Рік XVІ, Число 7–8 (177–178) Липень–Серпень, 2012 Михайло Мінаков: Коротка історія кольорових революцій Іґорь Торбаков, Олександр Потєхін: Куди йдуть росіяни? Андреас Умланд: Путін над Евразією Іван Химка, Роман Сербин: Історія з діялектикою Василь Махно: Зелені собачі дні Тамара Марценюк, Тамара Гундорова: Хто боїться української жінки Індекс 33909 ISSN 1563-6461 Рецензії • Есеї • Огляди 2012 Змiст 02 Михайло Мінаков. Коротка дистанція свободи 08 Тамара Марценюк. Українська політика – іменник нежіночого роду? 13 Тамара Гундорова. Хто боїться Вєрки Сердючки? 18 Іґорь Торбаков. Розвилка 25 Олександр Потєхін. Апологія геополітичного синдрому 28 Андреас Умланд. Двоголова Евразія Дискусія: 30 34 Іван Химка. Міти національної консолідації, Голодомор і Голокост Роман Сербин. Про український геноцид, Лемкіна та химкіянську діялектику 38 Джефрі Віткрофт. Що Руперт утнув! 42 Максим Карповець. Джазові візерунки кіна 44 Василь Махно. Зелені собачі дні 47 Summary www.krytyka.com ТАМАРА МАРЦЕНЮК соціологиня, доцентка катедри соціології НаУКМА, викладає авторські курси «Ґендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Соціологічний аналіз форм девіянтної поведінки», «Соціяльні проблеми в Україні і світі», «Ґендерні відносини в Україні: соціологічний аналіз» та інші. Досліджує ґендерні відносини та ґендерну політику в Україні, а також жіночий, чоловічий і ЛҐБТ рухи. Співавторка книжки «Gender, Politics, and Society in Ukraine» (University of Toronto Press, 2012). ТАМАРА ГУНДОРОВА літературознавиця, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Шевченка НАН України. Останні книжки – «Кітч і література» (Київ, 2008) і «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (Київ, 2009, 2-ге вид.). ІҐОРЬ ТОРБАКОВ (Игорь Торбаков / Igor Torbakov) історик, політолог, публіцист, старший науковий працівник Центру російських і евразійських студій в Університеті Упсали (Швеція), автор численних публікацій із проблем політичної історії та зовнішньої і зовнішньої політики Росії, СНД і країн Центрально-Східної Европи, зокрема України, в американських, европейських, російських та українських наукових виданнях і часописах. ОЛЕКСАНДР ПОТЄХІН доктор історичних наук, політолог, дипломат, професор катедри гуманітарних дисциплін і директор Центру політологічних, гуманітарних та прикладних досліджень Київського університету права, провідний науковий працівник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Останні книжки (у співавторстві): «Глобалізація безпеки» (2011), «Зовнішня політика України – 2011: стратегічні оцінки, прогнози і пріоритети» (2012), «Скуті одним ланцюгом? Військово-політичні союзи та европейська стабільність» (у друці). Головний редактор Григорій Грабович Відповідальний редактор Андрій Мокроусов Редактор інтернет-проєкту Олег Коцюба Липень–Серпень, 2012 Вивезена Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство Автори й авторки МИХАЙЛО МІНАКОВ доктор філософських наук, доцент катедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії, президент Фонду якісної політики, секретар Кантівського товариства в Україні, автор численних праць з історії сучасної европейської філософії, філософської освіти, політичної та соціяльної філософії. Йозеф Вінклер АНДРЕАС УМЛАНД (Andreas Umland) доктор філософії, політолог, доцент маґістерської програми з німецьких та европейських студій катедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Досліджує політичні процеси на постсовєтському просторі, зокрема в Україні та Росії, проблеми радикальних рухів тощо, редаґує книжкову серію «Совєтська та постсовєтська політика і суспільство». ІВАН ХИМКА професор Албертського університету, дослідник проблем історичної пам’яті, зокрема про Другу світову війну, історії Шоа, соціял-демократії та націоналізму в Україні тощо, а також української іконографії. Серед останніх книжок – «Last Judgment Iconography in the Carpathians» (University of Toronto Press, 2009) і «Ukrainians, Jews and the Holocaust: Divergent Memories» (Saskatoon: Heritage Press, 2009). Видавництво «Критика» готує до друку збірник його вибраних есеїв з української модерної історії «Колізії ідентичности». РОМАН СЕРБИН канадський історик і політолог, професор-емерит Квебекського університету (Монреаль), дослідник історії Голодомору, українського національного руху у XX столітті, УПА, Другої світової війни, редактор наукового часопису «Holodomor Studies», автор книжок «Famine in Ukraine 1932–1933» (у співавторстві) та «Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді» (1992), численних наукових і популярних статтей із питань історичної пам’яті, геноциду тощо, упорядник коментованого видання статті Рафала Лемкіна «Радянський геноцид в Україні» 28 мовами (2009). ДЖЕФРІ ВІТКРОФТ (Geoffrey Wheatcroft) британський журналіст і письменник, автор шести книжок, зокрема «The Controversy of Zion: How Zionism Tried to Resolve the Jewish Question» (1996), «The Strange Death of Tory England» (2005), «Yo, Blair! Tony Blair’s Disastrous Premiership» (2007) та інших. Дописує у британських і американських часописах «The Guardian», «The Times Literary Supplement», «The New York Review of Books», «The New Republic», «The Boston Globe», «The Atlantic», «The American Conservative» тощо. Працює над книжкою про Вінстона Черчила. Решту довідок про авторів цього числа «Критики» див. на с. 47 ⇒ Редакційна колеґія: Юрій Андрухович, Боґумiла Бердиховська, Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Михайло Мінаков, Олександр Мотиль, Сергій Плохій, Юрко Прохасько, Микола Рябчук, Олександр Савченко, Олексій Толочко, Юрій Шаповал Роман Йозефа Вінклера, класика сучасного австрійського письменства, лавреата численних нагород й одного з найбільших нонконформістів і збурювачів спокою у тамтешньому літературному світі, присвячено долі українки, яку 1943 року вивезли на примусову роботу до Каринтії нацисти. Австрійський письменник дав читачеві змогу почути розповідь Нєточки Василівни про сталінську колективізацію та Голодомор, жертвою яких стала її українська