Український науковий інститут Гарвардського університету Інститут Критики Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса Національної Академії наук України Volodymyr Kulyk The Ukrainian Media Discourse: Identities, Ideologies, Power Relations Krytyka Kyiv 2010 Володимир Кулик Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки Критика Київ 2010 Затверджено до друку ухвалою Вченої Ради Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України (протокол № 4 від 24.06.2008) Рецензенти: доктор політичних наук Юрій Левенець доктор політичних наук Леонід Шкляр доктор історичних наук, професор історії Сергій Плохій (США) професор політології Олександр Мотиль (США) Редактор Андрій Мокроусов Книжку випущено в світ у рамках науково-видавничої програми Інституту Критики за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-якій спосіб без письмової згоди правовласників заборонено ISBN 978-966-8978-39-5 © Володимир Кулик, 2010 © Видавництво «Часопис “Критика”», 2010 Зміст Вступ......................................................................................................................................... 9 1. Дискурс............................................................................................................................... 17 1.1. Поняття дискурсу........................................................................................................ 17 1.2. Дискурс, текст і контекст............................................................................................ 21 1.3. Дискурс і суспільні стосунки..................................................................................... 27 1.3.1. Влада................................................................................................................... 27 1.3.2. Інституції та еліти.............................................................................................. 31 1.3.3. Ідентичності....................................................................................................... 35 1.4. Дискурс та ідеологія.................................................................................................... 38 1.4.1. Тлумачення ідеології......................................................................................... 39 1.4.2. Гегемонія та здоровий глузд............................................................................. 44 1.4.3. Знання та класифікація...................................................................................... 50 1.4.4. Норма та нормальність...................................................................................... 54 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу................................................................................. 58 1.5.1. Головні засади аналізу....................................................................................... 58 1.5.2. Текстуалізація та контекстуалізація................................................................. 63 1.5.3. Текстові рівні ідеологічного впливу................................................................ 66 1.5.4. Називання........................................................................................................... 68 1.5.5. Представляння процесів і статусу знання....................................................... 72 1.5.6. Інтертекстуальність........................................................................................... 75 2. Медії та медійний дискурс................................................................................................ 81 2.1 Особливості медійної комунікації.............................................................................. 81 2.2. Медії як суспільна інституція.................................................................................... 86 2.2.1. Розвиток медійного виробництва.................................................................... 87 2.2.2. Медії, держава та суспільство.......................................................................... 90 2.2.3. Споживання медійних продуктів..................................................................... 97 2.3. Вплив медій на авдиторію........................................................................................ 102 6 Зміст 2.3.1. Плюралістичні дослідження та критичні теорії........................................... 103 2.3.2. Концептуалізації коґнітивного впливу.......................................................... 110 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій..................................................... 115 2.4.1. Демонстрування об’єктивности.................................................................... 116 2.4.2. Підтримування статус-кво............................................................................. 126 2.4.3. Творення національної ідентичности........................................................... 133 2.4.4. Утверджування нормалізму........................................................................... 142 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу....................................................................... 148 2.5.1. Вибір об’єктів і методів.................................................................................. 148 2.5.2. Контент-аналіз................................................................................................. 151 2.5.3. Якісний аналіз текстів.................................................................................... 156 2.5.4. Якісний аналіз дискурсивних практик.......................................................... 162 2.5.5. Поєднання методів у конкретних дослідженнях.......................................... 168 3. Медії в сучасній Україні.................................................................................................. 177 3.1. Від радянських до пострадянських медій.............................................................. 177 3.1.1. Становище медій в СРСР............................................................................... 177 3.1.2. Зміни часів «гласности»................................................................................. 182 3.2. Українські медії як бізнес......................................................................................... 188 3.2.1. Запити споживачів.......................................................................................... 188 3.2.2. Преса................................................................................................................ 190 3.2.3. Телебачення та радіо....................................................................................... 195 3.3. Медії та політика....................................................................................................... 202 3.3.1. Від демократизації до «кланізації»............................................................... 202 3.3.2. Репресії та цензура.......................................................................................... 206 3.3.3. «Помаранчева» свобода та її межі................................................................. 210 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу...................................................... 215 4.1. Жанрово-тематична структура................................................................................. 217 4.1.1. Телебачення..................................................................................................... 218 4.1.2. Газети............................................................................................................... 230 4.2. Пріоритети і стратегії в новинах............................................................................. 244 4.2.1. Порядок денний.............................................................................................. 245 4.2.2. Головні стратегії обрамлювання.................................................................... 258 4.3. Статус-кво та нормальність..................................................................................... 271 4.3.1. Новинні тексти................................................................................................ 272 4.3.2. Структура новинного дискурсу..................................................................... 282 4.3.3. Інші медійні жанри......................................................................................... 286 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності.......................................................... 289 4.4.1. Українське проти східнослов’янського......................................................... 289 4.4.2. Радянське проти нерадянського..................................................................... 296 4.5. Висновки.................................................................................................................... 312 Зміст 7 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори................................................... 317 5.1. Передвиборний дискурс і його медійний складник............................................... 317 5.2. Вибори в центристському дискурсі: «потрібна стабільність».............................. 324 5.3. Вибори в націонал-демократичному дискурсі: «ситуацію можна змінити»....... 332 5.4. Дискурсивні засоби творення ідентичностей........................................................ 336 5.5. Ефект невиборчого тла............................................................................................. 342 5.6. Висновки.................................................................................................................... 350 6. Влада/знання/мова: перепис населення......................................................................... 353 6.1. Перепис як технологія та дискурс........................................................................... 353 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року................................. 359 6.2.1. Традиція........................................................................................................... 359 6.2.2. Контекст........................................................................................................... 362 6.2.3. Результати........................................................................................................ 368 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян............................... 374 6.3.1. Важливість, леґітимність, неуникність......................................................... 375 6.3.2. Нормальний перепис і його вороги............................................................... 379 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність......... 383 6.4.1. Нецікаве знання – непомітна влада............................................................... 383 6.4.2. Нормальність звична й екзотична................................................................. 386 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори...................................................... 394 6.5.1. Есенціялізм і його метафори.......................................................................... 394 6.5.2. Іншування чужинців....................................................................................... 397 6.5.3. Іншування етнічних меншин......................................................................... 402 6.6. Висновки.................................................................................................................... 405 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток......................................................................................................... 409 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії................................................................... 409 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку....................................... 421 7.2.1. Українофони та русофони.............................................................................. 423 7.2.2. Центристська альтернатива............................................................................ 429 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях............................... 434 7.3.1. Нормальність україномовности..................................................................... 436 7.3.2. Нормальність російськомовности................................................................. 448 7.3.3. Поза межами нормальности........................................................................... 452 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій......................................................... 460 7.4.1. Практики використання української та російської мов............................... 460 7.4.2. Медійний дискурс щодо медійної мови........................................................ 467 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси........................................................ 478 7.6. Висновки.................................................................................................................... 489 7.7. Після висновків......................................................................................................... 493 8 Зміст 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису........................................ 499 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності......................................... 499 8.2. Правопис та мовні ідеології..................................................................................... 509 8.2.1. Ідеологічні чинники правописного вибору.................................................. 509 8.2.2. Ідеологічна історія правопису української мови......................................... 513 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року....... 522 8.3.1. Вибір способу представлення планованої реформи.................................... 523 8.3.2. Перше повідомлення про незвичайну подію................................................ 526 8.3.3. Продовження розмови на актуальну тему.................................................... 532 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу.......................................................... 541 8.5. Висновки.................................................................................................................... 549 9. Прикінцеві зауваги........................................................................................................... 557 9.1. Українські медії за Кучми та Ющенка.................................................................... 557 9.2. Медійний дискурс між відбиванням і творенням.................................................. 562 9.3. Що далі?..................................................................................................................... 564 Джерела й ориґінали іншомовних цитат........................................................................... 569 Література............................................................................................................................. 603 Покажчики............................................................................................................................ 625 Список таблиць, малюнків та ілюстрацій......................................................................... 653 Вступ Ця книжка – про дискурс, явище, яке, на жаль, і далі залишається в Україні й українознавстві радше обговорюваним, ніж аналізованим. Я докладно пояснюю суть поняття дискурсу в його взаємодії з низкою інших ключових понять суспільних наук – владою, ідентичністю, ідеологією, знанням тощо – та намагаюся цю взаємодію якомога систематичніше аналізувати. Я прагну показати, як уживання мови відбиває та водночас витворює ідентичності мовців, адресатів та обговорюваних осіб і спільнот, стосунки між ними, особисті й колективні уявлення про світ. Особливий інтерес для мене становлять ті уявлення, що залишаються невисловленими, бо мовці сприймають їх як здоровий глузд, і ті стосунки та способи поведінки, яких не обговорюють, бо вважають їх нормальними й, отже, не вартими запитань чи дискусій. Адже саме мовні практики – наголошування одних речей, побіжне згадування других та оминання третіх – підтримують ніде не сформульовані, але широко визнані критерії нормальности й здорового глузду. Мене не цікавить мова просто як сукупність складених у речення, абзаци й репліки слів: я досліджую те, щó люди роб­ лять за допомогою мови та, навпаки, щó мова, її можливості й обмеження роблять із людьми. Саме це значення мови й називають дискурсом. Ця книжка – про медії, феномен, який в українській науці й науці про Україну є, можливо, ще менш дослідженим, аніж дискурс. Науковці звично цитують уміщені в медіях промови політиків та статті громадських і культурних діячів, посилаються на «факти», повідомлені в новинах – припускаючи таким чином, що медії лише передають уявлення та знання одних осіб іншим, лише відбивають реальність, що існує незалежно від них. Я намагаюся довести протилежне: що медії великою мірою творять ту реальність, яку сприймають їхні читачі, слухачі або глядачі. Маючи змогу представляти загалові дії та думки окремих осіб і груп та творити уявлення людей про ті часи, місця й суспільні ділянки, яких вони інакше могли б ніколи не пізнати, медійний дискурс робить важливий внесок у підтримування й змінювання ідентичностей, владних стосунків та уявлень про світ. Мало того, цю ідеологічну роботу він – власне, як і будь-який інший дискурс – виконує тим ефективніше, чим непомітніше. Тому я мало цікавлюся виразно ідеологічними текстами, що їх читають 10 Переднє слово не надто численні прибічники тих ідеологій і цитують автори політологічних праць. Мою дослідницьку увагу більше приваблюють призначені для широких мас позірно нейтральні інформаційні повідомлення та суто розважальні газетні історії або телесеріяли: я намагаюся з’ясувати, що ще медії роблять, коли вони, як уважає більшість виробників і споживачів, «просто» інформують і розважають. Я не надто переймаюся й усе ще поширеними в українській журналістиці цинічною маніпуляцією та кричущою непрофесійністю, бо прагну передусім показати менш помітні ідеологічні наслідки діяльности медійних професіоналів, які щиро вважають себе неупере­ дженими речниками інтересу своєї авдиторії чи навіть суспільства загалом. Нарешті, ця книжка – про сучасну Україну, яку я вважаю напрочуд цікавим об’єктом для дослідників дискурсу й медій. Пострадянська трансформація ідеологій, суспільних стосунків та ідентичностей відбивається та відбувається передусім у дискурсі, тож різноманітні дискурси – і чи не найперше медійний – дають змогу побачити, наскільки українці стали іншими та наскільки залишилися тими самими, совєтськими. За півтора десятиліття після падіння комунізму й імперії кількість та різноманітність медійних продуктів збільшилися в багато разів, їхній зовнішній вигляд став яскравішим і привабливішим для більшости читачів і глядачів, однак утілені в тих продуктах ідеології почасти все ще працюють на збереження радянської тяглости й пострадянської єдности, яке співіснує в медійному дискурсі з утвердженням національної незалежности, демократії та орієнтації на Европу. Це амбівалентне поєднання чи не найяскравіше виявляється в дискурсі щодо мовно-етнічних проблем, різним аспектам якого присвячено більшість моїх конкретних емпіричних досліджень. Амбівалентність стає в цьому дискурсі нормальною, тобто не вартою уваги, занепокоєння й тим паче поборювання. Я намагаюся довести, що це сприяє суспільній стабільності – але за ціну збереження совєтськости, гальмування реформ і нехтування прав, яку я вважаю зависокою. Прагнення виявити неочевидні для самих учасників наслідки досліджуваних процесів і таким чином посприяти усуненню чи бодай обмеженню тих наслідків, які я вважаю неґативними, робить мене прибічником так званого критичного підходу до вивчення суспільства загалом і дискурсу зокрема. Найбільший уплив на мої дослідницькі інтереси й уподобання справив методологічний напрям, що має назву Критичного аналізу дискурсу, хоча я свідомий і його обмежень, а тому намагаюся поєднувати його рецепти з пропозиціями інших критичних напрямів. Водночас я не вважаю критично зорієнтованого науковця володарем єдино правильного знання про досліджувані явища. Позаяк сама процедура досліджування неминуче впливає на його об’єкт, здобуте таким чином знання завжди є частковим і відносним. Це особливо стосується досліджування суспільних дій та уявлень. З одного боку, ідентичність дослідника, його власні ідеологічні орієнтації не можуть не накладати відбитку на вибір об’єктів та методів, а відтак і на роблені висновки. З другого, якщо йдеться про сприймані як здоровий глузд уявлення й буцімто нормальні зразки поведінки, то дослідник і сам їх більшою чи меншою мірою поділяє, а отже, не конче усвідомлює. Крім того, вивчаючи суспільний вплив мовної діяльности, не можна обмежу- Переднє слово 11 ватися аналізом написаних чи сказаних текстів, бо вплив постає лише в процесі їх сприймання й засвоєння у різноманітних контекстах. А отже, не вивчаючи цього процесу (як не вивчаю його в цій книжці я), про вплив і навіть значення певних мовних елементів можна робити, власне кажучи, тільки більш чи менш обґрунтовані припущення. Проте це не означає неефективности й непотрібности дослідницьких зусиль, адже зроблені в наукових працях висновки/припущення впливають на те, як сприйматимуть відповідні процеси читачі цих праць і, за їхнім посередництвом, ширші суспільні групи – доки інші науковці не запропонують переконливіших альтернатив. Це найкраща доля, якої я бажав би для викладених тут моїх думок. Беручися писати для українських читачів на майже не досліджені в Україні теми, я не можу відразу перейти до аналізу емпіричного матеріялу, бо методи аналізу й навіть самі поняття, якими він оперує, багатьом читачам можуть бути не дуже або й зовсім не відомі – а я не хотів би цих читачів відштовхнути. Тому я відводжу дуже (дехто вважатиме, що занадто) багато місця розглядові понять і методів, проте цей розгляд усе одно не претендує на вичерпне чи бодай репрезентативне представлення багатющої теоретичної літератури з питань дискурсу, медій і медійного дискурсу. Огляд лише головних етапів і напрямів у теоретичному осмислюванні цих питань потребував би принаймні цілої книжки – а тим часом мені дуже хотілося продемонструвати читачам, як таке теоретичне та методологічне багатство можна застосовувати на (українській) практиці. Отож я зосереджуюся на тих поняттях і методах, із якими далі оперую в емпіричній частині, і тільки в окремих випадках – там, де вважаю це важливим для розуміння подаваних арґументів, – згадую про різницю в термінах, тлумаченнях чи підходах. Розумію, що таким чином притлумлюю розмаїтість і суперечливість накопиченого в цих ділянках наукового знання, але мені здається важливішим підготувати читачів до сприймання мого власного дослідницького внеску. Ще один наслідок цього вибору – явне переважання серед цитованих праць англомовних текстів і брак посилань не лише на німецькі, французькі або російські, а й на українські. Я спираюся на те, що знаю та що мені близьке, не намагаючись назвати всіх авторів, які писали на ці теми раніше. Але коли знаю, що про обговорювані аспекти добре написав хтось із українських чи перекладених в Україні авторів, я радо вказую на це читачам. Розглядові понять, концепцій і методів присвячено два початкових розділи книжки. В першому йдеться про дискурс загалом: я подаю суть цього поняття в його взаємозв’язках із низкою інших, теж важливих для мого аналізу, а потім викладаю близькі мені засади й деякі методи аналізу. В другому розділі я розглядаю дискурсивні властивості й суспільну роль медій, чинники ймовірного ідеологічного впливу медійних продуктів та особливості аналізу їхнього дискурсу. Далі переходжу до української практики й роблю загальний огляд спершу суспільного становища та структури медій (розділ 3), а потім – українського медійного дискурсу та втілюваних у ньому ідеологій (розділ 4). Оскільки загальний огляд дискурсу охоплює дуже багато продуктів і, отже, текстів, у ньому можна застосувати кількісні методи аналізу, що добре доповнюють якісний аналіз окремих дискурсивних практик. Ще 12 Переднє слово однією особливістю цього оглядового розділу є тематична різноманітність аналізованих дискурсів, яка почасти компенсує дальше зосередження на мовно-етнічній тематиці, зумовлене моїми дослідницькими пріоритетами як етнополітолога. Бо як дослідникові дискурсу мені важливо показати, що розглядувані дискурсивні стратегії й ідеологічні ефекти не обмежуються текстами про мову та культуру, і таким чином заохотити застосовувати ці або інші методи в аналізі (представляння) політичних, соціяльних, сексуальних чи ще якихось процесів. Чотири наступні розділи присвячено докладному аналізові окремих медійних практик, на прикладі яких я хочу продемонструвати потенціял комплексного використання різних аналітичних методів і водночас глибше дослідити роль медійного дискурсу у відтворюванні й перетворюванні суспільних уявлень і стосунків у пострадянській Україні. В п’ятому розділі я порівнюю передвиборний дискурс двох газет, які втілювали два різні погляди на ті вибори, Україну та світ. Якщо тут медійний простір постає тереном ідеологічного змагання, то в наступному розділі я розглядаю практику, де медії майже одностайно підтримують чинні уявлення: представляння перебігу та результатів першого в незалежній Україні перепису населення. Сьомий розділ присвячено не якійсь обмеженій коротким періодом часу чи одним або кількома виданнями практиці, а величезному масивові різноманітних текстів, що представляють мововжиток українських громадян і насамперед вибір поміж українською та російською мовами. Крім медійного представляння чужого вибору, я аналізую також власний вибір самих медій, який, на мою думку, відіграє не менш важливу роль у формуванні й підтримуванні мовних настанов читачів/глядачів, зокрема нормалізації їхньої амбівалентности. Нарешті, у восьмому розділі я розглядаю один із нечисленних у новітній історії України прикладів медійного творення ненормальности: критичну кампанію, спрямовану проти наміру деяких науковців і урядовців зреформувати чинний український правопис, яка сприяла утвердженню погляду на радянську версію українськости як єдино прийнятну. Так сталося, що всі ці case studies стосуються часів Кучми, тож у прикінцевих висновках до всієї книжки я намагаюся, зокрема, пов’язати аналіз тодішніх ідеологічних ефектів із загальним розглядом медійного дискурсу, зосередженим на недавніх, «післяпомаранчевих» роках. На мою думку, ці ефекти залишаються чинними, хай і з певними поправками, зумовленими змінами в медіях і суспільстві внаслідок Помаранчевої революції. Оскільки цю книжку присвячено впливові мовних засобів на описувані ними процеси, варто сказати й про вибір деяких засобів для мого власного опису. Почну з головного – вибору загальної правописної системи, який усе ще залишається в ідеологічно поділеній і амбівалентній Україні актуальним. Довгий час я тримався успадкованого від радянських часів правопису, вважаючи неприйнятною хаотичну заміну окремих елементів і чекаючи, доки мовознавці порозуміються й запропонують системний і компромісний правопис, який зможе стати єдиним для всіх українців і таким чином ознаменує розрив із підрадянським минулим. Згадана кампанія рішучого відкидання запропонованих аж на десятому році незалежности правописних змін остаточно переконала мене в марності цих очікувань, тож я дійшов висновку, що ін- Переднє слово 13 телектуали мають не чекати нового правопису від держави, а творити його самі, своєю мовною практикою. Ця книжка є ще одним внеском у таке творення. Дотримуючись загальних засад, на які спираються часопис і видавництво «Критика», я мусив шукати власних способів розв’язання багатьох конкретних проблем, що їх ці засади не охоплюють: від транскрипції маловідомих імен до пошуку українських відповідників тих англомовних термінів, що їх у тутешній літературі досі не вживали або передавали запозиченнями чи кальками. На жаль, не завжди я зміг знайти прийнятні для мене розв’язання, і то не лише через брак знань щодо певних мовних аспектів, а й через усвідомлення, що надто радикальний розрив із чинною (хоч і досить неоднорідною) правописною та термінологічною практикою зробив би цю книжку ще більш нечиткою, ніж вона стала завдяки велетенському обсягові, громіздкій синтаксі та спеціяльній лексиці. Деякі розв’язання я залишаю до наступних текстів, що їх напишу я сам чи інші автори, перед якими поставатимуть ці проблеми. А з-поміж запроваджених уже в цій книжці змін хочу звернути увагу передусім на послідовне застосування до російської мови тих самих процедур подавання власних назв (як-от транскрипції особових імен чи невідмінюваного вживання неперекладаних назв видань), що й до решти чужих мов, зрівнювати з якими колишню першу серед братніх пострадянський стандарт чомусь і далі не пропонує. Я розумію, що ця зміна може не тільки дивувати чи відволікати читачів, а й трохи спотворювати сприйняття цитованих уривків російськомовного дискурсу, – проте альтернативний вибір на користь підтримування імперського статус-кво видається мені менш прийнятним. Те саме стосується й уживання транскрибованих форм чужих імен, часом відмінних від більш чи менш усталених в українському мововжитку (зокрема під упливом російського). Послідовно застосовувати декларовану норму я вважаю прийнятнішим, ніж раз у раз порушувати її з огляду на звичку. З огляду на величезну кількість посилань на наукові праці та медійні матеріяли, в тексті я обмежуюся лише короткою згадкою за так званим гарвардським зразком (із прізвищем автора й роком публікації), докладну інформацію подаючи наприкінці книжки в списку літератури та джерел. Посилання на тексти, що їх я більш чи менш докладно аналізую, вміщено в окремих прикінцевих примітках, задля нумерації яких використано арабські числа. Поряд із посиланнями подано російські ориґінали цитованих уривків, що їх я, за нечисленними винятками, наводжу в українському перекладі, аби не робити свій текст мовною мішанкою (адже цитати часто складаються з окремих слів чи словосполук). Підсторінкові примітки з римськими номерами пояснюють деякі нюанси, яким не знайшлося місця в основному тексті, але які я вважаю досить важливими, щоб не змушувати читачів щоразу шукати їх десь у кінці. Писання цієї книжки тривало майже п’ять років, а разом із читанням наукової літератури, опрацюванням джерел та підготуванням статтей і доповідей, пізніше перетворених на розділи, вона забрала – чи радше наповнила – ціле десятиріччя мого життя. Ясна річ, я не міг би пройти цього довгого шляху без підтримки багатьох людей та організацій, що вможливили мені доступ до літератури та джерел, сприймання чужих ідей і «тестування» своїх, та й певний рівень грошового забезпечення, без 14 Переднє слово якого я не міг би собі дозволити так довго втішатися дослідницькою працею. Завершення тривалого періоду цієї праці дає добру нагоду висловити глибоку вдячність усім цим особам та установам. Почну з тих, чиї стипендії дали мені змогу досить довгий час працювати в найкращих західних університетах і таким чином, сподіваюся, подолати ізоляцію від світових наукових здобутків і тенденцій, що досі є прокльоном переважної більшости українських суспільствознавців і гуманітарів. Отримані протягом минулого десятиріччя стипендії передбачали роботу над різними темами, але я щоразу намагався якусь частину часу виділити на ті, яким присвячено цю книжку – таким чином дещо шкодячи іншим, до яких відтак іще муситиму повертатися. Перше знайомство з поняттям дискурсу та спонуку вивчати творений у ньому здоровий глузд мені дали дві стипендії – Фонду Ковальських та Меморіяльного фонду імені Івана Коляски, – які виділив Канадський інститут українських студій при Університеті Альберти. 1998 року я працював в Українському вільному університеті в Мюнхені, а 1999-го – в самому КІУСі в Едмонтоні та Українському культурноосвітньому осередку у Вініпезі. Опрацьовуючи періодику українських переміщених осіб у Німеччині й Австрії після Другої світової війни, я водночас шукав наукової літератури, що навчила б мене аналізувати ці та інші тексти – чи радше, як я невдовзі зрозумів, дискурси. Продовжити й поглибити цей пошук дали змогу стипендія Євгена та Деймел Шклярів, завдяки якій я взимку 2001–2002 року перебував в Українському дослідному інституті Гарвардського університету, та стипендія Освітньої фундації імені Петра Яцика, що вможливила моє викладання восени 2002-го в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. В цей час я почав виступати з дивними навіть для багатьох тамтешніх науковців доповідями про дискурсивне творення здорового глузду та писати перші статті на цю тему для «Критики». Ще одну нагоду дала стипендія Британської Академії, завдяки якій у травні 2004 року я працював в Університетському коледжі Лондона. Наступним етапом опрацювання літератури та власне роботи над книжкою стало перебування в Стенфордському університеті: 2005 року як стипендіят програми імені Фулбрайта, а на початку 2006-го – як запрошений викладач курсу про політику ідентичности в Східній Европі. Нарешті, завершити підготування рукопису книжки, зокрема заповнити прогалини в літературі, дала змогу стипендія Міжнародного центру для науковців імені Вудро Вілсона у Вашинґтоні, де я протягом 2008–2009 академічного року почав роботу над наступним великим проєктом, присвяченим мовній політиці в Україні, водночас уриваючи час для попереднього. Крім грошодавців, які заснували й підтримують згадані стипендійні фонди, та установ, що виділяють стипендії та створюють умови для праці стипендіятів, хотів би подякувати також окремим особам, котрі сприяли мені в одержанні стипендій (зокрема й тих, яких я зрештою не одержав): надавали інформацію, коментували мої описи планованих проєктів, писали рекомендаційні листи чи просто заохочували подаватися. Тут і далі називаю за абеткою, дуже сподіваючися нікого не пропустити й наперед перепрошуючи, якщо когось таки пропустив: Домінік Арель, Марґарита Бальмаседа, Клєменс Бюшер, Ендрю Вілсон, Катарина Вольчук, Марк фон Переднє слово 15 Гаґен, Олексій Гарань, Григорій Грабович, Мері Дейкін, Джейн Кері, Зенон Когут, Барбара Кристоф, Дейвід Лейтин, Олександр Майборода, Олександр Мотиль, Сергій Плохій, Роман Процик, Микола Рябчук, Франк Сисин, Сюзен Стюарт, Джошуа Фішмен, Вольфґанґ Цельнер, Стивен Шулман, Еґберт Ян. Більшість цих осіб, а також Нікляс Бернсанд, Лада Біланюк, Боґуміла Бердиховська, Любомир Гайда, Оля Гнатюк, Олександр Гриценко, Тамара Гундорова, Алєксандра Ґужон, Марта Дичок та, чи не найбільше, Андрій Мокроусов були ще й критичними слухачами моїх новонароджених ідей, натомість щедро збагачуючи мене своїми. Власне писанню сприяли більш чи менш докладні та критичні коментарі багатьох колеґ, особливо Бернсанда, Біланюк і Дичок, які подужали прочитати й докладно «розібрати» по одному-два довжелезних розділи. Мокроусов як відповідальний редактор «Критики» коментував усі друковані в часописі статті, з яких постали розділи про конкретні медійні практики, а потім редаґував саму книжку. Ольга Кочерга та Віктор Кубайчук консультували мене з питань правопису – і критикували те, як я їхніми консультаціями скористався Вадим Дивнич допомагав розв’язувати мовні проблеми, з якими я стикався в роботі над статтями та розділами. Мотиль і Плохій читали перший начерк цілої книжки на замовлення видавництва «Критика», якому вони рекомендували її видати й водночас висловили низку важливих пропозицій щодо поліпшення тексту. А саме видання стало можливим завдяки фінансовій підтримці Українського наукового інституту в Гарварді на книжкові проєкти «Критики». І, звісно, завдяки старанній роботі всіх причетних працівників видавництва, з-поміж яких я особливо вдячний технічній редакторці Майї Притикіній та коректорці Світлані Гайдук, котрі зробили все можливе, щоби цю складну й нудну книжку було бодай трохи легше і приємніше читати. В Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, де я працював протягом усього часу роботи над цією темою, рукопис коментували, зокрема, Юрій Левенець, Олесь Лісничук, Лариса Нагорна та Юрій Шаповал. Але найбільше сприяв успіхові моєї праці в цьому інституті Олександр Майборода, котрий запросив мене у відділ, що його тоді очолював, забезпечував сприятливі умови, був керівником моєї кандидатської дисертації, редаґував і коментував публіковані в інститутських «Наукових записках» статті. Майборода й Шаповал як завідувачі відділу та Левенець і його попередник Іван Курас (нині покійний) як директори інституту давали мені змогу працювати над темами, які я сам вибирав, їздити за кордон так часто, як мене запрошували, висловлювати наукові та громадянські погляди, з якими вони нерідко були незгодні та які часом наражали їх на невдоволення певних упливових осіб, ба більше, критикувати праці й дії їх самих та інших колеґ так вільно, як у більшості українських і навіть західних наукових установ не заведено. На жаль, це не дало мені змоги змінити інститут тією мірою, як хотілось би, хоча моя безкарна діяльність не могла бодай трохи не вплинути на колеґ. Мої рідні підтримували мене на довгому шляху від ідеї до книжки: і тоді, коли я був поряд із ними, і тоді, коли міг спілкуватися лише телефоном, електронною поштою або скайпом. Звісно, вони не тільки допомагали розв’язувати мої проблеми, 16 Переднє слово а й залучали до вирішення власних – але в обох випадках давали змогу почуватися причетним до інших і, отже, живим. Я розумію, що цілоденною працею і тривалими поїздками позбавляв дітей великої частини батьківської уваги, але маю надію, що водночас учив їх докладати зусиль задля досягнення успіху та давав нагоду через мене – а часом і разом зі мною – відкривати світ. Насамкінець хочу згадати тих, із ким я працював у мас-медіях у 1990‑ті роки протягом короткої перерви між початком наукової діяльности в одній ділянці та її парадоксальним продовженням у зовсім іншій. Власне, моя медійна кар’єра почалася ще тоді, коли я намагався стати фізиком (яким – почасти через її привабливість – так і не став). На початку 1990 року я написав публіцистичну статтю для «Слова» – першої в Україні «офіційно» видаваної опозиційної газети, – й Олександр Сопронюк запропонував мені надалі не лише писати власні тексти, а й редаґувати чужі. Згодом, уже за незалежности, Іван Дзюба запросив мене працювати в перенесеному з діяспори в Україну журналі «Сучасність». Але особливу роль у моїй медійній кар’єрі відіграв Володимир Рубан, який залучив мене до участи в інформаційній аґенції УНІАН та започатковуваній газеті «День». Хоча крах наших надій зробити з тієї газети український «New York Times» дав мені змогу зосередитися на науковій діяльності, яка дає мені непорівнянне з іншими пробуваними справами задоволення, я відчуваю сум за тими надіями та вдячність до людей, разом із якими їх плекав. Сум та вдячність тісно переплелися й у моїй пам’яті про трьох колеґ-журналістів, життя яких урвалося задовго до здійснення надій та вичерпання їхніх спромог за ті надії боротися. Я хотів би присвятити книжку цим людям, що творили новий дискурс українських медій: Віталієві Коцюку, Ларисі Триленко та Сашкові Кривенку. Цього разу називаю не за абеткою, а за часом, коли вони від нас відійшли. 1 Дискурс 1.1. Поняття дискурсу «Дискурс» – один із найактивніше та найрізноманітніше вживаних у науковому й позанауковому мовленні термінів. Цю різноманітність, що неабияк ускладнює чітке окреслювання значень терміна та сприймання текстів, котрі ним оперують, великою мірою зумовлює його функціювання в багатьох наукових ділянках і школах, кожна з яких називає дискурсом щось своє. Дається взнаки також привабливість самого слова: часто-густо до нього вдаються люди, які не знають його усталених значень і не надто переймаються точністю слововжитку взагалі. Проте чіткі та відповідальні мовці, зокрема науковці, що спеціялізуються саме в досліджуванні дискурсу, теж здебільшого не обмежуються якимось одним значенням ключового для них терміна, бо вважають різні значення нерозривно пов’язаними [наприклад Fairclough 1989: 28; Johnstone 2002: 3]. Не маючи на меті охопити все розмаїття значень бодай у науковому вжитку, я зосереджуся на цьому останньому, принциповому та продуктивному аспекті багатозначности. Значення слова «дискурс» зазнало радикальної трансформації та плюралізації в 50–70-ті роки ХХ століття. Раніше це слово, що у французькій (discours) і англійській мовах (discourse) означало головно розмову чи промову, вживалося як термін тільки в мовознавстві, де так називали уривок, довший за речення – тобто складений із кількох речень, спосіб сполучення яких належало дослідити. Але під упливом філософських і мовознавчих праць французьких авторів, невдовзі перекладених англійською та захоплено сприйнятих серед інтелектуалів багатьох країн, слово швидко набуло в лінґвістиці та суспільствознавчих і гуманітарних дисциплінах низки значень, що стосуються мови у вжитку, мови як міжособової та, ширше, суспільної взаємодіїi. Чинники постання й еволюції соціяльної теорії дискурсу та внески її чільних творців розглянуто зок­ рема у: Macdonell 1986; Howarth 2000; Sawyer 2002. Про означення дискурсу в різних ділянках науки див.: Mills 1997: розд. 1; Sawyer 2002: 434–435. Як сказано у вступі, я не ставлю за мету бодай коротко описати історію осмислювання й досліджування дискурсу, тому згадую тільки ті праці, терміни й арґументи, на які спиратимуся у власному аналізі українських дискурсів. i 18 1. Дискурс Попервах науковці зосереджувалися на вивченні реальних прикладів мовної взаємодії, що охоплювали і формальне спілкування (скажімо, шкільний урок), і неформальне (повсякденні розмови між членами родини або незнайомцями на вулиці). Дослідники намагалися з’ясувати правила організації відповідного типу взаємодії, а також те, як у них відбиваються специфічні стосунки між учасниками та загальніші норми суспільної організації [Fairclough 1992: розд. 1; Howarth 2000: 7]. Інша, дедалі впливовіша течія в гуманітарних і суспільних науках звертала особливу увагу на те, як у конкретних актах узаємодії відбувається творення значень слів і тверджень та як на нього впливають загальніші мовленнєві й соціяльні структури. Творці цієї течії відкидали панівний раніше в мовознавстві погляд Фердинана де Сосюра, згідно з яким кожна мова є однорідною, спільною для всіх мовців та всіх актів мовлення системою узвичаєної відповідности між звучанням і значенням [Соссюр 1998]. На їхню думку, значення не існують у мові загалом, а постають за конкретних соціяльних умов у конкретних комунікаційних актах унаслідок узаємодії мовлення й тлумачення [Pêcheux 1982; Thompson 1984; 1990]. Водночас і мовні засоби, що їх уживає автор задля досягнення певної мети, і те, як їх тлумачить читач або слухач, визначається звичними для них практиками творення значень. Наголошування вирішального впливу усталених мовленнєвих практик на окремі акти й водночас соціяльної та історичної зумовлености цих практик можна вважати головним складником розпочатого наприкінці 1960-х «соціяльного повороту» в досліджуванні мовиii, що став немовби зворотним боком «мовного повороту» в досліджуванні людини й суспільства, тобто розуміння мовної взаємодії як важливого складника коґнітивних і соціяльних процесів [Gee 1999; Kress 2001; Rorty 1967; Toews 1987]. Погляд на мову як різновид соціяльної практики зумовив використання іншого терміна, покликаного підкреслити відмінність від ранішого тлумачення мови як системи знаків [Sawyer 2002: 449]. Прибічники нового погляду називали об’єкт своїх досліджень дискурсом, розглядаючи його як однорідну й неподільну сутність, подібну до води, інформації, мовлення чи, в одному зі значень, мови. Проте це не єдине значення, якого набуло слово «дискурс». Крім загального терміна для мови у вжитку, мовлення як соціяльної практики, цього слова вживають також на позначення конкретного акту мовної взаємодії та водночас певної мовленнєвої практиДоти більшість мовознавців, ідучи за Сосюром, розрізняли мову (langue) як спільну для всіх членів певної спільноти систему та мовлення (parole) як індивідуально відмінне використання її елементів. Натомість прибічники нового підходу доводили соціяльну зумовленість і мовлення, й самої мови: не лише вибір мовних ресурсів зі «сховища» залежить від соціяльного становища мовця та норм суспільної ділянки, в якій відбувається конкретний акт мовлення, але й уміст того «сховища» різний для різних груп і різних періодів життя суспільства [Kress 2001]. Стандартну мову вони вважали, з одного боку, теоретичною абстракцією, а з другого – результатом накидання цього стандарту суспільству й викоренення чи марґіналізації інших, «нестандартних» мовних різновидів [Fairclough 1989: 20–22]. Докладніше про це йтиметься в підрозділі 6.1. ii 1.1. Поняття дискурсу 19 ки, фраґментом якої він є (в двох останніх значеннях можна говорити про дискурси як зліченні об’єкти, тобто вживати цього слова також у множині)iii. Різниця між підставовими соціяльними нормами мововжитку та специфічними актами, де вони втілюються, є чи не головним чинником структурування множини значень поняття дискурсу. Ця структура утвердилася в науковому вжитку під упливом праць Мішеля Фуко, які найбільше спричинилися до популярности й багатозначности поняття. Фуко, за його власним визнанням, тлумачив дискурс «часом як загальний простір [domain] усіх тверджень, часом як індивідуалізовану групу тверджень, а часом як реґульовану практику, що відповідає за низку тверджень» [Foucault 1972: 80]. Перше значення окреслює дискурс як, сказати б, середовище, простір, що охоплює «всі висловлювання, які мають значення та справляють якийсь уплив у реальному світі» [Mills 1997: 7] (саме такими – значущими та впливовими – висловлюваннями цікавляться дослідники дискурсу). Друге й третє тлумачення переводять розгляд на рівень окремих частинок і структур, які існують у цьому просторі, виділяючи групи тверджень, що здаються якось пов’язаними та реґульованими. Серед чинників пов’язання особливу увагу дослідників викликають ті, що, на їхню думку, найбільшою мірою впливають на спосіб здійснюваного в частинках-твердженнях творення значень і характер їхнього впливу. Це, зокрема, локалізація тверджень у певному суспільстві, в певній суспільній ділянці та в певному елементі її функціювання (можна говорити про українські та французькі дискурси, освітні й судові, дискурси прокурорської промови та допиту свідків); проблема, яка стоїть у центрі уваги мовців, тобто тема дискурсу (актуальними прикладами є дискурси щодо боротьби з тероризмом і конституційної реформи в Україні); соціяльно-групова належність та ідеологічна позиція мовців (часто аналізують, скажімо, дискурси політиків і журналістів або націоналістичні й феміністичні дискурси). У кожному з цих випадків, одначе, можна розглядати і конкретний акт мовлення (дискурсивний акт або дискурсивну подію), що відбувався в певний момент часу в заданій кількома з названих чи інших параметрів точці простору дискурсу, і сукупність усіх актів, що відбуваються в цій точці (дискурсивну практику або ж тип дискурсу)iv. Тоді друге тлумачення дискурсу з повищої цитати Фуко стосуватиметься, наприклад, групи тверджень, що їх виголосила американська адвокатка-феміністка Ф. на конкретному судовому засіданні в справі за позовом прибічників заборони абортів проти лікаря, який їх практикує, або ж написав у певному числі певної газети депутаткомуніст К., обговорюючи проблему конституційної реформи в Україні. А третє тлумачення охоплюватиме відповідно всі феміністичні адвокатські промови на всіх iii Як видно з цього речення, слово «практика» теж поєднує значення загального та конкретного, неподільного та зліченного [пор. Fairclough 1989: 29]. iv У цих назвах для двох рівнів дискурсу я модифікую термінологію кількох авторів [Fairclough 1989: 29; van Dijk 1998: 192; Jäger 2000], дещо змінивши їхні терміни або надавши їм трохи інших значень. 20 1. Дискурс пов’язаних із такими позовами судових засіданнях останніх років у США та всі статті українських депутатів-комуністів з указаної проблеми (або якусь ширшу чи вужчу множину, тобто окреслену трохи меншою чи більшою кількістю параметрів). При цьому перебіг актуальної дискурсивної події визначають узвичаєні правила або конвенція відповідної дискурсивної практики, що окреслює притаманний цій практиці спосіб творення значень (саме його спільність для всіх таких подій і дає аналітикові підставу об’єднувати їх у практику). Точніше, цей перебіг визначають конвенції всіх практик, до яких подія належить (у першому прикладі можна говорити, зокрема, про американську, судову, адвокатську, феміністичну й «довколаабортну» практики, хоча на конкретну подію конвенції різних практик можуть упливати різною мірою). Сукупність (мережу) цих конвенцій називають порядком дискурсу або дискурсивною формацією, застосовуючи ці поняття і до всього суспільства, і до окремих ділянок [Fairclough 1989: 29–30; van Dijk 1998: 196]. Те, що і подію, і практику зазвичай називають просто дискурсом, для багатьох є ознакою заплутаности й нечіткости поняття. Проте Норман Фейрклаф уважає, що це, навпаки, «доречна двозначність»: вона підкреслює соціяльну природу дискурсу, показуючи, що «індивідуальний приклад завжди містить у собі [implies] соціяльну конвенцію». Ця двозначність, на його думку, також указує на соціяльні передумови дій окремих осіб: «особа може діяти остільки, оскільки існують соціяльні конвенції, в яких така дія можлива» [Fairclough 1989: 28]v. Те ж саме стосується й соціяльної практики загалом: дискурс, як його розуміє Фейрклаф, є лише одним із її видів. Багато інших критичних дослідників, зокрема (пост)марксистських, теж обмежують сферу дискурсивного «семіотичним виміром соціяльної практики» [Howarth 2000: 8]. Ця сфера охоплює різні види «семіозису, тобто значущої символічної поведінки» [Blommaert 2005: 2] чи «значеннєтворчої діяльности людей» [Wetherell 2001а: 27] – не лише слова, а й зображення, звуки, рухи тіла тощо, – але не поширюється на деякі процеси (наприклад, економічні), що їх ці дослідники вважають принципово інакшими за своєю суттю, хоч і не заперечують наявности в них дискурсивного аспекту [Fairclough 1989: 23, 27; van Dijk 1998: 197; Blommaert 2005: 3]. Натомість деякі праці, позначені передусім упливом Фуко, зокрема авторитетна теорія дискурсу Ернесто Лаклау та Шанталь Муф, поширюють поняття дискурсу на всю соціяльну практику, усуваючи таким чином протиставлення дискурсивного і недискурсивного [Laclau, Mouffe 1985; див. також Wetherell 2001б: 391; Йоргенсен, Филлипс 2004: 39]. Цю відмінність терміновжитку почасти зумовлюють різні тлумачення зв’язку дискурсу зі світом, що його він представляє: перший підхід визнає існування матеріяльного світу, незвідного до (хай і залежного від) дискурсу про нього, а другий уважає будь-які матеріяльні об’єкти й стосунки лише дискурсивними продуктами [Wetherell 2001б: 392]. v Про механізм такого «вможливлення через обмеження» йтиметься в 1.3 та 1.4. 1.2. Дискурс, текст і контекст 21 Цього останнього розширювання я волію не робити. Дискурсом називатиму лише семіотичну практику й окремі належні до цього підпростору практики та події (мало того, в цій книжці я здебільшого обмежуватимуся їхнім вербальним складником). Проте це ще не остаточне означення, бо розмова про суть поняття дискурсу, власне, тільки починається. 1.2. Дискурс, текст і контекст Як і кожне поняття, дискурс до великої міри визначається тим, чим він не є, до чого він перебуває в певній опозиції [Mills 1997: 4]. Аби з’ясувати суть і способи досліджування феномена дискурсу, я розгляну його опозиції до низки інших понять: влади, ідентичности, ідеології тощо. Почну з тексту, внаслідок відмежування від якого дискурс, власне, й постав як окремий науковий об’єкт. Співвідношення між дискурсом і текстом активно проблематизували насамперед мовознавці, що використовували обидва терміни й позначали ними багато різних понятьvi. Деякі автори й далі уживають цих термінів як синонімів, що стосуються і писаних, і усних фраґментів мовлення. Інші автори називають текстом тільки написане, а дискурсом – сказане. Ще інші обмежуть поняття дискурсу (або також і тексту) до фраґментів певної довжини, якій відповідає певний рівень внутрішньої організації. В такому випадку дискурсом здебільшого називають будь-який уривок, більший за речення; тоді аналіз дискурсу переймається тим, як речення чи висловлювання сполучаються в ці більші конструкти [наприклад Salkie 1995]. Проте інте­ рес до мови як засобу спілкування спонукав багатьох науковців чіткіше відмежувати дискурс від тексту, наголошуючи в першому міжособовий, соціяльний вимір. В одній із праць відмінність сформульовано так: Дискурс – це мовна комунікація як узаємодія між мовцем і слухачем, як міжособова активність, форма якої визначається її соціяльною метою. Текст – це мовна комунікація (усна чи письмова), що розглядається просто як авдіяльно чи візуально закодоване послання [цит. за Mills 1997: 4]. Врахування згаданої вище багатозначности поняття дискурсу додає цій опозиції нового виміру. На «нижньому», ситуаційному рівні дискурс розуміють як комунікаційну подію (акт), що може бути письмовою або усною та зазвичай поєднує вербальні елементи з невербальними (як-от сміх, жести й міміка мовця, зображення на екрані телевізора чи графічне оформлення газетної сторінки). При цьому текстом лінґвісти зазвичай називають словесний вимір такої події чи акту, тобто обмеженого в часі й просторі процесу [наприклад Brown, Yule 1983: 6]. Проте соціяльно зорієнтовані дослідники розуміють співвідношення між дискурсом і текстом радше як vi Огляд різних тлумачень цього співвідношення див.: Stubbs 1983: 9–10; Mills 1997: 4–5. 22 1. Дискурс між процесом і результатом: текст є результатом комунікаційного акту, його письмовим чи усним (або, ширше, будь-яким авдіовізуальним) продуктом, що його може сприймати й тлумачити читач або слухач. Скажімо, Фейрклаф розглядає текст як результат процесу творення тексту, а сам цей процес – як складник ширшого процесу соціяльної взаємодії, тобто дискурсу. Дискурс, у його розумінні, охоплює сам текст та процеси його творення й тлумачення – а враховуючи соціяльну зумовленість цих процесів, ще й їхній соціяльний контекст (див. далі). Відповідно, аналіз дискурсу має складатися з аналізу всіх цих складників [Fairclough 1989: 24–27]. Називаючи текстом продукт конкретного дискурсивного акту, Фейрклаф не вказує текстових відповідників типу й порядку дискурсу, що узгоджується з його тезою про вплив вищого рівня на нижчий: конвенції вможливлюють і обмежують саме процес – хоча це, звісно, накладає відбиток і на результат. Ґантер Крес кладе цей зв’язок між різними рівнями в основу розмежування між дискурсом і текстом. За його концепцією, текст є втіленням, виявом дискурсу (під яким Крес розуміє не подію, а практику): «характеристики дискурсу визначають, добирають деякі з низки мовних структур, що складають текст» [Kress 1985: 28]. Водночас «дискурс виникає в текстах і через тексти» [там само: 29]. Щоб не додавати багатозначности й непорозуміння, я волію вважати, що така діялектика визначення-вможливлення пов’язує не текст і дискурс як загальні поняття, а два рівні дискурсу – подію та практику, – які втілюються відповідно в окремих текстах та їх сукупностях. Маючи на увазі це концептуальне застереження, я, втім, задля спрощення часом говоритиму про взаємозв’язок між конкретними текстами й дискурсами (як практиками). Подібна різноманітність виявляється також у тлумаченні понять, що стосуються окремих категорій текстів. Найбільшого поширення в науковому й популярному мовленні набуло поняття жанру, що його зазвичай розуміють як спосіб уживання мови, який відповідає певній соціяльній практиці, наприклад, інтерв’юванню чи рекламуванню [Fairclough 1995: 56]. Хоча жанри є сукупностями (зазвичай нечітких) конвенцій, що стосуються різних рівнів побудови тексту, дослідники наголошують їхню зумовленість не так текстовими формами, як комунікаційною метою, що її ці форми покликані досягти. Кажучи словами Керолін Мілер, жанри є «типовими риторичними діями, що спираються на повторювані ситуації» [Miller 1994: 31]. Визнаючи не­ однорідність критеріїв окреслення жанрів – окрім текстових рис, головним критерієм може бути й соціяльна ситуація, і комунікаційна мета, – дослідники традиційно розглядали жанр усе-таки як властивість тексту. Проте останнім часом деякі автори явно відкинули таке «текстуалістське припущення», запропонувавши натомість, як сформулював це Джейсон Мітел, «розташувати жанр у комплексних стосунках між текстами, виробниками, авдиторіями й історичними контекстами», бо тільки ці стосунки, мовляв, творять, підтримують і змінюють окремі жанри та межі між ними [Mittell 2001: 5, 7]. За такого підходу жанр стає властивістю не тексту, а дискурсу, своєрідною дискурсивною практикою, що втілюється в окремих текстах, але існує 1.2. Дискурс, текст і контекст 23 завдяки застосуванню її конвенцій у процесах творення та сприймання [там само: 8]. Джон Фроу означає жанр як «набір конвенційних і високозорганізованих обмежень на творення й тлумачення значень», указуючи, що таке тлумачення робить жанри дуже подібними до Фукових дискурсів [Frow 2005: 10, 18]. Я не бачу потреби називати майже те саме різними словами, тому вважаю за краще зберегти розуміння жанрів як категорій текстів, хоч і поділяю думку, що ці категорії постають і підтримуються в дискурсивних практиках творення та сприймання текстів певних жанрів. Ще радикальніший розрив із попереднім текстуалістським тлумаченням можна побачити в працях, присвячених наративові. Традиційно наратив розуміли як один із (макро)типів текстів – трьох (поряд з описом та арґументацією) а чи трохи більше (до вказаних типів різні класифікації додають кілька інших), – кожен із яких охоп­ лює різні жанри [Frudernik 2000: 280–282]vii. Серед наративних жанрів зазвичай називають казку, оповідання, роман, фільм, новинне повідомлення тощо, хоча багато інших жанрів писаного й усного мовлення містять більш чи менш вагомі наративні елементи. Прототипом наративів є розповіді – тексти, що подають події в певному хронологічному порядку й причинно-наслідковому зв’язку та переважно «обертаються довкола несподіваних епізодів, зламів чи порушень нормального стану справ або суспільних правил, а також містять спеціяльне послання та тлумачення щодо цих подій і/або причетних до них осіб» [De Fina 2003: 14]. Саме ця властивість наративів – що вони «порушують моделі повторення [тих самих подій] у повсякденному житті й подають представлення більш чи менш значущих змін із плином часу» – робить їх підставовою формою дискурсу, активно використовуваною, зокрема, в різних продуктах мас-медій [Gripsrud 2002: 197, 194]. При цьому наступні тексти для тієї самої авдиторії (від дружнього кола до глядачів телеканалу) часто-густо немовби продовжують попередні, спираючися на подані там версії подій, які далі можна доповнювати й модифікувати навіть без повноцінної наративности кожного окремого тексту (в ньому може не бути ані тлумачень, ані несподіваних епізодів). У цьому сенсі наративом стає сукупний результат дискурсивної практики, що складається з творення та сприймання багатьох текстів, пов’язаних спільною темою, дійовими особами й/або іншими чинниками, що визначають спосіб творення значень. Тлумачення наративу як певного способу творення значень робить його синонімом дискурсу (чи жанру, як його розуміє Фрау). Проте чимало авторів виходять навіть поза межі тлумачення окремих наративів як дискурсивних практик: вони розглядають наратив загалом як синонім дискурсу в сенсі значеннєтворчої діяльности. Ці автори вважають, що наратив є головним способом, яким люди надають сенсу своєму досвідові та світові довкола них, посередником «між внутрішнім світом думок-відчуттів та зовнішнім світом спостережних дій і станів» [Garro, Mattingly Зазвичай ця типологія охоплює тільки писані тексти, проте деякі автори намагаються охопити також усне мовлення [наприклад Renkema 1993: 90–93]. vii 24 1. Дискурс 2000: 1; див. також Bruner 1986; Ricoeur 1984]. В радикальній версії цього погляду наратив стає вже не «методом чи формою представляння» досвіду, а «онтологічною умовою суспільного життя» [Somers, Gibson 1994: 41, 38], тобто не розповіддю про життя, а самим життям. Я не бажаю змішувати дискурс як загальніше явище і наратив як конкретніше та, відповідно, перекреслювати значеннєтворчу роль інших типів дискурсу – хоч у цій книжці, присвяченій медіям і зокрема новинам, центральне місце посідатиме саме наратив. Водночас я не зводитиму наративи до текстового виміру й тлумачитиму їх також чи навіть передусім як дискурсивні практики, до того ж не конче складені лише з наративних текстів. Тезу про підставову культурну роль наративу як способу мовлення й пізнання я розумію так, що значеннєтворчі конвенції багатьох дискурсивних практик постають, зокрема, у формі розповідей, які підсумовують представлення попередніх подій і зумовлюють спосіб представляння наступнихviii. Саме в цьому сенсі я говоритиму про наративи щодо певних тем (наприклад, національної історії або правописної реформи), які впливають на творення та сприймання присвячених цим темам текстів різних типів у дискурсах різних суспільних ділянок. Та хоч би як дослідники уявляли концептуальний зв’язок дискурсу й тексту, в аналітичному процесі зазвичай первинними є тексти. Якщо аналітик не має змоги синхронно спостерігати за комунікаційними актами, то саме за текстами мусить складати уявлення про дискурси: спершу про події, а далі – про практикиix. Відтворити чи, точніше, витлумачити дискурсивну подію (бо ж аналітикове розуміння її перебігу й суті є лише одним із можливих; див. 1.5.1) означає, відповідно до викладеної вище концепції, додати до тексту опис процесів його творення та тлумачення. Ключовим складником такого опису є характеристика обставин, за яких відбувалися ці процеси, чи, як його зазвичай називають, контексту дискурсивної події. Контекст можна означити як набір усіх тих рис фізичної та соціяльної ситуації, котрі, ймовірно, є доречними для творення та тлумачення відповідного тексту – і накладають відбиток на структури самого тексту [van Dijk 1998: 211]. Йдеться про доречність для учасників дискурсу – творців і тлумачів тексту, – щодо якої аналітик може лише будувати й різними способами перевіряти припущення. Як зауважив Ян Бломарт, «контекст потенційно охоплює все, і контекстуалізація є потенційно безмежною», але на практиці «люди, здається, мають досить чіткі (хай і не конче слушні) уявлення про те, як пристосувати мову до діяльности та як, viii Як і будь-які конвенції, ці розповіді існують в уявленнях творців та сприймачів текстів, що становлять відповідні практики. Про зв’язок дискурсів та уявлень див. 1.4. ix Втім, нерідко аналітик вибирає для докладного аналізу певні репрезентативні тексти з усіх, що належать до досліджуваної практики, яку він перед цим аналізом спостерігає і/або вивчає іншими методами [Fairclough 1992: розд. 8]. Проте й у цьому разі його тлумачення практики стає наслідком аналізу вибраних текстів (див. 1.5). 1.2. Дискурс, текст і контекст 25 поєднавши їх між собою, створити значення» [Blommaert 2005: 40]x. Це пристосування відбувається у взаємодії чи, інакше кажучи, в діялозі між учасниками конкретного дискурсивного акту, котрі, згідно з моделлю Джона Ґамперза [Gumperz 1992], сприймають вербальні й невербальні елементи поведінки одне одного як «контекстуалізаційні натяки [contextualization cues]», що спонукає учасників повсякчас кориґувати уявлення про контекстуальні орієнтири їхніх партнерів, а відтак більш чи менш узгоджувати з тими гаданими орієнтирами власні. Аналітик цих орієнтирів та уявлень (наперед) не знає, тому судити про доречність певних елементів контексту для учасників дискурсивної події він має передусім за виявами зважання та вказування на них у тексті, а якщо має змогу спостерігати (безпосередньо чи в записі) саму подію – то ще й у невербальній поведінці учасників та організації взаємодії між ними. Проблема в тім, що такі вияви – котрі тепер уже правлять за контекстуалізаційні натяки для аналітика – далеко не завжди є очевидними й недвозначними. Найвиразнішими з цих натяків є дейктичні форми на кшталт «тут», «зараз», «я», «ти», «це» чи «отой», які вказують на місце та час дискурсивної події, її учасників та наявні в полі їхнього сприймання об’єкти й процеси [Levinson 1983: розд. 2]. Аби витлумачити такі форми, треба мати інформацію про певні риси фізичної ситуації, за якої відбувалася комунікаційна подія, – але сама доречність відповідних рис не викликає сумніву. Досить чіткий натяк може робити й посилання учасників події на якісь інші дискурси, зокрема на раніші події того самого типу (на зразок висловів «як ми вже повідомляли» в теленовинах або «ти ж сам мені раніше казав» у розмові), яке сиґналізує про доречність тих дискурсів – так званих мовних контекстів або співтекстів – для творця розглядуваного тексту [Auer 1995: 6–8]xi. Одначе такими чіткими сиґналами множина контекстуалізаційних натяків аж ніяк не обмежується. У багатьох випадках учасникове врахування певних елементів контексту відбивається не в специфічних формах текстового продукту, а в «безпроблемній» організації дискурсивного процесу, яка відповідає уявленням учасників про належний перебіг такого процесу й саме тому не стає предметом обговорювання чи якогось інакшого реаґування. Наприклад, на визначання наступного мовця в розмові між кількома людьми може впливати погляд, що його попередній мовець звертає по закінченні своєї репліки на одного зі співрозмовників. Учасники не пояснюють причин такої поведінки, бо вважають її належною та припускають, що інші вважають так само, – а той факт, що їхні партнери не реаґують незгодою, це припущення потверджує. В Я вказуватиму на походження курсиву в цитатах тільки тоді, коли додаватиму його сам. У решті випадків курсив перенесено з ориґіналу. xi Лінґвісти говорять також про контекстуалізацію певного уривка через наявні в ньому посилання на інші частини того самого тексту [Auer 1995: 7; Brown, Yule 1983: 46–50] (які можна вважати й іншими текстами, адже міжтекстові межі завжди умовні; див. 1.5.2). Деякі автори вважають посилання окремим, текстовим підвидом дейксису – поряд з описаними вище особовим, просторовим і часовим, а також соціяльним, що вказує на відмінність становищ і можливих ролей учасників [Levinson 1983: 62–93]. x 26 1. Дискурс цих і в безлічі інших випадків дискурсом керують невисловлені припущення учасників, котрі водночас підтримує практика їх застосування в дискурсі. Без таких припущень комунікація була б неможливою, адже годі обумовити всі аспекти мови й означуваного за її допомоги світу, починаючи зі значень усіх уживаних слів. Творення тексту завжди спирається на певні припущення про те, як відбуватиметься його тлумачення, зокрема, якого сенсу адресат надаватиме словам, інтонації, жестам і як реаґуватиме на них. Головну, хай і непомітну, роль серед них відіграють пресупозиції – мовцеві припущення про те, які з його уявлень про мовні засоби та описуваний ними світ адресати поділятимуть і, отже, не заперечуватимуть проти непояснюваного використання цих уявлень у його мовленні [Brown, Yule 1983: 29]. На думку Тео Венемана, кожен учасник дискурсу має своєрідний «фонд пресупозицій», що його він складає «з загального знання, ситуативного контексту цього дискурсу та завершеної частини самого дискурсу» [цит. за там само: 79–80]. Водночас тлумачення сприйманого тексту спирається на висновувані з нього та з його контексту припущення, або інференції адресатів щодо значень ужитих вербальних і невербальних форм, а також імплікацій мовця – того, чого він явно не засиґналізував, але мав на увазі (з огляду на усталене значення цих форм і/або контекстуально вірогідний зв’язок між ними). Ці інференції – точніше, взаємодія всіх трьох видів припущень – і визначають реакцію на сприйнятий текст. Проте аналітик має в своєму розпорядженні лише текстові (або й лише вербальні) внески учасників дискурсу, тож мусить робити власні інференції про їхні припущення, що ці внески пов’язують [пор. Levinson 1983: 48]. Характеризуючи типові елементи контексту, Петер Ауер, окрім двох згаданих вище вимірів – фізичної ситуації та співтекстів, – виділяє ще три. Один із них – це медіюм спілкування: очне, телефонне, електронною поштою тощо. Він істотно впливає на характер узаємодії – скажімо, на те, чи мають учасники змогу сприймати невербальну поведінку одне одного або перебивати (пор. 2.1). Другий – це соціяльна ситуація, за якої відбувається взаємодія. Йдеться не лише про дискурсивні ролі учасників (хто творив текст, хто його замовляв/санкціював і хто транслював, кому його адресовано й хто, крім адресата, мав нагоду почути або почитати), а й про соціяльні ролі, тобто групову належність та міжособові стосунки, а також про тип дискурсивної події, що його почасти зумовлює суспільна ділянка, де ця подія відбувається. Нарешті, третій вимір – це спільне знання учасників: специфічне для розглядуваної ситуації, притаманне певній соціяльній групі а чи спільне для всіх носіїв культури [Auer 1995: 6–10]. Тен Ван Дейк та інші прибічники дослідницького напряму, званого Критичним аналізом дискурсу (КДА)xii, найбільшу увагу зосереджують на двох останніх виміПро засади й методи цього впливового підходу див., зокрема: van Dijk 1993а; Fairclough, Wodak 1997; Йоргенсен, Филлипс 2004: розд. 4; Blommaert 2005: розд. 2. Цей підхід мені багато в чому близький, хоча я визнаю слушність критичних зауваг на його адресу (висловлених, зокрема, в двох останніх працях). Розглядати їх тут не місце. xii 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 27 рах. Ван Дейк, зокрема, деталізує перелік доречних соціяльних ролей учасників; крім їхнього знання, пропонує розглядати ще й ідеологічні настанови; а також виділяє як окремий елемент контексту наміри, що їх кожен з учасників реалізує в цій події [van Dijk 1998: розд. 22]. Бломарт додає кілька елементів, що можуть не лишати помітних відбитків на конкретних текстах, але роблять внесок у дискурсивні практики й ширші соціяльні процеси. Це комунікаційні ресурси учасників (зокрема, володіння конвенційно вживаною в певній ситуації мовою), які впливають на їхній доступ до певної ділянки та здатність ефективно в ній діяти, а також попередні «траєкторії» аналізованих текстів і самі обставини збирання «даних», що визначають характер досліджуваного матеріялу й, отже, позначаються на висновках [Blommaert 2005: 57– 66]. Утім, такий докладний опис контексту має не лише переваги, але й вади, про які я скажу в 1.5, розглядаючи засади й методи аналізу дискурсу. 1.3. Дискурс і суспільні стосунки Інший вузол термінологічних пов’язань стосується саме тих рис дискурсу, що відрізняють його від тексту, – тобто рис, зумовлених соціяльною природою мовної взаємодії. За словами Фейрклафа, «мовні явища є соціяльними в тому сенсі, що коли люди говорять або слухають, пишуть або читають, вони роблять це соціяльно зумовленими й соціяльно впливовими способами». Навіть спілкуючися цілком приватно, в родинному колі, люди вживають мови відповідно до суспільних конвенцій, які реґламентують стосунки в родині, і водночас таким уживанням допомагають підтримувати (чи, якщо порушують, змінювати) ці конвенції [Fairclough 1989: 23]. Теза про таку взаємозалежність – зумовленість дискурсу суспільними стосунками та його важливу роль у творенні цих стосунків – є підставовою для тих дослідників (особливо для прибічників згаданого вище Критичного аналізу дискурсу), що розглядають дискурс як форму соціяльної практики. Мій подальший аналіз також великою мірою спиратиметься на цю тезу, тож варто розглянути її докладніше. Водночас це дасть змогу пояснити та зсистематизувати твердження про соціяльну природу дискурсу, висловлені на попередніх сторінках. 1.3.1. Влада Концептуалізація дискурсу як конститутивної суспільної практики ґрунтується на уявленні про те, що мовленнєвий акт є міжособовою взаємодією, учасники якої, вимовляючи або пишучи слова й речення, водночас виконують певні дії, спрямовані на комунікаційних партнерів: повідомляють, запитують, обіцяють, погрожують тощо. Маючи намір справити на партнерів такий чи інший уплив, кожен учасник акту вдається до певних дискурсивних стратегій здійснювання цього наміру [Fairclough 1989: 9; van Dijk 1998: 208]. Він уживає тих чи інших слів, вимовляє їх у певному порядку з певною інтонацією, якісь слова повторює, а якісь – пропускає, прагнучи, 28 1. Дискурс щоби створений таким чином текст у цьому контексті мав для його адресата потрібний мовцеві сенс (як уже сказано, стратегії мовця будуються на певних припущеннях щодо того, як адресат тлумачитиме його текст і контекст їхньої взаємодії). Водночас він мусить брати до уваги слова та невербальну поведінку партнерів, тобто його дискурс є не лише стратегією, а й пристосуванням [Johnstone 2002: 232]. Здійснюючи одне на одного вплив, учасники дискурсивного акту вступають у певні стосунки між собою. Поряд із передаванням інформації про себе та довколишній світ, це одна з найважливіших функцій мовної взаємодії між людьми [Halliday 1978: 187]. В деяких ситуаціях вона є головною чи навіть єдиною – скажімо, коли людина вітається, висловлює співчуття з приводу смерті родичів співрозмовника або просто питає, як його справи. В наведених прикладах, як твердять дослідники, мовцям ідеться про встановлювання чи підтримування стосунків солідарности (що їх висловлюють і невербальними засобами – усмішкою, кивком голови тощо) [Crystal 1997: 10]. Відповідно, вислови протилежного змісту (як і, приміром, крижаний погляд або відвертання голови при зустрічі) сприяють стосункам байдужости чи ворожости. Важливе місце в дискурсі (а отже, і в його аналізі) посідають також владні стосунки. В найзагальнішому філософсько-соціологічному окресленні влада – це здатність актора (людини, групи, структури) здійснювати зміни в зумовленому зовнішніми щодо нього чинниками перебігу подій або, інакше кажучи, здатність досягати поставленої мети, незважаючи на перешкоди [Джери, Джери 1999: 85; Міллер 2000: 56–57]. Ця здатність виявляється у стосунках з іншими акторами, з існуванням яких передусім і пов’язані зовнішні чинники та перешкоди. В суспільних науках, а під їхнім упливом і в соціяльно зорієнтованому аналізі дискурсу, владу найчастіше розуміють як здатність контролювати дії інших, що означає асиметричні стосунки: одна людина чи група має більше влади, ніж інша [Scruton 1982: 97, 226, 366; Fowler 1985: 61]. Коли ця асиметрія є систематичною, тобто окремі актори усталеним чином наділені владою, яка для інших залишається майже недосяжною, то можна говорити про панування (або домінування) [Thompson 1990: 59]. Проте й за такого розуміння владні стосунки не зводяться до примусу, що його здійснює (більш) владний учасник щодо інших, вживаючи фізичної сили чи погрожуючи її вжити. Влада може також спиратися на якимось чином здобуту згоду людини діяти відповідно до бажання іншої. Всі ці способи здійснювання влади передбачають більш чи менш активну роль дискурсуxiii. Окреслене тут поняття влади відповідає її традиційному тлумаченню в суспільних науках, змодифікованому під упливом низки авторів ХХ століття, із яких я найбільше використовую погляди Ґрамші й Фуко (див. далі). Саме їхні ідеї найбільше спричинилися до концептуалізації взаємозв’язку влади та дискурсу в теоретичних і аналітичних працях, що сформували мої власні уявлення й дослідницькі підходи. Деякі ориґінальні та впливові автори останніх десятиліть, як-от Ентоні Ґіденз і Нікляс Люман [зокрема Giddens 1984; Луман 2001], запропонували цілком інакші тлумачення влади, котрі, однак, іще мало пристосовано для практичного досліджування дискурсу. xiii 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 29 Зв’язок владних (як і будь-яких інших) стосунків із дискурсом є взаємним, у повній відповідності до сформульованої вище загальної тези. З одного боку, владні стосунки між учасниками дискурсивного акту виявляються в їхніх текстуальних внесках і самій організації взаємодії. Найпомітнішими з текстуальних виявів є асиметричне вживання займенників «ти»/«ви» [Fowler 1985: 63–64], іменникових звертань (принизливих або просто зверхніх проти шанобливих чи нейтральних) та категоричних модальностей (див. 1.5.5) дієслів наказового й дійсного способів (наказ/ прохання чи твердження/припущення). На рівні організації дискурсу можна зауважити, що більш владний учасник набагато частіше перебиває своїх співрозмовників, ніж вони його, ставить їм розраховані на негайну й конкретну відповідь запитання, оцінює їхні відповіді та впроваджує нові теми, водночас іґноруючи або внеможливлюючи аналогічні ініціятиви з боку співрозмовників, – тобто певною мірою визначає, коли вони можуть узяти слово, як довго говорити й про що. Іншими словами, «влада в дискурсі пов’язана з тим, що владний учасник контролює та обме­ жує внески невладних» [Fairclough 1989: 23] – а отже, обмежує їхню спроможність здійснювати свої наміри та стратегії. Тому саме владний учасник переважно визначає характер здійснюваної взаємодії, тобто тип цього дискурсу. З другого боку, дискурс установлює та підтримує такі асиметричні стосунки. Називаючи співрозмовника принизливими словами й обмежуючи його змогу висловитися, учасник дискурсивної взаємодії утверджує своє право так чинити, тобто свою владу над ним. Точніше, владу утверджує згода того співрозмовника з такою поведінкою щодо себе – виявлена в тому, що на брутальність він відповідає шанобливим чи нейтральним звертанням, на запитання – відповіддю, а коли його перебили, не наполягає на закінченні своєї репліки. Якщо натомість він тим чи тим способом демонструє, що не приймає зверхнього ставлення, то це утверджує його як рівного або принаймні не цілком безвладного. Тобто, знову ж таки, успіх його утвердження залежатиме від реакції першого співрозмовника. Стосунки, які зрештою встановлюються між учасниками, стають результатом їхньої боротьби за владу, що відбувається в дискурсі, але може й переноситися поза його межі (позадискурсивні чинники – насамперед застосування фізичної сили – часом виявляються вирішальними). Тому владу не можна здобути раз і назавжди, її виборюють (чи, за часто вживаним висловом, про неї домовляються [negotiate]) у кожному акті взаємодії. Відповідно, доводив Фуко, ніхто не має абсолютної влади й ніхто не є абсолютно безвладним, бодай тому, що «де є влада, там є й опір» [цит. за Mills 1997: 42]. Це може здатися видаванням бажаного стану суспільних стосунків за дійсний, але принаймні не можна визнати, що успішний опір владним зазіханням є однією з можливих форм міжособової (та, як показано далі, міжгрупової) взаємодії. Всі ці форми великою мірою реалізуються в дискурсі, який, за словами Фуко, «приводить до руху та породжує елементи влади; він її підсилює, але також підриває її, демаскує, робить її немічною та дає можливість перекрити їй шлях» [Фуко 1997: 167]. 30 1. Дискурс Треба зауважити, однак, що окреслена схема дискурсивної взаємодії між індивідами навіює думку про ізольованість цієї взаємодії та встановлюваних у ній стосунків од ширшого суспільного контексту. Наголошуючи роль індивідуальних стратегій учасників дискурсивного акту, ця схема не враховує зумовлености таких стратегій соціяльними – загальносуспільними чи груповими – конвенціями. Ця зумовленість пов’язана з тим, що процеси творення й тлумачення тексту, які відбуваються в свідомості відповідно мовця та адресата, визначаються відбитими там їхніми уявленнями про світ узагалі й про конкретну подію зокрема, про самих себе й про інших учасників цієї події [Fairclough 1989: 24–25]. Почасти ці уявлення особи є результатом попередніх актів її взаємодії з іншими, тож відбивають індивідуальне тлумачення ефективности застосованих у них дискурсивних стратегій реалізації власних намірів, зокрема адекватности стратегій контекстові. Комунікаційний досвід може охоплювати раніші акти взаємодії не тільки з цими самими партнерами, а й з усіма іншими, від кого очікується в подібному контексті подібної поведінки. Мало того, особа спирається не тільки на власний досвід, а й на відомий їй досвід інших людей, яких вона вважає подібними до себе, тобто схильними в подібному контексті взаємодіяти з подібними партнерами в той самий спосіб, що й вона. Такий спосіб дискурсивної поведінки стає для цієї особи прийнятним, а нерідко і єдино прийнятним, нормативним. Тобто вибір стратегії для конкретної події визначається певною дискурсивною практикою, і дотримування в кожній події соціяльної конвенції, що реґламентує цю практику, якраз і означає підтримування конвенції та практики. Звісно, на оцінку прийнятности певної стратегії в певному контексті впливають також індивідуальні уявлення про цей контекст, зокрема про фізичну ситуацію, соціяльні характеристики учасників та тип дискурсивної взаємодії між ними. Скажімо, один з учасників діялогу може локалізувати його «на вулиці», а інший – «біля свого дому», тобто «на очах у сусідів»; те, що перший уважає розмовою, другий нерідко кваліфікує як сварку тощо. На кваліфікацію контексту впливають, зокрема, культурні й ідеологічні настанови особи, які водночас визначають і кваліфікацію людей, їхніх намірів і дій. Наприклад, ревний християнин завжди пам’ятатиме, що розмова відбувається в святковий день, і неприйнятні з погляду його віри слова або вчинки в цьому контексті набудуть особливо неґативного значення, а сексистськи чи патріярхально налаштований чоловік сприйматиме зауваження й покарання керівника особливо болісно, якщо тим керівником є жінка. В принципі, різні кваліфікації контексту тієї самої події дають учасникам змогу вписувати її в різні практики й, отже, дотримуватися різних конвенцій. Однак на практиці, як я зауважував у попередньому підрозділі, контекстуалізація відбувається в діялозі між учасниками – який, утім, не є рівноправним, тобто більш владний учасник переважно накидає партнерам свої правила взаємодії [Blommaert 2005: 43–45]. До того ж спільний культурний досвід учасників, знання чинних у їхньому суспільстві норм тією чи ін- 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 31 шою мірою обмежує можливості різнотлумачень контексту події та конвенцій, відповідно до яких вона має відбуватися. 1.3.2. Інституції та еліти В багатьох випадках усталеність певного типу взаємодії та притаманних йому дискурсивних ролей зумовлена наявністю загальновизнаних «правил гри» на відповідній суспільній ділянці. Ці правила в соціологічній і економічній літературі називають інституцією. Інституція вказує, «що належить уважати нормальним, чого треба очікувати, на що можна покладатися, які права й обов’язки пов’язані з якими позиціями та що має сенс у спільноті чи суспільній ділянці, де інституція діє», – коротше, як «люди “мають” поводитися й ставитися одне до одного» [Offe 1995: 47]. Згідно з теорією Петера Берґера й Томаса Люкмана, нормативність певного способу поведінки за певної ситуації стає наслідком його узвичаєности, яка, своєю чергою, постає з повторюваности, точніше, зі спільного для членів відповідної групи тлумачення виконуваних у різні моменти й/або у різних місцях дій як однакових, здійснюваних однаковим чином. Можна сказати, що така «взаємна типізація узвичаєних дій», яку здійснюють члени групи, усталює тлумачення не лише способу дії, а й контексту, де вона відбувається: в однаковому контексті слід очікувати однакових дій. Мало того, Берґер і Люкман наголошують, що типізації підлягають також виконавці дій, тож однакової поведінки члени групи очікують від людей одного типу [Berger, Luckmann 1966: 51]. Варто зазначити, що наукове розуміння інституцій як правил гри відрізняється від популярного вживання цього слова щодо гравців, котрі мають тих правил дотримуватися. Власне, науковці теж не завжди чітко розмежовують ці два значення. Проте в низці теоретичних і практичних праць наголошено на важливості розрізняти між інституціями, тобто «придуманими людьми обмеженнями, які спрямовують людську взаємодію», та організаціями, тобто «групами індивідів, пов’язаних між собою спільним прагненням досягти певних цілей» у просторі, заданому цими обмеженнями [Норт 2000: 12, 13]. Інакше кажучи, інституції «визначають можливості в суспільстві», а організації «створюються для того, щоби скористатися такими можливостями» [там само: 16]. Ще одним питанням, щодо якого істотно різняться наукові та популярні відповіді й навіть погляди різних науковців, є міра охоплення суспільства інституціями. Далеко не всі визнають інституційність тих аспектів суспільного ладу, котрим не відповідають конкретні організації, як-от конституції чи грошей (на відміну від конституційного суду та центрального банку). Нерідко вважають також, що інституціялізація обмежується публічною сферою, виділяючи в ній політичні, економічні та соціяльно-культурні інституції. В інших класифікаціях іще одним типом є чинні в приватному житті «інституції споріднености», зокрема родина [Scruton 1982: 225]. А деякі автори переконані, що інституції діють геть в усіх ділянках людської взаємодії, тому ми знаємо (чи можемо легко з’ясувати) на- 32 1. Дискурс лежний спосіб виконування найрізноманітніших дій – від започаткування бізнесу до вітання з друзями на вулиці [Норт 2000: 12]. Очевидно, втім, що правила для започаткування бізнесу набагато чіткіші (хоч і неоднакові в різних суспільствах), ніж для вітання з друзями. Пригадуючи наведені вище приклади, можна зазначити, що спілкування між керівником (керівницею) та підлеглим (підлеглою) накладає більші обмеження на права й обов’язки сторін, аніж спілкування християнина й атеїста. Тобто цей останній акт узаємодії є неінституційним і може відбуватися за будь-якими правилами (в межах, що їх визначає культура, до якої належать учасники; див. далі), тоді як інституція трудового колективу встановлює доволі чіткий поведінковий стандарт. Однак інституціялізація певних стосунків не означає, що учасники мусять незмінно повторювати раз і назавжди встановлені правила взаємодії. Поставши внаслідок людської згоди (хай і не конче усвідомленої) їх дотримуватися, ці правила можуть змінюватися, якщо гравці від них систематично відхиляються. Не лише інституційна структура суспільства визначає організаційну, а й навпаки, розвиток організацій зумовлює зміну інституцій [там само: 14]. З огляду на (частково) дискурсивну природу людської взаємодії, інституційне реґламентування характеру взаємодії в певних ділянках і ситуаціях означає реґламентування дискурсивних ролей її учасників, яке є головним чинником соціяльної зумовлености дискурсу та його внеску в підтримування усталених норм. Як описує це Фейрклаф, кожному типові інституційної взаємодії (інституційній практиці) відповідає певний набір суб’єктних позицій, що визначають, яким чином учасники дискурсивних подій цього типу мають поводитись і в яких стосунках перебувати. Взаємодія в трудовому колективі відбувається або між керівником і підлеглим (підлеглими), або між рівними за статусом колеґами; в лікарні – між лікарем (і/або медсестрою) та пацієнтом; у школі – між учителем (і/або директором) і учнямиxiv. Саме завдяки тому, що учасники конкретних подій обіймають ці конвенційно приписані позиції, інституційна практика повсякчас відтворюється як узаємодія між відповідними позиціями, а самі вони – як елементи соціяльної структури ділянки, де діє ця інституція, та суспільства в цілому [Fairclough 1989: 38–39]. Остільки, оскільки працівники різних установ – незалежно від статі чи віку працівників і типу чи розміру установ – поводяться згідно з узвичаєними уявленнями про стосунки між керівником і підлеглими, ці стосунки відтворюються як ключовий елемент суспільної практики. Таким чином зумовлений соціяльною структурою дискурс водночас відтворює цю структуру – тобто підтримує інституцію, яка її визначає. Варто зауважити, що відтворювання не мусить бути механічним повторенням. Учасники дискурсу можуть не просто дотримуватися конвенції, обіймаючи припиЯ кажу тут про головний тип узаємодії в кожній із цих інституцій, а не про всі можливі взаємодії у відповідних організаціях. xiv 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 33 сані позиції, а намагатися будувати конкретні події за конвенціями іншого, ніж заведено, типу дискурсу (так би мовити, вписувати ці події в іншу дискурсивну практику) або ж поєднувати конвенції кількох типів, творячи таким чином новий [там само: 39]. При цьому вони відкривають для себе нові суб’єктні позиції, зазвичай пов’язані з більшими владними ресурсами. Скажімо, підлеглий може намагатися переокреслити себе як партнера в інноваційному проєкті чи як (потенційного) сексуального партнераxv. Але й без радикального переокреслення характерних для певного дискурсивного типу позицій конвенція цього типу зазнає зміни, якщо змінюється співвідношення відповідних цим позиціям обсягів влади, тобто прав і обов’язків їхніх носіїв: наприклад, якщо підлеглий дістає змогу оцінювати дії керівника, а учень – пропонувати тему для обговорювання на уроці. Проте на перешкоді змінам стоять люди, інтересам яких відповідає збереження чинного порядку взаємодії в конкретній інституції та суспільстві загалом. Це групи людей, які посідають панівне становище в різних суспільних ділянках, традиційно звані в науковій літературі елітамиxvi та сприймані як носії певних цінних рис і пов’язаних із ними, з одного боку, привілеїв, а з другого (що загал далеко не завжди усвідомлює) обов’язків. На думку Сюзан Келер, головні чи, як вона їх називає, стратегічні еліти (ті, що впливають на все суспільство, а не тільки на окремі ділянки) «зрештою відповідальні за реалізацію головних суспільних завдань і збереження суспільного ладу» [Keller 1963: 4]. В уживаних тут категоріях еліту певної суспільної ділянки можна означити як групу носіїв владних суб’єктних позицій в інституціях, що реґламентують соціяльну взаємодію в цій ділянці. Саме ці групи передусім забезпечують підтримання стабільности у відповідних ділянках і, як наслідок, у суспільстві загалом. Виконують цю функцію вони великою мірою завдяки тому, що підтримують чинні конвенції інституційної взаємодії. Адже, як указано вище, саме владні учасники переважно визначають, наскільки перебіг конкретної дискурсивної події відповідатиме конвенційному (або, в окремих випадках, вибирають конвенцію, згідно з якою подія відбуватиметься). Саме ці учасники зацікавлені в збереженні своїх владних позицій у відповідних інституціях, а отже, й у підтриманні конвенцій, які забезпечують їм (їхнім елітним групам) переважний доступ до владних суб’єктних позицій. Таким чином виконування головної, за Келер, функції стратегічних еліт – «зберігати ідеали та практики суспільств, на вершині яких вони Якісь модифікації позицій можуть ініціювати й керівники, щоби зменшити спротив підлеглих їхній владі й, отже, зміцнити її. xvi На відміну від поглядів давніших теоретиків, які припускали наявність у кожному суспільстві єдиної еліти (старійшин, аристократії чи правлячого класу), в сучасній соціології переважає думка, що жодна група не в змозі досягти переваги й панування в усіх сферах життя – надто в таких складних і різноманітних суспільствах, як нинішні. Відповідно, науковці говорять про еліти в множині – політичну, економічну, військову, культурну, спортивну й багато інших, аж до кримінальної, – вказуючи водночас, що лише деякі з них «мають загальний і тривкий суспільний уплив» [Keller 1963: 20]. xv 34 1. Дискурс стоять» [там само: 82], – водночас дозволяє елітам зберігати власне вершинне становище, тобто панування. Обмежування доступу до владних позицій здійснюється передусім за допомоги конвенційної реґламентації передумов і процедур обіймання цих позицій (як і менш владних, хоча для них ця реґламентація менш сувора, відповідно до меншої важливости цих позицій для підтримання інституції). В принципі необхідні кваліфікації – знання та вміння, зазвичай засвідчені формальною освітою та досвідом попередніх позицій – може здобути кожна людина, але на практиці їх здобувають переважно вихідці з елітної верстви, яка таким чином відтворюється [Fairclough 1989: 63–64]. Адже, скажімо, добрій освіті зазвичай сприяє допомога батьків дитині, зокрема їхня власна освіченість, а в багатьох випадках також їхні гроші та/чи неформальні зв’язки зі впливовими працівниками освітніх установ, тобто ресурси, якими переважно наділені члени еліт. Еліти також найбільше впливають на ухвалювання формальних (зокрема законодавчих) і неформальних (приміром, наймових) рішень, що забезпечують підтримання кваліфікаційних вимог. Не менш важливо, що еліти забезпечують у суспільстві – тобто й серед неелітних груп, члени яких мають обмежений доступ до владних позицій у відповідних інституціях, – високий рівень згоди з тими вимогами (якот щодо фахової освіти для лікарів чи правників), який дає змогу ухвалювати потрібні рішення, не наражаючись на великий опір. Цій згоді сприяє поширювання через підконтрольні елітам дискурси уявлень про кваліфікаційні вимоги та чинний порядок узаємодії у відповідних ділянках загалом як вияв загального інтересу й здорового глузду (див. 1.4.2). У підтримуванні цих обмежень еліти діють більш чи менш узгоджено та взаємовигідно: наприклад, політики ухвалюють рішення щодо кваліфікацій і про­ цедур в освіті та забезпечують адміністративними ресурсами їх виконання, а вчителі сприяють формуванню уявлень про пріоритетну роль політики в житті суспільства та леґітимність чинного політичного ладу. Проте інтереси різних еліт і засоби їх реалізації істотно відрізняються, тож еліти конкурують за право виконувати певні функції в суспільстві та здобувати пов’язані з ними ресурси, передусім владу. Багатоманіття еліт і конкуренція між ними є чи не головним чинником змін у суспільному ладі. Здебільшого ці зміни відбуваються еволюційно й не дуже помітно, позаяк суспільство встигає пристосуватися до нових ролей. Утім, ретроспективний погляд дає змогу побачити, скажімо, наскільки впливовішою стала за останні півстоліття медійна еліта, потіснивши релігійну й освітню у здійсненні соціялізації дітей і підлітків та утвердившись у ролі посередника між політиками та загалом (див. розділ 2). Якщо в час відносної стабільности змагання між різними стратегічними елітами не підважує головних інституцій, то в період суспільної трансформації еліти виявляють «фундаментально різні моральні й матеріяльні орієнтації», у відкритому конфлікті між якими визначається майбутній лад [Keller 1963: 121]. 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 35 1.3.3. Ідентичності Як я вже зазначав, важливим елементом учасникового окреслення контексту дискурсивної події – а отже, однією з підстав зараховувати її до якоїсь практики з більш чи менш усталеною конвенцією – є сприйняття себе та партнерів як людей певного типу. Така типізація зазвичай має форму тлумачення себе й інших як стійких носіїв певних рис чи орієнтацій – біологічних, соціяльних, культурних, ідеологічних, – що визначають сутність цих людей та їхнє місце серед інших. Самоокреслення особи, зване в суспільствознавстві її ідентичністюxvii, формується у взаємодії з тим, як окреслюють її інші, зокрема під упливом чинних у суспільстві уявлень про важливість різних аспектів тлумачення людської сутности й місця та належні способи їх виявляння (див. 1.4). Такі уявлення спонукають особу тлумачити гадану наявність у неї певної ознаки як властивість, що її ця особа поділяє з більшою чи меншою кількістю інших, тому кожна з відповідей на питання про власну сутність уміщує людину в якусь суспільну групу. Інакше кажучи, ідентичність особи постає як її ідентифікація з певною групою, уявлення про належність до неї. Тому утвердження колективної ідентичности групи є передумовою формування індивідуальної ідентичности її члена, адже в цьому формуванні особа використовує наявні в суспільстві ідентифікаційні ресурси, тобто визнані ідентифікації [Ibañez 2001: 8; Meinhof, Galasiński 2005: 7]. Власне, кожна особа ідентифікує себе з багатьма групами, окресленими відповідно до різних ідентифікаційних ознак. Не всі з цих ідентифікацій для особи однаково важливі і в житті взагалі (деякі з них вона почасти приймає як належний спосіб самоокреслювання під упливом окреслень іззовні, але мало чи й зовсім не застосовує як чинник вибору групової належности та соціяльної поведінкиxviii), і в конкретному контексті зокрема, де вона може свідомо чи несвідомо виділяти якусь – або якісь – із багатьох ідентифікацій [van Dijk 1998: 119; Johnstone 2002: 130; Гнатюк 2005: 51]. Приміром, в описаній вище взаємодії християнина з атеїстом для обох виявився пріоритетним релігійний аспект ідентичности, який може й не бути постійним чинником їхнього самоусвідомлення. Проте кожна ідентифікація особи робить її подібною до одних людей та відмінною від інших. Уявлення про відмінність теоретики ідентичности вважають особливо важливим для самоокреслення особи як носія певної сукупности ознак. Людина здобуває свою особливість і належність тільки завдяки відрізненню від інших, тобто кожне «я» та «ми» постає разом із якимось «вони» [Woodward 1997а: 9; Gilroy 1997: 302; Ibañez 2001: 8]. Крім тлумачення сутности особи, її самости (ipse, selfhood), у філософії та психології ідентичністю називають також тотожність, неіншість (idem, sameness) [Рікер 2002: 9; Wodak та ін. 1999: 11–14]. Для суспільствознавців це значення не становить великого інтересу. xviii Бломарт указує на відмінність між «досягнутою» чи «обжитою [inhabited]» ідентичністю, яку особа в той чи той спосіб вибирає і застосовує сама, та «приписаною» ідентичністю, яку за нею закріплюють інші [Blommaert 2005: 205–206]. xvii 36 1. Дискурс Ідентифікація з певною групою впливає на дискурсивну стратегію учасника конкретного акту, реґламентуючи його мовлення уявленням про членський обов’язок і/або груповий інтерес (як-от що християнин має проповідувати Божі заповіді, а чоловік – боротися зі спробами жінок домогтися більшої влади). Ідентичності особи впливають також на вибір суб’єктних позицій у тій чи тій інституційній взаємодії (скажімо, християни більш схильні обійняти позицію священика в церкві, ніж атеїсти). Водночас, прагнучи визнання своєї ідентифікації з боку інших людей, особа часто обирає спосіб дискурсивної поведінки, що його, на її думку, ці партнери й/або все суспільство вважають відповідним такій ідентичності (це можуть бути лайливі слова для «справжнього чоловіка» чи посутнє й беземоційне мовлення для лікаря в спілкуванні з пацієнтами) [Fairclough 1992: 143; Johnstone 2002: 130]. Крім того, якщо учасник дискурсу ідентифікує свого партнера з тією самою або іншою групою, це накладає відбиток, з одного боку, на його наміри (вони є різними щодо «своїх» і «чужих»), а з другого, на тлумачення того, що партнер каже/пише, та припущення щодо того, як сприйме сказане/написане. Таким чином, люди взаємодіють у дискурсі не лише як індивіди, а й як члени різноманітних груп. Тому кожен дискурсивний акт є не лише міжособистісним, а й міжгруповим, і робить внесок у підтримування/змінювання стосунків між відповідними групами. Проте як для суспільних стосунків загалом, так і для ідентичностей людей, що в ці стосунки вступають, зв’язок із дискурсом є обопільним: не лише ідентичності учасників упливають на дискурсивну взаємодію між ними, а й навпаки, взаємодія творить ідентичності. Якщо повернутися до мого прикладу, то сáме наголошування на християнських нормах поведінки та буцімто відповідні йому мовні засоби утверджують учасника дискурсивної взаємодії, котрий до них удається, як християнина в очах його співрозмовника, котрого заперечування проти такої поведінки водночас ідентифікує партнерові як атеїста – навіть коли доти вони такої ідентифікації не робили. Підставою для ідентифікації мовця з певною соціяльною чи культурною групою може бути не лише, як припускає слухач/читач, свідомий вибір відповідної їй дискурсивної стратегії, а й особливості його мовлення – скажімо, тембр голосу (за яким партнери встановлюють стать і приблизний вік мовця) чи вживання фахової лексики (котре є вірогідним індикатором професійної належности) [Crystal 1997: розд. 6–10]. Інакше кажучи, дискурсивна поведінка завжди співвідносить особу з різними групами й класифікаційними категоріями, про дискурс яких її партнери та суспільство мають більш чи менш усталені уявлення [Blommaert 2005: 203–204]. Звісно, один дискурсивний акт іще не закріплює виявленої в ньому ідентифікації: вона може виявитися ситуативною, і невдовзі ця сама особа постане інакшою, відповідно до інакшого контексту. Проте систематичне виявляння певної дискурсивної поведінки усталює ідентифікацію особи, що, своєю чергою, впливає на її відносини з іншими людьми, які надалі очікуватимуть від неї саме такої поведінки. Тому творення ідентичности не відбувається «з нуля» в кожному акті мовлення: та ідентич- 1.3. Дискурс і суспільні стосунки 37 ність, що виявляється в певний момент, почасти є результатом, «осадом» раніших дискурсивних практик [Wetherell, Potter 1992: 78] – які, зокрема, обмежують множину доступних особі в цьому акті ідентифікаційxix. Якщо особа систематично обіймає певну суб’єктну позицію в якійсь практиці, котра посідає важливе місце в структурі її соціяльної взаємодії, то інші члени суспільства схильні ідентифікувати її за цією позицією (чиновника, учня, спортсмена тощо). Не завжди це відповідає пріоритетному самоокресленню особи, яке може бути результатом її участи в інших практиках. Проте в багатьох випадках дискурсивні практики, в яких особа бере участь, здатні позиціювати її як носія певної ідентичности, зробити суб’єктом, що має обіймати певну позицію. Головним механізмом такого позиціювання Люї Альтюсер уважав інтерпеляцію, тобто звертання чи викликання, що його особа сприймає як адресоване їй і, відгукуючись, обіймає суб’єктну позицію, яку задає відповідний дискурс. Не лише поклик поліціянта на вулиці «Гей, ти!» робить перехожого громадянином, зобов’язаним підкоритися представникові влади, а й заклик популярної брошури взяти на себе відповідальність за власне здоров’я та правильний спосіб життя ставить читача в позицію суб’єкта культури споживання. Альтюсер доводив, що люди не спроможні уникнути призначених їм суб’єктних позицій, але згодом теоретики дискурсу піддали його детермінізм різкій критиці, наголошуючи здатність особи чинити опір дискурсивному позиціюванню [Althusser 1986: 245–246; Йоргенсен, Филлипс 2004: 34–36]. Однак і тоді, коли «вербування» суб’єкта виявляється успішним, воно стає наслідком не самого тільки звертання, а всієї чинної в суспільстві системи дискурсивної взаємодії та ідеологічного впливу, що зменшує здатність людини іґнорувати те звертання чи відгукуватися на нього в інший, ніж передбачали вербувальники, спосіб (див. 1.4.2). Конститутивна роль дискурсу виявляється не лише щодо індивідуальних ідентичностей, а й щодо колективних. Типізуючи повторювані дії інших та свої власні, люди пов’язують певну поведінку в певному контексті з певним типом осіб, що їх вони залічують до окремої групи чи категорії. Індивідуальні типізації узгоджуються в дискурсивній узаємодії між їхніми творцями та під упливом інституційних дискурсів, що накидають (хай і не цілком успішно) суспільству єдині класифікаційні зразки (див. 1.4.3) й таким чином поширюють це узгоджування поза межі безпосереднього спілкування між людьми. Поєднання різних міжособистісних та інституційних практик творить колективну ідентичність певної множини людей – як членів однієї групи, пов’язаних між собою та відмінних від інших – у свідомості самих цих людей і тих, що з ними спілкуються або дізнаються про їхні дії опосередковаВласне, обмеження репертуару ідентичностей особи є наслідком не лише практик, у яких вона сама брала участь, але й загальніших ідеологічних та економічних процесів, що категоризують її та визначають її дискурсивні ресурси (як-от володіння мовами чи доступ до певних типів узаємодії) задовго до цього [Blommaert 2005: 207]. xix 38 1. Дискурс но. Така зовнішня та внутрішня ідентифікація якраз і означає існування групи в свідомості (частини) суспільства – тобто саме дискурс творить групу [van Dijk 1998: 125]. Якщо ідентифікація індивіда з групою, як я зазначав вище, потребує попереднього існування групи, то самé це (дальше) існування стає можливим лише завдяки ідентифікації індивідів із нею. Інакше кажучи, колективна ідентичність є і засобом, і результатом індивідуальної ідентифікації [Ibañez 2001: 14]. Зі сказаного стає очевидним, що й індивідуальні, й колективні ідентичності я вважаю не непорушними біологічно закоріненими сутностями, а історично й контекстуально специфічними соціяльно-дискурсивними конструктами. Стюарт Гол сформулював цей панівний сьогодні в (західному) суспільствознавсті погляд так: «замість думати про ідентичність як уже доконаний факт, що його культурні практики відтак репрезентують, ми маємо думати про неї як про “творення”, котре ніколи не є завершеним, завжди перебуває в процесі й завжди здійснюється всередині, а не зовні репрезентації» [Hall 1997: 51]. Це означає, як сказав Бломарт, що «люди не мають ідентичности, а ідентичності постають у практиках, котрі їх творять, запроваджують, здійснюють, – [тобто] ідентичність є ідентифікацією, результатом соціяльно зумовленої семіотичної діяльности» [Blommaert 2005: 205]. Проте поза межами наукового середовища переважає протилежний погляд: тлумачення ідентичностей як незмінних, заданих певними об’єктивними чинниками сутностейxx. Його перевагу спричиняє не тільки схильність людської свідомости спрощувати спостережуваний світ, а й утілення цього погляду в потужних інституційних дискурсах, що відбивають панівні ідеологічні уявлення. 1.4. Дискурс та ідеологія Завершуючи представляння основних понять, використовуваних у цій книжці, я хочу розглянути ще одну опозицію, яка допоможе повніше з’ясувати суть феномена дискурсу й водночас пояснити характер деяких процесів, згаданих у розмові про інші взаємозв’язки. Говорячи про самоокреслення людей, їхні невисловлені припущення щодо конкретних ситуацій і світу загалом чи (теж здебільшого невисловлені) конвенції певних типів узаємодії, я щоразу наголошував відбиття й водночас творення всіх цих уявлень у дискурсі – й таким чином неявно припускав первинність їхнього позадискурсивного існування. Тепер настав час поговорити про спосіб цього існування та його взаємозв’язок із дискурсивним, інакше кажучи, про те, як різноманітні уявлення формуються, поширюються, підтримуються та змінюються. Саме цього комплексу проблем стосується опозиція між дискурсом та низкою понять, пов’язаних з ідеологією. В Україні, як я покажу в 6.3, цей погляд панує навіть серед науковців, зокрема в тлумаченні етнокультурних ідентичностей. xx 1.4. Дискурс та ідеологія 39 1.4.1. Тлумачення ідеології Термін «ідеологія» є, мабуть, не менш розповсюдженим і багатозначним, ніж «дискурс». Зупинюся на головних вимірах багатозначности, щодо яких мусить визначати свою позицію кожен науковець, що вживає цього терміна. По-перше, ідеологію довгий час розуміли і досі часто-густо розуміють як хибне, спотворене представлення реальности – зокрема (особливо в марксизмі, впливові якого це розуміння передусім і завдячує тривалу популярність) свідому містифікацію, до якої вдаються панівні соціяльні групи, щоби виправдати чи навіть приховати своє панування. Таке спотворене з огляду на групові інтереси «суб’єктивне» представлення прибічники цієї критичної концепції протиставляють науці як неспотвореному, правильному тлумаченню реальности, здатному відкрити «об’єктивну істину» про неї. Натомість інша, дедалі поширеніша останніми десятиліттями нейтральна концепція називає ідеологіями будь-які уявлення (системи уявлень), не намагаючися поділити їх на добрі й погані чи правильні й хибні [Thompson 1990: 53–55]. Для прибічників критичної концепції ідеології вже саме окреслення якогось уявлення як ідеологічного означає його неявну критику – тому вони ніколи не визнають ідеологічними власні погляди, а тільки чужі [там само: 5; van Dijk 1998: 2]. Речники нейтральної концепції, навпаки, воліють називати різноманітні уявлення саме ідеологіями (а не світоглядами, ментальностями чи якось іще), аби підкреслити, що, на їхню думку, всі уявлення «походять із досвіду й інтересів конкретної соціяльної позиції, вкорінені в них, відбивають їх і відгукуються на них, хоч і можуть бути представлені як загальноправильні» [Woolard 1992: 237]. Ці автори не протиставляють ідеологію та науку, суб’єктивні погляди й об’єктивні знання: для них «визнання соціяльної природи представлень не означає просто заперечення їхньої чинности, якщо ми визнаємо, що немає привілейованого знання, в тім числі й наукового, яке уникло би вкорінености в соціяльному житті» [Woolard, Schieffelin 1994: 58]. Цілком погоджуючися з цими арґументами, я надалі вживатиму слова «ідеологія» саме в такому широкому й нейтральному сенсі. Зокрема, я не вважаю за доцільне обмежувати множину ідеологій ідеями панівних груп чи тими, які сприяють утвердженню та підтриманню їхнього панування, і не залічувати до цієї множини ідеї, що його підважують. Якщо зосередження дослідників на уявленнях, пов’язаних із суспільними стосунками (а не, скажімо, фізичними чи біологічними явищами), має сенс як аналітична преференція, почасти зумовлена прагненням сприяти подоланню різних форм нерівности в суспільстві, то типологічне протиставлення підтримувальних уявлень як ідеологічних та підважувальних як критичних (що пропонує, зокрема, Джон Томпсон [Thompson 1990: 68]) видається мені невиправданим. Адже воно поляризує складну й суперечливу соціяльну структуру на панівні й підпорядковані групи та відвертає увагу від спільного для тих і тих уявлень намагання представити суспільну реальність відповідно до інтересів певної соціяльної пози- 40 1. Дискурс ції і таким чином «захистити інтереси й ресурси, хай то будуть несправедливі привілеї чи мінімальні умови існування» [van Dijk 1998: 138] (інша річ, що способи реалізації цього прагнення в різних випадках відрізняються). Мало того, кваліфікація уявлень/представлень як (радше) підтримувальних чи (радше) підважувальних має бути результатом аналізу різноманітних ідеологій, а не попереднього виділення ідеологічних об’єктів на підставі припущень дослідника (наприклад, приписування перших уявлень гаданим членам панівних груп, а других – членам підпорядкованих). Нарешті, і з погляду суспільного впливу досліджень аналіз намагань підважити нерівність може бути досить ефективним способом їм сприятиxxi. По-друге, традиційне тлумачення ідеологій як систем ідей чи уявлень обмежує сферу ідеологічних явищ і встановлює пріоритети в ній відповідно до гаданої цілісности й ориґінальности, а не тільки та навіть не стільки суспільного впливу, котрий може бути наслідком якраз звичности й фраґментарности. Тому в науковому та позанауковому вжитку ідеологіями називають насамперед філософсько-політичні доктрини («ізми», як їх часом іронічно іменують за характерним закінченням назв), а коло їхніх авторів обмежують науковцями, публіцистами, політиками й членами деяких інших еліт, здатними та схильними такі доктрини творити. Згідно з цим тлумаченням, пересічні люди можуть тільки сповідувати створені в елітних середовищах ідеології та втілювати їх на практиці. Нерідко вважають також, що це втілення обмежується окремими ділянками життя людей (насамперед політичною активністю) і не поширюється на інші (як-от дозвілля). Розширювальне тлумачення, якого я дотримуватимуся, відкидає такі обмеження. Йдеться не так про надання статусу ідеологій окремим уявленням: доречність поділу однієї ідеології на кілька чи багато інших є, на мою думку, головно питанням аналітичної продуктивности (так само, як доречність виділяти в більшій дискурсивній практиці менші). Набагато важливіше розширити саму сферу ідеологічного, охопивши всі суспільні групи та всі ділянки життя їхніх членів. Адже не лише в політиці, а й у повсякденному житті – на роботі, в школі, в родині, в колі друзів – дорослі й навіть діти висловлюють і сприймають різноманітні уявлення, зокрема ті, що стосуються владних стосунків [Thompson 1990: 9]. При цьому пересічні люди вибірково засвоюють, пристосовують і доповнюють ідеї еліт, тож утілювані ідеології можна вважати витвором самих цих людей, а не вузького елітного кола. Третій, найважливіший для моїх потреб вимір багатозначности поняття ідеології стосується зв’язку ідеологічних уявлень із мовними формами, за допомоги яких люди ці уявлення висловлюють. Уважаючи мову лише відбиттям, виявом уявлень, що існують поза нею, в людській свідомості, носії традиційного розуміння ідеології зосереджуються передусім на текстах, де певні уявлення висловлено або найраніше («вперше»), або найчіткіше та найповніше. Інші тексти вони аналізують хіба Зокрема, цей чинник відіграв важливу роль у зміні фокуса феміністичних і (пост)колоніяльних досліджень зі способів панування на способи опору [Mills 1997: розд. 4, 5]. xxi 1.4. Дискурс та ідеологія 41 що з погляду відбиття в них тих самих, сформульованих деінде уявлень. Уявлення про тотожність і наступність – тобто повторювання думок з одних текстів в інших та розвиток думок раніших авторів у творах пізніших – найяскравіше виявляється в міждисциплінарному підході, що дістав назву історії ідей, але довгий час цього уявлення дотримувалася переважна більшість науковців, а серед загалу воно й досі непорушно панує. Як і згаданий пріоритет систематичности над упливовістю, воно приписує шукати виявів ідеологій передусім у текстах видатних особистостей, а не пересічних людей (перші формулюють ориґінальні ідеї, а другі можуть їх лише засвоювати й ретранслювати) та передусім у жанрах, пов’язаних зі спеціяльним обговорюванням певних проблем, а не з повсякденною комунікаційною діяльністю (тобто в трактатах чи листах, але не в шкільних щоденниках чи повідомленнях про погоду). Крім того, погляд на мову як відбиття думок спрямовує увагу дослідників передусім до «змісту» висловлювань (арґументів, спостережень, навіть емоцій), а не їхньої «форми» (як-от граматичної структури, інтонації чи риторичних засобів). Підхід, якому я надаю перевагу, ґрунтується на відмові вивчати ідеології як системи ідей (а також, про що йшлося в 1.1, мови як системи знаків) окремо від їх утілення в мовленнєвій практиці: об’єктом досліджування стають дискурси як вияви невідокремної єдности двох аспектів. З одного боку, він відкидає орієнтацію на пошук ориґінальних ідей на тлі банальних, тобто поширених і звичних, уважаючи другі суспільно важливішими й, отже, науково цікавішими, ніж перші. За словами Антоніо Ґрамші, «досягти того, щоб маса людей узгоджено думала в той самий узгоджений спосіб про реальний сучасний світ, – це “філософська” подія набагато більшої важливости й “ориґінальности”, ніж коли якийсь філософський “геній” відкриває істину, що залишається власністю нечисленних груп інтелектуалів» [Gramsci 1971: 325]. З другого боку, прибічники цього підходу не поділяють згаданого уявлення про тотожність і наступність ідей, уважаючи, що значення тверджень залежить від контексту, в якому вони з’являються, тому вживання тих самих слів чи тієї самої логіки не означає повторювання в іншому контексті – зокрема, в інший історичний період чи в іншому соціяльному середовищі – тих самих уявлень (на чому особливо наголошував Фуко [зокрема Фуко 2003: 213–233]). Тому вони досліджують утілення уявлень у конкретних актах мовлення (чи іншої семіотичної діяльности), вважаючи, що в цих актах специфічні уявлення не відбиваються, а постають, творяться. Відповідно, ці науковці тлумачать ідеології як системи значень чи способи творення значень – транс­контекстуальні, але історично й соціяльно специфічні – та розглядають їх у нерозривному зв’язку з дискурсивними практиками, що відповідають цим способам. Деякі автори взагалі відмовляються від поняття ідеології, нібито скомпрометованого традицією його протиставляння істині, воліючи мати справу тільки з дискурсами [Foucault 1979a; Mills 1997: розд. 2]. Вони наділяють дискурси здатністю творити не лише значення тверджень, а й самі об’єкти, що їх люди за допомоги цих тверджень представляють. Зокрема, Фуко закликав розглядати дискурси як «прак- 42 1. Дискурс тики, що систематично формують об’єкти, про які вони говорять» [Фуко 2003: 79]. Йдеться, як я розумію, про те, що дискурси задають певні способи мовлення та мислення про ці об’єкти й таким чином роблять їх доступною соціяльному сприйняттю реальністю. Ця концепція, отже, припускає існування будь-яких реалій (абстракт­ них понять і навіть конкретних об’єктів) лише в дискурсах, які їх представляють, тобто поширює сферу дискурсивного на весь людський і природний світ (див. 1.1). Визнаючи неможливість творення й поширювання ідеологій поза дискурсом, я, однак, усе-таки вважаю за доцільне концептуально відмежовувати ці соціяльні процеси від коґнітивних, що відбуваються в свідомості людини не тільки в проміжках між актами дискурсивної взаємодії (коли людина зберігає засвоєні чи створені в них уявлення), а й під час таких актів (коли вона, застосовуючи загальносуспільні й притаманні конкретній практиці конвенції, «розкодовує» сприйняті слова й образи та «кодує» свою відповідь на надані їм значення в інші слова й образи)xxii. У цьому мій підхід подібний до концепції Ван Дейка, який бачить в ідеологіях передусім «жмутки [clusters] уявлень у наших мозках», проте наголошує, що водночас ідеології є «колективними [socially shared]» та «пов’язаними з суспільними структурами» [van Dijk 1998: 26]. Питання про те, чи уявлення взагалі можливі без мови (або інших семіотичних засобів), можна, як це й робить Ван Дейк, залишити психологам. Так само я не вважаю доречним для дослідників дискурсу з’ясовувати, чи ідеології є радше ментальними конструктами (думками), твореними й передаваними в дискурсі, а чи радше дискурсивними конструктами (твердженнями), твореними й тлумаченими в свідомості. Я волію помістити ідеології на перетині цих двох сфер – знову ж таки, услід за Ван Дейком, котрий означує ідеології як «“ділянку взаємодії” між, з одного боку, коґнітивними представленнями та процесами, що лежать в основі дискурсу й дії, та, з другого, суспільними позиціями й інтересами та соціяльними групами» [цит. за Blommaert 2005: 161]. Ще один аспект багатозначности пов’язаний із питанням про суб’єкта ідеологій. Дослідники й критики традиційно вирішували це питання на користь груп, зазвичай концептуалізуючи їх як проміжний рівень між індивідами (що мають лише окремі погляди) та національними чи іншими спільнотами (члени яких поділяють цілу культуруxxiii). Марксистська традиція пов’язувала ідеології з класами – передуКонцепцію кодування/розкодування в процесі творення та сприймання символічних форм я обговорюватиму в 2.3 у розмові про вплив медійних продуктів. xxiii Попри величезну різноманітність тлумачень культури [див. Williams 1985: 87–93], найпоширенішим у сучасній науці є погляд на неї як на сукупність уявлень і практик, спільних для членів певного суспільства або, рідше, групи, тобто притаманний цій спільноті особливий спосіб життя. За такого тлумачення це явище охоплює всю семіотичну діяльність (якоїсь спільноти) людей, стаючи синонімом дискурсу в його загальному значенні. На рівні уявлень воно зводиться до здорового глузду й знання, чинність яких теж переважно поширюється на певне суспільство (див. далі). Ця звідність позбавляє мене потреби розглядати поняття культури окремо. xxii 1.4. Дискурс та ідеологія 43 сім, як сказано вище, з панівними, хоч окремі автори, зокрема Владімір Лєнін, говорили й про ідеологію поневоленого пролетаріяту [Thompson 1990: 45]. Останніми десятиліттями в центрі критичної уваги опинилися також (чи навіть переважно) інші форми панування – насамперед чоловіків над жінками, людей білої раси над чорношкірими та одних етнічних груп над іншими (зокрема так званого корінного населення над міґрантами) – тож науковці зосередилися на ідеологіях відповідних груп, знову ж таки, передусім панівних. Ван Дейк уважає, що «кожну соціяльну групу чи формацію, котра здійснює якусь форму влади чи панування над іншими групами, можна пов’язати з ідеологією, що спеціяльно функціювала б як засіб леґітимації чи приховування такої влади». Так само й кожна група, що опирається пануванню, «повинна мати ідеологію, щоб організувати свої соціяльні практики» [van Dijk 1998: 140]. Мало того, Ван Дейк ладен приписати ідеологію будь-якій групі, члени якої ідентифікують себе з нею, – тобто пов’язаній не з одноразовим перебуванням людей у певній ситуації, а з якоюсь тяглою, передусім інституційною, практикою (або з соціяльним конфліктом, що сприяє швидшому формуванню спільности інтересів) [там само: 141]. Оскільки людина ідентифікує себе з багатьма різними групами, то в конкретній ситуації вона може надавати перевагу якійсь одній ідентичності й відповідній ідеології або ж спробувати поєднати кілька з них [там само: 150–151]. З цього погляду вибір ідентичности є, принаймні почасти, вибором ідеології: людина ідентифікує себе з тією групою, ідеологія якої її найбільше приваблює, тобто здається найвідповіднішою її розумінню світу та свого місця в ньому, зумовленому її соціяльним становищем. Можна сказати, отже, що не так група виробляє ідеологію, котра захищала б її інтереси, як ідеологія творить групу, вербуючи їй членів за допомоги дискурсів, котрі її втілюють. Ці дискурси – засновані на наративних конвенціях, що «розповідають» про світ із погляду відповідних ідеологій, – не тільки окреслюють характеристики й утверджують вартість «своєї» групи, а й відмежовують її від (деяких) інших, сприйманих як загроза для її існування. Такі наративи й засновані на них дискурси (практики) зазвичай називають так само, як і втілювані в них ідеології. Ба більше, саме за цими ідеологіями найчастіше й ідентифікують чинні в суспільстві дискурси (та, відповідно, конкретні тексти) – тому Фейрклаф воліє означувати окремий дискурс як «мову, вживану в представленні певної соціяльної практики з певного погляду» [Fairclough 1995: 56]. Саме в цьому сенсі говорять, наприклад, про феміністичний дискурс щодо абортів чи націоналістичний наратив історії України. Таким чином, кожна ідеологія творить не лише групу, інтереси якої вона береться висловлювати, а й одного чи кількох її антиподів або, як їх здебільшого називають у науковій літературі, Інших, відмежування від яких є важливим складником ідентичности цієї групи [Riggins 1997: 4–5; Coupland 1999: 5–9; Hall 2001a: 328–332]. У принципі, кожна група може іншувати будь-яку іншу, доповнюючи неґативним представленням Іншого позитивне самопредставлення – і ці комплекси представлень, що 44 1. Дискурс їх творять речники різних груп, змагаються між собою за прихильність потенційних членів. Проте така концепція вільного змагання ідеологій/дискурсів не може пояснити поширення серед переважної більшости членів суспільства одних уявлень і майже повної відсутности в дискурсивному просторі інших, що заперечують ті панівні чи бодай ставлять під сумнів. Вочевидь, не всі ідеології перебувають у рівному становищі, і вибір людей поміж ними зовсім не є вільним. Усвідомлення цієї обставини спонукало частину дослідників відмовитися від розуміння ідеологій як ментальних явищ (уявлень) і витлумачити їх як явища матеріяльні (практики), додавши цим іще один вимір до багатозначности терміна. Замість звичного пояснення впливу ідеологій їхніми «ментальними ефектами», тобто «завоюванням сердець і мозків» завдяки привабливим думкам [Wetherell, Potter 1992: 60], нова концепція зробила наголос на інституційних практиках творення й особливо відтворювання ідеологій, сприйманого як один із головних чинників відтворювання суспільного ладу. Відповідно, об’єктом аналізу стали не «категорії та логіка думки» [там само: 61], а діяльність інституцій, що підтримують функціювання ідеологій як спрямувальних і обмежувальних чинників людської поведінки. Самі ідеології при цьому тлумачено не як «власність» груп, що творять і використовують їх задля саморепрезентації та захисту своїх інтересів, а радше як характеристику й спосіб існування інституцій, що накидають певні уявлення людям, які беруть участь у відповідних типах соціяльної взаємодії. Найбільшу увагу науковців привертають ідеології тих інституцій, що діють у межах усього суспільства і таким чином визначають уявлення та поведінку всіх чи переважної більшости його членів, котрі завдяки цій поширеності навіть не усвідомлюють ідеологічної природи таких уявлень. Деякі автори саме ці розповсюджені уявлення й називають ідеологією (в однині), окреслюючи її як «загальне явище, що характеризує цілість певної соціяльної чи політичної системи і втілюється в діях кожного члена чи актора в тій системі» [Blom­maert 2005: 158]. Я поділяю підставове для цього підходу прагнення критичних дослідників наголошувати ідеологічність таких загальних уявлень, зокрема їхню закоріненість в інтересах панівних груп і використання задля їхніх потреб – однак не вважаю за доцільне відмовлятися від тлумачення ідеологій як множинних, партикулярних, змінюваних і поборюваних. 1.4.2. Гегемонія та здоровий глузд Тепер я хочу докладніше розглянути ці загальні, позірно неідеологічні уявлення, зокрема способи й масштаби їх розповсюджування/накидання. Західні критичні дослідники здебільшого вважають, що в їхніх суспільствах панівні групи більш чи менш успішно вживлюють свої ідеології в свідомість підлеглих, зменшуючи таким чином їхній спротив чинній системі суспільних стосунків. Найпопулярнішою концептуалізацією цих процесів є представлення їх у термінах гегемонії, тобто панування одних груп над іншими, здійснюваного ідеологічними засобами за підтримки 1.4. Дискурс та ідеологія 45 насильства. Ґрамші, що першим ужив поняття гегемонії в цьому сенсі, розумів його, за словами одного з інтерпретаторів його творчости, як «ідеологічне підпорядкування робітничого класу буржуазією, яке дозволяє їй правити за згодою» [Anderson 1977: 26]. Це підпорядкування, на думку Ґрамші, здійснюється в різноманітних інституціях громадянського суспільства: церкві, школі, медіях, профспілках тощо. Воно доповнює насильство, що його чинить держава, – і почасти замінює його, робить непотрібним, адже громадяни, засвоюючи панівну ідеологію, певною мірою погоджуються підпорядковуватися владі держави, а отже, й панівного класу, що її контролює. Ґрамші й іншим марксистам ішлося передусім про те, що «робітничий клас починає бачити й переживати реальність у поняттєвих категоріях панівного класу», а отже, перестає боротися проти неї [Abercrombie та ін. 1980: 2]. Такому некритичному мисленню сприяла та обставина, що в суспільствах «буржуазної демократії» (на відміну від тоталітарних) «ідеологічні інституції» громадянського суспільства досить автономні від держави, і тому, за словами Релфа Мілібенда, «краще можуть приховувати, наскільки вони належать до системи капіталістичної влади» [цит. за Anderson 1977: 36]. Сáме ідеологічне панування буржуазії передусім забезпечує, на думку Ґрамші, стабільність зрілого капіталістичного ладу, хоча воно й спирається на всім відому та нерідко демонстровану можливість застосування насильства (тобто охорону «меж гегемонії» за допомоги практик примусу [Blommaert 2005: 167]). Щоправда, він не вважав, що ідеологічний уплив буржуазії є повним і безперечним, тобто що «підлеглі класи мають однорідну свідомість, яку їм накинули панівні. Найімовірніше, робітничий клас має подвійну свідомість», у якій поєднуються некритично засвоєні ідеї буржуазії та його власні уявлення, «засновані на реальній практичній діяльності й економічному становищі цього класу» [Abercrombie та ін. 1980: 14, 15]. Проте проникнення панівних ідей у його здоровий глузд – інакше кажучи, сприйняття цих ідей як вияву здорового глузду – перешкоджає робітникам чітко усвідомити свої окремішні інтереси й діяти відповідно до них, а отже, породжує «стан моральної та політичної пасивности» [Gramsci 1971: 333]. Поняття здорового глузду протягом останніх пів століття було предметом теоретичних рефлексій і практичних досліджень, які дозволили науковцям вийти поза межі його звичного розуміння, заснованого на самому здоровому глузді (Кліфорд Ґірц сформулював це тавтологічне розуміння так: «те, що знає будь-хто, наділений здоровим глуздом» [Geertz 1983: 75]). Подвійну природу здорового глузду, що є водночас коґнітивно-психологічним і соціяльним феноменом, добре передає його окреслення як «соціяльного відповідника наочної схильности людини приймати речі як належне» [Sharrock, Anderson 1991: 63]. Згідно з концепцією Альфреда Шюца, «повсякденний життєвий світ» пересічної людини, що є парадигматичним простором панування здорового глузду, характеризується набором глибоко вкорінених, прийманих як належне й тому рідко формульованих припущень і очікувань 46 1. Дискурс щодо того, як улаштовано світ, яке місце посідає в ньому людина та як вона в цьому світі діє. Такий набір припущень – спертий на власний і запозичений досвід людини й, відповідно, сприйманий як здобуте знання – Шюц уважав зорганізованим на засадах типізації (сприймання об’єкта як елемента певного типу) та доречности (зосереджування в конкретному контексті лише на деяких властивостях цього об’єкта). Застосування здорового глузду в конкретній ситуації відбувається у взаємодії між учасниками, в якій вони, припускаючи, що поділяють ті самі підставові припущення, узгоджують окреслення ситуації та процес досягання взаємно прийнятного результату [Schutz 1962: 7–12]. В цій узаємодії здоровий глузд є і ресурсом, і результатом: учасники керуються ним як суспільно схваленим визначником очікуваної поведінки в такій ситуації та водночас творять його обопільною непроблематизованою згодою поводитися відповідно до цих очікувань. Діючи згідно з цим глуздом, люди не лише відтворюють засноване на ньому знання про суспільство та самé суспільство як реальність для його членів, але й потверджують свою належність до простору спільного здорового глузду – який, отже, є культурно специфічним, а не універсальним [Ґарфінкел 2005: 61; Stewart 1978: 9–11]. Дискурсивний вимір соціяльної взаємодії має вирішальне значення для використання та (від)творення здорового глузду. Учасники події узгоджують її значення за допомоги дискурсу, продукуючи текст відповідно до суб’єктивних окреслень контексту, в основі яких лежить здоровий глузд. Якщо мовець припускає, що його партнер, як і решта членів їхнього суспільства (чи групи, до якої вони обоє належать), поділяє ті самі підставові уявлення, то він може їх не висловлювати, і це вможливлює ефективне спілкування «без постійного повертання до припущень» [Stewart 1978: 8]. А беззаперечна згода партнера з мовчазним використанням певного уявлення підтверджує статус цього уявлення як елемента здорового глузду (звісно, якщо воно не є знанням про специфічну обставину, спільним лише для обмеженого кола людей) і належність обох учасників до одного культурного простору. З цієї причини неартикульовані припущення, сприймані як здоровий глузд, відіграють важливу роль у нашому тлумаченні текстів, які ми читаємо або чуємо, а також у творенні текстів, що їх мають тлумачити інші (вони є головною частиною згаданого в 1.2 резерву пресупозицій учасників дискурсу). За словами Фейрклафа, такі припущення «сполучають сусідні частини тексту, заповнюючи “пропущені ланки” між висловленими твердженнями» [Fairclough 1989: 81]. Пропуски в тексті, що їх робить мовець у розрахунку на заповнення адресатом-тлумачем, для аналітика є важливим джерелом інформації про те, які саме уявлення мовець уважає спільними. Серед багатьох інших аспектів мовлення, неартикульовані припущення можуть стосуватися його вербального (чи іншого) засобу, відбиваючи й водночас закріплюючи уявлення учасників про те, якою мовою випадає говорити в певній ситуації, який стиль найдоречніший, яке значення мають ті чи ті слова тощо. Ясна річ, таку роль ці припущення відіграють не лише в очному інтерактивному спілку- 1.4. Дискурс та ідеологія 47 ванні, а й у асиметричних практиках із зафіксованими позиціями мовця й адресата (як-от у мас-медіях). Серед уявлень, що складають здоровий глузд якоїсь людини, лише невелика частина ґрунтується на її особистому досвіді, а більша – перейнята від інших людей. Тобто ці уявлення великою мірою спираються на досвід сучасників і, через них, попередників [Schutz 1962: 13]. А отже, здоровий глузд суспільства або групи є продуктом її історичного розвитку. На цьому наголошував, зокрема, Ґрамші, твердячи, що «здоровий глузд не є чимось жорстким і непорушним, а постійно перетворюється, збагачуючись науковими ідеями й філософськими поглядами, які ввійшли в повсякденне життя» [Gramsci 1971: 326]. Власне, Ґрамшієве тлумачення здорового глузду як різного не лише для різних історичних епох, а й для різних соціяльних верств «некритичного й великою мірою неусвідомленого способу сприймання та розуміння світу» [там само: 322] трохи відрізнялося від того, що на початках поширення його ідей переважало в західній науці. Як видно з його представлення у двох попередніх абзацах, у цьому останньому тлумаченні було більше, так би мовити, автентичного, «природно» спільного для всіх членів певної культури – і менше накинутого за допомоги певних інституційxxiv. Проте згодом, зокрема й під упливом Ґрамші, частина науковців стали тлумачити здоровий глузд радше як ідеологічне, аніж культурне явище. Невисловлювані припущення, що їх члени суспільства вважають виявами здорового глузду, за такого підходу постають як відбиття ідеології певних груп. Тоді здоровий глузд є не культурною традицією, збагаченою науковими ідеями й технологічними винаходами, а результатом накидання ідей правлячих класів масам. На думку прибічників цього підходу, «ідеологія може підтримувати чинні владні структури, представляючи випадкові суспільні стосунки як природні чи неминучі. Ідеології продукуватимуть історично особливі форми здорового глузду, але цей здоровий глузд [люди] сприйматимуть як універсальний» [Billig, Sabucedo 1994: 127]xxv. Звісно, ключовим питанням є масштаби проникнення панівної ідеології в здоровий глузд мас, тобто ефективність її накидання. Думки науковців із цього питанВтім, Ґрамші теж розрізняє між «здоровим глуздом» (common sense в англійському перекладі, яким я користувався) та «тверезим розумом» (good sense, що його упорядники перекладу тлумачать як «практичне, але не конче раціональне чи наукове ставлення, котре англійською зазвичай називають common sense») [Gramsci 1971: 322]. xxv Поширеною альтернативою до так тлумаченого здорового глузду є поняття габітусу, що ввійшло в сучасний науковий обіг головно під упливом Бурдьє. Цим терміном він позначив систему «тривких і переносних схильностей» [Bourdieu 1977: 72], тобто уявлень, смаків і звичок, що їх члени суспільства або групи виробляють унаслідок виховання й різноманітних практик повсякденного життя. Габітус є «продуктом історії», «минулим, що живе в сучасному й прагне увічнити себе в майбутньому завдяки присутності в практиках, структурованих згідно з його засадами» [там само: 82]. Маючи на меті не вживати різних термінів для подібних понять, я говоритиму лише про здоровий глузд. xxiv 48 1. Дискурс ня розбігаються. Деякі автори не мають сумніву, що таке накидання цілком успішно здійснюється через упливові інституції, взаємодію в яких контролюють панівні групи. Чи не найвідомішим формулюванням цього погляду є Альтюсерова концепція «ідеологічних державних апаратів», до яких він залічував ті самі установи громадянського суспільства, що й Ґрамші, але вважав їх безпосередньо підконтрольними державі [Althusser 1986]. Саме ці апарати (тобто, в моїх категоріях, організації, що діють у межах соціяльно-культурних і родинних інституцій) ґенерують інтерпеляції: так, нагадаю з 1.3.3, Альтюсер назвав явні чи неявні звертання до індивідів із закликом діяти в певний спосіб, який, доводив він, відповідає панівній ідеології. А інтерпеляції, роблячи індивідів суб’єктами певних інституційних стосунків (скажімо, вірними церкви, учнями, що здобувають знання, чи відданими дітям батьками), якраз і забезпечують панування ідеології, де такі стосунки мають сенс (тобто де вартостями є, відповідно, віра в Бога, знання та родинна любов). Таким чином ідеологічні апарати різко зменшують потребу в застосуванні репресивних (урядових установ, поліції, війська тощо): більшість громадян, так би мовити, сама знає своє місце й воліє поводитися як належить [там само: 248]. Як я вже згадував в 1.3.3, Альтюсерове постулювання невідпірности інтерпеляцій викликало різку критику. Деякі дослідники, як-от Ніколас Еберкромбі та його співавтори, рішуче відкидали самé уявлення про наявність у сучасному західному суспільстві панівної ідеології, яку сповідували б усі верстви населення. Вони доводили, що чимала частина робітників не поділяє багатьох уявлень, утілюваних у головних державних інституціях (наприклад, про необмежене право власности чи рівність усіх громадян перед законом), хай здебільшого й не має виразних альтернатив. Та й сама панівна ідеологія вже не є чіткою та цілісною: це відбиває внутрішню диференціяцію панівного класу на окремі групи економічних інтересів [Abercrombie та ін. 1980: розд. 5] чи, для немарксистських дослідників, множинність і конкуренцію стратегічних еліт. Власне, як доводить Томпсон, ідеологія не тільки не є, але й не мусить бути «соціяльним цементом», що єднав би членів панівних і підлеглих груп. Адже «для відтворювання суспільного ладу не потрібен підставовий ідеологічний консенсус, доки існують досить великі розбіжності, які перешкоджають утворенню ефективного опозиційного руху» [Thompson 1990: 90]. Втім, критичні дослідники здебільшого погоджуються, що самі ці перешкоди для творення контрідеології робітничого класу й інших підлеглих груп та заснованої на ній політичної дії теж зумовлені впливом панівної ідеології. Та що різні частини панівного класу (впливові еліти), сповідуючи деякі специфічні групові ідеології, водночас мають багато спільних інтересів і, відповідно, уявлень, зокрема пов’язаних із доступом до обмежених ресурсів та з їхнім привілейованим становищем щодо мас [van Dijk 1998: 180]. І, нарешті, що для гегемонії не обов’язкова повна уніфікація уявлень усіх членів суспільства: досить, як сформулював це Гол, «введення всіх конкуруючих описів дійсности в єдині рамки, визначені інтересами 1.4. Дискурс та ідеологія 49 правлячого класу, яке обмежує всі альтернативи його горизонтом мислення» [цит. за Лалл 2002: 50]. Тому багато дослідників оцінюють суспільний уплив панівної ідеології неоднозначно, хай і роблячи наголос або на успіхові накидання, або на спротиві йому. Я не сумніваюсь ані в тому, що втілювані в головних суспільних інституціях ідеологічні уявлення істотно впливають на погляди та здоровий глузд мас, ані що цей уплив не є повною й однорідною «ідеологічною інкорпорацією» всіх суспільних груп, яка геть позбавила б їх свідомости своїх окремішніх інтересів і здатности опиратись інституційним інтерпеляціям. Гегемонія завжди залишається, кажучи Фейрклафовими словами, «нестійкою рівновагою», фокусом постійної боротьби між панівним блоком і опозиційними силами [Fairclough 1992: 92]. Можна припустити, що співвідношення зуніфікованого й окремішнього різне в різних суспільствах і навіть у різних ділянках одного суспільства, тому доречно говорити про не­ однакову повноту чи інтенсивність досягнутої там гегемонії панівної еліти (або еліт, що контролюють відповідні ділянки). Власне, інтенсивності гегемоній у різних ділянках та взаємодія між ними мусять бути предметом емпіричних досліджень, які мали би справу й з інституційними дискурсами, і з повсякденними практиками людей, що взаємодіють у цих ділянках. Проте очевидно, що гегемонія певної ідеології в масштабах усього суспільства можлива лише за узгоджености гегемонних зусиль у різних ділянках, коли вони підтримують і підсилюють одне одного (на думку Джеймса Лала, таке взаємопідсилювання якраз і становить суть гегемонії [Лалл 2002: 50]). І навпаки, розбіжності між цими зусиллями сприяють поширенню альтернативних уявлень. Так само сприяє гегемонії тяглість панівної ідеології всього суспільства чи принаймні певної ділянки впродовж тривалого часу, внаслідок якої «осади» теорій і практик минулого [Billig, Sabucedo 1994: 137] повільно доповнюють і модифікують здоровий глузд, котрий цих змін та зумовлених ними внутрішніх суперечностей майже не помічає. Натомість у періоди суспільної трансформації різні еліти мають дуже різні ідеології, а успадкований від попереднього режиму здоровий глузд мас не може швидко пристосуватися до того, який накидають нові інституції, – тому ідеологічна природа цього останнього стає помітнішою, а його накидання викликає більший спротив. У кожному разі, здатності ідеологій упливати на здоровий глузд почасти перешкоджає, хоч як парадоксально, сам цей глузд, тобто схильність людей перевіряти на відповідність йому пропоновані їм уявлення. А отже, більші шанси вплинути мають ті уявлення, які видають себе за вияв спільного для всіх здорового глузду, а не партикулярних ідей якоїсь людини чи групи. Іншими словами, «ефективність ідеології великою мірою залежить від її злиття зі <...> сприйманим як здоровий глузд тлом дискурсу й інших форм соціяльної дії» [Fairclough 1989: 77]. Злиття найлегше досягти, використовуючи задля втілювання ідеологічних уявлень панівний у певній ділянці тип дискурсу, що витісняє решту й відтак починає сприйматися як єдино можливий. 50 1. Дискурс Таку натуралізацію дискурсивних типів Фейрклаф уважає прямим шляхом до здорового глузду: «ідеології стають ідеологічним здоровим глуздом тією мірою, якою натуралізуються типи дискурсу, що їх утілюють»xxvi. Оскільки, приміром, урок є безальтернативним типом дискурсивної взаємодії в освіті, остільки люди сприймають як здоровий глузд уявлення про те, що її мета полягає передусім у передаванні дітям знань, а не в їх емоційному збагаченні чи наданні їм змоги приємно проводити час. Тоді дитина, що приходить до школи, мусить не приймати чи відкидати це уявлення, а просто «навчитися» діяти (згідно з ним) на уроці, тобто обіймати суб’єктну позицію учня [там само: 92]. Аби протистояти гегемонії, (порівняно) безвладні учасники взаємодії та перейняті їхньою долею критичні дослідники повинні проблематизувати панівний тип дискурсу й утілювані в ньому уявлення, наголошуючи їхню довільність, історичну специфічність, сприятливість для певної групи та підтримування завдяки її зусиллям, хоч від певного часу, може, й за спільної згоди. 1.4.3. Знання та класифікація Іншим видом (чи іншою концептуалізацією) уявлень, у принципі спільних для всіх членів суспільства, є ті, що мають статус знання. Множина таких уявлень охоплює і ті, що складають здоровий глузд, який, повторю, його носії сприймають як знання про головні правила влаштування світу, – тому цей глузд можна розглядати як найукоріненіше й справді спільне знання. Проте частина знання відрізняється від здорового глузду тим, що воно доступне не всім рівною мірою, а спочатку, так би мовити, стає надбанням невеликої кількости людей, які потім передають (нерідко продають) його іншим. Це знання зазвичай явно формулюють і перевіряють: саме таким чином воно поширюється й змінюється. Кожне суспільство в кожен історичний період має усталені норми (почасти сформалізовані, а почасти зафіксовані на рівні здорового глузду), що реґулюють способи творення та поширювання такого знання, тобто про­ цедури його здобування, представляння й перевірки та процедури добору й уповноважування людей, які ці операції здійснюватимуть. В одних суспільствах головний спосіб здобути знання – це спілкування людей, що їх належним чином посвятили в таємниці ремесла попередники, з якимись природними чи надприродними силами, тоді як інші визнають передусім знання, що його здобувають спеціяльно освічені науковці унаслідок відповідного для цієї галузі способу пізнавальної діяльности (як-от фізичного експерименту). В кожному разі знання, здобуте й представлене правомірним способом, уважають істинним; у цьому суспільстві воно є вартістю, що виявляється і в намаганні багатьох людей його здобути (яке, своєю чергою, роНа відміну від Фейрклафа, я говоритиму про натуралізацію не лише типів дискурсу, а й ідеологій, що їх вони втілюють, маючи на меті наголосити еквівалентність між гаданою природністю певного способу мовлення та певного способу мислення. xxvi 1.4. Дискурс та ідеологія 51 бить його товаром, що має певну ціну), і в авторитеті його здобувачів та передавачів. Сукупність таких процедур і здобутого відповідно до них знання – тобто уявлень, сприйманих як істинні, – Фуко називав чинним у суспільстві «режимом істинности» [Foucault 1984: 73–74]. Згідно з його концепцією, цей режим установлює прийнятні способи мислення й, відповідно, мовлення на кожну тему, вилучаючи поза межі істинного – тобто роблячи хибними – решту. А оскільки кожен спосіб мовлення й мислення є окремим дискурсом, то режим істинности дозволяє або навіть заохочує функціювання одних дискурсів на певну тему й забороняє чи принаймні марґіналізує інші, таким чином упливаючи на обіг дискурсів і, отже, перетворювання значень у суспільствіxxvii. Цей уплив Фуко концептуалізував як вияв влади, нерозривно пов’язаної зі знанням. З одного боку, він бачив залученість знання до владних стосунків у тому, що «його завжди застосовують до реґулювання соціяльної поведінки на практиці» [Hall 2001б: 75]. Іншими словами, влада, відділяючи прийнятні форми людської поведінки від неприйнятних, спирається на чинне знання про людину. З другого боку, сáме таке застосування, надаючи знанню суспільного впливу, робить його в цьому суспільстві істинним. Як сказав Гол, «знання, пов’язане з владою, не тільки здобуває авторитет “істини”, а й владу зробити себе істинним» [там само: 76]. Цей узаємозв’язок наочно виявляється в діяльності організацій чи, як назвав їх Фуко, апаратів різних інституційних ділянок (шкіл, лікарень, в’язниць тощо), яка великою мірою визначається чинним знанням у цих ділянках і водночас визначає продукування нового. За словами Фуко, «нема ані владних відносин, які б не створювали відповідної царини знань, ані знань, які б водночас не залежали від владних відносин і не становили їх» [Фуко 1998: 36]. Таку взаємозалежність він подавав як визначальну роль комплексу «влада–знання», що його ставив на місце, яке в традиційних концептуалізаціях належало суверенному суб’єктові пізнання, котрий діяв в інте­ ресах – чи проти інтересів – чинної системи влади [там само: 37]. Владу при цьому Фуко теж розумів інакше, ніж звичайно: не як зосереджену в руках окремих людей і груп, що мають ресурси примусу, а як розподілену (звісно ж, нерівномірно) в суспільстві, тобто не як «привілей, який можна відібрати», а радше як «мережу завжди напружених і завжди активних відносин» [там само: 35; див. також Фуко 1997: 145– 168]. Така влада не тільки забороняє, а й уможливлює, інакше кажучи, «творить можливі форми поведінки, як і обмеження поведінки» [Mills 1997: 20]. Зокрема, влада є умовою та визначником функціювання всіх дискурсів, які, своєю чергою, її не тільки здійснюють, але й обмежують і змінюють (див. 1.3.1). Концепція влади, яка «віддає перевагу не привілею, а об’єктивному знанню» [Фуко 1997: 168] – тобто наголошує дію влади через накидання вигідних для владців Фуко вважав протиставляння істинного й хибного однією з процедур, за допомоги яких здійснюється організація продукування дискурсу та контроль над ним [Фуко 1996: 54]. xxvii 52 1. Дискурс уявлень, що їх підвладні відтак сприймають як знання, – дає змогу побачити владну суть різноманітних систем класифікації, або таксономій. Традиційно їх сприймають як суто пізнавальний інструмент: «системи, за допомоги яких безладні дані можна зорганізувати таким чином, що вони стають пізнаваними» [Lincoln 1989: 7]. Проте таксономії рідко є ідеологічно нейтральними, вільними від упливу вартостей та інтересів тих, хто їх творить і використовує. Причиною цього Брюс Лінколн називає те, що люди є не лише суб’єктами, а й об’єктами знання; тому вони самі стають об’єктами категоризації у своїх власних таксономічних системах. А отже, таксономія – це не тільки епістемологічний інструмент (засіб організування інформації), а й (позаяк вона починає організувати організаторів) інструмент творення суспільства. І оскільки таксономії соціяльно зумовлені, остільки гегемонні таксономії матимуть тенденцію відтворювати ту ж таки ієрархічну систему, витвором якої вони є [там само: 7–8]. Класифікації стають підґрунтям для авторитетних дискурсів про суспільний лад, які «леґітимують і увічнюють соціяльно й історично випадковий стан справ» [там само: 134]. Важливе місце серед них посідають дискурси, що їх у модерних суспільствах творять уповноважені науковці, продукція яких має привілейований статус у режимі істинности, а отже, стає знанням, на яке спираються інші дискурси, – в цьому разі знанням про існування й характеристики груп, котрі відповідають класифікаційним категоріям. Влада цього визнаного знання по суті обмежує творення груп усталеним переліком категорій, радикально зменшуючи шанси прихильного відгуку на несанкціоновані ідентифікаційні ініціятиви. Крім того, як зазначає П’єр Бурдьє, панівні класифікації також творять повсякденні практики, пристосовані до суспільних поділів, виявами яких ці класифікації є. Як приклад такого практичного втілення таксономії він наводить календар, що «оркеструє» діяльність суспільства чи групи, задаючи певний ритм усім членам і водночас указуючи кожній класифікаційній категорії (статевій, віковій, професійній тощо) «її час і місце» [Bourdieu 1977: 163]. Через такі повсякденні практики таксономії сприяють відтворюванню усталених владних стосунків, уможливлюючи, як сформулював це Бурдьє, «невизнання їхньої довільности», яке робить їх не просто леґітимними, а єдино мисленними [там само: 164, 168]. Натуралізацію класифікаційних принципів і суспільних стосунків, що їх породжують, доповнює втілення цих принципів у структурах самої мови (як-от чоловічому роді іменників, що стосуються владних позицій, незалежно від статі осіб, котрі їх обіймають), глибоко вкорінених і зазвичай застосовуваних без усвідомлення їхньої ідеологічної основи [Hodge, Kress 1993: 63, 78]. Однак усі ці чинники стабілізації та натуралізації панівних таксономій не забезпечують, як і в інших випадках гегемонії, ні історичної незмінности цих таксономій, ні повного унеможливлення спроб делеґітимувати їх і 1.4. Дискурс та ідеологія 53 творити альтернативні. Тому класифікація залишається «місцем тертя й боротьби» [там само: 64] – і між окремими особами, що нерідко застосовують різні класифікаційні принципи в типізації та контекстуалізації конкретного акту взаємодії, і між різноманітними соціяльними та культурними групами, які домагаються суспільного визнання й інституціялізації своїх таксономій. Серед численних таксономій, які відбиваються й відтворюються у впливових дискурсах і практиках, особливе значення для цієї книжки мають ті, що ділять людей на раси, етноси й нації. Такий поділ здійснюється не тільки й не стільки через дискурсивне обстоювання вартости «своєї» групи та іншування тих, кого сприймають і водночас творять як загрозу для неї. Поширенню й натуралізації цих таксономій сприяє передусім їх застосування в бюрократичному обліку людности, зокрема переписах, та пов’язаних із ним наукових і політичних практиках, що утверджують існування класифікаційних категорій як реальних соціяльних сутностей (див. розділ 6). Тому навіть коли явна ієрархізація рас та етносів перестала бути панівним, а потім і леґітимним у публічному дискурсі способом мовлення, уявлення про сам поділ людства на ці засадничо відмінні спільноти – як зумовлений біологічно й тому неподоланний – великою мірою зберігається і далі сприяє практикам, що дискримінують членів расових та етнічних меншин [Miles 1989; Wetherell, Potter 1992; Blommaert, Verschueren 1998; Hall 2001a]. Та, мабуть, найбільш інституційно забезпеченим і знатуралізованим є уявлення про нації як спільноти громадян суверенних держав. Його підтримують не лише дискурси, що явно утверджують пріоритет належности до нації серед різноманітних ідентичностей індивіда (зокрема, славлячи й водночас творячи національну історію, культуру та мову) [Wodak та ін. 1999: розд. 1; Гнатюк 2005: розд. 1]. Не менше значення мають досить рутинні й не дуже помітні практики, що припускають і накидають реальність існування своєї спільноти серед інших, із яких буцімто складається людство. Як наголошує Майкл Біліґ, націоналізм усталених націй (на відміну від тих, що домагаються права стати однією з них) може бути не лише войовничим, а й «банальним», нібито позбавленим націоналістичного почуття – і тому непомітним, сприйманим як конструктивний патріотизм чи просто як природний спосіб мислення й поведінки, що його не треба позначати жодними «ізмами». Метафорично кажучи, націоналізм не мусить розмахувати прапором своєї нації, тобто «її» держави: досить, аби цей прапор завжди висів у кутку й члени нації краєм ока його бачили. Цю метафору реалізує не лише буквальне вивішування численних прапорів у громадських місцях, а й безліч інших державних і недержавних практик – від указування національної належности (громадянства) в паспорті до повідомляння про погоду тільки чи передусім у «своїй» країні, яку до того ж у газетах і на телеекрані нерідко позначають просто обрисом її зображення на мапах, що його кожен член нації, роками бачивши ті мапи, має миттю впізнавати [Billig 1995, зокрема розд. 3–5]. 54 1. Дискурс 1.4.4. Норма та нормальність Одна з головних функцій будь-якої ідеології – творити й підтримувати уявлення членів суспільства або групи про належну чи навіть обов’язкову поведінку в різних ситуаціях, інакше кажучи, норми такої поведінки. Ідеології виконують цю функцію завдяки артикулюванню самих норм або, частіше, дискурсивному представлянню відповідної та невідповідної їм поведінки (доповнюваному якимись заохоченнями першої та покараннями за другу). Починаючись у період соціялізації нових членів спільноти, таке нормативне орієнтування з боку різних ідеологій/дискурсів діє на людину впродовж усього життя. Деякі норми спільнота явно артикулює та фіксує, найчастіше на письмі – як-от державні закони, правила правопису чи процедури богослужінь. Проте більша частина норм укорінюється в свідомості людей як здоровий глузд, і потім їх підтримування відбувається передусім через демонстрування дій, що відповідають заснованим на ньому очікуванням, – інакше кажучи, через дотримування конвенцій відповідних інституцій, які «втілюють нормативні інтуїції та принципи тих, що живуть у них і за ними» [Offe 1995: 47]xxviii. Переважна неартикульованість таких норм зумовлює деякі розбіжності в їх тлумаченні (тобто в очікуваннях щодо поведінки в тій чи тій ситуації), та й геть точне дотримування їх у багатьох ситуаціях не можливе. В кожному разі, здоровий глузд уважає прийнятними певні відхилення від норми, ба більше, часто-густо й саму норму він по суті тлумачить не як один-єдиний стан предмета чи перебіг процесу, а як певний спектр можливих станів/перебігів, точніше відрізок спектра від однієї межової точки до іншої. Такі стани й перебіги члени спільноти вважають нормальними. Поняття нормальности – як відмінне від нормативности – не належить до пріоритетних зацікавлень теоретиків і аналітиків дискурсу, проте я хочу докладно розглянути його, зважаючи на чільне місце творення нормальности в ідеологічному впливі медійного дискурсу, про що йтиметься в наступному розділі. Концептуальному відокремленню нормальности від нормативности дуже перешкоджає їх постійне змішування в повсякденному й інституційному мовленні (зокрема, подання прикметника «нормальний» як граматичного й, отже, семантичного відповідника іменника «норма»xxix). Проте, як доводить Юрґен Лінк, автор найґрунтовнішого, наскільки мені відомо, дослідження історії вживання й тлумачення лексичного комплексу «нормальний» [Link 1999], цей прикметник у реальному вжитку xxviii Норми діють і в неінституційній узаємодії, проте очікування щодо поведінки там менш чіткі, тобто дотримання норм менш суворе. xxix Скажімо, «Словник української мови» означає «нормальний», зокрема, так: «Який не має відхилень від норми; який відповідає загальноприйнятим нормам, вимогам і т. ін.; звичайний» [Cловник 1974: 443]. Тут відповідність нормі та звичайність подано як синоніми, хоч ці значення якраз і відбивають різницю між нормативним і нормальним. Подібне змішування можна знайти й у тлумачних словниках інших мов. 1.4. Дискурс та ідеологія 55 (в німецькій та інших західноевропейських мовах) майже ніколи не означає «відповідний до норми» або «внормований». Нормальність визначають не за наперед відомою нормою, на яку орієнтуються актори, а за середнім значенням певної величини, що його встановлюють уже після виконання дії та враховують у наступних діях цього типу, намагаючись наблизитися до цього середнього – аби фактичне значення не відхилялося від нього більше, ніж на певну величину, при перевищенні якої поведінку актора вважатимуть ненормальною. Сучасне вживання Лінк уважає наслідком того, що впродовж останніх двох століть «дискурсивні комплекси нормального та нормативного розвивалися в двох зовсім різних напрямках» [Link 2004а: 17]. Якщо поняття норми притаманне всім людським спільнотам, то нормальність, як її тлумачить Лінк, є «історично специфічним “досягненням” модерних західних суспільств» [там само]. Ці суспільства поступово запровадили всеосяжне статистичне опрацювання «даних» про різноманітні аспекти діяльности своїх членів і таким чином звели цю діяльність до набору середніх показників, за якими (зокрема, графічно представленими у вигляді кривих, що унаочнюють зміну показників із часом) зорієнтований на нормальність дискурс – нормалізм – судить і про суспільну адекватність окремих осіб та груп, і про динаміку стану всього суспільства. В основі цієї практики лежить уявлення про функціональну тотожність індивідів, порівнянність їхніх дій і значущість лише сумарних результатів (узаємо)дій великих мас, а не окремих зусиль одиниць. Люди стають, каже Лінк, чимось на кшталт куль у так званому Ґелтоновому ситі, котрі, послідовно вдаряючись об спеціяльно розташовані цвяхи, з однаковою ймовірністю відскакують в обидва боки, але зрештою переважно опиняються біля середини. Розподіл позицій, у яких опиняються такі кулі, можна зобразити Ґаусовою кривою у формі дзвона – з максимумом посередині та симетричними спадами до нуля на обох краях, – котра в математичній статистиці описує розподіл значень випадкової змінної, що його й називають нормальним. Для цього розподілу характерна, з одного боку, майже рівна нормальність усіх позицій у широкій зоні довкола середини, а з другого – рівна ненормальність значних відхилень в обидва боки [Link 2004б: 52–54; 1999: 40]. Приписуючи нормалізмові таке оцінювання нормальности різних показників, Лінк має на меті підкреслити чинне в цьому дискурсі уявлення про нормальність як звичайність і пересічність: на відміну від норми як відбиття певних культурних чи ідеологічних вартостей, нормальне значення є вартістю саме через його поширеність. Однією з причин укорінености цього уявлення в повсякденному й медійно-політичному дискурсах він уважає запозичення медичного – зокрема психіятричного, в якому нормальною називають людину без порушень психіки, – розуміння нормального як не (надто) девіянтного, припущенного й, отже, не вартого (термінового) втручання [Link 1999: 21]. Тому нормалістичні дискурси переймаються не тим, щоб суспільні процеси й поведінка людей точно відповідали певній нормі, а щоб не виходили поза межі нормального. В цих межах нормалізмові важливо не стільки те, як мусить бути, скільки 56 1. Дискурс те, як може, а воно, знову ж таки, визначається головно тим, як звичайно – «нормально» – буває. Водночас поза межами нормального він уважає відхилення в обидва боки (як-от «надто високу» і «надто низьку» народжуваність або «радикальні» націоналізм і космополітизм) однаковою мірою неприйнятними. Ясна річ, на практиці цієї симетрії зазвичай немає, бо до нормалістичної орієнтації додаються якісь інші – інакше кажучи, нормалізм не цілком витісняє нормативізм. Чи, радше, не цілком опановує його: адже сама (здебільшого неявна) орієнтація на «золоту середину» та нехтування будьяких причин істотно від неї відхилятися теж має нормативну дію, тобто нормальність є не тільки описом, а й приписом – порушення якого робить людину в очах спільноти позбавленою здорового глузду, простіше кажучи, ненормальною. Як і для здорового глузду, для нормальности визнання з боку її носіїв дорівнює чинності в спільноті цих носіїв: як формулює Лінк, «нормальним є саме те, що “нормально” вважають нормальним» (не вартим занепокоєння та втручання) [там само: 23]. Попри позірну тавтологічність цієї формули, вона окреслює той самий взаємозв’язок із дискурсом/практикою, на який я раніше вказував щодо інших уявлень: «те, що “вважають” звичайним (нормальним), таким чином конституюють як нормальну реальність – аж до абсолютно крайньої межі “божевілля”…» [там само: 42]. Водночас це конституює виконавців таких дій чи носіїв таких уявлень як нормальних людей. Залежність нормальности від практик, які її втілюють, особливо чітко виявляється саме в окресленні її меж, які можуть бути вужчими й жорсткішими або ширшими й гнучкішимиxxx, а також різними в різний час і в різних суспільних ділянках, де поза ними опиняється – стає девіянтним – то якийсь один спосіб поведінки, то інший (див. 8.1). Надто що за умов нормалістичної гомогенізації населення в його статистичних кривих немає жодних «питомих, “якісних” розламів чи перервностей» [Link 2004a: 27]. Попри всі ці відмінності, вирішальний критерій проведення меж завжди полягає в тому, що вони мають охоплювати більшість членів відповідної спільноти – інакше це не буде нормальність [Link 1999: 23]. Утім, установити цю відповідність, тобто належність того чи того нормалізованого об’єкта до певного класу, не завжди просто – зокрема через змагання різних ідеологій, що обстоюють свої класифікаційні системи. Якщо, як твердила цитована в Лінковій книжці німецька публіцистка Бриґіте Зебахер-Брандт, «нормальність означає: бути як інші» [там само: 16], то різні люди по-різному окреслюють для себе та своєї гаданої спільноти коло тих неінакших інших, на яких треба орієнтуватися (в цьому класифікаційному окресленні виявляється ще один нормативний аспект нормалізму). Для Зебахер-Брандт та більшости західнонімецьких еліт бажаЛінк концептуалізує ці два способи проведення меж як дві різні стратегії нормалізму, першу з яких він називає протонормалізмом, а другу – гнучким нормалізмом. На його думку, в західних суспільствах після Другої світової війни панував гнучкий нормалізм, але деякі виклики їхній стабільності (зокрема, терористичні акти 11 вересня 2001 року) спричинили посилення протонормалістичної орієнтації [Link 1999: 75–82; 2004a: 27–31; див. також Hüser 2004: 5–6]. xxx 1.4. Дискурс та ідеологія 57 на нормальність після 1989 року означала (поновне) набуття багатьох ознак, що їх мають інші нормальні держави і що в них німцям із огляду на ненормальність їхнього минулого впродовж півстоліття було відмовлено. Проте множина об’єктів, за зразком яких мала нормалізуватися Німеччина, охоплювала не всі держави світу, а, по-перше, тільки національні (тому повоєнну поділеність нації між двома державами вони нормальною не вважали), по-друге, тільки демократії західного типу (тому ФРН мала поглинути НДР, а в жодному разі не навпаки), по-третє, тільки розвинені й могутні (тому однією з вимог цих еліт було надання об’єднаній Німеччині постійного членства в Раді Безпеки ООН). Тобто, як зазначає Лінк, по суті йшлося лише про «велику сімку», яка на тлі більшости держав світу є радше екстремою, ніж пересічним випадком [там само: 17]. У часи радикальних політичних та ідеологічних трансформацій нормативний вимір нормальности стає набагато помітнішим, ніж звичайно, бо класифікацію, що лежить у її основі, члени спільноти перестають сприймати як здоровий глузд. Зиґ­ рид Раузинґ зауважує, що для естонців початку 1990-х років «нормальне означало не те, чим Естонія <...> справді є, а чим вона була б, якби не радянське вторгнення. Інакше кажучи, “норму” вживано не в значенні того, якою норма є, а радше якою вона має бути; якою була б нормальність, якби сам розвиток Естонії був нормальним» [Rausing 2004: 36]xxxi. Якщо для Німеччини й Естонії вказані уявлення про нормалізацію безперечно домінують, то Україна, як я покажу в подальших розділах, залишається полем боротьби різних нормалізаційних орієнтацій, що бачать її чи то суверенною нацією, чи то частиною пострадянської культурної (або й політичної) спільноти; чи одномовною країною, що в минулому зазнала русифікації, а чи двомовною, яку нинішня влада намагається зукраїнізувати. Зрештою, навіть належність усіх членів одного суспільства до того самого нормалізаційного класу індивідів не є безсумнівною. Зокрема, підлеглі групи можуть намагатися досягти рівного становища з панівними або через нормалізацію за їхнім зразком, або ж, навпаки, через утвердження для своїх членів інших критеріїв нормальности (наприклад, афроамериканської вроди чи лесбійської сексуальности). Але й поза тим нормальні способи поведінки дорослих і дітей, чоловіків і жінок, політиків і робітників більш чи менш істотно відрізняються. В кожному разі, в суспільстві завжди співіснують різні нормальності, до яких людина від часів соціялізації вчиться пристосовуватися, надто якщо їй доводиться активно взаємодіяти в різних соціяльних і/або культурних групах. Проте не всі ці нормальності мають однаковий уплив: деякі з них діють не лише в якійсь групі, а й у всьому суспільстві. Їхнє привілейоване суспільне становище забезпечує чинна система владних стосунків, відтворенню якої ці нормальності сприяють [Gotsbachner 2001: 730]. Головним Ця цитата є прикладом тлумачення «норми» як синоніма «нормальности». Саме воно зумовлює авторчине здивування, що норму бачать такою, «якою вона має бути». xxxi 58 1. Дискурс засобом утверджування й підтримування цього становища є інституційні дискурси, які накидають і натуралізують підставові класифікації та середні й крайні показники нормальности – інакше кажучи, вказують, хто належить до нормалізованої спільноти та як вона діє і думає (а отже, як має діяти й думати). Ще важливішим є внесок цих дискурсів в утвердження самого пріоритету нормальности за допомоги приймання за належне всього, що вкладається в її межі, та наголошування більших відхилень як загрози для спокою «нормальних людей» – без огляду на те, що керує «ненормальними». Як буде показано в 2.4.4, медійний дискурс є напрочуд відповідним і дієвим інструментом для виконання обох цих нормалізаційних завдань. 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу Розглянувши суть поняття дискурсу в його зв’язку з низкою інших підставових понять суспільних і гуманітарних наук, тепер можна перейти до методів практичного аналізу дискурсу. Проте розгляд цих різноманітних методів – описові, застосуванню та модифікації яких присвячено тисячі наукових праць – я не можу зробити бодай настільки докладним, як розгляд концептів. З одного боку, це ще більше віддалило би представляння результатів мого власного аналізу, а з другого – для мого аналізу, зосередженого тільки на одній ділянці, така загальна панорама не надто потрібна. На специфічних методах досліджування медійного дискурсу доречніше буде спинитися в наступному розділі, присвяченому саме медіям. Тут я лише сформулюю головні засади, яких маю намір дотримуватися у своїй дослідницькій праці, та про­ ілюструю їх застосування на кількох важливих аспектах аналізу. 1.5.1. Головні засади аналізу Першою з цих засад є соціяльна зорієнтованість аналізу. Разом із багатьма іншими дослідниками – не лише суспільствознавцями, а й великою частиною лінґвістів – я вважаю, що аналіз дискурсу має вивчати не просто ті чи ті елементи мовлення, а внесок цих елементів у вплив, що його чинить мовлення на суспільні стосункиxxxii. Ця засада поєднується з критичністю, тобто прагненням проблематизувати чинний стан справ, «показати, щó з ним не гаразд» [Johnstone 2002: 26] – зокрема, довести його сприятливість насамперед для певних груп та зумовленість не універсальними природними законами, а специфічними соціяльними обставинами, у творення яких ті групи зробили вагомий внесок. Ідеться перш за все про аналіз того, як дискурс сприяє здійснюванню влади, зокрема пануванню одних людей над іншими – найнеxxxii Власне, у викладеній вище концептуальній системі говорити про вплив мовлення на суспільні стосунки не зовсім коректно, оскільки перший феномен не можна вважати зовнішнім щодо другого. Цей поширений у працях про дискурс спосіб висловлювання я вживатиму передусім у сенсі внеску конкретних мовленнєвих подій і практик у підтримування чи змінювання загальніших стосунків у суспільстві. 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 59 прийнятнішому для багатьох дослідників аспекту суспільних стосунків, проти котрого (тобто на захист підлеглих і дискримінованих) вони більш чи менш відверто спрямовують свою наукову діяльність, нерідко доповнюючи її громадською. Водночас я згоден із Бломартом, що розуміння критичних підходів лише як критики влади є надто спрощеним: їхнім завданням має бути радше «аналіз упливів влади, її результату, того, що влада робить із людьми, групами й суспільствами та як цей уплив здійснюється». Але таке розширення панорами не означає зміни фокуса досліджування, адже «найглибший уплив влади скрізь полягає [саме] в нерівності, позаяк влада відрізняє та відбирає, залучає та вилучає» [Blommaert 2005: 1–2]. Важливим складником здійснювання влади є її представляння як справедливої, доцільної, природної тощо – в кожному разі, нормальної, тобто не вартої занепокоєння та втручання, – яке зменшує потребу дискурсивного й позадискурсивного примушування менш владних людей і груп, що інакше цьому здійсненню опираються. Тому аналіз упливів влади має надавати великої уваги способам такого представляння, способам протидії їм (наголошування ненормальности чинної влади) та результатам узаємодії тих і тих дискурсів, тобто їхньому сукупному впливові на свідомість і мову: уявленням про пов’язаних різними стосунками людей і про світ загалом (ідеологіям), які, знову ж таки, втілюються в дискурсі. Інакше кажучи, одним із головних об’єктів аналізу мають бути вияви та впливи різноманітних ідеологій. Ясна річ, відділити ті дискурси, котрі «пропонують» певні уявлення, від тих, котрі «прийняту пропозицію» втілюють, можна тільки за допомоги аналітичного спрощування, адже, як я вже не раз зазначав, у кожному дискурсі відбуваються водночас обидва процеси – точніше, творення та втілювання уявлень у дискурсі є двома боками того самого процесу. Проте можна виділити дискурси, де «пропонування» здійснюється неявно, невисловлено, бо мовці свідомо чи несвідомо припускають, що відповідне уявлення разом із ними поділяють адресати (тобто воно є спільним для учасників поглядом чи знанням) або навіть усі члени їхньої спільноти (тобто воно є спільним для них здоровим глуздом). Аналіз такого неартикульованого втілювання й творення уявлень видається мені цікавішим у науковому сенсі, ніж вивчення явно формульованих та вочевидь ідеологічних уявлень. Водночас він дуже важливий із погляду сприяння протидії нерівноправним і несправедливим суспільним стосункам, передумовою якої є проблематизація їхніх часто неусвідомлюваних засновків. Тому, наголошують Маріяне Йорґенсен і Луїз Філіпс, одне з головних завдань критичних дослідників полягає в тому, щоби виявляти буцімто самоочевидні уявлення, сприймані «не як розуміння світу, а як світ», перетворювати їх «на потенційні об’єкти для обговорювання та критики й, таким чином, відкри[вати] їх для змін» [Йоргенсен, Филлипс 2004: 273]. Це завдання тим важче, що дослідники здебільшого самі належать до досліджуваної спільноти, а отже, поділяють принаймні частину з її прийманих як належне уявлень – тобто вони мусять усвідомити й піддати сумніву те, що зазвичай бездум- 60 1. Дискурс но й беззастережно приймали [там само: 43]. Наступна засада, на якій я хочу спинитися, стосується саме епістемологічного статусу діяльности дослідників у зв’язку зі статусом досліджуваних уявлень. Згідно з цією засадою, що її можна назвати релятивізмом чи антифундаменталізмом, «наука не може приписувати статусу “істини” її власному знанню на противагу “хибній свідомості” інших» [там само: 276]. Хоча деякі дослідники, зокрема (пост)марксистські, припускають об’єктивність, неідеологічність свого опису світу (зумовлену, зокрема, спертістю цього опису на адекватні теоретичні засновки) й, відповідно, свою здатність виявляти й виправляти наявні в досліджуваних уявленнях «спотворення», я підтримую тих науковців, якот Йорґенсен і Філіпс, що вважають такі претензії неспроможними. Для них «умова існування будь-якого знання – це те, що воно є тільки одним серед багатьох можливих уявлень про світ» [там само: 44]. Тому, зокрема, ці науковці наполягають, що дослідник має не кваліфікувати досліджувані уявлення як істинні чи хибні, а вивчати кваліфікації, чинні в тій спільноті, де ці уявлення функціюють, а також механізми утверджування таких кваліфікацій і, головне, їхні соціяльні наслідки [там само: 43]. Деякі автори вважають, що такий релятивізм, роблячи неможливим відрізнити добрі описи світу від поганих, а проґресивні настанови – від реакційних, перешкоджає боротьбі проти соціяльної нерівности. Проте їхні опоненти доводять, що релятивізм «не означає, що ми не можемо судити про дійсність – насправді ми не можемо цього не робити. Що це означає, то це що всі судження відкриті для обговорення, і в цьому полягає можливість для продовження демократичних дискусій» [там само: 299]xxxiii. Судження науковців, сперті на певні процедури спостерігання й осмислювання реальности, можна вважати ще однією чинною в суспільстві «машиною представляння» цієї реальности, ще одним дискурсом, який у взаємодії з іншими впливає на її суспільне сприйняття, а отже, напрямки змінювання. Інакше кажучи, релятивізм не мусить провадити науковців до нігілізму, тобто заперечення можливости будь-якого суспільного впливу їхньої праці, яка не прикидатиметься об’єктивною істиною [Wetherell 2001б: 397]. Водночас із обмеженням своїх амбіцій відкрити істину, якої не можуть збагнути учасники аналізованого дискурсу, дослідник має визнати й засадничу неспроможність побачити все те, що ці учасники бачать, – тобто побачити саме так, як вони. Ця неспроможність пов’язана з неминучою зміною в стані досліджуваного об’єкта, яку спричиняє сам процес досліджування – не лише дискурсивного, а будь-якого. Йдеться – принаймні в суспільствознавстві – про те, що дискурс дослідника, як і кожен інший дискурс, є творчим, тобто не лише представляє дійсність, а водночас і творить її [Йоргенсен, Филлипс 2004: 268]. Тому однією з дослідницьких засад має Власне, й за такої позиції не всі твердження є однаково добрими, адже «ми завжди сперечаємося в межах дискурсивного простору, в якому вже є набір критеріїв того, що приймається як істинне твердження» [Йоргенсен, Филлипс 2004: 300; курсив мій]. xxxiii 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 61 бути рефлексивність – прагнення врахувати вплив процесу досліджування на результати. В суспільствознавстві дуже важливо враховувати вплив не тільки методів, а й тих характеристик свідомости науковця, що їх визначають: наукового й загальнокультурного знання, ідеологічних настанов, соціяльних ідентичностей тощо. Ці характеристики зумовлюють вибір об’єктів досліджування (у випадку аналізу дискурсу – дискурсивних подій і практик), зосередження на окремих аспектах цих об’єктів та застосування до їх опису якихось теорій, понять тощо, що його можна метафорично окреслити як «переклад» емпіричного матеріялу теоретичною мовою та, як кожен переклад, уважати певним насильством над ориґіналом [там само: 288–289]. Скажімо, вивчаючи уявлення, що складають здоровий глузд, дослідник не лише зосереджується на деяких із них (нерідко тих, котрі здаються йому особливо неправильними чи неприйнятними), а й описує ці зазвичай невисловлювані уявлення певною мовою, яка, ймовірно, відрізняється від тієї, що її ужили б самі носії, якби могли/мусили висловити. В деяких випадках накидання мови дослідника людям, уявлення та дії котрих він описує, є досить очевидним, як-от у соціологічних опитуваннях, де респондентів явно просять окреслити себе в наперед заданих категоріях (це яскравий приклад упливу класифікацій на класифіковані об’єкти, про який ішлося в 1.4.3), чи в антропологічних, психологічних та інших інтерв’ю, де формулювання запитання неявно спонукає респондента описувати свій досвід за допомоги «підказаних» слів/понять. Деякі теоретики тлумачать це накидання як вияв нерівноправних стосунків між суб’єктом і об’єктом дослідження, тобто влади першого над другим – і пропонують її враховувати та по змозі обмежувати (наприклад, запроваджуючи «відкриті» інтерв’ю, в яких респондент більш-менш вільно вибирає, про що і як говорити, або «діялогічні» дослідження, програму яких дослідник складає разом із досліджуваними людьми) [там само: 301–306; Карпенко 2002: 27–30]. Остання засада, про яку я хочу згадати в цьому огляді, стосується місця розташування/творення значень і, отже, впливів аналізованих текстів, яке зумовлює спрямування уваги аналітиків. Існують різні уявлення про те, щó передусім визначає значення тексту: те, що «має на увазі» автор/мовець; те, що «сказано» в самому тексті; те, як його «розуміють» читачі/слухачі; нарешті, все разом [Johnstone 2002: 230]. Популярна свідомість, мабуть, найбільшої ваги надає намірам мовця, а мово­ знавча теорія та практика донедавна були схильні шукати значення передусім у тексті. Більшість дослідників дискурсу вважають, як я вже зазначав, що значення постають у процесі взаємодії мовця й адресата за посередництвом тексту, сприйманого в контексті конкретної ситуації та під упливом чинних у суспільстві уявлень (який обмежує множину значень, що їх учасники взаємодії можуть надавати сприйманим текстам). Інакше кажучи, ці науковці розташовують значення «в абстрактному просторі поміж слухачами, мовцями й текстами», а за самими текстами не визнають жодного «справжнього значення», що не залежало б від особи слухача/читача та контексту, в якому відбуватиметься сприймання [там само: 231]. 62 1. Дискурс Згідно з цим поглядом, аналітик не сміє припускати, що вплив аналізованого тексту можна «зчитати» з самого цього тексту, бо вплив буде однаковим для всіх читачів – тобто вони звернуть увагу на ті самі аспекти й так само їх сприймуть. Цьому припущенню Томпсон протиставляє настанову, що дослідження ідеологічного впливу, скажімо, медійних текстів чи, як він їх називає, «послань [messages]» має охоплювати також процеси їх творення й особливо сприймання: «Ми не можемо приймати ці практики й процеси як належне, не можемо вважати, що витворене певним чином послання певним чином зрозуміють усі адресати в усіх контекстах» [Thompson 1990: 24]. Щоправда, авторам різноманітних «послань» деякою мірою таки вдається накинути втілені в них припущення, «так розташовуючи адресата поміж зробленими в тексті натяками, що він мусить прийняти ці припущення, аби надати текстові сенсу» [Fairclough 1989: 83]. Однак це не означає, що адресати не можуть такому накиданню опиратися та свідомо чи несвідомо відкидати припущення, які не узгоджуються з їхніми поглядами або здоровим глуздом. Тому дослідник не повинен постулювати успіху накидання втіленої в тексті явної чи неявної ідеологічної пропозиції, скажімо, про загрозливість, важливість або ж нормальність якогось учинку, висловлювання чи уявлення. Навіть утілення цієї пропозиції в межах цілої інституційної ділянки та вилучення з неї всіх альтернатив не ґарантує повного засвоєння й натуралізації: «Те, що видається гегемонією, насправді може бути лише “гегемонною практикою”, тобто діяльністю, яка не ґрунтується на засвоєнні уявлень та ідей, сприйманих як дороговказ у цих практиках» [Blommaert 2005: 169]. А отже, дослідник має аналізувати і практики, і уявлення їхніх владних і невладних учасників – точніше, й інституційні практики, і повсякденні, в яких учасники можуть утілювати уявлення, відмінні від інституційно підтримуваних. Якщо він не досліджує того, як сприймають певне «послання» адресати, то про засвоєння й, відповідно, вплив утілених у ньому ідеологій може, власне кажучи, лише висловлювати припущення, що потребують перевірки, чи, як називають це деякі автори [наприклад Thompson 1990: 22; Fairclough 1992: 73], давати тлумаченняxxxiv. Вірогідність цих припущень/тлумачень більшає за умови аналізу не окремих текстів, а тяглих практик, систематичне втілювання в яких певних уявлень зменшує здатність адресатів їх виявляти й відкидати – надто якщо їх накидання в одній ділянці посилюється накиданням в інших. Саме ця обставина дає мені підстави вірити в слушність моїх припущень про ідеологічні впливи медійних дискурсів, хоча їх сприймання я спеціяльно не досліджував. Проте навіть якщо дослідник таки вивчає сприймання, він мусить узагальнювати результати для окремих індивідів і контекстів на бодай трохи ширші суспільні Власне, для релятивістського світогляду між цими поняттями немає різниці, бо ж він узагалі не вірить в об’єктивну істину, пізнавання якої рухалося б від припущення до остаточного з’ясування, й уважає дослідницький процес радше рухом від одного тлумачення (прочитання) до іншого [пор. Wetherell 2001б: 396]. xxxiv 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 63 групи та ділянки. А головне, він може й, на думку багатьох авторів, має завершувати свою аналітичну працю тлумаченням ширших процесів підтримування й поборювання ідеологічної гегемонії та політичного панування, частиною яких є аналізовані практики [пор. Thompson 1990: 22; Fairclough 1989: розд. 6]. Як зауважує Барбара Джонстон, оскільки аналіз дискурсу зосереджується радше на конкретному, ніж на загальному, його результати «краще надаються для пояснення того, як відбуваються процеси людської взаємодії, ніж для узагальнень про наслідки цих процесів». Попри це, багато дослідників такі узагальнення роблять, адже «масштабні соціяльні теорії спокушають, зокрема, тим, що пропонують масштабні розв’язання суспільних проблем» [Johnstone 2002: 236]. Але ці теорії часто не працюють, бо дають одновимірні пояснення процесів соціяльної взаємодії, що їх зумовлюють дуже багато різних чинників. Як і досліджувані актори, дослідник не може не мати нормативних очікувань, які спонукають його прийняти певну «велику» теорію чи принаймні якісь «малі», непойменовані, але поширені уявлення про людину й суспільство. Проте, наголошує Джонстон, «дуже важливо уважно обдумувати, в чому полягають наші підходи до нових явищ», аби «мінімізувати спотворювальний уплив великих і малих теорій, які звужують фокус [сприймання]. Іншими словами, неабияке значення має чітко сформульована методологія дослідження, бо методологія допомагає захистити нас од передчасного теоретизування» [там само: 237]. Навіть загальні соціяльні процеси треба не кидатися пояснювати з погляду привабливих теорій, а спершу досліджувати, поєднуючи здобутки аналізу дискурсу з можливостями інших соціяльних і гуманітарних наук. Утім, таке поєднання виходить поза межі моїх амбіцій у цій книжці, адже воно має бути результатом колективних зусиль, які я своїм аналізом і попереднім тлумаченням хотів би стимулювати. 1.5.2. Текстуалізація та контекстуалізація Ілюструвати викладені вище засади я почну з операції, яка є важливою частиною будь-якого аналізу дискурсу: виділяння текстів і контекстів. У цій операції – котру зазвичай спрощено розглядають як вибирання з досліджуваної практики окремих текстів для докладного аналізу, тобто формування корпусу [Fairclough 1992: розд. 8] – добре виявляється неуникний уплив дослідника на результати й навіть на сам об’єкт дослідження. По-перше, аналітик має провести межі між одним дискурсом та іншими, а отже, й відповідними їм текстами. Як каже Джонстон: Кожен вибір щодо того, що вважати за текст для аналізу, – це вибір не тільки щодо того, що залучити, а й що вилучити. Такі вибори щодо того, що й скільки тлумачити як завершений елемент і де провести його межі, істотно впливають на висновки, яких ми доходимо. Інакше кажучи, текстом може бути одна дискусія чи ціла серія телевізійних дебатів, один електронний лист чи тривале листування, одна розмова чи все сказане в стосунках [між певними людьми]. Можна вважати, що розмова за обідом починається, коли всі сіли за стіл <...>, але таке означення вилучило 64 1. Дискурс би те, що було сказано до цього моменту й що може бути важливою частиною контексту. Власне, навіть писані тексти найпрототипнішого кшталту є результатом рішень щодо текстуалізації, які спираються на специфічні для певної культури очікування. [Johnstone 2002: 19–20] По-друге, під час текстуалізації усного й зазвичай не цілком вербального дискурсу, яка найчастіше має форму авдіо- чи відеозаписування та подальшого транскрибування, аналітик має вирішувати, в який спосіб надавати тому дискурсові структури писаного тексту [там само: 19]. Приміром, як виділяти в потоці мовлення окремі слова або ж фіксувати чи нехтувати незакінчені слова й несловесні звуки на кшталт протяжного «екання» між словами, гуркоту машини за вікном тощо. Потретє, саме виділяння головної події, щодо якої всі інші стають контекстом, не спирається на якісь об’єктивні факти, а теж є тлумаченням ситуації [Auer 1995: 1]. Скажімо, коли подружжя дивиться телевізор і водночас розмовляє, можна вважати це спогляданням телепрограми, одним з елементів контексту якого є розмова, а можна виділити як головну подію розмову, що відбувається, зокрема, на тлі переглядання телепрограми. Звісно, цей вибір аналітик почасти робить на підставі знання про те, на чому передусім було зосереджено увагу тих людей і про що вони говорили, але його зумовлюють також наукові інтереси й ідеологічно-культурні настанови. В цій книжці, з огляду на її тематичне спрямування, я розглядатиму пов’язані з медіями дискурси саме як медійні – зокрема тому, що не вивчатиму процесу їх сприймання, де вони поєднуються з мовленням сприймачів. Я матиму справу переважно з писаними текстами (опублікованими в газетах або на веб-сайтах телеканалів), але деякі телевізійні події транскрибуватиму сам. Виділяючи текстові одиниці аналізу, я дотримуватимуся звичного для дослідників медій зосередження на статтях та інших графічно розмежованих матеріялах газет і на відокремлених зміною мовця (наприклад, од ведучого до репортера) фраґментах теленовин. Водночас в обох випадках намагатимуся розглядати матеріяли одного типу як частини дискурсивних практик, ідеологічний уплив яких почасти спричинений повторюванням і додаванням (див. 2.5.1). Не меншою мірою дослідникові інтереси й настанови впливають на те, як він описує контекст вибраної для аналізу події, тобто які елементи виділяє та як характеризує. Різні уявлення теоретиків контекстуалізації про засади, згідно з якими її належить здійснювати, відбилися в різних описах типових елементів контексту. В 1.2 я наводив два таких описи й зазначав, що автори, які залічують себе до Критичного аналізу дискурсу, пропонують більшу деталізацію характеристик контексту – зокрема, соціяльних ролей, ідеологічних настанов і ситуаційних намірів учасників, – доводячи, що всі ці характеристики істотно впливають на перебіг дискурсивної взаємодії. Попри важливість детальної контекстуалізації для аналізу взаємозв’язку між дискурсом та соціяльними й ідеологічними процесами, її вразливе місце полягає, на думку критиків КАД, у (невисловлюваному) припущенні про сталість і напередза- 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 65 даність усіх елементів контексту. Критики доводять, що характеристики соціяльної ситуації та знання й настанови учасників великою мірою творить і змінює сам акт дискурсивної взаємодії. Зокрема, сказане/напи­сане в попередніх частинах акту поповнює ту сукупність знань, на підставі якої учасники тлумачать наступні частини; наміри одного з учасників можуть змінюватися під упливом поведінки іншого; уявлення учасників про тип дискурсивної події та соціяльні ролі (власну й одне одного) є продуктом узаємодії не меншою мірою, ніж її визначником. Згідно з цим поглядом, намагання визначити всі характеристики контексту події до – й задля – аналізу здійсненої в ній узаємодії обертається частковим приписуванням цих характеристик, тобто спотворенням досліджуваного дискурсу відповідно до настанов дослідників [Schegloff 1997; Blommaert 2005: 50–53]. Проте досить слушним є також зустрічний закид, що відмовлятися від будь-якої апріорної контекстуалізації – тобто виділяти якийсь елемент контексту щойно тоді, коли учасник своєю поведінкою наочно продемонстрував його врахування, – означає по суті приписувати всім актам дискурсивної взаємодії статус повсякденного спілкування. За такого підходу, мовляв, «звичайними розмовами» стають навіть ті акти, принципово інакший перебіг яких зумовлений, приміром, наперед відомими учасникам нормами суспільної ділянки (як-от на шкільному уроці або допиті в поліції) чи явно демонстрованим наміром одного з учасників (як-от при спробі зґвалтування) [Billig 1999; Blommaert 2005: 54–55]. Зрештою, орієнтація лише на явно демонстроване врахування елементів контексту неминуче зумовлює нехтування деяких прихованих елементів, що могли вирішальним чином уплинути на творення тексту, а тим паче тих, що перешкодили творенню, взагалі не давши аналітикові «матеріялу». Приміром, погане знання мови, якою відбувається розгляд іміґраційних клопотань в уповноважених установах, не дозволяє шукачам притулку чіткіше пояснити, чому вони втекли зі своєї країни, але вони не вказують на цю обставину, не сподіваючись надання їм змоги говорити рідною мовою й/або не бажаючи привертати увагу до своєї нездатности вільно спілкуватися в країні, де прагнуть залишитися жити [Blommaert 2005: 58–61]. Тому моя кваліфікація аналізованих газетних статтей і телепрограм саме як дискурсу медій – а не як економіки, політики чи літератури, кожна з яких має свою, сказати б, медійну частину, – справді є, з одного боку, приписуваням певного інституційного контексту практикам, що розташовані на перетині різних ділянок. З другого боку, відмова від такої контекстуалізації означала б нехтування тієї безсумнівної, зокрема завдяки спостереженням та інтерв’ю, для мене обставини, що в більшості випадків сприймання медійних продуктів (і розраховані на таке сприймання стратегії їх творення) визначали інституційні очікування, пов’язані саме з медіями, – інакше кажучи, що люди бачили в тих продуктах насамперед статті й телепрограми, а не політичні декларації чи бізнесові трансакції. Втім, щодо деяких дискурсів така одновимірна «інституціялізація» була б неприпущенним спотворенням їхньої багато- 66 1. Дискурс вимірної суті, як-от щодо передвиборної аґітації в медіях, котру – принаймні її «відверту» частину – читачі/глядачі сприймають водночас або навіть передусім як аґітацію, а не як інформацію чи розвагу (див. розділ 5). В кожному разі, звісно, цей вибір «головної інституції» є моїм тлумаченням, спертим не так на дослідження процесів сприймання, як на дослідницькі й ідеологічні орієнтації. Цей вибір є одним із багатьох прикладів важливої ролі дослідникових настанов у виділянні тих елементів контексту, врахування яких виявляється в спільних невисловлених припущеннях учасників і «на поверхні» відбивається лише в безпроблемній організації дискурсу. Як я зазначав в 1.2, учасники не пояснюють переважної більшости елементів своєї поведінки, бо вважають їх належними/нормальними та припускають, що інші вважають так само. Дослідник, з одного боку, може досить адекватно судити про такі припущення тому, що він їх теж поділяє, надто коли належить до тієї самої культурної спільноти чи групи, що й учасники аналізованого дискурсу. З другого боку, гадана спільність якихось припущень для всіх членів певної спільноти чи групи нерідко спонукає дослідника більш або менш свідомо приписувати учасникам дискурсу припущення, які він уважає притаманними для неї, – а якщо він залічує до неї себе, то й власніxxxv. Поки що, здається, свідомі цієї проблеми науковці не знайшли кращого її розв’язання, ніж побажати дослідникам якомога чіткіше формулювати й пояснювати свої припущення – спершу собі, а тоді читачеві, щоб він міг судити про їхню обґрунтованість. Саме так я і намагаюся робити. 1.5.3. Текстові рівні ідеологічного впливу Виділивши й попередньо сконтекстуалізувавши тексти, дослідник має перейти до їх аналізу – тобто, якщо йдеться про соціяльно зорієнтоване дослідження, до аналізу тих рис, які, за його теоретично й емпірично вмотивованим припущенням, роблять найбільший внесок у соціяльний та ідеологічний уплив цих текстів. Точніше, в ті аспекти впливу, якими передусім цікавиться науковець у цьому конкретному дослідженні, – і для різних аспектів перелік та ієрархія важливости аналізованих рис будуть різними. Власне, сама можливість приписування мовним елементам певних значень та впливів зовсім не є безперечною. З одного боку, науковці погоджуються, що мовці свідомо або підсвідомо вибирають ті чи ті елементи з огляду на свої уявлення про світ загалом і про конкретну ситуацію, в якій вони взаємодіють. Ба більше, вибір в Бломарт говорить, зокрема, про «небезпеку етноцентризму», тобто використання в аналізі різноманітних дискурсів «інтуїтивних узагальнень комунікаційних зразків власного суспільства, навіть кола товаришів [peer group]» аналітика, що спонукає його постулювати спільність контекстуалізаційних орієнтирів учасників тих дискурсів і їхню рівноправність у взаємному пристосуванні орієнтирів [Blommaert 2005: 49]. xxxv 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 67 одній ситуації впливає на вибір у подальших: за словами Джонстон, «кожне вживання граматичного елемента в одному тексті робить цей елемент помітнішим, доступнішим для іншого такого або трохи інакшого вживання в іншому тексті». Відтак «може дійти до того, що окремі вибори позначатимуть цілі способи бачення речей, цілі способи буття, і ці способи бачення речей здаватимуться природними, незаперечними, правильними» [Johnstone 2002: 41]. Такий зв’язок між окремими випадками вживання елементів та нормами цього вживання лише потверджує тезу про взаємовплив дискурсивної події та дискурсивної практики. Значення й, отже, вплив будь-який уживаний в окремій події мовний елемент може мати лише як характеристика певної практики – котра, однак, набуває цієї характеристики лише внаслідок уживання елемента в конкретних подіях [Kress 1985: 30]. З другого боку, попередні вживання й сперті на них конвенції щодо значень хоч і звужують можливості вибору в наступних ситуаціях, але зовсім не позбавляють його – тому значення елемента зрештою залежить від контексту, в якому його вживає мовець та тлумачить адресат (і який почасти визначають інші вживані в ній мовні й, ширше, символічні засоби). Тому чимало науковців переконані, що жоден конкретний елемент і тим паче загальна риса (інакше кажучи, рівень мови, як-от лексика чи інтонація) не може мати того самого значення й чинити того самого впливу в усіх контекстах. Так, приміром, твердять Ульрике Ганна Майнгоф і Дарюш Ґаласінський щодо рис, у яких виявляються чинні/творені ідентичності, – а отже, не вважають за можливе розглядати якісь риси як «маркери ідентичности» й аналізувати тільки чи передусім їх [Meinhof, Halasiński 2005: 11]. Те, що пропонують на цю роль інші автори, ці двоє вважають лише «потенційно важливими рисами творення ідентичности» й наполягають, що інші риси теж можуть робити в нього внесок, тож не варто наперед вирішувати, «яких мовних ресурсів мовці можуть чи мають уживати в творенні ідентичности» [там само: 14, 15]. Безперечно визнаючи контекстуальну зумовленість значень і впливів, я водночас уважаю за доцільне орієнтуватися на певний набір «основних» рис, у яких той чи той аспект упливу найчастіше виявляли попередні дослідники й на які, отже, передусім мають звертати увагу наступні, вважаючи відбиття в них того аспекту найімовірнішим, але, ясна річ, не відкидаючи можливости, що в конкретних аналізованих текстах важливими виявляться також чи насамперед якісь інші риси. Така орієнтація не лише впорядковує аналітичний процес, а й зменшує залежність цього процесу й, відповідно, результатів від особистих лінґвістичних та ідеологічних преференцій дослідника – хоч, звісно, й не усуває впливу панівних настанов усієї дослідницької спільноти (втім, цю «систематичну похибку» мінімізує різноманітність наявних підходів і пріоритетів). Щоправда, на перешкоді використанню праць інших авторів як орієнтира для складання такого набору стоїть та обставина, що переважну більшість приступних мені (та, мабуть, і всіх) праць з аналізу дискурсу виконано на матеріялі англійської мови, а в українській вияви впливів і, отже, на- 68 1. Дискурс бори основних рис можуть бути іншими. Скориґувати набори, що їх пропонують дослідники того матеріялу, я можу хіба що на основі власних досліджень, бо інших праць, присвячених ідеологічним упливам українських дискурсів, майже не знаю. Тому поки що представлю – з деякими застереженнями щодо його «перекладности» – «англомовний» набір, тобто ту частину, що відповідає предметові цієї книжки. По-перше, я розглядатиму тільки вербальні явища, а не візуальні чи інші символічні; по-друге, тільки ті, що виявляються в стандартній мові, а не у сленґах, діялектах чи інших різновидах; по-третє, тільки ті, що притаманні передусім чи зокрема письмовому мовленню, а не специфічні для усного. Найдокладніші реєстри потенційно важливих із погляду ідеологічного впливу мовних рис і відповідних їм аспектів аналізу пропонують автори КАД [наприклад van Dijk 1998: розд. 21, 27; Wodak та ін. 1999: 35–47], особливо Фейрклаф [Fairclough 1989: розд. 5; 1992: 73–78]. Він розглядає аналіз тексту як перший етап аналізу дискурсу й виділяє в ньому аналіз лексики (вживання окремих слів), граматики (пов’язування слів у речення), зв’язности (припасовування речень одне до одного) та (загальної) структури тексту. Зв’язности я майже не торкатимуся, про структуру тексту, найбільше з усіх названих рівнів залежну від конвенцій суспільної ділянки, в якій він функціює, говоритиму тільки в зв’язку з дискурсом медій (див. розділ 2), тому тут зупинюся лише на перших двох рівнях. Услід за Джонстон [Johnstone 2002: 46–49], я класифікуватиму лексичні й граматичні явища за ідеологічно значущими виборами, що їх роблять автори, вживаючи певних форм. Це, зокрема, має зменшити залежність класифікації від мови, на матеріялі якої її створено. 1.5.4. Називання Найперше хочу сказати про вибір слова [wording] для певного значення, тобто називання. Хоча значення зрештою постають унаслідок сприйняття вже вибраного слова, мовець робить вибір з огляду на бажане значення, якого він таким чином намагається надати одному зі слів, значеннєвий потенціял [Fairclough 1992: 186] яких – суб’єктивно окреслюваний від упливом чинних систем мовного знання, що їх найнаочніше втілюють словники, – це дозволяє. Різним словам відповідають більш чи менш відмінні способи представляння світу, інакше кажучи, різні дискурси (що водночас відрізняються значеннями, яких надають кожному з цих слів). Вибір певного слова актуалізує відповідний спосіб його означування й таким чином переносить на означуваний предмет або явище, притаманне цьому способові (дискурсові) сприйняттяxxxvi. Ясна річ, певний вибір мовця не ґарантує такого самого вибору адресата, який може надати вжитому слову значення, що його воно має в якомусь іншому дискурсі. Тому на підставі лише аналізу тексту не можна зробити обґрунтоТаке вживання слів, що вказують на різні дискурси, можна розглядати [там само: 191] як один із виявів інтертекстуальности, про яку йтиметься в 1.5.6. xxxvi 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 69 вані висновки ні про значення, якого набуло слово в цьому тексті, ні, отже, про його вплив на зміну «ваги» такого значення в значеннєвому потенціялі слова чи відповідного йому дискурсу – в порядку дискурсу розглядуваної ділянки. З більшою певністю аналітик може говорити про бажання мовця надати слову певного значення, надто якщо його вживання систематично розбігається з усталеним, що можна витлумачити як свідомий вибір. У деяких випадках відповідні словам дискурси виразно марковані й упізнавані, тому мовці зазвичай вибирають поміж ними цілком свідомо й цим вибором себе певним чином позиціюють та ідентифікують. Хрестоматійним прикладом аналітиків англомовних текстів є вибір, зокрема в політичному й медійному дискурсах, поміж словами terrorists (терористи) та freedom fighters (борці за свободу). Насправді тут можлива ще й низка проміжних варіянтів, з уживанням яких українські читачі й глядачі стикалися, наприклад, у словах на позначення членів чеченських груп, що в 1990-ті й на початку 2000-х років боролися проти російської армії: бойовики, повстанці, вояки, бійці, партизани. Вибір поміж цими варіянтами може, зокрема, пов’язувати цих людей з учасниками інших воєнних дій і переносити на них оцінку тих дій. Скажімо, вживання слова партизани ставить чеченських бійців в один ряд із радянськими партизанами часів Другої світової війниxxxvii, переважно позитивне сприйняття яких в українському суспільстві сприяє леґітимації цих бійців. Натомість окреслення терористи пов’язує їх передусім із членами «Аль-Каїди» та інших угруповань, що їх (великою мірою завдяки називанням у медіях) громадяни України здебільшого сприймають як терористичні, і таким чином делеґітимуєxxxviii. Три інші варіянти, хоч позірно нейтральні, можуть бути сприйняті як відмова від однозначної підтримки чи засудження, тобто як вияв протилежної позиції. Втім, можливий і ще менш маркований варіянт – чеченці, – вживання якого, однак, сприяє сприйняттю цих партизанів/терористів як членів і, потенційно, виразників інтересів чеченської нації, а самої війни – як конфлікту між цією нацією та Росією. Мало того, цей варіянт іще й підтримує класифікацію людей за етнічною ознакою, чим посилює вірогідність саме такого сприйняття війниxxxix. Та й називання частин, що Назва цієї війни є ще одним ідеологічно маркованим вибором. За радянських часів її було заведено називати Великою Вітчизняною, і відмова від радянської назви позначає дискурс відмови від радянської історії та ідеології. xxxviii Саме тому російська влада й медії стали частіше це окреслення вживати після 11 вересня 2001 року, намагаючися подати російську війну в Чечні як частину «світової боротьби з тероризмом». xxxix Ще істотніше сприяв такому сприйняттю вибір газети «Сегодня», яка в текстах про російськогрузинську війну 2008 року (див. 4.4.1) змінила усталене в російськомовному публічному дискурсі позначення однієї зі сторін. Замість звичного в громадянському значенні варіянта «российский» газета почала вживати слово «русский», конвенційна етнічна конотація якого посилювала «жорсткість» представлення, що її редактори вважали доречною в текстах про війну [інтерв’ю Гужва 2008] – і водночас надавала цій війні характеру конфлікту не лише між державами/режимами, а й між народами. xxxvii 70 1. Дискурс воюють проти чеченських вояків, «російськими військами» а чи «федеральними», протиставляє або Росію та Чечню, або ж центр країни та один із її реґіонів – тобто окреслює Чечню як неросійську чи російську. Ці приклади показують, що вибір слів завжди більш чи менш явно втілює певну стратегію представляння означуваної частини світу і світу загалом. Ці стратегії ніколи не бувають нейтральними: навіть неусвідомлений вибір на користь усталеного значення робить внесок у підтримування цього значення й натуралізованої панівної ідеології, яку воно втілює. Проте більший інтерес дослідників привертають стратегії переназивання [rewording, relexicalizati­on], свідомо спрямовані на зміну усталеного чи поширеного представлення з певною ідеологічною метою, яку їх систематичне застосування дає змогу виявити [Fowler та ін. 1979: 210; Fairclough 1992: 194]. Мовці вдаються або до творення неологізмів, тобто нових слів (нерідко нових тільки для їхньої мови, але вживаних в іншій, як-от офіс чи дискурс), або до вживання щодо певного предмета чи явища одного зі слів, зазвичай уживаних щодо інших. Як приклад другої стратегії можна назвати спробу Віктора Ющенка під час перебування в опозиції змінити сприйняття установи під назвою Адміністрація Президента України, називаючи її канцелярією і таким чином указуючи на її суто технічну, а не політичну роль, та оскаржуючи намагання тодішнього керівника установи Віктора Медведчука утвердитись як леґітимний політичний діяч. Одним із поширених видів переназивання є вживання евфемізмів – слів, які мають викликати менш неґативне сприйняття, ніж ті, що їх вони замінюють. Скажімо, про смерті на війні часто-густо говорять як про втрати, про в’язниці – як установи виконання покарань, а те, що пізніше стало відомим як дефолт чи обвал рубля 1998 року в Росії, керівництво країни спробувало подати як корекцію курсу. Ініціяторами такого переназивання зазвичай стають особи чи групи, які вважають його вигідним для себе (бо воно привабливіше представляє не лише означувані об’єкти, а й відповідальних за них суб’єктів), але успіх переназивання залежить від його прийняття чи відкидання в інших дискурсах, зокрема чи не найупливовішому з погляду мово­ творення медійному. Протилежно спрямованою стратегією є дисфемізм – підкреслювання неприйнятної суті означуваного предмета чи явища. Дисфемізм і евфемізм є лише крайніми точками спектра можливих назв, між якими лежить більше чи менше проміжних варіянтів [Johnstone 2002: 49] (як-от геноцид – голодомор – штучний голод – голод – випадки смерти від неврожаю). Ще одним явищем, яке має привертати увагу аналітика, є надмірне називання [overwording, overlexicalization], тобто вживання в одному тексті багатьох різних, більш чи менш синонімічних слів для близьких значень. Деякі науковці тлумачать таку «щільну» лексикалізацію певної ділянки як вияв посиленої уваги до неї з боку мовця й/або його групи, зумовленої особливостями їхньої ідеології [Fowler та ін. 1979: 211–212; Fairclough 1992: 193]. Розглядаючи це як одну з імовірних причин уживання різних слів для близьких значень, я водночас уважаю, що воно може бути 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 71 зумовлене й прагненням мовця уникнути частого повторювання тих самих слів, тавтології. На мою думку, це прагнення (яке є виявом певного уявлення про красу мови, тобто однієї з мовних ідеологій; див. 6.1) в українській мові далеко більшою мірою, ніж в англійській, упливає на конвенції багатьох письмових і навіть усних дискурсів, зокрема медійного. Безперечно важливим в ідеологічному сенсі видом називання є вживання метафор, яке означає більш чи менш свідомий вибір на користь якоїсь із них, а отже, на користь певного представлення описуваного об’єкта і світу загалом. «Суть метафори, – як окреслили її Джордж Лакоф і Марк Джонсон, – полягає в осмисленні й переживанні явищ одного роду в термінах явищ іншого роду» [Лакофф, Джонсон 1990: 389]. Від античних часів філософи й мовознавці вважали метафору суто орнаментальним елементом мовлення, притаманним головно літературі. Проте за останні сто з гаком років розуміння й, відповідно, локалізація цього явища зазнали радикальних змін. Науковці звернули увагу на те, що метафора не тільки «узгоджується з експресивно-емоційною функцією практичного мовлення», а й «відповідає здатності людини вловлювати і творити подібність між дуже різними індивідами та класами об’єктів», що «відіграє величезну роль і в практичному, і в теоретичному мисленні» [Арутюнова 1990: 15]. Ба більше, метафора відіграє модельну роль, тобто «не лише формує уявлення про об’єкт, а й наперед визначає спосіб і стиль мислення про нього» [там само: 14]. Тому метафори, з одного боку, «дають нам змогу зрозуміти невідоме в термінах відомого» й таким чином подолати невідповідність нашої мови пізнаваній реальності. Це особливо стосується науки, де, наприклад, комп’ютер (слово, яке й саме є метафорою, адже раніше в англійській мові computer означав людину, котра здійснювала обчислювання й котру потім замінила обчислювальна машина) його творці наділили, як людину, пам’яттю та здатністю підхоплювати віруси [Gozzi 1999: 5]. З другого боку, в суспільному житті, зокрема політиці, метафори діють як «пристрої для спрощування й осмислювання складних і здатних збити з пантелику наборів спостережень, що викликають занепокоєння» [Edelman 1971: 65]. Як зазначає Донелд Шен, окреслення рамок раніше не усвідомлюваних суспільних проблем «залежить од метафор, які лежать в основі історій, що породжують формулювання проблем і задають напрямки їх розв’язування» [Schön 1979: 255]. Скажімо, коли занед­бані нетрі представляють як хворобу міського організму (рак або ж уразу від тлі [blight]), це спонукає думати про їхній стан не як про проблему людей, котрі там живуть і котрим треба допомогти, а як про проблему міста, частиною якої є самі ті люди і яку можна розв’язувати лише вилученням хворої частини, тобто руйнуванням цілих дільниць без огляду на бажання їхніх мешканців [там само: 262–263]. Подібним чином окреслення СНІДу як чуми вказує на її чуже (в цьому разі африканське) походження та її зумовленість моральним занепадом европейських суспільств, зокрема розповсюдженням гомосексуалізму [Fairclough 1992: 197] – і, знову ж таки, підш­товхує до 72 1. Дискурс ізоляційних засобів розв’язуван­ня проблеми. Представляючи один проблемний аспект реальности через певний інший, такі метафори ускладнюють осмислювання нової проблеми в альтернативних термінах – надто що самі метафори здебільшого залишаються невисловленими, не даючи змоги «розвинути припущення, які з них випливають, та перевірити їхню придатність у певній ситуації» [Schön 1979: 255]. Втім, новотворені метафори суспільних проблем спершу таки стають об’єктом уваги та критики й в окремих випадках мусять змагатися з альтернативами, хоч офіційно підтримуваний і розповсюджуваний, зокрема в провідних медіях, погляд має в цьому змаганні велику перевагу. Проте коли його приймають і засвоюють, «метафоричний погляд стає організаційною концепцією, в яку загал упорядковує відповідні повідомлення з новин і в світлі якої новини тлумачить» [Edelman 1971: 72]. Ще непомітнішими й, отже, впливовішими є ті давно усталені метафори, що втілені в структурах самої мови, зокрема й у лексиці. Багато з них можна вважати ідеологічно нешкідливими, як-от орієнтаційні метафори, котрі, на відміну від щойно розглянутих структурних, задають «організацію цілої системи понять за зразком якоїсь іншої системи», приміром, упорядковують різноманітні фізичні, психічні й суспільні процеси відносно вертикальної осі, тобто в термінах «вгору – вниз» (скажімо, ми називаємо збільшення якоїсь величини зростанням, а добрий настрій – піднесеним) [Лакофф, Джонсон 396–404]. Однак деякі вкорінені метафори чинять безперечно згубний (хоч для більшости користувачів і непомітний) уплив на сприймання суспільних явищ і проблем. Наприклад, розуміння суперечки як війни (Лакоф і Джонсон навели багато англомовних ілюстрацій [там само: 388], але й українською нерідко говорять, що хтось розбив арґументи опонента, якого частогусто називають супротивником) заважає усвідомленню й використанню конструктивного потенціялу обміну ідеями й доказами. Іншим прикладом є розуміння (відкинуте, як я вже казав, у теоріях дискурсу, проте й далі непорушне в самих дискурсах, навіть у більшості наукових) мови як провідника [conduit], засобу передавання думок, що існують окремо від неї (тому, приміром, слова можуть бути наповненими глибоким змістом або порожніми). Як твердить Майкл Реді, воно локалізує муд­ рість і культуру радше в бібліотеках, а не у «живих мізках кожного нового покоління» [Reddy 1979: 309]. 1.5.5. Представляння процесів і статусу знання Інший важливий вибір, що його повсякчас роблять мовці, стосується представляння описуваного процесу та його учасників. Ідеться передусім про те, кого представляти як суб’єкта дії (аґента) та її об’єкта, чи вказувати їх узагалі та чи подавати процес як дію, що має (хай і не конче вказаних) суб’єкта й об’єкта, а чи як подію, коли зміна стану істоти або предмета стається немовби сама, без зовнішнього впливу. Ці вибори граматично реалізує так звана транзитивність, тобто характер зв’язку підмета, присудка й додатка в реченні. Цей характер визначають, по-перше, активний чи па- 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 73 сивний стан дієслова (Поліція заарештувала 25 демонстрантів / 25 демонстрантів було заарештовано поліцією); по-друге, вказування чи оминання суб’єкта в пасивному реченні (25 демонстрантів було заарештовано поліцією / 25 демонстрантів було заарештовано); по-третє, трансактивність (дієвість) чи нетрансактивність (подієвість) речення, зумовлена вибраним для опису процесу дієсловом (Поліція заарештувала 25 демонстрантів / 25 демонстрантів опинилися під арештом)xl. Одним зі способів оминути суб’єкта є номіналізація, тобто перетворення дієслова, яке позначає дію, на іменник, що його відтак зазвичай уживають у подієвому реченні (прикладом такого перетворення можна вважати слово «арешт» в останній ілюстрації). Крім цього, представлення суб’єкта можна змінити за допомоги вживання модального дієслова, що вказує на примус чи волю до виконання дії (Поліція мусила заарештувати 25 демонстрантів). Нарешті, на сприйняття дії чи події впливає те, яке слово стоїть на першому місці в реченні, тобто є його темою: на початку часто розташована вже відома інформація, від якої речення переводить до нової. Таким чином, тематизація певного слова може зменшувати увагу до нього, зокрема відсувати на задній план суб’єкта або об’єкта дії. Проте в деяких випадках, як-от у початковому реченні тексту, на першому місці може, навпаки, стояти слово, що повідомляє головну інформацію (25 демонстрантів заарештувала поліція...) [Fowler та ін. 1979: розд. 6, 10; Kress 1985: 32–39; Fairclough 1989: 120–125; 1992: 177–183; Johnstone 2002: 46–47]. Автори багатьох досліджень англомовного дискурсу, зокрема щойно зацитованих, твердять, що наголошування активної ролі актора в якійсь дії вказує на його владу й покладає на нього відповідальність за дію, тоді як оминання суб’єкта дії чи подання процесу як події зменшує відповідальність і почасти перекладає її на об’єкта (котрий нерідко є жертвою, що зазнає насильства або іншої шкоди), а почасти на «обставини» – тобто спотворює владні стосунки в описуваній узаємодії. Відповідно, ідеологічні орієнтації мовця відбиваються в тому, що він більш чи менш явно наголошує позитивні дії «своїх» акторів і неґативні дії «чужих», водночас приховуючи неґативні дії «своїх» і позитивні – «чужих». Деякі автори також кажуть, що подання певних осіб передусім як об’єктів дій інших характеризує перших як «питомо безвладних», а других – як «питомо владних», тобто «має тенденцію відтворювати владну нерівність, як ніби вона є природною», що нерідко суперечить намірам авторів підтримати людей, що їх вони вважають жертвами [Fowler 1985: 76; див. також Johnstone 2002: 47]. Ще одним можливим вибором є подання процесу як стану або властивости, що характеризує результат процесу, самого його при цьому не згадуючи. В моєму прикладі такому вибору відповідає варіянт 25 демонстрантів перебувають під арештом. Утім, це речення все-таки мали б доповнювати інші, які пояснювали би причину описаного стану, тобто процес – а отже, впливали на сприйняття того й іншого. xl 74 1. Дискурс Проте не бракує і критиків такого тлумачення ідеологічного впливу граматичних форм, які закидають тлумачам надмірну категоричність і нехтування ролі контексту у творенні значень цих форм. Зокрема, критики доводять, що граматичне оминання суб’єкта дії здебільшого не позбавляє читачів змоги зрозуміти, хто виконує цю дію: для цього вони мають інші вербальні й невербальні елементи (як-от відеоряд у сюжетах теленовин) тексту й/або інші тексти на цю тему (наприклад, попередні матеріяли в тій самій медії) [Verschueren 2001: 70]. Дослідники вказують також, що на способи представляння процесів істотно впливають конвенції відповідних дискурсів, як, приміром, наукового, де пасивні речення без суб’єкта «можуть підкреслювати уявлення, що наукові дії та спостереження були б такими самими незалежно від того, хто їх виконує» [Johnstone 2002: 47]. В українській мові пасивні речення, номіналізацію й інші форми, що їх багато англомовних дослідників тлумачать як намагання мовців відвернути увагу від суб’єктів описуваних дій, зумовлює, на мою думку, передусім уплив конвенцій радянського бюрократичного й пропаґандистського мовлення (так званого «новоязу») та залежність багатьох дискурсів од конвенцій відповідних російськомовних, де цей уплив, мабуть, іще більший. Тому, скажімо, вибір між Поліція заарештувала 25 демонстрантів та 25 демонстрантів було заарештовано поліцією відбиватиме, гадаю, радше намагання говорити/писати розкутіше чи, навпаки, офіційніше або ж «повертатися до справжньої української мови» чи говорити/писати «як заведено» – а сприйматимуть її слухачі/читачі відповідно або до одного з цих критеріїв відповідности, або ще якогось. Отож я не надаватиму транзитивності й тематизації першорядного значення як чинникам ідеологічного впливу аналізованих українських текстів, але в окремих випадках звертатиму увагу на систематичний характер того чи того вибору й міркуватиму про його причини. Ще один вибір, на який указували дослідники дискурсу, пов’язаний із представлянням статусу знання, що його повідомляє мовець (та водночас статусу самого мовця). І в англійській, і в українській, і в багатьох інших мовах мовці мають різноманітні засоби, аби виявити своє ставлення до тверджень, що їх вони формулюють, тобто надати їм тієї чи тієї модальности. По-перше, мовці можуть висловити ставлення за допомоги дієслова, яке пов’язує мовця (підмета) з твердженням (додатком, часто у формі підрядного речення), як-от знаю, припускаю, сумніваюся тощо. По-друге, вони можуть використати спеціяльні вставні слова, що маркують гаданий статус твердження: напевно, безперечно, ймовірно та ін. Відсутність таких слів означатиме переконаність у цілковитій слушності твердження. По-третє, в самому твердженні можна вжити якогось модального дієслова або не вжити ніякого: це явище можуть зумовлювати такі чинники / це явище зумовлюють такі чинники. Відсутність модальних дієслів, тобто вживання дійсного способу дієслова, що позначає описувану дію або подію, дослідники називають категоричною або об’єктивною модальністю й кваліфікують як представлення висловлюваного твердження універсальним і/або безперечно правильним. 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 75 Уплив такого представлення може бути тим більшим, що його не маркують жодними засобами й таким чином залишають невисловленим, тому адресатові його важче помітити й піддати сумніву [Johnstone 2002: 47; Fairclough 1992: 158–162]. Звісно, це не означає, що адресат обов’язково визнає безперечну істинність сприйманого твердження, адже його статус він визначає під упливом не лише одного речення чи навіть тексту, а й загального контексту ситуації, стосунків із мовцем та всієї чинної системи знання, яка спонукає його сприймати певні твердження як істинні, а інші – як хибні, і надавати твердженням одних людей вищого статусу, ніж твердженням інших. Тому, зокрема, категоричні твердження медій мають більше шансів бути сприйняті відповідно до їхнього декларованого статусу, тобто як «факти» (див. 2.4.1). 1.5.6. Інтертекстуальність Інтертекстуальність є, за Фейрклафом, одним із вимірів аналізу дискурсу на рівні дискурсивної практики, яким слід доповнювати аналіз на рівні окремих текстів [Fairclough 1992: 84]. Це поняття стосується «того факту, що, говорячи, ми завжди вимовляємо слова інших, постійно цитуємо й перецитовуємо вислови та перероб­ ляємо вже наявні значення» [Blommaert 2005: 46]. Як і використання невисловлених припущень, пристосування раніше вживаних способів мовлення до нових контекстів є необхідною умовою комунікації, адже «особу, дискурс якої був би цілком творчим – цілком відмінним від усього, випробуваного раніше, – було би, зрештою, неможливо зрозуміти» [Johnstone 2002: 138]. Тому кожен текст «наповнений уривками інших текстів, які можуть бути явно відмежованими або злитими та які цей текст може засвоювати, заперечувати, іронічно повторювати тощо» [Fairclough 1992: 84]. Таким чином він стає частиною, як назвав їх Міхаіл Бахтін, «ланцюжків мовної комунікації» [цит. за там само], що сполучають минулі тексти, на які цей текст «відгукується», з майбутніми, які він «передбачає». Ці ланцюжки приєднують до кожного тексту історію сприймання його, так би мовити, попередників, яка впливає на сприймання цього тексту й таким чином «дає змогу синхронному вживанню деяких висловів чинити потужні соціяльні, культурні та політичні впливи» [Blommaert 2005: 46]xli. Водночас, пристосовуючи й переробляючи тексти з минулого, нинішній текст «допомагає творити історію та робить внесок у ширші процеси змін» [Fairclough 1992: 102]. Але ланцюжки можуть охоплювати й версії, утворюЯскравим прикладом такого несподіваного впливу стала суспільна реакція на слово «козли», що його під час президентської кампанії 2004 року вжив щодо опонентів кандидат від влади Віктор Янукович. У поєднанні з оприлюдненою інформацією про його кримінальне минуле, це слово, пов’язуване з дискурсом кримінального світу, стало для багатьох людей доказом (чи зробило вірогіднішими докази опозиції), що в разі обрання президентом Янукович керуватиме країною, як тюремною «зоною». Тому воно викликало обурення, що сприяло масовій мобілізації проти намірів влади конче домогтися цього обрання, яка зрештою вилилася в Помаранчеву революцію. xli 76 1. Дискурс вані внаслідок швидкого «руху» текстів уздовж більш чи менш усталених дискурсивних мереж, що простягаються однією або й кількома інституційними ділянками [там само: 84]. Наприклад, аналітична записка спершу стає політичною промовою, далі – сюжетом у випуску теленовин, а тоді – розмовою між людьми, що його дивилися, та дзвінком когось із них до редакції. Очевидне використання й чітке позначення уривків інших текстів Фейрклаф, услід за французькими аналітиками дискурсу, називає явною інтертекстуальністю [там само: 104]. У такому разі автор здебільшого досягає бажаного комунікаційного та ідеологічного ефекту саме завдяки очевидності й чіткості, що дають змогу читачам/слухачам легко розпізнати запозичення, яке він до того ж якось виділяє – скажімо, лапками на письмі або інтонацією в усному мовленніxlii. Запозичений уривок найчастіше наводять або з невеликими текстовими змінами, які, однак, стають вирішальними для його використання в іншому контексті (це особливо помітно в іронічному парафразуванні, зокрема в анекдотах), або зовсім дослівно, проте з більш чи менш істотною зміною значення відповідно до зміненого контексту, що її автор може прагнути, а може, навпаки, навіть не усвідомлювати. Всі ці ефекти добре виявляються в одній із найпоширеніших форм явної інтертекстуальности – представленні іншого дискурсу, серед прикладів якого можна назвати «виклад» інших розмов в усному мовленні, праць інших авторів – у науковому тексті та, найважливіше для цієї книжки, виступів політиків чи інших акторів – у медійних матеріялах. Спосіб такого представляння можна розглядати як іще один текстуальний вибір, що його робить мовець, маючи на меті вказати на зміст і форму чужого висловлювання й водночас створити його образ, який відповідатиме власним мовцевим потребам [Johnstone 2002: 49]. Зокрема, висловлювання можна або дослівно цитувати, або переказувати (а якщо в ньому використано іншу мову чи мовний різновид – ще й подавати без перекладу або перекладати): перший вибір навіює враження адекватности представлення й важливости представлюваного, але водночас дещо віддаляє актора, голос якого мовець воліє не інтерналізувати. Навіть коли представлення точно цитує текст або, частіше, кілька його уривків, воно вміщує їх в інший контекст і таким чином змінює представлюваний дискурс – надто що цитати зазвичай доповнює виклад нецитованих частин і/або коментар. Інакше кажучи, представлення тією чи тією мірою змішує «голос» представлюваного актора з голосом автора, посилюючи таким чином притаманну будь-яким інтертекстуальним «сумішам» амбівалентність творених значень [Fairclough 1992: 105–108]. Чи не найxlii Втім, до явної інтертекстуальности я волію залічувати також те (безперечне для аналітиків і уважних та/чи поінформованих спостерігачів) текстове запозичення, котре запозичувач, навпаки, намагається приховати від основної авдиторії, а отже, ніяк не виділяє. Найвідомішим прикладом цієї стратегії є літературний, науковий і навчальний плаґіят – проте така практика поширена й у багатьох санкційованих використаннях одних текстів в інших, як-от аналітичних записок експертів у промовах політиків. 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 77 очевидніше з-поміж усіх дискурсивних типів, представлення іншого дискурсу завжди творить ідентичності представлюваних осіб – а часом також груп, (типовими) членами яких ці особи постають, – і водночас автора, який так чи інак позиціює себе щодо цієї особи та групи (див. розділ 5). Власне, будь-які впізнавані інтертекстуальні елементи роблять внесок у позиціювання мовця щодо групи, з якою його партнери асоціюють ті елементи (слова, особливості інтонації, мовний різновид загалом), а отже, в творення ідентичности і самого мовця, й групи [Johnstone 2002: 140]. Другим, не менш поширеним видом інтертекстуальности є інтердискурсивність, тобто використання в твореному тексті не уривків текстів, а конвенцій дискурсів. У самому цьому використанні немає нічого особливого: на якусь конвенцію спирається кожен текст, що дає змогу читачам/слухачам тлумачити його відповідно до певних очікувань, вироблених у процесі сприймання інших текстів цього типу, – і навпаки, гадані очікування авдиторії зумовлюють застосування цієї конвенції в процесі творення тексту. Проте в багатьох випадках у твореному тексті поєднуються конвенції різних дискурсів, роблячи його різнорідним не на поверхневому, текстовому рівні, а на глибинному, структурному – тому цей вид інтертекстуальности ще називають конститутивним [Fairclough 1992: 104]. З одного боку, поєднання в одному тексті різних, зазвичай явно не розмежованих способів творення значень зумовлює різноманітність і суперечливість тлумачень, сприяючи його амбівалентності (якої автор може й прагнути, бачачи в ній засіб досягти своєї комунікаційної та ідеологічної мети, що притаманне, зокрема, багатьом медійним текстам; див. 2.4.2). З другого, інтердискурсивне використання різних конвенцій спричиняє зміни в порядку дискурсу, елементами якого ці конвенції є, чи в співвідношенні між різними порядками, до яких належать використовувані конвенції. Як формулюють це Йорґенсен і Філіпс: Творчі дискурсивні практики, в котрих дискурси різних видів комбінуються новими й складними способами в нові «інтердискурсивні комбінації», є не лише знаком, але й рушійною силою дискурсивної та соціяльно-культурної зміни. З другого боку, дискурсивні практики, в котрих дискурси скомбіновано певними загальноприйнятими способами, не тільки є показниками стабільности, а й підтримують усталений порядок дискурсу та, відповідно, соціяльний порядок. [Йоргенсен, Филлипс 2004: 118] У принципі, кожен текст може перетворювати попередні тексти й конвенції, творячи таким чином нові. Одначе, як зауважує Фейрклаф, на практиці ця творча спроможність «соціяльно обмежена й скута, зумовлена владними стосунками». Чинна гегемонія в певній ділянці й усьому суспільстві сприяє відтворенню усталених конвенцій і накидає уявлення про прийнятні (нормальні) межі відхилень, перешкоджаючи таким чином радикальнішим змінам. Водночас інтертекстуальна творчість, сприяючи переструктуруванню порядків дискурсу, робить внесок у підва- 78 1. Дискурс жування й зміну цієї гегемонії та стає знаряддям боротьби за утвердження іншої [Fairclough 1992: 103]xliii. Тому аналіз інтертекстуальности є важливим джерелом для досліджування ідеологічних і соціяльно-політичних процесів боротьби за гегемонію, яке у Фейрклафовій трирівневій схемі має завершувати аналіз дискурсу, розпочатий на рівні тексту й продовжений на рівні дискурсивної практики [Fairclough 1992: розд. 3]. Підтримування, поборювання й змінювання гегемонії відбиваються в конвенціях порядків дискурсу та співвідношенні між різними порядками. Переокреслювання меж між порядками дискурсу може набувати, зокрема, форми переважно односпрямованого проникання конвенцій однієї суспільної ділянки в іншу (скажімо, бізнесової – в освітню) [там само: 207–215], або стирання відмінностей між різними дискурсивними типами в межах певної ділянки (наприклад, між інформаційним і розважальним – у дискурсі мас-медій; див. 2.5.4). Вивчаючи інтертекстуальні явища в текстах і практиках, аналітик може не тільки ілюструвати, а й виявляти процеси боротьби та змін в окремих ділянках і суспільстві загалом. Як і в інших аспектах аналізу дискурсу, аналіз текстового матеріялу треба доповнювати досліджуванням процесів його творення та сприймання, адже ці процеси головно й визначають внесок текстів (тобто відповідних дискурсивних подій) у підтримування чи змінювання порядків дискурсів. Навіть у випадках явної інтертекстуальности з тексту не можна «зчитати», чи розпізнали читачі запозичення, якому з елементів інтертекстуального ланцюжка передусім приписали та якого значення йому надали. Тим паче недостатнім є текстовий аналіз інтердискурсивности, адже навіть самі (буцімто) використовувані в тексті дискурсивні конвенції почасти є дослідниковими припущеннями/тлумаченнями. Не вивчаючи сприймання розглядуваних інтертекстуальних явищ у суспільстві, про їхній внесок у процеси гегемонії можна лише робити припущення, що їх мають перевіряти й уточнювати дальші дослідження. Саме так я кваліфікую свої загальні висновки, якими супроводжуватиму аналіз конкретних текстів і практик українських медій. Насамкінець згадаю про елемент дискурсу, спільний для всіх розглянутих аспектів аналізу. Означені в 1.2 пресупозиції, або невисловлені припущення мовців про спільні для всіх учасників дискурсивної події знання/уявлення, можна розглядати як важливий складник контексту події, який, хоч і не є рисою тексту, залишає в ньому більш чи менш помітні сліди (зокрема сполучники між реченнями й частинами речень, що узалежнюють сприйняття одного твердження від сприйняття іншого). Водночас ці припущення пов’язують текст із певною сукупністю співтекстів, де висловлено твердження, які мовець уважає за можливе тут не повторюваФейрклаф застерігає, що «термін творчість може бути оманливим з огляду на його індивідуалістичні конотації: дискурсивна творчість є наслідком соціяльних умов, а не досягненням індивідів, які мають особливі (творчі) властивості» [Fairclough 1995: 61]. xliii 1.5. Деякі аспекти аналізу дискурсу 79 ти, – тобто творять інтертекстуальний контекст аналізованого тексту [Fairclough 1989: 152]. Більшість таких припущень стосуються гаданих спільних уявлень про значення слів і сполук чи гаданого спільного знання, спертого на досвіді взаємного спілкування (зокрема, знання про обставини життя одне одного). Але для дослідників ідеологічного впливу дискурсу найбільший інтерес становлять пресупозиції, пов’язані з гаданою спільністю досвіду й, відповідно, уявлень для всіх членів певної групи чи суспільства, тобто з тлумаченням певного досвіду як нормального, а певних уявлень – як здорового глузду. Саме такому припусканню й водночас накиданню спільности я надаватиму першочергової уваги в своєму аналізі – розуміючи, знову ж таки, що моє виявлення припущень саме є припущенням. 