Критика Київ 2008 Тарас Курило, Іван Химка Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича* В’ятрович Володимир. Ставлення ОУН до євреїв: Формування позиції на тлі катастрофи. Львів: Мс, 2006. 140 с. (Центр досліджень визвольного руху) Центр досліджень визвольного руху розташований у Львові в тому самому будинку, що й Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. Автор рецензованої монографії, Володимир В’ятрович, є директором першого і науковим співробітником другого. Відносно молодий (1977 р. н.), він захистив кандидатську дисертацію з історії України і видав свою першу книжку, коли йому було лише 23 роки. Починаючи із січня 2008 року вiн працює радником голови Служби Безпеки України. На своїй інтернет-сторінці Центр досліджень визвольного руху звертає увагу на «потребу нового неупередженого погляду на історію визвольних змагань українців», з особливим наголосом на історії їхнього «найяскравішого вияву» – «боротьби Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії протягом 1920–1950 років»1. Ці акценти позначилися й на дослідженні В’ятровича. Монографія стосується важкої й складної теми – ставлення ОУН до євреїв. Це проблема досить контроверсійна і маловивчена, ми знаємо про неї не набагато більше, ніж Автор. Тому зосередимо нашу увагу передусім на методологічних питаннях. Почнімо з проблем добору і трактування джерел. У підході до джерел В’ятрович виявляє подвійний стандарт. Прикладом є його потрактування «життєпису» Ярослава Стецька, написаного у середині липня 1941 року, незадовго після того, як німці випустили його з ув’язнення. У ньому провідний діяч ОУН писав: Вважаючи головним i вирiшним ворогом Москву, а не жидiвство, яка властиво держала Україну в неволi, тим не менше доцiнюю належно незаперечно шкiдливу i ворожу ролю жидiв, що помагають Москвi закрiповувати Україну. * 1 Дякуємо Маркові Цариннику за цінні предметні й стилістичні зауваження. http://www.cdvr.org.ua/about.php [використано 05.01.2008]. 252 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича Тому стою на становищi винищення жидiв i доцiльности перенести на Україну нiмецькi методи екстермiнацiї жидiвства, виключаючи їх асимiляцiю i тп2. В’ятрович відкидає цей невигідний для своєї позиції документ, проголошуючи його фальсифікатом. При цьому він покликається на авторитет двох істориків, які пишуть з про-оунівських позицій, – Тараса Гунчака і Володимира Косика (с. 9–10). (Хоча насправді Косик не спростовує автентичности життєпису, тільки заперечує, що його можна вважати «офіційним документом». Косик сприймає його як «суто особистий життєпис людини, яка відповідає сама за себе»3). На нашу думку, Гунчакова критика автентичности цього документа слабка й непереконлива. Для нас переконливим арґументом було би виявлення серії інших подібних фальсифікатів у пострадянських архівах (а не в радянській публіцистиці або в опублікованих за совєтів документах). З часу відкриття радянських архівів науковці знаходять силу-силенну документів, які компромeтують радянську владу. Натомість ми поки що не чули про практику систематичного перероблення архівних матеріялів задля їх сумісности з ідеологією режиму. Ми вважаємо, що для неупередженого фахового історика арґументація Карела Беркгофа і Марка Царинника на користь автентичности «життєпису» набагато сильніша від арґументації Гунчака. Між іншим, можна запитати автора: чому тут також наявна німецька версія і як можна пояснити її особливості? Чому, наприклад, немає повного німецького тексту, а є тільки чернетка першої сторінки, а решта сторінок в остаточній версії з пропущенням поміж ними малої частини тексту? Що цим намагалися сказати кагебiстськi пiдробники? Чому в німецькому варіянті зазначено, що він народився у священичій сім’ї, але така інформація відсутня в українському ориґіналі? Звісно, це дрібні деталі, але саме вони наштовхують на думку, що маємо до діла радше зі звичайним архівним документом, а не продуманим фальсифікатом. Особливо дивно, що В’ятрович, фахівець з історії ОУН, нічого не каже про явну фактичну помилку в арґументації Гунчака. Той пише, що підробники «написали повну брехню», коли в життєписі Стецько ніби розповів, що він «редагував ідеологічний журнал “Ідея і Чин”» у 1939–1940 роках. Адже, пише Гунчак, перший випуск «Ідеї і Чину» вийшов аж 1 листопада 1942 року. Проте Гунчак тут плутає пізнішу «Ідею і Чин» з ранішим виданням під такою самою назвою, яка була «Бюлетенем ідеологічної референтури Проводу ОУН». Саме її у 1939–1940 роках справді редагував Стецько. В’ятрович також готовий був проголосити «сумнівним» ще одне незручне свідчення, а саме репліку іншого провідного бандерівця, Степана 2 Berkhoff K. C., Carynnyk M. The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys // Harvard Ukrainian Studies. 1999. Vol. 23. No. 3–4. P. 162. 3 Косик В. Гарвард патронує ненаукові методи історичного дослідження // Український визвольний рух. Зб. 1. Львів, 2003. С. 186. 