного осмислення феномену історіографічних дискусій в Центрально-Східній Європі та з‘ясування їхнього впливу на динаміку міжнаціональних взаємин у регіоні. Ключові слова: Михайло Грушевський, Ніколає Йорга, історіографічна полеміка, націотворення, Центрально-Східна Європа. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. є особливим періодом в історичній культурі народів Центрально-Східної Європи, адже саме на цей час припадає повсюдна поява узагальнюючих національних гранд-нарративів, виконаних відповідно до методологічних вимог ранкеанської та позитивістської шкіл. Це явище стало реакцією на дедалі зростаючі темпи національного самоусвідомлення в регіоні, що охоплювали все ширші суспільні верстви. Творці цих гранд-наративів були представниками останнього покоління енциклопедистів-гуманітаріїв, що активно ангажуючись у процеси національного відродження, нерідко приміряли на себе також ролі лідерів громадських рухів в практичних політиків (для прикладу згадаємо росіянина Павла Мілюкова чи поляка Міхала Бобжинського). В українському випадку це був Михайло Грушевський, у румунському – його дещо молодший колега Ніколає Йорга. Долі українського та румунського істориків були багато в чому подібними. Обидва здобули блискучу історичну освіту під керівництвом видатних учителів: у М. Грушевського це був Володимир Антонович, у Н. Йорги – Александру Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 10 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … Ксенопол. І навіть в один рік – 1894 – вони стали професорами університетських кафедр всесвітньої історії – український учений у тогочасному центрі національного життя Львові, а його румунський колега у столичному Бухаресті. Жваво відгукуючись на потребу дня, обидва активно занурилися в громадсько-політичне життя і помітно вплинули на еволюцію національних рухів. Обидва певний час були засновниками перших модерних партій з однаковою назвою – Національно-демократична. Обох доля також винесла на політичний Олімп: український вчений очолив Центральну Раду – парламент відродженої Української держави; певний час головою парламенту та, навіть, прем‘єр-міністром своєї країни був румунський історик. Прикметно, що приблизно в один час – на зламі ХІХ–ХХ ст. – і М. Грушевський, і Н. Йорга розпочали створення національних гранднаративів. Відповідно до тогочасних канонів конструювання «ідеальної» історії народу, в таких наративах передбачалося максимально глибоке, наскільки лише дозволяли джерела, занурення в минуле у пошуку коренів власного етносу. Також, що більш важливо, в таких історіях своєму народу призначався якомога ширший ареал розселення. Таку реконструкцію уможливлювали середньовічні джерела з їхньою нерідко заплутаною етнічною номенклатурою. Вповні очікувано, що таке бажання визначити для своїх співвітчизників максимальний ареал розселення неодмінно породжувало суперечки із істориками сусідніх народів, котрі реалізовували подібні суспільні завдання та породжувані ними територіальні амбіції. Згадана історіографічна ситуація на сьогодні доволі повно досліджена в українсько-польському [16, с. 84-124], українсько-російському [8] та українсько-білоруському [13, с. 11-44] випадках. Натомість, румунський аспект проблеми, як зрештою й більш широке питання українсько-румунських історіографічних візій досі малознані [7, с. 138-141]. Найбільш докладно до вивчення цієї проблеми підійшов Eduard Baidaus, реконструювавши образ українсько-румунських відносин на сторінках фундаментальної «Історії України-Руси» М. Грушевського [18]. Його цікаві праці, де наголошується на налагодженні професійного діалогу між Йоргою та Грушевським, довели потребу спеціального аналізу українсько-румунських інтелектуальних взаємин протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Тож метою статті є спроба реконструкції першої за часом історіографічної полеміки між румунськими та українськими інтелектуалами в особі лідерів їхньої гуманітаристики. Джерелами нашої розвідки є історіографічні праці, рецензійні тексти та тогочасний епістолярій. Перші спроби цілісного представлення минулого своїх народів обидва історики зробили рідними мовами, котрі не відносилися до загальнознаних у європейському науковому світі. Тож і рецепція цих творів, попри цілковиту новизну презентованих в них ідей і концепцій, здебільшого обмежувалася внутрішнім читацьким колом. Осмислюючи цю проблему, М. Грушевський був схильний шукати впливу ворожих українству сил: «В наукових кругах російських і польських книгу [перший том «Історії України-Руси»] ґрунтовно замовчано – як і взагалі цілу Історію […]» [2, с. 230]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 11 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … Утім, відкинувши емоції й осмислюючи причини байдужості європейських колег, український учений дійшов до логічного висновку про потребу презентації власних історичних гіпотез мовою тогочасної науки – німецькою. В щоденнику від 13 березня 1904 р. з цього приводу він занотував: «В сих місяцях я багато передумав над системою замовчування нас і над актуальними потребами популяризовання нашої роботи. Я багато помилився, ставши осторонь і покладаючися, що наша робота сама собі проб’є дорогу. Ні, може не пробити, бо забагато інтересованих contra» [5]. Згадане переконання про безальтернативність реалізації перекладних проектів для донесення фаховій аудиторії здобутків істориків ЦентральноСхідної Європи М. Грушевський також висловив у тому ж таки 1904 р. в своїй першій рецензії на працю Н. Йорги, присвячену торговельним взаєминам Румунії (в авторській лексиці – «Волощини») зі Львовом у XVII ст. Рецензент похвалив румунського колегу за добротно виконану археографічну працю, що привернуло увагу українських учених до потреби більш ретельного дослідження колекцій міського архіву Львова. Разом із тим, оглядач вказав, що румунська мова рецензованого тексту, як і малознане періодичне видання, на сторінках якого він з‘явився, природно звужує коло читачів: «[…] При малім розповсюдженню знання румунської мови, для більшості дослідників лишиться ся публікація [джерел] мертвим капіталом (в додатку вийшла вона в часописи Economia nationala, і відбитки її в продажі нема)» [6]. Переводячи своє зростаюче переконання про потребу популяризації української версії минулого Центрально-Східної Європи у практичну площину, М. Грушевський вирішив перекласти німецькою мовою перший том своєї «Історії України-Руси», доопрацювавши його зміст відповідно до поступу наукового знання за час, що минувся від першого видання книги в 1898 р. Реалізація цього плану наштовхнулася на неочікувані перепони. Адже якщо фахову сторону питання М. Грушевський поладнав доволі швидко, ґрунтовно переробивши перший том з урахуванням новинок історіографічної літератури та еволюції власних концептуальних поглядів на питання початкового періоду української історії, то справжньою проблемою став пошук перекладача. З‘ясувалося, що незважаючи на те, що німецька була однією з викладових мов у навчальних закладах Австро-Угорської імперії і володіти нею було природним для скільки-небудь освіченої людини, знайти перекладача для історіографічного тексту виявилося проблематичним. Люди, які могли б задовільно впоратись із таким відповідальним завданням, були або перевантажені роботою, або, як свідчить тогочасне листування українських гуманітаріїв, не захотіли брати на себе дійсно відповідального завдання. Наприклад, відмовляючись від пропозиції М. Грушевського, його учень Зенон Кузеля (в майбутньому – видатний мовознавець) відверто заявив: «Ваша «Історія» є першою поважною працею з обсягу історії України-Руси, що появиться на німецькій мові; перекладена історія стане невідлучним і певно часто використовуваним підручником для західно-європейських учених або і тих славянських писателів, що не були близше обзнайомлені з українськими Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 12 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … виданнями. Тому мусить вона бути доконче переложена дуже добре, гладко і поправною німеччиною. Вірний лише переклад, такий що не відповідатиме духови німецької мови, пошкодить певне багато популярності «Історії». З тої причини я не важуся братися за переклад. Тут мої сили за слабі, а відвічальність ж велика» [12, с. 11]. Знайдена, по тривалих пошуках, для такої роботи Феліція Носсіґ, хоча й мала досвід перекладу німецькою творів українських письменників, була мало обізнана з фаховими особливостями твору М. Грушевського. Усе це змусило декілька разів корегувати перекладений текст. Цією роботою займався переобтяжений різними справами Іван Франко [4, с. 31]. Попри докладені зусилля, якість перекладу виявилася невисокою, на що нарікали більшість оглядачів книги. Згадані обставини спричинили значне запізнення виходу книги – лише в 1906 р. (тобто аж через два роки після україномовної версії 1904 р.) з лейпцігського видавництва «B.G. Teubner-Verlag» вийшов ошатно виданий перший том «Історії українського народу». Втім, викликаний книгою історіографічний резонанс перевершив усі, навіть найсміливіші очікування. Це, зрештою, прогнозували українські інтелектуали, котрі подібно до Івана Копача в своїх інформаційних анонсах зазначали: «Се – без сумніву – для долі нашого народу епохальне видання. У нім перший раз запрезентувався культурному світові наш нарід устами свого найбільшого історика в світовій «бесіді учених» – і то запрезентувався так, що ми можемо бути зовсім спокійні про осуд Європи» [10]. Подібно про значення нового видання на сторінках «Літературно-наукового вісника» писав один із її перекладачів І. Франко: «Отсе виданнє, се перший рішучий крок нашої наукової праці на широкий світ, перша спроба познайомити якнайширші круги західно-європейських спеціалістів із здобутками нової російської і спеціально української історіографії. Перший том «Історії України» проф. Грушевського своїм широко зачеркненим планом, солідністю свого виконання і величезним багатством визисканого та критично проробленого матеріалу як найбільше надається до зацікавлення спеціалістів першопочинами нашої історії. При тім усі добрі прикмети руського оригіналу лишаються й при перекладі, так що і для неспеціаліста головний текст являється цікавою лектурою, коли численні ноти та екскурси вводять нас у робітню фахового історика» [9, с. 595]. І, дійсно, «Історія українського народу» виявилася найбільш обговорюваною науковою книгою, коли-небудь перед тим написаною українським гуманітарієм. Про це свідчать як адресовані автору листи західноєвропейських істориків зі словами визнання, так і численні рецензії [17, с. 175-189]. На сторінках польських, чеських і німецьких періодичних видань одностайно схвалювалося авторське рішення поділитися своїми ідеями з колегами з інших країн загальнознаною тоді мовою. Також із захопленням було відзначено енциклопедичну освіченість автора та сміливість його історіографічної реконструкції. Для прикладу наведемо оцінку Александра Брікнера: «Праця п. Г[рушевського] є промовистим свідченням ученості та універсальності руського автора. Він цілком опанував величезну літературу Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 13 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … предмету – археологічну, історичну, філологічну, передусім російську, перед цим закриту для Європи сімома печатками; просто дивує нас начитаністю, знанням найбільш спеціальних, дрібних, нерідко забутих російських і німецьких праць. З тією фантастичною начитаністю в парі йде швидкість думки, самобутність суджень, досконалий метод – усе це мірою цілком незвичайною […]» [19, s. 665]. Водночас, найбільш принципові закиди стосувалися саме тлумачення М. Грушевським комплексу проблем (територіальних, термінологічних, подієвих) розмежування історичних інтересів українців з їхніми сусідами. В тлумаченні ж автором дискусійних питань з позиції українського історичного інтересу рецензенти були схильні вбачати ідеологічну мотивацію історіографічної праці автора – намагання будь-що посунути в «сиву» давнину існування власного етносу та визначити йому якомога більший ареал розселення. Як влучно відзначив Отто Гетч, концепції М. Грушевського вкотре доводять, що «національна історіографія іде пліч-о-пліч з національним пробудженням, які один одне пришвидшують та один на одне продуктивно впливають» [20, s. 223]. Активне звернення колег до «Історії українського народу» переконало М. Грушевського у виправданості витрачених зусиль і часу. Більше того, критичні зауваження переконали львівського професора у потребі продовження перекладу своїх праць німецькою для подальшого пояснення логіки аргументів на захист запропонованої моделі східноєвропейського історичного процесу. Піднесений настрій ученого, викликаний прискіпливістю уваги до своєї праці, відбився в листі до російського колеги Олександра Лаппо-Данилевського: «Мій І т. «Історіі», що вийшов минулого року німецькою, переживає зараз вогняне хрещення. Поряд із більш чи менш різкими витівками, продиктованими неприхильністю до моїх «новаторств» чи особистими та політичними порахунками, мені приємно було переконатися, що і найбільш неприхильні критики не вказали мені яких-небудь дійсних недоліків в моїх висновках чи методиці; з цього боку ці неприхильні висновки, мабуть, слід було би цінити навіть вище, аніж неприхильні, особливо – голослівні компліменти. Це налаштовує мене дуже прихильно на новий перегляд книги» [15, с. 330]. Утім, на заваді багатьом задуманим, а навіть і частково реалізованим перекладним проектам, стала хронічна фінансова незабезпеченість української науки та науковців. Серед рецензентів «Історії українського народу» був і Н. Йорга, чий огляд побачив світ на сторінках лейпцизької «Literarisches Zentralblatt für Deutschland». Як і решта оглядачів, бухарестський історик пов‘язав появу праці львівського колеги із загальною активізацією українського національного руху та бажанням його провідників пропагувати українські національні постулати в європейському інтелектуальному та політичному середовищі: «У цілому, ми маємо справу з твором, який служить національним устремлінням русинів, що хочуть представити себе як народ з 34 мільйонами населення, власною культурою та державними утвореннями» [21, s. 534]. Оглядач підкреслив, що рецензована книга є лише невеликою частиною багатотомного видання, над яким Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 14 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … М. Грушевський продовжує невтомно працювати. Тому цілком своєчасною, на думку Н. Йорги, є поява німецького перекладу першого тому великої праці українського вченого, яка знайомить європейського читача з ранньою історією українців. Рецензент стисло реферує зміст «Історії українського народу», вказуючи на її сильні та слабкі сторони. До перших він традиційно зараховує небуденну ерудицію М. Грушевського, ґрунтовність праці, солідність використаного джерельного та історіографічного матеріалу. Особливу наукову вартість, вважає Н. Йорга, має останній розділ книги, присвячений початкам давньоруської державності та князюванню Володимира Великого. «Грушевський, – підкреслює рецензент, – це освічений, критичний і винахідливий розум; своїм матеріалом він володіє досконало» [21, s. 533]. Разом із тим, як і його чеські та польські колеги, Н. Йорга особливо уважно сфокусувався на моментах, де безпосередньо зачіпалися інтереси румунської історіографії. Відзначимо, що це були перші в часі рефлексії румунських інтелектуалів стосовно модерної версії українського минулого. Н. Йорга закинув авторові неправдоподібність ареалу розселення предків українців у доісторичну добу та гіперболізацію українського внеску в давньоруську культурну і політичну спадщину, піддав критиці його антську теорію та антинорманізм, з певним дотепом вказав на ідеалізацію психології та звичаїв свого народу. Досить скептично рецензент налаштований й до термінології «Історії українського народу». Тут чи не найбільш спірним видається йому коректність вживання топоніму «Україна» замість звичного літописного «Русь». Також для оглядача надто громіздкою є структура книги, переобтяженість її змісту численними екскурсами, що відволікають читача від головного сюжету. Однак ця вада, зауважив Н. Йорга, взагалі притаманна вихованцям російської історіографічної традиції. Опонуючи поглядам М. Грушевського, спеціальну критичну увагу рецензент звертає на сторінки праці, відведені характеристиці слов‘янської колонізації карпатського регіону. Вказуючи на неправдоподібність території, відведеної «своїм русинам», румунський учений відверто кепкує з таких «подарунків» у вигляді придунайських земель і Семигороду. Також для Н. Йорги незрозумілим є те, чому український учений старанно уникає вживання етноніма «румуни», надаючи перевагу застарілому «волохи», та навіть робить висновки, що його колега «ненавидить назву "румуни"». Відзначимо, що при цьому оглядач не відчуває певної «дзеркальності» ситуації, повсюдно кажучи про малоросів, а не, як це робить М. Грушевський, українців. Насамкінець, попри достатньо критичний тон рецензії, критик зазначає: «Розумна та об‘ємна, навіть колосальна книга буде корисною багатьом, але жодного не задовольнить, хоча вона свідчить про високу вченість, іноді й проникливість автора» [21, s. 534]. Закиди Н. Йорги не залишилися без відповіді. Приводом стало видання румунським ученим у той же час кількох частин «Історії румунського народу» німецькою мовою. На узагальнюючу студію засновника новочасної румунської історіографії відгукнувся один із найближчих учнів М. Грушевського, представник його галицької школи Мирон Кордуба. Його відгук, опублікований Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 15 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … на сторінках редагованих М. Грушевським «Записок НТШ», містив оцінки, з якими, поза сумнівом, солідаризувався сам львівський професор. Більше того, лист М. Кордуби до вчителя засвідчує, що логіка побудови та критична тональність рецензії багато в чому були спровоковані закидами Н. Йорги М. Грушевському: «Через Томашівського післав я перед місяцем простору рецензію на Йоргу «Geschichte Rumänen». Недавно читав в «Litterarisches Centralblatt» того ж Йорги критику на І том Вашої «Істориї», котра похожа на фейлетонові критики з нашого «Діла», або «Руслана». Коли моя рецензия ще не видрукована, прошу казати мені єї ще прислати до коректи – мавбим дещо додати» [1, с. 181]. Остання фраза пояснює структурну подібність рецензій Н. Йорги та М. Кордуби, котрий висловив румунському вченому фактично подібні закиди. Насамперед, оглядач знайомить українську аудиторію з автором рецензованих книг. Зробити це, твердить М. Кордуба, неважко, адже ім`я Н. Йорги відоме кожному, хто хоч трохи займався сучасним науковим або політичним рухом серед румунів. Він атестує колегу «безперечно найліпше методично вишколеним з поміж румунських істориків», котрий «поклав своїми роботами і розслідами підвалини до пізнаня минувшини свого народа, основу на котрій можна начертати суцільний образ розвою румунських держав відповідно до вимог теперішньої науки» [11, с. 202]. Безперечною заслугою Н. Йорги рецензент називає послідовну критичність у роботі з джерелами, що уможливило усунути з румунської історіографії багато укорінених протягом століть міфів (наприклад, про римське походження румунів). Поряд із цим, М. Кордуба закидає автору недостатню джерельну аргументованість багатьох висунутих гіпотез. Також, на думку оглядача, Н. Йорга надмірно легковажить існуючою літературою з обговорюваних ним питань. Особливо ж це відчутно стосовно української історіографії, чиї здобутки, неодноразово нарікає рецензент, цілковито залишилися поза увагою румунського автора. Наслідком такого нехтування, вказує М. Кордуба, стали поважні хиби рецензованої праці, в якій численні сюжети минулого українського-румунських взаємин висвітлено хибно або взагалі замовчано. До таких оглядач у першу чергу відніс взаємини козаків з молдавським князівством – питання, що на той час уже мало чималу українську літературу. Цілком очікувано М. Кордуба полемізує з Н. Йоргою стосовно характеру первісної колонізації українсько-румунського етнічного порубіжжя, вказує на методологічну слабкість наведених у праці спроб підперти свої гіпотези свідченнями топонімічних джерел. Вказує український оглядач колезі й на численні хиби при передачі українських етнонімів і топонімів, спричинені румунізацією їхнього звучання. Не до вподоби М. Кордубі й літературна манера Н. Йорги, зокрема, недоречними він вважає наведені белетристичні характеристики історичних осіб. Найбільше ж український учений невдоволений зі спроб рецензованого автора відтворити життя свого народу на початку ХХ ст.: «Але тут вже покидає проф. Йорга зовсім становисько безстороннього історика Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 16 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … і стає різким націоналістом-політиком, для котрого ненавистне все, що не румунське» [11, с. 212]. Попри доволі критичний тон всього огляду, у підсумку український історик віддає належне працьовитості та таланту румунського колеги: «[…] Мусимо признати, що мимо значних хиб вона приносить багато інтересного і нового, та що все таки треба її вважати за найліпшу працю із сего обсягу. А помилки і недокладности, які ми тут старалися виказати, походять головно зі змагання автора відкинути всі дотеперішні придбання науки і стати a tout prix оригінальним, по части знова із незнаня славянських наукових літератур, котрих ніякому історикові румунського народа ігнорувати не вільно» [11, с. 212-213]. Від часу появи критичного огляду М. Кордуби, праці румунського вченого, особливо ті, що хоча б якоюсь мірою стосувалися українського минулого, неодмінно потрапляли у поле зору співробітників «Записок НТШ». Прикметно, що їх завжди рецензували саме учні М. Грушевського, котрі завжди перебували в тісному контакті з учителем [14]. При цьому оглядачі, подібно до згаданого огляду М. Кордуби, неодмінно підносили фахову майстерність Н. Йорги, як і постійно вказували йому на незнання української історіографії. Останнє й мало наслідком хибну, на їхнє переконання, інтерпретацію українсько-румунських взаємин протягом багатьох століть сусідства. Самі ж Н. Йорга та М. Грушевський більше не рецензували праць один одного. Натомість, розпочата на початку ХХ ст. полеміка перемістилася на сторінки їхніх узагальнюючих праць, де піднімалися питання реконструкції подій східноєвропейського минулого загалом та українсько-румунських взаємин, зокрема. При цьому, М. Грушевський, наприклад, з неодмінною повагою ставився до праць румунського колеги, особливо високо цінячи його археографічні видання [3]. Натомість, не менш традиційно, львівський професор не погоджувався з висвітленням Н. Йоргою дискусійних проблем спільної історії виключно крізь призму румунського інтересу. Реконструйовану вище історіографічну полеміку можемо вважати типовою для тогочасної інтелектуальної ситуації: динамічні процеси націотворення в центрально-східноєвропейському регіоні підштовхували істориків до обґрунтування «виключних» прав своїх народів на ту чи іншу територію та спонукали інтерпретувати події спільного з сусідами минулого, виходячи лише з власного національного інтересу. Наслідком були численні дискусії, що виникаючи у фаховому середовищі, нерідко поширювалися сторінками масових періодичних видань, підштовхуючи до саморефлексії представників широких кіл інтелігенції. На жаль, це обговорення мало здебільшого «герметичний» характер, адже сторони a priori відкидали саму можливість слушності аргументів опонентів. Тож потенційна користь цих дискусій, що полягала у можливості своєрідної «імунізації» міжетнічних конфліктів у регіоні шляхом полагодження міжсусідських непорозумінь інтелектуальним інструментарієм, була фактично змарнована. Це показали події Першої світової війни, коли спричинений нею розпад імперій довів більшу ефективність армії та зброї у вирішенні територіальних суперечок. Промовистим Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 17 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … прикладом тут стало українсько-румунське протистояння в Буковині. Все це актуалізує всебічне осмислення феномену історіографічних дискусій в Центрально-Східній Європі та з‘ясування їхнього впливу на динаміку міжнаціональних взаємин у регіоні. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Взаємне листування Михайла Грушевського та Мирона Кордуби / Упорядник, автор вступних розділів і наукового коментаря Олег Купчинський. – Львів, 2016. – С. 181. 2. Грушевський М. Автобіографія, 1926 / М. Грушевський // Великий Українець : Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упоряд. та підгот. текстів та фотоматеріалів, комент. та приміт. А. П. Демиденка. – К. : Веселка, 1992. – С. 230. 3. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 томах, 12 книгах / М. С. Грушевський / Редколегія : П. С. Сохань (голова) та ін. – Т. І. – К. : «Наукова думка», 1991. – С. 135 ; Т. VI. – К. : «Наукова думка», 1995. – С. 47, 63, 66, 67, 72, 602, 606 ; Т. VII. – К. : «Наукова думка», 1995. – С. 161 ; Т. ІХ-1. – К. : «Наукова думка», 1996. – С. 83, 90, 140, 477, 478, 485, 523, 524, 530 ; Т. IХ-2. – К. : «Наукова думка», 1997. – С. 904, 905, 1546. 4. Грушевський М. Щоденник / Підг. до друку І. Гирич та О. Тодійчук / М. Грушевський // УІ. – 2006–2007. – № 4 / 1–2. – С. 31. 5. Грушевський М. Щоденник [1904–1905 рр.] / підгот. до друку І. Гирича, О. Тодійчук / М. Грушевський //Український історик. – 2006–2007. – Ч. 4/1–2. – С. 24 ; Панькова С. М. Творча майстерня вченого : до історії написання 3-го тому «Історії України-Руси» М. Грушевського / С. М. Панькова // УІЖ. – 2016. – № 3. – С. 32–38. 6. Грушевський М. Relatiile comerciale ale terilor noastra cu Lembergul, regeste ssi documenta din Archivele-Orasului Lemberg publicate de N. Jorga. Partea I, Букарешт, 1900, ст. 113 ; Studii istorice aspura Chiliei si Cetatii-Albe, de Nicolae Jorga, Букарешт, 1900, ст. 419 / М. Грушевський // Записки НТШ. – 1904. – Т. 61. – С. 18. 7. Добжанський С. Ніколає Йорга та Буковина / С. Добжанський // Питання історії України. – 2014. – Вип. 17. – С. 138–141. 8. Зашкільняк Леонід Україна між Польщею й Росією: історіографія та суспільна свідомість / Леонід Зашкільняк // Український історичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 93–113 ; Іван Куций Цивілізаційні ідентичності в українській історіографії кінця XVIII – початку ХХ ст.: між Слов`янщиною та Європою / Куций Іван. – Тернопіль, 2016. – 480 с. 9. І. Ф. [Франко І.] Hruševskyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. I Bd. Leipzig, Teubner 1906 / І. Ф. // ЛНВ. – 1906. – Т. ХХХІІІ. – С. 595. 10. Копач І. Hruševśkyj Michael, Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. I Bd. Leipzig, Teubner 1906 / І. Копач // Діло. – 1906. – Ч. 34. – 15 (28) лютого. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 18 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … 11. Кордуба М. N. Jorga – Geschichte des rumänischen Volkes im Rahmen seiner Staatsbildungen, Ґота, 1905, т. І і II, XIV, 402-f-XV, 541 ст. (Geschichte der europäischen Staaten, hrg. von A. H. L. Heeren, F. A. Uckert, W. v. Giesebrecht u. K. Lamprecht. 34 Werk) / М. Кордуба // Записки НТШ. – 1907. – Т. 76. – С. 202-213. 12. Листи Зенона Кузелі до Михайла Грушевського // Упорядники : В. Наулко, В. Старков. – Запоріжжя : РА «Тандем-У», 2005. – С. 11. 13. Масненко Віталій У полоні національних міфів. Конструювання образів добрих/поганих сусідів (випадок України, Польщі, Білорусі) / Віталій Масненко // Історичні образи «сусідів» на українсько-польсько-білоруському прикордонні: міфи – студії – пам’ять. Колективна монографія / Керів. автор. кол. та редактор В. В. Масненко. – Черкаси, 2017. – С. 11–44. 14. С. Т. [Томашівський С.] Alessandro Amira – Storia del soggiorno di Carlo XII in Turchia, scritta dal suo primo interprśte... e publicata da N. Jorga, professore all’ universita di Bucarest. Букарешт 1905, ст. 98/ С. Т. // Записки НТШ. – 1910. – Т. 93. – С. 185–186 ; З. К. [Кузеля З.] Scrierile luі N. Jorga. (Junimea literatura 1911, VIII, – ст. 146-154) / З. К. // Записки НТШ. – 1912. – Т. 107. – С. 178 ; Клюк А. Нова історія Османів. N. Jorga – Geschichte des osmanischen Reiches nach den Quellen dargestellt, Gotha – 1908 – 11, тт. I-IV : ст. VIIІ-486, Vl+453, VIII+479 і 512 / А. Клюк. // Записки НТШ. – 1912. – Т. 110. – С. 183–192. 15. Тельвак В. Листи Михайла Грушевського до Олександра ЛаппоДанілевського / В. Тельвак // Записки НТШ. – Львів, 2016. – Т. 270. – С. 330. 16. Тельвак Віталій Між історією та політикою: польські та українські історики у боротьбі за східноєвропейську спадщину (кінець ХІХ – початок ХХ століття) / Віталій Тельвак // Історичні образи «сусідів» на українсько-польськобілоруському прикордонні: міфи – студії – пам’ять. Колективна монографія / Керів. автор. кол. та редактор В. В. Масненко. – Черкаси, 2017, С. 84–124. 17. Тельвак В. Німецькомовна «Історія українського народу» Михайла Грушевського в оцінках сучасників / В. Тельвак // Український історичний журнал. – 2007. – № 3, – С. 175–189. 18. Baidaus Eduard Mihail Hruşevski şi Istoria Ucrainei-Rusi / Eduard Baidaus // Revista istorică. – T. XX. – 2009. – Nr. 3–4. – P. 309–328 ; Baidaus Eduard Relaţiile româno-ucrainene în Istoria Ucrainei-Rusi. Considerente istoriografice (I) / Eduard Baidaus // Revista istorică. – T. XXI. – 2010. – Nr. 1–2. – P. 167–182. 19. Brückner A. Dogmat normański // Kwartalnik Historyczny / A. Brückner. – Lwów, 1906. – Rocznik XX. – S. 665. 20. Hötzsch O. Hruševskyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. Leipzig, 1906 / O. Hötzsch // Historische Vierteljahrshrift. – Leipzig, 1907. – В. X. – S. 223. 21. Jorga N. Hruševśkyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. I Bd. Leipzig, Teubner 1906 / N. Jorga // Literarisches Zentralblatt für Deutschland. – Leipzig, 1907. – № 17. – S. 533–534. Статья посвящена реконструкции первой украино-румынской историографической полемике в лице лидеров национального движения того Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 19 Тельвак Віталій, Тельвак Вікторія Українські та румунські історики в боротьбі за … времени Михаила Грушевского и Николае Йорги. Доказано, что дискуссия возникла как результат динамических процессов формирования наций в центрально-восточноевропейском регионе, которые подталкивали историков доказывать «исключительные» права своих народов на ту или другую территорию и интерпретировать события общего с соседом прошлого, исходя только из собственного национального интереса. Сделано вывод про необходимость дальнейшего осмысления феномена историографических дискуссий в Центрально-Восточной Европе и выяснения их влияния на динамику межнациональных отношений в регионе. Ключевые слова: Михаил Грушевский, Николае Йорга, историографическая полемика, формирование наций, Центрально-Восточная Европа. The article is devoted to the reconstruction of the first Ukrainian-Romanian historiographical polemic represented by leaders of the national movement Mykhailo Hrushevsky and Nicolae Iorga. It has been proved that the discussion was triggered by the dynamic processes of nation-building in the Central-Eastern European region, which pushed historians to justify the «exclusive» rights of their peoples for one territory or another, and prompted interpretation of events common to their neighbors in the past, based solely on their own national interest. The conclusion has been made on the need for further comprehension of the phenomenon of historiographical discussions in Central and Eastern Europe and of their impact on the dynamics of interethnic relations in the region. Keywords: Mykhailo Hrushevsky, Nicolae Iorga, historiographical polemics, nation-building, Central-Eastern Europe. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 20 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … УДК 930.1: 303.446.4 Віталій Андрєєв ВІКТОР ПЕТРОВ ТА ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ ПІД ЧАС «ПЕРЕБУДОВИ» УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЧНОЇ НАУКИ (1930-ті рр.): ВНЕСОК В АРХЕОЛОГІЮ Автором досліджено маловідомі сторінки інтелектуальної біографії визначного українського вченого-гуманітарія та письменника Віктора Петрова (В. Домонтовича). У статті висвітлено внесок науковця в теорію та практику вітчизняної археології – вивчення трипільської, зарубинецької та черняхівської археологічних культур, питання історії первісності й середньовіччя тощо. Доведено, що В. Петров прийшов в археологію внаслідок реорганізаційних процесів, які охопили радянську науку наприкінці 1920-х – першій половині 1930-х рр., а не в пошуках безпечнішої сфери діяльності, як вважає більшість його біографів. Ключові слова: В. Петров, інтелектуальна біографія, археологічні дослідження, марксизм, «яфетична теорія», Інститут історії матеріальної культури. Віктор Платонович Петров (псевдоніми – В. Бер, В. Домонтович, В. Плят та ін.; 1894–1969) – історик, етнограф, археолог, літературознавець, філолог, фольклорист, філософ, громадський діяч та письменник. Ученого, в силу різних життєвих колізій й обставин, було надовго «вилучено» з інтелектуального простору СРСР та української діаспори, а його творча спадщина недооцінена та забута. В. Петров був одним із перших науковців, що закладали підвалини радянської археології в 1930-ті. Але його тогочасна діяльність залишається малодослідженою й по сьогодні. На початку 1930-х рр. археологія потрапила в сферу наукових зацікавлень В. Петрова. З 1933 р. він працював науковим співробітником, а з 1939 р. завідувачем сектору дофеодальної і феодальної археології Інституту історії матеріальної культури УРСР (з 1938 р. – Інститут археології АН УРСР) [78, с. 4]. У штаті Спілки інституцій історії матеріальної культури (з 1934 р. Інститут історії матеріальної культури) науковець опинився не з власної волі, а внаслідок ідейних та структурних перетворень, які охопили радянську науку в другій половині 1920-х, а особливо в першій половині 1930-х рр. З середини 1920-х у радянську археологію прийшло нове покоління вчених, яке розпочало методологічну перебудову науки. Марксистська концепція історії суспільства вперше була прийнята на озброєння саме археологами. Лідерами тут були московські дослідники, учні видатного російського археолога В. Городцова – А. Арциховський, О. Брюсов, С. Кисельов, А. Смирнов. Вони, озброєні ідеями академіка М. Покровського, який на той час очолював радянську історичну науку, розпочали затвердження в Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 21 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … археології марксистських методологічних принципів. Якоюсь мірою їх впевненість у приматі виробництва й, особливо, техніки, зацікавленість знаряддями праці стимулював і сам В. Городцов [12, c. 18]. Згодом лідерство в перетворенні науки перебрали на себе ленінградські вчені – нове покоління співробітників Державної академії історії матеріальної культури (ДАІМК). Нові лідери згуртувалися навколо визначного вченоголінгвіста, сходознавця та археолога академіка М. Марра (історики – С. Биковський, Ф. Кипарисов, археологи – В. Равдонікас, П. Єфименко, М. Артамонов та ін.) й почали перебудовувати археологію. Відбувалося це у надзвичайно напруженій ситуації. Більшовики завершували НЕП, в СРСР проводилася тотальна колективізація, в Україні згорталася політика українізації й усе це супроводжувалося масовим розкуркулюванням та репресіями. Археологів та краєзнавців, які мали на той час велику кількість організацій по всій країні, звинуватили у підтримці націоналізму та місцевому патріотизмі, що шкодить загальнонародним та загальнонаціональним інтересам. Багато з них було репресовано за їх любов до рідного минулого та прагнення зберегти національний культурний спадок [12, c. 20]. «Революція в археології» відбувалася протягом першої половини 1930-х рр. З початку дослідники-марксисти намагалися просто застосовувати загальні принципи марксизму в інтерпретації археологічних матеріалів, але згодом сутність марксистського перетворення археології стала уявлятися ширше. 1929 р. з системи вищої партійної освіти на керівні посади у ДАІМК було призначено Ф. Кипарисова, а згодом й С. Биковського, які були професійними революціонерами й своїм основним завданням вважали затвердження в «історії матеріальної культури» методології марксизму-ленінізму. Саме на них орієнтувалося перша генерація радянських археологів Ленінграду (В. Равдонікас, П. Борисковський, О. Бернштам, Є. Кричевський, І. Смирнов та ін.) і Москви (А. Арциховський, О. Брюсов, С. Кисельов, О. Смирнов, згодом Б. Рибаков та ін.). Після запеклих дискусій про принципову можливість реконструкції суспільно-економічних формацій за рештками матеріальної культури, радянські науковці декларували продуктивність застосування до «історії матеріальної культури», у якості її марксистського обґрунтування, «яфетичного вчення про мову» М. Марра або «теорії стадіальності» [15, c. 427]. Імплантація «яфетичної теорії» в археологію стимулювалася й тим, що академік М. Марр у 1919–1934 рр. очолював провідну археологічну інституцію – Академію історії матеріальної культури. М. Марр, який вважав, що «яфетична теорія» охоплює всі мови світу, поставив питання про поєднання мовознавства з історією матеріальної культури та суспільства. Нова комплексна наука отримала назву «яфетидологія» [15, c. 362]. В археологію «вчення про мову» входило через проблематику етнічної історії (критика дифузіоністських концепцій, гіпотез про завоювання та впливи). Глотогонічна теорія акцентувала на автохтонному розвиткові народів і протиставлялася міграціоністським концепціям західних учених [12, c. 21]. Згодом терміну «археологія» було протиставлено – «історія матеріальної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 22 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … культури». Стверджувалося, що археологія та етнографія це не самостійні науки, а лише допоміжні історичні дисципліни. У зв’язку з цим дослідження соціального ладу, господарства, побуту давньої людини – завдання нової науки – історії матеріальної культури. Таким чином, за пропозицією М. Марра, С. Биковського та ін., 1932 р. у Ленінграді на Всеросійській археологоетнографічній нараді було прийнято рішення про «скасування» археології та етнографії [13, c. 56-57]. Серед українських археологів також знайшлися прибічники цих ідей – Ф. Козубовський та І. Соколов [14, c. 110-111]. Корінні зміни в науці торкнулися й України. 1933 р. було створено Спілку інституцій матеріальної культури при Всеукраїнській академії наук (ВУАН) яка об’єднала ліквідовані академічні установи: Всеукраїнський археологічний комітет, Етнографічна комісія, Кабінет антропології та етнології, Музей археології, Культурно-історичну комісію та кафедру передісторії. У зв’язку з цим зі складу керівництва закладу було усунуто «класово-ворожі елементи». Отже, В. Петров як співробітник колишньої Етнографічної комісії увійшов до складу новоствореної установи. 1934 р. Спілку було реорганізовано в Інститут історії матеріальної культури (ІІМК) ВУАН (з 1938 р. Інститут археології АН УРСР). Одним із основних завдань, що ставилися радянською владою перед реорганізованою інституцією, було засвоєння спадщини класиків марксизму-ленінізму та впровадження догматів нового вчення в українську науку. Репресії 1929–1934 рр. фактично винищили кваліфіковані кадри й призвели до розгрому української археології. Тому твердження ряду біографів В. Петрова, що він прийшов в археологію адже вона була безпечнішою за інші види наукової діяльності є безпідставними. В Україні протягом другої половини 1930–1940-х рр. фактично було створено новий колектив науковців, у тому числі й за рахунок новоприбулих учених з інших республік СРСР. Згодом провідними археологами Києва стали ленінградці Л. Славін, П. Єфименко, С. Бібіков, з Середньої Азії приїхав О. Тереножкін, В. Генінг – з Уралу [12, c. 65-66]. У 1930-ті рр., працюючи в ІІМК, В. Петров, як і багато інших дослідників, був прихильником глотогонічної теорії [81, c. 176]. Науковець, слідом за академіком, наполягав на вирішенні питань етногенезу будь-якого народу за допомогою комплексного підходу використовуючи дані лінгвістики, археології, історії та етнографії. Взагалі під впливом ідей М. Марра радянська наука перебувала довгий час – протягом 1920-х–1950-х pp. Доля В. Петрова склалася так, що внаслідок тих процесів які відбувалися в тогочасній радянській науці, він опинився в археології (точніше – історії матеріальної культури). Утім питання давньої історії, й, зокрема, України його цікавили й раніше. «Історія матеріальної культури» та марксизм відкрили для нього нові обрії, зацікавлення, перспективи дослідницької діяльності. Він почав вивчати проблеми соціально-економічної історії в цілому, України та Східної Європи зокрема (соціальний лад, господарство, побут давньої людини). Згодом його інтереси зосередились на вивченні підсічного землеробства. Рівень підготовки одразу дозволив В. Петрову ввійти в русло досліджень нової Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 23 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … проблематики й стати «конкурентоспроможним» дослідником. Будучи ученимуніверсалом, він вдало застосовував міждисциплінарні підходи у своїх працях [8, c. 95]. Особливу увагу В. Петрова починає привертати народна творчість і побут первісної епохи. Маючи великий запас спостережень з українського, російського та світового фольклору, оперуючи цікавими фактами, він у ряді своїх робіт досить переконливо доводив, що форми художньої творчості первісної епохи визначалися не одними тільки конкретними обставинами життя людини, а також і характером первісної ідеології, системою поглядів на світ, природу, суспільство. Ці та близькі до них проблеми вчений ставив і вирішував у своїх роботах – «Вогнезрубна система хліборобства та хліборобський культ вогню» [25], «З студій про передкласове суспільство (Ловецькі і хліборобські культи)» [26], «К вопросу о генетическом изучении охотничьих игрищ» [27] та ін., а також «Русская крестьянская сказка и идеология родового общества» [28] (залишилася неопублікованою). Очевидно, що В. Петрова в той час мало влаштовували надто схематизовані перші спроби істориків-марксистів висвітлити історію первісного суспільства [16; 74]. Отже, він вдається до студій відповідної літератури, вивчає етнографію народів у яких зберігся родовий лад або його елементи, заглиблюється у конкретний етнографічний та археологічний матеріал [29; 30]. Свої перші археологічні дослідження В. Петров розпочав у 1930-і рр. Так, 1934 р. він брав участь у розкопках на Житомирщині поблизу села Райки [4]. Невелике слов’янське місто ХІ–ХІІІ ст. (Райковецьке городище) було майже повністю розкопане археологом Т. Мовчанівським. Матеріали здобуті під час розкопок дали можливість реконструювати повсякденне життя воєннофеодального замку, зробити цікаві спостереження щодо його господарства та соціальної структури населення, наочно побачити картину загибелі захисників та мешканців міста під час Батиєвої навали. Т. Мовчанівський, за матеріалами розкопок написав низку статей та підготував монографію «Райковецьке городище». Проте, в 1938 р. його заарештували та розстріляли, звинувативши у причетності до антирадянської націоналістичної організації. У 1944 р. в Інституті археології було вирішено, що працю «ворога народу» під своїм ім’ям надрукує хтось із співробітників слов’янського відділу. Що й було незабаром зроблено [75, c. 384-385]. Книга побачила світ у 1950 р. [11]. В. Петров безпосередньо вивчав цю пам’ятку, вів щоденник [5; 6], а згодом намагався осмислити все побачене та втілити свої думки в неопублікованих нотатках кінця 1930-х рр. [31]. Оригінальний археологічний матеріал став основою для побудови В. Петровим цікавих теорій ранньосередньовічної історії Східної Європи. Дослідник вважав Райковецьке городище феодальною садибою, місцем перебування феодала, його дружини, челяді, ремісників, подібним до кам’яних замків західноєвропейських баронів. Доказом феодальної природи цього міста він вважав наявність знахідок залізних наральників, що свідчило про поширення орного землеробства. Відповідно авторської схеми підсіка є характерною для родового ладу з його язичницькими віруваннями, а орне землеробство свідчить про те, що основним виробником стає дрібний селянин – Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 24 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … об’єкт феодальної експлуатації. Становлення феодалізму, в його баченні, не є спрощеним. Згідно ленінської тези про «зигзагоподібність» історичного процесу В. Петров робить висновок: «У Придніпров’ї ІХ–Х ст. родовий лад розкладався не раз і не раз відроджувався» [31, арк. 34-35]. Процес феодалізації довгий час зумовлювався природним фактором – послаблення контролю феодала над населенням було тісно пов’язано зі збереженням у віддалених лісових районах великих родів, які практикували підсіку. У зв’язку з цим вчений формулює програму необхідних досліджень в трьох основних напрямках: 1) скласти каталог «кам’яних феодальних замків» ІХ-ХІІ ст.; 2) проводити археологічні розкопки не тільки городищ, а й селищ; 3) вивчати структуру феодального замку та його топографію, адже остання свідчить, чи контролював феодал навколишні селища [31, арк. 36, 177-–188]. Хоча окремі проблеми вогнезрубного землеробства та розкладу родового ладу вже неодноразово опинялися в полі дослідницької уваги вченого [32; 33; 34; 35], їх концептуальне значення для становлення феодалізму представлено було вперше. Водночас В. Петров продовжує вивчати перехідні етапи від роду до великих родин, а потім до сусідсько-територіальних общин, в тому числі й на прикладі давніх германців, узагальнює широке коло джерел та праць німецьких учених (Г. Кунов, Г. Брунер, Н. Абер) [36, арк. 53-81, 82-130]. Згодом деякі думки будуть розвинені в його праці «Підсічне землеробство» (1968). Наступний блок теоретичних проблем формується В. Петровим навколо дискусій про особливості історичного шляху Східної Європи в порівнянні з Західною, яка супроводжувала в тогочасній історіографії утвердження формаційної теорії. Вчений постає прихильником думки, що виникнення феодалізму на Заході та Сході має однакові закономірності, які полягають у поєднанні варварського та античного світів. Для формування доказової бази він закликав «прорвати» «пітьму» руських та візантійських письменників і орієнтуватися на античні джерела, археологічні та лінгвістичні дані, зважити на аналогічні обставини для Східної Європи [37, арк. 85]. Великого значення науковець надав речовим знахідкам із виразними рисами римської доби, що було винайдено безпосередньо під шаром феодальної доби Райковецького городища. Більш того, ознайомившись з доробком Ф. Енгельса з історії давніх германців [38; 39], В. Петров стверджував, що археологічний матеріал Східної Європи підводить до тотожних висновків класика – «замість «франк» ми можемо взяти «слов’янин»» [31, арк. 42]. Таким чином, В. Петров у другій половині 1930-их рр. формує власний погляд на закономірності історичного розвитку Східної Європи в руслі марксистсько-ленінської методології. Крім того, зацікавлення вченого були також пов’язані з трипільською культурою, хоча спектр його наукових інтересів був значно ширшим. У 1936 р. В. Петров досліджував трипільське поселення Городськ на Житомирщині [40]. У результаті вчений виділив й інтерпретував пізньотрипільські пам’ятники, так званого городського типу. Також дослідник звернув увагу на широке коло зв'язків жителів поселення з віддаленими регіонами території розселення носіїв Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 25 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … трипільської культури. Так, на думку В. Петрова, отримана під час розкопок інформація уточнює «трипільські» зв’язки «енеолітичного» Червоногорського поселення, фіксує наявність пізньотрипільської культури по р. Тетерів, а також указує на взаємини між Причорномор’ям і притоками північної смуги середнього Дніпра [41]. Згодом це поселення досліджувалося ленінградцем Є. Кричевським (1937) та киянином М. Макаревичем (1939–1940) [10, c. 127]. У 1937–1939 рр. В. Петров працював у Трипільській експедиції Інституту історії матеріальної культури на поселенні Коломийщина І, де керував окремими розкопками [42-44]. Ця археологічна пам’ятка розташовувалася біля с. Халеп’я на Київщині й була відкрита та досліджувалася ще В. Хвойкою. У 1932 р. київські археологи С. Магура та К. Коршак розпочали широкомасштабні розкопки цього поселення. У 1934 р. в експедицію були запрошені співробітники Державної академії історії матеріальної культури Т. Пассек та Є. Кричевський. Також у розкопках брали участь українські археологи Н. Кордиш, М. Макаревич та М. Сугак. Поселення було досліджено повністю. Тут було застосовано методику розкопок великими площами, які мали на меті повне дослідження поселення. Фауну виявлену під час розкопок, дослідив І. Підоплічка [9]. Утім, 1937 р. С. Магуру й К. Коршака заарештували та розстріляли. Експедицією з цього часу керувала Т. Пассек. У 1940 р. у збірнику «Трипольская культура» було опубліковано звіт про розкопки. Імена репресованих українських археологів, із зрозумілих причин, тут не згадувались [80, c. 107-108]. В. Петров одним з перших звернув увагу на наявність у трипільської культури поселень-гігантів. Розмірковуючи про великі розміри поселення Володимирівка, він був абсолютно впевнений в тому, що в даному випадку село почало переростати в місто. Згодом учений вивчав й релігійні уявлення трипільців [41]. Так, досліджуючи скіфську релігію і міфологію, разом із дослідником трипільської культури М. Макаревичем, він визначив у антропоморфній пластиці раннього етапу трипільської культури зображення змієногої жінки та пов’язав його з образом змієногої Богині зі скіфської генеалогічної легенди. Крім того, В. Петров вважав, що трипільці не можуть бути безпосередніми предками українців. Однак, на його думку, вони залишили багату спадщину в економічному і духовному житті місцевого населення [3, c. 101]. 1939 р. В. Петров керував роботою Лубенсько-Черкаської археологічної експедиції ІА АН УРСР [45]. Поблизу м. Лубни планувалися дослідження енеолітичного поселення та рештків курганів в урочищі Лиса гора. Утім, коли члени експедиції прибули на місце розкопок й оглянули місцевість, зважаючи на низку обставин, було прийнято рішення відкласти вивчення запланованих об’єктів до наступного року. Вчені провели розвідувальні розкопки (шурфовка) на урочищі «Вали», садибах двох місцевих жителів та території Бернардинського монастиря. Під час роботи було досліджено кілька різночасових пам’яток – залишки фортифікаційних споруд XVII–XVIIIст. (В. Петров припустив, що вони були споруджені за «петровських часів» у «шведську війну»), рештки поховання, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 26 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … а також було зібрано матеріал датований від «дофеодальних часів», Київської Русі й до XVII ст. [45, арк. 7-8]. В. Петрову належить приорітет й у вивченні відкритої видатним українським археологом В. Хвойкою культури «полів поховань», пізніше відомої під назвою зарубинецької (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) та черняхівської (III–V ст. н. е.). В. Хвойка запропонував першу археологічну та історичну інтерпретацію цих культур з позицій автохтонізму та пов’язав їх із слов’янами. В. Петров продовжив «лінію» В. Хвойки щодо інтерпретації цих культур. Також вчений докладав чимало зусиль до вивчення та впровадження в науковий обіг спадщини В. Хвойки та інших своїх попередників. Культура полів поховань після досліджень В. Хвойки на вітчизняному ґрунті не отримала широкого вивчення. Утім, продовжувалося накопичення нових матеріалів внаслідок археологічних досліджень С. Гамченка, І. Самойловського, П. Козаря, М. Макаренка, П. Смолічева, М. Рудинського та ін. Масштабними у довоєнний час були роботи пов’язані з будівництвом Дніпрельстану, які дали нові відкриття могильників та поселень цієї культури [7]. Загалом інтерес до вивчення культури полів поховань в радянській науці дещо зменшився та був перенесений в ідеологічну площину після того як у німецькій археології на початку ХХ ст. отримала визнання теорія міграціонізму [21, c. 16]. Згідно міграціоністських концепції німецьких учених, поява нових культур пояснювалась переселеннями окремих колективів людей, які переносили матеріальну культуру на нові місця у готовому вигляді. Так, П. Райнеке, розглянувши матеріали з могильника поблизу с. Зарубинці, встановив близькість елементів його матеріальної культури з аналогічними речами могильників у пониззі Вісли. На основі цих даних дослідник зробив висновок, що наприкінці І тис. до н. е. – початку І тис. н. е. з території Нижньої Вісли до Північного Причорномор’я просувалося східногерманське населення [85]. Подібну позицію відстоював Г. Коссіна, посилаючись на нові археологічні знахідки 1920-1930-х рр. на Десні та Східній Галичині. Носіями цієї матеріальної культури він вважав бастарнів [84]. Позицію Г. Коссіни, як і більшість німецьких археологів, поділяв Р. Штампфус, що здійснював археологічні розкопки на території Польщі, а під час ІІ Світової війни й на території України [86]. К. Такенберг дотримувався точки зору, що могильник біля с. Зарубинці належить скирам, вихідцям з району Середнього Одеру (моноетнічним, нечисельним племенам) [87]. Згодом він відмовився від такого погляду на зарубинецьку культуру. В післявоєнні роки дослідник стверджував, що таку велику територію не могли заселяти лише германці, а тому тубільне населення було тут домінуючим. Утім, К. Такенберг завжди акцентував на наявності германської складової в зарубинецькій культурі [88]. Подібним чином німецькі науковці вирішували й питання етнічної ідентифікації черняхівської культури. Так, П. Райнеке вважав, що її творцями та носіями були германські племена, в першу чергу, готи [85]. Е. Блюме [82], Г. Коссіна та інші припускали, що придніпровські могильники належать гепідам Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 27 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … [83]. В. Петров, вступаючи у полеміку із німецькими дослідниками, й, незважаючи на їх авторитетні заперечення слов’янства культури полів поховань, продовжував працювати [46]. У середині 1930-х рр. проблема вивчення культури полів поховань невипадково отримала політичну актуальність в СРСР. Постала необхідність протиставити концепціям німецьких археологів нові підходи, які б змогли спростувати «расову теорію» опонентів і довести «слов’янськість» цих культур. Для цього треба було поставити дослідження вітчизняних археологів на ґрунтовну джерелознавчу основу, як колись це було зроблено в галузі фольклористики та етнографії. Наприкінці 1930-х рр. В. Петров, який очолював сектор слов’яно-руської археології ІА АН УРСР, став ініціатором створення колективу дослідників для вивчення культури полів поховань, на його думку, безпосередньо пов’язаних з проблемою етногенезу слов'ян. Перш за все, вважав В. Петров, необхідно опрацювати та видати велику кількість матеріалів, що зберігалися в музеях України, створити фундаментальну базу для подальших археологічних досліджень культур І тис. до н. е. – І тис. н. е. Також одним з найважливіших завдань стало створення археологічної карти культури полів поховань та проведення польових досліджень. За його задумом до друку готувалася серія томів корпусу археологічних матеріалів, що охопив би всю сукупність пам’яток на території України. Редактором серії був В. Петров. Для виконання проекту було створено кілька робочих груп у Києві, Харкові та Львові [19, c. 370]. До війни В. Петров опрацьовував матеріали з колекції Київського державного історичного музею. Над цим проектом, окрім В. Петрова, працювали українські археологи С. Коршенко, І. Самойловський, В. Козловська, Є. Махно. Перший том корпусу «Пам’ятники культури «полів поховань» на території УРСР» був готовий до початку війни. На черзі були археологічні матеріали Житомирського, Білоцерківського, Черкаського і Дніпропетровського музеїв, які уже почали опрацьовувати [19, c. 370]. У 1940–1941 рр. львівським ученим М. Смішком на основі музейних колекцій Львова та власних розкопок активно готувався другий том [47, c. 64; 77, c. 111; 78, c. 259]. Це був перший досвід створення фундаментального зводу археологічних джерел, який виконувався на вищому рівні тогочасних знань. Підготовлені матеріали перешкодила видати війна. Але досягнення цієї групи дослідників стали основою випущених у повоєнні роки декількох томів із серії «Матеріали і дослідження з археології СРСР» [78, c. 4; 79, c. 6; 1, c. 15; 2, c. 190]. Крім того, науковці Інституту археології наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр. активно брали участь в польових дослідженнях культури полів поховань. Так, 1940–1941 рр. українські археологи проводили рятівні розкопки пам’яток, які руйнувалися водами Дніпровського водосховища (озеро ім. Леніна). Також було проведено археологічні експедиції в Нікольському, Федорівці, Ново-Олександрівці [7]. Перед початком війни український археолог Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 28 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … К. Раєвський дослідив широку площу поселення Киселево поблизу Одеси та пов’язав його з черняхівською культурою [73]. Роботи були перервані війною. Наприкінці 1930-их рр. В. Петров підтримував тісні наукові та дружні стосунки з ленінградськими вченими. Він неодноразово бував у Ленінграді, вів переписку з колегами (С. Бібіков, Є. Кричевський, Н. Ємлер та ін.). У 1939 р. він брав участь у конференції в Києві, присвяченій проблемам історії первісного суспільства, яка була організована київськими та ленінградськими вченими [17, л. 23]. Крім того, В. Петрова, єдиного з українських учених, у 1939–1940 рр. ленінградський ІІМК запросив взяти участь у написанні колективної монографії з історії первісного суспільства. Наприкінці 1930-х сектор палеоліту та неоліту ІІМК розробив проект створення колективної двохтомної праці «Історія первісної культури» [23, л. 1-8]. Радянські науковці мусили написати історію «первіснообщинної формації». Концептуальною основою праці стала схема Ф. Енгельса – перший том отримав назву «Дикость», а другий «Варварство». Перший том складався з десяти розділів («Культура каменного века», «Освоение огня», «Древнейшие формы хозяйства», «Возникновение лука и стрел», «Основы производящего хозяйства», «Поселения, жилища и домашняя жизнь», «Возникновение гончарства», «Возникновение одежды и ткачества», «Развитие общественных отношений», «Духовная жизнь» [17, л. 1-13]. Другий мав чотирнадцять розділів – «Введение. Металлы и их значение в истории культуры», «Основы техники в епоху варварства», «Формы хозяйства эпохи варварства», «Появление и развитие ремесла», «Обмен», «Война и военное дело», «Поселение, жилище и домашняя жизнь», «Одежда и украшения», «Пища», «Развитие общественных отношений», «Религия, культ и обрядность», «Искусство», «Начатки науки», «Происхождение и история письменности», «Развитие языка и процесс этногенеза» [17, л. 36-78]. В проекті брали участь переважно ленінградські вчені. Це був потужний колектив дослідників (С. Бібіков, П. Борисковський, О. Брюсов, Н. Берегова, О. Гущин, О. Золотарьов, Є. Кагаров, Є. Кричевський, О. Окладников, М. Гитлиц, Т. Пассек, О. Рогачев, Ю. Францев) під керівництвом визначного археолога, учня Ф. Вовка П. Єфименка. Вочевидь нова праця з історії первісного суспільства мусила «виправити» «не вповні» марксистську фундаментальну монографію П. Єфименка «Дородовое общество» (1934). В. Петрова до проекту було залучено як «автора по договору» [17, л. 91-92]. Учений мусив написати для обох томів видання розділи присвячені духовній культурі первісного суспільства. Він підготував план-проспект для першої книги [23, л. 10], який було затверджено на засіданні відділу [17, л. 166167] й до кінця 1939 р. розділ «Духовная культура» був готовий [23, л. 18-20]. Ця робота на сьогодні залишається ненадрукованою й невідомою переважній більшості дослідників. Вона має обсяг у 136 машинописних аркушів й складається з сімнадцяти параграфів – «Общественно-производительные основы», «Основные черты древне-родового сознания», «К вопросу о магизме и анимизме в идеологии первобытно-общинного времени», «Возникновение Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 29 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … культа родоначальниц», «Культ бога-родоначальника в греческой мифологии», «Женские антропоморфные фигурки – палеолитические и неолитические изображения матери-родоначальницы», «Зооморфные изображения», «Тотемистические представления древне-родового времени», «Представления о рождении», «Представления о смерти», «Смерть – уход», «Обряд погребения», «Смерть как похищение», «Смерть-пожирание», «Смерть, как изменение» (палеолитические и неолитические захоронения), «Представления о природе. Охота и обряды», «Боги, как олицетворение сил природы» [48]. Для другої книги В. Петров почав працювати над планом-конспектом свого розділу. Так учений передбачав висвітлити такі цікаві та малодосліджені на той час аспекти первісної культури, як релігія, культи, обрядовість, міфологія, мистецтво, татуювання та спотворювання тіла, першопочатки науки, лікування тощо [17, л. 166-167]. Нажаль планам дослідника здійснитися не судилося, адже у подальшому задум сектору палеоліту та неоліту ленінградського відділення ІІМК реалізувати не вдалося. Імовірно цьому зашкодила війна. У квітні 1936 р. В. Петров брав участь в сесії Фольклорної секції Інституту антропології, археології та етнографії АН СРСР (Ленінград), яку було присвячено «викриттю фашистської фольклористики». У заході взяли участь науковці з Москви, Ленінграда, Києва, Мінська та ін. міст СРСР. Серед них були й такі відомі вчені як В. Пропп, Є. Кагаров, М. Андрєєв та ін. В. Петров виступив з доповіддю «Расовая теория в современной германской фольклористике», в якій висвітлив «класову сутність» концепцій антрополога Г. Гюнтера й археолога та лінгвіста К. Шухгардта. Наголошувалося, як використовуються їх праці у пропагуванні фашистських ідей [51, c. 430]. У 1930-ті рр., вчений, щоб довести свою відданість режимові був змушений друкувати ідеологічно витримані статті, в яких перевтілювався в прихильника марксистсько-ленінської методології [49; 50]. Скоріш за все такий стиль поведінки В. Петрова був певною формою тогочасного існування інтелектуала, своєрідна гра з владою – демонстрація лояльності в обмін на життя, свободу, можливість працювати. Втім, цей бік його діяльності не можна вважати наскрізь кон’юнктурним та виконаним на замовлення. Адже більшість його робіт було написано з позицій вченого, а не палкого неофіта-марксиста, на основі великої кількості опрацьованого фактичного матеріалу. Насамперед це стосується праць присвячених критиці теорій німецьких учених Л. Лінденшмідта, М. Муха, Г. Коссіни, Г. Вільке та ін. Окрім необхідних посилань на Леніна та викривання буржуазної науки, що «поставлена на послуги імперіалізму», цим роботам В. Петрова притаманні глибоке знання зарубіжної історіографії та ґрунтовний аналіз концепцій німецьких археологів. В часи тотального контролю над наукою, для радянських дослідників чи не єдиною можливістю долучитися до надбань західної історіографії та поділитися своїми міркуваннями з колегами була «критика буржуазних теорій». Таким чином, це дозволяло В. Петрову з одного боку безкарно «бути в курсі» того, що відбувається в інтелектуальному просторі «ворожого табору», а з іншого демонструвати свою відданість владі. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 30 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … З іншого боку, евристичний потенціал марксизму в дослідженні різноманітних історичних явищ через призму соціально-економічної практики добре усвідомлювався В. Петровим в етнографічних, лінгвістичних та археологічних розвідках [52–72]. Вчення М. Марра також певною мірою сприяло історичним дослідам В. Петрова щодо синхронізації лінгвістики з соціальними процесами та розвитком матеріальної культури. Тут варто відзначити роботу В. Петрова 1937 р. «Мова й історія матеріальної культури (До постави питання про семантичні зв’язки в мові родового суспільства)» [70]. Показово, що в тому ж виданні – «Наукові записки ІІМК АН УРСР» (К., 1937) – вміщено «наукову дискусію» з приводу відомих Зауважень щодо конспектів підручників з історії СРСР та Нової історії 1934 р., зроблених тов. Й. Сталіним, С. Кіровим, А. Ждановим (хоча вони давно вже стали «директивними» для радянської історичної науки). До «дискусії» залучилися київські співробітники ІІМК – В. Петров, Т. Мовчанівський, С. Магура, І. Підоплічка. У своєму викладі В. Петров піддав критиці погляди М. Покровського як антимарксистські й поставив питання про їх коріння в працях відомого німецького економіста, соціолога та історика В. Зомбарта. Втім В. Петров перевів обговорювану проблему в площину необхідності видання археологічних джерел, яке потрібно виконати набагато краще від закордонних видань. Отже, початок 1930-х позначився ідейно-організаційною перебудовою радянської гуманітаристики. В. Петров, як й більшість радянських науковців намагався оволодіти марксистсько-ленінською методологією, застосовував її у своїх наукових дослідженнях. Внаслідок реорганізаційних процесів, які охопили радянську науку В. Петров розпочав свою діяльність в галузі археології, що відкрило для нього нові дослідницькі можливості та перспективи. Він, будучи не лише кабінетним ученим, а й здібним ученим-польовиком зробив помітний внесок у довоєнну археологію. Так, він чимало зробив для вивчення пам’яток трипільської археологічної культури й був прибічником розкопок широкими площами, що дозволяло якомога повніше дослідити об’єкти. Науковець одним з перших звернув увагу на трипільські протоміста (наявність поселень-гігантів, які починали переростати в міста), виділив й інтерпретував пізньотрипільські пам’ятники, так званого городського типу тощо. Також об’єктом уваги В. Петрова як археолога та історика стали зарубинецька та черняхівська культури, які, на його думку, були тісно пов’язані з слов’янським етногенезом. У своїх дослідженнях цих культур В. Петров намагався продовжити лінію В. Хвойки й вважав їх автохтонними. Науковець як керівник сектору слов’яно-руської археології ІА АН УРСР уперше в історії вітчизняної археології став автором ідеї та ініціатором проекту створення колективу дослідників для вивчення зарубинецької та черняхівської культур. Група науковців очолена В. Петровим розпочала масштабне опрацювання й підготовку до видання корпусу археологічних матеріалів та археологічної карти. Для радянської науки це був перший досвід подібної роботи. Підготовлені матеріали перешкодила видати війна. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 31 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … У цей час В. Петров проводив й історичні студії. Так, він вивчав історію первісного суспільства. Дослідник зробив помітний внесок у вивчення архаїчних форм землеробства, зокрема такої малодослідженої проблеми як підсічне землеробство. Він першим визначив концептуальне значення вивчення форм землеробства для розуміння становлення феодалізму у Східній Європі. Відповідно його схеми підсіка була характерною для родового ладу з його язичницькими віруваннями, а орне землеробство свідчить про те, що основним виробником стає дрібний селянин – об’єкт феодальної експлуатації. Дослідницьку увагу В. Петрова привертала й культура первісної епохи. Науковець, маючи високий рівень теоретичної та практичної підготовки, у своїх дослідженнях вдало використовував археологічні, етнографічні, фольклорні та історичні джерела. В цілій низці своїх робіт він доводив, що форми художньої творчості первісної епохи в значній мірі визначалися не одними тільки конкретними обставинами життя людини, а й характером первісної ідеології, системою поглядів на світ, природу, суспільство. Як визнаного знавця ідеології доби первісності його було запрошено до участі у проекті ленінградських дослідників щодо підготовки колективної монографії «Історія первісної культури». СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Андрєєв В. М. Скіфська генеалогічна легенда в інтерпретаціях Віктора Петрова / В. М. Андрєєв // Південний архів : зб. наук. пр. Історичні науки. – Херсон : Вид-во ХДУ, 2009. – Вип. 31/32. – С. 15–29. 2. Андрєєв В. М. Віктор Петров : «скіфський сюжет» інтелектуальної біографії / В. М. Андрєєв // Український історичний журнал. – 2010. – № 2. – С. 190–202. 3. Андрєєв В. М. Віктор Петров: Нариси інтелектуальної біографії вченого : монографія / В. М. Андрєєв. – Дніпропетровськ : Герда, 2012. – 476 с. 4. Археологічні дослідження городища ХІ–ХІІІ ст. в с. Райках в 1934 р. Довідка, видана Петрову В. П. в тому, що він являється учасником Райковецької експедиції з 27.VIІІ по 3. Х. 1934 р. // Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (м. Київ) (НА ІА НАНУ). – Ф. ІІМК / Археологічні дослідження с. Райки (1932-1934 рр.). – Спр. 48. – Арк. 3. 5. Археологічні роботи по дослідженню городища в с. Райках, діл. 8. W. Дитинець. Петров В. П. Картковий щоденник. Райки. 22.ІХ–26.ІХ. 1934. Автограф укр. мовою, олівцем (1– 4 картки) // НА ІА НАНУ. – Ф. ІІМК / Археологічні дослідження с. Райки (1932-1934 рр.). – Спр. 29. – Арк. 1–4. 6. Археологічні роботи по дослідженню слов’янського городища ХІ–ХІІІ ст. в с. Райках в 1934 р. Петров В. П. Щоденник розкопів, с. Райки. 24.ІХ–30.ІХ. 1934 р. (1 зошит) // НА ІА НАНУ. – Ф. ІІМК / Археологічні дослідження с. Райки (1932–1934 рр.). – Спр. 37. – Арк. 88–112. 7. Брайчевская А. Л. Черняховские памятники Надпорожья (по материалам раскопок и разведок И. М. Фещенко, А. В. Бодянского и автора) / Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 32 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … А. Л. Брайчевская // Материалы и исследования по археологии СССР (МИА). – М. ; Л., 1960. – № 82. – С. 148–191. 8. Брайчевський М. Ю. В. П. Петров – учений-універсал / М. Ю. Брайчевський // Археологія. – 1990. – № 3. – С. 95–100. 9. Відейко М. Ю. Коломийщина І / М. Ю. Відейко // Енциклопедія трипільської цивілізації : [у 2 т.] / голова редкол. Л. М. Новохатько ; голов. ред. М. Ю. Відейко. – К., 2004. – Т. 2. – С. 237–240. 10. Відейко М. Ю. Городськ / М. Ю. Відейко // Енциклопедія трипільської цивілізації : [у 2 т.] / голова редкол. Л. М. Новохатько ; голов. ред. М. Ю. Відейко. – К., 2004. – Т. 2. – С. 127–128. 11. Гончаров В. К. Райковецьке городище / В. К. Гончаров. – К. : Наук. думка, 1950. – 149 с. 12. Клейн Л. С. Феномен советской археологии / Л. С. Клейн. – СПб. : Фарн, 1993. – 128 с. 13. Клейн Л. С. Трудно быть Клейном : Автобиография в монологах и діалогах / Л. С. Клейн. – СПб. : Нестор-История, 2010. – 722 с. 14. Курінний П. П. Історія археологічного знання про Україну / П. П. Курінний. – Мюнхен : Укр. вільний ун-т, 1970. – 140 с. 15. Лебедев Г. С. История отечественной археологии. 1700–1917 гг. / Г. С. Лебедев. – СПб. : Изд-тво Санкт-Петербург. ун-та, 1992. – 464 с. 16. Лозовик Г. Н. История общества : руководство для профшкол, рабфаков и маркскружков. Ч. 1 : Доисторическая культура / Г. Н. Лозовик. – К. : Изд-во Сорабкон, 1924. – 153 с. 17. Материалы по изданию «Истории первобытной культуры» (Проспекты, списки авторов, планы статей), 1939 г. Машинопись, рукопись // Научный архив Института истории материальной культуры Российской академии наук (г. Санкт-Петербург) (НА ИИМК РАН). – Ф. 312. – Оп. 1. – Д. 837. – 174 л. 18. Материалы конференции по ископаемому человеку и палеонтологии в г. Киеве, организованной Институтами археологии АН УССР, АН СССР и Советской секцией Международной ассоциацией по изучению четвертичного периода (Стенограммы заседаний, тезисы докладов, резолюция), 15–18 мая 1939 г. // НА ИИМК РАН. – Ф. 312. – Оп.1. Опись на научно-организационную документацию ИИМК-ЛОИА-ИИМК (1938-2000). – Д. 53. – 262 л. 19. Махно Є. Подвижник науки. Зі спогадів про Віктора Платоновича Петрова / Є. Махно // Українська біографістика : зб. наук. пр. / НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т біогр. дослідж. ; редкол. : В. І. Попик (відп. ред.) [та ін.]. – К., 2008. – Вип. 4. – С. 366–371. 20. Омельченко В. Українська вільна академія наук у Німеччині та Українська вільна академія наук у США (1945–1988) / В. Омельченко // 125 років Київської української академічної традиції (1861–1986) / за pед. М. Антоновича. – Нью-Йорк, 1993. – С. 84–104. 21. Пачкова С. П. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы / С. П. Пачкова. – К., 2006. – 372 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 33 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … 22. Пелех П. [Рецензія] Теорія праці Сковороди і псевдо-Сковородинська теорія «нероблення» Петрова / П. Пелех // Життя і революція. – 1926. – № 8. – С. 55–63. – Рец. на ст. : Петров В. Теорія «нероблення» Гр. Сковороди / В. Петров // Життя і революція. – 1926. – № 4. – С. 49–55. 23. Переписка и справка о подготовке к изданию «Истории первобытной культуры» и выпуска сборника «Советская археология», 1939 г. Машинопись, рукопись // НА ИИМК РАН. – Ф. 312. – Оп.1. – Д. 838. – 25 л. 24. Перетц В. Н. Из лекций по истории древнерусской литературы / В. Н. Перетц ; по лекциям проф. сост. студ. Ал. Б[агрий]. – К. : Типо-литография «Труд» М. В. Ельника, 1914. – 328 с. 25. Петров В. П. Вогнезрубна система хліборобства і хліборобський культ вогню / В. Петров. – К. : Вид-во Всеукр. Академії Наук, 1932. – 60 с. 26. Петров В. З студій про передкласове суспільство (Ловецькі і хліборобські культи) / В. Петров. – К. : Вид-во Всеукр. Академії Наук, 1933. – 112 с. 27. Петров В. К вопросу о генетическом изучении охотничьих игрищ / В. Петров // Советская этнография. – 1935. – Т. 6. – С. 140–177. 28. Петров В. Русская крестьянская сказка и идеология родового общества, 1940 р. Автограф, машинопись // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (м. Київ) (ЦДАМЛМУ). – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 18. – 211 арк. 29. Петров В. Родове суспільство евенків (нотатки, виписки та ін.), б/д. Автограф // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 134. – 170 арк. 30. Петров В. Характерні особливості первісного роду (замітки, роздуми, виписки та ін.), б/д. Автограф // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 137. – 180 арк. 31. Петров В. П. Методи визначення могил сарматського періоду (нотатки, замітки та ін.), б/д. Автограф // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 123. – 200 арк. 32. Петров В. / Землеробство Європи феодальної доби / Автограф, машинопис // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 34. – 159 арк. 33. Петров В. Родовий лад на Україні. Ч. І, не раніше 1932 р. [Стаття]. Машинопис // Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ІР НБУ). – Ф. Х. – Спр. 3570. – 155 арк. 34. Петров В. П. Вогнезрубна система хліборобства і хліборобський культ вогню / В. Петров. – К. : Вид-во Всеукр. Академії Наук, 1932. – 60 с. 35. Петров В. Підсічне хліборобство в Східній Європі. До проблеми передкласового суспільства / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1934. – Кн. 1. – С. 183–203. 36. Петров В. Записні книжки з записами літературного та етнографічного характеру, б/д. Автограф // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 150. –131 арк. 37. Петров В. П. Ловецькі грища у гіляків (нотатки, замітки, роздуми та ін.), б/д. Автограф // ЦДАМЛМУ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 122. – 142 арк. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 34 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … 38. Петров В. П. Фр. Енгельс про родовий лад у давніх германців. Монографічне дослідження / В. П. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1935. – Кн. 3/4. – С. 19–73. 39. Петров В. П. Фр. Энгельс о родовом строе древних германцев. К вопросу о земельных отношениях у древних германцев / В. П. Петров // Вопросы истории доклассового общества : сб. ст. к 50-летию книги Ф. Энгельса «Происхождение семьи». – М. ; Л., 1936. – С. 647–690. – (Труды Института антропологии, археологии и этнографии АН СССР). 40. Петров В. П. Щоденник розкопок у с. Городську на Коростишівщині // НА ІА НАНУ. – Ф. ІІМК / Поліська експедиція 1936 р. – Спр. 2. – 38 арк. 41. Петров В. П. Поселення в Городську (Розвідкові розкопки 1936 р.) / В.П. Петров // Трипольская культура. – К., 1940. – Т. 1. – С. 339–379. 42. Петров В. П. Щоденники розкопів «трипільської культури» в с. Халеп’є Київської області – 2 зош. олівцем, укр. мов, 1937 р., 174 арк. Кресленники на меліметровці різного розміру // НА ІА НАНУ. – Ф. ІІМК / Трипільська експедиція (1934–1936 рр.). – Спр. 172. – 7 арк. 43. Петров В. П. Щоденник розкопів с. Халеп’є, Обухівського р-ну 9.VII24.VII-1939 р. Автограф укр. мовою олівц., 1939 // НА ІА НАНУ. – Ф. ІА / Трипільська експедиція. – Спр. 23. – Арк. 1–25. 16,5 x 20,5. 44. Петров В. П. Щоденник розкопів в с. Халеп’є. Уч. Коломийщина. Ділянка №17. 1938 р. Рукоп. олівцем. укр. мов., 1938, 66 арк. – Кресленники на міліметр // НА ІА НАНУ. Ф. ІА / Трипільська експедиція. – Спр. 354а. – 3 арк. 45. Петров В. П. Щоденник розкопів – 1 зош. м. Лубни. 20. IX – 30. IX. 1939 р. Лубенська археологічна експедиція 1939 р. Автограф укр. мовою олівцем // НА ІА НАНУ. – Ф. ІА / Лубенська археологічна експедиція 1939 р. – Спр. 1. – 1–20 арк. 16х20. 46. Петров В. Расова теорія на послугах германського фашизму / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К. : ВУАН, 1934. – Кн. 2. – С. 49–71. 47. Петров В. Готи на Україні та культура полів поховань / В. Петров // Український засів. – Х., 1942. – Чис. 1. – С. 61–65. 48. Петров В. П. Духовная жизнь. Ч.ІІ, б/д. Машинопись // НА ИИМК РАН. – Ф. 35. – Оп.2. – Д. 317. – 136 л. 49. Петров В. Проти ревізії вчення К. Маркса про родове суспільство / В. Петров // Україна. – К., 1932. – Кн. 1/2. – С. 61–72. 50. Петров В. Расова теорія на послугах германського фашизму / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К. : ВУАН, 1934. – Кн. 2. – С. 49–71. 51. Первая сессия Фольклорной секции ИААЭ АН СССР // Советский фольклор. – 1936. – Кн. 4/5. – С. 429–431. 52. Петров В. Проти ревізії вчення К. Маркса про родове суспільство / В. Петров // Україна. – К., 1932. – Кн. 1/2. – С. 61–72. 53. Петров В. Чергові проблеми вивчання Г. Бабефа і бабувізму / В. Петров // Україна. – 1932. – Кн. 3. – С. 25–36. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 35 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … 54. Петров В. П. Вогнезрубна система хліборобства і хліборобський культ вогню / В. П. Петров. – К. : Вид-во Всеукр. Академії Наук, 1932. – 60 с. 55. Петров В. Напередодні : Гракх Бабеф / В. Петров // Життя і революція. – 1933. – Кн. 2. – С. 103–129. 56. Петров В. З студій про передкласове суспільство (Ловецькі і хліборобські культи) / В. Петров. – К. : Вид-во Всеукр. Академії Наук, 1933. – 112 с. 57. Петров В. З історії житла на Україні (Проти буржуазних теорій у дослідженні житла) / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1934. – Т. 1. – С. 75–101. 58. Петров В. [Рецензія] / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1934. – Кн. 1. – С. 183–203. – Рец. на кн. : Третьяков П. Н. Подсечное земледелие в Восточной Европе. – Л., 1932. – 39 с. 59. Петров В. Підсічне хліборобство в Східній Європі. До проблеми передкласового суспільства / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1934. – Кн. 1. – С. 183–203. 60. Петров В. Расова теорія на послугах германського фашизму / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К. : ВУАН, 1934. – Кн. 2. – С. 49–71. 61. Петров В. Тотемізм і родове суспільство. З приводу книги А.Золотарьова «Пережитки тотемизма у народов Сибири» Л., 1934 / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури АН УРСР. – 1935. – Кн. 5/6. – С. 208–209. – Рец. на кн. : Золотарев А. Пережитки тотемизма у народов Сибири. – Л., 1934. – 51 с. 62. Петров В. [Рецензія] / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1935. – Кн. 3/4. – С. 19–73. – Рец. на кн. : Морган Л. Дома и домашняя жизнь американских туземцев. – Л., 1934. – 207 с. 63. Петров В. З новішої літератури про родовий лад у давніх германців. З приводу праці А.Д. Удальцова: «Родовой строй у древних германцев» (Известия ГАИМК. – Вып. 107. – М. – Л., 1934) / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1935. – Кн. 3/4. – С. 191–201. 64. Петров В. К вопросу о генетическом изучении охотничьих игрищ / В. Петров // Советская этнография. – 1935. – Т. 6. – С. 140–177. 65. Петров В. П. Фр. Енгельс про родовий лад у давніх германців. Монографічне дослідження / В. П. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К., 1935. – Кн. 3/4. – С. 19–73. 66. Петров В. К палеонтологии слова «ляда», «лядина» / В. Петров // Язык и мышление. – М. ; Л., 1936. – Кн. 6/7. – С. 43–47. 67. Петров В. Буржуазная фольклористика и проблема стадиальности / В. Петров // Советский фольклор. – 1936. – Кн. 1/2. – С. 31–50. 68. Петров В. П. Фр. Энгельс о родовом строе древних германцев. К вопросу о земельных отношениях у древних германцев / В. П. Петров // Вопросы истории доклассового общества : сб. ст. к 50-летию книги Ф. Энгельса Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 36 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … «Происхождение семьи». – М. ; Л., 1936. – С. 647–690. – (Труды Института антропологии, археологии и этнографии АН СССР). 69. Петров В. [Рецензія] // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури АН УРСР. – 1937. – № 2. – С. 133–137. – Рец. на кн. : Шмидт А. Очерки по истории Северо-Востока Европы в эпоху родового общества // Из истории родового общества на территории СССР. – М. ; Л., 1935. – С. 13–96. 70. Петров В. Мова й історія матеріальної культури (До постави питання про семантичні зв’язки в мові родового суспільства) / В. Петров // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури АН УРСР. – К., 1937. – Кн. 1. – С. 85–107. 71. Петров В. К вопросу о генетическом изучении сельскохозяйственной терминологии (Ф. П. Филин. Исследования о лексике русских говоров. По материалам сельскохозяйственной терминологии, 1936) / В. Петров // Язык и мышление. – 1939. – Кн. 9. – С. 101–134. 72. Петров В. Ф. Енгельс і його вчення про род і фольклор / В. Петров // Народна творчість. – 1941. – Кн. 11. – С. 5–19. 73. Раевский К. А. Наземные сооружения земледельцев междуречья Днепра-Днестра в І тысячелетии н. э. / К. А. Раевский // Советская археология. – 1955. – Вып. 23. – С. 250–276. 74. Рожицин В. Очерки по истории первобытной культуры : лекции, читанные в Коммунистическом университете им. т. Артема в 1922 академическом году / В. Рожицин. – Х. : Держвидав Украины, 1922. – 236 с. 75. Рутківська Л. Незабутні зустрічі / Л. Рутківська // Українська біографістика : зб. наук. пр. / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т біогр. дослідж. ; редкол. : В. І. Попик (відп. ред.) [та ін.]. – К., 2008. – Вип. 4. – С. 383–391. 76. Ситник О. Львівська археологічна школа у період потрясінь та випробувань (1939–1951) / О. Ситник // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2006. – Вип. 9. – С. 106–133. 77. Ситник О. Польові дослідження Львівського відділу Інституту археології АН УРСР / О. Ситник // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2007. – Вип. 10. – С. 254–286. 78. Толочко П. П. Віктор Петров – дослідник українського етногенезу / П. П. Толочко // Петров В. Походження українського народу. – К. : МП «Фенікс», 1992. – С. 3–8. 79. Формозов А. А. Русские археологи в период тоталитаризма : историогр. очерки / А. А. Формозов. – М. : Знак, 2006. – 341 с. 80. Юсова Н. Становлення радянської етногенетики (в світлі глотогонічної теорії М. Марра) / Н. Юсова // Проблеми історії України : факти, судження, пошуки : міжвід. зб. наук. пр. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2007. – Вип. 15. – С. 168–189. 81. Blume E. Die germanischen Stämme und die Kulturen zwischen Oder und Passarge zur römischen Kaizerzeit / E. Blume. – Würzburg, 1912. – 213 c. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 37 Андрєєв Віталій Віктор Петров та його діяльність під час «перебудови» української … 82. Kossinna G. Das Weichssellend, ein uralter Heimat boden der Germanen / G. Kossinna. – Danzig, 1919. – 155 s. 83. Kossinna G. Germanische Kultur im Jahrtausend nach Chr. Geburt / G. Kossinna // Mannus Bibliothek. – 1932. – S. 40–54. 84. Reinecke P. Aus der russischen Literatur Graberfelder vom Ende der La Tene Zeit und aus der jungeren romischtn Keiserzeit im Gouvennement Kiev / P. Reinecke // Meinzer Zeitschrift. – 1906. – № 1. – S. 42–50. 85. Stampfus R. Germanen in der Ukraine // Germanen-Erbe. Monatschrift fur Deutsche Vorgeschichte / R. Stampfus. – Posen. 1942. – Heft 9/10. – S. 130–140. 86. Tackenberg K. Bastarnen / K. Tackenberg // Volk und Rasse. – 1929. – № 4. – S. 232–244. 87. Tackenberg K. Zu den Funden von Lukaschewka im Bezirk Kischenew Moldau-Republik / K. Tackenberg // Alt-Thuringen Jahreschrift des Museums fur UrFruhgeschichte Thuringens. – 1962/1963. – Bd. 6. – S. 423–424. Автор исследовал малоизвестные страницы интеллектуальной биографии видающегося украинского ученого-гуманитария и писателя Виктора Петрова (В. Домонтовича). В статье освещен его вклад в теорию и практику отечественной археологии – изучение трипольской, зарубинецкой и черняховской археологических культур, вопросы истории первобытного общества, средневековья и др. Доказано, что В. Петров пришел в археологию вследствие реорганизационных процессов, которые охватили советскую науку в конце 1920-х – первой половине 1930-х гг., а не в результате поиска безопасной сферы деятельности, как считает большинство его биографов. Ключевые слова: В. Петров, интеллектуальная биография, археологические исследования, марксизм, «яфетическая теория», Институт истории материальной культуры. The author investigates the unknown pages of intellectual biographies of prominent Ukrainian scientist, humanist and writer Viktor Petrov (V. Domontovych). The article highlights the contribution of scientists in the theory and practice of national archeology - studying Trypillya, Zarubintsy and Slavic archaeological culture, on the history of primitive and medieval and other. It is proved that V. Petrov came in archeology due to reorganization processes, covering Soviet science in the late 1920s – early 1930s, not in search of safer areas as most of his biographers says. Key words: V. Petrov, intellectual biography, archaeological studies, Marxism, «yafetychna Theory», Institute of History of Material Culture. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 38 Історія України УДК: [572.71: 904.5] (477.4/5) «8/13» Юрій Долженко АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОРУСЬКОЇ ЗЕМЛІ1 (ЗА ДАНИМИ ЕТНІЧНОЇ КРАНІОСКОПІЇ) Уперше за дискретно-варіативними ознаками на черепі людини проведено антропологічне дослідження сільського та міського населення Південної Русі, що загалом охоплює 38 серій X – початку XIV ст. Для роботи залучено значну кількість антропологічного матеріалу означеного періоду зі Східної Європи та з Азії. Використано різні статистичні методи в багатовимірних аналізах, а також широко застосовується географічний метод. Визначено наявність у групах Переяслав-Хмельницький-1, Любеч, Шестовиця, Кам’яне, Снов та Іпуть, Монастирок північно-європеоїдного расового компонента. У вибірках Медвеже, Липове, Автуничі, хут. Половецький, Київ-1 та меншою мірою Ліскове – південного расового компонента. Зафіксовано певну подібність за етнічним складом збірної середньовічної серії з Барабинського лісостепу до ґрунтового могильника Кам’янка в Нижній Наддніпрянщині. За даними етнічної краніоскопії виявлено малу подібність між двома серіями з Лівобережжя Дніпра – Кам’яне і Шестовиця, а також певну схожість збірної серії Снов та Іпуть, яка походить із літописних земель радимичів, на могильник Кам’яне. Втім, через малу кількість ознак у названих серіях, слід вважати ці дані попередніми. В межах одного міста найбільші відмінності між похованими зафіксовано у двох могильниках з Переяслава, та двох – з Києва. Найменша різниця – між людьми, похованими в Чернігові. У цілому, підтверджуються висновки про різнорідний склад населення Південної Русі та про дуже малу степову домішку в його складі, зроблені на базі археологічних досліджень. Південноруські землі простягались від літописних Червеня і Перемишля на заході до Курська на сході. До їх складу входили Галицько-Волинська, Київська, Чернігово-Сіверська і Переяславська землі, населені в давньоруський час нащадками літописних волинян, хорватів, древлян, полян та сіверян. В політичному і соціально-економічному плані ця територія була однією з найбільш розвинутих в давньоруській державі. Тут знаходились стародавня «Руська земля» зі столицею у Києві. В цьому регіоні за даними О. П. Моці [108] Південна Русь – обширний регіон Східної Європи, що розкинувся від літописних Червеня і Перемишля на заході до Курська на сході. До його складу входили Галицько-Волинська, Київська, Чернігово-Сіверська й Переяславська землі, де згодом оселилися нащадки літописних волинян, хорватів, древлян, полян і сіверян [108, с. 3]. 1 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 39 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … відносно рано почався процес етнічної консолідації літописних племен і формування давньоруської народності [108, с. 3]. На межі I–II тис. н. е. антропологічний склад населення південноруських земель формувався в результаті взаємодії багатьох морфологічних компонентів слов’янського та, частково, неслов’янського походження. В ньому віддзеркалилися складні етногенетичні процеси, що тисячоліттями тривали на теренах сучасної України й за її межами [148, с. 194]. Питання етнічного та антропологічного складу мешканців Південної Русі протягом останніх десятиліть розглядали П. П. Толочко [162, с. 180-191], О. П. Моця [101, с. 106130]; [103, с. 21-66]; [104, с. 34-60]; [108], В. И. Довженок, В. Д. Баран [156], В. Д. Дяченко [43]; Г. П. Зіневич [48]; [50, с. 37-47]; С. І. Круц, Л. В. Литвинова [83, с. 115-117], Р. С. Орлов, П. М. Покас [112, с. 62-71; [112]; Т. О. Рудич [136], Л. В. Литвинова [86], О. Д. Козак [70], Т. В. Томашевич [164, с. 174-206], Ю. Н. Ситий [155], О. Веремейчик [17]; [18], Р. У. Гравере [21], С. П. Сегеда [147], [148], О. В. Шекун [166], [167], Ю. Н. Ситий [155], В. Г. Івакін [51], [52], [53], Б. А. Прищепа [36]; [28]; О. В. Колибенко [79]; В. Д. Дяденко [41], та ін. З середини X ст. сіверяни, радимичі, дреговичі та інші племінні об’єднання втратили автономію і ввійшли до складу Давньоруської держави. Їхні території стали органічною частиною Київської землі – основного домену великокняжої влади. Зважаючи на це, терміни «сіверяни», «дреговичі», «поляни», тощо стосовно пам’яток XI–XIII ст. є умовними й використовуються для вирішення об’єктивних завдань, а саме – з етнічної краніоскопії. У палеоантропологічних реконструкціях переважно використовують краніометричну програму [174; 1]. Краніоскопічну методику розробив О. Г. Козінцев [74; 75; 76], оприлюднивши її в завершеному варіанті 1992 р. [173]. Відтоді в антропологічній науці, завдяки великій кількості порівняльного матеріалу, стало можливим використовувати краніоскопічні ознаки в етногенетичних і расових дослідженнях, що багато значить при встановленні походження й контактів палеопопуляцій. Ці ознаки майже не залежать від краніометричних і постають окремим джерелом інформації про зв’язки між досліджуваними групами. Ознаки, які вивчив О. Г. Козінцев, стали джерелом етногенетичної історії, сформованої на основі шовних варіацій для надзвичайно змішаних вибірок, – одного з найважливіших моментів реконструкції етногенезу, зокрема й слов’ян. Досі Південноруські серії ще не вивчали всебічно саме за краніоскопічними даними, що дало б змогу отримати нові джерела для розробки питань етнічного та історичного розвитку населення Південної Русі. Остання є територією, різні частини якої завдяки географічній близькості, соціально-економічним та культурно-історичним зв’язкам тісно контактували протягом розглянутого періоду [103, с. 3]. Ця робота є початком дослідження мешканців Південної Русі за допомогою етнічної краніоскопії. Матеріали. За краніоскопічною програмою автором було досліджено 1228 черепів X–XIII ст. з Південної Русі, а також 149 череп з Нижньої Наддніпрянщини. У цілому – 1377 черепів (Табл. 1). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 40 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Табл. 1. Матеріал, літературні джерела використаних давньоруських серій. п/п Назва серії 1. 2. 3. Кількість черепів Назва століт Публікації. пам’яток і тя Автор місце розкопок знаходження Антропологіч ні публікації Місце збереження краніологіч ного матеріалу Лівобережжя Дніпра, Чернігово-Сіверська Земля. Міське населення Чернігів 67 Болдіни X–XII [Самоквасов, [Alekseewa фонди -I, Гори (N=26), 1872, 1877; 1966; Інституту і курганні м. Чернігів. Кибальчич, Алексеева Музею і Борисоглібс 1878; 1969, с. 73– антрополог ґрунтові ький собор Бліфельд 86; 1973, с. ії МДУ похован (N= 41). 1916; Моця 32, с. 120– ня м. Чернігів. 1993, рис. 9, с. 125; 18]. автор Мовсесян розкопок Д.Я. 2005, с. 237; Самоквасов, Долженко 1872 р. 2011, с. 173– 185]. [Алексеева, Эренбург 1979, с. 84, 123; Алексеева, Ефимова, Эренбург 1986, с. 99, 144]. Чернігів 205 Дитинець, X– Коваленко [Долженко, фонди -II, Передгородд XIII 1986; Казаков Потєхіна Інституту ґрунтові я, 1989; Шекун 2011, с. 279– Археології похован Некрополь, 2006; Моця, 296; НАН ня Окольне Казаков 2011; Долженко України. Місто, Ситий 2011. 2011, с. 3–17; м. Чернігів Казаков, Долженко Сытый Ю.М. 2011a, с. 53– 1989/129; 72]. Жаров, Жарова 2001 рр. – С. 115116. Путивль 28 урочище перш Розкопки О.В. [Покас 1985, фонди Городок а Сухобокова в с. 31-33; Круц Інституту ґрунтова полов 1979 р та інші, с. Археології братська ина [Сухобоков 466–467; НАН могила, XIII 1982/2, с. 3]. Мовсесян України. (N=18) та ст. та 2005]; урочище XI– [Сухобоков Микільська XIII 1981/2. – Гірка, ст. 218с; Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 41 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 4. Новгоро 37 дСіверськ ий, раніше – Сіверськ 5. Любеч 34 6. Переясл авХмельн ицький I 15 ґрунтовий могильник (N=10). м. Путивль, Чернігівсько ї обл. ґрунтовий могильник біля східного валу та Городище. м. НовгородСіверський. Чернігівсько ї обл. Тихомиров 2008, с. 256]. Розкопки О.П. [Покас 1989, Моці, П.М. с. 50–51]. Покаса в 1981, Круц та інші 1984 рр. та 1986, с. 475– розкопки А.В. 476] Кузи в 1982 р. [Воеводский 1949, с. 68]; Коваленко, [Куза, Орлов 1980, с. 280– 281; Моця 1981; Кучера та інші 1984, с. 103–105]. (городище XI– [Рыбаков [Алексеева Замок). м. XII 58/25; 1969, с. 73– Любеч, Рыбаков 86; 1973, с. Чернігівсько 60/37; 121; ї обл. Макаров, Мовсесян 1960; Рыбаков 2005, с. 238; 1964, с. 21–23; Долженко Казаков, 2011, с. 173Марченко 185]. 1993, с. 30]. [Рыбаков 1958/25; 1964 С. 21–23]. Розкопки Б. А. Рибакова та Т. І. Макарова в 1958–1960 рр. Лівобережжя Дніпра. Переяславська Земля. курганний X– Товкайло, [Дебец 1948, могильник, XIII автор с. 380–383; м. розкопок В.М. Alekseewa ПереяславЩербаковськи 1966; Хмельницьк й, 1914 р. Алексеева ий, 1969, с. 73– Київської 86; Алексеева обл. 1973, с. 32, с. 120–125; Мовсесян 2005, с. 236] XII– XIV та XIII ст. фонди Інституту Археології НАН України. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ фонди інституту і музею антрополог ії МДУ Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 42 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 7. Переясл авХмельн ицький II 40 Кам’яне 14 м. ПереяславХмельницьк ий, Київської обл. друга полов инаXI – почат ок XIII ст. ≈ XI– XII [Колибенко, 1999], автор розкопок О. Колибенко [Рудич 2008, с. 96–103; Рудич 2007а, с. 52–56; 2014] фонди Інституту Археології НАН України. курганний О.В. [Дяченко, фонди могильник Сухобоков, Покас, Інституту на правому 1976–1978 рр. Сухобоков Археології березі [Сухобоков 1984, с. 4–26]. НАН середньої 1989, с. 50– України. течії р. Псел. 59]. Лебединськи й р-н, Сумської обл. 9. Воїнськ 35 ґрунтовий XI– [Довженок, [170 с. 95– фонди а Гребля могильник XIV Гончаров, 102]. Інституту (м. на захід від Юра 1966; Археології Воїнь) посаду, за Богусевич, НАН Рівчаком та Гончаров, України. південна Довженок, та частина інші, 1957/3, дитинця. с. 171 с.]. Воїнська [Сухобоков гребля 1989, с. 50– колишнього 59]. Градизького р-ну Полтавської обл. Лівобережжя Дніпра, Чернігово-Сіверська Земля. Сільське населення 10. Липове 37 курганний XI– розкопки Д.Я. [Дебец 1948, фонди могильник XII Самоквасов, с. 382]; Інституту Талалаївськ 1876 р.; Т.В. [Alekseewa Археології ий р-н. Кибальчич, 1966]; НАН Чернігівсько 1878; І.Ф. [Гравере України. ї обл. Огнева, С.А. 2002, с. 210]; Мазаракі, [Сегеда 1999; 1877 р; О.П. 2001, с. 180]. Моці, П.М. [Мовсесян Покаса [Моця 2005]; 1993, рис. 27, [Долженко с. 69]. 2017 – с. 122– [Самоквасов 143]. 1908, с. 219; Моця, Халиков 1997, с. 96-107]. 8. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 43 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 11. Автунич і 36 12. хут. Зелений Гай 16 13. Гущин 19 14. Ліскове (Листве н) 13 15. Шестов иця 20 Північна X– частина XIII Українськог о Полісся. Городянськи й р-н., Чернігівсько ї обл. Урочище Космівка. [Моця, Коваленко, Покас та ін. 1990/28а; Коваленко, Моця 1992, с. 5—10; Моця 1997]. Моця 1997, с. 209214. Коваленко, Моця 1992. С. 5—10. курганний X–XII [Моця 1990, та ґрунтовий та табл. 1—2; могильники. XII– Покас, Сумська XIII Приймак обл. Околиці 1992/58; м. Суми. Покас, Осадчий, Приймак 2007]. [Сухобоков 1989, с. 50-59; Моця, Халиков 1997, с. 110-118]. курганний X–XII [Самоквасов та ґрунтовий 1908, с. 188могильники 191]. на березі р. Стрижень. Чернігівська обл. ґрунтовий могильник. Ріпкинський р-н, Чернігівсько ї обл. курганний могильник. Село Чернігівсько го р-ну, Чернігівсько ї обл. XI– XIII [Шекун 1986; Шекун, Веремейчик 1999]. IX–X розкопки 1926 р. П. Смолічева та знайденими в різні роки: 1948 р., розкопки Бліфельда. – фонди Інституту Археології НАН України. [Покас 1987]. фонди Інституту Археології НАН України. [Дебец 1948, с. 382; Alekseewa 1966; Мовсесян 2005] фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ та фонди Інституту Археології НАН України. фонди Інституту Археології НАН України. [Покас 1988, с. 122-123]; [Долженко, Веремейчик 2015, с. 8390]. [Зіневич 1962, фонди с. 37–47]. Інституту Археології НАН України. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 44 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 16. Збірна група Снов та Іпуть 18 17. збірна серія Гребень і Логойсь к 18. Медвеж е 22 11 19. Білогоро 35 дкаМиколаї вка 20. Київ-I 49 21. Київ-II 138 Басейн річок Іпуті та Снов Новозибківс ького повіту Мінської губ. Брянська обл. Чернігівська обл. Ігуменськог о повіту та біля Логойська Борисівсько го повіту. курганний могильник Роменського повіту Полтавської губ. курганний могильник XI– XIII? Автором розкопок у 1893–1894 рр., був П. М. Єременко. [Alekseewa 1966; Алексеева 1973, с. 28— 29]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ XI– XIII? розкопки К.П. Тишкевича 1866 р. [Алексеева 1973, с. 30]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ X– XIII Розкопки Д.Я. Самоквасова, 1876 р. [Дебець 1948, с. 382; Алексеева 1973, с. 31– 32]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ X– XIII Розкопки Д.Я. Самоквасова, 1872 [Алексеева 1973, с. 30]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ Правобережжя Дніпра, Міське населення Десятинна X– [із розкопок [Alekseewa церква; на XIII В.Б. 1966; розі вул. Антоновича в Алексєєва Лук’янівська 1870 р.; 1969, с. 73– і пров. Кибальчича 86; 1973, с. Безіменного; 1878–1879а] 31, 122–125; вул.Трьохсв [Гравере, ятительська; 1987]. Верхня Мовсесян Юрковиця 2005; над р. Долженко Глибочицею 2010, с. 3–17]. . [Івакін 2008]. м. Київ Ґрунтові X– Розкопки [Дяченко могильники XIII М.А. 1993, с. 155– на Горі Сагайдака та 166; Рудич Дитинець, ін. 1983 р., 2005; Козак по вул. розкопки Я. Е. 2010]; [Козак, Велика Боровського, Потєхіна Житомирськ П.П. Толочка, 2002, с. 113а, 2; Хорива, В. О. 129.; Козак, фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ фонди Інституту Археології НАН України. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 45 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 22. Юр’їв 17 23. Витачів 33 24. Монасти 17 рок 25. Бучак 45 21; Харламова, Шульц 2006.Золотоворот 1975 р.; с. 34-40]; ська, 6; розкопки М. А [Івакін 2008]. Нижній Вал; Сагайдака та Володимирс ін., 1984 р. ька, 3; Волоська (колектор), гора Щекавиця. м. Київ. Ґрунтовий XI– [Орлов, Моця, [Покас 1985; могильник, XIII Покас 1985, с. 1988]. м. Біла 30–62; Моця Церква, 2007, с. 74], урочище Замкова Гора. Київської обл. Південно перш Рибаков 1965 [Алексєєва, Витачівське а пол. 1969, с. 73– городище. XI 86; Алексеева Обухівський 1973, с. 122– р-н., 125]. Київської обл. (колишнє XI– [Максимов, [Покас, 1988, літописне XII Петрашенко с. 135–137]. місто Заруб). 1988, с. 6]. Правий берег р. Дніпро. Черкаської обл. Правобережжя Дніпра, сільське населення Канівський X– [Петрашенко [Козак 2000; р-н., XIII 2010, с. 559– 2000а; 2005]. Черкаської 562]; [Сегеда 2001, обл. с. 180]. 26. Григорів 25 ка Канівський р-н., Черкаської обл. X– XIII 27. хут. Половец ький ґрунтовий могильник Богуславськ ий р-н, XI– XIII 24 фонди Інституту Археології НАН України. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ фонди Інституту Археології НАН України. фонди Інституту Археології НАН України. Петрашенко [Козак 2000; фонди 2005, 258 с. 2000а; 2005, с. Інституту 226–241]. Археології [Сегеда 2001, НАН табл. 6.12, с. України. 180]. Розкопки В.І. [Зіневич 1967, фонди Довженка, с. 202–205]; Інституту М.П. Кучери в [Круц та інші Археології 1956 р. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 46 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 28. Яблунів ка 45 29. Козаров ичі 42 30. Княжа 18 Гора (м. Родня) і Сагунівк а 31. Лука (урочищ е Кочур) 24 32. Василів 16 33. Галич (урочищ е Царинка , с. Крилос) 16 Київської обл. курганний могильник дружинного гарнізону Білоцерківсь кий р-н, Київської обл. ґрунтовий могильник Вишгородсь кий р-н, Київської обл. курганний могильник на березі р. Рось, Черкаського уїзду, Київської губ., Черкаської обл. Поблизу м. Канева. КиєвоСвятошинсь кий р-н., Київської обл. с. Лука 1986, с. 456– 457]. [Покас 1984, с. 66–81]. НАН України. фонди Інституту Археології НАН України. XI– XII С. С. Березанська, 1970; Моця 1979, с. 29– 30.; Моця, Покас, с. 62– 72. XI– XIII [Степаненко, Блажевич 1976, с. 151– 163] [Сегеда 1999, с. 7–18; Мовсесян 2005]. Круц та інші 1986, с. 453–456. фонди Інституту Археології НАН України. XII– XIII Автор розкопок Н. Ф. Беляшевський , 1891 р. ; Е. А. Симонович, 1957 р.; Г. Г. Мезенцева, 1968. [Алексеева 1973, с. 32]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ XI– XII Автор розкопок Серов [Серов 1989/207] ** [Покас 1990/179], [Сегеда 2003] ***; [Рудич 2016, с. 4252]. фонди Інституту Археології НАН України. [Великанова 1975, с. 110– 111]. фонди Інституту і Музею антрополог ії МДУ [Рудич 1998, с. 119-124]. Фонди інституту Археології НАНУ Галицьке князівство Галицьке XII Федоров, князівство. 1960. Давньоруськ ий храм неподалік м. Чернівці. ІсторикоX– [Ю. культурний XIII Лукомський, заповідник 1991–1993]. «Древній Галич», с. Крилос, Галицького р-ну., Івано- Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 47 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 34. Возвяге ль 35. Кам’янк а 36. Благові щенка 37. Мамай Сурка* Франківсько ї обл. 15 м. Звягель XII – [Звіздецький [Рудич 1999, (Новоград серед 1997, с. 229с. 794-803; Волинський) ина 235]. 2003, с. 135. XIII 142]. Осіле населення Нижнього Подніпров’я та Половці 39 ґрунтовий X–XII [Граков, 1954, [Кондукторов могильник с. 42; а 1957, с. 55Сымонович, 59; Литвинова 1956, с. 992008, с. 148106; 1960, с. 153; Сегеда 108-111; 2001, с. 174Плетнева, 175]. 1958, с. 185; Рутківська, 1975, с. 440; Козловський, 1992, с. 120; Єльников, 2002, с. 72]. 23 ґрунтовий XII– [Сміленко, [Круц, могильник XIV 1980, с. 339; Литвинова Єльников, 2002, с. 1152002, с. 72; 117]; [Круц, Бубенок, 2004, Литвинова с. 174-175]. 2003 - с. 143149]. 44 ґрунтовий XII– [Андрух С.И., [Литвинова могильник XIV Тощев Г.Н. 2004, с. 681991]. 78]. [85]. Литвинова 2001. С. 197269]; [163]. 38. Каїри* 21 ґрунтовий могильник XI– XIII [Єльников [Литвинова, 2006]. [44], Зіневич 1960, [45], [46]. с. 98-101]. 39. Половці * 22 Збірна серія (Знам’янка, Пришиб). XI– XIII [Братченко, [Шепель Квитницький, 1992, с. 66; Швецов 2012]. Долженко 2012, с. 137140]. Фонди інституту Археології НАНУ фонди інституту і музею антрополог ії МДУ фонди інституту Археології НАНУ фонди інституту Археології НАНУ та Запоріжжя фонди інституту Археології НАНУ фонди інституту Археології НАНУ Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 48 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … * Попередні дані. ** [150]; [151] *** Сегеда С.П. Антрополого-одонтологическая характеристика краниологической серии из древнерусского могильника у с. Лука // Планова тема. НА ІА НАНУ. – 1990/179. – С. 36–38. Особливої уваги заслуговує невелика краніологічна серія з курганного могильника Шестовиця (X ст.), звідки походить багато варязьких речей. На думку Г. Зіневич, ця вибірка репрезентує слов’янську групу (найімовірніше, локальну групу сіверян) [50, с. 37-47]. Однак відносна низькоголовість та високоорбітність шестовицької серії вказують на наявність германського морфологічного компонента. Вивчаючи це питання, Т. І. Алексєєва зауважила: «Тут спостерігається змішування норманських та слов’янських рис», хоча і не висловила міркувань щодо їх питомої ваги. Краніологічна серія Шестовиці представлена 20 черепами, знайденими в різні роки: 1948 р., розкопки Бліфельда – череп № 9431 [56, с. 145]; 1956 р. – № 8871; 8745; 1957 р. – № 8692; 8868; 8869; 8870; 8872 та пох. 2 з кургану 52 (51); 1958 р. – № 8051; 8867; 8872; могильна яма № 1, курган 76 (112). Черепи під номерами 6238, 6239, 6240 і 6241 і поховання № 3 віднайдено при дослідженні ґрунтового могильника 1983 р. Поховання 2 квадрату 11 з розкопок 2009 р. Всього опрацьовано 7 чоловічих і 13 жіночих черепів. Чоловічих черепів менше, ніж було виявлено під час розкопок, тому можна вважати ці дані попередніми, адже триває пошук ще 4 чоловічих черепів, а також 3 черепів з розкопок 1926 р. П. Смолічева (виміряв і вивчив Г. Ф. Дебец). Міські могильники з Правобережжя Дніпра представлені групами: Київської серії – Київ-I, X–XIII ст., що складається з 49 черепів, які зберігаються в фондах МДУ з 1878 р. [58], раніше їх опрацювала за краніометричною програмою Т. І. Алексєєва [4, с. 31, 122-125; 5, с. 73–86; 169], а за краніофенетичною – А. А. Мовсесян [93, с. 237]. 138 черепів із Києва, група Київ-II [70; 131]; 17 черепів із Юр’єва [104, с. 74]; [112, с. 30-62]; 33 черепа з Витачева [4, с. 122-125]; [5, с. 73-86] та Монастирка (колишнє літописне місто Заруб) [90, с. 6]; [119, с. 135-137]. Сільське населення з території полян представляють такі групи: поселення Бучак (45 черепів), Григорівка біля літописного Канева (25 черепів) [65]; [67]; [69]; [116, с. 559-562]; хутір Половецький (24 черепа) [48, с. 202-205]; поселення Козаровичі (42 черепа) [135]; [149, с. 7-18]; [158, с. 151-163] та давньоруський курганний могильник XI–XIII ст. у с. Яблунівка Білоцерківського р-ну Київської обл. (45 черепа) [116, с. 66-81]. Збірна група радимичів Снов та Іпуть складається з 18 черепів, які походять з басейну річок Іпуть та Снов колишнього Новозибківського повіту Мінської губ. [4, с. 28–29]. Розкопки проводив у 1893–1894 рр. П. М. Єременко. Дреговичів представляє збірна серія черепів із курганів поблизу с. Гребень Ігуменського повіту та с. Логойська Борисовського повіту (22 черепа), які належать до західної групи дреговичів (розкопки К. П. Тишкевича 1866 р.) [4, с. 30]. Лівобережжя Дніпра. Дані стосовно Автуницького могильника [60] на тлі минулої публікації [40, с. 173-185], змінились у зв’язку з тим, що до опрацьованої Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 49 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … колекції додалися два жіночих черепа того ж 1988 р. Таким чином, серія складається з 36 черепів. Важливим є дослідження черепів у с. Медвеже Роменського повіту Полтавської губ., оскільки, за даними каталогу 1979 р., етнічну належність серії (11 черепів) до певного племінного союзу не встановлено. Але 1948 р. Г. Ф. Дебец відніс цю вибірку до слов’янських курганів сіверян і подав їхні індивідуальні краніометричні дані [25, с. 382]. Т. І. Алексєєва пізніше включила дану вибірку до складу збірної серії – «поляни переяславські» [4, с. 31-32]. За краніометричною програмою вказана серія при порівнянні давньоруських груп майже завжди входить до багатовимірного аналізу, яким користуються краніологи. До складу переяславських полян дослідниця включила другий могильник, який ми будемо розглядати в цій роботі окремо – Липове. Інформацію про нього вже подано. Галицьке князівство представлене двома групами (16 черепів), які репрезентують білих хорватів, виявленими під час розкопок давньоруського храму XII ст. в с. Василів [15, с. 110-111] неподалік м. Чернівці та Галич (Крилос) [129] (Рис. 1). Серія Возвягель [133] на сьогодні не може потрапити до математичного аналізу через попередній висновок за ознакою КВШ, яка перевищує 90 %, та порівняно малий відсоток підорбітного візерунку типу II, що свідчить про родинні зв’язки в групі, хоча на сьогодні бракує ще 6 черепів, пошук яких триває (Табл. 2). Табл. 2. Частоти краніоскопічних ознак у краніологічних серіях X–XVI ст., % № Серія п/п 1. Київ-I Століт тя X–XIII ПІ ПОВ-II ЗВШ КВШ ІППШ НО 13,6 (76) 28,2 (46) 1,9 (52) 46,1 (138) 65,2 (69) 26,1 (88) 30,3 (254) 32,3 (133) 2. Київ-II X–XIII 8,9 (238) 63,8 (94) 3,9 (153) 34,6 (301) 71,3 (185) 3. Чернігів-I (похованн я добуті у 1889 рр.) ЧернігівII (похованн я добуті у 1984-2009 рр) Загальна серія Чернігова Переясла вХмельниц ький-I X–XII 10,8 (126) 49,4 (87) 11,1 (72) 45,9 (204) 77,3 (97) X–XII 8,0 (247) 56,4 (94) 1,7 (114) 29,4 (241) 62,8 (202) 25,9 (297) X— XIII 9,5 (373) 53,0 (181) 5,1 (194) 35,8 (445) 67,5 (299) 27,9 (430) X–XIII 0,0 (25) 52,9 (17) 7,14 (14) 57,3 (38) 95,0 (20) 33,3 (27) 4. 5. 6. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 50 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 7. 8. 9. 10. Переясла вХмельниц ький-II Переясла вХмельниц ький (загальна міська серія) Переясла вХмельниц ький-III Переясла вський Район (збірна серія) Путивль XII 26,6 (34) 43,3 (26) 4,7 (42) 40,6 (80) 64,1 (53) 27,4 (62) X–XIII 17,3 (59) 46,5 (43) 5,0 (59) 48,4 (118) 70,6 (75) 29,2 (89) XII– XV 14,2 (31) 29,1 (24) 4,0 (25) 50,0 (52) 56,2 (32) 30,0 (33) XI– XIII XI–XII 0 (45) 65,2 (23) 4,3 (46) 34,8 (92) 56,0 (50) 8,7 (88) 58,2 (67) 8,1 (74) 46,5 (151) 78,2 (78) 42,8 (56) 32,4 (108) XII– XVI 0 (60) 68,9 (29) 5,0 (40) 33,0 (95) 63,8 (47) 21,2 (66) XI– XIII перша пол. XI XI–XII 0 (32) 72,2 (18) 0 (27) 17,8 (33) 68,1 (22) 12,5 (63) 42,0 (50) 1,7 (57) 53,4 (124) 60,7 (56) 0 (24) 28,5 (14) 0 (14) 67,8 (38) 94,4 (18) X–XIII 12,2 (82) 44,6 (47) 10,9 (55) 37,5 (140) 53,5 (84) 15,6 (32) 36,3 (66) 20,7 (29) 27,0 (100) 20,3 (59) 26,3 (38) 13. Любеч (збірна серія) Новгород Сіверськи й Юр’їв 14. Витачів 15. 16. Монастир ьок Липове 17. Автуничі X–XIII 9,5 (58) 39,1 (23) 0 (21) 20,4 (70) 70,0 (36) 18. хут. Зелений Гай хут. Половець кий Княжа Гора і Сагунівка Гребень і Логойськ XI–XII 0 (33) 38,9 (18) 18,1 (22) 44,6 (47) 61,3 (31) XI–XII 0 (45) 25,8 (31) 4,6 (43) 30,2 (80) 68,1 (44) 45,8 (48) XII– XIII 0 (27) 55,0 (20) 17,8 (28) 44,4 (48) 53,8 (26) 33,3 (33) XI– XIII? 13,3 (42) 42,8 (28) 0 (22) 57,3 (62) 60,0 (40) 25,0 (44) 11. 12. 19. 20. 21. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 51 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 22. Снов і Іпуть* Василів XI– XIII? XII 0 (31) 76,9 (13) 12,5 (8) 56,2 (40) 50,0 (28) 0 (28) 54,5 (11) 5,5 (18) 29,2 (28) 55,5 (18) Козарови чі Бучак XI– XIII X–XIII 0 (68) 58,1 (43) 6,9 (43) 23,5 (92) 63,2 (49) 11,5 (85) 66,6 (39) 1,8 (55) 33,0 (113) 72,9 (74) X–XIII 0 (38) 40,0 (15) 3,7 (27) 20,4 (36) 67,7 (31) 27. Григорівк а Яблунівка XI–XII 3,3 (87) 50,0 (18) 3,7 (27) 53,1 (68) 68,6 (51) 28. Гущин X–XII 0 (30) 46,5 (26) 8,0 (25) 44,2 (54) 67,7 (31) 29. Медвеже X–XIII 0 (18) 26,6 (15) 0 (14) 37,5 (32) 52,9 (17) 30. Ліскове 0 (25) 38,4 (13) 5,8 (17) 33,9 (30) 55,0 (20) 31. Кам’яне* XI– XIII IX–XII 0 (22) 66,6 (6) 0 (14) 35,7 (26) 93,7 (16) 32. Шестовиц я* Галич (Крилос) Возвягель * (Новоград Волинськ ий) Білогорсь кМиколаїв ка Жовнин (Желні) Воїнська Гребля (м. Воїнь) Дорогобу ж Погоринн я (Дорогоб уж і Пересопн иця) Лука (урочище Кучари) X–XI 0 (18) 72,7 (11) 0 (19) 28,4 (30) 93,3 (15) X–XIII 5,2** (32) 12,3** (22) 58,8 (17) 3,5 (28) 70,6 (62) 44,8 (29) 23,81 (21) 13,0 (23) 91,1 (46) 71,4 (28) X–XIII 0 (20) 37,5 (16) 10,0 (20) 27,9 (44) 65,0 (20) 25,0 (24) XII– XIII XI– XIV 19,5 (140) 0 (63) 48,5 (101) 50,0 (32) 8,6 (116) 47,6 (254) 71,3 (129) 9,5 (42) 48,6 (62) 87,8 (41) 36,6 (150) 46,0 (63) XIII 16,6 (23) 50,0 (26) 4,5 (22) 43,8 (50) 66,6 (24) X–XIII 10,7 (39) 50,9 (41) 2,7 (36) 51,4 (72) 64,1 (39) XI–XII 17,6 (38) 53,1 (32) 8,1 (37) 29,7 (66) 72,2 (36) 23. 24. 25. 26. 33. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. XII – середи на XIII Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 52 16,1 (31) 21,4 (28) 19,7 (76) 28,0 (89) 29,5 (44) 16,3 (87) 24,3 (37) 14,3 (21) 11,5 (26) 35,7 (28) 22,8 (35) 35,3 (34) 44,8 (23) 33,3 (30) 34,7 (46) 24,5 (49) Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 41. Каїри* 42. Кам’янка 43. Благовіще нка Половці* (Пришиб, Сміле, Знам’янка ) МамайСурка* 44. 45. XI– XIII X–XII 17,65 (33) 10,5 (72) 26,29 (26) 63,0 (65) 10,7 (28) 62,92 (46) 48,0 (25) 8,1 (74) 48,5 (151) 57,7 (71) XII– XIV XI– XIII 0 (38) 48,4 (31) 9,7 (41) 8,3 (50) 82,7 (29) 37,5 (27) 20,8 (24) 14,7 (34) 48,6 (68) 56,6 (30) 30,7 (86) 35,5 (76) 8,7 (91) 45,4 (178) 63,0 (73) XIII– XIV 19,44 (36) 43,8 (89) 22,5 (40) 37,5 (40) 40,9 (88) Умовні позначення. Тут та далі: ПІ – потиличний індекс, КВШ – клиноподібний-верхньощелепний шов, ЗВШ – задньовиличний шов, ПОВ II – під орбітний візерунок типу II, ІППШ – індекс поперечного піднебінного шва, НО – над-орбітні отвори. В скобках вказано загальна кількість спостережень. * попередні дані. ** величини, враховані за рівнянням регресії. Рис. 1. Могильники з Південноруських Наддніпрянщини. ● – Міські; ○ – Сільські. земель та Нижньої а – міські могильники: 1 – Василів, 2 – Витачів, 3 – Возвягель, 4 – Воїнь, 5 – Галич, 6 – Дорогобуж, 7 – Желні, 8 – Київ-I, Київ-II, 9 – Любеч, 10 – Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 53 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Монастирок (Заруб), 11 – Новгород-Сіверський, 12 – Пересопниця 13 – Переяслав І, 14 – Переяслав ІІ, 15 – Переяслав ІІІ, 16 – Путивль, 17 – Чернігів-II, 18 – Юр’їв; б – села: 19 – Білогорськ-Миколаївка, 20 – Благовіщенка, 21 – Бучак, 22 – Ведмеже, 23 – Гребень, 24 – Григорівка, 25 – Гущин, 27 – Зелений Гай, 28 – Каїри, 29 – Кам’яне, 30 – Кам’янка, 31 – Княжа Гора, 32 – Козаровичі, 33 – Липове, 34 – Ліскове, 35 – Логойськ, 36 – Лука, 37 – Мамай-Сурка, 38 – Снов та Іпуть, 39 – хут. Половецький, 40 – Шестовиця, 41 – Яблунівка, 42 –Автуничі. Населення Нижньої Наддніпрянщини репрезентує краніологічна серія з ґрунтового могильника Кам’янка X–XII ст. Вона складається з 16 чоловічих та 23 жіночих черепів, загалом 39 [81, с. 55–59]; [87, с. 148–153]. У багатьох працях могильник Кам’янка ідентифікують як болгарський [3]; [81, с. 55–57], що належить населенню салтово-маяцької культури [2, с. 193]. За одонтологічною програмою антропологічний матеріал з Кам’янки досліджував С. П. Сегеда [148, с. 174–175]. Він виділив у цій серії південно-східний антропологічний варіант (тип), притаманний болгарським племенам, або їхнім нащадкам, який сформувався на основі європеоїдного компонента, але включає істотну монголоїдну домішку. Цей комплекс одонтологічних ознак сформувався в першій половині I тис. н. е. на території Приуралля й Середньої Азії. Наявність східного комплексу ознак у морфології зубів наближує цю вибірку до ранньоболгарської серії з могильника Великі Тархани в Середньому Поволжі [148, с. 174–175]. Благовіщенка – наступна група цього регіону, яку опрацював автор, включає 23 черепи [82, с. 115–117; 83, с. 143–149]. Програма і методика. В роботі для характеристики курганних та ґрунтових поховань, котрі залишило населення на території Південної Русі, використовується краніоскопічна програма. Вона включає п’ять ознак, які вперше дослідив російський антрополог О. Г. Козінцев: потиличний індекс, клиноподібний верхньощелепний шов, задньовиличний шов, підорбітний візерунок типу II, індекс поперечно-піднебінного шва [72, с. 133–148]; [73]. Шосту ознаку – надорбітні отвори (НО) – незалежно один від одного запропонували Й. Додо [172, p. 161–177] та Т. В. Томашевич [164, с. 119–128]. При вивченні потиличного індексу, задньовиличного шва, підорбітного візерунку типу II, індексу поперечно-піднебінного шва та надорбітних отворів дані складалися без урахування статі, для клиноподного верхньощелепного шва визначалися півсуми даних чоловіків і жінок. Попередньо, з метою стабілізації дисперсії, частоти перетворювались на радіани за допомогою авторської програми російського антрополога к. і. н. А. В. Громова. Комп’ютерні програми для реалізації багатомірного аналізу створили Б. О. Козінцев і О. Г. Козінцев 1991 р. Географічний метод. Цей метод протилежний методу порівняння за середніми величинами і стає основним, коли наявні матеріали про мінливість ознак, які рівномірно охоплюють райони великої держави, або території зі щільним та сталим населенням. Основні положення географічного методу Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 54 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … виклав В. В. Бунак у статті «Антропология западной Европы в современной и зарубежной литературе» [14, с. 77–103]. Клиноподібний верхньощелепний шов (далі – КВШ). При розподіленні КВШ особливо вирізняються матеріали з Нижньої Наддніпрянщини (Рис. 2). Адже саме на цій території зосереджені низькі значення вказаної ознаки в середньовічних серіях, які, очевидно, пов’язані з угро-самодійськими популяціями. Сільські могильники, які характеризується низькими показниками КВШ, це Автуничі – розташований поблизу Чернігова, з території полян вибірку урочища Кучари – Лука [135, с. 42–52], а також Юр’їв [112]. Серед міських серій, склад населення яких найбільш змішаний [101, с. 129], слід виділити Юр’їв (сучасна Біла Церква), а також серію з могильника Монастирок, де зафіксовано найбільші відсотки КВШ та малі – ПОВ-II, хоча можна припустити й родинні зв’язки в даній групі. В Юр’єві спостерігаємо протилежну резонансну ситуацію. Для яблунівської серії також характерні високі показники присутності ознаки КВШ, що свідчить про наявність у ній індивідів з Західної Європи. Також великі показники КВШ у міських (Переяслав-Хмельницький, Витачів, Любеч, ЧернігівI, Київ-I) та в збірних (Гребень і Логойськ, Снов та Іпуть) групах (Рис. 2). Рис. 2. Географічне розташування КВШ в середньовічних серіях. Задньовиличний шов (далі – ЗВШ). Розподілення ЗВШ в середньовічних серіях Південної Русі практично не впливає на характеристику груп. Фіксуються західно-південний та північний градієнти в слов’янських серіях та серед населення Нижньої Наддніпрянщини. За даною ознакою подібні між собою дві переяславські та київські серії, своєю чергою, чернігівські групи суттєво відрізняються одна від одної (Рис. 3). Найбільший відсоток ЗВШ у збірній серії з чернігівської землі XI–XIII ст. – хутір Зелений Гай (18,1). Можливо, це пов’язано з якимись родинними зв’язками. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 55 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Рис. 3. Географічне розташування ЗВШ в середньовічних серіях. Потиличний індекс (ПІ). Слід додати, що ПІ обчислюється за допомогою формули ПІ=А/(А+В) [77, с. 37]; [173, с. 219], отже, простим вирахуванням за відсотками порівняти групи неможливо, потрібно вираховувати радіани. Поширення потиличного індексу від 0 % до 26,6 % в досліджуваному регіоні (Рис. 4). Ознака в другій переяславській групі [127]; [136], перевищує дані досліджень антропологів із Санкт-Петербурга, які виявили в Старій Ладозі 19,1 % частоти потиличного індексу [146, с. 93]. Рис. 4. Географічне розташування ПІ в середньовічних серіях. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 56 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Підорбітний візерунок типу II (ПОВ-II). Висока частота другого типу підорбітного візерунку (ПОВ-II) є характерною ознакою ураломовних популяцій [23, c. 226]. У межах європеоїдної раси ПОВ-II розмежовує південні та північні (характерні найбільші відсотки) групи населення [77, с. 86]. В даному разі, «північний» вектор (63,0–76,9%) проявляється в таких серіях Південної Русі: Снов та Іпуть, Шестовиця, Любеч, Новгород-Сіверський, Юр’їв, Бучак, Кам’яне, Зелений Гай, Путивль, Київ-II та Кам’янка (Рис. 5). Цікаво, що остання група потрапляє до цього списку несподівано, оскільки, як уже наголошувалось, асоціюється з болгарами. Рис. 5. Географічне розташування ПОВ-II в середньовічних серіях. Індекс поперечно-піднебінного шва (Далі – ІППШ). Серед усіх розглянутих ознак ІППШ демонструє найменшу наочну територіальнохронологічну залежність (Рис. 6). Ця ознака є показником, який диференціює європеоїдні й монголоїдні популяції [23, c. 236]. У межах європеоїдної раси найбільші відсотки ІППШ належать сучасним ураломовним групам: мордві, мокші, естонцям, найменші – карелам [77, Рис. 36, с. 108; 99, додаток, Табл. 2]. У середньовічних групах Південної Русі спостерігається найбільший відсоток ІППШ, який перевищує раніше встановлений рівень, котрий зафіксували дослідники в серії зі Старої Ладоги, 80 %, у таких групах: ПереяславХмельницький-1, Любеч, Монастирок, Кам’яне, Шестовиця, Воїнська Гребля [171], а також у вибірці Благовіщенка, що репрезентує Нижню Наддніпрянщину (Табл. 2). Хоча, перш ніж робити висновки про тенденцію, що спостерігається в даних дослідженнях, потрібно опрацювати й інші середньовічні та давні антропологічні серії за методикою етнічної краніоскопії. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 57 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Рис. 6. Географічне розташування ІППШ в середньовічних серіях. Надорбітні отвори (Далі – НО). Ця ознака в середньовічних і сучасних популяціях характеризується найвиразнішим західно-східним градієнтом мінливості [23, c. 236]. На сьогодні східна домішка найбільше виражена в восьми серіях: хутір Половецький, Кам’янка, Мамай Сурка, Воїнська Гребля, Желні, Витачів, Возвягель та Путивль, де НО перевищує 40 % (Рис. 7). Різке зменшення частоти надорбітних каналів (отворів) [164, Табл. 2 і 3, с. 122, 123] (від 11,5 до 20,7%) відзначено в населення з могильників: Ліскове, Медвеже, Яблунівка, Снов та Іпуть, Юр’їв, Автуничі й Монастирок, що свідчить про сильний вплив на ці серії західних слов’ян. Рис. 7. Географічне розташування ознаки НО в середньовічних серіях. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 58 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Оскільки краніоскопічні ознаки не мають значних кореляцій на внутрішньогруповому рівні, доцільно відразу перейти до міжгрупового багатовимірного аналізу. Аналіз головних компонент. У міжгруповому аналізі було застосовано метод головних компонент (далі – ГК) – одна з моделей факторного аналізу [26, с. 76-117] за допомогою статистичної програми PCCOMP; кластерний аналіз [26, с. 230-276], який виконувався незваженим парно-груповим методом за допомогою двох програм: PCDENDU та FORESTER, які також створили Б. О. Козінцев та О. Г. Козінцев 1991 р. Чоловіки та жінки досліджувалися спільно, черепи дітей до аналізу не залучались. Більшість дослідників відзначає морфологічну неоднорідність давньоруських могильників Південної Русі X–XIII ст. за краніометричними даними. Деякі вибірки взагалі неможливо дослідити через фрагментарність антропологічного матеріалу. В зв’язку з цим було проведено паралельне дослідження краніоскопічних ознак 35 груп у два етапи. Перший етап багатомірного аналізу охоплює дослідження давньоруських серій з Південної Русі. В п’яти вимірному аналізі використано шість традиційних для расової краніоскопії ознак. Частоти аналізованих груп подано в Табл. 2. ГК I (23,7% загальної мінливості) визначає додатний зв’язок надорбітних отворів (0,652) та від’ємний (–0,585) – підорбітного візерунку типу II та КВШ (Табл. 3). Названа компонента роз’єднала такі групи як Жовнино (2,583), Переяслав-3 (2,057), Витачів (1,873), хутір Половецький (1,207), Галич (1,018), Зелений Гай (0,924), для яких характерні великі додатні значення ГК, з вибірками Юр’їв (–2,408), Новгород-Сіверський (–1,775), Козаровичі (–1,707), Василів (–1,086), Снов та Іпуть (–1,009) з від’ємними показниками компоненти. ГК II (20,7% загальної мінливості) розмежовує групи переважно за однією ознакою – ІППШ (0,871). Названа головна компонента роз’єднує черепи з Кам’яного (2,562), Шестовиці (2,188), Переяслава-1 (1,970), Монастирка (1.694), Воїня (1,692), Бучака (1,104) та черепи з Ліскового (–1,864), Снова й Іпуті (–1,658), Медвежого (–1,444), Княжої Гори (–1,284) Липового (–1,097) та Василева (–1,093). Табл. 3. Коефіцієнти кореляції краніоскопічних ознак з ГК для 35-ї серії (чоловіки й жінки) Ознаки I ГК II ГК III ГК ПІ 0.525 0.054 -0.620 КВШ 0.520 0.126 0.390 ЗВШ 0.329 -0.456 0.662 ПОВ-II -0.585 0.281 0.349 ІППШ -0.063 0.871 0.129 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 59 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … НО 0.652 0.423 0.180 Власне число 1.426 1.243 1.145 23.761 20.724 19.084 Доля загальної мінливості, % Загалом давньоруські групи розташувались у двовимірній проекції двох ГК рівномірно, не утворюючи великих скупчень (Рис. 8). Це вказує на різноманітний етнічний склад Південної Русі, особливо в міських центрах, на чому наголошувалось раніше [101, с. 106–129]. Рис. 8. Розташування 35-ї давньоруської краніологічної групи в графічному просторі I–II ГК. Переяслав-I – 1877 р., Переяслав-II – 2004–2007 рр.; Переяслав-III – сільське населення району; Київ-I – 1878 р.; Київ-II – 2011 р.; Чернігів-I – поховання, які добув Д. Я. Самоквасов; Чернігів-II – ґрунтові поховання, добуті в 1994–2009 рр. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 60 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Третя ГК (19,0% загальної мінливості) не є пасивною, вона розмежовує групи переважно за ознаками ЗВШ і ПІ (Табл. 3, Рис. 9). Мешканців Правобережної Середньої Наддніпрянщини за краніометричною програмою вивчала Т. О. Рудич [128]. Дослідниця виявила, що в різних варіантах міжгрупового аналізу слов’янських груп серія з Юр’єва є прикордонною та переважно розташована на краю слов’янських популяцій, за рахунок високого різко профільованого обличчя та дуже вузького носа. Така сама ситуація спостерігається при порівнянні Юр’єва з прибалтійськими синхронними групами [40, с. 68]. У нашому дослідженні, в колі давньоруських груп, Юр’їв з від’ємним значенням ГК I (–2,408), відхиляючись від центру, потрапляє майже на край графіка. Відносно поряд з ним розташовані Козаровичі (–1,707) й Новгород Сіверський (–1,775). Вибірки, що опинилися на «півдні» ГК II, об’єднують порівняно малі відсотки задньовиличного шва, який розташований горизонтально на лицевій поверхні виличної кістки, або його відсутність (від 0,0 – до 5,8). Частота цієї ознаки у різних расових груп коливається в широких межах. Мінімальна (до 10%) переважає в північно-європеоїдних серіях [77, с. 70]. Таким чином, відзначений у вибірці з Медвежого 0% зазначеної ознаки входить до північноєвропеоїдного розкладу варіацій, на противагу ПОВ-II. Також на розташування на «півдні» ГК II, вплинули помірні відсотки ІППШ в названих серіях. Найбільші додатні значення коефіцієнтів кореляції зафіксовано в одному випадку: між ознаками ІППШ і НО. Також в одному випадку, між ІППШ та ЗВШ, виявлено значний від’ємний статистичний зв’язок. Інші коефіцієнти кореляції між дискретно-варіативними ознаками в серіях з Південної Русі – низькі (Табл. 4). Табл. 4. Коефіцієнти кореляції між дискретно-варіативними ознаками в 35й серії з Південної Русі. Ознаки ПІ ПІ КВШ ЗВШ ПОВ-II ІППШ НО — КВШ 0.049 — ЗВШ -0.099 0.127 — ПОВ-II -0.191 -0.093 -0.042 — ІППШ -0.068 0.052 -0.193 0.140 — НО 0.176 0.158 0.137 -0.120 0.195 — Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 61 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … У просторі ГК I і II ГК, також і в тривимірному, серед залучених серій не простежується компактної групи, яка складалася б переважно з сіверянських або полянських вибірок (Рис. 8, 9). Це свідчить про строкатість та змішаний склад населення цих регіонів у X–XIV ст. Рис. 9. Розташування 35-ї давньоруської краніологічної групи в тривимірному графічному просторі. Любеч – збірна серія. На жаль, за цією програмою досі не досліджено середньовічні групи Західної Європи, що не дає змоги порівняти їх із серіями, які ми використали. Яблунівська серія вже не відокремлена від решти слов’янських груп, що вказує на помірну домішку північного походження, яка має великі відсотки клиноподібного верхньощелепного шва (62,5). Ці показники зникають при залученні значної кількості давньоруських серій. Після застосування кластерного аналізу, вибірка Яблунівка, в похованнях людей котрої траплялися круглі дзеркала, пінцети й уламки бритви [104, с. 169; 108, с. 30], на п’ятому кроці кластеризації подібна до вибірки Гущин (0,590). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 62 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Слід вказати на подібність одразу за трьома ГК таких серій як Княжа Гора й Сагунівка, що походять з полянських територій (0,864, –1,284, 1,755), до могильника на хуторі Зелений Гай (0,924, –1,280, 1,425) з сіверянської землі (Рис. 9). Своєю чергою, виявлено такі групи, які як географічно, так і за даними краніоскопії подібні: це Переяслав-Хмельницький-1 (0,663, 1,970, 1,581) і Воїнь (1,026, 1,692, 1,889) та, меншою мірою, Кам’яне (–0,931, 2,562, 0,295) і Шестовиця (–1,886, 2,188, –0,163); Ліскове (–0,989, –1,864, –0,258), ПереяславХмельницький-2 (–0,612, –0,947, –0,541). У результаті аналізу вивчених слов’янських могильників, помітно, що вони містять поодинокі вкраплення іншої етнічної домішки. На другому етапі багатовимірного аналізу для порівняння з населенням Південної Русі (37 серій) залучалися міська група новгородських словен, що надає можливість розширити коло етнічних популяцій, – Новгород [23, с. 219], а також група Стара Ладога, етнічну належність якої не визначено [146, с. 93]. Отриманий результат майже ідентичний даним першого аналізу. На першу біполярну ГК припадає 22,8% загальної мінливості. З вихідних ознак найбільше значення мають НО та ПІ (кореляція додатна). Вони диференціюють давньоруські серії з різних земель Київської Русі: Жовнин, де виявлено найбільші значення ГК I (2,531), Стару Ладогу (1,184), Любеч (1,337), Чернігів-І (1,273), Переяслав- І (1,335) і Переяслав-ІІІ (1,342) від Юр’єва (–2,103), Ліскового (–1,907), Новгорода-Сіверського (–1,799), Медвежого (–1,582), Василева (–1,521), Автуничів (–1,214). Таким чином, певних закономірностей у розподіленні груп за племінними ознаками не спостерігається через їх змішаний склад. Слід відзначити певну подібність новгородської серії, що отримала помірні значення трьох ГК (–0,366, –0,316, 0,236), з пороською вибіркою Яблунівка (–0,807, –0,534, 0,375). Це підтверджується й кластерним аналізом уже на п’ятому кроці кластеризації (0,510). На ГК II припадає близько 21,5% загальної мінливості. Вона визначається двома ознаками; ІППШ і ЗВШ. Друга ГК роз’єднала групи, що опинилися на різних полюсах: Кам’яне (2,763), Шестовиця (2,569), Стара Ладога (1,645), Бучак (1,643), Юр’їв (1,467) Автуничі (1,454) від Зеленого Гаю (–1,951), Княжої Гори й Сагунівки (–1.904), Снову та Іпуті (–1,667), Ліскового (–1,364), БілогородкиМиколаївки (–1,029). І тільки ГК III, на яку припадає близько 17,9 % загальної мінливості, роз’єднує групи за ознакою ПОВ-ІІ. Вона диференціює давньоруські серії так: Снов та Іпуть, що походять з території Радимичів, з найбільшим значенням ГК (2,150) опиняються на півночі разом з Переяславом-І (1,920), Любечем-І (1,403), Воїнем (1,377), Княжою Горою й Сагунівкою (1,397), Зеленим Гаєм (1,009). На півдні залишаються Автуничі (–1,962), Київ-I (–1,861), Медвеже (–1,621), Переяслав-III (–1,631), Витачів (–1,511), які мають найменші показники ознаки ПОВ-ІІ. Таке розподілення груп може вказувати на наявність у їх складі різних європеоїдних расових типів. Верхня частина ГК III, в свою чергу, збирає вибірки, де переважає північний расовий компонент, відповідно, внизу компоненти – південний. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 63 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … В більшості випадків значення коефіцієнтів кореляції між ознаками низькі. Тільки в двох випадках із 15 відношення між дискретно-варіативними ознаками в нормі: між НО і ПІ, а також ІППШ та НО. Значень коефіцієнтів кореляції більше за 0,300 не виявлено. Ймовірно, така велика частка низьких коефіцієнтів кореляції вказує на те, що в наведених групах зв’язок між ознаками не порушений, а сталий. Оскільки ураломовні популяції характеризуються низькими показниками КВШ і високими – ПОВ-II [23, с. 244], вирішено перевірити версію про азійську домішку в слов’янських групах, у яких виявлено дуже малі відсотки КВШ. Серед останніх – Благовіщенка (Нижня Наддніпрянщина), в якій за краніометричними даними [82, с. 143-149; 86] простежується значний вплив слов’янського й аланського та, меншою мірою, болгарського і кочового компонентів, а також могильника Автуничі. Розташування давньоруських груп з Південної Русі серед синхронного азійського населення. В нашій роботі використано 11 середньовічних груп, що походять з територій: Омського Приіртишшя (збірна серія) [99, с. 30]; Алтаю (Гілево, Корболиха); Кузнецької котловини Удмуртії (Ур-Бедари); Башкирії (Бірськ); дві збірні серії з Новосибірського й Томського Приоб’я; Курайської долини, а також бараби (збірна середньовічна серія з Барабинського лісостепу); Чаати й Забайкальська середньовічна серія сайантуйської культури (предки сучасних бурятів) [23, с. 219; 99], які за краніоскопічними ознаками могли б виявити в групах Південної Русі азійську домішку. Таким чином, у результаті використання багатовимірного аналізу ГК, в якому було досліджено 54 вибірки, виявилося, що за дискретними ознаками найближчими до серії Нижньої Наддніпрянщини – Кам’янки (ГК I 0,755, ГК II – 0,393, ГК III 0,895) – є середньовічні бараби (0,691, 0,313, 0,579). Ця вибірка є багатокомпонентною та зберегла достатньо чисті риси уралоподібного комплексу краніоскопічних ознак [99, с. 67–68]. На тлі азійських народів північний напрям зв’язку відчутний у серіях: Шестовиця, ПереяславХмельницький-І, Любеч, Кам’яне, Снов та Іпуть, за рахунок високої додатної кореляції ознаки ПОВ-II за другою ГК (Табл. 6). Своєю чергою, до південних європеоїдів можна зарахувати черепи з таких могильників: Медвеже, Київ-І, хутір Половецький, Переяслав-ХмельницькийІІІ, Липове й Автуничі, Монастирок, хутір Зелений Гай, Григорівка, БілогорськМиколаївка, Жовнин (Табл. 2). За даними кластерного аналізу, найменша евклідова дистанція утворилася між групами Томське Приоб’я та Ур-Бедари (0,040), найбільша – між Любечем і Томським Приоб’ям та Ур-Бедари (5,291). При цьому середньовічна серія Сайантуйська культура (Забайкалля) взагалі не знайшла собі подібних через великі відсотки НО (73,8). На цьому етапі слід відзначити певну подібність за даними краніоскопії вибірок Любеч-ІІ до Василева (0,310) на другому кроці кластеризації, Київ-ІІ Бучак (0,370) до Чернігова-ІІ і Григорівки (0,370) на четвертому кроці кластеризації. Також слід відзначити, що підтвердилося попереднє дослідження [35, с. 137–140] про подібність половецької серії, за Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 64 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … даними краніоскопії, до вибірки Мамай Сурка з Нижньої Наддніпрянщини: як візуально (Рис. 10) після аналізу ГК, так і на дев’ятому (з 53) кроці кластеризації (дистанція 0,460) після кластерного багатовимірного аналізу та при загальній дистанції 5,291. Рис. 10. Результати аналізу ГК: розташування 54 серій з Південної Русі, Нижньої Наддніпрянщини, Алтаю та Забайкалля у тривимірному просторі. 1 – Гребень і Логойськ; 2 – Любеч-ІІ; 3 – Василів; 4 – Новгород; 5 – Стара Ладога; 6 – Білогорськ-Миколаївка; 7 – Лука; 8 – Липове. (Переяслав-I – 1877 р., Переяслав-II – 2004–2007 рр. Переяслав-III – [20; 91]; Київ-I – 1878 р.; Київ-II – 2010 р.; Чернігів-1 – поховання, які добули Д. Я. Самоквасов і П. В. Кибальчич; Чернігів-2 – ґрунтові поховання, добуті в 1994–2009 рр.). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 65 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Щодо наявності загалом азійського расового компоненту в серіях із Південної Русі, в результаті аналізу, при залученні груп з Алтаю, Башкирії, Приіртишшя та Забайкалля, можна визначити як дуже малий. Найбільший компонент зафіксовано в серії Кам’янка з Нижньої Наддніпрянщини. Таким чином, вдалося отримати нові дані про певний вплив збірної середньовічної серії з Барабинського лісостепу (яка, на відміну від сучасних барабинських татар, не має уральської тенденції) на етнічний склад ґрунтового могильника Кам’янка. Проведений аналіз дає змогу зробити такі висновки. 1. За другою ГК визначено наявність у групах Переяслав-Хмельницький-І, Любеч, Шестовиця, Кам’яне, Снов та Іпуть, Монастирок північноєвропеоїдного расового компонента. У вибірках Медвеже, Липове, Автуничі, хутір Половецький, Київ-І та, меншою мірою, Ліскове – південного расового компонента. 2. Зафіксовано певну подібність збірної середньовічної серії з Барабинського лісостепу за етнічним складом до ґрунтового могильника Кам’янка з Нижньої Наддніпрянщини. Ця обставина пояснює високу частоту другого типу підорбітного візерунку (ПОВ-II), характерної ознаки ураломовних популяцій, зафіксовану в Кам’янці. Підвищення частоти КВШ у групі вказує на її змішаний склад. 3. За даними етнічної краніоскопії виявлено слабку подібність між двома серіями Лівобережжя Дніпра – Кам’яне і Шестовиця, а також певну схожість збірної серії Снов та Іпуть, яка походить із літописних земель радимичів, на могильник Кам’яне. Проте у зв’язку з малою кількістю ознак у названих серіях слід вважати ці дані попередніми. 4. В межах одного міста найбільші відмінності – між похованими у двох могильниках з Переяслава, та двох – з Києва. Найменша різниця між людьми, похованими в Чернігові. 5. Загалом підтверджуються висновки про різнорідний склад населення Південної Русі та про дуже малу степову домішку в її складі, зроблені на базі археологічних досліджень. 6. За даними етнічної краніоскопії у результаті застосування канонічного й кластерного аналізів встановлено певну генетичну спорідненість таких територіально віддалених груп, як Козаровичі (поховання виявлено в Київській землі) й Василів (у Галицькому князівстві); Яблунівка з Поросся та Новгород (новгородські словени); Зелений Гай (територія сіверян) і Княжа Гора й Сагунівка (територія полян). 7. Залучення до збірної краніологічної групи під назвою «поляни переяславські» різних за етнічним складом серій, як-от Липове і Медвеже, не є доцільним. Крім цього, стає помітною дистанція між групами другої збірної серії – київських полян, створеної 1973 р., куди разом із вибіркою Миколаївка (не розглядалась у даній роботі), ввійшли Княжа Гора й Сагунівка та хутір Половецький. Отже, назви «поляни переяславські» та «поляни київські», котрі запропонувала Т. І. Алексєєва, не об’єднують однорідні за антропологічним Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 66 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … складом групи населення, тобто не мають об’єктивного підґрунтя для їх використання. P. S. В даній роботі залучено не всі давньоруські групи Південної Русі. Вже ведуться дослідження вибірок з таких давньоруських міст, як Рівне, Возвягель. Триває дослідження Переяслава [33; 38, c. 23–36], а також формуються збірні серії дреговичів і радимичів. У зв’язку зі сказаним, наведені висновки про подібність за краніоскопією не є остаточними. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Алексеев В. П. Краниометрия. Методика антропологических исследований / В. П. Алексеев, Г. Ф. Дебец. – М. : Наука, 1964. – 127 с. 2. Алексеев В. П. Происхождение народов Восточной Европы: (Краниологическое исследование) / Алексеев В. П. – М. : Наука, 1969. – 324 с. 3. Алексеева Т. И. Восточные славяне: антропология и этническая история / Алексеева Т. И., Балановская Е. В., Балуева Т. С., Бужилова А. П., Веселовская Е. В. и другие. – М. : Научный мир, 2002. – 340 с. 4. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии / Алексеева Т. И. – М. : Издательство МГУ, 1973. – 330 с. 5. Алексєєва Т. І. Антропологічний склад населення древньоруських міст / Т. І. Алексєєва // Матеріали з антропології України. – Вип. 4. – 1969. – С. 73–86. 6. Балабанова М. А. Краниоскопическая характеристика сарматов / М. А. Балабанова // Вестник Антропологии. – М. : Изд-во ИА РАН. – Вып. 7. – 2001. – С. 87–95. 7. Беляшевский Н. Поля погребальных урн / Н. Беляшевский // Археологическая летопись Южной России. – К. – 1904. – № 3. – С. 116– 120 8. Березанська С. С. Бронзовий вік. Етнічний склад населення / С. С. Березанська, В. В. Отрощенко // Давня історія України. – Т.1. – К. : Наукова думка, 1970. – С. 393–395. 9. Блифельд Д. И. Отчет о раскопках в Чернигове могильника в Березках в 1952 г. / Блифельд Д. И. // НА ИА НАН Украины. – 1952/11. – 69 c. 10. Бліфельд Д. І. Давньоруський могильник в Чернігові / Д. І. Бліфельд // Археологія. – 1965. – Т.18. – С. 105–138. 11. Братченко С. Н. Кочевники развитого средневековья на Северском Донце / С. Н. Братченко, М. В. Квитницкий, М. Л. Швецов // Волинські старожитності. – К., 2012. – 149 с. 12. Бубенок О. Б. Аланы-асы в Золотой Орде (XIII–XV вв.) / Бубенок О. Б. – К. : Истина, 2004. – 324 с. 13. Бубенок О. Б. Относительно происхождения могильника XIII в. у с. Каиры Херсонской области / О. Б. Бубенок // МАИЭТ. – Вып.VI. – Симферополь, 1997. – С. 651–662. 14. Бунак В. В. Антропология Западной Европы в современной зарубежной литературе / В. В. Бунак // Расы и народы: Современные этнические и расовые проблемы : Ежегодник. – М. : 1971. – Вып. 1. – С. 77–103. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 67 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 15. Великанова М. С. Палеоантропология Прутско-Днестровского междуречья / Великанова М. С. – М. : Наука, 1975. – 284 с. 16. Веремейчик Е. М. Могильник XII–XIII вв. на Замковой горе в Любече (по материалам раскопок 2010–2012 гг.) / Е. М. Веремейчик, Ю. В. Долженко // Человек в окружающей среде: этапы взаимодействия. 5-я международная конференция «Алексеевские чтения» памяти академиков Т. И. Алексеевой и В. П. Алексеева (6–8 ноября 2013 г.). Тезисы. – М. : ИТЕП, 2013. – С. 18. 17. Веремейчик Е. М. Отчет об охранных археологических раскопках 1990 г. на Черниговском посаде по улице Коцюбинского, 52 Веремейчик Е. М. – НА ИА НАН Украины. – № 1990/150. 18. Веремейчик Е. М. Работа Чернигово-Северской экспедиции // Е. М. Веремейчик, А. Л. Казаков, В. П. Коваленко и др. // Археологические открытия 1986 года. – М., 1988. – С. 261–262. 19. Воєводський М. В. Городища Десни (дослідження Деснянської експедиції 1945–1946 рр.) / М. В. Воєводськй // Археологічні пам’ятки УРСР. – Т. І. – К., 1949. – С. 105–111. 20. Гончаров В. К. Отчет о раскопках 1954 г. на Переяслав-Хмельницком могильнике / В. К. Гончаров, Е. В. Махно // НА ІА НАНУ. – Ф. е. – 1954/7. 21. Гравере Р. У. Одонтологический аспект этногенеза и этнической истории восточнославянских народов / Р. У. Гравере // Восточные славяне. Антропология и этническая история. – М. : Наука, 2002. – С. 205–218. 22. Граков Б. Н. Каменское Городище на Днепре / Граков Б. Н. // Материалы и исследования по археологии СССР (МИА). – М., 1954 – № 36. 23. Громов А. В. Краниоскопия населения Западной и Южной Сибири: География и Хронология / А. В. Громов, В. Г. Моисеев // Расы и народы. – Т. 30. – М., 2004. – С. 216–249. 24. Громов А. В. Средневековое население Солхата-Крыма по данным краниоскопии (предварительные результаты) / А. В. Громов // Отчетная археологическая сессия за 1996 год : Тез. док. – СПб. 1997. 25. Дебец Г. Ф. Палеоантропология СССР / Дебец Г. Ф. – М. – Л. : Издательство АН СССР. – Т. IV. – 1948. – 391 с. 26. Дерябин В. Е. Курс лекций по многомерной биометрии для антропологов / Дерябин В. Е. – М. : МГУ, биологический факультет, 2008. – 332 с. 27. Довженок В. Й. Древньоруське місто Воїнь / Довженок В. Й., Гончаров В. К., Юра Р. О. – К. : Наукова думка, 1966. – 148 с. 28. Долженко Ю. В. Антропологічний склад давньоруського Чернігова / Ю. В. Долженко // Наукова збірка : Історична антропологія та біоархеологія України. – Вип. 1. – 2014. – С. 49–84. 29. Долженко Ю. В. Антропологічні матеріали з давньоруського курганного комплексу у хутора Зелений Гай / Ю. В. Долженко // Археологія. – № 2. – К., 2013. – С. 43–55. 30. Долженко Ю. В. Давньоруський комплекс Автуничі: за даними краніології / у друці. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 68 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 31. Долженко Ю. В. До краніології давньоруського населення Любеча / Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Вип. 1. – Ч. 1. – Тернопіль, 2015. – С. 3–39. 32. Долженко Ю. В. До питання про дискретні ознаки на людських черепах із Чернігова X–XIII ст. / Ю. В. Долженко // Сіверянський літопис. – № 4 (100). – 2011. – С. 3–17. 33. Долженко Ю. В. Краніологія черепів XII–XIII ст. із Переяславського могильника Гора. По результатам IV международной научно-практической конференции «Наука в Современном мире». Мультидисциплинарний научный журнал «Архивариус» – К. : 2015. – С. 23–36. 34. Долженко Ю. В. Курганний могильник Липове XI–XII ст. за даними краніології // Історична Пам'ять. – Випуск 36. – Полтава, 2017. – С. 122–143. 35. Долженко Ю. В. Краніоскопічна характеристика кочовиків-половців XI– XIII ст. / Ю. В. Долженко // Братченко С. Н. Кочевники развитого средневековья на Северском Донце / Братченко С. Н., Квитницкий М. В., Шведов М. Л. – К., 2012. – С. 137–140. 36. Долженко Ю. В. Краніологічні матеріали з давньоруського міста Дорогобужа / Ю. В. Долженко, Б. А. Прищепа // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : історія. – Вип. 2. – Ч. 1. – 2015. – С. 12–29. 37. Долженко Ю. В. Краніологія населення давньоруського міста Желні / Ю. В. Долженко, О. О. Прядко // Наукові записки з Української історії : збірник наукових статей. – Вип. 38. – 2016. – С. 3–22. 38. Долженко Ю. В. Краніологія черепів XII–XIII ст. із Переяславського могильника Гора / Ю. В. Долженко // По результатам IV международной научнопрактической конференции «Наука в Современном мире». Мультидисциплинарный научный журнал «Архивариус». – К., 2015. – С. 23–36. 39. Долженко Ю. В. Мешканці Чернігівського Дитинця: антропологічне дослідження / Ю. В. Долженко, І. Д. Потєхіна // Моця О. Давньоруський Чернігів / О. Моця, А. Казаков. – К. : Стародавній Світ, 2011. – С. 279–296. 40. Долженко Ю. В. Населення чернігівського літописного Передгороддя XI–XIII ст. за краніологічними даними / Ю. В. Долженко // Археологія. – № 2. – К., 2011. – С. 53–72. 41. Дяденко В. Д. Жовнинський могильник XI–XIII ст. / В. Д. Дяденко, О. П. Моця. – К., Археологія, 1986. – С. 82–90. 42. Дяченко В. Д. Древнерусское население Левобережной Украины (по материалам могильника у с. Каменное) / В. Д. Дяченко, П. М. Покас, О. В. Сухобоков // Антропологические данные о составе древнего населения на территории Украины. – К., 1984. – С. 4–26. 43. Дяченко В. Д. Планова тема. Антропологическая типология древнерусской народности. НА ІА НАН України. 1980/110. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 69 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 44. Ельников М. В. Отчет о полевых исследованиях грунтового могильника Мамай-Сурка в 1999 г. / Ельников М. В. – НА ІА НАНУ. – Инв. № 1999/39. – Запорожье, 2000. – 27 с. 45. Ельников М. В. Отчет об исследованиях могильника Мамай-Сурка в 2002 г. / Ельников М. В. – НА ІА НАНУ. – Инв. № 2002/71. – Запорожье, 2002. – 22 с. 46. Єльников М. В. До питання про міграції за часів Золотої Орди на Нижньому Дніпрі / М. В. Єльников // Сучасні проблеми археології. – К., 2002. – С. 72–73. 47. Звіздецький Б. А. Городища 9–13 ст. на території літописних древлян / Звіздецький Б. А. – К., 2008. – 176 с. 48. Зиневич Г. П. Антропологические особенности древнего населения Украины : автореф. дисс. канд. биол. наук / Зиневич Г. П. – К., 1967. – 15 с. 49. Зиневич Г. П. Очерки палеоантропологии Украины / Зиневич Г. П. – К. : Наукова думка, 1967. – 223 с. 50. Зіневич Г. П. До антропології Шестовицького могильника / Г. П. Зіневич // Матеріали з антропології України. – К., 1962. – Вип. 2. – С. 37–47. 51. Івакін В. Г. До питання про топографію християнських поховальних пам’яток давньоруського Києва – У друці. 52. Івакін В. Г. Християнські поховальні пам’ятки давньоруського Києва / Івакін В. Г. – К. : КИТ, 2008. – 265 с. 53. Івакін Г. Ю. Дослідження Десятинної церкви в Києві 2005 р. / Г. Ю. Івакін, В. К. Козюба, Д. Д. Єлшин, Ю. В. Лукомський, О. В Манігда, А. А. Чекановський // Археологічні дослідження в Україні 2004–2005 рр. – К. – Запоріжжя, 2006. – С. 171–175. 54. Казаков А. Л. Звіт про охоронні археологічні дослідження на території чернігівського передгороддя у 1998 р. / А. Л. Казаков, Г. В. Жаров. – НА ІА НАН України, № 1998/17. 55. Казаков А. Г. Літописна «Сівера» і літописні міста Чернігово-Сіверщини / А. Г. Казаков // Проблеми давньоруської та середньовічної археології. – К. : 2010. – Вип. 1. – С. 109–115. 56. Каталог краниологических и остеологических коллекций института и музея антропологии МГУ (1865–1977) / [сост. Алексеева Т. И., Эренбург Р. Б.]. – М. : Издательство Московского университета, 1979. – С. 198. 57. Каталог палеоантропологических коллекций ИА АН УССР / Круц С. И., Шепель Е. А., Сегеда С. П., Потехина И. Д., Покас П. М., Назарова Т. А., Литвинова Л. В., Рудич Т. А. : В 2 т. – К., 1986. – Т. 1. – 300 с. 58. Кибальчич Т. В. Сообщение о древних черепах из г. Чернигова / Т. В. Кибальчич // Известия общества любителей естествознания, антропологии и этнографии. – Т. XXXI. – М., 1878–1879а. 59. Коваленко В. П. До питання про етнічний склад міського населення Чернігово-Сіверської землі / В. П. Коваленко // Перша Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства. – Чернігів, 1985. – С. 94–95. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 70 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 60. Коваленко В. П. Дослідження поселення та могильника X–XIII ст. біля с. Автуничі на Чернігівщині / В. П. Коваленко, О. П. Моця // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. – Ч. : Сіверянська думка, 1992. – С. 5–10. 61. Коваленко В. П. Исследования могильника на детинце древнего Чернигова в 1985–1986 гг. / В. П. Коваленко, А. Л. Казаков, А. А. Мултанен, В. В. Простантинова. – НА ІА НАН України № 1987/128. – С. 1–37. 62. Коваленко В. П. Основные этапы развития древнего Чернигова / В. П. Коваленко // Чернигов и его округа в ІХ–ХІІІ вв. – К., 1988. – С. 22–33. 63. Коваленко В. П. Раскопки на Черниговском детинце / В. П. Коваленко // Археологические открытия 1985 года. – М., 1987. – С. 340–341. 64. Коваленко В. П. Тілопокладення Шестовицького некрополя / В. П. Коваленко // Некрополі Чернігівщини: Тези доповідей міжнародної наукової конференції. – Чернігів, 2000. – С. 42–45. 65. Козак А. Д. Древнерусское население Григоровки по материалам могильника / А. Д. Козак // Древнерусское село по материалам поселений у с. Григоровка. – К. 2005. – С. 226–241. 66. Козак A. Д. Исследование следов воспалительных заболеваний среднего уха и околоносовых пазух у представителей древнерусского населения Киева / A. Д. Козак, М. Шульц // Вестник антропологии. – 2003. – Вып. 10. – С. 104–114. 67. Козак A. Д. Новые материалы из средневековых славянских могильников Поднепровья (Григоровка, Бучаки) / A. Д. Козак // Народы России: от прошлого к настоящему. Антропология. – М., 2000. – Ч. II. – С. 243–259. 68. Козак А. Д. Население древнего Киева по данным остеологического исследования кладбища ХІ–ХІІІ вв. на ул. Паторжинского, 14 / А. Д. Козак, Т. А. Рудич // Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре. Материалы II Судакской международной научной конференции (12–16 сентября 2004 г.). – К. – Судак : Академпериодика, 2004. – Ч. 3. – С. 84–86. 69. Козак О. Д. Антропологічний склад та морфофізіологічні риси давньоруського населення Середнього Подніпров’я (за матеріалами могильника Григорівка) // Археологія. – К., 2000. – № 1. – С. 67– 80. 70. Козак О. Д. Кияни княжої доби. Біоархеологічні студії / Козак О. Д. – К. : Академперіодика, 2010. – 350 с. 71. Козак О. Д. Мешканці «Града Володимира» за даними антропології / О. Д. Козак, І. Д. Потєхіна // Археологія. – К., 2003. – № 1. – С. 113–129. 72. Козинцев А. Г. Варианты соединения костей у нижней глазничной щели черепа человека и их частоты в разных группах / Проблемы антропологии древнего и современного населения севера Евразии – Л., 1984. – С. 133–148. 73. Козинцев А. Г. Дискретные признаки на черепах эпохи бронзы из Южной Сибири / К проблемам методики изучения краниологического полиморфизма // Исследования по палеоантропологии и краниологии СССР. – М., 1980. – С. 75–99. 74. Козинцев А. Г. Заднескуловая щель как расоразграничительный признак // Вопросы антропологии. – Вып. 74. – М., 1984. – С. 55–61. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 71 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 75. Козинцев А. Г. Использование дискретно-варьирующих краниологических признаков при индивидуальной диагностике // Вопросы антропологии. – Вып. 44. – М., 1973. – С. 136–141. 76. Козинцев А. Г. Краниоскопические особенности населения Финляндии. // Происхождение Саамов (по данным антропологии и археологии). – М., 1991. – С. 34–53. 77. Козинцев А. Г. Этническая краниоскопия и расовая изменчивость швов черепа современного человека / Козинцев А. Г. – Л. : Наука, 1988. – 165 с. – (Ленинградское отделение). 78. Козловський А. О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в XIX–XIV ст. / Козловський А. О. – К. : Наукова думка, 1992. – 181 с. 79. Колибенко О. В. Про походження Переяславля Руського / О. В. Колибенко // Археологія. – 1999. – № 1. – С. 47–59. 80. Кондукторова Т. С. Краниологическая и одонтологическая характеристика людей салтово-маяцкой культуры из села Дмитровское / Т. С. Кондукторова, С. П. Сегеда // Вопросы антропологии. – М. : Издательство Московского Университета, 1990. – Вып. 84. – С. 94–105. 81. Кондукторова Т. С. Палеоантропологические материалы из средневекового Каменского могильника / Т. С. Кондукторова // Советская археология. – 1957. – № 1.– С. 55–57. 82. Круц С. І. Антропологічна характеристика населення Нижнього Подніпров’я доби середньовіччя (за матеріалами могильника Благовіщенка) / С. І. Круц, Л. В. Литвинова // Сучасні проблеми археології. – К.: 2002. – С. 115– 117. 83. Круц С. І. Антропологічний склад населення Південного Подніпров’я за матеріалами могильника Благовіщенка / С. І. Круц, Л. В. Литвинова // Археологічні відкриття в Україні 2001–2002 рр. – Вип. 5. – К., 2003. – С. 143– 149. 84. Кучера М. П. Змеевые валы Среднего Поднепровья / Кучера М. П. – К., 1987. – С. 103–106, 123. 85. Литвинова Л. В. Антропологічна характеристика населення Нижнього Подніпров’я доби середньовіччя (за матеріалами могильника Мамай Сурка) / Л. В. Литвинова // Археологія. – 2004. – № 2. – С. 68–78. 86. Литвинова Л. В. Населення Нижнього Подніпров’я 12 – початку 15 ст. за антропологічними даними : автореферат дис. ... канд. іст. наук / Литвинова Л. В. – К., 2007. – 19 с. 87. Литвинова Л. В. Населення Нижнього Подніпров’я 12 – початку 15 ст. за антропологічними даними : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. 07.00.09. Антропологія / Литвинова Людмила Володимирівна. – К., 2008. – 348 с. 88. Лукомський Ю. В. Архітектурна спадщина Давнього Галича / Лукомський Ю. В. – Галич, 1991. – С. 28–30. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 72 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 89. Макаров Н. А. Население Восточного Прионежья в X–XIII вв. : дисс. … канд. ист. наук / Макаров Н. А. – М., 1984. 90. Максимов Е. В. Славянский памятник у с. Монастырек на Среднем Днепре / Е. В. Максимов, В. А. Петрашенко. – К. : Наукова думка, 1988. – 146 с. 91. Махно Е. В. Могильник черняховской культуры у с. Соснова на левобережье Днепра / Е. В. Махно, М. И. Сикорский // Kultura wielbarska. – Lublin, 1989. – T. 2. – S. 249–262. 92. Мезенцева Г. Г. Древньоруське місто Родень (Княжа Гора) / Мезенцева Г. Г. – К., 1968. – 183 с. 93. Мовсесян А. А. Фенетический анализ в палеоантропологии / Мовсесян А. А. – М. : Университетская книга, 2005. – 272 с. 94. Мовчан І. І. Археологічні дослідження у Києві по вул. Десятинній, 1/3 / І. І. Мовчан, Я. Є. Боровський, В. М. Гончар, О. К. Сиромятников // Археологічні відкриття в Україні 2000–2001 рр. – К., 2002. – С. 189–191. 95. Мовчан І. І. Дослідження в «городі» Володимира стародавнього Києва / І. І. Мовчан, Я. Є. Боровський, В. М. Гончар, М. М. Івлєв // Археологічні відкриття в Україні 2001–2002 рр. – К., 2003. – С. 187–191. 96. Мовчан І. І. Дослідження дитинця стародавнього Києва / І. І. Мовчан, Я. Є. Боровський, В. М. Гончар, М. М. Івлєв // Археологічні відкриття в Україні 2000–2001 рр. – К., 2002. – С. 191–192. 97. Моисеев В. Г. Краниоскопическая характеристика населения Западной и Южной Сибири Скифского времени / В. Г. Моисеев // Археология, этнография и антропология Евразии. – № 1 (25). – М., 2006. – С. 145–152. 98. Моисеев В. Г. Опыт интеграции данных четырех систем антропологических признаков (краниометрии, краниоскопии, одонтологии и дерматоглифики) / В. Г. Моисеев // Палеоантропология, этническая антропология, этногенез: К 75-летию Ильи Иосифовича Гохмана. – СПб. : РАН, 2004. – С. 187–200. 99. Моисеев В. Г. Происхождение уралоязычных народов по данным краниологии / Моисеев В. Г. – СПб. : Наука, 1999. – С. 131. 100. Моця А. П. Булгар-Киев, пути – связи – судьбы / А. П. Моця, А. Х. Халихов. – К., 1997. – 192 с. 101. Моця А. П. Население среднего Поднепровья IX–XIII вв. (по данным погребальных памятников). – К. : Наукова думка, 1987. – 172 с. 102. Моця А. П. Коваленко В. П. , Покас П. М., Готун И. А., Томашевський А. П. Отчет об исследованиях Автуничского поселения в 1990 г. // Науковий архів ІА НАНУ, 1990/28а. –77 с. 103. Моця А. П. Погребальные памятники Южнорусских земель IX–XIII вв. – К. : Наукова думка, 1990. – 156 с. 104. Моця О. П. Археологічні дослідження на території Чернігова у 2006 р. / О. П. Моця, О. Є. Черненко, А. Л. Казаков, С. О. Сорокін // Археологічні дослідження в Україні 2005–2007 рр. – К. – Запоріжжя, 2007. – С. 300. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 73 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 105. Моця О. П. Господарство давньоруського Автуничського поселення на Поліссі. Проблеми походження та історичного розвитку слов’ян. РАС. – К. – Львів, 1997. – С. 209–215. 106. Моця О. Давньоруський Чернігів / О. Моця, А. Казаков. – К. : Стародавній Світ, 2011. – 316 с. 107. Моця О. П. Дослідження в Шестовиці в 2003–2004 рр. / О. П. Моця, В. П. Коваленко, Ю. М. Ситий // Археологічні дослідження в Україні 2003–2004 рр. : Зб. наук. праць. – Вип. 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 233, 234. 108. Моця О. П. Населення Південно-Руських земель IX–XIII ст. (За матеріалами некрополів). – К. : 1993. – 160 с. 109. Моця О. П. Населення Поросся давньоруського часу за даними некрополів // Археологія. – 1979. – Вип. 30. – С. 29–30. 110. Моця О. П. Охоронні археологічні дослідження в м. Чернігові у 2005 р. / О. П. Моця, О. Є. Черненко, А. Л. Казаков, С. О. Сорокін // Археологічні дослідження в Україні 2004–2005 pp. – K. : 2006. – С. 294. 111. Моця О. П. Яблуновські кургани: хронологія та етнічна приналежність населення / О. П. Моця, П. М. Покас // Археологія. – К. : 1998. – № 2. – С. 62–72. 112. Орлов Р. С. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей. Земли Южной Руси в IX–XIV вв. / Р. С. Орлов, А. П. Моця, П. М. Покас. – К. : 1985. – С. 49–60. 113. Орлов Р. С. Разведка в Поросье. Археологические открытия 1986 г. – 1988. – К. : – С. 321, 322. 114. Орлов Р. С. Художественный металл Чернигова (Семантика оковки из Черной Могилы). Чернигов и его округа в IХ–ХIII вв., Отв. редактор П. П. Толочко. – К., 1988. 115. Палеоантропологические коллекции института Археологии АН УССР : каталог в II т. / [сост. С. И. Круц, Е. А. Шепель, С. П. Сегеда, И. Д. Потехина, П. М. Покас, Т. А. Назарова, Л. В. Литвинова, Т. А Рудич]. – К. : На правах рукописи, 1986. – Т. II. – 558 с. 116. Петраускас А. В. Ремісниче виробництво давньоруського поселення Автуничі. Археологія. – № 2. – 1998. – С. 104–110. 117. Петрашенко В. А. изучению земледелия Древней Руси по материалам поселения у с. Григоровка на среднем Днепре. Российская археология / В. А. Петрашенко, Г. А. Пашкевич. – 1992. – № 1. – С. 198–209. 118. Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях / С. А. Плетнева // Труды Волго-Донской археологической экспедиции. Том I. / МИА № 62. М. –Л. : 1958. – С. 151–226. 119. Покас П. М. Антропологическая характеристика погребений / П. М. Покас // Славянские памятники у с. Монастырек на Среднем Днепре. – К. : Наукова думка, 1988. – С. 136–138. 120. Покас П. М. Антропологическая характеристика серии черепов из раскопок в Путивле в 1979–1981 гг. Приложение 1 к плановой теме 81, 1984/81 / О. В. Сухобоков. Историко-культурное развитие южно-русских земель в IX–XIV вв. / П. М. Покас. – К. : НА ІА НАНУ, 1984. – С. 181–212. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 74 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 121. Покас П. М. Антропологічна характеристика середньовічного і сучасного населення Чернігівщини / П. М. Покас // Перша Чернігівська наукова конференція з історичного краєзнавства. – Чернігів : Б/в, 1985. – С. 99–100. 122. Покас П. М. До антропології середньовічного населення басейну р. Псел / П. М. Покас // Археологія. – Вип. 58. – К., 1987. – С. 94–98. 123. Покас П. М. Средневековое население Среднего Подесенья по данным антропологи / П. М. Покас // Чернигов и его округа в IX—XIII вв. – К. : Наукова думка, 1988а. Институт Археологии. (Сборник научных трудов). – С. 118–127. 124. Покас П. М. Звіт про археологічні дослідження комплексу пам’яток біля с. Зелений Гай Сумського району, Сумської області в 1992 р. / П. М. Покас, В. В. Приймак. – Сумська область, 1992/58. 125. Покас П. М. Ін-т археології НАНУ, Ін-т. культури. Заповідник / П. М. Покас, Є. М. Осадчий, В. В. Приймак. – Полтава : Техсервіс, 2007. – 88 с. 126. Покас П. М. Средневековое население Новгорода-Сиверского по данным палеоантропологии / П. М. Покас // Новгороду-Северскому – 1000 лет. Тезисы докладов областной научно-практической конференции. – Чернигов – Новгород-Северский,1989. – С. 50–51. 127. Рудич Т. А. Население Левобережной Украины в древнерусское время (по материалам могильника Переяслав-Хмельницкий) / Т. А. Рудич // Вестник антропологии. – № 15. – Ч. 2. – 2007а. – С. 400–406. 128. Рудич Т. О. Антропологічний матеріал із розкопок могильника давньоруської доби Лука (Кучари) / Т. О. Рудич // Археологія. – 2016. – № 1. – С. 42–52. 129. Рудич Т. О. Антропологічний склад населення давнього Галича / Т. О. Рудич // Галич та Галицька земля. – К. – Галич : Національний заповідник «Давній Галич», 1998. – С. 119–124. 130. Рудич Т. О. Антропологічний склад населення давньоруського міста Возвягель. Старожитності І тисячоліття нашої ери на території України / Т. О. рудич // Збірка наукових праць. – К., 2003. – С. 135–142. 131. Рудич Т. О. Антропологічний склад населення могильника давньоруської доби на вул. Паторжинського, 14 у м. Києві / Т. О. Рудич // Археологічні дослідження в Україні 2003–2004. – Запоріжжя, 2005. – С. 420–424. 132. Рудич Т. О. Антропологічний склад населення північних районів України Х–ХІІІ ст. (правий берег Дніпра) / Т. О. Рудич // Vita antiqua. – 2003. – № 5/6. – С. 202–214. 133. Рудич Т. О. До питання про антропологічний склад населення України X–XIII ст. (за матеріалами розкопок міста Возвягель) / Т. О. Рудич // Народознавчі зошити. – № 6. – 1999. – С. 794–803. 134. Рудич Т. О. Населення Лівобережної України давньоруської доби за матеріалами антропології / Т. О. Рудич // Археологія. – № 4. – К., 2009. – С. 16– 25. 135. Рудич Т. О. Антропологічний матеріал із розкопок могильника давньоруської доби Лука (Кучари) / Т. О. Рудич // Археологія. – № 1. – 2016. – С. 42–52. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 75 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 136. Рудич Т. О. Населення Середнього Подніпров’я I–II тисячоліття за матеріалами антропології / Т. О. Рудич. – К. : Майдан, 2014. – 295 с. 137. Рутківська Л. М. Пам’ятки кочових племен Степового Подніпров’я IX– XIII ст. / Л. М. Рутківська // Археологія Української РСР. – Т. 3. – К. : Наукова думка, 1975. – С. 435–443. 138. Рутковская Л. М. Отчет о раскопках могильника в урочище Пристань с. Жовнино в 1972–73 гг. / нач. I тыс. до н.э. и Биленковы Бурты – Киевская Русь / стор. – 1+21 табл., Щоденник Рутковської Л. М., 12 арк., Інвентарна книга, 4 стор. Черкаська обл., 1972–73/113. – Архів ІА НАНУ. 139. Рыбаков Б. А. Древности Чернигова / Б. А. Рыбаков // МИА. – 1949. – № 11. – М. – Л. : – С. 14–53. 140. Рыбаков Б. А. Отчет Черниговской экспедиции ИА АН СССР за 1960 г. Раскопки в г. Любече. 1960/37. Польова документація, 94 арк. 141. Рыбаков Б. А. Отчет о работе «Южно-Русской» экспедиции за 1958 г. в г. Любече. – Науковий архів Інституту археології НАН України. – № 1958/25. 142. Рыбаков Б. А. Первые века русской истории / Б. А. Рыбаков. М. : Наука, 1964. – 41 с. 143. Рыбаков Б. А. Ранняя культура восточных славян / Б. А. Рыбаков // Исторический журнал. – 1943. – № 11–12. – С. 73–80. 144. Самоквасов Д. Я. Могилы русской земли / Самоквасов Д. Я. – М. : Синодальная типография, 1908. – С. 191–205. 145. Самоквасов Д. Я. Раскопки северянских курганов в Чернигове во время XIV Археологического съезда / Самоквасов Д. Я. – М., 1916. – С. 6–7. 146. Санкина С. Л. Антропологическая характеристика серии скелетов из средневековых погребений Старой Ладоги / С. Л. Санкина, А. Г. Козинцев // Антропология сегодня. – Вып. 1. – 1995. – С. 90–107. 147. Сегеда С. П. Антропологический состав средневекового городского населения Левобережного Поднепровья / С. П. Сегеда, П. М. Покас // Труды V международного конгресса археологов-славистов. – К.: Наукова думка, 1988. – Т. 2. – С. 148–155. 148. Сегеда С. П. Антропологічний склад українського народу / С. П. Сегеда // Етногенетичний аспект. – К., 2001. – 256 c. 149. Сегеда С. Антропологічні дослідження в Північно-Східній частині Житомирщини / С. Сегеда // Полісся України. Матеріали історикоетнографічного дослідження. – Вип. 2. Овруччина. – 1999. – Львів, 1999. – С. 7– 18. 150. Серов О. В. Отчет. Археологические исследования в Киевской области в 1984/85 гг. / Серов О. В. – НА IА НАНУ. – 1984–1985/162. 151. Серов О. В. Отчет об охранных археологических исследованиях арх. експ. Киевского обласного управления культуры в Киевской области в 1989 г. / Серов О. В. – НА ІА НАНУ. – 1989/207. 152. Симонович Е. А. Отчет о работе Тилигуло-Днепровского отряда в 1965 г. Ф-1. Р-1. № 3408. 42 л. № 3408а / Симонович Е. А. – Альбом иллюстраций к отчету. 33 л., 140 ил. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 76 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 153. Сымонович Э. А. 2. Отчет о работах Николаевского отряда на Нижнем Днепре в 1966 г. Ф-1. Р-1. № 3398. 21 л. № 3398а / Сымонович Э. А. – Альбом иллюстраций к от- чету. 31 л., 66 ил. 3. Николаевский арх. 154. Сита Л. Ф. Ґрунтовий некрополь Чернігова (центральна група) / Л. Ф. Сита, О. В. Шекун, // Матеріальна та духовна культура Південної Русі : Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару (Чернігів – Шестовиця, 19 – 22 липня 2012 р.). – Чернігів : ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка, 2012. – С. 264–280. 155. Ситий Ю. Н. Закономірності розташування некрополя давнього Чернігова X – середини XIII ст. / Ю. Н. Ситий // Некрополі Чернігівщини : Тези доповідей міжнародної наукової конференції. – Чернігів, 2000. – С. 7–10 . 156. Славяне, Русь и позднее средневековье на территории Украины. Планова тема 25 / В. И. Довженок ; В. Д. Баран ; В. И. Бидзиля ; М. П. Кучера ; Е. В. Максимов ; С. П. Пачкова ; О. М. Приходнюк ; А. Т. Смиленко ; О. В. Сухобоков. – Архів ІА, 1980/25. – 49 с. 157. Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди в степовому Подніпров’ї (II–XIII ст.) / Сміленко А. Т. – К. : Наукова думка, 1975. – 210 с. 158. Степаненко Л. Я. Поселення та могильник Х–ХІІІ ст. поблизу с. Козаровичі на Дніпрі / Л. Я. Степаненко, Н. В. Блажевич // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К. : Наукова думка, 1976. – С. 151–163. 159. Сухобоков О. В. Дніпровське лісостепове лівобережжя у VIII–XIII ст. / О. В. Сухобоков // За матеріалами археологічних досліджень 1968–1989 рр. – Ч., 1992. – С. 53–115. 160. Сухобоков О. В. Південно-східне порубіжжя давньоруської держави в VIII– XIII ст. До питання про формування державної території / О. В. Сухобоков // Археологія. – Вип. 3. – 1989. – С. 50–59. 161. Тихомиров М. Н. Древнерусские города / Тихомиров М. Н. – СПб., 2008. – 349 с. 162. Толочко П. П. Древняя Русь / П. П. Толочко. – К. : Наукова думка. – 1987. – 247 с. 163. Тощев Г. Н. Исследование грунтового могильника Мамай-Сурка / Г. Н. Тощев // НА ІА НАНУ. - Инв. № 1991/152. – Запорожье, 1991. – 31 с. 164. Томашевич Т. В. Закономерности распределения частот подглазничных каналов черепа человека / Т. В. Томашевич // Вопросы археологии. – М., 1988. – Вып. 80. – С. 119–128. 165. Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов / Г. А. Федоров-Давыдов – М. : Издательство Московского университета, 1966. – 274 с. 166. Шекун А. В. Грунтовый некрополь XI—XII вв. на территории Передгородья в Чернигове / А. В. Шекун // Слов’яни і Русь у науковій спадщині Д. Я. Самоквасова : Матеріали історико-археологічного семінару, присвяченого 150-річчю від дня народження Д. Я. Самоквасова. – Чернігів, 1993. – С. 33–35. 167. Шекун А. В. Исследования на Черниговщине / А. В. Шекун // Археологические открытия 1984. – М., 1986. – С. 327–329. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 77 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … 168. Шекун О. В. Давньоруське поселення Ліскове / О. В. Шекун, О. М. Веремейчик. – Чернігів, 1999. – 184 с. 169. Шепель Е. А. Антропологическая характеристика кочевников по материалам могильника у с. Пришиб / Е. А. Шепель // Степи Восточной Европы во взаимосвязи Востока и Запада в средневековье (тезисы докладов) / Международный научный семинар. – Донецк 1992. – C. 66. 170. Aleksieywa T. I. Wshodnioslowianskie szaszki z kurganow plemennych / T. I. Aleksieywa // Material, i prac. Antropol. – Wroclaw, 1966. – N. 72. 171. Dolzhenko Yu.V. Die bevölkerung der stadt Woyin XII–XIV jh. nach kraniologiedaten / Yu.V. Dolzhenko // East European Scientific Journal. Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe. – Warszawa, Polska ; czesc III. : 2015 – С. 95–102. 172. Dodo Y. Incidences of Nonmetric Cranial Variants in Several Population Samples from East Asia and North America / Y. Dodo, H. Ishida // JASN. – 1987. – Vol. 95. – N 2. – P. 161–177. 173. Kozintsev A. Homo / A. Kozintsev // Ethnic Epigenetics: A New approach. Ethnische Epigenetik. – Vol. 43/3, – Jena, New York, 1992. – P. 213–244. 174. Martin R. Lehrbuch der Anthropologie. In systematischer Darstellung. Mit besonderer Berücksichtigung der anthropologischen Methoden für Studierende, Ärzte und Forschungsreisende. Zweite, vermehrte Auflage. Zweiter Band : Kraniologie, Osteologie Mit 281 Abbildungen im Text / Martin R. – Jena : Verlag von Gustaf Fischer. – Bd. II. – 1928. – 1062 S. Впервые по дискретно-варьирующим признакам на черепе человека проведено антропологическое исследование деревенского и городского населения Северной Руси, которое в целом состоит из 38 серий X – начала XIV вв. Для работы использовано большое количество антрополоического материала указанного периода из Восточной Европы и Азии. Применены разные статистические методы в многомерных анализах, а также широко используется географический метод. Установлено наличие в группах ПереяславХмельницкий-1, Любеч, Шестовица, Каменное, Снов и Ипуть, Монастирек северно-европеоидного расового компонента. В выборках Медвежье, Липоове, Автуничи, хут. Половецкий, Киев-1 и в меньшей мере Лесковое – северного расового компонента. Зафиксировано некоторое сходство по этническому составу между сборной средневековой серии из Барабинской лесостепи и грунтовым могильником Каменка в Нижнем Поднепровье. По данным этнической краниоскопии выявлено малое сходство между двумя сериями из Левобережья Днепра – Каменное и Шестовица, а также некоторое сходство зборной серии Снов и Ипуть, которая происходит из летописных земель радимичей, с могильником Каменное. Однако, из-за малого количества признаков в названных сериях, необходимо считать эти данные предварительными. В рамках одного города самых большие отличия между погребенными зафиксированы в двух могильниках из Переяслава и двух – из Киева. Самая малая разница оказалась между людьми, погребенными в Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 78 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … Чернигове. В целом, подтверждаются выводы о разнородном составе населения Южной Руси и об очень малой степной примеси в его составе, сделанные на основании археологических исследований. Ключевые слова: Южная Русь, антропология, краниология, краниоскопия, Киевская Русь, дискретно-варьирующие признаки, географический метод. Southern Russ lands stretched from the mentioned in the chronicles Cherven and Peremyshl on the west to Kursk on the east. They included Galician-Volyn, Kyiv, Chernihiv-Siversk and Pereyaslav lands, inhabited in ancient times by the descendants of the annalistic Volynians, Croats, Drevlyans, Polans and Siversians. In the political and socio-economic terms, this territory was one of the most developed in the ancient Russ state. Here ancient «Russ Land» with the capital in Kyiv belonged to. In this region, according to the data of O.P. Motsya the process of the ethnical consolidation of the annalistic tribes and formation of the ancient Russ nation started relatively early. For the first time, according to the discrete-variational features the anthropological analysis of the rural and urban population of the South Russ has been conducted with the human skull, this generally involves 38 series of the X – the beginning of the XIV centuries. A considerable amount of anthropological material of the specified period from Eastern Europe and Asia has been involved in the work. Different statistical methods have been used in multidimensional analyzes, and the geographic method is widely used too. The presence of the North-Eastern European racial component has been determined in Pereyaslav-Khmelnytsky-1, Lyubech, Shestovytsya, Kamian, Snov and Iput, Monastico groups. In the samples of Medvezhe, Lypove, Avtunychi, the hamlet of Polovtsy, Kyiv-1 and, to a less extent, Lyskov, a southern racial component has been found. A certain similarity with the ethnic composition of the medieval team from the Barabynsky forest-steppe to the soil cemetery of Kamyanka in the lower Dnieper region has been recorded. According to ethnic cranioscopy, a small similarity between the two series from the Left bank Dnieper - Kamyane and Shestovytsa has been denoted, and there is the similarity of the combined series of Snow and Iput with the grave Kamyanka, where the first originate from annalistic land of the Radymyches. However, due to the small number of signs in the named series, these data should be considered preliminary. Within one city, the largest differences between burial places have been recorded in two cemeteries from Pereyaslav and two from Kyiv. The smallest difference is between people buried in Chernigiv. In general, the conclusions, based on archaeological research, have been proved about the heterogeneous composition of the population of Southern Russ and rather small steppe impurity in its composition. It has been determined that involvement to the national craniological group called «Polyany of Pereyaslav» different ethnic groups of series, such as Lipova and Bear, is irrelevant. In addition, there is a noticeable distance between the groups of the second team of the series - the Polyanians of Kyiv, created in 1973, where the samples of Knyazha Hora, Sagunivka, the hamlet of Polovtsy and Mykolaivka (hasn’t been analyzed in the given investigation) belong to. Consequently, the names of the «Polyanians of the Pereiaslav» and «the Polyanians of Kyiv» offered by T. I. Alekseyev do not combine Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 79 Долженко Юрий Антропологічний склад населення Південноруської землі … the homogeneous anthropological groups of the population, that is, they have no objective basis for their use. In general, the presented work confirms the conclusions about the heterogeneous composition of the population of Southern Russ and small steppe impurity in its composition, made on the basis of archaeological research. Keywords: Southern Rus, anthropology, craniology, cranioscopy, Kyiv Rus, traits of non-metric variation, geographical method Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 80 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … УДК 9 1316.65 Назар Котельницький ЕПОХА ВЕЛИКИХ РЕФОРМ (1856-1874) У ВІЗІЇ ЗЕМСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ПІВНІЧНОЇ УКРАЇНИ На основі джерел особового походження - мемуарів, щоденників, епістолярної спадщини та публіцистики, показана персональна візія лідерів земського лібералізму північної України на епоху Великих реформ у Російській імперії. Проаналізувавши точку зору очільників опозиційного руху, які охарактеризували добу модернізації як дуже суперечливу, автор приходить до висновку, що досліджуваний історичний період можна вважати часом втрачених можливостей та нереалізованого потенціалу. Ключові слова: доба Реформ,Олександр ІІ, модернізація,лібералізм, І.І.Петрункевич. Середина ХІХ століття стала доленосним часом в історії Російської імперії. Ганебна та принизлива поразка країнам цивілізації Заходу у Кримській війні (1853–1856) змусила російський деспотизм визнати відсталість держави та погодитись на помірковане реформування країни, з метою відновлення свого геополітичного реноме. Розпочаті перетворення цілком справедливо були названі сучасниками епохою Великих реформ. Звісно, будь – які трансформації завжди мали і будуть мати широкий спектр бачень, візій. У контексті цього вельми цікавими є оцінки модернізацій, проведених російською монархією, у середовищі прогресивних, переважно опозиційно налаштованих до самодержавства особистостей, представників поважної течії у визвольному русі Російської імперії – земського ліберального руху. У своїх легендарних мемуарах засновник земського лібералізму північної України – І. І. Петрункевич (1843–1928) достатньо яскраво формулює свою персональну візію та комплекс оцінок доленосної доби. На глибоке переконання політика, жодне монархічне правління у Російській імперії не відзначалося такими протиріччями, якими був позначений період імператора Олександра ІІ. Характеризуючи його режим діяч визнавав, що початок його царювання був дуже обнадійливим. Гуманні та великодушні акції монарха, зокрема амністування декабристів, повернення їх додому та відновлення громадянських прав; одіозна заява про необхідність розгляду питання про звільнення поміщицьких селян від кріпосного права, викликали вибух симпатій суспільства до нового самодержця. Заявлена монархом програма реформ в імперії у лаконічному вигляді зводилась до тези – «краще звільнення відбудеться зверху, ніж знизу!», тобто або державна влада реалізує вкрай необхідні зміни, або це зробить народ, шляхом революційного процесу. Іван Ілліч відверто визнавав, що і він, і багато його соратників щиро повірили у шляхетні помисли нового імператора, адже прогресивна громадськість, багато років перебуваючи під Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 81 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … колосальним пресом російського абсолютизму, вперше за декілька десятиліть відчула реальні можливості для відродження країни. І. Петрункевич наголошував на тому, що ніколи до того Російська імперія не знала такого широкомасштабного плану модернізаціі держави, який з’явився саме у період правління Олександра ІІ. Цілий комплекс реформ, зокрема – селянська, земська, судова, міська, університетська та ін. мали за мету дати початок колосальним перетворенням у країні та реалізувати амбітні задуми самодержавства про входження імперії до клубу сучасних та прогресивно розвинених держав світу. Вся передова громадськість жила передчуттями глобальних змін [1, c. 125]. Інший яскравий представник ліберального руху – І. Шраг зазначав, що середина ХІХ ст. була світлим часом в історії країни та суспільства – повалення рабовласницького устрою та епохи Великих реформ, коли молодь Російської імперії, у тому числі і він, дуже захопилась і свято вірила у демократичні ідеали Нової доби. Надії на всеосяжні зміни були просто шаленими. Бурхливі роки модернізації держави сприяли появі у суспільному авангарді яскравих персон – пасіонарних гуманітаріїв, інтелектуальний потенціал яких повинен був забезпечити успіх перетворень з точки зору духовного та культурного поступу населення імперії [8, арк. 1]. Як згадував у своїх мемуарах один з лідерів земської опозиційної фронди – В. Хижняков, атмосфера життєдіяльності у Російській імперії середини ХІХ ст. принципово змінилася. Він, будучи у цей період учнем Київської гімназії, яскраво відчув тектонічний злам у людських відносинах – з’явилися перші паростки гуманізму та емпатії. Імператорський же «Маніфест» про відміну кріпосного права призвів до загального «пробудження» суспільства країни. Звісно, подібні явища дуже надихали молодь, яка вже бачила свій шанс у цих умовах [7, с. 35]. Сподівання на нову епоху були зумовлені й тим, що повільне, але дуже впевнене відродження українського національного руху, не викликало, поки що, великих репресивних реакцій російського деспотизму. Більше того, як писав один з його функціонерів та вірний союзник земських лібералів – О. Русов, українська інтелігенція імперії отримала пристойні можливості для подвижницької діяльності у справі розбудови української нації, наприклад – підготовки і видання архіважливих «Кобзаря» Т. Шевченка та «Словника української мови» Б. Грінченка [5, с. 181, 183]. На превеликий жаль, колосальні сподівання та надії суспільства не були виправдані – усе закінчилось великим розчаруванням громадськості та крахом ілюзій прогресивної частини інтелектуальної еліти. Велична селянська визвольна реформа, розпочата особистою ініціативою та волею царя, зі смертю її автора – князя Я. Ростовцева, невмілого, але гарячого прихильника звільнення селян від кріпацтва, який навіть готовий був слухати ідеї О. Герцена, перейшла до рук графа В. Паніна, противника реформи, який не бажав слухати ніяких порад від будь – кого; судова реформа, блискуче розроблена і виконана цілою плеядою правників під керівництвом С. Зарудного, майже відразу перейшла у Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 82 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … руки до графа К. Палена, який почав змінювати статті Судових Уставів і додавати туди різного роду юридичні «новели», з яких віяло усталеними традиціями імперської «старовини»; земська реформа, ще до свого офіційного народження відібрана від автора – М. Мілютіна, потрапила до рук великого реакціонера і бюрократа П. Валуєва, який зробив з місцевого самоврядування «приватне господарство», позбавлене будь – якої свободи і передане у сферу компетенції місцевих губернаторів, для приведення його у «відповідність з вимогами та інтересами державного управління»; університетська реформа, з рук її автора – О. Головіна, під впливом початку замахів на життя імператора з боку революціонерів – терористів, була передана для практичної імплементації графу Д. Толстому, який 15 років знищував освіту і виховання юнацтва та молоді, підпорядковуючи їх не ідеалам просвітництва, а принципам поліцейської держави, вихолощуючи усі, навіть найменші паростки прогресу. І така трагедія повторювалась з усіма перетвореннями, започаткованими абсолютизмом. За великим рахунком, жодна з реформ так і не була реалізована на практиці у тому вигляді, як вона була задумана. Іван Ілліч з гіркотою писав, що навіть у представників південних слов’ян – болгар, які за рівнем розвитку і культури поступались східним слов’янам, реформи 1877–1878 рр. набагато більше відповідали духу сучасності та інтересам народу і були проведені значно якісніше та у стислі терміни [1, с. 126]. Аналізуючи фундаментальні помилки, які були допущені самодержавством при проведенні трансформацій, І. Петрункевич вказував на те, що головною вадою була домінуюча ідеологема про збереження кастового устрою суспільства імперії, яка формулювалась під прикриттям тези про незмінність поділу соціальних страт при реалізації податкової реформи. Себто, навіть в умовах реформацій, кричуща нерівність станів населення у фінансовій площині залишалась без будь – яких змін, звичайно, доповнюючись економічними аспектами, що, безперечно, стимулювало дуже значний соціальний антагонізм між прошарками суспільства, що й ставало могутнім чинником у відносинах державної влади, місцевої бюрократії, більшості населення та малочисельної еліти країни. Подібна політика тільки поглиблювала величезний громадський розкол та далі розпалювала протистояння між групами, не ліквідовуючи при цьому фундаментального відторгнення величезної більшості населення від панівних верств, що й зберігало у принципі усталений стан речей, лише «косметично» та декоративно змінюючи політичний ландшафт імперії. Становий характер усіх реформ, на переконання діяча, був очевидним. Так було і з селянською реформою, яка не дала селянам усіх необхідних громадянських прав та вважала їх лише суб’єктом для фіскального оподаткування; аналогічна ситуація була і з земською реформою, яка навіть і не думала поставити селянство – найбільшу за чисельністю суспільну страту країни, у рівні умови з усіма іншими верствами суспільства, та перетворила земства в осередки поміщицької підтримки монархічного режиму; подібне сталося і з судовою реформою, коли 90% селянства було позбавлене захисту Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 83 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … прогресивних мирових судів, адже волосні суди були виведені зі сфери компетенції Судових Уставів, тим самим образливо ігноруючи інтереси, права та свободи більшості населення, прикриваючись тим, що начебто селянство дуже цінує «звичаєве» право на так званих малоросійських, – у термінології Російської імперії середини ХІХ століття, землях. По суті, архіважливий демократичний принцип про рівність усіх громадян перед законом був принесений у жертву філософії кастового суспільства, яка розподілила громадськість на абсолютно різні за чисельністю страти, яким були надані принципово різні права, свободи та обов’язки: права і свободи дарувались меншості, а обов’язки та повинності – абсолютній більшості. І. Петрункевич визнавав, що принципи рівності усіх перед законом, у державі, де щойно було відмінено рабовласництво, були сприйняті, як мінімум, дуже скептично, але влада мала конкретний приклад Західної Європи, де вже у середині ХІХ ст. ці політичні ідеали були практикуючою нормою. Проте, на превеликий жаль, діяч змушений був констатувати, що священний принцип рівності був показово відкинутий Олександром ІІ при підготовці та реалізації модернізацій, а натомість формально ліберальні реформи він забажав імплементувати руками і, головне, світоглядом, представників консервативного і різного роду реакційного політикуму та бюрократії. Однак, незважаючи на усі негативи і скепсис, він все ж визнавав прогресивну сутність започаткованих перетворень, прекрасно розуміючи, що ці маленькі поступки абсолютизму цілком можливо використати для здобутку більших перемог суспільства. Великі реформи стали фундаментальним водорозділом між екстенсивною, архаїчною у всіх відношеннях дореформеною країною та пореформеною державою, яка нарешті отримала перспективу прогресу і інтенсивного розвитку. Вкрай важливою він вважав ту обставину, що початок трансформацій надав величезного поштовху розвитку більшості населення країни – колишнім кріпакам, тобто поміщицьким селянам [1, с. 316-317]. У своїх публіцистичних творах політик яскраво відтворив соціокультурне середовище провінції, зокрема Чернігівської губернії, напередодні ключової – визвольної реформи, яка розпочала модерну добу. Не дивлячись на великий консерватизм громадськості регіону, ідеали прогресу та свобод досягли успіху [2, с. 5]. Втім, заради справедливості, потрібно відзначити – І. Петрункевич відверто заявляв у мемуарах про те, що недостатнє забезпечення селянства землею після їх звільнення, особливо у провінції, де землеробство складало основну галузь промисловості, було величезною державною і господарською помилкою, яка мала фатальні для країни наслідки у формі революційного вирішення аграрного питання [1, с. 14-15]. Розмірковуючи над мотивами, якими керувалося самодержавство при скасуванні рабовласництва, І. Петрункевич акцентував увагу на тому, що комплекс урядових реформ був викликаний бажанням монархії розв’язати нагальні політико-фінансові проблеми країни, великою мірою поглиблені поразкою Російської імперії у Кримській війні. Уряду негайно були потрібні колосальні кошти для відновлення економічного потенціалу держави, але Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 84 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … рабовласницька імперія не могла відкрити широкі фінансові перспективи – для розвитку промислової індустрії необхідна робоча сила, себто наймані працівники. Однак, перетворивши селян у вільних найманців, абсолютизм так і не передбачив потреби зробити з них повноцінних громадян, з усіма належними правами, вважаючи їх лише суб’єктами для фіскального оподаткування. У результаті, на думку політика, селянська реформа стала спотвореним компромісом між невідкладними потребами часу і помираючим минулим. Цей політичний консенсус, на переконання діяча, і призвів до того, що комплекс економічних інтересів селянства був принесений у жертву імперативам їх бувших власників, тобто колишні «рабовласники» отримали непропорційні компенсації для себе в умовах скасування кріпосного права. Він наголосив, що ситуація могла б змінитися, якби була поставлена інша мета – формування прошарку дрібних землевласників, вільних громадян і економічно незалежних суб’єктів, а не створення армії бідних платників податків [3]. Можемо впевнено стверджувати, що Іван Ілліч був прихильником американського шляху розвитку аграрного сектору економіки держави, формування міцного прошарку дрібного фермерства. Спогади, свідчення та оцінки І. Петрункевича беззаперечно ілюструють доленосне значення скасування кріпосного права для Російської імперії у цілому і українських земель зокрема. Знищення кріпацького ладу стало початком доби Великих реформ, яка сприяла прогресивному розвитку імперії. У цілому позитивно оцінюючи селянську реформу самодержавства, І. Петрункевич, на наш погляд, одним з перших в імперії підійшов до сутнісної оцінки реформи монархії. Можемо повністю погодитись з його твердженням про те, що вона була проведена виключно в інтересах держави, однак, на відміну від селянства, з непропорційними компенсаціями нобілітету. Абсолютизм пішов по екстенсивному, «пруському» варіанту розв’язання болючого аграрного питання, який, на відміну від моделі американського фермерства, був деструктивним й контрпродуктивним, і, у результаті, призвів до постановки тези про революційний шлях вирішення аграрної проблеми у країні. Зауважимо, що паліативність та дуальність були характерною ознакою реформ царату, що і призвело до регресивних диспропорцій в економіці держави. Це і стане у майбутньому однією з головних причин революційних ексцесів в імперії. Внутрішню політику Олександра ІІ Іван Ілліч оцінював як вкрай суперечливу. Дуальність полягала у тому, що маючи здоровий глузд, політичний розум та принципові установки про необхідність реформування державного організму та суспільства, монарх не мав віри в ідеали свободи, права, у більшість свого народу – селянський стан. Суперечливість проявлялась у тому, що імператор, з однієї сторони – відверто визнавав неминучість модернізації країни, і розумів, що краще її проводити силами державного управління, ніж вона буде проведена революційним шляхом, силами громадськості, під тиском народної хвилі протесту та опозиції; з іншої сторони – він дуже боявся цих необхідних реформ, розроблених особистостями, яких він, і його найближче оточення – Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 85 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … імператорський двір та вища каста державних бюрократів, підозрювали у західній орієнтації та лібералізмі, і, боячись втратити реальну владу та контроль за імперією, сприймав позицію і ставав на бік міністрів – реакціонерів, погоджуючись на повне вихолощування та політичне збочення усіх трансформацій, відсторонюючи від процесів і процедур перетворень прогресивних представників інтелектуальної еліти країни, передавши їх відвертим безкомпромісним консерваторам. Паліативність полягала у тому, що започаткувавши будь-яку реформу, самодержець, зробивши один прогресивний крок вперед, відразу робив декілька реакційних назад, тим самим відмовляючись від якісності та невідворотності модернізацій, свідомо сповідуючи філософію формалізму. Іван Ілліч прямо вказував, що історія вітає прогрес та розуміння перспективи і не вибачає кроків назад – такі речі, так чи інакше, караються нею, не кажучи вже про те, що суспільство у таких умовах втрачає віру у майбутнє і не може розвиватися згідно з умовами сучасності. Не останню роль у формуванні позиції монарха грала і свита царя, яка, усвідомлюючи політичний страх деспота щодо втрати влади, використовувала цю метаморфозу виключно у своїх особистих інтересах, монополізувала комунікацію суспільства з імператором, спотворюючи інформування Олександра ІІ, змінювала у такий спосіб його візію по комплексу проблем, отримуючи, у такий спосіб, бажані та вигідні їй редакції законодавчих актів по цілому ряду реформ [1, с. 128-129]. Лідер земського лібералізму залишив нащадкам й цікаві роздуми про місце, роль і долю земських інституцій у державі. Він вбачав у них зародок нової політичної і суспільної системи країни, яка буде якісним опонентом деградуючої абсолютистської системи імперії [4, с. 1]. Іван Ілліч наголошував, що земства не мали головного для своєї діяльності – вони не спирались на підтримку основи суспільства країни – багатомільйонного селянства, яке було свідомо позбавлене належного представництва у органах місцевого самоврядування, не кажучи вже про відсутність належного фундаменту земського устрою серед селянських громад – волосних земств. У результаті, селянство дуже прохолодно і байдуже ставилось до усіх земських справ, не відчуваючи своєї причетності до цих інститутів, не вважаючи їх своїми, але при цьому сплачуючи усі земські податки та збори. Більшість населення провінції не розуміло значення цих установ, механізмів самоврядування, а роль службовців цих органів дискредитувалась через підозри у досягненні виключно власних, меркантильних цілей. Ситуація виглядала так: земські інституції самі по собі, а волость і селянська громада сама по собі – ні одному, ні іншим не було діла одне до одного. Політик прямо заявляв, що такий стан і був головною метою урядових кіл при підготовці остаточного варіанту закону про введення земських установ. Відповідно до пояснюючої записки, яка була додана до законодавчого Положення 1864 р., земським інституціям було заборонено втручатись у компетенцію та прерогативу діяльності усіх урядових, місцевих державних, станових, корпоративних та громадських установ, органів і організацій. У такий Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 86 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … цілком законний, легітимний спосіб, самодержавство усіляко створювало ланцюги суспільних соціальних перешкод, які принципово розділяли між собою громадські стани, керуючись славетним принципом – «розділяй і володарюй» та протиставляло інтереси однієї корпоративної верстви іншій, вважаючи демократичний принцип єдності усіх страт суспільства дуже небезпечним ворогом самодержавного правління у державі. Саме тому земські установи були створені на основі всестановості, яка являла собою лише набір представників усіх прошарків населення, не маючи жодних міцних інструментів зв’язку і впливів, що з самого початку стимулювало тенденції знищення будь-яких ілюзій, а не на основі безстановості чи позастановості, що було б значно більшим благом для земських інституцій. Зрозуміло, що прогресивна меншість провінційної громадськості абсолютно не симпатизувала офіційній філософії місцевого самоврядування, яка прямо протирічила принципам демократичного врядування, але, не будучи конформістською, йшла на широкі компроміси з владою, розуміючи, що навіть ці маленькі поступки можуть стати основою для перспективи появи великого суспільного руху за поглиблення модернізацій. Діяч відверто заявляв, що прогресивна інтелектуальна меншість бажала саме політично незалежного місцевого самоврядування, за допомогою якого була можливість поступово ознайомити та навчити увесь загал населення провінції основам врядування. І. Петрункевич відзначав, що реформаційні перетворення проходили у країні, де абсолютна більшість населення – селянство, було неосвіченим та політично цілком непідготовленим. Перехід від кріпацтва до земського самоврядування був епохальною новелою, а тому не доводилось розраховувати на хоч якусь якісну участь селянства у проведенні реформацій та належну працю їх депутатів в органах місцевого самоврядування [1, с. 178-181]. Попри все, не дивлячись на усі проблеми імплементації реформ, ліберальні опозиціонери щиро вірили у те, що унікальна можливість легальної реалізації модернізації країни виведе державу з того суцільного занепаду і прірви, у яку її завела російська монархія та верховна бюрократія. Видатний представник українського національного руху С. Русова, яка була близьким другом прогресистів, у своїх мемуарах наголошувала, що представники земської фронди Північного Лівобережжя були особистостями з твердими політичними принципами, ніколи не сходили з обраного шляху боротьби, не йшли на компроміси з власною совістю та ідеалами, і навіть в умовах початку доби ортодоксальної реакції деспотизму – за жодних умов не припиняли опозиційної діяльності [6]. Як бачимо, система поглядів, візія та оцінки епохи Реформ лідерами земського лібералізму північної України є суперечливими, як, власне, і сама доба в історії Російської імперії, незважаючи на свою беззаперечну прогресивність. У цілому, потрібно визнати, що, виконавши своє головне призначення, юридичні норми новацій все ж суттєво затримували прогресивний вплив законодавчих актів на суспільне життя. Тому, на нашу думку, можна стверджувати про втрачені можливості та нереалізований потенціал доктрини Великих реформ в Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 87 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … імперії. Резюмуючи, наголосимо, що увесь комплекс трансформацій, зокрема земська реформа, були впроваджені в інтересах держави, а не суспільства. Відтак, боротьба громадськості за всебічне поглиблення модернізацій була лише питанням часу. СПИСОК ВИОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1.Петрункевич И. И. Из записок общественного деятеля. Воспоминания / Под. ред. проф. А. А. Кизеветтера / И. И. Петрункевич. – Прага, б. и., 1934. – 472 с. 2.Петрункевич И. И. Манифест 19 февраля в провинции (из личных воспоминаний) / И. И. Петрункевич // Речь. – 1911. – № 49. – 19 февраля. – С. 5. 3.Петрункевич И. И. К аграрному вопросу / И. И. Петрункевич. – М. : Типография О. Л. Сомовой,1905. – С. 3–5 ; Петрункевич И. И. Введение / И. И. Петрункевич // Аграрный вопрос. – М. : Беседа, 1905. – Т. 1. – С. 15–36. 4.Петрункевич И. И. 50-летие «Положение о земских учреждениях» (1864–1914) / И. И. Петрункевич // Речь. – 1914. – № 1. – 1 января. – С. 1. 5.Русов О. О. Спомини про празьке видання «Кобзаря» / О. О. Русов // Русов О. О. Щоденники та спогади / Упоряд., підг. до друку, вст. стаття, коментарі О. Я. Рахна. – Чернігів : Десна Поліграф, 2011. – С. 181–195. 6.Русова С. Ф. Мої спомини / С. Ф. Русова. – К. : Віта-Україна, 1996. – С. 49 ; Русова С. Ф. Мемуари. Щоденник / С. Ф. Русова. – К. : Поліграфкнига, 2004. – С. 57–58. 7.Хижняков В. М. Воспоминания земского деятеля / Предисл. В. Я. Богучарского / В. М. Хижняков. – Петроград : Огни, 1916. – 251 с. 8.Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського. – Фондове зібрання. – Архівні колекції. – Архів І. Л. Шрага. – Стенографічний текст промови І. Л. Шрага на ювілейному вечорі Л. І. Глібова. Автограф. – Інв. №А-4685. – 2 арк. На основе источников личного происхождения – мемуаров, дневников, эпистолярного наследия и публицистики, показана персональное видение лидеров земского либерализма северной Украины эпохи Великих реформ в Российской империи. Проанализировав точку зрения руководителей оппозиционного движения, которые охарактеризовали годы модернизации как очень противоречивые, автор приходит к выводу, что исследуемый исторический период можно считать временем упущенных возможностей и нереализованного потенциала. Ключевые слова: эпоха Реформ, АлександрІІ, модернизация, либерализм, И.И. Петрункевич. On the basis of sources of personal origin - memoirs, diaries, epistolary heritage and journalism, the personal vision of the leaders of zemsky liberalism of northern Ukraine in the era of Great Reforms in the Russian Empire is shown. Memoirs of S. Rusova, V. Hizhnyakov, A. Rusov, epistolary I. Shraga, vividly reflect the atmosphere of colossal public expectations that took place during the Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 88 Котельницький Назар Епоха Великих реформ (1856–1874) у візії земського лібералізму … transformations in the country. In his memoirs, the leader of zemsky liberalism I. Petrunkevich, analyzed in detail the political policy of the regime of Alexander II, the main imperatives of the social policy of autocracy, the fundamental errors of the Russian monarchy during the institutionalization and implementation of reforms. In fundamental journalistic writings, I. Petrunkevych outlined the essential ideology, motivation and genesis of the abolition of slavery in the oppressive Russian Empire. The patriarch of zemsky Liberalism of the Northern Left Bank pointed to an alternative variant of the abolition of serfdom, which would, in the belief of politics, qualitatively alter the economic and social state model. After analyzing the point of view of the leaders of the opposition movement, who characterized the era of modernization as highly controversial, the author concludes that the historical period can be considered as the time lost opportunities and unrealized potential. Key words: the era of Reforms, Alexander II, modernization, liberalism, I.I. Petrunkevich. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 89 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … УДК 94:616.89(477.72)«18» Микола Герасименко ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСТВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ З ОРГАНІЗАЦІЇ АКУШЕРСЬКОЇ ДОПОМОГИ НАСЕЛЕННЮ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. У статті, на основі аналізу наукових праць земсько-медичної тематики та документальних джерел, відтворюється діяльність земств Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній з улаштування акушерської допомоги населенню. Представлені в ній матеріали свідчать, що земські діячі вказаних губерній уже від початку відкриття земських закладів усвідомлювали нагальну потребу в організації раціональної медичної допомоги породіллю. Для цього вони робили певні кроки в напрямі підготовки фахівців повивальної справи, збільшення кількості акушерок та покращення їхнього матеріального стану. Проте, через стійке прагнення населення звертатися за допомогою до повитух, котрі завжди були поруч і підтримували породіллю не тільки при пологах, а й у господарських справах, значних успіхів в акушерській справі земства досягти не змогли. Разом з тим, до кінця ХІХ ст. під тиском медиків та числених фактів трагічної діяльності повивальних бабок, їхня робота з організації раціональної родопомочі значно активізувалася, а населення поступово стало все більше звертатися за допомогою при пологах до фахових акушерок. Це вселяло надію на майбутні позитивні зрушення в акушерській справі. Ключові слова: акушерка, земські заклади, повитуха, пологовий будинок, породілля. В історії земської медицини питання організації акушерської допомоги населенню залишається майже не вивченим. Основна причина цьому вбачається у твердженні авторитетних дослідників земств того факту, що «у відношенні родопомочі земствами нічого не зроблено». Проте, лише сама констатація даного положення не дозволяє зрозуміти чому, досягнувши значних результатів у різних напрямках медичного обслуговування, земські заклади не зуміли зорганізувати і повивальну справу на належному рівні. Прояснити вказану ситуацію у певній мірі покликана запропонована наукова розвідка, спрямована дослідити процес улаштування акушерської допомоги в найбільш передових у медичному відношенні земствах Півдня України (Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній). В архівних матеріалах майже відсутні відомості про акушерок й офіційно організовану медичну допомогу вагітним, породіллю та новонародженим у південному регіоні України напередодні земської реформи. Із тих небагатьох джерел, які дають певну інформацію про даний напрям лікувальнопрофілактичної роботи, удалося з’ясувати лише те, що лікарські управи в кожному місті мали по одній акушерці, тобто біля десяти на губернію, і, що їхня заробітна плата коливалася в межах 40-50 руб. на рік. Як конкретно Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 90 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … здійснювалася ними родопоміч, свідчень немає, але уявити загальну картину повивальної справи, опираючись на окремі факти й дослідження Б. Веселовського, С. Верхратського, М. Левіта, С. Осипова та інших учених, труднощів не викликає. Пологових будинків, або спеціальних відділень при лікарнях у доземський період на Півдні України не існувало. Народжувати дітей жінкам доводилося у власному будинку. У помешканнях, де з-за убогості та низького культурноосвітнього рівня переважної частини населення були відсутні елементарні санітарні умови. Таким чином, немовлята та їхні матері наражалися на небезпеку заразитися різними інфекційними захворюваннями. Тим більше, що антисептика й асептика не були відомі на той час навіть широкому колу медиків. Через поганий стан здоров’я багатьох майбутніх мам, підірваного тяжкими умовами життя та праці, самі пологи часто проходили з ускладненнями. У таких випадках акушерки мало чим допомагали породіллю, оскільки не володіли для цього достатніми професійними знаннями. Спеціальну освіту з них мали лише одиниці, а решта – тільки певні навички та життєвий досвід. Діяльність акушерок обмежувалася містами в яких вони проживали. Сільське жіноцтво загалом залишалося без кваліфікованої медичної допомоги. І це тоді, коли лише в Одеському повіті щорічно відбувалося понад десять тисяч дітонароджень [2, с. 191]. Виконання тяжких обов’язків акушерки на селі брала на себе проста, неграмотна баба-повитуха. За характеристикою земських лікарів, вона «не тільки не мала уявлення про догляд за породіллям, а й не усвідомлювала сутності процесу, що відбувався на її очах» [22, с. 27]. Прийоми, які застосовували сільські бабки при родах, вражали своєю жорстокістю. Вони ставили на живіт породіллю гарячий горщик, внаслідок чого він утягувався всередину посудини; клали на черево вагітним тяжкі предмети; садовили їх відразу після народження в кип’ячу воду і т.д. Така поміч, як свідчить багатий фактичний матеріал, у більшості випадків мала летальні наслідки. Тому, дещо дивною виглядає загалом лояльна позиція найвідомішої дослідниці української народної медицини, доктора медицини З. Балтарович до акушерської діяльності бабок-повитух, бабок-бранок, пупорізок [1]. Аналіз документальних джерел засвідчує, що земські діячі Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній уже від початку відкриття земських закладів (середина 60-х років ХІХ ст.) усвідомлювали нагальну потребу в організації раціональної акушерської допомоги. Так, з цією метою Херсонська губернська земська управа в 1866 році запропонувала повітовим земствам приплачувати міським акушеркам по 100 руб. на рік і «вимагати, щоб вони займалися повивальною справою і в повітах» [7, с. 880]. На місцях не дуже прислухалися до даної рекомендації. До того ж було очевидним, що таким чином налагодити дійсну родопоміч на селі неможливо: занадто великою й важкою являлася ця ділянка роботи для акушерки за сумісництвом. Натомість Ананьївське та Херсонське земства в 1867 р., Тираспольське – у 1868 р. запровадили посади повітової акушерки й прийняли на службу бажаючих, які мали відповідну підготовку. Те ж саме зробили гласні Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 91 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … Сімферопольського повіту в Таврійській губернії та Маріупольського й Олександрівського в Катеринославській. В останньому земстві спершу надавати допомогу при пологах покладалося на лікарів [6, с. 4]. Однак, через їхню надмірну зайнятість повітові збори в 1871 р. за пропозицією барона М. Корфа вирішили для цієї роботи запросити трьох акушерок, визначивши платню в 200 руб. на рік кожній [21, с. 73]. Решта земських закладів певний час ніякої уваги повивальній справі не приділяли. І не тому, що вони були байдужими до долі породіль, а в основному через те, що гласні не знали, яким чином її можна було влаштувати. Проте, до середини 70-х років і в них штати земських медиків поповнилися акушерками. Знайти їх, тим більше кваліфікованих, було дуже великою проблемою для всіх земств. Так, у Херсонському повіті у зв’язку з відсутністю таких, навіть за пристойної зарплати в 200 руб. (уряд рекомендував 150-180 руб. [29, с. 1]), місце однієї акушерки з чотирьох майже півтори роки залишалося вільним. До того ж управі довелося звільнити одну з тих, які перебували на службі. Вона виявилася «нетямущою». Цікаво, що це з’ясувалося тільки після двох років роботи, на протязі яких їй доручалося заміщати й вакантну посаду [16, с. 13]. Щоб в якійсь мірі розв’язати кадрову проблему, окремі земства, як уже відзначалося, доручили штатним акушеркам «навчати повивальному мистецтву сільських дівчат і контролювати повивальних бабок» [15, с. 16]. У той же час земські діячі Таврійської губернії виступили з ініціативою відкрити при богадільні «повивальний інститут» для підготовки фахівців акушерської справи. Ця пропозиція знайшла підтримку навіть у Міністерства внутрішніх справ, яке висловило готовність надати фінансову допомогу в разі позитивного вирішення питання. Губернські земські збори на засіданні 13 грудня 1867 р. постановили відкрити інститут (училище) і просити повітові управи прислати для вступу до нього своїх стипендіатів [26, с. 595]. Наступного року з’ясувалося, що на місцях не виявилося бажаючих навчатися акушерській справі. Поставлені перед таким фактом губернські гласні були змушені відмовитися від задуму й обмежитися влаштуванням у Сімферопольській земській лікарні пологового відділення. Причина, через яку земські діячі Таврії не відкрили родопомічний інститут, викликає деяке здивування. Адже в сусідній Херсонській губернії, коли в серпні 1874 р. відкривався подібний заклад, то на 25 місць визначених правилами, претендувало більше 50 абітурієнтів [28, с. 363]. Скоріш за все повітові земства проігнорували прохання губернської земської управи, що було характерним для їхніх взаємовідносин на початковому етапі діяльності. Херсонський повивальний інститут ніколи недостатку в учнях не відчував. Серед бажаючих навчатися акушерському мистецтву були дівчата та жінки «всякого звання», більшість – за направленням земських управ. Згідно зі статутом до закладу приймалися ті з них, які досягли 18 років, але не старші 35 років. Перевага надавалася представницям селянського стану, особливо грамотним. Курс навчання тривав три роки й закінчувався екзаменом «у присутності членів лікарського відділення». Після успішного складання Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 92 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … іспиту, випускниці отримували свідоцтво. Стипендіаткам земств належало відслужити в призначеному управами місці не менше п’яти років [27, с. 11]. Викладали в інституті лікарі земської лікарні. Вони, крім повивальної справи, знайомили майбутніх акушерок із гінекологією, венерологією та малою хірургією. Теоретичні заняття чергувалися з практичними в лікарні. Вихованки, як свідчать звіти губернської земської управи, до навчання відносилися дуже старанно. Із першого набору тільки одна з них виявилася «нездібною». Такий потяг до знань справедливо пов’язувався з їхнім віком (18-35 років), в якому «скільки-небудь серйозний крок у житті здійснюється цілком свідомо й добровільно» [28, с. 363]. У 1875 р. після року доволі успішної роботи навчального закладу, його завідувач старший лікар М. Боголюбов запропонував земству готувати не просто акушерок, а акушерок-фельдшериць [14, с. 386]. Ця пропозиція викликала певний інтерес у земських діячів. По-перше, таким чином медичний персонал поповнювався б фельдшерами, нестача яких відчувалася так само гостро, як і акушерок; а по-друге, утримання в одній особі акушерки й фельдшера, обходилося для земських органів значно дешевше, ніж двох фахівців відповідного профілю. Гласні доручили управі всебічно вивчити питання реорганізації повивального інституту у фельдшерську школу і про свої висновки доповісти земським зборам. Рішення, яке в кінцевому результаті було прийняте відносно інституту, виявилося дещо несподіваним: у 1878 р. він закрився. Причиною цьому стала байдужість сільського населення до акушерської допомоги. Коли в 1877 р. зі стін інституту вийшли перші його випускниці, то більшість із них не змогли знайти роботу на селі й залишилися працювати в місті. Мешканці сіл Катеринославщини та Таврійського краю також відмовлялися від послуг акушерок, віддаючи перевагу місцевій повитусі. Так, у Катеринославському повіті в 1872 р. земська акушерка «пособляла» при пологах лише в шести випадках [17, с. 150], у 1873 р. – у тринадцяти [18, с. 48]. Ігнорування населенням раціональної акушерської допомоги було викликано не тільки недовірою до офіційної медицини, як це стверджує А. Лохматова, досліджуючи діяльність Катеринославського земства [12, с. 133], а й низкою інших чинників. Зокрема, люди часто не зверталися до акушерки тому, що не мали можливості через величезні відстані зв’язатися з нею, здебільшого єдиною на весь повіт. А ось повивальна бабка, як відзначали земські медики, «завжди поруч, допомагає породіллю й по домашньому господарству, до того ж їх дуже багато» [4, с. 484]. І дійсно, тільки в одному Єлисаветградському повіті, в якому у свій час удалося зібрати відомості, на середину 90-х років «бабувало» 943 жінки, приймаючи щорічно в середньому не менше п’ятдесят пологів [25, с. 352]. Зіткнувшись на початковому етапі роботи з відсутністю в населення зацікавленості до акушерської допомоги, земства на деякий час інтерес до цього напрямку медицини втратили. Окремі з них, як то Маріупольське, Тираспольське, Херсонське, Ялтинське, навіть скоротили кількість акушерок, а Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 93 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … деякі (Верхньодніпровське, Павлоградське, Одеське) – загалом скасували їхні посади. Щоправда, через рік-два майже скрізь штати поновлювалися. Потім, як правило, усе повторювалося знову. У період між 70-ми та 90-ми роками земські заклади, за виключенням Олександрівського, Катеринославського, Маріупольського, Сімферопольського та Херсонського повітів, від проблеми медичного забезпечення породіль фактично самоусунулися і даний напрямок роботи цілковито був відданий на відкуп сільським повитухам. Тільки лікарі, які безпосередньо зустрічалися зі згубними наслідками «пупорізок» при кожній нагоді вимагали від земських діячів «відгородити цю половину . . . людства від такої неправильної й інколи небезпечної подачі акушерської допомоги» [4, с. 472]. Вони закликали їх виконати свій «моральний обов’язок» і прийти на допомогу багатостраждальній російській матері . . .» [2, с. 193]. Із цією метою лікарі пропонували поставити діяльність повитух під контроль медиків [23, с. 5], винагороджувати тих із них, які найкраще справляються з акушерською справою [3, с. 106], направляти найбільш здібних для практичної підготовки в пологові притулки [23, с. 5], а притулки влаштовувати в усіх лікарнях [8, с. 627]. Разом із тим, фахівці розуміли, що таким чином навряд чи вдасться вирішити питання забезпечення населення раціональною акушерською допомогою. Напроти, утіливши в життя дані рекомендації, земства офіційно визнавали шкідливу практику «темних, не знаючих найелементарніших прийомів при пологах, украй неохайних» доморощених бабок-повитух [20, с. 714]. Тому в більшості випадків вони залишалися нереалізованими. Повсюди знайшла підтримку лише пропозиція фахівців організовувати повивальну справу через фельдшериць-акушерок. Найбільш активно ця категорія медиків залучалася до роботи в Херсонській та Таврійській губерніях. В останній, уже в 1890 р. їх нараховувалося 18 осіб [11, с. 52]. Фельдшериціакушерки, як правило, отримували від земських установ заробітну плату в розмірі 400-450 руб., у повітах Херсонщини до 500 руб. У Катеринославській губернії декількох акушерок із фельдшерською освітою утримувала за свій рахунок Хортицька сільська громада [19, с. 14]. Загалом, до початку 90-х років майже всі органи місцевого самоврядування півдня України під тиском лікарів та чисельних фактів «звірячого поводження бабок із породіллям» були змушені знову звернути увагу до акушерської справи. На цей час, мало на якому з’їзді лікарів, медичній нараді, чи то земських зборах не розглядалося питання її організації. У результаті обговорень у більшості повітах земські діячі визнали за необхідне ширше залучати до роботи фельдшериць-акушерок і навіть замінити ними вже працюючих акушерок, як то було в Снігурівці та Єланці Єлисаветградського повіту [24, с. 40]. Щоб привабити дану категорію медпрацівників до служби, повітові земства підвищували їм посадові оклади, надавали житло тощо. Одначе, далеко не завжди вдавалося відшукати фельдшериць з акушерською підготовкою через нестачу таких. Наприклад, у Херсонській губернії в 1900 р. із 66 штатних місць акушерок (крім Одеського земства, де з 1884 р. їхні посади скасували) зайнятими Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 94 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … були лише 59, з яких 37 – зі званням фельдшериці-акушерки [9, с. 54]. Тому губернська земська управа на чергових зборах 1901 р., зважаючи на клопотання ХІІ та ХІV з’їздів лікарів, винесла на розгляд питання підготовки спеціалістів відповідного профілю [9, с. 55]. На рік раніше в Катеринославській губернії з подібною пропозицією на земських зборах виступив член управи М. Ларуй [10, с. 80]. В останнє десятиріччя ХІХ ст. випадки звільнення з роботи акушерок внаслідок того, що «не відчувалося в народі особливої потреби в них», як це було в 70–80-х роках, документальні джерела не фіксують [13, с. 2]. Їхнє число стабілізувалося й поступово почало зростати: від 20 чол. у всіх земствах Півдня України в 1870 р. до 165 штатних одиниць на кінець 1899 р. Однак, незважаючи на те, що на рубежі століть кількість акушерського персоналу значно збільшилася в порівнянні з початковим етапом земської діяльності, в Катеринославській губернії вони разом із лікарями надали необхідну допомогу при пологах тільки в 2724 випадках із 130414, тобто двом процентам жінок, які її вимагали [19, с. 34]. У Таврійській та Херсонській губерніях родопоміч, що надавали земські медики, також складала лише три проценти від загального числа пологів [9:54]. За нашими розрахунками на одну земську акушерку в південних губерніях припадали десятки тисяч жителів, що зафіксовано в нижче наведеній таблиці. Таблиця 1. Кількість мешканців південних губерній України, яких обслуговувала одна земська акушерка (в тисячах) Роки 1870 1900 Катеринославська губернія 248 30,3 Таврійська губернія 154,4 49,7 Херсонська губернія 70,7 40,6 У середньому на Півдні України 157,7 40,2 Наведені розрахунки показують, що на порозі ХХ ст. уся справа організації раціональної родопомочі в губерніях Півдня України ще вимагала свого вирішення. «Акушерську допомогу необхідно створювати», - цей висновок, зроблений земським лікарем Дніпровського повіту Ф. Степановим на ІХ з’їзді лікарів Таврійської губернії в 1892 р., залишався актуальним майже до кінця існування земських закладів [5, с. 52]. Разом з тим, стверджувати, що земства у справі забезпечення населення акушерською допомогою «нічого не зробили», було б не вірно. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Балтарович З. Українська народна медицина : історія і практика / З. Балтарович. – К. : Абрис, 1994. – 320 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 95 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … 2. Врачебная хроника Херсонской губернии №2 (16–31 января 1897 г.). Съезд врачей Одесского уезда, 12–13 ноября 1896 г. // Сборник Херсонского земства. – 1897. – №2. – С. 188–193. 3. 20. Врачебная хроника Херсонской губернии №22 (16–30 ноября 1898 г.). Съезд земских врачей Елисаветградского уезда, 9–12 декабря 1898 г. // Сборник Херсонского земства. – 1899. – №1. – С. 106–107. 4. ХІІ съезд врачей и членов уездных управ в г.Херсоне, 10–17 сентября 1891 г. (С приложениями). – Херсон : Изд. земства, 1891. – 536 с. 5. IX-й съезд земских врачей Таврической губернии 1892 года. Журналы и приложения. – Симферополь : Тип. Спиро, 1892. – 188 с. 6. Державний архів Запорізької області. – Ф. 56. – Оп. 1. – Спр. 2. Матеріали Олександрівського повітового земства. – 7 ар. 7. Доклады собранию 28 октября – 15 ноября 1866 г. – Херсон : Б. И., Б. Г. – 1164 с. 8. Доклады, читанные на съезде земских врачей Елисаветградского уезда 2– 4 августа 1894 г. Акушерская помощь в Елисаветградском уезде // Врачебная хроника Херсонской губернии. – 1894. – №16. – С. 623–627. 9. Доклады Херсонской губернской земской управы губернскому земскому собранию ХХХVII очередной сессии 1901 г. – Херсон : Изд. губ. земской управы, 1901. – 445 с. 10. Журналы Екатеринославского губернского земского собрания 1899 г. – Екатеринослав : Тип. Губернского земства, 1899. – 107 с. 11. Игумнов С. Н. Очерки развития земской медицины в губерниях, вошедших в состав УССР, в Бессарабии и в Крыму / С. Н. Игумнов. – К. : Изд. Киевского 1-го Медицинского ин-та, 1940. – 155 с. 12. Лохматова А. І. Катеринославське земство: соціальний склад, бюджет та практична діяльність, 1866–1913 рр. : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Алла Іванівна Лохматова. – Запоріжжя, 1994. – 232 с. 13. Медико-статистический и санитарный отчет по Херсонскому уезду за 1887 г. уездного санитарного врача Н. А. Часовникова. – Херсон : Изд. губ. земской управы, 1888. – 108 с. 14. Объяснительная записка старшего врача Боголюбова // Сборник Херсонского земства. – 1876. – №2. – С. 384–392. 