2 Медії та медійний дискурс 2.1. Особливості медійної комунікації Мас-медії посідають особливе місце в житті сучасної людини загалом і в просторі її дискурсивної взаємодії зокрема, що спонукає деяких дослідників називати сучасні (демократичні) суспільства «медійними» [напр. Sarcinelli 1998: 11]. Медії накладають відбиток на ритм щоденного життя окремої людини й календар публічних подій спільноти, правлять за важливий засіб зв’язку між владою та народом і між різними суспільними групами, великою мірою визначають уявлення індивідів і колективів про себе та про інших. Для мого подальшого аналізу найбільше значення має саме цей останній аспект: роль медійного дискурсу в ідеологічному впливі, що його зазнає людина в сучасному світі, зокрема у формуванні її ставлення до чинного суспільного ладу та ідентифікації з певними спільнотами й групами. Але перш ніж зосереджуватися на ідеологічному впливі медій, варто в загальних рисах окреслити їхню роль у житті людини й суспільства – надто що саме вона робить цей уплив можливим і водночас не аж таким помітним для його об’єктів. Говорячи про мас-медії чи, коротше, медії, я матиму на увазі передусім вузьке значення цього терміна, яке охоплює інституції й організації, що їх в Україні традиційно звуть засобами масової інформації (ЗМІ) та поділяють на друковані (газети й журнали) та електронні (радіо й телебачення, а останнім часом також інтернет) [пор. Jucker 1995: 1]. Саме ці медії найбільше цікавили й цікавлять дослідників дискурсу та ідеології, тож їм присвячено найбільше теоретичних і емпіричних праць, на які я в цьому огляді посилатимусяi. Проте загалом мас-медіями називають усі «канали комунікації, що досягають великих і анонімних авдиторій» [там само] – від дорожніх знаків до інтернету й від стародавніх літописів до сучасних компактдисків. Йдеться саме про канали, а не про передавані ними сиґнали, тобто продукти діяльности медійних організацій. Ці праці переважно написано ще до розповсюдження інтернету, тож я доповнюватиму їхні висновки пізнішими арґументами про особливості нового виду комунікації. Утім, таких доповнень буде небагато, бо мене передусім цікавлять традиційніші медії. i 82 2. Медії та медійний дискурс Власне, авдиторії такої комунікації не завжди є великими, у звичному сенсі слова масовими: кількість читачів багатьох книжок або відвідувачів сайтів не перевищує кількох сотень чи навіть десятків осіб (тому справді масові медії, щоб відрізнити їх від цих спеціялізованих, називають популярними, розрахованими на широку авдиторію чи якось іще). Тобто кваліфікація всіх таких каналів як мас-медій або ж засобів масової комунікації (це останнє слово адекватніше окреслює їхню роль, ніж традиційне «інформації», тому науковці воліють уживати саме його) вказує не на розмір авдиторії, а на ту обставину, що передавані ними продукти «в принципі доступні для багатьох одержувачів» [Thompson 1995: 24], які до того ж здебільшого залишаються невідомими для продуцентів. Утім, множинність і анонімність одержувачів є лише однією з низки рис, що відрізняють медійну комунікацію від безпосередньої символічної взаємодії між людьми, які перебувають у полі зорового й слухового сприймання одне одного. Ці риси найдокладніше проаналізував Джон Томпсон, на праці котрого [Thompson 1995: розд. 1; 1990: розд. 5] я головно й спиратимусяii. Не менш важливою рисою, котра й дала назву заочній комунікації, є її опосередкованість певними технічними засобами (медіюмами) – від каменю й перґаменту до оптичних волокон та електромагнітних хвиль. Ці засоби забезпечують, поперше, певну фіксацію символічної форми (тексту, зображення, музичного твору тощо), а отже, її існування поза часовим і, в більшості випадків, просторовим контекстом творення; по-друге, можливість її репродукції, тобто виготовлення довільної (визначеної потребами, ресурсами й, у деяких випадках, установленим порядком) кількости копій. Фіксація означає, з одного боку, можливість сприймання форми в інших контекстах, більш чи менш віддалених у часі й просторі від контексту творення. За безпосереднього спілкування слова, спів, жест чи усмішку якогось із учасників можуть бачити й/або чути тільки люди, що перебувають у той самий час у тому самому місці, що й він. Натомість за посередництва радіо, телебачення чи інтернету ці дискурсивні елементи й складені з них більші форми стають доступними для потенційно необмеженої кількости людей у всіх куточках світу, до того ж не лише саме тоді, коли туди досягне сиґнал, а й, завдяки збереженню на плівці, диску чи іншому носії, ще багато років або навіть століть по тому. З другого боку, можливість просторової та часової віддалености сприймання від творення означає, що людина здатна сприймати форми, витворені в інших місцях або в інші часи. Таким чином, медії розширюють просторові й часові межі дискурсивної взаємодії, даючи людині змогу складати уявлення про події та процеси, що відбуваються в тих частинах країни й світу, де вона ніколи не бувала й навряд чи побуває, або ж відбувалися в минулому, іноді задовго до її народження. Це раІнший систематичний аналіз різних форм комунікації, зосереджений на взаємозв’язку між змінами в технологічних можливостях і культурних уявленнях, пропонує перекладена українською мовою книжка Джона Дарема Пітерса [Пітерс 2004]. ii 2.1. Особливості медійної комунікації 83 дикально змінює структуру уявлень та ідентифікацій людини (про що я докладніше скажу далі, обговорюючи ідеологічний уплив медій). Крім того, можливість зберігання, репродукування й переміщування форм означає можливість їх продажу, тобто, в принципі, робить їх товаром, що має певну ціну. Утім, поряд з економічною, товарною вартістю ці форми мають і символічну, яка вимірюється рівнем пошанування чи, навпаки, зневаги, що їх вони викликають серед членів певної спільноти (звісно, в різних спільнот ставлення може бути різним). Ще однією важливою відмінністю медіялізованої комунікації від безпосередньої є її принципово асиметричний характер. Якщо в очному спілкуванні, попри поширену нерівність владних стосунків і дискурсивних внесків, учасники майже завжди змінюють одне одного в ролях мовця та слухача, то в медіялізованій узаємодії такої зміни немає: ролі виробника й одержувача чітко зафіксовано, і замість діялогу здебільшого відбувається монолог. Порівняно нечисленні зворотні сиґнали одержувачів виробникам (листи до редакції газети, дзвінки в телестудію, протестні кампанії тощо) й навіть набагато частіші випадки відмови від сприймання конкретної форми (роману, статті, телепрограми) чи всіх продуктів певного виробника (автора, газети, телеканалу) не усувають цієї засадничої асиметрії. Таким чином, зв’язок між виробниками й одержувачами символічних форм є не так спілкуванням, як одностороннім передаванням, не повноцінною взаємодією, а «квазивзаємодією» [Thompson 1995: розд. 3]. Відповідно, те, що традиційно називають масовою комунікацією або мас-медіями, Томпсон означає як «зінституційоване виробництво та узагальнене поширювання символічних товарів за допомоги фіксування й передавання символічного змісту» [там само: 26]. З асиметричного характеру медійної (квази)взаємодії випливає кілька важливих особливостей творення та сприймання медійних продуктів. Найочевиднішою є та, що одержувачі майже не можуть упливати на спрямовувані їм сиґнали – як це роблять учасники безпосередньої взаємодії, котрі заперечують, перепитують, усміхаються чи супляться у відповідь на те, що їм кажуть, і таким чином спонукають мовця або продовжувати так само, або ж спробувати говорити інакше, спинитися й з’ясувати причину цієї реакції чи навіть узагалі припинити розмову. Одержувачі медійних продуктів можуть відмовитися від участи в акті взаємодії з виробником, але практично не можуть спонукати його змінити дискурсивну поведінку, принаймні в цьому акті взаємодії (статті, фільмі, випуску новин тощо). Водночас це означає, що виробники (за винятком хіба інтернетових; див. далі) не мають зворотного сиґналу від одержувачів і не можуть скориґувати свою поведінку, навіть якщо хочуть – і тому просто втрачають ту частину авдиторії, якій така поведінка не до вподоби. А щоб не втратити (бо від розміру авдиторії в багатьох випадках залежить розмір прибутків), виробники мусять якось вивчати реакції читачів чи глядачів: заохочувати їх висловлювати свою думку листовно чи телефонічно, проводити різноманітні опитування тощо. 84 2. Медії та медійний дискурс Власне, не тільки виробники позбавлені інформації про сприймання їхніх продуктів, а й одержувачі майже не знають контексту його творення, на відміну від учасників очної взаємодії. Медійна авдиторія сприймає не процес творення, а тільки його результат, продукт. Скажімо, читаючи газетну статтю, людина не знає обставин її підготування, писання, редаґування та інших складників процесу творення, у яких можуть брати участь, крім указаного автора, багато інших осіб. І навіть коли певний медіюм навіює людям враження, ніби вони сприймають саму подію, наприклад, у випадках «прямої» теле- або радіотрансляції передвиборних дебатів чи спортивного змагання, поза їхньою увагою залишаються якісь виміри трансльованого акту безпосередньої взаємодії, що їх можуть сприймати учасники акту, але медіюм не дозволяє передати віддаленій авдиторії (як-от «візуальний ряд» у радіопрограмах) або, навпаки, дозволяє за потреби приховати від неї (скажімо, спрямувавши телекамеру в інший бік). Цей приклад показує, по-перше, що треба розрізняти безпосередню взаємодію (дебати, матч тощо), яку представляють медії, та медіялізовану квазивзаємодію між виробниками й одержувачами такого представлення. По-друге, що здатність виробників за допомоги певних медій, передусім телебачення, більш чи менш повно зливати ці два процеси в сприйнятті одержувачів є потужним чинником ідеологічного впливу загалом і доброю нагодою для політично (чи якось інакше) зумовлених маніпуляцій зокрема. До цього питання я ще повернуся. А поки що зауважу, що різні медійні засоби дуже відрізняються один від одного за надаваною можливістю фіксувати й копіювати символічні форми та віддаляти в просторі й часі їх сприймання від творення. Приміром, напис на камені може зберігатися дуже довго, тобто він доступний сприйманню в широкому часовому інтервалі, але через складність його копіювання й переміщування зазвичай існує тільки в одному примірнику, що його можна сприймати тільки в одному місці. Натомість книжка чи газета хоч і не такі тривкі, зате їх можна легко копіювати й переміщувати, а отже, сприймати в багатьох різних місцях і, завдяки численним копіям, у той самий час, котрий, одначе, мусить бути віддалений від часу творення принаймні на стільки, скільки потребує процес переміщування. А радіо й телебачення вільні навіть від цього обмеження: трансльовану «наживо» програму слухачі й глядачі в різних куточках світу можуть сприймати майже водночас із творенням. Томпсон називає це «роз’єднанням простору й часу», що забезпечує можливість просторового віддалення без часового, а отже, витворює усвідомлення позапросторової одночасности подій, не обмеженої перебуванням у тому самому місці, – іншими словами, усвідомлення спільности життєвого ритму людей, розташованих у різних частинах країни й, зрештою, світу [там само: 32]. Із цих відмінностей випливають інші: у придатності до отоварювання, в можливості зворотного зв’язку, в швидкості й масовості впливу на одержувачів тощо. Зокрема, товаром зазвичай стають ті форми, що їх можна не лише зберігати, а й пе- 2.1. Особливості медійної комунікації 85 реміщувати та копіювати, тобто книжки й компакт-диски, а не написи на камені чи малюнки на асфальті (хоч ориґінальність та унікальність нерідко теж мають велику символічну й навіть економічну вартість). На відміну від друкованих медій, де відгук від читачів може бути враховано лише в подальшому акті взаємодії (наступній книжці чи пізнішому числі газети), електронні дають змогу одержати й урахувати зворотний сиґнал у тій самій телепрограмі або інтернет-конференції. Саме інтернет дає унікальну можливість для миттєвого зворотного зв’язку членів авдиторії з творцями символічних форм, так званої інтерактивности, що її дослідники кваліфікують як участь сприймачів у процесі творення [напр. Гол 2005: 53; Eriksen 2007: 8]. Для деяких видів інтернет-комунікації, як-от чатів, співучасть різних осіб є умовою функціювання самого медіюму [Jensen 2002a: 162]. Власне, такі «мережеві» медії, в яких немає єдиного чи головного центру творення та розповсюдження символічних форм, а отже, й чіткого поділу на виробників і споживачів, не є мас-медіями у вказаному вище значенні: одночасність творення й сприймання та симетричність учасників робить цю взаємодію подібною радше до очної [Slater 2004: 599]. Тому подальші арґументи про соціяльні й ідеологічні ефекти медійної комунікації до цих видів здебільшого не застосовні. Непорівнянна масовість авдиторії електронних медій та швидкість передавання й сприймання їхніх продуктів дає змогу також активно використовувати їх як засіб транслокального здійснювання влади, тобто втручання в перебіг віддалених у просторі подій і досягання впливу на їх результат. Найвідомішим прикладом є телей радіоповідомлення керівництва держави про початок війни, запровадження надзвичайного стану або смерть монарха, президента чи генерального секретаря. Але, крім державної влади, електронні (а часом і друковані) медії правлять за інструмент кориґування поведінки біржових гравців (які в Нью-Йорку довідуються про результати торгів у Гонконґу), скликання прибічників партії на мітинґ, інформування загалу про мистецьку виставку та безлічі інших виявів транслокального впливуiii. Водночас масовість авдиторії та інтенсивність узаємодії дають самим медіяорганізаціям доступ до специфічного виду влади, що її Томпсон, услід за Бурдьє, називає символічною [там само: 17; Bourdieu 1991]. Здійснювання цієї влади або, звичніше кажучи, ідеологічного впливу стає наслідком творення за допомоги медійних форм певних уявлень про світ, що спонукають одержувачів форм до певної поведінки. Ідеологічний уплив медій і через медії буде головним об’єктом моєї уваги в цьому розділі та книжці загалом. Втім, за допомоги медій владу можна здійснювати не лише крізь простір, а й крізь час, упливаючи на уявлення й дії людей, що сприйматимуть нинішній продукт у менш чи більш віддаленому майбутньому. Тоді, очевидно, важить не швидкість передавання продуктів, а їх тривкість і, головне, поцінування в контексті сприймання. iii 86 2. Медії та медійний дискурс 2.2. Медії як суспільна інституція Схарактеризувавши технічні й дискурсивні особливості медіялізованої (квази)взаємодії, тепер можна окреслити її місце в житті людини й суспільства, інакше кажучи, соціяльний контекст творення та сприймання медійних продуктів. Власне, це два різні контексти: з огляду на просторову й/або часову віддаленість сприймання від творення, ці процеси відбуваються окремо й відмінно один від одного. Творення відбувається в публічному житті, на перетині економіки, політики та культури, а сприймання – переважно в приватному, як частина пізнавальної діяльности, дозвілля, родинної взаємодії та громадянського анґажування. Обидва процеси посідають у відповідних сферах винятково важливе місце. З одного боку, медійна індустрія є одним із найприбутковіших секторів економіки й одним із головних чинників ідеологічного та політичного впливу в суспільстві. З другого, сприймання медійних продуктів є невіддільною частиною повсякденного життя сучасних людей, яка за кількістю траченого на неї часу стоїть на другому місці серед усіх видів активности, поступаючись лише праці [McCullagh 2002: 2]. Використання мас-медій стало найпоширенішою та водночас найзвичайнішою практикою, спільною для всіх, а однак – чи отож – не надто цінованою [Reimer 1994: 9]. Тому, в принципі, можна говорити про наявність у сучасних суспільствах двох окремих і дедалі впливовіших інституцій – творення медійних продуктів та їх сприймання. Проте доцільніше все-таки розглядати обидва види діяльности як складники тієї самої інституції, що реґламентує взаємодію між виробниками й одержувачами. Бо хоча з огляду на відокремленість контекстів правила гри в кожному з цих складників різні, головним типом узаємодії, котрий і визначає медії як специфічну суспільну та дискурсивну ділянку, є сприймання в одних контекстах символічних форм, вироблених в інших, – а не взаємодія всередині кожного з цих контекстів (наприклад, спілкування між членами родини, що дивляться телепрограму, чи між журналістом і політиком, у якого він бере інтерв’ю). Відповідно, учасники цієї (квази)взаємодії виробляють одне щодо одного певні узагальнені – пов’язані не з особою виробника чи споживача, а з його дискурсивною роллю чи, як я називав це в 1.3, суб’єктною позицією – поведінкові очікування, усталеність яких і є ознакою інституційности взаємодії. Втім, правила й очікування для різних медіюмів узаємодії і навіть для різних типів продуктів досить відрізняються, тож можна виділяти (не забуваючи про суто аналітичну зумовленість таких розмежувань) окремі інституції друкованих і електронних медій, газети й телебачення, новин і серіялу тощо. Трохи згодом я зупинюся на особливостях деяких типів медійної взаємодії, передусім новин, матеріял яких посідатиме чільне місце в моєму подальшому аналізі. А поки що розгляну особливості процесів творення та сприймання медійних продуктів, звертаючи увагу, зокрема, на зміни, які поширення цих видів діяльности внесло в плин публічного й приватного життя. 2.2. Медії як суспільна інституція 87 2.2.1. Розвиток медійного виробництва Почну з творення – чи радше виробництва, бо саме промисловий, серійний характер цього процесу й, відповідно, масовість та інтенсивність сприймання/споживання його продуктів робить творців/виробників потужною економічною, політичною та ідеологічною силою. Ці три аспекти діяльности медій – економічний, політичний та ідеологічно-культурний – від самого початку доби масової комунікації були нерозривно пов’язані. Не випадково, як наголошує Томпсон, здійснена в цю добу радикальна трансформація способів творення, передавання та сприймання символічних форм – медіялізація культури – відбувалася водночас і у взаємозв’язку з поширенням промислового капіталізму та формуванням національної держави. Взаємодія цих трьох процесів відіграла ключову роль у творенні нового, так званого модерного типу суспільства в Західній Европі та на теренах розселення її мешканців, а відтак змінила спосіб життя людей в усьому світі [Thompson 1990: 159–160]. Медійну трансформацію культури й суспільства започаткувало винайдення в середині XV століття друкарського верстата, яке вможливило непорівнянно активніше видання книжок, кількість назв яких на кінець того століття обчислювалася десятками тисяч, а сукупний наклад – десятками мільйонів. Технологічна революція обернулася економічною: в різних країнах Европи виникли друкарні-видавництва, продукція яких «стала першим, у сучасному розумінні, масово виготовленим промисловим товаром» [Андерсон 2001: 53], поклавши початок активній книготоргівлі, що задовольняла й водночас стимулювала читацький попит. Окрім книжок, видавництва почали випускати також газети – спершу одноразові (присвячені якійсь важливій події), а від початку XVII століття періодичні видання з новинами про поточне життя відповідного суспільства та ширшого світу. Поступовому зростанню впродовж наступних століть їхньої чисельности, накладу й, відповідно, суспільної ролі сприяли, з одного боку, розвиток транспортної мережі та поштової служби, що вможливлював розповсюдження далеко від місць публікації, а з другого, підвищення рівня письменности населення та зниження вартости газет, яке робило їх доступними для дедалі ширших мас, а не лише для освіченої та багатої еліти [Thompson 1990: 174–175; Кін 1999: 28–29]. Зниження вартости й, отже, збільшення накладів газет стало можливим, зокрема, завдяки продажеві частини площі під рекламу, який водночас зробив газети важливим механізмом забезпечення продажу інших товарів та послуг, тобто посередником між виробниками й споживачами в більшості економічних галузей. У середині ХІХ століття поєднання низької ціни, масового розповсюдження (супроводжуваного спрощенням стилю й посиленням розважальної орієнтації; див. 2.2.3) та прибутку від реклами стало в західних країнах головним чинником економічного успіху газет. За словами Карла Бюхера, «газета набуває характеру підприємства, яке продукує простір для оголошень як товар, який можна продавати завдяки редакційній 88 2. Медії та медійний дискурс частині» [цит. за Габермас 2000: 235]. Відповідно, популярні газети перетворилися на масштабні комерційні структури, що працювали за умов жорсткої конкуренції та потребували великого капіталу, розмір якого обмежував коло власників і стримував дальшу появу нових видань. Мало того, конкуренція та зумовлена нею концентрація газетної індустрії під контролем нечисленних корпорацій призвели до значного зменшення кількости масових щоденників і тижневиків. А в другій половині століття, головно під упливом переорієнтації споживачів і рекламодавців на телебачення, почали (принаймні на Заході) падати й загальні наклади видаваних газет [Thompson 1990: 176–180; Габермас 2000: § 20]. Радіо й телебачення пройшли шлях до мільйонних авдиторій, мільярдних прибутків і транснаціональних корпорацій набагато швидше. В Сполучених Штатах уже за рік після появи 1920 року першої комерційної радіостанції таких станцій налічувалося понад півтисячі. Поряд із цими станціями, які здобували прибуток завдяки продажеві спершу радіоприймачів, а пізніше рекламного часу, існували й некомерційні станції, що їх засновували й фінансували, приміром, освітні установи. Позаяк частоти електромагнітних хвиль становили обмежений ресурс, у кожній країні ліцензії на мовлення (тобто дозволи певним станціям використовувати певні частоти в певний час для певного типу програм) видавав уповноважений державний орган, тому радійний ринок формувався й розвивався під більшим впливом законодавчих і адміністративних реґулювань, ніж газетний. У Британії цей уплив привів до утворення під контролем держави так званого громадського мовлення, фінансованого зі спеціяльного збору, що його мали платити власники приймачів. Після Другої світової війни створеній ще в середині 1920-х Британській мовленнєвій корпорації (відомій за абревіятурою як BBC чи Бі-Бі-Сі) уряд доручив опікуватися також телевізійним громадським мовленням. Проте монополію BBC на британському телевізійному ринку порушено в середині 1950-х заснуванням другої, комерційної компанії. Громадське та комерційне мовлення в жорсткій конкуренції поділили глядацький ринок приблизно порівну, а головне – швидко збільшили його майже до розмірів усього населення країни [Thompson 1990: 182–189]. Ці два типи радіо- й телемовлення поєднуються також у багатьох інших країнах, зокрема в Західній Европі та колишніх британських колоніях. Натомість у США на ринку запанували реґіональні комерційні станції, більшість яких належить до однієї з кількох загальнонаціональних мереж, що разом залучають понад 90 відсотків глядачів, залишаючи фінансованій із податків Службі громадського мовлення (PBS) кілька відсотків порівняно освічених і багатих [Ouellette 1999]. Країни «третього світу» відрізняються від розвинутих західних набагато нижчими темпами поширення радіоприймачів і телевізорів серед населення, а також їхньою переважною концентрацією в містах, де вищий рівень життя та кращі умови для приймання програм [Thompson 1990: 192]. Однак поступово більш чи менш активними слухачами й глядачами стає більшість людей в усьому світі: навіть в Азії наприкінці минуло- 2.2. Медії як суспільна інституція 89 го століття пересічна особа дивилася телевізор дві з половиною години денно, в Европі цей показник перевершував три години, а в Північній Америці ледь не досягав чотирьох [McCullagh 2002: 2]. Останніми десятиліттями на ринку електронних медій відбуваються ті самі процеси, що й згадані вище зміни на ринку газет, – проте вищими темпами, в більших масштабах і з помітнішим упливом. Як і газети, радіо- й телестанції дедалі більше опиняються під контролем небагатьох корпорацій, котрі до того ж охоп­люють медії різних типів, а нерідко ще й організації з немедійних ділянок. Концентрація не обмежується рамками однієї країни: комунікаційні конґломерати оперують на глобалізованих ринках, купуючи медійні організації різних країн або продаючи їм свої продукти (фільми, телесеріяли, новинні тексти й зображення, відеокліпи, компакт-диски, книжки тощо). Таким чином провідні виробники наповнюють своїми продуктами весь світ, що призводить до явної асиметрії в міжнародному обміні фільмами, телепрограмами, музичними кліпами й іншими медійними формами. Скажімо, телебачення латиноамериканських країн 1983 року заповнювало 46 відсотків етерного часу імпортними продуктами, понад три чверти яких було вироблено в США, тоді як на американському телебаченні частка чужої продукції становила всього 2 відсотки [Thompson 1990: 202]. Втім, у деяких жанрах, як-от серіяльному, виробники з «третього світу» останнім часом почали активно конкурувати з західними на ринках не лише своїх країн, а й їхніх [Allen 2004: 249]. Розповсюдженню медійних продуктів, особливо телевізійних, через кордони й океани сприяв розвиток супутникового зв’язку, який разом із появою кабельних мереж передавання сиґналу також уможливив різке збільшення кількости доступних пересічному чи принаймні заможному глядачеві телепродуктів, адже воно перестало залежати від обмежености частотного ресурсу. Усунення однієї з причин, яка робила необхідним реґулювання ринку електронних медій із боку держави, сприяло посиленню активности прибічників так званої дереґуляції, тобто обмеження державного контролю над діяльністю теле- та радіомовників [Thompson 1990: 193–205]. Ці прибічники, чи не найгучнішими з-поміж яких є власники й менеджери потужних медійних корпорацій, бачать у такому обмеженні шлях до пожвавлення економічної діяльности, посилення конкуренції та надання більшого вибору споживачам – не визнаючи, що неконтрольована діяльність комерційних мовників часто-густо призводить також до витиснення з ринку виробників продуктів для менш численних авдиторій і таким чином позбавляє багатьох людей вибору [Кін 1999: 41–48]. Нині найдинамічніший сектор медійного ринку – інтернет, який стає найактивніше вживаним у житті дедалі більшої кількости людей видом комунікації, чому сприяють, зокрема, його використання задля реклами й продажу немедійних продуктів та перехід інших видів медій на почасти інтернетове функціювання у вигляді веб-сайтів друкованих видань і телерадіоканалів. Завдяки меншим коштам виробництва та можливості миттєвого передавання продуктів через величезні відстані й 90 2. Медії та медійний дискурс будь-які кордони цей медіюм, з одного боку, радикально зменшує можливості державного реґулювання, а з другого – істотно ускладнює концентрацію виробництва в руках невеликого кола корпорацій [Гол 2005: 24]. Відповідно, розповсюдження інтернету збільшує різноманітність медійних продуктів і розширює коло виробників, що не лише дає більший вибір окремим споживачам, а й зменшує уніфікацію та односпрямованість транснаціональних інформаційних потоків. 2.2.2. Медії, держава та суспільство Для держави, однак, проблема контролю над діяльністю медій аж ніяк не зводиться до забезпечення громадянам/споживачам якнайширшого вибору різноманітних продуктів. Навпаки, здійснювані в різні часи в різних країнах спроби влади втрутитися в медійний ринок здебільшого мали на меті обмежити вибір, перешкодивши виданню й розповсюдженню книжок і газет, що їх вона вважала шкідливими для своїх інте­ ресів (зазвичай подаваних як суспільні чи національні). З початком реґулярного книгодрукування реґулярною та світською, тобто державною стала також цензура, що її доти час од часу застосовувала церква для перевірки рукописних текстів на наявність єресі. Влада кожної держави встановила свій режим цензури, що вже в XVI столітті призвело до друку у вільніших країнах (як-от Нідерландах) видань різними мовами для читачів у всій Европі [Thompson 1990: 175–176]. В Англії на початку XVIII століття, вже після формального скасування цензури, запроваджено спеціяльний податок на газети й брошури, покликаний, як указує Джон Кін, не тільки поповнити казну, а й обмежити поширення преси, в якій панівні класи бачили «інструмент, що руйнуватиме мораль, релігію, порядок та людське суспільство як таке». Особливо лякало панівні верстви поширення в XIX столітті дешевої популярної преси, що буцімто несла підривні ідеї в голови простолюду, – тому влада суворо карала не тільки журналістів і друкарів, а й вуличних торгівців газетами [Кін 1999: 29]. Однак іще від часів Громадянської війни в Англії автори численних філософських трактатів висували різноманітні арґументи проти цензури, і впродовж наступних двох із гаком століть свобода преси була однією з провідних ідей ліберальнодемократичної думки й активно обговорюваних тем публічної сфери, що великою мірою саме завдяки книжкам та газетам формувалася як незалежний від держави простір критичної дискусії [Габермас 2000]. Критики цензури бачили в ній спершу порушення Божих заповідей любові й пошуку істини, а згодом обмеження можливости вільно висловлювати думки, яку ліберальні мислителі вважали конечною передумовою громадського контролю над діями влади й, отже, стримування її зловживань [Кін 1999: 10–26]. Вплив цих арґументів був особливо сильним в англійських колоніях у Північній Америці, велику частину мешканців яких становили втікачі від переслідувань із боку британського й інших европейських режимів. Уже наприкінці XVIII століття до Конституції Сполучених Штатів Америки внесено поправку, що забороняла владі обмежувати свободу преси, яку засновники нової держави вважа- 2.2. Медії як суспільна інституція 91 ли одним із підставових прав людини. Протягом XIX століття норми про свободу думки й/або преси з’явилися в конституціях багатьох західних держав, які, відповідно, скасували більшість законодавчих перешкод для публікації друкованих видань [Thompson 1990: 250]. Із плином часу сприйняття цих свобід як питомих складників демократичного ладу стало по суті універсальним. Воно спонукало навіть багатьох керівників далеких від демократії держав (зокрема й СРСР) записувати у свої конституції статтю про свободу слова, яку вони кричуще порушували на практиці, прискіпливо цензуруючи всі видання та суворо караючи за висловлювання думок, що суперечили офіційній догмі. Утім, і в демократичних державах влада нерідко вдавалася й досі вдається до спроб обмежити свободу преси, зокрема під приводом захисту національних інте­ ресів чи збереження державної таємниці. Проте, крім таких вочевидь неліберальних зазіхань в інтересах самої влади, демократичні держави накладають і деякі обмеження, покликані захистити індивідуальні й групові інтереси громадян. Ідеться про висловлювання та інші символічні форми, що їх ці особи/групи вважають образливими (зокрема щодо їхніх релігійних, етнічних чи расових почуттів), наклепницькими (свідомою неправдою, яка має на меті завдати шкоди репутації) чи непристойними, шкідливими для суспільної моралі (це стосується насамперед розповсюдження гаданої порнографії). Ці обмеження впродовж тривалого часу залишаються предметом публічних дискусій, що набувають несподіваних вимірів із появою нових видів неприйнятних для частини людей символічних форм, почасти зумовленою використанням нових медіюмів (як-от інтернету, що знову зактивізував дискусію про порнографію). Поява нових типів медій, зокрема радіо й телебачення, посилила усвідомлення ще однієї важливої підстави для обмеження свободи медій мовити як і про що вони вважають за доцільне: суспільного інтересу, який вони мають задовольняти. Первісна нечисленність радіо- й телестанцій (почасти зумовлена обмеженістю частотного ресурсу, а почасти – політичними міркуваннями владних еліт, зокрема бажанням тримати станції під контролем) дала вибраним мовникам змогу залучати немисленні для друкованих видань авдиторії. Ця обмеженість і масовість спонукала частину еліт і, під їхнім впливом, мас очікувати й навіть вимагати від медій певних форм служіння суспільству, обмежуючи таким чином свободу медійних організацій вибирати ці форми з огляду на ринкову доцільність чи політичну заанґажованість. Тобто суспільним очікуванням притаманна амбівалентність: медії мають жити на власні (зароблені) кошти й водночас працювати для громадського добра, – що відбивається і в законодавчих та адміністративних приписах, і в професійних нормах самих медійників [Saxer 1998: 58–59]. Громадського служіння від медій очікують, по-перше, в представлянні різних поглядів, що його за умов обмежености й могутности мовників уже не можна забезпечити, як у випадку газет, множинністю й незалежністю чинних на ринку краї- 92 2. Медії та медійний дискурс ни медійних організацій. Тому різні погляди мають бути представлені в межах кожної станції, котра, отже, не сміє обмежувати коло висловлюваних думок тими, що близькі її працівникам і/або власникам [Thompson 1990: 252–253]. Інший аспект очікуваного служіння – поширюваний не тільки на електронні медії, а й на друковані – стосується обов’язку інформувати суспільство про важливі для нього події та процеси, до того ж інформувати «об’єктивно». Ще один аспект пов’язаний із «виховними» функціями медій: участю в соціялізації дітей і молоді, підтриманням суспільної моралі, формуванням громадянської свідомости тощо [Ouellette 1999: 66]. Амбівалентність очікувань виявляється, зокрема, в тому, що «виховання» має відбуватися водночас із задоволенням – власне, в процесі задоволення – різноманітних потреб членів суспільства, передусім отримання насолоди. Нарешті, в час загальної демократії (не обмеженої станово, статево або расово чи якось інакше) громадське служіння медій має виявлятися в доступності їхніх продуктів для всього населення країни, що його вони визнають і водночас утверджують як громадськість. Ці аспекти найповніше поєднуються в громадському мовленні британського зразка, що намагається задовольняти розмаїття потреб, поєднуючи різні програми в етері загальнонаціональних каналів, доступних для всіх громадян [Scannell 1989: 137]iv. Чільне місце в інформаційному складникові медійного служіння посідає інформування про діяльність органів влади, яке є водночас і формою сприяння цій діяльності, і передумовою громадського контролю над нею, без якого годі уявити собі демократію. Самі владці радо приймають (або навіть ініціюють) послуги медійників у сприянні, проте мірою змоги перешкоджають їхнім зазіханням на контроль. Уже на початку ери масової комунікації органи влади европейських держав використовували газети з метою донести до населення свої відозви – і водночас переслідували видавців і розповсюджувачів небажаної інформації про монархів або урядовців. Це ілюструє ключову проблему у відносинах влади та медій від тих часів до сьогодні: влада прагне накинути бажаний для неї спосіб представляння своїх дій, тоді як медії домагаються права визначати цей спосіб самостійно. Владна еліта намагається, по-перше, приховати від населення та зовнішнього світу деякі аспекти своєї діяльности, а по-друге, забезпечити сприятливий для її репутації характер повідомлень про ті аспекти, розголошувати які вона дозволяє чи спонукає. Тому, зокрема, урядовці воліли б, аби медії дослівно друкували чи зачитували в етері офіційні відозви про запровадження податку, оголошення війни, проведення перепису населення або ж надіслані з уряду повідомлення про коронації, засідання, візити тощо – а не передавали цю інформацію своїми словами, із власними наголошеннями, скороченнями чи тим паче коментарями. Це найлегше забезпечити, якщо медії перебувають Звісно, загальна доступність каналів, тобто технічна й економічна можливість приймання їхніх сиґналів у кожній оселі, ще не означає загальної доступности програм, які можуть, приміром, не відповідати інтелектуальному рівневі чи життєвому ритмові якихось частин населення [пор. Jensen 2002б: 141]. iv 2.2. Медії як суспільна інституція 93 під безпосереднім контролем органів влади, приміром, просто входячи до їхньої організаційної структури. Натомість медійники прагнуть організаційно й дискурсивно дистанціюватися від цих органів, подаючи свою інформацію про їхню діяльність як безсторонню й, отже, достовірну (див. 2.4.1). Інакше кажучи, вони хочуть бути незалежними посередниками між владцями та підвладними, інформуючи їх одне про одного – чи радше представляючи одне одному – і таким чином даючи змогу чинити взаємний (хай і асиметричний) уплив, який є виявом їхньої здійснюваної на відстані владиv. Тією мірою, якою сторони приймають це посередництво – тобто владна еліта призвичаюється представляти свою діяльність передусім через медії, а населення звикає саме з медій складати про неї уявлення, – вони потрапляють у залежність від посередника, без котрого вже не можуть задовольняти одну з важливих потреб. У владців ця потреба тим важливіша, що йдеться не про дискурсивне доповнення до владної діяльности, а про її вможливлення. Адже якщо спосіб представляння громадянам візиту чужоземного президента майже не впливає на перебіг візиту, то щодо податку чи перепису медійне інформування про владні ухвали та спонукування підвладних їх виконувати є важливим складником реалізації цих ухвал. Власне, представляння всіх аспектів владної діяльности, аж до приватного життя високих посадовців, може впливати на сприйняття влади та готовість населення їй коритися. Іншими словами, медійне представляння дій владців є ключовим засобом леґітимації цих дій, осіб, окремих органів і всієї владної системи. Для демократичної влади не менш важливий і зворотний сиґнал від громадян – передавання/представляння їхніх «побажань, вимог, суджень та протидій», яке в сучасних суспільствах теж неможливе без медійного посередництва [Sarcinelli 1998: 11]. Зрештою, йдеться не тільки про діялог владної еліти та підвладної маси, а й про складну неперервну взаємодію між різними частинами суспільства, які представляють одне одному свої інтереси та позиції щодо важливих питань і на підставі цього ухвалюють та модифікують політичні рішення. Таке публічне обговорення вже не може відбуватися в очній узаємодії всіх громадян, як це було в стародавній Греції; не обмежується воно й узаємодією парламентських представників, котрі самі дедалі більше використовують медійні форуми задля демонстрування своїх позицій виборцям і навіть колеґам у владі. Ульрих Сарцинелі окреслив це як поступовий перехід демократій від «парламентсько-репрезентативної» системи до «медійнопрезентативної» [там само: 14; курсив мій]. Особливо велику роль відіграє медійна презентація громадянам поглядів і намірів політиків у час виборів, коли вона є клюХоча в розмові про політику я вживаю слово «влада» переважно в значенні органів державного управління, це не означає відмови від висловленого в 1.3 погляду на владу як розосереджену в суспільстві й, отже, здійснювану не тільки в напрямку від панівної еліти до мас, а й навпаки (а також «горизонтально» поміж елітами й поміж масами). v 94 2. Медії та медійний дискурс човим засобом демократичного вповноваження представників народу здійснювати владу до наступного акту народного волевияву (див. розділ 5). Таким чином, інституціялізація ролі медій як посередника у взаємодії владців та підвладних є водночас усталенням влади медій упливати на перебіг і результат цієї взаємодії. Маси цієї повсякчас здійснюваної влади зазвичай уповні не усвідомлюють (адже самі медії подають себе як нейтральних інформаторів, котрі показують події «такими, як вони є») – проте панівна еліта усвідомлює дуже добре. Недемократичні режими – навіть якщо вони вдають із себе демократичні, тобто декларують, що джерелом влади й арбітром діяльности владців є народ, – просто не дозволяють медіям бути незалежними посередниками між ними й цим народом, зводячи їх до ролі пасивних трансляторів офіційно санкціонованих представлень владної та, власне, й будь-якої іншої діяльности. Скажімо, в СРСР більшість газет мали статус офіційних «органів» компартійних, комсомольських чи інших структур режиму, а радіо- й телеорганізації були підрозділами виконавчої влади відповідного рівня. А головне, всю продукцію друкованих і електронних медій і навіть сам процес її виробництва жорстко контролювали спеціяльна урядова установа (Головліт) та компартійні органи, фактична компетенція яких поширювалася на всі без винятку ділянки суспільного життя. Тому всі медії подавали практично ту саму обмежену інформацію про певні аспекти діяльности влади, тоді як про інші не повідомляли взагалі. Так само й інформація про погляди та побажання громадян, що її збирали спецслужби й інші установи, потрапляла до керівників країни чи реґіону лише через внутрішні владні канали, а медійне представлення мало впливати не на владців, а на підвладних, тобто леґітимувати перших в очах других (докладніше див. 3.1). Натомість у демократичних державах владна еліта мусить рахуватися з тим, що вона залежить від медій не меншою мірою, ніж вони від неї. Переважна більшість медійних організацій у таких державах перебувають у приватній власності, цензуру заборонено законом, а спроби урядовців чинити тиск на журналістів зазвичай наражаються на відсіч судової системи й/або громадської думки, яку журналісти ж передусім і формують. Утвердивши свободу самим вибирати спосіб представляння діяльности владних структур та будь-яких інших організацій, груп і окремих осіб, медії використовують її водночас задля громадського служіння та задоволення потреб платоспроможних споживачів. Інформування про дії влади є не лише сприянням їй у виконанні своїх функцій і формою громадського контролю над нею, а й способом задовольняти цікавість обивателя до приховуваних сторін життя відомих і впливових людей (котру медійне представляння неабияк розвиває). Тому медії представляють і ухвали та заяви владних діячів і установ, і їхні досягнення та зловживання, і закулісні конфлікти між окремими посадовцями та події з їхнього приватного життя. Інакше кажучи, відкритішим для загалу стало не лише здійснювання влади, а й усе життя тих, хто відіграє у цьому здійснюванні головні ролі. Платою політиків 2.2. Медії як суспільна інституція 95 і урядовців за швидкий і далекосяжний уплив позитивного представлення їхніх дій є руйнівна сила неґативного, запобігти якому чи навіть передбачити ймовірність якого вони далеко не завжди спроможні. Вдалий виступ на парламентській сесії чи партійному з’їзді може завдяки телевізійній трансляції раптово надати другорядному діячеві загальнонаціональної популярности – але інформація про фінансове зловживання, адюльтер або некоректне висловлювання може не менш раптово зруйнувати репутацію та кар’єру вже знаного й шанованого. Завдяки медіям владна еліта стала безпрецедентно впливовою та водночас безпрецедентно вразливою. Її члени живуть і працюють за умов практично постійної виставлености на публічний огляд, видности для своїх співгромадян і для всього світу, яка з появою телебачення набула дослівного сенсу загальної приступности візуальної інформації про дії та висловлювання таких осіб [Thompson 1995: 137]. Тому не лише непорядні дії, а й просто непривабливі ситуації, як-от вияви емоційної неврівноважености чи посадової неадекватности, тепер часто-густо стають відомими широкому загалові й викликають більш чи менш дошкульні для представлюваних членів еліти наслідки [там само: 141–147]. Не маючи змоги уникнути цієї, як назвав її Томпсон, «примусової видности» [там само: 137], члени еліти можуть, однак, до певної міри керувати нею, тобто впливати на свій образ, що постає перед медійною авдиторією. Таке «керування видністю» застосовувано ще за стародавніх часів, коли існували спеціяльні церемонії виходу володарів перед очі підвладних – але тоді йшлося про нечасті появи перед елітами й/або нечисленними масами, а головне, час і перебіг цієї безпосередньої взаємодії цілком визначали монарх та його оточення [там само: 135]. З утвердженням демократії та появою мас-медій (особливо телебачення) владні діячі мусять дбати про те, як забезпечити сприятливе для своєї репутації представляння за умов, коли воно стає практично постійним і досить незалежним від представлюваної особи. Не цураючися спроб змусити медії представляти їх у вигіднішому світлі (скажімо, шляхом домовленостей із власниками або підкупу журналістів), урядовці й політики водночас намагаються надати медійникам змогу робити це добровільно та без шкоди для особистої гідности й професійної етики. Керування медійним образом президентів, міністрів, депутатів і навіть діячів нижчих ранґів стало повсякденним складником їхньої діяльности, яким опікуються, крім самих презентованих, спеціяльно задля цього наймані працівники їхнього апарату. Замість накидати медіям свої способи представляння, як це робить влада в недемократичних державах, демократичні лідери намагаються пристосуватися до тих способів, що їх виробили й цінують самі медійники. З одного боку, вони – чи радше їхні пресові служби – прагнуть подавати інформацію такого типу, в такій формі у й такий час, аби журналісти й редактори вважали її важливою та могли передавати в своїх матеріялах якнайшвидше й без істотних змін. Зокрема, вони проводять пресконференції за певний (достатній для журналістського опрацювання інформації) 96 2. Медії та медійний дискурс час до вечірніх новин, надають медіям прес-релізи й відеоматеріяли, звідки відповідні речення чи кадри можна просто вставити в статті й телесюжети, беруть журналістів із собою під час поїздок, даючи їм доступ до місця важливих подій і водночас спонукаючи бачити й представляти ті події так, як вигідно посадовцям. Із другого боку, працівники пресових служб намагаються обмежити видність своїх «босів» для журналістів і, отже, читачів/глядачів, аби зменшити ймовірність демонстрування інтелектуальної, психологічної чи якоїсь іншої неадекватности [там само: 138–140]. Тому, зокрема, на журналістські запитання часто відповідають прес-секретарі, а в тих випадках, коли перед пресою з’являються самі посадовці, секретарі не дозволяють питати будь-кому й про будь-що. А посадовці, особливо найвищі, воліють звертатися до країни та світу безпосередньо (тобто за суто технічного посередництва медій), хоча недержавні медії не завжди охоче надають свій етер чи шпальти для таких звернень, уважаючи за краще представляти їх у такому вигляді, який, на думку медійників, привабить якнайбільшу авдиторію. Втім, явно опосередковані представлення її діяльности можуть, завдяки великій авдиторії та гаданій об’єктивності, виявитися для владної еліти не менш прийнятними. Приміром, у США, де від часів Громадянської війни не було державних медій і де приватні нечасто транслюють у повному обсязі навіть виступи президента, інформаційні видання й програми все одно непропорційно зосереджуються на діяльності офіційних осіб, що, на думку Тимоті Кука, робить ці медії не просто суспільною, а політичною інституцією, частиною системи влади [Cook 1998: 82, 92]. Попри поширене окреслення мас-медій як «четвертої гілки влади», Кук уважає їх подібними не до однієї з трьох головних гілок, а до партій та груп інтересів, які, будучи приватними об’єднаннями, принаймні почасти незалежними від владних органів, водночас суттєво впливають на ухвалення рішень у цих органах. Проте від них медії теж відрізняються, бо їхня політична роль може бути прихованою не лише від сторонніх, а й від самих працівників медійних організацій, які здебільшого вважають себе безсторонніми інформаторами на службі суспільства [там само: 109–110]. Подібну роль виконують медії і щодо переважної більшости інших еліт: роль посередників у здійснюванні їхньої специфічної діяльности й пов’язаної з нею влади. Вище я вже казав про медійне посередництво у продажі товарів і послуг, здійснюване перш за все через рекламу. Але на цей продаж суттєво впливають також інші медійні представлення бізнесових процесів та причетних до них людей – інформаційні, дискусійні, суто розважальні тощо, – формуючи певне ставлення до них, з одного боку, в потенційних споживачів, а з другого, в політиків та урядовців, що визначають законодавчі й адміністративні умови, за яких відбувається бізнесова діяльність. Так само впливає медійне представляння їхніх дій на суспільну репутацію адвокатів, поліціянтів, учителів, медиків тощо, а у випадку спортсменів, співаків, акторів та деяких інших еліт – і на саму їхню професійну діяльність, що нині великою мірою полягає в медійно опосередкованій узаємодії з авдиторією поцінову- 2.2. Медії як суспільна інституція 97 вачів/споживачів. Власне, медії діють як посередники не тільки між елітами та масами, а й між окремими суспільними групами і навіть між членами певної групи (зокрема й між самими медійниками). Це дискурсивне посередництво і є джерелом величезної ідеологічної й, отже, політичної влади медій у сучасних суспільствах, яку їхні представлення зазвичай приховують, кваліфікуючи себе як неспотворений показ чи, за словами самих медійників, дзеркало дійсности (див. 2.4.1). На завершення цього параграфа варто сказати про ще один аспект посередницької ролі медій: між публічною та приватною сферами суспільного життя. Власне, медії не просто сприяють узаємодії між цими двома сферами, а ще й зміщують і почасти стирають межу, яка їх розділяє. Публічність (прилюдність) подій означає їхню видність, приступність для загального, в принципі, сприймання, а приватність – навпаки, прихованість од нього, обмеженість кількости сприймачів колом так чи інак пов’язаних людей, наприклад, членів родини або друзів [Thompson 1995: 123]. Медійне посередництво не лише радикально збільшує чисельність і розширює локалізацію сприймачів публічних подій (як-от засідань парламенту, концертів чи спортивних змагань), а й виносить на публічний огляд ті, що інакше залишились би приватними (приміром, народження дитини в популярної співачки, про яке повідомляють у новинах, або розмова між членами пересічної родини, яку показують у документальному фільмі). Така публічність допомагає елітам та, рідше, не­елітним групам і особам викликати до себе суспільний інтерес і спрямовувати його в сприятливому для репутації та відповідної діяльности напрямку, тому вони часто-густо самі ініціюють медійне оприлюднення певних подій або навіть улаштовують події – від родинних скандалів до захоплення літаків – передусім із метою медіялізації [Thompson 1990: 231]. Це, зокрема, суттєво змінює характер публічного життя, наповнюючи його подіями, що їх раніше вважали суто приватними. Проте медійна комунікація не тільки «приносить приватне життя в публічне», а й навпаки, «публічне життя в приватне» [Scannell 1989: 143]: адже вона дає людям змогу спостерігати за публічними подіями, перебуваючи за зачиненими дверима власних помешкань, у колі рідних і друзів або навіть на самоті. 2.2.3. Споживання медійних продуктів Соціяльний контекст, у якому члени авдиторії сприймають – чи, якщо мати на увазі товарний характер виробництва, споживають – медійні продукти, найбільше відрізняється від контексту творення саме переважним зосередженням процесу сприймання в приватному житті (що в нього, як я щойно зазначив, медії «приносять» публічне). Власне, багато актів сприймання відбуваються прилюдно (як-от читання газет у метро чи слухання музики через навушники в літаку), але тільки деякі з них є публічними подіями (скажімо, колективний телеперегляд футбольних матчів у барах або на площах). Контекст сприймання змедіялізованих символічних форм може бути дуже різним. На нього впливають і медіюм фіксування та передавання (книж- 98 2. Медії та медійний дискурс ку легко носити, тож її можна читати за столом, у ліжку, в транспорті тощо, тоді як важкий і «прив’язаний» до джерела струму телевізор здебільшого дивляться тільки в якійсь одній частині дому), і соціяльно-культурні характеристики авдиторії (неписьменним книжки та газети читають інші, часто в громадських місцях, а коли не кожна родина може купити телевізор, то перегляд зазвичай збирає членів кількох родин), які, звісно, змінюються історично й географічно (рівень письменности й здатність купити газету чи телевізор неоднакові тепер і сто років тому, в «першому світі» та «третьому»). В кожному разі, сучасні люди, зокрема й українці, здебільшого сприймають медійні продукти на самоті чи в приватному колі, тож перебіг процесу сприймання визначають саме особливості приватного життя, на які цей процес водночас чинить зворотний уплив. Проте навіть у тому самому соціяльно-культурному контексті, який задає загальні інституційні параметри сприймання змедіялізованих форм, є місце багатьом різним способам такого сприймання. Серед цих способів кожна людина більш чи менш свідомо та самостійно вибирає відповідно до своїх інтелектуальних і психологічних особливостей, способу життя та специфічних потреб і зовнішніх обставин у час певного акту. Попри безмежну ситуативну варіябельність, у житті кожної людини в конкретний період її життя формується більш-менш стійкий репертуар медійного споживання, що охоплює певні типи продуктів і певні способи їх сприймати. Приміром, якась людина може зазвичай гортати газету в метрі дорогою на роботу, слухати радіо, готуючи їжу, дивитися телевізор разом з усією родиною після вечері та читати книжку в ліжку перед сном. Натомість інша газети переглядає на роботі, радіо слухає в авті, телевізор дивиться тільки у вихідні, а книжок не читає взагалі. На звичний спосіб сприймання та вибір самого продукту впливають також відносини між людьми, присутніми в місці сприймання в той час, коли воно відбувається. Скажімо, не всі члени родини мають однаковий голос у виборі того, який канал вони разом дивитимуться; батьки часто-густо не дозволяють дітям дивитися такі фільми й у такий час, як дивляться самі; в патріярхальній родині батько, дивлячись футбол або новини, вимагає, щоб йому не заважали, але сам зазвичай не вважає за потрібне стишувати голос, коли мати чи тим паче діти дивляться свої серіяли [Bausinger 1984; Thompson 1995: 37–40; Лалл 2002: 102]. Для переважної більшости сучасних людей споживання медійних продуктів є невіддільною частиною повсякденного життя, тобто рутинною діяльністю, що так чи інак поєднується з іншими повсякденними справами цієї самої особи та довколишніх людей. Це поєднання накладає відбиток на ступінь уважности сприймання, на який упливають також психологічні характеристики людини й особливості самого продукту. Люди частіше читають уважно книжки, ніж газети, серіяли багато хто дивиться «одним оком», прасуючи одяг або готуючи їжу, а музичні програми радіо нерідко вмикають лише як звукове тло для розмови. Можна сказати, що невелика увага до багатьох сприйманих продуктів є зворотним боком великої інтенсивности 2.2. Медії як суспільна інституція 99 сприймання; простіше кажучи, не можна так багато часу віддавати лише телевізорові, радіо чи газетам, адже тоді не встигнеш зробити купу інших справ. Водночас люди не тільки пристосовують медійне сприймання до інших повсякденних справ, а й тією чи іншою мірою кориґують виконання цих справ, аби забезпечити змогу сприймати важливі для себе медійні продукти. Особливо це стосується теле- та радіопрограм, що їх, на відміну від газет або інтернет-повідомлень, більшість людей може сприймати тільки в той час, коли їх передають [Thompson 1995: 40]. Багато людей намагаються бути вдома того вечора, коли показують їхній улюблений серіял, а задля перегляду матчів футбольного чемпіонату світу 2006 року чимало керівників установ у різних країнах навіть раніше відпускали своїх працівників із роботи. Власне, й газети багато хто купує та читає щодня в той самий час через узвичаєну потребу зранку дізнатися новини чи просто погортати за кавою газетні сторінки, що робить це читання не так засвоюванням інформації, як ритуалом [Bausinger 1984: 344]. Та й потреба дивитися футбол у прямій трансляції зумовлена не лише тим, що повторної часто не буває, а й розвиненим за активного сприяння самих медій бажанням побачити матч якнайшвидше та водночас з усіма іншими вболівальниками – тобто взяти участь у колективному ритуалі насолоджування/підтримування. Тому поява відеомагнітофонів, які дають змогу записувати потрібні телепрограми для пізнішого перегляду, та інтернету, звідки багато продуктів можна завантажити ще довго після їх трансляції «в етері», не спонукала споживачів цілком відмовитися від пристосування свого життєвого ритму до графіка «первинного постачання» відповідних продуктів. Хоча, звісно, за нових умов репертуари споживання стають дещо іншими – особливо в молодих людей, які ще не мають стійких звичок, що їх треба долати. Проте виробники медійних продуктів не тільки привчають авдиторію до певних способів сприймання, а й намагаються з’ясувати бажані для неї способи та пристосувати до них продукти. Час постачання є одним з аспектів такого пристосування: приміром, газети з’являються в кіосках на той час, коли люди йдуть на роботу й мають змогу купити їх, витрачаючи найменше часу та зусиль; багато телеканалів до обіду показують серіяли, адресовані передусім домогосподаркам, а пізніше – школярам, які вже прийшли зі школи. Власне, до самої ідеї незмінного часу (дня тижня й години) для кожної програми працівники радіо прийшли щойно тоді, коли усвідомили, що слухачі іґнорують їхні настанови про те, як треба слухати, і що вони ніяк не можуть цьому зарадити. Як указує Педі Скенел, BBC спершу намагалася накинути слухачам звичку слухати не все підряд «упіввуха», а лише окремі програми, зате уважно – тому не передавала в той самий час програм одного типу чи продовжень однієї програми. Слухачів закликали вивчити розклад, «вибрати програми, що їх вони хотіли почути, уважно їх прослухати й потім вимкнути радіо». Вони мали «докладати зусиль, аби подолати ту незручну обставину, що слухають удома з усіма пов’язаними з цим відволіканнями, і поводитися так, буцімто вони в театрі, 100 2. Медії та медійний дискурс концертному залі чи на публічній лекції». Та наприкінці 1930-х керівництво корпорації з’ясувало, що більшість слухачів – незалежно від класу, освіти, віку та статі – ставиться до радіо радше як до «бадьорого шуму на задньому плані», що його треба уважно слухати тільки в «моменти національної кризи, святкування чи скорботи» [Scannell 1989: 150]. Відтак воно почало шукати способів пристосовувати програми до цього ставлення. Крім сталого й пристосованого до життєвого ритму різних груп слухачів часу трансляції певних типів програм, орієнтація на зручний для глядачів спосіб сприймання вимагала також певної зміни самих цих типів чи, як кажуть медійники, форматів. Радіо- й телепрограми мали стати легшими для сприймання за умов відволікань, браку часу, втоми й/або нудьги тощо. Тому медійні організації – особливо приватні, для яких розмір авдиторії безпосередньо пов’язаний із розміром прибутку, – почали пропонувати менше освітніх, виховних чи навіть інформаційних програм і більше розважальних, а також запроваджувати розважальні елементи в матеріялах «серйозних» жанрівvi. Ці матеріяли стали коротшими, динамічнішими, простішими. В зорієнтованих на масового читача газетах зручним мав бути не тільки розмір статті, а й розмір сторінки: зменшення того й того покликане полегшити читання за кавою чи в метро. Менше часу й місця залишилося на мовлення й тексти: в телепрограмах з’явилося більше яскравих видовищ, на радіо – музики, в газетах – фотографій. Зазнали змін також стиль і тональність мовлення, яке стало – чи принаймні стало здаватися – розкутішим, спонтаннішим і приватнішим. Замість монологічної та дидактичної манери проповіді, лекції чи промови ті особи, що говорять перед мікрофоном або камерою, мусили опанувати простішу, позірно демократичнішу, приватнішу манеру розмови між мовцем і слухачемvii. Таке «одомашнення публічного висловлювання» [там само: 148], котре відбулося не тільки в електронних, а й у друкованих медіях, відповідає згаданій ролі медій як посередника між публічною та приватними сферами. Проте воно не тільки перекладає публічну мову приватною, а й симулює приватність спілкування, приховуючи відмінність комунікаційних контекстів мовця/автора та сприймача, яка в багатьох випадках означає також відмінність соціяльних позицій [Fairclough 1995: 148]. Ба більше, посилення розважальної орієнтації медій підважує їхню роль як форумів та стимулів для обговорення сусВарто наголосити, що ця переорієнтація була не тільки відповіддю виробників на запити споживачів, а й стимулюванням нових потреб у пошуках інтенсифікації споживання й, отже, збільшення прибутку медій. На думку деяких авторів, як-от Габермаса, саме цей чинник мав вирішальне значення [Габермас 2000: §18, 20]. vii Пітерс уважає такий «компенсаторний діалогізм» радіомовлення одним із виявів панівного в західній культурі уявлення про комунікацію як діялог (воно, до речі, спершу спонукало використовувати нововідкритий медіюм для міжособового спілкування, а не «мовлення» на масову авдиторію) [Пітерс 2004: 226, 216]. vi 2.2. Медії як суспільна інституція 101 пільних проблем, що, як доводив Юрґен Габермас, веде до деполітизації та деґрадації публічної сфери. З цього погляду, економічно сконцентровані та глобально зінтеґровані комерційні медії стали чи не більшою загрозою для свободи висловлювання різних думок, аніж держави, схильні це висловлювання контролювати й обмежувати [Габермас 2000: § 18; Thompson 1995: 237–243]viii. Ці та інші зміни спрямовані на пристосування медійних продуктів до гаданих потреб і побажань більшости потенційної авдиторії, адже здобуття й утримання цієї більшости передусім визначає фінансовий успіх відповідних організацій. Якщо громадське мовлення намагається й далі пропонувати продукти для різних груп авдиторії (що на практиці обертається привілеєм для еліт) [Ouellette 1999: 75], то комерційні медії орієнтують переважну більшість продуктів так званому пересічному глядачеві/слухачеві чи принаймні певним демографічно окресленим частинам цього загалу (жінкам, молоді, дітям тощо). При цьому різноманітні меншини – етнічні, релігійні, сексуальні, люди зі своєрідним стилем життя чи культурними орієнтаціями – не мають достатньої кількости продуктів, що відповідали б їхнім специфічним потребам, бо виробники таких продуктів неминуче програють у ринковому змаганні з тими, що працюють для набагато більшої авдиторії. Проте останнім часом унаслідок, з одного боку, появи технологічних можливостей (супутникового зв’язку, кабельних мереж, інтернету) для майже необмеженої кількости каналів, а з другого, насичення медійних ринків, зорієнтованих на гадану пересічну більшість, виробники, принаймні в західних країнах, почали пропонувати дедалі більше продуктів для різних «ринкових ніш», на специфічних зацікавленнях яких вони сподіваються заробити. Таке врізноманітнення пропозиції, даючи споживачам більший вибір, водночас призводить до того, що «аудиторія поділяється на дедалі вужчі групи глядачів, залежно від різниці в тому, чому вони надають перевагу при перегляді» [Лалл 2002: 112]. Адже, маючи змогу вибирати, люди воліють дивитися більше передач своїх улюблених жанрів і менше – всіх інших [Reimer 1994: 205]. Поки що такі фраґментарні авдиторії охоплюють тільки ту, багатшу частину споживачів, яку виробники визнають привабливим об’єктом продажу медійних продуктів або «вставленої» в них реклами. Ця привабливість пов’язана не тільки з купівельною спроможністю цих людей, а й із придатністю їхньої групової ідентичности для асоціювання з певним видом товарів, які рекламісти їм відтак успішно продаватимуть [Лалл 2002: 112–113]. Утім, інтернет створив ніші не лише для рекламно привабливих: у ньому, скажімо, є місце для комунікації між шанувальниками певviii Критики цього погляду зауважують, однак, що «класична» буржуазна публічна сфера охоплювала не всіх громадян, а лише осіб панівного класу, раси та статі. Відповідно, твердять вони, популярні медії, засновані на інших, ніж раціонально-дискусійна, моделях комунікації роблять внесок у творення альтернативних публічних сфер, де здобувають голос жінки, чорношкірі, міґранти тощо [Morley 2004: 424–435]. 102 2. Медії та медійний дискурс них книжок або членами етнічних діяспор [Гол 2005: розд. 8; Eriksen 2007]. Це поширення стало можливим завдяки порівняно низькій вартості такої комунікації, яку її ініціятори в багатьох випадках розглядають не як бізнес, а як політичну, етнокультурну чи дозвільну діяльність. Підсумовуючи, хочу наголосити, що соціяльно-культурна й індивідуальна різноманітність способів сприймання медійних продуктів означає, зокрема, неспроможність виробників контролювати, як саме сприймає авдиторія їхній продукт, а отже, якого значення йому надає. Проте свобода членів авдиторії обирати способи сприймання незалежно від бажань виробників усе-таки дещо обмежена: і технічними можливостями сприймання, і, не менш важливо, усталеними уявленнями про різну нормальність різних способів. Творення цих уявлень є одним з аспектів ідеологічного впливу медій, про який ітиметься в наступних підрозділах. 2.3. Вплив медій на авдиторію Посідаючи важливе місце в повсякденному житті людини, медії чинять великий вплив на її уявлення про світ і про себе саму – які, своєю чергою, накладають відбиток на сприймання медійних продуктів. Цей уплив має багато різних, але взаємопов’язаних складників, що відповідають різним ролям медій у суспільстві. Кажучи словами Нормана Фейрклафа, медійні продукти «діють як товари на конкурентному ринку <...>, роблять внесок у розважання людей, призначені підтримувати їхню політичну й суспільну поінформованість, є самостійними культурними витворами, спертими на певні естетичні уявлення, і водночас занурені в змінювані культурні вартості й ідентичності, що їх вони відбивають і творять». Але вони також «здійснюють ідеологічну функцію в суспільному контролі та суспільному відтворюванні» [Fairclough 1995: 47–48]. Якщо тлумачити ідеологію, як роблять багато авторів, у вузькому сенсі відтворювання нерівноправних стосунків, то медійні впливи не можна зводити лише до ідеологічних, адже медії роблять також багато інших речей, зокрема – наведу ще один неповний перелік – «розповідають історії, пліткують, творять славу, ритуал, суспільну пам’ять, задоволення» [Langer 1998: 25]. Але якщо називати ідеологіями будь-які (відносно сталі й систематичні) уявлення, як вирішив робити я, то ідеологічний уплив на авдиторію стає не додатком до інших перелічених медійних ролей, а неуникним наслідком, головним чи побічним ефектом їх виконання. Адже й інформування, і здійснювання ритуалу, і навіть «просто» розважання завжди роблять внесок у формування й підтримування різноманітних суспільних уявлень, зокрема й тих, які вможливлюють існування нерівноправних стосунків між особами й групами. Самий такий широко тлумачений ідеологічний уплив є головним об’єктом мого дослідницького інтересу в цій книжці. Найбільша проблема в досліджуванні втілюваних у медійному дискурсі ідеологій та їхнього впливу на авдиторію полягає в тому, що ці ідеології не можна «зчи- 2.3. Вплив медій на авдиторію 103 тувати» з самих текстів і водночас дуже важко виявити в актах творення та сприймання. Адже, як я не раз казав у попередньому розділі, вплив ідеології виявляється в тому, що адресати засвоюють її твердження й припущення, тобто надають їм значень, близьких до тих, які мали на увазі творці відповідних текстів. Однак з’ясувати ступінь цієї близькости можна лише знаючи і ті значення, що їх «закладали» в текст творці, і ті, що їх «відчитали» в ньому сприймачі – а таке знання у випадку медій дуже важко здобути передусім через велику чисельність та різноманітність авдиторії, різні члени якої можуть надавати тим самим текстам різних значень. Окрім цієї специфічної для масових авдиторій причини, досліджування ідеологічного впливу медій ускладнюють ще й інші, притаманні будь-яким дискурсам: неявність великої (часто переважної) частини ідеологічних пропозицій, що їх, отже, можуть не усвідомлювати ні сприймачі, ні навіть творці, а також незвідність значень окремих елементів і цілих текстів до усвідомлюваних і декларованих (зокрема, в спілкуванні з дослідником) бажань творців та реакцій адресатів. Нарешті, оскільки науковців, громадськість і самих виробників цікавить не вплив окремих продуктів на окремих осіб, а вплив медій загалом і певних категорій продуктів зокрема на великі групи та все суспільство, то визначати треба не результат одного акту медійної квазивзаємодії – творення, передавання та сприймання якогось газетного, телевізійного чи іншого тексту, – а сукупний ефект великої кількости актів, які до того ж поєднуються в символічній діяльності людини з багатьма актами інших медійних і немедійних типів. Тому доводиться усереднювати за різними текстами, контекстами й сприймачами та екстраполювати результати для окремих актів чи осіб на більші чи менші корпуси й авдиторії. Втім, таке розуміння природи та способів з’ясування медійного впливу виникло не відразу й досі не стало загальним і безперечним навіть серед науковців, не кажучи вже про загал. Оскільки це питання посідає центральне місце в концептуальній структурі мого дослідження, я почну з опису головних теоретичних підходів до нього протягом минулого століття, а потім докладніше спинюся на тих підходах, які застосовую у власній аналітичній практиці. 2.3.1. Плюралістичні дослідження та критичні теорії Відтоді як виникнення масових авдиторій газет, а потім радіо й телебачення стимулювало громадський і науковий інтерес до проблеми впливу медій на суспільство, уявлення дослідників (передусім англомовних, на праці яких я в цій книжці найбільше спираюся) про суть і силу цього впливу зазнали кількох різких змін, що скидалися на коливання маятника між крайніми точками приписування медіям мало не всемогутности та майже повного заперечення їхньої впливовости [Langer 1998: 11]. Ці коливання позицій дослідницького мейнстриму (чи радше кількох різних мейнстримів, бо траєкторії змінювання панівної парадигми в окремих країнах істотно відрізнялися) доповнювала й почасти зумовлювала суперечка між прибіч- 104 2. Медії та медійний дискурс никами різних поглядів на медії та їхнє місце в сучасних суспільствах, що сприяла уточненню самого поняття медійного впливу та вдосконаленню методів його досліджування [Curran та ін. 1982; Blumler, Gurevitch 1982; Jensen 2002а, 2002б; McCullagh 2002]. На першому етапі – від початку ХХ століття десь до Другої світової війни – дослідники майже одностайно припускали, що медії мають величезну владу переконувати людей та впливати на їхню поведінку. До популярности цього припущення спричинилися, з одного боку, очевидне зростання розмірів авдиторій друкованих і особливо електронних медій, а з другого – гадана «затомізованість» членів цих авдиторій у модернізованому суспільстві, яка буцімто робила їх піддатними медійному маніпулюванню. Тому перші дослідники медійного впливу концептуалізували його, в дусі панівного тоді в суспільствознавстві (зокрема американському) бігевіоризму, як безпосередню зумовленість поведінки й поглядів читачів, слухачів або, пізніше, глядачів змістом сприйнятих медійних повідомлень. Суть цієї концептуалізації наочно відбивали вживані в назвах теорій метафори, що подавали медійний уплив як підшкірну ін’єкцію, подразнювання сприймачів а чи вбивані їм у мозки кулі [Hall 1982: 56–59; Langer 1998: 11]. Дослідникам залишалося виміряти за допомоги емпіричних методів «глибину та розмір проникнення» таких медійних куль [Curran та ін. 1982: 12]. Кажучи без метафор, науковці вважали, що «певні типи медіа-змісту спричиняють певні прогнозовані соціальні реакції» [Лалл 2002: 92], – і намагалися з’ясування, наскільки сильні та в яких саме категорій глядачів або читачів. З огляду на постійну зацікавленість замовників, ці намагання спрямовувалися насамперед на визначення ефективности комерційної та політичної реклами, тобто її здатности спонукати споживачів/виборців купувати рекламований товар чи голосувати за кандидата [Hall 1982: 59]. Інший хрестоматійний приклад – різнобічні дослідження впливу телепрограм з епізодами насильства на схильність дітей до аґресивної поведінки. Оцінки результатів цих досліджень суттєво різняться одна від одної [пор. напр.: Лалл 2002: 92; McCullagh 2002: 4–5], проте загальний висновок із них полягає в тому, що «телевізійне» насильство є лише одним – і не найважливішим – чинником, що впливає на насильство «реальне»ix. Так само й електорального вибору, як з’ясували дослідники, медійні представлення кандидатів зазвичай змінити не здатні [Curran та ін. 1982: 15]. З плином часу емпіричні дослідження дедалі більше переконували науковців, що медійні продукти зазвичай не є безпосередньою причиною змін у поведінці авдиторії та що вони «радше посилюють існуючі шаблони людської поведінки, ніж змінюють їх» [Лалл 2002: 93]. Ба більше, дослідники почали звертати увагу на влаВтім, неоднозначність цього висновку не перешкоджає більш чи менш рішучим намаганням громадськости й влади багатьох країн, зокрема України, обмежити показ програм з епізодами насильства, принаймні в той час, коли їх можуть побачити діти. ix 2.3. Вплив медій на авдиторію 105 ду самих сприймачів у стосунках із медіями, тобто здатність перших обмежувати вплив других шляхом селективного сприймання та досить критичного засвоювання, опосередкованого раніше сформованими уявленнями й соціяльними стосунками в момент сприймання. Згідно з цим новим поглядом, «люди не зазнають маніпуляції з боку мас-медій, а самі ними маніпулюють» [Curran та ін. 1982: 12]. Зокрема, популярна в 1960-ті – 1970-ті роки теорія «використань і задоволень» твердила, що люди активно використовують медії для задоволення різноманітних потреб (одержання інформації, підняття настрою, вихлюпнення аґресії тощо), і пропонувала вивчати, які потреби, хто та як саме задовольняє, тобто «що люди роблять із медіями», а не «що медії роблять із людьми» [Langer 1998: 12; Jensen 2002б: 142]. На початку 1970-х років маятник знову хитнувся в бік приписування медіям більшого впливу. З одного боку, низка емпіричних дослідників закликала до «нового погляду» на суть і методи аналізу медійного впливу та, відповідно, до переосмислення результатів раніших праць, тлумачених доти як повне заперечення істотного впливу медій на глядачів і читачів. Ці дослідники наголошували, що в багатьох випадках медійні повідомлення таки можуть чинити вплив, зокрема, коли авдиторія сприймає їх просто як інформацію, а не висловлення погляду, чи коли представлення проблеми не суперечить тому, що людина знає про них з інших джерел [Curran та ін. 1982: 13]. З другого боку, прибічники (нео)марксистської критичної парадигми доводили, що висновок про обмежений вплив медій випливає з хибного засновку про їхню суспільну роль, який нехтує вирішальний внесок медійного дискурсу в підтримування ідеологічної гегемонії капіталістичного класу. Критичні теоретики звинувачували мейнстримових дослідників у апріорному постулюванні підставового консенсусу щодо норм, який буцімто поділяє переважна більшість членів суспільства і на якому ґрунтується плюралізм індивідуальних поглядів. У такій – названій плюралістичною – моделі медіям відведено скромну роль висловлювання й підтримування вже досягнутого консенсусу, звідки, мовляв, і випливав висновок про їхній обмежений уплив [Hall 1982: 59–61]. Натомість речники критичної парадигми вважали суспільство «не органічним цілим, а складною мережею груп, що мають різні інтереси й пов’язані одна з одною на основі їхніх владних стосунків із панівними класами» [Fiske 1992: 285]. Відповідно, ці автори зосереджували увагу на процесі творення згоди підлеглих груп із підставовими вартостями панівних, яке послаблює міжгруповий антагонізм і таким чином сприяє підтримуванню чинного суспільного ладу. У цьому творенні консенсусу медії, на переконання критичних теоретиків, відіграють ключову роль: вони не відбивають, а означають, наділяють значенням суспільну «реальність». Завдяки своєму посередницькому становищу медії мають визнане право представляти загалові всі інші чинні в суспільстві дискурси, а отже, володіють могутньою ідеологічною владою: здатністю означувати події, акторів і весь світ певним способом, модифікуючи або й геть перекреслюючи значення, що 106 2. Медії та медійний дискурс їх надають представлювані дискурси. Медії не транслюють уже створені значення, а виконують «активну роботу добирання й представляння, структурування й формування» [Hall 1982: 64], що й дає їм змогу підтримувати й накидати «набір панівних вартостей, уявлень, ритуалів та інституційних процедур (“правил гри”), які систематично й послідовно діють на користь певних осіб і груп коштом інших» [цит. за там само]. Ба більше, упривілейоване становище медій у дискурсивному просторі дозволяє їм приховувати свою ідеологічну роботу, наділяючи, як сказав Стюарт Гол, «свої обмежені погляди тією природною чи божественною неминучістю, яка надає їм вигляду універсальних, природних і тотожних самій “реальності”» [там само: 65]. Іншими словами, прибічники критичної парадигми вважали медії здатними вживлювати свої закорінені в інтересах панівних груп ідеологічні представлення у здоровий глузд масових авдиторій і, отже, всього суспільства. Критичні науковці не бачили великої користи в методологічно витончених намаганнях прибічників плюралістичної моделі виміряти вплив медійних продуктів, якщо при цьому ті дослідники розглядали читачів або глядачів як вільних у своєму виборі споживачів, нехтуючи обмеженість надаваного вибору з огляду на інтереси виробників та зумовленість гаданих потреб авдиторії панівними суспільними уявленнями. Прагнучи показати служіння медій інтересам панівних груп, марксистські науковці звертали головну увагу на процеси виробництва медійних продуктів та на структуру й ідеологічне «наповнення» самих продуктів як представлень реальности. В обох цих аспектах марксисти попервах нерідко виявляли спрощене тлумачення способів відбивання й підтримування в медійних текстах чинних владних стосунків та зорієнтованих на їх леґітимацію ідеологій. Хоча плюралісти різко критикували не сперте на систематичний емпіричний аналіз теоретизування марксистських авторів, воно сприяло переосмисленню теоретичних підвалин їхньої власної дослідницької діяльности, що певною мірою зблизило їх із поглядами прибічників критичної парадигми – які, зі свого боку, з часом виявляли більше готовости перевіряти теорії на практиці [Curran та ін. 1982: 13–16; Blumler, Gurevitch 1982: 239–242]. Якщо говорити про гадану роль процесу виробництва в ідеологічному впливі медій, треба передусім згадати так званий політекономічний підхід, що розглядав цей вплив, у дусі марксистської теорії «підвалин і надбудови», як безпосередній наслідок структури власности медійних організацій та їхніх ринкових орієнтацій. Прибічники цього підходу наголошували, зокрема, що висока ціна заснування та конкурентного виживання друкованих і особливо електронних медій сприяє концентрації медійних ресурсів у руках нечисленних капіталістів, а намагання залучити якнайбільше рекламних коштів спонукає медійників орієнтувати свої продукти на якомога масовішу й водночас якомога платоспроможнішу (здатну купувати рекламовані товари) авдиторію. Але з цих загалом безперечних фактів деякі автори робили висновок про повну підпорядкованість професійної й, отже, ідеологічної діяльности медійних організацій інтересам капіталістичного класу та пов’язаної з 2.3. Вплив медій на авдиторію 107 ним держави, заперечуючи будь-яку автономність практик цих організацій та уявлень їхніх працівників. Найрадикальніші з таких авторів, як-от Едвард Герман і Ноам Чомскі, явно приписували медіям, зокрема американським, «системопідтримчу пропаґандистську функцію», виконувану через дію «ринкових сил, зінтерналізованих припущень та самоцензури» журналістів і редакторів, що достосовуються до бажань власників і владців [Herman, Chomsky 1988: 396]. Їхня «пропаґандивна модель» діяльности медій описувала засоби, якими, на думку авторів, «гроші та влада здатні відфільтровувати новини, придатні для друку, марґіналізувати незгоду та дозволяти урядові й панівним приватним інтересам передавати свої послання загалові» [там само: 2]. Натомість прибічники плюралістичного підходу воліли досліджувати професійні ідеології та практики медійників, уважаючи їх «єдиним каналом, яким організаційний контроль може вплинути на медійні продукти». Це досліджування привело плюралістичних науковців до висновку, що в західних країнах журналісти й редактори здебільшого виступають за право писати чи мовити незалежно від влади та власників, яке обґрунтовують посиланнями на принцип свободи преси й підзвітність влади суспільству [Curran та ін. 1982: 19]. Ця спільна для працівників різних видань віра в обов’язок служити суспільству є «потенційною противагою контролеві над пресою» з боку власників та урядовців [Curran 2002: 97]. Водночас сáме прагнення професійної незалежности й об’єктивности дає змогу журналістам, зокрема новинним, не тільки зберігати самоповагу, але й здобувати довіру авдиторії, а відтак упливати на неї. За словами Джона Ленґера: Новини виконують свою роботу досягання згоди не упередженістю, як подавав це політекономічний підхід, а ретельним дотриманням редакційної політики “балансу”, “безсторонности”, “нейтральности” й “об’єктивности”. Якщо трапляються порушення, то вони є винятком, а не правилом. [Langer 1998: 16] Тому головним завданням дослідників, як визнають останнім часом дедалі більше науковців – і плюралістів, і марксистів, – є не виявити відхилення від принципів «справедливої» та «об’єктивної» журналістики, а пояснити, яким чином ця «“справедлива” й “об’єктивна” журналістика малює портрет світу, що узгоджується з поглядами панівних груп у суспільстві» [Schudson 1989: 267]. Про те, як підтримчій орієнтації буцімто неупереджених представлень у новинному й деяких інших жанрах сприяють журналістські уявлення про вартості відповідних продуктів та усталені практики їх виробництва, я докладно говоритиму в 2.4. А поки що розгляну поширені концепції ідеологічного впливу самих медійних текстів – іншого головного об’єкта уваги марксистських, а згодом і плюралістичних дослідників. Марксистські критики доводили неадекватність одновимірного кодування медійних «повідомлень» із погляду «намірів і ухилів комунікаторів», концептуальною основою якого був погляд на повідомлення як «щось на кшталт 108 2. Медії та медійний дискурс порожнього мовного конструкта», котрий «відбиває наміри своїх творців відносно простим способом» [Hall 1982: 61]. Цей погляд на комунікацію узгоджувався з уявленням про медії як, в ідеалі, неспотворене відбиття суспільної реальности, щодо якого реальні представлення можна було тлумачити як більші чи менші ухили в бік однієї з позицій. Натомість новий підхід до аналізу медійних повідомлень бачив у них, як уже згадано, означення – або, семіотичною мовою, знаки – певних фраґментів реальности, котрі аналітик має порівнювати не з реальністю (що поза дискурсивними представленнями не має жодного значення), а з іншими наявними й можливими означеннями [там само: 67–69; Bennett 1982: 306–307]. Наділяючи повідомлення незалежною від процесів творення та сприймання ідеологічною значущістю, цей підхід проголошував їх вартими окремого або навіть пріоритетного інтересу дослідників медійного впливу. Він бачив у них тексти, з яких «можна “зчитати” складну послідовність взаємопов’язаних організаційних, технічних, професійних та символізаційних практик, що покаже “значення на службі влади”» [Langer 1998: 18]. Ішлося передусім про з’ясування за медійними повідомленнями намірів і уявлень їхніх творців, що буцімто залишають на текстах «відбитки», котрі аналітик може вірогідно витлумачити. Таким чином, тексти дають дослідникам змогу немовби реконструювати практики творення й ідеології творців, а отже, перевірити сприятливість цих ідеологій і практик для підтримування панівних уявлень і стосунків. Водночас критичні дослідники здавали собі справу, що чинити будь-який уплив медії можуть лише остільки, оскільки творені в їхніх текстах значення авдиторія сприймає та засвоює. В принципі, більшість тих дослідників визнавала, що сприймані значення не конче збігаються з твореними чи, як сформулював це Гол, що коди, використовувані при «кодуванні» повідомлення в дискурсивну форму та «розкодуванні», зворотному перетворенні дискурсу на соціяльну практику, «можуть бути не цілком симетричними» [Hall 1980: 131]. Проте вони вважали, що тексти певною мірою «спонукають» сприймачів надавати їм значень, тотожних чи близьких до закладених при творенні, таким чином обмежуючи – хоч і не усуваючи цілком – інтерпретаційну свободу авдиторії. Згідно з цим поглядом, «використання специфічних презентаційних кодів сприяє подоланню “багатоакцентности”, пропонуючи “упривілейоване значення [preferred meaning]”» [Langer 1998: 18]. Це значення не є обов’язковим для глядачів або читачів, які можуть декодувати повідомлення не лише згідно з «підказкою» кодувальників, але й із певними поправками або навіть у повній протилежності до неї. Гол концептуалізував ці можливості як панівний, компромісний [negotiated] та опозиційний коди сприймання, вважаючи вибір поміж ними зумовленим суспільним становищем конкретних сприймачів, відповідністю пропонованого значення їхньому життєвому досвідові й інтересам [Hall 1980: 136–138]. Визнаючи принципову відкритість медійних текстів для різних «прочитань», науковці водночас дуже неоднаково оцінювали використання цієї відкритости в практиці сприймання. Скажімо, Гаверд Дейвіс не побачив в емпіричних дослі- 2.3. Вплив медій на авдиторію 109 дженнях «переконливих свідчень того, що будь-яка значна частина авдиторії реґулярно вдається до “девіянтного” розкодування» [Davis 1985: 55]. Цей висновок стосувався перш за все новин, про здатність яких спонукати авдиторію сприймати їх за допомоги близьких до панівного кодів свідчить, на Дейвісову думку, вже те, що «більшість членів усіх суспільних класів уважає телерадіомовні новини “точними” й “надійними” незалежно від того, чи використовують вони [ці люди] інші джерела новин» [там само: 57]. Натомість Дейвід Морлі та деякі інші дослідники доводили емпіричну реальність опозиційних розкодувань, зокрема в сприйманні новин, і залежність ступеня їхньої поширености від соціяльного становища й організаційного залучення сприймачів [Morley 1980; Jensen 1991]. А Горейс Ньюком та Джон Фіск узагалі твердили, що, либонь, усі прочитання є компромісними (хай і з різним ступенем відхилення від панівного), адже кожна частина авдиторії «зсуває» пропонований код у тому напрямку, що відповідає її соціяльному становищу [Fiske 1992: 297]. В цьому твердженні йшлося радше про розважальні продукти на кшталт серіялів і музичних кліпів, що їх глядачі пристосовують для своїх потреб: це дає їм змогу одержувати насолоду, не конче засвоюючи ті значення, які приписує панівна ідеологія. Пізніше деякі науковці висунули тезу, що виробники й розраховують на таке пристосування, тож намагаються зробити свої продукти досить різнорідними, аби вони були прийнятними для різних груп споживачів. Це, мовляв, дає медіям змогу «підтримувати панівну соціяльно-культурну ідеологію, водночас дозволяючи, щоб сама ця ідеологія охоплювала низку вартостей і поглядів» [White 1992: 190]. Головним механізмом накидання упривілейованих значень марксистські дослідники називали натуралізацію певних способів думання й, відповідно, мовлення про світ загалом і ті чи ті явища зокрема, котру можна розглядати як «закриття», припинення дискусії щодо їхніх значень і неявне надання одному з них статусу правильного й очевидного [Hall 1982: 75]. Такий механізм накидання певних значень і уявлень як вияву здорового глузду притаманний усім дискурсивним практикам, але у випадку новин та деяких інших медійних жанрів його ефективність підвищує авторитетна серед журналістів і читачів/глядачів ідеологія, що представляє повідомлення просто як виклад фактів, котрі буцімто мають значення самі по собі (див. 2.4.1). За словами Стюарта Елена, «тією мірою, якою виробник новин здатний домогтися ідеологічного закриття, щільно припасувавши один до одного моменти кодування й розкодування, параметри “упривілейованого значення” [обговорюваної] теми забезпечено» [Allan 1998: 117]. Гол та його колеґи наголошують, одначе, що медійне повідомлення «може бути тільки відносно закритим довкола будь-якого одного прочитання» й що те часткове закриття є результатом ідеологічної роботи «означувальних систем та їхнього упривілейованого використання» [цит. за там само: 118], а не властивістю самого тексту. На жаль, у дослідницькій практиці прибічники критичної парадигми далеко не завжди зважали на це застереження. Приписуючи медійним 110 2. Медії та медійний дискурс текстам здатність накидати авдиторії певні способи означування представлюваних явищ, нерідко вони по суті присвоювали собі право «відчитувати» ці способи з самих текстів, не аналізуючи реальних процесів сприймання й засвоювання. Інакше кажучи, теоретичний постулат про вже доконане «закриття» дискусії щодо значень текстів насправді міг приховувати дослідницьку практику її (хай несвідомого) «закривання», тобто іґнорування реальної багатозначности. 2.3.2. Концептуалізації коґнітивного впливу Плюралістичні науковці здебільшого відкидали такий підхід як підміну з’ясування теоретизуванням [напр. Scannell 1989: 157]. Проте наголос критичної парадигми на натуралізаційному вимірі повідомлень зрештою призвів до зміщення фокуса медійних досліджень від переконувального впливу до коґнітивного, тобто від зміни усвідомлених настанов і оцінок авдиторії до формування й підтримування її знань [Blumler, Gurevitch 1982: 240] чи, точніше, підставових уявлень, які їх носії сприймають як знання й/або здоровий глузд. Прибічники різних методологічних орієнтацій почали визнавати, що медії передають більше, ніж просте повідомлення про те, за кого голосувати чи продукти якої марки купувати. Повідомлення вміщено в політичні й культурні припущення стосовно того, що є нормальним і прийнятним у суспільстві. [цит. за Langer 1998: 13] Не тільки теоретики, а й практичні дослідники дійшли висновку, що «треба надавати більшої уваги ідеологічним категоріям і системам відліку, в яких люди розуміють світ» [Curran та ін. 1982: 16]. Відповідно, фокус досліджень змістився з явно тенденційних повідомлень представників певних партій або компаній, що могли вплинути на виборців чи покупців, до більш-менш неупереджених представлень суспільних процесів у матеріялах професійних журналістів, передусім новинних статтях і телесюжетах [Blumler, Gurevitch 1982: 241]x. Чи не найкраще вивчений аспект коґнітивного впливу мас-медій – це здатність творити проблемно-тематичний «порядок денний» читачів або глядачів, тобто «формувати чи обмежувати їхнє соціяльне знання й ті образи довколишнього світу, які вони можуть творити» [McCullagh 2002: 22]. Творці теорії медійного формування «порядку денного» вказували, що люди здобувають із медій не тільки інформацію з різних питань, а й уявлення про важливість цих питань, творені самою медійною практикою надання їм неоднакової уваги (яку можна виміряти за кількістю, частотою появи та пересічним розміром повідомлень). За словами Бернарда Коена, медії «можуть не мати успіху в указуванні нам, що думати», тобто як саме ставитися Якщо йдеться про вплив політичних повідомлень, то відбулося також зміщення інтересу з виборчих кампаній на повсякденну діяльність у проміжках між ними. x 2.3. Вплив медій на авдиторію 111 до тієї чи тієї особи, структури чи явища, але вони «приголомшливо успішні в указуванні нам, про що думати», тобто яких осіб чи структури вважати впливовими, а явища – важливими, незалежно від оцінки їхнього впливу чи важливости [Cohen 1963: 13; курсив мій]. Запорукою цього успіху є усталена й переважно сприймана як належне медійна практика вибирання певних подій і аспектів для представляння в статтях чи програмахxi, яка впливає на те, про що люди знають і, отже, можуть думати й говорити. Хоча формування «порядку денного» в медійному дискурсі не означає його автоматичного передавання авдиторії, емпіричні дослідження показали, що співвідношення пріоритетности окремих питань у читачів різних видань і каналів справді більш чи менш істотно відрізняються залежно від пріоритетів, які розставляють своєю увагою до цих питань самі ці медії [Protess, McCombs 1991; McCombs та ін. 1997]xii. Проте не менш істотним – хай і важче вимірюваним – є вплив, що його збіг багатьох пріоритетів більшости медій певної національної, територіяльної чи іншої спільноти справляє на узгоджування «порядків денних» її членів, тобто формування серед них консенсусу щодо розуміння інтересів спільноти й навіть окреслення самих її меж [McCombs 1997]. Мало того, це стосується не тільки розуміння спільного, громадського інтересу, а й кола інтересів кожної «нормальної» людини, в якому, згідно з утіленим у медійному дискурсі уявленням, поєднуються лише певні громадські справи й певні приватні, тоді як іншим можливим орієнтаціям з обох цих сфер просто немає місця (див. 2.4.4). Якщо приписування подіям і процесам різної важливости стає наслідком присвячування їм неоднакової кількости й розміру медійних повідомлень, то наділення їх позитивним або неґативним «знаком» чи, точніше, одним із багатьох можливих означень залежить від внутрішньої структури повідомлень. На думку прибічників критичної парадигми, саме структура – тобто вживані в повідомленні мовні елементи та спосіб їх поєднання – реалізує те чи інше означення представлюваної ситуації. Такий підхід дозволяє застосовувати до медійних повідомлень методи аналізу дискурсу, чільне місце в якому посідає, як я зазначав у першому розділі, аналіз текстової структури мовлення. Різні автори називали цю означувальну роль структури по-різномуxiii, але найпоширенішим було її тлумачення як «рамки», що задає Читачі й глядачі не завжди схвалюють, які саме події та процеси вибирають певні газети й канали, але навряд чи вони вважають можливим уникнути самого процесу вибирання певної кількости новин із безмежного «потоку» інформації (див. 2.4.1). xii Дослідники різняться у висновках щодо того, які саме члени авдиторії найбільшою мірою засвоюють медійні пріоритети: ті освіченіші й політично зацікавленіші, котрі сприймають медійну інформацію уважніше, а чи менш освічені й зорієнтовані, котрі не мають достатнього захисту від зовнішнього впливу. Дехто вважає, що сила впливу більше залежить од представлюваного питання, ніж од категорії сприймачів, тому часом сприйнятливими можуть бути всі, а часом ніхто [Zhu, Boroson 1997: 70, 81]. xiii Деякі автори розглядали цю роль як «другий рівень» формування порядку денного, який визначає важливість уже не самих представлюваних об’єктів, а їхніх окремих характеристик [напр. Ghanem 1997]. xi 112 2. Медії та медійний дискурс певний погляд на представлюваний об’єкт або явищеxiv. За словами Вільяма Ґемзона й Андре Модильяні, медійний дискурс можна уявити собі у вигляді набору інтерпретаційних обгорток, що надають значення [представлюваному] питанню. [Кожна] обгортка має внутрішню структуру, в основі якої лежить центральна організаційна ідея, або рамка, для надавання сенсу подіям, про які йдеться, [та] вказування, в чому полягає питання. [Gamson, Modigliani 1993: 3] Як зазначав один із перших дослідників означувальних рамок Тод Ґітлін, вони діють як «засади добирання, наголошування й представляння, складені з маленьких невисловлених теорій про те, що існує, що відбувається та що має значення» [Gitlin 1980: 6]. Наголошуючи одні аспекти й оминаючи або притлумлюючи інші, кожна рамка ставить представлювані події та явища в певний контекст і спонукає авдиторію тлумачити їх певним чином. Роберт Ентмен виділив кілька вимірів такого спонукування: задавані рамки означують події – визначають, що дійова особа робить із якими витратами та здобутками, зазвичай вимірюваними на підставі спільних культурних вартостей; діягностують причини – вказують на сили, що створили проблему; здійснюють моральні судження – оцінюють дійових осіб та наслідки їхніх дій; підказують вихід – пропонують і виправдовують певні розв’язання проблем і передбачають їхні ймовірні наслідки. [Entman 1993: 52] Це стосується не тільки новинних повідомлень, якими переймалася більшість дослідників медійних рамок, а й решти жанрів, що завжди представляють соціяльну реальність під певним «кутом зору». Спочатку науковці гадали, що в кожному тексті є одна головна інтерпретаційна рамка, проте згодом поширилося уявлення про можливість поєднання в тому самому тексті кількох різних обрамлень, одні з яких можуть бути важливішими для його інтерпретації, ніж інші [Gamson 1989: 158]. Різні автори по-різному тлумачили вплив такого комплексного обрамлювання на медійну авдиторію. Наприклад, Черен Маккула припускав, що «спроможність медійного тексту формувати сприймання [представлюваного] питання або події серед авдиторії може залежати від цілісности цього тексту», тобто «однорамковий» текст може впливати більше, ніж «багаторамковий» [McCullagh 2002: 36]. Натомість Мімі Вайт висловила думку, що наявність у дискурсі певного телеканалу й нерідко навіть в окремих програмах різних аспектів, поглядів та значень дає виробникам змогу забезпечувати «реґульовану широту ідеУ цьому тлумаченні до медійного стимулювання певних способів сприймання представлюваних подій застосовано поширений у соціяльній психології погляд на те, яким чином самі люди надають сенсу подіям [напр. Goffman 1974]. xiv 2.3. Вплив медій на авдиторію 113 ологічних позицій, що задовольняють інтереси й потреби певного діяпазону потенційних глядачів» [White 1992: 190]. У кожному разі треба пам’ятати, що не лише про вплив певних рамок, а й про саме їх використання в розглядуваному тексті дослідник може обґрунтовано твердити лише на підставі аналізу сприймання цього тексту серед членів авдиторії, адже вони можуть витлумачити текст інакше, ніж він, тобто «побачити» там інші рамки [Entman 1993: 53]. Як і щодо інших аспектів дискурсивного впливу, без аналізу актуальних сприймань дослідник може тільки окреслити різні можливі рамки інтерпретації тексту й указати на чинники, що впливають на ймовірність застосування тієї або іншої. В деяких випадках, звісно, він може вважати одну рамку настільки очевидною, що застосування інших здаватиметься йому геть неймовірним – але й тоді висновок про однорамковість тексту буде, власне кажучи, лише припущенням. Множинність рамок і певна довільність їх «відчитування» пов’язані з тим, що їх застосування ніколи не є явним: «рамки в медійних текстах не оголошують і не наголошують себе, а постають як природні й очевидні способи розповідання історій і пов’язування подій із нашим життям» [McCullagh 2002: 27]xv. Така «невидимість» надаваного подіям і явищам обрамлення робить чи не найбільший внесок в ідеологічний уплив медій: не показуючи своєї діяльности щодо вибору для кожного представлюваного фраґмента реальности певних інтерпретаційних рамок, вони навіюють авдиторії враження неспотвореного демонстрування цих фраґментів. Однак неявність зазвичай є наслідком не приховування обрамлювальної діяльности, а її неусвідомленого, більш чи менш автоматичного виконання. Іншими словами, журналісти в більшості випадків не намагаються обдурити читачів/глядачів враженням про природність застосовуваного способу представляння певного типу подій або явищ, а самі вважають цей спосіб природним і безальтернативним. Як каже про це Ґітлін, наявні рамки «організують світ» не тільки для авдиторії, а й для самих журналістів [Gitlin 1980: 7]. Працівники медій свідомо чи несвідомо дотримуються усталених конвенцій щодо належних способів представляння в певних жанрах подій і процесів певних типів (що їх вони теж зазвичай виділяють автоматично). Ці конвенції, засвоєння яких є важливим складником журналістської професійности, дають змогу «розташовувати нові явища в уже наявних структурах значень» [цит. за Langer 1998: 20]. Таким чином, дотримання конвенцій не тільки зменшує кошти виробництва медійних продуктів, полегшуючи ухвалення технологічних і творчих рішень, а й формує певні очікування авдиторії, подальше задоволення яких робить продукти прийнятними й популярними. Навіть у новинах, де представлювані Як я вказую в 2.4.1, новинні тексти мають наративну структуру та функцію, тобто «повідомляння новин» доречно тлумачити саме як «розповідання історій». Специфічне обрамлювання є певним способом розповідання, тобто наративної організації тексту. xv 114 2. Медії та медійний дискурс явища можуть бути справді новими й непередбачуваними для виробників, вони воліють «покладатися на обмежений запас уже наявних пояснень і контекстуалізаційних засобів, щоб дати раду “проблематичним реаліям” і зробити їх зрозумілими» [Langer 1998: 21]. Це дає журналістам змогу застосовувати до представлюваних подій і процесів рамки з досить вузького ідеологічного репертуару, який, на думку критичних науковців, переважно збігається з поглядами панівного класу [McCullagh 2002: 39]. Найбільший інтерес до структури медійних повідомлень та її ролі в ідеологічному впливі медій на авдиторію виявляли дослідники дискурсу з професійним вишколом у мовознавстві, зокрема прибічники Критичного аналізу дискурсу, що розглядали медії як одну з ідеологічно найвпливовіших і, отже, науково найпривабливіших дискурсивних ділянок. Зазвичай вони не застосовували поняття рамки, а концептуалізували ідеологічну значущість структури повідомлень за допомоги інших понять. Приміром, Фейрклаф розглядав утілення в медійному тексті певного означення представлюваної ситуації як спирання на конвенцію певного дискурсу (дискурсивної практики), що її таке спирання допомагає підтримувати. Наприклад, про вживання наркотиків можна говорити, зокрема, в дискурсах щодо шкоди здоров’ю та повноцінному життю частини громадян, шкідливого для держави й суспільства бізнесу або ж кримінальної діяльности, що з нею мають боротися правоохоронні органи. Проте цілком можливе також поєднання в певній дискурсивній події конвенцій кількох різних практик, що концептуально відповідає застосуванню в одному повідомленні водночас кількох рамок. Фейрклаф не вважає, що такі багатоконвенційні чи пак «гібридні» тексти завжди є менш ефективними в сенсі ідеологічного впливу, ніж ті, що сперті на одну чітку конвенцію. Хоча в деяких випадках поєднання різних конвенцій, сприйняте як внутрішня суперечність, може перешкодити засвоєнню пропонованого означення ситуації, систематичне змішування конвенцій є джерелом їхнього змінювання, яке започатковує нові практики, тобто сприяє переструктуруванню порядку дискурсу відповідної ділянки. А позаяк окремі практики залежать від інституційного та ширшого суспільного контексту, то в часи контекстуальних змін гібридні тексти стають розповсюдженішими, ніж (одно)конвенційні. Відповідно, за наростанням гібридности – котра, як я зазначав в 1.5.6, мовно виявляється в інтертекстуальності – можна виявляти інституційні й соціяльно-культурні зміни. Важливою перевагою Фейрклафового підходу є те, що він не обмежує медійні означування й, отже, впливи окремими текстами, а бере до уваги також сукупні ефекти практик, зокрема їхній внесок у переструктурування інституційних і суспільних порядків дискурсу. Крім того, на обох рівнях – події та практики – він розглядає не тільки представляння подій та процесів, а й здійснюване за його допомоги творення ідентичностей учасників медійної комунікації (журналістів, членів авдиторії, представлюваних акторів, експертів) та певних стосунків між ними [Fairclough 1995: розд. 4]. Про 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 115 особливості цього підходу я докладніше говоритиму в 2.5, розглядаючи конкретні методи аналізу медійного дискурсу. Втім, за останні два десятиліття наголос дослідників медійного впливу на втіленні панівних уявлень і конвенцій у текстах повідомлень істотно послаб. Про зворотне коливання маятника дослідницьких зацікавлень (передусім британських) у бік уваги до процесу сприймання свідчить, зокрема, поява так званої «нової парадигми», що певною мірою повторює та розвиває арґументи ранішої теорії «використань і задоволень». Речники цієї парадигми наголошують «відкритість» медійних, зокрема телевізійних текстів, можливість багатьох різних прочитань і здатність авдиторії оминати чи відкидати «ідеологічні траєкторії, приписані в медійних продуктах» [Langer 1998: 23]. Деякі дослідники говорять також про зміну уявлень самих виробників про свою авдиторію, яку вони, мовляв (за умов її спричиненої появою нових типів медій диверсифікації; див. 2.2.3), «уже не уявляють однорідною масою, а радше амальгамою мікрокультурних груп, стратифікованих за віком, статтю, расою та географічним розташуванням. Тому звернення до “масової” авдиторії тепер означає поєднання низки взаємопов’язаних звернень до багатьох окремих, але потенційно сполучених одна з одною авдиторій» [Collins 1992: 342]. Цей новий наголос викликав чимало критики з боку марксистських і навіть деяких ліберальних авторів, котрі вважають твердження про інтерпретаційну свободу глядачів не лише надміру оптимістичними, а й співзвучними з панівним дискурсом плюралістичного консенсусу, що відвертає увагу громадськости від різних форм дискримінації [Langer 1998: 23–24]. Критики доводять потребу зберегти пильну увагу до ідеологічного «вмісту» медійних текстів, зокрема втілених у них (з)натуралізованих уявлень, але по змозі доповнювати її аналізом сприймання й засвоювання текстів серед різних частин авдиторії. Попри загальне визнання необхідности вивчати й самі тексти, і їх творення та сприймання, наголоси різних авторів на різних складниках певною мірою розділяють дослідницьку спільноту – і водночас дискусія між двома «таборами» сприяє дальшому вдосконаленню концепцій і методів. У цій книжці я наголошую тексти, проте, як уже не раз казав, уважаю зроблені на підставі їх аналізу висновки про ідеологічні орієнтації та впливи медій радше припущеннями, що їх слід перевіряти на матеріялі творення та сприймання. 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій Розглянувши головні способи тлумачення й досліджування медійного впливу, тепер можна перейти до характеристики його, так би мовити, ідеологічного змісту, тобто тих уявлень, що їх, на думку дослідників, медійний дискурс більш чи менш ефективно формує та підтримує. Всіх важливих аспектів ідеологічної діяльности медій я, звісно, охопити не зможу. Тому зосереджуся на трьох, які привернули найбіль- 116 2. Медії та медійний дискурс шу увагу дослідників і/або посідатимуть важливе місце в моєму аналізі українського медійного дискурсу. Йдеться про творення образу самих медій як неупереджених постачальників об’єктивної інформації, роль їхніх представлень у підтримуванні чинного суспільного ладу та їхній внесок у (від)творення національних спільнот. На завершення розгляну ще один аспект, про який майже не писали інші автори, але який я вважаю одним із найважливіших в ідеологічній роботі медій: внесок у творення нормальности й поширювання нормалістичного світогляду. 2.4.1. Демонстрування об’єктивности Говорячи в 1.4.2 про вплив ідеологій на думки та дії людей, я вказував на парадоксальну залежність сили цього впливу від здатности ідеологій приховати свою природу, тобто подати себе виявом не специфічних соціяльно зумовлених поглядів та інтересів, а спільного для всіх людей здорового глузду. Як сказав про цю залежність Гол, ідеології «найефективніше працюють тоді, коли ми не усвідомлюємо, що наш спосіб формулювання й будування тверджень про світ ґрунтується на ідеологічних засновках, коли наші побудови видаються просто описовими твердженнями про те, яким є (тобто має бути) стан справ, або про те, що ми можемо “прийняти як належне”» [Hall 1999: 272]. Медіям приховувати втілені в їхньому дискурсі ідеології істотно полегшує та обставина, що медійні продукти авдиторія великою мірою сприймає саме як опис чи навіть безпосередній показ дійсного стану справ – чому сприяє, зокрема, наголос самих творців на зв’язку їхніх текстів і тим паче зображень із дійсністю. Можна сказати, що гадана об’єктивність медійних представлень є передумовою інших вимірів їхнього ідеологічного впливу, зокрема внеску в підтримування панівних уявлень і стосунків. Передусім це стосується новин, сама інституційна суть яких полягає в повідомлюванні читачам/глядачам нової для них інформації, тобто в описовому стверджуванні дійсного стану справ у певній частині світу та, головне, змін, яких цей стан зазнав незадовго до акту повідомлювання. Тому, за словами Тена Ван Дейка, спроможність таких тверджень переконувати читачів/глядачів – тобто змінювати (або, додам, підтримувати) їхні уявлення про відповідний предмет чи процес – полягає у «формулюванні значень таким чином, аби їх не просто розуміли, а й приймали як правду чи принаймні можливу правду» [van Dijk 1988: 83]. Гадана правдивість тверджень певного виробника є також передумовою бажання авдиторії далі сприймати його продукти. Своєю чергою, прийняття певних тверджень як (потенційно) правдивих залежить од їхньої відповідности, з одного боку, раніше сформованим уявленням сприймача (перш за все тим, що мають статус знання або здорового глузду) про конкретний предмет/процес і світ загалом, а з другого, його уявленням про автора та вказане чи гадане джерело цих тверджень, їхню здатність здобувати відповідну інформацію та схильність правдиво її повідомляти. Ця остання залежність спонукає журналістів, редакторів та інших «новинарів» наголошувати свою роль як неупереджених поста- 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 117 чальників неспотвореної інформації про дійсний стан справ і водночас вартість такої інформації для всіх членів суспільства. Таким чином вони постають в очах суспільства та, не менш важливо, своїх власних виконавцями важливих для його життя функцій, здобуваючи не лише суспільний престиж і самоповагу, а й визнане право вимагати від еліт та інших причетних до важливих подій і процесів людей інформації, яку вони, мовляв, мусять передати загалові. Інакше кажучи, уявлення про можливість і важливість об’єктивного інформування про події та процеси в країні й світі, а отже, про обов’язок мас-медій забезпечити таке інформування є однією з головних професійних ідеологій журналістів і медійників загалом [Curran та ін. 1982: 19–20; Reese 1997; Golding, Elliott 1999: 640; McCullagh 2002: 74]. Ця ідеологія об’єктивности яскраво виявляється в метафорах, що їх медійники часто вживають задля окреслення та явного чи неявного виправдання своєї діяльности. Перша з них подає медії – чи радше їхні продукти, насамперед новини – як дзеркало, що в ньому відбивається дійсність [Curran та ін. 1982: 23]. Друга, вказуючи на роль медій як головного чи навіть єдиного джерела інформації більшости сучасних людей про багато аспектів дійсности, з якими вони не стикаються безпосередньо, називає медії вікном у світ, котре дає авдиторії змогу цей світ побачити. Обидві метафори спираються на припущення, що медійне дзеркало або вікно «має бути чистим і не спотворювати чи заломлювати того, на що ми дивимося; воно повинне дозволяти нам бачити світ таким, який він насправді є» [McCullagh 2002: 14– 15]. Ясна річ, обмежені розміри медійного дзеркала/вікна не дозволяють побачити в ньому весь світ чи навіть усе, що діється в певній – скажімо, найближчій до авдиторії – його частині. Тому медійники визнають, що мусять вибирати з величезної кількости подій найважливіші – але наполягають, що така вибірковість не конче робить їхнє зображення світу спотворенимxvi. Вони доводять, що, покладаючись на певні критерії важливости подій і застосовуючи певні норми їх представляння, медії можуть показувати світ досить об’єктивно. Найрадикальніші й/або найлицемірніші речники ідеології об’єктивности заперечують будь-яку селекційну роль медійників у формуванні картини світу, що постає перед авдиторією, – аж до стверджування об’єктивної зумовлености того порядку, в якому повідомлення про різні події розташовано у випуску новин. Приміром, Владімір Карташков, керівник служби новин одного з провідних українських телеканалів, «1+1», так відповів на запитання, чому після його приходу в цю організацію її новинні програми стали починатися з криміналу, катастроф та іншої «крові», а політика опинилася в другій половині: Принцип простий – на першому місці [в новинах «1+1»] те, що викликає суспільний резонанс, те, що цікавить українського глядача. <...> Якщо політика буде топxvi На об’єктивність медійного представлення вибраних об’єктів указує, зокрема, метафора висвітлення, поширена в радянському метадискурсі про журналістику. 118 2. Медії та медійний дискурс новиною, то, звичайно, відкриватиме випуск новин. Якщо політика топ-новиною не стане, то, отже, вона й не буде присутньою в перших репортажах. Якщо говорити про суб’єктивну думку <...> тих журналістів, яким здається, що політика є топновиною, то хай вони звернуться до соціологічних досліджень і подивляться, що ж насправді цікавить українську людину, врешті-решт1. Варто звернути увагу не тільки на об’єктивацію думки більшости глядачів як визначника належної ієрархії представлюваних подій – тобто відкидання «суб’єктивної думки» про потребу визначати цю ієрархію відповідно до журналістських або експертних уявлень про суспільну важливість подій. Не менш показовим для характеристики цієї крайньої позиції є твердження про відсутність журналістської суб’єктивности в ієрархізації не тільки типів новин (скажімо, політика чи кримінал), а й конкретних подій кожного дня (в переліку яких інколи політична новина може виявитися важливішою – але теж, мовляв, на підставі об’єктивних критеріїв). Ясна річ, медійники далеко не завжди висловлюють ідеологію об’єктивности так чітко й радикально. Ба більше, інколи вони навіть дозволяють собі визнати – як визнав кілька років раніше керівник «1+1» Олександр Роднянський, – що медії, насамперед телебачення, є не лише «“відбитком” того, що відбувається в суспільстві в цілому», а й «постановником тієї реальності, у якій ми всі перебуваємо», тому, зокрема, «якщо телебачення не говорить про певні процеси чи факти, то вони просто не існують» для глядачів2. Проте здебільшого журналісти все-таки вважають можливим і важливим досить об’єктивно «відбивати» в новинах суспільну реальність – а тому рішуче відкидають твердження більшости дослідників медій, що насправді вони, журналісти, не повідомляють новини, а виробляють. Для них це звучить як «фальсифікують»: заперечення об’єктивної основи новин вони сприймають як повну делеґітимацію своєї праці [Schudson 1989: 263]xvii. Але набагато більше, ніж принагідні метадискурсивні пояснення, сприяє поширенню й натуралізації ідеології об’єктивности сам дискурс новин і деяких інших медійних жанрів, у якому журналісти багатьма різними способами подають свої представлення подій і процесів як об’єктивні відбиття дійсности. Зокрема, на початку новинних випусків ведучі звичайно обіцяють «повідомити» чи «розповісти» глядачам про «головні події дня»; на інформативність та об’єктивність вказують і назви багатьох випусків, зокрема на українських каналах (як-от «Факти» на ICTV чи «Вікна» на СТБ). В самих випусках телевізійники дедалі частіше практикують «прямі з’єднання» з кореспондентом, що перебуває на місці події, про яку повідомляє, до того ж його зазвичай фільмують на тлі розгортання події (скажімо, проведення акМайкл Шадзон уявляє зустрічний закид журналіста науковцеві: «А чи ви сказали б так про науку? <...> Чи ви сказали б, що науковці “роблять” науку, а не “відкривають” чи повідомляють її?» На Шадзонову думку, «сумлінний науковець мусить відповісти: ми сказали б саме так, і соціологи науки саме так і кажуть» [Schudson 1989: 264]. xvii 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 119 ції протесту) або якогось виразного символу місця (як-от Білого дому у Вашинґтоні). Крім того, виклад заяв головних дійових осіб представлюваної події майже завжди переривають цитати (в жарґоні телевізійників – «синхрони»), в яких ті особи промовляють найважливіші або найяскравіші частини заяв. У випадку телебачення – як також фотографії та кіна, особливо документального – демонструванню об’єктивности сприяє можливість подати глядачеві візуальні образи представлюваних об’єктів, які нібито дають йому змогу самому їх побачити (що надає метафорі вікна майже буквального змісту). Гол пояснював переконливість таких образів тим, що «системи візуального пізнання, від якого вони залежать, настільки поширені в будь-якій культурі, що здається, буцімто в них не втручається кодування, добирання чи впорядкування» [Hall 1982: 76]. Але об’єктивність намагаються демонструвати й журналісти друкованих медій. Вони теж дають своїм виданням (або новинним сторінкам чи колонкам) назви на кшталт «Фактів», «Панорами» та «Дзеркала», наводять у статтях цитати з висловлювань дійових осіб, та ще й публікують окремими текстами інтерв’ю (підкреслюючи їхню вірогідність рубриками «Дослівно», «Пряма мова» тощо, хоча тексти сказаного редакція завжди більше чи менше змінює). Не маючи змоги показати перебування кореспондента на місці події, вони називають це місце на початку чи в кінці статті, а до тексту додають фото, що мають таки доповнити опис показом. Важливим засобом демонстрування об’єктивности є так звані засади або стандарти «об’єктивної журналістики», що їх медійники використовують не тільки задля виправдання перед суспільством і самими собою власного способу представляння дійсности, але й задля його формалізації та операціялізації. Інакше кажучи, ці засади полегшують ухвалення рішень щодо різних аспектів представляння й водночас дають журналістам змогу боротися з тиском власників, влади чи інших осіб та несумлінністю або нестійкістю колеґ, ладних за винагороду чи під тиском подати представлювану подію в сприятливому для певних акторів світлі. Ці засади вимагають від журналістів, зокрема, перевіряти реальність повідомлюваних подій, точно й повно їх представляти, збалансовано подавати позиції причетних сторін, а також чітко відокремлювати виклад подій від коментарів [Куляс 2005: 36–39]. Дотримання вказаних засад справді робить журналістські представлення порівняно неупередженими, неманіпулятивними та – якщо вірити в існування дійсности, незвідної до суми її представлень – ближчими до самих подій, до «того, що справді сталося». Водночас воно сприяє сприйняттю безсторонніх представлень (створених без свідомого наміру «оформлювати чи добирати матеріял відповідно до певного погляду або переконання») як об’єктивних (повних і неспотворених, цілком відповідних представлюваній дійсності) [Golding, Elliott 1999: 640]. Простіше кажучи, якщо «факти» чітко відділено від «коментарів» і подано стисло, без явних оцінок та з посиланням на джерела, то це надає їм вигляду просто повідомлень, а не представлень. Посилаючись на ці професійні засади, журналісти не лише захищаються від критичних закидів на свою адресу, а й стверджують 120 2. Медії та медійний дискурс досяжність неспотвореного «відбиття» дійсности, завдяки чому їхні представлення стають для авдиторії принаймні потенційно правдивими. Більшість (західних) дослідників медій уважають такі твердження ілюзорними в кращому разі й лицемірними в гіршому. Вони відкидають самé уявлення про те, що медії можуть і мають відбивати дійсність, уважаючи натомість, що ті «творять одну дійсність замість іншої» [Schudson 1989: 271]. Вербальний вимір твореної – зокрема в новинах – дійсности дослідники здебільшого тлумачать як розповідь про представлювані процеси, наратив, структурно й функційно подібний до розповсюджуваних у суспільстві історій чи мітів, тобто спосіб, яким «люди творять лад із безладу, перетворюючи знання на розповідання», даючи «вірогідні відповіді на важкі питання» та підтримуючи «звичність спільного для членів громади досвіду» [Bird, Dardenne 1997: 336]. За такого підходу окремі новинні тексти наративного типуxviii постають доповненнями до чинного в суспільстві наративу щодо певного аспекту стосунків і загального стану речей [Roeh 1989: 165]xix. Та й щодо візуальних образів сприйняття їх як «справжнього сліду реальности» є, каже Гол, «натуралістичною ілюзією». Адже створення цього ефекту реальности «вимагає наймайстерніших і найретельніших процедур кодування: монтування, поєднання та зшивання елементів докупи, опрацювання їх у систему оповіді й опису, котра “має сенс”» [Hall 1982: 76]. Крім монтування одержаних зображень, на код їх представлення глядачеві впливає також спосіб самого фільмування, зокрема відстань камери від об’єкта (залежно від якої він постає або «великим планом», або «загальним», без деталей, але в ширшому контексті) та напрямок «погляду» камери й, отже, глядачів [Hartley, Montgomery 1985: 245–250]. Вплив способу фільмування на спосіб сприймання представлюваних явищ виявляється навіть у прямому етері, який глядачам видається найбезпосереднішим і найоб’єктивнішим відбиттям. Оманливою, власне, є реалістичність самих новин (і телевізійних, і газетних) як типу медійних продуктів, як дискурсивного жанру: Медії не повідомляють просто й прозоро новини, котрі мають “природну” новинну вартість самі собою. Новини – це кінцевий продукт складного процесу, який починається систематичним сортуванням і добиранням подій і тем відповідно до соціяльно витвореного набору категорій. [Hall та ін. 1978: 53] Але це сортування й добирання, як також інші складники «виробництва новин», не конче складаються з усвідомлених рішень репортерів, операторів, редакторів та xviii Парадоксально, але звичне називання таких текстів «розповідями» (stories) або «сюжетами» не спонукає більшість медійників сприймати їх як наративні представляння реальности, а не її об’єктивні «відбиття» чи «висвітлення». xix Як я зазначав в 1.2, поняття наративу може стосуватися й окремого тексту, і конвенції складеної з таких текстів дискурсивної практики. 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 121 інших членів виробничого колективу. Як твердять на підставі дослідження професійних практик Пітер Ґолдинґ і Філіп Еліот, всі ці люди переважно дотримуються усталених процедур, у яких уже закладено певні критерії вартости новинних продуктів. Більшість критеріїв не зафіксовано письмово, та й застосовують їх відповідні працівники неусвідомлено, а формулюють головно в разі потреби пізнішого «пояснення чи виправдання необхідних процедур» [Golding, Elliott 1999: 632]. Попри спільну культурну й інституційну основу, ці критерії можуть бути досить різними для різних медій того самого суспільства чи навіть вужчої групи, – відповідно до преференцій конкретної авдиторії, що їх медійники відбивають і водночас творять. Зокрема, суттєво відрізняються пріоритети так званих серйозних або якісних медій, що вважають своїм головним завданням інформувати авдиторію, та популярних або таблоїдних, які прагнуть передусім її розважати [Потятиник 2004: 36–42]. Втім, останнім часом перші великою мірою перейняли розважальні пріоритети других, тому межа між двома категоріями стала досить розмитою [Fox, Van Sickel 2001: розд. 2]. Критерії новинної вартости або новинности подій визначають не лише вибір з-поміж усіх відомих журналістам подій тих небагатьох, які вони «висвітлюватимуть» на шпальтах чи в етері, а й спосіб їх представляння, тобто наголошування одних аспектів і оминання інших [пор. огляд Зернецька 2005: 51–54]. Ці критерії стосуються і важливости та/чи привабливости майбутнього новинного продукту для авдиторії, і придатности події для творення такого продукту, що визначається, серед інших чинників, зручністю доступу до місця, складністю фільмування й «збирання матеріялу» та відповідністю процесу творення статті або телесюжету усталеній практиці певної організації. З огляду на гаданий інтерес авдиторії медійники прагнуть надати новинним повідомленням драматизму, зокрема через представлення події як вияву конфлікту (в якому, своєю чергою, треба подати позиції «обох сторін»). Крім того, вони надають перевагу тим подіям, для яких мають відео- чи фотоматеріял, що їх немовби потверджує та водночас прикрашає. Привабити авдиторію виробники новин намагаються також розважальними елементами у способі представляння подій та, як щойно згадано, посиленням розважальних пріоритетів у їх доборі. Але найчастіше причиною внесення певної події до переліку новин журналісти все-таки називають її важливість, тобто «чималу значущість для великої кількости членів авдиторії». Про важливі події, на думку більшости журналістів, авдиторія «потребує» знати, навіть якщо не дуже хоче – тому про них слід повідомляти навіть тоді, коли вони «нудні, багатослівні або невидовищні». В цьому критерії відбивається уявлення про «суспільну роль журналістики як трибуни народу», але ним журналісти почасти виправдовують представляння в новинах тих подій, зокрема політичних і міжнародних, що цікавіші їм самим, ніж більшості їхньої авдиторії [Golding, Elliott 1999: 634–635]. В інших критеріях, що їх указують Ґолдинґ та Еліот, орієнтацію на гадані потреби авдиторії доповнюють або навіть заступають технологічні й ідеологічні пріо- 122 2. Медії та медійний дискурс ритети самих медійників. Скажімо, недавність («свіжість») події та стислість («посутність») її представлення важливі не тільки або й не стільки через гадане бажання авдиторії дізнаватися про події якнайшвидше й «нічого, крім фактів», скільки через уявлення журналістів про себе як про постачальників передусім саме такої інформації (їхнє уявлення про потреби авдиторії є радше наслідком такого самосприйняття, хоча наголос виробників на «гарячих подіях» та «голих фактах» і спонукає споживачів очікувати від новин саме цього). Ці пріоритети пов’язані також із періодичністю публікації чи виходу в етер: імовірність представлення події почасти залежить од того, чи сталася вона в такий час, аби її було зручно опрацювати й представити в найближчому випуску, адже до наступного її новинна вартість упаде [там само: 636–638]. При цьому тривалі процеси, в яких нічого визначального не стається одномоментно, «не вписуються» у виробничий цикл новинарів, а тому мають небагато шансів бути представленими в їхніх продуктах [McCullagh 2002: 87]. Ще більшу роль відіграють пріоритети самих медійників у наданні переваги «масштабним» подіям, а головне, в тому, як вони цей масштаб оцінюють. На думку Ґолдинґа й Еліота, найпоширенішими критеріями оцінювання є кількість людей, яких стосується подія, та присутність серед них відомих авдиторії осіб. Тому, скажімо, катастрофа літака з численними жертвами новинніша, ніж без жертв або з кількома, а з-поміж багатьох дорожніх пригод, що стаються протягом дня в тому самому місті, новиною, крім «найкривавішої», майже напевне стає та, в яку потрапив хтось із носіїв «гучних імен». Але такі імена люди в сучасному світі здобувають передусім завдяки представленню в медіях, тож посилання медійників на інтерес авдиторії приховує їхню власну роль у його стимулюванні [Golding, Elliott 1999: 635, 638]. І якщо у випадку політиків медійний інтерес можна почасти пояснити бажанням забезпечити демократичний контроль над владою, то представлення публічних і навіть приватних подій за участю співаків, спортсменів чи манекенниць є нічим іншим, як співпрацею медій із відповідними індустріями в творенні й експлуатації культу «зірок». Ця співпраця є одним з аспектів участи медій у підтриманні чинного ладу, про яку йтиметься в наступному параграфі. Хоч би яким було співвідношення гаданих бажань/потреб авдиторії та власних пріоритетів медійників, уже сама практика добирання подій за певними критеріями новинної вартости переконливо свідчить, що медії в жодному разі не є об’єктивним відбиттям чи показом дійсности. Проте медійні новини не є й просто вибором (хай навіть суб’єктивним, зумовленим журналістськими критеріями) певної кількости подій із безлічі тих, які стаються щодня в світі, країні й навіть окремому місті. Тому дослідники зрештою відмовилися й від іншої метафори, що її застосовували на початках концептуалізації процесу творення новин: медій як вартівника на воротях (gatekeeper), що «вирішує, котру з уже вироблених новин через ворота пропустити». Адже ця метафора не враховує того, що журналісти й редактори «не просто добирають новини, а творять» [Schudson 1989: 265]. Звісно, в деяких випадках вони справ- 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 123 ді вибирають з-поміж наявних текстів або відеосюжетів (скажімо, від інформаційних аґенцій) ті, які вміщуватимуть у своєму виданні чи випуску – але й тоді зазвичай змінюють їх відповідно до потреб своєї авдиторії та власних преференцій. Але принаймні в «первісних», не спертих на готові тексти статтях і сюжетах журналіст таки творить новину – як варту представляння в своїй медії розповідь про подію чи процес – на підставі певного матеріялу, що його він, знову ж таки, не тільки й не стільки «збирає» (так називають це журналісти відповідно до своїх об’єктивістських уявлень), а теж творить чи, краще сказати, виробляє. Приміром, розповідь очевидця про обставини правопорушення або працівника поліції – про хід розслідування стають «фактами» лише внаслідок того, що журналіст звертається до них із проханням висловитися, вважаючи ті висловлювання потенційно вартісними для представлення події, що сталася. У багатьох випадках наслідком журналістської діяльности є не тільки «факти» про подію, але й сам, так би мовити, факт події, тобто реєстрування й оприлюднення інформації, що інакше залишилася б непоміченою або принаймні невідомою нікому, крім безпосередньо присутніх у той час у тому місці людей. Із-поміж неперервного в часі потоку явищ (точніше, незліченної сукупности потоків для різних точок простору) журналісти звертають увагу лише на ті, які є важливими й/або цікавими для них самих і, на їхню думку, для авдиторії [Fishman 1997: 211–213]. Ясна річ, критерії важливости й цікавости формуються та функціюють не тільки в медійному середовищі, а й у культурі, до якої члени цього середовища належать і на яку орієнтуються з метою привабити читачів/глядачів. Тому, за словами Маршела Салінза, «новина – це не просто випадок [happening], що стався в світі; це зв’язок між певним випадком і тією чи тією символічною системою» [цит. за Schudson 1989: 275]. Проте актуалізація цього зв’язку, тобто перетворення випадку на новину, стає можливою, знову ж таки, лише завдяки виконанню певних професійних процедур, спертих на культурно, інституційно й організаційно визначені критерії подієвости, які орієнтують медійників на реєстрацію й представляння певних явищ та іґнорування інших. Ці критерії є, так би мовити, першим фільтром, що передує другому – критеріям новинности: якщо другий фільтр виділяє ту частину зареєстрованих подій, яку варто представляти авдиторії, то перший виокремлює в потоці всіх явищ ті, що їх варто реєструвати як події. Втім, на етапі «збирання матеріялу» ці фільтри, здається, діють не послідовно, а одночасно – чи радше з’єднуються в один. Саме усталені в його виданні чи телекомпанії критерії подієвости спонукають репортера звертати головну увагу або на те, що говорить особа, про яку він «повідомлятиме», або на її вбрання чи вираз обличчя, або на реакцію інших присутніх у тому місці людей, а оператора, відповідно, знімати або всю ту особу, або тільки її рот, краватку чи руку з перснем, або інших присутніх. Напрямок уваги відбиває очікування медійників щодо того, де має шанс статися важлива/цікава для них подія, – але водночас він задає ділянку, де вона, так би мовити, має змогу статися, адже те, 124 2. Медії та медійний дискурс що відбувається в інших ділянках, подією напевно не стане, бо на нього не звернуть уваги. Усталене зосередження уваги журналістів видання чи каналу на певних місцях, періодах, типах та окремих аспектах подій є одним із головних засобів, за допомоги яких медії, кажучи словами Ґей Тачмен, «рутинізують непередбачуване» [Tuchman 1997]. Вплив очікувань творців на творення подій яскраво виявляється, зокрема, в рішеннях редакторів і менеджерів про те, де тримати постійних кореспондентів (радше в парламенті, ніж в університеті; радше в Сполучених Штатах, ніж в Албанії) та куди посилати спеціяльних (скажімо, у приміщення установи, де має відбутися якесь засідання, чи під її стіни, де проти засідання збираються протестувати). Нарешті, більшу ймовірність новин з одних ділянок, ніж з інших, зумовлює також постійна структура газет (де зазвичай є сторінки про політику, економіку, культуру, але немає про освіту чи довкілля) та новинних програм на телебаченні й радіо (крім постійних додатків про спорт і погоду, періодично виходять спеціяльні випуски, присвячені економіці, міжнародним подіям тощо). Таким чином, «бюрократична організація медій» є важливим складником виробництва новин, поряд з уявленнями медійників про вартість різних типів подій і доречні способи їх представляння [Hall та ін. 1978: 54]. А отже, «новини – це не більше й не менше, ніж те, що виробляють медійні організації» [Cook 1998: 73]. Варто зазначити, що втілення ідеології об’єктивности не обмежується новинами, а більшою чи меншою мірою притаманне й багатьом іншим медійним продуктам. Передусім це стосується двох жанрів, що їх медійники подають як безпосереднє представляння думок різних членів і, в їхніх особах, різних груп суспільства: документальних фільмів та різноманітних ток-шоу. Телебачення найкраще навчилося поєднувати (позірну) безпосередність із видовищністю й, отже, робити такі програми привабливими для великих авдиторій. Одначе інші медії також намагаються буцімто безпосередньо подавати думки пересічних або, навпаки, незвичайних людей: у публікації листів до редакцій газет і дзвінків у студію прямого етеру на радіо, а також у журналістських репортажах, де представлюваним особам дозволяють довше чи коротше говорити своїм голосом чи принаймні своїми словами. Сукупність цих окремих думок – як явно або, частіше, неявно запевняють медійники – дає уявлення про думку загалу, точніше набір і розподіл різних наявних серед нього думок [Newcomb, Hirsch 1994: 508]. Медії також претендують на більшменш повне охоплення важливих для загалу (тобто, знову ж таки, різних його частин) питань, щодо яких і слід питати його думку. Справді, за час існування газет і навіть за набагато коротший період існування радіо й телебачення коло обговорюваних у їхніх текстах тем та осіб, що на ці теми можуть висловлюватись, істотно розширилося, охопивши, зокрема, нижчі соціяльні верстви, людей, сприйманих як девіянти (в’язнів, наркоманів, гомосексуалів тощо), і теми, публічне обговорення яких раніше вважалося аморальним (наприклад, аборти чи контрацепція) [Scannell 1989: 141–147]. 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 125 Водночас орієнтація на видовищність і розважальність продуктів спонукає медійників дедалі більше поступатися прагненням об’єктивно подавати світ і думки про нього. З одного боку, творці номінально документальних програм уводять у них постановні елементи, що виявилося, зокрема, в появі спеціяльного гібридного жанру «документальної драми», в якому «актори розігрують реальні події» [Зернецька 2005: 59]. Про фіктивність цих зображень виробники програм воліють не згадувати, тож авдиторія цілком може сприйняти деякі з них як справді документальні. З другого, обговорення важливих суспільних проблем нерідко обертається профанацією внаслідок штучного створення конфлікту між учасниками або винесення на їхній розгляд відверто розважальних, позбавлених суспільної значущости тем. Тому ці програми викликають у глядачів і критиків амбівалентне ставлення: «чи є студійні дебати новою формою публічного простору або форуму, частиною медійної публічної сфери, а чи це травестія політичних дебатів без жодних “реальних” наслідків?» [Livingstone 1999: 92]. Але й без таких жанрових «мутацій» документальні та розмовні програми в жодному разі не є неспотвореним представленням думок суспільства або навіть окремих його членів, адже і вибір тем та учасників, і спосіб показування чи обговорювання перебувають під майже повним контролем медійної організації. До того ж активна участь журналістів як модераторів чи навіть експертів у дискусіях свідчить про «радикальну зміну того, як репортери бачать себе та, звісно, як вони взаємодіють з об’єктами своїх розповідей» [Fox, van Sickel 2001: 108]. Утім, цієї зміни самі журналісти публічно не визнають, воліючи й далі подавати себе як неупереджених трансляторів інформації та модераторів дискусій. Інтернет створив нові умови для демонстрування обох типів медійної об’єктивности. З одного боку, цей медіюм уможливлює швидке чи взагалі синхронне представляння (зокрема візуальне) процесів у різних частинах світу, приваблюючи авдиторію відчуттям «близькости до подій» [Гол 2005: 140]. Водночас доступність величезної кількости представлень і здатність інтернет-користувачів майже вільно вибирати тексти й способи їх сприймання означає, що «роль “інформаційного вартівника” переходить від журналіста до читача» [там само: 11]. З другого, наявність різноманітних і великою мірою некерованих форумів обговорення конкретної інформації та суспільних проблем загалом забезпечує можливість – чи принаймні творить враження – неспотвореного представляння позицій усіх зацікавлених осіб і груп. Проте нефільтрованість інформації обертається поширенням більш чи менш відвертих фальсифікацій, гонитва за оперативністю й безпосередністю – поданням події поза контекстом, а необмеженість дискусій – ідеологічним екстремізмом та очевидним зниженням якости, що відохочують більшість інтернет-авдиторії читати й тим паче писати на форуми або в чати. А головне, сама перенасиченість інтернетпростору спонукає багатьох людей надавати перевагу відфільтрованим представленням від авторитетних виробників в інтернеті чи традиційніших медіях, уможливлюючи й леґітимуючи їхню «вартувальну» функцію. 126 2. Медії та медійний дискурс 2.4.2. Підтримування статус-кво Іншим важливим складником ідеологічного впливу медійних продуктів є їхній внесок у підтримування чинних суспільних уявлень і, завдяки їм, суспільного ладу. Цей внесок, як він постає з сукупности теоретичних і емпіричних праць, має два різних виміри чи, краще сказати, розподілений в інтервалі між двома крайніми точками, одна з яких відповідає поширюванню ідей панівних груп, а друга – відтворюванню підставових уявлень, спільних для майже всіх членів суспільства. Нерідко дослідники розглядають тільки одну з цих точок, за що наражаються на критику опонентів, які зосереджуються на іншій. На мою думку, важливо брати до уваги обидві – а також усе, що розташоване між ними, тобто поєднання обох вимірів підтримування статус-кво в медійному просторі загалом і конкретних практиках зокрема. Власне, тлумачення впливу медій як неперервного спектра втілених у їхньому дискурсі ідеологічних пропозицій різного ступеня натуралізації ставить під сумнів доцільність розрізнення між «поширювальним» і «відтворювальним» вимірами, адже в більшості жанрів і навіть окремих продуктів ці два виміри поєднуютьсяxx. Мало того, як я зазначав у попередніх підрозділах, медійне (та й не тільки медійне) ширення ідей панівних груп поширювачі зазвичай намагаються подати як відбивання спільних уявлень членів суспільства, здорового глузду – чи самі не усвідомлюючи партикулярности цих ідей, чи вважаючи такий спосіб подавання сприятливим для їх засвоювання серед авдиторії. Тому розмежувати два виміри можна тільки суто теоретично – але я таки спробую це зробити, щоби вказати на деякі технологічні процедури та дискурсивні засоби, застосовувані в поширюванні партикулярних уявлень, відтворюванні спільних та подаванні першої дії як другої. Якщо говорити про перший вимір підтримувальної діяльности медій, то більшість дослідників різних напрямів зрештою зійшлися на думці, що, як сказав про це Гол, «медійні інституції можуть бути залучені до творення й відтворювання панівних ідеологій, будучи водночас “вільними” від безпосереднього примусу та “незалежними” від будь-яких безпосередніх намагань панівних груп підкупити їх» [Hall 1982: 86; пор. Schudson 1989: 267; Curran 2002: 100]. Головним механізмом підтримування в медіях ідей і становища панівних груп без (повного) організаційного та фінансового підпорядкування їм є дотримування рутинних журналістських про­ цедур і, через них, професійних ідеологій (зокрема розглянутих у попередньому параграфі засад «об’єктивної журналістики»), які обґрунтовують вибір явищ для представляння в медійних продуктах і спосіб того представляння. Ці ідеології та про­цедури зумовлюють упривілейоване місце панівних груп у медійних повідоТому мені здається непродуктивною суперечка між прибічниками так званих передавального й ритуального поглядів на масову комунікацію, що бачать у ній, відповідно, «повідомлювання інформації» та «представлювання спільних уявлень» [Newcomb, Hirsch 1994: 504]. xx 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 127 мленнях і загалом прихильний до них чи принаймні співзвучний із їхніми інтересами спосіб обрамлювання повідомлень. Водночас, як я вже зазначав, дотримання цих професійних норм сприяє сприйманню медійних представлень як відповідних реальності й таким чином відвертає увагу від її спотворення на користь еліт, більшости та чинного суспільного ладу. Чільне місце повідомлень про членів владної та інших упливових еліт є наслідком, по-перше, тієї обставини (див. 2.4.1), що виробники новин надають перевагу подіям і процесам, які вважають важливими, тобто здатними вплинути на життя великої частини читачів/глядачів. Такі «важливі» новини [hard news] медійники зазвичай протиставляють «цікавим» [soft news], покликаним розповісти про незвичайні випадки з життя тих чи тих людей [Tuchman 1997: 176]. Припускаючи, що впливові еліти вже посідають горішню позицію в «порядку денному» авдиторії, медії ставлять їх на таку позицію в своєму дискурсі й цим уможливлюють їхню постійну присутність у свідомості читачів або глядачів. Уже на рівні реєстрації подій медійники надають перевагу наділеним тією чи іншою владою особам і організаціям, саме їхню діяльність постійно відстежуючи в пошуках того, що має стати новинами. Ба більше, журналісти використовують структурування діяльности таких організацій, яке ті пропонують. Скажімо, в правоохоронній діяльності медії виділяють і представляють арешт, судове слухання, оголошення вироку, подання апеляції та інші усталені фази діяльности відповідних інституцій [Fishman 1997: 214–215]. Певні еліти саме ця медійно опосередкована присутність і робить упливовими, а їхні дії – важливими: приміром, без медійних повідомлень більшість громадян навряд чи переймалась би матчами спортивних команд або ж новими піснями співаків. Таким чином, узаємозв’язок між суспільною важливістю й медійною представленістю є одним із механізмів, за допомоги яких медії поєднують відтворювання чинного з підтримуванням панівного. Ще очевидніше це поєднання виявляється в задоволенні та водночас творенні цікавости до певних явищ і осіб, яка нині в зорієнтованих на масову авдиторію медіях великою мірою заступила важливість як головний критерій новинности. Медійники припускають, що події за участю впливових чи просто відомих осіб цікавлять авдиторію завжди, тобто що ці люди становлять інтерес не тим, що вони роб­ лять, а тим, ким вони є. Тому розповіді про них побудовано на «звичайних справах незвичайних людей» – тоді як пересічні люди буцімто можуть стати цікавими лише завдяки якимось непересічним справам [Langer 1998: 49]. Найпомітнішим для громадськости – зокрема через пов’язані з ним скандальні або трагічні події (як-от загибель британської принцеси Діяни) – виявом медійного інтересу до буденних і навіть інтимних сторін життя відомих людей є діяльність фотографів-папараці, котрі просто полюють на таких людей із метою зробити світлини, за які розважальні видання зазвичай добре платять. Привчаючи авдиторію цікавитися всіма справами певних людей, медії не лише відбивають, а й утверджують їхній статус як незвичай- 128 2. Медії та медійний дискурс них, що, своєю чергою, посилює сприйняття професійної та іншої діяльности цих людей як важливої. Часту й сприятливу для їхньої репутації та, отже, суспільного становища появу членів панівних груп у новинних повідомленнях зумовлює також усталена практика виробників покладатися на речників владних структур та інших упливових організацій як головне джерело інформації про представлювані події. Вона зумовлена й зручністю такого добування інформації (цим, як я згадував у 2.2.2, відповідні організації намагаються заохотити медії звертатися саме до них), і переконанням журналістів про важливість знань та поглядів цих людей для задоволення суспільного інтересу [Schudson 1989: 271–274; McCullagh 2002: 66–72]. Інформацію з цих «уповноважених джерел» медії вважають не просто вірогіднішою, ніж із «неуповноважених» (приватних осіб чи неофіційних організацій)xxi, а часом навіть цілком нейтральною й об’єктивною. Неоднакова значущість інформації з двох типів джерел виявляється ще й тому, що, як зазначив Скенел, у новинах публічних осіб наділено правом на погляди, а приватних – на досвід. До публічних осіб (політиків, бізнесовців, представників влади, експертів, медійних репортерів і коментаторів) реґулярно звертаються з проханням висловити думку про ширші наслідки новинних подій (що вони означають для цієї країни, уряду, бізнесу тощо). <...> Приватні особи потрапляють у новини <...> завдяки нещасним випадкам, зазвичай катастрофічним. Часто вони є жертвами або свідками катастроф, і в них запитують про те, що вони бачили чи як це їх зачепило <...> Їхнє призначення – потверджувати, втілювати людські наслідки подій. [Scannell 1989: 162] Здобуваючи таким чином упривілейований доступ до медій, панівні групи звичайно мають кращі шанси накинути свої означення подій і процесів як авторитетні й нейтральні (а отже, задати дискурсивне поле, в якому муситимуть говорити на цю тему решта акторів) [Hall 1982: 81]xxii. Тому їхні означення часто-густо постають у медійному дискурсі не просто як один із можливих поглядів на реальність, а як власне реальність. Це особливо слушно в тих ситуаціях, коли означення різних еліт збігаються між собою та з означеннями самих медійників, тобто є спільними уявленнями зацікавлених у збереженні чинного порядку речей суспільних груп – усвідомленими або й неусвідомленими, знатуралізованими. Власне, в цьому останньому випадку їх поділяє також переважна більшість членів суспільства. Альтернативні джерела здобувають доступ до медій головно тоді, коли події є незвичними й, отже, незвідними до певного типу з усталеним способом добування й представляння інформації, або ж коли владні структури не надають своєї інтерпретації оперативно чи їхні інтерпретації суперечать одна одній [McCullagh 2002: 70]. xxii А якщо ті актори намагатимуться пропонувати альтернативні означення, то вони неминуче поставатимуть як вочевидь заанґажовані й, отже, менш вірогідні. xxi 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 129 До таких ситуацій творці медійних продуктів (насамперед новин) застосовують інші підходи, ніж до тих, які вони вважають конфліктними й/або проблемними. В проблематичному чи змагальному вимірі дискурсу, як назвали його Ґемзон із колеґами, медії зазвичай дотримуються засади збалансованого подавання поглядів різних причетних до проблеми осіб чи протилежних оцінок у коментарях експертів. Її застосування, хоч і не забезпечує опозиційним групам такого самого доступу та впливу, як панівним, усе-таки дає їм шанс позмагатися за сприятливе для них обрамлення представлюваних подій, бо «навіть нерівне змагання на похилому полі – це змагання». Натомість непроблематичний чи безальтернативний вимір «складають ті питання й події, що їх медії вважають настільки очевидно недискусійними, що немає потреби надавати місце на протилежні погляди чи підходи» [цит. за McCullagh 2002: 41]xxiii. Наприклад, британські телерадіокомпанії мають визнане право «відкидати обмеження безсторонности у висвітлюванні тих подій і питань, що вважаються <...> викликом конституції, національним інтересам або громадському ладові». Одним із таких питань є (принаймні була в 1970-ті роки, на матеріялі яких зроблено цей висновок) ситуація в Північній Ірландії, щодо якої медії «були, так би мовити, офіційно упередженими» – хоч їхній «ухил» не конче мав бути явним, адже з часом «його знатуралізовано завдяки систематичному вилученню будь-якого альтернативного погляду» [Bennett 1982: 304]. На думку Тоні Бенета, така медійна неупередженість в обмеженому обсязі – з вилученням терористів, комуністів та інших гаданих ворогів громадського ладу – робить вагомий внесок у відтворення чинної політичної системи та ототожнення цієї системи з самою нацією [там само: 306–307]. Крім таких виразно політичних і, принаймні для дослідників, вочевидь проблематичних випадків безальтернативности, можна назвати безліч інших, де вона майже не викликає заперечень, але де все одно – точніше, тим паче – відбувається підтримування чинних суспільних уявлень, що їх поділяють і представлювані особи, і медійники, і переважна більшість читачів/глядачів. Наприклад, медії повідомляють про спортивні рекорди, не ставлячи під сумнів потребу витрачати на їх досягнення здоров’я атлетів і гроші платників податків, у матеріялах про покази «високої моди» не згадують про недоступність показуваних предметів для загалу читачів/глядачів, а проблему (недостатнього) фінансування державних медичних закладів обговорюють, не проблематизуючи адекватности їхнього загального підходу до лікування порівняно з так званими нетрадиційнимиxxiv. У багатьох випадках межу між першим і другим вимірами визначають уявлення переважної більшости авдиторії, на формуГол пропонує дещо складнішу структуру медійного дискурсу: крім протилежних ділянок консенсусу та конфлікту, він виділяє проміжну ділянку толерування, в якій домінує якесь одне тлумачення, але є певне місце й для альтернатив [Hall 1981: 150]. xxiv Винятком є ситуації, в яких «протилежний погляд» набуває ознак відповідної новинним стандартам події – скажімо, якщо рекорд анулюють, виявляючи допінґ. xxiii 130 2. Медії та медійний дискурс вання яких, утім, уплинули раніші медійні практики. Проте часто-густо межу проводять самі медійники на підставі власного тлумачення конкретної ситуації (почасти зумовленого жанровими конвенціями), ще й у цьому виявляючи свою владу перетворювати – а не просто відбивати – представлювану реальність. Відповідно, вони вибирають жанри – точніше, співвідношення різних жанрів, – у яких представляють ті чи ті події, маючи завдяки цьому змогу дотримуватись жанрових конвенцій щодо належного ступеня проблематизації представлюваної реальности (який для новинних «повідомлень» має бути набагато меншим, ніж для редакційних статтей [Brook 1989: 114–116]), і водночас переважно підтримувати діяльність ключових інституцій держави та суспільства. Орієнтацію на поширені й усталені уявлення почасти зумовлює залежність медійних організацій від власників і (надто якщо йдеться про телебачення та радіо, офіційно піддані адміністративному реґулюванню) представників державної влади, зацікавлених у збереженні чинного стану речей. Одначе більшу роль – принаймні в демократичних країнах, де політично зумовлений тиск владців і навіть власників рідко буває сильним і явним, – відіграє бажання медійників завоювати якомога масовішу та якомога платоспроможнішу, рекламно привабливішу авдиторію. Це бажання спонукає їх, з одного боку, «уникати суперечливих і проблемних питань», порушення яких могло би «відчужити й засмутити окремі частини авдиторії», а з другого – «іґнорувати питання, що стосуються тих частин авдиторії, які мало цікавлять рекламодавців» [McCullagh 2002: 79]. Тому, зокрема, виробники новин «зосереджують нашу увагу на інституціях і подіях, у яких суспільний конфлікт є керованим і розв’язуваним» у межах чинного ладу [Golding, Elliott 1999: 643], відвертаючи її від глибинніших конфліктів між захисниками й супротивниками цього ладу. Скажімо, докладно представляючи змагання між кандидатами на виборах чи компаніями на міжнародних ринках, медії майже не згадують про спільність позицій усіх кандидатів щодо підставових проблем суспільного ладу або про збагачення «першого світу» коштом «третього». Навіть у випадках явної критики дій окремих чиновників чи бізнесівців, владних структур чи корпорацій журналісти здебільшого не порушують питання про політико-економічний устрій, який уможливлює такі дії. З огляду на гадану новинну вартість міжособистісного драматизму, «рушієм подій [медійники] вважають індивідуальний авторитет, а не здійснення усталеної влади», тож «неперервну й послідовну владу посади маскує зосередження на періодичних змінах осіб, що її обіймають». Зводячи політику до подієвої «серії ухвал, дебатів і особистостей», новинний дискурс не лише іґнорує процеси взаємодії між різними структурами та, ширше, суспільними групами, а ще й відокремлює політику від економіки, влада індивідуальних і тим паче колективних акторів якої таким чином майже зникає з поля зору авдиторії [там само: 642]. Своєю чергою, «відсутність влади й процесу перешкоджає розвиткові поглядів, які могли б поставити під сумнів усталений розподіл влади чи [виявити] його корені в еволюції економічного розподілу та 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 131 контролю». Таким чином, підсумовують Ґолдинґ і Еліот, творений у новинах світ видається «не піддатним радикальній зміні чи викликові» [там само: 643]. Звісно, позірна незмінюваність не означає повної незмінности: не лише тому, що задля задоволення потреб читачів/глядачів медійні продукти мусять поєднувати «визнання знайомого» з «відкриттям нового» [Livingstone 1999: 97], а й тому, що з часом змінюються самі ці читачі/глядачі, їхнє життя, уявлення та потреби. Чи не найбільше це стосується таких поширених і програмово повторюваних продуктів, як телесеріяли, зокрема ситуаційні комедії (ситкоми) та драматичні «мильні опери», котрі зорієнтовано передусім на «зображування знайомого та повсякденного», хай інколи й перенесеного в інші просторові або часові контексти. На думку Соні Лівінґстон, «родина з ситкому близька [нам] тому, що схожа на нашу власну (тобто може зміцнювати певні припущення про родинне життя й давати насолоду впізнавання), але вона також безпечна, заспокійлива, бо не кидає нам виклику іншими óбразами родинного життя» [там само: 98], котрі змусили би принаймні замислитися – як змушують сповнені таких образів документальні фільми. Але, вилучаючи з твореного в тих продуктах світу проблеми відмінних від «цільової» авдиторії соціяльних і культурних груп (як-от дитячу проституцію чи неможливість здобути освіту), виробники не можуть іґнорувати порушення звичного способу життя, поширені серед самої цієї авдиторії (наприклад, молодіжну наркоманію чи наполягання жінок на рівному поділі хатньої праці). Водночас зростання соціяльної активности й платоспроможности різноманітних меншин уже не дозволяє (цілком) іґнорувати їх ні як персонажів, ні як споживачів медійних продуктів. Тому серіяли, фільми, ток-шоу та інші жанри дедалі більшою мірою відбивають зміни в суспільних стосунках і пов’язані з ними «культурні тривоги» [там само: 96]. Зокрема в США, як твердить Ґітлін, виробники таких продуктів уже від 1970-х років активно порушували теми соціяльних конфліктів і відхилень від гаданої норми, проте намагалися надати їм обрамлень, сумісних із панівною ідеологією, тобто «приручити» [Gitlin 1979: 256]. Притаманний телевізійним розвагам «ухил» у тлумаченні певних суспільних проблем характеризувала, з одного боку, «леґітимація здеполітизованих форм девіянтности, зазвичай етнічних або сексуальних», а з другого – «делеґітимація небезпечних, насильницьких, позамежних», як-от терористичних чи анархістських [там само: 261]. Щоправда, аби досягти успіху серед різних груп глядачів, комерційна культура не наполягає на чіткому окресленні норм і меж, часом пропонуючи «неоднозначні або навіть внутрішньо суперечливі ситуації та розв’язання» [там само: 263]xxv. Проте загалом телевізійний мейнстрим «заохочує У серіялах, як твердить Роберт Елен, сама «відкритість» наративної форми, що не передбачає остаточних сюжетних розв’язок і, відповідно, морально-ідеологічних висновків, дозволяє виробникам порушувати дражливі питання, але не демонструвати явної позиції щодо них, а неявну, втілювану в розвитку пов’язаних із цими питаннями сюжетних ліній, визначати залежно від глядацької реакції на порушення, тобто в разі протестів чи зниження рейтинґів просто уривати такі лінії [Allen 2004: 243–254]. xxv 132 2. Медії та медійний дискурс глядачів почуватися аполітичними, перейнятими приватним накопиченням індивідами» [там само: 253] – і таким чином сприяє збереженню гегемонії панівних груп і марґіналізації радикальних, «неприручуваних» альтернатив. Їх вилучення парадоксальним чином приховує сама наявність у медійному дискурсі різних поглядів, котра «творить враження повноти, як ніби все, що можна сказати з цього питання, вже охоплено» [White 1992: 184]. Та, мабуть, найбільший внесок у підтримування чинного ладу робить утілене в медійних продуктах припущення про консенсус переважної більшости членів суспільства щодо підставових вартостей і настанов. Це припущення критичні науковці вважають одним із ключових аспектів здійснюваного в медійному дискурсі означування подій і процесів [напр. Hall та ін. 1978: 55]. Зокрема, якщо йдеться про новини, то, за словами Джона Гартлі, їхнім «хлібом <…> є конфлікт, насильство, суперництво та незгода. Але щоб усі ці неґативи мали новинну вартість, потрібне попереднє припущення про “підставовий” консенсус, для якого вони становлять загрозу» [цит. за Langer 1998: 19]. Власне, існування такого культурного консенсусу є «підставою будь-якої соціяльної комунікації», адже «якби ми не поділяли, до певної міри, тих самих класифікацій соціяльної реальности, ми не могли б “разом надавати сенсу світові”» [Hall та ін. 1978: 55]. Інакше кажучи, комунікація, в тім числі й медійна, завжди припускає та, використовуючи, відтворює певні підставові уявлення, спільні для мовців і слухачів/читачів (пор. 1.4.2). Проте, як твердять Гол із колеґами, сучасний (західний) медійний дискурс підносить цей «базовий культурний факт» на «крайній ідеологічний рівень»: Позаяк ми живемо в тому самому суспільстві й належимо до приблизно тієї самої “культури”, то припускається, що існує по суті тільки одне тлумачення подій <…>. Цей погляд заперечує будь-які структурні розбіжності між різними групами чи між різними мапами значень, що існують у суспільстві. <...> Він несе в собі припущення, що ми всі також маємо приблизно однаковий інтерес у суспільстві та що ми всі маємо приблизно рівну частку влади. В цьому полягає суть ідеї політичного консенсусу. “Консенсусний” погляд представляє суспільство так, ніби в ньому немає жодних значних культурних чи економічних розламів, жодних значних конфліктів інтересів між класами та групами. А там де існує розбіжність, є, мовляв, прийнятні й узаконені засоби їх вираження та примирення. [там само] Це означає, з одного боку, що владні й підвладні, багаті та бідні, видатні та пересічні належать до того самого світу й між ними немає розбіжностей, які не можна було би подолати за допомоги виборів, судів, медійних дискусій та інших «леґітимних» засобів (роль яких у підтримуванні панівного становища наділених політичною, економічною та символічною владою груп цей дискурс, ясна річ, не визнає). Медійне представляння цих груп припускає та творить не лише подібність їхніх людсь­ких рис і психологіч- 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 133 них мотивів до відповідних характеристик пересічних членів авдиторії/суспільства, а й спільність їхніх інтересів з інтересами пересічних людей, перейнятість долею країни та співгромадян принаймні поряд із власними. Це виявляється й у відмові від проблематизації мотивів багатьох представлюваних дій і тверджень, і в розмовній, «простонародній» мові, якої журналісти (та, коли їм дають нагоду для прямої мови, самі актори) вживають у цих представленнях. За словами Фейрклафа, «якщо голоси владних людей та груп у політиці, індустрії тощо представлено різновидом повсякденного мовлення (навіть симульованого й почасти несправжнього), то соціяльні ідентичності, стосунки та дистанції руйнуються [collapse]» [Fairclough 1992: 110]. З другого боку, ті, хто не приймає буцімто загальноприйнятих способів вираження й захисту своїх інтересів (як-от учасники «радикальних» організацій чи протестних акцій) або відкидає обмеження, що їх накладає суспільство на спосіб життя своїх членів (скажімо, наркомани чи футбольні хуліґани), згідно з цим припущенням опиняються поза межами консенсусу, норми й самого суспільства. Оскільки, як писав Гол про британський мейнстримовий дискурс 1960-х, «ці групи не сприймано як зорганізовані довкола несумісних [із панівними] структурних чи ідеологічних принципів, то їх окреслювали винятково з погляду їхнього відхилення від консенсусу. Бути поза консенсусом означало бути не в альтернативній системі вартостей, а просто поза нормами як такими» [Hall 1982: 62]. Виявляння й вилучання девіянтів, що його медії здійснюють у співпраці з політиками та правоохоронцями, водночас сприяє посиленню відданости «нормальних» членів суспільства панівним нормам, зокрема владі чинних інституцій і груп (див. 8.1). Тому наголошування межі між учасниками консенсусу та його ворогами є зворотним боком замовчування меж усередині гаданої спільноти учасниківxxvi. Обидві практики водночас припускають і допомагають творити суспільний консенсус, забезпечуючи при цьому визначальний уплив панівних груп на його окреслення. Інакше кажучи, медійний дискурс не лише відтворює (вже) спільні уявлення членів суспільства, а й творить згоду підлеглих груп із підставовими вартостями панівних, яка є ключовою передумовою підтримування чинного ладу. 2.4.3. Творення національної ідентичности Одним із найважливіших (а надто для цієї книжки, з огляду на тематичну специфіку аналізованих далі дискурсивних практик) аспектів творених і відтворюваних у медійному дискурсі суспільних уявлень і стосунків є існування національних спільнот. Як і щодо інших аспектів чинного стану речей, уплив цього дискурсу має два Щоправда, за останні десятиліття в дискурсі західних медій співвідношення між утвердженням тотожности всіх леґітимних членів авдиторії та визнанням суттєвих відмінностей між ними дещо змінилося на користь другого складника [Hartley 2004]. В українських медіях, на мою думку, такої зміни майже не відбулося. xxvi 134 2. Медії та медійний дискурс виміри/полюси: з одного боку, медії відтворюють спільне для більшости членів авдиторії/суспільства уявлення про реальність існування таких спільнот і належности кожної людини до однієї з них, з другого – підтримують і почасти накидають позитивне сприйняття такої належности. Особливими в цьому випадку є, на мою думку, передусім чільне місце уявлення про поділеність людства на національні спільноти в системі усталеного знання (див. 1.4.3) та потужність і водночас непомітність, позірна безальтернативність тих медійних практик, що підтримують та зміцнюють і це уявлення, й ідентифікацію зі «своєю» нацією. З-поміж багатьох ідентичностей, у творення яких робить внесок медійний дискурс, національні відіграють особливу роль, із котрою конкурують лише статеві. Як і будь-які інші ідеології, уявлення про існування націй та важливість належности до них можуть бути в медіях об’єктом явного ствердження чи заперечення та більш або менш активного обстоювання чи поборювання. Їх висловлюють автори вміщуваних у газетах коментарів і листів до редакції, інтерв’юйовані та представлювані в журналістських текстах актори або навіть самі журналісти, особливо в тих жанрах, де їх не обмежують вимоги «об’єктивности» (як-от у нарисах чи редакційних статтях). Особливо помітними стають такі матеріяли під час виборчих кампаній, коли намагання кандидатів продемонструвати свою турботу про добро країни й народу та поставити під сумнів наявність такої чесноти в суперників активізує також дискусію про те, в чому це добро полягає або навіть, у деяких випадках, хто до країни/народу належить (див. розділ 5). Усі ці тексти більш чи менш суттєво впливають і на читацьке/глядацьке сприйняття авторів та представлюваних осіб, і на уявлення про нації загалом і «свою» зокрема. Проте мене більше цікавить уплив не тих текстів, які доводять і закликають, а тих, котрі буцімто просто інформують і розважають – але водночас допомагають творити й підтримувати пов’язані з націями уявлення та почуття й, можливо, роблять це ефективніше, бо менш помітно для об’єктів того впливу. Інакше кажучи, мені йдеться про внесок медійного дискурсу в підтримування/накидання не програмового й радикального, а «банального» націоналізму [Billig 1995], котрий, як я зазначав у 1.4.3, просякає різноманітні інституції усталених націй і завдяки цьому натуралізує уявлення про національну структуру світу й безальтернативність національної ідентифікації індивідів. Майкл Біліґ уважає роль медій у розповсюджуванні цього непомітного націоналізму вирішальною: Якби банальний націоналізм існував тільки в світі політиків, він навряд чи ввійшов би в щоденне життя тих мільйонів людей, які ставляться до породи політиків із цинічною зневагою. Демонстрування [національних] прапорів відбувається в інших місцях, тимчасом як медії щоденно приносять ці прапори громадянам додому. [там само: 94] Від часу появи розрахованих на масову й анонімну авдиторію медійних продуктів вони були важливим засобом, що давав незнайомим між собою членам цієї 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 135 авдиторії змогу «уявляти», за вже класичним висловом Бенедикта Ендерсона, певну спільноту, котра пізніше дістала статус нації. Сам Ендерсон ілюстрував цю роль на прикладі новочасного роману, що припускав і утверджував стале існування «єдиної спільноти, яка охоплює собою дійових осіб, автора й читачів» [Андерсон 2001: 46], а також «екстремальної форми» роману – газети, поява якої започаткувала масовий ритуал майже одночасного споживання й уявляння в різних частинах авдиторії/спільноти: Сенс цього ритуалу – Геґель зауважував, що для сучасної людини газети відіграють роль замінника ранкових молитов – парадоксальний. Він відбувається в самотній тиші, в криївці власної голови. Проте кожен з причасників чудово усвідомлює, що здійснюваний ним ритуал відтворюється тисячами (або й мільйонами) інших, в існуванні яких він не сумнівається, але про ідентичність яких не має найменшого уявлення. [там само: 54] У ХХ столітті унікальну здатність творити з авдиторії націю здобули спершу радіо, а потім телебачення, які за умов нечисленности станцій/каналів здебільшого орієнтувалися не на якісь окремі групи, а на все населення країни й завдяки швидкому здешевленню приймачів змогли невдовзі після початку мовлення майже цілком його охопити, принаймні в багатших країнах. Відтак радіо й особливо телебачення не лише поширили ритуал масового споживання та уявлювання майже на все суспільство (зокрема власне маси, «низи»), а й зробили його справді одночасним і пов’язали з іншими важливими практиками уявлювання/відтворювання нації, що їх медіялізація наповнила загальнонаціональним масштабом і значенням: відзначення свят і днів скорботи, коронації та поховання монархів, виборчі дебати й підрахунок голосів, виступи провідних спортсменів тощо. Так «телерадіомовлення по суті створило новий національний календар громадських подій» [Scannell 1989: 141]. Проте важливішим за це транслювання й творення визначних подій є повсякденна практика медійного інформування, освічування й розважання, яка не тільки творить для читачів/глядачів образ їхньої нації, а й позиціює їх самих як її природну та невідокремну частину, неявно утверджуючи пріоритет національної ідентичности над будь-якими іншимиxxvii. Усвідомлюючи цю націєтворчу потужність телебачення та радіо, влада більш чи менш рішуче вимагає від них – насамперед, ясна річ, від державно фінансованого й/або адміністрованого мовлення – «творити почуття спільноти та спільности й таким чином сприяти суспільній єдності» [McCullagh 2002: 81]. У державах, еліти яких представляють їх багатонаціональними, ідентичність нації-держави поєднується в медійному дискурсі з ідентичністю нації-реґіону. Приміром, у Британії шотландські видання загальнобританських газет часом суттєво відрізняються від англійських [Rosie та ін. 2006]. Така двоїстість образу нації притаманна й дискурсові багатьох медій, що функціюють у пострадянській Україні (див. розділ 4). xxvii 136 2. Медії та медійний дискурс Звісно, як і будь-який інший ідеологічний ефект, творення та підтримування належности до нації не є неминучим наслідком сприймання певних текстів, навіть якщо воно відбувається у вигляді участи в масовому ритуалі. Тому, скажімо, критики закидали Ендерсонові, що він не тільки пропонує «ідеалізовану модель досить однорідної, еґалітарної спільноти, в яку [її члени] однаковою мірою вірять», а й «перенаголошує владу вертикальних видів комунікації», зокрема односпрямованого впливу медій на маси [Spitulnik 2001: 97]. Як зауважила Дебра Спіталнік, авторове неявне припущення полягає в тому, що донесена до авдиторії комунікаційна форма «майже автоматично творить відчуття спільного колективу завдяки особливим текстовим рисам». Спіталнік натомість пропонує аналізувати втілення ідеології спільности не тільки в розповсюджуваних текстах, а й у їх сприйманні та «суспільному обігові медійного дискурсу поза контекстами безпосереднього споживання медій», де читачі/слухачі використовують і пристосовують до нових контекстів засвоєні елементи цього дискурсу [там само: 98]. Таким чином вони потверджують і водночас творять спільність цих мовних елементів – і, додам, пов’язаних із ними ідеологічних припущень – для (всіх) членів авдиторії та суспільства. Навіть участь у медіялізованому ритуалі національного святкування чи скорботи набуває для людини такого сенсу та підтримує/посилює почуття належности до нації лише внаслідок відповідного сприймання події, хоч його ймовірності й сприяють певні характеристики самого тексту та його творення й передавання. Тому ці характеристики слід розглядати лише як «можливості для уявлювання спільних ідентичностей» [там само: 97; курсив мій], а реалізацію цих можливостей у конкретному контексті сприймання треба спеціяльно досліджувати. Водночас непомітність і систематичність указаних нижче характеристик дають змогу припускати, що на більшість читачів/глядачів вони діють загалом так, як очікують виробники медійних продуктів. По-перше, «своя» країна й неявно ототожнювана з нею нація посідають чільне місце серед того, про що медії пропонують авдиторії думати, тобто у втілюваному в їхньому дискурсі «порядку денному» для спільноти. Зокрема, в новинах, як указують Ґолдинґ і Еліот, одним із критеріїв придатности подій для представляння в газеті чи телевізійному випуску є їхня близькість до місця та способу життя читачів/ глядачів. Медійникам ідеться передусім про гадані преференції авдиторії, яка, припускають вони, хоче знати головно про «своє», потім «сусідське», а вже потім усе інше, тобто найважливіше чи найцікавіше з-поміж нього. Втім, велике значення мають також складність і ціна добування матеріялу, тому чинні механізми одержання інформації (зокрема наявність різноманітного й порівняно дешевого матеріялу від закордонних інформаґенцій) можуть істотно спотворювати ідеальну систему «концентричних сфер» близькости/представлености. Крім того, культурна близькість подій – тобто їхня належність до «нормального досвіду журналістів та їхньої авдиторії» [Golding, Elliott 1999: 636] – далеко не завжди відповідає географічній. Наприклад, досвід більшости українських міських мешканців може в певних аспек- 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 137 тах бути ближчим до досвіду російських чи навіть американських міщан, аніж тих співвітчизників, які живуть у ромських таборах або позбавлених здобутків «цивілізації» селах. Медії цю культурну дистанцію не лише відбивають, а й певною мірою (різною для різних «ненормальних» груп) долають, зокрема в газетних нарисах і документальних фільмах, частина яких має на меті показати читачам/глядачам маловідомі їм місця, групи, ситуації та інші «риси» своєї країни – що може спонукати їх думати про це культурно чуже як частину національного свого, але може мати й іншувальний ефект. Часом із тією самою метою (та з можливістю того самого побічного ефекту) показують і близький або далекий закордон – але такі зусилля медійники роблять набагато рідше. У кожному разі, представлення подій і процесів у «своїй» країні посідає в медійному дискурсі (принаймні в його інформаційно-освітній частині) вочевидь більше – і кращого – місця, ніж в усіх інших. Головну статтю газетного числа та перший сюжет випуску теленовин зазвичай присвячено саме подіям «удома» – хіба що за кордоном трапилося щось надзвичайне. Пріоритет «вітчизняних» новин характерний і для більшости інших частин газети й випуску, зокрема й для тематичних додатків про спорт, бізнес, культуру тощо. Міжнародні події (крім тих, які опиняються в тематичних секціях чи додатках) у багатьох газетах і випусках новин виділено в окрему частину, чим медії відбивають і накидають поділ світу на «внутрішній» і «зовнішній», «свою країну» та всі інші [Billig 1995: 118–120]xxviii. Та й у самому представлянні цих подій журналісти теж мірою змоги дотримуються «національного» погляду, повідомляючи, скажімо, чи немає співвітчизників серед жертв стихійного лиха в далекому куточку світу або запитуючи експертів, як уплине обрання нового президента чужої країни на її відносини з «нашою»xxix. У пізнавальних та освітніх програмах асиметрія між «внутрішнім» і «зовнішнім» іще більша, а в ток-шоу обговорюють майже винятково «домашні» проблеми. Втім, у розважальних жанрах ситуація інакша: мабуть, медійники припускають, що одержувати задоволення авдиторія цілком може також від географічно або навіть культурно чужого (пор. 4.1). По-друге, творенню ідентифікації з країною та нацією сприяє також спосіб представляння пов’язаних із нею подій і процесів, який неявно (а часом і явно) підказує читачам/глядачам, що думати про країну й себе самих. Ендерсон, говорячи Звісно, практика представляння поряд із «вітчизняними» й «міжнародних» новин сприяє також усвідомленню причетности до справ усього світу, але ця космополітична ідентичність має, відповідно до пріоритетів медійного дискурсу, стояти нижче за національну. xxix Мало того, в самому виборі представлюваних подій медії зазвичай виявляють більший інтерес до «країн, суспільств і осіб, сприйманих як подібні до себе», тобто до журналістів та їхньої авдиторії. Такий, як назвав його Роджер Фаулер, гомоцентризм [Fowler 1991: 16]) слід відрізняти від представляння дій культурно чужих осіб і груп у категоріях своєї культури, що його називають eтноцентризмом (див. 6.1). xxviii 138 2. Медії та медійний дискурс про ранні антиколоніяльні романи в Азії та Латинській Америці, відзначав ідентифікаційну роль називання знайомих читачам конкретних місць і водночас зображення типових елементів природного та соціяльного ландшафту [Андерсон 2001: 49]. Таке поєднання впізнаваних для авдиторії конкретних об’єктів і типових рис деякі дослідники називали також як суттєву рису привабливости й націєтворчої дієвости багатьох сучасних медійних продуктів. Приміром, у новинних статтях, за словами Ленґера, «факти» про локалізацію конкретних подій «виконують не тільки інформаційну функцію, [також] позначаючи “нас” як обізнаних членів певної спільноти, що, за припущенням, мають якесь спільне чуття місця», а зосередження багатьох історій на типових предметах і явищах повсякденного життя інтерпелює читачів як суб’єктів, що «ділять більш-менш однакові підставові умови існування, взаємність “буття” у світі» [Langer 1998: 112, 30]. Подібним чином у героях вітчизняних серіялів глядачі можуть «упізнавати» себе, зокрема як членів національної спільноти [Desaulniers 1986: 117], і навпаки, демонстровані зразки соціяльного досвіду, моделі поведінки та мовлення впливають на глядацьке сприйняття характеристик і проблем цієї спільноти й таким чином роблять внесок у (ре)конструювання національного дискурсу [Griffiths 1993: 16–18]. Дослідники звертали увагу також на характерні для багатьох медійних жанрів, у тім числі й новинного, мовні засоби творення буцімто природного зв’язку читача/глядача з іншими членами нації та спільною для них країною. Зокрема, Біліґ доводив, що дейктичні форми (див. 1.2) на кшталт слів «ми», «тут», «цей» чи, в англійській мові, означеного артикляxxx можуть у газетних статтях бути засобами ненаголошуваного «творення батьківщини», тобто представляння своєї країни як природного, очевидного – і тому не вартого спеціяльного вказування – контексту описуваних подій (указувати варто лише інші, «чужі» контексти) [Billig 1995: 114–119]xxxi. Особливо важливим цей дослідник, як і деякі інші автори [напр. Fowler 1991: 63; Wodak та ін. 1999: 15–16], уважає вживання займенника «ми», що має встановити ідентичність між мовцем і авдиторією, якої, одначе, він чітко не вказує: «Зазвичай “ми” – це не тільки мовець і слухачіxxxii; “ми” може означати партію, націю, всіх розсудливих людей та різноманітні інші комбінації» [Billig 1995: 106]. Завдяки цій амбівалентності журналісти й представлювані в медійному дискурсі політики можуть, зокрема, звертатися до членів авдиторії як до членів нації й таким чином дискурсивно розширювати першу до меж другої, утверджуючи водночас єдність наВ українській приблизним відповідником такого артикля є вживання іменника без уточнювальних означень: «країна», «уряд», «погода» тощо. xxxi Як я зазначав в 1.2, дейктичні форми є найпомітнішими для співрозмовників і аналітика вказівками («натяками») учасників на контекст дискурсивної події. xxxii Втім, «ми» може стосуватися й множини, до якої не належить слухач (йдеться про «я плюс він/вона/ вони») або навіть мовець (тоді «ми» означає «ти/ви»), хоча це вилучення не завжди вказано, особливо в другому випадку [Wodak та ін. 1999: 15–16]. xxx 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 139 ції, свою солідарність зі співвітчизниками й право говорити від їхнього імені, висловлювати буцімто спільну позицію [Fairclough 1989: 128]. Інша група засобів забезпечує антропоморфне представляння національної спільноти як цілісного організму, живої істоти, котре сприяє уявленню про нації як історично тяглі, внутрішньо однорідні й чітко відмінні одна від одної сутності, що взаємодіють між собою саме як цілості. Найяскравішим із цих риторичних засобів є персоніфікація, тобто метафора, що описує поняття з-поза людського світу в термінах людського, тож її використання немовби гуманізує описувані природні й соціяльні явища [Wodak та ін. 1999: 44]. В медійному дискурсі (як і деяких інших) об’єктом персоніфікації часто стають нації, країни й держави, які «усвідомлюють відповідальність», «вчаться» на історичному досвіді, «завмирають в очікуванні» результатів важливих спортивних змагань тощо. Два інші часто вживані в антропоморфічному представлянні нації риторичні засоби (тропи) – це метонімія та синекдоха. Перший означає заміну назви описуваного об’єкта назвою іншого, якось із ним пов’язаного, – тобто вживання результату замість причини; місця замість особи, що в ньому перебуває; організації замість її представників або їхніх дій тощо. Поширеним прикладом метонімії є вживання назви країни/держави щодо дій, які стосуються загалу її громадян, окремих представників, інституцій та ін. («Австрія ще ніколи не була такою заможною», «Україна – у чвертьфіналі»)xxxiii. Синекдохою (що її дехто з дослідників уважає частковим випадком метонімії) називають уживання цілого замість частини, родового поняття замість видового, множини замість однини – або навпаки [там само: 43–44]. Серед узагальнювальних синекдох важливе місце посідає, знову ж таки, вживання назви нації в значенні її більших чи менших частин («Українці зупинили просування татар на захід», «Американці здобули чергову перемогу на Олімпійських іграх»). Застосування цих засобів не лише подає членів нації як одностайних у своїх діях та уявленнях, а й приписує ці дії/уявлення самій нації або ототожнюваній з нею країні. Це, з одного боку, «розчиняє» окремих індивідів у національній спільноті, а з другого – подає світ як сукупність націй, підтримуючи чинну класифікацію та леґітимуючи «національну», тобто більш чи менш банально націоналістичну поведінку (влад) своєї та інших держав, які постають виразниками інтересів однойменних націй. Нарешті, відтворюванню та зміцнюванню ідентифікації з країною/нацією сприяє також уживання «її» мови, яка завдяки такому вживанню (певна річ, не тільки медійному) якраз і утверджується в цій ролі. В минулому сáме застосування певної мови в книгодрукуванні не лише творило/зміцнювало її статус мови (тоді як ті, що не стали друкованими, залишилися діялектами), а й об’єднувало читачів у протонаціональну спільноту [Андерсон 2001: розд. 3]. Сучасні медії, вживаючи певxxxiii Ясна річ, синекдоху й метонімію застосовують не лише щодо націй, а й щодо над- чи субнаціональних спільнот і відповідних їм територій: світу, реґіону, міста/села тощо. 140 2. Медії та медійний дискурс ної мови, зазвичай єдиної для всієї країни (чи її сприйманої як окрема нація частини), підтримують ідентифікацію читачів або глядачів зі своєю спільнотою і водночас пов’язування спільноти саме з цією мовою. Проте використання лише однієї мови може перешкоджати інтерпеляції членів меншин, які нею не досить володіють або не сприймають як свою, а отже, не лише посилювати відчуження від цієї мови, а й підважувати їхню ідентифікацію з країною, яка не вживає інших. На думку Морлі, таке вилучення зі спільноти тих, хто не поділяє приписуваних їй культурних рис, є зворотним боком будь-якого приписування – не тільки мовного, а й етнічного, расового, статевого тощо, – яке зазвичай поширює на всю спільноту образ панівної групи: Тим самим чином, яким (і тією мірою, якою) програма сиґналізує членам певних груп, що вона призначена для них і по суті служить як запрошення для них брати участь у суспільному житті, вона неминуче сиґналізує членам інших груп, що вона не для них і що, власне, вони не належать до кола запрошених на її особливий форум спільности [sociability]. <...> Спільність, за означенням, можна творити лише в якійсь особливій культурній (і мовній) формі – і лише ті, хто має доступ до відповідних форм культурного капіталу, почуватимуться запрошеними й близькими до особливої форми спільности, що її пропонує ця програма. [Morley 2004: 422] Ті групи, які не почуваються запрошеними до репрезентованої у медійному дискурсі спільноти, або вимагають його змін у бік більшої інклюзивности, або ж просто іґнорують його, шукаючи інших медій, що з поширенням кабельного телебачення й інтернету стало набагато меншою проблемою [там само: 429–432]. Водночас серед «запрошеної» більшости постійне й зазвичай ненаголошуване медійне приписування підтримує сприйняття нації як обмеженої цією більшістю, зокрема етно-мовною та релігійною, спонукаючи не визнавати «чужинців» повноправними членами своєї спільноти [Petersson 2006: розд. 4]. Тобто, як і щодо інших аспектів представлюваних суспільних стосунків, медійні розповіді про «своїх» і, не менш важливо, «чужих» підтримують чинний наратив про націю – її головні характеристики (критерії належности), історію, місце серед інших націй тощо. Іншою суттєвою перешкодою для дальшого пріоритету національної «системи відліку» можна вважати інтернаціоналізацію та комерціялізацію медійної галузі, яка не лише відгукується на глобалізаційні тенденції в сучасному світі, а й накидає споживачам глобальний світ замість національного. З одного боку, як я вже згадував, механізми закупівлі «готових продуктів» та «напівфабрикатів» для їх виробництва суттєво впливають на рівень представлености в етері каналу чи на сторінках газети матеріялів про різні країни, зокрема на співвідношення між «вітчизняними» й «закордонними» темами/контекстами. Тому навіть у тих жанрах (приміром, новинах або ток-шоу), де читачі/глядачі, як припускають виробники, потребують передусім «свого», наявність якісного й досить дешевого «чужого» може спонукати ке- 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 141 рівників видань і каналів ставити на шпальти та в етер радше його. З другого, дедалі виразніша орієнтація медій на розважання, а не на інформування чи виховування авдиторії, сприяє зростанню частки продуктів, «національна орієнтація» яких не має вирішального значення – принаймні для великої частини читачів/глядачів, готовість яких споживати «чуже» дозволяє медійникам не витрачати коштів на вироблення «свого». Тому, зокрема, теле- й радіомовники домагаються скасування чи послаблення державного реґулювання їхньої діяльности, покликаного забезпечити наявність в етері програм, національних за походженням та, відповідно, тематикою, а також інші характеристики, що їх політики вважають важливими для задоволення суспільного інтересу (див. 2.2.2). Всі ці тенденції істотно посилює згадуване вище панування на медійних ринках багатьох країн транснаціональних корпорацій, яким через свої мережі легше накидати вироблені в «метрополіях», передусім у США, продукти споживачам усього світу. Як наслідок, медійний дискурс інтерпелює читачів/глядачів не стільки як громадян держави й членів нації, скільки як споживачів, спраглих розваг і байдужих до проблем. Тимчасом як загал радо відгукується на цей поклик, «захоплюючись óбразами й спектаклем», а не політичними дискусіями чи культурними вартостями, уряди й інтелектуали нарікають на зниження рівня політичної свідомости громадян та на занепад національного культурного життя внаслідок прихильности мас до примітивної продукції, переважно імпортної. Якщо попервах телебачення сприяло творенню єдиної та модерної національної ідентичности, то згодом воно дедалі більше перетворювало ідентичність «на споживчий продукт, ефемерний і швидкопсувний, як і будь-який інший» [Desauliners 1986: 114, 120]. Водночас творені в медійному дискурсі спільноти нині зазвичай не обмежуються національними кордонами, охоп­ люючи величезні маси людей у різних країнах світу, які мають змогу одночасно «переживати» показувану в новинах катастрофу, запал спортивного змагання або супе­ речки між героями серіялу. Як зазначає Жан-П’єр Десольньє, «телебачення прискорило розпад традиційних, родинних, релігійних, місцевих, а відтепер і національних зв’язків, замінивши ці полюси ідентифікації іншими, абстрактнішими», тобто заснованими не на спільній культурі, а на власне процесі комунікації [там само: 122, 112]. Втім, перемога глобальної комунікації над локальною культурою теж у жодному разі не є абсолютною, адже, попри щораз більшу уніфікацію споживаної в різних країнах продукції, «авдиторія зберігає важливу частину національної особливости, завдяки якій вибірково тлумачить зінтернаціоналізовані повідомлення, котрим її піддають» [Demertzis та ін. 1999: 28–29; див. також Лалл 2002: розд. 9]. Поширення інтернету зробило медійну комунікацію ще глобальнішою та водночас менш зуніфікованою, здатною підтримувати й творити культурні спільноти, що не мусять бути ні географічно зосередженими, ні дуже численними [Eriksen 2007: 8–16]. Медійний дискурс і далі багатьма способами пропонує читачам/глядачам ідентифікуватися з нацією, але ця ідентифікація стає «неоднозначною, уривчастою і 142 2. Медії та медійний дискурс часом хисткою» [Demertzis та ін. 1999: 28]. А надто в новопосталих державах на кшталт України, де глобалізація кидає виклик не підтриманню, а самому творенню національної «системи відліку», що мала би прийти на зміну амбівалентній ідентифікації часів багатонаціональної імперії. 2.4.4. Утверджування нормалізму Ще одним важливим напрямком (потенційного) ідеологічного впливу медійного дискурсу є окреслювання параметрів нормальности й підтримування/накидання зорієнтованого на неї світогляду – нормалізму. Як я пояснював у 1.4.4, цей світогляд переймається не відповідністю людської поведінки та суспільних процесів визначеній ідеологічними настановами нормі, а їхнім перебуванням у межах нормального, тобто не дуже відмінного від звичного та пересічного. В цих межах, припускає нормалізм, відмінностями можна не перейматися, а поза ними відхилення в обидва боки є однаковою мірою неприйнятними. Межі нормальности для тих чи тих предметів і процесів не випливають із якихось внутрішніх характеристик: їх визначають дискурси, що ці об’єкти представляють. На мій погляд, дискурсові мас-медій належить одна з головних ролей і в окреслюванні меж нормального, і в утверджуванні самого пріоритету «золотої середини». Цей погляд не спирається на думки інших дослідників медій, бо нормальністю й нормалізмом вони майже не цікавилися, проте я все-таки намагатимуся пов’язувати свої арґументи з раніше висловленими міркуваннями, що стосувалися цього аспекту медійного впливу, хай і оперували іншими категоріями. Знову нагадаю, що йдеться про ймовірний, на мою думку, вплив певних дискурсивних стратегій, а не про реальні наслідки сприймання конкретних продуктів у конкретних контекстах. Почну з арґументів Юрґена Лінка, автора концепції нормальности, на яку я спираюся (див. 1.4.4). Лінк не надає особливої уваги медіям як аґентові нормалізму, проте відзначає їхню участь у поширюванні нормалістичних уявлень, передусім за допомоги статистичної інформації, зокрема подаваної у вигляді «кривих зростання», що їх він уважає найяскравішим символом цього світогляду [Link 2004б: 47–49]. Медії справді активно подають різноманітні статистичні «дані», відбиваючи цим упривілейоване місце статистики в сучасних суспільствах як способу пізнання їхнього стану й проблем (див. 6.1). З одного боку, вони повідомляють – у новинних або аналітичних текстах чи окремо, без пояснень і коментарів, буцімто даючи цифрам (часто унаочненим графіками або діяграмамиxxxiv) «говорити самим за себе» – результати статистичного обліку чи оцінювання різноманітних аспектів діяльности «свого» та інших суспільств і окремих груп або навіть осіб, відстежують зміни цих показників Втім, в Україні медії поки що набагато рідше подають ці «дані» у вигляді графіків зміни певних показників із часом, ніж у західних країнах, про медійну практику яких каже Лінк. Більшого поширення набула практика публікації статистичних і соціологічних показників у вигляді діяграм. xxxiv 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 143 із часом та порівнюють їх між собою, складаючи рейтинґи найбагатших країн і людей, найприбутковіших компаній, екологічно найчистіших реґіонів тощо. З другого, не менш поширеною стала практика публікації (знову ж таки, в якихось текстах чи як окремих матеріялів) результатів соціологічних досліджень думок громадян щодо тих чи інших аспектів їхніх дій та уявлень. В обох випадках подавання й порівнювання сумарних результатів дій досить великих мас чи поширених серед них поглядів спираються, як я зазначав у 1.4.4, на уявлення про функціональну тотожність індивідів і значущість сукупних, а не окремих зусиль і бажань. Ця практика сприяє (само)нормалізації індивідуальних і колективних акторів відповідно до прийнятних показників у відповідних категоріях, що їх (і показники, і категорії) вона не тільки оприлюднює, але й творить. Однак вона не є специфічно медійною: медії є лише най­ефективнішим каналом поширювання цього нормалістичного погляду на людину й суспільство, застосовуваного також у науці, освіті, державному управлінні, бізнесі тощо. Не заперечуючи важливости цієї практики, я хочу, однак, зосередитися на суто медійних засобах накидання нормалізму й окреслювання нормальности. Головним чинником, який спонукає сприймати медійні тексти з погляду нормальности, а не норми, я вважаю множинність і взаємозамінність представлюваних у новинах та деяких інших жанрах природних і соціяльних об’єктів, на жодному з яких увага творців і, відповідно, споживачів довго не затримується. Лише дуже невелика частина цих об’єктів потрапляє в наступні представлення, а всі інші зникають із поля зору журналістів і авдиторії назавжди чи принаймні надовго. При цьому, запевняє Ендерсон, «якщо Малі, після дводенних репортажів про голод [у тій країні], зникає зі сторінок “Нью-Йорк Таймс” відразу на кілька місяців, читачі й на мить не припускають, що Малі щезло зі світу або голод винищив усіх його громадян. Белетристична форма газети гарантує їм, що десь там “персонаж” Малі живе своїм непомітним життям, очікуючи наступної своєї появи в сюжеті» [Андерсон 2001: 52]. Справді, здатність припускати дальше існування зниклого зі шпальт чи етеру «персонажа» – важливий складник комунікаційної компетентности людини як сприймача медійного дискурсу. Проте якщо про цього персонажа більше не говорять, то компетентні читачі/глядачі мають також зробити припущення, що нічого важливого – принаймні для них – із ним не відбувається. І навіть якщо перед цим було сказано про голод, вони не мають ні перейматися тим, як запобігти дальшим стражданням і смертям малійського населення, ні навіть цікавитися кількістю голодних і померлих. Звісно, можна припуститиxxxv, що газета розповіла про заходи, здійснювані з метою зупинити голод, і запевнила в їхній максимально можливій ефективності, тож Оскільки Ендерсон не вказує чисел газети, в яких уміщено тексти про голод у Малі, і навіть не наголошує на факті їх публікації та подальшій відсутності матеріялів на цю тему, нижче я обговорюю, власне, гіпотетичну ситуацію – дуже типову, однак, для переважної більшости сучасних газет і медій загалом. xxxv 144 2. Медії та медійний дискурс читачі мали зробити висновок, що все можливе вже роблять і їхньої допомоги не потрібно. Але уявімо собі, що йшлося би про голод десь в Аризоні чи навіть у сусідній до США Мексиці: чи могла б ця тема зникнути зі шпальт «New York Times» або якоїсь іншої поважної американської газети? Тож відвертання редакторів од представленої проблеми малійського голоду свідчить про те, що вони не пропонували читачам не тільки допомагати її розв’язати, а й турбуватися про тамтешню ситуацію, тобто неявно радили не вважати проблему важливою для світу й/або для них самих (таким чином заперечуючи ймовірне наголошення її серйозности в двох уже надрукованих статтях). Ця гадана неважливість могла випливати або з частої повторюваности й, отже, звичайности голоду в такій «нецивілізованій» країні, як Малі, або з зумовленої її географічною віддаленістю й нікчемно малим упливом на стан справ у світі незначущости для американців усього, що діється в тій країні, – тобто або з «внутрішньої» нормальности представленої ситуації, або з «зовнішньої» байдужости навіть до її ненормальностей. Незалежно від того, яку з цих причин (чи яке співвідношення їх обох) припускали й неявно пропонували читачам редактори, втілене в «порядку денному» газети уявлення про непроблемність вочевидь неприйнятного з нормативного погляду стану представленого об’єкта сприяло нормалістичному ставленню не лише до цього об’єкта, а й до світу взагалі. Бо якщо можна не перейматися таким, то чи варто дбати про безліч інших, менш страшних речей, про які щодня повідомляють медії? Щоправда, медії пропонують уважати нормальним не все: вони мають і часом використовують різноманітні засоби позначування ненормальности зображуваної ситуації, виділення її з потоку нормальних. Видання чи станція може і явно закликати читачів/глядачів утрутитися (в описаному випадку – наприклад, жертвуючи гроші на порятунок мешканців Малі або беручи участь у демонстраціях із вимогою до американського уряду вжити заходів задля припинення голоду), і неявно спонукати їх до дій чи принаймні думок, цитуючи заклики якихось осіб і груп, наголошуючи загрозливість ситуації чи просто нагадуючи про неї реґулярними матеріялами. Інколи вони справді так роблять: наприклад, напередодні, під час і після ураґану Катрина, що в серпні 2005 року завдав численних жертв і величезних руйнувань трьом південним штатам США, новинні телеканали тієї країни впродовж кількох тижнів говорили переважно про цю одну проблему. Ненормальним, вартим утручання чи принаймні пильної уваги можуть ставати не тільки «внутрішні», а й міжнародні події, і навіть не конче у важливих із погляду національних інтересів частинах світу: приміром, на межі 2004–2005 років американські медії – на відміну від українських – активно представляли ситуацію в країнах Південно-Східної Азії після спустошливого цунаміxxxvi. Але таке представляння є Припускаю, що зосередження на цих двох подіях було почасти зумовлене видовищністю й драматизмом, із яким їх можна було представляти. Проте це не заперечує, сказати б, анормалізаційного ефекту такого зосередження. xxxvi 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 145 радше винятковим: набагато частіше про жахливі події просто згадують і відразу забувають – навіть коли йдеться не про природні катаклізми чи техногенні катастрофи, де часто-густо немає винуватців і втручання може бути спрямоване хіба що на допомогу жертвам, а про соціяльні процеси, де порушення норми має, в принципі, бути якнайшвидше припинене й неодмінно покаране. Нехтування цього принципу, як я покажу далі, особливо характерне для українських (та, оскільки я знаю, інших пострадянських) медій, які не навіюють читачам/глядачам думки про доречність будь-чийого втручання навіть у ситуаціях найкричущішого переступу норми. Якщо йдеться про новини, то нормалістична безпроблемність медійних представлень міцно пов’язана зі згадуваною в 2.4.2 орієнтацією на події, а не на процеси. Представляючи/творячи світ у вигляді набору останніх подій, котрі швидко змінюють одна одну навіть у межах газетної шпальти чи випуску новин, а назавтра поступаються місцем іншому наборові, де жодна з учорашніх подій може й не згадуватися, новинний дискурс надає історії вигляду не розвитку подій і перебігу процесів, а радше простої послідовности не пов’язаних один з одним випадків, «однієї бісової речі за іншою». Ґолдинґ і Еліот наголошують на консерваційному ефекті постійного «доповнювання обмеженого набору реґулярно повторюваних подій у світі більш-менш того самого» [Golding, Elliott 1999: 641]. Але прагнення медій подавати якнайбільше різної інформації призводить і до іншого наслідку: «авдиторія не має часу й знання, щоб будувати загальні схеми для інтерпретації подій» і, отже, «виробляти цілісний погляд на природу соціяльної реальности» [McCullagh 2002: 48]. У самій структурі новинного дискурсу – перевазі суто інформаційних матеріялів над аналітичними, коротких над довгими й безоцінкових над оцінковими, а також змішуванні буцімто важливих новин із «просто цікавими» – втілено орієнтацію медій на повідомлювання про події, а не на пояснювання їхніх (імовірних) значень, на надання читачам/глядачам змоги більше знати, а не краще розуміти. Так зорієнтований дискурс спонукає авдиторію і не шукати ніяких глибших значень, а натомість сприймати й приймати згадані події як те, що просто сталося, як нормальні (у своїх, почасти витворених у самому цьому дискурсі категоріях) факти: черговий спортивний рекорд, чергове звинувачення політиків одне проти одного, черговий голод у якійсь африканській країні... Часом медії явно чи неявно заперечують незначущість і нормальність представлюваних подій, проблематизуючи їх у редакційних статтях, експертних дискусіях тощо (зазвичай це поєднується з новинним представлянням дальшого розвитку таких подій, що посилює наголос на їхній винятковості). Але щодо переважної більшости новин газети й телеканали не пропонують читачам і глядачам не тільки діяти або перейматися, а й якось оцінювати їх і відповідно кориґувати свої уявлення про світ: коротке повідомлення, після якого негайно йде інше, ніяк із ним не пов’язане, 146 2. Медії та медійний дискурс належить сприйняти й одразу ж відсунути на другий план, по суті забути, щоб сприймати наступнеxxxvii. Проте нормалізаційну дію медійного дискурсу зумовлює не тільки беззмістовна фраґментарність новин. Другим головним способом, котрим цей дискурс заохочує не оцінювати представлювані дії, висловлювання й уявлення з якогось нормативного погляду та сприймати їх як просто нормальні, я вважаю відсутність проблематизації, тобто практику згадування або показування певних зразків без їх наголошування, обговорювання й інших видів привертання уваги. Якщо представлюваний політик, спортсмен, співак тощо говорить на певну тему, висловлює певну думку, вживає певної мови й стилю та (у випадку телебачення) має певне вбрання, зачіску та вираз обличчя, – то відсутність жодних пояснень, запитань, заперечень та інших позитивних чи неґативних реакцій журналіста або осіб, котрим він надає слово, означає, на моє переконання, що і тема, і думка, і мова, і вигляд видаються йому та/чи видаватимуться, як він припускає, авдиторії відповідними контекстові або принаймні звичними та зрозумілими. В кожному разі, відсутність проблематизації демонстрованого зразка відбиває (не конче усвідомлене) припущення про його нормальність для цього типу людей та цього типу ситуацій, яку таке демонстрування водночас витворює чи бодай відтворюєxxxviii. Мало того, нормальними для кожного аспекту представлюваної/твореної реальности постають при цьому всі зразки всередині певного інтервалу, тож причини вибору поміж ними в конкретних випадках така нормалізація по суті оголошує неважливими, зумовленими радше смаком чи збігом обставинxxxix, аніж якимись нормативними засадами. Ясна річ, цей механізм діє не тільки в новинах, адже медійні тексти будь-якого жанру представляють безліч зразків поведінки, мовлення й мислення, переважна більшість яких залишається непроблематизованими (власне, як і в усіх інших типах дискурсу, проте нормалізаційну потужність медійного посилює його виняткова роль у представлянні осіб і груп загалові). Якщо в новинній статті чи сюжеті, нарисі або документальному фільмі автор може безпосередньо висловлювати своє ставлення Інтернет дає змогу користувачам уникнути миттєвого перемикання на наступну новину та сприймати важливі події триваліше й, отже, повніше [Гол 2005: 161–163]. Проте неминуче інформаційне перенасичення обмежує таку зацікавлену авдиторію. xxxviii Непроблематизовані представлення припускають/відтворюють ще й типологізацію, на яку спирається нормальність, тобто сприйняття осіб та ситуацій як представників певних типів, котрих і стосується уявлення про нормальність тих чи тих зразків. xxxix Навіть катастрофічні випадки можна пояснити збігом обставин і, отже, визнати нормальними, хоч і периферійними. Це дозволяє медіям говорити мимохідь навіть про такі масштабні й не дуже поширені явища, як авіякатастрофи, ураґани, епідемії тощо. Та й рукотворні нещастя на кшталт крадіжок чи бюрократичної тяганини медійний дискурс часто розглядає радше як неприємні обставини в житті жертв, аніж свідомі дії виконавців – тоді немає потреби шукати пояснень і давати оцінки (пор. 4.3.2). xxxvii 2.4. Головні складники ідеологічного впливу медій 147 до представлюваних дій, висловів і уявлень, то в ток-шоу й тим паче у фільмах і серіялах він робить це через інших учасників, які в багатьох випадках якимось чином висловлюють позитивне або неґативне ставлення до того, що побачили й/або почули, але набагато частіше не реаґують ніяк, сприймаючи його як просто нормальне й цим спонукаючи до такого сприйняття авдиторію. Утверджування нормалізму й окреслювання меж нормальности, що їх повсякчас здійснює представлення різних відмін нормального, медії час од часу доповнюють указуванням на той чи інший приклад ненормального. В цих випадках, навпаки, стратегія полягає в привертанні уваги до представлюваного об’єкта й наголошуванні його незвичайности, ототожнюваної з неприйнятністю й нерідко навіть загрозливістю. Замість побіжної згадки чи показу, проблематизований зразок стає предметом експертних дискусій, ток-шоу, публікованих добірок читацьких листів, часом навіть запальних суперечок між героями серіялів, що відбивають гадані «культурні тривоги» авдиторії. На тлі мовчазного прийняття всього іншого, таке виняткове зосередження може виглядати для його об’єктів чи сторонніх спостерігачів як спланована кампанія або істеричний вибух, «моральна паніка» (див. 8.1). Водночас решті читачів або глядачів таке відкидання ненормального не лише вказує на межу, що відділяє його від нормального, а й посилює їхню більш чи менш свідому відданість цьому останньому, бажання бути «як усі», точніше, як усі нормальні (коло яких самé це відкидання неявно окреслює). Кажучи Головими словами, зорієнтована на масову авдиторію медія, особливо телебачення, «солідаризується з поміркованим, консенсусним, серединним, Пересічним глядачем і натомість відділяє екстремізм з обох боків, що його вона потім зрівнює один з одним» [Hall 1999: 280]. Власне, це стосується не тільки політичного чи ідеологічного екстремізму (наприклад, фашизму й антифашизму, про зрівнювання яких говорить тут Гол), а й решти видів гаданої ненормальности, яких дискурс самозваних нормальних, у тім числі й медійний, окреслює «винятково з погляду їхнього відхилення від консенсусу», буцімто характерного для решти суспільства [Hall 1982: 62]. Інакше кажучи, відмінності між різними зразками є неважливими не тільки в межах нормальности, а й поза цими межами, де всі ненормальні постають (зокрема завдяки вириванню їхніх форм поведінки «з будь-якого соціяльного контексту, що міг би допомогти їх пояснити» [Bennett 1982: 297]) як одним миром мазані. Ці два взаємодоповняльні складники нормалізації роблять важливою лише різницю між нормальними й ненормальними: якщо в п’яних водіях, скорумпованих політиках і неполітичних убивцях непроблематизоване представлення спонукає бачити неуникний, хоч і небажаний факт, то гомосексуали, страйкарі, нелеґальні міґранти чи інші об’єкти проблематизації стають вартою (проти)дії проблемою або навіть загрозою. Межа між нормальним та ненормальним культурно специфічна, історично змінна й більш чи менш розмита – але завжди важлива для спонукування авдиторії/суспільства триматися «в рамках». 148 2. Медії та медійний дискурс 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу Насамперед зазначу, що для аналізу медійного дискурсу та його потенційного ідеологічного впливу можна й треба застосовувати загальні методи дискурсивного аналізу, які я розглядав у 1.5. Власне, ця застосовність і спонукала мене присвятити їм стільки місця в книжці, присвяченій медіям. Докладно продемонструвати їх застосування я зможу в емпіричних розділах про конкретні українські практики. А поки що, завершуючи теоретичну частину книжки, розгляну деякі методи, що їх дослідники спеціяльно розробили чи змодифікували саме для аналізу медійного дискурсу – власне, лише ті з багатьох таких методів, які маю намір використати сам. 2.5.1. Вибір об’єктів і методів Перша проблема, яку має розв’язати дослідник будь-якого дискурсу, – це вибір конкретних об’єктів аналізу, точніше, об’єктів і продуктивних для їх аналізу методів (або, навпаки, методів і придатних для їх застосування об’єктів). Оскільки, як я зазначав у 2.3, соціяльно зорієнтованих дослідників цікавить не вплив окремих текстів на окремих людей, а вплив певних практик на великі групи та все суспільство, то вони не можуть обмежитися докладним текстовим аналізом, якому присвячують свої праці мовознавці. Навіть якщо вони не аналізують того, як сприймають певний текст конкретні люди в конкретних ситуаціях, дослідники потенційних упливів не можуть не враховувати ймовірного факту сприймання цього тексту поміж багатьма іншими текстами того самого типу, що впливають не тільки (або й не стільки) поодинці, а також сукупно. Це особливо стосується медійних продуктів, сприймання котрих, як я вже казав, зазвичай має постійний і навіть ритуальний характер, тож, наприклад, пересічний глядач випуску теленовин або серії ситкому вже бачив і ще побачить багато випусків чи серій, до того ж більшість споживачів одного типу продуктів реґулярно дивляться також якісь інші. Тому треба аналізувати – вибираючи для кожного з цих рівнів відповідні їм методи – і окремі тексти, і цілі практики, і навіть усю сукупність практик, у яких бере участь типовий член досліджуваного суспільства чи групи. Як формулює це Вайт: «З одного боку, текст можна тимчасово вирізати з потоку телебачення й аналізувати окремо, застосовуючи різноманітні методи. З другого, решта медії стає репрезентаційним контекстом, що вкорінює програму в самоокресленому текстовому полі телебачення» [White 1992: 193]. Варто лише додати, що репрезентаційним контекстом для аналізу окремого тексту має бути саме та (якось обмежена в часі) сукупність текстів, що її сприймає типовий член досліджуваної авдиторії, – а така сукупність не конче збігається з текстовим полем видання або каналу, де цей текст з’явився. Бо якщо повсякденне читання лише однієї газети може бути типовою практикою, скажімо, для українських громадян (тієї їх частини, яка взагалі має звичку щодня читати газети), то перегляд серіялів або спортивних програм тільки на одному каналі ви- 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 149 дається набагато менш імовірним, тож у цьому разі репрезентаційним контекстом має бути відповідна жанрова частина пересічного медійного репертуару («мильні опери», футбольні матчі тощо) та, на вищому рівні, весь цей репертуар, у якому поєднуються продукти різних медій і різних жанрів. Звісно, індивідуальні сукупності можуть бути набагато складнішими (зокрема завдяки телевізійним пультам дистанційного керування, клацаючи якими, глядачі мають змогу поєднувати шматки програм різних каналів і таким чином творити собі власні гібридні тексти [Allen 1992a: 9]) – але з’ясувати й типологізувати їх можна лише на підставі аналізу процесів сприймання. Проте репрезентаційні контексти для аналізованих текстів – чи (якщо починати з іншого боку, як зазвичай роблять соціяльно зорієнтовані дослідники) дискурсивні практики, в яких потім треба буде вибрати для докладного аналізу окремі тексти, – можна виділяти не тільки з погляду сприймання, а й із погляду творення. Інакше кажучи, дослідник може розглядати не сукупності текстів, що їх сприймає той самий читач/глядач, а ті, які творить той самий виробник (медія, певний підрозділ чи окремий автор) і в яких, отже, втілюється його уявлення про представлювані об’єкти, конвенції представляння та ймовірну авдиторію. З огляду на різнорідність таких сукупностей, їх можна поділяти на окремі підмножини текстів, які присвячені тій самій темі, тобто представляють те саме коло об’єктів і втілюють пов’язані з ними уявлення, або ж належать до одного жанру й реалізують його конвенції. А оскільки жанрові конвенції та, меншою мірою, тематичні уявлення є спільними для працівників різних медій, то має сенс аналізувати як одну практику всі сперті на певну конвенцію та/чи певний набір уявлень тексти, принаймні в медіях того самого типу – і порівнювати їх із текстами інших медійних типів, жанрів, тем чи ідеологічних орієнтацій. Саме так я і виділятиму практики для аналізу в емпіричних розділах, адже в цій книжці я маю на меті передусім виявити вплив уявлень творців на тексти, а не оцінити вплив текстів на уявлення сприймачів. Однак проблемою є не тільки окреслення контексту для вже вибраного тексту, а й виділення у вибраній практиці окремих текстів, що їх належить у той чи інший спосіб аналізувати. По-перше, як і в будь-якому дискурсі (див. 1.5.2), аналітик має провести межу між сусідніми в просторі й часі текстами, що їх сприймання, ймовірно, відбуватиметься підряд або з невеликою перервою. Скажімо, на газетній сторінці, крім явно самостійних текстів, відділених графічно (розмежувальними лініями, шрифтом, вільним місцем тощо) й маркованих дискурсивно (заголовками, рубриками, іменами авторів), може бути немало таких, окремішність яких а чи належність до інших не є очевидною: фотографії та підписи під ними, коментарі до статтей і «виноси» якихось фраз, анонси матеріялів дальших сторінок або чисел тощо. Водночас у певному сенсі єдиним текстом є вся сторінка (і навіть усе число газети), якій виробники намагаються надати візуальної та вербальної цілісности, а читачі зазвичай оглядають перед читанням окремих статтей або й замість нього [Kress, van 150 2. Медії та медійний дискурс Leuwen 1998: 205]. Так само й у телевізійних новинах можна вважати окремими текстами вступ ведучого до журналістського сюжету, сам сюжет і подальший коментар до нього – а можна розглядати як один текст увесь випуск разом із новинами спорту й прогнозом погоди та вставленими поміж ними анонсами інших програм і рекламою (чи навіть усе етерне наповнення каналу протягом доби або й тижня, в межах яких виробники це наповнення структурують)xl. По-друге, треба виділити окремі тексти в межах дискурсивної практики, що охоплює продукти того самого жанру, того самого виробника й/або на ту саму тему, тобто сперті на певний набір спільних уявлень та, з огляду на тяглість типових читацьких/глядацьких практик, сприймані послідовно й засвоювані (з якимось відхиленням від пропонованих кодів) кумулятивно. Приміром, можна вважати текстом один епізод (серію) серіялу, всі епізоди одного сезону, всі досі показані епізоди або навіть усі, що їх зрештою буде створено й показано (тобто розглядати текст як змінюваний об’єкт, як процес) [Allen 1992а: 11]. В цій книжці я аналізуватиму переважно новинні матеріяли, тож найчастіше мені доведеться розмежовувати тексти на ту саму тему, опубліковані протягом певного часу в тій самій медії або в усіх медіях певного типу. Здебільшого мій вибір буде традиційним: я розглядатиму як окремий текст графічно відділену одиницю в газеті (разом із елементами, що видаються додатками до неї, як-от виноси, світлини чи діяграми) та «обрамлений» словами ведучого журналістський сюжет у теленовинах (разом із цими словами, що їх інтернет-версії новин часом наводять як частину сюжету). Відповідно, всі інші тексти досліджуваної практики й решта текстів цієї медії та медійного простору загалом поставатимуть як різні рівні контексту. Водночас у деяких випадках я аналізуватиму певні текстові елементи або загальну дискурсивну структуру всієї тематично окресленої практики або ж усієї газетної сторінки, що їх я таким чином тлумачитиму як цілісні тексти. Гадаю, цілком можливо для різних потреб по-різному проводити межі, не забуваючи про їхню аналітичну умовність. Почасти, отже, виділення в досліджуваних практиках текстів і контекстів пов’язане з вибором методів для аналізу всієї практики та її типових (або, навпаки, виняткових, привабливих яскравим виявом аналізованого явища) складників. Текстами дослідник схильний називати елементи того рівня, на якому він уважає доцільним застосовувати методи текстового аналізу, тоді як більші дискурсивні масиви, для аналізу яких потрібні інші методи, стають контекстом. У випадку медійного дискурсу текстами (або, як їх часом називають, повідомленнями) доречно вважати одиниці, окремо аналізовані з погляду втілення в їхній структурі певного означення Щодо реклами, то з погляду сприймання її має сенс розглядати разом із програмою, в яку її вставлено (хоча деякі глядачі можуть на час її показу відійти від телевізора або перемкнути його на інший канал), а з погляду творення – радше окремо, бо її, ймовірно, виробляли зовсім інші люди, котрі мали інші уявлення, ніж виробники програми. xl 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 151 представлюваних об’єктів і процесів. Натомість увесь дискурс якоїсь медії чи цілої медійної ділянки, як також окремі його жанрові чи тематичні ділянки, має сенс аналізувати з погляду систематичного зосереджування уваги на одних об’єктах і процесах за рахунок інших і систематичного представляння їх певним чином, а не інакше. Спрощено кажучи, в конкретних текстах слід передусім шукати застосування певних інтерпретаційних рамок, а в більш чи менш загальних практиках – формування певних тематичних «порядків денних». Оскільки аналіз практик має на меті виявити сукупні ефекти повторюваних дій, для нього більше пасують кількісні методи, тимчасом як для докладного аналізу специфічних рис окремих текстів – якісні. Втім, ця відповідність між рівнями й методами є дуже приблизною, бо в аналізі практик застосовують також якісні методи, а якісний аналіз текстів, особливо великих, часом доповнюють кількісним. У наступних підрозділах я спочатку розгляну деякі методи кожної з цих двох груп, а потім висловлю свою думку про можливості їх поєднання в аналізі конкретних текстів і практик. 2.5.2. Контент–аналіз Кількісний аналіз текстових масивів називають контент-аналізом, тобто аналізом змісту (хоча цей термін часом використовують і для якісних методів, розрізняючи кількісний та якісний контент-аналіз [Berelson 1952: розд. 3; Schrøder 2002: 103]). За найпростішим означенням, він є «дослідницькою технікою, що базується на вимірюванні (підрахунку) кількости чогось <...> у вибраному навмання зразку якихось форм комунікації» [Berger 1991: 92], котрий має демонструвати міру присутности відповідного явища в цій формі загалом. Вимірювані явища можуть бути дуже різними – від зосередження на певних темах та присутности членів певних суспільних груп (статевих, расових, професійних тощо) до вживання певних слів (як-от «свобода» чи «нація») та певних граматичних форм (скажімо, активного чи пасивного стану дієслів) [Berelson 1952: розд. 4–5]. Головна перевага такого аналізу полягає в тому, що він дає змогу «потвердити чи спростувати інтуїтивні враження шляхом систематичного опису великого набору медійних дискурсів у числах, які виражають частоту та важливість окремих текстових рис» [Schrøder 2002: 102]. Можливість охоплювати великі масиви текстів (широкі дискурсивні практики, зокрема медійні) не може не приваблювати дослідників, але щодо адекватности опису масивів за частотою повторювання окремих рис думки розбігаються. Більшість прибічників числового опису вважають його незалежним від намірів і поглядів описувача, а отже, спроможним на «прояснення настанови <...> комунікатора і культивованих ним значень і цінностей». За словами Наталії Костенко, однієї з найактивніших українських практиків цього методу, «методологія контент-аналізу тяжіє до позитивістського еталона пізнання, припускаючи систематичне вивчення текстів певного типу згідно з детально розробленою процедурою, яка дозволяє досліднику займати позицію “зовнішнього спостерігача” щодо досліджуваного мате- 152 2. Медії та медійний дискурс ріалу, а також верифікованість і відтворюваність результатів» [Костенко 2005: 88]. Автор опублікованої ще в 1950-ті класичної праці з контент-аналізу Бернард Берелсон формулював цю орієнтацію як протиставлення кількісного досліджування якісному, нездатному відділити «знання» про характеристики аналізованих текстів від «тлумачення» властивостей і впливів масивів, із яких ці тексти виділено. «В якісному аналізі, – твердив він, – тлумачення (тобто висновки щодо намірів і наслідків) частіше є частиною аналітичного процесу, тоді як у кількісному воно частіше відбувається після аналітичної процедури» [Berelson 1952: 122]. Щоправда, якось відділити «об’єктивний» аналіз від «суб’єктивної» інтерпретації можна тільки в тому разі, якщо обмежувати його явними, денонативними значеннями, що їх, імовірно, творці та (майже) всі сприймачі тлумачитимуть однаково, і нехтувати приховані, конотативні значення, на творення яких безперечно впливають уявлення й наміри сприймачів. Берелсон визнавав, що явний зміст текстів охоплює лише один край континууму значень, але все-таки наполягав на можливості виснувати з нього наміри авторів і навіть уплив текстів на авдиторію [там само: 18–20]. Натомість критики рішуче заперечували аналітичну продуктивність і об’єк­ тив­ність кількісних досліджень. По-перше, вони вважали неприйнятним розбиття тексту на сукупність придатних для вимірювання одиниць, уважаючи, що таким чином «аналітики по суті знищують сам об’єкт, який вони буцімто досліджують, оскільки атомістичний характер одержаного матеріялу внеможливлює релевантне дослідження зв’язків усередині кожного тексту як значущої цілости» [Larsen 1991: 122]. Відразу після появи Берелсонової праці Зиґфрид Кракауер відкинув його арґументи щодо переваги кількісних методів над якісними, заявивши, що «зміст текстів перестає бути їхнім змістом, якщо його відокремлено від тканини натяків і підтекстів, до якої він належить, і сприйнято буквально; він існує лише з цією тканиною та в цій тканині». Та й самі текстові тканини комунікаційних актів є, на його думку, «не фіксованими сутностями, а амбівалентними викликами», що «потребують відповіді, аби розвинути свої властивості» [цит. за там само] – тож аналітик має намагатися не виявити закладені в тексті значення, а окреслити множину можливих відповідей сприймачів, які й зумовлюють надавані значення та здійснювані впливи. Крім неможливости зводити значення тексту до явних значень окремих елементів, критики вказували також на непродуктивність вимірювання значущости цих елементів тільки або передусім за частотою їх появи, адже в структурній цілості тексту «місце, що його обіймає певний елемент, важливіше за кількість разів, які він повторюється». Якщо, приміром, герой якогось бойовика здійснює низку лихих учинків і один добрий, то, твердив Олів’є Бюргален, не можна «зробити жодних обґрунтованих висновків на підставі простого підрахунку його лихих учинків», бо суть справи полягає в іншому: «якого значення надає цим лихим учинкам той факт, що їх протиставлено одному доброму?» [Burgalin 1972: 319]. Щоби з’ясувати 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 153 це, треба «дослідити співвідношення між різними частинами сценарію та способи їх артикулювання, які творять специфічне й комплексне послання з різними рівнями означування» [там само]. Ще очевиднішою є важливість місця певних елементів та структурних зв’язків між ними у випадку газетних і телевізійних текстів. Не випадає сумніватися, що поява певного слова в заголовку статті чи першому реченні новинного сюжету більше впливає на сприймане значення, ніж уживання цього слова десь наприкінці тексту. Водночас важливим може бути не тільки перше, а й останнє речення: їхню відносну вагу визначають конвенції дискурсивного типу, інституції та культури загалом (див. 2.5.3). Крім того, часом дальші частини тексту явно або неявно заперечують попередні, тож підсумкове значення постає у взаємодії (сприйняття) цих частин, на результат якої впливає не лише їхнє розташування, а й структурні зв’язки одна з одною. Нарешті, прибічники якісних методів відкидали претензії апологетів кількісних на незалежність їхнього аналізу від уявлень аналітиків і відокремленість від подальших інтерпретацій. Критики вказували на залежність результатів підрахунку одиниць у різних категоріях від вибору цих категорій, поділу тексту чи більшого масиву на окремі елементи й залічення елементів до тієї чи тієї категорії, а також зумовленість усіх цих операцій уявленнями дослідника, хай і великою мірою неявними, сприйманими як здоровий глузд [Larsen 1991: 122]. Скажімо, якщо аналітик хоче виміряти відсоток сцен насильства в певних програмах чи всьому етері певного каналу, то він мусить вирішити, що вважати насильством і що – окремою сценою [Berger 1991: 93]. Якщо він рахує співвідношення новин про різних кандидатів на президента, мусить вибирати поміж підрахунком етерного часу та кількости новинних сюжетів, між якими, крім того, треба буде якось проводити межі. Якщо ж захоче ще й брати до уваги характер повідомлення, то повинен буде вирішувати, вважати певний текст позитивним чи неґативним щодо згадуваного там кандидата, а може також запровадити категорію нейтральнихxli. Пізніші теоретики й практики контент-аналізу намагалися врахувати ці критичні зауваження, відмовившися від деяких постулатів своїх попередників. Зокрема, автор нової авторитетної концепції Кляус Крипендорф визнавав неуникний тлумачний складник аналітичних процедур на всіх етапах дослідження й, відповідно, пеТексти українських дослідників на чолі з Костенко, що проводили контент-аналіз передвиборного дискурсу преси та новинних телепрограм [Костенко 1999; Костенко, Іванов 2005], не демонструють визнання цих інтерпретаційних дій. Зауважуючи, що «концептуальна схема контент-аналізу <...> визначає валідність усієї процедури і результатів її використовування» [Костенко 2005: 95], керівниця дослідження водночас лише перелічує використовувані категорії, текстові одиниці та «показники змісту», але не проблематизує ні показників (наприклад, відмінностей між «неґативним» та «іронічним» згадуванням), ні категорій (як-от «політичні новини» чи «новини, що стосуються України»), ні одиниць (не пояснено, скажімо, чи вважали дослідники окремими повідомленнями студійні коментарі й дискусії) [там само: 95–99]. xli 154 2. Медії та медійний дискурс реокреслював контент-аналіз як «дослідницьку техніку, що дає змогу на підставі [символічних] даних робити відтворювані й обґрунтовані висновки про їхній контекст» [Krippendorff 1980: 21]. Це означало розрив із Берелсоновою орієнтацією на «об’єктивний, систематичний і кількісний опис явного змісту комунікації» [Berelson 1952: 18] – не лише через відкидання претензій на цілковиту об’єктивність, а й через відмову обмежуватися кількісними методами та явним змістом. Крипендорф уважав, що «повідомлення не мають єдиного значення, яке треба “розкрити”», адже очікувати однакового сприймання можна лише від дуже подібних за поглядами людей або щодо найбільш «явних» аспектів змісту – і обидва ці випадки він уважав нецікавими для аналітиків [Krippendorff 1980: 22]. Кім Шредер схарактеризувала його означення як «конструктивістську реконцептуалізацію кількісного вимірювання», яка конкретизує «часом досить абстрактне визнання, що кількісні та якісні підходи, зокрема й до медійних текстів, є взаємно доповняльними, оскільки вони творять різні аналітичні версії дійсности, роблячи внесок у громадську дискусію про соціяльну реальність та її медіяцію» [Schrøder 2002: 104]. Саме такою версією контентаналізу, сумісною з конструктивістськими настановами соціяльно зорієнтованого аналізу дискурсу та критичної парадигми в дослідженнях медій, я і намагатимуся доповнювати якісні методи, застосовувані в обох цих течіях. З огляду на перевагу кількісного методу в аналізі великих текстових масивів, його доречно застосовувати передусім задля вивчення тематичних пріоритетів медійного дискурсу протягом тривалого часу або відразу в багатьох виданнях чи каналах. Дослідники впливу медій на авдиторію намагаються, як я зазначав у 2.3.2, порівняти «порядки денні» медій та їхніх читачів/глядачів, нерідко виявляючи високий ступінь кореляції між обсягом медійної уваги до певних питань та їхньою значущістю для відповідної національної чи місцевої авдиторії, вимірюваною за допомоги соціологічних опитувань [Protess, McCombs 1991; McCombs та ін. 1997]. Але й без досліджень авдиторії контент-аналіз медійних текстів дає змогу встановити «порядки денні», що їх медійники пропонують читачам/глядачам і, можна припустити (і за допомоги опитувань або інших методів перевірити), поділяють ці пріоритети самі. Такий аналіз особливо корисний тоді, коли він має історичний чи порівняльний аспект і дає змогу виявити тенденції зміни певних уявлень із часом або відмінності між уявленнями різних медій (і, можливо, тих груп, погляди й інтереси яких вони відбивають) [Berger 1991: 94]. Скажімо, аналіз географічних назв, уживаних в американській колоніяльній пресі впродовж чотирьох десятиріч перед проголошенням незалежности Сполучених Штатів (1735–1775), виявив поступове відвертання уваги від метрополії, що його, можна сказати, й увінчав розрив політичного зв’язку. Якщо протягом першого з цих десятиріч близько третини назв належало до англоамериканської спільноти загалом, то протягом останнього – третина (а в останні два роки аж половина) назв стосувалася тільки колоній, котрі таким чином поставали 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 155 в медійному дискурсі як окрема країна [McCombs 1997: 434]. Так само промовистим є порівняння уваги різних українських телеканалів до чільних кандидатів під час виборчої кампанії 2004 року: якщо на підконтрольних владі «Інтері» й «Україні» загальна тривалість прямої мови Віктора Януковича була в 16 разів більшою, ніж мови Віктора Ющенка, то на опозиційному П’ятому каналі Ющенко мав майже втроє більше часу, ніж Янукович [Макеєв 2005: 156, 158]. Рахувати частоту появи якихось об’єктів можна й у межах одного тексту, надто якщо він досить великий і, на думку дослідників, репрезентативний для певної дискурсивної практики та/чи уявлень певної суспільної групи. Наприклад, підрахунок героїв програми телеканалу BBC-1 «Огляд 1998 року» продемонстрував і географічний фокус на Британії, і трикратну перевагу чоловіків над жінками, і пріоритет політики та шоу-бізнесу над рештою ділянок, і інші характеристики року (та, в його образі, світу), яким його пропонували побачити автори програми. Добрим доповненням до кількісного аналізу «порядків денних» може стати якісний, який дає змогу побачити, що в цьому огляді року більшість і так нечисленних подій із-поза Европи й Північної Америки стосуються криз або катаклізмів, а політичних персонажів хоч і багато, але їх часто-густо представлено з іронією [Schrøder 2002: 101]. Та й різницю між П’ятим каналом та провладними такий аналіз дає змогу не зводити до співвідношення часу для окремих кандидатів, поставивши їхні «синхрони» в контекст відмінних форматів новинних програм і стилів журналістського мовлення (пор. розділ 4). Водночас контент-аналіз можна використовувати для з’ясування не тільки тематичних пріоритетів медійних практик, а й стійких зразків представляння певних темxlii – інакше кажучи, не тільки сукупних «порядків денних», а й типових «обрамлень». Найпростіший варіянт окремого підрахунку різних способів представляння полягає в заліченні їх до категорій «позитивних», «нейтральних» та «неґативних», що його часто застосовують, зокрема, в кількісних дослідженнях передвиборного дискурсу медій. Новинні тексти контент-аналітики нерідко класифікують і рахують також за тим, чи подано в них погляди різних «сторін» на представлювану ситуацію, чи надано представлюваним особам, як-от кандидатам на президентство, змогу висловитися самим (зокрема в «синхронах»), чи поєднується текстове згадування про них із відеозображенням тощо [напр. Костенко, Іванов 2005]. Власне, класифікація може оперувати не тільки окремими статтями чи сюжетами, а й цілими газетними сторінками або новинними випусками, в яких можна, скажімо, рахувати частки тих, які починаються з повідомлень про політику або містять коментарі учасників подій чи експертів у «прямому етері». Такий диференційований підрахунок можна стосувати й до будь-яких інших медійних текстів – сцен у серіялах, епізодів і цілих серіЩе Берелсон поділяв уживані в контент-аналізі категорії на ті, котрі з’ясовують, «що сказано», і ті, котрі вивчають, «як воно сказано» [Berelson 1952: розд. 5]. xlii 156 2. Медії та медійний дискурс ялів, рекламних кліпів і складених із них блоків та ін. У кожному разі, підрахункові різних обрамлень має передувати їх визначення, до розгляду методів якого я зараз і перейду. 2.5.3. Якісний аналіз текстів Тлумачення медійних текстів як певних інтерпретаційних обрамлень представлюваних подій і процесів є, як я вказував у 2.3.2, однією з можливих концептуалізацій означувальної дії цих текстів, втіленої в їхніх структурних елементах і зв’язках між ними. Така концептуалізація була популярна серед соціологів медій, але дослідники дискурсу здебільшого пояснювали здійснювані в медійних текстах означування подій за допомоги інших, ближчих для мовознавців понять. Я переважно використовуватиму концепції та методи Критичного аналізу дискурсу, зокрема у Фейрклафовій версії, проте часом удаватимуся й до наочнішої операції окреслювання текстових рамок. Запропоновані в різних працях способи аналізу обрамлень Маккула поділяє на індуктивні та дедуктивні. В першому випадку дослідники виділяють – реконструюють чи (позаяк їхні класифікації не конче відповідають схемам, що їх свідомо чи підсвідомо застосовували творці й сприймачі текстів) радше конструюють – рамки на підставі аналізу окремого тексту або, частіше, певної сукупности текстів, у якій можна краще побачити подібності й відмінності. Приміром, у дискурсі західних медій щодо конфлікту в Косові навесні 1999 року кілька авторів виявили передусім обрамлення дій сербів як тероризму, а дій Заходу – як гуманітарної інтервенції [McCullagh 2002: 28]. Зазвичай аналітики розглядають певні аспекти тексту, що їх уважають суттєвими для здійснюваного в ньому означування події або процесу, але, як і дослідники дискурсу (див. 1.5.3), не завжди мають чіткий перелік таких аспектів, звертаючи натомість увагу на ті риси конкретного тексту, які, на їхню думку, відіграють головну роль в ідентифікації дійових осіб та класифікації характеру їхніх дій. Більшою систематичністю вирізняється схема Ентмена, який пропонує робити висновок про застосування певної рамки в досліджуваному тексті за п’ятьма його фіксованими функційними аспектами, що їх, утім, можуть реалізувати різні текстові елементи. Перший аспект стосується розміру конкретного тексту (чи макротексту, тобто всіх текстів на певну тему в певній медії або типі медій) та його місця в числі газети або випуску теленовин, котрі, як і в теорії формування «порядку денного», свідчать про гадану важливість події/процесу. До цієї «зовнішньої» характеристики, яка визначає місце аналізованої текстової одиниці в дискурсивній структурі вищого порядку, Ентмен додає кілька «внутрішніх» структурних параметрів одиниці. Це певна кваліфікація представлюваної діяльности (вказуючи на виконавця дії або причину явища, вона, як я зазначав в 1.5.5, явно чи неявно приписує цьому чинникові відповідальність), пропонований ступінь ідентифікації авдиторії з дійовими особами (спонукування до солідарности, байдужости чи дистанціювання), 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 157 категоризація події/процесу (здійснювана головно за допомоги певного називання; див. 1.5.4) та, нарешті, ступінь узагальнення, тобто подання представлюваного явища як специфічного чи як типового для відповідної групи або суспільства. Використавши цю схему, Ентмен показав, зокрема, принципову різницю між представленням у провідних медіях США двох досить подібних подій: радянського знищення південнокорейського літака 1983 року та американського знищення іранського літака 1988‑го. Другій події не лише присвячено менше місця, ніж першій, а й описано в інших термінах: як «трагічний» «випадок» із «пасажирами», а не «злочинне» «вбивство» «невинних жертв», котре в першому випадку також подано як неминучий наслідок діяльности радянської системи [Entman 1991: 9–21]. Зауважу, що Ентменова схема найкраще працює саме в протиставленні різних рамок, бо всі п’ять аспектів, які визначають рамку, стосуються цілого тексту (а не окремих його елементів), тож у кожному тексті (головна) рамка може бути лише одна. Дедуктивна стратегія аналізу обрамлень полягає в тому, що дослідники перелічують наявні у відповідному суспільстві способи означування певного аспекта дійсности, а потім з’ясовують, які з цих рамок – чи, за іншими вживаними термінами, позицій, наративів, типів розповідей і, нарешті, дискурсів – використано в аналізованому тексті чи текстовому масиві. Наприклад, у медійних матеріялах щодо аварії танкера неподалік узбережжя Аляски в березні 1999 року, внаслідок якої багато нафти вилилося в море, дослідники виявили переважне обрамлення події як природної катастрофи, що відвертало увагу від питання про відповідальність і потребу запобіжних заходів на майбутнє. Водночас вони зауважили, що поряд із цією рамкою медії також тлумачили подію з кримінального (провина капітана танкера) та екологічного (вплив аварії на довкілля) поглядів, уникаючи, однак, порушувати питання про відповідальність корпорації, яка в гонитві за прибутками нехтувала безпеку транспортування [McCullagh 2002: 31–33]. Перевагою цього методу є визнання можливости одночасного застосування в окремому тексті чи тематично окресленій практиці кількох різних обрамлень, що можуть відповідати різним ідеологічним пріоритетам і знаходити відгук у різних частинах авдиторії. Втім, не всі застосовані в тексті чи практиці рамки мають однакову вагу, тож аналітик повинен указувати не тільки перелік, а й ієрархію (пор. 2.3.2). Мовознавці, що досліджували медійний дискурс, звертали особливу увагу на структуру текстів різних жанрів, але не завжди пов’язували її зі здійснюваним у тих текстах означуванням подій і процесів та його ідеологічним упливом. Проте соціяльно зорієнтовані дослідники дискурсу, зокрема творці КАД, намагалися поєднати виконання цих двох завдань. Скажімо, Ван Дейк зосереджувався на «макроструктурі» новинних текстів – загальній організації, не звідній до «мікроструктури» окремих речень. В цій «глобальній» структурі він виділяв тематичну, тобто загальний «зміст» тексту, та схематичну, тобто його загальну «форму». Перша стосується організації тексту з погляду тем (значеннєвих одиниць), а друга – з погляду складо- 158 2. Медії та медійний дискурс вих частин (текстових одиниць). Обидві організації ієрархічні: сформульовану одним твердженням загальну тему всього тексту можна переформулювати у вигляді кількох дрібніших «підтем», а в кожній із них знайти ще дрібніші; так само й кожну структурну частину можна ділити й ділити на менші, аж до простих речень. Тематична структура реалізується за допомоги схематичної, тобто всі теми висловлювано в певних текстових складниках (наприклад, загальну – в заголовку й першому абзаці, а підтеми – в підзаголовках окремих частин тексту й/або перших реченнях дальших абзаців). Однак це не означає лінійного зв’язку між темами та частинами, бо кожну тему реалізує низка різнорідних текстових елементів (головну тему автор/мовець зазвичай починає «сиґналізувати» вже в заголовку, а потім у різних частинах тексту доповнює цей сиґнал іншими), кожен із яких, своєю чергою, може брати участь у реалізації кількох тем різного рівня. Саме тематична структура тексту задає певне означення представлюваної ситуації, тому її можна вважати концептуальним відповідником рамки – але задля її аналізу треба звертати увагу на наявність і порядок розташування окремих схематичних елементів [van Dijk 1988: 30–59]. Либонь, найбільше уваги – з-поміж авторів КАД й аналітиків дискурсу загалом – надає здійснюваним у медіях означуванням представлюваних явищ Фейрклаф, концептуальна схема якого, відповідно, найкраще узгоджується з поняттям медійного обрамлювання. Власне, ця схема також найбільше відповідає системі уявлень про дискурс, яку я виклав у першому розділі (адже Фейрклафова теорія дискурсу була одним із джерел тієї системи), тож і в аналізі медійного дискурсу я спиратимуся передусім на неї. Як я вже згадував у 2.3.2, Фейрклаф розглядає втілення в медійному (та й будь-якому іншому) тексті певного означення представлюваної події чи процесу як спирання на концепцію певної дискурсивної практики (дискурсу), що її таке спирання допомагає підтримувати. Водночас поєднання в одній дискурсивній події конвенцій кількох практик (яке відповідає застосуванню в одному тексті кількох рамок) може бути не лише перешкодою для засвоєння пропонованого означення, а й джерелом зміни чинних і появи нових практик, що веде до переструктурування порядку дискурсу розглядуваної ділянки та, зрештою, всього суспільства. Фейрклаф не обмежує медійні означування окремими текстами, а бере до уваги також сукупні ефекти практик і обмеження, що їх накладають відповідні порядки дискурсу. Кожен дискурс, отже, він пропонує аналізувати на трьох рівнях: комунікаційної події (приступним дослідникові виміром якої є текст), дискурсивної практики (найчастіше окресленої жанрово й/або тематично) та ширшої соціокультурної практики (в цьому разі медійної). Мало того, на всіх цих рівнях він розглядає не тільки представляння подій і процесів, а й творення ідентичностей учасників медійної комунікації та певних стосунків між ними [Fairclough 1995: розд. 4]. Про аналіз практик і порядків дискурсу я говоритиму в наступному параграфі – а тут розгляну Фейрклафову схему аналізу текстів, резюмуючи й адаптуючи до медійної ділянки міркування про методи аналізу дискурсу, висловлені в 1.5. Ця схема 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 159 має на меті з’ясувати, які вибори свідомо чи несвідомо «зроблено на різних рівнях у процесі творення текстів»: «що залучено й що вилучено, що оприявнено чи залишено неявним, що наголошено й що притлумлено, що стематизовано і що ні, які типи процесів та категорії використано задля представлення подій тощо» [там само: 104]. Наголошу, що аналізувати треба не лише те, що є в тексті, а й те, чого немає. Найнижчий рівень – це просте речення [clause], що здебільшого висловлює окрему логічну пропозицію. Його Фейрклаф пропонує аналізувати з погляду того, який процес воно описує та на яких учасників і обставини вказує. Як ішлося в 1.5.5, двома найуживанішими граматичними типами процесів є дія, з названими суб’єктом і об’єктом, та подія, єдиний учасник якої може бути або об’єктом, чинника зміни стану якого не вказано, або суб’єктом, уплив якого на інших осіб чи предмети не окреслено. Вибір між цими типами можуть зумовлювати різні міркування. Зокрема, оминаючи суб’єкта чи об’єкта процесу, автор може вважати, що його адресати їх знають чи, навпаки, не потребують знати, – тому за пропусками в текстах можна судити про тлумачення здорового глузду авдиторії та її пріоритетів у дискурсах певного типу. Проте в багатьох випадках автор свідомо вилучає інформацію, якої, на його думку, читачі/глядачі не мають дізнатися. Хоч би як там було, систематичне оминання суб’єктів здатне «притлумлювати й у деяких випадках містифікувати чин і відповідальність» [там само: 113], суттєво впливаючи на значення представлюваних явищ. Очевиднішим є означувальний внесок називання учасників, у якому автор вибирає поміж різними категоризаціями (які можуть не відповідати значущим для самих учасників ідентичностям; пор. 1.3.3) та, отже, дискурсами, що їх породжують і підтримують. Фейрклаф закликає дослідників, зокрема, «запитувати, звідки медії беруть свої категоризації – і явно вживані в лексиконі, і неявно відбиті в тому, як люди або речі фігурують у типах процесів» [там само]. Це запитання стосується не тільки текстових джерел, що їх використовують журналісти, а й джерел їхніх уявлень, тобто усталених способів мислення та мовлення про певні аспекти дійсности, відбитих у журналістських формулюваннях. Вживані в називанні учасників та їхніх дій метафори теж можна розглядати як вибір серед можливих категоризацій і відповідних їм дискурсів. Нарешті, певний спосіб указування часу, місця та інших обставин процесу вміщує його в той чи той контекст і таким чином модифікує означування [там само: 116]. Зокрема, відсутність контекстуалізаційних деталей може навіювати враження про типовість процесу для відповідного суспільства або ділянки, водночас точне їх указування додає представленню вигляду об’єктивного викладу реальних фактів [Bell 1998: 74]. На вищих рівнях дослідники мають звертати увагу на локальну зв’язність між простими реченнями в складних та між сусідніми складними, а також на глобальну цілісність тексту, тобто зв’язок між різними його частинами. Як каже Фейрклаф, «аналітикові потрібно не тільки знати, що представлено [в тексті], а й якої відносної ваги чи важливости надано різним елементам у представленні» [Fairclough 1995: 160 2. Медії та медійний дискурс 121]. По-перше, сполучення простих речень у складнопідрядні зумовлює наголошування тих процесів, про які йдеться в головному реченні (утім, в українській мові, на мою думку, цей наголос не такий істотний, як в англійській). Власне, навіть у простому реченні його початок завжди привертає увагу, сиґналізуючи тему, про яку йтиметься. Водночас на кінець речення в більшості випадків падає логічний наголос, адже саме тут зазвичай з’являється нова інформація, тому це місце є «інформаційним фокусом» речення [там само: 120]. По-друге, на гадану важливість описуваних процесів упливає розташування речень про них у різних частинах тексту (яке є одним з критеріїв Ентменового визначення рамки). Найбільшої важливости автори та, як вони очікують, сприймачі надають заголовкові й (нерідко виділеному шрифтом і/або версткою) першому параграфові газетної статті та вступові ведучого до журналістського сюжету в теле- чи радіоновинах. Важливість інших частин тексту залежить від конвенції конкретного жанру та медійного типу. Скажімо, в західних новинних статтях неухильність руху від більш до менш важливого почасти зумовлена усталеною редакторською практикою «відрізання» знизу тієї частини журналістського тексту, що не вміщається в наявне на газетній шпальті місце [Bell 1998: 97]. Натомість в українській журналістиці великою мірою зберігається радянська традиція ставлення до газетних текстів – не тільки нарисів, а й новинних повідомлень та інтерв’ю – як до літературних творів, де кінець може бути не менш важливим, аніж початок. По-третє, не окреслені явно – за допомоги протиставних сполучників, наслідкових прислівників чи якось іще – зв’язки між реченнями вказують, які уявлення автор уважає членів авдиторії здатними використати задля заповнення цих прогалин, тобто розглядає як спільний для них усіх здоровий глузд. Власне, зауважує Фейрклаф, тексти – тобто їхні автори – спонукають читачів/глядачів спиратися на ці невисловлені уявлення, «щоб дійти цілісного тлумачення», і така «інференційна робота глядачів [та читачів] може сприяти ідеологічному впливові текстів [Fairclough 1995: 124]. Часто-густо новинні тексти представляють події, пов’язані зі створенням, схваленням і/або оприлюдненням інших текстів: законів, міжнародних угод, політичних промов, аналітичних доповідей і навіть медійних статтей чи програм. Означування таких подій залежить від способу представляння текстів-документівxliii. З одного боку, медії можуть передусім представляти або сам документ, або реакції на нього з боку присутніх при оприлюднюванні осіб, інших діячів відповідної сфери та/чи експертів. З другого, представлення документа може або точно цитувати головні тези (вибір яких, утім, уже є тлумаченням), або резюмувати їхню гадану суть, або переформульовувати та (явно) оцінювати. Цей триподіл, звісно, є аналітичним спрощенАналізуючи спосіб представлення одного тексту в іншому, дослідник мусить порівнювати представлення з ориґіналом, тобто доповнювати текстовий аналіз першого інтертекстуальним аналізом зв’язку між ними двома. xliii 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 161 ням, але його застосування до конкретних текстів, як продемонстрував Фейрклаф, дає змогу виявити загальний характер їхніх представлень [там само: 117–118]. Зосереджуючися на реакціях і оцінках (зокрема, ставлячи їх на чільне місце, тобто в заголовок чи початкові абзаци тексту), медії таким чином відвертають увагу від самого документа й приховують чи спотворюють його зміст. Але й резюмування може більш чи менш істотно спотворювати документ – і не лише завдяки означувальним словам журналістів про тези авторів чи оприлюднювачів документа, як-от «заявив», «висловив сумнів», «іронічно зауважив» тощо. На думку Фейрклафа, велику роль відіграє також стирання межі між його словами та словами журналістапереказувача (часто з медійного тексту не ясно, що саме – чи як саме – сказано в документі, тобто яких слів і якого стилю вжито), а отже, й між дискурсами представлюваної ділянки та медій. Зокрема, журналісти почасти «перекладають» формальний дискурс політичних, адміністративних чи експертних документів неформальним, розмовним [там само: 81–84], не тільки роблячи його привабливішим для авдиторії, а й наближаючи осіб із тих ділянок до повсякденного життєвого світу читачів/глядачів. Власне, навіть точне цитування окремих тез може радше вдавати неспотворене представлення, ніж забезпечувати його, позаяк цитати зазвичай поєднуються з резюмуваннями й оцінками. Треба також мати на увазі, що один медійний текст може представляти водночас кілька документів різного роду, тож способи представляння кожного з них та поєднання цих представлень у тексті (зокрема, їх частота, загальний обсяг і порядок розташування) ще й ієрархізують причетних до тих документів осіб. Зрештою, це стосується представлень не тільки слів, але й дій, адже такі представлення завжди творять певні ідентичності дійових осіб і стосунки між ними. Проте медійний дискурс (як, власне, й будь-який; див. 1.3.3) творить ідентичності та стосунки не лише представлюваних осіб, груп та структур, а й самих учасників комунікації: авторів статтей і новинних сюжетів, ведучих теле- та радіопрограм, запрошених до розмови політиків, поп-зірок, експертів та інших мовців, а також читачів, слухачів і глядачів, із якими вони спілкуються, хай і переважно в одному напрямку. Ці ідентичності та стосунки можуть бути дуже різними – залежно від особистих рис учасників, жанру програми, типу медії та чинних у суспільстві конвенцій медійної ділянки й публічного дискурсу загалом. Скажімо, автор новинного сюжету може поставати й неупередженим постачальником важливої інформації, і захопленим чи обуреним громадянином, і розважальником авдиторії, і певною сумішшю цих і/або інших постатей. Так само ведучий телепрограми може в стосунках з інтерв’юйованим політиком бути передусім активним (а якщо треба, то й аґресивним) здобувачем відповідей на важливі для глядачів запитання або шанобливим вислуховувачем того, що політик уважатиме за потрібне сказати (роль, гранично некритичну версію якої українські оглядачі зневажливо назвали «підставкою до мік­ рофона»3). 