українська політика

Neither whataboutism, nor negationism, isolationism or escapism will help Ukrainians to alleviate the accumulating embarrassment that Kyiv’s glorification of war-time ultra-nationalists creates among its friends in the EU, North America and other world regions. The various lapses of Ukraine’s misconceived memory policies, especially during the last two-and-half years, are now hitting back, as they provide plenty of convenient manipulation material for the Kremlin’s propagandists, proxies and sympathisers. They undermine the trust of Ukraine’s major foreign partners in Kyiv’s project for a modern European Ukrainian state, at a time when Ukrainians need their help most.

“Neformalʹni instytuty ta neopatrymonialʹna demokratiya v Ukrayini (Informal Institutions and Ukraine’s Neopatrimonial Democracy),” Agora, No. 17 (2016): 9-13.

Стаття присвячена аналізу українського політичного розвитку після революції Євромайдану в лютому 2014. Нова система української неопатримоніальної демократії сприяє створенню як формальних, так і неформальних перешкод і обмежень для розвитку суперпрезидентського режиму та формування режиму особистої влади (перш за все, завдяки прем’єр-президентській системі та впливу конкуренції кількох олігархічних клієнтарно-патронажних мереж на розподіл влади на національному та регіональному рівнях). Формальні і неформальні правила конкуренції неопатримоніальних акторів у прем'єр-президентській республіці ускладнюють «захоплення держави» представниками однієї олігархічної групи, як і монополізацію політичного простору одним політичним і економічним кланом.

Політичні партії України у парламентській виборчій кампанії 2012 року / Колективна монографія / За ред. М.С.Кармазіної; М.Кармазіна, Т.Бевз, П.Гай-Нижник, А.Зуйковська, О.Рибій, В.Яремчук. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2013. – 400 с.

Дещо подібно до подій після 1918 року в Центрально-Східній Европі від 1991 року ідея Інтермаріюму також перебуває в сфері дискусій, спекуляцій і прокламацій. Як наслідок, незалученість країн «сірої зони» до значущих безпекових об’єднань залишає низькими ризики та затрати військової інтервенції Росії в Грузію, Молдову чи Україну. Навіть після доленосних подій 2014 року вибудування коаліцій у Східній Европі не просунулося. Три держави Східного партнерства тепер отримують певну політичну, економічну і військову підтримку від НАТО й ЕС. Однак загалом вони все-таки перебувають сам на сам у військовій конфронтації з Кремлем. Уроки і міжвоєнного, і раннього пострадянського періодів показують: така ситуація не є сталою для міжнарод- них відносин у Східній Европі.

Pamięć historyczna i pojednanie narodowe są kwestiami drażliwymi – zwłaszcza gdy dotyczą one wielkich wojen, masowego mordu i cierpienia milionów ludzi w raczej niedawnej niż odległej przeszłości. Pamięć Ukrainy o sowieckiej historii narodu dotyczy przede wszystkim ogromnej liczby ofiar bolszewickiego i nazistowskiego panowania i wojen na Ukrainie. Miliony Ukraińców – wraz z milionami innych ofiar – żyjące na " skrwawionych ziemiach (" Bloodlands " , Timothy Snyder) zostały zabite i sterroryzowane przez dwa najbardziej zbrodnicze reżimy totalitarne Europy. Jednocześnie setki tysięcy Ukraińców kolaborowały w mniejszym lub większym stopniu z obu morderczymi machinami – jest to poważne wyzwanie dla ukraińskiej polityki pamięci. Postsowiecka historia Ukrainy i ukraińska pamięć historyczna Ten i tak przerażająco trudny intelektualnie, poznawczo i emocjonalnie test jest jeszcze bardziej utrudniany przez fakt toczenia obecnie przez Kijów wojny o przetrwanie z głównym negatywnym bohaterem swojej pamięci narodowej – Moskwą. Przeważnie ponad przeciętnie ambitna, cyniczna i bezwzględna, polityka zagraniczna Kremla i powiązany z nią dyskurs publiczny od niedawna ponownie są sterowane przez nieskrywany agresywny imperializm i ambiwalentne podejście do Ukrainy (miłość-nienawiść), graniczące z psychopatologią. Dodatkowo jest to komplikowane przez obecność na Ukrainie znacznej rosyjskiej mniejszości etnicznej – około 17 procent ludności, częściowo lojalnej raczej wobec Moskwy niż Kijowa. Sterowane manipulowanie tematami pamięci narodowej, historii najnowszej oraz stosunków międzyetnicznych, nie tylko w polskich mass mediach i sieciach społecznościowych, jest nieodłączną częścią tzw. hybrydowej wojny Rosji z Kijowem. Atak Kremla przeciwko narodowi ukraińskiemu jest dokonywany z zastosowaniem wielu militarnych i pozamilitarnych, " twardych " i " miękkich " instrumentów, codziennie. Aktywnie wykorzystuje kontrowersyjne kwestie historyczne, a jego celem jest zniszczenie państwa ukraińskiego raczej od wewnątrz niż z zewnątrz. ....