родина, про виживання спершу в совєтському колгоспі, а згодом у бідному австрійському селі. І попри тяжкість цієї історії, вона заворожує читача радістю від життя, навіть якщо оповідачці доводиться ховатися від своїх ран у химерно виплетених закапелках власної пам’яті… Автор познайомився зі своєю героїнею, шукаючи собі помешкання в гірському селі в Альпах. Зрештою колишня остарбайтерка з Черкащини не просто дала письменникові притулок, а й забезпечила матеріялом для нової книжки. «Вивезену» написано як нон-фікшн – інтерв’ю з Нєточкою про історію її життя. Окрім ретельного відтворення мовлення селянки, що не вміє писати німецькою і говорить плутано, але просто, з елементами місцевого діялекту й співучою розмовною інтонацією, ефект достовірности поглиблюють фотографії із сімейного архіву та вставки українською мовою. Проте Вінклерові більше йдеться не про фактографічну, а про психологічну правду: про достеменність почувань сердечної, щирої, але соціяльно безпритульної жінки, без вини винної в зраді єдиної – материнської – любові, про закинуту в чужий світ людину, яку і в старій, і в новій батьківщині лише терплять, але не люблять. На авторовій батьківщині книжку підготовано та видано за підтримки Міністерства европейських і міжнародних справ Австрії, аґенції «Österreichisches Kulturforum» і Австрійського літературного товариства. Для українських читачів роман віртуозно перетлумачила Неля Ваховська. «Якийсь час я навіть не могла працювати над цим, здавалося б, простим текстом – стискало горло. Історія Нєточки для мене – це історія України з низів, суб’єктивна і пристрасна, як і будь-яка історія. Вона цікава типажем, який представляє Нєточка – центральноукраїнська селянка, жінка, на яку всі можливі системи чинять неймовірний тиск. І її стратегія виживання – це любов, що виростає з рани недолюблености й нетерпимости». Неля Ваховська 1 Апологія геополітичного синдрому Олександр Потєхін Dmitri Trenin, Post-Imperium: a Eurasian Story. Washingtom, DC: Carnegie Endowment for International Piece, 2011. Дмитрий Тренин, Post-Imperium: евразийская история. Пер. Д. Коробочкина. – Москва: Российская политическая энциклопедия, 2012. У передмові до виданої 2011 року за підтримки Фонду Карнеґі книжки Дмітрія Трєніна «Post-Imperium: евразійська історія» (російський переклад вийшов у Москві за декілька місяців після англомовного американського видання) президентка фонду Джесика Метьюз пише, що автор – «одночасно і літописець, і учасник зусиль Росії з перетворення самої себе. Проникливіших, ніж він, спостерігачів цього критично важливого періоду важко (якщо взагалі можливо) знайти, і напевно жоден із них так майстерно не володіє пером. У новій книжці він бере на себе непросте завдання – висвітлити шлях Росії вперед». Дмітрій Трєнін, якого читач «Критики» вже знає (див. ч. 6 (92) за 2005 рік) – директор Московського Центру Карнеґі, голова його вченої ради і керівник програми «Зовнішня політика та безпека». У 1972–1993 роках служив у Збройних силах СССР і РФ, випускник, а відтак і викладач Військового університету Міністерства оборони Російської Федерації (колишнього Військового інституту іноземних мов), – цієї, за означенням його неофіційного сайту, «кузні кадрів розвідників, спецпропаґандистів, юристів», чиї вихованці «брали й беруть участь у багатьох конфліктах, оголошених і неоголошених війнах». Книжка Трєніна, котрий справді має високу фахову репутацію в політологічних і політичних колах США, вже здобула низку позитивних оцінок. Зрештою, автор непогано знає і розуміє російську дійсність, а його дослідження містить чимало цікавих спостережень, зокрема з імперіології (хоча й не засвідчує обізнаности з деякими базовими працями в цій царині). Поза увагою рецензентів, утім, залишилися істотні суперечності, насамперед пов’язані зі ставленням автора до геополітики Кремля. Саме на цих моментах хотілось би зосередитися в цій статті. Одна з чільних тез Трєніна полягає у тому, що лідери Росії і решти країн СНД традиційно переймаються питаннями геополітики та безпеки: «Їхній світ – усе ще найперше світ держав, а геополітику й далі вважають за основу мистецтва державного мужа (хай навіть той і не розуміє до пуття, що воно таке. – О. П.). Якби в такому світі було місце для теорії, це була би теорія Realpolitik. Що ж до безпеки, то вона є найбільшою турботою будь-якого уряду, але для авторитарних режимів на першому місці стоїть безпека власної влади». Вони завжди чутливі й до зазіхань на територію, яку вважають сферою власного впливу або контролю, цінують «геополітичний комфорт», тому викликає подив, що автор називає конфлікт Липень–Серпень, 2012 довкола Тузли «майже комічним протистоянням». Але саме таким воно, мабуть, уявляється з імперських висот. Трєнін віддає данину реаліям і коли входить у полеміку з численними російськими «публіцистами націоналістичного ґатунку», які називають кордони Росії 1991 року «неприродними», «антиісторичними», «невідповідними». Навпаки, доводить він, «Російську Федерацію, яку утворюють території, що не від’єдналися у перебігу двох поруйнувань імперії в 1917 та 1991 роках, цілком можна вважати “твердим ядром” історичної імперії, тобто тією самою її невловною метрополією». «Невловною» вона є і з погляду іншого стовпа дер- «єдині реґіони теперішньої Російської Федерації, що не входили до складу Московського царства в 1650 р. – це Північний Кавказ на Півдні, Петербурґ і Виборґ на півночі, Забайкалля, Примор’я і тихоокеанські острови на Сході, а також Калінінградська область на заході. Сьогодні всі ці реґіони, за винятком Петербурґа, мають уразливе геополітичне становище, хоча й із різних причин» (курсив мій; різнобій у написанні «Південь», «північ», «Схід», «захід» – авторський. – О. П.). «Геополітична невразливість» Петербурґа, досягнута завдяки совєтсько-фінській війні 1939–1940 років, – це, мабуть, своєрідний реверанс геополітичній мудрості «батька народів». Оноре Дом’є. Резервна армія російського імператора (з циклу «Козаки-посміховиська»; 1853) жавницького лібералізму в російській