162 2. Медії та медійний дискурс На радіо й особливо телебаченні учасники мають більше засобів виявити свою особисту, а не тільки інституційну (як журналіста, політика чи науковця), ідентичність, ніж у пресі, адже ці медії роблять доступними для авдиторії не лише їхні слова, а й тембр і ритм мовлення, сміх, а у випадку телебачення також жести, міміку й зовнішній вигляд загалом [там само: 38]. Тому інтерв’юєр має змогу виявити ставлення до слів співрозмовника навіть незначною зміною тону, а ведучий теленовин може засвідчити солідарність із глядачами усмішкою по закінченні сюжету з елементами гумору. Крім того, спосіб узаємодії між учасниками відбиває та підтримує владні стосунки, принаймні в межах конкретної програми. Скажімо, ведучий новин або ток-шоу визначає – в конвенційно зумовлених часових межах – початок і кінець розмови, ставить запитання іншим учасникам, перебиває, коли вважає за потрібне, щоб уточнити чи перейти до нової теми, переформульовує й оцінює їхні відповіді (або утримується від оцінок, демонструючи журналістську неупередженість). Втім, до різних учасників він може ставитися по-різному – залежно від статусу, статі, віку тощо, – та й вони реаґують на його владні «зазіхання» по-різному, часом дозволяючи собі перебивати, не погоджуватися з пропонованою зміною теми чи навіть оцінювати поведінку інтерв’юєра (зокрема, ставити під сумнів його безсторонність) [там само: 128; Greatbatch 1998]. Натомість у друкованих медіях ідентичність автора та, відповідно, його читачів творять – на реченнєвому рівні – передусім вибір типу речення та модальности висловлювання (див. 1.5.5). Наприклад, переважно розповідні й категоричні речення новин стверджують вірогідність повідомлюваної інформації, а питальні речення та модальні слова в аналітичних (а часом і новинних) статтях указують на гіпотетичність тверджень і мають на меті уникнути звинувачень у фальсифікації чи наклепі (див. 2.5.5). На вищих рівнях організації текстів – і газетних, і радіотелевізійних – важливу роль відіграють зразки арґументації та невисловлені припущення про знання й уявлення читачів, що приписують їм певні ідентичності та стосунки з автором. І, звісно, в усіх текстах творенню ідентичностей і стосунків сприяють форми звертання та вживані щодо співрозмовників, авдиторії та інших осіб і (членів) груп особові займенники, зокрема «ми» та «вони» (пор. 2.4.3). 2.5.4. Якісний аналіз дискурсивних практик Після аналізу окремих елементів та загальної організації тексту, вважає Фейрклаф, дослідники мають перейти до аналізу місця цього тексту в певній дискурсивній практиці (чи практиках, адже, як я вже казав, кожна подія може належати водночас до багатьох практик), а також у дискурсі всієї інституційної ділянки та, зрештою, цілого суспільства. Фейрклафова схема надає найбільшої ваги аналізові текстів, тож його міркування щодо інших складників аналізу дискурсу менш чіткі й інструментальні – проте я спробую вибрати з них те, що можна буде застосувати для дослідження конкретних медійних практик. Власне, в дальших розділах я теж аналізува- 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 163 тиму головно тексти (точніше, їх певним чином виділені сукупності), але тут коротко згадаю також можливі напрямки аналізу творення та сприймання, який мав би дати матеріял для обґрунтованих висновків про ідеологічний уплив різних типів медійного дискурсу. Першим розширенням тексту на шляху до порядків дискурсу, які його детермінують і які він водночас підтримує або змінює, якраз і є процеси творення та сприймання цього та подібних текстів, що разом із ним складають певну практику (як-от репортажі парламентських кореспондентів у випусках новин каналу А чи короткі повідомлення в колонці на сторінці спорту газети Б). Тому понадтекстовий аналіз можна починати з вивчення цих процесів – об’єктом якого, звісно, має бути не одна важковловна й досить випадкова дискурсивна подія, а приступна систематичному спостереженню за повторюваними зразками практикаxliv. Дослідник може цікавитися, приміром, як уявлення журналістів про новинну вартість подій упливають на творення текстів якоїсь практики або ж як освітній рівень членів авдиторії позначається на способі та результатах сприймання цих текстів. Аби відповісти на ці чи інші запитання, він може й ставити їх (в інтерв’ю або анкетах) відповідно виробникам та сприймачам, і спостерігати за їхньою поведінкою в досліджуваному процесі, а у випадку творення ще й аналізувати продукти різних етапів цього процесу (скажімо, тексти, що їх журналісти подають на розгляд редакторові, та зміни, які він там робить). Західні науковці накопичили великий досвід аналізу творення та сприймання й розробили досить досконалі методи для розв’язання різних дослідницьких завдань [див. напр. Blumler, Gurevitch 1982; Schudson 1989; Jensen 1991, 2002a, 2002б; Tuchman 1991, 1997]. З огляду на обмеженість часу й ресурсів, я цих методів поки що майже не мав змоги застосовувати. Процесів сприймання я не вивчав узагалі, а для аналізу творення, крім опублікованих текстів самих медійників, із яких можна довідатися про певні дії та виснувати уявлення, маю лише свої інтерв’ю з редакторами деяких медійних організацій, що їх тексти я активно використовую в оглядових і тематичних дослідженнях. Мене цікавило, зокрема, як вони уявляють собі свою авдиторію, яким бачать місце своєї медії серед інших, які вимоги ставлять до різних типів текстів та з якою метою запровадили й/або підтримують певні практики, що їх я аналізую. За відсутности чи обмежености матеріялу про творення та сприймання висновки щодо практик доводиться робити головно на підставі відбитків у самих аналізоУ книжці про медійний дискурс, де він пропонує схему аналізу, яку я тут із певними модифікаціями викладаю, Фейрклаф (на відміну від раніших його праць, під упливом яких я формулював свою термінологічну систему; див. 1.1) називає дискурсивною практикою «процеси виробництва та споживання текстів» і вважає за можливе вживати це поняття щодо одного тексту, кажучи про дискурсивну практику як про один із вимірів комунікаційної події [Fairclough 1995: 57–58]. Тому мої міркування щодо аналізу практик (якими я називаю лише сукупності чимось пов’язаних подій), хоч і спираються на Фейрклафові пропозиції, концептуально від них відрізняються. xliv 164 2. Медії та медійний дискурс ваних текстах – задля чого, однак, треба мати попереднє уявлення про характеристики цих практик, яке дослідник може здобути або з інших праць на цю тему, або з власного досвіду сприймання практик у межах цього дослідження та/чи поза ним. Фейрклаф, мені здається, невиправдано припускає відомість і сталість таких характеристик, а відтак упевнено твердить про (не)відповідність їм параметрів конкретних подій, яка й визначає дотримання чи порушення в тих подіях конвенцій практик. Адже відомими й сталими ці характеристики можуть бути лише для ідеальних практик, виділених за наперед установленими конвенціями (а не за реальною повторюваністю в певній ділянці) – тобто передусім для жанрів, як їх окреслюють мовознавці. Із суспільствознавчого погляду не має великого сенсу окреслювати «наймову співбесіду» як спосіб уживання мови, пов’язаний із соціяльною практикою найму на працю – і тут-таки казати, що «деякі типи наймових співбесід, наприклад, розвинули дискурсивний тип, який змішує співбесіду з неформальною розмовою» [Fairclough 1995: 76]. Продуктивніше, гадаю, визнати наявність різних типів наймових співбесід, кожен із яких визначає окрему дискурсивну практику, – або ж розглядати всі такі співбесіди в межах однієї практики, але не приписувати їй тих характеристик, що притаманні лише деяким із залічених до неї подій. Тому я вважаю доречним аналізувати дискурсивні практики з погляду не так їхньої відповідности традиційним для розглядуваної ділянки жанрам, як подібности/відмінности щодо інших практик цієї ділянки (практик інших медій, інших суспільств чи інших часів) та внутрішньої (не)однорідности й сталости/змінности. Проте це не заперечує доцільности Фейрклафового розрізнення «між широко тлумаченими конвенційними та широко тлумаченими творчими дискурсивними процесами, які пов’язані або з нормативним використанням дискурсивних типів (жанрів та дискурсів), або з їх творчим змішуванням» [там само: 60]xlv. Конвенційний або творчий характер можна виявляти, по-перше, в окремих подіях, творені в яких тексти будуть «порівняно однорідними» чи «порівняно різнорідними в їхніх формах і значеннях» [там само]. Щоправда, стандарт однорідности/різнорідности треба встановлювати на підставі не канонів жанру, а чинної практики творення форм і значень у відповідній ділянці. Іншими словами, творчим інтерв’ю або ток-шоу слід уважати не те, яке відхиляється від описаних у мовознавчих працях характеристик однойменних жанрів, а те, яке відрізняється від більшости текстів/подій цього типу в межах певної медії чи всього медійного простору країни. По-друге, можна розглядати ступінь конвенційности/творчости цілої практики на тлі ширшої дискурсивної ділянки, до якої вона належить: скажімо, порівнювати парламентські репортажі на певному телеканалі з відповідними репортажами на інших каналах або репортажами цього каналу з інших місць, куди він посилає своїх кореспондентів. Як я зазначав у 1.5.6, Фейрклаф уважає дискурсивну творчість наслідком соціяльних умов, а не індивідуальної креативности мовців. xlv 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 165 Такий аналіз має ставити за мету з’ясувати, на конвенцію якої практики спирається розглядувана подія чи конвенції яких практик вона поєднує – та, на вищому рівні, на конвенції яких загальніших дискурсивних типів спирається та в який спосіб їх поєднує розглядувана практика. На рівні текстів це, нагадаю, відповідає окресленню рамок, застосованих в означуванні представлюваних подій і процесів. Мовою дослідників дискурсу це можна характеризувати як інтертекстуальний (чи інтердискурсивний) аналіз, що доповнює лінґвістичний аналіз текстів [там само: 61]. Чи не найпомітніший вияв використання в тексті конвенцій певних практик або дискурсів – це вживання характерних для них слів і зворотів, зокрема способів ідентифікації представлюваних осіб і процесів. Скажімо, навесні 2007 року, після того, як президент України Віктор Ющенко видав указ про розпуск парламенту, а більшість (колишніх) депутатів відмовилася виконувати його до рішення Конституційного Суду й тим часом далі збиралася на сесійні засідання, медійне вживання щодо цих осіб окреслень «колишні депутати» чи «депутати Верховної Ради п’ятого скликання» свідчило про використання дискурсу/рамки «неправомірного іґнорування правомірного указу», а дальше називання їх «депутатами Верховної Ради» – дискурсу/рамки «правомірної реакції на неправомірну дію» чи принаймні «неупередженого висвітлення конфлікту»xlvi. Другий ключовий вияв використання певного дискурсу/рамки – це зосередження на важливих для нього аспектах представлюваної події чи процесу. В наведеному прикладі перший дискурс вимагав розглядати головно постанови колишніх депутатів із приводу дій президента, їхні аґресивні заяви й інші ознаки незаконної та неадекватної поведінки, тоді як другий – також чи передусім звертати увагу на законодавчу діяльність, яка потверджувала незмінність їхньої функції та статусу. Третій важливий, хоч і менш помітний вияв використання конвенції певного дискурсу в аналізованому тексті – це згідне з конвенцією місце тексту в дискурсивній структурі вищого порядку, як-от на сторінці або в цілому числі газети, випускові новин чи всьому добовому розкладі програм. Дальша поява статтей і сюжетів про дії (розпущеного) парламенту на чільних місцях відповідних газетних сторінок і випусків теленовин свідчить про використання дискурсу важливости цих дій, яке неявно підтримувало дискурс визнання їхньої леґітимностиxlvii – навіть у тих медіях, як-от на П’ятому каналі, котрі ідентифікацією дійових осіб та вибором аспектів виЩоправда, останнє окреслення було менш маркованим, ніж два інші, бо зберігало звичну для цієї дискурсивної практики форму – але таким чином воно відвертало увагу від зміни обставин і, отже, критеріїв доречности застосування тієї форми. xlvii Звісно, цю важливість медійники могли пов’язувати передусім зі здатністю зібраних у стінах Ради (колишніх) депутатів ухвалити рішення, які – незалежно від оцінки їхнього правового статусу – впливатимуть на ситуацію в країні. Проте, на мою думку, хоч би якими міркуваннями керувалися журналісти й редактори, їхня увага до діяльности цих осіб сприяла сприйняттю діяльности як (певною мірою) леґітимної. xlvi 166 2. Медії та медійний дискурс користовували радше протилежний дискурс підтримки президентового указу. Проте, крім місця конкретного тексту, важить також періодичність появи текстів, тому доцільніше аналізувати не один текст, а всю тематично окреслену практику чи аналогічні практики різних медій (які можна відтак порівняти між собою або з якимось іншими). На рівні практики можна, ясна річ, аналізувати й два інших способи використання дискурсивних конвенцій, адже на авдиторію впливає передусім кумулятивна дія повторюваного означування, а не значення, створені в окремому тексті. Аналіз різних вимірів використання дискурсів/рамок дасть також змогу виявити суперечності між ними, як-от між ідентифікаційним новаторством та структурним консерватизмом представлення парламентських засідань весни 2007-го на П’ятому каналі. Зрештою, саме на підставі повторюваних зразків (що їх можна вивчати також кількісно) має сенс говорити про конвенційний чи творчий характер представляння певної ділянки. Ці окреслення, звісно, слід сприймати як відносні. Скажімо, вказана практика П’ятого каналу виглядала творчою порівняно з аналогічною практикою Першого національного. Проте вона була цілком конвенційною порівняно з тодішньою акцією низки медій узагалі не представляти діяльности політиків, аби, за словами однієї з учасниць, «нагадати політикам про їхню безвідповідальність, про те, що вони загралися у переділ влади між собою», та «звернути увагу глядачів на те, що, крім політики, в Україні є багато проблем, що потребують вирішення»4. Щоправда, ця радикальна неконвенційність тривала лише протягом одного дня. Позаяк аналіз практики великою мірою полягає в з’ясуванні її місця в дискурсивних структурах вищого рівня – від дискурсу конкретної медії до дискурсу всієї медійної ділянки й, зрештою, всього суспільства, – він переводить дослідника до аналізу соціокультурної практики. Всі ці рівні, каже Фейрклаф, можуть бути важливими для розуміння конкретних подій, які водночас «кумулятивно творять і перетворюють соціяльну та культурну практику на різних рівнях». Він виділяє три головних виміри соціокультурної практики: економічний, політичний і культурний [Fairclough 1995: 62]. В першому з них, як я розумію, предметом дослідження має бути роль, яку відіграє у творенні та сприйманні певного типу текстів економічне становище окремої медійної організації та медій тієї чи тієї країни загалом (типи власности, система оподаткування, стан рекламного ринку), а також рівень життя потенційних читачів/глядачів, обсяг і структура їхнього споживання. Другий вимір охоплює різноманітні чинники політичного впливу на медійне виробництво й медійний дискурс: рівень свободи преси, законодавчі обмеження на певні типи публікацій і судова практика їх реалізації, політичні анґажування власників або менеджерів газет і каналів та ін. Нарешті, третій вимір стосується культурних визначників медійного виробництва та споживання, тобто чинних у суспільстві (чи певних його частинах) вартостей, ідентифікацій, мистецьких смаків, зразків дозвілля тощо. Втім, у конкретному дослідженні не конче розглядати всі ці чинники: можна зосе- 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 167 редитися на тих, уплив яких на аналізовану дискурсивну практику дослідникові – відповідно до його попередніх уявлень про цю практику та ширшу суспільну ділянку – видається найбільшим. На закінчення цього критичного розгляду Фейрклафової схеми аналізу медійного дискурсу мушу сказати ще про один її складник, що його він уважає необхідним доповненням до аналізу конкретних подій та їхнього взаємозв’язку з дискурсивними й соціокультурними практиками. Фейрклаф називає цей складник аналізом порядку дискурсу медійної ділянки: «його структурування з погляду конфігурацій жанрів та дискурсів, змін у межах порядку дискурсу та його зв’язку з іншими, соціяльно суміжними порядками дискурсу» [там само: 62–63]. Інакше кажучи, тут належить описувати не самі процеси творення й сприймання текстів, а конвенції, що ці процеси визначають, та взаємозв’язки між конвенціями в межах медійної ділянки й поза ними. На мою думку, такий аналіз великою мірою просто переформульовує – можна навіть сказати, повторює – на макрорівні, з погляду всієї ділянки чи суспільства, ті висновки, що їх можна зробити на підставі мікроаналізу окремих подій і складених із них практик. Аналітична повторюваність передусім випливає з уже не раз згадуваного концептуального пов’язання неконвенційности подій і практик та переструктурування порядку дискурсу. Скажімо, висновок про намагання виробників телевізійних новин зробити їх привабливими для більшої кількости глядачів шляхом упровадження поряд з інформаційними сюжетами розважальних можна переформулювати як зміну співвідношення інформаційного та розважального складників у порядку дискурсу новин і медій загалом. Так само й «ланцюгові», як їх називає Фейрклаф [там само: 65], зв’язки між різними дискурсивними типами в порядку дискурсу медій і суміжних ділянок відповідають аналізованому на рівні подій і практик використанню елементів одних текстів в інших, як-от аналітичних записок у політичних промовах, потім у повідомленнях інформаґенцій і написаних на їх основі газетних статтях, а відтак у розмовах між читачами. Водночас розгляд на макрорівні дає змогу окреслити структурні характеристики медійної та суміжних ділянок, не звідні до окремих подій і практик, у яких вони виявляються. Особливої уваги Фейрклаф надає змінам у порядках дискурсу, що свідчать про інституційні зміни, пов’язані з дією економічних, політичних та культурних чинників. Зокрема, він говорить про зміщення або стирання меж між різними ділянками чи соціяльними ситуаціями всередині ділянок, тобто між відповідними дискурсивними конвенціями й, отже, стилями. Найважливішими для медійної ділянки він уважає такі аспекти: «межа між публічним і приватним та приватно зорієнтований комунікаційний етос телерадіомовлення, з дедалі ширшим ужитком розмовного, публічно-колоквіяльного дискурсивного стилю; межа між громадським служінням й інформацією з одного боку та ринком з іншого, з конструюванням авдиторій як споживачів і колонізацією розвагами навіть новинного дискурсу; та пов’язана з цим межа між справжнім і вигаданим, із частим використанням художніх, дра- 168 2. Медії та медійний дискурс матичних форматів у нехудожніх програмах, як-от документальних фільмах» [там само: 66]. Я вже торкався цих аспектів у попередніх підрозділах і ще не раз повертатимуся до їх обговорення в зв’язку з сучасними процесами в українських медіях і суспільстві загалом. 2.5.5. Поєднання методів у конкретних дослідженнях Проілюструю ці досить абстрактні й, певно, не досить чіткі міркування на прикладі різнобічного – хоча, з огляду на брак місця, далеко не повного – аналізу одного тексту, що його я прочитав за кілька днів до того, як дійшов у своєму писанні до цього параграфа. 27 квітня 2007 року українська щоденна російськомовна газета «Сего­ дня» опублікувала такий текстxlviii5: (2–1) Блакитна кров Принца Гарі «відмажуть» від Іраку? Ірина Ковальчук ■ Газета The Sun повідомила, що командування армії Великої Британії розглядає варіянт скасування свого ж таки рішення відправити принца Гарі на службу до Іраку. Це може статися незважаючи на те, що, як запевняє всіх королівський двір, 22-річний другий син спадкоємця британського престолу поривається застосувати за бойових умов свої військові навички, нещодавно здобуті у військовому училищі Сендгерст. Приводом для відмови Гарі можуть стати дві заяви нібито від терористичної мережі «Аль-Каїди» про підготування до викрадення чи замаху на принца. За даними газети, рішення про те, посилати представника королівської династії на передову чи ні, покладено на головнокомандувача сухопутних військ, генерала Ричарда Денета. Йому ж доведеться й відповідати, якщо з Гарі щось станеться на Сході. Термін відбуття принца до Іраку в складі взводу з 11 осіб підходить за декілька тижнів. Перш ніж аналізувати сам текст, схарактеризую його місце в газеті, яке визначає безпосередній репрезентаційний контекст, у котрому читачі цей текст сприймаНаводячи російськомовні тексти чи цитати з них у перекладі (а ориґінал подаючи в прикінцевих примітках разом із посиланням), я, по-перше, реалізую задекларований у вступі до книжки намір ставитися до російської так само, як і до інших чужих мов – тобто, зокрема, не припускати, що всі читачі її знатимуть, а отже, що знання української завжди поєднується зі знанням російської, яке тоді немовби стає його передумовою. По-друге, таким чином я уникаю потреби вставляти іншомовні слова та фрази (адже переважно я цитуватиму саме такі короткі уривки) в україномовний текст із неминучою неузгодженістю відмінків, долати яку відмінюванням ориґіналу за законами російської мови – практика, яку в Україні традиційно застосовують тільки до цієї «братньої» та/чи «загальнозрозумілої» мови – я теж не вважаю за доцільне. Звісно, для аналізу дискурсу текстологічні засади не менш важливі, ніж ідеологічні, проте наведення іншомовних ориґіналів у примітках чи додатках є поширеною практикою, скажімо, для англомовних праць. Крім того, якщо мені здаватиметься, що переклад не відбиває суті аналізованого явища, я наводитиму в тексті також ориґінал. xlviii Іл. I. Сторінка міжнародних новин газети «Сегодня» за 27.07.2007. Новина з життя британської знаменитости сусідить із виразно ідеологічним і далеким од нейтральности текстом про знесення радянського монумента в Естонії та цікавинкою про виставку мумій у Мексиці. Як і в багатьох інших практиках, у представленні міжнародних подій газета поєднує вочевидь розважальне та досить серйозне 170 2. Медії та медійний дискурс ли, та тематично окреслену дискурсивну практику, що дає змогу судити про уявлення й наміри творців та вироблені під упливом попередніх текстів знання й припущення сприймачів. Текст уміщено на сторінці міжнародних новин, поміж більшою статтею про конфлікт щодо пам’ятника радянським солдатам у Талліні та коротке повідомлення про виставку мумій у Мехіко (на відміну від аналізованого, ці два тексти супроводжено світлинами). Крім цих трьох матеріялів, на сторінці формату А3 розташовано також два рекламних тексти (див. іл. I). На звороті того самого аркуша є ще одна сторінка міжнародних новин, де, крім рекламного оголошення, опубліковано статтю про похорон колишнього президента Росії Боріса Єльцина, добірку коротких повідомлень за матеріялами інформаґенцій та розважальний текст про курйозну подарункову акцію голандської фірми. Ці дві сторінки розташовано всередині газети, на 7-му й 8-му місці з 24, після сторінок про політичне протистояння (що виникло після згаданого указу про розпуск парламенту) й інші події в Україні, перед шпальтами, присвяченими Києву (число, яке я розглядаю, означено на логотипі як «Київський випуск»), тематичній «Історії дня» (цього разу – про способи приготування шашликів), культурі, закупам, спорту, афіші культурних заходів у Києві, програмі телебачення та прикінцевому набору з гороскопа, кросворда й інших розважальних елементів. До цього опису структури числа варто додати коротку характеристику спрямованости вміщених у ньому матеріялів, яка дасть певне уявлення про загальну орієнтацію газети. На мою думку, «Сегодня» доречно залічити до популярної, а не до якісної преси [Потятиник 2004: 36–43] – попри те, що головний редактор газети Ігор Гужва в інтерв’ю зі мною окреслив її як «масове якісне видання» й наголосив, що воно не належить до «жовтої преси» й намагається давати читачам «якісну інформацію», тобто писати про «те, що відповідає дійсності», і робити це «на досить високому рівні» [інтерв’ю Гужва 2008]. Мою класифікацію зумовлює ґрунтоване на цьому й багатьох інших числах враження, що велику частину матеріялів різних сторінок – зокрема, як свідчить наведений опис, міжнародних новин – становлять тексти, що представляють події, які можна вважати радше цікавими, ніж важливими для читачів та всього суспільстваxlix. Однак це видання годі схарактеризувати як «чистий» таблоїд: не лише через великий блок «серйозних» матеріялів про політику (а не про політиків, тобто їхнє приватне життя чи особисті стосунки) на початку, а й поєднання споживацько-розважальної та соціяльно-культурної орієнтацій на багатьох інших сторінках. Це поєднання наочно виявляється в першій сторінці розглядуваного випуску, три чільні позиції на якій посідають реклама подарункової акції для читачів газети та анонси матеріялів під заголовками «5 сценаріїв майбутньоЯ не вважаю за доцільне визначати цю частину за допомоги контент-аналізу, оскільки його застосування вимагає докладно окреслити одиниці аналізу та критерії їх категоризації, тож робити його лише задля ілюстрації немає сенсу. xlix 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 171 го України після другого указу»l й «Шашлик-2007: онук Сталіна готує на старих газетах, а посол Грузії викидає цибулю»6. Ця амбівалентна орієнтація означає, що постійні читачі газети, ймовірно, не мають стійких очікувань щодо застосування в конкретному тексті «серйозної» чи «розважальної» орієнтацій, що могло би спрямувати їхнє сприймання в тому чи іншому напрямку (або, за згаданою в 2.3.1 концепцією кодування/розкодування, спонукати використати той чи інший код). Це особливо стосується тих сторінок, на яких реґулярно з’являються матеріяли з обома орієнтаціями. Щодо міжнародних новин, то Гужва пояснив, що редакція намагається представляти, з одного боку, «знакові» для читача газети постаті й процеси, тобто те, що в нього «викликає рефлексію» (роль газети в творенні знаковости цей редактор, як і більшість інших, визнавати не схильний), а з другого, писати про ті події, що «України безпосередньо стосуються», навіть якщо їх творять невідомі читачам особи [там само]. Це поєднання двох орієнтацій, одна з яких притаманна передусім таблоїдам, а інша – «поважним» виданням, потверджує питому гібридність розглядуваної газети – досить типову для сучасної української преси. Розгляд тематично окресленої практики, до якої належить аналізований текст, дає змогу оцінити ймовірності застосування в ньому кожної з указаних орієнтацій. Протягом 2002–2005 років «Сегодня» опублікувала, як показав мій пошук у її інтернет-версіїli, аж 11 матеріялів, у яких принц Гарі був головною дійовою особою та фігурував у заголовку, та ще 4, у яких його згадано поряд з іншими людьмиlii. Велику частоту матеріялів Гужва пояснив тим, що ця особа якраз і є однією зі знакових для українського читача, на відміну від більшости інших членів монарших родин [там само]. В текстах першої, важливішої для мого аналізу групи йшлося про пов’язані з принцом скандали (вживання наркотиків, бійку з папараці7), пікантні подробиці його життя у військовому училищі (кажучи словами з заголовків, він «чистить сортири» чи «оголив зад через подружку із Зімбабве»8) або навіть цілком безбарвні за таблоїдними мірками події (зняв фільм про СНІД у Лесото чи заявив, що за прикладом матері займатиметься доброчинністю9), новинности котрим надавав статус Гарі як знаменитости. Водночас у трьох текстах ішлося про випадки, що їх можна було тлумачити як створення для принца привілейованого становища: одну з курсових робіт у коледжі йому буцімто диктувала викладачка, до військової академії його прийняли попри провальний результат тесту на знання комп’ютера, а коли на польових навчаннях він натер мозолі, керівництво дозволило йому тимчасово не 26 квітня 2007 року Ющенко видав другий указ про розпуск парламенту, замінивши ним згадуваний вище указ від 2 квітня. li 2006 року редакція припинила дублювати на сайті тексти з друкованих випусків, тому для пізнішого часу електронний пошук газетних текстів неможливий. lii Наявність чималої кількости текстів саме про цю особу позбавляє необхідности ставити аналізований текст у контекст матеріялів про подібних людей, тож я не мушу на свій розсуд заносити принца Гарі до певної соціяльної категорії. l 172 2. Медії та медійний дискурс носити військових черевиків10. Саме до таких матеріялів – котрі дещо контрастували з тими, де розповідалося про ставлення командирів до принца як до решти курсантів, – найбільше подібний текст, що його я взявся аналізувати. Отже, аналіз дискурсивної практики схиляє до думки, що розглядуваний текст належить, по-перше, до розповідей про знаменитостей, а по-друге, до того виду таких розповідей, де ці люди постають у не надто привабливому світлі. Тепер нарешті можна перейти до аналізу самого тексту. Найперше привертає увагу слово «відмажуть» у заголовку, очевидна належність якого до пострадянського дискурсу щодо корупції (зокрема, у визначенні придатности юнаків до призову на військову службу, від якої багато з них намагаються ухилитися) виразно спонукає сприймати британську історію про вирішення військової долі особи «блакитної крові» в інтерпретаційній рамці пострадянського усталеного уявлення, що «сильні світу цього» завжди знаходять спосіб забезпечити собі кращі умови, ніж мають пересічні громадяни. З цією рамкою узгоджується й прикінцеве твердження про те, що армійському командувачеві доведеться «відповідати, якщо з Гарі щось станеться»: оскільки не сказано, чи відповідав би той командувач за вбивство або викрадення будь-якого іншого вояка, то виглядає, що британські владці, як і українські, не просто намагаються опинитися в упривілейованому становищі, а змушують відповідних осіб забезпечувати його й навіть карають за небажання чи нездатність це зробити. Доповнює застосування цієї рамки кваліфікація заяв «нібито» від Аль-Каїди як «приводу», а не, скажімо, «підстави» для можливого скасування рішення про принцову службу в Іраку. Щоправда, самого Гарі представлено радше як об’єкта, а не суб’єкта зусиль на створення йому особливих умов – і граматичним поміщенням його в таку позицію в заголовку, і кваліфікацією можливого скасування як «відмови Гарі» з боку командування, і згадкою про запевнення королівського двору, буцімто сам принц «поривається» випробувати себе на війні. Втім, це не суперечить гаданому «відмазуванню», адже й в Україні діти владних осіб не мусять перейматися ним самі, бо про них дбають їхні батьки й ті, кому вони це доручають. До того ж слова про запевнення двору та поривання самого Гарі в указаному обрамленні можуть виглядати як іронічний натяк на нещирість, покликану відволікти увагу від закулісних зусиль не допустити, аби принц наражався на небезпеку. Застосуванню цієї рамки в сприйманні тексту сприяє вилучення тих аспектів контексту, які могли б її підважити: не згадано не тільки про загальну відмінність становища й поведінки британських осіб королівського роду та членів владної еліти від пострадянських політиків або інших упливових людей, а й про представлювані раніше свідчення майже немисленного на цих теренах ставлення до особи «блакитної крові» як до звичайного кадета. Раніші повідомлення, звісно, дещо перешкоджають постійним читачам газети засвоювати пропоноване означування події, але не так сильно, як зробило б це нагадування про них у самому цьому тексті. 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 173 Нарешті, спосіб творення ідентичности авторки й читачів теж підтримує застосування дискурсу «відмазування», як і практику таблоїдного інформування про різні аспекти життя знаменитостей. З одного боку, авторка висловлює – чи пак транслює висловлену деінде – версію, а не відомий факт, тому аж двічі посилається на джерело, у двох реченнях підкреслює некатегоричність своїх тверджень модальними дієсловами «може» й «можуть» та, що найбільше впадає в око, ставить цю версію під знак запитання в заголовку. Проте цей знак запитання не тільки або й не стільки вказує на авторчин сумнів щодо правдивости повідомлюваної інформації, як захищає її від звинувачень у повідомлюванні неправдивої. Такий спосіб уникання юридичної відповідальности набув неабиякого поширення в пострадянській Україні за умов незахищености журналістів і цілих організацій від судових позовів про «захист чести і гідности» з приводу будь-яких критичних публікацій (див. 3.3.1). Знак запитання в заголовку став звичним способом представляння не до кінця перевірених, але, на думку редакторів, важливих чи цікавих для авдиторії «фактів» із анонімних джерел і навіть публічних заяв одних політиків, чиновників або бізнесменів про інших. До цього способу реґулярно вдаються не лише таблоїди, спраглі сенсацій із приватного життя відомих осіб, а й цілком поважні видання, що таким чином повідомляють суспільно важливу інформацію і, припускаю, привчили читачів сприймати такі повідомлення як гідні довіри. До речі, в деяких раніших текстах «Сегодня» за матеріялами «Sun» і «Daily Mirror» українські журналісти, зокрема й сама Ірина Ковальчук, окреслювали відповідне видання як «таблоїд» чи навіть «“жовтий” британський таблоїд»11, певною мірою ставлячи цим під сумнів вірогідність або принаймні значущість їхньої інформації. На відміну від тих випадків, цього разу джерело вказано просто як «газету The Sun», тож для необізнаних читачів вона могла здатися цілком поважним виданням, а її інформація – правдивою та важливою. Ще одним суттєвим складником аналізу має стати порівняння текстів «Сего­ дня» та «Sun», що дасть змогу з’ясувати, яких перетворень зазнав ориґінальний матеріял, і зробити припущення про їх причини, тобто уявлення й наміри авторки та публікаторів переказу. Стаття в британській газеті, що вийшла за день до публікації в українській, істотно відрізнялася від неї за пропонованим означуванням ситуації, в якій опинилися сам принц та його командири. Обмежуся двома головними аспектами: по-перше, британський текст не давав жодних підстав припускати причетність королівського двору чи якихось інших владних чинників до зміни планів військового командування; по-друге, цю зміну автор статті в «Sun» Том Ньютон Дан пов’язував із бажанням захистити від небезпек не самого Гарі, а інших вояків британського континґенту в Іраку, які могли би постраждати внаслідок спроб терористів захопити в полон і/або вбити принца. Іншими словами, в ориґіналі не було й натяку на «відмазування» принца від Іраку – навпаки, автор твердив, що заборона Гарі їхати до Іраку «розлютила б його, зруйнувала б його давню мрію командувати сол- 174 2. Медії та медійний дискурс датами в [бойовій] операції і навіть могла б означати дочасний кінець його армійської кар’єри». Ба більше, Дан наголошував, що командувачі розуміють ціну заборони також для них самих та іракської кампанії союзників: відмова від попереднього наміру з огляду на страх терористичних атак «дуже збентежила б міністерство оборони й дала би поштовх повстанському рухові в Іраку», а ніхто ж не хоче «дарувати повстанцям піяр-перемогу». Проте військові керівники усвідомлюють, що ціна виконання наміру може бути набагато вищою: «Чи ми хочемо, щоб на нашій совісті були смерті Бог зна скількох іще солдатів?»12 Можна сказати, що британський журналіст виявив незвичну для таблоїда чутливість до різних аспектів представлюваної ситуації та готовість не спрощувати її задля творення сенсації. Однак українська переказувачка не підтримала його зусиль, вдавшися не лише до спрощення, а й до явного спотворювання суті ориґіналу: замість турботи про життя солдатів і успіх військової кампанії вона показала британське командування перейнятим порятунком монаршого нащадка та власної шкури. Не аналізуючи докладно процесів творення та сприймання цього й подібних до нього текстів, про причини вибору цієї стратегії можна лише висловлювати припущенняliii – як і про наслідки її застосування. Врахування особливостей соціокультурної практики, частиною якої є тексти цього типу й дискурс газети «Сегодня» загалом, сприятиме вірогідності таких припущень, хоча й не зробить їх обґрунтованими висновками. Найважливішими для мого аналізу аспектами соціокультурного контексту діяльности розглядуваної медії мені видаються, по-перше, конкурентна боротьба на українському газетному ринку, яка спонукає редакторів публікувати більше сенсаційних і пікантних матеріялів, зокрема про знаменитостей; по-друге, пост­ радянська недовіра населення до готовости владців дбати про нього, а не про себе, що її медійний дискурс активно підтримує і навіть посилює; по-третє, політичні та правові обмеження свободи преси, що ускладнюють їй творення сенсацій на викриттях непорядности й неадекватности вітчизняних політиків, урядовців та інших упливових осіб; по-четверте, упереджене чи амбівалентне ставлення частини української політичної, економічної та культурно-медійної еліти до Заходу, що зумовлює критичний або цинічний погляд на різні аспекти його життя. Всі ці чинники – ступінь доречности яких у конкретному випадку належить, знову ж таки, емпірично перевіряти – сприяють появі текстів на кшталт щойно розглянутого, які, пропонуючи авдиторії відчути задоволення від погляду за лаштунки життя відомих людей, водночас неявно підтримують і зміцнюють її переконаність, що влада в усіх країнах однакова, а також антизахідні упередження й, отже, опозицію до інтеґрації в західні структури та радикального реформування пострадянського суспільства. Інтерв’юючи Гужву за півтора року після появи цього тексту, я міг питати лише про практику, але не про сам конкретний текст, адже він напевно не пам’ятав причин давнього вибору, який до того ж могли робити на нижчому рівні в редакційній ієрархії. liii 2.5. Методи аналізу медійного дискурсу 175 На жаль, такий докладний аналіз окремого тексту я можу зробити хіба що як ілюстрацію застосування теоретичної схеми. Зворотним боком докладности є нечисленність аналізованих текстів – тоді як мені треба досліджувати великі масиви, щоб оцінити їхній імовірний сукупний уплив. Тому далі я муситиму обмежуватися певними ідеологічними й відповідними їм дискурсивними аспектами. В двох наступних розділах я розгляну загальні характеристики соціокультурного контексту українських медій та їхнього дискурсу. В чотирьох подальших проаналізую так чи інак окреслені медійні практики, зосереджуючись у кожному випадку на тих мовних явищах, які видаватимуться мені найважливішими для досліджуваних аспектів творення уявлень, ідентичностей і стосунків. У різних практиках мене цікавитимуть різні ідеологічні та дискурсивні ефекти, тож загалом я сподіваюся охопити хоч і далеко не все, але багато чого – і таким чином почасти компенсувати обмеженість окремих досліджень. 3 Медії в сучасній Україні 3.1. Від радянських до пострадянських медій Тепер нарешті можна перейти від теорії до емпірії, до матеріялу сучасних українських медій. Перш ніж аналізувати їхній дискурс, варто схарактеризувати самі ці медії, їхнє місце в суспільстві або, інакше кажучи, інституційну суть. Засадничою ознакою медійної системи незалежної України є пострадянськість, тобто радикальна зміна суспільної ролі порівняно з радянськими часами й водночас збереження багатьох радянських рис у самих медіях та їхньому суспільному контексті. Тому спочатку треба коротко сказати про становище медій за радянського ладу, щоби на цьому тлі потім показувати зміни й тяглості. Звісно ж, і в описі тла, і в характеристиці змін я намагатимуся згадувати українську специфіку, що позначилася на медійній ділянці незалежної України. Але праць про українські медії радянських часів майже немає – тож доведеться спиратися головно на дослідження загальнорадянського, тобто передусім російського контексту та його змін спершу в перебудовній, а потім у незалежній Росії. 3.1.1. Становище медій в СРСР Визначальною властивістю медій за тоталітарних і посттоталітарних режимів дослідники вважають ледве не повну підпорядкованість державній владі, точніше комуністичній партії, що була ядром владної системи й керувала діяльністю інших державних і навіть суспільних структур. Такі режими, як я зазначав у 2.2.2, не дозволяли медіям стати незалежними посередниками між владою та народом і форумами для представляння поглядів та інтересів різних суспільних груп. У Радянському Союзі (та, з певними варіяціями, в інших державах «соціялістичного табору» [Johnson 1998: 108–112]) компартійне керівництво різних рівнів жорстко контролювало всі аспекти діяльности медійних організацій і, отже, їхнього дискурсу: від заснування газет і каналів до призначення окремих журналістів, від загальної ідеологічної спрямованости до представлення конкретних подій. На додаток до всеохопного партійного контролю, спеціяльне урядове відомство, Головліт, здійснювало власне цензуру всіх медійних текстів, тобто давало формальний дозвіл на їх оприлюднення. Попри офіційне призначення дбати про охорону державних таємниць, 178 3. Медії в сучасній Україні воно також – чи й передусім – перевіряло ідеологічну коректність підготованих до публікації текстів, дозволяючи тільки ті, що не містили небажаних для режиму тем, фактів, імен (навіть мовних форм; див. 8.2), перелік яких міг змінюватися відповідно до коливань у позиції партійного керівництва [Becker 2002: 20–24]. Систему організаційного контролю доповнювало кримінальне переслідування громадян за розповсюдження будь-яких (політично значущих) текстів без дозволу влади, що тлумачила такі спроби як «антирадянську діяльність». Отже, комуністичні режими зводили медії до ролі трансляторів офіційно схвалених представлень суспільного життя, які свідомо спотворювали одні його аспекти й зовсім замовчували інші. Ясна річ, медії не могли забезпечувати громадський контроль над діяльністю влади, зокрема піддавати її представників примусовій видності, за якої ті мусять діяти в демократичних суспільствах (див. 2.2.2). Проте видання й телепрограми мали дбати не лише про те, щоб у голови читачів, слухачів і глядачів не потрапляли шкідливі, на думку влади, погляди та знання, а й щоби потрапляли корисні. За словами Джонатана Бекера, медії покликані були «постійно виконувати функцію виховання та навчання людности, як думати й діяти», а також намагатися змобілізувати її «на допомогу в досягненні цілей режиму» [там само: 12]. Можна сказати, що вони мали – в дусі відомої Марксової тези – не просто відбивати світ, а змінювати його. Щоправда, в післясталінську добу радянські керівники вже не виявляли колишнього запалу в перетворенні світу й вихованні нової людини та, відповідно, прагнули не так мобілізації, як стабільности й передбачуваностиi. Проте й за цих обставин медії сприяли увічненню компартійної влади, леґітимуючи її позитивними представленнями соціялістичного ладу та неґативними представленнями його капіталістичного конкурента. Не менш важливим був інший їхній системопідтримчий внесок: «накидання суспільству обмеженого дискурсу», «навчання людей не просто того, що вони можуть казати прилюдно, а як вони мають висловлюватися» [там само: 19; курсив мій]. На думку Бекера, цей дискурс «сприяв увічненню статус-кво, бо люди не могли прилюдно висловлювати альтернативні погляди» [там само: 2]. Втім, в останні радянські десятиліття обмеженість медійного дискурсу вже не була абсолютною: влада толерувала певну різноманітність поглядів, зокрема в публікаціях, що призначалися для обмежених елітних авдиторій (наприклад, письменників чи науковців) і стосувалися питань, які вона не вважала критично важливими. Однак переважна більшість медійних матеріялів і далі належала до сфери накинутого консенсусу [там само: 15–17]. Така специфіка політичної ролі радянських медій позначалася на технології та економіці їхнього виробництва, а отже, і на споживанні. Прагнення запобігти проПоряд із послабленням репресій, цю «рутинізацію та раціоналізацію влади» можна вважати ознакою переходу від тоталітарного до посттоталітарного ладу, якому відповідає й дещо інакша, посттоталітарна медійна система [Becker 2002: 14]. i 3.1. Від радянських до пострадянських медій 179 никненню й поширенню «шкідливих» ідей спонукало владу стримувати глобалізаційні процеси та насторожено ставитися до нових технологій масової комунікації. Вона не лише «глушила» програми західних радіостанцій, а й використовувала для свого радіо інші частоти, а для телебачення – інші стандарти, ніж у сусідніх країнах [Rantanen 2002: 23]. Наприкінці 1950-х років радянське керівництво зрештою вирішило, що боротися з «ворожими» впливами ліпше привабливими для населення власними телевізійними продуктами, але їхню ідеологічну адекватність належало пильно контролювати [Roth-Ey 2007: 287–288]. Щоби мати змогу перевіряти зміст продуктів ще до їх виходу в етер, влада дозволяла транслювати наживо лише офіційні події на кшталт компартійних з’їздів, інформаційні програми, в яких диктори читали відцензуровані тексти, та спортивні змагання, що їх коментували довірені журналісти. Вона також воліла зуніфікованого медійного дискурсу, обмежу­ ючи і кількість видань та телерадіомовників (скажімо, в Україні можна було дивитися не більш як два телеканали й слухати лише три радіостанції), і друковані чи трансльовані в них тексти [Засурский та ін. 2002: 39, 47]. Офіційні повідомлення на політичні теми для обов’язкової публікації в усіх медіях, аж до районних і заводських, готували вповноважені інформаційні аґенції в Москві та столицях республік. Найважливіші владні акції транслювали наживо відразу всі радіо- й телеканали, а в дні офіційної скорботи за померлими керівниками партії та держави на всіх каналах звучала траурна музика. Радянський режим намагався змусити споживати цей ідеологічно перевірений дискурс також громадян держав-сателітів. Обмежуючи доступ закордонних програм на своє телебачення, СРСР водночас активно експортував власну продукцію до країн «соціялістичного табору» [Rantanen 2002: 86]. Уніфікації дискурсу сприяла й організаційна структура медійної ділянки, що скидалася на перевернуту піраміду з основою нагорі, на всесоюзному рівні. Особ­ ливо помітним це було на телебаченні, де обсяг мовлення республіканських станцій набагато поступався союзному, а повноцінне реґіональне мовлення було тільки в Москві та Лєнінґраді [там само: 93]. Для радіо центр ваги містився на рівні респуб­ лік, які, зокрема, заповнювали левову частку часу на загальнодоступному дротовому мовленні (спеціяльному засобові для якнайповнішого охоплення людности, що його радянський режим запозичив із досвіду британської адміністрації в азійських колоніях [Засурский та ін. 2002: 47]). Нарешті, газети теж утворювали вертикальну структуру, на чолі якої стояла «Правда», розповсюджуваний по всьому Союзу «орган ЦК КПРС», а нижче – видання республіканських, обласних і районних партійних комітетів [там само: 5]ii. Найбільшу спеціялізацію газет і журналів відповідно до професійних та дозвільних інтересів авдиторії влада дозволяла на всесоюзному Газети республіканського та нижчого рівнів формально були спільними органами відповідних партійних комітетів і виконкомів рад, але ради почали реально впливати на ці видання щойно під час «перебудови» кінця 1980-х (див. далі). ii 180 3. Медії в сучасній Україні рівні; на республіканському вибір у кілька разів звужувався, в областях здебільшого було лише по дві газети (загальна й молодіжна), а в районах – по одній [пор. Карпенко 2003: 42–43]. Тобто більшість своїх інформаційних, освітніх та розважальних потреб читачі мали задовольняти за допомоги всесоюзних і республіканських видань, а місцеві використовувати лише як доповнення. Передплатні наклади свід­ чили, що структура читання громадян загалом відповідала преференціям режиму: скажімо, в Україні найпопулярніші союзні загальнополітичні газети мали в кілька разів більше передплатників, ніж найпопулярніші республіканські [Гриценко 2000: 207–208; Szporluk 2000: 311]. Щоби кожна радянська людина могла читати одну або й кілька газет, ті мали бути дешевими. Досягнення цієї мети вможливлював плановий характер радянської економіки, де ціни встановлювали директивно, а різницю між виробничими витратами й прибутками від продажу продукції компенсували за рахунок бюджетних дотацій. Позаяк більшість газет були виданнями компартії, комсомолу й інших формально недержавних організацій, то з бюджету таким чином дотували ці організації, яким надходили чималі прибутки від реалізації «їхніх» видань. Адже директивні ціни паперу, друку та розповсюдження були такими низькими, що навіть дешеві видання за великого накладу ставали прибутковими [Карпенко 2003: 44; Засурский 2004: 12]. Радіо й телебачення були цілком державними, тому всі витрати на виробництво та поширювання програм фінансував бюджет, бо ж реклами в них не було, та й абонентську плату для власників телевізорів і радіоприймачів уряд на початку 1960-х скасував [Roth-Ey 2007: 283]. Відповідно, поряд із наявними майже в кожній оселі «точками» дротової мережі, в повоєнний період цілком доступними стали й апарати бездротового радіозв’язку. А за останні десятиліття СРСР директивне розширення виробництва телевізорів та підвищення життєвого рівня зробили глядачами переважну більшість громадян (1986 року ця частка становила 93 відсотки, хоча деяких віддалених реґіонів телевізійний сиґнал усе ще не досягав [Mickiewicz 1989: 36]). Втім, радикальна переорієнтація медійного споживання з газет на телебачення відбулася вже після розпаду Союзу (див. 3.2.1). Проте влада не тільки заохочувала читання економічно, а й реґулювала його адміністра­тивно, тобто не дозволяла громадянам цілком самостійно вибирати навіть із-поміж ідеологіч­но перевірених текстів. Не обмежуючися контролем над структурою преси, вона реґулювала наклади: до середини 1950-х просто задавала їх директивно, без огляду на попит, а потім адміністративно стимулювала колективне й індивідуальне передплачування важливих, із її погляду, видань і водночас установлювала «ліміти» для тих газет і журналів, популярність яких перевищувала відведену їм периферійну роль [Szporluk 2000: 118, 278]. Одним із головних завдань такого реґулювання було забезпечити повсюдну присутність і перевагу всесоюзних інформаційно-політичних видань – основних трансляторів ідеологічних настанов партії та чинників зміцнення єдности багатонаціональної країни. З огляду на бага- 3.1. Від радянських до пострадянських медій 181 томовність населення СРСР, іншим важливим критерієм була мова видань, що мала водночас відбивати преференції авдиторії та, відповідно до трансформаційної функції комуністичних медій, упливати на них. Загальносоюзні часописи (крім кількох розрахованих на спеціяльні іншомовні авдиторії) виходили тільки російською, а мову кожного видання в «національних» республіках уповноважені органи визначали при його заснуванні та подальших змінах мовної ситуації й/або владної орієнтації. Якщо протягом другої половини 1920‑х політика коренізації привела до збільшення частки видань титульними мовами, то від 1933 року режим почав переводити газети й журнали назад на російську. В Україні українізаційні тенденції, хай і набагато менш виразні, окреслилися також у 1960-ті, коли керівником республіки був Петро Шелест, проте після його усунення влада повернулася до політики русифікації, зокрема й у пресі [Кравченко 1997: 129–131, 183, 305–306; Martin 2001: 92, 108, 369, 372; Szporluk 2000: 287– 288]. По війні на республіканському рівні існували газети обома мовами, тоді як мови обласних і місцевих видань – українська, російська чи обидві (а на Закарпатті та Буковині ще й угорська та румунська відповідно) – залежали від мовних орієнтацій населення. Влада мирилася з бажанням сільської людности та мешканців західних областей читати передусім українською мовою, але в містах сходу і навіть центру стимулювала посилення позицій російської, переводячи на неї видавані українською місцеві газети або започатковуючи паралельні російськомовні випуски. Ще одним стимулом стало запроваджене в середині 1970-х на союзному рівні адміністративне обмеження передплатних накладів республіканських видань за необмеженої передплати на «центральні», що найбільшою мірою позначилося саме на ситуації в Україні [Szporluk 2000: 115–120, 277–282, 287–288]. Радіо й телебачення істотно відрізнялися в цьому сенсі і від преси, і одне від одного. Як уже згадано, радіомовлення зосереджувалося головно на республіканському рівні: у мережі дротового мовлення загальносоюзним та місцевим програмам відведено було всього кілька годин, а з двох інших каналів один надано респуб­ ліканським мовникам і один – союзному. В Україні республіканське радіо мовило майже винятково титульною мовою, тому навіть мешканці переважно російськомовних реґіонів чули головно її. Натомість телебачення говорило переважно російською – і через більший обсяг мовлення на союзному каналі, ніж на республіканському, і через транслювання на республіканському багатьох російськомовних фільмів і програм, здебільшого вироблених у Москві. На відміну від газет, кожна з яких уміщувала тексти лише якоюсь однією мовою, в мовленні дротового радіо й республіканського телебачення титульна та російська мови поєднувалися. Проте якщо на радіо співіснували різномовні мовники, то на телебаченні – різномовні продукти в етері одного мовника. В кожному разі, практика поєднання різних мов на одному каналі відбивала уявлення тих, хто її запроваджував, про зрозумілість і прийнятність обох цих мов для авдиторії відповідного каналу, тобто для всього населення 182 3. Медії в сучасній Україні республіки – і водночас цій прийнятності чи принаймні зрозумілості неабияк сприяла (див. 7.4.1). У другій половині 1980-х русифікаційні тенденції стали, поміж інших аспектів політики режиму в медійній ділянці, одним із об’єктів критики, а пізніше – змін. 3.1.2. Зміни часів «гласности» Власне, мововжиток аж ніяк не був головним аспектом змін, що відбулися в медійній ділянці за часів лібералізаційного курсу, який його ініціятори – частина радянського керівництва на чолі з новообраним очільником компартії Міхаілом Ґорбачовим – назвали «перебудовою». За сім років від проголошення цього курсу до унезалежнення України та інших союзних республік (якому він, усупереч намірам реформаторів, посприяв) радикально змінилися політика влади щодо медій і, відповідно, їхня суспільна роль. Це зумовило також деякі технологічні й економічні зміни – проте ці аспекти принципово змінилися вже в нових державах за іншого суспільного ладу. Спочатку нове керівництво КПРС прагнуло використати медії задля виконання звичної для них за радянського ладу пропаґандивно-мобілізаційної функції: залучати громадян до підтримки курсу на «перебудову», пояснюючи його суть та дискредитуючи супротивників. Проте це інструментальне використання істотно відрізнялося від пресових кампаній, до яких радянські керівники не раз удавалися раніше. По-перше, медії швидко стали інструментом не просто підтримки одних діячів влади й засудження інших, а привернення суспільної уваги та здійснення контролю над діяльністю владного «апарату» в цілому – що й забезпечило «гласність», пуб­ лічність цієї діяльности, яку Ґорбачов проголосив однією з передумов проведення реформ [Lampert 1989: 49–50; Becker 2002: 39–44]. А що найвище керівництво підтримувало медійну критику й стримувало протидію їй із боку невдоволених апаратників, то новий характер стосунків медій та влади поступово поширювався, з одного боку, від усесоюзних медій до республіканських і згодом місцевих, з другого – від нижчих владних рівнів до вищих, зрештою досягши першої особи країни. Це суттєво змінило не тільки становище медій щодо влади, а й сприйняття їх у суспільстві, яке почало виявляти до них інтерес і надавати підтримку – що їх медійники, своєю чергою, використовували в боротьбі з консерватизмом апарату [пор. Карпенко 2003: 106–111]. Поступово ця «народна» леґітимація замінила в їхньому дискурсі «партійну», тобто посилання на відповідність їхніх дій настановам керівництва КПРС. А отже, медійники не мусили спинятися на тому рівні критичности й незалежности, якого бажала влада: спираючися на «волю народу», вони домагалися ґарантування свого нового становища в законодавстві, яке мірою поступу демократичних реформ стало важити більше, ніж партійні ухвалиiii. Інакше кажучи, поєднання ліберальноiii Подібний шлях радикалізації та унезалежнення пройшли в той період також інші інтелектуальнокультурні еліти, зокрема письменницька [Кулик 1998: 57, 76]. 3.1. Від радянських до пострадянських медій 183 го реформаторства влади, ініціятиви журналістів і тиску з боку дедалі активнішого суспільства [Becker 2002: 45–50] уможливило поступове перетворення дозованої «гласности» на повноцінну свободу слова. По-друге, медії піддали критиці не лише діяльність окремих владних осіб чи структур, а й загальний стан справ у певних ділянках і цілому суспільстві. Спершу ця критика теж була радше інструментом реформи «згори»: за словами Бекера, викриваючи вади радянського суспільства, медії мали «стимулювати населення підтримувати зміни» [там само: 42]. Крім критичного представлення радянської ситуації, усвідомленню необхідности змін сприяло також позитивне представлення відповідних ділянок західних суспільств, досвід яких Радянський Союз, за задумом реформаторів, мав запозичувати, «зберігаючи водночас соціяльну й економічну справедливість, пов’язувану з соціялізмом» [там само: 43]. Проте визнання бодай окре­мих переваг суспільного ладу, донедавна сприйманого як антагоністичний та історично реґресивний, вимагало відмови від деяких ідеологічних догм і нового погляду на сам радянський лад. Тому, на відміну від раніших кампаній інструментальної критики, «перебудовча» від самого початку «порушувала питання підставової важливости для режиму», перемістивши ці «колись поверхово обговорювані консенсусні питання до сфери правомірної дискусії» [там само: 40]. Розширення цієї сфери реформатори вважали корисним ще і як засіб подолати відчуження мас від влади та її медій, догматичність і брехливість яких була наочною демонстрацією незацікавлености владців слухати народ і розв’язувати його проблеми. Ставлячи за мету залучити громадян до активнішої участи в економічному та політичному житті, Ґорбачов і його спільники прагнули спонукати їх шукати в медіях інформації про реальний стан справ у суспільстві й пропозицій щодо його поліпшення – задля чого медії мали стати правдивими та цікавими, не оминати «незручних» для влади тем і подавати різні погляди [там само: 41–42; Lampert 1989: 54– 60]. Одначе, як і щодо критики партапарату, розширення дискусійної сфери вийшло з-під контролю ініціяторів змін і стало суперечити їхній орієнтації на реформи в межах «соціялістичного вибору». Завоювавши інтерес та прихильність суспільства, медійники захищали новоздобуту роль своїх видань і програм як правдивих інформаторів та дискусійних форумів, не обмежену уявленнями й інтересами владних діячів. Вони дозволяли собі чи своїм авторам не лише критикувати слова та дії найвищого партійного керівництва, а й зрештою поставили під сумнів саме право партії монопольно керувати країною, що доти було одним із непорушних догматів радянського дискурсу. Сам ініціятор «гласности» рішуче виступив проти спроб перетворити її на «підважування соціялістичних вартостей», проте стримати розширення меж плюралізму вже не міг [Becker 2002: 44–45]. Зміні стосунків медій із владою та суспільством сприяли також інші демократизаційні процеси в СРСР, які створили альтернативу і для підконтрольних режимові медій, і для самої компартійної влади. З одного боку, відмова від військово- 184 3. Медії в сучасній Україні політичного протистояння з Заходом спонукала Ґорбачова покласти край практиці «глушіння» сиґналів західних радіостанцій, що полегшило громадянам одержання нецензурованої інформації [Rantanen 2002: 26]. Водночас поступове припинення репресій проти ідеологічних опонентів режиму та постання численних неофіційних громадсько-політичних організацій (які спершу проголосили своїм завданням підтримку реформістського курсу партії, а згодом вийшли поза його межі) сприяло появі дедалі численніших непідцензурних видань. Такі «самвидавні» публікації не лише подавали відсутню в офіційних медіях інформацію, а й творили форум для висловлення альтернативних поглядів, що їх підрежимні видання все ще вважали неприйнятними – надто в тих республіках, зокрема й в Україні, де демократизація набагато відставала від змін на союзному рівні [Kuzio, Wilson 1994: розд. 4–5; Кулик 1999а: розд. 3]. Поширення зовнішніх і внутрішніх непідцензурних публікацій робило цензурування інформації та дискусії в офіційних медіях великою мірою безглуздим і навіть контрпродуктивним. Усвідомлення цієї обставини серед компартійних і особливо медійних прибічників «перебудови» спонукало їх домагатися послаб­лення, а потім і припинення цензури [Lampert 1989: 58–59; Mickiewicz 1989: 42]. З другого боку, радянська демократизація політичної системи позбавила компартію монополії на владу, а отже, і на контроль над медіями. Поступовий перехід на зламі 1980-х – 1990-х років від влади компартії до влади рад (у більшості яких, щоправда, домінували представники тієї самої партії) призвів до перерозподілу медійного ресурсу і, що важливіше, до демократизації та законодавчого оформлення медійної політики. Обрані навесні 1990 року внаслідок конкурентних виборів республіканські, обласні й місцеві ради, в яких велику частину або навіть більшість місць здобули висуванці опозиційних організацій, зажадали реального впливу на видання, що формально були спільними «органами» відповідних партійних комітетів та рад, а фактично перебували під повним контролем компартії. Конфлікти між співзасновниками призвели до поділу раніше спільного медійного ресурсу, а деяким газетам навіть удалося стати незалежними від обох структур. Ба більше, видання інших офіційних організацій (комсомолу, творчих спілок тощо), доти цілком підконтрольні партійним комітетам, переорієнтувалися на позицію своїх формальних засновників (що й самі великою мірою звільнилися від компартійного диктату) або на власну позицію редакції [Карпенко 2003: 80–85, 112–118]. Таким чином система газет і журналів стала «розшаровуватись», і поділ на «партійні» та «демократичні» став для політично активної громадськости важливішим, аніж формальний статус видання певної ради, комітету комсомолу, творчої спілки чи «трудового колективу» [там само: 104]. В електронних медіях таке розшарування ускладнювала монополізація ресурсу, хоча виробники деяких програм, особливо на поставленому в доволі ліберальні умови всесоюзному телебаченні, виділялися «демократичною» орієнтацією. Втім, розбіжності в позиціях союзного «центру» та республік, керівники яких попервах зде- 3.1. Від радянських до пострадянських медій 185 більшого гальмували ініційовані «нагорі» реформи, а потім (перехопивши опозиційне гасло республіканського суверенітету) використали їх задля розширення своїх повноважень, позначалися й на загальному характері підконтрольного цим владам радіо й телебачення. Зокрема, 1990 року новообране керівництво Росії домоглося поділу між Союзом і республікою двох «центральних» телеканалів [Засурский та ін. 2002: 40, 157], але їх обидва й далі трансльовано також на інші частини СРСР. Вершиною демократичних змін у медійній політиці стало ухвалення влітку 1990 року союзного закону «Про пресу та інші засоби масової інформації», який проголосив свободу слова й заборонив цензуру. Він не лише задекларував право громадян на вільне одержання, використання та розповсюдження інформації, а й створив принципові передумови для його реалізації, дозволивши безперешкодне творення друкованих і електронних медій, що їх могли засновувати, крім органів влади, також будь-які організації, установи, державні та приватні підприємства й окремі громадяни [Rantanen 2002: 28; пор. Засурский 2004: 169]. Замість компартійного дозволу, тепер для початку публікації чи мовлення потрібна була лише реєстрація в урядовому комітеті з питань преси, за відмову в якій заявник міг подати до суду (що, звісно, забезпечувало реальну свободу медій від органів влади лише за умов демократії). Цей закон поклав край обмеженій медійній системі радянських часів, відкривши шлях заснуванню нових видань, радіостанцій і телеканалів, які співіснували й конкурували з більш чи менш зміненими старими. В Україні цим законом скористалися передусім опозиційні організації, що змогли зареєструвати свої видання. Натомість у Росії вже 1990 року виникли й нові загальнонаціональні газети, незалежні від політичних партій чи рухів, і в самій тільки Москві засновано три приватні радіостанції та перший приватний телеканал [Rantanen 2002: 28; Засурский та ін. 2002: 48]. Цю відмінність почасти зумовлював більший консерватизм української влади, але велику роль відіграли також ініціятива та досвід російських підприємців, що першими використали політичні й економічні реформи задля комерційної діяльности в медійній царині. Саме економіка стала ключовим складником функціювання медій після того, як «перебудова» великою мірою розв’язала їхні політичні проблеми. Доти політичні зміни в медійній ділянці майже не супроводжувались економічними. Зворотним боком пильного контролю радянського режиму над діяльністю друкованих та електронних медій було, як я писав у попередньому параграфі, економічне забезпечення цієї діяльности завдяки встановленню для фактично державних видань і каналів низьких цін на послуги виготовлення й розповсюдження продукції, а також пільговому чи навіть безплатному наданню приміщень, обладнання й інших потрібних ресурсів. «Перебудовне» послаблення контролю не призвело до позбавлення медій економічної підтримки, тож держава субсидувала навіть ті видання і програми, що рішуче критикували владу або й узагалі виступали проти чинного ладу. Власне, доки газети й журнали зберігали статус видань владних органів чи 186 3. Медії в сучасній Україні офіційних організацій, редакції не могли самі визначати ціну передплати й роздрібного продажу, а влада не використовувала підвищення ціни як спосіб обмежити популярність критичних та опозиційних видань. Чи не одинокою зміною в економічних умовах існування медій стала поява наприкінці 1980-х років радіотелевізійної та газетної реклами (знову ж таки, передусім на всесоюзних каналах та виданнях), прибутки від якої могли доповнити державне фінансування, проте ще й 1991-го їх обсяги залишалися незначними [Rantanen 2002: 27, 115–116]. Лише пост­радянські ринкові реформи поклали край державному утриманню медій та змусили їх учитися заробляти самотужки. Заки перейти до розгляду пострадянської трансформації медійної діяльности, коротко ска­жу про ще два аспекти змін періоду «перебудови» – технологічний і дискурсивний. Найпомітніші технологічні зміни уможливило послаблення контролю над змістом телепрограм та більша відкритість Радянського Союзу до зовнішнього світу, передусім демонізованого раніше західного. З одного боку, тільки за 1987 рік кількість програм, показуваних наживо, без попереднього запису та цензурування, зросла в понад десять разів [Mickie­wicz 1989: 36]. З другого боку, радянським людям дозволили слухати запрошуваних у теле- й радіостудії чужинців, зокрема й речників різко критичних поглядів на радянський лад. Чи не найвідомішим телевізійним продуктом перших років «перебудови» стала серія радянсько-американських «телемостів», тобто дискусій між групами учасників із двох країн у телекомунікаційно поєднаних студіях (перші такі програми збирали біля екранів десь половину населення СРСР). Цю технологію також застосовувано для «прямого» зв’язку між столичними студіями та кореспондентами чи гостями програм, що перебували в різних частинах Радянського Союзу. Таке напозір безпосереднє представляння думок різних людей, зокрема пересічних громадян, створювало враження правдивости та демократичности, тож керівники телебачення погоджувалися витрачати гроші на дорогий супутниковий зв’язок [там само: 37–41]. Цьому враженню сприяли також демонстрація присутности журналістів на місцях представлюваних подій (пор. 2.4.1) й оперативніше інформування про події, що вперше стало для радянських медій справжньою вартістю. Нарешті, застосування комп’ютерної графіки, яскравіший дизайн телевізійних студій і розкутіша манера ведучих надали телебаченню сучаснішого вигляду, зробивши його привабливішим для глядачів, особливо молодих [там само: 36, 41]. Назагал, одначе, «перебудовні» медії не надто переймалися тим, аби зробити споживання їхніх продуктів комфортним для авдиторії. Вважаючи себе відкривачами правди, що її влада донедавна цілком забороняла й доти мірою змоги приховувала, реформаторськи налаштовані журналісти (як також письменники, історики й опозиційні політики, велика частина яких походила з цих інтелектуальнокультурних еліт [Кулик 1998]) свідомо чи несвідомо постулювали бажання читачів та глядачів цю правду пізнавати, власне право її казати й обов’язок авдиторії – 3.1. Від радянських до пострадянських медій 187 в якій вони бачили не споживачів, а «народ» – із вдячністю слухати. Різке зростання накладів «демократичних» видань і авдиторії соціяльно-політичних телерадіо­ програм, величезна кількість читацьких/глядацьких листів і дзвінків із виявами підтримки та вдячности, висунення й обрання багатьох відомих журналістів депутатами союзного та республіканських парламентів, зосереджене дослухання багатьох мільйонів людей до прямої трансляції засідань новообраних рад – усе це переконувало медійників у слушності їхніх уявлень і заохочувало далі йти обраним курсомiv. Тому дискурс видань і програм, які громадськість уважала рупорами «перебудови», часто-густо був, за однією з тодішніх критичних оцінок, «конґломератом інформації, оцінки й повчання, що імпліцитно містив недовіру до читача, як до дитини, нездатної самостійно розібратися в подіях» [Марголина 1991: 24]. Не буде великим перебільшенням теза, що, здобувши право говорити власним голосом, медії говорили так само повчально й вимогливо, як компартійні директиви, що їх вони раніше озвучували. Мало того, журналісти не усвідомлювали можливих неґативних наслідків своєї суспільної активности для людей, яких вони виставляли на «суд телебачення», – надто за відсутности ефективних судових механізмів захисту приватного життя й людської гідности, що врівноважують уплив медійних представлень у демократичних країнах [Mickiewicz 1989: 43]. А оскільки нерефлективність поєднувалася з укоріненою за радянські часи «партійністю в сприйнятті життя» [Марголина 1991: 27], то до деяких представлюваних осіб (як-от консервативних апаратників, що буцімто саботували реформи) «демократичні» журналісти навіть не вважали за потрібне ставитися з неупередженістю чи бодай людською тактовністю. Ясна річ, такий підхід не залишав місця для західних стандартів журналістської об’єктивности. Останні роки «перебудови» продемонстрували втому читачів і глядачів від такого заполітизованого й партійного дискурсу. 1991 року суттєво впали наклади переважної більшости загальносоюзних та українських громадсько-політичних видань. Це падіння годі пояснити лише зростанням ціни, надто якщо взяти до уваги, що деякі порівняно дорогі газети свої наклади збільшили того й навіть наступного року, який для більшости видань був іще несприятливішим [Szporluk 2000: 310–311; Засурский 2004: 174, 178]. В Україні, як і в усьому Союзі, лідерами передплати 1991 року були, як окреслює їх Олександр Гриценко [Гриценко 2000: 208], «несерйозні, напівбульварні» газети «Труд» та «Аргументы и факты», що подавали інформацію та легке для сприймання «читво», уникаючи набридлої пропаґанди. Крім них, нову потребу читачів найшвидше вловили колишні комсомольські видання, котрі й раніТаке тлумачення «перебудовних» реакцій читацької авдиторії демонструє, зокрема, тодішній головний редактор популярної «демократичної» газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко [Карпенко 2003: 86–118]. iv 188 3. Медії в сучасній Україні ше намагалися враховувати специфічні тематичні й стильові преференції молодіжної авдиторії. Не випадково серед загальноукраїнських газет найбільшого успіху досягла того року молодіжна «Комсомольское знамя» [Szporluk 2000: 311]. Водночас у Росії велику популярність здобули нові приватні газети, котрі мали «діловий та інформаційний, а не просвітницький характер» [Марголина 1991: 24; пор. Засурский 2004: 178–180]. Втім, багато читачів переорієнтувалися ще радикальніше: на видання, що друкували головно кримінальні й світські сенсації, еротику та інші розважальні матеріяли. На телебаченні цей період ознаменувався першими латиноамериканськими серіялами, що збирали не меншу авдиторію, ніж раніше – «телемости» й трансляції засідань парламенту. Поряд із докорінною зміною економічних умов функціювання медійних організацій, еволюція вподобань авдиторії була важливим чинником інституційної трансформації медій, що почалася практично відразу після розпаду СРСР. 3.2. Українські медії як бізнес Пострадянські зміни в медійній ділянці можна аналізувати і з погляду стосунків виробників із владою, що визначає умови ведення їхнього бізнесу, і з погляду їхньої взаємодії зі споживачами, які не тільки диктують свої преференції (теж великою мірою зумовлені суспільними умовами), а й залежать від того, що виробники пропонують їм до вибору. Власне, всі три суб’єкти медійної інституції постійно впливають один на одного, тож розмежувати вказані аспекти взаємодії можна лише суто аналітично. В наступному підрозділі я схарактеризую політику влади щодо медій та її вплив на їхні продукти. А тут зосереджуся на медіях як бізнесі – діяльності медійних організацій на задоволення – й водночас формування – потреб споживачів. У кожному випадку я звертатиму увагу на мовний вимір запитів, пропозицій і реґулювань, оскільки його представлення в медійному дискурсі буде однією з головних об’єктів аналізу в подальших розділах книжки. 3.2.1. Запити споживачів Зміну інтенсивности й структури споживання медійних продуктів спричинили передусім розпочаті відразу після розпаду СРСР економічні реформи, що докорінно перетворили життя колишніх радянських людей. Непродуманість переходу до ринкової економіки (на відміну від застосованої в деяких країнах Центральної Европи «шокової терапії», пострадянський варіянт оглядачі кваліфікували як «шок без терапії») обернулася тривалим занепадом низки важливих галузей виробництва та різким зниженням рівня масового споживання. Непропорційне до розміру заробітків підвищення цін на споживчі товари не залишило більшості людей грошей навіть на найнеобхідніше, тож платне дозвілля – преса, книжки, кіно, концерти тощо – стало недозволенною розкішшю, надто що платити за нього тепер треба було непорівнян- 3.2. Українські медії як бізнес 189 но більше. До того ж потреба активніше заробляти на життя позбавила багатьох людей часу спокійно читати, ходити на культурні заходи чи якось інакше розважатися [Becker 2002: 138; Гриценко 2000: 189]. Другою важливою причиною змін було згадане вище розчарування політикою, що за нових умов неабияк посилилося внаслідок сприйняття «дикого ринку» та масового зубожіння як наслідків реформ і незалежности. Втома від політики обернулася недовірою до зосереджених на ній медій, зокрема до «демократичних» газет, на яких читачі, можна припустити, поклали частину відповідальности за здійснення курсу, що його тепер уважали хибним або навіть злочинним. Від газет, радіо й телебачення люди вже здебільшого хотіли не публіцистичних викриттів, а практичних порад чи емоційної підтримки, мало того, для багатьох добрі розваги були важливіші навіть за правдиві новиниv. Обидва ці чинники сприяли переорієнтації з преси на телебачення. Майже не викликає сумніву, що головну роль відіграла його дальша безплатність, яка контра­ стувала з різким подорожчанням друкованих видань. Однак переорієнтації сприяло також більше розчарування в газетах як джерелі інформаціїvi та водночас більша привабливість телевізійних розваг і, ширше, телеперегляду як способу дозвілля. В кожному разі, якщо на читання газет більшість українців витрачає щодня менш як годину, то біля телевізора так мало часу проводять лише 15 відсотків – удвоє менше, ніж тих, що дивляться його понад дві з половиною години. Втім, із часом українці стали читати пресу трохи більше, зокрема завдяки зростанню добробуту, яке зробило її доступнішою. Щодо радіо ситуація двозначна: чверть респондентів не слухає його взагалі, тимчасом як понад 10 відсотків проводить біля нього більш як три години денно [Паніна 2006: 550–551]. До другої категорії належать і ті, передусім літні люди, що вдома тримають увімкненими приймачі бездротового мовлення, і ті молодші та динамічніші, які в автах, на праці й/або в закладах обслуговування слухають етерні станції FM-діяпазону, що почали виникати в 1990-ті роки. Іншою важливою характеристикою української медійної авдиторії є більша налаштованість на споживання російськомовних продуктів, аніж україномовних. Проголошення незалежности України та досить активна на початку 1990-х пропаґанда «національного відродження» не привели до зміни мовних преференцій більшости населення України. Хоча велика частина російськомовних громадян не заперечує проти розширення вжитку української мови, вони здебільшого не бажають перехоНа жаль, я не можу довести цієї тези результатами масових досліджень авдиторії (в Україні їх, здається, проводять тільки на замовлення медійних виробників та рекламодавців і не оприлюднюють). Але про її слушність непрямо свідчать наклади видань і рейтинґи телепрограм, серед яких перед ведуть таблоїди та серіяли (див. далі). Її потверджують також етнографічні враження західних дослідників: Laitin 1998: 149. vi Російські соціологи вже в другій половині 1990-х зафіксували значно більше падіння довіри до преси, ніж до телебачення [Засурский та ін. 2002: 23]. Та й в Україні проведене 2003 року опитування показало, що телебачення респонденти вважають об’єктивнішим, ніж газети [Тертичний 2003: 20]. v 190 3. Медії в сучасній Україні дити на неї самі, принаймні якщо мають змогу цього уникнути. Медійне споживання в приватних контекстах – одна з тих практик, де за наявности вибору російськомовні в повсякденному спілкуванні особи воліють читати й слухати краще знаною та більш звичною мовою. Водночас україномовні виявляють більшу готовість читати газети й дивитися фільми добре знаною та звичною їм від радянських часів російською: вони не лише не відмовляються від читання чи перегляду з огляду на цю мову, а часом навіть вибирають саме їїvii. Тому телеканали й радіостанції можуть залучити до російськомовних продуктів численнішу авдиторію, ніж до україномовних, – а також, що не менш важливо, платоспроможнішу, рекламно привабливішу, зокрема завдяки більшому зосередженню носіїв російської мови у великих містах, де рівень життя назагал вищий, ніж у селах і містечках. Для друкованих медій асиметрія ще істотніша: видання російською мовою можна досить добре продавати майже по всій країні, а українською – хіба що в північно-західній половині чи трохи більшій частині, де україномовне населення не тільки переважає в селах, а й становить чималу частку міського населення (у містах, окрім більшої місткости ринку, кращі можливості для розповсюдження преси). Як я покажу далі, ці сприятливі для російськомовних продуктів настанови споживачів виробники використовують і водночас зміцнюють. 3.2.2. Преса У перші роки незалежности медії мали ще більше свободи, ніж наприкінці «перебудови». Заборона компартії та націоналізація її майна для більшости її газет і журналів обернулася не переходом під патронат органів державної влади, що були їхніми співзасновниками, а статусом незалежних видань. Такий статус здобули й газети невдовзі зліквідованого комсомолу, які за радянських часів становили другу найчисленнішу групу друкованих медій [Засурский та ін. 2002: 5]. Отож найпопулярніші видання, зокрема на загальноукраїнському рівні, здебільшого стали незаУ проведеному наприкінці 2006 року опитуванні російськомовні в повсякденному житті респонденти, по-перше, задекларували набагато більшу увагу до мови фільмів, які вони вибирають для перегляду, ніж україномовні: більшою чи меншою мірою звертають увагу на мову 62,4 та 27,6% відповідно. Цю разючу асиметрію почасти пояснює відчутний у час опитування процес збільшення частки мовлення українською, що його багато російськомовців сприймали як позбавлення звичного та бажаного для них продукту. По-друге, навіть серед україномовних респондентів понад половину (54,4%) заявили, що фільми й серіяли російського виробництва воліють дивитися з озвученням не українською мовою, а російською; мало того, 40% не бачили потреби навіть в українських субтитрах. Західні фільми та серіяли більшість україномовців радше дивилися б українською, проте й тут аж 20,7% із них надали перевагу російській. Щодо газет преференції двох груп симетричніші, але україномовні учасники опитування трохи частіше заявляли, що, купуючи газету, не зважають на мову. Це опитування, яке провів соціологічний центр «Громадська думка», було частиною міжнародного дослідження української мовної політики в межах програми сприяння науковій співпраці між країнами ЕС та колишнього СРСР (INTAS). Медійну частину дослідження представлено в: Бестерс-Дільґер 2008. vii 3.2. Українські медії як бізнес 191 лежними від контролю владних структур і могли публікувати все, що вважали за потрібне (та – хоч не всі з них це попервах розуміли – за що готові були платити читачі). Ця свобода також стимулювала активне виникнення нових газет і журналів, що їх засновували громадські організації, комерційні структури й окремі громадяни – як, утім, і державні структури, котрі воліли й далі мати цілком підконтрольні їм «органи». За перший рік незалежности список зареєстрованих видань подвоївся і на початок 1993 року сягнув 3500 найменувань, хоча деякі з них виходили нереґулярно або навіть не почали виходити [Карпенко 2003: 145–147]. Особливо багато нових видань постало в реґіонах, які тепер не потребували дозволу з центру. Разом із кількістю істотно зросла й різноманітність – ідеологічна, тематична, стильова тощо. Зворотним боком свободи стало різке падіння накладів більшости часописів зокрема й усіх друкованих медій загалом, яке виразно контрастувало з «перебудовним» сплеском їхньої популярности. Це падіння зумовили, з одного боку, перехід медійних організацій на ринкові умови господарювання, а з другого, згадане зниження купівельної спроможности читачів та їхня переорієнтація на інші види споживання й дозвілля. Преса, яка за часів «перебудови» була рушійною силою політичних та економічних реформ, стала однією з перших жертв недоладно запроваджуваного ринку. Вже 1992 року стрімко зросли ціни на газетний папір, послуги поліграфії та розповсюдження, надто з огляду на фактичну монополію державних організацій у цих галузях, яку влада не вважала за доцільне обмежувати. Відповідно виросла й вартість газет і журналів, редакції яких мусили зменшити періодичність публікації, а потім просто посеред року просити передплатників доплатити, щоб отримувати газету й надалі. Позаяк більшість зробити цього не захотіла або не змогла, загальноукраїнські газети зберегли лише 18,5 відсотка передплатників. Істотно знизився й обсяг роздрібного продажу, тим паче що видавці не змогли подолати залежність від державного монополіста. Опинившися перед проблемою браку коштів, медійні організації мусили або припинити публікацію своїх видань, або шукати фінансової підтримки якихось структур чи осіб. Більшість із них вижила – але ціною підтримки стала більш чи менш повна залежність [Becker 2002: 138; Карпенко 2003: 156–168; Засурский та ін. 2002: 5, 23]. Втім, це не означало занепаду українських друкованих медій: просто на зміну одним виданням прийшли інші, більшою мірою зорієнтовані на нові потреби авдиторії та краще пристосовані до існування за нових економічних обставин. Колишні компартійні й комсомольські газети здебільшого перейшли під контроль бізнесових структур або органів влади, стали більш чи менш явним рупором їхніх інтересів і з часом через неефективний менеджмент незмінних із радянських часів редакторів опинилися на марґінесі медійного ринку або й зовсім перестали виходити. До часу написання цієї книжки зберегли популярність і вплив усього кілька з них, насамперед «Сільські вісті», що мали найбільший із українських газет наклад на по- 192 3. Медії в сучасній Україні чатку 1990-х і мають (щоправда, тепер уп’ятеро менший) у другій половині наступного десятиліттяviii – головно завдяки консерватизмові своєї сільської авдиторії, яку влаштовує доволі традиційний дискурс цієї газети. Крім того, протягом цих півтора десятиліть утримують досить стабільні позиції видання Верховної Ради «Голос України» та Кабінету Міністрів «Урядовий кур’єр», що їх багато установ і громадян передплачують задля друкованих там законів та інших офіційних документів. Така прагматична потреба (доповнена, ймовірно, адміністративною «рознарядкою» на передплату) пояснює досить високі наклади цих газет, особливо першої – попри те, що за стилем вони нагадують радянські партійні видання. Та, мабуть, головним чинником виживання цих газет, особливо в перші роки функціювання за ринкових умов, були бюджетні дотації, що ставили їх у привілейоване становище порівняно з рештою видань. Таке преференційне ставлення виявляли до своїх видань і владні органи нижчих рівнів, вимагаючи натомість повної підтримки своєї політики [Карпенко 2003: 156–157]. Поряд із державними, від перших років незалежности почали з’являтися приватні газети, які, попри певну політичну залежність і навіть часткову спрямованість на розв’язання політичних проблем засновників (див. 3.3), більшою мірою відбивали потреби авдиторії і тому перемагали в ринковому змаганні з традиційними, не надто оновленими проти радянських часів виданнями – завдяки чому, власне, й мог­ ли виконувати політичні завдання. Найбільший успіх у перші роки незалежности здобула заснована влітку 1992-го щоденна газета «Киевские ведомости», яка завдяки поєднанню легкого недидактичного стилю, уваги до соціяльно-побутових проб­ лем, великої частки суто розважальних матеріялів та вмілого менеджменту швидко стала лідером газетного ринку столиці й одним із найпопулярніших видань цілої країни. Попри набагато меншу перейнятість політикою, ніж у більшости традиційних видань, ця газета не була класичним таблоїдом, бо присвячувала політиці (як також економіці й культурі) чимало уваги і представляла її радше серйозно, ніж розважально, надто в ті роки, коли її власники були пов’язані з певними політичними силами. Інакше кажучи, видавці газети намагалися охопити різні групи читачів, а не тільки шанувальників легкого «читва». Крім того, україномовний дайджест «Київські відомості» та газета «Сільське життя» мали привернути до твореної «газетної імперії» – тобто відвернути від традиційних «демократичних» видань та «Сільських вістей» – україномовну інтеліґенцію міст і селян [Солодовник 1998: 82]. Розбудові цієї «імперії» перешкодила зміна політичних обставин. В другій половині 1990-х, опинившися внаслідок політичних пов’язань в опозиції до президенviii Про популярність видань я суджу за інформацією про наклади в перші пострадянські роки [Солодовник 1998] та про кількість передплатників на початок 2008 року [ГПУ 2008], а також за твердженнями інтерв’юйованих медійників, які істотно кориґують завищені дані, зазначувані в самих газетах задля приваблення рекламодавців. Крім того, я беру до уваги щорічні відповіді респондентів на запитання про те, які газети вони читали протягом минулого тижня [Паніна 2006: 549]. 3.2. Українські медії як бізнес 193 та Леоніда Кучми, «Киевские ведомости» зазнала каральних санкцій режиму й відтак поступилася провідними позиціями новим напівтаблоїдам, що на той час мали владну підтримку. Найпопулярнішим часописом України кінця 1990-х – початку 2000-х років була газета «Факты и комментарии», але згодом її потіснила «Сегодня», яка, ставши лідером у Києві, почала «захоплювати» ринки інших великих міст. Попри їхню фінансову спроможність, ці та більшість інших не цілком розважальних видань є радше медійними (що не означає: пропаґандивними) відділами великих ділових структур, головні бізнесові інтереси яких лежать поза медійною ділянкою. Водночас деякі підприємці, зорієнтовані саме на медійний бізнес, об’єднують новозасновані чи перекуплені друковані й електронні медії в спеціяльні голдинґи [Бондаренко 2003; Лещенко 2006]. Тим часом класичної «якісної преси» штибу «New York Times» чи «Frankfurter Allgemeine Zeitung» в Україні так і не з’явилося. Серед щоденних загальноукраїнських газет на цей зразок найбільшою мірою взорував заснований 1996 року «День», але він не здобув порівняної з названими західними виданнями популярности та впливу й став виданням радше для інтеліґенції, ніж для еліт. Роль видання «впливового, а не популярного» (як окреслила її заступниця редактора Юлія Мостова [Лігачова 1997]), тобто перейнятого передусім проблемами влади та власности і завдяки їх поінформованому й аналітично наповненому представлянню важливого для політиків, урядовців, бізнесменів та інших еліт здобув започаткований 1994 року тижневик «Зеркало недели», що від 2000-го виходить також в україномовній версії як «Дзеркало тижня». Проте ці та деякі інші видання серед недержавних друкованих медій залишаються радше винятком. Найчисленнішу групу відмінних від панівного напівтаблоїдного зразка газет становлять так звані ділові видання – зорієнтовані головно на бізнесменів і зосереджені передусім на економіці й пов’язаних із нею аспектах політики. У другій половині 1990-х почали активно виникати й аналогічні до столичних (напів)таб­лоїдів газети реґіонального рівня, що стали лідерами тамтешніх ринків, потіснивши загальнонаціональні. Власне, межа між цими двома типами видань стала досить умовною, адже як загальнонаціональні реєструються не тільки газети, видавані в столиці, а сам цей статус далеко не завжди означає розповсюдження на всій території країни [Солодовник 1998: 83]. Важливо, що місцеві газети ближчі авдиторії не тільки за подіями, які вони представляють, а й за відстанню від друкарні до поштової скриньки чи кіоску, а отже, за часом потрапляння читачам до рук. А що друковані в Києві газети неповоротка «Укрпошта» доставляє передплатникам із запізненням на день або й два, то чимало загальнонаціональних газет удаються до поширеної в СРСР практики децентралізованого друку, аби зменшити відстані та час транспортування. Деякі також додають місцеві канали в щотижневий розклад телепрограм (випуски з такою, як її називають, «програмою» набагато популярніші за решту, і видавці дають змогу передплачувати тільки їх, роблячи для частини чи- 194 3. Медії в сучасній Україні тачів свої щоденники тижневиками). У середині 1990-х «День» пішов далі, запровадивши західноукраїнську версію зі сторінкою реґіональних матеріялів, яка, щоправда, проіснувала недовго. Десять років по тому цю практику розвивають «Газета по-українськи» та «Сегодня», що вже мають по п’ять випусків у реґіонах із найбільшою кількістю читачів. Цю саму практику парадоксальним чином застосовують і деякі російські газети, від кінця 1990-х видаючи випуски з невеликим додатком українських матеріялів як окремі газети, в назві яких додано слово «Україна» чи «в Україні». Зареєструвавши ці випуски як українські видання, видавці здобули ті самі права, що й власне українські газети, і завдяки популярності своїх добре знаних із радянських часів назв та місткішому загальному ринкові (адже майже той самий продукт вони продають також у Росії та інших пострадянських країнах) утримали чималу частину читачів. Утім, якщо останнього року існування СРСР трьома найпередплачуванішими в Україні газетами були загальносоюзні, то вже за п’ять років їхні російські продовжувачі опинилися в другій п’ятірці рейтинґу популярности. Внаслідок реєстрації в Україні вони істотно знизили ціну й, відповідно, збільшили наклади, але перевершити найпопулярніші українські газети вже не змогли [Солодовник 1998: 80, 83; Рябчук 2003: 78]. Переорієнтація великої частини колишніх читачів усесоюзних газет на загальнонаціональні та реґіональні українські почасти пояснює той факт, що російськомовні видання переважають над україномовними: як сказано вище, люди, котрі воліли читати російською за радянських часів, здебільшого надають їй перевагу й тепер [Солодовник 1998: 84; Гриценко 2000: 208]. Певну роль відіграла й та обставина, що російськомовні видавці першими відгукнулися на нові розважальні пріоритети авдиторії, тоді як «серед україномовних газетярів виявилася сильнішою традиція розглядати газету виключно як засіб пропаганди високих істин, як “будителя” і “просвітника”» [Солодовник 1998: 84]ix. Використовуючи більшу купівельну спроможність і рекламну привабливість російськомовного населення та готовість чималої частини україномовного споживати медійні продукти російською мовою, видавці продають ці продукти обом групам населення, а отже ускладнюють ринкове виживання часописів українською. Можна припустити, що вибір видавців і рекламодавців на користь російської є не тільки економічним, а й культурним (багатьом із них українська мова та культура просто чужі або й неприйнятні) – але мовні преференції авдиторії роблять цей вибір економічно успішним. Оскільки держава не створила економічних стимулів для вибору на користь української (як-от податкових пільг, що компенсували б гірші ринкові умови), то за Таким чином російськомовна преса стала, в певному сенсі, парадигмою нової української преси взагалі, так що пізніші україномовні видання непросвітницького типу мусили боротися з несприятливим для них наставленням великої частини авдиторії, розповсюджувачів, рекламодавців тощо. ix 3.2. Українські медії як бізнес 195 перші п’ять років після розпаду СРСР і припинення практики директивного встановлення мов частка україномовних газет у сукупному накладі знизилася з 68 до 39 відсотків, а за десять наступних – до 34x. Наклад україномовних журналів становить лише 19 відсотків від загального, а серед розрахованих на молодшу й заможнішу авдиторію так званих ґлянцевих (жіночих, чоловічих тощо) та спеціялізованих журналів (як-от комп’ютерних чи автомобільних) їх практично немає [Солодовник 1998: 84; Медведєв 2007]. Майже винятково російською виходять і ділові видання. Панування російської мови в цих категоріях друкованих медій відбиває переважну російсько­мовність відповідних суспільних ділянок – але водночас уможливлює та посилює її (див. 7.4.1). Після Помаранчевої революції 2004 року україномовні газети й журнали стали виникати трохи частіше: деякі видавці та їхні політичні спонсори визнали за доцільне задовольняти й/або стимулювати читацький попит україномовної частини суспільства, що показала політичну активність під час революції. Мабуть, найпомітнішим прикладом є згадана «Газета по-українськи», яка стала другим після «України молодої» загальнонаціональним щоденником, друкованим лише українською мовою, і потвердила економічну спроможність цього мовного вибору, але водночас і географічну обмеженість його реалізації [інтерв’ю Рубан 2008]. Втім, говорити про істотну переорієнтацію виробників чи споживачів наразі немає підстав. 3.2.3. Телебачення та радіо Теле- й радіоспоживання українців після розпаду СРСР також поступово переорієнтувалося з державних станцій на приватні та з московських на загальнонаціональні й реґіональні українські – хоча друга, географічна зміна була ще тривалішою та суперечливішою, ніж у випадку преси. Невдовзі після проголошення незалежности влада нової держави припинила трансляцію на українську територію програм російського телеканалу РТР, але впродовж іще п’яти років транслювала – остерігаючись невдоволення прихильної до нього частини населення, насамперед російськомовного – колишній перший союзний. Цей канал під назвою «Останкіно» російський уряд спершу спробував накинути іншим членам новоствореної Спів­ дружности незалежних держав як спільний канал пострадянського простору, а після невдачі цієї спроби 1994 року почасти сприватизував і перейменував на Громадське російське телебачення (ОРТ). Зумовлена кадровими й фінансовими ресурсами здатність наповнити етер цікавими інформаційними та розважальними програмами забезпечила ОРТ набагато більшу популярність порівняно з двома українськими каВласне, за кількістю назв україномовні видання й досі переважають російськомовні, а ще чимало мають статус двомовних (тобто з матеріялами обома мовами) або дубльованих (видаваних у двох версіях). Однак більшість формально двомовних і навіть деякі нібито україномовні газети переважно вміщують тексти російською, а в дубльованих виданнях російськомовний наклад істотно перевищує україномовний [Рябчук 2003: 79; Медведєв 2007]. x 196 3. Медії в сучасній Україні налами, що залишалися державними за власністю, радянськими за менеджментом й офіціозно-консервативними за дискурсом. Програми цих каналів поєднували патріотичний дидактизм, що його критики порівнювали з народницькою «просвітою», та фольклористичне культурництво, зневажливо зване «шароварщиною» [Тримбач 1998: 677; Гриценко 2000: 190; Laitin 1998: 150]. Зрештою 1996 року уряд України таки зважився припинити трансляцію ОРТ, маючи на меті й обмежити вплив на своїх громадян його дискурсу, непідконтрольного українській владі та не надто прихильного до самої держави, і позбутися бюджетних видатків на транслювання та зобов’язань переказувати Москві кошти від показуваної українським глядачам реклами. Утворена за участи ОРТ й українських ділових структур телекомпанія «Інтер» здобула право мовити на звільненому таким чином третьому каналі й залишила в етері найпопулярніші з показуваних там російських програм. Зберігши завдяки цій спадкоємності велику частку авдиторії ОРТ, «Інтер» став найпопулярнішим в Україні телеканалом, випередивши не лише державних мовників, а й низку приватних, що вже існували в столиці та реґіонах [Гриценко 2000: 191]. Творення приватних телекомпаній, що існували коштом реклами (та, в деяких випадках, політично зумовлених дотацій; див. 3.3), почалося вже в перші роки незалежности. Через брак професійних кадрів і коштів вони виробляли мало власних програм, заповнюючи етер головно «піратськими» (показуваними без дозволу власників авторських прав) копіями західних фільмів, нерідко до того ж із явно непрофесійним озвучуванням. Чи не одиноким винятком була заснована за участи американського капіталу компанія ICTV, котра запропонувала нові для українського телебачення «підходи щодо формування телевізійної програми», які більше відповідали запитам масової авдиторії [Тримбач 1998: 678]. В її етері переважали якісні західні серіяли й інформаційні програми – леґально придбані та професійно озвучені, до того ж, на відміну від більшости інших каналів, здебільшого українською мовою, ще й у привабливому для вимогливої авдиторії лексично-інтонаційному варіянті, що видавався їй сучасним і непровінційним [пор. Bilaniuk 2005: 179]. ICTV також намагалася розважати глядачів власними продуктами, зокрема музичними програмами, зорієнтованими на сучасний шоу-бізнес. Цю стратегію перейняла та вдосконалила створена 1995 року компанія «Студія “1+1”», яка не лише розширила показ україномовних версій якісних західних серіялів та фільмів, а й почала активно виробляти власні інформаційні, розважальні та соціяльно-публіцистичні програми для різних категорій глядачів, передусім молодих [Тримбач 1998: 678–679; Гриценко 2000: 191]. Ці програми вирізнялися не лише актуальним змістом і розкутим стилем, а й активним застосуванням новітніх технологій, як-от комп’ютерний дизайн чи телекомунікаційний зв’язок між студією та віддаленими кореспондентами, що надавало цьому телебаченню сучасного вигляду, який правив за взірець для решти телевиробників. 3.2. Українські медії як бізнес 197 Важливою перевагою «1+1» над іншими приватними мовниками було здобуття права мовити в ранкові та вечірні години (так званий прайм-тайм) на першому загальнонаціональному каналі, що дало їй непорівнянно більшу авдиторію та суспільний уплив і – в поєднанні з активною піяр-кампанією – утвердило як взірець нового українського телебачення (див. 7.4.2). Від 1997 року компанія почала мовити на другому каналі – спочатку лише в прайм-тайм, а згодом (відповідно до нових ліцензій) щораз довше й зрештою цілодобово. «1+1» та «розташований» на третьому каналі «Інтер» стали двома найпопулярнішими українськими телемовниками, які разом утримують понад половину авдиторії. Водночас рейтинґ програм каналу УТ-1 чи, за пізнішою назвою, Першого національного (котрий залишився одиноким державним каналом після розширення тих двох до цілодобового мовлення, а згодом ще й віддав кілька годин приватній компанії «Ера») не перевищує кількох відсотківxi. Окрім цих трьох каналів, доступних на переважній більшості території країни, протягом 1990‑х і початку 2000-х років виникло кілька каналів (ICTV, СТБ, «Новий», «Україна», «П’ятий»), що претендують на загальнонаціональний статус, хоч їх можна дивитися здебільшого у великих містах – на рекламно привабливу авдиторію яких ці мовники головно й зорієнтовані. В багатьох містах існують також канали, що мовлять лише на відповідні реґіони й часто ретранслюють програми інших мовників, зокрема російських. Деякі ділові структури зосередили під своїм контролем одразу кілька телеканалів (а часто ще й решти медій), що дало їм змогу диференціювати ринкові настанови складників своїх голдинґів і об’єднувати певні аспекти їхньої діяльности, зменшуючи в такий спосіб витрати. Втім, концентрацію медійних ресурсів рухали не тільки бізнесові інтереси, а й політичні (див. 3.3). Поряд з етерним телебаченням від середини 1990-х років у великих містах почали активно розвиватися кабельні мережі, зосереджені головно на кінопоказі (спочатку «піратському», відтак, із посиленням контролю над дотриманням авторських прав, дедалі більше леґальному). Водночас з’явилося багато провайдерів супутникового телебачення, що разом із правом перегляду кількох російських каналів пропонують також «піратський» доступ до сотень західних [Гриценко 2000: 191]. Кабельний і супутниковий доступ та ретрансляція в етері реґіональних каналів, переважно на сході й півдні, забезпечують дальшу присутність російських мовників в українському телепросторі. Нарешті, останніми роками почали активно виникати й українські супутникові канали, ознаменувавши аналогічний західному (див. 2.2.3) процес заповнювання специфічних ніш глядацього ринку, тобто задоволення нетипових потреб невеликих, але платоспроможних груп – на відміну від провідних етерних каналів, зорієнтованих на «родинний перегляд», тобто на всі категорії гляНайповнішу інформацію про рейтинґи телеканалів та окремих програм дають «піплометричні» вимірювання компанії GFK, що їх реґулярно публікує, зокрема, інтернет-видання «Телекритика» (www. telekritika.ua). xi 198 3. Медії в сучасній Україні дачів потроху (точніше, лише на досить численні й/або досить заможні). Більшість із цих «нішевих» мовників постають як частини медійних голдинґів, у яких вони, на думку експертів, допомагають залучати рекламу етерним каналам. Першими виникли інформаційні, музичні та кіноканали, а згодом до них додалися ділові, спортивні та інші [Лысенко 2007]. Якщо на телебаченні приватні компанії змарґіналізували державну, то на радіо три державні канали (чи, як їх офіційно називають, програми) зберегли чималу частину авдиторії завдяки безальтернативному існуванню в мережі дротового мовленняxii – яка хоч і занепадає внаслідок браку інвестицій у її підтримання, але все ще охоплює понад чверть українських осельxiii. Власне, поєднання офіціозу й просвітництва робить державне радіо досить подібним до державного телебачення, але, мабуть, через інші очікування авдиторії (та жанрово-тематичну обмеженість продукції приватних радіостанцій, яка багатьох запитів не задовольняє) перше має більшу популярність, ніж друге. Важливим складником мовлення найдоступнішого каналу державного радіомовлення є трансляція засідань парламенту, яка, втім, тепер приваблює непорівнянно меншу кількість слухачів, аніж на початку 1990-х. Велику частину часу займають політичні, культурологічні та інші розмовні програми, щогодини виходять випуски новин, а решту віддано популярній, народній та класичній музиці (натомість на двох інших каналах саме вона й переважає). Водночас протягом 1990-х років у Києві та багатьох інших містах виникли десятки недержавних етерних радіо­ станцій, більшість із яких використовують хвилі FM-діяпазону й постійно передають популярну музику, що її переривають тільки новини та реклама. Менша вартість виробництва зумовлює більшу локальну специфічність радіо порівняно з телебаченням, тому більшість станцій мовлять лише на певні реґіони. Проте деякі з них ретранслюють програми інших українських або російських мовників, додаючи «свою» рекламу й у деяких випадках новини. Творені таким чином мережі дають змогу виробникам істотно зменшити витрати й, отже, збільшити зиск [Гриценко 2000: 195]. Бажання зменшити витрати також спонукало більшість радіомовників працювати в тій самій ніші «легкої» популярної музики (або, як її зневажливо називають прибічники інших жанрів, «попси»), хоча згодом потреба боротися за слухачів і рекламодавців привела до певної диверсифікації музичного наповнення та професіялізації його «пакування» в окремі програми з привабливими ведучими. Переважна більшість цієї музики була західною (нерідко «піратською») та російською, і частка цієї останньої з часом зростала завдяки активності російського шоу-бізнесу, який використовував радіо як головний засіб «просування» своїх продуктів на українСкажімо, в Києві 2008 року 17 відсотків респондентів заявили, що слухають державне радіо, а 57 відсотків – котрусь із приватних станцій [Телекритика 2008а]. xiii Від 1991 року кількість «радіоточок» в Україні скоротилася від 16,6 до 4,7 млн. За даними Державної радіокомпанії, на 100 сімей припадає 26,7 «точок» [Ганжа 2008а]. xii 3.2. Українські медії як бізнес 199 ському ринку. Українську й особливо україномовну музику більшість FM-станцій довгий час майже не передавали, почасти через її невідповідність їхньому жанровому «форматові», а почасти, як заявляли деякі виконавці й оглядачі, через упередженість керівників багатьох радіостанцій і лобістські зусилля російських виробників, для яких радійники буцімто створювали преференції [Евтушенко 2000; Янишівська 2003; Климончук 2007]. Останнім часом ситуація змінилася, головно завдяки поширенню від 2006 року законодавчої норми про 50-відсотковий мінімум національного продукту на «музичні твори українських авторів чи виконавців» [Закон 2006, ст. 9] та запровадженню суворішого контролю над її дотриманням. Багато мовників спершу оголосили цю норму нереалістичною (мовляв, в Україні просто немає стільки власної якісної музики, щоби заповнити етер усіх станцій), але під страхом каральних санкцій почали робити зусилля на її виконання. Втім, у мовленні більшости FM-станцій частка української (хай як інклюзивно окресленої) музики залишається набагато меншою за цю норму [Ганжа 2007а; 2007б]. Ще одне законодавче обмеження діяльности радіо- й телемовників стосується мінімальної частки етерного часу державною мовою. На відміну від друкованих медій, яким демократична влада має дозволяти вільно вибирати мову відповідно до бажань видавців і читачів, обмежений ресурс частот для телерадіомовлення вона зазвичай розподіляє з огляду на гаданий державний і громадський інтерес. Одним із вимірів цього інтересу в багатомовних країнах є мова – сприймана з погляду інтеґрації різних етнічних груп у єдину націю та справедливости в забезпеченні їхніх інформаційно-культурних потреб. Замість ділити між різними мовами (мовними групами) наявні радіочастоти й телеканали, українська влада ділить етерний час, указуючи в ліцензії кожної телерадіоорганізації мінімальний його відсоток, протягом якого мовлення має здійснюватися українською. Цей шлях – принаймні якщо йдеться про телебачення – зумовила і вихідна точка (за радянських часів, нагадаю, український канал поєднував у своєму етері програми двома мовами з перевагою російської), і уявлення про кінцеву мету та спосіб її досягти (як і всі публічні практики, телебачення й радіо мали послуговуватися державною мовою, за можливим винятком територій, де компактно мешкали носії меншинних мов [Закон 1993, ст. 9], але до цього стану поміркована українська влада воліла наближатися поступово). В перші роки незалежности через брак коштів на виробництво нових продуктів усі телеканали показували західні фільми й серіяли, з різних причин здебільшого озвучені російською, а також часто повторювали старі радянські, переважно російськомовні стрічки – а згодом, за припущенням влади й україномовної громадськости, вони мали почати виробляти нові продукти українською. Тож установлення мінімальної частки україномовности спонукало телевізійників рухатися до накресленої мети, але водночас визнавало їхні обмежені можливості. Озвучування українською західних фільмів на ICTV й пізніше на «1+1» виглядало рухом у вказаному напрямку, надто що ці канали, особливо другий, активно 200 3. Медії в сучасній Україні рекламували українську мову як рису нового українського телебачення (див. 7.4.2). Проте коли на початку 2000-х телеканали нарешті почали випускати власну продукцію, вона виявилася майже цілком російськомовною. На відміну від газет і журналів, у цьому разі йшлося не тільки про гадані преференції глядачів і культурні настанови телевізійників, а й – чи навіть передусім – про витрати на виробництво, які в телебізнесі обчислююються мільйонами доларів. Як майже одностайно твердять телевізійні продюсери, нерозвиненість рекламного ринку країни не давала й не дає змоги відшкодувати витрати показом фільмів і серіялів лише на українських каналах, тож виробники мусять орієнтуватися на демонстрацію також у Росії [Данькова 2007; Кокотюха 2007а]. Попервах українські телекомпанії (піонером у цьому став 2000 року «1+1») виробляли продукцію спільно з російськими, котрі платили більшу частку грошей, а отже, переважно визначали продукцію: не лише мову, а й ідеологію, що мала бути прийнятною для російської авдиторії та влади (яка за президентства Владіміра Путіна чимраз сильніше обмежувала свободу медій [Becker 2002: 168–178]). Водночас майже всі канали купували суто російські продукти, що дедалі більше витісняли західні з українського телеетеру, особливо прайм-таймового, стаючи своєрідною віт­ чизняною – «нашою», як її подавали телевізійники – альтернативою відвертому імпортові, що панував у 1990-ті (див. 7.4). Однак і після того, як українські виробники (телеканали та спеціяльні продакшн-компанії) накопичили досить коштів і досвіду для самостійного виробництва, вони все одно орієнтуються на продаж своїх продуктів також у Росію, тому далі переймаються головно їхньою прийнятністю для російських споживачів, які, мовляв, воліють дивитися «кіно про себе» [Данькова 2007]. Українську авдиторію, як вони припускають, має цілком задовольняти і розрахована на росіян ідеологія, і російська мова, якої вони не хочуть замінювати на українську, роб­лячи паралельну звукову доріжку (що не дуже підвищило б вартість виробництва). Принаймні щодо мови, як я зазначав у 3.2.1, це припущення відповідає дійсності, тож російськомовні продукти – серіяли, фільми, гумористичні програми й так звані реаліті-шоу – заповнюють прайм-тайм більшости телеканалів і стабільно здобувають найвищі рейтинґиxiv. Тому головною перешкодою для збільшення частки російськомовних продуктів було небажання телекомпаній наразитися на каральні санкції Національної ради з питань телебачення і радіомовлення – державного органу, що надає ліцензії на мовлення й може скасувати їх у разі порушення вказаних там умов. Власне, протягом більш як десятиліття цей орган не виявляв рішучости в змушуванні мовників дотримуватися мовної норми їхніх ліцензій, яка передбачала 50-, 75-, а то й 90-відсот­ Без спеціяльного дослідження годі сказати, яку роль у цих рейтинґах відіграє мова, яку – розташування в прайм-таймі, а яку – зміст програм, зокрема їхня гадана «вітчизняність», що сприяє ідентифікації глядачів із героями (див. 7.4.2). xiv 3.2. Українські медії як бізнес 201 кову «планку» україномовности. Цю пасивність зумовлювали й обмежені повноваження Нацради (так її зазвичай скорочено називають), і амбівалентна чи неприхильна до українізації позиція деяких її членів, на яких до того ж упливали політики й урядовціxv, а багато з них теж не хотіли реального розширення вжитку української мови. За словами одного з телевізійних менеджерів, режим Кучми бачив у мовних вимогах ліцензій радше «зачіпку» – далеко не єдину – для тиску на медії з метою забезпечити бажане для себе представлення політичних процесів, а не реальний орієнтир для зміни мовлення [інтерв’ю Мустафін 2008]. Внаслідок цього ледве не всі мовники більшою чи меншою мірою порушували встановлену частку україномовности, надто якщо зважити на те, що україномовні програми часто зосереджувано в незручний для телеперегляду час і до їх числа зараховувано російськомовні програми з україномовними субтитрами (які за повного розуміння російської мови видавалися більшості глядачів непотрібними й радше профанували, ніж реалізували запровадження українськоїxvi). На сході та півдні, з урахуванням переважної російськомовности реґіональних каналів, частка української мови в сукупному етерному наповненні становила набагато менше за половину [УП 2004а]. Навесні 2004 року Нацрада спробувала зупинити русифікацію телепростору, ухваливши надавати нові ліцензії на загальнонаціональне мовлення тільки тим компаніям, які візьмуть зобов’язання вживати лише української – власне, просто дотримуватися закону [Рішення 2004; Корреспондент.net 2004]. Проте під тиском медійників і влади (зокрема особисто президента Кучми, який, серед іншого, мусив зважати на обурену реакцію Росії) вона невдовзі відмовилася від реалізації цієї ухвали [Руденко 2004; УП 2004б; Телекритика 2004а]. Реальні зміни почалися щойно 2005 року, коли було призначено новий, радикальніше налаштований на запровадження української мови склад Національної ради, а згодом ще й ухвалено нові закони про сам цей орган та про телебачення й радіо загалом, котрий надав раді більше повноважень і водночас установив для загальнонаціональних мовників 75-відсотко­вий мінімум україномовности [Закон 2006, ст. 10]. Нацрада зажадала від телеканалів дотримання цієї частки передусім у прайм-таймі та поступового переходу від субтитрів до озвучення – і попередила, що за іґнорування цих вимог позбавлятиме ліцензій [Телекритика 2006а]. Відтак частка україномовних продуктів на загальнонаціональних (і, меншою мірою, реґіональних) каналах істотно зросла, але якщо рахувати її за мовою озвучення, то вона все ще залиЧленів Нацради затверджує парламент, але половину кандидатур вносить президент. Кожна з владних гілок може достроково припинити повноваження своїх висуванців. xvi В опитуванні 2006 року (див. прим. vii) показові російською мовою з українськими субтитрами надали перевагу 17,3% респондентів для російських фільмів і 12,6% для західних. Проте серед україномовних респондентів частка прихильників такого показу становила в обох випадках лише 6,3% – тобто його підтримують радше російськомовці, що бачать у ньому «менше зло» порівняно з повним перекладом фільмів українською. xv 202 3. Медії в сучасній Україні шається набагато нижчою за законодавчу норму [Телекритика 2006б]xvii. Мало того, 2008 року спроба Нацради змусити телеканали далі збільшувати цю частку, особливо у прайм-таймі, наразилася на солідарний саботаж мовників, тож реґулювальникам довелося зрештою відступити [Ганжа 2008б]. На радіо перевага російської мови була ще відчутнішою. Єдиними мовниками, що вживали головно української, залишалися державні канали дротового радіо та деякі приватні станції західних областей країни, де навіть міські мешканці – їхня основна авдиторія – здебільшого говорять цією мовою. Інші FM-станції, орієнтуючись на преференції слухачів відповідних реґіонів, не лише передавали набагато більше російськомовних пісень, ніж україномовних, але й у проміжках між піснями говорили російською – за винятком хіба що реклами й новин. Майже всі станції порушували ліцензійну норму щодо частки україномовних програм, хоч вона в багатьох випадках була дуже низькою, аж до 10 відсотків. Проте останніми роками під тиском Нацради багато з них почали переводити на українську спершу розмовну частину мовлення (що давало змогу кваліфікувати відповідні програми як україномовні), а потім потроху українізувати й музичне наповнення. Втім, поки що української мови на FM-радіо значно менше, ніж російської. 3.3. Медії та політика Пострадянська історія взаємодії медій та влади демонструє і продовження демократизаційних процесів часів «перебудови», і численні вияви несамостійности, політичної заанґажованости та суспільної безвідповідальности медійних організацій. Протягом десятиліття президентства Леоніда Кучми медії втратили велику частину здобутків кінця 1980-х і початку 1990-х, дозволивши владі та власникам повернути ситуацію обмеженого плюралізму, порівнянного з тією, що існувала в перші роки «перебудовних» змін. Помаранчева революція створила передумови для усунення більшости цих обмежень, але справді демократичними стосунки медій, влади й суспільства поки що не стали. 3.3.1. Від демократизації до «кланізації» У перші роки незалежности ставлення української влади до медій загалом відповідало її деклараціям про будівництво демократичної правової держави. Як уже сказано, більшість видань, що існували за радянських часів, здобули статус незалежних і могли публікувати все, що вважали за потрібне редактори й за що ладні були Зокрема, проведене в листопаді 2006 року дослідження етеру шести провідних загальнонаціональних каналів показало, що в прайм-таймі україномовні програми становлять 48,2 відсотка. З урахуванням поширення російських каналів у кабельних мережах великої частини України, автори дослідження дійшли висновку, що «частка російськомовних програм у прайм-таймі українського національного ефіру складає 61,4%, україномовних – 38,6%» [Медведєв 2007]. xvii 3.3. Медії та політика 203 платити читачі. Мало того, влада майже не чинила перешкод заснуванню нових приватних газет і журналів, тож їх кількість неухильно зростала, наприкінці 1990-х сягнувши, за різними даними, від 80 до 90 відсотків загальної чисельности друкованих медій. Так само дозволяла вона створення приватних радіо- й телекомпаній, яких невдовзі теж стало в багато разів більше, ніж державних [Riabchuk 2001: 94–97; Почепцов, Чукут 2002: 61; Dyczok 2003: 286–288]xviii. Множинність організацій та диверсифікація власности в медійній ділянці забезпечили певний інформаційний плюралізм і можливість вибору розважальних продуктів (попервах часто-густо «піратських»). Щоправда, успадковані від СРСР радіомережі й телеканали влада воліла залишити в державній власності, не погодившися бодай частково їх приватизувати чи створити на їхній основі незалежне від бажань урядовців громадське мовлення. Власне, за президентства Леоніда Кравчука чиновники здебільшого не чинили відвертого тиску на журналістів із метою змусити їх говорити й писати так, як вигідно владі. Подеколи вони намагалися обмежити журналістську критику, передусім на адресу президента чи інших керівників, але медіям тоді здебільшого вдавалося боронитися від цих зазіхань на свободу слова [Карпенко 2003: 225–230]. Брутального владного тиску майже не було – принаймні в загальнодержавному масштабі – і на парламентських та президентських виборах 1994 рокуxix. Хоча більшість державних видань і каналів підтримали Кравчука в боротьбі з його головним опонентом Кучмою (що той скваліфікував як порушення закону про вибори, за яким кандидатам мало бути створено рівні умови), багато приватних медій аґітували за Кучму чи інших висуванцівxx. Окрім того, Кучму активно підтримували поширювані в Україні російські медії, зокрема ОРТ [Белецкий 1994: 6; Піховшек та ін. 1997: 189; Кіпіані 2004]. Протягом першої половини 1990-х український парламент також ухвалив низку законів про діяльність мас-медій та, ширше, збирання, розповсюджування й використання інформації, що розвивали демократичні здобутки союзного закону 1990 року й доповнювали їх нормами міжнародних актів, які Україна в той самий час зраxviii Втім, дані про чисельність зареєстрованих медій не відбивають реальної ситуації на ринку, адже багато організацій (найчастіше через брак коштів) або взагалі не почали публікації/мовлення зареєстрованого видання/каналу, або за якийсь час припинили. Тому державні медії, виживання яких забезпечують бюджетні дотації, «насправді мають більший уплив, ніж показує статистика» [Dyczok 2005а: 67]. В одній із публікацій зроблено висновок, що «на ринку преси частка державних ЗМІ становить не менше 50%» [Винников, Чорній 2003: 107]. xix Щоправда, і тоді оприлюднено інформацію про десятки нападів на журналістів у різних реґіонах, майже напевне на замовлення тамтешніх посадовців. Проте, нагадуючи про ці напади десять років потому, журналіст Вахтанґ Кіпіані визнав: «те, що у 1994 році здавалося унікальним випадком, зараз є системою» [Кіпіані 2004]. xx Чи не єдиною спробою відвертого тиску було винесене в період між двома турами виборів попере­ дження Нацради приватній телекомпанії «Гравіс» про можливе позбавлення ліцензії за порушення її умов, що компанія негайно оголосила політичною розправою за підтримку Кучми [Кіпіані 2004]. 204 3. Медії в сучасній Україні тифікувала, зробивши частиною свого законодавства. Ці закони проголосили свободу слова й заборону цензури, право на вільне заснування друкованих і електронних медій, неприпустимість утручання сторонніх осіб і організацій (зокрема органів влади) в їхню діяльність, право зачеплених медійними публікаціями громадян і організацій на спростування неправдивої інформації та інші демократичні засади [зокр. Закон 1992а; 1992б; 1993]. Завершила процес облаштування законодавчих підвалин медійної інституції ухвалена 1996 року Конституція, яка ще раз проголосила «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» та «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію» (застерігши, втім, що «[з]дійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку» та деяких інших гаданих суспільних благ) [Конституція 1996, ст. 34]. Але на практиці такого обмежування тоді не було навіть у Криму, де багато газет (і навіть деякі фінансовані з бюджету) відверто виступали проти належности півострова Україні або й самої її державности. Проте за президентства Кучми в другій половині 1990-х ситуація в медійній ділянці почала погіршуватися мірою того, як, з одного боку, виконавча влада в центрі й реґіонах, а з другого, великі бізнесмени дедалі активніше використовували видання й телеканали задля впливу на громадську думку й запобігання критиці на свою адресу. Початок процесу активної «кланізації» медій деякі оглядачі пов’язують із діяльністю прем’єра Павла Лазаренка (1996–1997), який активно нарощував уплив на політичні та економічні еліти й зрештою став загрозою для панівних позицій президента Кучми, що відтак поквапився відправити прем’єра у відставку [Піховшек та ін. 1997: част. 3; Дуцик 2005: 72]. Водночас із зусиллями Лазаренка на здобуття контролю над низкою дніпропетровських (у цьому місті він працював до призначення в уряд) та загальнонаціональних медій – а почасти у відповідь на ті зусилля, з метою протидії Лазаренковому впливу – інші політики й бізнесмени теж переймалися забезпеченням власної медійної підтримки. З цією метою вони або засновували нові газети й канали, або купували – чи «спонсорували» й таким чином ставили під контроль – уже наявні державні чи «незалежні» медії. Тому, попри суттєве зростання обсягів приватних інвестицій, медії в Україні не були насамперед бізнесом. Зокрема, як сказала згодом членкиня Нацради Тетяна Лебедєва, «переважна частина каналів – дотаційні. Навіть якщо вони були прибутковими, то їх розглядали насамперед не як джерело заробляння грошей, а як важіль тиску або розв’язання іміджевих, політичних чи бізнесових завдань, що стояли перед власником» [Локоша 2004]. Така політично зумовлена підтримка штучно продовжувала існування неефективних видань і каналів та ускладнювала ринкове переструктурування медійної ділянки, тому успішні менеджери бачили в ній перешкоду для своєї діяльности [напр. ПіК 2000]. Друкованих медій це стосувалося найбільшою мірою – зокрема тому, що жалюгідне фінансове становище багатьох із них дозволяло здобувати над ними контроль 3.3. Медії та політика 205 без великих витрат. На думку авторів одного дослідження, «[у]же в 1996 році відбувся певний поділ груп видань в залежності не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх “господарів”. Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах <…>, але про це почали говорити відкрито» [Піховшек, Конончук 1998: 139] – і журналісти, і високопосадовці, зокрема сам Кучма. Одну з найкрасномовніших заяв із цього приводу зробив головний редактор газети «Независимость» Володимир Кулеба: «...ні про яку незалежну пресу сьогодні в Україні не може йти мова. <...> Як і колись, преса зараз – служниця, а журналісти – привідні паски, але вже не однієї партії, а різних кланів» [цит. за Піховшек та ін. 1997: 208]. Неодноразове публічне ствердження політично-кланової залежности медій уплинуло на їх сприйняття серед еліт і загалу (принаймні серед освічених верств, здатних критично аналізувати прочитані й почуті тексти), а отже, певною мірою змінило саму суть медійної інституції. Медії були вже не так речником інтересів суспільства, вповноваженим контролювати владу, як знаряддям певних політичних чи бізнесових груп, не вартим ані довіри громадян, ані поваги державиxxi. Можна припустити, що задля утвердження в масах такої думки Кучма та його оточення й говорили про заанґажованість медій як про доконаний і майже безальтернативний факт. Замість піддавати членів владної та інших ключових еліт примусовій видності, медії за нових умов виносили на публічний розгляд тільки ті аспекти життя впливових людей, які вважали за доцільне оприлюднювати власники чи зверхники видання або каналу. Журналісти почали не тільки більш чи менш відверто вихваляти своїх «господарів», а й більш чи менш брутально дискредитувати їхніх політичних і бізнесових супротивників, використовуючи так звані компрометаційні матеріяли або, скорочено, компромат. Водночас із «кілерською» діяльністю журналістів проти «замовлених» їм політиків, урядовців і бізнесменів [там само: 209] ці еліти вели не менш активну й нещадну війну проти медій. Непоодинокими були випадки погроз, побиття, навіть убивств журналістів, а виконавці й тим паче замовники майже завжди залишалися непокараними [Піховшек, Конончук 1998: 149–150; Карпенко 2003: 231–240]. Та, мабуть, головною зброєю в цій війні стали судові позови проти видань, публікації яких, на думку позивачів, ображали їхню гідність і репутацію. Це був не тільки засіб захисту від неправдивих, часом свідомо наклепницьких звинувачень, а й «чинник фінансового тиску на пресу і спосіб обмеження свободи слова» [Піховшек, Конончук 1998: 146]. Адже позивачі мали змогу оцінювати ображеВтім, у свідомості широких мас цієї зміни сприйняття, схоже, не сталося, принаймні вона не відбилася на декларованому в опитуваннях рівні довіри до медій, котрий саме в час посилення їхньої «клановости» дещо зріс, а потім навіть після фактичного запровадження цензури (існування якої більшість українців, як свідчать результати опитувань, усвідомлювали) залишався на тому самому рівні [Паніна 2006: 467; УП 2003]. Можливо, за роки відносної свободи медії ще не стали для загалу «четвертою владою», тож і не втрачали згодом цієї ролі. xxi 206 3. Медії в сучасній Україні ну гідність у величезні суми й у разі виграшу просто розорювати нелюбі їм видання, надто якщо ті не мали впливових і багатих зверхників. Цей шлях відкривала відсутність законодавчого обмеження величини таких позовів чи бодай обов’язкової застави, ризик утратити яку відохотив би деяких позивачів. Це була одна з численних прогалин у начебто демократичному законодавстві, що їх активно використовували прибічники обмеження демократичних свобід мас-медій і опозиції, яка намагалася за їх посередництвом упливати на громадян і на владу [Піховшек та ін. 1997: част. 1]. Найбільші можливості для такого використання мала саме виконавча влада, що вдавалася і до тиску на суди, аби вони стягували з опозиційних видань величезні суми за позовами про честь і гідність, і до різноманітних перевірок цих видань – від податкових до пожежних, – які ускладнювали або й зовсім паралізували їхню діяльність [Піховшек, Конончук 1998: 142–143, 148–149]. 3.3.2. Репресії та цензура Наближення парламентських і президентських виборів 1998–1999 років спонукало політиків і урядовців активніше скуповувати й/або підпорядковувати популярні видання та канали, що їх вони вважали одним із ключових засобів посилення впливу на маси. Різні політичні сили вкладали кошти в медії, або засновуючи видання спеціяльно «під вибори», або суттєво збільшуючи наклади вже наявних видань і зосереджуючи їх на пропаґанді своїх дій і намірів та дискредитації опонентів. Велику частину накладів таких видань в останні тижні перед виборами розповсюджували безкоштовно, розкладаючи в поштові скриньки або роздаючи просто на вулицях. Чинні депутати Верховної Ради зробили спробу забезпечити безплатну для них пропаґанду, в травні 1997 року ухваливши почати на другому загальнонаціональному каналі мовлення Громадського українського радіо і телебачення (ГУРТ), яке, всупереч назві, мало бути фінансоване з бюджету й підконтрольне представленим у парламенті партіям. Проте під тиском президента Нацрада відмовилася надати цій структурі етерний час, тож спроба парламентарів зазнала невдачі. Мало того, виконавча влада ще й на певний час позбавила законодавчу змоги пропаґувати свою діяльність за допомогою прямої трансляції сесій, яку державне телебачення й радіо постійно здійснювали від 1990 року [Піховшек, Конончук 1998: 147, 152–155]. Водночас Кучма та його оточення теж активізували намагання посилити конт­ роль над медійною ділянкою й завдяки наявним у них адміністративним і фінансовим ресурсам досягли набагато більшого успіху. Доти вони переймалися контролем над державними медіями, зокрема через створене 1996 року міністерство інформації, що його президент підпорядкував особисто собі [Піховшек та ін. 1997: 142– 152]. Головним об’єктом владної уваги був державний канал телебачення, на якому, за словами одного з журналістів, уже 1997 року було встановлено жорстку цензуру, виконавці якої «відфільтровують кожне слово і кожен кадр» [цит. за Піховшек, Конончук 1998: 144]. Але перед виборами президентове оточення вирішило, що цьо- 3.3. Медії та політика 207 го не досить, бо державні медії не мають достатньої популярности в суспільстві й, отже, не здатні донести широким масам позитивний образ Кучми та прихильних до нього партій. Тому, по-перше, кілька лояльних до президента бізнесменів (із власної ініціятиви чи під упливом його адміністрації, що могла і стимулювати їх бізнесовими преференціями, і застрашувати санкціями в разі відмови) вклали кошти в уже чинні або новостворені видання та телекомпанії (як-от «Факты и комментарии», «Сегодня» та ICTV), котрі відтак стали більш чи менш відверто пропаґувати позиції президента й пропрезидентських партій. По-друге, виконавча влада почала набагато рішучіше боротися з опозиційними медіями, зокрема підконтрольними Лазаренкові, що його вона після його усунення з прем’єрської посади влітку 1997 року й до фактичного вигнання з країни взимку 1999-го вважала головною загрозою своєму пануванню. Напередодні виборів 1998 року влада з небаченою доти брутальністю закрила одну його газету, «Всеукраинские ведомости», та тимчасово зупинила вихід іншої, «Правда Украины» [Піховшек та ін. 1999: 120–121]. Можна припустити, що ця демонстрація репресивної здатности режиму притлумила критичну орієнтацію багатьох інших медій. Утім, під час парламентської кампанії в пресі ще зберігався реальний плюралізм із поділом преференцій газет відповідно до їхніх формальних власників чи неформальних «спонсорів», і про Кучму в багатьох виданнях писали здебільшого неґативно [Костенко 1999: розд. 4]. Проте, як указували автори одного з моніторинґів, «протягом 1999 року співвідношення між позитивними і негативними публікаціями поступово змінювалося на користь Президента, а безпосередньо напередодні виборів у жовтні-листопаді зусиллями передвиборних штабів Л. Кучма мав найкращі серед кандидатів показники» [цит. за Дуцик 2005: 76]. А головне, Кучма мав безперечну перевагу за кількістю присвячених йому публікацій, яка в загальнонаціональних і київських міських газетах майже втричі перевищувала кількість матеріялів про інших реальних кандидатів. Ще разючішим був контраст на телебаченні, де не лише державний, а й більшість приватних каналів говорили про Кучму тільки позитивно чи нейтрально, тоді як його головних суперників вони представляли переважно неґативно, особливо перед другим туром [Сакада 2003: 30–36]. Не випадково про нерівні можливості доступу до медій заговорили міжнародні спостерігачі, зокрема представники ОБСЕ й Ради Европи [Riabchuk 2001: 95]. Попри різку критику з Заходу, на наступних виборах – 2002 року, коли українці обирали новий склад парламенту, – упередженість медійних представлень тільки посилиласяxxii. Хоча опозиція ще зберегла вплив на деякі газети (див. розділ 5), теПеред цим посиленням залежности й упереджености медій був нетривалий період дещо збалансованішого представляння політичних подій, що почався наприкінці 2000 року, коли опозиція звинуватила Кучму в причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, який не раз критикував його та інших посадовців [Dyczok 2003: 287]. Це вірогідне для громадськости звинувачення спричинило масові протести, послаблення Кучминих позицій і зменшення тиску влади на медії (див. 8.3.1). xxii 208 3. Медії в сучасній Україні лебачення здебільшого пропаґувало пропрезидентські партії та блоки, а опозиційні представляло неґативно або й узагалі замовчувало. Особливо незбалансованими були пов’язані з виборами матеріяли трьох загальнонаціональних каналів – цілком залежного від президентської адміністрації Першого національного, а також «1+1» та «Інтера», які на той час опинилися під контролем однієї політичної сили, Соціялдемократичної партії України (об’єднаної), або СДПУ(о), і особисто її лідера Вік­ тора Медведчука [Dyczok 2005a: 74–77]. Така концентрація телевізійних ресурсів уже сама собою була небезпечною для демократії, надто в країні, яка ще не позбулася спадщини тоталітаризму в політичній культурі. Невдовзі після виборів ця концентрація ще посилилася, бо один із найбагатших українських бізнесменів, Кучмин зять Віктор Пінчук, на додачу до раніше купленого ICTV, здобув контроль над «Новим каналом» та СТБ [Бондаренко 2003]. Таким чином, усі провідні канали опинилися під контролем двох груп, що беззастережно підтримували Кучму. Наступним етапом у недемократичній еволюції медійної політики Кучминого режиму стала поява влітку 2002 року так званих темників – розповсюджуваних серед медійних організацій письмових інструкцій щодо представляння різних політичних і соціяльних «тем дня» (звідси й назва) [Семків, Лиховій 2004]. Уперше їх запроваджено перед парламентськими виборами для «внутрішнього обігу» серед медій, що перебували під контролем СДПУ(о) [Амчук 2002]. Проте згодом, після призначення Медведчука на посаду керівника президентської адміністрації, вони стали способом використання різних телеканалів та, меншою мірою, радіостанцій і газет – без огляду на їхню формальну й неформальну належність – як пропаґандистських інструментів режиму. Доти влада диктувала медіям, чого не казати, а тепер стала також указувати, що та як саме – часом до окремих фраз і ключових слів – казати. Хоч темники посилали також на радіо й у пресу, їхнім головним об’єктом було телебачення, що його владні цензори вважали найважливішим ресурсом для забезпечення впливу на маси. Адміністрація президента пильно контролювала дотримання цих указівок і в разі суттєвих відхилень тиснула на власників каналів, а ті, щоб уникнути тиску, вимагали від менеджерів не відхилятися [інтерв’ю Мустафін 2008]. Оскільки жоден із чинних тоді каналів, принаймні загальнонаціональних, попервах не зважився іґнорувати вказівки, то всі випуски новин певного дня стали на диво подібними за пропонованим порядком денним та обрамленнями внесених до нього подій. Не лише ця подібність, а й потай передавані з підконтрольних каналів для оприлюднення у вільних від цензури медіях (насамперед в інтернеті) тексти багатьох темників сприяли приверненню до нової технології контролю уваги політично активної частини українського суспільства та міжнародних організацій, перейнятих демократією загалом і свободою слова зокрема. Попри розголос і критику, українська влада не визнала існування темників і не відмовилася від їх застосування впродовж наступних двох із гаком років – хоча коло отримувачів і виконавців 3.3. Медії та політика 209 із часом звужувалося. Навіть на телебаченні їх беззастережно дотримувалися лише три канали СДПУ(о), тоді як Пінчук дозволяв своїм каналам дедалі більше їх іґнорувати – принаймні в тих випадках, коли диктована «згори» позиція не відповідала його власним інтересам [Лебідь 2003; Суспільство 2003: 5–27; Ар’єв 2004; Лигачева 2004а; Dyczok 2005б: 247–250]. Утім, ефективність її контролю над телевізійними новинами – зокрема замовчування одних дій опозиції та неґативного представляння інших, а головне, позбавлення опозиційних лідерів змоги висловлювати в етері свої думки й пояснювати дії – було суттєво підважено вже влітку 2003 року з появою підконтрольного опозиції П’ятого каналу, який хоч і покривав лише трохи більше третини території країни, все-таки був доступний у більшості великих міст, де передусім і зосереджувалася політична активність. Цей канал іґнорував темники, повідомляв про події, що їх замовчували інші мовники, та запрошував до студії не лише провладних політиків, а й опозиційних. Розповсюдження альтернативних представлень серед політично активних громадян (крім П’ятого каналу, також в інтернеті, а від літа 2004‑го ще й на телебаченні та радіо «Ера», власник яких Андрій Деркач перейшов на бік опозиції) лише посилювало їхнє обурення цензурованими новинами на інших каналах, ненависть до режиму й підтримку дій опозиції, а отже, робило цензуру не надто ефективною. Усвідомлюючи це, Кучмине оточення напередодні вирішальних для його майбутнього президентських виборів 2004 року намагалося спершу обмежити досяжність програм П’ятого каналу (змушуючи мовників у різних реґіонах всупереч укладеним угодам припиняти його ретрансляцію), а потім зовсім покласти край його функціюванню, заблокувавши рахунки каналу (за судовим позовом одного з пропрезидентських політиків) і позбавивши його ліцензії на мовлення. Проте колектив каналу активно опирався – аж до оголошеного за тиждень до виборів голодування, що його показувано наживо, – а на відверто свавільне закриття каналу Кучма не зважився, бодай з огляду на прикуту до українських виборів увагу Заходу. За кілька днів після першого туру рахунки каналу було розблоковано, а Нацрада потвердила чинність його ліцензії. Після цього нецензуроване мовлення П’ятого каналу стало одним із головних засобів інформування суспільства про виборчі фальсифікації в другому турі та масові протести проти них, що стали відомі в усьому світі як Помаранчева революція [Dyczok 2005б: 252–256]. Треба зауважити, однак, що владний контроль, заборони й репресії стосувалися передусім матеріялів на політичні та соціяльні теми, тоді як в інших аспектах режим Кучми дозволяв медіям робити майже все, що вони вважали за доцільне. Він не надто переймався тим, чи задовольняють вони потреби різних груп населення (зокрема, чи транслюють ті дитячі, культурологічні або інші економічно невигідні програми, наявність яких передбачали ліцензії на мовлення), чи дотримуються буцімто обов’язкових норм «суспільної моралі» (скажімо, чи не показують у денний час сцен насильства), чи не пропаґують ксенофобії (постійні в деяких крим- 210 3. Медії в сучасній Україні ських газетах антикримськотатарські публікації залишалися безкарними [Муждаба 2005], а боротьбу з антисемітськими публікаціями влада часом використовувала як засіб розправи з опозиційними медіямиxxiii) та чи не порушують норм щодо вживання української мови (як уже згадано, спробу Нацради вдатися до рішучих засобів боротьби з русифікацією етеру зупинив особисто Кучма). Неминучим наслідком зосередження репресивних заходів режиму на політичних матеріялах стало зменшення від другої половини 1990-х частки присвяченої їм газетної площі й етерного часу. Почасти відвернення уваги від політики було бажанням влади, а почасти – відповіддю медійників на її тиск, намаганням заховатися від нього за неполітичними матеріялами, які не становили для владців інтересу в сенсі здійснення впливу на громадян. Тому з телеетеру зникали старі аналітичні програмиxxiv й не з’являлися нові, з десятків FM-радіостанцій усього кілька працювали в розмовному жанрі, а приватні газети були переважно напів- або й цілком таблоїдами. Навіть у новинах текстів про політику поменшало і вони перемістилися в другу половину, а в першій опинилися матеріяли про кримінал, світські плітки чи екзотичні пригоди. Медійні менеджери та урядові чиновники пояснювали (якщо взагалі пояснювали) цю ситуацію тим, що «народові про політику слухати не цікаво» [Вересень 2004]. Проте згодом деполітизація медій перестала влаштовувати владу, яка вимагала вже не мовчати про політику, а говорити – але так, як потрібно владі і як вона більш чи менш чітко вказувала. Політичні матеріяли знову повернулися на чільне місце у випусках і на сторінках новин, в телеетері побільшало оглядовоаналітичних програм, з’явилися навіть спеціяльні публіцистичні продукти, головною метою яких була дискредитація опозиції, але побічним наслідком стала дальша втрата довіри до політичного мовлення з боку населення чи принаймні опозиційно налаштованої його частини [Лысенко та ін. 2003; Черненко 2004]. 3.3.3. «Помаранчева» свобода та її межі Посилення тиску влади на медії напередодні виборів 2004 року, приклад успішного опору колеґ із П’ятого каналу та наростання активности прибічників радикальних змін в українському суспільстві зрештою спонукали журналістів виступити проти цензури вже не поодинці, а колективно [КНМП 2004; Лигачева 2004б]. Головну роль у цих виступах відіграли телевізійники, які доти зазнавали найбільшого владного тиску. За три дні до першого туру виборів 55 працівників п’яти впливових телеканалів (до яких невдовзі долучилися ще близько 200 журналістів зі столиці й реґіонів) публічно висловили протест проти «висвітлення вирішального періоду виборів xxiii Найяскравішим прикладом такого використання була вчинена напередодні виборів 2004 року спроба закрити популярну газету «Сільські вісті» [Гарань 2003; Стріха 2004]. xxiv Першою жертвою ще 1997 року стала показувана на «1+1» програма «Післямова», яка часто дратувала керівників країни, зокрема Кучму [Піховшек, Конончук 1998: 151]. 3.3. Медії та політика 211 у спотвореному вигляді» – тобто вочевидь привілейованих умов для висуванця Кучминого режиму, тодішнього прем’єра Віктора Януковича та дискредитації опозиційних кандидатів, насамперед Віктора Ющенка [УП 2004в]. Проте справжній злам стався щойно після другого туру, коли медійники побачили масові протести проти фальшування результатів на користь Януковича й, отже, повірили в реальність змін. Працівники інформаційних служб спершу «1+1», а потім Першого національного просто відмовилися працювати за темниками й зрештою домоглися від менеджерів згоди на неупереджене представляння подій [Dyczok 2005б: 256–257]. Уже за тиждень після початку революції жоден загальнонаціональний канал не працював за інструкціями президентської адміністрації (з огляду на масовість опору, вона зрештою перестала їх розсилати). Всі вони (за винятком хіба донецької «України», що й далі явно підтримувала Януковича) більш чи менш збалансовано подавали погляди двох протиборних політичних таборів і надавали їхнім представникам змогу самим висловлювати ці погляди, зокрема й у спеціяльних дискусійних програмах, суспільний інтерес до яких тепер годі було заперечити. Хоча в політичному мовленні зберігалося багато маніпулятивних елементів, вони були зумовлені преференціями власників каналів і/або самих журналістів, а не централізованою системою владного контролю й цензури [Dyczok 2004; Шерман 2004; Макєєв 2005: 160–161]. Перемога революції (в короткотерміновому сенсі задоволення головної вимоги протестувальників) та обрання президентом провідника опозиції Ющенка створили цілком нові умови для функціювання українських медій. Демократичні (принаймні проти діячів попереднього режиму) переконання самого Ющенка та низки інших чільників колишньої опозиції, призначених на високі посади в новій владі, їхній особистий досвід боротьби з цензурою, готовість багатьох журналістів обстоювати й зміцнювати знову здобуту свободу та підтримка цієї свободи в суспільстві й особливо його «помаранчевій» частині – всі ці чинники сприяли утвердженню після революції нового типу стосунків між владою та медіями, більше подібного до стосунків у країнах усталеної демократії, ніж в Україні доби темників чи Росії під владою Путінаxxv. Влада стала відкритішою до журналістів і толерантнішою до їхньої критики, а вони – критичнішими до її діяльности, певними свого права й обов’язку контролювати її від імені суспільства, зокрема робити видними й ті аспекти, до яких самі владці воліли би не привертати широкої уваги. Щоправда, владні діячі, зокрема й особисто Ющенко, часом не стримувалися від некоректних реакцій на, як їм здавалося, неадекватну критику, а журналісти не завжди виявляли належну людську тактовність і професійну відповідальність [Сюмар 2005; Лигачева 2005]. Проте назагал новий режим майже не зазіхав на свободу слова. Припинилися арешти, затримання та залякування журналістів, влада майже не перешкоджала їхній діяльності, а позови посадовців проти журналістів стали рідxxv Критичніший погляд на ці стосунки див. Довженко 2009а. 212 3. Медії в сучасній Україні шими й не завжди приносили перемогу позивачам [УП 2005]. Критика на адресу владних діячів, більш-менш збалансоване – з варіяціями відповідно до орієнтації конкретної медії – подавання поглядів влади й опозиції, представляння всіх подій, що їх редактори вважають значущими для своєї авдиторії, стали для української політичної журналістики нормою, відверто порушувати яку зорієнтовані на непартійну авдиторію канали та газети уникали. Важливою передумовою критичности медій було збереження багатьох із них під контролем політичних і бізнесових структур, які перейшли в опозицію. Хоч медійна критика певною мірою погіршила репутацію нової влади в очах громадян (зокрема тому, що медії менше звертали увагу на демократичні здобутки, ніж на продовження певних недемократичних практик), Ющенко не вдався до тиску на медії навіть напередодні парламентських виборів 2006 року, які й під іншими оглядами вперше за десять років відповідали міжнародним демократичним стандартам [Лигачева 2005; Експертна 2007: 67–68]. Позбувшися функцій боротьби з опозиційними медіями, Національна рада з питань телебачення й радіомовлення зосередилася на своїх питомих функціях конт­ ролю над дотриманням норм законодавства та ліцензій, що його, втім, вона здійснює відповідно до ідеологічних орієнтацій самих членів та влади, яка надала їм повноваження. Як уже сказано, обраний навесні 2005 року склад Нацради почав звертати особливу увагу на забезпечення встановленого відсотка україномовности теле- й радіоетеру та частки національного продукту в музичних програмах радіостанцій, яке в «помаранчевому» таборі вважають важливим із погляду не лише національної ідентичности, а й національної безпеки [Експертна 2007: 49–53]. Водночас ні Нац­ рада, ні президент, ні парламент не виявили демократичности й ініціятивности в іншому важливому аспекті подолання спадщини кучмізму в медійній ділянці: створенні громадського телебачення й радіо. Про нагальну потребу цієї інституції журналісти заговорили відразу після революції, вважаючи, як сформулювала це Наталя Лигачова, «найефективнішим інструментом розв’язання проблеми не тільки політичної цензури, а й ринкової» (представляння розмаїтих поглядів і забезпечування потреб різних груп глядачів та слухачів, що його ринкове змагання за найприбутковішу авдиторію робить практично неможливим) [Лигачева 2004б]. Низка впливових діячів, зокрема Ющенко, заявили про підтримку цієї ініціятиви, проте до конкретних кроків так і не дійшло. Найімовірніше тому, що й виконавча, й законодавча влади не бажали, щоб нова структура була справді незалежною від їхніх бажань, і не хотіли втрачати контроль над державним телебаченням і радіо, на базі якого журналісти пропонували творити громадське мовлення [Лигачева 2005; Сюмар 2005]. Так само нова влада не виявила політичної волі в справі роздержавлення величезної кількости друкованих медій, що їх видавали органи влади. Про потребу цього кроку віддавна говорять журналісти й політики, вказуючи на низьку по­пулярність більшости цих видань серед читачів, неефективність менеджменту, шкідливість практики їх бюджетного дотування для розвитку медійного ринку та неготовість 3.3. Медії та політика 213 чиновників дозволити критикувати себе тим, чиє існування вони цими дотаціями забезпечують [Тертичний 2003: 20; Експертна 2007: 68]. Однак реформі якраз і перешкоджає небажання чиновників утратити контроль над представлянням їхньої діяльности (й інформаційним забезпеченням державної політики загалом), а також неготовість розв’язувати соціяльні проблеми журналістів, які внаслідок роздержавлення втратять роботу. До речі, з огляду на таку перспективу чимало журналістів і особливо редакторів також воліють, аби все залишалося як є [напр. Суспільство 2004: 58, 130, 146]. Повернення до влади в другій половині 2006 року Януковича та його Партії реґіонів, що на хвилі масового розчарування невиконаними обіцянками «помаранчевих» сил здобула найбільше голосів на парламентських виборах, призвело до деякого погіршення стосунків влади та медій. Від перших днів існування нової парламентської більшости та уряду їхні діячі виявляли невдоволення медійною критикою чи просто небажаною видністю й нерідко намагалися перешкодити діяльності журналістів (у деяких випадках навіть удаючися до фізичної сили) або запровадити цензуру в підконтрольних їм ЗМІ (зокрема, виданнях і телеканалах, що перебувають у комунальній власності) [Експертна 2007: 68]. Проте досвід 2004 року, прагнення встановити добрі стосунки з Заходом і протистояння з президентським оточенням спонукали Януковича та його однодумців уникати антагонізму з медіями й подавати себе як прибічників свободи слова [Дорошенко 2006]. Водночас журналісти активніше реаґували на недемократичні дії та плани цього чи інших політичних таборів. Тому загрозливі для цієї свободи законодавчі ініціятиви окремих депутатів від Партії реґіонів не було схвалено, й дальшого погіршення політики влади щодо медій, усупереч песимістичним прогнозам, не сталося [Експертна 2007: 70–71], надто що після дострокових парламентських виборів 2007 року влада знову змінилася. Нова конфігурація влади ознаменувалася посиленням протистояння між колишніми «помаранчевими» союзниками: президентом Ющенком та обраною наприкінці 2007 року на посаду прем’єра Юлією Тимошенко. Медії були одним із важливих ресурсів, контролю над яким домагалися суперники, прагнучи забезпечити сприятливе представлення своєї діяльности (пор. 4.2). Найпомітнішим виявом цього змагання за медії стала ситуація довкола найрейтинґовішого телеканалу – «Інтеру», – що в ній переплелися економічний і політичний конфлікти. Інтереси найупливовішого зі співвласників каналу Дмитра Фірташа зумовили орієнтацію новин і політичних програм, що на деякий час стали вочевидь упередженими до Тимошенко та водночас прихильними до Ющенка, а надто до Арсенія Яценюка, котрого Фірташ тоді підтримував яко кандидата на президенти на виборах 2010 року [Бурковський 2008; Найем 2009]. Повернення провідного каналу до явної політичної заанґажованости стало ще одним свідченням уразливости завоювань Помаранчевої революції в медійній ділянці. За кілька місяців до виборів Тимошенко домоглася відмови власників «Інтеру» від такої однозначної орієнтації та відновлення позірного балансу в 214 3. Медії в сучасній Україні представленні політичних процесів. Водночас деякі законодавчі ініціятиви Блоку Юлії Тимошенко в медійній ділянці продемонстрували не меншу ворожість до свободи слова, ніж у Партії реґіонів, – із якою, зрештою, блок перед цим планував був об’єднати зусилля задля остаточної нейтралізації Ющенка [Довженко 2009б]. Але, мабуть, найбільшою перешкодою на шляху демократизації медійної ділянки залишається готовість владців, політиків і бізнесменів купувати вигідні для себе представлення та готовість медійників – від чільних менеджерів до пересічних журналістів – такі представлення продавати. Незліченні «замовні» матеріяли в усіх типах медійxxvi, звані в журналістському середовищі жарґонним словом «джинса» [Пюшо та ін. 2008], оглядачі кваліфікували, зокрема, як «цензуру грошей», що прийшла на зміну «цензурі влади» [Сюмар 2008], і як вияв «відвертої, неприхованої, нахабної корупції», що до неї вдаються геть усі впливові політики, демонструючи й реалізуючи таким чином свої справжні погляди на стосунки з медіями [Довженко 2009а]. Звісно, цю цензуру та корупцію підтримують не тільки замовники публікацій, а й виконавці замовлень, нездатність яких опиратися спокусі легких грошей свідчить про кричущий брак професійної та громадянської відповідальности. Проте в небажанні боротися з корупцією медійники не самотні: цій боротьбі «опирається суспільство, коли воно знову й знову голосує за тих, хто його не раз обманював і грабував» [Бердичевская 2009] та, додам, читає й дивиться тих, хто йому не раз брехав у своїх «замовних» текстах. Отже, ситуація далі є нестійкою. Хоча в медіях зберігається політичний плюралізм, і загроза повернення до масштабної владної цензури зразка 2004 року на час виходу книжки не виглядає реальною, стосунки журналістів із владцями та власниками видань і каналів залишаються далекими від стандартів західних демократій. Такі тексти, мабуть, є і серед розглядуваних у дальших розділах. Подеколи я вказую на таку можливість, але не вилучаю цих текстів не лише через брак цілковитої певности в їх «замовному» походженні, а й, головне, через припущення, що більшість читачів або глядачів відповідної медії не розпізнає цього походження й не сприймає такі тексти апріорі інакше, ніж «незамовні». xxvi 4 Загальний огляд українського медійного дискурсу У цьому розділі я окреслю деякі загальні структурно-текстові й ідеологічні параметри дискурсу українських друкованих та електронних медій, що характеризують їхнє місце в суспільстві. Це завдання є, мабуть, найскладнішим з усіх, які я намагаюся виконати в своїй книжці. На відміну від наступних розділів, присвячених конкретним, хай і доволі містким дискурсивним практикам, тут я розглядатиму медійний дискурс загалом – усвідомлюючи водночас, що його глибинні характеристики можна визначити (крім власного досвіду читача й глядача) лише за допомоги аналізу окремих практик і, зрештою, текстів. Тому я поєднуватиму аналіз на різних рівнях, вивчаючи і жанрово-тематичну структуру всього медійного простору, і тематичні ієрархії окремих жанрів (насамперед новин), і характерні означення представлюваних подій у хронологічно, тематично чи якось інакше «вирізаних» фраґментах, що здаються мені репрезентативними для більших дискурсивних масивів. Відповідно до викладеної в 2.5 схеми, я переважно застосовуватиму контент-аналіз на вищих рівнях й аналіз дискурсу на нижчих, в обох випадках зважаючи насамперед на ті явища, які вважаю суттєвими для (потенційного) ідеологічного впливу медійного дискурсу, зокрема тих складників цього впливу, що їх я докладно розглядав у 2.4 на матеріялі теоретичних та емпіричних праць інших авторів. Пам’ятаючи про сукупний ефект численних актів дискурсивної взаємодії за участи тих самих осіб і груп, я намагатимуся враховувати «репрезентаційні контексти» для споживання та виробництва конкретних медійних продуктів (як-от різні статті в одному числі газети чи випуски новин, трансльовані в різні дні на одному каналі) – хоча, як я вже не раз наголошував, без докладного аналізу процесів сприймання і творення продуктів про їхні контексти можна лише робити припущення. З огляду на величезний обсяг аналізованого дискурсивного простору, я по змозі обмежуватиму його, вилучаючи ті частини, які вважаю менш продуктивними в сенсі ідеологічного впливу – або через досяжність лише для нечисленної авдиторії, або через відверте декларування певної ідеологічної позиції, яке зазви- 216 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу чай перешкоджає її засвоєнню поза межами прихильного до тієї позиції середовища. Головну увагу я звертаю на масові інформаційно-розважальні видання й телепрограми, в дискурсі яких ідеологічні припущення здебільшого втілено неявно, а отже (як гадають і певною мірою доводять автори, чиї арґументи я наводив у теоретичних розділах), вони мають більше шансів «розчинитися» в тому, що читачі й глядачі сприймають як здоровий глузд. Друге, радше вимушене обмеження корпусу пов’язане з неможливістю доступу до певних дискурсивних масивів або забарністю такого їх аналізу, який був би адекватним для моїх потреб. Це стосується передусім електронних медій: не маючи змоги систематично сприймати й синхронно фіксувати їхню продукцію, я здебільшого мусив користуватися публікованими на сайтах каналів транскриптами, які були дуже неповними й не завжди точними, а до того ж представляли тільки вербальний вимір дискурсивних подій. Тому, з одного боку, я аналізуватиму телевізійні новини, але не аналізуватиму радійних, а з другого, обмежуся випусками останнього на час мого писання періоду. Втім, у першому випадку мій вимушений фокус можна виправдати з огляду на вказаний у 3.2 факт активнішого споживання в українському суспільстві телебачення, ніж радіо, та більшого покладання на нього як на джерело інформації. Що ж до другого аспекту, то зосередження на недавньому, «постпомаранчевому» періоді доречне з огляду на більшу ідеологічну неоднорідність його медійного дискурсу, який, отже, є цікавішим для аналізу глибинного ідеологічного впливу, незвідного до свідомої маніпуляції, ніж дискурс доби темників, про технології яких дослідники, зрештою, вже трохи писали [наприклад, Лігачова та ін. 2003; Костенко, Іванов 2005]. Та й мої власні емпіричні дослідження, представлені в наступних чотирьох розділах, теж було присвячено переважно практикам початку 2000-х, тому книжку, яка претендує на аналіз тяглих, не обмежених кількома роками тенденцій, варто доповнити бодай загальним оглядом дискурсу, досить відмінного від тодішнього й водночас багато в чому подібного. В окремих випадках я вказуватиму на подібність чи відмінність медійних практик до та після Помаранчевої революції, проте систематичному порівняльному аналізові перешкоджає брак доступу до транскриптів раніших телепрограм, а також величезний обсяг роботи, якого вимагає опрацювання наявних газетних масивів. Нарешті, третє обмеження є водночас технологічним і методологічним. Я аналізуватиму головно новини, хоч неявне втілення ідеологічних припущень у дискурсі, нібито призначеному тільки інформувати й/або розважати, притаманне також іншим жанрам. Однак принаймні для телебачення адекватний аналіз серіялів, музичних програм, документальних фільмів тощо не видається можливим: і через недоступність систематичних відеозаписів (зайве казати, що про серйозний аналіз таких продуктів тільки за транскриптами не може бути й мови, адже вони в принципі незвідні до вербального виміру, а деякі взагалі його не мають), і через 4.1. Жанрово-тематична структура 217 потребу використання для їх аналізу методів культурології й естетики, що вочевидь виходить поза межі завдань і можливостей цієї книжки. Крім новин, я міг би систематично аналізувати лише суспільно-політичні ток-шоу, проте їхню привабливість для мене дещо знижує явний характер утілення протиборних ідеологічних уявлень. Тому щодо всіх неновинних жанрів я обмежуся лише структурним аналізом, покликаним окреслити їхній внесок у дискурсивне наповнення відповідних каналів (зокрема, в репрезентаційний контекст випусків новин) і в розглядувані ідеологічні ефекти медійного дискурсу. Натомість для газет ця проблема не є такою гострою (хоча й там сторінку, переважно заповнену світлинами з показу мод чи спортивних змагань, годі оцінювати за тими самими критеріями, що й суто новинну). Ані межі між різними жанрами газетного дискурсу не є чіткими, ані опрацювання й аналіз «історій життя» чи спортивних репортажів не надто відрізняються від процедур, що їх застосовують для повідомлень про політичні події. Тому я аналізуватиму тексти різних жанрів – чи радше сукупність текстів, уміщених у певному випуску чи всіх випусках за певний період, – тим паче, що розмитість меж і не дає змоги чітко відокремити якусь частину цього масиву від решти. 4.1. Жанрово-тематична структура Заки перейти до аналізу ідеологічних ефектів, здійснюваних на різних рівнях медійного дискурсу, спробую окреслити загальну структуру цього дискурсу та доречні характеристики його головних елементів. Почати з докладного розгляду структурного рівня дискурсу – замість розпорошити його поміж аналізу різних ідеологічних ефектів, де треба буде вказувати на внески цього й інших рівнів – мене спонукає та обставина, що структуру найкраще вивчати на прикладі якогось її повторюваного часового «модуля», конкретний матеріял якого має сенс зосередити в одному місці. Репрезентативність такого прикладу випливає з хронологічної організації медійного дискурсу, де певна структурована сукупність текстів (у широкому сенсі, що охоплює вербальний і авдіовізуальний виміри) повсякчас відтворюється в межах усталених жанровотематичних «форматів», незмінність яких полегшує виробництво та забезпечує відповідність продуктів сформованим очікуванням авдиторії (пор. 2.3.2). Щоправда, замість одного повторюваного модуля медійний дискурс є поєднанням структур різної тривалости: якісь елементи повторюються частіше, інші – рідше, а треті – ще рідше. Більшість характерних для певної газети структурних складників присутні в кожному її випуску, але деякі варіюються в межах тижня, двох або навіть місяця. Так само й для телеканалу більшість жанрових елементів зафіксовано на певному місці добового розкладу мовлення, проте добові набори різних днів тижня зазвичай теж дещо відрізняються. В кожному разі, високий рівень повторюваности тижневих структур дає змогу обмежитися якоюсь однією з них для загальної характеристики дискурсу 218 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу в кожному типі медій. Почну з телебачення, де форматність очевидніша й межі між різними жанрами чіткішіi – хоча, як я покажу, теж мінливі й проникні. 4.1.1. Телебачення Як я вже зазначав у попередньому розділі, головні структурні зміни в пострадянському медійному просторі проти радянського полягали в різкому збільшенні різноманітности продуктів та посиленні їхньої розважальної спрямованости. Ці зміни особливо впадали в око на телебаченні, адже за часів СРСР на більшій частині території України можна було дивитися лише два канали, велику частину етеру яких наповнювали офіціозно-пропаґандистські матеріяли (зокрема трансляції засідань керівних органів), а розваги обмежувалися фільмами, концертами та спортивними змаганнями. Натомість за роки ринкової економіки й технологічної трансформації чисельність доступних українцям вітчизняних і закордонних каналів стала вимірюватися десятками або навіть сотнями, а різноманітність продуктів збільшилася хоч і не пропорційно до зростання чисельности, але достатньо для задоволення попиту різних (платоспроможних) категорій споживачів. Не менш важливо, більшість цих продуктів не закликають глядачів підтримувати владу й навіть не інформують про її діяльність, а розважають їх усілякими історіями про життя пересічних і непересічних людей із різних країн. Найпоширенішим жанром нового українського телебачення став серіял – спершу імпортований зі Сполучених Штатів чи Латинської Америки, а потім дедалі більше продукований у Росії та в самій Україні. Цей жанр, віддавна популярний у багатьох західних суспільствах, останніми десятиліттями здобув прихильність величезних авдиторій у країнах Латинської Америки, Азії та колишнього «соціялістичного табору», де не лише споживають західні продукти, а й виробляють і навіть експортують свої [Allen 2004]. На більшості українських каналів серіяли є лідерами рейтинґів популярности серед глядачів – а отже, й серед рекламодавців та виробників. Як наслідок, у будні серіяли майже витіснили з етеру продукти всіх інших жанрів, які можуть з’являтися хіба що вночі, коли їх мало хто побачить – точніше, коли телевізійники все одно не можуть зібрати численної авдиторії й тому ладні показувати програми для нечисленної, надто що певної частки таких програм зазвичай вимагає ліцензія. Ця чіткість дає змогу реалізувати запропоноване в 1.2 тлумачення жанру як властивости не тексту, а дискурсу: я називатиму серіялом чи ток-шоу не те, що відповідає характеристикам, указаним у мово­ знавчих працях, а що так називають виробники (а відтак, мабуть, і більшість споживачів). Свої класифікації телевізійники здебільшого вказують у розкладах і анонсах телепрограм із метою, либонь, дати змогу глядачам дивитися саме те, що вони найбільше люблять – а рекламодавцям, відповідно, поставити в тих продуктах рекламу саме для цих груп споживачів. Звісно, у випадку нових, чітко не маркованих жанрів я муситиму класифікувати їх сам, як і за потреби об’єднувати численні жанри в кілька більших категорій. У газетах позначено далеко не всі жанри, тому мені доведеться користуватися власними уявленнями набагато частіше. i 4.1. Жанрово-тематична структура 219 Проілюструю це твердження на прикладі вибраного для конкретного аналізу тижня весни 2008 року (31.03–6.04). Застосовуючи до цього масиву контент-аналіз, треба мати на увазі висловлені в 2.5.2 міркування про вплив дослідницьких методів на результати «підрахунку» тих чи інших об’єктів, що їх дослідник виділяє з дискурсивного простору. Коли йдеться про серіяли, то їх, по-перше, треба відділити від суміжних жанрів: художніх, анімаційних та документальних фільмів, які також можуть мати кілька або й більше серій. Я вирішив рахувати як серіяли ті фільми перших двох жанрів, що їх показувано частинами, з притаманною серіялам періодичністю, проте документальні фільми й серіяли розглядаю як іншу категорію, бо їхнє призначення часто-густо є передусім не розважальним, а освітнім чи публіцистичним (хоч розмежувати продукти з перевагою того чи іншого елемента часом нелегко). По-друге, хоча для різних потреб можна рахувати або назви серіялів, або епізоди, або хвилини показу, про міру присутности продуктів цього жанру в телеетері можна судити лише за останнім, хронометричним показником. Якщо відмовитися від забарної процедури визначення тривалости показу за допомоги синхронного спостереження або відеозапису (що для аналізу продукції кількох каналів за той самий час потребувало би зусиль цілої групи людей), то доводиться покладатися на публікований в інтернеті розклад телепрограм, доступний для різнобічного ретроспективного аналізуii. Проте цей спосіб вимірювання пов’язаний із неуникними похибками, зумовленими неточним указуванням у такому розкладі часу початку й кінця трансляції певних програм та відсутністю інформації про час, відведений на рекламу й демонстровані поміж програмами анонси інших продуктів каналу. А що ці додатки розподілено в етері більш чи менш рівномірно (хай і з більшою присутністю реклами у високорейтинґових програмах), то це спотворення можна вважати не надто істотним для характеристики співвідношення між телевізійними продуктами різних жанрів. Утім, цифрові показники, навіть відсоткові, все одно є досить приблизними, тому я волію наводити не таблиці, а діяграми – які водночас унаочнюють певні спільні та відмінні характеристики. Отже, порахувавши середню тривалість серіялів на шести найпопулярніших (найрейтинґовіших) телеканалах України у будні вказаного тижняiii, я пересвідчився, Я користувався розкладом на сайті «Украинский портал» (http://tv.uaportal.com), доповнюючи його інформацією з сайтів самих телеканалів. iii Оскільки п’ять із шести каналів мовлять цілодобово (це ще одна відмінність пострадянського телебачення від радянського, яке близько півночі припиняло програми, пропонуючи глядачам іти спати, щоб назавтра вставати до праці), дослідник має також вирішити, як відділяти одну добу від іншої загалом і будні від вихідних зокрема. Я провів межу по 6-й годині ранку, коли починають мовлення ті канали, що вночі роблять перерву, а цілодобові близько того часу ставлять в етер програму, що маркує початок нового дня (як-от перший випуск новин). Власне, межа між вихідними та буднями не конче пролягає там, де між різними днями тижня, адже вечір п’ятниці багато людей сприймає як початок вихідних, що канали відбивають і підтримують відмінним від буденного програмуванням – зокрема меншою кількістю ii 220 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 70 Всього 60 Прайм 50 40 30 20 10 0 Інтер 1+1 Новий ICTV СТБ Україна Загалом Мал. 1. Середня частка серіялів у добовому та прайм-таймовому мовленні шести найпопулярніших українських телеканалів у будні тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) що в етері більшости з них цей жанр посідав чільне місце, заповнюючи від третини до більш як половини загальнодобового часу. Особливо явним було панування серіялів у вечірній прайм-таймiv, де їхня частка становила від майже половини до двох третин (див. мал. 1). Одиноким винятком із чільної шістки є канал СТБ, на якому серіялів було лише близько 13 відсотків, а в прайм-тайм іще менше. На відміну від решти популярних каналів, цей не намагається дотримуватися формату «родинного», в якому мають поєднуватися улюблені продукти всіх численних і рекламно привабливих груп глядачів – хоч і не переходить у якусь одну жанрову «нішу» [пор. Вєжлівий 2006]. Водночас на інших показуваних у Києві каналахv цей жанр посідав набагато менше місця, а деякі (зокрема Перший національний) показували хіба що анімаційні серіяли для дітей. Ясна річ, не було серіялів і на тематично спеціялізованих каналах. серіялів. Якщо вилучити цей вечір із буднів, частка серіялів у них стане ще вищою. Я не зробив цього передусім через неможливість аналогічного розв’язання для ночі з неділі на понеділок, коли деякі люди ще розважаються, зокрема дивляться телевізор, а інші вже йдуть спати напередодні робочого дня (тому канали хоч і продовжують проти буденного розкладу показ розрахованих на численну авдиторію продуктів, але не дуже надовго). iv Услід за Нацрадою з питань телебачення і радіомовлення, яка 2008 року почала контролювати дотримання мовних норм ліцензій не лише в загальнодобовому, а й у праймовому мовленні, я тлумачу праймтайм як проміжок від 18 до 24 години в будні та від 9 до 24 години у вихідні та святкові дні [Телекритика 2008б]. v Реґіональних каналів я не розглядав, оскільки не міг за потреби доповнити аналіз публікованих розкладів та описів на сайтах каналів переглядом самих програм. 4.1. Жанрово-тематична структура 221 70 Серіяли 60 Фільми 50 40 30 20 10 0 Інтер 1+1 Новий ICTV СТБ Україна Загалом Мал. 2. Середня частка серіялів і художніх фільмів у добовому мовленні шести найпопулярніших українських телеканалів у вихідні 5–6.04.2008 (у відсотках) У вихідні на зміну більшості серіялів приходять художні фільми (див. мал. 2). Якщо серіяли призначені розважати ритмічно, відповідно до більш-менш сталого графіка відпочинку (чи принаймні перебування біля телевізора, поглядати на екран якого можна й водночас із якоюсь іншою справою) різних категорій глядачів, які разом можуть зібратися тільки у вечірні годиниvi, то фільми розраховано на одноразовий, проте триваліший і зосередженіший перегляд, на який саме у вихідні, за припущенням, більшість людей і має час. Утім, для різних груп цей час може бути різним: зокрема, пізно ввечері не показують фільмів ані для дітей, ані для пенсіонерів, тоді як молодь, що вдень здебільшого перебуває десь поза домом, якраз у цей час і може подивитися «своє» кіно (скажімо, бойовик чи «молодіжну» комедію). В кожному разі, розклад показу фільмів та серіялів не тільки відбиває життєвий ритм різних груп населення, а й упливає на нього, за допомоги привабливих пропозицій спонукаючи проводити час радше біля телевізора, ніж деінде, і завдяки повторюваності цих пропозицій привчаючи до саме такого проведення певних годин у будні та вихідні (пор. 2.2.3). Відмінність між буднями й вихідними телебачення позначає, звісно, не лише вибором поміж серіялами та художніми фільмами, а й багатьма іншими складниками етерного наповнення цих днів, що вказують на гадані Специфіка показуваних у цей час серіялів чітко демонструє орієнтацію телевізійників на привабливе для рекламодавців працездатне населення, а не на підлітків (продукти для яких показують у будні після школи), дітей (яких розважають мультфільмами головно у вихідні зранку, доки батьки ще сплять) чи пенсіонерів (на специфічні зацікавлення яких творці серіялів, здається, не звертають уваги взагалі). vi 222 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 9 Будні 8 Вихідні 7 6 5 4 3 2 1 0 гумор музичні докум. документальні новини політичні політ. Мал. 3. Середня частка програм деяких жанрів у добовому мовленні шести найпопулярніших українських телеканалів у будні та вихідні тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) преференції більшости глядачів і водночас реалізують та підтримують їх. Головним напрямком запроваджуваних у вихідні змін є посилення розважальної спрямованости програм, покликане сприяти приємному й безтурботному відпочинкові глядачів. Якщо у вихідні поряд із розважальними продуктами телевізійники все-таки знаходять трохи місця для тих, котрі мають змусити авдиторію замислитися або й занепокоїтися, то у вихідні вона має передусім сміятися, збуджуватися або в крайньому разі розчулюватися. Мало того, показувані у вихідні програми стосуються головно приватного життя (див. далі). Жанрів, що заохочують глядачів сприймати як частину їхнього повсякденного світу також громадське життя – політичних ток-шоу, документальних фільмів і навіть новин, – більшість українських телеканалів у вихідні майже не пропонують. Мал. 3 показує деякі характерні відмінності мовлення буденних і вихідних днів, усереднюючи жанрову структуру шести провідних каналів, показники яких на попередніх діяграмах подано окремо. Таке усереднення дає змогу знівелювати особливості каналів і водночас продемонструвати їхню спільну орієнтацію на більшу розважальність етеру вихідних днів. Утім, виняткові стратегії окремих каналів можуть уплинути й на середні результати для всієї вибірки: скажімо, активне наповнення документальними фільмами нічного, рекламно малоцінного етеру на Новому, з одного боку, та доповнення демонстрованих щонеділі класичних радянських кінострічок документальними історіями їх творення на СТБ, з другого, зрівняли загальні рівні присутности документального кіна у будні та вихідні, хоч на трьох інших каналах його протягом вікенду не було взагалі. Так само одна довга політична про- 4.1. Жанрово-тематична структура 223 грама, повторювана на «Інтері» в суботу зранку, зробила середній відсоток цього жанру для вихідних ненабагато меншим від буденного, дарма що решта каналів не мають у суботу й неділю жодної такої програми. Водночас діяграма чітко показує, що у вихідні телебачення пропонує набагато більше гумористичних та музичнорозважальних продуктів, але набагато менше новин. Проте, як показує висота стовпчиків на цій діяграмі, суто розважальними та цілком «поважними» жанрами нинішнє українське телебачення зовсім не обмежується – навіть якщо додати до цих двох категорій раніше пораховані серіяли та фільми. Останніми роками телебачення пропонує глядачам дедалі більше продуктів, так би мовити, проміжних жанрів, що різними способами поєднують розважальну, інформаційно-пізнавальну та соціяльно-публіцистичну орієнтації і завдяки цьому спроможні залучити чималі авдиторії за невеликих порівняно з фільмами та серіялами виробничих витрат. З одного боку, документальні розповіді (нерідко з постановними елементами) розширюють у бік видовищности, драматизму й авторської присутности жанр документального кіна. Зазвичай доповнені пошуком сенсації чи пікантности у виборі тем і аспектів, названі особливості роблять такі продукти привабливими для досить широкої авдиторії. Тому якщо традиційні документальні фільми просвітницького спрямування телеканали показують переважно вночі, то «змодернізовані» пізнавально-розважальні стрічки про «загадки історії» чи туристичну екзотику різних країн подеколи ставлять навіть у прайм-тайм. Задовольняючи гадане/творене бажання знати про певні події та явища, такі стрічки водночас позиціюють глядача не стільки як перейнятого суспільною проблемою громадянина, скільки як спраглого розваги відпочивальника, а отже, говорять із ним не дидактично, а (принаймні позірно) демократично. З другого боку, у низці шоу-програм світ серіялу чи фільму наповнюється (також позірною) автентичністю поведінки реальних людей у реальних, упізнаваних ситуаціях – від ремонту квартири й прийняття гостей до конфлікту з рідними чи пошуку загублених унаслідок життєвих перипетій близьких. Попри зумовлену типом ситуацієї та підходом до неї різницю співвідношення між прагматичним і емфатичним складниками пропонованого сприйняття, в кожному разі глядачі мають так чи інак ідентифікувати себе з героями й, отже, співпереживати їхні турботи й радощі та водночас учитися правильно діяти в подібних життєвих ситуаціях. Однак при цьому вони залишаються спостерігачами, для яких ті турботи та радощі є також або й головно розвагою (власне, як і в серіялах та фільмах). Не випадково присутні в деяких таких програмах глядачі в студії можуть хіба що аплодувати, але не брати участь у розмові ведучого з героями. Якраз обговорення відповідних аспектів життя – на відміну від показу індивідуального досвіду їх переживання – на більшості телеканалів майже немає. Щоправда, дискусійних ток-шоу, особливо на політичні теми, суттєво побільшало після Помаранчевої революції, яка продемонструвала інтерес населення до політики й усунула політичні перешкоди на шляху його медійного задо- 224 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу волювання. Проте більшість із них обмежуються проблемами політичного життя та збирають у студії політиків, гострі й часто нечемні дискусії між якими теж почасти стають для глядачів розвагою (див. 4.3.3). Розважальний аспект спостерігання за чужим життям особливо помітний у програмах про відомих людей, де співпереживання неминуче поєднується з, кажучи метафорично, підгляданням у замкову шпарину, можливістю якого виробники передусім і приваблюють авдиторію в анонсах таких програм. Втім, ці два типи – умовно кажучи, пізнавально-розважальний і соціяльнорозважальний – не охоплюють усього розмаїття таких проміжних програм, та й зарахувати конкретну програму до котрогось типу не завжди легко. Тому жанрова класифікація всього спектра телевізійних продуктів від інформаційно-публіцистичних до розважальних може бути лише приблизною, і зважуюся на неї я головно задля того, щоби показати співвідношення головних складників на різних каналах та відбиті в ньому відмінності їхніх мовленнєвих стратегій. На одному краю спектра я розташував виразно розважальні продукти перших двох поданих на попередній діяграмі категорій, додавши до них спортивні програми (що їх класифікація як розважальних є, звісно, небезперечною, хоч в Україні показують передусім видовищні види спорту, особливо футбол і бокс). Далі йдуть художні й анімаційні фільми та серіяли, котрі на більшості каналів, як уже сказано, займають понад половину етерного часу. Третьою важливою групою є продукти, що поєднують елементи розважального з одного боку та пізнавального й/або соціяльного з другого: від реаліті-шоу про кулінарію чи моду до ток-шоу про родинні драми й від конкурсів ерудитів до розмов із «зірками». Нарешті, на протилежному краю жанрового спектра зібрано продукти з переважно інформаційним або публіцистичним спрямуванням (крім новин, документальних фільмів і політичних ток-шоу, я зарахував сюди близькі до перших двох жанрів програми журналістських розслідувань та пізнавальні програми, в яких документальний елемент виразно переважає постановний). У результаті я одержав таку структуру мовлення чотирьох каналів, що втілюють різні стратегії поєднання розважального з пізнавальним і соціяльним (див. мал. 4). Якщо Новий і, меншою мірою, «1+1» воліють не змішувати жанрів, тож удень показують головно серіяли та фільми, а вночі (зокрема, задля дотримання ліцензій) ставлять в етер також просвітницькі документальні стрічки, то «Інтер» і особливо СТБ активно наповнюють денний і навіть прайм-таймовий етер різноманітними соціяльно-пізнавальними, як я їх назвав, програмами й таким чином підважують гегемонію кінопоказу. Враховуючи суттєве зростання частки «мішаних» жанрів третьої категорії протягом останніх років, можна припустити, що ця тенденція буде характерною і для дальшої еволюції мейнстримового українського телебачення. Жанрові властивості конкретного продукту, зокрема його розташування на спектрі між розважальним та інформаційним/соціяльним, певною мірою визначаються тематичним спрямуванням: приміром, політичне ток-шоу відрізняється від при- 4.1. Жанрово-тематична структура 225 Новий 1+1 Розважальні Серіяли та фільми Інтер Соціяльно-пізнавальні Інформаційно-публіцистичні СТБ 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 4. Середня частка програм різних категорій у добовому мовленні чотирьох популярних українських телеканалів протягом тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) свяченого подружнім стосункам чи паранормальним явищам (хоч не менше значення має спосіб організації дискурсивної взаємодії, що його телевізійники називають форма­том програми). Як я пояснював у 2.3.2, тематика медійних продуктів визначає горизонт того, про що людина може знати й, отже, думати – незалежно від того, що саме вона про них думатиме (ясна річ, медійний дискурс – не одинокий визначник цього горизонту, але коли йдеться про події, що відбуваються поза сферою власного досвіду людини, внесок цього дискурсу є головнимvii). Там ішлося передусім про новини, але це саме стосується й інших медійних жанрів, зокрема й розважальних, які теж у свій спосіб представляють певні події та процеси, а деякі й узагалі мають це за головне завдання – поряд із розважанням. Своєю чергою, пізнавальний горизонт визначає сферу можливого ідеологічного впливу медійних продуктів, адже любити чи ненавидіти, прагнути наслідувати чи поборювати або ж, як найчастіше відбувається, просто вважати нормальним можна тільки те, про що бодай щось знаєш. У випадку телебачення докладний аналіз тематичної структури я робитиму тільки для новин, але хочу в загальних рисах окреслити й тематичні пріоритети інших поширених жанрів, у контексті яких (щонайменше одного-двох із яких) більшість глядачів сприймає новини. Тематику продуктів цих жанрів я схарактеризую за трьома параметрами: соціяльною (суспільна ділянка), географічною та історичною локалізаціями. Оскільки головним продуктом прайм-тайму є серіяли, то саме вони становлять найімовірніший контекст сприймання вечірніх новинних випусків: на трьох із шести провідних українських каналів серіяли протягом буденної частини аналізованого тижня «обрамлювали» ці випуски з обох боків, а на інших трьох – «прилягали» Принаймні це слушно щодо дорослих людей, які вже не зазнають упливу інших потужних формувачів уявлень про безпосередньо не пізнаний світ: родинного виховання й шкільної освіти. vii 226 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу до них з одного. Мало того, повторюваність добового розкладу буднів – показ тих самих серіялів у той самий час кожного дня від понеділка до п’ятниці чи бодай четверга – спонукають людей виробляти звичку до телеперегляду в певні години, яка робить досить імовірним перебування біля телевізорів і в той час, коли показують новини (хоча, звісно, й не ґарантує, що частина авдиторії серіялів не перемикається на інший канал або не вимикає телевізори взагалі). З огляду на ймовірне поєднання цих двох типів продуктів у телевізійному репертуарі великої частини глядачів треба мати на увазі кориґування серіялами «порядку денного», що його пропонують новини (власне, хто кого кориґує, залежить від інтенсивности та впливу перегляду продуктів кожного типу для конкретної людини чи групи, але позаяк у фокусі мого аналізу перебувають новини, то його результати я маю сприймати з урахуванням імовірного впливу «суміжних» практик). Отже, більшість показуваних того тижня в прайм-таймі серіялів стосувалися приватного життя героїв (зосередження на якому було одним з аспектів ідеологічного впливу цих продуктів; див. 4.3.3). Ясна річ, вони проводили певний час і в публічному просторі, головно на роботі – проте ця діяльність була радше тлом для родинних, любовних та дружніх стосунків. Ба більше, публічна діяльність переважно стосувалася кар’єри, а не громадського чи політичного анґажування, якому в світі показуваних українцям серіялів по суті немає місця. Втім, частина серіяльної продукції зосереджувалася на публічній діяльності, а приватні стосунки ставали для неї тлом. Знову ж таки, об’єктом такого зосередження була не участь у громадському житті, а робота, кар’єра – передусім поліційна та військова, яку професійно непричетній до неї авдиторії можна показати цікаво, дотепно й психологічно напруженоviii. На різних каналах співвідношення продуктів, що наголошували приватне та професійне, помітно варіювалося – проте загалом серіяли передусім про приватне життя дещо переважали (див. мал. 5)ix. Одинока коротка (всього чотири серії) стрічка, в центрі якої стояло громадське життя, стосувалася виняткових історичних обставин – виживання людей у блокадному Лєнінґраді в роки Другої світової війни1, – що їх глядачі навряд чи проєктували на нинішні мирні часи, але могли сприймати як частину своєї історії (див. 4.4.2). viii Втім, у різні часи на українських телеканалах показувано також серіяли про людей інших професій, як-от медиків, водіїв вантажівок («далекобійників») чи студентів. Однак «професійний спектр» серіялів залишається дуже обмеженим, що може передусім зумовлюватися гаданим спектром інтересу пріоритетних категорій глядачів та можливістю його задоволення якісними (за стандартами жанру) продуктами, але водночас неминуче впливає на цей інтерес, роблячи не представлені в телеетері професії менш привабливими й/або менш помітними для авдиторії. ix Співвідношення однотипних продуктів різного тематичного спрямування я аналізував, рахуючи не тривалість, а кількість – не лише тому, що приблизно однакова тривалість продуктів певного типу дозволяє таким чином спростити підрахунки, а й з огляду на важливість передусім наявности продуктів того чи іншого спрямування для можливости глядацького вибору на користь їх систематичного перегляду. 4.1. Жанрово-тематична структура 227 Інтер 1+1 Новий ICTV СТБ приватне професійне громадське Україна Загалом 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 5. Частка серіялів, зосереджених на приватному, професійному та громадському житті, в серіяльному показі шести найпопулярніших українських телеканалів у прайм-тайм буднів тижня 31.03–6.04.2008 (кількість серій у відсотках від загальної) Ця стрічка була винятковою також із погляду хронологічної локалізації: решта показуваних того тижня в прайм-таймі серіялів представляли не минуле, а сучасне, тобто останнє десятиліття чи два, у випадку українських та російських суспільств наочно відділені від раніших часів творенням нових держав і суспільних систем. Утім, останніми роками серіяли (зазвичай короткі, на кілька серій) про давніші, головно радянські часи (зокрема про війну між СРСР і гітлерівською Німеччиною) стали на українських каналах звичним явищем, хоч і далеко не таким частим, як продукти на теми сучасного життя. Поширеності радянського минулого сприяла та обставина, що більшість серіялів, особливо прайм-таймових, становили продукти російського виробництва, а також українська продукція, котра, як я зазначав у 3.2.3, зорієнтована передусім на російський ринок, а отже, на гадані преференції російської авдиторії. Тому хоча в структурі виробництва серіялів українські продукти посідають чимале місце, за контекстом представлюваних подій, тобто місцем і національною належністю героїв, частка України в серіяльному світі залишається мізерною. Цей світ залишається поділеним на російську й західну (головно американську) частиниx. У прайм-таймових продуктах – а отже, в репертуарі всіх тих споживачів серіялів, які вдень працюють або навчаються, – російська частина абсолютно переважає. Втім, Про ймовірний ідеологічний уплив такого «розчинення» української телепродукції в російській я докладніше говоритиму в 4.4. x 228 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу Серіяли (виробництво) Серіяли (контекст) Росія/СРСР Фільми (виробництво/контекст) Україна Захід Шоу (виробництво) 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 6. Розподіл серіялів, художніх фільмів і шоу за географією виробництва й/або контексту в прайм-тайм буднів тижня 31.03–6.04.2008 (кількість серій у відсотках від загальної; враховано всі продукти, показ яких цілком або частково відбувався у прайм-тайм)xi частина таких людей воліє дивитися не серіяли, а показувані пізно ввечері в будні художні фільми, в яких набагато більше західного й трохи більше історичного, хоч виразно українського так само майже немає (див. мал. 6). Приблизно таким самим є розподіл цілоденного кінопоказу вихідних, також доступного для людей, що в будні працюють. Та, власне, і в серіялах поза межами буденного прайм-тайму частка західних продуктів суттєво вища, хоч на всіх каналах, окрім Нового, їх усе одно набагато менше, ніж російських. Іншим типом продуктів, суттєва присутність якого в телеетері дає підстави розглядати його як чинник формування тематичного «порядку денного» й контекст для сприймання новинних випусків, є різноманітні ток- і реаліті-шоу. Різнорідність цих продуктів ускладнює їх підрахунок, а отже, робить дуже неточним і, власне, не надто потрібним кількісний аналіз тематичної структури цього складника телевізійного дискурсу. Тому обмежуся кількома якісними спостереженнями. Якщо говорити про буденний прайм-тайм, то такі програми постійно присутні лише в етері двох каналів моєї вибірки – «Інтеру» й СТБ, – котрі, як я вже показував, надають багато місця «проміжним» соціяльно-пізнавальним жанрам. «Інтер» зазвичай починає праймовий етерxii «соціяльним» ток-шоу, присвяченим стосункам між близькими одне одному людьми, а завершує сенсаціялістськи зорієнтованим документальним фільмом2. СТБ У випадку фільмів виробництво й контекст цілком збігаються, адже протягом аналізованого періоду на українському телебаченні не показано жодного фільму українського виробництва (де міг би бути російський контекст). xii Вживаючи теперішній час, я вказую на типовість такої структури мовлення, але місце конкретних типів продуктів у різний час може змінюватися. Тут описано структуру того тижня, на якому я зосере­ джуюся в усіх підрахунках. xi 4.1. Жанрово-тематична структура 229 спочатку пропонує пізнавально-розважальне шоу про приготування їжі та приймання гостей, а потім показує програми про життя «зірок», кримінальні справи радянських часів та різноманітні паранормальні явища3. В окремі дні тижня обидва канали випускають програми журналістських розслідувань на суспільно-політичні теми, а «Інтер» щоп’ятниці завершує прайм політичним ток-шоу про головні події тижня4. На інших каналах у прайм-тайм або взагалі немає нічого, крім серіялів, фільмів і новин (Новий), або ж за весь тиждень вони показують одне чи кілька шоу про політичні чи міжособистісні проблеми («Україна», «1+1», ICTV)5. Здебільшого канали виробляють свої шоу самі (часто за західними або російськими форматами), хоча СТБ та «Україна» велику частину купують у Росії. Загальне співвідношення українських та російських продуктів цього жанру в праймовому етері шести каналів див. на мал. 6 (західних шоу в прайм-таймі немає, та й в інший час їх показують усього кілька)xiii. В інший час доби у будні українські канали показують також програми про судові позови, якість продаваних харчів і приготування страв, автомобілі, перше побачення, здібності екстрасенсів, туристичні принади різних країн світу й усілякі інші цікавинки. У вихідні тематич­ний спектр цих програм (як і жанровий спектр цілого телевізійного дискурсу) зміщується в бік приватного та розважального: майже зникають журналістські розслідування й ток-шоу про політичні чи соціяльні проблеми, зате стає набагато більше реаліті-шоу, учасники яких облаштовують житло, куховарять, змінюють вигляд відповідно до вимог моди чи шукають любов­них/сексуальних партнерів. Зосередження різних каналів на більш чи менш однаковому наборі тем чітко показує, які аспекти життя вони вважають доречними для пересічних людей (з-поміж яких телевізійники і добирають учасників таких шоу, пропонуючи охочим зголошуватися). Хоча взаємодія в показуваних практиках певною мірою розважає глядачів, вони мають також ідентифікуватися з героями та пов’язувати себе з практиками, зокрема дізнаватися про ефективні способи участи в них. Натомість у політичних ток-шоу відомі учасники радше розважають глядачів сварками, не даючи нагоди для ідентифікації зі своєю діяльністю. Так само й у програ­мах журналістських розслідувань глядачам указують на різноманітні суспільні проблеми (і почасти вчать уникати їхніх згубних наслідків), але не залучають до розв’язання тих проблем і навіть не інформують, чи намагається їх розв’язувати хтось інший, зокрема влада [Корнейко, Минко 2008]. Тим часом реалітішоу, в яких пересічні люди брали б участь у виборах, займалися благодійністю чи обстоювали свої права в суді, на українських каналах майже немаєxiv. xiii Тут мені було легше аналізувати структуру виробництва, а не представлюваних контекстів, адже в одній програмі часто-густо поєднуються кілька сюжетів, у яких можуть бути різні контексти. Мій вибірковий перегляд засвідчив, що контекстуальна структура близька до виробничої, але дещо зміщена в бік російських процесів, яким присвячено частину сюжетів і в програмах українського виробництва (але не навпаки). xiv Єдиним винятком в аналізований період було шоу «Судові справи», показуване на «1+1» щобудня в передпраймовий час. 230 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу Відмінності між різними типами шоу стосуються не самої тематики представлюваних процесів, а способу представляння, який упливає на ставлення до тих процесів, зокрема на сприйняття важливости певних тем для світу/країни та для конкретного глядача. Не лише приватне життя посідає в світі шоу та серіялів більше місця, ніж суспільне, кориґуючи тематичні пріоритети новинних випусків, а й представлення приватних і професійних практик як частини життєвого світу глядача неявно ставить їх на пріоритетну позицію, ще більше змінюючи «порядок дня», пропонований у новинах. Іншим важливим напрямком змін є активне представляння російських процесів (котрі до того ж постають як ідентифіковний для української авдиторії контекст), що радикально розбігається з україноцентричними та прозахідними пріоритетами новин (див. 4.2.1). До аналізу ідеологічного впливу різних аспектів жанрово-тематичної структури телевізійного дискурсу я повернуся в другій половині розділу. 4.1.2. Газети У газетах – принаймні тих, що розраховані на продаж задля прибутку, а не на безплатне чи директивне розповсюдження задля поліпшення іміджу видавців або їхніх патронів – пострадянські часи теж ознаменувалися зростанням різноманітности, розважальности й інтересу до приватного життя. В цьому разі ієрархічне співвідношення між жанром і темою як чинниками структурування медійного дискурсу зворотне до телевізійного: не тематична спрямованість реалізує та модифікує стандарти певного жанру, а радше навпаки. Макроструктуру кожного газетного числа (та, завдяки повторюваності чисел і подібності різних видань, всього дискурсу окремої газети й навіть сукупного дискурсу публікованих у суспільстві газет певного типу) визначають теми, на присвячених яким сторінках співіснують тексти різних жанрів, що їх спектр для різних тем може різнитися. Водночас окремі сторінки може бути виділено для текстів певного жанру (наприклад, коментарів чи листів до редакції), котрі, відповідно, охоплюють ширший чи вужчий спектр різних тем. А в деяких випадках тематичне й жанрове структурування поєднується на сторінці без явного підпорядкування одного чинника іншому. Приміром, сторінки головних новин виділяють і за тематичними критеріями (зазвичай національні та міжнародні новини подано окремо), і за жанром (найчастіше це новинні статті та короткі повідомлення). Одним із наслідків такої мішаної структури є розпорошення новинних текстів по різних жанрових і тематичних сторінках, а отже, відсутність межі між новинною та неновинною частинами більшости газет, що змушує дослідника аналізувати все число, а не лише новинний «блок», який відповідав би випускам новин на телебаченні. Порівняння структури різних українських газет демонструє подібне співвідношення впливу тематичного та жанрового чинників у доволі відмінних одне від одного виданнях. Цей та інший показник я вимірюю, як і для телебачення, на матері- 4.1. Жанрово-тематична структура 231 ФК Сегодня ВВ ГПУ Тематичні День Змішані Жанрові УК 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 7. Співвідношення кількости тематичних, жанрових і змішаних сторінок у випусках п’яти загальноукраїнських газет протягом тижня 24–29.03.2008 (у відсотках) ялі тижневої вибірки газет, цього разу на один тиждень ранішої (24–29.03.2008)xv. Вибірку складають видані протягом тижня числа найпопулярніших українських щоденників різних категорій – від таблоїдів до поважних газет для освіченої авдиторії та офіційних видань органів влади. Втім, для характеристики окремих вимірів структури газетного дискурсу я залучатиму лише певну частину вибірки, маючи на меті продемонструвати головні тенденції та водночас не витрачати зайвого часу на підрахунки. Співвідношення тематичної, жанрової та змішаної зумовлености окремих сторінок я покажу на прикладі чотирьох різних (напів)таблоїдів («Факты и комментарии», «Сегодня», «Вечерние вести» та «Газета по-українськи»), однієї «якісної» газети («День») та офіціозу («Урядовий кур’єр»). Як видно з мал. 7, у цьому сенсі вони не дуже відрізняються. В усіх газетах жанрово специфічними є перша й остання сторінки, а також, залежно від характеру видання, коментарі, листи, фотопанорами й/або добірки матеріялів, присвячені якійсь одній проблеміxvi. Від загальної тенденції переважання тематичних сторінок найбільше відхиляються «Урядовий кур’єр» (УК) та «Факты и комментарии» (ФК). Якщо в першому випадку ймовірною причиною є переважне зосередження на одній темі – діяльності органів Вказані дати охоплюють дні від понеділка до суботи: у неділю українські газети не виходять, та й у понеділок виходять усього кілька. Вибір іншого, ніж для телебачення, тижня для докладного аналізу газетної продукції зумовлений прагненням зосередитися тільки на одному типі медій, аби могти уважніше його вивчити. Водночас для аналізу новин у газетах і на телебаченні (див. 4.2) я вибираю той самий тиждень, щоби мати змогу порівняти представлення тих самих подій у медіях різного типу. xvi В останньому випадку кожну таку сторінку (часом і її назву) визначає одна тема, але вона може бути різною, а незмінною залишається зосередженість на ній усіх різножанрових текстів, що й стає своєрідним жанром сторінки. xv 232 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу влади, – котре обмежує можливості тематичного структурування й спонукає до жанрового, то в другому йдеться радше про вибір редакції на користь виділення сторінок за жанровими ознаками, частина яких до того ж залишаються досить нечіткими, щоб дозволяти не тільки тематичну різноманітність, а й жанрові варіяції. Якщо говорити про тематично структуровану частину газети, то між різними виданнями можна виявити чимало відмінностей, хоча на перший погляд ці частини досить подібні. Майже всі видання виділяють окремі сторінки на тексти про спорт, культуру, події за кордоном та «програму» телебачення (винятком тут є лише «УК», якому на всі ці теми – крім останньої – не вистачає місця, адже його переважно займає представлення діяльности влади). Найпомітніше відрізняються набори тем у порівняно «тонких» (8–16 сторінок таблоїдного формату А3) давніших газетах і нових, суттєво «товщих» (від 16 до 32, а в окремі дні й до 48 сторінок). Якщо видання першого типу, крім перелічених вище «стандартних» тем, можуть присвятити решту тематичної секції хіба що на сторінку під загальною назвою «Суспільство», яка охоп­лює широкий спектр тем від криміналу до релігії, то за другого типу вистачає місця й на окремі сторінки про медицину, освіту, правоохоронну сферу тощо. А крім спільного для всіх газет тижневого розкладу програм ширшого чи вужчого списку популярних телеканалів, «товсті» газети нерідко подають «афішу» географічно доступних частині їхніх читачів – переважно зосереджених у великих містах – способів публічного дозвілля. Нарешті, газети з виразною орієнтацією на якесь одне місто чи реґіон (зокрема місцеві випуски загальноукраїнських газет) одну або навіть кілька сторінок відводять матеріялам на цю, так би мовити, географічно окреслену тему. Проте збільшення обсягу газетного випуску дає видавцям змогу не лише охоп­ лювати більше різних тем, а й звертати особливу увагу на ті, які вони вважають найважливішими для приваблення та утримання читачів. Скажімо, з 32 сторінок пересічного числа «Сегодня» протягом розглядуваного тижня жодної не було присвячено релігії, праву, етнічним проблемам, сільському господарству й економіці загалом (як виробництву товарів і послуг, а не тільки споживанню), тоді як у вдвічі меншій за обсягом «Україні молодій» (УМ) за цей час з’явилося по дві сторінки під назвами «Нація» й «Економіка» та по одній – «Релігія», «Право» та «Селяни і Ко»6. Найбільше, так би мовити, доданого місця «Сегодня» присвячує різноманітним аспектам масового споживання: від здоров’я та навчання (що постають не як ділянки суспільного життя, а як сектори споживчого ринку) до авт і туризму. Цим аспектам гаданого (й водночас пропонованого) світу читачів присвячено щоденні тематичні вставки під загальною назвою «Твоє», зазвичай аж на вісім сторінок7. Редактор газети Ігор Гужва потвердив: це був свідомий вибір, зумовлений уявленням редакторів про те, що, поряд з інформуванням, однією з головних функцій газети має бути надання читачам порад щодо того, «як їм будувати своє життя». А що інші видання цю функцію тоді майже не виконували, то редактори «Сегодня» побачили «можливість на цьому добре спрацювати» [інтерв’ю Гужва 2008]. 4.1. Жанрово-тематична структура 233 На чільне місце поставила поради щодо споживання й порівняно нова, хоч поки що й усього 16-сторінкова «Газета по-українськи» (ГПУ), яка намагається дати масовій україномовній авдиторії матеріяли на ті теми, що їх вона інакше шукала б у російськомовних виданнях (як шукала в ті часи, коли одинокими щоденними газетами українcькою були доволі інтеліґентськи зорієнтовані «УМ» та «День», котрі, відповідно, мали значно менші наклади). Одначе редактори ГПУ» мусять ураховувати, що їхня здебільшого зосереджена в селах і містечках авдиторія має інші споживчі та дозвільні можливості й, отже, пріоритети, ніж переважно міські читачі «Сегодня», – і водночас вони намагаються прилучити до цієї авдиторії міщан заходу й центру, які ладні читати українською. Тому крім адресованих (не конче рівною мірою) обом категоріям сторінок про здоров’я, їжу, одяг, житло, подорожі, авта й мобільні телефони та суто «міській» – про нерухомість, газета пропонує шпальту про сад та город для селян і міщан-дачників, а «замість» афіш міського культурного дозвілля — уривки з творів малознаних в Україні письменників8. Зорієнтована передусім на мешканців одного міста «Газета по-киевски» (ГПК), навпаки, докладно представляє можливі способи дозвілля на сторінках під назвою «Що робити ввечері» (чи «у вихідні») та звертає увагу на різні аспекти специфічно міського «життя по-київськи»: від спільних для більшости киян проблем маршруток та дитячих лікарів аж до виразно партикулярних і для загалу радше екзотичних, як-от доля безпритульних чи святкування Пуриму. І замість давати читачам змогу прочитати уривок із якогось одного твору, «ГПК» щотижня пропонує їм двосторінковий огляд десятка нових книжок та авдіо- й відеодисків – і навіть указує, скільки вони коштують на київському ринку «Петрівка»9. Мал. 8 та 9 показують відмінності і між цими трьома газетами для (дещо різної) масової авдиторії, і між ними й тими виданнями, що розраховані на освіченіших та ідеологічно визначеніших читачів. З одного боку, таблоїдна орієнтація означає пріоритет розваг над проблемами, а споживання – над суспільною діяльністю, тому в межах цієї орієнтації можливі відмінності хіба що в співвідношенні різних типів (і тематичних, і жанрових) розваг та частці матеріялів на нерозважальні теми (де, як я покажу далі, ці видання все одно намагаються вводити розважальні елементи). З огляду на локалізацію своїх читачів «ГПУ» не пропонує мегаполісних «рецептів» культурного дозвілля: на її шпальтах воно обмежується розкладом телепрограм. Трохи менше уваги вона приділяє і різним аспектам споживання, водночас незвично багато місця, як на таблоїдні мірки, надаючи матеріялам про політику, економіку, культуру й історію. «Сегодня» вирізняється дуже великою часткою шпальт, присвячених спорту (яку суттєво збільшує понеділкова тематична вставка), а «ГПК» досить багато пише про суспільні проблеми, хай і поєднуючи в цих текстах публіцистичну проблематизацію з розважальними «цікавинками». З другого боку, хоч би як відрізнялися одна від одної тематичні структури цих і подібних до них масових газет, їхні відмінності залишаються незначними 234 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 30 Сегодня 25 ГПУ ГПК 20 15 10 5 0 Політ. Екон. Культ. Історія Сусп-во Спорт Спожив. Культ. дозв. Мал. 8. Частка сторінок на різні теми в трьох виданнях для масової авдиторії протягом тижня 24–29.03.2008 (у відсотках від загальної кількости тематично окреслених сторінок) 30 Сегодня 25 ВВ 20 УМ День 15 10 5 0 Політика Економіка Право Культ. + істор. Сусп-во Спожив. Мал. 9. Частка сторінок на різні теми в чотирьох щоденних виданнях для різної авдиторії (у відсотках від загальної кількости тематично окреслених сторінок) на тлі досить радикальної різниці між (напів)таблоїдами та «якіснішими» виданнями для вибагливіших читачів, котрі шукають у газетах не так розваг, як інформації, аналізу й дискусій. Ця різниця орієнтацій виявляється головно в жанровій структурі, про яку йтиметься далі, але й у тематичній вона дається взнаки більшим зосеред­женням на суспільному житті та, відповідно, меншою увагою до при- 4.1. Жанрово-тематична структура 235 ватного споживання й дозвілля. Щоби продемонструвати ці тематичні відмінності, порівняю «Сегодня» з двома виразніше політично зорієнтованими газетами для масової авдиторії – пов’язаною з Блоком Юлії Тимошенко «Вечерние вести» (ВВ) й близькою до Віктора Ющенка «Україною молодою» – та «якісним», тобто розрахованим передусім на освічених читачів, «Днем». Деякі відмінності в структурі тематичних сторінок виявляються дуже промовистими. Зокрема, «ВВ» й «УМ» досить багато місця віддають на політику, правоохоронну діяльність та соціяльні проблеми, «УМ» також звертає особливу увагу на культуру й історію, а «День», окрім цих двох тем, чимало пише про економіку, яку решта неспеціялізованих щоденних газет майже або й цілком іґнорують. Можна сказати, що «ВВ» поєднує таблоїдну орієнтацію з нетаблоїдною увагою до політико-правових проблем, а «УМ» – до національно-культурних (як я вже згадував, вона навіть має окрему сторінку «Нація»). Власне, структура тематично окреслених сторінок не дає повного уявлення про тематичну структуру всього випуску газети, адже на цю останню впливають також жанрові та змішані сторінки (тому розбіжність між двома розподілами особливо істотна в тих виданнях, де таких сторінок найбільше). Скажімо, відсутність у багатьох газетах окремих шпальт про політику зовсім не означає відсутности там матеріялів на цю тему: вони становлять велику частину текстів не лише на сторінках головних новин, а й на шпальтах коментарів, проблемних інтерв’ю, листів до редакції тощо. Серед головних новин може бути також багато матеріялів на теми кримінально-правоохоронної діяльности, а інтерв’ю з відомими людьми часто-густо стосуються питань культури, спорту чи бізнесу. Проте вивчати тематичну структуру випуску за темами окремих матеріялів набагато важче, ніж за назвами сторінок, адже треба не лише рахувати дуже багато текстів, а й якось вимірювати обсяг кожного з них, що означає або дуже приблизне визначення частки сторінки, яка на нього припадає, або марудне вимірювання газетної площі. З огляду на забарність цієї процедури обмежуся суто ілюстративним представленням тематичної структури низки газет різних категорій, усередненої в кожному випадку за двома випусками, що їх я вибирав з огляду на типовість для розглядуваного періоду існування газети. Позаяк типовість відбивається передусім у стандартній для цього видання сторінковій структурі, я не брав до розгляду тих випусків, що мають тематичні додатки, а отже, більшу від звичайної кількість сторінок. Утім, вибір двох чисел із п’яти чи шести неминуче означає також урахування якихось зі щоденно змінних сторінок і пропускання інших. І хоча я намагався вибирати випуски з різними наборами, це не дало змоги врахувати середню за весь тиждень структуру сторінок і, відповідно, окремих текстів, тому деякі тематичні категорії мій підрахунок відбиває дуже неточно. Власне, досить приблизним є весь цей підрахунок, бо я не вимірював площі окремих текстів, а оцінював їхню частку на шпальті, задля спрощення зрівнюючи більш-менш однакові за розміром внески й водночас дещо 236 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу УК День УМ Політика + економіка КВ НП + кримінал ФК Культура + історія Соціяльна сфера Сегодня Інше ГПУ 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 10. Тематична структура семи щоденних газет для різної авдиторії (частка текстів різної тематики у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів у двох числах тижня 24–29.03.200810) перебільшуючи вагу коротких повідомлень і анонсів, аби відбити значущість, котрої надає їм публікація як вербально й графічно відокремлених текстів. Одержану внаслідок такого підрахунку структуру семи газет різних категорій – «УК», «Дня» та п’яти (напів)таблоїдів, що відбивають особливості різних етапів розвитку української пострадянської преси, від заснованих на початку 1990-х «України молодої» та «Киевские ведомости» (КВ) до «постпомаранчевої» «ГПУ», – подано на мал. 10. А що окремий показ усіх тематичних категорій зробив би діяграму геть нечиткою, то я об’єднав деякі з них у типологічно споріднені пари, а решту (зокрема ті нещоденні, на точність вимірювання яких дуже вплинула моя вибірковість) залишив у категорії «Інше». Як видно з діяграми, найбільше вирізняються тематичні структури двох нетаблоїдних видань, в яких набагато більше матеріялів присвячено політиці й економіці та, відповідно, менше текстів на «інші», не внесені до мого переліку теми (в решті вибірки найголовнішими з них є спорт, споживання та життя «зірок»). Натомість газети для масової авдиторії, хоч би коли вони були засновані, якою мовою виходили та на яку категорію читачів передусім орієнтувалися, пропонують досить подібні співвідношення матеріялів різної тематики. В кожній з них політика не переважає, але й не перебуває на марґінесі, так само як інша характерна тема «якісної» преси, культура та, з другого боку, катастрофи й злочини, зосередження на яких зазвичай уважають типовою рисою таблоїдів (у «поважних» виданнях, як свідчить діяграма, на цю тему пишуть мало). Пізніше засновані російськомовні масові газети відрізняються від своєї попередниці «КВ» головно зміщенням уваги від культури як твор- 4.1. Жанрово-тематична структура 237 чости до осіб її творців та від суспільних проблем до приватного життя й споживання. Те саме можна сказати й про україномовні «УМ» та «ГПУ»: в другій менше політики й особливо культури та, відповідно, більше приватних історій і споживчих рецептів. Звісно, загальна подібність пізніших видань до раніших свідчить не тільки про консерватизм перших, а й (може, навіть передусім) про модернізацію других, котрі намагаються втримати читача запровадженням тих самих тем і жанрів, що їх принесли на ринок новопосталі конкуренти. Чи не найяскравіше відбилася ця модернізація на структурі «України молодої», яка тепер має, зокрема, спеціяльні сторінки про здоров’я, закупи, столичну афішу та кількасторінкові добірки про спорт і культуру11. Втім, між газетами зберігаються суттєві відмінності й у виборі тем усередині широко окреслених ділянок, і в «обрамленні» представлюваних подій і процесів, яке почасти відбивається в жанровій структурі текстів на певні теми. Якщо говорити про теми, то редакція газети може робити не тільки «горизонтальний» вибір між різними частинами певної суспільної ділянки (приміром, металургією та сільським господарством в економіці чи літературою та музикою в культурі), а й «вертикальний», між різними соціяльними «рівнями» (як-от між макроекономікою та індивідуальним підприємництвом чи між академічною та аматорською культурою). Вибір таких підтем відбивається в переважанні тих чи тих суб’єктів представлюваних подій та процесів – хоча з погляду мотивів і процедур медійників зв’язок радше зворотний: увага до певних суб’єктів зумовлює зосередження на тих ділянках, де відбувається їхня діяльність. Скажімо, орієнтація «Урядового кур’єра» на представляння діяльности владців спонукає його писати головно про політику й управління, а не про дрібне підприємництво чи дозвілля. Натомість газети для мас пишуть радше не про макроекономіку, а про споживання та виживання звичайної людини, хоча політику вони теж здебільшого подають як діяльність влади, а не життя громадян під її впливом. Водночас у ділянці культури різниця між темами (напів)таблоїдів та «якісних» видань є радше «горизонтальною»: перші пишуть головно про популярну культуру, а другі – про елітарну, але в обох випадках ідеться про творчість «верхів», хай і призначену для споживання на різних «поверхах» соціяльної ієрархії. Радикальніше відрізняється від панівного стандарту практика «Газети по-українськи», яка на сторінці «Люди» постійно пропонує не тільки звичні для масових видань історії з життя знаменитостей, а й розповіді про соціяльно пересічних, хоч і не зовсім звичайних людей – утім, не вважаючи за можливе цілком відмовитися від першого складника, котрий викликає інтерес у широкої авдиторії [інтерв’ю Рубан 2008]xvii. Я цілком усвідомлюю, що ідеологічні мотиви та наслідки таких представлень зовсім не зводяться до вибору поміж елітами й масами. Розглядаючи тут – у дещо спрощеному вигляді, покликаному сприяти класифікації та підрахункові – різні тематичні та жанрові пріоритети, я відкладаю аналіз їхніх ідеологічних імплікацій до 4.3. xvii 238 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу УК День УМ влада/політики інші еліти Сегодня маси ГПУ 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 11. Тематизація влади, інших еліт та мас у текстах п’яти щоденних газет для різної авдиторії (частка текстів, передусім присвячених членам цих груп, у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів у двох числах тижня 24–29.03.2008) Мал. 11 демонструє «вертикальні» тематичні пріоритети п’яти газет на прикладі тих самих двох чисел кожної з них, що їх я вище аналізував із погляду «горизонтального» вибору поміж суспільними ділянками. Хоча вибір на користь влади, інших еліт та мас у багатьох текстах є далеко не очевидним (часто там діють водночас члени двох або й усіх трьох групxviii, та й належність окремих осіб до певної групи може викликати сумніви), мій підрахунок, за всієї приблизности, чітко показує подібності та відмінності між різними виданнями. Не лише офіціозний «УК», а й розрахований на освічені верстви «День» зосереджується передусім на діяльності еліт, хоча в другому випадку влада не посідає серед них чільного місця. Натомість розраховані на ширшу авдиторію «Сегодня» та «ГПУ» набагато більше уваги приділяють масам, зокрема в матеріялах про споживання та приватне життя. «УМ» виявляється посередині між цими двома групами, поєднуючи традиційний інтерес до еліт із намаганням порушувати теми, що мали б зацікавити маси. Втім, і про маси, і про еліти вона пише не зовсім те, що таблоїди: в першому випадку з рецептами споживання сусідять проблемні статті соціяльної тематики, а в другому замість розповідей про «зірок» часто з’являються літературномистецькі рецензії. Зрештою, і в «ГПУ», «ВВ» та інших виданнях для широких мас теж з’являються нетаблоїдні тексти, а в «якісній» пресі часом можна побачити розважальне «читво». Як показують ці приклади, особливості дискурсу газети, зокрема її місце на спектрі між «поважними» й «жовтими», визначають не лише тематичні пріоритети, а й їхнє жанрове втілення. Проте заки перейти до жанрових особливостей газетного дискурсу, хочу завершити розмову про тематичну структуру, розглянувши ще один її аспект – географічxviii У таких випадках я розділяв відносний обсяг тексту поміж кількома категоріями відповідно до гаданого співвідношення присутности їхніх представників. 4.1. Жанрово-тематична структура 239 ну локалізацію представлюваних подій і процесів. У головному поділі – між текстами про Україну та закордон – розглянуті газети принципово не відрізняються: тексти першого типу вочевидь переважають, займаючи близько чотирьох п’ятих усієї площі (точніше, від 75 до 85 відсотків, а в «Урядовому кур’єрі» та «Голосі України» – понад 90). Але й про закордонні події всі видання (крім двох офіціозів, котрі здебільшого згадують про інші країни в зв’язку з двосторонніми стосунками чи пригодами українців на їхній території) пишуть досить багато – не лише на спеціяльних географічно виділених сторінках, а й на деяких тематичних, зокрема шпальтах про спорт, культуру й «зірок». Утім, на більшості сторінок не пов’язаних з Україною текстів не буває майже ніколи, тобто відповідні теми – такі різні, як політика, право, ціни на харчі й облаштування житла – журналісти обговорюють як специфічно українські, цікаві читачеві саме тим, як відповідні процеси відбуваються в його власній країні, а не десь-інде. Більше відмінностей поміж різними виданнями в реґіональному розподілі закордонних матеріялів, перш за все у співвідношенні уваги до Росії та Заходу. Аби зменшити похибку, я порахував обсяги текстів про Росію, Захід, сусідні країни та решту світуxix не в двох, а в усіх випусках розглядуваного тижня (зосередженість «закордонних» текстів на певних сторінках дозволяла зробити це з меншими зусиллями, ніж вимагав би аналіз тижневого набору з погляду тематичного чи соціяльного розподілу). Як видно з мал. 12, матеріяли про Захід переважають в усіх газетах, становлячи близько половини або й понад половину загального обсягу «неукраїнських» текстів. Водночас частка Росії в усіх виданнях, за винятком «України молодої», теж досить висока: від однієї п’ятої до майже двох п’ятих, що або дорівнює частці решти країн світу, або навіть значно переважає її. Особливо багато матеріялів про Росію в газетах, що передусім орієнтуються на масову авдиторію великих міст, як-от «Сегодня» та «Вечерние вести», де цих матеріялів ненабагато менше, ніж присвячених Заходові. Біполярність географічного розподілу текстів посилює відсутність (за винятком тієї-таки «УМ») матеріялів про інших, ніж Росія, сусідів, зокрема й таких великих та важливих у сенсі економічних, культурних, туристичних і/або родинних зв’язків, як Польща, Білорусь чи Туреччина. Ця обставина виразно ілюструє сформульовану в 2.4.3 тезу про те, що чинні механізми одержання інформації можуть істотно спотворювати систему концентричДо Заходу я залічував, окрім звичних США, Канади, Західної Европи, Австралії та Нової Зеландії, европейські посткомуністичні країни (звісно, без країн СНД), але не залічував Японії, котру культурно сприймають радше як частину Сходу. Протиставляти Заходові можна було б не тільки Росію, а всі держави СНД як інший геополітичний табір та інший «вектор» для України, але це означало би приписувати антизахідність усім цим державам (водночас годі й однозначно вилучити з-поміж них прозахідні). Що ж до сусідів, то я вважав ними всі країни, які мають з Україною сухопутний або морський кордон, тобто з Туреччиною та Грузією, але без решти Закавказзя та Балтії – що в культурному сенсі також дещо проблематично, але логічно з погляду географії. xix 240 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу День УМ ГПУ Захід КВ Росія ВВ сусіди інші Сегодня 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 12. Співвідношення обсягу текстів про Росію, Захід, сусідні країни та решту світу в шести щоденних газетах (у відсотках від загального обсягу матеріялів про закордон у випусках протягом тижня 24–29.03.2008) них сфер близькости/представлености, яка мала б характеризувати міру присутности різних країн у медійному дискурсі. Майже не маючи власних кореспондентів за кордоном і покладаючися головно на матеріяли західних та російських інформ­ аґентств, українські медії мимоволі відбивають пріоритети центрів, розташованих у Нью-Йорку, Лондоні й Москві (пор. 4.4.1). На перешкоді прямому передрукові текстів з інших країн, що їх українські журналісти могли би брати з інтернету (і, за повсюдного нехтування авторського права, публікувати просто з посиланням на джерело, не переймаючися дозволом на публікацію), стоїть також поширене незнання інших мов, окрім російської та почасти англійської. Втім, польською та білоруською принаймні дехто з журналістів читати вміє (до того ж у Білорусі багато медій використовують російську, а в Польщі – англійську). Тож неувага до цих сусідів відбиває також свідоме чи несвідоме уявлення про їхню неважливість, яке визначає пріоритети «поважних», зокрема політичних новин, та про байдужість географічної локалізації в тих, котрі призначені перш за все розважати авдиторію (як потвердили інтерв’юйовані редактори [наприклад, інтерв’ю Рубан 2008], беруть те, що є, тобто головно матеріяли про Захід). Про сусідів згадують або в зв’язку з двосторонніми стосунками, що їх запрошують «висвітлювати» українські посадовці, або з приводу гучних подій, матеріяли про які потрапляють на західні чи російські інформаційні «стрічки». Власне, це стосується й текстів про решту світу – хіба що для далеких країн не випадає й очікувати такого рівня присутности в українських медіях, як для близьких. Ключову роль уявлень медійників про важливість – насамперед для їхніх читачів, але й для них самих та країни загалом – тих чи інших частин світу особливо 4.1. Жанрово-тематична структура 241 День УМ ГПУ Україна КВ Росія ВВ Захід інші Сегодня 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 13. Співвідношення обсягу пов’язаних із культурою текстів про Україну, Росію, Захід та інші країни світу в шести щоденних газетах (у відсотках від загального образу таких текстів у випусках протягом тижня 24–29.03.2008) яскраво демонструє географічний розподіл матеріялів на теми культури (до котрих я залічую також тексти про «зірок» та способи культурного дозвілля). Якщо в структурі загального потоку матеріялів про закордон відмінності між різними виданнями радше кількісні, ніж якісні, то в текстах про культуру вони демонструють увесь спектр можливих географічних орієнтацій. Мало того, докорінні відмінності існують не лише в питомій вазі різних «закордонних» складників, а й у співвідношенні між ними та текстами про власну країну, яке в цьому разі не обов’язково характеризується зазвичай притаманним медійному дискурсові безумовним пріоритетом «вітчизняного». В одних газетах («УМ», «День») рівень україноцентричности текстів про культуру приблизно такий, як у матеріялах на інші теми; в других («ГПУ» та «КВ») матеріяли про Україну переважають, але багато також текстів про Росію та Захід; треті (як «Сегодня») приділяють майже однакову увагу українському та двом різним видам закордонного; нарешті, в четвертих (у моїй добірці – «ВВ») російська культура домінує не тільки над західною, а й над українською. Варто зазначити, що культурні преференції видань не визначаються повністю ні мовою публікації, ні політичною орієнтацією. В російськомовній і, на думку багатьох критиків, неприхильній до української мови та культури газеті «Киевские ведомости» (вона, нагадаю, стала на початку 1990-х першим в Україні успішним пострадянським виданням, яке утверджувало леґітимність російськомовних медій за умов незалежности) міра україноцентричности майже така ж, як і в «Газеті по-українськи», яка виходить українською та виявляє до цієї мови неабияку увагу (див. 7.7). Водночас явно опозиційна до «помаранчевих» та їхніх українізаційних зусиль «Сегодня» надає українській культурі хай невелику, але перевагу над росій- 242 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу ською, тоді як «помаранчева» і в інших аспектах радше прозахідна «Вечерние вести» в культурі демонструє протилежну орієнтацію, головно за рахунок текстів про «зірок», яких вона в Україні не бачить. Безперечно, механізми одержання продуктів чи «сировини» тут теж даються взнаки: приміром, узяти ексклюзивне інтерв’ю в російської музичної чи телевізійної «зірки» набагато легше, ніж в американської, тож про цих останніх пишуть переважно короткі повідомлення чи довші «історії» на підставі текстів з інтернету. Проте лише обмеженістю матеріялу годі пояснити виразно асиметричний розподіл текстів про різні країни, а тим паче різний напрям цієї асиметрії в різних виданнях (більшість яких має той самий набір джерел інформації з-за кордону) та відмінності між розподілом усього «закордонного» дискурсу й тієї його частини, що пов’язана з культурою. Не є вирішальним чинником і вартість виробництва продуктів, котра великою мірою пояснює тематичні (як і мовні) пріоритети серіялів, фільмів чи реаліті-шоу. Очевидно, що газетярі певною мірою зважають на географічну ієрархію культурних пріоритетів, що її установлюють інші медії, насамперед телебачення та FMрадіо, котрі роблять певних акторів та співаків відомими читачам газетxx. У цій ієрархії немає місця для діячів інших культур, окрім російської, західної (передусім американської) та української, і ця остання, як я показав, посідає набагато нижчу позицію, ніж дві перші, особливо якщо йдеться про кінофільми та серіяли. Але позаяк телебачення й радіо у жодному разі не єдині творці культурних сенсів і статусів, інші інституції не конче мусять орієнтувати свої ієрархії на їхню, надто якщо вони мають таку велику здатність творити власну, як мають популярні газети. Тому одні видання підтримують і зміцнюють цю ієрархію, тоді як інші намагаються протиставити їй ієрархії, зіперті на власних уявленнях журналістів/редакторів та на авторитеті інших інституцій, зокрема освіти й академічної культури, що обстоюють пріоритет національного. На завершення цієї загальної характеристики газетного дискурсу коротко скажу про його жанрову структуру. З огляду на модифікації жанрів відповідно до особливостей тематичних чи інакше окреслених сторінок, важко проводити кількісний аналіз структури всього випуску, а тим паче порівнювати її зі структурою інших видань, у яких ці особливості можуть відрізнятися. Тому я передусім указуватиму на тенденції, а інтенсивність їхнього вияву намагатимуся виміряти радше задля ілюстрацій. Чи не найважливішою рисою жанрової структури популярних українських газет я вважаю переважання коротких текстів над довгими, що відрізняє пострадянську пресу від радянської, наповненої довгими промовами, програмовими статтями та нарисами. Тепер найпоширенішими жанрами більшости газет стаЦю залежність потвердив Гужва, зазначивши, що газета пише «про той сеґмент культури, який знають наші читачі», а це передусім «культура, яку показують по телевізору», де домінують російські продукти [інтерв’ю Гужва 2008]. xx 4.1. Жанрово-тематична структура 243 ли короткі, кілька- або навіть однореченнєві повідомлення та присвячені одній події інформаційні статтіxxi, що відрізняються від тих повідомлень наявністю бодай якоїсь контекстуальної інформації, більшим обсягом та, найчастіше, графічним оформленням як окремого елемента сторінки, а не частини колонкової чи якоїсь іншої добірки. Тексти цих жанрів переважають не лише на сторінках головних українських, закордонних та (за наявности таких сторінок) місцевих новин, а й на багатьох шпальтах про спорт, культуру, соціяльні проблеми і навіть політику. Втім, кількісна перевага коротких текстів іще не свідчить про їхнє повне домінування, адже вони займають меншу частину газетної площі, а на певних сторінках їх немає взагалі. В більшості розглядуваних тут видань шпальти з 1–2 великими текстами становлять від третини до половини загальної чисельности нерекламних сторінок, а в «ФК» суттєво перевищують половину (самі лише шпальтові матеріяли займають у цій газеті аж третину випуску). Аналіз жанрової структури великих текстів (якими я вважатиму більші за середній розмір, що становить близько чверті сторінки формату А3xxii) дає змогу виявити особливості дискурсу різних видань, навіть якщо ті виглядають подібними за тематичним асортиментом. Власне, й під цим оглядом певні риси притаманні практично всім газетам. Скажімо, жодна не друкує редакційних статтей, лише кілька подають виразно суб’єктивні позиції журналістів і відділяють ці або інші коментарі від інформаційних та розважальних матеріялів. Водночас усі вміщують не лише багато інформаційних статтей (від чверти до половини загальної кількости великих текстів), а й інтерв’ю з політиками, більш чи менш відомими діячами культури й спорту та пересічними, хоч і в чомусь незвичайними людьми, або ж нариси-історії про їхнє життяxxiii. Проте співвідношення між кількістю текстів різних жанрів чітко демонструє різницю між інформаційно-розважальною й інформаційно-аналітичною орієнтаціями, що переважають, відповідно, у виданнях для загалу і для освіченої та/чи політично заанґажованої авдиторії. Першу орієнтацію чи не найяскравіше втілює газета «Факты и комментарии», що була впродовж багатьох років наймасовішим виданням країни. НайпоширенішиУживаючи за браком кращого терміна означення «інформаційна стаття», я водночас цілком усвідомлюю, що такі тексти не «просто інформують» про якусь подію, а представляють її в тому чи тому «обрамленні». Втім, це стосується й «коротких повідомлень», які теж не «просто повідомляють». xxii Це твердження спирається на результати підрахунку текстів у тих самих двох випусках кожної з семи газет, що їх я аналізував вище з погляду тематичної структури (див. прим. 10). У більшості газет на сторінці А3 пересічно вміщається від 3 до 4 текстів (у «Сегодня» аж 5), а якщо рахувати тільки новинні сторінки, то ця цифра зростає до 4–5 (в «ГПУ» вона перевищує 6). Анонси та графічно виділені доповнення до більших матеріялів я рахував як окремі тексти, що трохи збільшило кількість текстів на сторінці, – проте інакше їх треба було б розмежовувати за змістом, а це набагато важче. xxiii В усіх виданнях є також тижневий розклад телепрограм і суто розважальні продукти на кшталт кросвордів, гороскопів і анекдотів, одначе тут я їх не розглядатиму. xxi 244 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу ми жанрами цієї газети є розпорошені по різних частинах випуску інтерв’ю з «зірками» та звичайними людьми незвичайної долі, а також нариси про членів цих двох груп: разом вони складають близько половини всіх великих текстів і аж три чверті тих, що займають цілу шпальту чи більше. Водночас статтей, що не обмежуються представленням якоїсь події (чи низки подій), а розглядають її як вияв певної суспільної проблеми, серед великих текстів аналізованого тижня була всього сьома частина (та й із тих, можливо, деякі були прихованою рекламою політичних сил, що прагнули продемонструвати загалові – зокрема київському, що мав невдовзі обирати нову міську владу, – своє усвідомлення проблем і способи їх розв’язання). Натомість в «Україні молодій» проблемних статтей аж третина, а інтерв’ю та нарисів про життєві долі – в п’ять разів менше. У «Дні» аналітичне спрямування виявлено ще виразніше: проблемних статтей серед великих текстів набагато більше, ніж подієвих, а нарисів та інтерв’ю про приватне життя майже немає. «ГПУ» намагається поєднувати розважальне і «поважне», пропонуючи приблизно однакову кількість «читва» й аналітичних коментарів, які, на відміну від «ФК» та «УМ», відмежовані одні від одних на різних, чітко маркованих сторінках. Утім, орієнтацію видання визначають не тільки явно розважальні та явно аналітичні тексти, а й ступінь розважальности/аналітичности статтей, здебільшого присвячених конкретній події і напозір суто інформаційних. Цей ступінь можна було б уважати критерієм виділення різних статтєвих жанрів на спектрі від інформаційнорозважального до інформаційно-аналітичного. Проте я волію тлумачити його, в дусі теорій ідеологічного впливу медійних текстів, як певне обрамлення представлюваних подій, тобто пропозицію надавати їм певних значень. Обрамлювальні стратегії українських медій я розглядатиму в наступному підрозділі. 