253 Тарас Курило, Іван Химка Ленкавського, також датовану липнем 1941 року: «Відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»4. Інші автори, які також намагаються спростувати звинувачення ОУН в антисемітизмі та яких компліментарно цитує В’ятрович – як-от згаданий уже Косик (с. 61–62)5 і покійний Євген Наконечний6 – пiддали сумнiву автентичність документа, в якому міститься репліка Ленкавського. Треба віддати В’ятровичу належне: він звернувся до учасника подій, Василя Кука, який пiдтвердив автентичнiсть документа. І, слідом за Куком, В’ятрович приймає його автентичність (с. 62). Хоч некритичне ставлення до опінії близького зa ідеологічним спрямуванням авторитета не можна вважати взірцем фахової історичної методології, це свідчить принаймні про прагнення з боку В’ятровича наблизитися до правди. Інша річ, що він, попри визнання автентичности, виключає репліку Ленкавського з поля зору свого дослідження. Це окрема проблема, до якої повернемося нижче. Судження Стецька та Ленкавського В’ятрович пiддає сумнiву або не вважає за визначальнi також з огляду на його власне трактування проблеми ставлення ОУН до євреїв у довоєнний перiод. Тут також постає проблема пiдбору та тлумачення джерел. Першi серйознi запитання постають, щойно автор починає аналiзувати офiцiоз ОУН «Розбудова Нацiї». В’ятрович цитує, але своїми коментарями таки намагається пом’якшити безкомпромісно ворожу щодо євреїв позицію Юрія Милянича у статті «Жиди, сіонізм і Україна»7, де будь-яка можливість українсько-єврейського порозуміння виключається апріорі. Милянич зазначає, що боротьба з «жидівством» неминуче розгорнеться з постанням незалежної України. «Жиди це знають і докладають усіх зусиль, щоб також зі свого боку до усамостійнення України не допустити». Він підсумовує, що ...у боротьбі з ворожим нам у всякім відношенні жидівством мусимо виробити власну систему й найбільш нам вигідні форми для розв’язки жидівського питання. Проблема є трудна й завдяки її занедбанню з українського боку доволі темна. Але вона мусить бути розв’язана. В’ятрович доречно зазначає, що Милянич не пропонує свого варіянта «вирішення жидівської проблеми», але той таки натякає, що найкращим варіянтом було б вигнати їх усіх з України. На його думку, окрім іспанців «жидівської проблеми не зуміла практично розв’язати у вповні вдовольняючим змислі ні одна европейська християнська нація», тобто Милянич Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Зб. док-тів і мат. Львів – Київ, 2001. С. 190. 5 Косик вважає документ з реплікою Ленкавського «підозрілим», а може, й «підробленим». Косик В. Гарвард патронує ненаукові методи... С. 188–189. 6 «Зокрема викликають недовіру якісь приватні нотатки Стецька і Ленкавського з “єврейського питання”, якими жваво спекулюють різні українофоби». Наконечний Є. «Шоа» у Львові. Вид. 2-ге. Львів, 2006. С. 7. 7 Милянич Ю. Жиди, сiонiзм i Україна // Розбудова Нацiї. 1929. № 8–9. С. 271–276. 4 254 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича виключає асиміляцію євреїв, як це сталося в західноевропейських країнах, і ставить за приклад «очищення» Іспанії від євреїв у середньовічні часи. Єдина проблема полягає в тому, що «двох міліонів людей не можна ні так легко виселити, взагалі їх позбутися. Цього добра ніхто й так не хоче. Кожен сам рад його позбутися». В’ятрович пише, що стаття Милянича «лише підняла дискусію про ставлення націоналістичного руху до євреїв і не виявила чіткої позиції ОУН у цьому питанні» (с. 38). Проте ця стаття з’явилася в друкованому органі ОУН «Розбудова Нації». За спогадами Володимира Мартинця, статус цього видання був таким, що будь-який погляд на ідеологічні та програмні засади, висловлений на його шпальтах, автоматично ставав догмою і не підлягав обговоренню. Неодноразово щодо окремих абзаців чи навіть речень сперечалися тижнями і місяцями, аж доки не було досягнено консенсусу щодо їх змісту8. Як тоді можна пояснити появу на шпальтах «Розбудови Нації» більш ніж через рік після виходу статті Юрія Милянича тексту Миколи Сціборського, повністю протилежного за змістом? Вочевидь, консенсусу щодо єврейського питання в Проводі ОУН на той час не було, а єврейська тема не була ключовою, тож з її приводу було дозволено певну дискусію. Велику роль напевно відіграла і сама особистість Миколи Сціборського. Як один з лідерів ОУН та офіційний видавець «Розбудови Нації», він міг скористатися своїм статусом для опублікування статті. У ній Сціборський закликав до україно-єврейського порозуміння та спроб заручитися підтримкою або принаймні лояльністю євреїв. Стаття Сціборського засвідчує, що український інтеґральний націоналізм міг існувати без антиєврейського компонента і що в керівництві ОУН на той час існували різні думки щодо євреїв. Важливо, що В’ятрович наприкінці своєї книжки наводить цю статтю повністю. Проте помилковою є його спроба виводити з неї позицію ОУН щодо євреїв у міжвоєнний період9. Наступне число «Розбудови Нації» відкривало цілу низку публікацій на єврейську тему професора Українського Вільного університету в Празі та колишнього міністра закордонних справ уряду Директорії Олександра Мицюка, яка розтягнулася аж на три роки (1931–1933). Трохи згодом усі ці статті вийшли у вигляді окремої книжки «Аграризація жидівства на тлі загальної економіки»10. В’ятрович згадує серію публікацій Мицюка, але 8 Мартинець В. Українське підпілля від У.