15. Отчет о действиях Тираспольской уездной земской управы с 1 октября 1867 по 21 сентября 1868 г. // Сборник Херсонского земства. – 1868. – № 10. – С. 1–27. 16. Отчет Херсонской уездной земской управы с 1 августа 1868 г. по 1 августа 1869 г. – Херсон : Б.И., 1869. – 46 с. 17. Отчет Екатеринославской губернской земской управы за 1872 г. – Екатеринослав : Тип. Губернская, 1873. – 463 с. 18. Отчет Екатеринославской губернской земской управы за 1873 г. – Екатеринослав : Губернская типогр., 1874. – 493 с. 19. Отчет по санитарному отделению за 1900 год. – Вып. I. – Екатеринослав : Тип. Губернского земства, 1901. – 37 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 96 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … 20. Пашковский М. Акушерская помощь в Елисаветградском уезде за 1891– 92 гг. / М. Пашковский // Врачебная хроника Херсонской губернии. – 1894. – №18. – С. 711–716. 21. Протоколы Александровского уездного земского собрания очередной сессии с 26 сентября по 3 октября 1870 г. С приложениями. – Екатеринослав, 1871. – 466 с. 22. Протоколы заседаний IX Херсонского губернского съезда земских врачей и членов земских управ в г. Елисаветграде в 1883 г. (С приложениями).– Херсон : Изд. земства, 1883. – 72 с. 23. Протоколы съезда земских врачей Елисаветградского уезда. Заседание 17 декабря 1891 г. // Врачебная хроника Херсонской губернии. – 1892. – №1. – С. 3–11. 24. Протоколы заседаний съезда земских врачей Елисаветградского уезда, 25–28 ноября 1893 г. // Сборник Херсонского земства. – 1894. – №2. – С. 28–52. 25. Протоколы съезда земских врачей Елисаветградского уезда // Сборник Херсонского земства. – 1895. – №1. – С. 342–356. 26. Систематический свод постановлений Таврического губернского земского собрания со времени открытия земских учреждений в Таврической губернии, 1866–1886 гг. – Симферополь : Тип. Таврического губернского земства, 1908. – Т. 1. – 922 с. 27. Устав Херсонского земского повивального института с родовспомогательным заведением // Сборник Херсонского земства. – 1870. – №12. – С. 1–15. 28. Херсонское губернское земское собрание, 22–30 октября 1875 г. (сессия шестнадцатая). – Херсон : Изд. земства, 1875. – 414 с. 29. Центральний державний історичний архів України. – Ф. 1191. – Оп. 1. – Спр. 281. Циркуляр Департамента медицини від 6 червня 1880 р. «Про збільшення зарплати лікарським учням і повивальним бабкам». – 4 ар. В статье, на основе анализа научных работ земско-медицинской тематики и документальных источников, воспроизводится деятельность земств Екатеринославской, Таврической и Херсонской губерний по устройству акушерской помощи населению. Представленные в ней материалы свидетельствуют, что земские деятели указанных губерний уже с начала открытия земских учреждений осознавали насущную необходимость в организации рациональной медицинской помощи роженицам. Для этого они делали определенные шаги в направлении подготовки специалистов повивального мастерства, увеличения количества акушерок и улучшение их материального положения. Однако, из-за устойчивого стремления населения обращаться за помощью к повитухам, которые всегда были рядом и поддерживали будущую мать не только при родах, но и в хозяйственных делах, значительных успехов в акушерском деле земства достичь не смогли. Вместе с тем, до конца XIX в. под давлением медиков и многочисленных фактов трагической деятельности повивальных бабок, их работа по организации Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 97 Герасименко Микола Діяльність земств Півдня України з організації … рационального родовспоможения значительно активизировалась, а население постепенно стало все больше обращаться за помощью при родах к профессиональным акушеркам. Это вселяло надежду на будущие позитивные изменения в акушерском деле. Ключевые слова: акушерка, земские учреждения, повитуха, роддом, роженица. Based on the analysis of scientific works and documentary sources, the article reproduces the activities of the zemstvos of the Ekaterinoslav, Tauride and Kherson provinces in organizing obstetric assistance to the population. The materials presented in it show that from the beginning of the opening of zemstvo institutions, the territorial leaders of these provinces were aware of the urgent need to organize rational medical care for women during childbirth. To this end, they have taken certain steps to train obstetricians, increase the number of midwives and improve their financial situation. However, through the steady desire of the population to seek help from grandmothers who helped at birth, who were always there and supported the future mother, not only during childbirth, but also in economic affairs, zemstvos could not achieve significant success in obstetrics. However, by the end of the 19th century, under pressure from doctors and numerous facts of the tragic activities of grandmothers who helped at birth, their work in organizing rational obstetric care became much more active, and the population gradually began to attend more and more professional midwives for childbirth. This inspired future advances in obstetrics. Key words: midwife, zemstvas, grandmother helping at birth, maternity hospital, pregnant woman. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 98 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … УДК 930(477.64-25:470)«18/19» Олексій Кінащук УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ СЕРЕДИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ ПРО СТОСУНКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО ТА РОСІЇ У статті здійснено спробу історіографічного огляду праць українських істориків середини XIX – початку XX ст. про відносини між Військом Запорозьким Низовим та Російською державою у 1654–1775 рр. Досліджено обставини, які вплинули на формування і трансформацію поглядів учених, методологічний інструментарій та джерельну базу, якими користувалися вітчизняні науковці при вивченні зазначеної проблематики. Визначено аспекти відносин між Запорожжям та Росією, що досліджувалися істориками, – соціально-економічний, внутрішньо та зовнішньополітичний, військовий, адміністративний та культурний. Окремо досліджено науковий доробок видатного історика Півдня України Д. Яворницького. Ключові слова: українська історіографія, Військо Запорозьке Низове, Російська держава, Південь України, Запорозька Січ. Українська історична наука за останні два століття збагатилася великою кількістю досліджень з історії запорозького козацтва. Розвиток методології історії надав можливість науковцям урізноманітнити підходи дослідження теми, а історіографам – прослідкувати шлях трансформації поглядів науковців окремих напрямів. Особлива увага останніх була прикута до окремих аспектів запорозько-російських відносин другої половини XVII – XVIII ст. Цьому присвячено чимало наукових праць в українській та російській історіографії, які, тією чи іншою мірою, висвітлюють певні аспекти відносин запорозького козацтва з російською державою й часто виступають протилежностями в трактуванні історичних подій того часу. Проте, незважаючи на різноманітні історіографічні студії із запорозької теми, комплексне дослідження відносин Запорожжя та Росії у другій половині XVII – XVIII ст. наразі відсутнє. Потрібно виділити окремі дослідження сучасних українських істориків, до яких ми віднесли В. Брехуненка [9], Т. Чухліба [42], В. Горобця [15], Г. Швидько [45], C. Абросимову [1], В. Мільчева [35], В. Грибовського [16-17], Г. Коцур [30], Н. Швайбу [44], які частково наближені тематикою до зазначеної проблематики. До цієї когорти істориків нами було додано й Н. Полонську-Василенко [40], яка, хоча й працювала на науковій стезі у минулому сторіччі, але зробила вагомий внесок у вивчення історії Запорожжя. Так, історіографією українсько-російських відносин XVII ст. займалися В. Брехуненко [9], Т. Чухліб [42], В. Горобець [15] та інші. Вивченням наукового доробку з історії Війська Запорозького Низового (ВЗН) С. Мишецького, Г.-Ф. Міллера, А. Скальковського, Д. Яворницького займалися Н. Полонська-Василенко [39], Г. Швидько [45], C. Абросимова [1], В. Мільчев [35], В. Грибовський [16] та інші. У коло наукових інтересів істориків Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 99 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … потрапили також історичні постаті, які були на чолі протидії запорожців російській експансії. В. Грибовський детально дослідив постать останнього кошового отамана Запорожжя Петра Калнишевського в історіографії [17]. Учених цікавили і причини назрівання та руйнації Російською державою Запорозьких Січей. До цієї когорти істориків належать В. Мільчев [35], Г. Коцур [30], Н. Швайба [44] та інші. Окремі історіографічні дослідження сучасних науковців присвячені також соціальному, економічному, зовнішньо та внутрішньополітичному, військовому аспектам відносин Запорожжя і Росії у другій половині XVII–XVIII ст. В окремий блок потрібно виділити загальні праці з української історіографії, які комплексно розглядають формування напрямів та наукову спадщину видатних істориків України різних часів [24; 29; 34]. Метою статті є дослідження української історіографії середини XIX – початку XX ст. щодо питання відносин Запорожжя та Росії. Розкриття теми потребує умовного розподілу українського історіографічного доробку на три блоки. До першого блоку ми віднесли праці М. Маркевича [32-33], М. Костомарова [25-28], В. Антоновича [3], Г. Надхіна [36], А. Шиманова [46], Д. Багалія [6-8] та Ф. Щербини [49]. Ці дослідження розкривають процес розвитку і трансформацію ідеї про несхожість російського державного й запорозького внутрішнього устроїв. Головним чином історики досліджували події, що прямо свідчать про боротьбу запорожців із наступом Росії на Запорозькі Вольності. До другого – наукові роботи О. Андрієвського [2], В. Щербини [48], Д-ського [19], Є. Загоровського [23],В. Вовк-Карачевського [11-14], Я. Шульгіна [47], О. Єфименко [17-21], П. Єфименка [22], В. Бєднова [8], О. Маркевича [31], М. Грушевського [18] та Д. Багалія [4], в яких були досліджені окремі аспекти стосунків між ВЗН та Росією. До них відносяться: земельні суперечності, боротьба Запорожжя з російським урядом за самостійність внутрішньої та зовнішньої політики, прояви втручання Російської імперії у внутрішні справи запорозького товариства, різність поглядів козацької старшини щодо Росії, культурна складова відносин та причини «ліквідації Запорозької Січі». Третій блок присвячений науковому спадку видатного дослідника історії Запорожжя Д. Яворницькому [50-55], який продовжив евристичні та археографічні роботи з історії запорозького козацтва, започатковані А. Скальковським. Ученому вдалося розширити джерельну базу своїх досліджень, використовуючи в них, крім документальних джерел, ще й етнографічні та археологічні матеріали. На нашу думку, вивчення наукового доробку зазначеного кола істориків дасть можливість представити історіографічний процес середини XIX–XX ст. із визначеної проблематики в повній мірі. Для цього нами було проведено біографічний аналіз життєвого шляху учених, досліджені становлення та трансформація їх суспільно-політичних та культурних поглядів, визначено приналежність істориків до наукових шкіл та вивчено інформаційні можливості використаних ними історичних джерел. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 100 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … Так, постать М. Маркевича формувалася під впливом ідей декабристів, зокрема професора В. Кюхельбекера, знайомство з яким відбулося в стінах Університетського пансіону (м. Петербург). Професор пропагував серед учнів «думку про свободу та конституцію», що сформувало у молодого М. Маркевича любов до героїчного минулого та національної історії [39, с. 502-503]. Пізніше це отримало відображення в його п’ятитомному виданні «Історія Малоросії». М. Маркевич був одним із перших, хто відмовився від загальноімперського погляду на запорожців як пияк, розбійників та бунтарів і почав позбавляти їхній образ від імперських концептів. Він перетворив постать козака на героя, сповненого любов’ю та вірністю до вітчизни [32, с. 25]. Також цю захопленість козацтвом М. Маркевич переніс на визначення відмінностей між росіянами та козаками, до яких історик відніс несхожість побутового життя та військового формування [33]. Напрям дослідження, започаткований М. Маркевичем, продовжив історик Г. Надхін. У 1876 р. в серійному підцензурному виданні «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» була опублікована стаття вченого [36] про останні роки існування запорозького козацтва. Через численні виступи за самостійність українства в середині XIX ст., які загострили суспільно-політичну ситуацію в тогочасній Російській імперії, та цензуру друкованих видань науковець не мав можливості прямо висвітлювати результати власного дослідження. Тому Г. Надхін завуальовано зазначає військову здібність запорожців під час Російськотурецької війни 1769–1775 рр., вказуючи на прагнення російських та іноземних офіцерів вступити до лав козацького товариства [36, с. 125]. Також завуальованість була використана при поясненні причини висміювання придворними людьми козацької мови та звичаю носіння оселедця, яку автор вбачав у немилості Катерини II до запорожців [36, c. 142-143]. У середині XIX ст. до дослідницької діяльності починають долучатися дві помітні фігури в українській історичній науці, наукова праця котрих у подальшому стала головним орієнтиром у розподілі тогочасного історіописання на романтизм та позитивізм. Наукове життя М. Костомарова та В. Антоновича було тісно пов’язане із їхніми суспільно-політичними поглядами. Це в сукупності з використанням різного інструментарію вплинуло на відображення історичної дійсності у працях з історії українського козацтва. На історичні погляди М. Костомарова вплинуло його членство в КирилоМефодіївському братстві [38]. У ті часи в історика утвердилася мрія про федерацію слов’янських народів з ідеальним політичним устроєм, вільним від рабства та станових привілеїв, з вільною релігійністю та віротерпимістю [37, с. 5]. Зазначені мрії М. Костомаров відображає в історичних працях, в яких твердить про намагання російського уряду примусово підпорядкувати запорожців Московському патріарху [25, с. 67] та заборонити брати участь у політичних перемовинах [25, с. 45-46]. Також для М. Костомарова, як «художника за натурою» [10, с. 265], характерним було використання емоційного викладу, побудова сюжету та притаманне «вживання» у роль Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 101 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … історичної постаті [41, с. 244]. Тому висвітлення політичної історії запорозького козацтва у другій половині XVII – початку XVIII ст. відбувається через втілення автора в роль історичних постатей Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Мазепи. Вживаючись у роль першої персони, М. Костомаров писав про її вплив на настрій січовиків протидіяти російській політичній мрії «підпорядкувати руські землі та зібрати в єдине тіло» [26, с. 261]. Втілюючись у роль другої постаті, він писав про її політичні інтереси, що посприяли формуванню в запорожців «бажання підпорядкувати Малоросійський край тіснішої залежності від Москви» [25, c. 93]. Також автор окреслив характер відносин кримчан з низовиками у другій половині XVII ст., зазначивши, що «природний інстинкт зближував козаків із татарами, і розсудливість спонукала тих та інших розуміти, що поневолення одного з двох народів буде згубним для іншого» [27, c. 319]. Тому третя постать у М. Костомарова, для запобігання укріплення стосунків між запорожцями та кримчанами, використовувала видачу російського жалування та наказ про дозвіл чинити військовий промисел на території кримських татар [28, с. 82]. Наприкінці 1850-х рр. на інших позиціях формувалася постать В. Антоновича. На той час історик, разом із членами хлопоманського руху, закликав полюбити свій народ, прийняти селянський спосіб життя та повернутися до народницького устрою [43]. Суспільно-політичні вподобання вченого об’єднувалися з евристичною та археографічною роботою. Дослідження джерел з історії України допомогло йому при підготовці до проведення лекцій у Київському університеті. Адже на основі лекцій професора В. Антоновича видається праця під назвою «Бесіди про козацькі часи в Україні» [3]. У ній учений підтримав позицію українських істориків про різність та об’єктивну причину зіткнення Запорожжя і Російської держави. Автор порівнює державний устрій Запорожжя та Росії: «Принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права» Запорозької Січі протиставляється московському «абсолютизму» [3, c. 5]. На думку В. Антоновича, цьому сприяло досягнення запорозьким суспільством демократичного устрою, яке було результатом соціально-економічного та культурного розвитку поселень запорожців. На це російський уряд відповів заснуванням поселень вихідцями із Балкан поблизу кордонів Запорозьких Вольностей [3, с. 143]. Подібної думки, як у В. Антоновича, притримувався історик А. Шиманов [46]. У своїй статті науковець зазначав, що в часи отаманування П. Калнишевського розвиток землеробства на запорозьких землях став причиною наступу Російської імперії на Запорожжя. На підтвердження власної думки історик, як приклад, наводить епізод конфліктного характеру. Автор зазначеною подією розкриває зміст земельного конфлікту між запорожцями та мешканцями ізюмської провінції за прикордонні території, у вирішенні якого Сенат прийняв позицію жителів ізюмської провінції [46, с. 611-635]. Одним із результатів наукової та викладацької діяльності професора В. Антоновича стає формування першої історичної наукової школи із досліджень історії України. Її характерними рисами є застосування підходів ґрунтовного Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 102 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … документалізму та регіоналістики. Усе це дало можливість учню В. Антоновича Д. Багалію досліджувати історію Слобожанщини та колонізаційних процесів XVIII ст., які вміщують окремі події з історії стосунків між ВЗН та Росією. Наприкінці 80-х рр. XIX cт. Д. Багалій видає низку праць, присвячених колонізаційним процесам на Півдні України у XVIII cт. Історик дотримувався наукових засад соціально-економічного принципу; уникав політичної симпатії до імперського уряду та вказував на роль «фахівця-історика», який, на відміну від статистичних праць А. Скальковського, Феодосія, А. Андрієвського, Е. Дрімпельмана, може прослідкувати історичний процес заселення «Новоросійського краю» [6, с. 27-32]. Науковець зауважив, що Росія, будуючи захисну лінію укріплень, сприяла утвердженню хліборобського устрою на Запорожжі [5, с. 60] та процесу втечі населення з обох сторін України на Запорожжя [7, с. 307]. На думку історика, активний соціально-економічний розвиток поселень запорожців не міг не зацікавити прибічника кріпосницького ладу Г. Потьомкіна [6, с. 72]. Тому останній намагався, за підтримки Катерини ІІ, утвердити кріпосництво на Півдні України [7, c. 325], що суперечило внутрішньому устрою запорожців. Для Д. Багалія це протиріччя є однією із причин зруйнування Запорозької Січі [6, с. 60-71]. На початку ХХ ст. одеський історик Ф. Щербина за відносини з одеською «Громадою» та публічну критику державного устрою Російської імперії був засланий на Кубань. Під час заслання історик зайнявся джерелознавчою роботою в кубанському військовому архіві. Як результат, Ф. Щербина, на основі опрацьованих матеріалів, написав «Історію Кубанського козацтва» [49]. Значну частину першого тому роботи займає історія запорозького козацтва. У ньому учений виділив ставлення російської держави до прагнення Запорожжя отримати політичну самостійність по закінченню Національно-визвольної війни, як місце прояву державного сепаратизму [49, c. 440-441]. Але автор засвідчує про неможливість існування демократичного устрою та державності в січовиків. Цим історик перекреслює висновки В. Антоновича про існування в Запорожжі «принципу широкого демократизму». Ф. Щербина задля підтвердження цього наводить три причини: по-перше, запорозьке товариство, як військова організація, займаючись питанням захисту кордону, релігії, права та громадянства, не змогло реорганізувати суспільство через відсутність творчого суспільного елемента [49, с. 456-458]. По-друге, національна та релігійна несхожість запорозького суспільства не сприяла об’єднанню запорожців навколо загальних керівних ідей [49, с. 458]. По-третє, відсутність класової боротьби в козацькому суспільстві призвела до матеріального збагачення козацької старшини завдяки використанню «найму» та «батрацтва». Як підсумок, історик пише про те, що запорозьке непорозуміння демократичного способу життя призвело до поступового занепаду державного розвитку Запорозької Січі [49, с. 461]. Дослідженням адміністративного втручання російського уряду в устрій Запорозьких Вольностей займалися О. Андрієвський [2], Д-ський [19], В. Щербіна [48] та Є. Загоровський [23]. У своїх працях історики висвітлюють Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 103 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … історичні епізоди, пов’язані з російською військовою та поліцейською присутністю на території Запорозьких Вольностей, намаганням російського уряду реформувати виборчу та судову системи запорожців й підпорядкувати Нову Січ малоросійському гетьману та київському генерал-губернатору. Так, у статті О. Андрієвського, опублікованій у 1883 р. в часописі «Киевская старина», йдеться про відмову російського уряду в підтримці бажання київського генерал-губернатора М. Леонтьєва у 1742–1743 рр. реформувати виборчу систему на Січі. Також учений до цього епізоду залучив наклепи писаря П. Черніховського та секунд-майора О. Нікіфорова, які свідчили про беззаконні дії запорожців під час виборів кошових отаманів у 1738 р. та 1749 р. [2, с.127-139]. Про роль київського генерал-губернатора М. Леонтьєва в адміністративній системі управління Російською імперією Гетьманщини та Запорожжя писав В. Щербина, в статті, опублікованій в «Чтениях в историчееском обществе Нестора Летописца». Аналізуючи грамоту від 1738 р. про призначення М. Леонтьєва у м. Київ для виправлення губернських справ, він визначає військову та дипломатичну функцію генерал-губернатора, але заперечує адміністративну функцію, обґрунтовуючи її підпорядкуванням Малоросійській колегії [48, с. 135]. Інший розподіл функцій наводить історик Є. Загоровський. В статті, опублікованій в «Записках Одесского общества истории и древностей» (Записках ООИД), він структурно виклав функції управління запорожцями російських урядових посад – київського генерал-губернатора та малоросійського гетьмана. На думку автора, перша посада виконувала функції ведення справ із сусідніми державами [23, с. 56] та співпрацювала з Колегією іноземних справ у видачі «пашпортів» [23, с. 62], а друга посада займалася реформуванням виборів посадових осіб [23, с. 65], охороною кордонів Січі [23, с. 66], юридичними питаннями [23, с. 67], видаванням царських пожалувань [23, с. 61]. Стосунки ВЗН та Росії в правознавчому аспекті також висвітлює історикоюридична розвідка Д-ського [19]. Дослідження вченого частково побудоване на витягах із праць О. Рігельмана, С. Мишецького, А. Скальковського та інших. Автор, використавши ці матеріали, стверджує про нехтування російським урядом законів звичаєвого права у січовиків. Так, за участь запорожців у гайдамаччині російська влада судила їх за власними законами кримінальної справи [19, с. 215]. У зазначений час окрема увага дослідників була звернута на позицію запорожців у відносинах із сусідніми країнами. Найбільш помітними роботами цього періоду були дослідження В. Вовк-Карачевського [11–14], Я. Шульгіна [47] та О. Єфименко [20]. Київський історик В. Вовк-Карачевський у праці «Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века» вказував на запорозькі бунти під час правління І. Виговського, як причину падіння та повної руйнації автономії України Росією та Польщею [11, с. 17-18]. Він пов’язував подальший розвиток стосунків між ВЗН та Росією у другій половині XVII ст. із Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 104 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … військовою допомогою запорожцями московській армії під керівництвом Г. Ромадоновського [11, с. 42], Б. Шереметьєва [12, с. 90] та Г. Косагова [12, с. 114]. В. Вовк-Карачевський, публікуючи окремі листи між І. Сірком та Московським царством, як і М. Костомаров, пише про готовність кошового отамана до підпорядкування краю московським правителям [12, с. 120]. Учень В. Антоновича, дійсний член львівського осередку Наукового товариства ім. Шевченка, Я. Шульгін, публікувався в серійному виданні товариства «Записки НТШ». У 29 томі за 1899 р. учений опублікував спостереження трансформації відносин Запорожжя та Росії. У роботі «Україна після 1654 р.», Я. Шульгін, на відміну від В. Вовк-Карачевського, зазначав про намагання московського уряду прибрати Україну під власну «високу руку» [47, с. 4]. Для науковця керівною силою народних мас у боротьбі за державність виступали запорожці. Проте, на думку автора, послідовна політика низовиків дала можливість Московській державі загарбати козацькі землі, – Андрусівська угода 1667 р., Бахчисарайське перемир’я 1681 р., Вічний мир 1686 р. та Прутський мир 1712 р. сприяли ліквідації автономії Запорожжя [47, с. 9-13]. Український історик О. Єфименко висловила протилежну думку, і підкреслила, що підписання Андрусівського миру давало можливість ВЗН соціально та політично відокремитися від Московського царату. Хоча, як вона зауважила, міжнародне суспільство визнавало владу Росії на Запорожжі, але козаки не сприймали силу міжнародної дипломатії та права Росії [20, с. 96]. Також О. Єфименко дослідила економічний аспект відносин Запорожжя та Росії у XVII–XVIII ст. Дослідниця поставила ВЗН в економічну залежність від Російської держави, аргументуючи це наступним чином. По-перше, у другій половині XVII ст. на Запорожжі було відсутнє сільське господарство і наявною була потреба в речах «першої необхідності» – хлібі та горілці [21, с. 282-283]. По-друге: необхідним був перехід із протекції Кримського ханства до Росії у 1735 р., тому що «матеріальні вигоди, які давала запорожцям «кримська протекція», не перевищували матеріальних невигод, що випливали із розриву з Росією» [22, с. 328]. На зламі XIX та XX ст. істориками О. Маркевичем [31] та М. Грушевським [18] було досліджено політичний вектор орієнтації козацької старшини та її вплив на настрій серед січовиків до російського уряду. Одеський історик О. Маркевич у статті в «Записках ООИД» писав про причину орієнтації старшини на російський уряд у XVIII ст. На думку вченого, козацька старшина вважала, що взаємодія низовиків з «антидержавними» гайдамаками привертала увагу російського уряду до запорозьких козаків як нового осередку гайдамаччини. Автор, задля підтвердження власної думки, наводить два документи-застереження. Перший – лист від генерал-губернатора О. Рум’янцева до П. Калнишевського; другий – грамота від Катерини II Кошу від 12 липня 1768 р. [31, с. 46]. Історик М. Грушевський займався іншим періодом. Він указував на роль автономістів серед української старшини у формуванні окремої сили в другій половині XVII ст. – Запорожжя. Вчений писав, що старшини не звертали уваги на народні маси та не залучали їх до протистояння з московською Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 105 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … «бюрократией» [18, с. 260]. На думку автора, це спричинило протистояння колонізаторській політиці московського уряду та інтересам «шляхетської» козацької старшини. Зокрема, М. Грушевський описав повстання Петрика, яке називав боротьбою «найнижчих та найбідніших» проти «москалів і своїх панов» [18, с. 289]. В останній чверті XIX – початку XX ст. затверджуються стійкі позиції в українській історіографії щодо причин ліквідації російським урядом Запорозької Січі у 1775 р. У рамках цього питання працювали П. Єфименко [22], Є. Загоровський [23], В. Бєднов [8] та інші. Вибір нами цих трьох істориків був зумовлений виокремленням ними трьох стійких причин ліквідації Запорозької Січі – земельне та військове питання і роль особистості у вищезгаданій події. Український історик П. Єфименко, під час заслання на півночі Російської імперії опрацював архів Архангельської губернської канцелярії, де знайшов «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Учений, зацікавившись долею останнього кошового отамана Запорожжя, публікує статтю в російському виданні «Русская старина». У ній автор визначив роль кошового в процесах уникнення загрози зруйнування козацького осередку та навів дві причини зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. Перша причина вказує на те, що після перемоги над Туреччиною Росія не бачила потреби в низовиках. Друга причина – це залежність запорожців від жалування казною провіанту. Тому, на думку автора, для вирішення цієї проблеми П. Калнишевський доклав усі сили на примноження сіл, хуторів та зимівників [22, c. 407-409]. Катеринославський історик В. Бєднов у виданні «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии» опубліковує статтю, в якій простежив вплив особистісного чинника Катерини II та П. Калнишевського на хід ліквідації запорозького осередку. Історик вважав, що прихід до влади Катерини II прискорив процес знищення Запорозької Січі. Тому намагання кошового отамана П. Калнишевського перевести січовиків до землеробського способу життя, реформування запорозького устрою та відтік населення до вольностей не зупинили імперський колоніальний наступ та поглинання Запорожжя [8, с. 26-29]. Одеський вчений Є. Загоровський, дослідивши результати засідань високопосадовців Російської імперії, трансформував ідею видатного історика «імперського» напрямку А. Скальковського про роль особистості Катерини II та Г. Потьомкіна в ліквідації Нової Січі. На думку вченого, не тільки «тверде бажання Катерини послабити козацький елемент у державі після Пугачьовщини», а й «доля Запорожжя була вирішена не одноосібно Катериною «з міркувань» Потьомкіна, а після низки засідань Ради при Вищому дворі в 1773, 1774 і 1775 рр.» [23, с. 73]. На початку XX ст. відбувається процес переосмислення раніше опублікованих робіт, що було зумовлено зміною науково-історичних та суспільно-політичних потреб і введенням до наукового обігу великого масиву документальних джерел. Це, у зв’язку з утвердженням ґрунтовного дослідження Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 106 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … джерела, поступовим занепадом народницького напряму в історіографії, активною діяльністю наукових осередків, сприяло зміні поглядів істориків на історію наступу Російської держави на ВЗН, через стрімкий розвиток останніх. Історики О. Єфименко [21] та Д. Багалій [4] звернули увагу на культурну складову відносин між двома «державними» суб’єктами та переосмислили оцінку власного вчителя В. Антоновича щодо культурного розвитку запорозьких поселень. У своїх оцінках учені були схожими. О. Єфименко перекреслила існування культурної переваги запорожців над російським народом, вказавши на швидкий темп розвитку культури Російської держави, яка потребувала нових земель для народу, що збільшувався у людській чисельності [21, с. 342]. Історик Д. Багалій у праці від 1920 рр. конкретизував думку О. Єфименко, визначивши роль низовиків у культурному зростанні Півдня України в період колонізаційних процесів. Автор стверджує, що січовики не могли привнести стрімкий культурний розвиток через постійні загрози з боку Кримського ханства. Розвиваючи цю думку, науковець пише, що «усе життя…тратилося на боротьбу по охороні краю, і не до культурної роботи було тоді» [4, с. 95]. На окрему увагу заслуговує наукова діяльність Д. Яворницького [50–55], який протягом останньої чверті XIX – початку XX ст. став одним із провідних фахівців з історії запорозького козацтва. Це визначається не тільки кількістю публікацій, членством і діяльністю в наукових осередках, а й залученням до досліджень етнографічних та археологічних матеріалів, що наприкінці XIX ст. було новаторством. У вченого виникали певні труднощі при вивченні історії запорозького козацтва, які були пов’язані з відсутністю доступу до великого корпусу джерел з історії Нової Січі (1734–1775 р.). Джерельна база знаходилася у власності одеського історика А. Скальковського, який відмовляв надати Д. Яворницькому джерела з Архіву Коша Нової Запорозької Січі. Але, як відомо, це не завадило вченому зробити вагомий внесок в дослідження запорозького козацтва. У двотомній праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» Д. Яворницький новаторськи об’єднав етнографічні та документальні джерела при висвітленні причин знищення Нової Січі у 1775 р. Етнографічна частина праці складається з археографічної публікації розповідей старожилів І. Россолоди та П. Табуненка, що вміщують інформацію про роль особистостей російської держави в ліквідації Нової Січі [50, c. 32; 90]. А вже, опираючись на інший вид джерел – документи, історик одним з перших доводить, що знищення Запорожжя простежується із самого початку руської історії. Д. Яворницький пов’язує це з тим, що запорозькі демократичні засади суспільного устрою розвивалися всупереч уподобанням Москви до централізації та єдиновладдя, а також із «дрібними проступками», які були спричинені нападами запорожців на татар та донців. Але, на думку автора, грабіжництво та розбійництво козаків були тільки приводом, а не причиною до знищення Запорозької Січі [50, с. 172-173]. Проаналізувавши «Манифест о разрушенном войске запорожском», науковець дійшов висновку, що привласнення й захоплення чужої власності та прагнення Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 107 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … запорожців створити незалежне управління були основними причинами руйнації Нової Січі у 1775 р. Д. Яворницький також став першим, хто деталізовано вивчив постать кошового отамана І. Сірка. Його робота про нього ще довгі роки була єдиною в українській історіографії. Увага в праці приділяється і відносинам між ВЗН та Росією. Науковець позначав другу половину XVII ст. як час зовнішньої та внутрішньої партійно-політичної боротьби серед козацтва та військових дій разом із Росією проти татар. Історик визначав, що політичні зміни поглядів кошового та запорожців були пов’язані зі «старою традицією», за якою козаки вважали себе «людьми вільними й ні від кого не залежними» [51, c. 8] та «по праву вважали себе носіями народних прав на Україні та Запорожжі, ненавиділи увесь панський та боярський стан» [51, c. 18]. Велике значення в дослідженні історії Запорожжя має трьохтомне видання «Історія запорозьких козаків» [52–54]. Написана вченим у період з 1892 до 1897 рр. вона містить джерельну базу, яка складалася з уже опублікованих археографічних праць: «Акты Южной и Западной России», «Архив Юго– Западной России»; документів із московських архівів: Архіву Міністерства Закордонних Справ, Архіву Міністерства Юстиції, Відділу Архіву Головного штабу та Архіву коронного скарбу, вперше введених до наукового обігу. Також він долучав козацькі літописи та польські хроніки і значну кількість етнографічних, археологічних, картографічних, зображальних та інших джерел [39, c. 5-6]. Історик охопив різноманітні аспекти у відносинах між ВЗН та Росією, тим самим створив систематизовану та загальну історію запорозького козацтва від початку існування до 1734 р. [52–54]. У цій праці автор продовжив стверджувати про бажання низовиків отримати незалежність від Московської держави. Зокрема, Д. Яворницький доповнив свої попередні роботи тим, що політична боротьба серед партій прихильників Польщі та Москви призвела до розуміння запорожцями православного царя тільки як покровителя, а не самостійного правителя запорозькими землями [53, с. 252]. Також історик показує позицію Росії в стосунках з ВЗН, що використовувала запорожців, як провідне військове формування, у власних військових амбіціях. Це було зумовлено неможливістю мати постійне військо та гнучкою політикою московського уряду [53, с. 392], яка дала можливість використовувати запорожців як провідну силу в боротьбі з бусурманським світом [53, с. 349-350; 355; 380; 419; 571]. Отже, період із середини XIX до початку XX ст. став часом початку професійного розгляду історії запорозького козацтва, в контексті якої вітчизняні науковці висвітлили окремі аспекти стосунків між Військом Запорозьким Низовим та Росією. У той час українська історична наука перебувала під впливом романтизму, який у подальшому трансформувався у народницький напрям історіописання. Усталення позитивізму надало можливість історикам зблизитися з природничими науками, що продукувало використання наукових методів у пізнанні історичного процесу. Також на постать дослідників впливали суспільно-політичні події в Російській імперії в середині XIX – початку XX ст., Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 108 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … які стали стимулом до відходу від імперського бачення запорожця як пияка, бунтівника та розбійника, до козака-героя, сповненого любов’ю та вірністю до вітчизни. Тому українські історики, які гуртувалися навколо університетів, наукових гуртків та комісій, часописів тощо, шляхом пошуку, аналізу та публікації великих масивів документальних джерел зуміли дослідити протидію Запорожжя російській експансії. Науковці в своїх працях опублікували історію стосунків між Запорожжям та Росією в соціально-економічному, внутрішньо та зовнішньополітичному, військовому, адміністративному і культурному аспектах. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Абросимова С. В. З історії видання монографії Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» / С. В. Абросимова // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – 2008. – С. 5–23. 2. Андриевский А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. (по современным описаниям) / А. А. Андриевский // Киевская старина. – 1883. – № 5. – С. 127–139. 3. Антонович В. Бесіди про козацькі часи / В. Антонович. – К. : Дніпро. – 1991. – С. 5–143. 4. Багалий Д. Заселення Південної України України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку / Д. Багалий. – Харків : Союз. – 1920. – 110 с. 5. Багалий Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Исторический етюд / Д. Багалий // Киевская старина. – 1889. – № 4. – С. 26–55. 6. Багалий Д. Колонизация новороссийского края и первые шаги его по пути культуры / Д. Багалий. – К. : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого. – 1889. – 120 с. 7. Багалий Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства / Д. Багалий. – М. : Университетская типография. – 1887. – 634 с. 8. Беднов В. Последний кошевой атаман П. Калнишевский / В. Беднов // ЛЕУАК. – 1905. – № 1. – С. 18–32. 9. Брехуненко В. На роздоріжжі: українська Національно-визвольна війна середини. XVII ст. в сучасній російській історіографії / В. Брехуненко // Схід-Захід : Історико-культурологічний збірник. – 2001. – № 5. – C. 78–96. 10. Василенко М. К истории малорусской историографии и малоруського общественного строя / М. Василенко // Киевская старина. – 1894. – № 11. – С. 244–264. 11. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. – 1898. – № 11. – C. 1–51. 12. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. – 1899. – № 1. – C. 53–132. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 109 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … 13. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. – 1899. – № 2. – C. 133–211. 14. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. – 1899. – № 3. – C. 213–273. 15. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII ст / В. Горобець. – К. : Інститут історії України НАН України. – 1995. – 69 с. 16. Грибовський В. Г. Ф. Міллер і ліквідація Запорозької Січі або до питань про роль особистості історика в історії / В. Грибовський // Січеславський альманах : зб. наук. праць з історії укр. козацтва. – 2011. – № 6. – С. 39–65. 17. Грибовський В. Історія вивчення та перспективи дослідження соловецького періоду життя Петра Калнишевського / В. Грибовський // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – 2008. – № 3. – С. 45–58. 18. Грушевський М. Очерки истории украинского народа / М. Грушевський. – СПб. – 1904. – 382 с. 19. Д-ский. Система карательных мер в Запорожье / Д-ский // Киевская старина. – 1893. – № 12. – С. 93. 20. Ефименко А. История Украины и ее народа / А. Ефименко. – СПб. – 1907. – 174 с. 21. Ефименко А. История украинского народа / А. Ефименко. – СПб. : Изд. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон. – 1906. – 391 с. 22. Ефименко П. Калнышевский – последний кошевой Запорожской Сечи 1691–1805 гг. / П. Ефименко // Русская старина. – 1875. – № 14. – С.405– 421. 23. Загоровский Е. Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти во время Новой Сечи / Е. Загоровский // Записки Одеского общества истории и древностей. – Одесса. – 1913. – Т. 31. – С. 54–74. 24. Калакура Я. Українська історіографія : Курс лекцій / Я. Калакура. – К. : Генеза. – 2004. – 496 с. 25. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – СПб. – 1863. – Т. 2. – 398 с. 26. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – СПб. – 1870. – Т. 11. – 388 с. 27. Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее главных деятелей / Н. Костомаров. – СПб. – 1873. – С. 319. 28. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – СПб. – 1905. – Кн. 6. – Т. 16. – С. 82. 29. Коцур В. Історіографія історії України : Курс лекцій / В. Коцур, А. Коцур. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – 520 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 110 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … 30. Коцур Г. Колонізація та економічний розвиток Запоріжжя в часи Петра Калнишевського: історіографія (ХІХ – 80-ті рр. ХХ ст.) / Г. Коцур // Часопис української історії. – 2016. – №. 33. – С. 84–96. 31. Маркевич А. Борьба запорожского кошевого П.И. Калнышевского с гайдамаками / А. Маркевич // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1897. – Т. 20. – С. 45–47. 32. Маркевич М. Історія Малої Росії / М. Маркевич. – М. : типография Августа Семена, 1842. – Т. 1. – С. 25. 33. Маркевич М. Історія Малої Росії / М. Маркевич. – М. : типография Августа Семена, 1842. – Т. 2. – 692 с. 34. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.) / М. Марченко. – К. : Видавництво Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1959. – 258 с. 35. Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII – XVIII століття: джерелознавчий аналіз / В. Мільчев. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – 369 с. 36. Надхин Г. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи / Г. Надхин // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1876. – № 3. – С. 125–177. 37. Науменко В. Памяти Н. И. Костомарова / В. Науменко // Киевская старина. – 1885. – № 5. – С. 5–29. 38. Об украино-славянском обществе (из бумаг Д.П. Голохвастова) // Русский архив. – 1892. – Т. 78. – № 5–8. – С. 334–359. 39. Орлова А. Предисловие к воспоминаниям Маркевича о Кюхельбекере / А. Орлова // Литературное наследство. – 1954. – Т. 59. – С. 502–503. 40. Полонська-Василенко Н. Історики Запорожжя XVIII ст. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина / Н. Полонська-Василенко. – Мюнхен, 1965. – Т. 1. – 247 с. 41. Смолій В. А. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості : Енциклопедичний довідник / В. А. Смолій , Ю. А. Пінчук, О. В. Ясь. – К. : Вища школа, 2005. – 543 с. 42. Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) / Т. Чухліб // Україна в Центрально-Східній Європі : Зб. наук. пр. – 2004. – № 4. – С. 473–506. 43. Шандра В. С. Хлопоманство, народницько-культурна течія : (Енциклопедія історії України) [Електронний ресурс] / Шандра В. С. – Режим доступу до ресурсу : www.history.org.ua/?termin=Khlopomany. 44. Швайба Н. Заселення запорозьких вольностей в українській історіографії 1920-30-х років / Н. Швайба // Історія і культура Придніпров'я (збірка наукових праць). – 2009. – С. 41–47. 45. Швидько Г. А. О. Скальковський та його «Історія Нової Січі» / Г. Швидько. – Дніпропетровськ : Січ. – 1994. – С. 3–16. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 111 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … 46. Шиманов А. Предсмертная борьба Запорожья / А. Шиманов // Киевская старина. – 1883. – №. 12. – С. 611–635. 47. Шульгін Я. Україна після 1654 р. / Я. Шульгін // Записки Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка. – 1899. – Т. 29. – С. 5. 48. Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы от 1654 по 1775г. / В. Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – 1892. – Кн. 6. – С. 120–150. 49. Щербина Ф. История Кубанского казачества / Ф. Щербина. – Екатеринодар, 1910. – Т. 1. – 734 с. 50. Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа / Д. Эварницкий. – СПб. : Изд. Л. Ф. Пантелеева. – 1888. – Т. 2. – 350 с. 51. Эварницкий Д. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска Запорожских Низовых казаков / Д. Эварницкий. – СПб : Типография И. Н. Скороходова, 1894. – 162 с. 52. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. – СПб : Типография И. Н. Скороходова, 1892. – Т. 1. – 631 с. 53. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. – СПб. : Типография И. Н. Скороходова, 1895. – Т. 2. – 626 с. 54. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. – СПБ. : Типография П. И. Бабкина, 1897. – Т. 3. – 653 с. 55. Яворницкий Д. Топографический очерк Запорожья / Д. Яворницкий // Киевская старина. – 1884. – №5. – С. 42–43. В статье осуществлена попытка историографического обзора трудов украинских историков середины XIX – начала XX вв. про отношения между Войском Запорожским Низовым и Российским государством в 1654–1775 гг. Исследованы обстоятельства, которые повлияли на формирование и трансформацию взглядов ученых, методологический инструментарий и источниковую базу, которыми пользовались отечественные историки при изучении указанной проблематики. Определены аспекты отношений между Запорожьем и Россией, рассмотренные историками, – социальноэкономический, внутри- и внешнеполитический, военный, административный и культурный. Отдельно изучены научные труды известного историка Юга Украины Д. Яворницкого. Ключевые слова: украинская историография, Войско Запорожское Низовое, Российское государство, Юг Украины, Запорожская Сечь. The article attempts to propose a historiographical review of the works of Ukrainian historians of the middle of the XIXth – the early XXth centuries about relations between the Zaporozhian Host and Russian state in 1654–1775. In the article were studied circumstances that influenced to the formation and transformation of the views, metological tools and historical sources used by ukrainian scientists for studying this problem. Also were determined the aspects of relations between Zaporozhye and Russia, investigated by historians: socio-economic, domestic and Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 112 Кінащук Олексій Українська історіографія середини ХІХ – початку ХХ століття … foreign political, military, administrative and cultural . Separately were studied scientific works of the prominent historian of the South of Ukraine D. Yavornytsky. Key words: ukrainian historiography, Zaporozhian Host, Russian state, South of Ukraine, Zaporozhian Sich. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 113 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … УДК: 352. 07 (477. 7) Олександр Черемісін, Галина Михайленко ОБРАЗ МІСТ ПІВДНЯ УКРАЇНИ У ПОДОРОЖНІХ ПУТІВНИКАХ XIX СТОЛІТТЯ Дана стаття присвячена висвітленню образу південноукраїнського міста у подорожніх путівниках російських мандрівників XIX ст. Відмічається, що в їх описах аналізуються загальні відомості про міста Півдня України, подаються короткі статистичні дані. Характеризуються також міські громади, їх образ та стиль життя, соціальні, національні, релігійні особливості співіснування, надається опис владних структур міст та регіону. Значна увага в описах мандрівників приділена природі та історичному минулому краю. Презентується міський соціально-економічний розвиток південноукраїнських міст та відомості про головні й неординарні подробиці міського життя, які не увійшли до статистичних відомостей, а тому виступають неоціненними джерелами з історії побутового міського життя і культури. Зроблені висновки, що мандрівники знаходили міста південноукраїнського регіону особливими, новими і оригінальними, в яких ритм життя був специфічним, відмінним від інших регіонів. Ключові слова: Південь України, міський простір, місцеве управління, міське самоврядування, подорожні записки, мандрівники. У сучасних умовах українського державотворення та гібридної війни на Сході України зростає роль у вивченні історії південноукраїнських міст кінця XVIII – початку XX ст. з метою спростування імперського штучного «проекту Новоросія» та доведення переважного значення українського та європейського фактору в розвитку українських земель. Міста Півдня України були центрами влади в регіоні, мали неповторний колорит, надавали можливість ближче познайомитися з життям європейців і першими увійшли у процес модернізації. Саме цим і визначається актуальність теми дослідження. Інтерес до осмислення образу південноукраїнського міста у путівниках мандрівників визрів ще в першій половині XIX ст. На сторінках Записок Одеського товариства історії та старожитностей і Відомостей Таврійської вченої архівної комісії А. Гурлянд [5], Н. Надєждін [13], К. Зеленецький [9], Н. Гудзій [6] робили публікації щодо описів російських мандрівників до південноукраїнських міст. До їх характеристики автори підійшли достатньо критично, описуючи не тільки характер мандрівки, а й надаючи критичні зауваження щодо помилок, особливо у статистичних даних. У радянські часи міська тематика згадувалася фрагментарно, в основному у світлі критики діяльності міських самоврядних установ, наприклад, у праці Л. Веліхова [2]. Дослідження О. Дружиніної [8] та Б. Миронова [12] насичені статистичними даними про соціальний, національний, релігійний склад міських мешканців. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 114 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … Зі здобуттям Україною незалежності у 1991 р. посилилась увага до історії південноукраїнських міст. Останнім часом вийшло багато наукових досліджень з містознавчими сюжетами, наприклад В. Константинової [11], А. Дорошевої [7] та інших, присвячених етнічному, муніципальному, соціальному, релігійному життю південноукраїнських міст. Серед питань, що не привертали значної уваги попередніх дослідників, можна виділити аналіз образу південноукраїнського міста, що презентувався російськими та іноземними мандрівниками. Зважаючи на це, метою даної статті є висвітлення образу південноукраїнського міста в путівниках російських мандрівників кінця XVIII – першої половини XIX ст. В їхніх описах містяться відомості про подробиці міського життя, які не увійшли до статистичних відомостей, а тому вони виступають неоціненними джерелами з історії побутового міського життя і культури. А найголовніше полягає в тому, що самі росіяни бачили південноукраїнські міста зовсім не російськими, а європейськими. Південь України, інкорпорований Російською імперією в кінці XVIII ст., став «новим» регіоном для держави, а тому цікавив науковців та простих мандрівників історичним минулим, географічними особливостями та специфічним образом життя. Регіон відвідала велика кількість експедицій, що залишили неординарні згадки про побутові умови життя місцевих мешканців у подорожніх записках. Серед мандрівників були: В. Ізмайлов (російський письменник та мандрівник); П. Сухтелін (Оренбурзький губернатор, дворянин, генерал); П. Сумароков (російський письменник, залишив по собі публікації «Путешествие в Крым (и Бессарабию)» і «Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду», що відзначаються ліричним сприйняттям дійсності, в якій він опинився на Півдні України); М. С. Всеволозький (1772–1857), який мандрував Півднем України у 1836–1837 рр. на 64 році життя (російський дворянин, державний і політичний діяч, Тверський цивільний губернатор (1817– 1826), Кавалер ордена Святого Георгія IV ступеня); А. П. Демидов (російський науковець, почесний член Санкт-Петербурзької Академії Наук); О. С. АфанасійЧужбинський (працював у морському міністерстві Російської імперії, канцелярії воронезького губернатора, був редактором газети «Воронезькі губернські відомості»). Під час подорожей російські мандрівники відвідали Катеринослав, Олександрівськ, Берислав, Олешки, Сімферополь, Севастополь, Керч, Феодосію, Карасу-Базар, Одесу, Херсон, Миколаїв тощо, оскільки саме містам належала особлива роль в освоєнні соціокультурного простору і вони надавали можливість познайомитися ближче з життям Півдня України. Для того, щоб описати відвідані міста, мандрівники зупинялися в них на декілька днів і надавали їхню характеристику за кількома критеріями: назва міста та його статус, географічне положення, національний склад, місцева влада, архітектура, культура та побут місцевих мешканців, освіта, відмінності між містами, перспективність подальшого існування. Зазвичай мандрівники для Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 115 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … опису міст користувалися такими термінами як: «красиве-некрасиве», «корисненекорисне», «зручне-незручне», «сумне-веселе», «перспективнебезперспективне» тощо. Критерії для цих визначень були суб’єктивними і залежали від глибини зіставлень з містами Росії та Західної Європи. Значна частина подорожніх матеріалів путівників представляє собою порівняння південноукраїнських міст з давньогрецькими полісами у Північному Причорномор’ї. У своїх роздумах автори надавали перевагу минулому життю, як більш яскравому та епічному у порівнянні з сучасним становищем, яке відродилося, за їх твердженнями, тільки завдяки старанням Російської імперії. Однак вони все ж визнавали, що багато користі для соціально-економічного потенціалу міст Півдня України зробили іноземці. Російські мандрівники перебували на Півдні України з різною метою: здійснити мрію, зробити паломництво, оцінити військовий потенціал, познайомитися з пам’ятками старовини. По собі вони залишили опубліковані подорожні путівники, в яких виклали багато спостережень. Головна мета їх публікацій – надання читачу відомостей про місцевості, які вони відвідали. У той же час, вони ніколи не втрачали можливість описати власні переживання, тож їх праці часто відзначаються лірично-сентиментальним сприйняттям дійсності. У подорожніх записках викладено велику кількість фактичного та статистичного матеріалу, схарактеризовані населені пункти, які проїздили мандрівники. Багато міститься розповідей про природні, історичні, етнографічні та побутові умови життя місцевого населення. Природні умови описані дуже яскраво – мандрівники пояснювали це переконанням, що саме в природній красі полягає справжнє багатство, яким повинна володіти людина і яким не може пишатися навіть заможний столичний мешканець. Уява авторів подорожніх записок сильно розігрувалася, коли мова йшла про історичне минуле, яке асоціювалося з епічністю і поетичністю давньогрецького періоду та героїкою виграних Росією війн. Водночас, запорозькі козаки та кримські татари сприймалися як дикі варвари, які призупинили розвиток квітучих міст, що призвело до їх занепаду. Згодом, за їх переконанням, південноукраїнські міста Росія змогла повернути до життя, але у порівняннях сучасного і минулого перевага надається давньогрецькому періоду. У цілому, російські мандрівники описали живу картину міського простору Півдня України у простій для читача формі. Найперше, що цікавило російських мандрівників під час відвідання Півдня України, – це визначення назви міст та їхнього статусу. Слід звернути увагу, що авторами подорожніх записок не завжди вирізнявся міський статус із адміністративно-територіальним визначенням. Так, наприклад, Катеринослав, Херсон, Сімферополь визначалися як губернські міста, Миколаїв – адміралтейське місто, Олешки, Берислав, Олександрівськ – повітові. Водночас, П. Сухтєлєн [5, c. 16-17] називає Одесу військовим містом, а М. Всеволозький [3, c. 46-69], А. Демидов [6, c. 69-112] та В. Ізмайлов [10, c. 102-244] визначають місто як виключно торгівельне. Також, В. Ізмайлов означує Херсон як купецьке місто. Незрозумілими фактами для О. Афанасія-Чужбинського виявилося те, що Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 116 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … Херсон був губернським містом, а Олешки, Берислав, Олександрівськ – повітовими [1, c. 112-144], адже за зовнішнім виглядом вони зовсім мне відрізнялися одне від одного. Назви міст, у цілому, критиці не піддаються, але М. Всеволозький, розмірковуючи над назвою «Сімферополь», так і не збагнув, чому місто отримало таку назву і дійшов висновку, що найменували його так «произвольно» [3, c. 146-269]. Наступна тема, яка цікавила мандрівників, – це національний склад південноукраїнських міст. Абсолютно всі відмічали полінаціональність міст, зокрема, вказували на проживання в південноукраїнських містах: росіян (в основному вони були купцями, чиновниками), українців (міщани, візники, торговці, рибалки, чумаки, які мирно відпочивали між волами); євреїв (підкреслено, що їх було дуже багато та вирізнялися вони серед інших мешканців міст більшою інтелігентністю; представлені в образі знавців вишуканої музики та опери, займалися комерцією, торгівлею, промисловістю; В. Ізмайлов підкреслював, що в Херсоні більшість євреїв розмовляють німецькою мовою, а у Феодосії вони вважаються людьми освіченими і поважними) [10, c. 156-289]; греків, італійців, вірмен, молдаван (торговці); німців, французів (купці, біржовики, власники магазинів; відмічено, що німці полюбляють пити каву без цукру); шведів (колоністи, які приїздять в міста отримати освіту та поторгувати): татар (дрібні торговці, млинарі, баштанники); циган (представлені в образі шахраїв) та багато інших народностей. Найбільш модернізованими автори подорожніх путівників вважали росіян, німців, греків, французів, шведів, італійців. Особливо підкреслена модернізація росіян, оскільки вони швидко відійшли від архаїчного традиційного життя, поголилися, припинили носити традиційний одяг та вбралися на європейський манер, вивчили декілька іноземних мов. Найвищим проявом модернізованості для російських мандрівників видавався той факт, що жінки переставали носити традиційний кафтан. Частково, за свідченнями мандрівників, модернізованими були українці, євреї, молдавани, вірмени. Підкреслена модернізованість представників чоловічої статі та молодого покоління. Якщо старше покоління ще розглядало традиції як основу суспільного життя, то молоді вже жили і вдягалися на західноєвропейський манер і не використовували елементи традиційного одягу. Водночас, жінки у більшій мірі продовжували жити елементами традиційності. Найменш модернізованими національностями визнавалися кримські татари і цигані, які взагалі не відійшли від традиційності і прояви модернізованої Європи не сприймали. Серед соціальних станів найбільш модернізованим визнавалися вільні матроси. О. Афанасій-Чужбинський у Нікополі та Олешках помітив, що саме вони є більш прогресивними у своїх поглядах на життя, а в їхніх будинках було багато елементів західноєвропейського побуту. Навіть бідні родини обов’язково купували собі англійський посуд, хоча грошей часто не вистачало на придбання їжі [1, c. 146-324]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 117 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … У цілому, робився загальний висновок про те, що мешканці Півдня України зробили значний крок вперед у плані модернізації. Стиль і ритм життя нагадував західноєвропейський, що дало змогу М. Всеволозькому назвати південноукраїнський регіон «Русской Италией» [3, c. 289-356]. Про місцеву владу мандрівники згадують фрагментарно. Вони не розділяють міське самоврядування та губернське керівництво. Для них важливо те, що керівні посади обіймають росіяни. Можна зустріти лише поодинокі фрагменти про адміністрацію губерній. Іноді зустрічаються згадки про цивільних губернаторів і військових генерал-губернаторів. Найпомітнішою фігурою у записках є М. Воронцов, який виглядає блискучим менеджером, будує палаци, піклується про добробут кожного мешканця незалежно від станової, національної та релігійної ознаки та перевершує здобутки Дюка де Рішельє. Російські мандрівники визнають, що багато для розвитку південноукраїнських міст зробили іноземці, але на їх погляд М. Воронцов перевершив усіх попередників і завдяки його старанням регіон виглядає повноцінною Європою, в якій життя більш легке, цікаве та веселе. Лише О. Афанасій-Чужбинський згадує про існування міського самоврядування в деяких містах. Так, наприклад, описуючи Олександрівськ, він відзначав, що будинки міських громадських установ знаходяться в жахливому стані. Згадувалась міська ратуша у Бериславі через той факт, що міські депутати встановили монополію на продаж квасу [1, c. 246-389]. Наступним етапом спостережень була міська архітектура. До цього питання автори подорожніх записок підійшли диференційовано і описали тільки те, що їх найбільше вразило, що створило загальне враження від відвіданих міст. Здебільшого архітектоніка та планування міст позитивно дивували мандрівників. Описи міської архітектури не перевантажені деталями, адже занотовувалися поверхневі суб’єктивні спостереження. Головним чином, увага зосереджена на зовнішньому вигляді будинків, які подобались або не подобались мандрівникам. Так, наприклад, характеризуючи Сімферополь, М. Всеволозький звертає увагу, що російська частина міста побудована на західноєвропейський манер (громадський сад мав планування в англійському стилі), а стара частина – мала забудову в азійському стилі. Говорячи про Одесу, М. Всеволозький відмічав, що всі будинки побудовані у західноєвропейських стилях, вирізнялися пишністю і красою, розкішшю і багатством. Найбільше його вразив одеський театр [3, c. 289-356]. А. Демидова величчю проведених робіт з міської забудови вразив Севастополь. Описи ж Херсона та Миколаєва у нього достатньо поверхневі, хоча деякі особливості охарактеризовані дуже тонко. Так, наприклад, Миколаїв А. Демидова здивував довжиною вулиць та будинками, фасад яких вирізнявся величністю, але внутрішнє убранство було схоже на облаштування бідного житла. Мандрівниками відмічалася наявність такої кількості бруду та пилу, що навіть важко було наважитися перейти площу або вулицю. Але якби там не було, Миколаїв А. Демидов оцінив схвально, все в ньому було гарно і вишукано, але тільки зовнішньо, а внутрішньо – все в ньому нагадує про недобудованість, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 118 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … незавершеність планування. Хоча в географічному відношенні місто збудовано правильно і логічно, легко доставляти продовольчі товари та інші речі, хоча переправа через Буг була незручною. У Херсоні на А. Демидова більше всього справила враження велика кількість млинів: вітряних, водяних, шестикрильних та інших. Їх робота здавалася мандрівнику дивною [6, c. 248-398]. Кримські міста, в цілому, не відзначалися пишністю архітектури та визнавалися відвідувачами занепадаючими. Найбільше, що в них цікавило мандрівників, так це пам’ятки давньогрецької та італійської архітектури. Наприклад, Карасу-Базар як місто залишило у мандрівників негативне враження. Вулиці були брудними і погано вимощеними, наповненими численними лавками, що були захищені від сонця та дощу простими тентами на кривих стовпах, та різного роду кав’ярнями, в яких відпочивали на диванах татари, караїми, вірмени і повільно палили тютюн, лише зрідка один з одним про щось розмовляючи. У Феодосії та Керчі А. Демидова найбільше вразили давньогрецькі пам’ятки історії та археологічні музеї [6, c. 289-356]. Архітектура Олександрівська і Катеринослава не сподобалась О. АфанасіюЧужбинському. Він зауважував, що головна вулиця Катеринослава нагадує Невський проспект у Петербурзі, однак у цілому більшість будинків схожі на сільські. Найкращими будинками у Бериславі для нього були сінагога, купецький дім та дві церкви. Водночас мандрівник помітив одну особливість, яка не зустрічалася в інших містах – у кожному будинку були шпаківні. Херсон справив на О. Афанасія-Чужбинського подвійне враження. Здалеку, коли мандрівник під`їздив до міста, воно здалося йому доволі гарним. Однак, опинившись у самому місті, відмічав, що будинки зблизька виявилися не красивими, а під час дощу вулицями пройти виявлялося зовсім неможливо. Центральне місце в архітектурі Херсона він відводив Катерининському собору, гарному, на його думку, хоча і невеликому. В Олешках, на його думку, всі будинки мали селянський вигляд. В архітектурному плануванні це місто, за визначенням мандрівника, було квадратною площею з собором посередині [1, c. 246-389]. В. Ізмайлову в арітектурному плані сподобався Херсон. Для нього простота архітектури означала наближеність до Бога. Мандрівнику найбільше приглянувся Катерининський собор і пам’ятник Джону Говарду, якого він особисто вважав найвеличнішою людиною, що прожила життя і померла заради інших, а не для себе. У Миколаєві В. Ізмайлова вразили будівля адміралтейства, суда і соборна церква Св. Георгія, яка стала для нього прикладом «вкуса и нежности». В архітектурі міста, за його свідченнями, царювала простота та суміш різних фарб, що поселило в душі мандрівника почуття романтизму. У цілому, архітектура Миколаєва надала В. Ізмайлову відчуття витонченості. В Очакові у мандрівника склалося подвійне відчуття. З одного боку – розруха старої частини міста, а з іншого – процвітання нової. Найбільше вразили міська ратуша, територія карантину і фонтан. В Одесі В. Ізмайлов відмічав, що будинки красиві, порівнював місто з Ригою і зазначав, що Одеса була найкрасивішим містом [10, c. 212-328]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 119 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … Найбільше місця у подорожніх записках російських мандрівників приділено побутовому життю південоукраїнських міст. Головними цінностями місцевих мешканців, за їх свідченнями, були: гостинність, мир, спокій, комерція, торгівля, «невозмущенная душа, чистая совесть, искереннее к людям расположение и ограниченные желания». Багатство тут не принижувало бідності, господарі сильно не відрізнялися від найманих працівників, а стани не сильно різнилися. Мова не була бар’єром для спілкування, а різні релігійні течії мирно між собою уживалися. Так, спостерігаючи особливості побутово-релігійного життя, П. Сумароков доходить висновку, що воно сильно відрізняється від того, яке бачив на Півночі Росії. У кримських містах він звертає увагу на толерантність між представниками різних конфесій, а головним було те, що всі служать Богу, а не царю. У всіх народів, що населяли міста, різний побут, традиції, а зрівнює усіх в правах природа і кожен намагається в ній осягнути і знайти власного Творца. Наприкінці своїх роздумів мандрівник звертається до тих, хто проживає на Півночі Росії і радить їм приїхати у Крим, щоб злі серця отримали, нарешті, спокій. У П. Сумарокова склалося враження, що мешканці столиць перебувають у розгульному житті, в якому панує мода та розкіш. На противагу, у Криму – Едемський сад, що символізує спокій, щирість і насолоду на березі моря [14, c. 89-198]. Інший російський мандрівник, М. Всеволозький, говорив про люб’язність мешканців південноукраїнських міст. Тільки прибувши до регіону він одразу зрозумів, що життя тут суттєво відрізняється від російської частини імперії. На Півдні України мешканці доброзичливіші, більш привітні, люб’язніші. Для нього стиль життя південноукраїнських міст нагадував західноєвропейський. Тут було, на його думку, все, що могло насолодити життя і надати спокій людині. Описуючи кримські міста, він говорив про спокійний ритм життя, відсутність поспіху людей, повільність. Зайшовши подивитись, як працює млин, він побачив, як працівники грають у карти. Водночас мандрівник відмічав, що міста швидко розбудовуються, з`являються вишукані будинки, готелі, численні лавки, магазини, склади та інші будівлі. У Сімферополі М. Всеволозький мешкав в готелі француза Амабля, який раніше працював поваром у Петербурзі і з моменту приєднання Криму до Російської імперії вирішив, що для нього з`явилися нові можливості відкрити власний бізнес у Сімферополі. Пропрацювавши тут декілька років, Амабль прийшов до висновку, що Росія – неосвічена країна, дика і варварська, оскільки його кулінарний талант виявився недоречним для місцевих мешканців. Тут не цінували страви французької кухні, лише декілька чиновників були його постійними клієнтами, тому француз вирішив відійти від кулінарного бізнесу та зайнятись просвітництвом місцевого населення і стати вчителем. Одеса стала для М. Всеволозького справжнім відкриттям, оскільки всього за декілька років перетворилася з бідного селища в заможне і велике місто, яке швидко виграло торгівельну конкуренцію з Херсоном і спрямувало торгівлю Правобережної України в західноєвропейські країни. У свідомості мандрівника Одеса залишилась вільним містом, яке було наповнене розкішшю і багатством. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 120 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … У ньому можна було знайти все, задовольнити всі потреби і примхи. Ритм життя швидкий, все в русі, місто постійно забудовується, розширюється, прикрашається. Мандрівник бачив тут представників різних народів і національностей: українців, євреїв, греків, італійців, німців, французів, вірмен та багатьох інших. Відвідання театру справило на М. Всеволозького велике враження. Він не переставав дивуватися італійській опері, схвально її оцінюючи. Найбільше мандрівника вразило те, що театр відвідувало багато євреїв, які виявилися знавцями вишуканої музики. Взагалі одеситів описував схвально – вони полюбляють музику і все прекрасне. У цілому, на думку М. Всеволозького, Одеса була повноцінним, великим, заможним європейським містом [3, c. 156-404]. Майже одночасно з М. Всеволозьким у 1837 р. Південь України відвідав А. П. Демидов. Він у зручній та легкій формі передав власні спостереження про відвідані міста регіону та образ життя їх мешканців. Короткий час перебував у багатьох містах Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній, але найбільше враження на нього справила Одеса. Описуючи історію міста, він взяв статистичні відомості з книги А. Скальковського «Первое тридцатилетие Одессы», додавши до них власні спостереження і враження. Місто виглядало в очах А. Демидова зовсім «новим» та особливим, в якому ритм і стиль життя ніяк не можна описати як російський. У місті безліч іноземців, жвава торгівля, швидкоплинне життя, все знаходиться в русі і розкоші. Аналізуючи причини зростання Одеси, він прийшов до висновку, що роль статусу порто-франко в перетворенні її у Великий порт є мінімальним. Усе залежало, на його думку, від географічного розташування міста [9, c. 442-453]. Для В. Ізмайлова південноукраїнські міста були «новими та особливими». Тут переплітався побут багатьох національностей, усі розмовляли іноземними мовами. Коли він їхав на Південь України, то вважав що потрапить в дикий край без просвітництва і цивілізації, тож був украй приголомшений, коли його очікування не співпали з реальністю. В. Ізмайлов відмічав, що іноземці живуть в мирі з росіянами, не дивлячись на різницю в характерах і культурі. Його вразило, що всі ведуть торгівельно-комерційні справи, а ритм життя був достатньо високом. Мешканці живуть добре і чисто, кожен думає про гроші та прибутки, поспішає в порт або на біржу, до обіду розмовляють про відсотки, за обідом про прибутки, після обіду – про товари, які привезли до порту. Дрібною торгівлею займаються, в основному, вірмени та євреї, які вважаються людьми почесними та освіченими. Загальний висновок – комерція була душею цих міст. Більше він не знав таких міст, в яких усі думки мешканців поглиналися грошима і торгівлею. Натомість, мало бачив тут по-справжньому освічених жителів. На В. Ізмайлова південноукраїнські міста справили враження великих мурашників, в яких можна було побачити як одними людьми можна було замінити машинний труд. Мешканці вели життя виключно домашнє. Громадські гульбища були відсутні. Водночас, усі полюбляли родинні розваги. У містах гуляло багато іноземців, які полюбляли напиватися та співати власні національні пісні [10, c. 186-378]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 121 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … На побутовому рівні О. Афанасію-Чужбинському міста Півдня України не сподобалися. Він побачив достатньо повільний ритм життя, під час якого місцеві мешканці вели дрібну торгівлю. Міські громади або сплять, або п’ють алкоголь, іноді грають у ігри. Різного роду шинків дуже багато і відвідують їх регулярно і старанно. Ресторанів мало, їх гостями були виключно іноземці або місцеві чиновники. Базари збираються невеликі, здебільшого тоді, коли колоністи привозять свої товари на продаж. Найбільш радісні події – коли приїздять чумаки та збираються ярмарки, які вкрай сильно відрізняються від російських і, навіть, малоросійських. Міста оживають тільки під час єврейських свят, хоча євреїв не любили за їх промислово-комерційний образ життя. Наприклад, в Олешках О. Афанасію-Чужбинському один з місцевих мешканців розповідав свою мрію: побачити, як два єврея б’ються, а він би їх обох поколотив і змусив би помиритися. Отака місцева розвага. За свідченням мандрівника, як громадське, так і культурне життя знаходилося на низькому рівні. Тільки іноді люди збиралися увечері на танці. Наприклад, у Херсоні найбільш популярним місцем для розваг була, за словами О. Афанасія-Чужбинського, набережна, де особливо вночі всі гуляли, пили алкоголь і де відбувалися сцени еротичного змісту. Також він свідчив, що у місцевих мешканців грошей небагато, торгівля заснована на спекулянтському принципі і нечисельна, а колоніальні товари дешевші, ніж в Росії. О. Афанасій-Чужбинський відмічав, що у таких містах як Олександрівськ, Берислав, Олешки, Нікополь побут був виключно українським, більшість розмовляла українською мовою, в одязі панували шаровари та вишиванки [1, c. 189-379]. Читання книжок, за його спостереженнями, не було популярним явищем. Тут вчать письму, читанню, трішки розмовляти іноземними мовами, музиці і танцям, а не читають з різних причин: немає часу через велику зайнятість, висока ціна на книжки, а тим більше там таке пишуть, що дівчатам це знати просто було не варто на думку місцевих мешканців. Батьки засуджували сучасну літературу, оскільки там пишуть непристойні речі, а власних доньок вчили, щоб одружувалися з заможними дідами й витрачали їх гроші. При цьому пишалися тим, що таким навчанням давали дорогу в життя власній дитині. У цілому, за спостереженнями О. Афанасія-Чужбинського, у плані модернізації місцеві мешканці зробили значний крок уперед. У моді було все європейське. У записках відмічалося, що спочатку різні національності проживали окремо, але з часом усі переплелися. Мова українізувалася, пісні змішалися, а російські жінки припинили носити сарафани. Традиції аристократії представляли суміш російських і українських звичаїв. Водночас, місцеві мешканці багато займалися городництвом. Переважало вирощування кавунів, було багато помідорів, які стали особливістю Півдня України. Помідори тут використовували ледь чи не у всіх стравах, що значно відрізняло кухню Півдня України від інших регіонів [1, c. 189-379]. Підсумовуючи свої враження від подорожей Півднем України, російські мандрівники висловлювали здебільшого позитивне загальне враження від Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 122 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … побаченого. В їх свідомості склався достатньо привабливий образ південноукраїнського міста як «нового та особливого», модернізованого, своєрідного, багатонаціонального, полікультурного, європейського, мирного, щасливого, комерційно-торгівельного, що давало підстави розмірковувати про майбутнє міст регіону. У висновках про свою мандрівку П. Сумароков написав, що Крим його навчив творити добро, оскільки це є найбільшою цінністю в житті кожної людини [4, c. 132-143; 15, с. 89-202]. Більшість південноукраїнських міст залишили у свідомості М. Всеволозького позитивне враження. Вони самодостатні, можуть легко обходитися без столиці і без великого капіталу. А от Катеринослав йому не сподобався, оскільки дороги були поганими, вночі зупинитися в готелі не вдалося, а страви в ресторані не відповідали його смаку. Про відвідання кримських міст мандрівник написав, що навколишня природа спонукає до філософських роздумів про сенс життя і не викликає бажання повернутися додому в російську дійсність. Тут добре жити мрійникам, філософам, художникам, науковцям, але не багатіям, оскільки просто неможливо нікуди вкладати кошти. Край віддалений від центру, але просто необхідний для Росії для демонстрації свого домінування на Чорному морі [3, c. 404-478]. Загальні враження О. Афанасія-Чужбинського також на користь південноукраїнських міст. У його свідомості склався образ провінційних містечок, які невідомо з яких причин названі містами, у яких панує бруд, пил [1, c. 202-435]. Перспективи розвитку південноукраїнських міст визначалися мандрівниками неоднозначно. Наприклад, М. Всеволозький бачив південноукраїнські міста у майбутньому великими, багатим і зразковим, тим більше, що навколо них було збудовано велику кількість заможних маєтків російської знаті [3б 356-398]. Російський дворянин, генерал, Оренбурзький губернатор П. Сухтелін бачив у перспективі Одесу не торгівельним, а військовим центром. Автора подорожніх записок більше цікавила військова могутність Одеси, він детально охарактеризував порт, військовий гарнізон та вважав, що місто неприступне для ворожої армії. У цілому, він розглядав Одесу як базу військового флоту, через яку Росія здатна забезпечити домінування у Чорному морі. Тому, на його думку, потрібно було переселяти в місто більше корабельних майстрів, які б побудували ще більше військових кораблів. Торгівельне значення міста він взагалі не розглядав як перспективне, навіть скаржився на те, що в Одесі зовсім неможливо знайти каву. Однак, не пройде і десятка років, як інші російські мандрівники назвуть Одесу саме торгівельним містом [5, c. 16-17]. Для В. Ізмайлова Південь України виявився «краєм світу» у перспективі якого тільки світле торгівельне майбутнє, а Одеса виграє конкуренцію з Ригою і перетвориться в найліпший і найбільший порт імперії [10, c. 356-378]. Ратував за торгівельний розвиток міст Півдня України у майбутньому й О. Афанасій-Чужбинський. Хоча і вважав, що Олександрівськ, Берислав, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 123 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … Олешки мають змогу перетворитись на великі міста тільки завдяки транзитній торгівлі і розвитку судноплавства Дніпром. Залізницю тут будувати не потрібно, оскільки не вигідно. Обстоював ідею, що Херсон повністю безперспективне місто, а статус губернського міста пропонував передати Єлісаветграду [1, c. 202-435]. Таким чином, можна зробити висновок, що у російських мандрівників після відвідання південноукраїнських міст склався дуалістичний образ, в якому панував занепад старого світу і розбудова нового, швидкі модернізаційні процеси європеїзації проходили одночасно з провінціалізацією. У цілому, вони створили живу та об’єктивну картину міського простору, насичену дрібними побутовими деталями, історичними, географічними та етнографічними спостереженнями. Власні переживання були перенесені на другий план, оскільки на перший план вийшов образ південноукраїнського міста, в якому панувала модернізація, доброта, мир, спокій, комерція і торгівля. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ Афанасий-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию / А. АфанасийЧужбинский. – СПб. : Типография морского министерства, 1861. – Т. 1. – 465 с. Велихов Л.А. Основы городского хозяйства: общее учение о городе, его управлении, финансах и методах хозяйствования / Л. А. Велихов. – М.Ленинград : Государственное издательство, 1928. – 466 с. Всеволожский Н. С. Путешествие через Южную Россию, Крім и Одессу в Константинополь, Малую Азию, Северную Африку, Мальту, Сицилию, Италию, Южную Францию и Париж в 1836 и 1837 годах [сочинение] / Н. С. Всеволожский. – Москва : Тип. Августа Семена, при Императорской Медико-хирургической академии, 1839. – Т. 1. – 495 с. Гудзий Н. К истории русского сентиментализма (Путешествие в Крым П. И. Сумарокова) / Н. Гудзий // Известия Таврической ученой архивной коммиссии. – Симферополь : Таврическая Губернская типография, 1888. – № 6. – С. 132–143. Гурлянд А. Из описания г. Одессы, сделанного генералом Сухтеленом / А. Гурлянд // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса : Экономическая типография, 1900. – Т. XXII. – С. 16–17. Демидов А. Н. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и Молдавию, совершенное в 1837 году, Анатолием Демидовым / Демидов А. Н. – М. : Тип. А. Семена, 1853. – 543 с. Дорошева А. О. Самоврядування в приморських містах Півдня України в другій половині XIX ст. : дис … канд. іст. наук : 07.00.01 / А. О. Дорошева. – Одеса, 2009. – 195 с. Дружинина Е. И. Северное Причерноморье в 1775–1800 гг. / Е. И. Дружинина. – М. : Наука, 1955. – 267 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 124 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … 9. Зеленецкий К. Путешествие в Южную Россию и Крым Анатолия Демидова / К. Зеленецкий // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса : Городская типография, 1844. – Т. 1. – С. 442–453. 10. Измайлов В. В. Путешествие в полуденную Россию : В письмах, изданных Владимиром Измайловым / В. В. Измайлов. – М. : Университетская типография, 1802. – Т. 1. – 404 с. 11. Константінова В. М. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861–1904 роках) / В. Константінова. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 569 с. 12. Миронов А. Русский город: социиальное, экономическое, демографическое развитие в 1740–1861 гг. / А. Миронов. – М. : Наука, 1975. – 386 с. 13. Надеждин Н. Путешествие через Южную Россию, Крым и Одессу Н. С. Всеволожского / Н. Надеждин // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса : Городская типография, 1844. – Т. 1. – С. 433–441. 14. Сумароков П. И. Путешествие в Крым и Бессарабию в 1799 г. / П. И. Сумароков. – М. : Университетская типография у Ридигера и Клаудия, 1800. – 238 с. 15. Сумароков П. Досуги Крымского судьи или Второе путешествие в Тавриду : в 2-х частях / П. Сумароков. – СПб. : в Императорской тип., 1803-1805. – Ч. 1. – 226 с. ; Ч. 2. – 244 с. Данная статья посвящена освещению образа южноукраинского города в заметках российских путешественников XIX века. Отмечается, что в их заметках анализируются общие сведения о городах Юга Украины, даются короткие статистические сведения. Характеризуются также городские общества, их образ жизни, социальные, национальные, религиозные особенности сосуществования, описываются властные институты городов и региона. Значительное внимание уделено природе и историческому прошлому края. Характеризуется социально-экономическое развитие южноукраинских городов. В их описаниях содержатся известия про главные и неординарные события городской жизни, которые не вошли в статистические ведомости, а поэтому являются неоценимыми источниками по истории повседневной городской жизни и культуры. Сделаны выводы о том, что путешественники находили города южноукраинского региона особенными, новыми и оригинальными, в которых ритм жизни проходит специфическим образом, отличным от других регионов. Ключевые слова: Юг Украины, городское пространство, местное управление, городское самоуправление, путевые заметки, путешественники. This study is devoted to examining the image of the South Ukrainian towns in the travel guides of the Russian travelers of the 19th century. It represents brief characteristics of the travelers’ personalities and their worldview. Their descriptions analyze general information about the towns in the South of Ukraine and represent brief statistical data. They characterize the town communities, their life style, social, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 125 Черемісін Олександр, Михайленко Галина Образ міст Півдня України … national and religious peculiarities of co-existence. The travel guides characterize the authority structures of the towns and the regions. Considerable attention in the travelers’ descriptions is paid to the region’s nature and historical past. They depict the social and economic development of the South Ukrainian towns. They represent personal and subjective evaluation of the observations. The travelers’ descriptions contain the information about the major and extraordinary details of the town life, which did not enter the statistical data therefore they are considered valuable sources of the history of the towns’ everyday life and culture. This allows the conclusion that the travelers found the towns of the South Ukrainian region special, new and original, with a specific rhythm of life, different from other regions. Key words: the South of Ukraine, town space, local government, town selfgovernment, travel guides, travelers. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 126 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … УДК 94 (477.54) «1917/1921» Ярослав Мотенко, Євгенія Шишкіна ІСТОРІЯ СЕЛЯНСЬКОГО РУХУ 1917–1921 РОКІВ У ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ: ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ Стаття є результатом дослідження проблеми систематизації і використання джерел з історії селянського руху у Харківській губернії в 1917– 1921 роках. Існуючу джерельну базу запропоновано розділити на документальні джерела, періодичні видання і мемуарну літературу. Комплекс документальних джерел складається з опублікованих та неопублікованих актових і канцелярських матеріалів. До першої групи, належать нормативно-правові документи. Матеріали другої групи становить протокольна документація і міжвідомче листування. Тенденційність авторських статей у періодичних виданнях, зумовлює критичний підхід при їх використанні. З огляду на суб’єктивний характер мемуаристики при її вивченні варто застосовувати порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом. Ключові слова: Українська революція 1917–1921 років., Харківська губернія, селянський рух, джерельна база, документальні джерела, періодичні видання, мемуарна література. На початку ХХІ століття перед Україною постала низка суспільнополітичних і соціально-економічних викликів, що становлять загрозу самому існуванню її державності. Намагаючись зміцнити існуючі владні структури і водночас зберегти громадянське суспільство, український соціум вкотре шукає відповіді на наболілі питання у власному минулому, актуалізуючи досвід майже вікової давнини. Свідченням цього стало проголошення Президентом України 2017 року Роком Української революції 1917–1921 років (Указ Президента України №17/2016 від 22 січня 2016 року). Одним з важливих питань, що мають бути вирішеними науковою спільнотою є опрацювання значного за обсягом комплексу документів і матеріалів пов’язаного з діяльністю державних утворень у Наддніпрянській і Західній Україні протягом 1917–1921 років. Метою пропонованої статті є аналіз і систематизація джерел з історії селянського руху 1917–1921 роках у Харківській губернії. Джерельну базу дослідження становлять документальні джерела, періодичні видання і мемуарна література. Комплекс документальних джерел складається з опублікованих та неопублікованих актових матеріалів і документів офіційного діловодства. До першої групи зокрема, ми відносимо нормативноправові документи, які регулювали земельні відносини, вилучення продовольства, повинності, а також урядові постанови, щодо адміністративнотериторіального районування Харківської губернії і врегулювання стосунків з місцевим населенням. Переважну більшість матеріалів другої групи становить протокольна документація, міжвідомче листування (доповіді, телеграми, звіти, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 127 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … зведення), звернення влади до населення, документи військових установ, органів правосуддя. Серед актових матеріалів помітне місце займають опубліковані документальні матеріали, присвячені соціально-економічній і суспільнополітичній діяльності більшовиків в Україні і, зокрема, в Харківській губернії [10, 11, 12]. Передусім, це резолюції першого, другого і третього з’їздів КП(б)У, четвертої і п’ятої конференцій КП(б)У, Всеукраїнського з’їзду волосних виконкомів. Вони містять інформацію про стосунки радянської влади і селянського повстанського руху, урядові «антикуркульські» заходи, земельну політику більшовицького режиму. Важливим джерелом інформації є телефонограми В. І. Леніна членам уряду УСРР датовані 1920–1921 роками [2]. З них ми дізнаємося про схвалення головою Раднаркому РСФРР урядових позаекономічних засобів вилучення продовольства в Україні. Непересічне значення для дослідження історії селянського руху в Харківській губернії мають тематичні збірники документів і матеріалів складені колективом Державного архіву Харківської області [8, 9, 21, 22]. Згадані збірники надають дані про стосунки селянства і владних органів УЦР, Гетьманату, Добровольчої армії, УСРР в Харківській губернії, антиденікінський селянський повстанський рух, діяльність Комітетів незаможних селян. Проте, слід зазначити, що до цих збірників, матеріали здебільшого добиралися у такий спосіб, щоб створити у дослідників та читачів враження беззастережної підтримки селянством Харківщини гасел та дій більшовиків. Проте, це ще не означає їх неадекватність дійсності, адже у будьякому джерелі інформації може бути виявлено відбиток таких історичних явищ, які були зафіксовані всупереч волі автора. Так, наприклад, збірник «Харьковщина в период гражданской войны и иностранной военной интервенции 1918–1920 гг.» містить зведення особливого відділу ПівденноЗахідного фронту про боротьбу з бандитизмом в Богодухівському повіті від 11 червня 1920 року. У своєму звіті, уповноважений особливого відділу Південно-Західного фронту стверджував, що учасниками місцевого селянського антибільшовицького виступу були лише бандити і «куркулі». Але поряд з цим він зазначив, що майже все чоловіче населення селищ, які стали осередками повстання вирушило партизанити у ліси, а серед затриманих повстанців були навіть жінки й підлітки [22, с. 257]. Не менш цінними є документальні збірники, підготовлені українськими істориками у пострадянську добу. Вміщені в них документи і матеріали тривалий час залишалися невідомими для наукової громадськості [4, 14, 20]. Унікальні документи, що висвітлюють діяльність більшовицьких спецслужб серед сільського населення, таємні антиповстанські операції ВУНК були опубліковані в журналі «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД» [15]. Однак за умов всебічного і об’єктивного вивчення проблеми, визначальна роль належить неопублікованим архівним матеріалам. Стосовно селянського руху на Харківщині – це матеріали Центрального державного історичного архіву у Києві (ЦДІАК України, Ф.1071 – Канцелярія прокурора Харківської судової Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 128 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … палати); Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України, Ф.1216 – Фонд МВС УД; Ф.4465 – Колекція документів Українських емігрантських установ); Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України, Ф.1 – Фонд ЦК КП(б)У; Ф.57 – Колекція документів з історії КПУ під час революції та Громадянської війни); Державного архіву Харківської області (ДАХО, Ф.Р.–89, Ф.Р.–80, Ф.Р.–202, Ф.Р.–203, Ф.Р.–429, Ф.Р.–460 – Фонди регіональних органів влади). Важливу тематичну інформацію про соціально-політичну ситуацію в регіоні протягом 1917–1918 років містить блок документів з фондів ЦДІАК Ф.– 1071, Ф.–1216, Ф.–4465, Ф.–57. Судово-слідча документація, матеріали Харківського губернського комісара Тимчасового уряду, зведення Державної Варти, губернського і повітових старост дозволяють висвітлити події, пов’язані з вирішенням аграрного питання в краї, боротьбою між різними політичними угрупованнями за вплив на селянство, виникненням селянського повстанського руху. Найбільш цікаві канцелярські матеріали пов’язані з історією місцевого селянського руху у 1919–1921 роках нами було виявлено у фондах ЦДАГО Ф.– 1, ДАХО Ф.Р.–202, Ф.Р.–203. Доповіді агентів Зафронтового бюро ЦК КП(б)У, зведення інформвідділу при ЦК КП(б)У ЦДАГО Ф.–1 надають цінну інформацію про антикомуністичний та антиденікінський селянський повстанський рух в краї. Документи фонду Харківського губернського революційного комітету ДАХО Ф.Р.–202 містять протоколи і стенограми засідань і конференцій на яких обговорювалися найбільш актуальні тогочасні проблеми регіону: продовольче і паливне питання, боротьба з селянським повстанським рухом, організація безпартійних селянських конференцій і виборів до рад. Дослівна фіксація у стенограмах промов учасників конференцій дозволяє дати об’єктивну оцінку стосункам державних органів влади і селянства у регіоні. Змістовними є інформаційні зведення Харківського губревкому за 1919– 1920 роки, що також належать до фонду ДАХО Ф.Р.–202. Вони розподілялися на дві категорії: для опублікування і секретні. Секретні призначалися для користування суворо обмеженого кола службовців і містили відомості про справжні масштаби антиурядового селянського повстанського руху, ставлення широких народних мас до економічної політики уряду. Для вивчення розвитку селянського руху в повітах Харківської губернії істотне значення мають фонди повітових і волосних виконавчих комітетів ДАХО Ф.Р.–89, Ф.Р.–90, Ф.Р.–460. Вказані фонди містять протоколи засідань і постанови органів радянської влади, доповіді, звіти, повідомлення, матеріали щодо діяльності продовольчих загонів, впровадження земельної політики на селі, боротьби з повстанцями. Документи з фонду Харківського губернського виконавчого комітету ДАХО Ф.Р.–203 – поточне відомче листування, протоколи засідань, телеграми дають можливість визначити суть і основні напрямки аграрної політики більшовиків на місцевому рівні, та ставлення до неї сільського населення. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 129 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … Блок нормативно-правових документів становлять матеріали з фонду Харківського губревкому, які знаходяться у справах «Листування з Всеукраїнським Революційним комітетом», «Листування з продовольчими комітетами», «Листування з Харківським Губернським Земельним відділом» ДАХО Ф.Р.–202. Вивчення цих матеріалів дозволяє скласти уявлення не лише про реакцію місцевого населення на аграрні заходи радянської влади, а й ставлення до них місцевого більшовицького керівництва Важливою складовою джерельної бази є фонди підвідділу з роботи серед комітетів незаможних селян Харківського губернського виконавчого комітету ДАХО Ф.Р.–203. Накази, зведення, донесення, рапорти дозволяють скласти уявлення про стан справ у повітах і волостях Харківської губернії, акції повстанців, створення каральних загонів і їхні контрпартизанські дії. Серед періодичних видань, що виходили в добу Української революції 1917–1921 років, варто згадати газети «Известия по продовольственному делу» (офіційне видання Міністерства з продовольчих справ Тимчасового уряду Росії), «Горно-заводское дело» (друкований орган торговельно-промислових кіл, що підтримували політику Тимчасового уряду), «Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (офіційне видання Українського Військового Генерального Комітету доби УЦР) «Вістник Української Народної Республіки» (орган ЦВК рад радянської УНР у 1917–1918 роках), видання КП(б)У і РКП(б) «Більшовик» та «Беднота». Змістовними є матеріали губернських газет «Рідне слово» (видання Харківського Українського Організаційного Комітету), «Народная свобода» і «Новая Россия» (видання губернського осередку партії Народної Свободи), «Боротьба» (видання ЦК УПСР), «Рух» (видання губернського осередку УПСР), «Великий Океан» (видання Сумського повітового земельного комітету). Вказані видання повідомляють про створення органів місцевого самоврядування, проведення селянських з’їздів, перші селянські виступи у 1917 році, містять репортажі про соціально-економічну ситуацію в сільській місцевості у 1918–1919 роках, а також статті представників української та російської інтелігенції присвячені аграрному питанню. Проте, слід зазначити, що значною мірою суб’єктивний характер авторських статей у вищевказаних газетах і тенденційне висвітлення тодішніх подій офіційними виданнями, вимагають обережного, неупередженого, критичного підходу при зверненні до них. Окрему групу джерел становить мемуарна література. Слід зазначити, що окремі з нижченаведених творів поєднують в собі риси мемуарів та історичних праць і є перехідною формою між особистими і науковими письмовими історичними джерелами. Так, наприклад, у 1923–1927 роках були надруковані монографії Д. І. Ерде «Годы бури и натиска. Книга первая. На Левобережье. 1917» і «Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации» [24, 25]. У своїх працях, автор на основі мемуарної літератури керівництва КП(б)У і особистих спогадів спробував висвітлити особливості революційного процесу в Україні в період становлення радянської УНР і вплив на нього соціальних і економічних факторів регіонального характеру. Аналізуючи Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 130 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … ситуацію, що склалася у 1917 році – на початку 1918 року в Харківській губернії, Д. І. Ерде прийшов до висновку про відсутність підтримки місцевим селянством і сільською інтелігенцією діяльності РСДРП(б) (згодом РКП(б)) в той час. Натомість, автор зазначав, що величезний вплив на суспільно-політичні погляди селянства мало так зване «куркульство». Д. І. Ерде охарактеризував куркулів як заможних селян, що вели антибільшовицьку боротьбу під націоналістичними, антиросійськими лозунгами. Визначення терміну «куркульство» та оцінка участі цієї верстви села в аграрних перетвореннях у 1917–1921 роках було одним з найбільш дискусійних питань радянської мемуаристики . Тривалий час у вітчизняній історичній літературі була домінуючою концепція, заснована на характеристиці В. І. Леніним «куркуля», як заможного селянина, котрий використовував у власному господарстві працю найманих робітників і займався торгівлею та лихварством [13, с. 64, 162–163]. Даючи оцінку політичній орієнтації «селянської буржуазії» лідер РКП(б) трактував «куркульство» як антирадянські налаштовану частину селянства, що співпрацювала з есерами і меншовиками. Проте, на початку 1920-х років, керівні діячі КП(б)У, оцінюючи здобутки і втрати радянської влади, у своїх працях намагалася висловити своє бачення «куркульства», як соціальної групи. Так, М. О. Скрипник у своїй праці «Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні» намагався довести, що остаточне виділення «куркульства» в окрему верству українського селянства відбулося у 1918 році внаслідок окупації України німецькими і австро-угорськими військами [19, с. 99]. В той час, на думку автора, заможні хлібороби – «куркулі» надали спочатку підтримку Центральній Раді, а потім гетьману П. П. Скоропадському. Натомість Х. Г. Раковський у своїх тезах «П’ять років Української Радянської влади» ставив під сумнів можливість успішного співробітництва будь-якої влади з «куркульством», оскільки останнє, на його думку, вбачало в державі лише збирача податків і тому мріяло позбутися її. Як зазначав автор, «куркульство» було настільки обмежене колом власних інтересів, що навіть його ідеолог – Н. І. Махно, мусив скаржитися на егоїзм «куркулів» [16, с. 96]. В перше десятиріччя утвердження радянської влади в Україні свій внесок у справу визначення соціальної природи «куркуля» намагався також внести і командний склад Робітничо-Селянської Червоної Армії. Образ «куркуля», як класового ворога, передусім, пов’язувався з махновщиною в спеціальних військово-історичних працях, у яких розглядалися питання боротьби проти збройних селянських формувань. Зокрема, заступник командуючого військами України і Криму Р. Ейдеман і військовий спеціаліст М. Какурін прийшли до висновку про те, що махновщина стала найяскравішим виразником інтересів «куркульства», котре прагнуло незалежності від держави і боролося з поміщиками за право експлуатувати середнє і незаможне селянство [23, с. 54]. Наприкінці 1920-х років був надрукований нарис В. Качинського, в якому автор на основі особистих спогадів і свідчень сучасників подій 1917 року доводив, що в Харківській губернії «куркулями» на селі вважалися власники хуторів і відрубів [7, с. 228–229]. На думку автора, хазяїни індивідуальних Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 131 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … селянських господарств намагалися очолити місцевий селянський рух з метою власного збагачення. На початку 1930-х років у журналі «Літопис революції» з’явився ряд публікацій мемуарів безпосередніх учасників встановлення радянської влади у сільській місцевості Харківської губернії у 1917 році і антигетьманського повстанського руху 1918 року. І хоча у спогадах М. Ігнатова і Ю. А. Романченка відсутні широкі узагальнення, бракує висновків, але, натомість, є цінний фактологічний матеріал [6, с. 17]. У змістовній 4-томній праці командуючого Українським фронтом В. Антонова-Овсієнка, що була надрукована протягом 1928–1933 років, поряд з описом військових операцій Червоної Армії і повстанських загонів в Україні ми знаходимо окремі відомості про соціально-політичну ситуацію, що склалася в селах Харківщини [1, с. 133]. Окремо слід згадати про праці української й російської політичної еміграції. Серед найцікавіших робіт варто назвати мемуари гетьмана Української Держави П. П. Скоропадського [18]. Аграрна тематика посідає важливе місце у спогадах автора. П. П. Скоропадський спробував по-своєму висвітлити суть аграрної проблеми в Україні, спираючись на статистичні дані, зокрема й по Харківської губернії. На думку автора, велика густота аграрного населення в Україні зумовлювала безрезультатність зрівняльного розподілу землі [18, с. 283]. П. П. Скоропадський, вбачав оптимальний шлях вирішення земельного питання в здійсненні реформ, започаткованих П. А. Столипіним. Колишній гетьман намагався довести, що земельна політика його уряду передусім переслідувала інтереси держави і селянина і лише в останню чергу інтереси поміщиків. Селянський повстанський рух П. П. Скоропадський оцінював як криміногенне явище. [18, с. 176, 201, 248, 290]. Не менш суб’єктивною була оцінка ролі селянських мас в Українській революції в працях представників антигетьманських сил. Зокрема, для В. К. Винниченка поняття «махновщина», «григоріївщина», «отаманщина» виключно асоціювались з бандитизмом [3, с.31]. Таким чином, праці представників української політичної еміграції не можуть бути прикладом повноцінного, всебічного і об’єктивного дослідження аграрної проблематики Української революції 1917–1921 років. До аналогічного висновку ми приходимо аналізуючи праці російської політичної еміграції. Так, наприклад, генерал А. І. Денікін у своїх мемуарах назвав повстанців Харківської губернії бандитами, що зазнали впливу махновського руху [5, c. 90, 255]. Втім, схожу оцінку автор дав повстанському рухові й в інших регіонах. А. І. Денікін визнав українське селянство денаціоналізованим і антидержавним [5, с. 93]. Отже, з огляду на суб’єктивний характер мемуаристики, при її вивченні варто застосовувати порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом. Таким чином, вищевказані джерела дають змогу відтворити перебіг подій, пов’язаних з боротьбою селянства Харківської губернії за свої економічні і Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 132 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … політичні права. Існуючу джерельну базу запропоновано розділити на документальні джерела, періодичні видання і мемуарну літературу. Матеріали першої групи джерел надають інформацію про соціально-політичне становище в регіоні і участь місцевого селянства в Українській революції 1917–1921 років, допомагають виявити чинники, що сприяли розгортанню збройної боротьби селянських мас, розкрити ідеологію повстанського руху, прослідкувати хід бойових дій та узагальнити результати боротьби місцевого селянства. Суб’єктивність і тенденційність матеріалів другої і третьої груп джерел вимагають особливо обережного, неупередженого, критичного підходу при зверненні до них. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Антонов-Овсеенко В. Д. Записки о гражданской войне : в 4 т. / В. Д. АнтоновОвсеенко. – М. : Воениздат, 1933. – Т.4. – 343 с. 2. В. И. Ленин об Украине. В 2 ч. – К. : Политиздат Украины, 1978. – Ч. 2 : 1917– 1922 – 567 с. 3. Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення / Винниченко В. К. – К. : Видво Криниця, 1991. – 128 с. 4. Голод 1921–1923 років в Україні : Зб. док. і матеріалів. – К. : Наук. думка, 1993. – 240 с. 5. Деникин А. И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 – март 1920 / А. И. Деникин. – Минск : Харвест, 2002. – 464 с. 6. Ігнатов М. Червоногвардійський загін в боротьбі за хліб (Із спогадів про кінець 1917 р.) / М. Ігнатов // Літопис революції. – 1933. – №1–2. – С.175–187. 7. Качинский В. Крестьянское движение / В. Качинский // 1917 год в Харькове. Сб. ст. и воспоминаний – Х. : Пролетарій, 1927. – С. 180–269. 8. Комітети незаможних селян України. 1920–1933. Зб. док. і матеріалів. – К. : Наук. думка, 1968. – 636 с. 9. Комітети незаможних селян Харківщини 1920–1933 рр. Зб. док. і матеріалів. – Х. : Кн. вид-во Держ. архів Харків. обл., 1961. – 327 с. 10.Комуністична партія – натхненник і організатор об’єднавчого руху українського народу за створення СРСР. Зб. док. і матеріалів. – К. : Держполітвидав, 1963 – 408 с. 11.Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898–1970). В 14 т. – К. : Держполітвидав, 1979. – Т. 2 : 1917–1924. – 522 с. 12.Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. В 2 т. – К. : Політвидав УРСР, 1976. – Т.1 : 1918–1941 – 1007 с. 13.Ленін В. І. Розвиток капіталізму в Росії / В. І. Ленін // Повне зібр. творів. Т. 3. – К. : Вид-во Політична література України, 1970 – 757 с. 14.Н. Махно и махновское движение. – Днепропетровск : Акционерное общество DAES, 1999 – 76 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 133 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … 15.Отчет Центрального управления чрезвычайных комиссий при Совнаркоме Украины за 1920 год. К 5-ому Всеукраинскому съезду Советов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1994. – №1. – С. 5–11. 16.Раковський Х. П’ять років Української Радянської влади (Промова тов. Х. Г. Раковського на урочистому засіданні Харківської Міськради від 16 липня ц.р.) / Х. Раковський // Червоний шлях. – 1923. – № 4 –5. – С. 88– 106 . 17.Романченко Ю. А. З партизанського руху в «нейтральній зоні» (до десятиріччя 1 дивізії Червоного Козацтва) / Ю. А. Романченко // Літопис революції. – 1929. – № 5–6. – С. 217–226. 18.Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / П. Скоропадський. – К. : Філадельфія, 1995. – 493 с. 19.Скрипник М. О. Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні / М. О. Скрипник // Червоний шлях. – 1923. – №3. – С. 76–115. 20.Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. – К. : Наук. думка, 1997. – Т. 2 : 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – 422 с. 21.Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции. Февраль 1917 г. – апрель 1918 г. Сб. док. и материалов – Х. : Облиздат, 1957. – 545 с. 22.Харьковщина в период гражданской войны и иностранной военной интервенции 1918–1920 гг. – Х. : Прапор, 1973. – 321 с. 23.Эйдеман Р. Гражданская война на Украине / Р. Эйдеман, Н. Какурин – Х. : Госиздат. Украины, 1928. – 72 с. 24.Эрдэ Д. Годы бури и натиска. Книга первая. На Левобережье. 1917 / Д. Эрдэ. – Х. : Госиздат Украины, 1923. – 117 с. 25.Эрдэ Д. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации / Д. Эрдэ – Х. : Пролетарий, 1927. – 274 с. Статья является результатом исследования проблемы систематизации и использования источников по истории крестьянского движения в Харьковской губернии в 1917–1921 гг. Существующую источниковую базу предложено разделить на документальные источники, периодические издания и мемуарную литературу. Комплекс документальных источников состоит из опубликованных и неопубликованных актовых и канцелярских материалов. К первой группе, принадлежат нормативно-правовые документы. Материалы второй группы представляет протокольная документация и межведомственная переписка. Тенденциозность авторских статей в периодических изданиях, предопределяет критический подход при их использовании. Учитывая субъективный характер мемуаристки, при ее изучении стоит применять сравнительный анализ, сопоставление с документальным материалом. Ключевые слова: Украинская революция 1917–1921 гг., Харьковская губерния, крестьянское движение, источниковая база документальные источники, периодические издания, мемуарная литература. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 134 Мотенко Ярослав, Шишкіна Євгенія Історія селянського руху 1917–1921 років … This paper presents information dealing with systematization and using of sources on Kharkiv guberniya peasants’ movement in 1917–1921. The sources base of the question was proposed to be divided into documentary, periodical and memoir groups. Complex of documentary sources consists of published and unpublished acts and office papers. The first group includes normative-legal documents, which regulated land affairs, products requisitions and peasants’ duties, as well as government resolutions adjusting relationships with local population. Materials of second group involve proceedings, interdepartmental correspondence (reports, resumes, and telegrams) and appeals of governors to the population. These documents presents the most urgent regional problems of those date: troubles with products and fuel, struggle with peasants resistant movement, organization of peasants non-party conferences and elections to the Soviets. The bias character of most periodical articles authors demands criticism in the process of source using. Taking into account memoirs’ subjectivity it is necessary to make sources comparative analysis, collate them with documentary material. Key words: Ukrainian Revolution of 1917–1921, Kharkiv guberniya, peasants’ movement, sources base, documents, periodic, memories. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 135 Всесвітня історія УДК 94(7/8) Володимир Юшкевич ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ ДОПОМОГИ ЄВРОПЕЙСЬКИМ БІЖЕНЦЯМ В АМЕРИКАНСЬКОМУ ПУБЛІЧНОМУ ДИСКУРСІ НАПРИКІНЦІ 1930-Х РР. У статті аналізується початковий етап американської політики стосовно реформування міжнародної системи опіки над біженцями та реакція американського суспільства на відповідні ініціативи Президента Ф. Рузвельта. Розглянуто сприйняття основних кроків офіційного Вашингтону (підготовка міжнародної конференції з допомоги біженцям з подальшим заснуванням постійно діючої міжнародної організації, публічні заяви американського лідера, створення дорадчих структур) представниками єврейських громадських організацій, журналістами суспільно-політичних видань, представниками табору ізоляціоністів у Конгресі. Ключові слова: політичні біженці, Франклін Делано Рузвельт, громадянське суспільство, США, Дороті Томпсон, Стівен Вайз, Роберт Рейнолдс, ізоляціонізм, нейтивізм, гуманітаризм. Після завершення Першої світової війни надії Вудро Вільсона на активну участь США у забезпеченні колективної системи безпеки були зруйновані 19 березня 1920 р., коли Сенат остаточно відмовився ратифікувати Статут Ліги Націй. Не дивлячись на формування в межах зазначеної структури інститутів спецкомісарів для біженців та залучення до цього процесу Міжнародної організації праці, їхня діяльність не набула системного та профілактичного характеру. Допомогова робота світової спільноти пов’язувалась переважно з реагуванням на найгостріші буденні виклики. Якщо наприкінці 1920-х років гуманітарна політика Ліги Націй стосовно біженців виявилася більш-менш успішною, то з новими викликами 1930-х років її представники справлялися значно гірше. Це було пов’язано з низкою зовнішніх обставин, мало залежних від організації. По перше, не останню роль відігравав суб’єктивний фактор – після смерті ідейного натхненника створення міжнародних посвідчень для примусових мігрантів Фрітьйофа Нансена у 1930 р. та шефа Міжнародної організації праці Альбера Тома в 1932 р. підтримка подібних гуманітарних зусиль помітно ослабла. По друге, загрози виникнення європейської міграційної кризи зросли після приходу Адольфа Гітлера до влади та зміцнення недемократичних тенденцій у країнах Східній Європі. Це у свою чергу проявлялося в ухваленні дискримінаційного законодавства та поширення Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 136 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … практики переслідування окремих категорій населення, зокрема представників етнічних та релігійних меншин або просто політичних опонентів в національних державах регіону. Ще одним недоліком інструментарію Ліги націй був тимчасовий характер роботи її місій, які не завжди могли забезпечити підґрунтя для стабільності та наступності реалізації довготривалої стратегічної лінії організації щодо біженців у європейському та світовому масштабі. Метою даної статті є аналіз основних джерел та робіт науковців задля залучення в науковий обіг маловідомих історичних сюжетів, пов’язаних з історією американської політики допомоги іноземним біженцям. Об’єктом даного дослідження виступає гуманітаристська політика США та її оцінка в американському публічному дискурсі, предметом – аналіз сприйняття американським громадянським суспільством перших кроків у формуванні та реалізації політики Білого Дому стосовно європейських політичних біженців у 1938–1939 рр. Актуальність дослідження пояснюється ключовим значенням подій 1938 р. у США та Європі для формування комплексу заходів офіційного Вашингтону та переконування суспільства у необхідності відмови від ізоляціоністської парадигми при формуванні зовнішньої політики країни, у тому числі й для активнішої участі у вирішенні гуманітарних завдань за кордоном. Дану тему частково висвітлювали у своїх працях зарубіжні дослідники – Т. Сйоберг [16], Е. Есторек [17], Р. Брейтман [2], В. Грір [7], С. Рату [11], Г. Саллінен [13]. При написанні статті залучено документи американського Держдепу, щоденники Г. Моргентау-молодшого, матеріали сенатських слухань та періодичних видань. Активну увагу до проблем європейських політичних біженців керівництво США почало зосереджувати вже на початку 1938 р. Так, за свідченнями американського міністра фінансів Генрі Моргентау-молодшого, 24 cічня 1938 р. під час ланчу Франклін Делано Рузвельт обговорював з ним можливості переселення євреїв. Ця тема актуалізувалася після розмови Президента з єврейським громадським діячем Стевеном Вайзом, який шукав підтримки США у питанні міграції німецьких євреїв до Трансйорданії. Натомість американський лідер запропонував розглянути можливість спрямувати міграційний потік в іншому напрямі. Як варіанти пропонувалися одна з колишніх німецьких колоній у Західній Африці, Венесуела та мексиканський штат Нижня Каліфорнія [9, p. 275]. Але С. Вайз попрохав нікому не розповідати про ці ідеї, адже їх реалізація значно знижувала шанси на створення власної держави на землях Палестини в майбутньому. З іншого боку, Г. Моргентау-молодший повністю підтримав ідею Рузвельта, відзначивши при цьому необхідність пошуку альтернатив близькосхідному вектору переселення єврейських біженців. Тоді ж під егідою Ліги Націй 10 лютого 1938 р. в Женеві було підписано «Конвенцію щодо статусу біженців з Німеччини». Документ поширював свою юрисдикцію на осіб, що мали німецьке громадянство, або після його втрати не набули нового та апатридів, що покинули Райх та на яких формально не поширювалася дія попередніх угод. Угода була підписана представниками семи країн (Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Норвегія, Нідерланди, Франція) Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 137 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … [4]. Головним недоліком цього документа було те, що його положення жодним чином не полегшували долю переслідуваних осіб, які лишалися в Німеччині [13, p. 316]. Ситуація різко змінилися після першого чергового реваншистського зовнішньополітичного успіху режиму А. Гітлера. До 1938 р. німецьким націоналсоціалістам, не пов’язаним міжнародними зобов’язаннями (вихід з Ліги Націй 20 жовтня 1933 р.), вдалося повернути Саарський басейн (1 березня 1935 р.), порушуючи статті Версальського миру запровадити загальний військовий обов’язок та відродити сухопутні війська (16 березня 1935 р.), зняти обмеження щодо розвитку військово-морського флоту (18 червня 1935 р.) та здійснити ремілітаризацію Рейнської області (7 березня 1936 р.). Цього разу амбіції німецького диктатора стосувалися його історичної батьківщини – Австрії. Ситуація погіршувалася тим, що британський лідер Н. Чемберлен в межах свого курсу «умиротворення» 22 січня 1938 р. оголосив, що Австрія у конфлікті з німцями може не розраховувати на підтримку Ліги Націй. Після Аншлюсу Австрії понад 200 тисяч євреїв (за переписом 1934 року 191 481 особа) потрапили в німецьке правове поле, де вже відносно них застосовувалися дискримінаційні норми. За таких обставин американський лідер розпочав розглядати практичні можливості надання допомоги цим особам. Оскільки законопроект про збільшення міграційних квот не мав шанси на успіх в Конгресі, де переважали ізоляціоністи, Рузвельт вирішив використовувати наявні в його розпорядженні правові засоби. Своїм указом він об’єднав німецьку (25957 осіб) та австрійську (1413 осіб) міграційні квоти, що давало можливість легально прийняти в країні частину переслідуваних нацистами громадян. Ще 18 березня 1938 р. на засіданні уряду Президент США поставив питання щодо американських можливостей надання допомоги політичним біженцям у Австрії. По-перше, Рузвельт відзначив позитивний вплив німецьких мігрантів на розвиток країни після 1848 р., а також запропонував об’єднати німецьку та австрійську міграційні квоти. Справа в тому, що Аншлюс лишив австрійських біженців поза правовим полем США, адже їх Батьківщини вже не існувало на політичній мапі. Міністр праці Френсіс Перкінс повідомила, що шанси на ухвалення відповідних змін Конгресом США практично відсутні. Зі свого боку вона запропонувала винести це питання на розгляд Міжнародної організації праці у Женеві. Рузвельт пообіцяв вивчити таку можливість. Окрім того, американський лідер запропонував винести це питання на обговорення міжнародного загалу, щоб після офіційного звернення та чи інша країна, залежно від розмірів, могла прихистити у себе від 100 до 1000 родин. Солідарна участь держав світу у вирішення «австрійського питання», за розрахунками Білого Дому, мала допомогти знайти нові домівки для 10 – 15 тисяч родин [5, p. 380]. Напередодні урядового засідання Президент конфіденційно обговорив цю ініціативу з єврейським активістом, суддею Апеляційного суду штату Нью-Йорк Ірвінгом Леманом, та почув слова схвалення і підтримки. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 138 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … Міністр фінансів Генрі Моргентау-молодший у своєму щоденнику згадував, що 21–22 березня 1938 р. спільно зі заступником Держсекретаря США Самнером Веллесом вони підготували рекомендації стосовно шляхів вирішення питання біженців. Того ж дня, після ознайомлення з текстом меморандуму, Рузвельт в цілому схвалив документ, висловивши лише одне побажання – терміни «релігійні» та «расові» замінити на «політичні». Так, в американське політичне життя увійшло словосполучення «політичні біженці». Тоді ж, американський очільник повідомив, що з метою юридичного оформлення об’єднання австрійської та американської міграційних квот може бути сприйняте як визнання Аншлюсу. У свою чергу, С. Веллес зазначив, що у разі забезпечення фінансової складової за рахунок громадськості та міжнародних інституцій, на цю пропозицію можуть відгукнутися країни Центральної та Південної Америки. Після врахування президентських побажань документ було розіслано через американських дипломатів. Меморандум Веллеса-Моргентау передбачав створення спеціального комітету із числа урядових представників запрошених сторін, який би мав опікуватися питаннями біженців. Його пропонували скликати найближчим часом у одному з європейських міст – найімовірнішими місцями проведення форуму називалися швейцарська Женева та італійська Генуя. Головним завданням новоствореної структури вбачалося полегшення та фінансування міграції політичних біженців з Австрії та Німеччини. Також повідомлялося, що на першому етапі роботи комітету його проекти фінансуватимуться громадськими організаціями. Принагідно відзначалося, що кількість прийнятих мігрантів кожною країною має відповідати нормам місцевого міграційного законодавства. Останнє стосувалося передусім США, враховуючи стійкі ізоляціоністські настрої Конгресу. Далі йшли запевнення американської сторони щодо розгляду та обговорення усіх пропозицій з вирішення проблеми, як всередині комітету, так і з представниками зацікавлених неурядових структур. Для американської та світової громадськості ініціатива Рузвельта стала відомою 25 березня 1938 р. Того дня на прес-конференції в фундації ВормСпрінгз (штат Джорджія) Президент проголосив початок нової політики стосовно біженців. Окрім євреїв, Рузвельт сподівався поширити допомогу на інші категорії осіб, переслідуваних через політичні мотиви (іспанських лоялістів, німецьких католиків та лютеран, троцькістів) [8, p. 90]. У своїх ініціативах Рузвельт зважав як на внутрішні, так і на зовнішні чинники. З одного боку, готовність прийняти частину іноземців у себе наштовхувалася на стійки нейтивістські настрої всередині країни, тож важливим завданням видавалася робота з громадськістю. З іншого боку, необхідність реагування на європейські події потребувала консолідації міжнародних зусиль. Після того як колишній французький прем’єр-соціаліст єврейського походження Леон Блюм впродовж відведеного йому місяця не зміг сформувати урядовий кабінет, 10 квітня право-центристська коаліція прийшла до влади. Новий лідер Франції Едуард Деладьє своїм декретом 2 травня значно обмежив міграцію [8, p. 35]. Реальним виходом із ситуації могло стати залучення країн, котрі гостро Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 139 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … потребували нових громадян для господарського освоєння незаселених територій та робочих рук для промисловості. Проголошена Ф. Рузвельтом «політика Доброго сусіда» стосовної Центральної та Південної Америки давала можливість залучити велику групу країн регіону до американського гуманітаристського проекту. Ідеї Президента Ф. Рузвельта були по-різному зустрінуті в американському суспільстві. Однією з перших на них відреагувала журналістка Дороті Томпсон. У квітневому випуску часопису Foreign Affairs вийшла її стаття «Біженці. Анархія чи організація». Вона в цілому підтримувала ініціативи американського лідера та пропонувала створити міжнародну організацію з проблем біженців. Вже влітку 1938 р. статтю було розширено до розмірів брошури з такою ж назвою. У ній вказувалося на те, що Дунайський регіон опинився під тиском нацизму. За таких обставин Франція та Британія намагалися зберегти Лігу Націй хоч в якомусь вигляді, при цьому авторкою вказувалася деструктивна роль радянської делегації. Згадувалося, що серйозно проблема політичних біженців постала після розв’язання громадянської війни в Іспанії. Оглядачка зазначала, що після анексії Австрії, під загрозою вигнання та переслідування з політичних мотивів опинилися різноманітні групи, серед яких були прихильники австрійських канцлерів Енгельберта Дольфуса та Курта Шушнінга, ліберали, католики та прибічники ідеї реставрації монархії Габсбургів. Особливо авторку шокували слова Германа Герінга, про те що Відень «має бути звільнений від євреїв до 1942 р.» [18, p. 118]. Проте, на думку Дороті Томпсон, в найбільшій небезпеці опинилися представники єврейської громади країн Дунайського басейну – Австрії, Чехословаччини, Румунії, Угорщини та Югославії, де проживало близько двох мільйонів євреїв. Також за оцінками журналістики, не менше трьох мільйонів євреїв мешкали в Польщі. Зовнішньополітичний та ідеологічний тиск націоналсоціалістичної Німеччини на сусідні країни виявлявся у перманентному скочуванні країн Східної Європи до диктаторських форм правління та ухваленні антидемократичного законодавства. Так, мова йшла про рішення, ухвалені керівниками Польщі та Румунії, за якими починали запроваджувати обмеження щодо професійної діяльності осіб єврейського походження. Також Дороті Томпсон висловила своє бачення, які збігалися з позицією Білого Дому – об’єднання двох структур Ліги Націй з допомоги біженцям (Нансенівський офіс та Верховний комісар для допомоги біженцям з Німеччини) перетворення на постійно діючу організацію, з посиленням американської участі в ній. Відзначалася важливість і своєчасність ініціатив Ф. Рузвельта. Вказувалося на те, що до світової громадськості необхідно виходити з чіткою програмою дій. Вона пропонувала врахувати досвід попередніх років зі впровадження спеціальних документів, частково визнаних іншими країнами (Нансенівські сертифікати). Важливим на її думку, мало б стати подолання дефітистських (пораженських) настроїв серед європейських партнерів [18, p. 38]. Так, після смерті Фрітьйофа Нансена та Альбера Тома, одним з гідних представників руху за права біженців був американець Джеймс МакДоналд, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 140 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … змушений піти у відставку з посади комісара Ліги Націй у справах німецьких біженців після радянського тиску, оскільки продовжував надавати допомогу російським білоемігрантам. У публічній площині нею були озвучені варіанти надання притулку політичним біженцям по всьому світу. Іншою рекомендацією публіцистки була пропозиція розміщати біженців у тих країнах, які були найбільшими боржниками США за наслідками Першої світової війни. Кількість прийнятих біженців мала бути пропорційна обсягові «військового боргу», таким чином чи не найбільше число вимушених мігрантів, за задумом Дороті Томпсон, мали вирушити до Великої Британії [18, p. 113]. Ще одним варіантом могло стати блокування німецьких закордонних рахунків, та використання цих коштів для здійснення переселенських акцій. Запропоновану Ф. Рузвельтом Конференцію було проголошено без попередніх консультацій з іноземними урядами та оголошення детальних завдань і планів [8, p. 62]. Навіть тогочасні оглядачі розійшлися в своїх оцінках, щодо реальної мети заходу. Так, справжніми мотивами проведення форуму називали відновлення активних політичних відносин США та Європи. 26 квітня 1938 р. Рузвельт звернувся з листом до колишнього головного виконавчого директора US Steel Майрона Тейлора з проханням очолити американську делегацію та зайнятися організаційними питаннями щодо підготовки скликання міжнародної конференції. Метою заходу мало стати полегшення становища та пошук джерел фінансування виїзду політичних біженців з Німеччини до інших країн [6, p. 746]. Ще раніше, на початку квітня 1938 р. було створено Президентський дорадчий комітет з питань політичних біженців. До його складу увійшли Джеймс Гровер МакДоналд (колишній комісар Ліги Націй з питань німецьких біженців), Бернард Барух (радник Президента з економічних питань), доктор Стівен Бойс, равин Стівен Самюел Вайз (виконавчий директор Світового (американського) єврейського конгресу), Гамілтон Фіш Армстронг (редактор часопису Foreign Affairs), Пол Бервалд (голова «Джойнту»), Самюел МакКрі Калверт (протестантський релігійний лідер, виконавчий секретар Федеральної ради церков), Джозеф Пол Чемберлен (професор права Колумбійського університету та американський спостерігач при комісаріаті Ліги Націй з питань німецьких біженців), Бейзіл Харріс (визначний представник католицької громади), Луїс Кеннеді (представник нацради катликів), архієпископ Джозеф Раммел (голова католицького комітету допомоги німецьким біженцям), Джеймс Спірз (протестантський активіст, президент АХКДНБ) [8, p. 82]. Перше засідання ПДКППБ відбулося 16 травня 1938 р., на ньому головою обрали Д. МакДоналда Запрошений на нього Джордж Страуссер Мессершміт закликав не покладати особливих сподівань на Евіанську зустріч та не ухвалювати жодних рішень до початку її роботи. На засіданні ПДКПБ 23 жовтня 1939 р. обговорювалися питання фінансування майбутніх переселенських програм. Учасники прийшли до висновку, що оскільки не вдасться одержати згоду від Конгресу, то найкращим рішенням визнали створення міжнародної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 141 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … міжконфесійної організації (з обов’язковим залученням до неї представників Червоного Хреста та Джойнту). Для головування запропонували запросити колишнього американського президента Герберта Гувера [16, p. 78-79]. Проте, враховуючи наближення Президентських виборів 1940 р. та плани балотуватися від опозиційної Республіканської партії, екс-президент відмовився від запропонованої місії. З іншого боку можна вести мову про стійкі ізоляціоністські настрої в американському суспільстві, презентовані як на побутовому, так і не політичному рівні. З особливим супротивом Ф. Рузвельт зустрічався в Конгресі. Розбіжності стосовно потреби активізації американської зовнішньої політики та відмови від ізоляціоністського курсу були настільки серйозними, що навіть виникали в середовищі президентської Демократичної партії. Окремої уваги заслуговує діяльність ексцентричного політика, однопартійця Президента Рузвельта, сенатора Північної Кароліни Роберта Райса Рейнолдса. Відомий своєю нейтивістською та антимігрантською позицією він водночас підтримував Новий курс та ізоляціонізм. Зокрема, під час обговорення нової редакції закону про нейтралітет у лютому 1936 р. сенатор разом з конгресменом-демократом з Алабами Джозефом Старнзом зареєстрував законопроект 4011, більш відомий як «біль РейнолдзСтарнз» [1]. У документі пропонувалося десятикратне зменшення міграційної квоти з 153 000 до 15 300 осіб на рік. Свій проект він презентував під час двогодинної промови в Сенаті, яка потім одержала схвальні відгуки у газеті Ashville Citizen. Окрім того, він усіляко намагався зірвати ухвалення законів, спрямованих на полегшення в’їзду іноземців до США. Зокрема так сталося невдовзі із проектом Керра-Куліджа, яким пропонувалося не розділяти сім’ї іноземців [10, p. 92]. Ще з тих часів Р. Рейнолдс став для громадськості одним із живих поборників ізоляціонізму та нейтивізму. З кожним роком на сторінках єврейської преси сенатор з Північної Кароліни ставав уособленням антисемітизму в американському політикумі [12]. 31 січня 1939 р. Рейнолдз у Вашингтоні заснував Vindicators Association, до якої за короткий термін вступили 118 тисяч осіб [3, p. 103]. Невдовзі, 19 червня того ж року, сенатор оголосив про створення молодіжного крила організації – Прикордонного патруля (Border Patrol) [15]. Його лави мали поповнювати юнаки 10-18 річного віку, які б допомагали виявляти осіб, що намагалися нелегально перетнути державний кордон США. За піймання одного «шахрая-іноземця» обіцяли видавати значок та грошову винагороду в 20 $. Ізоляціоністські радикальні погляди «Тархілського фюрера» (від Tar Heel – словосполучення, яким називали вихідців зі Північної Кароліни). не розділяли в рідному штаті [3, p. 102]. Йому більше симпатизували республіканці Середнього Заходу країни. Некерований націоналіст, виступаючи проти чужинців, не здобув очікуваного політичного капіталу, проте ще певний час зумів зберегти політичну вагу. У січні 1939 р. Рейнолдс увійшов до складу сенатського комітету з питань зовнішньої політики. Тоді ж він заснував та почав Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 142 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … видавати у Вашингтоні часопис The American Vindicator. Упродовж березня 1939 – січня 1942 рр. вийшло дев’ять номерів журналу, статті якого характеризувалися англофобією. Також на сторінках видання мова йшла про те, що єврейські мігранти з Німеччини «заберуть в американців роботу». Цю сентенцію він проголосив ще у березні 1939 р. під час засідань сенатського імміграційного комітету, де Ф. Перкінс представляла законопроект стосовно пом’якшення в’їзду іноземців. Позицію Р. Рейнолдса підтримав Джон Тревор («Американська коаліція патріотів і товариств»), при цьому заявивши, що прийшов час припинити розмови «про розділені сім’ї та подібні ридання» [14]. Необхідність ініціатив Ф. Рузвельта та реальність поглиблення дискримінації в нацистській Німеччині стосовно євреїв була підтверджена вже наприкінці року. Після серії розгромів єврейських крамниць в Німеччині 9-10 листопада 1938 р., відомих як «Кришталева ніч», американський лідер виступив із відповідною заявою, в якій назвав ці події шокуючими й такими які не можуть відбуватися у цивілізованій країні в двадцятому столітті. Також з Берліна 16 листопада «для консультацій» було відкликано американського посла Х’ю Вілсона. Низка авторів намагаються вказати на «слабкість» цього кроку, проте на відміну від британців та французів це був чіткий сигнал пониження рівня відносин. Більше того, знову американський посол з’явився у Німеччині тільки 14 травня 1955 р. До моменту офіційного вступу США у Другу світову війну американські інтереси в Берліні представляли тимчасові повірені – Александр Кірк (травень 1939 – жовтень 1940 рр.) та Ліланд Моріс (жовтень 1940 – грудень 1941 рр.). Окрім того, Ф. Рузвельт ухвалив рішення продовжити на невизначений термін гостьові візи для майже 13 тисяч громадян Німеччини, що були опозиційно налаштовані до нацистського режиму і на той момент перебували у США. Отже, гуманітаристські ініціативи Ф. Рузвельта, проголошені на початку 1938 р. зумовлювалися зовнішньополітичними обставинами у Європі (анексія Австрії), слабкістю міжнародних інституцій Ліги Націй та наявністю потужних нейтивістських настроїв в американському Конгресі. Прагнення Президента США активно долучитися до оперативного вирішення проблем переслідуваних громадян у нацистській Німеччині зустрічалися як з внутрішніми (міграційне законодавство, прихильність до ізоляціонізму серед республіканців та демократів), так і зовнішніми перешкодами. Враховуючи симпатії американських громадян до ідеї «залишити Америку американцям», не меншою проблемою стала необхідність переконання громадськості у необхідності здійснення подібних кроків. В цілому ініціативи Білого Дому з позитивними очікуванням були зустріти американською єврейською громадою. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. A new bill against foreigners // The Dawn. – 1936. – February, 20. 2. Breitman R. FDR and the Jews / Richard Breitman, Allan J. Lichtman. – London, 2013. – 464 p. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 143 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … 3. Christensen R. The Paradox of Tar Heel politics: The Personalities, elections, and events that shaped modern North Carolina / Rob Christensen. – Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2010. – 360 p. 4. Convention concerning the Status of Refugees Coming From Germany. 10 February 1938 // League of Nations Treaty Series. – Vol. CXCII. – No. 4461. – Р. 59. 5. Diaries of Henry Morgenthau Jr. (April 27, 1933 – July 27, 1945). – Volume 116. – 1938. – March 16 – March 20. – Р. 380. 6. Foreign relations of the United States. 1938. – Volume I. General / [Bernard Noble G., Perkins, E. R., Gustave A. Nuermberger eds.]. – Washington : United States Government Printing Office, 1955. – 1008 p. 7. Greear W. P. American Immigration Policies and Public Opinion on European Jews from 1933 to 1945 / Wesley P. Greear. – Johnson City : East Tennessee State University, 2002. – 78 p. 8. Laffer D. R. The Jewish Trail of Tears. The Evian Conference of 1938 / Dennis Ross Laffer. – Tampa, 2011. – 399 p. 9. Lunched with the President // Diaries of Henry Morgenthau Jr. (April 27, 1933 – July 27, 1945). – Volume 106. – 1938. – January 11 – January 25. – Р. 275. 10. Pleasants J. M. Buncombe Bob: The Life and Times of Robert Rice Reynolds / Julian M. Pleasants. – Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2000. – 376 p. – (The James Sprunt Studies in History and Political Science (Book 63). 11. Ratu S. N. Anti-Semitism and American Refugee Immigration Policy during the Holocaust: a reassessment / Sikeli Neil Ratu. – Sydney : University of Sydney, 2006. – 102 p. 12. Reynolds Denies Nazi Sympathies; Hits Refugee Bill // Jewish Telegraphic Agency. – 1939. – May, 11. – Р. 5. 13. Sallinen H. Intergovernmental advocates of refugees. The Refugee Policy of the League of Nations and the International Labour Organization in the 1920s and 1930: academic dissertation / Harri Sallinen. – Helsinki : University of Helsinki, 2013. – 406 p. 14. Secretary Perkins Hits Bills Curbing Aliens; Senator Reynolds Sees Refugees Taking Natives’ Job // Jewish Telegraphic Agency. – 1939. – March, 21. – Р. 3. 15. Senator Reynolds’ Anti-alien Organization Forms Youth «border Patrol» // Jewish Telegraphic Agency. – 1939. – June, 19. – Р. 5. 16. Sjöberg T. The Powers and the Persecuted. The Refugee Problem in the Intergovernmental Committee on Refugees (IGCR), 1938 – 1947 / Tommie Sjöberg. – Lund: Lund University Press, 1991. – 260 p. – (Lund studies in International history). 17. The Evian Conference and the Intergovernmental Committee / Eric Estorick // The Annals of the American Academy of Political and Social Science. – Vol. 203, Refugees (May, 1939). – Рp. 136-141. 18. Thompson D. Refugees: anarchy or organization? / Dorothy Thompson. – New York : Random House, 1938. – 125 p. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 144 Юшкевич Володимир Формування політики допомоги європейським біженцям … В статье анализируется начальный этап американской политики по реформированию международной системы опеки над беженцами и реакция американского общества на соответствующие инициативы Президента Ф. Рузвельта. Рассмотрено восприятие основных шагов официального Вашингтона (подготовка международной конференции по помощи беженцам с последующим образованием постоянно действующей международной организации, публичные заявления американского лидера, создание совещательных структур) представителями еврейских общественных организаций, журналистами общественно-политических изданий, представителями лагеря изоляционистов в Конгрессе. Ключевые слова: политические беженцы, Франклин Делано Рузвельт, гражданское общество, США, Дороти Томпсон, Стивен Вайз, Роберт Рейнолдс, изоляционизм, нейтивизм, гуманитаризм. The article analyzes the initial stage of American policy and its effort to reform the international system with mandate on refugees and the reaction of American society to the relevant initiatives of President F. Roosevelt. Given paper reveals the perception of the main political steps of the official Washington on refugees (preparation of an international conference on assistance to refugees with the further establishment of a permanent international organization, public statements by the American leader, the creation of advisory structures) from representatives of Jewish community organizations, journalists of socio-political editions, representatives of the camp of isolationists in Congress. Key words: political refugees, FDR, civil society, USA, Dorothy Thompson, Stephen Wise, Robert Reynolds, isolationism, nativism, humanitarianism Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 145 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … УДК 94: 314.74(71) «ХХ/ХХІ ст» Марія Бурцева КАНАДСЬКА ІММІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА (СЕРЕДИНА ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ): ОСНОВНІ ЗДОБУТКИ СУЧАСНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ У статті зосереджено увагу на огляді історіографії імміграційної політики Канади. Здійснено систематизацію досліджень сучасних українських та зарубіжних науковців, які приділяють увагу різним аспектам політики щодо переселенців у Канаді. Зокрема, охоплено дослідження різноманітних вимірів канадської імміграційної політики від завершення Другої світової війни до початку 2000-х років. Серед основних проблем, яким приділяли увагу науковці, є такі питання, як вивчення особливостей переселенського руху до Канади, особливості канадської імміграції, а також різні сфери впровадження канадської імміграційної політики. Оскільки дане дослідження аналізує стан історіографії зазначених питань, джерелами дослідження в рамках статті є наукові праці дослідників, у яких тією чи іншою мірою висвітлено різноманітні аспекти канадської імміграційної політики. Ключові слова: Канада, політика щодо імміграції, історіографія, канадознавство, іммігрантознавство. Сучасна Канада має вже усталений статус держави, відкритої для іммігрантів та вимушених переселенців із різних куточків світу. Більше того, такий образ цієї країни зберігається і надалі, особливо враховуючи зростаючий контраст між баченням подальшого розвитку імміграційної політики єдиної держави-сусіда (на суходолі) – Сполучених Штатів Америки. З-поміж проблематики канадських студій, які присвячені історії та політиці Канади, економічним, культурним, філологічним, екологічним та міжнародним стратегіям розвитку цієї країни, чільне місце обіймають імміграційні студії цієї держави. З огляду на те, що питання сучасної міграційної кризи у Європі та світі у цілому є актуальними, то й увага істориків до імміграційної політики різних країн світу є цілком обґрунтованою. Виявлення позитивного досвіду інших країн у вирішенні проблем, пов’язаних із іммігрантами, становить важливу складову сучасного розвитку і нашої держави. Метою дослідження, результати якого представлені в рамках цієї статті, було здійснити узагальнення основних здобутків науковців у галузі вивчення імміграційної політики Канади періоду від середини ХХ ст. й до початку ХХІ ст. Означений період заслуговує на окрему наукову увагу у зв’язку з тим, що саме з післявоєнного часу і до сьогодення канадська імміграційна політика еволюціонувала під впливом чисельних зовнішніх факторів, що є важливим для вивчення та розуміння сучасних міграційних процесів. Об’єктом дослідження визначено стан вивченості імміграційної політики Канади. Предметом дослідження є здобутки сучасної вітчизняної та зарубіжної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 146 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … історіографії з питань канадської політики щодо переселенців періоду середини ХХ – початку ХХІ ст. Джерелами дослідження в рамках цієї статті постають наукові праці дослідників, у яких тією чи іншою мірою висвітлено різноманітні аспекти канадської імміграційної політики означеного періоду. Одразу відзначимо, що історіографічні здобутки у галузі вивчення канадської імміграційної політики є дослідженими лише частково, причому зарубіжні огляди історіографії з означеної проблематики представлені значно краще за вітчизняні. Так, у своїх розвідках Г. Палмер [43] одним із перших зробив історіографічний огляд праць своїх сучасників, охопивши десятиліття 1970-х та 1980-х рр. Ф. Бакнер [32] у 1990-ті рр. розглянув процес розвитку канадської історіографії у 1950-х – 1970-х рр.; головним чином, автор зосередився на американсько-канадських аспектах історичних досліджень. Тоді ж дослідниця Ф. Яковетта [38] представила огляд імміграційних питань серед наукових історичних праць. Зрештою, варто відзначити розвідку Я. Раска [46], у якій комплексно висвітлено основні наукові досягнення у сфері канадських імміграційних та етнічних студій. Якщо ж говорити про стан вивчення досягнень вітчизняної історіографії щодо імміграційної політики Канади, то він є практично недослідженим. Як правило, огляди праць попередніх напрацювань у тому чи іншому сегменті канадознавчих студій містяться у дисертаційних дослідженнях, але систематизації по всім канадознавчим роботам на даний момент не існує. Не зважаючи на наявність істотного наукового доробку з канадознавства, спеціального, узагальнюючого і систематизованого огляду досліджень з історії Канади, які здійснювалися на пострадянському просторі, досі не створено. Серед спроб узагальнень, в яких було приділено увагу історіографічним розвідкам, варто відзначити дві невеликі публікації М. Бессонової (Інститут всесвітньої історії НАН України), яка у своїх текстах ставила питання вивчення канадських студій в Україні [1; 2]. Певні узагальнення з означеної проблематики були здійснені у попередніх публікаціях авторки цієї статті [6; 7]. Втім, робіт, в яких були б узагальнені здобутки історіографії з питань канадської імміграційної політики періоду середини ХХ – початку ХХІ ст. ще не було здійснено. Перш ніж детально охарактеризувати стан розробленості теми політики Канади щодо переселенців у науковій літературі, варто відзначити ті праці дослідників, в яких здійснені узагальнюючі огляди історії канадської імміграційної політики. Так, історики Н. Келлі та М. Требілкок є авторами загального огляду історії канадської імміграційної політики [39]. Дослідниця В. Новлс вивчає головні кроки імміграційної політики Канади, охоплюючи період із заснування перших колоній на території сучасної Канади, й дотепер [40; 41]. Ф. Хокінс висвітлює аспекти запровадження та реалізації державної канадської політики щодо переселенців, а також настрої суспільства з цих питань [36]. Зрештою, вже згаданий Г. Палмер привертає увагу до питань імміграційної політики та етносоціальних особливостей цієї сфери канадського політичного життя [44]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 147 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … Цікавим фактом є те, що до середини минулого століття науковці практично залишали поза увагою питання переселенського руху та низки аспектів канадської політики, із ним пов’язаних. Першим поштовхом до вивчення історії канадської імміграції (яка досліджувалась, головним чином, разом із міжетнічними студіями) стала американська наука. Так, американський історик О. Хендлін [35] у 1951 р. у своїй праці дослідив переїзд іммігрантів до Нового Світу, який він презентував як розрив із минулим, що супроводжувався відчуженням і асиміляцією [46]. Така позиція поступово призвела до наукової дискусії із цієї тематики. Тож, у 1964 р. канадський соціолог Р. Бретон опублікував своє дослідження, за результатами якого іммігранти не розривали повністю зв’язок зі спадщиною, а навпаки, завдяки створенню власних етнічних громад та інституцій, зберігали автентичну культуру та спадщину [31]. У 1960-ті рр. такі дослідники як Дж. Равлик [47], Ф. Хокінс [37], Е. Річмонд та С. Виджинські [51], стали авторами праць, які є скоріше оглядовими та соціологічними, аніж історичними, оскільки описують та аналізують імміграційні зміни у Канаді, які відбувалися саме у роки написання текстів. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр., зріс науковий інтерес до канадських імміграційних та міжетнічних студій. Головним чином, це проявлялося у зацікавленні дослідників різними етнічними спільнотами. Я. Раска вбачає причину процесу такої активізації наукового інтересу у початку діяльності Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності, запровадженні бальної системи щодо переселенців у 1967 р. та із проголошенням політики мультикультуралізму у 1971 р. [46]. Протягом 1970-х – 1980-х рр. дослідницькі інтереси західної наукової спільноти почали розширюватись, внаслідок чого до дослідження почали включати маргіналізовані групи суспільства, які раніше залишалися поза увагою вчених. Разом з тим, особливістю нового етапу стала міждисциплінарність досліджень, яка допомагала якісному вивченню імміграційної політики завдяки застосуванню нових методів. У цей період історик Р. Перин виступив за розмежування імміграційної історії від етнічної історії [45]. Відтак, із 1980-х рр. праці, присвячені імміграційним студіям, охоплювали вивчення досвіду різноманітних груп переселенців: біженців, нелегальних іммігрантів, жіноцтва, дітей, робітників, дисидентів. Д. Ейвері, Д. Дьоркс та Б. Робертс розглядали особливості історії депортації, медицини іммігрантів та багато інших питань. Таким чином, із 80-х рр. ХХ ст. канадське іммігрантознавство розвивалося у руслі вільних досліджень на будь-яку тематику. На відміну від західної історіографії, пріоритети вітчизняної науки визначались радянськими владними структурами, а це, відповідно, мало вплив на те, що широкий спектр різноманітних аспектів канадської історії залишався поза увагою науковців. Серед таких «неактуальних» для вивчення у Радянському Союзі питань були й канадські імміграційні процеси. Втім, навіть за таких умов у окремих дослідників виник науковий інтерес до цих питань. У даному контексті, варто відзначити науковий внесок наступних вчених радянської доби: Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 148 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … українського історика і етносоціолога В. Євтуха [9; 10; 11] та російської дослідниці-етнографа Л. Фурсової [27; 28]. Вони фактично стали першими науковцями у СРСР, які привернули увагу до імміграційних процесів Канади та до їхнього впливу на національний і етнічний розвиток цієї країни. Таким чином, у часи біполярного світу сформувався інтерес до вивчення різних аспектів переселенських процесів у Канаді, внаслідок чого канадські імміграційні студії виокремилися як самостійна галузь наукового інтересу. Із кінця 1980-х – поч. 1990-х рр. настав новий етап у дослідженні цих питань, який характеризується більшою науковою свободою у вітчизняній історіографії та загальним розширенням кола досліджуваних питань. У межах сучасних досліджень можна виокремити інтерес науковців до двох основних вимірів імміграційної політики Канади: першу умовну групу складають роботи, у яких вивчається власне імміграційна політика цієї держави; другу групу формують праці, в яких увага приділяється процесам та результатам канадської імміграції. Перша категорія досліджень охоплює наукові праці, які приділяють увагу різним вимірам канадської імміграційної політики. Роботи цієї групи, своєю чергою, можна класифікувати за вужчою специфікою досліджуваних питань. Приміром, окремі розвідки присвячено конкретним історичним періодам канадської імміграційної політики. Роботи К. Ґебріель, Дж. Дьокса, Дж. Гош, В. Пірса, Т. Макентай та С. Шуллера є спробою огляду загальних тенденцій цієї сфери канадського політичного життя, притаманних для певного часу. Узагальнені питання розвитку імміграційної політики Канади серед російських авторів частково висвітлили В. Соколов, А. Поляков та О. Чонка. Серед українських науковців особливостям політики щодо переселенців у Канаді, здебільшого, присвячено праці дослідників-політологів. Так, на проблематиці політичного розвитку Канади і Північної Америки загалом зосереджує увагу П. Катеринчук [13; 14]. До окремих питань державної політики Канади у сфері імміграції та до особливостей переселенського руху до цієї країни звертається О. Козачук [18; 19; 42]. Окремим предметом дослідження є особливості регіональної імміграційної політики у Канаді. Так, Г. Нійбоер, Є. Рів, А. Джастіс, М. Лінден та М. Янг у своїх наукових публікаціях висвітлюють різноманітні аспекти провінційно-федеральних відносин стосовно політики щодо переселенців. Л. Сейдл розглядає провінційні програми для переселенців. На загальних особливостях розвитку цих питань на прикладі провінції Квебек зосереджують увагу М. Бехілс, М. Лабель та Р. Сіромський. Н. Франко розглядає бальну систему цього регіону, а Ф. Хоул – особливості процесу відбору іммігрантів у провінції. Зрештою, чимало дослідників розглядають різні аспекти канадської імміграційної політики у межах компаративних студій, порівнюючи їх із іншими регіонами чи державами (нерідко із тими країнами, які є для науковців основним предметом дослідження). Порівняльну характеристику імміграційної політики Канади та країн, які входять до Британської Співдружності, у своїх працях Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 149 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … представляють П. Онглі та Д. Пірсон, Дж. Ріц, Дж. Волш, Д. Браун, Ф. Хокінс. У цьому контексті проблеми руху біженців до Канади на сучасному етапі досліджує Є. Блажевська [3; 4]. Порівняльний огляд Канади та США здійснює українська дослідниця Н. Бурейко [5; 33] та російський науковець О. Шапаров. Відзначимо, що для російських дослідників притаманне порівняння канадського досвіду із російським, як загалом, так і у сфері імміграційної політики; нерідко такі наукові тексти спрямовані на пошук корисного для РФ практичного досвіду Канади. Серед російських дослідників цим питанням приділяли увагу К. Рєзнікова, Т. Тімашова та О. Сунгуров. Бальна система імміграційної політики Канади стала одним із рушійних факторів у процесі лібералізації (а інколи й інструментом обмеження) переселенських процесів. Зважаючи на це, дослідники не оминули увагою окремі питання особливостей бальної системи. Р. Вайнберг [49], А. Анвар [29] та О. Козачук [16] вивчали ці аспекти з погляду етнічних студій. У той час як А. Ґрін, Д. Ґрін [34], К. Ворсвік, Ч. Біч та Р. Стаканов [26] досліджували ці питання із економічної точки зору. Утім, зазначені автори не досліджували імміграційну політику Канади комплексно, більшість наукових розвідок представлені поодинокими публікаціями. Тож, наявні праці спеціалістів різних напрямків та наукових зацікавлень, здебільшого свідчать про фрагментарне висвітлення окремих аспектів політики щодо переселенців у цій країні. Друга група досліджень представлена публікаціями, у яких автори вивчають переселенські процеси, особливості та результати канадської імміграції, котрі охоплюють великий інформаційний масив. Значну кількість наукових публікацій присвячено соціоетнічним аспектам імміграційних процесів у Канаді, а саме – взаємним впливам етнічних питань та імміграції. Питання впливу імміграції на етнічний та національний склад населення Канади досліджує Т. Лупул [20; 21; 22; 23]. Міжетнічні відносини у контексті канадської імміграції розглядає згадуваний раніше О. Козачук [17; 19]. На проблематиці етнополітології, конфліктології та етнодержавознавства Канади зосереджує увагу П. Катеринчук [12; 13; 14; 15]. Дослідженню канадської імміграції та політики мультикультуралізму як взаємопов’язаних явищ, та вплив на інтеграцію різноманітних етнічних меншин у канадське суспільство приділяє увагу канадський соціолог Дж. Ріц [48]. У рамках імміграційної політики та етнічних взаємовідносин дослідники В. Зацевич, Я. Абу-Лабан, Д. Хеллі, В. Ессес і К. Тейлор вивчають питання ксенофобії та дискримінації у канадському суспільстві. Із імміграційними процесами та політикою Канади щодо переселенців тісно пов’язані й аспекти ідентичності й багатокультурності, тож чимало вітчизняних та іноземних дослідників, серед яких С. Вейланд [50], К. Бантінг [30] і Т. Лупул [21; 23] проявляють інтерес до цих питань. Окремо можна виділити дослідження, які репрезентують різноманітні аспекти канадської соціальної політики щодо іммігрантів, а також процеси і засоби соціалізації переселенців. Так, О. Ольхович [25] висвітлює аспекти Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 150 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … реалізації соціальної політики щодо іммігрантів та підготовки кадрів соціальних працівників до роботи із біженцями. Частина наукових розвідок З. Гриценко та Н. Ревенко [8] присвячені процесам соціалізації переселенців у Канаді. Дж. Блек, П. Лендольт та Л. Голдрін розглядають особливості політичної соціалізації іммігрантів. Аспектам мовної соціалізації приділяють увагу П. Дафф, П. Вон та М. Ерлі. Програму об’єднання сімей іммігрантів досліджує В. Бейтс, а роль канадської спільноти у формуванні державної імміграційної політики цікавить К. Додсон. Питання канадської освітньої сфери та можливості для переселенців у її межах розглядають вітчизняні та іноземні фахівці із різних наукових галузей – педагоги, психологи та соціологи. Так, А. Абдуррахман, В.-Х. Чен, М. Корак, Е. Коул, М. Бейзер та Р. Діон висвітлюють питання залучення переселенців до навчання загалом. Г. Крен, Т. Девін, Й. Шекія, С. Гурудж, Л. Вілкінсон, М. Бейзер та Ф. Гоу вивчають аспекти асиміляції та освіти біженців. Т. Абада, Е. Тенкорен, К. Джеймс, Р. Хесмет, Д. Гарню, Р. Міріссет і М. Грент досліджують еволюцію освітніх можливостей для різних категорій переселенців. Серед вітчизняних науковців ґрунтовним дослідженням сфери навчання переселенців займається М. Бусько, яка головним чином, розглядає освітні процеси у Канаді з точки зору порівняльної педагогіки. Окремою сферою зацікавлення дослідників є економічні фактори у межах імміграційної політики. Так, у наукових публікаціях М. Бойд висвітлює питання працевлаштування переселенців. У той час як Г. Пікот, А. Світмен, Ф. Гоу, Т. Чуї та Д. З’єтсма вивчають особливості доходів та фінансового достатку іммігрантів. І. Макух-Федоркова розглядає питання важливості імміграційних процесів для канадської економіки [24]. У той час як дослідники Д. Грін, К. Ворсвік та Дж. Ріц привертають увагу до економічних наслідків та перспектив роботи переселенців. Зрештою, окрім цих питань, дослідники-юристи, політологи та соціологи присвячують свої наукові розвідки аспектам канадського законодавства з питань імміграції. А. Василенко презентує комплексний історичний огляд канадської правової системи щодо переселенців. М. Владімірова та Т. Тімашова вивчають законодавчо-правові принципи політики з питань імміграції. О. Павловський розглядає правові засади соціокультурної адаптації переселенців, а С. Мошер цікавиться нереалізованими елементами цього аспекту адаптації новоприбулого населення. У результаті аналізу стану дослідження імміграційної політики Канади можна підсумувати основні здобутки сучасних вітчизняних та зарубіжних науковців у цій галузі від середини ХХ ст. й до початку ХХІ ст. Отже, у межах сучасних досліджень можна виокремити інтерес науковців до різних аспектів імміграційної політики Канади. Так, окремі розвідки присвячено конкретним історичним періодам канадської імміграційної політики; особливостям регіональної політики щодо переселенців; різні аспекти цієї галузі вивчаються у межах компаративних студій; певною мірою висвітлено питання особливостей бальної системи Країни кленового листка. До того ж, певні дослідження Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 151 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … присвячено процесам та результатам канадської імміграції. У цьому контексті значну кількість наукових публікацій присвячено соціоетнічним аспектам імміграційних процесів у Канаді; різноманітним аспектам канадської соціальної політики щодо переселенців; питанням канадської освітньої сфери та можливостям для іммігрантів у її межах; економічним факторам та канадському законодавству у межах імміграційної політики. Таким чином, напрям вивчення переселенських процесів та особливостей канадської імміграції має чимало висвітлених аспектів, проте не менше питань залишаються поза увагою науковців, або ж досліджені фрагментарно, і потребують подальшого розвитку. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ Бессонова М. М. Канадознавство у незалежній Україні: проблеми та перспективи / М. М. Бессонова // Матеріали Всеукраїнської науковопрактичної конференції «Формування основних напрямів розвитку соціогуманітарних наук» (Дніпродзержинськ, 11–12 квітня 2014 р.) – Дніпродзержинськ : ДДТУ, 2014. – С. 57–59. Бессонова М. М. Сучасний стан канадознавчих студій в Україні / М. М. Бессонова // Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук : Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Дніпропетровськ, 17 грудня 2011 р.) : у 2-х частинах. – Д. : ТОВ Інновація, 2011. – Ч. 2. – С. 111–113. Блажевська Є. Досвід регулюваня біженства та політичного притулку ЄС: практичні аспекти для України / Є. Блажевська // Історико-політичні проблеми сучасного світу. – 2015. – Т. 31–32. – С. 44–49. Блажевська Є. Теоретико-концептуальні підходи щодо вивчення сучасних імміграційних процесів / Є. Блажевська // European Political and Law Discourse – Evropský Politický a Právní Diskurz. – Vol. 4, Issue 3. – 2017. – Pp. 40–44. Бурейко Н. М. Спільні аспекти імміграційної політики США і Канади в 90-ті роки XX століття / Н. М. Бурейко // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. – 2011. – Т. 155, Вип. 143. – С. 23–26. Бурцева М. В. Дослідження імміграційної політики Канади в Україні / М. В. Бурцева // Україна – Канада : матеріали І Міжнародного науковопрактичного конгресу з канадознавства (21–21 червня 2018 року, м. Луцьк, Україна) = Ukraine – Canada : the Materials of the First International Scholarly and Practical Congress on Canadian Studies (June 21–24, 2018, Lutsk, Ukraine). – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – С. 22–25. Бурцева М. В. Основні напрямки канадознавчих досліджень: огляд української та російської пострадянської історіографії / М. В. Бурцева // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія : Історія. Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. О. А Мельничука. – Вінниця : ФОП Корзун Д. Ю., 2016. – Вип. 24. – С. 336–342. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 152 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … 8. Гриценко З. І. Соціалізація іммігрантів у Канаді: соціологічний підхід / З. І. Гриценко, Н. Г. Ревенко // Сучасне суспільство : політичні науки, соціологічні науки. – 2013. – № 2 (15). – С. 157–162. 9. Евтух В. Б. Иммигранты в инонациональной среде: проблемы адаптации / В. Б. Евтух // Миграции и мигранты в мире капитала: исторические судьбы и современное положение. – Киев : Наукова думка, 1990. – С. 170–181. 10. Евтух В. Б. Иммиграция и национальные отношения в истории Канады / В. Б. Евтух // Проблемы историографии Канады / Акад. наук СССР, Ин-т всеобщ. Истории ; [под ред. и с предисл. д-ра ист. наук В. А. Тишкова]. – Москва : Наука, 1981. – С. 103–132. 11. Евтух В. Б. Украинская иммиграция в Канаде: некоторые аспекты социальнодемографической интеграции / В. Б. Евтух // Migracijske teme. – Godina 6 (4). – 1990. – С. 497–510. 12. Катеринчук П. Етнонаціональні аспекти ціннісних орієнтацій канадського суспільства / П. Катеринчук // Форум. Суспільно-політичний журнал. – 2006. – Вип. 2. – С. 56–62. 13. Катеринчук П. Імміграція у глобалізовану епоху: досвід Канади // П. Катеринчук // Історико-політичні проблеми сучасного світу. Збірник наукових статей. – 2011. – Т. 23–24. – С. 41–45. 14. Катеринчук П. Особливості сучасної імміграційної політики Канади / П. Катеринчук // Матеріали Першої міжнародної конференції з Канадознавства. – Чернівецький національний університет, 2011. – С. 111– 116. 15. Катеринчук П. Перспективи трансформації федеративної системи у контексті сучасної етнополітики Канади / П. Катеринчук // Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – 2007. – № 325–326. – С. 59–64. 16. Козачук О. Бальна система оцінки потенційних іммігрантів в Канаді та проблеми міжетнічної взаємодії / О. Козачук // Україна – Канада : матеріали І Міжнародного науково-практичного конгресу з канадознавства (21–21 червня 2018 року, м. Луцьк, Україна) = Ukraine – Canada: the Materials of the First International Scholarly and Practical Congress on Canadian Studies (June 21– 24, 2018, Lutsk, Ukraine). – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – С. 19–22. 17. Козачук О. Етнічна та расова дискримінація як проблема міжетнічної взаємодії в Канаді / О. Козачук // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки. Серія: «Міжнародні відносини». – 2016. – № 11 (336). – С. 3–7. 18. Козачук О. Імміграція китайців до Канади: спроба оцінки трансформації політики / О. Козачук // Актуальні проблеми зовнішньої політики України : Матеріали ХІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих вчених. Чернівці, 24 листопада 2017 р. – Чернівці, 2017. – С. 160– 163. 19. Козачук О. Міжетнічна взаємодія, імміграція та права людини в Канаді / О. Козачук // Актуальні проблеми зовнішньої політики України : Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 153 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … Матеріали Х Міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих вчених. Чернівці, 25 листопада 2016 р. – Чернівці, 2016. – С. 183– 186. 20. Лупул Т. Я. Вплив імміграції 1990-х років на трансформацію етнокультурного складу населення канадської федерації (аналіз перепису 2001 року) / Т. Я. Лупул // Вісник Одеського національного університету: Соціологія і політичні науки. – 2008. − № 13 (69). – С. 124–134. 21. Лупул Т. Я. Імміграція як фактор кризи національної ідентичності в Західній Європі та Північній Америці (на прикладі Франції, США, Канади) / Т. Я. Лупул // Науковий вісник Чернівецького університету : Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – 2007.  Випуск 325–326. – С. 76–80. 22. Лупул Т. Я. Нові етносоціальні тенденції в канадських провінціях та територіях під впливом імміграції 1990-х років / Т. Я. Лупул // Вісник Одеського національного університету : Соціологія і політичні науки. – 2008. − № 18 (74). − C. 83–94. 23. Лупул Т. Я. Сучасна імміграція як структурний компонент формування політичної нації в Канаді / Т. Я. Лупул // Політологічні та соціологічні студії : Зб. наук. праць. − 2010. − Т. ХІ. − С. 494–506. 24. Макух-Федоркова І. Роль імміграції в економіці Канади / І. МакухФедоркова // Історико-політичні проблеми сучасного світу. – 2014. – № 27– 28. – С. 60–65. 25. Ольхович О. В. Підготовка соціальних працівників до роботи з біженцями у вищих навчальних закладах США і Канади : дис. … канд. пед. наук : 13.00.04 / О. В. Ольхович. – Тернопіль, 2008. – 223 с. 26. Стаканов Р. Д. Імміграційна система балів для кваліфікованих працівників: перспектива застосування на рівні ЄС / Р. Д. Стаканов // Інвестиції : практика та досвід. – 2016. – № 22. – С. 44–48. 27. Фурсова Л. Н. Иммиграция и национальное развитие Канады / Л. Н. Фурсова. – М. : Наука 1975. – С. 436. 28. Фурсова Л. Н. Иммиграция и национальное развитие Канады, 1946– 1970 гг. / Л. Н. Фурсова – М. : Наука, 1975. – 435 с. 29. Anwar A. Canadian Immigration Policy: Micro and Macro Issues with the Points Based Assessment System // A. Anwar // Canadian Ethnic Studies. – 2014. – Vol. 46 (1). – Pp. 169–179. 30. Banting K. G. Is There a Progressive’s Dilemma in Canada? Immigration, Multiculturalism and the Welfare State / K. G. Banting // Canadian Journal of Political Science. – 2010. – Vol. 43 (4). – Pp. 797–820. 31. Breton R. Institutional Completeness of Ethnic Communities and the Personal Relations of Immigrants / R. Breton // American Journal of Sociology. – 1964. – Vol. 70 (2). – Pp. 193–205. 32. Buckner P. How Canadian Historians Stopped Worrying and Learned to Love the Americans! / P. Buckner // Acadiensis. – 1996. – Vol. XXV, № 2. – Pp. 117–140. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 154 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … 33. Bureiko N. Integration Policy Towards Immigrants: Current Experience / N. Bureiko // CES Working Papers. – 2012. – Vol. IV,(1). – Pp. 12– 23. 34. Green A.G. Canadian Immigration Policy: The Effectiveness of the Point System and Other Instruments / A. G. Green, D. A. Green // The Canadian Journal of Economics / Revue Canadienne d’Economique. – 1995. – Vol. 28 (4b). – Pp. 1006–1041. 35. Handlin O. The Uprooted: The Epic Story of the Great Migrations that Made the American People / O. Handlin. – Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 1951. – 352 p. 36. Hawkins F. Canada and Immigration: Public Policy and Public Concern / F. Hawkins. – Montreal : McGill-Queen’s University Press, 1988. – 476 p. 37. Hawkins F. Canada’s Green Paper on Immigration Policy / F. Hawkins // The International Migration Review. – 1975. – Vol. 9 (2). – Pp. 237–249. 38. Iacovetta F. Manly Militants, Cohesive Communities, and Defiant Domestics: Writing about Immigrants in Canadian Historical Scholarship / F. Iacovetta // Labour/Le travail. – 1995. – Vol. 36. – Pp. 220–225. 39. Kelley N. The Making of the Mosaic: a History of Canadian Immigration Policy / N. Kelley, M. Trebilcock. – Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2000. – 623 p. 40. Knowles V. Forging our Legacy: Canadian Citizenship and Immigration, 1900– 1977 [Електронний ресурс] / V. Knowles. – Ottawa : Public Works and Government Services Canada, 2000 – Режим доступу: http://www.cic.gc.ca/english/resources/publications/legacy/chap-4b.asp. – Назва з екрана. 41. Knowles V. Strangers at Our Gates: Canadian Immigration and Immigration Policy, 1540–2015 / V. Knowles. – Toronto, High Town, Tonawanda: Dundurn Press, 2016. – 336 p. 42. Kozachuk O. Ukraine in Canadian Foreign Policy After 2014 // O. Kozachuk // Transcanadiana. – 2016. – Vol. 9. – Pp. 305–320. 43. Palmer H. Canadian Immigration and Ethnic History in the 1970s and 1980s / H. Palmer // International Migration Review. – 1981. – Vol. 15, № 3. – Pp. 472–473. 44. Palmer H. Ethnicity and Politics in Canada Since Confederation / H. Palmer. – Ottawa : Canadian Historical Association, 1991. – 32 p. 45. Perin R. Clio as an Ethnic: The Third Force in Canadian Historiography / R. Perin // Canadian Historical Review. – 1983. – Vol. 64 (4). – Pp. 441–467. 46. Raska J. Starting Points: Researching Canadian Immigration and Ethnic History [Електронний ресурс]. – Jan Raska PhD’s Blog at Canadian Museum of Immigration at Pier 21. – Режим доступу : https://pier21.ca/blog/janraska/starting-points-researching-canadian-immigration-and-ethnic-history. – Назва з екрану. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 155 Бурцева Марія Канадська імміграційна політика (сер. ХХ – поч. ХХІ ст.) … 47. Rawlyk G. A. Canada’s Immigration Policy, 1945–1962 / G. А. Rawlyk // Dalhousie Review. – 1962. – Vol. 42. – Pp. 287–300. 48. Reitz J. G. Multiculturalism Policies and Popular Multiculturalism in Development of Canadian Immigration / J. G. Reitz // The Multiculturalism Question: Debating Identity in 21st Century – Kingston and Montreal : McGill-Queen’s University Press, 2014. – Pp. 107–126. 49. Vineberg R. Time to Rethink the Immigration Point System [Електронний ресурс] / R. Vineberg. – Winnipeg Free Press (blog). – Режим доступу : https://www.winnipegfreepress.com/opinion/analysis/35051824.html. – Назва з екрану. 50. Wayland S. V. Immigration, Multiculturalism and National Identity in Canada / S. V. Wayland // International Journal on Minority & Group Rights. – 1997. – Vol. 5 (1). – Pp. 33–58. 51. Wydrzynski C. J. Refugees and the Immigration Act / C. J. Wydrzynski // McGill Law Journal. – 1979. – Vol. 25. – Pp. 154–192. В статье сосредоточено внимание на обзоре историографии иммиграционной политики Канады. Совершена систематизация исследований современных украинских и зарубежных ученых, в которых уделяется внимание разнообразным аспектам политики по вопросам иммиграции в Канаде. В особенности, охвачены исследования разнообразных измерений канадской иммиграционной политики после завершения Второй мировой войны, и до начала 2000-х годов. К примеру, таких вопросов, как исследование особенностей иммиграционного движения в Канаду, особенности канадской иммиграции, а также разнообразные сферы изучения канадской иммиграционной политики. Поскольку данное исследование анализирует состояние историографии обозначенных вопросов, в роли источников данной статьи выступают научные труды исследователей, в которых тем или иным образом освещены разнообразные аспекты канадской иммиграционной политики. Ключевые слова: Канада, политика по вопросам иммиграции, историография, канадоведение, иммигрантоведение. The article is devoted to the issue of Canadian immigration policy’s studies. It is systemized the achievements of the contemporary Ukrainian and foreign researchers in which they pay attention to different aspects of immigration policy in Canada. In particular, this article covers various areas of Canadian immigration policy from the end of Second World War to the early 2000s that have been studied by researchers. For instance, it covers such issues as aspects of the Canadian immigration, Canadian immigration movement and Canadian immigration policy. As far as this article analyses the achievements of the historiography of questions mentioned above, the investigations of different questions of immigration policy of Canada are the sources of this research. Key words: Canada, Immigration Policy, Historiography, Canadian Studies, Immigration Studies. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 156 Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Сторіччя державного ренесансу в Литві (1918 – 2018): українсько-литовські паралелі» МІЖНАРОДНА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ «СТОРІЧЧЯ ДЕРЖАВНОГО РЕНЕСАНСУ В ЛИТВІ (1918 – 2018): УКРАЇНСЬКО-ЛИТОВСЬКІ ПАРАЛЕЛІ» Науковий світ Південної України на початку осені отримав можливість долучитися до визначного історичного заходу. 13 – 15 вересня 2018 р. у місті Херсон у стінах Херсонського державного університету відбулася міжнародна науково-практична конференція «Сторіччя державного ренесансу в Литві (1918–2018): українсько-литовські паралелі». Захід зібрав цілу плеяду провідних учених літуаністів, археологів, спеціалістів у різних напрямах вітчизняної історії, історії країн Східної Європи та Балтії, представників суміжних наукових галузей. У роботі конференції взяли участь більше 50 науковців з України, Литовської Республіки та Естонської Республіки, а також громадські діячі та активісти. За професійним рівнем учасників та науковою значущістю розглянутих проблем даний захід однозначно відповідав рівню міжнародної конференції. В якості організаторів форуму виступили Херсонський державний університет, Запорізький національний університет, Вільнюський університет, Клайпедський університет, Інститут історії Литви, Херсонська міська громадська організація (ХМГО) «Україна – Литва», Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України. Захід відбувся за підтримки Херсонського міського голови Володимира Миколаєнка та депутатського корпусу Херсонської міської ради VІІ скликання. У ході урочистого відкриття конференції до учасників звернулися в.о. ректора, проректор з навчальної та науково-педагогічної роботи ХДУ Наталія Тюхтенко, проректор з наукової роботи ХДУ Сергій Омельчук, голова Громади литовців в Україні Даля Макарова, голова правління ХМГО «Культурний центр Україна – Литва» Наталія Бімбірайте, декан історико-юридичного факультету ХДУ Андрій Казанчан, професор кафедри історії, археології та методики викладання історикоюридичного факультету ХДУ Андрєєв Віталій, заступник міського голови Михайло Лінецький. Було наголошено на важливості поглиблення українолитовського співробітництва на сучасному етапі розвитку наших держав, особливо в контексті сталих історичних зв’язків між обома народами. Наукова частина роботи форуму відкрилася виступами на пленарному засіданні, яке порадувало наукову та студентську спільноти змістовними та цікавими доповідями. Тетяна Винарчук (Запоріжжя) окреслила перспективи компаративного аналізу у ході дослідження національно-державного відродження України та Литви початку ХХ ст. Маріюс Сметона (Вільнюс) Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 157 Андрєєв Віталій, Михайленко Галина Міжнародна науково-практична конференція … поділився здобутками студіювання генеалогії першого президента Першої Литовської Республіки А. Сметони. Доповідь «Козакування литовсько-руської знаті в ХVІ ст.: меритократичний інструмент задля аристократичного результату» презентував Владислав Грибовський (Київ). Також, у рамках пленарного засідання відбулася презентація книги: Петрик А. М. «Світло та тіні» Першої республіки: Литовська держава у 1918 – 1940 роках. – Херсон: Гілея, 2018. – 272 с.: іл. Представив роботу автор – Артем Петрик (Херсон). Не менш цікаво проходили секційні засідання. Серед виступів Секції І «Історична спадщина України і Литви з давнини до часів національнодержавного ренесансу початку ХХ століття» варто відмітити блок актуальних та дискусійних презентацій, присвячених новітнім дослідженням вітчизняними археологами укріплень часів Великого князівства Литовського на Півдні України, в тому числі на теренах Херсонщини – фортеці Тягинь та Вітовтової вежі (Симоненко Олександр, Дзенеладзе Олена, Сікоза Денис, Гуленко Ким, Касьяненко Ірина, Біляєва Світлана та ін.). В історіографічному контексті проблем балто-слов’янської мовної спільності в Східній Європі прозвучала і спроба реконструкції розселення осілого населення на Нижньому Дніпрі в І тис. н. е. (Нємцев Сергій). Колежанка з Литви, Анжеліка Смєнонієне, з точки зору спільної українолитовської історичної та мовної спадщини поділилася здобутками дослідження впливу слов`янських мов на К. Сірвідаса та його словник 1620 р. Також спільні сторінки історичного розвитку України та Литви відзначалися у доповідях вітчизняних фахівців Водотики Сергія, Посунько Ольги, Блануци Андрія та ін. Вдалим прикладом впровадження міжпредметних зав’язків стали виступи відомих вчених-ботаніків Херсонського державного університету. Цікавий аспект дослідження старовинних городищ Нижнього Придніпров`я як рефугіуму степової флори презентував учасникам секційного засідання Мойсієнко Іван. Виступ Олександра Ходосовцева привернув увагу до охорони природних та історичних пам`яток на тему «Старовинні забуті парки Херсонщини: шлях через століття». Учасники та слухачі Секції ІІ «Розбудова української та литовської державності (ХХ–ХХІ ст.)» отримали можливість познайомитися з блоком доповідей, присвячених військовій історії і значенню розбудови збройних сил для становлення незалежної Литовської держави у 1917-1921 рр. – Копитіна Ігоря (Естонія) та Йокубаускаса Вітаутаса, Гінтаутаса Якштіса, Папечкіса Егідіюса (Литва). Змістовно були представлені і дослідження українських істориків. Виступ Коника Олександра був присвячений участі як литовських, так і українських селянських депутатів у Державній думі Російської імперії. Блок генеалогічних досліджень продовжено у доповідях Теплової Інни (рід Скадовських) та Кочергіна Ігоря (нащадки прибалтійських родів в середовищі катеринославського дворянства). Галіченко Максим окреслив актуальні Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 158 Андрєєв Віталій, Михайленко Галина Міжнародна науково-практична конференція … проблеми україно-литовських відносин на сучасному етапі на тлі загальної геополітичної ситуації в Центрально-Східній Європі. За результатами доповідей та обговорення проблемних питань, що постали у ході конференції, було визначено напрями можливої подальшої співпраці між науковцями обох держав: – проведення спільних студій з давньої історії, що дозволили б ліквідувати «білі плями» у питанні етногенезу українського і литовського народів та прослідкувати процес формування регіональних особливостей їх етнографічних груп; – поглибити співпрацю в контексті дослідження досвіду спільного державного будівництва у рамках єдиної геополітичної реальності XIV – XVI ст. – Великого князівства Литовського як спільного надбання України та Литви; – активізувати зв’язки представників учених кіл обох країн у рамках проведення наукових розвідок з історії національно-культурного відродження і визвольної боротьби українського та литовського народів у XIX – першій чверті ХХ ст.; – дослідити невідомі сторінки в історії державотворення на українських та литовських теренах у першій половині ХХ ст.; – створити платформу для формування спільного науково-дослідного центру з питань проведення досліджень з історії України та Литви нової та новітньої доби; – продовжити дослідження історіографічного спадку науковців, що займалися проблематикою українсько-литовських зв'язків; – сприяти всебічному науковому дослідженню та збереженню «Вежі Вітовта», що може бути пам'яткою фортифікації Великого князівства Литовського на південноукраїнських землях; – сприяти збереженню литовської пам`ятки – фортеці Тягінь; – посилити дослідження військової історії; – застосовувати набуті відомості з української та литовської історії в компаративній перспективі; – забезпечити організаційну та інформаційну підтримку, в тому числі на рівні державної влади та органів місцевого самоврядування, подальших публікацій з історії, сучасності та перспектив українсько-литовського співробітництва; – продовжити практику культурного взаємозбагачення через організацію заходів з презентації литовської культури в Україні та української – у Литві. Отже, практична реалізація перелічених вище пропозицій сприятиме успішній співпраці обох держав як у царині наукового пошуку, так і в практичній площині розбудови і утвердження української та литовської державності. Андрєєв Віталій, Михайленко Галина Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 159 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … УДК 902/904 (477 +474.5) (477.72) Світлана Біляєва ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНА СПАДЩИНА ЛИТВИ ТА УКРАЇНИ У ХЕРСОНСЬКІЙ ОБЛАСТІ : РОЗКОПКИ ФОРТЕЦІ ТЯГИН Історія України XIV–XV ст. пов’язана спільним минулим із Великим князівством Литовським та Руським. Після перемоги при Синіх Водах 1362 р. литовські князі створюють систему фортифікації на південному кордоні для захисту держави, забезпечують функціонування митниць на переправах. Частиною такої системи був комплекс споруд на півдні Херсонщини, до якого входила і фортеця Тягин. ЇЇ дослідження було розпочато В.І. Гошкевичем у 1914 р., продовжені дослідниками у ХХ ст. – на початку ХХІ ст. У 2016–2017 рр. на городищі, а у 2018 р.на фортеці, Південною Середньовічною експедицією ІА НАНУ було здійснено комплекс досліджень: топографічна та аерофотозйомка, батиметричні обстеження та розкопки ділянки зовнішньої стіни укріплень. Отримані матеріали з історії фортифікації та матеріальної культури, які засвідчують національне та міжнародне значення унікальної пам’ятки – місця переплетіння історичних шляхів цивілізацій тюркських народів, Балтії та України. Ключові слова: фортеця Тягин, археологічні дослідження, унікальна пам’ятка, Литва, Україна. Історія України XIV-XV ст. пов’язана спільним минулим із Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським. Сформувавши державу, одержавши перемогу у протиборстві з Золотою Ордою у битві при Синіх Водах 1362 р., литовські князі намагалися створити потужну систему фортифікації південного прикордоння і при цьому забезпечити транснаціональну торгівлю, функціонування митниць та переправ. Будівельна діяльність охопила велику територію із Заходу на Схід, що знайшло своє відображення у писемних джерелах та матеріальних залишках. Проте, в історії України цей період протягом тривалого часу залишався мало вивченим, а цілеспрямовані археологічні дослідження майже не проводились, не дивлячись на існування деяких з них, як і фортеця Тягин, місце розташування якої є у переліку пам’яток національного значення. Перші розкопки фортеці були здійснені ще у 1914 р. відомим Херсонським археологом В.І. Гошкевичем, який визначив пам’ятку як фортецю, побудовану князем Вітовтом наприкінці XIV ст., а її існування розглядав в межах XIV– XVI ст. [2, с. 1-12]. Певні розвідки та стаціонарні роботи на городищі та фортеці здійснили М.П. Оленковська (Абікулова) та М.П. Оленковський, С.В. Бахматов та В.Є. Ільїнський, але переважна частина і городища і фортеці не були досліджені. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 160 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … Продовження вивчення пам’яток, виникнення та функціонування яких пов’язується із діяльністю Великого литовського князя Вітовта, постало завданням Південної Середньовічної експедиції Інституту археології Національної академії наук України (начальник – д.і.н. С.О. Біляєва). З метою комплексного дослідження всіх складових пам’ятки, з’ясування взаємозв’язку городища та фортеці роботи 2016–2017 рр. були зосереджені на городищі, в результаті яких була підтверджена наявність поселення золотоординського часу, яке швидше за все залишилося від колишнього золотоординського міста. У 2017 р. були зроблені надзвичайно важливі відкриття, а саме: вперше знайдені речі литовського походження – бронзова та залізна накладки на шкіряні гаманці (іл. 1), які мають аналогії в похованні могильника Діктарай у Литві [9, s. 184, pav. 35,1]. Близькі ним і накладки у могильнику у Кармелаві [7, с.73103, pav.23] Накладки відносяться до часів існування фортеці Вітовта та функціонування митниці, про яку відомо з писемних джерел, зокрема повідомлення М. Литвина середини XVI ст.: і дотепер «ще є кам’яна палата із склепінням, яку звуть і поляки, і таврійці, і греки Вітовтовою банею (balneum Vitovdinum, в оригіналі Vitordinum). В ній, кажуть, жили митники великого князя Литовського, які збирали мито» [5, с. 137]. Іл.1. Литовські накладки на шкіряні гаманці з городища Тягин. У 2018 р. основні роботи були зосереджені на дослідженні фортеці, насамперед пошуку та розкриттю її зовнішньої, південної, стіни. Відзначимо окремі, найбільш важливі результати проекту. Аерофотозйомка, здійснена О.В. Чубенко та М.М. Ієвлевим, дозволила отримати ортофотоплан фортеці Тягин [4, с. 31, іл. 1]. З’ясовано, що Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 161 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … В. Гошкевичем була відкрита лише частина фортеці – донжон та частина території у вигляді рівнобедреного трикутника у плані. Завдяки створенню топографічного плану городища (О.В. Манігда та О.В. Грабовська), отримані дані щодо розмірів та планування фортеці, у якому можливо виокремити окремі частини ( іл.2). Іл.2. Ортофотоплан фортеці Тягин ( за О.В.Чубенко та М.М.Ієвлевим). Перша частина фортеці за плануванням майже квадратна за формою із довгим входом-воротами із північного боку. Квадратна вежа (донжон) розкопана В. Гошкевичем. За його даними, кожна стіна вежі дорівнює 9 м, загальна площа 81 кв. м. Відстань до центру від північної стіни фортеці складає 20,5 м. Вежа Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 162 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … знаходиться на площадці прямокутної форми, по обрію якої проглядаються залишки кам’яної кладки стін, або їх розвалів, оточених ровом. Друга частина являє собою трапецію, вершина якій складає 32,3 м (Північна стіна), а основа дорівнює 109,4м. Західна стінка – 72,3 м, а східна – 66,1 м. Трапеція поділяється на дві частини (можливо двори фортеці), які перетинаються стінкою довжиною 70,4 м. Можливо, фортеця спочатку мала вигляд рівнобедреного трикутника (фортеця Константинопольського типу), згодом була добудована ще одна частина (двір), або вона могла і відразу будуватися з двох частин, і в цілому, також нагадувати трикутник. Крім того, на площі фортеці помітна структура трапецієподібна у плані, яка перетинала південну частину фортеці і таким чином відносилась до наступного будівельного періоду. Швидше за все, це перебудова часів Менглі Гірея, що підтверджується монетними знахідками останньої чверті XV ст. Іл.3. Фрагмент зовнішньої стіни фортеці. У всіх квадратах розкопу було встановлено розташування зовнішньої стіни фортеці (іл.3), але її збереженість була різною від одного до 6 рядків каменів. Зафіксовано також підпорні стіни, які були розташовані перпендикулярно Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 163 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … зовнішньої стіни фортеці у певному інтервалі, як у кв. 3 та 5 з інтервалом у 10 м (іл. 4). Іл.4.Підпорна стіна фортеці. Під час розчистки стін виявлені згорілі або зотлілі дерев’яні конструкції, які, можливо, подібно давньоруським фортецям та укріпленням Молдавського князівства, до складу яких входив земляний вал та частокіл. У розвалах кладок у різних квадратах зафіксовані фрагменти добре оброблених каменів, зокрема із рельєфним декором (іл.5,1). Загальна площа розкопів цього року складає біля 200 кв.м., глибина розкопу у різних частинах 0.5-1,75 м. Обробка матеріалів аерофотозйомки та дослідження В.І. Гошкевича показали, що на території фортеці існувало 6 окремих дворів, які були розділені між собою мурами. При подальшому дослідженні фортеці кількість дворів на її території може бути уточнена. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 164 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … Іл.5. 1.Фрагмент будівельної деталі із рельєфним декором; 2. Фрагмент декоративного оздоблення з мармуру. Після завершення етапу дослідження фортеці 2018 р. здійснений комплекс консерваційних робіт за методикою к.і.н. О.С. Біляєва. Після цього здійснена засипка стін та квадратів шаром річкового піску. Речові знахідки. У процесі розкопок 2018 р. знайдено і занесено у Польовий опис 1306 артефактів, в тому числі на інвентар взято 282 знахідки. Найбільшу групу знахідок (190 од.) складають вироби з глини, які представлені тарним, кухонним та столовим посудом. Тарній посуд нечисельний – уламки середньовічних амфор. Іл.6. Кухонний та столовий посуд. Кухонний посуд – горщики без поливи та з поливою на внутрішньому боці, глеки різних розмірів (іл. 6.1). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 165 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … Основна маса посуду належить столовому сервізу, до якого входять глеки, миски, піали, тарілки. Це посуд з монохромною та поліхромною поливою, посуд сграфіто. Перша група – червоноглиняний посуд, із використанням ангобу та монохромної поливи із переважанням зеленого кольору різних відтінків. Саме зеленою поливою по білому ангобу прикрашена піала діаметром 22 см (іл. 6.2). Дещо близький за декоруванням одноручний глек із фігурним зливом, поверхня ззовні вкрита ангобом, по якому йде зелена полива. Висота глека 24 см. Горловина прикрашена рядками різного лінійного орнаменту (іл. 6.3. ). Майже тотожній глек знайдений в Алушті та датується XV ст. [3, іл. 39, 8]. Горщики з поливою на внутрішньому боці та ін. Аналогії посуду є серед кераміки різних регіонів Золотої Орди, і зокрема в Криму. Друга група – посуд з поліхромною поливою. Окремо слід відмітити знахідку дрібного уламка тонкостінної червоноглиняної посудини вкритої з обох боків матовим білим покриттям та блакитним розписом з обох боків. Іл.7. 1- кераміка з поливою та сграфіто; 2-фрагмент кераміки сграфіто із золоченням. Третя група (миски, чаші, тарілки) – кераміка сграфіто різної кольорової гамми (іл.7,1) Цікавою знахідкою є фрагмент сграфіто із прокресленими літерами, вкритими золоченням (?) (іл.7.2). Схожий фрагмент (з двох частин) має сліди перебування в огню. Посуд має чисельні аналогії у візантійськопричорноморських пам’ятках, зокрема у Криму, Аккермані та інших центрах виробництва сграфіто. Вироби з металу (132 знахідки) представлені артефактами з заліза, бронзи, свинцю та срібла. Найбільшу частину складають артефакти з чорного металу. Переважають предмети будівельно- кріпильного призначення: ковані цвяхи (59 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 166 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … одиниць) різного ґатунку: будівельні, корабельні, можливо для шкіряних виробів тощо (іл. 8.1.2). Іл.8.1- цвяхи; 2- арбалетні болти та цвяхи. Чисельну групу складають предмети озброєння. Наконечники арбалетних болтів та їх фрагменти (12 одиниць) втулкові (іл. 8.2), довжиною 6,0-8,0см вони відносяться до пірамідальних із ромбовидною голівкою, характерних для озброєння XIV–XV ст., зокрема у Польщі, Литві, Латвії та інших країн Європи та наконечники стріл (6 од.), які мають аналогії у пам’ятках XIV–XV ст. Повні аналогії арбалетним болтам Тягинської фортеці знаходимо серед артефактів, знайдених під час досліджень на Замковій горі у Вільнюсі [1, с. 75]. Зустрічаються й інші речі побутового призначення: фрагменти чавунних казанів, а також кресало, язичок пряжки та інші. Повна аналогія кресалу є, зокрема і на пам’ятках Литви XIV–XVI ст. [8, p. 38, pav. 60, 2; 6, 1979, p.85, pav. 15, 5]. Язичок пряжки за формою і вигином нагадує язички литовських округлих пряжок XIV–XV ст. [8, p. 28, pav. 37, 38). Вироби з бронзи представлені фігурною накладкою, фрагментами поясних пряжок, ґудзиком та уламками дрібних виробів. Фрагмент маленькій пряжки із фестончатим краєм, близький формам, відомим в археологічних пам’ятках Литви [8, p. 55, pav. 97, 5]. Знайдені монети XV–XVII ст. із срібла (8 од.). (іл.9). За визначенням Г.А. Козубовського, знахідки монет мають наступні формальні ознаки: Монети з підйомного матеріалу: Монета татарська (інв.№ 2) овальна, добре помітна рельєфна тамга, розміром 1,6 х 1,4см, товщина-0,1см. (рис.). Кримське ханство, швидше за все ІІ половина XVII ст. Монета польська (інв. № 3) із перфорацією для вторинного використання, округла, напис Сигизмунд ІІІ (1587-1632р.) діаметр – 1,8 х 1,9см, товщ. – 0,05см. гріш коронний, 1621 р (?). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 167 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … Монети з культурного шару фортеці. Монета татарська, овальна (інв.№ 30), добре помітна тамга та напис, розміри: 1,4х1,2см, товщина 0,1 см., кв. 5 (12), гл. 0,1 м, Кримське ханство, Менглі-Гірей (1468–1515), акче 1486/1487рр. Монета татарська, овальна, (інв. № 68), тамга, розміром 1,1х1,5см, товщ. 0,1см (рис.). Кв.3, гл. 0,2–0,4м. акче 1482-1491 рр. Монета татарська, округла (інв. № 69), діаметр 1,5см, товщина – 0,2см, кв., гл. 0,2-0,4, Золота Орда (рис.) Монета татарська, округла (інв.№ 70), діаметр 1,6 см, товщина 0,1 см, кв. 5., гл. 0,2–0,4м; Золота Орда, Кафа (?), XV ст. від 1420–1480 рр. Крапка с характерною саме для генуезько-татарських монет 1420–1440 рр. (рис. ) Монета татарська, овальна (інв. № 154), розміром 1,4 х 1,3см, товщина - 0,15см, кв.12, Кримське ханство, Менглі Гірей, акче 1482–1491рр. Монета татарська ( інв.№232) зберіглася частково у вигляді сегмента з тамгою, розмір частини, що зберіглася 1,5 х 0,8см, кв. 19, гл. 0,6-0,8 м (рис.). Акче, Кримське ханство (?), XV–XVI ст. Таким чином монети з культурного шару фортеці поділяються на дві групи: монети Золотої Орди та Кримського ханства першої половини XVст. та монети Кримського ханства останньої чверті XVст. Вироби зі скла нечисельні (6 од.). Це фрагменти стінок та денця посудин з прозорого та напівпрозорого скла, можливо західний імпорт. Іл.9. Золотоординські, Кримсько-татарські та польська монета. Знахідки з каменю, кістки (12 од.). Це фрагменти архітектурнобудівельних конструкцій із слідами обробки та рельєфного декору (іл..5.1). Особливий інтерес привертає архітектурна деталь з мармуру із плоскою поверхнею, яка прикрашена різним орнаментом у вигляді кола, оточеного Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 168 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … фігурною рамкою (іл. 5.2). Крім того, знайдені кам’яні гарматні ядра. Кістяні вироби (2) представлені уламком лощила із перфорацією та фрагментом заготовки кістяного виробу. Крім того знайдена мушля каурі. В цілому, археологічні матеріали представляють значний інтерес у вивченні культур цивілізаційних осередків регіону: Великого князівства литовського та Руського, Золотої Орди, Кримського ханства, торгівельної діяльності італійських міст – Генуї та Венеції на Чорному морі, контактів Османської імперії та українського козацтва. На думку М.М. Ієвлева, за типом побудови мурів, плануванням внутрішнього простору, Тягінська фортеця дещо схожа з Тракайським замком [4, c. 38,39 ], план побудови якого можливо був використаний як зразок при її будівництві. Також деякі елементи в плануванні системи будівництва мурів Тягинської фортеці мають аналогії у генуезьких фортецях Північного Причорномор’я, які існували в цьому регіоні, зокрема, Судакська фортеця [4, с. 39]. На основі порівняння планувальних структур Тягинської та вищезгаданих фортець, М.М. Ієвлевим був запропонований перший варіант історичної реконструкції фортеці Тягин [4, с. 42]. Фортеця та городище Тягин розташовувалися в дуже зручному стратегічному місці, яке дозволяло здійснювати контроль як за водним торгівельним шляхом, який проходив по р. Дніпро, так і за сухопутним шляхом між Європою та Кримом. В результаті проведення батиметричної зйомки (О.В. Чубенко, М.М. Ієвлев) в акваторіях р. Дніпро та р. Тягинка вдалося знайти місця розташування двох пристаней, місце знаходження переправи через р. Дніпро та вежі біля неї, а також місце розташування моста через старе русло р. Дніпро [4, c.45,46]. Для підтвердження отриманих результатів необхідно провести підводні археологічні дослідження у місцях знаходження відкритих об’єктів. Комплексні дослідження видатної пам’ятки історії та культури дозволяють конкретизувати сторінки історії Великого князівства Литовського та Руського, до якого входило Київське князівство – одне з головних наступників спадщини Київської Русі, засвідчити історичну місію стратегії та практики фортифікаційної діяльності Великого князя Вітовта із захисту кордонів українських земель, становленні нових відносин у багатоетнічному середовищі Півдня. Відкриття свідчать про необхідність продовження археологічних досліджень, консервацію та музеєфікацію пам’ятки. Стан збереження укріплень фортеці дозволяє реставрувати та музеєфікувати оборонні споруди, використати їх у розвитку туристичної діяльності, пропаганді історичного минулого Херсонщини. Тому необхідно вирішити питання щодо охорони залишків фортеці, створення музею «Тягинська фортеця», як основи майбутнього історико-археологічного заповідника. Беручи до уваги значення фортеці Тягин в історії України та Литви, пам’ятка набуває не лише національного, а й міжнародного значення. Це місце Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 169 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … переплетіння історичних шляхів цивілізацій тюркських народів, Балтії та України. Роботи виконувалися завдяки благодійній допомозі в рамках проекту «Захист історичної спадщини України та Литви на території Херсонської області», що фінансується з коштів Програми розвитку співробітництва та підтримки демократії Міністерства Закордонних Справ Литовської Республіки, згідно договору про наукове співробітництво Інституту археології НАНУ від 01.09.2017 р. та згідно Угоди про реалізацію вищеназваного проекту за №P2018VB-UK-58 між Центральним агентством з управління проектами, що представляє заступник Раса Сараучене, яка діє відповідно до повноважень, наданих їй нормативно-правовими актами, і ХМГО « Культурний центр УкраїнаЛитва», яку представляє голова правління Наталя-Дануто-Антано Бімбірайте, яка діє відповідно до статуту. Висловлюємо щиру подяку Почесному консулу Литовської Республіки у Херсонській області В.Г. Попову за сприяння виконанню проекту. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ Виткунас М. Городища балтов: неизвестное наследие / М. Виткунас, З. Гинтаускас. – Вильнюс, 2017. – 88 с. Гошкевич В. И. Раскопки на острове против м. Тягинки / В. И. Гошкевич // Летопись музея за 1914 год. – Херсон, 1916 год. – Вып. 6. – 48 с. Коваль В. Ю. Керамика Востока на Руси IX–XVII вв. / В. Ю. Коваль. – Москва, 2010. – 270 с. На розі двох світів. Історична спадщина України та Литви на території Херсонської області. Монографія. – Київ-Херсон. – 2018. – 72 с. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков / Д. И. Эварницкий. – СПб., 1898. – 427 с. Kunciene O. 1979. Sarių senkapis / О. Kunciene // Lietuvos archeologija. – T. 1. – С. 76–100. Rickeviċiüte K. Karmėlavos kapininas / К. Rickeviċiüte // Lietuvos archeologija. – 1995. – T. 11. – С. 73–103. Urbanavicus V. Archeologiniai tyrimai / V. Urbanavicus, S. Urbanaviċiene // Lietuvos archeologija. – 1988. – T. 6 – С. 9–63. Urbanavićiene S. Dictarų kapininas / S. Urbanaviċiene // Lietuvos archeologija. – 1995. – T. 11. – S. 169–206. История Украины XIV–XV вв. связана общим прошлым с Великим княжеством Литовским и Русским. После победы при Синих Водах 1362 р. литовские князья создают систему фортификации на южной границе для защиты государства, обеспечивают функционирование таможен на переправах. Частью такой системы был комплекс сооружений на юге Херсонщины, в который входила и крепость Тягин. Ее исследования были начаты В.И. Гошкевичем в 1914 г., продолжены исследователями в ХХ в. – в начале ХХІ ст. В 2016–2017 рр. на городище, а в 2018р. на крепости, Южной Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 170 Біляєва Світлана Історико-археологічна спадщина Литви та України … Средневековой экспедицией ИА НАНУ были осуществлен комплекс исследований: топографическая и аэро-фотосъемка, батиметрические обследования и раскопки участка наружной стены укреплений. Получены материалы по истории фортификации и материальной культуры, свидетельствующие о национальном и международном значении уникального памятника – места переплетения цивилизаций тюркских народов, Балтии и Украины. Ключевые слова: крепость Тягин, археологические исследования, уникальный памятник, Литва, Украина. History of Ukraine of XIV–XV centuries linked to a common past with the Grand Duchy of Lithuania and Russia. After winning the Blue Waters 1362y. Lithuanian princes create a system of fortification on the southern border to protect the state, ensure the functioning of customs on the crossings. Part of such a system was a complex in the south of the Kherson region, which included Tyagin fortress, whose research was initiated by V.I. Goshkevich in 1914, extended by researchers in the twentieth century - at the beginning of the ХХІcent. In 2016–2017 y. in the settlement, and in 2018 on the fortress, Southern Medieval Expedition of the IA NASU carried out a series of studies: topographical, aerial photo and bathymetric surveys and excavations of the area of the outer fortress wall. Obtained materials on the history of fortification and material culture testify the national and international significance of a unique monument - place of interweaving of historical ways of civilizations of the Turkic peoples, the Baltics and Ukraine. Key words: fortress Tyagin, archaeological investigation, unique monument, Lithuania, Ukraine Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 171 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … УДК 93.930 Дмитрий Кобалия КРЕПОСТЬ ТЯГИНЬ И ЕЕ СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ В работе представлены новые данные о средневековой крепости Тягинь. Анализируется ее физическое состояние, особенности фортификации и рельеф, который претерпел изменения после гибели города в 1484 году. Автор приходит к выводу, что особый урон памятнику был нанесен в XIX веке, когда ее руины массово разбираются местным населением. Результаты наблюдений также указывают на то, что фортификационная система крепости может существенно отличаться от представленной ранее. Трехмерное моделирование выявило более сложную фортификационную систему как самого замка, так и прилегающей к нему территории, а именно: наличие боковых секторов и валов, огибающих его центр с западной и северо-западной сторон. Сам замок, в классическом понимании П. Гошкевича, может быть только его цитаделью или даже зданием, на что указывают его конструктивные элементы: площадь, толщина стен и т. д. Вполне вероятно, что фортификационные сооружения неоднократно перестраивались. Ключевые слова: Тягинь, Княжество Литовское, замок, Витовт, фортификация. Одним из наиболее примечательных мест средневековой Херсонщины является крепость Тягинь. Этот памятник, возникший в середине XIV ст., неоднократно привлекал внимание историков. С ХХ века здесь проводятся археологические изыскания, однако, информации о нем в научной литературе не много. Исторический контекст памятника наиболее полно представил В. Ильинский и мы не будем останавливаться на нем подробно. Ограничимся основными этапами изучения крепости и остановимся на выводах, сделанных авторами. Объектом нашего исследования является сам памятник как источник данных о средневековой истории Украины, предметом – анализ физического состояния крепости, его фортификации и строений на основе фотограмметрических замеров 2017 года. В работе охарактеризованы целостность памятника, динамика изменений и причины их появления. За содействие и оказанную помощь автор выражает признательность: В. Ильинскому, Д. Сикозе, С. Беляевой, А. Волкову, П. Данилюку, П. Петрашиной, А. Денисенко и В. Зайцеву. История исследований и источники Как отмечает В. Ильинский, крепость на Тягинском острове упоминается во многих источниках XV-XVIII ст. К ним относятся данные портоланов, акты и грамоты, сообщения инспекторов Польской короны, а также карты, на которых отмечено местоположение города и его название [1, с. 310]. По его мнению, одним из наиболее ранних описаний памятника является картуш-выноска на карте Томаша Маковского или «Карте Радзивила 1594 г. Великого Литовского Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 172 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … княжества». Напротив местоположения города Techinca указано: «Тут следы крепости Семимаяки. Еще в наши дни можно осмотреть стены, окружающие холм, на самом холме храм, стены которого и ныне достойны внимания» [2]. Следуя описанию, город, разрушенный турками в 1484 году, спустя век сохранился в развалинах и неплохо фиксировался на поверхности. Мы, правда, считаем, что приведенное описание относится не к Тягинке, и Семимаяки – название другого города. На карте эта надпись на латыни расположена под изображением городка на правом берегу севернее Тягинки. Ниже по течению, на одном из малых островов, отмечена едва заметная Balneum Vitoldi и, наконец, еще ниже – Tehinka. В любом случае, укрепления ее были настолько хороши, что использовались армией Миниха в 1738 году. В это время на территории замка возникает редут. Ф. Ласковский по этому поводу пишет: «Независимо от этих наступательных действий, Русские продолжали утверждаться на правом берегу Днепра, и к полевым оборонительным пунктам, возведенным в продолжение предшествовавшей компании, были прибавлены редуты (…) сверх того возобновлен древний каменный замок, лежавший при впадении р. Тягинки в Днепр» [3, с. 362]. В работе есть ссылка на выдержку из работы князя С. И. Мышецкого, изданной в 1847 году. Инженер-подпоручик, князь С. И. Мышецкий в своей «Истории о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся» приводит следующее описание: «При оной реке (Тягинке), у самаго Днепра, имелся великой городокъ Тягинка и при немъ триугольный замокъ съ круглыми башнями, кругъ котораго водою окружило; въ длину оный городокъ верста, а въ ширину более полуверсты, у котораго фундаментъ каменный и ныне знатенъ. А построенъ тамъ отъ древнихъ нѣмецкихъ народовъ франковъ. А вь 1738 году отъ россіянъ оный замокъ былъ возобновленъ». В 1788 году небольшое упоминание о крепости оставляет французский атташе и историк Жан-Бенуа Шерер. Он пишет: «Річка Тягинка за 26 верст від одного з тих міст, вона бере початок у степу і впадає у Дніпро за 23 версти від свого джерела. При самому її гирлі стояло велике місто Тягник, а біля міста – трикутна фортеця з круглою вежею, оточеною з усіх боків водою. Ця фортеця, яку нібито спорудили давні франки, мала одну версту завдовжки й півверсти завширшки. Її кам’яні фундаменти збереглися до наших днів. 1738 року росіяни відновили її» [5, с. 36]. Как видно, описания практически совпадают, скорее всего Шерер мог и не видеть крепости, ограничившись цитатой из книги Мышецкого. При этом он допускает ошибку, указывая, что длину в одну версту и ширину в полверсты имела именно крепость, а не сам городок, внутри которого она находилась. На их основании этих фрагментов становится понятно, что каменные фундаменты города продолжали существовать и в первой половине XVIII века, причем располагались они не только в замковой части, но и в других местах острова. Интересные заметки о городе оставил Афанасьев-Чужбинский. Путешествуя по Днепру в 1856–1860 годах, он посетил и Тягинку. В заметках Афанасьева-Чужбинского нет данных о фортификации, он лишь отмечает, что, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 173 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … возможно с юга и востока городище имело каменные стены. С этой стороны, несмотря на «розробку острова» он видел множество камня и битой керамики. Путешественник обращает внимание на большое количество западин с юговосточной стороны острова. Двигаясь на запад, он упоминает «високий курган», который, согласно местной легенде, является остатками языческого храма. Курган был перерезан траншей, направленной в сторону села. Из воспоминаний местного сторожила следовало, что в начале XIX века здесь еще можно было видеть остатки стен. К сожалению, в XIX столетии большинство построек было разобрано местными жителями. «Що знайшли під час цих розкопок, залишилося таємницею внаслідок загальної у нас неповаги до пам’яток старовини» подводит итог автор [6, с. 358]. О высоком кургане на одном из тягинских островов упоминает и Д. Яворницкий [7, с. 138]. В другой своей работе он пишет о развалинах «городка» длиной в 200 сажень в юго-восточной части острова. Из всего вышесказанного следует, что на протяжении нескольких столетий после своего падения город пребывал в полуразрушенном состоянии, часть построек сохранилась в виде стен и дверных проемов. Фортификация не была уничтожена и даже использовалась армией Миниха 300 лет спустя. С начала XIX столетия ситуация меняется, здания и стены укреплений разбираются для строительства села, но основания стен и валы сохраняют свое положение и хорошо заметны на поверхности. В таком виде их и застали первые археологи, а именно В. Гошкевич. В 1914 году благодаря помощи тогдашнего владельца острова Н. Волохина он приступает к раскопкам. В Летописи Херсонского городского музея появляется подробное описание памятника и самого острова. В. Гошкевич пишет: «Еще в начале XIX столетия, по словам старожилов, стояли на том острове каменные стены старинных зданий. Их ломали и увозили на новые постройки. Так сооружена была в Тягинке церковь с колокольней, помещичий дом, все экономические службы и множество крестьянских домов. Развалины были так обильны камнем, что в течение целого столетия этой разрушительной работы окрестным жителям удалось уничтожить только те части старинных зданий, что возвышались над землей; в последние годы разрушителям пришлось заняться более трудной работой: раскопкой бугров вековой пыли, скрывшей низы тех зданий» [9, с. 2]. Очевидно, в это время у Н. Волохина и возникла идея привлечь археологов. Руководитель раскопок достаточно скрупулезно описывает памятник. Он выделяет несколько объектов, среди которых в южной части острова: А-образное укрепление замка, городище в виде трапеции, связанное с первым валом, насыпанным по высокому краю берега со стороны Днепра, а также два «курганообразных возвышения» насыщенных камнем и битым кирпичом в его западной части [9, с. 3]. Интересно, что исследователь не упоминает два боковых сектора А-образного укрепления, расположенных с обеих сторон от стен. В 1914 году он успевает раскопать только центральную квадратную башню и участок между стенами, которые были обозначены литерами В и С. Балласт Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 174 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … между башней, стенами и перемычкой Д полностью убран не был [9, с. 12]. В ходе раскопок он обнажил стены замка, фундаменты двух построек и даже подземный ход, выходящий в ров под стеной С. Стены квадратной башни, равно как и стены В и С, оказались сложенными из местного известнякового камня на таком же растворе, в среднем их толщина составила 80 см. В работе были опубликованы пять профилей крепости [9, с. 4]. В заключении В. Гошкевич датирует замок периодом между XIV–XVI ст. и соотносит его с Balneum Vitoldi или Витовтовой баней, как она значится в документах. Он отмечает, что «баня», видимо, была таможней, основанной по распоряжению князя Витовта. Просуществовала она не долго и, судя по находкам каменных ядер, следам пожарища и не погребенным скелетам, окончила свой век при весьма драматических обстоятельствах. Кроме средневекового материала на памятнике есть и находки греко-римского периода [9, с. 11]. Раскопки предполагалось продолжить в 1915 году, однако «…по недостатку рабочих мысль эта была оставлена». Будем надеяться на близость лучших времен!», подытожил исследователь [9, с. 12]. Лучшие времена наступили через 30 лет. В 1946 г. сотрудник херсонского музея Н. М. Дмитренко проводит здесь свою разведку. К сожалению, каких-либо данных об этих работах у нас нет [14, с. 4]. Далее, в 1977 году «полноценное обследование острова и его окрестностей» провели М. Абикулова и М. Оленковский [10, с. 16]. Работы были выполнены 9 и 10 июля. На острове собран немногочисленный подъемный материал: кроме фрагментов античной керамики обнаружено средневековое шиферное пряслице уплощенной формы. В конце абзаца, посвященного памятнику, М. Абикулова пишет о необходимости дальнейшего исследования острова [11, с. 14]. Еще через 14 лет разведки, а затем и раскопки на острове проводит С. Бахматов. «Указанные работы имели своей целью начать изучение лишь теоретически известных археологических объектов острова». Из отмеченных Гошкевичем курганоподобных возвышений он фиксирует только возвышение под номером 2. Бахматов закладывает два небольших раскопа, из которых первый, в виде траншеи, на возвышении №2 и второй на территории трапециевидного укрепления в южной части острова [12, с. 1]. В первом случае он исследует постройку, которая вероятно имела оборонительно-дозорные функции. По его мнению, это здание, или башня, могла быть сожжена Иваном Сирко или Семеном Палием в последней четверти XVII века. Каких-либо значимых находок в траншее сделать не удалось [12, с. 4]. Учитывая данные Афнасьева-Чужбинского, траншея появилась здесь гораздо раньше, поэтому С. Бахматов, очевидно, обновил ее. Во втором случае он раскапывает участок вала и пристенную территорию городища, где обнаружились предметы античного времени и керамика, близкая материалам XIV ст. из Хорезма и СарайБерке. Автор оставляет открытым вопрос с датировкой позднего горизонта, отмечая, что исследования в южной части острова стоит продолжить [12, с. 8]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 175 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … В сентябре 2009 года раскопки проводит В. Ильинский. Он закладывает 6 траншей и шурфов в разных частях острова. Еще одним направлением исследований были поиски подземного хода с северной стороны острова, которые, впрочем, не увенчались успехом. В раскопах также встречены следы пожарищ и несколько горизонтов скифского, позднескифского, римского и средневекового времени. Первые три были связаны с жизнедеятельностью трапециевидного городища. К этому же времени, вероятно, относилась и каменная вымостка к северо-востоку от курганоподобного возвышения. Тогда же по всей территории острова он встречает фрагменты каменных надгробий с резьбой, узорами и крестами, относящимися, по его словам, к гарнизону замка [13, с. 24-33]. Следует отметить, что на острове действительно встречено большое количество битого камня, однако следы на их поверхности не четкие и могут датироваться любым временем. Следов погребений, подтверждающих версию могильника, обнаружено не было. В 2010 году он возобновил исследования. В это время были заложены 4 раскопа и 3 траншеи. Площадь раскопов составила 220 кв. м [14, с. 5]. Он продолжает поиски могильника в западной части острова, расширены раскопки северной фортификационной линии городища, где заложена одна новая и расширена старая траншея. Ильинский приходит к выводу о четырехкратном использовании городища и восстановлении его фортификации в скифское, позднескифское, раннесредневековое и позднесредневековое время [14, с. 12]. Небольшой раскоп (№3) был заложен и на территории замка. Он обращает внимание на вмурованный в стену фрагмент раннемусульманского надгробия, из чего делает вывод о немусульманском происхождении крепости [14, с. 17]. В северной части расширен раскоп №5 2009 года. Его целью были поиски стен сооружения. Как оказалось, последние были сложены из плинфы XIV–XVI ст. Кроме них, в северной части острова были расширены раскопки у шурфа №6 2009 года (теперь траншеи №8, 9), где найдены следы каменной вымостки вероятно античного периода [14, с. 21]. В 2016 и 2017 году работы на территории городища и в районе курганоподобной насыпи, где В. Ильинским были обнаружены развалы стен, продолжила С. Беляева и К. Гуленко. Добавим, что в 1983 году памятник был взят под охрану. Тогда же, благодаря стараниям М. Оленковского, на острове прекращены сельскохозяйственные работы. С 2001 года о. Тягинь становится археологическим памятником национального значения [15, с. 36-37]. Планиграфия памятника На острове, включая раскопы, 108 аномалий. Из них 68 в юго-восточной части, на территории замка и городища. Также отмечено 36 мест, где на поверхности встречены обломки известняка. Участок городища покрыт разнотравьем. Повсеместно наблюдается поросль небольших деревьев и кустарник, поверхность внутри укрепления неровная. В центральной части прослежено несколько западин и траншей (точки №№690-694) разного размера и конфигурации. Часть вытянуты в линию вдоль Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 176 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … обрывистого склона южной части городища. Установить время появления сложно. Можно предположить, что, за исключением траншеи №691, это остатки жилых помещений, частично разрушенных добытчиками камня в XIX веке. В южной части находится зигзагообразная траншея №№686, 687, 689, с центральным сегментом длиной 11 м и двумя, примыкающими с торцов в разные стороны. С южной стороны заметен шурф 3х1 м (№688). С севера возле траншеи – раскоп С. Беляевой, заложенный в 2016 году. К востоку стена укрепления делает резкий поворот на юг. С внутренней стороны видны западины: №670-672, а в том месте, где стена делает поворот, расположен раскоп С. Бахматова 1992 года. К югу него есть две западины №673 и 674. Последняя – очевидно раскоп, прорезающий южный вал городища. Время его возникновения нам не известно. Еще восточнее хорошо заметна длинная траншея, пролегающая вдоль восточного вала (Точки №№669-685). Ее длина – не менее 12 м при ширине в 1 м. Объект интересен четырьмя прирезками с восточной стороны, пересекающими ров городища (№№669, 679-681). У северной оконечности траншеи видна еще одна (№683) 8х2 м и шурф 4х2 м, ориентированный по линии север-юг. С внешней стороны восточного вала городища вдоль обрывистого склона видны два понижения (№685). Первое 10х5 м ориентировано вдоль склона, второе – 5х4 м прорезает вал на кромке обрыва. К сожалению, происхождение большинства аномалий в восточной части городища остается неизвестным. Внешний вид объектов, а также логика расположения указывают на то, что появились они в результате исследований и не связаны с добычей известняка в XIX столетии. В 15 метрах к северу от западины №690 в 2009 и 2010 годах В. Ильинским были заложены две траншеи, перерезающие вал и ров. Несколько западнее траншей от внешнего рва в сторону замка отходит еще один ров. Он тянется в северо-восточном направлении, обходя замок с севера. Его глубина постепенно уменьшается. Вполне вероятно, что на каком-то участке ров был засыпан, а стена, объединяющая два укрепления, разрушена. Примерно в 50 м от своего начала ров и едва заметное возвышение стены прерываются, образуя узкий проход. На этом участке можно заметить овальную западину №697, а у западной оконечности замка с квадратной башней обширное понижение №698, расположенное с внутренней стороны стены. Возможно, здесь мы имеем дело с остатками еще одной башни, и это требует подтверждения. Пространство между замком и городищем примечательно несколькими объектами: неглубокой западиной №701 в центральной части, траншеей №703 и участком старой дороги в виде слабо заметной ложбины между точками 574 и 700. Двигаясь в северо-западном направлении от городища и пройдя 50 м по грунтовой дороге, огибающей остров с юга, мы видим шесть хорошо читаемых западин (это точки №№721-726). Их размеры разнятся от 7х5 до 5х4 м. Это могут быть следы обособленного лагеря, но определить время его появления без дополнительных исследований сложно. В 2009 году рядом был заложен шурф. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 177 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … В юго-западной части острова можно отметить два ряда современных шурфов, ориентированных в северо-восточном направлении (точка 616), и раскоп В. Ильинского 2010 года в 20 м к югу от заезда на остров с западной стороны. Наиболее насыщенным местом является территория замка. Поверхность здесь изобилует следами раскопок, траншей, рытвин и западин, наслаивающихся на остатки стен, фундаменты построек и башен. Эти объекты появились на поверхности в разное время. Некоторые из них имеют отношение к научным изысканиям, а некоторые к жизнедеятельности самого памятника. Количество относительно недавних аномалий на поверхности насчитывает 45 единиц. Наиболее крупные – траншеи Гошкевича 1914 года. Они закладывались вдоль стен замка, поэтому их общая конфигурация сопоставима с конфигурацией стен и рвов. В общей сложности сохранились следы 7 траншей и их ответвлений. Так, траншея А вдоль северной стены замка с внешней стороны имела длину 67 м при ширине до 3 м. С севеверо-западной стороны она заканчивается у квадратной башни и плавно переходит в ров. Здесь же фиксируем небольшую прирезку с южной стороны. Сама башня была раскопана полностью, поэтому на ее месте сохранился раскоп с неровными краями и кучами отвалов внутри. Из раскопов в юго-восточном направлении проложены две траншеи. Северная (траншея В) имеет длину 27 м при ширине 3 м и южная (траншея С), которая доходит до югозападного угла укрепления, обозначенного под литерой «Н». Ее размеры 49х2 (южнее до 3) м. Последняя (траншея D) прорезает укрепление «Н» у северозападного угла. На самой территории замка присутствуют еще три траншеи. Первая (траншея G) продолжает длинную южную траншею С и находится во рву с юга от укрепления «Н». Участок вала напротив нее разобран. Западная оконечность траншеи упирается в перпендикулярный отрезок, пересекающий ров и вал укрепления «Н». С северной стороны отрезок заканчивается небольшим квадратным раскопом. Длина траншеи – 24 м, перпендикулярного отрезка – 21 м. Ширина обоих – 2 м. Еще две траншеи находятся на участке между укреплением «Н» и квадратной башней. Обе прорезают вышеописанные траншеи в перпендикулярной проекции. Очевидно, они появились позже. Первая из них 29х2 м (траншея Е) с юго-востока от башни на участке простенка «Д». Вторая (траншея F) была заложена вдоль того же простенка, но с другой стороны. Ее размеры – 23х2 м. Обратим внимание, что траншеи G, D, E, F и, частично, C, находятся в тех местах, где на плане исследователя отмечены сечения укреплений. Описанное выше проливает свет на методику исследований тех лет и первоочередные задачи. Раскопы практически не коснулись укрепления «Н», поэтому о нем в отчете есть только упоминания. Кроме траншей, в замке есть много рытвин и западин. Две небольшие продольные рытвины присутствуют с южной стороны башни и частично прорезают ее контур. Эти аномалии появились позже траншей Гошкевича и могут быть связаны как со временем разборки замка, так и с годами Второй Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 178 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Мировой войны. Выделим группу близких по размеру объектов внутри укрепления «Н». Внешне они напоминают землянки XVIII века и могут быть лагерем солдат Миниха (точки №№561-565). Западины расположены в северной части укрепления и имеют близкие размеры – 6х4 м. В 5 м на запад от западины 565 видны следы небольшого современного шурфа 1х1 м, а к западу от основной группы, находится западина №560. Ее размеры 4х3 м. С внешней северной стороны от укрепления «Н» присутствует еще четыре западины, которые могут быть как землянками, так и следами добычи камня. Они вытянуты вдоль рва, имеют замытые кромки и следы отвалов. Это западины №547-550. Их размеры от 6х4 до 3х2 м. На этом же участке у северо-восточного угла замка есть продолговатая заплывшая выемка, напоминающая окоп 1941– 1943 гг. (точки 594-595). В 15 метрах к северу от него за грунтовой дорогой находится большая округлая западина 6х6 м (точка 599). Объект, вероятно, был помещением. Восточнее, наискось через обрывистую кромку плато с севера на юг, проходит ложбина старой дороги. Группа аномалий фиксируется и в районе квадратной башни. В 10 м восточнее от нее расположен холм, бывший остатками какого-то строения. В нем хорошо видны две прямоугольные выборки (точки 606 и 607) размерами 5х1 м и с противоположной стороны два небольших шурфа 2х1 м (точка 596) и 4х2 м (точка 598). К северу от замка есть объект, получивший название «северная башня». Это квадратное строение с валами шириной до 2, а с западной стороны и до 3 м. С востока и юга видны два прохода шириной до 2 метров. Северная часть объекта исследовалась, на что указывают два раскопа: 5х4 м (точка 731) и 3х2 м (точка 730). С противоположной стороны к большему раскопу примыкает шурф 2х1 м (точка 728). Западнее от «северной башни» видна западина 4х4 м (точка 729). В 2009 году к востоку от башни было заложено еще два шурфа. Далее на восток можно заметить два объекта, хорошо читаемые на поверхности. Это траншея, идущая вдоль восточного склона острова и следы бесформенных раскопок к западу от нее. Первая имеет правильную прямоугольную форму 10х3 м (точка 599), вторая выглядит как две бесформенные рытвины с кучами отвалов по краям (точка 602). С южной стороны замка насчитывается не менее 14 аномалий, которые можно разделить на две группы. Первая (точки №№582, 585, 588-590, 592) – крупные бесформенные понижения ближе к юго-западной стене замка (у Гошкевича это стена С) и небольшие прямоугольные выемки, вытянутые с севера на юг от квадратной башни к кромке плато. Происхождение объектов первой группы до конца не неясно, но появились они, видимо, как в результате несистемных исследований или добычи камня, так и в годы Второй Мировой войны. Вторая группа более упорядочена, но, прежде чем перейти к ее описанию, выделим особенности рельефа, о которых не упоминалось ранее. Речь идет о наличии второго внешнего рва и контрэскарпа к юго-западу от стены С. Участок между двумя рвами, как раз и занятый аномалиями первой группы, равен Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 179 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … площади самого замка между стенами С, В и квадратной башней. Фактически, она образует еще один самостоятельный сектор, но без остатков стены. Нечто подобное, но в меньшей степени мы наблюдаем и с противоположной северной стороны. Таким образом, изначально замок выглядел не как замочная скважина, а как треугольник, разделенный на три равных по площади сектора, сходящихся у квадратной башни. При этом, и сама квадратная башня и раскопанные Гошкевичем стены В и С могли быть одним зданием или цитаделью. В контексте сказанного, общей особенностью объектов второй группы (точки №№573-580) является то, что все они, несмотря на разницу в размерах, имеют более четкие формы и расположены в линию на едва заметном возвышении с внешней стороны второго рва. Позиция объектов второй группы указывают на определенную последовательность их появления. Они могли возникнуть при разборке каменных укреплений или же являются следами военного лагеря. Оставшиеся неназванными следы раскопок находятся в северной части острова. Это не менее шести шурфов В. Ильинского 2010 года. Один к югу от мемориальной стелы на обрывистом краю, два у склона с северной стороны и три (точки 735-737) на участке с каменной кладкой, в 20 м на северо-восток от возвышения, которое исследовали С. Бахматов, В. Ильинский и С. Беляева. На самом возвышении от раскопок С. Бахматова сохранилась траншея 12х1.5 м, ориентированная с севера на юг и проложенная через середину холма. В 2009–2010 годах с восточной стороны к ней был прирезан прямоугольный раскоп В. Ильинского, а чуть позднее с западной – раскоп С. Беляевой. Между раскопом В. Ильинского и траншеей в центральной части – следы шурфа 2х1 м, заложенного по линии запад-восток. Кроме раскопов, у холма есть и другие особенности. Это две большие округлые ямы, из которых первая (точка 739) примерно 11х8 м с понижением в центральной части до 1.6 м и вторая, (точка 738) меньшая – 5х4 м с глубиной от современной поверхности до одного метра. Еще одна яма 3х2 м находится на южном склоне (точка 642). Точное время появления западин неизвестно. В 50 метрах к северу от первого холма на северо-западном мысу острова находится еще один объект, который, вероятно, обозначен у Гошкевича как возвышение №1. Это остатки квадратного сооружения (точка 623). Примерные размеры внутреннего пространства – 10х10 м, внутри две рытвины 3х2 и 3х3 м. Размеры сооружения и его форма близки квадратной башне замка, поэтому они могут быть синхронны. Двигаясь на восток вдоль обрывистого брега в 145 м от холма можно увидеть одиночную прямоугольную яму 5х3 м с заплывшими краями (точка 717) и длинный, до 30 метров, зигзагообразный окоп с землянкой 1941–1943 гг. у северо-восточной оконечности острова. Фортификация Системное изучение укреплений острова начинается только в ХХ столетии. Из более ранних упоминаний следует, что город Тягинка занимал весь остров и что здесь же находился треугольный замок с круглыми башнями (по Мышецкому) или только одной круглой башней (по Шереру). Очевидно, что Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 180 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … стены замка у их основания, а также часть построек можно было видеть вплоть до XIX столетия, когда их стали разбирать жители села Тягинка. Первым описание укреплений Тягинки оставил В. Гошкевич. Он указывает на два укрепления, трапециевидное и треугольное с перемычкой в виде буквы А. Кроме того, оба укрепления с южной стороны были прикрыты валом, идущим вдоль всей южной окраины острова [9, с. 3]. Сконцентрировав свое внимание на стенах замка, он изучает конструкцию стен и публикует пять разрезов. Следуя его схеме, замок имел треугольную форму и состоял из трех частей: квадратного здания или башни «в остром углу треугольника», средней части со стенами такой же толщины в 80 см, перемычкой и подземным ходом, а также земляного укрепления «Н», выходящего на обрывистый берег с мощением внутреннего скоса вала и рва. В. Гошкевич пишет, что найденный им подземный ход выходит во внешний ров, следовательно, замок воспринимается им как треугольник. В то же время он обращает внимание на следы перестройки и частичной разборки стен [9, с. 6]. Несмотря на то, что автор ничего не пишет об этом, на его плане примечательна форма укрепления «Н». Его юго-восточный фас не выражен, а обе стены здесь имеют поворот в северном направлении. О трапециевидном городище В. Гошкевич практически не пишет, но его описание оставил С. Бахматов. Он также обращает внимание на южную стену, идущую вдоль склона острова и выступающую над поверхностью. По его данным ее ширина достигает 0.8–1 м. Длина южной стены, составляющей основание городища – 156 м. Остальные валы имели следующие размеры: западный вал – 50 м, восточный – 47 м, северный – 130 м. При этом, северный вал и ров оказались наиболее мощными. Ширина северного рва по верхней кромке достигала 4 м, по нижней – 2.2 м. В то же время остальные рвы были почти вдвое меньше – 2 на 1.3-1.4 м. Строго говоря, городище имеет не трапециевидную, а пятиугольную форму с неравными сторонами. Его северозападный фас действительно близок 50 м, затем следует не прямая, а кривая линия, состоящая из северного фаса длиной 63 м, северо-восточного фаса – 76 м и восточного, длина которого близка указанной С. Бахматовым. Внутри городища С. Бахматов фиксирует «воронкообразные углубления» и «небольшие всхолмления, отражающие различный уровень скрытых культурных слоев») [12, с. 5]. Примечательно, что и В. Гошкевич и С. Бахматов показывают на своих планах валовидное ответвление, идущее от городища к северной башне замка, однако не упоминают об этом в тексте. В 2009 году на основании археологической разведки В. Ильинский усматривает наличие вала не только с юга, но по всему периметру острова вдоль обрывистого края в 3-5 метрах от кромки. Его средняя высота ровнялась 0.2 м и характеризовалась наличием обломков камня и дресвы на поверхности. Разрезав вал траншеей №5, он обнаружил кладку в три ряда камней шириной 0.25-0.5 м на глинисто-илистом растворе. Со стороны обрыва к кладке примыкал ров глубиной до 1 м с остатками кольев или столбов [13, с. 21, 28, 29]. По нашим наблюдениям в юго-западной части южный вал у основания имеет ширину до 7 м с высотой до 0.8 м. Сразу за ним можно наблюдать ров, ширина которого по Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 181 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … верхней кромке доходит до 5 м, а глубина до 1 м. Вероятно, ров появился в результате выборки грунта для южного вала. В районе укрепления «Н» вал мог быть достроен. Здесь его ширина достигает 4 м при высоте у южного угла до 1 м и у северного до 1.8 м. Кроме вала В. Ильинский первым увязывает оба городища в единый комплекс и значительно расширяет общие размеры укреплений до 400 м с запада на восток и до 200 м с севера на юг. Участок площадью в 8 гектар, по его мнению, был опоясан двумя рядами валов высотой до 1.5 м и рвов такой же глубины. Он отмечает остатки стен и не менее 8 западин прямоугольной формы вдоль южного вала трапециевидного городища. Съемка 2017 года позволяют не только подтвердить, но и дополнить эти наблюдения. Оборонительная система в южной части острова действительно образует единую систему. Соединительный вал между городищем (трапеция или пятиугольник) и замком отходит от северного фаса городища на северо-восток и на расстоянии 20 м поворачивает восточнее, переходя в ломаную линию, пересекающую весь остров. Протяженность прямого участка достигает 170 м, за ним у квадратной башни следует излом с легким поворотом вала в северном направлении. Далее, еще через 32 м, он выравнивается и на протяжении оставшихся 110 м следует к обрыву параллельно первому отрезку. Очевидно, упомянутая выше «северная башня», исследованная в 2010 году, была одним из элементов этой линии. Своим северо-восточным концом вал выходит к обрывистому восточному берегу острова. Замок и пространство между двумя укреплениями, таким образом, были прикрыты с северной стороны. Визуально вал фиксируется до квадратной башни. Его основание имеет ширину до 5 м при высоте до 0.3 м. Далее он практически не заметен глазу, но хорошо виден на ортофотоплане в виде светлой линии. В 43 м от места поворота на северо-восток линия имела въезд, оформленный в виде узкого прохода между оконечностями валами. При этом восточная оконечность перекрывала западную, обходя ее с северной стороны. От городища до въезда вдоль вала с севера заметна западина рва шириной до 2 м и глубиной до 0.4 м. Сам вал здесь несколько выше до 0.4 м и уже до 4 м в основании. Не удивительно, что именно этот участок фиксировали на своих планах все исследователи, начиная с В. Гошкевича. Примечательна и вторая линия, отстоящая от первой к северу на расстоянии 50 метров. Она имеет правильную трапециевидную форму и три фаса. Из них западный – 70 м, северо-западный – 154 м и северо-восточный – 68 м. Западный фас выходит из угла между северо-западным и северным валами городища в 50 м от обрывистого берега. Здесь ширина вала у основания доходит до 5 м при высоте до 0.3 м. Затем, после поворота, мы наблюдаем прямую линию второго фаса. Вал становится выше до 0.4 м и уже, в некоторых местах не шире 2 метров. Он заканчивается в точке, расположенной в 60 м к северу от квадратной башни замка. Из этого описания следует, что вторая линия являлась первым внешним рубежом обороны с северной стороны и в своем основании оканчивалась первой линией, закрывающей все пространство между городищем и замком. Эти Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 182 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … укрепления могли быть срыты и поэтому слабо различимы на поверхности в наше время. На трехмерной модели участка между городищем и замком четко прослеживаются еще два валовидных возвышения, параллельных описанным выше линиям. Они отстоят друг от друга на расстоянии 27 м и едва видны. Возвышения строго перпендикулярны крайнему южному фасу замка. Длина западного составляет 115 м, восточного 95 м. Являются ли они остатками укреплений или появились в результате хозяйственной деятельности пока сказать сложно. Как уже было отмечено выше, замок по нашим наблюдениям имел более сложную форму, нежели считалось ранее. Он был не А-образный, а состоял из трех примерно равных секторов вершиной которых выступала квадратная башня. Общая площадь замка составляла 6833 кв. м, что сопоставимо с Ковенским (7629 кв. м), Кревским (7808 кв. м), Лидским (6631 кв. м.) и Верхним Виленским замком (5286 кв. м). Площадь А-образного укрепления едва достигала 2788 кв. м. С противоположной восточной стороны 4 оборонительные линии выходили к обрывистому берегу. Северный сектор, видимо, имел въезд, сохранившийся в виде узкой ложбины по диагонали, пересекающей обрывистый склон. Здесь же могла находиться еще одна оборонительная башня (точка 599). Археологические раскопки на участке не проводились, поэтому о конструкции внешних оборонительных линий замка судить сложно. На то, что квадратная башня и прилегающие к ней стены могли быть одним зданием, возможно донжоном, указывает толщина стен, равная 0.8 м. Этого явно недостаточно для внешней оборонительной линии. Известно, что минимальная толщина внешней торцевой стены Лидского замка равнялась 1.5 м, а в остальных случаях – 2 м. Толщина стен Медницкого замка достигала 1.8–1.9 м, Новогрудского от 1.7 до 3.1 м, Ковенского – 2.5 м, Кревского – 2.5–3 м, Тракайского – 3.5 м. Первым о «курганах» на острове упоминает в середине XIX века О. Афанасьев-Чужбинский, связывая один из них с остатками древнего храма. У В. Гошкевича находим короткую заметку сразу о двух возвышениях в западной части острова [9, с. 3]. Затем С. Бахматов упоминает о холме №2 по плану В. Гошкевича, который и начинает исследовать. «Сколько-нибудь заметных» следов возвышения №1 его разведка не выявила и это странно, так как данный объект существует (описанная выше точка 623). Возвышение №2, согласно описаниям С. Бахматова, имело овальную форму и было вытянуто с севера на юг на 27 м и на 23 м с запада на восток. Высота холма от современной поверхности достигала 1.2 м, северный склон отличался крутизной. В центральной части насыпи археолог фиксирует яму, отчасти нарушившую культурный слой. Несмотря на то, что поверхность памятника описывается как плавная, стратиграфия показала сильные перемещения грунта в верхних слоях. Это могло произойти во время планировки в 70-х годах ХХ века [12, с. 2]. У В. Ильинского габариты объекта несколько отличаются. Он указывает, что высота холма достигает 1.8 м с диаметром у основания – 14 м. В отличие от Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 183 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … С. Бахматова, трактующего сооружение как дозорно-сторожевую башню, В. Ильинский усматривает в нем остатки храма [13, с. 30]. Съемка 2017 года выявила, что холм имеет достаточно сложную форму, поэтому его габариты так разнятся у исследователей. Наши замеры оказались близкими к замерам С. Бахматова с той только разницей, что максимальная высота объекта составила 1.48 м. Его северная пола имеет подквадратную форму, с юга она более овальная и не такая высокая. Естественно, на очертания холма повлияло наличие отвалов, оставшихся после исследований. Еще одним интересным объектом, впервые описанным В. Ильинским, являются остатки каменного сооружения прямоугольной формы 57х8 м, вытянутой с запада юго-запада на восток северо-восток. Объект расположен в 20 метрах от возвышенности №2 и определен как следы усадьбы раннеэллинистического времени [14, с. 4]. В отчете В. Ильинского, правда, указаны не совсем точные размеры объекта – 18х45 м [13, с. 31]. Выводы 1. Как следует из источников, несколько столетий после своего падения город пребывал в полуразрушенном состоянии. Часть построек сохранилась в виде стен и дверных проемов. Сохранилась и фортификация. С начала XIX столетия ситуация резко ухудшается – здания и стены укреплений начинают разбирать для строительства села Тягинки. Основания стен и валы сохраняют свое положение и все еще заметны на поверхности. 2. Систематические исследования начинаются в ХХ столетии, когда В. Гошкевич выделяет на территории острова несколько самостоятельных разновременных объектов. Работы С. Бахматова и В. Ильинского существенно расширяют представление о памятнике. Последний приходит к выводу о том, что фортификация городка несколько раз перестраивалась, в результате чего появились новые укрепления в его юго-восточной части. Возвышение №2 оказалось остатками отдельного сооружения средневекового времени. Однако мнения о его назначении расходятся. 3. На основании ортофотосъемки в 2017 году было зафиксировано не менее 108 аномалий, из которых 68 располагались на территории замка и городища. Все эти аномалии могут быть разделены на следы помещений, остатки раскопов и траншей ХХ века, позиции Второй Мировой войны, рытвины добытчиков камня и ямы, появление которых пока не ясно. Также отмечено и 36 мест, где на поверхности встречены обломки известняка. 4. Согласно нашим наблюдениям, замок имел не А-образную форму, а состоял из трех примерно равных по площади секторов, вершиной которых выступала квадратная башня. Все четыре оборонительные линии выходили к обрывистому берегу. Северный сектор имел въезд, сохранившийся в виде узкой ложбины, пересекающей обрывистый склон. Здесь же могла находиться еще одна оборонительная башня (точка 599). С севера и запада к замку примыкало еще несколько валов, соединяющих его с трапециевидным городищем. Они могли возникнуть в результате многократной реконструкции, отмеченной В. Ильинским. Кроме квадратной башни замка на острове, видимо, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 184 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … существовали еще две – это так называемая «северная» башня и возвышение в северо-западной части острова. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ 1. Ильинский В. Е. Город Тягинь – Семимаяк на Таванской переправе (историческая справка) / В. Е. Ильинский // Заповiдна Хортиця. Матерiали IV Мiжнародноi науково-практичноi конференцii «Iсторiя Запорозького козацтва : в памятках та музейнiй практицi. – Запорiжжя, 2010. – С. 308–313. 2. Маковский Т. Борисфенський шлях з двох частин. И. Блау, грав. Г. Герріц. Амстердам, 1643. 3. Ласковский Ф. Материалы по истории инженерного искусства в России / Федор Федорович Ласковский / Ф. Ласковский. – Санкт-Петербург : Типография Императорской Академии наук, 1865. – 315 с. 4. Мышецкий С. И. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися и откуда свое происхождение имеют и в каком состоянии ныне находятся / Семен Иванович Мышецкий. – Москва, Университетская типография, 1847. 5. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців / Жан Бенуа Шерер. – Київ, «Український письменник», 1994. – С. 36. 6. Афанасьєв-Чужбинський О. С. Нариси Дніпра / Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський. – Львів, 2016. 7. Яворницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа / Дмитрий Иванович Яворницкий. – Часть II. – СПб, 1888. 8. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков / Дмитрий Иванович Яворницкий. – СПб, 1890. 9. Летопись музея за 1914 год с иллюстрациями / [ред. В. И. Гошкевич]. Вып. 6. – Херсон : Тип. С. Н. Ольховикова и С. А. Ходушина, 1916. 10. Оленковський М. П. Археологічні пам'ятки Бериславського району Херсонської області / Микола Петрович Оленковський. – Херсон, Атлант, 2007. 11. Абикулова М. И. Отчет о полевых археологических работах на территории Херсонской области в 1977 году. Херсон / М. И. Абикулова // Научный архив института археологии НАНУ №1977/140. 12. Бахматов С. В. Отчет об археологических раскопках на о. Тягин, с. Тягинка, Бериславского района Херсонской области. Херсон 1992. – 1992/184 / С. В. Бахматова // Науковий архив Інституту археології АН УРСР №25160. 13. Ильинский В. Е. Отчет о работе археологической экспедиции Национального заповідника «Хортица» на Каменской Сечи и о. Тягинь (Бериславского района, Херсонской области) по открытым листам №330/003594 от 23.06.2009 г. – Запорожье, 2010 г. // Научный архив НЗХ №679. 14. Ільїнський В. Є., Кобалія Д. Р. Звіт про археологічні дослідження на о. Тягинь (Бериславський район, Херсонська обл.), 2011 г. – Запоріжжя, 2011 // Науковий архив НЗХ №776. 15. Оленковский М. П. Сім історичних чудес Херсонщини / Микола Петрович Оленковський. – Херсон, 2010. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 185 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … У роботі представлені нові дані про середньовічну пам’ятку Тягинь. Аналізується її фізичний стан, особливості фортифікації та рельєф, що зазнав змін після загибелі міста у 1484 році. Автор приходить до висновку, що найбільшої шкоди пам’ятці було завдано у ХІХ столітті, коли її руїни масово розбираються місцевим населенням. Результати спостережень також вказують на те, що фортифікаційна система фортеці може істотно відрізнятися від запропонованої раніше. Тримірне моделювання виявило більш складну фортифікаційну систему як самого замку, так і прилеглої до нього території, а саме: наявність бокових секторів та валів, що огинають його центр з західної та північно-західної сторін. Сам замок у класичному розумінні П. Гошкевича міг бути лише цитаделлю або навіть однією будівлею, на що вказують його конструктивні елементи: площа, товщина стін і т. п. Цілком імовірно, що фортифікаційні споруди неодноразово перебудовувалися. Ключові слова: Тягинь, Князівство Литовське, замок, Вітовт, фортифікація. The paper presents new data on the medieval Tiagin fortress. Its physical condition, particularities of fortification and relief are analyzed. The author comes to the conclusion that the main damage to the monument was inflicted in the XIX century, when its ruins are widely disassembled by local residents. The observation results also indicate that the fortification system of the fortress can significantly differ from the one proposed earlier. Three-dimensional modeling revealed a more complex fortification system of both the castle itself and the adjacent territory, namely: the presence of lateral sectors and shafts that skirt its center from the west and the north-west sides. The castle itself, in the classical sense of P. Goshkevich, could only be a citadel or even one building, according to its structural elements: the area, the thickness of the walls, etc. It is probable that the fortifications were repeatedly rebuilt. Key words: Tiagin, Principality of Lithuania, castle, Vitovt, fortification. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 186 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Схема укреплений на о. Тягинь по результатам съемки 2010 года. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 187 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Фотограмметрическая съемка «северной» башни и участка стены к северу от замка: 1 – «Северная» башня, 2 – участки стены, 3 – северный фас замка. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 188 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Укрепления замка по данным фотограмметрической съемки: 1 – «Северная» башня, 2 – вал, 3 – укрепление «Н», 4 – внутренний вал, 5 – восточный вал, 6 – южный фас замка, 7 – северный фас замка (сохранился частично), 8 – центральная квадратная башня. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 189 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Возвышенность №2. Съемка дроном с восточной стороны. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 190 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Западины и раскопы на территории городища. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 191 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Западины и раскопы в северной части острова. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 192 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Западины и раскопы на территории замка и в его окрестностях. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 193 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Вид на замок с юго-запада. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 194 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … План замка по данным фотограмметрической съемки. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 195 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Вид на укрепление «Н» с восточной стороны. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 196 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … План башни и прилегающей территории. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 197 Кобалия Дмитрий Крепость Тягинь и ее современное состояние … Сечения 2010 г. (серый контур) в районе разрезов В. Гошкевича 1914 г. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 198 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … УДК 94(477.7) 325(=16 2.1=512.145) «1500» Владислав Грибовський КОЗАКУВАННЯ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ЗНАТІ В ХVI СТ.: МЕРИТОКРАТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЗАДЛЯ АРИСТОКРАТИЧНОГО РЕЗУЛЬТАТУ Стаття аргументує висновок про те, що козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. має типологічно схожі риси з тюркським козакуванням, найкраще дослідженим на матеріалі Центральної Азії. Соціальна типологія козацьких спільнот на ранньому етапі визначена як чоловічий союз, оснований на блокуванні сім’ї, приватної власності та державної регуляції. Ключові слова: козацтво, тюркське козакування, чоловічий союз, реципрокація, патрон-клієнтське гуртування. Ще академік В. В. Бартольд на початку ХХ ст. звернув увагу на майже одночасну появу слова «козак» і позначуваного ним явища на всьому просторі колишньої Монгольскої імперії в часи її розпаду і згасання її політичних уламків, тобто в ХV–ХVІ ст. [4, с. 90; 5, с. 135]. Одна з перших згадок про козаків на території сучасної України датована 1489 р. Тоді великий князь литовський і король польський Казимир IV відрядив до південного Поділля по Дніпру свого сина Ольбрахта «з усім двором своїм», до нього приєдналися мешканці Поділля і Руси («podolanie y rusacy»), а мав він за провідників козаків, обізнаних з тамтешніми місцями («maiąc wodze kozaki tych tam mieysc świadome»). Королевич коротким шляхом вийшов на два великі татарські загони, що поверталися з великою здобиччю і полоненими-ясирами. Татари оточили себе возами й боронилися, «стрілами ясне небо затьмаривши»; втім королевич, поклавшись на тих козаків, здобув перемогу, знищив до 15 тис. татар і звільнив всіх полоняників [40, с. 476]. Цю згадку не можна однозначно інтерпретувати як посвідчення власне українських козаків, адже їх, як бачимо, подано окремо від «подолян и руських». Не виключено, що це були тюркські козаки, відомі як у Центральній Азії, так і на сході Європи. Адже всього за дві сотні кілометрів від Поділля перебував один із центрів тюркського козакування – Буджак, де джерела зафіксували «білогородських козаків». Вони лише активно нападали на українське пограниччя, але й підтримували тісну комунікацію з польськолитовськими прикордонними губернаторами, як, наприклад, у 1561 р. старостою черкаським і канівським Михайлом Вишневецьким [42, с. 69]. Поставши як явище степового світу, козакування вийшло за його межі й перетворилося на важливий чинник життя суміжних зі степом седентарних суспільств. У ХVI ст. воно охопило всі соціальні страти Великого князівства Литовського та, згодом, королівства Польського в пристепових районах, особливо в Київському, Подільському та Брацлавському воєводствах. Однак на цей час не існує переконливої аргументації стосовно спільного та відмінного між Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 199 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … козаками причорноморського та центральноазійських степів, як і щодо значення козакування в етнічній та соціально-політичній історії цих регіонів. Поширені досі підходи до з’ясування соціальної типології козацтва (як тюркського, так і українського) ґрунтуються на визначенні, що його дав наприкінці ХІХ ст. голландський сходознавець М. Т. Хоутсма, редактор впливової «Енциклопедії Ісламу». Одну з перших згадок слова «козак» у «Збірці тлумачень тюркських, перських, монгольських і фарсі» (зараз доведено її датування 1343 р. [36]) він витлумачив як «Landstreicher» [38, с. 86], що в перекладі з німецької означає: волоцюга, бурлака, нетяга, людина без певних занять. Відповідники цього розуміння можна знайти і в працях європейських авторів ХVI ст., як-от Матвія Мєховіти (Мачєй Карпіґа, 1517 р.), котрий стверджував, що козаки перебувають на нічиїх «полях Аланії», шукаючи, «за їхнім звичаєм, “кого пожрати”» (алюзія на Соборне послання апостола Петра, V, 8). Для уподібнення стилю життя козаків явищам свого соціального світу, Мєховіта вжив слово «волоцюга (włóczęga) піший або кінний», а також: «підданий, холоп» [22, с. 72, ком. 88, 89]. Російські сходознавці В. В. Бартольд, О. М. Самойлович, О. Ю. Якубовський, пов’язані з М. Т. Хоутсма спільною роботою над «Енциклопедією Ісламу», надали цьому «волоцюжництву» соціологічного забарвлення і через нього пояснили загальний розлад колишніх чингізидських держав. Тож козакування в такій дослідницькій перспективі постало як результат розсипання ієрархічної системи на хаотичне безладдя «вільних» (від згаслих ієрархій) людей, які «блукали» на тепер незрозуміло чиїй землі. В. В. Радлов розбив значення слова «козак» на групи: 1) людина вільна, незалежна, шукач пригод, волоцюга, розбійник, наїзник-шибайголова; 2) етнонім (самоназва казахів); 3) назва українських і російських козаків; 4) наймення росіян на Алтаї (адже першими тут з’явилися російські козаки); 5) нежонатий чоловік, холостяк; 6) безбородий або поголений [25, с. 364–365]. З цим напрямом витлумачення важко поєднувалося ще одне найдавніше посвідчення слова «козак», передане в «Codex Cumanicus» двома латинськими словами: «vigil» (караульний, сторожа) та «excubiae» (охорона) [35, с. 268]. Ще важче було поєднати «волоцюгу» з «підданим» або «холопом». Еклектичне «склеювання» цих значень у радянській історіографії – «збіглий кріпак» – дало геть викривлену картину козакування і створило умови для модернізаторських спекуляцій щодо цього явища. Нещодавнє ґрунтовне дослідження Джу-Юп Лі [39] підбило підсумок вже давно устійненому «прочитанню» слова «козак» як «волоцюга», особа позбавлена соціальних зв’язків, або група, згуртована в умовах суспільного розпаду. Тюркське козакування (Qazaqlïq) цей дослідник визначив як політично обумовлене й орієнтоване блукання (the custom of political vagabondage) вигнанців (fugitives) з різних племен і держав, показав, що гурти козаків або їхні аналоги – як у передмонгольські, так і постчигізидськи часи – існували під іншими назвами; це були чоловічі колективи, що займалися війною і грабунками, а не звичайним кочуванням. Ці «волоцюги-вигнанці» могли охороняти Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 200 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … територію окремих «племен» та «іноді перетворювали їх на нові політії і навіть призводили до появи нової ідентичності» [39, с. 26, 51]. Аналіз великого комплексу тюркських і перських джерел про козакування, дослідження китайських і арабських писемних пам’яток дозволили Джу-Юп Лі відстежити на різних прикладах ХV–ХVI ст. регулярність повторення одного й того ж алгоритму: добровільний відхід або вимушена втеча окремих осіб, період їхнього блукання («часи козакування» – Qazaqlïq), коли формувалися стійкі групи на чолі з певним лідером; згуртованість цих груп випрацьовувалася в ризикованій боротьбі, особливе значення для єдності групи мала здобич, отримувана в грабунках ворогів та чужинців. Ефективні отримання і розподіл здобичі між товаришами складали основу лідерства – були головним важелем, що дозволяв випадковому очільникові різних за походженням людей перетворити свою строкату ватагу на керовану і згуртовану групу, устійнену ієрархіями. Власне – дружину (тут марно сперечатися про термінологію). За певних умов ця дружина могла скласти основу великої армії, з якою лідер успішної групи здобував владу у вже існуючих державах, започатковував нову династію, розставляючи своїх товаришів-козаків на чільні державні пости. Або створював нову державу, чи то пак «політію» (цим терміном послуговується Джу-Юп Лі), теж створював нову династію (або який інший порядок успадкування); верхівку управлінського апарату «політії» складали його товариші по козакуванню; з тої «політії» формувалася нова ідентичність [39, с. 26–36]. Ця ж ідентичність взорувалася на свої «козацькі» витоки як на початок «свого», «правильного» світу, тож і різноманітні епічні твори мали за мету устійнення того «золотого часу». Джу-Юп Лі навів приклади козакуванняQazaqlïq багатьох центральноазійських правителів, з Тимуром і Бабуром включно [39, с. 30–32, 41 та ін.], достатні для концептуалізації. Посвідчення «часів козакування» в его-документах (як-от Султан-Хусейна, правителя Хоросану, Бабура, з його «Бабур-наме») коротко зауважив В. В. Бартольд [5, с. 135]. Спостереження і висновки Джу-Юп Лі є, поза сумнівом, новим словом у дослідженні козакування як осібного історичного явища. Однак стримуючим чинником для цього вченого стало перебування під впливом інерції позитивістського, однолінійно-еволюціоністського погляду на «роди» і «племена» як додержавну стадію, а також використання відповідних понятійних ерзаців, як, наприклад, «политія», у значенні: «не зовсім держава». Цей умовивід не вловлює механізми соціальної інтеграції, що їх можна відстежити емпірично, за джерелами, або знайти відповідники щодо них у більш повних описах пізнішого часу на посвідчення аналогічних, втім географічно віддалених і генетично непов’язаних явищ. М. Д. Салінз у своїй концептуалізації ґенези влади «біг-мена» на островах Тихого океану показав першорядне значення «чоловічого будинку», де починала формуватися група прибічників певного лідера, виявив принцип її гуртування – реципрокні зв’язки-відносини (вміле маніпулювання ними – основа лідерства); густа мережа реципрокацій охоплювали спершу чоловічу групу, потім – общину і, врешті-решт, утворювала Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 201 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … структуру конічного типу, з «біг-меном» угорі. Реципрокації, як початковий механізм гуртування, переростали в редистрибуцію (розподіл ресурсів і статусів), керовану «біг-меном». Очолюване найбільшим «біг-меном» «вождівство» (chiefdom) складалося з аналогічних конічних структур, з меншими «біг-менами» вгорі. Відносини між головним «біг-меном» та його меншими «копіями» могли варіюватися в діапазоні від реципрокації до редистрибуції. Втім смерть головного «біг-мена» майже завжди спричиняла розпад «вождівства» та перекомбінування його структур, однак у межах все тієї ж конічної фігурації [44, с. 287, 291–292]. Джу-Юп Лі описав схожий тип зв’язків-відносин, однак надав їм однолінійно-еволюціоністського (позитивістського) понятійного виразу, незручного для аналізу такого типу спільнот. Проваджувані впродовж останніх десятиліть пошуки етимології слова «козак» і спроби з’ясування його соціальних та етнічних значень, у більшості, звелися до повторення й систематизації попередніх тлумачень [7; 17; 29; 32]. Навряд-чи можна вважати за вдалу спробу О. І. Пріцака «перекласти» слово «козак» зі «старих і нових тюркських літературних мов» як «діггер» (the digger), в сенсі солдат без виправки або вільний шукач легкої здобичі – щось близьке до піратів (freebooter). Застосування «аналітичного методу етимології», виголошене цим дослідником, привело його пошуки до лексем qaz- та qazγan, зафіксованих у VIII ст., зі значенням: «займатися набігами, завойовувати» [43, с. 237, 239]. Однак це тлумачення нічого не дає для розуміння специфіки козакування як явища, що не обмежується одними лише грабіжницькими виправами. Нові можливості в потрактуванні слова «козак» відкрили дослідження казахстанського вченого українського походження О. М. Гаркавця, котрий замість традиційних «перекладів», слідом за О. М. Самойловичем [26], звернув увагу, що в «Збірці тлумачень тюркських, перських, монгольських і фарсі» 1343 р. лексему «козак» подано в «тематичній групі називання людей за статтю, віком, фізичним станом і соціальним статусом». Як зауважив О. М. Гаркавець, «зі змісту арабського еквіваленту, антоніма й синоніма, оточення й тематичного контексту в цілому виходить, що […] термін қазақ вказує на громадянський стан окремо взятої людини, індивіда – нежонатий, не пов’язаний обов’язками шлюбу, сім’ї (укр.: козак // парубок ‘хлопець, ще не одружений молодик, юнак’), а нарівно й на його суспільний статус – одинак, одноосібник, нікому не підпорядкований, ні від кого не залежний, вільний, свобідний, непідвладний, не пов’язаний суспільними обов’язками й повинностями, самостійний, сам собі господар» [9, с. 35–36]. Власне, тут знаходимо поєднання 5-го і 6-го значень цього слова, сформульованих В. В. Радловим (див. вище). Інший казахстанський дослідник, В. П. Юдін на основі аналізу 22 версій тлумачення слова «козак», зупинився на значенні: «молодий», пов’язаний з «пережитками чоловічого союзу» [33, с. 164]. Ці висновки створюють принципово нову перспективу бачення ранніх козацьких спільнот, що дозволяє широко застосовувати порівняльно-історичний матеріал для моделювання процесів, украй Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 202 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … фрагментарно відображених у джерелах щодо українського степового порубіжжя ХVI ст. Дослідження чоловічих спільнот Генріха Шурца і Хаттона Вебстера, проаналізовані в контексті розгляду проблематики соціальної історії східноєвропейського степу ХVI–ХVIII ст. [11; 12], становлять ґрунт для початкових теоретичних характеристик, придатних для гіпотетичного застосування з подальшою верифікацією на основі аналізу джерел та компаративних зіставлень. Найголовнішу прикмету козацьких гуртів як чоловічих спільнот складало блокування сімейного трибу життя на території, охопленій їхньою діяльністю. Наявність жінки та дітей передбачала існування власності, спадщини, податків, повинностей, підданства – всього того, що пов’язувало чоловіка з державною регуляцією і спонукало його до осілості; цього уникало козацтво – і українське, і російське, і тюркське. Тож присутність жінки на козацькій території була поза нормою, в тому сенсі, що сімейний простір мав лишатися за межами козакування. По-друге, в чоловічій спільноти не було місця для кревної спорідненості, що так само вела до регулювання відносин спадщини (майнової і соціально-рангової), законодавчих гарантій приватної власності, устійнення привілеїв і пригноблень. По-третє, якщо сімейна територія в більшості традиційних суспільств лишалася закритою для прийому чужинців, то чоловічі спільноти були принципово налаштовані на їх прийом, адже від кількості членів спільноти, що не мала внутрішнього відтворення, залежала її здатність впливати на соціальне довкілля. По-четверте, основним і майже єдиним способом формування ієрархії в чоловічих спільнотах була реципрокація, пов’язана зі здобичництвом. По-п’яте, з реципрокацією і здобичництвом пов’язані посвяти-ініціації, ґрунтовані на принципі колективної дії більшості щодо меншості, сакралізації того, що згуртовує більшість у колектив. Реципрокації ґрунтувалися на обміні аналогічними діями чи предметами, втім із певним додатком; саме цей додаток і визначав «славу» додавача, оприявнював його більші можливості, здібності й авторитет. «Не в усіх випадках, але в більшості передача багатств становить вираз зверхності того, хто дає, над тим, хто приймає», – писав Б. К. Маліновський про комплекс кула в Меланезії [21, с. 184–185]. Його сенс полягав у дарообміні символічними предметами; дарунок є обов’язковим для прийняття, як і обов’язкове є віддарювання; установлення еквіваленту покладається на того, хто має віддячити зворотнім дарунком. Міра цієї віддяки визначає статуси учасників обміну: «Той, хто віддає, і той, хто приймає […] прагнуть того, щоби дар був щедрим. Тут є суттєвим ще й те, що людина, котра чесна і щедра в обмінних угодах кула, збирає більше багатств, ніж скнара», – резюмував Маліновський [21, с. 113]. З цього виростають соціальні зв’язки й початки рангування там, де не існувало держав, або на маргінесі держав. Позаекономічний примус тут радше становив виняток, ніж норму [21, с. 119]. На неохопленому державною регуляцією українському степовому порубіжжі простежуються типологічно схожі риси: обмін послугами, дарунками, грабунками, вбивствами + «додаток»; ситуативне визнання Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 203 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … зверхності «додавача» визначає соціальну рівновагу та її гнучку динаміку в межах реципрокної системи. На відміну від війни як державно-політичного заходу, степове здобичництво перебувало в паралельній площині стосовно держави і політики, хоча й тісно перемежовувалося з ними і давало початковий імпульс як для політичних, так і, в поєднанні з чинниками іншого порядку, державотворчих дій. У туркменів чоловіча молодь збиралася в сезонні гурти aq-öylü («білоюртові») на порубіжжі свого «племені» й провадила власну, «малу війну» з сусідами. Причому цю «війну» не вважали за справжню, «плем’я» за неї не відповідало, якщо тільки aqöylü не порушували адати [6, с. 62–63]. У ХVI ст. кримські хани теж відмовлялися відповідати за набіги своїх підданців на північних сусідів, посилаючись на те, що їх учинила «молодь» [10, с. 368]. Приписуване відомому запорозькому кошовому отаманові І. Д. Сірку ставлення до війни як до «жарту» або «іграшки» [16, с. 173] у цьому контексті теж постає як діяльність у межах реципрокної системи координат, до певної міри позбавленої державноідеологічних мотивів. Прикметний і авторитет Сірка серед кочових сусідів, його роль третейського судді щодо них, їхнє промовляння: «як Сірко скаже, так тому й бути»[16, с. 174]. Звісно, судити можна було лише за правилами, чинними як у запорожців, так і в кримських татар і ногайців, – причому на основі неписаного місцевого звичаю, а не писаного закону дотичних до степу держав. Спільними для всього степового населення були алгоритми формування «слави» (престижу, авторитету), де було місце і грабунку, і дарунку, і взаємним послугам, і помсті. На українському степовому порубіжжі – терені, не охопленому постійною дією державної регуляції, – не існувало інших засад формування й підтримування ієрархій, крім реципрокних. Промовистий приклад дії реципрокних механізмів показує організація набігу в туркменів: батир, отримавши звістку про караван або незахищені від здобичницького рейду населені місцевості, ставив біля своєї кибитки спис із ганчіркою, навішеною на вістрі. По аулах роз’їжджали довірені особи батира, розголошуючи про ініційований ним аламан (будь-який добровільний захід: набіг, полювання, але й участь купця в каравані й т. і.); тоді всякий, хто бажав, втикав свій спис поруч батирового; коли набиралася достатня кількість бажаючих, оголошували місце збору. Керівник набігу на час його тривання мав необмежену владу над життям і майном учасників, але одразу після розділу здобичі її втрачав. Обов’язковою умовою набігу була участь у ньому представників різних родових груп, навіть народів. Розділ (дуван) здобичі був рівним і не залежав від величини внеску конкретного члена у справу; ватажок міг отримати більше, коли учасники набігу добровільно зголошувалися дати йому частину своєї долі, на знак поваги, втім могли і не дати. Добута в таких виправах «слава» ватажка не лише дозволяла йому і далі збирати здобичницькі гурти, але й могла бути конвертована в публічну владу, підвищити його особисту ієрархічну позицію, як і статус його сім’ї, родової групи тощо [6, с. 19-23]. Тож ефективний ватажок давав кожному членові групи більше, ніж кожний член давав групі поокремо. Цей початковий меритократичний принцип слугував за Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 204 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … елементарне пояснення права певної особи на те, на що не могли претендувати інші. Доти, доки не складалися інститути автоматичного підтримування нерівних статусів, притаманні будь-якій домодерній державі, реципрокації лишалися єдиним чинником ієрархій. Володар статусу, навіть спадкового, або отриманого від держави (посада) задля виконання певних функцій на периферії, де не було соціального ґрунту для структурування, мусив робити майже все те, що і туркменський батир чи полінезійський «біг-мен». Повернімося ж до українського степового порубіжжя часів Великого князівства Литовського. Більша його частина в ХVI ст. не була охоплена регулярною дією державного апарату. На степовій периферії органи регіонального управління Польсько-Литовської держави не були забезпечені матеріальними та соціальними ресурсами, як у «серединних» її районах; не існувало тут інфраструктури, достатньої для «автоматичного» приведення в дію державних законів та урядових рішень. Натомість був широкий простір для сваволі того, хто спромагався зосередити у своїх руках певні ресурси, послуговуючись клієнтелою, завжди готовою до послуг патронові, як і той патрон мав бути завжди готовий до роздачі ресурсів клієнтелі – іншого способу концентрації ресурсів і влади (майже) не було звідки взяти. Тобто ця сваволя була сваволею для державного права, а не місцевого звичаю. Адже патрон міг багато втратити, коли виявлявся нездатним ефективно розподіляти ресурси між клієнтами та вправно нацьковувати їхню більшість на меншість. Але від полінезійського «біг-мена» можновладця українського степового порубіжжя все ж відрізняла належність до державного простору, сформованого не конічними структурами, а централізованою вертикаллю, хай і спотвореною на цій специфічній периферії стихійним гуртуванням, оприявненим козацтвом, як його концептуалізував Джу-Юп Лі. Можновладцем тут міг бути не будь-хто, а той, чий статус спирався на традицію і був визнаний або наданий державою. Інша річ, що одного лише статусу за цих умов було мало: була потрібна спроможність маніпулювати цією степовою стихією через участь у ній. Як зауважив П. О. Куліш, в умовах обмеженої дії «урядового польського права» («rządu polskiego prawa»), «безсилля [права] посполитого, великі і дрібні пани поставлені були в необхідність влаштовувати у своїх домах розсадники козацтва й під полою в себе виховувати таких людей, яким явився на арені козацьких повстань Наливайко» [18, с. 57]. У Варшаві ж на сеймах говорили: кожен війська має, ґвалтом права свої боронити в повсякденний звичай увійшло; всі суди, всі з’їзди збройно чинять; навіть на сейм дехто цілі полки приводить [18, с. 57]. Сім’я і власність на українському степовому порубіжжі, в більшості, не мали інших гарантій, крім того, що могло дати патрон-клієнтське гуртування. Набіги кримців і сваволя великих панів призводили до того, що козак, ідучи на сезонні промисли на Низ Дніпра, зрідка міг побачити свій дім по поверненні у тому вигляді, як він його залишив: жінок і дітей забирали «татари» або «привласнювали» місцеві можновладці. Захист сім’ї спонукав козака йти в клієнти до пана (старости, дідича, дозорця) і брати участь у його «приватних» війнах [18, с. 29–30, 44]. Реципрокація за таких умов переростала в Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 205 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … редистрибуцію, на якій трималося патрон-клієнтське гуртування. Уникнути того козак міг лише в разі відсутності сім’ї. Східне Поділля (Брацлавщина) було одним із перших осередків формування українського козацтва. Тюркське населення в цьому регіоні перебувало постійно. Литовські урядовці кооптували місцеву руської й тюркську знать до соціального простору своєї держави, ніби «реєструючи» й поступово переводячи цю знать на становище звичайних землевласників [24, с. 176]. Однак зазначена «реєстрація» все ж була пов’язана з пауперизацією значного числа місцевих достойників. Од опускання на соціальний низ її вберігало або перетворення на клієнтів удільних князів і військових слуг великого князя литовського (згодом польського короля), що давало більш чи менш певну перспективу «адаптації» до стану шляхти, або бучне козакування, що втягувало тих, хто опинився за межами цього стану, замкненого наприкінці ХVI ст. [34, с. 62–71, 127]. На Брацлавщині й Київщині питома вага тюркомовних – як місцевих (давніх мешканців), так й прийшлих – була значною серед всіх прошарків: боярсько-шляхетських родів, міщан і козаків [34, с. 188–192]. Місцевий тюркський компонент і постійну інфільтрацію нових приходьків з тюркського світу до тамтешнього середовища можна вважати за провідника дифузії – передачі козакування як постчингізидського соціального явища з усією номенклатурою позначень: отаман, осавул (ясавул), власне козак, джура тощо. Перебування козака на становищі панського клієнта не завжди перетворювало його на слухняного слугу. Реципрокні механізми лишалися чинними і для пана, адже він не завжди міг зіпертися на те саме «польське право» в разі, коли раптом всі його клієнти виходили з послуху, як це сталося за Кшиштофа Косинського (1591–1593) і Северина Наливайка (1594–1596). На півдні Волині та на Поділлі навіть великі землевласники зрідка мали фільварки. У 1618 р. на 67 поселень в Костянтинівській волості було всього три панські фільварки, в більшості сіл порядкували отамани; сільські мешканці, щойно пан удавався до сваволі й присилувань до повинностей, легко лишали свої оселі, «взявши вільно всеньке рухоме майно та залишивши в порядку все нерухоме». Доки не виникли умови для обмеження тої рухливості, землевласник мусив «ласкаво» зазивати поселян і поводитися з ними належно, аби не зостатися сам на сам із порожньою землею. Було тут і чимало дрібних землевласників – зем’ян і бояр, панських клієнтів, утім – володарів власного збройного обладунку і претендентів на шляхетство [3, с. 11-12, 15-16]. У південно-східному напрямку – довкіллі міст Бар, Брацлав, Черкаси й Канів – дія «польського права», що обмежувала самоплив, була ще примарнішою. Відсутність тут умов для стабільної стратифікації і забезпечення чинності державних рангів спонукала королівських старост вдаватися до тих самих дій, що їх концептуалізував ДжуЮп Лі на прикладі знаних козаків Центральної Азії – Темірлана, Бабура, Мухамеда Шибані, Джанібека і Кірея [39, с. 30-32, 49, 72, 107-109 та ін.]. Тобто – створювати власні козацькі ватаги і, в такий спосіб, наповнити свій нічим не забезпечений формальний ранг, нереальний за місцевих умов, неформальною, втім реальною силою. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 206 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … По суті, це було відтворення давніх потестарних структур на кшталт: король–рицарі, князь–дружина, хан–батири тощо, втім у дуже «вторинному» й обмеженому вигляді – без претензій на започаткування осібних стратифікацій зі спадковими рангами-титулами. Бартош Папроцький, сучасник ХVI ст., писав про козакування не як про статус (чи перебування поза ним), а як про заняття і стиль життя, властиві не лише «татарам», але й «нашим». У 1516 р. у відповідь на «татарський» напад на Поділля «наші, зібравшись у козацтво, рушили під Білгород, багато овець і бидла зайняли» [37, с. 820]. Мачєй Стрийковський (1582) вважав за «козаків» усіх, хто діє оружною рукою не за законом, зокрема литвинів, які в ХIII–ХIV ст. нападали «на Русь, на Польщу, на Москву», йдучи «козацькими шляхами» і живучи з того [27, с. 114, 273, 305]. Козаками він називав і вихідців з Волині, котрі «заповнили своїм народом київські, підляські, подільські та інші суміжні руські землі» [27, с. 165]. Цей автор, звісно, безпідставно екстраполював сучасні йому явища на більш ранній час і на вельми віддалені від степу місцевості. Ця обставина спонукає критично поставитися до його згадки про те, що князь Федір Коріятович наприкінці ХIV ст. міг діяти спільно з «подільськими козаками» [27, с. 494]. Однак заслуговує на увагу зарахування М. Стрийковським до козакування таких занять на Поділлі, як полювання, риболовля, бортництво. Заснуванню міста Кам’янець-Подільський, за Стрийковським, передувало полювання князів Коріятовичів на «зубрів, оленів, косуль, диких кобил» та інші «козацькі розваги» на березі р. Смотрич, разом із «литовським і руським рицарством». Автор запевнив, що в 1574 р. йому доводилося пити мед, зварений тамтешніми козаками [27, с. 481-482]. Зазначені «козацькі розваги» панів і шляхти не мали утилітарного сенсу, якот полювання задля прохарчування, властиве більшості козаків-уходників, котрі ходили для сезонних промислів на Низ Дніпра [1, с. 84-85]. У тих «розвагах» проступає, передусім, прагнення престижу й відзнаки. М. С. Грушевський вдало визначив це явище як «пограничний спорт», утім доклав його до здобичницьких виправ: «хто кого – татари наших, чи наші татар[…]. Як для тих, так і для других се було так само питаннє чести», «як і зовсім реального заробітку» – «доходу з бутинків», тобто «диких місць», причому оподатковуваного прикордонною адміністрацією [13, с. 624]. За висновком С. А. Леп’явка, стосунки раннього українського козацтва з «феодально-шляхетським станом» починалися зі «спорідненості і тісної співпраці», «дружелюбного ставлення знаті до козаків і навпаки, як спільників у боротьбі проти татар і турків», а «козацький Низ вважався школою рицарства для шляхетської молоді» [20, с. 32]. Навряд-чи ті «спорідненість і тісну співпрацю» можна переконливо пояснити через модернізаторське поняття «боротьба», що більше пасує масовим політичним рухам кінця ХІХ–ХХ ст., а не степовому порубіжжю ХVI ст. Сучасники називали Запорожжя «школою рицарства» не лише задля високої патетики, релігійно й ідеологічно інспірованої, але і в сенсі цілком прагматичному. Автор твору «Ogrod krolewski» (1594) писав: «багато бідних пахолків почтивих (wiele chudych pachołkow potciwych) для вправ у рицарському ділі туди їздить, і з панят руських, подольских серед них немало заїжджає, бо Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 207 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … серед них добре виправитися може в порядок і чинність рицарську» [18, с. 102]. Ужите тут слово «пахолок» могло стосуватися і слуги, і молодика, і хлопця чи підлітка. Утім це слово можна розуміти не лише у статевовіковому сенсі, але й соціальному: неодружений, без уваги до біологічного віку (хоча, звісно, вік теж мав значення, як у Г. Шурца: «вікові класи» – Altersklassen). Універсал короля Стефана Баторія від 6 липня 1579 р., адресований «молодцям запорозьким та їхнім старшим» (Moloyczom Zaporoznym y ych starssym) [19, с. 11], застосовує вікові позначення як соціальний ідентифікатор. Ті самі ідентифікатори зазначив і самовидець середини ХVIII ст., додавши від себе іронії: «молоді, одні літами, інші розумом, не дорослі козаки»); окремо від них згадав «молодиків» і «служителів», а також посвідчив, що біологічний вік дорослих чоловіків не мав на Січі істотного значення; під час трапези за спільним столом у курені кожний займав «місце за старшинством прибуття свого на запорозьке козацтво» [2, с. 22, 27, 37-38, 47]. До раннього часу існування українського козацтво відноситься згадка джур (цюра, чура) – юнаків, що служили в козаків [8, с. 67, 163], про це, зокрема, йдеться в українській думі: «Чуро, мій чуро! / Вірний слуго…» [14, с. 181]). Тюркське слово «джура», як бачимо, в середовищі українського козацтва перетворилося на позначення нижчого вікового класу; найближчим відповідником йому є наведене вище слово «пахолок»; у джерелах щодо запорозького козацтва у ХVIII ст. лексема «джура» не простежується, натомість маємо слово «молодик». У старотюркському слововжитку «джурою» теж називали юнака-слугу, взятого воїном на виховання, зброєносця [30, с. 456]. Однак у сучасних узбеків джурами називають однолітків, осіб одного вікового класу, поруч з курдаш – друг молодості, одногодок [15, с. 162, 176]. Універсал Сигізмунда ІІІ від 12 грудня 1604 р. виклав наказ усім мешканцям порубіжжя без зазначення належності до соціального стану: «абы отцове сынов своих на козацъство до тамътых людеи своволных не выпущали, але затримавали и гамовали о злученъю се с тым казацътствем, которыи покои посъполитыи и премиръе с панъстви суседъскими взрушают» [19, с. 26]. Тобто йшлося про урядові заходи, що намагалися покласти край отій давній практиці. П. О. Куліш слушно прокоментував це джерело: «Палка молодь […] уходила […] в козацькі купи й надавала козакам характеру людей, не пов’язаних сімейними обов’язками (жонатий чоловік, і за теперішнього погляду українського простолюду, перестає бути молодиком, хоча ця назва надається й сивовусому холостякові). Звідси можна вивести висновок про те, що вся шляхта і всі осілі міщани в Україні були просякнуті, через свої нагальні потреби, молодецьким, юнацьким, інакше – козацьким елементом» [19, с. 26]. Утім, чутлива митецька інтуїція П. О. Куліша, обмежена площиною романтичної белетризації, не поставила цю гарно вловлену прикмету в позицію предмета, аналізованого науковими методами. Щонайближчим відповідниками зазначеному була та сама татарська «молодь», про яку йшлося вище, як і туркменські aq-öylü, що сезонно збиралися на племінних «кордонах» і робили все те, що й українські козаки. Типологію останнього випадку С. П. Толстов визначив як «віковий клас молодих неодружених воїнів», тобто чоловічу спільноту, в межах якої перехід від одного Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 208 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … вікового класу до іншого відбувався через ініціацію; аналогію щодо aq-öylü цей дослідник побачив у «військовій організації масаїв та південно-східних банту» [30-а, с. 75, 80]. Тобто йдеться про універсальне явище, локальним оприявненням якого слід вважати українське козацтво [12, с. 168-170]. Говорячи про «часи козакування» литовсько-руської знаті, зарано вести мову про існування на Низу Дніпра постійного осередку на кшталт Січі, як і, власне, українського козацтва. У першій половині ХVI ст. найбільшими осередками козацтва були прикордонні замки: Канів, Черкаси, Бар, Брацлав. Тамтешніх старост-намісників – Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Криштофа Кмітича та ін. – українська історична традиція наділила конотаціями «батьків-засновників» запорозького козацтва. Бартош Папроцький посвідчив живе оприявнення цієї традиції в 1579 р., коли козацьке «рицарське коло» на острові Томаківка, що в дніпрових плавнях, обрало на гетьмана Самійла Зборовського, «славного поляка, великої родовитості пана» (zacnego Polaka, wielkiego urodzenia pana), надало йому гетьманську булаву і «зброю перших гетьманів місця того». Прикметне звернення представника козацтва до того обранця: «Ми […] знаємо тебе паном рицарським і вельми родовитим (zacnie urodzonym), але це в нас мало значить, тільки діло і серце мужнє» визначили його обрання [37, с. 158]. Соціальне розверстання у чоловічій спільноті й тимчасовий характер наявних у ній рангів наведене джерело відобразило досить чітко. Важливе також і називання самовидцем цієї спільноти рицарською. Як виснував Й. Гейзінґа, середньовічне рицарство, з усіма його турнірами і посвятами (ініціаціями), походило від архаїчних чоловічих спільнот [32-а, с. 90]. Тож козацтво перебувало ніби на початку того процесу, що призвів до появи структур на кшталт: король–рицарі (князь–дружина) і в специфічних умовах католицької Європи сформував осібний рицарський стан. Але це був специфічний шлях у межах конкретної соціокультурної локалізації, до якої не належало українське козацтво; вся його соціальна номенклатура вказувала на іншу локалізацію: постчингізидський тюркський світ. Утім мислення соціальними та культурними категоріями Речі Посполитої міцно прищепилося українському козацтву й давалося взнаки в його «лицарському товаристві» ще у ХVIII ст., попри його відторгнення стратифікованим простором тієї держави на зламі ХVI–ХVIІ ст. Як і тюркські козаки-аристократи, прикордонні губернатори Великого князівства Литовського, згодом королівства Польського, не мали інших організаційних та ресурсних можливостей, окрім походів на південних сусідів з метою отримання здобичі, данини, бенкетів і братання зі своїми вояками (без уваги до їхнього походження), дарообміну й редистрибуції серед своєї плинної «дружини», завдяки чому підтримувалася хитка мережа особистих зв’язківзобов’язань і формувалися відносини патрон-клієнтського типу. Здобич та її розподіл як у Центральній Азії, так і на українському степовому порубіжжі становила той матеріальний ресурс, що перетворював плинну здобичницьку ватагу на патрон-клієнтське угруповання за умови стабільного становища його очільника, забезпеченого державним рангом або належністю до аристократичної родини. Це все дуже нагадує умовне вождівство-chiefdom («варварське Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 209 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … королівство»), з якого в ранньосередньовічній Європі виникали феодальні інститути; на українському степовому порубіжжі ХVI ст. вони складалися ніби заново, маючи за свій «відправний пункт» знов посталу архаїку, що «проросла» крізь уламки пізньоруських і постчингізидських соціальних систем. Утім вторинність цієї архаїки – очевидна. Серед «батьків-засновників» українського козацтва (або його «хресних батьків», за виразом Л. Винара) історична традиція помітне місце відвела ротмістрові оборони поточної Бернарду Претвичу, котрий з 1537 р. діяв на Поділлі з «кількадесятьма товаришами-козаками» [28, с. 125]. У Мартина Бєльського йдеться про те, що він, будучи барським старостою, рушав на Очаків, маючи «трохи козаків та черемисів» [41, с. 1085]. Претвич своїх вояків називав «служебниками» і «рицарськими синами, яких утримую біля себе», а також стверджував, що «лежання на полі між шляхів на сторожі […] зветься козацтвом» [31, с. 48, 49]. У складі роти Претвича в 1540 р. зазначено 120 кіннотників – осіб з польськими, німецькими (сілезькими), балканськими й волоськими найменнями; згаданий серед них і Хасан Татарський з трьома вершниками. «Жартома можна собі тільки уявити, якою мовою вони розмовляли і як вони розуміли один одного», – так прокоментував цей випадок В. М. Михайловський [23, с. 203]. Тож важлива прикмета традиційної чоловічої спільноти, відзначена ще Г. Шурцом, – гуртування різних за походженням людей – тут цілком простежується. Хоча, звісно, це був військовий підрозділ (рота), створений за зразками певної державної служби. Втім ця служба, лише мінімально забезпечена державою, як можна здогадатися з певних реплік самого Б. Претвича, приводилася в дію не лише державними чинниками. Найвиразніший випадок аристократичного козакування на українському степовому порубіжжі оприявнив староста канівський і черкаський Дмитро Вишневецький. Він не лише продовжив практику попередніх старост з організації козацьких рейдів на османські володіння в Причорномор’ї, але й у 1553–1554 рр. відновив збір податків зі степовиків за користування пасовищами в пониззі Дніпра, вважаючи його за частину Польсько-Литовської держави [45, с. 347]. У 1556 р. Д. Вишневецький побудував замок на о. Мала Хортиця, що став важливим пунктом просування людності з України вниз по Дніпру і вагомою умовою формування запорозького козацтва. Ш. Лемерсьє-Келькеже звернула увагу на те, що османські документи не зазначили козаків у його війську, і з цього зробила висновок, що їх або взагалі в нього не було, або його підтримало дуже козацтва; принаймні «польські» й «руські» козаки згадані окремо від «Дмитрашки» [19-а, с. 64]. Однак це можна пояснити тим, що «Дмитрашка» уособлював окреме угруповання, що, звісно, не могло не наповнюватися дніпровськими козаками. Іншої сили, за характеру його діяльності й обмеженого числа його «слуг», він не міг звідки взяти. Втім, козаки під його орудою посвідчені російським джерелом. У вересні 1557 р. Д. Вишневецький написав листа до московського царя Івана ІV про те, що він повернувся до свого Черкаського і Канівського староства, а «з Дніпра, з Хортицького острова, пішов, бо корму не стало в нього, і козаки від нього Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 210 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … розійшлись, а цар кримський пішов на його город і турецьких людей багато на своїх суднах, та волохи» [цит. за: 17-б, с. 131-132]. Виділене нами курсивом позначає типову ситуацію у військовій групі, утвореній на реципрокній основі. Сучасник ХVI ст. Бартош Папроцький навів промовисті приклади пізнішого козакування на Низу Дніпра представників гучних шляхетських родин: Самійло Зборовський «низовими козаками, котрі себе запорозькими молодцями звуть, декларований за гетьмана»; Валентин Мєкицький «між козаками низовими тривалий час мешкав, убитий турками у Волощині при Івонії, господарі волоському в році 1574»; з князів Коріятовичів Богдан Ружинський «був гетьманом низових козаків[…], муж серця великого»; Пйотр Тромба (Труба) – «муж славний і сердечний, на Низі бував у молодих літах своїх, прагнучи ті краї звідати, в житті, мужності й справах козаків низових досвідчитися» [37, с. 156, 610, 835, 954]. У першій половині ХVI ст. походи подільських козаків, очолюваних шляхтичами, до Молдови і турецьких фортець Тягиня, Очаків та ін. були звичайною практикою. У 1545 р. козаки ходили до Молдови для відгону коней з наказу князя Федора Сангушка, старости володимирського (волинського); його сини – Дмитро, староста черкаський, і Роман, брацлавський воєвода, – протегували брацлавцям і черкашчанам, які відганяли в татарському степу худобу [34, с. 120]. У 1574 р. на заклик молдавського господаря Івана III (Івоня) до Молдови рушив півторатисячний загін подільської шляхта й козаків на чолі з гетьманом Іваном Свірчовським. Однак кілька років згодом головним центром гуртування козацьких загонів стає Запорожжя. Тут було зібране військо гетьмана Івана Підкови, котрий висунув претензії на молдавський трон, зайняв його в 1577 р. й утримував його близько місяця [20-а, с. 330–331]. Наприкінці 1570-х років подільські козаки поступалися запорожцям у впливі на довкілля. У 1589 р., коли запорожці вчинили черговий похід до Молдови, великий коронний гетьман і канцлер Речі Посполитої Ян Замойський прохав їх затриматися на Поділлі задля захисту цього краю [20, с. 46–47]. Запорожців закликали й молдавські господарі собі на допомогу, коли наважувалися виступити проти османського владарювання [13-а, с. 85]. Зазначені випадки принципово не відрізняються від того, що концептуалізував Джу-Юп Лі стосовно козакування в Центральній Азії. Королівська адміністрація на сході Поділля помітно зміцніла за старости брацлавського, вінницького і звенигородського Єжі (Юрія) Струся в 1579– 1606 рр. У регіоні з’явилися нові землевласники, котрі витіснили місцевих панів із старостинських посад і поглинули їхні маєтності [34, с. 124]. Характер управління краєм змінився. Козакування, до якого вдавалися попередні старости, тепер стало для них непотрібним. Місцеве козацтво, урізане в можливостях, у 1594 р. вийшло з послуху Єжі Струся [17-а, с. 154]. П. О. Куліш подав цікаві спостереження над козацьким побутом Брацлавщини та його зміною наприкінці ХVI ст.: «Брацлавські міщани здавна звикли до козацького хліба. На королівського старосту дивилися вони як на гетьмана. Брацлав’янам було зазвичай ходити до Волощини з такими людьми, як Свірчовський, Гербурт, Мелецький. Шабля і тепер доставляла їм більше прибутку, ніж плуг. Вони […] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 211 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … чутливим вухом дослухалися до козацького заклику в похід. Брацлав покозачився». Староста Юрій Струсь, «людина нового покоління», спробував покінчити з цим. У відповідь, міщани, що становили більшість місцевого козацтва, «перейшли з-під присуду старостинського під козацький присуд» і спробували «заснувати на Брацлавщині другий осередок сили своєї, подібний низовій Січі» [18, с. 91-92]. Звісно, твердження про другий осередок на кшталт Січі є перебільшенням, адже існування першого в ті часи було проблематичним. Однак П. О. Куліш мав більшу рацію в зображенні Брацлавського повстання як реакції козаків на урізання свого простору, ніж чинні досі модернізаторські висновки про боротьбу козацтва проти соціального й національного гноблення. Втім, нас цікавить не це, а практика козакування прикордонних старост і час її припинення. Придушення збройного виступу С. Наливайка в 1596 р. і посилення представництв королівської влади на степовому порубіжжі поклали край аристократичному козакуванню. На початку ХVII ст. шляхи козацтва та шляхетства розійшлися. Запорожжя переставало бути «школою рицарства» для литовсько-руської знаті. На Поділлі й Брацлавщині козацтво перетворилося на різноманітні службові групи та клієнтелу феодального патрона. На Запорожжі ж, пов’язаному з Київським воєводством сезонними міграціями більшості козаків (весна й осінь – Низ, осінь і весна – «волость»), сталася консервація «егалітарного» (умовно) стану. Цей умовний егалітаризм був притаманний всім козацьким спільнотам до моменту їх перетворення на патрон-клієнтське угруповання в стратифікованих системах. Запорожжя сформувалося як одна з найбільших та найтриваліших чоловічих спільнот завдяки інституалізації сезонного перерозподілу рангів через вибори, блокуванню патрон-клієнтських відносин, запобіганню практиці перетворення особистих статусів, привілеїв тощо на спадкові стани, постійному «розверстанню» родинних і земляцьких зв’язків. Важливу умову підтримування низового козацтва в «егалітарному» становищі склало блокування сім’ї (жінка, діти, дальші родичі) та приватної власності – того, що потребувало державної регуляції і нічим іншим не могло бути забезпечене. Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. за типологією є ближчим до Qazaqlïq, «часів козацтва» центральноазійських емірів, ніж до Запорозьких Січей (у тому вигляді, як ми їх знаємо за описами другої половини ХVII – ХVIII ст.). Як на українському степовому порубіжжі, так і в Центральній Азії аристократичне козакування полягало в тимчасовому находженні поза державною територією та відповідним їй соціальним простором. Сама ця тимчасовість оприявнена позначенням вікового класу неодруженої чоловічої молоді, що лежить у ґрунті етимології тюркського слова «казак». Перебування в умовах аномії (в сенсі: відсутність державних норм) мало ефект ініціації – без уваги до того, чи практикувала та або інша чоловіча спільнота архаїчні ритуали переходу, чи ні. Чинники гуртування і формування ієрархій у тих спільнотах відповідали найархаїчнішим системам з елементарною реципрокацією. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 212 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. – Ч. 7. – Т. 1. Акты о заселении Юго-Западной России. – К. : Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1886. – 647 с. 2. Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський). Подорожі на Запорозьку Січ у 1749–1750 і 1751 рр. / упор. : В. Грибовський, В. Мільчев. – К., 2012. – 100 с. 3. Баранович О. З історії заселення південної Волині / О. Баранович // Записки Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук / гол. ред. М. Грушевський. – Київ : Друкарня ВУАН, 1925. – Кн. 6. – С. 10–20. 4. Бартольд В. В. Улугбек и его время / В. В. Бартольд. – Петроград : тип. РАН, 1918. – 188 с. 5. Бартольд В. В. Статьи из «Энциклопедии Ислама» / В. В. Бартольд // Його саме. Сочинения. Т. 5. – М. : Наука, 1968. – С. 535–536. 6. Ботяков Ю. М. Аламан. Социально-экономические аспекты института набега у туркмен (середина ХIХ – первая половина ХХ века) / Ю. М. Ботяков. – СПб. : МАЭ (Кунсткамера), 2002. – 192 с. 7. Бушаков В. До питання про походження терміна «козак» / В. Бушаков // Східний світ. – Київ, 1997. – № 1–2. – С. 21–26. 8. Вирський Д. Війни українні: хроніки татарського прикордоння України (ХVI – середина XVII ст.) / Д. Вирський. – К. : Інститут історії України, 2016. – 299 с. 9. Гаркавец А. Н. Codex Cumanicus / А. Н. Гаркавець. – Алматы : Баур, 2015. – 1348 с. 10. Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії / О. Гваньїні / упор. та пер. О. Ю. Мицик. Вид. 2-ге. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 1006 с. 11. Грибовський В. В. Гендерний структуралізм Генріха Шурца в перспективі дослідження чоловічої соціальності передмодерного часу / В. В. Грибовський // Scriptorium nostrum. – Вип. 1 (4). – Херсон : Херсонський державний університет, 2016. – С. 17–43. 12. Грибовський В. В. Г. Шурц vs Л. Г. Морган–Ф. Енгельс, або знову про багатолінійність історії / В. В. Грибовський // Ейдос: альманах теорії та історії історичної науки / гол. редактор В. Смолій ; відповідальний редактор І. Колесник. – Київ, 2016–2017. – Вип. 9. – C. 145–176. 13. Грушевський М. С. Історія України-Руси / М. С. Грушевський. – Т. 7. – К. : «Наукова думка», 1995. – 624 с. 13-а. Дамьян В. В. К проблеме влияния запорожского казачества на польско-молдавские отношения (конец ХVI – начало ХVII вв.) / В. В. Дамьян // Revista de etnologie şi culturologie. – Vol. 6. – Chişinău, 2010. – С. 83–97. 14. Думи / упор., вступ. ст., ком. Г. А. Нудьга. К. : Радянський письменник, 1969. – 354 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 213 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … 15. Задыхина К. Л. Пережитки возрастных классов у народов Средней Азии / К. Л. Задыхина // Родовое общество. Этнографические материалы и исследования / Труды Института этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Новая серия. – Т. 14. – М., 1951. – С. 157–179. 16. История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конискаго, архиепископа белорусскаго. – Київ : «Веселка», 1991 (Репринт 1846 р.). – 308 с. 17. Кляшторный С. Г. Казак: историко-политологическое и этническое содержание термина / С. Г. Кляшторный, Т. И. Султанов // Їх же. Государства и народы евразийских степей: от древности к новому времени. 3-е изд., исправл. и доп. – СПб., 2009. – С. 296–303. 17-а. Крикун М. Г. До історії повстання Северина Наливайка / М. Г. Крикун // Український археографічний щорічник. – Вип. 2. – К. : Наукова думка, 1993. – С. 153–160. 17-б. Кузнецов О. Ю. Рыцарь Дикого поля. Князь Д. И. Вишневецкий: монография / О. Ю. Кузнецов. – М. : ФЛИНТА ; Наука, 2013. – 224 с. 18. Кулиш П. А. История возсоединения Руси / П. А. Кулиш. – Т. 2. – СПБ. : «Общественная польза», 1874. – 456 с. 19. Кулиш П. А. Материялы для истории возсоединения Руси / П. А. Кулиш. – Т. 1. – М. : тип. А. А. Гатцука, 1877. – 324 с. 19-а. Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьер ХVI в. – князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов / Ш. Лемерсье-Келькеже // Франко-русские экономические связи. – Москва ; Париж : Наука, 1970. – С. 38–64. 20. Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні / С. Леп`явко. – Чернігів : Сіверянська думка, 1996. – 286. 20-а. Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах ХVI – середини ХVII ст. / С. Леп`явко // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. – Т. 1. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 326–342. 21. Малиновский Бр. Избранное: Аргонавты западной части Тихого океана / пер. с англ / Бр. Малиновский. – М. : РОССПЭН, 2004. – 552 с. 22. Меховский Мацей. Трактат о двух Сарматиях / Мацей Меховский / сост., комм. С. А. Аннинский. – М. ; Л. : Изд.-во АН СССР, 1936. – 288 с. 23. Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. / В. Михайловский. – К. : Темпора, 2012. – 450 с. 24. Петрунь Ф. Е. Ханські ярлики на українські землі / Ф. Е. Петрунь // Східний світ. – 1929. – № 2. – С. 170–185. 25. Радлов В. В. Опыт словаря тюркских наречий / В. В. Радлов. – Т. 2. – СПб. : тип. Имп. акад. наук, 1899. – 976 с. 26. Самойлович А. О слове «казак» / А. О. Самойлович // Казаки: антропологические очерки // Материалы особого комитета по исследованию союзных и автономных республик / под ред. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 214 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … С. И. Руденко. – Вып. 2. – Ленинград : Издание особого комитета Академии наук по исследованию союзных и автономных республик, 1927. – С. 5–16. 27. Стрийковський М. Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси / М. Стрийковський. – Львів : вид-во НТШ, 2011. – С. 1074. 28. Сергійчук В. І. Барський староста Б. Претвич / В. І. Сергійчук // Український історичний журнал. – 1990. – № 3. – С. 124–131. 29. Султанов Т. Кто такие казахи / Т. Султанов // Родина. – Москва, 2004. – № 2. – С. 28–31 30. Татар теленең этимологик сүзлеге : 2 томда / Р. Г. Әхмәтьянов ; Татарстан Респ. фәннәр акад., Г. Ибраһимов исем. тел, әдәбият һәм сәнгать ин-ты. – Казан : Мәгариф-Вакыт, 2015. – 538 с. 30-а. Толстов С. П. К истории древнетюркской социальной терминологии / С. П. Толстов // Вестник древней истории. – 1938. – № 1 (2). – С. 72–81. 31. Український степовий кордон в середині ХVI століття (Спогади барського старости Бернарда Претвича / упор. О. Є. Мальченко / Старожитності Південної України. Вип. 2. – Запоріжжя ; Київ : РА «Тандем-У», 1997. – 84 с. 32. Халимоненко Г. Інститут козацтва: тюркського й українського / Г. Халимоненко // Східний світ. – Київ, 1993. – № 1. – С. 108–115. 32-а. Хейзинга Й. Осень Средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XIV и XV веках во Франции и Нидерландах / Й. Хейзинга // Сочинения: в 3 тт. / пер. с нидерл., сост. и пер. Сильвестрова Д. В. ; вступ. ст. и общ. ред. Уколовой В. И. ; заключ. ст. и науч. коммент. Харитоновича Д. Э. – М. : Прогресс-Культура, 1995. – Т. 1. – 413 с. 33. Юдин В. П. К этимологии этнонима казах (қазақ) / В. П. Юдин // Його ж. Центральная Азия в ХIV–ХVIII вв. глазами востоковеда. – Алматы : Дайк-Пресс, 2001. – С. 137–166. 34. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV – до середини ХVII століття. Волинь і Центральна Україна. Вид. 2-е, перегл. і випр / Н. Яковенко. – К. : Критика, 2008. – 470 с. 35. Codex Cumanicus Bibliothecae ad templum divi Marci Venetiarum primum ex integro edidit prolegomenis notis et compluribus glossariis instruxit comes Géza Kuun. Budapestini: editio Scient. acadamæ hung., 1880. – 395 р. 36. Flemming Barbara. Ein alter Irrtum bei der chronologischen Einordnung des Tarğumān turkī wa ‘ağamī wa muġalī / Barbara Flemming // Der Islam. – В. 44. – 1968. – S. 226–229. 37. Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584 / wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. – Kraków : Nakładem wydawnictwa Biblioteki Polskej, 1858. – 977 s. 38. Houtsma M. Th. Ein türkisch-arabisches Glossar / М. Houtsma. – Leiden : Brill, 1894. – 196 р. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 215 Грибовський Владислав Козакування литовсько-руської знаті в ХVI ст. … 39. Joo-Yup Lee. Qazaqlïq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia / Lee Joo-Yup. – Leiden ; Boston : Brill, 2016. – 238 р. 40. Kronika polska Marcina Bielskiego, Nowo рrez Ioachima Bielskiego syna iego wydana. – Kraków : Drukarnia Jakoba Siebeneychera, 1597. – 804 s. 41. Kronika Marcina Bielskiego. – T. 3 (Księga 6 wraz z kontynuacją). – Sanok : nakł. i druk Karola Pollaka, 1856. – S. 701–1222. 42. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 564 (1553–1567). Viešųjų reikalų knyga 7 / рarengė A. Baliulis. – Vilnius : Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1996. – 208 p. 43. Pritsak Omeljan. The Turkic Etymology of the Word «Qazaq» ‘Cossack’ / Omeljan Pritsak // Harvard Ukrainian Studies. – 2006. – Vol. 28. – No 1–4. – P. 237–243. 44. Sahlins Marshall D. Poor Man, Rich Man, Big-Man: Political Types in Melanesia and Polinesia / Marshall D. Sahlins // Comparative Studies in Society and History. – Vol. 5. – № 3. April. – 1963. – P. 285–303. 45. Veinstein Gilles. Prélude au problème cosaque. À travers les registres de dommages ottomans des années 1545 – 1555 / Gilles Veinstein // Cahiers du monde russe et soviétique. – Vol. 30. – № 3–4. Juillet-Décembre 1989. Hommage à Alexandre Bennigsen. – Р. 329–361. Статья аргументирует вывод о том, что казакование литовско-руськой знати в ХVI в. имеет типологически сходные черты с тюркским казакованием, наиболее тщательно исследованным на материале Центральной Азии. Социальная типология казачьих сообществ на раннем этапе определена как мужской союз, основанный на блокировке семьи, частной собственности, государственной регуляции. Ключевые слова: казачество, тюркское казакование, мужской союз, реципрокация, патрон-клиентское группирование. The article gives reason for a conclusion that Cossack practice of the LithuanianRuthenian nobility in XVI century has typologically similar features with Turkic Qazaqlïq, most carefully investigated on the cases of the Central Asia. The social typology of the Cossack communities in early stage is treated as the male bonds (Männerbünde) based on blocking of family, private property and state regulation. Keywords: Cossacks, Turkic Qazaqlïq, male bonds (Männerbünde), reciprocation, patron-client relationship. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 216 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … УДК 811.172+811.161+811.162.1 Анжелика Сметонене ЛИНГВИСТИЧЕСКАЯ СИТУАЦИЯ В ВКЛ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СЛОВАРЯ К. СИРВИДАСА (1620 Г.) Первый словарь К. Сирвидаса «Promptuarium dictionum Polonicarum, Latinarum et Lituanicarum» (1620) выделяется на фоне других старолитовских текстов XVII в. тем, что в нём обнаруживаются можество заимствований и гибридов. Другие старые тексты XVI–XVII вв. на литовском языке носят преимущественно религиозный характер и поэтому отражают более узкий пласт лексики. Поскольку «Promptuarium» предназначался для студентов Виленской академии, в нем используются слова, связанные не только с религиозной тематикой. Это может быть главной причиной, почему некоторые славизмы и гибриды славянского происхождения, зафиксированные только в этом источнике, не засвидетельствованны в других текстах ВКЛ. Из-за этого «Promptuarium» является прекрасной базой, опираясь на которую можно попытатся выяснить, как велико было влияние славянских языков на лексику литовского языка того времени. Ключевые слова: ВКЛ, лингвистическая ситуация, К. Сирвидас, заимствования. Первые славизмы в литовский язык попали еще в IX–XI вв. Особенно интенсивным процесс влияния славянских языков на литовский был во время существования ВКЛ, когда на его землях использовался не только литовский язык, но и церковнославянский, польский, а также не славянские языки –латынь и еврейский. Мало того, официальным языком деловой и юридической письменности ВКЛ была руська мова. Стоит подчеркнуть, что руська мова называема еще и книжной простой мовою, западнорусским языком, старобелорусским языком, старобелорусским литературным языком, староукраинским языком, староукраинским книжным языком, польскобелорусским языком (język polsko-białoruski). Она выходила за рамки письменности и употреблялась в повседневной жизни [16, c. 150], а польский язык уже примерно в XVII в. усилил свои позиции и вытеснил этот актовоканцелярский язык. Такая уникальная лингвистическая ситуация сложилась изза многочисленности народов, проживавших в тогдашнем ВКЛ, и неоднородности религиозного идентитета. Этот феномен исчерпывающe описали С. Темчинас [5; 21; 22; 23] и Р. Рагаускене [16]. На фоне других старолитовских текстов XVII в. выделяется первый словарь Константина Сирвидаса «Promptuarium dictionum Polonicarum, Latinarum et Lituanicarum» (1620) (далее – Pr) прежде всего тем, что в нем обнаруживаются славизмы и славянско-литовские гибриды, не засвидетельствованные в других источниках. Часть их не используется и в настоящее время даже в восточноScriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 217 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … аукштайтских литовских говорах, которые были положены в основу словаря К. Сирвидаса. Хронология заимствований, которые могли попасть в этот источник, довольно проста: 1) заимствования из западных диалектов восточных славян (дописьменный период); 2) заимствования из древнерусского языка от XI до XIV в. (гомогенный период); 3) заимствования из руськой мовы, которая сформировалась около XI в.; 4) заимствования из польского языка (старого XV– XVI вв. или среднего (до XVIII в.) периода). Поскольку установить конкретный источник славизмов восточнославянского происхождения почти невозможно, заимствования из славянских языков в первую очередь делятся на заимствования из восточнославянских языков и на заимствования из польского языка. «Promptuarium» вызывал и вызывает немало споров. До сих пор нет единого мнения о характере издания 1620 г., поскольку нередко оно считается отдельным словарем, а не первым изданием словаря «Dictionarium trium linguarum» под несколько другим названиемиз-за значительной разницы в его структуре (см. рис. 1). Однако при любых обстоятельствах и независимо от того, как мы будем рассматривать издание 1620 г., неоспорим тот факт, что словарь К. Сирвидаса «имел исключительное значение для просвещения того времени: это было важное пособие для изучения латинского и польского языков, переводов польских и латинских текстов» и что «в него включено много разговорной лексики того времени» [14, с. 24-25]. Рис. 1. Издания словаря К. Сирвидаса 1620 г. и 1642 г. Объектом этой статьи является лексика словаря К. Сирвидаса, конкретнее – славизмы и гибриды славянского происхождения. О лексике К. Сирвидаса немало писали В. Дротвинас [7], К. Пакалка [11; 12; 13; 14], Ю. Лебедис [8; 9], В. Урбутис [24], И. Палионис [15], З. Зинкевичюс [25] и другие. Поскольку ученые сходятся во мнении, что «Promptuarium» отражает лексику XVII в., Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 218 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … представляется целесообразным выяснить, какие славизмы и их гибриды являются окказиональными, т. е. были созданы или использовались только К. Сирвидасом, а какие потенциально употреблялись в тогдашнем литовском языке шире, но не засвидетельствованы в других источниках в силу того, что другие старолитовские текстыносят преимущественно религиозный характер и поэтому отражают более узкий пласт лексики. Для достижения этой цели из Pr были выбраны все славизмы и гибридные образования славянского происхождения (всего обнаружено 678 неповторяющихся лексем). Они были разделены на несколько групп, после этого выделены те, которые встречаются только в Pr. В первую группу включены славизмы, используемые в литовском языке с давних пор, они засвидетельствованы не только в старых текстах, большинство их употребляется в литовском литературном языке до сих пор. Это такие слова, как: altoriusPr113 1. «жертвенник (в древности)»; 2.«специальный стол в церкви, у которого совершается литургия»; 3.«религиозная картина, которую несут во время церковного хода» [10] (<др.-рус. алтарь, олтарь 1.«жертвенник»; 2.«восточная часть церковного здания, отделенная иконостасом» [4, т. 1, с. 31]; руськ. алтарь, олтарь, олтаръ 1.«алтар»; 2.«узвышанае месца, на якое старажытные людзi ўскладалi ахвяры» [1, т. 1, с. 103]); bažnyčiaPr61«молитвенный дом (обычно у католиков и протестантов)» [10] (<др.-рус. божница 1.«церковь, часовня»; 2.«полка или киот с иконами» [4, т. 1, с. 274]); česnakasPr18«овощ с резким запахом (Allium sativum); его головка, используемая как приправа» [10] (<руськ. Чеснок [20, c. 180]); dvarasPr28 1.«поместье, имение»; 2.«феодальное хозяйство»; 3.«крепостное право, крепостничество»; 4.«двор; усадьба»; 5.«дворец»; 6.«имущество, материальные блага» [10] (<др.-рус.дворъ 1.«усадьба, совокупность жилых и хозяйственных построек»; 2.«княжеское имущество» [4, т. 4, с. 189]; руськ.дворъ, двор 1.«дом»; 2.«панскі, скарбовы, шляхецкі маёнтак» [1, т. 7, с. 293]; польск. dwor, dwór 1.«dom mieszkalny, budynek; siedziba szlachcica, właściciela ziemskiego; majętność, posiadłość ziemska»; 2.«pałac, zamek, rezydencja» [17, т. 6, с. 247]; grybasPr40 1.«организм, у которого обычно вырастает ножка и шляпка, гриб»; 2.«плесень, гниль»; 3.«переносноегрязь» [10] (<др.-рус.грибъ 1.«гриб»; 2.«название кожной болезни» [4, т. 4, c. 134]; руськ.грибъ, грыбъ«грыб» [1, т. 7, с. 157]; польск.grzyb 1.«roślina z gromady Fungi»; 2.«bot. inna roślina» [17, т. 8, с. 225] и т. д. Как уже упоминалось, первые славизмы проникли в литовский язык из западной группы восточнославянских говоров в IX–XI вв., а контакты с поляками и заимствования из польского языка появляются несколько позже – приблизительно с XV в. Большинство славизмов из первой группы принадлежат к древнейшему пласту заимствований, проникших еще из древнерусского или руськой мовы, реже – из старого польского языка. К этой же группе относятся и дериваты от этих старых славизмов, образованные при помощи литовских суффиксов: bajorystėPr168 1.«звание дворянина, титул»; 2.«дворянство, дворяне» [10]; ciesorystėPr10«земля, управляемаяцезарем» [10]; dvaringasPr289 1.«имеющий много дворов / Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 219 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … поместий»; 2.«свойственный дворцовой среде» [10] и т.д. Славизмы, которые являются производящими для указанных выше примеров, принадлежат к древнейшему пласту заимствований, они представляют в литовском языке единственный способ номинации тех или иных реалий, не имеют исконных лексических параллелей, и поэтому воспринимаются как слова исконного происхождения, а производные от них – как обычные дериваты литовского языка. Значительная часть зафиксированных в Pr славизмов не встречается в сочинениях других авторов. Как уже указывалось, это могло случиться и из-за жанровой специфики словаря. Другие старолитовские тексты XVI–XVII в. были сугубо религиозного содержания, и это естественно ограничивало лексический репертуар. Часть славизмов Pr являются окказиональными полонизмами (15 лексем), они записаны по образцу польского языка и не имеют соответствий в восточнославянских языках: atkonyčiaPr181«головное украшение, лента» [10] (<польск. Tkanica [17, т. 9, c. 158]); blėkaiPr31«внутренности, кишки; блюда из них»[10] (<польск. Flak [17, т .7, c. 77]); ciprisasPr16«кипарис (Cupressus)» [10] (<польск. Cyprys [17, т. 3, c. 723]); chvoldas Pr30«складка» [10] (<польск. Fałd [17, т.7, c. 6]); chvoldavoti, -avoja, -avojoPr30«расстилать» [10] (<польск. Fałdować [17, т. 7, c. 6]); dišlius Pr21«оглобля, дышло»[10] (<польск. Dyszel [17, т. 6, c. 302]); farbatkaPr31«кружево» [10] (<польск. Forbotek [17, т .7, c. 94]); hetmanytiPr42«быть гетманом» [10] (<польск. Hetmanić [17, т. 8, c. 341]); jermėkas Pr35«нижняя женская одежда» [10] (<польск. Giermak [17, т. 7, c. 340]); kleka Pr55«священник, сельский учитель» [10] (<польск. Klecha [17, т. 10, c. 346]); koplūnas Pr51«каплун, кастрированный петух» [10] (<польск. Kopłun [17, т. 10, c. 103]); metelnykas Pr80«шут, артист цирка» [10] (<польск. Mietelnik [17, т. 14, c. 122]); partačius Pr119«тот, кто портит, коверкает, вредитель» [10] (<польск. Partacz [17, т. 23, c. 264]); sėta Pr10«четное число, пара» [10] (<польск. Cetno [17, т. 3, c. 171]); zamišiusPr209«мягко выделанная кожа, замша» [10] (<польск. Zamesz [20, c. 1659]). Перед К. Сирвидасом, составлявшим первый словарь такого типа, стояла нелегкая задача найти литовские соответствия польским и латинским словам. Когда же таких соответствий не обнаруживалось, автор шёл простейшим путем – интегрировал в литовский язык записанное рядом польское слово. При этом более подробное объяснение вместо исконного синонима К. Сирвидас привел только однажды: польск. kopłun / лит. koplūnas, gaidysromytas. Более многочисленной в Pr является подгруппа славизмов (120 лексем), когда при переводе на литовский язык используется славизм восточнославянизм или полонизм, но не интегруетсярядом с ним записаннаялексема польского языка: alubnykasPr37«голубятня» (<др.-рус.голубникъ[4, т.4, c. 69]; руськ. голубникъ[1, т. 7, c. 50]); alvenikasPr65«посуда, используемая для мытья рук» [10] (<польск. alwinik«rodzaj naczynia, może alembik» [18]); arielkaPr37«водка» (< др.рус.горѣлка [4, т. 4, c. 84]; руськ.горелка, гарелка [1, т. 7, c. 72]); asetrasPr47«осетр» [10] (<др.-рус. Осетръ [4, т. 13, c. 87]; руськ.осетръ[1, т. 22, c. 365]; польск. Jesiotr [17, т. 9, c. 439]); bryliusPr51«шляпа» [10] (<блр. брыль; Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 220 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … польск. Bryl [20, c. 144]); cukravoti, -avoja, -avojoPr16«сахарить» [10] (<польск. cukrować[17, т. 3, c. 712]; укр. Цукрувати [2, т. 6, c. 265]); čėraPr17«рюмка, чаша» (<польск. Czara [17, т. 4, c. 7]; блр.чара [20, c. 178]); čėraiPr40«чары» [10] (<польск. Czary [17, т. 4, с. 6]; блр. Чары [20, с. 178]); čėraunykasPr40«знахарь, колдун» [10] (<руськ.чаровникъ [1, т. 2, с. 474]; польск. Czarownik [17, т. 4, с. 21]) и т.д. Некоторые славизмы, перечисленные в этой группе, являются полонизмами, но они отличаются от указанных выше окказиональных полонизмов: приведенное в Pr польское слово не является их источником: польск. kruż / лит. alvenikas; польск. pierzyna / лит. duknos; польск. miłościwelato / лит. jubileušas; польск. foremny / лит. trapnas. Скорее всего, славизмы alvenikas, duknos, jubileušas, trapnasпринадлежат к древнейшему пласту заимствований и в XVII в. уже укоренились и широко использовались в литовском языке, поэтому К. Сирвидас не нуждался в использовании записанного рядом польского соответствия. Встречаются случаи, когда Сирвидас рядом с толкуемым словом помещает не только славизм, но и исконное слово или его сочетание: čėra / taurė; čėrai / piktidarbai; gvaltyti / gvaltądarau; kriaučius / siuvėjas; kumštas / juokas; kušnierius / kailinykas; liesvyčios / karklės; maknos / tūbas; maknotas / tūbuotas; mojus / gegužėsmėnuo; nabagas / neturėlis; pėtnavoti, -avoja, -avojo / žyminti, -ina, -ino / ženklinti, -ina, -ino; šėpavalas / tūbavelys. Такие случаи показывают, что в литовском языке в то время были эквиваленты для наименования объясняемых лексем, однако К. Сирвидас все равно решил наряду с исконным словом использовать и славизм. Кроме того, иногда для объяснения одного слова рядом приводятся два славизма, гибриды или славизмы и исконное слово: zbonas / alvenikas; kūbkas / taurė / čėra; šinkius / karčemnykas. Поскольку Pr предназначался для студентов Виленской академии[25, c. 249], преимущественно литовцев, можно сделать вывод, что славизмы, используемые в Pr параллельно с исконной лексикой, были совершенно естественной частью словарного состава литовского языка, понятной даже для литовцев, которые не знали польского языка, хотя польский язык в то время был языком преподавания в Виленской академии. То, что К. Сирвидас часто воспринимал славизмы как исконную литовскую лексику, а не чужеродные элементы в языке, показывают используемые им гибриды, т. е. словообразовательный потенциал этих славизмов. Так, от славянских заимствований при помощи литовских суффиксов образованы диминутивы (abrūsėlisPr163 от abrūsas SDIII3751«полотенце, рушник»; alvenykėlisPr65 от alvenykasPr65; SDIII191«кувшин»; bliūdelisPr81 от bliūdasPr81; SDIII175«блюдо; объем чего-то, помещающегося в блюде» [10]; dvarčeliusPr31 от dvarčiusPr31; SDIII56«маленький двор, именьице» [10]; dūšelėPr27 от dūšiaPr27; SDIII55«в мифологии, религии и философии – бессмертное человеческое начало, существующее независимо от тела, дух; душа» [10]; kiželėPr10 от kižėPr10; SDIII28«старая избушка, лачуга» [10]; 1 Konstantinas Sirvydas «Dictionarium trium linguarum», 1642 г. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 221 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … krotelėPr156 от krotaPr63«клетка»[10]; kūbkelėlisPr52 от kūbkasPr17 «чаша; кружка» [10]; lenciūgėlisPr70 от lenciūgasPr70; SDIII487«цепь» [10]; masčiasūdelisPr169 от сложносоставногоmasčiasūdisPr169«стеклянная банка»; mužikaitisPr11 «сын мужика»от mužikasPr11; SDIII29«крестьянин, земледелец» [10]; pečeliusPr121 от pečiusPr121; SDIII290«печь для обогрева помещений, приготовления пищи, выпекания хлеба» [10] и т. д.), прилагательные (chvoldingasPr30 от chvoldasPr30«складка»; neprietelingasPr107 от neprieteliusPr107; SDIII213«недруг, враг»[10]; peklinisPr121 от peklaPr121«ад, пекло» [10]; telingaPr62 от teliasPr14; SDIII33«телёнок» [10]; šūtingasPr211 от šūtasPr31; SDIII17«шут, балагур; шутки» [10]; susiediškas Pr162 от susiedasPr162«сосед» [10]), прилагательные со значением внутреннего свойства (akvatusPr104 от akvataPr104; SDIII240«желание, стремление» [10]), отглагольные и отыменные существительные с абстрактным значением (čmutavojimasPr31 от čmutavoti, -avoja, -avojoPr31; SDIII61«нести вздор, шутить» [10]; fundavojimasPr32 от fundavoti, -avoja, -avojoPr32«создать; поддерживать, доверять; предоставить»; furmonystėPr32 от furmonasPr32«кучер, извозчик» [10];karčiamystėPr52 от karčiamaPr51«корчма» [10]; kytrystėPr31 от kytrus, asPr13«хитрый, коварный» [10]; kotavojimasPr52 от kotavoti, -avoja, -avojo Pr52«мучить, истязать, бить» [10]; kriaučystėPr63 от kriaučiusPr63«портной» [10]; kušnierystėPr69 от kušnieriusPr68«скорняк»[10]; moliarystėPr76 от moliariusPr76«художник, маляр»; mužikystėPr11 от mužikasPr11; SDIII29«крестьянин, земледелец» [10]; prierystėPr16 от prierasPr32«прелюбодей» [10]; susėbrinimasPr175 от гибрид. susėbrintiPr175«сделать сообщником, участником» [10]; susiedystėPr162 от susiedasPr162«сосед» [10]; šūtijimasPr67 от šutyti, -ija,-ijoPr211«шутить, проказничать» [10]; šūtystėPr211 от šūtasPr31; SDIII17«шут, проказник» [10]), названия обладателей тех или иных свойств / качеств (gvaltinykasPr41«насильник»отgvaltasPr40«насилие, притеснение» [10]; kytriusPr13«хитрый, коварный человек»отkytrus, -asPr13«хитрый, коварный» [10]; mierytojasPr79 от mieryti, -ija, -ijoPr10«измерять» [10];paramnykasPr146 отparamasPr140«паром, переправа»; pečėtojasPr121 отpečėtyti, -ija, -ijoPr121; SDIII291 «ставить печать, штемпелевать, запечатывать»[10]; rokavotojasPr153 отrokavoti, -avoja, -avojoPr153«выполнять арифметические действия, считать» [10]; skripyčinykasPr168 отskripyčiaPr168; SDIII407«скрипка»[10]; nuteriotojasPr188 от nuterioti, -ioja, -iojoPr135; SDIII129«потерять что-либо, утратить» [10]; triūbytojasPr181 отtriūbyti, -ija, -ijoPr181; SDIII55«трубить, дудеть» [10]), композиты (masčiasūdisPr169«стеклянная банка»; mašnapjovysPr161«воришка, карманщик»; pečiakurisPr121«истопник» [10]; savarėdisPr177«своевольный» [10]), названия инструментов (mačinikasPr76 от mačinti, -ina, -ino«помочь» [10]); другие производные (karbijaPr11«корзина с крышкой для сыпучих материалов, короб»[10] от karbas«сумка, корзина» [10]). К гибридной лексике следует отнести и используемые в Prглаголыkytrauti, -auja, -avoPr13«хитрить, говорить фальшиво, коварно вести себя» [10], pėtnyti, -ija, ijoPr121; SDIII27«ставить пятна, пятнать; отмечать» [10] (inpėtnyti, -ija, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 222 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … ijoPr85«отметить», įpėtnyti, -ija, -ijo Pr88«запятнать»), prieruoti, -ioja, avoPr33«прелюбодействовать» [10], sėbrinti, -ina, -ino«делать сообщником, соучастником» [10] (susėbrinti, -ina, -inoPr175«делать сообщником, соучастником»). Как и в случае со славизмами, гибридная лексика в Pr часто сопровождается исконно литовскими соответствиями, реже – другими славизмами: akvatus / noringas; čmutavojimas / juokas; čmutavoti, -avoja, -avojo / juoktis; inpėtnyti, -ija, -ijo / žyminti, prierystė / suswetimunusidėjimas, telyčėlė / karvelė; alvenykėlis / zbonelis, peklinis / peklos, tavorėlis / būdelė. Используемые К. Сирвидасом гибриды подчиняются всем правилам словообразования литовского языка, хотя едва ли автор стремился к этому сознательно. Просто славизмы в литовском языке использовались точно так же, как и исконная лексика, у них были свои синонимы, а их словообразовательный потенциал ничем не отличался от исконно литовского. Особое внимание в Pr следует обратить на абстрактную лексику. Такие славянские лексемы, как руськ. малеванье1.«дзеянне па дзеясл. малевати ў 1 знач. – pысаваць фарбамі; маляваць»; 2.«фарбаванне»; 3.«малюнак» [1, т. 17, с. 234]; польск. malowanie 1.«wytwór pracy malarza»; 2.«nazwa czynności od «malować»[17, т. 13, с. 60], руськ.мордованье«дзеянне па мордовати – катаваць, мучыць, прыгнятаць, прыцыняць пакуты»[1, т. 18, c. 155], mordowanie«katowanie, zabijanie»[19, т. 4, c. 327]в литовский язык проникают в формеmoliavonėPr76«крашение» [10], mardavonė PK114,22«страдание, мука, горе» [10], т. е. заимствование адаптируется по модели ēосновы. В других случаях избирается литовскославянский гибрид – производное с суффиксом -imas (например, fundavojimasPr32, kotavojimasPr52). Когда заимствовалось другое название действия и абстрактное понятие, К. Сирвидас привлекал весь словообразовательный потенциал литовского языка, используя для передачи различных оттенков значения разные суффиксы, например: išmoliavojimasPr201«картина, изображение» [10] ср. спольск. wymalowaniePr201; moliarystėPr76«рисование»ср. malarstwoPr76;šūtijimasPr67«шутки, подшучивание» [10] ср. польск. kuglarstwo Pr67;šūtystėPr211«шутки» [10] ср. польск. żartPr211. В сочинениях К. Сирвидаса изредка отмечается и обратный процесс, когда к исконно литовскому корню присоединяются славянские суффиксы, например: druskinyčiaSDIII115«солевой склад» [10], juodylinyčiaSDIII92«чернильница» [10]. В современных литовских говорах также отмечаются подобные случаи (например, žiemavoti«зимовать» [10], naktavoti«ночевать» [10], kvailavoti«дурачиться» [10]). Основываясь на анализе славизмов и гибридов славянского происхождения словаря К. Сирвидаса 1620 г.можно сделать вывод, что в начале XVII в. славизмы и производные от них занимали большую часть лексики литовского языка – в словаре обнаружено всего 678 неповторяющихся лексем славизмов и гибридных образований славянского происхождения. Большинство 2 Merkelis Petkevičius «Katekizmas», 1598 г. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 223 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … из них (484 лексемы) вошло в более широкое употребление и зафиксированы не только в Pr: они даже сегодня нередко представляют в литовском языке единственный способ номинации реалий и не имеют исконных лексических параллелей. Такие славизмы принадлежат к древнейшему пласту заимствований, поэтому воспринимаются как слова исконного происхождения, а производные от них – как обычные дериваты на почве литовского языка. Более интересны те славизмы и гибриды славянского происхождения, которые зафиксированы только в «Promptuarium dictionum Polonicarum, Latinarum et Lituanicarum». Автор словаря должен был найти в литовском языке соответствия объясняемым польским и латинским лексемам, а когда это ему не удавалось, он опирался на польский язык и интегрировал указанное рядом польское слово. Такие окказиональные полонизмы не засвидетельствованы в других старолитовских текстах, в современных литовских говорах они также не получили широкого распространения. Видимо, в тогдашнем литовском языке ещё не было эквивалентов, на что указывает и отсутствие параллельных синонимов. По сути такие окказиональные полонизмы – это достаточно специфическая лексика (например, «четное число, пара», «оглобля, дышло»), поэтому понятно, что К. Сирвидас в этом случае опирался на польский язык. Всего таких окказионализмов в Pr обнаружено 15 лексем. Кроме окказиональных полонизмов, в Pr есть 120 славизмов, которые зафиксированы только в этом источнике. Такие славизмы должны были проникнуть в литовский язык значительно раньше XVII в. и завоевать в нем довольно сильные позиции, поскольку К. Сирвидас избирает именно их, а не исконно литовскую лексику. Отмечено немало случаев, когда рядом в качестве синонимов повторяются и собственно литовские слова, что свидетельствует о том, что исконная лексика с тем же значением в языке была. Такое явление можно объяснить лишь тем, что для носителей литовского языка, для которых по сути в первую очередь и предназначался Pr, эти славизмы были понятны, а не являлись лишь индивидуальным предпочтением К. Сирвидаса. Их словообразовательный потенциал также показывает, что в то время в литовском языке названные славизмы часто использовались в речи. Поскольку Pr прекрасно отражает влияние славянских языков на лексику литовского языка XVII в., численность славизмов, принадлежащих к древнейшему пласту заимствований, но просто не зафиксированных в других источниках кроме Pr, можно увеличить. Распределение лексики славянского происхождения в Pr на диаграмме выглядит так: Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 224 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … 600 гибриды 500 400 славизмы разного происхождения 300 200 oкказиональные полонизмы 100 0 славизмы и гибриды, употребляемые не только в «Promptuarium» славизмы и гибриды, употребляемые только в «Promptuarium» СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ 1. Гістарычны слоўнік беларускай мовы, I–XXXIII. – Мінск, 1982–2013. 2. Етимологiчний словник української мови, I–VI. – Київ : Наукова думка, 1982– 2012. 3. Мякишев В. Язык литовского статута 1588 года / В. Мякишев. – Kraków : Lexis, 2008. – 717 c. 4. Cловарь русского языка XI–XVII вв., I–XXIX. – Москва : Наука, 1975–2011. 5. Темчинас С. О времени и условиях становления руськой мовы в качестве литературного языка / С. Темчинас // Новае слова ў беларусістыцы. – 2012. – Р. 47–52. 6. Тимченко Є. К. Матеріали до словника писемної та книжної української мови, I–II / Є. К. Тимченко. – Київ, Нью-Йорк : Націонална академія наук України, 2002–2003. 7. Drotvinas V. Pirmasis lietuvių kalbos žodynas / V. Drotvinas // Tarybinė mokykla. – 1956. –№ 8. – Р. 45 –46. 8. Lebedys J. Konstantinas Sirvydas / J. Lebedys // Lituanistikos baruose. – 1972. – T.1. – Р. 111–115. 9. Lebedys J. Senoji lietuvių literatūra / J. Lebedys. – Vilnius : Mokslas, 1977. – 361 p. 10. Lietuvių kalbos elektroninis žodynas. – <http://www.lkz.lt/>. 11. Pakalka K. Dėl K. Širvydo žodyno «Dictionarium trium linguarum» lenkiškosios– lotyniškosios dalies šaltinio / K. Pakalka // Lietuvos TSR MA darbai. – Serija A, 1960 – № 1(8). – Р. 217–221. 12. Pakalka K. Apie defektinį trikalbį K. Širvydo žodyną / K. Pakalka // Lietuvos TSR MA darbai. – Serija A, 1973. – T. 4(45). – Р. 131–142. 13. Pakalka K. K. Širvydo žodyno istorijos metmenys / K. Pakalka // Pirmasis lietuvių kalbos žodynas. – Vilnius, 1979. – Р. 15–83. 14. Pakalka K. Pastabos apie senąjį Konstantino Sirvydo trikalbį žodyną (~ 1620 m.) / K. Pakalka // Senasis Konstantinos Sirvydo žodynas. – Vilnius, 1997. – Р. 6–25. 15. Palionis J. Lietuvių literatūrinė kalba XVI–XVII a / J. Palionis. – Vilnius : Mintis, 1967. – 333 p. 16. Ragauskienė R. Kalbinė padėtis Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje (iki XVI a. vid.): interpretacijos istoriografijoje / R. Ragauskienė // Lituanistica. –2013. – № 3 (93). – Р. 138–157. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 225 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … 17. Słownik polszczyzny XVI wieku, I–XXXV. – Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Łódź, 1966–2011. 18.Słownik polszczyzny XVII wieku. –<http://sxvii.pl>. 19. Słownik staropolski, I–XI. – Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Lódź : 1953– 2002. 20. Smoczyński W. Słownik etymologiczny języka litewskiego / W. Smoczyński – 2016. – <https://dl.dropboxusercontent.com/u/21280621/Smo%D1%81zy%C5%84ski%20W. %20S%C5%82ownik%20etymologiczny%20j%C4%99zyka%20litewskiego.pdf>. 21. Temčinas S. Bažnytinės knygos rusėnų kalba ir religiniai identitetai slaviškose Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos žemėse XIV–XVIII a.: stačiatikių tradicija / Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos tradicija ir paveldo „dalybos“. – 2008. – Р. 129– 156. 22. Temčinas S. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos rusėniškoji literatūra kaip kultūrinės integracijos modelis / S. Temčinas // Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos tradicija ir tautiniai naratyvai. – 2009. – Р. 53–86. 23. Temčinas S. Bažnytinės knygos rusėnų kalba ir religiniai identitetai slaviškose Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės žemėse XIV–XVIII amžiuje: protestantų ir unitų tradicijos / S. Temčinas // Lietuvos istorijos studijosXXVIII. – 2011 – Р. 44–59. 24. Urbutis V. Pirmasis lietuvių kalbos žodynas ir keletas jo retų žodžių / V. Urbutis // Baltistica. – 1967. – T. 3(2). – Р. 209–218. 25. Zinkevičius Z. Senųjų raštų kalba. – Vilnius: Mokslas, 1988. – 297 p. Перший словник К. Сірвідаса«Promptuarium dictionum Polonicarum, Latinarum et Lituanicarum» (1620) виділяється на фоні інших давньолитовських текстів ХVІІ ст. тим, що в ньому знаходиться дуже багато запозичень та гібридів. Інші давні тексти XVI–XVII ст. литовською мовою носять переважно релігійний характер і тому відображають більш вузький пласт лексики. Оскільки «Promptuarium» призначався для студентів Віленської академії, у ньому використовуються слова, пов`язані не тільки з релігійною тематикою. Це може бути головною причиною, чому деякі славізми і гібріди слов`янського походження, зафіксовані у цьому джерелі, не засвідчуються в інших текстах ВКЛ. Через це «Promptuarium» є чудовою базою, спираючись на яку, можна спробувати з`ясувати, наскільки великим був вплив слов`янських мов на лексику литовської мови того часу. Ключові слова: ВКЛ, лінгвістична ситуація, К. Сірвідас, запозичення. K. Sirvydasdictionary «Promptuarium dictionum Polonicarum, Latinarum et Lituanicarum» (1620) is distinguished from other written Lithuanian sources of the beginning of the 17th c. by the abundance of loanwords and hybrids. Others written works that appeared in GDL in Lithuanian language at that time were exclusively of religious character, which could have predetermined their narrow lexis. «Promptuarium» was targeting at the students of Vilnius Academy and included not only religious realities and this may be main reason, why considerable number of Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 226 Сметонене Анжелика Лингвистическая ситуация в Великом княжестве Литовском … Slavic loanwords and Slavic-root hybrids are known only from this source, are not attested in other written works of GDL and Lithuania Minor. This makes «Promptuarium» a right base trying to identify, how great an influence of Slavic languages on Lithuanian lexis of that time was. Keywords: GDL, the linguistic situation, K. Sirvydas, loanwords. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 227 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … УДК 930.2:929.59 (477.7) Інна Теплова ПОХОДЖЕННЯ ДВОРЯНСЬКОГО РОДУ СКАДОВСЬКИХ У статті досліджено походження роду Скадовських, шлях представників роду до отримання російського дворянства. Показано, що перші візити Скадовських до Південної України були пов’язані з торгівельною діяльністю. Виокремлено основні етапи інтеграції представників родини, зокрема Якова Яковича та Балтазара Балтазаровича, до південноукраїнського дворянства: перебування на російській службі, придбання нерухомості, оформлення російського дворянства. Також було доведено, що історія нобілітації роду Скадовських була досить типовою для того часу: представники роду жодного разу не отримали негативного рішення, оскільки мали достатні підстави для підтвердження свого статусу. Проте, на відміну від дворянських родин, передусім тих, що на момент оселення на Півдні вже належали до дворянства, Скадовські мали обмежені можливості. Тому їх шлях до успіху залежав від підприємницьких вмінь та здібності реагувати на виклики часу. Ключові слова: рід Скадовських, південноукраїнське дворянство, заселення Південної України, нобілітація, польська шляхта, генеалогія Почали вивчати походження роду Скадовських в його нащадки. Перші родоводи були складені на початку 1990-х рр. Генеалогічну схему таврійської гілки розробив Борис Сергійович Скадовський (14 березня 1921–20 квітня 2010), однак походженню роду у його розвідках приділено доволі мало уваги. Він згадував, що прадід приїхав із Польщі та був католиком [22]. Також Б. С. Скадовський вважав, що рід мав і українське коріння, оскільки засновник таврійської гілки роду Яків Якович одружився «з українкою Марією Кващенко» [4]. Нащадок херсонської гілки роду Марина Миколаївна Строганова (6 травня 1935–26 липня 2016) є автором найповнішої схеми родоводу [24], до якої входить 10 поколінь Скадовських (до сьогодні) і 27 осіб чоловічої статі. У родовідній схемі М. М. Строганової подані приблизні дати та місця народження перших Скадовських. До генеалогічної схеми автор вписала 82 представників 5 поколінь, життя і діяльність яких пов’язані з Південною Україною. В останній роботі, що була видана посмертно, М. Строганова походженню роду приділила окремий підрозділ [25]. Однак до сьогодні ця книга, на жаль, відсутня в українських бібліотеках. За місцем служби і отримання маєтків засновників гілок, виокремлюють херсонську і таврійську гілки роду, подеколи застосовують поділ на правобережну та лівобережну гілки відповідно. Нині нащадки роду проживають у Росії та Румунії. До початку 1990-х рр. представники обох гілок роду не знали про наявність родинного зв’язку між гілками. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 228 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … У архівних джерелах відомості про походження роду представлені фрагментарно. Гербовники XVI–XVIII ст. не згадують Скадовських, зокрема вони не увійшли до відомого видання С. Уруського [29, с. 49-50]. Разом з тим, представники родини потрапили до найбільш популярного свого часу гербовника К. Несецького [28]. Оскільки представники родини до кінця ХVІІІ ст. не володіли нерухомістю, то ускладнюється пошук даних про їхню діяльність, освітній та майновий стан на етапі заснування роду. Перші зафіксовані відомості про представників роду знаходимо в документах на отримання російського дворянства. Згідно з ними, засновником роду є Іван (Jan) Скодовський. Народився він, ймовірно, у 1700 р. У джерелах він згадується уже як «благородний» [9, арк. 247]. Сином Івана був Балтазар (1725– невідом.). Балтазар Іванович мав двох синів: Якова [Jakob] (нар. в 1750 р.) і Балтазара (1752–1814) [17, арк. 12; 9, арк. 245]. Яків Балтазарович мав сина Якова. Власне імена, котрі носили перші представники роду, ми неодноразово зустрічаємо і у наступних поколіннях. Початково Скадовські проживали на території Радомишльського повіту. У середині ХVІІІ століття місто слугувало однією з резиденцій київських унійних митрополитів, а після Третього поділу Речі Посполитої Радомишль став повітовим містом Волинської губернії, з 1797 р. – Київської губернії [3]. Саме повітові збори цього міста розглядали питання про отримання Скадовськими дворянства. Родина належала до гербу «Доленга» (польск. Dołęga, Dołega, Dolega) [8, арк. 2, 3], який відносять до гербів великолитовської шляхти [5]. Оригінал гербу знаходиться в Російському державному історичному архіві і має такий опис: «В лазурном щите, увенчанная золотым, о широких концах, крестом серебряная подкова, сопровождаемая внутри такою же опрокинутою стрелою. Щит увенчан Дворянским коронованным шлемом. Нашлемник: черное крыло коршуна, пронизанное в пояс серебряною стрелою. Намет: справа лазоревый с серебром, слева – лазоревый с золотом». Польська геральдична традиція передбачає, що один герб може належити декільком родам [26]. Так, до гербу «Доленга» відносилися Ходаківські, Цешковські, Домбровські, Доленговські, Дзедзицькі, Дзюбинські, Єміновичі, Гізинські, Грабовські, Грабські, Ясенські, Єржмановські, Каліцькі, Кам'янські, Косковські, Коссовські, Ковалевські, Лясоцькі, Левандовські, Мазовецькі, Нестеровичі, Осецькі, Оссовські, Проневичі, Склодовські, Слуцькі, Щепанські та ін. У 1889 році Сергій Балтазарович клопотав про утвердження родинного гербу [8, арк. 1]. 26 грудня 1913 року герб Доленга «пожалували» Скадовським. Герб роду також внесли до 20 частини Загального гербовника дворянських родів Російської імперії. До 1830-х рр. прізвище писалося як Скодовські, згодом розпочалося вживання форми Скадовські. На окремих картах зустрічаємо форму «Шкадовські», що перейшло з живої мови шляхом фонетичного уподібнення (спрощення) глухої приголосної перед твердою. Прикладів заміни літери – с на Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 229 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … – ш у прізвищах та географічних назвах маємо чимало, наприклад вже згадуваний нами Радомисль у 1946 р. став Радомишлем. Етимологія цього прізвища на сьогодні не встановлена. Першими представниками роду Скадовських на Півдні України стали Балтазар Балтазарович і його племінник Яків Якович. Саме вони отримали російське дворянство. У 1790 р. Б. Скадовському було надано право на «non praeciso scartabelatus» – повне шляхетство [27, s. 401]. Це право походило від інституту скартабелят, що гарантував можливість неповного шляхетства як перехідного стану для нобілітованих родин. Право на отримання такого статусу належало особам, які мали видатні заслуги перед державою. Вони користувалися обмеженим колом привілеїв, не могли займати державні посади (до третього покоління), бути членами Сейму. У 1796 р. Балтазар Балтазарович та Яків Якович прийняли присягу на вірність російському імператору у католицькій церкві Херсону [7, арк. 8]. Згодом представники родини починають оформлювати свої дворянські права. 19 грудня 1813 р. Київське дворянське депутатське зібрання вносить Балтазара та Якова до першої частини родовідної книги дворян Київської губернії [10, арк. 285], а вже через сім років зібрання визнало права Балтазара і Якова на спадкове дворянство. Згодом Тимчасове Присутствіє Урядового Сенату надало Якову Скадовському спадкове дворянство (1840 р.). Рід внесли до третьої частини дворянських родів Таврійської губернії. 31 грудня 1843 р. справу знову розглядали у Герольдії [6, арк. 53зв.]. Засновником херсонської гілки роду Скадовських був Балтазар Балтазарович Скадовський. Про його навчання інформації не збереглося, однак відомо, що Б. Скадовський досконало володів французькою мовою [21, арк. 1]. У 1780-х рр. він виступав довіреною особою землевласників Могильова під час поставки деревини до Херсона [23, с. 65]. Протягом 1783–1795 рр. служив директором «комерційної контори по Чорному морю в Херсоні. Згадки про цю компанію залишив Балтазар Гакет: «Добрі тутешні торговельні доми можна перерахувати на пальцях однієї руки, та й домів стає щораз менше. Найзначніші – Альбрандт, Дом. Салака, Балт. Скадовський» [2, c. 57]. Під час служби Б. Скадовський брав участь у проекті свого колеги, голови Чорноморського адміралтейського правління, Миколи Семеновича Мордвинова щодо організації спорядження російської флотилії під час російсько-турецької війни [1, с. 474, 477; 20, арк. 11-11 зв.; 1133]. У 1795 р. він отримав чин підполковника та вийшов у відставку. Після цього Бальтазар Скадовський почав формувати нерухому власність родини: придбав села Білозерку (Іванівка, Скадовка), Арнаутку, Покровське, Малоолександрівку Херсонського повіту Херсонської губернії, дачі Прогнойська (2978 дес.), Кізлегач та Біенкі (1527 дес.), що знаходилися у Таврійській губернії, загальна площа його земель становила 18 тис. дес. [7, арк. 1; 18, арк. 14-26зв.]. Також Б. Скадовський володів земельною ділянкою поблизу Одеси [19, арк. 20], планував спорудити будинок на Грецькому форштадті в Одесі [14, арк. 330]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 230 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … У березні 1803 р. Б. Скадовський вступив на російську службу на посаду директора Одеської портової митниці], де і отримав чин надвірного радника (1804 р.) [15, арк. 58, 61зв.]. У цей час він вирішив одружитися. Обраницею 53-річного Балтазара Бальтазаровича стала Євдокія Іванівна (рік народження, дівоче прізвище та власне походження якої нам поки невідомі). Для дружини цей шлюб став другим, про попередні шлюби Балтазара Скадовського інформація відсутня. Родина тривалий час проживала в Одесі, товаришувала з впливовими родинами. Саме тут і народилися їх доньки – Олександра [16, арк. 4] та Єлизавета [13, арк. 30]. Їхньою хрещеною стала Луїза Ферстер, дружина Є. Х. Ферстера (1756–1826), полковника, керівника будівельного комітету в Одесі, автора першого генерального плану забудови міста. Балтазар Скадовський перебував на державній службі до 1811 р. Після звільнення, він з родиною покидає Одесу та постійно проживає в уже родовому маєтку Білозерка. Помер 12 квітня 1814 р. і був похований на Білозерському цвинтарі [17, арк. 199зв.]. Отже, на І покоління роду (1790–1840) припало знайомство з регіоном. Діяльність на Півдні України відбувалася у відмінних від традиційних соціокультурних умовах. Причинами переселення стала підприємницька діяльність у Польській торгівельній компанії. Належність до дрібної безземельної шляхти Речі Посполитої помітно вирізняла Скадовських з поміж інших родів, що в цей час опановували соціокультурний простір регіону та стимулювала необхідність «прикріплення» до землі. Поселення Скадовських на Півдні України припало на завершальний період великомасштабних роздач земель, котрі склали основу поміщицького землеволодіння, тому формування нерухомої власності відбулося на основі придбання земель у вищих сановників імперії – канцлера О. А. Безбородька та М. С. Мордвінова. Останні отримали нерухомість за віддану службу від Катерини ІІ. Таким чином на момент купівлі в господарствах уже були закладені передумови для успішного розвитку. За часів першого покоління сформувалися основи високого майнового статусу роду. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Архив графов Мордвиновых : [в 10 т.] Т. 2. / предисл. и примеч. В. А. Бильбасова. – С.-Петербург : Типография И. Н. Скороходова, 1901. – 614 с. 2. Бальтазар Гакет і Україна. Статті і матеріали / Автор-упорядник М. Вальо. – Львів, 1997. – 137 с. 3. Верменич Я. В. Радомишль / Я. В. Верменич, Д. Я. Вортман [Електронний ресурс] // – Режим доступу : http://www.history.org.ua/?termin=Radomyshl_mst (останій перегляд: 26.09.2018) 4. Гаврись Н. Українська вишиванка пана Скадовського / Н. Гаврись // Чорноморець. – 1994. – 20.11. 5. Гербы великолитовской шляхты / Режим доступу : http://www.lyczkowski.net/ru/gerby-belorusskoj-shljahty/bukvy-d-i.html 6. Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф. 49. – Оп. 1. – Спр. 4996. – 6 арк. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 231 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … 7. ДААРК. – Ф. 27. – Оп.1. – Спр. 9006. – 16 арк. 8. ДААРК. – Ф. 49. – Оп. 1. – Спр. 5735. – 184 арк. 9. Державний архів Київської області (далі – ДАКО). – Ф. 782. – Оп. 2. – Спр. 384. – 765 арк. 10. ДАКО. – Ф. 782. – Оп. 2. – Спр. 376. – 1216 арк. 11. ДАКО. – Ф. 1514. – Оп. 1. – Спр. 270. – 70 арк. 12. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. 37. Оп. 3. – Спр. 116. 13. ДАОО. – Ф. 37. – Оп. 3. – Спр. 136. – 350 арк. 14. ДАОО. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 4. – 410 арк. 15. ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 218. – Спр. 10. – 153 арк. 16. ДАОО. – Ф 37. – Оп. 3. – Спр. 116. – 350 арк. 17. ДАОО. – Ф. 37. – Оп. 4. – Спр. 30. – 484 арк. 18. Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО). – Ф. 14. – Оп. 2. – Спр. 8. – 37 арк. 19. ДАХО. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 662. – 98 арк. 20. Російський державний історичний архів (м. Санкт-Петербург) (далі – РДІА). – Ф. 1341. – Оп. 1. – Спр. 403. – 106 арк. 21. РДІА. – Ф. 13. – Оп. 2. – Спр. 703. – 20 арк. 22. Свечина И. Тот чудный храм взорвали / И. Свечина // Христианин Таврии. – 1992. – № 9. – С. 2. 23. Село Белозерка, Ивановское тоже, Херсонской губернии и уезда тоже // ЗООИД. – 1881. – Т. 12. – С. 464–465. 24. Строганова М. Н. История рода Скадовских герба «Доленга», его потомки и родственники в России (век XVIII – век XXI). Документы и воспоминания современников / М. Н. Строганова. – М. : Изд-во Московского университета, 2001. – 370 с. 25. Строганова М. Н. Первые Скадовские герба «Доленга» / М. Н. Строганова // Скадовские: люди и судьбы, век XVIII – век XXI. История в лицах, документах и воспоминаниях. – Феодосия, Издат. дом Коктебель. – 2017. – 432 с. 26. Bajer P. Polish Nobility and іts Heraldry: An introduction / P. Bajer // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://podolska.neostrada.pl/teksty/heraldry.htm#1 27. Balzer O. Skartabelat w ustroju szlachectwa Polskiego / O. Balzer. – Krakуw : Akademia Umiejкtnoњci, 1911. – 363 s 28. Niesiecki K. Herbarz Polski / Wyd. J. N. Bobrowicz. – Lipsk, 1839–1845 (Skodowski (t. 11 s. 401) // [Електронний ресурс] : Режим доступу : http://www.przodkowie.com/niesiecki/s/skodowski/10387.php. 29. Uruski С. Herbarz szlachty Polskiej / С. Uruski. – Warszawa, 1904–1931. – T. 115. В статье исследовано происхождения рода Скадовских, их путь к получению российского дворянства. Проанализированы исследования, посвященные истории рода. Показано, что первые посещения Скадовских Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 232 Теплова Інна Походження дворянського роду Скадовських … Южной Украины были связаны с торговой деятельностью. Выделены основные этапы интеграции представителей семьи, в частности Якова Яковлевича и Балтазара Балтазарович, в южноукраинское дворянство: пребывание на русской службе, приобретения недвижимости, оформление российского дворянства. Также было доказано, что история нобилитации рода Скадовских была типичной для своего времени: представители рода ни разу не получили отрицательного решения, поскольку имели достаточные основания для подтверждения своего статуса. Однако, в отличие от дворянских семей, прежде всего тех, кто на момент поселения на Юге уже принадлежали к дворянству, Скадовские имели ограниченные возможности. Путь к успеху в делах зависел от предпринимательских умений и способностей к реагированию на вызовы времени. Ключевые слова: род Скадовских, южноукраинское дворянство, заселение Южной Украины, нобилитация, польская шляхта, генеалогія. The article research the ancestry of the family Skadovsky, the way of representatives of the family to the nobility. The intelligence on the history of the genus was analyzed and it was shown that the first visits of Skadovskij to Southern Ukraine were related to trade activity. The main stages of the integration of family representatives, in particular, Yakov Yakovlevich and Balthazar Baltazarovich, into the Southern Ukrainian nobility are singled out: staying in the Russian sovereign service, purchase of real estate and registering the Russian nobility. It was also proved that the history of the Skadovskys family of negligence was quite typical for that time: family members never received a negative decision because they had sufficient reasons to confirm their status. Unlike noble families, especially those who at the time of settling in the South already belonged to the nobility, Skadovskie had limited possibilities. Key words: family of Skadovsky, Southern Ukrainian nobility, settlement of Southern Ukraine, nobility, Polish gentry, genealogy Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 233 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … УДК 94: (477.63) «1783|1799» Ольга Посунько ВИКОРИСТАННЯ НОРМ ІІІ ЛИТОВСЬКОГО СТАТУТУ У СПАДКОВИХ СПОРАХ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ ХVІІІ СТ. (НА СУДОВИХ МАТЕРІАЛАХ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОГО НАМІСНИЦТВА) До складу Катеринославського намісництва (1783–1796), згодом Новоросійської губернії (1796–1802) входили частково землі Лівобережної України, які відрізнялися у правовому відношенні від інших територій. Згідно Сенатського указу від 25 травня 1777 р. жителям колишньої Гетьманщини дозволялося у цивільному судочинстві використовувати так зване «малоросійське право». Письмовими юридичними збірниками визнавалися ІІІ Литовський Статут 1588 р. і норми магдебурзького права. У центрі уваги пропонованої статті – спадкові спори жителів зазначених територій, які апелюють саме до вказаних збірників. Використано документи Катеринославського совісного суду, Катеринославського верхнього земського судку, Катеринославської палати цивільного суду, які були апеляційними чи вищими судовими інстанціями в регіоні. Зроблено висновок про те, що найбільш вживаними у спадкових спорах були артикули ІV–VІ розділів ІІІ ЛС. Документи демонструють добру обізнаність учасників процесу з позиціями права, об’єктивне поширення цих знань за межі колишньої Гетьманщини. Всього проаналізовано більше 10 справ. Найбільш інформативними виявилися матеріали дворянських родин Паскевичів, Руденків, Тарновських, Старицьких. Проте, вказані норми застосовувалися і щодо вільних селян-землевласників. Ключові слова: тестамент, материзна, віно, спадкоємці, опіка. Остання чверть ХVІІІ ст. – час безперервних адміністративно-територіальних змін Південної України. Не маємо за завдання детально їх характеризувати, оскільки нині існують ґрунтовні дослідження з цього приводу [33; 39; 40]. Зауважимо наступне, що до складу величезних адміністративно-територаільних одиниць – Катеринославського намісництва (1783 – 1796), згодом – Новоросійської губернії (1796–1802) – на різних етапах їх існування потрапляли певні території колишньої Гетьманщини. Як відомо правове становище Лівобережної України у складі Російської імперії мало свої особливості. Зокрема, до початку 1840-х рр. на її території дозволялося використання норм цивільного права ІІІ Литовського статуту, деякі положення магдебурзького права. Тож метою даної статті є узагальнення матеріалів з колишньої Гетьманщини, які надходили до вищих судових установ Катеринославського намісництва (пізніше Новоросійської губернії) у 1780 – 1790-х рр. У центрі уваги – практика апеляції до норм Литовського Статуту 1588 р. у спадкових спорах. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 234 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … Історіографічний доробок, на який спирається наше дослідження і багатий і бідний водночас. Багатий з огляду на давні і потужні традиції вивчення права литовсько-польської доби ( не будемо вказувати на роботи, які стали класикою і широко відомі); поширення норм Литовських Статутів на територію України; використання цих норм в Гетьманщині до остаточної правової інкорпорації в першій половині ХІХ ст. [3; 22; 23; 24; 29]. Не залишилися без уваги і проблеми спадкування за литовсько-польським і звичаєвим правом в Україні [ 25; 26; 27; 28]. З іншого боку, для сучасної історико-правової літератури, на жаль, традиційним стає дослідження різних питань з опертям головно на опубліковані джерела. Слабке залучення архівних матеріалів, недостатній аналіз саме юридичної практики, а не лише писаних джерел права – це ті проблеми, які не дають нині вийти в указаних дослідженнях на новий рівень. Не можемо не погодитися з висновками дніпровського історика О. Дячка, який зазначає, що рівень багатьох робіт історико-правового характеру бажає бути кращим [17, с. 194]. Тож не будемо повторювати вже систематизовані оцінки та узагальнення і відправимо читача до аналітичних статей з цього приводу [17; 18; 32]. Достатньо проблемними є і питання вивчення діяльності судових установ саме Південної України. І справа не лише в певному дефіциті джерел, а в тому, що Південна Україна як регіон стала об’єктом активного дослідження лише з 1990-х рр. Тому зрозуміло, що існує чимало лакун. Дотичними до запропонованої теми, які дають певне підґрунтя для нашого дослідження є роботи, присвячені історії адміністративно-територіальних змін в краї; формуванню і функціонуванню управлінських структур; організації певних судових інституцій в українських землях і в регіоні, зокрема; становленню дворянської корпорації [2; 21; 40; 41]. Окремі сюжети висвітлювалися у попередніх статтях автора [34; 35; 36]. Важливе значення мають праці сучасної русистики, які присвячені проблемам становлення єдиної імперської судової системи [19; 20] Джерельну базу розвідки складають архівні матеріали Державного архіву Дніпропетровської області, а саме – документи Катеринославського совісного суду (1784–1796 рр.), Катеринославського верхнього земського суду (1777–1797 рр.), Катеринославської палати цивільного суду (1777–1811 рр.). Спадкові конфлікти, які опинилися у полі нашої уваги, часто мали ширше розповсюдження по різних судових інстанціях. Проте, нами свідомо взято до уваги лише ті, які акумулювалися у вищих судових установах Катеринославщини. Весь комплекс спадкових справ можна розділити на певні групи. Одні присвячені безпосередньо проблемі розподілу спадку між спадкоємцями, що відбувалося з різних причин. Це справи дворян Паскевичів, Лалошів – Остроградських, Старицьких – Родзянко, відомого полтавського багатія і мецената Павла Руденка, селянської родини Манько [12; 13; 15; 16]. В окремих випадках суть справи могла полягати в іншому – конфлікті за межу, за неправильний продаж помістя і т.п., але при цьому паралельною сюжетною лінією проходив також спадковий конфлікт. Так було у спорі Тарновських – Капністів, Чорноглазової – Якубенкової, Милорадовичів - Заньковських [4; 5; 7; 8; 10]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 235 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … Майже всі справи про спадок, які надходили з території колишньої Гетьманщини до вищих судових установ Катеринославщини так чи інакше апелювали до Литовського Статуту. Ці апеляції можна розподілити на декілька варіантів. Це або точні посилання на конкретні норми ЛС з вказівкою розділів, артикулів, частин артикулів, цитуванням тексту; або просто згадка про унормування того чи іншого питання згідно «права малоросійського» (умовна назва, що побутувала у той час), «за Статутовим правом», згідно «артикулів права магдебурзького і Книги Статут» (такі формулювання найчастіше використовувалися). Також ми можемо вважати, що посиланням на положення і традиції ЛС є використання термінології, притаманної вказаному збірнику. Зокрема, найбільш вживаними є поняття «материзни», «віна», назви різноманітних документів та ін. Кожну з цих груп розглянемо окремо. Звичайно, найбільш цікавими є справи, де є розгорнуті вказівки на певні норми ЛС. Нами було опрацьовано більше 10 справ, які напряму чи опосередковано стосувалися питань спадкування. В установах Катеринославського намісництва вони перебували у розгляді в 1780-1790-х р., але часто починалися ще в судових інстанціях Гетьманщини у 1770-х. У результаті проведеного аналізу прийшли до таких результатів. Найбільш затребуваними виявилися норми ІV розділу ІІІ ЛС « О судьях и о судех» [39, с. 113195]. Це цілком зрозуміло, оскільки до апеляційних установ Катеринослава доходили складні справи – з наявністю різних ліній спадкування, присутністю дітей від різних шлюбів і т. п. Кожна зі сторін надавала свої докази і саме ІV розділ ЛС регламентував порядок судового розгляду, встановлював черговість і вагомість доказів, пояснював взагалі саму процедуру судочинства. Справи, які потрапили до апеляційної установи, обов’язково вже проходили певні нижчі інстанції, тому часто сторони вказували на порушення там правил судочинства (з їх точки зору), підкріплюючи свої слова вказівками на артикули. Запитуваними були артикули про насильницькі дії з боку якоїсь зі сторін, оскільки такі дії застосовувалися як з боку спадкоємців щодо один одного, так іноді і з боку іншої сторони, яка вважала вступ у володіння спадкоємцем незаконним. Зі 105 артикулів ІV розділу у справах, які нами розглядаються, згадано 30 (1, 2, 2, 13, 17, 18, 21, 22, 24 – 27, 40, 42, 44, 54, 60, 70, 72, 74, 77, 79, 81, 82, 88, 90 – 92, 100, 101. З них найчастіше використовувалися 74 (про заруку на майно); 77 (про доводи і відводи); 90 ( про можливість/неможливість апеляції); 92 (про ґвалтовне вибуття з власності) [39, с. 175, 177, 183-185]. Другим за популярністю є V розділ про право посагу і віно [39, с. 196-208]. Так звані «жіночі права» були надзвичайно важливою складовою майнових прав, закріплених ЛС 1588 р. Ми вже робили певні узагальнення з даного питання, тому тут відзначимо лише ключові моменти [34]. Усталеною є думка про досить високий рівень правоздатності і дієздатності жінок Гетьманщини, звичайно, у контексті означеного часу. Представлені ж справи демонструють поліваріантність життєвих практик і стратегій. Багато чого залежало від соціального, матеріального статусу сім’ї, її традицій. До певних поступок в сторону жіночих прав змушувало саме життя. Коли мова йшла про заможні родини з кількома помістями, які у свою чергу Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 236 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … були розкидані по значним територіям, то доводилося розширювати економічну активність жіноцтва, яке залишалося на господарстві у відсутність чоловіків. Традиційно, значними були права вдів. Такими войовничими вдовами виявилися Текла Тарновська, Уляна Руденко, Марія Якубенко, Єфросинія Чорноглазова [4; 5; 8; 11]. З 22 артикулів зазначеного розділу в опрацьованій групі документів згадуються 7. Найбільш запитані - 2-й (про віно) і 14-й (про поділ материзни і батьківського майна) [39, с. 197, 203]. Третім за активністю посилань є сьомий розділ – «Про записи і продажі» [39, с. 218-233]. З 32 артикулу даного розділу є вказівки на 7 (1, 2, 4, 5. 9, 12,18), з яких найпопулярніший – 4 (про неможливість розпоряджатися спадком, який ще не був отриманим) [39, с. 219-220]. Найяскравіший приклад такої ситуації – продаж Іваном Даниловичем Капністом (племінником відомого суспільного діяча і поета Васила Васильовича Капніста) своєї частки родового спадку родині Тарновських, через що велася багаторічна судова тяганина між двома родинами [4; 5; 7]. Справа настільки складна і цікава, що заслуговує на окрему увагу, що, сподіваємось, автор найближчим часом реалізує у окремій статті. Але певні моменти все ж згадаємо. Як не дивно може видаватися, але розділ VІІІ «Про тестаменти» згадується дуже рідко. Лише у справі Старицького, в заповіт якого цілком логічно не увійшов народжений після смерті батька син, є вказівка на артикул 2 про умови і порядок складання заповітів [39, с. 453]. Без апеляції до конкретних артикулів, але посилаючись на «малоросійське право», описані обставини, необхідні для складання заповіту у справі родини Манько. Сестри скаржилися, що брат свого часу не дав можливості батькові скласти заповіт, залякуючи його і відмовляючись кликати місцевого священика (мова йде хоча про вільну, але ж селянську родину) і свідків [16, арк. 11]. Опосередковано апелює до цього розділу і перший катеринославський предводитель дворянства К. Лалош, піддаючи сумніву заповіт покійної дружини Марфи Остроградської (за першим чоловіком). Він вважав, що вона склала його не при здоровому глузді, оскільки не згадала взагалі про права молодшого сина Миколи, який був народжений Марфою у шлюбі з Лалошем [15, арк. 2-2 зв.]. На наш погляд, фактична відсутність вказівок на розділ про заповіти, пояснюється тим, що практика їх укладання була досить усталеною (а отже, сам порядок складання і фіксації не викликав значних непорозумінь), виступати проти волі спадкодавця згідно законодавства було майже неможливо. Для повноти картини зауважимо, що у справах про спадок зустрічаються також апеляції до наступних розділів і відповідно артикулів: І р. (арт. 1, 32); ІІІ р. (арт. 4, 17, 40); VІ р. ( арт. 2, 4, 9, 12, 13); VІІІ р. (арт. 2); ІХ р. арт. 7, 23, 26); Х р. (15 арт. ); ХІ р. (арт. 43, 51, 52, 60). Не завжди звернення до вказаних розділів пов’язані безпосередньо з процесом спадкування, але так чи інакше присутні у спадкових спорах. Як зазначалося вище, часто у справах відсутні конкретні посилання на «статутове право», але постійно використовується термінологія, притаманна йому. Зрозуміло, що за час активного використання на землях Гетьманщини норм Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 237 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … Литовських Статутів правнича термінологія «прижилася» і побутувала вже самостійно. Поняття «материзна», «віно» і схожі взагалі досить поширені. Широко вживалися: «сим квитую», «вязаться», судові «роки», «витиск» з володіння і т. д . Також активно використовувалися назви документів: «исковая жалобница», «судовый лист», «увязчий лист», «правная выпись» [5, арк. 2 зв; 8, арк. 43; 16, арк. 11 зв.]. Кожна зі справ цікава по-своєму, проте майже всі їх об’єднує боротьба за родові маєтності. У документах їх називають: «родовые по отцу», «имение… суть издревле отца», «наследственное имение», землі «состояли въ роде… неподвижно и целостно», «пожалованные деду» (трактувалися вже як спадкові) [13, арк. 37; 15, арк. 46 зв.] Справи ці завжди були непростими, тому їх вирішенню укладачами ЛС 1588 р. присвячено чимало артикулів різних розділів. Законодавець запропонував максимальну кількість варіантів стосовно спадкування родових маєтностей. Згідно закону їх намагалися по можливості залишати в руках родини і не розпорошувати. Проте, життя висувало свої потреби і в кінці кінців, окремі положення ЛС вступали у суперечність. Наприклад, є певні відмінності у визначенні терміну давності різних справ. У більшості випадків (вимога частини спадку, вимога більшої частини посагу і т. п.) встановлювався 10-річний термін. Але якщо помістя було закладено, то по смерті його номінального власника, нащадки могли так само заплатити борги і повернути собі нерухоме майно і терміну давності тут не встановлювалося (згідно арт. 14 розділу VІІ) [39, с. 225]. Посилання на такий підхід бачимо у справі Капністів проти Тарновських [5, арк. 107-108]. Про повернення частини спадку із володіння іншою особою йшлося і у справі двоюрідних братів Лаврентьєвих з Полтавського повіту [6]. Між собою судилися вже «дві гілки одного дерева»: Семен, Іван, Григорій Максимовичі позивалися до Михайла, Федора, Павла, Петра Даниловичів Лаврентьєвих за розподіл дідового майна. Оскільки у позові згадувався артикул 12 VІ розділу ЛС, то можна прийти до висновку, що свого часу через неповноліття одних, не можна було здійснити повноцінний розподіл. Залучався і наступний 13 артикул, який зазначав, що якщо хтось з братів чинить тому поділу опір, то на нього покладається зарука. У документах справи пояснення даються фактично словами артикулу: «положить на упорного заруку» [6, арк. 38 зв.]. Відповідачі мали свою аргументацію. Зокрема, вказували, що батько позивачів свого часу частину дідової нерухомості «упустил», зокрема деякі родинні землі опинилися у руках підкоморого Полтавського повіту Федора Івановича Левенця [6, арк. 38]. Тому дійсно не йшли на затвердження поділу, не з’являлися до суду, не підписували документи. «Решениемъ суда земскаго (Полтавського – О. П.) приговорено все дедовскіе истцовъ и ответчиковъ именія розделить на две части для того естли при розделе окажутся какие дедовские ихъ именія в деле отъ истцовъ не поименованіе а к розделу подлежащие то и оніе в силу того жъ решенія в розделке поставить и в часть того кемъ самимъ или предкомъ его проданно зачитать должно по узаконенію в праве роздела 6го в артикуле 12м» [6, арк. 40]. З приводу ж вже втрачених частин, то це мало вирішуватися шляхом окремого позову. Це рішення у 1779 р. і було представлено Полтавським земським судом тоді ще у Новоросійську губернську канцелярію. Та Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 238 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … справа не завершилася. Кінцевими документами теки є 2 чолобитні 1785 р. на ім’я імператриці тепер вже з боку відповідачів. Після викладення свого бачення питання, останні висловили прохання судити їх «на основаніи Вашего Императорскаго Величества Законовъ» [6, арк. 193]. До такого кроку – апеляції до імперського законодавства – вдавалися й інші герої справ, що ми розглядаємо [15, арк. 47]. Тобто будь-яка сторона конфлікту, отримавши результат, який її не вдовольнив, могла таким чином якщо не сподіватися на вирішення на свою користь, то по крайній мірі затягувала таким чином процес. Проте, іноді у розподілі однієї родини використовувалося різне законодавство, якщо маєтності знаходилися в різних регіонах. Примітною є справа (1791–1796 рр.) надвірного радника Петра Федоровича Паскевича, чиє майно повинні були описати для заплати казенного боргу [12]. Справа у 1790 р. почалася з сенатського указу від 20 листопада про проблеми з соляними поставками в Курському намісництві, де підрядчиком був Паскевич [34, т. 23, с. 188-189]. Родина, рятуючи нерухомість, вирішила виділити з «отчизни» спадкові частки двом невісткам, дружинам його покійних братів. Стосовно одних маєтків (в Харківському намісництві) залучено було іменний указ Анни Іоанівни від 17 березня 1731 р, яким відмінялося єдине спадкування і розширялися права вдів [33, т. 8, 396-398]. Відносно земель «подъ правомъ малороссійскимъ» використовувалися норми ЛС [12, арк. 37 зв.]. Але примітно, що характеризуючи ситуацію попереднього спільного господарювання, родина діяла згідно усталених норм ЛС, які вже були укорінені і сприймалися на рівні звичаю. Зокрема, згадувалося, що по смерті батька П.Ф. Паскевича родові маєтки не ділили, а залишилися вони під управлінням старшого сина. Коли ж тепер намагалися поділити майно, то доводили, що збитки - то його відповідальність, а прибутки слід ділити на всіх [12, арк. 2]. Саме так трактував норми управління неділеним майном 9 артикул VІ розділу ЛС [39, с. 213]. Можливо, Паскевичам, які апелювали до артикулів 77, 82 розділу IV; 11 розділу V; арт. 26 розділу IX, вдалося б відстояти свої позиції. Проте, у справі задіяний був державний інтерес, тому у документах фіксувалося, що «…настаиваніе и защищеніе казенного права возложено на губернскаго казенныхъ делъ стряпчего въ чем ему и господину губернскому прокурору обявлено» [12, арк. 40]. І у кожному повіті при описах і розглядах мав бути присутній повітовий стряпчий. Розподіл спадку все ж здійснили, але не зовсім таким чином як того бажали позовники. З часток померлих братів також довелося заплатити в державну казну, окремі об’єкти власності довелося родині також продати на заплату боргу. Примітно, що як самі Паскевичі вибирали з ЛС зручні для них артикули, так і з боку Цивільної Палати і стряпчого демонструвалося знання вказаних норм. Зокрема, у одному із заключних у справі документів зазначалося, що нащадки Паскевичі згадують «полюбовний» розподіл, який влаштували після смерті батька позовника. Представники держави, посилаючись на артикул 9 розділу VII зазначали, що все те треба було зафіксувати у суді в присутності всіх претендентів і у вказані строки [12, арк. 182]. Отже, так чи інакше знання норм ЛС «виходило» за територіальні межі побутування, окреслені законом і у вищих Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 239 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … судових інстанціях Катеринославщини чиновникам доводилося з ними ознайомлюватися також. Не секрет, що чимало полоджень ЛС 1588 р. іноді суперечили один одному. Часто, посилаючись ніби то на один збірник, дві сторони домагалися зовсім протилежного. В цьому нічого дивного, бо всі складні життєві ситуації заонодавство, мабуть, не в змозі передбачити. Деякі учасники процесів самі це чудово розуміли. Наприклад, В.В. Капніст неодноразово в своїх позовах вказував, що справа Капністи – Тарновські «казусна» «контраверсійна» - тобто, спірна, неоднозначна [5, арк. 108, 157]. Ще одна риса, яка була характерина судовим процесам Гетьманщини і вела своє законодавче оформлення з І Литовського Статуту – інститут повірених (адвокатів, «прокураторів» за ЛС). Ця тема останнім часом має досить грунтовні дослідження [1]. Фактично кожний учасник процесу, незалежно від майнового стану мав такого повіреного. Кожний крок адвоката у судовому процесі підкріплювався так званим «віруючим листом», у я кому за певною формою фіксувалося яка особа кому доручає займатися її справами. Обов’язковою вимогою було точна вказівка на що конкретно має доручення повірений: у яких справах і у яких інстанціях представляти інтереси довірителя. Чітко виписувалися дозволені дії. Напкриклад, Текла Тарновська в одному зі свої численних вірчих листів зазначала, що адвокат має право «за своимъ подписомъ прошенія подавать, судние речи производить при сочиненіи экстрактовъ быть, на нихъ подписываться, решений доходить, оные слушать, и на нихъ в доволстве и недоволстве подписываться, апеляции за моимъ и своимъ подписомъ взносить» [4, арк. 5]. «Изверившись» довіритель не повинен був заперечувати дій адвоката. Серед представників у судах бачимо звичайних козаків, міщан, дворян. Головне – аби людина письменна. Проте, з часів ІІ ЛС 1566 р. існувала вимога про наявність у адвоката осілості і землеволодіння. Деякі справи демонструють саме таке розуміння вимог до повіреного, особливо якщо мова йшла про представництво інтересів особи шляхетської. Крім того, для території Гетьманщини усталеними стали критерії про незаплямовану честь та православне віросповідання [30, с. 70]. Наприклад, К. Лалош, піддаючи сумніву здібності адвоката свого візаві О. Остроградського, вказував, що той «с безвестного места и безпоместный человек», який навіть штраф отримав від суду через невиконання обов’язків [15, арк. 35, 35 зв.]. У справі Капністи – Тарновські також був випадок, коли Микола Капніст взяв за повіреного свого «человека» Логіна Сокуренка, але Градізький повітовий суд не затвердив того. Наступним повіреним став дворянин Каленик СамойленкоМаджара [5, арк. 39]. Природним повіреним були чоловік за дружину, батько, син. Проте, траплялися випадки, коли чоловік довіряв дружині свої справи [34, с. 223]. Стосовно роботи повірених, у опрацьованих нами документах прямих посилань на ЛС 1588 р. немає. Тут радше існувала традиція представництва інтересів шляхетних осіб з часів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. На землях колишньої Гетьманщини це була глибоко вкорінена практика, проте вона мала вже широке розповсюдження і на території Південної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 240 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … України. Візьмемо на себе сміливість припустити, що саме побутування принципів і традицій литовсько-польського права в Лівобережній та Правобережній частинах України обумовлювали активне залучення адвокатів у судових процесах і Південної України. Особливо це відчувалося на прикордонні, де вже «розмивалися» межі між вказаними регіонами. Адже в практиці саме Російської імперії інститут адвокатури («стряпчих») ще не набув якогось помітного впливу. У результаті вищеозначеного дослідження, ми прийшли до висновку, що тривале використання норм цивільного права ІІІ Литовського статуту, яке було характерне для земель колишньої Гетьманщини, мало свій вплив і на сусідні регіони, зокрема Південну Україну. Декілька факторів сприяли цьому явищу, але найголовніший чинник - розпорошеність земельних володінь поміщиків, чиї помістя опинялися у відмінному правовому статусі. Активне і розгорнуте цитування норм ЛС у апеляційних інстанціях Катеринославщини свідчить про наявність друкованих примірників цієї пам’ятки і за межами її традиційного використання. Проте, тема заслуговує на подальше дослідження і аналітику. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Брехуненко В. Адвокати у судочинстві ранньомодерної держави Гетьманщини / Серія «Загальна історія адвокатури». Т. І. / В. Брехуненко, І. Синяк. – К. : КВІЦ, 2017. – 432 с. 2. Гедьо А. В. Маріупольський грецький суд: історія створення та діяльність / А. В. Гедьо, Н. О. Терентьєва, Р. І. Саєнко. – Донецьк : ДонНУ, 2012. – 480 с. 3. Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття / М. В. Гримич. – К. : Арістей, 2006. – 560 с. 4. Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО). – Ф. 72. Катеринославська палата цивільного суду - Оп.1. – Спр. 3. 5. ДАДО. – Ф. 375. Катеринославський верхній земський суд. – Оп. 2. – Спр. 1. 6. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 2. 7. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 3. 8. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 14. 9. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 32. 10. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 34. 11. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 35. 12. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 36. 13. ДАДО. – Ф. 375. – Оп. 2. – Спр. 48. 14. ДАДО. – Ф. 467. Катеринославський совісний суд. – Оп. 1. – Спр. 3. 15. ДАДО. – Ф. 467. – Оп. 1. – Спр. 13. 16. ДАДО. – Ф. 467. – Оп. 1. – Спр. 23. 17. Дячок О. Право Великого князівства Литовського та українських земель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007 рр.) / О. Дячок // Ukraina Lithuanica : студії з історії Великого князівства Литовського. – К., 2009. – Т. І. – С. 176–196. 18. Дячок. О. Дослідження Литовських Статутів сучасними українськими правознавцями / О. Дячок // Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 241 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … князівства Литовського. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2013. – Т. ІІ. – С. 243–262. 19. Ефремова Н. Н. Судоустройство Российской империи конца XVIII – начала XIX века (историко-правовое исследование) / Н. Н. Ефремова. – М. : Наука, 1993. – 192 с. 20. Ефремова Н. Н. Судоуствойство национальных окраин России: множественность и единство организации имперского правосудия (XVIII – первая половина XIX вв.) / Н. Н. Ефремова // Правовые идеи и институты в историко-теоретическом дискурсе: монография. – М. : Изд-во ИГП РАН, 2008. – С.181–189. 21. Каюк Д. Г. (2002). Формування катеринославського та херсонського дворянства в 60-ті рр. ХVІІІ – на початку ХІХ ст. : автореф. дис. … канд. істор. наук / Каюк Дмитро Григорович. – Дніпропетровськ, 2002. – 16 с. 22. Ковальова С. Г. Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського : автореф. дис. … канд. юрид. наук / С. Г. Ковальова. – Одеса, 2004. – 22 с. 23. Коваленко Л. Право Великого князівства Литовського та його вплив на становлення українського права / Л. Коваленко // Юридична Україна. – 2004. – № 2 (14). – С. 91–95. 24. Коросташов О. М. Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин на Лівобережній Україні у ХІХ столітті (після скасування місцевого права) / О. М. Коросташов // Держава і право. – Вип. 5 : Зб. наук. пр. – К. : Юридична книга, 1999. – С. 54–62. 25. Майкут Х. Деякі питання врегулювання спадкових відносин на українських землях за Литовськими Статутами / Христина Майкут // Порівняльноаналітичне право. – 2014. – №2. – С. 37–41. 26. Майкут Х. В. Цивільне право на українських землях за Литовськими статутами: історико-правове дослідження : автореф. ... канд. юрид. наук / Х. В. Майкут. – Львів : Львівський держ. ун-т внутрішніх справ, 2009. – 16 с. 27. Нелін О. І. Еволюція спадкового права в Україні (історико-правовий аспект) : автореф. … док. юрид. наук / О. І. Нелін. – К., 2010. – 41 с. 28. Нелін О. І. Щодо спадкового права за статутом Великого князівства Литовського 1588 року / О. І. Нелін // Право і безпека. Науковий журнал Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – Т. 5. – №1. – С. 156–157. 29. Остапенко Т. О. Правова система України-Гетьманщини у другій половині ХVІІ – 80-х рр. ХVІІІ ст. : автореф. дис. … канд. юрид. Наук / Т. О. Остапенко. – Одеса, 2011. – 21 с. 30. Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині ХVІІ – ХVІІІ столітті / Я. Падох / Українознавча бібліотека НТШ. Число 2. – Львів, 1994. – 196 с. 31. Панфьорова М. А. Адміністративно-територіальний устрій Південно-Східної України наприкінці ХVІІІ – в перші половині ХІХ ст. / М. А. Панфьорова // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 242 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … – Запоріжжя : РА «Тандем-У», 1999. – Вип. 8. – С. 119–127. 32. Патлачук О. В. Сучасна українська історіографія інституту злочину за литовсько-руським правом / О. В. Патлачук // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. – 2014. – Вип. 7. – С. 43– 46. – URL: http://nbuv.gov.u/UJRN/Nvmgu_jur_2014_7_12 33. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. – СПб. : Тип. 2-го отд., 1830. – Т. 8, 20, 23. 34. Посунько О. «…В рассужденіи женскаго полу моего неудобно…». Захист майнових інтересів жінок у судах Катеринославського намісництва у 80– 90-х рр. ХVІІІ ст. / О. Посунько // Соціум. Альманах соціальної історії. – К. : Інститут історії НАН України, 2017. – Вип. 13–14. – С. 215–234. 35. Посунько О. М. Діяльність органів юстиції на Катеринославщині в останній чверті ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. / О. М. Посунько // Історія і особистість історика. Зб. наук. праць, присвячених 60-річному ювілею професора Г. К. Швидько. – Дніпропетровськ : НГУ, 2004. – С.189–201. 36. Посунько О. М. Особливості побутування норм українського звичаєвого права ( за матеріалами судових установ Катеринославщини останньої чверті ХVІІІ ст.) / О. М. Посунько // Січеславський альманах : зб. наук. праць з історії укр. козацтва. – Дніпропетровськ : НГУ, 2014. – Вип.7. – С. 63–71. 37. Савченко І. В. Адміністративно-територіальний устрій Південної України (1775 – 1822) : автореф. дис.. … канд.. іст. наук / І. В. Савченко – Запоріжжя, 2004 38. Савченко І. В. Територіальний устрій Південної України останньої чверті ХVІІІ – початку ХІХ ст. / І. В. Савченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – Вип. ХХ – С. 56–61. 39. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року : У 2 кн. – Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса : Юрид. літ-ра, 2004. – 568 с. 40. Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVІІІ – середина ХІХ ст.) / В. Шандра – К. : Інститут історії України НАН України, 2011. – 266 с. 41. Шевчук А. Формування дворянського станового суду в українських губерніях Російської імперії / А. Шевчук // Історія. Філософія. Релігієзнавство. – 2010. – № 1–2. – С. 61–69. В состав Екатеринославского наместничества (1783–1796), позже Новороссийской губернии (1796–1802) входили частично земли Левобережной Украины, которые отличались в правовом отношении от других территорий. Согласно Сенатского указа от 25 мая 1777 г. жителям прежней Гетманщины разрешалось в гражданском судопроизводстве использовать так называемое «малороссийское право». Письменными юридическими сборниками признавались ІІІ Литовский Статут 1588 р. и нормы магдебургского права. В центре внимания предлагаемой статьи – наследственные споры жителей обозначенных территорий, которые апеллируют именно к указанным сборникам. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 243 Посунько Ольга Використання норм ІІІ Литовського статуту у спадкових спорах … Использованы документы Екатеринославского совестного суда, Екатеринославского верхнего земского суда, Екатеринославской палаты гражданского суда, которые были апелляционными или высшими судебными инстанциями в регионе. Сделан вывод о том, что наиболее используемыми в наследственных спорах были артикулы ІV–VІ разделов ІІІ ЛС. Документы демонстрируют хорошую осведомленность участников процесса с позициями права, объективное распространение этих знаний за границы прежней Гетманщины. Всего проанализировано более 10 дел. Наиболее информативными оказались материалы дворянских семей Паскевичей, Руденко, Тарновских, Старицких. Впрочем, указанные нормы применялись и относительно свободных крестьян-землевладельцев. Ключевые слова: тестамент, материзна, вено, наследники, опека. Yekaterinoslav governorate (1783–1796), and subsequently the Novorossiisk province (1796–1802) included partly the land of the Left Bank Ukraine, which differed in respect of law from other territories. According to the Senate Decree of May 25, 1777, the inhabitants of the former Hetmanate were allowed to use the so-called «Little Russian law» in civil proceedings. Written legal collections recognized the III Lithuanian Statute of 1588 and the norms of Magdeburg Law. The focus of the proposed article is the hereditary disputes of the inhabitants of the mentioned territories, which appeal to these collections. Documents from the Ekaterinoslavskyi court of conscience, Ekaterinoslavskiy Verkhniy Zemsky court, and Yekaterinoslavsky court of civil court were used, which were appellate to the higher courts in the region. It was concluded that Articles IV–VI of section ІІІ were mostly used in the hereditary disputes. The documents demonstrate the good awareness of the participants in the process of the positions of law, the objective dissemination of this knowledge beyond the borders of the former Hetmanate. More than 10 cases have been analyzed. The most informative materials were the materials of aristocratic families of Paskevich, Rudenkov, Tarnovsky, Starytsky. However, these norms were applied to free peasants-landowners. Key words: testament, maternal, dowry, heirs, guardianship. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 244 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility … УДК 93.930 Ihor Kocherhin DESCENDENTS OF BALTIC1 FAMILIES AMONG THE KATERYNOSLAV NOBILITY IN THE END OF XVIII – BEGINNING XX CENTURY There is the impact of descendents of Baltic families on development of Katerynoslav nobility in the end of XVIII – beginning XX century is investigated in this article. There are origin, financial position, service in noble and zemstwo selfgovernment and charity of nobleman is discovered in this article. There are only twelve noble families is analyzed. Key words: nobility, Baltic lands, Katerynoslav province Noble Assembly, zemstwo, Conciliator, judge of Community Court, Land Captain. The Katerynoslav nobility as a distinct community began to form at the turn of XVIII–XIX century. It was formed on the basis of multi-ethnic alien element, which had no stable relations with regional (national) tradition. There were descendents of Ukrainian Cossack, Russian, Moldavian, Georgian, Serbian, Tartar and other noble families. Among them was another one group, which went out of the Baltic lands. First of all, the percentage of Katerynoslav nobles, who had Baltic origin, was inconsiderable. Secondly, all of these families got to the Baltic lands from different European counties: German douches, Switzerland and Hungary. The first ancestor of Ascheberg, Fittinghoff and Korf families came from Westphalia [11, с. 363; 15, с. 241; 22; 24]; Pfeilitzer-Frank – came from Franconia [21, с. 858]; Hahn – came from Saxony [11, с. 432]; Bellingshausen – came from Schleswig-Holstein [25, p. 460]; Helmersen – came from Hamburg [20, с. 288; 23]. The Ungern-Sternberg family came from Franconia and after that moved to Hungary [9, с. 157; 11, с. 417;]. The Engelhard family came from Switzerland [15, с. 222]. The main part of Katerynoslav nobility of Baltic origin had ancestors in Lifland, Courland, Estland: Ascheberg, Korf, Pfeilitzer-Frank, Hahn – Courland [11, с. 432; 13, с. 195; 16, л. 17 об.; 18, л. 36 зв.–38; 19, с. 198; 21, с. 858]; Bellingshausen, Helmersen, Engelhard – Lifland [15, с. 222; 19, с. 199; 20, с. 288]; Ungern-Sternberg – Lifland and Estland [9, с. 158]; Fittinghoff – Estland [15, с. 218]. We don’t know from what counties came to Baltic lands three families: Pole, Schwarz and Mark. The homeland of Pole located in Krekenava town in Panevėžys district municipality [17, л. 172]; the Schwarz family lived in Courland [18, л. 60 зв.– 61], Mark belonged to Ostsee nobility. It is unknown from what Baltic province the Mark came. All of noble families bought their estates in Katerynoslav province in XIX century, except Pole and Engelhard, who got land in Verhniodniprovsk region in the 1 In this case we attribute the Baltic families as people who lived in territory, which nowadays is under the Lithuania, Latvia and Estonia. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 245 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility … end of XVIII century (I. Pole thanks to military service, the V. Engelhard thanks to his uncle prince G.O. Potomkin. The majority of noble family belonged to rich nobility, because of they own more than 1 000 hectares of the land in Bahmut, Verniodniprovsk, Nowomoskovsk, Slovianoserbsk regions, except Bellingshausen and Helmersen families, that own only several hundred hectares. All noble families listed above were the active participants of Katerynoslav Noble Assembly. Katerynoslav Noble assembly did not become a place of concentrated forces for retaining the positions of nobility in the new social, economic, and political conditions of post-reform Russia. During the period, covered by the article, only about two hundred people served as the permanent members of the estate organization while the nobility of Кaterynoslav countered more than thousands. Many of noblemen with Baltic origins were the heads in provincial or regional Noble Assembly: PfeilitzerFrank Fedir Yermolaievych (1776–1857) was the head of Katerynoslav nobility during 1838–1851 [10, с. 239]; Mark Emmauil Ivanovych (1771–?) headed nobility of Oleksanrivsk region in 1806–1815 [12, арк. 5546]; Fittinghoff Adam Oleksandrovych (?–?) was the head of nobility in Bahmut region in 1851–1858 [1 с. 42; 2 с. 42; 3 с. 43; 4 с. 45; 5 с. 43; 6 с. 43; 7 с. 43; 8 с. 48]; Hahn Oleksii Oleksandrovych (1828–?) was the head of nobility of Nowomoskovsk region in 1867–1868 [14, с. 470]; Bellingshausen Petro Fedorovych (1822–1896) served as the head of nobility of Nowomoskovsk region in 1896–1897 [14, с. 470]. Majority noblemen took active part in reforms of Russian imperators Alexander II and Alexander III: peasant (rural 1861), zems’ka (1864), judacal (1864) reforms and zems’ka counter-reform (1889). Landed nobility could not stop the emancipation process, because it could lead to confrontation with the authorities. Therefore, they decided to take that process under control. For example, Pole Olexander Mykolaiovych (1832–1890) – the most important figure among Katerynoslav nobility, active participants of rural reform, took part in local self-government (zemstwo), served as judge in Community court, and gave the start the industrial development of Katerynoslav region in the third part of XIX century. Korf Mykola Oleksandrovych (1834–1883) active participants of rural reform took part in local self-government (zemstwo), founder and organizer of middle school system in Katerynoslav province in 1860–1880. Bellingshausen Mykola Petrovych (1855–1899) took part in local self-government (zemstwo), hired a post land captain in Nowomoskovsk region in 1892. Hahn Oleksiy Oleksandrovych (1828–?) took part in local self-government (zemstwo). Helmersen Mykhaylo Venedyktovych (?–?) took part in local self-government (zemstwo), served as a land captain in Mariupol region in 1890–1899. Fittinghoff Adam Oleksandrovych (?–?) active participants of rural reform, took part in local self-government (zemstwo). Ungern-Sternberg Mykhaylo Adolfovych (1870–1904) took part in local self-government (zemstwo), served as a land-captain in Slovianoserbsk region in 1900–1904. Schwarz Volodymyr Adamovych (1825–?) active participants of rural reform, served as helper of Conciliator, took part in local self-government (zemstwo), was a judge of Community Court in Oleksandrivsk region. Mark Mykola Kostiantynovych (1831–1906) was a judge of Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 246 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility … Community Court in Oleksandrivsk region, took part in local self-government (zemstwo). It needs to say, that nobleman, who served as Conciliator2 or Land Captain3 eager to feel his significance in the life of the rural community again. The attitude of the nobility to activities in zemstwo had another motivation. Katerynoslav nobles felt themselves to be significant, because zemstwo institutions facilitated the problems solving in the socio-economic and socio-cultural areas. As a rule the nobles with Baltic origins has own opinion about development of zemstwo self-government, that separated them from majority of Katerynoslav nobility. They were more independent in their thoughts, persistent on their own position. They offer original ideas for improvement the position of nobility and other social groups of society. Thus, the majority descendents of Baltic families have appeared in Katerynoslav province during XIX century and didn’t take part in Russian colonization of Southern Ukraine. Nevertheless, they were the great landowners, except two families. They all took active participation in noble and zemstwo self-government. Important areas where the nobles had direct concerning were charity and education. For instance, O. Pole, M. Korf, O. Engelhard were the school curator. They were giving out considerable funds for the construction of schools, providing scholarships for children of nobles and material and moral support to the educational institutions of the Katerynoslav province. The service for the state and society by nobles was construed as important components of their lives. The institutes of conciliators, mediation court and land captains were not only a place of service for members of the higher estate, but the place, where they could apply their energy and strength with an attempt to do something useful for the citizens of the province and of the whole country 1. 2. 3. 4. 5. 6. References: Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1851. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1852. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1853. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1854. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1855. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1856. 1851. 1852. 1853. 1854. 1855. 1856. 2 A person, who acts as a mediator between nobility and peasantry during Rural reform in 1861– 1863. 3 Land captains were representatives of the administrative and judicial authority in Russian villages from 1889 to 1917. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 247 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility … 7. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве, 1857. Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1857. 8. Адрес-календарь. Общая роспись всех чиновных особ в государстве на 1858–1859 год. Часть II. – СПб. : В типографии Императорской академии наук, 1858. 9. Бобринский А. А. Дворянские роды, внесены в общий гербовник Всероссийской империи. Ч. І (до конца XVI столетия) / А. А. Бобринский. – СПб. : Типография М.М. Стасюлевича, 1890. – 757 с. 10. Владимиров М. М. Первое столетие города Екатеринослава 1787 – 9 мая 1887 / М. М. Владимиров. – Екатеринослав : Типография Я. Чауского, 1887. 11. Долгоруков П. В. Российская родословная книга : В 4 ч. / П. В. Долгоруков. – СПб. : Типография Э. Веймара, 1856. – Ч. 3. – 523 с. 12. Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. ІІ (збірка Я. Новицького). – Спр. 24814. 13. Катин-Ярцев М. Корфы / М. Катин-Ярцев, Э. Рауш-Гернет // Немцы России : энциклопедия в 2-х т. / Редкол. В. Карев (пред. редкол) и др. – М. : ЭРН, 2004. – С. 195–196. 14. Кочергін І. О. Соціальна трансформація Катеринославського дворянства (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.) : монографія / І. О. Кочергін. – Д. : Герда, 2015. – 576 с. 15. Любимов С. В. Титулованные роды Российской империи: Опыт подробного перечисления всех титулованных российских дворянских фамилий, с указанием происхождения каждой фамилии, а также времени получения титула и утверждения в нем / С. В. Любимов. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2004. – 368 с. 16. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА). – Ф. 1286. – Оп. 4. – Д. 601 б. 17. РГИА. – Ф. 1343. – Оп. 27. – Ч. 2. – Д. 4812. 18. РГИА. – Ф. 1343. – Оп. 51. – Д. 98. 19. Список титулованным родам и лицам Российской империи. – СПб., 1892. 20. Энциклопедический словарь. Т. VIII. Гальберг-Германий / Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – Спб., 1892. 21. Энциклопедический словарь. Т. XXVа. Простатит-Работный дом / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – Спб., 1898. 22. Ascheberg(Adelsgeschleht) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://de.wikipedia.org/wiki/Ascheberg_(Adelsgeschlecht) 23. Baltisches biographisces lexicon digital [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bbld.de/seite/310/ 24. Baltisches biographisces lexicon digital [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bbld.de/seite/834/ 25. Essen Nicolai von. Genealogisches Handbuch der Oeselschen Rittetschaft. – Tartu, 1935. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 248 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility … У даній статті досліджується вплив нащадків прибалтійських родів на розвиток Катеринославського дворянства наприкінці XVIII – початку ХХ століття. В публікації розкривається походження, матеріальний стан, служба в дворянському та земському самоврядування і благодійність дворянства. Аналізується лише дванадцять дворянських родин. Ключові слова: дворянство, Прибалтика, Катеринославська губернія, дворянське зібрання, земство, мировий посередник, мировий суддя, земський начальник. В данной статье исследуется влияние потомков прибалтийских родов на развитие Екатеринославского дворянства в конце XVIII – начале ХХ века. В публикации раскрывается происхождение, материальное положение, служба в дворянском и земском самоуправлении и благотворительность дворянства. Анализируется только двенадцать дворянских семей. Впрочем, такого количества достаточно, чтобы сделать выводы о роли дворян, которые происходили из Курляндии, Лифляндии и Эстляндии. Особое внимание уделено тому, откуда эти роды попали на территорию Прибалтики. Приводятся короткие сведения о наиболее ярких представителях прибалтийских дворянских родов. Дается характеристика их общественной деятельности. Ключевые слова: дворянство, Прибалтика, Екатеринославская губерния, дворянское собрание, земство, мировой посредник, мировой судья, земский начальник. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 249 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … УДК 94:930.1] (477+474.5) «1893» Ольга Каковкіна ВЧЕНІ З УКРАЇНИ НА IX АРХЕОЛОГІЧНОМУ З’ЇЗДІ У ВІЛЬНО 1893 р. Стаття присвячена участі вчених з України – представників університетів, товариств, окремих дослідників – у діяльності IX Археологічного з’їзду у Вільно (Вільнюсі) в 1893 р., організованому Московським археологічним товариством. Особливість цього з’їзду полягала в тому, що місце проведення було запропоновано Олександром III. Розглядаються загальні умови, особливості проведення з’їзду, пов’язані, перш за все, з проблемами польськоросійських відносин. Це призвело до труднощів в реалізації завдань з’їзду, спрямованих на демонстрацію імперської присутності в регіоні. Визначається важливе місце «української» складової, про що свідчить чисельний склад, рівень представництва учасників, їх внесок у роботу наукового зібрання та зміст доповідей. Авторами останніх були такі відомі дослідники як В. Б. Антонович, О. Я. Єфименко, І. А. Лінниченко, Ф. І. Успенський, Е. Р. Штерн та інші. Вчені представили результати наукових досліджень, які сприяли розвитку окремих напрямків і тем історії, археології, зокрема стали внеском у дослідження історії та культури Литви. Ключові слова: Археологічний з’їзд, Вільно, Україна, учасники, історія, дослідження. В останнє десятиріччя зросло зацікавлення вчених до історії наукових зібрань та їх результатів, зокрема у розрізі регіональних студій. Всеросійські археологічні з’їзди (далі – АЗ), які проводились протягом 1869–1911 рр., охопили дослідженнями значні регіони та широке коло науковців і аматорів. Тогочасне розуміння археології як науки про старожитності у цілому фактично робило ці зібрання історичними за характером. Віленський АЗ 1893 р. посів важливе місце серед інших як за змістом діяльності, науковим доробком, так і через суспільно-політичні перипетії підготовчого етапу та власне проведення: гострота польсько-російських відносин зумовила певний резонанс навколо цього зібрання, ускладнивши процес організації. Запропонована тема статті дозволяє поставити нові питання до відомих подій, якими є АЗ, зважаючи на їх непересічне значення в розвитку гуманітарного знання, місце у культурних, суспільно-політичних процесах другої половини XIX – початку XX ст. Новий формат українсько-литовських відносин від часу проголошення незалежності обох держав спонукає розширити пошук спільних сторінок історії, точок перетину національних культур, постатей, які відіграли визначну роль у дослідженні литовсько-українських зв’язків на різних етапах історії. Мета розвідки – визначити «українську» складову Віленського АЗ, тобто учасників, вчених, які презентували товариства, заклади, розташовані в Україні, та їхні наукові доробки. Автор вважає коректним говорити про «українських» Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 250 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … учасників з’їзду за умов розуміння їх різного етнічного походження, самоідентифікацію та ставлення до категорії «українського». Так, наприклад, відомий славіст Т. Д. Флоринський, фундатор болгаристики у Київському університеті, категорично заперечував існування окремого українського народу та його мови, що було властивим багатьом імперським науковцям того часу. Сам вчений розгорнув гостру дискусію з цього приводу у переддень проведення АЗ у Києві у 1899 р. [18, с.146]. З досліджень, присвячених історії АЗ, відзначимо узагальнюючі, де містяться сюжети, присвячені IX-му з’їзду [18; 24; 42; 45]. Осмислення наукового доробку Віленського з’їзду розпочалося ще сучасниками та учасниками: його оцінку для розробки історії права здійснив В. Н. Сторожев [49; 50], візантіністики – В. Е. Регель [41], де, з-поміж інших, відзначені імена українських учасників. Згадки про Віленський АЗ у контексті дослідження певної проблеми, регіону, чи особистості містяться у багатьох публікаціях вчених, починаючи з 1960-х рр., коли «дореволюційна» наукова спадщина, зокрема АЗ були певним чином реабілітовані дослідниками. Наприклад, В. І. Вздорнов посилається на доповіді, присвячені вивченню середньовічного, насамперед, релігійного живопису, виголошені, зокрема, на з’їзді у Вільно [5]. Серед сучасних науковців, які згадують Віленський АЗ у зв’язку з розвитком української науки, діяльності окремих постатей, відзначимо вітчизняних істориків Н. Булик [6], Л. Дідух [12], О. Кузьмищева [20], І. Старенького [48], російських – А. Пучкова [40], білоруських – О. Ільїна [16]. Найбільш розлогим щодо уваги до Віленського АЗ є дослідження О. Смірнова, де з’їзд розглядається у контексті історії усіх з’їздів, через характеристику взаємин науки та влади [45], у зв’язку з польсько-російськими суперечностями, що наклали відбиток на його діяльність [44]. Найчастіше матеріали АЗ фігурують у працях з археології, зважаючи на вагомий внесок попередників у дослідження археологічних пам’яток певних регіонів. У цьому сенсі найбільш значущим внеском стосовно розробки проблем археології Литви вважаються археологічні карти трьох губерній – Віленської, Ковенської та Гродненської, складені Ф. В. Покровським [37–39], які були видані як у переддень з’їзду так і після, але їх появі варто завдячити саме завданням, поставленим на підготовчому етапі АЗ. Разом з тим, Віленський з’їзд дотепер не став предметом окремого дослідження. Не ставимо завдання розкрити усі аспекти і деталі його підготовки та проведення, цьому може бути присвячене окреме дослідження. Як вдалий приклад такого підходу варто відзначити дисертаційну працю харківської дослідниці І. Скирди, присвячену XII АЗ у Харкові [43]. В основі цієї розвідки – матеріали IX археологічного з’їзду у Вільно, безпосередньо «Труды», які містять протоколи зібрань, склад учасників, виголошені доповіді, а також окремі архівні матеріали, спогади, які розкривають перебіг подій АЗ та дозволяють з’ясувати роль представників з України. Протягом 1869–1911 рр. було проведено 15 наукових форумів: I – Москва,1869; II – Санкт-Петербург,1871; III – Київ, 1874; IV – Казань,1877; V – Тифліс, 1881; VI – Одеса, 1884; VII – Ярославль, 1887; VIII – Москва, 1890; IX – Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 251 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … Вільно, 1893; X – Рига, 1896; XI – Київ, 1899; XII – Харків, 1902; XIII – Катеринослав, 1905; XIV – Чернігів, 1908; XV – Новгород, 1911. 16-й АЗ планувався у Пскові на 1914 р., але був скасований за кілька днів із-за загрози військових дій. Ініціатором скликання АЗ став засновник Імператорського Московського археологічного товариства (далі – ІМАТ) граф О. С. Уваров (1825–1884), який належав до вищої російської аристократії, був наближеним до монаршого двору, став не тільки одним з засновників російської археології, але і видатним ученим, який намагався демократизувати діяльність Товариства у пореформений час. Продовжувачкою справи О. С. Уварова після його смерті стала вірна помічниця і дружина П. С. Уварова (1840–1924), яка докладала значних зусиль для збереження спадщини чоловіка, зокрема ініційованих ним АЗ. Обрання місця наступного АЗ відбувалося, як правило, наприкінці попереднього, у даному випадку, Московського 1890 р. Як відзначає П. С. Уварова у своїх спогадах та свідчать матеріали АЗ, три з’їзди поспіль – ІХ, Х та ХІ АЗ, планувалось за побажанням Олександра III, переданим великим князем Сергієм Олександровичем, зібрати відповідно у Вільні, Ризі та Варшаві. Але після смерті почесного голови усіх з’їздів, «з’їзд у Варшаві виявився не таким бажаним» [54, с.174]. Ідея обстеження Північно-Західної частини імперії висувалась організаторами ще до з’їзду у Москві. Так, обговорюючи місце проведення IX АЗ, Уварова у листі до В. Б. Антоновича пише: «…Якщо запропонувати Київ, то проти будуть на тій підставі, що ІІІ АЗ збирався там. У Дерпті та Вільні не хочуть, боячись польської агітації…» [29]. Згодом, відповідаючи на нагадування Антоновича про бажання Великого князя провести з’їзд у Вільно, говорить із сумнівами: «…у Вільні можна розраховувати на співучасть та сприяння і не боятися польських витівок?» [28]. Про ставлення західно-слов’янських сусідів до політики Росії Уварова зазначає: «…Ви втратили надію на участь слов’ян у з’їзді (йдеться про ІХ АЗ у Вільно – О.К.), тому що від нас відвертаються. Галичани бояться, поляки та угорці ненавидять, а чехи біжать як від чуми…» [27]. Уварова писала у спогадах щодо побажання царя – «воля государя для нас закон», розуміючи труднощі, які очікуватимуть організаторів. Підготовчі роботи до АЗ розпочались навесні 1891 р., і, як правило, голова Московського товариства особисто налагоджувала зв’язки «на місцях». Перший візит до Вільна, під час якого Уварова «переконалась, що між нами, росіянами, і поляками не існує будь-якого спілкування, що у Вільні мало зроблено для обрусіння міста і польського дворянства, а що для з’їзду необхідно залучити саме цей останній стан і постаратись зацікавити саме його з’їздом і виставкою, для якої бажані місцеві старожитності…» [54, с.159]. До підготовчого комітету за сприяння Уварової увійшли і кілька поляків, «але з першого засідання було видно, що російським чиновникам вони не любі, а вони самі якісь відлюдькуваті і почувають себе ніби між двох вогнів: хотілося б і попрацювати, хоча б просто на догоду мені, яку вважають онукою князя Четвертинського, нащадки якого користуються у місцевої знаті повагою, а разом з тим бояться, що ця сама знать поставиться не співчутливо до зближення зі мною». Поляків цікавив напрямок Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 252 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … роботи АЗ і можливість доповідати польською, на що Уварова відповіла: «…головна вимога з’їздів – не займатися політикою, а єдине наукою» [54, с. 169]. Саме російсько-польські проблеми наклали відбиток на увесь перебіг подій підготовчого етапу, проведення зібрання, зокрема ускладнили формування Віленського відділення Московського підготовчого комітету, регіональних відділень. Це зумовило відсутність багатьох вчених та невиконання деяких завдань, про що говорила згодом голова ІМАТ. «Ни один Съезд не возбуждал так много толков, докладов и переговоров, … ни один Съезд не возбуждал так много опасений, ни об одном не распространялось так много рассказов, предположений и прочего», – відзначила Уварова на заключному засіданні [53, с.122-123]. У такій атмосфері відбувалось зібрання. Разом з тим, попри труднощі, вдалося і здійснити значну частину планів, про що свідчать видані «Труды» АЗ [52; 53] «Труды» Віленського відділення Московського попереднього комітету [51], підготовлена виставка [19], у цілому дослідження, зумовлені проведенням наукового форуму. З’їзд проводився протягом 1–14 серпня, що було вже традиційним часом для проведення АЗ (за винятком першого та ювілейних). Напередодні відкриття, 31 липня, відбулось засідання Ради з’їзду, де були обрані голови організаційної структури на підставі Правил з’їзду, затверджених Міністром народної освіти ще у 1891 р. Почесним головою був князь Сергій Олександрович, який разом з дружиною брав участь у відкритті з’їзду і деяких засіданнях. Головою була П. С. Уварова. Учений комітет зібрання очолював відомий візантиніст Ф. І. Успенський, Розпорядчий комітет – Ю. Ф. Крачковський. Секретарями були обрані Ю. А. Кулаковський та М. І. Соколов [53, с. 3-4]. На сторінках «Трудов» міститься перелік з 395 учасників [47, с. 9-18], тобто тих, хто придбав членський квиток. У цьому переліку як безпосередні учасники, так і слухачі, наприклад, пересічні мешканці міста чи губернії, члени родин науковців, що прибули на АЗ. Певний недолік цього списку, у порівнянні з іншими, оприлюдненими в «Трудах» інших АЗ, – відсутність вказаного місця прибуття, за винятком іноземних учасників (останніх прибуло 6). У завершальній доповіді на з’їзді Уварова назвала 411 учасників, з яких приїхали до Вільно 161 особа, з них 51 – професори [53, с. 123]. Вірогідно, в оприлюднений пізніше список з певних причин не потрапили окремі прізвища. У «Трудах» серед учасників окремо виділено групу депутатів (за термінологією того часу), тобто тих, хто був спеціально делегований на АЗ від навчальних закладів чи товариств, що дозволяє визначити місце і української складової [47, с. 6-9]. У цілому депутати представили усі провідні заклади імперії – Академія наук та 7 університетів, 1 інститут, 3 духовні академії, Академія мистецтв, 7 столичних наукових товариств (з Москви та Петербурга), Імператорська Археологічна Комісія, столичні музеї, архіви. Провінція була представлена губернськими музеями, статистичними комітетами та Ученими архівними комісіями, гімназіями, православними братствами. Депутати з Наддніпрянщини складали вагому частину серед інших. Відносно численні делегації прибули від провідних вищих навчальних закладів. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 253 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … Зокрема, від університету ім. Святого Володимира – 8 осіб: Ю. Кулаковський, Т. Флоринський, В. Іконніков, В. Антонович, С. Голубєв, О. РомановичСлаватинський, Л. Бєлогріц-Котляревський, П. Владіміров. Від Новоросійського університету – 8 осіб: О. Кочубинський, Ф. Успенський, М. Красносєльцев, О. Кірпічніков, Е. Штерн, О. Алмазов, М. Чижов. Від Історико-філологічного інституту ім. князя Безбородко – М. Бережков та Є. Петухов. Від Київської Духовної академії – М. Петров та В. Завітневич. Ф. Ребец був депутатом від Сімферопольської гімназії. Серед університетів, які делегували своїх представників на з’їзд, не бачимо Харківського університету. Харківським вченими, які приїхали не як депутати, були О. Єфименко та Д. Багалій. На цьому етапі дослідження складно сказати, у чому причина відсутності спеціальних делегатів доволі відомого закладу імперії. На наступному, X з’їзді у Ризі офіційні представники університету вже будуть присутні на чолі з Д. Багалієм, головою секції «Пам’ятки археографічні» [46, с. 6]. Були присутні також депутати від відомих товариств. Від Одеського товариства історії та старожитностей – 6 осіб: А. Лонгінов, О. Кочубинський, Е. Штерн, О. Маркевич, М. Істомін, Х. Ящуржинський. Від Історичного Товариства Нестора-літописця ун-ту ім. св. Володимира – 5 осіб: А. Прахов, П. Владіміров, С. Голубєв, О. Андрієвський, В. Науменко. Від ЦерковноАрхеологічного Товариства КДА – М. Петров та В. Завітневич. Від Історикофілологічного товариства при Новоросійському університеті – 4 особи – Ф. Успенський, О. Кірпічніков, Е. Штерн, О. Маркевич. Звертаємо увагу, що деякі вчені були депутатами від двох інституцій одночасно. Також були присутні від Православного Свято-Володимирського братства м. Володир-Волинський троє осіб: О. Дверницький, князь Сергій Святополк Четвертинський, протоієрей Петро Левицький; від Волинського Губернського статистичного комітету – І. Мацкевич та О. Дверницький; від Таврійської Ученої Архівної Комісії – А. Маркевич. Щодо присутності представників з під австрійської України, Н. Булик, з посиланням та Труди АЗ та дослідження М. Бломбергової вказує як учасників львівських вчених І. Шараневича та А. Петрушевича [6, с. 390], але їх прізвищ немає у списку учасників або згадування в обговореннях. Можливо, вони були присутні як слухачі, адже опублікований у 1895 р. список учасників не відбиває повну картину. Так, серед присутніх депутатів вказаний О. Андрієвський, якого немає у загальному списку, в «Трудах» опублікована доповідь С. Гамченка [10], якого немає ні в списках, ні серед учасників обговорення доповідей. Серед учасників, які прибули як депутати товариств чи закладів не з України, – І.А. Лінніченко (від Московського університету та ІМАТ), один з перших історіографів АЗ, М. Ф. Біляшівський (від Московського нумізматичного товариства та Московського архіву Міністерства юстиції). Микола Федотович Біляшівський, майбутній засновник часопису «Археологічний літопис Південної Росії», на час проведення IX-го АЗ був вільним слухачем Московського університету (1892–1894), після перебував у Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 254 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … Варшаві (до 1897 р.), брав активну участь у підготовці та проведенні наступних з’їздів до Чернігівського включно, будучи членом ІМАТ. На з’їзді він не виступав з доповіддю, але був секретарем одного з відділень [53, с. 5, 81]. Серед учасників, українців за походженням, – Венедикт Михайлович Площанський, галичанин, який переїхав з Австро-Угорщини до Росії у 1887 р. та почав працювати у Віленській комісії із розбирання давніх актів. Були також самостійні учасники, доповіді яких увійшли до програм засідань, – вже згадані О. Я. Єфименко та С. С. Гамченко. Серед учасників, які не були доповідачами, наприклад, Д. І. Багалій, Й. А. Хойновський (археолог, дослідник території середньовічного Києва), відомий дослідник Подільської старовини Є. Сіцинський, археолог В. М. Ястребов, випускник Новоросійського університету, який тривалий час вчителював у Єлисаветграді. Якщо говорити про, так би мовити, «якісний» склад учасників з України, про їх наукову вагу в певній галузі історичних знань, то маємо відзначити, що рівень був високим. Дослідження В. Антоновича, Т. Флоринського, Ю. Кулаковського, Е. Штерна, Ф. Успенського та інших, про кого йтиметься далі, вже були відомі за межами держави. Зауважимо при цьому, що учасники перебували на різних етапах свого наукового зростання, і якщо В. Антонович вже на цей момент був фундатором київського осередку археологів, наукової історичної школи та знаним дослідником, то «сходження» Д. Багалія, С. Гамченка було попереду. У цілому, практично усі згадані у статті постаті зробили певний внесок у розвиток історичної науки, інших напрямів гуманітарного знання. Наукова частина майбутнього АЗ починала обговорюватись наприкінці попереднього, формувався перелік питань, на які мали відповісти учасники АЗ, які були вміщені у Правилах з’їзду. Власне сам АЗ був завершальним етапом відносно тривалих та масштабних досліджень, результати яких виголошувались та обговорювались на зібранні. При цьому наукові проблеми доповідей мали зосереджуватись на проголошених пріоритетах, наприклад, дослідження Північно-Західного регіону імперії, але передбачалось обговорення різних питань, аспектів, у межах особистих зацікавлень науковців. АЗ, маючи центральну тематику, охоплювали різні напрями досліджень. Це демонструє і Віленський АЗ, де було сформовано 10 відділень, половину з яких очолювали вчені з України: 1) Старожитності первісні (В. Антонович); 2) Старожитності історичні, географічні та історичні (А. Павінський); 3) Пам’ятки мистецтва (М. Покровський); 4) Побут юридичний і суспільний (М. Веселовський); 5) Старожитності церковні (М. Петров); 6) Пам’ятки мови і письма (О. Кірпічніков); 7) Старожитності класичні і візантійські (Ф. Успенський); 8) Старожитності литовські і слов’янські та 9) Старожитності східні (голова обох – Т. Флоринський); 10). Старожитності археографічні (В. Сторожев) [53, с. 5]. Відзначимо, що не всі виголошені доповіді опубліковані у повному обсязі в «Трудах» АЗ, деякі вміщені в «Трудах» Віленського відділення Московського попереднього комітету, у «Протоколах» у вигляді стислого опису змісту, тому зміст власне «Трудов» АЗ не є показовим у цьому сенсі для дослідження. Як Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 255 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … правило, по завершенні АЗ організатори збирали доповіді для публікації і не всі учасники їх вчасно надавали або не прагнули цього взагалі. Деякі доповіді не пролунали на засіданнях за браком часу, але тільки окремі з них були опубліковані в «Трудах», що було відзначено редакторами [53, с. 124-125]. Так, доповідь ученого секретаря Ф. Успенського про підсумки АЗ, яка пролунала на завершальному засіданні, тільки згадується, але текст відсутній [56]. У цілому більшість доповідей учасників були пов’язані з досліджуваним регіоном, присвячені Вільно чи литовським теренам – Ю. Крачковського, В. Фронциєвича, В. Сторожева, Є. Орловського, Л. Паєвського та інших. Звертає на себе увагу джерелознавчий характер більшості розвідок. Доповіді, виголошені дослідниками з України, також, з одного боку, пов’язані з програмою АЗ, з іншого, – презентують не регіональні, спеціальні зацікавлення вчених, дозволяючи говорити про Всеросійський характер з’їздів, у яких обговорювались у цілому новітні знахідки та досягнення науковців різних галузей історії, етнографії, мовознавства тощо. Найближчими до тематики АЗ були дослідження О. О. Кочубинського «Литовська мова та наша старовина» [22], А. В. Лонгінова «Про князя ЛюбартаФеодора Ольгердовича і його нащадків князів Сангушків» (повний текст вміщений в «Трудах» Віленського відділення) [30], О. Я. Єфименко «До питання про феодалізм у західній Русі і Литві» [13], М. М. Бережкова про Олену Іванівну, велику княгиню литовську та королеву польську [4]. Давньоруська, середньовічна проблематика окремих доповідей була зумовлена завданнями АЗ «інтегрувати» старожитності Північно-Західного регіону до загальноросійського простору через порівняльні сюжети у дослідженнях (В. Ю. Данилевич [11], П. В. Владіміров [7–9], І. А. Лінніченко [25; 26], В. М. Площанський [36]). Прагнення організаторів використати діяльність АЗ для дослідження православної спадщини регіону та підкреслити її роль в його історії спричинили доповіді з історії православних церков та пам’яток церковного мистецтва, підготовлених М. П. Істоміним [17], М. І. Петровим [34; 35]. Увага до історії православ’я в регіоні зумовила значне представництво духівництва, як доповідачів, депутатів духовних академій, так і слухачів. З поміж останніх з українських теренів був на АЗ священик Євфимій Сіцинський (1859–1937), археолог, історик, який на цей час розпочинав дослідження старовини Поділля, яке у його особі отримає одного з найбільш ретельних та плідних дослідників. Важливе місце у науковій програмі АЗ посідала археологічна частина. Відзначимо дослідження Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834–1908), який був учасником практично усіх з’їздів, близьким другом Уварових, після смерті О. С. Уварова був активним помічником його дружини в організації зібрань. Він прочитав три доповіді, які не опубліковані окремо, а містяться в стислому описі у «Протоколах» відділень. Дві з них – «Про бронзову добу у басейні Дніпра» [1] та «Про пофарбовані скелети» [2], присвячені первісній археології. Відзначимо, що ці доповіді були підсумком попередніх кількарічних розкопок, і доповідь на АЗ була «завершальним пунктом» у презентації їх Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 256 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … результатів. Первісна археологія перебувала в умовах накопичення фактичного матеріалу та необхідності його систематизації, формування цілісної картини «доісторичної» історії Європи у цілому, куди включались нові обстежені регіони. У цьому сенсі велике значення мали також дослідження Катерини Мельник, другої дружини В. Антоновича (з 1902 р.) [32], його учня С. Гамченка, у майбутньому видатного археолога [10]. Не менше зацікавлення викликали доповіді В. Антоновича із слов’янської археології «Про поховальний тип могил Радимичів» [3] та В. Завітневича «Форми поховального обряду у могильних курганах Мінської губернії» [15]. На Віленському з’їзді була присутня антична та візантійська проблематика, представлена передусім одеськими науковцями, кожен з яких є вагомою постаттю у цих галузях. Відзначимо Федора Івановича Успенського (1845–1934), ученого секретаря АЗ, який був активним діячем ІМАТ та помічником Уварових, на час проведення АЗ вже мав значний досвід наукової діяльності, що зумовило його призначення директором Російського археологічного інституту у Константинополі у 1894 р. Доповідь Ф. Успенського «Про готів» піднімала проблему цієї спільноти та її ролі у ранній візантійській історії [55], з якою була пов’язана і доповідь його колеги О. Кірпічнікова [21]. Вагомою постаттю у дослідженні античних пам’яток у межах Російської імперії був Ернст Романович фон Штерн (1859–1924), професор класичної філології, археолог, який походив з прибалтійських німців та був учасником половини з проведених АЗ. У Вільно він прочитав доповідь «Нотатки з історії Ольвії», «указав на печальное положение, в котором находится территория древней Ольвии, и на эксплуатацию тёмными промышленниками древностей, которые в изобилии хранит почва этого города, …сообщил о трёх вновь найденных надписях, относящихся к разным периодам истории города…» [57, с. 86]. «Ольвійське питання» пролунало і в доповіді ще одного відомого візантиніста, антикознавця з Києва Юліана Андрійовича Кулаковського, присвяченій Керченським катакомбам із фресками, відкритим і досліджуваним ним протягом 1891–1892 рр. [23]. Проблема, яка турбувала вчених, – можливість дослідження пам’яток у приватних володіннях та їх збереження. Ю. А. Кулаковський (1855–1919) був одним з секретарів з’їзду, брав активну участь у підготовці АЗ, виданні «Известий» – своєрідних інформаційних бюлетенів з’їздів [40, с. 121-122]. Доля вченого була щільно пов’язана з литовськими краями: він народився у м. Поневеж Ковенської губернії (сучасний Паневежис), вчився у Віленській гімназії (до 1871 р.), де під впливом візантиніста В. Г. Васильєвського (також учасника з’їзду) виник інтерес до історії Візантії. Пізніше виникли і власні родинні зв’язки: його дружина, Любов Рубцова, донька управителя канцелярією Варшавського генерал-губернатора та командувача військами Варшавського військового округу, була родом з Вільно, її брат був директором Віленського учительського інституту [40, с. 88]. Після одруження та народження дітей вчений практично кожне літо бував у Вільно, відпочивав з дружиною у Лібаві (сучасна Лієпая) [40, с. 106]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 257 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … На з’їзді був присутній друг Кулаковського та однокласник по Віленській гімназії Арсеній Іванович Маркевич (1855–1942), археолог та архівіст, який тривалий час очолював Таврійську учену архівну комісію, фахівець з славістики та відомий педагог, який доповів про археологічні пошуки у Причорномор’ї [31]. В. М. Сторожев, відомий історик права з Москви, який очолював відділення на АЗ, аналізуючи доповіді, присвячені історії права, відзначив на першому місці реферат Олександри Яківни Єфименко (1848–1918) – «необыкновенно свежий в научном отношении», який «составил лучшее украшение Виленского съезда». Перша жінка в Російській імперії – почесний доктор історії (1910), Олександра Яківна на АЗ прибула з Харкова, була активним членом історико-філологічного товариства при Харківському університеті, вже мала на той час значні напрацювання у царині історії та етнографії, товаришувала з Антоновичем. Протоколи з’їзду містять жваві обговорення доповідей вченими, які сприяли формуванню цілісного бачення минулого, напрацюванню методологічних та практичних, методичних знань, навичок. Це мало особливе значення як для початківців, аматорів, професійних дослідників, яких також не оминали критикою, як, наприклад, вже досвідченого вченого, археолога і етнографа, Х. І. Ящуржинського, за доповідь, засновану на «сирому» матеріалі, який потребував більш глибоко вивчення [58; 53, с. 47-48]. Питання про внесок українських учасників у діяльність АЗ у Вільно, їх науковий доробок, безперечно є більш значущим і вартим окремої розвідки. Згадаємо, наприклад, дослідження та видання, присвячені з’їзду, але не представлені у доповідях. Як, наприклад, праця М. В. Довнар-Запольського, «батька» білоруської історіографії, який у 1891 р. працював у Києві, – «Нариси історії Кривицької та Дреговицької земель до кінця XII ст.» [53, с. 29]. У спогадах, написаних вже еміграції, П. С. Уварова говорить, що АЗ у Вільні «відбувся у відносно спокійній атмосфері і за участі великої кількості польської знаті» [54, с. 169]. Разом з тим обговорювалась думка провести наступний X АЗ у Луцьку, присвятивши його вивченню пам’яток Волині, Холмської Русі та півдня Гродненської губернії [53, с. 22]. Але почесний голова АЗ, князь Сергій Олександрович не схвалив цього рішення, нагадуючи побажання батька та наполігши на проведенні з’їзду у Ризі [54, с. 158], де вже «німецьке питання» ставало черговою проблемою для організаторів. Отже, українська складова Віленського АЗ виглядає вагомою як у чисельному так і «якісному» сенсі: у засіданнях з’їзду взяли участь провідні науковці, та ті, кого ще чекали видатні досягнення, були представлені практично усі головні наукові центри, університети та товариства. Матеріали АЗ свідчать про можливість подальшого вивчення українсько-литовських відносин другої половини XIX–XX у науковому, особистісному розрізі. Безперечний інтерес викликає неофіційний бік цих зібрань, спілкування, контакти вчених, особисті архіви яких у цьому сенсі також можуть сприяти формуванню цілісної та яскравої сторінки в історії українсько-литовських відносин, яким був АЗ у Вільно 1893 р. Вартим уваги питанням є місце з’їзду у вивченні історії Білорусі, Литви, Росії, Польщі, у громадському, суспільно-політичному житті країн, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 258 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … зважаючи на піднесення національних рухів у цей період та формування національних еліт різного рівня. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Антонович В. Б. О бронзовом веке в бассейне Днепра / Протоколы // Труды Девятого археологического съезда Вильне. 1893. Т. 2 / Под ред. гр. Уваровой и С. С. Слуцкого. – М. : Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1897 (далі – Труды… – Т. 2). – С. 74–75. 2. Антонович В. Б. О крашеных скелетах / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 118. 3. Антонович В. Б. Погребальный тип могил Радимичей / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 48 4. Бережков М. Н. Елена Ивановна, великая княгиня литовская и королева польская / М. Н. Бережков // Труды… – Т. 2. – С. 1–44. 5. Вздорнов Г. И. История открытия и изучения русской средневековой живописи. XIX век / Г. И. Вздорнов. – М. : Искусство, 1986. – 384 с. 6. Булик Н. Наукові з’їзди XIX ст. та участь у них львівських археологів / Н. Булик // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – 2007. – Вип. 11. – С. 387–393. 7. Владимиров П. В. Древнерусское Слово о ленивом и сонливом / П. В. Владимиров // Труды… – Т. 2. – С. 317–322. 8. Владимиров П. В. Новые данные для изучения литературной деятельности князя Андрея Курбского / П. В. Владимиров // Труды… – Т. 2. – С. 308–316. 9. Владимиров П. В. Рукопись «Апостола Толкового» 1500 г., принадлежащая И. Л. Силину / П. В. Владимиров // Труды… – Т. 2. – С. 323–324. 10.Гамченко С. Городища и могильники р. Корчеватой / С. Гамченко // Труды… – Т. 2. – С. 89–137. 11.Данилевич В. Е. Монетные клады Киевской губ. до первой четверти XV в. / В. С. Данилевич // Труды Девятого археологического съезда в Вильне. 1893. Т. 1 / Под ред. гр. Уваровой и С. С. Слуцкого. – М. : Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1895 (далі – Труды… – Т.1). – С. 260–264. 12.Дідух Л. В. Академік М. Ф. Біляшівський у науковому, культурному та громадському житті України: (кінець ХІХ–перша чверть ХХ ст.) : автореф. дис ... канд. іст. наук / Дідух Людмила Валентинівна. – К. : б. в., 2005. – 17 с. 13. Ефименко А. К вопросу о феодализме в западной Руси и Литве / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 88. 14. Ефименко А. О копных судах / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 56. 15. Завитневич В. З. Формы погребального обряда в могильных курганах Минской губернии / В. З. Завитневич // Труды… – Т. 1. – C. 221–235. 16. Ильин А. Черевачицкие Котовичи – священники, деятели культуры и просто люди / А. Ильин // Гістарычная брама. – 2016. – №1 (26). – URL: http://brama.brestregion.com/nomer26/artic05_3.shtml (дата звернення : 4.09.2018). 17. Истомин М. П. К истории живописи в Киево-Печерской Лавре / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 50. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 259 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … 18. Каковкіна О. М. Археологічні з’їзди другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в Україні: науковий та суспільно-політичний аспекти : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Каковкіна Ольга Миколаївна. – Д., 1998. – 216 с. 19. Каталог предметов, доставленных на археологическую выставку при IX Археологическом съезде в Вильне в 1893 году. – Вильна : Тип. А. Г. Сыркина, 1893. – 126 с. 20. Кузьмищев О. Г. Е. Р. Штерн та становлення вітчизняної античної археології Північного Причорномор’я (кін. XIX–поч. XX ст.) : автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.04 / Олександр Геннадійович Кузьмищев. – К. : б. в., 2017. – 17 с. 21. Кирпичников А. И. О палладиуме Константинополя / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 60–61. 22. Кочубинский А. А. Литовский язык и наша старина / А. А. Кочубинский // / Труды… – Т. 1. – С. 92–108. 23. Кулаковский Ю. А. Керченские катакомбы с фресками / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 111. 24. Лебедев Г. С. История отечественной археологии. 1700–1971 гг. / Г.С. Лебедев. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1992. – 464 с. 25. Линниченко И. А. Город Глинск и его древности / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 119. 26. Линниченко И. А. Общины на валашском праве в юг.- зап. Руси / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 59. 27. Лист П. С. Уварової В. Б. Антоновичу від 10.01.1892 // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУ). – Ф. ІІІ. Архів О. С. і П. С. Уварових. – Од. зб. 47242. 28. Лист П. С. Уварової В. Б. Антоновичу від 22.10.1889 // ІР НБУ. – Ф. ІІІ. Архів О. С. і П. С. Уварових. – Од. зб. 47247. 29. Лист П. С. Уварової В. Б. Антоновичу від 30.10.1888 // ІР НБУ. – Ф. ІІІ. Архів О. С. і П. С. Уварових. – Од. зб. 47243. 30. Лонгинов А. В. О князе Любарте-Феодоре Ольгердовиче и его потомках князьях Сангушках / Протоколы // Труды… – С. 60. 31. Маркевич А. И. К вопросу о народах, живших в древнее время в Черномории / А. И. Маркевич // Труды… – Т. 1. – С. 278–282. 32. Мельник Е. Н. О мастерских каменного века в бассейне Днепра / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 98–99. 33.Петров Н. И. Монеты Великого Князя Киевского Изяслава Ярославича / Н. И. Петров // Труды… – Т. 1. – С. 109–115. 34.Петров Н. И. Новые археологические открытия в Киеве и Софийском соборе / Протоколы // Труды…– Т. 2. – С. 53–54. 35.Петров Н. И. Купятицкая икона Богородицы, в связи с древнерусскими энкольпионами / Н. И. Петров // Труды… – Т. 2. – С. 71–78. 36.Площанский В. М. Акты Холмских судов XV–XVII в их указаниях для истории и этнографии русского Забужья / В. М. Площанский // Труды… – Т. 1. – С. 154–165. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 260 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … 37.Покровский Ф. В. Археологическая карта Гродненской губернии / Ф. В. Покровский // Труды Девятого Археологического Съезда в Вильне. 1893 / Под ред. гр. Уваровой и С. С. Слуцкого. – М., 1895. – Т. 1. – С. 1–65 (Приложения). 38. Покровский Ф. В. Археологическая карта Виленской губернии / Ф. В. Покровский. – Вильна : Тип. А.Г. Сыркина, 1893. – XVIII с. + 163 c. 39. Покровский Ф. В. Археологическая карта Ковенской губернии / Ф. В. Покровский. – Вильна : Тип. А.Г. Сыркина, 1899. – 166 c. 40. Пучков А. А. Юлиан Кулаковский и его время: из истории антиковедения и византинистики в России / А. А. Пучков. – СПб. : Алетейя, 2004. – 477 с. 41. Регель В. Э. Сообщения на IX археологическом съезде в Вильне 1893 г. / В. Э. Регель // Византийский Временник. – Том I. 1894. – Вып. 1. – С. 252–258. 42. Серых Д. В. Всероссийские археологические съезды как форма организации отечественной археологической науки во второй половине XIX – начале XX вв. / Д. В. Серых. – Казань, 2017. – 188 с. 43. Скирда І. М. XII археологічний з’їзд: передумови, перебіг подій, історичне значення : дис. … канд. іст. наук : 07.00.06 / Скирда Ірина Миколаївна. – Х., 2016. – 272 с. 44. Смирнов А. С. Виленский археологический съезд и польско-русские противоречия в Северо-Западном крае / А. С. Смирнов // Научные ведомости Белгородского гос. ун-та. Серия : История. Политология. Экономика. Информатика. – 2012. – № 13 (132). – Вып. 23. – С. 67–74. 45. Смирнов А. С. Власть и организация археологической науки в Российской империи (очерки институциональной истории науки XIX — начала XX века) / А. С. Смирнов. – М. : Ин-т археологии РАН, 2011. – 592 с. 46. Состав съезда / Протоколы // Труды десятого археологического съезда в Риге. 1896. Т. 3 / Под ред. гр. Уваровой. – М. : Тип. Г. Лисснера и А. Гешеля, 1900. – С. 6. 47. Состав съезда / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 5–18. 48. Старенький І. О. Вивчення старожитностей і створення археологічної карти Подільської губернії (60-ті рр. XIX ст. – 1901 р.) / І. О. Старенький // Освіта, наука і культура на Поділлі. – Т. 19. – С. 333–339. 49.Сторожев В. Н. История права на IX археологическом съезде в г. Вильно // Сборник правоведения и общественных знаний. Труды Юридического об-ва при Московском ун-те. и его статистич. отделения. – СПб. : Тип. Стасюлевича, 1893. – C. 169–173. 50.Сторожев В. Н. IX археологический съезд в г. Вильно / В. Н. Сторожев. – СПб. : Тип. М.М. Стасюлевича, 1894. – 24 с. 51.Труды Виленского отделения Московского Предварительного комитета по устройству в Вильне IX Археологического съезда. – Вильна, 1893. – 674 с. 52.Труды девятого археологического съезда в Вильне. 1893. Т.1 / Под ред. гр. Уваровой и С. С. Слуцкого. – М. : Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1895. – 349 с. + Приложения – С. 1–165. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 261 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … 53.Труды девятого археологического съезда в Вильне. 1893. Т. 2 / Под ред. гр. Уваровой и С. С. Слуцкого. – М. : Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1897. – 325 с. + Протоколы – С. 1–124. 54.Уварова П. С. Былое. Давно прошедшие счастливые дни. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 2005. – 296 с. 55.Успенский Ф. И. Вопрос о готах / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 96. 56.Успенский Ф. И. Отчёт об учёной деятельности съезда / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 122. 57.Штерн. Э. фон. Заметки по истории Ольвии / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 96. 58. Ящуржинский Х. И. О превращениях в белорусских сказках / Протоколы // Труды… – Т. 2. – С. 47. Статья посвящена участию учёных из Украины – представителей университетов, обществ, отдельных исследователей – в деятельности IX Археологического съезда в Вильно (Вильнюсе) в 1893 г., организованном Московским археологическим обществом. Особенность этого съезда заключалась в том, что место проведения было предложено Александром III. Рассматриваются общие условия, особенности проведения съезда, связанные, прежде всего, с проблемами польско-российских отношений. Это привело к трудностям в реализации задач съезда, направленным на демонстрацию имперского присутствия в регионе. Определяется важное место «украинской» составляющей, о чём свидетельствует численный состав, уровень представительства участников, их вклад в работу научного собрания и содержание докладов. Авторами последних были такие известные исследователи как В. Б. Антонович, А. И. Ефименко, И. А. Линниченко, Ф. И. Успенский, Э. Р. Штерн и другие. Учёные представили результаты научных исследований, которые способствовали развитию отдельных направлений и тем истории, археологии, в том числе стали вкладом в исследование истории и культуры Литвы. Ключевые слова: Археологический съезд, Вильно, Украина, участники, история, исследования The article is devoted to the participation of scientists from Ukraine – representatives of universities, societies and individual researchers in the activities of the 9th Archaeological Congress in Vilno (Vilnius) in 1893, organized by the Moscow Archaeological Society. The peculiarity of this congress was that the venue was proposed by Alexander III. The author considers the general conditions and peculiarities of the congress, connected primarily with the problems of Polish-Russian relations. It was this that led to difficulties in realizing the tasks of the congress, aimed at demonstrating the imperial presence in the region. A special attention is given to the important place of the «Ukrainian» component, as evidenced by the number of members, the level of representation of participants, their contribution to the work of the scientific meeting and the content of reports. The authors of the latter were such Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 262 Каковкіна Ольга Вчені з України на ІХ Археологічному з`їзді у Вільно 1893 р. … well-known researchers as V. Antonovich, A. Efimenko, I. Linnichenko, F. Uspenskii, E. Shtern and others. The author comes to the conclusion that the scientists presented the results of scientific research that contributed to the development of certain areas and topics of history, archeology, including as a contribution to the study of the history and culture of Lithuania. Keywords: Archaeological Congress, Vilno, Ukraine, participants, history, research. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 263 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … УДК:94:321.01(477+474.5) «19» Винарчук Тетяна НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ТА ЛИТВИ ПОЧАТКУ ХХ СТ.: ПЕРСПЕКТИВИ КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ Автор статті пропонує застосувати компаративний аналіз в дослідженні національно-державного відродження початку ХХ століття українців та литовців. Порівняння сприяє спростуванню деяких стереотипів української історіографії, які заклали роботи учасників державотворення початку ХХ ст. Зокрема, неповну соціальну структуру мали як українці, так і литовці. Автор розглядає проблему державної традиції обох народів та наголошує, що необхідно її оцінювати із врахуванням альтернативних форм поза національною державою. У статті порівняно демографічні показники, умови для розвитку освіти та рівень писемності українців та литовців під владою Російської імперії, роль релігійного чинника. Автор окреслює такі перспективні напрями подальших компаративних досліджень, як характеристика національної інтелігенції, її погляди та програми національного державотворення, їх роль в консолідації нації тощо. Ключові слова: Національне відродження, компаративний аналіз, українське державотворення, литовське державотворення, Центрально-Східна Європа. Сучасний вітчизняний масив наукових публікацій з історії України захоплює розмаїттям новітніх наукових підходів до аналізу актуальних дослідницьких проблем, серед яких впевнено розширює власну нішу історична компаративістика. Науковці не прагнуть одного універсального методу історичного наукового пошуку, що обумовлено усвідомленням багатомірністю буття людини та складністю феномену соціуму. Кожен із методологічних підходів доповнює наші знання минулого різними аспектами життя та діяльності людини. Зростання історичних компаративних досліджень у сучасній українській історіографії не оминула вже традиційна дискусія щодо доцільності використання іншомовного терміна «компаративне» чи україномовного «порівняльне» дослідження [1, с. 136]. Порівняння безумовно збагачує методологічний інструментарій та дозволяє розширити висновки будь-якого історичного дослідження, тому цей метод використовували вчені здавна. Зокрема, порівняння зустрічаються в роботах таких відомих античних авторів, як Геродот, Аристотель, Плутарх та інших [7, с. 364]. Щодо української традиції порівняльних досліджень, то активний інтерес до них спостерігаються в українському інтелектуальному середовищі ХІХ – початку ХХ століть, що пояснюється не тільки загальноєвропейськими науковими тенденціями, а також процесом національно-культурного та державного відродження. Радянська історіографія не відмовилась від компаративних досліджень, натомість активно Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 264 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … використовувала їх потенціал, але для вирішення здебільшого політичних завдань. Термін «компаративний» радянські дослідники на противагу зарубіжній «буржуазній» історіографії не вживали. Із розпадом СРСР та звільненням істориків від засилля марксистської ідеології та політичного контролю українські вчені розпочали відкривати для себе здобутки зарубіжних колег і одночасно використовувати їх досвід для осмислення історії України. Поміж тих знакових фігур найвпливовішою для вітчизняної історіографії на межі ХХ – ХХІ століть була концепція чеського дослідника М. Гроха, який на підставі порівняння національних рухів поневолених народів Центрально-Східної Європи ХІХ століття визначив три їх фази. Результати ґрунтовного компаративного аналізу чеського історика окреслили перспективність роботи у визначеному ним напрямі для характеристики національного та державного відродження українців та інших народів Центрально-Східної Європи у ХХ столітті. Зокрема в Запорізькому національному університеті під керівництвом професора Ф.Г. Турченка було виконано дві кандидатські дисертації: «Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. – 1920 р.): компаративний аналіз» (Винарчук Т.В., 2002), «Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (1980-ті – 1991 рр.): компаративний аналіз» (Каганов Ю.О., 2009) [2; 8]. Незважаючи на обмеженість обсягу доступних на той час матеріалів з історії Польщі, Чехії, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, результати досліджень виявилися доволі цікавим: з одного боку давали підстави для сумнів щодо певних стереотипів української історіографії національно-державного відродження України ХІХ – початку ХХ століття та, з іншого боку, порушували дослідницькі питання. В межах даної публікації представимо деякі результати порівняння державотворення України та Литви, а також запропонуємо можливі перспективні напрями подальшого наукового пошуку. У дослідженні боротьби за національне визволення з-під влади великої імперії та прагнення відновити національну державність не можна оминути увагою демографічні показники, оскільки мова йшла про протистояння 55,65 млн. росіян. За умови мобілізації та консолідації чисельність нації свідчила про можливу потужність визвольного руху, його масовість та потенціал для збройного протистояння у разі потреби. Серед поневолених народів Російської імперії 23,4 млн українців представляли найчисельнішу після росіян етнічну групу, натомість литовців нараховувалось у межах Російської імперії майже в 14 разів менше за українців – 1,65 млн осіб. Порівняння чисельності поневолених народів зумовлює логічне питання – чому найчисельніша нація ЦентральноСхідної Європи не змогла захистити право на самовизначення і що сприяло відродженню незалежних держав нечисельних націй? Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 265 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … Табл. 1. Частка залежних народів у складі європейських імперій (початок ХХ ст.). Народ Імперія Чисельність, млн Росіяни Українці Росія Росія АвстроУгорщина Росія Росія АвстроУгорщина АвстроУгорщина Росія Росія Росія Росія 55,65 23,4 5,5 % від загальної кількості населення імперії 44,3 17,8 10 5,9 7,9 5,5 4,7 6,3 10 6,4 12 3,3 1,65 1,4 1 2,8 1,4 1,1 0,8 Білоруси Поляки Чехи Фіни Литовці Латиші Естонці Землі українців на відміну від литовців у результаті протистояння між європейськими державами увійшли до складу двох держав – Росії та АвстроУгорщини, литовські ж території на початку ХІХ століття практично повністю перейшли під контроль Росії [4, с. 25]. Безумовно, цілісність сприяє консолідації нації, створює кращі умови для об’єднання, а отже для національного державотворення. Але чи варто надавати драматичності розірваності української території у той період та в тих умовах? Адже Російська імперія знищувала українську освіту, культуру, забороняла періодичні та друковані матеріали, створювала перешкоди для громадської та політичної діяльності патріотичної інтелігенції. До того ж варто враховувати негативну русифікаторську роль православної церкви, на відміну від священників української греко-католицької Західної України та католицької у литовців, які активно сприяли поширенню національної освіти та свідомості. В Австро-Угорщині українці мали дещо кращі умови для розвитку освіти, культурницької та політичної діяльності. Це стало однією із причин перетворення Західної України, за висловленням тогочасної патріотичної інтелігенції, на український П’ємонт. Західна Україна давала імпульс для українського національного руху впродовж всього ХХ століття. Поєднує становище українських та литовських земель на початку ХХ століття те, що у визначенні кордонів губерній Російської імперії не враховувалися етнічні фактори. Українські та литовські землі поділили між різними адміністративно-територіальними одиницями, у назвах яких жодним чином не відображалися національні назви. На мапі Російської імперії початку Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 266 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … ХХ ст. на місці сучасної Литви ми побачимо Курляндську, Віленську, Ковенську, Сувалкську губернії, так само як на теренах сучасної України – Харківську, Катеринославську, Волинську, Подільську, Київську та інші губернії. Згадки ні про Україну, ні про Литву немає. Не тільки адміністративне розмежування губерній не відповідало етнічному, також назва Литва заміщувалася терміном Північно-Західний край [6, с. 315], а замість України вживали такі, як Новоросія, Південно-Західний край. Переважна більшість дослідників наголошують на тому, що на розвиток національної свідомості та визвольного руху негативно вплинуло те, що українці тривалий час перебували під владою інших держав. Однак порівняння дат втрати можливості вільного існування народів Центральної та Східної Європи й зіставлення їх з результатами державотворчої діяльності на початку XX ст. не вказує на однозначну закономірність. Водночас порівняння зародження та становлення державних традицій України та Литви може стати предметом окремого актуального наукового дослідження різних типів та історичних форм державотворення. На наше переконання, визначення форм збереження та передачі ідеї державності, множинності варіантів її розвитку навіть поза окремої держави, зокрема, литовців періоду Речі Посполитої та української Запорізької Січі того ж самого періоду, дозволить поглибити розуміння передумов та чинників державного відродження народів Центрально-Східної Європи на початку ХХ століття. Щодо формування державної традиції України та Литви, то навіть поверхове їх порівняння вказує як на відмінності та специфічні риси, так і на глибокі спільні корені. Наприклад, Україна має давнішу за литовську історію витоків державності. Вчені вказують на те, що риси державності мали ще племінні об’єднанні антів (IV – VII ст.), дулібів (VII ст.) та інших слов’янських союзів племен VIIІ – ІХ ст. Становлення давньої україно-руської держави Київська Русь припадає на ІХ ст., а ранні спогади про хрещення литовського короля сягають початку ХІ ст. Становлення централізованого Великого князівства Литовського відбулося за часів Міндовга в першій половині ХІІІ ст., у той же час україно-руські князівства вже перебували на етапі політичної роздробленості. Поворотним моментом та новим етапом історії державності безперечно є 1340 р., коли волинське князювання перейшло до Любарта-Дмитро Гедиміновича. За кілька десятиліть влада литовських князів поширилась на Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину, Східне Поділля. Чи можемо ми прийняти 1340 р. як відправну точку втрати державності українців? Можливо це 1569 р. та Люблінська унія? Чи це має бути 1654 р. та україно-московський договір Б. Хмельницького? На перший погляд, у середині ХIV ст. україно-руські князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, або Польського королівства. Проте політико-правова та культурна спадщина Київської Русі не просто зберігалася та продовжувала розвиватися в тих князівствах, навпаки, цей спадок істотно вплинув на тогочасну литовську державу. І сьогодні нам це дає підстави говорити про спільне коріння традиції державності України та Литви, визначати спільні риси її становлення. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 267 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … Після 1569 р. формально не існувало ні незалежного Великого князівства Литовського, ні держави Україна. Але українське державотворення продовжувало розвиватися у формі Запорізької Січі, литовське у тих межах самоуправління, яке воно мало у складі Речі Посполитої та безумовно під впливом Польщі. Власне у цій частині публікації необхідно наголосити на небезпечності формального підходу до компаративного аналізу, оскільки приклад Литви та України демонструє небезпечність надмірного спрощення, що може стати причиною викривлень та маніпуляцій історичними матеріалами. Обмеження формальною констатацією дат схиляє до сумнівного висновку про незначний досвід державності, її слабкі традиції та навіть тривалого періоду її відсутності. Варто враховувати те, що державні форми, влада, кордони навіть ще у ранній модерний час часто мали мінливий та умовний характер, державні механізми залишалися ще доволі слабкими для того, щоб здійснювати тотальний контроль над усіма територіями та соціальними групами, що створювало умови для розвитку державних традицій в альтернативних формах навіть поза реальної національної держави. На жаль у межах Російської імперії умови для культурного та суспільнополітичного розвитку українців та литовців змінилася. Враховуючи певну обмеженість обсягу, зосередимо увагу на освіті та релігії як одних із визначальних для розвитку будь-якого суспільства елементів, а також вагомих передумов національно-державного відродження поневолених народів. У Російській імперії модель національної політики в неросійських губерніях мала як спільні риси, так і суттєві відмінності. Уряд залежно від місцевих умов використовував різні комбінації заохочення, заборон та примусу. Втім ці всі варіанти об’єднувала спільна мета – закріплення влади імперії, перетворення національних територій на російські провінції, для чого здійснювалася русифікація, яка в різних регіонах відрізнялася інтенсивністю та формами. Наприклад, дослідники щодо литовців підкреслюють значну проблему для уряду Російської імперії у вигляді потужних польських культурних та суспільно-політичних впливів, тому до польського повстання 1863–1864 рр. у навчальних закладах Литви допускалося вивчення литовської мови. Водночас існує думка, що впливу русифікації на литовців, як це не парадоксально звучить, перешкоджали сильні традиції польської культури, а латишів та естонців – німецької. Наприклад, польський дослідник М. Вальденберг підкреслював, що русифікація литовців, естонців, латишів виступила у ролі каталізатора формування національної свідомості названих народів [12, с. 145-163]. Українська мова в Російській імперії на відміну від литовської зазнавала більших утисків та обмежень. Зокрема, заборонялося не тільки навчання або вивчення рідної мови як однієї із дисциплін, взагалі в імперії офіційно не визнавався факт існування української мови. Тим не менше таке брутальне насадження російської мови серед українських селян також мало несподіваний для російського уряду ефект. Так ще в ХІХ ст. деякі українські інтелектуали звернули увагу на те, що ні заборона Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 268 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … української мови у навчанні, ні заборона друку української літератури не досягли своєї кінцевої мети – асиміляції українського населення, знищення його мови та культури. Одна із причин практично провалу імперської політики полягала у тому, що тогочасна влада не мала ні матеріальних ресурсів, ні достатньої кількості чиновників для послідовного та повного втілення програми русифікації місцевого населення. Наприклад, у 1889 р. А. Глаголь1 писав про результати заведення в Україні системи російської освіти: «І яка ж в результаті користь з такої російської школи на Україні? Може тінь Толстого і его побічників зрадіють, обрусеніє вже йде в українському народі? Дурнички це все! Більш двадцять років минуло, як заведена така школа на Україні, а мова як стояла так і стоїть, чиста, не заплямована, ще навіть органічно йде вгору, йде в зріст, бо з’являються нові слова, і слова вищого ряду» [3, с.131]. Натомість російська школа, незрозуміла для учнів, значно знизила освітній рівень українського селянства. Низький рівень письменності українського населення був безпосереднім негативним наслідком русифікаторської політики царського уряду у сфері освіти в українських губерніях. Дослідники вказують на факт: викладання у школах велося російською мовою, що робило незрозумілим навчання для українських селянських дітей [11, с. 43]. Вплив русифікації на зменшення писемності серед українських селян на реальному прикладі із практики сільського вчителя підтверджує А. Глаголь: «Вчу, каже, тиждень, вчу другий, а мої школяри ані телень! Ніяк не вивчаться читати. Що за причина така? Ото раз скінчивши свою російську лекцію, а й кажу до хлопців: «Дети, отправляйтесь завтракать!» Дивлюсь, хлопці сидять за лавками, ані з місця! Я знов до їх говорю: «Дети, отправляйтесь завтракать! «Хлопці сидять ані поворохнуться! Тоді я тільки догадався, що моя авдиторія не розуміє моєї мови. Я тоді до їх кажу: «Хлопці йдить сьнідать!» Як схопляться мої хлопці та просто до дверей: трохи мене з ніг не звалили. Тоді тільки, каже він, я догадався, що хлопці тим нічого не розуміють моєї викладової російської мови» [3, с. 127-128]. Російськомовна освіта часто призводила до консервації селянської традиційної свідомості, а не її розвитку, її русифікаторське спрямування ускладнювало соціалізацію українських селян відповідно до процесу модернізації, що стало однією з причин формування неповної соціальної структури. У результаті українське суспільство кінці ХІХ – початку ХХ століть мало дуже низькі показники письменності – від 27,9% до 15,5% в різних губерніях [10, с. 14]. Серед письменного населення значну частку складало робітництво. Серед сільського населення неписьменних було 91-96% [11, с. 42]. Німецький дослідник А. Каппелер, порівнюючи литовську та українську національно-визвольну боротьбу, стверджує, що і литовське й українське населення Російської імперії зазнавало русифікації та національної дискримінації, особливо стосовно мови та освіти. Але А. Каппелер наводить А. Глаголь – один із псевдонімів відомого українського письменника І. Нечуя-Левицького (1838-1918). 1 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 269 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … цифри, які вказують на вищий рівень писемності литовців порівняно з українцями: у 1897 р. серед десятирічних литовців вміли читати не менше як 48,4% (із них 17% російською мовою), а серед українців тільки 18,9%, причому майже всі російською мовою [13, с. 283]. Як вважає дослідник, причини такої різниці в освіченості населення криються переважно в релігії. І тут доречно згадати про роль релігії у національно-державному відродженні українців та литовців. Литовці належали до католицької церкви, а українці до православної російської. Якщо православна церква перетворилася на провідника державної політики русифікації та централізації, то литовська, навпаки, зберігала окремішність свідомості литовців та сприяла навчанню дітей литовською мовою. Роль литовських католицьких священиків у національно-культурному відродженні в Російській імперії подібна до ролі українських греко-католицьких в українському відродженні на теренах Австро-Угорщини. Одним із найвідоміших та найавторитетніших патріотів литовського відродження визнають католицького єпископа Жемайтії Мотеюса Валанчюса. Його роль та вплив у збереженні національної мови, піднесенні рівня писемності та свідомості литовців ХІХ століття важко переоцінити. Варто нагадати, що литовці на відміну від українців, тривалий час не мали власної писемної традиції та послуговувались спочатку україно-руською, а згодом польською писемними мовами. М. Валанчюс інавгураційну промову вперше виголосив польською і литовською мовами, вимагав від католицьких священиків проповідування народною мовою та відкриття шкіл при костелах [5, с. 125]. Після польського повстання 1863-1864 рр. імперія посилила русифікацію в усіх регіонах імперії. Так від того часу в литовських губерніях дозволялося відкривати училища лише з російською мовою навчання. М. Валанчюс закликав практично бойкотувати імперські навчальні заклади та організовувати навчання у таємних так званих «даракторних» школах в селах та містечках [5, с. 130]. Відвідування державних шкіл в литовських губерніях мало низькі показники, а ось завдяки католицьким священникам литовці мали доволі високий рівень освіти порівняно з українцями. Під впливом праць учасників українського державотворення початку ХХ ст. в українській історіографії поширилось уявлення про слабкість визвольних змагань України внаслідок неповної соціальної структури українців. Проте порівняння соціальної структури українців та литовців дають підстави для сумнівів да подальшого наукового аналізу. Дійсно, на початку ХХ ст. соціальна структура українців відповідала більше агарному етапу розвитку суспільства, оскільки 90% українців займались сільськім господарством. Така соціальна структура абсолютно не відповідала результатам процесу модернізації в українських губерніях та водночас свідчила про колоніальний характер імперської політики. Одна із причин деформація соціальної структури – низький рівень освіти українського селянства. Також в містах, які були адміністративними i культурними центрами, частка українців залишалася невеликою – 16,4% міського населення. [9, с. 53]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 270 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … Проте цікаво, що також 80% литовців належало до селянства, а їх шляхта користувалася переважно польською мовою [5, с. 110]. До того ж, як і в Україні, в містах Прибалтики частка місцевого населення була невеликою. Так, наприклад, національний склад населення Вільно у 1897 р. розподілявся так: литовців – 2%, євреїв – 40%, поляків – 31%, росіян – 20%. [7, с. 146-160]. Тут ми бачимо завдання для продовження компаративного аналізу та порівняння вже національної інтелігенції, яка очолила державотворення українців та литовців на початку ХХ ст. Зокрема, яким чином інтелектуалам Литви вдалося мобілізувати та консолідувати литовців, які мали як і українці деформовану соціальні структуру та до того ж у 14 разів меншу кількість населення? Які сформулювали політичні програми розв’язання національних питань? У Російській імперії не тільки українські землі розглядалися як «исконно русский край», литовські землі також відносилися до цієї категорії. Як протистояли і українці, і литовці викликам російського та польського національних проектів? Цілком зрозуміло, що ці та безліч інших питань до істориків-компаративістів не зможуть остаточно вирішити всі дискусійні проблеми, але доповнять наші знання про минуле цього періоду та дозволять з урахуванням досвіду інших народів Центрально-Східної Європи більш ґрунтовно відповісти на складе питання: чому українці на початку ХХ століття не змогли відстояти право на незалежну державу? СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Винарчук Т. В. Українська компаративістика у пошуках європейського контексту вітчизняної історії / Т. В. Винарчук // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя, 2002. – Вип.15. – С. 135–144. 2. Винарчук Т. В. Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. – 1920 p.): компаративний аналіз : автореф. дис... канд. іст.наук : 07.00.01 / Т. В. Винарчук. – Запоріжжя, 2002. 17 с. 3. Глаголь А. Російська народна школа на Україні / А. Глаголь // Правда, 1889. – Вип. ІІ-ІІІ. – С. 126–132. 4. Жюгда Р. Ю. Литовская ССР (краткий историко-экономический очерк) / Р. Ю. Жюгда, А. С. Смирнов. – Москва : Гос. изд-во полит. лит., 1957. – 184 с. 5. История Литвы / Альфонсас Эйдинтас и др. ; ред. Бируте Синочкина. Вильнюс : Eugrimas, 2013. – 317 с. 6. История Литовской ССР (с древнейших времен до наших дней). – Вильнюс : Мокслас, 1978. – 676с. 7. Каганов Ю. О. Компаративний підхід в історії: витоки та еволюція становлення / Ю. О. Каганов // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2010. – Вип. 28. – С. 364– 371. 8. Каганов Ю. О. Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (1980-ті – 1991 рр.): компаративний аналіз : автореф. дис... канд. іст. наук / Ю. О. Каганов. – Запоріжжя, 2009. –20 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 271 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … 9. Каппелер А. Структура українського національного руху в російській імперії / А. Каппелер // Сучасність. – 1992. – №7. – С. 48–56. 10. Кизиченко В. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма / В. Кизиченко. – Київ : Наукова думка, 1990. – 228 с. 11. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття / Б. Кравченко. – Київ : Основи, 1997. – 423 с. 12. Waldenberg M. Narody zalżne i mniejszośc narodowe w Europie Środkowo-Wschodniej / М. Waldenberg. – Warszawa : Wzdawnzctwo naukowe PWN, 2000. – 500 s. 13. Kappeler A. Die ukrainiche und litauische nationalbeeinwegung: in vergleich / А. Kappeler // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Історично-філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. Львів. 1998. – Вип. 5. – С. 282–290. The author of the article proposes to use comparative analysis in the study of the national-state rebirth of the early twentieth century Ukrainians and Lithuanians. The comparison helps to refute some stereotypes of Ukrainian historiography, which paved the way of state-building at the beginning of the twentieth century. In particular, both Ukrainians and Lithuanians had an incomplete social background. The author examines the problem of the state traditions of both nations and stresses that it is necessary to evaluate it taking into account alternative forms outside the national state. The article compares demographic indicators, conditions for the development of education and the level of literacy rate of Ukrainians and Lithuanians under the reign of the Russian Empire, and the role of the religious factor. The author outlines such a perspective direction for further comparative studies as the characterization of the national intelligence, its views, and programs of state-building, their role in the consolidation of the nation, etc. Keywords: National rebirth, comparative analysis, Ukrainian state-building, Lithuanians state-building, Central and Eastern Europe. Автор статьи предлагает использовать компаративный анализ в исследовании национально-государственного возрождения начала ХХ века украинцев м литовцев. Сравнение способствует опровержению некоторых стереотипов украинской историографии, которые заложили работы участников государственного строительства начала ХХ в. Наприменр, неполную социальную структуру которые имели как украинцы, так и литовцы. Автор рассматривает проблему государственной традиции обоих народов и подчеркивает, что необходимо ее оценивать с учетом альтернативных форм вне национального государства. В статье сравниваются демографические показатели, условия для розвития образования и уровень грамотности украинцев и литовцев под властью Российской империи, роль религиозного фактора. Автор обозначает следующие перспективные направления компаративных исследований, характеристика национальной интелигенции, ее Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 272 Винарчук Тетяна Національно-державне відродження України та Литви … взгяды и программы национального государственного строительства, ее роль в консолидации нации и другое. Ключевые слова: Национальное возрождение, компаративный анализ, украинское государственное строительство, литовское государственное строительство, Центрально-Восточная Европа. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 273 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … УДК 94(474.5):[342.534+323.3]:(093)«1906/1913» Олександр Коник ЛИТОВСЬКІ СЕЛЯНИ В РОСІЙСЬКІЙ ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ (ЗА ДОВІДКОВИМИ ВИДАННЯМИ 1906-1913 РР.) Стаття присвячена розгляду селянського складу депутатського корпусу Державної думи Російської імперії від литовських губерній Російської імперії, зробленому за сучасними подіям довідковими виданнями. На основі аналізу вміщених там персональних характеристик литовських селян, що були депутатами Думи першого-четвертого скликань зроблено висновок про те, що фактичне збереження станового представництва, соціальні й національні протиріччя в країні та короткий в історичних масштабах термін існування Думи не сприяли формуванню нової повноцінної групи імперської політичної еліти. Думська практика, однак, сприяла формуванню регіональних політичних еліт, значна частина яких – у випадку з литовцями – мала яскраво виражені автономістичні й націоналістичні інтереси. Ключові слова: Віленська, Ровенська, Сувалкська губернії, Державна дума, литовці, селянські депутати, політична еліта. Позбавляючись, хто швидше, хто повільніше, пострадянського синдрому, Литва й Україна. дедалі впевненіше набирають рис сучасних європейських держави, однією з суттєвих складових яких є демократичний державний лад і його інституційне оформлення у вигляді повноцінних представницьких структур. Відтак історія спроб проведення демократичних перетворень у Російській імперії, до складу якої на переломі ХІХ-ХХ ст. входила і Литва, і Наддніпрянська Україна, містить як науковий, так і політичний інтерес. Метою нашого повідомлення є розгляд участі литовських регіональних еліт у політичних процесах пізньоімперської Росії. Формування представництва від Віленської, Ровенської та Сувалкської губерній в Державній думі Російської імперії трактується в даному разі як спроба створення владою нової елітної суспільної групи, яка б своєю діяльністю зміцнила існуючий політичний лад. Депутати Державної думи власне уособлювали собою первісне значення слова «еліта» (лат. "electus" – обраний). При цьому Думські вибори вкладаються в схему «відкритого рекрутування» еліти, яка, теоретично, дає можливість представникам будь-яких громадських груп претендувати на місця в політичних структурах, оскільки орієнтована на особисті якості кандидата. В ідеалі, мала би сформуватися нова елітна політична група, характерними ознаками якої фахівці вважають згуртованість, усвідомлення своїх групових інтересів, розвинену мережу неформальних комунікацій, наявність специфічних норм поведінки і мови, відсутність чіткої грані, що розділяє службову діяльність і приватне життя [5, с. 8-9, 11, 17]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 274 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Може виглядати парадоксом, але з приведеної вище точки зору на елітарність як «обраність» у прямому розумінні, «найчистішою елітою» пізньоімперської Росії були селяни. Тому власне, що т.з. виборче сито для них було найгустішим, і вони проходили фактично чотири виборчі стадії – сільську за участю «десятидвірних», волосну, повітову і губернську. Однак селянство не було «політичним класом» і отримало обмежений доступ до влади (як думські депутати) тільки з волі самодержавного уряду. Волі скоріше вимушеної, бо депутати-селяни розглядалися скоріше як «баласт для стійкості державного корабля». Коли ж ці плани щодо них не спрацювали, ба більше – селянство виявилося на диво упертим у своїй боротьбі за землю тепер уже легітимними парламентськими методами, – законом від 3 червня 1907 р. були змінені відповідні норми в розписі виборщиків, і за селянами було залишено право тільки на «обов’язкове» представництво від губернії. Вважалося, були представниками волостей, і цього досить. Вибори забезпечували ротацію небажаних уряду депутатів, зміну (циркуляцію) імперської еліти в цілому. Існує немало публікацій, що прямо чи опосередковано стосуються згаданої проблематики в її українському вимірі, узагальнених, зокрема й у нашій монографії щодо українських думських депутатів [2] Литовська література, на жаль, не є нам доступною, однак можна припустити, що звернення до теми розгляду місця регіональних еліт в суспільному й політичному житті Російської імперії видається підготовленим та назрілим також і для литовської сторони. Джерелом повідомлення стане група статистично-довідкових матеріалів представлена, насамперед, покажчиками до стенографічних звітів, описів справ архіву канцелярії Думи та ін. Скликання і робота Думи спричинили суспільний інтерес до її складу думи та життєписів її депутатів[4]. Однак найбільш поширеними виданнями цього плану стали біографічні довідники Мілана Бойовича [6; 7; 8; 10]. Загальнодоступним для широкого кола читачів і водночас авторитетним джерелом інформації довідкового характеру з питань складу і роботи Думи стали дореволюційні енциклопедичні словники. Списки депутатів Думи першоготретього скликань першими розмістив словник братів Гранат, хоч і не без тенденційності – замовчано дворянське походження деяких популярних депутатів, практично ніде не вказано національність членів Думи[9]. Солідна інформація (статті про Державну думу і думські вибори, списки членів Думи усіх чотирьох скликань станом на період першої сесії 4-ї Думи) міститься в «Новому енциклопедичному словнику» Брокгауза і Єфрона [3]. Відповідні статті (без списків) є також у радянських енциклопедіях, хоча в них статті про Думу надто однобічні й жорстко заідеологізовані. Не так давно побачила світ новітня спеціалізована енциклопедія «Государственная дума Российской империи». Цей вельми масштабний науковий і видавничий проект було приурочено до 100-річного ювілею Думи (квітень 2006 р.). Попри певні недоліки (стосовно депутатів з українських губерній: трапляються помилки в назві місцевостей, у визначенні віку депутатів тощо; у текстах варіюються етноніми «українець» або «малорос», іноді Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 275 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … некоректно; в одному випадку переплутано фотографії депутатів і т. ін.), в цілому це – фундаментальне науково-довідкове видання, базоване у т. ч. безпосередньо на архівних джерелах [1]. Існують також інші сучасні ґрунтовні видання енциклопедичного типу, де містяться матеріали довідкового характеру про політичні процеси початку ХХ ст., а часом і унікальна інформація про окремих депутатів як політичних емігрантів чи як масонів, тощо. Опубліковані джерела – стенографічні звіти та супутні їм покажчики, протоколи засідань комісій, довідники тощо – у цілому складають репрезентативний джерельний масив з історії Державної думи й ширше – багатонаціонального суспільства Росії пізньоімперського періоду. У цьому ряду помітне місце займає згаданий довідник «Наші депутати» – за формою і розміщенням матеріалу точна копія французької кишенькової книжки «Nos deputes», дуже популярної у Франції підручної книги при читанні газетних звітів [7, с. ІІІ]. Видавці добре вловили нову потребу пересічного читача: було цікаво знати, як виглядає промовець, хто він і звідки, до якої партії належить тощо. Таким чином думці з політичного простору перекочовували в простір повсякденного буття. Саме це видання ми взяли за основу для пропонованої нижче джерельної частини публікації. В ній збережені верстка, особливості зрусифікованих литовських географічних назв і стилю довідкових видань початку ХХ ст. Важливим видається візуальний ряд джерела: бачимо гарно, поєвропейськи вбраних людей, упевнених у собі, солідних і спокійних. Ще звертає на себе увагу національна гомогенність селянського складу литовської депутації. На основі аналізу вміщених у цьому видані персональних характеристик литовських селян, що були депутатами Думи першого-четвертого скликань від Віленської, Ковенської й Сувалкської губерній та сучасного стану знання про думський період в історії пізньоімперської Росії можна стверджувати, що фактичне збереження станового представництва, соціальні й національні протиріччя в країні та короткий в історичних масштабах термін існування Думи не сприяли формуванню нової повноцінної групи імперської політичної еліти. Думська практика, однак, сприяла формуванню регіональних політичних еліт, значна частина яких, як у випадку з литовцями – мала яскраво виражені автономістичні й націоналістичні інтереси. Отже, звертаємося до джерел. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 276 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Перша Дума 20 лютого – 8 липня 1906 р., Віленська губ. АЛЕКСАНДРОВИЧ, КОСТЯНТИН КАЗИМИРОВИЧ. Народився 1865 р. Трудовик. Литовець-націоналіст. Із селян. Закінчив два класи гімназії [7, с. 17] ГОТОВЕЦЬКИЙ, МИХАЙЛО СТАНІСЛАВОВИЧ. Народився 1860 р. Автономіст. (Група західних окраїн) Литовецъ. Католик. Селянин. Закінчив народне училище. Приватний повірений. Обраний від селян [7, с. 18]. Ковенська губ. КУБІЛІС, ЙОСИП ЙОСИПОВИЧ. Народився1878 р. Автономіст. (Литовська група). Литовецъ. Селянин села Шендоля, Новоолександрівського повіту. Освіту отримав у тенішевській духовній римо-католицькій семінарії. Якраз перед вибором у Думу готувався до екзамену на атестат зрілості [7, с. 139] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 277 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … ЛОПАС, ЛАВРЕНТІЙ ЙОСИПОВИЧ. Народився 1878 р. Автономіст. (Литовська група). Литовець. Селянин села Дваралішки Круківської волості Шавельського повіту. Навчався в Ризі в олександрійській гімназії (6 класів); закінчив римсько-католицьку гімназію. До виборів (січня місяця) перебував студентом 2 курсу юр`ївського ветеринарного інституту [7, с. 140] САБАЛІС, ЙОСИП РАФАЇЛОВИЧ. Народився 1860 р. Автономіст. (Литовська група). Селянин Вількомирського повіту. Хлібороб. Голова опочського волосного суду. Навчався в гімназії в Лібаві. Має звання аптекарського учня. Пробув три роки в тельшівській римсько-католицькій духовній семінарії [7, с. 142]. ЯРУЛАЙТІС, ВІКЕНТІЙ ПЕТРОВИЧ. Народився 1859 р. Автономіст. (Литовська група). Ксьондз. За походженням із селян села Райзги, Шавельського повіту. Навчався в шавельській гімназії й закінчив тельшівську римсько-католицьку семінарію (1880 р.). Рукоположений у 1882 р. [7, с. 143] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 278 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Друга дума 20 лютого – 3 червня 1907 р. Ковенська губ. ГУДОВИЧ, ФРАНЦ ІВАНОВИЧ. Народився 1876 р. Соціал-демократ. Литовець. Селянин села Стефанові, Ержвилковської волості. Доктор медицини. Закінчив мітавську гімназію й вступив спочатку на природничий факультет санкт-петербурзького університету, а потім на медичний факультет харківського університету, але був виключений. Свою освіту скінчив у Німеччині. Володіє 35-ма десятинами землі [6, с. 139]. КУМЕЛІС, ПАВЛО ІВАНОВИЧ. Народився 1880 р. Соціал-демократ. Литовець. Селянин села Руклі, Уцянської волості, Вількомирського повіту. Витримав екзамен на звання аптекарського учня при 6-й санкт-петербурзькій гімназії. Володіє 20-ма десятинами землі [6, с. 140]. КУПСТАС, АНТОН СИГІЗМУНДОВИЧ. Народився 1881 р. Соціал-демократ. Литовець. Селянин села Плуки, Невської волості, Поневезького повіту. Скінчив 3 класи поневезького реального училища. Володіє 28-ма десятинами землі [6, с. 141] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 279 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … ПОВІЛЮС, АНТОН МАТЕУШЕВИЧ. Народився 1872 р. Соціал-демократ. Литовець. Селянин села Жорани, Радзивілішкської волості, Шавельського повіту. Домашня освіта. Просидів місяць у шавельській тюрмі [6, с. 142] Сувалкська губ. БУЛАТ, АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ [Булато Анюрюс] Народився 1873 р. Трудовик. Литовець. Присяжний повірений. Навчався в маріампольській гімназії. Скінчив юридичний факультет санкт-петербурзького університету. Служив секретарем при прокурорі окружного суду в Ревелі. Захисник в гучних політичних процесах наприклад, у справі БунаковаФундамінського. В час жовтневого руху сидів у в’язниці, випущений під заставу в 10 тис. рублів. Був звинуваченим за організацію поштово-телеграфного й залізничного страйків [6, с. 444] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 280 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Третя дума 1 листопада 1907 – 30 серпня 1912, Віленська губ. ЦІУНЕЛІС, МАТВІЙ ЄГОРОВИЧ Народився 1874 р. [Член]Польсько-литовської групи. Литовець. Селянин Свенцянського повіту. Закінчив 3класне міське училище. Займається хліборобством. Має 50 десятин землі [8, с. 22] Ковенська губ. КЕЙНІС, ФРАНЦ ОСИПОВИЧ. Народився 1872 р. Трудовик. Литовець. Селянин села Додатки, Гадинівської волості Тельшевського повіту. Освіта Домашня. Займається хліборобством [8, с. 133] КУЗЬМО, ФРАНЦ АНТОНОВИЧ. Народився 1877 р. Безпартійний. Литовець. Селяни села Кулі Южнитської волості. Закінчив ровенське міське училище. За фахом коваль і слюсар. Працював у Петербурзі на суднобудівному й Путіловському заводах. Брав участь у литовських газетах. Сидів 4 місяці в тюрмі [8, с.135] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 281 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … ПОЖЕЛЛО, ІГНАТ ОСИПОВИЧ Народився 1879 р. Трудовик. Литовець. Селянин села Стейгвілє, Нацюнської волості. Закінчив курс народного училища. Займається хліборобством [8, с. 136] Сувалкська губ. БУЛАТ, АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ. Народився 1873 р. Трудовик. Литовець. Присяжний повірений. Навчався в маріампольській гімназії. Скінчив юридичний факультет санкт-петербурзького університету. Служив секретарем при прокурорі окружного суду в Ревелі. Захисник у гучних політичних процесах наприклад, у справі БунаковаФундамінського. В час жовтневого руху сидів у в’язниці, випущений під заставу в 10 тис. рублів. Був звинуваченим за організацію поштово-телеграфного й залізничного страйків. Член Державної думи 2-го скликання [8, с. 415]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 282 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Четверта дума 15 листопада 1912 – 6 жовтня 1917 р., Ковенська губ. ІЧАС, МАРТИН МАРТИНОВИЧ (зліва) Народився 1883 р. Конституційний демократ. Присяжний повірений. Селянин-литовець реформатського віровизнання. Закінчив юридичний факультет томського університету. Куратор віленського євангелістсько-реформатського синоду [10, с. 133] Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 283 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … КЕЙНІС, ФРАНЦ ОСИПОВИЧ. Народився 1872 р. Трудовик. Литовець. Селянин села Додатки, Гадинівської волості Тельшевського повіту. Освіта Домашня. Займається хліборобством [10, с. 134] ЦІУНЕЛІС, МАТВІЙ ЄГОРОВИЧ Народився 1874 р. Литовсько-білоруська група. Литовець. Селянин Свенцянського повіту. Закінчив 3-класне міське училище. Займається хліборобством. Має 50 десятин землі. Член Державної думи 3-го скликання [10, с. 21] СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Государственная дума Российской империи: 1906 – 1917 : Энциклопедия. – М., 2008. – 735 c. 2. Коник О. О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906-1917 рр.) : монографія / О. О. Коник ; наук. ред. С. І. Світленко. – Дніпропетровськ : Герда, 2013. – 454, [2] c. : табл. 3. Общий список членов Государственной думы I, II, III, IV созывов // Новый энциклопедический словарь. – Т. 14. – СПб., 1913. – Стлб. I-LXXII. 4. Первая Государственная дума. Алфавитный список и подробные биографии и характеристики членов Государственной думы. – М., 1906. – 158 с. 5. Українська еліта та її роль у державотворенні : навч. посіб. / В. А. Гошовська, М. І. Пірен та ін. ; за заг. ред. д. політ. н., проф. В. А. Гошовської. – К. : НАДУ, 2010. – 136 с. 6. Члены Государственной Думы (портреты и биографии): Второй созыв: 1907–1912 г. / Сост. М. М. Боиович. – 2-е изд. – М., 1907. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 284 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … 7. Члены Государственной думы (портреты и биографии): Первый созыв: 1906–1911 г. (сессия продолжалась с 27 апреля по 9 июля 1906 г.) / Сост. М. М. Боиович. – М., 1906. 8. Члены Государственной думы (портреты и биографии): Третий созыв, 1907–1912 г. / Сост. М. М. Боиович. – 6-е изд. – М., 1913. 9. Члены Государственной Думы первого, второго и третьего созыва // Энциклопедический словарь Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и Ко – 7-е изд., соверш. перераб. – М., б. г. – Т. 17. – Стлб. 1–76. 10. Члены Государственной думы: (портреты и биографии): Четвертый созыв, 1912–1917 г. / Сост. М. М. Боиович. – М., 1913. Статья посвящена рассмотрению крестьянского состава депутатского корпуса Государственной думы Российской империи от литовских губерний Российской империи, как он был зафиксирован в современных событиям справочных изданиях. На основе анализа содержащихся там персональных характеристик литовских крестьян, которые были депутатами Думы первогочетвертого созывов сделан вывод о том, что фактическое сохранение сословного представительства, социальные и национальные противоречия в стране и короткий в исторических масштабах срок существования Думы не способствовали формированию новой полноценной группы имперской политической элиты. Думская практика, однако, способствовала формированию региональных политических элит, значительная часть которых, как и в случае с литовцами, - имела ярко выраженные автономистские и националистические интересы. Ключевые слова: Виленская, Ковенская, Сувалкская губерния, Государственная дума, литовцы, крестьянские депутаты, политическая элита. The article is devoted to the consideration of the peasant structure of the deputy corps of the State Duma of the Russian Empire from the Lithuanian provinces of the Russian Empire, made on the Basis of reference editions reflecting the events of those times. The basic edition considered publication was «Our Deputies» edited by an employee of the liberal Moscow newspaper «Russian Word» Milan Boyovych - at that time it was the most informative and the least engaging politically one. Personal characteristics of the Lithuanian peasants who were deputies of the Duma of the first-fourth convocations from Vilenska, Kovenska and Suwalkska provinces and the present state of knowledge about the Duma period in the history of late-imperial Russia have been analyzed and reproduced in the text of the message. It was concluded that the actual preservation cabinet representation, social and national contradictions in the country, and the short historical lifetime of the Duma did not contribute to the formation of a new full-fledged group of imperial political elite. The Duma practice, however, contributed to the formation of regional political elites, many of which, as in the case of the Lithuanians, had a pronounced autonomy and nationalist interest. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 285 Коник Олександр Литовські селяни в російськії Державній думі … Keywords: Vilenska, Kovenska, Suwalkska provinces, The State Duma, peasant deputies, political elite, Lithuanians. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 286 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … УДК 94:329.7(092)(477) «1917/1920» Світлана Іваницька ПРОБЛЕМИ ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ЖИТТЯ ЛИТВИ У ПУБЛІЦИСТИЦІ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА 1917-1919 РОКІВ Метою статті є аналіз публіцистичних праць творця модерної української журналістики, літературного критика й історика літератури й громадських рухів Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939), присвячених проблемам національного визволення й державного відродження Литви. Джерелами послугували тексти С. Єфремова 1917–1919 років у газеті «Нова рада» та бібліографічному місячнику «Книгарь: літопис українського письменства», мемуари, щоденники, листування. С. Єфремов розглянув питання відновлення державного життя Литви у статтях «Народи Росії і державний централізм», «Литовські справи», «Самостійництво чи федералізм?» та інших. Слід підкреслити, що публіцистика С. Єфремова з національного питання є оприлюдненим, але недостатньо залученим до наукового обігу джерелом. Єфремовські пресові нотатки тих часів містять актуальну інформацію та відбивають динаміку розвитку національної проблеми в Російській державі, де з перших місяців Лютневої революції відбувалися стрімкі процесі дезінтеграції й децентралізації. С. Єфремов гаряче співчував державотворчим прагненням литовського народу, послідовно відстоював право «недержавних» і «малих» націй на вільний вибір – чи в формі національно-територіальної автономії, чи в формі політичної самостійності. Більш того, з розумінням ставився до спроб народів колишньої Російської імперії скористатися зовнішньополітичною кон’юнктурою й заручитися підтримкою домінуючих держав у відстоюванні своїх національних інтересів. Був послідовним антагоністом більшовизму. Його публіцистика надає можливість розглянути в порівняльному аспекті український й литовський досвід націєтворення, примушує замислитися, що було головною причиною поразки українських визвольних змагань – об’єктивні чи суб’єктивні чинники, чому такою відмінною може бути доля народів, які довго взаємодіяли в спільному геополітичному просторі. Ключові слова: Сергій Єфремов, Литва, публіцистика, Російська імперія, федерація, державна самостійність Метою статті є аналіз публіцистичних праць творця модерної української журналістики, літературного критика й історика літератури й громадських рухів Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), присвячених проблемам національного визволення й державного відродження Литви. Джерелами дослідження послугували тексти С. Єфремова зі шпальт газети «Нова рада» та бібліографічного місячника «Книгарь: літопис українського письменства», мемуари, щоденники, листування. Зацікавлення цією проблематикою цілком виправдано: тексти С. Єфремова з національних питань є хоча й оприлюдненим, але недостатньо залученим до наукового обігу джерелом. В історіографічному Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 287 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … плані серед найбільш вагомих здобутків в опануванні публіцистики С. Єфремова революційної доби слід згадати праці І. Гирича, В. Верстюка, В. Бойка, М. Цимбалюка, Т. Демченко. Єфремовські пресові візії містять актуальний аналіз біжучої інформації, відбивають динаміку напруги у стосунках між центром й національними регіонами Російської держави, де з перших місяців Лютневої революції відбувалися стрімкі процесі дезінтеграції й децентралізації, подають обґрунтовані узагальнення й прогнози. Національне питання в Російській імперії - це комплекс взаємовідносин і реальних, а також потенційних конфліктів між центром і етнічними та історикогеографічними регіонами, які в ході революційних процесів 1917–1920 рр. привели до дезінтеграції єдиного геополітичного та економічного простору, розпаду держави та появи низки суверенних утворень на територіально-етнічної та обласної основі [16, с. 182-191]. У березні-червні 1917 р. національне питання постало надзвичайно гостро. Падіння царату дало можливість різноманітним етнічним групам заявити свої претензії і наполягати на їхньому негайному задоволенні. У національних регіонах економічні, соціальні і політичні вимоги поєдналися з гаслами націоналізму. До лютого 1917 р. вся Литва і частина Латвії були окуповані німецькими військами, під контролем російської влади залишалася Естонія і частина Латвії. 8–15 (21–28) вересня в Києві зібрався З’їзд народів і областей Росії. У резолюціях з'їзду висувалися вимоги перебудови Російської демократичної республіки на федеративних засадах, скликання місцевих (національних) Установчих зборів, перетворення армії за національною ознакою, пропонувалося оптимальне співвідношення «загальнофедеральних та крайових мов» в суспільно-політичному житті. У відповідь міністр-голова О. Ф. Керенський запевнив, що вільна Росія буде децентралізованою, але Тимчасовий уряд не має права проголошувати федеративний устрій до скликання Всеросійських Установчих зборів. В цілому дії офіційної влади в умовах фактично розпочатої деконструкції імперії (визнання незалежності Польщі, відновлення конституції Фінляндії, принципова згода на автономію України і Латвії, введення крайового управління для Закавказзя, проголошення автономії Естонії) постійно відставали від усе зростаючих вимог лідерів національних рухів. Після Жовтневого перевороту в Петрограді децентралістичні настрої посилились, окремі регіони прагнули повного суверенітету, захищаючи тим самим себе від більшовицької диктатури і згубної в соціально-економічному сенсі політики «воєнного комунізму». В кінці листопада 1917 р. за підсумками виборів до Всеросійських Установчих зборів з’ясувалось, що в регіонах більшість неросійських виборців проголосувала за «своїх» кандидатів – представників національних політичних партій і блоків. Далі події розвивались стрімко: першою оголосила про свою незалежність Фінляндія (6 грудня 1917 р.), слідом за нею Литва (11 грудня 1917 р.), Латвія (12 січня 1918 р.), Україна (22 січня 1918 р.), Естонія (24 лютого 1918 р.), Закавказзя (22 квітня 1918 р.), Польща (3 листопада 1918 р.), Молдавія (15 грудня 1918 р.). Раніше, 29 серпня 1918 р. РНК РРФСР анулював договори Російської імперії про розподіл Польщі. Спроби більшовицького уряду Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 288 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … відновити контроль над західними й південно-західними національними окраїнами (Фінляндія, Естонія, Україна і ін.) зазнали невдачі – це сталося після розпочатого німецького наступу в березні 1918 р., що змусив Радянську Росії 3 березня 1918 р. укласти Берестейську мирну угоду. За доби Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. С. Єфремов перебував серед політичних провідників національного руху. Так, у перші дні після падіння царського режиму Єфремов як авторитетний український діяч із дореволюційним стажем був обраний до Київської Ради об’єднаних громадських організацій. На Всеукраїнському національному конгресі (5–7 квітня 1917 р.) Сергія Олександровича став заступником голови Центральної Ради, згодом увійшов він до її постійно діючого органу - Малої ради. У квітні 1917 р. очолив «Союз українських автономістів-федералістів», у червні став головою Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) – спадкоємиці Української демократично-радикальної партії (УДРП). У червні 1917 р. С. Єфремов отримав посаду секретаря з міжнаціональних справ у виконавчому органі Центральної Ради – Генеральному секретаріаті. Брав участь у делегації на перемовинах Центральної ради з Тимчасовим урядом із питання надання Україні національно-територіальної автономії у складі Російської демократичної федеративної республіки. Як лідер УПСФ, що делегувала своїх представників до складу Центральної Ради, С. Єфремов уважав, що в своїй діяльності партія повинна орієнтуватися на селянство, як основу української нації; чітко ставити перед собою національнодемократичні цілі – задоволення потреб особистості, народу й нації; змінити назву, оскільки старий зміст поняття «радикал-демократизм» втрачений і не відображає «соціалістичного характеру партії, сполученого з федеративними устремліннями»; нова ж назва («соціал-федералістична», «трудова» або «народницька») зробить партію популярнішою серед широких народних мас. Щодо питання, чи був Сергій Єфремов переконаним федералістом, чи він все ж таки тяжів до ідеї політичної окремішності України, слушною є думка Ігоря Гирича про те, що і М. Грушевський, і С. Єфремов, хоча обидва народницького спрямування й світосприйняття, вже з кінця ХІХ ст. були «самостійниками», але «вважали це справою нездійсненою в часах тоді ще кволого новітнього українського суспільства» [2, с. 184]. В процесі революції 1917–1921 рр. вони остаточно прийшли до розуміння необхідності державної незалежності України. Але М. Грушевський у 1917 р. «діяв рішучіше за С. Єфремова у сфері автономізації й усамостійнення українського життя від Росії». Єфремов змодернізував програму УПСФ в 1918 р., зазначивши, що федералізм нині розуміється як всеєвропейська спілка, у якій Україна є самостійною державою. Обидва негативно поставилися до гетьманату П. П. Скоропадського. Дещо різнилося їх ставлення до С. В. Петлюри й польсько-української угоди 1920 р. [2, с. 184–185]. Генеральний секретар Центральної Ради, а далі багаторічний репрезентант УНР в екзилі, представник молодшої генерації в УПСФ Олександр Шульгин більш, ніж через сорок років, писав: «Не можу не згадати зовсім виключної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 289 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … постаті Сергія Олександровича Єфремова, що був моїм політичним патроном і великим другом, до якого я мав і маю незмірний пієтет. Не дивлячись на свою скромність, не дивлячись на те, що він не був добрим промовцем (а в ті часи уміння говорити відогравало колосальну ролю), він був часто дорадником в найважливіших справах і з ним не могли не рахуватися ні Винниченко, ні навіть Грушевський. Його зовнішня сила, це було перо, яким він так блискуче володів, та газета «Нова Рада», що у 1917 р. відогравала величезну ролю. А його внутрішня сила – це моральна бездоганність і глибокий, але критичний патріотизм» [21, с. 144-145]. Повідомляючи чернігівському адвокату Іллі Шрагу про партійні справи у Києві, О. Шульгин свідчив, що саме Єфремов – це «дійсний центр партії» [4, с. 70]. Про рівень завантаженості С. Єфремова свідчить лист останнього Є. Чикаленкові від 27 серпня 1917 р.: «А я ввесь час у Київі мучуся. […] Мов каторжник з ранку до ночі на роботі і не то 8-годинному, а навіть 12-годинному робочому дню був би радий» [5, с. 199]. (Єфремов писав, що лягає щодня о 3-4 годині, а встає о 8-й). Зберігся також лист А. Ніковського до Є. Чикаленка, де йдеться про надзвичайну відповідальність С. Єфремова у ті дні: «А на Сергія Олександровича подивитись: цілком змучена, виснажена звощицька шкапа. В Центрораді за нього держаться, бо він єдина не потріпувана репутація, єдина чиста душа. А він носить одмовлення від «міжнаціонального секретаря» і ніяк не може впхати комусь із Центроради. А тим часом єдина його справа – газета, публіцистика» [18, с. 35-36]. Це дійсно було так: працюючи в Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, розбираючи жандармські архіви, С. Єфремов не випускав з рук гострого пера публіциста, майже щоденно виступав зі статтями на політичні теми в газеті «Нова Рада», що була фактичним органом УПСФ. За підрахунками І. Гирича, у майже 500 числах газети вміщено близько 1000 публікацій С. Єфремова, тобто на одне число в середньому припадало 2 публікації. Як правило, С. Єфремов готував поточну експресінформацію про тогочасні події. Нею відкривалася «Нова Рада». Таких статейпередовиць зазвичай було дві, рідше одна. Майже в кожному номері він подавав аналітичну або полемічну статтю, що часто складалися з двох–п’яти частин. Значно рідше Сергій Олександрович готував огляди преси й епізодично давав замітки в розділі хроніки[3, с. 336–337]. Відповідальний редактор двох томів публіцистики Єфремова революційної доби В. Верстюк уточнює, що з-під пера Сергія Олександровича з березня 1917 – травня 1920 рр. вийшло 926 статей [1, с. 35]. Як відбувалось відновлення (чи, можливо, творення наново цього періодичного органу) – дізнаємося з листів Єфремова до Чикаленка. Стосовно назви, 23 березня 1917 р. Сергій Олександрович писав, що власне він обстоював стару назву без жодних додатків і додаток «Нова» перейшов усього одним голосом. До роботи редактора щиро взявся А. Ніковський [5, с. 183]. Чикаленко відповів, що назвою цілком задоволений [5, с. 186]. В кінці березня Єфремов зазначав, що зміст газети «цілком випадковий», скаржився на проблеми з друкарнею – не могли задовольнити попиту. Все, що встигали друкувати (7-8 тис. прим.), йшло в роздрібний продаж, а треба було ще задовольнити Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 290 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … передплатників. Потрібно було придбати ротаційну машину [5, с. 186]. В квітні придбали друкарню П. Барського. Скаржився на відсутність співробітників і сподівався поскидати «швидко з себе сторонню роботу» і цілком зазісти в газеті. «Треба налажувати все спочатку, а це тепер важко» [5, с. 187, 188]. Популярність газети швидко зростала. В червні 1917 р. мали передплатників коло 15 тис. і могли б стільки мати й дрібного продажу. А друкувати могли лише 12-13 тис. прим., бо не мали ротаційної машини [5, с. 192-193]. Друкарська справа, за словами Єфремова, була тоді «чиста погибель» (нестача паперу й техніки в умовах зростаючого попиту). Тоді ж подав до друку свою знамениту «Історію українського письменства» (перше видання побачило світ 1911 р.). «Правда, книжка не йде, а біжить, і наша книгарня має 20000 на біжучому рахункові в банку, не кажучи про те, що на 30000 книжок закуплено». Мріяв про те, що утікти з Києва та виспатись, та про те, щоб його за «поміркованість» з Центральної Ради викинули. «Сидів би собі у газеті та писав, бо тепер і на те часу не маю: навіть на коліні писати – і то вже здається ідеалом» [5, с. 193, 200]. Загалом листи Єфремова, як і його статті в «Новій раді», відбивають критичне сприйняття політики Центральної Ради, а згодом і Генерального Секретаріату [5, с. 192, 194, 196, 198-200]. І за часів Центральної Ради, і за часів гетьманату, і в дні панування в Києві білогвардійського режиму А. І. Денікіна, і за доби «військового комунізму» та «червоного терору» С. Єфремов не випускав із рук пера публіциста, виступав із інформаційними нотатками й полемічними статтями на шпальтах «Нової ради» (яка з цензурних міркувань іменувалась ще «Радою» або «Променем»). Чого вартий один лише його «Лист без конверта» Юрію Коцюбинському!... В 1918 р., після першого перебування більшовицької влади в Києві, С. Єфремов випустив збірку статей «Під обухом». Сучасники, наприклад, М. Павловський, колишній редактор дореволюційної «Ради», так відгукнулись на це видання: «З приємністю можна зазначити появу на книжному ринкові цієї невеличкої брошури, що складається з статей відомого українського публіциста, друкованих в «Новій Раді» переважно під час большевицького панування у Київі. Таки й справді немов «під обухом» доводилося жити тих три тиждні, почавши з 26 січня, не тільки українцям, а і всім, хто хотів мислити і робити «инако», ніж це подобалося большевикам. Особливо ж тяжко доводилося порядній українській пресі. І читач, маючи повсякчас перед своїми очима докази «свободолюбия» большевиків, цілком розумів і спочував публіцистові, коли той писав: «В той час, коли панує фізична сила, як би вона себе не звала, не може бути, певна річ, повного й усіма сторонами освітлення подій: у цих прогалинах ми наперед беремо свою частку вини на себе. Одно маємо тут сказати: де не зможемо, по правді говорити – там воліємо мовчати, і бо сила може заціпити уста, може скувати, вільне слово, але зневолити, щоб щире переконання проти совісти говорило – ще не і вродилась така на світі сила». І слово письменника не розминулося з ділом. Брошурка ця – це немов щоденник під большевицьким обухом. Доводилося у поспіху, нервово озиватися на події, нашвидку складати їх оцінку, сподіваючись, що кожного дня обух той Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 291 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … спуститься й припинить роботу. Але і в самій тій нервовости, якою характеризуються передруковані в брошурі статті, можна знайти свій плюс: вона безпосередніш одбивала пережите і через те може краще змалювати той псіхичний стан, в якому перебували люде під обухом. На початку большевицької тиранії «Нова Рада» була єдиним опозиційним органом, в якому щодня читач знаходив блискучу і сміливу характеристику большевицького хамства, неуцтва, цінизму і просто таки звірства. Читачі пригадають собі, якою громадянською мужністю і шляхетністю перейняті були такі статті нашого письменника, як знаменитий «Лист без конверта», що через голову малого блазня промовляв до всього громадянства, «На вістрях штиків», «Фельдфебель у Вольтерах» з його класичним наказом про «поползновение на опьянение», характеристика постаті «Муравйова» і инш. Повторяємо, що під час «обухівського» животіння д. Єфремов був майже єдиним публіцистом, до голосу якого прислухалося все місцеве громадянство і не тільки друзі, а й вороги. Отже, автор добре зробив, що зібрав свої цінні статті і видрукував в окремій книжечці, не давши їм розгубитися по окремих числах коротковічного щоденного часопису» [19, стовп. 447-448; 13, с. 264-265]. Отримавши в 1919 р. неправдиву звістку про його розстріл, вчинений більшовиками у Києві, Є. Чикаленко записав у щоденнику: «Скрізь ця кришталево чиста душа вражала всіх, хто його знав, своєю шляхетністю, преданістю тільки справі […]; він з однаковою щирістю і старанністю працював і над дрібничками, коли їх треба було поробити в інтересах справи і коли інші ухилялись з причини занадто малої вартости їх» [20, с. 116]. В центрі уваги С. Єфремова, як і інших провідних інтелектуалів Української революції, перебувала постійно національна проблема. Розглянемо ближче публікації, в яких він так чи інакше торкався «литовського питання» в контексті революційних подій тих часів. На початку квітня 1917 р. Єфремов згадав історію появи й відновлення «Союзу автономістів-федералістів», що був складений із депутатів «од недержавних націй Росії та деяких областей, в яких живі були федералістичні традиції», писав про особливу роль калузького депутата й одного з лідерів кадетської партії Віктора Обнінськогоp [17]. «Як розігнано першу Думу, то позавмирали і всі ті організації, що там були витворились, а між їми припинив своє існування й «Союз автономістівфедералістів». Кілька років він не подавав ознак життя, і тільки р. 1910-го небіжчик В. П. Обнинський вперше приїхав до Києва, щоб тут, у центрі федералістичного руху й традицій, порадитися з українцями про відновлення «Союзу». В результаті цих і пізніших розмов та заходів Обнинського, що кілька разів об’їхав з організаційними завданнями й інші недержавні краї – Білорусь, Литву, Кавказ, тощо – «Союз автономістів-федералістів» справді відродився р. 1912, а на другий рік скликано вже й з’їзд у Москві, що був установчим з’їздом для поновленої організації» [9, с. 59]. В статті «Народи Росії і державний централізм» (Нова рада. 1917. 27 квітня) критично оцінював перші кроки Тимчасового уряду під головуванням Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 292 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … кн. Г. Є. Львова в національному питанні: «Недавно опублікована була зроблена з наказу голови міністерства, кн. Львова, сводка про національні домагання в Росії. Сводка, видима річ, не повна, або, може, вона не ціла опублікована, бо в ній не знаходимо цілого ряду національностей, які, безперечно, свої домагання вже поставили. Так, нема в ній ні вірменів, ні бурятів, про яких вже були раніше звістки в пресі, нема навіть поляків та фінів, про яких само правительство подбало, видавши визвольні акти. Проте й неповні дані дають загальну картину національних домаганнів під теперішній час». Єфремов акцентував, що величезна більшість народів Росії стоїть на позиції національно-територіальної автономії й під цим прапором буде йти до Установчих зборів. Питання автономії з сфери «музики майбутнього» перейшло вже на чергу дня. Єфремов швидко помітив, що між людьми централістичних поглядів вже робиться мобілізація всіх сил, щоб задержати процес національного визволення, знов подекуди виривається думка про нації «зрілі й незрілі», прочувається та ж таки стара думка про «єдиную неделимую», починається похід проти національних прав і домагань, але вже виходить він не від урядових органів й не від «чорної сотні», а від людей, що мають себе за демократів та революціонерів. Щодо народів Прибалтики, Єфремов писав так: «Поміж місцевими потребами поодиноких народів та країв червоною ниткою тягнеться одно домагання, спільне мало не для всіх націй, що до недавнього часу звалися «інородцями». Це - домагання автономії. Не кажучи вже про українців, його виразно вже заявили: латиші («автономна Латвія»), естонці («автономна Естонія»), литвини («автономна Литва»), білоруси («автономний білоруський штат у федеративній Росії»), грузини («автономна Грузія») і т. ин.» [12, с. 94]. Практичний висновок Єфремова був такий: відновлення САФ із недержавних націй і заступників російського федералізму стає «питанням навіть не дня, а найближчої години» для протидії «демократичному централізму, що лагодиться розсістися на руїнах централізму самодержавного» [12, с. 95]. В червні 1917 р. після прийняття І Універсалу Центральної Ради Єфремов присвятив окрему статтю «литовським справам» (Нова рада. 1917. 11 червня): «Литовській з’їзд, що недавно відбувся в Петрограді, закінчився розбратом між литовцями, серед яких досі всі національні партії й напрями йшли одностайно до визволення національного та до автономного ладу для своєї землі. Як можна міркувати на підставі скупих газетних звісток, розколола з’їзд резолюція, яку ухвалила більшість. Резолюція вимагає, щоб признано було право литовців на політичне самовизначення, щоб свою долю вирішила сама Литва на власній Установчій раді, обраній вільними голосами, щоб на мировій конференції Литва мала голос в особах власної делегації. Ця резолюція викликала протест од членів з’їзду соціалістів, і вони, подавши мотивовану заяву, покинули з’їзд». Єфремов вважав, що подібні розбіжності між представниками різних політичних течій однієї національності є для українців повчальним досвідом, який треба розглянути детальніше: «Факт для нас надто цікавий, бо він має деяку аналогію і з нашими українськими настроями. Видима річ, і в Литві почалася внутрішня боротьба між автономізмом, що досі був найчисленніше заступлений, та Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 293 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … литовським самостійництвом, який, видимо, набрав сили під впливом останніх подій. І заким ми дістанемо ширші й певніші звістки про силу та вплив цих обох напрямів, цікаво розглянути ті політичні обставини, що довели до згаданої боротьби». І далі публіцист подає стислий й виразний огляд литовського руху дореволюційної доби. «За старого ладу, коли од Молдавана аж до Фіна на всіх язиках все мовчало, литовці поділяли цю спільну долю всіх мешканців російської тюрми народів. Людність переважно хліборобська, без сильної заможної верстви й інтелігентних сил, литовський народ повинен був боротися на два фронти - обороняючись і од російського централізму та русифікації, й од польського націоналізму та полонізації. До 1863 р. переважала остання, але після польського повстання російське правительство звернуло свою увагу на литовців і взялось за «розполячення» їх. Шляхи були звичайні для російського правительства. Міряючи всі світові справи аршином дрібних репресій, воно й тут не пішло далі, і от р. 1864 Муравйов-Вішатель видав наказ, яким заборонено латинський алфавіт у литовців і кинуто їм російський. Вікову традицію литовців, що вживали латинки з XVI віку, чиновники задумали зламати одним махом пера і, як звичайно, попеклись на цьому. Книг, друкованих гражданкою, литовці не брали, натомість спроваджуючи собі власні, а не правительственні видання, з Пруссії. Не вважаючи на величезні заходи проти контрабанди, не вважаючи на систематичну конфіскату закордонних виданнів, не було хати на Литві, де б не читано цієї забороненої літератури. Безглузда заборона правительства роздмухала вогонь національної свідомості й зродила ту систематичну й планомірну одсіч, яку дає всякий свідомий народ». Таким чином, Єфремов звертав увагу на чинник імперської дискримінації, що почав діяти після придушення польського повстання (аналогічно щодо українців – Валуєвський циркуляр 1863 р.) і окреслив досить стрімкий процес національного самоусвідомлення цієї аграрної, знову ж таки – як і український народ – етнічної спільноти: «До початку XX віку тяглася ця війна за літери, і кінець-кінцем правительство мусіло податись на капітуляцію. Зате, замість етнографічного матеріалу, з литовців стала свідома освічена нація, що року 1905 поставила вже національні й політичні домагання. Домагання ці зводились до автономії Литви в російській державі. Як народ хліборобський, литовці національні свої домагання тісно зв’язували з земельною справою, нею ті домагання підпираючи» [11, с. 147-148]. «Російська власть, – наводив він резолюції одного з литовських з’їздів 1905 р., – під час польського повстання загорнула була багато землі і тепер землю цю повинно нам вернути. Ми, селяни, маємо менші права, ніж інших станів люди, хоча всі живуть хлібом, що здобули ми своїм потом і працею. Так жити ми далі не можемо. Ми, литовські селяни, глибоко віримо, що тільки тоді будемо жити по-людському, коли самі порядкуватимемо собою, вибиратимемо власть для себе, коли в Литві господарем буде сойм у Вільно» [11, с. 148]. І це домагання широкої автономії було спільним для всього литовського народу, акцентував публіцист. Щодо підсумків першої російської революції для Литви й інших народів Російської імперії, Єфремов зауважував: «1905-й рік не справдив нічиїх сподіванок і надій, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 294 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … але все-таки реакція не могла вернути вже всіх своїх позицій, лишивши народам хоч деяку змогу працювати коло національної справи. Робота ця провадилася в Литві, все підсилюючи домагання литовської демократії» [11, с. 148]. Звертав особливу увагу на роль Першої світової війни, яка пробуджувала національну свідомість та мобілізувала маси, прискорила перетворення литовців «із селян в націю», звертаючи увагу й на зовнішньополітичний чинник (Німеччина): «…велика європейська війна застала литовців добре вже зорганізованими, з певними планами щодо своєї долі. Правда, війна розбила всі ті плани й поставила Литву перед руїною, окупацією чужинцями і всім тим лихом, що несе з собою межинародна ворожнеча. Перевернула вона і ту «орієнтацію», якої додержували литовці. Німці, зайнявши мало не всю литовську територію, обіцяли литовцям автономію з прилученням до Німеччини і, певно, викликали в деяких кругах германофільські настрої. Мабуть, це подіяло на заступників литовського народу, що вони поставили далеко гостріше свою національну справу, ніж робили це до того часу. Справа тепер іде вже не про національне, а про політичне самовизначення. Треба думати, що на цьому саме ґрунті й вийшов розбрат між поодинокими литовськими орієнтаціями», і тільки час покаже, чи можливе між ними порозуміння» [11, с. 148]. Єфремов розрізняв, як бачимо, проблеми національного й політичного самовизначення, маючи на увазі під останнім принциповий вибір – федерація чи державна окремішність? У вересні 1917 р. С. Єфремов натхненно писав про з’їзд «поневолених народів» колишньої Російської імперії, що зібрався в Києві та в якому взяла участь поряд із іншими представництвами і литовська делегація [8, с. 285-286]. В жовтні 1917 р., повертаючись до осмислення проблеми вибору форми державності, в статті «Самостійництво чи федералізм?» С. Єфремов писав, що литовська конференція в Стокгольмі ухвалила резолюцію про незалежність та участь її заступників, як незалежної держави, у майбутній мировій конференції. Згадував про литовський сейм, що зібрався був у Вільні на початку вересня і не тільки ухвалив незалежність Литви, що має установити скликана Установча рада литовського народу, а й висловився навіть за спілку з Німеччиною, якщо вона візьме на себе повинність обороняти інтереси Литви на міжнародній арені. На сеймі було обрано національну Раду, яка повинна була творити «волю литовського народу» [14, с. 307]. Екстраполюючи литовський досвід на українську ситуацію, доходив висновку: «Отже, маємо акт, яким литовський народ ставить руба свої національні справи, не запитуючи про це ту державу, в складі якої він досі перебував. Правда, є дві речі, які сприяють такій постановці справи. Перше - це те, що мало не вся Литва одійшла за бойову лінію і живе під німецькою окупацією, отже, фактичний зв’язок з Росією порвано. Друга - що й російська демократія, як видко з інструкцій Скобелєву для Паризької конференції, сама стоїть на позиції признання Литві права на незалежність. Але, певна річ, навіть признаючи це право, ледве чи російська демократія рахувала на те, що Литва може піти в спілці з Німеччиною. Звичайно, ми, що стоїмо на позиції необмеженого самоозначення народів, можемо поставитись до цього Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 295 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … акту литовського заступництва з погляду інтересів самої Литви. Скоро литовці знаходять, що волі їхнього народу більш відповідає така, а не інша політична комбінація - то це їхнє діло і їхнє право. Нас може інтересувати в даному разі тільки те, як поставиться до цієї комбінації російська демократія, бо це почасти торкається і нас самих. Як відомо, дебати в Малій Раді про Українську Установчу раду виявили розмир на цьому пункті між українською та російською демократією, і газета, що стоїть на позиції останньої, поспішилася вже навіть оповістити, що українці ніби ввесь час дурили російську демократію: на язиці були, бачте, федералістами, а потай - самостійниками і тільки тепер це самостійництво виявили. З порівняння литовської та української справи ця газета, може, нарешті зрозуміє, яка єсть різниця між федералізмом і самостійництвом. Од себе хіба додамо тільки, що ми ніколи і ні з чим не таїлися і коли б були прихильниками самостійництва, то зробили б так, як і литовці, тобто цілком одверто і ясно поставили б проблему самостійного існування української держави. І коли ми цього не робимо, то висновок з цього виходить зовсім не той, за який хапаються заступники російської демократії» [14, с. 307]. В грудні 1917 р., коли гостро постала проблема сепаратного миру з Четверним союзом, в статті «Хижа лапа» Єфремов із сарказмом коментував перші кроки більшовицької дипломатії: «Короткий, бо всього кілька день, був тріумф большевицької дипломатії. Вже члени мирової делегації б’ють на ґвалт, вже комісаро-правительственному офіціозові – [газеті] «Правда» – спала полуда з очей, і він побачив «хижу лапу німецького правительственного імперіалізму», вже в Смольному брязкотять зброєю... З чого ж стався такий поворот там, де ще недавно «в надежде славы и добра» дивилися в будучину не тільки без страху, а просто з хлестаковською зважливістю? А дуже проста річ сталася: од компліментів на мировій конференції переступлено вже до ділової роботи, і німецька дипломатія оповістила свої умови. І надії на демократичний мир «без анексій і контрибуцій» розвіялись як дим на повітрі. Дійсність показує свою «хижу лапу» [15, с. 394-395]. Єфремов аналізував умови мирного договору, який обговорювався представниками Радянської Росії й кайзерівської Німеччини, та вважав, що вже наперед можна було сказати, що станеться те, що сталося. «Згодившись увічливості ради, на основи миру, які поставила російська дипломатія, німці надали їм конкретної формульовки в залежності од обставин моменту. З цього погляду особливо симптоматичний пункт другий німецьких умов. А гласить цей пункт, що «як російське правительство, відповідно до своїх принципів, оповістило вже для геть чисто всіх народів, що належать до російської держави, право на самоозначення аж до повного одділення, то»... далі все ясно: Польща, Литва, Курляндія і т. д. вже виділені, вже самостійні і вже про них зайва річ розмовляти. Німеччина сама вже подбає, щоб їм належне місце на світі приділити» [15, с. 394]. Єфремов викривав облудність і водночас безпомічність молодої «революційної дипломатії» радянських народних комісарів, пов’язуючи її хистку позицію з рішучою заявою української делегації в Брест-Литовську щодо готовності Української Народної республіки укласти окремий мирний договір. «Ясно, що большевицькі мрії, вперше стрівшися з Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 296 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … залізними законами дійсності, як і треба було сподіватись, розлетілись на порох. Декретами тут нічого зробити не можна, як і в інших справах. Банкротство большевицької синиці в насущніших справах виявляється все виразніше, і щоб одвести од себе заслужену долю, народні комісари, перше, роблять вигляд, ніби вони готові зараз же збройною рукою оборонити свою позицію в справі миру і, друге, перекидають відповідальність на кого іншого. Перше, розуміється, тільки піна словесна, бо розуміє ж і Троцький, що, зруйнувавши фронт, воювати не можна; а щодо другого, то дипломатичну здатність – нашкодити й у кущі сховатись, виставивши замість себе когось іншого, – справді блискуче виявлено. Справа, бачите, в тому, що німецькі дипломати спершу йшли були на всі уступки, але по заяві од українських представників діло розбилося, і от – маєте! Наївне викручування! Не через українську заяву перемінила німецька дипломатія тон, а через те, що інакше вона й не могла говорити, як говорить. […] саме німецьке громадянство не дозволило б своїй дипломатії піти на уступки й не використати того щасливого становища, яке сунули їм у руки самі ж большевики. От у чому вся сила, і моргання на когось іншого треба одкинути. Твориться те, до чого йшли большевики, принаджуючи маси на гачок демократичного миру, знаючи, що на йому вони знайдуть тільки «хижу лапу німецького правительственного імперіалізму». І хоча б як тепер привідні большевицькі політики силкувались би ухилитися од відповідальності, прокльони спадуть тільки на їхню голову. І по заслузі» [15, с. 395]. До цього питання Єфремов повернувся в праці «Імперіалізм у червоному плащі» (вересень 1918 р.), аналізуючи підписану між РСФСР та Німеччиною на підставі принципів Берестейської угоди додаткову угоду. Радянська республіка мусила поступитися територією Естонії й Литви (в тексті – Естляндії й Ліфляндії) й заплатити п’ять мільярдів за евакуацією деяких з окупованих провінцій. За це вона дістала обіцянку про вільний доступ до Балтійського моря. Єфремов розцінював цей крок як «розпачливу спробу» більшовицького уряду запобігти подальшому розпаду імперії та підсумовував: «Трудно тепер вгадувати, як піде життя в Східній Європі. Але ясно, як воно намагається піти – ясно з цієї розпачливої спроби відродити общипаного, зате в червоному плащі, орла панросійського імперіалізму» [10, с. 165-166]. В вересні 1918 р. відомий публіцист із прихильністю відгукнувся на брошуру соціаліста Миколи Троцького «Литовці», що вийшла накладом «Союзу визволення України». Автор – громадський діяч, журналіст, член РУП–УСДРП; переслідуваний російською владою, переїхав у 1909 р. за кордон, у 1914–1918 рр. у Відні був членом Союзу Визволення України та співробітником його друкованих органів – «Вістника СВУ», «Ukrainische Nachrichten»; видавав «Вістник політики, літератури й життя», у 1918–1922 рр. працював секретарем посольства УНР у Відні. «З Литвою Україну зв’язують не тільки натуральне спочуття й симпатії, що були між усіма пригніченими хижим орлом російським націями, – зауважував С. Єфремов. – І в минулому, і в сучасному нашому були такі спільні нитки, що тим натуральним зв’язком ще більшої додавали сили й ще Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 297 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … тісніше єднали обидві нації. В минулому Україна разом з Литвою одбула одну з найцікавіших і блискучих сторінок своєї історії; в сучасному допомогла багато схожість у долі обох, таких близьких колись народів. Литовці, як і ми, пережили добу роздирання свого національного тіла двома однаково хижими орлами – російським і польським, як і ми, діждали вони моменту свого національного відродження; як і ми, дійшли тепер хоч частково до світання своїх національних ідеалів. Ці обставини поясняють не тільки видання спеціальної книжки про литовців, що появилася на нашому книгарському ринкові заходами «Союзу визволення України», але й спосіб трактування цієї теми. Автор брошури про литовців дуже часто використовує цю спільність долі та інтересів і широко користується з методу аналогії. Обставини на Литві часто поясняються нашими українськими обставинами. Праця М. Троцького стисло оповідає про національно-політичну боротьбу на Литві, про систему русифікації, з одного, й полонізації, з другого боку; про національний рух серед литовців та їхні здобутки аж до останнього часу. Брошура взагалі добра і цілком на часі, опріч останнього абзаца, що тепера вже анахронізмом одгонить…» [6, стовп. 704–705; 13, с. 169-170]. Як бачимо, С. Єфремов з симпатією й знанням справи писав про спільне минуле двох народів, передусім про перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави) (XIV–XVІ ст.), про їхнє непросте буття в імперії Романових, про послідовний спротив асиміляції, неодноразово акцентував «схожість у долі обох, таких близьких колись народів». В огляді «В Польщі» на початку грудня (за новим стилем) 1919 р. на сторінках газети «Промінь» (під такою назвою виходила тоді «Нова рада») Єфремов проаналізував наслідки відновлення незалежності Польської республіки й піддав критиці її претензії на спадщину «історичної Польщі». «З усіх земель колишньої Російської імперії найкраще може вийшла Польща, найбільш їй поталанило в тій завірюсі, що зірвалась на землях Східної Європи. […] Польська держава стала нарешті фактом, внутрішньої сили вистарчило на організацію влади й державних установ. Справдились таки гарячі мрії польських патріотів про поновлення своєї державности. Справдились, та не зовсім. Річ у тому, що апетити традиційної політики польської сягали занадто широко й такими аж до останнього часу лишились. Польські політики уявляли собі Польщу відновленою в своїй державности не тільки на польських землях, але і в давніх історичних межах, які зовсім не одповідають межам етнографічним. Мрії про Польщу «од моря до моря», якою власне Польща справжня, до речі сказавши, фактично й не була ніколи, ці мрії ще спокусливіше розгорнулись перед поляками тепер або ніколи. Користуючись з виснаження сусідів, Польща розпочинає війну на всіх кордонах: з німцями, з литовцями, з білорусами, з українцями, навіть з чехами знайшли були досить значні непорозуміння, які один час загрожували навіть збройною боротьбою». Єфремов передбачав, що «імперіялістична, великодержавна політика в Польщі дається взнаки вже й тепер, а для будуччини обіцяє просто фатальні наслідки. […] Знесилившись у ній, Польща знову може стати легкою здобиччю для сусідів. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 298 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … І з цього погляду просто дивна та неоглядність та необачність, з якими польські проводирі вперто провадять свою молоду державу на нові небезпеки і на новий може занепад» [7, с. 472-473]. Таким чином, на підставі розглянутих джерел можна стверджувати, що С. Єфремов гаряче співчував державотворчим стремлінням литовського народу, послідовно відстоював право «недержавних» і «малих» націй на вільний вибір – чи в формі національно-територіальної автономії, чи в формі політичної самостійності. Більш того, з розумінням ставився до спроб таких народів скористатися міжнародною кон’юнктурою й заручитися підтримкою домінуючих держав щодо реалізації заповітних намірів і постулатів. Його публіцистика надає можливість розглянути в порівняльному аспекті український й литовський досвід націєтворення, дати відповідь на питання, чому такою відмінною може бути доля народів, які довго взаємодіяли в спільному геополітичному просторі. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Верстюк В. Революція 1917-1920 років у публіцистиці Сергія Єфремова / В. Верстюк // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1 : 9 березня 1917 р.–28 квітня 1918 р. / Ред. кол. : В. Верстюк (відп. ред.), О. Бойко, Р. Пиріг, О. Реєнт ; Упоряд. : В. Верстюк (керівник), Г. БасараТиліщак, В. Бойко, В. Скальський / НАН України. Інститут історії України ; Сіверський інститут регіональних досліджень ; Державна наукова архівна бібліотека. – Київ : Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 5–36. 2. Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кінця XIX – 20-х рр. XX ст. / І. Гирич // Український історик. – 1996. – № 1–4. – С. 142–187. 3. Гирич І. Публікації С. О. Єфремова в газеті «Нова Рада», 1917–1919 pp. (За архівним примірником з бібліотеки літературознавця) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. – Київ, 1993. – Вип. 2. – С. 336–375. 4. Демченко Т. «Знов море праці розстилається перед нами…»: Листи Сергія Єфремова до Іллі Шрага / Т. Демченко, В. Онищенко // Літературний Чернігів : часопис літературної спілки. – Чернігів, 2001. – № 17. – С. 69–78. 5. Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування. 1903–1928 роки / Упоряд. та вступ. ст. І. Старовойтенко. – Київ : Темпора, 2010. – 384 с. 6. Єфремов С. [Рец.] : М. Троцький. Литовці. Накладом «Союза визволення України». Стор. 19 in 8°. Відень, 1917. Ціна 40 сот. / С. Єфремов // Книгарь : літопис українського письменства. – 1918. – Ч. 12–13. – Серпень – вересень. – [Критика і бібліографія]. – II : Публіцистика. – Стовп. 704–705. 7. Єфремов С. В Польщі / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 2 : 9 травня 1918 р. – 30 травня 1920 р. / Ред. кол. : В. Верстюк (відп. ред.) та ін. – Київ : Дух і Літера, 2014. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 472–473. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 299 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … 8. Єфремов С. До вільної спілки вільних народів / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – С. 285–286. 9. Єфремов С. До питання про автономію / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – С. 59–62. 10. Єфремов С. Імперіалізм у червоному плащі / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 2. – Київ : Дух і Літера, 2014. (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 165–166. 11. Єфремов С. Литовські справи / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Том 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 147–148. 12. Єфремов С. Народи Росії і державний централізм / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 94–95. 13. Єфремов С. Публіцистика в «Книгарі» доби війни та революції (1917– 1920) : наукове видання / Упоряд., вступні статті, іменний покажчик – С. Г. Іваницька, Т. П. Демченко / С. Єфремов. – Херсон : видавничий дім «Гельветика», 2018. – 304 с. 14. Єфремов С. Самостійництво чи федералізм? / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 307. 15. Єфремов С. Хижа лапа / С. Єфремов // Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. – Т. 1. – Київ : Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). – С. 394–395. 16. Іваницька С. На перехрестях революційних подій: національне питання в Російській державі в 1917 році / С. Іваницька // Розумовські зустрічі : зб. наук. праць. – Чернігів, 2017. – Вип. 4. – С. 182–191. 17. Іваницька С. Праця Сергія Єфремова «Против течения (Памяти В. П. Обнинского)» як документ доби / С. Іваницька // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 41. – C. 207– 217. 18. Миронець Н. «Теперішні листи колись будуть цінним матеріалом для історії...»: (листування Андрія Ніковського з Євгеном Чикаленком. 1917 рік) / Н. Миронець // Пам’ять століть. – 1997. – № 5. – С. 24–43. 19. Павловський М. [Рец.] : Сергій Єфремов. Під обухом. Большевики у Київі. Видавництво «Вік», Київ, 1918. 64 стор. ціна 80 к. / М. Павловський // Книгарь : літопис українського письменства. – 1918. – Ч. 8. – Квітень. – [Критика і бібліографія]. – ІІ. Публіцистика. – Стовп. 447–448. 20. Чикаленко Є. Щоденник (1919–1920) / Упоряд. І. Старовойтенко / Є. Чикаленко. – Київ : Темпора, 2011. – 720 с. 21. Шульгин О. Михайло Сергійович Грушевський – як політик і людина. З циклу: Головні постаті нашого державного будівництва у 1917 р. / О. Шульгин // Зб. на пошану Олександра Шульгина (1889–1960) / Ред. В. Янів. – Париж ; Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 300 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … Мюнхен : [б. в.], 1969 (Друк. «Logos»). (Праці іст.-філософ. секції / Записки НТШ ; т. 186). – С. 143–155. Целью статьи является анализ публицистических текстов одного из основателей современной украинской журналистики, литературного критика, историка литературы и общественных движений Сергея Александровича Ефремова (1876–1939), посвященных проблемам национального освобождения и государственного возрождения Литвы. Источниками послужили тексты С. Ефремова 1917–1919 годов в газете «Нова рада» и библиографическом месячнике «Книгарь: літопис українського письменства», мемуары, дневники, переписка. В ряде статей С. Ефремов («Народи Росії і державний централізм», «Литовські справи», «Самостійництво чи федералізм?») рассмотрел проблемы возрождения государственности Литвы. Эти работы заставляют задуматься, почему столь различной может быть судьба народов, длительно взаимодействовавших в едином геополитическом пространстве. Ключевые слова: Сергей Ефремов, Литва, публицистика, Российская империя, федерация, государственная самостоятельность The purpose of the article is the analysis of journalistic writings by the creator of modern Ukrainian journalism, literary critic and historian of literature and public movements Serhiy Alexandrovich Yefremov (1876–1939), devoted to the problems of national liberation and state regeneration of Lithuania. Sources were the texts of S. Yefremov from 1917–1919 in the newspaper «Nova Rada» and the bibliographic magazine «Knyharʹ: litopys ukrayinsʹkoho pysʹmenstva», memories, diaries, correspondence. S. Yefremov considered the issue of revival of the state life of Lithuania in the articles «The peoples of Russia and the state centralism», «Lithuanian affairs», «Independence or federalism?» etc. It should be emphasized that S. Yefremov’s journalistic writings about the national question has been made public but not sufficiently involved with the scientific circulation of the source. Yefremov’s journalistic notes contain the time and date information reflecting the dynamics of the national problem in the Russian state, where the first months of the February revolution occurred during rapid disintegration and decentralization. S. Yefremov ardently sympathized constituent aspirations of the Lithuanian people, consistently defended the right of «non-state» and «small» nations to independent political choice - whether in the form of national-territorial autonomy, or in the form of political autonomy. Furthermore, he understood the attempts of the people of the former Russian Empire to take advantage of the foreign policy situation and secure the support of the dominant states in defending their national interests. He was a consistent antagonist of Bolshevism. His journalism provides an opportunity to consider the comparative aspect of Ukrainian and Lithuanian experience in nation-building, helps answer the question, which was the main reason for the defeat of the Ukrainian liberation movement contain objective or subjective factors, and why such different people can be fate that has long interacted in the common geopolitical space. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 301 Іваницька Світлана Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці … Key words: Serhiy Yefremov, Lithuania, journalism, Russian empire, federation, state independence Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 302 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … УДК 930(477):[340.15+347.4](477.5)(470+571) Олег Бойков ПИТАННЯ РЕЦЕПЦІЇ У ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОМУ ПРАВІ В «ПРАЦЯХ КОМІСІЇ ДЛЯ ВИУЧУВАННЯ ІСТОРІЇ ЗАХІДНО-РУСЬКОГО ТА ВКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ВУАН» Стаття присвячена висвітленню основних напрямів досліджень, відображених у випусках «Праць Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права» щодо визначення сутності і форм рецепції у литовськоруському праві та її ролі у процесі розвитку українського права. У результаті розгляду праць Комісії, що містили дослідження з означеної проблеми з’ясовано наступне. Згідно з висновками членів Комісії слід говорити про справжню рецепцію, а не насадження литовського чи руського права, коли норми іноземного права для того чи іншого народу в межах Литовсько-Руської федерації запозичувалися у мірі, яка не викликала юридичний конфлікт між титульним та партикулярним (звичаєвим) правом. Ці ж висновки стосуються й норм польського, німецького та римського права, а магдебурзьке право взагалі стало шляхом проникнення іноземних норм як у литовське, так і у вітчизняне право. Ключові слова: литовсько-руське право, Литовський статут, Руська правда, українське право. Дослідження литовського, зокрема так званого литовсько-руського права у вітчизняній історичній та історико-правових науках посідають значне місце, що цілком природно, враховуючи кілька століть існування українців та литовців в єдиній державі. Разом з тим, у вітчизняній історико-правовій літературі затвердився певний стереотип про сталість як державного, так і правового укладу українських земель у складі федеративної Литовсько-Руської держави з потужним впливом Руської Правди, норми якої лягли в основу литовського законодавства. Відзначалося, що рецепція права Київської держави, зокрема Руської Правди, мала неабиякий успіх у литовській правовій системі. Однак, підходи щодо вивчення самої правової системи цієї держави, а також з’ясування наслідків взаємопроникнення, зокрема рецепції литовського та руського права досить неоднозначні. Дане твердження стосується також рецепції німецького, польського, а через них й римського права. Сучасні вітчизняні дослідники історії українського права, посилаючись на позицію І. Крип’якевича, зауважують, що сталий вже в українській історіографії вираз «Старини не рухаємо, а новини не вводимо», що характеризував політику Великого Князівства Литовського на українських землях, не слід розуміти як абсолют. Це стосується як державної політики, так і царини права, зокрема питання рецепції староруської системи права щодо литовського права [2, с. 12-13]. Ще М. Грушевський зазначав, що суттєвих трансформацій в політичному, суспільному устрої та правовому розвитку в Литовсько-Руській Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 303 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … державі не було, поки не налагодилися справді федеративні відносини між українськими та литовськими землями, а точніше, поки була сильна позиція місцевої руської (української) політичної еліти [10, с. 14-15]. Проте, як зауважує вчений, означений вище принцип, що був прямо прописаний у привілеях Казимира (1481 рік) та Жигмонта (1507 рік) руським чи то українським землям, фактично зумовив серйозні зміни у суспільно-політичних, а особливо, правових взаємовідносинах між литовською та руською елітами. З іншого боку, позиція М. Грушевського щодо домінування руського права у литовській правовій системі до поширення польської та німецької правових традицій, коли воно тільки модифікувалося під впливом іноземного права чи державної політики Литви [10, с. 5], стала авторитетною в українській як історичній, так і в історикоправовій літературі. Активна розробка питання щодо взаємопроникнення литовського та руського права продовжилася в 1920-1930-ті роки. Визначальною можна назвати роботу по вивченню процесу розвитку різних галузей литовської, а фактично литовсько-руської правової системи на українських землях ХV–ХVІ ст., яку здійснили створені в рамках УАН (ВУАН) у першої половини ХХ ст. Комісії з вивчення історії права. Зокрема, слід наголосити на діяльності створеної у 1919 році Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Робота цієї Комісії упродовж 20-х рр. минулого століття, мала неабияке значення для становлення і подальшого розвитку української історико-правничої науки. Висвітлення та аналіз результатів наукової діяльності цієї організації викликають все більше зацікавлення в сучасній українській історіографії та дослідженнях історико-правового характеру. Серед низки напрацювань щодо висвітлення основних напрямів роботи Комісії слід, виділити праці та історіографічні огляди самих членів Комісії, зокрема її голови М. Василенка [6,7], секретаря Л. Окиншевича [17], а також інших науковців, що не входили до її складу: Н. Полонської-Василенко [18], О. Оглобліна [16], Б. Бабія [1], сучасних дослідників І. Усенка [21], Д. Ващука [8], С. Рудька, [20] І. Мищака [15], Я. Калакури [13], Т. Вересовської [9], Л. Матвєєвої [14]. Одним з важливих завдань, що ставили перед собою учасники Комісії можна назвати проблему взаємопроникнення або ж рецепції литовського та руського (українського) права та визначення наслідків цього процесу для подальшого розвитку українського права. Отже, у даній статті здійснюється огляд основних напрямів досліджень, відображених у «Працях Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права», щодо визначення форм та сутності рецепції у литовськоруському праві та її ролі у процесі розвитку українського права. Революційні події в Україні 1917–1921 років та відновлення державності зумовили нові тенденції у процесі вивченні національного права. Активні дослідження почалися вже з 1918 року. Навіть зміни в політичній ситуації в Україні, політичне переформатування УНР в УСРР суттєво не вплинуло на процес наукового пошуку. Важливість таких досліджень, або як їх влучно називали в 20-і роки ХХ ст. – виучування, не лише обґрунтовувала накопичення Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 304 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … фактичного матеріалу, що мав висвітлити особливості правового розвитку українських земель у литовсько-руську добу, але й зумовлювала пошуки політичних та правових результатів взаємодії, а відповідно, й взаємовпливів литовського та руського (згодом українського) права. Крім того, проявлявся і академічний інтерес дослідників. За визначенням академіка Миколи Василенка, історія руського права в ХІХ столітті не набула статусу окремої науки, а розглядалася лише поверхово як університетська дисципліна, де не передбачалося окреслення ні литовського, ні західно(литовського)–руського, ні, тим більш, українського права. Тільки у 1918 році професором Іоанікієм Маліновським було видано курс руського права [6, с. ІІІ]. Тож цілком закономірним можна вважати створення Комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. Видання у 1925 році першого випуску «Праць …» стало визначною подією в історії українського правознавства. Як зазначає М. Василенко, який з 1920 року став головою Комісії, така серйозна дослідницька робота ґрунтувалася більше на добровільних началах, що позначилося на її штатному складі впродовж 1919 – 1934 рр. Це було викликано низкою причин, які призвели, не до системного виучування, а лише до розгляду окремих питань, які цікавили дослідників [6, с. ІХ]. Але, незважаючи на певні негативні обставини як то: політичні репресії стосовно науковців чи звичайні втрати серед учасників Комісії (передчасна смерть досить талановитого дослідника І. Балінського), брак коштів, ентузіасти з різними науковими інтересами опрацювали величезну кількість джерел литовсько-польської доби. Зокрема, це списки Литовського статуту, Литовська Метрика, матеріали судових установ доби Великого Князівства Литовського та власне вже українських судових установ. З іншого ж боку, можна стверджувати, що така різноманітність поглядів відтворена в опублікованих «Працях…» стосовно конкретних питань розвитку литовського, чи то литовсько-руського, права в українських землях середньовічної та ранньомодерної доби зумовила формування нового бачення його ролі в історії вітчизняного права. Досить розгорнутий історіографічний огляд стосовно головних аспектів вивчення литовського та українського права був зроблений М.Василенком ще в передмові до першого випуску наукового збірника. У статті охарактеризовано основний масив напрацювань ХІХ – початку ХХ ст. та окреслено концептуальні проблеми, пов’язані з напрямами досліджень та визначенням власне сутності руського і литовського права, їх взаємовпливу, а також ролі, яку їм відводили науковці у формуванні українського та російського права [6]. Одним з проблемних питань, що піднімалося у багатьох роботах було обґрунтування понять «литовське право», «руське право», «західноруське право» та «литовсько-руське право». Зміст цих визначень у контексті дослідження правових відносин на українських землях ХIV–XVII ст. трактувався не однаково, що було зумовлено, перш за все, відмінностями у національній приналежності та самоідентифікації дослідників. Зокрема, це стосується українських та російських та польських науковців. М.Василенко зауважує, що польський історик права Станіслав Кутшеба вважав литовсько-руське право Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 305 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … провінційним польським правом [6, с. III]. Історик російського права, професор Київського університету Федір Леонтович (М. Василенко відносить його до російських істориків) розглядав право литовсько-руської доби лише як основу для розуміння Східної Русі чи Московщини, або ж як допоміжне для російського права. Інший київський професор російського права Михайло ВолодимирськийБуданов вважав, що литовсько-руське право зв’язало давнє право та право Російської імперії. У свою чергу, професор Харківського університету Микола Максимейко вказував, що Руська Правда стала основою литовсько-руського права, а новгородсько-псковське та московське право має свої корені, які невідомі [6, с. IV-V]. Тож мова велася саме про руське, а не російське право. Деякі українські дослідники, зокрема Степан Борисенок, зазначали про сумнівність концепції «загальноруського права» [4, с.480]. У досить критичній статті, поміщеній у шостому випуску «Праць…» стосовно книги львівського дослідника польського права Яна Адамуса «Z zagadnień prawa LitewskiegoLwów. 1926. (Pamiętnik historyczno-prawny pod redakcią Przemysława Dąbkowskiego tom II)», на яку зауважують І. Усенко [21, с. 25] та Д. Ващук [8, с. 313], професор С. Борисенок піднімає питання визначення досить проблемного поняття «литовське право». Адамус, за твердженням С. Борисенка, розуміє «литовське право» або ж як праву систему тільки Великого Князівства Литовського, або як певну етнографічну категорію, що пройшла шлях політико-правової еволюції. Перший етап – це литовськоруське право від Руської правди до XVI ст., а другий етап – поява партикулярного литовського права від часів об’єднання Литви і Польщі в єдине утворення. С. Борисенок вказує, що сама така концепція розгляду цієї системи права невірна, оскільки не можна виділяти з єдиної системи литовського права дві самостійні дисципліни, адже Литовський статут 1566 та 1588 років був шляхетською правовою збіркою, у той час, як звичаєве право, що діяло в середовищі не шляхетського населення, слід вважати партикулярним польським правом. Більше того, як зауважує С. Борисенок, вже сталий для нашого сприйняття термін «Литовський статут» з’являється тільки після 1569 року [4, с. 474-475]. Аналіз, зроблений С.Борисенком щодо можливості застосування в науковому обігу термінів «литовське право», «литовсько-українське право», «литовсько-білоруське право», «литовсько-руське право» та «західно-руське право» вказує на існуючу тенденцію політизації і «націоналізації» правової спадщини Литовсько-Руської держави як відтвореними в 1918 році державами Литви і Польщі, так і України. Тож, бачимо спроби дослідника досягти об’єктивності у позначенні повнозмістовного та такого, що відповідав історичним реаліям того часу терміну «литовсько-руське» право. З іншого ж боку, автор у певних моментах погоджується із врахуванням етнічного та регіонального фактору, що позначилося на особливостях рецепції як литовського, так і руського права. [4, с. 480-481]. Аналізуючи опубліковані Комісією праці, можна зрозуміти, що дослідники намагалися висвітлити роль рецепції та взаємовпливів руського, власне Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 306 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … українського та литовського права у контексті їх окремішності, самобутності та самодостатності. Це обумовлювало не абсолютне запозичення литовським правом руського чи навпаки, а лише у тій мірі, коли не з’являлася пряма юридична колізія у звичаєвому праві та офіційному законодавстві. Що ж до застосування норм Руської Правди у литовському праві, тут думки науковців кардинально різняться. С. Борисенок піддає критиці думку Ф.Леонтовича про те, що Руська Правда в Литві в XIV – XV ст. мала те саме значення, що і інших руських землях [4, с. 476]. Водночас, він зауважує, що все ж слід говорити про її вплив як комплексу норм Київської Русі, коли вони запозичувалися місцевим звичаєвим правом у тому разі і обсязі, який не виникало суперечки в праві [4, с. 478-479]. Визначення національної характеру правової системи Литовсько-Руської Держави звісно ж не оберігало вітчизняних істориків права від суб’єктивізму, що, в свою чергу, призводило до гострих дискусій. Так, позиція професора Р. Лащенка, про те, що Литовський статут написаний українською мовою, а відповідно є пам’яткою українського права, була піддана критиці з боку С.Борисенка (останній наголошував на тому що Литовський. Статут слід вважати також пам’яткою білоруського та московського права, адже вона написана руською мовою). Тож С. Борисенок закликає до більшої об’єктивності, хоч і схвалює патріотичну позицію Р. Лащенка [3, с. 289]. М.Василенко зазначає, що Литовський статут 1529 року був досить слабо досліджений вітчизняними науковцями Тож, вивчення його списків у архівних установах Москви та Ленінграда, професором С. Борисенком вважалося одним з важливих завдань Комісії [7, с. VI-VII]. С. Борисенок, проаналізувавши тексти різних списків Литовського статуту вважав, що Литовський статут 1529 року фактично утворив єдине посполите право і дав можливість для подальшого розвитку литовського законодавства, та його поширення його на українських землях [5, с. 36.] Висновки, зроблені науковцем досить важливі для розуміння особливостей взаємодії литовських та руських норм права, зокрема щодо її значення для формування власне українського права. Водночас, як зазначає І. Усенко сучасні дослідники піддали критиці деякі позиції С.Борисенка, а також за слабку джерельну базу та недостатню обізнаність у виданих на той час працях щодо цієї проблеми. [21, с. 28]. Розглядаючи питання рецепіювання іноземних, зокрема польських правових норм литовським і литовсько-руським правом, автори праць Комісії зауважували на наступному. Подібне залучення і навіть насадження пов’язане, перш за все, з посиленням польського впливу після унії 1569 року. Згідно з твердженням тогочасних польських чиновників Статут 1566 року мав діяти тільки в самій Литві. Що ж стосується території українських земель, то, Литовський статут діяв до тих пір, поки ці території не піддалися польській Короні. Однак, місцеві, зокрема волинські, урядовці одповідали, що незважаючи на приєднання цих земель до Польщі, все ж зберігаються давні звичаї Великого Князівства Литовського. Цей факт правової дискусії наводить дослідник Григір Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 307 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … Попов, посилаючись на Луцьку та Володимирську книги Луцького трибуналу [19, с. 34]. Зауважуючи на оцінках авторів праць Комісії стосовно ролі магдебурзького права, слід відмітити статтю Сергія Іваницького-Василенка «Закони про опіку над недолітками в джерелах Магдебурзького права Західної Русі й Гетьманщини». Автор підкреслює, що магдебурзьке право було подекуди джерелом для литовських статутів, а в Литовсько-Руській державі, як і Польщі Саксонське Зерцало та Вейхбільд були запозичені разом з їх глосами, що за обсягом значно перевищували сам закон. Глоси, в свою чергу, ґрунтувалися не лише на законі, але й імперському праві, що складалося власне з норм німецького імперського права та римського права С.Іваницький-Василенко робить висновок, що вульгаризоване магдебурзьке право, було своєрідним каналом для проникнення іноземного права в Литовські Статути та в національне українське право [12, с. 62]. Олександр Добров у праці «Право необхідного спадкування за Литовським статутом», яка міститься у першому випуску збірника зазначає, що литовське право, зокрема спадкове, відчуло значного впливу польського, німецького та руського права. У той же час, дослідник вказує, що Литовський статут значно розширив права спадкодавця у порівняння з Руською правдою, хоча таке збільшення прав стосувалося лише рухомого майна та нерухомості, що придбана шляхом купівлі [11, с. 82]. Тут можна спостерігати прямий вплив литовського права, яке було сприйняте руською (українською) правовою традицією. Водночас О. Добров вказує на схожість норм Литовського статуту редакції 1566 року та норм римського права. Зокрема, він наводить порівняння з Новелами Юстиніана, зокрема положень 115 Новели. Деякі тексти норм. за його твердження, є прямим перекладом положень Новели. [11, с. 87] Сучасний дослідник історії українського права Дмитро Ващук, який зробив огляд означеної праці О. Доброва, зауважує, що автор не називає причин такого запозичення [8, с. 315]. Однак, сам О. Добров пояснює таку рецепцію результатом впливу польського права. Автор, спираючись на матеріали «Актов Западной России, т. 3, №11, ст. 32» обґрунтовує своє припущення тим, що польські правознавці були дуже обізнані в римському праві, а редакційна комісія, яка укладала текст Статуту, складалася саме з таких знавців римського права [11, с. 87]. О. Добров також позначає й інші джерела, через які окремі норми римського права проникали у Литву. Це магдебурзьке право, Саксонське Зерцало, трактати-студії польських правознавців щодо вивчення римського права, а також статути XVI ст., що були спробами польських правознавців здійснити кодифікацію. Водночас автор підсумовує, що римське право доби Юстиніана сприймалося поверхово, лише в тій мірі, в якій така рецепція відповідала умовам часу [11, с. 87]. Як зауважує Д. Ващук, у підготовленій до друку статті «Українські та литовські акти купівлі-продажу XVI ст.», що мала вийти у VII випуску «Праць…», О. Добров робив порівняння римських (а також грецьких) та Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 308 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … литовсько-українських документів купівлі-продажу [8, с. 315]. Однак цей випуск «Праць…», на жаль, був знищений з ідеологічних міркувань партійного керівництва. Отже, окреслюючи основні результати досліджень щодо проблеми рецепції в литовсько-руському або ж західно(литовському)-руському праві, опубліковані в «Працях Комісії для історії виучування західно-руського та вкраїнського права» слід зазначити наступне. На основі обробки значного масиву джерел науковці доводять думку, що насадження литовського права в українських землях чи руського права в Литві не було, на відміну від насадження вже російського законодавства з кінця XVIII ст. У більшості випадків кожна земля взагалі застосовувала власне звичаєве право, а за необхідності залучалися іноземні правові норми навіть без згадування про її «національну приналежність». Тож, на думку авторів «Праць…», твердити про чисте литовське чи руське право на території Литовсько-Руської держави можна лише з певними зауваженнями. Тому слід говорити про справжню рецепцію, коли норми іноземного права для того чи іншого народу в межах федерації запозичувалися у мірі, яка не викликала юридичний конфлікт між титульним та партикулярним (звичаєвим) правом, коли норми руського чи литовського права органічно доповнювали одна одну. Це ж стосується й норм польського, німецького та римського права, які також часто поєднувалися, а так зване магдебурзьке право вважалося своєрідним шляхом проникнення означених норм як у литовське, так і у вітчизняне право. Саме тому авторами «Праць» було підняте проблемне питання окреслення власне назви тієї правової системи, що сформувалася в Литовсько-Руській державі. Отже, питання рецепції в литовсько-руському праві продовжує бути відкритим і потребує подальших досліджень. 1. 2. 3. 4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ Бабий Б. М. Правовые исследования в Академии наук Украинской ССР, 1919–1973 гг. / Б. М. Бабий. – К. : Наук, думка, 1974. – 143 с. Блануца А. В. Інститут «старини» й «новини» в правових та економічних джерелах Великого князівства Литовського (друга половина ХV–ХVІ ст.) / А. В. Блануца, Д. П. Ващук // Український історичний журнал. – 2006. – № 2. – C. 11–23. Борисенок С. [Рец.] Проф. Р. Лащенко. Литовський Статут, яко памятник українського права. – Науковий збірник Українського університету в Празі. Том I. Прага. 1923, стор. 66–95 / С. Борисенок // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – Київ : З друк. Укр. Акад. Наук. Вип. 2 . – 1926. – XIV, 303, ІІ, [1] c. – (Збірник СоціальноЕкономічного Відділу УАН ; № 6). – С. 288–289. Борисенок С. Методологічні питання в науці історії литовсько-руського права: Jan Adamus. Z zagadnień prawa Litewskiego. Lwów.1926. Стор. 56. (Pamiętnik historyczno-prawny pod redakcią Przemysława Dąbkowskiego tom II) / С. Борисенок // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 309 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … та українського права. – Вип. 6. – К. : З друкарні Української Академії Наук, 1929. – XLII, 527, [7] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №18). – С. 473–486. 5. Борисенок С. І. Списки Литовського Статута 1529 р. / С. І. Борисенок // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Вип. 6. – К. : З друкарні Української Академії Наук, 1929. – XLII, 527, [7] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №18). – С. 35–109. 6. Василенко Н. П. Передмова / Н. П.Василенко // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – Київ : З друк. Укр. Акад. Наук. – Вип. 1. – 1925. – IX, 180, [1] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №3). – С. ІІІ-IX. 7. Василенко Н. П. Передмова / Н. П.Василенко // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Вип. 6. – К. : З друкарні Української Академії Наук, 1929. – XLII, 527, [7] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №18). – С. V–X. 8. Ващук Д. Дослідження українського права литовської доби у «Працях Комісії для виучування історії західно-руського та українського права» / Д. Ващук // Історіографічні дослідження в Україні. – 2017. – Вип. 27. – C. 306. 9. Вересовська Т. В. Видавнича діяльність Комісії для виучування історії західноруського та українського права УАН-ВУАН (1918–1928) / Т. В. Вересовська // Бібл. вісник. – К., 2000. – № 2. – С. 4–15. 10. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський ; [редкол. : П. С. Сохань (голова) та ін.]. – Київ : Наук. думка, 1991. – (Пам’ятки історичної думки України). – Т. 5 : Суспільнополітичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII віків, 1994. – VII. – 687 c. 11. Добров О. Право необхідного спадкування за Литовським статутом / О. Добров // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – Київ : З друк. Укр. Акад. Наук. – Вип. 1. – 1925. – IX, 180, [1] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №3). – С. 82–89. 12. Іваницький-Василенко С. Закони про опіку над недолітками в джерелах Магдебурзького права Західної Русі й Гетьманщини / С. ІваницькийВасиленко // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. - Київ : З друк. Укр. Акад. Наук. Вип. 1 . – 1925. – IX, 180, [1] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №3).– С. 59–81. 13. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій / Я. Калакура. − К. : Генеза, 2004. − 496 с. 14. Матвєєва Л. Нариси з історії Всеукраїнської Академії наук / Л. Матвєєва. – К. : ВД «Стилос», 2003. – 296 с. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 310 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … 15. Мищак І. М. Основні напрямки наукової діяльності Комісії для виучування історії західноруського та українського права ВУАН / І. М. Мищак // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2015. – № 1. – С. 14–18. 16. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію / О. Оглоблин. − Нью-Йорк : Організація оборони чотирьох свобод України, 1963. − 87 с. 17. Окиншевич Л. О. Десять років роботи Комісії для виучування історії західно-руського та українського права / Л. О. Окиншевич // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. – Вип. 6. – К. : З друкарні Української Академії Наук, 1929. – XLII, 527, [7] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №18). – С. XІ–XХХ. 18. Полонська-Василенко Н. М.