4.2. Пріоритети і стратегії в новинах Переходячи від загального розгляду всього телевізійного й газетного дискурсу до докладного аналізу його новинної частини, я можу більшою мірою скористатися викладеною в розділі 2 аналітичною структурою, що охоплює різні дискурсивні рівні та явища. Головними елементами цієї структури є, нагадаю, тематичні пріоритети аналізованого дискурсу, концептуалізовані як задання певного порядку денного важливих для авдиторії та суспільства питань, і способи означування представлюваних подій, що їх я вслід за іншими дослідниками тлумачу як певні обрамлювання цих подій або ж як використання тих чи тих із чинних у суспільстві дискурсів щодо них. Розгляд тематичних пріоритетів новин більше зосереджуватиметься на телебаченні, бо про тематику газетних новин уже йшлося в загальному аналізі газетного дискурсу; до того ж у цьому дискурсі, на відміну від телевізійного, важко виділити суто новинний складник. Щодо стратегій обрамлювання цієї асиметрії немає, тож я намагатимуся звертати однакову увагу на медії обох типів. 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 245 4.2.1. Порядок денний Як і загальне наповнення телевізійного етеру та газетних шпальт, зміст новин я аналізуватиму на прикладі однієї тижневої вибірки (24–29.03.2008)xxiv. До вибірки залучаю шість більш чи менш популярних телеканалів, які водночас різняться за низкою важливих параметрів: належність певному власникові, розмір і характер авдиторії, стиль і мова новин тощо. Окрім двох каналів із найбільшим глядацьким рейтинґом – «Інтеру» й «1+1», про які я вже дещо казав у 3.2.1, – до неї входять також Перший національний – малорейтинґовий, але цікавий з огляду на належність державі й, отже, ймовірне висловлення офіційної позиції, а також доступність у віддалених місцевостях, де більшости інших каналів дивитися не можна; СТБ як один із каналів медійного голдинґу Віктора Пінчука, до того ж дещо відмінний і за загальним програмовим наповненням (що вже продемонстрував аналіз у 4.1.1), і за тематикою та стилістикою новин; підконтрольний одному з ключових діячів Партії реґіонів Рінату Ахметову канал «Україна», що під час та після виборів 2004 року став рупором антипомаранчевих сил і, відповідно, найпопулярніший серед тієї частини населення, що їх підтримують, передусім у південно-східних реґіонах; нарешті, протилежний за політичними пов’язаннями й симпатіями П’ятий, важливий (попри низький рейтинґ) як перший в Україні телеканал, що цілком відмовився від панівного формату «родинного» й перейшов у «нішу» політичного, що виявилося, зокрема, в різкому зростанні кількости новинних випусків (упродовж більшої частини доби вони з’являються в етері щогодини). У кожному випадку я розглядатиму один, головний вечірній випуск новин (цю особливу роль здебільшого відбито в більшій тривалості), порівнюючи, отже, лише головні випуски на різних каналах, а не різні випуски на тому самому, – що було б цікавим із погляду можливої орієнтації на різну авдиторію та зміни текстів від випуску до випуску мірою одержання нового матеріялу, але неминуче призвело б до появи у вибірці великої кількости дуже подібних або й зовсім тотожних текстів. На «Інтері» й «Україні» ці випуски виходять російською мовою, відбиваючи орієнтацію каналів на певну авдиторію (зокрема мешканців Сходу і Півдня та старших людей, що від радянських часів звикли до телебачення російською), а на решті – «стандартною» для новин українською (якої більшість каналів уживала в інформаційних програмах і тоді, коли їхній етер був переважно російськомовним). Головні новини П’ятого відрізняються від решти випусків вибірки тим, що їхнім центральним елементом зазвичай є одна або навіть кілька розмов із запрошеними до студії гостями Вибірка охоплює дні від понеділка до суботи, оскільки в неділю на більшості українських телеканалів новинних випусків немає. Репрезентативність одного довільно вибраного тижня у випадку новин не така очевидна, як для тематичної й особливо жанрової структури всього дискурсу певного каналу чи видання (в якій подібність одного тижня до іншого забезпечується свідомими зусиллями програмувальників), однак я не мав змоги так докладно аналізувати матеріяли кількох тижнів. xxiv 246 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 1-й нац. 1+1 Інтер СТБ Україна 5 канал зв’язки закордон Україна 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 14. Співвідношення кількости текстів про Україну, закордон та українсько-закордонні зв’язки в новинах шести телеканалів (у відсотках від загальної кількости текстів у головних випусках новин цих каналів протягом тижня 24–29.03.2008) на чільну тему (чи теми) дня – тому на решту матеріялів залишається замало часу, а отже, й тем вони охоплюють набагато менше, ніж на інших каналах. Можна очікувати, що ця відмінність дасться взнаки й у тематичній структурі новин (хоча я досліджую її за текстовими, а не за часовими одиницями, нехтуючи таким чином набагато довшу тривалість студійних розмов від інших елементів випуску). Працюючи переважно з готовими транскриптами, а не відеозаписами, я не мушу сам проводити межі між окремими текстами, бо виробники вже поділили випуски новин на журналістські сюжети та інші матеріяли, що обмежуються репліками ведучих і, в деяких випадках, «синхронами» представлюваних осіб. Будь-які кількісні показники я вимірюватиму, рахуючи так поділені тексти без огляду на їхній тип (сюжет, розмова, студійний текст чи студійний текст із «синхроном»). Почну з географічної структури дискурсу, насамперед співвідношення чисельности текстів про Україну та решту світу. Рахуючи під цим оглядом тексти, я вирішив до двох указаних категорій додати третю: тексти про зв’язки України з іншими країнами (перебування українців за кордоном і чужинців в Україні, двосторонні та багатосторонні стосунки між державами й організаціями тощо). Одержану внаслідок такого підрахунку структуру характеризує звична для більшости медій усього світу націоцентричність і водночас досить велика увага до закордону й українських стосунків із ним (інша річ, які саме аспекти цих тематичних ділянок українські медії порушують та в який спосіб їх представляють – про це я говоритиму далі). Як видно з мал. 14, тексти на суто українські теми становлять від половини до двох третин цілого масиву, про зв’язки – пересічно десь чверть, а про власне закордон- 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 247 1-й нац. 1+1 Інтер Захід СТБ Росія 5 канал Сусіди Інші Україна 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 15. Співвідношення кількости текстів про Захід, Росію, сусідні країни та решту світу в новинах шести телеканалів (у відсотках від загальної кількости текстів про закордон у головних випусках новин цих каналів протягом тижня 24–29.03.2008) ні справи – майже п’яту частину. Хоча загалом структури мовлення всіх каналів під цим оглядом доволі подібні, впадають в око суттєво нижчі від середніх показників частки текстів про міжнародні зв’язки на СТБ й «Україні» та про закордон – на «1+1» і П’ятому. Якщо у випадку П’ятого це є наслідком виділення чималої частини випуску на розмови з гостями, які не можуть бодай почасти не стосуватися українських питань, то в інших відмінностях, можна припустити, відбито власне тематичні пріоритети каналів. Перейду до розподілу текстів про закордон за чотирма географічними категоріями, використаними вище в дослідженні тематичної структури газетного дискурсу. Результати підрахунку подано на мал. 15. Задля порівняння структури дискурсів телевізійних і газетних новин одразу проаналізую географічний розподіл текстів на сторінках про закордонні новини шести популярних газет (див. мал. 16). Оскільки в цьому разі можна вимірювати не тільки чисельність, а й обсяг текстів, я усереднив результати обчислень за двома цими критеріями, що дало змогу зменшити похибку, зумовлену можливим систематичним відхиленням текстів певної категорії від середнього розділу, – і водночас зробити одержану структуру порівнянною і зі структурою телевізійних новин, спертою на підрахунок чисельности текстів, і зі структурою газетного дискурсу загалом (див. мал. 12), де я рахував розміри. Як показує порівняння двох останніх діяграм, географічна структура новинних сеґментів телевізійного та газетного дискурсу досить подібна, що водночас означає радикальну відмінність цих сеґментів від інших продуктів тих самих каналів і видань – зокрема телесеріялів та газетних текстів про «зірок» поп-культури (див. мал. 248 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу УМ ГПУ ВВ КВ Захід Росія ФК Сусіди Інші Сегодня 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 16. Співвідношення обсягу текстів про Захід, Росію, сусідні країни та решту світу на сторінках закордонних новин шести щоденних газет (середнє аритметичне часток кількости та розміру текстів певної категорії у відсотках від загального обсягу текстів на цих сторінках протягом тижня 24–29.03.2008) 6 та 13), – у контексті яких велика частина авдиторії сприймає новини та їхній порядок денний. У новинах, особливо газетних, матеріяли про Захід безумовно переважають, водночас є досить багато текстів про «третій світ» і набагато менше, особливо на телебаченні, про сусідні країни (одинока медія, що представляє їх на рівні з Заходом і рештою світу, – це «Україна молода»). До того ж у новини потрапляють лише деякі з цих країн, передусім Білорусь, Польща й Грузія, тоді як про Словаччину, Угорщину, Румунію та Болгарію протягом аналізованого періоду вони не згадували взагалі, а про Туреччину йшлося всього кілька разів. Власне, і в інших двох категоріях різні країни посідали дуже неоднакове місце: серед західних явно переважали США, а серед решти світу досить часто говорили про Китай, зате майже ніколи – про Африку. Водночас Росії в новинах непорівнянно менше, ніж у медійному дискурсі загалом: у більшості газет і каналів її частка нижча від частки не лише Заходу, але й решти світу, а на деяких – навіть сусідів. Урешті, на СТБ та в «ГПУ» матеріялів про Росію протягом указаного тижня не було взагалі. Щоправда, частка новинних текстів, у яких згадувано Росію, була дещо вищою за показану в цих діяграмах, адже в деяких із них ішлося про українсько-російські стосунки, тому в категорію матеріялів (лише) про закордон вони не потрапили. Але це означає, що Росія – власне, як і решта сусідів – цікава українським тележурналістам головно в зв’язку з її впливом на Україну, тобто вона не є самодостатнім об’єктом інтересу, важливим з огляду на географічну й культурну близькість або роль у світі. Оскільки малу присутність присвячених Росії текстів у теленовинах на- 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 249 вряд чи можна пояснити браком матеріялу (принаймні в столиці майже всі медії передплачують новинні стрічки російських інформаґентств, і навіть тексти про інші країни журналісти часто готують за російськими джерелами; див. 4.4.1), треба гадати, що вона відповідає тематичним пріоритетам редакторів видань і каналів. Точніше, для більшости з них Росія не є безперечним пріоритетом, тому вони представляють лише ті російські події, що їх уважають важливими або цікавими за загальними критеріями новинности міжнародних подій. А що тексти про цікавинки частіше надходять із Заходу, то вони переважно й заповнюють відведене на матеріяли про закордон місце – чи принаймні те, що залишається після представлення подій, які належать до категорії важливихxxv. Те саме, звісно, можна сказати й про Білорусь, Польщу або Туреччину – з тією різницею, що матеріялу про ці країни українські медії одержують набагато менше. Для продуктів інших жанрів і редакційні пріоритети, і механізми одержання матеріялу суттєво відрізняються від новинних. Вище вже йшлося про те, що російські за контекстом представлюваних подій серіяли приваблюють українських телевізійників і порівняно низькою вартістю, і гаданою прийнятністю для авдиторії: перший чинник дає їм перевагу над виразно українськими (які буцімто мали б невеликі шанси на показ у Росії), а другий – над американськими (з героями яких глядачам важче ідентифікуватися). Так само редактори газет на сторінках про знаменитостей радше вміщують інтерв’ю з російськими поп-зірками, ніж із західними, не лише тому, що це вимагає менше грошей і зусиль, а й тому, що вважають їх цікавішими для своєї авдиторії [наприклад, інтерв’ю Рубан 2008]. В кожному разі, поєднання в етері каналів і на шпальтах газет різних географічних пріоритетів робить роль українських медій у (від)творенні національної ідентичности глядачів/читачів набагато складнішою та суперечливішою, ніж на Заході, про який здебільшого писали цитовані в теоретичних розділах автори. До цієї та інших ідеологічних ролей медійного дискурсу я ще повернуся, а поки що продовжу розгляд твореного в новинах порядку денного. Коротко скажу про «внутрішню географію» – співвідношення обсягів представлення подій у столиці та реґіонах України. На більшості каналів телебачення матеріяли про столичні події трохи або й дуже переважають (на «Інтері» та СТБ їх майже вдвоє більше, ніж реґіональних), головно за рахунок численних сюжетів про діяльність органів центральної влади. Єдиним винятком є канал «Україна», де текстів про реґіони в півтора раза більше, ніж про Київ. Ця винятковість стає особливо промовистою, якщо подивитися на географічну структуру реґіональних матеріялів, зокрема на співвідношенЦе припущення потвердили інтерв’юйовані редактори [наприклад, інтерв’ю Рубан 2008; Мустафін 2008]. Водночас частку російських подій у новинах дещо збільшує прагнення популярних медій – особливо тих, що орієнтуються передусім на російськомовну авдиторію – «повідомляти» про вже відомих читачам постатей, серед яких, великою мірою завдяки самим медіям, росіяни посідають чільне місце [інтерв’ю Гужва 2008]. xxv 250 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу ня кількости текстів про «помаранчеві» й «біло-сині» області країни (тобто ті, мешканці яких на президентських виборах 2004 року та двох наступних парламентських здебільшого голосували за політичні сили відповідних кольорів). На «Україні» протягом аналізованого тижня п’ять із шести матеріялів про події в реґіонах були присвячені «біло-синім» теренам. Тобто тематичні пріоритети цієї медії утверджують її не просто як канал реґіонів (на противагу столиці), а як канал південно-східних реґіонів, що відбиває переважну локалізацію його авдиторії та пріоритети його політичного «патрона» – Партії реґіонів України. Втім, ця «біло-синя» орієнтація поєднується в новинах каналу з указаною вище явною перевагою Заходу над Росією, що суперечить настановам більшости населення Півдня й Сходу та деклараціям ПРУ, яка ладна визнати щонайбільше паритет двох зовнішньополітичних векторів. Те саме стосується й двох інших каналів – «Інтеру» та СТБ, у новинах яких тексти про східні й південні області становили протягом аналізованого тижня близько трьох чвертей усіх реґіональних матеріялів. Цікаво, що коли на «Україні» й «Інтері» південно-східна орієнтація новинного дискурсу сумірна з географічним розподілом їхніх глядачів, то на СТБ вона суперечить переважному зосередженню авдиторії в західній половині країни (яке, за словами керівника новинної служби, відбиває історію розвитку каналу, а не пріоритети його менеджменту [інтерв’ю Мустафін 2008]). Мало того, «Україна» та «Інтер» потверджують свою географічну орієнтацію ще й у виборі мови новин, який, своєю чергою, впливає на географію авдиторії (за даними опитувань, переважна більшість мешканців Півдня та Сходу воліє дивитися телепрограми російською [Бестерс-Дільґер 2008: 257–260; пор. прим. vii у розділі 3]). Натомість СТБ пропонує не просто україномовні, а й неконвенційні, «нерадянські» за правописом і лексикою новини (див. розділ 8), що більше приваблюють глядачів на Заході (тобто географічні пріоритети новин каналу суперечать також його мовній орієнтації)xxvi. Щодо двох інших каналів – «1+1» та Першого національного, то їхні реґіональні новини більш-менш рівно поділено між двома умовними половинами України, в останньому випадку навіть на користь Заходу й Центру. В газетах реґіональні пропорції новинних сторінокxxvii чіткіше відбивають орієнтацію на певну авдиторію. У двомовного «Дня» та російськомовної, але «помаранчевої» «ВВ» матеріялів про різні частини країни приблизно порівнуxxviii, як і в київському Не можна, звісно, відкидати можливість, що структура новин розглядуваного тижня для якогось каналу виявилася нетиповою. На жаль, я не мав змоги це перевірити. xxvii Співвідношення столичних і реґіональних матеріялів у газетах я не визначав: рахувати тексти на всіх сторінках забарно, а якщо обмежитися новинними шпальтами, то результат не враховуватиме столичного «ухилу» розташованих деінде текстів про політику, культуру та ін., тобто спотворюватиме загальну картину на користь реґіонів. xxviii Наводити бодай приблизні цифри тут немає сенсу, бо на новинних сторінках ідеться здебільшого про столицю, тож матеріялів про реґіони небагато. Водночас і на цьому тлі виявлені відмінності в їх розподілі між двома частинами країни значущі. xxvi 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 251 випуску «Сегодня», де локальна специфіка (крім столиці, це видання розповсюджують у сусідніх із нею «помаранчевих» областях) кориґує ймовірний загальний «ухил» на користь «біло-синіх» реґіонів. Зате в новинах російськомовних і досить опозиційних до чинної влади «ФК» та «КВ» явно переважають тексти про Схід і Південь, а на відповідних шпальтах україномовних і «помаранчевих» «УМ» та «ГПУ» – про Захід і Центр. З погляду виробництва новинного продукту цю кількаразову асиметрію почасти пояснює наявність (і активність) власних кореспондентів газет в одних реґіонах та відсутність – в інших. Проте сам вибір місць розміщення «корпунктів» або, частіше, укладання угод про співпрацю столичних видань із місцевими журналістами відбиває уявлення редакторів про пріоритетність певних реґіонів. А його, своєю чергою, зумовлює і загальна оцінка важливости реґіону (за якою, либонь, Крим стоїть вище від Тернопілля, а Львівська область – від Сумської), і переважне зосередження читацької авдиторії видання. Приміром, «ГПУ» тримає в Центрі аж чотири «реґіональні редакції», що забезпечують тексти для власних сторінок та загальноукраїнських шпальт, – проти однієї на Заході й жодної – на Сході та Півдні [інтерв’ю Рубан 2008]. Відповідно, про «чужі», непріоритетні з погляду розподілу авдиторії реґіони такі газети пишуть головно тоді, коли там відбуваються важливі за їхніми критеріями новинности події (як-от представлені в більшості медій аварія гелікоптера на Одещині чи поява в Донецьку біл-бордів, де громадянина, що не платить за комунальні послуги, зображено в подобі Гітлєра). Натомість у «своїх», пріоритетних областях журналісти намагаються шукати, точніше, творити події, навіть коли нічого справді новинного там не стається (скажімо, «ГПУ» протягом аналізованого тижня писала про те, як на Вінниччині працівники кіномережі возять фільми по селах, а на Закарпатті «випробовують польську методику боротьби з корупцією»12). Цю стратегію можна порівняти не тільки зі щойно розглянутим представлянням подій у своїй країні та за кордоном, а й, у певному сенсі, з описаним у 2.4.2 ставленням до пересічних людей і знаменитостей: аби медії звернули увагу на перших, із ними має статися щось надзвичайне, тоді як других вони мають за настільки незвичайних, що навіть звичайні події їхнього життя вважають вартими уваги. Тепер нарешті перейду до розподілу новинних матеріялів за суспільними ділянками, де відбуваються представлювані події та процеси. Зберігаючи категорії, застосовані вище в аналізі тематичної структури газетного дискурсу (див. мал. 10), для теленовин останнього тижня березня 2008 року я одержав таке співвідношення чисельности текстів на різні теми (див. мал. 17). Найбільше, як і слід було очікувати, вирізняється П’ятий канал, жанрова особливість новин котрого неминуче відбивається на тематичній структурі: розмова з гостями студії стосується головних тем дня, якими редактори зазвичай уважають політичні конфлікти й надзвичайні події на кшталт аварії українського судна біля берегів Гонконґу (див. далі). На інших каналах політики й міцно пов’язаної з нею економіки значно менше, а соціяльних тем, часто-густо розважальних, – більше. Культури й історії мало всюди 252 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 1-й нац. 1+1 Інтер Політика + економіка СТБ НП + кримінал Культура + історія 5 канал Соціяльна сфера Інше Україна 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 17. Тематична структура новин шести телеканалів (частка матеріялів різної тематики у відсотках від загальної чисельности текстів у головних новинних випусках протягом тижня 24–29.03.2008) (крім хіба що СТБxxix), науки, освіти чи екології майже немає, а надзвичайних подій та криміналу – всюди дуже багато, майже чи навіть понад третину. Важливою причиною активного представляння в новинах таких подій, яка, в певному сенсі, і робить їх надзвичайними, є надання журналістам популярних телеканалів доступу до місця події за допомоги державних органів, що його ті медії «відпрацювали» і багаторазовим поверненням до тієї самої теми, і некритичним зосередженням саме на діях владців. Зокрема, до Гонконґу журналістів «Інтеру» та «1+1» узяла в свій літак українська урядова делеґація, яка мала забезпечити активні пошукові роботи й розслідування причин аварії. Здобувши в такий спосіб змогу передавати репортажі з місця події (що, як я вказував у 2.4.1, становить для медійників неабияку вартість), журналісти відтак щодня розповідали про перебіг пошукової операції, цитуючи переважно українських урядовців і не ставлячи під сумнів слушність їхніх заяв і вчинків13. Утім, працівники інших медій могли поїхати чи принаймні час од часу телефонувати до розташованого в кримському порту приписки затонулого судна інформаційного штабу, що мав надавати оперативну інформацію про пошуки зниклих моряків їхнім родинам. Тому більшість каналів і газет теж уміщували тексти на цю тему щодня впродовж цілого тижня. Варто зауважити, що цю виняткову частку великою мірою зумовило активне анонсування в новинах СТБ програм самого каналу, що їх можна, хай і не безумовно, тлумачити як пов’язані з (масовою) культурою. Повноцінних сюжетів про події культурного життя на цьому каналі було ненабагато більше, ніж на інших. xxix 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 253 Прикметно, що Перший національний не відрізняється від більшости комерційних каналів ані надміром політики чи культури, ані меншою кількістю надзвичайних подій. Якщо увагу до «надзвичайного» можна пояснити засадничою роллю, що її відіграє в з’ясуванні причин і доланні наслідків таких подій головний об’єкт уваги державних медій – влада (врешті, про ті події досить багато писали й офіційні видання уряду та парламенту), то помірність у представлянні політичних кроків цього об’єкта є тривким результатом радикальної кадрової та форматної зміни, яких зазнало інформаційне мовлення цього каналу після Помаранчевої революціїxxx. Парадоксально, але більше місця діяльності влади (і, відповідно, менше – аваріям, криміналові та соціяльній проблематиці) протягом аналізованого періоду відводив приватний «Інтер», що особливо впадає в око на тлі посилення соціяльно-розважальної орієнтації в новинах його головного конкурента – «1+1». Імовірно, однією з причин більшої уваги «Інтера» до влади було надання його номінальному власникові важливої державної посади, що, як твердили оглядачі, і мало на меті забезпечити лояльність найрейтинґовішого каналу до чинного уряду, проте не змогло усунути суперечність між інтересами уряду та реального, довгий час невідомого власника, кожне загострення якої відтак спонукало редакторів новин більш чи менш явно критикувати дії уряду [Чивокуня 2008; Найєм, Лещенко 2008а, 2008б; Бурковський 2008]. Ймовірно, увагу до влади стимулює й позиціювання новин «Інтеру» як «головних новин країни», а також певний консерватизм їхньої авдиторії, яка воліє бачити в таких новинах (як колись у програмі «Час») передусім представлення дій керівництва держави, до того ж радше позитивне, аніж гостро-критичне [інтерв’ю Мустафін 2008]. У кожному разі, відмінність новинного дискурсу «Інтеру» від дискурсу інших каналів (зокрема підконтрольних опозиційним політикам, як-от «України») є радше кількісною, ніж якісною. Телевізійники майже одностайно представляють геть усі ініціятиви найвищих керівників держави, зокрема й ті, що їх доречно вважати піяром, а не виконанням посадових обов’язків. Скажімо, останнього тижня березня всі канали моєї вибірки вмістили матеріяли про президентів подарунок найвищій людині планети (24.03), політ на військовому винищувачі (28.03) та участь в акції прибирання території майбутнього музею «Мистецький Арсенал» (29.03), а також «день відкритих дверей» (27.03) та святкування 100-денного терміну своєї роботи (28.03), що їх улаштував урядxxxi. Відрізнялися хіба що способи представляння цих акцій – та й вони майже ніколи не були виразно критичними (див. далі). Щоправда, брак таких змін в інших структурах і продуктах каналу перешкоджає суттєвому покращенню його глядацького іміджу (та рейтинґу), неґатив якого, можна припустити, почасти поширюється й на новини. xxxi Винятком щодо деяких акцій був П’ятий, бо в розглядуваному випуску його новин майже немає місця на представлення подій, не пов’язаних зі студійними розмовами на одну чи дві головні теми дня. Втім, у суботу, коли о 21:00 в етер виходить «звичайний» випуск новин, там теж згадують усі тодішні дії та заяви керівництва країни. xxx 254 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 1-й нац. 1+1 Інтер СТБ влада/політики 5 канал інші еліти маси Україна 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 18. Тематизація влади, інших еліт та мас у новинах шести телеканалів (частка текстів, передусім присвячених членам цих груп, у відсотках від загальної чисельности матеріялів у головних новинних випусках тижня 24–29.03.2008) Про зосередження теленовин на діяльності влади виразно свідчить «вертикальний» розподіл текстів за розташуванням їхніх головних суб’єктів у соціяльній ієрархії (відповідно до тричленної шкали, використаної вище в аналізі структури газетного дискурсу; див. мал. 11). На відміну від наведеної вище тематичної структури, в соціяльній я враховую лише тексти про Україну (до яких тут залічую й тексти про її міжнародні зв’язки), щоб оцінити співвідношення різних рівнів представлюваної ієрархії суспільства. Як видно з мал. 18, на різних каналах ці представлення загалом досить подібні. В кожному з них матеріяли про владу становлять від сорока до п’ятдесяти відсотків загальної чисельности – за винятком структурно налаштованого зосереджуватися на ній П’ятого каналу, де таких матеріялів аж дві третини. Серед інших каналів найбільше місця влада посідає, як уже сказано, в дискурсі «Інтеру». Відповідно, текстів про маси на П’ятому й «Інтері» менше, а на решті каналів – більше, понад третину. Зате матеріяли про інші, неполітичні еліти у всіх новинах становлять менш як чверть усіх текстів (на П’ятому й «1+1» – іще менше). Тобто українське суспільство постає в новинах радше поділеним на владу й маси, кожне з яких перейняте своїми справами (хіба що для влади одна з них – демонструвати турботу про народ), аніж пов’язаним складною системою соціяльних узаємозалежностей і спертим на внески різних соціяльних груп. Простіше кажучи, з новин годі довідатися, що роблять і навіщо потрібні науковці, програмісти, правники чи військовики. Більш-менш реґулярно говорять лише про бізнесовців, спортсменів і митців, особливо діячів поп-культури – і в спеціяльних додатках до новин, і в сюже- 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 255 тах у самих випусках (утім, чимало з цих матеріялів є, як твердять критики, замаскованим під новини піяром, як і частина сюжетів про політиків). Хоча деякі тексти в новинах присвячено приватному життю (незвичайним пригодам пересічних людей або більш чи менш звичайним випадкам із життя знаменитостей), у переважній більшості матеріялів ідеться все-таки про публічні події – від парламентських дебатів і судових процесів до спортивних матчів і заторів на вулицях. Частина цих подій пов’язана з професійною діяльністю різних еліт (спортсменів, акторів, правоохоронців тощо) та, частіше, урядовців і депутатів, для яких професійна діяльність нерозривно поєднана з політикою як публічним висловлюванням і обстоюванням інтересів певних груп громадян. Водночас політична й навіть ширше, громадсько-політична діяльність постає в новинах лише як справа політиків, а не самих громадян: дуже рідко можна побачити матеріяли про громадські ініціятиви на рівні мас чи бодай еліт, як-от вуличні протести, акції збирання підписів чи творення «знизу» організацій задля розв’язання якихось національних або місцевих проблем. Я не маю підстав твердити, що ця відсутність непрофесійної політики зумовлена медійним іґноруванням наявних в українському суспільстві подій, тим паче свідомим і послідовним. Імовірніше, що журналісти загалом відбивають реальну ситуацію низької громадської заанґажованости, водночас не роблячи активних зусиль, аби виявити й представити не надто численні виняткиxxxii. В кожному разі, пропонований у новинах порядок денний подає політику як справу політиків, вилучаючи її з життя пересічних людей, яким лишається хіба що спостерігати (пор. розділ 5). Якщо порівняти два останніх розподіли з наведеними вище (див. мал. 10 і 11) тематичною та соціяльною структурами газетного дискурсу, можна скласти враження, що в популярних газетах значно менше політики, з одного боку, та надзвичайних подій і криміналу, з другого, зате більше культури та решти, не охоплених моїми категоріями тем (серед них, нагадаю, на чільному місці стоять спорт, споживання та життя «зірок»), а отже, менше текстів про владу/політиків і більше – про інші еліти, насамперед спортивну й культурну. Однак це враження слушне лише невеликою мірою. Відмінності між аналогічними розподілами для двох типів медій зумовлює насамперед та обставина, що в газетах я рахував усі тексти, а не тільки новинні, таким чином зменшуючи частку тем і акторів, що переважають саме в новинній частині. Якщо обмежитися новинними сторінками, структура виявиться дещо інакшою. Задля ілюстрації порахую співвідношення текстів на різні теми та з різними типами акторів на сторінках загальноукраїнських і місцевих (київських) новин Можливо, що технологічне зосередження на діяльності влади та інших упливових осіб і організацій, здатних заздалегідь привернути увагу до своїх планованих акцій, позбавляє медійників змоги вчасно дізнатися про дії маловпливових груп, а отже, й представити їх у новинах. Утім, це питання потребує спеціяльного дослідження. xxxii 256 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу політика + економіка НП + кримінал культура + історія соціяльна сфера інше Сегодня (весь випуск) Сегодня (новини) ГПУ (весь випуск) ГПУ (новини) 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 19. Тематична структура сторінок загальноукраїнських і київських новин газет «Сегодня» та «Газета по-українськи» (середнє аритметичне часток кількости й розміру текстів різної тематики у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів протягом тижня 24–29.03.2008) в порівнянні із загальною тематичною структурою цих газет (часткою розміру текстів різної тематики у двох випусках указаного тижня) у двох популярних виданнях – «Сегодня» та «Газеті по-українськи». В першому немає окремих сторінок про політику, тому вона посідає важливе місце на новинних, а в другій політичні матеріяли майже всі зосереджено на відповідних тематичних шпальтах, тому в структурі новинних їхня частка набагато нижча. На мал. 19 і 20 подано відповідно тематичний і соціяльний розподіли новинних сторінок цих двох газет та, задля порівняння, перенесені з мал. 10 та 11 аналогічні розподіли матеріялів цілого випускуxxxiii. Діяграма потверджує, що в «Сегодня» частка політики й економіки в новинах вища, ніж у всьому випуску, тоді як у «ГПУ», навпаки, нижча. Проте в інших аспектах ці газети подібні: в обох новини містять набагато більше матеріялів про надзвичайні події та кримінал, аніж випуск загалом, зате менше про культуру й історію та «інші» теми. Тепер порівняння з мал. 17 показує, що в телевізійних і газетних новинах тематичні структури доволі подібні, хоча в перших усе ще більше (хоч і ненабагато) політики з економікою та менше – культури й соціяльних питань (для порівняння слід брати передусім «Сегодня», бо в «ГПУ», завдяки виокремленню сторінки для політики, в новинах її стає набагато менше, ніж у телевізійних випусках, а xxxiii Тоді як загальні розподіли обраховано за двома випусками кожної газети, менш забарний підрахунок для новинних сторінок я провів за всіма числами аналізованого тижня. Крім того, в новинних розподілах я обчислював середнє аритметичне від часток кількости й розміру текстів, а в загальних брав до уваги тільки розмір. 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 257 Сегодня (весь випуск) Сегодня (новини) ГПУ (весь випуск) влада/політики інші еліти маси ГПУ (новини) 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 20. Тематизація влади, інших еліт та мас на новинних сторінках газет «Сегодня та «Газета по-українськи» (середнє аритметичне часток кількости й розміру текстів, присвячених передусім членам цих груп, у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів на цих сторінках протягом тижня 24–29.03.2008) у порівнянні з тематизацією в усіх текстах цих газет (часткою розміру текстів про членів різних груп у двох випусках указаного тижня) НП та криміналу, відповідно, набагато більше). Незначні відмінності від телевізійної демонструє також соціяльна структура газетних новин, яку подано на мал. 20. Якщо трохи нижча частка текстів про владу в «ГПУ» великою мірою задана вилученням із новинних сторінок політичних матеріялів, у яких владці є головними дійовими особами, то більша присутність представників мас є, як потвердив головний редактор, свідомою стратегією, спрямованою на задоволення гаданих потреб авдиторії цього видання [інтерв’ю Рубан 2008]. Водночас обидві газети в новинах набагато більше говорять про владу, ніж пересічно у випуску, а отже, менше про інші групи (в «ГПУ» це еліти, про яких ідеться на сторінках про культуру, історію, спорт і світське життя, а в «Сегодня» – маси, яким присвячено її численні споживчі додатки). Проте в цих – і, за моїми враженнями, в інших популярних – газетах новини все одно набагато меншою мірою зосереджені на владі, ніж телевізійні (пор. мал. 18). У першому випадку владу/політиків та інші еліти представлено досить паритетно, тоді як у другому неполітичних еліт порівняно мало. Втім, ця зосередженість на політиці та владі притаманна тільки новинам, а не цілому телевізійному дискурсові: як показано в 4.1.1, у серіялах, фільмах і реаліті-шоу здебільшого йдеться про далеке від політики приватне або професійне життя еліт і мас. Отож можна підсумувати, що газетні й телевізійні новини представляють передусім публічні події на тлі панівних у загальному дискурсі відповідних медій приватних, наголошують надзвичайні – на тлі звичайних, багато говорять про політику й владу на тлі її майже цілковитої відсутности в інших продуктах, у контексті 258 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу яких частина авдиторії сприймає новини. Проте ймовірний уплив новинного порядку денного залежить також від способів представляння пріоритетних тем, що їх я розгляну в наступному параграфі. 4.2.2. Головні стратегії обрамлювання Як я зазначав у 2.5, способи означування чи, за найпоширенішою концептуалізацією, обрамлювання представлюваних подій зазвичай аналізують якісними методами, хоча до них можна застосовувати й кількісні, надто якщо йдеться про великі текстові масиви, де ідеологічних ефектів слід очікувати від повторення певних способів у великій кількості текстів. Поза­як у цьому розділі йдеться саме про такі масиви, я залучатиму деякі кількісні вимірювання, використовуючи той-таки приклад останнього тижня березня, а часом і все перше півріччя 2008 року. Але щоб детально дослідити означувальні стратегії, я надаватиму перевагу якісно­му аналізові окремих характерних для (певних практик) українського медійного дискурсу новинних текстів, що їх вибиратиму з того-таки півріччя. Аналізуючи ці стратегії в термінах уживаних рамок, я застосовуватиму й індуктивні, й дедуктивні методи їх виділення, але також розглядатиму медійні означування як використання в конкретних текстах конвенцій уста­лених дискурсів на відповідні теми (див. 2.5.3). Застосовані рамки/ дискурси й наголошені в них аспекти я розглядатиму на тлі тих, що їх використано побіжно або зіґноровано взагалі. Одним із найпоширеніших та ідеологічно найважливіших обрамлень є те, яке медії переважно застосовують у текстах про дії влади і яке я вважаю за доцільне тавтологічно назвати рамкою (дискурсом) належної діяльности влади. Повторення слів не означає повторення суті: я тверджу, що більшість текстів на тему діяльности влади застосовують до неї рамку, що подає цю діяльність як належну чи принаймні нормальну. Визначальною рисою цієї рамки є відсутність будь-яких елементів проблематизації представлюваних дій чи тверджень. Таке представлення буцімто просто повідомляє про подію, а не означує її – але ця позірна інформаційність свідчить про те, що медійний текст зберігає означення, запропоноване в джерелі, на підставі якого журналіст цей текст творить. Власне, ця риса притаманна всім представленням якоїсь дії чи події як нормальної, що їм медії надають перевагу в текстах про більшість об’єктів своєї уваги (див. 2.4.4). Але особливо часто це представлення застосовують до дій влади: і через небажання більшости медій ставити під сумнів ці дії, що могло б наразити канал чи видання на конфронтацію з відповідним органом чи посадовцем, і, не менш важливо, через переважне покладання на владні структури як головне або навіть єдине джерело інформації про їхню власну діяльність та якось пов’язані з ними вчинки інших осіб і груп. Саме за «повідомленнями» (теж буцімто суто фактичними й неозначувальними) органів влади українські медії здебільшого представляють і надзвичайні події на кшталт аварій літаків, і скоєні злочини та затримання підозрюваних осіб, і навіть 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 259 соціяльні проблеми, приміром, наявність в Україні небезпечних інфекційних захворювань. Про всі ці події та процеси журналісти часто-густо пишуть із погляду дій влади щодо їх виявлення чи подолання їх наслідків – і зазвичай лише тоді (й остільки), коли ті наслідки влада вважає небажаними, а саму подію чи процес, відповідно, проблемою, медії переносять цю проблематизацію в свої тексти. Натомість дії влади – скажімо, невчасне виявлення явища, яке вона вважає проблематичним, або неадекватне, з погляду причетних чи якихось інших осіб, реаґування на нього – проблемою здебільшого не стають. Як пояснив причину поширености такої практики керівник новинної служби СТБ Олексій Мустафін, журналісти йдуть «шляхом найменшого спротиву», приймаючи від зацікавлених у позитивному представленні своєї діяльности політиків (тобто їхніх піяр-служб) «новини під ключ», до виробництва яких вони самі не мають докладати жодних зусиль і за які в сучасній Україні вони нерідко ще й дістають матеріяльну винагороду. Натомість критичне представляння влади потребує зусиль (зокрема пошуку інформації), для докладання яких журналісти та їхні зверхники мусять мати мотивації: відповідні уявлення про суспільну функцію медій і певність у тому, що зусилля сприятимуть її виконанню. На думку Мустафіна, сьогодні в Україні таких мотивацій здебільшого не мають ні власники (крім тих випадків, коли конфлікт із певним чиновником спонукає їх його дискредитувати), ні менеджери, ні журналісти [інтерв’ю Мустафін 2008]. Розгляд прикладів застосування цієї рамки почну з уже згадуваної аварії українського судна біля берегів Гонконґу, на яку активно відгукнулися майже всі медії аналізованої добірки. Хоча всі телеканали та багато газет поверталися до цієї теми щодня впродовж першого тижня після катастрофи або й довше, в жодному з їхніх текстів не поставлено під сумнів слушности й ефективности дій української урядової делеґації, що координувала пошукові роботи – попри те, що вони не призвели тоді не лише до порятунку зниклих моряків, а й до знаходження їхніх тіл чи підняття на поверхню самого корабля. Щонайбільше журналісти могли дорікнути владі Гонконґу, яка, мовляв, не докладала всіх зусиль або чинила перешкоди українським урядовцям, зокрема в розслідуванні причин аваріїxxxiv. Але найбільшу провину за незадовільні результати пошукової операції вони покладали на погану погоду, а також на затримку прибуття спеціяльного крана, що мав підняти судно. Цей кран теж поставав у текстах немовби самостійним суб’єктом дії, бо жодного разу чітко не вказано, хто ж саме спричиняє його дальшу затримку й, отже, відповідає за її наслідки14. Репортажі стали проблемнішими наприкінці тижня, коли гонконзька влада відмовилася далі вести роботи з порятунку моряків, уважаючи, що вже немає шансів знайти їх живими, і водночас журналісти одержали змогу спілкуватися не тільки з За саме зіткнення провину беззастережно покладено на китайське судно, яке, мовляв, спершу не пропустило українське, а після зіткнення попливло до порту, не надавши допомоги морякам, що тонули. xxxiv 260 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу урядовцями, а й з уцілілими членами українського екіпажу (китайський так і залишився для них недосяжним)15. Однак проблематизація все одно не торкнулася дій української делеґації – аж доки та відбула назад в Україну, а матеріяли про цю трагедію зрештою припинилися (до часу підняття судна й виявлення тіл загиблих, який настав щойно за місяць). Жодного разу не поставлено, приміром, запитання, чи делеґація використала всі належні засоби, аби змусити владу Гонконґу й Китаю якнайшвидше спровадити буцімто необхідний кран або допитати екіпаж китайського корабля, не кажучи вже про з’ясування потреби далі вести рятівні роботи (замість піднімати судно й запобігати витіканню нафти в море). Тобто медії обрамлювали свої представлення того, що відбувалося в Гонконґу, передусім як порятунок/пошук українських моряків, провідну роль у якому відігравали вітчизняні урядовці (за сприяння чи, пізніше, певної протидії тамтешніх колеґ). Можна сказати, що поряд із рамкою/дискурсом порятунку стражденних (та ще й співвітчизників, до долі яких у таких ситуаціях медії виявляють особливу увагу) застосовувано дискурс діяльности влади, котра за відсутности проблематизації поставала професійною, відповідальною та адекватною ситуації. Таке обрамлювання безперечно переважає в представленнях дій за участи влади, а тим паче тих, у яких вона сама (її більш чи менш чільні представники) є головним або єдиним суб’єктом. У конкретних текстах рамка належної діяльности влади поєднується з якимись іншими, що їх визначає ділянка, якій присвячено представлювану дію когось із владців, та характер утручання в цю ділянку (можна виділяти, скажімо, рамки закордонного візиту, офіційного виступу чи подання законопроєкту). Наприклад, 24.03.2008 телеканали одностайно внесли до випусків новин журналістські сюжети чи принаймні студійні тексти про те, що президент Ющенко подарував найвищій людині планети Леонідові Стадникові автомобіль, спеціяльно переобладнаний під її унікальний зріст, і навіть трохи покатав «велетня» у дворі свого секретаріяту. Наголошено, що президент відгукнувся на Стадникове прохання допомогти й що допомоги той справді потребує, бо через надмірну вагу йому важко ходити, тож він останніми роками майже не виходив із дому. Водночас низку питань, що їх можна було порушити в зв’язку з діяльністю влади загалом і благодійністю зокрема, в жодному з відомих мені текстів не порушено. Зокрема, журналісти не питали, чому президент має допомагати саме цій людині й саме автом, на якому вона, за власним зізнанням, їздитиме не лікуватися чи працювати, а подорожувати: (4–1) Не завжди коштів вистачає, щоб найняти буса. А в цій машині я зможу зручно, комфортно під’їхати, транспортуватися в любе місце України. Буду більше подорожувати, так як я люблю подорожувати, нові місця. Мої родичі всі будуть задоволені16. Не викликала в них сумніву й потреба витрачати час першої особи держави на «катання» об’єкта її благодійности. Нарешті, деякі автори мимохідь згадували, що, дізнавшись про Стадникове прохання, «голова держави доручив одній з авто- 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 261 мобільних корпорацій України адаптувати салон і водійське місце автомобіля мінівену Chevrolet з урахуванням видатного зросту Леоніда»17, – але не вважали за потрібне з’ясувати, чи має він право щось доручати приватному підприємству та хто платив за виконання дорученого: сам благодійник чи змушена коритися його бажанню корпорація. Завдяки оминанням цих аспектів усі тексти на вказану тему опинилися в звичному для матеріялів про чільних посадовців обрамленні належної діяльности влади, цього разу доповненому рамкою благодійної допомоги стражденним – а не, скажімо, марнування часу державного службовця на піяр або зловживання посадовим становищем, виявленого у втручанні в діяльність приватного підприємства. Некритичне представлення дій посадовців без з’ясування відповідности тих дій законодавчо реґламентованим правам і обов’язкам (а тим паче моральним нормам) залишається характерною рисою українського медійного дискурсу й після Помаранчевої революції, яка, здавалось би, звільнила редакторів і журналістів од страху перед владою та потреби зважати на те, якою вона хоче себе бачити в медійних матеріялах. Як і раніше, про владців говорять переважно позитивно, здебільшого «просто повідомляючи» про їхні дії, що завдяки відсутності критичних запитань постають прийнятними. Головна відмінність від часів Кучми (пор. 5.2 та 7.3) полягає в тому, що тепер практика некритичного представляння поширюється не тільки на президента й лояльних до нього урядовців і політиків, а й на багатьох інших діячів, у тім числі опозиційних і/або марґінальних. Протягом перших двох днів останнього тижня березня 2008 року в теленовинах «повідомлялося», зокрема, про запевнення прем’єрки Юлії Тимошенко, буцімто про зменшення розміру виплат укладникам Ощадбанку «вона дізналася лише сьогодні», але тепер «винних покарають, ситуацію виправлять»18; намір міністерства агропромислової політики «подолати роздрібні ціни на цукор» за допомоги запасів із державного резерву19; заяву міністра охорони здоров’я, що «[т]уберкульоз в Україні лікуватимуть примусово [...], щоб сповільнити темпи поширення епідемії»20; твердження керівника Руху, що «Генпрокуратура гальмує розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола, а тому Народний рух України наполягатиме на відставці генпрокурора Олександра Медведька»21. Як показує останній приклад, навіть явні звинувачення одних політиків чи урядовців на адресу інших може бути подано просто як епізоди діяльности суб’єктів тих висловлювань, а не як конфлікти між двома особами або структурами, що їх вони представляють. Найяскравішим прикладом такого, сказати б, некритичного представлення критики є чи не щоденні впродовж і розглядуваного тижня, і всієї весни 2008-го президентові закиди на адресу уряду, виклад яких медії здебільшого не вважали за потрібне супроводжувати з’ясуванням думки прем’єра чи інших урядовців з указуваного приводу22. Як і за Кучми, редактори надають найбільше нагод для односпрямованої критики саме президентові (дарма що за правовим 262 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу та політичним становищем Ющенка годі порівняти з домінуванням, яке завоював був собі в українській владній системі його попередник), але він аж ніяк не є одиноким її суб’єктом. Проте конфлікти – тобто представлення певних стосунків і конкретних подій як конфліктних – усе-таки посідають у новинному дискурсі чимале місце. А що конфліктність медійники вважають одним із ключових чинників забезпечення інтересу авдиторії (див. 2.4), то вони намагаються застосувати рамку конфлікту до якомога ширшого кола представлюваних подій і процесів – коли для цього є технологічні можливості (не дуже важко зібрати матеріял про позиції обох/усіх сторін) і немає політичних обмежень (бажання власників або владців уникнути розголошування певних аспектів їхніх або чужих стосунків). Власне, ще одним обмеженням є уявлення самих медійників (і гадані уявлення авдиторії) про нормальність чи ненормальність конфліктів у певній суспільній ділянці, відбиті в конвенції представляння подій, які там відбуваються. Приміром, неконфліктність матеріялів про пошуки в Гонконґу зумовлювали не тільки залежність медій від влади (адже разом з урядовцями полетіли лише кілька кореспондентів, а критики на їхню адресу не було, наскільки я знаю, в новинах жодного каналу чи видання) або обмеженість доступу до інших джерел інформації та носіїв інших поглядів на подію (адже багато чого журналісти могли знайти в інтернеті, а якісь запитання можна було, не маючи відповідей, принаймні порушити). Велику роль, припускаю, відігравала переконаність медійників у тому, що під час порятунку загрожених співвітчизників треба зважати передусім на перебіг і перспективи цього порятунку, а не на професійність дій рятувальників, вартість операції чи доречність витрачання цих коштівxxxv. Так само недоречним могли вважати журналісти й редактори питання про доцільність надання президентової допомоги саме Стадникові, а не якійсь іншій людині, чи про виправданість благодійництва в задоволенні його бажання подорожувати. Втім, навряд чи це може пояснити неувагу до питання про адекватність виявлених у цій ситуації стосунків між державним посадовцем і приватним підприємством, зокрема до ймовірного факту благодійности першого коштом другого. І вже ж напевно не переконаннями медійників у недоречності думки «іншої сторони» були зумовлені непроблематичні «повідомлення» про Ющенкову критику на адресу Тимошенко. У кожному разі, як показує мій інтернет-пошук у новинах за перше півріччя 2008 року, кожне видання чи канал реґулярно (для більшости популярних медій – у середньому раз на день) називає якусь подію саме конфліктом. Ще приблизно стільки само текстів окреслюють подію як протистояння, загострення, суперечку, війну чи щось Заступник редактора «України молодої» Дмитро Лиховій визнав, що в цьому разі непроблематичність представлення в його газеті мала й технологічні причини (складність добування та перевіряння інформації за відсутности кореспондента в самому Гонконґу), й ідеологічні (зокрема, кореспондент, що спілкувався з родичами зниклих моряків у Криму, вважав за краще підтримувати їхню надію на порятунок, а не «бити по людських, родинних почуттях») [інтерв’ю Лиховій 2008]. xxxv 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 263 подібнеxxxvi. Велика частина цих текстів стосується конфліктів між різними особами й структурами всередині влади – протягом указаного півріччя передусім між Ющенком і Тимошенко, між різними частинами «помаранчевої» владної коаліції та між цією коаліцією й опозицією на чолі з Партією реґіонів (ще один владний конфлікт мав міждержавний характер: його учасниками були уряди й газові компанії України та Росії). Позаяк конфліктність характеризувала представлювані події за участи цих осіб і груп упродовж тривалого часу, в кожному конкретному випадку йшлося про «новий» конфлікт (протистояння тощо) або ж про «загострення» чинного. Таке інтертекстуальне (від)творення постійно конфліктних стосунків творило наративний контекст, у якому навіть непроблематизаційне представлення дій однієї з причетних осіб чи структур в окремому тексті могло сприйматися як черговий етап розвитку конфлікту. Таким чином ледве не все, що робили чи говорили одне щодо одного ці особи/структури, ставало виявом їхнього, як виглядало, іманентного конфлікту. Одначе наративною тяглістю відзначалися далеко не всі представлювані (й певною мірою творені) в медіях конфлікти. Скажімо, ймовірність сприйняття згаданої вище заяви голови Руху про неадекватність дій Генпрокуратури в розслідуванні загибелі Чорновола як чергового етапу конфлікту між цими двома структурами чи їхніми керівниками була, на мою думку, не настільки висока, як у випадку критичних виступів Ющенка щодо Тимошенко або чільних опозиціонерів щодо коаліції. Адже сама тема цього розслідування з’являлася в більшості медій лише зрідка (зазвичай на роковини Чорноволової смерті, коли його соратники робили чергові заяви про потребу ретельного й неупередженого розслідування), тож пересічні читачі/ глядачі не конче поставили нову заяву в контекст попередніх, надто що в тексті про них не згадано. Втім, новизна конфлікту між конкретними людьми чи структурами не означала новизни такого конфлікту загалом, бо про інші його вияви – з іншими учасниками – медії ведуть мову постійно, застосовуючи ті самі рамки, як-от конфлікту з приводу розслідування. Конфлікти за участи пересічних людей здебільшого так і представлювано: конкретні учасники з’являються в кожній медії тільки раз, але їхні дії авдиторія має сприймати в контексті інших конфліктів, подібність яких до нинішнього медії творять застосуванням тієї самої рамки (а його, своєю чергою, вможливлює категоризація учасників як членів відповідних груп). Саме явний характер такого окреслення дає змогу виявити цю рамку за ключовим словом. Власне, так окреслених подій набагато менше, ніж одна на день, адже ту саму подію один канал може називати, скажімо, «конфліктом» у кількох текстах із різних випусків (газет це стосується меншою мірою, бо вони зазвичай повертаються до тієї самої події тільки в тому разі, якщо вона дістає продовження, тобто по суті вже стає іншою подією). До того ж в одному тексті може бути вжито кілька проблематизаційних окреслень, тому його буде пораховано кілька разів, за результатами кожного пошуку. Водночас у деяких випадках застосування рамки конфлікту не супроводжується вживанням жодного такого окреслення, хоча таких випадків, за моїми спостереженнями, небагато (мабуть, тому, що медійники, коли вже подають подію як конфлікт, хочуть запевнити, що авдиторія сприйме її саме так). xxxvi 264 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу Протягом першого півріччя 2008 року одним із найчастіше представлюваних конфліктів за участи пересічних громадян було протистояння між будівельними компаніями та мешканцями прилеглих будинків (що їх часом підтримували інші активні громадяни)23. Уважаючи новобудови загрозою своєму затишкові й екологічній безпеці, ті мешканці намагалися не допустити до проведення дальших робіт: за допомоги звернень до влади та, з огляду на їхню недієвість, насильницьких дій на кшталт руйнування огорожі довкола будівельних майданчиків чи блокування доступу будівельної техніки. Маючи офіційні дозволи на будівництво, компанії захищали свій бізнес, залучаючи приватні охоронні структури або міліційні підрозділи, працівники яких усували блокувальників, удаючись до фізичної сили, наслідком чого нерідко ставало кровопролиття. В особливо кричущих випадках медії знову зверталися до того самого конфлікту, переносячи фокус на розслідування обставин побиття громадян і перспективи покарання винуватців24 – але зазвичай вони вже не згадували про цей конфлікт, за якийсь час повідомляючи про інший, більш чи менш подібний. Авдиторія мала припускати, що згадувані раніше конфлікти припинялися чи бодай притлумлювалися, хоч у цьому буцімто безподієвому розвитку медії вже не бачили новинної вартости. Звісно, це стосується не лише «будівельних», а й будьяких одноразово представлюваних конфліктів. Інший поширений у новинному дискурсі тип конфліктів пов’язаний із політикою органів влади щодо певних груп громадян, частина членів яких зважується проти цієї політики протестувати. Дві групи, про які останніми роками йшлося чи не найбільше – це базарні торгівці, яким влада встановлює зависокі, на їхню думку, податки або навіть закриває самі базари, буцімто невідповідні санітарним чи іншим нормам, та приватні перевізники (власники й водії маршруток), котрим вона не дозволяє підвищувати ціну за проїзд настільки, як вони вважають потрібним задля забезпечення рентабельности25. Ще один тип охоплює конфлікти, пов’язані зі спробами замінити певних посадовців і таким чином поставити під контроль діяльність підпорядкованих їм організацій. Нерідко в таких випадках медії зосереджують увагу на тому, як ці внутрішньо-корпоративні чи владно-бізнесові конфлікти відбиваються на пересічних людях – працівниках відповідних підприємств або споживачах їхніх продуктів. Серед таких «мужиків», чуби котрих тріщать від бійки між «панами» (так принаймні двічі окреслювали цей уплив кореспонденти «1+1»26), медійники протягом указаного півріччя називали, зокрема, вкладників Ощадбанку, обіцяні виплати яким опинилися під загрозою внаслідок протидії між урядом та президентом; пацієнтів Інституту раку, яким забракло ліків через перерву в їх постачанні, що її викликало перепідпорядкування установи від одного відомства до іншого; навіть кіноглядачів, що їх позбавило змоги насолодитися в кінотеатрі фільмом російською мовою прагнення міністерства культури змусити прокатників дублювати всі західні фільми українською27. Ще виразніше виявляють солідарність із «народом» автори матеріялів про конфлікти з приводу більших чи 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 265 менших ділянок землі, що її влада хоче забрати в селян, мешканців певних районів у містах, дачників тощо й віддати якимось комерційним структурам – як припускають покривджені, за хабар28. Хоча ці матеріяли теж здебільшого окреслено як конфлікти й обом сторонам надано змогу висловити свою позицію, явна асиметричність цього висловлення та журналістського опису ситуації робить представлювану подію не тільки або й не стільки конфліктом, скільки зловживанням владою, свавіллям. Така асиметричність особливо впадає в око на тлі формально нейтральних представлень більшости інших конфліктів – у яких, одначе, теж одній зі сторін нерідко надавано перевагу над іншоюxxxvii. Власне, в багатьох новинних текстах рамка зловживання владою є головною. Її пріоритет часом виявляється навіть у тих статтях і сюжетах, де застосовувану поряд із нею рамку конфлікту явно окреслено у висловлюванні журналіста (чи телеведучого, який «підводить» глядачів до сприйняття сюжету), а на зловживання вказано неявно або про нього твердить лише одна зі сторін, чия оцінка має в цьому жанрі вочевидь меншу вагу. Спосіб представляння конфлікту цілком може зробити його очевидним зловживанням і без явного окреслення цим чи якимось подібним словом. Приміром, 16.03.2008 у новинах каналу «Україна» йшлося про судове переслідування журналістки, що привернула увагу мешканців Слов’янська до величезних і непотрібних витрат куцого комунального бюджету на розкішне авто мера, яке він здав місту в оренду, хоч і далі на ньому їздив – уже як службова особа. Хоча ведучий новинного випуску твердив, що «конфлікт іще в розпалі», показаний після цих слів сюжет безперечно оцінював дії мера як зловживання – і явно називаючи їх «розправою», і заявляючи про підтримку скривдженої журналістки (яка до того ж поставала не першою жертвою мерового «власного розуміння свободи слова»), і, чи не найголовніше, стверджуючи та демонструючи двома цитатами недвозначну думку (всіх) «мешканців Слов’янська»: Крапку в скандалі між мером і журналісткою поставить Донецький апеляційний суд, одначе мешканці Слов’янська свою думку про владу сформували, і меру вони радять на місто дивитися не з вікна комфортного джипа, а хоча би зрідка на роботу діставатися громадським транспортом29. (4–2) Так само в сюжеті ICTV (31.01.2008) про зрив української прем’єри французького фільму «Астерикс на Олімпіяді» через вимогу міністерства культури та його Якщо «асиметрія» сторін у конкретному тексті може бути наслідком браку матеріялу (тобто, зрештою, непрофесійности виробників, нездатних його здобути), то систематичність такої переваги дає підстави говорити про свідому стратегію, що її можуть зумовлювати ідеологічні пріоритети журналістів і редакторів або економічні чи політичні інтереси власників медій. Власне, можливі й економічні інтереси окремих журналістів і редакторів, що творять і публікують «замовні» сюжети на підтримку певних осіб або структур чи, як їх іще називають у медійному середовищі, «джинсу» [Пюшо та ін. 2008; Сюмар 2008]. xxxvii 266 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу служби кінематографії озвучувати всі західні фільми українською мовою (а не накладати українські субтитри на озвучення російськоюxxxviii), авторка зазначає, що власники кінотеатрів іще «сподіваються мирно вирішити конфлікт зі службою кінематографії найближчими днями». Водночас вона по суті підтримує їхню думку, що винні в ньому чиновники, бо порушують норму закону, як її незадовго перед тим розтлумачив Конституційний Суд – а ведуча випуску висловлює цю підтримку явно: «Поки міністерство культури по-своєму трактує Основний закон, глядачі змушені здавати квитки на очікувану прем’єру»30. В інших текстах немає ніякого конфлікту – тільки зловживання, зване або так, або свавіллям, порушенням, махінацією, знущанням чи якось іще, аж до диктатури, або ж не позначене жодним із явних маркерів засудження, але цілком виразно засуджуване певним способом представляння подій. Як показує інтернет-пошук, нині українські журналісти здебільшого вибирають саме останній шлях, тобто вживають таких слів не у власних твердженнях, а в цитуванні чи викладі тверджень жертв, спостерігачів або представників влади, зокрема правоохоронців, які ті зловживання буцімто виявили й припинили. Власне, міліційне чи прокурорське виявлення й тим паче судове потвердження медійники зазвичай уважають підставою говорити про зловживання владою чи іншу незаконну діяльність як про доконаний і об’єктивний факт, виразно демонструючи це уявлення категоричною модальністю дієслів: «Керуючий банку украв 600 тисяч гривень»31; «Офіцер міліції підкидав наркотики»32; «Працівники селищної ради Масандри провели фіктивну інвентаризацію зелених насаджень, розташованих на території населеного пункту»33. Нерідко таку «об’єктивацію» медії здійснюють на підставі відомчих перевірок (скажімо, «Вечерние вести» використала висновок судово-медичної експертизи як незаперечний доказ того, що «Психлікарня без ліцензії “лікувала” здорових пацієнтів»34), тверджень громадських організацій («День» заявляв про «свавілля» автоінспекторів щодо водіїв, спираючись головно на слова одного з правозахисників35) або навіть власних розслідувань (кореспондентові «Сегодня» «вдалося з’ясувати», що «[п]окуп­ців авто й турів обраховують на курсі» обміну доларів на гривні жадібні продавці36)xxxix. Зрештою, в деяких текстах категоричну кваліфікацію певних дій владців як зловживання журналісти дають і самі, щонайбільше підкріплюючи її коментарями осіб, Наказ міністерства не виділяв західних фільмів, але вимога озвучувати українською всі чужоземні стрічки, крім показуваних з ориґінальним звуком, означала, що російською можуть звучати лише продукти виробників Росії, інших пострадянських країн та самої України. Серед решти фільмів переважну більшість становлять західні. xxxix Інколи категоричні висновки про зловживання медії роблять на підставі тверджень «покривджених» політичних чи бізнесових сил. У таких випадках можна припустити (але на підставі самих текстів не можна неспростовно довести) фінансову чи якусь іншу зацікавленість автора, медійної організації чи її власника. xxxviii 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 267 що вважають так само, і не переймаючись поданням протилежної думки. Чи не найяскравішим прикладом відмови від приписів нейтральности новинних матеріялів на початку 2008 року було представлення українізаційних кроків «помаранчевої» влади в тих виданнях і каналах, що підтримують збереження майже необмеженого вжитку російської мови в усіх суспільних ділянках, зокрема медійній. Скажімо, Ющенків заклик на березневому форумі інтеліґенції перевести загальнонаціональні видання бодай почасти на українську мову газета «Факты и комментарии» не лише коротко зацитувала, а й розлого прокоментувала, заявивши, зокрема, таке: По суті, голова держави назвав неприпустимим той факт, що громадяни України серед багатьох друкованих ЗМІ вибирають російськомовні. Чому? Чи не тому, що саме в цих ЗМІ міститься інформація, яка найточніше й найповніше відповідає вимогам українських громадян та їхнім поглядам? (4–3) Мало того, вміщений на сторінці головних новин анонімний текст про цей виступ (та одночасну ініціятиву міністра транспорту Йосипа Вінського щодо українізації оголошень та пісень, трансльованих у поїздах і літаках) супроводжено явно оцінковою рубрикою «Якщо це демократія, то що тоді диктатура?»37 Ця та деякі інші опозиційні до «українізації» медії однозначно критично представляли всі її гадані вияви, зокрема вимоги про україномовне озвучення в кінопрокаті та дотримання норм щодо мінімальної частки української мови в теле- й радіоетері. Особливо активно відгукувалася на ці вияви «Сегодня»: лише протягом лютого на її сторінках було вміщено аж 12 текстів, головною темою яких була «українізація» в кінопрокаті (в багатьох випадках її навіть названо «насильницькою»)38, а після цієї незвично рішучої для українських медій кампанії газета зосередилася на телебаченні та інших гаданих «фронтах боротьби [влади] з російською мовою»39. Постійні критичні матеріяли цієї газети творили контекст, що його за силою впливу на сприйняття подальших текстів можна порівняти з тим, який поставав із низки матеріялів про конфлікт між Ющенком і Тимошенко. Інакше кажучи, рамку українізації вона незмінно поєднувала з рамкою зловживання, сприяючи таким чином перетворенню цих понять для своїх читачів на синоніми. Натомість видання протилежної орієнтації здебільшого подавали українізаційні кроки як належну діяльність влади чи навіть як бажані зміни в житті країни. Представляння діяльности правоохоронних органів демонструє цікавий приклад того, як ті самі медії можуть застосовувати до типологічно подібних дій різні рамки. По-перше, час од часу газети та телеканали розповідають про ситуації, що їх вони однозначно кваліфікують як міліційне, прокурорське й/або судове свавілля/ зловживання. Зазвичай це окремі приклади буцімто безневинно затриманих, побитих та/чи засуджених – часто цю безневинність журналісти стверджують на підставі пізнішого апеляційного скасування первинних вироків, але подеколи спираються лише на твердження активістів правозахисних організацій або навіть самих жертв 268 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу та їхніх родичів40. Утім, в окремих випадках автори дозволяють собі (а не лише своїм вочевидь зацікавленим з огляду на родинні зв’язки чи правозахисну діяльність інформантам) говорити про міліційне свавілля в певних практиках як типове явище. Наприклад, «Україна молода» так описувала (12.04.2008) «стандартний сценарій міліцейського свавілля на стадіонах», котрий, утім, в описуваному випадку не спрацював завдяки втручанню капітана однієї з комад: (4–4) Ніяких пояснень, ніяких вимог – просто побиття всіх, до кого можна було дотягнутися, з подальшим «висмикуванням» хлопців для арешту. Зазвичай у таких випадках затриманим «шиють» у відділку «напад на правоохоронця», а при виникненні у прокуратури питань про причину бійки міліція виправдовується тим, що лише «зупиняла правопорушення, розпочате фанатами», і вказує на затриманих – мовляв, «он і винуватців навіть зловили»41. Щоправда, для частини читачів такий сценарій міг здатися бодай почасти виправданим з огляду на масові випадки насильницьких дій серед самих уболівальників – тому інші медії писали про цей та подібні випадки не так однозначно. Але про поширеність міліційного свавілля медійники часом говорили й щодо тих практик, де його навряд чи хтось ладен був виправдати: як-от «вибивання» із затриманих зізнань у скоєнні тяжких злочинів чи водіння автомобілів у стані сп’яніння та, як наслідок, убивства випадкових перехожих42. Другою поширеною рамкою для представляння дій правоохоронних органів є конфлікт. Так подають не тільки ситуації, коли ті дії оскаржують інші структури влади, установи чи організації, суспільний авторитет яких не дозволяє сприймати це оскарження як апріорі нерівноцінне порівняно з позицією самих правоохоронців, а й багато випадків оскарження з боку пересічних громадян чи неелітних груп. Скажімо, судове протистояння між харківською мерією та Службою безпеки, яку перша звинуватила в незаконному порушенні кримінальної справи, або міліційне захоплення ужгородської мерії на вимогу обласної прокуратури, котра буцімто не змогла ненасильницьким чином одержати необхідні для розслідування діяльности мерії документи, більшість медій подавали як характерні для постпомаранчевої України конфлікти між різними владними органами, де не випадає когось підтримувати, а когось засуджувати. Тому вони просто викладали позиції сторін, ніяк їх не коментуючи43. Так само нейтрально подано й інцидент на дискотеці у Львові, де чи то «правоохоронці заходилися масово бити всіх присутніх», чи то «натовп п’яної молоді побив прибулий міліційний патруль»44. І навіть випадки міліційного застосування сили до футбольних «фанатів» або протестувальників проти новобудов інколи тлумачено не як гідне однозначного осуду свавілля, а як конфлікти, де медії мають лише подати позиції сторін, залишивши встановлення винних компетентним органам45. Саме так українські медії зазвичай і представляють ті ситуації, які вважають конфліктними (див. далі). 4.2. Пріоритети й стратегії в новинах 269 Водночас у більшості випадків до правоохоронців медії застосовують ту саму рамку, що й до інших владних органів – належної діяльности, – поєднуючи її, відповідно до специфіки ділянки, з рамками розкриття злочину або засудження злочинців. Ледь не щодня в новинах кожного видання й каналу «повідомляють» про викриття злочинних дій чи намірів, порушення кримінальних справ, установлення, затримання й засудження винуватців. У справедливості й ефективності всіх цих дій правоохоронців автори не сумніваються – як і в достовірності їхніх відомостей про дії правопорушників, що їх медії представляють у такій самій категоричній модальності, нерідко навіть тоді, коли йдеться ще тільки про висунуті звинувачення, а не доведені злочини46. Частіше, втім, журналісти подають ці категоричні «факти» не самі, а в цитатах чи викладі слів причетних правоохоронців47 – проте відсутність будь-якої проблематизації (іншої версії подій, згадки про недоведеність звинувачень тощо) робить їх однаково безальтернативними й тому «об’єктивними». З погляду виробництва новин очевидно (хоча б із його «сліду» в тексті), що вибір поміж різними рамками великою мірою визначається первинним джерелом інформації про дії правоохоронних органів. Якщо вона надходить від самих тих органів, то медії зазвичай не шукають інших джерел і подають «повідомлені» їм дії як належні; а якщо про буцімто неналежну дію журналісти дізнаються від її жертв чи прихильних до них осіб, то намагаються з’ясувати позицію правоохоронців і залежно від гаданої вірогідности їхньої версії подають або як конфлікт, або як зловживанняxl. Можна припустити, що на оцінку вірогідности й, отже, належности впливає ставлення журналістів і редакторів (та гадане ставлення їхньої авдиторії) і до правоохоронних органів загалом та конкретних їхніх працівників, і до тих осіб і груп, що стали об’єктом дій правоохоронців. Зокрема, високий статус чи бездоганна репутація певної особи може спонукати перевіряти інформацію про буцімто виявлене порушення, яку інакше подали б як факт, а гадана схильність особи чи всієї її групи до правопорушень загалом або певного їх типу зокрема може зробити невірогідним твердження про буцімто вчинене щодо них свавілля. В кожному разі, можливість такого вибору дає медіям владу представляти суспільну реальність відповідно до своїх уявлень та інтересів, яка, звісно ж, не обмежується правоохоронною діяльністю. Ясна річ, описані вище рамки не охоплюють навіть найпоширеніших означувань подій і процесів, застосовуваних в українському новинному дискурсі. Зупинятися так само докладно на інших я не маю не тільки місця, а й потреби. На деякі рамки я зможу вказати, розглядаючи конкретні дискурсивні практики, а тут згадаю ще всього про кілька – дуже поширених і водночас важливих для ідеологічних ефектів, про які йтиметься далі в цьому розділі. Перша з них – це рамка надзвичайної поЦю асиметрію зумовлює, на мою думку, уявлення журналістів, як і загалу, про пріоритет правоохоронців у представлянні того, що відбувається в довіреній їм ділянці, інакше кажучи, повноваження виробляти знання про неї (пор. розділ 6). xl 270 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу дії, яку характеризує зосередження уваги на кількості й стані жертв, перебігу їх порятунку та, особливо для техногенних катастроф, причинах/винуватцях і засобах запобігання таким подіям у майбутньому (за природні катаклізми відповідальність неявно приписують самій природі з її стихіями, а про людей, які мали би посприяти зменшенню руйнівної дії тих стихій, говорять нечасто). Якщо порятунок жертв триває досить довго порівняно з циклом виробництва новин, він може стати повторюваною темою газет і телевізійних програм, що посилюватиме первісно творене уявлення про надзвичайність події та водночас робитиме головним об’єктом представлення діяльність влади на забезпечення порятунку (добрим прикладом є тойтаки пошук моряків біля берегів Гонконґу). Проте переважна більшість таких подій з’являється в новинах кожної медії лише раз, аби відразу – нерідко на тій самій газетній шпальті чи вже в наступному телевізійному сюжеті – поступитися місцем якійсь іншій, що таким чином стає цілком до неї подібною (либонь, найяскравіше ілюструють цю взаємозамінність постійні аварії різних транспортних засобів). Це особливо стосується надзвичайних подій за кордоном, які – коли серед їхніх жертв немає «співвітчизників» – здобуваються на повторюване представляння лише в разі справді унікальних масштабів, тривалих рятувальних операцій чи інших характеристик, нетипових навіть для таких подій (2008 року серед них були обтяжені політичними обставинами стихійні лиха у М’янмі й Китаї). Ще дві активно стосовувані рамки творять події не надзвичайні, але й не зовсім буденні. З одного боку, подія з життя знаменитости подає, як я вже казав, звичайний епізод із життя незвичайної людини, гаданий статус якої має виправдовувати увагу до всього, що з нею пов’язане (точніше, що незвичайніша людина, то звичайніші випадки з її життя матимуть новинну вартість). Крім різних аспектів професійної діяльности (виходу нових альбомів, перемог у змаганнях, нагородження преміями тощо), розраховані на масову авдиторію медії охоче говорять і про особисте життя відомих людей: ювілеї, вагітності, розлучення та, звісно ж, смерті. Деякі газети, як-от «ФК» й «УМ», пишуть про життя «зірок» (здебільшого так і званих) майже щодня, тобто в середньому раз на день, і велику частину цих текстів становлять новинні, присвячені конкретним подіям. Прикметно, що в телевізійних новинах таких текстів у багато разів менше: інтерес до «зірок» телебачення задовольняє та стимулює в інших продуктах (музичних програмах, ток- і реаліті-шоу тощо). З другого боку, звичайні люди можуть потрапити в новини хіба що як носії незвичайного досвіду. Здебільшого вони постають у ролях жертв владного свавілля, стихійних лих чи злочинів, очевидців надзвичайних подій, об’єктів благодійности або учасників протестних акцій. Однак нерідко медії представляють і такий досвід, незвичайність якого можна вважати просто екзотичною чи навіть курйозною. Такими цікавинками були, наприклад, представлені в новинах «1+1» останнього тижня березня 2008 року розповіді про житомирянина, який їздить містом на двоповерховому велосипеді48, та про дніпропетровця, що в звичайній квартирі тримає тигрово- 4.3. Статус-кво та нормальність 271 го пітона. Цю рамку визначає не так тема, як відмова авторів порушувати питання про прийнятність такої екзотики, зокрема з огляду на можливу небезпеку для вуличного руху в першому випадку й самого життя власника тварини в другому (де головну увагу натомість звернено на пікантну проблему пошуку «пари» для його підопічної, що «досягла шлюбного віку і, як кожна дівчина, хоче заміж»)49. Відверте зосередження на тому, що медійники вважають просто цікавим – а не важливим – для своєї авдиторії, характерне не тільки для цікавинок про пересічних людей (чи навіть тварин, бо часто-густо такі тексти розповідають, скажімо, про звірів у зоопарках), але й для подій із життя «зірок». Особливо велику частку становлять тексти про цікаві події обох типів серед загалом нечисленних матеріялів на теми життя за кордоном, у якому медії бачать не дуже багато такого, що має бути для їхніх читачів або глядачів важливим. Будь-яку з розглянутих рамок реалізує сукупність мовних засобів різних рівнів, на кожному з яких можлива більша чи менша варіятивність. Навіть самі жанри, що в них утілюються певні рамки, можуть бути різними. Скажімо, про належну діяльність влади газета може розповідати в короткому повідомленні, новинній статті або репортажі, а про свавілля – в новинній чи проблемній статті, репортажі або інтерв’ю (наявність і тип фотографій додатково модифікує жанр вербального продукту). Бодай найзагальніше окреслення мовних засобів, із яких «складають» певні означувальні рамки українські медійники, вимагало б окремого дослідження, що було б занадто лінґвістичним як для книжки, зосередженої на соціяльному вимірі дискурсу. Про деякі з цих засобів я скажу в дальших розділах. А в другій частині цього розгляну ймовірні ідеологічні ефекти різних рівнів медійного дискурсу загалом і новинного зокрема. 4.3. Статус-кво та нормальність Говорячи про ймовірний ідеологічний уплив дискурсу українських медій, я передусім зосереджуватимуся на тих аспектах, які наголошував у розмові про вплив медійного дискурсу загалом (саме тому я їх і наголошував, що вважаю важливими для українських медійних практик). Утім, не на всіх цих аспектах я спинятимусь однаково докладно й розглядатиму їх не зовсім у тому порядку, як раніше. Про демонстрування об’єктивности тут майже не йтиметься, бо його тутешні техніки не надто відрізняються від західних, що їх описували цитовані в 2.4.1 автори. Власне, пострадянські медії перейняли ті техніки, раніше нехтувані задля пропаґандивного служіння режимові, а деякі нові, вможливлені технологічним поступом рубежу тисячоліть, опанували по суті водночас із Заходом. Натомість я докладно спинюся на внескові медій у творення національної ідентичности, що в українському випадку не цілком відповідає теоретичним висновкам, зробленим на матеріялі усталених національних держав. Підтримування статус-кво й утвердження нормалізму я ана- 272 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу лізуватиму разом, адже дискурсивні практики, що їм сприяють, почасти збігаються (окремий розгляд у теоретичній дискусії зумовлювало передусім бажання показати специфіку цих ефектів та подати кожен із них як своєрідну комбінацію внесків різних практик). Із цієї пари й почну. 4.3.1. Новинні тексти На відміну від аналізу в попередніх частинах цього розділу, що починався зі структурних рівнів дискурсу й переходив до текстових, тут я спочатку говоритиму про окремі тексти, де потенційні впливи можна характеризувати повніше й конкретніше, а потім доповню цей розгляд загальнішими арґументами про внески вищих рівнів. На рівні новинних текстів головним чинником медійного підтримання чинного порядку речей і водночас утвердження пріоритету нормального над належним є непроблематичність представлення більшости подій і процесів. Раніше цю рису дослідники виявили в телевізійних новинах періоду президентської кампанії 2004 року, коли спосіб медійного конструювання дійсности визначали темники: «В основному канали представляли події в позитивно-нейтральній площині, тобто висвітлення або не передбачало в події якихось проблем, або проблеми конструктивно вирішувалися. В цілому 64% подій висвітлювалися саме так». Лише на опозиційному П’ятому каналі переважало «конфліктно-негативне» представлення [Іванов 2005: 110, 111]. За роки без темників поширеність цього явища суттєво знизилася, але воно все ще охоплює чималу частину новинного дискурсу, зокрема пов’язаного з діяльністю влади. Як указано в попередньому параграфі, непроблематичне представлення подає себе як просто повідомлення про подію, але з погляду критичної теорії воно радше зберігає означення, запропоноване в текстовому джерелі та/чи дискурсивній конвенції, на підставі яких творить текст журналіст (на телебаченні також оператор). Відповідно, найчастіше медії подають означення, що їх пропонують найвикористовуваніші джерела, сприйняття котрих як авторитетних і вірогідних таке використання відбиває та водночас підтримує. Як і в західних країнах, в Україні такими джерелами є передусім інформаційно-пропаґандивні матеріяли органів влади й інших елітних організацій (політичних партій, бізнесових компаній, спортивних клубів тощо), котрі мають для виготовлення й розповсюдження таких матеріялів спеціяльні структурні підрозділи. Тобто ці організації медії здебільшого представляють за їхніми самопредставленнями, котрі можуть зазнавати в журналістських текстах певних змін, але далеко не завжди стають об’єктом критичного розгляду. Переважне покладання на їхні джерела є технологічною основою непроблематичности представляння таких організацій. Водночас використання владних і, ширше, елітних джерел для представлення неелітних осіб і груп зумовлює означування – зокрема й проблематизаційне – дій других із погляду та, отже, в інтересах перших, яке підтримує асиметрію їхніх стосунків. 4.3. Статус-кво та нормальність 273 Щоби довести й уточнити сформульований арґумент, потрібна певна типологія джерел і способів їх використання в новинних текстах. Я спробую поділити всі тексти на ті, де 1) є ли­ше одне, первинне джерело, від якого медія (якщо не сам цей канал чи газета, то інформаґенція чи інтернет-видання, текст якої вона з більшими чи меншими змінами републікує) дізналася про цю подію; 2) поряд із цим головним джерелом згадано додаткові елітні джерела – від інших органів влади до конкурентних бізнесових структур чи незалежних експертів у представлюваній ділянці; 3) знову ж таки, крім головного джерела, містяться посилання на додаткові неелітні джерела (нерідко поряд з елітними), зокрема на об’єкти чи свідків владних/ елітних дій, як-от одержувачів благодійної допомоги чи очевидців міліційного свавілля; 4) замість звичного, усталеного джерела інформації про події в певній ділянці автори передусім посилаються на інші, альтернативні до них, навіть якщо далі згадують і те, що мало би бути первинним. Як приклад таких альтернатив можна назвати «повідомлення» про вбивство в’язня в тюрмі за інформацією його співкамерника, а не адміністрації, що могла би подати це як нещасний випадок чи самогубство, або ж представлення чутки про майбутнє розлучення «зірки» за словами неназваних друзів чи служників – до її власного оголошення. Ясна річ, «усталеність» певного джерела інформації про певну ділянку – категорія дуже умовна й залежна від уявлень класифікатора, тож її використання робить мою типологію та заснований на ній розподіл вразливими. Скажімо, правозахисну організацію можна розглядати і як одну з елітних груп, подібну до політичних партій чи спортивних клубів, що зазвичай представляють власні і навіть чужі дії у відповідних ділянках, і як носія альтернативного погляду на дії владних структур. Мій вибір на користь другого типу зумовлено характером подій, що в них українські медії посилалися на такі організації: зловживаннями з боку правоохоронних органів, стосовно яких правозахисники справді поставали альтернативним джерелом, котре давало змогу проблематизувати дії та твердження владців, що інакше були би представлені як належні. Якби йшлося про якусь, сказати би, власну діяльність цих організацій на кшталт тренінґів чи закордонних контактів – а не зазіхання на те, що в чинній системі влади й великою мірою відповідному їй медійному дискурсі вважається сферою відповідальности державних органів, – то їхні «повідомлення» були б таким само усталеним джерелом, як інформація інших владних чи елітних структур. Тобто моя типологія джерел покликана виокремити й порівняти підтримувальні та підважувальні складники новинного дискурсуxli, хоча вона й спирається на моє Йдеться саме про підтримування чи підважування усталеної системи влади й відповідальности, а не про посилання на само- чи зовнішні представлення дій суспільних акторів. Річ не в тому, що правозахисники представляють дії правоохоронців, адже ті й самі повсякчас представляють дії засуджених чи підозрюваних осіб. Ключовим чинником є усталеність другої практики і неусталеність першої, визнаність одного права та невизнаність іншого. Медії зазвичай підтримують усталений розподіл влади представляти себе й інших, однак іноді кидають їй виклик. xli 274 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу особисте сприйняття усталеного та альтернативного для різних медійних практик, сформоване в результаті попереднього аналізу й читацького/глядацького досвіду. Розподіл новинних текстів за характером використання джерел я спробую з’ясувати на прикладі того самого тижня березня 2008 року, розглянувши новини трьох каналів і новинні сторінки трьох газет, від яких попередній аналіз дає підстави очікувати дещо різних зразків поведінки. В усіх випадках я обмежуся матеріялами про Україну, в яких медійники бодай у принципі завжди могли доповнювати або й замінювати одне джерело іншими. Для газет це означає аналіз лише сторінок загально­ українських новинxlii, на яких я до того ж не брав до уваги вочевидь неновинних текстів на кшталт інтерв’ю чи коментарів (як окремих матеріялів, а не частини більших текстів). Окрім неминучих похибок при залічуванні джерел до певного типу, мій підрахунок могло спотворити також те, що в багатьох випадках джерел просто не вказано. Українські журналісти далеко не завжди посилаються навіть на інформаційні агенції чи інші джерела, цілі тексти яких вони з невеликими змінами републікують, часто під своїми прізвищами (власне, коли посилаються, то це лише ускладнює пошук первісного джерела). А конкретні твердження, вміщені в тексті, вони й поготів уважають за можливе приписати неназваним «експертам», «фахівцям» чи «очевидцям» або навіть не приписати нікому (нерідко привласнення відбувається за згодою авторів тверджень, котрі – як медії часом усе-таки вказують – «бажають залишитися анонімними», щоб не ризикувати життям, посадою, репутацією тощо). В таких випадках про джерела доводиться судити за характером інформації, яку в тексті подано. Наведені на мал. 21 результати аналізу показують, що покладання лише на одне джерело справді є для українських видань і каналів переважною або принаймні дуже поширеною практикою, частка якої (за одиноким винятком) становить від понад третини до майже трьох чвертей. Водночас використання джерел, що їх можна тлумачити як альтернативні для представлюваних ділянок, має місце не більш як у п’ятій частині текстів, а в деяких медіях його просто немає. На всіх каналах і в одній, найтаблоїднішій газеті «Сегодня» частота залучення додаткових елітних і неелітних джерел приблизно однакова (з поправкою на те, що другий показник охоплює й випадки, коли використано джерела обох типів), а в «поважніших» «Дні» та «Україні молодій» елітні джерела безперечно переважають, як і практика покладання лише на одне, теж здебільшого елітне джерело (ця перевага узгоджується з указаною вище тематичною орієнтацією цих видань передусім на владу й еліти; див. мал. 11). Загалом на телебаченні одноджерельних текстів менше, ніж у газетах, що певною мірою можна пояснити більшим упливом «професійних стандартів», які вимагають подання в новинах поглядів різних причетних осіб чи груп. Водночас у кожному типі медій одна – відповідно СТБ та «Сегодня» – виділяється набагаxlii Оскільки в двох газетах ці сторінки охоплюють і політичні новини, то в третій, «Україні молодій», де такі новини виділено на окрему сторінку, я брав до розгляду також і її. 4.3. Статус-кво та нормальність 275 1-й нац. Інтер СТБ День одне усталене додаткові елітні УМ додаткові неелітні альтернативне Сегодня 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 21. Розподіл новинних текстів за типом і характером використання джерел (частка текстів, де використано одне усталене чи альтернативне джерело або додаткові елітні та/чи неелітні джерела, у відсотках від загальної чисельности текстів у головних випусках новин трьох телеканалів та на сторінках головних українських новин трьох газет протягом тижня 24–29.03.2008) то більшим плюралізмом джерел. Їхню інакшість я схильний пояснювати і критичнішим ставленням до влади (особливо відчутним у другому випадку), і загальною розважальною орієнтацією, яка спонукає залучати не лише офіційні повідомлення, а й оцінки чи враження різних елітних і масових акторів, зокрема неназваних (тобто, можливо, вигаданих). У кожному разі варто наголосити, що навіть доволі опозиційна й таблоїдна «Сегодня» у трьох із кожних п’яти новинних текстів спирається лише на інформацію владних структур чи інших елітних акторів, сприяючи таким чином підтриманню їхніх представлень суспільної дійсности як панівних і великою мірою тотожних самій дійсності. Якщо переважне покладання на владні/елітні джерела можна вважати технологічним виміром непроблематичного представляння діяльности відповідних акторів, то текстовим виміром цього явища є брак у багатьох новинних статтях і сюжетах будь-яких мовних засобів, що могли б заперечити чи принаймні поставити під сумнів «повідомлення» тих джерел. Розгляну головні з таких засобів проблематизації (що їм почасти відповідають різні типи залучених джерел), а потім спробую порахувати частки текстів різного ступеня проблематичности, яка стає результатом їх використання. Одним із виявів некритичности медійних представлень дослідники вважають наявність у них лише одного погляду на представлювану подію (використання лише 276 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу одного джерела інформації про неї), а критичність або принаймні збалансованість, відповідно, вимірюють часткою текстів із поглядами обох – чи, якщо їх більш як дві, всіх – причетних «сторін». Скажімо, згадуваний вище моніторинґ теленовин під час кампанії 2004 року виявив, що «9 із 10 новин висвітлювалися тільки з однієї точки зору», при цьому на Першому національному й «Україні» два погляди було всього в кожному двадцятому тексті, тоді як П’ятий канал подавав їх у кожному третьому новинному матеріялі [Іванов 2005: 110]. Але такі підрахунки спираються на певне уявлення про те, кого вважати сторонами представлених подій і чи вважати адекватним виділення цих сторін у тексті (здійснюване, зокрема, через таке чи інакше подання їхніх поглядів). Водночас дослідникове уявлення про адекватність медійного виділення сторін залежить від його власного обрамлення події – яке, на мою релятивістську думку, немає підстав уважати правильнішим, аніж медійне. Дослідник може (власне, має) бачити різні можливі обрамлення, кожне зі своїм набором сторін – із яких у дискурсі певної медії або навіть в усьому медійному дискурсі країни зазвичай реалізується лише частина. Своєю чергою, вибір цих обрамлень свідчить радше про усвідомлювані чи неусвідомлювані ідеологічні пріоритети медійників, аніж про їхню професійну сумлінність або майстерністьxliii. Чи не єдиним чітким критерієм наявности в текстах різних поглядів є факт цитування різних осіб – хоч би до яких колективних сторін представлюваної події вони буцімто належали. Якщо користуватися цим критерієм, то в головних новинних випусках п’яти телеканалівxliv протягом указаного тижня аж 60 відсотків текстів містять два чи більше «поглядів». Ясна річ, цей показник певною мірою перебільшує рівень представленого в тих випусках плюралізму позицій, адже й цілком «моністичні» тексти на кшталт репортажу з «дня відкритих дверей» уряду могли містити цитати кількох членів тієї самої групи (в указаному прикладі це були висловлюванНаприклад, у матеріялах про пошуки в Гонконґу найчастіше цитовано висловлювання членів української делеґації, представників власника судна та родичів постраждалих, а згодом також уцілілих членів екіпажу. Якщо вважати пошуки виконанням державою та підприємством свого обов’язку перед постраждалими громадянами/працівниками, то саме ці групи осіб і є головними сторонами – хоч і в такому разі можна було б звернути більше уваги на позицію ще двох доречних сторін: влади Гонконґу/ Китаю та екіпажу китайського судна, що зіткнулося з українським. Проте можливим було й інше обрамлення, до якого українські медії почали звертатися лише наприкінці періоду представлення пошукових робіт: захисту інтересів держави у взаємодії з іншою. Тоді погляд китайської влади ставав набагато доречнішим, аніж українських родичів – і його відсутність навіть у тих текстах, що застосовували другу рамку замість першої або поряд із нею (твердження «чужої» влади ці тексти переважно подавали у викладі «своєї») можна вважати виявом непрофесійности чи принаймні незбалансованости таких представлень, хай і зрозумілим із огляду на ідеологічні пріоритети і технологічні обмеження журналістів та редакторів. xliv У цьому й кількох подальших підрахунках я вилучаю з вибірки П’ятий канал, де велику частину головного випуску новин (о 21.00) займають розмови з гостями студії, які не можна оцінювати за тими самими критеріями, що й сюжети або тексти ведучих. xliii 4.3. Статус-кво та нормальність 277 ня різних міністрів, що за завданням прем’єрки показували журналістам свої кабінети). Проте й такому мінімалістському критерієві плюралістичности два з п’яти новинних текстів не відповідають. До того ж текстами з двома чи більше «поглядами» здебільшого є журналістські сюжети, серед яких ці тексти становлять понад 90 відсотків, а серед студійних текстів – із «синхронами» чи без них – майже така сама частка неплюралістичних. Цей результат може здатися тривіяльним із погляду журналістських стандартів, які вимагають збалансованости насамперед від сюжетів, а не від студійних проміжків між ними. Однак такий розподіл ролей відкриває можливості для свідомого чи несвідомого надання переваг одним сторонам коштом інших: ті події, що їх редактори не вважають за доцільне подавати плюралістично, вони можуть зробити темами не сюжетів, а студійних текстів. Не випадково саме ці останні часто застосовувано для представляння заяв високих посадовців, таким чином наділюваних статусом фактів, що їх належить узяти до відома – а не позицій, які можна приймати чи відкидати. Зокрема, в новинах не дуже критичного до влади «Інтеру» понад половина студійних текстів аналізованого тижня стосувалися президента, прем’єра та членів уряду. Здебільшого їм ще й давали змогу висловитися в «синхроні», не супроводжуваному висловлюванням будь-яких інших осіб, що могли би поставити його зміст під сумнів. Іншим поширеним у західному медійному дискурсі методом проблематизації представлюваних дій та заяв є подання коментарів буцімто незалежних чи принаймні кваліфікованих експертів, що його прибічники медійної об’єктивности рекомендують як альтернативу власним коментарям журналістів. Застосування цього методу легше виміряти, хоч у деяких випадках роль коментатора як незалежного експерта а чи сторони представлюваної події може бути неочевидною, як-от коли експерти є організаторами події (наприклад, «круглого столу») або ж їхні послуги замовляє одна зі сторін (скажімо, про залучення незалежних експертів говорили правоохоронці, що розслідували дві аварії літальних апаратів, що сталися в березні 2008-го). Втім, ці деталі можуть уплинути хіба на точні цифри, але не на загальний висновок щодо застосування цього методу в новинних текстах українських медій. Протягом аналізованого тижня осіб, що їх можна вважати незалежними експертами, цитовано лише в кожному п’ятнадцятому з присвячених українським подіям матеріялів п’яти телеканалів, а якщо рахувати лише журналістські сюжети (бо коментарі наводять саме там), то в кожному десятому. Тобто цей потужний і порівняно безпечний у сенсі закидів щодо необ’єктивности метод проблематизації телевізійники майже не використовуютьxlv, зокрема й у представленні подій, що їх вони Винятком є новинні програми на П’ятому, «Ері» та деяких інших каналах, де форматом передбачено розмови з гостями студії, поміж яких іноді трапляються й експерти (хоч і набагато рідше, ніж політики чи урядовці). В газетах коментарів трохи більше, але систематично їх застосовують лише «якісні» видання. xlv 278 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу явно чи неявно кваліфікують як конфлікти. Скажімо, в новинах «Інтеру» не коментовано планований страйк водіїв «маршруток» у різних містах України50, а у випуску «1+1» – намір вінницької влади знести побудовану без дозволу приватну багатоповерхівку, на знак протесту проти якого власник погрожував себе підпалити51. Тим паче медії не дозволяють експертам коментувати в новинах суперечки між посадовцями, навіть коли представляють їх саме як суперечки й подають позиції обох сторінxlvi. Так було, скажімо, в матеріялах про форум інтеліґенції, де президент викладав неприйнятну для опозиціонерів концепцію гуманітарного розвитку країни52, та про звіт уряду щодо ста днів своєї діяльности, в якому представники колишнього (тепер – тіньового) уряду та президентського секретаріяту побачили привласнення чужих заслуг53. Варто зазначити, що інтерв’юйовані редактори визнали потребу коментарів і заявили про свої намагання їх забезпечити, але поскаржилися на брак в Україні кваліфікованих коментаторів і складність добування їхніх думок протягом обмеженого часу опрацювання інформації про події [інтерв’ю Лиховій 2008; Мустафін 2008]. Хоч би наскільки виправданими були ці нарікання, майже повна відмова медійників від експертних коментарів не дає авдиторії змоги поставити повідомлювані новини в (хоч як тлумачений) суспільний контекст і, можливо, побачити в них вияв певних загальних проблем та/чи відповідальність певних осіб або груп. Це сприяє нормалістичному сприйняттю представлюваних подій як позбавлених будьякого «глибшого» змісту, взаємозамінних і тому неважливих – і таким чином підтримує чинний лад, відохочуючи членів авдиторії кидати йому виклик чи бодай ставити під сумнів [пор. Бахтєєв 2008а]. Набагато частіше, але не набагато ефективніше в сенсі проблематизації, українські медії використовують інший засіб: внесення до новинних текстів тверджень, покликаних окреслити контекст представлюваної події, зокрема пов’язати її з попередніми, буцімто доречними для належного сприйняття нинішньої. Такі твердження в медійному середовищі називають англійським словом «бекґраунд» і розглядають як суто інформаційне доповнення до «повідомлення» про подію – проте згідно з викладеною в цій книжці концептуалізацією їх теж слід уважати представленням, адже автори вказують певні аспекти контексту, свідомо чи несвідомо оминаючи інші. Як і про саму подію, про контекст журналісти згадують те, що вважають або не досить відомим, або досить важливим. Хоч трохи бекґраунду є в переважній більшості новинних текстів – питання в тому, скільки та якого саме. Загалом, як указували критики, українські новини містили дуже мало бекґраунду, що за часів Кучми було одним з елементів медійної маніпуляції суспільною свідомістю, але Звісно, експертне коментування дій влади відбувається в політичних ток-шоу, проте на більшості каналів їх небагато або й зовсім немає, до того ж дискусії експертів про діяльність влади загалом (на відміну від коментарів у новинних випусках) не конче допомагають глядачам контекстуалізувати конкретні представлювані в новинах дії. xlvi 4.3. Статус-кво та нормальність 279 великою мірою збереглося й після падіння режиму, який такої маніпуляції вимагав [Куляс 2004; Лигачева 2007а]. Як і раніше, бекґраунду майже немає в матеріялах про високих посадовців, де він міг би сприяти проблематизації їхніх дій і тверджень. Якщо, приміром, деякі представлення того-таки зіткнення кораблів у Гонконґу чи падіння військового ґвинтокрила на Одещині містили «довідки» чи «нагадування» про раніші подібні катастрофи54, то тверджень прем’єрки про видатні здобутки її уряду майже ніколи не супроводжувано відповідними показниками роботи минулих кабінетів (хіба що їх згадували цитовані опоненти). Як я вже зазначав, майже немає в новинних текстах і з’ясування відповідности представлюваних дій посадовій компетенції особи. Більше бекґраунду містять представлення подій, кваліфікованих як конфліктні: напевне, медійники вважають, що конфлікт, на відміну від належної діяльности, треба якось пояснювати. Проте навіть у таких випадках автори здебільшого наводять історію конфлікту, тобто раніших дій його учасників, але не вказують нормативних підстав чи бодай прецедентів, які могли б допомогти читацькому або глядацькому оцінюванню позицій сторін і перспектив розв’язанняxlvii. Можна припустити, що однією з причин обмежености бекґраунду є брак у журналістів і редакторів знання про представлювані ділянки й небажання робити зусилля, аби заповнити прогалини інформацією з довідкової літератури, спілкування з експертами чи інших джерел. Проте журналістське невігластво може не менш ефективно, ніж свідома маніпуляція, позбавляти читачів і глядачів здатности робити поінформовані висновки. Ще одним можливим засобом проблематизації є іронія, яка дає журналістам змогу трохи дистанціюватися від об’єктів представлення, не кидаючи їм одвертого виклику. Приміром, ведучий «1+1» так окреслив 29.03.2008 представлювані два дні поспіль у випусках новин цього та іншого каналу незвичні й, можна було припустити, не цілком доречні заняття президента – політ на військовому літаку та участь у прибиранні території майбутнього «Мистецького Арсеналу»: «Від винищувача – до сокири. Напередодні президент відчув себе військовим льотчиком, сьогодні – працівником з благоустрою». В журналістському сюжеті, до якого «підводили» ці слова, доречність Ющенкової ентузіястичної праці ще раз поставлено під сумнів згадкою про неминучий супровід зобов’язаних наслідувати його приклад чиновників: «Першими до розчищування занедбаних курганів беруться курсанти, молоді козаки та президент. Звичайно, з усім почтом»55. Більш чи менш явну іронію в українських новинах використовують досить активно, особливо на каналі СТБ, що навіть на рівні офіційної концепції окреслив свої новини як «іронічні» [інтерв’ю Мустафін 2008]. Однак xlvii Як уважає Наталя Лигачова, навіть за наявности двох цілком протилежних версій події, скажімо, від поліціянта й особи, підозрюваної в скоєнні злочину, більшість українських каналів випустила б в етер сюжет із обома «синхронами», навіть не намагаючися з’ясувати, «а що ж відбулося насправді й хто – бреше» [Лигачева 2007а]. 280 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу цей засіб може сприяти проблематизації не так конкретних учинків, як усієї діяльности «верхів», буцімто зорієнтованої лише на збагачення та піяр, – а отже, радше цинічному, ніж критичному ставленню до політики й самої держави. Як сказала Наталія Лигачова, «педалюючи інтонації іронії, зневаги до політиків, вони [журналісти] тим самим руйнують саму демократичну систему країни» [Лигачева 2006]xlviii. Та, мабуть, найуживанішим засобом проблематизації в новинному дискурсі є ствердження невідомости чи несказаности, тобто зазначення тих аспектів представлюваної події, щодо яких політики, урядовці або інші відповідальні особи не дали задовільної, з погляду журналістів, відповіді. Таким чином автори не лише ставлять під сумнів адекватність дій чи заяв цих осіб, а й утверджують доречність указаних аспектів. Скажімо, подаючи ухвалення українсько-польської угоди про малий прикордонний рух як важливе й довгоочікуване для мешканців прикордонних територій досягнення уряду, журналісти відразу кількох каналів звернули увагу на невизначеність деталей його реалізації: «Залишилося з’ясувати, чи виявляться по кишені сільському мешканцеві ці пластикові карти й чи буде простим процес її оформлення»56. Часом журналісти зауважують небажання якоїсь причетної до представлюваної події особи висловлювати свою позицію, чим, знову ж таки, не лише проблематизують таку поведінку, а й стверджують причетність. Утім, навіть цього засобу медії вживають далеко не завжди: частіше вони просто не звертають уваги на те, на що не хочуть її звертати представлювані особи. Сумарну дію цих та інших проблематизаційних засобів я спробував виміряти на матеріялі телевізійних і газетних новин того-таки тижня, скласифікованих за трьома категоріями, що мають відбити наявність і джерело проблематизації. Мал. 22 показує співвідношення чисельности трьох типів текстів – непроблематичних, перенесенопроблематичних (у яких медії представляють проблему так, як її бачать представлювані актори) і медійно-проблематичних (де вони ставлять під сумнів те, що самі актори вважають цілком прийнятним) – у новинах трьох телеканалів та трьох газет. Для телебачення я рахував усі матеріяли, пов’язані з Україною (і журналістські сюжети, і тексти ведучих), а для газет – усі, крім вочевидь неновинних (як-от інтерв’ю чи коментарів), тексти на сторінках головних українських новин. Як показує ця діяграма, українські новини не можна назвати цілком чи навіть переважно непроблематичними, адже жодної проблематизації я не побачив, залежно від медії, всього в третині чи щонайбільше половині (на СТБ – шостій частині) матеріялів аналізованого тижня. Водночас близько третини становлять тексти, де проблематизація відбиває вибір події, а не спосіб її медійного представлення: тут журналісти не додають свого критичного погляду до того, який демонструють самі дійові особи Керівник новинної служби СТБ заперечив, що ця думка спирається на уявлення про особливу суспільну місію журналістів: як вихователів населення, що мають, зокрема, формувати в нього певне ставлення до влади. Цього уявлення ні він, ні його колеґи не поділяють [інтерв’ю Мустафін 2008]. xlviii 4.3. Статус-кво та нормальність 281 1-й нац. Інтер СТБ Непроблематичні День Перенесенопроблематичні УМ Медійнопроблематичні Сегодня 0% 20% 40% 60% 80% 100% Мал. 22. Структура проблематизації представлюваних подій у телевізійних і газетних новинах (частка текстів різного рівня проблематичности у відсотках від загальної чисельности пов’язаних з Україною матеріялів у головних новинних випусках трьох телеканалів та на сторінках головних українських новин протягом тижня 24–29.03.2008) (у «Дні» й «УМ» ця частка значно менша, тобто вони не використовують навіть такої нагоди для критики). Ще раз нагадаю приклад пошукових робіт у Гонконґу: українська делеґація бачила головну проблему в поганій погоді та недостатніх зусиллях тамтешньої влади, і журналісти не поставили під сумнів достатности чи спрямування зусиль самої делеґації. Так само більшість матеріялів на кримінальні теми, хоч нерідко й розповідали про жахливі злочини, явно чи неявно подавали діяльність правоохоронців щодо їх розкриття як належну. Тільки в кожному четвертому або кожному третьому матеріялі (значно частіше – в «Сегодня» й особливо на СТБ, що узгоджується з їхнім критичним ставленням до джерел; див. мал. 21) автори щось поставили під сумнів самі, бодай іронією чи вказівкою на брак відповіді на якесь питання. Втім, важливе значення мають не тільки методи, а й аспекти проблематизації, адже в багатьох випадках медії охоче звертають увагу на дрібні вади й водночас не можуть або не хочуть бачити принципові проблеми. Скажімо, в більшості матеріялів про влаштований в уряді «день відкритих дверей» наголошено, що, всупереч обіцянкам, одні двері – до кабінету самої прем’єрки – для журналістів залишилися закритими. В деяких текстах також звернено увагу на відсутність в оглянутих кабінетах портретів Ющенка або навіть Тимошенко, що могло поставити під сумнів лояльність міністрів до керівництва57. Водночас жоден канал чи газета не поставили запитання щодо доречности самої цієї демонстрації відкритости (деякі, щоправда, зіґнорували її взагалі). На жаль, різницю між першим і другим типом проблем- 282 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу них аспектів навряд чи можливо покласти в основу дієвої класифікації, що дала би змогу виміряти рівень глибинної проблематизації. Проте можна напевне твердити, що він набагато нижчий за вказаний на останній діяграмі, тобто справді критичні до представлюваних подій тексти становлять досить невелику меншість. Такою некритичністю український медійний дискурс робить суттєвий внесок у нормалізацію та підтримання суспільного статус-кво. 4.3.2. Структура новинного дискурсу Переходячи від окремих текстів до структурного рівня новинного дискурсу, почну з тематичної структури, зокрема співвідношення кількости та місця матеріялів про різні суспільні групи. Як я показував (див. мал. 18 і 20), велику частину новин, особливо телевізійних, присвячено владцям і політикам, і ще чималий відсоток – набагато вищий у газетах – становлять матеріяли про інші еліти. До того ж ці тексти, особливо про владу, стоять на чільному чи принаймні помітному місці. Часто-густо один із текстів про владу відкриває новинні випуски (в березні 2008 року так було в 37% головних випусків на шести каналах моєї вибірки), а більшість інших розташована в першій половині (останнього тижня березня, попри пріоритет гонконзьких пошуків, ці канали поставили в горішній половині 65% із тих матеріялів, де йшлося головно про діяльність української влади). У переважній більшості текстів про владців об’єктом представлення є їхня професійна діяльність, яку медійники вважають важливою для своєї авдиторії й усього суспільства та водночас, завдяки повсякчасному представлянню, роблять такою, тобто підтримують її чільне місце в порядку денному. Застосування в багатьох таких текстах непроблематизаційних рамок посилює цю важливість, утверджуючи думку, що про владу треба говорити навіть тоді, коли вона не робить нічого для себе незвичайного. Водночас, як зазначено вище, непроблематизаційне чи поверховоконфліктне представляння діяльности владців призводить до того, що їхня постійна присутність у новинному дискурсі не обертається адекватним розумінням суті й наслідків їхніх дій, а отже, може викликати в авдиторії радше байдужість і/або відразу, ніж поінформовану критичність і здатність опиратися зловживанням. Інші еліти посідають у медійному порядку денному набагато менше місця: їхня професійна діяльність потрапляє в новини здебільшого тоді, коли здається журналістам у чомусь незвичайною. Виняток становлять хіба що «зірки» мистецтва та спорту, що їх медії трактують як знаменитостей, гідних представлення всіх аспектів їхнього життя, в якому професійне і приватне, важливе і цікаве постають міцно поєднаними. В таблоїдних новинах «зіркам» присвячено майже стільки само матеріялів, як владцям, а от телебачення в новинах зосереджується головно на других, а перших здебільшого представляє в неновинних жанрах (див. далі). В кожному разі, задовольняючи й заохочуючи своїми текстами цікавість авдиторії до знаменитостей, медії таким чином підтримують їхнє привілейоване становище в суспільстві. 4.3. Статус-кво та нормальність 283 Що ж до професійного життя й суспільної ролі інших еліт, їхнього внеску в підтримання чинного ладу чи можливість його зміни, то вони стають об’єктом постійного представляння лише в «якісних» виданнях на кшталт «Дзеркала тижня». Натомість у таблоїдах і теленовинах набагато більше місця відведено незвичайним, нерідко страхітливим або, навпаки, курйозним випадкам, що їх медійники й не пропонують сприймати як суспільно значущі. Телевізійні оглядачі вже давно писали про посилену в післяпомаранчевий період тенденцію таблоїдизації новин, що на деяких каналах означала, зокрема, «перенесення спершу найвизначніших, а потім і всіх підряд “кривавих” сюжетів і повідомлень на початок інформаційних випусків, і, відтак, відсування політичних та економічних тем на другий план» або й узагалі їх іґнорування [Довженко 2006]. Чи не найвиразніше ця тенденція виявлялася останніми роками на «1+1», а навесні 2008-го, зі змінами серед власників і менеджерів каналу, її унаочнили рекомендації працівникам інформаційної служби, де головними вартостями новинних матеріялів оголошено «Скандали, Сенсації, Страх, Секс, Смерть, Сміх та Гроші»58. Відповідно, журналісти цього та, тією чи іншою мірою, більшости інших каналів забувають, як писала в одній зі статтей Лигачова, що «в містах і селах нашої великої країни йде інтенсивне економічне, духовне, інтелектуальне життя. Зароджується малий і середній чесний бізнес, здійснюються наукові відкриття, з’являється нова хвиля розумних, освічених молодих менеджерів тощо, тощо» Замість усього цього телебачення, образно кажучи, «частує» глядачів головно «маніяками, диваками й НП» [Лигачева 2008а], у контексті яких авдиторія, отже, має сприймати решту новин, зокрема й діяльність керівництва країни [Лигачева 2008б]. Деякі критики припускають, що таблоїдизація новин на окремих каналах може мати на меті відвертати увагу глядачів від певних політичних подій або творити «враження повного свавілля та хаосу в країні», на яке згодом могли би спиратися виборчі кампанії партій, що ті канали конт­ ролюють [Довженко 2006]. Але навіть якщо цю тенденцію зумовлює лише бажання телевізійників привернути ширшу авдиторію та завдяки цьому заробити більше грошей, пропонований порядок денний усе одно сприяє байдужо-цинічному – а не зацікавлено-критичному – ставленню глядачів до суспільних процесів, яке дає змогу владі й пов’язаним із нею елітам зберігати чинний лад і своє становище. Іншою ідеологічно важливою характеристикою структури новинного дискурсу є одноразовість представлень переважної більшости подій. Власне, ця риса притаманна будь-яким новинним медіям, у яких події повсякчас змінюють одна одну й кожна є новиною тільки на короткий проміжок часу. Проте українські видання й канали вирізняються переважною одноразовістю уваги навіть до тих подій, що їх вони явно або неявно кваліфікують як виняткові з погляду ступеня відхилення від усталених зразків поведінки у відповідній ділянці й/або загрози для суспільних вартостей та інтересів. У першій половині 2008 року не дістали продовження, зокрема, сюжет каналу «Україна» (30.03.2008) про тритижневе голодування дітей багатодітної матері в Житомирі, 284 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу котре «ніяк не вплинуло на спокій чиновників», тобто не спонукало їх із розумінням поставитися до висунутих вимог59; розповідь журналістів НТН (5.03.2008) про те, як «на Одещині невідомі силоміць відібрали у ВІЛ-інфікованої жінки її дитину-інваліда, і майже добу мати не знала, де її напівроздягнена і хвора 15-річна донька. Лише згодом вдалося дізнатися, що чоловіки діяли за згоди працівників сільради і правоохоронців, так вони намагаються позбавити жінку материнських прав»60; матеріял Нового каналу (19.03.2008) про «армійський бунт» у Бахчисараї, де «військові збиралися застосувати зброю проти міліціонерів та судових виконавців», котрі «прийшли виселяти їх із будівлі військкомату»61. Ці й багато інших історій очевидного для журналістів беззаконня вони (чи їхні керівники, що вирішували, які саме події представляти в новинних випусках) не вважали досить важливими або цікавими, щоби розповісти, чи вдалося все-таки якось захистити жертв чиновницького свавілля або чи не призвів конфлікт у Бахчисараї до кровопролиття. Інакше кажучи, навіть такі події медійники потрактували як нормальні, не варті пильної уваги медій і, отже, глядачів. Повернення до раніше порушеної теми є очевидним винятком: з понад 400 сюжетів шести каналів моєї добірки протягом останнього тижня березня 2008-го воно мало місце лише у випадках кількох катастроф і катаклізмів (зіткнення кораблів у Гонконґу, аварії гвинтокрила на Одещині й руйнівної негоди в різних частинах України), а також коливання курсу долара, виплат укладникам Ощадбанку та судового процесу між СБУ та керівниками харківської меріїxlix. Втім, і з цих випадків усі, крім одного, кожна медія висвітлювала не більш як двічі. Справді ненормальною медії, особливо телеканали, вважали й робили тільки ситуацію в Гонконґу, про яку впродовж понад тижня згадували щодня, та ще й здебільшого ставили ці матеріяли на перше місце у випуску. В цьому випадку від авдиторії, можна припустити, очікувалося лише співчуття, але щодо деяких інших гаданих ненормальностей, як-от активно представлюваної в газеті «Сегодня» протягом лютого 2008 року українізації кінопрокату (див. 4.2.2), медійники спонукали також виявити свою позицію підтримкою нормального, на їхню думку, способу поведінки багатьох описуваних персонажів, тобто відмови дивитися кіно українською. Абсолютна перевага нормалізаційних представлень творить тло, на якому вказування на ненормальність окремих подій стає помітнішим і дієвішим (див. розділ 8). Важливе значення має також жанрова структура телевізійних і газетних новин. На телебаченні головним жанром новинних випусків є журналістський сюжет, але поряд із ним активно застосовуються також студійні тексти, нерідко супроводжувані «синхронами» представлюваних осіб. Як я зазначав вище, такі тексти даРедактор «ГПУ» у відповідь на моє запитання зазначив, що українські медії зазвичай повторно звертаються до тієї самої події лише в разі її розвитку (як-от ліквідації наслідків аварії), але не з огляду на бажання з’ясувати, що ж сталося далі з представленими особами. Цю другу практику він уважає важливою (навіть якщо є підстави припускати, що не сталося нічого виняткового, новинного), проте не може технологічно забезпечити її належну присутність у своїй газеті [інтерв’ю Рубан 2008]. xlix 4.3. Статус-кво та нормальність 285 ють менше можливостей для проблематизації, тому їх використання може реалізувати вибір на користь непроблематичного представлення, зумовлений або ідеологічно (щоби подати певного актора у вигіднішому світлі), або технологічно (щоби приховати брак потрібної для якісного сюжету інформації). Загалом в українських теленовинах сюжети переважають, хоча на різних каналах їхня частка суттєво відрізняється: на Першому національному їх майже три чверті, а на «Інтері» й «1+1» – менш як половина. Студійні тексти особливо часто використовують, зокрема на «Інтері», в представлянні діяльности влади, що я схильний тлумачити як свідому стратегію уникання проблематизації та, отже, подання тієї діяльности як нормальної. Ще два використовувані в новинних випусках жанри – це розмова ведучого з кореспондентом, що перебуває на місці представлюваної події та поєднаний зі студією за допомоги «телемосту» чи, як його зазвичай називають українські телевізійники, «прямого зв’язку», та розмова в студії або, знову ж таки, телемостом, між ведучим і одним чи кількома причетними до події особами. Перший із цих жанрів українське телебачення використовує досить часто – як видається, передусім із метою демонстрування об’єктивности та збільшення видовищности представлення (тому, як твердять критики, деякі канали вдаються до нього й тоді, коли немає потреби оперативно передати з місця події візуальну інформацію, що її кореспондент не встигає до виходу в етер оформити як сюжет [Довженко 2006]). Натомість другий, за належного виконання сприятливіший для проблематизації й інтерпретації жанр реґулярно застосовують лише на кількох каналах: П’ятому, «Ері», НТН та (в нічному випуску, що його я не залучав до розгляду) «1+1». Ще рідше, як я зазначав, виробники новин удаються до інших сприятливих для вказаних потреб жанрів: експертних коментарів та контекстуалізаційних довідок ведучих як доповнення до журналістських сюжетів чи студійних текстів або розмов. На новинних сторінках газет також переважають жанри, що структурно обме­ жують проблематизацію: насамперед короткі «подієві» статті й ще коротші «повідомлення». Якщо в цілому числі більшости газет тексти на пів або й на цілу сторінку займають від третини до половини нерекламного обсягу (див. 4.1.2), то в новинній частині таких текстів зазвичай лише кілька, а в деяких виданнях, як-от «ГПУ», немає взагалі. Робити тексти короткими журналістів – чи редакторів, що їхні продукти опрацьовують, – стимулює усталена графічна структура сторінки, яка відводить кожному текстові більш-менш фіксовану площу, хоч і припускає кілька варіянтів (розглянувши всі сторінки за певний період, можна побачити і повторюваність, і варіятивність). Одним з елементів цієї структури зазвичай є секція коротких повідомлень, здебільшого не підписаних і часом навіть не названих. Деякі газети мають ще й інші фіксовані елементи новинних сторінок, які зумовлюють непроблематичне та нормалізаційне представляння частини подій. Приміром, «Україна молода» раз на тиждень уміщує добірку текстів під назвою «Рахункова палата», де подано ту чи іншу цифрову інформацію (суми грошей, кількість осіб, 286 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу відсотки тощо) про різні аспекти життя України та світу62. Наголошуючи відповідь на запитання «Скільки?», газета відвертає увагу від запитань «Як?» і тим більше «Чому?»: демонструючи точність і об’єктивність свого представлення (завдяки цьому сприйманого просто як повідомлення), вона водночас структурно внеможливлює пояснення контексту, причин і наслідків представлюваної події. Подібну функцію виконують і реґулярно подавані в окремих газетах, зокрема «Дні» та «Газеті поукраїнськи», календарі подій, що сталися в різні роки саме цього дня чи минулого тижня або місяця. Позірна фактичність представлення робить менш помітним його спосіб і сам факт згадування одним подій та оминання інших (див. 4.4.2). Окрім цього, «ГПУ» щодня має на сторінках міжнародних та/чи місцевих новин короткі тексти під рубриками «Фарт» і «Не фарт», що розповідають про ситуації, коли якійсь людині, як подають це журналісти, в чомусь пощастило або ж не пощастило. Такими ситуаціями можуть бути не тільки незалежні від чиїхось дій випадковості, як-от виграш у лотерею з одного боку й загублена річ з іншого63, а й учинки самої людини чи інших осіб, наприклад, небажання юнака повертати помилково внесені на рахунок його мобільного телефону гроші, що їх він натомість сприйняв як щасливий випадок і витратив на розмови з друзями64, або ж побиття в Києві шотландського туриста, вбраного в кілт65. Ці вчинки можна було б оцінювати з морального, правового чи іншого нормативного погляду, але редактори, що запровадили цю рубрику, пропонують натомість сприймати її суто нормалістично: сталося, та й усеl. 4.3.3. Інші медійні жанри Тепер нарешті звернуся до інших жанрів медійного дискурсу. Про їхні внески я не можу говорити так докладно, як про новиннний, адже мій аналіз цих жанрів на початку розділу стосувався головно місця різних типів продуктів у загальній дискурсивній структурі, а не характеристик кожного з них. Відповідно, і тут я розгляну загальні риси деяких важливих з ідеологічного погляду жанрів і тем, майже не торкаючись їх реалізації в конкретних текстах. Головною структурною характеристикою неновинного дискурсу, що робить його сприятливим для підтримання чинних суспільних стосунків, є безперечна перевага розважальних продуктів над соціяльними (аналітичними, пізнавальними, мистецькими тощо). Цю перевагу зумовлюють смаки більшости глядачів і читачів, що їх мусять задовольняти комерційні канали й видання, та брак упливових альтернативних медій, що орієнтувалися б на менші, але «якісніші» авдиторії (насамперед громадського телебачення). Як я показував у 4.1, більшість етерного часу майРедактор газети визнав етичну вразливість застосування цього підходу до певних ситуацій, але висловився за її мінімалізацію шляхом ретельнішого добору матеріялів до вказаних рубрик. Водночас він пояснив, що такий добір ускладнює потреба щоденного заповнення цієї структурної ніші, саму доречність якої він під сумнів не поставив – мабуть, уважаючи її роль як чинника врізноманітнення газетних сторінок важливішою за можливу етичну неадекватність окремих текстів [інтерв’ю Рубан 2008]. l 4.3. Статус-кво та нормальність 287 же всіх каналів займають серіяли та фільми, а поза тим чимало місця посідають відверто розважальні продукти на кшталт музичних чи гумористичних програм та пізнавальні й публіцистичні продукти з чималим або навіть переважним елементом розваги. Ба більше, навіть ті продукти, що нібито мають передусім інформаційне чи публіцистичне спрямування, як-от документальні фільми й політичні токшоу (та, власне, й випуски новин), українські телевізійники дедалі більше роблять розвагою. Чи не найяскравішим прикладом цієї тенденції є доля започаткованого восени 2005 року на каналі ICTV ток-шоу «Свобода слова». Спершу воно стало прецедентом вільного, гострого й досить ґрунтовного обговорення важливих суспільних проблем за участи провідних політиків та урядовців, неможливим в Україні часів Кучми, і завдяки цій новизні й актуальності здобуло величезну авдиторію [Лигачева 2007б]. Одначе згодом, особливо після переходу його ведучого влітку 2007 року на «Інтер», де шоу стало називатися, за його ім’ям, «Свободою Савіка Шустера»li, воно перетворилося радше на ще одну можливість піяру для політиків та «довгу розвагу» для авдиторії, перед якою вони обмінювалися звинуваченнями й обрáзами замість обговорювати пропозиції щодо розв’язання проблемlii. Забезпечуючи таку розвагу задля збереження високого рейтинґу програми, ведучий не намагався змусити учасників посутньо відповідати на поставлені запитання, дозволивши їм великою мірою самим визначати перебіг дискусії відповідно до своїх презентаційних інте­ ресів [Кричевская 2007; Тримбач 2007; Остапа 2008]liii. Так само й у газетах велику частину місця заповнюють тексти передусім чи почасти розважального спрямування. У виданнях для масової авдиторії найпопулярнішими жанрами неновинних сторінок є інтерв’ю з відомими чи пересічними, але в чомусь незвичайними людьми, та нариси про їхню долю. В обох випадках зазвичай наголошувано особливий досвід та пов’язані з ним емоції, на які читач мав так Після переходу Шустера на «Інтер» керівництво ICTV вирішило не припиняти «Свободу слова» в своєму етері, тож запросило іншого ведучого й почало безуспішну конкуренцію з програмою «Інтеру», яка йшла в той самий час і, завдяки репутації Шустера як ведучого та більшій досяжності каналу, «перетягла» переважну частину авдиторії. Ще за рік Шустер припинив співпрацю з «Інтером» і почав вести аналогічне шоу на каналі «Україна» під назвою «Шустер Live». lii Ще одним нормалізаційним елементом цього й інших ток-шоу є майже повна відсутність будь-яких нормативних обмежень на запрошення політиків (власне, будь-яких учасників): запрошують усіх, хто здатен привабити авдиторію своєю відомістю та/чи гострою – аж до брутальної – манерою ведення дискусії. Носії радикальних (недемократичних, ксенофобських тощо) поглядів та інші особи з сумнівною репутацією виявляються не менш нормальними учасниками дискусії, ніж решта. liii Орієнтація на розвагу великою мірою знівелювала соціяльну роль іншої програми, що її Шустер у 2007–2008 роках вів на «Інтері»: ток-шоу «Великі українці», в якому телевізійна авдиторія мала вибирати найвидатнішу постать національного минулого. Зокрема, організатори запросили висувати й обговорювати кандидатури переважно політиків, а не науковців чи громадських діячів, тож дискусія про минуле стала ще однією нагодою для взаємних політичних звинувачень [Довженко 2007а]. li 288 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу само емоційно (захоплено, зворушено, звеселено тощо) відгукуватися, але не уявлення про певну ділянку чи суспільство загалом, характерні для нього проблеми та шляхи їх розв’язання. Обов’язковим елементом усіх таких – і навіть багатьох нібито «якісних» – видань є також анекдоти, кросворди та інші виразно розважальні продукти. Водночас тексти проблематизаційних жанрів – редакційні статті, експертні коментарі чи проблемні (не суто подієві) статті популярні газети вміщують дуже рідко. До того ж деякі з цих статтей, як можна судити з їх однозначної позиції на чиюсь підтримку чи засудження, – це оплачений піяр певних осіб або організацій, а для газети, відповідно, радше спосіб заробітку, ніж порушення проблеми. Іншим важливим чинником ідеологічного впливу медій є їхні тематичні пріоритети. За позірного розмаїття представлюваних подій і практик, окремі складники людського досвіду стають об’єктом медійної уваги набагато частіше, ніж інші – і завдяки цьому мають більше шансів утвердитися в свідомості читачів і глядачів як частина життєвого світу нормальної людини. Як показано в 4.1, українські медії в неновинних продуктах зосереджують особливу увагу на приватному та професійному житті людини, а громадсько-політичного анґажування (того, що не є частиною політики як професії) зазвичай не згадують. Більшість серіялів і реаліті-шоу, з персонажами яких глядачі можуть так чи інак ідентифікуватися – водночас розважаючися спостеріганням за їхніми радощами й турботами – присвячено передусім приватному життю: коханню, родинним і дружнім стосункам, облаштуванню житла, приготуванню їжі, прийманню гостей тощо. А в тих серіялах, де йдеться головно про професійне життя, це найчастіше не зовсім звичайне життя, скажімо, правоохоронців або медиків, напружена й часом жертовна діяльність котрих може бути для пересічного глядача не тільки прикладом для наслідування, а й джерелом заспокоєння: про його безпеку, мовляв, вони в разі потреби подбають. У політичних ток-шоу, як щойно зазначено, політика постає не гідним життєвим вибором на користь служіння народові, а радше не­ефективним і неморальним витрачанням народних грошей, у якому учасники звинувачують одне одного, таким чином відчужуючи – і водночас розважаючи – авдиторію. Подібні пріоритети мають і популярні газети. Більшість інтерв’ю та нарисів стосуються приватного життя (навіть із політиків журналісти намагаються зробити нормальних людей, запитуючи їх про родину й гобі та налаштовуючи на розмовний стиль, що, як я зазначав у 2.4.2, допомагає приховати соціяльні дистанції). А тематичні сторінки присвячено гаданим нормальним людським зайняттям на кшталт ремонту, закупів, подорожей чи лікування. Часом журналісти можуть запропонувати читачам розмову про професійне життя спортсмена, актора, моделі або іншої привабливої своєю незвичністю людини. Проте мені не доводилося бачити таких розповідей про адвокатівправозахисників, активістів громадських організацій чи реґулярних учасників політичних мітинґів: їх можуть представити лише однією зі сторін конфліктів, що в них, як я вже казав, медії не пропонують когось підтримувати й своєю демонстративною нейтральністю та браком пояснень радше спонукають читачів триматися подалі. 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 289 Нарешті, найзагальнішим і тому найнепомітнішим внеском медій у підтримання чинного стану речей є його врахування й стимулювання в розкладі появи їхніх продуктів. На щоденному рівні це стосується передусім телебачення й радіо, що підлаштовують розклад своїх програм до добового ритму більшости людей (хоч і враховують його можливі варіяції), таким чином уможливлюючи сприймання цих програм і водночас стимулюючи дотримуватися цього ритму. Втім, у цьому українські медійники не роблять нічого такого, чого не робили б їхні колеґи в інших країнах. Деякі особливості виявляються в мовленні вихідних днів, зокрема більшій перевазі розважальних програм, що їх телебачення таким чином відзначає та позначає як дні розваг (див. мал. 3). Газети також дещо посилюють розважальне спрямування в суботніх випусках, хоча загалом «віддають» вихідні телебаченню, зокрема відсутністю випусків у неділю, коли читачі могли би більше часу приділити читаннюliv. Ця збережена з радянських часів практика відрізняє українські медії від західних, де у вихідні, навпаки, газети стають товщими. Та, мабуть, найориґінальнішим елементом календаря українських газет є особливості їхнього мовлення у святкові дні, вибір та спосіб відзначення яких відбиває й утверджує певну національну ідентифікацію. Про цей елемент ітиметься наприкінці розділу. 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності Аналізуючи роль медійного дискурсу у (від)творенні національної й альтернативних до неї ідентичностей, я не виділятиму в окремі параграфи внесків кожного рівня дискурсу, як робив це щодо підтримання статус-кво й утвердження нормалізму. Цього разу мені здається доречнішим структурувати аналіз відповідно до двох ключових у сучасній Україні аспектів процесу творення ідентичностей: з одного боку, стосунків між українською національною ідентичністю та пострадянською/ східнослов’янською наднаціональною, а з другого, співвідношення, умовно кажучи, радянського й нерадянського елементів усередині української ідентичности. В обох аспектах поєднуються впливи різних публічних і приватних дискурсів, але медійний відіграє одну з головних ролей. 4.4.1. Українське проти східнослов’янського Як показано в 4.1 і 4.2.1, Україна посідає чільне місце в географії медійного дискурсу загалом і новин зокрема. Якщо йдеться про новини – і телевізійні, і газетні, – то присвячені Україні матеріяли безперечно переважають, відповідно до практики представляння передусім «вітчизняного» в медіях усіх країн світу, про яку писали Цю відсутність зумовлює передусім небажання поліграфістів і поштовиків (розповсюджувачів передплачених газет) працювати у вихідні, але їй сприяє також небажання видавців докладати активних зусиль до розв’язання цієї проблеми. liv 290 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу цитовані в 2.4.3 автори. Крім того, саме щодо українських територій, об’єктів і громадян журналісти застосовують дейктичні засоби творення контексту представлюваних подій, що завдяки цьому постає та утверджується як очевидний і, своєю чергою, сприяє доречності й очікуваності новин саме про цю країну/спільноту. Особливо важливим є вживання слів ми/наш та іменників без жодних уточнювальних означень («уряд», «ціни», «погода») або принаймні без національної ідентифікації («державна мова», «місто Ізюм на Харківщині», «відомий письменник»). Оминання національної ідентичности українських діячів у «внутрішньому» контексті доповнюється приписуванням їм однорідної української ідентичности у взаємодії з гаданими членами інших націй, що його унаочнює вживання не лише прикметника український, а й іменника українець («серед загиблих пасажирів літака було п’ятеро українців», «українець захистив свій чемпіонський титул»). Цього іменника за радянських часів уживали й часом досі вживають радше в етнічному сенсі однієї з «національностей» СРСР/України (див. розділ 6), але саме медійні практики чи не найбільше сприяють нормалізації і навіть гегемонізації громадянського значення. Поряд з українськими новинами газети й телеканали подають матеріяли про інші країни, гадана/творена доречність яких указує на зв’язок між ідентичностями читачів і глядачів як членів національної та наднаціональних спільнот, аж до загальнолюдської. Серед інших країн за кількістю текстів переважають західні, зокрема США, тоді як про Росію й інших сусідів більшість українських видань і каналів говорять мало (див. мал. 15, 16). До сусідніх – як, власне, й більшости інших країн – медійники майже не виявляють спеціяльного інтересу, що був би зумовлений географічною та/чи культурною близькістю тих країн до України. Міру їхньої присутности визначають уявлення виробників про важливість або цікавість конкретних подій та наявність текстового й візуального матеріялу для їх представляння. Певну перевагу Росії, як і США, Франції чи Китаю, новинарі надають радше з огляду на гадану роль цих країн у світі, яка водночас відбивається в кількості матеріялу від провідних міжнародних інформаґенцій [наприклад, інтерв’ю Мустафін 2008; Рубан 2008]. Тому російська – і загалом пострадянська – присутність значно поступається західній навіть у новинах тих видань і каналів, що близькі до проросійських політичних сил і/або орієнтуються головно на проросійську авдиторію. Однак перевагу «свого» над «чужим» і неувагу до «близького» обмежують кілька чинників, у яких виявляється українська специфіка медійного творення ідентичностей. По-перше, в самих новинах спосіб представляння тієї чи тієї країни частогусто не відповідає її важливості, на яку вказує частота появи на шпальтах чи в етері. Можна сказати, що спосіб представляння відповідає радше гаданій близькості країни – не тільки й не стільки географічній, скільки культурній і політичнійlv. НаПочасти цю невідповідність зумовлює той факт, що в популярних медіях більшість матеріялів про закордон присвячено катастрофам, цікавинкам та іншим далеким від явної ідеології подіям, тоді як уяв- lv 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 291 самперед це стосується Росії, про яку велика частина медій говорять із прихильністю й розумінням, хоча чимало інших демонструють протилежне ставлення (різниця настанов упадає в око передусім у газетах, бо телеканали намагаються демонструвати нейтральність)lvi. Прихильність до Росії виявляється в представлянні не тільки її стосунків з іншими, менш близькими Україні державами (скажімо, США), а часом і з самою Україною. Особливо помітно це в тих ситуаціях, коли єдиної думки немає всередині українського політикуму чи навіть влади, тому видання або канал може демонструвати підтримку не Росії проти України, а однієї української позиції проти іншої. Проте й у таких випадках медії не завжди явно стають на чийсь бік: вони можуть буцімто нейтрально представляти російську позицію, не обговорюючи її відповідности (тій чи тій) українській. Яскравим прикладом такого дискурсу були матеріяли українських медій про російське військове втручання в конфлікт між Грузією та Південною Осетією в серпні 2008-го, в яких більш чи менш помітна апологія Росії стала наслідком уникання оцінки її дій, зокрема їхніх наслідків для України. Проросійські видання (не тільки місцеві в Криму чи Донбасі, а й загальнонаціональні, як-от «Сегодня» та «Факты и комментарии») досить виразно підтримували Росію, нейтрально подаючи її воєнні дії та політичні заяви й не згадуючи про те, як її поведінка позначилася на мирному населенні. Натомість твердження керівництва Грузії вони ставили під сумнів: і посилаючися на протилежні твердження російської влади (а часом ще й західних журналістів), і зображуючи страждання мешканців Південної Осетії внаслідок грузинської військової операції, відповіддю на яку й стало російське втручання66. Не припускаючи, що прецедент свавільного військового втручання Росії в конфлікт на території суверенної держави свідчить про потенційну загрозу для України (на чому наголошували критики цього втручання, що закликали у відповідь активізувати зусилля на вступ до НАТО67), «Сегодня» натомість бачила загрозу в спробі української влади перешкодити використанню розташованого в Криму Чорноморського флоту Росії у воєнних діях проти інших держав: адже «навряд чи росіяни дозволять Україні зупинити свій флот по поверненні в Севастополь»68. Правомірности російських дій автор цього тексту не обговорював, а Україні пропонував діяти так, аби не стати на перешкоді Росіїlvii. лення журналістів про близькість тієї чи іншої країни втілюються головно в представлянні її політики та культури. lvi За моїми спостереженнями, ставлення до Росії певною мірою корелює зі ставленням до США. Медії, явно прихильні до першої країни, нерідко виявляють неприязнь чи принаймні дистанцію до другої, але не навпаки: неприхильні до Росії видання ставляться до Сполучених Штатів радше нейтрально, ніж прихильно. lvii Головний редактор газети виправдовував таку позицію як відповідну національним інтересам України, котрим, мовляв, зашкодило погіршення відносин із найбільшим сусідом через його конфлікт із третьою стороною [інтерв’ю Гужва 2008]. 292 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу Втім, настільки явна підтримка Росії в цьому конфлікті не була в українських медіях панівною. Деякі видання, як-от «День» та «Україна молода», досить чітко стали на протилежну позицію. Водночас більшість популярних газет і телеканалів намагалися забезпечити принаймні позірну нейтральність і збалансованість своїх представлень. Проте свідомо чи несвідомо вони підтримували означування подій, що їх пропонували російська влада та підконтрольні їй інформаційні канали. Деякі українські медії називали ті події «грузинсько-осетинським конфліктом» уже й тоді, коли головну роль у них відігравала Росія (і навіть у тих текстах, де цю роль визнано й певною мірою засуджено)69, а багато інших уникали будь-якого окреслення сторін, говорячи просто про «війну на Кавказі» [пор. Бриндза, Безверха 2008]. Чітке ствердження нової якости – «Грузинсько-південноосетинський конфлікт перетворився на війну Росії з Грузією»70 – в новинах було рідкістю. В багатьох текстах російських вояків називали «миротворцями»: цей статус мали російські підрозділи в конфліктних зонах на території Грузії до початку самочинного введення набагато більшої кількости вояків і техніки, що його російські й частина українських медій збереженням ранішого терміна тлумачили, відповідно до позиції Кремля, як творення миру, а не війни. Мало того, саму Грузію (як і формально належні до неї Південну Осетію та Абхазію) журналісти здебільшого називали «республікою» – а не «країною» чи «державою», – свідомо чи несвідомо вживаючи цього терміна у давньому значенні адміністративно-територіяльної одиниці СРСР. Саме так російська влада та медії і досі воліють казати про інші пострадянські держави з метою, як сформулював це Борис Бахтєєв, «створити враження, ніби вони є аномальними суб’єктами міжнародного права, а їхня правосуб’єктність є неповноцінною» [Бахтєєв 2008б]. Часто журналісти вводили російські означення у свої тексти за допомоги цитат російських урядовців чи політиків, що їх вони зазвичай не проблематизували ніяк інакше, ніж цитатами з грузинських (а також українських і/ або західних) діячів. Так у медійному дискурсі поставав конфлікт, у якому грузини були принаймні не кращими, ніж росіяни, тож українцям, знову-таки, варто було триматися від нього подалі. Крім ідеологічних орієнтацій деяких журналістів і/або їхніх працедавців, сприятливі для Росії практики українських видань і каналів мають і технологічні причини (втім, ці технології великою мірою спираються на професійні ідеології медійників, котрі в Україні, як демонструють ці практики, дещо відрізняються від усталених на Заході). Адже, як зауважували оглядачі, представляння подій у Грузії суттєво не відрізнялося від звичної практики українських медій: просто раніше не траплялося подій, які так наочно показали б її неадекватність у сенсі суспільної відповідальности і професійних стандартів журналістів [Бахтєєв 2008б]. Головною з цих причин є поширене покладання на російські джерела для представляння подій не тільки в самій Росії, а й в інших країнах світу і навіть в Україні. Зокрема, в матеріялах найвідвідуваніших українських сайтів про війну в Грузії понад половину викорис- 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 293 таних джерел становили російські (до західних автори вдавалися набагато рідше). Своєю чергою, газети й телеканали спиралися на такі джерела якщо не безпосередньо, то через ці українські сайти. Переважанню російських джерел сприяє і «традиція користування російською інформаційною інфраструктурою», і гірше знання серед журналістів англійської мови, ніж російської, і нерозуміння чи іґнорування тієї обставини, що більшість російських медій годі вважати нейтральними в тому сенсі, в якому ними є провідні західні, надто коли йдеться про конфлікти за участи Росії [Бриндза, Безверха 2008]. Можна сказати, що покладання на російські джерела відбиває свідоме чи підсвідоме уявлення багатьох українських журналістів про ідеологічну прийнятність – а не тільки технологічну ефективність – тих джерел, тобто, зрештою, про культурну близькість Росії до України та/чи її чільну геополітичну роль у світі й зокрема на пострадянському просторі, в присвячених якому текстах ця практика виявляється особливо виразно. Другою важливою причиною є розглянута вище усталена практика представляти конфлікти за допомоги короткого викладу позицій сторін без додаткової інформації, що давала би змогу глядачам або читачам скласти уявлення про те, на чиєму боці правда. За умов, коли Путін для своєї версії подій у Грузії «узурпував пантеон західних вартостей і наповнив його цілком іншою теологією», створивши таким чином «дзеркальне відбиття Заходу» [Lobjakas 2008], таке поєднання різних цитат було особливо непродуктивним у сенсі пояснення авдиторії суті того, що відбувалося – брак якого, своєю чергою, сприяв нормалізації позиції Росії. До цієї нормалізаційної практики українські медії повсякчас удаються навіть тоді, коли йдеться про конфлікти за участи своєї країни, наприклад, українсько-російські суперечки щодо боргу України за спожитий російський газ та долю Чорноморського флоту (що його режим Ющенка волів би якнайшвидше позбутися, а влада Росії прагне залишити в Криму й після завершення дії укладеної 1997 року двадцятирічної угоди). Газетярі й особливо телевізійники так само по черзі цитують заяви урядовців двох країн – часто навіть не в одному тексті, а в різних, кожен із яких при цьому містить тільки одну позицію. Як окреслив цю практику один з оглядачів: українсько-російські стосунки дедалі більше подаються в ракурсі: він сказав, а той відповів, а цей погрожував, а той ще більше погрожував. Чому це все, навіщо це все? Та яка різниця, головне – показати скандал! А потім ми дивуємося, що на сході вважають політику й президента, й уряду антиросійською та провокаційною. А якою ще її вважати, якщо ось за Кучми ніяких скандалів не було? Ну, майже не було. Перетворювалася собі Україна на російський протекторат, зате не було жодних провокацій. [Кузякин 2008] Безперечно, намагання скандалізувати й драматизувати матеріяли – робити їх, за словами зацитованого критика, «мильною оперою» – є важливим чинником добору подій та способу їх представляння в медіях. Але не меншу роль відіграє практика 294 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу редакцій газет і телеканалів публікувати одержані від інформаґенцій заяви впливових діячів, зокрема й російських, не обтяжуючи себе перевіркою їхньої вірогідности чи одержанням коментаря причетних організацій або незаанґажованих експертів. Тому навіть явні звинувачення або погрози російських урядовців чи політиків на адресу української влади медії нерідко просто викладають, ніяк не проблематизуючи, принаймні в тому самому тексті. Звісно, велика частина авдиторії здатна поставити кожен текст у контекст більшої чи меншої кількости інших, одначе брак контекстуалізації поряд із самим викладом безперечно сприяє нормалізації російських заяв і дій у свідомості читачів/глядачів і таким чином підважує їхню ідентичність як громадян незалежної України. Цей нормалізаційний ефект посилює часта присутність російських політиків та експертів у студіях новинних програм і політичних ток-шоу, де вони зазвичай є леґітимними носіями «іншого погляду», який симетричність медійного представляння ставить на один рівень з українським(и)lviii. А в деяких випадках, завдяки асиметричним засобам (на зразок зв’язку телемостом зі студією, де зібралися українські учасники, чи заздалегідь записаного коментаря, що його ті учасники мусять дивитися й потім обговорювати), медійники ставлять росіян у привілейоване становище арбітрів або первинних означувачів у якійсь українськоросійській або навіть внутрішній українській суперечці. Ще одним важливим чинником творення/підтримування особливого місця Росії в ідентичності українських громадян є постійна увага медій до її (популярної) культури, котра перевершує увагу не лише до культур усіх інших країн, а часто-густо й до української. Власне, в новинах цієї уваги майже немає: в телевізійних випусках і на новинних сторінках газет матеріяли про культуру трапляються дуже рідко й стосуються головно українських діячів або виступів закордонних «зірок» в Україні. А от на сторінках про культуру (де, як і на багатьох інших, годі розрізнити новинні й неновинні тексти) частка матеріялів про Росію відбиває культурну та/чи геополітичну орієнтацію видання й в окремих випадках становить понад половину. Приміром, у «Сегодня» протягом останнього тижня березня 2008 року на сторінках під назвою «Культура» російським діячам присвячено 11 текстів із 20, тоді як українським – усього 3. А якщо додати до таких сторінок ті, де йдеться (здебільшого в жанрах інтерв’ю, нарису й репортажу) про «зірок» кіно й по­пулярної музики, світське життя, моду тощо, то в зорієнтованих на російську культуру газетах частка матеріялів про неї або перевищує частку «українських», або лише трохи їй поступається (див. мал. 13). Як показує приклад газети «Вечерние вести», виразно проросійську культурну орієнтацію можуть мати й деlviii Як правдоподібно спрогнозував Отар Довженко в гіпотетичній статті про поведінку українських медій у разі подібного до грузинських подій уторгнення російських військ на територію України, навіть за умов війни редактори не відмовились би від такого способу балансування позицій обох сторін конфлікту [Довженко 2008]. 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 295 які видання, що в політичному плані стоять на «помаранчевих» і, відповідно, радше прозахідних позиціях. Не менш важливо, що проросійські видання здебільшого не вказують національної належности російських діячів, тобто застосовують до них – але не до інших чужинців – те саме оминання, що й до українських акторів. Та ж таки «Сегодня» на одній зі сторінок указаного тижня представляє трьох російських культурних діячів як «популярного співака й композитора»71, «лідера культової рок-групи “Гражданская оборона”»72 та «леґендарного актора театру й кіно, незабутнього “маршала Жукова” та героя “Ворошиловського стрільця”»73 (в останньому випадку ще й виділяючи з доробку покійного актора Міхаіла Ульянова дві виразно російсько-радянські кіноролі). Головний редактор газети виправдовував такий спосіб представляння тим, що читачеві «Сегодня» не треба пояснювати, хто ці особи, до того ж їхня національна належність для нього «не принципова» [інтерв’ю Гужва 2008]. Проте зацитовані окреслення свідчать, що деякі пояснення газета все-таки надає, а от послідовне вилучення з них національної належности відтворює уявлення про її непринциповість, тобто вміщує росіян у спільну з українцями категорію «вітчизняних» діячів. Нарешті, російських діячів і, отже, їхню країну такі видання подають як «своїх» увагою до роковин їхнього народження та смерти, що їх рідко помічають щодо західних акторів чи співаків і далеко не завжди навіть щодо українських. Наприклад, того дня, коли «Сегодня» розлого написала про роковини смерти Ульянова, вона ні словом не згадала про смерть відомої української акторки Юлії Ткаченко, яку відзначили більшість інших загальнонаціональних видань. Усі ці практики відбивають і підтримують уявлення, як окреслив його один з опонентів, про належність Росії до інформаційного простору, в якому існують українські медії [інтерв’ю Лиховій 2008]. Водночас багато журналістів і редакторів цього уявлення не поділяють і більш чи менш активно втілюють у своїй діяльності протилежне: про відмінність інформаційних і культурних просторів двох країн, про близькість української культури й історії до західної та, відповідно, потребу орієнтуватися саме на Захід також у політичній, економічній та військовій сферах. За словами редакторів таких газет, на своїх сторінках вони свідомо надають перевагу українській культурі над російською та україномовній над російськомовною (або не заважають робити це журналістам). Проте цілком іґнорувати російське й російськомовне масові видання не можуть бодай з огляду на його популярність серед частини читачів, яку зумовлює активне представляння цих явищ в інших медіях, перш за все на телебаченні [інтерв’ю Лиховій 2008; Рубан 2008]. Тому, скажімо, в зорієнтованій на масового читача «Газеті по-українськи» частка російської культури набагато вища, ніж у розрахованих головно на інтеліґенцію «Дні» й «Україні молодій» (див. мал. 13). Крім того, обмеження російської присутности в культурі часто поєднується з її підтриманням у текстах про політику, зокрема завдяки дії вказаних механізмів використання джерел і представляння конфліктів. 296 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу На телебаченні головним чинником творення в неновинних жанрах належности російського до «свого» – тобто української ідентичности як підпорядкованої чи принаймні не суперечної спільній для двох країн пострадянській/східнослов’янській – є використання російських продуктів і тих українських, що розраховані передусім на смаки російської авдиторії. Я вже зазначав, що українські медійники охоче купують російські продукти не лише через нижчу ціну, а й через більшу, як вони гадають (і як загалом потверджують глядацькі рейтинґи), привабливість порівняно з аналогічними західними. Цю привабливість зумовлює не тільки ідентифіковність російського соціяльно-культурного контексту, а й популярність, «близькість» для української авдиторії російських акторів, співаків, гумористів тощо – котру водночас і творить їхня постійна присутність у телевізійному та радіоетері, на газетних шпальтах і в супутніх культурно-споживчих практиках. Тому російські серіяли, гумористичні й музичні програми, реаліті- й неполітичні ток-шоу посідають в українському телеетері те місце, яке зазвичай належить національним продуктам, де «свої» виконавці представляють різні аспекти «свого» суспільства. Ба більше, і власне українські серіяли, документальні фільми та реаліті-шоу, що останніми роками становлять дедалі більшу частку показуваних в Україні продуктів цих жанрів, розраховані також – чи, в сенсі прибутків, передусім – на показ російській авдиторії. Тому вони не тільки вживають російської мови, утверджуючи її таким чином як мову українського суспільства (див. розділ 7), а й представляють суспільні контексти, котрі виглядають як російські чи невизначено-східнослов’янські, задля чого виробники вилучають помітні сліди українськости зніманої натури. А якщо в них і з’являється впізнавана українська географія [Кокотюха 2007б], то показувана історія може бути тільки спільною з Росією, тобто передусім радянською, що сприяє посиленню радянського складника твореної в медіях української ідентичности. 4.4.2. Радянське проти нерадянського Водночас із утверджуванням – чи, в певних випадках, підважуванням – чільного місця національної ідентичности в структурі ідентифікацій членів авдиторії та суспільства медійний дискурс активно впливає на, так би мовити, наповнення цієї ідентичности, тобто уявлення її носіїв про те, що означає бути членом їхньої нації, чим вона є та чим не є. Власне, одним з аспектів такого наповнювання ідентичности є розглянута в попередньому параграфі асиметрія частоти та способу представляння інших країн/націй, яка пов’язує деякі з них зі своєю міцніше, ніж інші, вказуючи таким чином місце своєї країни в світі. Проте не меншу роль, ніж географія, в цьому наповнюванні відіграє історія: виділяння певних періодів та постатей як ключових для національної ідентичности водночас із замовчуванням інших. Медійні практики представляння минулого роблять важливий внесок у підтримування й оновлювання національного наративу – наративної конвенції дискурсу про долю й сутність нації, що пов’язує різні славні й трагічні події як віхи на шляху до 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 297 сучасного стану спільноти, котру він завдяки цьому ідентифікує. Як і геополітичні орієнтири нації, історичні пов’язання її нинішніх членів є об’єктом явного та неявного дискурсивного змагання між речниками різних пріоритетів, у якому медії є водночас тереном і одним із головних учасників. Останніми десятиліттями саме медії, насамперед телебачення та кіно, стали для мільйонів громадян головним джерелом історичного знання, привернули їхню увагу до багатьох тем і подій, які раніше цікавили лише науковців, – і водночас завдяки селективності своєї уваги популяризували певні епізоди та відповідні їм вартості й ідентичності коштом інших [Baer 2001; Hesling 2001]. У сучасній Україні центральне місце в твореному/виборюваному історичному наративі посідає ставлення до її радянського минулого: спрощено кажучи, тлумачення його як золотого віку чи як пропащого часу. Від перших років незалежности її леґітимація спиралася на засудження радянського режиму, хоч у дискурсі пост­ номенклатурної влади воно було далеко не таким рішучим, як в опозиційному націоналістичному за часів СРСР та після його розпаду. Тимчасом як права опозиція вимагала радикальнішого відкидання політичної та ідеологічної спадщини радянського ладу, комуністи й інші ліві партії виступали за повернення до того ладу та його наративу. З плином часу незалежність стала спільною платформою майже всіх політичних сил, однак це не призвело до одностайного відкидання радянської спадщини: не лише ліві, але й пропрезидентські «центристські» партії намагаються примирити й поєднати незалежну сучасність із радянським минулим, подаючи його як славну чи принаймні не ганебну сторінку національної історії. Відповідно до оцінки радянської доби, різні політично-ідеологічні табори по-різному ставляться й до інших періодів минулого, від Київської Руси до УНР та УПА: апологети радянського ладу здебільшого зберігають його означування, а супротивники змінюють на протилежні [Гриневич 2005; Портнов 2007]. Медії є одним із головних форумів, де відбувається змагання між різними версіями національного минулого, що їх я за браком точніших термінів називатиму радянським та націоналістичним наративами. Водночас медійний дискурс робить вирішальний внесок у перемогу радянської версії. Як і інші ідеологічні розбіжності в суспільстві, ставлення до різних подій минулого є предметом явного обговорення в певних медійних практиках, як-от проблемних статтях та інтерв’ю в газетах і документальних фільмах та ток-шоу на телебаченні. Деякі з цих продуктів, особливо телевізійні, можуть збирати досить масові авдиторії та справляти великий уплив на суспільні уявлення щодо обговорюваних проблем – надто що виробництво й демонстрування медійних продуктів нерідко стає відповіддю на актуалізацію цих проблем завдяки їх порушенню в інших дискурсах, насамперед політичному. Зокрема, протягом років президентства Віктора Ющенка темами ток-шоу на загальнонаціональних телеканалах час од часу ставали ті епізоди української історії – передусім Голодомор і Друга світова війна, – сфор- 298 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу моване за часи Кучми тлумачення яких президент пропонував переглянути, наражаючися на опозицію політичних сил, зорієнтованих на консервативну/проросійську частину населення [Гриневич 2008]74. Проте в медіях для масової авдиторії такі практики, як я вже зазначав, посідають дуже невелике місце. Тому головний внесок у творення ідентичности ці медії роблять іншими продуктами, які буцімто лише інформують і/або розважають, але водночас неявно втілюють численні припущення про історію та сучасність. Найпомітнішими з цих продуктів є газетні тексти й телевізійні програми, спеціяльно присвячені історичним подіям та діячам, але призначені не дискутувати про них, а інформувати – водночас більшою чи меншою мірою розважаючи авдиторію. Багато газет, серед них і виразно таблоїдних, уміщують матеріяли на історичні теми з певною періодичністю та/чи з нагоди визначних дат. Часом такі матеріяли представляють чітку ідеологічну позицію щодо події чи діяча, зокрема коли мають на меті помістити її в свідомості читачів на місці іншої, котру автор уважає хибною. Частіше, однак, автори згадують спростовувані погляди лише побіжно або й не згадують узагалі, воліючи «розповідати» історії, в правдивості яких ця наративна структура та, не меншою мірою, саме розміщення текстів на сторінках історії, культури або новин (а не дискусій чи коментарів) спонукають не сумніватися. Безперечно, такі інституційно наділені статусом знання тексти втілюють певні ідеології, неявність яких сприяє їх некритичному засвоюванню, надто якщо різні тексти на історичних та інших сторінках багатьох випусків газети вочевидь не суперечать один одному. Читачі можуть усвідомити партикулярність і проблематичність пропонованого наративу лише в тому разі, коли мають доступ до інших дискурсів, у яких тлумачення відрізняється. Щодо тих подій, про які тривають активні дискусії в медіях і суспільстві загалом або, навпаки, усталилося інше від пропонованого в конкретному тексті тлумачення, авторам і редакціям навряд чи вдається створити враження безальтернативности свого погляду, проте щодо менш обговорюваних і проблематизованих такі «розповіді» можуть справді ставати для великої частини читачів об’єктивним знанням. Приміром, спробу чільного автора «Сегодня» Олеся Бузини поставити під сумнів погляд на Хмельниччину як «національно-визвольну війну українського народу»75, попри стиль чергового (в щотижневій рубриці «суботніх історій для дорослих») викриття «справжніх історичних обставин» мітологізованої події, більшість авдиторії, гадаю, сприйняла як партикулярне й небезперечне тлумачення. Натомість уміщені на «календарній» сторінці тієї самої газети біографічні тексти до річниць від дня народження «однієї з найголовніших муз Пушкіна» Анни Кєрн та «нашої великої Лесі» Українки, що наголошували, відповідно, українськість першої та пов’язання з Києвом другої76, мали всі шанси бути прочитані як невідомі факти з життя відомих людей, тобто нове й доречне для читачів знання. Як і в дискурсі українських медій загалом, у матеріялах історичної тематики такі позірно неідеологічні 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 299 тексти посідають нині чільне місце, хоча виразно партикулярні погляди й досі переважають у «якісних» виданнях на кшталт «Дня» чи «Дзеркала тижня». Не надто помітною є й ідеологічність самого добору подій та постатей, про які йдеться на історичних сторінках і які складають, так би мовити, історичний зміст – «порядок денний» – національної ідентичности. Вказуючи події та людей, яких членам авдиторії/нації належить пам’ятати, редактори водночас окреслюють пріоритетність різних історичних періодів і навіть самі межі національної історії. Аби продемонструвати відмінність утілюваних у різних газетах окреслень, порівняю добір подій і осіб, про яких ішлося протягом перших трьох місяців 2008 року на присвячених історії сторінках двох масових газет – «Сегодня» та «ГПУ», – дискурси котрих я вже не раз зіставляв у цьому розділі як вияви досить різних ідеологічних стратегій. Перша з цих газет щочетверга має сторінку під назвою «Хронограф», яка містить чотири-шість текстів про події, що сталися відповідного календарного тижня в різні часи (народження видатних людей та появу їхніх витворів), а також відзначувані в Україні й інших країнах свята. Укладач сторінки воліє представляти події не так важливі, як цікаві: від екзотичних звичаїв на кшталт шотландського дня, коли жінка може пропонувати шлюб чоловікові, до невідомих аспектів життя відомих людей на кшталт згаданої українськости Пушкінової «музи» або ж позашлюбних зв’язків фізика Лєва Ландау77. Хоча нерідко тексти позначено більш чи менш виразною іронією, про багатьох людей тут говорять цілком поважно й шанобливо, як-от про ту ж таки Кєрн або Лесю Українку. Втім, іронія щодо певних марґінальних аспектів не мусить підважувати значення центральних: представлення Ландау бабієм аж ніяк не кидає тіні на його велич як науковця, радше навпаки, робить її вірогіднішою. Вміщувана в «ГПУ» тричі на тиждень сторінка «Історія» дещо відрізняється: вона щоразу представляє одну чи максимум дві події/особи, тож говорить про них набагато розлогіше, завжди тримається поважної манери оповіді, звертає увагу не так на екзотичні аспекти, як на головні здобутки й проблеми. Проте й тут редактори та автори намагаються зробити тексти привабливими для масової авдиторії, тому по змозі вибирають «незаяложені» теми й подають цікаві подробиці важливих подій. Цими сторінками обидві газети – кожна по-своєму – творять зрозумілий для мас образ національної та світової історії. Як показує мій аналіз, головною різницею між цими двома образами є не форма представляння подій, а зміст того, що пропонується вважати історією. В обох газетах історичні сторінки наповнені статтями про минуле не тільки України, а й інших країн: не обмежуючи історичний процес нинішніми чи колишніми національними кордонами, редактори пропонують читачам ідентифікуватися також зі світом загалом і представленими в статтях країнами зокрема. Але співвідношення чисельности матеріялів про різні країни, яке неявно вказує на важливість і/або цікавість їхньої історії – та, в певному сенсі, сучасности, – дуже відрізняється (див. Іл. II. Сторінка «Історія» «Газети по-українськи» за 4.01.2008. Ця газета часто розповідає історії про українських культурних і політичних діячів, зокрема про тих, що боролися проти радянського режиму або зазнали його переслідувань. Поета Володимира Сосюру в заголовку названо лише на прізвище: ймовірно, редактор припускав, що читачі цю особу знають 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 301 60 ГПУ 50 Сегодня 40 30 20 10 0 Україна Захід СРСР + Росія Інші Мал. 23. Співвідношення кількости матеріялів про різні країни на сторінці «Історія» «Газети по-українськи» та сторінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельности текстів на цих сторінках протягом січня-березня 2008 року) мал. 23). В «ГПУ» понад половину текстів присвячено Україні, а серед решти приблизно половину становлять тексти про країни Заходу, третину – про (неукраїнську частину) СРСР і всього кілька – про інші частини світу. «Сегодня» про ті частини взагалі майже не згадує, про Захід пише значно рідше, ніж про СРСР/Росію, а головне – тексти на українські теми становлять тут менш як п’яту частину від загальної кількостиlix. Тобто творений у цій газеті образ доречної для читачів історії не просто не обмежується Україною, а й відводить їй доволі скромне місце, що контрастує з пріоритетом українських матеріялів на всіх інших сторінках, крім хіба тих, де йдеться про культуру (див. 4.1.2). Прикметно, що об’єктом спростування гаданих мітів українське минуле стає на сторінках «Сегодня» (зокрема, на авторській сторінці Бузини) набагато частіше, ніж об’єктом згадування, покликаного потвердити й посилити належність певних подій та осіб до доречного минулого. Дуже різне місце посідає в двох творених історіях і Росія: в «ГПУ» її немає взагалі (крім хронологічного продовження доль, що почалися в Радянському Союзі, як-от у тексті про вдову першого космонавта планети Юрія Ґаґаріна78), а в «Сегодня» їй присвячено майже чверть усіх текстів – стільки само, як і СРСР. Мало того, якщо на Заході газета воліє бачити пеЦя частка буде більшою, якщо рахувати тексти про православні свята, які не приписано жодній країні, що має означати їхню чинність (зокрема й) у тій, де живуть читачі. Не рахувати ці тексти мене спонукала неможливість скласифікувати їх як присвячені Україні а чи Росії, де ті свята також відзначають: тому, либонь, їх і згадано в цьому зорієнтованому на спільність двох країн/народів дискурсі. lix 302 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу редусім винаходи й курйози, то СРСР та Росія цікаві їй радше митцями, науковцями й державними діячами, котрих вона ще й представляє з більшою повагою та близькістю, ніж осіб з інших частин світу, справами яких вона пропонує читачам цікавитися, але не перейматися. Утім, ці два образи минулого відрізняються не тільки географічним розподілом чужоземного, а й хронологічним розподілом українського: переважним зосередженням на цілком різних періодах, які таким чином стають визначальними епохами відповідних версій національної історії та ідентичности. Як показує мал. 24, «Сего­дня» не лише мало пише про українську історію, а й локалізує її головно в періодах царської та радянської влади, тобто часах належности України до Росії, що постають не просто як леґітимна, а як головна частина національного минулого, леґітимуючи й саму ту належність. Цей ефект посилюється завдяки доборові представлюваних осіб та аспектів їхньої діяльности: в «Хронографі» взагалі немає відверто антиросійських чи антирадянських постатей, а сумнівних під цим оглядом персонажів знейтралізовано далеким від ідеологічних суперечок наголосом, скажімо, на місцях мешкання (Українку) чи споруджених пам’ятниках (Шевченка). Ба більше, для деяких персонажів (приміром, співака Алєксандра Вєртінського чи вже згадуваної Кєрн) зв’язок з Україною постає лише як факт біографії, цілком сумісний із культурною та політичною російськістю. «ГПУ» теж присвячує радянським часам майже половину з тих матеріялів, де йдеться про Україну, хоча деякі персонажі цих часів (наприклад, Володимир Сосюра або Петро Шелест) постають не стільки функціонерами радянського режиму, скільки жертвами його боротьби проти самостійности чи навіть самого розвитку української нації. Проте не менше уваги ця газета приділяє періодам, міцно пов’язуваним у суспільній свідомості з боротьбою проти російсько-радянського панування над Україною: насамперед Визвольним змаганням, а також УПА та Гетьманщині. Навіть у дореволюційній добі вона бачить не тільки підросійську Україну, а й підавстрійську, і в них обох виділяє людей виразно української ідентичности (зокрема, Володимира Антоновича та Івана Пулюя), в такий спосіб тлумачачи ті часи радше як чужинське панування над Україною, ніж леґітимний зв’язок одного народу з іншим. Можна зробити висновок, що «Сегодня» втілює радянський наратив спільної історії Росії та України, до того ж у досить радикально русоцентричній версії, де українського взагалі залишається небагато. Натомість «ГПУ» замінює його заснованим на схемі Грушевського націоналістичним наративом, важливе місце в якому посідає боротьба проти російського поневолення. Втім, у перетворюваному образі національного минулого ця газета зберігає чимало радянських рис. Головний редактор «ГПУ» Володимир Рубан пояснив таке поєднання нового та звичного, з одного боку, потребою балансу між різними темами й смаками та, з другого, бажанням не лише «йти за читачем», а часом ризикувати й «іти трохи попереду» в напрямку ідеологічних пріоритетів керівництва редакції (що їх Ру- 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 60 50 303 ГПУ Сегодня 40 30 20 10 0 Шляхта + козацтво Рос. імп. + Австр.-Угор. УНР + УПА УРСР Мал. 24. Співвідношення кількости матеріялів про різні періоди української історії на сторінці «Історія» «Газети по-українськи» та сторінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельности присвячених Україні текстів на цих сторінках протягом січня-березня 2008 року) бан схильний сприймати як пріоритети розвитку всього українського суспільства), сподіваючись на готовість більшости авдиторії зрозуміти й підтримати пропоновані зміни [інтерв’ю Рубан 2008]. Іншою важливою практикою, що нею газети формують певний образ минулого, є тексти (статті, нариси, інтерв’ю тощо), які розповідають не так про самі історичні події, як про долі людей на тлі тих подій, що їх, відповідно, автори можуть не аналізувати або навіть докладно не описувати, а лише згадувати – втілюючи, однак, при цьому певні припущення про їхню суть і вплив. У таблоїдах, як я вже не раз відзначав, одним із головних типів текстів є «історії» про видатних або ж пересічних, але в чомусь незвичайних людей. У багатьох таких історіях минулого немає: вони представляють одну недавню незвичайну подію з життя невідомої людини чи нинішній етап життя відомої. Проте якщо йдеться про життя й здобутки певної людини в цілому, найчастіше з нагоди її ювілею або смерті, то розповідь більшою чи меншою мірою стосується також минулого – але не дуже далекого, бо в більшості випадків обмеженого життям, яке ще триває або щойно скінчилося. Ще частіше розповідають про відомих або, на думку авторів та редакції, незаслужено забутих осіб «якісні» видання, зосереджуючися, однак, не на приватному житті, яким насамперед цікавляться таблоїди, а на професійних здобутках, що роблять тих людей вартими уваги. На відміну від розповідей про події та діячів давніших епох, тексти про сучасні людські долі постають не стільки як історія, скільки як пам’ять: представлювані особи або самі діляться спогадами про пережите, або ж про їхні життя розпові- 304 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу дає хтось близький чи принаймні обізнанийlx. Відповідно, автори пропонують ставитися до своїх героїв із захопленням, повагою чи бодай співчуттям, і це прихильне ставлення певною мірою переноситься й на час/режим, за якого вони жили – хіба що його зображено як джерело страждань тих людей. А що тексти про видатних та інших незвичайних людей частіше зосереджуються на їхніх здобутках, аніж на стражданнях, то радянська доба, на тлі якої представлювано долі більшости з них, постає в таких розповідях радше привабливою. Може здатися, що цей ефект зумовлений лише властивістю людської пам’яті зберігати й висловлювати передусім добре, – проте, на мою думку, він є також наслідком медійної селекції, яка дозволяє пам’ятати головно тих, кому було не надто погано. Адже навіть видання, що в багатьох інших практиках недвозначно засуджують радянський режим, у текстах про людські долі частіше пишуть про загалом успішних (хоч, може, й не повністю зреалізованих) за того режиму письменників чи конструкторів, аніж про дисидентів чи «розкуркулених» селян, котрих він знищив або прирік на страждання. Звісно, в текстах про видатних людей за означенням має йтися головно про тих, що досягли якихось успіхів, – одначе в більшості видань таке зведення пам’яті про попередні покоління до яскравих доль успішних особистостей не компенсується постійними практиками представляння досвіду менш успішних людей, що водночас показало б менш привабливі аспекти ладу, за якого вони жили. Втім, це стосується не лише минулого, а й теперішнього. Леґітимацію радянського ладу через стимулювання пам’яті про видатних людей, які жили та творили за його умов, здійснюють не тільки ліві чи проросійські видання й не тільки таблоїди, схильні нормалізувати майже все, про що пишуть. У деяких газетах ця леґітимація співіснує з досить критичним представлянням радянського режиму на інших сторінках, зокрема історичних, що призводить до взаємодії в одному виданні – а отже, тією чи тією мірою, й у свідомості його читачів – радянського та націоналістичного наративів минулого. Приміром, у «якісному» й загалом ліберально та прозахідно налаштованому двомовному тижневику «Дзеркало тижня» («Зеркало недели») можна помітити суттєву відмінність між сторінкою «Архіваріус», спеціяльно присвяченою історії, та матеріялами про видатних людей минулого, публікованими на різних сторінках секції «Людина». Укладач «Архіваріуса» здебільшого запрошує до співпраці фахових істориків, тож друковані на цій сторінці тексти загалом утілюють панівний нині в українській історичній науці погляд на ту чи іншу подію та ієрархію важливости різних подій національного минулого – погляд, набагато ближчий до націоналістичного наративу, ніж до радянського, хай і не схильний подавати це минуле в чорно-білих барвах. Натомість у матеріялах про Власне, матеріялом для таких текстів може бути не лише безпосередній досвід спілкування з представлюваними людьми, а й опосередковане історичною наукою знання про них, як-от у ювілейних статтях. Подавання – нерідко вдавання – своїх розповідей як особистої чи колективної пам’яті, а не офіційного знання, можна вважати критерієм, що відрізняє тексти «про людей» від текстів «про історію». lx 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 305 визначних науковців, митців та громадсько-політичних діячів переважає позитивне представлення радянського ладу завдяки позитивному представленню радянського досвіду тих людей. Зокрема, протягом перших трьох місяців 2008 року на присвячених видатним людям сторінках «Дзеркала тижня» опубліковано вдвоє більше текстів про, умовно кажучи, творчі здобутки радянських часів (ракети, кіноролі, пісні тощо), ніж про переслідування, яких зазнали за тих часів творчі й не дуже творчі люди. Втім, проблематизаційний або й виразно полемічний характер багатьох матеріялів на історичні теми дає підстави сподіватися, що в цій «якісній» газеті взаємодія двох наративів уможливлює пошук компромісного тлумачення, на якому ґрунтувалася б ідентичність більшости громадян незалежної України. Натомість у таблоїдах поєднання безоцінкових «історій» людей дуже різних позицій і досвідів сприяє радше нормалізації відповідних їм ідеологій та суспільних практик як, у принципі, однаково прийнятних частин минулого, не вартих жодного нормативного оцінювання з боку нащадків. Наслідком цього, гадаю, може стати не компроміс, а ідентифікаційна дезорієнтація й аномія. Телебачення представляє минуле у своїх специфічних жанрах. У новинах чи не єдиним леґітимним приводом для матеріялів на теми історії є більш чи менш «круглі» дати. Проте редактори українських теленовин більшість дат просто іґнорують, згадуючи насамперед ті, що їх відзначають політики, нерідко збурюючи цими відзначеннями суспільні пристрасті (як-от роковини більшовицької революції чи створення УПА). Втім, подеколи певні канали звертають увагу на дати, що інакше могли б залишитися для глядачів непоміченими. Приміром, на початку березня 2008 року «Інтер» аж тричі розповідав у новинах про чергову річницю від дня смерти та похорону Сталіна79 (зокрема й у підсумковому недільному випуску, що вийшов в етер у день народження Шевченка, якому присвятили сюжети кілька інших каналів). Утім, новинні сюжети були не одиноким способом телевізійного відзначання цієї річниці: «Інтер» показав також кілька документальних фільмів про Сталіна та його дітей80. Саме документальні й художні фільми є головними телевізійними жанрами для творення історичної свідомости авдиторії. Як я вже зазначав, на зміну документальним фільмам пропаґандистсько-про­ світницького спрямування, що їх за успадкованою від радянських часів традицією продукували на початках незалежности державні та невеликі приватні студії, останніми роками прийшли більш сенсаціоналістські, драматичні й видовищні стрічки виробництва самих телеканалів чи нових продакшн-компаній. Тематика й стилістика перших робила їх не дуже цікавими для масової авдиторії, тож зорієнтовані на прибуток незалежні канали – на відміну від фінансованого з бюджету Першого національного – ставили й досі ставлять їх хіба що вночі: аби виконати вимоги ліцензій, що зазвичай вимагають певної частки «культурологічних» програм. Натомість фільми другого типу дедалі частіше потрапляють у денний чи навіть праймовий 306 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу етер, особливо на СТБ та «Інтері», що зламали поширений серед українських телевізійників стереотип документального кіна як нерейтинґового жанру [Вєжлівий 2006; Кокотюха 2006а]. Зміна стилістики супровод­жується зміною тематичних пріоритетів, досить подібною до тієї, що відбулася в масовій пресі. Спрощено кажучи, замість «відкривати» глядачам невідомі внаслідок радянських замовчувань і фальсифікацій періоди історії України (зокрема репресії більшовицького режиму та боротьбу проти нього), телевізійники заходилися приваблювати їх цікавими подробицями добре відомих епох, насамперед радянської та пострадянської. Хронологічна й психологічна близькість цих епох робить демонстрування подробиць легшим (завдяки доступності учасників/свідків, документів та відеоматеріялів) і водночас прийнятнішим для великої частини авдиторії. Не менш істотним чинником є ідеологічні пріоритети російських виробників і телеменеджерів, продукти яких українські канали активно показують і продають їм свої. За президентства Владіміра Путіна російське телебачення стало важливим чинником творення національної ідентичности й ностальгії за радянськими часами [наприклад, Ruliova 2007: 1378–1379]. Тому воно воліє розповідати про радянські здобутки та загадки, але не про незалежницькі змагання чи підрадянські страждання українців. Ці пріоритети істотно впливають і на теми та підходи присвячених минулому програм українських телеканалів. Ринкова непаритетність сумісних і несумісних із панівним у Росії історичним наративом продуктів (за відсутности державних механізмів її компенсування) суттєво посприяла марґіналізації спроб деяких українських каналів, зокрема «1+1», творити привабливі документальні фільми на основі незалежницького тлумачення історії, хай і вирозумілого до радянської доби як невилучної частини минулого. Обмежені українським ринком і, отже, здебільшого неприбуткові фільми про «ук­раїнський рахунок» Другої світової війниlxi чи інших суперечливих пунктів історичної свідомости громадян України на перейнятому передусім прибутками телебаченні були дуже нечисленними, та й показували їх здебільшого близько чи після опівночі. Цей самий чинник великою мірою визначав і теми та тлумачення художніх фільмів про події минулого. Тимчасом як відродження російського кіна від кінця 1990-х років ознаменувалося дедалі більшою кількістю фільмів на історичну тематику, започатковане в перші роки незалежности кінематографічне «переписування» української історії з переходом каналів і студій на ринкові засади зійшло нанівець. Українські телевізійники не лише не намагалися представити в нових фільмах відповідну незалежницькому дискурсові версію історії (втілювану, зокрема, в їхніх власних новинах, ток-шоу та деяких інших продуктах) , але й не обмежували обіг старої, радянської версії. Впродовж першого десятиліття незалежности вони активно покаДокументальний фільм Сергія Буковського «Війна: український рахунок» (2001–2002) було вперше показано на «1+1» восени 2002 та навесні 2003 року. lxi 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 307 зували стрічки радянського виробництва, зокрема й ті, що відверто вороже тлумачили українські незалежницькі прагнення часів Гетьманщини, УНР, УПА тощо. А від початку 2000-х в українському етері з’явилися нові російські фільми, що часом теж були ворожими до української самостійницької боротьби, але здебільшого просто іґнорували її, представляючи російські змагання та здобутки, нерідко за участи українців, котрих ця участь робила по суті частиною росіянlxii. Нарешті, коли за кілька років українські виробники почали творити власні художні фільми, вони теж не вважали невідповідність незалежницькому наративові підставою відмовлятися від ринково перспективних тем зі спільної історії українців і росіян. Тож у цих продуктах українська ідентичність або не фігурувала взагалі, або поставала цілком сумісною з російською та радянською. Приміром, показаний навесні 2007 року на «1+1» мінісеріял «Смерть шпигунам!» виробництва компанії «Стар-медіа» представляв діяльність радянської контррозвідницької структури СМЕРШ на території України, яку він (на відміну від раніших фільмів українських виробників) виразно ідентифікував. Проте не лише українських націоналістів, відверто ворожих радянському режимові та СМЕРШеві як його дієвому знаряддю, а й пересічних українців, що намагалися вижити поміж різними збройними силами, автори не показали. Крім радянських людей різних національностей, у фільмі діяли тільки німці, до яких ті люди одностайно ставляться як до ворогів. «Мода на радянське ретро» [Кокотюха 2007б], що її цей фільм продемонстрував і певною мірою простимулював, робить великий внесок у леґітимацію чи принаймні нормалізацію радянського минулого та радянського ладу, зокрема й серед молодих поколінь українців [Кулик 2007]lxiii. Такою нормалізацією телевізійний кінопоказ підважує дієвість незалежницького історичного наративу не менше, ніж браком фільмів на центральні для цього наративу теми. lxii Звісно, радянські й російські фільми були не єдиним у цьому жанрі чинником творення історичної свідомости українських глядачів, адже в етері всіх каналів вони сусідили з західними, головно американськими, багато з яких теж стосувалися минулого. Проте західні фільми зазвичай ніколи не порушували тем, пов’язаних з українською історією, хоч подеколи зачіпали загальнорадянську, зокрема Другу світову війну та подальше протистояння між Заходом і СРСР. lxiii Прихильний відгук Андрія Кокотюхи про цей серіял як про «зразок суто розважальної продукції з усіма притаманними цьому жанрові атрибутами» й водночас «на диво чесну» розповідь про організацію, де «ловили не вигаданих “ворогів народу”, а реальних ворожих шпигунів та диверсантів» [Кокотюха 2007б], виразно продемонстрував нерозуміння в журналістському середовищі внеску цього жанру в утверджування/підтримування специфічного тлумачення історії. У відповідь на мою критику його некритичного сприйняття [Кулик 2007] Кокотюха з викликом задекларував своє небажання «кожний телевізійний детектив чи мелодраму розглядати на предмет того, корисно це українцям чи шкідливо», та вибір на користь «того телевізійного продукту, із якого при бажанні легко можна вилучити політичну складову» [Кокотюха 2007в]. Нерозуміння принципової невилучности ідеологічного складника розважальних продуктів і загальна некритичність журналістських відгуків на твори масової культури сприяють прихильному сприйняттю цих творів серед авдиторії, а отже, їхній дієвості як носіїв певної ідеології. 308 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу Ще одним важливим засобом медійного впливу на історичну свідомість авдиторії є відзначування святкових і пам’ятних днів, яке встановлює перелік та ієрархію важливости таких днів, а отже, й ідеологій, що їх ці дні унаочнюють. Це відзначування є головним складником медійного внеску в творення календаря, котрий, як указано в 1.4.3, «оркеструє» діяльність суспільства як цілости, водночас підтримуючи чинність усталених таксономій, що ділять його на певні частини (статеві, вікові, професійні тощо). Різноманітні практики медійного відзначування свят і днів скорботи можна звести до двох категорій. З одного боку, в такі дні з’являються присвячені їм спеціяльні продукти: від згадок у реґулярних календарях до розлогих інтерв’ю в газетах та від новинних сюжетів до художніх фільмів на телебаченні. З другого, з нагоди особливо важливих днів медії ладні змінювати загальну структуру свого дискурсу. Газети нерідко вміщують над логотипами гасла чи тости й/або збільшують розмір випуску, а телеканали особливим чином оздоблюють студії чи заповнюють павзи незвичайними «заставками». Але головне, обидва типи медій можуть наповнити шпальти чи етер спеціяльними продуктами, радикально зменшивши таким чином частку інших, або й узагалі відмовитися від деяких із них як невідповідних відзначуваному дню (зокрема, в дні скорботи медії інколи відмовляються від розважальних текстів/програм). Поєднання цих елементів робить випуск газети чи етер телеканалу в святкові чи скорботні дні не схожим на звичайні, що сприяє сприйняттю серед авдиторії самих цих днів як особливих, надто якщо незвичайними стають усі медії, що діють у певній спільноті – ідентичність якої таке солідарне відзначення водночас підтримує, а несолідарне підважує та зрештою змінює. Як перехідне суспільство, Україна перебуває в процесі переокреслення цього й інших елементів ідентичности, коли різні групи мають дуже різні уявлення та беруть участь у різних, більш чи менш усталених практиках. Якщо говорити про календар, то дві основні суперечності стосуються змагання/поєднання світських і релігійних свят з одного боку та радянського й націоналістичного наративів історії з другого. В першому випадку медії, як і велика частина еліт і всього суспільства, намагаються просто поєднати атеїстичне старе з релігійним (насамперед православним) новим, тобто відзначати і світські, і церковні свята, часто в ті самі дні, не вважаючи, що для деяких людей це може бути неприйнятним. Утім, це поєднання непаритетне: жодне релігійне свято не є для медійників (тобто, як вони гадають, для більшости авдиторії) таким важливим, аби вимагати суттєвої зміни структури дискурсу, зокрема вилучення невідповідних елементів, зумовлених статусом цього дня в альтернативному календарі: як звичайного дня чи інакшого свята. Тому медії намагаються звести відзначення навіть найбільших християнських свят до публікації/ показу спеціяльних продуктів, не відмовляючися при цьому від усіх інших, зокрема й відверто розважальних та, за релігійними мірками, блюзнірських. Майже всі телеканали вводять у випуски новин святкові сюжети чи студійні тексти, деякі показують один-два документальних та/чи художніх фільми, але тільки Перший націо- 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 309 нальний, змушений виконувати вказівки влади та вільний від турботи про рекламні прибутки, на головні православні свята транслює богослужіння, вже бодай через це значно зменшуючи присутність інших програм і маркуючи ці дні як незвичайні. Водночас важливі світські свята, як-от Новий рік чи День перемоги, телебачення відзначає наповненням багатьма святковими продуктами, що радикально змінює структуру мовлення. Доброю ілюстрацією щороку стає етер перших днів січня, в яких телевізійники бачать передусім не різдвяні свята, а (після)новорічні – власне, канікули, довгі вихідні. Та й будь-які інші вихідні дні, коли глядачі, за припущенням телеменеджерів, мають багато часу й бажають передусім розважатися, визначають структуру телевізійного дискурсу більше (пор. мал. 3), ніж головні християнські свята, які також можуть припадати на ці дні, але вимагають зовсім інакшої поведінки. Поєднуючи в етері різдвяні та новорічні (чи якісь інші релігійні та світські) елементи, телебачення не тільки відбиває ту обставину, що в самому суспільстві, за формулою Отара Довженка, «українець ще не зовсім народився, а радянська людина – не зовсім померла», а й іґнорує (як уважають менеджери, рекламно незначущі) бажання тієї частини авдиторії, для якої «6 і 7 січня – не просто вихідні»lxiv [Довженко 2007б]. Таким чином воно підтримує перевагу «радянської людини» над релігійним (чи принаймні чутливим до національних традицій і вірувань співвітчизників) «українцем». Це саме стосується й переважної більшости газет – тільки що їхнє відзначення світських свят не може впливати на суспільство такою мірою, як телевізійне, насамперед через успадковану від радянських часів відсутність випусків у вихідні, яка переносить газетне відзначення на попередні дні, а у святкові посилює залежність медійної авдиторії від телебачення. Ще відчутнішу перевагу медії надають радянським святам над антирадянськими, зокрема відповідними націоналістичному наративові української історії. Тут вони не демонструють такого еклектичного підходу, як щодо релігійного й світського календарів, натомість сприймаючи дві історичні моделі та їхні головні свята як не цілком чи й узагалі не сумісні. Деякі видання відзначають лише одні й іґнорують – або згадують із протилежним ідеологічним «знаком» – інші. Скажімо, 23 лютого 2008 року «Газета по-українськи» навіть не згадала про День захисника Вітчизни, що його Кучма запровадив наприкінці 1990-х на місці скасованого після проголошення незалежности Дня радянської армії. Натомість «Сегодня» вмістила присвячений цьому святу розлогий матеріял на другій сторінці, додатково позначивши його важливість рубрикою «Новина дня» та анонсом на першій сторінці81. Водночас наЦя незначущість є наслідком не малої кількости таких людей (навпаки, святковий статус Різдва принаймні декларативно визнає більшість українців), а радше їхньої готовости поєднувати релігійне святкування зі світським/радянським – як іронічно зобразив це Довженко, після святкової вечері з молитвою за Україну дивитися по телебаченню російські естрадні концерти й гумористичні програми [Довженко 2007б]. lxiv Іл. III. Перша сторінка газети «Сегодня» за 26.11.2007. Прагнення президента Ющенка домогтися рішучого засудження Голодомору як злочину радянського режиму редакція кваліфікує як роз’єднавчий крок, «війну» проти радянської влади та, треба розуміти, її українських прибічників. Поміщаючи антирадянську пам’ять у контекст політики, пам’ять радянську це видання непроблематизовано тлумачить як частину історії: тут-таки анонсовано спогади «українських чекістів» про померлого голову КҐБ Крючкова, котрий, мовляв, «не дав перемогти путчеві» 4.4. Національна й наднаціональні ідентичності 311 прикінці листопада 2007-го вона зіґнорувала День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, що за президентства Ющенка набув набагато більшого значення для держави й суспільства. Точніше, вона згадала про нього на чільному місці, але лише в зв’язку з його офіційним відзначенням, яке вважала невідповідним декларованій у Ющенковому дискурсі меті національного об’єднання (див. іл. III), – тобто як елемент не історії, а поточної політики. А от «ГПУ» відзначила цей день одразу кількома історично зорієнтованими матеріялами – не лише на сторінці «Історія», але й на шпальті про людські долі та навіть на другій сторінці, де головним елементом є одна або кілька виразних світлин, зазвичай сучасних і нерідно ґламурних82. Проте деякі радянські за походженням свята, як-от 8 березня чи 9 травня, антирадянськи налаштовані газети теж відзначають: напевно, редактори вважають, що для більшости їхньої авдиторії вони вже мають загальнолюдське значення. Скажімо, напередодні 8 березня 2008 року «ГПУ» відзначила майбутнє свято цілою низкою матеріялів, що розповідали про історію його виникнення та про нинішні подарунки для різних груп жінок (тексти другого типу неявно вказували на чинність свята в усьому суспільстві)83. Від святкового набору, який запропонувала «Сегодня», добірка «ГПУ» відрізнялася лише відсутністю спеціяльного привітання читачкам від редакції84. Але й без того спосіб відзначання цього дня робив його набагато важливішим за виразно «національні», відповідні націоналістичному наративові (крім хіба що Дня жертв Голодомору). Посилення ролі нерадянських дат у дискурсі влади та медій після Помаранчевої революції не привело до притлумлення радянських, що їх націоналісти разом зі своїми опонентами й далі свідомо чи несвідомо визнають і підтримують як ідеологічно нейтральні та спільні для всього суспільства (пор. 5.5). Але особливо явним є панування радянських свят на телебаченні, де майже немає ідеологічного плюралізму: всі канали орієнтуються на гаданого пересічного глядача, що в ньому вони бачать і своїми практиками плекають «радянську людину». Тому виразно антирадянські дати вони по суті іґнорують, згадуючи про них хіба що в новинних сюжетах, але залишаючи незмінною невідповідну цим дням структуру дискурсу. Найкричущішим прикладом такого іґнорування до останнього часу залишалося мовлення в поминальні дні за жертвами Голодомору, в якому не тільки майже не було програм про саму цю трагедію, а й переважали розраховані на недільні смаки авдиторії розважальні продукти [Кулик 2003в]. Лише у відповідь на чітку вимогу Національної ради з питань телебачення й радіомовлення телевізійники 2007 року зрештою почали утримуватися від розваг у ці та інші скорботні дні [Ганжа 2007в], хоч майже не доповнюючи цього «неґативного» маркування представленням причин скорботи. Одиноким нерадянським світським святом, який українські телеканали відзначають істотною зміною звичного репертуару, є День незалежности, що його вони наповнюють програмами про різні періоди національної історії та різні аспекти національної культури [Кокотюха 2006б], роблячи по суті резервацією відсутньої в інші дні виразної українськости (чимось на кшталт «жіночого дня» 312 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу 8 березня, коли в багатьох суспільних ділянках жінкам намагаються за один раз віддати все те, чого позбавляють протягом року). Зате в радянські свята телеканали ставлять в етер стільки радянських чи нових (переважно російських), але ідеологічно суголосних їм продуктів, що не дають глядачам змоги не помітити цих днів чи витлумачити їх з урахуванням незалежницьких змін. Найяскравіше демонструє цю анахронічну радянськість етер перших днів травня, коли український уряд, як і на початку січня, влаштовує громадянам довгі вихідні, а телебачення наповнює їх святкуванням спершу Дня солідарности трудящих, а потім – Дня перемоги, в якому й досі знаходиться місце навіть давнім фільмам про боротьбу добрих чекістів із поганими бандерівцями одразу по війні [Чечеринда 2007]. Потужні практики підтримування радянської версії минулого водночас творять «репрезентаційний контекст», у якому зростає ймовірність відповідного їй сприймання теперішнього. Євген Минко окреслив цей контекст так: Як могло б тепер відповісти наше суспільство на ідею знесення пам’ятників Лєнінові та Щорсові хоча б у межах столичного бульвару Шевченка? Як до цього поставились би ті люди, які, наче застигнувши в часі, щороку по кілька разів переглядають старі добрі радянські фільми з рідними радянськими акторами? [Минко 2007] Як журналіст він може вважати ці запитання риторичними. Але для дослідників вони ще раз нагадують про потребу вивчати конкретні практики сприймання медійних продуктів, або з’ясувати, наскільки сприйняття одних продуктів упливає на сприйняття інших та якою мірою медії відбивають уявлення авдиторії, а якою – свідомо чи несвідомо творять їх. 4.5. Висновки Характерні риси дискурсу українських медій великою мірою зумовлені економічним і політичним контекстом, у якому ці медії функціюють. Я вказував на вияви цієї залежности в різних місцях останніх двох розділів, але тут хотів би окреслити її чіткіше, таким чином підсумувавши й поєднавши здійснений у цих розділах аналіз дискурсу та його суспільного контексту. Двома головними змінами, якої зазнали українські медії після розпаду СРСР, були звільнення від тотального контролю з боку владних структур та перехід на ринкові засади господарювання. Влада перестала контролювати кожне слово та зображення, з якими журналісти зверталися до суспільства й, отже, потенційно впливали на нього, – але водночас перестала платити за те, щоб вони й далі могли звертатися та впливати. Медії дістали змогу публікувати все, що вважали за потрібне, проте мусили дбати про те, щоби хтось хотів це споживати й, відповідно, підтримувати рекламою або ж політично зумовленими дотаціями. Ще однією важливою новацією стала відмова держави від обмеження зв’язків медійних організацій із колеґами 4.5. Висновки 313 й бізнесовими партнерами за кордоном, що вможливила активне переймання професійного досвіду та купівлю чи навіть крадіжку готових продуктів і матеріялів для їх виробництва. Ба більше, влада довгий час не забезпечувала ні ефективної протидії «піратству», ні тим паче реґулювання кількости й характеру медійного імпорту, яке мало би сприяти розвитку національного виробництва чи захистові інтересів споживачів (скажімо, від показу насильства на телебаченні). Власне, й щодо всієї продукції українських медій, зокрема обмежених частотним ресурсом електрон­них, владні органи не здійснювали майже жодного реґулювання, покликаного забезпечити врахування інтересів різних груп споживачів/громадян: або наявність мовників і друкованих видань, зорієнтованих на різні групи, або поєднання в кожній чи бодай деяких медіях продуктів на різний смак. Винятком було встановлення для телерадіоорганізацій певної мінімальної частки україномовностиlxv, на дотриманні якої, втім, Національна рада почала наполягати щойно після Помаранчевої революції. Медії стали бізнесом, функціювання якого визначається загальним станом економіки, настановами її ключових діячів та впливом, що його вони зазнають із боку держави. Власне кажучи, ще довгий час після переходу медійних організацій на ринкове господарювання вони не були для більшости власників і менеджерів насамперед бізнесом: головну роль відігравала гадана можливість упливати на електорат та/чи підтримувати добрі стосунки з владою. Такому ставленню сприяла низька купівельна спроможність населення, нерозвиненість рекламного ринку та свавільне втручання держави в діяльність медій і бізнес їхніх власників загалом, що мало на меті забезпечити підтримку чи принаймні запобігти явній опозиційності видань і особливо телеканалів. Утім, поліпшення економічної ситуації в країні на початку 2000-х років зробило медійний бізнес можливим і вигідним, якщо він зосереджувався на неполітичних жанрах, а отже, не наражався на владні санкції. Після падіння режиму Кучми обсяг політично зумовленого втручання в медійний бізнес різко зменшився. Проте бізнесмени й самі журналісти не виявили виразної зацікавлености в розвитку тих секторів ринку, що раніше були політично небезпечними, а тепер здебільшого сприймалися як економічно непривабливі. Та й влада не цілком позбулася страху перед незалежними та критичними медіями, що яскраво продемонструвало блокування ініціятиви низки журналістів та інтелектуалів щодо створення громадського телебачення й радіо на місці непопулярного та неефективного державного. Наслідком змін у політичних та економічних умовах діяльности медій стала радикальна трансформація їхнього дискурсу. Порівняно з радянськими часами, преса, телебачення й радіо стали в Україні набагато різноманітнішими за стилями, жанраМожна сперечатися, чи встановлення цієї вимоги мало на меті забезпечити інтереси україномовних громадян а чи інтересів держави (та, як вона їх бачила, інтересів нації). Проте дотримання вимоги (хай і часткове) безперечно сприяло реалізації інтересів україномовної частини населення, яка інакше мала б набагато менші можливості споживати теле- та радіопродукцію рідною мовою. lxv 314 4. Загальний огляд українського медійного дискурсу ми та географією походження продуктів – і водночас набагато більш зорієнтованими на розважання авдиторії, а не переконування, освічування чи навіть інформування. З одного боку, в медійному просторі значно побільшало ідеологічного плюралізму; з другого – ті практики, в яких він насамперед реалізується, посідають у цьому просторі дуже обмежене місце. Цю обмеженість зумовлює вже сама структура ринку друкованих і електронних медій. Серед газет безперечно переважають (напів-) таблоїди й майже немає впливових «якісних» видань, а всі популярні телеканали працюють у форматі «родинного» телебачення, монополію якого посилює відсутність громадського мовлення. На рівні жанрів ця орієнтація втілюється в переважанні «повідомлень» та «історій» у першому випадку й серіялів, фільмів та шоу в другому. Натомість у газетах майже немає, скажімо, дискусійних статтей і читацьких листів, а в телеетері – політичних ток-шоу й документальних фільмів. Мало того, навіть сприятливі для представляння різних проблем і поглядів жанри українські медійники великою мірою наповнюють розважальним змістом. Цю тенденцію яскраво виявили зміни після Помаранчевої революції, яка продемонструвала інтерес громадян до політики й усунула перешкоди для його медійного задоволення. Зокрема, в телеетері суттєво побільшало дискусійних ток-шоу та документальних фільмів – але перші дедалі більшою мірою стають «політичним цирком», а другі мають на меті не так представлення суспільної проблеми та способів її розв’язання, як творення чергової сенсації. Звісно, обмеженість явного ідеологічного плюралізму аж ніяк не означає відсутности в медійному дискурсі жодних ідеологій: навпаки, чільне місце й переважна неявність утілення певних уявлень збільшують їхні шанси вплинути на авдиторію. Це виразно демонструє дискурс новин, на якому зосереджувався мій аналіз медійних практик та їхніх потенційних ефектів. Розважальна тематика й/або стилістика великої частини новинних текстів пропонує не сприймати представлювані події (надто) серйозно, а непроблематичність більшости нібито поважних матеріялів заохочує сприймати як належне мало не все, що відбувається, не ставлячи питання про причини та наслідки, покарання винуватців і запобігання повторенню таких випадків. Помітне місце серед представлюваних подій посідає діяльність влади й політикуму, яку медії також здебільшого подають як нормальну, не варту критичного сприйняття й тим паче протидії – надто що медійні тексти здебільшого зберігають означення подій, пропоновані у самопредставленнях владних структур та інших елітних організацій. Посилює цей нормалізаційний ефект переважна одноразовість уваги до кожної представлюваної події. Поєднуючи розважальність, непроблематичність та одноразовість, медії пропонують читачам і глядачам знати не розуміючи в кращому випадку та дізнатися й одразу забути в гіршому – в кожному разі, не перейматися. На мою думку, саме цією постійною, неявною та неоскаржуваною пропозицією новини роблять головний внесок у підтримування суспільного статус-кво. 4.5. Висновки 315 Іншим важливим ідеологічним ефектом медійного дискурсу є його роль у (від-) творенні національної ідентичности читачів і глядачів. Специфіку виконання цієї ролі в Україні зумовлюють не тільки недавність її незалежности й радикальна відмінність між поглядами різних людей у суспільстві, політикумі та самому журналістському середовищі, але також залежність українського медійного – передусім телевізійного – ринку від російського, ідеологічні пріоритети якого українські мовники, отже, великою мірою наслідують. Хоча низка газетних і телевізійних практик, зокрема новинних, утверджує чільне місце національної ідентичности, спрямованої саме на Україну як країну та спільноту, в багатьох інших ця країна/спільнота постає нерозривно пов’язаною з Росією або навіть належною до неї, тож українська ідентичність немовби розчиняється в російській чи східнослов’янській/пострадянській. Суперечливим є й «історичне наповнення» національної ідентичности, тобто ієрархізація різних подій минулого відповідно до їхньої гаданої важливости для нинішніх членів нації. Медійний дискурс є тереном змагання між радянським і націоналістичним наративами української історії, яке відбувається не лише поміж різними виданнями та каналами, а й, так би мовити, всередині багатьох із них, адже в різних рубриках чи програмах тієї самої медії нерідко панують досить відмінні образи минулого. В обох аспектах (від)творення ідентичности важливу роль відіграють імпортовані з Росії чи розраховані на російський ринок продукти, що заповнюють більшу частину українського телевізійного етеру, особливо прайм-таймового. Ці продукти явно або неявно стверджують минулу й сучасну належність України до спільного з Росією культурного та політичного простору, підважуючи творене в інших медійних практиках та інших суспільних інституціях (зокрема освіті й, певною мірою, політиці) уявлення про відмінність чи навіть протиборство двох країн. Пануванню таких продуктів і, відповідно, активному втіленню проросійських уявлень та ідентичностей не стала на заваді й Помаранчева революція, що привела до нової суспільно-політичної ситуації в країні та трохи інакшої політики влади щодо Росії з одного боку та націотворчої діяльности медій із другого. У дальших розділах я зосереджуся на конкретних медійних практиках, окреслених тематично та, в більшості випадків, хронологічно. Це дасть мені змогу доповнити загальну характеристику українського медійного дискурсу аналізом окремих дискурсивних явищ та їхніх імовірних ідеологічних упливів. Я докладно аналізуватиму не дуже великі сукупності текстів, зважаючи на конкретні суспільні та медійні контексти. А що всі ті практики мали місце на початку 2000-х років, то я також зможу показати деякі особливості тогочасного дискурсу порівняно з післяпомаранчевим, про який ішлося в цьому розділі. Більше уваги подібностям і відмінностям медійних практик цих двох періодів я приділю наприкінці книжки. 5 Творення ідентичностей, означування події: вибори 5.1. Передвиборний дискурс і його медійний складник Вибори є одним із підставових елементів демократичного ладу, способом періодичної леґалізації простору, що відділяє й водночас об’єднує владу та громадян, які надають їй право вирішувати за них. А що актові виборчої леґалізації передує тривала, на кілька місяців публічна розмова про її умови (напрямки майбутньої політики та суб’єктів, котрі її здійснюватимуть), то вибори також стають важливим чинником активізації публічної сфери, в якій артикулюються й почасти узгоджуються різні індивідуальні та групові інтереси, експансії цієї сфери в повсякденний життєвий світ громадян. За умов посттоталітарної недодемократії вибори набувають іще більшої ролі: для переважної більшости громадян це одинока форма участи в політиці, а дискурс, пов’язаний із намаганням протиборних еліт спрямувати цю участь у потрібне їм русло, є чи не одиноким помітним виявом публічної сфери. Найбільший внесок у творення цієї сфери роблять мас-медії, організуючи її як узаємодію (за їхнього посередництва) між політиками, експертами та пересічними громадянами: в передвиборний час третя група споживає медіялізовані послання перших двох, а в день виборів посилає їм зворотний сиґнал. Саме через медійний дискурс вибори головно й потрапляють у публічну сферу та життєвий світ громадян, які, отже, бачать їхніх учасників – і власне подію виборів – великою мірою такими, як їх подають медії [Костенко 1999: 23–33]. Передвиборний дискурс – один із найнаочніших і найефективніших зразків дискурсивного творення ідентичностей. У цьому дискурсі кандидат або партія постають носіями певних моральних чеснот, ідеологічних переконань та культурних традицій, а також, що не менш важливо, більш чи менш явними протилежностями своїх суперників, які виявляються тих принадних рис позбавленими. Долучення до аґітації політтехнологів поставило процес творення на конвеєр і водночас привернуло до нього суспільну, зокрема медійну увагу. Далеко менше усвідомлюють виборці й самі політики ту обставину, що передвиборні – як і будь-які інші – дискурси творять не лише ідентичності їхніх персонажів, а й ідентичність авдиторії, що їх (дискурси й персонажів) споживає, та картину світу, в якому те споживання відбувається 318 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори й на який упливає. Зокрема, коли виборця аґітують за особистість і програму, йому водночас пропонують образ людини, що їх підтримує (цією людиною він і має стати), та країни, в якій обраний лідер ту програму здійснюватиме. Цей аспект особливо важливий у загальнонаціональних виборах, коли сферою дії програми є вся країна, стан якої пошукувачі мандатів характеризують і обіцяють покращити. Майкл Біліґ подає це як узаємозв’язок між двома вимірами репрезентації в політичному дискурсі, що їх «риторика гегемонії» робить нерозрізнюваними: «політична партія чи політична постать, представляючи (виражаючи) загальний (національний) інтерес, мусить представляти (зображати) в своєму мовленні, щó належить представляти (виражати)» [Billig 1995: 98; курсив мій]. Тому дискурс парламентських і президентських виборів особливо активно звертається до національної ідентичности як образу країни та її громадян. Він посилює зосередження на своїй країні/нації, що є, як зазначалося в попередніх розділах, неодмінним і зазвичай непомітним елементом «банального націоналізму», повсякчас присутнього в мові більшости політиків і медійi. У передвиборній аґітації Україна (десь-інде – Росія, Америка, Польща тощо)ii в особах народу, суспільства, держави, країни є головним явним чи здогадним об’єктом турбот і намірів її щирих, як запевняють виборця, друзів. Позаяк здійснювати ті наміри вони обіцяють задля її ж таки добра, то вона є водночас суб’єктом прагнень, мрій, обурень та інших почуттів, а також здібностей діяти відповідно до них. А ще – об’єктом Божого, історичного чи іншого високого призначення, в русло якого треба ті здібності спрямовувати, та добрих чи злих намірів інших держав, народів і окремих осіб, які можуть сприяти чи шкодити реалізації здібностей і призначення. Творення всіх цих аспектів національної ідентичности відбувається в передвиборних програмах, листівках, на зустрічах із виборцями, в програмових статтях, інтерв’ю й, опосередковано, інших текстах мас-медій – усіх типах дискурсу, де кандидати окреслюють свої погляди й наміри, характеризують ситуацію в країні та Виборча кампанія робить цей націоналізм трохи помітнішим, менш банальним. Проте зазвичай не настільки, щоб він не сприймався як нормальний елемент передвиборної гри політиків з електоратом і виявлявся контрпродуктивним для виборчих шансів гаданих «патріотів» – які й у цьому разі не стають для загалу «націоналістами», якщо не намагаються завоювати прихильність однієї частини нації, недвозначно вилучаючи з неї інші (приміром, іміґрантів). ii В усталених націях/державах чимало важливих ідентифікаційних характеристик не викликають застережень серед жодної політично значущої частини суспільства й, отже, перебувають поза межами виборчої дискусії, власне, окреслюють її межі [Billig 1995: 96]. Натомість в Україні все ще можна дискутувати, мабуть, геть усе – аж до самого існування окремішньої української нації. Тому розмах пропонованих ідентифікацій в українському дискурсі набагато ширший. Утім, передвиборна активізація мовлення про націю підважує й марґіналізує поодинокі застереження щодо національної «системи координат» – так само, як закоріненість виборчого змагання в демократичному ладі підважує застереження щодо демократії. i 5.1. Передвиборний дискурс і його медійний складник 319 довкола неї, розповідають про свій життєвий шлях і звершення, висловлюють ставлення до подій і людей (або ж це роблять за них інші, головно журналісти). Скажімо, декларування наміру домагатися вступу України до НАТО чи засудження дій, що ведуть до небезпечного зближення з Росією, цілком певно окреслюють (навіть якщо явно не формулюють) шлях, яким Україна прагне, може та, з огляду на своє европейське призначення, має йти. Наголошення в кандидатовій розповіді про себе селянського походження чи власної праці на землі творить образ України, яка навіть за сучасної індустріялізації неможлива без села, – а змалювання підприємницької ініціятиви й успіху постулює, що Україна вже не та і що вона прагне/може/має порятуватися бізнесом. Ясна річ, ці дискурси творять водночас ідентичності тих, хто Україні сприяє чи шкодить ізсередини або ззовні, як-от талановитих підприємців, надійного НАТО й підступної Росії (а не, навпаки, спритних крадіїв народного добра, трансатлантичних аґресорів і вірних слов’янських братів). Змальовуючи теперішнє та майбутнє, передвиборний дискурс явно чи неявно звертається й до акту переходу з одного стану в інший – самих виборів, де громадяни наділяють своїх обранців правом визначати дальше життя країни. Залежно від оцінки наявного стану та ступеня радикальности обіцяних змін, цей дискурс надає виборам більш чи менш важливого значення для долі країни й (кожної) людини. Не ставлячи (принаймні явно) під сумнів роль виборів як елемента демократичного процесу, він може або звести їх до рутинної процедури, або наголосити як виняткову подію суспільного життя. Вибори можуть постати або як справа політиків, якою прості люди не мусять надто перейматися, або як шанс і обов’язок громадян посприяти поліпшенню стану справ у країні. Тому передвиборне змагання між суб’єктами політичного процесу за симпатії електорату є змаганням різних ідентичностей України й українців та різних окреслень події, яку вони мають пережити. З усього розмаїття дискурсів, де відбувається це змагання, мене цікавитиме, відповідно до теми книжки, лише медійний. Про вагомість його впливу на творення ідентичностей і означування виборів свідчить бодай те, що він має наймасовішу з-поміж усіх цих дискурсів авдиторію. Крім того, завдяки здатності медій формувати «порядок денний» спільноти, в якій вони діють, їхній дискурс упливає на суспільне сприйняття важливости тих чи тих питань, що їх порушують учасники виборчого змагання, – а це накладає відбиток і на сприйняття учасників. Медії також роблять істотний внесок у визначення місця самих виборів у порядку денному та означення їхньої суті. Якщо листівки чи виступи кандидатів, хай і по-різному окреслюючи подію виборів, майже завжди ставлять її на чільне місце в твореному світі, то в медійному дискурсі ця подія може опинитися й у першому рядку переліку пріоритетів, і поза його горішньою частиною, на якій зосереджується увага загалу. Скажімо, завдяки схильності журналістів, зокрема американських, розглядати діяльність політиків крізь призму їхніх виборчих прагнень і перспектив вибори постають 320 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори як надзвичайно важливе явище політичного й, отже, суспільного життя. Водночас поширена практика представляння виборчої кампанії як безкомпромісного й цинічного змагання, учасники якого дбають лише про здобуття чи втримання влади й не вірять жодному слову власних програм, віддаляє це явище від життєвого світу пересічної людини [Fallows 1997: 25–31, 60–63]. В українських медіях протягом останніх років означилися обидві тенденції, проте в різних виданнях, залежно від загального спрямування й мети, якої вони намагаються досягти на виборах, кожна з них виявляється з різною виразністю. Відповідно, як буде показано далі, їхні уявлення про суть і важливість виборів відрізняються докорінно. Варіябельність місця виборів у медіях зумовлює, зокрема, та обставина, що, з огляду на часову неперервність і тематичну розмаїтість їхнього дискурсу, специфічно передвиборні ма­теріяли потрапляють до споживача в потоці інформації, яка виборів буцімто не стосуєтьсяiii. Вже сама інтенсивність (явно) виборчого складника впливає на сприйняття майбутньої події, так само як частота згадування окремих кандидатів – на уявлення авдиторії про їхню значущість і перспективи. З другого боку, величезна кількість виборчих повідомлень у період кам­панії притлумлює чутливість споживачів до їхнього змісту, надто що й форма зазвичай є досить усталеною й одноманітною. Мало того, циклічна повторюваність самої події надає їй тривіяльности «сезонного, серіяльного, того, що неодмінно мине й знову станеться» [Костенко 1999: 73]. Проте тривіялізація образу виборів парадоксальним чином сприяє ефективності медійного творення ідентичностей. Адже, як і в медійному дискурсі загалом, явно ідеологічні пропозиції передвиборного мовлення губляться серед набагато численніших повідомлень, що виглядають як «голі» новини чи загальновідомі факти, до того ж у переважній більшості з виборами не пов’язані. Як я вже не раз зазначав, задля аналізу ідеологічного впливу певного дискурсу треба поставити виразно ідеологічні конструкти в контекст того, що мовці пропонують своїм адресатам уважати нейтральною інформацією або й просто здоровим глуздом. Відповідно, важливим чинником цього впливу є здатність ідеології подати себе як здоровий глузд, що, своєю чергою, залежить від здатности альтернативних дискурсів поставити таке подання під сумнів. Не дивно, що найбільший уплив чинить панівна в суспільстві чи певній інституції ідеологія, яка має змогу марґіналізувати носіїв опозиційних ідей. За часів президентства Кучми, дискурси яких я розглядаю в цьому й наступних розділах, панівні позиції в українському публічному дискурсі загалом і медійному зокрема посідала ідеологія, котру я за браком кращого терміна називаю центризмом – відбиваючи її самоокреслення як поміркованої та Приміром, навіть у політичній, виборчо заанґажованій пресі протягом парламентської кампанії 1998 року явно передвиборні матеріяли становили, за даними одного з досліджень, лише п’яту частину інформаційного потоку [Костенко 1999: 74]. iii 5.1. Передвиборний дискурс і його медійний складник 321 загальноприйнятної альтернативи крайнім поглядам, але вказуючи на ідеологічний характер цього окреслення, тобто проблематизуючи його постулат про опертя на здоровий глузд. Для розуміння суті цієї альтернативи важливо наголосити, що приписуваний собі її речниками центризм був не так вибором певної розташованої між правим і лівим флангами точки на ідеологічному спектрі, заданої набором якихось принципів, як узурпацією серединної позиції на Ґаусовому розподілі нормальности, позиції, що буцімто відбиває спільний для майже всіх членів суспільства здоровий глузд і цим докорінно відрізняється від розташованих на краях ідеологічних поглядів нечисленних меншинiv. Це був, сказати б, центризм за означенням, який претендував на місце посередині незалежно від позицій інших суспільних акторів. Ясна річ, творення золотої середини та нездорових ухилів відбувалося в самому цьому дискурсі. Своїх головних опонентів – «націоналістів» і «комуністів»v – центризм прагнув подати як небезпечні екстреми, приречені конфліктувати одна з одною в ім’я своїх партикуляр­них ідей. А щоби ці ідеї стали апріорі неприйнятними для масової свідомости, він наголошував руйнівні наслідки будь-яких конфліктів, навіюючи думку, що ліпше зберігати хай і не цілком задовільний, але мирний статус-кво. Позитивною програмою цієї позірно неідеологічної ідеології були універсальні, за її припущенням, вартості стабільности й добробуту, доповнені сумішшю популярних серед певних частин населення уявлень і гасел (пор. розділ 7). Цю суміш центризм прагнув зробити загально прийнятною, а самі ідеології, з яких запозичено гасла, виштовхнути на марґінес нормальности. Втілення в потужних інституційних дискурсах, зокрема медійному (завдяки контролю влади та її бізнесових спільників над переважною більшістю друкованих, а надто електронних медій), сприяло дедалі більшій гегемонії центри­стської ідеології. Однак ця гегемонія аж ніяк не була абсолютною – і саме в передвиборному дискурсі проблематизація намагань подати владну ідеологію як здоровий глузд відбувалася особливо активно, адже тут змагання ідеологій здобувало чіткі інституційні підстави. У цьому розділі я маю намір порівняти, як творили ідентичності України центризм та його головний на початку 2000-х років суперник у боротьбі за вплив на сусУ цьому сенсі центризм подібний до розглянутого в розділі 2 (західного) уявлення про підставовий ідеологічний консенсус переважної більшости громадян, щодо якого погляди й дії опозиційних та «нетрадиційних» меншин стають девіяціями. v Беручи ці слова в лапки, я маю на меті не поставити під сумнів адекватність їх застосування щодо певних політичних сил, а вказати на їх уживання в центристському дискурсі, яке за умов гегемонії цього дискурсу сприяло усталенню класифікації, що представляла сам центризм як ідеологічно нейтральний світогляд. Мій вибір на користь окреслення альтернативної до центризму ідеології як «націоналдемократичної», а не «націоналістичної» зумовило бажання поставити обох суперників у рівні умови, вживаючи їхніх самопредставлень, а не дискредитаційних наліпок, що їм надавали перевагу опоненти. Крім того, мене якраз і цікавить суспільне сприйняття та вплив цих дискурсивних представлень, а не їхня відповідність науковим дефініціям певних ідеологій. iv 322 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори пільство – ідеологія націонал-демократії. Ця ідеологія ввійшла в український публічний дискурс наприкінці 1980-х, коли лібералізація радянського режиму дозволила висловлення альтернатив до офіційного «соціялістичного інтернаціоналізму» й водночас уможливила поєднання письменницького та дисидентського дискурсів у програмових документах Народного руху. Те, що здобуло назву націонал-демократії, сполучало поміркований націоналізм (у якому, своєю чергою, поєднувалися етнокультурне розуміння української нації й орієнтація на державну незалежність) з опозицією до тоталітарного радянського режиму, спертою на засади демократії та прав людини [Кулик 1998; 1999а: розд. 1–3]. Після проголошення незалежности стала очевидною пріоритетність першого, націоналістично-державницького складника в ідеології та політичній діяльності посталих на основі Руху партій, що далі називали себе націонал-демократичними, але в дискурсі опонентів – спершу лівих, а згодом і центристських – зазвичай діставали наліпку націоналістів (небезпідставну з огляду на цей пріоритет, однак призначену головно дискредитувати ті партії проєктуванням на них успадкованого від радянських часів неґативного сприйняття цього слова серед більшости населення). Наслідком такого позиціювання стало обмеження впливу націонал-демократичної ідеології та пов’язуваних із нею політичних сил націоналістично й антикомуністично налаштованою меншістю населення, що виразно засвідчили підсумки кількох загальнонаціональних і місцевих виборів протягом 1990-х років [Кулик 1999б: 20–60; Kubicek 1999]. Це обмеження й намагалися подолати на початку 2000-х ініціятори об’єднання націонал-демократів та інших опозиційних до режиму Кучми нелівих сил під не менш універсальними, ніж центристські, гаслами соціяльної справедливости й заснованого на ній добробуту. Зреформований з огляду на зубожіння мас і авторитарні нахили влади націонал-демократичний дискурс по суті повторював рухівські демократичні ідеї десятилітньої давности, але суттєво притлумлював етнонаціоналістичні. Привабливості цих гасел та їхніх носіїв мала сприяти поява на чолі нелівої опозиції популярного екс-прем’єра Віктора Ющенка, котра водночас зробила націонал-демократів як її головну силу небезпечнішими для Кучми та його оточення, ніж «вічно вчорашні», приречені на постійну опозиційність комуністи та інші радикально ліві партії. Тому «націоналісти» змінили «комуністів» у ролі головного об’єкта центристського іншування, котре намагалося за гаслами справедливости побачити замаскований націоналізм. На парламентських виборах 2002 року, про які йтиметься в цьому розділі, блок «Наша Україна» (НУ) на чолі з Ющенком мав репутацію головної опозиційної сили й зазнавав найбільшої протидії з боку виконавчої влади. Натомість прихильні до Кучми партії об’єдналися в блок «За єдину Україну!» (За ЄдУ!), зіпертий на адміністративних і медійних ресурсах режиму й однозначно сприйманий у суспільстві як блок влади. Дискурсивне втілення вказаних ідеологій я аналізуватиму на матеріялі двох щоденних усеукраїнських газет, які активно й успішно вживлювали їх у свідомість 5.1. Передвиборний дискурс і його медійний складник 323 досить масових читаць­ких авдиторій: центристської «Факты и комментарии» (ФК) та націонал-демократичної «України молодої» (УМ). Перша з них здобула наприкінці 1990-х найбільший з-поміж усіх українських газет накладvi і разом із кількома іншими загальнонаціональними (напів)таблої­дамиvii потіснила на ринку російські й реґіональні видання. Водночас вони утвердили російську мову як не лише нормальну, а й головну мову українських масових газет, принісши її навіть читачам західних областей (де, втім, популярнішими залишалися україномовні видання). Ще однією рисою цих газет була цілковита лояльність до виконавчої влади й президента Кучми зокрема, що забезпечила їм владне сприяння. А отже, полегшила марґіналізацію опозиційних і давніших (заснованих за радянських часів чи в перші роки незалежности) не- чи не цілком таблоїдних видань, чимала частина яких виходила українською. «УМ» – одне з нечисленних видань цього марґіналізованого кшталту, що було (й залишається) доволі успішним, хоч його наклад істотно поступався «ФК» та подібним до неї виданням. Вона виходила лише українською і, не менш важливо, не орієнтувалася переважно на селян або літніх людей, тобто утверджувала нормальність української мови для всіх соціяльних і вікових груп, що її більшість інших друкованих медій не припускали. Мало того, газета певною мірою зберігала свою первинну орієнтацію на молодь, що виявлялася в розкутому стилі, вживанні сленґу й увазі до проблем, які стосуються переважно молодших поколіньviii. Водночас її таблоїдизації перешкоджала підтримка націонал-демократичної опозиції та по­ в’­язана з нею та з мовою публікації популярність газети серед тих груп населення, що воліють іншого типу видання: україномовної інтеліґенції та мешканців села. Тому якщо «ФК» доволі послідовно втілювала ідеологію центризму у відповідному його інклюзивній орієнтації таблоїдному форматі, то «УМ» поєднувала жанри, притаманні опозиційній політичній газеті й таблоїдові, та, відповідно, доповнювала свій націонал-демократичний дискурс елементами центризму. Втім, у виборчій кампанії 2002 року ідеологічні та політичні позиції обох видань було визначено чітЗа публікованою в самих газетах інформацією, у розглядуваний період – березень 2002 року – їхній наклад становив, відповідно, понад 800 тис. і трохи більш як 100 тис. примірників. Утім, ці цифри не викликають довіри через поширену практику видавців завищувати наклади задля привернення рекламодавців. Можна з певністю казати хіба про те, що перша газета мала набагато більший наклад, аніж друга. vii Про неповну відповідність українських популярних видань таблоїдному форматові я говорив у 2.5.5 на прик­ладі «Сегодня». Попри деякі відмінності між нею та «ФК», обом притаманне поєднання суто розважального з інформаційним і пропаґандивним. viii Як зазначив заступник головного редактора «УМ» Дмитро Лиховій, редакція не орієнтується на якусь одну вікову групу, намагаючися поєднувати продукти для різних категорій читачів. Водночас він висловив припущення, що постійне «ядро» авдиторії газети старішає разом із ядром журналістів [інтерв’ю Лиховій 2008]. vi 324 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори ко: «ФК» підтримувала центристський провладний блок «За ЄдУ!», а «УМ» аґітувала за націонал-демократичну й опозиційну «Нашу Україну». Корпус аналізованих текстів охоплює всі числа обох газет протягом останнього передвиборного місяця – березня 2002 року (вибори відбувалися 31 березня)ix. В той час темники поширювалися тільки серед видань і каналів, безпосередньо підконт­ рольних СДПУ(о) (див. 3.3.2). Тому ландшафт українських ЗМІ (принаймні друкованих) залишався плюралістичним – у межах, заданих гегемонією центризму, – а їхні матеріяли відбивали позицію самих видань і сил, що за ними стоять. Позаяк і «ФК», й «УМ» «працювали» на конкретних учасників виборчої кампанії, матеріяли про цю кампанію (присутність яких у ці місяці зросла, хоч, як показано далі, й різною мірою) були особливо політично заанґажованими. Я почну з аналізу виразно передвиборних матеріялів, а потім розгляну тло, на якому читачі їх сприймали. В першому випадку в центрі уваги стоятиме представлення «свого» блоку, його опонентів і самої події виборів, а також його імплікації для уявлень про Україну й українців. У другому я аналізуватиму ці уявлення на матеріялах, пов’язаних із темами зовнішньої політики, історичної спадщини та культури, найважливішими для ідеологічного змагання між центристами й націонал-демократами. З-поміж різних текстових складників тут я звертатиму особливу увагу на представлення акторів, вибір тем і наголошення певних аспектів, а також роль анонсів, заголовків і рубрикx. 