В.О. до О.У.Н.: спогади і матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. Мюнхен, 1949. С. 281– 283. 9 Згодом Сціборський сам змінив свої погляди. 1940 року він написав «Нарис проєкту Основних законів (Конституції) Української держави». У Розділі ХІ «Обов’язки й права громадян» артикули 3 і 4 стосуються громадянства. У примітці до них написано: «Вийняток з Артикулів 3 і 4 становлять особи жидівської народности, що підлягають окремому законові»: Центральний державний архів вищих органів влади України [ЦДАВОУ]. Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 8. Дякуємо Маркові Цариннику за цю інформацію. 10 Мицюк О. Аграризація жидівства на тлі загальної економіки. Прага, 1933. 255 Тарас Курило, Іван Химка зазначає: «ця робота не висловлювала якоїсь політичної позиції... Автор [Мицюк] ставив за мету лише висвітлити роль євреїв у економіці України XVI–XX століть» (с. 32). Доводиться знову констатувати невміння або свідоме небажання В’ятровича зауважити антиєврейську риторику11. Як спеціяліст з економічної історії України, Мицюк звертaє увагу головно на соціяльно-економічне становище єврейства. Його праця з величезною кількістю статистичних даних, цитат та академічною термінологією могла би справити враження об’єктивного та добре проведеного дослідження, проте на непідготовленого читача. Вона набула важливого статусу і пізніше неодноразово згадувалася в інших націоналістичних публікаціях. Проф. Мицюк упевнено зайняв нішу експерта з «єврейського питання», відсутність якого в українському середовищі так оплакував Милянич. Праця Мицюка є однією з найсерйозніших антиєврейських публікацій, будь-коли породжених українською інтелектуальною традицією. Центральною темою дослідження є викриття паразитичного характеру єврейства. За Мицюком, упродовж віків уряди різних держав та імперій заохочували євреїв зайнятися сільським господарством або загалом фізичною працею, проте їхні зусилля виявилися марними: євреї продовжували експлуатувати народ та підривати його суспільну основу, займаючися паразитичними видами діяльности. Тим самим Мицюк заперечував арґумент Сціборського, що соціяльна роль єврейства зумовлена їхнім безправним стaнoвищем. Оскільки така єврейська діяльність триває багато віків, попри зусилля різних урядів, її причиною є незмінний «єврейський дух». Конфлікт між УНР та євреями Мицюк пояснював протистоянням між ідеалістичним та матеріялістичним світоглядами, притаманними відповідно українському рухові та євреям, чим вiдверто суперечив Сцiборському12. Мицюк у своїх публікаціях опосередковано підважував усі арґументи, з якими виступав Сціборський. І ці арґументи не обмежувалися Українoю. У 11 Ціла книжка пронизана тією самою невмілістю розпізнати антисемітизм. Добрий приклад стосується вже повоєнного періоду. В’ятрович обговорює листівку «Євреї – громадяни України» від березня 1950 року. Він тлумачить її як звернення ОУН до євреїв – нібито потенційних союзників проти радянської влади (с. 96) і взагалі не бачить, що вона містить не вельми приховані загрози, як також залишки зовсім віджилого на той час стереотипу єврея-комуніста (відомо, що саме після війни почалися нагінка на «єврейських буржуазних націоналістів», кампанія проти «безрідних космополітів», арешти і розстріли єврейських письменників і діячів культури) (с. 98–99). Читання цілої листівки (її вміщено в додатку, с. 130–140) тільки підтверджує антисемітський світогляд підпільного автора – він ставить самим євреям за провину те, що українці вбивали їх під час Хмельниччини, гайдамаччини і визвольних змагань! 12 Сцiборський пише, що помилково вважати всiх євреїв винними у пiдтримцi бiльшовикiв, для них «в цiлому большевицька революцiя, що несла з собою знищення власности, змiну основ народньо-господарського життя, релiгiйно-звичаєвого побуту й т. д. – була суперечливою їх iнтересам, тенденцiям й психольогiї»: Сцiборський М. Український нацiоналiзм i жидiвство // Розбудова Нацiї. 1930. № 11–12. С. 271. В’ятрович подає статтю Сцiборського на сторiнках 115–129. 256 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича стилі праворадикальних европейських публіцистів міжвоєнної доби Мицюк описував процес «ожидовлення Европи», в якому євреї нібито намагаються зайняти всі ключові сфери, витісняючи неєвреїв, та повторював інші штампи. Недарма, коли німці вимагали від редакції окупаційної газети «Краківські вісті», щоб вона помістила серію антисемітських статтей, редакція звернулася до професора Мицюка з проханням «написати одну або кілька статтей на тему: “Негативна роля жидів на Україні зокрема в господарськім житті”»13. Статті Мицюка, підписані ініціялами О. М., друкувалися в газеті під заголовком «Жиди в Україні» у шістьох частинах від середини червня до 11 вересня 1943 року14. Написані вони були в скрайньо антиєврейському і прогітлерівському дусі15. Повертаючися до передвоєнної серії празького професора, публікація його