зовнішньополітичній думці, Сєрґея Караґанова, який, рецензуючи Трєнінову книжку в часописі «Росія в глобальной политике», наголошує: «Не певен, що Росія була імперією, а не просто величезною багатонаціональною державою». І далі: «Історія непередбачувана, але, думаю, якщо не буде катастроф чи кричущих дурниць, Росія десь за двадцять років заспокоїться у своїх теперішніх кордонах плюс у союзі з Казахстаном, Білоруссю і ... більшою частиною України». І Трєнін, і Караґанов уважають за прийнятне застосовувати щодо Росії поняття «велика держава», що означає насамперед «стратегічну самостійність»: мовляв, Російська Федерація «зуміла утвердитися в світі як самостійна стратегічна величина, здатна не тільки просувати свої інтереси, але й впливати на глобальний баланс» (Караґанов). Порівняйте у Трєніна: «Це вкрай важливий момент: аби вважатися великою державою, треба бути серед тих, хто править світом». Обом демократам-державникам Росія нагадує, за словами Трєніна, «додаткову вагу на геополітичних терезах, здатну перетягнути шальку на той чи той бік». І то, наголошує він, цілком суголосно з Караґановим, Нині її забезпечує, либонь, те, що тепер там розташовано головний офіс «Газпрому», Конституційний суд, а також Головний штаб Військово-морського флоту і штаб новоствореного Оперативно-стратегічного командування «Захід». Як влучно зауважив рецензент англійського видання Джон Лойд у «The Financial Times», Дмітрій Трєнін «був і є людиною ліберальних поглядів. Але водночас він людина совєтська, його уявлення про геополітичну стратегію сформовано та відкшталтовано у 1970-х роках». Загально беручи, геополітика – це політика, спрямована на контроль (проєкцію сили) у територіяльному просторі, річ суто імперська, що її не слід плутати з політичною географією, тобто врахуванням географічного чинника у політиці. Як слушно стверджував свого часу нині покійний російський політичний філософ-державник (походженням із Харкова) Алєксандр Панарін, геополітика є «аґресивним типом закомплексованої свідомости», пов’язаним зі сприйняттям світу як «війни всіх проти всіх», коли нікому не ґарантовано «життєвого простору» і виживають лише найсильніші. Такий тип свідомости засадничо спрямовано на виживання в обставинах нестабільности і на недовіру до всіх решти (згадаймо тезу про двох «союзників» Росії – армію та флот), а політика, яку він виробляє, здатна підважити підвалини людської згоди, необхідної для виживання людства в епоху глобалізації в планетарному масштабі, адже єдиному, цілісному світові тут протиставлено пари маніхейських опозицій, що живлять взаємні непримиренні суперечності. «Відкриття геополітичного неоязичництва стосувалися то фатальної нетотожности латинського і германського духу (Ґюстав Лє Бон), то нетотожности германців і слов’янства, то протистояння білої та жовтої рас, то, нарешті, протистояння між морськими та континентальними народами (Ратцель) і близької до цього дихотомії “гартленд – римленд” (Спайкмен)», – писав Панарін. Але найвайжливіше те, що для опису цих протистоянь вживали понять натуралістичного штибу – вічних, непозбутніх, непідвладних жодним зусиллям людства: біологія, антропологія та географія в геополітиці повністю беруть гору над соціологією. Отже, резюмував Панарін, геополітична свідомість властива Росії як «самотній державі», що переживає «незаслужену образу» і, не вірячи в жодні цивілізаційні ґарантії свого процвітання, «намагається подолати її за допомоги ірраціоналізму та реваншистського, героїчного або стоїчно-фаталістичного песимізму». Класична геополітика від часів виникнення наприкінці ХІХ століття була спробою пояснити динаміку міжнародних відносин, зовнішню політику держав, пов’язуючи її з такими чинниками, як географічне розташування країни, розмір, клімат, топографія, природні та демографічні ресурси. Ця спроба виявилася невдалою насамперед тому, що геополітика не пояснює міжнародні відносини в цілому – як систему. Вона розглядає світ, міжнародні відносини та Історію як арену, процес і результат вічного протиборства. У кращому разі геополітика дає змогу дещо наблизитися до розуміння мотивів зовнішньої політики чільних для свого часу імперій, у гіршому – слугує безпідставним виправданням цієї політики. Геополітика завжди потребує наявности сумірних гравців і сяк-так здатна описувати взаємодію держав-імперій, належних до одного класу впливовости (сили), а решті відводить роль статистів у великій політиці. Облуда геополітичних марень здатна приректи зовнішню політику держави хіба що на неефективність або й на невиправдані стратегічні прорахунки. Причини цього зрозумілі із влучного означення геополітичного (трансісторичного) суб’єкта, що його запропонував київський політолог-міжнародник Борис Парахонський: це «сила, держава, тобто певна концентрація політичної, економічної, військової, духовної моці, що сформована у вигляді волі, ідентифікує себе як активну силу, має свої особливі інтереси, систему цінностей, ідеологію, яка послідовно й цілеспрямовано здійснює довгострокову стратегію встановлення власного контролю над світовим простором» (курсив мій. – О. П.). Сьогодні в умовах глобалізації просторова стратегія є анахронізмом, що доводить сумний 25 тел.: (044) 278-06-96 Книгарня «Наукова думка» 01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4 Тарас Чухліб Секрети українського полівасалітету Хмельницький – Дорошенко – Мазепа Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011 Провокативна обкладинка нової книжки Тараса Чухліба цілком відповідає її контроверсійному змістові. «Апологія» багатовекторної політики українських гетьманів від Богдана Хмельницького до Пилипа Орлика все ще викликає гарячі дискусії і серед вітчизняних науковців, і поміж зацікавлених українською тематикою іноземних дослідників. Традиційно вважається, що від кінця XIX – початку XX століття українське минуле репрезентували через два основні історіографічні напрями: народницький і державницький. Згідно з державницьким, Військо Запорозьке чи Гетьманщина – звичайна держава, подібна до сусідніх Кримського