5.2. Вибори в центристському дискурсі: «потрібна стабільність» Виборчий дискурс двох розглядуваних газет відбиває різницю й ідеологічного спрямуван­ня, й виразности його вияву, пов’язаної зі ступенем таблоїдности. Кожна з них недвозначно виказувала симпатію до одного з учасників виборчого процесу й антипатію до його опонентів (і то кожна найбільше не любила саме того, кого любила інша). Та головна відмінність між газетами полягала не в цьому. Хоч обидві визнавали те, що мало статися 31 березня, важливою для українців подією, уявлення про характер цієї події в обох дискурсах істотно відрізнялися. А отже, відрізнялися й ідентифікації України, яка її мала пережити, та політичної сили, яку Україна мусила підтримати (власне, в тих дискурсах виглядало, що вже підтримувала)xi. Ці вибори проводилися (як і попередні, 1998 року) за змішаною системою і навіть у мажоритарній половині проходили в один тур, тобто 31 березня кампанія закінчилася. x Медійний дискурс виборчої кампанії 1998 року докладно аналізувала група авторів на чолі з Наталією Костенко [Костенко 1999]. На відміну від мого дослідження, в їхньому розглянуто лише явно виборчі матеріяли, тобто не враховано ефекту тла, до того ж застосовано контент-аналіз, який дає змогу вивчати вартостеві й символічні домінанти дискурсу, але не ідеологічну роботу його різноманітних мовних структур. Видань, на яких зосереджуюсь я, в їхній добірці не було. xi Як твердить Костенко, рекламно спрямований дискурс («адвертисмент»), зокрема й політичний, «моделює вибір як доконаний, так ніби його вже зроблено» [Костенко 1999: 46]. ix 5.2. Вибори в центристському дискурсі: «потрібна стабільність» 325 Найяскравіше відбивають цю різницю символічні характеристики дня виборів. Напередодні, 30.03xii, «Факты и комментарии» вмістила вгорі, над логотипом, гасло-тост: «Ну, за правильний вибір!»1 Таким чином вона не лише довела приватизацію медійного дискурсу аж до рівня домашнього застілля, де журналісти улюбленого видання розважають читачів тостамиxiii, але також мовою тосту (котрий, як і розважальний дискурс загалом, водночас більш чи менш непомітно накидає певні уявлення про життя) пояснила читачам, як вони мають сприймати вибори. Вказавши громадянам України, що їхнє місце цього дня – за святковим столом, таблоїдний дискурс означив виразно публічну, політичну подію як приватне свято, одне з не надто багатьох, що його належить відзначити в родинному чи дружньому колі (того місяця газета надала такого статусу ще тільки жіночому дню 8 березня, коли вона закликала випити «за любов»2). Натомість «Україна молода» 23.03 великим шрифтом на першій сторінці нагадала своєму читачеві: «До політичного Великодня – тиждень». Постульоване в її дискурсі (зокрема, в короткому патосному текстізаклику під таким заголовком) прагнення «чесних і щирих» українців змінити своїм волевиявом на користь Ющенкового блоку стан справ у країні ця кваліфікація дня виборів підносила до рівня молитовного благання: «Хай у нас воскресне надія на кращу владу»3. Водночас вона відбивала припущення, що власне релігійна віра в цих виборців-читачів не настільки глибока, щоб вони сприйняли таку плюралізацію святощів як блюзнірство. Приватне застілля та громадська молитва – такі моделі поведінки й ставлення до виборів приписували своїм авдиторіям центристський та націонал-демократичний дискурси. «ФК» не надавала виборам, як і всім громадсько-політичним подіям, аж такого значення, аби спонукати читачів якось змінювати своє приватне життя. Ясна річ, 31 березня українці мали сходити проголосувати, а потім перехилити чарчину «за правильний вибір» – але до й після того працювати, перейматися домашніми справами та розважатися як звичайно (цих та багато інших настанов не задекларовано, але читачі легко могли «відчитати» їх із тем і обрамлень публікованих текстів). Газета дбала, щоб через передвиборну метушню розваги не постраждали: вона й далі відводила їм левову частку своєї площі та майже не розширила місця на політичні чи інші пропаґандистські матеріяли. На першій шпальті вона звично анонсуваТут і далі я не вказую спільного для всіх розглядуваних у цьому розділі текстів року публікації (2002). xiii Про тенденцію стирання межі між публічною та приватною сферами й імітації приватного мовлення в публічних дискурсах я говорив у розділі 2, зокрема в 2.4.2. На пострадянському телебаченні застілля з відомими та, як припускається, улюбленими людьми (співаками, акторами, телеведучими тощо) стало, зокрема, традиційним жанром новорічних концертів-шоу. Публічна (через виконувані з подіюму пісні) та приватна (через тости, що їх «зірки» проголошували за тут-таки розташованими святковими столами чи просто «в камеру») форми спілкування кумирів із народом поєднувалися там в етерному часі й студійному просторі. xii Іл. IV. Сторінка «Коментарі» газети «Факты и комментарии» за 26.03.2002. Виборам присвячено левову частку текстів, більшість яких мають на меті дискредитувати опозицію, передусім «Нашу Україну» й особисто Віктора Ющенка Іл. V. Перша сторінка газети «Україна молода» за 23.03.2002. Ця газета не лише ганила владу та хвалила опозиційну «Нашу Україну», а й наголошувала виняткове значення незабарних виборів 328 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори ла розповіді про «яскраві» злочини або історії з життя знаменитостей і всього тричі винесла на передній план теми, пов’язані з виборчою кампанією. Втім, тільки раз це можна було сприйняти як, поміж іншим, наголошення важливости виборів та їх проведення згідно з законом: коли газета розповіла про сенсаційно-курйозну «партизанщину» ветеранки-комуністки з кримського виборчкому, яка винесла з приміщення особові справи кандидатів, сподіваючися зірвати вибори4. У двох інших випадках – коли йшлося про кримінальну аферу під виглядом передвиборної аґітації5 та безрадісні будні спокушених можливістю заробити аґітаторів, від яких кандидати вимагають непосильного обсягу роботи за мізерну плату6, – висновок читачі мали зробити якраз протилежний: тримайтеся від політики подалі! Крім цих узагальнених неґативних характеристик пошукувачів народної підтримки – а отже, неявно, й самого акту її виявлення, – «ФК» постійно звертала увагу читача й на конкретних ошуканців, апелюючи при цьому не так до громадянської свідомости, як до обивательської пильности, небажання пострадянської людини дати себе надурити (істотно посилюваного медійним змалюванням безугавних намагань пересічних і високопосадових шахраїв це зробити). Стерегтися належало явно й приховано опозиційних блоків – насамперед популярної та начебто поміркованої «Нашої України». Зокрема, газета запропонувала буцімто суб’єктивну думку (вміщену під рубрикою «Погляд»)xiv, що він намагається підсунути виборцям «кота в мішку», бо не має конкретного плану дій у майбутній Раді й сподівається утримати строкате об’єднання різнорідних сил за допомоги тактики «і вашим і нашим», тобто поєднання певної опозиційности з лояльністю до президента7. Але увага до браку програм чи непослідовности дій для далекого від аналітичности дискурсу (напів)таблоїда була радше винятком. Набагато активніше розроблювано тему неморальности провідника «НУ» Віктора Ющенка, який колись, працюючи в банку «Україна», не завагався, мовляв, використати гроші вкладників на оплату навчання своєї дочки, забравши ці гроші в пересічних українців, що тепер муситимуть роками чекати від збанкрутілого (зокрема й унаслідок його дій) банку повернення своїх скромних заощаджень, – а тепер ще й бреше, буцімто такого не було. Творення цієї непривабливої ідентичности здійснювалося в низці статтей, кожна наступна з яких посилювала звинувачення, висунуті в попередній, водночас звертаючи дедалі менше уваги на Ющенкові власні пояснення з цього приводу, тобто делеґітимуючи його як джерело інформації й, отже, політичного суб’єкта. Ба більше, газета не пропонувала вважати подану позицію чиєюсь суб’єктивною думкою, бо друкувала матеріяли під рубриками «Насправді», «Що є, те є» та «Негоже!»8. Втім, суб’єктивність думки підважувалася тією обставиною, що вона належала людині без відомого імені (скажімо, журналіста «ФК») та окресленої професійної чи іншої ідентичности, яку, зокрема, читачі могли б урахувати в сприйнятті представленої позиції. Після імені та прізвища стояла позначка «спеціяльно для “Факты”», що її, як і в інших виборчих матеріялах, я схильний уважати свідченням того, що текст друковано за вказівкою якоїсь політичної сили, яку підтримувала газета. xiv 5.2. Вибори в центристському дискурсі: «потрібна стабільність» 329 Якщо в цьому випадку експлуатовано пролетарсько-обивательську ненависть до крадіїв-бізнесменів і брехунів-політиків, то інша провідна тема звинувачень на адресу опозиції та особисто Ющенка спиралася на ксенофобні, зокрема антизахідні й антиамериканські стереотипи великої частини українців. Вистоявши за рік до того під тиском опозиції, що вимагала відставки президента Кучми у зв’язку з його гаданою причетністю до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе (на яку вказували оприлюднені за рік до того магнітофонні записи розмов у президентовому кабінеті, що їх зробив працівник його охорони Микола Мельниченко), Кучма та його оточення намагалися тепер поквитатися, використовуючи події річної давнини задля передвиборної дискредитації своїх політичних супротивників. Опозиція, що вимагала вже не так відставки президента, як демократичних виборів парламенту, в багатьох матеріялах провладних медій, зокрема й «ФК», поставала маріонеткою Сполучених Штатів, сповнених прагнення «вирвати Україну з російських політичних обіймів»9. Сценарій, за яким це прагнення реалізуватиметься, йшлося в одній зі статтей, дуже подібний до застосованого в 1998–2000 роках у Юґославії для повалення режиму Мілошевича – що його схарактеризовано, всупереч звичній для українських медій формулі, не як «недемократичний», а як «нелюбий Заходові на чолі зі США національно зорієнтований політичний режим»10. Українським відповідником висунутого там на першу роль опозиційного лідера Коштуніци Захід (на думку автора, якому «ФК» надала змогу донести її до читачів аж у чотирьох статтяхxv) обрав Ющенка, а отже, Кучмі визначено роль Мілошевіча. Тобто український режим поставав так само «національно зорієнтованим», а його критикована в опозиційному дискурсі антидемократичність була лише наліпкою, покликаною виправдати західне втручання. Ознаками того, що втручання вже здійснюється, газета називала й моніторинґову активність фінансованих на американські ґранти громадських організацій, що всюди воліють бачити адмінресурс, і резолюцію Конґресу США з категоричним застереженням проти фальсифікації виборів, спрямовану, як постулювалося, на захист саме Ющенкового блоку11. Відтак обурення опозиціонерів кілька разів показаним у березні на пропрезидентських телеканалах американо-британським фільмом «Піяр», що недвозначно подавав появу Мельниченкових записів та вимоги опозиції про відставку президента як реалізацію того-таки сценарію заміни Кучми на Ющенка (тобто цинічне використання трагедії Гонгадзе задля власних потреб), можна було не брати до уваги. Тим паче, що доверстаний до одного з журналістських матеріялів12 «голос народу» (під такою рубрикою подано думки п’яти опитаних на вулицях Києва громадян – критерію добору яких газета не згадувала, що мало посилити думку про репрезентативність цього голосу) беззастережно прийняв фільм як принизливу для України правду про політиків-маріонеток13. СамоВсі статті було підписано тим самим прізвищем з позначкою «спеціяльно для “Факты”». Про ймовірне значення такої ідентифікації див. у попередній примітці. xv 330 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори му Ющенкові чи його гаданим співучасникам газета з цього питання не надала слова жодного разу – не те що в окремій статті, а навіть у короткій цитаті. Утім, розлого-багатосерійні, проблемно зорієнтовані й вочевидь небезсторонні статті про підступи опозиції досить вирізнялися на тлі легкостравного, безтурботного та позірно незаанґажованого дискурсу «ФК». Позитив був менш настирливим, ніж неґатив. Винятком стала низка матеріялів про блок «Команда озимого покоління», що був одним із допоміжних проєктів чинної влади, покликаних позбавити опозицію голосів тих, кого годі було заґітувати за відвертих ставлеників влади [Вілсон 2004: 3]. Ці матеріяли виглядали як доволі відверта реклама, котра і саму команду, і Україну, що мала за неї голосувати, малювала не дуже схожими на стандартний для цієї газети позірно натуралістичний, неіконописний портрет. В них було й захоплене представлення реалістичної програми, разюче відмінної від популізму інших партій, та ефективних і порядних, не заснованих на «чорному піярі» методів проведення кампанії14; і портрет лідера блоку Валерія Хорошковського, справжнього героя нашого часу, що домігся успіху лише завдяки власним зусиллям15; і узагальнення почутого у вуличних ін­терв’ю та прочитаного в інтернеті «голосу народу», що пов’язував із командою «озимих» мрії про зміни на краще16; і окремий голос соліста популярної групи «Скрябін», який приєднався до цієї команди17. Пропаґанда блоку «За єдину Україну!», головного об’єкта виборчих симпатій газети, була більшою мірою розчинена в звичному інформаційно-розважальному дискурсі. З одного боку, про чільних діячів цього блоку (як, утім, і «озимих» та інших близьких газеті політичних сил – і не лише перед виборами) розповідали як про людей, привабливих саме своєю звичайністю, перейнятістю проблемами, що ними живуть, припускалося, всі українці. На таке, типове для таблоїдів, читво, що є одним зі способів «поселення» політиків у тому самому життєвому світі, що й пересічні громадяни-виборці (див. 4.3.3), «ФК» має, зокрема, рубрику «Ні слова про полі­тику», де саме з політиків і роблять звичайних людей. Приміром, напередодні 8 березня газета інтерв’ювала одну з найупливовіших у той час українських жінокполітиків, провідницю Аґрарної партії Катерину Ващук, котра розповідала про своє розуміння жіночности, про чоловіка, що залишився в рідному волинському містечку, не промінявши його на столицю, про відпочинок від політичних проблем за домашньою працею, на яку вона намагається таки знаходити час. Цей ідеальний образ утверджував, прихильно-нейтрально згадуючи і не протиставляючи іншому – це головний спосіб центристської нормалізації амбівалентного ставлення до багатьох суспільних проблем (пор. розділ 7) – водночас і модернізаційні зміни, і збереження патріярхального світу чи принаймні світогляду. З одного боку, жінка стає політиком, чоловік і дружина живуть нарізно, цінуючи кожен свою роботу й спосіб життя, чоловік сам пере собі одяг сучасною машиною, яку йому купила дружина; з другого – навіть жінка-політик залишається доволі традиційною жінкою, яку цікавлять питання моди, приготування їжі й іншої хатньої праці (принаймні вона не проти говорити 5.2. Вибори в центристському дискурсі: «потрібна стабільність» 331 про них із журналісткою та читач(к)ами). Привабливою плямочкою на цьому образі була згадка героїні про її відчуття провини перед матір’ю, яку вона, тоді член обкому КПРС, не зважилася після смерти занести до церкви відспівувати, – але те відчуття спонукало її згодом повірити в Бога й почати ходити до церкви, та й узагалі, «головного наказу матері – з добром ставитися до людей – я намагаюся не порушувати»18. Тобто претендентка на підтримку народу (втім, її виборче амплуа не наголошено) поставала подібною до нього не лише в тому, що не без гріха, а й у тому, що після компартії почала ходити до церкви (треба розуміти, вряди-годи), проте не вважає релігійну віру важливішою за звичаєву мораль. Це й був образ України – якою вона є і якою не має підстав не залишатися. З другого боку, публічне, професійне обличчя діячів блоку «За ЄдУ!» теж було неяскравим, але привабливим. Воно поставало з коротких, новинних за поданням матеріялів, де ті діячі, передусім перший номер списку Володимир Литвин, висловлювали свої погляди на якусь подію або проблему. У повній протилежності до згаданої тенденції зведення політики до виборів, що виявляється протягом усього виборчого циклу, «ФК» навіть у розпал кампанії пропаґувала заяви «своїх» політиків із буцімто актуальних проблем та сам факт перейнятости ними, не підкреслюючи її виборчого характеру. Висока владна посада Литвина давала змогу повідомляти про його передвиборні виїзди в реґіони як про «робочі поїздки», проведені на яких зустрічі з місцевим керівництвом, робітниками якогось заводу чи «представниками творчої інтеліґенції» були не конче й не головно аґітаційними (що керівник президентського апарату має їздити «в народ», під сумнів не ставилося, хоч раніше він цього ніколи не робив). Часом перший абзац тексту, де імітовано інформаційний привід для нього, говорив про владну позицію («Вчора голова Адміністрації Президента України Володимир Литвин побував із робочою поїздкою в...»), а другий, переходячи до викладу заяв, що й стали справжнім приводом для повідомлення, посилався на передвиборну ідентичність («А напередодні лідер виборчого блоку “За єдину Україну!”... »)19. Висловлені в них оцінки й обіцянки газета ніколи не коментувала, що виглядало як неупереджене подання новин, а водночас надавало викладеним думкам ваги доконаного та безперечного факту (про Ющенка чи інших опозиційних політиків так не повідомлялося). Інколи газета подавала в такий спосіб і виступи інших лідерів блоку, як-от другого номера списку, прем’єра Анатолія Кінаха20. У більшості заяв Литвин висловлювався за ті чи ті нерадикальні зміни – надати більше повноважень реґіонам, злеґалізувати «тіньові» капітали і, чи не головне, імплементувати результати референдуму 2000 року21, що дасть змогу створити парламентську більшістьxvi (яка ставала чи не головною метою проведення виборів, бо Проведений у квітні 2000 року референдум «за народною ініціятивою» (що її спрямували пропрезидентські партії та органи виконавчої влади) підтримав, як свідчили його дані (на думку багатьох аналітиків, масштабно сфальсифіковані), істотне розширення повноважень президента, зокрема його право xvi 332 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори що ж та більшість робитиме, говорилося набагато менше). Проте його програмовий виступ про здобутки України за десятиліття незалежности й завдання на майбутнє (переказаний аґітаційний матеріял «За ЄдУ!» на телебаченні) наголошував, типово для центристського дискурсу, не зміни, а тяглість: «збереження й утвердження громадянського миру та стабільности, спокою в Україні». Литвин визнавав, що минуле десятиліття було позначене не лише досягненнями, а й утратами та розчаруваннями, проте засуджував «чергові» передвиборні спроби «посіяти серед людей зневіру, роз’єднати суспільство, викликати розбрат»22. Тобто ті сили (в тексті не названі, але з контексту легко встановлювані), що ставлять під сумнів досягнуте під проводом нинішнього режиму, ставали ворогами громадянського миру й стабільности. Доповнювали цей дискурс постійно присутні в новинах висловлювання президента, в яких іще чіткіше наголошувано створення парламентської більшости як передумову успіхів у внутрішній і зовнішній політиці23 – а якщо її не буде, то «життя в Україні не покращиться». Кучма також уважав, що «сьогодні, як ніколи, Україні потрібна стабільність»24. Ба більше, він не приховував, що бажає успіху блокові Литвина, до складу якого «входять люди, котрі не бояться взяти, та й уже тепер узяли на себе відповідальність за те, що відбувається в країні»25. Тобто, мали дійти висновку читачі, все буде добре, якщо зробимо правильний вибір: вони й далі братимуть відповідальність, а ми матимемо стабільність і зможемо втішатися застіллям та улюбленою газетою. 5.3. Вибори в націонал-демократичному дискурсі: «ситуацію можна змінити» В «Україні молодій» народ та його справжні й фальшиві друзі поставали, природно, зов­сім інакшими. Замість єдиної в своїх щоденних турботах, гріхах і розвагах України центристського дискурсу, націонал-демократичний зображував суспільство, чітко поділене на злочинну владу та стражденний народ. Влада була в цьому дискурсі монолітною та однорідною – без поділу на гілки й рівні, без жодних заслуг перед Україною та народом, без шансів на еволюцію. В цьому образі можна побачити поєднання двох стратегій: по-перше, обережности, яка спонукала кумира націоналдемократів Віктора Ющенка критикувати в публічних заявах безособову «владу», а не конкретних її носіїв, тим паче не головного – президента; по-друге, замовчування більш чи менш тривалої й активної участи у владних структурах – тобто, принаймні потенційно, співучасти в їхніх гріхах – багатьох упливових діячів Ющенкового блоку. Одиноким прикладом інакшої – порядної, перейнятої турботою про народ і водрозпускати парламент, якщо там не буде створено постійної більшости. Під тиском із Заходу Кучма відмовився від своїх намірів оголосити підтримані на референдумі зміни чинними без схвалення в парламенті, а схвалення йому досягти не вдалося. 5.3. Вибори в націонал-демократичному дискурсі: «ситуацію можна змінити» 333 ночас ефективної – влади було урядування самого Ющенка, за що, мовляв, олігархи та комуністи його й усунули, з благословення чи за дорученням президента Кучми (особисту роль якого газета принаймні після відставки «народного Прем’єра» не вагалася наголошувати). Народ виглядав так само неподільним і незмінним: він і не сприяв злочинам влади (хіба під упливом її облудної пропаґанди й/або заради виживання – що, як припускалося, біда, але не вина), і не переставав страждати від тих злочинів (хіба за часів, коли Ющенко справно платив йому зарплати й пенсії). Стабільности в цьому дискурсі не згадувано, бо вона не могла замінити народові вкраденого в нього гідного життя, головними ознаками якого у змодифікованій версії націоналдемократичної ідеології були заможність і суспільна справедливість (її етнокультурний складник не вилучено цілком, але неабияк притлумлено). Саме «аморальну, неукраїнську» владу26 вважала газета, услід за своїм улюбленцем, найбільшою проблемою українського суспільства, джерелом усіх його лих, і саме її зміну називала головним завданням виборів, що й надавало їм такої ваги: Нинішній стан жебрацького існування більшості українців, пригнічення їхньої волі і духу Віктор Ющенко пов’язує не з економічною чи соціальною кризою, а з кризою влади. Майбутня влада, за його словами, на відміну від нинішньої, повинна бути моральною і патріотичною. У багатьох з відчаю опускаються руки, однак не треба втрачати надію. Ситуацію можна змінити 31 березня. «Кожному українцю, – сказав Віктор Андрійович, – я хотів би запропонувати тільки одне: зробіть крок – і ви побачите нову демократичну Україну»27. (5–1) З огляду на переломове значення виборів, їх аж ніяк не можна було відсунути на другий план ані газеті, ані її читачам. Тому замість застілля «УМ» пропонувала, як сказано, молитву, чи радше її громадський відповідник – зустрічі з месією, що саме пішов у народ, або принаймні читання звітів із тих зустрічей у газеті. Відповідно, вибори, зокрема кампанія Ющенкового блоку та протидія їй із боку влади, були головною темою березневих чисел «УМ». В більшості випусків вибори було винесено на першу шпальту, де про них нагадувало центральне фото й більш чи менш патетичний напис великим шрифтом – на кшталт згаданого вище анонсу «політичного Великодня» чи узагальненого голосу народу, вміщеного над фото кумира на тлі софійських бань: «Вікторе Андрійовичу, я вам вірю!» – такими словами зустрічали Ющенка по всій Україні28. (5–2) «УМ» докладно інформувала про всі Ющенкові поїздки Україною, наголошуючи протидію влади та неухильне зростання його популярности попри всі її зусилля, яке водночас засвідчувало високу свідомість народу – щоправда, в різних частинах країни різну. На заході, особливо в Галичині, влада, боячись народного гніву, навіть не 334 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори зважувалася чинити якісь перешкоди загальному улюбленцеві, тож, як твердила газета, «мітинґи “за Ющенка” наближаються до рекордів масовості кінця 1980-х – початку 90-х років, коли Україна виборювала незалежність»29. Це порівняння і потверджувало непроминальну вартість давнього мітинґового виборювання, і утверджувало вартість нинішньої боротьби за не менш важливу мету. Та й сам Ющенко в своїх (рясно цитованих) виступах не забував відзначати минулі заслуги галичан і висловлювати сподівання на їхню провідну роль у майбутніх змінах. Він апелював до їхніх демократичних і соборницьких прагнень, які пропонував поставити вище за етнічну й ідеологічну чистоту обстоюваної українськости. Приміром, на запитання тернопільчан про велику кількість «явно не українських прізвищ» у списку його блоку Ющенко «мудро» відповідав, що «найголовніше сьогодні – це об’єднання всіх проґресивних сил задля порятунку держави, бо між нами достатньо довго сіяли чвари на основі другорядних відмінностей», до яких він не вагався зарахувати й етнічні та мовніxvii30. Натомість на сході, як мовилося у звітах, влада повною мірою показувала свою недемократичну суть, але люди все одно йшли в темні, з вимкненим світлом зали на зустріч із людиною, що була для них як «промінь світла у темному царстві»31. Там пошукувач виборчої підтримки говорив не про незалежницькі традиції, а про традицію вчасної виплати зарплат і пенсій, яку він колись започаткував і обов’язково відродить, коли повернеться до влади32. Водночас він намагався усунути перешкоди на шляху сприйняття його ідей серед тамтешнього населення, яке блок «За ЄдУ!» та підконтрольні йому медії лякали Ющенковою націоналістичною та прозахідною орієнтацією. Скажімо, на Донеччині він не міг не спинитися на мовному питанні, яким цікавилися учасники зустрічей і на якому акцентували увагу плакати войовничих опонентів. Проте, як захоплено відзначив кореспондент «УМ», провідник «НУ» «не став лукавити і не пішов хибним шляхом обіцянок, за рахунок яких не один політик ставав депутатом і навіть главою держави» (останні слова – натяк на Кучмину мовну обіцянку на виборах 1994 року). Ющенко не обіцяв надати російській мові офіційного статусу, висловившись на підтримку конституційної норми, яка проголошує державною мовою українську, проте запевнив, що люди, котрим «зручніше користуватись іншою мовою», повинні «володіти повним правом вибору мови спілкування»33. Ця амбівалентна відповідь, власне, не надто відрізняється від того, що зазвичай говорив протиставлений Ющенкові обіцяльник Кучма і що під час виборчої кампанії говорив, утверджуючи свою «єдиноукраїнськість», його улюблений блок, який саме на Донбасі мав найбільшу підтримку. Але на цю подібність беззастережно прихильна до «НУ» газета не звернула уваги, як не поставила під сумнів сумісність Підтримуючи Ющенкову відповідь кваліфікацією «мудро», газета водночас намагалася виправдати поставлене йому запитання характеристикою (в її дискурсі вочевидь позитивною) Тернопільщини як «споконвіку національно налаштованої». xvii 5.3. Вибори в націонал-демократичному дискурсі: «ситуацію можна змінити» 335 «повного права вибору мови спілкування» для російськомовців із конституційною нормою й таким самим правом україномовців. А отже, як виглядало, вона поділяла Ющенкове переконання, що «проблеми мови у нас немаєxviii, її зробили політикани або слабкі політики»34, а тим паче прагнення використати цю тезу, щоби прихилити східняків до себе й до опозиційних ідей. Головну проблему провідник «НУ» бачив, знову ж таки, у злочинній владі, і задля її розв’язання східняки та західняки мали об’єднатися, відмовившися від своїх ідеологічних пріоритетів, і не тільки мовно-культурних: Як на мене, боротьба більше не йде між демократичною чи лівою ідеями. Грубо кажучи, боротьба триває між тими, хто краде і хто не краде. Між тими, хто за нормальну Україну, і тими, хто хоче бачити її тіньовою35. (5–3) Так «західний» і «східний» наративи доповнювали один одного в творенні образу об’єд­нувача України задля її порятунку. Творений таким чином образ наявної та бажаної України суттєво відхилявся від націонал-демократичного канону, але «УМ» це відхилення беззастережно підтримала – насамперед тим, що не звернула на нього (читацької) уваги. Опонентів «народного Прем’єра» газета таврувала за будування такої України, яка народові не потрібна, або викривала їхні брехливі обіцянки збудувати ту, яка потрібна. На першому плані цієї непривабливої картини стояли «влада» (як уже сказано, зазвичай не називана в цьому дискурсі на конкретні імена й посади) та її виборча відміна, «За ЄдУ!». Головний пункт звинувачень на їхню адресу – протидія виборчій кампанії «НУ» та інших опозиційних блоків – наголошував потребу України демократичної, в якій, постулювалося, прийдуть до влади сили, спроможні зробити її заможною та шанованою в світі. Нинішня влада цього зробити не здатна, переконували читача статті про «відкат» в економіці країни за урядування Ющенкового наступника Кінаха, побачений не лише в погіршенні абстрактних для більшости українців макроекономічних показників, а й у цілком конкретному відновленні затримок зарплат і пенсій36. Владу вважала «УМ» винною і в тому, що Росія дозволяє собі відверто втручатися в українські внутрішні справи, зокрема прилюдно називаючи любі та нелюбі їй сили в українській політиці й виборчому змаганні та вказуючи, як Києву ставитися до набагато обережніших заяв Вашинґтона, чи що Сполучені Штати мусять закликати Україну дотримуватися власних законів37. При цьому США, не кажучи вже про західні офіційні та громадські організації, що спостерігали за перебігом українських виборів, поставали як захисники демократії (наголошуваного у «ФК» їхнього прагнення підтримати таким чином прозахідну опозицію «УМ» навіть не припускала), а Росія – як спадкоємниця імперії, перейнята реалізацією своїх xviii Про ідеологічний вплив амбівалентности центристського дискурсу на мовні теми та підставового для нього уявлення про безпроблемність мовної ділянки див. розділ 7. 336 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори великодержавних амбіцій (підкреслювано, що саме Ющенків блок дав її негідним діям гідну відсіч). Відповідно, ті українські політики (з пропрезидентських сил та компартії), що сприяли кремлівському втручанню, бо «наввипередки кинулись прикладатися до “панської ручки”» президента Путіна38, і водночас засуджували згадану резолюцію Конґресу США, виглядали і недемократичними, і непатріотичними. Подібним чином запит депутатів-комуністів до Генпрокуратури з вимогою розслідувати «факти привласнення» 1992 року посталою тоді Українською православною церквою – Київським патріярхатом коштів і майна Української православної церкви (що залишилася підпорядкованою Московському патріярхатові) «УМ» затаврувала не лише як передвиборну спекуляцію на релігійному чинникові, але й як прагнення «промосковськи налаштованих парламентаріїв [...] передати у власність васалів білокам’яної усі ті храми, прихожани яких віддають перевагу церкві Київського патріархату»39. Газета не тільки наголошувала тяглість пропонованого комуністами переділу від більшовицької експропріяції церковної власности 1918 року, водночас замовчуючи зв’язок нинішньої прихильности прихожан до УПЦ КП із «націонал-демократичним» захопленням храмів у «васалів білокам’яної» 1992‑го40. Вона також постулювала, що і вибір на користь єдности з Московським патріярхатом, і політична підтримка церкви, котра ту єдність збереглаxix, не може зумовлюватися нічим іншим, аніж промосковська налаштованість, яка, своєю чергою, не може мати іншого характеру, ніж васальна залежність, тобто не бути загрозою для України. На ці та інші загрози читачі мали, як випливало з текстів «УМ», реаґувати не лише правильним вибором, а й повсякчасною громадянською активністю, виявляти яку їм допомагатиме пильна й безстрашна газета. 5.4. Дискурсивні засоби творення ідентичностей Відмінність дискурсів двох розглядуваних видань виявлялася, звісно, не тільки в декларованих поглядах на ті чи ті події, а й у способах інформувати про них, покликаних сформувати певне ставлення в читачів. Почнімо з найочевиднішого – з вибору поміж повідомлюванням та іґноруванням, який упливає на творений у дискурсі порядок денний важливих для авдиторії та суспільства подій. Багато подій існували в одному дискурсі й не існували в іншому, або ж існували не як варті повідомлювання факти, а лише як предмет коментарів. Як сказано, «ФК» повідомляла про всі поїздки й заяви Литвина, а «УМ» ретельно відстежувала пересування та спілкування Ющенка, але про заяви «чужого» лідера читачі кожної з газет могли дізнатися тільХоч для багатьох священиків і мирян вибір поміж двома церквами справді був вибором поміж вірністю Москві та розривом із нею, велику роль відігравали також міркування канонічности, що її УПЦ КП, проголошена без згоди «матірньої» Московської церкви, вочевидь не мала. Див., зокрема: Єленський 1995. xix 5.4. Дискурсивні засоби творення ідентичностей 337 ки з критичних коментарів самої газети або провідника «свого» блоку. Так само заяви ін­ших осіб чи розказувано «з перших вуст», як варті уваги новини, чи між іншим згадувано в критичному тлумаченні, а чи не згадувано зовсім. Кожен такий вибір упливав на творення образу не тільки самої події, але й причетних до неї осіб і читацької авдиторії (а отже, цілої України), яку представлення подій і людей поєднувало з ними певними стосунками. Скажімо, «ФК» не подала окремої інформації про резолюцію Конґресу США щодо виборів в Україні, зате доволі розлого розповіла, чому проти резолюції виступив «відомий в Америці конґресмен» Рон Пол41 (про існування якого читачі доти не підозрювали), а за кілька днів повідомила про здивовану реакцію Кучми та думку Литвина, що в ухваленні резолюції була зацікавлена «низка українських політиків»42 (як неважко було здогадатися, опозиційних). Натомість «УМ» спершу коротко поінформувала про ухвалу Конґресу як про одну з но­вин43, а потім у довгому аналітичному матеріялі пояснила, чому вона хоч і прикра для України, але заслужена, зважаючи на недемократичні дії влади, а головне – непорівнянна з російськими резолюціями та заявами44. Протилежними, отже, були знаки сприйняття в цих двох дискурсах не лише самої ухвали, але також української влади і опозиції, Америки і Росії. Крім того, «ФК» створила Пола як відомого в США та прихильного до України політика, тоді як для читачів «УМ» він і далі не існував. Росія по-різному виглядала на сторінках двох газет також завдяки представлянню її власної позиції щодо українських виборів та її думки про позицію американців. «ФК» постійно писала про заяви російського посла Віктора Черномирдіна, в яких той оцінював виборчу кампанію в Україні, засуджував передвиборні візити західних політиків до Києва як «образу України»45 та спростовував закиди щодо втручання Москви46. Ці буцімто суто інформаційні «повідомлення» не лише утверджували позитивний образ Росії, а й творили ідентичність самого Черномирдіна як носія «компетентної думки» (під такою рідкісною для «ФК» рубрикою викладено одну з його заяв47), надто що ту думку газета подавала без жодних інформаційних приводів, як варту уваги саму по собі, і ніколи не коментувала. Натомість «УМ» на кожен виступ посла не відгукувалася, а згадала його заяви лише в оглядових матеріялах про зовнішнє втручання в українські вибори48, де ті заяви поставлено в один ряд із твердженнями інших російських діячів (тлумаченими як незґрабні спроби заперечити очевидний факт утручання), протиставлено резолюції американців (спонукуваній, мовляв, зовсім іншими мотивами) та засуджено як недружні авторитетним голосом Ющенка. Ті самі події часто-густо виглядали в двох виданнях зовсім по-різному завдяки неоднаковому виборові аспектів, котрі подавано як найважливіші в самій події й, отже, в рекомендованому читацькому/суспільному інтересі до неї (важливу роль відігравав, зокрема, гаданий зв’язок певної події з виборами). Крім того, надання слова в газетних текстах тим чи тим причетним до події або здатним, як припускалося, її адекватно оцінити особам та спосіб подання їхніх слів – цитування чи виклад 338 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори сказаного, наявність чи відсутність коментаря інших осіб або автора/редакції, вживана у викладі та коментуванні лексика – істотно впливали і на характер зображуваної події, і на ідентичність згаданих у зв’язку з нею осіб. Приміром, призначену на 17 березня зустріч президентів України, Росії та Молдови «ФК» спершу заанонсувала коротким повідомленням під рубрикою «На найвищому рівні», що вказувала на важливість події. Про порядок дня майбутньої зустрічі говорилося з посиланням на прес-секретаря російського президента, що не тільки утверджувало його, чи радше його шефа, як прийнятне для українських громадян джерело інформації й, отже, політичну постать, але також припускало (мало того, не проблематизувало, тобто сприймало як належне), що порядок дня й визначено було цілком чи переважно в Москві49. Прийнятність і важливість Путіна творило й повідомлення про саму зустріч, у заголовок якого винесено його заяву про незмінність партнерських стосунків між двома країнами, якій до того ж указування носія лише в підзаголовку надавало ваги чогось більшого за приватну думку однієї людини: (5–4) Відносини між Україною та Росією не зміняться, хоч би якими були результати парламентських виборів Таку думку висловив президент Росії Владімір Путін в Одесі, де обговорювалися перспективи українсько-російської співпраці та придністровська проблема50 Але загалом, як указувала й назва, тема виборів не була на зустрічі основною (її згадано тільки коротким цитуванням Путінової заяви наприкінці статті) – а обговорювалися там передусім важливі для України та її сусідів міжнародні проблеми, щодо яких досягнуто помітного поступу (щодо придністровської, як наголошено з посиланням на молдавського президента Вороніна, передусім завдяки зусиллям українського керівництва). Натомість «УМ», яка теж писала про тристоронню зустріч двічі, вже в анонсі наголосила передвиборний аспект приїзду російського президента. Повідомлення називалося: (5–5) «ЄдА» туриста Візит Путіна до Одеси може додати голосів партії влади51 Заголовок, що парафразував відому з радянських часів назву консервів «Сніданок туриста», натякав на скорочену назву владного виборчого блоку «За ЄдУ!», яку опозиційний дискурс використовував задля дискредитації блоку та влади загалом (див. далі). Водночас і сам візит поставав не важливою (між)державною справою, а своєрідним туризмом, марнуванням коштів на сумнівну потребу. В матеріялі не згадано українсько-російських проблем, що мали обговорюватися на зустрічі (сказано тільки про придністровську), що також зводило її двосторонній аспект до виборчої підтримки. Не було посилань на представників влади якоїсь із двох країн – зате викладено думку керівника однієї з українських неурядових організацій, що вказу- 5.4. Дискурсивні засоби творення ідентичностей 339 вав на високу популярність Путіна на сході та півдні України й припускав, що його приїзд напередодні виборів посприяє силам, які «виступають за пріоритетність російської мови в Україні та тісніший зв’язок України з Росією», зокрема й блокові «За ЄдУ!». Заслуженість Путінової популярности чи правомірність симпатій українських громадян до російського президента не проблематизовано, але доречність використання популярности на підтримку непопулярного блоку виглядала в світлі вищезгаданої делеґітимації сумнівною. У розповіді про саму зустріч увагу зосереджено на продемонстрованому там «прагненні лідерів держав спільними зусиллями виборсатися з трясовини політичних та економічних проблем» – але головну проблему Кучми подано як забезпечення бажаного результату виборів. Автор назвав зустріч «своєрідним передвиборним політичним презентом Кремля» й наголосив, що український президент віддячив суттєвою поступкою інтеґраційним прагненням Москви. На відміну від Путіна, якого стаття зображала реалізатором російських інтересів, таким чином почасти леґітимуючи, Кучма поставав зрадником інтересів України, ладним продати її задля збереження влади. Додатковим штрихом, котрий підкреслював його загрозливу проросійську орієнтацію, була згадка про те, що президенти відвідали будівництво собору, який одеська мерія вже віддала УПЦ МП52. Коментування наведених у тексті слів також суттєво впливало на творення ідентичности особи, що їх сказала. Своїх головних героїв – Литвина й Кучму для «ФК» та Ющенка для «УМ» – газети, як уже сказано, ніколи не коментували. «ФК» обмежувалася досить сухим викладом заяв, помережаним короткими цитатами, додатково наголошуючи самодостатню значущість сказаного назвами рубрик: патосними «З усією відповідальністю» чи «З перших уст», двозначною «Є думка [Есть мнение]» (позірну партикуляризацію заперечував зв’язок із радянською традицією, де ці слова передували висловленню ухваленої «нагорі» пропозиції, яку не можна було не прийняти) або ж розмовною, але не менш категоричною «Так і сказав» (яка водночас указувала на об’єктивність медійного представлення)53. «УМ» зазвичай не просто викладала, а рясно цитувала Ющенкові заяви, підкреслюючи таким чином його виняткову авторитетність і свою близькість до нього, та більш чи менш докладно й патетично описувала прихильне ставлення до тих заяв та їхнього автора з боку людей, що слухали його в різних містах України. Всього раз газета дозволила собі поставити під сумнів слушність Ющенкових слів, доповнивши їх словами іншої авторитетної людини, що дивилася на справу інакше. Повідомивши з посиланням на сайт «НУ» про зустріч лідера блоку з російським послом і зацитувавши Ющенків висновок із неї, що «Віктор Черномирдін – це людина, яка щиро зацікавлена в розвитку українсько-російських відносин», автор статті свою незгоду виявив зауваженням, що п’ятий номер виборчого списку блоку Геннадій Удовенко (згаданий також як «екс-міністр закордонних справ», що мало наголосити компетентність його оцінки) розцінив як утручання вищезгадані заяви Черномирдіна про образливі для України західні візити54. 340 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори Зате щодо «чужих» спростування через коментування обидві газети застосовували повсякчас. Це не конче мусили бути коментарі «свого» політика чи самого автора: можна було навести й інакшу думку іншого «чужого». Як приклад наведу оглядову статтю «УМ» про конфлікт у Криму, пов’язаний з усуненням із виборчого змагання Леоніда Грача, голови Верховної Ради автономії та провідника тамтешніх комуністів. У ній ішлося, зокрема, про заклик російських політиків поновити реєстрацію Грача як кандидата в депутати й таким чином урятувати дружбу між двома країнами, і без жодних посилань на авторитети автор той заклик засудив55. На диво, до статті додано «коментарі з приводу» від представників не «НУ», а «За ЄдУ!». Проте думку Литвина, що заклики російських політиків «межують із втручанням у внутрішні справи України», доповнено (мало того, виклад його заяви перервано) таким зауваженням: «при цьому, слід зазначити, інший чільний представник “За Єди” – Сергій Тигіпко – заявляє, що “в цьому немає нічого поганого”». Далі наведено Литвинові слова, що апеляції до президента Кучми недоречні, адже він «за всього свого бажання не може відмінити рішення суду» (про скасування реєстрації Грача) – але потім сказано, що «у свою чергу, сам Леонід Кучма у своєму коментарі» висловив невдоволення системою, яка дозволяє районному судді ухвалювати остаточне рішення з таких питань56. Наголошення суперечностей між позиціями різних представників владного блоку та його патрона-президента мало позбавити їх усі принциповости й авторитетности, зокрема припустити можливість сприяння цих політиків російському втручанню. «ФК», ясна річ, теж не втратила нагоди повідомити про принципову й патріотичну позицію Литвина, але подала її без жодних коментарів на сторінці головних новин, під рубрикою «Компетентна думка»57, а докладний матеріял про конфлікт умістила на дальшій сторінці, призначеній для коментарних, менш пріоритетних матеріялів. Засобами творення ідентичностей учасників виборчого протистояння та їхніх зовнішніх прибічників у цьому матеріялі були не лише виклад заяв, супроводжуваний більш чи менш оцінковими коментарями (наприклад, про одну з заяв Грача сказано, що вона «дуже нагадує шантаж»)xx, а й сам факт подання багатьох думок, що таким чином ставали явно суб’єктивними й не беззаперечними, та відповідна йому рубрика «Пристрасті за виборами», яка налаштовувала не на офіціоз, а на читво58. Варто згадати також про те, як упливала на творення ідентичностей лексика, передусім іменникові окреслення осіб і дієслова, вживані на позначення їхніх дій. Беззастережно прихильна до влади «ФК», всупереч своїй таблоїдній орієнтації, писала про урядовців і політиків, принаймні пропрезидентських, незмінно шанобливо й офіційно. Це доповнювало розмежування між інформацією про політику та розмовою про життя, що виявлялося також у довжині та структурі текстів, виборі голоОскільки в усуненні Грача був зацікавлений перш за все блок «За ЄдУ!», а деякі російські політики рішуче засудили цей крок, «ФК» дозволила собі звернути увагу на неприпустимість їхнього втручання у внутрішні справи України, наголосивши, що Росія теж належить до «зовнішніх сил». Мабуть, не для всіх читачів цієї газети таке твердження було аксіомою. xx 5.4. Дискурсивні засоби творення ідентичностей 341 вних аспектів тощо. Розмежування немовби вилучало політичні матеріяли з території таблоїдного дискурсу, а отже, почасти виправдовувало брак критичности та розкутости в ставленні до представників влади та інших упливових персон, до яких газета так ставитися не сміла. Вище вже згадано, як «ФК» представляла Литвина в повідомленнях про його поїздки та заяви: ці повні й більш-менш формальні посадові та виборчі ідентифікації були, крім прізвища з іменем чи ініціялом, по суті єдиним можливим для неї способом називати високого достойника. Не лише поширеного в медіях неформального називання просто на прізвище, а й стандартного для більшости практик українського публічного і приватного мовлення на ім’я та по бать­­кові щодо Литвина це видання не вживало. Як і щодо Кучми, якого позначали, крім імені (навіть не ініціяла!) й прізвища тільки посадою або її не менш формальним відповідником «голова [глава] держави». Інших офіційних осіб і політиків «ФК» називала хоч і не так формально, зокрема залуча­ючи до репертуару ім’я та по батькові, а часом і просто прізвище, але все одно шанобливо, до прізвища часто-густо додаючи все ще незвичне для пострадянських людей окреслення «п. [г-н]» (скорочене від «пан») і уникаючи надто розмовних форм посадової чи політичної ідентифікації. Ці самі стандарти вона застосовувала навіть до опозиційних політиків, щоправда, чергуючи нинішні виборчі ролі з минулими посадовими, що мали наголосити неґативні аспекти діяльности цих людей. Скажімо, називаючи Юлію Тимошенко «екс-керівником корпорації ЄЕСУ»59, видання привертало увагу не лише до конкретних звинувачень податкових і слідчих органів у тому, що вона колись ухилялася від сплати податків, а й загалом до її підприємницької, багатійської ідентичности, яка могла поставити під сумнів щирість її нинішніх намагань солідаризуватися з народом проти влади. Крім того, своє неприхильне ставлення до цих людей «ФК» виражала в дієслівних кваліфікаціях на кшталт «заплутався» (про Ющенка)60 або, частіше, в іронічному вживанні позірно нейтральних дієслів, що відповідало критично-коменту­вальному способові інформування про їхні дії. Натомість щодо позитивних героїв, переказуючи їхні виступи більш чи менш близько до тексту, газета без жодної іронії вживала слова «заявив», «зазначив», «висловив упевненість», «висловив думку» тощо. Либонь, ніщо не відрізняло лексику «УМ» від цих зразків так помітно, як вільне повод­ження з назвою блоку «За єдину Україну», що її «ФК» ніколи не подавала в скороченій формі «За ЄдУ!», знаючи про її іронічне вживання в опозиційному дискурсі та приватному мовленні пересічних українців. Для «УМ» це скорочення було головною формою називання бло­ку, але, не обмежуючи своє мовлення про політику вимогами формальности, вона аж ніяк не задовольнялася лише закладеним у вживанні цієї форми натяком на її омонім «за єду» (тобто, з російської, «за їжу»), що вказував на гадану меркантильну мету учасників блоку: збереження та посилення влади й, завдяки їй, багатства. Часом до омонімічного сприйняття газета підштовхувала читачів грою слів, пишучи, приміром, що «керівники підприємств погрожу- 342 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори вали своїм працівникам стосовно контактів із “Нашою Україною” і, навпаки, всіляко аґітували “За єдину Україну”, себто “За ЄдУ!”»61. Частіше, однак, вона надавала перевагу графічним чи лексичним похідним від скорочення, що явно ґрунтувалися на його сприйнятті як значущої фрази, а не абревіятури: «Єда», «ЗаЄда», «Заєда», «єдуни», «їдці» й навіть «заєдісь»62xxi. Литвина одного разу названо «головним “заєдистом”»63 – хоча загалом «УМ» представляла його теж шанобливо, хоч і не дуже формально, дозволяючи собі тільки прізвище чи спрощену назву посади. Щодо Кучми головною відмінністю від «ФК» було реґулярне вживання, окрім – або й замість – іменної чи посадової ідентифікації, окреслень «гарант» і, рідше, «арбітр нації», звичних для опозиційного та неформального дискурсів, де вони набули іронічного звучанняxxii. Ющенка «УМ» теж називала шанобливо, але неформально: не лише на ім’я та по батькові або прізвище, але й на ініціяли «В. Ю.». Ясна річ, щодо його дій і заяв вона не іронізувала, а позитивний образ, творений розлогим викладом його привабливих заяв і описом захопленого ставлення виборців, доповнювала вживаними на позначення дій самого Ющенка та його прибічників словами, які відрізнялися від уживаних у «ФК» для її позитивних героїв і патосом, і більшим синонімічним багатством, що наголошувало вагу описуваного явища (про цей ефект надмірного називання йшлося в 1.5.4). Дії неґативних персонажів газета часом характеризувала ще виразніше, для чого її розкутий стиль зі сленґом, суперлятивами та яскравими епітетами творив сприятливе тло. Приміром, гадану асиметрію відносин між Кучмою та Путіним на зустрічі в Одесі підкреслено тим, що перший «попросив підказку» в другого, а тому «залишилось лише розставити крапки над “і”»64. Уявлення про неадекватність зацитованої заяви російського політика Дмітрія Роґозіна окреслено відверто брутальним словом «змолов»65. Хоч ішлося про оцінку слів окремої людини, в ній відбивалося й ставлення до країни, яку вона представляла: у «ФК» таких слів щодо будь-кого з росіян з’явитися не могло. 5.5. Ефект невиборчого тла Тепер я повертаюся до тези, висловленої на початку цього розділу: явно передвиборні тексти двох розглядуваних газет, як і решти медій, у читацькій свідомості взаємодіяли з набагато потужнішим потоком інших матеріялів, що стосувалися не тільНаголошуючи омонімію і творячи засновані на ній похідні, автори/редакція припускали, що читачі добре розуміють російську мову, а також знають матірні слова, одне з яких («заєбісь») газета модифікувала та, розраховуючи на впізнавання, утверджувала як набуток не лише росіян, а й українців. xxii Цю іронічність зумовлювало перенесення слів з офіційного в неофіційне мовлення та, в першому випадку, скорочення фрази «ґарант Конституції». До того ж ця фраза вказувала на роль, якої Кучма, за припущенням іронізаторів, насправді не виконував. xxi 5.5. Ефект невиборчого тла 343 ки виборів чи й зовсім не їх, а проте творили (разом з іншими дискурсивними практиками, в яких читачі-громадяни брали участь) тло, на якому поставали партії та блоки, їхні провідники та інші так чи інак причетні до кампанії особи. Саме ці політичні й неполітичні матеріяли формували явні ідеологічні настанови читачів та їхні неартикульовані уявлення про соціокультурну нормальність, що визначали сприйняття передвиборної аґітації й інформації про перебіг виборчого змагання. Зокрема, ці матеріяли творили той образ реальної та жаданої України, яким виборці міряли ту, що її пропонували партії та кандидати. З огляду на великий обсяг такого дискурсивного матеріялу, його розгляд буде дуже вибірковим і зосередженим на головній відмінності між ідеологічними орієнтаціями центристів і націонал-демократів: на Росію чи на Захід, на радянську чи нерадянську історію, на україномовну чи дво-/ російсь­комовну культуру. Почну з політики, з міждержавних відносин між Україною та Росією. «Факты и коммента­рии» подавала часті зустрічі президентів Кучми та Путіна як нормальне й позитивне для Ук­раїни явище, незворушно перелічуючи досягнуті на зустрічах домовленості про поглиблення економічної співпраці й не піддаючи сумніву доцільність такого поглиблення (як, утім, і доцільність будь-чого, що робить президент). Про можливість альтернативного чи тим паче небезпечність здійснюваного курсу в журналістів не виникало й думки, тож не мало виникнути й у читача. Зате його мала потішити зацитована вище Путінова заява після зустрічі в Одесі, що партнерські стосунки між Україною та Росією не зміняться й після виборів. Наголошуючи винесенням у заголовок саме цей аспект зустрічі (в якій, нагадаю, брав участь ще й президент Молдови та обговорювалася також придністровська проблема) та обґрунтовуючи бажаний стан двосторонніх відносин Путіновою думкою, газета не лише леґітимувала російського президента як прийнятну й авторитетну для українців постать. Вона також зміцнювала неартикульоване уявлення, що добрі стосунки з могутнім сусідом і/або збереження слов’янського братерства для України важливіші, ніж утвердження незалежности від колишньої метрополії (про тяглість її імперських прагнень не могло бути й мови) та дистанціювання від режиму, що веде війну проти чеченського народуxxiii. Уявлення про близькість і важли­вість Росії, як уже згадано, посилювалося також частими й некоментованими заявами її пос­ла Черномирдіна про західне втручання в українські справи, які постулювали та водночас творили авторитет цієї особи й, отже, її країни, а також дискредитували Захід і делеґітимували курс на поглиблення відносин із ним, тим більше коштом зв’язків із Росією. На цю делеґітимацію працювали й розглянуті вище статті про американське змагання з Росією за Україну, автори яких не ставили під сумнів правомірність російської геополітичної присутности. xxiii Я наводжу головні з висловлюваних тоді в українському публічному дискурсі арґументів за і проти зближення з Росією, не оцінюючи їхньої слушности й вагомости. 344 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори Натомість «Україна молода» відмовлялася сприймати українсько-російську дружбу як вияв здорового глузду, повсякчас перевіряючи (й заперечуючи) її доцільність відповідністю ін­шому постулатові – збереженню та зміцненню незалежности. Скажімо, Кучмину заяву, що він не бачить «шляхів розвитку України без тісної взаємодії, співпраці, все, що завгодно, з Російською Федерацією», газета прокоментувала риторичним запитанням про те, «чому Польща може самостійно розвиватися, а Україна не спроможна»66, яке постулювало нормальність незалежности й ненормальність особливих стосунків із Росією. В іншій статті посилення орієнтації української влади «у бік близької [їй] по духу Росії» пояснено тим, що владі «вже несила підігрувати європейцям з їх надокучливою демократією»67. Ця формула робила Росію та Захід не геополітичними суперниками за вплив на Україну, а носіями протилежних моделей суспільного розвитку, тож питання про бажаний для нас вибір не поставало. Відповідно, зустрічі Кучми з Путіним (зокрема одеську) «УМ» розглядала крізь призму гаданої готовости першого зробити поступки інтеґраційним домаганням другого в обмін на виборчу підтримку. Привабливою альтернативою орієнтації на Росію була для націонал-демократів інтеґрація в Европу, тому приїзд до Києва наприкінці березня литовського президента Адамкуса, поданий у газетній статті як відповідь Заходу на візит Путіна, «УМ» змалювала зовсім іншими барвами. Ані доречність такої відповіді, ані правомірність передвиборного нагадування про увагу Заходу до України й демонстрації переваг західної орієнтації Литви над українським балансуванням між Европою та Росією сумніву не піддано – як і самих тих переваг. Та й сам Адамкус, «добрий чоловік з Вільнюса» з «делікатною посмішкою європейця», виглядав куди привабливіше, ніж Путін. Тож і мимохіть повідомлені факти його біографії – ще недавнє громадянство США та повоєнна «участь у визвольній війні литовських “лісових братів”», а потім утеча на Захід «від помсти більшовиків» – поставали не тільки нормальними, а й позитивними68. Ці прихильно сприймані факти були одним із багатьох елементів історичного наративу націонал-демократів, що доволі радикально відрізнявся від того, який використовували й продовжували центристиxxiv. Зокрема, українських однодумців «лісових братів» – вояків Ук­раїнської повстанської армії – «УМ» уважала героями, гідними визнання їхньої участи у визвольній війні. Зроблену в Івано-Франківську заяву прем’єра Кінаха про потребу якнайшвидшої реабілітації УПА газета розцінила не як передвиборну цяцянку, а як мудре врахування громадської думки (постулювавши, що «так вважають, не побоїмося цього масштабу, майже всі українці»). Відповідно, обурену реакцію російського МЗС на цю заяву вона сприйняла як свідчення того, що «в Москві воліють не рахуватися з нашою думкою», тобто, треба розуміти, як ще один доказ неможливости дружніх стосунків. А на звинувачення голови комітету російської Держдуми Дмітрія Роґозіна, що «Наша Україна» сприяє прихоxxiv Нагадаю, в 4.4.2 я називав ці наративи відповідно націоналістичним і радянським. 5.5. Ефект невиборчого тла 345 ду до влади онуків тих, «хто стріляв у наших дідів на Західній Україні до середини 50-х років», «УМ» відповіла логічним, але все ще ненормальним для більшости українців запитанням: «а хто стріляв у наших і що зараз роблять їхні онуки?»69 Це запитання пропонувало інший поділ на «наших» і «чужих», заснований не на спільному для росіян і східних українців радянському минулому (зокрема, боротьбі проти УПА), а на спільному для східних і західних українців теперішньому (зокрема, відсічі російським зазіханням). Так не лише заперечено право Росії втручатися в «проблему громадянського примирення українців», а й відкинуто успадковану від радянських часів і підтримувану низкою пострадянських практик оцінку української історії в світлі тези про споконвічну єдність двох народів. Іще одним актом ревізії вкоріненого історичного уявлення, яке підтримувало проросійську орієнтацію масової свідомости, була реакція газети на Кучмин указ про святкування ювілею Переяславської угоди 1654 року. Винесений на першу шпальту анонс статті під назвою «Переяславська зРАДА-2» повідомляв сенсаційну новину: «Згідно з указом Президента, Україна відзначатиме 350-річний ювілей своєї національної поразки»70. Числівник «2» в заголовку дискредитував не лише сучасне «мазохістське» святкування, а й давню угоду, котра – «нагадувала» далі газета буцімто незаперечний факт – «стала першим кроком на шляху повного узалежнення України від Росії і часто вважається найбільшою політичною помилкою в історії нашого народу». Найцікавіше, що ненормальність Кучминого кроку обґрунтовано ще й здивованим коментарем польської інформаґенції, який автора статті в «УМ» не дивував: «Звичайно, сусідам не зрозуміти, як можна святкувати початок входження в невільництво». Ця відмінність від «нормального» народу (що її слід було тлумачити не як відмінну від авторової ідеологічну орієнтацію, а як ментальну патологію) позбавляла українців шансу на бажане, як припускалося, повернення до Европи: «Нагадаємо, що у результаті Переяславської угоди Україна випала з європейської сім’ї народів, а святкування на державному рівні такого ювілею свідчить, що вона найближчим часом до цієї сім’ї і не повернеться»71. Крім того, подання та схвалення польського коментаря виконувало ту роль, яку «ФК» відводила російським: потверджувати й утверджувати важливість позиції цього партнера України й, отже, стосунків із ним – зокрема як альтернативи стосункам в іншому напрямку. У центристському дискурсі годі було уявити й прихильне посилання на польську критичну думку щодо українських проблем, тим паче історичних, і сумнів щодо доцільности укладення Переяславської угоди чи святкування її ювілею, і визнання себе онуками тих, хто стріляв у росіян на Західній Україні по війні. Проте «ФК» не декларувала вірности радянським ідеологічним традиціям, а просто зіґнорувала всі ці інформаційні приводи, що спонукали або до перегляду історичної спадщини, або до визнання суперечности між різними елементами синкретичної нормальности: незалежністю і Переяславом, боротьбою УПА і «Великою Вітчизняною війною». Вона не повідомила навіть про заяву Кінаха, хоч той був другим номе- 346 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори ром виборчого списку «За ЄдУ!». Інші дати з нерадянської історії газета або теж не помічала, або зводила до протокольних заходів своїх високопосадових «ньюсмейкерів». Зокрема, в березні вона не згадала про ювілеї Устима Кармалюка та Миколи Лисенка (на які «УМ» відгук­нулася72). Про роковини Центральної Ради, хоч і названої (в націонал-демократичному стилі, перенесеному в пострадянське історичне знання, зокрема підручникове) «першим офіційним урядом, що представляв інтереси українського народу» та сприяв «національному відрод­женню та втіленню давньої мрії нашого народу про створення Української держави» – «ФК» написала тільки в зв’язку з Кучминим розпорядженням про святкові заходи73. Кучма та Литвин привернули увагу й до річниці проголошення Карпатської України: перший присвоїв її президентові Авґустину Волошину посмертне звання Героя України, а другий привіз нагоро­ду до Закарпаття і відвідав меморіял «на честь воїнів Карпатської України, що загинули в бо­ротьбі з фашистськими загарбниками» (далі в тексті згадано, що то були «угорські війська за підтримки гітлерівської Німеччини», а радянське кліше мало, певне, полегшити сприймання нерадянських героїв)74. В обох випадках саме Кучма, який «розпорядився» та «присвоїв», був у заголовку підметом. Утім, такі повідомлення не тільки і навіть, з огляду на ідеологічно-культурні орієнтації читачів «ФК», леґітимували не стільки Кучму його турботою про історичну спадщину, скільки належність цих подій до історичної спадщини – їхнім непроблематизованим місцем у державному календарі. Натомість «річницю від дня народження Великого Кобзаря» газета відзначила не лише інформацією про присудження президентовим указом Шевченківської премії75, а й пізнавально-пригодницькою статтею (під рубрикою «Хто б міг подумати») про історію київського музею поета й деяких пам’ятників йому, зокрема про перешкоди їх спорудженню з боку царської, міжвоєнної польської та радянської влад і вперті зусилля народу, який «любив Кобзаря й пам’ятав»76. Шевченка, отже, центристський дискурс сприймав як не лише офіційну, а й популярну ікону: ця друга функція виправдовувала появу, крім казенних новин, ще й читва. Такими самим іконами були й радянські діячі Міхаіл Ґорбачов і Валєнтіна Тєрєшкова, пов’я­зані з якими дати «ФК» вшанувала історіями «з перших уст». Для однієї статті приводом стала річниця приходу Ґорбачова до влади – але газета не аналізувала значення тієї події чи всієї його діяльности для демократизації й унезалежнення України або ж доцільність запровадження демократії коштом цілости держави, яку той очолював. Таблоїд цікавило інше: «як же стара ґвардія допустила до влади людину, яка, хай і сама того не бажаючи, але все-таки зруйнувала “їхню” систему?»77 – тобто кулуарні подробиці симпатій, антипатій і змов. Інші два тексти було присвячено дням народження Ґорбачова й Тєрєшкової. З таких нагод таблоїди зазвичай публікують спогади людей, котрі особисто знали іменинників (власне, зад­ля з’ясування невідомих подробиць життя відомих осіб цей дискурс такі події і творить). Не­формальна розмова про родича, друга або колеґу на- 5.5. Ефект невиборчого тла 347 віює враження участи журналістів і читачів у приватному святкуванні – надто коли йдеться не про ювілеї (традиційно сприймані як нагода для публічного вшанування професійних і громадянських здобутків), а про «звичайні» дні народження. Втім, такі нагоди й жанри таблоїди можуть, модифікуючи власні конвенції, використовувати також для оцінювання публічної діяльности. На день народження Ґорбачова колишній перший секретар львівського обкому КПУ Яків Погребняк розповів про приїзди новообраного генсека в Україну, про аврал, безалкогольні обіди та нечуване зухваль­ство його дружини. Розповідач згадав також, як сприйняли учасники пленуму ЦК КПРС 1987 року виступ Ґорбачова, в якому було «перекреслено всі успіхи радянської влади»: присутні «розуміли, що радянський лідер почав орієнтуватися на західні ідеали», але «виступати з критикою на партійних форумах було не заведено»78. Разом із критичним сприйняттям авралу, вирубування виноградників (у запалі боротьби з алкоголізмом) та поведінки Раіси Ґорбачової, читач мав скептично поставитися й до зміни ідеологічних віх. Не менш важливо, що погляд на Ґорбачова очима Погребняка також леґітимував українського партапаратника, якого колись усунула з посади та, здавалося, викреслила з історії перебудовча демократизація – тобто неявно делеґітимував її. Ще одним актом недекларованої реабілітації діячів і успіхів радянської влади були спогади колишньої голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко, котру український опозиційний дискурс доби «перебудови» числив серед героїв застою, про першу радянську космонавтку Тєрєшкову, антиподом якої поставала та ж таки Ґорбачова79. «УМ» радянських, тим паче приватних дат, звісно, не відзначала. Зате Тарас Шевченко був для націонал-демократів не лише іконою, а й символом протесту проти неправедної влади. Останній перед його роковинами випуск відкривався закликом «Не ховайте, а вставайте...»80, який утверджував центральне місце цієї постаті не лише в культурі, а й у житті українського народу, що виконує його заповіти. Цей заклик конкретизувала й реалізувала не тільки й не стільки анонсована ним стаття про невідому народові поетову правнучку, скромну вчительку, що «ніколи не спекулювала іменем прадіда»81. Більше відповідали йому опубліковані в наступному числі репортаж про приїзд до Шевченкових місць на Черкащині Віктора Ющенка, котрий дедалі більше розуміє, «як не вистачає нам сьогодні його [Шевченкового] духу»82, та розлогий матеріял про події 9 березня 2001 року83 (зіткнення радикальних опозиціонерів із правоохоронцями, яке режим використав як привід для репресій і придушення спротиву), що, як мовилося в анонсі, «змусили адекватніше ставитися і до Тараса, і до влади [...]»84 – тобто до Тараса краще, а до влади гірше. Щодо двох інших згаданих у «ФК» нерадянських дат, то в націонал-демократичному дискурсі їхня присутність і характер сприй­няття не залежали від ставлення влади. Кучминих указів «УМ» не згадувала, навіть звання Героя президентові Карпатської України вона не використала як чинник його додаткової леґітимації (що зроблено у випадку Кінахової заяви щодо УПА). Замість Литвина з нагородою тут був Ющен- 348 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори ко, який посадив на місці бою на Красному Полі кущ калини85 – традицій­ний елемент націоналістичних святкувань із часів бездержавности. А роковинам Центральної Ради присвячено велику аналітичну статтю, де причинами поразки української держави наз­вано не тільки помилки провідників Ради, а й вибір мас на користь не своїх, а чужих – захланних російських «братів» (це залапковане слово мало в дискурсі «УМ» лише іронічний зміст)xxv, які потім «у підкореній Україні [...] заливали кров’ю найсильніших і найжиттєздатніших українців пам’ять про волю»86. Це нагадування (зокрема, вживана лексика, яка беззастережно кваліфікувала радянське буття українців як неволю – що годі було знайти в центристському дискурсі, попри його прихильні згадки про Центральну Раду) мало застерегти від новітніх ілюзій щодо братерства. Матеріяли про культуру також чітко відбивали ідеологічні спрямування двох видань та їхні стратегії спілкування з читачами. Як і багато інших російськомовних таблоїдів (див. 4.4.1), «ФК» повідомляла, здається, про всі події з життя радянськоросійських кіно-, театральних і естрадних зірок: ролі й кліпи, премії та гастролі, одруження, хвороби й смерті. Про українських згадувала вряди-годи, тільки про найвідоміших і з найгучніших нагод: народження дочки в актриси й телеведучої Ольги Сумської87, показ нового фільму режисера Юрія Іллєнка на Берлінському кінофестивалі88 та планований концерт групи «Океан Ельзи» разом із симфонічним оркестром89. Іноді увагу до українців газета пояснювала їхнім успіхом у Росії: гумориста Андрія Данилка представлено як «українського артиста, який найбільше гастролює в Росії», – виглядало, що саме за це йому надано честь побувати на телефонній “прямій лінії”, де з’являлися переважно російські «діячі культури»90. Відомий радянський співак Юрій Боґа­тіков відверто заявив у ювілейному інтерв’ю, що «[у]країнське мистецтво багато втратило через те, що замкнулося на національній сцені – немає планки порівняльної», тож «треба Моск­ву “пробивати”», зокрема домагатися визнання в тамтешніх медіях91. Частіше, втім, орієнтацію на Москву й на російсько-радянські вартості не декларовано, а приймано як доконаний і єдино можливий факт. Приміром, в інтерв’ю з новою російською кінозіркою, колишньою киянкою Лідією Вєлєжевою, яка незадовго перед тим знялася в «продовженні найзнамениті­шого серіялу про радянську міліцію», нічого не сказано про те, нащо актрисі та її українським і російським шанувальникам це продовження. Актриса зауважила лише, що «самі розумієте, серіял же леґендарний. Усі ми його в дитинстві дивились і мріяли опинитися на місці Зіночки Кібріт» – судмедекспертки, роль якої вона тепер грає. Інтерв’юєрка цієї тези не проблематизує – навпаки, розпитує про технологію продовження леґенди92. Так разом із прикладом успіху одиниці як утіПрикметно, що синонімом залапкованих «братів» були незалапковані «більшовики», що таким чином поставали як суто російська сила. Цю ідентифікацію мало посилити наведення цитат із більшовицьких документів без перекладу (пор.1.5.6). xxv 5.5. Ефект невиборчого тла 349 лення мрії мас тим масам накинуто безальтернативність давнього ідеалу й, відповідно, позитивне уявлення про радянську міліцію та лад, що його вона захищала. «УМ» на приватні подробиці з життя «зірок» зважала набагато менше й одного разу навіть дозволила собі (своєму музичному оглядачеві) висловити думку, що «від цих піар-заяв тхне жлобською впевненістю в тому, що переможців не судять, що всі засоби гарні, що мета виправдовує засоби і що всі навколо тільки й мріють заглянути в замкову шпарину»93. В інтерв’ю зі знаменитостями, коло яких було куди менш маскультоцентричним, ніж у «ФК», газета питала не лише про життя й творчість, а й про погляд на різні проблеми, зокрема політичні94. Крім пісень, вона багато писала також про вистави, виставки й книжки (не так маскульт, як видання Маланюка чи Донцова). Про українських артистів згадувала набагато частіше, ніж про російських, до того ж більше переймалася україномовними, і захоплено вітала львівську акцію на підтримку цих «СПРАВЖНІХ українських гуртів та виконавців», що мала звернути суспільну увагу на державну політику, яка такій справжності не сприяє95. Втім, узаємодія націонал-демократичних переконань та орієнтації на масового читача не була безконфліктною, і поступка перших другій штовхала газету в бік центристського дискурсу. Це виявилося, зокрема, у відступі від мовного критерію справжности масової культури в матеріялах музичної сторінки, що його (як свідчила, можна припустити, редакційна пошта) не поділяли багато читачів, котрі захоп­ лювалися популярними виконавцями без (великого) огляду на відповідність їхньої мови своїй. Наприклад, хуліґанську акцію під час кон­церту «сексуальних поп-дів з дуету “Віа Гра”» на знак протесту проти російської мови їхніх пісень «УМ» пояснила виборчим популізмом: «Мабуть, солодкоголосій парочці просто не пощастило з графіком. Напередодні виборів співати російською в Тернополі небезпечно...»96 Це пояснення заперечувало якщо не проблему, то потребу громадян протестувати проти небажання влади її вирішувати. А в опублікованому невдовзі інтерв’ю кореспондент і редакція по суті солідаризувалися з позицією співачок та їхніх продюсерів, не лише згадавши про «ку­пу отриманих букетів» од вдячних глядачів і співчутливо розпитавши про реакцію на хуліґанство, а й залишивши без коментаря (в запитаннях інтерв’юєра чи редакційному «врізі», що передував текстові інтерв’ю) таку відповідь на запитання, чи дует урешті заспіває українською мовою: «Нас ніколи не питають, коли ми заспіваємо англійською чи польською, а відразу – коли українською...»97 Так суспільну проблему зведено до смакового вибору, і питання про те, яку мову реально вибирають співаки в Англії або Польщі і яку – в Україні, знято з обговорення. Іншим виявом поширення центристської нормальности на територію націоналдемокра­тичного дискурсу є ставлення до радянських свят, що не відійшли в минуле після проголошення незалежности (пор. 4.4.2). Для «ФК» тут немає питань. До «жіночого свята» вона піднесла над логотипом тост «Ну, за любов!», додавши в дужках: «Мужики, не забудьте, що завтра – 8 березня»98. Можливости не святкувати цей 350 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори день або бути не «мужиком», а, скажімо, «паном» чи бодай «товаришем», не передбачено. Демократизація медійного дискурсу обернулася фамільярністю на грані хамства, якої взорований на західні зразки рекламний (на самому Заході – чи не найдемократичніша з дискурсивних практик) собі здебільшого не дозволяє. Зрештою, реклама все ще якоюсь мірою залишається на пострадянських теренах товаром для обраних, чию непересічну купівельну спроможність не зайве підкреслити шанобливим звертаннямxxvi. А от перед імперативом пошуку раз на рік подарунка для жінок усі чоловіки, як припускається, рівні. Це припущення поділяла й «УМ» – і постулювала в короткому вступі до «жіночої теми» (на першій сторінці внизу, під згаданим анонсом-закликом «Не ховайте, а вставайте...»), що його поділяють і «усі чоловіки, проголошуючи третій тост “за дам-с” і вкладаючи у нього відверто грайливий зміст»99. Навіть її політично й національно свідомі читачі не могли не належати до тієї спільноти, яка відзначає радянське свято й виголошує тости з російським «-с» – інакше кажучи, не бути «мужиками». Врешті, для її читачів мають бути прийнятними й постійно друковані на останній сторінці «приколи» з (переважно російського) інтернету, головним героєм яких був той-таки «мужик», що до того ж нерідко висловлювався ледь завуальованим матом100xxvii. 5.6. Висновки Як показує повищий аналіз, творені в центристському й націонал-демократичному дискурсах ідентичності України й українців та їхніх друзів і недругів відрізнялися дуже суттєво, в деяких аспектах полярно. У виборчих матеріялах – як і слід було очікувати з огляду на заанґажованість двох розглядуваних газет по боці політичних сил, що протистояли одна одній, – учасники змагання виглядали зовсім по-різному. Проте різними були не лише знаки сприйняття окремих учасників, а й характеристики, за якими газети їх оцінювали, утверджуючи ті характеристики як вартісні для своїх читачів і українського суспільства загалом. А отже, різною поставала в двох дискурсах Україна – та, яка є, і та, якою майбутні обранці народу мають (допомогти йому) її зробити. Як випливало з матеріялів «ФК», Україна вже досягла під проводом досить відповідальної й ефективної влади чималих успіхів, насамперед стабільности, і тепер має їх примножувати, а ще більше – берегти досягнуте. Натомість на сторінках «УМ» вона виглядала знедоленою через злочинні дії влади (яку ті дії проУтім, шанобливість є лише однією з багатьох уживаних в українському рекламному дискурсі стратегій звертання до споживача. В цій книжці я їх не розглядатиму. xxvii Заступник головного редактора «УМ» розповів мені, що редакція не намагається зробити всі тексти прийнятними для всіх читачів, воліючи давати кожній категорії те, чого вона потребує та, якщо його немає, нарікає в листах і дзвінках до редакції. Мовляв, нарікань на відсутність певних матеріялів (як-от світлин з напівоголеними жінками на останній сторінці) значно більше, ніж на їх присутність, тож редактори вважають за доцільне зберігати такі контроверсійні продукти [інтерв’ю Лиховій 2008]. xxvi 5.6. Висновки 351 тиставляли народові й Україні) і спраглою радикальних змін, що утвердять демократію, а відтак гідне життя. Відповідно, зовсім різного значення набували й самі вибори. В одному випадку це була хоч і важлива, але рутинна політична акція, яка вимагала від українців звично виконати громадянський обов’язок і, не спокушаючись облудними обіцянками опозиції, підтримати хай і не ідеальну, але добре знану владу; в другому – надзвичайна подія в житті країни й кожної людини, котра давала унікальний шанс усунути злочинну владу та обрати ту, що здійснить сподівані зміни. Водночас деякі риси представлення виборчої кампанії в двох виданнях збігалися, утверджуючи (надто з огляду на те, що їх виявляли й більшість інших українських медій) такі уявлення про вибори й політичну систему загалом, які відповідали інтересам радше недемократичної влади, ніж демократичної опозиції та громадян, зацікавлених брати участь в управлінні державою. Зокрема, передвиборні матеріяли «УМ» не меншою, якщо не більшою мірою, ніж у «ФК», зосереджувалися на особах кандидатів, їхніх словах і діях, а не на суті програм і здатності їх виконати. Виглядало, що чітка й продумана програма не надто важлива, аби лишень кандидат був добрий, або ж – іще гірше для демократичного виховання мас – що на програму й дивитися не варто, бо ж її все одно потім ніхто не дотримується. Так само й оцінку рис кандидатів, а отже, їхньої здатности виконати передвиборні обіцянки, обидва видання ґрунтували на їхніх так чи інак визначених загальних здобутках («УМ» – на колишніх успіхах Ющенкового уряду; «ФК» – на нинішній ситуації в країні, до покращення якої спричинилися посадовці, що входять до блоку «За ЄдУ!»), а не на виконанні конкретних обіцянок, даних перед минулими виборами. Може, тому, що тут вони не мали чого показати саміxxviii, опозиціонери не питали, що ж зробили їхні владні супротивники, таким чином немовби розгрішуючи їх за неспроможність чи небажання дотримуватися раніше даного виборцям слова. Ні владні, ні опозиційні видання не намагалися порівняти виконання обіцянок партіями й окремими депутатами, що працювали в останньому складі парламенту, а тим паче поставити їх у контекст попередніх скликань. Якщо провладна «ФК», цілком рутинізуючи вибори, відохочувала громадян від активної участи в кампанії та політиці загалом, то опозиційна «УМ», наголошуючи унікальність майбутньої події, по суті ставила її поза контекстом чинної політичної системи, тобто робила сподівану активність громадян радше революційним зривом, аніж леґітимною участю в демократичній процедурі. Невиборчі дискурси двох газет творили не менш відмінні України, ніж виборчі. Вони нормалізували дуже різні стани й орієнтації, що зумовлювали різні критерії сприйняття учасників виборчих перегонів. Скажімо, залежно від ставлення до ідеї На час попередніх виборів «Нашої України» ще не було, а підкреслювати тяглість блоку від партій, що до нього ввійшли (зокрема, двох відламів Руху, який – тоді ще єдиний – 1998 року створив у парламенті досить численну фракцію), її керівництво не хотіло бодай з огляду на їхню репутацію «націоналістичних», успадкування якої могло зашкодити виборчому успіхові блоку. xxviii 352 5. Творення ідентичностей, означування події: вибори особливих стосунків із Росією, в привабливому світлі поставали або ті партії/блоки, які проголошували такі стосунки пріоритетом, або ті, які заявляли про неприпустимість поступок, що можуть загрожувати суверенітетові, чи просто робили наголос на інтеґрації в европейські структури. Однак творені в двох виданнях ідентичності не були цілком протилежними – адже спочатку центристський дискурс увібрав багато елементів націонал-демократичного, а потім його поширення в суспільстві загалом і медіях зокрема зробило неминучим зворотний уплив. Зважаючи на гадані пріоритети масової свідомости, що їх великою мірою визначав гегемонний центризм, націонал-демократичні медії визнавали нормальність деяких орієнтацій, які не дуже відповідали декларованим ідеологічним настановам цих медій. Окрім наведених вище прикладів ставлення до російськомовного маскульту та радянських свят, варто звернути увагу на один парадоксальний аспект підважування невиборчим дискурсом ідеології виборчого. Визнаючи нормальність захоплення українців розважальною музикою та безтурботного святкування 8 березня, «УМ» ставила під сумнів свій заклик до них змобілізувати зусилля напередодні «політичного Великодня» – тобто все-таки надавала виборам рис пересічної громадської події, яка не має впливати на приватне життя. Мабуть, таке самопідважування є неминучим для опозиційного дискурсу, що не може зовсім не апелювати до понять і уявлень, які його авдиторія виробляє під упливом дискурсу панівного. Втім, як зазначено на початку розділу, виборча кампанія інституціялізує змагання ідеологій, що сприяє активнішій проблематизації настанов панівного дискурсу, а отже, стає на перешкоді намаганням подати їх як вияв здорового глузду. Тому саме в передвиборних дискурсах, зокрема медійних, ці настанови найбільшою мірою експліковано та критиковано. В багатьох інших практиках вони залишаються переважно невисловленими й через це безперечними, приклад чого я продемонструю в наступному розділі. 6 Влада/знання/мова: перепис населення 6.1. Перепис як технологія та дискурс Перепис населення, разом з іншими видами статистики, що її держава збирає про своїх громадян, становить «парадигматичний приклад знання як влади» [Ueling 2004: 166]. Тезу про фундаментальну взаємозумовленість влади та знання запропонував Мішель Фуко, доводячи, що «комплекс “влада-знання”, процеси й боротьба, які його пронизують і з яких він складається, визначає можливі форми і царини пізнання» [Фуко 1998: 37]. Відповідно, владні стосунки впливають і на прийнятний результат пізнання: твердження, що вважаються істинними, та правомірні процедури їх продукування й поширення, що разом складають чинний у певному суспільстві «режим істинности» [Foucault 1984: 73–74]. Історично одним із найважливіших чинників, що стимулював і санкціював появу нового знання про людину та суспільство, було прагнення держави якнайповніше контролювати всі аспекти життя свого населення з метою їх реґулювати й удосконалювати. Це прагнення, на думку Фуко, відрізняє новочасну державу від її попередниць, що вимагали від підданих лише покори, зокрема виконання повинностей [Foucault 1979б: 12–20]. Разом із «мистецтвом урядування», емпіричне знання про те, чим належить урядувати – розташовані на підконтрольній території людські та інші ресурси, – стало важливим складником «нової політичної раціональности» [Rabinov 1984: 16]. З утвердженням у ХІХ–ХХ століттях ідеї суверенітету народу держава почала також активно використовувати статистику загалом і перепис зокрема задля леґітимації владного режиму, що спиралася на його репрезентацію як утілення політичної демократії, соціяльної справедливости та культурної традиції. За словами Домініка Ареля: Виборча леґітимність – твердження, що влада походить «із народу», – ґрунтується на реґулярному й точному рахуванні «народу», яке має на меті забезпечити справедливе представництво [різних частин]. Соціяльна леґітимність – твердження, що влада існує «для народу», – залежить від надійних соціяльно-економічних даних перепису, які дають змогу планувати ефективну політику соціяльного захисту, наприклад, в освіті, охороні здоров’я та розвитку реґіонів. Економічна леґітимність – 354 6. Влада/знання/мова: перепис населення інша відміна твердження про службу народові – може спиратися на переписні дані, що рекламують зростання. <...> [С]учасні держави також прагнуть леґітимувати себе культурно. [Arel 2002a: 214–215] Поширена в европейських і взорованих на них суспільствах переконаність в існуванні реального світу та здатності людини адекватно його пізнати за допомоги наукових методів (із-поміж різних назв цього світогляду я надаю перевагу термінові «об’єктивізм» [Gozzi 1999: 18]) сприяла визнанню суспільством вартости й необхідности статистики. Коли її почали збирати реґулярно й професійно, статистика зробилася чимось більшим за інструмент державної влади: «унікально привілейованим способом “знання” про суспільний організм і центральною технологією, що дозволяє діягностувати його хвороби та дбати про його добро» [Urla 1993: 819]. Вона впливає на формування державної політики в різних ділянках, розподіл ресурсів і самої влади – а отже, часто-густо викликає суперечки, різнотлумачення й нарікання. Проте вони стосуються лише конкретних числових показників чи способів їх одержання, а не самого уявлення про можливість адекватно описувати ними найрізноманітніші аспекти суспільного життя. За словами Жаклін Урли, «як частина модерного режиму істинности, що ставить знак рівности між знанням і вимірюванням, статистика посідає авторитетне місце в сучасних способах соціяльного опису; вона є технологією продукування істини» [там само]. Саме одностайність у сприйнятті статистичних показників як незаперечних фактів робить їх могутнім політичним інструментом у руках протиборних груп, що змагаються не тільки за владу й ресурси, а й за істину, за право утвердити своє бачення суспільних процесів як (єдино) правильне. Повсякчасні посилання на статистику – не лише в суперечках, а й, що важливіше, в представленнях безперечного – потверджують її сприйняття як інструмента, що за належного (тобто професійного й неманіпулятивного) використання може з’ясувати реальний стан суспільства. Тому навіть переписи – попри те, що вони відбуваються не надто часто й у багатьох випадках, як сказано далі, таки викликають суперечки й протести – суспільство здебільшого сприймає як рутинну бюрократичну процедуру, «щось на кшталт національного бухгалтерського обліку» [Kertzer, Arel 2002: 2]. Разом із дедалі численнішою групою науковців (поки що, на жаль, переважно західних), я дотримуюся іншого погляду, слушність якого потверджують проведені останнім часом дослідження різноманітних переписних практик: «перепис робить набагато більше, ніж просто відбиває суспільну реальність; радше він відіграє ключову роль у творенні тієї реальности» [там само; курсив мій]. Із цього погляду, натуралізацію уявлення про об’єктивність перепису та інших видів статистики можна вважати свідченням ефективности панівних груп в утвердженні режиму істинности, що приховує їхнє панування. Чи не найяскравіше творча роль перепису виявляється в поділі населення на певні категорії. Хоча їх зазвичай сприймають як відбиття об’єктивних характерис- 6.1. Перепис як технологія та дискурс 355 тик людини та пов’язаних із ними самоідентифікацій, у переписні формуляри й відтак у суспільне знання – яке, своєю чергою, натуралізує їх присутність у формулярах – ті характеристики вводить класифікаційна санкція державної влади, спонукувана, знов-таки, бажаннями контролювати й леґітимувати. Прагнучи зробити суспільство зрозумілим і придатним для управління, держава за допомоги переписних категорій відводить кожному його членові «своє – одне-єдине – абсолютно чітке місце» [Андерсон 2001: 206]. У відповідності з наведеною вище тезою Фуко про вплив владних стосунків на визначення можливих царин і форм пізнання, держава, по-перше, санкцію знання щодо одних характеристик, але не щодо інших; по-друге, в цьому виборі не завж­ди зважає на те, які ідентифікації люди самі вважають найважливішими; по-третє, не допускає складних, нечітких або мінливих окреслень. Особливо свавільно – в сенсі не чиновницької прим­хи, а пріоритету управлінської раціональности над суспільною реальністю – встановлювали класифікаційні категорії колоніяльні адміністрації. Як добре показав, зокрема, Бенедикт Ендерсон, вони, з одного боку, накидали колоніям станову структуру метрополій, а з другого – зараховували до однієї «раси» все населення великих територій, іґноруючи його релігійну та мовну різ­норідність [там само: 204–212]. Разом з іншими технологіями влади/ знання перепис витворив уявлення про існування певних країн і народів, яким керувалися в різноманітних практиках колоніяльна влада, зрештою настільки вжививши його в свідомість мешканців колоній, що прого­лошені там незалежні держави здебільшого зберегли і назву країни, і категоризацію населення. Ця здатність держави впливати на уявлення підданих/громадян про світ і про себе властива не тільки колоніяльним володінням. У різних частинах світу вигадки інвентаризаторів і статистиків нерідко ставали «категоріями, що організують повсяк­денний досвід людей, саме завдяки їх упровадженню в створені державою інституції, які структурують той досвід» [Scott 1998: 83]. Тому, за влучним зауваженням Жульєт Кадьйо, «одержане на переписі знання є великою мірою тавтологічним» [цит. за Arel 2002a: 220], адже держава пропонує громадянам ок­реслити себе в категоріях, що їх вона сама виробила й накинула. Втім, ця тавтологічність посилює дієвість перепису як засобу «символічної репрезентації» [Urla 1993: 819], що додає державній владі леґітимности. Варто наголосити, що епістемологічною передумовою цієї репрезентації та леґітимації є знатуралізоване внаслідок тривалого впливу класифікаційних і адміністративних практик уявлення про об’єктивне існування соціяльно-культурних груп, які відповідають класифікаційним категоріям. У цьому уявленні до об’єктивізму, що постулює існування реального світу, незалежного від способів його пізнання, додається есенціялізм, що наділяє незалежною сутністю категорії, які, на думку його опонентів, є лише продуктом класифікаційних зусиль держави та науки й (пов’язаного з ними) типологічного сприйняття людьми самих себе та одне одного. Одними з найупливовіших різновидів есенціялізму є етніцизм/етноцентризм та 356 6. Влада/знання/мова: перепис населення расіялізм/расизм (подвійними термінами я вказую на розбіжності між різними авторами, які їх уживаютьi), що стверджують поділ людства на біологічно та/чи культурно визначені спільноти, звані відповідно етносами й расами. Попри стереотипне сприйняття, ці світогляди не конче передбачають ієрархізацію етнічних чи расових спільнот за певними ціннісними критеріями чи вороже ставлення до «чужих» етносів або рас. Важливо, що люди вважають ці спільноти об’єктивно й неподоланно відмінними одна від одної та що біологічно чи культурно зумовлену відмінність вони розглядають як причину відмінної соціяльної поведінки, що, своєю чергою, буцімто пояснює відмінність умов життя різних спільнот і конфліктний характер узаємодії між ними [Малахов 2001: 106–111, 143–150]. Серед численних виявів есенціялістичного світогляду (про деякі з них іще йтиме мова в цьому розділі) поки що відзначу дві, що найбільше стосуються обговорюваної теми: по-перше, уявлення про потребу вивчати характеристики груп за допомоги наукових, зокрема статистичних методів та, по-друге, сприйняття так пізнаних характеристик, передусім чисельности, як підстав для формування політики, спрямованої на задоволення гаданих потреб (членів) цих груп. Обидва ці чинники підвищують суспільну й політичну вагу перепису. Не завжди державі вдається утвердити пріоритет своїх категорій над альтернативними ідентифікаціями громадян. Зокрема, в демократичних державах, де влада не надто перешкоджає груповій мобілізації, а політичне представництво кожної групи й часом навіть ґарантована частка фінансових чи інших ресурсів залежить від її чисельности, різноманітні активісти намагаються за допомоги перепису домогтися визнання – як об’єктивного, наукового факту, на якому відтак можна ґрунтувати риторичні заклики й політичні вимоги – якомога більшої чисельности «своїх» груп або навіть самого їх існування. Вони борються не лише за «правильні» записи відповідей респондентів та їх підрахунок, але також за «правильні» запитання й переліки прийнятних відповідей, що забезпечуватимуть вигідні цій групі результати. Передусім це стосується етнічних, расових і мовних категорій, у встановленні яких перепис, хай і апелюючи до буцімто об’єктивного поділу людей на відповідні групи, не може бодай почасти не брати до уваги самоокреслень респондентів (які, своєю чергою, постають під упливом комплексу влади/знання). Нерідко речники однієї групи, прагнучи визнання її існування й/або більшої чисельности, вимагають від влади не визнавати (не вносити до затвердженого переліку) іншої групи, гадаТут не місце заглиблюватись у деталі термінологічних розбіжностей. Скажу лише, що деякі автори називають етноцентризмом уявлення про об’єктивне існування етносів [Малахов 2002: 9–13], тоді як більшість уживає цього терміна щодо погляду на етнічно інших у категоріях «свого» етносу [Bar­ ger 2008]. Те саме й щодо расизму: части­на дослідників уживає цього терміна у вужчому сенсі расової ненависти чи упереджености (об’єктивацію расових спільнот називаючи расіялізмом [Тодоров 1998]), а інші поширюють його на саме уявлення про існування рас [van Dijk 1993б]. i 6.1. Перепис як технологія та дискурс 357 них членів якої вони хочуть зарахувати до власної. В інших випадках острах речників певної групи, що визначена переписом чисельність її членів буде недостатньою, аби виправдати закріплену за нею владу (квоту місць в органах влади чи офіційний статус її мови), може привести до вилучення з перепису певних запитань, як-от про етнічну належність чи рідну мову, або й скасування перепису взагалі [Kertzer, Arel 2002: 19–31; Arel 2002б: 100–108]. Зі свого боку, держава найбільше переймається демонстрацією чисельної переваги тієї частини населення, репрезентантом якої – не лише політичним, але й культурним – вона себе вважає та гаданою волею якої обґрунтовує свою леґітимність. Скажімо, держави, що репрезентують себе як національні, леґітимують себе (тавтологічно, бо цей тріюмф національної ідентичности над партикулярними почасти є наслідком державних націоналізаторських практик) ідентифікацією переважної більшости громадян із титульною (етно)нацією або з її мовою, зазвичай сприйманою як найважливіша характеристика нації. А для нових незалежних держав, посталих на міс­ці колишніх колоній чи імперій, безперечна перевага титульної нації немовби потверджує чинність самовизначення, наслідком і втіленням якої вони себе вважаютьii, та леґітимує репрезентацію саме цієї – «державотворчої» – нації в дискурсі й політичній практиці [Arel 2002а: 225]iii. За таких умов перепис стає боротьбою різних еліт, що репрезентують певні ідентифікацій­ні проєкти, за підтримку мас, тобто чимось на кшталт виборів. Чи – позаяк зазвичай один із протиборних проєктів підтримує держава – плебісцитом щодо довіри їй: і самому її існуванню, і конкретній політиці. В плебісциті перепису нація раз на десятиліття потверджує свою єдність і переокреслює свою ідентичність, зокрема й внутрішню будову [Arel 2002а: 214]. Втім, в усталених державах це лише один із багатьох більш чи менш непомітних елементів «банального націоналізму», в яких таке потвердження й переокреслення відбувається щодня, в доЧинний міжнародно-правовий лад наділяє правом на політичне самовизначення «народ», який, у принципі, не мусить бути окреслений етнічно [Selassie 2001]. Проте з огляду на вплив примордіяльних уявлень і в повсякденному, і в політичному та медійному дискурсах бажання відокремитися від «чужої» держави і створити «свою» зазвичай приписують саме етнічним групам. iii Чимало авторів (зокрема конструктивістів, які вважають групи та категорії соціяльними конструктами, а не споконвічними організмами) називають речників етнокультурних груп, що домагаються сприятливої для них статистичної репрезентації, «націоналістами» [наприклад, Kertzer, Arel 2002; Arel 2002a, 2002б; Тишков, Степанов 2004]. Я згоден із такою кваліфікацією, проте не можу погодитися з тим, що її застосовують лише до речників меншостей, але не до речників більшости та держави, яка зазвичай теж діє в інтересах більшости (описана в наступному підрозділі політика радянського режиму в 1920-ті роки є безперечним винятком). Як переконливо показав Майкл Біліґ [Billig 1995], накидання погляду на Інших як націоналістів є могутнім засобом зробити власний націоналізм режиму чи групи невидимим, а отже, безальтернативним. Не бажаючи приймати результати такого накидання, я намагатимуся уникати кваліфікації «націоналіст(ичний)» щодо осіб і груп, водночас уживаючи її задля характеристики поглядів і визначених ними дискурсів. ii 358 6. Влада/знання/мова: перепис населення слівній відповідності з Ренановою тезою про націю як щоденний плебісцит. Натомість у новопосталих державах громадяни на перших переписах справді певною мірою вибирають поміж «так» і «ні», вирішуючи, чи належати їм до нації, яку творить держава. Найочевидніше цей вибір виявляється саме в рівні ідентифікації з титульною етнічною групою та з її мовою, що зазвичай має статус єдиної державної. Сама акція переписування є взаємодією держави (яку, щоправда, переважно представляють не чиновники, а тимчасово найняті працівники) з громадянами, і породжений цією взаємодією дискурс відбиває і їхнє ставлення одне до одного, і політичну культуру суспільства, і поширені в ньому уявлення про вживані в переписі категорії, зокрема етнічні та мовні. Проте цей дискурс, хоч він і впливає на ставлення громадян до держави, до акції та результатів перепису й до самих категорій, майже цілком обмежений приватними помешканнями і не має безпосереднього виходу в публічну сферу, а тому не може забезпечити переокреслення нації. Це роблять публічні дискурси, що представляють перепис до, під час та після його проведення: вибирають запитання й прийнятні відповіді, повідомляють та інтерпретують результати, означають суть події перепису та статус здобутого в ній знання, формують мову, якою це знання належить висловлювати. Чільне місце серед цих дискурсів посідає медійний, що не лише сам представляє громадянам подію та результати перепису, а й опосередковує їх представляння в інших дискурсах, зокрема політичному та академічному, які роблять найбільший внесок в ухвалення й обґрунтування рішень щодо потреби та конкретного способу проведення перепису. Медійний дискурс ставить особистий досвід кожного перепис(ув)аного в контекст досвіду інших людей і країни/нації загалом, таким чином надаючи йому нового сенсу. Він пояснює громадянам, що з ними відбуватиметься, що вони мають (і чого не мають) робити, що означають повідомлені статистиками результати. Він (де)леґітимує не тільки акцію перепису та поведінку переписників/держави, але також здобуте внаслідок цієї акції знання: і в представленні щойно підбитих підсумків перепису, і – що найважливіше – в подальшому представленні його даних як незаперечного знання (чи, навпаки, наслідку непрофесійности або політичної маніпуляції). За допомоги цього пред­ставлення – в якому, зокрема, виявляється важлива роль медій у режимі істинности сучасних суспільств [Foucault 1984: 73] – медійний дискурс (разом із багатьма іншими, які леґітимують перепис і його результати) дає змогу членам нації повсякчас її уявляти, немовби беручи участь у Ренановому плебісциті. Нарешті, він привчає їх думати про перепис, націю та самих себе в певних категоріях і говорити певними словами й зворотами, формуючи прийнятний дискурс щодо низки пов’язаних із явищем перепису проблем. Саме дискурс – точніше, сукупність чинних у тому чи тому суспільстві дискурсів, що поборюють і водночас доповнюють один одного – зумовлює, за Фуко, відтворення й історичну зміну комплексу влада/знання [Фуко 1997: 166]. 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 359 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року Перший у незалежній Україні перепис населення, що відбувся 5–14 грудня 2001 року, продемонстрував (як і проведені протягом 1999–2002 років переписи в інших країнах колишнього СРСР) поєднання пострадянського політичного контексту та радянської традиції проведення переписів і сприйняття використовуваних у них категорій. Відповідно, в результатах перепису відбились і традиція, і контекст. 6.2.1. Традиція Власне кажучи, одинокою традицією, на яку спирається в проведенні переписів новопостала українська держава, є радянська. Короткочасні українські державні утворення часів революції, ясна річ, переписів не проводили, а дореволюційний досвід Російської та Австро-Угорської імперій – не кажучи вже про три держави, до яких належали частини західної України протягом міжвоєнного двадцятиріччя, – залишається майже незнанимiv (та й спадщина тих держав для сучасних українських державотворців набагато менш прийнятна, ніж радянська). До того ж радянські переписи увібрали той – і відбитий у ньому ширший европейський – досвід, зокрема щодо етнічних і мовних категорій, але пристосували його до потреб тоталітарного режиму та інституціялізованої багатонаціональности. Перш ніж зосередитися на етнічності та мові, згадаю деякі загальні риси семи радянських переписів, що відбулися між 1926 та 1989 роками. Подаючи переписні показники як об’єк­тивне знання про стан суспільства, держава, що вважала себе аванґардом людства на шляху поступу та справедливости, хотіла бачити в них свідчення успіхів на цьому шляху – тобто, в термінах наведеної вище цитати з Ареля, рекламу зростання. Зокрема, дані про динаміку рівнів урбанізації й освіти мали демонструвати успішне здійснення модернізації, а поступове зменшення розриву між цими показниками для різних частин країни та різних груп населення – не лише розвиток малозаселених і раніше «відсталих» територій, а й соціяльну та національну справедливість. Важливим свідченням поступу вважалося також неухильне зростання загальної чисельности населення. Не випадково влада не оприлюднила результатів перепису 1937 року, що нарахував (відбивши демографічні втрати внаслідок Голодомору, колективізації та інших згубних практик) набагато менше людей, ніж прогнозував був Сталін, репресувала відповідальних урядовців і вже за два роки провела новий перепис, до встановленої яким чисельности населення вона додала ще кілька мільйонів, щоб одержати прийнятні результати [Кубійович 1970: 2012]. А після війни перепис не проводили аж чотирнадцять років (рахуючи від попереднього перепису, двадцять, тобто вдвоє більше за середній десятилітній проміжок), доки природний приріст населення Загальну характеристику переписної практики всіх держав, які володіли різними частинами сучасної України, див.: Кубійович 1970. iv 360 6. Влада/знання/мова: перепис населення не перекрив воєнних утрат. І якщо в першому випадку надання переваги символічній репрезентації нормальности над з’ясуванням масштабів відхилень від неї було, з погляду політичної раціональности, безальтернативним (адже відхилення зумовила політика самої влади), то подібний вибір у другому випадку свідчить передусім про важливе значення, якого радянська держава надавала рекламі зростання. У ставленні до етнічних і мовних категорій пріоритет символічної репрезентації втілювано відповідно до панівних у різні періоди існування СРСР уявлень про суть цих категорій і пов’язані з ними завдання держави. Зокрема, погляди більшовицьких керівників і залучених до проведення переписів фахівців (статистиків, етнографів, мовознавців) істотно вплинули на здійснене протягом перших двох десятиліть нового режиму «“переуявлювання” колишньої Російської імперії як соціялістичної федерації національностей» [Hirsch 1997: 251], що окреслило ідентифікаційні параметри, в яких громадянам належало надалі думати про себе та країну. Воно стало наслідком зусиль режиму на осягнення та впорядкування «мозаїки» етнокультурних груп, що мало дати змогу як урядувати над населенням, так і леґітимувати нову владу в його очах як утілення національної справедливости. Одним із найважливіших засобів цього осягнення та впорядкування стало запровадження класифікаційної категорії «національність». Ідеологи першого в СРСР загального перепису населення «успадкували» уявлення статистиків і етнографів царської Росії та інших країн сходу Европи про існування не тотожних громадянським спільнотам культурно окреслюваних національних груп, яке має бути репрезентоване статистично, – але вибрали цілком інший спосіб такої репрезентації. В ХІХ столітті статистики вважали, що запитання про національну належність не буде зрозумілим для багатьох респондентів, адже розвинута національна свідомість обмежу­ валася освіченими верствами, а решта людей ідентифікували себе за місцевістю мешкання, віровизнанням та мовою. Саме мову східноевропейські статистики розглядали як головний визначник етнонаціональної належности та, відповідно, найкращий спосіб її опосередкованого з’ясування на переписі [Arel 2002б: 94–95]. Проте для більшовицьких провідників, які прагнули злеґітимувати свою владу в очах неросійського населення, такий спосіб був неприйнятним, бо він відбивав і, отже, визнавав наслідки асиміляції часів царизму, що їх новий режим, навпаки, вважав за потрібне виправити, тобто повернути ідентифікації до гаданого первісного стану. Тому на переписі 1926 року, як і на всіх наступних, влада безпосередньо запитувала громадян про їхню національну належність. З одного боку, примордіялістську настанову на з’ясування первісної, «справжньої» ідентичности кожної людини підважувало надане респондентам право самим указувати – тобто, в принципі, «суб’єктивно» визначати чи навіть вибирати – етнічну ідентифікацію. З другого, реалізації цієї настанови сприяла не лише пропаґанда, що наголошувала вартість неспотвореної ідентичности та спрямованість перепису на здобуття об’єктивного знання, але й обмеження кількости правомірних відповідей (багато дрібних чи полі- 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 361 тично неприйнятних для режиму груп оголошено підгрупами інших) та інструкції переписувачам, як допомогти визначити «справжню» належність тим респондентам, що не мали чіткої етнічної самосвідомости [Arel 2002a: 220–222; Hirsch 1997: 257–264]. За умов публічного плюралізму в радянському суспільстві та досить широкого обсягу прав республік у стосунках із союзним центром, еліти великих національних груп мали змогу впливати й на перелік прийнятних ідентифікацій, і на вживану в переписних документах назву етнонаціональної категорії. Зокрема, представники України активно заперечували проти терміна «народність», бачачи загрозу сприйняття української «народности» як підгрупи російської «національности», тобто продовження настанови царського режиму (втіленої, зокрема, в переписі 1897 року) на тлумачення українців як частини російської національної спільноти. Вони також наполягали на «об’єктивному» визначенні національної належности за етнічним походженням, а не на реєструванні «суб’єктивної» думки респондентів, які, мовляв, могли й не усвідомлювати своєї справжньої (української) ідентичности. Саме «національність» утвердилася зрештою як загальна назва класифікаційної категорії, що охоплювала «нації» (титульні групи союзних і автономних республік) та «народності» (титульні групи автономних утворень нижчого рівня та деякі з груп, що не мали «власних» територій). Внесена до паспортів та інших особових документів, ця категорія швидко стала однією з найважливіших ідентифікаційних характеристик радянських людей, тож її застосування в проведеному 1937 року другому переписі було безальтернативним [Hirsch 1997: 267–272; Martin 2001: 449]. Водночас у період між переписами режим суттєво скоротив перелік «національностей», об’єднуючи (на підставі рекомендацій етнографів) групи, що мали подібність у мові й культурі або просто жили на сусідніх територіях. Він прагнув уже не якнайповніше репрезентувати все розмаїття етнічних ідентичностей громадян, а спонукати їх ідентифікуватися з територіяльно окресленими й економічно життєздатними «національностями», що матимуть якусь форму державности, тобто будуть чимось на кшталт европейських націй-держав – ясна річ, не незалежними, а об’єднаними в соціялістичну федерацію [Hirsch 1997: 256–257, 264–277]. Відповідно, про ці спільноти офіційний дискурс надалі говорив як про («соціялістичні» чи «радянські») «нації» або, частіше, «народи», а стосунки між ними метафорично називав «дружбою народів» [Martin 2001: розд. 11]. Утім, у повоєнні десятиліття, з посиленням у радянському керівництві централізаційних орієнтацій, усю спільноту громадян СРСР теж стали називати «радянським народом», хоча й окреслюючи його не як «націю», а як «нову історичну спільність людей», складену з різних «націй і народностей» [Nahaylo, Swoboda 1990: 172–173, 183–189; Farmer 1980: 46–75]. Водночас щодо етнічної ідентифікації на індивідуальному рівні радянський дискурс і далі вживав терміна «національність», і в представленнях «національного складу» населення країни (зокрема, за результатами чергового перепису) зазвичай говорилося, що в СРСР живе певна кількість (понад сто) «національностей і народностей». 362 6. Влада/знання/мова: перепис населення Запровадивши безпосереднє запитання про етнонаціональну ідентичність, ідеологи радянських переписів водночас зберегли запитання про мову, яке раніше правило за індикатор цієї ідентичности. Вони мали на меті з’ясувати масштаби відхилення другого індикатора від пер­шого, тобто рівень мовної асиміляції, щоб на підставі здобутого знання держава могла – відповідно до більшовицьких настанов 1920-х років – здійснювати політику, покликану ці відхилення усувати. Проте невідповідне цій меті формулювання – «рідна мова», а не «розмовна» чи «повсякденна» – спонукало людей радше декларувати першу, материнську мову, тому відповіді не могли відбити пізнішу асиміляцію респондентів. Ба більше, за умов, коли офіційна політика й пропаґанда була спрямована на творення національних груп, що говорять «власни­ми» мовами, багато людей сприймали «рідну мову» як мову їхньої гаданої групи – без огляду на те, чи була та мова найбільш знаною та вживаною для них особисто [Silver 1986: 89]. Проте згодом, у 1950–1980-ті роки, переписні відомості про «національність» і «рідну мову» стали менш тавтологічними, позаяк змінювана під впливом нових, русифікаційних пріоритетів режиму мовна ідентифікація громадян дедалі частіше відрізнялася від етнічної, що була по суті незмінною (адже діти здебільшого мусили мати ту ж «національність», що й батьки)v. Частина культурних та інших еліт неросійських республік сприйняли – і мірою їхніх можливостей дискурсивно представили (зокрема, в самвидаві) – це як свідчення того, що політика русифікації нищить їхні народи, «відроджені» в перше десятиліття радянської влади. Усталене в радянському режимі істинности примордіялістське розуміння етнонаціональних груп і пов’язування з ними однойменних мов робило таке представлення потенційно потужною зброєю. В роки «перебудови», коли влада скасувала табу на публічне обговорення «національного питання», цей потенціял використано повною мірою. Національно-демократичний дискурс, що наприкінці 1980-х років посів важливе місце в публічному просторі багатьох республік, зокрема й України (пор. 5.1), оголосив наслідком несправедливої політики імперського режиму не лише мовну русифікацію членів титульних націй, але й зменшення їхньої частки в населенні «своїх» республік – головно внаслідок збільшення чисельности росіян, зумовленого міґрацією та почасти реідентифікацією [Кулик 1999б: 10–12]. Відповідно, націонал-демократи сподівалися, що незалежні держави подбають про «повернення» їхніх націй і на чільне місце, і до «рідної» мови. 6.2.2. Контекст Проте держава, що проводила перепис 2001 року, далеко не повністю втілювала ці сподівання. Арель, автор найґрунтовнішого з опублікованих досліджень цього перепису, схарактеризував його загальний політичний контекст двома головними в сенсі гаданого впливу на запитання та відповіді щодо етнічних і мовних катеv Дані для України див.: Котигоренко 2004: 275. 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 363 горій чинниками: «нерішуча “націоналізаторська держава”»vi та «проникні мовні межі». Вказуючи на притаманну українському офіційному дискурсові невизначеність «щодо того, “культурна” чи “політична” нація править за основу націотворчого проєкту», він бачив у збереженні й вибраному формулюванні переписного запитання про етнонаціональну належність свідчення «ухилу в бік культурної нації» [Arel 2002а: 217]. Загалом погоджуючись із такою характеристикою контексту, я, однак, уважаю, що фундаментальна двозначність чи радше амбівалентність здійснюваного в Україні націотворення зберігається або навіть посилюється. Не останньою чергою це відбувається завдяки тому, що держава – принаймні за президентства Кучми, яке вирішально вплинуло на політичний контекст перепису – сприяла проникності меж між сферами вживання української та російської мов, а отже, й нечіткості чи подвійності мовних ідентифікацій громадян. Так само й політика щодо етнічности – якщо спробувати оцінити сукупний уплив різноспрямованих практик – творила інклюзивну спільноту, що поєднуватиме українську та російську культури і не надаватиме великого значення окремішнім етнічним почуттям і традиціям [Кулик 2003a: 236–239]. Українськість почасти окреслювано в протиставленні до російськости, але почасти в єдності з нею – так само, як українська мова була почасти єдиною мовою держави й країни, а почасти однією з двох і навіть не конче першоюvii. Різноманітність тлумачень уживаних у публічних дискурсах мовно-етнічних категорій і відповідних цим тлумаченням ідеологічних настанов сприяла амбівалентному ставленню українських громадян до етнокультурних вартостей, а отже, нормалізації амбівалентного націотворення, яке здійснювала влада. В непослідовній і невиразній політиці Кучминого режиму помірковане націоналізаторство поєднувалося зі збереженням радянського статус-кво, дотриманням міжнародних вимог щодо прав меншин і поступками тискові Росії. Ця непослідовність виразно виявилася й у час проведення переписуviii. Тому, на мою думку, використання в переписі етнічних і мовних категорій, характерних для країн, де нації окреслюють передусім культурно, є свідченням радше тяглости вкорінених за радянських часів уявлень про ці категорії, ніж ухилу держаТермін «націоналізаторська держава [nationalizing state]» запропонував Роджерз Брубейкер [Bruba­­ ker 1994] на позначення держав, які, вважаючи себе національними, проводять політику, спрямовану на досягнення цього стану, тобто надають преференції титульній етнокультурній нації та дискримінують і/або асимілюють членів меншин. Арель в одній із раніших праць кваліфікував Україну як націоналізаторську державу, що дискримінує не етнічну, а мовну групу: російськомовне населення [Арель 1995]. vii Докладніше про мовні ідеології та практики в Україні йтиметься в розділі 7. viii Зокрема, саме в перший день перепису з’явилося повідомлення, що Кучма під час візиту до Москви висловився за офіційний статус російської мови. Це висловлювання викликало рішучі протести в націонал-демократичному таборі, тож, повернувшись до Києва, президент заявив, що його слова журналісти перекрутили. Про представлення цієї ситуації в українських медіях див. 7.3. vi 364 6. Влада/знання/мова: перепис населення ви в бік націотворення на основі української етнокультурної нації. Цю тяглість відзначає й Арель, пояснюючи нею брак публічних дискусій щодо доречности й оптимального способу переписного з’ясування етнічної та мовної ідентичностей [Arel 2002a: 216]. Справді, коли 10 липня 2001 року питання про перепис розглядала Верховна Рада, не лише жоден із депутатів не поставив необхідність такого з’ясування під сумнів, але всього в кількох запитаннях і виступах ці категорії згадано взагалі. Не згадав їх у доповіді й голова Державного комітету статистики (Держкомстату) Олександр Осауленко, котрий говорив про організаційні аспекти перепису, а не про методологічні, в яких, треба розуміти, він не бачив проблем, що мають політичний вимір і тому варті обговорення поза суто фаховими колами1. Тобто і уряд, що його представляв доповідач, і парламентські представники різних політичних сил не сумнівалися в об’єктивному існуванні цих категорій і необхідності їх визначати, але (попри Осауленкове твердження про важливість перепису для формування державної політики в різних ділянках2) не вважали за потрібне з огляду на нове знання якось змінювати державну політику, скажімо, щодо мови навчання в школах – бо тоді, ясна річ, без гострих дискусій не обійшлося бix. Держава воліла тавтологічного знання – в Україні живуть переважно українці, рідною мовою яких є переважно українська, – що його вона могла б використати задля леґітимації свого націотворення й самого існування, але не мусила би класти в основу конкретної політики. Невизначеність термінів «українець/український»x і традиція вважати рідною мову своєї «національности» полегшували громадянам вибір на користь титульної групи та мови, не пов’язаний зі зміною власної мовнокультурної орієнтації чи бажанням змін у державній політиці. По суті, від громадян очікувалося ідентифікації з панівним уявленням про нормальність – тобто визнання себе нормальними людьми. А з огляду на амбівалентність цього уявлення, його підтримкою була б і зміна ідентифікацій у бік більшої етнічної та мовної українськости, і збереження успадкованого від радянських часів статистичного співвідношення груп, яке просто потвердило би чинність звичного знання. Коли за тиждень до початку перепису Верховна Рада розглядала проєкти нового закону про мови, обговорення було дуже бурхливим. Проєкти навіть не поставлено на голосування – буцімто через острах керівництва парламенту, що більшість голосів здобуде один із проєктів, які передбачали надання російській мові офіційного статусу. x Арель категорично твердить, що «в повсякденному мовленні люди асоціюють “український народ” з етнічними українцями» й саме це визначало їхні відповіді на запитання перепису [Arel 2002a: 227]. На мою думку, це твердження не враховує впливу, що його справляє на масове сприйняття різноманітність тлумачень «українського народу» (та пов’язаних із ним понять «українська нація» й «українці»), вживаних у різних публічних дискурсах (пор. 4.4.1). Звісно, характер цього впливу потребує спеціяльного вивчення, але зважуся припустити, що він не лише дезорієнтує, а й сприяє інклюзивному тлумаченню: не маючи змоги чітко вирізнити «українців», людина починає вважати ними всіх, хто живе в Україні (або походить із неї). Арель гадає, що таке тлумачення притаманне (лише) молоді, яка вперше окреслює свою ідентифікацію. ix 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 365 За таких умов точні формулювання запитань не мали великого значення – аби лиш вони забезпечували ідентифікацію більшости громадян із нормальністю, яку творила держава. Зміни були неістотними, в нових формулюваннях легко відчитувалися старі, що спонукало респондентів говорити те, що й раніше. Без змін збережено дві головні особливості радянських переписів у мовно-етнічній ділянці: окремі запитання про етнічну й мовну ідентичності та запитання про «рідну», а не «розмовну» мову. Воліючи демонструвати звичну нормальність, а не виявляти масштаб відхилення від неї (чи демонструвати іншу нормальність, засновану на визнанні двомовности), влада ані замінила перше формулювання на друге, ані додала друге до першого, як зробив русифікаторський режим Лукашенки в Білорусі [Arel 2002a: 239]. Водночас збережено запитання про «іншу мову, якою Ви вільно володієте», котре по суті повторювало – включно з уживанням однини, а не множини – запитання останніх радянських переписів, покликане продемонструвати поширеність російської мови як мови «міжнаціонального спілкування» в СРСР. Оскільки для переважної більшости українського населення одинокою «іншою» і далі лишається російська, це запитання давало змогу продемонструвати, що ця мова не є в Україні чужоземною. За словами Ареля, «дані перепису, які показують, що переважна більшість українців володіє російською (як другою мовою), поряд із символічною більшістю тих, що говорять українською (як рідною мовою), відбили б масову амбівалентність щодо мови» [там само: 242]. Єдине мовне запитання, відповіді на яке могли показати не цілком нормальну – навіть з урахуванням амбівалентности – ситуацію, стосувалося того, чи володіють вільно українською мовою респонденти, що назвали рідною якусь іншу. Якби перепис засвідчив, що велика частина громадян України не говорить титульною мовою, це підважило би покладені в основу панівної нормальности припущення про загальну прийнятність цієї мови (поряд із російською) та її статусний пріоритет. Запитання про етнічну належність переформульовано трохи істотніше: замість «національности» перепис тепер з’ясовував «етнічне походження» респондентів, розтлумачене в дужках як «національність, народність, етнічна група». Хоч таке формулювання могло спантеличити респондентів, не звиклих до терміна «етнічний», воно більше відповідало пострадянському тлумаченню цієї категорії як незмінної біологічної й/або культурної сутности людини, але не як визначника її місця в системі соціяльної взаємодії, що ним була паспортна «національність» (цього запису паспорти громадян незалежної України не містять). Проте керівники Держкомстату називали головною причиною зміни формулювання прагнення здобути точніші дані про етнічний склад населення, які враховували б ідентифікації навіть із тими групами, котрі не мають статусу «національностей». Радянська статистика залічувала респондентів, що вказували такі ідентифікації, до відповідних їм, із погляду офіційного етнографічного знання, «національностей» [там само: 228]. Не представляючи цих груп статистично, вона таким чином не визнавала їх існування поза сферою наукового пізнання. Режим істинности, творений у незалежній Україні, не 366 6. Влада/знання/мова: перепис населення ставив під сумнів самої ієрархії етнічних ідентифікацій і навіть усталеного за радянських часів переліку «національностей». Зокрема, попри вимоги речників закарпатських русинів надати їхній групі цей статус, держава наполягала на тому, що це «етнографічна» чи «субетнічна» група в складі українського етносу3. Політики й урядовці покликалися на думку науки, проте наполягання, безперечно, мало й політичні мотивиxi. Це несамохіть визнав Осауленко, заявивши на згаданому засіданні Верховної Ради, що «етнічну номенклатуру», яку запропонували науковці, урядова комісія оцінювала, зокрема, з погляду відповідности «національним інтересам України та нормам міжнародного права»4. І хоча українські статистики, на відміну від радянських, оприлюднили дані про «чисельність осіб окремих етнографічних груп українського етносу та їх рідну мову»5, це не вплинуло на загальне представлення результатів перепису, в якому новації в запитаннях знехтувано на користь усталеного знання й/або уявлень про національні інтереси (див. 6.2.3). Втім, найбільший уплив на результати щодо етнічности й мови справили не деталі формулювань чи номенклатури груп, а збереження типового для переписів наполягання на однозначних, ексклюзивних ідентичностях, що змушувало багатьох респондентів відкидати один із важливих для них складників. Адже не лише велика частина тих, хто міг би назватися русинами, уважають себе також українцями, а й чимало паспортних і переписних «українців» та «росіян» схильні ідентифікувати себе з обома етнічними групами й/або визнавати рідними обидві мови, що їх вони вживають у повсякденному життіxii. Проте вкоріненість ексклюзивної категоризації зробила продовження цієї практики в пострадянському переписі природним для переважної більшости громадян, зокрема й тієї нечисленної меншости, яка ладна була обстоювати інтереси своїх гаданих груп. Небагато було в активістів також претензій до формулювань чи інших методологічних аспектів перепису. Діячі русинського руху не погодилися з небажанням держави визнавати й рахувати їхню групу і навіть спробували провести власний підрахунок людей, готових називати себе русинами [Arel 2002a: 231]. Товариство «Просвіта», що ставить за мету сприяти ширенню в суспільстві української мови, звинуватило організаторів перепису в намаганні збільшити чисельність російськомовного населення, заявивши, що треба було б формулювати запитання так, аби всі розуміли, що йдеться про мову дитинства, а не теперішнього вжитку. Ця та деякі інші організації, що обстоюють інтереси україномовного населення, побачили загрозу для нього також у запитанні про «іншу мову», припускаючи, що дані про володіння переважної більшости громадян російською буде використано задля підвиУкраїнська держава не бажає визнавати русинів окремою етнічною групою ще й тому, що вважає це кроком до ескалації політичних вимог, аж до сепаратизму. Докладніше див.: Майборода 1999: 9–16. xii Про це свідчать, зокрема, соціологічні опитування, де респонденти мали змогу декларувати подвійну ідентифікацію. Див., наприклад: Pirie 1996; Головаха, Панина 2000. xi 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 367 щення її статусу. Натомість захисники інтересів російського населення Криму остерігалися, що відповіді на це запитання можуть стати підставою для запровадження української як єдиної публічної мови в автономії, де поки що беззастережно переважає російська [Іленко 2001; Кіпіані 2001]. В обох випадках способом запобігти небажаним для своєї групи наслідкам її речники вважали відмову заявляти на переписі про знання «чужої» мови, до чого вони й закликали [Arel 2002a: 243; Притула 2001]. Більше, ніж неадекватних запитань, активісти боялися неправильного реєстрування та підрахунку відповідей. Зокрема, в листівках об’єднання «Руський блок» ішлося про «можливість підтасовування, фальсифікацій та обману громадян з метою штучно змінити національний і мовний склад населення, а також об’єктивність підрахунку і оприлюднення результатів перепису». Діячі «Просвіти» також твердили, що переписувачі спотворюють відповіді респондентів [Кіпіані 2001]. Про упередженість слов’янських переписувачів щодо кримських татар заявляли керівники Меджлісу кримськотатарського народу, називаючи такі дії (що їх, як вони підозрювали, стимулювала влада кримської автономії) «політичним геноцидом» [Ueling 2004: 154]. В багатьох випадках ці закиди були слушними – але нерідко упередженість виявляли й самі респонденти, що не вірили в готовість представників несправедливої до них влади провести перепис коректно. Заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров сказав, що «найбільшою проблемою [перепису] є недовіра населення до влади» [там само: 159]. Ця проблема стосувалася не лише кримських татар, яким українська влада за десять років дала досить підстав уважати її не більш гідною довіри, ніж радянська, що вчинила над ними фізичний геноцид депортації за етнічною ознакою. На думку Михайла Мінакова, «[н]а недовірі побудовано будь-які суспільні стосунки в Україні: вона лежить в основі ставлення громадян до держави й держави до громадян; так само вона проглядає й у стосунках між громадянами, між громадськими та політичними організаціями тощо» [Мінаков 2004: 6]. Недовіру як підставовий елемент суспільного контексту перепису чи не найпереконливіше продемонстрували депутати Верховної Ради на згаданому засіданні в липні 2001 року. В більшості запитань і виступів звучали припущення або застереження, що здобуті відомості про рівень прибутків громадян можуть використати податкові органи, а головне – що переписною інформацією влада зловживатиме у виборчій кампанії, яка саме починалася6. Нарешті, ще одним важливим елементом контексту перепису була криза й занепад у різних ділянках суспільного життя – тобто його сприйняття в цих категоріях, яке великою мірою й зумовило недовіру громадян до влади, що її вони вважали відповідальною за такий стан речей. Упродовж першого десятиріччя незалежности неухильно падали обсяг виробництва, рівень (принаймні суб’єктивно сприйманий) прибутків і споживання абсолютної більшости громадян, середня тривалість життя людей, рівень народжуваности й, відповідно, чисельність населення країни. Держа- 368 6. Влада/знання/мова: перепис населення ва вже не могла рекламувати зростання (тому, як ішлося в розділі 5, головним гаслом її дискурсу стала «стабільність»), а громадяни звикли до того, що його немає і ближчим часом не буде. Перепис, що його за традицією сприймали як об’єктивний і ефективний засіб пізнання суспільства, мав особливо повно й переконливо продемонструвати цю невтішну реальність. 6.2.3. Результати Перша інформація про кількість заповнених анкет з’явилася вже за 12 днів після закінчення перепису7. Попередні результати, що містили загальну чисельність населення та його розподіл за кількома категоріями, Держкомстат повідомив за півроку, на початку червня 2002-го8. Точніші й повніші дані (для суспільного, зокрема медійного, сприйняття, що його не цікавили деталі, ці дані були повними й остаточними) оприлюднено наприкінці грудня того ж таки року9. Ще за рік з’явився спеціяльний сайт, де можна знайти всі дані, що їх Держкомстат визнав за потрібне оприлюднювати10. Не ставлячи за мету докладно аналізувати результатиxiii, назву й прокоментую лише ті з них, про які йтиметься в подальшому аналізі медійного дискурсу про перепис. Як і очікувалося (зокрема, на підставі реґулярно збираної інформації про рух населення), чисельність мешканців України істотно зменшилася. Згідно з уточненими результатами перепису, станом на 5 грудня 2001 року в Україні мешкало 48 млн. 457 тис. осіб, тобто на понад 3 млн. менше, ніж у грудні 1989-го. Зменшення чисельности відзначено майже в усіх реґіонах – і в міській, і в сільській місцевості. Особливо масштабним було зменшення на сході країни, зокрема в Донбасі. Статевий розподіл залишився радше без змін, а у віковому підвищилася частка старих людей і знизилася частка дітей. Одиноким показником, за яким перепис засвідчив зростання, був рівень освіти. Зміни в етнічному розподілі виявилися не менш виразними, хоч і менш однозначними. Найпомітнішою зміною стало зменшення більш як на чверть чисельности людей, що визнали себе росіянами, якому відповідало зменшення їхньої частки в населенні країни на 5%, і відповідне збільшення частки тих, що назвалися українцями. Ця зміна, що мала місце в усіх реґіонах країниxiv, повернула співвідношення між двома групами до рівня 1950-х. Її головною причиною було, на мою думку, уявлення про нормальність ідентифікації з титульною групою (яка при цьому переставала бути етнічною в традиційному сенсі), поширене, можна припустити, насамперед серед молодих людей, що формували свою ідентичність уже в українській державі й без «національности» в паспорті. Це було те тавтологічне знання, якого потребувала держава xiii Я робив це зразу після оприлюднення уточнених результатів: Кулик 2003б. Див. також: Колодій 2003, Котигоренко 2004. xiv Винятком став Крим, де завдяки різкому зростанню чисельности кримських татар зменшилися частки і українців, і росіян. 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 369 задля леґітимації свого існування та політичного курсуxv. Тим самим уявленням пояснюється й зменшення (за кількома винятками) чисельности людей, що ідентифікували себе з суто меншинними групамиxvi. Однак не менше, ніж зміни, заслуговує на увагу тяглість ідентифікації, що свідчить про збереження в більшости українських громадян радянського уявлення про «національність». Збільшення чисельности кількох групxvii пов’язане з міґраційними процесами, серед яких виділяються масова репатріяція кримських татар та п’ятикратне зменшення чисельности євреїв. Румунів, імовірно, побільшало внаслідок реідентифікації частини молдаван, що її стимулювала пропаґанда румунських організацій України та влади й медій Румунії [Кіпіані 2001]. Таблиця 1. Найбільші етнічні групи України за даними перепису 2001 рокуxviii 11 Чисельність, тис. осіб Чисельність у % до 1989 року 37541,7 росіяни білоруси молдавани Етнічна група Частка в загальній чисельності, % 2001 1989 100,3 77,8 72,7 8334,1 73,4 17,3 22,1    275,8 62,7 0,6 0,9    258,6 79,7 0,5 0,6 кримські татари    248,2 530,3 0,5 0,1 болгари    204,6 87,5 0,4 0,5 угорці    156,6 96,0 0,3 0,3 румуни    151,0 112,0 0,3 0,3 поляки    144,1 65,8 0,3 0,4 євреї    103,6 21,3 0,2 0,9 вірмени     99,9 184,3 0,2 0,1 греки     91,5 92,9 0,2 0,2 українці Уявлення про нормальність ідентифікації з українцями стало відповіддю на сам факт існування української держави, тоді як готовість відповідати на її конкретну політику притлумлювалася сприйняттям перепису як способу виявлення об’єктивної реальности, а не суб’єктивного вибору. Тому ідентифікувати себе з державою/нацією могли й ті, хто глибоко не довіряє державним інституціям. xvi Так я називаю групи, порівнянні за розміром, обсягом прав і структурою ідентичностей із меншинами европейських національних держав – тобто всі, крім росіян, які є меншиною за правовим статусом, але не за станом. xvii Кажучи (задля стислости) про чисельність груп, я завжди маю на увазі чисельність осіб, що зідентифікували себе за відповідними етнонімами. xviii Дані Держкомстату про зміни порівняно з попереднім переписом я перерахував і в деяких випадках скориґував за його результатами. xv 370 6. Влада/знання/мова: перепис населення Зміни в мовних ідентифікаціях виявилися ще суперечливішими. Чисельність респондентів, які назвали рідною мовою українську, зросла в усіх реґіонах, окрім Криму й Донбасу12, де повсякденне відчуження від цієї мови переважило ідентифікацію з нею як національною мовою українців. Загалом у країні це зростання становило 2,8% – але на тлі п’ятивідсотково­го росту чисельности етнічних українців воно означало не меншу, а більшу, ніж на поперед­ньому переписі, частку українців, що заявили про свою російськомовність. Російська залишилася рідною мовою не лише майже всіх росіян, а й більшости членів кількох інших віддав­на присутніх в Україні меншин, що після проголошення її незалежности не українізувалися мовно, а русифікувалися (євреї, греки, татари). Тобто україномовність видавалася нормальною для значно мен­шої кількости людей, ніж належність до етнічної більшости: держава зовсім не накидала вживання української як єдину нормальність, тож принаймні ті, хто вперше ідентифікував себе з українцями, могли не вважати, що до цього окреслення пасує лише українська мова. Проте головною тенденцією було, як і очікувалося, збереження ідентифікації з мовою тієї групи, з якою респондент ідентифікує себе етнічно. В деяких випадках воно абсолютно не відповідало мовній практиці, як-от у випадку кримських татар, велика частина яких, особливо молоді, спілкується російською. Втім, і серед українців, котрі назвали українську мову рідною, близько третини в повсякденному житті надають перевагу російській [Хмелько 2004]. Таблиця 2. Рідна мова членів найбільших етнічних груп України за даними перепису 2001 року13 Етнічна група Частка членів групи (у %), що назвали рідною мовою мову своєї групи українську російську іншу мову українці 85,2 – 14,8 0,0 росіяни 95,9 3,9 – 0,2 білоруси 19,8 17,5 62,5 0,2 молдавани 70,0 10,7 17,6 1,7 кримські татари 92,0 0,1 6,1 1,8 болгари 64,2 5,0 30,3 0,5 угорці 95,4 3,4 1,0 0,2 румуни 91,7 6,2 1,5 0,6 поляки 12,9 71,0 15,6 0,5 євреї вірмени греки 3,1 13,4 83,0 0,5 50,4 5,8 43,2 0,6 6,4 4,8 88,5 0,3 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 371 Варто згадати також спосіб представлення результатів перепису в офіційних повідомленнях Держкомстату – зокрема тому, що він є вихідним матеріялом для представлень у медіях. Головною рисою цього представлення є тяглість від радянських часів, тобто дотримання усталеної за ті часи конвенції цієї дискурсивної практики. Перелік та назва переписних категорій і навіть порядок подання пов’язаної з ними інформації майже повністю повторювали ті, що їх уживано в документах за підсумками радянських переписів. Концептуальна інерція була такою великою, що в представленні результатів українські статистики забули про відступи від радянських формулювань, до яких удалися в запитаннях перепису. Зокрема, вони говорили не про етнічний, а про «національний склад населення», що його характеризували звичними термінами «представники понад 130 національностей і народностей» і навіть «багатонаціональність» [пор. Колодій 2003: 243]. У найповнішому викладі результатів подано дані про «чисельність осіб окремих етнографічних груп українського етносу та їх рідну мову», але в «національному складі» цих груп, ясна річ, не згадано. «Мовний склад населення», всупереч ужитій формулі, представлено як розподіл кожної «національности» за мовами, котрі її члени вважають рідними14. Ця збережена від радянських часів форма подає все населення країни чи окремих територій як «об’єктивно» складене саме з етнічних груп, які характеризуються більшим або меншим відхиленням від «мови своєї національности» в бік української, російської чи «інших». У цьому випадку репрезентаційна доцільність не суперечила пізнавальній, тож українські статистики зберегли представлення, зорієнтоване на визначення масштабів асиміляції різних етнічних груп. Натомість у питанні про те, чи володіють громадяни іншими, ніж рідна, мовами, ці дві доцільності (на відміну від радянських часів, коли поступ у вивченні російської був свідченням «інтернаціоналізму») суперечили одна одній – остільки, оскільки демонстрація фактичної двомовности переважної більшости громадян не відповідала інтересам влади (з огляду на її власні ідеологічні пріоритети чи врахування пріоритетів речників україномовного населення). Тому цих даних (та показників володіння українською, котрі, як згадано вище, теж могли виявитися непрезентабельними) в повідомленнях про перепис не наведено взагалі. Зрештою, офіційне представлення результатів перепису цілком відповідало усталеному в українському суспільстві сприйняттю цієї процедури та використовуваних у ній категорій. Це сприйняття зумовлювали панівні серед еліт і мас об’єктивістські й есенціялістичні уявлення, серед яких найбільший інтерес для мене становить етноцентризм/етніцизм. У цьому способі мислення суспільство природно поділене на етнічні групи, «соціяльна взаємодія – це боротьба чи конкуренція етносів», а «етнічна чи етноконфесійна лояльність є визначальним чинником соціяльної поведінки» [Малахов 2002: 18]. У західних суспільствах есенція­ лізм залишаєть­ся панівною парадигмою популярного мислення про звичні класифікаційні категорії, проте в науковому дискурсі його позиції впродовж останнього 372 6. Влада/знання/мова: перепис населення пів століття істотно похитнув конструктивізм, що вважає ці категорії продуктами певних соціяльних процесів. Тим часом у пострадянських країнах есенціялістичні, зокрема етніцистичні уявлення залишаються питомою частиною всього комплексу влади/знання, чому сприяє спадщина радянської інституціялізації «національности», яку новопосталі держави в багатьох практиках продовжують або навіть роз­ вивають. Ці уявлення панують не лише в суспільно-політичному й повсякденному, але також в академічному дискурсі, до чого спричинилися тяглість радянських кадрів, пострадянська заміна класової парадигми аналізу суспільних процесів етнонаціональною та ізоляція більшости науковців від сучасних західних методологічних новацій. Автори збірника «Расизм у мові соціяльних наук» [Воронков та ін. 2002] переконливо показали, що в Росії «суспільно-політичний дискурс дослівно пронизаний етноцентристськими уявленнями» [Малахов 2002: 11] та що суспільствознавці роблять вагомий внесок у відтворення цих уявлень, виробляючи мову, яку потім використовують політики, журналісти й, за їхнім посередництвом, пересічні громадяни. Панування есенціялізму виявилося й у сприйнятті категорій російського перепису 2002 року; зокрема, «[б]агато в чому етнодемографія перепису формувалася на основі стійких уявлень радянського часу про те, що таке національність» [Тишков, Степанов 2004]. В Україні, наскільки мені відомо, аналізу форм і впливу есенціялізму в науковому дискурсі ще не проводилося, і тут мене цікавитиме, ясна річ, не він, а дискурс мас-медій. Тому обмежуся лише одним прикладом, тим доречнішим, що стосується тлумачення результатів перепису з погляду «змін у етнонаціональній самоідентифікації населення України». Політолог Антоніна Колодій відмовляється сприймати результати як свідчення того, що більша, ніж раніше, частина громадян зробила вибір на користь української ідентичности. На її думку: ...хто бажав, справді міг повернутися до своєї української ідентичності (якщо в минулому з якихось міркувань відмовився від неї). Але, враховуючи зміст запитання, навряд чи його можна трактувати таким чином, що людям «дали шанс вибирати». Вибирати що, своїх батька та матір? Навряд чи це був вибір, самодекларування, змінна, плинна ідентифікація чи щось у тому роді. Це був лише шанс говорити правду, наскільки вона відома особі. [Колодій 2003: 249] Протиставлення «вибору» та «правди» відбиває авторчине припущення, що в кожної людини є тільки одна справжня ідентичність, тотожна з ідентичністю батьків і чинна незалежно від того, чи людина її усвідомлює. Це припущення явно суперечить поняттю ідентичности як самоокреслення людини, хай і пов’язаного з тим, як її окреслюють інші (див. 1.3.3), – що, по суті, означає використання «нового», відповідного сучасним західним стандартам терміна в «старому» значенні радянської «національности». Цей висновок потверджує також теза про можливість «повернутися» до колись відкинутої ідентичности, яка свідчить про розуміння цієї категорії 6.2. Загальна характеристика українського перепису 2001 року 373 як незмінної та незалежної від суспільного контексту сутности: українська ідентичність в УРСР і незалежній Україні є тією самою та, відповідно, однаковою для всіх людей, що мали її тоді й тепер. Нерозуміння іманентно контекстуального характеру ідентифікацій притаманне, як мені здається, більшості українських науковців, навіть тих, що визнають пріоритет суб’єктивного самоокреслення й, отже, не ділять примордіялістськи, як Колодій, ідентифікації на, так би мовити, правдиві та спотворені якимось упливом. Навіть визнаючи можливість переписного вибору громадян між різними етнонаціональними ідентифікаціями, есенціялісти нехтують можливість вибору поміж різними значеннями, які може мати для тих громадян визнання себе українцями, євреями чи татарами. Звідси випливає поширене уявлення, що «перепис має з’ясувати, скільки насправді є українців чи євреїв у певний історичний момент – а не скільки людей надали перевагу тому чи тому етнічному окресленню в специфічному суспільному контексті, заданому, серед багатьох інших показників, поширеними тлумаченнями цих окреслень і ставленнями до їх носіїв» [Кулик 2004: 5]. Контекстуальна зумовленість означає, що в іншому контексті (наступного перепису чи навіть проведеного водночас із нинішнім соціологічного опитування або референдуму) розподіл преференцій більш чи менш істотно відрізнятиметься. Тобто хоча результати перепису мають безперечне значення не лише для символічної репрезентації реальности, але й для з’ясування одного з її складників – бажання громадян у певний спосіб окреслити себе в одному з аспектів їхніх стосунків із державою (що його держава може вважати найважливішим і саме на ньому будувати свою політику), це в жодному разі не вся реальність, яку має вивчати наука та враховувати держава. Російська дослідниця Оксана Карпєнко так окреслила, що можна твердити на підставі переписної інформації про наявність у країні чи місцевості певної кількости громадян якоїсь національности, а що треба вивчати іншими методами: Це говорить про те, що 1) у статистиці розроблено систему категорій, які позначають національну належність; 2) люди здатні використовувати етнічні категорії для самоопису; 3) розроблено методики підрахунку таких людей. Проблема полягає в тому, що зовсім неясно, що таке «татарин», якщо ми розглядатимемо цю категорію не як статистичне поняття, а як категорію, що використовується задля позначення конкретних ситуацій узаємодії та визначає шанси сторін, стає підставою для соціяльної дії. До завдань статистики не входить завдання розкрити, що стоїть за цими «тисячами», люди постають як облікові одиниці, здатні говорити про себе за допомоги лише обмеженого набору слів. У соціологічних опитуваннях, покликаних пояснити соціяльне значення етнічних категорій, також використовуються готові поняття, що їх не піддають аналізу ні в контексті історії категоризації етнічних феноменів, ані в контексті використання цих категорій самими інформантами. Позитивістська версія соціяльних наук вимагає встановлення простих ознак, які дозволили би вичленити із соціяльної реальности обмежену кількість характерних 374 6. Влада/знання/мова: перепис населення рис і властивостей, зміну яких у часі й належить простежити. Одначе такий підхід губить із поля зору все, що стосується вчинків людей, їхнього соціяльного досвіду, формування ідентичности. [Карпенко 1998: 41] Щоправда, вплив есенціялізму українських науковців на тлумачення результатів перепису в мас-медіях обмежувала та обставина, що журналісти майже не питали думки науковців, не публікували їхніх текстів і не посилалися на їхні оцінки в своїх. До звичної нехоті українських медійників спиратися на авторитет науковців (що, ясна річ, означало б водночас і підтримувати/творити його) в цьому випадку додавалося, гадаю, уявлення про зрозумілість результатів, яка робила пояснення фахівців непотрібними. Однак на журналістські тексти щодо перепису та багатьох інших проблем істотно впливали панівні уявлення академічного середовища як інституціялізованої частини комплексу влади/знання, що їх медійники засвоювали не стільки безпосередньо з наукового дискурсу, скільки за посередництвом освітнього, політичного та інших. Хоч авторитет української науки, особливо суспільствознавчої та гуманітарної, підважують несприятливе матеріяльне становище, залежність од влади й помітна навіть нефахівцям ізоляція від новітніх тенденцій західного наукового світу, академічне середовище залишається провідним виробником ідей і формул для багатьох інших дискурсів. Суспільство сприймає цю роль науки як належне, вірячи, приміром, у те, що «від науковців можна дізнатися, скільки насправді живе в [країні] етносів, чим є той чи інший етнос» [Малахов 2002: 17]. Тож і уявлення науковців – опосередковані комплексом влади/знання – про суть перепису та вживаних у ньому категорій неминуче відбилися в медійних представленнях. 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян Медійний дискурс щодо проведення та результатів перепису 2001 року добре демонструє панівне в українському суспільстві уявлення про суть переписів та один із головних механізмів його підтримування. Серед різних аспектів цього уявлення я звертатиму увагу передусім на об’єктивізм, гадані ролі держави та громадян і тлумачення мовно-етнічних категорій. Щодо механізму підтримування, то його дію я розгляну на двох дискурсивних практиках, визначених темами проведення перепису та оприлюднення його результатів. Як спробую показати, перша творила образ важливої, хоч і рутинної події, а друга представляла нецікаве, але важливе знання. Тематична й хронологічна обмеженість обох практик дозволила мені залучити матеріял багатьох різних медій, що його до того ж досить зручно було шукати в їхніх інтернет-архівах. В аналізованому корпусі – тексти з п’ятнадцяти газет (не лише таблоїдних, але й поважних, не лише столичних, але й реґіональних), одного тижневого журналу, двох інтернет-видань, а також новинних випусків двох найпопулярніших телеканалів. Результатам перепису присвячено менше матеріялів, ніж його проведенню, тож їхні ідеологічні постулати я зможу проаналізувати детальніше. Серед 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян 375 текстових структур, у яких ті постулати втілено, зосереджуся головно на граматичному представленні суб’єктности та статусу передаваного знання, а також лексиці та метафорах. 6.3.1. Важливість, леґітимність, неуникність Почну, за хронологічною логікою, з текстів про сам перепис. У цій практиці поєднувалися інформування про важливу суспільну подію та розважання цікавинкою з поточного життя. Співвідношення між ними визначалося орієнтацією медії на певну авдиторію та пов’язаними з нею жанрово-стильовими особливостями, проте навіть у явних таблоїдах перша стратегія безумовно переважала. Різні видання надавали акції перепису неоднакової уваги: одні, як-от «Сегодня», вперше згадали про неї задовго до її проведення й стежили за головними етапами підготовчих робіт; інші, приміром луганський тижневик «Курьер», повідомили про неї щойно в день її початку. Але всі – в моїй добірці й, наскільки я знаю, загалом у категоріях інформаційно-аналітичних і навіть інформаційно-розважальних ЗМІ – тлумачили перепис як важливу подію в житті держави, суспільства та кожної людини. Багато медій воліли не просто повідомити про цю подію (чи про сукупність пов’язаних із нею подій: рішень, акцій, заяв), а й пояснити громадянам її суть і важливість. При цьому вони, з одного боку, сприяли державі в проведенні «роз’яснювальної роботи серед населення», важливість якої наголошував голова Держкомстату Осауленко15, а з другого – допомагали своїм читачам/глядачам адекватно діяти в ситуації, в яку їх поставила держава, влаштувавши перепис. Як писала в одній зі статтей «Сегодня», «[н]еобхідність розповідати про перепис за пів року до його проведення викликана насамперед бажанням підготувати народ. І заспокоїти»16. Медії – насамперед друковані, здатні робити це докладніше, не порушуючи звичної жанрової структури, – пояснювали громадянам, що вони зобов’язані (законом, за порушення якого передбачено покарання) відповідати на запитання перепису та що це їм, за дотримання певних правил безпеки, нічим не загрожує. Не заперечуючи правомірности їхнього страху – тобто поділяючи недовіру до держави та інших громадян – журналісти, з одного боку, заспокоюва­ли читачів (цитую «Курьер», але подібні за набором арґументів тексти з’явилися в багатьох виданняхxix): ...найголовніше, що нам із вами боятися нема чого. В управлінні статистики заявляють: одержану при опитуваннях інформацію буде використано тільки для одержання зведених знеосіблених підсумків17. (6–1) З другого, журналісти звертали увагу громадян, що «[з]аходячи до вас у дім, “уповноважений” зобов’язаний пред’явити посвідчення», а крім того, можна й не Така подібність може означати, що всі ці тексти написано на прохання статистичних органів чи принаймні на основі їхнього пояснювального матеріялу. xix 376 6. Влада/знання/мова: перепис населення впускати нікого в дім, а прий­ти на переписну дільницю й відповісти на запитання там. Зазначаючи, що «всі дані запишуть із ваших слів, ніяких документів не перевірятимуть», медійники водночас закликали відповідати на запитання правдиво: не лише тому, що за брехню теж можна наразитися на штраф, а й з ог­ляду на важливість правдивої інформації для досягнення мети перепису: «відбити картину оно­ вленого українського суспільства й дати об’єктивну оцінку соціяльно-економічної ситуації»18. Зосереджуючись на правилах дій громадян у ситуації, що виникла внаслідок наміру держави провести перепис, медії залишали поза увагою питання про правомірність дій самої держави. Потребу проведення перепису вони пояснювали не лише його метою, важливість досягнення якої – навіть ціною досить великих видатків – під сумнів не ставили, а й рекомендаціями ООН і/або переписною практикою різних часів і народів, зокрема радянською. Адекватність і безальтернативність переписного інструмента для досягнення мети в деяких текстах згадувано, але ніде не обґрунтовувано (крім хіба що посилання на статистиків): мабуть, автори вважали її самоочевидною, надто на тлі посилань на світовий досвід. Важливіше, що медії не ставили під сумнів і правомірність та адекватність конкретного способу проведення перепису, що його мала застосовувати українська держава. Приміром, у жодному з текстів, де згадано про намір статистиків заповнювати анкети на тимчасово відсутніх громадян зі слів членів їхніх родин чи сусідів або навіть даними житлово-експлуатаційних контор, не поставлено запитання про можливість здобути з таких джерел достовірну інформацію про мовні ознаки чи джерела засобів існування, а отже, переваги так здобутого знання над тим, що його можна було набагато дешевше зібрати за документами самих ЖЕКів. Переповідаючи пояснення речників Держкомстату, як вони разом із міліцією переписуватимуть алкоголіків і бездомних, журналісти не цікавилися, чи узгоджується планована процедура з правами людини (і досвідом країн, що на ці права зважають). Що не дивно, коли звернути увагу на лексику, якою вони в своїх оповідях послуговувалися: мало того, що йшлося про «бомжів»xx, то в одному матеріялі їх мали задля переписування «відловлювати»19: тут бездомних людей не просто представлено як об’єкт, але й цілком здегуманізовано. Переважна більшість авторів беззастережно приймала й нерівноправне щодо держави та її представників становище (решти) громадян. Наголошуючи довіру, яку виявляє держава, не вимагаючи документального потвердження відомостей, медії не бачили недовіри в її небажанні дозволити громадянам самим заповнювати анкети. Звертаючи увагу читачів, що переписувачі не мають права ставити їм зайвих запитань чи вести передвиборну аґітацію, автори не припускали, що ті можуть свідоАбревіятура радянського окреслення бездомних як осіб «без певного місця мешкання [без определенного места жительства]» – БОМЖ – стала звичною назвою цієї категорії. xx 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян 377 мо чи (тим паче – бо в цьому разі йшлося б уже не про лихий намір, а про неуникну помилку «вимірювання») підсвідомо спотворювати відповіді на запитання переписної анкети. Нарешті, самі ці відповіді журналісти, услід за статистиками, сприймали як з’ясування незалежної від з’ясувачів реальности, а не як декларування преференцій респондентів. Не випадково в більшості матеріялів акцію кваліфіковано просто як переписування громадянxxi, що ставило їх у позицію об’єкта інвентаризаційних дій державиxxii. Цю кваліфікацію відбито в заголовках, які повідомляли читачам, що їх «перепишуть» або «порахують»22. Представлення громадян як пасивних об’єктів доповнював категоричний статус представленого знання, що не давав їм шансів уникнути цієї ролі. Припущення, застереження й суб’єктивні погляди, висловлювані словами на кшталт «можливо», «може», «на думку» тощо, стосувалися хіба що результатів майбутнього перепису, але не факту та способу його проведення й не достовірности його результатів. Про ці речі говорилося з використанням категоричної модальности дійсного способу дієслів, що є, як указано в 1.5.5, дієвим засобом творення безсумнівного знання: «Iз 5 по 14 грудня в Україні відбуватиметься Перший усеукраїнський перепис населення»23; «Нас перепишуть і перерахують»; «Ми одержимо унікальну можливість подивитися на нове українське суспільство зовсім іншими очима, дізнаємося, нарешті, для кого Україна ненька, а для кого – мачуха»24. Не ставлячи під сумнів владу держави ставити громадянам запитання про різні аспекти їхнього життя, медії не проблематизували й переліку запитань, на які громадянам належало невдовзі відповісти. Всього в одному з текстів мого корпусу згадано – словами інтерв’юйованої чиновниці Держкомстату, – що цей перелік формується на підставі міжнародних рекомендацій, як це робилося й за радянських часів, тому «коло питань в основному одне й те ж. Зникло із перепису лише суто радянське питання про соціальний стан». Але навіть у цьому тексті в зорієнтованій на досить освічених читачів газеті «Дзеркало тижня» інтерв’юєр не попросив представницю держави обґрунтувати, чому тепер «дещо інакше формулюються і питання про національність і мову» – та чому саме так25. Інші видання або також згадували без коментарів (мабуть, порядком «роз’яснювальної роботи») про зміну цих і ще деяких формулювань, або просто перелічували головні, на думку авторів, запитання, не проблематизуючи правомірности внесення їх до переписних анкет. Пояснюючи В одній статті майбутню акцію названо написанням «автопортрета України» – але це була тільки приваблива метафора для заголовка, що не вплинула на представлення перепису в самому тексті. Навіюване цією метафорою уявлення про суб’єктність респондентів газета підважувала вже в підзаголовку, уточнюючи, що акція здійснюватиметься «методом просвіти, умовлянь і “показових” штрафів» – тобто дій, суб’єктом яких будуть представники держави20. xxii Ця роль була подібна до ролі різних видів свійських і диких тварин, інвентаризацію яких медії теж зазвичай називали «переписом», так само пояснюючи його проведення потребою «знати кількість і види звірів», на підставі чого можна буде, наприклад, формувати політику щодо полювання21. xxi 378 6. Влада/знання/мова: перепис населення необхідність майбутньої акції тим, що, «[н]априклад, дані про національний склад нашого населення можна одержати тільки з перепису», «Сегодня» (як і працівниця статистичного управління, яку вона цитувала) не вважала за потрібне пояснювати, навіщо ці дані потрібні – зокрема з огляду на те, що в паспортах уже не фіксується «національність»26. Та й «поважний», зорієнтований радше на інтеліґенцію тижневик «Столичные новости» в презентаційній розповіді про майбутню подію називав серед очікуваного від неї нового знання дані про чисельність «нацменшин»27, не припускаючи, що вона може залежати від того, як буде сформульовано відповідне запитання перепису. Кілька місяців раніше в інтерв’ю з захисником прав меншин про цю залежність говорилося мало не як про загальновідомий факт. Чітко було сказано там і про безпідставність відмови української держави визнати окремою національністю русинів, про проблему статусу яких це та інші видання в переписних матеріялах просто не згадували28. Річ у тому, що навіть у нетаблоїдних медіях обговорення проблем етнокультурної сфери зазвичай зосереджене у специфічних тематичних і жанрових «резерваціях», призначених для перейнятої тими проблемами груп, і не впливає на тексти «для всіх» (пор. 7.5). Тобто до текстів на різні теми журналісти й редактори застосовували різні дискурсивні конвенції – і, попри суттєву зміну уявлень про роль і дієздатність держави та про стан етнокультурної сфери, про перепис вони не бачили підстав писати інакше, ніж за радянських часів. Визнання безперечної важливости проведення перепису, апріорне сприйняття його результатів як об’єктивного знання та беззастережна згода з його пропонованими формами – голов­ні складники суттєвого внеску мас-медій у підтримання панівного в українському суспільстві комплексу влади/знання. Ще одним складником, пов’язаним із названими, було непроблематизоване прийняття авторитету інституції, що відігравала головну роль у здобутті та збереженні знання про суспільство – статистики загалом і відповідної урядової структури зокрема. Визнаючи, згідно з панівним у нинішньому світі режимом істинности, статистичне знання найточнішим і найповнішим з усіх можливих, медії водночас не ставили під сумнів здатности ук­раїнських фахівців його здобути. Тому, зокрема, вони майже не надавали слова експертам, не пов’язаним із Держкомстатом, котрий, отже, поставав як одинокий носій фахового знання та здобував владу її неоскаржувано проголошувати. Ба більше, медійники не припускали думки (яку теж могли б висловити й оцінити експерти), що ця установа може мати не лише пізнаваль­ні, але й бюрократичні завдання, реалізація яких стане на перешкоді пізнанню. Можливість використати перепис із політичною, зокрема виборчою метою обговорювалася переважно щодо низових виконавців, а не цілої структури, і не стала підставою для закликів перенести термін акції (вибір якого пояснювано, знов-таки, науковими міркуваннями) чи для скептичного ставлення до її результатів. Єдиною причиною, яка могла завадити успішному проведен­ню перепису, журналісти вважали брак коштів, що їх уряд зрештою виділив. Звичне для таблоїдів, зокрема й українських, зосередження на фінансовому ви- 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян 379 мірі описуваних процесів – скільки це коштує і де ті гроші взяти29 – тільки посилювало неартикульовану впевненість, що інших проблем бути не може. Як я покажу далі, це уявлення, сформоване дискурсом щодо проведення перепису, використав і зміцнив дискурс щодо результатів. 6.3.2. Нормальний перепис і його вороги Але перш ніж перейти до аналізу представлення результатів, спинюся коротко на представленні самого перебігу переписної акції. На відміну від анонсувальнопрезентаційного жанру, в якому перед вели газети, для оперативного інформування про пов’язані з переписом події краще надавалися електронні медії. Протягом десяти днів проведення акції провідні телеканали по кілька разів уміщували в новинах сюжети про неї, тоді як більшість газет, повідомивши про початок перепису, не згадували про нього аж до часу оприлюднення результатів. Основна думка повідомлень полягала в тому, що перепис відбувається нормально, хоч і є деякі очікувані проблеми, як-от небажання частини громадян пускати обліковців у квартири. Наприклад, у сюжеті каналу «1+1» ідилічний опис відповідальности й злагоди доповнювався нагадуванням, що за відмову її підтримувати чекає покарання: Перепис у цій київській лікарні почався напрочуд спокійно і навіть урочисто. Ще не натренованим обліковцям хворі відповідали старанно, по кілька разів повторюючи дані про себе. Дітям перепис був взагалі у забавку. Олена у восьмому класі, проте відповідала зразу, довго не думаючи. Щоправда, перепишуть не всіх, цього малюка мама покинула у лікарні півроку тому. Усіх даних про дитину у лікарів немає. На усі запитання, навіть такі делікатні, як сімейний стан чи основні джерела існування, люди відповідали охоче. Загалом, під час перепису дешевше збрехати, ніж відмовитися відповідати взагалі. За таке можуть оштрафувати30. (6–2) Випадки порушення нормального перебігу процесу давали журналістам нагоду замінити чи доповнити інформувально-роз’яснювальний жанр інформувальнорозважальним. Якщо в анонсах події вони могли розважити авдиторію хіба що розповідями про незвичайні сторінки історії переписів і про плани статистиків щодо переписування «проблемних категорій», як-от бездомні чи міґранти, то в повідомленнях про перебіг акції вони зосередилися на спробах ок­ремих осіб використати її задля власних потреб. Звичний матеріял для таких повідомлень давала міліційна хроніка, на підставі якої таблоїд міг, приміром, розповісти читачам, що «[п]ро­ никнувши в квартиру під виглядом обліковця, який проводить перепис населення, грабіжник забрав у господині гроші та телевізор»31. Проте головними порушниками нормальности були в цьому дискурсі не грабіжники й тим паче не ті, хто відмовлявся відповідати на запитання перепису. Як ішлося в матеріялі каналу «Інтер», проблема постала там, де організатори перепису її не очікували: 380 (6–3) 6. Влада/знання/мова: перепис населення Тренуючися заповнювати анкети, обліковці й подумати не могли, що опиняться в центрі скандалу. Звісно, вони були готові до того, що не всі мешканці захочуть упустити до квартири незнайомців. На цей рахунок одержали відповідні інструкції. Але рекомендацій на випадок політичного скандалу ніхто не давав. А да­ ремно32. Таке представлення розташовувало політиків, які намагалися вплинути на перебіг перепису, на одному рівні ненормальности зі злочинцями, що перешкоджали йому в інший спосіб. Згадувана вище спроба «Просвіти» та «Руського блоку» захистити інтереси груп, представниками яких вони себе вважали, була для центристських медій (як і для режиму, що його позицію вони відбивали) так само нелеґітимною. Це свідчить не лише про те, що перепис вони вважали справою держави та науки, куди не має втручатися політика, але й що діяльність політиків (у принципі всіх, але найперше – опозиційних, бо у владних вони бачать головно державних діячів) розглядали як перешкоду нормальному життю держави та громадян. У цитованому сюжеті «1+1» намір керівників «Просвіти» звернутися до парламенту й міжнародних організацій із вимогою не визнавати чинности переписних даних про «рідну» та «іншу» мови протиставлено і відповідальній роботі обліковців, і готовності населення їм сприяти: «Натомість товариство “Просвіта” заявило...»33. Ненормальність позиції протестантів матеріяли обох каналів творили, крім її структурного протиставлення позиції тих, кого зображено як нормальних, кількома іншими засобами. По-перше, кваліфікацією протесту як скандалу (що мала також виправдати журналістський інтерес до нього). Уривок (6–3) добре показує: скандалом названо те, що вчинили політики, а не обліковці/Держкомстат, для яких воно стало непередбаченим випадком. Скандальним, варто зазначити, телевізійники вважали не лише намір «Просвіти» домагатися визнання результатів перепису нечинними, а й заклик «Руського блоку» до членів «своєї» групи ствердити їхню справжню, на переконання членів організації, ідентичність (у сюжеті «1+1», де вжито цього окреслення, навіть не згадувалося про інший, конфронтаційніший заклик: не вказувати знання української мови)34. По-друге, арґументи обох організацій, навіть коли їхнім речникам надано змогу самим їх висловити, спростовано й зделеґітимовано вустами керівника Держкомстату, з яким журналіст/канал явно солідаризувався, як-от у матеріялі «Інтеру»: (6–4) Олександр Свистунов, керівник «Руського блоку», голова Російського руху України: «Ми вважаємо, що коли людина говорить по-російському, думає по-російському, вона повинна сказати, не турбуючись про те, які в неї будуть наслідки [...]». Втім, про інтереси етнічних росіян і тих, хто розмовляє російською, чомусь згадали тільки за чотири місяці до виборів. Олександр Осауленко, голова Державного комітету статистики: «“Русский блок” якраз під час обговорення програми перепису активності взагалі ніякої не проявляв, позицію не висловлював...»35 6.3. Дискурс щодо події перепису: держава переписує громадян 381 Аби запевнити бажане тлумачення, наприкінці сюжету Осауленкові надано змогу чітко назвати протести акціями «на підтримання свого політичного іміджу», а журналіст прихильно зазначив, що «в Держкомстаті всі ці суперечки сприймають філософськи»36. Таке «філософське» – зверхнє й часом навіть насмішкувате – ставлення до діяльности опозиції було в ті часи вельми характерним для центристських медій, які за його допомоги марґіналізували опонентів режиму Кучми. Одним із виявів такого ставлення до тих, хто не міг (влада не дозволила б) цим газетам і каналам нічого зробити, була більш чи менш відверта іронія – ще один засіб творення ненормальности чи пак своєрідної збоченої нормальности цієї категорії осібxxiii. В сюжеті «Інтера» підставою для іронії є, зокрема, одночасність і протилежність закликів і закидів двох організацій, що дає авторові добру нагоду розташувати їх на протилежних краях політичного спектра. Коли «Руський блок» закликав записуватися росіянами, то «зрозуміло, українські націоналісти в боргу не залишилися»; своєю чергою, «заяви “просвітян” знайшли найжвавіший відгук у серцях російських націоналістів»38. Кваліфікація обох сторін як націоналістів (щодо захисників росіян вона в українських медіях уживається нечасто) посилювала їхній непривабливий образ – водночас націоналізм/етніцизм, що лежав в основі переписних запитань і дозволених відповідей, залишався невидимимxxiv. Описаний спосіб представляти перепис до та під час його проведення був характерний для переважної більшости не лише загальноукраїнських, а й реґіональних друкованих і електрон­них медій різних частин країни. Вони не ставили під сумнів ані важливість акції, ані владу держави та її статистиків провести її на свій розсуд. Навіть ті з них, що не бажали критикувати протестантів, припускаючи прихильне ставлення до їхньої (одного з двох «таборів») позиції серед великої частини своїх читачів/глядачів, здебільшого уникали й солідаризувалися з тією позицією. Скажімо, львівська газета «Високий замок», хоч за десять днів проведення перепису повідомляла про нього аж чотири рази, так і не згадала закидів «Просвіти». Зате розповіла, подавши його як курйозну пригоду, про випадок, коли в одній із квартир Львова «обурені патріоти» (в контексті курйозу цей вислів звучав дещо іронічно) закрили двері перед обліков­цями, які звернулися російською мовою, й залагоджувати конфлікт мусив міліційний патруль39. Втім, деякі видання, що явно підтримували справу захисту однієї з мовноетнічних груп і/або орієнтувалися на інтеліґенцію, яку проблеми мови й культури цікавили більше, ніж решту читачів, писали про перепис частіше й докладніше «1+1», хоч утримувався від одвертої іронії, в одному з сюжетів окреслив цю збочену нормальність так: «Всеукраїнським переписом населення не могли не скористатись політики»37. Йшлося про крок, нормальний для цих людей, відповідний їхній гаданій суті: так само для злочинців було нормально не проґавити зручної нагоди поживитися. xxiv Пор. прим. iiі на початку цього розділу. xxiii 382 6. Влада/знання/мова: перепис населення і, замість іронізувати з приводу протиборних спроб поставити його нормальність під сумнів, солідаризувалися з однією з них. Приміром, видавана в Сімферополі «Крымская правда» ще за кілька місяців до перепису розмірковувала про те, чого росіянам варто від нього очікувати40, а під час акції закликала своїх читачів: «Будьмо пильними», – що мало виявлятися передусім у відповідях на запитання про етнічність і мову41. З іншого боку, львівський «Поступ», що позиціював себе як якісне ліберальне видання, у виразному контрасті до напівтаблоїдного «Високого замку» зосередився не на курйозах і не на змалюванні нелегкої праці обліковців, а на пов’язаних із переписом проблемах. Докладному й прихильно-нейтральному викладові позиції «Просвіти» в одному з текстів передувала розповідь про міліційну перевірку переписних відділів, під час якої «з’ясувалося, що окремі обліковці неправильно заповнюють окремі графи переписного листа, дехто ж узагалі проводить політичну агітацію». Це об’єктивоване посиланням на міліційного чиновника з’ясування надавало об’єктивности й твердженням керівників «Просвіти», надто з огляду на категоричність заголовка й підзаголовка тексту: (6–5) Нас рахують неправильно «Теперішній перепис – стара передвиборна кампанія президента»42 Лапки в підзаголовку, що переказує наведену в тексті думку голови «Просвіти» Павла Мовчана (той пов’язав формулювання мовних запитань із наміром Кучми таки домогтися підви­щення статусу російської мови), не створюють достатньої дистанції між позицією товариства та газети, особливо в поєднанні з заголовком, де видання висловлює власну думку. Тим паче, що залапкованої фрази не супроводжує посилання на її автора, на відміну від заголовків статтей чи інтерв’ю багатьох українських газет. Серед загальноукраїнських газет найпомітнішим винятком з описаного правила став «День», який, попри тодішню залежність від СДПУ(о), що визначала настанови щодо виконавчої влади (переважно позитивну) та націонал-демократичних партій (переважно неґативну), як і раніше орієнтувався радше на інтеліґенцію, передусім україномовну, заохочував дискусії та листи читачів і надавав великої уваги питанням (української) мови, етнічних стосунків, культури й історії. Тому газета не обмежилася стандартним анонсуванням перепису, а в кількох матеріялах і, що не менш важливо, з посиланням на думки політиків і експертів, обговорила можливе використання результатів із політичною метою, їхню достовірність за умов небажання частини громадян повідомляти деяку інформацію та, нарешті, демографічну ситуацію, яку вони мають показати43. Так само й під час перепису «День» писав головно не про кримінальну чи суто облікову, а про політичну активність, пов’язану з ним, і не намагався зберегти рівну дистанцію від обох протиборних таборів. Зокрема, газета докладно писала про намагання російських організацій Криму спонукати мешканців півострова записуватися росіянами, спростовувала їхні арґументи й повідомляла про намір 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 383 їхніх опонентів зажадати від влади не визнавати «дані перепису про національний склад населення, оскільки їх буде свідомо спотворено»44. А за кілька днів після закінчення акції рішуче виступила проти наміру (як можна зрозуміти з тексту, не лише статистиків, але й держави та суспільства) «“переписати” й забути», доводячи, що через непрофесійність і/або упередженість кримських обліковців принаймні про етнічне походження та мовні ознаки «ми так і не будемо мати точних даних». До журналістського матеріялу додано витяг із листа президентові від керівників «Просвіти», позиція яких, таким чином, поставала гідною не іронії, а поваги (відповідно, їхні опоненти викликали обурення)45. Та й у кількох опублікованих згодом листах читачів пропонувалося вважати нечинними – вже в масштабах усієї України – дані щодо мовних ознак, з огляду на некоректність переписних запитань46. Утім, після оприлюднення результатів перепису – які виявилися, на думку захисників етнічно й мовно українського населення, досить сприятливими для нього – «День» та інші заанґажовані по боці тих захисників видання «забули» про свої раніші закиди та сумніви. Разом із рештою друкованих й електронних медій (за винятком кількох тих, що рішуче захищали інтереси росіян/російськомовців, яким буцімто було завдано шкоди), вони сприйняли результати як неспростовне знання про об’єктивну реальність, посприявши таким чином безальтернативності цього сприйняття в суспільстві. 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 6.4.1. Нецікаве знання – непомітна влада Дискурс щодо результатів перепису продовжив і посилив тенденцію утверджування влади статистики як галузі пізнання та як державної служби (що означало також владу держави) продукувати об’єктивне й тому незаперечне, обов’язкове для всіх знання про суспільство. В цьому утверджуванні медії ще повніше й ефективніше використовували засіб, що був характерний і для дискурсу щодо події перепису: буцімто безстороннє інформування, яке відбивало непроблематизоване прийняття. Цього разу використання полегшувала та обставина, що йшлося не про подію, в якій мусили бути учасники з власними інтересами, а про знання, джерело та спосіб одержання якого легко було вилучити з розгляду. Тож влада здобувати й накидати таке «чисте» знання стала ще непомітнішою та неуникнішою. На відміну від планованого чи здійснюваного проведення перепису, оприлюднення його результатів не стало для більшости медій важливою подією чи бодай інформаційним приводом. В інформації статистиків журналісти не побачили нагоди ні відкрити своїм читачам або глядачам приховану істину про стан (тим паче, з огляду на панівний об’єктивістський погляд, про вибір) українського суспільства, ні повідомити їм чергову сенсацію. Тому багато видань – зокрема й деякі з тих, 384 6. Влада/знання/мова: перепис населення що писали про наближення та проведення перепису досить докладно, – зіґнорувало результати взагалі. Основна частина друкованих і електронних медій обмежилася викладом, більш чи менш коротким і сухим, повідомлень Держкомстату про «попередні» та «уточнені» дані перепису, розповсюджених відповідно наприкінці травня та наприкінці грудня 2002 року. Деякі медії повідомили також про результати щодо окремих частин України: загальнонаціональні видання найбільше цікавив досить відмінний від решти країни Крим, а реґіональні й місцеві – своя область, місто, район. Посилання на окремих чиновників Держкомстату в центрі та реґіонах (головно тих, які скликали спеціяльні прес-конференції) зустрічалося в дуже небагатьох медійних матеріялахxxv. У деяких текстах лише мимохідь згадано, що джерелом передаваної інформації є Держкомстат чи відповідне обласне управління статистики. А в більшості випадків указано тільки статус цієї інформації – як щойно оприлюднених результатів перепису або навіть просто як офіційного знання: «За оприлюдненими нещодавно попередніми даними Всеукраїнського перепису населення...»48; «В перший день нового року стало офіційно відомо, що...»49. Як сказано в 1.5.5, оминання суб’єкта дії зазвичай означає, що його вважають очевидним і/або неважливим порівняно з самою дією (підстав припускати іншу причину – свідоме замовчування – в цьому випадку немає). Тому такий спосіб представлення сприяв утвердженню/підтриманню не тільки й не стільки репутації Держкомстату як авторитетної, владної установи, що продукує суспільно важливе знання (а не, скажімо, виконує замовлення влади на вигідну їй фальсифікацію), скільки статусу повідомлюваних результатів як об’єктивної, незаперечної інформаціїxxvi50. Саме ця гадана незаперечність і робила результати перепису нецікавими, не вартими тривалої уваги журналістів і читачів: це був просто факт, що його належало взяти до уваги. Крім одноразового, доволі стислого та безособового повідомлення результатів, цей статус творили й інші елементи розглядуваного дискурсу. Поперше, ще активніше, ніж у дискурсі щодо переписної акції – майже в усіх реченнях усіх газетних і телевізійних текстів – уживано категоричної модальности дієслів, що тепер стосувалися не доконаних чи планованих дій різних акторів, а стану суспільства, щодо якого журналісти разом зі статистиками дозволяли таку саму категоричність. Медії або твердили, наприклад, що, «[з]а повідомленням Луганського обЗа місяць після появи аналізованих тут текстів кілька телеканалів і газет знову повідомили про результати перепису, цього разу персоніфікувавши їх джерело в прес-конференції голови Держкомітету з питань національностей і міґрації Геннадія Москаля47. Можна було б гадати, що журналісти вважали заяви чиновників цього відомства не такими об’єктивними, як Держкомстату, – але той факт, що пізніші повідомлення взагалі не згадували про раніші, вказує на ймовірнішу причину: кричущий, але цілком характерний для українських медій непрофесіоналізм. xxvi Одним із рідкісних випадків проблематизації вірогідности результатів перепису було наголошення в «Поступі» – аж у двох матеріялах – розбіжности між цими результатами та даними поточного обліку населення50. Інші аналізовані видання на цю розбіжність не звернули уваги взагалі. xxv 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 385 ласного управління статистики, на момент проведення перепису, тобто на 5 грудня 2001 року, на Луганщині мешкало 1 млн. 373 тис. 300 жінок і 1 млн. 172 тис. 800 чоловіків», або, без посилання на джерело й на час підрахунку, що «53,9% населення Луганської області – жінки, 46,1% – чоловіки»51. В першому випадку вказування вповноваженого джерела натякало на точність і, отже, об’єктивність вимірювання, а відсутність посилання у фразах другого типу означала претензію на позачасову (точніше, до наступного перепису) чинність повідомлюваного знанняxxvii. По-друге, медії не проблематизували не лише вірогідности результатів, а й способу їх представлення в звітах Держкомстату, приміром, переліку показників, що ввійшли до попередніх, найраніше оприлюднених результатів, чи відмови від публікації даних про володіння українською та «іншою» мовами. Журналісти не поцікавилися причиною невідповідности між переписним запитанням про «етнічне походження» й представленням результатів щодо «національного складу» – як не поставили під сумнів жодних інших уживаних у звітах Держкомстату формулювань. Одностайне непроблематизоване вживання в медіях звичних формулювань щодо різних характеристик населення та суспільства зробило вагомий внесок у підтримання відповідного панівному знанню способу мовлення про ці характеристики й, отже, вкоріненого способу думання про них, що є частиною здорового глузду переважної більшости членів суспільства. Скажімо, вживання в більшості текстів фрази про те, що в Україні живуть «представники 130 національностей і народностей», підтримувало успадковане від радянських часів уявлення про багатонаціональність населенняxxviii. Це почасти перекреслювало творене в інших дискурсах уявлення про існування/творення в незалежній Україні єдиної нації всіх громадян – а почасти співіснувало з ним, сприяючи амбівалентності етнічних ідентифікацій та ідеологічних орієнтацій. Таким чином, медійні представлення відповідали загальній спрямованості центристського дискурсу з етнічних проблем на нормалізацію такої амбівалентности [Кулик 2003а: 236–239]). По-третє, журналісти не просили експертів коментувати результати перепису й не коментували їх самі (всього в кількох газетах з’явилися виразно коментарні матеріяли, і далі я спинюся на них докладніше). Це, гадаю, відбивало припущення не Звісно, такі фрази писано в розрахунку на те, що читачі спиратимуться на конвенції щодо способу медійного представляння інформації та способу добування переписного знання. Але читачі, напевне, оперували також конвенцією, згідно з якою здобуте знання було чинним і поза часовими межами проведення переписів. xxviii Водночас імплікованого цією формулою уявлення про наявність двох неоднакових за рівнем розвитку й обсягом прав класів етнічних груп, що суперечило вкоріненій ідеї про рівність людей і народів, не поділяли, здається, ні журналісти, ні самі статистики. Вживання «двочленної» формули було, на мою думку, головно виявом мовленнєвої інерції, до того ж у деяких текстах натомість ішлося про «представників» (ось це слово було безальтернативним) 130 «національностей», «народностей і національностей», «народностей» або «націй та народів»52. xxvii 386 6. Влада/знання/мова: перепис населення тільки про безперечність, але й про зрозумілість, очевидність результатів, а отже, неважливість для загалу небезперечних і неочевидних аспектів, про які, згідно з цим припущенням, мають думати лише фахівці. Прикметно, що коментарів більшість медій не просила не лише в науковців, але й у політиків, зокрема й тих, що під час проведення перепису ставили під сумнів чинність його майбутніх результатів. Про їхні раніші протести журналісти не згадували, а нинішні оцінки результатів уважали неважливими. Тобто медії не пов’язували чинність результатів зі ставленням до них різних суспільних груп, як, мабуть, пов’язували б леґітимність певного політичного кроку: знання не мало залежати від того, як до нього ставляться. Представлення оцінок політиків після, поряд чи навіть замість позірно нейтрального представлення результатів можна було зустріти тільки в явно небезсторонніх виданнях, та й то з переважно «російськомовного» табору, бо україномовний, як уже згадано, результатами був назагал задоволений. По-четверте, як і багато інших дискурсів, медійний після оприлюднення результатів останнього перепису почав рутинно посилатися на них як на загальновідоме чи принаймні загальновизнане знання про суспільство, ще й таким чином потверджуючи цей статус. Останній чинник діяв навіть у «партійних» виданнях: піддавши результати критиці, згодом вони оперували ними як об’єктивними. Втім, це вже виходить поза межі розглядуваної практики. 6.4.2. Нормальність звична й екзотична Оскільки медійні тексти (за винятком коментарних) переповідали, більш чи менш повно й наближено до ориґіналу, звіти Держкомстату, то про ідеологічні уявлення й дискурсивні стратегії журналістів/редакторів можна судити – крім самого факту непроблематизованого переповідання, вплив якого я щойно розглядав, – із їхніх відхилень від букви тих звітів. Можна припустити, що відхилення були зумовлені прагненням наголосити найцікавіші й/або найважливіші результати, з одного боку, та зробити їх представлення жвавішим, привабливішим для авдиторії, з другого. Перший чинник найбільше позначився на згадуванні одних даних і нехтуванні інших, порядку представлення згадуваного та заголовках, у яких зазвичай названо найважливіше/найцікавіше. Що ж до засобів пожвавлення, то варто звернути увагу передусім на слова, яких автори вживали задля спрощення й урізноманітнення статистичних формулювань і в яких таким чином виявляли своє ставлення до повідомлюваної інформації. Всі ці засоби вказують на сприйняття певних результатів як сенсаційних чи, навпаки, цілком нормальних, тож їх аналіз дає добру нагоду описати уявлення про нормальність. Попередні результати перепису, що містили загальну чисельність населення в країні, областях і окремих містах та його розподіл на міське й сільське та на чоловіків і жінок, медії зазвичай викладали майже повністю. Варіяції тут стосувалися лише наголосу на одному з названих показників. Наприклад, «Високий замок» наголосив диспропорцію між статями (зіґнорувавши, як і багато інших медій, тверджен- 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 387 ня статистиків про її поступове зменшення протягом десятиліть, що минули від часу Другої світової війни, яка й була її головною причиною53). Понад половину його короткого матеріялу присвячено представленню та коментуванню цієї диспропорції: власну оцінку «показник, який не додає оптимізму», авторка підперла авторитетом «думки психологів» (як звичайно в таких випадках, неназваних). Важливість цього результату підкреслювало також посилання на нього водночас і в підзаголовку, і в заголовку54. Натомість інша львівська газета аналізованого корпусу – «Поступ» – про статевий розподіл не згадувала взагалі55. Луганська «Курьер», окрім статевої диспропорції56, наголошувала також співвідношення між міським і сільським населенням, важливість якого відбито рейтинґом зурбанізованости реґіонів України. Позаяк про пов’язані з урбанізацією проблеми в тексті не йшлося, а далі наведено рейтинґ найнаселеніших областей (в обох рейтинґах Луганщина посідала одне з перших місць)57, то перевага міщан виглядала настільки ж позитивною, як і висока чисельність населення загалом. У багатьох повідомленнях (передусім у тих медіях, які не ставлять за головну мету розважати авдиторію) наголошено не той чи інший розподіл населення, а зменшення його загальної чисельности. Це відбивають і заголовки, де про нього сказано тоном або позірно нейтральної констатації («Нас стає дедалі менше»58), яку могли, в принципі, сприймати як визнання нормальности цієї зміни, або відверто неґативного оцінювання й неявного звинувачення («Втрати як на війні»59). Вибір залежав від ступеня популізму видання та його ставлення до держави, на яку популістський дискурс – передусім опозиційний, бо провладний волів її відверто не критикувати – беззастережно покладав відповідальність за «втрати» (про метафоричний зміст цього окреслення див. далі). Проте констатація з елементами нормалізації безперечно переважала: причинами зменшення населення цікавилися автори дуже небагатьох матеріялів (найвиразніші з них я розгляну пізніше), натомість у деяких текстах не згадано навіть самого цього результату, тобто вказано лише поточну чисельність, але не її співвідношення з попередньою. Журналісти могли вважати, що зменшення чисельности населення не є для їхньої авдиторії несподіванкою, адже його засвідчували періодично оприлюднювані дані поточного обліку народжень, смертей і міґрацій, і про причини цього явища в медіях уже говорилося. Інша, ймовірніша можливість полягає в тому, що вони не хотіли сприяти (опозиційним) політикам, котрі, як передбачалося в деяких текстах ще напередодні перепису, прагнули скористатися цим приводом задля критики влади й обіцянок радикальних змін60. Хоч би як там було, медії не тільки підтримали державу й ухилилися від виконання обов’язку обговорення важливих суспільних процесів (до чого результати перепису, сприймані як об’єктивне й точне знання про ті процеси, давали добру нагоду), але й представили однозначно неґативно оцінюваний у суспільстві (зокрема й у присвячених йому медійних текстах) «факт» як нормальний – не вартий негайних дій чи навіть ґрунтовного аналізу. Те саме можна сказати й про пізніше представлення уточнених результатів перепису. 388 6. Влада/знання/мова: перепис населення У звіті про ці результати було більше показників, а отже, й можливостей варіювати їх представлення. Найцікавішим із напрямків варіювання я вважаю місце внесених до звіту мовно-етнічних даних у повідомленнях медій. Якщо в деяких текстах цих даних не згадано взагалі61 (або сказано лише про наявність «130 національностей і народностей»62), то в інших їх поставлено на чільне місце в тексті й/ або винесено в заголовок. Приміром, автор статті в «Поступі» докладно обговорював ці дані на самому початку, до викладу (набагато стислішого) результатів щодо розподілу за іншими категоріями й навіть до згадки про повсюдне зниження загальної чисельности населення – що в багатьох інших текстах було, як і в представленні попередніх результатів, найголовнішою інформацією. На важливість мовноетнічних показників указували також наведені в статті своєрідні рейтинґи (чи радше їхні горішні рядки) за цими показниками63. Йшлося, зокрема, про «найбільш “українські” області» – ця формула є звичною для націонал-демократичного й, ширше, націоналістичного дискурсу, де змішування територіяльно-громадянської та етнічної ідентифікацій є одним із засобів представлення етнічної однорідности суспільства як бажаної норми [Кулик 2003а: 229]. Лапки, яких у виразно ідеологічних текстах зазвичай немає, в статті «Поступу» творили певну дистанцію – але, гадаю, це було радше обережне засвоєння, ніж беззастережне іншування. Так само виділення «найбільш українізованих» і «найбільш русифікованих» із-поміж різних «національностей» відбивало уявлення, що найнормальнішою мовною ідентифікацією індивіда є та, яка збігається з етнічною (на це уявлення, нагадаю, спирався в своїх звітах і Держкомстат). У повідомленні іншої прихильної до націонал-демократичних позицій газети – «України молодої» – важливість мовно-етнічних проблем наголошено подібною до «поступівської» структурою подання результатів, а також підзаголовком, що так само припускав нормальність збігу мовної та етнічної ідентичностей. Поширена в українських газетах «здивувальна» трикрапка вказувала на ненормальність (значного) відхилення першої ідентифікації від другої: (6–6) Нас лише 48 мільйонів Число росіян в Україні скоротилося вчетверо, зате кожен десятий етнічний українець вважає «рідною» ... російську мову64 В тексті статті для опису цієї ненормальности відведено окремий абзац, де відхилення скваліфіковано як «факт русифікації українців» і з нього зроблено буцімто очевидний – спертий на статистику, а не на ідеологію – висновок: (6–7) То яка ж, цікаво, братня слов’янська мова в Україні «придушує» авторитетом іншу? Аж ніяк не українська, констатує статистика. Втім, представлення виявленого переписом стану суспільства як ненормального було радше винятком. Більшість медій, непроблематизовано представляючи результати, таким чином їх нормалізували – що відбивалося й у заголовках, де пові- Іл. VI. Перша сторінка газети «День» за 7.02.2003. Навіть «якісне» видання просто переказало викладені на прес-конференції голови Держкомнацу результати перепису щодо чисельности етнічних груп – не лише не навівши жодних коментарів, а й не зауваживши, що понад місяць тому ці результати вже повідомив Держкомстат 390 6. Влада/знання/мова: перепис населення домлювано найважливіше з-поміж нормального. Це стосувалося й змін проти даних попереднього перепису, що в таких заголовках (і текстах) виглядали як суто статистичні, не пов’язані з несприятливими суспільними процесами і долями конкретних людей: «Нас 48 мільйонів з гаком»xxix; «Населення Криму скоротилося, але стало освіченішим»65. З мовно-етнічних змін журналісти вважали нормальним насамперед зростання частки громадян, що вважають себе українцями. В заголовках це могло наголошуватися риторичним поєднанням однокорінних слів, що позначали відповідні одне одному (згідно з уявленнями «банального націоналізму») поняття: «В Україні побільшало українців»66. Але за­головки утверджували нормальність цього результату й тоді, коли представляли його без риторики: «Від 1989 року чисельність українців у нашій країні збільшилася»67. Цікаво, що в обох випадках ця тавтологічна нормальність національної держави, де абсолютно переважає титуль­ на нація, співіснувала з так само стверджуваною та не проблематизованою в тексті нормальніс­тю радянського «інтернаціоналізму», в якій «[н]а території нашої держави живуть представники 130 національностей і народностей». Іще одну, суто громадянську, байдужу до етнокультурних поділів нормальність репрезентувало інклюзивне «ми», вживане в усьому переписному дискур­сі, зокрема й у багатьох цитованих уривках (особливо чітко демонструє його варійована в різних заголовках фраза «Нас 48 мільйонів»). Таке співіснування відбивало амбівалентність етнополітичних орієнтацій журналістів і сприяло амбівалентному наставленню їхніх читачів і глядачів. Так само нормальним виглядало в переважній більшості медійних текстів і зменшення чисельности росіян, про яке автори або не згадували взагалі, або згадували мимохідь. Зазвичай дані про другу за чисельністю групу подавано зразу після відповідних даних про першу, проте навіть коли в обох випадках указано не тільки абсолютні й відсоткові показники, а й зміни проти 1989 року, журналісти не пов’язували між собою цих змін і не ставили питання про те, що ж їх спричинило. Не ставили навіть тоді, коли визнавали важливість або цікавість цього результату винесенням його в заголовок, як-от у короткому повідомленні київської газети «Столиця», що мало назву «Чверть росіян кудись поділися»68. Небажання з’ясовувати, куди, ставило цю новину в розряд не важливих, а цікавих, порівнянних із незвичайною пригодою чи природним катаклізмом – попри те, що здоровий глузд не вважає зникнення мільйонів людей настільки ж імовірним, а успадковане від радянських часів уявлення про об’єктивність і незмінність «національности» надавало «зникненню» не лише метафоричного, а й буквального змісту. Запитань не ставив і автор набагато Варто зауважити, що це формулювання, як і наведений у (6–6) заголовок з «України молодої», містить інтертекстуальний перегук із фразою-гаслом «Нас 52 мільйони», що в другій половині 90-х увійшла в публічний дискурс завдяки її використанню в рекламі каналу «1+1». Незалежно від намірів авторів, перегук підважував нормальність стверджуваного «факту», оскільки патос ориґінального гасла полягав, зокрема, в гордості за велику – чисельно й не тільки – націю. xxix 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 391 докладнішої статті в «Поступі» – навіть після того, як визнавав цей результат принаймні не зовсім звичайним і пов’язаним не з загадковим переміщенням мільйонів людей, а з їхнім самоокресленням: Найбільш несподіваним результатом перепису стало зменшення чисельності росіян в Україні. Напередодні перепису фахівці припускали, що кількість громадян України, що визнають себе росіянами, зменшиться. Але ніхто не припускав, що аж настільки!69 (6–8) Та й «УМ» до цієї нормальної для себе зміни поставилася цілком інакше, ніж до ненормальної «русифікації українців». Зауваживши невідповідність між відсотковими показниками зростання чисельности українців та їхньої частки в усьому населенні, вона збула цей гаданий парадокс словом «цікаво», а наступне речення про зміни іншій групі відкрила нейтральним сполучником: «При цьому чисельність росіян різко зменшилася...»70, – не цікавлячись, чи пов’язує ці два результати причинно-наслідковий зв’язок бодай у суто статистичному сенсі, не кажучи вже про якісь суспільні процеси на кшталт «придушення», що його вона побачила в мовній ділянціxxx. Протилежну стратегію обрала «Крымская правда»: не бажаючи нормалізувати неприйнятні для неї етнічні й мовні показники, вона в першому повідомленні про результати перепису не згадала цих – безперечно важливих для багатьох її читачів – показників узагалі71, а назвала їх щойно в другому тексті, присвяченому представленню позиції захисників росіян/російськомовців72. Ті рішуче заперечили вірогідність офіційних даних, пояснивши їх упередженістю організаторів перепису й загальною антиросійською спрямованістю державної політикиxxxi. Неадекватність медійної інтерпретації зменшення чисельности росіян особливо добре видно в порівнянні зі ставленням до іншого згаданого в деяких текстах результату: бажання окремих людей ідентифікувати себе як скитів, малайців, креолів та членів інших спільнот, не внесених до офіційного переліку «національностей і народностей». Цей результат таки дав медіям нагоду написати про перепис щось сенсаційне, тож деякі з них навіть винесли його в заголовки своїх повідомленьxxxii. Навіть та особа (мабуть, редактор), що винесла зменшення чисельности росіян у підзаголовок і через неуважність різко спотворила його масштаби (замість «на чверть» стало «вчетверо»; див. 6–6), не побачила потреби пояснити цей результат докладніше. xxxi Можна припустити, що первісне непроблематизоване представлення (частини) результатів, посилене таким самим представленням в інших медіях, підважило вірогідність подальшої проблематизації. Втім, годі сказати, який з апріорі чинних для читачів цієї газети описів суспільної реальности переважив: української держави як ворожої до росіян чи перепису як об’єктивного відбиття реальности. В принципі можливо й те, що всі показники, крім мовно-етнічних, вони сприйняли як об’єктивні. xxxii Водночас журналісти відмовилися побачити сенсацію в самоокресленні набагато більшої кількости людей як русинів, хоч цієї групи теж не було в офіційному переліку. Тим паче вони не витлумачили це як проблему: неадекватности переліку й, ширше, ставлення держави до етнокультурних потреб громадян. xxx 392 6. Влада/знання/мова: перепис населення Найцікавіше, однак, що вони – услід за статистиками, які про цей результат повідомили, – побачили в ньому більше, ніж курйозну крайність самовизначення громадян, яка мала б або продемонструвати суб’єктивність будь-яких переписних ідентифікацій, або принаймні потвердити об’єктивність санкційованих, на відміну від фіктивности інших. Вкорінене переконання, що виявлені на переписі ідентифікації означають існування відповідних етнічних груп, спонукало так само тлумачити й екзотичні самоокреслення, хоч би якими сумнівними вони здавалися здоровому глуздові. Тому, наприклад, автор статті в газеті «Факты и комментарии», заанонсувавши розповідь про «курйозні й анекдотичні випадки», які, поряд із «цікавими та нерідко сенсаційними даними», принесло проведення перепису в Криму, і розповівши для початку веселу історію про невдалу спробу одного мешканця Росії під час тамтешнього перепису записатися половцем, далі перейшов до серйозного викладу наявної інформації про незвичайний феномен. У несподіваних результатах він побачив не вигадки ексцентричних респондентів, а «досить рідкісні» національності, «виявлені» переписом. Саме так тлумачила їх керівниця кримського управління статистики – і журналіст навіть у цьому випадку виклав її заяву без коментарів, тобто не поставив слушности її підходу під сумнів: (6–9) ... Валентина Колесник оголосила, що тепер наука з’ясовуватиме, що це за національності, яке їхнє етнічне коріння та чи є вони взагалі. Втім, за її словами, можливо, що деякі з названих національностей – плоди фантазій респондентів. Плодами фантазій, зауважу, могли бути тільки ті національності, назви яких «науці» ще не відомі. Натомість відомі автор (може, теж зі слів п. Колесник) представив читачеві, не сумніваючися, знову-таки, в доречності цього знання, тобто в існуванні зв’язку між, скажімо, «етнічною спільнотою з острова Маврикій в Індійському океані» та переписним самоокресленням одного чи кількох кримських мешканців як маврикійців73. У кожному разі, прикметно, що статистики збиралися з’ясовувати причину «появи» в Україні кількохсот «представників» не зареєстрованих тут досі «національностей», але не «зникнення» кількох мільйонів людей, що раніше були росіянами. Не менш прикметно, що журналісти не запитували про причини такого вибіркового інтересу. Власне, одна зі статтей – у журналі «Політика і культура» – явно ставила обидва результати на один рівень сенсаційности, вартої винесення в заголовок, але не пошуку причин чи тим паче винуватців: «В Україні народжуються скіфи і малайці та вироджуються росіяни»74. Ще одним елементом творення нормальности були слова, що їх автори вживали задля пож­вавлення викладу й, відхиляючись від ствердження фактів, виражали своє ставлення до них. У текстах, призначених повідомлювати результати, а не коментувати їх, журналісти від таких слів здебільшого утримувалися, вживаючи – нерідко, особливо в таблоїдах, на шкоду звичному розкутому стилеві видання – позірно нейтральної лексики без жодних епітетів і явно оцінкових вставних слів. Лише 6.4. Дискурс щодо результатів: об’єктивне знання про нормальну реальність 393 в рідкісних випадках повідомлення містили суто коментувальні словосполуки на кшталт уже цитованих «несподіваного результату» (див. 6–8) та «показника, який не додає оптимізму»75. Трохи частішими, проте все одно винятковими, були вставні сло­ва, що позначали статус представлюваного знання. Як я вже казав, безперечність цього знання не припускала жодних «можливо» чи «мабуть». Зате вона була сумісною зі словами, що підк­реслювали безальтернативність, такими як «звісно» або «зрозуміло» (чи амбівалентнішим «цікаво», що окреслювало повідомлюваний результат як нормальний, але не оцінювало його в термінах позитивного/неґативного та, ставлячи на рівень цікавого, неявно відмовляло йому важливости). Безальтернативним виглядало насамперед тавтологічне: що найбільшим з усіх міст країни є її столиця, а найбільшою етнічною групою – титульна76. Автор однієї статті в «Сегодня» дуже чітко задекларував підтримку тавтологічної нормальности національної дер­жави, прокоментувавши перевагу титульної групи і в етнічному, і в мовному розподілі: Як і слід було очікувати, більшість наших громадян назвалися українцями <...> З мовою в нас усе гаразд: більшість населення – україномовне, незважаючи на те, що тільки 85,8% громадян української національности розмовляють «рідною мовою». Найбільш вдячними серед осілих «іноземців» є, либонь, поляки, які вважають своєю мовою саме українську (62,7 %)77. (6–10) Уявлення про мовну асиміляцію як вияв удячности меншин до титульної нації та про членів меншин як чужинців (я вже казав, що лапки в таких випадках означають радше м’яку форму згоди з наведеним окресленням, аніж його відкидання) виразно демонструє нетолерантність нормальности, яку українські журналісти сповідують і вживлюють у свідомість читачів. Але я хочу звернути увагу й на менш виразно виявлену настанову. Відхилення від тавтологічної нормальности в переписних відповідях щодо «рідної мови» було для автора значущішим, більш вартим коментаря результатом, ніж та безперечно відома йому обставина, що справді розмовляють мовою, яку вони назвали рідною, далеко не всі самоназвані українці. Цей яскравий приклад пріоритету репрезентації нормальности над з’ясуванням масштабів відхилень від неї свідчить не лише про очікування щодо перепису, що їх цей автор поділяв із більшістю своїх колеґ та владою, а й про сприйняття відхилень як також нормальних, не вартих проблематизації в медіях та дій із боку держави. Це сприйняття стає очевидним, коли звернути увагу на те, що нормальність переважної ідентифікації з українською мовою утверджувалась у газеті, мовою якої видавці обрали російську, – і ані самого цього факту, ані явного переважання в масмедіях та багатьох інших практиках другої, буцімто менш нормальної в Україні мови над першою, найнормальнішою, автори абсолютної більшости медійних текстів навіть не згадували. Докладніше про амбівалентну мовну нормальність я говоритиму в розділі 7. 394 6. Влада/знання/мова: перепис населення 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори У небагатьох суто коментарних статтях оцінок було, звісно, непорівнянно більше – і саме тому вони мене менше цікавлять (хоч яким парадоксальним це може здатися читачам, що звикли до текстів з історії ідей, де автори зосереджуються саме на явно висловлених поглядах). Якщо на тлі одноманітности позірно нейтральних повідомлень я намагався виявити відмінності, то на тлі явних ідеологічних розбіжностей шукатиму перш за все невисловлених уявлень, що лежали в основі висловлених арґументів і були, як покаже подальший аналіз, дуже подібними навіть у речників протилежних ідеологічних орієнтацій. 6.5.1. Есенціялізм і його метафори Позаяк у коментарях ішлося головно про етнічні й мовні показники та про зменшення загальної чисельности населення, я зосереджуся на уявленні, котре вплинуло передусім на сприйняття цих результатів. Як зазначалося в 6.2.3, парадигмою сприйняття переписних категорій був есенціялізм, що в пострадянських країнах зберігає непорушні позиції в комплексі влади/знання й тому неминуче відбивається в медійних представленнях події та результатів перепису. Якщо йдеться про мовно-етнічні результати, то їх тлумачення великою мірою визначав етноцентризм/етніцизм. Хоча суспільну значущість етнічности в Україні підважують відмова держави від її фіксування в особових документах та поступове притлумлення етнокультурного виміру публічного дискурсу, саме уявлення про об’єктивне існування етнонаціональних груп зберігає статус наукового знання. Водночас етніцистична реїфікація поділу людства на біологічно й/або культурно визначені спільноти сприяє підтриманню расистських упереджень масової свідомости, що їх зорієнтовані на розважання медії не поборюють, а радше висловлюють і таким чином нормалізують. Звісно, в тлумаченні результатів перепису етніцистичні уявлення відігравали важливішу роль і набували виразніших виявів, одначе деякі невисловлені припущення є підстави кваліфікувати як расистські. Якщо в новинних текстах засвоєння журналістами есенціялістичних уявлень виявилося головно в непроблематизованому прийнятті акції перепису та змісту й способу представлення його результатів, то в коментарях есенціялізм був підґрунтям різних арґументів і вживаних у їх формулюванні лексичних і риторичних засобів, що відбивали ставлення авторів до самих результатів та процесів, яких вони стосувалися. Особливо промовистими були метафори, в яких виявлялося сприйняття переписних категорій, зокрема етнічних і мовних, та пов’язане з ними виділення й протиставлення «своїх» і «чужих». Оскільки метафори говорять про одні аспекти реальности в термінах інших, то ставлення до других переноситься на перші, а отже, культурно усталений зміст і ціннісний «знак» деяких підставових понять зумовлює відповідне сприйняття процесів, що їх описують за допомоги метафор. 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори 395 Як сказано в 1.5.4, сучасна теорія метафори вважає її не орнаментальним елементом мовлення, а сутнісним, притаманним не лише поетичному мовленню, а й науковому та повсякденному, ба більше, не лише мовленню, але й пов’язаному з ним мисленню. Дискурс щодо перепису добре ілюструє тезу про важливість і повсюдність метафори. Чимало з уживаних у ньому слів, що завдяки поширеності в різних мовних практиках виглядають вільними від будь-яких риторичних перенесень, насправді є метафорамиxxxiii. Приміром, про зміни чисельности всього населення й окремих його категорій часто-густо говорять як про «підвищення» чи «зниження», що відбиває метафоричне пов’язання більшого й вищого, котре є однією з підставових орієнтаційних метафор [Лакофф, Джонсон 1990: 404–406]. Мало того, у зв’язку з цими чисельностями говорять також про «зростання»xxxiv, що додає до вертикальної орієнтації опис змін абстрактних величин у термінах розвитку живих організмів, який супроводжується змінами в тому самому напрямку. Такі метафори, що описують події, ідеї, почуття тощо як предмети чи речовини, Лакоф і Джонсон називають онтологічними [там само: 407–412]. Подібність відбитих у метафорах підставових уявлень українських журналістів про переписні категорії та пов’язані з ними суспільні процеси я проаналізую головно на прикладі двох текстів, різко відмінних за способом представлення та авторською оцінкою цих процесів. Статтю Лесі Туровської в газеті «Правда Украины» (вона не є безпосереднім коментарем до результатів перепису, але використовує їх як об’єктивну інформацію про стан суспільства, котра потребує осмислення та реаґування) присвячено проблемі зменшення чисельности населення України, що його авторка не вагається назвати «вимиранням». Серед причин цієї проблеми Туровська беззастережно висуває на перше місце погіршення умов життя українських громадян, ступінь якого вона вважає таким само катастрофічнимxxxv: Причини різні. І головна з них така: за умов, за яких більшість із нас живе, жити просто не можна. Тому ми й вимираємо... За роки наджорстокої економічної кризи ми зазнали сили-силенної радикальних змін якости життя в гірший бік. Саме тому за нинішніх умов пересічний українець заледве зважується на одну, двох, а тим більше трьох дітей < ...>80. (6–11) xxxiii Нагадаю, що метафорами є також чимало слів/понять, уживаних в аналізі метафорично описуваних процесів, як-от щойно згадане «перенесення». xxxiv Український перепис 2001 року майже не давав підстав говорити про зростання, але щодо деяких категорій, як-от кримські татари чи особи з вищою освітою, це слово в кількох текстах таки вжито78. xxxv Виразним контрастом до катастрофізму Туровської є коментар Ольги Вітер у «Голосі України», теж присвя­чений зменшенню чисельности населення. Зокрема, низьку народжуваність авторка пов’язує не лише зі зниженням рівня життя, але й із підвищенням життєвих очікувань громадян, зокрема жінок, і відповідальности за народжуваних дітей. Відповідно, загальна оцінка явища докорінно відрізняється: «приводу для паніки немає, але й нехтувати складністю ситуації не варто»79. 396 6. Влада/знання/мова: перепис населення Наголошуючи катастрофічність, ненормальність цих змін, авторка, одначе, уникає покладати на будь-кого відповідальність за них. До того ж уживане в тексті інклюзивне «ми», за допомоги якого вона солідаризується з читачами (солідаризацію доповнює патетичне слово «браття [братцы]» в заголовкуxxxvi), охоплює всіх «українців», не виключаючи ні влади, ні посталих за її сприяння багатіїв, чиї умови життя змінилися за умов економічної кризи аж ніяк не в гірший бік. З огляду на це стаття Туровської є добрим прикладом поширеного в українських таблоїдах поєднання наголошуваного популістського катастрофізму з ненаголошуваною лояльністю до режиму, яке притлумлює його відповідальність за несприятливі процеси. На противагу, відомий журналіст із націонал-демократичною репутацією Вахтанґ Кіпіані в коментарі (яскравому, багатогранному, суперечливому й з усіх цих причин цікавому для аналітика) в провідній газеті цього табору «Україні молодій» – котра, як зазначалося в розділі 5, після відставки Ющенка з посади прем’єр-міністра досить відкрито декларувала свою опозиційність – не вагається покласти відповідальність на владу й на президента особисто. Хоч головним предметом його коментування є мовно-етнічні результати, в одній із частин тексту йдеться про зменшення чисельности населення, і в підзаголовку автор прямо запитує: «Кучмо, де чотири мільйони?» Мало того, представлення національного й деяких реґіональних показників він завершує формулюванням такої «тенденції»: (6–12) Найактивніше зменшується населення саме тих областей, керівники яких найактивніше підтримують усі ініціятиви та, м’яко кажучи, «дивацтва» Данилича [тобто Кучми]. Прикметно, що таке пояснення причини зменшення (головної чи принаймні однієї з кількох) Кіпіані пропонує всього за кілька абзаців по наріканню, що: (6–13) Про депопуляцію, грубо кажучи – про вимирання нації, у нас говорять тільки перед виборами. І, як це не сумно, роблять це лише політики лівої орієнтації і з єдиною метою – мобілізувати свого немолодого і не дуже освіченого виборця описом «жахливих наслідків реформ». Він уважає, що після оприлюднення результатів перепису – тобто, треба розуміти, після поя­ви об’єктивних даних, яка покладе край спекулятивним припущенням, – «розмова про причини і характер демографічної катастрофи має перейти в інше, більш конструктивне річище». Як виглядає, автор не сумнівається ні в катастрофічному характері демографічних процесів, ані в можливості конструктивного обговорення їх причин у межах наперед заданого окреслення характеру. Він не вважає, вочевидь, що це окреслення та інші елементи представлення результатів у його коxxxvi Варто відзначити також уживання чоловічої форми як загальної, прийнятної для опису всіх членів групи. В українському публічному дискурсі це притаманно навіть текстам, що їх пишуть жінки. 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори 397 ментарі впливають на їх сприйняття, і твердить, що «голі цифри перепису вражають». Проте вразити мало не просто зменшення чисельности населення, а зменшення, представ­лене як утрата – ще й націоналістично загострена як утрата «українців» (у громадянському сенсі, але це не перешкоджає націоналістичним почуттям у відповідь на таку риторику) й унаочнена як зникнення «мешканців трьох областей – Кіровоградської, Закарпатської та Чернівецької»81. Метафора втрати та її географічне унаочнення належать до спільного для речників різних ідеологічних позицій риторичного інструментарію представлення результатів, що відбиває спільну парадигму сприйняття представлюваних категорій. Іншою метафорою, вживаною на позначення значного зменшення чисельности населення, було «вимирання». Її ідеологічне спрямування було очевиднішим, тому її уникали автори текстів, що мали сприйматись як об’єктивні. Зокрема й Кіпіані, відмежовуючись в уривку (6–13) від буцімто суто політичних тверджень про «вимирання нації», буцімто суто статистично, мовою «голих цифр» (іще одна метафора) говорить про «втрати» населення в різних областях. Тим часом між двома метафо­ рами набагато більше спільного, ніж відмінного. Кажучи про в(и)мирання нації, народу чи навіть країни82, автори описують спільноту як людину (приміром, за словами Туровської, «українська нація активно вмирає та пасивно народжується»83) і таким чином поєднують – мовою цієї метафори, зрощують – членів цієї спільноти в один живий організм (пор. 2.4.3). Але, називаючи зменшення чисельности громадян країни чи членів якоїсь групи втратою, автори теж утверджують не так вартість людського життя (адже народження нових людей не повертає померлих), як вартість колективного організму, що, з цього погляду, не зазнає втрат, коли чисельно відновлюється або збільшується, «зростає» від покоління до покоління. Позаяк уявлюваний організм об’єднує не лише сучасників, то йдеться, в принципі, про єдність усіх «мертвих, живих і ненарожденних» – підставову націоналістичну вартість, що може, як показують приклади вживання цих метафор у дискурсі про перепис, стосуватися не лише етнічної нації, а й громадянської. Вище я зазначав, що в цьому дискурсі «ми» майже завжди було інклюзивним. Відповідно, в ньому йшлося про вимирання лише територіяльно окреслених «українців», а не етнічних росіян або євреївxxxvii. 6.5.2. Іншування чужинців Утвердження вартости «своєї» спільноти зазвичай доповнюється протиставленням їй «чужих», яких описують за допомоги метафор з іншим ціннісним змістом. У твердженнях про вимирання та втрати українців такого протиставлення начебто немає, але вже тут неявно припускається неможливість відшкодувати втрати «своxxxvii Можна припустити, що ті видання, які вважали (би) втратою сáме зменшення чисельности росіян, не говорили про їх вимирання тому, що вважали дані про таке зменшення наслідком статистичної фальсифікації. 398 6. Влада/знання/мова: перепис населення їх» «чужими» (попри те, що в кожному разі зникнення одних людей «відшкодовує» поява інших). Це припущення оприявнюється, коли розмова заходить про іміґрантів, збільшення кількости яких може чи мусить стати наслідком зменшення кількости українців. У текстах Туровської та Кіпіані ця розмова посідає неоднакове місце й відбиває різні ідеологічні позиції, але мовні засоби, зокрема метафори, свідчать про спільну есенціялістичну – власне, расистську – практику проведення неподоланної межі між «своїми» та «чужими» чи навіть між різними «чужими». У популістській і ксенофобській статті Туровської абсолютизацію злигоднів українців логічно доповнює явне іншувальне протиставлення їм і тих, до кого вони їдуть від цих злигоднів, і тих, хто приїде сюди на їхнє місце. Ось якими різними постають українці й ті Інші, на кого вони буцімто мусять працювати за кордоном: (6–14) Зменшенню населення сприяє і той факт, що більшість наших співгромадянxxxviii (світлі голови, кваліфіковані робочі руки) в пошуках кращої долі виїжджають за кордон. Вони виконують яку завгодно, хай навіть найбруднішу роботу, тільки б заробити гроші для своїх родин, що зосталися вдома. І ось наші жінки за кордоном рабськи прислуговують у фешенебельних маєтках, няньчать вередливих літніх багатіїв, надають різноманітні секс-послуги...84 Контраст між характеристиками згомогенізованих, позбавлених унутрішніх відмінностей (попри наведений в останньому реченні перелік варіянтів того самого) «нас» і «їх» тут настільки разючий, що сумна доля українців, цілком невідповідна їхнім блискучим здібностям і жертовним настановам, видається особливо несправедливою, а маєтки та багатства тамтешніх споживачів непривабливих послуг (винних у тому, що змушують надавати їх прибульців, які не мають вибору й, отже, провини) – незаслуженими. Іншування чужинців, що покладає на них відповідальність за злигодні українців, є в цій статті одним із засобів замовчування відповідальности влади, яка довела громадян до потреби шукати за кордоном можливости прогодувати свої родини, а також відповідальности самих громадян і за цю владу, і за вибір на користь еміґрації (не завжди спричинений проблемою прогодування, як спонукає думати авторка). Опис не менш жахливих наслідків виїзду українців демонструє ще яскравіше іншування, яке не обмежується контрастом між еміґрацією «своїх» на Захід та «чужих» зі Сходу (далі в тексті явно сказано, що йдеться саме про тих) до України. Інших із «третього світу» Туровська позбавляє вже не тільки вартих розуміння та співчуття індивідуальних доль, емоцій і спонук, але навіть колективної здатности до соціяльної дії (така різниця в способах іншування Заходу та Сходу є явною ознакою расизму). Їхній імовірний приїзд в Україну вона сприймає не соціяльно, в термінах потреб ринку xxxviii Твердження про виїзд за кордон більшости українців є прикладом іншого риторичного засобу – гіперболи. 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори 399 праці, а біологічно, як відновлення репродуктивної здатности національного організму, та (якщо зважити на метафору «рине») фізично, як заповнення порожнечі: Що далі, то щораз менше буде в Україні дорослих українців, здатних репродукувати власний національний генофонд. А позаяк своїми силами людський потенціял українці оновити не зможуть – найімовірніше, в Україну рине масова іміґрація85. (6–15) Цей спосіб представлення Інших за багатьма ознаками подібний до тих, що їх описали західні дослідники практик іншування внутрішніх і зовнішніх «чужинців» у тамтешньому медійному, політичному, літературному, академічному дискурсах. По-перше, іншувальний дискурс зазвичай представляє Інших як однорідну категорію (скажімо, іміґрантів або чорношкірих), тоді як серед «своєї» групи нерідко розрізняє внутрішні відмінності [Riggins 1997: 5]. По-друге, Інших часто-густо описують за допомоги слів, зазвичай уживаних щодо неживих предметів і абстрактних категорій (таких, як «ринути», «потік», «приріст», «концентрація» тощо), водночас уникаючи застосовувати щодо них слова, що позначають осмислену людську діяльність. До того ж суб’єктами процесів, що стосуються іміґрантів, у багатьох реченнях є не самі ці люди, а абстрактні категорії на кшталт «іміґрації» в уривку (6–15). За словами Мері Сайкс, такий опис навіює враження, нібито «акт іміґрації визначається природним законом тяжіння, а не є результатом людського волевияву» [Sykes 1985: 98]. По-третє, хоча діяльність інших груп, осіб і структур, що зумовлює становище й дії цих людей, зазвичай замовчувано за допомоги граматичних засобів на зразок оминань суб’єкта, номіналізації, перетворення дії на подію, самі іміґранти чи члени меншин теж не виконують дій, що впливали б на інших. Завдяки цьому вони постають як безвладні й неспроможні визначати плин навіть власного життя, а їхні проблеми виглядають як зумовлені не «тим, що [вони] роблять, а тим, хто вони є», тобто самою їхньою неподоланною іншістю [Sykes 1988: 190]. Втім, іншування за допомоги імплікацій є особливістю суспільств, де публічний дискурс – принаймні його мейнстримова частина, покликана здаватися нейтральною й, отже, бути прийнятною для широкої авдиторії з різними ідеологічними вподобаннями – перебуває останнім часом під тиском вимог політичної коректности [van Dijk 1993а: 256 і наст.; Малахов 2001: 147 і наст.]. В Україні расистське приписування Іншим непривабливих рис, намірів і дій може бути відвертішим, як демонструє дальший фраґмент тексту Туровської, де вона описує жахливі наслідки масової іміґрації, аби наприкінці статті зажадати заходів, що мають їм запобігти: ...передусім, до нас ринуть іміґранти з так званих «гарячих точок планети». Як правило, це будуть люди цілком іншої культури, освічености, релігії та світосприйняття. До яких непрогнозованих метаморфоз у суспільстві це може привести! Адже потенційні біженці сьогодні – це афганці, супроводжувані наркотиками, зброєю, боєприпасами. Дурістю було би сподіватися, що вони відчуватимуть безмежну вдячність за прихисток, який надасть їм наша країна86. (6–16) 400 6. Влада/знання/мова: перепис населення В цьому описі, по-перше, зовсім інакшими, ніж західні «вередливі багатії», постають місцеві мешканці, з якими спілкуватимуться іміґранти: вони є жертвами злочинних дій і ворожих почуттів прибульців, не спонукають тих до жодних неправедних послуг і не несуть за них жодної відповідальности, зате мають право на вдячність за прихисток. По-друге, авторка не цікавиться обставинами, що спонукатимуть чужинців їхати до України, навіюючи описом їхніх імовірних дій думку, що саме задля розповсюдження зброї та наркотиків вони й кидають свою країну (хоча принаймні щодо афганців, котрих вона називає як приклад, підстав говорити про порятунок від злигоднів у той час було вочевидь не менше, ніж щодо українців, які виїжджають на Захід). По-третє, вона не вагається – не боїться ні судового позову, ні публічного остракізму – виділити одну національну групу й приписати їй такі дії та почуття. Мало того, доказів неминучости ані згубного супроводу, ані чорної невдячности Туровська не наводить: наділені (расистським) здоровим глуздом читачі мають уважати їхні злочинні схильності й психологічну несумісність із «нами» самоочевидними. Не менш важливим, хоч і менш помітним є інше припущення, що теж належить до гаданого/твореного здорового глузду: досі таких метаморфоз в Україні не було тому, що немає значних відмінностей у культурі та світосприйнятті між групами, що живуть тут споконвіку чи від часів радянської іміґрації, внаслідок котрої, треба розуміти, в Україну прибували лише люди культурно близькі та вдячніxxxix. Тобто, як завжди, явне іншування «чужих» неявно окреслює коло «своїх», і це коло в Туровської не обмежується (громадянською) спільнотою «українців», яку вона декларує тотожною, синонімічною «нам»: певною мірою воно охоплює також (частину) колишніх співвітчизників із пострадянських держав. Таке амбівалентне окреслення «ми»-спільноти було в центристському дискурсі досить поширеним. Кіпіані згадує про міґрантів лише мимохідь, як про один із чинників зміни етнічного та мовного складу населення України, що є основною темою його коментаря. Та й ідеологічна позиція націонал-демократичного автора зовсім інакша, ніж у центристки Туровської: він не лише називає кінець Радянського Союзу «безславним» і вітає зміни в етнокультурних ідентифікаціях, що сталися за часів незалежности, але також сприймає іміґрацію в Україну не як односпрямований руйнівний потік людей зі зброєю та наркотиками, а як один із виявів глобалізаційного переміщення людей із різних причин і в різних напрямках, що неминуче призведе найближчими роками до «збільшення національно-мовної різноманітності» й у цій країні. Проте його метафори показують, що межі між різними націями чи радше цивіПор. обговорення уривка (6–10) у попередньому підрозділі. Туровська не вказує, чи належить до виявів удячности мовна й культурна асиміляція, хоча її наголос на катастрофічних відмінностях чужинців від місцевого населення спонукає думати, що так. Однак неявне вилучення іміґрантів радянських часів із кола невдячних прибульців означає, що не конче асимілюватися саме в українську мову, як це випливало зі статті в «Сегодня». xxxix 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори 401 лізаціями в нього також реальні й неподоланні, хоч його іншування тих, кого він розташовує по той бік, не таке відверте й аґресивне, як у Туровської: Українці їдуть працювати в Італію та Португалію, німці повертаються до Німеччини, євреї – на Землю обітовану, або ж до Америки чи тієї ж таки Німеччини. На їхнє місце прибувають нові люди – уродженці нестабільних держав Закавказзя, в’єтнамці, китайці, курди. З цим можна не погоджуватись, але навряд чи можна протистояти. Бо це і є глобалізація. Відкриваючи двері на захід, українці мають бути напоготові, що в їхнє вікно на сході влізе нелегал з далекої азіатської країни. І не треба бідкатись й розповідати світові про наше злиденне життя. Там і без нас пречудово знають, що таке справжні злидні. Можете принагідно запитати про це афганця чи громадянина сонячної Ефіопії...87 (6–17) Вже сама метафора країни як дому припускає наявність господарів і гостей, тобто національну державу як норму, щодо якої глобалізаційні переміщення є хай і нормальними, але не зовсім бажаними відхиленнями («повернення» німців чи євреїв є, з цього погляду, поверненням до раніше порушеної норми – тобто Україна, де вони жили впродовж століть, усе-таки не була для них рідним домом)xl. Але в описі відхилень українців та уродженців азійських країн бачимо явну асиметрію: цивілізовані люди відкривають двері до чужих домівок, а нецивілізовані влазять у вікно. Навряд чи Кіпіані вважає, що перекриті колючим дротом і візовим режимом західні кордони України, крізь які з труднощами пробиваються наші шукачі кращого життя або зарібку (котрі до того ж нерідко залишаються в країнах Заходу нелеґально), більше скидаються на відкриті для проходу двері, ніж нездемарковані та безвізові східні. Тобто різниця між азіятами й українцями (а також німцями, євреями та членами інших груп, що ходять крізь двері) в його описі зумовлена, як у зацитованій вище формулі Сайкс, не тим, що вони роблять, а тим, хто вони є – тобто відбиває по суті расистський поділ людства (хоч само­му авторові, напевне, й на думку не спаде назвати це расизмом, бо таке окреслення він, скоріш за все, ладен застосовувати лише до відвертого обстоювання сеґреґації та дискримінації). Не менш важливою імплікацією зацитованого опису глобалізаційних рухів є пов’язаність виїзду з дому частини господарів та прибуття «на їхнє місце» (небажаних) гостей, тобто те саме, що й у Туровської, уявлення про заповнення порожнього простору іміґрантами, які в такому разі є радше природною стихією, ніж наділеними свідомістю людьми. Кіпіані не цікавиться, який простір заповнюють українці в Італії чи євреї в Америці, звідки «господарі» майже не виїжджають, – і це також споріднює його з Туровською, котра не замислюєтьЩе одним способом указати на небажаність перебування в домі чужих є для Кіпіані наголошення їхньої великої чисельности за допомоги вже згадуваного повище прийому – унаочнювальної географічної локалізації цієї уявлюваної спільноти: «Громадян інших країн нарахували аж 168 тисяч (уявіть собі заселене одними лише іноземцями таке чималеньке місто, як Мелітополь!)»88. xl 402 6. Влада/знання/мова: перепис населення ся, чому зменшується чисельність населення в тих країнах, де умови життя змінюються (як, либонь, уважають вона сама та наділені спільним із нею «здоровим глуздом» читачі) в кращий бік. 6.5.3. Іншування етнічних меншин Але творення Іншого в статті Кіпіані аж ніяк не обмежується азійськими нелеґалами. Коментування переписних показників чисельности членів різних етнічних груп демонструє, що в його націонал-демократичному світогляді есенціялістичний етнонаціоналізм явно переважає над ліберальним демократизмом. Скажімо, розселення росіян автор коментує так: «Найбільше їх там, де люди обирають “Єду”xli чи комуністів – на півдні та сході, найменше – там, де люди добре пам’ятають, що УПА зродилась на Волині...»89. Ця формула підмінює встановлену соціологічними дослідженнями залежність політичних уподобань від етнокультурних ідентифікацій гаданою залежністю частки росіян у населенні реґіону від настанови тамтешньої (української) більшости: простіше кажучи, кудись їх пускають, а кудись ні. Така залежність передбачає переважну роль міжгрупових етнічних почуттів у виборі місця мешкання членів меншин, а отже, імплікуючи її, автор реїфікує етнічні категорії як цілісні групи, взаємодія між якими чинить істотний чи навіть визначальний вплив на суспільні стосунки. Нерівномірне реґіональне розселення «нацменів» (до речі, він не вагається вживати цього слова, що з канцеляриту давно перетворилося на популярне пейоративне окреслення) Кіпіані пояснює лише тим, що якась частина України їм «до вподоби», зводячи таким чином комп­лекс чинників до особистого виборуxlii й, отже, певною мірою покладаючи на тих людей провину за не надто бажану для «нас» присутність. Тим часом у його переліку – не лише кавказці, що справді більш-менш вільно (тобто в межах, які встановлює ринок праці) вибирають со­бі місце в пострадянській Україні, але й болгари та ґаґаузи, чиї вподобання виявляються хі­ба в тому, що вони не забираються геть із місць, де жили віками. І навіть виправдуючи п’ятиразове зростання кількости кримських татар тим, що «репресований у повному складі народ повертається до рідних долин», автор кілька абзаців пізніше зауважує «дивину»: зменшення питомої ваги українців у населенні Криму, яке йому не спадає на думку пояснити тим-таки поверненням (замість натякати браком пояснення на якийсь антиукраїнський підступ). Нарешті, зростання кількости «закавказців» у Верховній Раді Кіпіані Це дискредитаційне переінакшення в опозиційному дискурсі назви владного блоку на парламентських виборах 2002 року я розглядав у 5.4. xlii Так само дані про частку членів тієї чи тієї групи, що назвали її мову рідною, Кіпіані тлумачить як вияв їхнього ставлення до мови: «Цифри свідчать, що найбільше люблять свою рідну мову росіяни»; «Найменше сентиментів до мови предків у євреїв». Таким чином суспільно-політичні чинники мово­ вжитку та переписної декларації опиняються поза увагою, тоді як принаймні для росіян і євреїв саме вони були визначальними. xli 6.5. Коментарі: есенціялізм, іншування, метафори 403 тлумачить не як свідчення еко­номічного успіху певного кола осіб відповідного походження (відомо, що багаті люди в Ук­раїні часів Кучми вважали за ліпше мати парламентський імунітет), а як етнічну солідарність: «свій, до свого, по своє»90. Називаючи її «природною», він навіює думку про її загрозливість для українців, адже це має бути солідарність у взаємодії/боротьбі з іншими етнічними групами, зокрема найчисленнішою (до того ж частина читачів «України молодої» знає, що наведене гасло первісно стосувалося стратегії галицьких українців у протистоянні з поляками). Усі ці невисловлені уявлення про наявну й бажану поведінку меншин відповідають уявленню головному та виразно сформульованому, що окреслює нормальну поведінку людини в будь-якому суспільстві. Таку нормальність Кіпіані буцімто просто констатує (не без жалю) щодо радянського суспільства й однозначно вітає щодо українського – мабуть, тому, що для цього останнього вважає нормальним панування титульної нації: Пересічна людина завжди прагне асоціювати себе з більшістю. Бути як усі, не виділятись. Про всяк випадок. <...> Бути українцем у Росії – це означає бути «мазепою» і «бандерою». Це важко. Не менш непросто бути росіянином на Івано-Франківщині і щодня доводити сусідові, що ти не вражина і окупант. Тому під час перепису в одній лише області близько трьох тисяч людей, умовно кажучи, Іванових переписались у не менш умовних Шевченків. Мода «бути росіянином» і право отримувати на 20 відсотків більше за викладання російської мови зникли разом із безславним кінцем Радянського Союзу. І діти зі змішаних родин, які колись значились у «серпастих» росіянами, нині стали українцями. Хочеться вірити, що це вже назавжди91. (6–18) Коротко цю нормальність Кіпіані формулює так: «...“Україна – для українців”. Бо ж їх багацько і стає ще більше!» Ця формула здається лише іронічним нагадуванням відомого етноціоналістичного гасла, що звучить тепер не як заклик до радикальних дій, а як тавтологічна констатація конформістської настанови переважної більшости населення. Проте, визнаючи нормальність не тільки тавтологічної ідентифікації, але також нетолерантного ставлення до відхилень від неїxliii, яке й спонукає «бути як усі, не виділятись», Кіпіані не просто описує, а по суті приписує поведінку, що марґіналізує будь-яку іншість. Цей імператив конформістської однорідности можна вважати однією з відповідей есенціялізму на виклик глобалізації. Зосереджуючи аналіз на текстах Туровської та Кіпіані, я не мав на меті подати їх як виняткові – навпаки, вони вони яскраво висловлюють два типових для українxliii Цим пояснення Кіпіані відрізняється від мого (див. 6.2.3). Я висловлював думку, що збільшення кількости людей, які назвали себе українцями, зумовлено уявленням про нормальність такої тавтологічної ідентифікації, але не пов’язував її з відчуттям незатишности та потребою асиміляції, тим паче не називав нормальним нетолерантне ставлення більшости, яке й породжує таке відчуття в членів меншин. 404 6. Влада/знання/мова: перепис населення ських медій варіянти сприйняття результатів перепису. Коментар відомого публіциста націонал-демократичного табору Максима Стріхи (опублікований у кількох газетах цього табору та опозиційному інтернет-виданні «Українська правда») теж оцінює результати перепису з позицій інтересів українців/україномовців і тому вітає збільшення їхньої частки в населенні країни. Але Стріха демонструє ще виразніший етніцизм, пояснюючи це збільшення не прагматичним вибором на користь більшости, а виявом притлумленої раніше справжньої ідентичности. Він тлумачить зменшення частки українців за радянських часів, особливо протягом трьох останніх десятиліть, як результат спрямованої асиміляційної політики режиму, натомість у пострадянському збільшенні бачить «природне повернення до показників, які існували до розгортання нової хвилі русифікаційної політики кінця 1950-х». Стріха не припускає, що «повернення» теж може бодай почасти зумовлювати українізаційна політика: наприклад, переведення на українську мову великої частини шкіл і створення умов для уявлення про українську ідентифікацію як нормальну й навіть престижну. Зате про політичні наслідки повернення втрачених позицій він говорить дуже чітко: «вже ті цифри, які зафіксував перепис, переконують – росіяни в Україні можуть претендувати на роль великої, шанованої – та все ж національної меншини». Не меншу політичну вагу мусять мати й цифри щодо «рідної мови», хоч вони, як визнає автор, і «не відбивають реальної мовної ситуації в сьогоднішній Україні» й не обіцяють її змін у недалекому майбутньому: «Важливо інше – з огляду на результати перепису принаймні номінального статусу “єдиної державної” в української мови вже ніхто, здається, не відбере»92. Тобто хоч природне й не збігається з реальним, держава має подбати, щоб переважило те, що відповідає справжній і незмінній сутності. Мало того, така позиція означає апелювання до держави, а не до громадян (які могли б усувати розбіжність, переходячи на «рідну» мову в повсякденному спілкуванні), що було характерною рисою націоналдемократичного дискурсу від часу проголошення незалежности. Натомість анонімний текст у «Політиці і культурі» (котрий, хоч нібито лише викладає результати, водночас настільки явно їх оцінює, що я вважаю за доцільне аналізувати його серед коментарів) чітко вказує на політичну зумовленість переписних ідентифікацій, заявляючи, зокрема, що ставлення громадян до української мови змінилося «на користь державної політики». Автор також приписує ідентифікацію з титульною нацією (тобто підтримку націоналізаторської політики держави) як найбільш нормальну та гідну поставу, по суті тотожну патріотизмові: «дані перепису-2001 можуть потішити будь-якого патріотично налаштованого українця, адже громадяни України визначились в своїй національній належності однозначно на користь корінної нації». На відміну від нормальної зміни в загальноукраїнському масштабі, зміни етнічного складу населення Криму подано як ненормальні й загрозливі: «Крим ще й досі залишається російським»; «Однак разом з тим росіяни втрачають Крим»; «Так само втрачають Крим і українці»; «Населення Криму швидкими темпами рухається у кримськотатарському напрямі»; кримські татари «вже наступають на 6.6. Висновки 405 п’яти українцям, і ще до наступного перепису можуть стати другою за чисельністю національною групою в Криму. За мовним розподілом вже так і сталося...»93. Зацитовані фрази демонструють чи не найяскравіший у всьому переписному дискурсі приклад використання метафор задля есенціялістичного тлумачення статистичних показників як характеристик об’єктивного стану відповідних груп і стосунків між ними. Кваліфікація зменшення частки членів групи в населенні країни чи території як утрати для цієї групи припускає міжетнічну боротьбу за володіння землею, на якій немає місця для всіх. Так само й незалапковане в цьому тексті – на відміну від коректніших статтей Стріхи та Кіпіані – окреслення Криму як російського імплікує, що кожна територія належить її етнічній більшості (власне, таку імплікацію можна побачити й у метафорі країни як дому, що її використав Кіпіані). Образ наступання на п’яти навіює думку про міжгрупове змагання за чисельну першість, яка, треба розуміти, неминуче веде до суспільного панування. Нарешті, метафора статистичних змін як руху в певному напрямку вказує на постійний процес збільшення чисельности однієї групи (а не її одноразової репатріяції, як було у випадку кримських татар), створюючи відчуття дедалі більшої небезпеки для інших. Це добра ілюстрація того, як есенціялістична риторика перетворює «голі цифри» на керівництво до дії. Наприкінці хочу зазначити, що в основі оскарження даних перепису з боку захисників російського/російськомовного населення лежав той-таки есенціялістичний постулат про незмінність «справжньої» етнічної ідентичности індивіда. Скажімо, автори статті в одному з провідних видань цього табору, газеті «Донецкий кряж» Людмила Гордєєва та Олексій Іванов коментують дані про різко асиметричні зміни чисельности росіян та українців отак: Порівняно з даними перепису 1989 року населення України скоротилося на 3 млн. осіб (з майже 52 до 48 млн.). І що характерно, винятково за рахунок російського населення, яке «стислося» з більш як 11 млн. до 8,3 млн. Такими вже росіяни виявилися немічними! Зате кількість українців за загального вимирання народу виросла на 0,3%. Звідки б це, від гордощів за здобуту державність і незалежність, чи що?94 (6–19) Що гордощі за здобуту державність могли спонукати бодай деяких громадян України зідентифікувати себе з її титульною нацією, ці автори не припускають – а тому беззастережно пояснюють асиметрію фальсифікаціями статистиків. 