антиєврейських статтей тривала аж три роки, в кожному числі рупора ОУН «Розбудова Нації». Це дає нам підстави вважати, що антиєврейська позиція у цей час стала програмним постулатом ОУН. «Розбудова Нації» припинила своє існування 1934 року; а джерел, які характеризують позицію ОУН до євреїв у другій половині 1930-х років, є вкрай мало. Проте однe з них дуже важливе. З незрозумілих причин Автор його взагалі не згадує. Мова йде про альманах «Ідея в Наступі», виданий ОУН 1938 року на пошану її загиблого лідера Євгена Коновальця. Альманах складався з декількох статтей здебільшого ідеологічного змісту, серед яких була і «Жидівська проблєма в Україні» того ж таки Мартинця16. Стаття починається з тези, що «єврейська проблема» в Україні значно складніша, ніж в Німеччині та Італії, з огляду на значну чисельність єврейського населення: «І найгіршими методами легше зліквідувати 44.000 жидів [в Італії], ніж найліпшими зробити це з 3/4 мільйона [в Україні]» (с. 45). Яку ж політику в єврейському питанні повинна проводити майбутня українська держава? Що ми маємо робити, якщо євреї захочуть асимілюватися в український організм? Мартинець розглядає це питання з погляду расової теорії. Раса для нього – це не лише фізичні, а й психологічні типи, що передаються спадково. У випадку расового змішання у спадок передаються риси старшої та чистішої раси. Єврейська ж раса є найстаршою та найчистішою в Европі. Тому внаслідок змішання українського та єврейського расових типів має перемогти єврейський як більш усталений. Навіть якби єврейський тип не 13 «Згадана справа дуже пильна і тому просимо прислати нам ці статті, по змозі, якнайскорше. Статті будуть зокрема гоноровані». Лист від 15 травня 1943. У: Michael Chomiak Papers // Provincial Archives of Alberta. Аccession no. 85.191, item no. 40 (General Correspondence, 1 April 1943 – 30 June 1943). 14 Краківські вісті. 1943. №№ 125, 137, 144, 175, 176, 201. 15 Химка І. «Краківські вісті» про євреїв, 1943 рік. Українсько-єврейські відносини під час Другої світової війни // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 5–6. С. 204. 16 Мартинець В. Жидiвська проблєма в Українi // Iдея в наступi. Лондон, 1938. С. 24–47. 257 Тарас Курило, Іван Химка був таким, расове змішання призвело б до передачі у спадок єврейських психологічних рис, зокрема браку державницького інстинкту: Мішання з жидами розслаблювало б і без того лагідну й неагресивну українську расу-націю. Мішання жидівської старої раси, що її ціхують інтернаціональні й протидержавні наклонності, із нашою, ніжною й неагресивною, що через кількасотлітню неволю не має належно розвиненої, високої національної свідомости й століттями, з покоління в покоління передаваних, вроджених державно-творчих здібностей, відай, дало б зовсім небажаний продукт. Потреба нашого спротиву асиміляції жидів на ділі лежить не в тому, що ми не бажаємо асимілювати жидів, а в тому, що ми не хочемо, щоб вони нас засимілювали... щоб (зверхня) українізація жидів не означала (внутрішнього) ожидовлення українців17. Вирішення єврейського питання має полягати у всебічній, а не лише расово-національній ізоляції євреїв від українців. Наслідком такої політики стане зменшення кількости євреїв та їхнього впливу. «Отже для зменшення числа жидів не треба ні погромів, ні насильного виселювання. Вистачить усеціло відсепаруватися від них»18. Добра половина статті присвячена переказові праць проф. Мицюка, помітним є також вплив Милянича, проте Мартинець суттєвим чином радикалізує попередню антиєврейську оунівську полеміку, додаючи до неї расовий компонент i в такий спосіб трансформуючи її у довершену антисемітську схему. Окрім цієї статті, Мартинець присвятив антиєврейським ідеям цілий розділ з промовистою назвою «Чи дбати нам про чистоту раси» у своїй праці «За зуби й пазурі нації» (Париж, 1937). Праця Мартинця засвідчує значний вплив антисемітського та расового дискурсу націоналсоціялістичної Німеччини на ідеологію ОУН. Це можна простежити і в інших оунівських документах та статтях того періоду. Запозичення расової теорії з нацистської Німеччини означало рішуче заперечення гіпотетичної єврейської асиміляції, що і було дуже чітко наголошено Мартинцем. Пізніше це так само підкреслив Ярослав Стецько у вищезгаданiй цитатi. В’ятрович пiддає сумнiву автентичнiсть цього та подiбних йому документiв часiв вiйни. Проте важко уявити бодай одну причину, з якої однодумець Мартинця, одного з головних iдеологiв ОУН, не вiдчував би задоволення вiд винищення нацистами євреїв (на той час лише інтеліґенції та молодих чоловіків), адже це означало вирішення всього комплексу питань, через які так бідкався Мартинець, та ще й чужими руками. Радикально антиєврейськi погляди знайшли своє втілення в постановах Другого великого збору ОУН i в iнструкцiях «Боротьба й дiяльнiсть ОУН пiд час вiйни» (травень 1941). Проте В’ятрович наголошує, що жорстокi заходи мали стосуватися лише тих євреїв, якi спiвпрацювали з радянською 17 18 Там само. С. 33. Там само. С. 45. 