ханства чи Молдови. Цей напрям в історіописанні став домінантним не тільки в українській діяспорній історіографії, а й у Радянському Союзі протягом 1920-х років. Виникнення 1991 року нової держави повернуло більшість українських дослідників до цієї історіографічної моделі. Концепція полівасалітету вдало доповнює такий напрям історіописання та належить до тих методологічних новацій, які модернізують стару державницьку історіографію. Чухлібове дослідження подає антропологічний зріз зовнішньої політики української держави раннього нового часу. В засновках концепції покладено тодішні реалії політичного життя та глибоку різницю між ранньомодерними та модерними спільнотами, яку автор-медієвіст вдало долає, не накладаючи на минуле новітніх історичних візій. Наприклад, сучасний громадянин розвинених країн звик до демократичних «рівноправних» міжнародних стосунків, хоча представники зовнішньополітичних відомств не забувають про прірву між країнами-лідерами та країнами-аутсайдерами. У середньовіччя та ранньомодерний час місце спільноти та людини в політичній ієрархії було ще наочнішим: хто мав велику військову силу та політичний авторитет, був справжнім володарем, а слабші могли претендувати лише на статус їхніх васалів. От із таких наближених до людей минулого позицій автор і розглядає «секрети українського полівасалітету». Під полівасалітетом він розуміє і перманентну зміну васалом своїх володарів, і визнання почергової чи паралельної зверхности кількох сюзеренів над керманичем малої держави. У межах цієї концепції Тарас Чухліб пояснює складну зовнішньополітичну діяльність Богдана Хмельницького, Іва- 26 на Виговського, Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Крім того, автор вписує у свою концепцію інші країни Центрально-Східної та Південно-Східної Европи – і додає до своєї праці хронологічну таблицю змін протекцій у 1369–1711 роках. Із Чухлібового дослідження випливає, що зміни васалами володарів у цьому реґіоні та в цей час були радше закономірними, ніж випадковими. Дослідникові вдається представити верифіковані пояснення малозрозумілих у державницькій історіографії сторінок минулого: існування опозицій, які орієнтувалися на різних володарів, активну співпрацю місцевих еліт з іноземними монархами тощо. Зміна протекторів лише гальмувала інтеґрацію васальних держав в імперії, однак не зупиняла її. Автор детально простежує васальні стосунки українських гетьманів із монархами у Східній та ЦентральноСхідній Европі – російськими царями, султанами Османської імперії, королями Речі Посполитої та Швеції. Понад двадцятилітні авторові дослідження цієї тематики дали йому змогу всебічно висвітлити складні зовнішньополітичні сторінки історії української держави раннього нового часу. Якщо стосовно українських сюжетів Чухлібової концепції можна лише вказати деякі неточності або свої міркування щодо того чи того факту, то стосовно вмонтування українського полівасалітету в загальноевропейський контекст є чимало зауважень. Тарас Чухліб пов’язує свою концепцію із розробленою в західноевропейській історіографії моделлю «генеральної кризи» европейських суспільств у середині та другій половині XVII століття. Це важливо, бо самі творці концепції «генеральної кризи» з багатьох суб’єктивних та об’єктивних причин не поширювали її на Східну та Центрально-Східну Европу. По-перше, західноевропейські дослідники сприймали українські сюжети минулого через польську та російську історіографії, а тому повстання Хмельницького для них погано вписувалося в їхню «кризу». По-друге, східна частина континенту на той час разюче різнилася від Західної Европи (як і на сьогоднішній день). Самі тільки географічні чинники (великі малозаселені площі, рівнина територія без природних бар’єрів, віддаленість від морів тощо) ставили васальнозалежні спільноти на Сході в зовсім інакші умови, ніж на Заході. Поза тим була ще низка економічних, суспільних, культурних та інших чинників, що впливали на розрізнення. Наприклад, васальні корпоративні інституції (реґіональні еліти, провінції, міста) на заході Европи глибше інтеґрувалися в централізовані держави, ніж це було на її сході. Еліта Гетьманщини, «віддавши» політичну владу імперському центрові, навзамін отримала підтвердження свого статусу нобілітету та доступ до багатства; крім того, вона тією чи тією мірою зберегла свою культурну ідентичність й претендувала на роль важливого гравця в житті новоствореної Російської імперії. Тому праця Тараса Чухліба виграла би від детальнішої верифікації концепції «генеральної кризи» на сюжетах з української історії другої половини XVII – початку XVIII століття. Втім, таке побажання не заперечує професійної реалізації завдань, що їх поставив собі дослідник у цій книжці. Василь Кононенко досвід у ХХІ столітті єдиної наддержави – Сполучених Штатів Америки. Згідно з геополітичним підходом, держава виступає лише як засіб, інструмент досягнення відповідних геополітичних мет, а міжнародне право мають трактувати залежно від того, наскільки воно відповідає інтересам такого суб’єкта, яким себе хоче бачити «велика» Росія. Це цілком потвердила аґресія Росії проти Грузії в серпні 2008 року, – аґресія, беззастережним апологетом якої виступив Дмітрій Трєнін. На його думку, російська операція проти Грузії мала ознаки «зважености і дозованости», Грузія нібито дала Росії привід для справедливої війни, а дії президента Саакашвілі були «авантюристичними, безвідповідальними та жорстокими». Ба більше, воєнна акція Росії була «посланням, адресованим Вашинґтону не меншою мірою, ніж Тбілісі». Президента Саакашвілі дослідник іменує «Мішею» і відводить йому роль «прийомного сина» США: мовляв, його вчинки свідчать про інтриґи «неконтрольованих елементів» ув американській адміністрації (за версією Путіна – Дика Чейні), спрямовані на те, аби втягнути Росію в конфлікти із сусідами, зокрема з Україною через Крим, заразом збільшивши шанси сенатора Маккейна перемогти на президентських виборах 2008 року: Логіка Кремля була така: оскільки Росія зміцнюється і відроджується (цей термін