6.6. Висновки Перепис 2001 року переокреслив українську націю («українців») як спільноту громадян української держави, потвердивши й дещо скориґувавши успадковане від радянських часів знання про її чисельність і структуру. Найпомітнішими змінами проти даних попереднього перепису стали зменшення загальної чисельности населення та збільшення частки осіб, що назвалися (етнічними) українцями, і відповідне 406 6. Влада/знання/мова: перепис населення зменшення частки тих, що окреслили себе як росіян. Називаючи завданням перепису з’ясування об’єктивного стану суспільства, що має вможливити вироблення відповідної йому політики, держава, одначе, не зреаґувала на одержані результати формулюванням нових, адекватніших виявленому станові підходів у певних царинах урядування. Зокрема, дані про зменшення чисельности населення не стали підставою для запровадження програми сприяння народжуваності, а вищий відсоток громадян, що ідентифікували себе з титульними етносом і мовою, не використано як засіб леґітимації (активнішого) українізаційного курсу. Попри заяви окремих політиків і урядовців про потребу керуватися результатами перепису у формуванні державної політики95, влада та провідні політичні сили не сформулювали чіткої позиції щодо збереження або зміни тих чи тих напрямів політики з огляду на ці результати. Мало того, вони навіть не наголошували значення даних про зростання частки (самоназваних) українців як чинника леґітимації незалежности (може, тому, що другий найважливіший результат – ледь не одностайно сприйманий як свідчення «вимирання українців» – цей леґітимаційний ефект по суті перекреслював). Можна було би сказати, що держава проґавила нагоду використати результати перепису задля обґрунтування й просування своїх інтересів. Однак, відповідно до представленого в цій книжці погляду на ідеологічний уплив панівного дискурсу, я розглядаю відмову від явно політичного використання результатів перепису як іншу, менш помітну форму використання. Представлення перепису як хоч і важливої, але рутинної інвентаризаційної процедури, а його результатів – як об’єктивного знання й підстави для раціонального врядування сприяло приховуванню ролі держави й залежних од неї еліт у визначенні форм і змісту цього знання та способів його використання. На цьому тлі відмова від формулювання результатів перепису в термінах леґітимації та, відповідно, потреби активізації якогось чіткого політичного курсу робила невидимим і безальтернативним продовження нечіткої й непослідовної політики Кучминого режиму. Його опоненти не оскаржували результатів і не проблематизували їх мовчазного використання задля збереження статус-кво почасти тому, що вважали таке збереження вигідним для себе й «своєї» групи чи принаймні прийнятним як менше зло. Речники інтересів українців/україномовців, позицію поміркованої більшости яких демонструє коментар Максима Стріхи, тлумачили зростання рівня ідентифікації з українським етносом і мовою як підставу для збереження їхньої статусної переваги, приймаючи (бодай тимчасово) неминучість розбіжности між статусом і практичною політикою. Та й частина еліт, що ідентифікують себе з росіянами чи російськомовним населенням, воліли (на відміну від радикалів, думки яких висловлювали «Крымская правда» та «Донецкий кряж») збереження непорівнянного зі статусом обсягу можливостей задоволення мовно-культурних потреб цих груп, що його до того ж влада не збиралася звужувати в світлі результатів перепису. Проте не менше значення мало й те, що речники групових інтересів не могли успішно протиставити 6.6. Висновки 407 їх обстоювання панівному поглядові на перепис як з’ясування об’єктивного стану суспільства, надто з огляду на те, що влада не підважувала цей погляд вочевидь політичним використанням результатів. Держава подала результати як вияв нормальности – і таким чином ускладнила їх оскарження всім, хто не хотів здаватися ненормальним. Медії були одним із найважливіших чинників успіху підтримуваного державою погляду на перепис і його результати та марґіналізації спроб поставити цей погляд під сумнів. Їхнє буцімто безстороннє інформування про саму подію та її оприлюднені уповноваженою структурою результати відбивало беззастережне прийняття переписної влади держави та відповідних уявлень чинного в українському суспільстві комплексу влади/знання, на які спиралася леґітимність тієї влади. В текстах про планований перепис вони найбільше сприяли підтриманню цього комплексу тим, що визнавали безперечну важливість заходу, здатність держави й статистиків забезпечити його належне проведення, апріорі сприймали його результати як об’єктивне знання й погоджувалися з пропонованими формами того знання. В матеріялах про перебіг переписної акції медії утверджували авторитет держави та її майбутнього знання, протиставляючи рутинній відповідальній роботі обліковців і респондентів безвідповідальні спроби окремих сил заробити політичний капітал на вдаваному захисті інтересів певних груп населення. А результати перепису журналісти представили як просто факт, важливе, але зрозуміле й тому нецікаве знання, не проблематизуючи ні правдивости результатів, ні способу та мови їх представлення, ні їх прийнятности для всіх (нормальних) членів суспільства. Як наслідок, медійний дискурс підтримав і зміцнив панівні уявлення про суть перепису та його категорій і про відбиту в його результатах суспільну реальність, яку цей дискурс, погоджуючися з державою, пропонував уважати нормальною. Я не тверджу, що це непроблематизоване прийняття було цілком свідомою настановою, зумовленою лояльністю журналістів і власників медій до влади. В багатьох випадках причиною браку запитань були нездатність журналістів їх поставити чи нерозуміння потреби це робити, що їх, своєю чергою, спричиняли непрофесійність (зокрема банальна неосвіченість, незнання пов’язаних із представлюваною подією проблем) і, не менш важливо, засвоєння чинних у комплексі влади/знання об’єктивістських уявлень про перепис та есенціялістичного тлумачення його категорій. Хоч би як там було, беззастережно підтримавши в проведенні та використанні перепису державу, медії не виконали свого обов’язку перед суспільством. Орієнтуючись на звичну (й зручну для врядування) нормальність більшости, вони не представили загалові поглядів різних меншостей, що могли би проблематизувати переписні настанови держави, як-от відмову визнати русинів «національністю» чи упереджене ставлення багатьох обліковців до кримських татар. Не ставлячи під сумнів вірогідности результатів бодай щодо вочевидь проблемних у сенсі адекватного обліку категорій населення на кшталт українців, які працюють за кордоном, чи неле- 408 6. Влада/знання/мова: перепис населення ґальних іміґрантів в Україні, не пояснюючи причин найпомітніших змін, зокрема етнічних, і не з’ясовуючи ставлення до них із боку речників і пересічних членів відповідних груп, медії не давали публічного голосу поширеній у суспільстві недовірі до держави й, отже, не сприяли подоланню цієї недовіри. Уникаючи обговорення характеру та причин відбитого в результатах перепису стану суспільства, вони втрачали нагоду стимулювати пошук нового мовлення й мислення про суспільство, яке, зокрема, було би вільним і від беззастережного покладання на владу відповідальности за зменшення чисельности населення, і від бодай частини етноцентристських і расистських стереотипів сприйняття зовнішніх та внутрішніх Інших. Суспільний уплив цієї постави можна окреслити формулою, що стосується, гадаю, переважної більшости українських медійних практик: приймаючи описувану реальність як нормальну, медії не сприяли її покращенню. Одним із найцікавіших для мене ефектів такого нормалізаційного прийняття є (від)творен­ня амбівалентної постави суспільної свідомости щодо багатьох важливих для її ідеологічної орієнтації понять. Зокрема, вживана в представленні результатів перепису теза про багатонаціональність населення України співіснувала з так само непроблематизованими нормальностями дедалі більшого переважання українського етносу та належности всіх громадян до однієї спільноти, також званої українцями. Як я покажу в наступному розділі, творення амбівалентної нормальности аж ніяк не обмежується в українських медіях дискурсом щодо перепису. 7 Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії В попередньому розділі, поряд з уявленнями про перепис і його результати, я розглядав уявлення про категорії, в яких результати описують стан суспільства. Чільне місце серед тих категорій посідали етнічна належність (національність) та рідна мова особи, і я докладно аналізував пов’язані з ними уявлення, відбиті в запитаннях перепису й коментарях із приводу результатів. Однак у тому аналізі залишилася одна суттєва прогалина: говорячи про найпідставовіші уявлення, на які спиралися переписувальники, переписувані й коментатори, я проблематизував есенціялістичну реїфікацію етносів/націй та об’єктивацію належности людей до цих груп, тоді як розмову про аналогічну реїфікацію мов і зв’язку між людиною та мовою відклав на потім. Окрім дидактичного намагання не проблематизувати все відразу, я керувався логікою розглядуваного матеріялу. В давніх і сучасних наукових, політичних і медійних дискусіях про переписні категорії та зміст висловленого в них знання можна знайти різні тлумачення суті етнонаціональної належности й, відповідно, способів її з’ясування – проте в об’єктивному існуванні мов, належних однойменним етнічним групам, ніхто з учасників переписних дискусій не мав сумніву. Сперечаючися щодо статусу певних мовних систем як мов чи діялектів і, відповідно, однойменних етнічних груп як окремих чи підгруп інших, науковці й речники груп поділяли загальніші припущення про наявність дискретної сукупности відмінних одна від одної мов, а не неперервної множини територіяльних і соціяльних говірок, та про вживання тієї самої мови всіма членами певної групи, яка цим уживанням і окреслюється. Так само ні дореволюційні російські фахівці, що воліли з’ясовувати етнічну ідентичність індивіда за його повсякденною мовою, ні радянські науковці, котрі відкинули цей спосіб, бо він не давав змоги виявити, якою була та ідентичність до мовної асиміляції, не заперечували існування зв’язку мови з етнічністю, що робить рідною мовою членів етнічної групи однойменну мову, якщо вони з якихось причин не змінили її на іншу. Тепер я маю намір проблематизувати ці й багато інших уявлень про зв’язок між мовою, людиною та етносом/нацією, що їх масова свідомість, полі- 410 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток тичний і медійний дискурси й навіть переважна частина академічної науки сприймають як безперечні істини. Уявлення про те, що кожній етнічній групі (народові) відповідає одна-єдина мова й, навпаки, мовна відмінність, яку можна об’єктивно виявити й описати, вказує на відмінність етнокультурну, є чи не найукоріненішими серед пов’язаних із мовою уявлень пересічних громадян, політиків і науковців різних країн світу [Blommaert, Verschueren 1992; Gal, Irvine 1995]. І якщо переконання, що етнокультурна відмінність однієї групи від іншої є правомірною підставою для політичного відокремлення, нині переважно кваліфікується як ідеологічне, характерне для націоналістичного погляду на світ, то ідеологічна природа самого пов’язування мови з етносом здебільшого залишається поза увагою завдяки його універсальній поширеності й незаперечному пануванню. Це пов’язування зумовлює політику держав і етнічних рухів «до такої міри, що відсутність окремої мови може поставити під сумнів правомірність претензій на статус нації» [Woolard, Schieffelin 1994: 60]. Воно лежить в основі рухів за збереження меншинних мов, що наголошують моральну та культурну вартість уживання предківської мови, та й усього міжнародного режиму мовних прав, що визнає та захищає зв’язок будь-якої людини передусім з однією мовою («рідною»), на підставі якого людей об’єднують у групи. Навіть соціологічне й статистичне пізнання мовних ідентифікацій індивідів і функцій мови в суспільстві спирається на лінґвістичне розмежування й унормування мов, сприймане як об’єктивне, незалежне від соціяльних процесів та інтересів [Gal, Irvine 1995: 985]. Як формулює це Лада Біланюк, «[п]оділ мови на одиниці з певними наліпками є, здається, ще глибше знатуралізованим, ніж поділ людей на нації. <...> Нації можуть бути [для багатьох] “уявленими спільнотами”, але мало хто вважає мови “уявленими” сутностями» [Bilaniuk 2005: 25]. Тимчасом, на переконання критика цієї натуралізації П’єра Бурдьє, опис і внормування якоїсь мови в традиційній лінґвістиці – як чітко відмінної від інших мов і однакової для всіх мовців – означає «мовчазне визнання офіційного означення офіційної мови політичного утворення» та приховування «власне політичного процесу уніфікації, що спонукає певну сукупність “мовних суб’єктів” на практиці прийняти офіційну мову» [Bourdieu 1991: 44–45]. Описані вище уявлення, що їх можна окреслити як націоналістичні й есенціялістичні, є частиною великого масиву уявлень про мову, її відповідність описуваній нею реальності, місце в житті людини й функціювання в суспільстві. Такі уявлення західні критичні дослідники найчастіше називають мовними ідеологіями, прагнучи наголосити їхню пов’язаність із «політичними й моральними питаннями» та з «інтересами, зумовленими соціяльними позиціями їхніх носіїв» [Gal, Irvine 1995: 971]. Водночас вони застерігають, що «визнання соціяльної природи представлень не означає просто заперечення їхньої чинности, якщо ми визнаємо, що немає привілейованого знання, зокрема й наукового, яке б уникло вкоріненос- 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії 411 ти в соціяльному житті» [Woolard, Schieffelin 1994: 58]. Втім, як я зазначав у 1.4.1, таке універсальне й непреференційне тлумачення терміна «ідеологія» ще не стало загальновживаним навіть у науковому дискурсі. Нерідко ідеологіями називають тільки цілісні та явно висловлені погляди, носіями яких, отже, можуть бути лише еліти і які мають на меті леґітимацію чинного суспільного ладу (для марксистських авторів це означає передусім містифікацію, спотворення об’єктивної реальности) [Woolard 1992: 237–239]. В українському науковому дискурсі термін «ідеологія» здебільшого вживається саме в такому вужчому (хай і не конче критичному чи тим паче пейоративному) значенні. Тому ширший масив уявлень про мову тутешня піонерка їх дослідження Галина Яворська називає мовною (або лінґвістичною) свідомістю [Яворська 2000, зокрема 141–147]. Втім, вона визнає, – мимоволі проблематизуючи власний термін, – що ці уявлення можуть бути й неусвідомленими [там само: 145]. Зі свого боку, західні науковці зазначають, що мовні ідеології охоплюють також припущення, які їх носії вважають здоровим глуздом, приймають як самоочевидне (а дослідники виводять із певних партикулярних поглядів, котрі внаслідок специфічних історичних процесів утвердилися як універсальні та позаісторичні істини) [Woolard, Schieffelin 1994: 58; Blommaert 1999a: 10–11]. Подібно до інших уявлень, сприйманих як здоровий глузд (див. 1.4.4), укорінені уявлення про мову теж нерідко чи й переважно постають у вигляді не чітких орієнтацій на єдино прийнятну альтернативу, а прийняття більш або менш широкого спектра можливостей, що вважаються нормальними. Тому уявлення про мову – це великою мірою уявлення про пов’язану з нею нормальність, що існують і в свідомості мас, і в дискурсах еліт, які представляють уявлення «всіх нормальних», намагаючись «розчинити» в них свої групові ідеології. Як показано далі, одним із продуктів нормалізації є сама мова, тобто уявлення про те, чим є і чим не є та або інша загальновизнана в цьому статусі мова. Саме пов’язаність із політичними й моральними, а також правовими, епістемологічними, естетичними й іншими питаннями робить мовні ідеології важливим об’єктом дослідження і для лінґвістів, і для суспільствознавців. Як сказав про це Реймонд Вільямз, «окреслення мови завжди є, явно чи неявно, окресленням людей у світі» [Williams 1977: 21]. Тому поширені уявлення про мову сприяють підтриманню суспільних інституцій, які водночас натуралізують ті уявлення. Відповідно, еліти, що відіграють провідну роль у функціюванні цих інституцій, особливо зацікавлені у відтворенні – і, за потреби, оновленні – уявлень, котрі леґітимують інституції та панування тих еліт. Наведений вище приклад стосується уявлень, що відповідають надзвичайно важливому комплексові інституцій – національній державі. Головну роль у підтримуванні панівних націоналістичних уявлень відіграють такі інституції, як освіта, що надає пріоритету вивченню рідної/ державної мови, використовує її як засіб засвоєння знань з усіх предметів і вод- 412 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток ночас наголошує її позакомунікаційну вартість; академічна наука, що обґрунтовує об’єктивне існування окремих мов та їхній питомий зв’язок з етнокультурними групами; перепис, що продукує незаперечне знання про ці групи та їхні мови; нарешті, законодавче й адміністративне реґулювання, що декларує або припускає монопольне чи принаймні пріоритетне вживання титульної мови в публічних практиках та її підтримку з боку державиi. Навіть держави, що не представляють себе як суто національні, ґрунтують свою політику щодо політичного представництва етнічних/мовних спільнот і задоволення культурних потреб їхніх членів на тих самих уявленнях про зв’язок мови з етносом та ексклюзивність мовної ідентифікації індивіда. Ба більше, обидва поширені в сучасному світі розуміння нації – як етнокультурної а чи як громадянської спільноти – припускають «щасливе злиття відмежованої від інших та внутрішньо однорідної мови з так само влаштованою нацією» [Gal 1992: 449]. Окреслену мовну ідеологію можна було б називати просто націоналістичною, вказуючи таким чином на міцний зв’язок уявлень про мови та уявлень про спільноти, що тих мов уживають. Проте я волію називати її ідеологією ідентифікації, маючи на меті наголосити надання в ній переваги певній функції мови, а також відбити можливість спрямування ідентифікації не на національну, а на якусь меншу чи більшу від неї спільноту, що вживає певного мовного різновиду. Втім, найчастіше та найвиразніше ідентифікація спрямована таки на націю, якій вона приписує володіння однойменною мовою та водночас відповідальність за неї, яскраво відбиту в метафорі мови як скарбу, що вказує на обов’язок людей уживати «своєї» мови й відтак передати її у спадок наступним поколінням членів цієї спільноти. Крім ідеології ідентифікації, на мовну політику істотно впливають іще два пов’язаних із нею та між собою комплекси уявлень, що наголошують відповідно комунікаційну функцію мови та її коректне вживання. Перший із цих комплексів стосується сприйняття мови передусім як провідника, що ним одна людина передає свої думки іншим [Reddy 1979]. Це поширене сприйняття ставить на перше місце роль мови як засобу передавання інформації, відвертаючи увагу від решти її функцій, зокрема встановлення й підтримання відносин між людьми, вираження емоцій чи творення естетичної насолоди [Johnstone 2002: 56]. З нього випливає, що мова є формою, а не суттю, та що різні мови є лише різними формами висловлення тієї самої суті, а не відображеннями унікального досвіду й світобачення, або ж, кажучи про соціяльну зумовленість уживання тієї чи тієї мови, «різними соціяльними одежинами, а не різними способами буття» [там само: 57]. У багатьох країнах важливим складником національної держави є також церква, що обстоює зв’язок між релігійною, національною та мовною ідентифікаціями. Крім державних інституцій, підтриманню націоналістичних уявлень сприяють різноманітні напів- чи недержавні інституційні й неінституційні актори, зокрема медії, на ролі яких я далі зосереджуся. i 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії 413 Відповідно, комунікаційна ефективність повинна мати пріоритет над вираженням ідентичности, тож найдоцільнішим, найнормальнішим способом комунікаційної поведінки є вживання мовних засобів, якими володіють усі учасники комунікації. Всередині мовної спільноти таким засобом є стандартний варіянт відповідної мови; всередині країни – мова більшости населення (зазвичай титульна/державна); у спілкуванні людей із різних країн – міжнародна моваii. Водночас для спілкування між людьми, що не мають спільної мови, ця, як я її називаю, ідеологія розумінняiii вважає оптимальним розв’язанням переклад, комунікаційну адекватність якого зумовлює той самий пріоритет суті над формою: припускається, що втрата нюансів не важлива порівняно з передаванням головного змісту повідомлень (найрадикальнішим виявом цієї настанови є поширений нині комп’ютерний переклад). Парадоксальним, хоч нині цілком звичним, є втілення водночас ідеологій розуміння й ідентифікації в уживанні різних мов із послідовним чи паралельним перекладом у тих практиках, де таке вживання призначене не тільки чи й не стільки забезпечити сприйняття інформації, скільки потвердити статус мов і права їх носіїв, як-от у роботі міжнародних організацій або в публічних оголошеннях двома офіційними мовами держави. Інший важливий комплекс уявлень структурує множину способів мовної комунікації, виділяючи в ній дискретну сукупність чітко відмінних одна від одної мов, що їх ці уявлення наділяють статусом першорядних вартостей і леґітимних засобів самовираження членів відповідних спільнот. У цьому статусі мови стають об’єктами державної підтримки та законодавчої реґламентації їхнього вживання в певних публічних практиках, сприйманого як право членів тих спільнот. Решту можливих способів мовної комунікації такі уявлення оголошують менш (або й узагалі не) вартісними й леґітимними, що відбивається в термінологічному окресленні статусу цих способів як діялектів або говірок, а не мов, чи аксіологічно виразному метафоричному представленні їх як суміші мов або забрудненого мовлення на противагу чисЗавважу типову для уявлень про нормальність обставину: володіння відповідною мовою є тут не тільки емпіричним фактом, що зумовлює її вибір як засобу комунікації, але також вимогою до тих, хто хоче брати участь у цій комунікації. iii Дженіфер Дикінсон у праці про втілення мовних ідеологій у повсякденному житті мешканців багатомовного Закарпаття [Dickinson гот. до публ.] називає цю ідеологію базарною, вважаючи базарну торгівлю найхарактернішою практикою, де виявляється пріоритет узаємного розуміння над демонстрацією національної єдности чи локальної партикулярности (цим демонстраціям відповідають ідеології, які Дикінсон називає відповідно націоналістичною та місцевою/діялектною). Мій вибір термінів для цієї та двох інших розглядуваних ідеологій зумовлено уже згаданим бажанням наголосити не локалізацію в певній суспільній практиці, а надання переваги певній функції мови (альтернативний термін Дикінсон – ідеологія lingua franca – теж указує на функцію). Моє розрізнення між ідеологіями ідентифікації та розуміння подібне до запропонованої в праці Кетрин Вулард дихотомії ідеологій автентичности й анонімности, що їх теж виділено за їхніми бажаними функціями в соціяльній узаємодії [Woolard 2008]. ii 414 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток тим мовам [Woolard, Schieffelin 1994: 64]iv. Комплекс цих уявлень я називаю ідеологією чистоти, вважаючи її перенесенням ідеології ідентифікації з мови як лінґвістичної та соціяльно-психологічної цілісности на конкретні мовні форми, сприймані як утілення справжньої сутности нації. Ідеологічний процес, унаслідок якого певні мовні форми та їх сукупності (від вимови окремих звуків до цілих мов) стають символами, репрезентантами певних соціяльних груп – а не просто впізнаваними ознаками їхнього мовлення, – Сюзен Ґел і Джудит Ірвайн назвали іконізацією. Цей процес наголошування й підтримування буцімто значущих відмінностей між мовленням різних осіб і груп відбувається на тлі протилежного процесу затирання багатьох інших відмінностей, що їх носії таких уявлень уважають незначущими [Gal, Irvine 1995: 972–977]. Самé виділення окремих мов як притаманних однойменним етнічним спільнотам стає можливим завдяки іґноруванню відмінностей у мовленні різних членів цих спільнот, яке робить ці мови однорідними, а спільноти – єдиними в їх уживанні й поцінуванні (пор. 1.1). Втім, затирання внутрішньої неоднорідности поєднується в суспільному дискурсі з іконізацією різних її виявів, зокрема у вигляді протиставлення чистого мовлення одних осіб і груп у межах спільноти нечистому мовленню інших [Bilaniuk 2009: 338]. Кодифікація вибраних мов у вигляді словників, граматик, правил правопису тощо та впровадження кодифікованих норм в адміністративну, освітню, медійну та інші практики переводить відношення вартісности у відношення істинности: вживання чистої мови стає правильним способом мовлення, а нечистої – хибним [Fairclough 1989: 57; Яворська 2000: 156]. Уявлення про істинність кодифікованої норми спирається не лише на інституцію академічної науки, яку офіційний і ширший елітний дискурс наділяє статусом авторитетного або й монопольного виробника безперечного знання, але також на інституцію держави, зокрема, її офіційної/ державної мови. Позаяк держава вимагає знання та вживання в публічних практиках (кодифікованої версії) цієї мови, та «стає теоретичною нормою, щодо якої об’єктивно вимірюються всі мовні практики» [Bourdieu 1991: 45]. Втім, Бурдьє наголошує, що «визнання леґітимности офіційної мови не має нічого спільного <...> зі Один із небагатьох винятків із цього правила описує Ричард Вотс у праці про «ідеологію діялекту» в німецькомовній частині Швейцарії. Основою цієї ідеології він уважає уявлення про те, що «місцевий діялект є тим мовним різновидом, яким здійснюється вся суспільна взаємодія, крім писемної» [Watts 1999: 69]. Автор доводить, що саме діялект певної місцевости (або принаймні швейцарську відміну стандартної німецької мови) більшість населення вважає рідною мовою, а стандартну німецьку (яку зазвичай називають Schriftdeutsch, тобто «писемною німецькою» – окреслення, що не має аксіологічного забарвлення чистоти або істинности) сприймає як іноземну [там само: 72]. Діялект виконує більшість функцій, в інших суспільствах закріплених за стандартними мовами, – в тім числі й функцію одного з найважливіших маркерів національної ідентичности. Приписування цієї функції відбувається, зокрема, в школі, де стандартну німецьку вивчають, власне, як чужу мову, а також у політиці й електронних медіях, де вживанням діялекту мовець сиґналізує про свій зв’язок із країною. iv 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії 415 свідомим актом прийняття “норми”», а є, в його (квази)марксистських термінах, не цілком усвідомленим засвоєнням «санкцій мовного ринку» [там само: 51]. Тому я волію розглядати «правильну» мову як суспільну нормальність: знання й уживання цієї мови вважається найнормальнішим способом поведінки в більшості публічних практик – що означає, зокрема, також нормальність невеликих відхилень. Пріоритет стандартного мовлення, на тлі ототожнення мови з народом та уніфікаційної схильности держави, сприяє беззаперечному пануванню офіційної мови в публічному просторі й марґіналізації решти мов/говірок. Однак опоненти цієї нормальности здебільшого прагнуть лише підвищення статусу інших мов: визнання їх офіційними в усій країні або на певній території чи, коли держава й офіційна наука вважають їх діялектами, визнання окремими мовами. Вони не зазіхають на сам принцип ієрархізації різних способів мовлення, вартість мовної правильности/чистоти й чинність інституцій, котрі встановлюють ієрархії та стандарти (так само, як не зазіхають на вартість переписного знання). Як я вже не раз зазначав, ідеології завжди втілюються й відбиваються в дискурсі, де їх або явно сформульовано, або використано як невисловлені припущення, що їх адресат має сприйняти разом зі сказаним. Особливість дискурсивної реалізації мовних ідеологій полягає в тому, що в мові втілюються уявлення про саму мову, тобто, вибираючи поміж можливими варіянтами, мовець більш чи менш усвідомлено спирається на власне ставлення до цих варіянтів. Утім, реалізація мовної ідеології невідокремна від реалізації (знову ж таки, не конче усвідомленої) інших ідеологічних настанов, адже у виборі варіянта відбивається також ставлення до інституцій, що встановлюють загальні правила вибору, та до конкретної мовленнєвої ситуації, яка модифікує відносні переваги можливих альтернатив. Зокрема, на вибір мовних засобів упливає уявлення – що його визначає ідеологічно зумовлена оцінка контексту дискурсивного акту – про доцільність реалізації в цьому акті передусім якоїсь певної функції мови, наприклад, передавання інформації, вираження почуттів чи підтримання комунікаціїv. В деяких ситуаціях головною може стати функція, яку Яворська називає соціяльносимволічною й означає як «пов’язану з демонстрацією певних соціальних, національних або культурних зв’язків, з прийняттям існуючих соціальних відношень чи культурних цінностей або відмовою від них» [Яворська 2000: 122]. Тоді [у] ролі носія соціально-символічного значення можуть виступати певні функціональні підсистеми мови або окремі мови у ситуаціях двомовності та багатомовності. Точніше, носієм символічного значення в останньому випадку може бути сам факт вибору мови. [Там само] Хоч у моєму подальшому розгляді йтиметься головно про цей випадок, важливо наголосити спорідненість вибору поміж окремими мовами із вибором «усере­ v Докладне лінґвістичне обговорення цих функцій див.: Crystal 1997: 10–13; Яворська 2000: 116–123. 416 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток дині» мови якогось набору фонетичних, граматичних, лексичних та інших засобів (підсистем)vi, що його можна назвати реґістром [Halliday 1978: 31–35] або стилем [Bourdieu 1991: 54] мовлення. Ця спорідненість виявляється не тільки в ідеологічній зумовленості вибору, а й у взаємозв’язку між мовними відмінностями та соціяльними, на який указує Бурдьє: Говорити означає вживати того чи іншого з виражальних стилів, уже витворених у вжитку й через ужиток та об’єктивно позначених їхньою позицією в ієрархії стилів, яка виражає ієрархію відповідних соціяльних груп. Ці стилі, системи відмінностей, які водночас є класифікованими й класифікаторами, ранжованими й ранжувальниками, позначають тих, хто їх уживає. А спонтанна лінґвістика, озброєна практичним чуттям еквівалентности між двома порядками відмінностей, сприймає соціяльні класи через класи стилістичних показників. [Bourdieu 1991: 54] Горішню позицію в стилевій ієрархії посідають стандартна мова та її вживані в офіційному мовленні й інших упливових дискурсах стилі/реґістри, переважний доступ до яких мають члени панівних груп [Fairclough 1989: 58]. Тому спільна мова всіх членів суспільства (чи мовної групи) є радше ідеологічним конструктом, аніж дискурсивним фактом, адже [к]омпетенція, достатня для творення речень, які, ймовірно, будуть зрозумілими, може бути цілком недостатньою для творення речень, що їх, імовірно, слухатимуть, визнаватимуть прийнятними в усіх ситуаціях, в яких є нагода говорити. [Bourdieu 1991: 55] У дво- чи багатомовних суспільствах одна з мов зазвичай посідає вищу позицію, ніж інша/інші: «висока» мова – тобто її стандартний варіянт – уживається в більшості елітних дискурсів і має вищий суспільний престиж. Такий поділ сфер побутування, що в соціолінґвістиці дістав назву диглосії [Ferguson 1959], не завжди відповідає співвідношенню офіційних статусів мов (яскравим прикладом чого є Україна, де за правовим статусом російська стоїть набагато нижче від української, проте за суспільною роллю та престижем і далі в багатьох ділянках її перевершує)vii. Але й там, де переважна більшість людей начебто говорить однією мовою, повсякчас відбуваються диглосійні тертя між різними її соціяльно маркованими та функціонально розмежованими реґістрами (в цьому сенсі такі суспільства теж є багатомовними) [Gumperz 1962; Fishman 1967: 30]. Тому єдність і авторитет Межі «мови» й, отже, належність до неї того чи того слова, вимови чи іншого засобу визначає сприйняття учасників комунікаційного акту, які вибирають ці засоби й оцінюють вибір одне одного. vii Диглосія модифікує співвідношення пріоритетів стандартних і нестандартних різновидів: стандартний варіянт «низької» мови може стояти в соціяльній ієрархії нижче не лише від стандарту «високої», а й від її поширених нестандартних реґістрів. vi 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії 417 офіційної мови підтримуються лише завдяки ідеологічним і адміністративним зусиллям держави й еліт [Bilaniuk 2005: 31]. Як і саме мовлення, уявлення про нього не є незмінними й однаковими для всіх членів спільноти, окресленої буцімто спільною мовою. Плюралізм, контекстуальне застосування та взаємопоборювання мовних ідеологій зумовлені тим, що, за словами Чарлза Бриґза, ці ідеології є «критично важливими ресурсами для надання суспільної влади стратегіям творення та сприймання дискурсу» [Briggs 1992: 399]. Тобто, посилаючись на ті чи ті буцімто безперечні уявлення про мовні явища – як-от краса та влучність прислів’їв і приказок, особлива милозвучність чи термінологічна розвиненість окремих мов, зв’язок певних способів мовлення з іншими характеристиками мовців (приміром, освітою чи соціяльним походженням), – люди стверджують або, навпаки, заперечують леґітимність цих явищ і, отже, їх носіїв. Зокрема, панівні ідеології слугують «для натуралізації нерівного доступу до окремих дискурсів та контролю над їх творенням і сприйманням» [там само]. Як приклад можна назвати використання ідеології чистоти задля обмеження доступу носіїв «нечистих» мов до певних упливових дискурсів чи потребу цензурувати рівень «чистоти» мовлення, скажімо, редаґувати публіковані тексти [Cameron 1995: розд. 2; Яворська 2000: 172– 178]. Проте це не означає, що таке використання конче матиме успіх – навпаки, «вирішальна роль ідеологій у цьому процесі робить їх чудовим місцем, аби кинути виклик панівним дискурсам, інституціям та особам» [Briggs 1992: 399]. Цей виклик може дискурсивно виявлятися не лише в обстоюванні інших ідеологій, до якого вдаються речники інтересів груп, здискримінованих унаслідок утілення панівних уявлень. Специфічною для мовних ідеологій формою виклику є вживання інших – відмінних від приписуваної й винагороджуваної норми – мов і реґістрів, що ним їхні носії утверджують свою суспільну леґітимність, яку явно чи неявно заперечує нормалізована ідеологія. Це вживання може відбивати й (отак сприйняте) підтримувати відмінності не лише соціяльних становищ, але й ідеологічних орієнтацій, які не зводяться до класових інтересів. Особливо важливим стає цей аспект у часи стрімких соціяльно-політичних змін і пов’язаних із ними ідеологічних трансформацій, коли нестабільність і різнорідність системи символів та вартостей спонукає людей активніше утверджувати в мові свою ідентичність і леґітимність [Bilaniuk 2005: 11] і водночас робить це утвердження помітнішим для їхніх комунікаційних партнерівviii. Кажучи про те, як мовні ідеології реалізуються в дискурсі мас-медій, я знову звертаю увагу на вказану вище особливість дискурсивного втілення цих ідеолоviii Скажімо, в українському суспільстві вживання титульної мови можуть сприймати (залежно від реґістру та ситуації) як ознаку або сільського походження, або націоналістичної налаштованости, або посадового обов’язку держслужбовця. Так само вибір інженерів чи журналістів поміж українською та російською передусім залежить не від соціяльного, а від етнокультурного самоусвідомлення. 418 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток гій, яка надає додаткового виміру провідній ролі медій у представлянні та підтримуванні чинних у суспільстві ідеологічних настанов. У медійних текстах завжди відбиваються уявлення їхніх творців (безпосередніх авторів та їхніх керівників і замовників) та уявлення персонажів, на представлення яких також упливають погляди творців. Але мовні ідеології втілювано ще й у вживанні певних структур і мов, вибір яких характеризує настанови автора та персонажів і, якщо його так сприймають, певною мірою пов’язує мовні уявлення з іншими. Приміром, помітне вживання певних форм у мовленні особи, характер сприйняття якої задано іншими елементами представлення (виглядом, манерами, вчинками, позицією з котрогось питання), може надати цього характеру і самим формам; навпаки, вартісно марковані форми (як-от лайка чи сленґ) упливають на ідентифікацію персонажа, що їх уживає. Те саме, звісно, стосується й уживання окремих мов. Ідеологічне значення представлюваних практик мововжитку суттєво залежить від способу їх представляння, в якому медії поєднують іконізацію одних мовних форм і мовленнєвих стратегій із затиранням інших. Часом журналісти явно висловлюють своє ставлення до тих чи тих форм/мов і до факту їх уживання або ж надають змогу персонажам висловити власні мовні настанови. Частіше, однак, медії не висловлюють своїх настанов ані явними твердженнями щодо форм/мов, ані чітко маркованими лінґвістичними засобами представляння персонажів, що їх уживають. Таке вживання постає як просто нормальне, і так само нормальним є вживання меншої чи більшої кількости інших форм/мов – одначе, як у будь-якій нормальності, не всіх. Факту вибору поміж різними варіянтами медії зазвичай не наголошують, мотивів вибору (бо ж кожен із них може мати різні мотиви) не розглядають, питання про сумісність різних сприйманих як нормальні варіянтів не ставлять. Зокрема, нередаґоване/неперекладене представляння вжитку певних мов/реґістрів відбиває уявлення медійників про суспільну леґітимність такого вжитку та його зрозумілість для гаданої авдиторії – які, разом із поширеністю, і роблять його нормальним. Як і у випадку інших уявлень, у настановах щодо мови медійний дискурс не є монопольним творцем нормальности, проте численні й постійні представлення в медіях різноманітних поглядів і зразків поведінки роблять важливий внесок у їх нормалізацію, тобто в панування мовної ідеології, заснованої на такому сприйнятті нормального. Не менш вагомим є ідеологічний уплив власного – тобто журналістського – мовлення медій. З одного боку, вживання стандартного варіянта мови сприяє підтриманню його панівного становища, а отже, й тих елітних груп, що мають до нього привілейований доступ і/або забезпечують це підтримання. Скажімо, британська державна радіомовна корпорація ВВС, що вважала одним зі своїх обов’язків «повсякденно утверджу[вати] в свідомості суспільства, яким має бути правильне мовлення», впродовж десятиліть обмежувала доступ журналістів до етеру навіть з огляду на вимову, дискримінуючи таким чином носіїв «нестандартних» реґіональних і 7.1. Мовні ідеології, нормальність та медії 419 соціяльних фонологічних реґістрів [Leitner 1983, цит. на с. 62]ix. Навіть у суспільствах, де більшість населення в повсякденному мовленні послуговується мовною системою, що має статус діялекту, а не мови, як-от у «грецькій» частині Кіпру, медії здебільшого вживають цієї системи тільки для певних потреб: наприклад, представляючи мовлення певних груп, які буцімто мають питомий зв’язок із діялектом, чи прагнучи створити гумористичний ефект завдяки публічному вживанню реґістру, сприйманого як характеристика приватного мовлення. Натомість у «нормальному», немаркованому мовленні вони надають перевагу варіянтові, що вважається стандартом тієї мови [Pavlou 2004]x. Всі ці практики відбивають і накидають авдиторії ідеологію чистоти. З другого боку, вживання в медіях більшости країн переважно однієї мови потверджує її особливу роль як (єдиної нормальної) мови країни, що відбиває націоналістичну ідентифікацію тієї мови з нацією та державою і водночас делеґітимує чи принаймні марґіналізує інші мови членів/громадян. А коли медійних мов кілька, то це нормалізує їх усі, потверджуючи багатомовність країни, і водночас установлює між ними певні ієрархічні стосунки, адже обсяг уживання різних мов зазвичай не є однаковим. Приміром, у Замбії державне радіо в 1980-ті роки говорило всіма сімома «офіційними» мовами етнічних груп і «національною» англійською (відбиваючи й посилюючи їхній пріоритет порівняно з іншими вживаними в суспільстві мовами), проте за кількістю етерного часу явну перевагу мали дві найпоширеніші місцеві мови, а надто англійська, яка також майже монопольно панувала на телебаченні. Медійний мововжиток відбивав фактичну нерівність ступенів поширення різних мов і соціяльної ваги їх носіїв, але при цьому підважував дієвість офіційного дискурсу, що наголошував рівність і єдність усіх етнічних груп [Spitulnik 1992]. Тією мірою, якою медії різними мовами зорієнтовані та впливають не тільки на розмежовані групи носіїв, але й на ширші авдиторії всіх, хто ті мови розуміє, медійний мововжиток (разом зі згаданим вище нормалізаційним представленням мовного вибору персонажів) відбиває й утверджує уявлення про пріоритет комунікаційної функції медійного дискурсу над ідентифікаційною, тобто ідеологію розуміння. Привчені читати й чути в медіях стандартну (відповідну приписам стандартотворчих інституцій, передусім освіти) мову, багато читачів/слухачів поділяють уявлення про обов’язок журналістів підтримувати цей стандарт. Тому вони неґативно сприймають відхилення від нього, зумовлені непрофесійністю медійників або їхньою відмовою цензурувати нестандартне мовлення. Ясна річ, це сприйняття зіперто на загальнішому уявленні про вартість мовного стандарту, часто-густо пов’язуваного з моральними нормами та порядком у суспільстві [Cameron 1995: 114; Leitner 1983: 69]. Втім, останнім часом західні медійні практики зазнають змін, зокрема в напрямку урізноманітнення вживаних реґістрів, що має відбивати розмаїтість суспільства й, отже, свідчити про демократизм і автентичність медійного мовлення. x Згадане в прим. v переважне вживання у швейцарських електронних медіях діялекту, а не стандартної німецької мови, безперечно, є винятком. ix 420 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток Втім, вона має співіснувати з ідеологією ідентифікації, що її утверджує втілення соціяльно-символічної функції національної/групової мови в деяких інших практиках мововжитку медій і представлення мововжитку суспільства. Усі ці аспекти я продемонструю в подальшому аналізі представлення й утілення мовних ідеологій у дискурсі українських медій. Зосереджуючись на уявленнях щодо публічного вживання окремих мов, точніше, щодо вибору поміж двома найуживанішими в Україні мовами – українською та російськоюxi, я розглядатиму передусім дію – зокрема, взаємодію – ідеологій ідентифікації та розуміння, майже не торкаючись уявлень про чистотуxii. На відміну від попередніх двох розділів, цього разу об’єктом аналізу буде не обмежений коротким проміжком часу й/або кількома медіями корпус текстів, а чимала кількість пов’язаних із питаннями мововжитку дискурсивних практик початку 2000-х років: як я спробую показати, ці практики становлять своєрідну цілість із величезним, хоч і не завжди помітним ідеологічним упливом. Аби мати змогу робити обґрунтовані припущення щодо такого впливу, я намагатимусь аналізувати саме практики (а не окремі тексти, що їх я розглядатиму тільки як приклади), виділяючи їх за часовою та просторовою (в певній медії) локалізацією, темою, застосовуваною дискурсивною технікою, ідеологічною позицією автора чи видання тощо. Крім «олігархічних» таблоїдів і телеканалів, що задавали тон у формуванні амбівалентної мовної нормальности, я розглядатиму й інші медії, які ту нормальність більшою чи меншою мірою прийняли й підтримали, зокрема видання з переважно націонал-демократичною орієнтацією та з більш чи менш виразними ліберальними настановами. Я також братиму до уваги не лише тексти й практики, що так чи інакше говорили про мову та мововжиток, але й ті, які про них свідомо чи несвідомо мовчали: це той випадок, коли мовчання не менш важливе, ніж мовлення. Ясна річ, такий великий обсяг матеріялу неможливо докладно аналізувати на всіх рівнях дискурсу, тому я зосереджуватимуся передусім на невисловлених припущеннях, що (згідно з моїм прочитанням) лежать в основі самого факту повідомлення про певні події чи аспекти й іґнорування інших, а також уживання в певних комунікаційних ситуаціях якихось мов, але не інших, і не всіх з уживаних – однаково часто. Спочатку я аналізуватиму представлення в медійному дискурсі різних мовних поглядів і практик мововжитку, що їх сповідують і здійснюють описувані в цьому дискурсі Хоч говорити про ту чи іншу «мову» означає, як сказано вище, припускати її єдність і нехтувати тертя між різними реґістрами, вилучити ці «мови» з аналітичного розгляду неможливо, бо вони є «ідеологічними точками відліку, на які люди спирають свої судження й інституційні заходи» [Bilaniuk 2005: 35]. Для мого дослідження ці категорії особливо неуникні, адже йдеться якраз про вибір між двома мовами, що його зазвичай сприймають так самі мовці та/чи їхні партнери. xii Уявлення щодо мовної чистоти й суржику досліджували – щоправда, не зосереджуючися саме на медійному дискурсі, – Лада Біланюк та Нікляс Бернсанд [Bilaniuk 1997, 1998, 2005, 2009; Bernsand 2006а, 2006б]. xi 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 421 персонажі, та втілені в цих представленнях настанови самих медій. А потім розгляну реалізацію уявлень медійників безпосередньо в мовній практиці їхніх видань і каналів, насамперед у виборі поміж уживанням української та російської мов. 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку Заки говорити про представлення та втілення мовних ідеологій у медіях, я хочу розглянути, так би мовити, самі ці ідеології, що їх артикулюють передусім інтелектуали, політики й урядовці, а вже за цими артикуляціями сприймають і відбивають журналісти. Хоча до остаточного адресата – більш чи менш широкої громадськости – дискурси цих груп теж переважно доходять у змедіялізованому вигляді, в цьому підрозділі я аналізуватиму їх із погляду настанов і стратегій авторів/мовців, а не медійних посередників. Звісно, навіть абстраґуючися від упливу медіялізації, я все одно маю справу не з самими уявленнями людей, а з не конче адекватним (зокрема, не завжди щирим) висловленням тих уявлень. Утім, для мого аналізу ця неадекватність не є проблемою. Адже саме зартикульовані чи неявно втілені в дискурсах уявлення певних людей упливають на інших і, внаслідок цього, на усталені погляди членів спільноти, зокрема й журналістів та інших причетних до медійної сфери осіб. І саме зартикульовані уявлення здебільшого є об’єктом представлення в медіях (хоча гадана неадекватність артикуляції може бути одним з елементів представлення). Проте подальші проєкції тверджень на уявлення є, власне кажучи, лише припущеннями. Тим паче проблематичними були би якісь висновки про ті підставові уявлення, що їх люди зазвичай сприймають як належне й тому явно не висловлюють. Можна припустити, що під поверхнею ідеологічних суперечок криється багато спільних, сформованих ключовими інституційними практиками уявлень, яких учасники суперечок не завжди усвідомлюють і майже ніколи не ставлять під сумнів. Та оскільки я не маю емпіричного матеріялу (результатів опитувань або систематичних спостережень), яким ці припущення можна було б обґрунтувати, я зосереджуся на уявленнях неоднакових і тому висловлюваних. Найбільші й найартикульованіші розбіжності поміж членами українського суспільства стосуються уявлень про вживання різних мов, передусім титульної та російської. Ці розбіжності зумовлені і суперечливим упливом радянських дискурсів та практик, які залишаються чи не головним джерелом уявлень більшости пострадянських людей, і переокресленням суспільства та нації за умов незалежної держави й важливою роллю вживання певної мови як засобу леґітимації її носіїв. Висловлювані в дискусіях щодо мовної політики погляди, які є найочевиднішим і найприступнішим для суспільства й дослідників виявом мовних ідеологій, зазвичай обмежуються публічним мововжитком, бо тільки він, як визнає (чи принаймні заявляє) більшість речників мовних прав та інтересів, може бути об’єктом державних та інших інституційних реґулювань, на зміну чи захист яких такі висловлювання передусім 422 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток спрямовано. Проте суспільні уявлення про нормальність, які формуються під упливом тих висловлювань та реґулювань і водночас упливають на них, поширюються й на приватне спілкування. Зокрема, ідеологія ідентифікації приписує не лише відповідну буцімто незмінній етнонаціональній належності мовну поведінку, але й мовну ідентичність, яка має виявлятися також чи й передусім у приватній сфері. Крім того, виконання вимог до публічного мовлення передбачає певний рівень компетентности людей у приписуваній мові (мовах), тобто чинить уплив на їхній мовний репертуар, який, своєю чергою, визначає також приватну мовну поведінку. Незалежно від того, чи автори висловлювань щодо публічного мововжитку мають на увазі цей побічний ефект політики, яку вони підтримують або критикують, ідеологічний уплив їхніх висловлювань та невисловлених припущень не обмежується публічною сферою. Тому багато розглядуваних у цьому розділі конкретних настанов, підставових уявлень та дискурсивних практик, у яких вони втілюються, варто сприймати з подвійної перспективи застосування до публічного та до всього мовлення відповідних осіб чи спільнот. Переважна більшість учасників дискусій про (публічне) вживання різних мов заявляє, з одного боку, про визнання права громадян говорити рідною/звичною мовою, а з другого – про підтримку державного статусу української та потребу створення сприятливих умов для її вживання й розвитку. Це поєднання почасти амбівалентне, бо багато людей готові підтримувати реалізацію кожної з настанов тією мірою, що це внеможливлює реалізацію іншої (чого ті люди, либонь, не усвідомлюють)xiii. Амбівалентність пострадянської свідомости є наслідком амбівалентности радянської ідеології та практики (а також її продовження в незалежній Україні, про яке йтиметься далі). З одного боку, радянська влада не лише визнала українську окремою мовою, але й уживала її в численних практиках і представляла в багатьох дискурсах як духовну вартість і як природний комунікаційний медіюм однойменної нації. З другого, російська мова поставала в дискурсі як єдино нормальний засіб міжетнічного спілкування та спільне культурне надбання радянських народів (особливо трьох східнослов’янських), а головне, була передумовою вертикальної мобільности в соціяльній практиці. Відтак російська стала головною мовою повсякденного вжитку для мільйонів українців, більшість із яких (зокрема й багато тих, що говорили нею від дитинства) зберегли, однак, пов’язання з українською, котру вважали рідною [Кулик 2003а]. Варто наголосити, що російську мову українці не лише більш чи менш активно вживали з огляду на гадану зрозумілість для їхніх комунікаційних партнерів (і споживали, зокрема в медіях, бо добре розуміли її самі), але також більшою чи меншою xiii На рівні масової свідомости (що її елітні дискутанти водночас відбивають і творять) цю амбівалентність виразно засвідчують результати опитувань. Зокрема, в грудні 2006 року набагато більше респондентів підтримало розширення вжитку української мови, ніж обмеження вжитку російської – і навпаки [Кулик 2008: 49]. 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 423 мірою ідентифікувалися з нею як мовою своєї країни й наднаціональної спільноти – поряд з українською. Водночас у росіян, що жили в Україні, теж сформувалася ідентифікація з українською як мовою частини їхнього оточення та культурною особливістю й/або політичним атрибутом республіки, яку вони вважали за свою. Але назагал ця ідентифікація була набагато слабшою, ніж в українців із російською мовою, про що переконливо свідчить, зокрема, небажання багатьох росіян учити комунікаційно й кар’єрно «непотрібну» українську. Таку асиметрію, що виникла під упливом дискурсів і практик радянської доби, влада й еліти пострадянської України намагалися, хай не дуже активно та послідовно, змінити на протилежну, тобто на ідентифікацію всіх громадян передусім із державною/національною мовою – і ці намагання викликали в громадян дуже різні реакції та по-різному вплинули на їхнє ставлення до української та російської мов. Саме в питанні про співвідношення ідентифікацій із цими двома мовами виявляються й амбівалентність мовних уявлень пострадянських українців, і спроби її подолати, обравши один із пріоритетів. На рівні публічного дискурсу головні розбіжності стосуються російської мови: є вона для України своєю (поряд з українською) чи чужою, повинна мати статус державної/офіційної а чи мови національної меншини, має вживатися в такому обсязі, як українська чи як мови інших меншин. Проте з уявленнями про російську мову пов’язані уявлення про українську: має вона бути одинокою мовою держави й країни а чи однією з двох, чи мусить її вживання бути обов’язковим і чи слід підтримувати цю мову більше, ніж інші. Відповіді на ці запитання я покладу в основу класифікації й аналізу поширених у сучасній Україні мовних ідеологійxiv. 7.2.1. Українофони та русофони Як і в публічному дискурсі загалом, у дискурсі щодо мови за роки президентства Кучми гегемонного становища досягла ідеологія, котру я – відбиваючи визначальне для її сутности самоокреслення як поміркованої та загальноприйнятної альтернативи крайнім поглядам – називаю центризмом (див. 5.1). Мовні уявлення центристів я розгляну в наступному параграфі, а поки що спинюся на двох протилежних за настановами щодо мововжитку ідеологіях і відповідних їм дискурсах, котрі центризм поглинає або відсуває на марґінес публічної сфери. Я виділяю ці дискурси саме за ідеологією щодо мови та мововжиткуxv, котра предЗ огляду на множинність і стратегічне використання ідеологій їх слід класифікувати не за групами, що їх буцімто сповідують, а за уявленнями, які можна вважати підставовими для них, – вказуючи водночас на схильність певних груп підтримувати певні ідеології та на роль сучасних і минулих практик у їх поширенні (пор. 1.4.1). xv Хоча творці цих дискурсів досить чітко висловлюють і обстоюють свої погляди щодо мови, вони, скоріш за все, не є визначальними в ідеологічному самоокресленні тих людей, які вважають себе націоналдемократами, лібералами, комуністами тощо. xiv 424 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток ставляє мовні процеси в Україні як узаємодію/боротьбу двох головних мов і мовних груп (точніше, мовно-етнічних, з огляду на націоналістичне пов’язування мови з етнічністю й відсутність в українському суспільстві чіткого поділу за мовною ідентифікацією). Відповідно до мови/групи, що є в них об’єктом ідентифікації та захисту, я називаю їх українофонним і русофонним. Ці дискурси великою мірою визначали характер публічного мовлення про мову й мововжиток в Україні початку 1990-х ро­ків. Власне, й на початку 2000-х, якому присвячено мій аналіз у цьому розділі, вони все ще були присутні (особливо українофонний) у практиках багатьох упливових інституцій – школи, церкви, всіх гілок влади, навіть медій, котрі, як я сподіваюся показати далі, істотно сприяли їхній марґіналізації. Проте характер цієї присутности, зокрема співіснування (часто недіялогічне) обох протилежно зорієнтованих ідеологій у тих самих практиках разом із панівним чи принаймні впливовим у них центризмом, робив ці дискурси не підважуванням, а радше марґінальними виявами нормальности, ділянками малих імовірностей на краях Ґаусової кривої, посередині якої височіло те, що буцімто робить і думає переважна більшість. Характерною рисою українофонного та русофонного дискурсів я вважаю спрямованість на захист інтересів «своєї» групи – коштом інтересів «чужої». Хоч автори далеко не завжди пов’язували себе з певною групою, наголошування її прав і проблем водночас із замовчуванням або заперечуванням прав і проблем іншої (точніше, інших, бо ж дві найбільші групи не охоплюють усього суспільства, й іґнорування решти теж є виявом певного ідеологічного вибору) чітко ідентифікувало «своїх» і «чужих»xvi. Цьому поділові сприяло й те, що багато авторів сприймали (більш чи менш усвідомлено) мовну ситуацію в Україні як zero-sum game, де перемога однієї групи/мови неминуче означатиме поразку іншої. Особливо поширеним було таке сприйняття серед українофонівxvii, які бачили в еволюції мовної ситуації в пострадянський і особливо кучмівський період виразні ознаки перемоги російської мови, що її вони сприймали не стільки як мову однієї з груп громадян України, скільки як мову іншої держави й ще більше як мову імперії, котра досі не стала Власне кажучи, саме ця риса більшої частини виразно ідеологічного мовлення про мовні проблеми й спонукає бачити в ньому передусім українофонний та русофонний дискурси, радше ніж націоналістичний, комуністичний і ліберальний. Водночас я керуюся своїм суб’єктивним уявленням, що автори певних текстів обстоюють інтереси мовно-етнічних, а не якихось інших (скажімо, професійних) груп або якісь інакші ідеологічні пріоритети. Тобто виділення саме цих дискурсів відбиває також моє власне мислення в таких групових категоріях, мою (а не лише аналізованих авторів) ідеологію. xvii Вживаючи щодо українофонів третьої особи, я втілюю своє припущення про те, що, попри належність до відповідної мовної групи, не належу до дискурсу, зорієнтованого на утвердження її прав коштом прав інших. Про слушність цього припущення читачі можуть судити з цього та інших моїх наукових і публіцистичних текстів. xvi 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 425 історієюxviii. Це бачення наявного стану було наслідком їхнього окреслення бажаної норми, за якої титульна мова має панувати в усіх публічних практиках, крім хіба теренів компактного поселення членів меншин та їхньої культурницької активности поза цими теренами1. При цьому потреби й права членів кожної групи пов’язувано, у відповідності до націоналістичної мовної ідеології, лише з однойменною мовою та культурою. Здійснення цієї норми національної держави (чи, для багатьох авторів, повернення до неї, бо ж вона, мовляв, була реальністю українського життя в дорусифікаційні часи) означало для українофонів не просто реалізацію прав членів української нації й навіть не просто повноцінну реалізацію її права на самови­ значення, а саме її виживання. Отже, найбільшою загрозою для неї українофонні автори вважали збереження або й розширення далеко не меншинної сфери вживання російської мови, що його вони, підкреслюючи тяглість із політикою імперій і вказуючи таким чином на абсурдність та злочинність її продовження в незалежній українській державі, називали русифікацією2. Відповідно, не лише радикально націоналістичні, а й досить ліберально налаштовані інтелектуали й політики оцінювали мовну політику в термінах не забезпечення особистих прав, а реалізації взаємонесумісних групових інтересів та ідеологічних орієнтаційxix. Найвідвертіші й/або найпровокативніші автори, як-от письменник Юрій Андрухович, чітко заявляли, що «йдеться про протистояння, чи, м’якше кажучи, конкуренцію двох мов в Україні», тому державна підтримка вживання однієї з них сприяє звуженню сфери вживання іншої, а отже, зачіпає права чи радше інтереси її носіїв3. Із цього погляду, проблема мови є не правовою чи культурною, а «геополітичною, навіть геостратегічною»: розширення вжитку української мови є засобом унезалежнення України, а збереження позицій російської – засобом «реального збереження та дальшого функціювання імперії»4. Інші українофонні автори здебільшого не артикулювали конфронтаційного розуміння взаємодії двох мов так виразно, але поділяли нас­танову на підтримку й захист перш за все української й обмеження впливу російської. Вони не бачили жодних загроз для російської мови (вказуючи на її поширеність в Україні та на повнокровне функціювання в Росії), а з цього висновували, що немає і порушень прав її носіїв5. Тому українофони категорично заперечували проти підвищення статусу цієї мови чи інших заходів на її підтримку, а неґативну реакцію на українізаційні кроки влади з боку русофонів пояснювали їхнім небажанням змиритися зі втратою (частини) привілеїв їхньої групи6. xviii Якщо посилання на російську як «іноземну» чи «мову сусідньої держави» в цьому дискурсі було дуже поширене, то її окреслення як мови імперії майже не декларовано – але неявно втілювано в твердженнях, що спроби захисту цієї мови та її носіїв зумовлені прагненням реставрувати імперію чи зберегти привілеї, які вона надавала. xix Саме на погляди поміркованих українофонів і русофонів я звертатиму особливу увагу, адже вони мали більше, ніж радикальні, спільного з позицією центристів і були більшою мірою представлені в медійному дискурсі. 426 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток Натомість становище української мови українофони вважали справді загрозливим – проте по-різному окреслювали шляхи його покращення. Прибічники ліберального націоналізму обґрунтовували пріоритет підтримки української мови й культури гіршим забезпеченням прав їхніх носіїв порівняно з росіянами/російськомовцями. Вимагаючи від держави створити україномовним громадянам ті ж самі можливості для реалізації мовних прав, що й російськомовним, вони, одначе, застерігали проти взаконення рівности двох груп у рівних статусах їхніх мов, на чому наполягали російськомовці. Бо, мовляв, зважаючи на нерівність стартових можливостей, «юридично рівний статус вже зараз, а не згодом, після необхідного реабілітаційного періоду, означатиме не “гармонійне функціонування” [двох мов], а довічне закріплення домінуючого статусу російської мови»7. Частіше, однак, українофонні автори вимагали підтримки української мови не як забезпечення прав (членів) однієї з груп населення, а як зміцнення позицій державної мови, в розширенні сфери функціювання якої вони бачили чинник консолідації суспільства й навіть захисту безпеки держави8. По суті, вони закликали державу поводитися як національна, попри невідповідність демографічних та ідентифікаційних параметрів цій бажаній для українофонів нормі. Цю неподібність (передусім наявність величезної групи росіян та ще більшої групи українців, етнічна й мовна ідентифікації яких не збігаються) українофонний дискурс розглядав тільки як наслідок імперської політики, що його треба якнайшвидше виправляти. Тому посилання на державний статус української мови стало найчастіше вживаним арґументом прибічників ширшого її вжитку – і цей статус вони прагнули наділити сенсом не лише (єдиної) мови держави, але також (єдиної леґітимної) мови нації/країни, маючи на меті, спираючись на перше, досягти другого. Як сформулював це літературознавець (і певний час віце-прем’єр, до компетенції якого входили, зокрема, мовні питання) Микола Жулинський, держава має подбати про «витворення екстралінгвістичних умов функціонування української мови як єдиної мови українського суспільства»9. Чому державною й, отже, публічною має бути лише українська, цей дискурс не пояснював (крім як посиланням на світовий досвід): змішуючи етнокультурне й територіяльне значення слова «український», він неявно зводив усе суспільство до титульної групи, а відтак подавав практику національних держав – офіційний статус лише титульної мови та переважну підтримку заснованої на ній культури – як одиноку мисленну можливість, вияв здорового глузду. З погляду цього глузду надання російській мові офіційного статусу ставало ще й несправедливим, адже мови всіх меншин мусять мати рівні права10. Але головна загроза цього кроку полягала в тому, що він «послабить національно-репрезентативну функцію української мови», не дасть їй стати «державним засобом спілкування та інформаційного забезпечення всіх громадян України»11. А це лякало більшість українофонів набагато дужче, ніж продовження неправового реґулювання мовної сфери, котре порушувало права носіїв усіх мов. 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 427 Якщо українофонний дискурс бачив головну мовну проблему України в небажанні державної влади забезпечити якнайшвидше «повернення до норми» панування титульної мови в суспільному житті, то русофонний, навпаки – у здійсненні владою цього проєкту. Більшість речників російськомовного населення була переконана, що чиновники різних відомств і рівнів свідомо чи несвідомо дискримінують російську мову та її носіїв12. Свідченням цієї спрямованости русофони вважали перш за все політику в освіті, де держава досить послідовно, хоч і реґіонально неоднорідно, втілювала взоровану на норму національної держави програму приведення мовного режиму шкіл і дитячих садків у відповідність з етнічним складом населення та українізації вищих навчальних закладів (про цю політику див.: Арель 1995: 96–99; Janmaat 2000, розділ 3). У цьому найпомітнішому вияві звуження сфери вживання російської мови русофонний дискурс бачив, дзеркально повторюючи логіку українофонного, масове порушення прав її носіїв13. Радикальні націоналісти й консерватори вважали порушенням цих прав будьяке розширення вжитку української мови та, відповідно, звуження звичної сфери вжитку російської. Найбільший уплив серед них мали комуністи, у фундаменталістському дискурсі яких вільне вживання обох мов було частиною радянської традиції «інтернаціоналізму»14. Ліберальніші представники русофонного дискурсу натомість наголошували право громадян задовольняти своєю мовою різноманітні потреби – освітні, культурні, інформаційні тощо, для якого держава має створити умови15. Вони також обстоювали право вибору цієї мови – «право мовного самовизначення особи незалежно від національної належности»16, – що його держава, за великим рахунком, іґнорувала, визнаючи право на задоволення своїх потреб російською мовою тільки за етнічними росіянами (найяскравіше це демонструвала практика орієнтації мови навчальних закладів на етнічний склад населення). Однак і ті, й інші русофони були одностайні в тому, що відкидали засадничу для українофонного дискурсу класифікацію росіян як національної чи етнічної меншини й визнання титульної мови єдиною природною та леґітимною мовою народу/країни17. Вони поділяли суспільство не на етнічні, а на мовні групи, що їх окреслювали за переважною мовою повсякденного вжитку, таким чином представляючи свою групу – російськомовне населення – як більшість населення Україниxx. Відповідно, вони не лише рішуче відкидали намагання зробити українську одинокою публічною мовою, але й вимагали визначати обсяг мовних прав російськомовних громадян з огляду на «реальне становище російської мови» – тобто нарівні не з членами меншин, а з україномовними українцями18. Мало того, русофони прагxx Результати опитувань, у яких використано поняття «зручнішої мови» – тієї, яку респондент вибирає для розмови з двомовним і буцімто нейтральним інтерв’юєром – виявили, що за цим критерієм російськомовні мешканці становлять більшість населення України (51–56%, залежно від періоду), див.: Арель 1995, с. 92–93; Хмелько 2004. Критику застосування цього критерію див.: Кулик 1999б: 8; Рябчук 2003: 81. 428 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток нули забезпечити цей обсяг прав і відповідний йому статус мови («державний» чи майже рівний йому «офіційний») на всій території країни, зокрема й у реґіонах, де росіяни й навіть російськомовці були явною меншиною19. Цей дискурс, отже, прагнув зберегти успадковане від імперських часів привілейоване становище своєї групи не лише тією мірою, якою воно спиралося на створені в ті часи мовні ідентифікації та преференції громадян (що можна, хай і з застереженнями, сприймати як обстоювання їхніх прав), але також понад цю міру: домагаючись можливостей, що й далі змінювали б ідентифікації та преференції, тобто, по суті, продовжували русифікаціюxxi. Ставлення русофонів до суспільної ролі української мови та шляхів забезпечення прав її носіїв потверджує цей висновок. На відміну від радикалів, помірковані інтелектуали й політики визнавали необхідність збереження статусного пріоритету титульної мови й не заперечували ні наявности проблем з утвердженням цієї мови у відповідній її статусові суспільній ролі, ні потреби державних зусиль у цьому напрямку20. Проте проблеми української мови вони здебільшого вбачали не в порушенні прав її носіїв чи браці можливостей ті права зреалізувати, а в недостатній привабливості самої мови для населення – в їхньому дискурсі вона поставала немовби самостійним чинником, що його не зумовлювали дії держави, еліт чи будьяких інших акторів21. Відповідно, протекціоністські заходи на підвищення привабливости української мови поставали як створення умов не для реалізації рівних прав її носіїв, а для задоволення спеціяльних, додаткових потреб. Навіть ті нечисленні русофони, які визнавали ці потреби правомірними, наголошували, що їх задоволення не сміє відбуватися коштом «порушення прав» російськомовних громадян, тобто звичного обсягу вживання їхньої мови22. Крім того, вони вважали за потрібне водночас підтримувати сформовану за радянських часів ідентифікацію переважно україномовних громадян із російською мовою, не лише навчаючи їх тієї мови (як предмета в усіх школах), але й далі використовуючи її як посередника в зв’язку зі світом23. Підсумовуючи, сформулюю головну ідею кожного з дискурсів у термінах норми/нормальности, на яку вони орієнтувалися. Добрим індикатором може бути окреслення ролі російської мови в Україні. Українофонний дискурс, як я вже казав, часто називав її «мовою сусідньої [або «іноземної»] держави», але реаґував на її поширення в українському суспільстві головно з огляду на її роль як мови (колишньої) імперії, що зумовлювала непорівнянну з мовами інших держав присутність і загрозу для панування української. Чужоземність російської означає, що власною Треба пам’ятати, що мовна самоідентифікація особи може не збігатися з її преференціями в певних суспільних практиках, як можуть не збігатися й преференції щодо різних практик (скажімо, спілкування в крамниці та перегляду теленовин). Тоді як ринок зазвичай орієнтується на преференції (більшости) споживачів, демократична держава, створюючи умови для задоволення прав громадян, має зважати головно на їхні декларовані самоідентифікації. xxi 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 429 мовою України є лише титульна/державна, а сама Україна є національною державою і має поводитися як усі інші такі держави. Орієнтація на цю норму в державній політиці не заперечувала врахування особливостей української ситуації, передусім толерування більшої присутности російської мови – але вона була не сумісна з рухом у протилежному від неї напрямку, тобто сприянням зміцненню позицій тієї мови. Тому вияви такого руху в політиці української влади лежали для українофонів поза межами нормальности, що вони наголошували твердженням про те, що «такого немає в жодній країні світу» (іноді згадуючи як виняток Білорусь, русифікація суспільного життя в якій у роки Лукашенки правила їм за важливий доказ неприпущенности офіційного статусу російської мови24). Натомість для русофонного дискурсу російська була передусім мовою понад половини громадян України, яка, таким чином, ставала двомовною країною. Відповідно, мовна політика української держави мала орієнтуватися на норму не Франції чи Німеччини, а Фінляндії чи Швейцарії, тобто рівні права двох/кількох мов та їхніх носіїв25 (про Білорусь русофони здебільшого воліли не згадувати). Визнаючи українську специфіку, пов’язану зі спадщиною русифікації та потребою долати її заходами на підтримку української мови, цей дискурс, однак, був переконаний у ненормальності ситуації, коли держава дискримінує більшість своїх громадян. Мало того, витіснення російської мови він уважав ненормальним ще й з огляду на її «неіноземність» для всіх інших українських громадян, котру він хотів зберегти як можливість не втрачати зв’язків із пострадянськими країнами та спілкуватися зі світом. Таким чином, два дискурси взорувалися не тільки на протилежні норми, але й на, здавалось би, несумісні нормальності. 7.2.2. Центристська альтернатива Центризм, що подавав себе як альтернативу до обох аналізованих вище поглядів, прагнув примирити їхні нормальності, тобто нормалізувати поєднання взаємно суперечливих настанов, інакше кажучи, амбівалентність. Він пропонував уважати нормальним і підвищення ролі української мови, і збереження позицій російської – зазвичай не торкаючись питання про те, чи сумісні ці орієнтації одна з одною. Претендуючи на представництво не якоїсь однієї групи, а всього населення, і переймаючися насамперед безконфліктним життям загалу, а не задоволенням прав чи збереженням ідентичностей частин, ця ідеологія переокреслювала ролі двох головних мов, на підставі яких держава мала будувати свою політику щодо них. Уже не одна, як у «флангових» дискурсах (у кожному «своя», котру він прагне водночас накинути загалові), а обидві мови поставали в центристському дискурсі радше не як групові, а як спільні для всіх, стосовні до всього населення, хай і в різний спосіб. Використовувати й підтримувати українську мову цей дискурс уважав за потрібне з огляду на її статус як державної – проте, подібно до українофонного, вкладав у це поняття також сенс головної, якщо не єди- 430 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток ної, мови нації/країниxxii. Водночас російську центристи, подібно до русофонів, сприймали й приймали не тільки чи й не стільки як рідну мову частини громадян, а як не зовсім чужу, нечужоземну для всього населення – що робило роль української як головної/єдиної мови країни радше символічним фасадом державної політики, ніж її практичним орієнтиром, яким її прагнули зробити українофониxxiii. Ця діялектика розриву з радянським минулим та збереження його спадщини простежувалася також в амбівалентному ставленні центризму до національної історії (виборовши незалежність, український народ не зрікався надбань радянського періоду) та до самої національної окремішности українців (які були і гідним державного буття народом, і частиною слов’янсько-пострадянської спільноти) [пор. Портнов 2007]. Спинюся докладніше на кожному з двох складників твореної мовної нормальности. Сприймаючи українську мову як державну, центризм припускав водночас і ексклюзивне посідання цього статусу титульною мовою, і його символічно-політичний, а не конкретно-правовий сенс. Відповідно, нечіткість і неефективність конституційної та законодавчих норм не становили для нього проблеми. Навпаки, ця нечіткість давала центристам змогу модифікувати залежно від політичних обставин пропаґандистський наголос (спрощено кажучи, робити його або на першій, або на другій частині 10 статті Конституції) та не звертати уваги на іґнорування законодавства в мовній практиці конкретних чиновників. Так само й державна підтримка української мови була для центристів передусім сприянням її ефективному виконанню символічних функцій державної/національної мови, а не забезпеченням прав частини громадян (або стимулюванням зміни мовної практики іншої частини). Самé уявлення про українську як мову суспільної групи зделеґітимовано чи принаймні виведено з обігу постійними посиланнями на її статус як державної (такі самі посилання в українофонному дискурсі цьому тільки сприяли). Відповідно, обмежена сфера вживання української мови була, з погляду центристів, проблемою (хай і далеко не першочерговою) держави, а не громадян, тож і розв’язувати її мала виконавча влада адміністративними й пропаґандистськими заходами, а не парламент під тиском групових інтересів і шляхом пошуку Спрямовані на сприяння українській мові акти виконавчої влади обох термінів Кучминого президентства посилалися головно на державний статус української мови (часом згадуючи також її роль як «національної мови» та «мови української нації»). Водночас ці акти наголошували потребу забезпечити не тільки «розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя», відповідно до конституційної норми, але також її «консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства»26. Втім, у багатьох випадках заходи на розширення вжитку української мови не містили обґрунтування певною роллю, що могло імплікувати будь-яку з них. xxiii Показово, що в урядових програмах сприяння українській мові йшлося здебільшого про пропаґандивні, дослідницькі та навчальні заходи. Виняток становить програма, ухвалена за прем’єрства Віктора Ющенка, де передбачено також низку дій, спрямованих на забезпечення реального функціювання української мови в різних суспільних ділянках27. xxii 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 431 компромісу між ними. Центристське наголошення, що в Україні немає мовної проблеми, якраз і мало на меті зделеґітимувати намагання речників таких інтересів домогтися (сприятливого для них) законодавчого розв’язання мовної проблеми. Позиція щодо російської мови доповнювала представлення мови як «непроблеми». Приймаючи українську як головну мову держави й країни (тобто державного апарату та символічних практик репрезентації нації/країни), центристи, на відміну від українофонів, не заперечували, аби суспільство говорило також російською, яка, мовляв, є знаною й, отже, прийнятною для всіх (тобто для всіх нормальних, що можуть заперечувати проти вживання хіба тієї мови, якою погано володіють). Власне, центристи навіть припускали більшу прийнятність для суспільства російської, ніж української (зокрема, як мови міжетнічного спілкування), і вважали, що цю «реальність» політики мусять брати до уваги. Для нормалістичного світогляду, нагадаю, звичне є найнормальнішим, тож бажання індивіда цю нормальність зберегти мусить бути правомірною потребою – на відміну від наполягання на принципах, задля яких хтось інший мав би відмовлятися від звичок. Що постімперська влада могла не лише підтримувати, а й змінювати сформовані радянським режимом суспільні настанови щодо мововжитку, і що в деяких практиках режим Кучми таки намагався це робити, центристський дискурс майже не згадував. Сприймаючи як нормальне розширення вжитку української мови не лише в державній сфері, а й у публічній загалом, цей дискурс водночас уважав нормальним дальше вживання російської в обсязі, непорівнянному з меншинним і нерідко більшому за той, що його має мова державна. Це амбівалентне поєднання означало, що громадяни можуть говорити тією з двох нормальних мов, якою хочуть, – зважаючи хіба що на потреби й уявлення інших громадян, але не на законодавчі та символічні приписи. Власне, ця настанова неявно розгрішувала й чиновників, для яких не проводилося чіткого розрізнення між урахуванням преференцій більшости громадян і потуранням власним звичкам: припускаючи правомірність іґнорування закону з першої причини, центризм відкривав можливість і для леґітимації другої. В кожному разі, для громадян, які мали по суті необмежені можливості вживати звичної російської мови, проблеми не було – тому спроби русофонів домогтися законодавчого закріплення цих можливостей центристські політики й урядовці воліли кваліфікувати як пошук популярности серед виборців чи намагання відвернути увагу суспільства та влади від справді важливих проблем. Аби запобігти такому закріпленню, українофонні політики підтримували цю кваліфікаціюxxiv, чим несамохіть сприяли утвердженню погляду про непроблемність мовної ділянки. Потвердити мої висновки переконливими цитатами з немедійного дискурсу непросто. Відповідно до свого уявлення про те, що мова не є проблемою, центристи Зокрема, це було лейтмотивом багатьох виступів в обговоренні 7.02.2003 проєкту закону про ратифікацію Европейської хартії реґіональних або меншинних мов28. xxiv 432 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток воліли про неї не говорити – таким чином почасти втілюючи та накидаючи це уявлення, – а якщо й говорили, то не в розлогих і концептуальних статтях чи парламентських виступах, а радше в принагідних заявах (зокрема відповідях на запитання журналістів), ще й зазвичай приступних для сприйняття й аналізу тільки в медійному представленні. В цих коротких і не конче арґументованих заявах центристи відтворювали й усталювали двозначність і амбівалентність, користуючись тим, що за їхньої гегемонії в публічному, зокрема медійному просторі не було кому змусити їх пояснити, що саме вони мали на увазі та як одну частину сказаного узгодити з іншою. Докладний аналіз таких заяв із погляду їхніх ідеологічних припущень та імплікацій потребував би набагато більше місця, ніж я можу собі дозволити в книжці про медії. Тому обмежуся двома прикладами – заявами чільних центристських політиків, що привернули увагу їхніх прибічників та опонентів і справили вплив на публічний дискурс із мовних питань. Першу заяву зробив у грудні 2003 року тодішній прем’єр-міністр України Віктор Янукович. До того, як під час президентської кампанії 2004 року він несподівано заявив про потребу надати державного чи офіційного статусу російській мові29, Янукович упродовж майже двох років перебування на чолі уряду демонстрував зразкову центристську позицію з питань мововжитку. В одному з виступів він висловив її так: (7–1) Проблеми мови не існує. Ми звикли в побуті обмінюватися думками на тій мові, на якій думаємо. А що стосується державної мови, я впевнений, що ми усі повинні дуже добре говорити українською мовою. <...> Ми не будемо розвивати антагоністичні відносини, а будемо поважати Україну і говорити українською, а якщо необхідно – російською мовою30. У першій частині заяви бажані ролі двох мов окреслено досить чітко, хоч і зовсім недемократично (виглядає, що російської можна вживати лише в приватному спілкуванні, тобто українська має бути єдиною мовою не тільки в державних установах, а й у публічній сфері загалом) та явно невідповідно до реального мововжитку. Ця невідповідність могла б навести на думку, що прем’єр пропонував змінювати реальність із метою досягти бажаного стану (хоча тоді важко було б зрозуміти, чому він не вважав потребу такої радикальної зміни проблемою). Але друга частина заяви показує, що це зовсім не так: конкретизувати сферу необхідности вживання російської мови, а отже, й сферу монополії української центристи не бачили потреби, а тим паче – доцільности. Адже їм не йшлося про мовні права громадян і відповідні правам обсяги публічного вживання мов. Другий приклад – уперше висловлене (оскільки мені відомо) напередодні президентських виборів 1999 року й неоднораз повторене впродовж наступних років гасло президента Кучми: «В Україні російська мова не повинна відчувати себе іноземною»31. Нерідко це гасло поєднувалося в Кучминих заявах із фразою про те, що 7.2. Сучасні українські ідеології щодо мови та мововжитку 433 «ми маємо тільки одну державну мову – українську»32, і поєднання давало змогу наголошувати або одну формулу, або іншу (див. уривки (7–6) і (7–7) у наступному підрозділі). Можна пояснювати амбівалентність Кучминої позиції небажанням відштовхнути прибічників кожної з двох настанов. Проте поєднання двох гасел в одній промові – замість адресування кожного з них відповідній авдиторії – відбивало президентське/спічрайтерське припущення, що для більшости українських громадян вони цілком сумісні (певна річ, непроблематизоване співіснування цих гасел у центристському дискурсі сприяло тому, щоб так і було). Нарешті, в підтримці присутности російської мови в Україні – на противагу монополії української – можна «відчитати» ще одне припущення: що це єдина, крім титульної, мова, яка не має почуватися чужоземною. Тому такі заяви сприяли нормалізації і більш-ніж-меншинної ролі російської, і фактичного вилучення з публічної сфери «справді» меншинних мов. Якщо центристи й ладні були визнати обсяг присутности російської мови в Україні ненормальним, то лише остільки, оскільки вона витісняла українську, що свідчило про явно несприятливі й нерівноправні умови для функціювання державної мови, котрі виходили поза межі хай як широко окресленої нормальностиxxv. Одначе проблематизація нормальности вживання російської мови була набагато менш поширеною та впливовою, ніж утвердження цієї нормальности – надто що такі процеси в політичному дискурсі доповнювалися й перепліталися з медійними, які я докладно розглядатиму далі. Суспільний уплив центристської мовної нормалізації часів Кучми засвідчує та посилює те, що її опоненти більшою чи меншою мірою прийняли його погляд на мовну ситуацію в Україні як непроблемну чи принаймні не варту негайного втручання. Українофонні й русофонні депутати не докладали рішучих зусиль задля зміни законодавчих підвалин мовної політики, остерігаючися, що зміна виявиться для них несприятливою, якщо парламентські центристи підтримають їхніх опонентів. Мовна проблема перестала посідати чільне місце в дискурсі опозиційних кандидатів на парламентських і президентських виборах, які воліли натомість наголошувати соціяльний аспект, уважаючи його важливішим задля здобуття прихильности всього, а не частини населення країни чи округу (про цей складник кампанії «Нашої України» 2002 року я згадував у 5.3). Вилучаючи мовну проблему зі списку породжених Кучминим режимом ненормальностей і делеґітимуючи ініціятиви щодо її розв’язання, тодішні опозиціонери сприяли успіхові владної нормалізації. Насамкінець коротко сформулюю суть розглянутих ідеологій мововжитку як ідеологій мови, тобто загальніших уявлень про зв’язок між мовою та людиною. Для українофонів і русофонів мова мала не тільки комунікаційну, а й культурну та іденОдним із нечисленних прикладів досить одностайного визнання ненормального становища української мови з боку центристських політиків і урядовців є виступи на парламентських слуханнях із цього питання 12.03.200333. xxv 434 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток тифікаційну вартість, тобто була не тільки знаряддям/провідником, але й скарбом чи домом буття. Втім, ідеологію ідентифікації обидва дискурси вповні застосовували лише до «своєї» мови, тоді як «чужу» неявно зводили до допоміжної ролі комунікаційного засобу в першому випадку й політично-символічного – в другому. Українофони були певні, що російськомовні українці без жалю відмовляться від буцімто накинутої їм мови спілкування і повернуться до рідної, а русофони пропонували носіям російської мови визнати українську як символ держави/країни, зберігаючи російську як мову й комунікації, й ідентифікації. Певну асиметрію в підходах зумовлювали різні уявлення про співвідношення ідентифікацій індивіда з мовою та нацією. В українофонному дискурсі мова була нерозривно пов’язана з етносом/нацією, тобто мовна ідентифікація випливала з етнічної; у русофонному мовна ідентичність, яку особа вибирає чи набуває і яка, отже, може не збігатися з етнічною, важила не менше за цю останню. Для центризму самодостатньою вартістю не була жодна мова – тому він уважав за можливе поєднувати підтримку однієї як національного символу зі збереженням іншої в ролі комунікаційного знаряддя. Припускаючи, що громадяни воліють зберігати звичну мову спілкування, а не змінювати її на етнічну чи державну/національну, центристський дискурс приписував їм ставлення до мови як до провідника. Водночас він очікував від них підтримки державного сприяння українській мові, проте не закликав їх змінювати власні комунікаційні звички. Можна твердити, отже, що центризмові йшлося про ставлення до цієї мови радше як до національного символу, а не скарбу. Втілення такої, сказати б, редукованої ідеології ідентифікації на рівні держави й еліт мало поєднуватися з пріоритетом ідеології розуміння на рівні окремого індивіда. Втім, це не означало застосування до кожної мови тільки однієї ідеології, адже українська мова, крім символічної, відігравала також комунікаційну роль головної мови функціювання держави, а щодо російської деякі практики (якот святкування Дня перемоги в супроводі російськомовних воєнних пісень) припускали/приписували не тільки звичне вживання, а й певний рівень ідентифікації з нею як мовою радянської спільноти та її пострадянського продовження. Медійний дискурс усі ці настанови відбивав і підтримував. 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях Поєднання символічного пріоритету української та прагматичного співіснування двох мов нормалізується в багатьох публічних практиках, що разом формують здоровий глузд громадян України в мовному питанні. Це поєднання виявляється навіть у публічному мовленні владців, хоч воно найчіткіше зреґламентоване законодавчо й найбільш навантажене символічно: нормальним уважається й те, що вони мають говорити українською і що можуть, якщо необхідно, вживати російської. Необхідність, звісно, не уточнюється, тож поза межі нормальности потрапляє хіба що 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 435 повне іґнорування державної мови. Під час багатьох публічних заходів ведучі говорять українською мовою, а промовці – також російськоюxxvi. В роботі різноманітних підприємств і установ можна побачити переважне використання державної мови на письмі (не лише в державному секторі чи спілкуванні з державними органами) водночас із усним мовленням переважно російською, що утверджує її статус як найприйнятнішої, найнормальнішої мови суспільства. В деяких практиках влада намагається впроваджувати українську як «першу нормальну» мову, тоді як в інших толерує збереження або й посилення більшої прийнятности російської. Та, мабуть, ніде суперечливість твореної нормальности не відбивається так яскраво, як у медіях. Як указано в розділі 2, медії відіграють особливу роль у (від)творенні суспільних уявлень – зокрема тих, що стосуються нормальности, – насамперед завдяки непорівнянній з іншими елітними дискурсами чисельності авдиторії та посередництву у формуванні уявлень цієї авдиторії про різні сфери суспільного життя. Крім того, інтенсивність і неперервність виробництва та споживання медійного дискурсу полегшують розчинення ідеологічних арґументів у буцімто нейтральних «фактах», добір і спосіб подання яких чинять величезний – і здебільшого неусвідомлюваний – уплив на конкретні оцінки та загальні уявлення мільйонів людей. З одного боку, велетенський обсяг і різноманітність новин сприяють нормалізації багатьох подій і процесів, про взаємну сумісність яких із певного нормативного погляду орієнтація на «просто інформування» дає змогу не згадувати (втім, і за такої орієнтації деякі явища медії замовчують або подають як ненормальність). З другого, дедалі частіший вибір на користь радше цікавих, аніж важливих «фактів» у новинах та суто розважальні медійні практики, частка яких також зростає, налаштовують авдиторію на підтримку чи принаймні толерування чинного ладу, припускаючи й водночас накидаючи певний тип суспільної нормальности, в якому люди воліють насолоджуватися життям, а не розв’язувати проблеми. У пострадянській Україні це накидання набувало розмаху мірою того, як режим Кучми посилював тиск на медії, прагнучи мінімізувати критику на свою адресу та позбавити інформаційної підтримки опозицію. Темникові приписи, ідеологічнокультурні преференції власників газет і каналів та їхнє бажання триматися подалі від політики, щоб не мати проблем із владою, штовхали медійний дискурс у бік розважальних пріоритетів і центристських уявлень. З огляду на явну недовіру громадян до влади, центристські медії прагнули не так переконати їх у моральності й ефективності високих посадовців, як релятивізувати ці вади, показуючи українських опозиціонерів (коли про них дозволено було згадувати) та політиків і урядовців інших краЧасом двома мовами говорять і ведучі (кожен різною чи кожен обома) – але не дослівно перекладаючи кожну фразу, як це заведено в офіційно двомовних країнах, а просто переходячи з однієї мови на іншу, що вказує на загальнозрозумілість і, отже, нормальність обох. У 7.4.1 я згадуватиму про таку практику в електронних медіях. xxvi 436 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток їн не кращими. До відвертого схвалення політики влади та заперечення опозиційної критики на її адресу ці медії вдавалися нечасто, навіть перед виборами (див. 5.2). Про діяльність влади вони здебільшого «просто інформували», діяльність опозиції замовчували або згадували мимохідь. Але ще більше вони леґітимували першу й марґіналізували другу тим, що зосереджувалися на світі повсякденного життя, показуючи його вільним від громадських ідеалів і політичних заанґажувань. 7.3.1. Нормальність україномовности Питання мововжитку, як припускалося, посідають у цьому світі далеко не центральне місце, зокрема тому, що в цій ділянці все більш-менш гаразд. Таку центристську нормальність медії накидали насамперед шляхом непроблематизованого позитивного представляння кожного з двох її наріжних припущень, зазвичай не згадуючи при цьому про інше. Щоправда, сумісність розширення вжитку української мови та збереження (рівних) прав російської часом таки проблематизовано в матеріялах під рубриками на кшталт «Точка зору» та добірках листів до редакції, де газети надавали змогу висловитися, зокрема, речникам українофонного й русофонного дискурсів, а також у телевізійних ток-шоу та дзвінках читачів/слухачів під час «прямих ліній» (теле-, радіо чи друкованих у газетах транскриптах телефонних розмов) із відомими людьми, де ці дискурси зустрічалися між собою та з центристським. Проте жанри, що передбачають дискусію між носіями різних поглядів чи критичний аналіз тих поглядів, у зорієнтованих на розваги й застраханих репресіями центристських медіях були (і, незважаючи на припинення репресій, усе ще є) радше винятком. Натомість подальший аналіз зосереджуватиметься на тому, що було набагато поширенішим і нормальнішим, а отже, згідно з моєю загальною тезою, справляло більший ідеологічний упливxxvii. Насамперед я розглядатиму новини, в яких про мовні питання йшлося найчастіше (хоч і рідко порівняно з багатьма іншими темами). Тексти щодо мови демонструють тенденцію, яку я відзначив у розділі 4 щодо українського новинного дискурсу загалом і яку подальші розділи дають підстави вважати спільною для до- та післяпомаранчевого періодів. Маю на увазі, що матеріяли про проблеми були рідкістю, а в повідомленнях про події дуже рідко з’являлися коментарі, особливо експертніxxviii. Тому в більшості випадків відповідні припущення не висловлювано: чиДо того ж саме ці чітко висловлені й вочевидь ідеологічні тексти були предметом розгляду в більшості наукових праць про дискурс із мовного питання в Україні, які таким чином іґнорували вплив позірно нейтральних дискурсивних практик. Див., наприклад: Арель 1995; Wilson 1997; Fournier 2002. xxviii Цьому сприяла звична для медій практика подавати новини лише за матеріялами інформаґенцій. Такими, зокрема, були всі студійні повідомлення, що їх телеведучі зачитували в проміжках між журналістськими сюжетами (про мовні питання зазвичай говорилося саме так). Ця практика також зумовлювала (поряд із темниковими приписами, які, втім, діяли не впродовж усього розглядуваного тут періоду й не охоплювали всіх тем) подібність повідомлень про ту саму подію у різних медіях. xxvii 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 437 тач або глядач сам мав «уставити» їх, аби надати медійним продуктам передбаченого творцями – або й узагалі будь-якого – змісту. Скажімо, час од часу в новинах повідомляли – стисло чи розлого, але майже завжди без коментарів, тобто як «просто новини» – про події, пов’язані з функціюванням української мови в Україні, а часом і за кордоном, або ж заходами держави з метою йому посприяти, як-от появу українського перекладу нового тому популярного дитячого серіялу про Гарі Потера, відкриття україномовної школи в якійсь країні з численною українською діяспорою чи виділення урядом додаткових коштів на видання україномовних підручників. У таких випадках споживачі мали припускати, що функціювання титульної мови є правомірним предметом уваги держави, громадян і медій. В цьому припущенні, що його, гадаю, переважна більшість людей в Україні та в інших країнах справді поділяє, поєднуються перейнятість «банального націоналізму» насамперед справами своєї нації/країни (тією мірою, якою вони не збігаються, також справами нації поза межами країни) та націоналістична ідеологія мови, яка залічує до цих справ функціювання лише однієї, «своєї» мови (або кількох «своїх», якщо йдеться про усталені багатомовні країни на кшталт Швейцарії). Ясна річ, медійна практика не лише відбиває припущення більшости авдиторії, а й усталює/накидає його. Західні медії, як показали дослідники, наголошують роль мови як складника національної ідентичности головно в матеріялах про інші країни, тоді як щодо своєї країни таку роль – і здатність лише титульної мови її виконати – здебільшого сприймають як належне і якщо згадують, то без наголосу [Blommaert, Verschueren 1992]xxix. Здається, це сприйняття притупило пильність навіть першовідкривача феномена «банального націоналізму» Майкла Біліґа, який, указуючи на внесок у нормалізацію того націоналізму рутинних медійних повідомлень про «свої» владу, спорт чи погоду, не називає серед складників нормалізації повідомлень про «свою» мову [Billig 1995: розд. 4]. В Україні, повідомляючи передусім про події, пов’язані із функціюванням саме української мови, медії теж потверджували її особливий статус і нормальність уваги до неї. Але, на відміну від усталених національних держав, ця іконізаційна практика здійснювалася за умов, коли досить звичною та прийнятною для переважної більшости населення/авдиторії була лише роль української як однієї з мов країни, натомість її роль як єдиної мови країни/нації зовсім не є банальною. НепроблемаМова є в тих матеріялах одним із маркерів цілого набору атрибутів, що їх, як припускають автори, мусить мати кожна нація. Тому гадана наявність власної мови й робить для німецького читача невідомих доти ґаґаузів нацією, а отже, вмотивовує їхнє прагнення незалежности чи автономії [Blommaert, Verschueren 1992: 359–361]. Якщо цього або інших маркерів із того самого націоналістичного набору немає, такі прагнення стають нелеґітимними – або потребують спеціяльного обґрунтування. Це, гадаю, пояснює наголос на російськомовності й російсько-православності Донбасу в матеріялах західних медій про загрозу поділу України 1994 та 2004 років: без цих відмінностей авдиторії було б незрозуміло, чому тамтешні мешканці можуть хотіти відокремитися від решти країни. xxix 438 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток тизована присутність української мови як об’єкта медійної/суспільної уваги могла припускати й першу, й другу роль. Як я покажу далі, вибір поміж ними медії робили, представляючи практики вживання російської мови в Україні та вживаючи її у власному мовленні: леґітимація вживання російської підважувала – хоч, парадоксальним чином, і не перекреслювала цілком – ексклюзивну роль української. Але наразі повернуся до представлення української мови. В контексті нормалізації її ролі як першої мови країни та зумовленої цією роллю суспільної/медійної уваги до неї правомірними ставали також повідомлення про пов’язані з предметом уваги негаразди, скажімо, закриття україномовної школи десь на сході чи брак україномовних підручників для шкіл та вишів. Такі матеріяли доповнювали (від)творення нормальности, вказуючи на її гадане порушення. Фіксацію порушення зазвичай не супроводжувало з’ясування ані його причин (надто тих, що були пов’язані з діями чи бездіяльністю влади), ані характеру її змін із часом (і довготермінових тенденцій, і негайних наслідків повідомлених дій і заяв), ані зв’язку між становищем мови в суспільстві та задоволенням потреб і забезпеченням прав громадян (лише зрідка журналісти вводили в оповідь пересічних людей, досвід чи думки яких мали ілюструвати загальні тези, – але йшлося не про права, а радше про зручностіxxx). Так само й повідомлення про заходи, що їх можна було б уважати відновленням порушеної нормальности, здебільшого з’являлися (якщо не було суто пропаґандистської, зокрема передвиборної, потреби наголошувати турботу якогось політика чи партії про громадян) як просто новини про чергові нормальні події, навіть якщо вони означали радикальний розрив із тим, що було нормальним раніше. Наведу конкретні приклади, що демонструють розмаїття способів і ступенів нормалізації україномовности. 26.09.2003 ведуча новин каналу «1+1» лаконічно повідомила про кілька ініціятив новопризначеного міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя, останньою з яких згадано таку: (7–2) Головний міліціонер закликав підлеглих вивчити українську мову і закони. Результати перевірок продемонстрували, що 12 відсотків керівників міських і районних управлінь не знають законiв. Як ці керівники можуть керувати своїми підрозділами – запитав заступник міністра, який представляв результати інспекції34. Поєднуючи в першому реченні непроблематизоване представлення двох міністрових зак­ликів, автори повідомлення, здавалось би, припускали однакову нормальність того й іншого знання для правоохоронців. Водночас у тому, що ступінь і небезпеку міліційного незнання закону пояснено в наступних реченнях, а про мову далі не йшлося, можна побачити припущення авторів про більшу поінформованість глядачів про те, що мови міліціонери не знають, і/або про більшу зацікавленість у Увага до порушення прав більше характерна для українофонного й русофонного дискурсів, присутність яких у медіях я розглядатиму в 7.5. xxx 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 439 тому, щоб вони знали закон. Тому нормальним поставало не лише те, що міліціонери мають знати мову, а й те, що насправді вони її не знають. А отже, Білоконеве намагання забезпечити, щоб таки знали, виглядало не стільки чи принаймні не тільки як конче потрібне відновлення порушеної нормальности, але також (або радше) як зумовлений його особистими преференціями вибір поміж різними варіянтами нормального. Вірогідність такого прочитання посилював безпосередній контекст зацитованого уривка: в двох попередніх абзацах повідомлення, не наголошуючи різниці, викладено дві інші ініціятиви нового міністра, одна з яких (карати міліціонерів, що не реєструють частини злочинів, аби доповідати начальству про високий відсоток їх розкриття) виглядала набагато нормальнішою, відповіднішою суспільним пріоритетам, ніж інша (просити парламент перейменувати міліцію на поліцію, бо друге слово, мовляв, термінологічно більше пасує для правоохоронних органів держави)35. Не менше значення мав і ширший контекст: стандартна для українських медій (особливо електронних і особливо з появою темників) практика підтримки будь-яких дій влади, що виявлялася зазвичай не в явному схваленні, а в небажанні оскаржувати чи бодай проблематизувати. На тлі цього стандарту, з одного боку, нормальним ставало майже все, а з другого, «м’які» дискурсивні засоби (на кшталт описаного щойно контрасту між обґрунтуванням одних закликів та відсутністю обґрунтування інших або між аксіологічно нерівними типами обґрунтувань) більш чи менш явно вказували на різні ступені нормальности. Журналісти «Інтеру» розповіли про Білоконеву мовну ініціятиву докладніше й своє ставлення до неї висловили чіткіше. 25.09.2003 в новинах цього каналу вміщено спеціяльний сюжет про те, як, виконуючи міністрову вимогу, опановують державну мову харківські міліціонери. Майже до самого кінця сюжету ставлення авторки Лариси Задорожної до цього заходу виглядає нейтрально-позитивним, хоч певні елементи могли навіяти сумнів у його доцільності (взагалі чи в описаному варіянті). Саму ініціятиву вона пояснила міністровими словами: міліціонерів, які не володіють державною мовою, в правоохоронних органах бути не повинно36. (7–3) Ці слова не мали викликати застережень у людей, не упереджених до української мови й наділених усталеним знанням про функції державної мови загалом. Саме навчання подано як відповідне специфічним потребам міліціонерів, хоча вимоги до знання мови могли здатися надмірними, особливо на тлі загального низького мовного рівня українських чиновників («У документації не повинно бути жодного русизму»37). Згадано про труднощі опанування мови, зокрема ту обставину, що багато міліціонерів виростали в Росії й української мови ніколи не вчили: авторка не проблематизує ані як їх прийняли на державну службу без жодного знання державної мови, ані навіщо змушують її вчити. Водночас у наведених «синхронах» двоє міліціонерів 440 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток на новацію не нарікають, а один навіть каже, що десь за рік бійці його загону мову знатимуть. Зрештою, ці елементи могли сприйматися по-різному залежно від ідеологічної орієнтації глядачів, тому сам текст можна вважати досить нейтральним. Проте в підсумкових реченнях сюжету Задорожна досить виразно ставить доцільність Білоконевої ініціятиви під сумнів: (7–4) Поки що більшість харківських міліціонерів спілкуються радше суржиком. Але нікуди не подінешся. Якщо не знатимеш української, можна й без погонів лишитися. Хоча злочинцям, мабуть, усе одно, якою мовою говорить людина, котра на­дягає на них наручники38. У трьох частинах уривка сумнів виражено у три різні способи. Спочатку авторка характеризує результат виконання міністрової вимоги як суржик, нав’язуючи до панівного неґативного сприйняття цього явища і не роблячи спроби виправдати його в оцьому конкретному випадку наголосом на перехідному, тимчасовому характері такого мовленняxxxi. Далі вона пояснює необхідність учити мову саме чиновницькою вимогою, а не нормою закону й/або здорового глузду, підважуючи цим творене Білоконевим поясненням (7–3) уявлення про відповідність його вимоги цим нормам і нейтралізуючи виправдальний ефект продемонстрованої «синхронами» готовности міліціонерів учитись і не нарікати (що постає як усвідомлення не слушности вимоги, а згубних наслідків її невиконання). Нарешті, останнє твердження висловлює сумнів відверто. Водночас воно спирається на низку невисловлених припущень про мову й суспільство, що їх – попри ідеологічну виразність самого твердження – цей дискурс утверджує як частину здорового глузду. Маю на увазі, що глядачі можуть не погоджуватися з тим, що злочинцям усе одно, якою мовою говорять із ними міліціонери, чи що держава має зважати на настанови перших, визначаючи мовні знання, необхідні для других, – але, щоб надати сенсу сприйманому твердженню, глядачі мусять не ставити під сумнів принаймні деяких із покладених у його основу припущень. Вони, зокрема, полягають у тому, що: всі злочинці знають іншу мову, якою можуть звертатися до них міліціонери, тобто російську; в спілкуванні міліції зі злочинцями досить звертання мовою, яку вони розуміють, тобто міліція не мусить ані достосовуватися до їхніх преференцій (забезпечувати права), ані дотримуватися норм закону; міліціонери на службі спілкуються передусім зі злочинцями, тобто завдання міліції – ловити злочинців, а не захищати (іншими способами) законо­ покірних громадян; якщо міліціонери спілкуються ще й з іншими людьми, щодо них ці припущення також чинні. Так одне часткове твердження залучає низку загальніших центристських уявлень про мову й суспільство. Іґнорування відмінностей між зумовленим різними мовними компетенціями й дискурсивними намірами нестандартним мовленням притаманне переважній частині дискурсу про «суржик», де все таке мовлення (дис)кваліфікується цим одним неґативно навантаженим словом [Bilaniuk 2005: 105, 123]. xxxi 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 441 Слід зауважити, одначе, що в цьому сюжеті міністрову вимогу теж не подано як щось ненормальне, варте рішучої протидії, скажімо, втручання вищих владних чинників (якого центристські медії сподівалися на початку 2001 року, коли тодішній віце-прем’єр Жулинський збирався провести безглузду й шкідливу, як вони вважали, реформу правопису; див. розділ 8). Висновок, який мали зробити глядачі, полягав, гадаю, радше в тому, що мову міліціонери зрештою вивчать, якщо начальство так хоче, хоча краще б воно хотіло чогось кориснішого. Не менш важлива подібність двох матеріялів полягає в тому, що, хоч би як оцінювали автори Білоконеву новацію, вони не поставили її в контекст ані загальної мовної ситуації в державі та суспільстві, ані бодай попереднього досвіду самого МВС, зокрема, за її попереднього керівника Юрія Смірнова, який не вимагав од підлеглих знання державної мови й навіть сам говорив тільки російською (що обидва канали не раз показували й ніколи не проблематизували). Тож описана ініціятива не поставала ні як виправлення раніших помилок, ані як відхилення від правильного курсу. Це була просто новина про чергову нормальну подію: як раніше нормальним було, що міністр говорить російською, так тепер – що вимагає вчити українську. Замовчування відмінности між двома зразками відбивало ту ж таки настанову на непроблематизовану підтримку будь-яких дій високих, а тим паче найвищих посадовців. Воно, зокрема, дозволило уникнути питання про відповідальність влади (самих міністрів та президента, що їх рекомендував і толерував) чи то за таку поведінку, чи за іншу, а також про відповідність її дій інтересам суспільства та правам громадян. Це уникнення відігравало важливу роль у медійній нормалізації та леґітимації режиму Кучми. Кілька днів по тому «1+1» продемонстрував наступний зразок «просто інформування» про мовні ініціятиви урядовців, у якому, за відсутности різних граней і ступенів нормального, нормалізаційний ефект відмови від проблематизації виявляється ще яскравіше. 29.09.2003 в його новинах з’явилося ось таке лаконічне й позір­но безстороннє студійне повідомлення: Міністерство освіти вирішило українізувати навчальні заклади Донеччини. Програма переходу на україномовне навчання має бути за місяць затверджена у Донецьку. Як заявив міністр освіти та науки, передбачається, що по кожному навчальному закладу визначать, коли саме там буде запроваджено навчання українською. Міністр освіти і науки Василь Кремень планує, що такі програми розроблять і в інших областях та в Криму39. (7–5) Звернути увагу саме на цю з заанонсованих того дня новацій Міністерства освіти (приміром, «Інтер» вирішив повідомити про планований перехід вишів на «евростандарти»40) редакторів «1+1», можна припустити, спонукала передусім її гадана незвичайність, що її, своєю чергою, зумовлювала радикальність обіцяної зміни. Водночас у журналістів не викликали запитань – тож не мали викликати й у гляда- 442 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток чів – ані здійсненність і доцільність такої зміни, та ще й у переважно російськомовному й не прихильному до українізації Донбасі, ані її відповідність декларованій орієнтації держави на забезпечення прав членів меншин і надання батькам права вибирати мову навчання дітей, ані повноваження міністерства самому визначати мовний режим навчальних закладів, ані, знову ж таки, можливість десять років проводити один курс і потім раптом (без зміни президента й навіть міністра) проголосити інший. Цей приклад переконливо показує, як медії відмовлялися застосовувати до описуваних подій не лише будь-які нормативні критерії (скажімо, відповідности стандартам демократії), але й критерій відповідности здоровому глуздові – як його здебільшого тлумачив, зокрема, дискурс самих медій. Якщо не було політичної потреби подати якусь подію як вияв ненормальности, нормальним могло бути дослівно все, що робила влада. Крім випадків такої політичної потреби (чи пак політичного замовлення для видання/каналу), журналісти ладні були ставити своїм персонажам будь-які запитання переважно в тому разі, якщо їх ставив якийсь вищий начальник, насамперед президент Кучма, висновки якого були для центристських медій остаточними й неоскаржуваними. Тому якщо Кучма публічно не питав міністра фінансів Миколу Азарова, коли він нарешті почне вживати в посадовому мовленні державної мови, не питали й пропрезидентські медії – тим паче вони не питали, чому президент його не звільняє за тривале нехтування закону. Аж доки Азаров на одній із нарад спромігся зачитати доповідь українською і Кучма «щиро привітав за це міністра фінансів і аплодував йому, стоячи», тож журналісти могли повідомити про цю приємну й важливу, на їхню думку, подіюxxxii та навіть припустити, що на цей «такий нелегкий крок» міністра підштовхнула критика одного з чільних діячів націонал-демократичної опозиції Бориса Тарасюка за іншу доповідь, яку Азаров «традиційно промовляв російською»42. Але й тепер вони не вказали, що раніша відмова високого чиновника від цього кроку (хай яким нелегким він міг бути з огляду на його мовну нездібність) була порушенням закону, яке стало для нього традицією. Так само, як пізніше вони не звертали уваги на той факт, що в наступних промовах Азаров до цієї традиції повернувся. Не звертали, гадаю, насамперед тому, що Кучма про це більше публічно не висловлювався. Зокрема, в сюжеті Нового каналу йшлося саме про неї, а не про нараду, на якій цей виступ зроблено, хоч вона мала би привернути увагу принаймні виступом президента, що містив декілька програмових тез. Щодо приємности, позитивности новини, то на неї вказувало, крім загального стилю матеріялу, також окреслення української як «однієї з наймелодійніших мов світу» (що водночас неявно переміщувало подію в естетичну площину, відвертаючи увагу від її правового виміру). Зауважу також, що журналісти не коментували якости новонабутої української мови Азарова – на відміну від мови харківських міліціонерів; див. (7–4), – хоча показаний уривок його читання з писаного тексту демонстрував (як я міг пересвідчитися, дивлячися сюжет) такі відхилення від фонетичного стандарту, що їх в Україні зазвичай залічують до суржику41. xxxii 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 443 Ясна річ, зиґзаґи позиції самого президента центристські медії також подавали без коментарів – ще й до панування темників. Приміром, газета «Сегодня» 6.12.2001 повідомила своїм читачамxxxiii: Президент Леонід Кучма висловив думку, що російська мова в Україні повинна одержати статус офіційної. В інтерв’ю одному з російських видань він сказав: «Я завжди казав і кажу, що російська мова не має почуватися іноземною в Україні»43. (7–6) А менш як за два тижні, 18.12.2001, вона передала цілком іншу думку: Російську мову не можна прийняти як другу державну мову в Україні, сконстатував Президент України Леонід Кучма під час зустрічі з російською делеґацією <...>. Хоча голова держави й визнав, що є прибічником того, щоб російська мова «розвивалася й прищеплювалася в Україні, щоб люди могли нею між собою спілкуватися»44. (7–7) Наївно було б очікувати від газети запитання, чому ж президент так швидко змінив свою думкуxxxiv: не на те олігархи розбудовували під його патронатом свої медія-голдинґи, щоб у їхніх виданнях чи каналах були можливими такі запитання. Але вона навіть не вважала за потрібне додати Кучмине пояснення (хай не уточнюючи, що воно з’явилося у відповідь на протести прибічників офіційної одномовности), буцімто його раніші слова російські журналісти спотворили. Це пояснення допомогло би читачам зрозуміти президентову позицію, хоч, імовірно, й розчарувало багатьох із них. Втім, якби ці медії мали на меті сприяти тому, щоб широкі маси краще розуміли політику – а не байдужіли до неї, що дозволяло владі марґіналізувати й придушувати небайдужу меншість, – то вони неодмінно запитали би президента (не риторично-звинувачувально в коментарі, а уточнювально-презентаційно в інтерв’ю чи на прес-конференції), чому саме він уважає за недоцільне надавати російській офіційного статусу. Як і про багато інших «чому». Що брак журналістських запитань був зумовлений не тільки страхом перед владними персонажами, а й небажанням давати відповіді читачам або глядачам, свідчить той факт, що медії також не ставили під сумнів нормальности дій багатьох невладних і навіть марґінальних осіб і груп (яким, одначе, присвячувано набагато менше матеріялів, аніж владцям). Зокрема, протестні акції партій і громадських орУ той час (напередодні парламентських виборів 2002 року) темники розроблювано ще не в президентській адміністрації, а в штабі СДПУ(о), і поширювано тільки серед медій, підконтрольних цій партії, зокрема каналів «1+1» та «Інтер» (див. 3.3.2). «Сегодня», яку експерти вважають підконтрольною донецькій фінансово-промисловій групі (так званим «донецьким») [Бондаренко 2003], до них не належала. xxxiv Хоча в першому випадку Кучма висловився за надання офіційного статусу, а в другому – відкинув можливість державного, зміна позиції полягала в тому, що він уже не згадував і про офіційний статус, а лише про спілкування – втім, як звично для центристів, у неозначених ділянках і неозначеному обсязі. xxxiii 444 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток ганізацій і навіть заяви окремих діячів, у яких містилися звинувачення на адресу влади в дискримінації української мови чи недостатній турботі про неї, час од часу були темою повідомлень телеканалів – але не предметом коментарів. Здебільшого такі повідомлення не були й іншуванням радикальної чи екзотичної «нормальности ненормальних» (на кшталт описаного в 6.3.2 представлення спроб українських і російських «націоналістів» перешкодити проведенню перепису). За відсутности таврувальних або екзотизаційних маркерів іншости слова та дії українофонів поставали радше відмінами нормального, гаданий ступінь відхилення яких від «середини» визначали не так мовні засоби медійних текстів, як ідеологічні настанови членів авдиторії. Скажімо, 24.03.2003 «1+1» ось так повідомив про пікет у Криму: (7–8) Близько ста кримчан пікетували будинок Ради міністрів Криму, вимагаючи відставки уряду Сергія Куніцина. Акцію ініціювала Кримська організація Української народної партії, яка вважає, що політика уряду автономії спрямована на дискримінацію державної мови на півострові. З майже 650 кримських шкіл всього 4 ведуть навчання українською мовою, в республіці немає жодного вищого навчального закладу з державною мовою навчання. Кримський прем’єр Сергій Куніцин відреагував миттєво – пообіцяв урядову турботу Українському театру, Республіканській бібліотеці імені Франка, заявив, що очолить оргкомітет з підготовки до святкування на півострові 190-річчя Тараса Шевченка45. Творення нормальности починалося в цьому повідомленні з ідентифікації ініціяторів пікету, котрих не зіншовано як націоналістів чи опозиціонерів, а нейтрально названо на партійне ім’я (що його далеко не всі глядачі могли пов’язати з Рухом, унаслідок розколу якого ця партія постала). Посилювало нормалізаційний ефект наведення одного з арґументів пікетувальників, котрий – якщо не розраховувати на, умовно кажучи, радянсько-російський здоровий глузд, що вважає Крим суто російським – виглядав цілком переконливо, вказуючи на вочевидь ненормальне становище. Слушність закидів потверджувала й реакція кримського прем’єра, якому їх насамперед адресовано. При цьому не лише Куніцинові не надано слова, щоби висловити своє ставлення до звинувачень і вимог пікетувальників, але також їм – ставлення до його реакції. Тому поза увагою авторів і, відповідно, переважної більшости глядачів залишилася невідповідність реакції вимогам: «урядова турбота» стосувалася декоративно-резерваційної україномовности й не зачіпала неподільного панування російської мови в повсякденному житті кримського суспільства, проти чого, як я довідався з іншого медійного тексту46, було спрямовано вимоги пікетувальників (крім відставки уряду, тих вимог у повідомленні «1+1» не названо). Таким чином, нормальними поставали обидві сторони конфлікту – власне, на конфліктному характері події не наголошувано, – і ставати на бік однієї з них автори глядачам не пропонували. 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 445 Висновок про те, що медії не пропонували своїй авдиторії ідентифікуватися з представлюваними персонажами, потверджує низка інших характеристик матеріялів про мову та мововжиток, зокрема вибір і спосіб представляння персонажів та особливості локалізації таких матеріялів у дискурсі видань і каналів. Почну з того, що ці персонажі здебільшого були або політиками чи урядовцями, або ж активістами якихось партій чи організацій, тобто своїм становищем і/або інтересами відділеними від світу пересічних людей, що його центристи, як я вже казав, подавали зосередженим на повсякденних клопотах і невибагливих розвагах, вільним від громадських ідеалів і заанґажувань. Центристські медії майже не розповідали про проблеми, з якими у зв’язку з переходом на українську мову стикалися вчителі, учні або працівники різноманітних державних установ (сюжет «Інтеру» про харківських міліціонерів був рідкісним винятком). Вони також не звертали уваги на проблеми, що їх створювало для україномовних працівників та клієнтів дальше панування російської в багатьох публічних ділянках (про носіїв інших мов не йшлося й поготів). Якщо ці проблеми не спонукали людей удаватися до тих чи тих протестних дій, медії не бачили гідної повідомлювання події. Водночас журналісти не робили мовні практики звичайних людей темою позірно безподієвих матеріялів «про життя», що їх вони рутинно готували для випусків теленовин та спеціяльно на такі тексти призначених неновинних шпальт газет. Навіть у нечисленних текстах про пов’язані з мовними проблемами дії пересічних громадян чи про заяви або вчинки елітних ньюзмейкерів медії майже або й зовсім не надавали їм слова для пояснення, а читачеві чи глядачеві – нагоди подивитися на ті проблеми їхніми очима, яка є передумовою ідентифікації. Жанрів, що більше надаються для докладного й співчутливого представлення позиції песонажів, як-от розлогих інтерв’ю з відомими діячами в газетах чи зосереджених на незвичайній долі статусно звичайних людей «соціяльних» ток-шоу на телебаченні, центристські медії для мовних проблем не використовували (натомість в українофонних і русофонних виданнях, про які я говоритиму в 7.5, сприятливі для ідентифікації читачів із персонажами жанри посідали в мовному дискурсі чільне місце). Тому урядовці й політики здебільшого говорили про мову та мововжиток окремими здеконтекстуалізованими реченнями цитованих у медійних повідомленнях заяв, а пересічних громадян панівний у медійному просторі центристський дискурс узагалі позбавляв змоги висловити погляди на мовну політику держави й практики окремих інституцій та загальніші уявлення про мову. Таким чином, медії не лише не виконували функції публічного форуму для обговорення цієї важливої для багатьох людей проблеми, а й замовчували, затирали наявну в суспільстві різноманітність поглядів на неї, створюючи враження загальної підтримки поширених мовних практик (зокрема й медійних), а отже, самого уявлення про безпроблемність мовної ділянки. Головним способом, яким центристські електронні медії представляли мовні уявлення громадян, було авдіовізуальне цитування різноманіт- 446 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток них зразків їхнього мововжитку (див. далі) – але цей непроблематизований «показ» не підважував, а радше доповнював уніфікаційну нормалізацію, що її здійснювало замовчування мотивів і наслідків того чи іншого мовного вибору. В українському мейнстримовому дискурсі щодо мововжитку можна побачити парадоксальну, зважаючи на відмінність тем, подібність із західним, зокрема британським дискурсом щодо СНІДу середини 1980-х (перших років його, так би мовити, усвідомленого існування), що його тоді ж таки піддав критичному аналізові Саймон Вотні. Автор пояснює неувагу до страждань гомосексуальних жертв епідемії підставовим «припущенням, що газети й телебачення звертаються до однорідної та винятково гетеросексуальної “загальної авдиторії”» [Watney 1997: 9]. На його думку, це припущення пов’язане з їхньою залежністю від реклами, що спонукає бачити в авдиторії потенційних споживачів, а отже, «насамперед апелювати до “родини”, сприйманої водночас як головний терен економічного споживання, у вигляді одягу, косметики, меблів, свят тощо та як головним чином моральна спільнота, оскільки вона також обіймає простір сексуальности й виховання дітей». Тому «загальна авдиторія постає як дуже абстрактна категорія, що об’єднує людей понад усі класові, вікові, партійні й статеві поділи, завдяки звертанню до надзвичайно вузьких моральних критеріїв» [там само: 82, 83]. Таке дискурсивне єднання співвітчизників, перейнятих родинними клопотами й радостями споживання (загальний консенсус, уявлення про який я розглядав у розділі 2), стає можливим «за рахунок нехтування багатьох почасти збіжних суспільних груп, що складають реальну глядацьку авдиторію» [там само: 154]. В дискурсі щодо СНІДу головною нехтуваною групою були гомосексуали, медичних і психологічних проблем яких мейнстримові видання в перші роки не вважали за потрібне брати до уваги, зосереджуючись натомість на стражданнях тих членів гаданої моральної більшости (як-от заражених при переливанні крові дітей), що стали невинними жертвами лиха, котре цей дискурс явно чи неявно приписував моральним збоченням меншости. В центристському дискурсі про мову люди, які не вважали нормальним поступового переходу на українську або повсюдного вживання в незалежній Україні російської, майже не були об’єктом звинувачень, зневаги а чи демонстративного відчуження. Але їхні страждання й турботи не поставали і як гідні уваги, співчуття та підтримки: зазвичай про них просто не згадувано, завдяки чому авдиторія та суспільство виявлялися однорідними спільнотами прибічників амбівалентної нормальности. Дещо винятковим було ставлення центристських медій до протестів батьків та учнів проти закриття україномовних шкіл, що траплялися час од часу в містах сходу й півдня країни. Цю різницю могли зумовлювати й ненормальна з погляду центристів ситуація скорочення вжитку державної мови, і рідкісні для українського суспільства випадки захисту своїх мовних прав пересічними громадянами, котрі, як ішлося в одному повідомленні, «вважають, що закриття школи порушує пра- 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 447 во дітей навчатись рідною мовою, і готові відстоювати це право в суді»47. В кожному разі, повідомлення про такі випадки творили чи не найпомітнішу дискурсивну практику, в якій центристські медії звертали увагу на позицію пересічних громадян із мовного питання (а не просто «показували» її втілення в практиці мововжитку). Журналісти не лише наголошували конфліктний характер ситуації (в одному з телесюжетів її навіть схарактеризовано як «скандал»48), а й пояснювали своїй авдиторії, в чому там річ і хто має рацію. Викладаючи позиції обох сторін, вони неявно підтримували (зазвичай тільки різницею в способах представляння позицій, а в одному випадку також посиланням на авторитет Генпрокуратури49, сам факт утручання якої потверджував серйозність ситуації) версію освітянських чиновників, що причиною закриття шкіл була лише економічна недоцільність збереження шкіл із низькою чисельністю учнів і що в тих школах, куди учнів переводять, їх і далі навчатимуть українською, попри російськомовний статус тих закладів. Водночас автори повідомлень не вдавалися до делеґітимації дій протестантів, не роблячи з чиновницьких пояснень можливого висновку про нечесність батьків, які, можна було сказати, намагалися під приводом захисту мовних прав забезпечити своїм дітям привілей навчатися в невеликих класах. Проте й ідентифікуватися з протестантами медії не пропонували, бо слова для пояснень своєї позиції їм у новинних сюжетах зазвичай не надавали, а в інших жанрах цих конфліктів не представляли. Крім того, журналісти не подавали інформації, яка дозволила би поставити конкретні конфліктні ситуації в контекст мовної політики в освіті й у державі загалом. Наприклад, вони не наводили статистики закриття шкіл із різними мовами навчання у відповідних реґіонах і цілій країні та майже ніколи не подавали коментарів вищих, зокрема столичних чиновників, які мусили б або засудити дії підлеглих, або, виправдавши, взяти за них відповідальністьxxxv. Подеколи відповіді на одні запитання викликали інші, яких автори медійних матеріялів або не зауважували, або не вважали за потрібне на них відповідати. Чи не найяскравішим прикладом є ось таке закінчення сюжету «Нового» каналу про шкільний конфлікт у Запоріжжі (28.05.2004): А щоб число українських шкіл у Запоріжжі не зменшилося, керівництво управління освіти обіцяє змінити статус школи, куди переводять учнів, з російської на українську50. (7–9) Не пояснено, що означає зміна мовного статусу для мови викладання, тобто чи матимуть змогу вчитися українською інші учні, крім переведених із закритої школи, Винятком було закриття 2003 року однієї з нечисленних україномовних шкіл у Донецьку, яке українофонні політики й опозиційні медії використали задля кампанії критики «антиукраїнської» політики місцевої та центральної влади, що спонукало уряд і Генпрокуратуру вивчити ситуацію й оголосити закриття правомірним. Див., наприклад: Кульчинський 2003, Штепуляк 2003. xxxv 448 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток яким це обіцяно, та чи зможуть охочі й далі вчитися російською. Тим паче не йшлося про те, чому не має меншати лише кількість «українських» шкіл, але не «російських». 7.3.2. Нормальність російськомовности Втім, сама по собі розмаїтість зразків нормального та брак рефлексії щодо їх сумісности не є особливістю українських медій доби Кучми та темників: як я вже казав, це питома риса новинного жанру, навіть у країнах із давніми традиціями журналістської професійности й набагато більшою свободою слова. Хоча, звісно, в Україні дезорієнтаційний і відчужувальний ефект нормалізації посилювала специфіка форма­ту новин – уникання контекстуалізації та коментування повідомлюваних «фактів», – а також небажання медій використовувати для висвітлення багатьох суспільно значущих тем інші жанри. Цікавішою для розуміння специфічного впливу українського медійного дискурсу щодо мовних питань видається та обставина, що нормалізація чільного місця української мови поєднувалася в ньому з не менш рутинними практиками, які припускали й утверджували нормальність уживання в різних суспільних ділянках також чи переважно російської. Не можна сказати, що засоби й результат нормалізації були однаковими для двох мов. Наприклад, у центристських медіях (на відміну від русофонних) важко було уявити аналогічне до (7–9) позитивне представлення заходів, спрямованих на те, щоб у якійсь частині України кількість російськомовних шкіл, класів чи інших засобів відтворення суспільної ролі тієї мови не меншала, тим паче коштом зменшення чогось україномовного. Ясна річ, почасти це зумовлювалося тим, що таких заходів влада набагато рідше вживала й майже ніколи не наголошувала (бо вони суперечили націоналістичній ідеології, що залишалася важливим елементом леґітимації режиму [Кулик 2003а]). Коли вона вирішувала «замовити слово» за російську мову, як, приміром, Кучма в грудні 2001 року (див. 7–6), центристські медії транслювали ці слова без коментарів. Так само й політичні або бізнесові інтереси власників часом змушували канал чи газету виявляти увагу до проблеми статусу російської мови або законодавчо рівних з україномовними (тобто ринково преференційних) умов для друкованих видань російською. Як приклад імовірного бізнесового замовлення можна назвати показаний 12.02.2004 на Новому каналі сюжет про протест видавців російськомовних газет і журналів проти «дискримінації за мовним принципом» у новому податковому законодавстві, що мало би зберігати (якби Кучма невдовзі не наклав на нього вето) пільги лише для україномовної продукції51. Втім, набагато частішими були повідомлення про заяви або законодавчі ініціятиви щодо надання російській мові офіційного статусу. З-поміж центристських медій ними найбільше рясніли газети та канали, підконтрольні СДПУ(о), як-от «Киевские ведомости» й «Інтер». Проте медії не тільки відбивали пріоритети влади, а й доповнювали їх власними неписаними критеріями доречности й важливости подій, пов’язаних із функ- 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 449 ціюванням тієї чи тієї мови, – і за цими критеріями російська мова стояла в центристських медіях (за винятком, можливо, реґіональних на сході та півдні, яких я докладно не вивчав) набагато нижче від української. Медійний дискурс не іконізував російську як мову країни (бодай як одну з двох), не накидав її як елемент «банального націоналізму». За нечисленними винятками, центристські газети й канали не повідомляли про переклади тією мовою західних бестселерів, як не скандалізували випадків закриття російськомовних шкіл (хоч їх закривали далеко частіше, ніж україномовні, і не завжди обходилося без публічних протестів)xxxvi. Вони нечасто звертали увагу також на політичні й суспільно-культурні практики, в яких російська фігурувала як мова меншини, скажімо, форуми вчителів тієї мови чи відзначання ювілеїв російських письменників. Ця нехіть, гадаю, зумовлювалася й неприхильним ставленням центристів до етнокультурного партикуляризму, і обережністю (самих медійників та політиків, що накидали їм свої пріоритети) в підтримці мови, котру все ще почасти сприймано як мову імперії. Хоч би як там було, медійний дискурс, з огляду на ідеологічні настанови його творців і замовників, спотворював у своєму представленні мовні практики й орієнтації українського суспільства та власної авдиторії. Адже чимала частина суспільства чекала на публікацію не українського, а російського перекладу книжок про Гарі Потера й сподівалася збільшення або принаймні збереження кількости російськомовних шкіл. І, мабуть, не менша частина прагнула чимшвидше мати переклад будь-якою з двох мов, а школу дітям вибирала з огляду на близькість до дому й гадану якість навчання. Тобто, ясна річ, у кожному випадку зорієнтовані на російську мову частини були різними: націоналістична ідеологія мови могла поєднуватися в свідомості людей з інерційною чи соціяльно-прагматичною орієнтацією на вживання передусім російської, а надання явної переваги якійсь із мов в одній практиці – з готовістю вживати будь-яку з них в іншій. Як і в представленні україномовности, на цю різноманітність дій і настанов медійний дискурс не звертав уваги. Але той факт, що медії уникали нейтрально-позитивно представляти російську як мову країни, не означає, що вони іґнорували або критикували численні практики, в яких вона таку роль виконувала. Не пропаґуючи цієї ролі, вони водночас приймали й потверджували її як елемент суспільної нормальности. Часто-густо повідомлення про подію чи представлення проблеми не торкалося її мовного виміру, таким чином роблячи його неістотним, а відповідну практику мововжитку – прийнятною. Таке затирання не було рідкістю навіть у матеріялах про ділянки, де цю практику раніше вже проблематизовано, зокрема й зусиллями медій. Скажімо, на початку січня 2003 року деякі (досить нечисленні) українські медії повідомили як добру новину, що Нагадаю з розділу 6, що центристські медії також не проблематизували зменшення, порівняно з 1989 роком, кількости людей, які на переписі 2001-го назвали рідною мовою російську, ані ще різкішого зменшення кількости самоокреслених росіян. xxxvi 450 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток (цитую за «1+1») «Американська компанія “Майкрософт” нарешті оголосила про випуск україномовної версії операційної системи “Windows”», хоч раніше не хотіла витрачати зусиль на українізацію, вважаючи, що «більшість користувачів задовольняються переважно російськомовними версіями програм. До того ж, значну частину їх становлять піратські копії»52. Компанія, йшлося далі в повідомленнях, змінила свою думку після звернення українського уряду, певних успіхів у боротьбі з «піратством» та зростання обсягів продажу її продукції в Україні. За кілька тижнів у новинах «Інтеру» з’явився докладний сюжет, автор якого Олег Печеніг твердив, відповідно до стереотипу націоналістичної ідеології мови, що «українці нарешті одержали змогу користуватися операційною системою Windows рідною мовою» та що «українські користувачі комп’ютерів чекали більшого», тобто не програмної надбудови для російськомовної версії, а нового, цілком україномовного продукту. Із посиланням на ком’ютерних експертів він доводив, що Україна заслужила того «більшого» й масштабами зростання продажу продукції «Microsoft», і «воістину безпрецедентною лояльністю нашої держави» до цієї компанії53. Всі матеріяли на цю тему цілком улягали описаному в попередньому параграфі представленню української як (єдиної) мови країни. Проте в жовтні 2003-го пов’язана з новинною редакцією «Інтеру» інтернетаґенція «Подробности», повідомляючи про рекордне зростання продажу в Україні продукції «Microsoft», ані словом не згадала, чи пов’язане воно з появою на початку року україномовної версії Windows54. Навряд чи це було свідоме замовчування: скоріш за все, журналісти просто задовольнилися поясненням представника компанії в Україні, що зростання зумовлене передусім подоланням «піратства». Можливо, саме так і було, бо поява україномовної версії, попри Печенігове твердження про очікування «українських користувачів комп’ютерів», не конче спонукала велику частину тих користувачів негайно на неї перейти й тим паче за неї заплатити (адже «піратство» ще аж ніяк не було викоренене). В кожному разі, відсутність у новині мовного виміру неявно потверджувала нормальність використання в комп’ютерах російськомовної версії як національної (бо ж ішлося не про ориґінальну й міжнародно поширену версію англійською, що їй у кожній неангломовній країні надає перевагу лише нечисленна меншість користувачів), тобто статус російської як нормальної, правомірної мови (всієї) України. Як Печенігова стаття (й аналогічні тексти на інші теми) припускала бажання всіх українців мати україномовне програмне забезпечення, так оминання мовного виміру подій у комп’ютерній та багатьох інших ділянках припускало не менш загальну прийнятність російськомовних продуктів чи послуг. Окрім того, що поєднання цих двох аспектів нормалізувало амбівалентність настанов українців, кожен із цих аспектів також уніфікував настанови, затираючи ідеологічну різноманітність і пов’язану з нею боротьбу чи принаймні тертя в суспільстві. Ще й раніше, повідомляючи про відкриття комп’ютерного класу в якійсь школі, газети й телеканали майже ніколи не згадували мови інтерфейсу цих комп’ютерів, а 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 451 звертаючи увагу на брак таких класів у сільській місцевості, не порушували загальнішої проблеми відсутности «зукраїнізованих» комп’ютерів в освіті й інших галузях, де вживано головно української мови (бодай із погляду ефективности використання не цілком відповідних комп’ютерів, якщо не прав користувачів). «Сегодня» тільки протягом другої половини 2000 року згадувала про брак комп’ютерів у школах та плани й конкретні дії на розв’язання цієї проблеми принаймні десять разів, і в жодному з тих матеріялів – лаконічних повідомлень про новини чи досить розлогих інтерв’ю з міністром освіти Кременем – не йшлося про мову, якою комп’ютери «говоритимуть» із дітьми й учителями. Власне, в переважній більшості матеріялів журналісти не проблематизували жодного з аспектів повідомлюваної новини чи тверджень інтерв’юйованої особи. Але було два винятки. В одному випадку інтерв’юєри іронічно перепитали Кременя, чи багато комп’ютерів можна купити за названу суму, змусивши його пояснювати, що наступного року міністерство сподівається домогтися набагато більших асиґнувань, а поки що шукатиме фірм, які постачатимуть комп’ютери якнайдешевше55. Іншого разу до цілком позитивного представлення новини про те, що міністерство освіти й підприємство «Електронмаш» передали сільським школам перші 107 комп’ютерних класів і що далі Кремень обіцяє набагато більше, додано іронічний заголовок «Сільське життя: без світла, але з комп’ютером», який натякав на розповсюджену в той час, через брак електроенергії чи пак коштів на її оплату, практику реґулярного відмикання струму в сільській місцевості56. Те, що комп’ютерів мало або що в школах відмикають електрику, було проблемою і потребувало перепитування й нагадування, а що встановлені в школах комп’ютери мають російськомовні інтерфейси – ні. Автори припускали, що використання навчальних матеріялів російською мовою не лише не суперечить курсові на українізацію освіти, а й не створює жодних незручностей учням, тобто що всі діти в українських школах, зокрема й ті, які ніколи не вивчали російської, досить добре нею володіють – і така ситуація зберігатиметься й надалі. Часом факт уживання російської мови в певній події чи практиці мимохідь згадувано, але не наголошувано й/або не пояснювано, що теж відбивало припущення авторів про його нормальність. Наприклад, та ж сама «Сегодня» 3.01.2001 опублікувала таке повідомлення: Від 1 січня 2001 року ліки в Україні реалізовуватимуться тільки за наявности маркування українською або російською мовою. Як уточнив перший заступник головного інспектора для контролю якости лікарських засобів Віталій Варченко, [фармацевтичні] «фірми не можуть мати претензій» до цього рішення, оскільки Мінздоров’я неоднократно переносило терміни його введення в дію, і в них «був час підготуватися». Таким чином усі лікарські препарати з маркуванням мовою, неприступною для споживача, буде заборонено до реалізації. При цьому ця норма не стосується лікарських засобів, зареєстрованих в Україні до вересня 2000 року, уточнює «Інтерфакс-Україна»57. (7–10) 452 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток Тут прийнятність обох мов пояснено їхньою «приступністю для споживача», тобто, треба розуміти, для всіх споживачів ліків в Україні – але припущення про мовний рівень споживачів/мешканців навіть не сформульовано. Мало того, наголос на можливих (але неправомірних) претензіях виробників ліків неявно стверджує неможливість претензій споживачів, які, отже, не можуть заперечувати проти вживання якоїсь мови на іншій підставі, ніж незрозумілість (інакше кажучи, сповідувати ідеологію ідентифікації). Нарешті, звично не уточнюючи читачам нічого іншого, ніж уважали за потрібне уточнити постачальники інформації (маю на увазі й аґентство, й чиновника), газета не проблематизує також очевидної вибірковости забезпечення гаданих інтересів споживачів і навіть не пояснює часового рубежу, покладеного в її основу. Втім, для друкованих медій згадування про мову описуваних подій і практик було радше винятком. Маючи змогу за допомоги перекладу на мову видання приховати мову навіть точно цитованого висловлювання, часописи зазвичай не згадували, якою мовою говорила згадувана особа з трибуни парламенту, на прес-конференції чи в інтерв’ю з автором того чи того матеріялу. Згадували тоді, коли це було незвично й/або важливо для характеристики цієї особи – в інших випадках вибір між однією з нормальних для відповідної практики мов, припускалося, був неважливим. Скажімо, коли чужоземний дипломат, тим паче недавно призначений на посаду в Києві, говорив українською, журналісти повідомляли про це як про приємну подробицю, а його вибору поміж рідною, англійською чи російською не уточнювали, таким чином роблячи їх менш приємними для українського читача (який, отже, мав бути в цьому сенсі націоналістом) і водночас нормальними. Натомість радіо й телебачення автоматично повідомляли про мову представлюваної особи щоразу, коли її авдіяльно чи авдіовізуально цитували. Таке цитування було однією з практик, у якій ці медії представляли та, не проблематизуючи й не перекладаючи, нормалізували вживання російської мови, про що я докладно говоритиму в 7.4.1. 7.3.3. Поза межами нормальности Попри розмаїтість і, може здатися, всеохопність нормальности, медії часом показували те, що переходило її межі, котрі й у таких випадках зазвичай залишалися чітко не окресленими. Показування ненормальности водночас було іще одним способом указування на нормальність: на її території, знову ж таки, не бракувало місця для обох поширених в Україні мов, зв’язок між уживанням яких центристський дискурс проблематизував хіба що в означенні меж, далі яких кожна з них не може зайти. І так само як нормальне, ненормальне теж поставало єдиним для всіх, а не специфічним для соціяльних, етнокультурних чи інших груп із різними ідеологічними орієнтаціями. Щоправда, представлені в медійному дискурсі сфери нормального та ненормального не були цілком узаємодоповнювальними, бо не всі вияви ненормального підлягали представлянню, зокрема в зорієнтованому на нормалізацію новинному 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 453 жанрі, що на ньому я зосереджуюся. Адже впливові й/або відомі діячі, яких мейнстримові медії вважають гідними своєї/суспільної уваги, великою мірою поділяють ті самі уявлення про нормальне і здебільшого не демонструють того, що може бути сприйняте як ненормальність. А в тих рідкісних випадках, коли хтось із них це робив, невільні й суспільно безвідповідальні українські медійники воліли про це не згадувати, бо збитки від нажитих ворогів мали всі шанси перевершити прибутки від роздмуханих скандалів. Тому, зокрема, я не можу потвердити переконливими прикладами припущення, що центристи вважали ненормальними намагання поставити під сумнів право вживати в Україні українську мову бодай у якихось практиках (маю на увазі сáме право, яке, звісно, не дорівнює доцільності). Одинокий відомий мені випадок такого прилюдного намагання визнаного ньюсмейкера – вимогу російського посла Віктора Черномирдіна, аби засідання журналістського прес-клубу в Києві 26.09.2003, з огляду на присутність його та кількох інших послів країн СНД, велося російською, – центристські медії майже одностайно замовчали. Мало того, що присутні на засіданні журналісти не повідомили про саму цю кричущу подію (кричущу ще й тому, що Черномирдін буцімто погрожував одній із їхніх колеґ, яка йому заперечила) – газети й телеканали також зіґнорували поширене за кілька днів низкою інформаґенцій та інтернет-видань повідомлення про те, що депутати Верховної Ради за ініціятивою одного з членів «Нашої України» направили з приводу цього інциденту запит до прем’єра Януковича58. Втім, у цьому випадку, крім небажання медійників сваритися зі впливовим Черномирдіним, могла відіграти роль і та обставина, що російської мови традиційно вживано в пострадянських міждержавних переговорах, прес-конференціях та інших заходах, що робило побажання посла (хоч і не форму, в якій воно було висловлене) цілком нормальним. Маю на увазі, з погляду ідеології, яка також уважала нормальним, що пострадянські посли можуть не вчити української, бо знають російську, і ненормальним, щоб уживану в їхній присутності українську їм перекладали, – тобто надавала комунікаційній ефективності й радянській ідентифікаційній традиції перевагу над утвердженням пострадянської національної ідентифікації. Набагато частіше центристські медії представляли ненормальність на протилежному фланзі: наполягання на монополії української за повного вилучення чи зведення до меншинного вжитку російської. Щоправда, представляти ці наполягання як ненормальність не завжди випадало, адже в певних випадках вони були не лише справою впливових осіб та установ, а й санкційованою на найвищому рівні державною політикою. Тому, приміром, у ділянці реклами газета «Сегодня» ладна була пояснити вилучення російської нормою відповідного закону, якої треба дотримуватися. Нейтрально-позитивну інформацію про покарання на Львівщині рекламних аґенцій за російськомовні написи на біл-бордах вона вмістила 4.03.2003 під рубрикою «Закон суворий» (яка натякала на відому максиму, що продовжувалася словами «але це закон») – не пояснюючи, чому в цій недержавній ділянці має вживатися тільки держав- 454 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток на мова, як і не згадуючи, що відсутність у законодавстві санкцій за порушення мовних вимог в інших практиках зумовлює іґнорування тих вимог59. Проте коли йшлося про менш упливових українізаторів, навіть намагання забезпечити дотримання закону ставали ненормальними. В статті про ситуацію на севастопольському телебаченні (18.07.2002) «Сегодня» по суті погодилася з арґументами тамтешніх журналістів і чиновників, що в разі повного переходу на українську, якого буцімто зажадала Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, обурені глядачі «просто висадять у повітря» телекомпанію (про закон у цій статті не йшлося)60. Втім, із Нацрадою медії, особливо електронні, котрі залежали від її ухвал щодо надання та продовження ліцензії, також воліли не сваритися, надто коли не знали, діє вона з власної ініціятиви чи за вказівкою вищих владних чинників. Зокрема, її ухвалене в квітні 2004 року чергове рішення про поступовий перехід загальнонаціональних теле- та радіокомпаній на мовлення лише українською більшість провідних телеканалів спочатку подала без коментарів (хоч воно безпосередньо зачіпало їхні інтереси), а потім так само «нейтрально» повідомила про Кучмину заяву, що воно суперечить Конституції61. Натомість у 2000–2001 роках заяви позбавленого аналогічних повноважень голови Державного комітету з інформаційної політики Івана Драча про необхідність обмежити панування російських і місцевих російськомовних медій в українському інформаційному просторі викликали рясні критичні відгуки, автори яких ставили під сумнів Драчеву посадову адекватність (ці відгуки, ймовірно, були частиною політичної та медійної кампанії на дискредитацію уряду Віктора Ющенка, про яку я докладніше говоритиму в наступному розділі). Водночас для багатьох центристських медій ненормальними були також нарікання на утиски російської мови в Україні. Як і українофони, центристи здебільшого не припускали думки, що коли ця мова в якихось ділянках панує, то обмеження її вжитку в інших ділянках можна сприймати як дискримінацію та порушення прав. Тому критику української влади з боку російської газета «Сегодня» (котра в розглядуваний період демонструвала набагато критичніше ставлення до позиції Росії та ідеї захисту російської мови в Україні, ніж після Помаранчевої революції; див. розділ 4) тлумачила як вияв подвійних стандартів або, за відомим російським прислів’ям, присікування до смітинки в чужому оці й небажання помічати колоду у власному. Саме під рубрикою «Колода в оці» вміщено 9.01.2001 статтю про претензії російського МЗС із приводу українізаційних вимог Держкомінформу на чолі з Драчем, що мала не менш промовисту назву «Мова наша – ворог їхній [Язык наш – враг их]», яка парафразувала інше російське прислів’я «Язик мій – ворог мій». Неґативну реакцію доповнювала інформація чиновника Держкомінформу про обсяг мовлення російською в телерадіопросторі України та прикінцевий висновок автора статті, що заяву російського міністерства «можна розцінювати як некомпетентність його працівників і жалюгідну спробу ще раз продемонструвати українцям свій імперський і шовіністичний сприт...» 62 Відповідно, плани Москви сприяти ширшо- 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 455 му вживанню російської мови та наданню їй офіційного статусу в країнах СНД «Сегодня» кваліфікувала як намір сприяти русифікації, винісши це слово в заголовок статті (8.08.2003). В цьому випадку критичне ставлення до повідомлюваних планів висловлено через посилання на конституційну норму про державний статус лише української мови та неґативну реакцію на попередні спроби підвищення статусу російської з боку українського керівництва, зокрема особисто Кучми (позицію якого це представлення позбавляло амбівалентности, згадуючи лише твердження, що «російську мову не можна прийняти як другу державну в Україні»)63. Ненормальними були для цієї газети, як і для багатьох інших медій, також аналогічні спроби, що їх чинили час од часу певні сили в самій Україні. Зокрема, коли в жовтні 2002 року кримські депутати вкотре закликали український парламент зробити російську другою державною мовою, пояснюючи це необхідністю її підтримки, автор статті в «Сегодня» (23.10.2002) зауважив, що «в нашій країні, а тим більше в Криму, російська мова й без того почувається дуже непогано», і висловив «здивування, чому депутати кримського парламенту не стурбовані підтримкою української мови». Мало того, він попросив прокоментувати кримську «петицію» двох експертів, зокрема й досить радикального українофона, директора Інституту українознавства Петра Кононенка, що висловив стандартний набір арґументів цього дискурсу щодо статусу російської мови64. Так само й у тому, що автори кількох проєктів закону про мови, аби полегшити їх схвалення, окреслили статус російської як буцімто трохи нижчий від державного, не передбачивши водночас істотної різниці в обсягах уживання двох мов, газета побачила «казуїстичні “соуси”» та «пряме порушення Конституції», а саму плановану підтримку російської окреслила, знову ж таки, за допомоги приказки: «Битий небитого понесе?» (16.06.2001)65. Втім, таке ставлення до позиції російської влади та її українських підзахисних поділяли далеко не всі центристи. Якщо «Сегодня» разом зі своїми підвладними лише Кучмі господарями з «донецького» клану доводила, що мовної проблеми в Україні немає, то, скажімо, медії, підконтрольні СДПУ(о), мусили брати до уваги її прагнення подобатися також російськомовному населенню та Москві. Тому позицію захисників російської мови ці медії часто подавали – особливо після появи темників, коли щодо важливих питань журналісти висловлювали вже не свої думки, а російських політтехнологів, – як цілком нормальну з огляду на їхні інтереси й варту принаймні того, щоб на неї зважати, якщо не підтримувати. Про закиди й вимоги з боку Росії «Інтер» та «1+1» повідомляли зазвичай нейтрально, далеко не завжди врівноважуючи їх коментарями й реакціями українських урядовців і політиківxxxvii. Яскравим винятком було представлення ситуації, що склалася внаслідок будівництва дамби від російського берега до українського острова Тузли в Керченській протоці восени 2003 року. Журналісти обох каналів показали, що вони добре вміють давати відсіч зазіханням Москви, коли на це є дозвіл замовників/цензорів. xxxvii 456 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток Приміром, 6.08.2003 в новинах «1+1» уміщено сюжет про зустріч Черномирдіна з українськими журналістами. В ньому залишено без коментарів заяву посла про те, що Росія не збирається вибачатися перед Україною за Голодомор і що «[з]а все, що Росія взяла на себе як правонаступник СРСР – їй треба вклонитися у ноги», як і пояснення власного небажання вчити українську мову тим, що «вже, мабуть, запізно». Мало того, автор сюжету також приймає Черномирдінову тезу про те, що «[м]и хочемо як краще, робимо як краще, і виходить, хоч це й дивно, як краще»xxxviii, представляючи в її світлі не тільки зусилля та успіхи Росії, зокрема щодо інтеґрації з Україною, але також деякі проблеми на кшталт незмінних евроатлантичних намірів Києва, погляд Черномирдіна на які журналіст леґітимує явно: «І це не може не непокоїти російського посла»66. Так само й у представленні внутрішньоукраїнських спроб домогтися офіційного статусу російської мови ці канали часто наголошували, особливо перед виборами, зусилля СДПУ(о) на забезпечення прав російськомовного населення, що вигідно відрізняли її від інших політичних сил. Зокрема, цей наголос був дуже виразним у сюжетах про парламентські дебати 30 листопада 2001 року, присвячені проєктам нового закону про мови67. Ясна річ, коли проти підвищення статусу російської мови висловлювався президент, партія не сміла заперечувати, а її медії – коментувати. Нарешті, для більшости центристів ненормальними були також ті практики мововжитку, де й без зміни статусу свобода вибору російської мови призводила до майже повного зникнення української. Цю ненормальність вони представляли й в інформаційних повідомленнях із приводу якихось дій або заяв, і в спеціяльних статтях і сюжетах про проблеми, що їх зазвичай готують «у плановому порядку». Приміром, на великодні свята (22–26.04) 2003 року «1+1» показав у новинах цикл матеріялів Юлії Бориско та Наталки Фіцич про кризовий стан українського книговиданняxxxix. Попри змішування в понятті «українська книжка» територіяльного й мовного тлумачень українськости (нормалізація якого теж була до великої міри справою рук центристівxl, які таким чином зуміли по суті зделеґітимувати тезу про потребу підxxxviii Це висловлювання парафразувало Черномирдінові давніші (часів його перебування на посаді прем’єр-міністра Росії в середині 1990-х років) слова «хотіли як краще, а вийшло як завжди», що не лише в Росії, а й у відкритій її дискурсивному впливу Україні стали афоризмом, яким нерідко окреслювали суть проблем пострадянських людей і суспільств. xxxix Цей цикл редакторка новин Тетяна Федорів наводила як один із прикладів не пов’язаних із поточними подіями матеріялів, що їх «1+1» зазвичай показує глядачам у свята чи вихідні, коли є «добра нагода для того, щоб глянути на ці проблеми глибше (журналіст має більше часу на сюжет, а глядач – на його обдумування)»68. xl Змішування різних значень слова «український» було давнішою та загальнішою практикою, що відбивала націоналістичне уявлення про відповідність між нацією та мовою. Зокрема, в 7.2.1 я згадував таку практику в дискурсі українофонів. Але якщо там вона була способом подати україномовність як єдину леґітимну українськість, то центристський дискурс щодо книговидання, навпаки, делеґітимував мовний аспект проблеми, «розчиняючи» україномовність в українськості. 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 457 тримчих дій щодо україномовних книжкових – а також медійних – продуктів), тема «плекання української мови» як одного з елементів сподіваної державної підтримки книговидавничої галузі прозвучала досить чітко. Це плекання Бориско назвала «особливо актуальним» з огляду на зусилля Москви щодо «зміцнення позицій російської мови у світі», подавши ті зусилля і як виклик, і як приклад для української влади. Воно було, на думку авторки та письменників і видавців, яких вона інтерв’ювала, однією з двох передумов «відвоювання» українського книжкового ринку в російських видавців, поряд із податковими пільгами69. «Відвоювання» було не одиноким конфронтаційним терміном у цьому циклі, де, нетипово для темникового періоду «1+1», нормальні дії Росії представлено як одну з причин ненормальної ситуації в Україні: На війні – як на війні – за таким принципом українське книговидання працює сім років, відколи російська влада організувала своїм видавцям податкові канікули. Прозорий кордон з Росією і недостатня турбота української верхівки, за підрахунками видавців, призвели до смерті 85 відсотків українських видавництв. Вижили найспритніші. Сашко Кривенко назвав їх партизанськими загонами-камікадзе: «Вони ведуть хоч локальні, але бойові дії – іноді успішні. Але це не є регулярна армія. Вони діють не на фронті, а в тотальному оточенні. А вибудувати фронт можна лише на рівні влади. Доти війна буде нерівною»70. (7–11) Проте як ситуація українського книговидання загалом була для центристів ненормальною передусім з огляду на непорівнянно більшу поширеність і пільгові умови для книжкового імпорту з Росії, так і ненормальність становища україномовної книжки зумовлювалася її явною марґінальністю щодо російськомовної. В цій та інших ділянках (кіно, відео, популярній музиці, самих медіях) ненормальною була для них якраз марґінальність, дискримінованість української мови, а не далеко не меншинна присутність російської. Матеріяли медій про проведені 12.03.2003 парламентські слухання щодо функціювання української мови демонструють і представлення мовної ненормальности в центристському дискурсі, і нормалізаційне ставлення до неї. Багато медій визнали цю подію вартою не просто короткого згадування за повідомленнями інформаційних аґентств, а присутности власних кореспондентів, які, відповідно, підготували спеціяльні сюжети чи статті. Мало того, їхні матеріяли більшою чи меншою мірою виходили поза розповіді про подію, представляючи проблему – аж до окремого сюжету в тижневій оглядово-аналітичній програмі «Інтеру» за 16.03, що відбив авторове тлумачення цієї проблеми в заголовку: «Чому українці люблять рідну мову, але не користуються нею?»71 Услід за цитованими учасниками слухань, автори вважали головною проблемою саме марґіналізацію української мови в багатьох суспільних ділянках, неприйнятну передусім з огляду на націоналістичну настанову, що в кожній незалежній державі її титульна мова повинна панувати: 458 (7–12) 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток Чому на дванадцятому році незалежности українська мова так і не стала засобом спілкування для більшости українців? І це при тому, що европейський досвід свідчить – саме спільність мови й культури є найнадійнішою основою національної консолідації72. На відміну від зацитованого докладного сюжету в тижневій програмі «Інтеру», в коротких матеріялах щоденних новин розлогих журналістських пояснень не було, а ненормальність подано через яскраві висловлювання з парламентської трибуни. Проте в цих матеріялах поєднання протилежних думок без експертних коментарів чи фактологічних ілюстрацій, що спонукали би глядачів повірити в ненормальність обговорюваної ситуації та, відповідно, необхідність радикальних заходів із метою її нормалізувати, мало радше дезорієнтаційний і відчужувальний уплив (пор. 4.2.2). Ось приклад із сюжету «Інтеру» того дня, коли відбулися слухання: (7–13) Павло Баулін, заступник голови об’єднання «Руський Блок»: «Я не бачу проблем із розвитком української мови...» Іван Чиж, голова Держкомінформу: «Ми дожилися до того, що дитячі казки для нас видають росіяни та білоруси». В результаті, рятувати державну мову домовилися таким чином: надаючи пільги книговидавцям, збільшуючи частку перекладної авдіо й відео продукції та караючи чиновників, що порушують закон і Конституцію73. Крім тези про те, що «чиновників перейти на українську зобов’язує закон. Але змусити їх зробити це не змогло навіть рішення Конституційного суду»74, – ніщо в цьому сюжеті не давало змоги оцінити доцільність пропонованих засобів порятунку. Так само непоясненим залишився інший засіб, що його передбачав проєкт рекомендацій парламентських слухань і що його автори медійних повідомлень – мабуть, з огляду на незвичність і масштабність, тобто безпосередній стосунок до життя багатьох глядачів/читачів – винесли на початок: доручити урядові розробити механізм мовної атестації не лише чиновників, а й викладачів вишів та журналістів. Автори телесюжетів і газетних статтей не висловлювали й не обговорювали покладеного в основу рекомендації припущення, що однією з головних причин обмеженого вжитку української мови є її недостатнє знання, хоча деякі інші тези в їхніх матеріялах указували, що причина радше в небажанні чи, як казав цитований у багатьох текстах доповідач слухань літературознавець-українофон Іван Дзюба, у відсутності суспільних обставин, які зробили б знання та вживання титульної мови «єдиноприродним поводженням», а не «справою патріотизму»75. Журналісти також не цікавилися, чи має право держава вимагати знання державної мови від працівників недержавних вишів та медій. І як не проблематизували вони парламентських рекомендацій, так не ставили під сумнів і цитованого в багатьох матеріялах твердження віце-прем’єра Дмитра Табачника про можливість їх виконання лише в межах ухваленого бюджету – а не, як можна було б очікувати з огляду на важливість проблеми, через його кориґування. 7.3. Представлення питань мововжитку в центристських медіях 459 Та, мабуть, найважливіший нормалізаційний ефект медійного представлення слухань полягав у тому, що газети й телеканали не вважали за потрібне повідомити про дальшу долю рекомендацій, обговорюваних на самому заході та в медійних матеріялах про нього. Вони не цікавилися, чому рекомендації не виносяться на голосування, а коли за два місяці після слухань їх нарешті винесено, чому фракції, які належали до урядової коаліції, голосували проти заходів, що їх буцімто підтримував уряд. Ба більше, в новинах не з’явилося бодай коротких повідомлень про голосування. Незалежно від того, чи редактори вважали цю невдалу спробу не дуже важливою, а чи воліли не згадувати ненормальної поведінки людей, яких належало показувати нормальними, – одноразовість медійної уваги до буцімто ненормальної ситуації робила її лише однією з багатьох, про яких повідомлялося в новинах, тобто такою само нормальною, як наміри зукраїнізувати всі школи Донеччини чи протести проти дискримінації української мови в Криму. Підсумовуючи, можу сказати, що центристські медії припускали й утверджували спільну для всіх членів суспільства нормальність і пріоритету, передусім символічного, української мови, і вживання обох мов, по суті необмеженого та нереґламентованого в певних – дуже широких – межах. У цих межах уживання й навіть плекання української мови ніяк не суперечило уживанню й навіть пануванню російської. Не дивно, що медії часто-густо поєднували дві теми в одній розмові – наприклад, в одному випуску новин. Скажімо, в новинах «1+1» за 29.09.2003, де повідомлено про плани переведення на українську мову навчальних закладів Донеччини (див. 7–5), вміщено також сюжет про присудження російської телевізійної премії спільній програмі «1+1» та одного з російських каналів, яка виходила російською мовою, що автор сюжету не вважав за потрібне ні приховувати (бо вживав її ориґінальної назви «Самый умный», а не перекладу «Найрозумніший»), ні якось пояснювати76. Так само в новинах «Нового» за 10.02.2004 після проблемного сюжету про загрозу мовної асиміляції українців у Росії йшло повідомлення про перемогу київської дівчини в конкурсі моделей у Нью-Йорку, і та дівчина говорила з журналістом російською77. Щодо першої пари можна, в принципі, зробити припущення, що редактори випуску розрізняли освіту як частину державної сфери, де слід уживати (тільки) державної мови, та медії як недержавну практику, де громадянам мусить бути забезпечено свободу мовного вибору, – хоч у такому разі це розрізнення варто було би пояснювати, чого центристські медії не роблять. Але навряд чи в другому випадку можна припустити свідоме поєднання настанов на боротьбу з русифікацією українців у Росії та визнання нормальности такої русифікації в Україніxli. ВірогідніСюжет про Росію не давав підстав уважати, що автори переймалися створенням можливостей для збереження української тільки тим, хто цього забажає (тоді свобода вибору мови в Росії узгоджувалась би зі свободою вибору в Україні). Радше вони закликали рятувати всіх тамтешніх українців, ситуативно й неусвідомлено керуючись поширеними націоналістичними уявленнями про етнічність і мову. xli 460 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток шим видається висновок, що медійники не бачили суперечности між нейтральнопозитивним представленням ідеологічно різноспрямованих подій і процесів, бо не прагнули поєднати їх у цілісній картині норми: для них це були просто чергові фраґменти в потоці нормальности. 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій Мову самих медій, на два різні аспекти якої вказують наведені в попередньому абзаці приклади, варто розглянути окремо. Це найочевидніший для її критиків аспект медійної «русифікації» та водночас один із головних чинників нормалізації двомовности українського публічного простору. Тут амбівалентности було набагато менше: співіснування двох мов виглядало непорівнянно нормальнішим, аніж панування однієї. З одного боку, медії сприяли тому, щоб у мовному середовищі переважної більшости українських громадян українська та російська поєднувалися, з другого – зробили все, щоби громадяни сприймали це як нормальне й навіть єдино можливе. Як і в аналізі представлення позамедійного момовжитку, я зосереджуся передусім на невисловлених припущеннях, імовірне засвоєння яких у процесі сприймання медійного дискурсу найбільше сприяє нормалізації заснованих на цих припущеннях явищ. Спершу я спробую «відчитати» припущення, покладені в основу самих практик використання української та російської мов (чи радше практики використання їх обох), а тоді розгляну метамовний дискурс медій щодо цих практик. Хоча багато з висновків цього підрозділу стосуються всіх українських медій відповідних категорій, тут я все ще зосереджуюся передусім на центристських виданнях і телеканалах – а в 7.5 спробую з’ясувати, наскільки відрізнялися від них у представленні та власних практиках мововжитку ті медії, що центристськими принаймні почасти не були. 7.4.1. Практики використання української та російської мов З погляду мововжитку найважливішим результатом півтора десятиліть пострадянського існування українських медій стало майже повне збереження й подекуди навіть посилення позицій російської мовиxlii. Як показано в 3.2, головний внесок у Варто згадати також дві інші ідеологічно вагомі, але, завдяки натуралізації, не дуже помітні характеристики мови українських медій. По-перше, як усі інституційні дискурси, медійний майже винятково вживає стандартних версій мов, сприяючи таким чином підтриманню їх нормативного статусу й суспільного престижу. Хоч нерідко журналісти й редактори не мають достатньої кваліфікації чи сумлінности, щоб забезпечити дотримання стандарту, про орієнтацію на нього свідчить сама практика мовного редаґування призначених до друку чи етеру текстів. По-друге, в медійному дискурсі майже неподільно панують дві мови: українська та російська. Ця монополія відбиває демографічний факт переважання носіїв цих двох мов та володіння принаймні однією з них абсолютної більшости інших мовців і водночас допомагає відтворювати і загальне володіння цими мовами, і марґіналізацію решти інших. xlii 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 461 творення в медійній ділянці такої ситуації (досить відмінної від багатьох інших ділянок, де вживання української мови поступово зростало) зробили роки президентства Кучми, коли, з одного боку, активно відбувалося становлення приватних видань і теле- та радіостанцій, а з другого, влада звертала увагу передусім на лояльність медій, а не на їхню мовно-культурну орієнтацію, яку власники й редактори могли, отже, визначати головно з огляду на ринок. Усталена звичка більшости членів українського суспільства, особливо ринково привабливіших мешканців міст, споживати медійні продукти російською мовою в поєднанні з меншою вартістю виробництва таких продуктів для телебачення й радіо забезпечила російськомовним медіям преференції, що їх держава майже не намагалася компенсувати підтримчими діями на користь україномовних. Як наслідок, російськомовні газети й журнали опанували ринок друкованих медій, і частка україномовної продукції різко знизилася навіть порівняно з останніми, русифікаційними радянськими десятиліттями. В етері телеканалів і радіостанцій поєднувались обидві мови, проте аж до Помаранчевої революції російська переважала (особливо в прайм-таймі), всупереч нормі закону й ліцензій на мовлення. Мірою утвердження панівних позицій російської мови в українському медійному просторі дещо змінювалися стратегії нормалізації вживання в незалежній Україні мови колишньої імперії, законодавчо зведеної до статусу меншинної та більш чи менш поступово замінюваної українською в багатьох публічних ділянках. Заснована в перший рік незалежности газета «Киевские ведомости» разом із новим, таблоїдним типом журналістики принесла нову функцію російської мови: як мови задоволення інформаційних потреб (частини) громадян України, а не як пережитку імперської русифікації, тобто мови не минулого, а теперішнього та майбутнього. Леґітимність цієї функції тоді здавалося потрібним доводити, тож уміщувана під логотипом газети категоризація попервах окреслювала її як «щоденну українську газету для тих, що читають російською мовою»78. Це окреслення, що поривало з радянською традицією, в якій адресування певної медії тій чи тій із двох головних мовних спільнот не експлікувалося, містило двозначність, яка дозволяла радикально розширити леґітимовану ним функцію. Позаяк читають могло означати і воліють, і вміють, то виправдання права видавати в націоналізаторській, як тоді багатьом видавалося, державі газету для росіян/російськомовців давало змогу пропонувати її також усім, кого радянська влада навчила російської. Ставши лідером на газетному ринку України й особливо її столиці, «Киевские ведомости» відтак накидала споживання інформації російською мовою навіть тим, хто волів би аналогічної газети українською, але не мав. Утім, водночас керівництво газети вирішило видавати тижневий україномовний дайджест для тієї категорії споживачів, котрі, як припускалося, усе-таки не читатимуть російською (це був також акт своєрідної політкоректности, який мав захистити газету від звинувачень у сприянні русифікації). Згодом воно відмовилося від пояснення мовного вибору, замість якого 462 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток газету окреслювано в підлоготипному написі як «загальноукраїнську», а потім як «загальнонаціональну»xliii79. Таблоїдні видання, що виникали пізніше, за винятком західноукраїнських, також виходили російською мовою, але їхні власники й керівники не вважали за потрібне ані пояснювати цього вибору в категоризації, зверненнях до читачів зі сторінок газети чи інших публічних заявах, ані видавати паралельні версії чи дайджести українською. За роки Кучминого президентства частка україномовних газет і журналів у загальному накладі впала нижче від частки (хай за яким критерієм визначеної) україномовного населення, а в багатьох категоріях видань українською не було взагалі. Це означає, що немало україномовців – навіть тих, що справді воліли вживати мови, яку називали рідною, – читали (також чи тільки) російською, бо потрібних їм видань українською або не було, або ж вони були менш доступні (дорожчі чи не скрізь продавані). І оскільки переважна більшість із них не відмовлялася читати російською, то газетярі вважали, що запроваджувати україномовні версії чи видання немає потреби, адже це не обіцяє істотного збільшення авдиторії. На цьому тлі газети й журнали українською здебільшого стали (за винятком західної України, де місцеві україномовні видання більш чи менш успішно конкурували з київськими російськомовними) радше виданнями для нечисленної групи людей, що прагнули читати саме цією мовою, – тобто, в певному сенсі, вибором ненормальних, які з ідеологічних міркувань відмовлялися від різноманітнішого, доступнішого й дешевшого продукту. Втім, цей розподіл нормальности стосувався лише суто комерційних видань, мовний вибір яких зумовлювали гадані (та почасти проєктовані) преференції читачів, тоді як у державних, партійних та інших виданнях, де вибір великою мірою визначали статусно-символічні міркування, української вживано частіше або навіть переважно. Проте видання цього типу потверджували нормальність української як мови держави й політики – натомість вибір таблоїдів визнавав і робив російську найнормальнішою мовою суспільства. Якщо друковані видання здебільшого вибирають одну з двох мов, то теле- й радіостанції майже завжди поєднують різномовні елементи. Це зумовлено й непорівнянно більшою складністю, а в деяких випадках навіть неможливістю перекладу теле- та радіопродуктів, що цілком зберігав би їхню функцію, і вказаною в ліцензії кожного мовника вимогою щодо мінімальної частки україномовного етеру, яка не дозволяла їм мовити тільки російською. Як зазначено в 3.2.3, встановлення цієї вимоги в перші роки незалежности відбивало і тогочасні реалії (брак продуктів українською мовою та фінансових і кадрових ресурсів для їх швидкого виробництва), і уявлення про потребу поступового переходу до переважного вживання державної мови (якого держава могла вимагати від мовників з огляду на обмеженість частотного ресурсу). Варто звернути увагу також на те, що ці два окреслення, на відміну від первинного українська, вказували не на лояльність до країни/держави (демонстрація якої могла здаватися актуальною 1992 року), а на територію поширення й відповідний їй статус. xliii 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 463 Попри більш чи менш активне запровадження української мови протягом 1990-х років, замалим не всі теле- та радіокомпанії порушували мовну вимогу ліцензій. Від початку 2000-х їхню нехіть до українізації стимулювало чітке усвідомлення ринкових переваг російської мови, що їх продемонстрував успіх продуктів російського, а потім і українського виробництва, споживаних в обох країнах. Водночас Національна рада з питань телебачення і радіомовлення аж до 2005 року не мала достатніх засобів примусу й нечасто застосовувала навіть ті, які мала. Проте сама можливість каральних санкцій, протести українофонних діячів проти порушення законодавчих норм та (почасти стимульована цими протестами) позиція виконавчої влади, для якої присутність української мови в етері мала символічну важливість у контексті декларованої орієнтації на посилення ролі державної мови – всі ці чинники змушували більшість електронних медій зберігати або навіть збільшувати частку україномовного продукту. У кожному разі, практика теле- й радіомовлення радикально розбігалася не лише з законодавчою нормою, що приписувала державну мову як, у ґрунті речі, єдину мову етеру (тлумачачи мову держави також як мову країни), а й із умовами ліцензій, які здебільшого вимагали для загальнонаціональних телеканалів не менш як 70-відсоткової україномовности, визнаючи практику поєднання мов нормальною та водночас наполягаючи на ролі української як найнормальнішої мови. Можна сказати, що ліцензії окреслювали двомовну нормальність як припущенне відхилення від норми україномовности, натомість самі медії тлумачили й утверджували поєднання мов як норму, на тлі якої нормальним ставало будь-яке співвідношення обсягів їх уживання, аж до явної переваги російської. Аби показати, як медійна практика розширювала межі нормальности, розгляну докладніше особливості мовного вибору телебачення та радіо – маючи на увазі, що принаймні від початку 2000-х років він відбивав передусім уявлення мовників про вподобання авдиторії та їхні власні економічні розрахунки й ідеологічні преференції. Можна зауважити певну мовну спеціялізацію жанрів: українською найчастіше повідомляли новини й обговорювали політичні проблеми, тоді як у ток-шоу та музичних програмах говорили та співали переважно російською. Це більш-менш відповідало описаному вище розмежуванню між головними мовами держави та суспільства, за винятком того, що новини спорту й прогноз погоди теж нерідко передавали українською. Крім того, ця мова переважала в анонсах майбутніх програм на багатьох телеканалах, зокрема загальнонаціональних, що в такий спосіб подавали її як (головну) мову медії та демонстрували свою громадянсько-територіяльну ідентифікацію, у якій українська парадоксальним чином знову поставала як (єдина) мова країни. Втім, ця спеціялізація зовсім не була чіткою та незмінною: коли канал знаходив прийнятного за іншими критеріями ведучого новин чи інших традиційно україномовних програм (як-от ICTV – журналіста з Росії Дмітрія Кісєльова або «1+1» – російську акторку Маріну Моґілєвську), то незнання буцімто усталеної мови не конче ставало перешкодою для прийняття на роботу: програму могли просто перевести на 464 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток російську, адже для каналу загалом мовлення нею теж було нормальним. Нарешті, в кінопоказі годі виявити якийсь принцип мовного вибору, крім того, що українські та російські стрічки показували без перекладу (хіба що до російськомовних додавали субтитри українською, щоби в такий простий і дешевий спосіб збільшити частку продукту, яку можна було рахувати в звітах для Нацради за україномовну). Поза тим керівники каналу, либонь, вибирали те, що менше коштувало й більше відповідало, на їхню думку, мовним уподобанням глядачів. Проте дві мови поєднувалися не лише в етері загалом, а й мало не в кожній окремій програмі. Скажімо, в новинах «синхрони» іншою, ніж решта випуску, мовою (не будь-якою іншою, а тільки однією) подавано без перекладу. В усіляких шоу порізному говорили учасники, а часом і ведучі: в багатьох випадках це був свідомий вибір керівниицтва каналу. 2002 року Біланюк знайшла в телеетері аж п’ять шоу, в яких один із двох ведучих послідовно говорив (чи говорила, бо в парі завжди були чоловік і жінка) українською, а другий – російськоюxliv. В рекламі короткі україно- та російськомовні кліпи (в яких до того ж часто не збігалися мови звукового та візуального повідомлень) по суті зливалися в один двомовний блок. З одного боку, медійники таким чином визнавали леґітимність, нечужоземність обох мов і, отже, рівність їхніх носіївxlv, а з другого – накидали цю нечужоземність як обов’язкову для всіх учасників дискурсу норму. Це добре ілюструють анонси фільмів і серіялів, де україномовні рекламні фрази чергувалися з російськомовними цитатами: різні мови мали не конт­ растувати, а доповнювати одна одну, і глядачі, щоби сприйняти анонс повною мірою, мусили розуміти обидві. Незалежно від мотивів того чи того конкретного вибору, їхньою сукупністю медії припускали й утверджували зрозумілість і прийнятність обох мов для всього українського суспільства (а не лише для тих, хто вважає відповідну мову рідною чи надає їй перевагу в повсякденному спілкуванні)xlvi, а також їхню взаємозамінність і, xliv Співіснування мов було позначене боротьбою між ведучими за накидання своєї мови гостям і глядачам, які дзвонили до студії. Проте ця боротьба залишалася прихованою під «нормалізаційним шаром, оскільки невзаємну двомовність [послідовне вживання в мовленні кожного з учасників комунікації своєї мови] було інституйовано як нормальну, і вибір мови зазвичай не обговорювано» [Bilaniuk 2005: 190]. xlv Носії інших, перекладаних мов таким чином ставали «менш рівними» – проте цей ефект притлумлювало те, що перекладу зазнавали мовці із-поза України (крім росіян), чию неповну леґітимність в українському комунікаційному просторі зумовлювало сáме чужинство, тоді як носії меншинних мов України здебільшого говорили в етері українською або російською, тож (надто якщо вони нею добре володіли) делеґітимація їхньої мови залишалася для глядача непомітною. xlvi Зауважу, що навіть зрозумілість (не кажучи вже про прийнятність) російської мови для носіїв української чи угорської не була даністю, незалежною від практики її вживання в медіях. Адже багато людей, що ходили до школи вже в незалежній Україні, російської ніколи не вивчали, а якщо вони жили в переважно україномовній місцевості, то могли не набути досвіду спілкування нею також на праці чи в побуті. Тому медійне вживання почасти творило факт зрозумілости для них російської мови. Так само й української багатьох мешканців Криму вчило головно телебачення. 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 465 отже, нормальність поєднання в медійних практиках. Відповідно, нормальним ставав будь-який зразок теле- та радіомовлення, що використовував одну з цих мов чи якесь їх поєднання – крім хіба перекладу з однієї нечужоземної іншоюxlvii. Тому критика на адресу медій утрачала ґрунт: вибір поміж різними видами нормального ставав справою смаку та ринкового змагання. Як я покажу далі, в дискурсі щодо медійних та мовних проблем (не лише центристському!) цієї критики майже не було. Інший важливий складник ідеологічного впливу нормалізації медійної двомовности пов’язаний із подвійною роллю російської мови: як мови українських російськомовців та як мови Росії. Утвердження нормальности майже необмеженого вживання цієї мови в українських медіях означало можливість безперешкодного та неадаптованого використання імпортованих із Росії продуктів, а отже, нормалізації їхнього ідеологічно навантаженого змісту. Заповнюючи етер або шпальти російськими продуктами, українські медійники припускали та водночас творили також прийнятність для української авдиторії ідеології російської держави й еліт, досить відмінних від ідеології їхніх українських відповідників. Особливого розмаху набула ця практика на телебаченні, зокрема з огляду на високу вартість виробництва якісного телепродукту та складність перекладу іншомовних програм. Купувати російські фільми й програми (або продукувати їх разом із російськими партнерами, що платили більшу частину грошей і за це мали вирішальний уплив на зміст продукту) українським телеканалам було дешевше, ніж виробляти їх самим. Водночас велика популярність більшости цих фільмів і програм показала ринкову доцільність цього вибору. Як наслідок, у багатьох жанрах українських продуктів певний час майже або взагалі не було, а нішу вітчизняного продукту займали російські, що таким чином здобували можливість набагато більшого ідеологічного впливу на українську авдиторію, ніж західні фільми й програми про явно чуже життя. Згодом деякі українські канали й продакшн-студії почали самі виробляти фільми й серіяли, аби продати їх для показу на російському телебаченні – на додаток до українського, показ на якому буцімто не міг принести зиску. Тобто українські телевізійники самі творили продукти, розраховані передусім на ідеологічні преференції російської авдиторії, але водночас розглядали/накидали їх як прийнятні для української. З одного боку, ідентифікація глядачів із контекстом і героями сприяла засвоєнню ідеології культурно-цивілізаційної спільности України й Росії; із другого, мова й культура тих героїв і контексту представляла гадану спільноту як суто xlvii Фільмові субтитри видаються радше екзотикою: більшість глядачів цього варіянта телепоказу (поки що) не підтримує. В опитуванні 2006 року титрування з російської на українську або навпаки вибрали близько 20 відсотків респондентів [Бестерс-Дільґер 2008: 259]. До того ж, на відміну від озвучування, титри не замінюють одну мову іншою, а доповнюють. Цілком зрозуміла абсолютній більшості глядачів мова не спонукає і навіть не дає змоги зосереджуватися на субтитрах. Водночас англомовних фільмів, де відволікальний ефект був би меншим, а навчальний – більшим, в Україні, на відміну від деяких европейських країн, із титрами досі не показували. 466 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток російську. Таким чином, імперська ідеологія цих продуктів підважувала вплив громадянського й етнокультурного націоналізму, пропаґованого/втілюваного в різних українських дискурсах і практиках, зокрема й деяких медійних. Одним із найраніших і найуспішніших таких продуктів став показаний на початку 2000 року телесеріял «День народження Буржуя», що його спільно виробили російський канал НТВ та український «1+1». Рекордні рейтинґи серіялу спонукали його творців якомога швидше зробити продовження, а сам він відтак став рецептом для дедалі численніших аналогічних продуктів різних телеканалів. У цих серіялах і фільмах, дискурсивно представлених як «наше кіно» про «наше життя» (див. 7.4.2), російська мова була лише одним зі складників творення східнослов’янської/пострадянської спільноти, що за всіма культурними ознаками виглядає як російська. Іншими складниками були переважно російські актори, принаймні в головних ролях, російський (чи принаймні не маркований як відмінний від нього) контекст і, нарешті, російський погляд на нього. Контекст не конче мусив бути сучасним: цілком прийнятним для українського глядача мав бути й російський погляд на буцімто спільне минуле, дарма що він суттєво відрізнявся від того, який цьому глядачеві пропонували в освіті, офіційному календарі й багатьох інших дискурсах, зокрема й більшості історичних статтей і програм самих медій (пор. 4.4.2). Творення належности українців до спільного з росіянами й переважно російського культурного простору активно відбувалося також у різноманітних шоу російського та спільного виробництва. Наприклад, згадуване вище ігрове шоу каналу «1+1» «Найрозумніший» (що його він виробляв разом із російським партнером), виявляючи найерудованіших дітей і дорослих, утверджувало не лише російську мову як конечний елемент потрібних ерудованій/освіченій людині знань (дискримінуючи, зокрема, школярів, що вчаться українською), але також позірну незалежність цих знань від національної культури, яка насправді була російськоцентричною, що мала сприйматися як природна не лише в Росії, а й в Україні. Численні реаліті-шоу показували російськомовних людей, що в них мали бачити співвітчизників і російські, й українські глядачі. Щоправда, в деяких програмах спільного виробництва українськість частини учасників виразно ідентифіковано, проте здебільшого вона поставала радше як географічна особливість у межах російськомовного простору. Нормалізація культурно-ідеологічної російськоцентричности фільмів і шоу давала змогу українським телевізійникам припускати й накидати нормальність для своїх глядачів навіть відвертого російського шовінізму. Скажімо, ведучий показуваного на Новому каналі російського ток-шоу «Вікна» Дмітрій Наґієв у випуску 1.06.2004 зробив предметом обговорення розповідь про те, як українка, приїхавши до Москви, намагалася позбутися «хохляцького» акценту за допомоги орального сексу. Цей кричущий вияв політичної некоректности викликав різкий осуд оглядачки спеціялізованого інтернет-видання «Телекритика»80. Керівництво каналу на вимогу Нацради вибачилося й пообіцяло не допускати таких некоректностей у май- 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 467 бутньому81, але рейтинґової програми з етеру не зняло, мабуть, уважаючи, що на популярності програми, а тим паче каналу цей випадок суттєво не відіб’ється. У фільмах про сучасну Росію шовінізм найчастіше спрямовано проти чеченців: ним були позначені не лише стрічки про війну в Чечні, а й ті, що розповідали про мирне життя росіян деінде й побіжно показували «чеченів», які на нього зазіхають. Так само прийнятним уважали керівники телеканалів більш чи менш виразний і аґресивний шовінізм радянських фільмів: приміром, про те, як розбудовував імперію Пьотр Перший чи як били петлюрівців більшовики. Те, що попервах здавалося рудиментом радянських часів, стало постійним складником пострадянського кінопоказу, посилюючи «об’єднавчу» дію нових продуктів віддавна знайомими, ідеологічне послання яких глядачам пропонували й далі вважати нормальним – ніби й не було тих катаклізмів, що розвалили імперію. Технологічні особливості інших медій – радіо та преси – зокрема, непорівнянно менша вартість виробництва програм чи статтей, зумовили інші способи залучення російського продукту й творення за його допомоги наднаціональної спільноти з російським культурно-ідеологічним «обличчям». Для радіо, зокрема для наповнених головно музикою FM-станцій, найважливішим чинником такого творення до «післяпомаранчевих» змін (див. 3.2.3) була безперечна перевага російських пісень, доповнена російськомовністю програм, у яких вони звучали (зокрема розмов ведучих зі слухачами, що дзвонять до студії, аби замовити пісню). У друкованих медіях яскравим виявом орієнтації на російський/пострадянський культурний простір стало зосередження на російських музичних і кінозірках, що для центристських видань були головними героями новин та життєвих історій. Либонь, іще більший внесок у накидання українському читачеві російської ідеології робили російські газети через свої видання «в Україні» (див. 3.2.2). Безнаціональність чи радше неукраїнськість твореної таблоїдним дискурсом нормальности сприяла придатності для українського ринку також російських розважальних журналів і російських версій західних (власники яких, отже, могли не витрачатися на українські видання). Так нормалізація сформованої імперією потреби українських громадян споживати інформацію та розваги російською мовою обернулася накиданням потреби й далі бодай почасти належати до імперії. Або, в запропонованих у 7.1 термінах, успішне застосування до російської мови ідеології розуміння відкрило шлях до не менш успішного застосування ідеології ідентифікації. В обох випадках це застосування спрямовувалося на все українське суспільство, затираючи відмінності в мовних репертуарах та ідеологічних настановах окремих осіб і груп. 7.4.2. Медійний дискурс щодо медійної мови Нормалізаційну дію розглянутих вище складників доповнювало мовлення, а ще більше мовчання медійників про власні мовні практики. Відсутність коментарів щодо медійного мововжитку припускала й допомагала утверджувати його загальну 468 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток прийнятність. Водночас поодинокі висловлювання, пояснюючи його тими чи тими причинами, демонстрували наявність у медійників і/або, на їхню думку, в авдиторії також інших ідеологічних настанов, що їх вони вважали сумісними з прийняттям довільного поєднання української та російської мов. Безперечно, найпоширенішим і найважливішим способом, яким медії виявляють позицію щодо медійного (не лише власного, а й інших видань і каналів) мово­ вжитку, було мовчання, тобто відсутність метамовного дискурсу. До такої поведінки медійників спонукали й не конче усвідомлене уявлення про непотрібність будь-яких пояснень практик уживання мови в своїх виданнях чи каналах, тобто про нормальність цих практик, і цілком свідоме припущення про недоцільність пояснень, тобто про сприятливість мовчання для нормалізації практик. Не маючи достатнього матеріялу, щоб судити про співвідношення цих складників, я натомість розгляну дію їх поєднання. Головним її результатом було, на мою думку, відвернення уваги авдиторії відповідного видання/каналу та ширшої громадськости від довільности практик мово­вжитку, їхньої зумовлености вибором (хай і не завжди свідомим) редакторів і власників медій та їхнього впливу на мововжиток і мовну політику в суспільстві. По-перше, вибору мови певної дискурсивної події чи її частини журналісти майже ніколи не пояснювали всередині самої події, і відсутність таких пояснень (так само, як згадувана в розділі 2 відсутність пояснень щодо вибору «фактів» та жанру й проблемно-ідеологічних «рамок» їх представлення) сприяла сприйняттю цього вибору як єдино можливого. Інколи автор газетної статті або ведучий телепрограми міг пояснити перехід на іншу, ніж він уживав до того, мову, скажімо, потребою зацитувати якийсь документ чи усне висловлювання мовою ориґіналу (не завжди вказуючи при цьому, чому його не можна або не варто перекладати). Ще рідше ведучий україномовної програми звертав увагу слухачів на те, що переходить на російську задля того, щоб його розумів запрошений до студії гість із Росії чи іншого закордону. Але пояснювали вони тільки зміни, а не постійні зразки мововжитку. Журналісти не вказували, чому вживають тієї чи іншої з двох мов, навіть якщо та сама особа в різних програмах говорить різними мовами або з двох ведучих програми один говорить українською, а інший – російською. Як я зазначав у попередньому параграфі, будь-який зразок (принаймні постійний) уживання однієї з двох мов був для центристських медій нормальним, і відсутність пояснень цю нормальність відбивала та зміцнювала. По-друге, пояснень мовного вибору в певній події не було й у дискурсі відповідної медії поза тією подією. Найпоширенішим жанром такого дискурсу були телевізійні анонси – і в них ніколи не казали, якої мови чи мов в анонсованій програмі (фільмі, шоу, концерті, спортивній трансляції тощо) вживатимуть і чому. Власне, ту мову здебільшого можна було з’ясувати за цитатами, що їх в анонсі наводили – але навіть коли (досить часто) мови програми й анонсу не збігалися, телевізійники не вважали за потрібне пояснювати ані чому програма виходитиме іншою мовою, ніж 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 469 «офіційна» мова каналу (що її використовують/демонструють анонси), ані чому програму однією мовою анонсують іншою. Не було пояснень мовного вибору програм і в поодиноких випадках дискурсу про них в інших програмах тієї самої медії – як-от у згаданому наприкінці 7.3.3 сюжеті новин «1+1» про нагороду, яку здобуло показуване на каналі російсько-українське шоу «Найрозумніший», де розповідь про програму взагалі не повідомляла, якою мовою вона виходить82. Як я вже казав, це не було приховуванням мовного вибору, бо вживана в україномовному сюжеті ориґінальна російськомовна назва програми на нього вказувала – навпаки, згадка без пояснення демонструвала уявлення про нормальність того вибору. Нарешті, у проблемних матеріялах про мовну ситуацію в країні медії ніколи не визнавали внеску власного мовлення в ту ситуацію та не пояснювали, чому їхнє демонстроване розуміння неприйнятности обмеженого вжитку української мови не спонукає їх переводити на неї своє видання чи збільшувати обсяг мовлення нею на телеканалі. Скажімо, автори обох розглянутих у 7.3.3 сюжетів «Інтеру» з приводу парламентських слухань щодо мовної проблеми в березні 2003 року не згадували мовних практик телебачення загалом і свого каналу зокрема серед чинників звуження сфери вжитку української мови. Навіть у другому, докладному сюжеті про те, «чому українці люблять рідну мову, але не користуються нею», де, серед інших аспектів, наведено та скваліфіковано як ненормально низьку частку україномовних газет і журналів, про телебачення не йшлося83. По-третє й, мабуть, найважливіше, практики мововжитку певної медії не були предметом критичного обговорення в інших медіях, що позбавляє замовчувальну нормалізацію головної можливої перешкоди. Власне, це стосується не тільки мово­ вжитку: центристські медії не критикували по суті жодних медійних практик, у чому виявилося своєрідне розуміння журналістської солідарности [Кулик 2003в] й/або небажання сваритися зі впливовими засновниками та редакторами, котрі, зокрема, нерідко були для можливих критиків рекламодавцями. Другий чинник був особливо притаманний ставленню друкованих медій до телебачення. Майже всі газети (крім спеціялізованих) відводили для присвячених йому матеріялів чимало місця, частогусто окрему сторінку, але всі ті матеріяли були або явною, або прихованою рекламою. Рекламу другого типу телеканал, про який ішлося, не конче замовляв і оплачував: газети, особливо таблоїди, самі намагалися давати читачам якнайбільше розповідей про «зірок», до яких вони залічували й телевізійних ведучих, а тим паче акторів, що знімалися в показуваних на телебаченні серіялах і фільмах. Про мову їхніх програм чи фільмів журналісти не писали в статтях і не питали в інтерв’ю (хіба якщо цього хотів сам канал, роблячи на мовному виборі піяр – див. далі). Проте це, знову ж таки, не обов’язково означало свідоме приховування мовних характеристик представлюваних телепродуктів: радше газетярі також уважали ті характеристики нормальними. Найпереконливішим свідченням цього була відсутність інформації про мову конкретного продукту в щотижня друкованих у більшості газет «телепрограмах» – розкладі програм різних каналів на наступний тиждень. Почасти її 470 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток зумовлювала відсутність такої інформації в джерелах, із яких газети передруковували ці розклади [інтерв’ю Лиховій 2008]. Але не менш важливою причиною, яка спонукала керівників газет не шукати інших джерел, було уявлення про неважливість цієї інформації для переважної більшости читачів, тобто прийнятність для них обох уживаних на українському телебаченні мов. Водночас така рутинна й на позір не­ ідеологічна практика робила вагомий внесок у натуралізацію цього ідеологічно «навантаженого» уявлення. Утверджувана нормальність уживання обох мов давала медіям змогу за потреби (економічної вигідности чи політичної кон’юнктури) досить радикально змінювати співвідношення україно- та російськомовного складників, не подаючи це як зміну позиціювання в медійному просторі, власне, ніяк не пояснюючи такого, як вони вважали, варіювання в межах нормального – ні в дискурсі самої медії, ні в її рекламному представленні в інших медійних чи позамедійних дискурсах. Утім, деякі зміни медії пояснювали й наголошували. Вибір об’єктів такого наголошення демонструє, щó становило вартість для самих медійників і/або (на їхню думку) для суспільства і щó вони пропонували шанувати разом із поєднанням двох мов. Проілюструю це твердження на прикладі еволюції двох найпопулярніших телеканалів – «1+1» та «Інтеру», звертаючи увагу й на говоріння про мовні практики та зміни, і на мовчання. «1+1» – коротко нагадаю те, про що говорив у 3.2.3, – постав у середині 1990-х як перший український недержавний канал, із виділення якому частини етерного часу державного УТ-1 почалася структурна реформа успадкованого від СРСР телебачення. Речники «1+1», зокрема його ініціятор і головний менеджер Олександр Роднянський, а також журналісти й інтелектуали, що писали про цю медію, творили її ідентичність як якісно нового, суто українського й водночас сучасного каналу, альтернативи і популярному в Україні російському (тобто чужому та, на думку багатьох, неоімперському) «Останкіну», і державному УТ-1, традиціоналістський і провінційний дискурс якого міг привабити хіба що старше покоління українських глядачів. Відповідно, «1+1» позиціював себе передусім як канал для молоді: для авдиторії, що її Роднянський в одному з пізніших інтерв’ю окреслював як «тих, хто робить вибір в Україні, не відчуваючи ностальгії» за Союзом й, отже, воліє дивитися українське «телебачення, в якому відпрацьовуються контексти, пов’язані з моїм [їхнім] життям»84. Важливим складником пропонованої альтернативи було вживання української мови, яку, отже, творці «1+1» й/або, на їхню думку, його авдиторія сприймали як мову (треба гадати, єдину, бо інакше важко зрозуміти потребу непростого переходу від однієї «своєї» мови до іншої) своїх життєвих контекстів, своєї країни: (7–14) Особливо важливим для нас було питання мови. Спочатку ніхто не вірив, що телебачення українською будуть дивитися. Вважалося, що воно асоціюється з тим, що було на УТ-1, а російською — це коли добре й по «Останкіно». І коли з’явилася якісна українська мова, якою дублювалося якісне кіно й робилися якісні програми, то виявилося, що це не соромно, не вульгарно, не провінційно85. 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 471 Це (само)представлення сприяло формуванню ідентичности «1+1» як україномовного каналу, що зробив і робить величезний внесок у підвищення суспільної привабливости української мови, а отже – згідно з тим-таки припущенням про зв’язок мови з державою (в цьому дискурсі зазвичай не висловлюваним, тобто сприйманим як безперечне) – і в зміцнення державної незалежности. В цьому сенсі піяр виявився вдалим, бо забезпечив каналові не тільки увагу суспільних груп, на які він передусім орієнтувався (молоді, інтеліґенції, україномовного населення), а й політичну підтримку прибічників незалежности й українізації (що була важливою для нього, зокрема, в одержанні ліцензій на щораз більший обсяг мовлення). Проте це представлення недобачало або замовчувало один важливий аспект гаданого українізаторства «1+1». Маю на увазі, що мовлення каналу справді зробило великий внесок у нормалізацію вживання української на телебаченні й, опосередковано, в тих суспільних ділянках, які воно зображувало – проте нормалізувало її в ролі не єдиної й не конче головної мови країни, а радше однієї з двох. Це безперечно сприяло успіхові нормалізації серед тієї частини населення, для якої радикальний розрив із донедавна найнормальнішою мовою був би неприйнятним, але водночас підважувало обережні спроби держави обмежити вживання російської, пануванню якої канал нібито й творив альтернативу. Попервах цієї суперечности ніхто не зауважив, бо нормальність російської на новому українському телебаченні «1+1» утверджував практиками, сприйманими як спадок радянських часів і/або інклюзивний підхід до творення української нації: не перекладаючи російської, якою говорили окремі учасники буцімто україномовних програм чи особи, цитовані в новинах, та показуючи тією мовою радянські фільми, котрі мали тішити тих, хто не бажав дивитися (тільки) американські. Проте на зламі десятиліть нормалізація російськомовности виявилася повною мірою, коли в етері каналу нове російське неперекладене кіно потіснило західне перекладене, а крім того, «1+1» почав разом із російськими телевізійниками творити власні/спільні фільми й програми, де теж говорили тільки російською. Цю зміну канал не рекламував – точніше, рекламував, але представляючи її інший, аніж збільшення частки мовлення російською, аспект. У зв’язку з появою та високим рейтинґом першого з таких фільмів – згадуваного вище серіялу «День народження Буржуя» – речники «1+1» заявили про тріюмф української альтернативи чи, як її цього разу називали, «нашого кіна» над чужими запозиченнями. Парадоксально, але така радикальна зміна суті української телевізійної альтернативи залишилася непоміченою та неоскарженою. Автори численних матеріялів у різних – не лише центристських – медіях майже одностайно підтримали запропонований погляд на серіял і (здебільшого неявно) на нові пріоритети «1+1» та українського телебачення загалом. Ця одностайність відбивала і певне зміщення, порівняно з першими роками незалежности, суспільних уявлень про мовні проблеми та завдання медій щодо їх розв’язання, і не звідну до цього зміщення марґіналізацію носіїв інших поглядів, пов’язану з монополією центристів у медійному й інших упливових дискур- 472 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток сах. Про те, чому українська альтернатива тепер говорить російською, питала тільки невелика й уже не впливова частина українофонів, що не сприйняла тієї мови як нормальної для незалежної України, і робити це вона могла тільки в малотиражних газетах або в інтернеті. Всі інші просто не згадували, якою мовою говорять герої «нашого кіна». Навіть ті нечисленні автори, що за сюжетом і акторською грою намагалися розгледіти – і наголосити як один із чинників успіху – «етичний базис» серіялу й, понад те, формулювали його в категоріях нації, наприклад, кінокритик Сергій Тримбач, не згадували мову як неодмінний складник цього національного «базису»86. Масовіший і впливовіший дискурс презентаційних статтей та інтерв’ю в таблоїдних газетах зосереджувався (зокрема в інтерв’ю з причетними до виробництва серіялу особами) на технології, а не на ідеології, а тому майже не говорив про мову ні як елемент національної ідентичности, ні як характеристику споживчого продуктуxlviii. Такий дискурсивний контекст зробив мовчазний перехід «1+1» від українізації до русифікації майже непомітним і безперешкодним. Після цього канал уже волів не рекламувати мову своїх продуктів як складник їхньої гаданої привабливости для глядача. Одиноким відомим мені винятком була реклама випущеного восени 2004 року серіялу «Украдене щастя», котрий анонси «1+1» подавали як перший серіял українською мовою з українськими акторами, що, попри нормальність російськомовности й багатьох російських акторів в інших серіялах, усе ще мало, на думку керівників каналу, становити вартість для (частини) його глядачів. У переважній більшості випадків анонсувальний дискурс «1+1» відбивав і доповнював здійснюване мовною практикою каналу утвердження нормальности російської мови та російських акторів, контекстів, ідеології. Одним зі способів цього утвердження було використання в анонсах багатозначного окреслення «наше», яке могло сприйматися як синонім до «українського», але водночас могло означати й ідентифікаційну альтернативу до нього, що теж мала бути прийнятною для громадян України. Ця альтернатива зазвичай була пострадянською, східнослов’янською або українсько-російською – чи радше, з огляду на неокресленість її параметрів (гадаю, зумисну), всіма одразу. Але подавала вона себе (тобто означуваний об’єкт) як альтернативу не українському, а «іноземному» – з якого російське/пострадянське таким чином вилучувано, – припускаючи та підживлюючи (помірний) націоналізм і ксенофобію. Одним із нечисленних винятків було інтерв’ю в «Сегодня», де Роднянський у відповідь на питання про російську мову серіялу пояснив її, крім застосування технології «чистового звуку» (запису звукового супроводу водночас із фільмуванням), пануванням двомовности «в нашому реальному житті» та бажанням виробників здобути «увагу 250 млн. громадян колишнього Союзу»87. Він не розтлумачив (а інтерв’юєр не питав), чому двомовну реальність треба відбивати російською мовою або чому для різних авдиторій не можна зробити версій різними мовами. Зауважу також, що й журналіст не бачив суперечности між російською мовою своєї газети й очікуванням, що в серіялі спільного виробництва мала б радше звучати українська. xlviii 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 473 Не дивно, що «наше» стало одним із найпоширеніших означень у рекламних слоґанах, що мали бути прийнятними – в перекладі чи й без нього, нормалізованою російською – в різних країнах пострадянського простору. Вироблене в якійсь одній із цих країн могло бути «нашим» у кожній із них, поєднаних, зокрема (як припускали й приписували творці реклами), спільною російською мовою, що її вживали «наші» герої кліпів. Приміром, у рекламі білоцерківських шин «Росава» спочатку показували російськомовного водія, що з цими шинами долає в дорозі всі перешкоди, а потім українською виголошували слоґан «Наші шини для наших доріг». Так само й реклама телевізійних продуктів, мірою нормалізації їхньої спільної, російськоцентричної культурної парадигми, могла подавати як «наше», вітчизняне те, що було вироблено в Росії. Яскравий приклад такого розширеного тлумачення «нашости» продемонстрував анонс показаного на «1+1» 9.05.2003, на свято перемоги над нацистською Німеччиною, нового російського фільму «Зірка», що його названо «нашим кіном про нашу війну». Ця дискурсивна формула проводила паралель між єдністю в минулому (непроминальну вартість якої утверджував і показ фільму, і здійснювана впродовж років Кучминого президентства модель відзначення роковин перемоги як спільного свята народів колишнього СРСР) та єдністю теперішньою, що могла набувати будь-яких форм, аж до відновлення єдиної країни спадкоємців перемоги. Так, у ґрунті речі, створено альтернативу альтернативі, українське телебачення як сателіт російського – але про це створення, на відміну від попереднього, завдяки майстерному піярові «1+1» та гегемонії центризму в медійному дискурсі суспільству ніхто не розповів. Утім, зміни в програмній політиці цього каналу часом таки проблематизовано й пояснювано в медійному дискурсі – щоправда, в тій його частині, яка мала непорівнянно меншу від телевізійної чи таблоїдної авдиторію. Беручи інтерв’ю в Роднянського, журналісти видань, розрахованих передусім на освічених людей, ставили йому, зокрема, й «незручні» запитання про зміни, що їх багато з тих людей не приймали. Зі свого боку Роднянський, почасти накидаючи інтерв’юєрам коло питань і концептуальний рівень розмови, робив її елементом піяру, спрямованого на одну з важливих, як він сам твердив, для каналу груп глядачів – «рештки інтелігенції, котра все ще сподівається побачити телебачення розумне й вітамінозне, здатне задовольнити їхні досить високі запити», – а також на інші групи україномовного населення, традиційно прихильного для каналу, що довгий час позиціював себе як лідер упровадження української мови в телеетері88. Аби зберегти в конкурентній боротьбі «своїх» глядачів та привабити членів інших суспільних груп, пояснював Роднянський, керівництво «1+1» мусило відмовитися від «концепції нового стильного і єдиного за критеріями добору програм каналу», котра приносила успіх у перші роки існування. Він був цілком свідомий ідеологічного значення цього ринкового вибору, зокрема його ролі в «самоідентифікації української нації» – хоча й виправдовував новий вибір тим, що, на відміну від Чехії чи Польщі, українське суспільство не 474 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток зводиться до прозахідної частини: «У нашій країні співіснує кілька країн, якщо не кілька континентів»89. Ринкову перемогу «принципу використання популярних і ефективних російських форматів» замість творення власних чи адаптації західних Роднянський пояснював не лише економічними, а й культурними чинниками. З одного боку, просуванню російських продуктів на український ринок сприяли набагато кращі економічні умови, що їх українська держава не компенсувала протекціоністськими заходами. З другого, їхній успіх засвідчив, що «аудиторія вимагає цих серіалів, цих програм. І ця залежність виявилася згубною»90 для українських телевізійників – бо «в жорсткій конкурентній ринковій боротьбі всі канали змушені реагувати на запити аудиторії і пропонувати очікуване»91. Мало того, Роднянський указував на асиметрію культурного зв’язку між двома країнами (типово (пост)колоніяльну, про що він не говорив, але, здається, добре усвідомлював): «якщо все те, що добре йде в Росії, добре йде i в Україні, то все те, що добре йде в Україні, зовсім не обов’язково може успішно йти в Росії»92. Тому, з одного боку, на українських каналах іде «[с]ила-силенна серіалів, які за характером подій, що там відбуваються, дійових осіб, начебто не мають стосунку до України. Однак вони викликають величезний інтерес», оскільки «глядацька увага до серіялу великою мірою зумовлена впізнаваністю «[к]онтекстів і героїв, ідентифікованих як “свої”. І, судячи з глядацької реакції, російські серіали й актори – свої». А з другого боку, «[к]оли в Україні стане вигідно робити тисячу годин серіалів, як сьогодні в Росії, вони негайно з’являться. Чи відрізнятимуться вони принципово в погляді на реальність від російських — ось головне питання»93. Тобто Роднянський мав сумнів у тому, що українські канали робитимуть неросійський за ідеологією продукт навіть тоді, коли це вже буде можливо з погляду комерційного успіху на українському ринку – а чи й далі втілюватимуть російську ідеологію, щоб заробляти на ринках обох країн. Цей сумнів засвідчує його розуміння ролі телебачення в стимулюванні глядацької ідентифікації з російським поглядом на реальність, але він наголошує відповідальність не лише телевізійників, але також чи головно влади й еліт, які не створили умов для розвитку інакшого телебачення: (7–15) Відбувається моделювання нових життєвих процесів мовою, що є універсальною для пострадянського простору і яка досі залишається культурним кодом. І ми, всі журналісти і продюсери, політики від влади й опозиції, інтелектуальна еліта — всі ті, хто відповідальний за створення нової системи координат і нової соціальної моделі – певної соціальної перспективи, в яку мусять спроектувати себе громадяни нової України, – не запропонували альтернативи94. Відповідно, Роднянський не вірив у можливість зміни становища якимись «волюнтаристськими» й «антиглядацькими» методами на кшталт заборони ретрансляції російських каналів, квот на показ продукції українського виробництва чи наказів про негайний перехід усіх каналів на українську мову. На його переконання, заради- 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 475 ти могла «[т]ільки наявність повноцінної концепції розвитку національного медіапростору, що є частиною концепції значно ширшої і важливішої — зрозумілого для громадян проекту розвитку країни» 95. Такий безпрецедентний для публічних висловлювань українських телевізійників рівень концептуальности й критичности Роднянський, одначе, використовував не задля стимулювання змін, а задля обґрунтування їх неможливости. Оскільки на реалізацію його максималістської програми, принаймні за правління Кучми, сподіватися не випадало, менеджери каналів могли не змінювати нічого й спокійно робити гроші. Він не пояснював, чому спільні українсько-російські серіяли не можна робити в двох мовних версіях (тобто чому «універсальна для пострадянського простору» телемова має конче бути лінґвістично російською), якщо керівництву каналу йдеться, як він запевняв, не тільки про гроші, але й про бажання задовольняти потреби ключових груп своєї авдиторії. І чому держава не має вимагати показу всіх чи бодай частини таких серіялів українською (а не російською з субтитрами), аби змусити телевізійників продукувати україномовні версії, витрати на які можна було б частково покривати з державного бюджету. Роднянський узагалі не визнавав, що зниження частки мовлення українською є однією з неприйнятних для багатьох глядачів каналу змін, і навіть далі рекламував україномовну альтернативу ще й тоді, коли її вже майже перекреслила російськомовна. Ясна річ, таку можливість використовувати інші медії задля піяру йому та іншим телеменеджерам створили редактори й журналісти тих видань і програм, які не ставили багатьох запитань, зокрема мовних, в інтерв’ю та, головне, в поточному представленні нових телепродуктів і огляді практик мовлення. Коротко схарактеризую еволюцію практик мововжитку іншого провідного каналу, «Інтеру», та її дискурсивне представлення. «Інтер», нагадаю, за рік після появи «1+1» вийшов в етер на зміну ОРТ й намагався втримати українських глядачів (передусім російськомовних), що раніше надавали перевагу тому російському каналові, не тільки збереженням багатьох його популярних програм, а й російською мовою більшости власних, зокрема символічно чи не найважливішої – вечірнього випуску новин, що спершу доповнював, а за деякий час замінив програму новин ОРТ. Не дивно, що «Інтер» став для українофонів символом консервування російськомовної пострадянської орієнтації, котрій «1+1», як тоді здавалося, творив альтернативу. Крім мовної практики, цьому сприяло також представлення її в дискурсі речників «Інтеру» в етері самого каналу й деінде. Добру нагоду для нього давали спроби прибічників розширення вжитку української мови змусити популярний канал змінити мовну орієнтацію, які спонукали виступати на її захист речників «Інтеру» й інших захисників російськомовного населення, що наголошували його право на одержання інформації рідною мовою. Особливо помітною була ця конфронтація в 2000–2001 роках, за часів Ющенкового прем’єрства, коли спробам Держкомінформу на чолі з Драчем та, почасти 476 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток під його впливом, Нацради з питань телебачення й радіомовлення обмежити панування російських і російськомовних медій на українському ринку активно опирався голова парламентського Комітету з питань свободи слова й інформаційної політики Олександр Зінченко, що водночас залишався фактичним керівником «Інтеру». Зокрема, на проведеній наприкінці жовтня 2000 року Всеукраїнській нараді керівників телерадіоорганізацій він рішуче виступив проти вимог Нацради щодо не менш як 50-відсоткового (це зниження встановленої в законі та ліцензіях норми мало, на думку керівників того органу, зробити її реалістичною) заповнення етеру україномовним і виробленим в Україні продуктом. Зінченко не лише застеріг, що ця норма могла б «законодавчо заборонити подальший розвиток нашого телепростору», а й висловив зазвичай табуйовану в політичному дискурсі думку, що «інформаційний ресурс української мови <...> ще не може конкурувати з російським ресурсом»96. За півроку, вже після скинення Ющенка, «Інтер» використав проведення в Києві Всесвітнього конґресу російської преси як нагоду ствердити, що «ринок російськомовних ЗМІ – сеґмент українського медія-ринку, що розвивається найдинамічніше» з огляду на потреби великої частини громадян, і водночас представити Зінченка як реалістичного й ліберального політика, котрий бореться зі спробами ці потреби знехтувати97. Проте невдовзі «Інтер» несподівано почав змінювати свою політику щодо мови (як і щодо національного продукту). На початку 2000-х років, по суті одночасно з наповненням етеру «1+1» російськомовними продуктами його головний конкурент, на додаток до спортивних та деяких інших програм, почав поступово переводити на українську озвучення західних фільмів, а тоді й частину новин. На відміну від русифікації, українізація мала привертати увагу, тож «Інтер» рекламував, зокрема, появу україномовних новин і аналітичних програм як важливу подію в своєму житті. Водночас речники каналу, як-от ведучий однієї з зукраїнізованих програм Олександр Мельничук, подавали цей крок не як наслідок тиску Нац­ ради чи якогось розрахунку менеджменту, а як «нормальну практику для каналу, який чітко сформулював свою мовну політику»98. Вони не пояснювали, однак, чи зміна мови відбиває зміну авдиторії, якій призначено ті продукти, а чи зміну уявлень керівників «Інтеру» про мовні вподобання авдиторії. Не згадували вони й про те, чи буде переведено на українську інші програми – і якщо ні, то чому «нормальна практика» здійснюється в обмеженому обсязіxlix. Нарешті, не було жодного слоТодішній керівник інформаційної служби «Інтеру» Олексій Мустафін згодом пояснив мені, що збільшення частки української мови мало на меті позбавити владу однієї з «зачіпок» для тиску на канал і що колектив був готовий у разі політичної потреби змінювати мову й інших програм, попри усвідомлення ймовірних ринкових утрат. Водночас він зауважив, що втрата авдиторії зукраїнізованих програм була неістотною, бо російської мови воліли передусім глядачі головного випуску новин, які бачили в ньому продовження радянської програми «Час» [інтерв’ю Мустафін 2008]. xlix 7.4. Власний мововжиток (центристських) медій 477 ва про права або навіть (ринково значущі) потреби тих, хто доти дивився новини російською – чи тих, хто раніше потерпав, що їх не було українською. Виглядало, що ні з правами громадян, ні з потребами споживачів вибір медійної мови ніяк не пов’язаний: глядачам усе одно, якою мовою їм повідомляють новини, тож канал може (певною мірою) зважити на політичну коректність, яка надає перевагу мові держави/країни. Цьому тлумаченню відповідає і посилання на «нормальну практику»: керівники «Інтеру», як також інших каналів, уважали нормальною якраз обмежену й нереґламентовану українізацію, котра, до речі, могла в разі ринкової чи політичної потреби змінитися так само нормальною русифікацією, приклад якої продемонстрував «1+1». Отже, як і в мовному дискурсі центристських медій загалом, у їхньому дискурсі про власну мову нормальність двомовности поєднувалася з нормальністю переважного вживання української. Якщо це потрібно було задля творення публічного образу й ринкового успіху, медії розвивали й наголошували україномовність. Одначе набагато частіше ринковий успіх приносило вживання російської, тому саме його нормальність – відмінну від законодавчих і адміністративних норм – передусім утверджували практики мовлення, що мали набагато ширшу авдиторію й, отже, більший уплив на суспільство, ніж дискурси, що обговорювали мову цих практик. Це утвердження (разом з аналогічними процесами в інших суспільних ділянках і потуранням із боку влади) сприяло делеґітимації самих норм, а отже, робило наполягання на їх дотриманні ненормальним. Тому у відповідь на закиди щодо порушення законодавства чи ліцензій речники каналів і радіостанцій (коли вважали за потрібне висловлюватися з цього приводу) зазвичай посилалися на економічні реалії, глядацький попит і потреби російськомовного населення. Не дивно, що згадану вище постанову Нацради з питань телебачення й радіо про видання нових ліцензій тільки на мовлення українською керівники багатьох телеканалів оцінили як нереалістичну й несправедливу. Зокрема, генеральний директор ICTV Олександр Богуцький, наголосивши, що його канал дотримується ліцензійної частки україномовности, водночас закликав «будувати відносини і законодавство у відповідності до реалій в Україні», тобто тієї обставини, що «майже все населення України розуміє російську, і дуже багато хто говорить російською». А ведучий інформаційної програми на тому каналі Дмітрій Кісєльов навів як приклад правильного розв’язання проблеми мововжитку на телебаченні свою програму, де, мовляв, «люди обирають будь-яку мову, якою вони хочуть говорити: російською чи українською»99 (не згадуючи, що сам він завжди говорить російською і що це впливає на вибір принаймні частини гостей). Утім, як я зазначав у 7.3.3, в етері телеканалів цю оцінку їхні керівники не висловлювали, дочекавшися, доки про її ненормальність (неконституційність) заявив президент і Нацрада відклала виконання постанови на пізніший термін – котрий, аби не революційні події осені 2004-го, цілком міг би не настати ніколи. 478 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси Як указували теоретики гегемонії (див. 1.4.2), її успіх виявляється, зокрема, в тому – і неабияк посилюється тим, – що носії альтернативних поглядів великою мірою приймають натуралізовані постулати панівної ідеології. Саме таким став за роки Кучми вплив центризму в українському медійному просторі. Навіть ті нечисленні видання й мовники, що начебто зберігали критичне ставлення до безперечного пріоритету стабільности над демократичними й культурними вартостями, не могли послідовно втілити це ставлення в своєму дискурсі, зокрема з мовних питань. З одного боку, більшість не- чи не цілком центристських медій звертала на ці питання дедалі меншу увагу, а крім того, зосереджувала її в таких практиках, як «точки зору» й листи до редакції в газетах чи ток-шоу на радіо й телебаченні, що самим своїм дискусійним, вочевидь ідеологічним характером були відділені від позірно нейтральних матеріялів. Тому навіть коли в таких практиках мовну проблему обговорювано, висловлювані арґументи не конче досягали авторів і читачів, що переймаються проблемами, які вони вважають важливими для «нормальних людей». Із другого боку, ці медії виявилися неспроможними опиратися тискові дискурсивних практик, що сприяють натуралізації центристських пріоритетів. Усі вони більшою чи меншою мірою зміщували фокус своєї уваги в бік скандалів і подробиць «світського життя» й нерідко без коментарів повідомляли про події, в яких могли би побачити вияв проблем (скажімо, марґіналізації україномовного кіна чи порушення мовних прав в освіті). Не менший уплив мало те, що вони просто публікували тижневу «телепрограму» – замість обговорювати втілені в ній мовно-культурні й політикоідеологічні преференції, змінити стандартний список рекомендованих глядачеві каналівl (де поєднання українських (саме) з російськими потверджує наднаціональну спільність) чи бодай указувати мову кожної програми (відмова від чого, як я зазначав вище, утверджує неважливість цієї інформації, тобто беззастережну прийнятність обох мов). Засвоюючи чи підтримуючи в пошуках ширшої авдиторії «загальноприйняті» практики, потенційні опоненти центристської нормальности допомагали приховувати довільність цих практик і, отже, «розчиняти» в здоровому глузді ідеологію, яку вони втілюють. Проілюструю ці твердження на прикладі кількох різних медій, які в останні роки Кучминого президентства в той чи інший спосіб виділялися на загальному провладно-розважальному тлі. Почну з єдиного «загальнонаціонального» (хоч насправді досяжного далеко не на всій території України) телеканалу, що не дотриЗвісно, публіковані програми орієнтувалися на канали, що їх можна дивитися у відповідній місцевості, але позаяк кабельне й супутникове телебачення істотно збільшило різницю між найвужчим (кілька каналів) та найширшим (кількасот) вибором, газети мали скласти певний середній список, що таким чином ставав уже, в певному сенсі, їхньою власною пропозицією. l 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси 479 мувався темників і дозволяв своїм журналістам і гостям прямого етеру критикувати владу, – П’ятого, який від часу появи в етері (середина 2003 року) гордо називав себе «каналом чесних новин». Головна його відмінність від решти доступних київському глядачеві каналів полягала якраз у більшій політичності й (політичній) збалансованості новин, зокрема обговорюванні тих подій і аспектів, на які темники наказували не звертати уваги, та запрошуванні до студії, теж усупереч приписам, представників різних таборів, що відтак вели досить гостру дискусію. Але це по суті й усе. Політичні новини поєднувалися в етері каналу з розважальною спрямованістю й ідеологічною неперебірливістю інших жанрів. Якщо йдеться про мововжиток і його представлення, то П’ятий – заки відмовився від формату «родинного» й перейшов у нішу політичного – загалом поводився так само, як інші телеканали. Фільми там анонсували українською, а показували переважно російськоюli, в україномовних програмах нерідко хтось із учасників говорив російською, невідповідного з того чи того огляду мововжитку урядовців або інших публічних осіб журналісти не проблематизували, а пов’язані з мовою аспекти обговорюваних подій і проблем нерідко залишали поза розглядом. Наприклад, запросивши до студії соліста групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука, ведучий щоденної інформаційної програми Андрій Шевченко вперто намагався з’ясувати в нього розмір гонорарів за виступи, а не ставлення одного з нечисленних комерційно успішних україномовних виконавців до мовної ситуації в ділянці популярної музики чи політики держави щодо неї. На невдоволене запитання гостя, чому він допитується про те, про що той говорити не хоче, Шевченко відказав, що це цікавить глядачів100. Отже, навіть глядачів «чесних новин» (велику, якщо не переважну, частину яких становили прибічники опозиції) фінансові справи «зірки» мали цікавити більше, ніж вибір мови її пісень. Звісно, ідеологічний уплив справляло й саме запрошення діяча україномовної, а не російськомовної популярної музики та його розмовна українська, а не поширеніша в світі цієї музики та її (переважно молодих) шанувальників російська. Але відсутність проблематизації такого вибору на тлі переваги в етері цього каналу російськомовної музики й нереґламентованого поєднання української та російської мов у мовленні запрошуваних у різні програми гостей робила цей вибір варіянтом двомовної нормальности, а не її запереченнямlii. Разом із неувагою до мовних питань як теми новинних повідомлень і Рівень російськомовности там навіть був набагато вищим, ніж на «1+1» чи «Інтері», може, через брак коштів і кадрів на власне озвучення та закупівлю західних фільмів, замість яких канал показував стрічки, зроблені чи озвучені в Росії, або старі радянські. lii Дещо інший ідеологічний ефект справляв вибір концерту «Океану Ельзи» на символічно важливу роль першої програми нового 2004 року. Інші канали зазвичай відводили цю роль спільним російськоукраїнським (за переважної участи росіян) або й просто російським музичним шоу, що мали привабити глядачів наявністю відомих і улюблених «наших» виконаців. Вибір «П’ятого» (незалежно від його мотивів, які могли бути передусім фінансовими) сиґналізував інакше розуміння «нашости». Проте воно li 480 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток обговорення в розмовних програмах, непроблематизована двомовність у практиках мововжитку каналу сприяла натуралізації центристських уявлень про загальну прийнятність обох мов і практичну відсутність проблем у мовній ділянці. Власне, підтримка центристської нормальности в дискурсі П’ятого зовсім не обмежувалася мовою. Назву кілька з багатьох інших складників: розважальна орієнтація більшости продуктів припускала/приписувала життєвий світ, наповнений радше приватними клопотами й радощами, ніж розв’язуванням суспільних проблем; спрямування запитань ведучих на психологічні чи меркантильні мотиви обговорюваних дій гостей студії вказувало на нещирість і/або неважливість декларованих ідеологічних чинників; постійна присутність радянських фільмів у кінопоказі сприяла нормалізації радянського періоду як невідокремної й леґітимної «частини нашого минулого». Наявність цих елементів у дискурсі каналу могли зумовлювати й центристські погляди керівників та журналістів, і намагання привабити якнайширші маси громадян, і економічні умови існування, зокрема брак коштів на виробництво власних та закупівлю високоякісних чужих продуктів. Без докладнішого дослідження годі судити, якою мірою впливав кожен із названих чи якихось інших чинниківliii. У кожному разі, поєднання цих позірно загальноприйнятних уподобань і уявлень з опозиційністю політичного мовлення сприяло підтримці опозиції з боку носіїв тих уподобань/уявлень (а не тільки критичних щодо них українофонів та лібералів), але водночас воно потверджувало сумісність центристських уявлень з опозицією до режиму. Простіше кажучи, якщо опозиційність мала бути прийнятною для «нормальних людей», то їхні «нормальні» уявлення мали бути прийнятними для опозиціонерів. Утілення центристської ідеології в опозиційному дискурсі утверджувало її незалежність од політичної орієнтації й, отже, загальноприйнятність. На відміну від П’ятого каналу, тижневик «Дзеркало тижня» / «Зеркало недели» свою дедалі рішучішу на початку 2000-х опозицію до режиму Кучми втілював, зокрема, в критичному ставленні до центристських настанов режиму, передусім пріоритету стабільности над демократією та правами людини. Проблематизації цих настанов сприяла розрахована на освіченого читача оглядово-аналітична орієнтація більшости матеріялів «ДТ», яка спонукала авторів бачити за подіями проблеми. Щоправда, мовні питання не посідали важливого місця в спектрі зацікавлень газети та в її зусиллях на делеґітимацію режиму. До того ж її позиція з цих питань не була ні такою чіткою, ні такою критичною щодо центризму, як у представленні боротьби за владу та власність. стосувалося символічної репрезентації (в якій українська поставала як мова країни), а не повсякденної суспільної нормальности, що її творила непроблематизована двомовність інших практик каналу. liii Скажімо, той факт, що П’ятий (як й інші мовники) не цурався фільмів, просякнутих російським націоналізмом, свідчить не лише про брак коштів на закупівлю інших (див. прим. li), але й про уявлення керівників каналу, що ці фільми теж є прийнятними, адже навіть серед дешевих стрічок можна було б знайти менш ідеологічно дражливі. 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси 481 Протягом шести перших років існування газета виходила тільки як «Зеркало недели», мала застереження до політики українізації та переймалася долею російської мови й культури в Україні принаймні не менше, ніж української. Проте 2000 року з’явилася паралельна україномовна версія, а матеріяли про культуру, історію, релігію тощо стали ближчими до тематичних зацікавлень та ідеологічних оцінок українофонів. Утім, пов’язані з мовою тексти й після цього могли відбивати не лише українофонну орієнтацію, часом доволі радикальну, а й більш чи менш помірковану русофонну. І лише зрідка ці протилежні орієнтації поставали як відбиття партикулярних «точок зору» на мовну чи дотичну до неї проблему – зазвичай вони були вміщені без рубрикаторів поміж іншими немаркованими статтями, тож сприймалися радше як нейтральне «висвітлення» відповідної теми. Мало того, нерідко автори виявляли свої мовні ідеології мимохідь, говорячи не про мову, а про щось інше. Приміром, стаття про видавництво «Основи» з нагоди відкриття виставки його книжок починалася абзацом про тяжке становище українського книговидання, поставленого в нерівне становище з російським. У середині абзацу були два речення, які висловлювали стандартний українофонний погляд на мовну ситуацію в Україні (див. 7.2.1): Отож і виходить, що в Україні прочитати книжку, газету чи часопис українською мовою стало проблемою. І при цьому дехто ще й розглагольствує про утиски в нас російської мови101. (7–16) А в статті про клубний показ у Києві нового російського фільму автор, заки перейти до розмови про сам твір, дав рішучу відсіч неназваним носіям українофонного погляду на російську культурну присутність в Україні, зведеному в його представленні до примітивної екстреми: <...