Я понимаю г-на Умланда, он не хочет выступать в защиту Медведчука. Честно говоря, я его понимаю, у меня самого этот политический монстр, начавший свою карьеру с предательства своего подзащитного по команде КГБ, ничего кроме брезгливости не вызывает. И его тайный союз с Петром Порошенко, где один другого стоят, лично мне кажется просто идеальным воплощением наших политических реалий. Но проблема политических репрессий заключается в том, что, начиная их против самых мерзких политиков, авторы преследований очень быстро переходят к преследованию ВСЕХ противников!

А свобода слова вообще не бывает «второй свежести». Она либо есть, либо ее нет. И в Украине свободы слова, реально, нет. И то, что я не мог официально прочитать текст г-на Карпентера на русском языке без VPN, совершенно однозначно подтверждает мой довод.

Да, в Украине образовался целый элитный слой допущенных к яствам с барского стола, так называемых, «медиа-экспертов», которые за очень большие гранты и оклады поют дифирамбы украинской свободе слова. Ну что на это можно сказать? В споре Воланда и буфетчика, этот «добрый человек» тоже считал, что «осетрина второй свежести» есть.

Моя нещодавня стаття "Що означатиме президентство Тимошенко?" викликала обурення серед численних експертів і журналістів в Україні та розлад шлунку в декого у Вашингтоні. Очевидно, є низка проблем з Юлією Тимошенко і її президентською пропозицією, це стосується і її лівих популістських гасел, і фінансових джерел, що стоять за її дорогою кампанією. Втім, факт залишається фактом — реальний вибір на президентських виборах в Україні в 2019 році, ймовірно, буде між чинним президентом Петром Порошенко і Тимошенко, а не молодим реформатором і представником еліти епохи Кучми.

Держава, влада та громадянське суспільство у документах політичних партій України (кінець 1980-х - перша половина 2011 рр.) / Керівник проекту - М.С.Кармазіна; довідковий матеріал - М.С.Кармазіна, Т.А.Бевз; упорядники - Т.А.Бевз (координатор проекту), Д.В.Вєдєнєєв, П.П.Гай-Нижник, О.М.Любовець, С.В.Полтавець, О.М.Собачко, В.Д.Яремчук. - К.: ІПіЕНД ім.І.Ф.Кураса НАН України, 2011. - 808 с.

Концепцію Інтермаріума слід винести поза межі проектів регіональної співпраці як занадто широку. Неоднозначність коннотацій терміну Інтермаріум та різноманітність його інтерпретацій роблять цю концепцію малопридатною для окреслення та стимулювання сучасних міждержавних відносин у східноєвропейському регіоні. Після “Холодної війни” Інтермаріум став всеохоплюючим словом-жаргоном, яке емоційно надихає, але є мало практичним для розвитку регіональної співпраці.

Україна за двадцять років: матеріали міжнародної веб-конференції 22 серпня 2011 р. / Черніг. центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів держ. влади, органів місц. самоврядування, держ п-в, установ і організацій; Ред. кол.: В.М.Бойко (голова ред.) [та ін.]. – Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2013. – 48 с.