у 2007 та першій половині 2008 року був дуже популярний на Заході), США мають прагнути не дати їй «підвестися з колін». Метод, обраний для цього, – втягнути Москву в низку конфліктів на її кордонах. Це не тільки виснажуватиме сили Росії, але й дасть змогу відновити єдність Заходу на антиросійській платформі. Прикметно, що Трєнін не наводить жодних критичних ремарок стосовно «логіки Кремля» й обґрунтованости побоювань Москви щодо інтервенції США на Південному Кавказі, він оминає навіть найочевидніший контрарґумент: з огляду на економічну кризу, що вже спалахнула тоді в США, і дедалі гучніші вимоги громадської думки вивести війська з Іраку, тільки божевільний міг сподіватися посісти місце в Білому домі, втягнувши США у будь-який новий конфлікт, надто в російському пограниччі. Власні Трєнінові міркування з приводу підсумків російсько-грузинської війни 2008 року загалом компліментарні щодо російської влади: «Зовнішні спостерігачі не могли не дійти висновку, що тандем Путіна–Мєдвєдєва пройшов через кризу з розгорнутими стягами, а молодший її учасник отримав бойове хрещення»; «те, що Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії за два тижні після завершення бойових дій, у розпал гуманітарної місії Воєнно-морських сил США в чорноморських портах Грузії, можна потрактувати як акт стримування». Термінологія виразно відгонить давно минулими часами. Початкову ейфорію в Абхазії та Південній Осетії у зв’язку з визнанням їх суверенітету з боку Росії швидко заступило взаємне розчарування. Обидва сателіти стали ще залежнішими від Росії, загострилися конфлікти, зазвичай через гроші та власність. Усе це добре бачить російський аналітик, але для нього найважливіше, що «прямий контроль над Південною Осетією й Абхазією забезпечує Росії фізичну присутність у Закавказзі». Тобто знову виринає геополітика, і йдеться вже не про якийсь другорядний вияв, а про першооснову, альфу й омегу імперської апологетики. Особливо невмотивованим на тлі розлогої авторової констатації браку верховенства права в Росії виглядає раптове визнання «конституційної чистоти» рішення, яке ухвалив Кремль: Сьогодні найвище керівництво Росії складають люди, котрі сповідують правовий підхід: вони наполягають, що всі їхні дії згідні з Конституцією країни. А оскільки, відповідно до Конституції, присутність російських військ за кордоном можлива тільки зі згоди законної влади відповідних країн, визнання було єдиним способом забезпечити дотримання Основного закону. Така риторика вже сама собою не може не спричинити серйозних підозр щодо спільних коренів імперського синдрому в автора та кремлівських можновладців. Але ці підозри неабияк посилюються, коли звернутися до найцікавіших для нас – українських – сюжетів книжки. Сумніви в авторовій компетентності, відчуття легковажности його підходів виникає, щойно наштовхуєшся на першу фактичну помилку у вельми драстичному питанні ядерного роззброєння України. «Стратегічне ядерне озброєння колишнього СССР, – пише Трєнін, – залишалося під централізованим контролем, і до 1994 року всі боєзаряди, що були в Україні, Казахстані та Білорусі, було вивезено до Росії, а три незалежних республіки приєдналися до Договору про непоширення ядерної зброї як неядерні держави. Що стосується тактичних ядерних боєприпасів, їх було передислоковано до Російської Федерації ще до розпаду СССР». Різниця між стратегічною і тактичною ядерною зброєю полягала вже в тому, що, за наявности першої, Україна не могла навіть запобігти її запускові, тобто не мала так званого неґативного технічного контролю. Другу цілком можна було використати як засіб стримування, але Києву довелося відмовитися від неї під тиском та загрозою застосування сили. До Росії тактичну зброю було вивезено до 1 червня 1992 року, тобто за п’ять місяців після Біловезьких угод – аж ніяк не за часів СССР. Щодо поворотних моментів політичного розвитку України, то, мабуть, сливе немає такого заяложеного штампу кремлівської пропаґанди, якого уникнув би російський фахівець. Ставлення Трєніна до України – це гидка суміш поверховости й імперської зверхности. Далеко не останньою чергою це зумовлює джерельна база дослідження, адже державник-ліберал бере за надійні джерела опуси, на обкладинці яких стоїть ім’я Леоніда Кучми, попри всі їх не раз описувані кричущі суперечКритика, число 7–8 (177–178) ності, і без жодних вагань заходиться цитувати звідти відверті банальності, на кшталт «без російських капіталовкладень Криму не піднятися», «антиросійські дії (Києва. – Д. Т.) в політиці, як правило, призводили до антиукраїнських економічних наслідків» тощо. Аж ніяк не ліпше виглядають Трєнінові тези про «газові борги» України або «привілеї, що їх мали в Росії українські громадяни» (у 2003–2004 роках!), про брак «вагомих доказів геноциду» (тобто Голодомору 1932–1933 років) і суто класовий, а не етнічний підхід Сталіна до українського селянства, про те, що «росіяни сприймали великодержавність як незалежність від інших, а не як залежність інших від Росії», про те, що «український суд позбавив Бандеру посмертно наданого йому звання Героя України на тій беззаперечній юридичній підставі, що Бандера, якого вбили аґенти КҐБ у 1959 р., громадянином України ніколи не був», про конфлікти України через історію не тільки з Росією, а й із Польщею, бо ж «бандерівці здійснювали масові вимордування поляків на Волині» тощо. Природно, що до «нової», «поміркованої» культурно-ідеологічної політики Януковича–Табачника російський політолог ставиться цілком схвально. Тож питання про приєднання до НАТО – це насправді питання про збереження все ще тривкої незалежности України. Будучи президентом, Ющенко стверджував: «Членство в НАТО і незалежність України – синоніми». Українські націоналісти воліють подавати цю дилему не з погляду проросійської або антиросійської спрямованости, в плані користи чи шкоди для самої України. Але ж хіба сама Москва не зробила все можливе і неможливе, щоб довести обґрунтованість такої загрози українській незалежності? Тож аби саме під таким кутом сприймати нагальність