> судячи з переповненого залу і негайно призначеного додаткового сеансу, тамтешнє кіно домоглося-таки в нашої публіки реноме безсумнівно класного, якщо не майже рідного. Звісно ж, проект показу в нас найкращих російських фільмів, реалізований Росзарубіжцентром в Україні, ввижається «націонал-патріотам» як культурна експансія Росії. Проте чи можна взагалі кого силувати культурою, причому за обопільної згоди сторін? Залишу «пікейним жилетам» вирішення такої квазіфілософської проблеми. Скажу краще про фільм102. (7–17) Така практика сприяла не дискусії між носіями різних поглядів (полеміки з приводу публікованих текстів у «ДТ» майже не було), а радше центристській інклюзивній нормалізації. Щоправда, інколи газета вміщувала статті своїх оглядачів (тобто, в певному сенсі, речників позиції видання), котрі, шукаючи компромісу поміж українофонними й русофонними настановами, водночас явно заперечували центристське уявлення про безпроблемність мовної ділянки й пов’язане з ним небажання влади й еліт обговорювати стан справ у ній. Автори таких статтей ува- 482 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток жали, що «замовчувати це питання, вважати його вирішеним, мабуть, ще не настав час»103. А проте всією сукупністю своїх дискурсивних практик газета це замовчування радше підтримувала. По-перше, про пов’язані з мовою події та, відповідно, проблеми вона частогусто просто не згадувала. Навіть такі вочевидь важливі й активно «відпрацьовані» в багатьох медіях приводи, як парламентські слухання щодо української мови чи ратифікація Европейської хартії реґіональних або меншинних мов, це видання зіґнорувало. В багатьох матеріялах про проблеми, мовний вимір яких у публічному дискурсі вже наголошувано, автори «ДТ» цього виміру не помічали. Приміром, говорячи про аґресивний несмак FM-мовлення, від якого людині годі сховатися в маршрутці чи кафе, але більшість і вдома не хоче ховатися, бо ж теревені ведучих їх «не навантажують», Галина Янишевська не звернула уваги на (російсько)мовний складник не помітного більшості ідеологічного навантаження, котрий деяких пасажирів/читачів обурює не менше, ніж її – так само нормальний для тієї більшости фалоцентричний104. І оскільки авторка претендувала на висловлення не тільки своєї особистої думки, а й експертного знання про вплив такого радіомовлення на свідомість слухачів, її вибір приводів для обурення явно леґітимував позицію однієї меншости й неявно делеґітимував позицію іншої. У деяких випадках мовний вимір мимохідь згадано, але не пояснено й не спроблематизовано, що, як я зазначав у зв’язку з такою практикою в центристських медіях, відбивало й утверджувало уявлення про нормальність описуваного зразка мововжитку – надто якщо автори наголошували ненормальність у якомусь іншому вимірі. Одного разу (10.07.2004) я навіть помітив таке двічі на тій самій сторінці газети. У статті про показ корейських фільмів без емоцій сказано, що «[к]ожну кінострічку демонстрували тричі з субтитрами російською мовою»105. Натомість у тексті про показ відзначених «Оскаром» американських стрічок автор спочатку згадує, як «недоладно» «російські тлумачі» перекладають назви деяких фільмів, а потім висловлює обурення тим, як озвучують фільми «погані московські актори», «знущаючися з гри» чудових американських, і риторично запитує: «Коли вже відімре огидна традиція дублювати іноземні фільми?»106 Субтитри (тільки) російською, отже, постають як цілком прийнятна альтернатива, і можливість обурення вибором мови перекладу неявно заперечено. Надто з огляду на те, що у випадку корейських фільмів і в багатьох інших описаних на сторінках газети випадках адекватність такої чи якоїсь подібної альтернативи під сумнів не поставлено. Нарешті, чи не найважливішим складником підтримки центристської нормалізації було те, що всі тексти, котрі хоч якось зачіпали мовне питання, з’являлися на тих далеких від початку сторінках під загальною назвою «Людина», де йшлося про культуру та іншу необов’язкову всячину (що зазвичай не мала фіксованого місця й навіть назви сторінки, тобто була змінним доповненням до завжди розташовуваних на тих самих місцях матеріялів про головні проблеми). В першому зоши- 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси 483 ті «ДТ», присвяченому політиці й економіці, про мову не згадувано майже ніколи. Мало того, не згадувано й на спеціяльній сторінці, присвяченій праву: газета, яка невтомно критикувала неправову суть сучасної української держави та безправ’я її громадян, про мову пропонувала в термінах прав і права не думати. Просторова та жанрова локалізація присвячених мові й мововжитку матеріялів підважувала протидію центристській мовній нормалізації також у дискурсі щоденної газети «День» – попри те, що її позиція в мовному питанні була набагато виразнішою, ніж у «ДТ». Хоча ця газета майже від самого початку (від 1997 року) виходила в двох мовних версіях, вона досить послідовно підтримувала поширення й розвиток саме української мови та україномовної культури, а крім того, орієнтуючися на освічених читачів і зокрема на інтеліґенцію, ставила цю проблему на одне з чільних місць у своєму дискурсі. Про це свідчила, серед іншого, неодноразова поява присвячених їй матеріялів на першій сторінці, що годі було уявити в «ДТ», не кажучи вже про центристські видання. Проте здебільшого мовні матеріяли з’являлися в другій половині газети, присвяченій культурним і соціяльним питанням (а не політиці й економіці, про які йшлося на початку). Мало того, за жанром більшість цих матеріялів були довгими статтями про певну проблему (часто ще й позначеними за допомоги рубрики або редакційного «врізу» як суб’єктивний погляд на неї), так само розлогими інтерв’ю з відомою чи цікавою людиною або ж листами до редакції, яким газета реґулярно відводила окрему сторінку. Ці жанри давали змогу газеті представити різноманітність настанов і досвідів щодо проблеми мововжитку, що її центристські медії, як я наголошував, майже цілком іґнорували. Більшість авторів та інтерв’юйованих осіб обстоювали чітку українофонну або русофонну позицію (при цьому перші мали явну чисельну перевагу), часто-густо критикували владу та полемізували одне з одним, проблематизуючи настанови і явно ідеологічних «флангів», і самопроголошеного центру. Однак уся ця антинормалізаційна діяльність відбувалася у виразно суб’єктивних і спеціяльних практиках, просторово й жанрово відділених від позірно нейтральної інформації, передусім новин і оперативних коментарів (особливо важливих у щоденній газеті), які на мовний вимір більшости подій і проблем – крім тих випадків, коли він був головним і/або очевидним – не звертали уваги. А отже, могли не звертати й читачі, які не мали спеціяльного інтересу до мовних проблем і шукали в газеті інформації, а не полеміки. Локалізація антинормалізаційного дискурсу в текстах «для зацікавлених», на мою думку, підважувала його вплив навіть більшою мірою, ніж поміркована пропрезидентська орієнтація «Дня» після виборів 1999 року, яка перешкоджала появі текстів, що відверто вказували б на відповідальність влади та Кучми особисто за неприйнятну для авторів мовну ситуацію. Газета «Україна молода» відрізнялася від двох розглянутих вище видань, з одного боку, таблоїдною легкістю стилю, що відповідала її орієнтації не так на елітну/ освічену, як на масову авдиторію, а з другого – чіткою опозицією і до політичного, і Іл. VII. Сторінка листів газети «День» за 6.06.2003. Це видання реґулярно вміщувало читацькі листи, зокрема й на мовну тему. Відповідно до спрямування самої газети, в більшості присвячених цій темі читацьких листів висловлювано той чи той різновид українофонної ідеології, тож «полеміку» редакція радше імітувала 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси 485 до культурного складників провладного центризму. Відповідно, мовним проблемам редакція відводила помітне місце й представляла переважно з українофонних позицій. Як і в «Дні», їх порушувано не лише в читацьких листах, що їх тут було не потаблоїдному рясно, а й у проблемних статтях, інтерв’ю та навіть новинних повідомленнях на різні теми, в яких журналісти часто вирізняли мовний аспект. Та й розташовувала їх редакція здебільшого в першій половині газети, зокрема й на першій сторінці. «УМ» наполегливо проблематизувала нормальність «суспільства, яке живе в незалежній Україні i з подивом дивиться на своїх поодиноких представників, для яких пошана до рідної мови – це справді принципово, а наявність гідності, усвідомлення своїх прав – нормально»107. З цією метою вона, зокрема, підносила до рівня важливої події і випадки закриття україномовних шкіл, й інші ситуації, коли громадяни обстоювали свої мовні (теж україномовні) права. Хоч і представляючи погляд тільки однієї частини суспільства на проблему мововжитку, газета наголошувала її саме як проблему та пов’язувала з життям пересічних людей. Проте, як я відзначав у 5.5, узаємодія націонал-демократичної позиції та орієнтації на масового читача не була безконфліктною, і поступка першої другій штовхала «УМ» у бік центристського дискурсу та його уявлень. Передусім це виявлялося у відмові від проблематизації центристської мовної нормальности в певних ділянках і явищах, де читачів, як припускали (й допомагали забезпечити, щоб так і було) журналісти, цікавить не мова – навіть якщо подібні або й саме ці явища на сторінках газети вже не раз критиковано. До прикладів, які я наводив у розділі 5, аналізуючи дискурс газети перед виборами 2002 року, додам кілька пізніших, які показують застосовність зроблених там висновків до всієї практики «УМ» часів «пізнього Кучми» (коли українофонна ідеологія доповнилася чіткою опозиційністю). Напередодні поєдинку влітку 2003-го боксера Віталія Кличка за чемпіонський титул «УМ» надрукувала анкетні дані про «того, на кого ми сподіваємося», взяті з його сайту108. Там було і про науковий ступінь, і про захоплення іноземними мовами, і про улюблені одяг, їжу, зайняття та іншу всячину, але не було про незнання чи іґнорування української мови, яке, отже, ніяк не мало позначитися на сподіваннях (усіх) інклюзивних «ми» – попри не раз висловлювані в українофонному дискурсі нарікання на байдужість/зневагу, що її виявлють до української мови провідні спортсмени країни загалом і брати Клички зокремаliv. Так само й у представленні новин масової культури газета не завжди вважала за потрібне нагадувати про проблеми, що за ними стоять. Скажімо, 5.03.2004 приУ пізнішому інтерв’ю заступник головного редактора «УМ» Дмитро Лиховій потвердив моє «відчитане» з тексту припущення, що редакція вважала Кличка цінним насамперед кулаками, а не знанням мов, хоч інколи й згадувала про іґнорування української (згодом, однак, він став нею потроху говорити, коли почав політичну діяльність). Водночас Лиховій висловив думку, що газета має дотримуватися «меж розумного» в мовній та історичній тематиці, тобто уникати постійного зосередження на тих самих аспектах і арґументах [інтерв’ю Лиховій 2008]. liv 486 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток свячена цим новинам сторінка містила, серед іншого, коротке повідомлення про завершення в Донецьку роботи над новим телесеріялом за участи російських і українських акторів, де була іронічна заувага про те, що українські телевізійники почали «випікати серіали з піонерським ентузіазмом», але не було згадки про мову новоспеченого продукту, а отже, й сумніву щодо її нормальности109. На цій самій сторінці надруковано слова нової пісні співачки Ані Лорак, про презентацію кліпу з котрою газета розповіла в уміщеному поряд трохи довшому матеріялі, левову частку якого присвячено анонсові виступу співачки разом із двома іншими українськими виконавицями у святковому концерті, що його 8 березня, з нагоди жіночого свята мав транслювати канал «1+1»110. Україномовні слова пісні запевняли відповідність Лорак образові нормальної (для українофонних читачів «УМ») «зірки», в розповіді про яку можна було, отже, звертати увагу на незмінну сексуальність, а не на мову її пісень, тим паче не питати, чому український канал вітає своїх читачок концертом із переважно російськими виконавцями. І майже як у центристів, ця нормалізація сусідувала з уміщеною на сторінці політики патосною статтею про те, як на Рівненщині урочисто відзначали пам’ять УНРівських захисників краю від «більшовицької навали», чий приклад, запевняв автор, «надихає вже нинішнє покоління українців до оборони власного права бути господарями на своїй землі»111. Таке поєднання матеріялів у цьому та багатьох інших числах газети відбивало й накидало уявлення, що націонал-демократичні переконання цілком сумісні з переважним споживанням російськомовних пісень і серіялів (ефект, на який я вказував у розмові про П’ятий канал). Тобто успіх центристської нормалізації в певних ділянках ставав перешкодою для протидії їй в інших практиках, істотно обмежуючи ступінь радикальности альтернативи, що його опозиційні медії вважали – і, практикуючи, робили – єдино можливим. Якщо говорити про русофонну альтернативу центристській мовній нормальності, то відповідником українофонної «УМ» – популярною загальноукраїнською газетою, дискурс якої має вплив на широкі маси читачів, – я назвав би передусім «Факты и комментарии», хоч яким парадоксальним може здатися окреслення явно таблоїдного й послідовно провладного видання як виразника альтернативи панівній ідеології. В багатьох інших аспектах, передусім у співвідношенні між стабільністю й демократією, ідеологія «ФК» була суто центристською – але в мовному питанні газета поставала радше речницею прав російськомовців, а отже, й опонентом деяких аспектів політики режиму, що ці права, як вона вважала, порушували. Насамперед це стосувалося освіти – найпослідовнішої та найвідчутнішої для громадян/читачів українізаційної практики, яку русофонний дискурс протягом усіх років незалежности кваліфікував як головну загрозу для збереження російської мови в Україні та прав її носіїв (див. 7.2.1). Демонструючи, відповідно до таблоїдного стандарту, ідентифікацію з проблемами й почуттями пересічних громадян, газета часто друкувала історії «маленьких людей», скривджених маховиком освітньої українізації112, 7.5. Вплив центризму на альтернативні дискурси 487 надавала читачам змогу проблематизувати владні запевнення щодо безпроблемности цієї ділянки в телефонних запитаннях до гостей «прямої лінії», як-от до міністра освіти Василя Кременя113, або й сама робила це в статтях та інтерв’ю з високопосадовцями, зокрема з тим-таки Кременем (у деяких випадках мовний аспект освітніх процесів наголошувано навіть у заголовках матеріялів114). Стурбовані становищем російської мови журналісти «ФК» часом писали про пов’язані з нею проблеми навіть без заведеного в таблоїдному дискурсі вдавання, буцімто вони відбивають турботи загалу читачів. Звертаючи увагу, скажімо, на брак академічних словників російської мови, який, мовляв, загрожує суспільству «порушеннями, що їх можна прирівняти до екологічної катастрофи»115, чи на підступи українських «націоналістів», котрі дбають «не стільки про те, як навчити людей гарної української мови, скільки про те, як вилучити з їхньої свідомости “ворожу” російську»116, – автори радше спонукали читачів перейнятися їхньою турботою про цю мову. Таким чином вони підважували не тільки уявлення про відсутність в Україні мовних проблем, але й про українську як єдину мову нації/країни, що її належить розвивати й підтримувати (в центристському дискурсі російську належало не підтримувати, а «лише» вживати). Проте у провладній та розрахованій на якнайширшу авдиторію газеті наголошування якихось суспільних проблем і пов’язування їх із політикою режиму чи діями окремих високопосадовців не могло не бути обмеженим. Питання про зумовленість конкретних описуваних негараздів загальним політичним курсом держави й, отже, відповідальність її керівників, зокрема президента Кучми, «ФК» ніколи не ставила. Мало того, урядовцям вона надавала змогу продемонструвати розуміння турбот громадян/читачів і пояснити мотиви тих чи тих неприйнятних для декого з них дій (найпоширеніший формат таких розмов – телефонна «пряма лінія» – дозволяв редакції не заперечувати й не коментувати цих пояснень), що неявно відмежовувало їх од місцевих чиновників, здебільшого не йменованих, яким приписувано відповідальність за негаразди, а слова на виправдання не надавано. До цієї поширеної медійної практики демонстрування ідентифікації з простими людьми «ФК» додавала незвичний для популярних видань спосіб подання головних новин про діяльність влади: офіційним стилем і без коментарів, а отже, й без жодної проблематизації (пор. 5.2). Так вона подавала, зокрема, й новини про державну підтримку української мови, як-от ухвалу Конституційного Суду щодо обов’язковости вживання (тільки) цієї мови в органах державної влади117 чи Кучмину зустріч з учнями україномовної школи в Ризі, яких він хвалив за прагнення «пройнятися духом українства» й обіцяв допомогу їм та їхній школі, а також іншим закордонним школам з українською мовою навчання118 (саме ця мова, отже, поставала правомірним виявом «духу українства» й, відповідно, об’єктом турботи української держави). Вплив настанови на некритичне представляння дій державної влади відчувався навіть у матеріялах про освіту, де, приміром, у друкованих напередодні чергового навчального року повідомленнях про відкриття нових шкіл зазвичай не було згадки 488 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток про їхню мову119, що означало замовчування переважної україномовности тих шкіл і, на переконання русофонів, дальшого іґнорування потреб російськомовного населення (так само, як у матеріялах про комп’ютерні класи не згадувано, що їхні інтерфейси були російськомовними). Можливо, тут давався взнаки також той ефект, на який я вказував у зв’язку з «УМ»: журналісти не порушували того аспекту, котрий, на їхню думку, не цікавив більшости читачів. Мовного аспекту «ФК» не наголошувала й у матеріялах про масову культуру: в більшості випадків, як я зазначав у 5.5, ішлося про російськомовних, зокрема російських, співаків чи акторів, однак цього критерію вибору газета ніколи не вказувала – бодай тому, що це могло би відштовхнути частину прихильних (також) до української мови читачів і спровокувати політичні атаки українофонів. Таким чином вона могла накидати нормальність переважання російськомовної культури усім мовним і реґіональним групам, але це була радше нормальність російської мови як однієї з двох мов українського суспільства, ніж як рідної мови його частини, тобто радше центристська, ніж русофоннаlv. Прагнення відповідати вподобанням якнайширшої читацької авдиторії по суті внеможливлювало послідовну русофонну альтернативу владному центризмові в загальноукраїнському масштабі, тим паче що за відсутности впливової політичної сили, готової обстоювати русофонні ідеї (на кшталт «Нашої України», на яку орієнтувалася й спиралася «УМ»), прихильні до цих ідей видання могли розраховувати на підтримку тільки з боку влади й залежних од неї олігархів. Така альтернатива могла мати успіх у масової авдиторії лише в окремих реґіонах, насамперед у Криму, що відрізнявся від решти України і за етнокультурною свідомістю населення, і за інформаційним ландшафтом, у якому українські медії довгий час посідали менше місця, ніж російські. Наприклад, популярна на півострові «Крымская правда» не вагалася заявляти в заголовку одного з матеріялів, що «українська держава ворожа до своїх російських і російськомовних громадян»120, а в редакційній статті категорично відкидати «бандерівські проєкти» будівництва «в Севастополі, місті російської слави» пам’ятників українській соборності й навіть «українському Тарасові Шевченкові, котрий ні за життя, ні потім не мав до цього міста жодного стосунку й навряд чи знав про його існування»121. Якщо говорити про українофонний дискурс періоду Кучми, то настільки радикальне заперечення нормальности мовної політики держави годі знайти навіть у партійних націоналістичних виданнях, не кажучи вже про розраховані на масового читача західних областей. Це зумовлено, гадаю, не так меншою радикальністю українського націоналізму галичан проти російського націоналізму мешканців Криму, як більшим урахуванням і засвоєнням першого в нормалізованій ценЯк я зазначав у 7.2.2, русофонний дискурс оперує також першим окресленням російської мови, але наголошує все-таки друге, котре дозволяє говорити про політику української держави як порушення прав носіїв тієї мови. lv 7.6. Висновки 489 тристській політиці. Втім, я не досліджував реґіональних і партійних медій, тож це лише попередній висновок на основі принагідного читання деяких популярних газет. Але й розглянутих у цьому підрозділі прикладів цілком досить, аби ствердити успіх проникнення центристської ідеології в дискурси, покликані творити йому альтернативу. 7.6. Висновки Мій інтерес до різноманітних практик медійного представлення та вживання мови живила переконаність у їхньому потужному ідеологічному впливі, тож на завершення аналізу практик доречно сформулювати, що він дозволяє сказати про вплив. Хоч я остерігаюся робити категоричні висновки про вплив тих чи тих медійних продуктів на авдиторію (пам’ятаючи – див. 2.3, – що сприйняття цих продуктів може індивідуально й навіть контекстуально варіюватися та часом досить радикально розбігатися з бажаннями творців), я все-таки вважаю за можливе висловлювати припущення про ймовірний уплив повторюваних зразків мовлення та втілених у них ідеологічних настанов. Це стосується передусім тих зразків і настанов, яким у приступних переважній більшості українських громадян медіях майже або й зовсім не було альтернативи. Услід за цитованими в теоретичних розділах авторами я тверджу, що безальтернативність зразків сприяє засвоєнню та натуралізації втілених у них настанов, надто якщо вони залишаються невисловленими, що робить їх для більшости авдиторії непомітними. Крім безальтернативности й невисловлености, засвоєнню сприяє позірна інклюзивність багатьох утілених у повсякденних практиках уявлень, що вказують не на однозначну норму, а на більш чи менш розмиту нормальність. У цьому підрозділі я спочатку підсумую зроблені під час аналізу конкретних зразків зауваги про уявлення, засвоєнню яких, на мою думку, медійні практики сприяли, а потім спробую поставити ці практики й уявлення в ширший контекст мовних та ідеологічних процесів в українському суспільстві. Трансльовані в медійному дискурсі уявлення про (публічний) мововжиток в Україні вказували на нормальність української та російської мов – що водночас означало ненормальність усіх інших (за винятком специфічних практик на кшталт спілкування з чужинцями або поміж членами меншин). Поєднання нормалізації двох найуживаніших мов було почасти амбівалентним, бо гаданий обсяг і спосіб нормальности кожної з них був не цілком сумісним із пропонованою нормальністю іншої. Адже водночас із нормальністю по суті нереґламентованого вживання будь-якої з двох мов медійний дискурс утверджував нормальність уживання передусім української. Цей другий аспект нормалізації здійснювано головно в медійному представленні немедійного мововжитку. В більшості новинних і проблемних матеріялів про різні аспекти цього мововжитку саме українська мова була безперечним об’єктом суспільного інтересу (що нібито й зумовлював увагу медій) та державної турботи, 490 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток тобто поставала як єдина чи принаймні головна мова не тільки держави, а й нації/ країни. Втім, у багатьох інших матеріялах цілком нормальним поставало вживання також чи навіть передусім російської, зв’язку поміж яким та вживанням української такі матеріяли зазвичай не згадували. У власних практиках мововжитку медії переважно припускали й утверджували нормальність уживання будь-якої з двох мов, хоча певна тематична й жанрова спеціялізація мовлення кожною з них указувала на роль української як мови держави, а російської як мови суспільства. До того ж нормалізація медійного вживання російської мови як однієї з мов громадян України відкрила шлях до використання в українських медіях вироблених у Росії продуктів та функціювання в українському медійному просторі російських видань і каналів, а отже, до безперешкодного транслювання українській авдиторії ідеологій російських еліт, що більш чи менш різко суперечили тим, що їх намагалися вживити у свідомість цієї авдиторії еліти українські. З уявленнями про мововжиток пов’язані уявлення про мовні репертуари, ідентифікації й ідеологічні орієнтації членів українського суспільства. Щоби могти сприймати медійне мовлення, в якому українська та російська поєднувалися не тільки в етері одного каналу (або, рідше, на сторінках однієї газети), але часто-густо й в одній програмі, всі мешканці країни мали принаймні розуміти обидві мови. Щоби хотіти споживати таке мовлення (а це бажання медійний дискурс припускав і накидав), вони мали також не заперечувати проти вживання в медіях обох мов, тобто вважати їх прийнятними для країни й для себе особисто. Прийнятність певної мови могли зумовлювати і власна мовленнєва звичка та/чи мовна ідентифікація особи, і знання/уявлення про пов’язані з цією мовою звички та ідентифікації (багатьох) інших людей, до того ж власні звички й ідентифікації не сміли зазіхати на реалізацію чужих. Це, однак, не означало пріоритету толерантности й самообмеження, бо обидві мови поставали в медійному дискурсі як прийнятні для всіх громадян України, та ще й з огляду не тільки на комунікаційну, але також на ідентифікаційну вартість: українська як мова держави й нації/країни, російська як мова (пост)радянської/східнослов’янської спільноти, до якої українці певною мірою належали. Ці ідентифікації – неявно приписувані, повторюю, всім членам суспільства, а не кожна якійсь частині – мали бути взаємно сумісними, тобто незалежницька настанова на підтримку передусім української мови не повинна була перекреслювати фундаменталістського або панславістського бажання не уривати традиції вживання російської мови та зв’язку з Росією, як і навпаки. Крім того, що жодна з цих ідеологічних орієнтацій не сміла бути дуже категоричною та радикальною, медійний дискурс, принаймні панівний центристський, припускав і накидав також їхню переважну локалізацію в різних суспільних ділянках. Пріоритет української мови стосувався головно політичних і символічних практик, якими мала перейматися передусім держава, а пов’язання з російською – повсякденного життя суспільства (до якого це уявлення залічувало й самі 7.6. Висновки 491 медії). А отже, попри двозначність гаданих ролей кожної мови, пріоритет української зумовлювала головно її ідентифікаційна вартість, а необмежене вживання російської – комунікаційна. Втім, ідеологічні мотиви мовних преференцій ніколи не декларовано й не завжди імпліковано, тож різні локалізації протилежних настанов не усували амбівалентности їх поєднання в нормальності, яку медії приписували всьому суспільству. Якщо припустити правильність мого «прочитання» втілюваних і (більш чи менш успішно) натуралізованих у медійному дискурсі уявлень про нормальний для України мововжиток, то як оцінювати такий ідеологічний уплив медій із погляду забезпечення прав носіїв обох поширених (та всіх інших) мов, утвердження демократії та збереження соціяльної стабільности? Мій критичний розгляд різних аспектів центристської нормалізації міг створити враження, буцімто я вважаю її цілком неґативним явищем, – тож мушу пояснити, що ні. З одного боку, ця нормалізація – не лише медійна, хоч медійні практики зробили в неї величезний унесок – зробила прийнятним і звичним уживання української мови в багатьох практиках, де на час розпаду СРСР одинокою нормальною для більшости населення була російська. З другого, вона по суті внеможливила радикальний (для багатьох українофонів, утім, єдино нормальний) варіянт українізації публічної сфери, що вилучив би з неї всі інші мови, заразом і ту, якою – лише чи зокрема – говорить більшість українських громадян. Не менш важливо, що визнання нормальним уживання будь-якої з двох поширених мов перешкоджало перетворенню мовної ідентифікації та повсякденної преференції на визначник соціяльної поведінки громадян і сприйняття їх іншими, що означало би поділ суспільства за мовною ознакою, який за відсутности політичної нації міг призвести до поділу країни. Проте неґативні наслідки мовної нормалізації не менш вагомі. По-перше, утвердження нормальности по суті необмеженої присутности російської мови означало марнування наданої незалежністю владі й елітам нагоди стимулювати опанування й дедалі активніше вживання переважною більшістю громадян української мови та зробити його – разом із розвитком пов’язаної з нею культури – важливим ресурсом пост­ імперської емансипації та модернізації. Це обернулося консервуванням радянської й/ або засвоєнням нової російської культури, а отже, помітним упливом відбитих у них ідеологій, що ставлять позаімперське буття України під сумнів, сприяючи таким чином дезорієнтації й аномії в суспільстві. По-друге, відмова від проблематизації мотивів вибору поміж двома нормальними мовами утверджувала уявлення про свободу цього вибору, буцімто зумовленого тільки власними преференціями особи, а не тиском її оточення. Таким чином медії сприяли вилученню з публічного дискурсу та з суспільної свідомости повсякденних обмежень свободи вибору, неоднакових можливостей членів різних груп уживати бажаної для них мови, іншими словами, порушень їхніх мовних прав. Ба більше, затертими й, отже, неявно зделеґітимованими виявилися також різноманітні уявлення, почуття та спонукувані ними дії окремих осіб і груп у 492 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток приватній чи публічній сфері – весь спектр висловлення й утілення мовних ідеологій, за винятком мовчазної підтримки панівних амбівалентних уявлень і практик. По-третє, замовчування мовної проблеми перешкоджало публічній дискусії між прибічниками різних способів її розв’язання, тож держава й суспільство не дістали обґрунтованих пропозицій і авторитетних оцінок їхніх переваг і вад, які дозволили би здійснити поінформований вибір. Мало того, еліти й маси здебільшого не вважають потрібними рішучі кроки до розв’язання другорядної, на їхній погляд, проблеми, ані не готові наполягати на демократичності таких кроків. Хоча наявний дослідницький матеріял із цього питання обмежений і суперечливий, наважуся твердити, що переважна більшість українських громадян сприймає питання мововжитку радше в термінах зручностей, а це сприяє делеґітимації обстоювання прав, полегшуючи недемократичній владі їх іґнорування. Нормальне для пересічної людини спів­ існування української та російської мов не ґрунтується на правах і не реґулюється законом, а тому обертається пріоритетом волі чиновників над вибором громадян і зручностей більшости над правами меншости (що водночас перешкоджає нормалізації публічного вживання інших мов громадян України). На жаль, навіть після «помаранчевого» сплеску громадянської активности й падіння авторитарного режиму нова влада та буцімто оновлене суспільство так само байдужі до мовних питань і не готові вирішувати їх на основі забезпечення прав та законодавчо оформленого компромісу між інтересами різних груп. Насамкінець зверну увагу на внесок мовного дискурсу в позиціювання українських медій поміж державою та суспільством, елітами й масами, порівнявши його зі внесками дискурсів, розглянутих у попередніх розділах. Виборчий дискурс був тереном представляння різних еліт, спеціяльно призначеного для оцінювання з боку мас, і в ньому медії прагнули поєднати ідентифікацію з народом та леґітимацію влади або опозиції. Власне, таке поєднання є типовим для мейнстримових медій, хіба що в передвиборних матеріялах воно стає помітнішим завдяки демонстрації приховуваної в інший час конкуренції між елітами за вплив на маси. У дискурсі про перепис медії однозначно (хоч і не конче помітно для авдиторії) виступили як аґент держави/еліт, беззастережно підтримавши важливу практику сприяння їхній владі й не давши масам шансу для опору. Натомість у дискурсі про мову, а ще більше у власних практиках її вживання, медії стали аґентом опору (частини) громадян намаганням держави й певних еліт радикально змінити панівну мовну ідеологію й усталені практики публічного мововжитку. Цей вияв солідарности з масами послабив, гадаю, відчужувальний уплив українізаційних змін на ту частину населення, яка з переконань або звички воліла зберегти встановлений за радянських часів обсяг присутности російської мови в публічній сфері. Водночас медійний дискурс реалізував і леґітимував суспільний опір як захист звичок і зручностей, а не прав, утверджуючи зуніфіковану нормальність більшости, а не толерантну взаємодію різних культурних ідентичностей та ідеологіч- 7.7. Післямова 493 них орієнтацій – тобто неліберальність і негромадянськість суспільства, які сприяли утвердженню та збереженню недемократичного режиму. Він по суті позбавляв голосу тих людей, що більш чи менш рішуче відкидали цю нормальність, яка обмежувала здійснення їхнього мовного вибору (так само, зрештою, як дискурс щодо перепису позбавляв голосу тих, хто ставив під сумнів інвентаризаційну владу держави). Мало того, медійний опір великою мірою спрямовувався проти декларованих змін, допомагаючи амбівалентно налаштованій владі ухилятися від їх здійснення й марґіналізувати ті еліти, які його домагалися. В наступному розділі я продемонструю яскравіший приклад підтримки підвалин режиму та панівної нормальности в рідкісній кампанії рішучого опору медій намірам частини владних еліт, успішно представленим як ненормальність. 7.7. Після висновків Досі в цьому розділі я послідовно вживав минулого часу, хоча тут ішлося не про обмежену вузькими часовими рамками практику, а про пов’язані з мовою та мово­ вжитком явища в українському медійному дискурсі, притаманні більшості пострадянського періоду й великою мірою чинні на час завершення роботи над книжкою. Попри цю непроминальну чинність, мені хотілося наголосити, що я докладно аналізував саме початок 2000-х років і беззастережно переносити зроблені щодо нього висновки на інші періоди вважав би безвідповідальним. Розуміючи, однак, що читач неминуче порівнюватиме аналізовані явища з тими, які спостерігає в сучасному медійному дискурсі, я вирішив додати до закінченого невдовзі після Помаранчевої революції розділу короткі зауваги про те, що змінилося за ці роки в мовному дискурсі та практиці українських медій – і що збереглося. Зосереджуся на змінах, але спершу коротко окреслю незмінне. Головний мій висновок – про нормалізацію в мейнстримових медіях амбівалентного поєднання символічного пріоритету української як мови держави й країни та комунікаційної прийнятности й узаємозамінности двох найпоширеніших мов – залишається чинним. Більшість видань та каналів і далі не бачать суперечности між президентовим закликом розширювати вживання української мови та виступом депутата чи губернатора російською, між гордістю за україномовного «Гарі Потера», останній том якого «українці» восени 2007-го переклали першими в світі122, та показом чергового російськомовного серіялу українського виробництва. Медії все ще наголошують перехід на українську в чужих і власних практиках, а збереження російської оминають мовчанкою або показують не наголошуючи. Як і раніше, в представленні мововжитку вони надають перевагу утверджуванню української мови, тоді як у власній мовній практиці вживають будь-якої з двох, згідно з ринковими розрахунками та владними вимогами. Не менш важливо, вони й далі не вказують на відмінності в мовленні та уявленнях різних частин суспільства (крім хіба що реґіо- 494 7. Нормалізація амбівалентности, іґнорування різноманітности: мова та мововжиток нальних), неявно подаючи його як суцільно двомовне, звичне та готове вживати чи принаймні сприймати й українську, й російську. Зміни сталися насамперед у медійних практиках, і зумовлювали їх головно жорсткіші владні вимоги й уточнені ринкові розрахунки, що спиралися на нові чи досі не помічувані суспільні очікування, що їх продемонструвала та водночас стимулювала Помаранчева революція. На мову друкованих видань влада не впливала – хіба тим, що створила сприятливіші, ніж за Кучми, умови для бізнесових симпатиків «помаранчевого» табору, які назагал були прихильні чи принаймні не упереджені до української мови. Проте головним чинником, гадаю, були зміни в поглядах власників і менеджерів на мовні преференції суспільства, що спонукали декого з них повірити в економічну доцільність україномовних продуктів. У кожному разі, протягом перших років після революції з’явилася не лише щоденна «Газета по-українськи», про яку я докладно говорив у розділі 4, а й зразу кілька «якісних» щотижневих журналів про політичні та суспільні процеси і навіть окремі «глянцеві» журнали (скажімо, для жінок), орієнтація яких на заможну міську авдиторію досі, здавалося, робила російськомовність одиноким ринково правильним вибором. У презентаційних матеріялах видавці пояснювали, що відгукуються на потребу «значної частини аудиторії, яка бажає отримувати інформацію українською мовою»123, – не уточнюючи, звісно, чи тієї потреби не було раніше. Втім, їхня поява не похитнула панування російськомовної преси, яку й далі споживали також багато україномовних читачів. Українська мова стала в цій ділянці нормальнішою, але далеко не настільки нормальною, як російська. На телебаченні й радіо зміни відбулися головно внаслідок тиску з боку Нацради, яка вперше за весь час свого існування почала справді вимагати, щоби мовники дотримувалися норм закону й ліцензій (див. 3.2.3). Встановлення для загальнонаціональних каналів 75-відсоткового мінімуму україномовности означало, що українську мову треба було вживати й у тих популярних жанрах – серіялах, ток-шоу, музичних програмах тощо, – де ринок спонукав керівників каналів і станцій купувати російські (чи російськомовні українські) продукти й розповсюджувати їх без перекладу. Нові мовні вимоги призвели не лише до примноження власних чи перекладених західних продуктів українською мовою, а й до перекладу українською деяких російських програм, що одним продемонстрували принципову можливість такого перекладу, а іншим – його абсурдність (надто якщо переклад був чи здавався неякісним). Проте головного складника нормальности російської мови – наповнення прайм-тайму більшости каналів російськомовними серіялами – Нацрада усунути не змогла. Спроба змусити телевізійників «перевиконати» норму та зробити переважно україномовним (до того ж не за титрами, а за звуком) не лише етер загалом, а й прайм зокрема, наразилася на спротив і зрештою зазнала невдачі, тож російська мова й далі звучить майже на всіх каналах у той час, коли їх дивляться найбільше людей. Навіть українські серіяли й далі з’являються лише в російськомовних версі- 7.7. Післямова 495 ях. І навіть програму про політику, де за неформальною жанровою спеціялізацією електронні медії віддавна вживали переважно української мови, менеджери вважають за нормальне робити також російською – якщо, приміром, мають доброго російськомовного ведучого, як для ток-шоу «Свобода слова», започаткованого весени 2005-го на цілком прихильному до «помаранчевої» влади каналі ICTV. Крім перекладу окремих російських програм, найпомітнішою зміною в мовній практиці медій став переклад російськомовних «синхронів» в оновленій невдовзі після революції програмі новин Першого національного каналу. Такий переклад явно вказує на ненормальність уживання російської на українському телебаченні й, певною мірою, в українському суспільстві загалом: саме тому, либонь, раніше керівники жодного з каналів до нього не вдавалися, навіть якщо їх не влаштовувало переважання російськомовних «синхронів» в україномовних новинних програмах і навіть якщо вони розуміли, що показ «синхронів» без перекладу стимулює людей радше говорити панівною в містах російською. Попри позитивні відгуки прихильних до української мови журналістів, які сподівалися, що така практика спонукатиме людей більше послуговуватися цією мовою перед камерою та в житті124, жоден інший канал її не запровадив. Відтак вона стала однією з особливостей державного телебачення, тобто, в певному сенсі, потвердила статус української як мови держави, а не суспільства. У представленні немедійного мововжитку змін було менше. Чи не найважливішою з них стала поява масого видання – тієї-таки «Газети по-українськи», – яке постійно звертає увагу не лише на мовні проблеми загалом, а й на мову представлюваних у текстах осіб, уважаючи її, як пояснив головний редактор газети Володимир Рубан, «одним із ключових моментів інформації про людину», покликаної дати читачеві уявлення про те, якою вона є [інтерв’ю Рубан 2008]. Згадуючи російську мову інтерв’юйованої особи чи головного персонажа репортажу або ж подаючи в ориґіналі короткий уривок її мовлення, газета привертає увагу до вживання російської або суржику й таким чином неявно утверджує нормальність насамперед стандартної української. Комерційний успіх цієї газети загалом і переважно позитивні, за твердженням Рубана, відгуки на вказану практику можна вважати свідченням готовости україномовної частини суспільства до певної денормалізації вживання російської. Можливо, однак, що така готовість є лише частиною амбівалентного комплексу уявлень і настанов, де вона поєднується з не меншою готовістю далі споживати російськомовні серіяли й пісні. Це питання потребує окремого дослідження. Поки що можу лише сказати, що практику проблематизації вживання російської мови жодне інше масове видання не запровадило. Ще однією прикметною зміною стало активніше висловлювання в деяких російськомовних виданнях, зокрема «Сегодня», опозиції до українізаційних заходів «помаранчевої» влади, зокрема в кінопрокаті й на телебаченні (пор. 4.2.2). Як сказав в інтерв’ю зі мною головний редактор «Сегодня» Ігор Гужва, Помаранчева рево- Іл. VIII. Сторінка «Люди» «Газети по-українськи» за 15.09.2006. Ця газета нерідко привертає увагу до російського чи суржикового мовлення представлюваних осіб, таким чином утілюючи припущення про нормальність уживання передусім української. Ця практика залишається в українських популярних медіях винятком 7.7. Післямова 497 люція породила в суспільстві «попит на чітку позицію» щодо ключових політичних питань, зокрема й мовного, – який його газета відтак почала задовольняти, відмовившись від притаманної їй раніше невизначености [інтерв’ю Гужва 2008]. Обстоювання прав громадян, передусім загроженого, як уважає керівництво газети, права вживати російської мови зробило мовний дискурс цієї та деяких інших масових газет ближчим до русофонного, ніж до «традиційного» центристського часів Кучми. Цю еволюцію, разом із чіткою українофонною позицією видань на кшталт «ГПУ», можна розглядати як свідчення занепаду гегемонії центризму, зумовленого посиленням політичної поляризації та послабленням президентської влади, що раніше стримувала поляризацію та забезпечувала гегемонію своєї позірно неідеологічної ідеології. Втім, ознаки такого занепаду можна спостерігати лише в газетах, але не на телебаченні чи радіо (якщо не рахувати політичних ток-шоу, що стали тереном виразної ідеологічної конфронтації). Теленовини й далі здебільшого підтримують позицію влади (див. 4.3) та нормалізують амбівалентну суміш уявлень, що хай і зазнала після революції певних змін, функційно є тим-таки центризмом, котрий прагне змарґіналізувати будь-які явно ідеологічні настанови. Ба більше, якщо майбутній президент угамує протистояння між різними частинами політикуму, ця суміш може знову стати в мейнстримових медіях єдино нормальною. 8 Творення ненормальности: планована реформа правопису Поряд із рутинним представлянням нормального, важливим механізмом дискурсивної нормалізації є принагідне вказування на ненормальне – точніше, його творення, бо представлення якогось явища як ненормального сприяє наданню йому цього статусу в свідомості спільноти, в якій функціює відповідний дискурс. Якщо нормальність зазвичай творять за допомоги непроблематизованого згадування чи замовчування, то ненормальність, навпаки, починається з проблематизації того, що інакше могло би стати чи залишитися одним із різновидів нормального. Медії відіграють у другому випадку не менш важливу роль, ніж у першому: вони не тільки ретранслюють і посилюють представлення ненормального в інших дискурсах, але й творять власні ненормальності, що їх нерідко «підхоплюють» інші впливові інституції, надто якщо це творення викликає активний відгук у суспільній свідомості. В західних країнах яскраві óбрази ненормального стали за останні десятиліття невилучним складником медія-індустрії, покликаним, окрім підтримання уявлень про суспільну нормальність, підвищувати споживчу привабливість самих медійних продуктів. Натомість українські медії проблематизації та драматизації переважно уникали, тож порушення нормальности в їхньому представленні виглядало, як я зазначав у 7.3.3, майже таким самим рутинним, як її дотримання. Але траплялися винятки. В цьому розділі я розгляну одну з найпомітніших за роки незалежности медійних кампаній творення ненормальности – і безперечно найбільшу за розмахом та впливом у дискурсі з мовно-етнічних проблем, про який у цій книжці передусім ішлося. 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності Протягом останніх трьох десятиріч західні дослідники медійного дискурсу надавали великої уваги його ролі в творенні ненормальностей, свідками щораз нових прикладів якого вони ставали. В літературі на цю тему можна виділити два головні напрями, в яких творення ненормального характеризується відповідно як моральна паніка та (дискурсивна) криза. 500 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису Теорію моральних панік запропонували на початку 1970-х років соціологи Стенлі Коен і Джок Янґ, аби пояснити реакції мас-медій, держави та суспільства на певні види поведінки, сприйманої як ненормальна, й уплив цих реакцій на свідомість «нормальної» більшости та «ненормальних» меншостей. У класичній нині праці про панічні реакції в середині 1960-х на британські молодіжні течії «модів» і «рокерів» Коен пояснював виникнення моральних панік так: Видається, що суспільства час од часу впадають у періоди моральної паніки. З’являються певні обставини, епізод, особа або група осіб, що їх починають окреслювати як загрозу суспільним вартостям та інтересам; мас-медії представляють їхню природу стилізовано і стереотипно; редактори, єпископи, політики та інші сповнені здорового глузду люди виходять на моральні барикади; експерти, що їм надано суспільних повноважень, виголошують свої діягнози та розв’язання; розроблювано або (частіше) застосовувано [вже відомі] способи зарадити [цій загрозі]; відтак обставини зникають, узагалі чи з поля бачення, або ж гіршають і стають помітнішими. Часом предметом паніки стає щось зовсім нове, а часом – щось таке, що існувало вже давно, але раптом опинилося в центрі уваги. В деяких випадках паніка минає і забувається, залишаючися тільки у фольклорі та колективній пам’яті; в інших вона має поважні й тривалі наслідки та може спричинити зміни, скажімо, в правовій і соціяльній політиці або навіть у суспільній самосвідомості [Cohen 1980: 9]. Коен спирався на раніші праці соціологів, котрі пропонували так званий інтерактивний підхід до суспільної девіянтности, проблематизуючи самé це поняття й доводячи, як-от Гаверд Бекер, що суспільні групи творять девіянтність, запроваджуючи правила, порушення яких становить девіянтність, та застосовуючи їх до певних осіб, яких таким чином залічують до аутсайдерів. Із цього погляду, девіянтність є не властивістю дії, яку чинить особа, а радше наслідком того, що інші застосовують правила та санкції щодо «порушника». Девіянт – це той, до кого успішно застосовано таке окреслення; девіянтна поведінка – та, яку люди такою вважають [Becker 1963: 9]. Дослідники моральних панік твердили, що зростання в певний період масштабів якоїсь гаданої девіянтности (вживання наркотиків, вуличних пограбувань, сутичок між прибічниками різних молодіжних течій), яке речники нормальности оголошують підставою до мобілізації суспільства й рішучих дій держави, теж є не об’єктивним фактом, а сприйняттям, що його ті речники намагаються накинути суспільству та владі [Hall та ін. 1978: 9–16]. Мало того, дослідники доводили, що зусилля «панікерів» виявляються контрпродуктивними: вони не лише несамохіть привертають увагу потенційних порушників суспільних правил до ще одного способу бунту, збільшуючи на якийсь час масштаби засуджуваного явища, але також позбавляють затаврованих як девіянти людей зобов’язань перед суспільством, а його, отже, засобів 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності 501 упливати на них [Wilkins 1964: розд. 4; Cohen 1980: розд. 5; Young 1981]. Адже, за словами Янґа, «суспільство може ефективно контролювати тільки тих, що вважають себе його членами» [цит. за McRobbie, Thornton 1995: 561]. Важливим складником розуміння реакції суспільства та вповноважнених оберігати й контролювати його нормальність державних органів (зокрема правоохоронних) є характер інформації про поведінку відповідної особи чи групи, сприйманої на тлі поширених у суспільстві уявлень про суть, причини та поширені види девіянтности. Тому Коен та інші дослідники моральних панік звертали особливу увагу на роль мас-медій у поданні інформації про конкретний випадок і девіянтність загалом чи, вживаючи мови, що утвердилася в дослідженнях медій пізніше, на медійні представлення гаданої девіянтности. Ще раніше Кай Ериксон зауважив: «Чималу частку того, що ми називаємо “новинами”, присвячено повідомленням про девіянтну поведінку та її наслідки», – і зумовлено це не тільки психологічною потребою багатьох людей та бажанням медійників її задовольнити, аби привернути увагу якнайширшої авдиторії. Не менш важливо, що такі новини «становлять одне з головних джерел інформації про нормативні засади [outlines] нашого суспільства» [Erikson 1966: 12]. Вони, розвивав цю думку Коен, «розказують нам про правильне й хибне, про межі, що їх ліпше не переступати, та про форми, яких може набувати диявол» [Cohen 1980: 17]. Кожна нова паніка не лише додає нову подобу диявола до ґалереї, зберіганої в колективній пам’яті, а й більш чи менш істотно переокреслює уявлення про суть девіянтности. Зауважу, що ці репрезентації припускають й утверджують притаманну медійному дискурсу консенсусну модель суспільства, про яку йшлося в розділі 2. Творення нового диявола починається з підвищеної уваги медій до певної події, часом доволі пересічної, як-от хуліґанські дії знуджених молодиків у приморському відпочинковому містечку, з повідомлень про які почалася британська паніка щодо «модів» і «рокерів». Медійну увагу до цього випадку та до явища, прикладом якого його оголошено, привернула, на Коенове переконання, не новизна, а радше брак натоді кращих, «новинніших» за журналістськими критеріями подій у Британії та за кордоном – тому тих хуліґанів «представлено як щось нове, щоби виправдати їхню появу в новинах» [там само: 46]. В кожному разі, наступного після події дня майже всі загальнонаціональні газети зробили її головною новиною, відтак з’явилися численні редакційні статті, інтерв’ю з порушниками та повідомлення про реакцію правоохоронних органів і місцевої влади й населення. Ці повідомлення не тільки разюче перебільшували масштаби і часом свідомо фальшували деталі події, а й оголошували її виявом загальнішого явища, загрозливого для британського суспільства та його звичного трибу життя; наступні вияви, мовляв, не забаряться – а отже, треба негайно вжити рішучих заходів, аби до того не допустити [там само: розд. 2]. Ця медійна паніка стимулювала активізацію політичних закликів і незвично жорсткі каральні заходи поліції та судів. Водночас вона привернула увагу до приморських ху- 502 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ліґанських «гепенінґів» (окреслення моє, а не Коенове) як нових глядачів, так і нових учасників – із яких медійне іншування, вкупі з правоохоронними санкціями, і зробило «модів» або «рокерів», свідомих своєї інакшости від суспільного загалу й одних від одних (доти ці течії означали просто стиль одягу та поведінки) [там само: розд. 3–5]. Ясна річ, нові вияви представленого в медіях явища й активні дії влади на його подолання спонукали редакторів і далі надавати йому неабиякої уваги, продовжуючи таким чином панічний цикл. Наступний крок у концептуалізації моральних панік зробила наприкінці 1970-х група британських неомарксистських соціокультурологів із бірмінґемського центру культурних досліджень на чолі зі Стюартом Голом. У праці про моральну паніку, здійняту в їхній країні 1972 року з приводу вуличних пограбувань [mugging], що їх чинили – буцімто в дедалі більших масштабах – молоді люди, переважно чорношкірі, ці автори, зокрема, набагато докладніше окреслили медійні засоби творення паніки. Вони зосереджувалися не на спотворенні подій у медійних матеріялах, а на втілених у позірно точних і нейтральних представленнях ідеологічних припущеннях, які, на переконання дослідників, не могли не впливати на авдиторію/суспільст­ во. Аналізом медійних матеріялів (первинних новинних повідомлень, редакційних статтей, «соціяльних» нарисів, листів до редакції) з приводу конкретної події – рідкісно суворого судового вироку трьом неповнолітнім грабіжникам з іміґрантської дільниці Бірмінґема [Hall та ін. 1978: розд. 4, 5] – автори ілюстрували викладену в тій-таки праці загальну теорію новин як утілення панівних ідеологій (деякі тези якої я згадував у розділі 2). Вони доводили, що тіс­ний зв’язок між джерелом інформації про злочини й покарання (поліцією і судами) та засоба­ми їх поширення (медіями) «структурував і формував» громадську думку, «модулюючи» вкорінені в досвіді пересічних людей «популярні [lay] ідеології» злочинности «панівними інтерпретаціями» [там само: 136]. Не менш важливо, що автори поставили творення цієї моральної паніки в контекст ідеологічних процесів у британському суспільстві впродовж повоєнних десятиліть. У їхньому спертому на Ґрамшієву концепцію гегемонії історичному аналізі політичного та медійного дискурсів моральна паніка постає як «одна з головних форм ідеологічної свідомости, за допомоги якої [держава та панівний клас] здобувають підтримку “мовчазної більшости” для державних заходів дедалі більшого примусу», спонукаючи цю більшість «переживати суперечливі події та реаґувати на них у спосіб, який робить здійснення державної влади леґітимним, вірогідним і консенсусним» [там само: 221]. Паніку 1972 року ці дослідники розглядають як вияв глибинної кризи, вичерпання виниклого по Другій світовій війні специфічного виду гегемонії буржуазії, заснованого на соціяльних поступках робітничому класові та зрештою підваженого стаґнацією економіки й класовою боротьбою. Але в паніці з приводу одного з видів злочинности ця криза, на їхнє переконання (вочевидь наснажене марксистським розумінням ідеології як хибної свідомости), вияви- 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності 503 лася в спотвореній, «зміщеній» відповідно до потреб панівного класу формі. Спрощено кажучи, тривога буржуазії з приводу гаданого наступу робітничого класу постала як тривога з приводу наростання насильства, що його держава та медії змогли подати як загрозу цілому суспільству, втілену в повсякденній реальності пересічних людей – і таким чином ідеологічно підготувати перехід до нового виду гегемонії, який більшою мірою спирався на примусі і надавав більшої влади державі. Мало того, як доводили автори, «зв’язок між кризою та способом її засвоєння в соціяльному досвіді більшости – суспільною тривогою – проходить через низку фальшивих “розв’язань”, які набувають передусім форми моральних панік, що змінюють одна одну» [там само: 322] й урешті поєднуються в одній паніці з приводу багатоликого та всюдисущого диявола, задля протидії якому держава має вдатися до надзвичайних заходів наведення ладу. Попри проблематичність такої картини перманентної паніки, ця праця безперечно важлива тим, що ставила моральні паніки в контекст процесів, котрі відбуваються в проміжках між ними, та розглядала артикульовані в медійному й політичному дискурсах уявлення про девіянтність і нормальність як частину постійної ідеологічної боротьби в суспільстві, учасники якої прагнуть утвердити свої погляди як здоровий глузд. Наступні два десятиліття принесли і нові спроби застосування та розвитку теорії­ моральних панік, і критику її обмеженої застосовности та невідповідности новим суспільним процесам. Тут не місце докладно розглядати те чи те. Скажу лише про дві критичні зауваги, що на них треба зважати, застосувуючи цю теорію до української паніки/кризи, на якій я далі зосереджуся. Саймон Вотні у праці про дискурс щодо СНІДу (див. 7.3.1) відмовився розглядати його, вслід за кількома іншими авторами, у термінах моральної паніки з приводу загрози, яку буцімто становить для гетеросексуального загалу протиприродна й аморальна сексуальна практика гомосексуалів. Наголошуючи медійну істерію з приводу СНІДу як частину постійної боротьби за репрезентації сексуальности, в якій панувало припущення про норму гетеро­сексуальности й родинного життя, він твердив, що ця істерія «не “робить” ґеїв монстрами чи дияволами, творення яких описували теоретики моральних панік, бо гомосексуальність тепер і завжди конструйовано як монструозну» в медійному дискурсі, здебільшого зорієнтованому на однорідну «загальну авдиторію»i. Тому він не бачив потреби виділяти, як Гол із колеґами, в цій постійній боротьбі окремі моральні паніки, воліючи натомість говорити про «рухливість ідеологічного протистояння на всьому полі публічних представлень» [Watney 1997: 42]. Крім того, він уважав теорію моральних панік «неспроможною концептуалізувати мас-медії як індустрію, що внутрішньо пов’язана з крайнощами й має ненаситний апетит і здатність до підмін, зміщень, повторень і значущих відсутностей» [там само: 41]. Зауважу, що це писано 1986 року, і відтоді образ гомосексуальности в західних медіях майже позбувся монструозности. Звісно, це не зробило обидва типи сексуальности однаково нормальними. i 504 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису Натомість Енджела Макробі й Сара Торнтон критикували первинну теорію моральних панік за припущення про монолітність суспільства та його реакцій, а дослідників із бірмінґемського центру та їхніх послідовників – за перенаголошування гегемонії та нехтування «протидискурсів», які відбивають розмаїття тих реакцій (зокрема, позиції груп, що їх панівні дискурси оголошують девіянтами) й водночас модифікують їх [McRobbie, Thornton 1995: 564]. На думку авторок, цю неадекватність посилили суспільні зміни, які відбулися вже після появи тих піонерських праць, зокрема зростання чисельности й диференціяції медій та відповідна фраґментація авдиторії (пор. 2.2.3), що зумовили множинність реакцій різних груп, котрі висловлюють їх у різних видах дискурсу: від надання розрахованим на широкий загал медіям інформації, альтернативної до тієї, яку постачають речники загроженої нормальности, до творення власних моральних панік у друкованих чи інтернетвиданнях для членів певної групи. Тому Мекробі й Торнтон ставили під сумнів аналітичну корисність цього терміна – «метафори, що зображує складне суспільство як одну особу, котра переживає раптовий страх за свою доброчесність». Вони твердили, що «антропоморфізм і тоталізація терміна більше затьмарюють, ніж прояснюють» [там само: 567]. Утім, цей висновок щодо західних суспільств не можна автоматично поширювати на всі інші, де внаслідок меншої демократичности й обмеженого плюралізму публічної сфери зусилля впливових еліт на таврування певних суспільних явищ та пов’язуваних із ними груп і досі не конче викликають помітний спротив таврованих. Скажімо, автор праці про моральну паніку в Таїланді початку 1990-х щодо ролі жіночої проституції в поширенні СНІДу Ґрем Фордем твердить, що там «потенційні голоси незгоди було великою мірою заглушено», внаслідок чого «дискурси, в яких конструйовано тайську епідемію СНІДу, характеризував надзвичайно високий рівень згоди щодо суті питань, груп (ризику) й способів поведінки, які спричиняють проблеми, та належних місць утручання» [Fordham 2001: 270]. Тому дослідник не має постулювати ні гегемонії, ні опору, а вивчати їх силу й узаємодію в конкретному суспільному контексті. Здійснені протягом останнього десятиліття концептуалізації творення ненормальности як конструювання кризи наголошували вплив творців, а не їхніх опонентів – хоч і розглядали західні суспільства й досить недавні періоди. Колін Гей у дослідженні наступного драматичного епізоду новітньої британської історії – так званої «зими незгоди» 1978–1979 років, коли протистояння між лейбористським урядом і непоступливими страйкарями привело до різкої зміни політичних преференцій населення та перемоги консерваторів на чолі з Марґарет Тетчер на проведених навесні парламентських виборах – по суті продовжив зусилля авторів із бірмінґемського центру на розгляд синхронних медійних представлень як частини дія­ хронних політико-ідеологічних процесів у суспільстві. Подібно до тих авторів, він розглядає кризу не тільки як дискурсивний конструкт, а як реальний суспільний стан – і не просто «стан розриву й занепаду», а ще й «момент рішучого втручання, 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності 505 момент трансформації» [Hay 1996: 254]. Проте, на відміну від них, Гей бачить у конструкті не спотворене відбиття стану, а спосіб його творення: Аби конкретна ситуація стала нагодою для рішучого втручання, вона має бути сприйнятою <...> як момент, коли можна (й, мабуть, треба) рішуче втрутитися. Мало того, її мають так сприймати аґенти, здатні рішуче втрутитися на тому рівні, на якому зідентифіковано кризу <...>. Кризи, отже, творено в наративі й через наратив. Такі наративи повинні залучати суперечності й невдачі системи як «ознаки» загальнішого стану кризи. Наратив кризи творить об’єкта (в цьому разі, державу), який буцімто потребує рішучого втручання, та (державний) проєкт (а отже, суб’єкта), через який це рішуче втручання можна здійснити [там само]. Тобто кризу, звісно, творить не наратив, а його творці – і вони ж пропонують спосіб її подолати: «Ті, хто спроможний окреслити суть кризи, контролюють також окреслення відповідних стратегій для її розв’язання» [цит. за: там само: 255]. Саме це, на думку Гея, змогли за допомоги медій зробити британські консерватори в дні «зими незгоди»: «Щойно її стали розуміти як кризу роздутої, перевантаженої та непридатної для керування держави, в якій профспілки “вимагають у держави викупу”, перемогу “нових правих” було по суті забезпечено» [там само]. Успіх медійного творення кризи (що його він припускав на підставі результатів виборів і раніших опитувань, які засвідчили різку зміну політичних преференцій населення) дослідник пояснював насамперед поляризацією набору пропонованих у наративі суб’єкт­ них позицій. Ця поляризація між «ми» та «вони» ускладнювала опір читачів – попри активну роль, яку відводить їм Гей у своєму тлумаченні медійної інтерпеляції (про це поняття див. у розділі 1) – пропонованій ідентифікації зі «спільнотою потенційних жертв, загрожених безвідповідальними, моторошними й егоїстичними діями однорідної групи войовничих активістів» [там само: 262]. Гей називає це обмеження вибору «символічним насильством медійних текстів», яке перешкоджає (хоч і не цілком унеможливлює) читачам «переступати межі прийнятного, що їх воно творить» [там само: 264]. У термінах, які я використовую в цій книжці, йдеться про вилучення певної поведінки представлюваних акторів поза межі суспільної нормальности, а отже, її підтримки з боку читачів/глядачів – поза межі здорового глузду. У статті про медійне представлення одного з епізодів нелеґальної міґрації китайців до Канади – затримання протягом літа 1999 року біля її західного узбережжя чотирьох кораблів із 599 особами – Шон Гаєр і Джошуа Ґринберґ прийняли Геєве тлумачення кризи та її дискурсивного творення. Важливим складником цього творення вони вважали сприяння медій «моментам колективної проблематизації», коли «певні ситуації чи випадки пропоновано на розпитування й розмірковування органам влади та пересічним особам» [Hier, Greenberg 2002: 492]. Окрім новинних повідомлень, редакційних статтей, ток-шоу зі дзвінками в студію, де інтерпеляцію читачів/глядачів опосередковували жанрові конвенції (в новинах, зокрема, 506 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису стандарти журналістської об’єктивности), ця пропозиція подеколи звучала й безпосередньо, як-от у «ку­поні», що його неодноразово друкувала на першій сторінці одна з газет, спонукаючи читачів «закликати [владу] до дій у хаотичній ситуації» та висловити свою думку «щодо найкращого шляху подолання кризи» [цит. за там само: 505–506] (слова, що їх виділили курсивом Гаєр і Ґринберґ, демонструють інтерпретаційні обмеження на запитувану думку). Проблематизація події, що наголошувала нелеґальність (тобто безпідставне намагання оминути усталений іміґраційний процес) та китайськість/азійськість (тобто культурно-расову іншість) міґрантів, згодом змінилася представленням її як вияву кризи іміґраційної політики й навіть національної безпеки. Це представлення, на думку авторів, досягло успіху, бо опитування засвідчили, що громадяни воліють жорсткішої іміґраційної системи, а влада, «спонукувана дедалі поширенішим сприйняттям, що втручання в кризу є нагальною потребою», зрештою відпровадила переважну більшість прибульців до Китаю [там само: 506]. Роберта Естроф та Емі Кіст Найберґ не приписували медійному творенню кризи визначального впливу на політику держави чи свідомість авдиторії. Аналізуючи дискурс американсь­ких медій щодо французьких президентських і парламентських виборів 1981 року, вони зосередилися на дискурсивних механізмах, за допомоги яких цілком нормальну, здавалось би, подію – реґулярні й демократичні вибори, що не супроводжувалися активізацією протистояння між прибічниками різних політичних сил і не порушили звичного плину життя суспільства, – представлено як кризову. Авторки вважали, що це представлення спричинила ідеологія холодної війни, яка спонукала американські медії оцінювати всі міжнародні події з погляду глобального протистояння між двома блоками, а отже, бачити в імовірній перемозі соціялістів і залученні до уряду комуністів небезпеку посилення впливу СРСР на політику Франції та загрозу американським інтересам. Важливим для мого подальшого аналізу елементом цього дослідження є розгляд здійсненої в матеріялах про той конкретний випадок ієрархізації різних дискурсів, зазвичай застосовуваних у медійному представленні подібних подій (пор. 2.5.4). Наголошуючи суперечливий характер дискурсивного відтворення панівної ідеології, авторки водночас показували, як поставлений на вершину ієрархії дискурс кризи засвоював матеріял з інших дискурсів і таким чином «розв’язував суперечності на свою користь» [Astroff, Nyberg 1992: 21]. Майже всі дослідники моральних панік і дискурсивних криз більше чи менше переймалися питанням про те, щодо яких питань ці паніки/кризи можуть виникати. Як погоджуються нині більшість теоретиків дискурсу, «ми приймаємо (й доповнюємо) окреслену в медійних текстах суб’єктну позицію лише тією мірою, якою вона резонує з нашим досвідом, спогадами, чутливостями, вразливостями та розуміннями (що теж опосередковані й досвідом, і ранішими інтерпеляціями)» [Hay 1996: 264]. Тому панічна реакція (великої частини) суспільства не може бути результатом 8.1. Моральні паніки, дискурсивні кризи, ненормальності 507 тільки медійно-політичної маніпуляції, а має спиратися на вже усталені (зокрема, й під упливом публічних дискурсів) уявлення та почуття. Іґнорування цієї обставини було одним із закидів, що їх критики адресували авторам книжки про паніку щодо вуличних пограбувань. Зокрема, Коен зауважував, що нормативні тривоги з приводу правопорушень є «розмитішими та менш політичними», ніж уважали Гол і його колеґи [Cohen 1980: xxv]). Сам він пояснював успіх представлення хуліґанських дій «модів» і «рокерів» як ненормальности й загрози тим, що воно було згідне зі сформованим за два повоєнні десятиліття образом молоді в очах старшого покоління як аморальних грошовитих нероб, а отже, виклику усталеному етосові праці й дотримання традицій та суспільному авторитетові його носіїв (обурення яких, припускав він, містило й елемент заздрощів до тих, що досягли всього надто легко) [там само: 191 і наст.]. Так само й Гаєр та Ґринберґ твердили, що неґативну реакцію на прибуття нових міґрантів (і от­же, підтримку перебільшеного медійного представлення цієї події як кризи) почасти зумовлювали «страхи й непевності, що їх породжували вертикальна мобільність і кількісне зростання китайсько-канадського населення» впродовж останніх десятиліть [Hier, Greenberg 2002: 507]. Інакше кажучи, розпалювані в медіях страхи перед заразними хворобами та злочинністю, що їх принесуть китайські нелеґали, знаходили відгук у суспільстві, бо накладалися на більш чи менш невиразні тривоги щодо загрози европоцентричній канадській ідентичності й «білому» пануванню в суспільстві. На думку Дебори Кемерон, це загальна характеристика моральних панік: «За фасадом правомірної стурбованости, скажімо, надуживанням наркотиків містяться глибші й менш суспільно прийнятні тривоги, висловлювані в закодованих термінах» [Cameron 1995: 84]. Приміром, паніку щодо вуличних пограбувань вона тлумачить (дещо спрощуючи й загострюючи висновки бірмінґемських авторів) ось так: Грабіжників зображувано [в медіях] як чорношкірих молодиків, а їхніх жертв – як поважних білих людей. Те, що на поверхні виглядало як паніка щодо злочинности, на глибиннішому рівні було панікою щодо раси. Медійний сценарій резонував із расистськими тривогами щодо зміни етнічного складу британських середмість, і те, чого не можна було правомірно сказати про чорних людей як таких, виражено в закодованому дискурсі про «вуличні пограбування» [там само]. З огляду на це кодування, твердила Кемерон, приводом до паніки можуть стати питання, далекі від звичних об’єктів суспільних тривог: злочинности, сексу, наркотиків тощо. Зокрема, таким приводом здатна бути й мова, бо «питання мови легко можуть стати кодом для питань раси, класу й культури» [там само: 85]. Здійняту в другій половині 1980-х, знову ж таки, в Британії паніку щодо занепаду рівня викладання й знання граматики англійської мови дослідниця тлумачила як «метафоричне вираження постійних страхів консерваторів, що ми втрачаємо вартості, які 508 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису підтримують цивілізацію, та сповзаємо в хаос» [там само: 95]. Граматика, отже, була кодом для висловлювання тривоги щодо порядку, авторитету, традиції тощо – і успіхові цього кодування, на думку Кемерон, сприяло те, що воно «резонувало зі сприйманими як здоровий глузд припущеннями стосовно мови», згідно з якими «мововжиток є нормативною практикою та, як і годиться, підлягає судженням про правильність і вартість» [там само: 114] (тобто з тими припущеннями, що їх я в попередньому розділі окреслив як ідеологію чистоти). Хоча стандартна мова традиційно була й великою мірою залишається в Британії ознакою панівних класів, вона стала вартістю – і втіленням вартостей, – що переходить класові межі [там само: 93]. Саме тому консервативний виступ на її захист викликав досить потужний відгук у суспільстві. Реакцію більшости українських медій і частини суспільства на оголошений наприкінці 2000 року намір уряду зреформувати правопис української мови я схильний також уважати виявом «глибших і менш суспільно прийнятних тривог», – але це припущення я намагатимуся чітко відокремити від висновків, яких можна буде дійти на підставі аналізу (чого більшість цитованих у цьому підрозділі дослідників, на жаль, не робили). Суспільних реакцій я не досліджував, тож судити про них можу, крім принагідних особистих спостережень, лише за їхнім відбиттям у самих медіях, яке, звісно, свідчить про настанови медійників принаймні не менше, ніж про думки й емоції читачів/глядачівii. Тому я зосереджуся на представленні в медіях планованої реформи та суспільних реакцій на неї, звертаючи увагу, зокрема, на ієрархізацію дискурсів, серед яких могли вибирати редактори й журналісти, суб’єктні позиції, що їх вони пропонували читачам/глядачам, і арґументи та відповідні їм ідеологічні припущення медійного наративу на тему реформи. Не маючи матеріялу про суспільний уплив медійної кампанії, я уникатиму кваліфікувати її як доконану моральну паніку (хоч кампанія вочевидь мала на меті її здійняти) чи кризу (радше, як я скажу далі, це був один із виявів політичної кризи, хай і доволі далекий від її осередку). Я говоритиму про цю кампанію як про творення ненормальности, що його, згідно з настановами Гола й Вотні, розглядатиму на тлі відповідної – тобто мовної – нормальности, проведений у попередньому розділі аналіз творення якої треба буде доповнити деякими пропущеними там аспектами, пов’язаними з ідеоло­гією чистоти. Ще один зв’язок цього розділу з попереднім полягає в тому, що тут я розглядаю частковий випадок дискурсивного втілення мовних ідеологій, для якого, на відміну від аналізованих у розділі 7 тривалих і більш-менш непомітних процесів, хаЯкщо йдеться про електронні медії, я навіть цього відбиття не можу дослідити повною мірою, бо не маю копій чи транскриптів дискурсивного матеріялу одного з жанрів, у яких воно здійснювалося: токшоу. Аналізуватиму я головно повідомлення в теленовинах – як завжди, за інтернет-версіями. Для друкованих видань (найбільше, звісно, мене цікавитимуть популярні газети) я можу розглянути всі види реакцій. ii 8.2. Правопис та мовні ідеології 509 рактерна висока концентрація дискурсивної активности протягом обмеженого проміжку часу. Ян Бломарт назвав такі сконцентровані втілення дебатами щодо мовних ідеологій і наголосив їх важливість для дослідників бодай із огляду на відбиття в них «політичних та ідеологічних традицій у мовній ділянці в певному суспільстві в певний момент» [Blommaert 1999a: 10]. Тому в цих обмежених дискурсивних масивах можна розгледіти риси масштабніших формацій, аналіз яких не лише вимагав би набагато більших зусиль, а й мусив би обмежуватися невеликою кількістю рис. Власне, саме з цієї причини я в більшості розділів аналізував саме такі обмежені практики, не всі з яких, утім, можна вважати дебатами в сенсі активізації ідеологічної виразности й змагальности дискурсу на певну тему (а не лише більшої часової концентрації, що її зумовило, приміром, оголошення уряду про намір провести перепис). Дебати у вужчому сенсі дискурсивного змагання важливі ще й тим, що вони «часто прищеплюють нові пріоритети й напрями (як-от радикалізацію чи наголошення певних аспектів) на чинні мовні ідеології», посилюючи таким чином уплив носіїв тих напрямів і пріоритетів, – хоча нерідко приводять лише до відтворення чинних, не змінюючи розподілу влади в суспільстві [там само]. Дискурсивне творення ненормальности є чи не найяскравішим прикладом ідеологічних дебатів, здатних протягом короткого часу досить радикально змінити уявлення великої частини суспільства. Всі цитовані в цьому підрозділі праці розглядали дискурсивні практики, що їх можна назвати дебатами щодо відповідних «тематичних» ідеологій (про злочинність, виховання молоді, міґрацію тощо), котрі водночас – як і дебати щодо мови – втілювали й більш чи менш суттєво трансформували ідеології щодо суспільного ладу загалом. Аналіз дебатів слід починати з ситуації, що їм передувала, а закінчувати ситуацією, до якої вони призвели [там само: 11]. Тож заки перейти до аналізу медійного дискурсу щодо планованої реформи, я коротко викладу історію правописних змін і уявлень щодо них та опишу політичний і медійний контекст, у якому цей дискурс постав. Про ситуацію після дебатів скажу у висновках. 8.2. Правопис та мовні ідеології 8.2.1. Ідеологічні чинники правописного вибору Виробляння, впроваджування та змінювання правопису мови є важливим складником мовної політики й ідеології у відповідній спільноті. Реґулювання правопису посідає одне з чільних місць у так званому плануванні корпусу, тобто сукупности мовних засобів, що його Гайнц Кльос запропонував розглядати як один із двох напрямків мовної політики, поряд із плануванням статусу, тобто функцій мови в різних ділянках життя суспільства [Kloss 1969: 81]. Разом із вибором графічної системи, внормуванням лексикону та встановленням граматичних норм, вироблення правопису є неодмінним складником кодифікації мови, тобто створення її стан- 510 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису дарту, що його відтак належить запровадити в суспільний мововжиток, а згодом менш чи більш істотно змінювати (модернізувати) з огляду на зміни в суспільстві [Haugen 1966; 1983]. Виробляють і модифікують стандарт фахівці, передусім мовознавці, запроваджують політики й урядовці, а використовувати мають (також) пересічні громадяни. Оскільки погляди цих трьох груп часто не збігаються (хоч вони й упливають одна на одну, зокрема перші дві – на третю), вироблені правописні пропозиції влада не завжди береться впроваджувати, а коли береться, то громадяни не завжди їх приймають, надто що такі «штучні», свідомо й організовано здійснювані зміни привертають набагато більшу увагу й зазнають активнішого оцінювання в суспільстві, ніж досить повільні й нерівномірні зміни у вимові чи значеннях слів [Ferguson 1977: 10]. Зокрема, як зазначав Джошуа Фішмен, «є ризик, що планувальники корпусу втратять контакт із громадськістю й не будуть готові тримати руку на пульсі суспільних реакцій» на їхню діяльність [Fishman 1983: 115], внаслідок чого вони можуть стати об’єктом «гумору, сарказму та глуму, неоціненими в кращому разі та зганьбленими в гіршому» [там само: 116]. Фішмен пояснював відмінність поглядів планувальників і користувачів мови почасти тим, що перші надають мові набагато більшого значення, ніж другі, для яких вона є «лише одним аспектом усієї суспільної реальности, з якою вони намагаються дати собі раду» [там само: 115]. В термінах, запроваджених у попередньому розділі, це можна окреслити як один з аспектів відмінности між мовними ідеологіями різних частин суспільства – не лише еліт і мас, але й різних еліт. Отож я спробую описати доречні для подальшого аналізу тези дослідників планування корпусу з погляду мовних ідеологій планувальників та використання цих ідеологій задля леґітимації елітних зусиль на збереження чи здобуття влади. Як зауважив Роберт Купер, планувальники корпусу у виборі мовних форм керуються припущенням, що пропоновані форми сприятимуть виконанню «певної функції [мови], явної або прихованої» [Cooper 1989: 123] – інакше кажучи, вони мають і певні плани щодо статусу [Fishman 2006]. Саму потребу виробити правописний та інші стандарти якоїсь мови зазвичай зумовлювало те, що в певний історичний момент вона починала виконувати функції, яких раніше не мала. Скажімо, стандартні терміни на позначення певних понять – а отже, й словники таких термінів – ставали потрібними тією мірою, як мова починала функціювати в ділянках, де ці поняття вживано. Вироблення єдиного правопису неабияк стимулювали книгодрукування та масове шкільництво, які водночас допомагали забезпечити впровадження стандарту (уніфікувати писемну мову, отже, виявилося не тільки важливіше, а й легше, ніж усну) [Cooper 1989: 138]. Прийняттю стандарту в повсякденному вжитку широкого загалу сприяло творене під упливом публічних дискурсів уявлення про те, що «існує правильна й бажана форма мови, відмінна від нормальної практики», завжди більш чи менш недосконалої [Spolsky 2004: 27]. З одного боку, ті дискурси обґрунтовували запроваджуваний чи підтримуваний стандарт певними визнаними вартос- 8.2. Правопис та мовні ідеології 511 тями, втіленням яких він поставав, а з другого, мірою натуралізації уявлень про стандарт, використовували їх задля леґітимації інституцій і еліт, зображуваних як його охоронці. Але «якщо в інтересах усталених еліт – сприяти [суспільному] прийняттю стандарту, то в інтересах нових чи контреліт – сприяти прийняттю нового чи альтернативного стандарту» [Cooper 1989: 139], обґрунтовуючи його тими вартостями, поборниками яких вони себе подають. Нарешті, вкорінені уявлення мас про потребу, сталість і навіть конкретну форму стандарту істотно обмежують можливості тих і тих еліт його змінювати – якщо вони не хочуть стати об’єктом нерозуміння та глуму, про які говорив Фішмен. У способі обґрунтування потреби й вартости мовного стандарту та виборі на користь того чи того варіянта в унормуванні правопису, термінології або інших складників корпусу відбивається співвідношення у свідомості відповідних еліт (і/ або, на їхню думку, в свідомості загалу, якому їхні дискурси адресовано) означених у 7.1 ідеологій ідентифікації, розуміння та чистоти. Стандарт має передусім забезпечити комунікаційну ефективність, тому вона є одним із головних критеріїв, за яким оцінюють адекватність пропонованих варіянтів. Проте явний чи неявний вибір поміж різними способами сприяння ефективності показує, якій функції мово­ знавчі та (якщо вони підтримують мовознавців державними повноваженнями) політичні еліти прагнуть сприяти поряд із комунікаційною або навіть передусім. Приміром, правопис може бути окремим для кожної країни, де вживають певної мови, а чи спільним для всіх цих країн – залежно від того, наскільки важливою порівняно з комунікаційною функцією еліти вважають ідентифікаційну та наскільки важливою порівняно з національною ідентифікацією є для них (понаднаціональна) мовна [Ferguson 1977: 16]. Подібним співвідношенням ідеологічних пріоритетів визначається й вибір на користь правописних та лексичних варіянтів, споріднених із уживаними в якійсь іншій країні (сусідній, колишній метрополії тощо) чи, навпаки, якомога відмінних від них [Fishman 2006: розд. 7] – вибір, що має особливу актуальність для України. Власне, таку саму природу має також вибір поміж представленням уживаних у різних країнах або в різних частинах країни мовних систем як однієї мови чи різних, котрий відтак утілюється в єдності чи відмінності правописних, термінологічних та інших систем (прикладом може бути не лише роз’єднання сербської та хорватської мов, але й чинені останнім часом спроби скодифікувати окрему русинську мову Закарпаття). У виборі поміж збереженням чинного правопису та його зміною відповідно до ідентифіка­ційних настанов явно відбивається співвідношення в свідомості тих, хто робить цей вибір, між пріоритетами сприяння ідентифікації та забезпечення ефективности використання мови для мільйонів людей, які в разі змін мають докласти зусиль для опанування нового стандарту й заплатити зі своїх податків за перенавчання вчителів, випуск нових видань правопису та словників тощо [Ferguson 1977: 17]. Мабуть, якраз у цьому аспекті ідеології мас найбільше відрізняються від еліт- 512 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису них: маси надають перевагу комунікаційному прагматизмові, тоді як для еліт – передусім для самих планувальників – національна ідентифікація зазвичай є не тільки набагато важливішою за міжнародне спілкування та співпрацю, а й не менш важливою, ніж ефективна комунікація всередині країни. Це особливо стосується новопосталих держав, де ідентифікацію ще не забезпечено багатьма іншими чинними в усталених націях механізмами. Зауважу, що вибір на користь ідентифікаційно зумовленої зміни правопису ґрунтується також на загальніших, не обмежених мовною ділянкою припущеннях про обов’язок держави й відповідних еліт забезпечувати інтереси нації та право з цією метою змушувати її членів робити те, чого вони не хочуть. Утім, політики зазвичай вірять у цей обов’язок і право набагато мен­ше, ніж мовознавці чи інші культурні й наукові еліти, бо загалом більше зважають (принаймні в демократичних державах) на пріоритети мас, а в цьому конкретному випадку – ще й відводять мові не таку важливу роль у суспільній реальності та, відповідно, структурі національних інтересів. Проте творці правопису мають робити вибір не тільки між забезпеченням комунікаційної ефективности й ідентифікації, а й поміж різними можливими ідентифікаціями. Тому втілена у виборі правописних форм, як також лексики й інших складників корпусу, ідеологія ідентифікації відбиває вибір поміж різними пропонованими суспільству ідентифікаційними орієнтаціями. Це виявляється і в підставовому для планування корпусу виборі чи радше балансі між традицією та сучасністю, і в різних версіях традиції. З одного боку, мовний стандарт повинен спиратися на мовленнєву (усну та писемну) практику й, отже, відбивати зміни в ній, а з другого, він має не тільки бути досить сталим, аби сприяти комунікаційній ефективності, але також виглядати досить автентичним, аби служити ідентифікації. Водночас саму автентичність обґрунтовують або елітною традицією, втіленою, скажімо, в класичній («національній») літературі, або відповідністю мовленню простолюду, оголошуваному одним із виявів народного духу. Мало того, як зауважував Фішмен, «посилання на народний ужиток зазвичай містить явний чи неявний набір припущень про те, які мовленнєві мережі [speech networks] (часто сільські, а не міські, але нерідко також з одного реґіону, а не з іншого) та з якого історичного періоду (до контакту [з носіями інших мов], до вторгнення, до окупації, до припливу впливів) сприймано прихильно» [Fishman 1983: 113–114]. Усі ці аспекти ідентифікаційного вибору відбиваються також в ідеології чистоти, яка приписує захист того, що служить ідентифікації. Найпомітнішим виявом цієї ідеології є поширений серед нормотворців та частини елітних мовокористувачів пуризм – ідеологія та заснована на ній практика свідомого відкидання мовних форм, сприйманих як чужі, та заміни їх «власни­ми», тобто традиційними чи створеними на основі традиції [Fishman 2006: розд. 4]. Пуризм відкидає передусім те, що вважає загрозливим для власної мови (а отже, відповідно до ідеології ідентифікації, і для окремого існування власної нації) з огляду на потужність його впли- 8.2. Правопис та мовні ідеології 513 ву, як-от запозичення з колоніяльної/імперської чи міжнародної мови [Annamalai 1989: 227]. Тому запозичення з одних мов можуть бути прийнятнішими, ніж з інших – і, звісно, в різних людей ієрархія прийнятностей може бути різною, залежно від ставлення до певних мов і пов’язуваних із ними спільнот. Водночас оцінювання чистоти не обмежується запозиченнями з інших мов: «забрудненнями» мови можуть уважатися також новітні, відмінні від традиційних явища або ж форми, притаманні мовленню певних суспільних груп, наприклад, жарґони молодіжних субкультур. За умов потужного впливу на мовні практики членів спільноти з бо­ку (носіїв) інших, зокрема престижніших мов для пуристів може стати нечистим і неприйнятним навіть мовлення більшости суспільства, зокрема й тієї групи, яку зазвичай уважають джерелом чистої мови: селянства. Яскравим прикладом цієї екстреми є Україна, де, на думку пуристів, переважна більшість населення говорить більш чи менш жахливим суржиком. У всіх цих випадках оцінки вартости мовних форм і систем водночас є, як я вже зазначав у 7.1, оцінками суспільної леґітимности носіїв, тож пуризм зазвичай викликає опір у тих, кого він явно чи неявно відлучає від мови та нації. Водночас люди більш чи менш активно застосовують пуристичні уявлення задля оцінки мовлення інших людей, зокрема членів еліт, судячи за правильністю мовлення про моральні й професійні риси цих людей та, відповідно, леґі­тимність їхньої соціяльної позиції. Ба більше, оцінки якости мовлення відбивають також гадану вартість і леґітимність мовного різновиду, прикладом уживання якого це мовлення буцімто є – особливо в суспільствах із кількома досить унормованими мовами, носії яких змага­ються за їхню та власну леґітимність і вплив [Bilaniuk 2005: розд. 5; 2009]. Іншими словами, оцінювання конкретних практик уживання та загального корпусу мови стає виявом уявлень про її бажаний статус. 8.2.2. Ідеологічна історія правопису української мови Тепер спробую застосувати ці тези до історії планування корпусу української мови та по­в’язаних із ним ідеологій. Від часів Котляревського головним ідеологічним чинником правописних та інших нормотворчих зусиль інтелектуальних еліт твореної української нації була орієнтація на мовлення мас, передусім селянства, яка й спонукала будувати літературну мову на основі народної коштом розриву писемної традиції Русі-України. У плануванні лексичного корпусу ця орієнтація виявилася головно в опорі запозиченням з інших мов і творенні нових слів, не вживаних у народній мові. Це означало, з одного боку, обмеження можливостей висловлювати абстрактні ідеї, що його вже наприкінці XIX століття відчули й оскаржили письменникимодерністи, а в 1920-ті роки, з початком активного вживання української мови в науці, адміністрації, економіці тощо, також користувачі мови в тих ділянках, яким словникотворці часто пропонували діялектизми замість інтернаціоналізмів. У цьому виборі народництво поєднувалося з націоналізмом, що відкидав передусім фор- 514 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ми, подібні до вживаних у російській мові, через посередництво якої вони ввійшли в українську. З другого боку, прагнення інтеліґенції не відриватися від народної мови оберталося збереженням реґіональних особливостей, яке перешкоджало уніфікації та стандартизації мови в межах усієї України, передусім подоланню відмінностей між мовленням підросійської/радянської України та Галичини (хоча його потребу культурницькі еліти обох частин уявлюваної спільноти цілком усвідомлювали). Позаяк за відсутности формальних заборон на вживання української мови в Галичині сфера її функціювання була набагато ширшою, ніж у Наддніпрянщині, а абстрактна лексика, відповідно, багатшою, наддніпрянці охоче заповнювали прогалини галичанізмами, що викликало рішучу критику традиціоналістів-народників, які вважали таку практику засміченням мови [Шевельов 1998: розд. 2–3]. У творенні правопису народницька орієнтація зумовила перевагу фонетичної системи над етимологічноюiii, що засвідчили майже всі спроби, здійснені протягом ХІХ та початку ХХ століття і в Наддніпрянщині, й у Галичині [Німчук 2004: 6–13]. Водночас перемога фонетичної системи в обох частинах української мовної спільноти була також перемогою їхніх найпоширеніших діялектів, творенням двох різних правописних традицій. Зі скасуванням заборон на публікації українською мовою в Російській імперії після 1905 року й особливо зі зник­ненням кордону між двома частинами України в період незалежницьких змагань вироблення спільного правопису стало нагальною потребою для зорієнтованих на соборність еліт. Цей пріоритет, одначе, мав узгоджуватися з далі чинною орієнтацією наддніпрянців і галичан на близькість до мовлення відповідної частини народу. Галичани, сприймаючи Наддніпрянщину як головну й у певному сенсі «справжнішу» Україну, ладні були йти на більші поступки, що засвідчили, зокрема, опубліковані 1922 року «Правописні правила» Кисілевського [Шевельов 1998: 149–150]. Водночас розроблені за часів Гетьманату й чинні в перші роки радянської влади «Найголовніші правила українського правопису» Огієнка, Кримського й Тимченка дотримувалися наддніпрянської традиції (і навіть спеціяльно звертали увагу на «ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису Галичини» [цит. за: Німчук 2002а: 11; див. також Hornjatkevyč 1993: 297]. Натомість головні особи правописної реформи часів «українізації», зокрема нарком освіти Микола Скрипник і мовознавець Олекса Синявський, фактичний керівник скликаної 1927 року в Харкові правописної конференції за участи науковців і культурних діячів УСРР та Західної України, мали на меті досягти справді загальнонаціонального правопису й стимулювали компроміс між двома правописними традиЕтимологічна система була популярна тільки серед галицьких москвофілів, яким, одначе, не вдалося накинути її цілій спільноті. Зокрема, для шкільництва українською (руською) мовою австрійський уряд на початку ХХ століття затвердив фонетичний правопис [Hornjatkevyč 1993: 294, 296; Німчук 2004: 11]. iii 8.2. Правопис та мовні ідеології 515 ціями. Найяскравішим утіленням цього компромісу була ухвала щодо правопису іншомовних слів, у якій керівники конференції (бо загал учасників не дійшов згоди) примирили наддніпрянські й галицькі правила, що наслідували відповідно російську та польську мови, за посередництвом яких більшість тих слів увійшли в новітній корпус української [Шевельов 1998: 105–107; Hornjatkevyč 1993: 297–300; Німчук 2002а: 17–20]. Цей компроміс, продиктований націоналістичною ідеологією єдности нації та єдности мови як її відбиття й чинника, накидав обом мовним спільнотам незрозумілу для необізнаного з філологічними тонкощами користувача та відірвану від живого мовлення систему, котру їм було важко засвоїти й прийняти. Юрій Шевельов кваліфікував цю реформу як «нечуваний досі мовний експеримент» [Шевельов 1998: 107], приклад «не зовсім здорового ухилу [в стандартуванні], коли мовознавці, замість вибрати одну з наявних у мові форм, починали накидати мові свої закони» [там само: 172]. Він уважав, що «при двомовній інтеліґенції і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, коли частина мовців щойно проходила українізацію, – шанси на його успіх були невеликі» [там само: 107]. Втім, автори компромісу сподівалися, що «мине 5–10 років і все незвичне <...> стане звичайним і органічним» [Німчук 2002а: 20], тобто що історичну еволюцію та географічні відмінності буде затерто й писана мова стане досить сталою та однорідною, аби виконувати функцію національного символу. Якби правопис не було змінено, він, гадаю, справді зробився б за якийсь час прийнятним для більшости населення – як зрештою зробився ним той, не менш нелогічний і неприродний, що прийшов йому на зміну. Відмінність між мовними ідеологіями нормотворців і мовокористувачів у підрадянській Україні виявилася в непопулярності правопису 1928 року та протестах проти його запровадження з боку вчителів, які нарікали на труднощі вивчення правил написання іншомовних слів. Ці протести влада використала (за кілька місяців по тому, як спеціяльно призначена комісія переглянула та спростила норми, що викликали найбільше нарікань [там само: 21]) як привід для скасування того правопису та запровадження 1933 року нового, взорованого не лише на наддніпрянську традицію, а й на близькість до російської мови. Ця орієнтація виявилася, зокрема, в повторюванні історично зумовлених суперечностей тієї мови в написанні запозичених слів. Якщо в першому правописі були, скажімо, «логіка», але «льозунґ», то в другому – «ортопедія», але «орфографія» [Hornjatkevyč 1993: 300–301]. Відмова від «націоналістичного» правопису була лише одним зі складників нової мовно-національної політики Сталінового режиму, що виявилася, зокрема, в припиненні українізації та поступовому поверненні російської мови в ті ділянки, звідки її почала було витісняти ук­раїнська, багаторічних репресіях проти «націоналістичних» мовознавців, письменників та інших культурних і політичних діячів (жертвами яких стали творці правопису не лише 1928-го, але зрештою і 1933 року), а також в активному адміністративному насаджуванні термінів і загальної лексики, подібної або й зовсім тотожної до російської [Шевельов 1998: розд. 7]. За 516 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису масштабністю й ефективністю це насаджування, що його реґламентували й контро­ лювали найвищі керівні органи компартії (нерідко ухвалюючи спеціяльні постанови щодо окремих мовних форм) [Кочерга 2004а; Масенко 2005а], годі порівнювати з народницько-націоналіс­тичним волюнтаризмом мовознавців 1920-х. Воно було, як зауважив Шевельов, радянським винаходом у боротьбі з українською мовою: тоді як влади інших країн, до яких належали території з українським населенням, намагалися засимілювати його за допомоги реґулювання вжитку мов (у Кльосових термінах, планування статусу), радянський режим удався також до втручання «у внутрішні закони мови» (тобто планування корпусу) [Шевельов 1998:173]. Орієнтація на близькість української мови до російської була головним мотивом подальших змін правопису, що його в часи репресій доповнювало прагнення влади позбутися внеску чергових «шкідників», а в сприятливіші часи – намагання мовознавців заповнити прогалини в правилах (що було одним зі здобутків правопису 1946-го). А 1960 року потреба опрацювати нову редакцію українського правопису виникла через те, що деяких змін зазнав російський [Hornjatkevyč 1993: 301; Німчук 2002а: 25–26]. Поборювання реальних чи уявних спроб «штучно відірвати» українську мову від російської стало головним мотивом фахового й популярного дискурсу з питань корпусу української мови впродовж понад п’яти десятиліть від припинення «українізації» до початку «перебудови». Цей мотив заглушив нечисленні публічні висловлювання прибічників збереження зв’яз­ку з «мовою народу» й навіть повернення заборонених у 1930-ті роки форм, зокрема літери «ґ» [Німчук 2002а: 41–44]. Мало того, практичне одноголосся публічного дискурсу спонукало критично налаштовану до його «інтернаціоналістичної» орієнтації частину інтелектуальних еліт в Україні та культурних і політичних діячів західної еміґрації та діяспори бачити в еволюції статусу й корпусу української мови лише неухильний занепад. Вони переочували або недооцінювали не лише «коливання» офіційної політики, зумовлені ідеологічно-структурни­ми суперечностями радянського режиму, а й опір панівній орієнтації з боку багатьох письменників, перекладачів та інших елітних мовокористувачів, які по змозі робили вибір на користь «пи­томих» (для їхніх критиків – «архаїчних» або «націоналістичних») слів і зворотів, сприяючи цим їх збереженню/відновленню в мовному корпусі. Скажімо, мовознавець Лариса Масенко в передмові до пострадянської збірки «антишкідницьких» офіційних документів і науково-публіцистичних текстів часів Сталіна й Брєжнєва кваліфікує мовну політику в УРСР як «історію лінгвоциду» [Масенко 2005б]. Це окреслення свідчить, що вона не вважає частиною тієї політики не тільки більш чи менш активне функціювання української мови в багатьох суспільних ділянках протягом усіх радянських десятиліть і зумовлені цим статусом здобутки в корпусі (як-от вироблення термінів для нових понять чи укладання 11-томного тлумачного словника, хай і позначеного впливом російської мови), але 8.2. Правопис та мовні ідеології 517 також статусний і корпусний поступ періодів «українізації», «відлиги» та «перебудови». Масенко протиставляє радянські «чистки» української мови від «архаїзмів» і «штучних утворень» пуристичним рухам «в історії багатьох мов, особливо загрожених»: «Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою, бо, на відміну від пуристських, вони ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувались питомої або давно засвоєної лексики» [там само: 34]. Цю вибірковість в окресленні меж мови запозичено в Шевельова, який за її допомоги аксіологічно відрізняв русифікаційне втручання «у внутрішні закони мови» від реформаторства народницько-націоналістичних мовознавців (хоч і засуджував їхнє небажання вибирати лише з-поміж «наявних у мові форм») [Шевельов 1998: 172–173]. Таке окреслення стає підставою розглядати планування корпусу не як змагання між різними ідеологічно зумовленими пропозиціями, зокрема орієнтаціями на діялектизми й інтернаціоналізми, а як боротьбу зовнішніх утручань із внутрішніми явищами, чужого зі своїм, поганого з добрим. У правописній ділянці символом свого й доброго для націоналістично налаштованих українців став правопис 1928 року, котрий вони звали «скрипниківкою», – став саме тому, що його заборонила влада, сприймана як чужа та погана. Відмова радянського режиму від цього правопису на користь наближеного до російського примирила з ним галицькі еліти [там само: 150]; цей чинник зумовлював і досить послідовне використання «скрипниківки» в публікаціях української еміґрації та, під її впливом, діяспори (крім невеликої прорадянської частини) [Hornjatkevyč 1993: 301]iv. Не дивно, що й в Україні від часів перебудови, коли подолання наслідків русифікаційної політики почали сприймати як повернення до заборонених явищ і порушеної нормальности, котру вони буцімто відбивали й утілювали, одним зі складників того, що належить повернути, багато українських наукових і культурних діячів уважали «питомо український» правопис. Запроваджена 1990 року нова редакція правопису вперше за шість десятиліть мала на меті не дальше наближення української мови до російської, а навпаки, часткову відмову від попередніх наближувальних змін. Найпомітнішим складником тодішнього етапу «виправлення попереднього планування корпусу» [Круглов 2002: 150] було повернення до абетки вилученої 1933 року літери Для фахівців важливою перевагою правопису 1928 року була й та обставина, що його ухвалили без політичного втручання авторитетні фахівці на засадах компромісу між різними науковими школами й мовно-правопис­ними традиціями. Водночас українські політичні еліти та, під їхнім упливом, маси поза межами СРСР підтримували «скрипниківку» передусім як «справді український» і «соборний» правопис. Саме цей мотив був визначальним для більшости прибічників повернення до нього в пізньо- та пострадянській Україні, що не знали, надто попервах, ні історії ухвалення того правопису, ні його повного змісту (тому, зокрема, в деяких опозиційних публікаціях кінця 1980-х років уживано лише найвідоміших норм). iv 518 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису «ґ», хоч новий правопис приписував її вживання в дуже обмеженому обсязі, не поширюючи його на чужомовні слова, в написанні яких передусім виявлялася соборницька (чи, для її антагоністів, шкідницька) орієнтація «скрипниківки». Установлення на початку 1990-х років неконфронтаційної взаємодії між Україною та діяспорою сприяло усвідомленню в українському суспільстві наявности двох різних версій правопису й мови загалом та потреби подолати цей поділ, що його націоналістичні еліти представляли як поділ нації та пов’язували з антиукраїнською, на їхнє переконання, політикою імперії. Ще 1990 року учасники першого конґресу Міжнародної асоціяції україністів закликали ухвалити спільні для всіх українців правописні норми. Цей заклик підтримала офіційна Орфографічна комісія при Академії наук, а в червні 1994-го, наприкінці президентства Кравчука, уряд утворив Українську національну комісію з питань правопису за участи науковців Ук­раїни й діяспори на чолі з тодішнім віце-прем’єром Миколою Жулинським, якому згодом судилося стати головним антигероєм навколоправописної паніки [Німчук 2002а: 26–27]. Проте настанова на повернення до «скрипниківки» не була панівною ні серед наукових і культурних діячів, що мали пропонувати нову редакцію правопису, ні тим паче серед політиків і урядовців, яким належало її ухвалювати до загального вжитку. Науковці з різних дисциплін, що з метою стимулювати й унормувати вжиток української мови в своїх ділянках укладали словники та інші інформаційнонормативні документи, здебільшого виступали за прий­няття головних норм «скрипниківки» щодо написання чужомовних слів і усунення на цій основі численних суперечностей і прогалин у чинному правописі. 1993 року група авторитет­них українських і діяспорних фізиків ухвалила зорієнтовану на це «Термінологічну правописну конвенцію», що її згодом підтримали багато науковців і словникарів з інших ділянок [Кочерга 1994; Кочерга, Мейнарович 2003; Семенов 2003: 159–168]. Водночас у середовищі фахових мовознавців пуристичному прагненню надати українській мові писемного «обличчя, яке відповідає її духові, природі, історії» [Німчук 2002б: 16], протистояла консервативна орієнтація на збереження норм, що усталилися протягом радянських десятиліть. Прибічники змін уважали, як-от один із чільних працівників, а згодом директор Інституту української мови НАНУ Василь Німчук, що «фахівці мають право не тільки спрощувати й уточнювати правила орфографії, а й надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань було несправедливо й примусово відтіснено на другий план чи на периферію спілкування або й зовсім заборонено» [Німчук 2002а: 78]. Те, що до змінених норм за пів століття їхньої чинности звикло кілька поколінь українців, не було для реформаторів, перейнятих насамперед ідентифікаційною функцією правопису, достатнім арґументом «на користь недоторканности нині чинних правил» [там само: 31]. Натомість консерватори, найтитулованішим і найактивнішим із яких був директор Інституту мовознавства НАНУ Віталій Русанівський, звинувачували опонентів у на- 8.2. Правопис та мовні ідеології 519 мірі змінити не тільки суто ортографічні, а й ортоепічні та морфологічні норми, тобто не тільки правила написання, а й правила вимо­ви, яку написання має відбивати, – а отже, в прагненні накинути народові чужу йому мову. Прибічники збереження успадкованого від радянських часів правопису також наголошували (покликаючися, зокрема, на авторитет Шевельова) суперечності «скрипниківки» та критичне ставлення українського суспільства до її запровадження, називаючи сáме це ставлення – а не зміну мовної політики режиму – причиною правописної реформи 1933 року [Русанівський 2002]. Серед науковців інших дисциплін найгучнішим критиком був директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко, який у низці публікацій у пресі та окремій брошурі кваліфікував намагання повернути правопис 1928 року та збережену в діяспорі галицьку лексику початку ХХ століття (позначену полонізмами, для нього куди неприйнятнішими, ніж русизми) як головну загрозу для існування й активного вживання української мови. Толочко не вагався приписувати ці намагання впливові західної діяспори: навіть донезалежницьке повернення літери «ґ» він тлумачив як «поступку тискові із-за океану» [Толочко 1998: 11]. Він відмовляв діяспорі права голосу у виробленні стандарту української мови, доводячи, що подолання розбіж­ ностей між двома правописами й двома мовами можливе тільки на основі мови, яка «впродовж тривалої еволюції створилася в Україні» [там само: 12]. Зауважу, що такий підхід по суті вилучав з України Галичину: їй, як і діяспорі, належало беззастережно прийняти наслідки тієї «еволюції», зокрема підрадянської. Обстоюючи непорушність чинного правопису й словника, Толочко та його однодумці з інтелектуально-культурних еліт не оголошували ідентифікаційну функцію мови менш важливою за комунікаційну, але обирали іншу, ніж у реформаторів, традицію, з якою належало ідентифікуватися. Вони висловлювали й водночас стимулювали неґативну реакцію консерватив­но-прорадянської частини українського суспільства на помітні в перші роки незалежности «тенденції до нормативностилістичної переорієнтації літературної мови в бік мовної практики 1920-х – початку 1930-х років у радянській Україні та довоєнного періоду в Західній Україні й сучасної західної української діаспори» [Тараненко 2003: 50]. Про минуле вживання незвичних для них форм у східній Україні та пізніше їх репресивне вилучення ці люди або не знали, або (коли йдеться про наукових і культурних діячів) іґнорували його, свідомо фальшуючи походження запроваджуваних «новацій». Такі тенденції частина еліт і, почасти під їхнім упливом, мас сприймала передусім не як повернення до свого, а як накидання чужого (галицького або, гірше, діяспорного) й/або руйнування усталеного. В термінах Ґел та Ірвайн (див. 7.1), намаганню реформаторів зіконізувати «відновлюваний» правопис як питомо український, затираючи його відмінності від сучасного мовлення, консерватори протиставили іконізацію пропонованих змін як діяспорних, що спиралася на радянське затирання історичних змін та географічних особливостей стандарту української мови, внаслідок якого єдиною 520 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису «своєю» мовою для більшости українців стала чинна (для прибічників змін – зрусифікована). До цього сприйняття апелювала й зорієнтована на прорадянський електорат Комуністична партія України, яка в парламентській передвиборній програмі 1998 року обіцяла, що «українська мова одержить свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори». Це відновлення підданого неприродним змінам корпусу мало поєднуватися з поверненням до статусу української як не єдиної державної мови, а однієї з двох, поряд із російською – що поставала, відповідно до русофонної ідеології, як «рідна мова половини населення України, мова міжнаціонального спілкування на території СРСР, офіційна мова ООН» [Андрущак та ін. 1998: 111]. Прагнення обмежувати вжиток української мови на користь російської та водночас «наближувати» корпус першої до другої було характерне й для інших політичних сил, зокрема частини зорієнтованих на президента Кучму центристів, які, однак, не могли собі дозволити відверто задекларувати перший складник, що суперечив офіційному курсові влади. Тому, на мою думку, їхня реакція на незвичний корпус української мови почасти була політично коректнішим замінником реакції на небажаний статус, що зрештою і спричинило навколоправописну паніку в підконтрольних цим силам медіях. Власне, суто правописні зміни довгий час залишалися серед переорієнтаційних тенденцій радше марґінальними проти менш нормованих лексичних і стилістичних. Спротив титулованих мовознавців-консерваторів перешкоджав прийняттю рішучих змін, тому з проголошенням незалежности радикальної «дерусифікаційної» реформи правопису не сталося: редакція 1993 року була радше виправленням помилок у виданні 1990-го [Німчук 2002а: 26]. Одну тодішню зміну – перенесення м’якого знака на інше місце в абетці – навіть мотивовано потребою однакового з російською мовою розташування літер задля зручности комп’ютерного кодування [Кочерга, Мейнарович 2003]. Національна правописна комісія не підтримала пропозицій щодо повернення норм «скрипниківки», тож підготована 1996 року ще одна редакція головно уточнювала та спрощувала правила написання, а не змінювала їх. Утім, навіть ці нерадикальні зміни впродовж кількох років не публіковано [Німчук 2002а: 28]. Зволікання мовознавців і влади з запровадженням «справді українського» правопису спонукало його прибічників самочинно вводити більше чи менше елементів «скрипниківки» у свої книжки, часописи й навіть словники. Своєю чергою, це створювало відчуття правописного хаосу та посилювало неґативну реакцію тієї частини еліт і мас, яка воліла чіткої та загальнообов’язкової мовної норми, що в ній консерватори (нагадаю подану в попередньому підрозділі тезу Кемерон) бачать один зі складників порядку в суспільстві. Проте наприкінці 1990-х навколоправописна ситуація змінилася. З приходом прибічника змін Німчука на посаду директора Інституту української мови НАНУ утворено робочу групу мовознавців із кількох інститутів, яка підготувала «Проєкт 8.2. Правопис та мовні ідеології 521 найновішої редакції» правопису. Він не тільки спрощував правила, а й повертав деякі норми «скрипниківки» (поширення вжитку літери «ґ» на слова, запозичені з інших мов, заміну в чужомовних словах «іа» на «ія», передання грецької «тети» через «т», а не «ф», тощо). В серпні 1999 року проєкт опубліковано (щоправда, дуже малим накладом) задля обговорення серед фахівців і громадськости, учасники якого, за твердженням Німчука, підтримували більшість запропонованих змін [Німчук 2002а: 78–80]. Водночас консерватори на чолі з Русанівським спробували перешкодити схваленню проєкту, зініціювавши створення в НАНУ навесні 2000 року спеціяльної комісії задля його «вивчення», до якої мали ввійти завідувачі катедр української мови всіх вишів України. Лист за підписом голови комісії віце-президента НАНУ Івана Кураса, що закликав обговорити пропоновані зміни, водночас істотно їх спотворював і примітизував, таким чином готуючи ґрунт для неґативного результату обговорення [Козирський, Шендеровський 2000; Кочерга 2002]. Однак прибічники змін здобули вагому підтримку з обранням у грудні 1999 року Віктора Ющенка прем’єр-міністром і поверненням Миколи Жулинського на посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань. Жулинський змінив склад правописної комісії на користь реформаторів, що давало змогу забезпечити необхідну для затвердження проєкту більшість голосів. Наприкінці грудня 2000 року проєкт схвалила Рада з питань мовної політики при президенті Ук­раїни (на чолі якої теж стояв Жулинський), рекомендувавши Національній правописній комісії до 15 лютого 2001 року розглянути пропоновані зміни. Оголошення Жулинського про цю рекомендацію несподівано призвело до активної кампанії в медіях, доти цілком байдужих до правописних проблем. Ця кампанія, вочевидь спрямована, як я спробую показати в наступно­му підрозділі, на дискредитацію планованої реформи, збурила в суспільстві досить сильні й переважно неґативні емоції, що спонукало Ющенка та Кучму відмовитися від її проведення. Після того як на початку лютого президент «доручив» урядові на рік відкласти запровад­ження будь-яких змін і зорганізувати тим часом дальше обговорення проєкту серед фахівців і громадськости [Подробности 2001], медійна кампанія швидко припинилася, і дискусії про правопис повернулися до фахових видань та зібрань. За кілька місяців Ющенко й Жулинський пішли зі своїх посад, а наступні прем’єри та їхні заступники з гуманітарних питань виявляли більшу прихильність до збереження радянської ідеологічно-культурної спадщини, ніж до повернення «антирадянської». У лютому 2002 року зі складу правописної комісії виведено більшість прибічників змін і натомість додано кількох консерваторів. Наступного року колектив із сімох членів нового складу комісії на чолі з Русанівським підготував новий проєкт (чи, в традиційному написанні, «проект»), що здебільшого повторював редакцію 1993 року [Кочерга 2004б]. Правописна комісія його схвалила, проте до офіційного затвердження не дійшло ще протягом року, а тоді обрання Ющенка президентом знову змінило політичну ситуацію довкола правопису, хоча до чіткого рішення про його долю все одно не призвело. 522 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року Переходячи до аналізу медійної кампанії обговорення й дискредитації планованих змін у правописі, варто ще коротко сказати про політичний контекст, у якому вона відбувалася: поточну суспільну ситуацію та її вплив на мас-медіїv. Кінець 2000 та початок 2001 року були часом чи не найглибшої за перше десятиріччя незалежности політичної кризи. Вона стала наслідком оприлюднення авдіозаписів розмов у кабінеті тодішнього президента Кучми, що свідчили про причетність його самого та інших високих посадовців до низки кримінальних дій, зокрема викрадення й убивства журналіста Георгія Гонгадзе, та спровокованих цим «касетним скандалом» (або, за іншою назвою, «кучмаґейтом»vi) небачено тривалих і масових, як для пострадянської України, протестних акцій із вимогою відставки здискредитованого президента. Ця криза наклалася на протистояння між лояльними до Кучми олігархічними групами й прем’єр-міністром Ющенком, який перешкоджав їхньому збагаченню досить прозорою та соціяльно зорієнтованою економічною політикою та внаслідок неї набув небезпечної для них і самого президента підтримки й довіри в суспільстві. Оговтавшися від несподіванки, Кучма й олігархи відповіли на подвійну загрозу з боку обуреної громадськости й популярного прем’єра мобілізацією зусиль на усунення від влади та дискредитацію Ющенка, що його вони подавали, зокрема, як причетного до організації «касетного скандалу». Першої мети вони досягли вже в квітні 2001 року, домігшися парламентської недовіри Ющенковому урядові. На досягнення другої влада та лояльні до неї сили працювали й під час виборчої кампанії 2002 року (див. розділ 5), і впродовж наступних років перебування колишнього прем’єра на чолі (нелівої частини) парламентської опозиції. Як показали результати виборів 2002-го й особливо 2004-го, зусилля на дискредитацію не були дуже успішними. Для медій криза стала водночас шансом і випробуванням. З одного боку, на якийсь час вони несподівано здобули можливість говорити про те, що донедавна було більш чи менш непо­рушним табу, зокрема й критикувати дії дуже високих посадовців. Мало того, ця критика зно­ву зробилася чинником, із яким посадовці мусили рахуватися. З другого боку, певна зміна в журналістських стандартах й очікуваннях авдиторії (чи не вперше від часів «перебудови» рішуча критика влади праМоє окреслення контексту, хоч і спирається на опубліковані дослідження тодішньої суспільної ситуації [наприклад, Wilson 2005: 45–60; D’Anieri 2007: 92–93; Касьянов 2008: 250–261], є лише припущенням щодо того, які риси тієї ситуації впливали на уявлення та стратегії учасників аналізованого дискурсу, зокрема редакторів і журналістів видань і каналів, що творили чи санкціювали тексти на тему правописної реформи (пор. 1.2). vi Лояльні до влади українські журналісти й політики не вживали цієї назви, адже вона не тільки наголошувала особисту причетність Кучми, а й, завдяки явній паралелі з американським «вотерґейтом», указувала шлях виходу з кризи: відставку президента. v 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 523 вила за передумову довіри до ЗМІ) продемонструвала нездатність більшости медій поєднати вимоги суспільства та вимоги власників і зловживання новоздобутою свободою в ім’я своїх ідеологічних уподобань чи політичних замовлень сили, яка конт­ ролює видання або канал. Зокрема, в «олігархічних» медіях критика влади перетворилася, всупереч її очевидній антипрезидентській спрямованості в суспільстві, на неприховану й нерідко брутальну критику Ющенкового уряду. Ініціятива щодо реформи правопису була для цих медій далеко не головним гріхом уряду, але одним із найкрасномовніших свідчень його непотрібного й навіть небезпечного реформаторства. Я не маю доказів, що здійняту в них паніку свідомо скеровано на те, щоби здискредитувати прем’єр-міністра й відволікти увагу від «касетного скандалу». Проте можу твердити, що неприхильні до прем’єра медії (тобто їхні керівники й, можливо, власники чи політичні патрони, котрі впливали на редакційну політику) обрали такий спосіб представляння ініціятиви, який сприяв дискредитації та відволіканню. Це, звісно, не заперечує того, що їхня опозиція до планованої реформи могла бути передусім не політичною, а ідеологічно-культурною. Власне, два чинники опозиційности не були цілком відокремленими, позаяк протидію центристських/олігархічних політиків і медій урядові Ющенка зумовлювали не тільки його соціяльноекономічна політика та пов’язана з нею популярність, а й намагання зактивізувати українізацію тих ділянок суспільного життя, де російська мова завдяки амбівалентним настановам Кучминого режиму зберігала панівне становище [Kulyk 2002: 112– 113]. Одним із теренів українізації мали стати медії, тому не дивно, що журналісти та власники (переважно) російськомовних видань, каналів і станцій доволі активно критикували медійні ініціятиви уряду та його інформаційно-культур­ну політику загалом (пор. 7.4.2). Відповідно, головними об’єктами атак були віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Жулинський і голова Державного комітету з інформаційної політики Іван Драч (які почасти провокували критику непродуманістю дій і особливо заяв). Плановану реформу правопису, про яку журналістів повідомив віцепрем’єр, його опоненти сприйняли як чергову українізаційну ініціятиву уряду. Водночас, можна припустити, деякі з них побачили в ній добру нагоду здискредитувати Жулинського, а заодно і Ющенка. 8.3.1. Вибір способу представлення планованої реформи Не досліджуючи вибору способу представляння правописної ініціятиви як свідомого, зумовленого певними мотивами актуvii, я можу говорити лише про факт вибору як здійснення однієї з багатьох можливостей. Аби цей факт був значущим, треба Таке дослідження потребувало б інформації про процедуру (звичайну чи спеціяльну) вироблення такого способу в кожній аналізованій медії, позиції окремих учасників (редакторів, журналістів, власників, політичних замовників) та взаємодію між ними, наслідком якої могла бути ухвала відбивати якусь одну позицію чи дозвіл різним учасникам керуватися власною. Це один із прикладів, як можна було б аналізувати процес творення дискурсу, а не лише його результат, із яким маю справу я. vii 524 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису окреслити реальні можливості й аналізувати вибраний спосіб поведінки на тлі свідомо чи несвідомо відкинутих. Якщо, знову ж таки, не розглядати реальність із погляду акту, тобто спроможности чи схильности відповідних акторів, то доречно вважати реальними ті можливості, котрі часто здійснюю­ться в ситуаціях, подібних до розглядуваної (прикладом такого підходу є виділення в статті Естроф і Найберґ різних дискурсів американських медій щодо виборів в інших країнах). Тоді постає питання про критерії подібности, тобто про типологію подій і процесів, що їх медії так чи інак представляють (одним зі способів представляння є іґнорування). Я не вважаю за доцільне творити тут якусь типологію потенційних об’єктів медійної уваги, тим паче що такі події, як реформа правопису чи спроба її здійснити, відбуваються надто рідко, аби в суспільстві сформувалося їх стійке типологічне сприйняття, відбите, зокрема, в дискурсивних конвенціях щодо їх медійного представляння. Тому обмежуся порівнянням вибраного способу представляння планованої правописної реформи з представленнями двох інших подій, аналізованими в попередніх розділах. Ті події за вказаними нижче ознаками були подібні до розглядуваної тут, що її медії, одначе, представили цілком інакше. Інакшість полягала передусім у твореному уявленні про ненормальність правописної ініціятиви та недвозначному приписуванні відповідальности за неї – на відміну від нормальности й, так би мовити, самочинности, безособовости тих двох і більшости інших подій. Саме ці складники й зробили медійний дискурс засобом дискредитації самої ініціятиви та Ющенка. На них і зосереджуся. Два типи подій, із якими я маю порівнювати за характером медійного представлення ініціятиву щодо правописної реформи, – це планований, а потім здійснюваний перепис населення та ініціятиви різних владних органів чи їхніх керівників щодо реґулювання мововжитку у підвладних їм ділянках. У першому випадку подібність зумовлювало усталене сприйняття чинного правопису та з’ясовуваних за допомоги перепису кількости й складу населення як елементів об’єктивного й однакового для всіх знання, яке вповноважені групи та інституції мають здобувати й підтримувати, а загал – безумовно приймати. Як показано в розділі 6, медії не проблематизували ні потреби перепису, ні чинности знання, яке в його перебігу належало здобути, ні здатности статистиків забезпечити його об’єктивність і точність, ані, відповідно, обов’язку й готовости громадян сприяти належному проведенню перепису та визнати його офіційні результати. Натомість щодо правопису, як я продемонструю, більшість медій поставили під сумнів професійну спроможність і суспільну відповідальність уповноважених мовознавців і урядовців, заперечили потребу реформи й більш чи менш явно закликали своїх читачів/глядачів виступити проти її проведення, а владу (насамперед президента) – до нього не допустити. Звісно, важливі відмінності між двома подіями полягали в тому, що в першому випадку йшлося про підтримання чинного елемента системи знання, а в другому – про його зміну (яка завжди робить помітнішою суб’єктивність буцімто об’єктивного), та що серед самих мовознавців, а тим паче серед політиків, позиції щодо правописної ре- 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 525 форми радикально відрізнялися. Проте й у процедурі (зокрема, формулюванні запитань), і особливо в результатах перепису 2001 року були суттєві відмінності від попередніх переписів, на які медії здебільшого не зважали, принаймні не наголошували їх і не шукали причин та винуватців. Так само й потужність та леґітимність опозиції до правописної ініціятиви – на відміну від марґінальности й ненормальности спроб перешкодити належному проведенню перепису – була не тільки або й не стільки апріорним фактом, як (також) конструктом медійного дискурсу. Другий порівнюваний із правописною ініціятивою тип подій демонструє винятковість медійної реакції на неї ще яскравіше. Оголошувані ініціятиви урядовців навіть щодо досить радикальних і вочевидь не нагальних, із погляду втілюваної в більшості медій центристської ідеології, змін (як-от план міністра освіти Кременя перевести на українську мову всі школи Донеччини; див. 7–7) медії зазвичай представляли нейтрально-позитивно (зокрема, не приписуючи ініціяторам відповідальности), суто інформативно (не подаючи коментарів і тим паче не закликаючи авдиторію та владу до якихось дій) і, що не менш важливо, одноразово (не відстежуючи подальшої долі ініціятив і не підтримуючи інтересу авдиторії). Від усіх чи принаймні деяких із цих звичних складників творення нормальности більшість медій у представленні планованої реформи правопису відмовилася – тобто вибрала (в окресленому вище сенсі) спосіб представляння цієї події як ненормальної. Власне, про гадану/творену ненормальність цієї події свідчили не тільки критичність та інтенсивність медійних матеріялів, а й сам факт їх наявности на шпальтах газет і в етері телека­налів, які долею нової редакції правопису, та й мовними проблемами загалом, майже або навіть зовсім не цікавилися ні до, ні після сплеску уваги до планованого ухвалення правописних змін. Із огляду на обмежену можливість переглядати число за числом паперові чи електронні версії видань у потрібних для діяхронних висновків про характеристики тла часових межах (ідеться щонайменше про кілька років) та недосконалість або відсутність пошукової системи на більшості сайтів видань і каналів, я не претендую на вичерпність інформації про «позасплескове» представлення правописних проблем навіть у найпопулярніших українських медіях. Але поточні спостереження (наслідком яких став, зокрема, куций архів статтей) та пізніший пошук на придатних до цього сайтах дають мені підстави твердити, що переважна більшість видань і каналів про правописні проблеми не згадувала взагаліviii. Не тільки поточні дискусії щодо проєкту нової редакції, viii Скажімо, пошук на сайті газети «Киевские ведомости», яка чи не найактивніше виступала на початку 2001 року проти правописної реформи, показав, що поза межами тієї кампанії про правопис вона писала лише в зво­роті «Правопис ориґіналу збережено [Орфография оригинала сохранена]», вживаному щоразу, коли газета вміщувала якийсь документ із (на думку відповідального за публікацію журналіста чи редактора) помітними відхиленнями від стандарту російської мови. Зауважу, що таке застереження втілювало ідеологію чистоти, яка приписувала вживання мовного стандарту, зокрема в друкованих медіях, а отже, маркування його порушень, якщо їх треба було представити без змін із метою, приміром, 526 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису а й публікація його влітку 1999 року задля обговорення ширшої громадськости не були для них новинними подіями чи приводами для дискусійних матеріялів. Виданого мізерним накладом проєкту й відгуків у наукових чи загальноінтелектуальних виданнях майже ніхто з журналістів і редакторів масових медій не читав, тож про наявність у ньому радикальних і шкідливих (на їхній пізніший погляд) змін вони не дізналися аж до оголошення Жулинського в грудні 2000-го. В усього кількох випадках, коли газети згадали про проєкт та дискусії щодо нього1, це була, напевне, ініціятива або окремих зацікавлених мовними проблемами журналістів, або причетних до розробки чи обговорення проєкту науковців. Найяскравішим винятком, як і в дея­ких інших розглянутих медійних практиках, була газета «День», що постійно виявляла увагу до мовно-культурних проблемix. Іще 1997 року вона писала про роботу над новою редакцією правопису та плановане введення до неї деяких елементів «скрипниківки»2. Наступного року повідомляла про правописну реформу в Німеччині3 та репресії режиму Лукашенки проти опозиційної газети, що використовувала «білоруський правопис, викорінений [так! – В. К.] сталінською мовною реформою, яка “русифікувала” національні мови радянських республік»4. Чи не найважливіше, впродовж кількох років 4 вересня редакція нагадувала в календарі визначних історичних подій про чергову річницю затвердження «скрипниківського» правопису, «який діяв до 1933 р.»5 (щоправда, не пояснюючи, чому він діяти перестав). Для переважної більшости газет запровадження не лише пізніше репресованого, а й будь-якого правопису не було гід­ною історичного календаря подією, і так само сучасні навколоправописні публікації, дискусії й ухвали – крім хіба урядових постанов про загальний перехід на новий правопис – не були новинами. Мало того, ті газети не мали таких жанрів – як-от статтей із марковано суб’єктив­ним поглядом на певну проблему, листів до редакції, а тим паче редакційних статтей, – де доречно було би ставити під сумнів нормальність якоїсь події, зокрема урядової ініціятиви. Як я зазначав у попередньому розділі, жанрово українські мейнстримові медії були пристосовані передусім для представляння нормального. Тим разючішим винятком стала їхня активна й різножанрова кампанія проти оголошеного плану зреформувати правопис. 8.3.2. Перше повідомлення про незвичайну подію Втім, деякі медії і цей план подали як чергову нормальну новину, принаймні в першому повідомленні про нього. Ось як виклав цю новину того самого дня (25.12.2000), коли Жулинський поінформував журналістів про плановані зміни, телеканал «Інтер»: указування на мовну некомпетентність публікованого чи цитованого автора (яке, знову ж таки, нерідко імплікувало соціяльну некомпетентність і нелеґітимність). ix Іншим винятком було «Українське слово», близьке до мельниківської фракції ОУН (яка на початку 1990-х відновила діяльність в Україні) та, відповідно, зорієнтоване на прихильну до українського націоналізму авдиторію, зокрема інтеліґенцію. 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року Новини правопису: до 15 лютого 2001 року уряд може затвердити цілий список нововведень в українському правописі, які підготувала експертна робоча група. Про це після засідання Ради з питань мовної політики при Президентові України повідомив журналістам віце-прем’єр Микола Жулинський. Щоправда, Жулинський уважав за необхідне підкреслити: новації запроваджуватимуться «поступово й повільно», і деякий час обидві норми правопису – змінена й та, що існує тепер – діятимуть одночасно6. 527 (8–1) Дивним тут може здатися хіба що сам факт повідомлення про правописні проблеми – але для загальнонаціонального каналу причетність високого урядовця робить новинною майже будь-яку подію. Ця причетність зумовила майже однаковий тон повідомлень на досить байдужому до мовних, а тим паче правописних питань «Інтері» й у постійно перейнятому ни­ми «Дні». «День» подав новину набагато розлогіше, зокрема назвавши деякі з пропонованих змін7, – проте це було суто інформаційне повідомлення за матеріялом аґенції «Інтерфакс-Ук­раїна» (на підставі якого – чи аналогічного тексту іншої інформаґенції – готували, певно, свою коротку версію й журналісти «Інтеру»). Одинокими джерелами для того матеріялу були слова Жулинського та повідомлення урядової пресової служби, тому подано – і, за відсутнос­ ти проблематизації, неявно схвалено – тільки погляд урядовця. Як я показував у попередніх розділах, саме так подавали більшість новин про діяльність влади лояльні до неї друковані й особливо електронні медії. Одначе в деяких виданнях і каналах уже перші повідомлення про плановані зміни суттєво виходили поза межі цього, як його можна умовно назвати, дискурсу інформування про владу (пор. 4.2.2). Проілюструю це на прикладі двох матеріялів, у яких новину загалом оцінено досить критично, хоч і далеко від безоглядного відкидання й таврування, яке запанувало на пізніших етапах кампанії. На «1+1», який у розглядуваний період – до появи темників навіть у межах групи медій, підконтрольних СДПУ(о) (серед них, нагадаю, були й обидва найпопулярніші телеканали) – часто представляв певні події зовсім інакше, ніж «Інтер», наступного після оголошення дня з’явився окремий докладний сюжет кореспондентки новинної служби Лесі Сакади8. Критичність у ньому притлумлено намаганням авторки (а чи її редакторів) бодай формально дотримуватися норм журналістської об’єктивности, що їх вона, одначе, наприкінці сюжету явно нехтує. До того ж Сакада виявила незвичну для журналістів центристських медій увагу й (у межах тихтаки приписів об’єктивности) прихильність до наукових та ідеологічних мотивів правописної реформи. За два дні після виходу в етер цього сюжету газета «Сего­ дня» надрукувала анонімний текст, у якому, посилаючись на пояснення представниці офіційної мовознавчої науки, розповідала про тривале обговорення пропонованих змін «у широкому колі фахівців» та їхню прихильність до понад половини пропозицій9. Однак у цих матеріялах уперше постала низка дискурсів та відповідних їм арґументів, припущень і мовних засобів, що їх потім дедалі активніше й 528 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису безоглядніше використовували журналісти різних медій задля дискредитації реформи та її ініціяторів. Уже в першому реченні обох матеріялів автори подають правописну ініціятиву не як рутинний елемент діяльности влади, що ним її робило повідомлення «Інтеру», а як визначальний момент у житті суспільства/народу – залучаючи таким чином дискурс обговорення важливої проблеми. У сюжеті «1+1» про цю важливість і проблематичність сказано так: (8–2) У лютому українці знатимуть, за яким правописом житимуть у двадцять першому столітті10. Імпліцитна інклюзивність окреслення «українці» в подвійному сенсі охоплення всіх членів етнічної групи та всіх членів громадянської спільноти (конвенція щодо вживання таких зворотів приписує тлумачити «українці» як «усі українці»; пор. 4.4.1) вказує на загальну важливість повідомлюваної новини. Ця гадана/приписувана важливість виправдовує і наявність розлогого сюжету в новинах, і доречність появи наступних матеріялів на цю тему. В тексті «Сегодня» інклюзивність спільноти, якої стосуються плановані зміни, окреслено явно, а її зацікавленість ними стверджено як доконаний фактx, що його використано задля неартикульованого пояснення потреби цього матеріялу, котрий, з огляду на інтерес, надасть тій спільноті більше інформації: (8–3) Приголомшлива новина, що її від понеділка [25 грудня] обговорюють мало не всі носії мови (тобто ті громадяни України, котрі вміють розмовляти й користуються засобами масової інформації) – майбутня реформа українського правопису, про яку повідомив журналістів віце-прем’єр Микола Жулинський, – виявляється, не така вже й новина. Як повідомила «Сегодня» заступниця директора з наукової роботи Інституту української мови НАНУ Катерина Городенська, обговорення пропонованих нововведень у широкому колі фахівців – науковців-філологів, викладачів вишів та шкіл – відбувалося від серпня 1999 року, й уже підбито підсумки11. Попри явне риторичне перебільшення масовости обговорення, твердження про неї належало сприймати цілком серйозно: як визнання актуальности новини/проблеми для всього суспільства. На це вказувала також рубрика «На пекучу тему [На злобу дня]» та підзаголовок, що подавав майбутню ухвалу щодо змін у правописі як вирішення «долі української мови»12. Таке окреслення характеру повідомлюваної події творило для глядачів суб’єктну позицію членів спільноти, на долю якої вплинуть плановані зміни. Ба більше, інклюзивність спільноти, з якою глядачам пропоновано ідентифікуватися, обмежувала можливість відхилення від такої ідентифікації, чиняАвтор/редактор не вважав за потрібне обґрунтовувати цей факт бодай удаваним посиланням (скажімо, на дзвінки читачів до редакції), тобто вважав його очевидним. x 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 529 чи те «символічне насильство», що про нього писав Гей у зв’язку з представленням «зими незгоди» (див. 8.1). У подальших матеріялах багатьох медій це обмеження посилено завдяки явному протиставленню інклюзивної спільноти українців і невеликої групи прибічників непотрібної тій спільноті й навіть загрозливої для неї реформи. З одного боку, неявне припущення чи явний постулат про загальний інтерес до проблеми правопису накидали кожному членові вказаної спільноти обов’язок цією проблемою перейматися, а газеті – обов’язок надавати читачам/громадянам якнайбільше інформації про неї. З другого, постульований стосунок змін до всіх активних чи пасивних носіїв української мови неявно наділяв їх правом брати участь у вирішенні долі правопису/мови, а газету – правом від їхнього імені вимагати врахування їхніх інтересів і думок, не переймаючися питаннями компетентности чи морального права на таку участь. Зокрема, леґітимація участи переважно російськомовних громадян у вирішенні долі мови, якої вони майже не вживали або й не знали, означала також леґітимацію ролі російськомовних медій як речника позиції тих громадян – і цю позицію медії, ясна річ, не лише відбивали, а й формували. Делеґітимація мовної компетентности й належности до спільноти (активних) носіїв мови як передумови участи в обговоренні потреби та характеру змін у її правописі відкривала шлях до безапеляційних суджень, заснованих на уявленнях пересічної російськомовної людини про українську мову, в яких брак знань нерідко поєднувався з упередженістю, а скептицизм щодо функціональної адекватности цієї мови (і, відповідно, небажання її вживати) – з наполяганням на непорушності її гаданих норм. Цей суперечливий набір популярних уявлень відбивали не лише публіковані на пізніших етапах медійної кампанії думки читачів/глядачів, а й тексти самих журналістів, котрі, як випливало з текстів, здебільшого мали багато упереджень і мало знань. Ще одним принциповим відхиленням сюжету «1+1» від звичних безпроблемних повідомлень про дії влади було чільне місце дискурсу представлення конфлікту, втілюваного в більшій частині тексту, де почасти переказано, а почасти зацитовано думки одного з ініціяторів реформи й одного з її впливових супротивників. Член правописної комісії мовознавець Олександр Пономарів обґрунтовував прийнятність змін прикладом греків, які «жили за старим правописом три тисячі років, а в 1972-му вирішили його вдосконалити. Греків нововведення не злякали, чому вони лякають українців?». Він також спростовував твердження опонентів про те, що правопис, до якого реформатори пропонують почасти повернутися, «діаспорний, що він не український, і що не треба діаспорі на догоду йти». Він розповідав (а авторка сюже­ту переповідала, не ставлячи його тверджень під сумнів) і про українське походження того правопису, й про його найбільшу з усіх правописів відповідність «українській фонетиці», і про пізніші репресії проти його авторів та правописні зміни, якими «українську мову максимально наблизили до російської». Натомість міністр освіти Василь Кремень, не наводячи доказів, просто заявляв, що йому пропонований правопис «навіть не знайомий», але «те, що я про ньо- 530 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису го знаю, так я противник нововведень». Начебто представляючи позиції обох сторін, Сакада не з’ясовувала їхнього ставлення до арґументів одна одної, яке допомогло би помістити ті позиції й арґументи в одну логічну площину й, отже, дати глядачеві змогу поінформовано їх оцінити. Тому таке представлення передусім формувало уявлення про конфліктність ситуації – наявність поважної опозиції планованим змінам, – якому, крім високої посади Кременя, сприяло бездоказове твердження, що «[у] нового правопису противників більше, ніж прихильників». Додатковим арґументом на користь супротивників було дискурсивне протиставлення правописної ініціятиви та комп’ютеризації сільських шкіл, якою «більше переймається» міністр освіти, чий вибір пріоритетів авторка, не проблематизуючи, неявно підтримує13. В подальших матеріялах протиставлення непотрібної реформи і тих чи тих корисних справ (зокрема, в царині розширення вжитку української мови) було посилено, а журналістська підтримка цього арґументу опонентів реформи стала явною. Наприкінці Сакадиного сюжету відбувається ще одна зміна дискурсу: замість більш-менш нейтрального представлення конфлікту з’являється вочевидь упере­ джене зображення позиції однієї зі сторін. Закінчивши викладати Кременеві заперечення проти реформи, вона повертається до одного з арґументів на її користь і дає йому нищівну оцінку: (8–4) За словами правописних реформаторів, нововведення наблизять правопис до живої мови. Цікаво, де вони чули: «прямий» етер в розумінні ефір, та спортивний маратон, в розумінні – марафон. Геніяльні реформи!14 Заперечення тези реформаторів (безперечно вразливої за умов наближення живої мови ук­раїнців до російської та суржику) спиралося на припущення про здатність кожної людини оцінити мовознавчі арґументи з погляду здорового глузду та, відповідно, неприйнятність, ненормальність тих пропозицій, які вражають його незвичністю. Способом демонстрування не­нормальности була іронія, якої критики змін досягали за допомоги вживання незвичних форм, що мали, на їхню думку, бути смішними. Цей спосіб аж ніяк не був винаходом українських критиків правописних змін: оцінювання правильности чужого та власного мововжитку є питомим складником мовної практики пересічної людини в будь-якій країні, а сміх із приводу гаданих помилок – одним із найпоширеніших виявів такого оцінювання [Cameron 1995: 114]. Часто-густо «неправильної» мови, як-от суржику чи акценту, свідомо вживають у розрахунку на гумористичний ефект. Дискурс висміювання ненормального, який медії активно залучали в кампанії проти правописної реформи, цікавий насамперед тим, що оцінювання прийнятности мовних форм із пог­ляду звичности, котра визначала сприйняття правильности, в цьому дискурсі поширено на ставлення до пропонованих змін стандарту правильности, що давало змогу відкидати новий стандарт на підставі чинного й позбавляло потреби розглядати суть і мотивацію змін. Водночас цей дискурс поширював на ідеоло- 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 531 гічно зумовлені зміни характерне для висміювальної практики оцінювання з погляду лише (звичної) правильности, іґноруючи інші виміри мовлен­ня й не припускаючи інших, окрім незнання стандарту, причин відхилення від нього. Треба сказати, що суцільному іґноруванню в медійній кампанії головної чи принаймні важливої ідеологічної підстави пропонованих змін – усунення форм, що були накинуті задля наближення української мови до російської, – почасти сприяли самі реформатори. Адже вони наголошували орієнтацію на живу (тобто, з погляду націоналістичного пуризму, вже спотворену) мову, а не на дорусифікаційну, буцімто автентичну традицію. Іншим видом апелювання до здорового глузду було журналістське пояснення суті реформи, в якому так само засуджувано передусім незвичне – яке для необізнаних в українській мові журналістів і багатьох читачів могло бути просто незнаним, навіть якщо воно давно стало нормативним. Скажімо, в указаному матеріялі «Сегодня» переказ коментаря Городенської щодо результатів фахового обговорення пропонованих змін супроводжували приклади й пояснення, котрі принаймні в одному випадку напевно належали журналістові, а не науковцеві. Серед пропозицій, що їх учасники обговорення буцімто не підтримали, названо «форми “у пальті”, “кіна”, “метра”, за якими довгий час відрізняли людей освічених і носіїв “суржику”»15xi. Тут не лише популярне упередження проти однієї з форм покладено в основу оцінки їхньої прийнятности, а й популярне незнання факту відмінюваности у чинному та кількох попередніх правописах української мови слова «пальто» використано як арґумент проти гаданої зміни. Невігластво й упередження частини російськомовного населення щодо певних форм української мови почасти зумовлювалося, гадаю, припущенням про спорідненість її норм із норма­ми російської (в якій, зокрема, «пальто» справді не відмінюється). Це саме припущення лежало в основі поширеного в російськомовних медіях описування пропонованих змін в українському правописі за допомоги російських відповідників, неприйнятність яких мала означати й неприйнятність українських форм. Наприклад, в одній із пізніших статтей у «Сегодня» журналістка заявляла, що не зможе змусити себе (тут доводиться цитувати мовою ориґіналу) «выезжать из “депа” на “метре” и читать на “табле” о времени прибытия “таксей”»16. Іґноруючи відмінності між структурами двох уживаних в Україні мов і порядками відповідних метамовних дискурсів, ця практика водночас утверджувала непорушність зв’язку між мовами (й, імпліцитно, спільнотами їхніх носіїв), а отже, неприпущенність змін, які на нього зазіхалиxii. З другого боку, вочевидь невігласними арґументаВідповідно, в заголовку статті парафразовано популярний радянський вислів «кіна не буде», що іронічно представляв неправильну українську мову – і, в певному сенсі, українську мову взагалі, надто коли його вживано в російській як неперекладну цитату. Цей парафраз було повторено протягом дискредитаційної кампанії ще не раз – особливо після того, як зміни «відкладено» й він із припущення став реальністю. xii На це й деякі інші вказані тут явища звернув увагу також Роман Трифонов, що аналізував представлення пла­нованої реформи в харківських медіях (його аналіз добре доповнює мій, зосереджений на xi 532 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ми (найяскравішим із яких було неодноразове називання відмінюваности «пальта» серед буцімто планованих змін) неприхильні до реформи журналісти давали її прибічникам вагомий доказ неприйнятности ситуації, коли долю правопису мають вирішувати люди, які не знають мови17. Нарешті, перше повідомлення в газеті «Правда Украины» втілювало ще один важливий дискурс медійної кампанії щодо/проти правописної реформи, що його можна назвати дискурсом відповідальности. В короткому тексті – і в його заголовку – наголошено не суть чи важливість змін, а відповідальність за них віце-прем’єра Жулинського, котрому приписано (монопольну) ініціятиву реформи, через яку, мовляв, «орієнтовно від 15 лютого 2001 року голова в учителів буде трохи боліти» (бо запроваджувати її, за переказаними словами урядовця, уряд планував найперше в школах)18. Тут постульовано і неминучість урядового схвалення пропо­нованих змін, і його однозначно неґативні наслідки – без огляду на суть тих змін, що їх автор не вважав за потрібне бодай коротко й частково викладати, припускаючи небажаність будь-яких змін правопису, тобто не припускаючи можливости якогось іншого їхнього впливу, ніж зниження рівня мовних знань учнів, учителів та інших категорій мовокористувачів. Відповідно, й мотиви ініціятиви Жулинського, що їх стверджено не менш категорично, ніж винуватця та наслідки, не могли не бути гідними цілковитого осуду: (8–5) Сенс того, що відбувається, зрозумілий: людині необхідно продемонструвати, що робота кипить. Ефектнішого способу, ніж узятися до реформування мови, важко собі уявити19. Автори наступних матеріялів у неприхильних до реформи та Жулинського медіях викрива­ли й інші, ще огидніші мотиви – але суть того, що відбувається, була для них так само зрозумілою. Цим спрощеним розумінням вони ділилися з читачами/глядачами, утверджуючи таким чином свою та їхню належність до спільноти, інтересам якої загрожували реформатори. 8.3.3. Продовження розмови на актуальну тему Після перших повідомлень про плановану реформу більшість медій не згадувала про неї протягом двох або й трьох тижнів (винятком, знову ж таки, був «День», який на­ друкував наступний матеріял уже за два дні20). Однією з причин цієї перерви були традиційні новорічно-різдвяні вихідні, під час яких суспільно-політична активність загальнонаціо­нальних виданнях та каналах). Зокрема, він зауважив, що розмиванню меж між двома мовами в сприйнятті критиків реформи сприяло те, що в їхньому дискурсі «українська мова виступає об’єктом, а російська – метамовою» [Трифонов 2005: 159]. Міхаель Мозер таке сприйняття правильности й автентичности української мови з позицій близькости до російської зауважив у критиці на адресу «галицької мови», поширеній у 2000-ні роки в українському та російському сеґментах інтернету: для тих критиків, «за великим рахунком, “справжньою українською” мовою не може бути нічого, крім російської» [Moser 2009: 324]. 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 533 у країні різко знижується, а медії ще більше, ніж завжди, зосереджуються на розвагах або, коли йдеться про газети, майже чи й узагалі перестають виходити, залишаючи читачів навіть без розваг (тобто з тими, що їх постачає телебачення). Таким чином медійний дискурс відбиває та водночас утверджує пріоритет відпочинку над працею та боротьбою (на початку 2001 року, з огляду на протестні настрої незвично великої частини громадян, це утвердження було для лояльних до влади видань і каналів особливо важливим). Проте оскільки наступні тексти про реформу не з’явилися не лише в скорочених на час святкувань інформаційних частинах газет і випусків теленовин, але навіть одразу по закінченні вихідних, можна припустити, що перерву зумовив також брак негайних спонук до продовження теми. Тобто відхилення від звичного зразка представляння нормальних дій влади та нормальних практик підтримування системи знання ще не означало, що журналісти й редактори відразу сприйняли правописну ініціятиву Жулинського й (частини) мовознавців як ненормальність, варту рішучих дій держави та суспільства, яких медії мали до цих дій активно закликати. Ні абсурдність пропонованих змін у звичному написанні слів, ні бюрократичне імітаторство Жулинського, ні шкідливість реформи для всіх українців, ні інші вказані в перших повідомленнях складники гаданої важливости цієї проблеми попервах не спонукали медійників активно продовжити її обговорення (як продовжували в описаних вище прикладах західні медії, задовольняючи інтерес авдиторії, що його самі спочатку збудили). Не стали такою спонукою й оприлюднені невдовзі критичні заяви деяких політиків, навіть такі різкі, як твердження рішучого опонента Жулинського, голови парламентського ко­мітету з питань ЗМІ й фактичного керівника «Інтеру» Олександра Зінченка (пор. 7.4.2), що назвав плановану реформу «авантюрою» й «антиукраїнською акцією, яка направлена на загострення мовної проблеми»21. Майже всі медії цей інформаційний привід зіґнорували. Зате потім, протягом двох останніх декад січня й першого тижня лютого (аж до Кучминого «доручення» відкласти запровадження змін, після чого про правопис, як я вже зазначав, майже відразу перестали й згадувати) газети й телеканали активно писали й говорили про рефор­му, здебільшого без жодних приводів. Можна припустити, що деякі з них виконували замовлення власників і/або політичних патронів (які, своєю чергою, могли задовольняти побажання президентської адміністрації, зацікавленої відвернути увагу громадян від «кучмаґейту» та здискредитувати Ющенка), а інші реаґували на доконаний унаслідок того виконання факт інтересу до цієї теми з боку медій та, під їхнім упливом, частини суспільства. Саме ця унікальна для українських медій за інтенсивністю та критичністю кампанія і зробила правописну ініціятиву Жулинського та його однодумців ненормальністю. Протягом січня й початку лютого популярні канали та газети зверталися до теми правопису не менш як (маю на увазі, що якихось текстів я міг не виявити): «Інтер» – тричі, «Голос України» – чотири рази, «1+1» і «Сегодня» – по п’ять, «Киевские ведомости» – шість, а «Ук­раїна молода» – аж сім разів. Прикметно також, що 534 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису про плановану реформу написали навіть такі далекі від мовних проблем видання, як «Сільські вісті» чи «Рабочая газета». Як зазначено вище, більшість із тих звертань не мали інформаційних приводів (протестних чи підтримчих акцій, заяв відомих осіб тощо), які виправдовували би появу навіть одного матеріялу, не кажучи вже про кілька. З огляду на брак звичних приводів, медії часом творили/вдавали їх. Скажімо, редакція газети вміщувала перед журналістським матеріялом листа читача, що просив розповісти про плановану реформу, про яку він десь чув, але хоче знати більше: матеріял поставав як відгук на прохання22. Інколи потребу (знову) писати чи говорити про реформу пояснювано (так само, як у 8–3) постульованим фактом суспільного інтересу й стурбованости23. Але нерідко приводів/пояснень не було взагалі24: редактори й журналісти вважали очевидною потребу продовжувати почате в суспільстві загалом та в їхній медії зокрема обговорення безперечно актуальної – як попереднє обговорення вже мало переконати читачів – теми. Буцімто лише відбиваючи інтерес авдиторії, така незвична тривалість та інтенсивність медійного представляння однієї теми водночас неабияк посилювала його. На відміну від монологічного й однозначно критичного дискурсу явно ворожих до українізаційних дій і прагнень газет на кшталт «Донецкий кряж» та вочевидь спрямованих тоді на дискредитацію Ющенка пропаґандистських програм Першого національного телеканалу (як-от «Акценти» Валерія Лапікури чи «Підсумки» Вадима Долганова)xiii, більшість розрахованих на масового читача/глядача й небайдужих до власної репутації медій намагалися подати свої матеріяли на тему правописної реформи як інформування про події та представлення різних позицій у суспільстві й своїй авдиторії. Повторні й позбавлені інформаційного приводу звертання до цієї теми здебільшого подавано саме як «продовження дискусії» на актуальну тему, надання змоги висловити свою думку якомога більшій кількості людей: не лише фахівців чи політиків, а й звичайних громадян, яким, нагадаю, медії приписували зацікавленість долею правопису та право участи в її вирішенні. Почасти журналісти й редактори справді відгукувалися на прагнення різних людей висловити свою думку – хоча воно теж було великою мірою зумовлене попередніми матеріялами в медіях. Одначе в більшості випадків це висловлення ініціювали самі журналісти: брали інтерв’ю в обізнаних, на їхню думку, з обговорюваною проблемою людей; запитували про ставлення до неї (саме як широко обговорюваної й контроверсійної) в таких чи інакших суспільних авторитетів або, навпаки, нібито навмання вибраних звичайних людей, які мали представляти погляди всього суспільства; закликали читачів або глядачів поділитися своїми думками з журналістами та, а їхнім посередництвом, з авдиторією. Знову ж таки, ця незвичайна для українських медій ініціятивМене передусім цікавить творення неґативного образу реформи в позірно нейтральних медіях, тому дискурсу вочевидь упереджених і заанґажованих я тут не розглядатиму. На прикладі газети «Донецкий кряж» я писав про нього в першій версії цього дослідження [Кулик 2001а: 7]. xiii 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 535 ність не так відбивала великий інтерес до теми й різноманітність поглядів на неї, як збуджувала інтерес, поляризувала думки й, чи не найбільше, творила уявлення про особливу конфліктність і проблемність, тобто ненормальність ситуації (не привертаючи, звісно, уваги до того, що вона склалася за активної участи медій). Рідкісна інтенсивність і поліфонічність медійного дискурсу щодо реформи відбилася в його жанровій структурі. Як я зазначав, зокрема, в розділі 7, нормалізаційне представлення дій влади в українському медійному дискурсі було зосереджене переважно в жанрі коротких повідомлень на новинних шпальтах газет та у випусках теленовин. Таке жанрове втілення, з одного боку, приписувало представлюваній події загальносуспільну значущість, а з другого, виправдовувало стислість викладу та можливу відсутність коментарів, яка могла здаватися оз­накою об’єктивности представлення, але водночас позбавляла читачів/глядачів змоги поставити новину в ширший контекст і дати їй поінформовану оцінку. В кампанії з приводу правописної реформи цей жанр застосовувано тільки на початку, для повідомлень про оголошення Жулинського (як-от 8–1) та наприкінці, коли йшлося про заклики парламентського комітету з питань освіти й науки «призупинити» реформу та рішення Ющенка, а потім Кучми її відкласти25. Втім, прикінцеві повідомлення здебільшого відхилялися від стандарту того жанру хай і коротко, але чітко висловленою оцінкою ухвали, заснованою на позиції відповідної медії26. Між цими інформаційними приводами видання та канали, знову й знову повертаючися до безподієвої теми, радше імітували новинний жанр, замість інформаційних повідомлень уміщуючи короткі або й не дуже короткі статті та телесюжети про проблему (з більш або менш нейтральним представленням різних позицій) чи навіть виразно суб’єктивні погляди на неї27. З погляду окреслених у попередньому параграфі дискурсивних типів, ці статті втілювали не дискурс повідомлення про владу, а дискурси обговорення важливої проблеми, представлення конфлікту чи відповідальности, що їх на цьому етапі кампанії залучувано в більш-менш рівних пропор­ ціях. У текстах останнього типу, які з’являлися головно в неприхильних до планованої реформи медіях, нерідко був ще й помітний елемент висміювання, а самé приписування відповідальности ініціяторам могло набувати характеру викриття їхніх непривабливих або й небезпечних намірів (див. далі). Водночас медії активно залучали для підтримання дискусії/кампанії й інші жанри. Газети, як уже сказано, вміщували великі інтерв’ю з людьми, так чи так причетними до вирішення долі правопису чи наділеними, за припущенням редакторів, достатнім авторитетом, аби його оцінювати. Вони також друкували статті фахівців та листи пересічних читачів (частина з яких були відгуками на ті статті), що висловлювали свою думку про плановану реформу й перебіг її обговорення, а часом і про ширше коло мовних проблем. Нерідко такі листи (або думки звичайних людей, що їх журналісти записали на вулиці чи телефоном) друковано цілими добірками, а статті – парами: в таких випадках уміщені поруч тексти мали втілювати різ- 536 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ні погляди. Друковані як дальше оприлюднення різних позицій, статті й інтерв’ю причетних до процесу розроблювання та ухвалювання правопису осіб (а особливо подані як висловлення різних думок комбінації) втілювали дискурс представлення конфлікту, а тексти інших людей, що з власної ініціятиви чи на прохання редакції долучалися до розмови, – дискурс обговорення важливої проблеми. Телевізійним аналогом статтей можна вважати студійні розмови журналістів із причетними/ авторитетними людьми (часто теж зведеними разом задля дискусії між речниками різних поглядів) у щоденних випусках новин чи оглядах головних подій тижня. А відповідником читацьких листів були дзвінки глядачів до студії з запитаннями й зауваженнями до гостей та оприлюднення пейджерних або електронних послань глядачів у біжучому рядку на телеекрані під час дискусій у студії. Ці жанри поєднувалися в ток-шоу, коли в студії висловлювали свої думки (в різному обсязі й статусі) причетні особи, експерти й запрошені «представники» звичайних громадян, а ширша авдиторія глядачів могла додавати свій голос телефоном, пейджером або електронною поштоюxiv. Сам факт обговорення теми правопису в усіх цих жанрах утверджував її першорядну важливість – надто з огляду на те, що багато медій ніколи не присвячували їх мовно-культурним проблемам (уважаючи їх, певно, не досить важливими й/або не досить цікавими масовій авдиторії), а декотрі взагалі не вживали того чи того жанру, до якого, порушивши звичний формат, удалися в правописній кампанії. Приміром, газета «Киевские ведомости» (КВ), щоби надати читачам змогу висловитися про реформу, не лише вмістила кілька добірок листів, а й запропонувала всім охочим сказати своє слово телефоном28. За безпосередністю інтерпеляції читачів цей заклик був подібний до друкованого в канадській газеті «купона» на звернення до влади, про який розповідали Гаєр і Ґринберґ (див. 8.1). Однак використання жанру читацьких відгуків не лише спонукало авдиторію виявляти увагу та активність, а й створювало враження плюралізму обговорення, зокрема буцімто нейтралізувало переважно критичну спрямованість журналістських статтей та інтерв’ю в більшості популярних видань. Видання, що схвально ставилися до планованої реформи, у відповідь на явну кампанію її дискредитації в інших медіях публікували статті й листи (переважно) на підтримку, але ця активність парадоксальним чином радше посилювала творене критичними відгуками зацікавлення та занепокоєння в суспільстві. Не менш значущим результатом застосування таких «демократичних» жанрів був доконаний факт обговорення доцільности й можливого характеру правописних змін за участи широких мас, що великою мірою позбавляв актуальности дискусії про те, чи мають право обговорювати/вирішувати долю правопису люди, позбавлені Як я вже зазначав (див. прим. іі), я не можу докладно аналізувати телевізійний дискурс цих жанрів, оскільки не маю авдіо/відео записів чи транскриптів. Тому подальша розмова про неновинні матеріяли стосуватиметься тільки друкованих медій. xiv 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 537 фахових знань або навіть компетентности носіїв мови. Більшість медій, утім, таких дискусій і не вели, що сприяло безальтернативності твореного первісним окресленням новини про реформу та подальшим залученням читачів/глядачів уявлення про те, що брати участь у вирішенні долі реформи можуть і мають усі. Гегемонія цього уявлення, своєю чергою, не лише підважувала спроби фахівців (передусім прибічників реформи, бо її опонентам залучення мас було на користь) наполягти на особливій вагомості своєї думки, а й, певною мірою, ставила під сумнів саму ту думку, що виходила поза межі розуміння не дуже освіченого загалу, який після викривальних матеріялів ще й підозрював принаймні частину мовознавців у некомпетентності або навіть непорядностіxv. Тобто наслідком леґітимації дилетантського обговорення проблеми, що традиційно вважалася прероґативою фахівців, стала делеґітимація усталеного статусу носіїв знання про мову – а отже, зміна порядку медійного й суспільного дискурсу з мовних питань у напрямку обмеження ролі науковців і відповідного збільшення внеску загалу мовців/громадян і насамперед журналістів, які буцімто представляли й захищали його думку. Водночас, попри орієнтацію супротивників реформи на непорушність чинних норм, послаблення авторитету фахівців підважувало саму інституцію офіційного правопису, за підтримання якої вони мали відповідати. Крім самого факту активного й буцімто відкритого для всіх обговорення, ідеологічний ефект медійної кампанії визначало також більш чи менш явне редакційне маніпулювання обговоренням, тобто обмеження доступу до нього для тих, чия позиція суперечила настановам медії (її керівників чи політичних зверхників), і/або надання їхнім думкам меншої ваги, ніж протилежним, згідним із тими настановами. Найпомітнішим виявом маніпулювання було те, що в публікованих добірках листів більшість авторів висловлювала потрібну редакції позицію29. Ця позиція більш чи менш відчутно переважала й у статтях та інтерв’ю авторитетних осіб, що можна побачити, наприклад, у ворожій до реформи «Киевские ведомости» та прихильній до неї «Україні молодій» (ступінь упереджености яких, утім, істотно відрізнявся; див. далі). Ба більше, вагомість думок тих осіб редакція посилювала чи послаблювала в представленні («врізі»), запитаннях інтерв’юєра, а часом ще й спеціяльному коментарі. Приміром, «КВ» вочевидь співчутливо інтерв’ювала опонентів реформи академіків Русанівського й Толочка, що вважали ініціятиву Жулинського та його однодумців «лукавою»30. Газета представляла їх як незаперечних наукових авторитетів, зокрема не проблематизувала немовознавчий фах другого, хоча той багато говорив саме про мовознавчі аспекти проблеми. А вмістивши згодом інтерв’ю з самим Жулинським, редакція супроводила його коментарем, що закидав висловленій в інтерв’ю позиції урядовця те ж таки «лукавство»31. До того ж заголовки й підзагоАналогічну дискредитацію участи вчителів в обговоренні проблеми викладання англійської мови відзначала Кемерон: Cameron 1995: 89. xv 538 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ловки перших двох інтерв’ю звучали радше як вердикт (це враження доповнювала не перекладена в російськомовному виданні рубрика «Геніяльний мовний маратон», що використовувала згадану техніку висміювання через уживання), а третього – як висловлення суб’єктивної позиції. Застосування цих засобів робило редакцію спів­ учасником атаки супротивників реформи на її гаданого ініціятора, перетворюючи дискурс представлення конфлікту на дискурс відповідальности/викриття. Натомість журнал «Політика і культура» в межах дискурсу представлення конфлікту подав як протилежні вміщені поруч думки двох мовознавців – «радикала» (прибічника реформи) Олександра Пономарева та «консерватора» (опонента) Олександра Тараненка, а Жулинського зробив «третейським суддею»32. Таким чином і гадану «середню лінію» наявних поглядів зміщено в бік схвалення реформи, і позицію того, хто вирішуватиме їхню долю, розташовано в одному з таборів (як їх окреслювали «консерватори»), тобто цю долю не віддано на розсуд суспільства/народу чи президента, до яких апелювали супротивники змін. Безперечно маніпулятивними були також оминання та спотворення в буцімто інформаційних текстах. Неприхильні до реформи медії зазвичай не наводили пропонованих змін у правописі й згадували лише частину з них, насамперед ті, що викликали відразу в самих критиків і мали б викликати її в читачів/глядачів. Часто-густо журналісти спотворювали пропозиції (інколи, може, й через незнання, але це свідчить про кричущу професійну несумлінність, ад­же вони мали ознайомитися з проєктом нової редакції, а чинний правопис мусили вже знати). Вони лякали/розважали свою непоінформовану й досить упереджену авдиторію або «новаціями», яких ніхто не пропонував, але які правили за добрий доказ абсурдности реформи (добрим прикладом є самé це слово, нерідко писане як «рехворма» чи «реторма»: таке написання могло бути й просто жартом, але ж абсурд не мусить мати меж, тому частина читачів напевно сприймала його серйозно), або ж уже давно чинними, та не всім відомими (якот уже згадане «у пальті»). «КВ» надрукувала список змін уже по тому, як стало відомо про відмову уряду їх (негайно) впроваджувати: хоча в передмові до вміщеного поряд інтерв’ю сказано, що «обговорення проблеми триває»33, в заголовку до списку вжито минулого часу («Що пропонували реформатори»)34, тобто редакція вважала ті пропозиції вже неактуальними та незагрозливими й саме тому визнала за можливе їх викласти, а не тільки критикувати. Інші газети, навпаки, публікували лише список планованих змін, але не надавали ініціяторам слова на пояснення їх потреби та правомірности35, тому реформа – доцільність якої вже поставлено під сумнів у то­му чи іншому доступному великій частині населення дискурсі, а отже, вона не була частиною незаперечного знання – виглядала як зміни заради змін. Наголошуючи неминучість правописного хаосу в разі запровадження змін (що їх, мовляв, далеко не всі й не одразу приймуть і опанують), критично налаштовані медії не згадували вже доконаного факту більш чи менш послідовного вживання в Україні водночас кількох правописів, який міг би поставити під сумнів твердження 8.3. Дискурсивна структура медійної кампанії кінця 2000 – початку 2001 року 539 про штучність і непопулярність пропо­нованих змін і стати арґументом на користь компромісу, заснованого на схваленні частини пропозицій. Крім того, вони майже не подавали інформації про історичний контекст нинішньої реформи та її аналоги в інших країнах, що надавало абсурдові унікальности й позбавляло ненормальність шансу постати як відновлення порушеної норми. Найпомітнішим винятком тут була, хоч як дивно, та ж таки «КВ», де українофонний журналіст Вахтанґ Кіпіані подав читачам і коротку історію правописів української мови за останні півтора століття36, і на­ціоналістичну версію реформи 1933 року, коли «[у]країнський правопис було знищено услід за українським селом» і замінено спрямованим на зближення з російською мовою37, тобто, треба розуміти, неукраїнським. Діяльність Кіпіані в загалом неприхильній до реформи газеті править за наочну ілюстрацію того, що медійна кампанія була не тільки виконанням політичного замовлення зверхників, а й відбиттям ідеологій самих журналістів. Не можна сказати, що до оминань і спотворень не вдавалися ініціятори й прибічники правописних змін. Вони теж здебільшого не згадували, особливо в текстах для масової авдиторії, що одним із мотивів змін була відмова від запроваджених після 1933 року норм, які вони вва­жали чужими українській мові. Натомість наголошувано спрощення правил (і, отже, зменшення списку винятків) і наближення правопису до живої мови, проти чого, як припускали прибічники реформи, здоровий глузд мас не може заперечувати38. Про те, що спрощення правил і подолання супе­ речностей мало здебільшого відбутися на основі норм «скрипниківки» та що, усуваючи одні винятки, проєкт творив інші, реформатори не згадували. Так само вони не вточнювали, про яку саме живу мову йшлося, не вважаючи за можливе сказати, що орієнтувалися радше на ідеальне, не «засмічене» мовлення, що його елементи можна виявити під час діялектологічної експедиції в селах того чи того реґіону, але не в повсякденній практиці переважної більшости нинішніх українців (яка, крім різноманітних ненормативних запозичень із російської мови, відбиває також чинні впродовж понад пів століття норми українського правопису). Проте маніпулятивну спроможність цих оминань і спотворень годі порівняти з силою маніпуляцій критиків реформи. Майже ніхто з журналістів розрахованих на масову авдиторію медій не підтримував пропонованих змін так рішуче й беззастережно, як багато хто їх відкидав. Навіть у виданнях, досить прихильних до реформи (скажімо, «Україні молодій», яка в цьому сенсі дуже відрізнялася від критично налаштованих «КВ» чи «Сегодня»xvi), тексти на її підтримку здебільшого належали не журналістам, а фахівцям і пересічним читачам, і навіть у тих виданнях вони су«День» після перших двох матеріялів про реформу повернувся до її обговорення вже після того, як ухвалено її відкласти. Можна припустити, що політичні зверхники газети змусили її утриматися від висловлення прихильної позиції, яка суперечила їхній настанові на дискредитацію, хоч і відповідала очікуванням більшости авторів і читачів. xvi Іл. IX. Сторінка «Тема» «України молодої» за 17.01.2001. Ця газета надавала слово не лише критикам планованої реформи, а й її ініціяторам та прибічникам. У цьому інтерв’ю Василь Німчук подає пропоновані зміни головно як наближення до живої мови, притлумлюючи їхню спрямованість на повернення норм, директивно скасованих за радянських часів 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу 541 сідували з критичними текстами, що змагалися з ними (хай і не цілком рівноправно) за вплив на читачів. Тому на твердження прибічників змін про спрощення правил опоненти відповідали прикладами їх ускладнення, а арґумент про наближення до живої мови заперечували посиланнями на відомі їм приклади мовлення в якійсь місцевості, де вони жили чи бували, або й просто висміювали (нерідко перекручуючи) в розрахунку на здоровий глузд39. Мало того, самé обговорення за участи й на рівні не надто обізнаних із правописом або навіть мовою людей знецінювало фахові арґументи, посилюючи дієвість спрощених психологічних та ідеологічних пояснень, що їх пропонували критики. А оскільки, як уже сказано, в багатьох медіях виступи на підтримку реформи майже не з’являлися або зазнавали редакторських маніпуляцій, що їх істотно девальвували, медійний дискурс загалом був не плюралістичним обговоренням пропонованих змін, а радше їх спрямованою дискредитацією і навіть демонізацією, здійманням паніки. Відповідно, творений у цьому дискурсі наратив (конвенція дискурсу на тему правопису), що його сприймали й, імовірно, більшою чи меншою мірою приймали члени українського суспільства, був переважно критичним. 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу Тепер можна перейти до аналізу головних арґументів проти реформи, припущень і очікувань, що їх ті арґументи відбивають і відтворюють, та вартостей, на які все це спирається. Головний арґумент звучав так: реформа не потрібна нікому, крім самих ініціяторів, що керуються особистими амбіціями й прагненням догодити діяспорі. Це означає, що критики не бачили – і не сподівалися того бачення від інших – жодної вартости ні у відновленні історичної справедливости щодо директивно зміненого за більшовизму правопису, ні в самодостатності мови, звільненої від накинутої близькости до російської, ні в єдності (зокрема, втіленій у письмі) материкової України й діяспори. Етнонаціоналістичні засади «національного відродження», що їх сформулювала наприкінці 1980-х програма Руху, а згодом запозичив і поклав в основу свого «державотворення» президент Кравчук, на кінець 1990-х уже не належали до активу державницької ідеології, яка розглядала етнокультурні елементи радше як атрибути, а не підвалини незалежної держави [Кулик 2003а: 233–237]. Власне, цю зміну відчули та відбили в своєму дискурсі й самі ініціятори реформи, що, як я вже згадував, не визнавали (зокрема й у відповідях на журналістські запитання) цих виразно ідеологічних мотивів своїх пропозицій40. Однак їхні опоненти ці мотиви нерідко викривали та відкидали, звинувачуючи реформаторів не лише в шкідництві, а й у лукавстві. Потребу повернення до норм «скрипниківки» супротивники змін заперечували тезами про непопулярність тих норм одразу по запровадженні в 1920-ті («Не сприйняв народ таку рефор­му, навiщо ж до неї повертатися?»41) та неможливість 542 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису повернути назад розвиток мови за час після скасування («Запропонованi змiни — це не що iнше, як намагання притулити до живого дерева тi гiлки, якi вже давно вiдмерли, або їх спиляли»42). Перша теза спиралася на припущення про пріоритет популярного сприйняття над елітними настановами та комунікаційної ефективности над ідентифікаційною вартістю й чистотою. Власне, пріоритет думки народу над ідеями політиків і науковців опоненти реформи декларували явно, але приписування народові перейнятости лише зручністю мововжитку, а не чистотою чи справжністю мови, все-таки залишалося невисловленим. Здебільшого не висловлювали вони й покладеного в основу другої тези припущення про природність, нормальність змін, яких зазнала українська мова за радянських часів. Так само критики не наголошували близькости до російської мови як блага для української та, відповідно, не заявляли про схвалення спрямованої на таку близькість політики радянського режиму. Але спробу повернути відкинуті тоді форми вони тлумачили як гідний такого самого осуду «суто політичний крок» із метою «ще більше віддалитися від Росії»43. Отже, збереження досягнутого за часів русифікації стану мови поставало як ідеологічно нейтральний, спонукуваний суто мовними мотивами й, отже, єдино правильний вибір. Утім, вартості (кажучи мовою людей, які їх сповідували) повернення репресованого правопису та відшкодування втрат, що їх українська мова зазнала за радянської русифікації, медії дискваліфікували переважно мовчанкою. А от потребу якось зважати на діяспору відкинуто явно й категорично. Тезу, що ініціятори реформи орієнтуються на мову заокеанської діяспори, їхні опоненти, зокрема Толочко й Русанівський, висловили задовго до початку медійної кампанії [наприклад Толочко 1998: 12–13]. Але в її перебігу журналісти надали цим двом критикам змогу неоднораз висловити цю тезу набагато ширшій авдиторії: чи то в дискурсі представлення конфлікту, де хтось із них представляв одну зі сторін44, чи в дискурсі відповідальности/ викриття, де вони поставали як носії наукової істини, що відкривали інтерв’юєрам і читачам очі на справжні наміри ініціяторів45. Мало того, журналісти цю тезу більш чи менш явно й активно підтримували або в запитаннях до інтерв’юйованих критиків, або у власних оцінках чи буцімто інформаційних твердженнях. Приміром, авторка статті в «Рабочая газета» Ірина Ромоданова дивувалася, «як можна допустити, щоб діяспорна мова, що зазнала за час життя її носіїв на чужині не властивих українській мові змін, упливала на наше мовлення й правопис»46. Поінформований про українське походження пропонованих норм і прихильний до деяких із них оглядач «Голосу України» Віталій Жежера ставив менш рішуче запитання: «чому материковi українцi мусять обов’язково приймати певнi, збереженi в українськiй дiас­порi мовноправописнi норми – як єдино правильнi?»47 Але, як і Ромоданова чи Русанівський, Жежера не сумнівався, що приймати ті норми ініціятори реформи пропонують саме з ог­ляду на діяспору (і не вважав таке оглядання виправданим). Цю ж саму причину змін імплікувала й позірно нейтральна, довідкова фраза наприкінці першого повідо- 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу 543 млення в «Україні молодій»: «Низка впроваджуваних правописних норм вживалися в УРСР у 1920-тi роки, а також є нормою мови української дiаспори»48. Унаслідок багатократних журналістських запозичень і переформулювань тезу про вплив діяспори звільнено від авторської ідентичности й партикулярности та перетворено на загальник, що його наводили як одну з поширених думок чи навіть вірогідне пояснення того, «кому це все потрібно». Те, що було потрібне діяспорі, виявлялося непотрібним українському народові, який таке представлення замикало в (пост)радянському просторі. Русанівський кваліфікував пристосування «до звичок переселенців» як «приниження для 50-мільйонного українського народу» (не вважаючи приниженням збереження «звичок» радянських русифікаторів). Жулинський, відхрещуючися від звинувачень у такому пристосуванстві, запевняв, що «ми взагалi при цьому не звертаємо уваги на дiаспору»49. Медійна кампанія неабияк посприяла утвердженню думки, що так і має бути, – ознаменувавши кінець орієнтації держави й суспільства на єдність усіх українців світу, тобто на тлумачення української нації бодай почасти в етнокультурному сенсі. Позбавлена величі одного зі складників національного відродження (орієнтацію на яке центристські медії, разом із їхніми політичними зверхниками, не вважали за можливе явно відкинути), правописна реформа поставала в текстах її критиків лише справою жменьки мовознавців та їхнього урядового захисника/натхненника Жулинського, котрі намагалися будь-що накинути Україні чужий і сміховинний правопис. Цей непривабливий образ неприхильні до реформи журналісти малювали за допомоги її академічних опонентів Толочка, Русанівського та Німчукового попередника на посаді директора Інституту української мови Олександра Тараненка, які в інтерв’ю, статтях і телесюжетах, котрі втілювали дискурс викриття, става­ли носіями прихованої від народу істини про реформу та реформаторів, що її медії буцімто відкривали народові. Ідучи назустріч розвиненому за допомоги самих медій переконанню мас, що їх завжди дурять, і бажанню знати залаштункові подробиці публічних заяв (задоволення якого тільки посилює переконання), газети й телеканали описували детективну історію перевороту в правописній комісії, внаслідок якого було усунуто супротивників змін і створено можливості для прискореного й прихованого від громадськости перевороту в правописі50. Мовознавчі «дисиденти» здобували відтак ореол не лише борців проти підступних намірів реформаторів, а й носіїв справжнього наукового знання, що його вони передусім обороняли, – тож саме їхній погляд на реформу ставав гідним довіри (тією мірою, якою мовознавцям узагалі можна було довіряти). А твердили вони, що Жулинський (який стояв у центрі тих історій, символізуючи пріоритет політичних мотивів правописних змін над науковими) та його однодумці «лукавлять», твердячи, що йдеться не про новий правопис, а лише про зміни до чинного, і ті зміни покликані перш за все спростити правила писання. Авторитетів можна було цитувати, виграшно протиставляючи здискредитованому викрит- 544 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису тям Жулинському, а можна було й безособово переказувати їхні тези як усталений фаховий погляд (що позбавляло потреби ті тези обґрунтовувати): «На затвердження правописної комісії буде винесено 19 поправок, однак, на думку фахівців, насправді їх більше»; «За найскромнішими підрахунками лінґвістів, зміни можуть торкнутися близько 50 тисяч слів»; «...вже тепер фахівці твердять, що навіть україномовним громадянам важко буде звикнути до нововведень»51. Ще актуальнішим для обивателя, що звик до обдурювань і бездумної марнотратности влади, байдужої до щоденних потреб народу, мало бути питання про те, скільки це все йому коштуватиме. В найкоректнішому випадку медії просто повідомляли, що «віце-прем’єр поки що не зміг назвати, скільки коштів буде потрібно для переходу на новий правопис»52. Навіть така позірно безневинна констатація мала велику імплікаційну силу: вже саме порушення фінансового аспекту планованої реформи припускало його доречність, а нездатність урядовця відповісти на актуальне запитання могла сприйматись як ухиляння від відповіді, тобто приховування відомого йому факту, що коштів треба буде багато (пор. 4.3.1). Але часом журналісти, переконуючи читачів у цілковитій безглуздості реформи, вдавалися до явного сарказму: «Я думаю, що сотні мільйонів пішли б на виправлення підручників, вивісок, документів, паспортів, – зате розв’язалась би сама собою проблема працевлаштування, оскільки для впровадження настільки геніяльної ідеї потрібні були б тисячі нових робочих місць для чиновників»53. Так ідея змін у правописі ставала не тільки політичним підступом, а й чиновницьким абсурдомxvii. Тезі про дорожнечу планованої реформи додавали вірогідности не лише великі числа буцімто змінюваних слів (згідно з популярним уявленням, великі зміни мусили потребувати великих грошей), а й широко трансльоване в медіях твердження опонентів, що після проведення реформи стануть непридатними всі видрукувані раніше словники, підручники й навіть художня література55. Пояснення прибічників реформи, що ті книжки ще довший час залишатимуться в обігу поряд із виданими за зміненим правописом, медії оприлюднювали набагато рідше й головно в статтях або цитованих уривках самих прибічників56. Такі тексти мали статус лише однієї з позицій (ще й почасти здискредитованої), а не об’єктивної інформації, якою журналістський виклад робив для необізнаних читачів і глядачів твердження супротивників змін. Мало того, некритичному сприйняттю та транслюванню арґументу про потребу перевидань сприяв поширений брак знання про те, якою мовою писано тексти класиків і як їхню мову потім узгіднювано з кожним новим правописом, а також уявлення про українське як звичне й для багатьох єдино нормальне радянське, що не припускало нерадянських правописних норм. Думку про те, що реформаторські плани зумовило чиновницьке «безголів’я [головотяпство]», ви­ словлював також колишній президент Кравчук, котрого «КВ» інтерв’ювала як політичного авторитета в мовних питаннях54. xvii 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу 545 Інший арґумент подавав правописну ініціятиву як ворожу вже не тільки матеріяльним потребам пересічного українця, а й духовим потребам нації, яким задля успіху цього подання центристські медії ладні були позірно надавати більшого, ніж звичайно, значення. Журналісти й запрошені до слова політики та «люди з вулиці» мало не одностайно твердили, що реформа правопису зашкодить розширенню сфери вживання української мови. Більшість подавала справу так, начебто до реформи тому розширенню ніщо не шкодило. Скажімо, Зінченко твердив: В Україні поступово дедалі більше й більше людей цілком добровільно залучаються до вивчення української мови, що стало можливим лише після надзвичайно великої просвітницької роботи. Українська мова, як державна, впроваджується через державні установи, мас-медіа. <...> Але як тільки хтось намагається штучно включитися до цього природного процесу, такі спроби приводять до звуження сфери вживання української мови57. (8–6) Читачі мали не ставити під сумнів реальности описаного залучення та впровадження, зокрема не звертати уваги на те, як сприяє йому підконтрольний Зінченкові канал «Інтер» (котрий тоді ще не переорієнтувався на збільшення частки україномовної продукції; див. 7.4.2). Не менш важливо, що ці заперечення проти штучних утручань у буцімто природний і активний процес опанування української мови стосувалися планування не тільки корпусу, а й статусу. Принаймні наведена цитата та весь текст інтерв’ю не дають підстав думати, що спроби зобов’язати – а не тільки заохотити та створити їм умови – бодай якихось людей бодай у якихось практиках уживати української мови були для Зінченка менш неприйнятними, ніж спроби змусити тих людей інакше писати якісь слова. Тому можна припустити, що відверта опозиція до «штучної» та «непотрібної» правописної реформи була для цього й деяких інших політиків та підконтрольних їм медій політично коректнішим прикриттям більш чи менш прихованого опору поновленим за Ющенкового прем’єрства спробам стимулювати перехід на українську мову в різних ділянках. Для Зінченка це була, зокрема, протидія згаданим у 7.4.2 зазіханням голови Держкомінформу Драча на збереження переважної російськомовности «Інтеру». Інші тексти, які втілювали цей арґумент, потверджують припущення, що протиставлення поганої реформи правопису доброму впровадженню мови нерідко використовувано з метою виправдати нехіть до обох. «Сегодня» присвятила один із матеріялів думкам опитаних киян, які здебільшого розповідали, що мусили або мусять тепер учити українську задля потреб роботи чи освіти дітей і що зміни ускладнять їм життя. Ось два приклади: – У побуті я спілкуюся російською, а от усі документи заповнюю українською. Людям, що звикли писати так, як писали 20–30 років тому, перебудуватися на новий лад буде важко. Такі новації треба запроваджувати тоді, коли більшість хоча б у транспорті говоритиме українською. <...> 58 (8–7) 546 (8–8) 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису – Я донедавна взагалі не володіла українською мовою, а ось на старість довелося вивчати, треба для роботи. Тепер – перевчатися? <...> Треба змусити народ вивчити хоча б чинну граматику й ту мову, якою користувалися не один десяток років, а вже потім запроваджувати якісь новації59. Можна було би спитати, приміром, чому вчити щойно запроваджені правила важче, ніж чинні «не один десяток років», якщо люди масово взялися опановувати їх лише тепер, і чи не ліпше для них одразу вчити нові правила, ніж рано чи пізно перевчатися. Або чому автор (8–7) не говорить у транспорті українською, якщо вважає її вживання там бажаним. Але журналісти «Сегодня» додаткових запитань своїм респондентам не ставили й не спонукали до того читачів. Публікацію відповідей не супроводжено редакційним коментарем, не писала газета про ці та інші парадокси масового сприйняття реформи й у пізніших матеріялах про неї. Народові неявно приписувано цілковиту щирість і слушність, його гадану позицію (ту, яку медії дозволили йому висловити) належало не критикувати чи аналізувати, а просто прийняти як факт. Представлення в медіях цієї позиції, котру вони самі запитали та великою мірою підказали, сприяло нормалізації як принципової настанови на опанування та вживання української мови, так і фактичного небажання тієї настанови дотримуватися. Готовість найзатятіших опонентів реформи до такого результату парадоксальним чином потверджувало Толочкове застереження про те, що в разі внесення пропонованих змін «весь народ України раптом стане неписьменним. І тоді всі вирішать, що краще говорити російською»60. Природність і правомірність такої реакції сумніву в нього не викликали: і для самого Толочка, і, на його думку, для «всьо­го народу» російська мова була прийнятнішою, ніж чужий і штучний правопис української. Але зміни вважали шкідливими і ті, хто не мав ілюзій щодо того, наскільки активно народ вивчає українську мову та наскільки письменними в ній є навіть ті, хто нею послуговується. Леонід Кравчук (який, на відміну від Зінченка й інших керівників СДПУ(о), підтримував передусім розширення вжитку української мови, а не захист російської – але не міг чи не надто прагнув змінити пріоритети партії) закликав розв’язувати проблему, що її «висуває життя»: наповнення конституційної декларації про державність української мови реальним змістом законодавчих норм і офіційної практики. Він також закликав постійно, без революційних змін боротися за чистоту мови й потерпав, що реформа перешкодила б виконувати це завдання61. З ним виявився солідарним журналіст-українофон Жежера, котрий уважав за потрібне, «перш нiж уточнювати правопис, <...> зробити дiйовим механiзм захисту тих мовних норм, якi є i якi порушуються щокроку», і нарікав, що «запропонованi уточнення тут не допоможуть, а лиш ускладнять справу»62. Водночас Жежера усвідомлював уразливість своєї та багатьох інших українофонів опозиції до реформи: «носiї природної живої української мови, котрi не сприймають якихось непроду­маних “уточнень”, мимоволi опиняються в таборi тих, 8.4. Арґументи й ідеології критичного наративу 547 хто цю мову не любить i просто радий нагодi познущатися з неї»63. Ця мимовільна солідарність з ідеологічними супротивниками виявлялася не лише у відкиданні тих чи тих пропонованих змін, а й у застереженні щодо неґативних наслідків їх запровадження. Усвідомлення, що вона на користь передусім тим, хто разом із чужим правописом відкидає і чужу їм мову, зрештою спонукало Жежеру64 та частину його однодумців більшою чи меншою мірою підтримати реформу – проте це вже не могло відшкодувати небажані для них наслідки ранішої опозиції. Їхні застереження, вплинувши на загальний баланс позицій у медійній кампанії, посприяли утвердженню непорушности не лише радянської версії української мови, а й радянської версії української нації, яка консервувала уявлення і про нормальний корпус цієї мови, і про її бажаний суспільний статус. Таке уявлення про українську націю логічно вело до ще одного арґументу, в якому яскраво виявилося «колове» обґрунтування позиції медій чинниками, що їх вони великою мірою самі створили. Народ не підтримує планованої реформи, твердили неприхильні до неї газети й канали, наводячи як доказ читацькі листи, дописи на інтернет-форумах, повідомлення на пейд­жери телестудій або й просто вислови друзів і сусідів журналістів, що про це говорили та писали. Ясна річ, деякі з цих свідчень могли бути вигаданими, а ті, що відбивали думки реальних людей, потрапляли на шпальти чи в етер лише внаслідок селекції, яка спотворювала співвідношення висловлюваних позицій відповідно до настанов редакції. Проте питання про репрезентативність оприлюднюваних думок критичні до реформи медії ніколи не ставили, тим паче не порівнювали вони ваги голосів фахівців і «людей із вулиці» або ж природних носіїв української мови та принагідних користувачів. На пріоритет мовознавців вони начебто не зазіхали (тому активно запрошували до слова тих, які виступали проти пропонованих змін), але й обмежувати з огляду на їхню думку право народу вирішувати долю правопису не збиралисяxviii. Масам, звісно, йшлося не так про правописні чи взагалі мовні тонкощі, як про саму ідею зміни усталеного правопису. Мало того, вони не мусили її одностайно чи навіть переважно засуджувати: достатнім арґументом проти реформи було демонстроване публікацією відгуків «неоднозначне ставлення», за яким маячив страшний для центристського світогляду привид конфлікту. Консерватори постулювали, що збереження статус-кво конфлікту не провокуватиме, дарма що воно означатиме іґнорування думки прибічників змін – існування й не таку вже малу чисельність яких медійне обговорення (та його частина, де дозволено плюралізм) наочно продемонструвало, почасти підваживши цим арґумент про непотрібність реформи народові. xviii Чи не одиноку, принаймні в розрахованих на масову авдиторію медіях, спробу чітко окреслити засади вирішення долі правопису та зделеґітимувати «думку простого народу» зробив уже згаданий Кіпіані. Він закликав зробити новації «об’єктом обговорення “луччих людей”, тобто інтеліґенції», і наголосив, що «вершити долю мови має не все, в т. ч. “матюкомовне” населення, а лише носії літературної мови»65. 548 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису З огляду на ці пріоритети видається логічним, що опоненти реформи очікували або й вимагали, щоб її здійсненню завадила влада, яка мусила таким чином виконати бажання (більшости) народу. Це мало бути те рішуче втручання держави в гадану суспільну кризу, якого сподіваються – задля добра й від імені своєї авдиторії – медії, що зробили в творення кризи неабиякий унесок (про це, нагадаю, писав Гей, аналізуючи дискурс «зими неспокою»). Тому президентове доручення відкласти реформу до 2002 року й тим часом продовжити обговорення вони сприйняли радше як коман­ду припинити підготування й обговорення (втім, багато прибічників змін також побачили в Кучминому вердикті кінець своїх сподівань на близький успіх66). Неприхильні до ініціятиви медії повідомили «приємну інформацію для тих, хто з тривогою очікував реформи українського правопису й уже повторював для себе на новий манер “етер”, “геніяльний” і “б’юджет”. Від сьогодні вони можуть розслабитися»67. Автор зацитованого повідомлення в новинах «Інтеру» навіть дозволив собі, після досягнення бажаного результату, визнати роль медій у ньому: «Що ж, приємно, коли влада дослухається до журналістів. Хоча б у мовному питанні»68. Більшість медій, що доти тримали своїх читачів/глядачів у напрузі, приписали це втручання/дослухання саме Кучміxix69, хоч за день до нього про відмову від негайного здійснення змін чітко заявив Ющенко70. Підкреслено лояльна до Кучми газета «Столичные новости» не завагалася написати (фальшуючи не тільки суть пропонованих змін, а й плановані терміни їх запровадження): «[я]кби не втручання Президента, то від понеділка “марафон” в Україні звучав би як “маратон”, “реформи” писались би через “х”...»71. Більш чи менш виразно подаючи Кучмину ухвалу як рятівне втручання в ситуацію, де зусиллями уряду створено суспільну нап­ругу, «олігархічні» медії водночас використовували чергову нагоду засвідчити відданість президентові й поставити під сумнів посадову адекватність прем’єра. Зважаючи на тривалу боротьбу проти інших «новацій» Жулинського, Драча та їхнього зверхника Ющенка, для їхніх опонентів ця перемога символізувала можливість «розслабитися» від очікувань не лише правописних змін, а й українізації інформаційного простору та решти сфер, на центристську стабільність у яких зазіхали ті урядовці. Це почуття чітко висловила відверто ворожа до будь-яких українізаційних намірів і до перейнятого ними уряду русофонна газета «Донецкий кряж», обурившися, що мовознавці, замість «утертися», ще там щось обговорюють і вдосконалюють72. Про настанову неприхильних до реформи медій на припинення дискусії переконливо свід­чить той факт, що телеканали більше взагалі не зверталися до проблеПарадоксально, але повідомлення «Інтеру» дослівно передрукувала газета «Дзеркало тижня»69, редакція якої тоді активно вимагала відставки здискредитованого «касетним скандалом» президента й, здавалось би, не мала ілюзій щодо того, кому на користь його дослухання до журналістів. Якщо не враховувати можливости недогляду окремого працівника, то доводиться припустити, що ідеологічнокультурна опозиція до правописної реформи мала для редакції «ДТ» пріоритет над політичною опозицією до режиму Кучми, який використовував спротив реформі задля своїх потреб. xix 8.5. Висновки 549 ми правопису, а газети, навіть якщо раніше в них траплялися й виступи «за», тепер обмежилися одним-двома підсум­ковими критичними текстами73. Обговорення долі правопису повернулося на сторінки фахових видань і постійно зацікавлених мовними проблемами газет на кшталт «Дня», «Українського слова» та, згодом, «Дзеркала тижня». Партикулярне втілення пропонованих змін у мовній практиці, до якого частина їх прибічників удалася у відповідь на відмову влади від загального запровадження пропозицій, теж по суті обмежилося книжками й періодиками для інтеліґенції (найпомітнішим винятком став канал СТБ, який перейшов на новий правопис іще під час кампанії його дискредитації). А в свідомості мас – тобто тієї їх частини, яка з медій або чуток довідалася про всю цю історіюxx, – можна припустити, залишилася тільки невиразна згадка про те, як підступні націоналісти (варіянт: безголові чиновники) намагалися запровадити чудернацькі діяспорні слова, та зміцніле переконання, що звичних мовних правил чіпати не треба. 8.5. Висновки Медійна кампанія з приводу планованої реформи правопису була одним із най­ яскравіших у пострадянській історії України випадків дискурсивного творення ненормальности. Попри зумовлену розмовним значенням ключового слова імплікацію, висміювання й таврування ненормальних (невідповідних здоровому глуздові) правописних пропозицій відігравало все-таки не головну роль у поданні як ненормальної (неординарної та вартої уваги і втручання) ініціятиви щодо їх запровадження. Важливішою була активна проблематизація цієї ініціятиви, що відрізняла її від рутинно нормалізованих у медійному дискурсі дій різних органів влади та практик підтримування чинної системи знання. В цьому підрозділі я спочатку коротко підсумую механізми проблематизації планованої реформи, а потім зроблю деякі висновки та припущення щодо причин і наслідків медійної кампанії. У багатьох медіях уже перше повідомлення про оголошений намір уряду внести зміни до правопису української мови суттєво відрізнялося від новин про нормальні події. Хоча саму появу матеріялів на тему правопису в зазвичай байдужих до мовних проблем виданнях і каналах зумовила головно участь високого урядовця (Жулинського), більшість тих матеріялів вийшли поза межі дискурсу повідомлення про владу, подавши майбутню реформу як важливу подію в житті суспільства/народу. Крім того, відразу поставлено під сумнів доцільність пропонованих змін, зокрема наголошено критичне ставлення до них із боку частини науковців та урядовців, Згідно з оприлюдненими на початку квітня 2001 року даними соціологічного опитування, лише 2% українців були добре ознайомлені з проєктом змін, а 34% нічого не чули про плановану реформу74. Вод­ ночас це означає, що близько двох третин бодай щось про неї знали. В цьому сенсі медійна кампанія була досить успішною. xx 550 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису вказано на невідповідність деяких пропозицій здоровому глуздові (буцімто спільним для всіх членів суспільства уявленням про норми української мови), а в деяких текстах іще й приписано реформаторам непривабливі мотиви. Продовження медійної розмови на означену в перших повідомленнях тему, виправдане з огляду на її кваліфікацію як дуже важливої й актуальної, поглибило проблематизацію у всіх цих напрямках. Головними чинниками поглиблення були інтенсивність і жанрова різноманітність медійного дискурсу та залучення до активної участи в ньому читачів/глядачів, якому сприяло не тільки творення для них суб’єктної позиції членів загроженої та стурбованої планованою реформою спільноти, а й безпосередня інтерпеляція, заклик висловити власну думку. З одного боку, незвично активне та масове обговорення правописної проблеми продовжувало утвердження її важливости й непересічности. З другого, доконаний факт обговорення доцільности й характеру реформи в широких масах перекреслював спроби обмежити коло учасників вирішення долі правопису чи наполягти на особливій вагомості думки фахівців, а отже, робив по суті безальтернативною позицію, буцімто засновану на здоровому глузді. Своєю чергою, демонстроване в перебігу обговорення (за маніпуляційної участи редакторів, що керували представленням думок читачів/ глядачів) переважне неприйняття реформи в суспільстві ставало арґументом на користь утручання керівництва держави з метою запобігти реалізації шкідливої ініціятиви. Інакше кажучи, медійна кампанія спонукала владу покласти край ненормальності, яку та кампанія передусім і створила. З огляду на збільшення інтенсивности й критичности медійного дискурсу щодо планованої реформи правопису за кілька тижнів по тому, як про неї оголошено, можна припустити зумовленість цієї зміни журналістської поведінки втручанням власників або політичних патронів видань і каналів. А отже, однією з імовірних причин здійнятої в медіях паніки можна вважати прагнення центристських і лівих сил здис­ кредитувати урядового ініціятора реформи Жулинського й, опосередковано, його зверхника Ющенка, щоб домогтися їхньої відставки чи принаймні зашкодити їм здійснювати небажану для дискредитувальників політику. Як я зазначав, ворожість і спротив тих сил викликали передусім дії уряду в соціяльно-економічній сфері, що загрожували політичним і комерційним інтересам його опонентів. Проте для багатьох із них більш чи менш неприйнятним було й намагання Ющенка та Жулинського зактивізувати українізацію багатьох ділянок суспільного життя, де вона за роки Кучминого президентства зупинилася чи навіть змінилася фактичним поновленням русифікації. Ініціятиву щодо реформи правопису опоненти сприймали, можна припустити, як один зі складників урядового курсу на ширше вживання української мови в суспільстві й заперечували проти неї почасти з огляду на цей гаданий політичний контекст. Однак було би помилкою тлумачити неприйняття правописної реформи як суто політичну опозицію до уряду, а журналістську критику оголошеного плану – лише 8.5. Висновки 551 як виконання наказу власників/зверхників. Опозиція до реформи була, на моє переконання, передусім ідеологічно-культурною, і журналісти не тільки втілювали чужі настанови, а й висловлювали власні думки (і не лише тому, що мали в питанні українізації свій інтерес, адже вона мала стосуватися зокрема й мас-медій). Багато політиків, медійників і читачів/глядачів справді вважали непотрібним повертатися до давно забутих норм і зважати на мововжиток діяспори, не хотіли вживати незвичних і негарних для них слів та бачили в запровадженні змін небезпеку зниження рівня знання й уживання української мови чи навіть дестабілізації в суспільстві. Водночас це не заперечує ймовірности того, що відкидання чужого правопису було для частини таких людей відкиданням чогось більшого: чужої мови й/або чужої ідентичности. Названі мотиви опозиції до реформи свідчать про орієнтацію радше на збереження успадкованої від УРСР версії українськости, ніж на її трансформацію відповідно до засад націонал-демократичного руху кінця 1980-х – початку 1990-х років та практики усталених національних держав, за зразком яких той рух планував будувати нову Україну. Адже повернення втрачених за імперських часів культурних надбань, відмова від накинутої близькости до російської мови й культури та єднання всіх українців світу були важливими складниками того трансформаційного проєкту. Звісно, відмова від окремих складників, яка виявилася в небажанні підтримувати правопис, що його ініціятори реформи бачили як «справді український» і «соборний» (утім, не надто наголошуючи масовій авдиторії саме ці чесноти), не конче означала відкидання всього проєкту. Зокрема, частина критиків реформи бачила в запровадженні незвичного й/або непри­вабливого для більшости користувачів корпусу української мови перешкоду на шляху підвищення її статусу, тобто ширшого вживання цієї мови в різних суспільних ділянках. Проте для деяких критиків неприйнятний корпус був доповненням до неприйнятного статусу, ще одним кроком у небажаний для них бік. Про небезпідставність цього припущення свідчить курйозна пропозиція журналіста газети «Киевские ведомости» Євгена Якунова. Викриваючи суто полі­тичне спрямування правописної ініціятиви, що буцімто полягало в «спробі представників діяспори та галицької України якось зреалізувати свій комплекс неповноцінности», пов’язаний із вимушеним прийняттям східняцької мови, він, на відміну від більшости викривачів, радив таки запровадити «деякі зміни, що підкреслили би єдність нації», – але як плату за потрібні їм зміни в корпусі вимагав од галичан нібито потрібних східнякам змін у статусі: «Скажімо, за слово “геніяльний” відкрити декілька російських шкіл у Тернопільській області»75. Тут незвично відверто для центристського дискурсу висловлено зв’язок між опозицією до «галицького» правопису та неприйняттям українізації, яка, на думку Якунова, теж потрібна тільки галичанам і діяспорі, тоді як східняки прагнуть радше зберегти свою російську. Як показано в попередньому розділі, зазвичай центристські журналісти й політики явно чи неявно твердили, що й вони самі, й увесь різнонаціональний народ укра- 552 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису їнську мову любить, шанує і знає або принаймні вчить, і водночас оминали питання про те, чому ж велика його частина цієї мови майже або й зовсім не вживає. Дії та наміри Ющенка й Жулинського зазіхали саме на цю зручну для російськомовного населення амбівалентність, маючи на меті перетворити декларативне прийняття української мови на її практичне вживання в більшості публічних практик. Отож моє припущення полягає в тому, що багато критиків свідомо використовували кампанію проти планованої реформи правопису як засіб здискредитувати українізаторів і всі їхні здійснювані й плановані кроки в небезпечному для привілейованого становища російської мови та її носіїв напрямку. А для ще більшої кількости людей стурбованість планованою зміною правопису була несвідомим виявом «глибших і менш суспільно прийнятних тривог» [Cameron 1995: 84] із приводу реальної чи ймовірної зміни їхньої мовної практики, мовного середовища й, отже, етнокультурної та національної ідентичности. Як британські консерватори, відповідно до цитованої у 8.1 тези Кемерон, говорили про загрозливих для спокою на вулицях юних грабіжників те, чого не сміли сказати про загрозливих для звичного вигляду тих вулиць чорношкірих міґрантів загалом, так і українські прибічники збереження пострадянського статус-кво, критикуючи плани запровадження чужого й безглуздого для них правопису, почасти виражали своє невдоволення гаданим накиданням чужої та безглуздої (нерозвиненої, провінційної, непридатної для сучасної цивілізації) мови. Зазвичай вони «кодували» це невдоволення в критичних оцінках спостережуваних практик уживання української мови (політичних, медійних, повсякденних тощо), сприймаючи їх із погляду гаданої відповідности звичному мовному стандартові, в якому, своєю чергою, такі люди знали й цінували передусім спільне з російським. Тепер вони мали нагоду оцінити з погляду звичности й спільности сам пропонований стандарт. Проте, знову ж таки, це не означає, що опозиція великої частини суспільства до змін у кор­пусі української мови була лише чи передусім замаскованим виявом опозиції до змін у її статусі. На мою думку, головна причина радше несхвального (оскільки можна судити за його виявами в медіях і поточними спостереженнями) ставлення мас до планованої реформи правопису полягала в поширеному припущенні про потребу сталости мовних норм, що є, за тим припущенням, передумовою їх знання й дотримання. В цьому сенсі відгук українського суспільства на медійну критику правописної реформи можна порівняти з відгуком британців на паніку з приводу гаданого зниження рівня викладання англійської мови, який, на думку тієїтаки Кемерон, спирався на припущення про потребу дотримання стандарту в мовній практиці. В обох випадках це припущення поділяли набагато більше людей, ніж самі дотримувалися обстоюваного стандарту чи навіть активно вживали мови, правопис якої воліли бачити незмінним. Інша річ, що аби перетворити несвідоме припущення на свідому позицію та спонукати висловлювати її людей, далеких від мовознавства або навіть від україн- 8.5. Висновки 553 ської мови взагалі, потрібна була активна кампанія медій, які обрали таке перетворювання й спонукування засобом боротьби проти неприйнятної для них ініціятиви. Саме медії мали найкращі шанси переконати більш чи менш неосвічених і більш чи менш російськомовних людей, що їхня (тих людей) думка щодо правопису української мови слушна, важлива та варта уваги мовознавців і влади. Така леґітимація й абсолютизація думки загалу – супроводжувана посиленням ролі журналістів як репрезентантів тієї думки – підважує усталений статус фахових носіїв знання про мову, а отже, й інституцію мовного стандарту, за підтримання якої вони (за сприяння держави) мають відповідати. Власне, так само можна абсолютизувати позицію мас щодо смертної кари, податків, перепису й багатьох інших проблем, традиційно відданих на розсуд політичних і фахових еліт – але зазвичай медії цього не роблять, принаймні не до такої міри. Та й «нечисте» мовлення депутатів, прибульців із сіл, діяспорян або членів якоїсь іншої групи журналісти активно не обговорюють самі й не пропонують читачам/глядачам. Проте медійна проблематизація певних подій і процесів не лише актуалізує потенціял популярних уявлень про відповідні аспекти суспільного життя, а й модифікує ті уявлення, роблячи їх придатними для використання з потрібною відповідним елітам метою. Перефразовуючи цитовану на початку розділу тезу групи авторів на чолі з Голом, така проблематизація модулює популярні ідеології панівними інтерпретаціями відповідних процесів – чи радше утверджує змодульовані уявлення як панівні або навіть безальтернативні. Використовувані в кампанії дискредитації правописної реформи твердження та припущення відбивали й підтримували амбівалентні настанови мас щодо етнокультурних проблем – і водночас зміщували ті настанови в бік збереження (пост)радянського статус-кво та відмови від незалежницької й націоналізаційної трансформації української ідентичности (водночас зміщення спектра гаданої нормальности вело до зміни конвенцій мейнстримового дискурсу). По-перше, наголос на непотрібності народові незнаних і незвичних норм, хай навіть відповідних традиції та сприятливих для єдности України й діяспори, приписував масам перейнятість лише зручністю й ефективністю вживання мови, а не її справжністю та чистотою – тобто пріоритет ідеології розуміння. Щоправда, подання небажаної реформи правопису як перешкоди бажаному розширенню вжитку української мови припускало важливість для загалу також ідентифікаційної функції мови, але переносило її виконання з корпусу – що традиційно був в ідеології ідентифікації втіленням мови як скарбу – на статус, тобто вияв зв’язку з мовою в її вживанні. Водночас це приписування важливости ідентифікації українців чи й усіх громадян України з українською мовою по суті обмежувалося, як і в інших аспектах медійного дискурсу про мову та мововжиток (див. розділ 7), визнанням її символічної ролі, не перетворючись на обов’язок сприяти розширенню її вжитку власною мовною практикою. По-друге, гадана неприйнятність для народу повернення репресо- 554 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису ваного за радянських часів правопису та задоволення прагнень західної діяспори означала непорушність радянської версії української мови й української нації, тобто ще виразніше модулювання амбівалентних настанов масової свідомости консервативною та проросійською (східнослов’янською) ідеологіями. Таким чином, явна орієнтація на консервування звичного корпусу української мови приводила до неявної підтримки консервування її звичного – тобто обмеженого з огляду на звичну роль російської – статусу й навіть успадкованого від радянських часів окреслення української нації/народу, в якому, попри двоїстість етнокультурного й територіяльного, єдність способу життя стояла вище за єдність мови й етнічних традицій. Таке окреслення робило ідентифікаційну орієнтацію по суті тотожною комунікаційній: можна й треба було далі говорити й писати так, як звично та зручно. У критичному відгуку на опубліковану невдовзі по завершенні антиреформаторської кампанії першу версію цього дослідження [Кулик 2001а] Олександр Гриценко закидав мені, зокрема, нерозуміння того, що (8–9) неприйняття правописної реформи (активне – у кількадесяти журналістів і науковців, пасивне – у мільйонів «обивателів», кілька поколінь яких навчались у школах саме за «скаліченим більшовиками правописом») є цілком природним порухом на захист власної ідентичності — хоч би якої совкової, але ж фактично єдиної української ідентичності для більшості нашого суспільства [Гриценко 2001: 29]. Визнаючи часткову слушність цього закиду (в поданій тут версії, сподіваюся, вказану ваду виправлено), я тоді зазначав у відповідь, що не вважаю, буцімто «еліти мають дбати про збереження тієї ідентичності в усій красі її радянських соціальних і культурних складників (ска­жімо, неповаги до приватної власності чи мовних прав)» [Кулик 2001б: 32]. Нині можу лише додати, повторюючи сказане в попередніх абзацах, що в кампанії проти правопису медійна та політична еліти подбали не тільки про збереження успадкованої від радянських часів української ідентичности мас, а й про відкидання чи бодай притлумлення тих змін в ідентичності, на які маси, під упливом еліт (зокрема й двох названих), за десятиліття незалежности вже більшою чи меншою мірою погодилися. Не кажу, знову ж таки, що саме ця кампанія стала моментом зламу в ідеологічних настановах української влади та панівних еліт чи що після зміни пріоритетів вони мали більший уплив на маси, ніж доти: ці питання потребують дальшого вивчення. Логічно припустити, що утвердження непорушности чинного правопису стало, завдяки рідкісно сконцентрованому й одностайному представленню консервативних настанов, водночас яскравим відбиттям та істотним чинником змін у панівній ідеології, які відбулися в Україні на межі 1990-х і 2000-х років і великою мірою визначили обличчя центризму. Не випадково на той період припадає також низка інших помітних виявів/чинників переорієнтації політики й ідеології щодо ідентичности з етнокультурного відродження та постімперської емансипації на реабілітацію радян- 8.5. Висновки 555 ського минулого й пострадянське єднання з Росією. Назву, зокрема, одного з найпопулярніших персонажів поп-культури Вєрку Сердючку, яка вчила українців не соромитися суржику, російської мови та низькопробних, із погляду високої культури, смаків [пор. Гриценко 1999]; панування в українському телеетері російських серіялів, котрі разом з уживанням російської мови нормалізували належність України до спільного з Росією цивілізаційного простору (див. 7.4.1); офіційне відзначення радянських свят і ювілеїв діячів та подій, що їх офіційний дискурс перших років незалежности засуджував чи принаймні замовчував [Кулик 2003г]xxi. Переорієнтація не була ні повною, ні послідовною, проте її напрямок не викликає сумніву: в ім’я «стабільности», потребою якої вони прикривали пріоритет своїх політичних і економічних інтересів, панівні еліти фактично пожертвували «національним відродженням», а почасти й «поверненням до Европи». Навколоправописна мобілізація здорового глузду та морального чуття мас на захист традиційних радянських вартостей, підваживши незалежницько-українізаційну частину амбівалентного комплексу ідеологічних настанов, допомогла подолати політично-дискурсивні бар’єри на шляху цієї переорієнтації та здобути їй підтримку мовчазної більшости. Щодо власне правопису, то дискредитація в розглянутій медійній кампанії пропонованих норм і самої ідеї змінювання мовних норм сучасної України задля повернення до традиції чи єднання з діяспорою майже внеможливила прихильне ставлення до конкретних змін чи загальної ідеї в мейнстримовому медійному дискурсі, принаймні в центристському, що буцімто орієнтувався лише на думку загалу. Тому це питання журналісти або цілком іґнорували, демонструючи таким чином, що його закрито, або зрідка нагадували буцімто очевидну для всіх науку з невдалої спроби реформи – зазвичай іронічно, як заведено говорити про очевидне безглуздя. Безальтернативність уявлення про неприйнятність правописних змін (творена не так цими принагідними артикуляціями, як тяглим утіленням незмінного стандарту) сприяє його натуралізації, яка, своєю чергою, неабияк ускладнюватиме реалізацію рефор­ маторських спроб у майбутньому. Проте цей формований у мейнстримі здоровий глузд, у якому немає місця підтримці «діяспорного» правопису та будь-якої суттєвої зміни чинних мовних норм, не перешкоджає функціюванню в більш чи менш марґінальних «протидискурсах» більш чи менш радикальних альтернатив до нього. Навпаки, продемонстроване під час дискредитаційної кампанії небажання більшости еліт і влади зважати на думку прибічників змін спонукало самих прибічників не лише продовжувати дискусію про те, якою має бути правописна реформа на загальнонаціональному рівні, а й активніше здійснювати певний її різновид у своїх журналах, газетах, книжках та Названі явища, звісно, далеко не однаковою мірою втілювали ідеологічну переорієнтацію держави, бо не однаково залежали від її дій. Однак усі вони стали можливими за підтримки чи принаймні толерування панівних еліт. xxi 556 8. Творення ненормальности: планована реформа правопису інших публічних і приватних практиках. Здебільшого це були практики за участи (чи розраховані на участь) людей, прихильних до «нерадянського» правопису та/чи «нерадян­ської» ідеології, тож запроваджувані зміни ставали мовним маркером ідеологічної відмінности, що сприяв залученню «своїх» і відлученню «чужих». Утім, деякі з книжок (як-от термінологічні словники) та медій (як-от телеканал СТБxxii) мають авдиторію, що вочевидь не обмежується прибічниками затаврованого правопису й відкинутої разом із ним ідеології, тому ці практики утверджують нормальність відмінного від звичної норми правопису, перешкоджаючи повністю вилучити його поза межі здорового глузду. Однією з ілюстрацій неґативного впливу мобілізації консервативного глузду більшости на реформаторську меншість є правопис цієї книжки. Редакція часопису й видавництва «Критика» вирішила на початку 2002-го запровадити в своєму письмі більшість відкладених (тобто, як стало на той час очевидним, по суті відхилених) за рік до того змін – саме у відповідь на очевидний брак «інституційного, державного вміння та волі знайти адекватне розв’язання сучасних правописних потреб»76. Я сам тоді ж таки відійшов від ранішого переконання, що правопис треба змінювати тільки за раз в усій країні й тільки на основі ухвали авторитетного зібрання мовознавців, яку має санкціювати влада. Після кампанії іншування правописних змін та їхніх ініціяторів я підтримав позицію редакції «Критики». Ба більше, закликав колеґ-інтелектуалів не оглядатися не лише на державу, а й на народ, на потребу прилучити його до буцімто рідної мови чи відкрити йому її буцімто справжнє обличчя. Як я зрозумів згодом, зміна моєї постави потверджує слушність тези (див. цитату з Янґа у 8.1) про контрпродуктивність моральних панік у сенсі звільнення затаврованих девіянтів від обов’язку перед суспільством: (8–10) Нам нема кого визволяти й ощасливлювати, крім самих себе, – а отже, ми можемо йти без конвою. Це наша мова – хоч би якою говорили народ і держава. Так сталося, що правопис – суто конвенційний і, сказати б, технічний момент мовної системи – набув особливої ваги в цьому інтимному зв’язку. Держава не хоче позбуватися совєтчини – ми писатимемо антисовєтською мовою, бодай у тих часописах, де можемо визначати мову самі77. Втім, я розумію і те, що такий чи навіть більший правописний хаос не був для владних центристів завеликою ціною за консолідацію нормальности в ключових ідеологічних ділянках, яка була передумовою їхнього панування. «Постпомаранчевий» керівник новинної служби СТБ у розмові зі мною скваліфікував незвичну мову як «фішку» цих новин, «один з елементів унікальної пропозиції», що хоч і відштовхує частину глядачів на Сході, загалом не перешкоджає зростанню авдиторії. Тобто незвичність мови він уважав важливішою за її гадану автентичність чи нерадянськість [інтерв’ю Мустафін 2008]. xxii 9 Прикінцеві зауваги Писати висновки до такої довгої та різнопланової книжки непросто, хоч і потрібно з огляду на жанрову конвенцію та, важливіше, пов’язані з нею читацькі очікування. Я розумію, що багатьом читачам хотітиметься, аби автор наприкінці підсумував, щó все написане вище означає та щó з того випливає. Проте величезний розмір тексту й тематичне розмаїття аналізованих процесів не дають підсумувати аналіз коротко й цілісно, а робити це довго й суперечливо означало би ще більше надуживати читацьким терпінням, не задовольняючи побажань. Тому я не намагатимуся переказати висновки до окремих розділів, що підсумовували аналіз окремих тематичних практик і певною мірою (тією, якою я міг і вважав за доцільне) пов’язували ті практики між собою. Натомість спробую досягти більшої цілісности в іншому аспекті – хронологічному, – зупинившися на майже не порушуваному досі питанні про взаємозв’язок між двома періодами еволюції українського медійного дискурсу, які були об’єкта­ми мого ана­лізу відповідно в загальному огляді та дослідженні конкретних практик. Простіше кажучи, я розгляну головні подібності та відмінності між дискурсами до й опісля Помаранчевої революції. Далі звернуся до ще одного нехтуваного досі питання й висловлю деякі припущення про те, в чому медії відбивали суспільні уявлення і задовольняли потреби, а в чому формували та змінювали їх. Врешті коротко скажу про те, як ці припущення можна й треба перевіряти, тобто які напрямки досліджень українського медійного дискурсу я вважаю найактуальнішими та найпродуктивнішими. Я не робитиму загальних висновків, але сподіваюся все-таки задовольнити частину очікувань. 9.1. Українські медії за Кучми та Ющенка Хоча події, що відразу дістали назву Помаранчевої революції, не призвели до справді рево­люційної зміни суспільних стосунків, вони досить істотно змінили політичний та економічний контекст, у якому функціюють українські мас-медії. Обмеження влади президента, зменшення залежности бізнесу від влади та загальна демократи- 558 9. Прикінцеві зауваги зація суспільно-політичного життя майже викоренили безпосередній тиск державних структур на недержавні медії з метою забезпечити їхню лояльність. На зміну йому прийшла плюралістична й мінлива система домовленостей між урядовцями, політиками та бізнесменами, що стосувалася, зокрема, медійного представляння політичних і економічних процесів. Владці великою мірою втратили змогу керува­ти своєю видністю директивно, хоч і не цуралися спроб упливати на неї через оборудки з власниками медій чи навіть одверту купівлю вигідних для них представлень (як називали їх медійники, «джинси»), що набула за останні роки величезного поширення. Медійні менеджери й самі журналісти не виявили належного опору цій новій формі залежности, немовби забувши цензуру часів Кучми та власні спроби їй протистояти. Інакше кажучи, професійна ідеологія медійників не зазнала радикальних змін у бік визнання їхньої суспільної відповідальности та, відповідно, поцінування політичної незалежности й бізнесової прозорости видань і каналів. Проте плюралізація політичних орієнтацій власників і зміна очікувань авдиторії під упливом «помаранчевих» подій у суспільстві та самих медіях сприяють збереженню набагато більшого ступеня різноманітности й критичности медійних представлень. Тобто медійний дискурс назагал став вільнішим, хоча далеко не всі журналісти цю свободу цінують і обстоюють. Однак свобода від контролю та тиску з боку влади не змінила загальної орієнтації медій на підтримування статус-кво загалом і діяльности владних структур зокрема. Тепер цій орієнтації сприяють небажання журналістів і редакторів робити надмірні зусилля та їхні припущення про потреби авдиторії, яка, мовляв, воліє передусім насолод, а не проблем і розв’язань. Медійний дискурс залишився переважно непроблематичним і великою мірою – чи не більшою, ніж за «пізнього» Кучми, коли влада спонукала редакторів говорити про що завгодно, аби не про політику, – розважальним. У новинах журналісти здебільшого «просто повідомляють» про подї, не намагаючися з’ясувати їхніх причин і наслідків, винуватців і, так би мовити, користувачів, аналогів і альтернатив. Про дії владних та елітних осіб і структур вони зазвичай розповідають (якщо немає замовлення на їх дискредитацію) нейтральнопозитивно, часто на підставі їхніх власних презентаційних матеріялів, які медійники не намагаються ні перевіряти, ні ставити в контекст інших дій, ні балансувати оцінками опонентів. До тих самих подій газети й телеканали майже ніколи не повертаються, навіть якщо це криваві злочини, масштабні зловживання владою чи відверті втручання чужих політиків в українські справи. Непроблематичність і одноразовість новинного представлення переважної більшости дій робить їх відмінами нормального, хай і не завжди бажаного. Поза новинами підтримуванню статус-кво сприяє втілена в жанровій структурі медійного дискурсу переважна орієнтація на розважання читачів або глядачів, нерідко поєднане з інформуванням про певні процеси чи творенням ідентифікації з представлюваними особами – котрі, одначе, здебільшого перейняті приватними, а 9.1. Українські медії за Кучми та Ющенка 559 не громадськими проблемами. Щоправда, після «помаранчевого» сплеску громадської активности медії звернули дещо більшу увагу на жанри, призначені для обговорення та проблематизації суспільно-політичних процесів (зокрема, відразу кілька каналів запровадили політичні ток-шоу). Проте намагання зробити ці жанри привабливими для якнайширшого кола споживачів і рекламодавців призвело до поступового посилення в багатьох із них розважального складника коштом дискусійного. Позбувшися явного тиску з боку владних структур, українські медії стали подібнішими до західних, переважно неявну діяльність яких на підтримання чинного ладу зумовлюють передусім журналістська прихильність до багатьох уявлень, на яких цей лад зіперто, та зацікавленість менеджерів і (принаймні чільних) працівників в економічному успіхові своїх видань чи каналів. Ці два чинники сприяють не лише перевазі медійних представлень, згідних із панівними суспільними уявленнями та прихильними до відповідних їм інституцій (закону, представницької демократії, приватної власности, шлюбу тощо), а й орієнтації представлень на якнайширшу авдиторію, що виявляється, зокрема, в посиленні розважальности коштом проб­лематичности. Впродовж останніх десятиліть дослідники й творці медійного дискурсу різних західних країн говорили про поширення «інфотейнменту», тобто подання інформації у формі чи принаймні з елементами розвагиi, таблоїдизацію «якісних» видань, тривіялізацію телевізійних дискусій – тенденції, на які вказують, особливо після Помаранчевої революції, і учас­ники (все ще доволі млявого й марґінального) критичного обговорення стану медійної сфери в Україні. Проте подібність загальних тенденцій не означає подібного стану медій, бо ступінь переважання вказаних явищ над протилежними в Україні й на Заході (як, утім, і в окремих країнах Заходу) істотно відрізняється. Чи не найвиразніше ця відмінність виявляється саме в представленні діяльности владців і політиків, що її західні медії проблематизують набагато більше, ніж українські. В новинах за­хідні журналісти більше контекстуалізують дії та заяви таких осіб «бекґраундом» і балансують оцінками опонентів та/чи експертів, а в інтерв’ю та ток-шоу – частіше ставлять їм гострі запитання й наполягають на посутніх відповідях. Хоча дискурс щодо влади й політикуму дедалі більшою мірою зосереджується на чільних особах як своєрідних знаменитостях, а не на організаціях чи інституціях, що їх вони представляють, медійники зазвичай не дозволяють собі ні просто переказувати слова цих осіб, ні переочувати їхні суперечності, недоладності й тим паче переступи, ні швидко забувати про помічені вади й переходити до наступних виявів буцімто належної діяльности. З одного боку, редакторів західних мейнстримових видань і каналів спонукає до більшої проблематичности використання інтернету серед їхніх читачів/гля­дачів як альтернативного джерела інформації, зокрема Цей термін утворено шляхом поєднання англійських слів information й entertainment, тобто «інформація» та «розвага». i 560 9. Прикінцеві зауваги політичної. З другого, наявність у багатьох країнах, особливо европейських, авторитетного та досить популярного публічного телерадіомовлення змушує приватних мовників зважати на порушені в громадських медіях теми й підтримувати задаваний там критичний тон. Водночас журналісти разом із діячами культури та політики більш чи менш активно кидають виклик деяким поширеним у суспільстві уявленням, зокрема расизмові, гомофобії, екологічній безвідповідальності тощо, підтримуючи реформаторську меншість і таким чином упливаючи на консервативну більшість. Порівняно з західними колеґами, українські медійники виявляють менше готовости опиратися владі та змінювати «народ», менше суспільної відповідальности, моральної чутливости й професійної сумлінности. За нинішніх обставин ці риси аж ніяк не можна виправдати тиском влади, але можна почасти пояснити потуранням із боку суспільства, яке все ще дозволяє неморальність та непрофесійність і політикам, і журналістам. Якщо говорити про представлення мовно-етнічних процесів, яке посідало чільне місце серед об’єктів мого аналізу, то певним змінам у ньому сприяли активізація політики виконавчої влади загалом і президента Ющенка зокрема, спрямованої на підвищення суспільної ролі ук­раїнської мови й (етнічно вкоріненої) культури, та посилення опозиції до цієї політики з боку «антипомаранчевих» сил на чолі з Партією реґіонів. Явне й досить паритетне протистояння між політичними таборами, одним із головних теренів якого став медійний дискурс, підважує гегемонію центризму й навіть, можна сказати, ставить під сумнів саме його існування як панівної ідеології, здатної «відсувати» всі інші на марґінес нормальности. Відбиваючи вибір певної політичної сили та її електорату, частина мейнстримових медій обійняла чіткішу позицію щодо мови, культури й історії, радше втілюючи в своєму дискурсі один із протиборних наративів – умовно кажучи, радянський чи антирадянський, – аніж намагаючися поєднати їх. Водночас багато інших медій, зокрема провідні телеканали, і далі воліють поєднувати елементи різних ідеологій, аби задовольнити очікування різних суспільних груп, а отже, зберегти/привернути якнаймасовішу авдиторію. Ці медії втілюють помірковану етнонаціоналістичну ідеологію в представленні міжетнічних стосунків і водночас по суті продовжують радянську традицію тлумачення України як частини спільного з Росією простору в текстах на теми культури й історії. В дискурсі щодо мововжитку більшість видань і каналів прихильно представляють перехід на українську в своїх або чужих практиках, а вживання російської оминають мовчанкою або показують не наголошуючи. Вони й далі представляють українську як головну мову країни й водночас практикують поєднання двох найуживаніших мов, накидаючи його як єдино нормальне для всіх членів авдиторії та суспільства. Згадавши про післяреволюційну еволюцію мовного дискурсу, висловлю також деякі мірку­вання про те, як змінилися (чи змінилися б, якби знову постали) дискурси, розглянуті в інших тематично окреслених розділах. Про правопис мейнстри- 9.1. Українські медії за Кучми та Ющенка 561 мові медії від часу аналізованої кампанії не згадують: влада до цієї теми не повертається, а дискусії поміж фахівців для цих медій не становлять інтересу. Можна припустити, що якби дійшло до урядового схвалення якоїсь реформи, принаймні за президентства Ющенка, зорієнтовані на «антипомаранчевий» електорат і радянську мовно-культурну ідеологію медії рішуче виступили би проти неї як проти одного з елементів політики українізації, а на платформі збереження буцімто заснованого на здоровому глузді статус-кво їх підтримали би ті видання й канали, що намагаються поєднувати протиборні ідеології та різноспрямовані практики. Втім, якби помірковану реформу без виразних ознак діяспорної мови раптом узявся запроваджувати президент або прем’єр Янукович, більшість медій могли би сприйняти її як справу, що належить до компетенції влади й уповноважених фахівців і не має викликати в суспільстві занепокоєння чи активних дискусій. Перепис, який влада за кілька років знову проводитиме, мейнстримові медії майже напевне сприй­матимуть саме так, хоч би хто був президентом і прем’єром та хоч би якими були запитання анкети й оголошені згодом результати. Медійна проблематизація могла би стати хіба що наслідком політичної (скажімо, вимоги Партії реґіонів запитувати громадян про повсякденну мо­ву замість рідної та ймовірного тоді парламентського протистояння між прибічниками двомовности й українізації) – якої, з огляду на панівні серед еліт і мас об’єкти­вістські й есенціялістські уявлення, очікувати годі. Про вибори можна говорити не гіпотетично, а емпірично, адже за роки після Помаранчевої революції відбулося вже дві парламентські кампанії, що їх не важко порівняти з виборами 2002-го. Втім, жодної з цих кампаній я докладно не вивчав, тож говорити про них можу лише на підставі поточного споживання невеликої частини медійного дискурсу. Саме в передвиборному дискурсі медії найвиразніше відбивають ідеологічну боротьбу, що в цей період набуває інституційних підстав змагання між різними політичними силами. Якщо навіть за дедалі авторитарнішого режиму цей дискурс був доволі змагальним, то демократизація суспільно-по­літичного життя та посилення впливу опозиції на медії (тобто збереження впливу Партії реґіонів і Блоку Юлії Тимошенко на певні видання й канали по тому, як ці сили внаслідок чергових виборів опинялися в опозиції) зробили медійне представлення передвиборного процесу набагато інтенсивнішим і плюралістичнішим. Деякі медії більш чи менш явно підтримували якусь одну силу, а інші намагалися демонструвати незаанґажованість, надаючи представникам різних партій більш-менш однакову змогу висловитися. Водночас, на відміну від часів Кучми, більшість видань і каналів не ставила під сумнів суспільної важливости самої події виборів, тобто подавала їх як справу не лише політиків, а й громадян. Утім, очевидна непродуктивність діяльности обраних парламентарів і спроби використати дострокові вибори задля чергового перерозподілу влади знижують дієвість медійного спонукування читачів/гляда­чів зробити своєю участю внесок у демократичний розвиток країни, тож представлення наступних виборчих кампаній може бути дистанційованішим і цинічнішим. 562 9. Прикінцеві зауваги 9.2. Медійний дискурс між відбиванням і творенням Від першого до останнього розділу я неоднораз повторював, що дискурс водночас відбиває і творить індивідуальні та колективні уявлення й стосунки. Медійне відбивання поширених у суспільстві уявлень зумовлене не лише належністю журналістів і редакторів до цього суспільства й, отже, поділянням багатьох його уявлень, а й орієнтацією на прихильне сприйняття пропонованих продуктів серед якнайбільшої частини його членів, що є передумовою фінансового успіху видання чи каналу. Водночас масовість авдиторії медійного дискурсу, інтенсивність його споживання та його роль як головного чи навіть єдиного джерела інформації більшости сучасних людей про багато аспектів життя в своїй країні й тим паче за кордоном посилюють його внесок у творення суспільних уявлень. Власне, медійний дискурс упливає на чинні в суспільстві уявлення і тоді, коли підтримує їх – як він переважно робить, – але в багатьох аспектах він їх також більш чи менш суттєво змінює. Судити про те, якою мірою медії відбивають чинні уявлення, а якою – формують, можна ли­ше на підставі аналізу цих уявлень, умовно кажучи, до й опісля сприймання медійних продуктів. Утім, такий аналіз дуже ускладнюють практична неперервність процесу сприймання, множинність медійних продуктів і різноманітність утілюваних у них уявлень та неоднорідність авдиторії, її зразків споживання, «вхідних» уявлень та сили й навіть напрямку зазнаного впливу. Тому обґрунтовані висновки можуть бути тільки більш чи менш частковими, а загальні – великою мірою спекулятивними. Масовість авдиторії популярних медій дає підстави припускати, що її погляди не дуже відрізняються від притаманних суспільству в цілому чи принаймні певним демографічним категоріям, із яких вона головно складається, – проте виявлені в будь-якому соціологічному дослідженні погляди вже є наслідком упливу медійного дискурсу (як, звісно, й багатьох інших). Вірогідності висновків чи, точніше, припущень дос­лідника може сприяти також його власна належність до досліджуваного суспільства, досвід життя, спілкування та медійного споживання в ньому – водночас використання цього досвіду містить загрозу, що уявлення та реакції певної групи буде поширено на все суспільство. Поп­ри усвідомлення вразливости таких припущень, я наважуюся зробити їх і щоби запропонувати свій варіянт поперед­ньої відповіді на ймовірне запитання читачів про характер причинно-наслідкової залежности в аналізованих вище дискурсивних процесах, і щоби сформулювати деякі запитання, відповіді на які належить шукати в емпіричних дослідженнях медійного впливу. Якщо йдеться про представлення діяльности влади й еліт, то можна досить упевнено твердити, що його переважно непроблематичний і нормалізаційний характер не відповідає досить критичному ставленню до них у суспільстві й, відповідно, авдиторії популярних медій. І директивно накинута відсутність майже будьякої критики керівництва держави за часів темників, і радше добровільне уникан- 9.2. Медійний дискурс між відбиванням і творенням 563 ня критичних оцінок і запитань у більшості новинних текстів за пореволюційних обставин відносної свободи та плюралізму втілюють уявлення про адекватність чи принаймні нормальність дій влади, що його, як свідчать соціологічні опитування, громадяни здебільшого не поділяють. Не лише непроблематичність новинних представлень вибраних аспектів діяльности владців, а й вибір головно тих аспектів, які вони самі воліють демонструвати загалові (та які, відповідно, потребують від журналістів менше зусиль для вироблення статтей чи сюжетів, ніж приховувані), сприяють позитивному чи принаймні нейтральному сприйняттю цих осіб і структур серед громадян/виборців, а отже, збереженню їхнього владного становища. Звісно, в неновинних жанрах – телевізійних ток-шоу, газетних коментарях і листах до редакції – ступінь критичности може бути набагато більшим. Однак марґінальне місце придатних для проблематизації жанрів у мейнстримових медіях та великою мірою піярний і розважальний характер деяких із них (зокрема політичних ток-шоу, де представники протиборних сил обмінюються звинуваченнями, справедливість яких глядачі за відсутности контекстуальної інформації та експертних коментарів здебільшого не можуть оцінити) навряд чи забезпечують відповідний думці загалу баланс критичности в дискурсі видання чи каналу загалом. Можливо, втім, що більшість читачів і глядачів багатьох медій не очікують від новин передусім критики, а від ток-шоу – контекстуалізації, тому пропоновані продукти цих жанрів можуть загалом задовольняти їхні очікування. Проте самі ці очікування вже є наслідком медійних практик, які привчають авдиторію до саме такого типу (чи певного набору можливих типів) новин або ток-шоу. А головне, навіть задовольняючи жанрові очікування, медійники не лише відбивають чинні уявлення про представлювані в тих жанрах процеси, а й формують їх – бодай заданням горизонту тем і аспектів, про які авдиторія може знати й будь-що думати. Це зауваження стосується і решти аналізованих у моїй книжці практик. Скажімо, навряд чи випадає сумніватися, що від текстів про перепис більшість читачів і глядачів не очікувала проблематизації потреби його проведення чи вірогідности оприлюднених результатів. Проте втілене в непроблематичних представленнях уявлення про нормальність радикального зменшення чисельности росіян за відсутности масової еміґрації поділяли, припускаю, далеко не всі – бодай через поширене сприйняття етнічної ідентифікації як спадкової та, отже, незмінної. В доречності неперекладеного вживання української та російської мов у новинних «синхронах» чи показу з ориґінальним звуком російських фільмів більшість глядачів теж, мабуть, не сумніваються (щодо фільмів це потверджують згадані в 3.2.1 результати опитування). Вод­ ночас утілене в цій практиці уявлення про однакову прийнятність російської мови з українською громадяни/глядачі підтримують (за даними того-таки опитування) не так одностайно, а про дальшу належність України та Росії до спільного культурного простору – й поготів. У цьому, як і в багатьох інших випадках, уявлення авдиторії/ суспільства є досить амбівалентни­ми, тож медійники мають вибирати поміж відби- 564 9. Прикінцеві зауваги ванням амбівалентности та втіленням лише частини уявлень. Утім, щодо мововжитку медійний дискурс, здається, накидає власну амбіва­лентну комбінацію, яка в представленні української як мови країни нехтує ідентифікацію великої частини суспільства також чи навіть передусім із російською, а в «рівноправному» вжи­ванні двох мов у власних мовних практиках – нелеґітимність російської для іншої частини. Ще один аспект імовірного спотворення настанов авдиторії стосується пропонованого «порядку денного» її зацікавлень, що його втілюють і тематичні пріоритети новин, і структура неновинного дискурсу. Скажімо, явна перевага матеріялів про Захід над матеріялами про Росію в новинних текстах газет і телебачення не відповідає орієнтаціям більшости населення, яке, згідно з опитуваннями, доволі стійко (хоч також дещо амбівалентно) воліє радше постра­дянської або східнослов’янської інтеґрації, ніж европейської, а надто евроатлантичної. Водночас переважання матеріялів про Росію на шпальтах культури російськомовних таблоїдів, припускаю, не так відбиває важливість саме цієї культури для їхніх читачів (подеколи радше «помаранчевих», аніж «біло-синіх»), як більш чи менш успішно накидає його. Так само наповнення телеетеру серіялами на російські теми з майже цілковитим вилученням українських, хоч і спирається на готовости авдиторії споживати такі продукти, навряд чи відбиває її небажання споживати інші: інших просто не пропонують. І в «закордонних» матеріялах газет, і в серіяльному показі телеканалів позірний пріоритет виробничих можливостей над ідеологічними настановами (тобто надання переваги тематично розмаїтішим або дешевшим продуктам без огляду на те, про яку країну в них ідеться) теж означає певний ідеологічний вибір, що його медійники неявно й здебільшого неусвідомлено накидають читачам або глядачам. В усіх цих практиках медійний дискурс подає певне уявлення як прийнятне для всієї авдиторії, проте, ясна річ, різні її частини можуть сприймати його по-різному, залежно від відповідности цього уявлення їхнім соціяльним інтересам та ідеологічним настановам, а також від здатности «перевіряти» пропоновані уявлення на таку відповідність, тобто ставитися до медійних продуктів критично. Усвідомлення невідповідности може спонукати людину або відмовитися від споживання певного типу продуктів, або розкодовувати їх не так, як очікували виробники-кодувальники, тобто відкидати деякі з утілених у продуктах уявлень. Тому порівняння уявлень груп із різними репертуарами й способами споживання є однією з найперспективніших стратегій вивчення медійного впливу. 