258 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича владою, хоча самi цi документи чiтко наголошують на побореннi «жидiвства» як такого. В’ятрович дуже «критичний» щодо невигідних для його тези джерел, тоді як ставлення до ідеологічно близьких джерел в нього геть некритичне. Зокрема, він без жодних застережень покликається на збірники документів, які напевно були цензуровані, щоб показувати бандерівців у найкращому світлі. Це збірники Володимира Косика про Україну в Другій світовій війні19 і відомий збірник «ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр.» (Мюнхен, 1955). В одному місці В’ятрович спростовує припущення Жанни Ковби, що Косик нібито свідомо не включив до своїх збірників документи, які висловлювали гострі антисемітські гасла ОУН на кшталт: «Жидів на гак!», у такий спосіб: «Очевидно, авторці для того, аби звинувачувати В. Косика у бажанні приховати якісь документи, слід було самій вказати, де саме вони зберігаються, а не обмежуватися риторичними запитаннями» (с. 13). Проте В’ятрович нібито прочитав статтю Беркгофа і Царинника про життєпис Стецька, що в ній на першій сторінці подано конкретний приклад, як Косик довільно вилучив з документа речення, де показано бандерівців у негативному світлі. Причому чим ранiше видано його збірник, тим більше він цензурований. Наприклад, у виданнях середини 1980-х і кінця 1990-х років уміщено той самий німецький документ – інформацію вiд 22 травня 1942 року про ОУН-Бандери, ОУН-Мельника і Поліську Січ. У першому виданні відсутня, але в другому з’являється така цитата: «Фінансування бандерівського руху здійснювалося, здебільшого, з Галичини. [...] Виявлено, що навіть євреї були жертводавцями; часто їх змушували до того»20. До збірників Косика взагалі не потрапили такі документи, як Ereignismeldung UdSSR, № 24, вiд 16 липня 1941 року, де німці фіксують участь українського населення і міліції в масових вбивствах євреїв у містечках Галичини21. Однак Косик включає до своїх збірників уривки з інших Ereignismeldungen. Вилучення невигідних частин різних текстів, і то без жодного зазначення зроблених пропусків, було нормальною практикою редакторів з середовища так званих двійкарів, очолюваних Миколою Лебедем. Про це недвозначно пишуть, цитуючи ориґінал і вказуючи на пропуск у збірнику «ОУН в світлі постанов...», Беркгоф і Царинник22. 19 Kosyk W. Das Dritte Reich und die ukrainische Frage. München, 1985; Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941–1942). Львів, 1998. Т. 1–2. 20 Див.: Kosyk W. Das Dritte Reich und die ukrainische Frage. München, 1985. S. 141. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941–1942). Т. 2. Львів, 1998. С. 194. 21 Einsatzgruppen in der UdSSR und die Judenfrage. The Beate Klarsfeld Foundation. Без місця і року друку. S. 11, 12, 15. 22 Berkhoff K., Carynnyk M. The Organization of Ukrainian Nationalists... P. 177. 259 Тарас Курило, Іван Химка Зрештою, про метод роботи «двійкарського» середовища В’ятрович має змогу переконатися на власні очі. Навесні 2007 року архів Миколи Лебедя було передано з Українського наукового інституту Гарвардського університету до України, а саме – до львівського Центру досліджень визвольного руху. В цьому архіві майже немає ориґінальних документiв часів війни. Всі оунівські документи того періоду бyло переписано на машинці уже в 1950-тi роки. Інший приклад ідеологізованої редакційної практики «двійкарів» – збірник документів «Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 р.» (Нью Йорк, 1960)23. Порівняння всіх текстів збірника, які походили з окупаційної газети «Краківські вісті», з ориґіналами показує, що редактори цілком пропускали або змінювали в них пронімецькі й антисемітські висловлювання. Iснують інші приклади, як «двійкарі» редагували документи, аби показати, що їм зручно, і приховати, що їм незручно24. В’ятрович або не знає про це, або вважає, що не годиться про таке згадувати. В кожному разі – ідеологічно вмотивоване «oпрацювання» джерел розпочалося принаймнi з жовтня 1943 року, коли спецiяльним розпорядженням крайового Проводу ОУН на захiдноукраїнських землях було наказано розпочати ...спецiальну збiрку документiв, якi б твердили, що протижидiвськi погроми i лiквiдацiї проводили самi нiмцi, без допомоги української полiцiї, а натомiсть перед розстрiлами спонукали жидiвський комiтет... пiдтверджувати спiввиконнiсть української полiцiї в акцiях25. Інша проблема з джерельною базою рецензованої монографії є виключення з неї єврейських спогадів. Щоправда, В’ятрович робить один виняток – для україномовних (і сумнівних)26 спогадів С. Кренцбах «Живу ще завдяки УПА». Інших єврейських свідчень (а їх існує величезний корпус) до уваги не взято. Зрозуміло, що спогад – це специфічне джерело, опрацювання якого потребує «хисту психоаналітика» і вміння «читати джерела Репринтне видання: Дрогобич, 1991. Friedman P. Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation // Friedman P. Roads to Extinction: Essays on the Holocaust. New York, 1980. P. 196;. Himka J. P. Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890–1895 // Slavic Review. 1982. Vol. 41. P. 224. N. 25. 25 ЦДАВОУ. Ф. 3883. Оп. 1. Спр. 43. 