Один із найпопулярніших наративів, які просуває Кремль і такі західні коментатори як Карпентер, - представлення України як розсадника правого екстремізму. Такі твердження сягають корінням в радянську пропаганду, метою якої було заплямувати національно-визвольний рух України, пов'язуючи його виключно співпрацею з нацистами під час Другої світової війни.

Повномасштабна революція, міждержавна війна, територіальні втрати, соціальні та інші нестатки, які відбулися в Україні в результаті Євромайдану, як це не парадоксально, не допомогли українському партійному ультранаціоналізму на електоральному полі. Натомість докорінні зміни українського суспільства з кінця 2013р., призвели до – або, принаймні, не завадили – нової відносно загальнонаціональної маргіналізації українських праворадикальних партій в результаті парламентських виборів 2014 і 2019 рр.

Безумовно, багато хто з недавніх економічних та інших проблем є результатом безжальної гібридної війни Росії проти України, анексії Криму та прихованої окупації Кремлем значної частини Донбасу. Але на думку значної частини українського населення, занадто повільне відродження після шоку 2014 року і багато невирішених проблем у державі – підсумок правління саме Порошенка і Ко, а не тільки наслідок агресії РФ.

Продолжающееся неучастие ряда государств восточноевропейской и южнокавказской «серой зоны» в структурах без-опасности до сих пор создает в России впечатление, что издержки и риски, которые влечет за собой агрессивная политика в отношении Грузии, Молдовы и Украины, малы. Для этих стран вопрос о создании коалиции государств Восточной Европы стал особенно острым после драматических событий 2014 г. Три государства Восточной Европы, подписавшие большие соглашения об ассоциации с ЕС, теперь, правда, получают бóльшую политическую, экономическую и военную помощь от НАТО и Европейского союза, чем ранее. Вместе с тем, они, как и раньше, оставлены один на один в своих конфликтах с Москвой. Урок, который можно извлечь из истории межвоенного периода и начального этапа после распада Советского Союза, говорит о том, что подобное положение вещей в Восточной Европе чревато большой геополитической нестабильностью.

Патронажні та інші корупційні практики в розвинених суспільствах, можливо, функціонують тільки за певної зовнішньої та внутрішньої стабільності, за народного відчуття якоїсь базової безпеки, за умови задоволення найелементарніших потреб людей. Коли, як це було протягом останніх п’яти років в Україні, у правлячих кіл на найбільш екзистенційні питання немає ясних відповідей і переконливих рішень, а народу пропонуються швидше обіцянки і половинчасті кроки, ніж реальні дії і суттєві зміни, тоді й уся стара державна система і традиційна політична еліта знаходяться під загрозою.

Zusam­men­fas­send lässt sich fest­stel­len, dass Selen­skyj zwar (noch) kein geeig­ne­ter Staats­chef für die Ukraine ist. Doch könnte sein mög­li­ches, über die Prä­si­dent­schafts­wah­len hin­aus­ge­hen­des Enga­ge­ment in der ukrai­ni­schen Par­tei­po­li­tik, Par­la­ments­ar­beit und öffent­li­chen Dis­kus­sion alles in allem für das Land von Nutzen sein.