9.3. Що далі? Вивчення впливу є чи не найважливішим завданням дослідників медійного дискурсу – адже увагу до нього великою мірою зумовлювало уявлення про його впливовість, що її більшість дослідників (серед них поки що і я) не перевіряла. Попри вказані вище перешкоди для таких перевірок, багато різних методів, що їх застосову- 9.3. Що далі? 565 вали досить багато науковців, здебільшого західних (на деякі дослідження й огляди я посилався в розділі 2), дають змогу вивчати вплив медійного дискурсу на окремі групи та, зрештою, все суспільство. Деякі з них зосереджуються на результатах сприймання медійних продуктів певного типу, певного виробника чи всієї сукупности таких продуктів, що їх споживають члени досліджуваної групи. Скажімо, дослідник може інтерв’ювати, анкетувати або збирати у фокус-групи школярів, пенсіонерів, активістів однієї чи різних політичних партій або представників якихось інших груп. Такі дослідження можна проводити або відразу після закінчення показу якогось типового чи особливого серіялу або навіть статті в масовому виданні, запитуючи про враження від цього продукту та/чи думки на порушені в ньому теми, що можуть виявляти вплив утілених у продукті уявлень. Можна робити це і після, і до споживання, аби оцінити, яких змін зазнали під упливом медійних продуктів погляди людей і навіть мова, якою вони їх висловлюють. А можна не підлаштовуватися під певний продукт і проводити такі дослідження в будь-який зручний час чи, краще, у кілька різних періодів часу, щоби виявити уявлення й способи мовлення, притаманні членам групи в ці періоди й зумовлені, серед іншого, їхнім поточним і попереднім медійним споживаннням, репертуар якого має бути одним з об’єктів дослідження. Нарешті, масові опитування можуть дати уявлення про вплив певних поширених типів медійного дискурсу на великі групи й навіть суспільство загалом, але треба ретельно формулювати питання й тлумачити відповіді, аби не одержати лише середніх показників, які приховують індивідуальну та групову різноманітність. Ясна річ, поєднання різних методів дає змогу досягти кращих результатів. Крім результатів, можна і треба вивчати сам процес сприймання окремих типів медійних продуктів та комплексні практики медійного споживання членів певних груп. Тут найкращим методом є етнографічне спостерігання, яке передбачає досить тривале перебування поряд із досліджуваними людьми. Насамперед ідеться про час, коли вони зазвичай дивляться телевізор, слухають радіо або читають газети – тобто на чому зосереджуються, на що та як реаґують, у яких випадках відволікаються чи припиняють процес. Водночас дуже важливо, мірою можливого, вивчати також ті практики, в яких люди говорять про побачене, почуте чи прочитане, а ще ліпше й ті, де вони, можливо, висловлюються на порушені там теми або вживають запозичених там арґументів, фактів, зворотів чи навіть окремих слів. За великим рахунком, ці практики охоплюють увесь час, коли ці люди взаємодіють у медійному чи будь-якому іншому дискурсі, але зрештою дослідник може виділити практики й години найактивнішого медійного споживання та використання його результатів і надалі зосередитися саме на них. Забарність таких досліджень означає, що вони здатні охоплювати тільки дуже невелику кількість людей, однак дають змогу перевірити припущення, сформульовані на підставі аналізу самих медійних текстів і більш чи менш масових уявлень, котрі почасти є результатом сприймання цих текстів. Тобто, знову ж таки, різні методи краще застосовувати в комплексі. 566 9. Прикінцеві зауваги Інший важливий аспект стосується процесу творення/виробництва медійних продуктів, аналіз якого має пов’язати втілені (як видається дослідникові й/або аналізованим споживачам) у цих продуктах уявлення з уявленнями й намірами виробників. У моєму дослідженні цей аспект було обмежено опрацюванням опублікованих висловлювань різних учасників ук­раїнського медійного виробництва та інтерв’юванням кількох із них: редакторів видань і каналів, що посідали важливе місце в моєму аналізі дискурсивних практик до й опісля Помаранчевої революції. Ці два джерела дали мені змогу перевірити деякі сформульовані на підставі аналізу текстів припущення і сформулювати нові, що їх я перевірив у додатковому аналізі чи маю намір перевіряти в майбутньому. Однак інтерв’юйовані особи кажуть не тільки те, що справді вважають чи пам’ятають, а й те, що вважають за потрібне сказати з певного приводу; ба більше, те, що вважають чи пам’ятають тепер, не конче відповідає тому, що вони вважали чи робили в час, коли відбувалася певна практика, про які інтерв’юєр запитує. Тому набагато продуктивнішим методом і цього разу є етнографічне спостерігання: за взаємодією в «ньюз-румі» телеканалу чи певному відділі редакції газети, за збиранням матеріялу до статті, репортажу чи документального фільму, за поведінкою журналістів й операторів на прес-конферен­ції тощо. Спостереження за виробництвом варто, мірою можливого, доповнювати аналізом змін, що їх зазнають у цьому процесі тексти (скажімо, як редактор «пра­вить» текст журналіста або як той сам переробляє його після розмови з редактором чи появи нової інформації про представлювану подію). Крім того, перебування поряд із учасниками процесу дає добру наго­ду для поточного інтерв’ювання, в якому вони більше пам’ята­тимуть і менше свідомо спотво­рюватимуть поточну практику, ніж у розмові за кілька місяців або років, де йтиметься відразу про багато різних подій і практик, свідком яких інтерв’юєр не був, тож навряд чи виявить спотворення. Багато чого можна й треба робити також в аналізі текстів. Хоча в цій книжці я зосереджу­вався саме на ньому, мій аналіз охоплював лише невелику частину дискурсивних явищ і методів та невелику частину актуальних для сучасної України дослідницьких тем. Я звертав особливу увагу на невисловлені припущення та втілені в них уявлення про здоровий глузд і нормальність, більшою чи меншою мірою нехтуючи явно висловлені погляди та роль, яку відіграють у явному й неявному втілюванні різних уявлень інтертекстуальні запозичення, риторичні засоби, граматичні конструкції й окремі слова, свідомо чи несвідомо вибрані з-поміж можливих альтернатив. Точніше, про кожен із цих дискурсивних рівнів я в тому чи тому розділі говорив, але всі вони варті набагато докладнішого аналізу. Крім того, я аналізував насамперед новини, тоді як на ґрунтовне дослідження заслуговують також ток-шоу, серіяли, інтерв’ю з «зірками» та численні інші жанри, аж до – чи, може, починаючи з – реклами, яка з усіма тими жанрами поєднується. Мій наголос на непомітному підтримуванні чинних уявлень зумовив особливу увагу до позірно не­ ідеологічної ідеології центризму, але дослідники дискурсу мають вивчати також ви- 9.3. Що далі? 567 яви та впливи виразно ідеологічних настанов (небанального) націоналізму, лібералізму, соціял-демократії, фемінізму, екологізму тощо. Крім фахово найближчих мені мовно-етнічних процесів, треба також вивчати стосунки між різними політичними, соціяльно-професійними, ґендерними, поколіннєвими та іншими групами, а крім влади й нерівности – вияви опору та солідарности, що можуть за сучасних українських обставин здаватися доволі марґінальними, а проте мають величезне значення для кращого розуміння й евентуального змінювання цих умов. Нарешті, медійні тексти та процеси їх творення і сприймання слід пов’язувати з дискурсивними практиками в інших ділянках – політичній, адміністративній, освітній, академічній, церковній, родинній тощо, – де циркулюють уявлення й нерідко навіть тексти, витворені чи поширені в медіях або ж запозичувані з їхніх дискурсів у медійний. Звісно, окреслені завдання відбивають мої власні дослідницькі інтереси й уявлення про суспільні потреби. Інші дослідники можуть уважати цікавішим і важливішим щось менш чи більш відмінне. Головне, аби дискурс в Україні досліджували, а не лише говорили про нього, як, за нечисленними винятками, відбувалося досі. Я був би щасливий, якби моя книжка посприяла цій зміні. Джерела й ориґінали іншомовних цитат Розділ 2 1 Отар Довженко. «Кров на першій шпальті» теленовин. – Телекритика, 6.09.2006 (тут і далі на www.telekritika.kiev.ua). Принцип прост – на первом месте в верстке ТСН то, что вызывает общественный резонанс, то, что интересно украинскому зрителю. Если политика будет являться топ-новостью, то, конечно, будет открывать выпуск новостей. Если политика топ-новостью не станет, то, значит, она и не будет присутствовать в первых репортажах. Если говорить о субъективном мнении репортеров «Телекритики» или тех журналистов, которым кажется, что политика является топ-новостью, то пусть они обратятся к социологическим исследованиям и посмотрят, что же на самом деле интересно украинскому человеку, в конце концов. Світлана Короткова. Олександр Роднянський: «Українське ТБ буде частиною міжнародних індустріальних контекстів». – Дзеркало тижня, 24.04.2004, с. 19. 3 Див., напр.: Наталья Лигачева. Халтурят все! Или шпион бы сошел с ума… – Телекритика, 2.02.2004. 2 <...> мы видели и другого Киселева – и в качестве «журналиста-прокурора», и в качестве «журналиста-следователя», и в качестве «журналиста-манипулятора», и в качестве «журналиста–модератора дискуссии», и вот еще теперь увидели и в качестве «подставки для микрофона». [Шеф-редактор Телевізійної служби новин каналу «1+1» Оксана Зінов’єва в:] [Автора не вказано.] 13 квітня – «День без політиків» у теленовинах. – Телекритика, 12.04.2007. 5 Рубрика «Голубая кровь». Ирина Ковальчук. Принца Гарри «отмажут» от Ирака? – Сегодня, 27.04.2007, с. 7. 4 Газета The Sun сообщила, что командование армии Великобритании рассматривает вариант отмены своего же решения об отправке принца Гарри на службу в Ирак. Это может произойти несмотря на то, что, как заверяет всех королевский двор, 22-летний второй сын наследника британского престола рвется применить в боевых условиях свои военные навыки, недавно приобретенные в военном училище Сандхерст. Поводом для отказа Гарри могут послужить два заявления якобы от террористической сети «Аль-Каиды» о подготовке похищения или покушения на принца. 570 Джерела й ориґінали іншомовних цитат По данным газеты, решение о том, посылать представителя королевской династии на передовую или нет, возложено на главнокомандующего сухопутными войсками, генерала Ричарда Дэнэтта. Ему же придется и отвечать, если с Гарри что-то произойдет на Востоке. Срок отбытия принца в Ирак в составе взвода из 11 человек подходит через несколько недель. [Автора не вказано.] 5 сценариев будущего Украины после второго указа. – Там само, с. 1; [Автора не вказано.] Шашлык-2007: Внук Сталина готовит на старых газетах, а посол Грузии выбрасывает лук. – Там само. 7 [Автора не вказано.] У британского принца проблемы с наркотиками. – Там само, 14.01.02, с. 3; [Автора не вказано.] Принц Гарри побил фотографа. – Там само, 22.10.2004, с. 3. 8 [Автора не вказано.] Принц Гарри чистит сортиры. – Там само, 13.08.2005, с. 4; Ирина Ковальчук, «Сегодня». Принц Гарри оголил зад из-за подружки из Зимбабве. – Там само, 28.10.2005, с. 4. 9 [Автора не вказано.] Принц Гарри снял фильм. – Там само, 20.09.2004, с. 3; [Автора не вказано.] Принц Гарри пойдет по стопам Дианы. – Там само, 16.09.2002, с. 4. 10 Ирина Ковальчук, «Сегодня». Принц Гарри не двоечник. – Там само, 6.07.2005, с. 4; Ирина Ковальчук, «Сегодня». Принц Гарри не знает компьютера. – Там само, 16.04.2005, с. 3; [Автора не вказано.] Принц Гарри доучился до мозолей. – Там само, 7.06.2005, с. 3. 11 Принц Гарри чистит сортиры (див. прим. 8); Принц Гарри оголил зад (там само). 12 Tom Newton Dunn, Defence Editor. Keep Harry away from fighting. – The Sun, 26.04.2007. – www.thesun.co.uk/article/0,,2-2007190300,00.html 6 Any decision to ban him would leave him furious, shatter his long-held dream of leading soldiers in action and could even spell an early end to his Army career. Such a U-turn would be a deep embarrassment for the MoD and boost Iraq’s insurgency. No one wants to gift a PR victory to the insurgents by withdrawing him. However, a source said: «Do we want the deaths of God knows how many extra soldiers on our conscience?» Розділ 4 Серіял «Ленинград», Інтер, 31.03–3.04.2008, 21:25 (вечірній показ; кожну серію повторювано наступного дня; далі на факт повтору я не вказуватиму числах). 2 Програма «Ключовий момент», Інтер, вівторок–п’ятниця (аналізованого тижня 1–4.04.2008), 18:00. 3 Програми «Звана вечеря», СТБ, понеділок–п’ятниця (31.03–4.04.2008), 18:10; «Зіркове життя», там само, середа (2.04), 19:15; «Моя правда», там само, четвер (3.04), 19:15; програма «Следствие вели», там само, середа, четвер (2, 3.04.2008), 20:20; «Необъяснимо, но факт», там само, вівторок, середа (1, 2.04.2008), 22:25; «Паралельний світ», четвер (3.04), 22:25. 4 Програми «За вікнами», СТБ, понеділок (31.03), 22:25; «Правила життя», там само, вівторок (1.04), 19:15; «Русские сенсации», там само, вівторок (1.04); 20:25 «Агенти впливу», Інтер, понеділок (31.03), 22:25; «Свобода Савіка Шустера», там само, п’ятниця (4.04), 21:30. 5 Програми «Чистосердечное признание», Україна, понеділок–п’ятниця (31.03–4.04.2008), 19:35; «Я так думаю», 1+1, четвер (3.04.2008), 22:20; «Без табу», там само, п’ятниця (4.04.2008), 17:25; «Свобода слова», ICTV, понеділок (31.03.2008), 23:00. 1 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 571 Сторінки «Нація», Україна молода (далі – УМ), вівторок, 25.03.2008, с. 8, середа, 26.03.2008, с. 9; «Економіка», там само, вівторок, 25.03.2008, с. 6, середа, 26.03.2008, с. 5; «Релігія», там само, субота, 29.03.2008, с. 14; «Право», там само, п’ятниця, 28.03.2008, с. 18; «Селяни і К°», там само, четвер, 27.03.2008, с. 8. 7 Тематичний додаток (вставка) «Твое», Сегодня, понеділок, 24.03.2008, с. 28–29 (тема «Работа»); вівторок, 25.03.2008, с. 13–20 (теми «Деньги», «Обучение»); середа, 26.03.2008, с. 13–20 (теми «Жилье», «Туризм»); четвер, 27.03.2008, с. 15–18, 31–34 (тема «Здоровье»); п’ятниця, 28.03.2008, с. 13–20 (теми «Авто», «Покупки»); субота, 29.03.2008 (тема «Застолье»). 8 Сторінки «Здоров’я», Газета по-українськи (далі – ГПУ), вівторок, 25.03.2008, с. 11, п’ятниця, 28.03.2008, с. 21; «Їжа», там само, середа, 26.03.2008, с. 11, четвер, 27.03.2008, с. 11; «Одяг», там само, четвер, 27.03.2008, с. 10; «Дім», там само, вівторок, 25.03.2008, с. 10; «Подорожі», там само, середа, 26.03.2008, с. 10, п’ятниця, 28.03.2008, с. 26; «Авто», там само, четвер, 27.03.2008, с. 7; «Мобілка», там само, субота, 29.03.2008, с. 10; «Нерухомість», там само, с. 7; «Сад-город», п’ятниця, 28.03.2008, с. 23. 9 Сторінки «Что делать вечером», Газета по-киевски (далі – ГПК), понеділок-середа, 24– 26.03.2008, с. 23; «Что делать в выходные», там само, п’ятниця, 28.03.2008, с. 21–23; «Жизнь по-киевски», там само, понеділок–середа, п’ятниця, 24–26, 28.03.2008, с. 14–15, четвер, 27.03.2008, с. 10–11; «Книги», там само, субота, 29.03.2008, с. 22; «Аудио, видео», там само, с. 23. 10 Вибрано такі випуски: Урядовий кур’єр (далі – УК), 25, 29.03.2008; День, 26, 29.03.2008; УМ, 25, 29.03.2008; Киевские ведомости (далі – КВ), 25, 27.03.2008; Факты и комментарии (далі – ФК), 27, 29.03.2008; Сегодня, 25, 28.03.2008; ГПУ, 25, 29.03.2008. 11 Сторінки «Здоров’я», УМ, вівторок, 25.03.2008, с. 10, четвер, 27.03.2008, с. 14; «Гаманець», там само, п’ятниця, 28.03.2008, с. 19; «Столична афіша», там само, с. 21; «Спорт», там само, вівторок, 25.03.2008, с. 13–14; «Футбол», там само, с. 15; «Культурний бульйон», там само, субота, 29.03.2008, с. 7–10. 12 Олена Петрик. Селянам возять кіно у «жигулях». – ГПУ, 25.03.2008, с. 3; Маріанна Шутко. У Баранинцях борються з корупцією по-польськи. – Там само, 28.03.2008, с. 3. 13 Див., наприклад: Судьба восемнадцати украинских моряков из судна «Нафтогаз-67» остается неизвестной. – Подробности, Інтер, 25.03.2008, 20:00; Неутешительные известия из Гонконга, где затонуло украинское судно «Нефтегаз-67». – Там само, 26.03.2008, 20:00; Українська делегація дісталася до місця катастрофи судна «Нафтогаз-67» із великими труднощами. – ТСН, 1+1, 25.03.2008, 19:30; Рятувальники підняли з дна моря тіла перших жертв катастрофи судна «Нафтогаз-67». – Там само, 26.03.2008, 19:30. Тут і далі назви матеріялів теленовин наводжу за опублікованим транскриптом або, якщо я робив транскрипти сам, за першим реченням тексту. Кожен текст охоплює вступ ведучого випуску та сюжет журналіста (або ж тільки репліку ведучого, часом із «синхроном» причетної особи), тому прізвища автора я не вказую. 14 Див., наприклад: Прокуратура Гонконга возбудила уголовное дело по факту гибели украинских моряков на затонувшем судне «Нефтегаз-67». – Подробности, Інтер, 27.03.2008, 20:00; Українські моряки, врятовані з «Нафтогазу-67», дали інтерв’ю. – ТСН, 1+1, 27.03.2008. 6 572 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 15 Див., наприклад: Таємницею оповита загибель українського судна біля берегів Гонконгу. – ТСН, 1+1, 30.03.2008, 19:30; Китайці затягують розслідування аварії судна «Нафтогаз-67». – Там само, 31.03.2008, 19:30. 16 Найвищий українець Леонід Стадник отримав від Віктора Ющенка авто у подарунок. – ТСН, 1+1, 24.03.2008, 19:30. 17 Президент Украины подарил самому высокому человеку в мире автомобиль. – Подробности, Інтер, 24.03.2008, 20:00. И глава государства поручил одной из автомобильных корпораций Украины адаптировать салон и водительское место автомобиля минивэна Chevrolet с учетом выдающегося роста Леонида 2 метра 55 сантиметров. 18 Власники знецінених вкладів «Ощадбанку» не постраждають від доларових коливань. – Репортер, Новий, 25.03.2008, 19:00. 19 В Министерстве аграрной политики готовятся сокрушить розничные цены на сахар. – Подробности, Інтер, 25.03.2008, 20:00. 20 Туберкульоз в Україні лікуватимуть примусово. – Новини, Перший [тут і далі в посиланнях я задля скорочення вживатиму цієї назви замість «Перший національний»], 24.03.2008, 21:00. 21 Генпрокуратура гальмує розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола. – Там само. 22 Див., наприклад: Виктор Ющенко раскритиковал правительство за отмену налоговых векселей. – Подробности, Інтер, 24.03.2008, 20:00; Віктор Ющенко знову критикує політику Юлії Тимошенко. – Репортер, Новий, 25.03.2008, 19:00. 23 Див., наприклад: В Ірпені акція протесту. – ТСН, 1+1, 21.01.2008, 19:30; Тим часом, ледь не половина киян так чи інакше стикається з проблемою підвищення щільності міської забудови. – Там само, 8.02.2008, 14:30; В Києві будівельний скандал. – Там само, 30.06.2008, 19:30. 24 Див., наприклад: Обставини бійки за участі працівників міліції біля Жовтневої лікарні слід перевірити. – ТСН, 1+1, 17.03.2008, 19:30. 25 Див., наприклад: Конфлікт місцевої влади з базарниками у Херсоні отримав продовження. – ТСН, 1+1, 1.02.2008, 6:30; Тысячи предпринимателей крупнейшего рынка Украины могут остаться без рабочих мест. – События, Україна, 27.03.2008, 19:00; Майже 2 тисячі маршрутних таксі Києва у середу зекономили пальне. – Факти, ICTV, 13.03.2008, 1:05; Ксения Залуцкая. В Сумах подорожали маршрутки! Народ бастует. – Сегодня, 10.01.2008, с. 4. 26 Протистояння навколо Ощадбанку триває. – ТСН, 1+1, 3.02.2008, 19:30; Машиністи харківського метро сьогодні вранці поновили голодування. – Там само, 21.02.2008, 19:30. 27 Протистояння навколо Ощадбанку триває (див. прим. 26); В столичном Институте рака не хватает самых необходимых лекарств. – Подробности, Інтер, 28.02.2008, 20:00; В Украине бастуют уже и кинотеатры. – События, Україна, 27.02.2008, 19:00. 28 Див., наприклад: Земельний скандал під прикриттям інвестицій в село на Миколаївщині. – Факти, ICTV, 11.03.2008, 18:45; Земельні війни. – Там само, 20.04. 2008, 18:45; В Днепропетровске более семисот человек могут стать бомжами. – События, Україна, 26.03.2008, 19:00. 29 Посчитать, во сколько городу обходится обслуживание личного «Лексуса». – События, Україна, 16.03.2008, 19:00. Джерела й ориґінали іншомовних цитат 573 Конфликт еще в разгаре. Говорят, у высших чинов свое понятие свободы слова. Точку в скандале между мэром и журналисткой поставит Донецкий Апелляционный суд. Однако жители Славянска свое мнение о власти сформировали. И мэру они советуют на город смотреть не из окна комфортного джипа, а хотя бы изредка на работу добираться общественным транспортом. Прем’єру французького фільму «Астерікс на олімпіаді» можна назвати зірваною. – Факти, ICTV, 31.01.2008, 18:45. Курсив мій. 31 Наталя Таванець. Керуючий банку украв 600 тисяч гривень. – ГПУ, 14.02.2008, с. 9. 32 Олександр Куций. Офіцер міліції підкидав наркотики. – Там само, 15.07.2008, с. 5. 33 Ника Лобода. В Ялте уничтожили столетний сад. – Вечерние вести (далі – ВВ), 18.02.2008, с. 3. 30 Работники поселкового совета Массандры провели фиктивную инвентаризацию зеленых насаждений, находящихся на территории населенного пункта. Александра Брянская. Психбольница без лицензии «лечила» здоровых пациентов. – Вечерние вести, 25.02.2008, с. 2. 35 Інна Бірюкова. Профілактика перетворилася на свавілля. – День, 13.02.2008, с. 6. 36 Александр Панченко. Покупателей авто и туров обсчитывают на курсе. – Сегодня, 10.08.2008, с. 4. 34 Более того, как удалось выяснить «Сегодня», торговцы, чтобы не терять свои прибыли в гривне, пошли своим путем и все равно добирают прежнюю сумму в гривне. Инф. «Фактов». Президент настаивает на переходе всех СМИ на украинский язык. – ФК, 29.03.2008, с. 2. Рубрика «Если это демократия, то что тогда диктатура?» 37 По сути, глава государства назвал недопустимым тот факт, что граждане Украины среди множества печатных СМИ выбирают русскоязычные. Почему? Не потому ли, что именно в этих СМИ содержится информация, наиболее точно и полно отвечающая требованиям украинских граждан и их взглядам? Див., наприклад: Анастасия Кошиль. Сегодня в Украине почнеться Депардье. – Сегодня, 21.02.2008, с. 4; Александр Чаленко. Кинопрокатчики проведут акции против украинизации, а «бандеровцы» — против русификации. – Там само, 27.02.2008, с. 2. 39 Ирина Соломко. Русский изгоняют из вузов. – Там само, 31.03.2008, с. 5. 38 Очередной фронт борьбы с русским языком открыл министр образования Иван Вакарчук (отец лидера «Океана Ельзи» Святослава). Див., наприклад: Наталья Волкова. Наталия Ионычева: «Не могу смириться, что первые шаги дочь сделала без меня». – Сегодня, 9.04.2008, с. 25; Владимир Абрамов. «Не дадим милиции скрыть убийство!» – Там само, 10.06.2008, с. 6. 41 Ольга Худецька. Розвідка боєм. – УМ, 12.04.2008, с. 15. 42 Див., наприклад: Елена Розвадовская. Под Генпрокуратурой готовится поджог. – Вечерние вести, 18.01.2008; Сотрудник ГАИ, совершивший ДТП. – События, Україна, 1.07.2008, 19:00. 40 574 Джерела й ориґінали іншомовних цитат У збройному захопленні мерії – звинувачують міліцію Ужгорода. – Час новин, 5 канал, 8.02.2008, 15:00; Под стенами Киевского райсуда, где уже в третий раз проходили слушания по делу горсовет против СБУ, собрались два пикета. – События, Україна, 28.03.2008, 19:00. 44 Сергей Карнаухов. Львовскую милицию обвинят в массовом избиении подростков на... религиозной дискотеке. – ФК, 3.07.2008, с. 2. 43 По информации депутата, правоохранители принялись массово избивать всех присутствовавших на дискотеке. Как сообщил «ФАКТАМ» начальник Центра общественных связей львовской областной милиции Денис Харчук, на дискотеке толпа пьяной молодежи избила прибывший милицейский патруль. Див., наприклад: Нова хвиля насильства на футбольних стадіонах України. – ТСН, 1+1, 21.04.2008, 19:30; [Автора не вказано.] Фанаты: «Нас бьют милиционеры». – Сегодня, 14.04.2008, с. 5. 46 Див., наприклад: Півсотні безробітних і малозабезпечених жителів Одещини продали у рабство четверо місцевих ромів. – ТСН, 1+1, 25.03.2008, 19:30; Марина Пахомова. Махинации с кредитами. – КВ, 23.07.2008, с. 4. 47 Див., наприклад: Олександр Куций. Офіцер міліції підкидав наркотики (див. прим. 32); І резонансно-кримінальна справа на Київщині. – Київський час, 5 канал, 17.01.2008, 18:45. 48 Вулицями Житомира їздить двоповерховий ровер. – ТСН, 1+1, 29.03.2008, 19:30. 49 У звичайній двокімнатній квартирі дніпропетровської багатоповерхівки живе тигровий пітон. – ТСН, 28.03.2008, 19:30. 50 Всеукраинская забастовка водителей маршрутных такси так и не состоялась. – Подробности, Інтер, 25.03.2008, 20:00. 51 У центрі Вінниці зносять нелегальну багатоповерхівку. – ТСН, 1+1, 27.03.2008, 19:30. 52 Див, наприклад: Віктор Ющенко провів форум інтелігенції. – Новини, Перший, 27.03.2008, 21.00; Виктор Ющенко провел форум интеллигенции. – События, Україна, 27.03.2008, 19:00. 53 Див., наприклад: Юлія Тимошенко відзвітувала про перші сто днів роботи свого уряду. – Новини, Перший, 26.03.2008, 21:00; Президент та прем’єр-міністр не можуть порозумітися, скільки Україна винна Росії за газ. – Репортер, Новий, 28.03.2008, 19:00. 54 Див., наприклад: Морські катастрофи для України не рідкість. – ТСН, 1+1, 24.03.2008, 19:30; Упав у море гелікоптер Мі-8. – Там само, 27.03.2008, 19:30. 55 Віктор Ющенко взяв участь у будівництві «Мистецького арсеналу». – ТСН, 1+1, 29.03.2008, 19:30. Курсив мій. 56 Главы правительств Украины и Польши подписали соглашение о малом приграничном движении. – События, Україна, 28.03.2008, 19:00. 45 Осталось выяснить, окажутся ли по карману сельскому жителю эти пластиковые карты, и будет ли простым процесс ее оформления. 57 Див., наприклад.: У Кабміні – день відкритих дверей. – Вікна-новини, СТБ, 27.03.2008, 22:00; Галина Студенникова. Кабмин распахнул двери. – Сегодня, 28.03.2008, с. 2. Джерела й ориґінали іншомовних цитат 575 [Автора не вказано.] Сім орієнтирів «ТСН»: Скандали, Сенсації, Страх, Смерть, Секс, Сміх і Гроші. – Телекритика, 4.06.2008. 59 Трехнедельная голодовка дочерей многодетной матери никак не повлияла на спокойствие чиновников в Житомире. – События недели, Україна, 30.03.2008, 19:00. 60 На Одещині невідомі силоміць відібрали у ВІЛ-інфікованої жінки її дитину інваліда. – Вчасно, НТН, 5.03.2008, 19:00. 61 У Бахчисараї армійський бунт. – Репортер, Новий, 19.03.2008, 19:00 62 Рубрика «Рахункова палата». – УМ, п’ятниця (наприклад, 28.03.2008), с. «ІнФорУМ» (2–3). 63 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Хворий на серце виграв 19 мільйонів. – ГПУ, 1.02.2008, с. 8. Рубрика «Фарт»; [Автора не вказано.] Катерина Качмала загубила куртку і штани. – Там само, 28.03.2008, с. 6. Рубрика «Не фарт». 64 [Автора не вказано.] Святославу Ориняку поповнили рахунок на телефоні. – Там само, 28.03.2008, с. 6. Рубрика «Фарт». 65 [Автора не вказано.] Шотландця побили в центрі через кілт. – Там само, 14.09.2007, с. 10. Рубрика «Не фарт». 66 Див., наприклад: Игорь Козлов. Президент России Дмитрий Медведев: «Операция по принуждению грузинских властей к миру завершена. Агрессор в Южной Осетии наказан». – ФК, 13.08.2008, с. 3; Ирина Ковальчук. Кавказская война. – Сегодня, 9.08.2008, с. 2. 67 Див., наприклад: Дмитро Лиховій. Росія, яку я ненавиджу. – УМ, 12.08.2008, с. 3; Юрій Сандул. «Росія демонструє, що терени колишнього СРСР – це її «внутрішній двір». – ГПУ, 12.08.2008, с. 9. 68 Дмитрий Коротков. Наш МИД тоже хочет повоевать с Россией. – Сегодня, 11.08.2008, с. 2. 58 Официальной реакции России на это еще не было, но можно предположить, что она будет очень жесткой и вряд ли россияне позволят Украине остановить свой флот по возвращении в Севастополь. Див., наприклад: Олександр Гунько. «Ця війна збільшить кількість прихильників НАТО в Україні». – ГПУ, 12.08.2008, с. 9; Україна підтримує Грузію політично та гуманітарно. – Факти, ICTV, 12.08.2008, 1:15. 70 Негайно припинити вогонь і сісти за стіл переговорів пропонує Дмитру Мєдведеву Міхаїл Саікашвілі. – Новини, Перший, 9.08.2008, 21.00. 71 Ирина Иванова. Игорю Николаеву грозит арест. – Сегодня, 25.03.2008, с. 25. 69 Популярному певцу и композитору Игорю Николаеву грозит лишение прав на срок от года до полутора лет либо арест на пятнадцать суток – недавно известный артист за рулем своей дорогой иномарки столкнулся с автомобилем 36-летнего москвича Сергея. 72 Анна Струнина. Егора Летова погубил алкоголь. – Там само. После многочисленных экспертиз следственное управление прокуратуры РФ назвало причину смерти лидера культовой рок-группы «Гражданская оборона» Егора Летова. 73 Роксолана Куницкая. Уже год, как не стало «Маршала Жукова». – Там само. Завтра, 26 марта, исполняется год со дня смерти легендарного актера театра и кино, незабвенного «маршала Жукова» и героя «Ворошиловского стрелка» – Михаила Ульянова. 576 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Див., наприклад: Свобода Савика Шустера, Інтер, 24.11.2007, 20:25, www.telekritika.ua/ media-continent/textpolitprog/2007-11-26/35150; Свобода слова, ICTV, 5.05.2008, 22:00; www. telekritika.ua/media-continent/textpolitprog/2008-05-07/38257; Дуель, Україна, 8.05.2008, 21:30, www.telekritika.ua/media-continent/textpolitprog/2008-05-09/38291. 75 Олесь Бузина. Хмельнитчина по приказу короля. – Сегодня, 1.03.2008, с. 12–13 («Люди и время. Субботние истории для взрослых от Олеся Бузины»). 76 Екатерина Гребенникова. Романс для дочери на стихи для матери; Киев и Леся Украинка. – Там само, 21.02.2008, с. 35 («Хронограф»). Напис угорі сторінки, над усіма текстами: «Благодаря этим дням мы получили украинскую музу светоча русской поэзии, развлечение с мячиком, нашу великую Лесю и киевского создателя суперквадрата». 77 Ольга Гук. 100 лет великому физику и «развратнику» Ландау. – Там само, 17.01.2008, с. 38. 78 Лідія Гороховська. Дружина Юрія Гагаріна досі тужить за чоловіком. – ГПУ, 28.03.2008, с. 25. 79 55 лет без Сталина. – Подробности, Інтер, 5.03.2008, 20:00; 9 марта 1953 года хоронили Иосифа Сталина. – Там само, 9.03.2008, 20:00; З дня смерті Сталіна минуло 55 років. – Подробиці тижня, Інтер, 20:00. 80 Светлана Аллилуева и ее мужчины. – Інтер, 4.03.2008, 22.35; Кремль-9. Последний день Сталина. – Там само, 5.03.2008, 22:35. 81 Ирина Соломко, Евгений Смертенко, Анастасия Кошиль. А у Вас какое звание? – Сего­дня, 23.02.2008, с. 2 (рубрика «Новость дня»); Главком Украины – капитан, секретарь у него – полковник, а милицией командует старлей. – Там само, с. 1 (анонс тексту на с. 2). 82 Див.: Олена Чебанюк. «Людей не ховали – сил не було». – ГПУ, 24.11.2007, с. 13; Наталія Павленко. «Сидить чоловік і їсть кота. Прямо з шерстю». – Там само, с. 14; Оксана Перевозіна. На виставці про Великий Голод люди говорять пошепки. – Там само, с. 3. 83 Станіслав Цалик. У Російській імперії Жіночий день відзначали 23 лютого. – ГПУ, 7.03. 2008, с. 25; О. П. Прем’єрка полетіла до Брюсселя з донькою. – Там само, с. 4; Олеся Поп. Ліцеїсткам на 8 Березня дарують золото і косметику. – Там само, с. 6. 84 Сторінка «Сегодня. Каждый день для тебя». – Сегодня, 7.03.2008, с. 8. 74 Розділ 5 1 Напис над логотипом. Факты и комментарии [далі – ФК], 30.03.2002 [далі в цьому розділі рік публікації всюди той самий], с. 1: «Ну, за правильный выбор!» 2 Напис над логотипом. – ФК, 7.03, с. 1: «Ну, за любовь! (Мужики, не забудьте, что завтра – 8 марта)». 3 «До політичного Великодня – тиждень» (анонс головного матеріялу випуску). – Україна молода [далі – УМ], 23.03, с. 1. 4 Александр Ордань, Николай Скрипник. Три мешка (!) личных дел кандидатов в депутаты, хранившихся в сейфе крымского избиркома, вынесла ночью член республиканского совета партизан и подпольщиков Антонина Усинова. – ФК, 6.03, с. 2. Анонс на с. 1 повторює заголовок статті. Джерела й ориґінали іншомовних цитат 577 Ярослав Шапочка, Ирина Рыбинская. Под видом предвыборной акции аферисты продали десятки фальшивых путевок в «Артек» на время весенних школьных каникул. – ФК, 20.03, с. 2. Анонс на с. 1 повторює заголовок статті. 5 Дарья Трусова. «Еще два месяца назад я была убеждена, что готова “покласти життя на вівтар України”, но, поработав агитатором, поняла: думать нужно только о себе». – ФК, 28.03, с. 5. Анонс на с. 1: «Обойти 600 квартир в день / за плату в 10–15 гривен предлагали штабы кандидатов в депутаты своим агитаторам во время предвыборной кампании». 6 Александр Ордань, специально для «Фактов». Избиратели, отдавая предпочтение блоку «Наша Украина», рискуют купить «кота в мешке». – ФК, 2.03, с. 4. Рубрика «Точка зрения». (Спосіб представлення автора, назву рубрики й підзаголовок я вказуватиму лише там, де вважатиму цю інформацію важливою для аналізу.) 7 Принцип, которому будет следовать лидер «Нашей Украины», очень близок к известной формуле – «и вашим и нашим». Александр Галух, Александр Ордань. Виктор Ющенко признал, что для обучения дочери взял кредит в банке «Украина». – ФК, 13.03, с. 4. Рубрика «На самом деле»; Инф. «Фактов». Виктор Ющенко для обучения дочери воспользовался сбережениями вкладчиков банка «Украина». – ФК, 15.03, с. 4. Рубрика «Что есть, то есть»; Александр Ордань. Виктор Ющенко окончательно запутался в простом вопросе финансирования банком «Украина» обучения его дочери в вузе? – ФК, 26.03, с. 4. Рубрика «Нехорошо-с!». 9 Валерий Рыбянцев, специально для «Фактов». Дружба американских политиков с отечественными оппозиционерами продиктована желанием США вырвать Украину из российских политических объятий? – ФК, 5.03, с. 4. 10 Валерий Рыбянцев, специально для «Фактов». Механизмы поддержки Западом оппозиции в Югославии в 1998–2000 годах и в сегодняшней Украине очень и очень похожи. – ФК, 12.03, с. 6. 8 А имевшие место [в Юґославії] события связаны преимущественно с длительным противо­ стоянием неугодного Западу во главе с США национально сориентированного политического режима и прозападной оппозиции <...>. 11 Валерий Рыбянцев, специально для «Фактов». Соединенные Штаты хотят иметь дело с одним человеком, который будет все решать в Украине. И он должен быть для Штатов «своим» человеком. – ФК, 16.03, с. 4; Валерий Рыбянцев, специально для «Фактов». Украина оказалась под критическим обстрелом со стороны Запада и России из-за блока Виктора Ющенко? – ФК, 28.03, с. 10. 12 Ирина Коцина, «Факты». Многие украинские оппозиционеры, как и некоторые американские политологи, не видят ничего страшного в том, что США используют Украину в качестве полигона для испытания своего влияния? – ФК, 22.03, с. 4. 13 Ольга Унгурян. «Обидно видеть унижение своей страны!». – Там само. Рубрика «Глас народа». 14 Александр Ордань. Многие политики считают, что вправе обманывать народ ради своей выгоды. – ФК, 6.03, с. 4. 15 Михаил Ртищев. Валерий Хорошковский: «У меня не было ни связей, ни громкого имени». – ФК, 12.03, с. 4. 578 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Наталья Богатырева. «Старикам везде у нас почет» – эта фраза из советской песенной лирики на нынешних выборах по отношению к политикам прежней формации неактуальна. – ФК, 15.03, с. 21. 17 Андрей Березняк. Солист группы «Скрябин» Кузьма: «Хочу иметь дело с теми, кто меня хорошо понимает. Я – из нового поколения». – ФК, 13.03, с. 6. 18 Александр Галух. Екатерина Ващук: «Не люблю слоняться по дому и делать что-то не спеша. Как правило, одновременно стираю, готовлю и с пылесосом вожусь по квартире». – ФК, 7.03, с. 4. Рубрика «Ни слова о политике». 16 Но главный наказ матери – с добром относиться к людям – я стараюсь не нарушать. Тамара Малиновская. Владимир Литвин: Объединяться и работать можно лишь с теми, кто не левее сердца и не правее здравого смысла. – ФК, 7.03, с. 2. Рубрика «Так и сказал». 19 Вчера глава Администрации Президента Украины Владимир Литвин побывал с рабочей поездкой в Ровенской области, где, в частности, встретился с ректорами вузов западного региона и представителями творческой интеллигенции Ровенщины <...>. А накануне лидер избирательного блока «За единую Украину!» побывал в Виннице, где рассказывал о региональной программе, разработанной им и его единомышленниками и имеющей, по словам В. Литвина, исключительное значение для развития страны. Александр Ордань. Анатолий Кинах: Стипендию студентам надо повысить до уровня минимальной зарплаты. – ФК, 19.03, с 4. Рубрика «Без вариантов». 21 Малиновская. Владимир Литвин... – ФК, 7.03, с. 2 (див. прим. 19); Ярослав Галас. Владимир Литвин: В Украине на определенный срок надо объявить амнистию теневым капиталам и вернуть таким образом незаконно вывезенные из страны деньги. – ФК, 19.03, с. 2. Рубрика «Так и сказал»; Александр Ордань. Владимир Литвин: «Я иду в парламент, и этим все сказано». – ФК, 16.03, с. 2. Рубрика «Из первых уст». 22 [Автора не вказано.] Владимир Литвин: «За годы независимости мы выстояли и победили в самом важном: имеем не территорию, а государство, не население, а украинский народ». – ФК, 15.03, с. 2. Рубрика «Со всей ответственностью». 20 По словам В. Литвина, придя в парламент, блок обеспечит выполнение главной задачи – сохранение и утверждение гражданского мира и стабильности, спокойствия в Украине, сообщает «Интерфакс-Украина. <...> Отсюда очередные попытки – они особенно усиливаются в предвыборный период – посеять среди людей неверие, разъединить общество, вызвать распри. Инф. «Фактов». В Киеве Леонид Кучма и Владимир Путин будут решать, как устранить препятствия, мешающие украинско-российскому сотрудничеству. – ФК, 5.03, с. 2. Рубрика «Дело государственной важности». 24 [Автора не вказано.] Леонид Кучма: Если в следующем парламенте не будет создано конструктивное большинство, жизнь в Украине не улучшится. – ФК, 16.03, с. 2. Рубрика «Есть мнение». 23 По словам Леонида Кучмы, сегодня, как никогда, Украине необходима политическая стабильность. Александр Ордань. Леонид Кучма: «Я все-таки уверен, что большинство в новом парламенте будет создано». – ФК, 15.03, с. 2. Рубрика «Из первых уст». 25 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 579 Президента радует то, что в состав блока входят люди, которые не боятся взять, да и уже сейчас взяли на себя ответственность за происходящее в стране. Наталія Лебідь. Людина епохи Відродження. – УМ, 19.03, с. 3. Іван Крайній. «Щоб ти такий популярний був, як Ющенко». – УМ, 21.03, с. 3. 28 «“Вікторе Андрійовичу, я вам вірю!” – такими словами зустрічали Ющенка по всій Україні» (анонс головного матеріялу випуску). – УМ, 29.03, с. 1. 29 Підпис під фото з анонсом головного матеріялу випуску. – УМ, 21.03, с. 1. 30 Світлана Мичко. «Наш» – свій. – УМ, 26.03, с. 3. 31 [Автора не вказано.] Промінь світла у темному царстві. – УМ, 5.03, с. 1. 32 Михайло Аксанюк. Про що могли просити одесити. – УМ, 7.03, с. 3. 33 Павло Кущ. Почекаємо «вікторії» й на цій території? – УМ, 2.03, с. 1, 3 (цит. на с. 1). 34 Там само, с. 1. 35 Там само, с. 3. 36 [Автора не вказано.] Як можна підвищити пенсії, якщо уряд падає? – УМ, 15.03, с. 3; Сергій Лавренюк. Відкат. – УМ, 20.03, с. 4; Тетяна Ковтун. Барометр економіки повернув до позначки «похмуро». – УМ, 21.03, с. 2. 37 Людмила Коханець. Благочестиве «31 марта»: вибирай, як скаже Москва? – УМ, 15.03, с. 4; Леся Шовкун. Російська рулетка для українських виборів. – УМ, 28.03, с. 6. 38 Шовкун. Російська рулетка (див. прим. 37). 39 Інна Тесленко. Чиєму Богу молиться Генпрокуратура? – УМ, 15.03, с. 1, 2 (цит. на с. 1). 40 Інна Тесленко. Компартія України Московського патріархату. – УМ, 26.03, с. 10. 41 Ирина Коцина. Конгрессмен Рон Пол: Мы не имеем никакого права вмешиваться во внутренние дела Украины и поучать эту страну, как проводить выборы. – ФК, 22.03, с. 3. 42 [Автора не вказано.] Резолюция, в которой США призывают украинские власти обеспечить честные выборы, вызывает, по меньшей мере, недоумение. – ФК, 26.03, с. 2. 43 [Автора не вказано. Перший текст у групі матеріялів під загальною назвою «Вибори» в рубриці «Новини плюс».] – УМ, 22.03, с. 1. 44 Шовкун. Російська рулетка (див. прим. 37). 45 Инф. «Фактов». Виктор Черномырдин: Массированные визиты западных политиков в Киев накануне выборов считаю оскорблением Украины. – ФК, 7.03, с. 2. Рубрика «Точка зрения». 46 Александр Ордань. Виктор Черномырдин: Сейчас в Украине уж больно много вояжеров с Запада, и встречаются они в основном с оппозицией. – ФК, 14.03, с. 2. Рубрика «Есть мнение». 47 Инф. «Фактов». Виктор Черномырдин: Избирательная кампания в Украине напряженная – пены много, эмоций много. Но она спокойнее, чем в России. – ФК, 19.03, с. 4. Рубрика «Компетентное мнение». 48 Тарас Закусило. Дискусії навколо заіржавілого шмайсера. – УМ, 27.03, с. 2; Шовкун. Російська рулетка (див. прим. 37). 26 27 580 Джерела й ориґінали іншомовних цитат [Автора не вказано.] 17 марта в Одессе президенты Украины, России и Молдовы обсудят пути урегулирования приднестровской проблемы. – ФК, 14.03, с. 2. Рубрика «На высшем уровне». 50 Александр Левит. Отношения между Украиной и Россией не изменятся, какими бы ни были результаты парламентских выборов / Такое мнение высказал президент России Владимир Путин в Одессе, где обсуждались перспективы украинско-российского сотрудничества и приднестровская проблема. – ФК, 19.03, с. 2. Рубрика «Есть мнение». 51 Інф. «УМ». «Єда» туриста / Візит Путіна до Одеси може додати голосів партії влади. – УМ, 14.03, с. 2. 52 Михайло Аксанюк. Одеса – «мама» для трьох президентів. – УМ, 19.03, с. 2. 53 Див., наприклад: Владимир Литвин: «За годы...» (див. прим. 22); Ордань. Владимир Литвин: «Я иду...» (див. прим. 21); Леонид Кучма: Если в следующем (див. прим. 24); Малиновская. Владимир Литвин: Объединяться (див. прим. 19). 54 Тарас Закусило. «Наші» і Росія. – УМ, 13.03, с. 2. 55 Василь Драголюк. Леонід Грач. Проліт нормальний. – УМ, 1.03, с. 3. 56 [Автора не вказано. Текст без назви під рубрикою «Коментарі з приводу» (додаток до статті, вказаної в прим. 55).] – Там само. 57 Александр Ордань. Владимир Литвин: Заявления российских политиков по поводу ситуации в Крыму граничат с вмешательством во внутренние дела Украины. – ФК, 1.03, с. 2. Рубрика «Компетентное мнение». 58 Ирина Коцина. Леонид Грач: «Выборы в Крыму состоятся только тогда, когда в них будут участвовать кандидатами Грач и его блок». – ФК, 1.03, с. 4. Рубрика «Страсти по выборам». 49 Столь категоричное и очень напоминающее шантаж заявление Леонид Грач подкрепил <...> Александр Ордань. Налоговики подтверждают факт финансирования выпуска печатной продукции блока Юлии Тимошенко фиктивным предприятием за счет теневых средств. – ФК, 27.03, с. 4. Наприклад: 59 Теперь пресс-служба блока экс-главы корпорации ЕЭСУ обвинила <...> Ордань. Виктор Ющенко окончательно запутался (див. прим. 8). Сергій Довгаль. У тилу суцільної «Єди». – УМ, 6.03, с. 3. 62 Див., наприклад: Там само; Леся Шовкун. Після «їжі» у четвер... / 14 березня, виявляється, день не тільки Явдохи, а й «Заєди». – УМ, 16.03, с. 3; Алла Федорина. Порубані дерева, голі дороги і кругом – «Єда». – УМ, 28.03, с. 3; Наталія Лебідь. Закони створені, аби їх порушувати? – УМ, 1.03, с. 4; Леся Шовкун. Не все на виборах вийшло «заєдісь». – УМ, 3.04, с. 4–5. 63 Шовкун. Російська рулетка (див. прим. 37). 64 Аксанюк. Одеса – «мама» (див. прим. 52). 65 Закусило. Дискусії навколо (див. прим. 48). 66 Михайло Аксанюк. Кучма не бачить України без Росії. – УМ, 1.03, с. 2. 67 Лариса Салімонович. Політ Президента. – УМ, 6.03, с. 2. 60 61 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 581 Тарас Закусило. Скромна чарівність одновекторності. – УМ, 30.03, с. 2. Тарас Закусило. Росія знову проти УПА. – УМ, 22.03, с. 1. 70 Переяславська зРАДА-2 (анонс головного матеріялу випуску). – УМ, 16.03, с. 1. 71 Олександр Шиманський. Переяславська зРАДА-2. – Там само, с. 2. 72 Ярослава Музиченко. Безгрішний розбійник. – УМ, 6.03, с. 11; Ярослава Музиченко. Життя як музика. – УМ, 22.03, с. 13. 73 Александр Галух. Леонид Кучма распорядился достойно отпраздновать 85-ю годовщину создания Украинской Центральной Рады. – ФК, 14.03, с. 4. 68 69 Напомним, Центральная Рада, представительский орган общественных организаций и, по сути, первое официальное правительство, представлявшее интересы украинского народа <...>. Деятельность Центральной Рады способствовала национальному возрождению и воплощению давней мечты нашего народа о создании Украинского государства. Александр Галух. Леонид Кучма присвоил Августину Волошину, президенту Карпатской Украины, звание Героя Украины (посмертно). – ФК, 20.03, с. 4. 74 <...> Владимир Литвин при посещении мемориала «Красное поле», установленного в честь воинов Карпатской Украины, погибших в борьбе с фашистскими захватчиками. [Автора не вказано.] Артист Роман Майборода и кинорежиссер Аркадий Микульский стали лауреатами Шевченковской премии. – ФК, 7.03, с. 2. 75 <...> присуждается ежегодно накануне очередной годовщины со дня рождения Великого Кобзаря (9 марта). Владимир Рудюк. Забытую на днепровской пристани коллекцию музея Тараса Шевченко летом 1941 года случайно обнаружил неизвестный красноармеец. – ФК, 6.03, с. 5. Рубрика «Кто бы мог подумать». 77 Александр Галух. Михаилу Горбачеву предъявлялись лишь две претензии: первая – что он ввел в СССР демократию, а вторая – что он не отказался от нее ради целостности государства. – ФК, 16.03, с. 2. 76 Интересно другое: как же старая гвардия допустила к власти человека, который, пусть и сам того не желая, но все-таки разрушил «их» систему? Ирина Лисниченко. «На обеде в честь приезда Михаила Горбачева из напитков подали только сок и компот. Не было даже нашего традиционного вина “Оксамит України”». – ФК, 2.03, с. 8. 78 В нем были перечеркнуты все успехи советской власти. Сидящие в зале понимали, что советский лидер начал ориентироваться на западные идеалы. <...> Но выступать с критикой на партийных форумах было не принято. Ирина Лисниченко. Только благодаря разрешению Леонида Ильича Брежнева состоялся развод Валентины Терешковой и Андрияна Николаева. – ФК, 27.03, с. 7. 80 Не ховайте, а вставайте... (анонс головного матеріялу випуску). – УМ, 7.03, с. 1. 81 Василь Яноші. Правнучка Кобзаря. – Там само, с. 2. 82 Людмила Нікітенко. У садку вишневому біля хати Тараса. – УМ, 12.03, с. 3. 83 Дмитро Лиховій та ін. У чию дев’ятку? – Там само, с. 5. 79 582 Джерела й ориґінали іншомовних цитат [Автора не вказано.] У чию дев’ятку? – Там само, с. 1. [Автора не вказано.] І Хуст із нами. – УМ, 16.03, с. 3. 86 Ярослава Музиченко, Ганна Громова. Помилки і поради. – УМ, 16.03, с. 4. 87 Ирина Дубская. Актриса Ольга Сумская родила дочку. – ФК, 5.03, с. 2. 88 Наталия Заяц. Фильм «Молитва за гетьмана Мазепу» получил приглашение принять участие в восьми международных фестивалях. – Там само, с. 9. 89 Евгения Наумова. Группа «Океан Эльзы» решила объединиться с симфоническим оркестром «Ренессанс». – ФК, 19.03, с. 9. 90 Наталия Заяц, Светлана Олефир. Андрей Данилко: «С Аллой Пугачевой нас фотографировал своим аппаратом глава российского правительства». / В редакции «Фактов» побывал самый гастролирующий в России украинский артист. – ФК, 13.03, с. 9. Анонс на с. 1 повторює заголовок і підзаголовок статті. 91 Владимир Громов. Юрий Богатиков: «Голос – это главное в моей жизни. Все остальное, даже секс, третьестепенное». – ФК, 1.03, с. 5–6 (цит. на с. 5). 84 85 Украинское искусство много потеряло из-за того, что замкнулось на национальной сцене – нет планки сравнительной. Поэтому надо Москву «пробивать» – московское телевидение, московское радио, московскую прессу. Людмила Грабенко. Актриса, заменившая судмедэксперта Кибрит, Лидия Вележева: «В театральном институте имени Карпенко-Карого мне сказали: “Деточка, вы не можете быть актрисой. Найдите себе другую профессию» / На днях состоялась премьера продолжения самого знаменитого советского сериала о советской милиции. – Там само, с. 12. 92 Во-вторых, сами понимаете, сериал-то легендарный. Все мы в детстве смотрели и мечтали оказаться на месте Зиночки Кибрит. Антон Возняк. Хай буде Архип Тесленко. – УМ, 1.03, с. 14. Див., наприклад: Юлія Косинська, Олег Крук. Кшиштоф Занусі: Сподіваюся, Україна переживе це «міжсезоння». – УМ, 26.03, с. 12. 95 Андрій Вацик. Для українського шоу-бізнесу настає момент істини. – УМ, 6.03, с. 13. 96 Леся Волошка. Презервативи для «Віа Гри». – УМ, 20.03, с. 6. 97 Андрій Вацик. Дешева популярність «віаграм» не смакує. – УМ, 29.03, с. 14. 98 Див. прим. 2. 99 [Автора не вказано.] Не Кларою єдиною... – УМ, 7.03, с.1. 100 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Інтернет-приколи. – УМ, 14.03, с. 16; 29.03, с. 16. 93 94 Розділ 6 Сьома сесія Верховної Ради України, засідання сімдесят третє, 10 липня 2001 року (тут і далі стенограми засідань на www.rada.gov.ua/zakon/STENOGR). Засідання складалося з доповіді Олександра Осауленка, його відповідей на запитання, виступів депутатів в обговоренні доповіді та прикінцевого слова доповідача. 1 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 583 Там само, доповідь Осауленка. Там само, відповідь Осауленка на запитання Івана Попеску. 4 Там само, відповідь Осауленка на запитання Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради. 5 Державний комітет статистики України. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Ця публікація з’явилася на сайті Держкомстату (www.ukrstat.gov.ua) на початку 2003 року, і саме її я використовував, аналізуючи результати перепису та спосіб їх офіційного представлення. Згодом матеріяли перепису перенесено на спеціяльний сайт (www.ukrcensus.gov.ua) та розподілено між різними тематичними сторінками. 6 Сьома сесія Верховної Ради (див. прим. 1), запитання Бориса Беспалого, Михайла Сидорчука, Володимира Мухіна, фракції Народно-демократичної партії, виступи Бориса Беспалого, Володимира Моісеєнка, Олени Мазур, Івана Попеску. 7 [Автора не вказано.] В Україні залишилося 48 мільйонів? – Українська правда, 26.12.2001 (тут і далі тексти цього видання на www.pravda.com.ua). 8 Н. С. Власенко (відп. за випуск). Попередні підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Київ: Державний комітет статистики України, 2002. 9 Державний комітет статистики. Про кількість та склад населення (див. прим. 5). 10 Там само. 11 Там само; Государственный комитет СССР по статистике. Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. Москва: Финансы и статистика, 1991. 12 Державний комітет статистики. Про кількість та склад населення (див. прим. 5). 13 Там само. 14 Там само. 15 Сьома сесія Верховної Ради (див. прим. 1), доповідь Осауленка. 16 Людмила Поветкина. Цыплят по осени считают. А людей? – Сегодня, 13.07.2001, с. 5. 2 3 Необходимость рассказывать о переписи за полгода до ее проведения вызвана, прежде всего, желанием подготовить народ. И успокоить. 17 Яна Осадчая. Нас перепишут и пересчитают. – Курьер [Луганск], 5.12.2001, с. 2. Но самое главное, что нам с вами бояться нечего. В управлении статистики заявляют: полученная при опросах информация будет использована только для получения сводных обезличенных итогов. 18 Там само. Заходя к вам в дом, «уполномоченный» обязан предъявить удостоверение <…>. Государство своим гражданам доверяет: все данные запишут с ваших слов, никаких документов проверять не будут. Ведь цель переписи – отобразить картину обновленного украинского общества и дать объективную оценку социально-экономической ситуации. 584 19 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Там само. Отлавливать бомжей с целью переписывания будут с помощью милиции. Ганна Телюк, Михайло Зубар. Автопортрет України «напишуть» за два тижні / методом просвіти, умовлянь і «показових» штрафів. – День, 29.11.2001, с. 1, 2. 21 Нина Логвинчук. Перепись «населения» началась в лесах Волыни. – Сегодня, 22.02.2003, с. 8. 22 Александр Марущак. В 2001 году нас всех перепишут? – Сегодня, 13.07.2000, с. 5; Дмитрий Гомон. Сосчитают всех. – Там само, 16.02.2001, с. 2; Поветкина. Цыплят по осени (див. прим. 16); Осадчая. Нас перепишут (див. прим. 17); Олекса Підлуцький. Як українців перераховуватимуть. – Дзеркало тижня, субота, 24.11.2001, с. 22. 23 Телюк, Зубар. Автопортрет України (див. прим. 20). 24 Осадчая. Нас перепишут (див. прим. 17). 20 Мы получим уникальную возможность посмотреть на новое украинское общество совершенно другими глазами, узнаем, наконец, для кого Украина ненька, а для кого – мачеха. 25 Олекса Підлуцький. Начальник управління статистики населення Держкомстату Любов Стельмах: Нелегалів перепишемо прямо на ринках. – Дзеркало тижня, 24.11.2001, с. 22. 26 Гомон. Сосчитают всех (див. прим. 22). Например, данные о национальном составе нашего населения можно получить только из переписи. 27 Виктория Чирва. Инспектор звонит трижды. – Столичные новости, 4.12.2001, с. 6. Посмотрим, какой процент нацменьшинств, учитывая миграционные изменения, произошедшие за 12 лет, покажет перепись 2001 года. Марина Щербакова. Нужна ли «пятая графа»? – Там само, 27.03.2001, с. 6. Див., напр.: [Автора не вказано.] Перепишут всех / Если деньги отыщут… – Сегодня, 20.11.2001, с. 2. 30 Олександр Загородний. Керівники товариства «Просвіта» вже заявили, що не визнають результатів Всеукраїнського перепису населення. – ТСН, 1+1, 5.12.2001. Тут і далі я не вказую адреси для текстів «1+1» і деяких інших каналів, на сайтах яких я знаходив їх у той час, коли збирав матеріяли для відповідних розділів, бо згодом тексти давніх випусків вилучено з наявних на тих сайтах архівів. 31 Лариса Крупина. Проникнув в квартиру под видом учетчика, проводящего перепись населения, грабитель отобрал у хозяйки деньги и телевизор. – Факты и комментарии, 7.12.2001, с. 2. 32 [Автора не вказано.] Перепись: старые проблемы на новый лад. – Подробности, Інтер, 9.12.2001 (тут і далі тексти новин «Інтеру» на www.podrobnosti.ua/podrobnosti). 28 29 Тренируясь заполнять анкеты, учетчики и подумать не могли, что окажутся в центре скандала. Конечно, они были готовы к тому, что не все жильцы захотят впустить в квартиру незнакомцев. На этот счет получили соответствующие инструкции. Но рекомендаций на случай политического скандала никто не давал. А зря. Загородний. Керівники товариства (див. прим. 30). Олександр Шилко. Із переписом населення вже виник перший скандал. Навколо мовного питання. – ТСН, 1+1, 5.12.2001. 33 34 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 35 585 Перепись: старые проблемы (див. прим. 32). Александр Свистунов, руководитель «Русского блока», председатель Русского движения Украины: «Мы считаем, что если человек говорит по-русски, думает по-русски, он должен сказать, не заботясь о том, какие у него будут последствия... не дискриминировался». Впрочем, об интересах этнических русских и тех, кто разговаривает по-русски, почему-то вспомнили только за четыре месяца до выборов. Александр Осауленко, председатель Государственного комитета статистики: «“Русский блок” якраз під час обговорення програми перепису активності взагалі ніякої не проявляв, позицію не висловлював...» 36 Там само. Впрочем, в Госкомстате все эти споры воспринимают философски. Мол, пройдут выборы – никто о вопросах анкеты и не вспомнит. Александр Осауленко, председатель Государственного комитета статистики: «Я по-іншому, ніж як піарівську акцію, покликану на підтримання свого політичного іміджу, не можу це розцінювати». Марина Петрова. Всеукраїнським переписом населення не могли не скористатись політики. – ТСН, 1+1, 4.12.2001. 38 Перепись: старые проблемы (див. прим. 32). Курсив мій. 37 Разумеется, украинские националисты в долгу не остались. Заявления «просвітян» нашли самый живой отклик в сердцах русских националистов. Омар Узарашвілі. Рахівників не пускали до квартири через «мовне питання». – Високий замок, 12.12.2001, с. 2. 40 Леонид Соколов. Чего ждать русским от переписи населения? – Крымская правда, 21.07.2001, с. 2. 41 Наталья Астахова та ін. Нас считают. Будем бдительны. – Там само, 13.12.2001, с. 1, 2. 42 Зоряна Іленко. Нас рахують неправильно. – Поступ, 11–12.12.2001, http://postup.brama. com/011211/ 189_3_2.html (тут і далі газетні тексти подано за інтернет-публікаціями, якщо я не зміг знайти їх у паперових версіях). 43 Михайло Зубар, В’ячеслав Дарпінянц. «Правди про себе не побоїтеся?» – День, 11.07.2001, с. 1; Оксана Омельченко. Назад, у 39-й рік. – Там само, 8.12.2001, с.1; Телюк, Зубар. Автопортрет України (див. прим. 21). 44 Микита Касьяненко. Чи можна вірити даним перепису? – Там само, 4.12.2001, с. 5. 45 Микита Касьяненко. «Переписати» й забути? – Там само, 19.12.2001, с. 1, 2. 46 Владислав Комов. До питання про рідну мову. – Там само, 5.01.2002, с. 6; Леонід Іваненко. Що значить «володіти» мовою? – Там само, 19.01.2002, с. 6. 47 [Автора не вказано.] 37,54 мільйона громадян країни вважають себе українцями. – День, 7.02.2003, с. 1. 48 Іван Ґор. Нас стає дедалі менше. – Поступ, 13–19.06.2002, с. 3. 49 [Автора не вказано.] Оглашены результаты переписи населения. – Подробности, Інтер, 1.01.2003. 39 В первый день нового года стало официально известно, что... 586 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 50 Ігор Мельник. Скільки людей нарахували в Україні. – Поступ, 31.05.2002, с. 2; Ґор. Нас стає (див. прим. 48). 51 [Автора не вказано.] Мужики, вы где? – Курьер [Луганськ], 12.06.2002, с. 2. 53,9% населения Луганской области – женщины, 46,1% – мужчины. Таковы предварительные итоги Всеукраинской переписи населения. По сообщению Луганского областного управления статистики, на момент проведения переписи, то есть на 5 декабря 2001 года, на Луганщине проживало 1 млн. 373 тыс. 300 женщин и 1 млн. 172 тыс. 800 мужчин. [Автора не вказано.] Кiлькiсть населення України за уточненими даними перепису 5–14 грудня минулого року становить 48 мільйонів 457 тисяч чоловiк. – ТСН, 1+1, 28.12.2002; [Автора не вказано.] Численность русских жителей в Крыму сократилась на 7,1%. – Подробности, 9.01.2003 (тут і далі тексти цієї аґенції на www.podrobnosti.ua; не плутати з текстами новин однойменних випусків новин «Інтеру», позначених як «Подробности, Інтер»); [Автора не вказано.] В Луганской области проживают представители более 120 народностей. – Там само, 17.01.2003; Вахтанг Кіпіані. Україна – для українців, білорусам – Севастополь, татарам – Донбас... – Україна молода, 9.01.2003, с. 8. 53 Власенко. Попередні підсумки (див. прим. 8), с. 8. 54 Юлія Ліщенко. Жінок на три мільйони більше, ніж чоловіків. – Високий замок, 1.06.2002, с. 2. 55 Ґор. Нас стає (див. прим. 48). 56 Мужики, вы где? (див. прим. 51). 57 [Автора не вказано.] Горожане вытесняют селян. – Курьер [Луганськ], 12.06.2002, с. 2. 58 Ґор. Нас стає (див. прим. 48). 59 Иван Дьяков. Потери как на войне. – Крымская правда, 6.06.2002, www.kp.crimea.ua/ newspaper_details.php?newspaper_id=1047. 60 Осадчая. Нас перепишут (див. прим. 17); Зубар, Дарпінянц. Правди про себе (див. прим. 43). 61 [Автора не вказано.] Скільки нас? – День, 3.01.2003, с. 1. 62 [Автора не вказано.] Нас 48 мільйонів з гаком. – Голос України, 3.01.2003, с. 1. 63 Арсен Гриб. Ми такі, які є. – Поступ, 30.12.2002, http://postup.brama.com/dinamic/usual. php?what=6802. 64 Дарина Гетьман. Нас лише 48 мільйонів / Число росіян в Україні скоротилося вчетверо, зате кожен десятий етнічний українець вважає «рідною»... російську мову. – Україна молода, 4.01.2003, с. 2. 65 Нас 48 мільйонів з гаком (див. прим. 62); Агния Бычкова. Население Крыма сократилось, но стало грамотнее. – Правда Украины, 14.01.2003, с. 1. 66 Леся Федів. В Україні побільшало українців. – Високий замок, 3.01.2003, с. 3. 67 [Автора не вказано.] В Украине женщин больше, чем мужчин. – Факты и комментарии, 3.01.2003, с. 1. В інтернет-версії газети текст має назву: «С 1989 года численность украинцев в нашей стране увеличилась». 52 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 68 [Автора не вказано.] Чверть росіян кудись поділися. – Столиця, 3–9.01.2003, с. 3. 69 Гриб. Ми такі (див. прим. 63). 70 Гетьман. Нас лише 48 мільйонів (див. прим. 64). 587 Интерфакс-Украина. По уточненным данным всеукраинской переписи. – Крымская правда, 3.01.2003, www.kp.crimea.ua/newspaper_details.php?newspaper_id=979. 71 Иван Андреев. Перепись населения с заранее подготовленными итогами? – Там само, 10.01.2003, www.kp.crimea.ua/newspaper_details.php?newspaper_id=982. 72 Александр Галух. В ходе всеукраинской переписи населения в Крыму обнаружили... скифов. – Факты и комментарии, 11.01.2003, с. 4. 73 Впрочем, в ходе переписи населения в России среди многочисленных национальностей можно было встретить довольно редкие... Валентина Колесник объявила, что теперь наука будет выяснять, что это за национальности, каковы их этнические корни и есть ли они вообще. Впрочем, по ее словам, возможно, что некоторые из названных национальностей – плоды фантазий респондентов. <…> в Крыму, где, по официальным данным, постоянно проживает более чем 125 национальностей и народностей, выявлены еще 50. Среди них скифы, казаки, маврикийцы (этническая общность с острова Маврикий в Индийском океане) <…>. [Автора не вказано.] В Україні народжуються скіфи і малайці та вироджуються росіяни. – Політика і культура, 18–24.01.2003, с. 6. 74 75 Ліщенко. Народжуймо хлопців! (див. прим. 56). 76 Скільки нас? (див. прим. 61); Гетьман. Нас лише 48 мільйонів (див. прим. 64). 77 [Автора не вказано.] В Киеве – 12 тысяч неверных жен. – Сегодня, 24.01.2003, с. 5. Как и следовало ожидать, большинство наших граждан назвались украинцами <...> С языком у нас все в порядке: большинство населения – украиноязычное, несмотря на то, что только 85,8% граждан украинской национальности разговаривают «рідною мовою». Самыми благодарными среди оседлых «иностранцев» являются, пожалуй, поляки, которые считают своим языком именно украинский (62,7 %). 78 Кіпіані. Україна – для українців (див. прим. 52); Гриб. Ми такі (див. прим. 63). Ольга Вітер. Демографічна пунктуація: народжувати не можна їхати. – Голос України, 15.01.2003, с. 5. 79 80 Леся Туровская. Вымираем, братцы? – Правда Украины, 29.10.2002, с. 4. Причины разные. И главная из них такова: в условиях, в которых большинство из нас живет, жить просто нельзя. Потому-то мы и вымираем... За годы жесточайшего экономического кризиса мы претерпели массу радикальных изменений качества жизни в худшую сторону. Именно поэтому в нынешних условиях рядовой украинец с трудом решается на одного, двух, а тем более троих детей... 81 Кіпіані. Україна – для українців (див. прим. 52). Омельченко. Назад, у 39-й рік (див. прим. 43); [Автора не вказано.] Как умирает Украина. – Столичные новости, 27.11–3.12.2001, с. 22. 82 588 83 84 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Туровская. Вымираем, братцы? (див. прим. 80). Там само. Уменьшению населения способствует и тот факт, что большинство наших сограждан (светлые головы, квалифицированные рабочие руки) в поисках лучшей доли выезжают за границу. Они выполняют какую угодно, пусть даже самую грязную работу, только бы заработать деньги для своих, ос­тавшихся дома, семей. И вот наши женщины за рубежом раболепно прислуживают в фешенебельных особняках, нянчат капризных престарелых богачей, предоставляют разнообразные секс-услуги... 85 Там само. Чем дальше, тем все меньше будет в Украине взрослых украинцев, способных репродуцировать собственный национальный генофонд. А поскольку своими силами человеческий потенциал украинцы обновить не смогут – вероятнее всего, в Украину хлынет массовая иммиграция. 86 Там само. <…> прежде всего, к нам ринутся иммигранты из так называемых «горячих точек планеты». Как правило, это будут люди совершенно другой культуры, образованности, религии и мировосприятия. К каким непрогнозируемым метаморфозам в обществе это может привести! Ведь потенциальные беженцы сегодня – это афганцы с сопровождающими их наркотиками, оружием, боеприпасами. Глупо надеяться, что они будут испытывать безграничную благодарность за приют, который предоставит им наша страна. Кіпіані. Україна – для українців (див. прим. 52). Там само. 89 Там само. 90 Там само. 91 Там само. 92 Максим Стріха. Українці в Україні повернули собі позиції... середини 1950-х! – Українська правда, 8.01.2003. 93 В Україні народжуються (див. прим. 74). 94 Людмила Гордеева, Алексей Иванов. Лукавая цыфирь украинской переписи. – Донецкий кряж, 10–16.01.2003, с. 1. 87 88 По сравнению с данными переписи 1989 года, население Украины сократилось на 3 млн. человек (с почти 52 до 48 млн.). И что характерно, исключительно за счет русского населения, которое «ужалось» с более чем 11 млн. до 8,3 млн. Такие уж русские оказались хилые! Зато количество украинцев при всеобщем вымирании народа выросло на 0,3%. Откуда бы это, от гордости за обретенную государственность и независимость, что ли? Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, цит. у: Наталка Фіцич. Верховна Рада планує доручити уряду розробити механізм атестації держслужбовців, викладачів навчальних закладів, а заодно і журналістів, теле- і радіо-ведучих – на знання української мови. – ТСН, 1+1, 12.03.2003; заступник голови об’єднання «Руський блок» Павло Баулін, цит. у: Владимир Горковенко. Почему украинцы любят родной язык, но не пользуются им? – Подробности, Інтер, 16.03.2003. 95 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 589 Розділ 7 Див., наприклад: Михайло Косів. На конституційних засадах. – Дзеркало тижня, 23.09.2000, с. 17; Микола Жулинський. Двомовність? Ні – загроза дволикості. – Українська мова й література. – 2001. – Ч. 1. – С. 6–15.; Лариса Масенко. Мова і політика. Київ: Соняшник, 1999. 2 Див., наприклад: Іван Дзюба. Притча во язицех, або Культура перед системою «Рада». – День, 24.12.2002, с. 1, 4. 3 [Юрий Андрухович в:] Язык: личность, социум, государство. – Российско-украинский бюллетень, ч. 6–7, 2000, с. 100. 1 …речь идет о противостоянии или, мягче, конкуренции двух языков. 4 Там само, с. 101. Ведь вопрос о едином языке будущей Украины – это действительно проблема в высшей степени политическая, более того – геополитическая, даже геостратегическая. По сути, проект «сохранения и защиты русского языка и культуры» в Украине и на всей Одной Шестой – это проект реального сохранения и дальнейшего функционирования империи <…>. Див., наприклад: [П. М. Мовчан, І. О. Заєць, Ю. Б. Ключковський в:] Третя сесія Верховної Ради України, засідання шосте, 7.02.2003. 6 Див., наприклад: [Микола Рябчук в:] Язык (див. прим. 3), с. 91; [Сергий Набока в:] Там само, с. 94. 7 Олег Медвєдєв. Де моя половина? – День, 14.03.2003, с. 4. 8 Див., наприклад: Жулинський. Двомовність? (див. прим. 1); [І. Р. Юхновський в:] Третя сесія (див. прим. 5); [П. М. Мовчан, В. А. Гошовська. в:] Восьма сесія Верховної Ради України, засідання сорок четверте, 30.11.2001. 9 Жулинський. Двомовність? (див. прим. 1). 10 Див., наприклад: [Ярослав Дашкевич в:] Язык (див. прим. 3), с. 96; Косів. На конституційних засадах (див. прим. 1). 11 Жулинський. Двомовність? (див. прим. 1). 12 Див., наприклад: Іван Шаповалов, Володимир Алексєєв. Демократичний погляд на російську мову та Українську державу. – Голос України, 27.09.1995, с. 9; Леонід Грач, Якій бути російській мові. – Голос України, 10.01.2003, с. 4. 13 Див., наприклад: [Володимир Малинкович у:] Програма «Факты и мнения». – Радіо «Свобода» (російська служба), 3.08.2000. 14 Див., наприклад: Грач, Якій бути (див. прим. 12). 15 Див., наприклад: Шаповалов, Алексєєв. Демократичний погляд (див. прим. 12); [Володимир Малинкович, Володимир Золоторьов у:] Яка двомовність нас чекає. – День, 9.09.1997, с. 4. 16 [Виктор Яковлев в:] Язык (див. прим. 3), с. 116. 5 В основу должен быть положен принцип языкового самоопределения личности независимо от национальной принадлежности (включая двойную и более языковую самоидентификацию) как основного принципа реализации индивидуальных прав человека. 590 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Див., наприклад: Грач, Якій бути (див. прим. 12); [Малинкович, Золоторьов у:] Яка двомовність (див. прим. 15). 18 [Михаил Белецкий в:] Язык (див. прим. 3), с. 123. 17 Прежде всего, необходимо чёткое законодательство, определяющее права граждан и обязанности государства в языковой сфере и, в частности, учитывающее реальное положение русского языка и закрепляющее его особый статус (по сравнению с языками «национальных меньшинств»). Див., наприклад: Там само; [Малинкович у:] Яка двомовність (див. прим. 15). Див., наприклад: [Малинкович у:] Яка двомовність (див. прим. 15); [Виктор Яковлев в:] Язык (див. прим. 3), с. 116; [Тарас Махринский в:] Там само, с. 122. 21 Див., наприклад: [Белецкий у:] Язык (див. прим. 3). 22 Див., наприклад: [Золоторьов, Олександр Лузан у]: Яка двомовність (див. прим. 16); Владимир Алексеев, Валерий Тырнов, Искоренение рояля. – Голос Украины, 8.02.1996, с. 6–7. 23 Див., наприклад: М. И. Белецкий. Перспективы русского образования в Украине: литература. – Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы IV-й Международной научно-практической конференции (9–10 декабря 1999 года, г. Киев). Киев, 2000. С. 264– 269; С. Н. Кияшко. Законодательное обеспечение реализации прав русских и русскоязычных граждан в Украине. – Там само, с. 122–124. 24 Див., наприклад: [Б. Я. Беспалий у:] Восьма сесія (див. прим. 8). 25 Див., наприклад: [А. Ю. Кучеренко в:] Дискуссия. – Проекты законов о языках – экспертный анализ. Вид. 2-ге, доповн. Київ, 2001. С. 60; [В. Г. Алексеев у:] Там само, с. 60. 26 Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови. Затверджено постановою Кабінету Міністрів від 8.09.1997 (тут і далі акти уряду на zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi); Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки. Затверджено постановою Кабінету Міністрів від 2.10.2003. 27 Зміни і доповнення, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998 (998–97-п). Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21.06.2000. 28 [А. В. Шкіль, М. В. Косів, І. О. Заєць, І. М. Стойко в:] Третя сесія (див. прим. 5). 29 [Автора не вказано.] Янукович повторив піар-хід Кучми і закрив собі дорогу на захід. – Українська правда, 27.09.2004. 30 [Автора не вказано.] Янукович підтримав українську мову. В Донецьку його будуть зустрічати фашистськими бігбордами? – Українська правда, 12.12.2003. 31 Цит. за: Павел Смирнов. В Украине русский язык не должен чувствовать себя иностранным. – Факты и комментарии, 18.09.1999, с. 4. 32 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Президент України Кучма в інтерв’ю російській газеті «Труд» висловив думку, що російська мова в Україні має отримати статус офіційної. – ТСН, 1+1, 5.12.2001. 33 На жаль, матеріяли парламентських слухань (на відміну від транскриптів сесійних засідань) не публікуються, тому я мусив користуватися повідомленнями мас-медій. Див., зокре19 20 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 591 ма: Ольга Клюева. В Раде прошли слушания по проблеме государственной языковой политики. – Подробности, Інтер, 12.03.2003; Олена Никанорова. Мова, політика, держава. – Урядовий кур’єр, 14.03.2003, с. 1, 5. 34 [Автора не вказано.] Українська міліція може незабаром називатись поліцією. – ТСН, 1+1, 26.09.2003. 35 Там само. 36 Лариса Задорожная. Языковой всеобуч. За парты садятся ... харьковские милиционеры. – Подробности, Інтер, 25.09.2003. Напомню, что Николай Билоконь предупредил подчиненных – «милиционеров, не владеющих государственным языком, в правоохранительных органах быть не должно». 37 Там само. В документации не должно быть ни одного русизма. 38 Там само. Пока большинство харьковских милиционеров общаются, скорее, на суржике. Но деваться некуда. Если не будешь знать украинский, можно и без погон остаться. Хотя преступникам, наверное, все равно, на каком языке говорит человек, который надевает на них наручники. [Автора не вказано.] Міністерство освіти вирішило українізувати навчальні заклади Донеччини. – ТСН, 1+1, 29.09.2003. 40 Анна Онищук. К 2010 году украинские вузы перейдут на евростандарты. – Подробности, Інтер, 29.09.2003. 41 [Автора не вказано.] Микола Азаров заговорив українською! – Репортер, Новий, 26.09.2003. 42 Там само. 43 [Автора не вказано.] Президент замолвил слово о языке. – Сегодня, 6.12.2001, с. 6. 39 Президент Леонид Кучма высказал мнение, что русский язык в Украине должен получить статус официального. В интервью одному из русских изданий он сказал: «Я всегда говорил и говорю, что русский язык не должен себя чувствовать иностранным в Украине». [Автора не вказано.] Украинский язык – единственный государственный. – Там само, 18.12.2001, с. 4. 44 Русский язык не может быть принят в качестве второго государственного языка в Украине, констатировал Президент Украины Леонид Кучма во время встречи с российской делегацией <…>. Хотя глава государства и признал, что является сторонником того, чтобы русский язык «развивался и прививался в Украине, чтобы люди могли на нем между собой общаться». [Автора не вказано.] Близько ста кримчан пікетували будинок Ради міністрів Криму, вимагаючи відставки уряду Сергія Куніцина. – ТСН, 1+1, 24.03.2003. 46 [Автора не вказано.] 24 марта представители общественных организаций и партий пикетировали Совет министров АРК. – Подробности, 24.03.2003. 47 Олена Усенко. У Дніпропетровську зчинився скандал – двісті батьків не згодні з рішенням міськвиконкому про закриття середньої школи № 145. – ТСН, 1+1, 27.06.2003. 48 Там само. 45 592 Джерела й ориґінали іншомовних цитат [Автора не вказано.] Генпрокуратура утверждает, что школу № 36 в Донецке закрыли на законном основании. – Подробности, Інтер, 17.09.2003. 50 [Автора не вказано.] У Запоріжжі закривають українську школу. – Репортер, Новий, 28.05.2004. 51 [Автора не вказано.] Українські видавці просять допомоги у Президента. – Репортер, Новий, 12.02.2004. 52 [Автора не вказано.] Американська компанія «Майкрософт» нарешті оголосила про випуск україномовної версії операційної системи Windows. – ТСН, 1+1, 3.01.2003. Курсив мій. 53 Олег Печениг. Украинцы отныне могут работать в системе Windows на родном языке. – Подробности, Інтер, 20.02.2003. Курсив мій. 49 Украинцы наконец получили возможность пользоваться операционной системой Windows на родном языке. Вместе с тем, не секрет, что украинские пользователи компьютеров ждали большего. Сергей Рачинский, обозреватель: «Отсутствие украинского варианта Виндоуз тем более вызывает недоумение на фоне поистине беспрецедентной лояльности нашего государства продукции Майкрософт». [Автора не вказано.] Microsoft на 81% увеличила продажи ПО в Украине в 2003. – Подробности, Інтер, 1.10.2003. 55 Наталья Влащенко та ін. «Во время вступительных экзаменов я подъезжал к министерству со двора». – Сегодня, 1.09.2000, с. 13. 56 [Автора не вказано.] Сельская жизнь: без света, но с компьютером. – Там само, 28.12.2000, с. 10. 57 [Автора не вказано.] К лекарствам – со всей строгостью. – Там само, 3.01.2001, с. 1. 54 С 1 января 2001 года лекарства в Украине будут реализовываться только при наличии маркировки на украинском или русском языке. Как уточнил первый зам главного инспектора по контролю качества лекарственных средств Виталий Варченко, «фирмы не могут иметь претензии» к этому решению, поскольку Минздрав неоднократно переносил сроки его введения в действие, и у них «было время подготовиться». Таким образом все лекарственные препараты с маркировкой на языке, недоступном для потребителя, будут запрещены к реализации. При этом эта норма не касается лекарственных средств, зарегистрированных в Украине до сентября 2000 года, уточняет «Интерфакс-Украина». Див., наприклад: [Автора не вказано.] Черномырдин требует от журналистов разговаривать на пресс-конференциях на русском языке. – Подробности, 1.10.2003; [Автора не вказано.] Янукович вгамує Черномирдіна. – GlavRed, 1.10.2003, www.glavred.info/ukr/index. php?news=88458300. 59 Инф. «Сегодня». Рекламные агентства оштрафовали за русский язык. – Сегодня, 4.03.2003, с. 2. Рубрика «Закон суров». 60 Елена Лукина. В Севастополе грозят взорвать телевидение. – Сегодня, 18.07.2002, с. 2. 58 «Если русский язык окончательно выкинут из эфира, то нас просто взорвут», – поделилась опасениями сотрудница севастопольской ТРК. Див., наприклад: Анастасия Образцова. Холод: Нацсовет по теле- и радиовещанию принял историческое решение. – Подробности, Інтер, 14.04.2004; [Автора не вказано.] У вітчизняно- 61 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 593 му ефірі лунатиме тільки українська. – Репортер, Новий, 14.04.2004; Алексей Иванов. Кучма осудил переведение телевидения на государственный язык. – Подробности, Інтер, 22.04.2004; [Автора не вказано.] Україна не тікатиме з Іраку. Кучма. – Репортер, Новий, 22.04.2004. 62 Ярослав Коцюба. Язык наш – враг их. – Сегодня, 9.10.2001, с. 4. Рубрика «Бревно в глазу». Поэтому заявление МИД России о якобы «выдавливании русского языка» и «дерусификации» украинского телерадиопространства можно расценивать как некомпетентность его работников и жалкую попытку лишний раз продемонстрировать украинцам свою имперскую и шовинистическую хватку... 63 Инф. «Сегодня». Руссификация грядет? – Сегодня, 8.08.2003, с. 4. В частности, Президент Леонид Кучма заявлял, что русский язык не может быть принят в качестве второго государственного в Украине. Александр Кажурин. Язык до Киева доведет... / Крымские политики направили в парламент «петицию» по национальному вопросу. – Сегодня, 23.10.2002, с. 4. 64 Странное объяснение, если учесть, что у нас в стране, а тем более в Крыму, русский язык и без того чувствует себя очень неплохо. <…> вызывает удивление, почему депутаты крымского парламента не обеспокоены поддержкой украинского языка. 65 Ольга Слоневская. Сказка о языках: битый небитого понесет? – Сегодня, 16.06.2001, с. 3. Казуистические «соусы» – по сути, прямое нарушение Конституции. [Автора не вказано.] Проблем радянських часів торкнувся сьогодні Надзвичайний та Повноважний Посол Росії в Україні Віктор Черномирдін. – ТСН, 1+1, 6.08.2003. 66 Мы хотим как лучше, делаем как лучше, и получается, как ни странно, как лучше [цю фразу в сюжеті наведено російською]. [Автора не вказано.] Верховнa Рада розглядала сьогодні кілька законопроектів про мову. – ТСН, 1+1, 30.11.2001; Анастасия Образцова. День языковых распрей в ВР. – Подробности, Інтер, 30.11.2001. 68 Катерина Дядюн. Час епохальних сюжетів. – День, 25.04.03, c. 13. 69 Юлія Бориско. Від 5 до 10 років потрібно українському книговиданню, щоб відвоювати ринок – але це за умови максимального сприяння влади. – ТСН, 1+1, 25.04.2003. 70 Юлія Бориско. 85 відсотків українських видавництв збанкрутіли через безперешкодну експансію дешевих російських книжок. – ТСН, 1+1, 24.04.2003. 71 Владимир Горковенко. Почему украинцы любят родной язык, но не пользуются им? – Подробности, Інтер, 16.03.2003. 72 Там само. 67 Почему на двенадцатом году независимости украинский язык так и не стал средством общения для большинства украинцев? И это при том, что европейский опыт свидетельствует – именно общность языка и культуры самая надежная основа национальной консолидации. Ольга Клюева. В Раде прошли слушания по проблеме государственной языковой политики. – Подробности, Інтер, 12.03.2003. 73 Павел Баулин, зампредседателя объединения «Русский блок»: «Я не вижу проблем с развитием украинского языка...» 594 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Иван Чиж, председатель Госкоминформа: «Ми дожилися до того, що дитячі казки для нас видають росіяни та білоруси». В итоге, спасать государственный язык договорились следующим образом: предоставляя льготы книгоиздателям, увеличивая долю переводной аудио- и видеопродукции и наказывая чиновников, нарушающих закон и Конституцию. 74 Там само. Впрочем, чиновников перейти на украинский обязывает закон. Но заставить их сделать это не смогло даже решение Конституционного Суда. Див., наприклад: Наталка Фіцич. Верховна Рада планує доручити уряду розробити механізм атестації держслужбовців, викладачів навчальних закладів, а заодно і журналістів, телеі радіо-ведучих – на знання української мови. – ТСН, 1+1, 12.03.2003. 76 Я бачив цей сюжет у випуску ТСН за 29.09.2003, проте серед уміщених на сайті матеріялів його не було, тому я не можу вказати навіть назви. 77 Я бачив ці сюжети у випуску «Репортера» за 10.02.2004, проте знайти інтернет-версії мені не вдалося. 78 Ежедневная украинская газета для читающих на русском языке (напис під логотипом на першій сторінці газети «Киевские ведомости» від липня 1992 до травня 1993). 79 Ежедневная украинская газета (напис під логотипом на першій сторінці газети «Киевские ведомости» від травня 1993 до квітня 1994); Ежедневная общеукраинская газета (від квітня 1994 до липня 1996); Общенациональная газета (від жовтня 2003). 80 Лариса Руденко. Мы за это еще и платим... Телекритика, 7.06. 2004. 81 [Автора не вказано.] Нацрада з телерадіомовлення вирішила, що «Новий канал» публічно вибачиться за зміст програми Нагієва. – Телекритика, 17.06.2004. 82 Див. прим. 76. 83 Клюева. В Раде (див. прим. 73); Горковенко. Почему украинцы (див. прим. 71). 84 Олег Іванцов та ін. Олександр Роднянський: «Ми хотіли створити українську альтернативу. I у нас вийшло». – День, 21.09.2001, с. 6. 85 Там само. 86 Сергій Тримбач. Таємниця народження Буржуя. – День, 17.03.2000, с. 7. 87 Наталия Влащенко. «Сериалы – это часть индустрии развлечений». – Сегодня, 3.03.2000, с. 17. 75 Это связано с тем, что мы снимали с чистовым звуком. <…> Кроме того, в нашей реальной жизни тоже ведь царит двуязычие. Тем не менее, это сериал с претензией на внимание 250 млн граждан бывшего Союза (поскольку он идет на НТВ и, нужно сказать, очень удачно), поэтому двуязычие вполне оправданно. Ганна Соболевська. Олександр Роднянський: «З “1+1” конкурувати буде непросто». – Дзеркало тижня, 16.09.2000, с. 16. 89 [Автора не вказано.] Олександр Роднянський: «Ми вибрали шлях важкий, але логічний». – Політика і культура, 11–17.09.2000, с. 38–39. 88 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 595 Лариса Івшина та ін. Олександр Роднянський: «Українське ТБ у цілому на нинішньому етапі зазнало поразки». – День, 21.02.2003, с. 18–19. 91 Світлана Короткова. Олександр Роднянський: «Українське ТБ буде частиною міжнародних індустріальних контекстів». – Дзеркало тижня, 24.04.2004, с. 19. 92 Олександр Роднянський (див. прим. 89). 93 Короткова. Олександр Роднянський (див. прим. 91). 94 Там само. 95 Там само. 96 Анатолій Лемиш. Чи можна йти до ринку, риючи окопи? – День, 25.10.2000, с. 4. 97 Людмила Островенко. Русскоязычные СМИ «заседают» в Киеве. – Подробности, Інтер, 14.05.2001. 90 Рынок русскоязычных СМИ – самый динамично развивающийся сегмент украинского медиа-рынка. 98 Юлія Кацун. Олександр Мельничук: «Треба знову привчати себе мислити українською». – День, 18.04.2003, с. 14–15. 99 [Автора не вказано.] Канали Пінчука думають, що рішення Нацради призведе до «розборок» перед виборами. – Українська правда, 15.04.2004. 100 На жаль, я не зафіксував дати етеру програми «Час», у якій відбулася ця розмова, а на сайті каналу архіву новинних матеріялів немає. Якщо я не помиляюся, це було десь на початку 2004 року. 101 Сергій П’ятериков. Читачу, я тебе люблю. – Дзеркало тижня (далі – ДТ), 4.11.2000, с. 15. 102 Алекс Григорович. Брат-3: Карамазов. – ДТ, 8.03.2003, с. 17. 103 Ольга Власенко. Немає питань. Мовних. – ДТ, 13.10.2001, с. 16. 104 Галина Янишевська. Свободу вухам. – ДТ, 19.04.2003, с. 17. 105 Юлія Борисова. Випадковість – той самий шанс. – ДТ, 10.07.2004, с. 18. 106 Олексій Радинський. Навколо Америки. – Там само. 107 Людмила Олтаржевська. Українська мова поза законом? – Україна молода (далі – УМ), 12.03.2004, с. 5. 108 [Автора не вказано.] Хто він – той, на кого ми сподіваємося? – УМ, 21.06.2003, с. 7. 109 [Автора не вказано.] П’ятизірковий серіал. – УМ, 5.03.2004, с. 14. 110 [Автора не вказано.] Три звичних слова. – Там само; Алла Власова. Ані Лорак віддала свій талант у тріо. – Там само. 111 Олег Тумановський. «Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов...» – Там само, с. 4. 112 Марина Евграшина, Олеся Дружина. Изъятие русского языка из учебной программы вынудило детей покинуть лицей. – Факты и комментарии (далі – ФК), 27.10.1999, с. 7; Марина Евграшина, Ольга Сметанская. Написав на аттестации изложение на 12 баллов, выпускница одной из столичных школ весь следующий день... пролежала, не имея сил готовиться к следующему экзамену. – ФК, 16.07.2002, с. 10; Марина Евграшина. Правомер- 596 Джерела й ориґінали іншомовних цитат но ли снижать студенту оценку за курсовую, если она написана на русском языке? – ФК, 3.12.2002, с. 7. 113 Марина Евграшина та ін. Министр образования и науки Украины Василий Кремень: «Мой лозунг: сделать все, чтобы как можно больше граждан Украины получили высшее образование». – ФК, 24.11.2000, с. 5–6; Марина Евграшина та ін. Министр образования и науки Украины Василий Кремень: «К сожалению, в Украине еще есть школы, где никто из преподавателей компьютера в глаза не видел. Но мы стараемся изменить положение». – ФК, 29.08.2001, с. 7, 11. 114 Див., наприклад: Марина Евграшина. Без знания украинского, русского и одного из европейских языков министр образования Василий Кремень не представляет выпускника средней школы / Как же соотнести это с дерусификацией школ Украины? – ФК, 23.02.2000, с. 7. 115 Ольга Сметанская. В Японии современный русский язык знают лучше, чем в Украине? / Отсутствие академических словарей, утверждают филологи, чревато в социуме нарушениями, которые можно приравнять к экологической катастрофе. – ФК, 27.12.2000, с. 7. 116 Ирина Тумаркина. Украинское слово украинским детям намерен подарить новосозданный фонд им. Олексы Гирныка / Но принесет ли оно им радость, если будет отравлено ненавистью ко всему неукраинскому? – ФК, 23.03.2000, с. 7. Ведь говорили с трибуны не столько о том, как научить людей красивому украинскому языку, сколько о том, как изъять из их сознания «вражеский» русский. [Автора не вказано.] Должностные лица при выполнении служебных обязанностей должны говорить по-украински. – ФК, 18.12.1999, с. 4. 118 [Автора не вказано.] Леонид Кучма пригласил выпускников украинской школы в Риге на учебу в вузы Украины. – ФК, 25.10.2000, с. 4. 117 Леонид Кучма одобрил желание юных гостей больше знать о Родине, «проникнуться духом украинства», сообщает УНИАН. 119 Див., наприклад: Валерий Деркач. К учебному году школы Киева готовы. Но пока не хватает учебников. – ФК, 17.08.2000, с. 7; Екатерина Новосвитняя. Вводить уроки футбола в приказном порядке не собираются? – ФК, 21.08.2001, с. 7. 120 Михаил Васильев. Украинское государство враждебно по отношению к своим русским и русскоязычным гражданам. – Крымская правда, 13.02.2004, с. 1. 121 [Автора не вказано.] На крупномасштабные бандеровские проекты хватает и сил, и средств, а памятники настоящим героям разрушают вандалы. – Крымская правда, 24.01.2004, с. 1. В том же Севастополе, городе русской славы, установлен памятник украинскому Тарасу Шевченко, который ни при жизни, ни потом не имел к этому городу никакого отношения и вряд ли знал о его существовании. Див., наприклад: Час новин, П’ятий канал, 25.09.2007, 19.00; Факти, ICTV, 26.09.2007, 12.45. 123 [Автора не вказано.] KP Media запускає україномовний тижневик «Новинар». – Телекритика, 6.06.2007. 122 Джерела й ориґінали іншомовних цитат 597 Див.: Радослава Чекмишева, Надія Плужникова. Запитання «ТК»: Ваші враження від нової програми «Новини» на Першому Національному <...> – Телекритика, 21.07.2005. 124 Розділ 8 Див., наприклад: Віталій Жежера. Кому б’юст поставити? – Голос України (далі – ГУ), 30.05.2000, с. 7; Віталій Жежера. Бігати по Атенах нікому не забороняється. – Там само, 24.06.2000, с. 4–5; Володимир Козирський, Василь Шендеровський. Де ж мовна конституція? – Урядовий кур’єр, 16.08.2000, с. 3. 2 Микола Сірук. Граматична анархія скоро має скінчитися. – День, 22.07.1997, с. 6. 3 Віктор Тимченко. «Кетчупова» війна. – Там само, 16.07.1998, с. 3. 4 Лариса Саєнко. Газету можуть закрити за «неправильний» відмінок. – Там само, 23.07.1998, с. 3. 5 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Цей день в історії. – Там само, 4.09.1999, с. 1. 6 [Автора не вказано.] Новости правописания: до 15 февраля 2001 года правительство может утвердить целый список нововведений в украинском правописании, подготовленных экспертной рабочей группой. – Подробнос­ти, Інтер, 25.12.2000. 1 Об этом после заседания Совета по вопросам языковой политики при Президенте Украины сообщил журналистам вице-премьер Николай Жулинский. Правда, Жулинский счел необходимым подчеркнуть: новшества будут вводиться «постепенно и медленно», и некоторое время обе нормы правописания – измененная и существующая сейчас – будут действовать одновременно. [Автора не вказано.] Український правопис знову змінять. – День, 26.12.2000, с. 2. Леся Сакада. У лютому українці знатимуть, за яким правописом житимуть у двадцять першому столітті. – ТСН, 1+1, 26.12.2000. 9 [Автора не вказано.] «Кіна» не будет / Судьба украинского языка решится через полтора месяца? – Сегодня, 28.12. 2000, с. 2. Рубрика «На злобу дня». 10 Сакада. У лютому (див. прим. 8). 11 «Кіна» не будет (див. прим. 9). 7 8 Сногсшибательная новость, которую с понедельника обсуждают чуть ли не все носители языка (то есть умеющие разговаривать и пользующиеся средствами массовой информации граждане Украины) – грядущая реформа украинского правописания, о которой сообщил журналистам вице-премьер Николай Жулинский, – оказывается, не такая уж и новость. Как рассказала «Сегодня» замдиректора по научной работе Института украинского языка НАНУ Екатерина Городенская, обсуждение предлагаемых нововведений широким кругом специалистов – учеными-филологами, преподавателями вузов и школ – шло с августа 1999 года, и уже подведены итоги. Там само. Сакада. У лютому (див. прим. 8). 14 Там само. 15 «Кіна» не будет (див. прим. 9). 12 13 598 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Как не поддержали [учасники обговорення] и формы «у пальті», «кіна», «метра», по которым долгое время отличали людей образованных и носителей «суржика». Людмила Ковальчук. «Икать» мы будем или «ыкать»? – Сегодня, 30.01.2001, с. 7. Див., наприклад: Людмила Шевченко. Шабаш на київських теренах. – День, 9.02.2001, с. 22; Олександр Пономарів. В українські авдиторії ввійде новий правопис? – PART.ORG. UA, 24.01.2001. 18 [Автора не вказано.] По инициативе Жулинского. – Правда Украины, 27.12.2000, с. 1. 16 17 Ориентировочно с 15 февраля 2001 года голова у учителей будет слегка побаливать. 19 Там само. Смысл происходящего понятен: человеку необходимо продемонстрировать, что работа кипит. Более эффектный способ, чем заняться реформированием языка, трудно себе представить. Дмитро Десятерик. Нововведення в правописi: на лезi протирiч. – День, 28.12.2000, с. 1. Там само. 22 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Зміни до правопису – річ не другорядна. – Урядовий кур’єр, 13.01.2001, с. 5; [Автора не вказано.] Чекаймо кіна в депі. – Сільські вісті, 25.01.2001, с. 3. 23 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Без лишних слов. – Сегодня, 27.01.2001, с. 4. 24 Див., наприклад: Людмила Ковальчук. С миру по букве – украинцам «правопис». – Там само, 30.01.2001, с. 7. 25 Див., наприклад: [Автора не вказано.] В «правописну дискусію» вступив і парламентський комітет. – ТСН, 1+1, 30.01.2001. 26 Див., наприклад: [Автора не вказано.] Леонид Кучма: с реформой правописания повременить! – Подробности, Інтер, 2.02.2001; [Автора не вказано.] Правопис не вийшов у етер. – Україна молода (далі – УМ), 6.02.2001, с. 2. 27 Див., наприклад: Леся Сакада. Прочитати про поправки до чинного правопису виявилося важко, бо лише два видання вирішили оприлюднити їх. – ТСН, 1+1, 16.01.2001; Ковальчук. С миру по букве (див. прим. 24). 28 Див., наприклад: Украинца от русского отличить станет легче. – Киевские ведомости (далі – КВ), 13.01.2001, с. 10–11; Языковые обязанности. – Там само, с. 11; Отстанем от цивилизации. – Там само, 31.01.2001, с. 9. 29 Див., наприклад, добірки «КВ», указані в попередній примітці. 30 [Анна Удовидченко.] Угодническая орфография. – КВ, 16.01.2001, с. 7; [Анна Удовидченко.] Лукавая реформа. – Там само, 26.01.2001, с. 10. 31 Вахтанг Кипиани. Писание от Миколы. – Там само, 2.02.2001, с. 6; Николай Закревский. Язык до бунта доведет. – Там само. 32 Оксана Шевченко. «За» і «проти» мовних новацій. – Політика і культура, 30.01 – 5.02. 2001, с. 40–42. 33 Евгений Якунов. Можно сломать язык. – КВ, 9.02.2001, с. 10. 20 21 Но обсуждение проблемы продолжается. Джерела й ориґінали іншомовних цитат 599 [Автора не вказано.] Что предлагали реформаторы. – Там само. Див., наприклад, посилання в прим. 22. 36 Вахтанг Кипиани. Право писания. – КВ, 13.01.2001, с. 10–11. 37 Вахтанг Кипиани. Хвыля Кагановича / Украинское правописание было уничтожено вслед за украинским селом. – КВ, 31.01.2001, с. 9. 38 Див., наприклад, інтерв’ю з Жулинським та Німчуком: Кипиани. Писание (див. прим. 31); Оксана Остапенко. Суржик иржавіє? – УМ, 17.01.2001, с. 11. 39 Див., наприклад: Олекса Негребецький. Вік живи, вік перевчайся, неграмотним умреш. – УМ, 25.01.2001, с. 10; Р. Ільєнко. Реанімація сухих гілок. – Там само, 31.01.2001, с. 10. 40 Див., наприклад: Остапенко. Суржик (див. прим. 38); Віталій Жежера. Деяке пом’якшення голосних. – ГУ, 23.01.2001, с. 1, 13. 41 Ирина Ромоданова. Прежде чем вершить языковые революции, проведите элементарный ликбез. – Рабочая газета, 1.02.2001, с. 3. Зацитовану фразу в тексті наведено українською мовою. 42 Ільєнко. Реанімація (див. прим. 39). 43 Угодническая орфография (див. прим. 30). 34 35 Не кажется ли вам, что это чисто политический ход? Чтобы еще больше отдалиться от России. Див., наприклад: Жежера. Деяке пом’якшення (див. прим. 40). Див., наприклад: Угодническая орфография; Лукавая реформа (див. прим. 30). 46 Ромоданова. Прежде чем вершить (див. прим. 42). 44 45 Я, например, не понимаю, как можно допустить, чтобы язык диаспоры, претерпевший за время проживания его носителей на чужбине не свойственные украинскому языку изменения, влиял на нашу речь и правописание? Віталій Жежера. Пафос як Патос. – ГУ, 5.01.2001, с. 11. Оксана Остапенко. Кіна не буде – усі пішли на авкціон. – УМ, 29.12.2000, с. 2. 49 Жежера. Деяке пом’якшення (див. прим. 40). 50 Див., наприклад: Угодническая орфография (див. прим. 30); Лукавая реформа (див. прим. 30); Марина Сорока. Зачем нужно реформировать украинское правописание? <…> – Подробности, Інтер, 21.01.2001. 51 Сорока. Зачем нужно (див. прим. 50). Курсив мій. 47 48 На утверждение правописной комиссии будет вынесено 19 поправок, однако, по мнению специалистов, в действительности их больше. По самым скромным подсчетам лингвистов, изменения могут коснуться около 50 тысяч слов. Однако уже сейчас специалисты утверждают, что даже украиноязычным гражданам трудно будет привыкнуть к нововведениям. 52 53 Остапенко. Кіна не буде (див. прим. 48). Дмитрий Столько. «Кина» не будет! – Столичные новости, 6–12.02.2001, с. 3. 600 Джерела й ориґінали іншомовних цитат Я думаю, что сотни миллионов ушли бы на исправление учебников, вывесок, документов, паспортов, – зато решилась бы сама собой проблема трудоустройства, т. к. для внедрения столь гениальной идеи потребовались бы сотни тысяч новых рабочих мест для чиновников. Якунов. Можно сломать (див. прим. 33). Див., наприклад: Там само; Лукавая реформа (див. прим. 30); Виктор Десятников. И снова о языках. – Правда Украины, 26.01.2001, с. 2. 56 Див., наприклад: Владислав Іщенко. Кому мова «до лампочки»? – УМ, 18.01.2001, с. 10; Шевченко. «За» і «проти» (див. прим. 33); Ковальчук. «Икать» мы будем (див. прим. 16). 57 Юліана Шевчук. У «геніяльності» нехай вправляються філологи. – ГУ, 18.01.2001, с. 2. 58 Без лишних слов (див. прим. 23). 54 55 В быту я общаюсь на русском, а вот все документы заполняю на украинском. Людям, которые привыкли писать так, как писали 20–30 лет назад, перестроиться на новый лад будет тяжело. Такие новшества надо вводить тогда, когда большинство хотя бы в транспорте будет говорить на украинском. 59 Там само. Я до недавнего времени вообще не владела украинским языком, а вот на старости лет пришлось изучать, нужно для работы. Теперь – переучиваться? <…> Нужно заставить выучить народ хотя бы существующую грамматику и тот язык, которым пользовались не один десяток лет, а уже потом вводить какие-то новшества. 60 Лукавая реформа (див. прим. 30). <...> весь народ Украины вдруг станет безграмотным. И тогда все решат, что лучше говорить по-русски. 61 Якунов. Можно сломать (див. прим. 33). <...> не создавайте проблем на голом месте, а решайте те задачи, которые выдвигает жизнь. Жежера. Пафос (див. прим. 47). Там само. 64 Пор.: Жежера. Деяке пом’якшення (див. прим. 40). 65 Кипиани. Право писания (див. прим. 36). 62 63 Все новации должны стать объектом обсуждения «луччих людей», т. е. интеллигенции – и Правобережья, и Левобережья. О «мнении простого народа» говорить не приходится <...>. И еще – вершить судьбу мовы должно не все, в т. ч. «матоязычное» население, а лишь носители современного литературного языка. 66 67 Див., наприклад: Президент не вийшов (див. прим. 26). [Автора не вказано.] Леонид Кучма: с реформой (див. прим. 26). Приятная информация для тех, кто с тревогой ожидал реформы украинского правописания и уже повторял про себя на новый манер «етер», «генiяльний» и «б’юджет». С сегодняшнего дня они могут расслабиться. 68 Там само. Что ж, приятно, когда власть прислушивается к журналистам. Хотя бы в языковом вопросе. Джерела й ориґінали іншомовних цитат 601 [Автора не вказано.] Леонід Кучма: із реформою правопису необхідно почекати. – Дзеркало тижня, 10.02.2001, с. 14. 70 Ігор Скляревський. Уряд не піде на введення змін в українській орфографії найближчим часом <…>. – ТСН, 1+1, 2.02.2001. 71 Столько. «Кина» не будет! (див. прим. 53). 69 Если бы не вмешательство Президента, то с понедельника «марафон» в Украине звучал бы как «маратон», «реформы» писались бы через «х»... Иван Вокуба. «Генияльная» реторма. – Донецкий кряж, 15.02.2001, с. 2. Див., наприклад: Столько. «Кина» не будет! (див. прим. 53); Якунов. Можно сломать (див. прим. 33); Владимир Заманский. Прошла неделя. – Сегодня, 5.02.2001, с. 3. 74 Оксана Омельченко. Лише 2 вiдсотки українців знають про плани щодо змін у правописі. – День, 4.04.2001, с. 2. 75 Евгений Якунов. Орфография, сестра аборта. – КВ, 24.02.2001, с. 10. 72 73 В чем был политический смысл языковой реформы? Скорее всего – в попытке представителей диаспоры и галицкой Украины как-то реализовать свой комплекс неполноценности. Иными словами, ввести в украинский язык некоторые изменения, которые подчеркнули бы единство нации. Скажем, за слово «геніяльний» открыть несколько русских школ в Тернопольской области. Григорій Грабович. Правопис для «Критики». – Критика, ч. 1–2, 2002, с. 1. 77 Володимир Кулик. Без конвою. – Критика, ч. 6, 2002, с. 23. 76 Література Амчук, Леонід 2002. «Знайомтеся: Віктор Медведчук, третій президент України. (Технологія захвату)», Українська правда (тут і далі на www. pravda. com. ua), 25.03. Андерсон, Бенедикт 2001. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму, Київ: Критика. Андрущак, Григорій та ін. (упор.) 1998. Політичні партії України, Київ: К. І. С. Ар’єв, Володимир 2004. «“Тема важлива й актуальна”». Дзеркало тижня, 7.02, 4. Арель, Домінік 1995. «Загроза “націоналізації” української держави», Сучасність (12), 84–107. Арутюнова, Н. Д. 1990. «Метафора и дискурс», у вид.: Арутюнова, Н. Д. (ред.). Теория метафоры: Сборник, Москва: Прогресс, 5–32. Белецкий, М. 1994. «Обзор политической ситуации: май–август 1994», Украина сегодня: хроника – анализ – прогноз 6, 5–21. Бахтєєв, Борис 2008а. «Сировинна журналістика», Телекритика (тут і далі на www. telekritika. ua), 21.03. 2008б. «Новинки про війнушку», Телекритика, 15.08. Бердичевская, Марина 2009. «Сергей Лещенко: “Сегодня уже не существует информации, способной перевернуть все с ног на голову”», Українська правда, 22.05. Бестерс-Дільґер, Юліане 2008. «Мовна політика у засобах масової інформації», у вид.: Бестерс-Дільґер, Юліане (ред.) Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекомендації, Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Бондаренко, Кость 2003. «Хто й чим володіє в Україні», Українська правда, 17.07. Бриндза, Вікторія; Безверха, Анастасія 2008. «Росія виграла інформаційну війну в Україні», Телекритика, 13.08. Бурковський, Петро 2008. «Телеканал спецоперацій чи “об’єктивних новин”: конфлікт «Інтера» і Тимошенко», Телекритика, 25.07. Вересень, Микола 2004. «Через двадцять років», Дзеркало тижня, 6.03, 2. Вєжлівий, Всеволод 2006. «Глядачі СТБ очікують розумного продукту», Телекритика, 20.10. Винников, Олександр; Чорній, Любомир 2003. Прозорі вибори та ЗМІ в Україні: правове регулювання, Київ: УНЦПД. 604 Література Вілсон, Ендрю 2004. «Росіяни йдуть і йдуть», Критика (7–8), 2–5. Воронков, Виктор; Карпенко, Оксана; Осипов, Александр (ред.) 2002. Расизм в языке социальных наук, Санкт-Петербург: Алетейя. Габермас, Юрґен 2000. Структурні перетворення у сфері відкритости, Львів: Літопис. Ганжа, Леся 2007а. «Догнати й перегнати Білорусь», Телекритика, 15.02. 2007б. «Життя після меморандуму», Телекритика, 28.12. 2007в. «Біда навчить», Телекритика, 11.12. 2008а. «До останнього клієнта», Телекритика, 1.12. 2008б. «Регулятор гучності», Телекритика, 22.07. Гарань, Олексій 2003. «Карта антисемітизму у передвиборчій грі», Українська правда, 6.11. Гнатюк, Оля 2005. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність, Київ: Критика. Гол, Джим 2005. Онлайнова журналістика, Київ: К. І. С. Головаха, Е. И.; Панина, Н. В. 2000. «Двуязычие в Украине: реальное состояние и перспективы (результаты социологических исследований)», Росссийско-украинский бюллетень 6–7, 142–147. ГПУ 2008. «“Газета по-українськи” стала другою за передплатним накладом», Газета поукраїнськи, 18.01, 3. Гриневич, Владислав 2005. «Міт війни та війна мітів», Критика (5), 2–8. Гриневич, Людмила 2008. «Постгеноцидне безпам’ятство». Критика (4), 5–7. Гриценко, Олександр 1999. «Вєрка Сердючка як дзеркало української культурної трансформації», у вид.: Гриценко, Олександр (ред.), Герої та знаменитості в українській культурі, Київ: УЦКД, 340–351. 2000. Культура і влада: Теорія і практика культурної політики в сучасному світі, Київ: УЦКД. 2001. [У публ.:] «За що боремося», Критика (7–8), 27–29. Ґарфінкел, Гаролд 2005. Дослідження з етнометодології, Київ: КУРС. Данькова, Наталя 2007. «Одновекторний український ко-продакшн», Телекритика, 29.03. Джери, Дэвид; Джери, Джулия 1999. Большой толковый социологический словарь, т. I, Москва: Вече. Довженко, Отар 2006. «“Кров на першій шпальті” теленовин», Телекритика, 6.09. 2007а. «Маленька вітчизняна війна», Телекритика, 24.12. 2007б. «Merry Christmas, радянський народе!», Телекритика, 9.01. 2008. «Геббельс би плакав», Телекритика, 22.08. 2009а. «“Да пошли вы!”», Телекритика, 7.10. 2009б. «Все буде “ВОНА”?», Телекритика, 14.10. Дорошенко, Константин 2006. «Наталья Лигачева: “Отношения со СМИ покажут, сможет ли команда Януковича пересилить тоталитарные тенденции”», Телекритика, 21.08. Дуцик, Діана 2005. Політична журналістика, Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Евтушенко, Александр 2000. «Нигилизм на короткой частоте», Столичные новости, 4–10.07, 16. Експертна доповідь «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році» [2007], Київ: Інститут стратегічних досліджень. Література 605 Єленський, В. Є. 1995. «Церква й політика у посттоталітарному соціумі: Україна», у вид.: Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини 13, 31–50. Закон України «Про інформацію», ухвалений 2.10.1992(а) (тут і далі тексти законів на http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi). Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ухвалений 16.11.1992(б). Закон України «Про телебачення і радіомовлення», ухвалений 21.12.1993. Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення”», ухвалений 13.01.2006. Засурский, Я. Н. 2004. Искушение свободой. Российская журналистика: 1990–2004, Москва: Издательство Московского университета. Засурский, Я. Н.; Вартанова, Е. Л.; Засурский, И. И. та ін. 2002. Средства массовой информации постсоветской России, Москва: Аспект Пресс. Зернецька, Ольга 2005. «Політична комунікація та політичні ефекти новин», у вид.: Костенко, Іванов (ред.) 2005, 46–63. Іванов, Валерій 2005. «“Авторитарний” синдром мови або однобічна реальність», у вид.: Костенко, Іванов (ред.) 2005, 102–120. Іленко, Зоряна 2001. «Нас рахують неправильно», Поступ, 11–12, 12, http://postup.brama. com/011211/189_3_2. html. Йоргенсен, Марианне В.; Филлипс, Луиза Дж. 2004. Дискурс-анализ: теория и метод, Харьков: Гуманитарный Центр. Карпенко, Віталій 2003. Преса і незалежність України: Практика медіа-політики 1988– 1998 рр., Київ: Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, Нора-Друк. Карпенко, Оксана 1998. «Быть “национальным”: страх потерять и страх потеряться: На примере “татар” Санкт-Петербурга», у вид.: Воронков, Виктор; Освальд, Ингрид (ред.), Конструирование этничности: Этнические общины Санкт-Петербурга, Санкт-Петербург: «Дмитрий Булавин», 37–96. 2002. «Как эксперты производят “этнофобию”», у вид.: Воронков та ін. (ред.) 2002, 23–28. Касьянов, Георгій 2008. Україна 1991–2007: Нариси новітньої історії, Київ: Наш час. Кін, Джон 1999. Мас-медіа і демократія, Київ: К. І. С. Кіпіані, Вахтанг 2001. «Від русофілії до русофобії один … перепис. Декілька дуже політизованих поглядів на одну проблему», Українська правда, 07.12. 2004. «“Справжньої свободи слова немає, є лише її імітація...”», Українська правда, 7.06. Климончук, Оксана 2007. «Олег Скрипка: Не треба вводити танки – достатньо ввімкнути ТБ, яке спрямоване проти нації», УНІАН, 07.04, www.unian.net/ukr/news/news-191002. html. КНМП 2004. «Моніторинг порушень прав журналістів та ЗМІ за жовтень–листопад 2004 р.: Аналітичний огляд конфліктних ситуацій в медіа-сфері України (жовтень–листопад 2004)», Телекритика, 8.12. 606 Література Козирський, Володимир; Шендеровський, Василь 2000. «Де ж мовна конституція?», Урядовий кур’єр, 16.08, 3. Кокотюха, Андрей 2006а. «Анна Безлюдная: “Наш новый проект может стать рождением нового тележанра”», Телекритика, 4.11. Кокотюха, Андрій 2006б. «Бандерівці у серпні», Телекритика, 29.08. 2007а. «Вона психопатка, він – весь у білому», Телекритика, 20.03. 2007б. «Слов’янську шафу вже продали», Телекритика, 14.05. 2007в. «І “чорні коти”, і “вороги народу”...», Телекритика, 21.05. Колодій, Антоніна 2003. «Про поліетнічність України: кількісний та якісний виміри», у вид.: Римаренко, С. Ю. та ін. (ред.), Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство, Київ: Стилос, 239–264. Конституція України, ухвалена 28.06.1996, http://alpha.rada.kiev.ua/laws/pravo/all/mdpe. htm. Корреспондент. net 2004. «Решение о стопроцентном вещании на украинском языке: подробности», Корреспондент.net, 15.04, www.korrespondent.net/main/92823/ Корнейко, Евгения; Минко, Евгений 2008. «Тотальность развлекательного», Телекритика, 10.07. Костенко, Наталия (ред.) 1999. Медиа в выборах: между политикой и культурой (контентанализ политической прессы), Киев: Институт социологии НАН Украины. Костенко, Наталія 2005. «Методологічна перспектива контент-аналізу», у вид.: Костенко, Іванов (ред.) 2005, 88–99. Костенко, Наталія; Іванов, Валерій (ред.) 2005. НОВИНИ VS. НОВИНИ: Виборча кампанія в новинних телепрограмах, Київ: Центр Вільної Преси. Котигоренко, Віктор 2004. «Зміни в етнічній і етномовній ідентифікації населення України: порівняльний аналіз кількісних показників (за матеріалами переписів 1959, 1970, 1979, 1989 та 2001 р.)», у вид.: Чілачава, Рауль (ред.), Міжнаціональні відносини та національні меншини в Україні: стан, перспективи, Київ: Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України, 272–287. Кочерга, Ольга 1994. «Деякі міркування про шляхи і манівці розвитку української наукової термінології», Сучасність (7–8), 173–181. 2002. «Правопис чужомовного походження», Критика (3), 6–9. 2004а. «Мовознавчі репресії 1933 року», Ї 35, 96–103. 2004б. «Їхні традиції в нашому правописі», Критика (1–2), 17–18. Кочерга, О.; Мейнарович, Є. 2003. «Правописні проблеми термінології», у вид.: Гуйванюк, Н. та ін. (ред.), П’ятий конґрес Міжнародної асоціації україністів. Мовознавство, Чернівці: Рута, 119–123. Кравченко, Богдан 1997. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття, Київ: Основи. [Кричевская, Вера] 2007. «Вера Кричевская: “Свобода слова” в последнее время превратилась в шоу ради шоу», Телекритика, 13.06. Круглов, Олександр 2002. «Виправлення попереднього планування корпусу української мови», у вид.: Німчук, Василь (відп. ред.), Мовознавство. Доповіді та повідомлення на IV Міжнародному конгресі україністів, Київ: Пульсари, 149–155. Література 607 Кубійович, В. 1970. «Переписи населення», у вид.: Кубійович, Володимир (гол. ред.), Енциклопедія Українознавства. Словникова частина, т. 6, Б/м: Молоде Життя, 2011–2013. Кузякин, Николай 2008. «Украина – это неинтересно», Телекритика, 24.06. Кулик, Володимир 1998. «Письменницьке відродження: українська державна ідея в дискурсі “опозиції всередині режиму” перших років перебудови», Сучасність (1), 54–79. 1999а. Формування та еволюція української державної ідеї: 1986–1991. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук, Київ: Національна академія наук України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. 1999б. Український націоналізм у незалежній Україні, Київ: КМ Academia. 2001а. «Правописне божевілля», Критика (5), 6–13. 2001б. «Нездоровий глузд боротьби», Критика (7–8), 30–32. 2003а. «“Творення здорового глузду” в сучасному українському дискурсі з мовноетнічних проблем», Наукові записки 24, Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 218–241. 2003б. «Перепис досягнень націотворення», Критика (1–2), 4–9. 2003в. «Телевізійний цинізм та українська громадськість», Критика (12), 22–23. 2003г. «Ювілей Щербицького: перетворення символу», Дзеркало тижня, 22.02, 19. [2004. ] Матвієнко, Світлана. «Володимир Кулик: “Вичавлювати з себе людину з чорно-білим баченням світу…”», Коментар (3), 1, 5, 6. 2007. «Треба відділяти критику від піару», Телекритика, 18.05. 2008. «Мовна політика та суспільні настанови щодо неї після Помаранчевої революції», у вид.: Бестерс-Дільґер, Юліане (ред.) 2008. Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекомендації, Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 11–54. Куляс, Ігор 2004. «Висвітлення політреформи – непрофесіоналізм професіоналів?», Телекритика, 13.02. 2005. «Професійні стандарти новинного продукту», у вид.: Костенко, Іванов (ред.) 2005, 32–43. Кульчинський, Микола 2003. «“Голівуд” з українською мовою навчання», Українська правда, 16.10. Лакофф, Джордж; Джонсон, Марк 1990. «Метафоры, которыми мы живем», у вид.: Арутюнова, Н. Д. (ред.), Теория метафоры: Сборник, Москва: Прогресс, 387–415. Лалл, Джеймс 2002. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід, Київ: К. І. С. Лебідь, Наталія 2003. «Микола Томенко: До “темників” слід підходити творчо», Україна молода, 18.02, 4. Лещенко, Сергій 2006. «Орбіти політичних медіа: сфера впливу Пінчука, Ахметова, Порошенка, Ющенка...», Українська правда, 6.12. Лигачева, Наталья 2004а. «Медиа-война кланов?», Телекритика, 21.08. 2004б. «Повестка дня для медиа», Телекритика, 10.12. 2005. «100 дней новой власти: медиасфера», Телекритика, 12.05. 2006. «Смыслы без фактов», Телекритика, 12.12. 2007а. «Телешоу на дерибане страны», Телекритика, 16.04. 2007б. «Терминатор», Телекритика, 11.06. 608 Література 2008а. «Кризис самоидентификации», Телекритика, 8.05. 2008б. «Барбосизация всей страны», Телекритика, 4.08. Лігачова, Наталя 1997. «Ю. Мостова: Ми від народу шпигуни у владі», День, 14.03, 10. Лігачова, Наталія; Черненко, Сергій; Іванов, Валерій; Дацюк, Сергій 2003. Телебачення спецоперацій, Київ: Телекритика, Інтерньюз-Україна. [Текст доступний онлайн: www.telekritika.ua/knigi-tk/2007-09-19/34002] Локоша, Лена 2004. «Татьяна Лебедева: “Мне трудно сегодня представить, что на “1+1” опять появятся “пятиминутки ненависти”», Телекритика, 24.12. Луман, Никлас 2001. Власть, Москва: Праксис. Лысенко, Оксана 2007. «Украинское телевидение уходит в ниши», Комментарии, 26.07, http://comments.com.ua/?spec=1185464578&sart=1185464783 Лысенко, Оксана; Шерман, Анна; Лигачева, Наталья 2003. «Кому куда? Медиаитоги-2003 от “Телекритики”», Телекритика, 30.12. Майборода, Олександр 1999. “Політичне русинство”. Закарпатська версія периферійного націоналізму. Київ: КМ Academia. Макеєв, Сергій 2005. «Просування політичних персоналій», у вид.: Костенко, Іванов (ред.) 2005, 141–161. Малахов, Владимир 2001. «Скромное обаяние расизма» и другие статьи, Москва: Модест Колеров и «Дом интеллектуальной книги». 2002. «Преодолимо ли этноцентрическое мышление?», у вид.: Воронков та ін. (ред.) 2002, 9–19. Марголина, Соня 2001. «Кризис журнализма в СССР», Век ХХ и мир (7), 24–28. Масенко, Лариса (ред.) 2005а. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали, Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Масенко, Лариса 2005б. «Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду», у вид.: Масенко (ред.) 2005а, 5–36. Медведєв, Олег 2007. Мовний баланс України: Співвідношення української та російської мов в різних сферах громадського та приватного життя. Неопублікований документ. Минко, Евгений 2007. «Назад в СССР», Телекритика, 4.05. Міллер, Девід (ред.) 2000. Енциклопедія політичної думки, Київ: Дух і літера. Мінаков, Михайло 2004. «Суспільство недовіри та новоліберальна альтернатива», Критика (7–8), 6–8. Муждаба, Айдер 2005. «Плутовство: стратегия антитатарских PR-кампаний в крымской прессе», Телекритика, 4.08. Найем, Мустафа 2009. «Юлия Тимошенко “освободила” Интер», Телекритика, 7.09. Найєм, Мустафа; Лещенко, Сергій 2008а. «Олігархічні війни: як продавали канал “Інтер”», Телекритика, 29.07. 2008б. «Олігархічні війни. Хорошковський як маска Фірташа?», Телекритика, 30.07. Німчук, В. В. 2002а. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст., Кам’янецьПодільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. Німчук, Василь 2002 б. «Проект змін в українському правописі», у вид.: Німчук, Василь (відп. ред.). Мовознавство. Доповіді та повідомлення на IV Міжнародному конгресі україністів, Київ: Пульсари, 9–17. Література 609 2004. «Переднє слово», у вид.: Німчук, В. В.; Пуряєва, Н. В. (упор.). Історія українського правопису: XVI – XX століття. Хрестоматія, Київ: Наукова думка, 5–26. Норт, Даґлас 2000. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки, Київ: Основи. Остапа, Світлана 2008. «Іванна Коберник: “Керувати людьми, які можуть сказати тобі ‘ні’, складніше”». Телекритика, 14.05, www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/2008-05-14/38368. Паніна, Н. 2006. «Результати національних щорічних моніторингових опитувань 1992–2006 років», у вид.: Ворона, В.; Шульга М. (ред.), Українське суспільство 1992–2006: Соціологічний моніторинг, Київ: Інститут соціології НАН України, 419–569. ПіК 2000. «Олександр РОДНЯНСЬКИЙ: “Ми вибрали шлях важкий, але логічний”. Розмова ПіКу з генеральним продюсером “1+1”», Політика і культура, 11–17.09, 38–39. Пітерс, Джон Дарем 2004. Слова на вітрі: Історія ідеї комунікації, Київ: «КМ Академія». Піховшек, В.; Чекмишев, О.; Ганжа, В. (ред.) 1997. «Четверта колона»: свобода та залежність мас-медіа в Україні, Київ: Аґентство «Україна». Піховшек, Вячеслав; Конончук, Світлана 1998. Розвиток демократії в Україні: 1997 рік, Київ: Аґентство «Україна». Піховшек, Вячеслав; Конончук, Світлана; Ярош, Олег 1999. Розвиток демократії в Україні: 1998 рік, Київ: УНЦПД. Подробности 2001. «Леонид Кучма: с реформой правописания повременить». Подробности, Інтер, 2.02. Портнов, Андрей 2007. «Упражнения с историей по-украински (Заметки об исторических сюжетах общественно-политических дебатов в постсоветской Украине)», Ab Imperio (3), 93–138. Потятиник, Борис 2004. Медіа: ключі до розуміння, Львів: ПАІС. Почепцов, Георгій; Чукут, Світлана 2002. Інформаційна політика. Навчальний посібник, част. 1, Київ: Видавництво УАДУ. Притула, Володимир 2001. «Як в Криму підготувалися до перепису», Українська редакція радіо “Свобода”, 4 грудня, www.radiosvoboda.org/programs/regions/2001/12/20011204061418. asp. Пюшо, П’єр та ін. 2008. «Коли джинса править бал – в газетах та на телебаченні», http://imi. org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=172360&Itemid=1. Рікер, Поль 2002. Сам як інший, 2-ге вид., Київ: Дух і літера. «Рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення щодо мови загальнонаціональних каналів» [14.04.2004], Телекритика, 26.04. Руденко, Лариса 2004. «Мовні фільтри телеефіру», Телекритика, 22.04. Русанівський, В. М. 2002. «Стосунок “проєкту” до реального українського правопису», Мовознавство (6), 92–98. Рябчук, Микола 2003. Дві України: реальні межі, віртуальні війни, Київ: Критика. Сакада, М. 2003. «Діяльність ЗМІ у період президентської виборчої кампанії 1999 року», Соціальні виміри суспільства 6, Київ: Інститут соціології НАНУ, 23–37. Семенов, Юрій (ред.) 2003. Епохи в історії музики в окремих викладах, част. 1, Арс-антиква, Арс-нова, Гуманізм, Ренесанс, Одеса: Будівельник. 610 Література Семків, Володимир; Лиховій, Дмитро 2004. «В Україні “темнішає” й далі: Нові винаходи вітчизняної політцензури», Україна молода, 18.02, 4. Словник української мови. Том п’ятий 1974. Київ: Наукова думка. Солодовник, Валентин 1998. «Газета», у вид.: Гриценко, Олександр (ред.) Нариси української популярної культури, Київ: УЦКД, 65–88. Соссюр, Фердинан де 1998. Курс загальної лінґвістики, Київ: Основи. Стріха, Максим 2004. «Про наболіле», Українська правда, 25.02. Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні. Матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України 4 грудня 2002 року 2003. Київ: Парламентське видавництво. Суспільство, ЗМІ, держава: вектори взаємодії. Матеріали Всеукраїнської наради керівників державних і комунальних засобів масової інформації 6–7 травня 2004 року, м. Житомир 2004. Київ, НДІ засобів масової інформації. Сюмар, Вікторія 2005. «Симптоми вже знайомої хвороби», Телекритика, 1.06. 2008. «“Джинса” forever[?!] Або чому оберуть Черновецького», Українська правда, 9.04. Тараненко, О. О. 2003. «Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні (на загально­ слов’янському тлі», Мовознавство (2–3), 30–55. Телекритика 2004а. «Віталій Шевченко заблокував внесення змін до рішення Нацради щодо українізації ефіру», Телекритика, 28.04. 2006а. «Дублювання українською та санкції за порушення – такі нові умови меморандуму Нацради з телеканалами», Телекритика, 05.07. 2006б. «Нацрада і телекомпанії підбили підсумки першого етапу Меморандуму про співпрацю», Телекритика, 26.10. 2008а. «Дві третини киян – радіослухачі, 57% слухають комерційні радіостанції», Телекритика, 14.11. 2008б. «Нацрада прийняла за основу рішення про збільшення відсотка української мови і квотування прайму», Телекритика, 19.03. Тертичний, Олександр 2003. «Державні ЗМІ – рудимент. Сам відпаде, чи допомагати треба?», Дзеркало тижня, 25.10, 1, 20. Тишков, Валерий; Степанов, Валерий 2004. «Российская перепись в этническом измерении», ДЕМОСКОП Weekly 155–156, 19.04–2.05, www.demoscope.ru/weekly/2004/0155/tema01.php. Тодоров, Цветан 1998. «Раса и расизм», Новое литературное обозрение 34, 5–36. Толочко, П. П. 1998. Хто або що загрожує українській мові? Київ: Оріяни. Тримбач, Сергій 1998. «Телебачення в часи перебудови і незалежності», у вид.: Гриценко, Олександр (ред.), Нариси української популярної культури, Київ: УЦКД, 673–685. 2007. «Одномірне телебачення», Телекритика, 28.08. Трифонов, Роман 2005. «Харківські засоби масової інформації про реформування українського правопису на початку ХХІ ст.: місце фреймових структур у дискурсі», Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія 11, 157–168. УП 2003. «Половина українців переконана в існуванні політичної цензури на “1+1”, УТ-1, “Інтері”», Українська правда, 16.07. Література 611 2004а. «Нацрада проконтролює, як російська мова буде усуватися з ефіру», Українська правда, 15.04. 2004б. «Кучма проти, щоб все ТБ заговорило тільки українською. Хоча його дружина вже потроху розмовляє», Українська правда, 28.04. 2004в. «Цензуру – геть! Акція журналістів ICTV, “Інтеру”, “Нового каналу”, “Тонісу” та НТН», Українська правда, 28.10. 2005. «Ющенко підсилив ЗМІ, програвши суди проти журналістів», Українська правда, 6.06. Фуко, Мишель 1996. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности, Москва: Магистериум. Фуко, Мішель 1997. Історія сексуальності, т. 1, Жага пізнання, Харків: Око. 1998. Наглядати й карати: Народження в’язниці, Київ: Основи. 2003. Археологія знання, Київ: Основи. Хмелько, В. Є. 2004. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності, www.kiis.com.ua/txt/pdf/ing-ethn.pdf. Черненко, Сергій 2004. «Різноманітність без “різнодумності”», Телекритика, 12.03. Чечеринда, Єгор 2007. « “Наші” чи “німці”?», Українська правда, 8.05. Чивокуня, Віктор 2008. «Юлія Тимошенко наблизилася на крок до своєї відставки», Українська правда, 7.06. Шевельов, Юрій 1998. Українська мова в першій половині двадцятого століття: 1900–1941, Чернівці: Рута. Шерман, Анна 2004. «Доверенное лицо телезрителя», Телекритика, 30.11. Штепуляк, Геннадій 2003. «Школа № 36 як яблуко розбрату донецьких і націоналістів», Українська правда, 17.10. Яворська Г. М. 2000. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: мова, культура, влада, Київ, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ. Янишівська, Галина 2003. «Лебедина пісня “Жар-птиці”», Дзеркало тижня, 8.02, 16. Abercrombie, Nicholas; Hill, Stephen; Turner, Bryan S. 1980. The Dominant Ideology Thesis, London: George Allen & Unwin. Allan, Stuart 1998. «News from NowHere: Televisual News Discourse and the Construction of Hegemony», у вид.: Bell, Garrett (ред.) 1998, 105–141. Allen, Robert C. 1992а. «Introduction to the second edition. More talk about TV», у вид.: Allen (ред.) 1992б, 1–30. 2004. «Making sense of soaps», у вид.: Allen, Hill (ред.) 2004, 242–257. Allen, Robert C. (ред.) 1992б. Channels of Discourse, Reassembled, Chapel Hill, London: The University of North Carolina Press. Allen, Robert C.; Hill, Annette (ред.) 2004. The Television Studies Reader, London, New York: Routledge. Althusser, Louis 1986. «Ideology and ideological state apparatuses», у вид: Adams, Hazard; Searle, Leroy (ред.), Critical Theory since 1965, Tallahassee: University Presses of Florida, 239– 250. Anderson, Perry 1977. «The antinomies of Antonio Gramsci», New Left Review 100, 5–80. 612 Література Annamalai, E. 1989. «The linguistic and social dimensions of purism», у вид.: Jernudd, Björn H.; Shapiro, Michael J. (ред.), The Politics of Language Purism, Berlin, New York: Mouton de Gruyter, 225–231. Arel, Dominique 2002а. «Interpreting “Nationality” and “Language” in the 2001 Ukrainian Census», Post-Soviet Affairs 18 (3), 213–249. 2002б. «Language categories in censuses: backward- or forward-looking?», у вид: Kertzer, David I.; Arel, Dominique (ред.), Census and Identity: The Politics of Race, Ethnicity and Language in National Censuses, Cambridge: Cambridge University Press, 92–120. Astroff, Roberta J.; Nyberg, Amy Kiste 1992. «Discursive hierarchies and the construction of crisis in the news: a case study», Discourse & Society 3 (1), 5–23. Auer, Peter 1995. «Context and contextualization», у вид.: Verschueren, Jef та ін. (ред.), Handbook of Pragmatics 1995, Amsterdam, Philadelphia: John Benjamins, 1–19. Baer, Alejandro 2001. «Consuming history and memory through mass media products», European Journal of Cultural Studies 4 (4), 491–501. Barger, Ken 2008. Ethnocentrism, www.iupui.edu/~anthkb/ethnocen.htm. Bausinger, Hermann 1984. «Media, technology and daily life», Media, Culture and Society 6 (4), 343–351. Becker, Howard S. 1963. Outsiders: Studies in the Sociology of Deviance, New York: Free Press. Becker, Jonathan A. 2002. Soviet and Russian Press Coverage of the United States: Press, Politics and Identity in Transition, Houndmills, New York: Palgrave Macmillan. Bell, Allan 1998. «The discourse structure of News Stories», у вид.: Bell, Garrett (ред.) 1998, 64– 104. Bell, Allan; Garrett, Peter (ред.) 1998. Approaches to Media Discourse, Oxford, Malden: Blackwell. Bennett, Tony 1982. «Media, “reality”, signification», у вид.: Gurevitch та ін. (ред.) 1982, 268– 286. Berelson, Bernard 1952. Content Analysis in Communication Research, Glencoe: Free Press. Berger, Arthur Asa 1991. Media Analysis Techniques, переробл. вид., Newbury Park: Sage. Berger, Peter L.; Luckman, Thomas 1966. The Social Construction of Reality: A Treatise in the Sociology of Knowledge, Garden City: Doubleday. Berkowitz, Dan (ред.) 1997. Social Meaning of News: A Text-Reader, Thousand Oaks: Sage. Bernsand, Niklas 2006a. «Othering surzhyk in implicit metalinguistic discourse», у вид.: Törnquist-Plewa, Barbara (ред.), History, Language and Society in the Border­land of Europe: Ukraine and Belarus in Focus, Malmö: Sekel, 77–115. 2006b. «A language variety on trial: surzhyk prosecuted and defended in post-So­viet Ukrainophone language ideology», у вид.: Korek, Janusz (ред.), From Sovie­to­logy to Postcoloniality: Poland and Ukraine in the Postcolonial Perspective, Hud­dinge: Södetörns högskola, 193–227. Bilaniuk, Laada 1997. «Speaking of Surzhyk: Ideologies and Mixed Languages», Harvard Ukrainian Studies ХХІ (1/2), 93–117. 1998. «Purity and Power: The Geography of Language Ideology in Ukraine», Michigan Discussions in Anthropology 13, 165–189. Література 613 2005. Contested Tongues: Language Politics and Cultural Correction in Ukraine, Ithaca, London: Cornell University Press. 2009. «Criticism and confidence: Reshaping the linguistic marketplace in post-Soviet Ukraine», у вид.: Zaleska Onyshkevych, Larissa M. L.; Rewakowicz, Maria G. (ред.). Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe, Armonk, London: M. E. Sharpe, Schevchenko Scientific Society, 336–358. Billig, Michael 1995. Banal Nationalism, London: Sage. 1999. «Whose terms? Whose ordinariness? Rhetoric and ideology in Conversation Ana­ lysis», Discourse & Society 10 (4), 543–558. Billig, Michael; Sabucedo, José M. 1994. «Rhetorical and Ideological Dimensions of Common Sense», у вид.: Siegfried, Jurg (ред.), The Status of Common Sense in Psychology, Norwood: Ablex, 121–145. Bird, S. Elizabeth; Dardenne, Robert W. 1997. «Myth, chronicle and story: Exploring the narrative quality of news», у вид.: Berkowitz (ред.) 1997, 333–350. Blommaert, Jan 1999a. «The debate is open», у вид.: Blommaert (ред.) 1999b, 1–38. (ред.) 1999b. Language Ideological Debates, Berlin, New York: Mouton de Gruyter. 2005. Discourse: A Critical Introduction, Cambridge: Cambridge University Press. Blommaert, Jan; Verschueren, Jef 1992. «The role of language in European nationalist ideologies», Pragmatics 2 (3), 355–375. 1998. Debating Diversity: Analysing the Discourse of Tolerance, London, New York: Routledge. Blumler, Jay G.; Gurevitch, Michael 1982. «The political effects of mass communication», у вид.: Gurevitch та ін. (ред.) 1982, 236–267. Bourdieu, Pierre 1977. Outline of a Theory of Practice, Cambridge: Cambridge University Press. 1991. Language and Symbolic Power, Cambridge: Harvard University Press. Brook, Peter A. 1989. «Strategies for peace, strategies for news research», Journal of Communication 39 (1), 108–129. Brown, Gillian; Yule, George 1983. Discourse Analysis, Cambridge: Cambridge University Press. Briggs, Charles L. 1992. «Linguistic ideologies and the naturalization of power in Warao discourse», Pragmatics 2 (3), 387–404. Brubaker, Rogers 1994. «Nationhood and the national question in the Soviet Union and post-Soviet Eurasia: An institutionalist account», Theory and Society 23 (1), 47–78. Bruner, Jerome 1986. Actual Minds, Possible Words, Cambridge: Harvard University Press. Burgalin, Olivier 1972. «Structural analysis and mass communication», у вид.: MacQuail, Dennis (ред.), Sociology of Mass Communication: Selected Readings, Harmondsworth: Penguin, 313–328. Cameron, Deborah 1995. Verbal Hygiene, London, New York: Routledge. Cobarrubias, Juan; Fishman, Joshua A. (ред.) 1983. Progress in Language Planning: International Perspectives, Berlin: Mouton. Cohen, Bernard C. 1963. The Press and Foreign Policy, Princeton: Princeton University Press. Cohen, Stanley 1980. Folk Devils and Moral Panics: The Creation of Mods and Rockers, Oxford: Martin Robertson. Collins, Jim 1992. «Television and postmodernism», у вид.: Allen (ред.) 1992б, 327–353. 614 Література Cook, Timothy E. 1998. Governing with the News: The News Media as a Political Institution, Chicago, London: The University of Chicago Press. Cooper, Robert L. 1989. Language Planning and Social Change, Cambridge: Cambridge University Press. Coupland, Nikolas 1999. «“Other” representation», у вид.: Vershueren, Jef та ін. (ред.), Handbook of Pragmatics 1999, Amsterdam, Philadelphia: John Benjamins, 1–23. Crystal, David 1997. The Cambridge Encyclopedia of Language, 2-ге вид., Cambridge, New York: Cambridge University Press. Curran, James 2002. «Newspapers: The Sociology of the Press», у вид.: Briggs, Adam; Cobley, Paul (ред.), The Media: An Introduction, Harlow, New York: Longman, 89–103. Curran, James; Gurevitch, Michael; Woollacott, Janet 1982. «The study of the media: theoretical approaches», у вид.: Gurevitch та ін. (ред.) 1982, 11–29. D’Anieri, Paul 2007. Understanding Ukrainian Politics, Armonk, London: M. E. Sharpe. Davis, Howard H. 1985. «Discourse and media influence», у вид.: van Dijk (ред.) 1985б, 44–59. De Fina, Anna 2003. Identity in Narrative: A Study of Immigrant Discourse, Amsterdam, Philadelphia: John Benjamins. Demertzis, Nicolas; Papathanassopoulos, Stylianos; Armenakis, Antonis 1999. «Media and nationalism: The Macedonian question», Harvard International Journal of Press/Politics 4 (3), 26– 50. Desaulniers, Jean-Pierre 1986. «Television and Nationalism: From Culture to Communication», у вид.: Drummond, Phillip; Paterson, Richard (ред.), Television in Transition: Papers from the First International Television Conference, London: British Film Institute, 112–122. Dickinson, Jennifer (гот. до друку). «Languages for the market, the nation, or the margins: Overlapping ideologies of language and identity in Zakarpattia, International Journal of the Sociology of Language. Dyczok, Marta 2003. «Ukraine’s Media Landscape», у вид.: Isajiw, Wsevolod W. (ред.), Society in Transition: Social Change in Ukraine in Western Perspectives, Toronto: Canadian Scho­ lar’s Press, 283–304. 2004. «The media thaw: East of the Oder», Wall Street Journal, 17.12, цит. за: The Action Ukraine Report 4 (261), 16.12. 2005а. «The politics of media in Ukraine: Election 2002», у вид.: Hayoz, Nicolas; Lushnycky, Andrej N. (ред.), Ukraine at a Crossroads, Bern: Peter Lang, 63–99. 2005б. «Breaking through an information blockade: election and revolution in Ukraine 2004», Canadian Slavonic Papers XLVII (3–4), 241–264. Edelman Murray 1971. Politics as Symbolic Action: Mass Arousal and Quiscence, Chicago: Markman. Entman, Robert M. 1991. «Framing U. S. coverage of international news: Contrasts in narratives of the KAL and Iran Air incidents», Journal of Communication 41 (4), 6–27. 1993. «Framing: Toward clarification of a fractured paradigm», Journal of Communication 43 (4), 51–58. Eriksen, Thomas Hylland 2007. «Nationalism and the Internet», Nations and Nationalism 13 (1), 1–17. Література 615 Erikson, Kai T. 1966. Wayward Puritans: A Study in the Sociology of Deviance, New York: Wiley. Fairclough, Norman 1989. Language and Power, London, New York: Longman. 1992. Discourse and Social Change, Cambridge: Polity Press. 1995. Media Discourse, London, New York: Edward Arnold. Fairclough Norman; Wodak, Ruth 1997. «Critical Discourse Analysis», у вид.: van Dijk, Teun A. (ред.), Discourse as Social Interaction, London: Sage, 258–284. Fallows, James 1997. Breaking the News: How the Media Undermine American Democracy, New York: Vintage Books. Farmer, Kenneth C. 1980. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myth, Symbols and Ideo­ logy in Soviet Nationalities Policy, The Hague: Martinus Nijhoff. Ferguson, Charles A. 1959. «Diglossia», Word 15, 325–340. 1977. «Sociolinguistic settings of language planning», у вид.: Rubin, Joan та ін. (ред.), Language Planning Processes, The Hague: Mouton, 9–29. Fishman, Joshua A. 1967. «Bilingualism with and without diglossia; Diglossia with or without bilingualism», Journal of Social Issues XXIII (2), 29–38. 1983. «Modeling rationales in corpus planning: Modernity and tradition in images of the good corpus», у вид.: Cobarrubias, Fishman (ред.) 1983, 107–118. 2006. DO NOT Leave Your Language Alone: The Hidden Status Agendas Within Corpus Planning in Language Policy, Mahwah, London: Lawrence Erlbaum. Fishman, Mark 1997. «News and nonevents: Making the visible invisible», у вид.: Berkowitz (ред.) 1997, 210–229. Fiske, John 1992. «British cultural studies and television», у вид.: Allen (ред.) 1992б, 264–326. Fordham, Graham 2001. «Moral panic and the construction of national order», Critique of Anthropology 21 (3), 259–316. Foucault, Michel 1972. The Archeology of Knowledge, New York: Pantheon Books. 1979а. «Truth and power: an interview with Alessandro Fontano and Pasquale Pasquino», у вид.: Morris, Meaghan; Patton, Paul (ред.), Michel Foucault: Power/Truth/Stra­tegy, Sydney: Feral Publications, 29–48. 1979б. «On Governmentality», Ideology and Consciousness (6), 5–21. 1984. «Truth and Power», у вид.: Rabinov, Paul (ред.), The Foucault Reader. New York: Pantheon Books, 51–75. Fournier, Anna 2002. «Mapping identities: Russian resistance to linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine», Europe-Asia Studies 54 (3), 415–433. Fowler, Roger 1985. «Power», у вид.: van Dijk (ред.) 1985а, 61–82. 1991. Language in the News: Discourse and Ideology in the Press, London: Routledge. Fowler, Roger; Hodge, Bob; Kress, Gunther; Trew, Tony 1979. Language and Control, London: Routledge. Fox, Richard L.; Van Sickel, Robert W. 2001. Tabloid Justice: Criminal Justice in the Age of Media Frenzy, Boulder, London: Lynne Rienner. Frow, John 1985. 2005. Genre, London, New York: Routledge. 616 Література Frudernik, Monika 2000. «Genres, text types, or discourse modes? Narrative modaliti­es and generic categorization», Style 34 (1), 274–292. Gal, Susan 1992. «Multiplicity and contention among ideologies: A commentary», Pragmatics 2 (3), 445–449. Gal, Susan; Irvine, Judith T. 1995. «The boundaries of languages and disciplines: How ideologies construct difference», Social Research 62 (4), 966–1001. Gamson, William 1989. «News as framing: Comments on Graber», American Behavioral Scient­ ist, 33 (2), 157–161. Gamson, William; Modigliani, Andre 1989. «Media discourse and public opinion on nuclear power: A constructivist approach», American Journal of Sociology 95 (1), 1–37. Garro, Linda C.; Mattingly, Cheryl 2000. «Narrative as construct and construction», у вид.: Mattingly, Cheryl; Garro, Linda C. (ред.), Narrative and the Social Construction of Illness and Healing, Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press, 1–49. Gee, James 1999. The New Literacy Studies and the “Social Turn”, http://eric.ed.gov/ERICDocs/ data/ericdocs2sql/content_storage_01/0000019b/80/16/40/e3.pdf. Geertz, Clifford 1983. Local Knowledge: Further Essays in Interpretative Anthropology, New York: Basic Books. Ghanem, Salma 1997. «Filling in the tapestry: The second level of agenda setting», у вид.: McCombs та ін. (ред.) 1997, 3–14. Giddens, Anthony 1984. The Constitution of Society: Outline of the Theory of Structuration, Cambridge: Polity Press. Gilroy, Paul 1997. «Diaspora and the detours of identity», у вид.: Woodward (ред.) 1997б, 299– 343. Gitlin, Todd 1979. «Prime time ideology: The hegemonic process in television entertainment», Social Problems 26 (3), 251–266. 1980. The Whole World is Watching: Mass Media in the Making and Unmaking of the New Left, Berkeley: University of California Press. Goffman, Erving 1974. Frame Analysis: An Essay in the Organization of Experience, Cambridge: Harvard University Press. Golding, Peter; Elliott, Philip 1999. «News values and news production», у вид.: Marris, Thornman (ред.) 1999, 632–644. Gotsbachner, Emo 2001. «Xenophobic normality: the discriminatory impact of habitualized discourse dynamics», Discourse & Society 12 (6), 729–759. Gozzi, Raymond, Jr. 1999. The Power of Metaphor in the Age of Electronic Media, Cresskill: Hampton Press. Gramsci, Antonio 1971. Selections from the Prison Notebooks, New York: International Publishers. Greatbatch, David 1998. «Conversation analysis: Neutralism in British News Interviews», у вид.: Bell, Garrett (ред.) 1998, 163–185. Griffiths, Alison 1993. «Pobol y Cwm: The construction of national and cultural identity in a Welshlanguage soap opera», у вид.: Drummond, Phillip та ін. (ред.), National Identity and Europe: The Television Revolution, London: British Film Institute, 9–24. Література 617 Gripsrud, Jostein 2002. Understanding Media Culture, London: Arnold; New York: Oxford University Press. Gumperz, John J. 1962. «Types of linguistic communities», Anthropological Linguistics 4 (1), 28–40. 1992. «Contextualization revisited», у вид.: Auer, Peter; Di Luzio, Aldo (ред.), The Contextualization of Language, Amsterdam, Philadelphia: John Benjamins, 39–53. Gurevitch, Michael та ін. (ред.) 1982. Culture, society and the media, London, New York: Methuen. Hall, Stuart 1980. «Encoding/decoding», у вид.: Hall, Stuart та ін. (ред), Culture, Media, Language: Working Papers in Cultural Studies, 1972–79, London: Hutchin­son; Birmingham: Centre for Contemporary Cultural Studies, University of Birming­ham, 128–138. 1981. «A world at one with itself», у вид.: Cohen, Stanley; Young, Jock (ред.), The Ma­ nufacture of News: Social Problems, Deviance and the Mass Media, London: Constable; Be­ verley Hills: Sage, 147–156. 1982. «The rediscovery of “ideology”: return of the repressed in media studies», у вид.: Gurevitch та ін. (ред.) 1982, 56–90. 1997. «Cultural identity and diaspora», у вид.: Woodward (ред.) 1997б, 51–59. 1999. «Racist ideologies and the media», у вид.: Marris, Thornman (ред.) 1999, 271– 282. 2001а. «The spectacle of the “Other”», у вид.: Wetherell та ін. (ред.) 2001, 324–343. 2001б. «Foucault: Power, knowledge and discourse», у вид.: Wetherell та ін. (ред.) 2001, 72–81. Hall, Stuart та ін. 1978. Policing the Crisis: Mugging, the State, and Law and Order, London, Ba­ singstoke: Macmillan. Halliday M. A. K. 1978. Language as Social Semiotic: The Social Interpretation of Language and Meaning, London: Edward Arnold. Hartley, John 2004. «Democratainment», у вид.: Allen, Hill (ред.) 1997, 524–533. Hartley, John; Montgomery, Martin 1985. «Representations and relations: Ideology and power in press and TV news», у вид.: van Dijk (ред) 1985б, 233–269. Haugen, Einar 1966. «Linguistics and language planning», у вид.: Bright, William (ред.) Sociolinguistics, The Hague: Mouton, 50–71. 1983. «The implementation of corpus planning: Theory and practice», у вид.: Cobarrubias, Fishman (ред.) 1983, 269–289. Hay, Colin 1996. «Narrating crisis: The discursive construction of the “winter of discontent”», Sociology 30 (2), 253–277. Hesling, Willem 2001. «The past as story: The narrative structure of historical films», European Journal of Cultural Studies 4 (2), 189–205. Herman, Edward S.; Chomsky, Noam 1988. Manufacturing Consent: The Political Economy of Mass Media, New York: Pantheon Books. Hier Sean P.; Greenberg Joshua L. 2002. «Constructing a discursive crisis: risk, problematization and illegal Chinese in Canada», Ethnic and Racial Studies 25 (3), 490–513. Hirsch, Francine 1997. «The Soviet Union as a work-in-progress: Ethnographers and the category Nationality in the 1926, 1937, and 1939 censuses», Slavic Review 56 (2), 251–278. 618 Література Hodge, Robert; Kress, Gunther 1993. Language as Ideology, 2-ге вид., London, New York: Routledge. Hornjatkevyč, Andrij 1993. «The 1928 Ukrainian orthography», у вид.: Fishman, Joshua A. (ред.), The Earliest Stage of Language Planning: The “First Congress” Phenomenon, Berlin, New York: Mouton de Gruyter, 293–303. Howarth, David 2000. Discourse, Buckingham, Philadelphia: Open University Press. Hüser, Rembert 2004. «Introduction. 911 and 9/11: Links to Link», Cultural Critique 57, 3–13. Ibañez, Jorge Larraín 2001. «The concept of indetity», у вид.: Durán-Cohan, Mercedes F.; GómezMoriana, Antonio (ред.), National Identities and Sociopolitical Changes in Latin America, New York, London: Routledge, 1–29. Jäger, Siegfrid 2000. Theoretische und methodische Aspekte einer Kritischen Diskurs- und Dispo­ sitivanalyse, www.uni-duisburg.de/DISS/Internetbibliothek/Artikel/Aspekte_einer_Kritischen_ Diskursanalyse.htm. Janmaat, Jan Germen 2000. Nation-Building in Post-Soviet Ukraine: Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population, Amsterdam: Netherlands Geographical Studies. Jensen, Klaus Bruhn 1991. «Reception analysis: mass communication as the social production of meaning», у вид.: Jensen, Jankowski (ред.) 1991, 135–148. 2002а. «Media reception», у вид.: Jensen (ред.) 2002в, 156–170. 2002б. «Media effects», у вид.: Jensen (ред.) 2002в, 138–155. (ред.) 2002в. A Handbook of Media and Communicative Research, London, New York: Routledge. Jensen, Klaus Bruhn; Jankowski, Nicholas W. (ред.) 1991. A Handbook of Qualitative Methodologies for Mass Communication Research, London, New York: Routledge. Johnson, Owen V. 1998. «The media and democracy in Eastern Europe», у вид.: O’Neil, Patrick H. (ред.), Communicating Democracy: The Media and Political Transitions, Boulder, London: Lynne Rienner, 103–124. Johnstone, Barbara 2002. Discourse Analysis, Malden: Blackwell. Jucker, Andreas H. 1995. «Mass media», у вид.: Verschueren, Jef та ін. (ред.). Handbook of Pragmatics 1995, Amsterdam, Philadelphia: John Benjamins, 1–14. Keller, Suzanne 1963. Beyond the Ruling Class: Strategic Elites in Modern Society, New York: Random House. Kertzer, David I., Arel, Dominique 2002. «Censuses, identity formation and the struggle for poli­ tical power», у вид.: Kertzer, David I.; Arel, Dominique (ред.), Census and Identity: The Poli­ tics of Race, Ethnicity and Language in National Censuses, Cambridge: Cambridge University Press, 1–42. Kloss, Heinz 1969. Research Possibilities on Group Bilingualism: A Report, Quebec: International Center for Research on Bilingualism. Kress, Gunther 1985. «Ideological Structures in Discourse», у вид.: van Dijk (ред.) 1985а, 27–42. 2001. «From Saussure to critical sociolinguistics: The turn towards a social view of language», у вид.: Wetherell та ін. (ред.) 2001, 29–38. Kress, Gunther; van Leeuwen, Theo 1998. «Front pages: (The critical) analysis of newspaper layout», у вид.: Bell, Garrett (ред.) 1998, 186–219. Література 619 Krippendorf, Klaus 1980. Content Analysis: An Introduction to Its Methodology, Beverly Hills: Sage. Kubicek, Paul 1999. «What Happened to Nationalists in Ukraine?», Nationalism and Ethnic Politics 5 (1), 29–45. Kulyk, Volodymyr 2002. Revisiting a Success Story: Implementation of the Recommendations of the OSCE High Commissioner on National Minorities to Ukraine, 1994–2000, Hamburg: Centre for the OSCE Research, Institute for Peace Research and Security Policy at the University of Hamburg. Kuzio, Taras; Wilson, Andrew 1994. Ukraine: Perestroika to Independence, Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press. Laclau, Ernesto; Mouffe, Chantal 1985. Hegemony and Socialist Strategy, London: Verso. Laitin, David D. 1998. Identity in Formation: The Russian-Speaking Populations in the Near Abroad, Ithaca, London: Cornell University Press. Lampert, Nick 1989. «The dilemmas of glasnost», у вид: Joyce, Walter; Ticktin, Hillel (ред.), Gorbachev and Gorbachevism, London, Totowa: Frank Cass, 48–63. Langer, John 1998. Tabloid Television: Popular Journalism and the “Other News”, London, New York: Routledge. Larsen, Peter 1991. «Textual analysis of fictional media content». У вид.: Jensen, Jankowski (ред.) 1991, 121–134. Leitner, Gerhard 1983. «The social background of the language of radio», у вид.: Davis, Howard; Walton, Paul (ред.), Language, Image, Media, Oxford: Basil Blackwell, 50–74. Levinson, Stephen C. 1983. Pragmatics, Cambridge: Cambridge University Press. Lincоln, Bruce 1989. Discourse and the Construction of Society: Comparative Studies of Myth, Ri­ tual, and Classification, New York, Oxford: Oxford University Press. Link, Jürgen 1999. Versuch über den Normalismus: Wie Normalität produziert wird. 2-ге осучасн. і доповн., вид., Opladen, Wiesbaden: Westdeutscher Verlag. 2004а. «From the “power of the norm” to “flexible normalism”: Considerations after Foucault», Cultural Critique 57, 14–32. 2004б. «The normalistic subject and its curves: On the symbolic visualization of orienteering data», Cultural Critique 57, 47–67. Livingstone, Sonia 1999. «Mediated knowledge: Recognition of the familiar, discove­ry of the new», у вид.: Gripsrud, Jostein (ред.), Television and Common Knowledge, London, New York: Routledge, 91–107. Lobjakas, Ahto 2008. «The EU enters Russia’s “parallel universe”», Radio Free Euro­pe/Radio Liberty, 14.08, www.rferl.org/Content/The_EU_Enters_Russias_Parallel_Uni­verse/1190992. html. Macdonell, Diane 1986. Theories of Discourse: An Introduction, Oxford, New York: Basil Blackwell. Marris, Paul, Thornham, Sue (ред.) 1999. The Media Studies: A Reader, 2-ге вид., Edinburgh: Edinburgh University Press. Martin, Terry 2001. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. Ithaca, London: Cornell University Press. 620 Література McCombs, Maxwell 1997. «Building consensus: The new media’s agenda-setting roles», Political Communication 14 (4), 433–443. McCombs, Maxwell; Shaw, Donald L.; Weaver, David (ред.) 1997. Communication and Democracy: Exploring the Intellectual Frontiers in Agenda-Setting Theory, Mahwah: Lawrence Erl­ baum Associates. McCullagh, Ciaran 2002. Media Power: A Sociological Introduction, New York: Palgrave. McRobbie, Angela; Thornton, Sarah L. 1995. «Rethinking “moral panic” for multimediated social worlds», British Journal of Sociology 46 (4), 559–574. Meinhof, Ulrike Hanna; Galasiński, Dariusz 2005. The Language of Belonging, Houndmills, New York: Palgrave Macmillan. Mickiewicz, Ellen 1989. «Changes in the media under Gorbachev: The case of television», у вид: Joyce, Walter; Ticktin, Hillel (ред.), Gorbachev and Gorbachevism, London, Totowa: Frank Cass, 35–47. Miles, Robert 1989. Racism, London: Routledge. Miller, Carolyn 1994. «Genre as social action», у вид.: Freedman, Aviva; Medway, Peter (ред.), Genre and the New Rhetoric, London: Taylor and Francis. Mills, Sara 1997. Discourse, London, New York: Routledge. Mittell, Jason 2001. «A cultural approach to television genre theory», Cinema Journal 40 (3), 3–24. Morley, David 1980. The “Nationwide” Audience: Structure and Decoding, London: British Film Institute. 2004. «Broadcasting and the construction of the national family», у вид.: Allen, Hill (ред.) 1997, 418–441. Moser, Michael 2009. «Colonial linguistic reflexes in a post-Soviet setting: The Galician variant of the Ukrainian Language and anti-Ukrainian discourse in contemporary internet sources», у вид.: Zaleska Onyshkevych, Larissa M. L.; Rewakowicz, Maria G. (ред.), Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe, Armonk, London: M. E. Sharpe, Schevchenko Scientific Society, 316–335. Nahaylo, Bohdan; Swoboda, Victor 1990. Soviet Disunion: A History of the Nationalities Problem in the USSR. London: Hamish Hamilton. Newcomb, Horace; Hirsch, Paul M. 1994. «Television as a Cultural Forum», у вид. Newcomb, Horace (ред.), Television: The Critical View, 5-те вид., New York, Oxford: Oxford University Press, 503–515. Offe, Claus 1995. «Designing institutions for East European transitions», у вид.: Hausner, Jerzy та ін. (ред.), Strategic Choice and Path-Dependency in Post-Socialism: Institutional Dynamics in the Transformation Process, Brookfield: Edward Elgar, 47–66. Ouellette, Laurie 1999. «TV viewing as good citizenship? Political rationality, enlightened democracy and PBS», Cultural Studies 13 (1), 62–90. Pavlou, Pavlos 2004. «Greek dialect use in the mass media in Cyprus», International Journal of the Sociology of Language 168, 101–118. Pêcheux, Michel 1982. Language, Semantics and Ideology, London: Macmillan. Petersson, Bo 2006. Stories about Strangers: Swedish Media Constructions of Socio-Cultural Risk, Lanham: University Press of America. Література 621 Pirie, Paul S. 1996. «National Identity and Politics in Southern and Eastern Ukraine», Europe-Asia Studies 48 (7), 1079–1104. Protess, David L.; McCombs, Maxwell (ред.) 1991. Agenda Setting: Readings on Media, Public Opinion, and Policymaking, Hillsdale: Lawrence Erlbaum. Rabinov, Paul 1884. «Introduction», у вид.: Paul Rabinov (ред.), The Foucault Reader, New York: Pantheon Books, 3–29. Rantanen, Terhi 2002. The Global and the National: Media and Communications in Post-Soviet Russia, Lanham: Rowman & Littlefield. Rausing, Sigrid 2004. History, Memory and Identity in Post-Soviet Estonia: The End of a Collective Farm, Oxford: Oxford University Press. Reddy, Michael J. 1979. «The conduit metaphor: A case of frame conflict in our language about language», у вид.: Ortony, Andrew (ред.), Metaphor and Thought, Cambridge, New York: Cambridge University Press, 284–324. Reese, Stephen D. 1997. «The news paradigm and the ideology of objectivity: A socialist at the Wall Street Journal», у вид.: Berkowitz (ред.) 1997, 420–440. Reimer, Bo 1994. The Most Common of Practices: On Mass Media Use in Late Modernity, Stockholm: Alquist & Wiksel International. Riabchuk, Mykola 2001. «A Perilous Way to Freedom: The Independent Mass Media in the Blackmail State», Journal of Ukrainian Studies 26 (1–2), 93–133. Renkema, Jan 1993. Dicourse Studies: An Introductory Textbook, Amsterdam and Philadelphia: John Benjamin. Ricoeur, Paul 1984. Time and Narrative, т. 1, Chicago: University of Chicago Press. Riggins, Stephen Harold 1997. «The Rhetoric of Othering», у вид.: Riggins, Stephen Harold (ред.), Language and Politics of Exclusion: Others in Discourse, Thousand Oaks: Sage, 1–30. Roeh, Izhak 1989. «Journalism as storytelling, coverage as narrative», American Behavioral Scientist 33 (2), 162–168. Rorty, Richard M. (ред.) 1967. The Linguistic Turn: Essays in Philosophical Method, Chicago: University of Chicago Press. Rosie, Michael та ін. 2006. «Mediating which nation? Citizenship and national identities in the British press», Social Semiotics 16 (2), 327–344. Roth-Ey, Kristin 2007. «Finding a home for television in the USSR, 1950–1970», Slavic Review 66 (2), 278–306. Ruliova, Natalia 2007. «Domesticating the Western format on Russian TV: Subversive glocalisation in the game show Pole chudes (The field of miracles)», Europe-Asia Studies 59 (8), 1367–1386. Salkie, Raphael 1995. Text and Discourse Analysis, London, New York: Routledge. Sarcinelli, Ulrich 1998. «Politikvermittlung und Demokratie: Zum Wandel der politi­schen Kommunikationskultur», у вид.: Sarcinelli, Ulrich (ред.), Politikvermittlung und Demokratie in der Mediengesellschaft: Beiträge zur politischen Kommunikations­kultur, Bonn: Bundeszentrale für politische Bildung. Saxer, Ulrich 1998. «Mediengesellschaft: Verständnisse und Mißverständnisse», у вид.: Sarcinelli, Ulrich (ред.), Politikvermittlung und Demokratie in der Medienge­sellschaft: Beiträge zur politischen Kommunikationskultur, Bonn: Bundeszentrale für politische Bildung. 622 Література Sawyer, R. Keith 2002. «A discourse on discourse: An archeological history of an intellectual concept», Cultural Studies 16 (3), 433–456. Scannell, Paddy 1989. «Public service broadcasting and modern public life», Media, Culture and Society 11 (2), 135–166. Schegloff, Emanuel A. 1997. «Whose text? Whose context?», Discourse & Society 8 (2), 165– 187. Schön, Donald 1979. «Generative metaphor: A perspective on problem-setting in so­cial policy», у вид.: Ortony, Andrew (ред.), Metaphor and Thought, Cambridge, New York: Cambridge University Press, 254–283. Schrøder, Kim Christian 2002. «Discourses of fact», у вид.: Jensen (ред.) 2002в, 98–116. Schudson, Michael 1989. «The sociology of news production», Media, Culture and Society 11 (3), 263–282. Schutz, Alfred 1962. Collected Papers, т. 1, The Problem of Social Reality, The Ha­gue: Martinus Nijhoff. Scott, James C. 1998. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed, New Haven, London: Yale University Press. Scruton, Roger 1982. A Dictionary of Political Thought, New York: Hill and Wang. Selassie, Pereket Habtle 2001. «Self-determination», у вид.: Krieger Joel та ін. (ред.), The Oxford Companion to Politics of the World, 2-ге вид., Oxford: Oxford University Press, 760– 761. Sharrock, Wes; Anderson, Bob 1991. «Epistemology: professional skepticism», у вид.: Button, Graham (ред.), Ethnomethodology and the Human Sciences, Cam­bridge: Cambridge University Press, 51–76. Silver, Brian D. 1986. «The ethnic and language dimensions in Russian and Soviet censuses», у вид.: Clem, Ralph S. (ред.), Research Guide to the Russian and Soviet Censuses, Ithaca: Cornell University Press, 70–97. Slater, Don 2004. «Social relationship and identity online and offline», у вид.: Allen, Hill (ред.) 2004, 596–614. Somers, Margaret R.; Gibson, Gloria D. 1994. «Reclaiming the epistemological “other”: Narrative and the social construction of identity», у вид.: Calhoun, Craig (ред.), Social Theory and the Politics of Identity, Cambridge, Oxford: Blackwell, 37–99. Spitulnik, Debra 1992. «Radio time sharing and the negotiation of linguistic pluralism in Zambia», Pragmatics 2 (3), 335–354. 2001. «The social circulation of media discourse and the mediation of communiti­es», у вид.: Duranti, Alessandro (ред.), Linguistic Anthropology: A Reader, Malden: Blackwell, 95– 118. Spolsky, Bernard 2004. Language Policy, Cambridge, New York: Cambridge Uni­versity Press. Stewart, Susan 1978. Nonsense: Aspects of Intertextuality in Folklore and Literature, Baltimore, London: The Johns Hopkins University Press. Stubbs, Michael 1983. Discourse Analysis: The Sociolinguistic Analysis of Natural Language, Oxford: Basil Blackwell. Sykes, Mary 1985. «Discrimination in Discourse», у вид.: van Dijk (ред.) 1985а, 83–100. Література 623 1988. «From “Rights” to “Needs”: Official Discourse and the “Welfarization” of Race», у вид. .: Smitherman-Donaldson, Geneva; van Dijk, Teun A. (ред.), Discourse and Discrimination, Detroit: Wayne State University Press, 176– 205. Szporluk, Roman 2000. Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union, Stan­ford: Hoover Institution Press, Stanford University. Thompson, John B. 1984. Studies in the Theory of Ideology, Berkeley, Los Angeles: University of California Press. 1990. Ideology and Modern Culture: Critical Social Theory in the Era of Mass Communication, Stanford: Stanford University Press. 1995. The Media and Modernity: A Social Theory of the Media, Stanford: Stanford University Press. Toews, John E. 1987. «Intellectual history after the linguistic turn: The anatomy of meaning and the irreducibility of experience», American Historical Review 92 (4), 879–907. Tuchman, Gaye 1991. «Qualitative methods in the study of discourse», у вид.: Jensen, Jankowski (ред.) 1991, 79–92. 1997. «Making news by doing work: Routinizing the unexpected», у вид.: Berko­witz (ред.) 1997, 173–192. Uehling, Greta 2004. «The first independent Ukrainian census in Crimea: Myths, miscoding, and missed opportunities», Ethnic and Racial Studies 27 (1), 149–170. Urla, Jacqueline 1993, «Cultural Politics in an Age of Statistics: Numbers, Nations, and the Ma­king of Basque Identity», American Ethnologist 20 (4), 818–843. van Dijk, Teun A. (ред.) 1985а. Handbook of Discourse Analysis, т. 4, Discourse Analysis in Society, London, Orlando: Academic Press. (ред.) 1985б. Discourse and Communication: New Approaches to the Analysis of Mass Media Discourse and Communication, Berlin, New York: Walter de Gruyter. 1988. News as Discourse, Hillsdale: Lawrence Erlbaum. 1993а. «Principles of critical discourse analysis», Discourse & Society 4 (2), 249–283. 1993б. Elite Discourse and Racism, Newbury Park: Sage. 1998. Ideology: A Multidisciplinary Approach, London, Thosand Oaks: Sage. Verschueren, Jef 2001. «Predicaments of criticism», Critique of Anthropology 21 (1), 59–81. Watney, Simon 1997. Policing Desire: Pornography, Aids and the Media, 3-тє вид., London: Cassell. Watts, Richard J. 1999. «The ideology of dialect in Switzerland», у вид.: Blommaert (ред.) 1999b, 67–103. Wetherell, Margaret (2001а). «Themes in discourse research: The case of Diana», у вид.: Wetherell та ін. (ред.) 2001, 14–28. 2001б. «Debates in discourse research», у вид.: Wetherell та ін. (ред.) 2001, 380–399. Wetherell, Margaret; Potter, Jonatahan 1992. Mapping the Language of Racism: Dis­course and the Legitimation of Exploitation, New York: Harvester Wheatsheaf. Wetherell, Margaret; Taylor, Stephanie; Yates, Simeon J. (ред.) 2001. Discourse Theory and Practice: A Reader, London: Sage. White, Mimi 1992. «Ideological analysis and television», у вид.: Allen (ред.) 1992б, 161–202. Wilkins, Leslie T. 1964. Social Deviance: Social Policy, Action and Research, Lon­don: Tavistock. 624 Література Williams, Raymond 1977. Marxism and Literature, Oxford: Oxford University Press. 1985. Keywords: A vocabulary of culture and society, переробл. вид., New York: Oxford University Press. Wilson, Andrew 1997. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith, Cam­bridge: Cambridge University Press 2005. Ukraine’s Orange Revolution, New Haven, London: Yale University Press. Wodak, Ruth; de Cillia, Rudolf; Reisigl, Martin; Liebhart, Karin 1999. The Discursive Construction of National Identity, Edinburgh: Edinburgh University Press. Woodward, Kathryn 1997а. «Concepts of identity and difference», у вид.: Woodward (ред.) 1997б, 7–61. Woodward, Kathryn (ред.) 1997б. Identity and Difference, London: Sage, Open University. Woolard, Kathryn A. 1992. «Language ideology: Issues and approaches», Pragmatics 2 (3), 235– 249. 2008. «Language and identity choice in Catalonia: the interplay of contrasting ideologies of linguistic authority», у вид.: Süselbeck, Kirsten; Mühlschlegel, Ulrike; Masson, Peter (ред.), Lengua, nación e idendidad: la regulación del plurilingüismo en España y América Latina, Madrid: Iberoamericana; Frankfurt am Main: Vervürt. Woolard, Kathryn A.; Schieffelin, Bambi A. 1994. «Language ideology», Annual Review of Anthropology 23 (1), 55–82. Young, Jock 1981. «The amplification of drug use», у вид.: Cohen, Stanley; Young, Jock (ред.), The Manufacture of News: Social Problems, Deviance and the Mass Media, London: Constable; Beverley Hills: Sage, 441–450. Zhu, Jian-Hua; Boroson, William 1997. «Susceptibility to agenda-setting: A cross-sec­tional and longitudinal analysis of individual differences», у вид.: McCombs та ін. (ред.) 1997, 69–83. Інтерв’ю Гужва, Ігор, головний редактор щоденної загальноукраїнської газети «Сегодня», Київ, 13.11.2008. Лиховій, Дмитро, заступник головного редактора щоденної загальноукраїнської газети «Україна молода», Київ, 14.08.2008. Мустафін, Олексій, заступник голови правління телевізійного каналу СТБ з інформаційного мовлення, Київ, 12.08.2008. Рубан, Володимир, головний редактор щоденної загальноукраїнської газети «Газета поукраїнськи», Київ, 13.06.2008. Покажчики Будь-який покажчик є не лише навіґатором, а й класифікатором, надто коли поділяє загальніші категорії на частковіші, пропонуючи таким чином їхнє підпорядкування й перелік. Незалежно від намірів автора, читачі сприймають цю частину книжки в обох указаних ролях: кожен у власному співвідношенні їх важливости, зумовленому його специфічними потребами й уявленнями, на які більше чи менше впливає також сама книжка. Усвідомлюючи це, я все-таки зважуюся заявити про свої пріоритети в упорядкуванні поданих далі покажчиків, щоби, поперше, допомогти тим читачам, які захочуть читати їх так, як прагнув «писати» я, а по-друге, наперед відхилити претензії тих, які волітимуть читати по-іншому. Отож застерігаю, що я прагнув насамперед уможливити читачам знайти ті терміни, предмети й імена, яких, мені здається, вони найрадше й шукатимуть – чи принаймні мали б щукати. З іменами все просто: їх наведено всі, котрі зустрічаються в основному тексті (тобто не в передмові й не в переліках джерел та літератури), окрім тих, що стоять у квадратових дужках і є частиною бібліографічних посилань. Ці обмеження можуть здатися комусь невиправданими, але мені хотілося зробити іменний покажчик якомога коротшим і зосередженим на тих іменах, які я згадую в посутній розмові, а не наводжу, так би мовити, задля довідки. Імена чужинців подано також в ориґінальному написанні, що полегшить ідентифікацію осіб, уживані в книжці транскрибовані форми імен яких відрізняються від більш чи менш усталених в українському мововжитку, а також пошук їхніх праць у списку літератури. З огляду на специфіку книжки, другим логічним покажчиком є медійний, до якого теж увійшли всі згадані медії та медійні організації (і навіть кілька державних органів, що реґулюють діяльність тих організацій), але теж лише з основного тексту, а не з переліку джерел, залучення якого зробило би цей покажчик набагато довшим і, сказати б, технічнішим. Третім і головним покажчиком є предметний, і саме в ньому виявилося моє прагнення забезпечити якнайкращу навіґацію – навіть ціною систематичної класифікації. Тут, поперше, доводилося вибирати практично з усієї множини українських та зукраїнізованих іменників, чи не кожен із яких (навіть такі позірно «безневинні», як народ, стосунки або творення) у цій книжці міг стати предметом розгляду й навіть терміном. Як показує обсяг покажчика, я вибрав дуже багато, проте деякі, з одного боку, не надто термінологічні в цьому тексті, а з другого, надто поширені в ньому слова (зокрема ті, що складають назву книжки) вирішив не залучати. По-друге, деякі слова цікавили мене й, припускаю, цікавитимуть більшість читачів лише в певних значеннях, тож я не бачу сенсу подавати випадки інакшого 626 Покажчики вживання й просто зазначаю, про які значення йдеться. Скажімо, політика важлива тут лише як об’єкт дискурсивного представлення, а структура – лише як устрій, але не конструкт. По-третє, виділені в багатьох випадках підкатегорії основних гасел теж мають на меті допомогти шукати їхні найважливіші, як мені здається, для цього тексту значення, а не охопити й структурувати їх усі. Тому нерідко я подаю лише одну таку підкатегорію, вказуючи решту випадків уживання при основному гаслі, поєдную під одним гаслом терміни з різних теорій (як-от контекст дискурсивної практики, сприйманого медійного продукту та представлюваних у продукті подій) або ж ставлю на одному рівні загальні поняття та конкретні предмети (як-от національний та націоналістичний під гаслом наратив). По-четверте, інколи мені не вдалося розмежувати випадки вживання одного слова у різних значеннях (наприклад, мови як мовлення загалом та як визнаного способу мовлення), оскільки багато випадків уживання цього слова або навіть окремих важливих для мене підкатегорій (скажімо, мова медій чи мова як об’єкт представлення) поєднують обидва значення. Часом я міг указати цю двозначність за допомогою слешу, приміром, зазначаючи, що опозиція та народ є водночас об’єктами представлення й дискурсивними конструктами. Проте слеш також поєднує семантично подібні гасла чи їхні підкатегорії, що їх я не бачив сенсу паґінувати окремо, як-от автор/мовець або вплив медій / медійного дискурсу. Підкатегорії, які відповідають уживаним у тексті формам (наприклад, еліта стратегічна або ідеологія ідентифікації), я подавав без дужок, а ті, що окреслюють певні значення основного гасла, – в дужках. Утім, тут теж не завжди можна чітко відмежувати одні випадки від інших, тож і цей елемент покажчика раджу сприймати як інструмент пошуку, а не ключ до класифікації. Покажчик імен Адамкус, Валдас [Valdas Adamkus] 344 Азаров, Микола 442 Альтюсер, Люї [Louis Althusser] 37, 48 Андрухович, Юрій 425 Антонович, Володимир 302 Арель, Домінік [Dominique Arel] 353, 359, 362–365 Ауер, Петер [Peter Auer] 26 Ахметов, Рінат 245 Баулін, Павло 458 Бахтєєв, Борис 292 Бахтін, Міхаіл [Михаил Бахтин] 75 Бекер, Гаверд [Howard Becker] 500 Бекер, Джонатан [Jonathan Becker] 178 Бенет, Тоні [Tony Bennett] 129 Берґер, Петер [Peter Berger] 31 Берелсон, Бернард [Bernard Berelson] 152, 154, 155 Бернсанд, Нікляс [Niklas Bernsand] 420 Біланюк, Лада [Laada Bilaniuk] 410, 420, 464 Біліґ, Майкл [Michael Billig] 53, 134, 318, 357, 437 Білоконь, Микола 438–441 Бломарт, Ян [Jan Blommaert] 24, 27, 35, 38, 59, 66, 509 Богуцький, Олександр 477 Боґатіков, Юрій [Юрий Богатиков] 348 Бориско, Юлія 456 Брєжнєв, Лєонід [Леонид Брежнев] 516 Бриґз, Чарлз [Charles Briggs] 417 Брубейкер, Роджерз [Rogers Brubaker] 363 Бузина, Олесь 298, 301 Буковський, Сергій 306 Бурдьє, П’єр [Pierre Bourdieu] 47, 52, 85, 410, 414, 416 Бюрґален, Олів’є [Olivier Burgalin] 152 Бюхер, Карл [Karl Bücher] 87 Вайт, Мімі [Mimi White] 112, 148 Вакарчук, Святослав 479 Ван Дейк, Тен (Teun A. van Dijk) 26, 27, 42, 43, 116, 157 Варченко, Віталій 451 Ващук, Катерина 330 Венеман, Тео [Theo Venneman] 26 Вєлєжева, Лідія 348 Вєртінський, Алєксандр [Александр Вертинский] 302 Вільямз, Реймонд [Raymond Williams] 411 Вінський, Йосип 267 Вітер, Ольга 395 Волошин, Авґустин 346 Воронін, Владімір [Vladimir Voronin] 338 Вотні, Саймон [Simon Watney] 446, 503, 508 Вотс, Ричард [Richard Watts] 414 Вулард, Кетрин [Kathryn Woolard] 413 Габермас, Юрґен [Jürgen Habermas] 100, 101 Гаєр, Шон [Shean Hier] 505–507, 536 Гарі, принц 168, 171–173 Гартлі, Джон [John Hartley] 132 628 Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фридрих [Georg Wilhelm Friedrich Hegel] 135 Гей, Колін [Colin Hay] 504, 505, 529, 548 Герман, Едвард [Edward Herman] 107 Гітлєр, Адольф [Adolf Hitler] 251 Гол, Стюарт [Stuart Hall] 38, 48, 51, 106, 108, 109, 116, 119, 120, 126, 129, 132, 133, 147, 502, 503, 507, 508, 553 Гонгадзе, Георгій 207, 329, 522 Гордєєва, Людмила 405 Городенська, Катерина 528, 531 Грач, Леонід 340 Гриценко, Олександр 187, 554 Грушевський, Михайло 302 Гужва, Ігор 170, 171, 174, 232, 242, 495 Ґаласінський, Дарюш [Dariusz Galasiński] 67 Ґамперз, Джон [John Gumperz] 25 Ґаус, Карл Фридрих [Carl Friedrich Gauß] 55, 321, 424 Ґел, Сюзен [Susan Gal] 414, 519 Ґемзон, Вільям [William Gamson] 112, 129 Ґітлін, Тод [Todd Gitlin] 112, 113, 131 Ґіденз, Ентоні [Anthony Giddens] 28 Ґолдинґ, Пітер [Peter Golding] 121, 122, 131, 136, 145 Ґорбачов, Міхаіл [Михаил Горбачев] 182– 184, 346, 347 Ґорбачова, Раїса [Раиса Горбачева] 347 Ґрамші, Антоніо [Antonio Gramsci] 28, 41, 45, 47, 48, 502 Ґринберґ, Джошуа [Joshua Greenberg] 505– 507, 536 Дан, Том Ньютон [Tom Newton Dunn] 173, 174 Данилко, Андрій 348 Дейвіс, Гаверд [Howard Davis] 108, 109 Дейк, Тен ван див. Ван Дейк, Тен Денет, Ричард [Richard Dannatt] 168 Деркач, Андрій 209 Десольньє, Жан-П’єр [Jean-Pierre Desaulniers] 141 Джонсон, Марк [Mark Johnson] 71, 72, 395 Покажчик імен Джонстон, Барбара [Barbara Johnstone] 63, 67, 68 Дзюба, Іван 458 Дикінсон, Дженіфер [Jennifer Dickinson] 413 Довженко, Отар 294, 309 Долганов, Вадим 534 Донцов, Дмитро 349 Драч, Іван 454, 475, 523, 545, 548 Еберкромбі, Ніколас [Nicolas Abercrombie] 48 Елен, Роберт [Robert Allen] 131 Елен, Стюарт [Stuart Allan] 109 Еліот, Філіп [Philip Elliott] 121, 122, 131, 136, 145 Ендерсон, Бенедикт [Benedict Anderson] 135–137, 143, 355 Ентмен, Роберт [Robert Entman] 112, 156, 157, 160 Ериксон, Кай [Kai Erikson] 501 Естроф, Роберта [Roberta Astroff] 506, 524 Єльцин, Борис [Борис Ельцин] 170 Жежера, Віталій 542, 546, 547 Жуков, Ґеорґій [Георгий Жуков] 295 Жулинський, Микола 426, 441, 518, 521, 523, 526–528, 532, 533, 535, 537, 538, 543, 544, 548–550, 552 Задорожна, Лариса 439, 440 Зебахер-Брандт, Бриґіте [Brigitte SeebacherBrandt] 56 Зінченко, Олександр 476, 533, 545, 546 Іванов, Олексій 405 Іллєнко, Юрій 348 Ірвайн, Джудит [Judith Irvine] 414, 519 Йорґенсен, Маріяне [Marianne W. Jörgensen] 59, 60, 77 Кадьйо, Жульєт [Juliette Cadiot] 355 Кармалюк, Устим 346 Покажчик імен Карпенко, Віталій 187 Карпєнко, Оксана 373 Карташков, Владімір [Владимир Карташков] 117 Келер, Сюзан [Suzanne Keller] 33 Кемерон, Дебора [Deborah Cameron] 507, 508, 520, 537, 552 Кєрн, Анна [Анна Керн] 298, 299, 302 Кисілевський, Кость 514 Кін, Джон [John Keane] 90 Кінах, Анатолій 331, 335, 344, 345, 347 Кіпіані, Вахтанґ 203, 396–398, 400–403, 405, 539, 547 Кісєльов, Дмітрій [Дмитрий Киселев] 463, 477 Кличко, Віталій 485 Кльос, Гайнц [Heinz Kloss] 509, 516 Ковальчук, Ірина 168, 173 Коен, Бернард [Bernard Cohen] 110 Коен, Стенлі [Stanley Cohen] 500–502, 507 Кокотюха, Андрій 307 Колодій, Антоніна 372, 373 Колесник, Валентина 392, 393 Кононенко, Петро 455 Костенко, Наталія 151, 153, 324 Котляревський, Іван 513 Коштуніца, Воїслав [Војислав Коштуница] 329 Кравчук, Леонід 203, 518, 541, 544, 546 Кракауер, Зиґфрид [Siegfried Kracauer] 152 Кремень, Василь 441, 451, 487, 525, 529, 530 Крес, Ґантер [Gunther Kress] 22 Кривенко, Олександр 457 Кримський, Агатангел 514 Крипендорф, Кляус [Klaus Krippendorff] 153, 154 Крючков, Владімір 310 Кук, Тимоті [Timothy Cook] 96 Кулеба, Володимир 205 Куніцин, Сергій 444 Купер, Роберт [Robert Cooper] 510 Курас, Іван 521 Кучма, Леонід 193, 201–211, 261, 278, 287, 293, 298, 309, 313, 320, 322, 323, 329, 332–334, 337, 339–347, 363, 381, 382, 629 396, 403, 406, 423, 430–433, 435, 441– 443, 448, 454, 455, 461, 462, 473, 475, 478, 480, 483, 485, 487, 488, 494, 497, 520–523, 533, 535, 548, 550, 557, 558, 561 Лазаренко, Павло 204, 207 Лаклау, Ернесто [Ernesto Laclau] 20 Лакоф, Джордж [Geroge Lakoff] 71, 72, 395 Лал, Джеймс [James Lull] 49 Ландау, Лєв [Лев Ландау] 299 Лапікура, Валерій 534 Лебедєва, Тетяна 204 Ленґер, Джон [John Langer] 107, 138 Лєнін, Владімір [Владимир Ленин] 43, 312 Лигачова [Лігачова], Наталя 212, 279, 280, 283 Лисенко, Микола 346 Литвин, Володимир 331, 332, 336, 337, 339– 342, 346, 347 Лиховій, Дмитро 262, 323, 485 Лівінґстон, Соня [Sonia Livingstone] 131 Лінк, Юрґен [Jürgen Link] 54–57, 142 Лінколн, Брюс [Bruce Lincoln] 52 Лорак, Ані 486 Лукашенка, Аляксандр [Аляксандр Лукашэнка] 365, 429, 526 Люкман, Томас [Thomas Luckmann] 31 Люман, Нікляс [Niklas Luhmann] 28 Майнгоф, Ульрике Ганна [Ulrike Hanna Meinhof] 67 Маккула, Черен [Ciaran McCullagh] 112, 156 Макробі, Енджела [Angela McRobbie] 504 Маланюк, Євген 349 Маркс, Карл [Karl Marx] 178 Масенко, Лариса 516, 517 Медведчук, Віктор 70, 208 Медведько, Олександр 261 Мельниченко, Микола 329 Мельничук, Олександр 476 Минко, Євген 312 Мілер, Керолін [Carolyn Miller] 22 Мілошевіч, Слободан [Слободан Милошевић] 329 Мінаков, Михайло 367 630 Мітел, Джейсон [Jason Mittell] 22 Мовчан, Павло 382 Моґілєвська, Маріна 463 Модильяні, Андре (Andre Modigliani) 112 Мозер, Міхаель [Michael Moser] 532 Морлі, Дейвід [David Morley] 109, 140 Москаль, Геннадій 384 Мустафін, Олексій 259, 476 Муф, Шанталь [Chantal Mouffe] 20 Наґієв, Дмітрій 466 Найберґ, Емі Кіст [Amy Kiste Nyberg] 506, 524 Німчук, Василь 518, 520, 521, 540, 543 Ньюком, Горейс [Horace Newcomb] 109 Огієнко, Іван 514 Осауленко, Олександр 364, 366, 375, 380, 381 Печеніг, Олег 450 Пінчук, Віктор 208, 209, 245 Пітерс, Джон Дарем [John Durham Peters] 82, 100 Погребняк, Яків 347 Пол, Рон [Ron Paul] 337 Пономарів, Олександр 529, 538 Пулюй, Іван 302 Путін, Владімір [Владимир Путин] 200, 211, 293, 306, 336, 338, 339, 342–344 Пушкін, Алєксандр [Александр Пушкин] 298, 299 Пьотр Перший 467 Раузинґ, Зиґрид [Sigrid Rausing] 57 Ренан, Ернест [Ernest Renan] 358 Роґозін, Дмітрій [Дмитрий Рогозин] 342, 344 Роднянський, Олександр 118, 470, 472–475 Ромоданова, Ірина 542 Рубан, Володимир 302, 495 Русанівський, Віталій 518, 521, 537, 542, 543 Сайкс, Мері [Mary Sykes] 399, 401 Сакада, Леся 527, 530 Покажчик імен Салінз, Маршел [Marshall Sahlins] 123 Сарцинелі, Ульрих [Ulrich Sarcinelli] 93 Свистунов, Олександр 380 Сердючка, Вєрка 555 Синявський, Олекса 514 Скенел, Педі [Paddy Scannel] 99, 128 Скрипник, Микола 514 Смірнов, Юрій 441 Сосюр, Фердинан де [Ferdinand de Saussure] 18 Сосюра, Володимир 300, 302 Спіталнік, Дебра [Debra Spitulnik] 136 Стадник, Леонід 260, 262 Сталін, Іосіф [Иосиф Сталин] 171, 305, 379, 515, 516 Стріха, Максим 404–406 Сумська, Ольга 348 Табачник, Дмитро 458 Тараненко, Олександр 538, 543 Тарасюк, Борис 442 Тачмен, Ґей [Gaye Tuchman] 124 Тетчер, Марґарет [Margaret Thatcher] 504 Тєрєшкова, Валєнтіна [Валентина Терешкова] 346, 347 Тимошенко, Юлія 213, 214, 235, 261–263, 267, 281, 341, 561 Тимченко, Євген 514 Тігіпко, Сергій 340 Ткаченко, Юлія 295 Толочко, Петро 519, 537, 542, 543, 546 Томпсон, Джон [John Thompson] 39, 48, 62, 82–85, 87, 95 Торнтон, Сара [Sarah Thornton] 504 Тримбач, Сергій 472 Трифонов, Роман 531 Туровська, Леся 395–401, 403 Удовенко, Геннадій 339 Українка, Леся 298, 299, 302 Ульянов, Міхаіл [Михаил Ульянов] 295 Урла, Жаклін [Jacqueline Urla] 354 Фаулер, Роджер [Roger Fowler] 137 Федорів, Тетяна 456 Покажчик імен Фейрклаф, Норман [Norman Fairclough] 20, 22, 27, 32, 43, 46, 49, 50, 68, 75–78, 102, 114, 133, 156, 158–164, 166, 167 Філіпс, Луїз [Louise Phillips] 59, 60, 77 Фірташ, Дмитро 213 Фіск, Джон [John Fiske] 109 Фіцич, Наталка 456 Фішмен, Джошуа [Joshua Fishman] 510– 512 Фордем, Ґрем [Graham Fordham] 504 Франко, Іван 444 Фрау, Джон [John Frow] 23 Фуко, Мішель [Michel Foucault] 19, 20, 23, 28, 29, 41, 51, 353, 355, 358 Хорошковський, Валерій 330 Черномирдін, Віктор [Виктор Черномырдин] 337, 339, 343, 453, 456 Чиж, Іван 458 Чомскі, Ноам [Noam Chomsky] 107 Чорновіл, В’ячеслав 261, 263 Чубаров, Рефат 367 Шадзон, Майкл [Michael Schudson] 118 Шевельов, Юрій 515–517, 519 631 Шевченко, Андрій 479 Шевченко, Валентина 347 Шевченко, Тарас 302, 305, 312, 346, 347, 444, 488 Шелест, Петро 181, 302 Шен, Донелд [Donald Schön] 71 Шредер, Кім [Kim Schrøder] 154 Шустер, Савік [Савик Шустер] 287 Шюц, Альфред [Alfred Schütz] 45, 46 Щорс, Олександр 312 Ющенко, Віктор 70, 155, 165, 171, 211–214, 235, 260, 262, 263, 267, 279, 281, 293, 297, 310, 311, 322, 325, 326, 328, 329, 331–337, 339, 341, 342, 347, 351, 396, 430, 454, 475, 476, 521–524, 533–535, 545, 548, 550, 552, 557, 560, 561 Яворська, Галина 411, 415 Якунов, Євген 551 Янґ, Джок [Jock Young] 500, 501, 556 Янишевська, Галина 482 Янукович, Віктор 75, 155, 211, 213, 432, 453, 561 Яценюк, Арсеній 213 Покажчик медій та медійних організацій «1+1», телеканал 117, 118, 196, 197, 199, 200, 208, 210, 211, 220, 221, 224, 225, 227, 229, 245–247, 250, 252–254, 264, 270, 278, 279, 283, 285, 306, 307, 379– 381, 389, 390, 438, 441, 443, 444, 450, 455–457, 459, 463, 466, 469–473, 475– 477, 479, 486, 527–529, 533 «Аргументы и факты», газета 187 Британська мовленнєва корпорація (BBC) 88, 99, 155, 418 «Вечерние вести» (ВВ), газета 231, 234, 235, 238–242, 248, 250, 266, 294 «Вечірній Київ», газета 187 «Високий замок», газета 381, 382, 386 «Газета по-киевски» (ГПК), газета 233, 234 «Газета по-українськи» (ГПУ), газета 194, 195, 231, 233, 234, 236–238, 240, 241, 243, 244, 248, 251, 256, 257, 284–286, 295, 299–303, 309, 311, 494–497 Головліт 94, 177 «Голос України», газета 192, 239, 395, 533, 542 «Гравіс», телекомпанія 203 Громадське російське телебачення (ОРТ), телекомпанія 195, 196, 203, 475 Громадське українське радіо і телебачення (ГУРТ), телекомпанія 206 «День», газета 193, 194, 231, 233–236, 238, 240, 241, 244, 250, 266, 274, 275, 281, 286, 292, 295, 299, 382, 383, 389, 483– 485, 526, 527, 532, 539, 549 Державна радіокомпанія України 198 Державний комітет з інформаційної політики (Держкомінформ) 454, 458, 475, 523, 545 «Дзеркало тижня» (ДТ), газета 193, 283, 299, 304, 305, 377, 480–483, 548 «Донецкий кряж», газета 405, 406, 534, 548 «Ера», телеканал і радіостанція 197, 209 «Зеркало недели» див. «Дзеркало тижня» «Інтер», телеканал 155, 196, 197, 208, 213, 220, 221, 223–225, 227–229, 245–247, 249, 250, 252–254, 275, 277, 278, 281, 285, 287, 305, 306, 379–381, 439, 441, 443, 445, 448, 450, 455, 457, 458, 469, 470, 475–477, 479, 526–528, 533, 545, 548 «Киевские ведомости» (КВ), газета 192, 193, 236, 240, 241, 248, 251, 448, 461, 525, 533, 536–539, 544, 551 «Київські відомості», газета 192 «Комсомольское знамя», газета 188 «Критика», часопис і видавництво 556 «Крымская правда», газета 382, 391, 406, 488 «Курьер», газета 375, 387 Покажчик медій та медійних організацій Національна рада з питань телебачення і радіомовлення (Нацрада) 200–204, 206, 209, 210, 212, 220, 311, 313, 454, 463, 464, 466, 476, 477, 494 Новий, телеканал 197, 208, 220–222, 224, 225, 227–229, 442, 447, 448, 459, 466 ОРТ див. Громадське російське телебачення «Останкіно» див. Громадське російське телебачення Перший національний (УТ-1), телеканал 166, 197, 208, 211, 220, 245–247, 250, 252–254, 275, 276, 281, 285, 305, 308, 470, 495, 534 «Політика і культура», журнал 392, 404, 538 «Поступ», газета 382, 384, 387, 388, 391 «Правда», газета 179 «Правда Украины», газета 207, 395, 532 П’ятий, телеканал 155, 165, 166, 197, 209, 210, 245–247, 251–254, 272, 276, 277, 285, 479, 480, 486 «Рабочая газета», газета 534, 542 РТР, телеканал 195 «Сегодня», газета 69, 168–171, 173, 174, 193, 194, 207, 231–236, 238–241, 243, 248, 250, 256, 257, 266, 267, 274, 275, 281, 284, 291, 294, 295, 298, 299, 301–303, 309–311, 323, 375, 378, 393, 400, 443, 451, 453–455, 472, 495, 527, 528, 531, 533, 539, 545, 546 «Сільське життя», газета 192 «Сільські вісті», газета 191, 192, 210, 534 Служба громадського мовлення (PBS) 88 «Стар-медіа», продакшн-компанія 307 СТБ, телеканал 118, 197, 208, 220–222, 224, 633 225, 227–229, 245–250, 252, 254, 259, 274, 275, 279, 280, 281, 306, 549, 556 «Столиця», газета 390 «Столичные новости», газета 378, 548 «Студія “1+1”» див. «1+1» «Телекритика», інтернет-видання 197, 466 «Труд», газета 187 «Україна», телеканал 155, 197, 211, 220, 221, 227, 229, 245–247, 249, 250, 252–254, 265, 276, 283, 287 «Україна молода» (УМ), газета 195, 232– 241, 244, 248, 251, 262, 268, 270, 274, 275, 281, 285, 292, 295, 323–325, 327, 332–342, 344–352, 388, 390, 391, 396, 403, 483, 485, 486, 488, 533, 537, 539, 540, 542 «Українська правда», інтернет-видання 404 «Українське слово», газета 526, 549 «Урядовий кур’єр», газета 192, 231, 237, 239 УТ-1 див. Перший національний «Факты и комментарии» (ФК), газета 193, 207, 231, 236, 243, 244, 248, 251, 267, 270, 291, 323–325, 328–331, 335–343, 345–351, 392, 486–488 «Daily Mirror», газета 173 «Frankfurter Allgemeine Zeitung», газета 193 ICTV, телеканал 118, 196, 197, 199, 207, 208, 220, 221, 227, 229, 265, 287, 463, 477, 495 «New York Times» («Нью-Йорк Таймс»), газета 143, 144, 193 «Sun», газета 168, 173 Предметний покажчик Автор/мовець 18, 19, 21, 25, 26, 28, 30, 36, 41, 46, 47, 59, 61, 62, 66–78, 83, 84, 100, 116, 132, 134, 135, 138, 146, 149, 152, 158–162, 164, 173, 264, 268, 274, 278– 281, 298, 303, 320, 329, 338–340, 342, 345, 376, 382, 386, 392–398, 400–402, 404, 405, 414, 415, 418, 420–422, 424– 426, 438–441, 444, 447, 451, 454–459, 464, 468, 471, 472, 478, 481–483, 487, 526, 528, 530, 532, 539, 546, 548 Аґітація (виборча/передвиборна) 66, 317, 318, 328, 343, 376 Адресат/одержувач (тексту/символічної форми) 26, 28, 30, 46, 47, 59, 61, 62, 67, 68, 75, 82–85, 103, 159, 320, 415, 421 Акт дискурсивний/комунікаційний/мовленнєвий 18–22, 24–33, 35, 36, 41, 42, 46, 53, 58, 61, 64, 65, 67, 78, 114, 116, 138, 158, 162–167, 215, 216, 415, 416, 451, 452, 468, 566 Амбівалентність 10, 12, 76, 77, 91, 138, 363– 365, 385, 390, 422, 423, 426, 429, 432, 433, 450, 455, 460, 491, 552, 563 Аналіз інтертекстуальности/інтертекстуальний 78, 160, 165 дискурсивних практик 62, 148–151, 158, 162–166, 171, 172, 215, 420, 489, 509, 557, 566 дискурсу кількісний див. Контентаналіз дискурсу якісний 151, 152, 155, 156, 162, 258 критичний див. Критичний аналіз дискурсу текстів/текстовий 24, 63, 64, 66, 68, 78, 111, 148–151, 154, 156, 158, 160, 165, 168, 172, 175, 215, 403, 565, 566 Аномія 305, 491 Анонс 149, 150, 170, 218, 219, 224, 236, 243, 309, 324, 338, 345, 347, 350, 463, 464, 468, 469, 472, 473 Антифундаменталізм див. Релятивізм Арґумент 41, 72, 90, 343, 375, 380, 382, 394, 426, 435, 444, 454, 455, 478, 485, 508, 518, 527, 530, 531, 538, 541, 544, 545, 547, 550, 565 Аспект (представлюваної події/процесу) 61, 92–94, 111, 112, 121, 124, 165, 172, 174, 178, 205, 211, 223, 229, 232, 233, 246, 258, 261, 262, 278, 280, 282, 299, 302, 324, 337, 338, 341, 343, 386, 420, 433, 450, 451, 456, 469, 471, 479, 485, 487– 489, 509, 537, 544, 563 Бекґраунд 278, 279, 559 Близькість (об’єкта представлення до авдиторії) 136, 240, 248, 290, 291, 296, 302, 343 «Бомжі» 376 Буржуазія 45, 105, 106, 502, 503 Предметний покажчик Важливість (події) 111, 117, 118, 121, 123, 127, 156, 165, 290, 304, 315, 328, 338, 375, 378, 381, 407, 448, 528, 561 Вартівник на воротях (роль медій) 122, 125 Вартість/вартості 43, 50, 52, 53, 55, 102, 105–107, 109, 112, 132, 133, 141, 166, 183, 186, 252, 283, 293, 297, 321, 324, 334, 348, 354, 360, 363, 397, 410, 412, 413, 415, 419, 422, 434, 470, 472, 473, 478, 490, 500, 507, 508, 510, 511, 513, 541, 542, 555 Новинна див. Новинна вартість Взаємодія дискурсивна/мовна 17, 18, 21, 25–33, 35–37, 42, 50, 61, 65, 81–84, 93, 95, 162, 215, 225, 229 інституційна див. Інституція соціяльна/людська 17, 22, 27, 29, 31– 34, 37, 38, 44, 46, 48, 53, 54, 63, 73, 93, 94, 130, 276, 290, 317, 356, 358, 365, 371, 373, 402, 403, 413, 414, 424, 518, 523 Вибори 93, 110, 130, 132, 134, 155, 184, 203, 206–213, 229, 245, 250, 283, 317–320, 322–325, 327–331, 333–335, 337–340, 343, 349, 351, 352, 357, 367, 380, 382, 396, 402, 432, 433, 436, 443, 456, 483, 485, 504–506, 522, 524, 561 Виборча/передвиборна кампанія див. Вибори Виробництво (медійних продуктів) 83, 84, 86, 87, 89, 90, 94, 97, 106, 107, 113, 120, 121, 122, 124, 140, 150, 159, 163, 166, 178, 190, 198–200, 215, 217, 227–229, 242, 251, 259, 269, 270, 297, 305, 307, 312, 313, 435, 461–463, 465–467, 472, 474, 480, 493, 566 Влада 27, 28, 34, 36, 43, 45, 51, 52, 58, 59, 85, 93, 108, 127, 132, 133, 273, 353, 354, 357, 377, 378, 381, 383, 407, 417, 493, 502, 503, 509, 510, 567 влада/знання 51, 353, 355, 356, 358, 372, 374, 378, 394, 407 («влада» як дискурсивний конструкт) 325, 332, 333, 335, 338, 347, 350, 548 635 (владні стосунки між учасниками дискурсу) 28, 29, 33, 73, 77, 83, 162 (органи влади як об’єкт представлення) 92–96, 130, 174, 185, 205, 211, 212, 218, 229, 231, 232, 237, 238, 249, 253–255, 257, 258–278, 281–283, 285, 291–294, 314, 327, 333, 334, 337, 338– 341, 344, 347, 350, 351, 396, 398, 425, 426, 427, 429–431, 436–439, 441–444, 447, 448, 454, 455, 457, 474, 479–481, 483, 487, 501, 506, 522–525, 527–529, 533, 535, 536, 548, 549, 558, 559, 562, 563 медій 94, 97, 104, 105, 130, 136, 269 символічна 85 Внесок (учасника дискурсу) 26, 29, 83 Вплив дослідника/досліджування 40, 60, 61, 63, 219 ідеологічний / дискурсу на авдиторію 19, 37, 40, 42, 44, 45, 48, 49, 51, 54, 58, 59, 61, 62, 64, 66–68, 72, 74, 75, 79, 289, 320, 321, 335, 352, 355, 364, 366, 406, 421, 422, 432, 433, 466, 504, 510, 567 медій / медійного дискурсу 81, 83– 86, 90, 95, 102–108, 110–116, 120, 126, 133, 134, 136, 142, 148, 149, 152, 154, 157, 160, 163, 170, 175, 187, 196, 197, 203, 210, 215, 216, 225–227, 230, 244, 258, 267, 271, 272, 288, 297, 308, 315, 319, 386, 408, 418, 420, 435, 436, 448, 458, 465, 468, 477, 478, 479, 482, 483, 486, 489, 491, 499, 506, 508, 533, 541, 562, 564, 565 учасників дискурсу одне на одного 27, 28, 65 Габітус 47 «Гарі Потер» (дитячий серіял) 437, 449, 493 Гегемонія 44, 45, 48–50, 52, 62, 63, 77, 78, 105, 132, 224, 318, 321, 324, 432, 473, 478, 497, 502–504, 537, 560 Гібридність 114, 171 Гіпербола 398 636 Глобалізація 142, 401, 403 Говірка 409, 413, 415 Гомосексуали 124, 147, 446, 503 Гомофобія 560 Гомоцентризм 137 Граматика 68, 414, 507, 508, 546 Громадське мовлення/телебачення 88, 92, 101, 203, 212, 286, 313, 314 Громадянське суспільство 45, 48, 430 Група 18, 26, 28, 31, 34–38, 40, 42–44, 46– 55, 57–59, 63, 66, 70, 77, 79, 81, 91, 94, 97, 102, 103, 105, 106, 121, 124, 125, 130– 132, 135, 137, 140, 142, 146, 148, 151, 154, 155, 157, 161, 177, 215, 308, 312, 354–357, 359, 386, 414, 416, 417, 421, 423–430, 446, 452, 471, 491, 492, 500, 504, 510, 513, 529, 553, 562, 564, 565, 567 глядачів/читачів 100, 101, 109, 115, 131, 192, 197, 212, 218, 220, 221, 313, 378, 462, 473, 475, 560 елітна див. Еліта етнічна/етнокультурна/національна 43, 53, 199, 356–358, 360–371, 374, 381, 385, 389–394, 400–403, 405–410, 412, 419, 427, 434, 452, 528 меншинна див. Меншина мовна 199, 363, 410, 416, 424, 427, 488 (об’єкт представлення) 238, 244, 254, 255, 257, 258, 263, 264, 268, 269, 272, 274, 276, 278, 282, 380, 396, 397, 399– 403, 405–408, 419 панівна 39, 40, 43, 44, 48, 57, 105, 106, 107, 126, 128, 132, 133, 140, 354, 416 підлегла/підпорядкована 39, 40, 44, 48, 57, 105, 133 Ґаусова крива 55, 424 Ґеї див. Гомосексуали Ґелтонове сито 55 Дата (визначна) 298, 305, 311 Дебати 130, 509 парламентські 255, 456 передвиборні/виборчі 84, 135 Предметний покажчик телевізійні/студійні 63, 84, 125 щодо мовних ідеологій 509 Девіянтність 131, 500, 501, 503 Девіянти 124, 133, 500, 504, 556 Дейксис 25, 138, 290 Дейктична форма / дейктичний засіб див. Дейксис Делеґітимація 118, 131, 339, 343, 447, 464, 477, 480, 492, 529, 537 День скорботи 135, 179, 308, 311 Дереґуляція 89 Держава 45, 48, 53, 57, 69, 85, 87–92, 94, 95, 101, 107, 114, 130, 135, 139, 141, 142, 179, 182, 185, 194, 195, 196, 202, 205, 227, 245, 246, 253, 271, 276, 280, 291, 292, 311– 313, 318, 334, 346, 348, 351, 353–370, 372­–378, 380, 381, 383, 387, 390, 391, 393, 394, 404–408, 410­, 412, 414, 415, 417, 419, 421, 423–431, 434, 437, 440–442, 445, 447, 450, 457, 458, 461–463, 465, 471, 474, 475, 477, 479, 483, 487–490, 492, 493, 495, 500, 502, 503, 505, 506, 512, 533, 541, 543, 548, 550, 553, 555, 556 націоналізаторська 363, 461 національна 393, 401, 411, 412, 425– 427, 429, 437, 551 Джерело (інформації для медій) 116, 119, 128, 159, 173, 240, 242, 249, 258, 262, 269, 272–276, 279, 281, 292, 293, 295, 328, 338, 384, 385, 470, 502, 527 «Джинса» 214, 265, 558 Дзвінок (до редакції/студії) 76, 83, 124, 187, 350, 436, 505, 528, 536 Диглосія 416 Дискримінація 115, 401, 444, 448, 454, 459 Дискурс академічний/науковий 358, 371, 372, 374, 399, 411 виборчий/передвиборний 153, 155, 317, 319, 321, 324, 351, 352, 492, 561 викриття 538, 542, 543 висміювання ненормального 530 відповідальности 532, 535, 538, 542 інституційний 37, 38, 49, 58, 460 Предметний покажчик інформування/повідомлення про владу 527, 535, 549 метамовний 460, 468, 531 націонал-демократичний 322, 323, 325, 332, 347, 349, 350, 352, 362, 388, 404 новинний 145, 167, 250, 253, 262, 264, 269, 271–273, 280, 282, 283, 436 обговорення важливої проблеми 528 опозиційний 297, 329, 338, 341, 342, 347, 352, 387, 402, 480 офіційний 361, 363, 419, 555 панівний 352, 406, 417, 504 політичний 55, 69, 297, 318, 324, 357, 358, 374, 399, 409, 433, 476, 502, 503 представлення конфлікту 529 русофонний 424, 427, 429, 434, 436, 438, 486, 488, 497 українофонний 424, 426–430, 434, 436, 438, 456, 485, 488 центристський 321, 324, 325, 332, 335, 345, 346, 348–350, 352, 385, 400, 429, 431, 433, 434, 436, 445, 446, 452, 456, 457, 465, 487, 490, 497, 551, 555 Дискурсивна криза див. Криза Дискурсивна поведінка див. Поведінка учасників дискурсу Дискусія 60, 63, 90, 91, 132, 134, 141, 154, 183, 184, 186, 234, 298, 318, 364, 382, 409, 421, 422, 436, 479, 481, 492, 521, 525, 526, 534–537, 548, 555, 561 експертна 145, 147, 278 студійна/телевізійна 125, 153, 224, 287, 559 Дисфемізм 70 Дія/дії (об’єкт/продукт представлення) 92– 96, 112, 130, 133, 137, 139, 146, 147, 156, 161, 165, 183, 206, 209, 253, 258–270, 272, 273, 277–280, 282, 286, 291, 294, 321, 328, 340–342, 350, 367, 376, 377, 384, 399, 400, 428, 438, 439, 441, 443– 445, 447, 457, 480, 487, 505, 522, 529, 533–535, 549, 558, 559, 563 (спосіб представлення процесу; дія vs подія) 72–74, 159, 258, 399 637 Діялект 68, 139, 409, 413–415, 419, 514 Діяспора 102, 437, 516–519, 541–543, 551, 553–555 Довіра (до медій) 107, 173, 189, 205, 210, 523 Документ (об’єкт представлення) 160, 161, 348, 468, 525 Документальна драма 125 Домінування див. Панування Евфемізм 70 Економіка (об’єкт представлення) 124, 192, 193, 232–237, 251, 252, 256, 335, 483 Екстремізм 125, 147 Елемент тексту / мовний 18, 21, 25, 58, 63, 66, 67, 71, 74, 77, 78, 82, 103, 111, 120, 136, 150, 152, 153, 156–159, 162, 167, 384, 395, 440, 518, 520, 526, 539 Еліта 33, 34, 40, 48, 49, 56, 57, 87, 91–97, 101, 117, 127, 128, 135, 172, 174, 182, 186, 193, 204, 205, 213, 308, 317, 357, 361, 362, 371, 406, 411, 417, 418, 423, 428, 434, 465, 474, 481, 490–493, 504, 510–514, 516–520, 553–555, 561, 562 владна/панівна 49, 91–96, 127, 172, 205, 493, 554, 555 медійна 34, 174, 554 (об’єкт представлення) 237, 238, 254, 255, 257, 273, 274, 281, 282, 283 стратегічна 33, 34, 48 Есенціялізм 355, 371, 372, 374, 394, 403 Етніцизм 355, 371, 381, 394, 404 Етнічність 359, 363, 366, 382, 394, 409, 424, 459 Етнос 53, 356, 366, 371, 374, 406, 408–410, 412, 434 Етноцентризм 66, 137, 355, 356, 371, 394 Євреї 369, 370, 373, 397, 401, 402 Жанр 22, 23, 41, 89, 100, 101, 112, 113, 120, 124–126, 130, 134, 137, 138, 140, 146, 149, 150, 157, 160, 161, 164, 167, 210, 215–220, 222–226, 228–231, 237, 242– 244, 249, 265, 271, 282, 284–288, 294, 638 296, 305–307, 313, 314, 323, 325, 347, 379, 436, 445, 447, 448, 453, 463, 465, 468, 479, 483, 494, 508, 526, 535, 536, 559, 563, 566 Жарґон 119, 513 Життєвий світ 45, 161, 230, 288, 317, 320, 330, 480 Журналістське розслідування (тип телепрограми) 224, 229 Заголовок 149, 153, 158, 160, 161, 170–173, 324, 325, 338, 343, 345, 346, 377, 382, 386–388, 390–392, 396, 451, 455, 457, 487, 488, 531, 532, 537, 538 Займенник 29, 138, 162 Замовчування 133, 209, 296, 306, 332, 384, 398, 424, 446, 450, 482, 488, 492, 499 Засади «об’єктивної журналістики» 119, 126, 187, 506, 527 Затирання 414, 418, 449, 519 Звертання 29, 162, 350 Зворотний зв’язок (сиґнал) 83–85, 93, 317 Зв’язність 68, 159 Здоровий глузд 34, 42, 45–47, 49, 50, 54, 56, 57, 59, 61, 62, 79, 106, 109, 110, 116, 126, 153, 159, 160, 216, 320, 321, 344, 352, 385, 390, 392, 400, 402, 411, 426, 434, 440, 442, 444, 478, 500, 503, 505, 508, 530, 531, 539, 541, 549, 550, 555, 556, 561, 566 «Зірка» див. Знаменитість Зловживання (як рамка в новинних текстах) 261, 265–267, 269 Змішування (дискурсів/конвенцій) 114, 164 Знаменитість 122, 161, 169, 171–174, 224, 229, 236–239, 241, 242, 244, 247, 249, 251, 255, 270, 271, 273, 282, 294, 325, 328, 348, 349, 467, 469, 479, 486, 559, 566 Знання 39, 42, 46, 48, 50–52, 60, 61, 68, 72, 75, 120, 128, 134, 152, 168, 178, 269, 297, 298, 304, 346, 353–355, 358–360, 362, 364–366, 368, 374–378, 383–387, 392– 394, 405–407, 409–412, 414, 415, 438, 439, 458, 466, 482, 490, 524, 529, 533, 536–538, 543, 549 Предметний покажчик влада/знання див. Влада учасників дискурсу 26, 27, 30, 34, 46, 59, 65, 78, 79, 110, 116, 145, 170 Значення 17–20, 23, 25, 26, 41, 42, 46, 51, 61, 66–70, 74–79, 102, 103, 105, 106, 108– 110, 112, 113, 116, 132, 145, 151–154, 159, 164, 166, 244, 329, 351, 373, 415, 426, 456, 510, 549 денотативне 152 конотативне 152 упривілейоване 108, 109 Значеннєвий потенціял 68, 69 Зображення (візуальний текст) 20, 21, 82, 89, 116, 120, 125 Ідентичність/ідентифікація 35–38, 43, 53, 61, 67, 77, 81, 83, 101, 102, 114, 133, 136– 142, 158, 159, 161, 162, 173, 289, 290, 294, 296–298, 305–308, 314, 315, 317– 321, 324, 328, 329, 331, 337–342, 348, 350, 352, 355–357, 372–374, 417–419, 422, 429, 444, 470, 471, 505, 507, 512, 528, 543, 551, 554 етнічна/етнокультурна/етнонаціональна 358, 360–362, 364–366, 368, 369, 372, 380, 385, 388, 392, 400, 402– 406, 409, 426, 434, 492, 552, 563 мовна 358, 362–365, 370, 388, 393, 410, 412, 422–424, 426, 428, 434, 490, 491, 511, 553, 564 національна 133–135, 137, 141, 212, 249, 271, 289, 290, 296, 299, 302, 314, 315, 318, 357, 412–414, 437, 453, 463, 472, 473, 511, 512, 552 Ідентифікація (авдиторії з представлюваними особами) 156, 200, 229, 445, 465, 474, 558 Ідеологічний державний апарат 48 Ідеологія 38–44, 47–50, 54, 56, 59, 62, 69, 70, 81, 102, 103, 106–109, 116, 134, 136, 200, 290, 298, 305, 307, 308, 314, 320–322, 352, 388, 411, 415, 422–424, 453, 465– 467, 472, 474, 478, 491, 502, 506, 509, 513, 539, 541, 553, 554, 556, 560, 561 ідентифікації 412–414, 420, 422, 434, 452, 467, 511, 512, 553 Предметний покажчик мовна 71, 363, 409–415, 417–423, 425, 430–434, 437, 440, 445, 449, 450, 456, 459, 462, 468–471, 476, 480–482, 487, 489–493, 495, 508–511, 513, 515, 529, 544, 547, 550, 555, 556, 561, 563 націонал-демократична див. Націонал-демократія націоналістична див. Націоналізм об’єктивности 117, 118, 124 панівна 45, 47–49, 70, 109, 126, 131, 320, 417, 478, 486, 502, 506 професійна медійників 107, 117, 126, 292, 558 розуміння 413, 419, 420, 434, 467, 511, 553 русофонна 520 українофонна 484, 485 центристська див. Центризм чистоти 414, 417, 419, 508, 511, 512, 525 Іконізація 414, 418, 519 Іміґранти 318, 398–401, 408 Імперія 142, 335, 357, 360, 424, 425, 428, 449, 461, 467, 518 Імплікація 26, 237, 324, 399, 401, 405, 549 Інституція/інституціялізація 31–34, 36, 43– 45, 47–49, 51, 53, 54, 62, 65, 66, 76, 81, 86, 94, 96, 127, 130, 133, 134, 153, 162, 188, 204, 205, 212, 242, 315, 355, 369, 372, 378, 411, 412, 414, 415, 417, 419, 421, 424, 445, 499, 511, 524, 537, 553, 559 Інтернет 81, 85, 89–91, 99, 101, 125, 140, 141, 146, 208, 219, 240, 242, 262, 330, 350, 472, 532, 547, 559 Інтернет-видання 197, 273, 374, 404, 450, 453, 466, 504 Інтерв’ю дослідницьке 61, 65, 163, 170, 485, 495 медійне 86, 119, 160, 164, 235, 242– 244, 249, 271, 274, 280, 287, 288, 294, 297, 303, 308, 318, 348, 349, 378, 382, 443, 445, 451, 452, 469, 470, 472, 473, 475, 483, 485, 487, 501, 534–538, 543, 545, 559, 566 Інтерналізація 559 639 Інтерпеляція 37, 48, 49, 140, 505, 506, 536, 550 Інтертекстуальність/інтердискурсивність 68, 75–78, 114 Інференція 26 Інформаційна аґенція / інформаґентство 123, 167, 170, 179, 240, 249, 273, 274, 290, 294, 436, 453, 457, 527 Інформаційний привід 331, 337, 345, 383, 533–535 Інфотейнмент 559 Інший 43, 357, 398, 399, 402, 408 Іншування 137, 53, 322, 388, 398–401, 444, 502, 556 Іронія 155, 279–281, 299, 341, 381, 383, 530 Істина 39, 41, 51, 60, 62, 90, 354, 383, 410, 411, 542, 543 Історія (минуле як об’єкт представлення) 24, 43, 57, 82, 140, 223, 226, 227, 233– 236, 252, 256, 257, 287, 296–307, 310– 312, 315, 343, 345­, 346, 379, 382, 430, 466, 473, 480, 516, 539, 555, 560 (тип тексту) див. Розповідь 71, 102, 113, 120, 138, 170, 217, 218, 222, 237, 242, 243, 284, 298, 300, 303, 305, 314, 328, 346, 392, 467, 486, 543 Календар (інституція) 52, 81, 135, 289, 308, 309, 346, 466, 526 (жанр) 286, 308, 526 «Касетний скандал» 522, 523, 533, 548 Катастрофа (об’єкт представлення / рамка) 117, 122, 128, 141, 145, 146, 157, 236, 259, 270, 290, 395, 396, 487 Категорія/категоризація 22, 23, 36, 37, 44, 52, 53, 56, 57, 61, 71, 103, 104, 110, 120, 121, 143, 145, 153, 155, 156, 159, 170, 171, 195, 218, 219, 223­–226, 231, 236, 238, 246–249, 251, 255, 263, 273, 279, 280, 284, 295, 308, 323, 350, 354–366, 368, 371–376, 379, 381, 385, 388, 394, 395, 397, 399, 402, 407, 409, 420, 424, 446, 461, 462, 562 640 Квазивзаємодія медійна 83–86, 103 Клас (соціяльний) 42, 100, 105, 106, 109, 132, 416, 507 капіталістичний див. Буржуазія панівний /правлячий 33, 45, 47–49, 90, 101, 105, 114, 502, 503, 508 робітничий 45, 48, 502, 503 Клас (класифікаційна категорія) див. Категорія Класифікація 23, 31, 52, 53, 57, 58, 61, 68, 69, 132, 139, 155, 156, 170, 218, 224, 237, 282, 308, 321, 423, 427, 446, 502, 503, 507, 508 Книговидання (об’єкт представлення) 456, 457, 481 Книжка 82, 84, 85, 87, 89, 90, 97, 98, 102, 188, 520, 549, 555, 556 (об’єкт представлення) 233, 349, 449, 456, 457, 481, 544 Код 108, 109, 120, 150, 171, 474, 507, 508 презентаційний 108 сприймання 108 Кодифікація 414, 509 Кодування/розкодування 42, 107­–109, 119, 120, 171, 507, 508, 520 Колонізація (дискурсивна) 167 Коментар 76, 92, 119, 129, 134, 149, 150, 153, 155, 230, 231, 235, 243, 244, 266, 277, 278, 285, 288, 294, 336–340, 345, 385, 386, 389, 393–397, 400, 404, 409, 436, 437, 443, 444, 447, 455, 458, 467, 483, 487, 525, 531, 535, 537, 546, 563 Комп’ютер (об’єкт представлення) 450, 451 Комунікація 21, 26, 75, 81–83, 100, 101, 108, 132, 136, 151, 154, 158, 413, 415, 434, 464, 512 медійна/масова 81–83, 85, 87, 89, 92, 97, 101, 102, 114, 126, 132, 136, 141, 161, 179 Конвенція (дискурсу/практики) 20, 22–24, 27, 30–33, 35, 38, 42, 43, 54, 67, 68, 71, 74, 77, 78, 113–115, 120, 130, 149, 153, 158, 160, 161, 164–167, 258, 262, 272, 296, 347, 371, 378, 385, 505, 524, 528, 541, 553, 557 Предметний покажчик Конотація 69, 78 Консенсус (припущення про) 48, 105, 132, 133, 147, 321, 446 (ділянка медійного дискурсу) 129, 178 Контекст (дискурсивної події/практики) 22, 24–28, 30, 31, 35–37, 41, 46, 61–67, 74­–76, 78, 79, 82, 84–86, 97, 98, 100, 103, 114, 136, 138, 142, 146, 150, 174, 175, 190, 215, 263, 267, 315, 332, 359, 362, 363, 367, 373, 415, 439, 472, 489, 504, 509, 522, 557 мовний див. Співтекст (представлюваних у медійних продуктах подій) 112, 120, 131, 138, 140, 159, 172, 227–230, 249, 278, 286, 290, 294, 296, 312, 441, 447, 465, 466, 470, 535, 539, 558 (репрезентаційний сприйманого продукту) 148, 149, 168, 215, 217, 225, 228, 247, 257, 283, 312 Контекстуалізаційний натяк 25 Контекстуалізація 24, 25, 30, 53, 64, 65, 294, 448, 563 Контент-аналіз 151–155, 170, 215, 219, 324 Контроль (органів влади – над медіями) 88– 90, 93, 107, 177, 178, 180, 184–186, 191, 199, 206, 208, 209, 211–213, 312, 321 (медій – над органами влади) 90, 92, 94, 122, 178, 182 Конфлікт (ділянка медійного дискурсу) 129 (об’єкт представлення / рамка) 69, 94, 121, 130–132, 156, 165, 170, 251, 261–269, 278, 279, 284, 288, 291–295, 321, 340, 381, 444, 447, 530, 547 Корпус (мови; версус статус) 509–513, 515– 517, 520, 545, 547, 551, 553, 554 (аналізованих текстів) 63, 103, 216, 324, 374, 377, 387, 420 Предметний покажчик Криза 100, 155, 333, 367, 395, 396, 499, 501– 508, 522, 548 Кримінал (об’єкт представлення) 117, 118, 210, 232, 236, 252, 253, 255­–257 Кримські татари 367–370, 395, 402, 404, 405, 407 Критична парадигма 105, 106, 109–111, 154 Критичний аналіз дискурсу (КАД) 26, 27, 64, 68, 114, 156–158 Ксенофобія 209, 472 Культура 26, 32, 42, 47, 53, 64, 86, 87, 119, 123, 132, 137, 141, 153, 363, 491, 507, 551 (об’єкт представлення) 124, 232–237, 239, 241–243, 247, 250–257, 291, 294, 295, 307, 311, 343, 347–349, 382, 399, 400, 425, 426, 458, 466, 481– 483, 485, 488, 560, 564 «Кучмаґейт» див. «Касетний скандал» Лапки 76, 321, 382, 388, 393 Леґітимація 43, 69, 93, 106, 131, 182, 297, 304, 307, 347, 353, 355, 406, 411, 529 Леґітимність 34, 165, 241, 353, 355, 357, 375, 386, 407, 414, 417, 418, 461, 464, 513, 525 Лексика 36, 68, 72, 250, 338, 340, 341, 348, 376, 392, 512, 514, 515, 517, 519 Лист (до редакції) 83, 124, 134, 147, 187, 231, 235, 314, 350, 382, 383, 436, 478, 483–485, 502, 526, 534–537, 547, 563 Ліцензія на мовлення 88, 199–201, 203, 209, 212, 218, 220, 224, 305, 454, 461–463, 471, 476, 477, 494 Людина (об’єкт представлення) 260, 286, 288, 309, 311, 495 видатна 299, 304, 305 відома 127, 224, 228, 229, 235, 243, 270, 287, 298, 299, 303, 325, 330, 346, 483 звичайна/пересічна 127, 223, 229, 237, 243, 244, 251, 255, 263, 264, 270, 271, 287, 303, 403, 438, 445, 466, 485, 486, 534, 535, 545, 547 Маніпуляція/маніпулювання 84, 104, 105, 216, 278, 279, 358, 507, 537, 539, 541 641 Маси 47–49, 87, 91, 93–95, 97, 100, 135, 136, 141, 183, 205–208, 299, 322, 351, 357, 371, 411, 443, 480, 486, 492, 510–513, 517, 519, 520, 536, 537, 539, 543, 547, 549, 550, 552–555, 561 (об’єкт представлення) 237, 238, 254, 255, 257, 348 Мат/матірні слова 342, 350 Медіюм спілкування (взаємодії) 26, 82, 84– 86, 89, 91, 97, 100, 125 Мейнстрим/мейнстримові медії 131, 224, 446, 453, 492, 493, 497, 526, 555, 559 – 561, 563 Меншина 53, 101, 131, 140, 363, 369, 370, 378, 393, 399, 402–404, 425–428, 442, 489 Метадискурс 117 Метамова 532 Метафора 53, 71, 72, 104, 117, 119, 122, 139, 159, 377, 394, 395, 397, 398–401, 405, 412, 504 Метонімія 139 Механізми одержання інформації/матеріялу 136, 140, 239, 242, 249 «Ми» 35, 138, 162, 290, 388, 390, 396–398, 400, 402, 485, 505 Минуле див. Історія Міґранти 43, 101, 147, 379, 400, 506, 507, 552 Міт 120, 301 Мова 17, 18, 21, 22, 24, 26, 27, 37, 40, 41, 42, 43, 46, 52, 53, 54, 59, 61, 65, 67, 68, 70, 71, 72, 74, 76, 90, 100, 119, 133, 138, 139, 140, 146, 155, 160, 164, 165, 168, 318, 325, 339, 342, 353, 357–367, 370, 371, 372, 397, 400, 403, 404, 406, 407, 409– 435, 452, 460, 474, 491, 492, 501, 508– 518, 523, 536, 537, 544, 550–555, 560, 565 державна/офіційна 199, 334, 358, 404, 410, 411, 413–415, 417, 419, 423, 426, 429, 430, 433, 435, 439, 441, 443, 446, 455, 459, 463 жива 530, 531, 539–541 медій 181, 189, 190, 194–196, 199– 202, 210, 236, 240, 241, 245, 250, 293, 296, 313, 323, 342, 393, 402, 404, 418, 419, 421, 459–479, 490, 493–495, 564 642 меншинна/меншини 199, 410, 423, 433, 449, 461, 464, 482 рідна 65, 313, 357, 362, 364–366, 370, 371, 380, 388, 393, 402, 404, 409–411, 414, 422, 430, 434, 447, 449, 450, 457, 462, 464, 475, 485, 488, 520, 556, 561 (об’єкт представлення ) 264, 266, 267, 290, 334, 335, 349, 377, 380–382, 385, 388, 393, 400, 402–404, 418, 420, 436– 459, 468–470, 472, 476, 477, 479, 481– 489, 493–496, 507, 517–520, 525, 528– 532, 539, 541–543, 545–547, 551, 556, 560, 564 стандартна див. Стандарт (мови) (уявлення про) див. Мовна ідеологія Мовна свідомість 411 «Мовний поворот» 18 Мовний репертуар 422, 490 Мововжиток 19, 182, 402, 418–424, 431–433, 436, 445–447, 449, 456, 460, 468, 469, 475, 477, 479, 480, 483, 485, 489–493, 495, 508, 510, 524, 530, 542, 551, 560, 564 Мовчання/мовчанка 420, 467, 468, 470, 493, 542, 560 Модальність 74, 162 категорична 29, 74, 266, 269, 377, 384 Моральна паніка 147, 499–504, 506–508, 556 Надзвичайна подія / НП (об’єкт представлення / рамка) 236, 251–253, 255–258, 269, 270, 283 Називання 68, 69, 71, 120, 157, 159, 165, 341 надмірне 70, 342, Наймова співбесіда 164 Наклад 87, 88, 180, 181, 187, 189, 191, 192, 194, 195, 206, 233, 323, 462, 521, 526 Належна діяльність влади (рамка) 258, 260, 261, 267, 269, 271, 281 Наміри (учасників дискурсу) 27, 29, 30, 36, 61, 64, 65, 107, 108, 119, 152, 170, 173, 390, 440, 566 Наратив 23, 24, 43, 120, 140, 157, 335, 355, 505, 508, 541, 560 історичний/історії 297, 298, 306, 344 націоналістичний/незалежницький/ Предметний покажчик антирадянський 297, 302, 304, 305, 307, 308, 309, 311, 315, 560 національний 296 радянський 297, 302, 304, 305, 308, 309, 315, 560 Нарис 134, 137, 146, 160, 242–244, 287, 288, 294, 303, 502 Народ (дискурсивний конструкт / об’єкт представлення) 69, 94, 121, 134, 182, 183, 187, 210, 254, 264, 288, 298, 301, 302, 318, 325, 329–333, 335, 341, 343, 345– 347, 350, 351, 353–355, 357, 361, 362, 364, 375, 385, 397, 402, 405, 410, 415, 422, 427, 430, 473, 492, 516, 519, 528, 538, 541–544, 546–549, 551, 553, 554, 556, 560 Народність (категорія) 361, 365, 371, 385, 388, 390, 391 Насильство 45, 73, 132, 153, 503 символічне 505, 529 телепрограми з епізодами насильства 104, 153, 209, 313 Настанова (ідеологічна орієнтація) дослідника 61, 62, 64–67, 154, 508 представлюваного актора 398, 402, 403, 407, 418, 431, 434, 440, 449, 450, 467, 480, 483, 490, 491, 495, 497, 542, 546, 554 учасника дискурсу 27, 30, 60, 64, 65, 110, 132, 142, 151, 190, 200, 250, 291, 325, 343, 352, 360–363, 382, 393, 407, 413, 415, 418, 420–423, 429, 431, 433, 441, 444, 449, 457, 459, 468, 481, 487, 489, 508, 511, 518, 537, 539, 547, 548, 553–555, 564, 567 Натуралізація 50, 52, 53, 62, 109, 118, 126, 354, 410, 417, 460, 470, 478, 480, 489, 511, 555 Націонал-демократія 321, 322, 333 Націоналізм 53, 56, 322, 357, 381, 402, 426, 466, 472, 480, 488, 513, 526, 567 банальний 53, 134, 318, 357, 390, 437, 449 Націоналісти 318, 321, 322, 357, 381, 444, 487, 549 Предметний покажчик Національність (категорія) 290, 360–362, 364–366, 368, 369, 371–373, 377, 378, 385, 388, 390–393, 409 Націоцентричність 246 Нація 53, 57, 69, 129, 134–141, 199, 290, 296, 297, 299, 302, 313, 315, 318, 322, 357, 358, 361–364, 385, 389, 390, 393, 396, 397, 400, 403–405, 409, 410, 412, 414, 419, 421, 422, 425, 426, 431, 434, 437, 456, 471–473, 487, 490, 491, 512, 513, 515, 518, 543, 545, 547, 551, 554 «Наше» 137, 200, 298, 345, 466, 471–473, 479 Недовіра 174, 187, 189, 367, 375, 376, 408, 435 Ненормальність 57, 59, 144, 147, 262, 284, 344, 345, 380, 381, 388, 396, 429, 433, 435, 442, 452, 453, 456–458, 477, 482, 489, 493, 495, 499, 504, 507–509, 524, 525, 530, 533, 535, 539, 549, 550 Неологізм 70 Непроблематичний/безальтернативний вимір дискурсу 129 Непроблематичність 262, 272, 314, 558, 563 Нерівність 39, 40, 59, 60, 73, 83, 567 Нова парадигма 115 Новина/новини 25, 64, 72, 76, 87, 96–98, 107, 109, 111, 113, 116–118, 120–124, 127–132, 136, 137, 143, 145, 146, 150, 153, 155, 160, 162, 163, 165, 167, 169, 170, 171, 189, 198, 202, 208–210, 213, 215–217, 222–226, 229–231, 235, 240, 243–262, 265, 267, 269, 270, 272, 274– 285, 289, 290, 292, 294, 305, 308, 309, 314, 320, 331, 332, 337, 340, 345, 346, 379, 390, 435–439, 441, 442, 445, 448– 451, 456, 458, 459, 463, 464, 469, 471, 475–477, 479, 485–487, 495, 497, 501, 502, 505, 508, 526–528, 533, 535–537, 548, 549, 556, 558, 559, 563, 564, 566 Новинна вартість / новинність (подій) 120– 124, 127, 130, 132, 163, 171, 249, 251, 264, 270, 283 Номіналізація 73, 74, 399 Норма 18, 19, 30, 32, 50, 54, 55, 57, 65, 67, 105, 131, 133, 142, 145, 209, 388, 401, 643 419, 425–429, 460, 463, 464, 489, 503, 539, 556 законодавча/ліцензійна 199, 200, 202, 203, 210, 212, 220, 266, 267, 334, 335, 366, 430, 440, 451, 453, 455, 461, 463, 476, 477, 494, 546 мовна 67, 414, 415, 417, 509, 515, 517–521, 527, 529, 531, 537, 539–544, 546, 550–553, 555 професійна медійників 91, 117, 127, 527 Нормалізація 57, 143, 146, 147, 282, 290, 293, 294, 305, 307, 330, 363, 385, 387, 411, 418, 433, 435, 437, 438, 441, 446, 448, 452, 456, 460, 461, 465–469, 471, 473, 480–483, 486, 489–493, 499, 546 Нормалізм 55, 56, 142, 143, 147, 271 Нормальність 54–58, 102, 142–147, 262, 321, 323, 343–345, 349, 352, 360, 364, 365, 368–370, 379, 381, 382, 386–388, 390, 392, 393, 403, 406–408, 411, 413, 415, 418, 420, 422, 424, 428–431, 433–439, 443, 444, 446, 448–452, 459, 460, 462, 463, 465–472, 477–480, 482, 485, 486, 488–496, 499–501, 504, 505, 508, 517, 524–526, 542, 553, 556, 560, 563, 566 Об’єкт (представленої дії) 72, 73, 159, 172, 260, 269, 270, 273, 376, 377, 487, 505, 532 (дослідження) 18, 21, 40, 41, 44, 60, 61, 63, 148, 150, 152, 163, 219, 411, 565 (представлення) 42, 70, 71, 111, 112, 117, 119, 120, 125, 138, 139, 142–144, 147, 149, 151, 253, 270, 279, 282, 283, 288, 421, 438, 446, 470, 472, 524 Об’єктивація 118, 266, 356, 409 Об’єктивізм 354, 355, 374 Об’єктивність див. Ідеологія об’єктивности Обрамлення/обрамлювання (медійне) див. Рамка Одноразовість (представлення події) 283, 314, 459, 558 644 Означення/означування (події/процесу) 68, 108, 110, 111, 114, 128, 132, 150, 153, 156–160, 165, 166, 172, 173, 215, 244, 258, 269, 272, 292, 297, 314, 319 Оминання події/аспекту 121, 261, 286, 290, 295, 450, 538, 539 суб’єкта 73, 74, 159, 384, 399 Опозиція/опозиціонери (об’єкт представлення / дискурсивний конструкт) 209– 212, 263, 278, 323, 326, 328–331, 335, 337, 351, 381, 435, 444, 474, 492 Опір 29, 34, 37, 40, 210, 211, 492, 493, 504, 505, 513, 516, 545, 558, 567 Організація (актор) 31, 32, 48, 51, 72, 89, 127, 128, 133, 139, 180, 184–186, 191, 204, 255, 264, 266, 272, 273, 294, 307, 314, 366, 367, 380–382, 559 медійна 81, 85, 89, 91, 92, 94, 96, 100, 101, 106, 107, 121, 124, 125, 130, 163, 166, 173, 177, 188, 191, 199, 202, 203, 208, 266, 312–314, 476, Очікування (учасників дискурсу) 45, 46, 54, 63–65, 77, 86, 91, 92, 113, 123, 124, 171, 198, 217, 393, 472, 494, 522, 539, 541, 557, 558, 560, 563 Пам’ять 303, 304, 310, 500, 501 Панування (особи/групи) 28, 33, 34, 39, 40, 43–45, 58, 63, 141, 207, 262, 302, 354, 403, 405, 411, 507, 556 Переклад 61, 76, 168, 348, 413, 437, 449, 452, 459, 462, 464, 465, 473, 482, 494, 495 Переназивання 70 Перепис (населення) 53, 92, 93, 353–370, 405, 406, 409, 412, 525 (об’єкт представлення) 371–397, 403– 405, 407–409, 444, 449, 492, 509, 524, 553, 561, 563 Персоніфікація 139 Підзаголовок 158, 338, 377, 382, 387, 388, 391, 396, 528, 537 Підтекст 152 Піяр 197, 253, 255, 261, 280, 287, 288, 330, 469, 471, 473, 475 Предметний покажчик Плюралістична модель 105, 106 Поведінка (учасників дискурсу) 25, 26, 28– 31, 36, 37, 46, 65, 66, 83, 162, 163, 280, 413, 415, 422, 524, 566 Повідомлення (медійне) 104, 105, 107–111, 114, 115, 141, 150, 153–155, 320, 437, 464 інформаційне/новинне 23, 41, 72, 112, 117, 119, 121, 126 – 128, 130, 145, 160, 172, 262, 272, 278, 283, 286, 314, 331, 337, 338, 341, 346, 363, 379, 384, 387, 388, 390, 391, 393, 436, 438, 441, 444, 445, 446, 447, 449, 450, 451, 453, 456, 458, 459, 480, 485–487, 501, 502, 505, 508, 526–529, 532, 533, 535, 542, 548, 549, 550 коротке 163, 170, 230, 236, 242, 243, 271, 535 студійне див. Текст студійний Погляд (представлення поглядів/позицій акторів) 91–93, 112, 119, 121, 125, 128– 130, 132, 155, 177, 178, 183, 184, 186, 207, 211, 212, 262, 265, 268, 269, 273– 280, 287, 291–294, 298, 305, 337, 340, 345, 349, 380–383, 407, 418, 420, 436, 443, 445, 447, 454–456, 481–483, 485, 527, 529, 530, 534–536, 538, 543, 544, 546, 553 Подієвість (випадку) 123 Подія дискурсивна/комунікаційна/мовленнєва див. Акт дискурсивний (об’єкт/продукт представлення) 23, 24, 78, 82, 84, 87, 92, 94, 96, 97, 105, 111–114, 117–125, 127–130, 132, 135– 138, 144–146, 155–160, 163, 165, 170– 172, 177, 179, 186, 187, 193, 207–209, 211, 212, 215, 217, 225, 227, 229, 231, 232, 237, 239, 240, 243, 244, 249–253, 255, 257–259, 262, 263, 265, 266, 269– 273, 275–286, 290, 292–294, 296–299, 301, 303, 304, 306, 314, 315, 317, 319, 320, 324, 325, 336–338, 346–348, 351, 352, 358, 374, 375, 378, 379, 383, 394, 407, 420, 436–438, 441, 442, 444, 445, Предметний покажчик 448–450, 453, 457, 474, 476, 478–480, 482, 483, 485, 501, 502, 506, 507, 524– 528, 534–536, 549, 555, 558, 561, 566 (спосіб представлення процесу; версус дія) 72–74, 159, 399 Позапросторова одночасність 84 Позиція ідеологічна учасників дискурсу 19, 39, 42, 69, 93, 113, 131, 139, 215, 216, 221, 243, 245, 276, 284, 288, 291, 292, 295, 298, 321, 323, 324, 328, 382, 391, 397, 398, 400, 404, 406, 418, 420, 425, 431–433, 468, 480, 481, 483, 485, 495, 497, 504, 508, 523, 524, 532, 534–539, 544, 546, 547, 550, 552, 556, 560 ідеологічна представлюваних акторів див. Погляд соціяльна учасників дискурсу 100, 410, 513 суб’єктна 32–34, 36, 37, 47, 50, 52, 86, 172, 377, 505, 506, 508, 528, 550 Позиціювання 37, 77, 253, 322, 470, 492 Полеміка 481, 483, 484 Політекономічний підхід 106, 107 Політика (об’єкт представлення) 117, 118, 124, 130, 155, 166, 170, 189, 192, 193, 210, 223, 233–237, 239, 243, 250–253, 255–257, 280, 288, 291, 295, 310, 311, 314, 324, 328, 331, 340, 341, 343, 351, 380, 443, 462, 483, 486, 494, 558 Політична коректність 399, 461, 477 Популізм 330, 349, 387 Порнографія 91 Порядок денний (медійного дискурсу) 110, 111, 127, 136, 137, 144, 151, 154–156, 208, 225, 226, 228, 230, 237, 238, 240, 242, 244, 247, 249, 250, 255, 258, 282, 283, 288, 299, 306, 319, 336, 564 Порядок дискурсу 20, 22, 69, 77, 78, 114, 158, 163, 167, 531, 537 Порятунок стражденних (рамка) 260 Посередницька роль / посередництво медій 82, 93, 96, 97, 105, 206, 317, 372, 435, 534 Послання (медійний текст) 21, 62, 153 645 Потреба (версус право) 425, 427, 428, 438, 477 (авдиторії) 92, 94, 98–101, 105, 106, 109, 113, 122, 123, 131, 180, 187, 188, 191, 192, 197, 199, 209, 212, 257, 461, 467, 494, 501, 557, 558 Право/права (людини / етнокультурної групи) 48, 91, 185, 204, 229, 322, 334, 335, 363, 369, 376, 378, 385, 410, 413, 421– 430, 432, 438, 440, 442, 446, 447, 451, 453, 454, 456, 477, 478, 480, 483, 485, 486, 488, 491, 492, 497, 554 Правопис 54, 250, 414, 441, 508–539, 541– 556, 560 Прайм-тайм / прайм 197, 200–202, 220, 223– 229, 461, 494 Практика гегемонна 62 дискурсивна/мовленнєва 18–24, 27, 29, 30, 33, 35, 37, 40–43, 47, 49, 50, 58, 61–65, 67, 75, 77, 78, 99, 109, 114, 120, 133, 134, 142, 143, 146, 148–151, 153, 155, 157, 158, 162–167, 169–174, 175, 215, 216, 226, 258, 269, 272, 296– 298, 303, 304, 312, 314, 315, 318, 341, 343, 350, 352, 371, 374, 375, 386, 395, 399, 408, 414, 419, 420, 422, 435, 436, 447, 451, 452, 456, 475, 477–479, 482, 483, 485, 486, 489, 509, 526, 535, 557, 563–567 інституційна див. Інституція 32, 37, 43, 44, 62 медійників організаційна/професійна 107, 108, 111, 121, 122, 126, 128, 130, 137, 160, 193, 194, 237, 259, 261, 271, 273, 274, 284, 289, 292, 293, 295, 308, 311, 320, 323, 419, 435–437, 439, 448, 452, 460, 465, 478, 491, 494–496, 531, 563 мовна/мововжитку див. Мова 395, 414, 418, 420, 421, 430, 438, 445, 447, 449, 456, 460, 463, 464, 467–472, 475– 477, 480, 489–495, 508, 510, 512, 514, 519, 530, 539, 549, 552, 553, 556, 560, 564 646 соціокультурна 158, 166, 167, 174 соціяльна/суспільна 18, 20, 22, 27, 32, 43, 44, 49, 52, 53, 56, 86, 108, 164, 166, 190, 199, 229, 230, 268, 288, 305, 308, 354, 393, 412–415, 421–423, 425, 428, 434, 435, 449, 453, 454, 459, 486, 491, 545, 552, 561 Преса 90, 96, 107, 153, 154, 162, 170, 171, 180, 181, 185, 188–191, 193–195, 203, 205, 207, 208, 236, 242, 306, 313, 320, 467, 494, 519 популярна 90, 170 якісна 170, 193, 236, 238 Пресупозиція 26, 46, 78, 79 Приватна сфера / приватне життя 31, 86, 93, 94, 97, 98, 100, 167, 170, 173, 222, 226, 227, 229, 230, 237, 238, 244, 255, 257, 282, 288, 303, 325, 349, 352, 422, 491 Примус 28, 45, 51, 73, 95, 126, 463, 502, 503 Примусова видність 95, 178, 205 Припущення (дослідника) 22, 24, 40, 62, 64, 66, 78, 79, 104, 113, 115, 136, 173, 174, 215, 249, 420, 421, 424, 453, 459, 485, 504, 508, 522, 545, 549, 551, 552, 557, 562, 565, 566 (учасника дискурсу) 25, 26, 28, 29, 45–47, 62, 66, 72, 75, 78, 79, 103, 107, 110, 117, 131–133, 136, 143, 146, 162, 170, 199, 200, 216, 221, 298, 303, 309, 321, 323, 325, 350, 365, 367, 372, 377, 385, 386, 394, 396, 398, 400, 409, 411, 415, 420, 422, 432, 433, 436–438, 440, 446, 451, 452, 458, 460, 468, 471, 496, 502, 503, 508, 527, 529–531, 535, 541, 542, 552, 553, 558, 566 Проблема (об’єкт/спосіб представлення) 19, 20, 41, 63, 71, 72, 101, 105, 112, 125, 129, 130, 131, 137, 138, 141, 142, 144, 147, 166, 193, 223, 224, 229, 231, 233, 237, 244, 255, 259, 271, 272, 278, 280, 281, 287, 288, 297, 299, 314, 323, 330, 331, 333, 335, 338, 339, 345, 349, 364, 367, 373, 378, 379, 382, 387, 388, 391, 395, 398, 399, 407, 424, 425, 427, 428, 430– Предметний покажчик 433, 435, 436, 445, 446, 448, 449, 451, 455–458, 463, 465, 469, 471, 477–483, 485–487, 492, 495, 504, 528, 529, 533, 534–538, 544, 546, 548, 550, 558, 559 Проблематизація 59, 130, 133, 146, 147, 233, 258–260, 269, 275, 277–282, 285, 321, 352, 384, 391, 393, 433, 441, 479, 480, 485, 487, 489, 491, 495, 499, 505, 506, 527, 549, 550, 553, 559, 561, 563 Проблематичний/змагальний вимір дискурсу 129 Програма (телевізійна) див. (Теле)програма Продукт медійний 23, 42, 65, 81–87, 89, 90, 92, 97–99, 101–104, 106, 107, 109, 113, 115–117, 120–122, 124–126, 129, 131, 132, 134, 136, 138, 140–142, 148–150, 163, 179, 181, 186, 188–190, 194, 196, 198–201, 203, 210, 212, 215–229, 242, 243, 247, 249, 251, 253, 257, 266, 264, 270, 271, 285–289, 296–298, 306–309, 311–313, 315, 323, 437, 450, 457, 461–467, 469, 472–476, 480, 486, 489, 490, 494, 499, 562–566 Промова 19, 76, 100, 160, 167, 242, 433, 442 «Протидискурс» 504, 555 «Прямий етер» / «пряма трансляція» 84, 99, 120, 124, 155, 187, 206, 478, 530 Публічна сфера 31, 90, 97, 100, 101, 125, 317, 325, 358, 422, 423, 432, 433, 491, 492, 504 Пуризм 512, 513, 531 Радіо/радіомовлення 81, 82, 84, 88, 91, 98– 100, 103, 124, 130, 135, 162, 167, 179– 181, 185, 189, 198–202, 206, 208, 209, 212, 216, 242, 289, 313, 419, 452, 461, 463, 465, 467, 478, 482, 494, 560, 565 Рамка (інтерпретаційна) 111–114, 127, 129, 131, 151, 155–158, 160, 165, 166, 172, 208, 237, 243, 244, 258–263, 265, 267– 271, 276, 282, 325, 468 Раса 43, 53, 101, 115, 355, 356, 507 Расизм 356, 398, 401, 560 Расіялізм 356 Реаліті-шоу 200, 224, 228, 229, 242, 257, 270, 288, 296, 466 Предметний покажчик Реґістр 416–420 Редаґування (мовне) 460 Режим істинности 51, 52, 353, 354, 358, 362, 365, 378 Реїфікація 394, 409 Рейтинґ (популярности телеканалів/телепрограм) 132, 189, 197, 200, 218, 245, 253, 287, 296, 466, 467, 471 Реклама власна медій 390, 472, 473 комерційна 87, 89, 96, 101, 104, 114, 150, 170, 180, 186, 196, 198, 202, 218, 219, 312, 350, 446, 453, 464, 469, 473, 566 політична 104, 244, 330 Релятивізм 60 Репортаж 118, 124, 143, 163, 164, 217, 252, 259, 271, 276, 294, 347, 495, 566 Рефлексивність 60 Речення 17, 21, 68, 72–75, 78, 153, 157–160, 162, 173, 384, 391, 399, 416, 438, 445, 528 Риторика 318, 390, 397, 405 Риторичний засіб 41, 139, 394, 398, 566 Ритуал 99, 102, 106, 135, 136 Розважальність / розважальна спрямованість 125, 218, 222, 223, 230, 244, 275, 287, 289, 314, 479, 480, 559 Розклад телепрограм 165, 217, 220, 221, 226, 233, 289 (текст у газетах/інтернеті) 193, 218, 219, 232, 233, 243, 469, 470, 478 Розмова 17, 18, 25, 30, 63–65, 76, 83, 97, 98, 100, 161, 162, 164, 167, 223, 224, 245– 247, 251, 253, 276, 277, 285, 317, 340, 346, 436, 459, 473, 487, 532, 536, 550, 566 Розповідь 23, 24, 120, 123, 125, 127, 140, 157, 172, 223, 237, 238, 270, 284, 288, 298, 303, 304, 307, 319, 339, 378, 379, 382, 392, 457, 466, 469, 486 Роль (учасника дискурсу) дискурсивна 26, 31, 32, 83, 86 соціяльна 26, 27, 64, 65 Росіяни (етнічна група України) 362, 366, 368–370, 380–383, 388, 389, 390–392, 647 397, 402–406, 423, 426–428, 449, 461, 563 (мешканці Росії) 200, 291, 292, 295, 307, 342, 345, 458, 464, 466, 467 Рубрика 119, 149, 267, 286, 298, 309, 315, 324, 328–330, 337–340, 346, 436, 453, 454, 483, 528, 538 Русини 366, 378, 391, 407 Русифікація 57, 181, 428, 429, 459, 461, 542, 550 (медій) 201, 210, 460, 472, 476, 477 (об’єкт представлення / дискурсивний конструкт) 362, 388, 391, 425, 429, 455 Сайт 64, 82, 89, 171, 216, 219, 220, 292, 293, 339, 368, 485, 525 Свобода слова/преси/медій 90, 91, 107, 166, 174, 183, 185, 190, 191, 200, 203–205, 208, 211, 213, 214, 265, 448, 476, 558, 563 Свято 135, 299, 301, 308–311, 325, 349, 350, 352, 446, 456, 473, 486, 555 Семіозис 20 Сенсація 173, 174, 188, 223, 283, 314, 383, 391 Серіял/телесеріял 86, 89, 98, 99, 109, 113, 131, 138, 141, 147, 148, 150, 155, 188– 190, 196, 199, 200, 216, 218–221, 223– 230, 242, 247, 249, 257, 287, 288, 296, 307, 314, 348, 464–466, 469, 471, 472, 474, 475, 486, 493–495, 555, 564–566 Символічна форма 42, 82–87, 91, 97 Синекдоха 139 «Синхрон» 119, 155, 246, 277, 279, 284, 439, 440, 464, 495, 563 Ситуація (дискурсивної взаємодії) 22, 27, 31, 32, 38, 43, 46, 54, 61, 64–67, 72, 75, 148, 318, 333, 415–417, 420, 524 соціяльна 22, 24, 26, 65, 167, 522 фізична 24, 25, 26, 30 (об’єкт представлення) 111, 114, 128– 130, 144–146, 155, 158, 173, 174, 223, 260–262, 265, 267, 268, 284, 286, 291, 363, 373, 376, 447, 454, 455, 505, 506, 530, 532, 535, 548 648 Скандал 97, 171, 265, 283, 293, 380, 447, 453, 478 «касетний» див. «Касетний скандал» «Скрипниківка» 517–521, 526, 539, 541 Сленґ 68, 323, 342, 418 СНІД 71, 171, 446, 503, 504 Солідарність 28, 139, 156, 162, 264, 403, 469, 492, 547, 567 «Соціяльний поворот» 18 Співтекст 25, 26, 78 Споживання медійних продуктів 65, 66, 83–87, 97–100, 102, 103, 105, 108–110, 113, 115, 125, 127, 135, 136, 142, 148–150, 163, 164, 166, 167, 174, 178, 180, 186– 191, 195, 215, 216, 228, 289, 435, 461, 486, 561, 562, 564, 565, 567 (об’єкт представлення) 232–238, 255 Спорт (об’єкт представлення) 124, 137, 150, 163, 170, 224, 232–237, 239, 243, 255, 257, 437, 463 Спосіб дієслова 29, 73, 74, 151, 377 Сприймання текстів (символічних форм) 17, 23, 24, 42, 61–63, 65, 75, 77, 78, 82, 84– 86, 136, 154, 171, 172 медійних продуктів див. Споживання Стандарт / стандартний варіянт (мови) 18, 68, 413–416, 418, 419, 442, 460, 495, 508– 512, 519, 525, 530, 531, 552, 553, 555 Стандарти «об’єктивної журналістики» див. Засади «об’єктивної журналістики» Стандартизація/стандартування (мови) 514, 515 Статистика 55, 142, 353, 354, 365, 373, 378, 383, 388 Стаття (газетна) 84, 96, 100, 119, 137, 138, 144, 149, 153, 160, 167, 170, 173, 215, 242, 294, 299, 328–330, 335, 338–340, 343–347, 375, 377, 388, 391, 392, 394– 396, 398–400, 402, 405, 450, 454–458, 469, 472, 481, 482, 486, 531, 535–537, 542, 565 аналітична 162, 348 дискусійна 314 Предметний покажчик Статус інформаційна/новинна 110, 138, 146, 160, 162, 230, 243, 271, 275, 285 проблемна 238, 244, 271, 288, 297, 483, 485, 526 редакційна 130, 134, 145, 243, 288, 488, 501, 502, 505 етнокультурної групи/спільноти (епістемологічний/правовий) 135, 365, 366, 378, 406, 410 знання/твердження/тексту 52, 60, 74, 75, 277, 298, 358, 375, 377, 384, 386, 393, 394, 544 медії 94, 184, 185, 190, 193, 195, 197, 202 мови (правовий/нормативний) 334, 357, 358, 363, 364, 367, 369, 382, 404, 406, 415, 416, 422, 423, 425, 426, 428– 430, 432, 435, 437, 443, 448, 450, 455, 456, 460–462, 495, 520 мови (версус корпус) 509, 510, 513, 516, 520, 545, 547, 551–554 мовного різновиду (епістемологічний/правовий) 139, 409, 411, 413, 415, 419 події/дати 308, 309, 325 учасника дискурсу / представлюваного актора 32, 74, 127, 162, 165, 171, 269, 270, 292, 414, 536, 537, 553 уявлення 40, 46, 50, 116 Статус-кво 126, 178, 271, 282, 289, 314, 321, 363, 406, 547, 552, 553, 558, 561 Стереотип 306, 329, 408, 450 Стиль (мовлення) 46, 87, 100, 146, 155, 161, 167, 192, 245, 288, 298, 313, 323, 342, 346, 392, 416, 442, 483, 487 Сторона (представлюваної події) 69, 119, 121, 155, 262, 265, 268, 276–279, 288, 292–294, 381, 444, 447, 481, 530 Стосунки владні див. Влада між медіями та державою/суспільством 182, 183, 202, 211, 213, 313 між представлюваними акторами 133, 161, 162, 226, 262, 291, 293, 405 Предметний покажчик між учасниками дискурсивної взаємодії 18, 26, 28–30, 32, 63, 75, 82, 105, 114, 158, 161, 162, 175, 562 солідарности див. Солідарність суспільні 27, 29, 36, 39, 44, 47, 48, 52, 58, 59, 108, 116, 120, 131, 133, 140, 272, 286, 367, 373, 402, 557, 562, 567 Стратегія дискурсивна 27–30, 36, 65, 70, 76, 142, 147, 174, 222, 224, 244, 251, 258, 265, 299, 332, 348, 350, 375, 386, 391, 417, 418, 421, 461, 522 Структура (устрій) дискурсу/дискурсивна 64, 112, 129, 145, 150, 170, 217, 281, 282, 285, 286, 308, 309, 311, 522 жанрова й тематична медійного дискурсу 124, 215, 222, 224, 225, 227– 230, 231, 233–238, 241–243, 245–249, 251, 252, 254–257, 282–284, 375, 535, 558, 564 медійної ділянки/ринку 179, 180, 314 соціяльна 32, 39 тексту/повідомлення/продукту 68, 106, 111, 113, 114, 150, 157, 157, 298, 340 Суб’єкт (представленої дії) 72–74, 159, 172, 259, 260, 377, 384, 399 Суб’єктна позиція див. Позиція Субтитри 190, 201, 266, 464, 465, 475, 482 Суржик 420, 440, 442, 495, 513, 530, 531, 555 Сюжет (у теленовинах) 74, 76, 120, 137, 146, 150, 153, 155, 160–162, 167, 246, 252, 254, 255, 260, 265, 270, 276, 277, 279, 280, 283–285, 305, 308, 311, 379, 436, 447, 456, 457, 469, 527, 528, 535, 543 Таблоїд 170, 171, 173, 174, 189, 192, 193, 210, 231, 234, 236–238, 283, 303–305, 314, 323, 328, 330, 346–348, 375, 378, 379, 392, 396, 420, 469, 564 Таблоїдизація 283, 323, 559 Таксономія див. Класифікація 52, 53, 308 Творення значень 18–20, 23, 41, 61, 74, 77, 152 649 текстів / символічних форм 22–24, 26, 30, 42, 46, 62, 65, 77, 78, 82–85, 87, 103, 108, 115, 136, 149, 163, 164, 166, 167, 174, 567 медійних продуктів див. Виробництво Текст 21–28, 40, 41, 43, 46, 61–64, 66–70, 74–79, 82, 100, 103, 106–110, 112–116, 119, 120, 123, 125, 134, 136, 142, 143, 148–168, 170–175, 177–181, 215, 217, 218, 230, 231, 232, 235–252, 254–263, 265–267, 269–277, 280–282, 285–288, 290, 292–295, 298, 299, 301, 303–305, 314, 315, 318, 324, 325, 332, 337, 339, 340, 342, 350, 374–378, 382–388, 390, 392, 397, 417, 418, 420, 436, 440, 444, 460, 481–483, 485, 495, 505, 506, 529, 532, 533, 535, 536, 538, 539, 543–545, 549, 565–567 новинний 89, 113, 120, 155, 157, 160, 230, 248, 258, 265, 270, 272–275, 277– 279, 294, 314, 394, 562, 564 студійний 246, 260, 277, 284, 285, 308, 436, 441 Текстуалізація 63, 64 Телебачення 81, 82, 84, 88, 89, 91, 95, 103, 118, 119, 124, 130, 135, 141, 146–148, 162, 179–181, 184–189, 196–201, 206­– 209, 212, 216, 218, 219, 221, 223–225, 228, 230­, 231, 242, 244, 245, 248, 249, 267, 270, 272, 274, 280, 282–285, 289, 295–297, 305, 306, 308, 309, 311–314, 325, 419, 445, 452, 454, 461, 463–465, 469–471, 473, 474, 477, 478, 494, 495, 497, 533, 564 громадське див. Громадське мовлення кабельне 89, 101, 140, 197, 478 супутникове/сателітне 197, 478 (Теле)програма 64, 83–86, 99, 92, 99, 100, 104, 112, 124, 125, 140, 141, 148–150, 153, 155, 161, 162, 168, 179–181, 184, 186, 187, 196, 197, 199, 201, 202, 209, 216, 218–220, 222–225, 229, 252, 287, 289, 306, 309, 311, 459, 463–471, 474, 475, 476, 479, 490, 494, 495, 534 650 Тема Предметний покажчик гумористична 200, 222, 223, 287, 296, 309 інформаційна 179, 195, 196, 225, 245, 477, 479 культурологічна 209, 305 музична 196, 216, 222, 223, 270, 287, 296, 463, 494 новинна див. Новини (оглядово-)аналітична 210, 457, 458, 476 політична 222, 494 розважальна 195, 196, 224, 225, 289, 308 розмовна/дискусійна 125, 211, 480 соціяльно-пізнавальна 224, 225 спортивна 148, 224, 476 (текст у газетах) див. Розклад телепрограм дискурсу/тексту 19, 23, 24, 29, 33, 51, 120, 124, 125, 140, 146, 149–151, 155, 157–158, 162, 178, 183, 223, 229–239, 245, 246, 251–253, 255, 258, 270, 271, 284, 286, 299, 302, 306, 307, 324, 325, 333, 374, 378, 420, 448, 459, 508, 509, 528, 532–535, 541, 550, 563, 565 речення 73, 160 Тематизація 73, 74, 238, 254, 257 Тематичні пріоритети (медійного дискурсу) див. Порядок денний Темник 208, 209, 211, 216, 272, 324, 439, 443, 448, 455, 478, 479, 527, 562 Теорія використань і задоволень 105, 115 Толерування (ділянка медійного дискурсу) 129 Тип дискурсу див. Практика дискурсивна Типізація/типологізація 31, 35, 37, 46, 53, 146 Тлумачення (дослідницьке) 62–64, 66, 78, 152, 372 (медійне) 129, 130, 298, 305–307, 337, 374, 381, 394, 405, 457, 473, 477 (учасника дискурсу) 18, 22–24, 26, 30, 31, 35, 36, 46, 54, 77, 79, 132, 159, 160, 297, 298, 363, 364, 373 Ток-шоу 124, 131, 137, 140, 147, 162, 164, 217, 218, 222–224, 228, 229, 270, 278, 287, 288, 294, 296, 297, 306, 314, 436, 445, 463, 466, 478, 494, 495, 497, 505, 508, 536, 559, 563, 566 Транзитивність 72, 74 Трансактивність 73 Українізація 427, 442, 451, 471, 481, 486, 491, 514–517, 523, 548, 550, 551, 561 (медійна) 201, 463, 472, 476, 477, 523 (об’єкт представлення / рамка) 267, 284, 450, 486 Українці (об’єкт представлення / дискурсивний конструкт) 239, 246, 287, 290, 292, 295, 306, 307, 309, 319, 324, 325, 328, 333, 344, 345, 348, 350–352, 364–366, 368–370, 373, 388, 390, 391, 393, 397– 408, 426, 427, 430, 434, 450, 454, 457– 459, 466, 469, 486, 490, 493, 518, 528, 529, 533, 539, 542, 543, 545, 551, 553 Уявлення 38–42, 44, 59–61, 102, 354–357, 409, 411, 413, 421, 423, 435, 440, 489, 562 (об’єкт представлення) 139, 146, 147, 288, 418, 445 (мовне / про мову) див. Ідеологія мовна (панівне) 38, 106, 108, 115, 116, 360, 364, 417 (сприймачів/авдиторії медійних продуктів) 85, 102, 105, 110, 116, 129, 131, 134, 145, 149, 152, 160, 162, 262, 296, 312, 320, 343, 352 (суспільне/групове) 35, 45, 47–52, 61, 77, 79, 81, 82, 100, 102, 126, 128–130, 132–134, 155, 297, 308, 321, 345, 354, 358, 363, 366, 369, 371–374, 378, 390, 394, 407, 471, 480, 493, 499, 501, 507, 509, 544, 553, 557, 559–566 (творців медійних продуктів / утілене в медійних продуктах) 107, 108, 111, 115, 117, 118, 120–124, 139, 142, 144, 149, 150, 154, 159, 163, 170, 172, 173, 181, 187, 217, 232, 240, 242, 251, 259, Предметний покажчик 262, 266, 269, 270, 280, 290, 293, 295, 314, 315, 320, 324, 325, 342, 343, 349, 351, 374, 377, 379, 385, 386, 388, 393– 395, 401, 403, 418, 419, 421, 440, 463, 468–470, 476, 480, 486, 489, 491, 497, 503, 522, 524, 530, 535, 537, 547, 555, 563–567 (учасників дискурсу) 24–26, 30, 36, 46, 49, 50, 56, 59, 62, 65, 66, 74, 78, 79, 109, 225, 567 Факт (статус представлення) 38, 75, 109, 119, 122, 123, 132, 138, 145, 147, 159, 173, 205, 266, 267, 269, 277, 298, 302, 320, 331, 336, 337, 345, 348, 354, 356, 378, 384, 387, 388, 390, 392, 398, 407, 413, 416, 435, 448, 468, 500, 525, 528, 534, 544, 546 Фільм 23, 89, 98, 131, 147, 171, 190, 196, 199–201, 218, 264–266, 464–469, 476, 563 документальний 97, 124, 131, 137, 146, 168, 216, 219, 222–224, 228, 287, 296, 297, 305–308, 314, 329, 566 651 художній 219, 221–224, 228, 229, 242, 257, 306–308, 312, 348, 473, 479–482 Формат (медійний) 100, 155, 168, 199, 217, 220, 225, 229, 245, 277, 314, 323, 448, 474, 479, 487, 536 Формація дискурсивна див. Порядок дискурсу Цензура 90, 94, 177, 184, 185, 204–206, 208– 214, 558 Центризм 320, 321, 323, 324, 352, 423, 424, 430, 431, 434, 473, 478, 480, 485, 488, 497, 554, 560, 566 Цитата/цитування (в медійному тексті) 76, 119, 161, 265, 266, 269, 276, 292, 293, 330, 337–339, 348, 445, 452, 464, 468, 531 Цікавинка (об’єкт представлення / рамка) 169, 229, 233, 249, 270, 271, 290, 375 Цікавість (події) 123, 290, 390 Цілісність (тексту) 112, 149, 159 Чеченці 69, 467 Шовінізм 466, 467 Список таблиць, малюнків та ілюстрацій Таблиці 1. Найбільші етнічні групи України за даними перепису 2001 року����������������������������������� 369 2. Рідна мова членів найбільших етнічних груп України за даними перепису 2001 року������������������������������������������������������������������������������������������������������������������ 370 Малюнки 1. Середня частка серіялів у добовому та праймтаймовому мовленні шести найпопулярніших українських телеканалів у будні тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) ������������������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 220 2. Середня частка серіялів і художніх фільмів у добовому мовленні шести найпо­пулярніших українських телеканалів у вихідні 5–6.04.2008 (у відсотках) �������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 221 3. Середня частка програм деяких жанрів у добовому мовленні шести найпопулярніших українських телеканалів у будні та вихідні тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) ������������������������������������������������������������������������������������������������ 222 4. Середня частка програм різних категорій у добовому мовленні чотирьох популярних українських телеканалів протягом тижня 31.03–6.04.2008 (у відсотках) ����������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 225 5. Частка серіялів, зосереджених на приватному, професійному та громадському житті, в серіяльному показі шести найпопулярніших українських телеканалів у прайм-тайм буднів тижня 31.03–6.04.2008 (кількість серій у відсотках від загальної) ������������������������������������������������������������������������������������������������������������������������ 227 6. Розподіл серіялів, художніх фільмів і шоу за географією виробниц­тва й/або контексту в прайм-тайм буднів тижня 31.03–6.04.2008 (кількість серій у відсотках від загальної; враховано всі продукти, показ яких цілком або частково відбувався у прайм-тайм) ����������������������������������������������������������������������������� 228 7. Співвідношення кількости тематичних, жанрових і змішаних сторінок у випусках п’яти загальноукраїнських газет протягом тижня 24–29.03.2008 (у відсотках) �������������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 231 8. Частка сторінок на різні теми в трьох виданнях для масової авдиторії протягом тижня 24–29.03.2008 (у відсотках від загальної кількости тематично окреслених сторінок) ����������������������������������������������������������������������������������������������������������� 234 654 Список таблиць малюнків та ілюстрацій 9. Частка сторінок на різні теми в чотирьох щоденних виданнях для різної авдиторії (у відсотках від загальної кількости тематично окреслених сторінок) ���������� 234 10. Тематична структура семи щоденних газет для різної авдиторії (частка текстів різної тематики у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів у двох числах тижня 24–29.03.2008) �������������������������������������������������������������������������������� 236 11. Тематизація влади, інших еліт та мас у текстах п’яти щоденних газет для різної авдиторії (частка текстів, передусім присвячених членам цих груп, у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів у двох числах тижня 24–29.03.2008) ���������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 238 12. Співвідношення обсягу текстів про Росію, Захід, сусідні країни та решту світу в шести щоденних газетах (у відсотках від загального обсягу матеріялів про закордон у випусках протягом тижня 24–29.03.2008) ����������������������������������������������� 240 13. Співвідношення обсягу пов’язаних із культурою текстів про Україну, Росію, Захід та інші країни світу в шести щоденних газетах (у відсотках від загального образу таких текстів у випусках протягом тижня 24–29.03.2008) ���������������������������������� 241 14. Співвідношення кількости текстів про Україну, закордон та українсько-закордонні зв’язки в новинах шести телеканалів (у відсотках від загальної кількости текстів у головних випусках новин цих каналів протягом тижня 24–29.03.2008) ��������������������� 246 15. Співвідношення кількости текстів про Захід, Росію, сусідні країни та решту світу в новинах шести телеканалів (у відсотках від загальної кількости текстів про закордон у головних випусках новин цих каналів протягом тижня 24–29.03.2008) ���������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 247 16. Співвідношення обсягу текстів про Захід, Росію, сусідні країни та решту світу на сторінках закордонних новин шести щоденних газет (середнє аритметичне часток кількости та розміру текстів певної категорії у відсотках від загального обсягу текстів на цих сторінках протягом тижня 24–29.03.2008) ����������������������������������� 248 17. Тематична структура новин шести телеканалів (частка матеріялів різної тематики у відсотках від загальної чисельности текстів у головних новинних випусках протягом тижня 24–29.03.2008) ������������������������������������������������������������������������� 252 18. Тематизація влади, інших еліт та мас у новинах шести телеканалів (частка текстів, передусім присвячених членам цих груп, у відсотках від загальної чисельности матеріялів у головних новинних випусках тижня 24–29.03.2008) ������������ 254 19. Тематична структура сторінок загальноукраїнських і київських новин газет «Сегодня» та «Газета по-українськи» (середнє аритметичне часток кількости й розміру текстів різної тематики у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів протягом тижня 24–29.03.2008) в порівнянні із загальною тематичною структурою цих газет (часткою розміру текстів різної тематики у двох випусках указаного тижня) ��������������������������������������������������� 256 20. Тематизація влади, інших еліт та мас на новинних сторінках газет «Сегодня» та «Газета по-українськи» (середнє аритметичне часток кількости й розміру текстів, присвячених передусім членам цих груп, у відсотках від загального обсягу нерекламних матеріялів на цих сторінках протягом тижня 24–29.03.2008) у порівнянні з тематизацією в усіх текстах цих газет (часткою розміру текстів про членів різних груп у двох випусках указаного тижня) ���������������������������������������������� 257 Список таблиць малюнків та ілюстрацій 655 21. Розподіл новинних текстів за типом і характером використання джерел (частка текстів, де використано одне усталене чи альтернативне джерело або додаткові елітні та/чи неелітні джерела, у відсотках від загальної чисельности текстів у головних випусках новин трьох телеканалів та на сторінках головних українських новин трьох газет протягом тижня 24–29.03.2008) �������������������������������������������������������������������������������������������������������� 275 22. Структура проблематизації представлюваних подій у телевізійних і газетних новинах (частка текстів різного рівня проблематичности у відсотках від загальної чисельности пов’язаних з Україною матеріялів у головних новинних випусках трьох телеканалів та на сторінках головних українських новин протягом тижня 24–29.03.2008) ��������������������������������������������������������������������������������������� 281 23. Співвідношення кількости матеріялів про різні країни на сторінці «Історія» «Газети по-українськи» та сторінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельности текстів на цих сторінках протягом січня-березня 2008 року) �������������������������������������������������������������������������������������������������������������������������� 301 24. Співвідношення кількости матеріялів про різні періоди української історії на сторінці «Історія» «Газети по-українськи» та сторінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельности присвячених Україні текстів на цих сторінках протягом січня-березня 2008 року) ���������������������������������������������������� 303 Ілюстрації I. Сторінка міжнародних новин газети «Сегодня» за 27.07.2007 ������������������������������������� 169 II. Сторінка «Історія» «Газети по-українськи» за 4.01.2008 ���������������������������������������������� 300 III. Перша сторінка газети «Сегодня» за 26.11.2007 ������������������������������������������������������������ 310 IV. Сторінка «Коментарі» газети «Факты и комментарии» за 26.03.2002��������������������������������326 V. Перша сторінка газети «Україна молода» за 23.03.2002 ����������������������������������������������� 327 VI. Перша сторінка газети «День» за 7.02.2003 ������������������������������������������������������������������� 389 VII. Сторінка листів газети «День» за 6.06.2003 ������������������������������������������������������������������� 484 VIII. Сторінка «Люди» «Газети по-українськи» за 15.09.2006 ���������������������������������������������� 496 IX. Сторінка «Тема» «України молодої» за 17.01.2001 �������������������������������������������������������� 540 Монографія Володимир Кулик Дискурс українських медій Відповідальний за випуск Андрій Мокроусов Покажчики опрацювали Катерина Демчук і Ярослав Кулик Художньо-технічний редактор Майя Притикіна Дизайн обкладинки Ярослава Гаврилюка Комп’ютерна верстка Олександра Бойка Коректор Світлана Гайдук Підписано до друку 04.12.2009. Формат 70х90/16. Ґарнітура Times. Папір офсетний № 1. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 47,97. Умовн. фарбовідб. 48,54. Обл.-вид. арк. 46,5. Наклад 1000 прим. Зам. № 160 Видавець: СП «Часопис “Критика”» ДК № 2189 від 18.05.2005. Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.1997. 01001 Київ-1, а/с 255 www.krytyka.kiev.ua krytyka@krytyka.kiev.ua Головний редактор видавництва – проф. Григорій Грабович Директор та відповідальний редактор – Андрій Мокроусов Дистрибуція – Валентина Казбек, Василь Швидкий: тел./факс +38044 235-0907, 235-8003; offiсe@krytyka.kiev.ua Представництво у Львові: тел. +38032 267-3696; natalyasereda@ukr.net Охочих придбати книжку за кордоном просимо звертатися до п. Ореста Слупчинського (Mr. Orest S. Slupchynskyj): 40 Waterside Plaza 23J, New York NY 10010-2633, gogoslup@aol.com Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ». 03151 Київ-151, вул. Волинська, 60.