26 Знову маємо справу з подвійним трактуванням джерел. Спогади Стели Кренцбах уперше з’явилися в діяспорі у 1950-х роках, а в 1990-х та 2000-х були передруковані в Україні й розміщені в Інтернеті. Проте невдовзі після появи спогадів Ігор Кордюк написав у журналі «Сучасна Україна» (1958), що вони є містифікацією. Відомий єврейський історик Філіп Фрідман також досліджував достовірність спогадів і дійшов висновку, що «ціла та історія є обманом» (the entire story is a hoax). Див.: Friedman P. Ukrainian-Jewish Relations. P. 203–204. Докази Фрідмана виглядають, на нашу думку, дуже переконливо, але В’ятрович приймає спогади Кренцбах за чисту монету, залишаючи без відповіді критичні застереження Кордюка і Фрідмана. Цілком можливо, що він не знайомий з їхніми поглядами, але знаменне є те, що спогади, які викликали сумніви в інших дослідників, він приймає некритично, бо вони надто гарно вписуються до його апріорної концепції. 23 24 260 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича як літературні тексти»27. Та без нього не обійтися, особливо коли йдеться про історію травматичних подій і масових злочинів. Ми мусимо уважно прислухатися до голосів тих засуджених на смерть жертв, яким удалося пережити катастрофу. Більше того, ми мусимо бути свідомі, що ті, хто вижив, неспроможні переказати всю правду. Адже, як слушно зауважив американський історик Ян Ґрос: Усе, що ми знаємо про Голокост, – за щасливої передумови, що про це розказано, – не є репрезентативним єврейським досвідом страждань під нацистською владою. Це завжди викривлений, однобічно упереджений досвід: усі ці історії мають щасливий кінець. Усі вони походять від нечисленних одиниць, яким пощастило вижити28. Єврейські спогади не підтверджують тези В’ятровича про непричетність ОУН і УПА до знищення єврейського населення під час Голокосту. Навпаки, вони фіксують випадки вбивства родичів українськими націоналістами29. Ці єврейські свідчення походять з різних часів і постали з різних причин. Треба або визнати, що вони кажуть правду про злочини українських націоналістів під час війни, або з’ясувати, як це можливо, що стільки різних єврейських свідків повторюють ту ж саму неправду. Проте в кожному разі не можна просто виключати їх з поля уваги. Чи маємо ми виключати українські спогади, коли досліджуємо Голодомор?.. В’ятрович відкидає не тільки спогади, а й інші джерела, які за його оцінкою є «неофіційними», і фетишизує документи «офіційного» походження. Якщо ОУН офіційно у квітні 1941 року заборонила участь у погромах, то, згідно з В’ятровичем, не випадає навіть припускати, що оунівці могли брати у них участь у червні і липні (с. 15, 54; те саме і в Наконечного). В’ятрович цитує права національних меншин з постанов Третього надзвичайного великого збору ОУН від серпня 1943 року, оцінює цей офіційний документ як «зрілу демократичну програму» (с. 72–73), але не описує, як жилося у той самий час польській меншині на Волині під владою УПА. А якби ми так само довірливо підійшли до сталінської конституції, досліджуючи Великий терор 1937 року, до передoвиць газети «Правдa», коли ми хочемо зрозумiти колективiзацiю, чи до офіційних прес-релізів Третього райху, коли прагнемо дiзнатися, в яких умовах жили остарбайтери з України в таборах праці в Німеччині?.. Культ документів поєднується у рецензованій книжці із запереченням контекстуальних чи порівняльних арґументів. Наприклад: «Ґ. Мотика Царинник М. Золочів мовчить // Критика. 2005. № 10. Gross J. Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne Poland. New York, 2002. P. 93. 29 З-посеред величезної, але розкиданої літератури на цю тему рекомендуємо читачам зважене, чутливе до нюансів дослідження колишнього львів’янина: Melamed V. Organized and Unsolicited Collaboration in the Holocaust: The Multifaceted Ukrainian Context // East European Jewish Affairs. 2007. Vol. 37. No. 2. P. 217–248. 27 28 261 Тарас Курило, Іван Химка також вказує на ймовірність того, що частина грошей та коштовностей, відібраних поліцаями від євреїв, поповнила каси підпілля. Очевидно, це припущення автора потребує опертя на документальні арґументи, але їх у книзі не знаходимо» (с. 18). Є важливі контекстуальні моменти, з якими історик мусить рахуватися. Наприклад, у статті Миколи Сціборського наведено факти, що українські маси були готові вирізати євреїв (с. 117). А самі ОУНівці, маємо вірити, не були готові до такої різанини. У червні 1942 року митрополит Андрей Шептицький написав про мордування євреїв укрaїнцями: «З глибоким болем серця, зі страхом про будучину нашого народу, бачу, як в многих громадах жиють люди, що їх душі і руки сплямлені неповинно пролитою кров’ю ближніх»30. А серед тих грішників «у многих громадах» не було наших націоналістів? Якщо націоналістичні міліції не брали участи в погромах влітку 1941 року, то хто зорганізував ці погроми у десятках населених пунктів Галичини?31 І що власне робили ці міліції, коли погромники грабували, били й убивали євреїв? І чому в балтійських країнах німцям удалося запрягти місцеві націоналістичні групи до подібної погромницької діяльности, а тільки у нас – ні? Як відомо, на Волині проводилася систематична етнічна чистка під проводом ОУН. Там націоналісти замордували поляків і навіть чеських і німецьких колоністів – чому вони б стримали себе від убивства євреїв? А плинність кадрів між ОУН-УПА й українською поліцією, яка брала безпосередню участь у винищенні євреїв у Галичині і Волині? Коли навесні 1943 року тисячі українських поліцаїв перейшли до лав УПА, чи вони перестали вважати євреїв об’єктом знищення?32 Наприкінці війни, коли Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації. Йорктон, 1969. С. 181. 