інтеґрації із Заходом, зовсім не конче бути «українським націоналістом», – досить тільки дивитися на події не з Кремля, Смоленської чи навіть Пушкінської площі, де розташовано Московський центр Карнеґі. Але Трєнін веде далі, і то без посилань на джерела: «На Східній Україні, проте, вважають, що на посаді голови держави Ющенко приєднався до зусиль створити довкола Росії “санітарний кордон”. Перетворюючи Росію в опонента українських інтересів, він завдав гігантської економічної шкоди власній країні. Його політика мала цілеспрямований антиросійський характер за принципом “допомагай будь-яким ворогам Москви”». Про яких саме ворогів тут ідеться? Хіба що про Грузію, але в такому разі Україна потрапляє в одну компанію, скажімо, з країнами ЕС, про «антиросійську» політику яких Трєнін воліє не згадувати, мабуть, із міркувань політкоректности. Трєнінове ставлення до НАТО взагалі вельми контраверсійне. З одного боку, ліберал визнає (з посиланням на іншого «ліберала» – тодішнього президента Мєдвєдєва), що Альянс не становить жодної загрози для Російської Федерації. Із другого – совєтЛипень–Серпень, 2012 ський офіцер-геополітик розмірковує про наближення НАТО до кордонів Росії та про сфери «законних» впливів Москви, і найдрастичнішим, під цим оглядом, виявляється питання про натівські перспективи України, адже це виводить Київ із російської «геополітичної орбіти». Тому тут автора зраджує звична обережність, небажання ставати на той чи той бік і намагання залишатися якщо не над бійкою, то осторонь від неї. Відраза московського ліберала до помаранчевих засліплює Трєніна. Він уважає їх за «проєкт западенців» і покладає на них провину за те, що впродовж «п’яти років їх перебування при владі» (згадаймо, що майже половину цього терміну виконавчу владу очолював східняк Віктор Янукович, та й президент Віктор Ющенко аж ніяк не «западенец») цей проєкт «не заклав фундамент сучасної української нації»: У теоретичному плані вони тільки до нескінченности повторювали сентенції Михайла Грушевського сторічної давнини. До того ж, представляючи фактично сільську культуру, «западенці» нічого не могли запропонувати не тільки мешканцям великих промислових центрів Сходу та Півдня (Харкова, Донецька, Одеси), але й киянам. Глибина аналізу вражає! Залишається тільки нагадати про досягнення на ідейному полі реґіоналів-східняків і про результативність невпинного плазування перед Москвою за «безблокового статусу» України Януковича. Намагаючись описувати ситуацію в Україні та перспективи її розвитку, Трєнін, хоч як дивно, не бачить дії чинника, надто подібного до того, з яким має справу Росія, – стимульованої елітами атомізації здеідеологізованого суспільства. Він пише, що в Росії «суспільство атомізоване, його насправді не скріплюють жодні бар’єри, офіційні або традиційні. Чим більшого успіху досягає людина, тим ширшає прірва між нею і рештою населення. Еліта піднімається на вершину, але вона не веде за собою і не хоче вести. Особисте виразно домінує над громадським. Державу буквально всі прошарки суспільства сприймають як структуру, надто корумповану, щоб пробуджувати у людей національну свідомість». Але ж хіба це не стосується повною мірою і нинішньої України? Хіба не з цієї причини, зокрема, не справдилися надії, що їх покладали на Помаранчеву революцію? Тільки повне нехтування цього уможливлює Трєнінове трактування української ситуації. Утім, центральна теза книги – наполеглива й відчайдушна, але не позбавлена кричущих суперечностей спроба довести, що Росія не є імперією і ніколи не відродиться нею. І це, навіть за всіх вказаних недоречностей, мало би надихати прихильників української незалежности. Але чомусь цього не відбувається. За Трєніним, головним арґументом тих, хто стверджує імперську сутність сучасної Росії, є її політика на Північному Кавказі, – і арґумент цей, буцімто, хибний. Дослідник певен, що Росія перемогла у Чеченській війні й у жоден спосіб не засуджує колоніяльних методів ведення тієї війни. А сприкрює його те, що внаслідок перемоги Чечня сьогодні реально є «ханством», пов’язаним із Росією тільки особистою домовленістю між Кадировим і Путіним. Можна сказати, всіх мет, що їх ставили загиблі лідери сепаратистів Джохар Дудаєв і Аслан Масхадов – за винятком офіційної незалежности, – досягнуто. Із часом їх обох іще можуть визнати за національних героїв, і вони посядуть у чеченському пантеоні місце поруч із імамом Шамілем. Події, відомі теперішньому поколінню росіян як «Чеченська війна», у самій республіці без зайвого галасу (курсив мій. – О. П.) подають у контексті національно-визвольної боротьби. Ситуація, коли метрополія не здатна встановити бажаний для неї порядок, зовсім не є винятком у колоніяльній практиці, принаймні протягом минулих пів століття. Чи не варто було би «без зайвого галасу» відмовитися від формального володіння Північним Кавказом? Там створилася, гово- Г. Касьянов, А. Миллер Россия – Украина Как пишется история Диалоги. Лекции. Статьи Москва: Российский государственный гуманитарный университет, 2011 Виданi пiд спiльною обкладинкою тексти Георгiя Касьянова та Алєксєя Мiллєра творять своєрiдний дiялог. Реплiками в ньому є не тiльки вмiщенi тут стенограми бесiд двох iсторикiв про рiзне, часто докорiнно вiдмiнне трактування тих самих iсторичних подiй в офiцiозних iсторiографiях України та Росiї. Статтi та записи публiчних лекцiй обох авторiв також перегукуються мiж собою i взаємодоповнюються. Окрiм коротенької спiльної передмови, вступну частину склали п’ять текстiв. Автором трьох iз них є Алєксєй Мiллєр. У статтi «Росiя: Влада та iсторiя», написанiй 2009 року для журналу «Pro et Contra», вiн мiркує про поширення на росiйському ґрунтi явища iсторичної полiтики, про те, як росiйська (i не лише) влада експлуатує iсторичнi мiти й манiпулює колективною пам’яттю, i розвиває тему у наступних текстах – публiчних лекцiях, виголошених у 2008 та 2009 роках. Два iнших (стаття i стенограма лекцiї), з однаковою назвою «Нацiоналiзацiя iсторiї в Українi», належать Георгiю Касьянову. Їх присвячено однiй проблемi – конструюванню нацiоналiзаторських мiтiв, до якого вдаються офiцiйнi українськi iсторики, рячи словами Трєніна, низка маленьких «етнократичних утворень» від каспійського узбережжя і майже до Чорного моря. Північнокавказькі «недодержави» живуть коштом субсидій із Москви, є фактично її протекторатами, і тут відбувається відомий зі світової імперської історії процес «доместифікації» конфлікту колонії з метрополією, намагання центру зберегти бодай формальну залежність руками місцевих племінних вождів. Трєнінове невдоволення викликає їхня самостійність, недисциплінованість, те що в багатьох випадках вони «здатні сказати Москві “ні”». Прикро, але формально незалежний від Москви офіційний Київ сьогодні сам позбавив себе такого права в багатьох дратливих для України питаннях. Як надалі розвиватимуться російсько-українські відносини? Як вплине на них модернізація Росії? Спробуємо простежити хід Трєнінової думки. Він добре бачить перешкоди реформам в особі владного режиму, за якого бал правлять корупція, відсутність правового захисту, свавілля та використанню окремих iсторичних сюжетiв (зокрема, Голодомору та дiяльности УПА) задля полiтичної мети. Важливе мiсце в усiх цих текстах посiдає критичний аналiз роботи польського та українського Iнститутiв нацiональної пам’ятi та їх росiйських аналогiв – фонду «Iсторична пам’ять» Алєксандра Дюкова та нещодавно розформованої «Комiсiї з протидiї фальсифiкацiї iсторiї на шкоду iнтересам Росiї при президентi РФ». Власне дiялоговi двох iсторикiв вiдведено близько половини обсягу збiрки. Бесiди розподiлено за темами, що їх торкається українська та росiйська iсторiографiї. У першiй частинi йдеться про перiод «вiд Хмельницького до Мазепи» – мiж двома гетьманами, постатi яких є засадничими для обох нацiональних наративiв. Тут привертає увагу ставлення Касьянова до концепцiї Хмельниччини як «нацiональної революцiї», яку висловили Валерiй Смолiй та Валерiй Степанков (i яку свого часу рiзко розкритикувала Наталя Яковенко). У другiй розмовi йдеться про те, як виглядає iсторiя Росiї iмперського перiоду в українськiй та росiйськiй iсторiографiях, а також про формування образу Австро-Угорщини у причетних до України темах. Показово, що «короткому двадцятому столiттю» у книжцi присвячено аж чотири дiялоги. У першому з них обговорено представлення в iсторiографiї та публiцистицi тем Першої свiтової вiйни та революцiї (лютневої, жовтневої та української); у другому порушено тему iсторiї УССР мiжвоєнного перiоду, українiзацiї та репресiй; у третьому йдеться про тему Голодомору в iсторiографiї, джерельних публiкацiях i пiдручниках iсторiї та проблематизацiю його юридичної оцiнки як акту геноциду; а завершує книжку розмова iсторикiв про бачення Другої свiтової вiйни i ролi в нiй Червоної армiї та УПА. Бiльшiсть зiбраних у книжку текстiв опублiковано на сайтi Polit.ru у 2008–2009 роках, але для неквапного вдумливого читання книжковий формат, можливо, зручнiший. Сергiй Гiрiк 27 владців. Вони побоюються ризиків втрати контролю, влади, власности. «Кремлівські лідери хочуть бути схожими на Петра, але бояться закінчити як Ґорбачов. Відтак вони досі діють як Брєжнєв». Але ж Україну перспектива трансформації Путіна в Петра І аж ніяк не може надихати. На закінчення знову надамо слово авторові: Правителі Росії знайшли інші, «приватніші» шляхи до багатства й слави, ніж територіяльна експансія. Однак водночас із багатством цієї групи ростуть і її амбіції. Переможці мислять глобально. Вони не вважають за потрібне зосереджуватися тільки на про- сторі колишнього СССР: світ великий, і найсприятливіші можливості можуть відкриватися не у сусідстві, а в далеких країнах. Зрештою, колишні імперські «окраїни» – однаковісінько, що плоди, які висять на відстані простягнутої руки, і іґнорувати їх не варто. <...> Інтерес до ближнього зарубіжжя, звісно, зберігається, але мова не про жорсткий контроль, а про м’яку перевагу. Бігме, у потягові імперії до «переваги» немає і не може бути меж і кордонів, вона ж «вічна у часі й просторі». На жаль, Росія все ще здатна витрачати наявні в неї вичерпні ресурси на гонитву за ностальгічними химе- Двоголова Евразія Андреас Умланд Слід прищепити всім русським головну ідею, що особиста самоідентифікація є другорядною, похідною величиною від самоідентифікації національної. Русські мусять усвідомити, що насамперед вони є православними, подруге – русськими, і лише потретє – людьми... які у двадцяті-тридцяті роки минулого століття закладали його підвалини. Важить для цього зіставлення і та обставина, що обидва нові перетлумачення евразійства є мало дотичними до теорій впливового пізньосовєтського історика-дисидента, етнолога та географа Льва Ґумільова, що їх іноді теж уважають «евразійськими». рами. Трєнін не згоден із тим, що Кремль нераціонально розтринькує наявні ресурси, але й побачити відсутність перспектив у Росії в разі збереження імперського геополітичного синдрому йому не дано. Трєнінова книжка залишає вкрай суперечливе враження. Можна припустити, хоч без прямих доказів (посилань у тексті), що її автора надто захопила концепція ліберальної імперії Нейла Ферґюсона, котрий оцінює цей феномен вельми позитивно. Втім, із перспективи імперської провінції концепція та є оксимороном. Але головне в іншому. Як об’єктивний дослідник Трєнін, очевидно, розуміє, ньої імперії (принаймні, більшости її територій). Отже, це нове-старе утворення стало би більше-менше послідовним «продовженням» старої Росії та відновило би, бодай почасти, історичну і територіяльну тяглість між РФ, СССР і царською імперією, – а з погляду деяких російських історіософів, навіть і Московським князівством і Київською Руссю. Позаяк цей проєкт врешті-решт передбачає поширення істотного впливу (якщо не прямого Алєксандр Дуґін. «Основи геополітики» Ідею створення нового, «Евразійського», Союзу, яку ще до свого «переобрання» президентом Росії висловив Владімір Путін, відразу почали жваво обговорювати у російській і світовій пресі (в Україні, приміром, на сторінках впливового тижневика «Дзеркало тижня»). Інтерес до цього проєкту не вщухає і досі, адже, як уже зрозуміло, йшлося тоді далеко не тільки про передвиборне гасло. Прикметно, як у липні 2012 року Путін, уже знову президент, прокоментував стриману реакцію Києва на ті інтеґраційні заміри: «Дуже шкода, що поза рамками цього процесу наразі лишається братня Україна». Зрозуміло також, що Путінів план є виявом справжніх прагнень не тільки російської «партії влади», а і багатьох людей за її межами – вагомої частини «патріотично» налаштованої політичної й інтелектуальної еліти Російської Федерації. Сама назва «Евразійський Союз» походить із вокабуляру постсовєтського «неоевразійства» – своєрідного інтелектуального феномену останніх двох десятиліть, що постав великою мірою завдяки численним писанням Алєксандра Дуґіна – знаного у постсовєтському просторі окультиста, «соціолога»1 й очільника так званого Міжнародного евразійського руху (МЕД). Беручися зіставляти путінську і дуґінську ідеології, слід одразу наголосити, що і одна, і друга далеко відбігли від інтелектуальних побудов російських класиків евразійського руху, Андреас Умланд. «“Евразийские” проекты Путина и Дугина – сходства и различия: об идейных истоках и политической роли правоэкстремистского интеллектуализма в неоавторитарной России». З російської переклала Катерина Демчук за рукописом. 28 Міхаіл Скотті. Мінін і Пожарський (1850; Нижньоновгородський державний художній музей) Отже, між путінським і дуґінським евразійством можна знайти деякі подібності, зокрема спільну (відносну) дистанційованість як від класичного евразійства, так і від «ґумільовщини». Проте розбіжностей ці два «неоевразійські проєкти» містять більше, ніж збігів. Путін і решта відносно новоспечених евразійців його штибу – це переважно вихідці із совєтської номенклатури, з елітарних громадських організацій і державних установ пізнього СССР: з апарату КПСС, комсомолу, КҐБ, а також із совєтських науководослідних інститутів, вишів, закладів культури тощо, які мріють про певну реставрацію російської й/або совєтської імперії, тобто про якнайповніше відтворення потуги і території імперської держави зразка десь 1989 року. Офіційно буцімто наднаціональний, а в ґрунті речі – руссоцентристський, Евразійський Союз означав би фактичне розширення нинішньої російської псевдофедерації до меж колиш- контролю!) Москви на терени поза державними кордонами РФ, то Путіна і Ко. слід класифікувати як імперіялістів. Ця властивість споріднює їх із послідовниками Дуґіна яко чільного російського теоретика «великого простору». Проте лідер МЕД, на відміну від Путіна, обстоює не реставрацію, а радше творення цілком нової імперії. Дуґінська «Евразія» не відроджуватиме царської держави і не продовжуватиме Совєтського Союзу. Дуґін, усупереч нинішньому самопозиціонуванню яко «консерватора», бажає не консервації чи відновлення старого порядку. Суть його програми, навпаки, полягає у повноцінній внутрішньо- і зовнішньополітичній революції та далекосяжному запереченні не тільки сучасного, але й минулого Росії. Ідеал Дуґіна та його прибічників є подібним до цілей класичних фашистських діячів: його спрямовано не так на відродження нації, в сенсі повернення до певного ранішого стану, що імперська Росія не має майбутнього, адже він розкриває сутнісні властивості кремлівського режиму, нездатного змодернізувати країну. Водночас весь його аналіз просякнуто тугою геополітика-державника за імперською величчю Росії. Якщо таких поглядів дотримуються російські ліберали, то чого чекати від консерваторів, не кажучи вже про владне угрупування Владіміра Путіна? Саме тому «Евразійська історія» від Дмітрія Трєніна варта уваги не тільки як цікава розповідь про сучасну Росію, але й як дуже зручний привід для міркувань про мотиви російської зовнішньої політики – і загалом, і зокрема щодо України. □ як на нове народження, – цього разу, російсько-евразійської цивілізації. Щоправда, відтворений наново й очищений від усього «західного», суперетнос у своєму новому стані спиратиметься на (гадані) архаїчні цінності росіян-евразійців. Але поза тим, нова цивілізація втілить у життя надсучасний проєкт, здатний зв’язати фантастичне майбутнє Евразії з «найкращими» епізодами її минулого. Мета «дуґінців» – цілком перевлаштувати як Росію, так і евразійський континент, а згодом і цілий світ. До репрезентованого Путіним відламу російської еліти, ясна річ, теж належать аж ніяк не демократи. Найрішучіші з-поміж цих політиків і інтелектуалів є так само різною мірою радикально налаштованими імперськими націоналістами. Проте, позаяк вони частіше озираються назад, аніж дивляться уперед, їх не випадає вважати за скрайніх революційних націоналістів, тобто фашистів. А от Дуґін як одночасно і запеклий революціонер, і відвертий, хоч і не етноцентричний, ультранаціоналіст, навпаки – фашист2 цілком виразний. І хоч останнім часом московський професор переважно виступає не як примітивний етноцентрист чи біологічний расист, а як прибічник такого собі «цивілізаційного» російського націоналізму, ба навіть евразійського «супернаціоналізму», окреслення його як фашиста цілком є виправданим. І то не тільки тому, що його давніші тексти, публікації ранніх дев’яностих містять відверто расистські формуХоча москвич Дуґін захистив диплом, відтак кандидатську і докторську дисертації у маловідомих південноросійських вишах (на кшталт заочного відділення Новочеркаського інженерно-меліоративного інституту тощо), а його статті нечасто виходять в авторитетних академічних журналах, віднедавна він став директором Центру консервативних досліджень, професором соціологічного факультету Московського державного університету та виконувачем обов’язки завідувача тамтої катедри міжнародної соціології. 2 «Фашизм» тут – загальне «родове» означення цієї концепції, вживане в порівняльних дослідженнях сучасного правового екстремізму такими визначними істориками-компаративістами, як Алєксандр Ґалкін (Москва), Волтер Лакер (Вашинґтон), Стенлі Пейн (Медисон), Вольфґанґ Віперман (Берлін) і Роджер Ґрифін (Оксфорд). 1 Критика, число 7–8 (177–178)