За останні місяці помітно посилилася українська і західна критика явного уповільнення і спроб часткової нейтралізації вже реалізованих реформ різними антиреформаторськими силами у всіх трьох гілках влади – виконавчій, законодавчій та судовій. Все ще є якась надія на президента як фігуру, здатну відновити реформаторську динаміку перших двох постмайданних років і, зокрема, ініціювати просування ефективних (а не тільки показових) законів, інститутів і заходів проти хабарництва, кумівства та олігархії – тих основних проблем української держави, що залишилися невирішеними. Незважаючи на те, що президент в деяких інших областях (наприклад, зовнішня, торговельна або військова політика) виявився ефективним державним діячем, малоймовірно, однак, що Порошенко очолить антикорупційну боротьбу. Цей вибір він міг зробити ще три роки тому. Багато хто (в тому числі і я) в 2014 році сподівалися, що новий український президент піде цим шляхом, а не повторить шлях свого попередника і покровителя Віктора Ющенка. Однак, з огляду на амбівалентне минуле Порошенка до Революції гідності і особливості висунення його кандидатури в президенти навесні 2014 року, шанси на подібний результат, завжди були незначними. Швидше, Порошенко був і мабуть залишається членом олігархічного класу України з його специфічними політичними прерогативами, прихованими міжфракційними угодами і шкідливими управлінськими навичками. Хоча він був менш скандальною фігурою, ніж, наприклад, Рінат Ахметов і Дмитро Фірташ, його ще багатші і безцеремонніші співолігархи, Порошенко – плоть від плоті старої системи і її патрональної політики. Він був одним із співзасновників горезвісної Партії регіонів, розформованої після Революції гідності. Під час запеклої боротьби між офіційними прозахідними політичними силами України після «помаранчевої революції" 2004 року Порошенко деякий час виступав в якості ключового соратника президента Віктора Ющенка в його спробах прибрати Юлію Тимошенко з посади прем'єр-міністра. Він був міністром і при Ющенку, і при Януковичі, в той же час, продовжував піклуватися про власні бізнес-інтереси. Оскільки революційний ентузіазм Євромайдану останнім часом згасає, патронально український режим все активніше відвойовує свої старі позиції Кандидатура Порошенка на пост президента України, мабуть, стала результатом темної післямайданної угоди з Віталієм Кличком. Останній, принаймі, тоді ще був позасистемним політиком, не частиною неформальних обмінів, що характеризують український патроналізм. Згідно з опитуваннями громадської думки, колишній чемпіон з боксу на початку 2014 року був головним претендентом на пост президента. Проте, з незрозумілих поки причин, під час сумнівної зустрічі з Порошенком і Дмитром Фірташем у Відні в березні 2014 року Кличко погодився висунути свою кандидатуру тільки на пост мера Києва, тим самим відкривши дорогу Порошенку на роль основного кандидата прозахідних сил України в президенти. Всього за два місяці кампанія Порошенка змогла забезпечити йому перемогу в один тур на президентських виборах у травні 2014 року.

Як видається, у різних статтях Кузьо пропонується, щоб Захід цурався Тимошенко і навіть стигматизував та ізолював її через її нинішню позицію лівого популізму, нереалістичні соціальні плани та вочевидь неконструктивну поведінку в парламенті. Проте гучна антиурядова риторика, публічний спротив непопулярним аспектам реформ економіки та гіперболічні обіцянки швидкого поліпшення ситуації в майбутньому не є нечуваною поведінкою і для західних опозиційних партій – доки вони не мають влади. Скоріш за все, Тимошенко та її команда, так само, як і західні партії, адаптуються до реальності після успіхів на виборах, значно відкоригувавши свої позиції після здобуття виконавчої влади. З огляду на вузький коридор дій, який нині має і матиме в майбутньому будь-який український уряд, Тимошенко і компанія, ймовірно, співпрацюватимуть з МВФ та ЄС, а також з іншими донорськими організаціями продуктивніше, ніж можна припустити, виходячи з їхньої нинішньої нереалістичної передвиборчої риторики.
На випадок такого позитивного повороту, уряди західних країн та міжнародні організації не повинні нехтувати вікном нових можливостей, яке може відкритись. Їм слід почати вивчати програму Тимошенко та налагодити з нею канал спілкування через, наприклад, Європейську народну партію. Який конкретно вигляд матимуть президентство Тимошенко та її урядование, важко передбачити, навіть на тлі її двох попередніх термінів на чолі кабінету міністрів за президента Ющенка. Від початку 2010 року, коли Тимошенко востаннє була прем’єр-міністром, змінилось надто багато речей. Однак, з огляду на згадані вище особливості політичної кар’єри Тимошенко та її амбітний порядок денний «Нового курсу», може з’явитись перспектива нової хвилі істотних політичних та економічних змін, які прискорять процес перетворень, а не перешкоджатимуть йому. Україна надто важлива для того, щоб Захід залишив майбутнє цієї країні без уваги.