31 Нiмецький дослiдник Дiтер Поль [Dieter Pohl] у своїй монументальнiй працi «Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens» (München, 1996) наводить цiлий ряд фактiв причетности органiзованих ОУН міліцій та похiдних груп до проведення антиєврейських погромiв. Багато погромiв вiдбулися ще до того, як туди ввiйшли нiмецькi частини, не кажучи вже про полiцiю безпеки. З цього приводу є цiкавим той факт, що в угорськiй зонi окупацiї антиєврейськi акцiї української мілiцiї було в багатьох випадках зупинено рiшучим втручанням угорських вiйськ. Автор дотримується думки, що найімовірніше погроми в Захiднiй Українi були спланованi полiцiєю безпеки СС i проведенi ОУН (S. 48–67). 32 В’ятрович погоджується з думкою Мотики, що не можна вважати, що відповідальність за злочини української поліції лежить безпосередньо на ОУН (с. 18). Але не бере до уваги плинности кадрів між поліцією та ОУН і УПА. Абсолютна бiльшiсть представникiв української полiцiї на Волинi, якa поруч з нiмецькою полiцiєю та СС бралa участь у винищуваннi 200 тис. єврейського населення цього реґiону, у березнi – квiтнi 1943 року приєдналася до УПА, створивши кiстяк української партизанки. Отже, ОУН мала значний вплив на українську полiцiю, коли вона займалася «остаточним вирiшенням єврейського питання» на Волинi. Тимоті Снайдер доводить, що «етнiчне очищення» полякiв на Волинi вiдбувалося за подiбним сценарiєм до винищення євреїв саме з огляду на попереднiй досвiд значної частини упiвцiв у складi допомiжної полiцiї: Snyder T. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999. New Haven – London, 2003. P. 162. 30 262 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича Червона армія наблизилася до Волині, чи УПА випустила на волю тих євреїв, які були в них на службі? Це був час, коли УПА підозрювала у зраді своїх же вояків, які походили зі Східної України і служили колись у Червоній армії. А євреїв просто випустили, не боячись, що вони зустрінуть їх незабаром як радянських партизанів або червоноармійців? Їх випустили, хоча існувала оунівська інструкція, що її цитує сам В’ятрович: Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків. Коли б була непоборна потреба оставити, приміром, в господарській апараті жида, поставити йому нашого міліціянта над головою і ліквідувати за найменші провини (с. 56). Чи наші упісти були лицарями, як у легендах, чи повстанцями-партизанами ХХ століття? Уникнення таких питань, невміння відповідати на них істотно підважує достовірність симпатичного наративу, збудованого на голих документах офіційного типу. Серйозною вадою рецензованої працi є спроба пояснити зростання антисемiтських настроїв серед українського суспiльства виключно рацiональними причинами. В’ятрович вважає, що євреї самі відповідальні за виникнення стереотипу єврея-комуніста, бо диспропорційно входили до партії та органів безпеки (с. 43–45, 51–53) і прихильно зустрiли Червону армiю 1939 року. Проте будь-яку ксенофобiю не можна пояснити виключно рацiональними арґументами, адже ксенофобiя включає в себе ментальний процес вiдсiювання фактів «доречних» вiд «недоречних». Наприклад, з огляду на цiлу низку чинникiв євреї пропорцiйно бiльше постраждали за українцiв та полякiв пiд час совєтської окупацiї 1939–1941 років – вони становили близько 30% усiх депортованих. Тисячi євреїв утекли до нiмецької зони окупацiї, рятуючись вiд «комунiстичного раю». Проте це жодним чином не вплинуло на популярнiсть концепцiї «жидо-большевизму». Ця концепція була настільки популярною в українсько-галицькому суспільстві, що її не заперечували навіть ті, хто знайшов у собі мужність переховувати євреїв. З цього приводу промовистою є розмова митрополита Андрея Шептицького з діячем вішіської Франції доктором Фредеріком, який серед іншого зазначив, що участь українців у винищенні євреїв є природною з огляду на злочини НКВД, яке майже повністю складалося з євреїв. Митрополит погодився з цим, але все ж зазначив, що винищення євреїв є неприпустимим вчинком33. 33 Hilberg R. The Destruction of the European Jews. New Haven – London, 2003. 3rd edition. P. 545–546. Українці, які переховували євреїв, також мотивували свої вчинки приматом гуманістичних цінностей над націоналістичними. З цього приводу найвлучніше висловився директор Львівської міської бібліотеки О. Масляк. Коли один з його родичів запитав, навіщо він наражається на таку небезпеку, Масляк відповів: «поки усвідомив себе українцем, народився ж я людиною»: Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993. S. 137. Не дивно що значну частину українців, які допомагали євреям, становили аполітичні селяни, часто жінки. Одна з таких жінок врятувала життя Шимону Редліху, історикові, автору книжки «Разом та наріжно в 263 Тарас Курило, Іван Химка У контекстi 1943–1944 рокiв В’ятрович зосереджується на зображеннi поступової змiни позицiї ОУН щодо євреїв, залучення деяких євреїв до лав УПА тощо. Одним зi свiдчень того, що цi процеси вiдбувалися не лише внаслiдок змiни курсу вiйни та спроб орiєнтацiї на США та Британiю, де «[євреї] мають великий вплив», а й унаслiдок критичного осмислення нацiоналiстичного середовища зсередини, є дискусiя помiж Дмитром Донцовим та членом Головної ради ОУН Йосипом Позичанюком. В’ятрович пише, що ця дискусія символiзувала поступовий вiдхiд ОУН вiд донцовських принципiв iнтеґрального нацiоналiзму. Проте, сказавши «Б», варто було б сказати i «А». Майже нiхто не заперечує вплив Донцова на iдеологiю ОУН, як i в цiлому на українське суспiльство 1930-х років; його iнодi навiть називають «iдеологiчним батьком» ОУН. Донцов та його «Вiстник» у тi часи перетворився на головного популяризатора нiмецького нацизму та iталiйського фашизму на українських землях. Пiд його керiвництвом було опублiковано бiографiї Гiтлера та Мусолiнi, вiн сам переклав i видав частину «Mein Kampf». Донцов перейняв «фiлософiю дiї» цих режимiв з наголосом на культi сили та амoральности. На пiдтвердження коректности своїх поглядiв Донцов раз за разом покликався на теоретикiв нацизму тa фашизму, повнiстю iдентифiкуючи себе з їхньою iдеологiєю, та передруковував на сторiнках «Вiстника» деякi їхнi твори (Ґебельса, Розенберґа та iн.). На початку 1930-х років Донцов перейшов на позицiї радикального антисемiтизму. Антиєврейськi мотиви почали з’являтися майже у всіх його статтях, якi виходили у кожному числі «Вiстника». Антисемiтизм став суттєвим елементом його свiдомости. Наприкiнцi 1930-х Донцов, окрiм популяризацiї нацизму, почав також пропаґувати гiтлерiвськi методи «вирiшення жидiвського питання». На той час Донцов сформулював українську версiю фашизму. Його погляди мали великий вплив на оунiвських активiстiв та нацiоналiстичний рух загалом. Ще одним суттєвим недоліком монографії В’ятровича є те, що він майже не покликається ані на історичну літературу, ані на джерела англійською та німецькою мовами. Важливі монографії Карела Беркгофа, Аміра Вайнера, Мартина Діна, Венді Лауер, Дітера Поля, Томаса Сандкюлера, Тимоті Снайдера і Шмуела Спектора Автор до уваги не бере, хоча вони незаперечно мають що сказати з його теми. Величезні збірники німецьких документів і, як уже згадувалося, свідчення євреїв, які згодом опинилися в Америці, він також іґнорує. Авторові вистачило німецьких документів, дібраних й опублікованих у перекладі українською його однодумцем Володимиром Косиком. Чи можна це потрактувати інакше, ніж вияв провінціоналізму в науці? Бережанах». Панівна концепція «жидо-большевизму» створювала складну дилему навіть для тих українських націоналістів, які намагалися допомогти євреям. 264 Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича Отже, книжка має серйозні вади, як на наукову роботу та об’єктивний опис ставлення ОУН до євреїв. Однак у рамках своїх самостворених обмежень вона подає цікавий матеріял, не завжди сумісний зі своєю головною метою – показати, що ОУН не можна обвинуватити в антисемітизмі. Ця несумісність вказує на те, що Автор таки прагне віднайти історичну правду, але, на нашу думку, не досягає цієї мети. Цiннiсть рецензованої книжки полягає в тому, що на даний момент вона є найпомітнішою й найобдуманішою працею, що захищає ставлення ОУН і УПА до євреїв і тим самим полегшує раціональну дискусію навколо цієї дражливої теми. Зрештою, не можна без симпатії читати книжку, яка намагається конструювати образ українського націоналізму, що не містить у собі антисемітизму й ксенофобії. Як програма для майбутнього – це благородний намір. Однак як розуміння минулого – це, на жаль, викривлення історичної правди, яке не віддає належної пошани жертвам націоналістичного руху. Taras Kurylo, John-Paul Himka What Was the Attitude of the Organization of Ukrainian Nationalists toward the Jews? Relections on Volodymyr Viatrovych’s Book The review examines the source base and methodology of Volodymyr Viatrovych’s book on the attitude of the Organization of Ukrainian Nationalists to the Jews. It shows that Viatrovych manages to exonerate the OUN of charges of antisemitism and complicity in the Holocaust only by employing a series of dubious procedures: rejecting sources that compromise the OUN, accepting uncritically censored sources emanating from émigré OUN circles, failing to recognize antisemitism in OUN texts, limiting the source base to oficial OUN proclamations and decisions, excluding Jewish memoirs, refusing to consider contextual and comparative factors, failing to consult German document collections, and ignoring the mass of historical monographs on his subject written in English and German. 265