П. Василенко і ВУАН / Н. ПолонськаВасиленко // Україна (Париж). – 1951. – Ч. 5. – С. 337–345. 19. Попов Г. Луцький Трибунал 1578 року / Г. Попов // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – Київ : З друк. Укр. Акад. Наук. – Вип. 1. – 1925. – IX, 180, [1] c. – (Українська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу №3). – С. 38–58. 20. Рудько С. Науково-організаційна діяльність М.П. Василенка в радянський період / С. Рудько // Записки НУ «Острозька академія». Серія : Історія. – Острог, 2012. – Вип. 19. – С. 139–150. 21. Усенко І. Б. Держава і право Великого князівства Литовського у дослідженнях учених Всеукраїнської Академії Наук / І. Б. Усенко // Актуальні проблеми держави і права. – 2009. – Вип. 49. – С. 25–32. Статья посвящена освещению основных направлений исследований, отраженных в выпусках «Трудов Комиссии для выучивания западно-русского и украинского права» касающихся определению сути и форм рецепции в литовскорусском праве, а также её роли в процессе развития украинского права. В результате рассмотрения работ Комиссии, содержащих исследования по обозначенной проблеме выяснено следующее. Согласно выводам членов Комиссии следует говорить о настоящей рецепции, а не насаждении литовского или русского права, когда нормы иностранного права для того или иного народа в пределах Литовско-Русской федерации заимствовались в степени, которая не вызывала юридический конфликт между титульным и партикулярным правом. Эти же выводы относятся и нормам польского, немецкого и римского права, а магдебургское право вообще стало путем проникновения иностранных норм как в литовское, так и в отечественное право. Ключевые слова: литовско-русское право, Литовский статут, Русская правда, украинское право. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 311 Бойков Олег Питання рецепції у литовсько-руському праві … The article is devoted to the coverage of the main areas of research reflected in the editions of the «Commission’s Proceedings for the Learning of Western-Russian and Ukrainian Law» regarding the definition of the essence and forms of reception in the Lithuanian-Russian law, as well as its role in the development of Ukrainian law. As a result of consideration of the Commission’s proceedings , which contains the research on the indicated problem, the following is clarified. According to the conclusions of the members of the Commission, it should be said about the present reception, rather than the imposition of Lithuanian or Russian law, when the norms of foreign law for one or another people within the Lithuanian-Russian federation were borrowed to a degree that did not cause a a legal conflict between title law and particular (customary) law . The same conclusions apply to the norms of Polish, German and Roman law, and Magdeburg law in general has become a way of penetrating foreign norms in both the Lithuanian and the domestic law. Key words: Lithuanian-Russian law, Lithuanian Statute, Russian Truth, Ukrainian law. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 312 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … УДК 929 : 342(477)-057.4 (092) «19/20» Віталій Яремчук «НАДНАЦІОНАЛЬНИЙ» ІСТОРИК БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОГО ПРОСТОРУ В ЕПОХУ НАЦІЄТВОРЕННЯ: ОНИКІЙ МАЛИНОВСЬКИЙ У статті зроблено спробу пояснити причини і вияви трансформацій історичного мислення дослідника історії права Великого князівства Литовського Оникія Малиновського (1868–1932). Автор прийшов до висновку про поступову «міграцію» науковця з простору «наднаціональної» російської імперської історіографічної культури до національної української. Причини таких змін вбачаються в інтеграціївченогов контекстнауковогоі суспільного життя радянської України доби більшовицької українізації, ймовірному посиленні його української етнонаціональної лояльності. Національна реформа в Україні спричинила національно-культурне піднесення («червоний ренесанс») іпоширеннянаціональної самосвідомості в інтелігентських колах. Ці загальні процеси «зачепили» й О. Малиновського. Ключові слова: Оникій Малиновський, історія права, історіографія, Велике князівство Литовське, імперія, націєтворення. Епоха зламу ХІХ і ХХ сторіч була доленосною для творення націй східно-центральноєвропейського простору. Власне саме тоді формувалися й український і литовський національні проекти, які незабаром були практично реалізовані в процесі розпаду імперій Романових та Габсбургів. Позиції, які займали в той час «національні» історики нових держав, через їхню активну участь у їхньому усталенні, є доволі дослідженими і зрозумілими. Логіка історичного письма та громадської діяльності, скажімо, Михайла Грушевського чи Йонаса Басанавичуса, попри всю індивідуальність їхніх дослідницьких і політичних траєкторій, була досить схожою. Складніше дати відповідь на питання про те, як вчорашні добропорядні імперські культурні діячі, наприклад професори імператорських університетів, перетворились на чільних постатей уже національних культур, в т. ч. на національних істориків – чи то в контрольованих більшовиками Україні і Білорусі, чи то в незалежних державах Балтії. Ймовірно, що вони зазнавали потужного впливу нових національних і політичних реалій, і виступали в ролі не стільки рушіїв національно-політичної перебудови теренів Східно-Центральної Європи, скільки її (перебудови) пасивних (без будь-яких негативних конотацій) обʼєктів. Проте таке припущення є дуже загальним і потребує «перевірки» фактами. Отож, для того, щоб зрозуміти причини світоглядних і політичних перетворень культурних діячів в умовах постання національних культурних просторів на «руїнах» імперій, необхідно вивчати їхні життєві шляхи в якнайширших контекстах. Інакше дослідники приречені до поверхових суджень про «національну зраду», наприклад, учня одного з творців модерної Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 313 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … України Володимира Антоновича (йдеться про Івана Линниченка, який, як відомо, різко засудив змагання українців за незалежність) або про «обрання української ідентичності» етнічною росіянкою Олександрою Єфименко, авторкою одного з перших синтезів з історії України. За методологічну матрицю, яка сприятиме глибшому проникненню в індивідуальний світ інтелектуалів, може слугувати транс/міжнаціональна (і подібні до неї) перспектива. Очевидно, що непродуктивно досліджувати долі імперських інтелектуалів часів кризи імперій (як і їхні суспільнополітичні позиції, ідентичності, лояльності, зрештою, бачення світу і себе в умовах таких криз) під кутом погляду на історію, який виходить виключно з національних історичних моделей. Це, наприклад, добре аргументував нещодавно Андреас Каппелер, опублікувавши цікаву, ґрунтовну і насичену нетривіальними спостереженнями «перехресну» спільну біографію подружжя українського етнографа, статистика і діяча українського руху Петра Єфименка та згадуваної вже історикині, «самоучки, жінки і кацапки» (за влучним висловлюванням того ж західного історика) Олександри Єфименко [див.: 23]. Як переконливо продемонстрував А. Каппелер, біографія О. Єфименко не може бути задовільно пояснена крізь призму лише російського чи українського «сегментів» її творчості чи життєвого шляху, до того ж часто на її вчинки (які сприймаються біографами як небуденні, героїчні etc.) впливали й випадки, казуси, суто житейські причини, які раніше випадали з поля зору дослідників, наприклад, боротьба за виживання в умовах важкого матеріального становища родини. І тут власне час перейти до історії «героя» нашої статті, яка добре надається до вивчення саме в окресленій перспективі. Життєва доля і після життєва пам’ять про Оникія Олексійовича Малиновського (1868–1932) не були дуже прихильними до вченого. Вони не потребують докладного опису, оскільки його біографія в традиційному сенсі (як сукупності інформації про щаблі біологічного, родинного, творчого і громадсько-політичного життя) на сьогодні в основному відома. Нині, після тривалого забуття в радянські роки, інтерес до нього дослідників помітно виріс. На сьогодні українськими і російськими істориками й правниками опубліковано декілька десятків енциклопедичних гасел та більш чи менш ґрунтовних статей про вченого, уривків з кількох його мемуарних текстів, написаних у різний час. Його іменем названо один із навчально-наукових підрозділів в університеті міста його народження – Острозької академії, тут же проводяться щорічні міжнародні конференції його памʼяті, публікуються їхні матеріали, перевидано декілька наукових та науково-популярних праць О. Малиновського. Найважливішим із таких є перевидання узагальнювальної і певною мірою підсумкової праці як О. Малиновського, так і школи «західноруського права», до якої належав, – «Лекций по истории русского права» на основі ростовського видання 1918 р., здійснене 2015 р. [5]. Чого дійсно бракує – то це текстів про зміни у світогляді вченого. Історикові ідейні зрушення не можна не помітити навіть при знайомстві з його «видимою» біографією – біографією імперського науковця Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 314 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … й одного з регіональних лідерів провідної загальноросійської партії, який перетворився на чільного українського інтелектуала. Оскільки йдеться про історика, то важливо й цікаво дослідити питання про їхній (змін)звʼязок з його професійним «я»: академічною карʼєрою й історичним мисленням. Спробуємо заповнити цю прогалину, не претендуючи на відкриття «остаточної» істини. О. Малиновський був вихідцем із родини ремісників, який зміг дістатися вершин академічного визнання, стати провідним професором кількох університетів Російської імперії, а з 1925 р. – ще й академіком ВУАН. З іншого боку – завжди знаходився на вістрі ліберально-демократичної опозиції самодержавному режимові, був редактором та автором опозиційних видань, за що неодноразово потерпав у карʼєрному плані. 1920 р., зі встановленням більшовизму, його як «контрреволюціонера» засуджено до смертної кари, яку в останній момент замінено на увʼязнення, а у 1925 р. вченого достроково звільнено. Після переїзду до Києва у період 1926-1930 рр. він плідно працював у ВУАН, був головою чи членом низки академічних установ, а з початком сталінських «чисток» в 1930 р. науковця позбавили звання академіка і всіх академічних посад. Неодноразово доля підносила йому випробування й особистого плану: так, у зовсім ще юному віці йому судилося пережити страшне горе – навесні 1884 р. внаслідок обвалу землі трагічно загинули його батько та брат Володимир; в 1911 р. під час пожежі згоріло його помешкання в Томську, де він жив і викладав в університеті з 1898 по 1913 р.(з університету науковця звільнили в 1911 р. через «неблагонадійність»); в останні роки життя він страждав від прогресуючих хвороб, особливо глухоти, які були наслідком величезної наукової та громадсько-політичної завантаженості О. Малиновського впродовж всього його життя. У 1888–1892 рр. О. Малиновський навчався спочатку на історикофілологічному, згодом на юридичному факультеті університету Св. Володимира, де увійшов у коло учнів визначного історика права та водночас консерватора й великодержавника Михайла ВладимирськогоБуданова, та став одним із представників гурту дослідників, в основному вихованців цього ж ученого, який сам Оникій Олексійович називав «школою вчених дослідників західно-руської старовини» [5, с. 31], а нинішні історики називають «школою західноруського права» (Сергій Михальченко [див.: 16]) чи «Київською історико-юридичною школою» (Тетяна Бондарук [див.: 1]). В центрі уваги цього неформального наукового співтовариства знаходилася історія права ВКЛ. Погляди істориків права ВКЛ в імперській Росії, зокрема й представників зазначеної школи, формувалися під потужним впливом офіціозної концепції «западнороссизма», що утвердилася в імперській історіографії та громадсько-політичному вжитку в 1860–1870-х рр. і мала на меті протиставити прадавню гадану «руськість» литовських, білоруських та українських земель («Западной России») претензіям на ці терени з боку польського національного руху. Усі представники школивиходили із засновку, що для Київської Русі («древній России») була притаманною «національна єдність» («национальное единство») словʼянського населення, яке вважалось Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 315 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … етнічно монолітним і називалось зазвичай «русским». Потім суто територіальна гілка «русских» з теренів «Западной Руси/России» увійшла до складу держави, яку ці та інші імперські історики-литуаністи (Матвій Любавський, Іван Лаппо) називали «Литовско-русскимгосударством» і стала його етнічною основою. На основі застосування провідного методологічного інструменту школи – компаративістського методу, а саме порівняння права «древней России» та права ВКЛ, робився висновок про значну подібність обох правових систем, а отже про те, що правовий лад Київської Русі був першим генеалогічним ступенем формування правового ладу ВКЛ. Відтак підкреслювалася переважно «русская» юридична природа цього утворення. Стисло окреслимо найважливіші здобутки О. Малиновського як історика ВКЛ. Першим його значним дослідженням взагалі і в ділянці історії права ВКЛ зокрема була монографія «Учение о преступлении по Литовскому статуту» [11]. Ця книга – частина його студентської роботи на тему «Уголовное право Литовского статута в связи с развитием уголовного права вообще», за яку він отримав золоту медаль Ради університету Св. Володимира. Студія була присвячена слабко дослідженому на час її виходу в світ питанню. Оскільки всі три редакції Литовського статуту взаємопов’язані, то вчений розглядав їх зміст спільно, вказуючи щоразу – «чи знаходиться певна постанова в одній, двох чи у всіх трьох редакціях, а в останніх двох випадках – яких видозмін зазнала ця постанова» [11, с. 1]. Завдяки такому методу О. Малиновському вдалось уникнути повторів, що було б неможливим при окремому розгляді постанов кожної редакції,а також змалювати історичну ґенезу різних інститутів карного права. Автор докладно проаналізував зовнішню конструкцію і зміст карних законів Литовського статуту, висвітлив розуміння його укладачами таких понять, як злочин, склад злочину, види злочинів і покарань. Аналізуючи юридичну майстерність правників ВКЛ, О. Малиновський приходив до висновку про казуїстичний характер опису злочинної дії в Литовському статуті. «Багатослів’я, часті повторення одних і тих же положень, казуїстичність і (внаслідок цього) неповнота закону», − такі, на думку історика, характерні риси Литовського статуту, що свідчить про слабкий розвиток законодавчої техніки кодифікаторів ХVІ ст. [11, с. ХІІ]. Найвідомішою монографічною студією О. Малиновського, яка принесла йому репутацію одного з найкращих в Росії дослідників історії права, була «Рада Великого княжества Литовского в святи с Боярской думой древней России». Робота є порівняльним дослідженням двох органів влади – Боярської думи Київської Русі та Панів-ради ВКЛ. Якщо Боярська дума була вже добре вивченою імперською історіографією інституцією, то Пани-рада ВКЛ як спеціальний об’єкт дослідження довгий час не привертала уваги істориків права. У першій частині книги [8] автор в основному повторює висновки, зроблені ще Василем Ключевським, про визначне суспільне становище давньоруської аристократії (бояр), що стало підставою її участі у верховній Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 316 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … владі [8, с. 70, 80]. Згідно з поглядами О. Малиновського, наради князів з боярами (тобто Боярська дума), були юридично необхідними для князів, що закріплювалося нормами звичаєвого права. На думку історика, Боярська дума управляла країною разоміз князем і вічем (і тут, як і в інших працях, О. Малиновський тримався знаної концепції М. Владимирського-Буданова про тріаду влади (трьох «начал») в Київській Русі, носіями якої були князь (монархічний елемент), Боярська дума (аристократичний) і віче (демократичний)), проте її роль в здійсненні верховної влади і взаємини з князем і вічем не були сталими, а визначались конкретними умовами певного випадку [8, с. 103]. Найбільш важливим з погляду наукової новизни, наявності висновків і узагальнень був перший випуск другої частини монографії [9], присвячений проблемі походження Панів-ради ВКЛ. Тут розглядаються питання про умови утворення ВКЛ, формування аристократії цієї держави та її ролі в процесі ґенези ВКЛ, нарешті, безпосередньо проблема становлення Панів-ради ВКЛ як інституту влади. Якщо в давньоруські часи структура верховної влади визначалась відносною рівновагою трьох «начал», то згодом «ті особливі умови, котрі супроводжували утворення московського та литовсько-руського єдинодержавства, здійснили вплив на особливості державного устрою московського та литовсько-руського: в Москві отримало переважання монархічне начало, в Литві – аристократичне» [9, с. 1]. Згідно з поглядами О. Малиновського, роль аристократії в управлінні державою у ВКЛ порівняно з її місцем в Київській Русі ще більше зросла через дві причини: через безпосередню участь в процесі утворення ВКЛ «вищих прошарків аристократії – князів і бояр, або панів […] як найближчих помічників і співробітників великого князя» і через «вплив на Литву державного ладу сусідніх руських земель, в яких існувала Боярська дума, як постійна установа» [9, с. 118]. Найвищим органом влади, який виражав інтереси аристократії ВКЛ, була Пани-рада. Пани-раду (як і місцеві сейми та вальний сейм) О. Малиновський вважав інституцією, яка знаходилась у генетичному зв’язку з Боярською думою Київської Русі: «Найдавніше право аристократії засідати в Боярській думі переходить у пізнішу (литовську) епоху в право приймати участь в місцевих сеймах, з одного боку, та в право засідати в раді і приймати участь у вальних сеймах – з іншого» [9, с. 21]. Вчений спеціально зупинився на обставинах скликання всіх Рад від 1324 до 1488 рр., проте не вказав точної дати постання Панів-ради як державного інституту. Його висновки дуже обережні: «Ми не можемо сказати, коли саме з’явилась рада при великому князеві Литовському. Можна, однак, припустити, що це трапилось досить рано», це відбувалось «із непомітною, невловимою поступовістю» [9, с. 118].Значна увага в книзі приділена також аналізу складу, процедури діяльності і функціям Панів-ради. Найбільшим за об’ємом з трьох книг монографії О. Малиновського був другий випуск другої частини [10], присвячений історії Панів-ради впродовж Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 317 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … 1492-1569 рр. Важливе теоретичне положення цього тому праці вченого − періодизація історії найвищої державної інституції ВКЛ. О. Малиновський запропонував виділяти в історії Панів-ради два етапи – до 1492 р. («період утворення ради») і після 1492 р. до 1569 р. («період панування ради») [10, с. ІІ]. Натомість інший знаний історик ВКЛ М. Любавський у праці «Литовско-русский сейм» (М., 1901) поділив історію Панів-ради на три періоди: 1) до 40-х рр.ХV ст.; 2) до 40-х рр. ХVІ ст.; 3) до 1569 р. [див.: 16, с. 101]. О. Малиновський вважав, що початок другого періоду було покладено привілеєм великого князя Олександра 1492 р., який перетворив Пани-раду в найвищий орган влади ВКЛ. В книзі докладно розглянуто склад, порядок діяльності і компетенцію Панів-ради в час зеніту її могутності. На думку вченого, оскільки «звичаєве право точністю і визначеністю не володіє», то «на питання про організацію і діяльність ради, рівно ж як на питання про її взаємини з великим князем та сеймом не можуть бути дані тверді відповіді. Такий їх характер відповідає історичній дійсності: звичай подає лише загальні, не чітко визначені вказівки на організацію і коло повноважень державних установ, лише загальними, не зовсім визначеними рисами відокремлює межі однієї установи від іншої» [10, с. ІІІ]. В третій книзі своєї монографії О. Малиновський висунув і обґрунтував важливий висновок про те, що джерелом й початком репрезентаційної системи у ВКЛ є Пани-рада. На думку історика права, вальні сейми Литовської держави були лише розширеними засіданнями Панів-ради з участю шляхетства-рицарства зі збереженням керівної ролі на них Панів-ради. Запровадження ж справжньої представницької системи з обранням депутатів від шляхетства починається тільки незадовго до кінця існування ВКЛ як самостійної держави, за Литовським статутом 1566 р. [10, с. 115-116]. Особливий наголос в книзі зроблено на наслідках зосередження повноти влади в руках литовсько-руської аристократії. Цій проблемі цілком присвячено ІV розділ третього тому. Автор вважав, що, оскільки «всі важелі державного управління знаходились в руках Панів-ради, тому позитивні і негативні сторони литовсько-руського ладу, світлі і темні сторони литовськоруської історії повинні бути поставлені передусім на її рахунок» [10, с. 336]. Виходу першої і третьої книг монографії передувало видання збірника документів [19] і доповнень до нього [20], що стосувались історії Панів-ради. Тут уміщено багатий матеріал, почерпнутий укладачем з т. зв. Литовської метрики, а також актових книг тодішнього Київського Центрального архіву. Документи збірника згруповано у чотири частини. У першій зібрано привілеї членам Панів-ради та даровані за участю цієї державної інституції іншим особам. Вони дають можливість з’ясувати склад Панів-ради. Друга частина містить акти про політичну роль найвищого органу влади Литовської держави. До третьої частини включено судові акти, себто постанови найвищого суду в складі великого князя й Панів-ради, а подекуди й самостійні вироки Панів-ради. У четвертій частині подано документи «побутової» історії, що Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 318 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … стосуються життя й діяльності членів Панів-ради. Збірник містить докладні покажчики: особовий, географічний і предметний. За дорученням Санкт-Петербурзької академії наук М. ВладимирськийБуданов в 1914 р. написав рецензію на твори О. Малиновського, присвячені Панам-раді ВКЛ [3]. Попри відзначення рецензентом низки недоліків (зокрема, Михайло Флегонтович указав на відсутність точного визначення поняття «аристократія», недостатню з’ясованість питання про походження Панів-ради, необґрунтованість твердження про цілковиту спадкоємністьпоміж давньоруською Боярською думою та Панами-радою ВКЛ), у цілому він високо оцінив праці Оникія Олексійовича з історії найвищого органу влади Литовського князівства. При цьому в рецензії акцентовано на важливості як наукових висновків вченого, так і на методологічних перевагах його текстів (передовсім,логічній повноті досліду, відповідності висновків фактам, об’єктивності і виваженості в оцінках) [3, с. 204-237]. На підставі відгуку М. Владимирського-Буданова цикл студій О. Малиновського з історії Панівради було відзначено премією імені Батюшкова Санкт-Петербурзької академії наук [3, с. 204]. О. Малиновському належить спроба підготовки узагальнювального курсу історії «русского» права. Варшавське видання «Лекций по истории русского права» (1914, 1915) вийшло в двох томах, пізніше автор об’єднав їх в один (Ростов-на-Дону, 1916; перевидання 1918) [7; 5]. Книга була прикладом новаторського синтезу і своєрідного інтелектуального підсумку наукового доробку імперських істориків «русского» права, зокрема, представників школи «західноруського права». Новизну цієї праці першим дуже точно відзначиввідомий український історик Микола Василенко, підкресливши, що О. Малиновський уперше ввів історію «західноруського права» в університетський курс лекцій «руського права» та вперше рівномірно виклав історію всіх галузей права, а не лише державного права [2, с. ІІІ]. Дійсно, в книзі міститься багатий і цікаво викладений матеріал з історії державного, карного, цивільного та судового права, а також інформативний нарис про джерела історії «руського» права. У ній виразно задекларовано головні постулати школи, зокрематезу про «національну єдність» «русских» (інші терміни, які застосовано у цій книзі – «славяне», «русскиеславяне») з часів «руського государства» «древней России». Наприклад, вже у передмові, розтлумачуючи поняття предмету історії «русского права», він називає його «правом руського народа» й поширює поза межі власне словʼянського населення великоросійських держав (через специфіку імперського етнополітичного ономастикону доцільно зацитувати мовою оригіналу): «Одна из важнейших древнерусских земель – Галиция – входит в настоящее время в состав Австро-Венгрии. Население Галиции русское, и право, выработанное в среде этого населения, русское право. Далее, в Средние века из отдельных древнерусских земель образовались два государства – Московское и Литовско-русское. Основную массу населения в обоих государствах составлял русский народ, и право, выработанное русским народом одного и другого Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 319 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … государства, есть русское право; значит, русским правом следует назвать как право московское, так и право литовско-русское, и в общий курс истории русского права должны входить как история права московского, так и история права литовско-русского» [5, с. 19]. Безсумнівною заслугою О. Малиновського й інших представників школи було підкреслення важливості політичної й правової культури Київської Русі для усталення правового ладу ВКЛ, а також базоване на ретельному опрацюванні джерел дослідження конкретних інститутів права цієї держави. По суті, О. Малиновський, як й інші імперські історикилитуаністи працювали над багатонаціональною/«транснаціональною» проблематикою (в термінах сьогодення), яка стосується рівною мірою литовського, білоруського та українського минулого. Проте вони вивчали її з позиції суто «наднаціональної», типової для тодішньої історичної науки Російської імперії. Такий принциповий недолік підходів представників школи вже на початку ХХ ст. був поміченийруйнівником звичайної для імперської історіографії схеми – Михайлом Грушевським. Отже, надамо слово найвидатнішому українському історикові. У своєму знаменитому «маніфесті» «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904) він зазначав: «В[елике] кн[язівство] Литовське було тілом дуже гетерогенним, неодностайним. В новішій науці легковажиться, навіть зовсім ігнорується значіння литовської стихії. Слідження преємства права староруського з правом В[еликого] кн[язівства] Литовського, значіння слов’янського елементу в процесі творення й розвою В[еликого] кн[язівства] Литовського привело сучасних дослідників внутрішнього устрою сеї держави до крайності, що вони зовсім ігнорують елемент литовський – навіть не ставлять питання про його впливи, хоч, безперечно, ми мусимо числитися з такими впливами в праві й устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (от хоч би – вкажу лише exempligratia – інститут «койминців»). Потім, лишаючи литовський, – сам слов’янський елемент В[еликого] кн[язівства] Литовського неодностайний: маємо тут дві народності – українськоруську й білоруську. Українсько-руські землі, з виїмком Побужжя й Пинщини, були досить механічно зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям, і з Люблінською унією перейшлибезпосередньо в склад Польщі. Противно, білоруські землі дуже тісно були зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, мали на нього величезний вплив – в суспільнополітичнім укладі, праві й культурі (як, з другого боку, самі підпали дуже сильному впливу суспільно-політичного й культурного процесу В[еликого] кн[язівства] Литовського) й зісталися в складі його до кінця. Таким чином історія В[еликого] кн[язівства] Литовського далеко тісніше зв’язана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської, що чимало підпала впливу його історії, але дуже небагато мала на нього впливу (тільки посередньо – оскільки білоруська народність передавала право й культуру, насаджені Київською державою, але так само посередньо, через політику литовського Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 320 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … правительства, українсько-руська народність приймала не одно, що йшло від білоруської, – напр., білоруські елементи актової мови, прийнятої литовським правительством)» [11, с. 205-206]. Як бачимо, М. Грушевський закликав до вивчення проігнорованого в імперській історіографії литовського складника та національного поділу однієї нерозділеної історії на дві незалежні – білоруську та українську. Тобто тут замість імперського, «наднаціонального» наративу виразно присутній заклик до писання суто національних наративів про ВКЛ. Такий підхід був новаторським для часів дуайена української історіографії, його взято на озброєння білоруською історіографією у часи проведення політики коренізації, але знову відкинуто партійною історичною наукою СРСР починаючи з 1930-х рр., яка фактично реанімувала (за деякими винятками, наприклад, праць Володимира Пашута) імперську історичну схему. Між іншим зазначимо, що у суто національного підходу (як і у будьякого іншого!) є свої обмеження; зокрема, як здається, він не заохочує до адекватного дослідженняскладних етнічнихпроцесів у багатоетнічному ВКЛ, його «заплутаної» політичної історії й ієрархії лояльностей його елітних верств. Як можна пояснити чіпкість «імперської» позиції О. Малиновського, якої він тримався як мінімум до 1918 р., часу останнього видання його «Лекций по истории русского права»? Очевидно, що така традиційність не була дивиною. «Тиснув»і авторитет М. Владимирського-Буданова, який (разом з Федором Леонтовичем) сформулював основні постулати школи і якого Оникій Олексійович незмінно поважав і вважав своїм вчителем [див.: 6], і сама імперська історіографічна культура, яку критикував у згаданій вище статті М. Грушевський, і власне етнополітичні лояльності «дореволюційного» О. Малиновського. Принаймні до початку 1920-х рр. він був типовим «малоросом», тобто людиною із «общерусской» політичною та культурною свідомістю, яка проте відчувала сентимент до своєї малої батьківщини. З одного боку – він вважав себе «українцем за походженням», із задоволенням співав українських пісень, після одруження молода дружина вишила йому українську сорочку, якою дуже дорожив [17, с. 26-27]. А одруженим був О. Малиновський з донькою провідного діяча українського руху того часу Олександра Кониського Марією. Входячи певний час в 1919 р. до складу денікінського цивільного уряду, він сприяв збереженню Української академії наук, яку шовіністи-денікінці хотіли закрити [22, с. 51]. Один із знаних представників школи «західноруського права» Федір Тарановський в листі до першого президента ВУАН Володимира Вернадського 1919 р. писав про О. Малиновського як про «щирого українця», «природного малороса і руського», протиставляючи його одному із вчених польського походження [21, с. 28]. З іншого боку, починаючи з 1898 р. знаходився поза суспільнополітичним життям підросійської України, був активним діячем загальноімперської партії кадетів, яка займала в українському питанні помірковану позицію. На зʼїзді кадетської партії в Катеринодарі у 1918 р. він проголосував за резолюцію про одну і неподільну Росію [17, с. 27]. Цей крок Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 321 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … очевидно не був випадковим. Щоденникові записи О. Малиновського підтверджують, що така його позиція була щирою. Зокрема, у своєму катеринодарському щоденнику 1 січня 1920 р. він записав, що новорічний тост він виголосив за відродження Росії: «Я […] запропонував тост за спільну сімʼю – за Росію; побажав, щоб новий рік був у повному сенсі новим, щоб разом із старим роком, який відійшов у вічність, пішли від нас кошмари і жахи нашого життя, щоб ожила, воскресла нещасна, змучена, понівечена і зганьблена наша батьківщина, щоб у новому році ми стали вільними громадянами єдиної великої Росії» [цит. за:17, с. 26]. Але вже у «київський» період спостерігаємо метаморфози в творчості вченого, які також не були суто «наукового» походження. По-перше, в його працях того часу можемо побачити певні «марксистські» наголоси, зокрема елементи матеріалістичного розуміння історичного процесу, притаманного марксизму. Так, в рецензії 1927 р. на книгу Ф. Тарановського «Введение в историю славянского права» (1922) він підкреслював, що «право є наслідком соціально-економічних умов» [цит. за: 16, с. 112]. У праці «Революційне радянське звичаєве право» (1928) Оникій Олексійович писав наступне: «Відомо, що право утворюється на соціяльно-економічному ґрунті, що цей самий ґрунт змінюється разом із тим, як зростають творчі сили, а тому змінюється й право, і що юридичні норми, в яких право виявляється за кожної історичної доби, захищають інтереси пануючої в соціяльно-економічних умовах даної доби класи» [14, с. 122]. Процес формування «класової» верхівки суспільства саме з марксистських позицій висвітлено в праці «Стародавній державний лад східних слов’ян та його пізніші зміни. Нариси з історії права» (1929) (про яку ще скажемо пізніше): «Лад політичний є відбиток ладу соціяльно-економічного, спричиненого через стан господарства. Зародки вирізнення впливової меншости і одного відзначаються вже за первісних часів, ба й тоді за доби збірного господарства та примітивного комунізму існували й мали вагу фактичні різниці […]. З плином часу, коли виникає приватна власність і класова будова суспільства, вирізнення заможної меншости і пануюча роля цієї меншости неминучі. А разом з тим вирізнюється один найзаможніший, який і являється природнім представником і головою цієї меншости, а так само всенької з неволі підпорядкованої йому і визискуваної від нього людности» [15, с. 32]. Цілком марксистським виглядає й таке твердження в книзі «Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами» (1928): «Злочини повстають через соціяльні, в остаточнім підсумку економічні умови» [13, с. 10]. Не можна з певністю твердити, наскільки щирими і органічними для О.Малиновського були елементи марксистської методології, застосовані в його працях «київської» доби життя. Можливо, що для нього «марксистські» висловлюваннябули своєрідною захисною оболонкою від підозр нової влади. З іншого боку, його щоденникові нотатки цього періоду свідчать, що історик цілком серйозно сприйняв і позитивно оцінював соціальніперетворення, що відбувалися в Радянському Союзі і в Україні в 1920-і рр., хоча й критично Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 322 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … ставився до конкретних ситуацій, зокрема до недостатньої уваги влади до проблем науки, втручання бюрократії в наукове життя, процвітання кумівства у ВУАН тощо. Не сприймаючи багатьох сучасних йому процесів та явищ, він, як здається, принаймні до 1928 р. все ж покладав багато надій на радянський лад. Наприклад, порівнюючи дві суспільно-політичні системи, в яких йому доводилося жити, –буржуазну і радянську, він писав у серпні 1928 р., що при радянській «ідея взаємодопомоги здійснюється найвищою мірою, і можливі помилки одного виправляються завдяки досвіду інших» [21, с. 27]. Знаходимо в його нотатках «київського» періоду й інше важливе міркування: «Тепер протести не потрібні, сповнилося те, що перевершує найсміливіші сподівання» [цит. за: 22, с. 52]. Тому, ймовірно, що його «марксистські» висловлювання випливали не стільки з банального пристосуванства (у яке, знаючи про сміливість і громадянську поставу вічного опозиціонера, важко повірити), а з поваги до доктрини, яка апологізувалася в СРСР і яка, в ідеалістичних уявленнях О. Малиновського, в процесі свого практичного втілення вже приводила і надалі мала привести до більш демократичного, справедливого суспільного ладу. До початку «великого» сталінського «перелому», який продемонстрував всю ілюзорністьсподівань професора, вихованого на засадах поваги до цінності людського життя, залишалось менше року… Помічаємо й іншу метаморфозу інтелектуального обличчя «пізнього» О. Малиновського.Він, здається, гостріше відчув свій звʼязок з Україною. До цього його ймовірно спонукаласама ангажованість в наукову роботу провідної наукової установи в радянській Україні, що зміцнювала самосвідомість О. Малиновського як українського вченого. Його щоденники свідчать, що він прихильно оцінював національну політику більшовиків, побачивши серед її наслідків навіть певну форму політичного суверенітетуУкраїни: «Україна вже не такая, як була колись: вже не «неотдельная часть единой России», а самостійна, вільна держава – «Українська Радянська Республіка» [цит. за: 22, с. 52]. Такі міркування не були чимось незвичним для доби українізації.Чимало українських діячів також дивилися на більшовицьку національну реформу через рожеві окуляри, сприймаючи УСРР як Пʼємонт національного відродження – згадаймо хоча б хрестоматійний факт еміграції в радянську Україну у 1920-і рр. 70 тисяч галицьких українців. У цьому контексті більш зрозумілою стає часткова перебудова концептуальних уявлень О. Малиновського про східнословʼянську історію. Останнім значним науковим текстом вченого судилося стати синтезу «Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни: Нариси з історії права». Книгу можна розглядати як своєрідну «лебедину пісню», підсумок історико-правничих студій О. Малиновського. Це узагальнення певною мірою переозначує його попередні тексти. В ньому О. Малиновський запропонував оновлене бачення розвитку державних інституцій східних слов’ян від передкиївської доби до кінця ХVІ ст. З одного боку, історик повторив давню ідею школи «західноруського права» про триархічну структуру державного ладу Київської Русі, простежив за розвитком цієї структури в землях-князівствах, які Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 323 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … утворилися після її розпаду. Як і у більш ранніх своїх текстах, у цьому О. Малиновський твердив, що ця ґенеза відбувалась наступним чином: у Волинському і Галицькому, пізніше Галицько-Волинському князівствах, у ВКЛ утвердився пріоритет аристократичного елементу влади; у Новгороді Великому – спочатку комбінація аристократичного і демократичного, в якій останній поступово перетворився у «фікцію» внаслідок соціальних суперечностей і зростання ролі боярства, натомість перевагу отримав аристократичний елемент; у Московській державі переміг монархічний лад, який еволюціонував з монархії, обмеженої Боярською думою і Земськими соборами, до абсолютизму, що остаточно утвердився на початку ХVІІІ ст. На узагальнювальну працю академіка, наскільки нам відомо, зʼявилася лише одна рецензія, і була вонагострокритичною[див.: 18]. Її автор, історик права Віктор Новицький, поряд із зауваженнями, з якими можна погодитися (про «штучність» і «трафаретність» концепції О. Малиновського, хибну методологію дослідження, при якій загальні риси державно-правового устрою східного слов’янства докиївських часів і Київської Русі встановлювалися способом запозичень «загальних елементів внутрішнього устрою окремих кутків східньо-слов’янського простору» і оголошення їх «спільним явищем» без зв’язку з особливостями ладу трьох угрупувань східнослов’янської людности, «які намітилися вже в той час – українською, білоруською та великоруською») висловивй низку сумнівних закидів (наприклад, про повне ігнорування автором української історіографії (в той час як О. Малиновський декілька разів цитував «Історію України-Руси» М. Грушевського, сперечався з поглядами В. Антоновича на Пани-раду ВКЛ [див.: 15, с. 71]), перебільшення демократизму Новгорода (тоді як О. Малиновський твердив про те, що новгородська демократія вже з ХІІІ ст. занепадала і фактична влада переходила до боярської ради панів [див.: 15, с. 114-116]), ігнорування ваги боярства на Суздальщині (натомість учений зазначав, що московським володарям «доводилося миритися з організованою участю боярства в державному управлінні у формі Боярської думи»аж до початку ХVІІІ ст. [див.: 15, с. 151]). Проте рецензент не помітив дуже важливого, з огляду на попередні праці О. Малиновського і на утвердження в українській історіографії перших десятиріч ХХ ст. схеми українського історичного процесу (науково обґрунтованої насамперед М. Грушевським), положення останньої книги О. Малиновського. Йдеться про те, що у ній в питанні початків російської народності і російської держави Оникій Олексійович фактично пристав до поглядів М. Грушевського. Згідно з текстом О. Малиновського, великоруська народність «повстала від змішування слов’янського і фінського елементів» після того, як в другій половині ХІІ ст., в часи занепаду Києва і південної Русі, «руси» емігрували на схід і північ. Ґенезу ж Московської держави академік ВУАН починав із Суздальської (Ростово-Суздальської) землі, яку називав колонією Новгорода Великого, і яка, за його словами, на початку ХІІ ст. стала самостійним князівством. «Суздальська земля було те зернятко, з якого зросла Московська держава», − констатував О. Малиновський [15, с. 126-127]. Отже Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 324 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … бачимо, що в останні роки свого життя О. Малиновський прийняв головну тезу схеми М. Грушевського – про необхідність розмежування історії українського народу та форм його державної організації від історії інших східнослов’янських народів і держав. Очевидно, що окрім відзначених вище чинників, важливу роль у цьому відігравала і загальна налаштованість українських істориків 1920-х рр. на критику традиційного великодержавного погляду на історію східних словʼян, який, з незначними модифікаціями, продовжували підтримувати російські історики пореволюційної доби, включно з новим поколінням істориків-марксистів. Відомо, що попри складне, а то й вороже ставлення до М. Грушевського, слушність його схеми східнословʼянського минулого визнавали навіть запеклі критики Михайла Сергійовича з табору українських істориків-марксистів на чолі з Матвієм Яворським. Проте зазначений та інші «пізні» тексти історика права не дають достатніх підстав твердити про повне прийняття моделі М. Грушевського, як і взагалі про наявність у О. Малиновського якогось узагальненого бачення українського історичного процесу. Прикметно також, що в часи роботи у ВУАН О. Малиновський неодноразово наголошував перед науковою громадськістю на потребі якнайшвидшої розробки повного курсу історії українського права як самостійної наукової дисципліни. В 1920-і рр. завдяки дослідженням Миколи Василенка, Михайла Слабченка, Миколи Чубатого, Ростислава Лащенка та ін. відбувалося становлення цієї ділянки історико-правничої науки. Оникій Олексійович не лише підтримав саму ідею виділення історії українського права в самостійну наукову дисципліну, але й долучився до дискусії з приводу її предмету. На відміну від М. Чубатого, О. Малиновський (як і його колега по роботі у ВУАН Лев Окиншевич) вимагав, щоб курс історії українського права обіймав також «чуже», національно неукраїнське право, прийняте або накинене українському народові, й щоб назва обговорюваної дисципліни була «історія права українського народу», а не «історія українського права» [12, с. 13]. Таким чином і в цій дискусії він виявляв себе саме як український учений, але як історик права, що, зважаючи на часте перебування українців у просторах неукраїнських етносів та держав, мислив українську історію й історію українського права у територіальному, а не вузьконаціональному сенсі. Отже наприкінці життя, в умовах суспільно-політичних та інтелектуальних зламів доби революцій на теренах держави Романових та «червоного ренесансу» 1920-х, які мали своїм результатомвиникнення України як національної і політичної реальності, до того типовий «малоросійський» історик, що тримався імперської історичної позиції(яка не бачила відмінностей у історичній долі різних «ветвей» «русского» народа і була у цьому сенсі «наднаціональною») поступово «вростав» в український культурний контекст. Приклад О. Малиновського в чомусь унікальний. Більшість дореволюційних істориків, які стали на службу Україні у відносно ліберальні 1920-і й творили «золоту добу» в тогочасній українській історичній Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 325 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … науців більшовицькій УСРР, позначили свою належність до українського інтелектуального процесу та й національного руху ще у дореволюційний період (серед визначних за винятком хіба Дмитра Багалія, перетворення якого з офіційного імперського культурного діяча напровідного українського історика було швидким і безболісним – він таким був і до 1917 р., проте через конформізм старанно приховував свою українську самосвідомість). СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Бондарук Т. Західноруське право: дослідники і дослідження (Київська історико-юридична школа) / Т. Бондарук. – К., 2000. 2. Василенко М. Передмова / М. Василенко // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права (далі − ПКВІЗУП). – К., 1925. – Вип.1. – С. ІІІ-ІХ. 3. Владимирський-Буданов М. Рада Великого Князівства Литовського / М. Владимирський-Буданов // Записки соціально-економічного відділу [УАН]. – К.,1926. – Т. ІV. – С. 204–237. 4. Грушевський М. С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / М. С. Грушевський // Український історичний журнал. – 2014. – № 5. – С. 203–208. 5. Малиновский И. А. Лекции по истории русского права / И. А. Малиновский. – М., 2015. 6. Малиновский И. А. Памяти учителя (Опыт характеристики ученой и преподавательской деятельности профессора М. Ф. ВладимирскогоБуданова) / И. А. Малиновский. – Острог, 2013. 7. Малиновский И. Лекции по истории русского права / И. А. Малиновский. – Ростов-на-Дону, 1918. 8. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России / И. А. Малиновский. – Томск, 1903. – Ч. І : Боярская дума древней России. 9. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России. – Томск, 1904. – Ч. ІІ : Рада Великого княжества Литовского. – Вып. 1. 10. Малиновский И. Рада Великого княжестваЛитовского в связи с боярской думой древней России. – Томск, 1912. – Ч. ІІ : Рада Великого княжества Литовского. – Вып. 2. (1492–1569). 11. Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому статуту / И. Малиновский. – К., 1894. 12. Малиновський О. Курс історії права українського народу (з приводу «Лекцій по історії українського права» Р. Лащенка, професора Українського Університету в Празі) / О. Малиновский // ПКВІЗУП. – К.,1927. – Вип. 3. – С. 1–13 [окрема відбитка]. 13. Малиновський О. Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами / О. Малиновский. – К., 1928. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 326 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … 14. Малиновський О. Революційне радянське звичаєве право / О. Малиновский // Праці комісії для виучування звичаєвого права України. – К.,1928. – Вип. 3. – С. 114–212. 15. Малиновський О. Стародавній державний лад східніх слов’ян і його пізніші зміни : Нариси з історії права / О. Малиновский. – К., 1929. 16. Михальченко С. И. Киевская школа в российскойисториографии (Школа западно-русского права) / С. И. Михальченко. – М. ; Брянск, 1996. 17. Морозова О. М. Нарративпрофессора И. А. Малиновского / О. М. Морозова // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Малиновські читання», м. Острог, 15–16 листопада 2013 року. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2013. – С. 17–32. 18. Новицький В. [рец. На :] Малиновський О. Стародавній державний лад східніх слов’ян і його пізніші зміни : Нариси з історії права / В. Новицький. – К., 1929 // Україна. – 1930. – № 40. – С. 143–151. 19. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. – Томск, 1901. 20. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. Добавление. – Томск, 1912. 21. Фоминых С. Ф. Несколько дней из жизни академика И. А. Малиновского (по материалам Ейского дневника 1928 г.) / С. Ф. Фоминых, С. А. Некрылов, В. О. Афанасенков // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Малиновські читання», м. Острог, 14–15 листопада 2014 року. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2014. – С. 26–35. 22. Яремчук В. Призабуті постаті української історіографії : біоісторіографічні нариси / В. Яремчук. – Острог, 2002. 23. Kappeler А. RusslandunddieUkraine: verflochtene Biographienund Geschichten / А. Kappeler. – Wien, 2012. В статье сделана попытка объяснить причины и проявления трансформаций исторического мышления исследователя истории права Великого княжества Литовского Иоанникия Малиновского (1868–1932). Автор пришел к выводу о постепенной «миграции» ученого из пространства «наднациональной» российской имперской историографической культуры к национальной украинской. Причины таких изменений усматриваются в интеграции ученого в контекст научной и общественной жизни советской Украины периода большевистской украинизации, вероятном усилении его украинской этнонациональной лояльности. Национальная реформа в Украине вызвала национально-культурный подъем («красный ренессанс») и распространение национального самосознания в интеллигентских кругах. Эти общие процессы «зацепили» и И. Малиновского. Ключевые слова: Иоанникий Малиновский, история права, историография, Великое княжество Литовское, империя, нациестроительство. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 327 Яремчук Віталій «Наднаціональний» історик багатонаціонального простору … The article attempts to explain the causes and manifestations of the transformations of historical thinking of the researcher of the history of law of the Grand Duchy of Lithuania, Onikii Malinovsky (1868–1932). The author came to the conclusion about the gradual «migration» of a scientist from the space of «supranational» Russian imperial historiographical culture to the national Ukrainian.The reasons for such changes are seen in the integration of the scientist in the context of the scientific and social life of Soviet Ukraine during the Bolshevik Ukrainization period, the probable strengthening of his Ukrainian ethnic loyalty. National reform in Ukraine led to a national-cultural upsurge (the «Red Renaissance») and the spread of national consciousness in the intellectuals' circles. These general processes «hurt» and O. Malinovsky. Key words: Onikii Malinovsky, history of law, historiography, the Grand Duchy of Lithuania, empire, nation-building. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 328 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … УДК 929.521.1 Марюс Сметона ГЕНЕАЛОГИЯ ПЕРВОГО ПРЕЗИДЕНТА ЛИТВЫ А. СМЕТОНЫ: ФАКТЫ И ПРЕДПОЛОЖЕНИЯ В последнее время появилось мнение, что первый президент Литвы Антанас Сметона может быть потомком знатного рода. Это предположение опирается на некоторые гербовники, хотя в прежних биографиях А. Сметоны, написанных еще в межвоенные годы, утверждалось совсем противоположное. Первое генеалогическое древо президента Литвы на основе метрических книг и не спорных фактах составил Казимерас Гаспаравичюс. Проверив указанные ним имена и даты, генеалогию А. Сметоны удалось проследить до конца XVII в., но соединить записи в гербовниках и других документах именно с линией президента Литвы А. Сметоны проблематично. Поэтому на данный момент приходится или верить, что президент А. Сметона является наследником знати ВКЛ, или отрицать это, опираясь на записи XIX в. и утверждения, сформировавшиеся в межвоенный период. Ключевые слова: Литва, президент А. Сметона, генеалогия. Наиболее подробно жизнь, творчество и политическую деятельность первого президента Литвы Антанаса Сметоны описал Альфонс Эйдинтас [6; 7]. Самый объёмный труд об А. Сметоне принадлежит Александру Меркелю [6, c. 8-9], естественно, имеются и более мелкие работы. Также нужно отметить, что опубликованы четыре тома сочинений самого А. Сметоны [13] и изданный ещё в 1935 году сборник его статей и речей [14]. Первую биографию А. Сметоны в 1934 г. подготовил писатель Казис Бинкис [3]. Это была скорее книга для детей. В принципе можно утверждать, что эта биография отражает взгляд широкой общественности на происхождение президента, а не опирается на конкретные факты. Во время советской оккупации какие-либо работы, связанные с президентом (если только они не были направлены на умаление роли этой личности в истории) в Литве были запрещены, и поэтому даже и после восстановления независимости все интересующиеся долгое время опирались на работу К. Бинкиса и личные воспоминания, которые перекочевали и в электронное пространство. К сожалению, рассказы людей – это ненадёжный источник. Самая главная проблема здесь состоит в том, что в рассказах искажаются имена, даются неточные даты. Причиной тому нередко является цель найти близкое родство со А. Сметоной. В исторических трудах эта тема также всё ещё мало разработана. Как видим, установить происхождение президента и его рода довольно сложно, так как всё это обросло ещё и дополнительным фоном. Возможно, всё так бы и осталось, если бы почти двадцать лет назад в библиотеке Института литовского языка (ИЛЯ) не были найдены разрозненные рукописные листы – копии метрических книг XVII–XIX вв. из некоторых католических костёлов с Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 329 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … записями о рождении, смерти и венчании. В большинстве записей повторялась фамилия Сметона. К записямбыл приложен и от руки выполненный рисунок генеалогического древа президента А. Сметоны (см. рис. 1).Это рисунок языковед Гражина Акелайтене [2, c. 21] впоследствии охарактеризовала как принадлежащий неизвестному лицу. Рис. 1. От руки выполненный рисунок генеалогического древа президента А. Сметоны. С момента, когда были найдены копии метрических книг, прошло почти двадцать лет и появилась возможность проверить точность передачи записей – сверить выписки рукописных копий и списки метрических книг, хранящихся в Литовском государственном историческом архиве (ЛГИА). Выяснилось, что Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 330 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … выписки были сделаны точно, а нередко они содержали даже более полные сведения, на что указывает нумерация записей (например, в ЛГИА нет метрических книг 1846 г. из Шилай, при заказе метрик за этот год выдают книги 1847 г.). В настоящее время в ЛГИА некоторые метрические книги из-за плохой сохранности (порванные и под.) не выдаются читателям. Анонимный автор рукописных выписок вероятно видел или оригиналы метрических книг, или тщательно выполненные их копии. Человек, который скопировал выписки из метрических книг и рисунок генеалогического древа президента А. Сметоны, указал, что это только часть бумаг и направил в ИЛЯ. Исследования в архиве Центра по изучению балтийских языков и ономастики ИЛЯ оказались успешными и удалось отыскать не только больше метрических выписок, но и установить имя автора, составившего рукописную генеалогию президента. Им был литовский языковед Казимерас Гаспаравичюс (1908–1983), который интересовался также говорами, топонимикой и антропонимикой, для чего и собирал данные из источников XVII–XIX вв. Пометки, исправления, вопросы на полях рукописей показывают, что материал отбирался очень тщательно, детально и терпеливо анализировался. Само древо К. Гаспаравичюс скорее всего нарисовал в 1970–1980 гг., так как именно в те годы он много времени проводил в ЛГИА, собирая различные данные. На данный момент это генеалогическое древо следует считать первым генеалогическим древом А. Сметоны, составленным на основе метрических книг католических костёлов. Безусловно, это древо не было абсолютно точным, в нем было много вопросительных знаков. Видимо, оно составлялось не от президента к первому известному представителю, а наоборот, от первого зафиксированного представителя рода к президенту. Кроме того, К. Гаспаравичюсу было сложно, поскольку людей с фамилией Сметона в окрестностях Ленаса и Ужулениса было немало. Стоит отметить, что после проверки и уточнения составленного К. Гаспаравичюсом древа выяснилось, что все они являются родственниками. Поскольку главной целю было проверить и уточнить первое древо А. Сметоны, особенно подробно изучались метрики римско-католических костёлов из Рагувы, Тауйенай, Трауписа, Шилай, Вадокляй (см. рис. 2). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 331 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … Рис. 2. Местности упомянутые в президентской генеалогии. В метрических книгах последних приходов особенно много записей с упоминанием фамилии Сметона, поскольку Ленас и Ужуленис находятся относительно недалеко от названных мест. В редких случаях фамилия Сметона встречается в записях из Сесикай или Укмерге. Первые записи появляются в XVII в. в Рагуве. Много записей с упоминанием Сметон и в Тауйенай: самая ранняя – 1756 г. на латыни. Однако абсолютное большинство записей обнаруживается в Шилай и Вадокляй. В Вадокляй костёл был построен в 1781 г., чуть раньше – в Шилай. К сожалению, метрические книги Шилайского костёла доступны лишь с 1833 г., в метрических книгах из Вадокляй также есть пропуски (в метриках указано, что в начале XIX в. костёл горел). Костёл в Трауписе является самым ранним из всех перечисленных, однако записей из него значительно меньше. Примечательно, что Трауписскому костёлу принадлежал филиальный (дочерний) Шилайский костёл. В метрических книгах XVII–XX вв. всего выявлено 264 записей о рождении, 120 записей о смерти и 64 записи о венчании [9; 10; 11; 12].Случаи, когда человек с фамилией Сметона упоминается в метрических книгах только один раз, крайне редки. Практически всегда всех перечисленных в метриках людей можно объединить в несколько ответвлений рода Сметон из Ленаса и Ужулениса. В окрестностях Паневежиса также есть люди, носящие фамилию Сметона, и по крайней мере на данном этапе исследований можно утверждать, что это тоже одна из ветвей рода Сметон. Здесь не целесообразно анализировать все ветви рода, так как на эту тему уже опубликована отдельная статья «Президент А. Сметона: генеалогический очерк Сметон из Ленаса и Ужулениса» («Prezidentas A. Smetona, Lėno ir Užulėnio Smetonų genealoginė apžvalga») [15]. По этой причине обсудим только те данные, Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 332 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … которые непосредственно связаны с президентом А. Сметоной. Документально подтверждённые данные о роде А. Сметоны уводят нас в конец XVII в. Древнейший известный и документально засвидетельствованный представитель рода А. Сметоны – некий Лаврентюс1 (латин.2Lavrentius) (P). Учитывая, что первый известный его ребёнок был крещён в 1718 г., сам Лаврентюс должен был родиться где-то в конце XVII в. Следует подчеркнуть, что отцом Лаврентиюса мог быть некий Даниелис (латин. Danielis), Станислав (латин. Stanislaus) или Андреас (латин. Andreas). Хотя с такой же долей вероятности все они могли быть и братьями Лаврентиюса. Эти люди фигурируют в церковных метрических книгах, но поскольку отсутствует конкретная запись о рождении Лаврентиюса, точно сказать, кто был его отцом, невозможно. Лаврентиюс женился на Катарине Намикайте (латин. Catharina Namikaycia). Известны пятеро их детей: Андреас (латин. Andreas) (1.1.), Иоаннис (латин. Joannis) (1.2.), Анна (латин. Anna) (1.3.), Георгюс (латин. Georgius) (1.4.) и Елена (латин. Helena). Сын Лаврентиюса Георгюс женился на Анне Гружайте (латин. AnnaGruziczia), у них было четверо детей (стольких удалось найти в церковных документах): Балтрамеюс (латин. Bartholomeus) (1.4.1.), Иоаннис (латин. Joannis) (1.4.2.), Георгюс (латин. Georgius) (1.4.3.) и Лаврентиюс (латин. Lavrentius) (1.4.4). Известно, что сын Георгюса Георгюс был женат дважды, всего у него было восемь детей: София (латин. Zophia)(1.4.3.1.), двойня Иоаннис (латин. Joannis) (1.4.3.2.) и Петрус (латин. Petrus) (1.4.3.3.) (умер младенцем), Кристина Магдалена (латин. Cristina Magdalena) (1.4.3.4.), София Катарина(латин. Sophia Catharina) (1.4.3.5.), Тереса (латин.Teresia) (1.4.3.6.), Марианна Аполония (латин.Marianna Apolonia) (1.4.3.7.) и Катарина (латин.Catharina) (1.4.3.8.) Старший сын Георгюса и Анны Гружайте Балтрамеюс (1.4.1.) 15 ноября 1774 г. в Трауписе женился на Дороте Жуджюте (латин. Dorotha Zudicia); известны трое их детей: Иоаннис (латин.Joannis) (1.4.1.1.), Петрус (латин. Petrus) (1.4.1.2.) и Тереса (латин.Theresa) (1.4.1.3.). Как сложилась жизнь двоих последних, метрики умалчивают, но известно, что старший сын Балтрамеюса и Дороты Иоаннис 1 февраля 1803 г. в Вадокляй женился на вдове Дороте Кулавене (польск.Dorota Kulawienia) (девичья фамилия Буйокайте (польск. Bujokaycia)), у них было восемь детей: Тереса (польск. Teresa)(1.4.1.1.1.), Анна (польск. Anna)(1.4.1.1.2.), Казимиpус (латин. Casimirus) (1.4.1.1.3.), Антонюс Петрус (латин. AntoniusPetrus) (1.4.1.1.4.), Мацей (польск. Maciej) (1.4.1.1.5.), Симонус (латин.Simonus) (1.4.1.1.6.), Иоаннис Томас (латин. Joannis Thomas) (1.4.1.1.7.), Катажина(польск. Katarzyna3) (1.4.1.1.8.). Четверо (Казимиpус, Антонюс Петрус, Мацей, Симонус) продолжили жизнь в родных местах, там же родились и выросли их потомки. Несколько забегая вперед, следует сказать, что Казимиpус – это Казимерас, дед президента А. Сметоны. И здесь мы сталкиваемся с уже упомянутым выше фоном, в котором присутствует много Имена указываются как в оригинальной метрике (самая ранняя запись). Указывается, на коком языке написана метрика. 3 Упомянутая только в метрике смерти отца. 1 2 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 333 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … непроверенного материала. В одной из статей, которая была написана на основе воспоминаний одного из представителей рода Сметоны, указывается: «Известно, что около 1882 г. Тамошюс Сметона переселился из Ленаса в Дварялис, который был расположен в километре на запад от села Шилай, заниматься хозяйством. Он вырастил 4 детей, поимённо известны Йонас (родился в 1837 г.), Балтрyс и Мотеюс, и ещё Казимерас, который остался хозяйствовать на земле. Тогда Казимерас владел волокой (около 20 гектаров) земли. После смерти отца в 1885 г. часть дома и 5 гектаров земли отошла Йонасу» [1]. Запутанное изложение и ошибочно указанное имя способствовало распространению в интернетном пространстве (например, на сайте Geni.com) идеи, что отцом Казимераса был Тамошюс (Томас). Безусловно, эти воспоминания не являются точными, поскольку К. Гаспаравичюс, составляя генеалогическое древо, нашёл запись, что 10 февраля 181 г. родился и был крещен в Тауйенай Казимиpус, а его родители – латин. Joannis Smietona et Dorotheae Bujakowna. Данную конкретную запись в тайенских метриках найти не удалось, но учитывая, что все другие фрагменты выписок К. Гаспаравичюса и записи доступных в настоящее время метрических книг, хранящихся в ЛГИА, совпадают,нет оснований сомневаться в достоверности приведённых исследователем фактов. Кроме того, обнаружены две брачные метрики Казимераcа Сметоны, в которых уже на польском языке указаны имена родителей польск.Jan i Dorota z Bujakow Smietony. Как видим, Казимерас был женат дважды: 25 октября 1831 г. в Вадокляй он женился на Катажине Балтакайте (польск.Katarzyna z Bałtakiow), а после её смерти 25 января 1836 г. там же в Вадокляй женился на Марианне Крикштапонайте(польск. Maryanna z Kristaponiow). Всего у Казимераса Сметоны было девять детей: Ян (польск. Jan) (1.4.1.1.3.1.), Катажина(польск. Katarzyna)(1.4.1.1.3.2.), Анна (польск. Anna) (1.4.1.1.3.3.), Кристина(польск. Krystyna)(1.4.1.1.3.4.), Тереса (польск. Teresa) (1.4.1.1.3.5.), Михал(польск. Michał)(1.4.1.1.3.6.), Юстин (польск. Justyn) (1.4.1.1.3.7.), еще одна Анна (польск. Anna)(1.4.1.1.3.8.) и Георгий (рус. Георгii) (1.4.1.1.3.9.). Первая Анна умела младенцем, Юстин умер в 50-летнем возрасте, так и оставшись холостым. Судьбы Катажины, Кристины, Тересы, Михала и другой Анны по метрикам дальше не прослеживаются. Следует подчеркнуть, что как А. Эйдинтас, так и К. Бинкис указывают, что у Казимераса Сметоны было семеро детей: три дочери и четыре сына. К. Гаспаравичюс, составляя древо, сначала перечислил только пятерых детей, позже дополнил запись ещё двумя именами. Очевидно, ещё в младенчестве умершая Анна не упоминалась биографами. Судьба её тёзки (метрической записи о её смерти не обнаружено), видимо, была такой же. Сын Казимераса Ян (Йонас) 22 ноября 1859 г. в Трауписе женился на Юлионе Картанайте4 (рус. Юлiанна Картановна); у них было девять детей: Игнас (рус. Игнацы) (1.4.1.1.3.1.1.), Мотеюс (рус.Мацѣи) (1.4.1.1.3.1.2.), Йонас (рус. Янъ) (1.4.1.1.3.1.3.), Людвикас (рус. Людвикъ) (1.4.1.1.3.1.4.), Мариона (рус. Марiяна) (1.4.1.1.3.1.5.), Юозас (рус. Юзефъ) (1.4.1.1.3.1.6.), Морта (рус. Марта) 4 От этого места указываются оригинальные имена на литовском языке. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 334 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … (1.4.1.1.3.1.7.), Антанас(рус. Антонъ) (1.4.1.1.3.1.8.)(см. рис. 3) и Юлиона (рус. Юлiанна) (1.4.1.1.3.1.9.). Обычно указывается, что А. Сметона был шестым ребёнком, после него родилась дочь Юлия, а кроме него у родителей были Игнас, Мотеюс, Маре, Юозас, Морта и Юлите. Те же сведения приводит и К. Гаспаравичюс. Опять же умалчивается о двоих детях Йонаса и Юлионы. В метрических книгах о смерти из Вадокляйского костела имеется запись, что 18 декабря 1865 г. в Ужуленисе в возрасте одного года умер Йонас и указаны его родители – Йонас Сметона и Юлиона Картанайте. В метрических книгах из Шилайского костёла записан и их сын Людвикас, родившийся 15 октября 1865 г. в Ужуленисе. Ни Йонас, который, как видим, умер ребенком, ни Людвикас в биографиях А. Сметоны не указываются. Рис. 3. Метрика о рождении А. Сметоны [ф. 669, оп. 10, спр. 2]. Исследование показало, что от Лаврентия до президента А. Сметоны генеалогические линии можно чертить абсолютно уверенно, поскольку метрические книги подтверждают их достоверность. От Лаврентия идти дальше вглубь на основании разрозненных метрических записей действительно невозможно: кто был его отцом, можно только гадать. Таким образом, предварительный набросок К. Гаспаравичюса был вполне точным, его можно было только дополнять и вносить исправления. Чаще всего уточнялись место смерти и даты венчания, некоторые другие факты (например, количество браков представителя рода) и число детей (см. рис. 4). Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 335 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … Рис. 4. Генеалогическое древо первого президента Литвы А. Сметоны (имена указаны как в метриках (самые ранние записи). Хотя генеалогию А. Сметоны удалось отследить до конца XVII в., остается вопрос: является ли А. Сметона наследником знати ВКЛ или нет. Ингрида Якубавичене в своей книге «Дуэт. Антанас и София Сметоны» («Duetas. Antanas ir Sofija Smetonos») пишет, что президент А. Сметона может быть потомком знатного рода [8, c. 36]. Автор подтверждает эту идею гербовником из ЛГИА и данными из пятого тома книги Яна Цехановича «Рыцарские роды Великого княжества Литовского» («Rody rycerskie Wielkiego Księstwa Litewskego») [4, c. 109]. Увы, ссылка к этой записи указывала на тот же источник из собраний ЛГИА. Интересно, что в 2001 г. Я. Цеханович писал, президент А. Сметона может быть потомком представителей герба Сметана, а в своей работе 2015 г. «Гербовая книга» («Księga herbowa») он уже утверждает это без доли сомнения Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 336 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … [5, c. 96]. В Гербовнике из ЛГИА действительно имеется запись, что в 1580 г. в Трокском повете жил Микола Миколaeвич Сметона «з герба Сметана» (см. рис. 5). Рис. 5.Запись вгербовнике из ЛГИА (ф.391, оп. 9, спр. 2782, с. 196). Рис. 6. Герб Сметана в книге «Рыцарские роды Великого княжества Литовского». В XVI–XVII вв. документах есть еще несколько записей о Сметонах, но соединить их в единое целое проблематично. Поэтому в принципе на данный момент приходится или верить, что президент А. Сметона является наследником знати ВКЛ или отрицать это, опираясь на записи XIX в. и утверждения, сформировавшиеся в межвоенный период. Или могло существовать два рода Сметон – один знатный, а другой – нет. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 337 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ 1. Abromavičius S. Motiejus Smetona, prezidento brolis / Bernardinai.lt – 2011. –<http://www.bernardinai.lt/straipsnis/2011-10-28-stanislovas-abromaviciusmotiejus-smetona-prezidento-brolis/71262>. 2. Akelaitienė G. Prezidento Antano Smetonos jubiliejiniai metai (žvilgsnis į rankraštinį genealoginio medžio eskizą) / Gimtoji kalba. – 2014. – № 9. – Р. 19–24. 3.Binkis K. Antanas Smetona 1874–1934 / K. Binkis. – Kaunas, 1934. – 64 p. 4. Ciechanowicz J. Rody rycerskie Wielkiego Księstwa Litewskiego / J. Ciechanowicz. –T. 5. – Rzeszów, 2001. – 497 p. 5. Ciechanowicz Jan. Księga herbowa Białej, Czarnej i Czerwonej Rusi, Inflant, Litwy, Moskwy, Polski, Ukrainy i Żmudzi / Jan Ciechanowicz. – Warszawa, 2015. – 336 p. 6.Eidintas A. Antanas Smetona / A. Eidintas. – Vilnius : Mintis, 1990. – 245 p. 7. Eidintas A. Antanas Smetona ir jo aplinka / A. Eidintas. – Vilnius : Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2012. – 511 p. 8. Jakubavičienė I. Duetai. Antanas ir Sofija Smetonos / I. Jakubavičienė. – Vilnius : Versus Aureus, 2016. – 438 p. 9.Lietuvos valstybės istorijos archyvas. Taujėnų RKB metrikos 1756–1798.– F. 604. – Ap. 11. 10. Lietuvos valstybės istorijos archyvas.Taujėnų RKB metrikos 1799–1801. – F. 604. – Ap. 13. 11.Lietuvos valstybės istorijos archyvas.Ukmergės dekanato RKB metrikos nuo 1865 m. – F. 669. – Ap. 10. 12. Lietuvos valstybės istorijos archyvas.Ukmergės dekanato RKB metrikos iki 1865 m. – F. 669. – Ap. 1. 13. Smetona A. Rinktiniai raštai / Ed. A. Eidintas / A. Smetona. – Kaunas : Menta, 1990. – 512 p. 14. Smetona A. A. Smetonos pasakyta parašyta / A. Smetona. – Kaunas : Pažanga, 1935. – 360 p. 15. Smetona M. Prezidentas A. Smetona, Lėno ir Užulėnio Smetonos: genealoginė apžvalga /М. Smetona, A. Smetonienė // Lituanistica. – T. 62. – № 2(104). – 2016. – P. 91–109. Останнім часом набула поширення думка, що перший президент Литви Антанас Сметона може бути нащадком знатного роду. Це припущення спирається на деякі гербовники, хоча в попередніх біографіях А. Сметони, написаних ще в міжвоєнний період, стверджувалося зовсім протилежне. Перше генеалогічне древо президента Литви на основі метричних книг і не суперечливих фактів склав Казімерас Гаспаравічюс. Перевіривши вказані ним імена і дати, генеалогію А. Сметони вдалося прослідкувати до кінця ХVІІ ст., проте об`єднати записи в гербовниках та інших документах саме з лінією президента Литви А. Сметони проблематично. Тому на даний момент доводиться або вірити, що президент А. Сметона є спадкоємцем знаті ВКЛ. Або заперечувати Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 338 Сметона Мариюс Генеалогия первого президента Литвы А. Сметоны … це, спираючись на записи ХІХ ст. і твердження, що сформувалися в міжвоєнний період. Ключові слова: Литва, президент А. Сметона, генеалогія. Recently there was an opinion that the first President of Lithuania Antanas Smetona could be a descendant of a noble family. This presumption is based on somearmorials, although A. Smetona's earlier biographies written back in the years between wars were quite contrary. First family tree of President A. Smetona was drawn by Kazimieras Gasparavičius. It is based on metrics of Roman Catholic churchesand undeniable facts. After the reliability of information in the family tree of A. Smetona was examined, his genealogy was tracked till XVII century, however it is almost impossible to connect facts in the armorials ant other documents with A. Smetona's family line. Therefore, there are two possibilities: to believe that President A. Smetona is the heir to the nobility of the GDL or to deny it and rely on the records of the XIX century. Key words: Lithuania, President A. Smetona, genealogy. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 339 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … УДК 93.930 Эгидиюс Папечкис РАЗВИТИЕ КОНЦЕПЦИИ ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ ОБОРОНЫ В ЛИТОВСКОЙ РЕСПУБЛИКЕ В 1990-2004 ГГ. В статье идёт речь об истории становления и развитии концепции территориальной обороны Литвы в 1990–2004 гг., при переходе от индивидуальной обороны к коллективной в составе НАТО. Рассматриваются различные взгляды на проблему, военные силы и военизированные организации, привлекающийся к ведению территориальной обороны, взаимосвязанность с партизанской войной, а также возможность обществу через добровольное участие в силах территориальной обороны осуществить своё конституционное право и своё обязательство защищать государство. Ключевые слова: территориальная оборона, партизанская война, Союз стрелков Литвы, Добровольческие силы национальной обороны. В 1990 г., сразу после восстановления независимости Литовской Республики началось и восстановление вооруженных сил Литвы. Заметим, что в Советском Союзе в данный период не существовало никаких национальных военных частей, в том числе и литовских. Поэтому после объявления Независимости не было перенято никакой организованной военной структуры, никакого вооружения и военной техники. Литовские войска создавались «с нуля». Даже перенятая военная инфраструктура была не только в плачевном состоянии (перед уходом российские войска всё воровали, ломали и портили), но и очень часто располагалась не там, где было нужно восстанавливаемым литовским войскам, так как была приспособлена для значительно большего советского контингента, к тому же расположенного во внутреннем военном округе. Также отсутствовала собственная военная теория и военная мысль. В принципе, в начале становления вооруженные силы Литвы были неспособны оказать сопротивления и защищать государство конвенционными силами и способами ведения войны. Ответом в данной ситуации стали территориальная оборона и партизанская война. Эти два термина как бы стали менее актуальными после вступления Литвы в НАТО. Однако, агрессия России в Украине в 2014 г. потрясла и систему коллективной обороны. Действия России, которым было присвоено, может и не всегда точно, названия гибридная война, заставили многие страны постсоветского пространства искать не конвенционных способов обороны для укрепления системы национальной безопасности. Взгляды снова обратились к концепции территориальной обороны. Следует почеркнуть, что именно территориальная оборона стала одним из важнейших факторов национальной безопасности во многих странах НАТО, имеющих границу с Россией. Некоторые из них, например, Польша, до этого не имели действующих сил территориальной обороны. Страны Балтии, имеющие богатый Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 340 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … опыт организации территориальной обороны, стали объектом детального изучения и примером хорошей практики. Думаем, что следовало бы ответить на следующие вопросы: 1) определить, что такое территориальная оборона, так как под этим термином подразумеваются несколько разных понятий, а также возникают вопросы при понимании терминов территориальная оборона и партизанская война; 2) рассмотреть историю территориальной обороны в период между двумя мировыми войнами, сороковых годах (особенно конце, когда силы территориальной обороны достигли своего пика), так как в данное время Литва располагалось практически на той же территории и перед ней стояли аналогичные проблемы безопасности; 3) исследовать историю развития территориальной обороны Литвы в 1990– 2004 гг. Такой хронологический интервал выбран по тому, что является ясно обозначенным историческим периодом от воссоздания вооруженных сил до вступления в НАТО. Надеемся, что данное исследование может послужить примером доброй практики и для генерирования идей при создании территориальной обороны в других странах, в том числе и в Украине. Казалось бы, ответить на вопрос что такое территориальная оборона очень просто. Однако, даже в Энциклопедическом военном словаре, выпущенном в Военной академии Литвы им. ген. Ионаса Жемайтиса мы находим определение, не совсем точно отвечающее действительности. Утверждается, что территориальная оборона – это такая концепция, когда регулярные силы нужны только для сдерживания первого удара, давая возможность силам территориальной обороны развернутся и приготовится к боевым действиям, и что последние ведут эти действия применяя тактику маневренной обороны и партизанские способы ведения войны [6, c. 167]. Такое определение в принципе противоречит концепции, существовавшей в литовских вооруженных силах во время публикации данного словаря. Говоря о территориальной обороне, мы выделили бы следующие основные случаи: 1) военные или военизированные части, комплектуемые по территориальному принципу; 2) оборона какой-нибудь территории или её части; 3) охрана объектов; 4) функции боевой поддержки. (Тут следует заметить, что в случае Украины добровольческие части получили название территориальных, хотя ни по способу комплектации, ни по способу ведении боевых действий такими не являлись). В межвоенный период в планах обороны маленьких стран территориальной обороне придавалось очень большое значение. Это был единственный возможный ответ на эвентуальную агрессию значительно более сильного противника. Заметим, что сам термин территориальная оборона в Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 341 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … вооруженных силах Литвы и в специальной литературе в данный период (1919– 1940) почти не применялся. Несмотря на это, в Литве, как в других странах Балтии, имело место именно классическая концепция территориальной обороны: т.е. имелись специально к этому приспособленные силы, действующие по классической сегодня схеме территориальной обороны. Это были добровольческие военизированные организации, которых сейчас очень часто называют парамилитарными: в Эстонии это был Kaitseliit, в Латвии – Aizsargs и в Литве – Lietuvos šaulių sąjunga (Союз стрелков Литвы). Все аспекты их создания и деятельности в Литве исследованы довольно подробно [7; 8; 9; 16]. Поэтому мы остановимся на опыте Литовской Республики в последние годы независимости. Одним из основных элементов территориальной обороны являлись Батальоны охраны границы (на лит. яз. – Pasienio apsaugos batalionai, сокращённо – PABn), формируемые во время войны или в угрожаемый период на границе с Германией и на демаркационной линии с Польшей по специальному мобилизационному графику. Всего формировались двенадцать таких батальонов, состоящих из 2-3 рот охраны. Батальоны комплектовались из служащих пограничной полиции (большинство из них были членами Союза стрелков), строевых стрелков и мобилизуемых резервистов, проживающих в данном пограничном районе. Они являлись частями прикрытия, которым ставилась задача останавливать продвижения противника способом создания препятствий и их обороной, прикрывая мобилизацию основных вооружённых сил Литвы. Оставшиеся в тылу стрелки (а также подразделения регулярных войск) должны были самостоятельно вести партизанскую войну. Думаем, что заслуживает особого внимания тактика «клеток», которая как паутина должна была накрыть всю территорию Литвы. «Клеткой» являлась территория в 20-150 км², на которой проживало ок. 2500 жителей и в которой должен был действовать отряд из 40-60 стрелков. Всего было ок. 750 «клеток» (без Вильнюса, Клайпеды и их окрестностей), при почти такой же численности отрядов стрелков. «Клеткам» были присвоены собственные номера [7, c. 89]. В 1940 г. в Союзе стрелков Литвы состояли ок. 88000 стрелков, из которых 48000 являлись строевыми, т.е. годными к военной службе. Следует заметить, что часть стрелков, являющихся резервистами младших возрастов, во время мобилизации призывались в действующие войска, и в местных отрядах оставались только стрелки старших возрастов. Несколько «клеток» объединялись в районы, которые были разделены по административным районам имеющихся в мирное время трёх пехотных дивизий. Задачи отрядам ставились штабами дивизий. Во многих случаях заранее приготавливались нужные средства. Так, например, выдавались канистры с керосином для уничтожения посредством поджога указанных штабом дивизии деревянных мостов на территории ответственности отряда. Похожее положение было в Латвии и Эстонии. Хотя из-за политических ошибок высшего эшелона власти не было оказано сопротивления советской агрессии, а силы территориальной обороны, т.е. стрелки, первыми стали жертвами массовых репрессий, созданная система вполне оправдала себя как во время Июньского восстания 1941 г., так и в послевоенной партизанской войне. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 342 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … Данный опыт имел очень большое влияния после восстановления Независимости в 1990 г. Как уже упоминалось, территориальная оборона стала ответом на вызовы национальной безопасности и угрозу эвентуальной агрессии со стороны Советского Союза и, позже, со стороны России. Заметим, что в Литве сразу сформировалось особенное понятие термина территориальная оборона. По существу, сперва под этим термином подразумевалось партизанская война. Т.е., все возможные партизанские действия назывались общим термином партизанской войны, а последняя, в свою очередь, считалась синонимом территориальной обороны. Осенью 1989 г., ещё во время советской оккупации, полгода до официального провозглашения Независимости Литвы, был восстановлен Союз стрелков, первые стрелки дали клятву. Они были очень активными во всех событиях, включая оборону Высшего Совета Литвы и телевизионной башни в Вильнюсе в январе 1991 г. Однако уже 17 января 1991 г. была учреждена Добровольческая служба национальной обороны (на лит. яз. Savanoriškoji krašto apsaugos tarnyba, сокр. – SKAT), которая позже, в 1998 г. стала Добровольческими силами национальной обороны (на лит. яз. Krašto apsaugos savanorių tarnyba, сокр. – KASP). Некоторое время обе организации, Союз стрелков и Добровольческая служба существовали параллельно, так как Союз стрелков отказался интегрироваться в систему национальной обороны. Основной причиной являлось боязнь «несделанного выстрела», т.е. были опасение, что политическая власть Республики может сдаться как в 1940 г. и приказать сложить оружие и вооруженным силам страны. Союз стрелков, неподчинённый министерству обороны, считал себя свободным в выборе сопротивляться. Как ещё одна возможная причина упоминалось то, что командир Союза не имел офицерского звания и был бы заменён при подчинении военному ведомству. Это решения исключила Союз стрелков из координированной с вооруженными силами обороны страны почти до 1997 г., а также оставило без государственного финансирования, полагаясь только на взносы и пожертвование с подразделений в эмиграции (большинстве с США). Главной же силой территориальной обороны стала Добровольческая служба. Большое внимание при организации и планировании в Добровольческой службе в 1991-1995 гг. уделялось способам ведения партизанской войны. В 1993 г. Добровольческой службой была подготовлено пособие под названием «Резистенция». В ней детально изложены принципы подготовки к партизанской войне, её организация и тактика [19]. Один из самых активных сторонников территориальной обороны, поднимавший этот вопрос в том числе и в специальной периодике, Станисловас Адамонис (Stanislovas Adamonis), опирался исключительно на опыт партизанской войны 1944–1953 гг. Уже в заголовках некоторых своих статьей он однозначно приравнивал территориальную оборону к партизанской [2, c. 3; 4, c. 3], в других вроде бы брался за обсуждение вопросы тактики и стратегии территориальной обороны [1, c. 2; 3, c. 3]. Но, не смотря на заголовки, по существу во всех этих статьях Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 343 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … обсуждались только практические вопросы тактики мелких партизанских подразделений. В этот начальный период становления сил территориальной обороны данное понятие было общепринятым. Хорошим примером такого понимания являлись учения Аникщяйского районного батальона территориальной обороны в 1995 г. По легенде учений, после получения информации об отряде карателей, небольшое подразделение высылалось для организации засады [17, c. 4]. На следующем этапе по легенде командир партизанского отряда должен был принять решения прорываться из окружения [18, c. 4]. Т.е., батальон уже заранее готовился не к конвенционным действиям военной части в бою с регулярными частями противника, а к партизанской войне: учились действовать как партизанский отряд на оккупированной территории, истребляя оккупантов-карателей и прорываясь из их окружения. Учитывая количественный состав территориальных батальонов Добровольческой службы национальной обороны и их слабое вооружение того времени, это было констатированием реального положения. Тем более что в большинстве местностей вообще не имелось регулярных частей Литовских войск [5, c. 1]. Заметим, что очень широко обсуждались вопросы всеобщей обороны государства и гражданского (не вооруженного) сопротивления [15, c. 1]. С возрастанием потенциала Вооруженных сил, возникла и потребность в развитии военной теории и военной мысли. Началось глубокое обсуждение практических и теоретических вопросов территориальной обороны. 11 мая 1993 г. Министерство обороны и Штаб обороны организовали семинар «Концепция территориальной обороны Литовской Республики» [10]. В 1995 г. в Военной академии Литвы состоялся семинар «Территориальная оборона», во время которого надеялись сформировать общие взгляды на территориальную оборону, структуры подразделений регулярных и территориальных войск и способы их взаимодействия. Заметим, что дискуссии велись не только о взаимодействии войск и добровольцев, но и о задачах Пограничной полиции, которая только в 1994 г. перешла из Министерства обороны в подчинение Министерства внутренних дел, и Внутренних войск МВД, а также об их взаимодействии с военными в случае возможной агрессии. Также обсуждалась необходимость подготовить военную доктрину, говорили о гражданском сопротивлении литовской общественности [21]. В следующем, 1996 году в Военной академии Литвы проведена первая научная конференция «Проблемы обороны Литовской Республики». Территориальная оборона была признана одной из важных составляющих национальной безопасности государства, обсуждалось и участие в территориальной обороне членов Союза стрелков и необходимости их интегрировать в систему обороны [14]. Заметим, что после этой конференции, в 1997 г., Парламентом был принят Закон Союза стрелков Литвы, установивший правовую базу этой организации и предусматривающий её привлечения к обороне страны. Это было очень важным решением, так как этим законом осуществлялось гражданское право сопротивляться каждому, кто силой Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 344 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … посягнет на независимость Литовского государства, территорию, конституционный строй, установленное 3-й статьёй Конституции. В 2000 г. в парламенте Литвы была организована конференция, в которой группой офицеров запаса была представлена другая концепция территориальной обороны, опубликованная и в периодическом издании Министерства обороны «Kardas» («Меч»). Концепция территориальной обороны определяла как военнополитическую систему, централизованную в мирное время, содержащую минимальные силы регулярных войск, необходимых для выполнения международных обязательств, так и для подготовки резерва для обороны государства на территориальной основе, децентрализованной в военное время. Т.е. речь шла исключительно о партизанской войне, войска назывались парадными, а как образец приводился опыт Чеченских войн и действие в Ливане в 1982 г., будто заставившие отступить армию Израиля. Следует заметить, что партизанская война без поддержки извне раньше или позже проигрывает. Думаем, что авторы плана не совсем точно оценили опыт партизанских войн. Также следует заметить, что свою концепцию они представили политической власти, а не военным, поэтому можно сделать предположение, что взгляды этой группы военных запаса на территориальную оборону не совпадали со взглядами командования вооруженных сил Литвы. По мнению доктора Дейвидаса Шлекиса (Deividas Šlekys), одного из теоретиков военной мысли в Литве, из за несогласий между добровольцами, стрелками и регулярными войсками «разные военные концепции, особенно территориальной обороны, выдвигались с целью приобретения политического преимущества, а не с целью создания реалистических планов и процедур обороны» [20, c. 16]. Однако мы с подобными утверждениями не согласны. По нашему мнению, больше всего на создание этих теорий повлияли военная мысль, развивающаяся в молодых вооруженных силах, начавших отстраиваться с нуля, и скромные экономические возможности государства, а не политические разногласия среди авторов идей и концепций территориальной обороны. В 2001 г. в Военной академии Литвы была организованна конференция «Территориальная оборона» [12], которую мы бы осмелились назвать своего рода прорывом. По сравнению с предыдущими семинарами и конференцией она отличалось более глубоким подходом к проблеме. Были представлены разные подходы и взгляды на понятие территориальной обороны, старались сделать общие вывод и сформировать теоретические основы формирование концепции территориальной обороны. Ещё одно важное отличие – в конференции приняли участия не только военные, но и представители высшей политической власти. Председатель комитета Национальной безопасности и обороны парламента Литвы Алвидас Садяцкас (Alvydas Sadeckas) признал, что концепция территориальной обороны является одним из фундаментных элементов системы охраны края, о котором говорится в Законе об основах Национальной безопасности, в военной оборонительной стратегии и в других документах [12, c. 5]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 345 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … Впервые была представлена и модель Активной территориальной обороны (АТО), которую представил начальник Штаба Обороны полк. Антанас Юргайтис (Antanas Jurgaitis). Он говорил о всеобщей обороне, состоящей из двух элементов – военной (вооруженной) обороны и гражданского сопротивления. Военная оборона и является моделью Активной территориальной обороны, которую составляют два компонента: территориальная оборона и маневренные силы [12, c. 9-14]. Заметим, что таким образом появились два понимания территориальной обороны: активная и «просто» территориальная оборона. Под активной территориальной обороной понимается и всеобщая оборона государства и её территории, и вообще все боевые действия вооруженных сил во время агрессии. По упомянутой модели территориальной обороны предусматривалось защищаться в рамах трёх имеющихся военных округов, обороняя территорию их ответственности, останавливая продвижения агрессора в глубь страны, изнуряя его силы и уменьшая наступательный потенциал. Командир моторизованной пехотной бригады „Жемайтия» («Žemaitija») полковник лейтенант Чесловас Шлягайтис (Česlovas Šlėgaitis) представил подготовленную концепцию территориальной обороны военного округа и полагался «в основном на практические аспекты обороны региона». Силы, действующие в регионе, тоже поделил на два вида: мобильные регулярные и стационарные, т.е. добровольческих сил. В последние входили бы и территориальные подразделение Союза стрелков, специальные подразделение полиции и силы пограничной полиции, которым ставятся задачи стационарной территориальной обороны, разведки и охраны важнейших объектов на данной территории [12, c. 29-37]. Очень похожая, но несколько иная, более детальная модель активной территориальной обороны, дающая больше инициативы, подготовлена при помощи представителей стран НАТО в Балтийском колледже обороны, представили студенты этого колледжа – майоры Алмантас Лейка (Almantas Leika) и Артурас Лейта (Artūras Leita). Они предложили следующее определение: «АТО – концепция вооруженной обороны государства, которой предусматривается одолеть противника при помощи мобильных территориальных сил, используя удобные условия местности, контратакуя в подходящее время и в подходящем месте, не давая противнику контролировать занятой/оккупированной территории (глубинное сражение), в то же время ведя с ним ближний бой и обороняя жизненно важные объекты в своём тылу (тыловое сражение)» [12, c. 15-28]. Полковник Феликсас Вайткус (Feliksas Vaitkus) представил аудитории несколько изменённую концепцию территориальной обороны, уже представленную на конференции в парламенте Литвы в 2000 г. в которой, напомним, говорилось исключительно только о партизанской войне. Главная цель – истребление институций администрации и репрессивных органов оккупационной власти и борьба с колаборантами [12, c. 81-88]. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 346 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … Думаем, что эта концепция была подготовлена игнорируя факт укрепления и трансформации вооруженных сил и твёрдого решения стать частью коллективной обороны НАТО. Начальник штаба Добровольческих сил (KASP) майор Гинтаутас Зенкявичус (Gintautas Zenkevičius) представил концепцию территориальной обороны, которую назвал «паутиной». По его мнению, силы сдерживания должны были состоять из двух эшелонов, или колец. Первое кольцо должно было располагаться в приграничных административных районах, в каждом из которых должен находится один пехотный батальон территориальной обороны, являющийся основными вооружёнными силами на месте. Второе кольцо обороны должно было состоять из пехотных батальонов территориальной обороны, расположенных во внутренних районах. Силы первого эшелона должны были насчитывать 25-30 батальонов и около 22500-27000 добровольцев. По его мнению, эти силы позволили бы успешно противостоять (разбить) около 30 броне батальонам противника. Второе кольцо состояло бы из 35-40 батальонов и около 31500-36000 добровольцев. Всего для осуществления концепции «паутины» требовалось бы иметь около 60-70 пехотных батальонов территориальной обороны и подразделений обеспечение, что составляло бы 60000-70000 добровольцев. Дополнительно к упомянутым силам требовалось иметь броне бригаду, которая могла бы привлекаться к ограниченным контратакам против прорвавшегося противника [12, c. 38-58]. Год спустя, свою концепцию Г. Зенкявичус представил более обширному кругу общественности, опубликовав её в периодическом издании Добровольческих сил «Savanoris» («Доброволец») [22, c. 2; 23, c. 4]. Теорию майора Г. Зенкявичуса мы оцениваем как нереальную, во-первых, по тому, что её внедрение потребовало бы больших людских ресурсов, много оружия, техники и других материальных затрат. Следует заметить, что численность личного состава вооруженных сил Литвы в 2001 г. составил 11,6 тыс. добровольцев и 14,5 тыс. регулярных сил. Но самое главное, такое равномерное распределение вооруженных сил по всей территории Литвы для ведения стационарной обороны сразу отдавало инициативу противнику, давало ему возможность концентрированными ударами разрезать статические силы территориальной обороны на части и уничтожить каждую в отдельности. Начать осуществлять концепцию так и не пришлось – после визита в штабквартиру НАТО в Брюсселе в январе 2003 г. представленная организационная структура и концепция территориальной обороны подверглись критике. Добровольческие силы были интегрированы в Сухопутные войска и потерпели изменения, которые Г. Зенкявичус назвал переходом от территориальной обороны к территориальной охране [13, c. 2]. И так, концепция территориальной обороны в Литве последовательно развивалась с первых дней восстановления вооруженных сил, как ответ небольшой страны на угрозу возможной военной агрессии России и последующей оккупации. В начальном этапе индивидуальной (без возможности поддержки другими странами) обороны территориальная оборона являлось Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 347 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … синонимом партизанской войны. Оценивая колоссальное преимущество вооруженных сил вероятного противника такой взгляд находим рациональным и единственно верным. При наращивании военного потенциала Литвы, партизанская война отодвигалась на второй план, а значения классической территориальной обороны всё усиливалось. Развитию концепции территориальной обороны придавалось большое значение, применялся научный подход, развивались военная теория и военная мысль. Одновременно предлагались две, вроде бы похожие концепции – регулярные войска внедрили активную территориальную оборону, а Добровольческие силы – концепцию «паутины», похожую на практику «клеток», применявшуюся в межвоенном периоде Союзом стрелков. Однако такая концепция требовала слишком много сил, которые не могли быть применены эффективно. Главным достоинством и преимуществом сил территориальной обороны Литвы является их добровольная основа. При этом установилась хорошая практика взаимодействия Добровольческих сил и Союза стрелков: если первые де факто являются непостоянной добровольной военной профессиональной службой, то Союз стрелков имеет сильные традиции и общественный дух, для стрелков не имеется ограничений по возрасту, и они несут добровольную службу, которая не оплачивается денежным вознаграждением. Такая система территориальной обороны даёт возможность каждому гражданину добровольно осуществить своё конституционные право и своё обязательство защищать государство и наилучше соответствует потребностям коллективной обороны в составе НАТО. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ 1. Adamonis S. Teritorinė gynyba: strategija ir taktika / S. Adamonis // «Savanoris» – 1994. – Nr. 21. – 12 p. 2. Adamonis S. Teritorinės gynybos principai partizaniniame kare / S. Adamonis // «Savanoris» – 1995. – Nr. 4. – 12 p. 3. Adamonis S. Teritorinės gynybos strategija ir taktika / S. Adamonis // «Savanoris». – 1995. – Nr. 7. – 12 p. 4. Adamonis S. Apsupimas ir prasiveržimas teritorinėje gynyboje / S. Adamonis // «Savanoris» – 1995. – Nr. 11. – 12 p. 5. Bandaravičius E. Diversijos žvalgybos grupių veikla teritorinėje gynyboje / E. Bandaravičius // «Savanoris» – 1996. – Nr. 12. – 12 p. 6. Enciklopedinis karybos žodynas. – Vilnius, 2008. – 880 р. 7. Jokubauskas, V. Valia priešintis. Paramilitarizmas ir Lietuvos karinio saugumo problemos / V. Jokubauskas, J. Vaičenonis, V. Vareikis, H. Vitkus. – Klaipėda, 2015. – 319 p. 8. Jokubauskas V. Mažųjų kariuomenių galia ir paramilitarizmas. Tarpukario Lietuvos atvejis / V. Jokubauskas. – Klaipėda, 2014. – 587 p. 9. Jokubauskas, V. «Vienui vieni»: šaulių rengimas partizaniniam karui 1924– 1940 m. Lietuvoje / V. Jokubauskas // «Istorija». – 2012. – T. LXXXVI. – 16 p. 10. KASPA. – F. 1. – Ap. 2. – B. 46. – L 22. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 348 Попечкис Эгидиус Развитие концепции Территориальной обороны … 12. Konferencijos medžiaga. Teritorinė gynyba. – Vilnius, 2001. – 96 p. 13. Kryptis aiški // «Savanoris» – 2003. – Nr. 12. – 12 p. 14. Lietuvos Respublikos gynybos problemos. – Vilnius, 1996. – 82 p. 15. Nepriklausomybę gins visa tauta //«Savanoris» – 1995. – Nr. 10. – 12 p.. 16. Paramilitarism in the Eastern Baltics, 1918–1940 : Cases Studies and Comparisons = Paramilitarizmas Rytų Baltijos regione 1918–1940 : atvejo studijos ir lyginimai. Acta Historica Universitatis Klaipedensis, vol. XXVIII / V. Jokubauskas, V. Safronovas, V. Vareikis. – Klaipėda, 2014. – 319 p. 17. Petraška S. SKAT bataliono pratybos / S. Petraška // «Savanoris» – 1995. – Nr. 20. – 12 p. 18. Petraška S. SKAT bataliono pratybos / S. Petraška // «Savanoris» – 1995. – Nr. 22. – 12 p. 19. Rezistencija. – Vilnius, 1993. – 80. 20. Šlekys D. Mąslaus Vyčio beieškant / D. Šlekys. – Vilnius, 2015. – 234 p. 21. Teritorinė gynyba. – Vilnius, 1995. – 68 p. 22. Zenkevičius G. Teritorinės gynybos koncepcija / G. Zenkevičius // «Savanoris» – 2002. – Nr. 1. – 12 p. p. 2, 2002-01-10, Nr. 1. – 12 p. 23. Zenkevičius G. Teritorinės gynybos koncepcija / G. Zenkevičius // «Savanoris» – 2002. – Nr. 2. – 12 p. У сттаті мова йде про історію станвлення і розвитку концепції територіальної обороги Литви у 1990–2004 рр., при переході від індивідуальної оборони до колективної у складі НАТО. Розглядаються різні погляди на проблему, військові сили та воєнізовані організації, що залучаються до ведення територіальної оборони, взаємопов`язаність з партизанською війною, а також можливість суспільства через добровільну участь в силах територіальної оборони здійснити своє конституційне право і свій обов`язок захищати державу. Ключові слова: територіальна оборона, партизанська війна, Союз стрільців Литви, Добровольчі сили національної оборони. The article discuss the history of the formation and development of the concept of the territorial defense of Lithuania in 199–0-2004, during the transformation from individual to collective defense within NATO. Different views on the problem, military forces and paramilitary organizations involved in territorial defense, interconnection with the guerrilla war, as well as the ability of society through voluntary participation in the territorial defense forces to realize their constitutional right and their obligation to protect the state are considered. Keywords: Territorial defence, Partisan war, Lithuanian Riflemen’s Union, National Defence Volunteer Forces Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 349 НАШІ АВТОРИ Андрєєв Віталій – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету. Біляєва Світлана –доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології НАНУ, професор кафедри всесвітньої історії та методик навчання Уманського Державного Педагогічного університету ім. Павла Тичини. Бойков Олег – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету. Бурцева Марія – аспірантка третього року навчання Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», м. Київ. Винарчук Тетяна – кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Герасименко Микола – кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет». Грибовський Владислав – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Долженко Юрій – молодший науковий співробітник відділу біоархеології Інституту археології НАН України. Іваницька Світлана – кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри права та соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій. Каковкіна Ольга – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії історичного факультету Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Кінащук Олексій – аспірант кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін історичного факультету Запорізького національного університету. Кобалія Дмитро – кандидат історичних наук, завідувач відділом історії, археології і природи Національного заповідника «Хортиця». Коник Олександр – доктор історичних наук, професор кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету. Котельницький Назар – кандидат історичних наук, член-кореспондент Центру українських досліджень Інституту Європи РАН. Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 350 Кочергін Ігор – Доктор історичних наук., професор кафедри і.сторії та політичної теорії Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» Михайленко Галина – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету. Мотенко Ярослав – кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії факультету соціально-гуманітарних технологій Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Папечкіс Егідіус – докторант кафедриа історії та археології Інституту історії та археології Балтійского регіону Клайпедского університету. Посунько Ольга – кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри історії України Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Сметона Мариюс – кандидат гуманитарных наук, преподаватель кафедры литовского языкафакультета филологииВильнюсского университета. Сметонене Анжелика – кандидат гуманитарных наук, научный исследователь Центра изучения письменного наследия Института литовского языка. Тельвак Віталій – доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франк.а Тельвак Вікторія – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Теплова Інна – кандидат історичних наук, викладач кафедри історії, археології та методики викладання Херсонського державного університету. Черемісін Олександр – доктор історичних наук, професор кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет». Шишкіна Євгенія – кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії факультету соціально-гуманітарних технологій Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Юшкевич Володимир – кандидат історичних наук, докторант кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн, історичний факультет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Яремчук Віталій – доктор історичних наук, професор кафедри історії імені Миколи Ковальського Національного університету «Острозька академія». Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 351 Contents Studiis Intellectual History Telvak Vitaliy, Telvak Viktoriia The Ukrainian`s and Romanian`s historians in the grapple for the heritage of the Central-Eastern European region (Mykhailo Hrushevsky contra Nicolae Iorga) .................................................................................................................................................................. 10 Andreyev Vitaliy Viktor Petrov and his activity at the «reconstruction» period of the Ukrainian academic science (1930s): contribution to archaeology .................................................. 21 History of Ukraine DolzhenkoYuriy Anthropological composition of the population of the Southern Russ land (according to ethnic cranioscopy data) .................................................................................. 39 Kotelniczky Nazar The Epoch of Great Reforms (1856–1874) with Eyes zemsky liberalism of northern Ukraine .................................................................................. 81 Gerasymenko Mykola Activity of zemstvos of the South of Ukraine on the organization of obstetric care to the population in the second half of the XIX century ................................................ 90 Kinashchuk Oleksii Ukrainian historiography in the middle of the XIXth – the early XXth centuries about the relations between the Zaporozhian Host and Russia .................................. 99 Cheremisin Oleksandr, Mykhailenko Galyna The image of the South Ukrainian towns in the travel guides of the 19 TH century ................................................................................................................................................................ 114 Motenko Yaroslav, Shyshkina Yevhenia History of peasants` movement in 1917–1921 in Kharkiv guberniya: sources aspect ................................................................................................................................................................ 127 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 352 World History Yushkevych Volodymyr Formation of the relief policy concerning European refugees in the American public discussion at the end of 1930 s. ................................................................................. 136 Burtseva Mariia Canadian Immigration Policy (from middle 20 th to early 21st centuries): the Main Achievements of Contemporary Historiography ............................................................ 146 Materials of the international scientific and practical conference «Century of State Renaissance in Lithuania (1918 – 2018): UkrainianLithuanian parallels» Andreyev Vitaliy, Mykhailenko Galyna International scientific and practical conference «Century of State Renaissance in Lithuania (1918 – 2018): Ukrainian-Lithuanian parallels» .......................................... 157 Biliaieva Svitlana Historical and archaeological legacy of Lithuania and Ukraine in Kherson region: the fortress Tyagin ...................................................................................................................... 160 Dmitriy Kobaliia The Tiagin fortress and its modern state ............................................................................172 Hrybovskyi Vladyslav Cossack practice of the Lithuanian-Ruthenian nobility in XVI century: meritocratic tool for aristocratic result ................................................................................ 199 Smetonienė Anželika The linguistic situation in the GDL based on the dictionary of K. Sirvidas (1620) ............................................................................................................................................................. 228 Тeplova Inna Ancestry of noble family of Skadovsky ............................................................................... 219 Posun’ko Olga The use of the norms of the III Lithuanian Statute in the inheritance disputes of the last quarter of the eighteenth century (based on judicial materials of Ekaterinoslav province) ......................................................................................................................................... 234 Kocherhin Ihor Descendents of Baltic families among the Katerynoslav nobility in the end of XVIII – beginning XX century ........................................................................................................... 245 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 353 Kakovkina Olga The scientists from Ukraine at the 9th Archaeological Congress in Vilno (1893) ............................................................................................................................................................... 250 Vynarchuk Tetiana National-state rebirthl of Ukraine and Lithuania in the earlier part of the twentieth century: perspectives of comparative analysis .............................................................. 264 Konyk Oleksandr Lithuanian peasants in the russian State Duma (by reference editions of 1906– 1913) ...................................................................................................................................................274 Ivanytska Svetlana Issues of recovery states’ life of Lithuania in journalistic writings Serhiy Yefremov 1917–1919 years ............................................................................................................................ 287 Boykov Oleg The issue of reception in the Lithuanian-Russian law in the «Commission’s Proceedings for the Learning of Western-Russian and Ukrainian Law of the Academy of Sciences of Ukraine» ........................................................................................ 303 Yaremchuk Vitalii «Supranational» historian of a multinational space in the era of nation-building: Onikii Malinovsky .........................................................................................................................313 Smetona Marius Genealogy of the first President of Lithuania Antanas Smetona: Facts and presumptions ..................................................................................................................................329 Papečkys Egidijus Development of conception of territorial defence in the Republic of Lithuania in 1990–2004 .................................................................................................................................... 340 OUR AUTHORS .............................................................................................................................. 350 Scriptorium nostrum. – 2018. – № 2 (11) 354

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS

Log In

Related Papers

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS