Конституційне право України: прагматичний курс

М ІН ІС Т Е РС Т В О О С В ІТ И І Н А У К И У К РА ЇН И Національний університет «Одеська юридична академія» КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПРАГМАТИЧНИЙ КУРС Навчальний посібник Одеса «Юридична література» 2017 УДК 342(477)(075.8) Кб5 Видання навчального посібника «Конституційне право України: прагматичний курс» спрямоване, передусім, врахувати потребу студентів у лаконічному та водночас комплексному викладенні навчального матеріалу, який би відповідав тематиці програми вступних випробувань з конституційного права України та відображав новітні конституційно-правові перетворення. Цінність даного посібника для вступників полягає в тому, що його структура дозволяє якнайкраще підготува­ тися до тестування, оскільки включає саме ті теми та питання, які включені до програми вступних випробувань. Крім того, прагматичний курс цінний для студентів 2-го курсу як опорний конспект лекцій при підготовці до практичних занять, а також до іспиту з конституційного права України. Навчальний посібник стане корисним при підготовці до державного екзаменаційного іспиту з конституційного права України для студентів 4-го курсу. А втори: Афанасьева М. Б., доктор юридичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (загальна редакція, передмова, теми 2, 15); Бальцій Ю. Ю., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 17); Батан Ю. Д., фахівець 1-ї категорії науково-дослідної частини, аспірант кафедри загальнотеоретичної юриспруденції Національного університету «Одеська юридична академія» (технічна редакція, тема 10); Бондаренко І. О., кандидат юридичних наук, асистент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 9); Болкова Д. Є., кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 11); Грабова Я. О., асистент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 18); Єзеров А. А., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (загальна редакція, передмова, теми 6, 7, 10, 19); Крусян А. Р., доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри загальнотеоретичної юриспруденції, конституційного та адміністративного права Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 1); Кулі-Іватенко К. К., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 3); Мхальов Б. О., доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (теми 5, 12); Мішина Н. Б., доктор юридичних наук, професор, професор кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 22); Назарко А. Т., кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 4); Олькіна О. Б., кандидат юридичних наук, доцент, докторант кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 8); Панасюк Б. М., асистент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 13); Пережняк Б. А., кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 20); СалейМ. І., асистент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 16); Сон С. С., старший викладач кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 14); Терлецький Д. С., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія» (тема 21) Р е ц е н зе н т и : БолошинЮ. О., завідувач відділу теорії та практики законотворчої діяльності Інституту законодавства Верховної Ради України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України; Совгиря О. Б., професор кафедри конституційного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, доцент; Слінько Т. М., завідувач кафедри конституційного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент Рекомендовано вченою радою Національного університету «Одеська юридична академія» (протокол № 9 від 5 липня 2017 року) ISBN 978—9бб—419—307—5 © НУ «ОЮА», 2017 Зміст Передмова ...........................................................................................................................................4 Тема 1. Сучасний український конституціоналізм (Крусян А. Р.) .................................... 5 Тема 2. Конституційне право — галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна (Афанасьєва М. В.) ................................................................................... 17 Тема 3. Система конституційного права України (Кулі-Іватенко К. К.) ..................... 23 Тема 4. Джерела конституційного права України (Назарко А. Т . ) .................................. 33 Тема 5. Основи теорії конституції. Конституція України — Основний Закон держави і суспільства (Міхальов В. О .) ...................................................................... 44 Тема 6. Конституційно-правові відносини (Єзеров А. А.) ................................................. 57 Тема 7. Конституційні конфлікти (Єзеров А. А.) .................................................................. 68 Тема 8. Конституційно-правова відповідальність (Олькіна О. В.) .................................. 78 Тема 9. Конституційний лад України (Бондаренко І. О.) ................................................... 90 Тема 10. Конституційні форми народовладдя в Україні (Єзеров А. А., Батан Ю. Д . ) ................................................................................................................... 101 Тема 11. Конституційні основи громадянського суспільства в Україні (Волкова Д. Є.) ...............................................................................................................114 Тема 12. Конституційний статус людини і громадянина в Україні (Міхальов В. О .) ...............................................................................................................124 Тема 13. Громадянські стани особистості в Україні (Панасюк В. М . ) ............................136 Тема 14. Державний лад України (Сон С. С.) .........................................................................148 Тема 15. Державний устрій і територіальна організація України (Афанасьєва М. В.) .........................................................................................................161 Тема 16. Конституційні основи державної влади в України (Єалей М. І . ) ................... 169 Тема 17. Законодавча влада в Україні (Бальцій Ю. Ю . ) ..................................................... 179 Тема 18. Президент України (Грабова Я. О .) ...........................................................................194 Тема 19. Виконавча влада в Україні (Єзеров А. А.) ..............................................................204 Тема 20. Конституційні основи судової влади. Контрольно-наглядові та правоохоронні органи в Україні (Пережняк Б. А.) ...................................... 216 Тема 21. Конституційна юстиція в Україні (Терлецький Д. С.) .........................................230 Тема 22. Місцеве самоврядування в Україні (Мішина Н. В.) ...........................................242 3 Передмова Виступаючи в правовій системі профілюючою і фундаментальною галуззю, конституційне право впроваджується в систему інших галузей права, регулюючи в них основні відносини. Так само і наука конституційного права, на відміну від інших юридичних наук, які вивчають виключно однойменні галузі права, досліджує не тільки конституційно-правові норми та ін­ ститути, а й «усю сферу суспільних відносин, які підпадають під конституційно-правове регу­ лювання» (Н. Мяловицька). Виходячи з цих міркувань, недостатньо користуватися звичними узагальненнями — конституційне право, законодавство, наука, практика, навіть такими кате­ горіями, як поняття конституційного ладу або конституціоналізм (М. Орзіх). У наведеній си­ туації виникає необхідність пошуку інтегративного початку, інструментального та достатньо універсального для науково-освітнього прикладного виміру конституційного права. Пропонований навчальний курс конституційного права України органічно пов’язаний з відповідними галузями права та законодавства, наукою конституційного права та консти­ туційно-правовою практикою. Цей зв’язок обумовлено традиційною взаємодією правничої освіти та науки. Тому при підготовці до видання цього навчального посібника авторський ко­ лектив застосовував прагматичний підхід, в якому поєднав класичні підходи до формування курсу (загальна і особлива частини) та його оптимальне змістовне наповнення (без зайвого теоретичного навантаження, але з новими питаннями та темами, що не знайшли свого ви­ світлення у підручниках). Турбота про динамічне наповнення навчального курсу новою про­ блематикою дає науково-освітній та практично-прикладний поштовх щодо розвитку консти­ туційного права України (за всіма його іпостасями) та підготовки вітчизняних фахівців. Поданий матеріал за змістом та формою подачі має єдину прагматичну мету — допомогти студенту віднайти відповідне прикладне значення конституційного права України. Саме у такий спосіб розвивається фахова компетентність — застосовування конституційно-право­ вої норми. Однією з амбітних ідей реформування правничої освіти є запровадження у вищих навчаль­ них закладах вступних випробувань під час вступу на основі ступеня бакалавра на навчання для здобуття ступеня магістра за спеціальністю 081 «Право» з використанням організаційнотехнологічних процесів здійснення зовнішнього незалежного оцінювання. Складовою такого випробування є фаховий екзамен, який передбачає тестування з основних юридичних дисци­ плін, першою з яких є, природньо, конституційне право України. Наказом Міністерства освіти і науки України від 8 квітня 2016 р. № 409 затверджено програму вступних випробувань, яка включає, зокрема, 20 тем із конституційного права України, до кожної з яких підібрано від 2 до 7 питань. Тому видання навчального посібника «Конституційне право України: прагматичний курс» спрямоване, передусім, врахувати потребу студентів у лаконічному та водночас комплек­ сному викладенні навчального матеріалу, який би, з одного боку, відповідав тематиці програми вступних випробувань з конституційного права України, а з іншого, відображав новітні консти­ туційно-правові перетворення. Цінність даного посібника для вступників полягає в тому, що його структура дозволяє як­ найкраще підготуватися до тестування, оскільки включає саме ті теми та питання, які вклю­ чені до вказаної програми вступних випробувань. Крім того, прагматичний курс цінний для студентів 2-го курсу як опорний конспект лекцій при підготовці до практичних занять, а також до іспиту з конституційного права України. Навчальний посібник стане корисним при підготовці до державного екзаменаційного іспиту з конституційного права України для сту­ дентів 4-го курсу. 4 ___________________ Тема 1___________________ СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ Анотація. Розкрито становлення та розвиток сучасного конституціоналізму. Подано генезис па­ радигми конституціоналізму. Охарактеризовано принципи конституціоналізму. Проаналізовано категоріальне значення людського виміру конституційного права. Окреслено складові системи сучасного українського конституціоналізму та місце в ній публічної влади. Після вивчення теми студент повинен знати: - що являє собою сучасний конституціоналізм в Україні; якою є історична ретроспектива сучасного конституціоналізму; у чому полягають принципи конституціоналізму; яке місце людини і громадянина в системі категорій конституціоналізму; місце публічної влади в системі сучасного українського конституціоналізму; який зміст системи сучасного українського конституціоналізму. Ключові поняття і терміни: конституціоналізм; сучасний український конституціоналізм; гене­ зис парадигми конституціоналізму; принципи конституціоналізму; система конституціоналізму; публічна влада. Конституціоналізм — політико-правова система держави і суспільства. В науці склалися три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний та юридичний. В українській спеціальній літературі конституціоналізм розкривається в політичному аспекті як особливий характер відносин між державою і суспільством на основі консенсу­ су, як ідейно-політична доктрина і рух. У політичному контексті витримано визначення українського конституціоналізму, надане в словнику-довіднику «Українське державотво­ рення: не витребуваний потенціал», як скарбниці національної ідейно-політичної дум­ ки і державно-правової практики, яка створювалася на світовому досвіді вітчизняними мислителями і діячами впродовж століть і спрямована на конституційну регламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадян, суспільства і держави. Крім того, конституціоналізм розглядається у філософсько-історичному контексті як вчення про конституцію, включаючи передконституційні ідеї божественного, природно­ го права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію тощо. При цьому конституціоналізм як «вчення про конституцію» розгляда­ ється з двох позицій — широкої і вузької. «У широкому плані він (конституціоналізм. — А. К.) еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світобачення — параполітології ІУ -ІІІ тис. до н. е.... до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретич­ ного знання, виникнення політико-правової науки». У вузькому розумінні конституці­ оналізм трактується як комплекс політико-правових ідей і практики державного будів­ ництва буржуазії ХУІІ-ХУІІІ ст., яка орієнтувалася на створення інституційно-правових умов функціонування держав, у яких забезпечувалося б народовладдя, верховенство пра­ ва та широкі права і свободи людини. Безумовно, політична і філософсько-історична характеристики конституціоналізму становлять інтерес, але в їх рамках, як правило, затверджуються тези, що мають достатньо абстрактний характер. Тому прийнятнішим бачиться юридичний підхід, який дає змогу сформулювати чітку дефініцію цього явища, що є методологічно необхідним для науко­ вого дослідження конституціоналізму, оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного права не може визначатися іпаЬ8І;гас1о. 5 A. З. Георгіца розглядав конституціоналізм як «новий політико-правовий режим», який ґрунтується «на верховенстві прав і свобод людини та громадянина». Здається, що у цьому понятті відображається, перш за все, один з основних принципів сучасного конституці­ оналізму — пріоритет прав людини над іншими соціальними цінностями та інтересами. Крім того, в одній із своїх ранніх робіт А. З. Георгіца у співавторстві з I. Є. Словською пропонував розгорнуте визначення конституціоналізму: «Конституціоналізм.... — склад­ на і специфічна політико-правова категорія, що включає як складові структурні елементи доктрину, чинне законодавство та юридичну практику реалізації відповідних ідей і норм, що їх закріплюють». Такий широкий підхід до дефініції конституціоналізму розкриває його зміст та структуру. B. Ф. М елащенко розуміє конституціоналізм як «складне системне утворення», еле­ ментами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституцій­ ні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок. Проте це визначення не стільки характеризує конституціоналізм, скільки містить перелік можливих складових його змісту. C. П. Головатий розглядає конституціоналізм також в юридичному аспекті, додержу­ ючись класичного розуміння цього феномена як ідеї про обмеження влади держави. На його думку, «конституціоналізм — це результат ідеї, згідно з якою жодна гілка державної влади не є вільною від обмежень». При цьому вчений виділяє «три загальні риси», власти­ ві конституціоналізму, а саме: «обмежена влада; дотримання верховенства права; захист основоположних прав і свобод людини». Аналогічний підхід щодо розуміння конституці­ оналізму простежується в роботах М. О. Давидової, на думку якої, «конституціоналізм об­ межує простір для влади». При цьому до його базових цінностей віднесено «громадянську і політичну свободи, служіння держави суспільству і праву, громадянська згода». Наведені тези в цілому не викликають заперечень, проте їх важко розглядати як розкриття кон­ цепту конституціоналізму, оскільки в них містяться не сутнісні, а оцінні характеристики цього явища. У сучасній зарубіжній юридичній літературі конституціоналізм розглядається в нероз­ ривному зв’язку з обмеженням влади держави на користь прав, свобод та інтересів люди­ ни, як «віра в існування конституційних способів щодо встановлення державних обме­ жень», «юридичне обмеження держави і повна протилежність свавільному правлінню», сукупність принципів, порядку діяльності й інституційних механізмів, які традиційно використовуються з метою обмеження державної влади. На думку американського про­ фесора права і соціології К. Л. Шеппелі, «історія конституціоналізму починається з того моменту, коли суспільство, з інтересами якого правитель не бажав рахуватися, починає чинити опір»; «конституціоналізм з ’являється як результат учиненої свавіллю протидії»; «вважається, що конституціоналізм (в умовах XX ст. —А. К.) став відповіддю на беззакон­ ня, що творяться необмеженою владою». Мабуть саме тому в країнах «молодої демокра­ тії» активізувався науковий інтерес до проблеми конституціоналізму з метою формування власної моделі в умовах конституційно-демократичних перетворень. При цьому, нама­ гаючись сприймати ідеї класичного конституціоналізму, дослідження в цій сфері носять фрагментарний характер, з акцентуванням уваги на поліелементному аналізі складових цього політико-правового феномена. Найтиповішим визначенням конституціоналізму в конституційно-правовій науці ближнього зарубіжжя є його трактування як складного явища, яке містить: а) конститу­ ційні ідеї та категорії, що відображають первинні базові цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення в цілому; в) конституційні норми, акти та інститути як нормативно структурований вираз двох вищезазначених елементів; г) кон­ ституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм. 6 Отже, огляд різних характеристик сучасного конституціоналізму дає змогу зробити висновок, що в науці склалися три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний та юридичний. Водночас при юридичному підході конститу­ ціоналізм у вузькому сенсі розуміється як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, а в широкому — як складна політико-правова система. Типовими визначеннями конституціоналізму, що переважають у вітчизняній науковій літературі, є визначення, побудовані на основі категорій політико-правового режиму і об­ меженої державної влади, а не на категоріях особа, суспільство, народовладдя. Крім того, наведені дефініції містять або оцінні поняття, або перелік елементів змісту чи системи конституціоналізму, що характеризує окремі його сторони. Формулювання дефініції конституціоналізму (у юридичному сенсі) представляється можливим, маючи за точку відліку його основну мету, тобто те, для чого потрібна пара­ дигма конституціоналізму. Телеологічно конституціоналізм є теорією, ідеологією і прак­ тикою обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспіль­ ства, прав, свобод та інтересів особи. Отже, сучасний конституціоналізм є складною публічно-правовою системою консти­ туційної організації сучасного суспільства на основі права та демократії, що цілеспрямо­ вана на утвердження конституційно-правової свободи людини. Змістом цієї системи є сукупність елементів, до яких належать, зокрема, конституція (при цьому конституція разом з її доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, які відо­ бражають її концепцію, філософію, сутність) та конституційне законодавство. Крім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи, як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і кон­ ституційний правопорядок. Здається, що такий «набір» елементів системи конституціо­ налізму є якнайповніш им і відображає зміст цього соціально-правового явищ а повною мірою, а головне — саме ці елементи, «працюючи» спільно (в єдиній системі), дадуть змо­ гу забезпечити досягнення соціально значущої мети конституціоналізму. Історична ретроспектива сучасного українського конституціоналізму. У генезисі науковопрактичної парадигми українського конституціоналізму в новітній історії виокремлюєть­ ся чотири історичних періоди. На основі дослідження формування парадигми українського конституціоналізму в рамках першого періоду (1917-1921 рр.), коли Україна вперше в XX ст. намагалася ви­ бороти незалежність, слід визначити, що цей період відзначився перш за все створенням та дією Української Центральної Ради, що мало прагматичне значення для формування парадигми конституціоналізму; процесами конституціоналізації, що відбувалися в той час та мали історичне значення для створення моделі українського конституціоналізму, а саме: прийняття таких важливих актів, як Універсали Центральної Ради, Конституція УНР, ряд законів, прийнятих Центральною Радою, тощо. Другий, радянський, період (1921-1991 рр.) формування парадигми українського конституціоналізму характеризується таким: дією радянських конституцій (Конституції УСРР 1919 р., 1929 р. та Конституції УРСР 1937 р., 1978 р.), які підвели необхідну консти­ туційно-правову базу під ті докорінні зміни, які відбулися в державі та суспільстві на той історичний період, водночас ці Основні Закони зробили певний внесок у формування науково-практичної парадигми українського конституціоналізму, зокрема, у радянських конституціях було закріплено демократичні принципи, прийоми і методи управління, було закріплено окремі політичні, соціальні, економічні, культурні права громадян тощо (при об’єктивній констатації суттєвих розбіжностей негативного характеру між юридич­ 7 ною та фактичною конституціями); прагненням створення в Україні соціалістичного типу держави і права на основі теорії соціалізму, постулати якої суперечать теорії консти­ туціоналізму та, зокрема, загальним принципам лібералізму, які становлять ідеологічну основу сучасного конституціоналізму. Третій, пострадянський, період формування науково-практичної парадигми конститу­ ціоналізму починається з моменту проголошення незалежності України, її самостійності. Часові рамки цього періоду — з 1991 р. по 1996 р. (прийняття Конституції України) — співпадають з початком конституційної реформи в Україні. Четвертий період формування парадигми конституціоналізму — сучасний, він харак­ теризується здійсненням конституційної реформи та конституційно-правовим забезпе­ ченням політичної реформи у напрямі формування сучасного українського конституціо­ налізму. Незважаючи на глибокі історичні, ідейно-теоретичні витоки, ані у вітчизняній, ані у зарубіжній науці немає єдності щодо визначення поняття та місту цього складного політико-правового феномена. Втім в сучасних умовах всебічного оновлення України, утвердження нового становища України у сучасному світі та з урахуванням необхіднос­ ті конституційно-правової, економічної, політичної, духовно-ідеологічної модернізації українського суспільства, важливого значення набуває розкриття поняття та змісту кон­ ституціоналізму, який є дороговказом поступового, сталого розвитку України. З цією ме­ тою, враховуючи гносеологічні витоки конституціоналізму, який своїм корінням сягає у західну правову культуру, методологічно обґрунтованим є звернення до аналізу визначен­ ня конституціоналізму у зарубіжній правовій науці. Принципи сучасного українського конституціоналізму. Принципи — це керівні ідеї, які відображають сутність та мету функціонування конституціоналізму. До принципів конституціоналізму відносять: принцип верховенства права, принцип верховенства Конституції та законів України, принцип пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами, принцип конституційної законності, принцип демократизму. Теоретичне призначення принципів конституціоналізму в тому, що вони сприяють формуванню змісту конституціоналізму, додаючи йому цілісності та єдиної спрямованос­ ті, оскільки всі елементи конституціоналізму мають на них ґрунтуватися. Практичне значення принципів конституціоналізму полягає в їх безпосередньому впливі на конституційні реалії, у необхідності їх застосування при формуванні конститу­ ційного законодавства, а також при організації та функціонуванні публічної влади. Принцип верховенства права відображено у ч. 1 ст. 8 Конституції України, а також закла­ дено у законодавчих принципах діяльності державних органів — наприклад: ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» тощо. Я к зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м ’якого покарання): верховенство права — це панування права у суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому слід розуміти, що право не обмежується тільки законодавством, а вклю­ чає й інші соціальні регулятори, такі як мораль, традиції, звичаї, які обумовлені культур­ ним рівнем суспільства. Принцип верховенства Конституції та законів України передбачає верховенство К он­ ституції у законодавстві, тобто її найвищу юридичну силу, найвищу юридичну силу за­ 8 конів у системі нормативно-правових актів України, обов’язкову відповідність усіх інших нормативно-правових актів законам, тобто їх підзаконний характер. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопа­ да 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого норма­ тивно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних ви­ падках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Принцип конституційної законності (конституційності) передбачає, по-перше, дотри­ мання норм, які безпосередньо закріплені у Конституції або випливають з неї. По-друге, це точне та неухильне здійснення положень конституції та інших конституційно-право­ вих актів всіма суб’єктами, яким їх адресовано, тобто як загальна вимога. По-третє, як сукупність вимог до владних структур у процесі створення конституційних приписів, їх виконання, а також система заходів, спрямованих на відновлення порушених конститу­ ційних норм. Конституційна законність — це встановлення режиму реальності конституції, яка про­ низана ідеями конституціоналізму. Принцип демократизму об’єктивується у таких явищах та формах: - демократичність конституції як акта установчої влади народу; - конституційно-демократична форма організації публічної влади, за якою влада на­ лежить народу (народовладдя); - конституційно-демократичний державний режим, за яким забезпечується дія принципу виборності представницьких органів держави, державна влада здійснюється за участю громадян та їх об’єднань; функціонує місцеве самоврядування, ріш ення при­ ймаються на основі консенсусу та узгодженості інтересів, реалізується принцип поділу влади; - демократичні способи та методи здійснення публічної влади на основі права та за­ кону; - визнаються, забезпечуються та гарантуються права і свободи людини на рівні між­ народних стандартів; - політичний та ідеологічний плюралізм (різноманітність). Принцип пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтереса­ ми означає пріоритетність (значимість) прав людини у взаємовідносинах «людина — сус­ пільство — держава» й обов’язок держави визнавати, дотримуватися і захищати ці права. Зазначений принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, у якій ідеться, зокрема, що людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Останнім часом у науці поширюється думка, що не можна принижувати роль держави у відносинах із людиною та слід забезпечувати баланс приватних та публічних інтересів і партнерство між ними. Зміст системи сучасного українського конституціоналізму. Конституція є ядром консти­ туціоналізму. Це обумовлено, насамперед, тим, що вона є носієм трьох ідеалів: а) обме­ ження влади держави; б) закладення механізмів і процедур здійснення владних функцій; в) визначення юридичних меж втручання держави у сферу політичної, економічної і соці­ альної свободи людини. У цьому зв’язку слушним є висновок, що «за історично сформу­ льованим визначенням, яке ґрунтується на ідеях природного права, конституцією вважа­ лася система обмежень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації» (В. Шаповал). О. В. Скрипню к справедливо 9 характеризує Конституцію і як «захисний бастіон від свавілля держави», і як «основу сус­ пільного визнання легітимності держави і державної влади». Таким чином, Конституція, яка є «фундаментальною основою всіх правових регулято­ рів у державі» (А. Селіванов) та будучи, за своєю сутністю, головним об’єднуючим дже­ релом права і демократії, повинна містити норми, що регулюють суспільні відносини, які визначають демократичну і правову організацію публічної влади та суспільства на основі принципів сучасного конституціоналізму. Разом із Конституцією України нормативною основою системи сучасного українсько­ го конституціоналізму та складовою його змісту є конституційне законодавство. Консти­ туція у повному обсязі виконує свої функції, якщо на її основі формується і функціонує конституційне законодавство. Незважаючи на те, що категорія «конституційне законодавство» все часті т е застосову­ ється сучасною конституціоналістикою, вона трактується по-різному. Така ситуація част­ ково зумовлена невизначеністю змісту законодавства як такого. Цю проблему на сьогодні не вирішено. Можна констатувати наявність декількох підходів, що сформувалися. Згід­ но з «вузьким» підходом, законодавство — це «тільки закони» (Ю. Тодика). Відповідно до «широкого» підходу, законодавство представлено як система нормативних актів, що ви­ даються найвищ ими органами законодавчої та виконавчої влади (тобто законодавчі акти та урядові ріш ення нормативного характеру). Водночас у науці і практиці значною мірою поширено широке розуміння законо­ давства, яке може бути застосованим і до визначення конституційного законодавства. Саме виходячи з широкого підходу, тлумачить термін «законодавство» Конституційний Суд України у ріш енні від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98. Зокрема, «законодавство», на думку Суду, «охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України та за­ конів України». Аналіз чинних в Україні нормативно-правових актів, що містять конституційно-пра­ вові норми, дає змогу зробити висновок про недостатню ефективність існуючого кон­ ституційного законодавства в Україні. Найвагомішими причинами подібного стану сис­ теми конституційного законодавства є: колізійність норм різних актів конституційного законодавства, неузгодженість положень, що регулюють однорідні суспільні відносини; відсутність офіційної видової класифікації законів залежно від предмета правового регу­ лювання (зокрема, невиокремлення конституційних законів у системі конституційного законодавства); недостатність наукових характеристик конституційного законодавства як цілісної системи (відсутність єдиної наукової концепції конституційного законодав­ ства); відсутність стійкої правової культури законотворчості й недотримання ієрархії нор­ мативно-правових актів у системі конституційного законодавства. Конституційне законодавство України слід визначати з урахуванням ряду особливос­ тей. До числа цих особливостей належить те, що конституційне законодавство має регу­ лювати особливі суспільні відносини, які відрізняє основоположний, базовий характер (тобто особлива сфера регулювання), що обумовлює іншу особливість — провідне місце конституційного законодавства в загальній системі українського законодавства. Конституція через її специфічні властивості, в яких розкривається її сутність не тіль­ ки як правового, але й соціально-політичного документа, посідає особливе місце щодо системи конституційного законодавства. Конституція як правове явище — це основний закон, що має особливі юридичні властивості. Основний закон є первинною основою конституційного права і, відповідно, конституційного законодавства. 10 Конституція як закон, що має найвищу юридичну силу, очолює систему конституцій­ ного законодавства. Слід підкреслити, що Конституція — це не «надзаконний» акт, а за­ кон, що реально діє та має характер основного закону. Водночас конституція — це основний закон не тільки держави, але й суспільства, що обумовлює його характеристику як документа, що поєднує соціально-політичні, ідеоло­ гічні та правові риси. Це визначає місце та призначення конституції щодо системи кон­ ституційного законодавства і конституціоналізму. Так, ціннісні характеристики держави і суспільства на певному етапі їх історії, цілі і тенденції подальшого розвитку становлять соціальні, ідеологічні й політичні установки конституції, які мають формальне виражен­ ня у нормах-принципах, нормах-цілях, нормах-завданнях, відображуючи ідеї, теорії і по­ гляди, сприйняті суспільством на певному етапі його розвитку. Таким чином, враховуючи особливості соціально-правової природи конституції, зо­ крема сутності Конституції України як акта установчої влади народу, можна дійти висно­ вку, що вона виходить за межі конституційного законодавства. На цій підставі, а також враховуючи функціональне призначення та основоположну роль конституції у змісті й системі конституціоналізму, під час характеристики нормативної основи системи кон­ ституціоналізму є обґрунтованим використовувати вербальну конструкцію «конституція і конституційне законодавство». Конституційні правовідносини «оживляють» постулати конституційного права, пере­ творюючи їх на конституційно-правову реальність, виходячи із загальнотеоретичного уявлення про те, що правова реальність «утворюється в суспільстві в результаті існування і функціонування у ньому права і правових явищ, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом» (А. Крижанівський). Ідеологічні постулати і сутність конституціоналізму обумовлюють справжню цінність людини, наділеної свободною волею, яка використовує свою свободу в організованому соціумі. Тому в сучасних умовах створення вітчизняної моделі конституціоналізму важ­ ливого значення набуває формування суспільних відносин, в центрі яких людина. Ці сус­ пільні відносини вимагають нового конституційно-правового поля. Сучасні конституцій­ ні правовідносини відрізняються від тих, що існували (наприклад, декілька років назад), і можна прогнозувати тенденцію їх майбутньої зміни, що безпосередньо пов’язано з роз­ витком системи конституціоналізму. Сучасний етап розвитку конституційного права в умовах становлення вітчизняного конституціоналізму характеризується виникненням нових конституційних правовідно­ син у системі «держава — громадянське суспільство», «держава — людина». Акценти у цих правовідносинах, випливаючи із сутності конституціоналізму, змінюються у бік прі­ оритету прав людини, її інтересів. Крім того, формується громадянське суспільство, що також обумовлює появу нових соціальних відносин, які вимагають свого конституційноправового регулювання. Розглядаючи конституційні правовідносини в системі сучасного конституціоналізму, слід виходити з того, що ці правовідносини поряд із загальними ознаками, які є характер­ ними для всіх правовідносин, мають певні особливості, а саме: виникають в особливих сферах, насамперед, у сфері публічно-правової діяльності, у сфері організації і здійснен­ ня владних повноважень народом (народовладдя), у сфері юридичної організації держави і суспільства, у сфері забезпечення прав і свобод людини; відрізняються своїм змістом, який є складним (слід підкреслити, що виокремлення складного, тобто юридичного і ма­ теріального змісту правовідносин є традиційним, що дає змогу зрозуміти механізм впливу права на суспільне життя, і якщо матеріальний зміст пов’язує правовідносини з реаль­ ними відносинами, фактичними соціальними процесами, то юридичний зміст служить правовим засобом забезпечення, а нерідко й формування матеріального змісту, тому ця 11 ознака має важливе (особливе) значення щодо конституційних правовідносин у контек­ сті конституціоналізму); характеризуються особливим складом суб’єктів, кожного з яких наділено специфічним колом прав і обов’язків; характеризуються різноманітністю видів. Специфіку конституційних правовідносин як складових змісту сучасного українського конституціоналізму визначають їх суб’єкти, які становлять суб’єктну основу (вираження) системи конституціоналізму. Серед цих суб’єктів особливе місце посідають: особа (лю­ дина, громадянин України, іноземці та особи без громадянства), виходячи з людського вимірювання конституціоналізму, в центрі якого — людина, її права, свободи, законні ін­ тереси; народ як владний суверен, джерело влади в демократичній державі, нації, корінні народи і національні меншини; депутати представницьких органів державної влади і міс­ цевого самоврядування, службові та посадові особи; колективні суб’єкти, що відіграють важливу роль при формуванні громадянського суспільства (юридичні особи публічного права). За допомогою конституційних правовідносин реалізуються конституційні норми, вті­ люються в життя принципи конституціоналізму, функціонує його система. Конституціоналізм пов’язаний з людиною, оскільки тільки через реального діяча, здатного до розуміння, визнання і відтворення цінностей конституціоналізму, вона зна­ ходить своє буття, смисл, функціональне та аксіологічне значення. Крім того, конститу­ ційна правосвідомість також виконує важливі морально-політичну і духовно-світоглядну функції, беручи участь у відтворенні конституційної реальності через визначення місця і ролі людини в структурах сучасного конституціоналізму. Процес створення та ефективність дії системи конституціоналізму будуть успішніши­ ми при свідомому ставленні індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому до консти­ туції як до основного закону, до її ролі у правовому регулюванні суспільних відносин, до конституційних цінностей. Тому велике значення в системі конституціоналізму має кон­ ституційна правосвідомість як особливий вид правової свідомості. Розглядаючи конституційну правосвідомість як елемент змісту сучасного українсько­ го конституціоналізму, є обґрунтованим у структурі конституційної правосвідомості ви­ окремлення чотирьох основоположних елементів: конституційно-правової психології; конституційно-правової ідеології; конституційно-правової духовності та конституційноправового світогляду. Конституційно-правова психологія — це психічне (суб’єктивне) відображення еле­ ментів конституціоналізму в процесі індивідуальної і колективної соціальної діяльнос­ ті, їх сприйняття і ставлення до них. Конституційно-правова психологія простежується через емоційні установки і переживання індивідуальних суб’єктів, а також через масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до конституційних явищ. Конституційно-правову ідеологію в контексті конституціоналізму слід розглядати як систему поглядів, що відображають цінності, принципи, процеси формування і функціо­ нування конституціоналізму, його роль і значення в житті держави, суспільства, людини. Основні ідеологічні постулати відображено в конституції держави, яка позначає як досягнутий рівень розвитку суспільства, так і ті цілі й завдання, які належить досягти й вирішити. Конституція — це не тільки нормативно-правовий акт, що має особливі юри­ дичні властивості, але й ідеологічний документ, що здійснює ідеологічну функцію, в рам­ ках якої можна виокремити світоглядну і виховну підфункції. При цьому конституція як ідеологічний документ виходить із презумпції, що цілі суспільства є завданнями держави. Адекватне відображення суспільних цілей у конституції припускає наявність адекватної конституційної ідеології. Незважаючи на оголошену на початку 90-х рр. минулого сто­ ліття ідею деідеологізації держав на пострадянському просторі і часткове її сприйняття сучасною Україною, що мало своє вираження у закріпленні на конституційному рівні 12 ідеологічної різноманітності (ст. 15 Конституцій України), певні духовні та ідеологічні цінності відображено в Основному Законі держави. Деідеологізація у цьому випадку ви­ явилася засобом «розчищення» ідеологічного ґрунту для утвердження нових світоглядних ідей. Конституція не може не містити певних ідеологічних (світоглядних) переконань. Кож ­ на норма конституції пронизана певним духом, ідеями, сприйнятими суспільством на певному етапі його розвитку. Так, утвердження принципів демократичної правової дер­ жави, різноманітності форм власності, закріплення природних прав людини, визнання державою людини найвищою соціальною цінністю, відповідальність держави перед лю ­ диною за свою діяльність та інші положення Конституції України відображають ідеоло­ гічні основи сучасного українського конституціоналізму. При цьому конституціоналізм коригує їх з такими базовими цінностями конституційного ладу, як народовладдя, верхо­ венство права, конституційна законність тощо. Саме ці конституційні ідеї і принципи є засадами єдиної національної конституційної ідеології, покликаної служити інтересам українського народу. Конституційно-правова ідеологія безпосередньо пов’язана з духовністю як всього сус­ пільства, так і окремих його членів. У зв’язку з цим актуалізується такий компонент кон­ ституційної правосвідомості, як конституційно-правова духовність. На відміну від двох названих елементів, він характеризується значною стійкістю, охоплює глибинний рівень конституційної правосвідомості і є системою думок, вірувань, навичок, правового духу, що створює цілісну картину конституційно-правового життя. Конституційно-правову духовність спрямовано, передусім, на утвердження віри у право. Я к зазначив Р. Берман: «у право треба вірити, інакше воно не працюватиме; а це включає не тільки розум, але також почуття, інтуїцію та віру». Саме невіра у право, неповага до Конституції як до Основного Закону держави, до конституційних цінностей і пріоритетів є проявом кризи конститу­ ційно-правової духовності і, як наслідок, призводить до деформації правосвідомості. З конституційно-правовою духовністю тісно пов’язаний інший компонент конститу­ ційної правосвідомості — конституційно-правовий світогляд, який є різновидом юри­ дичного світогляду і відображує вихідну світоглядну позицію суб’єкта (індивідуального чи колективного) щодо конституційно-правових теорій і реалій. У світовій юридичній думці існує декілька напрямів юридичного світогляду (позитивістський, природно-пра­ вовий та ін., що, насамперед, пов’язано з праворозумінням). Залежно від них формується і відповідний конституційно-правовий світогляд. Формування конституційної правосвідомості як складової системи сучасного україн­ ського конституціоналізму потребує створення відповідного конституційно-правового світогляду, основаного на інтегративному розумінні права, з ’ясуванні та сприянні демо­ кратично-правової сутності конституціоналізму. Таким чином, конституційна правосвідомість сприяє як формуванню, так і функціо­ нуванню системи конституціоналізму, спрямованого на встановлення конституційного правопорядку. Парадигма конституційного правопорядку не набула свого розвитку в юридичній науці. Багато аспектів цього політико-правового феномена залишається малодослідженими або дискусійними. До їх числа належать поняття, основні характеристики конституційного правопорядку, способи і заходи щодо його зміцнення й забезпечення в умовах конститу­ ційної і політичної реформ, що тривають, ускладнення соціально-політичної обстановки в країні. У наукових працях, присвячених проблемам конституційно-правового характеру, я к правило, йдеться про необхідність забезпечення і захисту конституційного правопо­ рядку. Безумовно, це має важливе практичне значення для зміцнення конституційності в державі та суспільстві. Водночас з метою розкриття концептуальної парадигми сучасного 13 конституціоналізму важливим є визначення поняття та характерних рис конституційного правопорядку у контексті змісту конституціоналізму. В українській науці теорії держави і права конституційний правопорядок розгляда­ ється як «галузевий різновид правового порядку» (А. Крижанівський). На думку учених, конституційний правопорядок створюється «сукупною правовою поведінкою суб’єктів права» на основі «конституційного права як провідної галузі права». Його особливостями називають: законодавчий рівень правового регулювання, специфічний суб’єктний склад (громадяни, державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, полі­ тичні партії тощо), характер предмета регулювання суспільних відносин, що мають полі­ тичну складову. Крім того, до «важливого виразника конституційного правопорядку» на­ лежать «суспільна легітимація системи державної влади, її органічна цілісність (єдність) і ефективність» (А. Крижанівський). Це поняття не викликає заперечень, у ньому відобра­ жено особливості конституційного правопорядку як різновиду правопорядку, зазначено, я к він створюється («спільною правовою поведінкою суб’єктів права»), проте потрібно викласти парадигму конституційного правопорядку в контексті сучасного українського конституціоналізму, оскільки в рамках системи конституціоналізму він має власну визна­ ченість і значущість. Отже, логічно виокремити основні характеристики конституційного правопорядку, а саме: урегульованість суспільних відносин конституційно-правовими нормами; функціо­ нування державних і громадських інститутів у режимі конституційної законності (конституційності); легітимність публічної влади; поєднання (гармонічність) державних, колек­ тивних (суспільних) та особистих інтересів. Звідси конституційний правопорядок — це якісний стан суспільних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, який досягається в результаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів консти­ туційного права. Конституційний правопорядок є завершальним елементом змісту сучасного україн­ ського конституціоналізму, який становить оптимально достатню сукупність необхідних елементів (Конституція і конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок). Таким чином, наведена системно-змістовна характеристика конституціоналізму, а та­ кож його демократично-правова сутність дають змогу визначити конституціоналізм як публічно-правову систему конституційної організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження конституційно-правової свободи людини, змістом якої (цієї системи) є конституція та конституційне законодавство, конституційні правовідно­ сини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок, функціонування якої спрямоване на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадян­ ського суспільства, прав і свобод людини. Питання для самоконтролю 1. Що таке конституціоналізм? 2. Які історичні етапи становлення та розвитку українського конституціоналізму? 3. Які є принципи сучасного українського конституціоналізму? 4. Які є загальнолюдські цінності та політико-правові ідеали сучасного конституціона­ лізму? 5. Які складові містить система сучасного українського конституціоналізму? 14 Література 1. Barendt E. Introduction to Constitutional Law / E. Barendt. — Oxford Univ. : Press, 1998. — P. 14 2. Henkin L. New Birth of Constitutionalism: Genetis Influence and Genetis Defects / Lou­ is Henkin / / Constitutionalism, identity, difference and legitimacy: theoretical perspectives / [editor Michel Rosenfeld] : A conference on Comparative Constitutionalism: Theoretical Perspectives on the Role of Constitutions in the Interplay Between Identity and Diversity (January, 1993). — CordozoLawReview, 1994. — P. 41-42. 3. Mcllwain C. Constitutionalism: ancient and modern / C. Mcllwain. — Ithaca : Cornell Univ. Press, 1940. — P. 21. 4. Берман Г. Дж. Западная традиция права: епоха ф орм ирования / Гарольд Дж. Б ер­ ман ; [пер. с англ. Н. Р. Н иконовой при участии Н. Н. Деева] ; под ред. Н. Я. Рябикина. — [2-е изд.]. — М. : И зд-во МГУ ; Издат. гр. И Н Ф РА -М -Н О РМ А , 1998. — 624 с. 5. Георгіца А. З. Конституціоналізм як категорія науки конституційного права / А. З. Георгіца, I. Є. Словська / / Наук. вісник Чернівецького ун-ту. Правознавство. — 2001. — Вип. 103. — С. 59. 6. Георгіца А. З. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму : наук. доп. / А. З. Георгіца. — Чернівці : Рута, 2002. — С. 18. 7. Головатий С. Верховенство права: український досвід. — Кн. 3 / Сергій Головатий. — К. : Фенікс, 2006. — 1277-1747 с. — С. 1627-1628 8. Давидова М. Конституціоналізм як гарантія забезпечення прав і свобод людини і гро­ мадянина в Україні / М. Давидова / / Людина і політика. — 2001. — № 5. — С. 105. 9. Конституционные преобразования в Украине: история, теория и практика : моногра­ фия / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян, В. Н. Ш аповал [и др.] ; под ред. М. Ф. Орзиха. — К. : Ю ринком Интер, 2013. — 512 с. 10. Конституційне право України :підруч. для студ. вищих навч. закладів /Л. К. Байрачна, С. В. Журавський, В. П. Колісник [та ін.] ; за ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К. :Ih Юре, 2002. — С. 5. 11. Конституція незалежної України : навч. посіб. / В. Ф. Погорілко, Ю. С. Ш емшученко, В. О. Євдокимов [та ін.]. — К. Тн-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН Украї­ ни, Спілка юристів України, 2000. — С. 5 -8 . 12. Крижанівський А. Ф. Правовий порядок в Україні : витоки, концептуальні засади, інфраструктура : монографія / Крижанівський А. Ф. — О. : Фенікс, 2009. — 504 с. 13. Крижанівський А. Ф. Правопорядок суверенної України: становлення та тенденції розвитку (загальнотеоретичне дослідження) : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.01 / Крижанівський А. Ф. — О., 2009. — 469 с. 14. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри, типологія : мо­ нографія / Крижанівський А. Ф. — О. : Фенікс, 2006. — 196 с. 15. Крусян А. Р Генеза теорії конституціоналізму / А. Р Крусян / / Проблеми теорії кон­ ституційного права України ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Парламентське вид-во, 2013. — С. 133-151. 16. Крусян А. Р Генезис конституційних ідей та інститутів в Україні / А. Р. Крусян / / Про­ блеми сучасної конституціоналісти^. Випуск 2: Конституційні перетворення в Укра­ їні : навч. посіб. / М. П. Орзіх, В. М. Ш аповал, А. Р Крусян [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — К. : Ю рінком Інтер, 2012. — С. 7-30. 17. Медушевский А. Н. Теория конституционных циклов / Медушевский А. Н. — М. : Издат. дом ГУ ВШ Э, 2005. — 574 с. 15 18. Проблеми сучасної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Україні : навч. посіб. / М. П. Орзіх, В. М. Ш аповал, А. Р. Крусян [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — К. : Ю рінком Інтер, 2012. — 432 с. — Бібліогр. : с. 416-430. — (Серія «Проблеми сучасної конституціоналістики». Вип. 2.). 19. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 № 12-рп/98 у справі за кон­ ституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційно­ го тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») / / Офіційний вісник України. — 1998. — № 32. — Ст. 1209. 20. Селіванов А. О. Записки конституціоналіста / А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2013. — 169 с. 21. Селіванов А. О. Конституційні проблеми в сучасній теорії права. Доктрина стабіль­ ності та охорони Конституції України в контексті її модернізації та ефективного кон­ ституційного правосуддя / А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2012. — 152 с. 22. Скрипню к О. Сучасний конституційний процес в Україні: передумови, завдання та перспективи / О. Скрипню к / / Право України. — 2012. — № 8. — С. 35-42. 23. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины — Основной Закон государства и общества / Тодыка Ю. Н. — X. : Факт, 2001. — 382 с. 24. Українське державотворення: не витребуваний потенціал : словник-довідник / О. М. М ироненко, Ю. I. Римаренко, I. Б. Усенко, В. А. Чехович. —К. :Либідь, 1997. 25. Чиркин В. Е. Ю ридическое лицо публичного права / Чиркин В. Е. — М. : НОРМА, 2007. — 352 с. 26. Ш айо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / А. Ш айо ; пер. с венг. А. П. Гуськовой, Б. В. Сотина. — М. :Юристъ, 1999. — 292 с. — (Я^соШШапа). 27. Ш аповал В. М. Сучасний конституціоналізм / В. М. Шаповал. — К. : Ю ридична фір­ ма «Салком» ; Ю рінкомінтер, 2005. — С. 17. 28. Ш аповал В. Сутнісні характеристики Конституції як Основного Закону держави / B. Ш аповал / / Право України. — 2008. — № 10. — С. 4-12. 29. Ш евчук С. Основи конституційної юриспруденції / С. Шевчук. — X. : Консум, 2002. — C. 142-143. 16 _____________________ Тема 2_____________________ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ — ГАЛУЗЬ ПРАВА, ЮРИДИЧНА НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА Анотація. Тему присвячено розумінню конституційного права України у трьох проявах — галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна. Охарактеризовано предмет та метод право­ вого регулювання; функції, завдання та джерела галузі, юридичної науки та навчальної дисци­ пліни. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття та предмет конституційного права як галузі права; - методи правового регулювання в конституційному праві; - функції конституційного права, структуроутворюючу роль конституційного права в правовій системі України; - поняття та предмет науки конституційного права; - функції, завдання та джерела науки конституційного права; - особливості навчальної дисципліни конституційне право України. Ключові терміни та поняття: предмет конституційно-правового регулювання, метод консти­ туційно-правового регулювання; наука конституційного права України; функції галузі права, на­ вчальна дисципліна конституційне право України. Поняття та предмет конституційного права як галузі права. Конституційне право як галузь права — це сукупність тісно пов’язаних між собою правових норм, яка характеризується внутрішньою єдністю та певними особливими ознаками, що відрізняють її від інших. Ці особливості обумовлені суспільними відносинами, на регулювання яких спрямовані кон­ ституційно-правові норми, тобто предметом галузі конституційного права. Конституційне право регулює суспільні відносини, що складаються в усіх сферах жит­ тєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній і т. д. Особливість предмета конституційного права полягає в тому, що конституційно-правове регулювання у різних сферах життя не є однаковим за своїм обсягом. Максимально повно конститу­ ційне право регулює політичні відносини, що пов’язані з державним устроєм, організа­ цією публічної влади, політичної системи суспільства тощо. В той час як в інших сферах життєдіяльності ним регламентуються лише основні, базові, фундаментальні суспільні відносини, тобто ті, які визначають зміст всіх інших відносин у відповідній сфері та утво­ рюють фундамент системи суспільних відносин, що підлягають правовому впливу. Так, наприклад, в економічній сфері конституційне право визначає засадничі принципи еко­ номіки, економічні права людини, форми та об’єкти права власності тощо. А в повному обсязі правове регулювання економічних відносин здійснюється цивільним, господар­ ським, фінансовим та іншими галузями права. До предмета конституційного права відносяться суспільні відносини, що визначають: - основи правового статусу людини й громадянина, принципи взаємозв’язків між гро­ мадянином і державою, основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина, га­ рантії їх забезпечення; - основи народовладдя, проведення виборів та референдумів, мітингів та демонстра­ цій, походів, зібрань та інших форм безпосередньої демократії; - засади організації та функціонування громадянського суспільства та його інститутів: громадських об’єднань, політичних партій, засобів масової інформації, професійних спі­ лок, релігійних організацій, органів місцевого самоврядування тощо; 17 - засади побудови Української держави, її характеристики як суверенної, незалежної, демократичної, правової та соціальної, форму правління, форму державного устрою; - засади організації та функціонування державної влади, правовий статус органів за­ конодавчої влади, виконавчої та судової влади, глави держави, порядок їх формування, форми їх діяльності; - державний устрій, адміністративно-територіальний поділ території, автономний статус Криму, спеціальний статус міст Києва та Севастополя; - засади та найважливіші суспільні відносини, які виникають в економічній, соціаль­ ній, екологічній, культурній, духовній сферах. Конституційне право є фундаментальною та провідною галуззю в національній право­ вій системі, оскільки його норми регламентують вихідні засади суспільного та державного ладу, визначають права та свободи людини та громадянина, що в подальшому знаходить свою конкретизацію в інших галузях права. Регламентуючи найбільш важливі та значимі суспільні відносини, ця провідна галузь права дає орієнтири правового регулювання в усіх сферах життєдіяльності. Конституційне право України — це фундаментальна та провідна галузь права, сукуп­ ність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що визначають політичні, еко­ номічні, соціальні, екологічні, культурні та духовні основи конституційного ладу Укра­ їни, організацію та функціонування демократичної правової держави, громадянського суспільства та правовий статусу людини й громадянина. Метод правового регулювання в конституційному праві. Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, що здійснюєть­ ся за допомогою юридичних засобів. У юридичній науці відокремлюють диспозитивний та імперативний методи правого регулювання. Імперативний метод застосовується до відносин підпорядкування (субординації), в яких суб’єкти є нерівними по відношенню один до одного. Поведінка суб’єктів є суворо регламентованою. Для імперативного методу правового регулювання характерно засто­ сування таких юридичних засобів, як припис (наприклад, ч. 2 ст. 19 Конституції «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та за­ конами України») та заборона (наприклад, ч. 6 ст. 17 Конституції України «На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не­ передбачених законом»). Диспозитивний метод — це метод координації, сторони виступають як рівні. Він надає можливість суб’єктам правовідносин самим визначати свою поведінку в межах правових приписів. Для нього характерно застосування такого юридичного засобу, як дозвіл. П ри­ кладом застосування диспозитивного методу у сфері конституційно-правового регулюван­ ня може виступити конституційне визначення прав і свобод людини і громадянина (напри­ клад, ч. 1 ст. 35 Конституції «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання»). Конституційно-правове регулювання суспільних відносин ґрунтується переважно на імперативних засадах. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які регулю­ ються нормами конституційного права. Більшість з них — це владні відносини, в яких присутні суб’єкти, які виступають від імені держави та виражають публічний інтерес і наділені владними повноваженнями. Але з розвитком галузі відповідно до тенденції де­ мократизації все більшу роль здобуває диспозитивний метод правового регулювання. Саме диспозитивний метод застосовується при конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин в межах громадянського суспільства, в якому суб’єкти є рівними, а також при регламентації прав та свобод людини та громадянина. 18 Функції конституційного права як галузі права. Структуроутворююча роль конституційно­ го права в правовій системі України. Функції конституційного права як галузі права — це загальні, найважливіші напрями його впливу на суспільні відносини. До основних функ­ цій конституційного права як галузі права відносяться: установча, регулююча, охоронна, ідеологічна, стабілізуюча, програмна, інформаційна. Установча функція конституційного права виражається в тім, що воно легалізує саму державу, її суспільно-політичний, економічний лад, встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу людини та грома­ дянина, систему органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо. Регулююча функція конституційного права полягає в тому, що воно регулює найважли­ віші, фундаментальні суспільні відносини, є основою правової системи та правопорядку в країні; дає імпульс розвитку законодавства та прийняттю масиву нових нормативноправових актів, що втілюють загальні ідеї й окремі положення конституції. Охоронна функція спрямована на охорону найбільш важливих соціальних цінностей, економічних, політичних, культурних та інших відносин, подолання явищ, що порушу­ ють умови нормального розвитку та суперечать інтересам суспільства, держави та грома­ дян. Основне призначення даної функції полягає у запобіганні порушенню норм консти­ туційного права, що виражається у впливі на свідомість суб’єктів права погрозою санкцій, встановленням заборон і реалізацією юридичної відповідальності. Ідеологічна функція полягає в тому, що конституційне право закріплює та поширює систему політико-правових цінностей, поглядів, ідей на соціальну дійсність, суспільство та відносини людей між собою. Зміст інформаційної функції полягає в тому, що конституційне право й, насамперед, кон­ ституція виступають джерелом інформації як для власного народу, так і для зовнішнього світу про Україну, її політичну, економічну і правову систему, форму правління, форму державного устрою, статус особистості. Стабілізуюча функція укладається в тім, що конституційні норми, відрізняючись під­ вищеною стабільністю, утримують розвиток суспільства в певному руслі, не дозволяють різко змінювати політичний та економічний курс, що несе в собі небезпеку руйнування суспільства й держави, зміцнюють сформовані суспільні відносини. Програмна функція має прояв в тому, що конституційне право і насамперед конституція містять ряд програмних положень, які виступають орієнтирами на майбутнє, тим самим конституція «програмує» суспільний розвиток, задає йому певний напрям та змістовне наповнення. Системоутворююча роль конституційного права полягає в тому, що для всіх галузей права вихідними є встановлені нормами конституційного права принципи організації та функціонування державного та суспільного ладу, визначені ним основі права та свободи людини та громадянина. Ця галузь права дає орієнтири правого регулювання у всіх сферах суспільних відносин. Конституційне право по суті визначає саму правову систему, наявність у ній тих або інших галузей. Жодна галузь права не може розвиватися, якщо вона не знаходить опори в кон­ ституційних принципах або нормах конституційного законодавства. Ці загальні положення можна конкретизувати на прикладі співвідношення конституційного права та ряду інших галузей. Так визначаючи систему органів державної влади, їх правовий статус, компетенцію, норми конституційного права визначають засади для адміністративного права. Закріплюю­ чи різні форми власності, права власників, принципи господарювання, конституційне пра­ во окреслює базис для цивільного та господарського права. Регулюючи основи бюджетної системи, норми конституційного права визначають напрям розвитку фінансового права. Встановлюючи систему органів судової влади, конституційні принципи правосуддя, права 19 громадян у сфері судочинства, конституційне право закріплює вихідні засади для кримі­ нального права, кримінального процесуального права, ряду інших галузей. Системоутворююча роль конституційного права обумовлена ще й тим, що його норма­ ми регулюється сам процес створення права. Конституційне право визначає види право­ вих актів, співвідношення їх юридичної чинності. Поняття та предмет науки конституційного права. Правові явищ а досліджуються різни­ ми юридичними науками, для кожної з яких характерний своєрідний метод, підхід до до­ сліджуваного об’єкта, у кожної з них свій особливий предмет. З урахуванням цих факто­ рів розрізняють: загальнотеоретичні, історичні, галузеві, порівняльно-правові, прикладні юридичні науки. Наука конституційного права є складовою частиною системи юридичних наук і відносить­ ся до галузевих, основна відмінна ознака яких полягає в тому, що предметом їх вивчення є однойменна галузь права. Ці науки складають найбільшу частину в системі юридичних наук. Предметом вивчення науки конституційного права є вся сфера суспільних відносин, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. На основі аналізу суспільних від­ носин наука дає теоретичне обґрунтування меж їх правового регулювання, для того щоб воно не було надмірним, не виправданим потребами життя або занадто вузьким. Наука конституційного права формулює основні поняття та категорії, якими оперує діюче конституційно-правове законодавство, аналізує функції та роль відповідних правових інсти­ тутів, розкриває властиві даній галузі права закономірності, прогнозує тенденції розвитку. Наука конституційного права виявляє ефективність дії відповідних правових норм та інститутів, виробляє рекомендації з її підвищення. Із цією метою наука вивчає практи­ ку реалізації конституційно-правових норм різними суб’єктами права, діяльність органів публічної влади, форми їхньої взаємодії. Конституційно-правові норми та інститути вивчаються в їх історичному розвитку на загальному тлі розвитку суспільства, з урахуванням властивих тенденцій та протиріч. Виходячи із змісту предмета галузі права визначається і предмет науки конституційно­ го права: проблеми народного представництва; державного, національного та народного суверенітету; унітарності та автономії; проблеми правового статусу особистості, прав лю ­ дини та громадянина; взаємозв’язок держави та особистості; конституційні основи орга­ нізації громадянського суспільства, а також проблематика організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування тощо. Вивчення зазначених проблем становить предмет науки, самі ж теоретичні положення та висновки — її зміст. Наука конституційного права України — це система знань і уявлень про правовий ста­ тус людини і громадянина, про організацію та функціонування державного та суспільного ладу в Україні. Функції, завдання та джерела науки конституційного права. Наука конституційного пра­ ва України ставить для себе, зокрема, такі завдання: - проникнення в сутність і призначення відповідної галузі права; - визначення категорій та основних понять конституційно-правової галузі; - аналіз історичного розвитку галузі конституційного права, вироблення на його осно­ ві закономірностей і тенденцій розвитку галузі в цілому та її інститутів; - узагальнення практики конституційного будівництва держави та суспільства; - критичне осмислення зарубіжного конституційного досвіду з метою втілення відпо­ відних теоретичних досягнень у вітчизняну конституційно-правову практику. Основними функціями науки конституційного права є: політична, методологічна, ідеологічна, прогностична, комунікативна, експертна. 20 Політична функція полягає в тому, що наука спрямована на формування політичних пе­ реконань і орієнтації в суспільстві, на становлення високої політико-правової культури. Наука обґрунтовує політико-правову активність держави, у тому числі у взаємозв’язках з іншими країнами. Ідеологічна функція науки полягає в тому, що вона аналізує ідеї та цінності, які втілені, та ті, які варто було б втілити в конституцію та державно-правову практику. Норми й ін­ ститути конституційного права впливають на громадське життя, на напрямки розвитку правової системи України. Наука вивчає ідейно-тематичну спрямованість нормативних актів. Наука розробляє ідеї, які могли б стати загальнонаціональними та знайти своє за­ кріплення в конституційних актах. Методологічна функція науки конституційного права спрямована на методологічну до­ помогу іншим суспільним наукам, оскільки наука конституційного права досліджує яви­ ща та оперує поняттями, що є суміжними з іншими суспільними науками та мають для них істотне значення. Прогностична функція науки полягає в тому, що сьогодні підвищується роль соціального й юридичного прогнозування в стратегії законотворчості, прогнозування конституційно­ го процесу розвитку держави, того, як державно-правові новації сприйме народ України. Комунікативна функція пов’язана з інформаційними відносинами, з формуванням суспільної оцінки діяльності органів публічної влади, політичних партій і громадських об’єднань, станом забезпечення прав людини й громадянина. Ця функція спрямована на підвищення рівня поінформованості громадян та посадових осіб з основами конститу­ ційного права, зі своїми конституційними правами та обов’язками. Експертна функція науки конституційного права проявляється в тому, що фахівці з кон­ ституційного праву часто залучаються до робочих груп з розробки проектів нормативноправових актів, для надання науково-експертних висновків на конституційні подання та звернення до Конституційного Суду України, на запити Верховного Суду України, М і­ ністерства юстиції України, інших органів публічної влади, юридичних та фізичних осіб. Наука конституційного права опирається на широку систему джерел. До них, зокрема, відносяться: - нормативно-правові акти як діючі, так і ті, що втратили чинність, а також перспективне законодавство, що містить конституційно-правові норми. Наука виявляє та теоретично об­ ґрунтовує закладені в них концепції, поняття, розкриває існуючі між ними взаємозв’язки; - праці вітчизняних і закордонних учених з проблематики значимої для конституцій­ но-правової науки, їх критичний аналіз є передумовою збагачення науки досягненнями світового досвіду; - практика реалізації конституційно-правових норм (діяльність Конституційного Суду України, системи адміністративних судів, Центральної виборчої комісії, інших ор­ ганів державної влади та місцевого самоврядування); - соціально-історичні процеси, які є передумовою чи наслідками прийняття та реалі­ зації конституційно-правових норм, їх аналіз дає можливість відокремити закономірнос­ ті та спрогнозувати тенденції розвитку конституційного права. Конституційне право України як навчальна дисципліна. Конституційне право України я к навчальна дисципліна вивчається в державних та недержавних навчальних закладах юридичної спрямованості. Її обсяг і зміст визначаються освітніми програмами, які роз­ робляються проектними групами та затверджуються вченими радами факультетів і вузів. Я к навчальна дисципліна конституційне право вужче за змістом, ніж наука та галузь, і спрямована на розкриття змісту основних категорій, понять та предмета конституційного права як галузі права та науки. 21 Головне завдання навчальної дисципліни — освоєння студентами фундаментальних положень науки конституційного права та сучасного українського конституціоналізму, отримання знань про конституційно-правове регулювання статусу особистості, основних інститутів державного та суспільного ладу в Україні, а також набуття практичних навичок застосування норм конституції та конституційного законодавства, без чого не можливе становлення майбутнього юриста. Конституційне право України як навчальна дисципліна за змістом є системою теоре­ тичних положень, що згруповані за темами, та за своїм обсягом вважаються мінімально необхідними та достатніми для формування професійних компетентностей у студентівюристів. За структурою навчальна дисципліна складається із загальної й особливої частин. Загальна частина розкриває теоретичні положення про поняття, систему, джерела кон­ ституційного права, вчення про конституції, а також конституційні правовідносини, де­ лікти та конституційно-правову відповідальність. Особлива частина, ґрунтуючись на діючому конституційному законодавстві, надає ін­ формацію про конституційний лад, громадянське суспільство, систему державних орга­ нів, місцеве самоврядування в Україні, територіальний устрій України й т.д. Питання для самоконтролю 1. Які суспільні відносини складають предмет конституційного права як галузі права? 2. Охарактеризуйте методи конституційно-правового регулювання. 3. В чому полягає структуроутворююча роль конституційного права в правовій системі України? 4. Назвіть джерела конституційного права як науки. 5. Завдання конституційного права як навчальної дисципліни. Література 1. Бабенко К. Методи конституційного регулювання політико-правових відносин /К . Бабенко. — Вісник Центральної виборчої комісії. — 2009. — № 1. — С. 60-65. 2. Барабаш Ю. Конституційне право України на сучасному етапі (окремі проблеми ви­ кладання та праворозуміння) /Ю . Барабаш. — Ю ридичний вісник. — 2015. — № 3. — С. 121-126. 3. Задорожня Г. В. Конституційне право України: підручник / Г. В. Задорожня, Ю. А. Задорожний, І. М. Сопілко. — К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2010. — 448 с. 4. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за заг. ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X.: Право, 2008. — 416 с. 5. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В. Кравченко. — Вид. 6-те, випр. та доп. — К. : Атіка, 2009. — 608 с. 6. Конституційне право України: курс лекцій / Р. Я. Демків. — Львів: Львівський держав­ ний університет внутрішніх справ, 2012. — 332 с. 7. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : акад. курс : підруч. : у 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К. : ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2006. — 544 с. 8. Совгіря О. Предмет конституційного права України: аксіологічна складова на сучас­ ному етапі / О. Совгіря. — Український часопис конституційного права. — 2016. — № 1. — С. 41-46. 9. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підруч. — 3-є вид. доп. і перероб. / О. Ф. Фрицький. — К. : Ю рінком Інтер, 2006. — 512 с. 22 __________________ Тема 3__________________ СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Анотація. Тему присвячено характеристиці системи конституційного права України та її струк­ турних елементів. Розглядаються норми конституційного права, інститути та принципи. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття системи конституційного права; - структурні елементи системи конституційного права; - поняття та особливості норм конституційного права, їх структуру та класифікацію; - поняття, ознаки та види інститутів конституційного права; - принципи конституційного права. Ключові терміни і поняття: система конституційного права, конституційно-правова норма, ін­ ститути конституційного права, принципи конституційного права. Поняття системи конституційного права та її складові елементи. Конституційне право я к елемент національної системи права має внутрісистемну, структурно-функціональ­ ну природу. Конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, відзначає А. Нашіц, — не просто іс­ нують, а обов’язково є взаємозалежними. Нормальне функціонування системи залежить від того, наскільки гармонійно погоджуються приписи, які володіють вищою юридичною силою, із приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм. На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливішими є такі: —взаємозв’язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи; —багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою розуміти спосіб зв’язку елементів у єдине ціле; —наявність системоутворюючих факторів; —зв’язок із зовнішнім середовищем, який наповнює систему її реальним змістом, за­ безпечує прогрес такої системи; —ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв’язків між ними; —наявність головного центру системи, що інтегрує, з ’єднує всі її ланки, визначає принципи й закономірності її побудови; —достатня автономність функціонування «низових» елементів системи, які не можуть бути занадто придавлені авторитарним впливом елементів більш високого порядку. Конституційне право — відкрита система, що постійно втягує в орбіту свого регулю­ вання нові елементи, звільняючись від «спрацьованих», «віджилих» елементів. Цим за­ безпечується стабільність системи. Система сучасного конституційного права є складним, історично сформованим яви­ щем правового буття, яка включає в себе в першу чергу інститути та норми конституцій­ ного права, але поряд із ними існують й інші складові цієї галузевої системи, наприклад, принципи. На сьогодні основними системоутворюючими елементами системи конституційного права є загальна та особлива частини конституційного права, що об’єднують у своєму складі інші підсистеми — природне і позитивне, національне і міжнародне, матеріальне і процесуальне конституційне право, які, у свою чергу, репрезентовані інститутами і нор­ мами конституційного права (В. Л. Федоренко). Тож традиційно конституційне право, як 23 і будь-яка інша галузь права, являє собою сукупність норм, інститутів та принципів, за допомогою яких регулюється предмет конституційного права. Таким чином, у загальному виді систему конституційного права можна уявити як сво­ єрідне утворення, що складається із трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозалежних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм. Принципи конституційного права. Традиційно вважається, що принципи конституцій­ ного права — це фундаментальні засади, беззаперечні вимоги, керівні ідеї, які визна­ чають сутність, зміст і політико-правове призначення галузі конституційного права в регулюванні суспільних відносин. Це своєрідний каркас, що становить основу консти­ туційного права, поєднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямо­ ваність. Вчені виділяють такі ознаки принципів конституційного права: а) високий рівень абстрагованості, тобто визначають загальні цільові орієнтири побу­ дови і розвитку конституційного права; б) універсальність — охоплюють правовим регулюванням весь спектр суспільних від­ носин, що становлять предмет конституційного права; в) загальна значимість — виступають позитивними беззаперечними зобов’язаннями для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин; г) найвищ ий рівень імперативності (наказовості); г) виступають безпосереднім регулятором суспільних відносин у разі наявності прога­ лин у чинному законодавстві; д) високий рівень стабільності — змінюються норми в межах правового регулювання принципу, а не навпаки; е) установчий характер — виступають відправними началами формування системи принципів інших галузей права; є) об’єктивність — є продуктом, насамперед, розвитку суспільно-правових явищ, а не розумової діяльності людини. Найбільш розповсюдженим у науці є поділ принципів конституційного права на дві основні групи: загальні і спеціальні. Загальні принципи конституційного права представляють собою найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відно­ син, які прямо закріплені в Конституції та законах України. До них відносять: 1) принцип верховенства Конституції України та конституційних законів у системі нормативно-правових актів; 2) принцип публічності — регулює суспільні відносини у сфері організації та діяльності публічної влади; 3) принцип універсальності — регулює всі без винятку сфери суспільних відносин: по­ літичні, соціально-економічні, культурні та ін.; 4) принцип системності — конституційно-правове регулювання здійснюється комп­ лексно, цілеспрямовано, всі принципи узгоджені між собою і не можуть суперечити один одному; 5) принцип демократизму — визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 6) принцип гуманізму — зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії, найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються лю ­ дина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека; 24 7) принцип законності — органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ ня, їх посадові особи зобов’язані діяти ли т е на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 8) принцип загальнообов’язковості норм конституційного права — кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України; 9) принцип наступності — уособлює національні правові традиції. Спеціальні принципи конституційного права представляють собою керівні засади, ідеї, які цілеспрямовано наповнюють концептуальним змістом конкретні інститути конститу­ ційного права. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування та ін. Поняття та особливості норм конституційного права. Конституційно-правова норма є первинним елементом системи конституційного права України. В науці конституційного права існує багато визначень конституційно-правових норм, оскільки цій проблематиці присвячено багато зарубіжних і вітчизняних праць. Я к відзначається в літературі, поняття «конституційно-правові норми» охоплює не тільки норми конституцій, але і всіх норма­ тивних правових актів, що мають своїм призначенням регулювання суспільних відносин, які стосуються предмета галузі конституційного права.' Традиційно вважається, що норма конституційного права — це формально визначене, загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб’єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відно­ сини, які є предметом конституційного права, і забезпечується примусовою силою дер­ жави. Конституційно-правовим нормам, як і нормам інших галузей права, притаманні свої характерні властивості, які відрізняють їх від інших. Так, виділяють як загальні (прита­ манні всім нормам права), так і спеціальні властивості, характерні виключно нормам конституційного права. Традиційно в теорії права усім правовим нормам притаманні такі юридичні ознаки: - загальний (неперсоніфікований) характер — без зазначення конкретного адресата, поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою; розрахована на багатократність застосування за певних життєвих обставин; - обовязковість для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; слу­ гує керівництвом до дії, не підлягає обговоренню з огляду на доцільність; - зовнішньо виражається в особливих формах — фіксується у вигляді приписів у нор­ мативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах та ін.; чітко визначає права і обов’язки учасників правовідносин, а також юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки; - має визначену структуру — складається із взаємопов’язаних елементів: гіпотези, дис­ позиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права; - є результатом владної діяльності держави — встановлена або санкціонована нею в результаті узагальнення і систематизування типових конкретних правовідносин, що ви­ никають у громадянському суспільстві; - забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу—держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків поведінки, сформульова­ них у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права та ін. Серед специфічних ознак, які властиві виключно конституційно-правовим нормам, виділяють наступні : 25 а) їх особлива важливість і значимість, оскільки вони регулюють фундаментальні сус­ пільні відносини; б) загальний характер більшості норм, що надто часто не лише виключають, але й пе­ редбачають видання на їх основі ще й інших норм — роз’яснюючих, конкретизуючих і розвиваючих ці загальні норми; в) наявність значно більшої, ніж в інших галузях права, кількості таких видів правових норм, як норми-декларації, норми-принципи, норми-цілі, норми-програми, норми-визначення та ін.; г) перевага в них імперативного (владного) характеру правового регулювання, на від­ міну від диспозитивного; д) вища юридична сила більшості цих норм, наділених у своїй дії пріоритетом над ін­ шими правовими нормами; е) особлива структура цих норм, часта відсутність в них таких елементів правових норм, я к гіпотеза (тобто умова застосування норм) і особливо санкція; є) особливий порядок і процедура прийняття, внесення змін і скасування цих норм по­ рівняно з іншими правовими нормами. Зазначені ознаки дають уявлення про особливості конституційно-правових норм. Критерії класифікації та види конституційно-правових норм. Конституційно-правові норми, як і будь-які інші правові норми, досить різнорідні, але мають також свої специ­ фічні риси. Традиційно їх можна класифікувати за такими ознаками (критеріями): за змістом, юридичною силою, територією дії, методом правового регулювання, характером припи­ сів, призначенням у механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном дії, за колом суб’єктів, за структурою норми тощо. За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, норми поділя­ ються на ті, що регулюють: 1) державно-політичні відносини, в яких відображені основні владні інститути: дер­ жавний суверенітет, конституційний лад, якісні характеристики держави — форма дер­ жавного правління, політико-державний режим, форма державного устрою, загальні за­ сади організації і функціонування політичної системи, способи та механізми організації і функціонування публічної влади, конституційно-правовий статус органів державної вла­ ди, національно-державні символи; 2) базові соціально-економічні відносини, основні засади яких закладені в конститу­ ційно-правових нормах і принципах: економічна та ідеологічна багатоманітність, мно­ жинність форм власності, право кожного на підприємницьку діяльність, гарантії соціаль­ ного забезпечення членів суспільства та ін.; 3) відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку особи і держави: основи правового статусу людини і громадянина, тобто її правове становище в суспільстві та державі, на­ лежність до громадянства, державно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина; 4) відносини, що складаються в процесі реалізації основ народовладдя: здійснення влади народом безпосередньо на виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та ін­ ших формах безпосередньої демократії або через систему представницьких органів: П ре­ зидента України, Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування; 5) відносини, що визначають основоположні засади функціонування державно-влад­ ного механізму: законність, демократичність, гуманізм, розподіл влад; 6) відносини, що виникають у сфері територіального устрою держави та взаємодії дер­ жави в цілому та її складових частин, у процесі реалізації права нації на самовизначення (Г. В. Задорожня) 26 В залежності від того, у якому нормативно-правовому акті міститься норма і яке місце посідає цей акт в ієрархії актів законодавства України, конституційно-правові норми від­ різняються одна від одної за юридичною силою. Ж одна правова норма не повинна супере­ чити нормам Конституції України. На основі Конституції та законів України приймають­ ся всі інші нормативно-правові акти. Відповідно можна виділити норми, що містяться у постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, по­ становах Кабінету Міністрів України, актах центральних органів виконавчої влади, актах органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. За територією дії розрізняють загальнодержавні конституційно-правові норми, які діють на території всієї України; регіональні, які діють на території Автономної Республіки Крим, та місцеві (локальні), які діють в окремих адміністративно-територіальних одиницях. За методом правового регулювання норми конституційного права поділяються на імпе­ ративні та диспозитивні. Більшість конституційно-правових норм є імперативними. До імперативних належать норми, які надають суб’єктам державно-правових відносин тільки один варіант своєї поведінки, без права вибору. Так, ч. 4 ст. 82 Конституції України встановлює, що «перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває най­ старший за віком народний депутат України». Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам конституційно-правових відносин обирати варіант своєї поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин. Так, наприклад, частина 1 статті 72 Конституції України встановлює, що «Всеукраїнський ре­ ферендум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією». За характером приписів (характером диспозиції), що містяться в конституційно-право­ вих нормах, вони поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі. Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів конституційно-правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію усіх державних органів. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 89 Конституції України «Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань». Зобов’я зуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином або утриматися від певних дій. Традиційно до цієї групи належать, в першу чергу, норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян захищати Вітчизну, неухильно додер­ жуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65-68 Конституції України) тощо. До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верхо­ вною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, П ре­ зидент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України). Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад, «народні депутати України не можуть мати іншого пред­ ставницького мандата...» (ч. 2 ст. 78 Конституції України). За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поді­ ляються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні конституційно-правові норми міс­ тять приписи щодо правового регулювання суспільних відносин («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції України), а процесуальні (процедурні) норми ви­ значають процедури, у межах яких повинна бути здійснена матеріальна норма («Вибо­ рець особисто опускає заповнені виборчі бюлетені до виборчої скриньки» — ч. 9 ст. 85 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). 27 За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні. Більшість із них є регулятивними. Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на врегулювання суспільних відносин через надан­ ня їхнім учасникам прав і покладання на них обов’язків, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Охоронні конституційно-правові норми спрямовані на охорону наявних у суспільстві відносин. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 37 Конституції України, «не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях...» За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України є постійними, оскільки строк їх дії невизначений. Тимчасові норми містяться у розділі XV «Перехідні положення» К он­ ституції України (наприклад, в пунктах 4, 9-10). За колом суб’єктів або за сферою їх дії конституційно-правові норми поділяються на загальні (неперсоніфіковані), спеціальні (персоніфіковані) та виключні. Більшість кон­ ституційно-правових норм є спеціальними (персоніфікованими). Загальні (неперсоніфіковані) норми конституційного права України поширюються на всіх суб’єктів конституційного права та на всі конституційні процеси. Такими нормами, насамперед, є норми-принципи і норми-визначення (дефініції) та інші види норм, які не визначають правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин й особливості конституційно-правових режимів чи станів. Так, Конституція України у частині 1 статті 5 встановлює, що «Україна є республікою», а у частині 1 статті 113 К он­ ституції України зазначається, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Спеціальні (персоніфіковані) норми конституційного права України визначають правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин та умови й осо­ бливості певних видів конституційних режимів і станів. Наприклад, відповідно до час­ тини 4 статті 53 Конституції України «громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі». Під виключними нормами конституційного права правознавці розуміють норми, які видаються як доповнення до загальних і спеціальних норм та встановлюють певні ви­ нятки із правил, що містяться в цих нормах. Наприклад, відповідно до частини 3 статті 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку». За структурою конституційно-правової норми можна виділити трьохелементні (що мі­ сять гіпотезу, диспозицію і санкцію), двохелементні (включають гіпотезу та диспозицію) й одноелементні (мають тільки диспозицію), з них перші два види є складними, а остан­ ній — простим. Структура конституційно-правових норм. Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного права, визначає їх структуру. Традиційно вважається, що структура норми конституційного права України — це вну­ трішня побудова норми конституційного права, зміст якої визначає характер юридичних взаємозв’язків її основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в трьох модифікаці­ ях: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція», а також сутність названих структурних елементів і їх груп. 28 Виділяють такі специфічні ознаки структури норми конституційного права України, а саме: - структура норми конституційного права не завжди представлена гіпотезою, диспо­ зицією та санкцією одночасно. У нормах конституційного права часто відсутня гіпотеза або санкція; - елементи норми конституційного права України часом важко виокремити в кон­ кретно об’єктивованій нормі права. Вони не завжди чітко структуровані; - санкціям норми конституційного права властива низка особливостей, що зумовлю­ ються специфікою предмета конституційного права. Санкціям конституційного права властиве профілактичне, відновлювальне, організуюче та виховне призначення; - норми конституційного права нетотожні статті конституційного нормативно-право­ вого акта. Одна конституційна норма може бути об’єктивованою у кількох статтях. У той же час одна стаття може вміщувати кілька конституційно-правових норм. Гіпотеза норми конституційного права — це структурний елемент норми, що визна­ чає умови та обставини правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб’єктів конституційного права, або умови перебуван­ ня цих суб’єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі. Через гіпоте­ зу норма конституційного права, абстрактне правило поведінки, конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб’єктів, на які поширюється дія норми конституційного права (В. Л. Федоренко). Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 26, 30, 56, 62, 82, 111 та інших Конституції України. Зокрема, стаття 111 Конституції Украї­ ни визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Розрізняють прості та складні гіпотези. Прості гіпотези називають одну умову або обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми. Наприклад, відповідно до час­ тини 2 статті 82 Конституції України «Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу». Складні вміщають дві чи більше умови або обставини, наявність яких є необхідною для дії норм. Так, відповідно до частини 2 статті 103 Конституції України «Президентом України може бути обраний гро­ мадянин України, який досяг тридцяти п ’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою». Диспозицію норми конституційного права розглядають як центральний елемент її структури, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяльності суб’єктів конституційного права (незалежно від їх волі) й містить правовий припис про їх діяль­ ність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, частина 1 статті 80 Конституції Украї­ ни визначає: «Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність». В залежності від характеру правового припису диспозиція може бути уповноважуючою, зобов’язуючою та забороняючою, про що йшла мова у попередньому підрозділі. Під санкцією норми конституційного права зазвичай розуміють елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб’єктів конституційного права. Більшість конституційних норм не містять санкції. Так, санкції норм конституційного права містяться в статтях 32, 56, 60, 81, 90, 111, 126 Конституції України тощо. Заслуговує на увагу думка О. Ф. Фрицького, що у санкціях часто встанов­ люються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості (напр., відповідаль­ ність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. Він поділяє санкції норм конституційного права на караль­ ні (штрафні) і відновлювальні. Також вони часто мають відсильний характер, оскільки, виступаючи як міра конституційної відповідальності, знаходять своє вираження в інших галузях права — адміністративному, кримінальному, цивільному тощо. Наприклад, від­ 29 повідно до частини 1 статті 65 Конституції України «.ш ан уван н я її державних симво­ лів є обов’язком громадян України». Я к вбачається, це положення є конституційним обов’язком кожного, хто постійно проживає на території Україні, але воно не містить правового припису за неповажне ставлення до державних символів. Водночас з метою за­ побігання неповажному ставленню до державних символів законодавець встановив кри­ мінальну відповідальність за наругу над державними символами (ст. 338 Кримінального кодексу України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 Кримінального кодексу України). Інститути конституційного права: поняття, критерії класифікації та види. Поряд із нор­ мою конституційного права як першоосновою системи цієї галузі права, основним сис­ темоутворюючим її елементом виступає інститут конституційного права. Я к зазначають вчені, інститут конституційного права є основою як системи однойменної галузі права, так і нормативним підґрунтям її основних зрізів (рівнів) — природного та позитивного, загальної й особливої частини, матеріального та процесуального, національного і міжна­ родного конституційного права. Слід розрізняти категорії «інститут права» і «правовий інститут». Під інститутом права розуміють різновид соціальних інститутів, систему норм, які предметно опосередковують соціальну діяльність людини. А правовий інститут є сукупністю норм права, що регулю­ ють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин й утворюють певну од­ норідну группу (В. Ф. Мелащенко). Інститут конституційного права (конституційно-правовий інститут) розглядається як відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регу­ люють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспіль­ них відносин (В. В. Кравченко). Традиційно розрізняють загальні і спеціальні кваліфікуючі ознаки інститутів консти­ туційного права. До загальних кваліфікуючих ознак інституту конституційного права від­ носяться: 1) наявність певного виду об’єктивно сформованих суспільних відносин, що потребу­ ють нормативно-правового регулювання; 2) ідентифікація правового регулювання цієї групи суспільних відносин з основною функцією (функціями) конкретної галузі права; 3) системність і автономність існування матеріальних і процесуальних норм права в межах конкретного інституту конституційного права та їх функціональна взаємозумов­ леність. До спеціальних кваліфікуючих ознак цієї категорії відносять: 1) об’єктивне існування відносно самостійних груп політичних, економічних, соціаль­ них, культурних й інших суспільних відносин, які в силу свого значення для суспільства і держави потребують конституційно-правового регулювання, тобто складають предмет конституційного права; 2) ототожнення вказаних груп суспільних відносин з основними напрямами і видами впливу конституційного права на суспільні відносини; 3) наявність достатньої кількості матеріальних і процесуальних, установчих і регуля­ тивних та інших видів конституційно-правових й інших норм права, необхідних для регу­ лювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права; 4) наявність креативних, структурних і функціональних комплексних зв’язків між нор­ мами, що регулюють суспільні відносини, що є складовою предмета конституційного права; 5) об’єктивізацію системи норм конституційного та інших галузей права, що існують в межах інституту конституційного права у системі конституційного законодавства України. 30 Основними критеріями класифікації сучасних інститутів конституційного права Укра­ їни є: предмет їх правового регулювання; функції інститутів конституційного права; структура, тобто внутрішня побудова інститутів конституційного права; галузева при­ належність норм, об’єднаних у складі інституту конституційного права; форми та види об’єктивізації інститутів конституційного права в чинному законодавстві. Відповідно до виявлених критеріїв виділяють такі групи інститутів конституційного права: а) за предметом правового регулювання (інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ конституційного статусу особи і громадянина в Україні; інститут конституційних основ безпосередньої демократії; інститут законодавчої влади; інститут конституційно-правового статусу глави держави; інститут конституційних засад організації та діяльності органів виконавчої влади; інститут загальних засад судоустрою та судочинства; інститут загальних засад організації та діяльності прокуратури; інсти­ тут місцевого самоврядування, інститут основ адміністративно-територіального устрою України; інститут правового захисту Конституції України та інститут конституційного процесу); б) за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути конституційного права України); в) за структурою (генеральні інститути (підгалузі), основні інститути та субінститути конституційного права); г) за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві (комплексні) інститути консти­ туційного права України); ґ) за формами та видами об’єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та за­ конодавчі інститути конституційного права України) (О. В. Носенко). Зазначена класифікація не є вичерпною, адже конституційна реформа продовжується, конституційне законодавство змінюється та поновлюється, відповідно створюються пе­ редумови для появи нових інститутів конституційного права. Питання для самоконтролю 1. Надайте визначення системи конституційного права України. 2. Назвіть основні структурні елементи конституційного права України. 3. Розкрийте поняття «норма конституційного права», охарактеризуйте її загальні та спеціальні ознаки, проаналізуйте особливості її структури та класифікацію. 4. Надайте визначення категорії «інститут конституційного права» та розкрийте його характерні ознаки. Класифікуйте основні інститути конституційного права України. 5. Назвіть принципи конституційного права. Література 1. Енгибарян Р. В. Конституционное право / Р. В. Енгибарян, Э. В. Тадевосян. — М., 2000. — 486 с. 2. Задорожня Г. В. Конституційне право України: підручник / Г. В. Задорожня, Ю. А. Задорожний, І. М. Сопілко. — К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2010. — 448 с. 3. Иеринг Рудольф фон. Ю ридическая техника / Рудольф фон Иеринг; сост. А. В. П о­ ляков. — М. : Статут, 2008. — 231 с. 4. Киримова Е. А. Правовой институт: понятие и виды: учеб. пособ. / Е. А. Киримова; под ред. И. Н. Сенякина. — Саратов : Саратовская государственная академия права, 2000. — 55 с. 31 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За заг. ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X.: Право, 2008. — 416 с. Конституционное право в Российской Федерации : курс лекций : в 9 т. / [М. П. Авдеенкова, Ю. А. Дмитриев]. — М. : Изд-во «Весь мир», 2005. — Т. 1. — 384 с. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В. Кравченко. — Вид. 6-те, випр. та доп. — К. : Атіка, 2009. — 608 с. Лучин В. О. Конституционные институты / В. О. Лучин / / Современный конституци­ онализм (по мат. советско-британского симпозиума). — М. : Изд-во ИГиП АН СССР, 1990. — С. 28-38. М елащенко В. Ф. Основи конституційного права України : курс лекцій / В. Ф. М ела­ щенко. — К. : Вентурі, 1995. — 240 с. Носенко О. В. Інститути конституційного права України : проблеми теорії та практи­ ки : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 / О. В. Н о­ сенко; Ін-т зак-ва ВРУ. — К., 2007. — 23 с. Погорілко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм / В. Погорілко, В. Федоренко / / Право України. — 2001. — № 11. — С. 9-15. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : акад. курс : підруч. : у 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К. : ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2006. — 544 с. Погорілко В. Ф. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.: у 2 т. — Т. 1 / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко ; за ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Ю ридична думка, 2006. — 544 с. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): навч. посіб. / О. Ф. Ска­ кун. — Харків: Еспада, 2005. — 520 с. Федоренко В. Л. Загальна і особлива частини як елементи системи конституційного права в Україні / / Конституційні засади державотворення і правотворення в Укра­ їні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-ї річниці не­ залежності України. Матеріали науково-практнчної конференції (м. Київ, 26 червня 2006 р.). 3б. наук, статен / за ред. Ю. С. Шемшученка; упор. І. О. Кресіна, В. П. Нагребельний, Н. М. Пархоменко. — К.: Інститут держави і права ім.М. Корецького НАН України, 2006. — С. 159-164. Федоренко В. Л. Матеріальне і процесуальне право як складові системи конституцій­ ного права України / В. Л. Федоренко / / Наука і практика. Адвокат. — 2006. — № 11. — С. 3-11. Федоренко В. Л. Теоретичні основи системи конституційного права України: авто­ реф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.02 / В. Л. Федоренко; Нац. юрид. акад. ім. Ярослава Мудрого. — X., 2010. — 57 с. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підруч. — 3-тє вид. доп. і перероб. / О. Ф. Фрицький. — К. : Ю рінком Інтер, 2006. — 512 с. Ю ридична енциклопедія : у 6 т. / [редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол. ред.) та ін.]. — К. : Укр. енцикл., 2001. — Т. 3. — 792 с. 32 __________________ Тема 4__________________ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Анотація. Характеризуються традиційні та нетрадиційні джерела конституційного права Укра­ їни як галузі права — нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, конституційні звичаї, судові прецеденти. Після вивчення теми студент повинен знати: - у яких значеннях використовується термін «джерело конституційного права»; види джерел конституційного права України; ієрархію джерел конституційного права України; характерні риси кожного з видів джерел конституційного права України. Ключові поняття і терміни: нормативно-правовий акт, конституція, закон, нормативно-право­ вий договір, правова позиція, конституційний звичай, судовий прецедент. Поняття і склад джерел конституційного права. Прикладне значення системності складу джерел конституційного права в умовах формування правової держави. Вітчизняна теорія права розглядає «джерело права» у декількох значеннях: 1) у матеріальному — як джере­ ло виникнення права як соціального явища, тобто суспільно-економічні відносини, що потребують нормативного врегулювання (матеріальне значення); 2) в ідеальному — як вияв правосвідомості, вплив політичних, ідеологічних, наукових поглядів на роль та міс­ це норми права у суспільстві та державі; 3) в юридичному — як правотворчу діяльність органів державної влади та способи зовнішнього вираження права. Конституційне право як і будь-яка галузь права міститься у різних джерелах права. Основними ознаками джерел конституційного права в юридичному значенні є: 1) нор­ мативний характер приписів; 2) загальнообов’язковість; 3) забезпечення реалізації дер­ жавним примусом. Джерела конституційного права як невід’ємна частина системи джерел права харак­ теризуються і певними особливостями: 1) множинністю, тому що нормативні акти, які регулюють конституційні відносини, видаються різними суб’єктами нормотворчості, а також можуть мати міжнародний характер; 2) ієрархічною будовою, що спрямована на забезпечення єдиного правового регулювання основ конституційного ладу та покликана усунути можливі колізії між ними; 3) провідною роллю закону у врегулюванні консти­ туційних відносин, що характеризує активну роль конституційного права в здійсненні основних функцій держави; 4) є результатом правотворчої діяльності представницьких органів державної влади, або результатом правотворчості, здійснюваної безпосередньо народом шляхом референдуму; 5) комплексним характером, оскільки досить часто по­ єднують матеріальні та процесуальні норми у єдиному нормативно-правовому акті. Провідна роль джерел конституційного права у правовій системі України передбачає виконання ними різних функцій: 1) установчої, яка виявляється у вирішенні питань, пов’язаних із установленням і реалізацією народовладдя у формах безпосередньої і пред­ ставницької демократії, закріпленням державного устрою, системи органів публічної влади та основ правового становища особистості; 2) правотворчої, оскільки вони безпо­ середньо пов’язані з організацією і функціонуванням органів публічної влади, що перед­ бачає цілеспрямовану діяльність по створенню, зміні або скасуванню норм конституцій­ ного права; 3) правореалізаційної, оскільки джерела конституційного права є не тільки формою закріплення норм конституційного права, але й інструментом вирішення кон­ кретних правових питань, що виникають у сфері конституційного права; 4) системотвор33 чої, оскільки джерела конституційного права визначають зміст та форму джерел права інших галузей права, включаючи і саме конституційне право. Таким чином, джерело конституційного права являє собою створену або санкціоновану державою правову форму існування конституційно-правових норм, яка передбачена за­ конодавством України. Сукупність джерел конституційного права є органічною системою та має ієрархічну структуру. Системність складу джерел конституційного права означає внутрішню вза­ ємозалежність різних видів джерел конституційного права, яка виявляється, зокрема, у визнанні найвищ ої юридичної сили Конституції України та верховенства закону щодо інших нормативно-правових актів. Прослідковується також і пряма залежність юридич­ ної сили джерела конституційного права та відповідної правової норми. З метою під­ вищ ення важливості конституційно-правової норми суб’єкти правотворчості обирають форму джерела, яке розташовано вище в ієрархії джерел конституційного права. Це пе­ редбачає також врахування об’єктивних умов державного і суспільного буття та залежить від потреби надати відповідній нормі належний рівень юридичної значимості, територі­ ального масштабу дії норми, установленого порядку розмежування компетенції правотворчих органів. Для ефективного використання системи законодавчих актів, що існують в кожній державі, унеможливлення колізій нормативно-правових актів та унормування системи джерел сучасного конституційного права України необхідним є однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Тому нагальною по­ требою сьогодення в Україні є прийняття закону про нормативно-правові акти, де було б урегульовано суспільні відносини у сфері конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності, розроблене і визначене питання класифікації нормативно-правових актів, їх юридичної сили, порядку прийняття, вступу в силу тощо. Класифікація джерел конституційного права. Види джерел конституційного права Укра­ їни. М ножинність джерел конституційного права визначає необхідність їх класифікації. Класифікувати джерела конституційного права можна: - за сутністю на: а) первинні, що є безпосереднім волевиявленням всього Українського народу (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, які не потребують за­ твердження органами державної влади); б) похідні, що є волевиявленням держави та ор­ ганів державної влади (закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України); в) джерела, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування (статути територіальних громад, регламенти органів місцевого самоврядування); - за змістом: а) нормативно-правові акти (закони, укази Президента України, поста­ нови Кабінету Міністрів України); б) нормативно-правові договори (Конституційний до­ говір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р., між­ народні договори); в) акти органів судової влади (рішення Європейського суду з прав людини, ріш ення та висновки Конституційного Суду України); - за юридичною силою: а) Конституція України; б) закони (Закон України «Про місце­ ве самоврядування в Україні» від 24 травня 1997 р.); в) підзаконні акти (Укази Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України» від 15 листопада 2006 р., «Про порядок офіційного оприлюднення нормативноправових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р.); - за суб’єктами видання: а) прийняті народом (закон про внесення змін до розділів I, III та XIII Конституції України); б) прийняті представницьким органом народу (за­ кони та постанови Верховної Ради України); в) прийняті іншими органами державної 34 влади (Президента України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України); г) суб’єктами місцевого самоврядування (територіальні громади, місцеві ради); - за територією дії: а) загальнодержавні (закони, міжнародні договори); б) локальні (Конституція Автономної Республіки Крим, розпорядження голів місцевих державних ад­ міністрацій, рішення органів місцевого самоврядування, статути територіальних громад); - за часом дії: а) постійні (Конституція України, закони); б) тимчасові (Конституцій­ ний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р.); в) надзвичайні (Указ Президента України «Про введення надзвичайного стану в населе­ них пунктах Автономної Республіки Крим» від 3 грудня 2005 року). Більшість джерел кон­ ституційного права є постійними. При цьому постійність має відносний характер, адже прийняття, наприклад, закону без визначення терміну його дії не виключає у подальшому внесення до нього змін або відміни з боку законодавчого органу. Тимчасові джерела мо­ жуть прийматися на певний термін або до настання конкретної події, визначеної у само­ му джерелі конституційного права. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про право­ вий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. в Указі Президента України про введення надзвичайного стану зазначається час, з якого вводиться надзвичайний стан, і строк, на який він вводиться. Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше як 30 діб і не більш як 60 діб в окремих її місцевостях, а у разі необхідності над­ звичайний стан може бути продовжений не більш як на 30 діб після його затвердження Верховною Радою України (ст. 7 Закону). Різні форми вираження норм права не однаковою мірою є джерелами конституційного права. Так, деякі з них у повному обсязі є джерелами цієї галузі (наприклад, конституції, закони про вибори і т. д.), тоді як інші містять лише окремі статті, що встановлюють до­ даткові гарантії реалізації інших основних норм конституційного права, і саме ці статті, а не акти в цілому, належать до джерел конституційного права. З наведеної класифікації випливає те, що у сучасній правовій системі України основ­ ним джерелом конституційного права є нормативно-правові акти, які вважаються опти­ мальною формою нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Норматив­ ний акт як джерело конституційного права характеризується наступними основними рисами, властивими іншим джерелам права: 1) видається в межах компетенції відповід­ ного державного органу; 2) повинен відповідати актам вищих органів публічної влади; 3) набуває обов’язкової сили, як правило, не раніше його оприлюднення, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України. Конституція України — основне джерело конституційного права України. Провідне місце в системі нормативно-правових актів займає Конституція України, яка є Основним Зако­ ном, що має найвищу юридичну силу. Конституція встановлює найбільш важливі норми і принципи, що складають основи правового регулювання в різних сферах життєдіяльності суспільства і держави. Із прийняттям Конституції України значним чином змінилися ма­ теріальні і процесуальні засади побудови і функціонування системи нормативно-право­ вих актів України. Аналіз тексту статей Основного Закону держави показує, що більше ніж в половині статей Конституції України містяться норми щодо необхідності прийнят­ тя законів, у тому числі у формі прямих посилань. Закон як джерело конституційного права. Проблема конституційного закону, рішень і пра­ вових позицій Конституційного Суду України. Після Конституції України провідне місце у правовій системі України посідають закони, які є первинною основою регулювання най­ важливіших суспільних відносин. Закони мають вищу юридичну силу, що дозволяє ви­ окремити їх серед інших правових актів. 35 Проблема класифікації законів розглядається у вітчизняній юридичній науці лише на доктринальному рівні, в той час як у Конституції України застосовується єдиний термін «закон», а диференціація законів відбувається, перш за все, за предметною ознакою, за колом суспільних відносин, що ними регулюються, їх місцем у системі законодавства і в правовій системі в цілому. З урахуванням наукових поглядів та практики зарубіжних країн є підстави розрізняти три основні групи законів в Україні: конституція, конституційні закони, звичайні зако­ ни. Численні пропозиції щодо запровадження окремого статусу поза Конституцією для тих чи інших законів (наприклад, органічних, надзвичайних) у поточному законодавстві на думку багатьох вчених-конституціоналістів, суперечать Конституції, адже не заснова­ не на положеннях Конституції України закріплення статусу того чи іншого виду закону може призвести до ускладнення законотворчості і колізій у застосуванні норм конститу­ ційного права. Під конституційними законами в Україні можна розуміти закони про внесення змін та доповнень до Конституції України, враховуючи при цьому, що у Конституції України не передбачено як окремого різновиду нормативно-правових актів «конституційних» законів. До юридичних ознак (властивостей) конституційних законів, впровадження яких представляється доцільним в Україні, можна віднести: 1) власний предмет регулювання, конкретизований у нормах Конституції України (наприклад, у ст. 92); 2) юридична сила вища за звичайні закони; 3) особливий ускладнений порядок прийняття (наприклад, дво­ ма третинами від конституційного складу Верховної Ради України); 4) заборона застосу­ вання права вето Президента України. Практика зарубіжних країн свідчить, що конституційні закони повинні мати власний об’єкт регулювання, до якого слід віднести «найважливіші», «основоположні», «фунда­ ментальні» суспільні відносини, тому у майбутньому слід максимально чітко конкрети­ зувати предмет регулювання конституційних законів (А. Р. Крусян). Аналіз тексту К он­ ституції України свідчить, що окремими за процедурою прийняття (дві третини голосів від конституційного складу Верховної Ради України), а отже фактично конституційними за змістом є закони про Державний Герб та Державний Гімн України, державні симво­ ли та порядок їх використання (ст. 20). Окрім цього, Конституцією України передбачено обов’язкове прийняття низки законів, що мають особливе значення для держави (напри­ клад, ст. 10, 77, 103, 107, 120, 123, 133, 139, 153 Конституції України). Таким чином, під конституційними законами доцільно розуміти закони, якими вно­ сяться зміни до Конституції України, а також закони, що регулюють найважливіші сус­ пільні (конституційні) відносини, які виникають у процесі здійснення державної та пу­ блічно-самоврядної влади, та їх відносини з громадянським суспільством і населенням країни та приймаються в порядку, що відрізняється від звичайних законів. За умов фактичного існування конституційних законів України та за відсутності за­ конодавчих актів, які б врегулювали найважливіші конституційні відносини, відповідні прогалини заповнюються актами тлумачення Конституційного Суду України. Так, прак­ тичною необхідністю «вдосконалення нормативної бази, яка розкривала б зміст права недоторканності Президента України і спеціальної процедури імпічменту з метою ство­ рення належного конституційно-правового механізму їх застосування» було обумовлено прийняття Ріш ення Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 р. у справі щодо недоторканності та імпічменту Президента України. Подібні рішення Конституційного Суду України заповнюють правові прогалини, які повинні бути врегульовані конститу­ ційними законами. Практика діяльності Конституційного Суду України обумовила виникнення особли­ вого правового явищ а — правових позицій, які містяться в інтерпретаційних висновках, 36 викладених у раніше прийнятих рішеннях, та мають об’єктивний характер, оскільки, приймаючи ріш ення у новій справі, Конституційний Суд має враховувати вже вироблене ним розуміння конституційної норми чи положення закону, тобто правові позиції в ана­ логічних справах. Термін «правова позиція не має офіційного закріплення в Україні, але неодноразово вживався самим Конституційним Судом при посиланні на аргументацію у раніше при­ йнятих рішеннях. В юридичній літературі правова позиція розглядається як «результат інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду у формі висновків, роз’яснень, доктрин, у яких містить­ ся тлумачення неявного смислу закону, правова оцінка або правове визначення, сукуп­ ність правових уявлень та знань щодо вирішення конкретної ситуації, які є обов’язковими для всіх суб’єктів правовідносин» (П. Ткачук). Нормативно-правові акти органів виконавчої влади як джерело конституційного права. Пра­ вові акти Президента України. Президент України реалізовує свої правотворчі повноважен­ ня виходячи із свого конституційного статусу як гаранта державного суверенітету, терито­ ріальної цілісності України, дотримання Основного Закону, забезпечення основних прав і свобод (ст. 102), насамперед шляхом видання правових актів. Юридична сила правових актів Президента України визначається їх місцем у системі нормативно-правових актів. Про важливе місце указів глави держави в системі нормативно-правових актів свідчить і положення частини 3 статті 106 Конституції України, відповідно до якого укази П ре­ зидента України є обов’язковими до виконання на території України, а також положення частини 7 статті 107 Конституції України, відповідно до якого рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України. Провідною формою реалізації повноважень Президента України є укази. Згідно із прак­ тикою Конституційного Суду (наприклад, Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. у справі про тлумачення терміна «законодавство») укази Президента Укра­ їни є невід’ємною частиною законодавства та відповідно до статті 8 Конституції України за своєю юридичною силою займають місце після Конституції та законів України. Важливим для нормотворчої діяльності Президента України є питання про розме­ жування предмета закону і нормативного указу Президента. Конституція України не об­ межує останнього переліком питань, з яких він має право видавати акти, здійснюючи правове регулювання. Проте, з іншого боку, стаття 92 Конституції України окреслює коло найважливіших питань, правове регулювання яких має визначатися та встановлюватися виключно законами України. Тому обмеження нормотворчої компетенції глави держави полягає у тому, що він не може видавати укази з питань, які вже регламентовані законом чи щодо яких Конституція містить прямі вказівки про те, що вони повинні бути регла­ ментовані законом. Укази Президента України поділяються на: 1) нормативні укази, в яких коло суб’єктів, що підпадають під дію положень указу, є невизначеним, а час дії тривалим. Нормативний указ Президента — це юридичний акт глави держави, виданий ним у межах повноважень, визначених Конституцією та відпо­ відно до неї, що містить загальнообов’язкові правила поведінки, спрямований на регу­ лювання широкого кола суспільних відносин, розрахований на постійну або тривалу дію і спрямований на невизначене коло суб’єктів. За своєю юридичною силою та характером укази Президента є актами прямої дії та мають однакову юридичну силу на всій території України. До нормативних указів Президента України можна віднести, наприклад, Указ Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» в редакції від 27 червня 2006 р. № 588/2006; 37 2) ненормативні укази, в яких визначено коло осіб, на яких поширюється дія акта, ста­ тус дії за територією є локальним, а за часом — обмеженим. Це укази Президента про прийняття до громадянства України чи припинення громадянства України, про надання політичного притулку, про присвоєння класних чинів, рангів, почесних звань, про по­ милування, про нагородження державними нагородами; президентськими відзнаками тощо. Ненормативний (правозастосовний) указ є формою реалізації владних повнова­ жень Президента з конкретних питань, розрахований на одноразову реалізацію і завжди персоніфікований. У ч. 3 ст. 12 Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» передба­ чено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територі­ альної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і грома­ дянина шляхом звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України пропонує визначення та коригуван­ ня з урахуванням становища України засад її внутрішньої і зовнішньої політики. Щорічні послання президентів у зарубіжних країнах завжди мають конкретний характер і слугують орієнтиром законодавчої діяльності парламенту (В. Є. Чиркін). При цьому вчений спеці­ ально підкреслює, що в президентських республіках послання є програмою законодавчої діяльності для парламенту (А. А. Мішин). В останні роки в Україні склалася практика, коли за умов фактичної відсутності системного визначення парламентом «засад» державної по­ літики, політичний курс уряду ґрунтується на посланнях Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (М. Теплюк). Отже, аналіз правової природи та юридичної сили актів Президента України дає під­ стави зробити висновок про те, що джерелами конституційного права України є акти Президента України, видані у формі нормативних указів. Нормотворчі повноваження Президента також переплітаються з повноваженнями уряду. Згідно з принципом поділу влади регулювати правовідносини на основі закону має право Кабінет Міністрів, оскільки він згідно з Конституцією (ст. 116 Конституції) здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлювати правила шляхом видання правових актів — постанов. Зокрема, державна реєстрація нормативних актів здійснюється у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів мі­ ністерств та інших органів виконавчої влади» від 28 грудня 1992 р. В ієрархії нормативно-правових актів укази Президента України мають вищу юридич­ ну силу, ніж постанови та розпорядження уряду. Це підтверджується, по-перше, змістом ч. 3 ст. 113 Конституції України, а по-друге, положенням п. 15 ч. 1 статті 106 Конституції України, відповідно до якого Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Консти­ туційного Суду України щодо їх конституційності. Стосовно правових актів Президента та Кабінету Міністрів України, як і будь-яких ор­ ганів публічної влади, діє презумпція конституційності (законності) цих правових актів. Це означає, що правовий акт, який прийнято відповідно до вимог чинного законодав­ ства, має юридичну силу закону у межах юрисдикції відповідного органу (повноважень, території дії, порядку прийняття). Разом з тим цей правовий акт може бути оскаржений у судовому порядку або визнаний нечинним згідно з певними правовими критеріями. Акти органів місцевого самоврядування як джерело конституційного права. Статути те­ риторіальних громад у системі джерел конституційного права. Джерелами конституційного права є також акти суб’єктів місцевого самоврядування. Система нормативно-правових актів місцевого самоврядування є самостійною, незалежною від органів державної влади, 38 хоча і підпорядкованою Конституції та законам, тому що суб’єкти місцевого самовряду­ вання, зокрема органи місцевого самоврядування, не входять до системи органів держав­ ної влади. Нормативно-правовими актами місцевого самоврядування є: 1) акти місцевих рефе­ рендумів; 2) статути територіальних громад; 3) рішення зборів громадян за місцем про­ живання; 4) рішення громадських слухань; 5) рішення органів самоорганізації населення; 6) нормативні акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті на під­ ставі ст. 144 Конституції України. За допомогою актів місцевого самоврядування реалізуються функції й компетенція територіальних громад, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, виконавчих органів місцевих рад; забезпечується утворення та функціонування виконавчих орга­ нів місцевого самоврядування, діяльність постійних і тимчасових контрольних комісій і депутатів, керівництво їхньою діяльністю; забезпечується дотримання законів, охорона громадського порядку, прав і свобод людини й громадянина тощо. Важливою нормативною умовою функціонування територіальної громади та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є статути територіальних громад. Статут територіальної громади — це основоположний, постійно діючий нормативноправовий акт місцевого самоврядування установчого характеру, який має вищу юридичну силу у відношенні до інших правових актів суб’єктів місцевого самоврядування, змістов­ но оформлений відповідно до вимог Конституції та законів України, приймається в особ­ ливому порядку з метою врахування історичних, національно-культурних, соціальноекономічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування на території, на яку розповсюджується юрисдикція відповідної територіальної громади (Н. О. Чудик). Статути територіальних громад мають конкретизувати загальні норми Конституції України і чинного законодавства з метою врахування історичних, національно-культур­ них, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самовряду­ вання у конкретному населеному пункті, а також врегулювати питання, які не регламен­ товані чинним законодавством, але віднесені до виключної компетенції територіальних громад та їх представницьких органів. Ключовими особливостями, що різнять норми статутів територіальних громад від інших локальних норм конституційного права, які містяться в актах місцевого само­ врядування та є кваліфікуючими ознаками статутних норм, є те, що: 1) норми статутів територіальних громад є пріоритетними серед норм актів місцевого самоврядування за характером вираженої в них волі територіальних громад; 2) за змістом вони наділе­ ні юридичною силою вищою щодо норм інших актів місцевого самоврядування; 3) за способом регулювання суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування у пере­ важній більшості вони мають імперативний, категоричний характер; 4) інтегративний характер цих норм; 5) особливе функціональне (переважною мірою установче) наван­ таження цих норм; 6) найбільша стабільність цих норм щодо норм інших актів місцево­ го самоврядування; 7) спеціальний локальний механізм реалізації та захисту цих норм (О. В. Батанов). Статути територіальних громад містять правові норми двох видів: 1) обов’язкові, тобто які передбачені законодавством, і такі, що мають включатися до статуту територіальної громади у силу необхідності їх врегулювання саме на локальному рівні, 2) додаткові, які територіальні громади вправі приймати до розгляду і включати до тексту статуту або ви­ ходячи із конституційних принципів місцевого самоврядування, або, як правило, у силу наявності й необхідності врегулювання історичних, національно-культурних, соціальноекономічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування у конкретно­ му селі, селищі або місті. 39 Договір як джерело конституційного права. Особливості міжнародно-правових договорів як джерел конституційного права. До нетрадиційних джерел конституційного права можна віднести договори. На відміну від цивільних угод, побудованих на приватно-правових за­ садах, договори, що регулюють конституційно-правові відносини є нормативно-правови­ ми за змістом, оскільки: 1) складаються з норм загального характеру; 2) є обов’язковими для всіх учасників конституційно-правових відносин; 3) укладаються між суб’єктами пу­ блічно-правових відносин; 4) регулюють питання, віднесені до предмета конституційно­ го права; 5) спрямовані на максимальне забезпечення інтересів суб’єктів конституційноправових відносин. Нормативно-правові договори, що регулюють конституційні відносини, поділяються на два види: 1) внутрішньодержавні; 2) міжнародно-правові. Серед внутрідержавних норм ативно-правових угод можна виокремити: 1) догово­ ри про делегування повноважень. За такими угодами один орган влади уповноважує інш ий орган (делегує) здійснювати належні йому за законом повноваж ення для еф ек­ тивніш ого їх виконання за певних умов. Делегування повноважень пош ирене у сфері виконавчої влади, втім можливе на місцевому рівні між органами державної влади й органами місцевого самоврядування; 2) угоди в системі місцевого самоврядування — між органами місцевого самоврядування; 3) угоди між органами місцевого самовряду­ вання та місцевими органами державної виконавчої влади; 4) функціонально-управ­ лінські договори. Можуть укладатися переважно в системі виконавчої влади з метою посилення взаємодії органів; 5) угоди про громадську злагоду. Можуть укладатися між державними органами, політичними партіями, громадськими організаціями з метою досягти певних цілей, що вимагає від суб’єктів вжити певних публічних заходів чи утриматися від певних дій. При укладанні таких угод, насамперед, суб’єкти договору відчувають відповідальність перед суспільством за прийняті зобов’язання (наприклад, Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р.). Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р. за своїм змістом був тимчасовим конституційно-правовим нормативним актом, в якому знайшли відображення положення конституційних актів, прийнятих у по­ передній період розбудови незалежної держави. Беззаперечним є визнання міжнародного договору як одного з основних джерел к о н ­ ституційного права. М іжнародний договір я к джерело конституційного права Укра­ їни — це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права акт нормативного характеру, що містить норми конституційного права. Стаття 9 Конституції України визначає, що єдиною умовою для визнання міжнарод­ ного договору джерелом національного права є надання Верховною Радою України згоди на його обов’язковість. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. у ст. ст. 2 та 8 визначає форми надання згоди України на обов’язковість міжнарод­ ного договору: 1) ратифікація, 2) затвердження, 3) підписання, 4) прийняття, 5) приєд­ нання до договору. Для міжнародних договорів, які є джерелом конституційного права України, надання згоди Верховною Радою України може відбуватись лише шляхом прийняття закону про ратифікацію. Так, Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Верховна Рада України надала згоду на обов’язковість для України цих чинних міжнародних договорів і вони, згідно з ч. 2. ст. 8 Конституції України, є час­ тиною національного законодавства України. 40 Тніні джерела конституційного права та їх особливості. Акти Центральної виборчої комі­ сії і територіальних виборчих комісій. Акти Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Конституція України передбачає право Верховної Ради України, як парламенту України, приймати свій регламент та визначати внутрішній порядок своєї роботи (ч. 5 ст. 83 К он­ ституції України). В Україні Регламент Верховної Ради України має особливу конституційно-правову природу. Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України він приймається у формі за­ кону і визначає організацію і порядок діяльності Верховної Ради України. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р. регулює процесуальноправові відносини, що виникають у зв’язку з виконанням Верховною Радою України по­ кладених на неї конституційних функцій і повноважень. Цей закон закріплює механізми реалізації конституційних повноважень парламенту; характеризується високим ступенем деталізації з упорядкування його внутрішньої структури, визначає положення про вну­ трішню організацію і порядок роботи, встановлює процедурні правила процесу реалізації Верховною Радою України своїх повноважень. Маючи допоміжне, похідне значення сто­ совно Конституції України, Регламент Верховної Ради України конкретизує її положення щодо процесуальних форм їх практичного втілення та містить норми, які детально визна­ чають внутрішній порядок функціонування Верховної Ради України у процесі здійснення нею повноважень, віднесених до її відання. Останнім часом значної ваги в системі джерел конституційного права набувають підзаконні нормативно-правові акти, які видає Центральна виборча комісія України (далі — ЦВК). Основними видами правових актів, які ухвалюються ЦВК, є постанови і протокольні рішення. Акти ЦВК нормативного характеру мають форму постанов ЦВК, що характе­ ризуються ознаками, притаманними для нормативних актів, та підзаконним характером. Відповідно до статті 12 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2006 р., за результатами розгляду на засіданні Комісії питання порядку денного Комісія ухвалює ріш ення у формі постанови. Джерелами конституційного права є тільки ті акти ЦВК, що ухвалені у формі постанов, які мають нормативний характер. При цьому треба мати на увазі, що не всі постанови ЦВК є нормативними. Значна їх кількість такою ознакою не характеризується і не може бути віднесена до джерел конституційного права. До нових нетрадиційних джерел конституційного права можна віднести акти Уповно­ важеного Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений). Складним питанням є визначення юридичної сили актів Уповноваженого. Світова практика свід­ чить, що омбудсмани, як правило, не наділені юридично-владними повноваженнями, а їх ріш ення не мають імперативного характеру. В більшості країн сила рішень омбудсмана ґрунтується на переконливості його доказів, авторитеті самого омбудсмана. Якщо брати за орієнтир загальну світову практику, то перевага на стороні омбудсманів, що приймають ріш ення рекомендаційного, а не обов’язкового характеру. Аналіз положень профільно­ го Закону України не дає змоги зробити однозначний висновок щодо юридичної при­ роди актів Уповноваженого, адже в своєму поданні Уповноважений з прав людини може порекомендувати органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим та службовим особам переглянути свої рішення чи дії, які порушують права людини, з ме­ тою частково змінити чи повністю відмінити їх; чи порекомендувати змінити практику діяльності державних органів і посадових осіб з метою здійснення її у рамках чинного законодавства. У поданні Уповноваженого можуть також міститися рекомендації органам та поса­ довим особам виправити здійснене ними упущення у роботі з метою відновлення пору­ шених прав людини, здійснити певні дії на користь громадян, чиї права порушені (від­ 41 шкодувати нанесену їм матеріальну шкоду; звільнити від незаконно накладених на них обов’язків, надати їм можливість реалізувати свої права і т ін.). Використання правових звичаїв у конституційному регулюванні суспільних відносин. Судовий прецедент у системі джерел конституційного права. Певну роль у регулюванні конституційних відносин в Україні відіграють правові звичаї. При цьому роль правових звичаїв є значно вужчою відносно інш их джерел конституційного права. Звичаї можуть застосовуватися лише, якщ о вони не суперечать законодавству, договору, моральним засадам суспільства. У той же час багато звичаїв знайш ли своє закріплення в правових нормах. І даний факт також є підставою вважати звичай важливим джерелом права. Загальними ознаками звичаю як джерела права є: 1) загальновизнане правило пове­ дінки, яке склалося внаслідок неодноразового, тривалого, одноманітного застосування; 2) необов’язковість формальної фіксації звичаю в юридичних документах; 3) відсутність законодавства, що регулює ті чи інші відносини. Таким чином, конституційний звичай може бути застосованим тоді, коли суспільні відносини не врегульовані законодавством або договором. Важливою теоретичною і практичною проблемою сучасної науки і галузі конституцій­ ного права є проблема визнання судової практики, зокрема судового прецеденту у якості джерела права. Зміст доктрини судового прецеденту полягає в обов’язковості для органів судової вла­ ди своїх попередніх рішень (stare decisis). Основою судового прецеденту слугує принцип «ratio decidendi» (з лат. — підстава для вирішення), згідно з яким вирішена справа. Він міститься у мотивувальній частині рішення (imperative conclusion) та являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так була вирішена конкретна справа. Для українських суддів «ratio decidendi» є, як правило, тільки позитивна правова норма або декілька норм, на які вони виключно посилаються при обґрунтуванні рішень, оскіль­ ки доктрина прецедентного права ще не отримала належного вивчення та розвитку. Ознаки прецедентного права мають рішення Конституційного Суду України щодо офі­ ційного тлумачення Конституції та законів України, які приймаються у процесі реалізації відповідних конституційних повноважень, закріплених у статті 150 Конституції України. Такий висновок можна зробити на підставі того, що обов’язковою не тільки для суб’єкта права на конституційне подання або звернення, але й для всіх суб’єктів права є не частина мотивації цього рішення, як у класичному прецедентному праві, а його резолютивна час­ тина, де дається тлумачення. Хоча у статтях 150 Конституції України та 69 Закону Украї­ ни «Про Конституційний Суд України» зазначається, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковими для виконання на території України, питання конкретизації терміна «обов’язковість» залишається відкритим, оскільки невідомо, яка частина ріш ен­ ня є обов’язковою для всіх суб’єктів права. Одночасно рішення є обов’язковим у цілому для того, хто звертається за тлумаченням. В Україні склалася практика посилання Конституційним Судом України на власні по­ передні рішення. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Єв­ ропейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. суди при розгляді справ застосову­ ють Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Питання для самоконтролю 1. Визначити поняття «джерело конституційного права» у юридичному змісті. 2. Перелічити види джерел конституційного права України. 42 3. 4. Визначити поняття «закон», перелічити види законів. Проаналізувати роль та місце актів органів виконавчої влади та Президента України у системі джерел конституційного права. 5. Які міжнародні договори є джерелами конституційного права? Література 1. Батанов О. В. Акти місцевого самоврядування як джерела конституційного права України: поняття та правова природа / / Часопис Київського університету права. — 2007. — № 1. — С. 52-57. 2. Васильченко О. П. Джерела конституційного права України : навчальний посібник / О. П. Васильченко. — К. : Реферат, 2010. — 188с. 3. Дуда А. В. Муніципальне статутне право : навчальний посібник / А. В. Дуда, В. М. Кампо [та ін.]. — О. : Юрид. літ., 2005. — 133 с. 4. Джерела конституційного права України : монографія / Ю. С. Ш емшученко, О. І. Ю щ ик [та ін.]. — К. : Наукова думка, 2010. — 709 с. 5. Крусян А. Роль та значення конституційних законів у системі сучасного українського конституціоналізму / А. Крусян / / Вісник Львівського ун-ту. — 2009. — Вип. 48. — С. 88-94. 6. Проблеми сучасної консти туціоналісти^ : навчальний посібник / М. П. Орзіх, М. В. Афанасьева, В. Р. Барський [та ін.]. — К. : Ю рінком Інтер, 2011. — Серія «Про­ блеми сучасної конституціоналістики». Випуск 1. — 272 с. 7. Погорілко В. Ф. Джерела конституційного права України / В. Ф. Погорілко, В. Л. Ф е­ доренко / / Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 5. — С. 14-21. 8. Резніченко С. В. Договір у системі джерел конституційного права України : моногра­ фія / С. В. Резніченко. — О. : Астропринт, 1999. — 136 с. 9. Сав’як О. В. Правовий звичай у системі джерел конституційного права України / О. В. Сав’як / / Держава і право: зб. наук. праць. Ю ридичні і політичні науки. — Вип. 36. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. — С. 225-230. 10. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України : мо­ нографія / А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2016. — 174с. 11. Теоретичні проблеми розвитку конституційного законодавства України на сучасному етапі : монографія / Ю. С. Шемшученко, О. І. Ю щ ик [та ін.]. — К. : Ю ридична думка, 2014. — 314 с. 12. Ткачук П. Правові позиції Конституційного Суду України / П. Ткачук / / Вісник К он­ ституційного Суду України. — 2006. — № 2. — С. 10-21. 13. Терлецький Д. С. Конституційно-правове регулювання дії міжнародних договорів в Україні : монографія / Д. С. Терлецький. — О. : Фенікс, 2009. — 232 с. 14. Чудик Н. О. Статут територіальної громади як джерело конституційного права Укра­ їни: проблемні питання становлення / Н. О. Чудик / / Держава і право : зб. наук. праць. — Вип. 41. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. — С. 284-291. 15. Цоклан В. І. Система сучасних джерел конституційного права України : монографія / В. І. Цоклан, В. Л. Федоренко. — К. : Ліра-К, 2009. — 400 с. 16. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції / С. Шевчук. — Харків: Консум, 2002. — 296 с. 43 Тема 5 ОСНОВИ ТЕОРІЇ КОНСТИТУЦІЇ. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА Анотація. Характеризується основне джерело конституційного права — конституція. Розгляну­ то її поняття, види, сутність, зміст, функції та юридичні властивості, форма і структура, порядок прийняття і зміни, основи правової охорони і конституційного контролю. Особливу увагу приді­ лено загальній характеристиці Конституції України — Основного Закону. Після вивчення теми студент повинен: - мати уявлення про еволюцію поняття «конституція»; ознайомитися з співвідношенням термінів «конституція» і «Основний Закон»; розуміти, в чому полягає сутність і зміст конституції; знати види, функції та юридичні властивості конституції; вміти аналізувати структуру конституції; розбиратися в різних способах прийняття конституції і порядку внесення в неї змін і доповнень; усвідомити основи правової охорони конституції і конституційного контролю; сформувати загальне уявлення про зміст, структуру і юридичні властивості Конституції України. Ключові поняття і терміни: Конституція, Основний Закон, юридична конституція, фактична конституція, функції конституції, сутність конституції, зміст конституції, властивості конституції, форма конституції, структура конституції, правова охорона конституції, конституційний контроль Поняття, сутність і функції конституції. Термін «конституція» (від латинського constitutio — встановлення, установа) в юридичній науці в різні часи мав різне значення. Потреба в конституції, як акті імператорської влади, виникла в Давньому Римі у зв’язку зі зміною форми правління: перехід від республіки до монархії. Імператор мав потребу у виданні такого джерела права, який б не поступався за своїм значенням законам, прийнятим се­ натом, що позначаються терміном lex. По суті, конституціями, тобто законами, стали на­ зивати окремі акти імператорської влади, які виходять від імператора. У середні століття конституціями визнавалися статути чернечих орденів, а також акти, що визначають структуру управління міст-держав і деякі інші різновиди нормативних ак­ тів. Ці акти найчастіше приймалися у вигляді договорів. Такий процес проходив, зокрема, при створенні територіальних конституцій Брабанта, Льєжа, Фландрії в XIV столітті. Сучасне тлумачення терміна «конституція» запозичене з творів англійських авторів, французьких і американських просвітителів. Вони вимагали прийняти такий закон, який був би свого роду договором правителів з керованими. Під правителями спочатку мався на увазі монарх з його міністрами, як керовані трактувався народ. Конституція повинна була встановити порядок здійснення державної влади, обмеживши її правовими норма­ ми, і закріпити основні права людини і громадянина. Сучасні конституції, прийняті піс­ ля Другої світової війни, і особливо новітні конституції, мають набагато ширший об’єкт правового регулювання. Уже у виданому 1607 р. в Англії юридичному словнику Д. ІКаувелла йдеться про «кон­ ституцію абсолютної монархії», під якою розумілися устрій держави, фактична система суспільних відносин. А в 1773 р. віконт Г. Боллінгброк подає таке визначення: «Під кон­ ституцією ми розуміємо... ту сукупність законів, постанов і звичаїв, яка випливає з деяких твердих принципів розуму, спрямована на якісь встановлені цілі суспільного блага, утво­ рює таку систему, якій співтовариство погоджується підкоритися». Такого роду підходу до визначення нового змісту поняття «конституція» передувала поява в Англії цілої низки 44 королівських хартій, парламентських актів, петицій, декларацій, біллей, ордонансів та інших документів, в основі яких лежали різного роду угоди та феодальні звичаї. До числа основних правових пам’яток, які і нині утворюють поряд з сучасними парламентськими актами статутну частину британської конституції, відносяться Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про право 1628 р., Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р. і ін. Разом з тим сучасне трактування поняття «конституція» як основного закону держави більшістю авторів зв’язується з Конституцією СШ А 1787 р. (прийнята 17 вересня 1787 р., набрала чинності 28 липня 1788 р.), яка вважається першою у світі писаною конституці­ єю, хоча до її прийняття в Північній Америці вже діяли акти конституційного характе­ ру, зокрема Фундаментальні основи Коннектикуту 1639 р., конституції окремих штатів СШ А (прийняті у всіх штатах з 1776, 1777 рр.), Статті конфедерації 1777 р. У Європі першими конституціями були Конституція Польщі 1791 р. і Конституція Ф ранції 1791 р. Хоча згадка про конституцію у Ф ранції зустрічається вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Конституція набула якості закону, який закріпив основи державно­ го ладу, в якому влада обмежена суверенітетом народу і правами людини і громадянина, що складають область індивідуальної автономії особистості, вільну від втручання держа­ ви та її агентів. Поняття «конституція» зазвичай вживається в двох значеннях — як фактична консти­ туція і конституція юридична. При цьому юридична конституція — це завжди система правових норм, встановлених у державі, що мають вищу юридичну силу, яка регулює основи відносин між суспільством і людиною, з одного боку, і державою — з іншого, а також основи організації та діяльності самої держави. Фактична ж конституція — це самі суспільні відносини, основи того ладу, який реально існує в країні. Фактична конституція існує в будь-якій державі в будь-який час незалежно від наяв­ ності юридичної конституції. У той же час за наявності юридичної конституції фактична може будуватися на основі юридичної конституції, тобто вони можуть збігатися, в такому випадку про юридичну конституції говорять як про реальну, а може і відрізнятися, часом значно. В такому випадку про останню говорять як про фіктивну конституцію. При цьому слід мати на увазі, що елемент фіктивності більшою чи меншою мірою при­ сутній в будь-якій конституції, оскільки вона являє собою ідеальну модель того чи іншого суспільства і держави. Будь-яка конституція не тільки регулює конкретні відносини най­ більшої важливості, а й містить принципові, програмні положення, формулює ідеали, до яких суспільство і держава повинні прагнути. Якщо зафіксована юридичною конститу­ цією модель розвитку суспільства і держави, а також принципи їх діяльності спочатку не розраховані на реалізацію, покликані служити лише декорацією, яка прикриває справжні устремління політичної еліти, не враховують об’єктивних закономірностей розвитку або історичних, національних, інших особливостей даної країни, то така фіктивність упо­ вільнює політичний і правовий розвиток країни, зростання правової культури населення, посилює правовий нігілізм. Якщо ж в суспільстві є реальне прагнення до закріпленого в юридичній конституції ідеалу, яке підтримується постійними зусиллями влади, то така фіктивність здатна відіграти позитивну роль, задаючи державі і суспільству певну програ­ му розвитку (І. Алебастрова). Ю ридичну конституцію можна розглядати в матеріальному і формальному сенсах. В основі такого підрозділу лежать, з одного боку, змістовний (матеріальний) аспект права, що виражається в системі норм, що регулюють суспільні відносини, які є об’єктом кон­ ституційно-правового регулювання, а з іншого, зовніш ня форма акта (актів), що регулює такі відносини, та його юридична сила. Конституцією в матеріальному сенсі визнається система правових норм, виражених як в писаних актах, так і в інших джерелах, які, перш за все, проголошують і гарантують 45 права і свободи людини і громадянина, визначають основи суспільного ладу, форму прав­ ління і територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку і столицю. Конституцією у формальному сенсі є закон або група законів, які мають, як правило, найменування конституція, або конституційний закон (закони), мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів. Конституція — складне явище політико-правової дійсності, в рамках якого можливе виділення його юридичної та соціально-політичної сутності. Ю ридична сутність консти­ туції проявляється в її основних юридичних властивостях і принципах, але перш за все в її місці і призначенні в правовій системі держави, а соціально-політична сутність консти­ туції визначається її роллю в суспільстві і державі в цілому. Конституція є найважливішим правовим документом держави. Вона знаходиться на чолі всієї системи джерел права і в цій якості має в державі найвищу юридичну силу. У той же час конституція являє собою юридичну базу для всього поточного законодавства. На її положеннях ґрунтуються нормативні акти різних галузей права, і перш за все — консти­ туційного, таким чином, вона виступає ядром правової системи країни. Разом з тим конституція відіграє велику роль не тільки як правовий, а й політичний до­ кумент. Вона відображає співвідношення політичних сил, що виражають інтереси різних соціальних спільнот до моменту схвалення конституційного акта або внесення в нього змін, певний соціальний компроміс, досягнутий на момент її прийняття, виступає в якос­ ті своєрідного суспільного договору. Важливо, щоб проголошені в ній цінності сприймалися більшістю народу (нації). К он­ ституція повинна створювати правові можливості для політичних сил різної орієнтації в рамках закону легально висловлювати ідеї, пропагувати свої цінності. Вона повинна створювати можливості політичного, економічного і соціального вираження не тіль­ ки для більшості, але і для меншості. Це важливий показник демократизму конституції (Ю. Тодика). Конституцію найчастіше розглядають як основний закон. Це поняття характеризує, перш за все, специфіку об’єкта регулювання (основи економічної, соціальної, політич­ ної систем, духовного життя суспільства та правового статусу особистості), а також місце цього акта в правовій системі як юридичної бази правотворчості, правозастосовчої діяль­ ності та правосвідомості. Більшість конституцій, в тому числі і Конституція України, мають форму Основного Закону країни, тому ці поняття часто використовуються як синоніми. Однак це вірно не для всіх країн. По-перше, в країнах, де мають місце фіктивні конституції, вони за визна­ ченням не виступають в якості основного закону; по-друге, в країнах, в яких закони не поділяються за юридичною силою (напр., Великобританія), таке поняття, як «основний закон», втрачає свій сенс; по-третє, в країнах, правові системи яких відносяться до му­ сульманської правової сім’ї, конституції відіграють підпорядковану роль по відношенню до Корану. Сутність конституції знаходить своє вираження в її змісті та функціях. Функції консти­ туції — це основні напрями впливу конституції на суспільне життя. Конституція впливає на всі сфери суспільного життя. У зв’язку з цим можна виділити її політичну, економічну, соціальну та ідеологічну функції. Разом з тим першорядне зна­ чення має юридична функція. Яку в свою чергу можна структурувати на установчу, регу­ лятивну, охоронну і правонаділяючу. Установча функція конституції проявляється в тому, що встановлення основ право­ вого становища особи і основ юридичної організації держави відбувається шляхом закрі­ плення в конституції відповідних конституційно-правових інститутів, які в подальшому 46 отримують свій нормативний розвиток в поточному законодавстві. Так, наприклад, зміна форми правління, форми державного устрою, системи державних органів, можлива спо­ чатку лише на конституційному рівні, а потім вже на рівні окремих законів. Установча функція держави тісно пов’язана з політичною функцією, оскільки саме че­ рез установу тих чи інших інститутів здійснюється державна політика, як всередині краї­ ни, так і за її межами. Економічна функція конституції полягає в тому, що вона, закріплюючи ті чи інші фор­ ми власності, їх співвідношення один з одним, об’єкти і суб’єкти права власності, тим самим направляє розвиток економічних відносин, що складають економічний лад сус­ пільства. Соціальна функція конституції знаходить своє вираження в тому, що вона в правовій державі повинна сприяти підвищенню життєвого рівня і посиленню соціальних гарантій громадян, контролю суспільства за діяльністю держави, фактичним використанням гро­ мадянами своїх прав і свобод. Ідеологічна функція конституції полягає в тому, що вона закладає основи світогляду, виступає засобом ідеологічного впливу на суспільне життя. Я к система правових норм конституція, виступаючи в демократичній державі як акт прямої дії, забезпечує регулювання і охорону основоположних суспільних відносин. Правонаділяюча функція виражається в її компетенційних положеннях, що визначають осно­ ви правового статусу різних суб’єктів державно-правових відносин. Зміст і властивості конституції. Сутність конституції знаходить своє вираження в її змісті. Необхідно розрізняти соціальний і правовий зміст конституції. Соціальний зміст визначається колом регульованих конституцією громадських відносин (предметом пра­ вового регулювання). Правовий зміст утворюють конституційні норми, інститути і прин­ ципи, що регулюють ці відносини. Предмет і межі конституційного регулювання в різний час і в різних країнах визнача­ лися по-різному. В історичній ретроспективі зазвичай говорять про три етапи (періоди, хвилі) конституційного розвитку. До першого відносять конституції, прийняті до Першої світової війни, до другого — конституції, прийняті між світовими війнами, і до третього — конституції, прийняті після Другої світової війни (В. Шаповал). При цьому конституції першої хвилі, так звані старі конституції, регулювали в осно­ вному структуру і організацію вищих органів держави, їх повноваження і взаємовідно­ сини між собою; державно-територіальний устрій, а також громадські і політичні пра­ ва і свободи особистості (наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Норвегії 1814 р.). Причому права і свободи людини і громадянина, заради встановлення яких ба­ гато в чому і приймалися конституції, закріплювалися не завжди і в досить обмеженому обсязі. Конституції другої хвилі розширили перелік об’єктів регулювання. Вони приділя­ ли більшу увагу правам і свободам особистості, збільшили перелік цих прав (за рахунок включення соціально-економічних прав, напр., Конституція М ексики 1917 р., Веймарська конституція Німецької імперії 1919 р.), поглибили демократичний зміст раніше встановлених прав (наприклад, виборчого права), засновували нові інститути (напр., в Австрії згідно з Федеральним конституційним законом 1920 р. був створений Конститу­ ційний суд). Значне розш ирення об’єктів конституційного регулювання пов’язане з післявоєнни­ ми конституціями, що відбили істотні зміни, що відбулися у світі (наприклад, регламен­ тація основ соціально-економічної політики, політичних партій, професійних спілок, об’єднань громадян та ін.; наприклад, Конституція Італії 1947 р. Основний Закон ФРН 47 1949 р.). З крахом тоталітарних режимів в Європі, Азії, Африці фактично почався новий етап конституційного розвитку. З кінця 80-х років XX ст. по теперішній час прийнято більше 100 нових конституцій, що відобразили не тільки зміну ситуації у світі, але і зміну конституційних пріоритетів, орієнтацію на соціальні цінності. Соціальний зміст конституції невіддільний від її правового змісту, оскільки знаходить своє вираження за допомогою певних правових конструкцій, а саме конституційних норм, інститутів і принципів. Конституцію відрізняють особливі юридичні властивості, в яких виявляються її сут­ ність і зміст. Вони характеризують правову природу конституції та її місце в правовій сис­ темі держави. Найважливішими властивостями конституції є: її особливе найменування; установчий характер її положень; особливий предмет правового регулювання; вища ю ри­ дична сила; виступ у правовій системі в якості бази поточного законодавства; особливий механізм впливу конституційних положень на суспільні відносини; підвищена стабіль­ ність конституційних норм, обумовлена особливим порядком її прийняття, внесення змін і доповнень; особлива правова охорона. Конституція має установчий, основоположний характер. Приписи конституції є пер­ винними, для встановлення її положень не існує жодних правових обмежень. Не може бути такої правової норми, яка не могла б бути включена в текст конституції за ознакою її невідповідності якому-небудь акту даної держави. Для конституції характерний особливий предмет конституційного регулювання, який охоплює всі сфери життя суспільства — політичну, економічну, соціальну, культурну, ре­ гулюючи в цих сферах базові фундаментальні відносини. Вища юридична сила конституції проявляється в тому, що всі інші закони та підзаконні акти не повинні суперечити конституції. У разі ж виявлення такого протиріччя, колізії іншого правового акта і конституції перевага повинна віддаватися конституційному по­ ложенню, а норма, що суперечить конституції, повинна бути в установленому порядку скасована або приведена у відповідність з конституцією. Конституція є базою поточного законодавства, ядром усієї правової системи. Вона — основне джерело права, що містить вихідні засади всієї системи права. Всі закони та підзаконні акти приймаються на основі Конституції, її положення і принципи відіграють направляючу роль для поточного законодавства. Внесення змін і доповнень до консти­ туції повинно тягнути за собою внесення відповідних змін і доповнень до поточного за­ конодавства. Особливий механізм впливу конституції на суспільні відносини полягає в тому, що конституційні норми і принципи, концентруючи в собі величезний потенціал правового впливу, нерідко визначають лише основні засади правового регулювання, встановлюють його межі. Суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання, не мо­ жуть і не повинні піддаватися детальній регламентації. Завдання ж детального регулюван­ ня покладається на інші закони та підзаконні акти. Підвищена стабільність, характерна для переважної більшості конституцій, забезпечу­ ється більш складним порядком прийняття конституції і внесення в неї поправок. Особлива правова охорона конституції в демократичній державі полягає в тому, що за­ вдання щодо захисту конституційних положень не тільки входить до компетенції прак­ тично всіх органів держави, а й покладається на орган конституційної юрисдикції, спеці­ ально створений для цієї мети. Форма і структура конституції. Зміст конституції завжди проявляється в певній формі. Форма конституції — це спосіб вираження і організації правового матеріалу, тобто кон­ ституційних норм, інститутів і принципів. 48 Починаючи з ХІХ ст., виділяють писані і неписані конституції. Такий підхід значною мірою збігається з зазначеним вище поділом юридичної конституції на конституцію в формальному сенсі (тобто писану) і конституцію в матеріальному сенсі (неписану). П исана конституція може складатися з одного або декількох нормативних актів. Якщо конституція являє собою єдиний акт, який регулює всі основні питання конституційного характеру, то її визначають як кодифіковану. Якщо ж вона складається з декількох актів, то про неї говорять як про некодифіковану (наприклад, Конституція Швеції). Кодифіковані конституції в залежності від кола об’єктів конституційного регулюван­ ня, а отже, і обсягу правового матеріалу, підрозділяються на розгорнуті і нерозгорнуті. До розгорнутих відносяться конституції, які досить детально регулюють широке коло сус­ пільних відносин (наприклад, Конституція Португалії 1975 р., яка складається з 299 ста­ тей). Нерозгорнуті конституції невеликі за обсягом і регулюють переважно основи дер­ жавного ладу (наприклад, Конституція Сан-М арино складається з 16 статей). Некодифіковані за формою актів, що її утворюють, можна поділити на конституції (конституційні системи), що складаються з декількох актів, з яких жоден не виділяється, і конституції, до складу яких входить акт, який так і називається «конституція», і ряді інших актів, які цілком або частково мають конституційне значення і прилеглих до центрально­ го, основного акта. До перших можна віднести Конституцію Швеції, що складається з Форми правління 1974 р., Акта про престолонаслідування 1810 р. і Акта про свободу друку 1949 р., а до других — конституційну систему Чехії, яка складається з Конституції Чеської Республіки 1992 р. і Хартії основних прав і свобод 1991 р. Конституції, які складаються як з писаних актів, так і неписаних джерел (звичаїв, доктринальних тлумачень), в даний час прийнято називати змішаними або комбінованими. Класичним прикладом такої конституції є Конституція Великобританії, що складається з чотирьох видів джерел — статутів (парламентських актів), судових прецедентів, консти­ туційних угод (звичаїв) і доктрин. Крім зовнішнього боку організації правового матеріалу, що міститься в конституції, можна виділити і його внутрішню організацію, яка відображується у структурі кодифіко­ ваного Основного Закону. Структура конституції — це її внутрішня будова. Вона забезпечує внутрішню узгодже­ ність її різних підрозділів, висловлює їх логічний взаємозв’язок, коли попередні поло­ ження визначають наступні, а останні логічно випливають з перших, обумовлені ними. Я к правило, структура конституції включає преамбулу (вступ), основну частину, за­ ключні, перехідні та додаткові положення, іноді додатки. У преамбулі зазвичай викладаються цілі конституції, вказуються історичні умови її прийняття, проголошуються конституційні ідеали, закріплюється ідея народного суве­ ренітету. Ця частина конституції найбільшою мірою виконує політичну та ідеологічну функції. Разом з тим зазвичай визнається, які положення, що містяться в преамбулі, пра­ вовими нормами не є, хоча мають нормативне значення для тлумачення і застосування інших приписів конституції. Звернення до преамбули дозволяє забезпечити найбільш ефективний захист прав і свобод людини, оскільки будь-яку норму конституції слід оцінювати з висоти загально­ людських цінностей, які визнані і втілені в ній (А. Г. Мучник) Основна частина — найбільша і найважливіша частина конституції, вона має, як пра­ вило, кілька видів структурних підрозділів: розділи, глави, статті, іноді титули, параграфи і ін. До неї входять норми про загальні принципи конституційного ладу, права і свободи особистості, вищі органи державної влади (парламент, главу держави, уряд), державнотериторіальну організацію влади, судову владу, порядок перегляду і зміни конституції, державну символіку і столицю держави. 49 Прикінцеві положення — зазвичай невелика за обсягом частина конституції, яка може бути об’єднана в одному розділі (главі, статті) з перехідними положеннями, але може бути закріплена і в окремому структурному підрозділі. Прикінцеві положення визначають по­ рядок набуття чинності конституцією, місце конституції в правовій системі країни, тлу­ мачення окремих норм. Іноді, якщо це не врегульовано в основній частині, тут містяться норми про порядок зміни конституції і про державні символи. Завдання перехідних положень полягає в забезпеченні щодо плавного переходу від ко­ лишньої конституційної моделі до моделі, закріпленої новою конституцією. Потреба в новій конституції, викликана глибокими змінами в житті держави і суспільства, зумов­ лює необхідність постановки нових цілей і завдань, здійснення нових функцій, створен­ ня нових органів, реалізація яких одночасно з прийняттям і введенням в законну силу конституції не представляється можливим. Перехідні положення визначають терміни вступу в дію окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, поря­ док і терміни заміни колишніх конституційних інститутів новими, вказують, з якого часу підлягає застосуванню та чи інша конституційна норма. У них встановлюються терміни для видання законів, до яких відсилає конституція, або взагалі приведення законодавства у відповідність з конституцією. Оскільки вони носять тимчасовий характер, то і оформ­ ляються найчастіше в конституції інакше, ніж положення основної частини, не у вигляді статей, а і формі пунктів, параграфів, що логічно підкреслює їх відособленість від решти тексту конституції. Додаткові положення можуть містити тлумачення окремих конституційних норм, ви­ значати терміни вступу в силу деяких положень конституції, тобто по суті виконувати роль перехідних положень. Деякі конституції можуть мати додатки. Вони в основному характерні для країн, що виникли на місці колишніх англійських колоніальних володінь. Так, Конституція Мальти має три додатки, в яких, зокрема, наведено тексти присяги пре­ зидента республіки, прем’єр-міністра, міністрів. Порядок прийняття та зміни конституції. Сутність і зміст конституції багато в чому обу­ мовлюються способом її прийняття. Суб’єкти прийняття Основного Закону, обставини його прийняття, встановлена процедура і інші чинники зумовлюють демократизм або ан­ тидемократизм її положень. Прийняття конституції в той чи інший спосіб — це, перш за все, легалізація конститу­ ції, яка стає законним документом, що володіє вищою юридичною силою. Разом з тим в цій процедурі завжди присутні і елементи легітимації, що роблять цей документ в уяві на­ селення обґрунтованим, таким, що відповідає сподіванням і надіям людей (В. Чиркин). На відміну від звичайних законів, які приймаються в порядку здійснення законодавчої влади, конституція приймається в порядку здійснення установчої влади. Залежно від того, хто визнається носієм установчої влади, виділяються різні способи прийняття конституції. Суб’єктами установчої влади можуть вважатися носії сувереніте­ ту. У більшості випадків це народ або монарх. У зв’язку з цим за способом прийняття конституції поділяються на народні та симво­ лічні. Народні конституції можуть прийматися народом безпосередньо шляхом референдуму або представницьким органом. Останні підрозділяються на три види: 1) спеціально скли­ каним органом установчої влади — установчими (конституційними) зборами; 2) парла­ ментом; 3) надпарламентською установою. Історично першим способом стало прийняття конституції установчими зборами (цей орган може носити й інші назви, наприклад, конвент або конституанта). Саме Філа­ дельфійський конвент прийняв першу у світі писану конституцію — Конституцію США 50 1787 р. Такий спосіб прийняття конституції має широке поширення і в даний час (К он­ ституції Італії 1947 р., Індії 1949 р., Португалії 1976 р., Намібії 1990р., Болгарії 1991 р., Венесуели 1999 р. та ін.). Установчі збори розрізняю ться за способом формування і за компетенцією. Весь склад цього органу може обиратися шляхом загальних і прямих виборів або частково призначається, що характерно для країн, що розвиваються. За компетенцією установчі збори поділяються на суверенні, які не тільки розробляють проект конституції, а й п ри­ ймають його (наприклад, Італія 1947 г.), і несуверенні, які тільки розробляють проект конституції, його ж затвердження здійснюється іншим органом, або референдумом, або певним числом суб’єктів федерації (наприклад, Кувейт 1962 р., Гана 1992 р.). Суверенні збори можуть бути з обмеженою компетенцією і необмеженою компетенцією. Д іяль­ ність перших обмежується тільки розробкою і прийняттям конституції, після чого вони припиняю ть своє існування (Іспанія 1978 р.), а другі після прийняття конституції про­ довжують свою діяльність у вигляді органу законодавчої влади — парламенту (Бразилія 1988 р.). У деяких країнах конституції приймаються парламентом в порядку, передбаченому для прийняття звичайних законів, але шляхом кваліфікованої більшості голосів депутатсько­ го корпусу (В’єтнам 1992 р.). У ряді країн конституції приймаються так званою надпарламентською установою, частково призначеною, але яка обов’язково включає в себе пар­ ламент у повному складі, а також вищих посадових осіб, вождів племен та ін. (Народна консультативна рада Індонезії). До народних конституцій відносяться і конституції, прийняті шляхом референдуму — народного голосування (Франція 1958 р., Ш вейцарія 1999 р.). Октоірованними визнаються конституції, введені одностороннім актом глави держа­ ви. В даний час такого роду спосіб встановлення конституції використовувався в деяких мусульманських країнах (Саудівська Аравія 1992 р., ОАЕ 1996 р.). За способом внесення змін і доповнень конституції поділяються на жорсткі і гнучкі. До перших відносяться такі конституції, порядок зміни яких ускладнений у порівнянні з порядком прийняття та зміни звичайних законів. Це виступає в якості найважливішого способу забезпечення стабільності конституційних положень. Найпоширенішими спо­ собами, що ускладнюють процедуру внесення конституційних поправок, є: - їх прийняття кваліфікованою більшістю голосів депутатського корпусу (2/3; 3/5; 3/4) (Ф РН, Португалія); - встановлення подвійного вотирування (голосування): простого, коли два голосу­ вання проходять протягом однієї сесії або на різних сесіях, але однією легіслатурою; або складного, коли прийняття такої поправки відбувається тільки різними складами парла­ менту (Греція, Литва, Норвегія); - перевибори парламенту спеціально для прийняття конституції новим складом пар­ ламенту (Люксембург, Нідерланди); - затвердження поправок на референдумі (Японія, Таджикистан); - ратифікація поправок законодавчими органами суб’єктів федерації (США). Гнучкими визнаються конституції, порядок зміни яких не відрізняється від процесу прийняття або зміни звичайних законів (Великобританія, Нова Зеландія). Правова охорона конституції. Конституційний контроль. Питання про охорону консти­ туції виникає у зв’язку з її можливими порушеннями, особливе місце конституції в право­ вій системі обумовлює і важливість її охорони. Порушення конституції небезпечні тим, що вони руйнують фундамент державності, віру людей в непорушність конституційного правопорядку, в справедливість. Забезпечен­ 51 ня конституційної законності — не суто юридична проблема, але політична, безпосеред­ ньо пов’язана з дотриманням і охороною конституції. Конституційні норми, як і положення інших законів, можуть порушуватися в силу різ­ них причин різними суб’єктами суспільних відносин, але якщо суб’єктами кримінальних і адміністративних правопорушень виступають, як правило, фізичні і посадові особи, а цивільних — фізичні та юридичні особи, то коло суб’єктів конституційних правопору­ шень найбільш широкий — ними, поряд із зазначеними вище, можуть бути і держава в цілому, і окремі її органи, і депутати, і органи місцевого самоврядування, об’єднання гро­ мадян та інші суб’єкти. Це випливає з самої природи конституції, що регулює відносини в усіх сферах суспільного життя і представляє своєрідний суспільний договір, що встанов­ лює межі дії державної влади. Потреба в охороні конституції, в забезпеченні конституційної законності виникає не тільки у зв’язку з умисними посяганнями, які можуть являти собою і порушення консти­ туції і одночасно злочин або інші правопорушення. Охорони потребує сама можливість скористатися закріпленими в конституції нормами, яка може виявитися нездійсненною або дуже ускладненою в силу сформованої практики правозастосовчої діяльності, недо­ сконалості поточного законодавства, зокрема, його суперечності конституційним поло­ женням. Охорона конституції в найширшому сенсі передбачає сукупність різноманітних заходів щодо забезпечення дії конституції. Це економічні, політичні, юридичні, освітні, виховні та інші заходи. Охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної організаційної роботи як по формуванню певного світогляду, загальнокультурної, полі­ тичної, правової свідомості, так і по створенню реальних норм інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують всебічну дію основного закону. У здійсненні охорони консти­ туції беруть участь не тільки держава, її органи та посадові особи, а й всі інші суб’єкти конституційних відносин. Головними формами правової охорони конституції виступають конституційний конт­ роль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними полягає в заходах впливу при порушенні конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами. Контр­ оль передбачає можливість прийняття контролюючим органом обов’язкового постановлюючого рішення про застосування будь-яких несприятливих наслідків в разі виявлення порушення конституції: про припинення дії правового акта підконтрольного органу, від­ мову від посади президента або іншої посадової особи, ліквідацію політичної партії та ін. Конституційний контроль може здійснюватися як главою держави, парламентом, уря­ дом, так і судовими органами. Нагляд же означає спостереження і допускає лише право наглядового органу звернути увагу піднаглядного органу на порушення закону, скасувати же відповідний акт може тільки сам піднаглядний або вищий до нього орган. Цю діяль­ ність здійснюють органи прокуратури, уповноважений з прав людини і деякі інші органи, наділені наглядовими повноваженнями. У світовій практиці використовується і той, і ін­ ший підхід у здійсненні правової охорони конституції, але домінуючим є конституційний контроль. Конституційний контроль — це форма перевірки актів, дія органів публічної влади, а в ряді випадків об’єднань громадян, на предмет їх відповідності конституції. Завдання конституційного контролю полягає у визначенні конституційності (тобто несуперечності конституції) або неконституційності актів і діянь органів публічної влади, припинення дії неконституційних актів. Найчастіше конституційний контроль здійснюється судами, але в деяких країнах для його здійснення створюються квазісудові органи — конституційні ради, конституційні трибунали та ін. Судовий конституційний контроль буває двох видів: 52 1) конституційний контроль, здійснюваний судами загальної юрисдикції (американ­ ська модель); 2) конституційний контроль, здійснюваний спеціалізованими судами (європейська модель). Особливості американської моделі полягають у тому, що всі конституційно-правові питання та суперечки розглядаються судами загальної юрисдикції при здійсненні звичай­ ного судочинства по конкретних справах — кримінальних, цивільних, адміністративних. Ця модель використовується не тільки в багатьох країнах американського континенту, а й у ряді європейських країн (Данія, Ірландія, Норвегія, Швеція). Своєрідність європейської моделі полягає в тому, що для вирішення конституційноправових питань та спорів створюється спеціальний орган — конституційний суд, що спеціалізується лише на здійсненні конституційного контролю і не виконує крім цьо­ го інших функцій. Конституційний суд має спеціальну конституційну юрисдикцію, що здійснюється за допомогою самостійного судочинства — конституційного судочинства. Об’єкти конституційного контролю — це правові акти і дії, які можуть бути перевіре­ ні на предмет відповідності конституції. Об’єктами конституційного контролю спочатку були тільки закони, прийняті парламентом, але з часом коло об’єктів розширилось і не є однаковим для різних країн. Конституційний контроль можна класифікувати за різними підставами. За часом здійснення він може бути попереднім і наступним. При попередньому конт­ ролі перевірка на відповідність основному закону проводиться, як правило, після їх при­ йняття парламентом, але до промульгації і набрання цим актом чинності; наступний контроль означає перевірку конституційності набравших чинності, чинних нормативних актів. За формою конституційний контроль може бути абстрактним і конкретним. Абстрак­ тний контроль означає перевірку конституційності акта або його окремого положення поза зв’язком з будь-яким конкретним ділом, по самому факту невідповідності норми, тобто він абстрагується від таких справ. Абстрактний контроль може бути попереднім і наступним. Конкретний контроль означає перевірку конституційності акта або його окремого положення у зв’язку з конкретною справою, що розглядається судом або іншим органом, в якому цей акт або правова норма застосовується і виникло питання про його конституційність. Конкретний контроль є завжди наступним. Залежно від змісту конституційний контроль може бути матеріальним і формальним. При матеріальному контролі проводиться перевірка актів (дій). При формальному конт­ ролі перевірці піддається правомочність органу видати оскаржений акт (вчинити певну дію), дотримуватися процедури (порядку) його прийняття (вчинення дії), опублікування і введення в дію, форми акта. За обов’язковістю проведення контроль може бути як обов’язковим, так і факультатив­ ним. Обов’язковий конституційний контроль передбачає перевірку відповідності право­ вих норм основного закону країни в обов’язковому порядку. Акт не може вступити в силу, якщо про його відповідність основному закону не висловився орган конституційного контролю. Факультативний же конституційний контроль полягає в перевірці відповід­ ності правових актів, що здійснюється на запит будь-якого встановленого конституцією або законом суб’єкта. За правовими наслідками конституційний контроль може бути консультативним і постановлюючим. При консультативному контролі рішення компетентного органу про неконституційність акта містить рекомендацію органу, який видав цей акт, розглянути питання про його скасування. При постановлюючому контролі рішення компетентного органу є обов’язковим до виконання. В результаті такого рішення розглянутий акт оголо­ 53 шується відповідним або таким, що суперечить конституції, і в останньому випадку стає недійсним. Конституція — Основний Закон України. Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції Укра­ їни стало вирішальним кроком на шляху становлення незалежної Української держави, що ознаменував якісно новий період у розвитку суспільства і держави і найбільш значу­ щий етап у реформуванні правової системи. Вона втілила у своєму змісті досвід консти­ туційного розвитку правових демократичних держав і разом з тим спирається на досвід і традиції українського державотворення. Україна, за Конституцією, проголошується суверенною і незалежною, демократич­ ною, соціальною, правовою державою. У цьому положенні ст.1 в найбільш концентрова­ ній формі виражені сутнісні характеристики Української держави. Норма, що закріплює це положення, є не стільки нормою-дефініцією, яка встановлює справжній, сьогодніш­ ній характер української державності, скільки виступає в якості норми-програми, що обумовлює шляхи розвитку держави і суспільства. Ця норма визначає весь зміст Консти­ туції, задає її основні параметри, вона є своєрідним фундаментом для інших норм, нормпринципів, що закріплюють в розділі І основи конституційного ладу, які, у свою чергу, знаходять свій розвиток в інших конституційних нормах. Конституція України є кодифікованою розгорнутою конституцією і складається з пре­ амбули, основної частини, прикінцевих та перехідних положень. Структурними підроз­ ділами основної частини Конституції виступають розділи, поділені на статті, які, у свою чергу, можуть ділитися на частини (в тексті статті вони виділені абзацами), а останні — на пункти, які мають цифрову індексацію. Прикінцеві положення складаються тільки з ста­ тей, а перехідні положення поділяються на частини. Всього Конституція України включає в себе ХУ розділів, які об’єднують 166 статей і 17 пунктів, що складають останній ХУ розділ. Преамбула виконує роль політико-правового введення в Конституцію. Вона не містить правових норм, однак встановлює виключно важливі політико-правові ідеї, розгорнуті в основній частині. Перш за все в ній закріплена ідея народного суверенітету, установ­ ча роль Українського народу («Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу... приймає цю Конституцію...»), потім виражені історичні, правові, духовні і моральні підстави ви­ никнення України як суверенної держави (багатовікова історія українського державотво­ рення, право українського народу на самовизначення, Акт проголошення незалежнос­ ті України, відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями) і, нарешті, вказані цілі прийняття Конституції (забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави). Крім того, в преамбулі Конституції підкреслюється, що вона є Основним Законом України, причому саме України, а не Української держави, тобто Конституція є Основним Законом не тіль­ ки держави, а й суспільства. Це принципово важливе положення, що дозволяє усвідомити сутність і роль Конституції в житті України. Перший розділ закріплює фундаментальні принципи конституційного ладу України: - утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави; - єдиного громадянства; - народовладдя; - здійснення державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову; - визнання і гарантування місцевого самоврядування; - верховенства права; - прямої дії норм Конституції України; 54 - політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги та ін. Одним з центральних положень Конституції, які зумовлюють її демократичний зміст, є ідея проголошення людини, її життя і гідності, недоторканності і безпеки найвищою со­ ціальною цінністю в Україні. Це ключова норма Конституції отримує свою деталізацію в II розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Основні засади здійснення прямої демократії встановлюються III розділом «Вибори. Референдум». Розділи ГУ-УШ, а також XII закріплюють систему державних органів України, осно­ ви їх організації та діяльності («Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. !нші органи виконавчої влади», «Правосуддя», «Конституційний Суд України»). Два розділи присвячені територіальній організації України та особливому статусу її автономного утворення. Розділ IX «Територіальний устрій України» визначає принципи територіального устрою та систему адміністративно-територіального устрою України, а розділ X «Автономна Республіка Крим» встановлює конституційний статус останньої. У розділі XI «Місцеве самоврядування» закладені основи організації та системи місце­ вого самоврядування в Україні. Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок внесення змін до Основного Закону України. Розділ XIV «Прикінцеві положення» — найкоротший. Він складається всього з двох статей і визначає момент вступу Конституції України в силу (28 червня 1996 р.) і проголо­ шує цей день державним святом — Днем Конституції. Призначення розділу XV «Перехідні положення» полягає в тому, що визначити поря­ док і терміни введення в дію окремих конституційних норм, виконання яких з моменту вступу Конституції в силу неможливо з різних причин правового, організаційного, мате­ ріального та іншого характеру. В правовій системі України Конституція України займає особливе місце. Вона володіє такими властивостями, які виділяють її з числа звичайних законів. Це єдиний акт, що діє в масштабі України, який має таке найменування. Конститу­ ція Автономної Республіки Крим діє в межах цього автономного утворення, приймається Верховною Радою АРК і затверджується Верховною Радою України звичайним законом. Конституція України має установчий, основоположний характер. Український народ за допомогою Конституції засновує основи суспільного і державного устрою. Положення Конституції є первинними відносно норм інших правових актів України. Це означає, що при прийнятті Конституції, а також при внесенні до Основного Закону змін і доповнень законодавець не обмежений діючими законами і підзаконними актами, які можуть не відповідати введеним новелам. Якраз навпаки, — при затвердженні таких змін ці акти по­ винні бути скасовані або приведені у відповідність з конституційними нововведеннями. Конституція України — єдиний в правовій системі акт, який регулює суспільні відно­ сини в усіх сферах суспільного життя. Жоден закон, а тим більше підзаконний акт не має такого широкого предмета правового регулювання і жоден акт не визначає в цих сферах вихідні засади суспільного життя. Всі закони та підзаконні акти в Україні приймаються на основі Конституції України. Конституційні норми і принципи виступають як своєрідний правовий фундамент систе­ ми права. Поправки, внесені до Конституції, передбачають внесення змін до поточного законодавства в разі його невідповідності конституційним нормам. Конституція України має вищу юридичну силу, яка полягає в тому, що всі нормативні акти в Україні не повинні суперечити конституційним положенням. Якщо ж таке проти­ 55 річчя буде встановлено, то норми, які не відповідають приписам Основного Закону, по­ винні бути в порядку, визначеному законом, приведені у відповідність з Конституцією або скасовані. Норми Конституції України є нормами прямої дії. У Радянській державі Конституція вважалася переважно політичним і декларативним документом, в конституційних поло­ женнях бачили лише деякі загальні настанови, недостатні для конкретного застосуван­ ня. Пряма дія конституційних норм в Україні означає, що вони повинні застосовуватися судами, іншими правозастосовними органами і за відсутності або наявності прогалин, деталізуючих їх законів та інших нормативних актів. Конституцію України відрізняє особливий ускладнений порядок її перегляду та внесен­ ня змін і доповнень. Цей порядок детально регламентований в розділі ХІІІ Конституції. На відміну від звичайних законів, що вимагають для її прийняття простої більшості голо­ сів від конституційного складу Верховної Ради України, для внесення змін і доповнень до Конституції необхідна, за загальним правилом, кваліфікована більшість (не менше двох третин голосів від конституційного складу Верховної Ради України). При цьому Консти­ туція України встановлює два різних порядки для внесення поправок до відповідних роз­ ділів Основного Закону. Крім того, Конституція, забезпечуючи максимальну правову охорону прав людини і державного суверенітету, встановлює, що зміни Основного Закону неможливі, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайно­ го стану. Верховна Рада України розглядає законопроект про внесення змін до Конституції України тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту зазначеним вище вимогам. Таким чином, Основний Закон забезпечується особливою правовою охороною. Питання для самоконтролю 1. Коли, де і у зв’язку з чим виникло поняття «конституція», які зміни зазнав зміст цього поняття з плином часу? 2. Які функції виконує конституція в житті держави і суспільства? 3. Які юридичні властивості конституції'? 4. З яких основних елементів складається структура конституції'? 5. Які існують способи прийняття конституції'? 6. Яку роль виконує Преамбула Конституції України, що вона встановлює? Літ ература 1. Конституція в ХХІ столітті: порівняльно-правове дослідження: монографія / відп. ред. В. Є. Чиркин. — К.: Норма: ИНФРА-М, 2011. — 656 с. 2. Конституція України: Науково-практичний коментар. — Харків: Вид-во «Право»; К.: «Видавничий Дім«Ін Юре», 2003. — 808 с. 3. Мучника А. Г. Філософія гідності, свободи і прав людини. — К.: Парламентське видво, 2009. — 696 с. 4. Орзіх М. Ф. Конституція — Основний Закон держави і суспільства / / Орзіх М. Ф. Ви­ брані праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — 568 с. 5. Хабрієва Т. Я., Чиркин В. Є. Теорія сучасної конституції. — М.: Норма, 2005. — 320 с. 56 _______________ Тема 6_______________ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ Анотація. Висвітлення поняття, сутності та особливостей конституційних правовідносин, їх складу, підстав для виникнення, розвитку та припинення. Після вивчення ц ієї теми студент повинен знати: - визначення та особливості конституційних правовідносин; види конституційних правовідносин за різними критеріями; структуру конституційних правовідносин; підстави для динаміки конституційних правовідносин. Ключові поняття і терміни: конституційні правовідносини, суб ’єкти конституційного права та с уб ’єкти конституційних правовідносин, о б ’єкти правовідносин, зміст та характер правовідно­ син, юридичні факти. Поняття, сутність та особливості конституційних правовідносин. Теоретичний аналіз конституційно-правових відносин починається з усвідомлення того, що цьому виду правовідносин належить визначальне місце у системі соціально-правової взаємодії, що існує у державі. Таке становище обумовлюється їхньою специфікою: вони виника­ ють у певних сферах суспільного життя, які складають предмет конституційного права, та є проявом соціального буття Конституції, складаючи її дієво-практичну основу та забезпечуючи зв’язок Основного Закону з найважливішими соціальними процесами (Ю. Тодика). Особливий суб’єктний склад конституційних правовідносин також зумовлює їх спе­ цифічність, бо в жодному з видів правовідносин не бере участі, наприклад, такий суб’єкт, як Український народ; особливим статусом характеризуються такі учасники конститу­ ційних правовідносин, як нація, територіальна громада, політична партія, парламент, президент, уряд тощо. Як правило, ці суб’єкти є політичними інституціями чи утворен­ нями і відіграють визначальну роль у політичному житті держави та громадянського сус­ пільства, бо виникають й існують в особливій сфері відносин, що становлять предмет конституційного права. При виявленні сутності конституційних правовідносин слід виходити з того, що об’єкт правового регулювання конституційного права є двоєдиним: в одних сферах життєдіяль­ ності суспільства норми конституційного права регулюють лише основоположні відно­ сини, які визначають зміст всіх інших правовідносин у даній сфері, а в інших сферах — охоплюють своїм регулюванням весь комплекс суспільних відносин. У результаті цього утворюються дві групи конституційно-правових відносин, кожній з яких притаманні власні особливості (О. О. Кутафін). До першої групи належать, передусім, конституційні правовідносини загального ха­ рактеру, тобто врегульовані, як правило, безпосередньо самою Конституцією. Ним при­ таманні найбільш високий ступінь узагальнення та найбільш абстрактна форма взаємодії суб’єктів. Модель загальних правовідносин як форми юридичних зв’язків між суб’єктами права найбільш відповідає характерові конституційного регулювання, і саме вони можуть беззастережно називатися власне конституційними. Це є відносини-рамки, в межах яких можливі досить різноманітні варіанти фактичної поведінки. Своєрідність загальних кон­ ституційних правовідносин полягає в тому, що вони виражають сутність конституційного ладу, визначають правовий статус особистості, основні форми безпосередньої демократії, визначають систему територіальної організації держави та систему органів публічної вла­ 57 ди, встановлюють основні принципи взаємодії у трикутнику «людина — громадянське суспільство — правова держава». Іншу групу складають конкретні конституційно-правові відносини, що мають визначе­ ні сторони та охоплюють весь комплекс суспільних відносин, що існують у сферах життя суспільства, які підпадають під конституційно-правове регулювання. Якщо загальні кон­ ституційні правовідносини існують постійно, то початок і закінчення конкретних кон­ ституційних правовідносин пов’язані із фактичними діями їх сторін. Отже матеріальний зміст конкретних правовідносин складає фактична поведінка, здійснювана суб’єктами конституційних правовідносин під впливом суб’єктивних прав та обов’язків. Важливим для розуміння сутності конституційно-правових відносин є вирішення проблеми щодо характеру зв’язку між нормою права та правовідносинами. Традиційно цей характер визначається з визнанням певного пріоритету за нормою права, де право­ відносини виступають як її наслідок. У такий спосіб характеристики правової норми ав­ томатично переносяться на правовідносини, не повністю розкривається їх сутність. Ця трактовка може бути виправдана лише за позитивістського підходу, коли норма права розуміється лише як державний припис. Тоді, звісно, правовідносини є продовженням юридичної норми, виданої державною владою. За сучасних умов норми права та пра­ вовідносини — самостійні форми існування права у суспільстві. Так, багато юридичних норм «оживають» саме у правовідносинах, але не лише норми — те саме можна казати й про правосвідомість, про судові рішення тощо. З позицій так званої «елегантної юриспруденції», коли визнається природне право, коли права і свободи громадян є вищою соціальною цінністю та спрямовують діяльність держави, коли право розуміється як певна властивість людини, значна частина правовід­ носин буде розумітися як спосіб реалізації, утвердження цих якостей індивіда. Тому пра­ вовідносини слід розглядати як продовження властивостей людини, а юридичні норми в даному аспекті виступають як засіб, через який повідомляється, у який спосіб та за яких умов людина може або повинна встановити правові відносини в інтересах реалізації у них своїх прав. Право не породжує правовідносини, воно їх регулює, приводить у відповід­ ність до юридичної норми. Суспільні відносини виникають й поза нормою права та неза­ лежно від неї. Але правовий вплив на фактичні суспільні відносини є засобом досягнен­ ня необхідного правового результату. Виступаючи як результат дії норм конституційного права, конституційно-правові відносини виникають із практичної діяльності відповідних суб’єктів конституційного права. Співвідношення конституційних (фактичних) відносин та конституційної норми ви­ ступає як співвідношення між існуючою системою соціальних зав’язків та їх ідеальною моделлю, що отримала відображення у Конституції (В. Лучін). Особливості конституційно-правових відносин також вбачаються у тому, що вони пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, зокрема, з реалізацією державними структурами владних повноважень, з розподілом влади між цими структурами і взаємодією органів влади, з встановленням правового статусу особистості, функціонуван­ ням інших суб’єктів політичного процесу. Тому саме цей різновид правовідносин складає основу правового регулювання у сфері суспільного (державно-політичного) життя. Сутність конституційних правовідносин має й інші прояви. Так, слід враховувати, що конституційні норми реалізуються здебільшого не ізольовано, а у тісному зв’язку з нор­ мами інших галузей права, тому й виникає складне сплетіння конституційних та інших видів правовідносин. Так, відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На підставі цієї норми ви­ никають конституційні правовідносини між державою та, зокрема, громадянами, у яких держава бере на себе зобов’язання забезпечити захист вільної конкуренції та інші умови 58 безперешкодної підприємницької діяльності, а громадянин вправі обирати вид такої ді­ яльності, легалізовувати її у встановленому законом порядку. Однак для реалізації цієї норми необхідний розвиток конституційних правовідносин на галузевому рівні. Важливою особливістю конституційних правовідносин є їх місце та роль у системі пра­ вовідносин. Оскільки конституційне право є фундаментальною і провідною галуззю пра­ вової системи, конституційні правовідносини як базові та системоутворюючі складають фундамент складної системи соціальних зв’язків, що підлягають правовому впливові. Конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційного права, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин. Великою мірою специфіка конституційних правовідносин проявляється через їх кла­ сифікацію та структурні елементи — суб’єкти, об’єкти, зміст. Класифікація конституційних правовідносин. Класифікація конституційних правовідно­ син не вичерпується загальними та конкретними правовідносинами. їхня типологізація можлива й за іншими критеріями. Так, залежно від виконуваних конституційними нормами регулятивних функцій ви­ никають установчі, правовстановлювальні та охоронювальні відносини. До установчих належать, передусім, загальні конституційні правовідносини, які виникають на основі конституційних принципів, статутарних, дефінітивних та інших загальнорегулятивних норм та є проявом установчого характеру Конституції. Вони опосередковують основи конституційного ладу, виражають особливі правові стани суб’єктів конституційного пра­ ва, найбільш значимі соціальні зв’язки між ними. Правовстановлюваними є такі відноси­ ни, в яких їхні суб’єкти здійснюють права та виконують обов’язки, встановлені нормою конституційного права. Вони виступають переважно як конкретні правовідносини з фор­ мулюванням суб’єктивних прав та юридичних обов’язків їх учасників. їхньою метою є реалізація учасниками прав та обов’язків, встановлених правовою нормою. У цьому виді правовідносин проявляється динамізм суб’єктів конституційного права, відбувається дійсне поєднання конституційних норм із суспільною практикою. Основною метою охоронювальних правовідносин є забезпечення охорони конституційно-правового припису. Такі відносини виникають як реакція держави на неправомірну поведінку суб’єктів пра­ вовідносин, за їх допомогою реалізуються заходи юридичної відповідальності. За формою конституційні правовідносини поділяються на правовідносини у власному розумінні та правові стани. У перших чітко визначені права та обов’язки суб’єктів, а у других — хоч і чітко виділяються самі суб’єкти, зміст їх прав та обов’язків конкретно не визначено і виходить з великої кількості конституційних норм. До таких видів відносин належать, зокрема, громадянські стани (громадянство, іноземство тощо), статус Авто­ номної Республіки Крим у складі України, статус столиці тощо. За змістом конституційно-правові відносини поділяють на матеріальні та процесу­ альні. Матеріальні правовідносини складаються в процесі реалізації матеріальних норм конституційного права, коли реалізуються права та обов’язки, які складають зміст пра­ вовідносини. Такі відносини виникають, наприклад, у процесі реалізації більшості норм другого розділу Конституції України, присвяченого правам, свободам й обов’язкам лю­ дини та громадянина. Процесуальні відносини виникають, відповідно, при реалізації про­ цесуальних конституційних норм; вони носять похідний, вторинний характер, адже скла­ дають собою певну формалізовану процедуру, спрямовану на реалізацію суб’єктами своїх прав та обов’язків. Особливо велика кількість такого роду відносин виникає при реаліза­ ції форм безпосередньої демократії (вибори, референдуми), при реалізації органами дер­ 59 жави своїх повноважень (законодавчий процес, процедура усунення Президента України з поста в порядку імпічменту тощо). За об’єктами правового регулювання (або за інститутами конституційного права) консти­ туційно-правові відносини поділяють на наступні різновиди, пов’язані з: а) основами кон­ ституційного ладу; б) правовим статусом особистості; в) формами безпосередньої демо­ кратії; г) державним устроєм; ґ) організацією та діяльністю органів публічної влади тощо. Конституційні правовідносини за способом індивідуалізації об’єктів можна поділити на дві групи: відносні (двосторонньо індивідуалізовані) та абсолютні (односторонньо індиві­ дуалізовані). У відносних правовідносинах «поіменно» визначені всі учасники, при цьому праву одного чи декількох суб’єктів кореспондує обов’язок одного або декількох суб’єктів, що заздалегідь відомі. Наприклад, відповідно до статті 12 Конституції України українці, що проживають за кордоном, мають право на задоволення національно-культурних і мовних потреб, а Українська держава зобов’язана дбати про задоволення таких потреб. Абсолютні правовідносини — це правовідносини, в яких точно визначена ли т е одна сторона — носій суб’єктивного права, а зобов’язаними у таких відносинах виступають всі інші особи, що не повинні перешкоджати реалізації суб’єктивного права уповноваженою особою. При­ кладом такого виду правовідносин можуть слугувати правовідносини, що виникають на підставі частини першої статті 105 Конституції України, відповідно до якої Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Уповно­ важений суб’єкт тут чітко визначений, а коло інших суб’єктів, що мають утримуватися від будь-яких дій, що порушують недоторканність уповноваженої особи, безмежне. За характером дій суб ’єктів виділяють конституційні правовідносини активного та пасивного типу. Конституційні правовідносини активного типу виникають на основі зобов’язальних норм та вимагають від зобов’язаних суб’єктів вчинення на користь упо­ вноважених суб’єктів певних дій, без яких інтереси уповноважених суб’єктів не можуть бути задоволені. Так, відповідно до частини третьої статті 143 Конституції України ор­ ганам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів ви­ конавчої влади. Для реалізації органами місцевого самоврядування делегованих повно­ важень норма Конституції зобов’язує державу фінансувати здійснення цих повноважень за рахунок коштів Державного бюджету та передавати органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. У конституційно-правових відносинах пасивного типу, що виникають на підставі уповноважуючих та забороняючих норм, певні дії вчиня­ ються самою уповноваженою особою, а від зобов’язаної особи вимагається одне — утри­ муватися від певної поведінки, тобто зобов’язана особо не повинна вчиняти будь-яких активних дій. Прикладом такого виду відносин можуть слугувати відносини, що виника­ ють на підставі частини першої статті 32 Конституції України, яка закликає всіх суб’єктів права утриматися від втручання в особисте і сімейне життя людини. За часом дії конституційні правовідносини розподіляються на тимчасові (термінові) та постійні (безтермінові). Тимчасові правовідносини діють протягом певного терміну, що встановлений відповідною правовою нормою. Вони виникають у результаті реалізації конкретних норм та припиняються виконанням закладених у нормі прав та обов’язків. До тимчасових, як правило, належать правовідносини, пов’язані з виборчим процесом, проведенням референдуму тощо. Постійні правовідносини не обмежені у часі, однак це не означає, що вони вічні — їх припинення може бути викликане іншими юридичними фактами. Наприклад, смерть громадянина припиняє відносини громадянства. Зокрема, до постійних конституційних правовідносин належать всі відносини, пов’язані із право­ вими станами. В літературі виділяються й інші класифікації: за суб’єктами, за юридичними фактами тощо. 60 Проблема владних відносин у конституційному праві. Найвагомішою сферою консти­ туційно-правового регулювання є відносини, пов’язані із здійсненням публічного влада­ рювання: конституційне право визначає статуси всіх вищих та багатьох інших державних органів, всіх органів місцевого самоврядування та закріплює основи взаємодії між ними, яка виникає у процесі здійснення управління суспільством. Управлінські відносини, які можна визначити як процесуальні взаємини, в які вступають суб’єкти конституційного права, виникають в процесі взаємодії публічно-владних структур. До системи соціально-управлінських відносин входять державно-управлінські відносини в якості соціально-організаційних відносин між державою в особі її органів та посадових осіб, з одного боку, та суспільством (його членами) — з іншого, а також самоврядні відноси­ ни, які виникають у процесі здійснення управління територіальними громадами, між орга­ нами місцевого самоврядування та територіальною громадою, а також органами місцевого самоврядування та окремими членами територіальної громади. Також існує особливий вид соціально-управлінських відносин — відносини між державними органами та органами міс­ цевого самоврядування. Всі ці види правовідносин за характером можуть бути різних типів. Різновиди взаємодії відповідають типам структурних зав’язків (стабільним відноси­ нам, які виникають між суб’єктами владарювання у ході їх взаємодії), які виникають між цими органами. При здійсненні взаємодії можна виділити три основних типи структур­ них зав’язків: координаційні, субординаційні та реординаційні структурні зв’язки. Координація як вид взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин характеризується тим, що встановлюється, як правило, між не підпорядкованими один одному суб’єктами та ґрунтується на взаємній зацікавленості у доцільних спільних діях рівноправних органів з метою забезпечення ефективного управління. Координаційна взаємодія має здійсню­ ватися в тих сферах суспільного життя, які однаково важливі для сторін правовідносин. Така взаємодія може виражатися у затвердженні спільних актів або створенні спільних органів на паритетних засадах. Субординаційна взаємодія характеризується тим, що здійснюється між органами, між якими існують вертикальні управлінські відносини, коли один орган підпорядкований іншому. Субординаційна взаємодія передбачає функціональну підпорядкованість, право затвердження документів, підконтрольність, підзвітність. Відносини такого типу склада­ ються, наприклад, між Кабінетом Міністрів України та окремими міністерствами. Реординаційна взаємодія суб’єктів конституційних правовідносин проявляється у ви­ гляді зворотних зв’язків, коли при здійсненні власних повноважень один суб’єкт має здійснити погодження з іншим, коли одні органи входять з ініціативою до інших органів. Це забезпечується правом представників певних органів бути присутніми з правом до­ радчого голосу на засіданнях інших органів, правом звертатися до суду для скасування актів тощо, що також має реординаційний характер. Наприклад, відповідно до частини 6 статті 107 Конституції України у засіданнях Ради національної безпеки і оборони Украї­ ни може брати участь Голова Верховної Ради України. На підставах, передбачених части­ ною 2 статті 137 Конституції України Президент України звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, зупиняючи при цьому їхню дію до вирішення питання судом. Структура конституційних правовідносин. Конституційні правовідносини мають свою структуру, тобто внутрішню взаємоузгоджену систему діалектично пов’язаних основних складових елементів — суб’єктів, об’єкта та змісту правовідносини, а також спосіб зв’язку між цими елементами. Суб’єктний склад — одна з особливостей конституційно-правових відносин. Деякі з суб’єктів конституційно-правових відносин (народ, нація, територіальні утворення) не 61 виступають суб’єктами правовідносин в інших галузях права. Значущість і особливість суб’єктного складу конституційних відносин підкреслюється навіть назвами розділів Конституції: чимало з них за назву мають найменування того чи іншого учасника кон­ ституційних правовідносин — «Верховна Рада України», «Президент України», «Консти­ туційний Суд України». Слід розрізняти поняття «суб’єкт конституційного права» та «суб’єкт конституцій­ них правовідносин». Суб’єкт права — це потенційний учасник правовідносин. Він має суб’єктивне право та фактичну можливість вступити у правовідносини та вступить у них при настанні відповідних юридичних фактів, але на даний момент не бере безпосередньої участі у відповідній правовій взаємодії. Так, наприклад, Президент України є беззапереч­ ним суб’єктом конституційного права, але не завжди він є учасником конкретних кон­ ституційних правовідносин, приміром, щодо усунення його з поста в порядку конститу­ ційної процедури імпічменту. О б’єкти конституційних правовідносин як їх структуроутворюючий елемент являють собою вищі соціальні цінності, які знайшли конституційне закріплення. Це є матеріаль­ ні, духовні та інші блага, що задовольняють або можуть задовольняти інтереси, потреби та цілі суб’єктів конституційного права та з приводу яких ці суб’єкти вступають у право­ відносини та здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Отже, це є явища, з якими норма конституційного права пов’язує поведінку учасників правовідносин. У та­ кий спосіб об’єкти конституційних правовідносин відіграють важливу роль у забезпечен­ ні зв’язку між їх учасниками, в реалізації ними своїх інтересів, потреб та цілей, надаючи таким відносинам цілеспрямований характер. До основних об’єктів конституційно-пра­ вових відносин належать: основи конституційного ладу; людина, її права та свободи; на­ родний суверенітет; державна влада; місцеве самоврядування; державна територія тощо. Зміст конституційно-правових відносин складає юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права. Ці права і обов’язки, їх наявність зумовлюють соціальну поведінку учасників та відрізня­ ють правові відносини від неправових. Таким чином, конституційно-правові відносини виступають формою юридичних зав’язків між суб’єктами правового спілкування, що є одночасно результатом дії норм конституційного права як норм вищої юридичної сили та прямого механізму дії. Суб’єкти конституційних правовідносин. Суб’єкти конституційного права аби стати суб’єктами конституційних правовідносин повинні мати відповідну правосуб’єктність, що включає сукупність таких елементів: правоздатність (зумовлена правовими нор­ мами спроможність та можливість суб’єкта мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки), дієздатність (зумовлена правовими нормами спроможність суб’єкта своїми усвідомленими діями набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та здійснюва­ ти їх), деліктоздатність (спроможність суб’єкта нести юридичну відповідальність за свої діяння). До числа суб’єкт ів конституційно-правових відносин належать: - індивіди: громадяни, іноземці, особи без громадянства. Всі вони користуються на те­ риторії держави відповідними конституційними правами, несуть певний обсяг обов’язків; - спільності людей: народ як суверен та єдине джерело влади у державі; нація (як ти­ тульна, так і національні меншини); населення окремих територіальних одиниць (насе­ лення областей, районів, територіальні громади міст, селищ та сіл); - об’єднання громадян: політичні партії, громадські об’єднання, професіональні спіл­ ки, трудові колективи, релігійні організації, органи самоорганізації населення тощо; - державно-територіальні утворення: сама держава, автономії, області, міста тощо; 62 - органи публічної влади: органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ ня; окремим статусом в цій групі користуються депутати представницьких органів держа­ ви та місцевого самоврядування; - міжнародні органи та організації (Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Європейський суд з прав людини тощо). У теорії права за типами правосуб’єктності та функціями виділяють в якості суб’єктів правовідносин юридичні особи публічного та приватного права (В. Дудченко). У цьому ас­ пекті актуалізується питання розгляду юридичних осіб публічного права в якості суб’єктів конституційно-правових відносин. У літературі до юридичних осіб публічного права, спи­ раючись на «міждисциплінарний підхід», відносять державу та муніципальні утворення, територіальні публічні колективи, органи та установи публічної влади, некомерційні гро­ мадські організації (В. Чіркін). В якості головної мети юридичної особи публічного права визначається виконання «спільних справ», прагнення до «загальної користі». Тут слід зауважити, що загальні питання функціонування таких юридичних осіб ви­ значені Цивільним кодексом України. Частиною другою ст. 81 Цивільного кодексу Укра­ їни визначено, що поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юри­ дичних осіб публічного права відбувається залежно від порядку їх створення: юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів або на підставі модельного статуту; юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. При цьому Цивільним кодексом України встанов­ люються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публіч­ ного права встановлюються Конституцією України та законом. На юридичних осіб пу­ блічного права, відповідно до ст. 82 Цивільного кодексу України, у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Певні особливості юридичних осіб публічного права, у порівнянні із юридичними осо­ бами приватного права, викликані особливостями участі цих осіб у цивільному обороті. I хоч деякі суб’єкти конституційного права (політичні партії, органи державної влади та місцевого самоврядування) є юридичними особами публічного права (прямо визначені законом як такі), це не впливає на їх статус як суб’єктів конституційних правовідносин, а підкреслює їхню можливість бути суб’єктами цивільних правовідносин. А належність держави та територіальної громади до категорії юридичних осіб виглядає зовсім необ­ грунтованою. Об’єкти конституційних правовідносин. Конституційні правовідносини не обмежують­ ся наявністю лише суб’єктів, що мають права та обов’язки. Більш детальному вивчен­ ню правових відносин сприяє визнання наявності в їх структурі об’єкта, який визначає сенс поведінки суб’єктів. Під об’єктом правовідносин розуміють те, на що спрямоване конкретне суб’єктивне право та відповідний йому юридичний обов’язок з метою задово­ лення інтересів, потреб та цілей суб’єктів правовідносин. Діяльність суб’єктів конститу­ ційних правовідносин завжди спрямована на визначений об’єкт цих правовідносин, що передбачений конституційно-правовою нормою. Одночасно об’єкт конституційно-пра­ вових відносин надає цій діяльності цілеспрямований, усвідомлений характер та відіграє необхідну структуроутворюючу роль щодо інших елементів правовідносин. Об’єкт правовідносин повинен містити в собі зацікавленість суб’єктів цих правовідно­ сини, має забезпечувати реалізацію та захист законних прав та інтересів учасників пра­ вовідносин, оскільки сам сенс вступу в юридичні відносини полягає для його суб’єктів у тому, щоб набути прав, реалізувати наявні права, щоб цим змінити баланс своїх прав і 63 обов’язків. До числа об’єктів конституційних правовідносин можуть бути віднесені «го­ ловним чином вищі соціальні цінності, які набувають рівня конституційного закріплення і знаходять відображення у конституційних принципах і загально регулятивних нормах, програмних положеннях» (Ю. Тодика). До об’єктів конституційно-правових відносин на­ лежать такі явища реальної дійсності, як: поведінка людей, діяльність органів держави і місцевого самоврядування, а також політичних партій та громадських об’єднань, дер­ жавна територія, публічна влада, суверенітет, права людини, майнові та немайнові блага та інші матеріальні, духовні, соціальні цінності, з приводу яких суб’єкти конституційних правовідносин вступають у ці правовідносини і на використання чи охорону яких спря­ мовані суб’єктивні конституційні права та юридичні обов’язки цих суб’єктів. Зміст та характер конституційних правовідносин. Конституційно-правові відносини ви­ никають із практичної діяльності відповідних суб’єктів правових зв’язків і обумовлені їхньою соціальною поведінкою. Саме тому в єдиному змістові конституційно-правових відносин умовно виділяють юридичний зміст, який включає у себе права та обов’язки суб’єктів, та матеріальний зміст, що виражений в їхній фактичній поведінці. При цьому юридичний зміст по відношенню до матеріального виступає правовим засобом забезпе­ чення та формування останнього. Отже зміст конституційних правовідносин слід розгля­ дати як єдність реальних суспільних відносин та їх юридичної форми (Р. Халфіна). Юридичний зміст конституційної правовідносини тісно пов’язаний з конституційноправовою нормою, оскільки саме в ній формулюються суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин. С уб’єктивне право — належна суб’єкту права можли­ вість (свобода) на свій розсуд задовольняти передбачені об’єктивним правом інтереси, потреби та цілі. Належне суб’єкту право тому називається суб’єктивним, оскільки саме від волі суб’єкта залежить, як ним скористуватися. І тут слід звернути увагу на два аспек­ ти. По-перше, сказане свідчить про те, що конституційні правовідносини носять вольо­ вий характер, оскільки саме від волі суб’єкта залежить порядок та спосіб реалізації свого права. Але воля суб’єкта є тут вторинною по відношенню до волі законодавця, сформу­ льованої ним у правовій нормі. Саме тому поведінка суб’єктів окреслюється рамками правової норми. З цього випливає другий аспект реалізації суб’єктивних прав суб’єктами конституційних правовідносин: для людини і громадянина як суб’єкта перелік прав є невичерпним і відсутність у законодавстві прямої заборони є, по суті, сформульова­ ним суб’єктивним правом, що може бути реалізоване; а для органів публічної влади як суб’єктів конституційних правовідносин суб’єктивні права зумовлені та обмежені чітким вичерпним переліком законодавчо закріплених повноважень. Юридичний обов’я зок — пе­ редбачена законодавством та охоронювана державою необхідність належної поведінки суб’єкта правовідносини. Обов’язки можуть бути загальними і поширюватися на всіх без виключення учасників конституційних правовідносин, можуть поширюватися на певні групи учасників або бути індивідуалізованими. Юридичний зміст загальних конституційних правовідносин має певну особливість — він проявляється через конституційний статус, конституційне становище їх учасників, і при цьому тут може бути відсутньою поіменна індивідуалізація, перелік суб’єктів відно­ син (В. Лучін). Матеріальний зміст конституційної правовідносини становить фактична поведінка сторін, зумовлена їхніми інтересами, потребами та цілями. Метою всього конституційноправового регулювання є намагання урівняти матеріальний зміст правовідносин з його ідеальною формою — юридичним змістом, щоб фактичні відносини складались саме у спосіб, передбачений відповідною нормою права. Це сприятиме утвердженню реальності Конституції як Основного Закону та стабілізації конституційного ладу. 64 Конституційні правовідносини, як і будь-які інші правові відносини, мають характер взаємодії між своїми суб’єктами. Реально правові відносини виникають лише в ході вза­ ємодії сторін — учасників правовідносин, залежать від їхньої ініціативи, соціальної (пра­ вової, політичної) активності, і тому конституційні правовідносини — завжди продукт взаємодії їх сторін. Лише їх дії наповнюють правовідносини реальним змістом, поза вза­ ємодією учасників правовідносини втрачають будь-який сенс. Соціальна активність, яка виникає на основі розмаїття соціальних потреб, інтересів та цілей, зумовлених демократичним плюралізмом, може викликати стан соціального на­ пруження в суспільстві і, у свою чергу, створювати умови для виникнення конфліктної ситуації, що може мати своїм наслідком виникнення конфлікту. На підставі сказаного можна виділити дві форми соціальної активності суб’єктів конституційних правовідно­ син — співробітництво (кооперацію) і конфронтацію (конфлікт). В обох випадках соціаль­ на активність суб’єктів конституційних правовідносин означає наявність певних політико-правових зв’язків, взаємодію. Діяльність суб’єктів конституційних правовідносин, спрямована на досягнення певних інтересів та задоволення окремих цілей і потреб, може втрачати свою результативність та ефективність, коли вона зустрічається з соціальними чинниками, які перешкоджають її розвиткові. Такими перешкодами можуть стати і дії суб’єктів права, що мають проти­ лежний інтерес, інші юридичні факти, і самі норми права, а також соціальні, політичні та економічні умови, які не дозволяють повною мірою реалізувати суб’єкту свій інтер­ ес, задовольнити свою потребу, досягти певної мети. Перешкоди у діяльності суб’єктів конституційних правовідносин стимулюють соціальну напруженість, збільшують питому вагу деструктивної соціальної активності суб’єктів, що в цілому зумовлює конфліктні си­ туації. Отже, за характером взаємодії конституційні правовідносини поділяють на відносини співробітництва та відносини конфлікту. Передумови і підстави виникнення та динаміки конституційних відносин. Для вступу суб’єктів конституційного права у правовідносини не достатньо однієї тільки їх соціаль­ ної активності, зумовленої інтересами, потребами та цілями цих суб’єктів. Конкретні соціальні обставини (події та діяння), які викликають у відповідності з нормами права настання певних правових наслідків — виникнення, динаміку, припинення конституцій­ них правовідносин, — дістали назву юридичних фактів. Суб’єкт права стає учасником правовідносин лише у тому разі, коли саме він є залученим у певну подію, коли він сам вчинив певне діяння або діяння вчинене відносно нього іншим суб’єктом. Таким чи­ ном, правосуб’єктність та юридичний факт — необхідні підстави для виникнення, зміни та припинення будь-яких правовідносин, зокрема й конституційних. Певні життєві об­ ставини виникають незалежно від правових норм, але правові норми надають їм статусу юридичних з метою регулювання та впорядкування державного та суспільного життя. Класифікація юридичних фактів традиційно здійснюється за характером зв’язку з ін­ дивідуальною волею осіб на події та діяння. Події — обставини, що об’єктивно не зале­ жать від волі та свідомості людей, настають незалежно від їх бажання, але їхня юридич­ на значимість, що надана їм гіпотезою конституційно-правової норми, пов’язує з ними ступінь можливої та/або належної поведінки суб’єктів. Серед юридичних фактів-подій можна назвати народження (набуття громадянства України за народженням) або смерть (повноваження Прем’єр-міністра України припиняються у разі його смерті), досягнен­ ня певного віку (повноваження судді Конституційного Суду України припиняються при досягненні 65-річного віку), стан здоров’я (повноваження Президента України при­ пиняються достроково у разі неможливості виконувати свої повноваження за станом 65 здоров’я). Діяння (дії та/або бездіяльність) — факти, що перебувають у прямій залеж­ ності від волі та свідомості людей, ними вчиняються. У свою чергу, діяння поділяються на правомірні та неправомірні, оскільки діяння виражають вольову поведінку учасників правовідносин та їх співвіднесеність з вимогами конституційних норм. У правомірних діяннях акумулюється позитивна соціальна активність суб’єктів конституційного права, яка підтримується та стимулюється конституційним законодавством. А неправомірні ді­ яння вчиняються всупереч конституційно-правовим приписам. Слід зауважити, що без­ діяльність суб’єктів конституційних правовідносин набуває значення юридичного факту лише тоді, коли відповідно до конституційних приписів суб’єкт мав вчинити певні дії, але утримався цього. Виходячи з цільової спрямованості суб’єктів на результати своєї діяльності, правомірні дії поділяють на юридичні акти (дії, спрямовані на отримання певних юридичних наслід­ ків) та юридичні вчинки (дії, спрямовані на отримання певного результату, що зумовлює конкретні правові наслідки). Прикладом першого є приведення найстаршим за віком народним депутатом України до присяги новообраних членів парламенту нового скли­ кання, правовим наслідком чого є набуття ними повноважень народних депутатів Укра­ їни, а також сам цей факт є початком відліку терміну повноважень самої Верховної Ради України. До вчинків може бути віднесено звернення Президента України до народу із по­ сланням, внесення до парламенту Президентом України кандидатури Прем’єр-міністра України для надання згоди на призначення. Тобто вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб’єкт їх правове значення, бажав чи не бажав настання правових наслідків, а юридичні акти спрямовані безпосередньо на правовий результат. Вчиняючи юридичні акти, суб’єкти конституційного права цілеспря­ мовано створюють, змінюють, припиняють правові відносини. А вчинок виступає в якос­ ті ініціативи до розгляду певного питання або проблеми. Нерідко для виникнення (зміни, припинення) конституційно-правових відносин не достатньо одного юридичного факту — необхідна їх сукупність, тобто фактичний склад. Так, для розгляду питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічмен­ ту, відповідно до статті 111 Конституції України, необхідна наявність таких юридичних фактів: 1) спеціальна тимчасова слідча комісія надала висновки і пропозиції щодо про­ веденого розслідування; 2) Верховний Суд надав висновок про те, що діяння, в яких зви­ нувачується Президент України, містять ознаки злочину; 3) Конституційний Суд Украї­ ни надав висновок про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент. Питання для самоконтролю 1. Розкрийте сутність владних відносин у конституційному праві. 2. Які особливості правоздатності суб’єктів конституційних правовідносин? 3. Наведіть приклади матеріальних та нематеріальних об’єктів конституційних право­ відносин. 4. Розкрийте юридичний та матеріальний зміст конституційних правовідносин. 5. Надайте характеристику юридичним фактам у конституційних правовідносинах. Літ ература 1. Гревцов Ю. И. Правовые отношения / / Общая теория государства и права. Академи­ ческий курс в 2-х томах / под ред. М. Н. Марченко. — Том 2. — Теория права. — М.: Зерцало, 1998. — С. 274. 66 2. Данилюк Ю. В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. каук. — К., 2009. — С. 6. 3. Дудченко В. В. Правовые отношения / / Общетеоретическая юриспруденция : учебный курс : учебник / под ред. Ю. Н. Оборотова. — О. : Фенікс, 2011. — С. 148. 4. Крусян А. Р. Взаимодействие местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления в Украине. — Одесса: Юридическая литература, 2001. 5. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М.: Юристь, 2001. — С. 308. 6. Лучин В. О. Конституционные нормы и правоотношения. — М., 1997. — С. 113. 7. Матузов Н. И. Общие правоотношения и их специфика / / Правоведение. — 1976. — № 3. 8. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.: У 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2006. — С. 459. 9. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дис­ циплина: учеб. пособ. — Харьков: Фолио; Райдер, 1998. — С. 71. 10. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1980. — 305 с. 11. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права / В. Е. Чиркин. — М., 2009. — С. 102-128. 67 __________Тема 7__________ КОНСТИТУЦІЙНІ КОНФЛІКТИ Анотація. Розкриття сутності конфліктності у конституційно-правовій сфері, визначення кон­ ституційного конфлікту, його структури, його класифікація, детермінація та динаміка. Після вивчення ц ієї теми студент повинен знати: - загальні відомості про конфліктність у конституційних правовідносинах; - визначення, структуру конституційного конфлікту та його співвіднесення із суміжними понят­ тями; - причини і умови виникнення конституційних конфліктів; - стадії розвитку та форми припинення конституційного конфлікту. Ключові поняття і терміни: конституційна конфліктність, конституційний конфлікт, соціальна напруженість, політичний конфлікт, юридизація конфлікту, детермінація конституційних кон­ фліктів, динаміка та ескалація конституційних конфліктів, припинення та наслідки конституцій­ них конфліктів. Конфліктність в конституційно-правових відносинах. Будучи носіями певних потреб, інтересів та цілей, суб’єктам конституційних правовідносин притаманна соціальна (по­ літична та правова) активність, що опосередковує їхню діяльність. Соціальна активність є динамічнішою, коли широкими і реальними правами та свободами наділені невладні суб’єкти конституційних правовідносин (весь народ як суб’єкт конституційного права, окремі громадяни та їхні об’єднання). На соціальну активність суб’єктів відчутно вплива­ ють їх політична і правова свідомість, політична і правова культура. Саме вони зумовлю­ ють характер поведінки суб’єктів конституційних правовідносин. Якщо суб’єкти мають протилежні або несумісні інтереси, якщо задоволення потреб одного суб’єкта перешкоджає задоволенню потреб інших, якщо суб’єкти ставлять пе­ ред собою взаємовиключні цілі, то спрямованість їхніх дій буде ґрунтуватися на проти­ дії опонентам. Соціальний зв’язок між опонентами, зрозуміло, має негативний характер. Цей стан взаємовідносин називається конфронтацією. Конфронтація двох або більше суб’єктів з приводу певного об’єкта являє собою конфлікт. Але незважаючи на це, кон­ флікт не слід сприймати як патологію суспільного розвитку. Він є результатом взаємодії суспільних відносин, що не збігаються між собою, а з огляду на те, що ці відносини та їхні конкретні прояви у соціальній системі практично є нескінченно багатоманітними, то конфлікти слід вважати нормою життя. Наявність конституційних конфліктів у суспіль­ стві не може розглядатися лише з негативної точки зору. Це передусім невід’ємна складо­ ва суспільного прогресу (звісно, якщо ці конфлікти виникають, протікають і вирішують­ ся у рамках конституційного законодавства), оскільки конституційна конфліктність — це природна системна форма соціальної активності. Залучення до аналізу явища конституційної конфліктності поняття соціальної ак­ тивності потребує врахування так званого «людського чинника» у соціально-правовому житті. Відомо, що за кожним суб’єктом конституційних правовідносин — владним або невладним — стоять люди як первісні правові реалії, які персоніфікують такий суб’єкт. Тільки такий антропологічний підхід до конституційно-правової науки дозволяє вивчати в її межах явище конфліктності, оскільки конфліктність не існує поза поведінкою людей, що наділені власними цінностями, інтересами, цілями, нарешті — волею. Конституційна конфліктність — це відносно масове, історично мінливе соціальне яви­ ще конституційно-правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних 68 конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це не просто безліч конфліктів, що ніяк не пов’язані один з одним, це складна система, в якій основне зна­ чення мають характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних правовідносин. Конституційний конфлікт: поняття, ознаки і структура. Результатом уваги науковців до явища конфліктності у конституційно-правовій сфері стало розмаїття авторських пози­ цій та наукових підходів щодо найменування та визначення основних понять, якими опе­ рує ця галузь конституційної науки. Насамперед це стосується центрального поняття — самого конфлікту. Конституційний конфлікт є необхідною формою розвитку конституційно-правової реальності, що поєднує в різних пропорціях деструктивні і конструктивні компоненти, які збагачують людей новим соціальним досвідом як негативного, так і позитивного ха­ рактеру. Він розглядається як вид юридичного конфлікту та являє собою протистояння у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, за­ доволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей, що являють собою цінність з точки зору їхньої соціальної значущості. Тобто у загальному вигляді конституційний конфлікт являє собою конфронтаційний тип взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин. Конституційний конфлікт, зважаючи на свою значущість, частіше за все породжуєть­ ся політичними причинами та ніби виростає з політичного конфлікту (Ю. Тихомиров), тому за своїми елементами та формами прояву конституційний конфлікт може збігатися (і часто саме так відбувається) з політичним конфліктом. Але політичний конфлікт при збігові всіх зазначених параметрів все одно зберігає свій неформалізований, неупорядкований характер, що ускладнює його розв’язання цивілізованими правовими засобами. Для подолання таких складностей політичний конфлікт потребує надання йому юридич­ них властивостей. Таке «перетворення (звісно, тільки там, де це можливо і необхідно) політичного конфлікту на правовий конфлікт — це своєрідне юридичне логарифмування (юридизація) конфлікту, приведення його до вигляду, що припускає правовий спосіб його тлумачення, кваліфікації, розв’язання і подолання» (В. Кудрявцев). Така юридизація конфлікту (у цьому випадку — політичного конфлікту) можлива і реа­ лізується за таких умов: 1) правовий підхід до відповідних конфліктів; 2) розгляд, кваліфі­ кація і оцінка учасників конфлікту як вільних, незалежних і рівних суб’єктів права із сво­ їми інтересами; 3) розуміння, вираження, трактовка і вирішення фактичного конфлікту у вигляді спору про право між встановленими суб’єктами права; 4) наявність належного правопорядку (з необхідними юридичними інститутами, нормами, процедурами тощо) як основи, механізму і ґаранта правового конфлікту і додержання прийнятого рішення всіма. Отже, можна зробити висновок, що юридизований політичний конфлікт являє собою конституційний конфлікт. Тому конституційні конфлікти є політичний тип соціальних конфліктів, які через конституційні процедури можуть бути трансформовані на юридич­ но значимі, такі, що породжують правові наслідки (Т. Пряхіна). Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлікту виступає його пред­ мет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка складає основне проти­ річчя і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким зіткненням, а та­ кож дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснюватися по відношенню до об’єкта конституційного конфлікту. Кожна із сторін намагається вирішити цю проблему на свою користь за рахунок інтересів іншої сторони, конституювати власні потреби, забезпечи­ ти визнання їх особливої значущості і цінності, закріплення на вищому рівні правово­ го регулювання, що передбачає заходи гарантування, забезпечення та правового захисту. Предметом конституційного конфлікту може стати проблема поділу влади, збереження 69 існуючого конституційного ладу або його оновлення, захист прав і свобод особистос­ ті, визначення пріоритетів державної політики тощо. Конституційно-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. І в цьому випадку не має значення, які у цьому кон­ флікті учасники, який його об’єкт, причини тощо. Так, наприклад, протистояння будьяких суб’єктів (парламентські фракції, лобістські групи, суб’єкти законодавчої ініціати­ ви, громадяни, що страйкують) з приводу прийняття будь-якого закону є конституційним конфліктом, оскільки відносини щодо законотворчості є суто конституційно-правовою матерією. Тому для визначення у цьому випадку конфлікту як конституційного неважли­ вою є навіть сфера регулювання цього закону. Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або вза­ галі правовий, характер. Це може бути влада, державний суверенітет, національно-куль­ турна автономія тощо, а може бути й земля, інвестиції, експортно-імпортні операції, при­ ватизація тощо. Тобто серед об’єктів конституційних конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціального, духовного характеру, а сутність конституційного конфлікту в такому разі зумовлюється іншими чинниками — суб’єктним складом, наприклад. Так, під визначення конституційного конфлікту цілком підпадає протистояння між парла­ ментськими фракціями з приводу прийняття закону про перегляд митних тарифів, який запропонований урядом. Сторонами цього конституційного конфлікту є уряд, що за­ пропонував проект закону, і парламентські фракції, що його підтримують, з одного боку, та парламентські фракції, які, виходячи із своїх інтересів, виступають проти прийняття такого закону. Предметом конфлікту тут є фактичні конституційні відносини щодо роз­ гляду певного законопроекту, а об’єктом — митно-тарифна політика. І хоча об’єкт цього конфлікту не є конституційно-правовою цінністю, суб’єктний склад і предмет конфлікту надають йому конституційно-правової сутності. У будь-якій конфліктній взаємодії протистояння розгортається навколо двох речей — з приводу життєво важливих ресурсів (матеріальних, духовних, соціальних тощо) та конт­ ролю над ними. Отже, об’єктом конституційного конфлікту виступають певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту, та/або прагнення контролю над ними. А предмет — фактичні відносини, що виникли з приводу цього об’єкта та породили певну проблему. Підґрунтя конституційних конфліктів часто знаходиться за межами конституційного права та права взагалі і обумовлене передусім станом економіки, соціально-політичних відносин. Але переважна більшість конституційних конфліктів пов’язана із станом кон­ ституційного законодавства (наявність колізій, прогалин, дефектів) та практикою його застосування. Обов’язковою умовою визнання конфлікту конституційно-правовим є наявність у його предметі спірного юридичного факту конституційно-правового характеру і можли­ вість припинення протистояння сторін за допомогою конституційно-правових процедур. Сторони конституційного конфлікту завжди мають правові характеристики і одночас­ но виступають суб’єктами конституційних правовідносин, їхні мотиви та інтереси теж ма­ ють правову форму, а об’єкт конфлікту перебуває під правовим захистом. Конституційно­ му конфлікту властива наявність специфічних закономірностей, що характеризують його розвиток, і він завжди має певні юридичні наслідки. Отже саме норма права, впливаючи на елемент (елементи) конфлікту, надає йому статусу юридичного і, крім цього, виступає першочерговою підставою для класифікації юридичних конфліктів, що дозволяє назива­ ти юридичні конфлікти у сфері конституційного права конституційними конфліктами. Ще одним важливим елементом характеристики конституційного конфлікту є його со­ ціальна характеристика, що являє собою аналіз соціальних (політичних, економічних) чинників, що його детермінували, соціальних наслідків його протікання та розв’язання, 70 а також соціальних явищ, що мали місце одночасно (паралельно) з ним. Наявність со­ ціальної характеристики обумовлена тим, що в «чистому» вигляді конституційних (як і будь-яких інших) конфліктів немає. Враховуючи, що конституційний конфлікт — явище соціально-правове, поряд із його соціальною характеристикою існує й правова характеристика, яка має прояв у тому, що конституційний конфлікт, по-перше, співвідноситься з інститутами, структурами і ме­ ханізмами держави і громадянського суспільства; по-друге, у предметі конституційного конфлікту простежуються реальні конституційно-правові відносини або окремі консти­ туційно-правові аспекти; по-третє, учасники конституційного конфлікту розглядаються не просто як індивіди, соціальні групи, а сприймаються з огляду на їх правовий статус як суб’єкти права; по-четверте, поведінка учасників конфлікту набуває правової оцінки; по-п’яте, конституційний конфлікт є унормованим явищем, або явищем, яке підлягає унормуванню з огляду на інституційність форм взаємодії опонентів та їх зацікавленості у правових результатах протистояння. Форми конституційних конфліктів. Відсутність єдиної форми прояву конституційних конфліктів є очевидною, бо кожен з них є унікальним. Форма конституційного конфлік­ ту як його зовнішній прояв зумовлює застосування різних за змістом механізмів вирішен­ ня конституційних конфліктів. Так, наприклад, вирішенням конституційного конфлікту у формі конституційного делікту стане застосування заходів конституційної відповідаль­ ності, розв’язання конституційного спору вимагає прийняття владного рішення ком­ петентним органом, якому сторони конфлікту мають підкоритися, подолання консти­ туційної кризи вимагає цілого комплексу заходів соціального, політичного, правового, економічного характеру тощо. За різних форм конституційного конфлікту його сторони можуть мати різне стано­ вище: за конституційного спору фіксується процесуальна рівність сторін, а їх більш або менш вигідне становище зумовлюється наявним у них доказовим матеріалом; за консти­ туційного делікту одна сторона є порушником правових приписів і мусить понести кон­ ституційну відповідальність, а інша сторона вживає заходів щодо притягнення її до від­ повідальності; щодо конституційної кризи, то в даному випадку становище сторін може змінюватися в залежності від політичної ситуації. Один і той же конституційний конфлікт може набувати різних форм (наприклад, вчи­ нення конституційного делікту Президентом України може стати предметом конститу­ ційного спору і зумовити настання конституційної кризи), тому слід враховувати наяв­ ність певної різниці між формами конституційного конфлікту, особливість кожної з них. Серед форм конституційного конфлікту виокремлюють простий конституційний кон­ флікт та три особливі форми конституційного конфлікту — конституційний делікт, кон­ ституційний спір та конституційну кризу. Як приклад простого конституційного конфлікту можна навести події у Верховній Раді Україні у липні 2005 р., коли на розгляд парламентарів урядом було внесено 14 економіч­ них законопроектів, що мали прискорити вступ України до СОТ. Проявом загострення стало фізичне протистояння груп народних депутатів у вигляді бійки. Зіткнення комер­ ційних інтересів окремих депутатських угруповань і політичних амбіцій окремих лідерів, а також невміння будувати діалог лягли в основу соціально-політичної характеристики цього конфлікту. Його правову основу склав визначений Конституцією України та Ре­ гламентом Верховної Ради України процес прийняття законів, внесених на розгляд Вер­ ховної Ради України Кабінетом Міністрів України. Безпосередніми суб’єктами цього конфлікту стали різні парламентські фракції. На боці тих, хто виступав за прийняття цих законів, знаходились також Кабінет Міністрів і Президент України. 71 Серед особливих форм конституційного конфлікту особливе місце посідає консти­ туційний делікт (правопорушення), який являє собою діяння (дію або бездіяльність) суб’єкта конституційно-правових відносин, що не відповідає належній поведінці і тягне за собою застосування заходів конституційної відповідальності. Така «невідповідність на­ лежній поведінці» охоплює будь-яке діяння, яке відхиляється від конституційної моделі і виходить за межі дозволеного або суперечить загальним принципам і смислу Конститу­ ції. Зовнішня сторона будь-якого правопорушення, зокрема й конституційного, виявля­ ється при зіставленні фактичної поведінки з правовою нормою, а внутрішня (змістовна) сторона полягає у порушенні суспільних і особистих інтересів, встановленого порядку і суб’єктивних прав (В. Лучін). Отже, порушення норми права стає джерелом конфлікту, коли через утиснення інтересів однієї із сторін шляхом вчинення правопорушення ви­ никає протистояння між сторонами. Конституційним деліктом може бути як дія, так і бездіяльність суб’єкта. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом консти­ туційно-правової відповідальності покладених на нього обов’язків і невчинення ним дій, які повинен був учинити. Положення Конституції щодо складів конституційних деліктів часто мають надзагальний характер, санкції майже не передбачені, склади конституційних деліктів у чистому вигляді, за рідким винятком, не сформульовані. Але ці норми можуть і повинні бути роз­ винені у галузевому законодавстві, де, крім цього, необхідно особливо зосередити норма­ тивне встановлення вимог, гарантій і меж соціально необхідної поведінки суб’єктів кон­ ституційного права, а також зазначення соціально неприпустимої їх поведінки. Якщо конституційні конфлікти не завжди мають протиправний характер і тягнуть пев­ ні негативні наслідки, то конституційні делікти як їх особлива форма є завжди проти­ правними та шкідливими для суспільства. Конституційний спір — найбільш формалізована форма конституційного конфлікту. У цьому випадку конституційні конфлікти переносяться у площину вирішення в особли­ вому порядку, передбаченому конституцією, — за допомогою конституційних процедур. Конституційний спір являє собою особливу форму конституційного конфлікту, за якої виниклі в процесі взаємодії між суб’єктами конституційних правовідносин розбіжності вирішуються у встановленому законом юрисдикційному порядку. Ця форма конститу­ ційного конфлікту являє собою публічно-правовий спір щодо нормативного змісту прав і обов’язків суб’єктів конституційних правовідносин. У такому конфлікті, по-перше, між сторонами виникає уповноважений конституцією арбітр у вигляді державного органу чи посадової особи, а по-друге, подальша поведінка суб’єктів повністю підпорядковується процесуальним нормам. Конституційний спір існує тоді, коли виявлені і сформульовані розбіжності стосовно предмета спору, а взаємні претензії сторін мають правове обґрун­ тування. Інакше кажучи, кожен з учасників конфлікту має власну правову позицію, яка обґрунтовує правомірність з точки зору конституції обраного ним варіанта поведінки, що суперечить позиції інших учасників конфлікту і породжує конституційно-правові супе­ речності (Т. Пряхіна). Найгострішою формою конституційного конфлікту є конституційна криза. В. Лучін визначає її через поняття системної кризи. На його думку, вона є юридично знятою фор­ мою системної кризи всіх основних сфер суспільного життя, що проявляється в девальва­ ції конституції, різкій розбіжності з суспільною практикою, — функціонуванні соціаль­ но-економічних, політичних, державно-правових інститутів із значними відхиленнями від вимог конституції; руйнуванні єдиного конституційно-правового простору, трива­ лій бездіяльності або неналежній дії конституційних та інших правових норм, масовому безкарному їх порушенні, що досягає критичних величин. А. Глухова визначає поняття 72 конституційної кризи як підвиду політичної кризи, за якої фактично припиняється дія Основного Закону держави — «попередня конституція втрачає легітимність, тобто право­ мочність, і є потрібним її якісний перегляд». А. Медушевський визначає конституційну кризу як ситуацію, коли конституція втрачає легітимність або різні конституційні норми не можуть бути узгоджені протидіючими соціальними силами на основі чинного основ­ ного закону, або конституція в цілому чи частина її норм вступають у радикальні проти­ річчя з політичною реальністю. Такий підхід дозволяє кваліфікувати як конституційну кризу події навколо призначен­ ня нових суддів Конституційного Суду України і приведення їх до присяги після закін­ чення терміну повноважень суддів, призначених/обраних 1996 р. Відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» «у разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Вер­ ховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду». Судді Кон­ ституційного Суду України, замість яких слід було призначити інших осіб, припинили свої повноваження ще 2002-2004 рр., і у зв’язку з припиненням повноважень більшості суддів робота Конституційного Суду України була заблокована через відсутність кворуму, визначеного ч. 5 ст. 50 Закону України «Про Конституційний Суд України». Спроби об­ рання суддів Конституційного Суду України здійснювалися Верховною Радою України неодноразово, але видавалися невдалими через небажання народних депутатів України брати участь у голосуванні. Суддів Конституційного Суду України, призначених Прези­ дентом України та З ’їздом суддів України, парламент не допустив до складання присяги. Отже, у зв’язку з тим, що Конституційний Суд України фактично не функціонував через вчинення Верховною Радою України конституційного делікту, утворилася конституційна криза, наслідком якої є поява нових і нових конституційних конфліктів. Як видно, простий конституційний конфлікт між політичними силами, зумовлений їхніми політичними інтересами і цілями, став причиною вчинення парламентом консти­ туційного делікту (непризначення нових суддів Конституційного Суду України і недопу­ щення призначених суддів до присяги), а несформування Конституційного Суду України призвело до виключення його з державно-правового життя, що вступає у протиріччя з XII розділом Конституції України. Суб’єкти конституційно-правових відносин позбав­ лені можливості своєчасної реалізації свого права на конституційне подання/звернення, чим унеможливлюється здійснення багатьох конституційних процедур (визначення конституційності актів законодавства, офіційне тлумачення Конституції та законів України, усунення Президента України з поста в порядку імпічменту тощо). Отже такий стан речей є конституційною кризою, хоч і не пов’язаний з втратою Конституцією в цілому своєї легітимності. Динаміка конституційних конфліктів та здійснення впливу на конституційний конфлікт­ ний процес. З точки зору статики конституційний конфлікт є феноменом політико-пра- вової дійсності з притаманними йому особливостями, суб’єкт-об’єктним складом тощо. Але з позицій динаміки він являє собою процес, що має певні стадії розвитку. Саме ви­ значення конституційного конфлікту через протистояння суб’єктів конституційних правовідносин вказує на те, що це не одномоментний акт, а певний процес. Цей під­ хід зумовлює розгляд конституційного конфлікту «у русі», виявляючи причини та умо­ ви його виникнення, досліджуючи етапи його розвитку, винаходячи оптимальні форми його припинення. Зроблений Україною демократичний вибір об’єктивно став умовою збільшення пи­ томої ваги конфліктності у конституційно-правових відносинах. Ця конфліктність має об’єктивний характер, оскільки демократизація являє собою широкий простір для ви­ 73 явлення масових та індивідуальних інтересів, відкриваючи суспільній системі шлях до узгодження різних спрямувань і уможливлюючи на цій основі ненасильницьку, органічну форму її руху (Є. Степанов). Кожному конституційному конфліктові притаманні конкретні причини та умови. Але сучасна конституційна конфліктність в українському суспільстві, як така, характеризу­ ється такими загальними детермінантами: 1) слабка політична структурованість укра­ їнського соціуму і недостатньо високий рівень його конституційної культури; 2) відсут­ ність консолідуючої суспільство ідеології та ефективної національної програми розвитку країни; 3) неякісне правове регулювання конституційних відносин; протиріччя у зако­ нодавстві; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних; 4) хронічне втручання одних органів влади до компетенції інших органів, перевищення повноважень; суперечливе тлумачення різними гілками влади конституційних норм; 5) відсутність у владних структур на загальнодержавному і місцевому рівнях належного досвіду вирішення в режимі консенсусу складних питань державотворення; 6) відсутність організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами кон­ ституційно-правових відносин. Перераховані причини та умови мають загальний характер та зумовлюють у своїй сис­ темі майже кожен конституційний конфлікт, що виникає у сучасний період. Сама наявність цих детермінант не є достатньою для виникнення конституційного конфлікту. Для конфліктної взаємодії необхідне ще усвідомлення однією із сторін проти­ лежності своїх інтересів інтересам іншої сторони. Наявність зазначених передумов кон­ ституційного конфлікту та усвідомлення однією із сторін протилежності своїх інтересів інтересам іншої сторони створюють конфліктну ситуацію, яка є передконфліктною ста­ дією розвитку відносин суб’єктів. На цьому етапі вже сформовані причини та умови, вже визначені первісні суб’єкти конституційного конфлікту, але головна роль конфліктної ситуації полягає у визначенні предмета майбутнього конституційного конфлікту. Кон­ фліктна ситуація, створена невдоволеністю однієї із сторін, викликає зростання соціаль­ ної напруженості, масштаби якої також залежать від значущості предмета майбутнього конфлікту. Для переростання конфліктної ситуації в конфлікт необхідна активна соціальна дія суб’єкта, спрямована на втілення в життя своїх інтересів, що призводить до прямого зі­ ткнення і називається у конфліктологічній науці інцидентом. Інцидент дає старт кон­ фліктній взаємодії. Після нього починається ескалація конституційного конфлікту. На цій стадії стає очевидною конфліктна поведінка суб’єктів, яка складає основний зміст цієї стадії та являє собою усвідомлені дії учасників конфлікту, спрямовані на досягнення власних цілей і на протидію здійсненню цілей конкурента. Чергування взаємних реакцій, спрямованих на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інтересів супротивника, складає сутність конституційного конфлікту як со­ ціального процесу. Таким чином, будь-який конституційний конфлікт, що виник під впливом певних со­ ціальних (політичних, правових) детермінант, являє собою процес, що має свої початок та завершення. Живу матерію конституційного конфлікту складає його розвиток — од­ ночасне розгортання дій та контрдій, відстоювання суб’єктами конституційних право­ відносин власних інтересів та перешкоджання реалізації інтересів опонента, реалізація власних намірів та подолання супротиву опонента. Здійснення впливу на конституційні конфлікти вимагає врахування їх суперечливої природи: з одного боку, конструктивна риса робить їх стимулом суспільного розвитку, а з іншого — руйнівний аспект конфліктів дезінтегрує систему конституційних право­ відносин. 74 Засоби впливу на конституційний конфліктний процес передбачають: а) переведення його у річище раціональної діяльності та взаємодії суб’єктів конститу­ ційно-правових відносин; б) продуманий вплив на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаних результатів; в) обмеження протистояння рамками конституційного законодавства. Кінцевою метою застосування засобів впливу на конституційний конфліктний процес є попередження або припинення конституційних конфліктів. Припинення конституційних конфліктів. Наслідки конституційних конфліктів. Конфлік­ тний процес може тривати невизначено довгий час, але настання останньої стадії консти­ туційного конфлікту — його припинення — все одно є неминучим. Його обумовлюють ослаблення однієї або обох сторін (вичерпання ресурсів), що не дозволяє здійснювати подальше протистояння; усвідомлення безперспективності продовження конфлікту його учасниками; переважання однієї із сторін та її здатність подавити опонента або нав’язати йому свою волю; поява третьої сторони та її здатність припинити протиборство. Закінчення конфліктної взаємодії може здійснюватися у різний спосіб, відповідно до чого розрізняються форми припинення конституційних конфліктів. Р о зв’язання конституційного конфлікту передбачає його завершення силами самих конфліктантів, які спільно досягають певної згоди щодо предмета конфлікту та зближен­ ня власних позицій. Умовами для цього є, по-перше, усвідомлення сторонами об’єктивно існуючих між ними протиріч, розбіжність інтересів і неспівпадіння цілей, тобто уявлення про реальне джерело та безпосередні причини конфлікту; по-друге, зацікавленість кож­ ного з учасників конфлікту в тому, щоб на взаємоприйнятній основі подолати протисто­ яння, що виникло; по-третє, пошук і застосування доступних сторонам методів, правил та способів розв’язання конфлікту, що виник між ними. Врегулювання конституційного конфлікту означає завершення протистояння шляхом переговорів за участю посередників або шляхом судового вирішення спору чи вирішен­ ня спору іншим повноважним арбітром. Передумовою виходу сторонами на таку форму завершення конституційного конфлікту є усвідомлення необхідності його припинити у зв’язку з тим, що наслідки подальшого протистояння можуть стати неадекватними та невигідними для обох сторін. У цьому випадку сторони зобов’язуються (або вимушені) прийняти рішення посередників та/або суду і виконати його. Звернення сторін конститу­ ційного конфлікту до відповідного суду вбачається найоптимальнішим вирішенням кон­ флікту з огляду на те, що це, по-перше, дозволить перевести конфлікт в інституційовані рамки конституційного спору, а по-друге, остаточне рішення суду створить умови для припинення конфліктної взаємодії. Подолання (усунення) конституційного конфлікту являє собою завершення його у спо­ сіб ліквідації однієї із сторін конфлікту або придушення її інтересів. У випадку такого за­ вершення конфлікту одна із сторін виходить переможеною внаслідок нерівності сил чи з інших причин. За всіх наведених форм припинення конституційного конфлікту через політико-правовий характер цього явища його припинення полягає у певних політичних процедурах (переговори, консультації тощо) та ухваленні відповідних правових актів (договір, рішен­ ня суду, указ про відставку тощо). Але слід виділити ще дві форми припинення конститу­ ційного конфлікту, які мають певні особливості. Конституційний конфлікт може припинити своє існування шляхом поступового за га ­ сання. При цій формі завершення конфлікт вичерпує себе і втрачає актуальність і значу­ щість для сторін. Причиною тому може стати неможливість ними прийти до компромісу 75 або подолати конфлікт з огляду на рівність сил та ресурсів. Крім того, можуть змінитися ситуація та відносини між конфліктантами за час тривання конфлікту тощо. Близьким за змістом до цієї форми припинення конституційного конфлікту є перерос­ тання його на інший конфлікт. Таке може статися при розширенні предмета конфлікту або при інших змінах відносин між опонентами. Завершення конституційного конфлікту ставить питання про оцінку його результа­ тів. Для суспільства є важливим об’єктивно оцінити результат кожного конституційного конфлікту з огляду на велику соціальну значущість цього виду соціальних явищ з метою винесення певного історичного досвіду та оптимізації подальших процесів державотво­ рення. Поняття наслідків конституційного конфлікту пов’язане із проблемою «ціни кон­ флікту», тобто співвідношенням матеріальних, духовних, людських та інших витрат на ведення конфліктних дій з якістю отриманої перемоги, її відповідності очікуванням сто­ рін конфлікту. Подальша соціальна поведінка суб’єктів конституційних правовідносин залежить від їх ставлення до наслідків конституційних конфліктів, які завершилися. Зародження но­ вих конфліктів здебільшого залежить від сприйняття результатів попереднього конфлік­ ту та змін структури сторін, що брали в ньому участь. Конституційний конфлікт, який вирішений або врегульований на взаємовигідних для сторін підставах, коли сторони за­ доволені результатами своєї конфліктної взаємодії, майже не має шансів поновитися. Але при невідповідності засобів досягнення інтересів, потреб, цілей самим інтересам, потребам, цілям суб’єктів, при незадовільних умовах угоди між сторонами завершен­ ня конституційного конфлікту стає підґрунтям для нової конфліктної взаємодії. У разі компромісного завершення конфлікту результат може нівелювати детермінанти кон­ флікту лише за рахунок справедливого розподілу предмета протистояння. Але якщо одна із сторін нав’язала свої умови іншій, що призвело до погіршення статусу або позицій суперника, то досягнутий результат навряд чи буде тривалим і переросте у нове проти­ стояння. Наслідки конституційного конфлікту, звісно, здійснюють певний вплив не тільки на самих суб’єктів конституційних правовідносин, що беруть участь у протистоянні, а й на самі конституційні правовідносини як такі, на соціальне середовище в цілому. Вони пред­ ставляють прецеденти, моделі майбутніх конфліктів, визначають домінуючі очікування та відповідні позиції різних соціальних груп. Наслідки конституційних конфліктів є здебільшого руйнуючими. Вони можуть бути позитивними, якщо при цьому руйнується регресивна форма суспільних відносин. Отже, метою вирішення конституційних конфліктів, а також основним завданням у здійсненні впливу на них має бути спрямованість на соціально-позитивний ефект певної констуційно-конфліктної взаємодії або, принаймні, послаблення її негативних наслідків. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. Надайте визначення конституційного конфлікту. Назвіть детермінанти конституційної конфліктності в Україні. Розкрийте відмінності форм конституційних конфліктів. Охарактеризуйте способи закінчення конституційних конфліктів. Літ ература 1. Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія / Ю. Г. Барабаш. — Х.: Право, 2008. — 220 с. 76 2. Бекешкіна I. Е. ІКонфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні / І. Е Бекешкіна. — К., 1994. 3. Доктринальное сопровождение юридической практики: история и современный опыт кафедры конституционного права: сб. науч.-практ. статей / сост., предисл. и общ. ред. М. Ф. Орзих. — Одесса: Юрид. лит — ра, 2007. — С. 29-44. 4. Єзеров А. А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні : монографія / А. А. Єзеров. — Одеса, 2008. 5. Єзеров А. А. Класифікація конституційних конфліктів / / Правове життя сучасної України: тези доповідей 10-ї ювілейної звітної наукової конференції професорськовикладацького і аспірантського складу. — Одеса, 2007. — С. 116-118. 6. Езеров А. А. Конфликтность и конфликт в конституционном праве / А. А. Езеров / / Российское право: образование, практика, наука. — 2007. — № 7 (36). — С. 48-53. 7. Єзеров А. Конституційна конфліктність в умовах демократії / А. Єзеров / / Право України. — 2008. — № 8. — С. 15-19. 8. Єзеров А. А. Конфліктність та конфлікт у конституційному праві / / Проблеми су­ часної конституціоналістики: навч. посіб. / М. П. Орзіх, М. В. Афанасьева, В. Р. Барський [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — С. 124-159. 9. Єзеров А. А. Конфлікти у конституційно-правовій сфері: проблема найменування та визначення / А. А. Єзеров / / Право України. — 2011. — № 5. — С. 187-195. 77 ___________________ Тема 8___________________ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Анотація. Розглядаються особливості та функції конституційно-правової відповідальності. Характеризуються підстави та санкції конституційно-правової відповідальності. З ’ясовується зміст окремих елементів складу конституційного правопорушення. Після вивчення ц ієї теми студент повинен знати: - поняття, особливості та функції конституційно-правової відповідальності; - підстави та санкції конституційно-правової відповідальності; - зміст та специфіку окремих елементів складу конституційного правопорушення. Ключові слова та терміни: конституційно-правова відповідальність, конституційне правопо­ рушення (делікт), санкція, вина. Поняття, функції та особливості конституційно-правової відповідальності. Інститут кон­ ституційно-правової відповідальності є важливим елементом механізму захисту Консти­ туції України, який спрямований на забезпечення режиму конституційної законності, стабільності конституційного ладу, реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційних правовідносин, а також дотримання органами і посадовими особами, що беруть участь у здійсненні публічної влади, норм Конституції України та інших актів конституційного законодавства. Публічна влада є видом політичної влади, тому відповідальність владних суб’єктів має одразу два прояви — політичний і конституційно-правовий. При розгляді питання про офіційне тлумачення положень ч 2, 3 ст. 124 Конституції України Конституційним Судом України в офіційний обіг було введено терміни «політична та конституційно-політична відповідальність». Як стверджує Конституційний Суд України, Конституцією України пе­ редбачена політична відповідальність Кабінету Міністрів України (ст. 87, п. 10 ч. 1 ст. 106, ч. 4 ст. 115), тобто припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України, керів­ ників інших центральних органів виконавчої влади Президентом України або відставка Кабінету Міністрів України у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри означає, що відповідна оцінка діяльності членів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади може стосуватися як законності їх дій, так і мати політичний характер. Орган конституційної юрисдикції, вживаючи ці терміни, прагнув показати, по-перше, позаправову природу інституту політичної відповідальнос­ ті, а з іншого — продемонструвати стійкий правовий зв’язок політичної відповідальності з Конституцією України, який полягає у фіксації нормами-принципами можливості при­ тягнення до відповідальності (у цьому випадку — усунення з посади) вищих посадових осіб держави. Традиційно в науці конституційного права конституційно-правову відповідальність розглядають у позитивному (перспективному) та негативному (ретроспективному) а с ­ пектах. Заходи позитивної конституційно-правової відповідальності покликані забез­ печити належне функціонування публічної влади як з точки зору неухильного вико­ нання суб’єктами конституційних правовідносин своїх функцій відповідно до статусу та компетенції, так і з погляду доцільності, ефективності їхніх рішень та відповідності діяльності інтересам суспільства в цілому. Конституційна відповідальність в негатив­ ному (ретроспективному) аспекті передбачає вчинення конституційного делікту, нега­ тивну оцінку діяльності суб’єкта, а також примусовий захід, реалізацію санкції правової норми. 78 У науці виділяється декілька варіантів роздільного і сукупного застосування консти­ туційної та інших видів відповідальності. Перший варіант: застосування іншого виду від­ повідальності може виключати конституційну відповідальність. Наприклад, особи, які вчинили дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 Кримінального кодексу України), притягують­ ся тільки до кримінальної відповідальності. Другий варіант: застосування конституцій­ ної відповідальності виключає застосування іншого виду відповідальності. Наприклад, відставка, усунення з поста посадової особи у зв’язку з її неспроможністю виконувати посадові функції, як правило, не вимагає застосування до неї заходів дисциплінарної від­ повідальності. Третій варіант: конституційна відповідальність застосовується незалежно від того, чи притягнуто особу до іншого виду відповідальності. Наприклад, порушення підрахунку голосів виборців спричиняє анулювання результатів виборів, незалежно від того, чи притягнуто винних осіб до інших видів відповідальності. Четвертий варіант: за­ стосування іншого виду відповідальності в обов’язковому порядку спричиняє конститу­ ційну відповідальність. Так, набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата є підставою дострокового припинення його депутатських повнова­ жень (А. Крусян). Конституційно-правова відповідальність є функціональним інститутом конституцій­ ного права. Суть та соціальне призначення конституційно-правової відповідальності роз­ кривається у її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільні відносини та конституційну правосвідомість. Можна виділити такі функції конституційно-правової відповідальності: 1) охоронна — упорядковує конституційні правовідносини та формує правомірну по­ ведінку їх учасників, що сприяє підтриманню режиму конституційної законності, ста­ більності політичної системи, дотримання прав та свобод людини і громадянина тощо; 2) превентивна (виховна) — направлена на недопущення порушення конституційноправових норм та розвитку протиправних відносин. Зокрема, конституційні обов’язки та заборони, погроза застосування конституційних санкцій виключають можливість вчи­ нення деліктів; 3) каральна (репресивна) — реалізується у випадку скоєння конституційних деліктів та полягає у застосуванні заходів примусового державного впливу. При цьому часто вико­ нання каральної функції спричиняє реалізацію каральних функцій інших видів юридич­ ної відповідальності, що пов’язано з наділенням деяких суб’єктів конституційних право­ відносин імунітетами; 4) компенсаційна (відновна) — пов’язана з усуненням правопорушень та вжиття захо­ дів із забезпечення належного функціонування державного апарату, реалізації конститу­ ційних прав та свобод людини та громадянина. Конституційно-правова відповідальність — це різновид юридичної відповідальності, яка полягає у відповідальному стані зобов’язаного суб’єкта (позитивний аспект) і забез­ печеному державою юридичному обов’язку суб’єкта конституційних правовідносин за рішенням судового чи іншого державного органу зазнати обмежень переважно органі­ заційного характеру, що передбачені санкціями норм конституційного законодавства у випадку вчинення ним конституційного правопорушення (негативний аспект). Конституційно-правову відповідальність слід розглядати як окремий вид юридичної відповідальності, якому притаманні такі особливості: - комплексний (системоутворюючий) характер для визначення кола протиправних ді­ янь та встановлення загальних засад розвитку інших видів юридичної відповідальності; - політичний характер, зумовлений специфікою конституційних правовідносин і не­ обхідністю легалізації та легітимації публічної влади; 79 - публічний характер визначається шкодою, що завдається народу, державі; - конституційно-правова відповідальність включає позитивний (відповідальну пове­ дінку) та ретроспективний (за вчинення конституційного делікту) аспекти; - державний (суспільний) осуд та застосування примусових заходів впливу (частіше організаційного, ніж особистого характеру); - особливе коло суб’єктів, серед яких, окрім фізичних осіб, можуть бути юридичні особи (держава, об’єднання громадян, органи державної влади та місцевого самовряду­ вання); - відсутність єдиної процедурно-процесуальної форми її реалізації та здійснення юрисдикційних функцій різними інстанціями; - особливі підстави її застосування, зокрема склад конституційного делікту. Підстави конституційно-правової відповідальності. Підстави конституційно-правової відповідальності — це ті об’єктивні обставини, за яких відповідно до конституційно-пра­ вових норм вона настає. У науці розрізняють нормативні та фактичні підстави юридичної відповідальності. Нормативною підставою є те, на підставі чого особа може нести юридичну відповідаль­ ність, тобто конкретні конституційно-правові акти та норми. Крім того, підставою кон­ ституційно-правової відповідальності може бути також порушення, передбачене не тільки конституційним, але й іншим галузевим законодавством. Так, підставою імпічменту Пре­ зидента України є одночасне «подвійне» порушення — вчинення злочину (Кримінальний кодекс України) та порушення присяги, тобто зобов’язання дотримуватися Конституції та законів України (А. Крусян). Фактичною підставою є те, за що особа несе юридичну відповідальність, тобто вчинен­ ня протиправного діяння. В. Виноградов, окрім юридичної і фактичної, виділяє ще й процесуальну підставу кон­ ституційно-правової відповідальності, під якою розуміє рішення компетентного суб’єкта (інстанції відповідальності) про застосування певної конституційно-правової санкції за конкретний конституційний делікт. При цьому зазначає, що для настання конституцій­ но-правової відповідальності необхідна наявність усіх трьох підстав. Важливою є також їх послідовність: перш за все, повинна бути конституційно-правова норма, яка встановлює модель поведінки і санкцію за відхилення від неї. Потім може виникнути фактична під­ става — діяння, яке не відповідає конституційно-правовій нормі. При наявності норми і діяння, яке їй не відповідає, уповноважена інстанція в порядку, встановленому консти­ туційно-правовими нормами, може визначити міру конституційно-правової відповідаль­ ності за вказане діяння. Слід звернути увагу на те, що дискусійним у конституційно-правовій науці залишаєть­ ся питання доцільності вичерпного визначення та закріплення підстав конституційноправової відповідальності. Однак ч. 2 ст. 58 Конституції України встановлює, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як право­ порушення. Зазначене положення було підтверджено рішеннями Конституційного Суду України. Таким чином, закріплення переліку обставин, які можуть бути підставою конституцій­ ної відповідальності, є необхідним, оскільки без правопорушення немає юридичної від­ повідальності. Відсутність чітких підстав і порядку притягнення до конституційно-пра­ вової відповідальності залишають місце для власного розсуду суб’єкта, який застосовує міри відповідальності, створює підґрунтя для зловживань, нівелює принцип невідворот­ ності відповідальності. 80 Поняття і склад конституційного делікту. Конституційний делікт володіє усіма загаль­ ними ознаками правопорушення, а саме, є суспільно небезпечним, протиправним, ви­ нним, караним діянням (дією або бездіяльністю), що вчинене деліктоздатним суб’єктом. Конституційне правопорушення (делікт) — це завжди діяння, тобто дія або бездіяль­ ність, осмислена поведінка особи, яка здатна контролювати свою поведінку. Думки, по­ чуття, політичні і релігійні погляди особи не можуть мати будь-якого юридичного зна­ чення, поки вони не втілились у конкретні вчинки. Під суспільною небезпечністю розуміють певну небезпеку правопорушення для право­ вого порядку. Адже будь-яке правопорушення може спричинити або спричиняє шкоду суспільству, державі та окремим особам, викликає негативні наслідки, оскільки дестабілі­ зує правовий порядок, встановлений в країні. Конституційний делікт посягає на цінності, які знаходяться у сфері взаємовідносин держави і особи та у сфері організації та здійснення публічної влади, що може призвести до серйозних порушень окремих моментів життєдіяльності держави та суспільства, тому ступінь його суспільної небезпечності є досить великим. Протиправність діяння полягає в тому, що воно заборонено під загрозою настання не­ гативних наслідків, передбачених санкціями правових норм. Протиправність проявля­ ється в порушенні заборони закону, у невиконанні певного юридичного обов’язку або у зловживанні правом, а також є юридичною формою небезпечності або шкідливості пра­ вопорушень для врегульованих правом суспільних відносин. Протиправність конституційного делікту виражається в порушенні конституційноправових норм. Юридичні склади конституційних деліктів закріплюються у нормах Кон­ ституції України та законів України. Ознака винності суб’єкта, який вчинив неправомірне діяння, проявляється у тому, що юридична відповідальність може наступати тільки за винні діяння (у формі умислу або необережності). При цьому особа має діяти на основі свободи волі, тобто у неї має бути можливість вибору варіанта поведінки. Якщо така можливість була відсутня і особа діяла під впливом фізичного або психічного примусу, то у даному випадку немає вини і, відпо­ відно, немає й правопорушення. Конституційно-правова відповідальність ґрунтується на принципі — без вини немає складу конституційного делікту. Вина є необхідним елементом складу конституційних деліктів і може виступати як у формі умислу, так і необережності. Особливістю конститу­ ційно-правової відповідальності є специфіка встановлення вини індивідуальних і колек­ тивних суб’єктів конституційних деліктів. Караність виражається у застосуванні до правопорушників спеціальних правових санкцій. Покарання — визначена законодавством міра відповідальності правопорушника за скоєні ним діяння. Саме ознака караності дозволяє провести чітке розмежування між різними видами правопорушень, оскільки кожний з них має специфічні заходи відпові­ дальності за його вчинення. Конституційно-правова відповідальність за діяння повинна бути передбачена консти­ туційним законодавством, тобто мають бути конкретні конституційно-правові санкції за вчинення таких діянь. Діяння можуть бути суспільно небезпечними, протиправними, але якщо за їх вчинення не передбачена конституційно-правова відповідальність, то вони не можуть вважатися конституційними деліктами._ На відміну від інших видів правопорушень конституційний делікт характеризується наявністю специфічних санкцій за його вчинення, які притаманні тільки конституцій­ но-правовій відповідальності (усунення Президента України з поста у порядку імпічмен­ ту, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, відкликання депутата місцевої ради, втрата громадянства тощо). 81 Одночасно конституційний делікт має також і специфічні ознаки, які можна виявити під час аналізу елементів його складу. Юридичний склад делікту є своєрідною моделлю правопорушення, яка відображає у своєму змісті істотні ознаки правопорушення і ви­ ступає нормативною підставою для притягнення до юридичної відповідальності. У разі відсутності хоча б одного з елементів складу правопорушення, діяння не можна вважати деліктом і юридична відповідальність не може настати. У чинному законодавстві відсутнє визначення «складу конституційного делікту». Од­ нак це не перешкоджає за аналогією з іншими видами правопорушень виділити як еле­ менти його складу: об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Суб’єкт правопорушень за конституційним правом. Суб’єкт конституційних правовідно­ син може стати суб’єктом конституційного делікту, якщо на нього законом покладено обов’язок відповідати за свою юридично значиму поведінку та він здатний самостійно нести конституційно-правову відповідальність за вчинені протиправні діяння, тобто во­ лодіє конституційною деліктоздатністю. Для кожного виду конституційного делікту характерний свій суб’єкт, який закріпле­ ний в конституційно-правовій нормі. Суб’єктами конституційних деліктів здебільшого визнаються органи державної влади та їх посадові особи, у деяких випадках — народні депутати. Це пов’язано з тим, що конституційно-правова відповідальність розглядається перш за все як «відповідальність влади за стан конституційної законності у правотворчій і правозастосовчій діяльності». На відміну від позитивної відповідальності, яку несе кожний суб’єкт конституційного права, суб’єктом неправомірної поведінки у сфері владних відносин не можуть бути ті учасники конституційних правовідносин, які уособлюють державну владу, а саме народ та нація, тому що чинне законодавство не передбачає правопорушень за їх участю. Відсутні також механізм та інстанція, яка могла б застосовувати до них державний примус. Відсутність деліктоздатності у народу, нації обґрунтовується тим, що, по-перше, від­ повідальність завжди передбачає наявність двох сторін — учасників державно-правового відношення. Причому одна з них повинна мати можливість примусового застосування заходів впливу до винного суб’єкта. Ясно, що для застосування подібних мір до наро­ ду, нації, держави таких суб’єктів бути не може. По-друге, відповідальність є результатом відхилення поведінки винного суб’єкта від волі законодавця. Але ж у загальнонародній державі закон виражає волю саме народу, нації і тому проголошення деліктоздатності за­ значених суб’єктів не має сенсу (Т. Зражевська). Деліктоздатність держави є дискусійним питанням у конституційно-правовій науці. Прихильниками концепції конституційно-правової відповідальності держави є О. В. Ба­ танов, В. В. Кравченко, А. Р. Крусян, О. О. Майданник, Л. Р. Наливайко, В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко, А. О. Селіванов, Ю. М. Тодика та інші. Діаметрально протилежну по­ зицію займає В. М. Шаповал і М. П. Авдєєнкова, які зазначають, що держава є свого роду абстракцією. Навіть у випадку притягнення держави до цивільно-правової відповідаль­ ності за порушення прав громадян і спричинення їм матеріальної та моральної шкоди відповідачем в суді виступає Міністерство фінансів. Представляють державу і виражають її волю конкретні органи та посадові особи. Саме вони і можуть нести конституційноправову відповідальність, але не сама держав. Висновок про наявність у держави деліктоздатності можна зробити, звернувшись до положень ст. 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкоду­ вання за рахунок держави і органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної вла­ ди, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними 82 своїх повноважень. Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, зокрема, за рішення судів, які прийняті з порушенням за­ кону та які завдали шкоди громадянам. До числа суб’єктів конституційно-правової відповідальності належать людина та гро­ мадянин. Так, ст. 19 Закону України «Про громадянство України» зазначає, що підста­ вою для втрати громадянства є набуття особою громадянства України на підставі ст. 9 (тобто шляхом прийняття до громадянства України іноземця або особи без громадянства за їх клопотанням) внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів. У даному випадку втрата громадянства є конституційно-право­ вою санкцією, яка застосовується до громадянина України за вчинення конституційного делікту. Конституційно-правова відповідальність політичних партій передбачена у вигляді їх розпуску, наприклад, за порушення ст. 37 Конституції України. Об’єкт правопорушення за конституційним правом. Види об’єктів правопорушень. Пред­ мет правопорушення. Правопорушення завжди зазіхає на певну групу суспільних відносин, що регулюються правовими нормами, а тому завжди має об’єкт. Суспільні відносини, які охороняються конституційним правом, визнають об’єктом конституційного делікту біль­ шість вітчизняних та зарубіжних науковців-конституціоналістів. Однак визначення об’єкта конституційного делікту як сукупності суспільних відносин є надто загальним. Об’єкт як елемент складу конкретного конституційного делікту зна­ чно вужчий. Ним є те, на що посягає суб’єкт конституційно-правової відповідальності, вчиняючи конституційний делікт, і чому спричиняється або може бути спричинена шко­ да в результаті делікту, тобто конкретні цінності того чи іншого виду. Вважаючи об’єктом конституційного делікту суспільні відносини, що регулюються й охороняються Конституцією, на які посягають відповідні суб’єкти, В. Й. Лучін зауважує, що ці відносини опосередковують найвищі соціальні цінності, якими виступають людина, її права і свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність і недоторканність її тери­ торії, здійснення державної влади на основі поділу її на законодавчу, виконавчу і судову та її інституціональна організація, ідеологічна і політична багатоманітність тощо. В узагаль­ нюючому вигляді в якості об’єктів конституційних правопорушень виступає конституцій­ на законність і правопорядок як структуроутворюючі елементи конституційного ладу. Цінності — це предмети, явища та їх властивості, які потрібні членам відповідного сус­ пільства або окремій особі у якості засобів задоволення їх потреб та інтересів, а також ідеї і прагнення в якості норми, цілі, ідеалу. Благами є ті речі, які корисні для задоволення людських потреб. У понятті блага особливо чітко виступає об’єктивне в предметі, те, що він зручний, корисний, а в понятті ж цінності розкривається і суб’єктивне, те, що дане благо ціниться людиною. Крім того, поняття блага частіше пов’язують з матеріальними цінностями, а поняття цінності — з духовними. Об’єктом конституційного делікту є цінності, що охороняються нормами конститу­ ційного права, проти яких спрямовано суспільно небезпечне діяння і яким воно може за­ подіяти або заподіює шкоду. Вони відрізняються від об’єктів інших правопорушень тим, що мають яскраво виражений політичний характер і знаходяться у сфері організації та здійснення публічної влади, взаємовідносин держави і особи. Ними є суспільно-політич­ ні цінності, такі як народовладдя, організація державної влади та місцевого самовряду­ вання, права і свободи людини і громадянина тощо. Об’єкти конституційних деліктів можна розподілити на особисті цінності, які є при­ родними: життя, здоров’я, честь, гідність людини тощо та якими людина наділена як член 83 суспільства: права і свободи людини і громадянина, і суспільні цінності, які можуть бути об’єктами конституційних деліктів — це конституційний лад, суверенітет народу та дер­ жави, влада народу, державна влада та місцеве самоврядування; порядок організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб тощо. Залежно від ступеня узагальненості цінностей, яким спричиняється або створюється загроза спричинення шкоди, можна виділити три види об’єктів конституційних деліктів: загальний, родовий та безпосередній. Загальним об’єктом конституційного делікту є сукупність цінностей, які охороняють­ ся нормами конституційного права. Такими об’єктами є конституційний лад, законність і правопорядок. На них прямо чи опосередковано посягають усі конституційні делікти. Родовим об’єктом конституційного делікту є група цінностей, яким спричиняють шкоду або створюють загрозу її спричинення однорідні конституційні делікти. Найкраще ці цінності можна згрупувати за основними інститутами конституційного права. Безпосереднім об’єктом конституційного делікту є цінності, на які посягає конкретний конституційний делікт. Наприклад, ст. 37 Конституції України містить перелік об’єктів конституційних деліктів політичних партій, за вчинення яких може бути застосована така конституційна санкція, як заборона політичної партії. У даному випадку можна виділити два безпосередніх об’єкти, яким одночасно може бути спричинена шкода або створена загроза спричинення такої шкоди: 1) порядок створення і діяльність політичних партій; 2) конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність держави, її безпека, дер­ жавна влада; етнічна, культурна, мовна та релігійна самобутність всіх корінних народів і національних меншин України; права і свободи людини, здоров’я населення. Предмети конституційних деліктів — це речі матеріального світу, діючи на які суб’єкт посягає на відповідні соціальні цінності, які охороняються конституційно-правовими нормами. Так, наприклад, предметом конституційного делікту, передбаченого ч. 9. ст. 69 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента Украї­ ни» від 18 березня 2004 р., є виборчий бюлетень, заповнювати який замість виборця не має права офіційний спостерігач. Об’єктивна сторона конституційних правопорушень. Обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони правопорушення. Об’єктивна сторона як елемент складу конституцій­ ного делікту — це сукупність встановлених нормами конституційного права ознак, що характеризують зовнішню сторону конституційного делікту. Вона описує ознаки самого діяння і тих наслідків, що заподіюють шкоду об’єкту конституційного делікту, а також інші обставини, які, в передбачених законом випадках, мають важливе значення для пра­ вильної кваліфікації діяння як конституційного делікту. Ознаками об’єктивної сторони конституційного делікту є: діяння (дія або бездіяль­ ність), наслідки і причинний зв’язок між ними. Окрім цього для характеристики окремих, зокрема виборчих, конституційних делік­ тів важливим є визначення часу, місця, способу вчинення конституційного делікту. Так, якщо офіційний спостерігач протиправно втручається в роботу виборчої комісії, вчиняє дії, що порушують хід виборчого процесу або заважають членам виборчої комісії здій­ снювати свої повноваження; заповнює замість виборця (у тому числі і на його прохання) виборчий бюлетень чи присутній при заповненні виборцем виборчого бюлетеня у кабіні (кімнаті) для таємного голосування, виборча комісія може прийняти рішення про позбав­ лення його права бути присутнім на засіданні виборчої комісії (ч. 9 ст. 69 Закону України «Про вибори Президента України»). У даному випадку час здійснення конституційного делікту — день голосування, а місце — виборча дільниця. 84 Діяння є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони конституційного делікту і може бути вчинено як шляхом активних дій, так і пасивно, шляхом утримання від вчинення не­ обхідних дій (бездіяльність). Дія виражається в активному невиконанні правового припи­ су у вигляді обов’язку або законної вимоги, активному порушенні конкретної заборони, правила, норми. Так, підставою для позбавлення особи статусу біженця є його зайняття діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують до­ даткового або тимчасового захисту»). Бездіяльність — пасивна форма поведінки суб’єкта конституційного делікту, яка ви­ ражається у невчиненні ним тих дій, які він був зобов’язаний та міг вчинити. Її яскраво ілюструє положення ч. 2 ст. 90 Конституції України, яке передбачає, що Президент Укра­ їни може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. У даному випадку неможливість виконання своїх повноважень Верховною Радою України через те, що пленарні засідання не можуть розпочатися, слід кваліфікувати як бездіяльність пар­ ламенту. При цьому конституційно-правова відповідальність за бездіяльність настає лише у ви­ падку, коли суб’єкт конституційного делікту порушив свій обов’язок, регламентований нормами конституційного права, та мав реальну можливість його виконати у конкретній ситуації. Особливістю об’єктивної сторони конституційних деліктів є те, що її обов’язковою ознакою є лише діяння, а наслідки діяння, причинний зв’язок між діянням та наслідками, спосіб, час, місце є факультативними ознаками об’єктивної сторони складу конституцій­ ного делікту. Ці ознаки стають обов’язковими лише в тому випадку, коли вони зазначені у диспозиції конкретної конституційно-правової норми, яка встановлює конституційноправову відповідальність. Проте визнання наслідків діяння факультативною ознакою об’єктивної сторони кон­ ституційного делікту зовсім не означає, що конституційні делікти зовсім не спричиняють ніякої шкоди їх об’єкту. Більшість складів конституційних деліктів є формальними. Це пов’язано з тим, що самі діяння, які визнаються конституційними деліктами, незалежно від конкретизації їх наслідків мають досить велику суспільну небезпечність, адже пря­ мо чи опосередковано посягають на конституційний лад України. Тому для кваліфіка­ ції діяння як конституційного делікту встановлення наслідків та причинного зв’язку не є обов’язковим. З точки зору відповідності дій суб’єкта конституційно-правової відповідальності ви­ могам конституційно-правових норм об’єктивна сторона може виражатися в різних фор­ мах. Виходячи з положень чинного законодавства України, конституційні делікти можна розподілити за об’єктивною стороною на правопорушення, об’єктивна сторона яких ви­ ражається в прямому порушенні конституційно-правових норм; невиконанні або нена­ лежному виконанні суб’єктом конституційного делікту своїх обов’язків; а також у зло­ вживанні суб’єктами конституційного делікту своїми правами. Конституційно-правова відповідальність за невиконання або неналежне виконання суб’єктом конституційного делікту своїх обов’язків або повноважень може наставати лише в тому випадку, якщо вона передбачена нормами конституційного права. При цьо­ му неналежними, деліктними є такі діяння, що виходять за межі дозволеного, встанов­ леної конституційної моделі або суперечать загальним засадам (принципам) Конституції України. Наприклад, відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» повноваження члена територіальної, дільничної виборчої комісії припиняються достро­ 85 ково виборчою комісією, яка її утворила, у зв’язку з порушенням присяги члена комісії, що виявилося як систематичне невиконання покладених на нього обов’язків, засвідченим не менш як двома рішеннями з цього приводу виборчої комісії, до складу якої він входить. Порушення конституційно-правових норм охоплює всі інші випадки. Так, наприклад, підставою для припинення повноважень голів місцевих державних адміністрацій Пре­ зидентом України є порушення ними Конституції і законів України (п. 1. ч. 1 ст. 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»). Зловживання суб’єктами конституційного делікту своїми правами може бути визна­ чено як винне діяння (дія чи бездіяльність), що прямо або опосередковано направлене супротив конституційного правопорядку та спричиняє шкоду особистим або суспільним цінностям чи не протиправним інтересам осіб, що виражається у певних формах корис­ тування правами і свободами людини. До об’єктивної сторони конституційного делікту відносять також діяльність органів законодавчої та виконавчої влади щодо прийняття правових актів, які не відповідають конституції, а скасування цих актів уповноваженим на це органом вважають заходом конституційно-правової відповідальності. Суб’єктивна сторона правопорушень за конституційним правом. Однією з обов’язкових ознак складу конституційного делікту є його суб’єктивна сторона, яка відображає вну­ трішню сутність правопорушення —вину. Це ті процеси, які відбуваються у психіці деліктоздатної особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння. У конституційно-правовій науці можна виділити дві основні тенденції розв’язання проблеми «вини» суб’єктів: у силу першої, як виключення, визнається існування консти­ туційно-правової відповідальності без вини; представники другого підходу відстоюють наявність у конституційному праві специфічної вини. Специфіка полягає в тому, що в провідній галузі права вина виступає не лише як психічна категорія, але й як категорія со­ ціально-політична. У ряді випадків (це відноситься, головним чином, до відповідальності владних суб’єктів) конституційне право висуває на перше місце не вину, тобто намір або необережність, а соціально-політичні чинники. Особливістю конституційно-правової відповідальності є специфіка встановлення вини індивідуальних і колективних суб’єктів, яку не можна ототожнювати. З огляду на це, доцільно розглядати вину індивідуальних та колективних суб’єктів конституційного делікту окремо. Вину індивідуальних суб’єктів конституційних деліктів (громадян, іноземців, осіб без громадянства) за загальним правилом слід розуміти як психічне ставлення особи до сус­ пільно небезпечного діяння, яке нею вчиняється, та його наслідків. Вина може виражатися як у формі умислу, так і необережності. Умисел характеризуєть­ ся тим, що особа, яка вчинила конституційно-правовий делікт, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність має місце в тому випадку, коли особа, яка вчинила конституційно-правовий делікт, передбачала можли­ вість настання шкідливих наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахову­ вала на їх відвернення (самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (недбалість). Більшість конституційних деліктів можуть бути вчинені як умисно, так і необережно. Дуже рідко форма вини вказується у конституційно-правових нормах. Так, громадянство України втрачається, якщо особа його набула внаслідок обману, свідомого подання не­ правдивих відомостей або фальшивих документів (п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»). 86 Проблема визначення вини колективних суб’єктів права є складнішою. По-перше, вина юридичної особи фактично ототожнюється з виною її працівників або її органів. По-друге, природа вини підприємства, іншої організації, яка є юридичною особою, по­ лягає у формуванні волі колективного утворення, яке не зводиться до простої суми ін­ дивідуальних воль. По-третє, вина організації розуміється як неприкладення організаці­ єю зусиль, що допускаються та вимагаються законодавством для належного виконання зобов’язання, невиконання наданих прав (повноважень) і можливостей. Певною мірою це повертає до розуміння вини в римському праві: si omnia quae oportuit, observavit, caret culpa (немає вини, якщо дотримано все, що вимагалось). Проте так вина замінюється ін­ шою умовою — протиправною поведінкою, до того ж лише у вигляді бездіяльності. Сутність колективного суб’єкта права проявляється у визнанні за організацією, яка об’єднує групу людей і володіє відповідними ознаками, правосуб’єктності — здатнос­ ті набувати права і нести обов’язки, відповідати за свою діяльність. Члени колективу об’єднані загальними цілями, цінностями та завданнями діяльності, які є важливими для всіх і для кожного зокрема. Специфікою колективних суб’єктів конституційного права є те, що більшість своїх рі­ шень вони приймають колегіально (шляхом голосування на своїх засіданнях більшістю від складу колективного суб’єкта). Проблема вини колективного суб’єкта пов’язана з його спеціальною правосуб’єктністю і не може бути зведена до суми особистої вини окремих осіб, які входять до його складу. Вольовий процес окремих осіб, спрямований на досягнен­ ня негативних результатів і який призвів до них, формується у єдину волю. У більшості ви­ падків з урахуванням наявності тісних зв’язків всередині колективу можна стверджувати про збіг волі членів колективу, колективу і юридичної особи (органу). Будучи вираженою у суспільно небезпечних діяннях, колективна воля набуває само­ стійного характеру і розглядається як суб’єктивне ставлення колективу до своїх суспільно небезпечних діянь та їх наслідків. Відповідно, колективна вина виражається волею біль­ шості членів колективу шляхом прийняття відповідних рішень у межах функцій та повно­ важень даного суб’єкта. Вину колективних суб’єктів конституційних деліктів слід розуміти як ставлення ко­ лективу, яке виражається у його домінуючій функціональній волі, до вчиненого діяння та його наслідків (Н. М. Батанова). Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу конституцій­ ного делікту. В окремих випадках мета вчинення конституційного делікту є обов’язковою для правильної кваліфікації діяння. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 37 Конституції України забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, про­ грамні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конститу­ ційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної ціліснос­ ті держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Конституційно-правові санкції. Характерною рисою конституційно-правової відпові­ дальності, що відрізняє її від інших видів юридичної відповідальності, є специфічність її санкцій. Під поняттям «санкція» розуміють: заходи, що застосовуються до правопоруш­ ника й тягнуть для нього певні несприятливі наслідки; структурну частину норми права, яка вказує на можливі міри державного впливу щодо порушника даної норми; постанову повноважного органу (посадової особи), якою дозволяється застосування мір примусу (санкція прокурора, судді). При цьому санкція як структурний елемент правової норми встановлює заходи державного примусу, що застосовуються до правопорушника. Санкція 87 та негативна реакція на протиправну поведінку співвідносяться між собою як форма та зміст. Конституційно-правові санкції є досить різноманітними. За порядком застосування вони розподіляються на основні та додаткові. Наприклад, ст. 111 Конституції України пе­ редбачає такі санкції, як усунення Президента України з поста Верховною Радою України у порядку імпічменту (основна санкція), а ст. 105 чинного Основного Закону визначає до­ даткову санкцію — позбавлення звання Президента України в разі усунення його з поста в порядку імпічменту. Негативні конституційно-правові санкції — міри відповідальності та міри правового захисту — за способом законодавчого примусу, цілями та наслідками застосування поді­ ляються на: 1. Правопоновлюючі санкції, реалізація яких спрямована на поновлення порушеного права, має на меті компенсацію шкоди, завданої порушенням конституційно-правових приписів (скасування незаконних актів органів публічної влади, визнання результатів ви­ борів або референдуму недійсними); 2. Санкції припинення — міри правового впливу, що мають на меті припинити про­ типравну поведінку, забезпечити належну реалізацію суб’єктом конституційно-правових відносин покладених на нього обов’язків (тимчасова заборона (зупинення) окремих ви­ дів або всієї діяльності об’єднання громадян, введення режиму надзвичайного стану); 3. Штрафні (каральні) санкції — міри конституційно-правової відповідальності, що мають на меті покарання правопорушників (недовіра Кабінету Міністрів України, роз­ пуск парламенту, процедура імпічменту Президента України) (А. Червянцова). Основна мета застосування конституційно-правових санкцій — здійснення організу­ ючого, стимулюючого, превентивного (профілактичного) впливу на суб’єктів конститу­ ційних правовідносин. Санкціям у конституційному праві притаманні певні особливості. По-перше, вони застосовуються для забезпечення належного виконання конституцій­ но-правових норм, підтримання режиму конституційної законності та стабільності кон­ ституційного ладу, стимулювання ефективної роботи органів державної влади та місцево­ го самоврядування. По-друге, конституційно-правова санкція, як правило, є узагальненою та застосовується у разі порушення системи норм конституційного права. При цьому, оскільки конституцій­ но-правові санкції не існують як санкції конкретних норм, то і формулюються вони часто не в якості частини певної правової норми, а як самостійні норми у вигляді диспозиції. По-третє, викладені вище особливості конституційних санкцій відображають риси як позитивної (перспективної), так і негативної (ретроспективної) конституційно-правової відповідальності та суттєво відрізняються від заходів покарання в інших видах юридичної відповідальності, зокрема передбачають організаційні, моральні, матеріальні несприят­ ливі наслідки для правопорушника. По-четверте, конституційно-правові санкції застосовуються широким колом уповно­ важених суб’єктів — органами законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого само­ врядування, посадовими особами — щодо непідзвітних і непідпорядкованих їм суб’єктів, тим самим відрізняючись від дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівни­ ків і службовців у порядку підлеглості вищестоящими органами. П о-п’яте, притягнення до конституційно-правової відповідальності та застосування конституційно-правових санкцій не тягне для правопорушника судимості, що характер­ но для кримінальної відповідальності. Сучасне конституційне законодавство використовує широкий перелік заходів консти­ туційно-правової відповідальності, серед яких можна виділити такі: офіційне визнання 88 роботи органу державної влади, посадових осіб незадовільною; вказівка на недоліки в їх роботі; дострокове припинення повноважень органів державної влади та місцевого са­ моврядування, а також їх посадових осіб; усунення конституційного порушення шляхом скасування, призупинення дії актів державних органів і об’єднань громадян; позбавлен­ ня спеціального статусу (наприклад, біженця); примус до виконання конституційних зобов’язань; визнання недійсним юридично значимого результату, наприклад, результату виборів, референдуму; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів або всієї діяльнос­ ті, примусовий розпуск (ліквідація), наприклад, політичних партій за рішенням Верхо­ вного Суду; вираз Верховною Радою України недовіри Кабінету Міністрів України; імпіч­ мент Президента України; позбавлення державних нагород та звань тощо. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. Охарактеризуйте особливості конституційно-правової відповідальності. Назвіть підстави конституційно-правової відповідальності. Що являє собою конституційний делікт? Опишіть склад конституційного правопорушення з визначенням особливостей окре­ мих елементів. 5. Які види санкцій можна виділити в конституційному праві? Літ ература 1. Армаш Н. Особливості відповідальності «державних політичних діячів»: співвідно­ шення політики та закону / Н. Армаш / / Юридичний журнал. — 2005. — № 11. — С. 20-26. 2. Батанова Н. Конституційно-правова відповідальність: концептуальні проблеми теорії / Н. Батанова / / Юридичний вісник. — 2010. — № 2. — С. 24-29. 3. Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02/ Н. М. Батанова; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2007. — 21 с. 4. Бориславський Л. Поняття, підстави та суб’єкти конституційної відповідальності / Л. Бориславський / / Вісник Львівського університету. Серія юридична : зб. наук. праць. — 2006. — Вип. 43. — С. 118-125. 5. Виноградов В. А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правового ре­ гулирования / В. А. Виноградов. — М.: Юристъ, 2000. — 432 с. 6. Заяць Н. Конституційно-правова відповідальність органів в Україні / Н. Заяць / / Пра­ во України : Юрид. журн. — 2014. — № 12. — С. 95-103. 7. Крусян А. Р. Конституційна відповідальність у функціональному механізмі сучасного українського конституціоналізму / А. Р Крусян / / Митна справа : Науково-аналітич­ ний журнал. — 2008. — № 6. — С. 73-78. 8. Майданник О. О. Конституційно-правова відповідальність / О. О. Майданник ; На­ ціональний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. — К. : Товариство «Знання» України, 2000. — 40 с. 9. Наливайко А. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій консти­ туційної відповідальності в сучасній конституційній теорії / А. Наливайко / / Право України. — 1999. — № 10. — С. 45-50. 10. Червянцова А. О. Конституційно-правовова відповідальність в системі видів юридич­ ної відповідальності: теоретичний аспект : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. / А. О. Червянцова. — X., 2004. — 20 с. 89 ____________Тема 9____________ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД УКРАЇНИ Анотація. Тема присвячена огляду конституційного ладу як однієї із базових категорій конститу­ ційного права, з ’ясуванню його змісту та сутності, розгляду принципів, основ, а також гарантій конституційного ладу. Після вивчення ц ієї теми студент повинен знати: - поняття та зміст конституційного ладу України; - характеристики правової держави та громадянського суспільства як складові змісту консти­ туційного ладу; - принципи та основи (засади) конституційного ладу; - гарантії конституційного ладу. Ключові терміни та поняття: конституційний лад України, правова держава, громадянське суспільство, принципи конституційного ладу, основи (засади) конституційного ладу; гарантії конституційного ладу. Поняття та зміст конституційного ладу України. Концепт «конституційний лад» є одним з найважливіших та водночас одним з найбільш невизначених у сучасній конституційноправовій науці. Будучи однією з фундаментальних категорій конституціоналізму, консти­ туційний лад не має свого легального, закріпленого в чинному законодавстві визначення. Втім ця категорія застосовується в тексті Конституції України, наприклад, у статтях 5, 17, 37 (А. ІКрусян) Поширеним у науці є розуміння конституційного ладу як системи суспільних від­ носин, передбачених і гарантованих конституцією і законами, прийнятими на її осно­ ві і у відповідності до неї (В. Погорілко, В. Федоренко). Особливо слід підкреслити, що не будь-які суспільні відносини можна розглядати як складову конституційного ладу, а тільки такі, що передбачені й гарантовані Конституцією як Основним Законом. Тільки подібний зв’язок між конституційними нормами і суспільними відносинами дає можли­ вість перейти на новий теоретичний рівень і тлумачити конституційний лад як певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права (О. Прієшкіна, В. Погорілко). Висловлюється також думка, що під конституційним ладом України слід розуміти пе­ редусім систему відповідних правовідносин, які виникають, змінюються та припиняють­ ся у зв’язку із визначенням сутності, змісту та юридичних ознак суспільного та держав­ ного ладу України (О. Скрипнюк). Однак у будь-якому разі дослідники конституційного ладу вважають, що він втілює в конституційно-правову практику ряд найважливіших, загально визначених суспільних цінностей, що зумовлюють особливості правового ста­ тусу особи, демократичні процедури формування, організації й функціонування дер­ жавної влади, взаємодію різних її органів, вільну діяльність інститутів громадянського суспільства(Ф. Веніславський). Розглядаючи поняття «конституційний лад» на дисертаційному рівні, О. В. Прієшкіна робить висновок, що конституційний лад України — це система суспільних відносин (со­ ціальних, економічних, політико-правових), передбачених і гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими на їх основі й відповідно до них, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини і громадянина. За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-пра­ вових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права. Сучасний 90 конституційний лад України за своєю суттю є перехідним, змішаним, що зумовлено від­ повідним характером суспільства, держави і права, які поєднують риси різних соціаль­ но-економічних формацій і відповідно різних типів держави і права, перебуваючи у фазі становлення. Сучасний конституційний лад — це суспільство з розвиненою системою ринкових відносин та надійними соціальними гарантіями. За своїм змістом конституційний лад опосередковує собою, насамперед і головним чином, передбачені й гарантовані Конституцією України державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин. За формою конституційний лад становить собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією України, основних ви­ дів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-пра­ вових відносин, насамперед опосередковує собою передбачену Конституцією України форму держави: за характером державного устрою і державного правління — унітарну республіку і форму безпосереднього народовладдя — вибори, референдуми тощо. Конституційний лад — це конституційно закріплена (заснована на конституційно за­ кріплених засадах) та реально існуюча система організації держави та суспільства (дер­ жавного та суспільного ладу), що визначає та забезпечує політико-правові основи форму­ вання сучасного українського конституціоналізму (А. Крусян). В основі такого розуміння застосовано концептуальний підхід до конституційного ладу як політико-правового явища державно-правової та соціальної дійсності, в основі якого постулати громадянського суспільства та демократичної правової держави, що детермі­ нує визначення його сутності та змісту не тільки на формально-юридичному рівні, але й з урахуванням соціально-політичних, економічних, соціокультурних характеристик. Сутність конституційного ладу в Україні, на думку В. Шаповала, визначається зміс­ том I, III і XIII розділів Конституції. Розділ І «Загальні засади» закріплює основи кон­ ституційного ладу, містить положення сутнісного характеру, більшість із яких виконує роль юридичного підґрунтя, нормативної першооснови для інших конституційних по­ ложень. Цей розділ — змістовний стрижень Основного Закону, значна частина його норм є нормами-принципами, які забезпечують найбільш загальний рівень регулювання. Роз­ діл III «Вибори. Референдум», розвиваючи відповідні основи конституційного ладу, ви­ значає загальні умови здійснення народного волевиявлення через форми безпосередньої демократії. Зміст розділу відображає юридичні параметри реалізації ідеї народного суве­ ренітету або народовладдя. Положення цього розділу Конституції є основою механізмів і безпосередньої, і представницької демократії. Нарешті, в розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» засвідчено фундаментальний характер Основного Закону України, його найвищу силу. Співвіднесеність положень цього розділу з явищем конституційного ладу має свого роду інструментальне значення: він містить положення про внесення змін до названих трьох розділів Конституції, що конкретизують вимогу Конституції про ви­ няткове право народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні. Правова держава та громадянське суспільство як інституціоналізація змісту конституцій­ ного ладу. Зміст конституційного ладу інституціоналізується громадянським суспільством і демократичною правовою державою. Конституційний лад базується на фактично існую­ чих суспільному та державному ладі — для того щоб існував певний конституційний лад, необхідна наявність двох складових вихідних елементів: держави і суспільства, кожен з яких постає як сукупність складних взаємозв’язків та взаємовідносин між окремими еле­ ментами, що їх утворюють (Ю. Тодика). 91 Термін «громадянське суспільство» не є новим та розуміється у науковій літературі як спільність вільних, рівноправних людей та їх об’єднань, яким держава забезпечує юри­ дичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті; як система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забез­ печують умови для реалізації приватних для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління (П. Рабінович); як суспільство з розви­ неними економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії та права (Ю. Шемшученко ). Таким чином, громадянське суспільство у контексті сучасного українського конститу­ ціоналізму — це вільне, гуманістичне, демократичне, правове, індивідуалізоване, структуроване (інституціоналізоване), самоврядне суспільство, вищою цінністю якого є люди­ на та її свобода (А. Крусян). Як зазначається у науковій літературі, діалектичний зв’язок держави і громадянського суспільства полягає у тому, що не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а останнє зумовлює, створює і контролює державу. Саме таким чином забезпечується від­ носно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової дер­ жави. Правова держава — це перш за все конституційна держава, це високий рівень забезпе­ чення режиму верховенства права, права людини і громадянина в усіх сферах суспільного життя (О. Прієшкіна). Правова держава може бути визначена як особливий стан органі­ зації державної влади у громадянському суспільстві, який виникає за умов досягнення в ньому високого рівня правової культури його членів і передбачає реалізацію державою свого функціонального призначення на засадах верховенства права, поділу влади, визна­ ння і реалізації прав і свобод людини і громадянина, а також взаємної відповідальнос­ ті держави та особи. Серед ознак правової держави слід розрізняти ціннісні (наприклад, верховенство права, визнання і реальне забезпечення прав і свобод людини) та інституціональні (поділ влади, верховенство правового закону тощо) ознаки. Відповідно, перші мають визначати мету і напрямки трансформації держави, а другі — втілювати перевірені світовою практикою механізми повноцінної реалізації перших (О. Головащенко). Правова держава та громадянське суспільство є взаємопов’язаними явищами — ґрун­ туючись на аналізі показників політичного, економічного та культурного розвитку про­ відних демократичних держав (зокрема рівень благополуччя громадян, освіченість, наяв­ ність середнього класу, рівень гарантованості політичних прав та громадянських свобод), вчені роблять висновок про те, що для демократичного розвитку важливими є політичні, економічні та соціальні чинники, взяті у своїй єдності (К. Павшук). Принципи та основи конституційного ладу. Принципи конституційного ладу — основні керуючі ідеї, фундаментальні засади, на яких повинні формуватися конституційно-пра­ вові зв’язки в умовах побудови в Україні громадянського суспільства та демократичної правової держави. Важливе значення мають фундаментальні принципи конституційного ладу, до яких належать державний суверенітет; гуманний статус людини; верховенство права; народо­ владдя; політичний плюралізм; різноманіття і свобода економічної діяльності; цілісність та системність конституційного ладу; визначення гарантій саморозвитку громадянського суспільства; загальні принципи дії механізму державної влади. Конституційному ладу властиві й особливі принципи: здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина; обмеженість міжнародних договорів щодо національного законодавства України; єдине громадянство; визнання української мови державною; ці­ 92 лісність і недоторканність території України; пріоритетне право власності Українського народу на природні ресурси; непорушність права приватної власності; неприпустимість використання Збройних Сил України, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їхній діяльності; територіальна автономія окремих адміністративнотериторіальних одиниць (О. Прієшкіна) Водночас «основи конституційного ладу України» — це засадничі положення, ідеї, основоположні закріплені на конституційному рівні принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину відповідний і достатній комплекс прав і свобод та характеризують її як конституційну державу (І. Забокрицький, О. Прієшкіна). Виходячи з цього, зміст першого розділу Основного Закону, присвячений засадам конституційного ладу, має бути структурований на «видові» основи конституційного ладу, а саме: - основні характеристики Української держави; - гуманістичні основи конституційного ладу; - політичні основи конституційного ладу; - соціально-економічні основи конституційного ладу; - національно-культурні основи конституційного ладу; - екологічні основи конституційного ладу. Основні характеристики Української держави як одна з засад (основ) конституційного ладу включають положення статей 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 17, 19 Конституції. Так, відносно положень статті 1 Конституції України щодо визначення України як «де­ мократичної, соціальної, правової держави» слід зазначити наступне. Враховуючи вітчиз­ няні конституційні реалії, доктринальні концепції щодо співвідношення демократичної, правової та соціальної держави та ґрунтуючись на сучасній теорії демократії та демокра­ тизму, можна дійти висновку, що характеристика України як демократичної держави, яка має ознаки правової держави, є теоретично та практично виправданою (А. Крусян). Стаття 2 Конституції України встановлює засади державного ладу України — суверені­ тет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Вказані статті Конституції України встановлюють притаманні правовим державам за­ сади функціонування держави: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 6 Конституції України); державна влада в Україні здійснюється на засадах її по­ ділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 7 Конституції України); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України); правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України) тощо. Крім того, як суверенна держава Україна також має всі необхідні державні атрибути: державні символи (ст. 20 Конституції України), державну мову (ст. 10 Конституції Украї­ ни), власну національну грошову одиницю — гривню (ст. 99 Конституції України), столи­ цю, офіційну назву, власну правову систему тощо. Гуманістичні засади конституційного ладу України — це основоположні принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місце­ вому самоврядуванні. Як зазначається у науковій літературі, гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на по­ вазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні. Гуманістичні засади конституційного ладу містяться, зокрема, у положеннях статей 3, 4, 25 чинної Конституції України. 93 Конституція України визначає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан­ ність і безпеку «найвищою соціальною цінністю» (ч. І ст. З Конституції України).Згідно з її Преамбулою одним із головних мотивів прийняття Основного Закону України була необхідність «забезпечення прав і свобод людини» (ч. 4 Преамбули Конституції). Крім цього, ч. 2 ст. З Конституції України визначено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Це дає змогу говорити про консти­ туційне визнання принципу пріоритетності прав людини у взаємовідносинах «людина — суспільство —держава» і обов’язок держави визнавати, забезпечувати і захищати ці права (А. Крусян). Конституційна свобода людини не обмежується тільки фізичною свободою, існує і не­ матеріальна (духовна) частина життєдіяльності індивіда, яка залежить від його духовнокультурної та політичної свободи. Звідси значення набуває така тенденція громадянського суспільства та відповідне конституційно-правове забезпечення, як тенденція гуманізації. Гуманізація проявляється в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства, а саме: в сприйманні людини як цінності для суспільства; у визнанні її права на вільний розвиток та виявлення своїх здібностей і можливостей; в повазі до честі та гідності особи; в утвер­ дженні блага людини як критерію оцінки суспільних відносин тощо. Забезпечення духов­ но-культурної сфери індивідуальної свободи набуває юридичної форми в закріпленні права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції України), права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України), а також в закріпленні культурних прав і свобод, які надають доступу до знань та інших духовних і культурних здобутків людства, зокрема, через право на освіту, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.ст. 53, 54 Конституції України). Крім того, кожному конституційно гарантується таємниця листування, теле­ фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати те­ риторію України (ст.ст. ЗІ, 32, 33 Конституції України) (А. Крусян). Окремо у ст. ст. 4, 25 Конституції України закріплено, що в Україні існує єдине грома­ дянство. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Крім того, у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2GG4 р. № І5-рп/ 2GG4 (у справі про призначення судом більш м ’якого покарання) гуманізм визнається конституційним принципом (п. 4.І мотивувальної частини рішення), а в рішенні від ІІ жовтня 2GG5 р. № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) гуманізм розглядається як принцип діяльності правотворчих і правозастосовчих органів держави (п. 4 мотивувальної частини рішення). До гуманістичних засад конституційного ладу також іноді відносять національний та народний суверенітет. Суверенітет народу означає, що народ здійснює управління всі­ ма державними та суспільними справами безпосередньо та через систему як державних, так і недержавних органів (В. Погорілко, М. Ставнійчук). Суверенітет народу насампе­ ред знаходить свій вияв у тому, що народ створює та конституює державу, надає повно­ важень органам держави, які становлять державний механізм, регулярно формує склад представницьких органів держави. З моменту утворення держави суверенним народом цієї ж риси — суверенності набуває і держава як його (народу) публічно-владна організа­ ція (Ю. Ключковський). Поняття суверенітету нації виникає в XX ст. як право нації на самовизначення, аж до створення національної держави. Однак, якщо національний суверенітет розглядати 94 тільки так, то може виникнути проблема суперечності народного і національного суве­ ренітету, оскільки домінанта однієї нації, виражена у створенні держави, може призвести до утиску інтересів інших націй і народностей, які становлять народ. Тому національний суверенітет в демократичній конституційній державі повинен діалектично поєднуватися з народним суверенітетом і виражатися, передусім, у втіленні інтересів титульної (най­ більш численної) нації та в праві інших націй (національних меншин, народностей тощо) на збереження своєї ідентичності, реалізації мовних прав (право використовувати свою національну мову в державній сфері, у спілкуванні з державними органами, установами, організаціями тощо), освітніх прав (заборона всіх форм расової дискримінації при реа­ лізації права на освіту, навчання рідною мовою, її вивчення, право на створення освіт­ ніх установ тощо), культурних прав (збереження і розвиток культури, релігії, традицій і звичаїв за умови, що вони не суперечать національному праву та міжнародним стандар­ там тощо). Формами реалізації цих та інших прав можуть бути: національно-культурна автономія, створення національно-державних (автономних) одиниць у складі держави, участь на рівній недискримінаційній основі в представницьких та інших органах держав­ ної влади та місцевого самоврядування тощо (А. Крусян). Аналіз Конституції України підтверджує висновок про встановлення окремих об­ межень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або зміс­ товний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення — вибори, ре­ ферендум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх засто­ сування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії).За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ ни і громадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний харак­ тер (В. Кравченко). Політичні основи конституційного ладу містяться в положеннях ст.ст. 14, 15, 17, 18, 20, 36, 37, 69, 71-74 та інших Конституції. Характеризуючи політичні основи конституційного ладу, перш за все слід відмітити політичну та ідеологічну багатоманітність. Вчені зазначають, що громадянське суспіль­ ство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення. Закрі­ плений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багато­ партійність, можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організа­ ції, які провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. Принцип багатоманітності суспільного життя є відправним у реалізації права на сво­ боду об’єднання і встановлення інститутів громадянського суспільства. Громадські ор­ ганізації, вільні асоціації, союзи та політичні партії здійснюють функцію формування суспільної думки та політичної волі. Закріпивши свободу думки і слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань та свободу об’ єднань, Основний Закон став пра­ вовим фундаментом публічності політичного процесу (К. Павшук). Діяльність політичних партій є необхідною передумовою формування демократичної, правової держави та розвинутого громадянського суспільства, а також їх взаємодії. Кон­ ституційні засади існування багатопартійної політичної системи, принципи організації та діяльності політичних партій в Україні закріплено у ст. ст. 15, 36, 37 Основного Закону держави, а саме: політична багатоманітність; свобода політичної діяльності, не забороне­ ної Конституцією і законами України; право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії; визначення основної мети функціонування політичних партій, зокрема, 95 сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участь у виборах; чле­ нами політичних партій можуть бути лише громадяни України; закріплення норми, щодо обмеження членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і за­ конами України (А. Крусян). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про політичні партії» право громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволен­ ня політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського по­ рядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в ін­ ших випадках, передбачених Конституцією України. Беззаперечно, до політичних основ конституційного ладу належать інститути безпосе­ редньої демократії (Розділ III Конституції України «Вибори. Референдум») із встановлен­ ням, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії; а також політичні права громадян (зокрема, ст. ст. 38-40 Кон­ ституції України). Національно-культурні основи закріплені у положеннях ст. ст. 10, 11, 12 Конституції України. Перш за все мова йде про закріплення статусу української мови як державної та встановлення, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Конституційним Судом України було роз’яснено, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що укра­ їнська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самовря­ дування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п ’ята статті 10 Конституції України). Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого само­ врядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Конституція України встановлює, що держава сприяє консолідації та розвиткові укра­ їнської нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних мен­ шин України, а також дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Соціально-економічні основи конституційного ладу містяться у положеннях статей 13, 14, 41-50 та інших Конституції України. Аналізуючи економічні основи конституційного ладу України, у першу чергу, слід відмітити врегулювання відносин власності як базових у відповідній сфері. У Конституції не закріплюється переліку форм власності в Україні, йдеться про приватну, державну та комунальну власність (ст. 41). Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція України: 1. Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання — всі суб’єкти права власності проголошуються рівними перед законом (ч. 3 ст. 13). 2. Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб’єктів власності й господарювання (ч. 3 ст. 13). 3. Встановлює перелік природних об’єктів власності Українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст. 13). 96 4. Визначає коло суб’єктів права розпоряджатися власністю Українського народу — ор­ гани державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 13). 5. Визначає коло суб’єктів права користування природними об’єктами права власності народу — громадяни України (ч. 2 ст. 13). 6. Передбачає можливість набуття і реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14). 7. Встановлює обмеження щодо використання власності — вона не повинна викорис­ товуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­ вати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41). (В. Кравченко) Розвиток підприємницької діяльності — основний засіб зростання ефективності еко­ номіки, який потребує створення дійового механізму для її стимулювання. У Конституції України закріплено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забороне­ на законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не до­ пускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються зако­ ном. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю про­ дукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів (ст. 42). Конституцією України достатньо повно захищено й інші соціально-економічні права: - право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, на належні умови праці, захист від неза­ конного звільнення тощо (ст. 43); - право на страйк (ст. 44); - право на відпочинок — щорічний, щотижневий, щоденний, звільнення від роботи у вихідні та святкові дні (ст. 45); - право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадян у разі по­ вної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених за­ коном (ст. 46); - право на житло та достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. ст. 47-48); - право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Потребують свого конституційного визначення екологічні основи конституційного ладу. Однією з найактуальніших проблем сучасного суспільства є пошук гармонії з при­ родою. Деградація довкілля стає надто очевидною, щоб її можна було ігнорувати. У сучас­ них умовах особливого значення набуває третє покоління прав людини, що відображають законні сподівання всього людства, а саме: права на мир, розвиток і чисте довкілля, що охороняється від руйнування. Глобалізація екологічної проблеми детермінує необхідність закріплення екологічних основ конституційного ладу України та створення системи еко­ логічного законодавства, спрямованого на регулювання відносин у сфері взаємодії сус­ пільства і природи (А. Крусян). Незважаючи на те, що ст. 16 Конституції України визначено, забезпечення екологіч­ ної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслід­ ків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження ге­ нофонду Українського народу є обов’язком держави, відповідні положення потребують конкретизації на конституційному рівні. Окремі розрізнені положення Конституції України стосуються охорони навколишньо­ го середовища: 97 - кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування за­ вданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); - використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності гро­ мадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); - кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодо­ вувати завдані ним збитки (ст. 66). Гарантії конституційного ладу. Метою гарантій конституційного ладу є охорона елемен­ тів конституційного ладу та самого конституційного ладу в цілому, тобто створення від­ повідних умов для належного функціонування інститутів, що входять до складу конститу­ ційного ладу, безперешкодне й ефективне вирішення питань профільного характеру як на національному, так і на місцевому рівні (О. Прієшкіна). У літературі також зазначається, що система гарантій конституційного ладу — це єдність правових, інституційних та про­ цедурних засобів забезпечення конституційних норм та принципів (М. Савчин). Існують різні думки щодо класифікації відповідних гарантій. Так, з одного боку, до гарантій конституційного ладу належать дві групи елементів: а) суб’єкти державної влади та елементи громадянського суспільства; б) сама конституція та закони держави, які визначають порядок функціонування державної влади, встанов­ люють права і свободи людини та громадянина, окреслюють принципи конституційно­ го ладу. До суб’єктів державної влади належать органи всіх трьох гілок державної влади (парламент, уряд, загальні та спеціальні суди), інститут глави держави, органи конститу­ ційного контролю, органи місцевого самоврядування, державна служба. До суб’єктів, що виступають як елементи громадянського суспільства та які входять до системи гарантій конституційного ладу, належать політичні партії, різноманітні громадські організації, за­ соби масової інформації, територіальні громади тощо (О. Прієшкіна) Інші дослідники вважають, що існують: а) правові гарантії, які включають в себе дію принципів верховенства права та справедливості, а також механізм реалізації установчої влади; б) інституційні гарантії, які носять організаційно-правову форму і втілюються у демократичних засадах функціонування суспільства, свободі політичної діяльності та на­ лежному функціонуванні публічної влади; в)процесуальні гарантії становлять комплекс процесуальних процедур забезпечення конституційного ладу України. При цьому процесу­ альна форма діяльності органів публічної влади дає змогу легітимним шляхом реалізувати конституційні норми, об’єктивно забезпечити режим панування права. У системі загаль­ них процесуальних принципів до засад конституційного судочинства віднесено наступні: колегіальність, публічність, доступність правового захисту, субсидіарність, змагальність, диспозитивність, повноту, всебічність та об’єктивність розгляду справи, безпосередність та неупередженість, мову судочинства, обґрунтованість та обов’язковість рішень і висно­ вків Конституційного Суду України. Окремо визначається, що Конституційна юстиція — це особливий процесуальний порядок вирішення конституційно-правових спорів з метою забезпечення верховенства Основного Закону, конституційного ладу, гідності індивіда, верховенства прав і свобод людини і громадянина, зв’язаності публічної влади основними правами і свободами. Тим самим Конституційний Суд виступає спеціалізованим органом публічної влади серед гарантів конституційного ладу України.(М. Савчин). В. Ф. Погорілко пропонує не лише визначити систему конституційних гарантій, а й здійснити класифікацію останніх за механізмом забезпечення конституційного ладу. Конституційні гарантії, на думку вченого, поділяються на нормативні і організаційні: а) нормативні гарантії включають матеріальні і процесуальні норми; б) організаційні гарантії охоплюють суб’єктів конституційно-правових відносин. 98 Однак обрання підходу до класифікації та визначення гарантій не є принциповим у да­ ному випадку. Мова йде про те, що суб’єктами захисту конституційного ладу є практично усі суб’єкти конституційно-правових відносин, які забезпечують такий захист у межах наданих повноважень, шляхом виконання зобов’язань або дотримання заборон. Низка гарантій конституційного ладу міститься безпосередньо у Конституції України: 1. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно на­ родові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5). 2. Внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України є можливим виключно на всеукраїнському референдумі (ст. І56). 3. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. І57). Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. І57). 4. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свобо­ ди людини, здоров’я населення, забороняються (ст. 37). 5. Створення та функціонування спеціалізованого органу конституційною юстиції (ст. І47). Питання для самоконтролю 1. Надайте визначення поняттю «конституційний лад». 2. Як співвідносяться поняття «конституційний лад», «правова держава», «громадянське суспільство»? 3. Назвіть принципи конституційного ладу. 4. Охарактеризуйте основи (засади) конституційного ладу України. 5. Охарактеризуйте гарантії конституційного ладу України. Літ ература 1. Конституційне право України : підручник / Л. К. Байрачна, Ю. Г. Барабаш, Ф. В. Веніславський [та ін.] ; за ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X. : Право, 2GGS. — 4І6 с. 2. Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян [та ін.] ; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. — X. : Право, 2GG3. — 32S с. 3. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В. Кравченко. — 6-те вид., випр. та доп. — К. : Атіка, 2GG9. — 6GS с. 4. Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм / А. Р. Крусян. — К. : Юрінком !нтер, 2G^. — 56G с. 5. Павшук К. О. Демократичні засади конституційного ладу України : автореф дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. / К. О. Павшук, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. — X., 2GM. — 2G с. 6. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Фе­ доренко. — К. : Ліра-К, 2G!2. — 576 с. 99 7. Прієшкіна О. В. Конституційний лад України та його роль у становленні та розвитку місцевого самоврядування: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 / О. В. Прієшкіна, ОНУ ім. І. І. Мечникова. — 2009. — О., 2009. — 43 с. 8. Проблеми теорії конституційного права України / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К. : Парламент. вид-во, 2013. — 616 с. 9. Рабінович П. М. Права людини і громадянина / П. М. Рабінович, М. I. Хавронюк. — К. : Атіка, 2004. — 464 с. 10. Савчин М. В. Конституційний лад України та економічний конституціоналізм / М. В. Савчин / / Часопис Київського університету права. — 2010. — № 4. — С. 96-100. 100 _____________________Тем а 10_____________________ КОНСТИТУЦІЙНІ ФОРМИ НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ Анотація. Розкрито сутність народовладдя, охарактеризовано засади та форми безпосеред­ ньої та представницької демократії. Проаналізовано положення виборчого і реф ерендного пра­ ва та процесу. Окреслено форми відповідальності за виборчі правопорушення. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття та сутність народовладдя; форми безпосередньої демократії; зміст представницької дем ократії та її форми; поняття референдуму та його види; поняття виборчого права та його принципи; характеристики видів виборчих систем; порядок організації та проведення виборів і референдумів; санкції за порушення виборчого законодавства. Ключові поняття та терміни: народовладдя, народний суверенітет, безпосередня демократія, представницька демократія, референдум, вибори, виборці, виборче право, виборчий процес, виборча система, конституційно-правова відповідальність. Поняття і сутність народовладдя. Український народ — носій суверенітету та єдине дже­ рело влади в Україні. Народовладдя є засадничою ідеєю в історії людства, реалізація якої дозволила йому досягти сучасного рівня розвитку. Народ як суверен має можливість ухвалювати остаточні й обов’язкові для виконання рішення. Ідея народного суверенітету була засадничою у концепції її основоположника Жан-Жака Руссо. Він виходив із ідеї рівності всіх людей, яка реалізується та набувається шляхом укладення суспільного договору. Поряд із цим кожен індивід відмовляється від належних йому раніше прав. Двома основними ознаками народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо вважав невідчужуваність (на користь окремих осіб або органів) і неподіль­ ність (між окремими частинами народу). Концепція Руссо стала «доктриною» періоду Ве­ ликої французької революції. Ідеї народного суверенітету (статики) та народовладдя (динаміки) є основоположними конституційними принципами сьогодення. Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною і правовою державою, а не може бути держава такою, «якщо реально не реалізується народовладдя» (О. Тодика); «першою й неодмінною умовою постання правової держави є визнання і гарантування народовладдя» (Р. Гринюк). Відповідно до статті 5 Конституції України, носієм сувере­ нітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Дане конституційне поло­ ження є керівним стосовно народовладдя. Конституційний Суд України надавав офіційне тлумачення цьому положенню у сво­ єму Рішенні від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом). Було розтлумачено, серед іншого, що «в Україні вся влада належить народові. Влада на­ роду є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення»; «результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та за­ конами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими». 101 Становлення та розвиток народовладдя на сучасному етапі державотворення в Україні й в інших державах є основоположним напрямом формування демократичної політич­ ної системи. Декларація про державний суверенітет України, відігравши особливу роль у становленні правової політики суверенної держави Україна, присвятила окремий роз­ діл народовладдю. Конституції постсоціалістичних держав закріплюють народовладдя як основоположний принцип конституційного ладу. Саме в ньому закладено засади право­ вої політики держави щодо становлення та розвитку народовладдя. Принцип народовладдя є фундаментальним у системі принципів конституційного ладу України. Його метою є сприяння реалізації інтересів і потреб у різних сферах життя суспільства, створення фундаменту для формування національного правового простору та конституційно-правової регламентації владних відносин усередині держави. Для розуміння сутності та визначення поняття категорії «народовладдя» необхідно осмислити її складові - «влада» та «народ». Єдине розуміння законотворцями та науковцями змісту терміна «влада» відсутнє, хоча дана категорія вживається в таких словосполученнях, як «державна влада», «законодавча, виконавча, судова влада», «публічна влада», «влада народу», «муніципальна влада» тощо. Поняття «влада» часто визначається філософами, соціологами, політологами, психолога­ ми й науковцями інших суміжних дисциплін. Зокрема, дефініції термінопоняття «влада» в цих неюридичних дисциплінах містять у собі словосполучення «вплив», «воля», «інте­ рес», «залежність», «відносини між людьми», «соціально-політична система», «самоорга­ нізація людської спільноти» й інші неюридичні категорії. У контексті розуміння категорії «народовладдя» владу можна визначити як передбачене правовою нормою право уповноваженого суб’єкта ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними справами. Що стосується суб’єктного аспекту народовладдя, то щодо єдиного розуміння консти­ туційно-правової категорії «народ» єдності у науковій літературі також немає, незважа­ ючи на те, що її визначення міститься в преамбулі Конституції України («Український народ — громадяни України усіх національностей»). Юридична наука характеризується дуалізмом підходів до визначення явища народу в конституціоналізмі та міжнародному праві (Л. М. Шипілов). Це спричинює наявність двох розумінь народу: 1) міжнародно-правове: народ — певна спільнота, яка має право на самовизначення аж до створення власної держави; 2) конституційно-правове: народ ви­ значається за критерієм громадянства (підданства) держави. Народовладдя — принцип конституціоналізму, що позначає передбачене Конституцією та законами право народу ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управ­ ління публічними справами. Конституційно-правові основи демократії. Безпосередня демократія: поняття, консти­ туційна природа, форми. Стаття 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого само­ врядування. Дана стаття визначає основні форми демократії: безпосередню (пряму) та предст авницьку (опосередковану) . Конституційно-правові основи демократії закріпле­ но, крім статей 1 і 5 Конституції України, також у розділі III Конституції України (сто­ совно безпосередньої демократії) та подальших її розділах (щодо представницької де­ мократії). Безпосередня демократія — форма демократії, яка полягає у юридично значущому во­ левиявленні народу без передання владних повноважень окремим органам або особам. Відповідно до статті 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, тобто Конституція 102 України не визначила вичерпне коло таких форм. Такими «іншими формами» безпосе­ редньої (прямої) демократії є: 1) мирні зібрання. Відповідно до статті 39 Конституції України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про про­ ведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого само­ врядування. Окремою формою мирних зібрань є загальні збори громадян, передбачені у ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також збори громадян за місцем проживання у місті Києві, передбачені ст. 8 Закону України «Про столицю Украї­ ни — місто-герой Київ»; 2) політичні страйки, протести, голодування, пікетування, революції, які є результатом права народу на повстання. За своєю структурою вони є фактично сукупністю масових зібрань, об’єднаних спільною політичною метою. У новітній українській історії термін «революція» є особливо поширеним: ним позначають події 2-17 жовтня 1990 р. («рево­ люція на граніті»), літа — зими 1991 р. («оксамитова революція»), січня 2000 р. («оксами­ това революція-2»), 22 листопада — початку грудня 2004 р. («помаранчева революція»), а також події кінця 2013 — початку 2014 р. («революція гідності»). Слід констатувати їх значущість, зокрема, для конституційного права, оскільки результатом «оксамитової ре­ волюції» стало ухвалення Акта проголошення незалежності України, а «помаранчевої ре­ волюції» та «революції гідності» — внесення змін до Конституції України; 3) народні та місцеві ініціативи. Народними ініціативами можуть бути референдна (ч. 2 ст. 72 Конституції України), правотворча ініціатива та народне вето. Останні дві форми в Україні поки не передбачені. Порядок внесення місцевих ініціатив встановлюється «міс­ цевими конституціями» — ст. 22 Статуту територіальної громади м. Одеси передбачає та­ кий порядок; 4) краудсорсинг (англ. crowdsourcing, crowd — «натовп» і sourcing — «використання ре­ сурсів»), який схожий із інститутом народної законодавчої ініціативи, але якщо у крауд­ сорсингу певні повноваження (зокрема, і на створення конституції чи закону) делегу­ ються народу, то сутність народної ініціативи полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену законодавством відповідної держави кількість голосів виборців, можуть вимагати від законодавчого органу розгляду парламенту. Яскравим проявом інституту краудсорсингу стала розробка проекту Конституції народом Ісландії, який обрав 25 гро­ мадян серед 522 дорослих, які не належали до жодної партії та яких рекомендували як мінімум 30 громадян. Вони он-лайн відбирали пропозиції, внесені користувачами со­ ціальних мереж. Ця Конституційна рада працювала з квітня до липня 2011 р., предста­ вивши готовий проект Конституції Ісландії, потім затверджений на консультативному референдумі; 5) електронні петиції (у тому числі муніципальні петиції), які є особливою формою ко­ лективних звернень громадян. Відповідно до ст. 23-1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради Украї­ ни, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними пети­ ціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадсько­ го об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції; 6) громадські слухання — зустрічі з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслухову­ вати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування (ст. 13 Закону України «Про місцеве са­ моврядування»). Порядок їх організації визначається статутом територіальної громади (в Одесі — статті 23-25 Статуту територіальної громади міста Одеси). Обов’язкові громад­ ські слухання проводяться у випадках обговорення проектів: містобудівної документації; 103 тарифів на житлово-комунальні послуги; регуляторних актів органів місцевого самовря­ дування; 7) участь у відправленні правосуддя. Стаття 124 Конституції України закріплює, що на­ род безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Стаття 127 Кон­ ституції гарантує, що у визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. Такі випадки визначаються, передусім, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (глава 3 розділу III) та Кримінальним процесуальним кодексом України (статті 31, 383-391). Іншими формами безпосередньої демократії є плебісцити; народні та громадські обгово­ рення; виявлення громадської думки; соціальні опитування; відкликання обраного пред­ ставника; громадські експертизи; звернення громадян, їх об’єднань тощо. Поняття та форми представницької демократії. Філософи Стародавньої Греції (Анакса­ гор, Аристотель, Горгій, Демосфен, Перікл, Платон, Протагор) та Риму (зокрема, Цице­ рон) вважали за необхідне народне представництво як одну із засад державного правлін­ ня». Завершеного характеру явища безпосереднього та представницького народовладдя набули в епоху Просвітництва. Теоретичну основу становлення відповідних конституцій­ них форм становили ідеї, запропоновані французькими мислителями у XVIII ст. У XIXXX ст. представницьке народовладдя набуло переважного значення в найрозвиненіших державах. Представницькою є форма демократії, яка ґрунтується на теорії народного представ­ ництва та полягає у делегуванні народом частини належних йому прав органам, які оби­ раються на регулярних вільних демократичних виборах і діють як представники інтер­ есів Українського народу (органи первинного представництва), а також іншим органам публічної влади (органам вторинного представництва), які одержують повноваження від органів первинного представництва. Найяскравішою й історично першою формою представницького народовладдя є пар­ ламентаризм. В Україні основними властивостями парламенту є: 1) виборний орган — весь склад обирається Українським народом шляхом проведення прямих таємних загальних рівних виборів; 2) орган народного представництва — забезпечує виявлення, вираження та публічне обговорення інтересів різних соціальних груп населення держави, їх трансформацію у політичну волю та рішення Верховної Ради України народними депутатами України, які мають вільний мандат. Здійснення представницької функції парламенту опосередкова­ не такими факторами, як багатопартійність, демократичне виборче право; територіальне представництво; 3) орган загальної компетенції, до відання якого належать усі питання, які потребують законодавчого врегулювання; 4) єдиний орган законодавчої влади, хоча виконує також установчу, фінансово-бю­ джетну, контрольну та інші функції; 5) загальнодержавний (загальнонаціональний) орган, повноваження якого поширю­ ються на територію усієї держави; 6) колегіальний постійно діючий орган, члени якого працюють на професійній основі й обираються на посаду періодично, кожні 5 років; 7) однопалатний за своєю структурою (О. В. Олькіна). До складових представницького народовладдя нечасто відносять інститут глави дер­ жави, адже становлення теорії народного представництва поряд із парламентаризмом пов’язано із середньовічними монархіями, де не було глави держави, який би обирався. Щоправда, є і компромісний погляд: мандат виборного глави держави є представниць­ 104 ким, при цьому інститут виборного глави держави не є представницьким органом через неколегіальний характер цього органу (В. Шаповал). Іноді окремою формою народовладдя називають і місцеве самоврядування (В. М. К и­ риченко, Ю. Р. Мірошниченко тощо), що спричинено й вищезгаданим формулюванням частини другої статті 5 Конституції України. Однак наведена у статті 5 Конституції Украї­ ни норма «містить залишкові елементи стереотипів радянського періоду, коли повновлад­ дя народу визначалося через повновладдя Рад і діяльність місцевих Рад деякими вченими трактувалось як «місце самоврядування» (А. Крусян). Такий підхід «можливий при полі­ тологічному порівняльному аналізі проблеми, але в управлінському відношенні уявляєть­ ся теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу» (М. Орзіх). Якщо б місцеве самоврядування було формою народовладдя, то суб’єктом місцевого самоврядування визнавався б безпосередньо народ, тобто «громадяни України всіх наці­ ональностей», що суперечить ст. 140 Конституції, яка визначає місцеве самоврядування як «право територіальної громади», а також ст. 1, 2 Закону України «Про місцеве само­ врядування». Члени територіальної громади є передусім жителями відповідної територі­ альної одиниці, а не громадянами України. Крім того, предметом народовладдя є питан­ ня загальнодержавного значення, а при їх вирішенні панує загальнонародний інтерес, у той час як предметом місцевого самоврядування є питання місцевого значення, при вирішенні яких превалює місцевий інтерес. Ще однією відмінністю є наявність у народу суверенітету та його відсутність у територіального колективу (громади). Таким чином, враховуючи те, що місцеве самоврядування відрізняється від народо­ владдя за критеріями суб’єкта, предмета, інтересу, наявності суверенітету та нормативних засад, місцеве самоврядування не є формою народовладдя. Необхідно вказати на співвідношення представницького народовладдя з безпосереднім. їх синтез, поєднання, взаємопроникнення полягає в тому, що: 1) інститути безпосереднього народовладдя є джерелом, основою виникнення пред­ ставницького народовладдя; 2) окремі інститути безпосереднього народовладдя можуть заміщувати інститути пред­ ставницького народовладдя, виконувати їх роль в ухваленні рішень (наприклад, референ­ дум є альтернативним парламентському засобом ухвалення законів); 3) шляхом реалізації певних інститутів безпосереднього народовладдя (референдум, петиції, збори) громадяни впливають на зміст, основні напрямки діяльності представ­ ницьких органів влади; 4) окремі інститути безпосереднього народовладдя одночасно є складовою, інститута­ ми представницького народовладдя (вибори, звіти, відкликання депутатів та ін.). Вони утворюють точки дотику, перехрещення безпосереднього та представницького народо­ владдя (М. І. Ставнійчук). Поняття і конституційно-правова регламентація референдумів. Види референдумів. П о­ рядок призначення, організації і проведення референдумів. Всесвітня історія становлення та розвитку референдумів надає змогу пересвідчитися в тому, що перший всеукраїнський референдум було проведено через понад половину тисячоліття після першого достеменно відомого зарубіжного референдуму у швейцарському кантоні Базель, що відбувся 1439 р. (на думку А. Дюнана — 1449 р.). Термін «референдум» походить від давньошвейцарського «ad’referendum» — «те, що має бути повідомлене». Референдум є формою волевиявлення публічного колективу (народу або територіальної громади) стосовно значущих (зазвичай найсуттєвіших) для даного колективу політикогромадських проблем шляхом таємного голосування. 105 Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008 р. закріплює, що конституційне регулювання референдумів в Україні зведене до приписів, якими визначаються: суб’єкти ініціювання проведення референдуму (народна ініціатива — ч. 2 ст. 72; Верховна Рада України — п. 2 ч. 1 ст. 85); суб’єкти, уповноважені призначати (проголошувати) референдум (Верховна Рада України — п. 2 ч. 1 ст. 85; Президент України —п. 6 ч. 1 ст. 106); вимога обов’язковості вирішення питання про зміну території України всеукраїнським референдумом (ст. 73); затвердження на всеукраїнському референдумі законопроекту про внесення змін до роз­ ділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», ухваленого не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 156); недопустимість проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74). Організація та порядок проведення референдумів, згідно з п. 20 ч. 1 ст. 92 Конститу­ ції України, визначаються виключно законами України. Наразі ці питання регулюються законами України «Про всеукраїнський референдум» (визначає порядок призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму, організацію його підготовки, агітацію, голосування, встановлення підсумків, процедуру оскарження та правові наслідки все­ українського референдуму), «Про Центральну виборчу комісію», «Про Державний ре­ єстр виборців». Також правове забезпечення здійснюють рішення Конституційного Суду України: № 3-рп/2000 від 27 березня 2000 р. (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою); № 6-рп/2008 від 16 квітня 2008 р. (справа про прийняття Консти­ туції та законів України на референдумі); № 23-рп/2008 від 15 жовтня 2008 р. (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціа­ тивою) тощо. Важливим джерелом також має бути практика Європейської комісії за демократію че­ рез право (Венеційської комісії) — дорадчого органу Ради Європи (наприклад, С Б Ь -Л Б (2007)008 — Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демокра­ тичних виборів 16 грудня 2006 р. та Венеційською комісією 16-17 березня 2007 р.). Референдуми можна класифікувати за такими критеріями: за сутністю (походженням): обов’язковий (якщо на необхідність проведення референ­ думу прямо вказує законодавство); ініціативний (якщо законодавство передбачає можли­ вість проведення референдуму); за предметом: конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення до неї змін, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України); ратифікаційний (про зміну території держави); законодавчий (щодо ухвалення чи скасування закону або внесення змін до чинного за­ кону); загальний (з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не до­ пускається); за юридичними наслідками: імперативний (результати референдуму є загальнообов’яз­ ковими); консультативний (результат референдуму має лише політичне значення); за формою публічної влади (публічним колективом): загальнодержавний (в Україні — все­ український, є формою народного волевиявлення); місцевий (є формою волевиявлення територіальної громади). Право громадян на участь у місцевому референдумі закріплено, насамперед, у статтях 38, 69, 70, 92 та 143 Конституції України. Стаття 38 проголошує, що громадяни мають право брати участь у місцевих референдумах. Згідно зі статтею 143, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними орга­ ни місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалі­ зацію їх результатів. Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був чинним до набрання чинності згаданим Законом України «Про всеукраїнський референ106 дум». Таким чином, зараз проведення місцевих референдумів в Україні є ускладненим у зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання. Референдний процес складається з таких процедур: 1) призначення референдуму; 2) підготовка референдуму; 3) голосування; 4) підрахунок та визначення підсумків референдуму; 5) оприлюднення та введення у дію рішень, нормативно-правових актів, прийнятих референдумом. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про всеукраїнський референдум», суб’єктами іні­ ціювання референдуму є Український народ і Верховна Рада України, а суб’єктами при­ значення (проголошення) — Президент України та Верховна Рада України. Президент України за ініціативою Верховної Ради України призначає конституційний референдум щодо внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України; Верховна Рада України призначає ратифікаційний референдум щодо зміни території України; Президент Украї­ ни проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Датою проведення є остання неділя п ’ятдесятиденного строку від дня видання указу. Оголошення про початок процесу всеукраїнського референдуму здійснює Центральна виборча комісія на своєму засіданні на наступний день після дня опублікування постано­ ви Верховної Ради України про призначення всеукраїнського референдуму чи указу Пре­ зидента України про призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму. Всеукраїнський референдум проводиться в єдиному загальнодержавному окрузі ре­ ферендуму, який включає в себе всю територію України та закордонний округ. Для про­ ведення всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія утворює в єдиному загальнодержавному окрузі референдуму 225 територіальних округів з приблизно рівною кількістю громадян, які мають право голосу. Дільнична комісія референдуму утворюється відповідною окружною комісією референдуму. Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без пе­ рерви. Підрахунок голосів учасників референдуму здійснюється після закінчення голо­ сування і виключно членами дільничної комісії референдуму на її засіданні, яке прово­ диться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою документацією невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до окружної комісії референдуму, яка встановлює підсумки голосування у територіальному окрузі ре­ ферендуму. Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних ко­ місій референдуму про підсумки голосування в межах відповідних територіальних округів референдуму та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки голосування у за­ кордонному окрузі референдуму не пізніш як на десятий день з дня голосування вста­ новлює результати всеукраїнського референдуму. Оприлюднення результатів всеукраїн­ ського референдуму здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніше ніж на третій день з дня офіційного оголошення Центральною виборчою комісією результатів всеукраїнського референдуму шляхом опублікування в газетах «Голос України» та «Уря­ довий кур’єр» та оприлюднюються в інших засобах масової інформації. Виборче право, виборчий процес, виборча система: поняття і принципи. Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в сучасній державі і, як наслідок, цілком обґрунтовано претендує на самостійне призначення в публічно-право­ вій системі України. Поняття «виборче право» вживається в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях. 107 Об’єктивне виборче право варто вважати підгалуззю в системі конституційного права України. Воно обіймає особливе місце в системі конституційного права України у зв’язку з тим, що, по-перше, більшою мірою (порівняно з іншими інститутами та підгалузями конституційного права) зазнає впливу норм та тенденцій міжнародного та європейського права; по-друге, значна частина його норм є полівалентними, тобто такими, що належать водночас до двох та більше галузей права; по-третє, переважна більшість норм виборчого права є процесуальними (В. В. Кравченко). О б’єктивне виборче право можна визначити як підгалузь конституційного права, що яв­ ляє собою систему взаємопов’язаних норм, субінститутів й інститутів, регулює відноси­ ни, що складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів, а також зачіпають міжвиборчий період (виборчі правовідносини), має специфіч­ ні джерела, методи та принципи правового регулювання. Суб’єктивним виборчим правом є можливість і реальна здатність особи вільно обирати (активне виборче право) і балотуватися (пасивне виборче право) до виборних органів пуб­ лічної влади. Принципами суб ’єктивного виборчого права є: загальне виборче право; рівне виборче право; пряме виборче право; добровільність участі у виборах; таємне голосування. Не встановлені ст. 71 Конституцією, однак так само можуть вважатися принципами ви­ борчого права в суб’єктивному розумінні принципи особистого й одноразового голо­ сування. Окремо слід виокремити встановлені у статтях 11 законів про вибори засади (прин­ ципи) виборчого процесу: законність та заборона незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичний плюралізм та багатопартійність; публічність та відкритість; рівність всіх суб’єктів виборчого процесу; свобода передвиборної агітації, рівні умови доступу суб’єктів передвиборної агітації до засобів масової інформації; неупередженість органів публічної влади, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших поса­ дових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу. Виборчим процесом є здійснення виборчих процедур суб’єктами виборчого процесу. Він включає такі етапи: утворення виборчих округів; висування та реєстрація суб’єктів ви­ борчого процесу; утворення та формування складу виборчих комісій; проведення перед­ виборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць; складання списків вибор­ ців, їх перевірка та уточнення; голосування у день виборів; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та їх офіційне оголошення; припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій. У разі необхідності виборчий процес може включати також етапи повторного голосування та встановлення підсумків повторного голосування. Найбільш значущою та водночас найполітизованішою складовою виборчого права є виборча система, яку можна визначити як «політико-правовий інститут, який забезпечує реалізацію виборчих прав громадян, формування владних виборних органів та певний тип організації публічної влади через сукупність відносно самостійних, але взаємообумовлених та взаємодіючих у межах виборчого процесу, правових технологій балотування кандидатів на виборні посади, голосування виборців, встановлення результатів виборів» (М. Афанасьева). Правове регулювання і порядок формування виборних органів держави і місцевого само­ врядування. До джерел правового регулювання виборів належать: Конституція України (розділ ІІІ, ст. ст. 5, 36, 38, 76, 85, 92, 103 тощо); акти міжнародного права, права Ради Європи та права ОБСЄ (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Європейська кон­ 108 венція про захист прав людини та основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини;); закони України («Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори», «Про Центральну виборчу комісію», «Про державний реєстр виборців» тощо); рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішення ІКСУ від 30 січня 2002 р. № 2-рп/2002 (справа про виборчу заставу), рішення ІКСУ від 24 березня 2005 р. № 3-рп/2005 (справа про вибори Президента України) тощо); укази Президента України (наприклад, указ Президента України від 9 вересня 2015 р. № 538/2015 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих місцевих виборів 25 жовтня 2015 року»); постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2015 р. № 687 «Питання оплати праці членів територіальних і діль­ ничних виборчих комісій з місцевих виборів, нарахування та виплати одноразової грошо­ вої винагороди»); акти Центральної виборчої комісії (наприклад, постанова ЦВК від 20 жовтня 2016 р. № 450 «Про Календарний план основних організаційних заходів з підготовки та прове­ дення перших виборів депутатів сільських, селищних, міських рад об’єднаних територі­ альних громад і відповідних сільських, селищних, міських голів 18 грудня 2016 року»); рекомендаційні нормативні акти — так звані акти «м’якого права» (Документ Копен­ гагенської наради щодо людського виміру НБСЄ; Резолюція ОБСЄ № 216 від 1 червня 2006 р. про місцеві та регіональні вибори в Україні; Рекомендація ОБСЄ № 192 від 1 черв­ ня 2006 р. про місцеві та регіональні вибори в Україні; Кодекс належної практики у ви­ борчих справах, ухвалений Венеційською комісією Ради Європи 18-19 жовтня 2002 р.; практика Венеційської комісії). В Україні відсутній кодифікований акт, який би об’єднав більшість норм, що регулю­ ють проведення різних видів виборів, незважаючи на наявні проекти Виборчого кодексу України (Кодексу України про вибори і референдуми). Через це регулювання виборів на­ родних депутатів України, Президента України та місцевих виборів здійснюється окреми­ ми законами. За період незалежності в Україні фактично функціонувало шість законів про вибори народних депутатів й усі три основні види виборчих систем: мажоритарна (на виборах 1990 та 1994 рр.), пропорційна (2006 та 2007 рр.) та змішана (1998, 2002, 2012 та 2014 рр.). Але при цьому перед кожними виборами науковці й особливо політики активно обгово­ рювали ідею пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Сучасна система виборів народних депутатів України характеризується змішаною виборчою системою з ма­ жоритарною системою відносної більшості та пропорційною виборчою формулою із за­ критими партійними списками. Відповідно до статті 76 Конституції України, народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має пра­ во голосу і проживає в Україні протягом останніх п ’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Строк по­ вноважень Верховної Ради України становить п ’ять років. Стаття 77 встановлює, що чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п ’ятого року повноважень Верховної Ради України, а позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повно­ важень Верховної Ради України. 109 Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев’яносто один день до дня голосування. Наступний вид виборів — вибори глави держави — відбувається у порядку, передба­ ченому Законом України «Про вибори Президента України», чинним із 1999 р., але за цей час було ухвалено понад двадцять законів, які вносили до нього зміни. На виборах Президента України традиційно застосовують мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі. Частина друга статті 103 визначає коло осіб, які мають пасивне виборче право: «Пре­ зидентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п ’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою». При цьому положення щодо обов’язковості володін­ ня державною мовою є формальною ознакою і не перевіряється. Частина п ’ята статті 103 Конституції України встановлює, що «чергові вибори Пре­ зидента України проводяться в останню неділю березня п ’ятого року повноважень Пре­ зидента України». Вибори до органів місцевого самоврядування відбуваються у порядку, передбаченому в ухваленому 2015 р. Законі України «Про місцеві вибори», відповідно до якого вибори депутатів Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад про­ водяться за пропорційною виборчою системою за закритими виборчими списками місцевих організацій політичних партій; право висування кандидатів у депутати перелічених вище місцевих рад реалізується виборцями у відповідних багатомандатних виборчих округах через місцеві організації партій. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах. Вибо­ ри міського (міст, кількість виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості в єдиному одномандатно­ му виборчому окрузі. Вибори старости, сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі. Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п ’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чер­ гових місцевих виборах. Рішення про проведення чергових виборів депутатів обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост приймається Верховною Радою України. Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 90 днів до дня виборів, позачергові місцеві вибори при­ значаються не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів. Виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів. Порядок підготовки, проведення й оголошення підсумків усіх видів виборів є доволі схожим, що зумовлює необхідність кодифікації й уніфікації виборчих процедур, не зу­ мовлених відмінностями типів відповідних виборчих систем. Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без перерви. Підрахунок голосів здійсню­ ється після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на її засіданні, яке проводиться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою докумен­ тацією невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до ви­ борчої комісії вищого рівня (на загальнодержавних виборах — окружної; на місцевих — територіальної). Стосовно загальнодержавних виборів Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування у відповід­ них територіальних виборчих округах та протоколу Центральної виборчої комісії про під­ 110 сумки голосування у загальнодержавному окрузі в межах закордонного округу не пізніш як на десятий (на виборах Президента України) або п ’ятнадцятий (на виборах народних депутатів України) день з дня голосування встановлює результати виборів, про що скла­ дає протокол. Сільська, селищна територіальна виборча комісія на своєму засіданні на підставі складеного нею протоколу про результати виборів депутатів у єдиному одноман­ датному виборчому окрузі не пізніш як на п ’ятий день з дня голосування, а виборча ко­ місія АРК, обласна, районна, міська, районна у місті (у містах, де утворені районні у місті ради) територіальна виборча комісія — не пізніш як на десятий день з дня голосування — установлює результати відповідних місцевих виборів. Центральна (стосовно загальнодержавних) або територіальна (стосовно місцевих ви­ борів) виборча комісія не пізніш як на п ’ятий день з дня встановлення результатів ви­ борів офіційно оприлюднює результати виборів шляхом опублікування в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» або у відповідних місцевих друкованих засобах масової інформації. Відповідальність за порушення виборчого законодавства. З метою запобігання (превен- ції) виборчим правопорушенням, зокрема, застосовується механізм притягнення винних у порушенні виборчого законодавства осіб до відповідальності, який би складався з нор­ мативного, інституційного та динамічного елементів. Нормативним елементом є наяв­ ність правових норм, на підставі яких встановлюється, що певне діяння є забороненим, за його вчинення передбачається конкретна санкція. Інституційний елемент передбачає на­ явність конкретних органів або посадових осіб, які повинні виявляти правопорушення, притягати до відповідальності, розглядати скарги на рішення інших органів щодо притяг­ нення до такої відповідальності тощо. Динамічний елемент полягає в наявності способів, засобів і процедур притягнення до відповідальності. Основними видами відповідальності за виборчі правопорушення є кримінальна, ад­ міністративна та конституційна. Кримінальна відповідальність передбачена розділом V Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» за перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у роботі виборчої комісії чи діяльності офіційно­ го спостерігача (ст. 157); надання неправдивих відомостей до органу ведення Державно­ го реєстру виборців або фальсифікація виборчих документів, підсумків голосування або відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158); незаконне використання виборчого бюлетеня, голосування виборцем більше ніж один раз (ст. 158-1); незаконне знищення виборчої документації (ст. 158-2); порушення таємниці голосування (ст. 159) тощо. Глава 15-А Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопо­ рушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений поря­ док його забезпечення» передбачає адміністративну відповідальність. Конституційно-правова відповідальність за порушення виборчого законодавства від­ значається особливими учасниками (суб’єктами) притягнення до відповідальності, а та­ кож особливими санкціями. Переважно суб’єктом притягнення до конституційно-правової відповідальності є ви­ борчі комісії всіх рівнів. Саме вони мають, зокрема, право застосовувати такі санкції: 1) оголосити попередження кандидатам; 2) скасувати рішення про реєстрацію кандидата; 3) достроково припинити повноваження виборчої комісії, яку вони утворили, та її чле­ нів; 4) відмовити в реєстрації кандидата, офіційного спостерігача, довіреної особи, уповно­ важеної особи, представника тощо; 111 5) позбавити кандидата, довірену особу, уповноважену особу, офіційного спостеріга­ ча, представника засобів масової інформації права бути присутніми на засіданні виборчої комісії; 6) скасувати рішення виборчої комісії нижчого рівня, що суперечить законодавству України або ухвалене з перевищенням її повноважень; 7) визнати голосування на виборчій дільниці недійсним; 8) визнати голосування у виборчому окрузі недійсним (на місцевих виборах). Адміністративні суди також можуть застосувати заходи конституційно-правової відпо­ відальності у разі їх незастосування відповідними виборчими комісіями. Питання для самоконтролю 1. X™ є автором ідеї народного суверенітету? 2. Що закріплено у ст. 5 Конституції України? 3. Які є форми безпосередньої демократії? Які з них передбачені в тексті Конституції України? 4. Що таке представницька демократія та які її форми? 5. Які ви знаєте класифікації референдумів? 6. Чому проведення місцевих референдумів в Україні з 2013 року є ускладненим? 7. Чим відрізняються об’єктивне та суб’єктивне виборче право? 8. Які ви знаєте етапи виборчого процесу? 9. Які виборчі системи застосовуються на місцевих виборах? 10. Які нормативні акти передбачають відповідальність за порушення виборчого законо­ давства? 11. Чим відрізняється конституційна відповідальність від інших форм відповідальності? Літ ература 1. Афанасьєва М. В. Виборча інженерія в Україні : монографія [Електронний ресурс] / М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». — Одеса : Юридична література, 2014. — 384 с. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/1521 2. Афанасьєва М. В. Виборча система: поняття та сучасне розуміння [Електронний ре­ сурс] / М. В. Афанасьєва / / Юридичний вісник. — 2012. — № 1. — С. 21-30. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/653 3. Афанасьєва М. В. Конституційно-правове забезпечення виборчих технологій в Укра­ їні : автореф. дис.... канд. юрид. наук : 12.00.02 [Електронний ресурс] / М. В. Афана­ сьєва ; кер. роботи М. П. Орзіх ; НУ «ОЮА». — Одеса, 2004. — 20 с. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/1796 4. Батан Ю. Д. Повстання як нетрадиційна форма народного волевиявлення в консти­ туційному праві України: до постановки проблеми [Електронний ресурс] / Ю. Д. Ба­ тан / / Конституція як основа розвитку правової системи (VIII Тодиківські читання) : збірник тез наукових доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції молодих учених, аспірантів і студентів (м. Xарків, 25-26 вересня 2015). - Xарків : Права людини, 2015. - С. 101 - 103. — Режим доступу: https://drive.google.com/file/ d/0B9IFDVe8b9Z_NHhDU1Y4eWJlX28 5. Батан Ю. Д. Розмежування народовладдя та місцевого самоврядування: практичне значення / Ю. Д. Батан / / Актуальні питання державотворення в Україні : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 20 травня 2016) : у 3 т. Т. 1. — Київ : ВПЦ «Київський університет», 2016. — С. 14-15. 112 6. Батан Ю. Д. Щодо віднесення виборчого права до підгалузі конституційного права України / Ю. Д. Батан / / Тенденції правового розвитку сучасної України : матеріа­ ли Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, 22 травня 2G!5 р.). — Херсон : Видавничий дім «Гельветика», 2G!5. - С. ІЗ5-ІЗ7. 7. Виборче право України : навч. посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, М. I. Ставнійчук. Київ : Парламентське вид-во, 2GG3. — 3S3 с. S. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство : моно­ графія [Електронний ресурс] / Ю. Б. Ключковський. — Київ : Час Друку, 20ІІ. — ІЗ2 с. — Режим доступу: http://www.eli.org.ua/upload/Monography.pdf 9. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / за заг. ред. В. Ф. Погорілка. — Київ : I h - т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. — 354 с. 10. Олькіна О. В. Сучасний парламентаризм в Україні / О. В. Олькіна / / Проблеми сучас­ ної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Україні : навч. по­ сіб. / М. П. Орзіх, В. М. Шаповал, А. Р. Крусян [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — Київ : Юрінком !нтер, 20І2. — С. 2І5-2ЗЗ. 11. Оніщук М. В. Співіснування та взаємодія безпосередньої демократії та представниць­ кої демократії як головна парадигма сучасного конституціоналізму / М. В. Оніщук / / Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № ІІ. — С. 5 -І6 . 12. Погорілко В. Ф. Референдне право України : навч. посібник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. — Київ : Ліра-К, 2006. — 366 с. 13. Погорілко В. Ф. Референдуми в Україні: історія та сучасність : монографія / В. Ф. По­ горілко, В. Л. Федоренко. — Київ : I h - т держави і права НАН України, 2000. — 24S с. 14. Про вибори народних депутатів України : Закон України від І7 листопада 20ІІ року / / Відомості Верховної Ради України. — 20І2. — № І 0 - І І . — Ст. 73. 15. Про вибори Президента України : Закон України від 5 березня І999 року / / Відомості Верховної Ради України. — І999. — № І4. — Ст. SL 16. Про всеукраїнський референдум : Закон України від 6 листопада 20І2 року / / Відо­ мості Верховної Ради України. - 20ІЗ. — № 44-45. — Ст. 634. 17. Про Державний реєстр виборців : Закон України від 22 лютого 2007 року / / Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 20. — Ст. 2S2. ^ . Про місцеві вибори : Закон України від І4 липня 20І5 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 20І5. — № 37-3S. — Ст. 366. 19. Про Центральну виборчу комісію : Закон України від 30 червня 2004 року / / Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 36. — Ст. 44S. 20. Ставнійчук М. I. Безпосередня та представницька демократія / М. I. Ставнійчук / / Порівняльно-правові дослідження. — 20ІІ. — № І. — С. І57-І65. 21. Тодика О. Ю. Проблеми правової політики у сфері забезпечення народовладдя / О. Ю. Тодика / / Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 4. — С. 5 - ІЗ. 22. Шаповал В. Про сутнісні характеристики народного представництва [Електронний ресурс] / В. Шаповал, Т. Шаповал / / Вісник Центральної виборчої комісії. — 20ІІ. — № 2. — С. 45-47. — Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/20n_2/visnik_ st_9.pdf. 23. Шипілов Л. М. Народовладдя як основа демократичної держави : монографія / Л. М. Шипілов. — Харків : Ф!НН, 2009. — 2І5 с. ll3 _________________ Тем а 11__________________ КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ Анотація. Тема присвячена розгляду громадянського суспільства в Україні, принципів його сам оорганізації та структури, а також ґрунтовному аналізу таких його інститутів, як громадські о б ’єднання та політичні партії. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття і структуру громадянського суспільства в Україні, принципи його самоорганізації; конституційні основи громадянського суспільства в Україні; конституційні основи формування і розвитку громадянського суспільства в Україні; поняття і види громадських о б ’єднань, порядок їх створення та з особливості припинення їх діяльності; - конституційно-правовий статус політичних партій, у т. ч. принципи діяльності політичних пар­ тій, порядок утворення та припинення діяльності політичних партій. Ключові терміни та поняття: громадянське суспільство, інститути громадянського суспіль­ ства, структура громадянського суспільства, принципи сам оорганізації громадянського сус­ пільства, громадські об ’єднання, громадські організації, громадські спілки, політичні партії. Поняття громадянського суспільства. Структура і принципи самоорганізації громадянсько­ го суспільства. Незважаючи на те, що суспільство у цілому та громадянське суспільство зокрема виникло набагато давніше, ніж держава, поняття «громадянське суспільство» є відносно новим поняттям у конституційному праві України. Воно з ’явилось у науковому обігу після проголошення незалежності України та зміни державного режиму з антиде­ мократичного на демократичний. Наявність громадянського суспільства є невід’ємною умовою побудови правової держави, у зв’язку з чим його розвитку в Україні приділяється значна увага. Поки що вчені не дійшли згоди щодо визначення поняття «громадянське суспільство», не існує такої дефініції і у чинному законодавстві України. Найбільш ґрунтовне визна­ чення громадянського суспільства, яке водночас вказує на його структуру, належить про­ фесору М. П. Орзіху. Він вважав, що громадянське суспільство — це: - по-перше, асоціація людей, в якій кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземне громадянство, відсутність громадянства); - по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об’єднання громадян) асоціації людей за соціальною, етнічною, релігійною тощо приналежністю, за політичним, професійним і ін. інтересами; - по-третє, такі, що формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, які розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угруповань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства. Відповідно, структурно громадянське суспільство охоплює: - людину — вільну, рівноправну з іншими, наділену природними правами; - недержавні об’єднання людей, утворені для реалізації їх прав; - суспільні відносини між людьми та недержавними об’єднаннями. Отже, громадянське суспільство можна розглядати як певну сферу життєдіяльності людини, яка є повністю або відносно незалежною від держави. Наприклад, держава не 114 регламентує питання дружби, кохання тощо. Важливим є і те, що людина у межах грома­ дянського суспільства почуває себе вільною та рівною з іншими членами громадянсько­ го суспільства. З урахуванням цього людина має можливість реалізувати свої приватні інтереси за умови мінімальної взаємодії з державою. Така реалізація власних інтересів для людей є можливою як поодинці, так і у групах, наприклад, шляхом утворення гро­ мадської організації. Слід підкреслити, що ті інститути громадянського суспільства, які утворюють вільні та рівноправні індивіди, також спрямовані на реалізацію приватних інтересів засновників та учасників. Такі приватні інтереси можуть лежати як у сфері осо­ бистого життя, так і у сфері бізнесу. Відповідно, у повноцінному громадянському сус­ пільстві держава прагне до мінімального втручання у реалізацію особистих та економіч­ них прав людини. Як і будь-яке суспільство, громадянське суспільство здатне до саморегуляції (звичаї, традиції, ін.) та самоорганізації. Самоорганізація у громадянському суспільстві може відбуватися за двома напрямами — за інтересами чи за територіальною ознакою. Відпо­ відно, недержавні організації, які входять до складу громадянського суспільства, можуть сприяти реалізації окремих прав індивідів, пов’язаних з їхніми інтересами як у різних сферах суспільного життя (спортивні організації, релігійні організації тощо), так і таких, що виникають внаслідок спільного проживання (родина, будинкові комітети, вуличні комітети). До принципів самоорганізації громадянського суспільства належать такі принципи, як рівність прав і свобод індивідів, ефективний захист прав і свобод людини, політичне, економічне та ідеологічне різноманіття та самообмеження держави на користь громадян­ ського суспільства. Конституційні основи громадянського суспільства та його основні інститути. До основних інститутів громадянського суспільства, що забезпечують умови для його функціонування та розвитку, традиційно відносять власність, вільне підприємництво, екологічну безпеку, систему органів та організацій з охорони здоров’я, церкву, освітні організації, культуру та мистецтво, ін. В українській юридичній науці по-різному вирішуються питання щодо належності до інститутів громадянського суспільства місцевого самоврядування та політичних партій. Коли йдеться про вчених одеської школи конституційного права, то більшість з них від­ носить політичні партії до інститутів громадянського суспільства. Слід звернути увагу на те, що суспільство включає до свого складу державу, а грома­ дянське суспільство — ні. Однак це не означає, що громадянське суспільство функціонує окремо, ізольовано від держави, від органів публічної влади. Конституційні основи грома­ дянського суспільства закладено в Основному Законі 1996 р., незважаючи на те, що тер­ мін «громадянське суспільство» не використовується. Але низка статей має безпосереднє відношення до громадянського суспільства, особливо якщо проаналізувати розділи I та II. Так, у розділі I з точки зору функціонування та розвитку громадянського суспільства важливими є ст. 1, що проголошує Україну правовою державою; ст. 3 як у частині того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, так і з точки зору того, що утвердження і забез­ печення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; ст. 15, у якій йдеться про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідео­ логічної багатоманітності, ін. У розділі II з точки зору функціонування та розвитку грома­ дянського суспільства важливими є статті, що закріплюють особисті, політичні, соціальні та культурні, а також екологічні права людини. Відповідно, і інститути громадянського суспільства можна класифікувати за сферами суспільного життя на інститути громадян­ 115 ського суспільства в економічній сфері (власність, вільне підприємництво), у соціальній сфері (родина, профспілки, ЗМІ), політичній сфері (політичні партії), у культурно-духо­ вній сфері (освітні організації, культура, наука, мистецтво), екологічній сфері (екологічна безпека, природозахисні організації). Конституційні основи формування і розвитку громадянського суспільства в Україні є важ­ ливими тому, що участь держави у цих процесах має бути мінімально. Якщо держава пре­ тендує називатися правовою, то у ній має бути реалізований принцип самообмеження публічної влади на користь громадянського суспільства. Саме тому громадянське суспіль­ ство часто іменують неполітичним змістом правової держави, а правову державу — юри­ дичною формою існування громадянського суспільства. Принцип самообмеження пу­ блічної влади на користь громадянського суспільства знайшов своє послідовне втілення у тих статтях Конституції України, які присвячені об’єднанням громадян. У Конституції України 1996 р. наявні три статті, що мають безпосереднє відношення до інститутів громадянського суспільства. По-перше, це ст. 35 Конституції України, відповідно до ч. 3 якої церква і релігійні ор­ ганізації в Україні відокремлені від держави. По-друге, це ст. 36 Конституції України, відповідно до ч. 1 цієї статті, громадяни Укра­ їни мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соці­ альних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Нині Закон України «Про громадські об’єднання» су­ перечить цій нормі у двох концептуальних положеннях: 1) громадські організації можуть утворювати та бути їхніми членами не тільки громадя­ ни України, але й інші особи. Положення Закону відповідають європейським стандартам, наприклад ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.; 2) громадські організації можуть утворюватися фізичними особами не тільки для здій­ снення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­ них, культурних та інших інтересів. Вони можуть функціонувати і на користь третіх осіб, тобто осіб, що не є засновниками та/або членами цих організацій. Знов-таки положен­ ня Закону в цій частині відповідають європейським стандартам, наприклад п.п. 8, 10-14 Фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій в Європі, прийнятих учасниками багатосторонньої зустрічі, організованої Радою Європи 5 липня 2002 р., із Пояснювальним меморандумом до них. Частина 2 ст. 36 Конституції присвячена виключно політичним партіям. Вона закрі­ плює, що вони сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Об­ меження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України. Частина 3 ст. 36 Конституції України встановлює основи регламентації діяльності ви­ ключно професійних спілок. Відповідно до ч. 4 ст. 36 Основного Закону, ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій, а ч. 5 на­ голошує, що усі об’єднання громадян рівні перед законом. Стаття 37 Конституції України в ч. 1 передбачає, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення 116 державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, ре­ лігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороня­ ються. Відповідно до ч. 2 цієї статті, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Важливою є також ч. 3 ст. 37 Основного Закону, відповідно до якої не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях, а також ч. 4 ст. 37, у якій встановлено, що за­ борона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Поняття і види громадських об’єднань. Порядок створення громадських об’єднань. При­ пинення діяльності громадських об’єднань. Положення Конституції України 1996 р., у яких згадуються громадські організації, конкретизовано в інших актах чинного законодавства. Нині закони про громадські об’єднання в Україні можна угрупувати на: - закони загального характеру, що встановлюють правові норми майже для всіх гро­ мадських об’єднань (Закон «Про громадські об’єднання», а також окремі статті Цивіль­ ного кодексу України, Податкового кодексу України тощо); - закони спеціального характеру, що встановлюють правові норми для певного виду громадських об’єднань. Незважаючи на те, що Закон «Про громадські об’єднання» є законом загального харак­ теру, що встановлює правові норми майже для всіх громадських об’єднань, у його тексті зазначено, що його дія не поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реє­ страції, діяльності та припинення: 1) політичних партій; 2) релігійних організацій; 3) непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого само­ врядування; 4) асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об’єднань; 5) саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування; 6) непідприємницьких товариств (які не є громадськими об’єднаннями), утворених на підставі інших законів. Також зазначено, що особливості регулювання суспільних відно­ син у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об’єднань можуть визначатися іншими законами. Це пов’язано з тим, що, по-перше, деякі з перерахованих суб’єктів є вельми подібними до громадських об’єднань (наприклад, політичні партії), а щодо деяких існують окремі закони України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів» (1991 р.), «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), «Про захист прав споживачів» (1991 р.), «Про фізичну культуру і спорт» (1993 р.), «Про професійних творчих працівників та творчі спіл­ ки» (1997 р.), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1999 р.), «Про благодійну діяльність та благодійні організації» (2012 р.). Аналіз законів спеціального характеру про громадські об’єднання вказує на наявність такої тенденції, як відсутність їх узгодженості із законами загального характеру про громадські об’єднання. Громадські об’єднання поділяються на громадські організації і громадські спілки. Відповідно до Закону України «Про громадські об’єднання» (2012 р.) : - громадське об’єднання — це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юри­ дичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення сус­ пільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка; 117 - громадська організація — це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи; - громадська спілка — це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приват­ ного права та фізичні особи. Відмінність громадських організацій від громадських спілок полягає в тому, що: - засновниками громадських організацій є фізичні особи, а громадських спілок — юридичні особи приватного права; - членами (учасниками) громадських організацій можуть бути ли т е фізичні особи, а членами (учасниками) громадських спілок — як фізичні особи, так і юридичні особи приватного права. А громадське об’єднання — це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задо­ волення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Закон України «Про громадські об’єднання», крім дефініцій наведених вище термінів, також визначає правові та організаційні засади реалізації права на свободу об’єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об’єднань. Громадські об’єднання утворюються і діють на принципах добровільності, самовряд­ ності, вільного вибору території діяльності, рівності перед законом, відсутності майново­ го інтересу їх членів (учасників), прозорості, відкритості та публічності. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об’єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об’єднання або припиненні член­ ства (участі) в ньому. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об’єднання само­ стійно здійснювати управління діяльністю громадського об’єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної вла­ ди, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місце­ вого самоврядування в діяльність громадського об’єднання, крім випадків, визначених законом. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об’єднань самостій­ но визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом. Рівність перед законом передбачає, що громадські об’єднання є рівними у своїх правах та обов’язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/ або статусу такого об’єднання. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об’єднання не мають права на частку майна громадського об’єднання та не відповідають за його зобов’язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об’єднання не підляга­ ють розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для виго­ ди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об’єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи). Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об’єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об’єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов’язок гро­ мадського об’єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об’єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність. Порядок створення громадських об’єднань залежить від того, чи бажають засновники утворити громадське об’єднання зі статусом юридичної особи або без такого статусу (гро­ 118 мадське об’єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку). Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації — 14 років. Засновником громад­ ської організації не може бути особа, яку визнано судом недієздатною. Кількість заснов­ ників громадського об’єднання не може бути меншою, ніж дві особи. До засновників громадської спілки висуваються дещо інші вимоги. Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі гро­ мадські об’єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення щодо їх припинення або які перебувають у процесі припинення. До того ж засновни­ ками громадської спілки не можуть бути: юридичні особи приватного права, єдиним засновником яких є одна і та сама особа; юридична особа приватного права, якщо за­ сновник (власник істотної участі) цієї юридичної особи внесений до переліку осіб, пов’язаних зі здійсненням терористичної діяльності, або щодо яких застосовано між­ народні санкції. Слід відрізняти засновників громадського об’єднання від його членів. Повноваження засновника громадського об’єднання закінчуються після державної реєстрації громад­ ського об’єднання в установленому законом порядку. Після державної реєстрації громад­ ського об’єднання вступити до нього можна на правах члена (учасника). Членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, що досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається її статутом у межах, встановлених законом. Членами (учасниками) громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними. Утворення громадського об’єднання здійснюється на установчих зборах його засновни­ ків. На них вирішується ряд важливих питань, у т. ч. визначаються мета (цілі) діяльності громадського об’єднання, його найменування, відбувається обрання керівника, а також у разі необхідності — обираються і інші органи управління громадського об’єднання та приймається рішення про затвердження статуту громадського об’єднання. Рішення уста­ новчих зборів заносяться у протокол. Громадське об’єднання, яке має намір здійснювати діяльність із статусом юридичної особи або без такого статусу, підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному За­ коном України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», протягом 60 днів з дня проведення установчих зборів. Дії від імені незареєстрованого громадського об’єднання, крім дій, пов’язаних з реєстрацією та­ кого об’єднання, забороняються. Якщо громадське об’єднання діє зі статусом юридичної особи, воно має більше прав і обов’язків у порівнянні з громадським об’єднанням без такого статусу. Так, незалежно від наявності або відсутності статусу юридичної особи, для здійснення своєї мети (цілей) громадське об’єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, орга­ нів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауважен­ нями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному зако­ ном, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, 119 інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному зако­ нодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами публічної влади; 5) проводити мирні зібрання, ін. Додатково громадське об’єднання зі статусом юридичної особи має право: 1) бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; 2) здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність без­ посередньо, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства); 3) за­ сновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації; 4) брати участь у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами публічної влади. Також громадське об’єднання зі статусом юри­ дичної особи, створена ним юридична особа (товариство, підприємство) може бути ви­ конавцем державного замовлення, а також соціального замовлення органів місцевого самоврядування. Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи для виконання своєї статутної мети (цілей) має право володіти, користуватися і розпоряджатися коштами та іншим майном, яке відповідно до закону передане такому громадському об’єднанню його чле­ нами (учасниками) або державою, набуте як членські внески, пожертвуване громадяна­ ми, підприємствами, установами та організаціями, набуте в результаті підприємницької діяльності такого об’єднання, підприємницької діяльності створених ним юридичних осіб (товариств, підприємств), а також майном, придбаним за рахунок власних коштів, тимчасово наданим у користування (крім розпорядження) чи на інших підставах, не за­ боронених законом. Припинення діяльності громадського об’єднання може бути: - добровільним — за рішенням громадського об’єднання, прийнятим вищим органом управління громадського об’єднання, — шляхом саморозпуску або реорганізації; - примусовим — за рішенням суду про заборону громадського об’єднання. Добровільне припинення діяльності громадського об’єднання іменується саморозпус­ ком. Рішення про саморозпуск громадського об’єднання приймається у порядку, вста­ новленому статутом цього об’єднання. Вищий орган управління, який прийняв рішен­ ня про саморозпуск громадського об’єднання, створює ліквідаційну комісію або доручає керівному органу здійснювати повноваження ліквідаційної комісії для проведення при­ пинення громадського об’єднання як юридичної особи, а також приймає рішення щодо використання коштів та майна громадського об’єднання після його ліквідації відповідно до статуту. Примусове припинення діяльності громадського об’єднання іменується забороною або розпуском громадського об’єднання. Громадське об’єднання може бути заборонено судом за позовом уповноваженого органу з питань реєстрації в разі виявлення ознак по­ рушення громадським об’єднанням вимог статей 36, 37 Конституції України. Справа про заборону громадського об’єднання розглядається у порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України. У разі прийняття рішення про заборону громад­ ського об’єднання майно, кошти та інші активи громадського об’єднання за рішенням суду спрямовуються до державного бюджету. Конституційно-правовий статус політичних партій. Порядок створення політичних партій. Принципи діяльності політичних партій. Припинення діяльності політичних партій. Основи конституційно-правового статусу політичних партій закріплюються в Конституції Украї­ ни 1996 р. та деталізуються у Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. Відповідно до цього Закону, політична партія — це зареєстроване згідно з законом 120 добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програ­ ми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню по­ літичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Основні відмінності політичних партій від громадських об’єднань полягають у наступ­ ному: - законодавство закріплює більше вимог до засновників та членів політичних партій, ніж до засновників та членів громадських об’єднань; - у політичних партій та громадських об’єднань різний порядок утворення; - політичні партії створюються тільки з всеукраїнським статусом, а громадські об’єднання можуть бути також і місцевими, і міжнародними; - політичні партії та громадські об’єднання мають різну мету діяльності; - порядок припинення політичних партій істотно відрізняється від порядку припи­ нення громадських об’єднань. Принципи діяльності політичних партій майже збігаються з принципами діяльності гро­ мадських об’єднань. Політичні партії утворюються і діють на принципах добровільності, самоврядності, рівності перед законом, відсутності майнового інтересу їх членів, прозо­ рості, відкритості та публічності. Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції має право голосу на виборах. Ураховуючи вплив, які політичні партії мають у суспільстві, у законодавстві закріпле­ но, що членство в політичній партії є фіксованим (обов’язковою умовою фіксації член­ ства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії), а також ряд обмежень щодо членства у політичних партіях. Зокрема: - громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії; - членами політичних партій не можуть бути судді; прокурори; поліцейські; співробіт­ ники Служби безпеки України; військовослужбовці; працівники органів доходів і зборів; персонал Державної кримінально-виконавчої служби України; працівники Національ­ ного антикорупційного бюро України; державні службовці у випадках, передбачених За­ коном України «Про державну службу». У той самий час належність політичних партій до інститутів громадянського суспіль­ ства проявляється у наявності низки диспозитивних норм щодо членства у них. Так, по­ рядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначають­ ся статутом політичної партії. Громадянин України має право в будь-який час зупинити чи припинити своє членство в політичній партії шляхом подання заяви до відповідних статутних органів політичної партії. Членство в політичній партії зупиняється чи при­ пиняється з дня подання такої заяви та не потребує додаткових рішень. Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом політичної партії. Однак питання членства у політичній партії визначаються тільки після того, як по­ літична партія створена та зареєстрована. Відповідні процедури відбуваються на підставі Закону «Про політичні партії в Україні» та підзаконних актів, що деталізують його норми. Політична партія створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб. Процес утворення політичної партії починається з прийняття відповідного рішення. Таке рішення має бути прийнято на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Водночас на ньому затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні та конт­ рольно-ревізійні органи. Для того щоб процес утворення політичної партії продовжився далі, це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які мають право голосу на виборах. Ці підписи мають бути зібраними не менш як у 2/3 районів не менш як 2/3 121 областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох 2/3 районів Автономної Республіки Крим. Реєстрація політичних партій, їхніх обласних, міських і районних організацій, первин­ них осередків або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійсню­ ється в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», після перевірки поданих матеріалів. Значення реєстрації політичної партії полягає у тому, що, по-перше, діяль­ ність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації, а по-друге, з моменту реєстрації політичної партії вона набуває статусу юридичної особи. Від дня реєстрації політичної партії відраховується шість місяців, протягом яких вона забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим. У період свого функціонування політична партія має щорічно інформувати центральний орган вико­ навчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань, про свої структурні утворення. Ця вимога пов’язана з тим, що політичні партії в Україні створюються і діють тільки із все­ українським статусом. Як інститут громадянського суспільства політична партія регламентує основи своєї ді­ яльності на підставі таких документів, як програма політичної партії та статут політичної партії. Обов’язкова наявність цих документів встановлена Законом «Про політичні партії в Україні». Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Фактично, програма політичної партії є її «обличчям» на політичній арені. Якщо програма політичної партії містить здебільшого ідеологічні положення щодо партійної діяльності, то у статуті політичної партії кількісну перевагу мають норми, які регламентують функціонування політичної партії як юридичної особи (непідприємницького товариства). Статут політичної партії має містити такі відомості: найменування політичної пар­ тії; перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повно­ важення і термін цих повноважень; порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; права та обов’язки членів політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства в політичній партії; порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків; порядок внесення змін та доповнень до статуту і програми політичної партії; порядок скликання та проведення партійних з ’їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політичної партії; джерела матеріальної та фінансової підтримки політичної партії, її місцевих організацій, порядок здійснення витрат політичної партії; порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії, інші положення. У процесі свого функціонування політичні партії мають право: 1) вільно провади­ ти свою діяльність у межах, передбачених Конституцією та законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів дер­ жавної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформа­ ції; 4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організа­ ціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступа­ ти між собою у) міжнародні спілки; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні; інші права та свободи, у т. ч. свободу опозиційної діяльності. 122 Припинення діяльності політичної партії, у залежності від суб’єкта, що виявив відповід­ ну ініціативу, може здійснюватися у добровільному та у примусовому порядку. У добровільному порядку припинення діяльності політичної партії проводиться шля­ хом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску). Рішення про реорганізацію чи самороз­ пуск приймається з’їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту полі­ тичної партії. У примусовому порядку припинення діяльності політичної партії відбувається в разі за­ борони її діяльності чи анулювання реєстрації в порядку, встановленому законами Укра­ їни. Анулювання реєстрації відбувається у разі невиконання політичною партією вимоги щодо утворення у встановлений строк своїх обласних організацій; виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реє­ страцію документах; невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Пре­ зидента України та виборах народних депутатів України. У такому випадку протягом де­ сяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються. Заборона політичної партії відбувається у судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України, за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (ле­ галізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань. Питання для самоконтролю 1. Охарактеризуйте поняття громадянського суспільства. 2. Які інститути громадянського суспільства ви знаєте? 3. Які основи формування і розвитку громадянського суспільства закріплені в Консти­ туції України? 4. Надайте визначення поняттю «політична партія». 5. Які види припинення діяльності громадських об’єднань застосовуються в Україні? Літ ература 1. Берченко Г. В. Громадянське суспільство в Україні: конституційні аспекти / Г. В. Берченко. — X. : Юрайт, 2014. — 208 с. 2. Ващук О. М. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Оксана Миколаївна Ващук. — К., 2004. — 207 с. 3. Волкова Д. Є. Конституційне законодавство про громадські організації: стан та перспективи гармонізації з європейськими стандартами : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Дар’я Євгенівна Волкова. — Одеса, 2015. — 217 с. 4. Кафарський В. І. Конституційно-правове регулювання організації та діяльності по­ літичних партій в Україні [Електронний ресурс]: автореф. дис.... д-ра юрид. наук : 12.00.02 — конституційне право; муніципальне право / В. І. Кафарський. — К., 2010. — Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64 5. Тинкован О. В. Неурядові організації як суб’єкти вироблення державної політики : дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 / Оксана Валеріївна Тинкован. — Дніпропе­ тровськ, 2007. — 213 с. 123 _____________________ Тем а 12_____________________ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ Анотація. Вивчається правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права і такі його елементи, як принципи правового статусу людини і громадянина, конституційні права, свободи та обов’язки особистості, їх класифікація, гарантії реалізації та захисту прав та свобод, основні міжнародно-правові акти в галузі прав людини і конституційне законодавство України. Після вивчення теми студент повинен знати: - зміст і співвідношення понять «правовий статус особи», «конституційний статус особистості», «правове становищ е особи»; - відмінність між поняттями «права людини» і «права громадянина», їх співвідношення з понят­ тям «права особистості»; - роль конституційно-правового інституту людини і громадянина в конституційному праві України; - принципи правового статусу людини і громадянина; - юридичну природу конституційних прав і свобод людини і громадянина; - класифікацію прав, свобод і обов’язків особистості; - зміст поняття «гарантії реалізації і захисту прав та свобод особистості», їх роль в правовому статусі особи; - основні види міжнародно-правових актів про права людини, їх роль в конституційному зако­ нодавстві України. Ключові поняття та терміни: конституційно-правовий статус людини і громадянина, права людини, права громадянина, права особистості, принципи правового статусу особистості, сво­ бода, рівноправність, гарантії прав і свобод особистості. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права. Конституцій­ но-правовий інститут статусу людини і громадянина займає центральне місце в системі конституційного права України, що випливає з ч. 4 Преамбули Конституції, в якій під­ креслюється, що її прийняття обумовлено турботою про права і свободи людини та гідні умови її життя, і ст. 3, яка встановлює найважливіший принцип конституційного ладу України, згідно з яким «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і без­ пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Разом з тим підкреслюється, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». При цьому «держава відповідає перед людиною за свою діяльність», а «утвер­ дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Центральне місце правового статусу людини і громадянина в конституційному праві України випливає не тільки зі змісту наведених вище конституційних положень, але певним чином і формалізовано місцем відповідного розділу в Конституції України (II, що міститься в структурі діючого Основного Закону) і його обсягом (цей розділ найбільший за кількістю статей і включає в себе 48 статей із загального числа 166 статей і 17 пунктів Перехідних по­ ложень, тобто охоплює понад чверть такого роду структурних підрозділів). Конституція України виходить із принципу поділу всіх прав особистості на дві групи прав: права людини і права громадянина. Початок такого розмежування було покладено французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., в якій знайшли своє нор­ мативне закріплення ідеї природно-правової теорії, згідно з якою право підрозділяється на природне право, що склалося внаслідок закріплення поведінкових стереотипів людей, встановлених згодом у формі правових звичаїв, в переддержавну епоху існування суспіль­ 124 ства, і право позитивне (волеустановлююче), як правила поведінки, закріплені державою з необхідності врегулювання принципово нових відносин, що виникли у зв’язку з усклад­ ненням соціальної структури і досі невідомих людській спільноті. Згодом такий підхід був перенесений і на суб’єктивне право, у зв’язку чим виникла необхідність розрізнення прав людини, що мають природний початок, і прав громадянина — суб’єктивних прав особис­ тості, офіційно визнаних законами держави. Права людини — це природні, невідчужувані, природжені права особистості. Голов­ ною ознакою прав людини є вказівка на їх природний характер. Цим підкреслюється, що вони мають природне походження, склалися в додержавну епоху розвитку людства як правові звичаї і являють собою природне право, тобто не мають державно-правової природи. Права людини, на противагу правам громадянина, відображають ту грань прав особистості, яка пов’язана з людиною як з членом соціуму, членом громадянського сус­ пільства. Невідчужуваність цих прав означає, що, оскільки людина набуває ці права як член громадської спілки, а не як член держави, то ніхто і, в першу чергу держава, не має права позбавити її цих прав. Природжений характер цих прав вказує на те, що людина на­ буває їх з моменту народження. Права людини притаманні людині як члену суспільства, вони носять наддержавний характер. Права громадянина, навпаки, похідні від волі держави, і кожен громадянин, тобто осо­ ба, що перебуває в стійкому політико-правовому зв’язку з державою, що виражається в їх взаємних правах та обов’язках, набуває їх у зв’язку з тим, що вона, в порядку визначеному законом, визнається громадянином — членом цього політичного союзу — цієї держави. У тексті Конституції України легко розрізняти права людини і права громадянина, оскільки в тих випадках, коли мова йде про права людини, використовуються такі слова, як «кожен», «кожна людина», «усі люди», «ніхто з людей», «працюючі» і т. п. Коли ж ма­ ються на увазі права громадянина, то обов’язково є вказівка на громадянський стан осо­ би, і тому використовуються слова«громадяни», «громадяни України» тощо. Таким чином, всі люди, що знаходяться на території України, мають закріплені в її Конституції права людини, однак носіями прав громадянина можуть бути лише грома­ дяни України. Виходячи з невідчужуваного, наддержавного характеру прав людини, часом виникає питання про те, що їх перелік недоцільно вносити в текст конституції, мовляв, вони і так, незалежно від волі держави, існують самі по собі. Однак конституція в даний час в умовах демократії розглядається не тільки як Основний Закон держави, а й Основний Закон сус­ пільства, який втілює в собі основні вимоги звичаїв, традицій, моралі та інших соціальних норм. Крім того, вказівки на правові можливості людини необхідні в конституційному тексті не тільки для інформування людей про наявність таких прав, але і для надання та­ ким правам сили загальнообов’язкових для держави приписів, показує на коло можливих вимог особистості до держави як до суб’єкта, зобов’язаного гарантувати їх реалізацію у життя. Слід мати на увазі, що поняття «правовий статус особи» містить у собі права, свободи і обов’язки особистості, закріплені в законах держави, а поняття «конституційний статус особистості» — лише права, свободи і обов’язки особистості, закріплені в конституції, тому конституційний статус особистості розглядається як основа, ядро правового статусу особистості. Крім того, слід звернути увагу на те, що конкретна особистість, крім прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, може бути носієм і інших прав, обов’язків, заборон, зумовлених його місцем роботи, родом занять, професією, громадською діяль­ ністю і т.п., які можуть бути закріплені на рівні підзаконних актів. Такого роду правила охоплюються поняттям «правовий модус особистості», який однаковий лише для окре­ мих категорій людей, об’єднаних певними правилами поведінки під час виконання ними 125 виробничих, навчальних, громадських та інших завдань за місцем їх роботи, навчання або іншої діяльності або перебування в певних установах. Правовий статус особистості є головним фактором, що визначає місце особистості в системі різноманітних зв’язків, які залучають людину до процесу соціального спілкуван­ ня. Разом з тим існує цілий ряд обставин, які відіграють велику роль у формуванні цьо­ го статусу, їх можна назвати предстатусними елементами, оскільки саме вони зумовлю­ ють правовий статус конкретної особи. Це, перш за все, громадянські стани особистості (громадянство, іноземство, безгромадянство), правосуб’єктність особистості і принципи правового статусу особистості. Поряд з цим виділяються і післястатусні елементи: гаран­ тії прав і свобод особистості, які на відміну від самого статусу відображають не просто каталог закріплених прав, свобод і обов’язків, а встановлюють фактори, що забезпечують їх реалізацію та захист. Тому поняття «правовий статус особи» використовується і в широкому сенсі: не тільки як система прав, свобод і обов’язків особистості, але і як сукупність самого статусу з його передстатусними та післястатусними елементами. Деякі вчені останнє поняття познача­ ють терміном «правове становище особистості». В такому випадку правовий статус особи визнається головним елементом правового становища особи. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Принципи конститу­ ційно-правового статусу людини і громадянина — це основоположні ідеї, керівні начала, покладені в основу всієї системи прав, свобод і обов’язків особистості, вони виступають в якості своєрідного фундаменту цієї системи, задають її основні параметри. При цьому принципи правового статусу людини і громадянина не можуть бути зведені до якогось одного права і не можуть бути сформульовані як якесь суб’єктивне право (як «міра можливої поведінки суб’єкта») або як якийсь юридичний обов’язок («як міра на­ лежної поведінки суб’єкта»), вони дійсно відображають у своєму змісті найбільш загальні підходи, що визначають основи правового становища особистості. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні закрі­ плені у II розділі Української Конституції. До їх числа слід віднести принципи: - свободи (ст. 21); - рівноправності (ст. 21); - невід’ємності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21); - невичерпності прав і свобод особистості тільки положеннями Конституції (ч.1, ст. 22); - гарантованості прав і свобод особистості (ч.1, ст. 22); - неможливості скасування конституційних прав і свобод особистості (ч.2, ст. 22); - недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод особистості при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів (ч.3, ст. 22); - вільного розвитку особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи ін­ ших людей (ст. 23); - наявності у людини обов’язків перед суспільством (ст. 23); - рівності конституційних прав і свобод громадян (ч.1, ст. 24); - рівності громадян перед законом (ч.1, ст. 24); - заборони привілеїв і обмежень по різних соціальних характеристиках особистості (ч.2, ст. 24); - рівності прав чоловіків і жінок (ч.3, ст. 24); - заборони позбавлення громадянства України (ч.1, ст. 25); - заборони позбавлення права громадянина на зміну громадянства (ч.1, ст. 25); - заборони вигнання громадянина України за межі України (ч.2, ст. 25); 126 - заборони видачи громадянина України іншій державі (ч.2, ст. 25,); - гарантування опіки і захисту України своїм громадянам, які перебувають за її меж­ ами (ч.3, ст. 25); - рівності прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ч.1, ст. 26); - можливості надання притулку іноземцям та особам без громадянства (ч.2, ст. 26). Основоположними принципами правового статусу особистості виступають принцип свободи і принцип рівноправності. Принцип свободи характеризує природний стан народу і окремої людини, який поля­ гає в можливості діяти на свій розсуд і знаходить своє концентроване вираження у фор­ мулі: «Людині дозволено все, що прямо не заборонено законом». Принцип рівноправності як інша основоположна засада правового статусу особис­ тості полягає в тому, що за кожною особою закріплюється однаковий набір прав, сво­ бод і обов’язків, встановлюється однакова міра юридичної відповідальності за одна­ кові правопорушення. Поняття «рівноправність» в буквальному прочитанні означає тільки рівність прав, але насправді розглядається в конституційному праві як юридич­ на рівність прав, свобод, обов’язків, законних інтересів і відповідальності. Виходячи з його значимості, що визначає сутність правового статусу особистості, принцип рів­ ноправності в Конституції України закріплено як в загальній формулі (ст. 21), так і в ряді інших положень, що підкреслюють важливість окремих його складових: принцип рівності конституційних прав і свобод громадян (ч.1, ст. 24); принцип рівності грома­ дян перед законом (ч.1, ст. 24); принцип заборони привілеїв і обмежень по різних со­ ціальних характеристиках особистості (ч.2, ст. 24); принцип рівності прав чоловіків і жінок (ч.3, ст. 24); принцип рівності прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без гро­ мадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ч.1, ст. 26). Крім цього принцип рівноправності в Конституції України встановлено також і для сфери сімейних відносин: рівність прав і обов’язків подружжя у шлюбі (ст. 51); рівність дітей в шлюбі незалежно від їх походження, а також того, народжені вони у шлюбі чи поза шлюбом (ч.2, ст. 52). Принцип невід’ємності і непорушності прав людини полягає в тому, що держава ні за яких обставин не може позбавити людину цих прав, а також відмовитися від їх поваги і захисту (ст. 21). Принцип невичерпності прав і свобод особистості тільки положеннями Конституції (ч.1, ст.22) означає, що перелік прав і свобод особистості, закріплений в її тексті, не ви­ черпує каталог прав особистості, вони відповідно до ч.1, ст. 92 Конституції визначаються виключно законами, тобто вони, крім Основного Закону, можуть міститися (і закріплю­ ються) в звичайних законах. Принцип гарантованості прав і свобод особистості (ч.1, ст.22) декларує, що держава не тільки проголошує певний звід прав і свобод, а й створює умови для їх реалізації і захисту. Принцип неможливості скасування конституційних прав і свобод особистості (ч.2, ст.22) зводиться до того, що держава не має право скасувати закріплені в Конституції України права і свободи особистості. Принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод особис­ тості при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч.3, ст.22) гово­ рить про те, що прийнятими в державі новими законами вже існуючі в Конституції та інших законах права особистості не можуть бути звужені в змісті та обсязі. 127 Принцип вільного розвитку особистості, якщо при цьому не порушуються права і сво­ боди інших людей (ст.23), передбачає можливість кожної людини брати участь в еконо­ мічному, політичному, соціальному та культурному житті, вести здоровий спосіб життя, здобувати знання, займатися творчою діяльністю, подорожувати, користуватися благами сучасної цивілізації. Принцип наявності у людини обов’язків перед суспільством (ст.23) випливає з нероз­ ривного зв’язку суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, оскільки реалізації певного суб’єктивного права одного суб’єкта в конкретних правовідносинах завжди кореспондує відповідний йому юридичний обов’язок іншого суб’єкта; Ряд принципів спрямований на реалізацію ідеї захисту вибору особою свого громадян­ ського стану і неможливості держави вирішувати за неї ці питання: принцип заборони на позбавлення громадянства України (ч.1, ст.25); принцип заборони на позбавлення права громадянина на зміну громадянства (ч.1, ст.25), а також принцип заборони на вигнання громадянина України за межі України (ч.2, ст.25); Із захистом прав і свобод особистості пов’язані також: принцип заборони на видачу громадянина України іншій державі (ч.2, ст.25); принцип гарантування опіки та захисту України своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3, ст.25); принцип можливості надання притулку іноземцям та особам без громадянства (ч.2, ст.26). Поняття і юридична природа конституційних прав і свобод людини і громадянина. Значна, в рамках Конституції, кількість статей, розміщених у II розділі, за відсутності легально визначеного розподілу його на відповідні підрозділи вимагає доктринальної структуризації у групи статей, що утворюють певні конституційно-правові інститути: 1) інститут принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина (ст. ст. 21-26); 2) інститут особистих (громадянських) прав і свобод людини (ст. ст. 27-35, 40); 3) інститут політичних прав і свобод громадян (ст. ст. 36-39); 4) інститут економічних прав людини (ст. ст. 41-42); 5) інститут соціальних прав особистості (ст. ст. 43-49); 6) інститут екологічних прав людини (ст. 50); 7) інститут рівності сімейних прав подружжя і рівності прав дітей (ст. ст. 51-52); 8) інститут культурних прав і свобод людини (ст. ст. 53-54); 9) інститут юридичних гарантій прав і свобод особистості (ст. ст. 55-64); 10) інститут юридичних обов’язків особистості (ст. ст. 65-68, ч. 2, ст. 53) і юридичних обов’язків батьків і дітей (ч. 2, ст. 51). Головне місце в другому розділі Конституції України відведено суб’єктивним правам і свободам людини і громадянина, що прямо випливає з назви цього розділу: «Права, сво­ боди та обов’язки людини і громадянина». При цьому правам відведено більше половини (27 з 48) статей зазначеного розділу. Окремому аналізу підлягає питання співвідношення термінів «права людини й гро­ мадянина» і «свободи людини й громадянина», яке є досить актуальним для сучасної науки конституційного права, оскільки не існує узгодженої точки зору із цього при­ воду. Відмінність між термінами «право» і «свобода» складається в тому, що «право» перед­ бачає певні позитивні дії з боку держави. Наприклад, право на освіту передбачає, що дер­ жава створить певні умови для того, щоб людина мала можливості реалізувати це право — створить навчальні заклади, підготує вчителів, встановить державні стандарти освіти й т. п. Відносно «свободи», то тут ситуація протилежна, оскільки «свобода» передбачає невтручання у внутрішній світ людини (свобода думки та слова, свобода віросповідання). 128 Наприклад, держава не може втручатися у ваш внутрішній світ або впливати на хід влас­ них думок (Ю. Тодика). Аналізуючи терміни «права людини» і «права громадянина», потрібно відзначити, що права людини мають природний характер, оскільки людина одержує свої права від наро­ дження, а держава, у свою чергу, може їх закріпити або не закріпити в Основному Законі. А права громадянина — це права, які мають позитивний характер і закріплюються за осо­ бою, що має громадянство відповідної держави. Етимологічно «інтерес» — це: а) увага до кого-, чого-небудь, інтерес кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вага; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що представляє зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на ко­ ристь кому-небудь, чому-небудь, відповідає чиїм-то прагненням, потребам; користь, вигода. У загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно іс­ нуюча й суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спо­ нукання до дії; у психології — як відношення особистості до предмета, як до чого для нього цінного. У юридичних актах термін «інтерес», з огляду на його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, уживається в широкому або вузько­ му значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється або блокується нормативними засобами. Конституційний Суд України у справі про охоронюваний законом інтерес виніс Рішен­ ня № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 р., яким надав офіційне тлумачення поняттю «охоро­ нюваний законом інтерес», що вживається в частині першій ст. 4 Цивільного процесуаль­ ного кодексу України й інших законах України. У логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним і/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення інди­ відуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, сус­ пільним інтересам, справедливості, сумлінності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина. Співвідношення інди­ відуальних та колективних прав. Права особистості вельми складне і різноманітне явище, яке можна класифікувати за різними підставами: в залежності від характеру прав, їх природного або національного походження (при­ родних або національних коренів) на: права людини і права громадянина; в залежності від змісту (сфер суспільного життя, в яких вони здійснюються) на: особис­ ті (громадянські); політичні; економічні; соціальні; екологічні; сімейні; культурні; в залежності від форми закріплення на: конституційні (тобто такі, які закріплені ви­ ключно в Конституції України); ті, які закріплені в законах України; закріплені в міжна­ родно-правових актах, ратифікованих Україною; в залежності від їх соціальної значущості на: основні, ті, які відображають головні соці­ альні інтереси особистості, необхідні для її існування та розвитку (основними визнають­ ся всі права, що містяться в тексті Конституції), та інші, неосновні, ті, які не є життєво необхідними (прикладом останніх можуть служити право громадян висувати кандидатів в народні депутати); в залежності від громадянського стану особи на: права громадян України; права іно­ земних громадян і осіб без громадянства (згідно із законодавством України вони фактич­ но зрівняні в правах); 129 в залежності від характеру суб’єктів на: індивідуальні, ті, які можуть здійснюватися людьми окремо і незалежно один від одного (наприклад, право на об’єднання в політичні партії), і колективні права, ті, реалізація яких може здійснюється ли т е групою осіб спіль­ но один з одним і неможлива відповідно до законодавства самостійно (наприклад, право на страйк); в залежності від ролі держави в їх здійсненні на: негативні (держава повинна утримува­ тися від конкретних дій по відношенню до індивіда), наприклад, право на свободу світо­ гляду і віросповідання та позитивні (держава надає особі певні блага і сприяє реалізації нею своїх прав), наприклад, право на житло; залежно від груп прав, нормативно встановлених на певних історичних етапах розви­ тку людства, на: права першого покоління (особисті і політичні права), права другого по­ коління (економічні і соціальні права), права третього покоління (права народів). Конституція України закріплює такі особисті (громадянські) права людини: право на життя (ч.1, ст. 27); право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч.2, ст. 27); право на повагу до гідності (ч.1, ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ч.1, ст. 29); право затриманого в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч.4, ст. 29); право на недоторканність житла (ч.1, ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­ денції (ч.1, ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ч.1, ст. 32); право знайомитися з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого само­ врядування, установах і організаціях (ч. 3, ст.32); свобода пересування, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ч.1, ст. 33); свобода думки, слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право віль­ но збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншими способами (ч.1, ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ч.1, ст. 35); право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до ор­ ганів державної влади, органи місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів (ст. 40). Політичні права громадян, закріплені Конституцією України: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ч.1, ст. 36); право на участь у про­ фесійних спілках (ч.3, ст. 36); право на участь в управлінні державними справами, у все­ українському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів дер­ жавної влади та органів місцевого самоврядування (ч.1, ст. 38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ч.1, ст. 39). Економічні права людини, закріплені Конституцією України: право володіння, корис­ тування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.1, ст. 41); право користування об’єктами права державної та комунальної власності (ч.3, ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ч.1, ст. 42). Соціальні права особистості, закріплені Конституцією України: право на працю (ч.1, ст.43); право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч.4, ст.43); право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч.4, ст.43); право на своєчасне одержання вина­ городи за працю (ч.7, ст.43); право на страйк (ч.1, ст.44); право працюючих на відпочинок (ч.1, ст.45); право на соціальний захист (ч.1, ст.46); право на житло (ч.1, ст.47); право на достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ч.1, ст.49). Екологічні права людини, встановлені Конституцією України: право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ч.1, ст.50); право на відшкодування шкоди, заподіяної пору­ шенням права на безпечне довкілля (ч.1, ст.50); право вільного доступу до інформації про 130 стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту та право на поширення такої інформації (ч.2, ст.50). Культурні права особистості, закріплені Конституцією України: право на освіту (ч.1, ст. 53); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.1, ст.54), право на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст.1, ст.54) ; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.1, ст.54). Однією з актуальних і складних конституційно-правових проблем є питання про спів­ відношення індивідуальних і колективних прав. Різні підходи до його вирішення базу­ ються на різних, часом протилежних, посиланнях і тому пропонують різні його рішення. Одні говорять про домінування індивідуальних прав над колективними (сучасна природ­ но-правова теорія), інші — про пріоритет колективних прав в їх співвідношенні з індиві­ дуальними (соціалістичне і комуністичне вчення). Саме по собі поняття «колективні права» об’єднує два різновиди: права великих соці­ альних спільнот — народів, націй і права інших асоціацій, наприклад, трудових колективів. Індивідуальні та колективні права тісно пов’язані один з одним, проте вони мають різ­ ну природу, яка визначається різними цілями інтересами їх різних носіїв, і тому не мож­ на говорити про колективні права як про суму індивідуальних прав декількох суб’єктів і навпаки. Так, право нації на самовизначення не зводитися до суми прав кожної особи, котра зараховує себе до цієї нації, на самовизначення, такого індивідуального права не існує. У той же час право на участь в мітингах та інших маніфестаціях є індивідуальним і не являє собою колективного права. Кожен учасник такої маніфестації приймає рішен­ ня про свою участь в ній індивідуально, в силу тих чи інших факторів. Очевидно, що не можна пригнічувати індивідуальні права, посилаючись на інтереси колективу, суспільства і держави, але, з іншого боку, егоїстичні інтереси особи не повинні протиставлятися колективним інтересам. Вирішення цієї проблеми вбачається в необхід­ ності пошуку такої моделі нормативної системи індивідуальних і колективних прав, яка б спочатку передбачала конфлікт їх інтересів. Конституційні обов’язки людини і громадянина. Конституційно-правовий інститут обов’язків людини і громадянина базується на закріпленому в ст.23 Конституції України принципі наявності у людини обов’язків перед суспільством, які є невід’ємним елемен­ том конституційно-правового статусу людини і громадянина. Права особистості невід­ дільні від обов’язків. Відомий вислів «немає прав без обов’язків і немає обов’язків без прав» відображає їх діалектичний взаємозв’язок в конкретних правовідносинах, в яких суб’єктивному праву одного суб’єкта відповідає юридичний обов’язок іншого суб’єкта. Відсутність такої кореспонденції фактично означає відсутність самого права. На відміну від конституційних прав і свобод, які представляють закріплену в Консти­ туції міру можливої поведінки особи, конституційні обов’язки встановлюють міру належ­ ної поведінки, передбачену Основним Законом. Конституційним обов’язкам присвячені чотири заключні статті ІІ розділу Конституції України (ст. ст. 65-68). Вони охоплюють всі сфери суспільного життя і за такою ознакою, з урахуванням громадянського стану особи, за аналогією з конституційними правами і свободами можуть бути поділені на кілька груп: - особисті обов’язки людини — обов’язок дотримання Конституції і законів України (ч.1, ст. 68); обов’язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч.1, ст. 68); - політичні обов’язки громадян України: захищати Вітчизну, незалежність і територі­ альну цілісність України (ч.1, ст. 65); обов’язок поважати державні символи України (ч.1, ст. 65); обов’язок проходити військову службу відповідно до закону (ч.2, ст. 65); 131 - економічні обов’язки людини: платити податки і збори в порядку і розмірах, перед­ бачених законом (ч.1, ст. 67); обов’язок відшкодовувати завдані збитки природі та куль­ турній спадщині (ст. 66); - економічні обов’язки громадян України: подавати до податкових інспекцій деклара­ ції про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ч.2, ст. 67); - соціальні обов’язки людини, що стосуються аліментних відносин батьків і дітей: обов’язок батьків утримувати своїх дітей до їх повноліття (ч.2, ст. 51); обов’язок повно­ літніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч.2, ст. 51); - екологічні обов’язки людини: не завдавати шкоди природі (ст. 66); - культурні обов’язки людини: отримати повну загальну середню освіту (ч.2, ст. 52); не завдавати шкоди культурній спадщині (ст. 66). Зазначені вище конституційні обов’язки знаходять свій розвиток в поточному законо­ давстві. На рівні підзаконних актів, відповідно до Конституції України (ч.1, п.1, ст. 92), ні права і свободи людини і громадянина, ні їх обов’язки закріплюватися не можуть. Гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Права людини і громадянина, безумовно, є головним елементом правового статусу особи, однак вони говорять лише про потенційну можливість особи набувати певні передбачені ними блага, саме ж користування цим правом охоплюється поняттям «реалізація права» і свідчить про його виведення зі статичного стану, стану спокою, в стан дії, стан здійснення. Закріпити те чи інше право в нормативному джерелі значно простіше, ніж створити передумови для його реалізації. Широкий перелік прав і свобод особистості, закріплений в конституції, ще не свідчить про наявність можливостей у простих людей скористати­ ся цими правами, надає їм характер порожніх нічим не забезпечених обіцянок, виглядає лише як декорація правової державності. У зв’язку з цим ще в Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789р.) було встановлено: «Будь-яке суспільство, в якому не за­ безпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції». У тому випадку, коли скористатися закріпленим в конституції правом все ж не вдалося, повинні існувати юридичні механізми, що забезпечують можливість відновлення пору­ шеного права, компенсації заподіяної шкоди, притягнення до відповідальності винних. У зв’язку з цим в сучасних конституціях поряд з переліком закріплених прав фіксують­ ся і гарантії їх реалізації та захисту. Гарантії прав і свобод — це умови і засоби, що забезпечують можливість їх реалізації та захисту. Гарантії прав і свобод можуть бути класифіковані за різними підставами: за територією дії (міжнародно-правові та внутрішньодержавні), за формою закріплення (конституцій­ ні, законодавчі та підзаконні) і ін. Однією з найважливіших класифікацій гарантій прав і свобод є їх підрозділ на загальні і спеціальні. До загальних гарантій відносять економічні, політичні, соціальні та культур­ ні гарантії. Спеціальними гарантіями визнаються юридичні гарантії. Загальні гарантії являють собою основні умови існування демократичного суспільства, без яких неможлива реалізація і захист прав і свобод особистості. Це, зокрема, функціо­ нування економіки на основі різних і рівноправних форм власності, наявність реальних можливостей участі людей в політичному житті, створення механізмів контролю за діяль­ ністю держави з боку громадянського суспільства, наявність високого рівня загальної та правової культури у громадян. Юридичні гарантії можна поділити на матеріальні (тобто пов’язані з наявністю право­ вих норм, що визначають конкретні права, обов’язки і заборони, заходи профілактики правопорушень і заходи юридичної відповідальності), інституційні (закріплюють систему 132 судових і правоохоронних органів, інших органів державної влади та місцевого самовря­ дування, покликаних захищати і забезпечувати права і свободи) і процесуальні, що ви­ значають порядок реалізації прав і свобод та діяльності органів держави і посадових осіб. Конституція України разом з правами і свободами людини і громадянина закріплює широкий перелік гарантій прав і свобод. У тексті Основного Закону вони найчастіше позначаються словами: «гарантується», «забезпечується», «держава сприяє», «дбає», «забороняється», але такого роду уточнюючі слова при характеристиці тієї чи іншої гарантії можуть бути і опущені. Гарантії прав і свобод особистості містяться в ряді розділів Конституції України, але найбільше вони закріплені в І розділі у формі норм-принципів і в ІІ розділі. При цьому в другому розділі в більшості статей, що встановлюють те чи інше право, в одній частині конкретної статті декларується саме конституційне право (свобода), а в іншій частині, більш об’ємною за змістом, викладаються гарантії цього права або межі його здійснення у вигляді заборон і винятків з нього, а також процесуальні форми їх здійснення. Окрема група статей другого розділу (ст. ст.55-64) присвячена виключно юридичним гарантіям захисту прав і свобод особистості. При закріпленні ряду особистих (громадянських) конституційних прав і свобод зако­ нодавець безпосередньо використовує термін «гарантується» замість терміна «право», на­ приклад, в ч. 1, ст. 30: «кожному гарантується недоторканність житла». У той же час, при закріпленні юридичних гарантій часто використовується термін «право», наприклад, у ст. 55, ч.3 записано: «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Це можна пояснити тим, що головна роль у формуванні загальних гарантій прав і свобод покладається на дер­ жаву. Людина при реалізації більшості своїх суб’єктивних прав рідко замислюється про загальні гарантії їх здійснення. Необхідність же в юридичних гарантіях виникає тоді, коли порушено якесь суб’єктивне право, тому перші активні дії щодо захисту цього права ви­ ходять від суб’єкта, право якого порушено, і, в даному випадку, сама можливість такого звернення за допомогою до органів держави за захистом порушеного права, у свою чергу, оформляється за допомогою поняття «право». Конституційні гарантії, зокрема, складають: 1) право на судовий захист (ст. 55 Конституції України) — кожний має право на оскар­ ження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Якщо були використані всі національні за­ соби захисту прав і свобод, але це не дало очікуваних результатів, то кожний має право звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ або між­ народних організацій, членом або учасником яких є Україна; 2) право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної: незаконними рішеннями, діями або без­ діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України); 3) право знати свої права і обов’я зки (ст. 57 Конституції України) закони та інші норма­ тивно-правові акти, які визначають права й обов’язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони й інші нормативно-пра­ вові акти, які визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відомості населення у встановленому законом порядку, є недійсними; 4) право на професійну правничу допомогу (ст. 59 Конституції України) — у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожний є вільним у виборі захисника своїх прав. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвока­ тура; 133 5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази (ст. 60 Конституції Укра­ їни) — ця правова норма дозволяє підлеглим особам використовувати власну точку зору при виконанні наказу і, якщо він є незаконним, відмовитися від його виконання. При цьому їх не можна покарати за відмову виконати явно злочинний наказ або розпоряджен­ ня. За віддачу і виконання явно злочинного розпорядження або наказу наступає юридич­ на відповідальність; 6) неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України) — ця гарантія означає, що та сама лю­ дина не може бути двічі притягнута до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; 7) презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) — особа вважається невинува­ тою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у здійсненні злочину; 8) право не свідчити проти себе, членів своєї родини або близьких родичів (ст. 63 Конституції України) означає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або по­ яснення щодо себе, членів родини або близьких родичів, коло яких визначається законом. Міжнародно-правові стандарти і конституційне законодавство України про правове ста­ новище особи. Чинна Конституція України в ст.9, ч.1 встановлює правило, відповідно до якого чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Україна, як повноправний суб’єкт світового співтовариства держав, держава — учас­ ник багатьох авторитетних міжнародних урядових організацій, проголосила про мирне і взаємовигідне співробітництво з іншими державами на основі загальновизнаних прин­ ципів і норм міжнародного права (ст.18 Конституції України). В області прав особистості такі принципи і норми, які називають міжнародними стан­ дартами прав людини, стали закріплюватися Організацією Об’єднаних Націй, Радою Єв­ ропи та іншими міжнародними організаціями починаючи з 1948 р. в різних за формою і юридичною силою документах, багато з яких ратифіковані Верховною Радою України. Такого роду акти за юридичною силою вище законів України, але поступаються Консти­ туції України. Найбільш значущим комплексом актів, що фіксує міжнародні стандарти прав людини, є, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН, Міжнародний білль про права людини (іно­ ді вживається назва — Міжнародна хартія прав людини), який включає в себе: Загальну декларацію прав людини, 1948 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966 р.; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, 1966 р.; Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політич­ ні права, 1989 р.; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­ турні права, 2008 р. Ці міжнародні угоди відрізняються за формою, юридичною силою, цілями, змістом. Декларація містить каталог основних прав людини і є актом рекомендаційного характе­ ру. !нші з перерахованих вище документів є обов’язковими для виконання державами, їх ратифікували. Міжнародні пакти включають в себе розгорнуту характеристику прав, на­ ведених у декларації, встановлюють органи, наділені правом контролю за дотриманням 134 вимог пактів, їх компетенцію і процесуальну форму їх діяльності. Факультативні прото­ коли регламентують окремі питання процесу діяльності конвенціональних органів, пе­ редбачених пактами. Крім універсальних міжнародних стандартів прав людини, що поширюють свою дію на весь світ, існують регіональні міжнародні стандарти, що діють, як правило, в межах певних континентів і прийняті з урахуванням вимог всесвітніх стандартів. Основною системою захисту прав людини в Європі виступає прийнята Радою Європи Конвенція про захист прав людини і основних свобод, 1950 р. (в даний час доповнена 16 протоколами до неї). Для контролю за дотриманням положень цієї конвенції і розгля­ ду скарг по суті створений Європейський суд з прав людини. Іншими найважливішими актами Ради Європи, пов’язаними з правами людини, є Європейська соціальна хартія, 1996 р., Європейська культурна конвенція 1954 р. Питання для самоконтролю 1. Назвіть які елементи входять до складу поняття «правовий статус людини і громадя­ нина». 2. Який головний зміст принципу свободи та принципу рівноправності? 3. Як співвідносяться поняття «права людини» і «права громадянина» за обсягом? 4. Чим відрізняються один від одного поняття «конституційне суб’єктивне право» і «конституційна суб’єктивна свобода». 5. З яких підставах можна проводити класифікацію прав, свобод і обов’язків особистості? 6. Назвіть особисті права людини за Конституцією України. 7. Назвіть юридичні гарантії прав та свобод людини. 8. Які міжнародні угоди утворюють Міжнародний білль про права людини? Літ ература 1. Орзіх М. Ф. Конституційне положення людини в державі і суспільстві України / Орзіх М. Ф. Вибрані праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — С. 286-287. 2. Лукашева Е. А. Права человека: учебник для вузов. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — 573 с. 3. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: навчальний посіб­ ник. — К.: Атіка, 2004. — 464 с. 4. Тодика Ю. М. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні / Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика. — К.: Концерн «Видавничий Дім«Ін Юре», 2004. — 368 с. 5. Конституція України. Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Бата­ нов, Ю. В. Баулін та ін.: ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків: Видавництво «Право»; К.:Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 808с. 135 Тем а 13 ГРОМАДЯНСЬКІ СТАНИ ОСОБИСТОСТІ В УКРАЇНІ Анотація. Вивчаються основи правового статусу громадянина, іноземця, особи без громадян­ ства, біженця, особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, закордонного українця. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття та зміст принципів громадянства; підстави та порядок набуття та припинення громадянства України; основи правового статусу іноземців та осіб без громадянства; особливості правового статусу біженця, особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, закордонного українця. К л ю ч о ві пон яття: громадянство, полігромадянство, апатризм, іноземець, біженець, особа, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, принципи громадянства, натуралізація, прин­ цип «права ґрунту», принцип «права крові», репатріація, експатріація, втрата громадянства, по­ збавлення громадянства. Поняття і види громадянських (правових) станів особистості. Громадянський стан осо­ бистості є формою вираження взаємин з конкретною державою, що визначає обсяг її прав, свобод та обов’язків. Взаємини особи з конкретною державою відображаються у відносинах громадянства, іноземства та безгромадянства. В Україні правовий статус громадянина визначається Конституцією України та Зако­ ном України «Про громадянство України», статус іноземців та осіб без громадянства ви­ значається Конституцією України та законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію», «Про біженців та осіб, які потребують до­ даткового або тимчасового захисту», «Про закордонних українців». Поняття «громадянин» з’явилось в середньовічних містах, які утворились в результаті поділу праці і характеризувались формуванням суспільно-політичного ладу зі своїм се­ редньовічним міським громадянством. Для феодальних держав характерним було існування інституту підданства, який сим­ волізував повну залежність людини від монарха. Така особа знаходилась під данню воло­ даря. В той час поняття «містянин» ототожнювалось з поняттям «громадянин», як сино­ нім вільної особи, наділеної певним об’ємом прав. В кінці XVIII — на початку XIX ст. в результаті буржуазних революцій громадянство стало предметом правового регулювання, що призвело до формування інституту грома­ дянства в сучасному його розумінні. В сучасному світі поряд з терміном «громадянство» використовується і термін «піддан­ ство». Проте в сучасних державах з монархічною формою правління, на відміну від фео­ дальних держав, піддані користуються всією повнотою політичних, економічних, куль­ турних прав та їм гарантований захист як в державі, так і за її межами. За змістом сучасне розуміння поняття «підданство» тотожне поняттю «громадянство». Громадянство (патризм) — це стійкий правовий зв’язок особи з конкретною державою, який знаходить вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Перебування у громадянстві дер­ жави визначає можливість особи реалізовувати максимальний об’єм прав та свобод. Безгромадянство (апатризм) — це таке становище, при якому у особи відсутні правові зв’язки з будь-якою державою світу. Апатризм — негативне явище, оскільки особа, яка є апатридом не може претендувати на захист своїх прав будь-якою державою, вона є ви­ ключеною з політичного життя, така особа обмежується в доступі до професій, опануван­ 136 ня якими законодавець пов’язує з наявністю громадянства цієї держави, тощо. Безгромадянство може виникнути під впливом наступних чинників: конфлікт між законами в питаннях набуття та припинення громадянства (наприклад, один із подружжя внаслідок вступу до шлюбу з іноземцем втрачає своє громадянство, але громадянство другого з по­ дружжя не набуває); адміністративна практика; .Іш8ап£шпі8 (громадянство, засноване ви­ ключно на походженні, часто на походженні лише батька, що в ряді регіонів призводить до спадкового стану безгромадянства); позбавлення і втрата громадянства; відмова від громадянства (без набуття іншого громадянства). Полігромадянство (поліпатризм) є похідним від громадянства як громадянського стану особистості та означає, що особа перебуває в громадянстві двох чи більше держав. Пе­ ребування особи в громадянстві двох держав отримало назву «біпатризм» або «подвійне громадянство». До виникнення полігромадянства призводять відмінності у національних законодавствах стосовно підстав та порядку набуття та припинення громадянства. Полі­ громадянство — це аномалія, яка спричиняє появу ряду проблем, зокрема, це стосується реалізації прав, свобод та виконання обов’язків особи, забезпечення дипломатичного за­ хисту особи тощо. У більшості країн світу полігромадянство сприймається як негативне явище, оскільки може призводити до міжнародних конфліктів, коли іноземна держава під гаслом захисту своїх громадян може втручатись у суверенні справи іншої держави, полігромадянство загрожує спроможності держави управляти своїми громадянами та за­ хищати їх інтереси за кордоном. Поняття і принципи громадянства України. Громадянство України — це стійкий, необ­ межений у просторі та часі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, вна­ слідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України. Ознаками громадянства як зв’язку особи з державою є: 1) правовий характер; 2) необмеженість у просторі й часі; 3) максимальний характер взаємних прав та обов’язків. Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади дер­ жави незалежно від місця її проживання — на території держави чи за її межами. Необме­ женість відносин громадянства у часі означає, що ці відносини існують з моменту набуття громадянства до моменту припинення громадянства (смерть громадянина, вихід з грома­ дянства, втрата громадянства). Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут — інститут громадянства. Джерелами цьо­ го інституту є: Конституція України, Закон України «Про громадянство України», чинні міжнародні договори України з питань громадянства, підзаконні акти. Принципи громадянства — це ті вихідні положення, які визначають істотні риси від­ носин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон України «Про громадян­ ство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України: 1) єдиного громадянства, який передбачає, що громадянство держави Україна виклю­ чає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць Украї­ ни, а також у відносинах з Україною особа, яка набула українського громадянства, визна­ ється лише громадянином України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму); 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід’єм­ ності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до 137 положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України — громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України); 6) захисту державою громадян України за кордоном — громадянам України, які прожи­ вають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України); 7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття гро­ мадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадян­ ства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення грома­ дянства України другим із подружжя; 8) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 9) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Належність до громадянства. У світовій практиці належність до громадянства встанов­ люється відносно таких подій, як здобуття незалежності держави, прийняття закону про громадянство та отримання громадянства відповідно до законів та міжнародно-правових договорів. В Україні Законом «Про громадянство України» визначено чотири категорії осіб, які належать до громадянства України (ст.3), а саме: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; 2) особи, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання піс­ ля 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до грома­ дянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів Украї­ ни та міжнародних договорів України. Підстави набуття громадянства України. Підставами набуття громадянства України є: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи при­ йомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. 138 Більша частина громадян отримують громадянство за народженням. Ця процедура отримала назву філіація. Філіація реалізується на основі двох принципів — принципу «права крові» та принципу «права ґрунту». Принцип «права крові» означає, що дитина отримує громадянство батьків або одного з них. Принцип «права ґрунту» означає набуття громадянства за місцем народження дитини. В Україні використовуються обидва прин­ ципи як доповнення один до одного задля неможливості виникнення стану безгромадян­ ства у новонародженої дитини. Наступним за поширеністю способом отримання громадянства є прийом до громадян­ ства або натуралізація. До особи, яка претендує на українське громадянство, висуваєть­ ся ряд вимог, а саме: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадян­ ства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців); 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п ’яти років; 4) отримання дозволу на імміграцію; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування. Виключення щодо дотримання окремих із зазначених умов встановлюються для осіб, які отримали статус біженця або притулок в Україні, осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України, осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, осіб, які в установленому за­ конодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, осіб, прийняття яких до громадянства України ста­ новить державний інтерес для України. Окрім цього, законом визначаються категорії осіб, які не можуть претендувати на українське громадянство. До таких осіб відносять: 1) особу, яка вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) особу, яка засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави; 3) особу, яка вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або осо­ бливо тяжким злочином. Процедура натуралізації є найбільш складною та тривалою. Датою набуття громадян­ ства України у випадку прийому до громадянства, на відміну від інших підстав, є дата видання відповідного Указу Президента України. Датою набуття громадянства України внаслідок поновлення у громадянстві України (репатріація), набуття громадянства Укра­ їни дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них, набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або вста­ новлення факту батьківства чи материнства після досягнення особою повноліття є дата реєстрації набуття особою громадянства України. В інших випадках набуття громадян­ ства України датою набуття громадянства України є дата набрання чинності відповідного рішення (рішення відповідного органу або суду). Припинення громадянства України (експатріація) можливе внаслідок: - виходу з громадянства; - втрати громадянства; - за підставами, передбаченими міжнародно-правовими договорами. Датою припинення громадянства у перших двох випадках є видання відповідного Ука­ зу Президента України. Вихід з громадянства це спосіб припинення громадянства за ініціативою особи. Право виходу з громадянства України мають громадяни України, які постійно проживають за кордоном та бажають змінити громадянство, громадяни, які набули громадянство іно­ 139 земної держави або набудуть його в разі виходу з громадянства України. Законодавство України передбачає випадки, які обмежують вихід з громадянства на певний термін. Не може вийти з громадянства України особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні кри­ мінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню. Тобто в Україні, як і в більшості європей­ ських держав, діє дозвільний порядок припинення громадянства. Втрата громадянства — це переривання зв’язку громадянства за ініціативою держави. Слід відрізняти втрату громадянства від позбавлення громадянства. Обидві процедури може ініціювати держава, проте втрата громадянства можлива лише за наявності зако­ нодавчо визначених підстав, а позбавлення громадянства, як правило, застосовується в тоталітарних державах як спосіб розправи з політичними опонентами. В Україні позбав­ лення громадянства заборонено. Втрата громадянства — це право держави на розірвання відносин громадянства з конкретною особою за чітко визначених законодавством підстав і, відповідно, ця процедура може бути зупинена на будь-якому етапі реалізації, якщо осо­ ба внаслідок завершення процедури втрати громадянства стане особою без громадянства. Слід зазначити, що дане положення законодавства не застосовується до осіб, які були прийняті до громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих ві­ домостей або фальшивих документів. Припинення громадянства на підставі міжнародного договору має місце тоді, коли це пов’язано зі зміною території. Припинення громадянства у даному випадку залежно від ситуації може відбуватися як у добровільному (оптація), так і в примусовому (трансферт) порядку. Законодавством України передбачена можливість скасування рішення про оформ­ лення набуття громадянства України, яке може бути застосовано лише за умови набуття громадянства за територіальним походженням та поновленням у громадянстві у випадку набуття громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за на­ явності якого особа не може набути громадянство України. В Законі України «Про грома­ дянство України» не визначено строк, протягом якого таке рішення може бути прийня­ те. На практиці дане положення законодавства застосовується в разі, якщо особа набула громадянство за вказаними підставами та протягом двох років не виконала зобов’язання щодо припинення іноземного громадянства та повернення паспортного документа дер­ жаві свого попереднього громадянства. Поняття іноземця. Основи правового статусу іноземців. Права, свободи та обов’язки іно­ земців. Правові режими іноземних громадян. Конституція України чітко розмежувала по­ няття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних гро­ мадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства-особа, яку жодна держава відповідно до свого законо­ давства не вважає своїм громадянином. !ноземці можуть у встановленому порядку прибувати в Україну: - на постійне проживання; - для тимчасового проживання на території України; - для тимчасового перебування на її території. Прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку інозем­ ців та осіб без громадянства на постійне проживання визначається українським законо­ 140 давством як імміграція. Видача дозволу на імміграцію здійснюється в межах квоти іммі­ грації. Квота імміграції — гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року — встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р., квота імміграції формується за катего­ ріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлашту­ вання, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані в порядку, що визначається Кабі­ нетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування. Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011р., Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р., Закон України «Про закордонних українців» від 4 березня 2004 р., інші нормативні акти і міжнародні договори України. Правовий режим іноземців — це сукупність прав та обов’язків іноземців на території держави перебування. Розрізняють наступні види режиму іноземців: 1) національний режим означає зрівнювання іноземців у тих чи інших правах з власни­ ми громадянами; 2) режим найбільшого сприяння — надання іноземцям у певній сфері таких прав і вста­ новлення таких обов’язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному правовому стані; 3) режим взаємності, який передбачає встановлення такого правового статусу, який мають громадяни України на території іноземної держави. Як правило, застосування ре­ жиму взаємності є реакцією держави на встановлення обмежень для її громадян на тери­ торії іноземної держави; 4) спеціальний режим означає надання іноземцям у тій чи іншій сфері певних прав і встановлення певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Спеціальний режим встановлюється для осіб дипломатичних і консульських представництв, наділених відповідним імунітетом. Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції України: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і сво­ бодами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, вста­ новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в Укра­ їни. Цей режим характеризується такими рисами: 1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі катего­ рії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості; 2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного перелі­ ку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та 141 іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання. Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економіч­ ними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб’єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ре­ зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебува­ ти житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб’єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на жит­ ло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку. Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших дер­ жавних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав; 3) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирів­ нюються у правах та обов’язках до громадян України. Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об’єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо мен­ ший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов’язок відбувати вій­ ськову службу, обов’язок щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік, обов’язок здобути в Україні повну загальну середню освіту. Наприклад, Земельним кодексом України обмежується право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 Земельного кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення в разі: при­ дбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини; 4) національний правовий режим має безумовний характер він поширюється на іно­ земців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подіб­ ні права у відповідних країнах. Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зо­ крема, стосується: - іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання; - іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування; - іноземців, яким надано притулок на території України; - біженців; - осіб, що потребують тимчасового чи додаткового захисту; - закордонних українців; - осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами; -іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжна­ родними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав); - нелегальних мігрантів тощо. Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів), означає: недоторканність особи, не­ доторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо. 142 Притулок — особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов’язаний зі співвідношенням міжнародного і національного права в його юридичній ре­ гламентації. Притулок означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, яка шукає такого піклуван­ ня. Надання притулку —це суверенне право держави допускати на територію, давати дозвіл на перебування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з обмеженнями, які випливають з міжнарод­ ного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожу­ вати небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов’язків, які мають громадяни держави, за винятками, встановле­ ними конституцією, законами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо. Право притулку реалізується шляхом надання права в’їзду на територію певної держа­ ви і законного там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирів­ нюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає в тому, що час її перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати — головний обов’язок держави, яка прийняла щодо такої особи рішення про надання притулку. Порядок надання притулку в Україні законодавством не врегульовано. В Конституції України в п.26 статті 106 зазна­ чено, що Президент України приймає рішення про надання притулку в Україні, проте законодавством не визначаються ні умови, ні порядок надання притулку. Особливості правового статусу осіб без громадянства. Особа без громадянства (апа­ трид) — це особа, яку жодна з держав світу не визнає своїм громадянином. Статус особи без громадянства в Україні прирівнюється до статусу іноземця, проте є відмінності, а саме: особа без громадянства, яка постійно проживає на території України і вчинила злочин поза межами України, не може бути видана іншій державі для притяг­ нення до кримінальної відповідальності чи для виконання вироку суду. Тобто українська держава бере під свій захист таку особу без громадянства як власного громадянина. Також у випадках, коли особа без громадянства, яка постійно проживає на території України, потребує дипломатичного захисту за кордоном, Українська держава його забезпечує як власному громадянину. Поняття й особливості правового статусу біженця. Умови і порядок набуття та втрати ста­ тусу біженця. Права та обов’язки біженця. Біженець — особа, яка не є громадянином Укра­ їни і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соці­ альної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особи, яких визнано біженцями, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, крім випадків, установле­ них Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Умовами набуття статусу біженця є: наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соці­ альної групи або політичних переконань; 143 - перебування за межами держави своєї громадянської належності; - неможливість або небажання скористатись захистом своєї держави; - звернення до органів влади Української держави з клопотанням про отримання ста­ тусу біженця. Українське законодавство передбачає обставини, які унеможливлюють надання особі статусу біженця, а саме, не може претендувати на отримання статусу біженця особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людя­ ності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Укра­ їну з метою бути визнаною біженцем, якщо таке діяння відповідно до Кримінального ко­ дексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка по­ требує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка по­ требує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Перші три умови спрямовані на захист інтересів та безпеки держави, останні дві об­ ставини спрямовані на усунення конкуренції держав в наданні захисту особам, які його шукають. Правовий статус біженця та іноземця відрізняється об’ємом прав та обов’язків. Зокре­ ма, біженці, на відміну від інших іноземців, мають право на одержання грошової допо­ моги, пенсії та інших видів соціального забезпечення; користування житлом, наданим у місці проживання; біженець не може бути видворений (добровільно чи примусово), ви­ даний (екстрадований) за межі України. Щодо обов’язків, то особа, яку визнано біженцем, на відміну від інших іноземців та осіб без громадянства зобов’язана: повідомляти протягом десяти робочих днів централь­ ний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про зміну прізвища, складу сім’ї, сімей­ ного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; знятися з обліку і стати на облік центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері бі­ женців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за новим місцем про­ живання у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної оди­ ниці України, на яку поширюється повноваження іншого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту; проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені цен­ тральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем проживання. Статус біженця не є абсолютним та може бути втраченим у разі, якщо особа: 1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (піддан­ ства); 2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала рані­ ше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебува­ ла внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього по­ стійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує; 144 5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належ­ ності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує. Позбавлення статусу біженця можливе в тому випадку, якщо особа займається діяль­ ністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю на­ селення України. Особливості правового статусу осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Особа, яка потребує додаткового захисту — особа, яка не є біженцем відповідно до Кон­ венції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через по­ боювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернути­ ся до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відмінність між біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, полягає у переліку обставин, що змушують особу шу­ кати захисту за межами своєї держави. Особи, які потребують тимчасового захисту, — іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної оку­ пації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних ката­ строф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження. Для отримання статусу особи, яка потребує тимчасового захисту, необхідно прийнят­ тя постанови Кабінету Міністрів України про надання тимчасового захисту особам, які масово прибувають на територію України з території держави, що має спільний кордон з Україною через зовнішню агресію, іноземну окупацію, громадянську війну, зіткнення на етнічній основі, природні чи техногенні катастрофи або інші події, що порушують гро­ мадський порядок у певній частині або на всій території країни походження. Відмінність між статусом особи, яка потребує додаткового захисту, та статусом особи, яка потребує тимчасового захисту, та біженцем полягає в підставах його набуття та обста­ винах, які змусили особу шукати захист в іноземній державі. Щодо об’єму прав, свобод та обов’язків особи, яка потребує тимчасового захисту, в порівнянні зі статусами інших категорій іноземців та осіб без громадянства слід зазначити, що вони мають додаткові права, а саме: право на безоплатне проживання у придатних для тимчасового перебуван­ ня місцях; право на забезпечення достатнім харчуванням, ліками, одягом з урахуванням спеціальних потреб дітей, у тому числі новонароджених, осіб із захворюваннями, осіб похилого віку; право на отримання роботи в Україні на строк, на який надано тимчасо­ вий захист; право на отримання грошової допомоги, якщо в них немає інших доходів в Україні; право на безоплатну невідкладну медичну допомогу в державних закладах охо­ рони здоров’я; право на отримання інформації про свої права та обов’язки рідною або зрозумілою їм мовою. Надання особам тимчасового захисту може бути припинено або особа, яка потребує тимчасового захисту, може бути в індивідуальному порядку позбавлена цього стату­ су. Рішення про припинення тимчасового захисту приймається Кабінетом Міністрів України. 145 Особливості правового статусу зарубіжних українців. Закордонний українець — це осо­ ба, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має україн­ ське етнічне походження або є походженням з України. Умовами надання особі статусу закордонного українця є: українська самоідентифікація; українське етнічне походження або походження з України; письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця; досягнення особою 16-річного віку; відсут­ ність громадянства України. Українське етнічне походження або походження з України заявник підтверджує від­ повідними документами або свідченнями громадян України, закордонних українців чи громадських організацій закордонних українців. Дія статусу закордонного українця припиняється: 1) у разі подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у Національній комісії; 2) у разі набуття закордонним українцем громадянства України; 3) якщо цього статусу було набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів; 4) якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном; 5) якщо особа вчинила дії, які суперечать інтересам національної безпеки України; по­ дала завідомо неправдиві данні або підроблені документи для отримання статусу. Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки, як громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнарод­ ними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пере­ ваги отримання статусу закордонного українця в тому, що такі особи можуть отримувати дозвіл на імміграцію в Україну поза визначених квот імміграції, можуть отримувати без­ оплатно освіту у вищих навчальних закладах України в межах квот прийому до таких за­ кладів, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання Укра­ їни без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років, якщо між Україною та іноземною державою їх громадянства встановлений візовий режим, закордонні українці можуть бути нагороджені державними нагородами України. Питання для самоконтролю 1. Визначити характерні риси громадянських станів особистості. 2. Визначити та охарактеризувати основні шляхи виникнення апатризму. 3. Назвати відмінності статусу особи, яка потребує додаткового захисту, та особи, яка потребує тимчасового захисту. 4. Які переваги надає статус закордонного українця? Літ ература 1. Клюєв А. Право на гражданство в Украине/ А. Клюєв / / Бизнес-Информ. — 1998. — № 23-24. — С. 17-18. 2. Комогоров Ю. Громадянство в Україні: Правові та соціологічні питання/ Ю. Комогоров / / Право України — 2000. — № 8. — С. 115-117. 3. Конституційне право України : підручник / Л. К. Байрачна, Ю. Г. Барабаш, Ф. В. Веніславський [та ін.] ; за ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X. : Право, 2008. — 416 с. 146 4. Конституція України : прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 України 1996 р. / / Відомості Верховної Ради — 1996. — № 30. — Ст. 141. 5. Копиленко О. Проблема подвійного громадянства у законодавстві України/ О. Копиленко// Юридичний вісник України. — 1999. — 28 січня — 3 лютого. — С. 28-31. 6. Майданник О. О. Конституційне право України : навч. посіб. / О. О. Майданник. — К. : Алерта, 2011. — 380 с. 7. Майданник О. Про інститут громадянства України/ О. Майданник / / Право Украї­ ни. — 1999. — № 2. — С. 70-75. 8. Максименко С. В. Институт права убежища в Украине/ С. В. Максименко //Ю риди­ ческий весник. — 1999. — № 1. — С. 65-66. 9. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Фе­ доренко. — К. : Ліра-К, 2012. — 576 с. 10. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України від 8 липня 2011 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 16. — Ст. 146. 11. Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 р. / / Відомості Верхо­ вної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65. 12. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 20 жовтня 2014 р. — Режим доступу: zakon3rada.gov.ua 13. Про правовий статус закордонних українців : Закон України від 4 березня 2004 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 343. 14. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України від 22 вересня 2011 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 19-20. — Ст. 179. 147 ________ Тем а 14________ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД УКРАЇНИ Анотація. Розглядається поняття державного ладу та його співвідношення з формою держави. Характеризуються принципи державного ладу, державні символи. З ’ясовується зміст форми правління та функцій Української держави. Після вивчення теми студент повинен знати: - поняття державного ладу та форми держави, принципи державного ладу, функції Української держави і державні символи; - зміст характеристик України як демократичної, правової, соціальної держави, принципи роз­ поділу держ авної влади; - специфіку різних видів республіканської форми правління. Ключові поняття та терміни: державний лад, форма держави, форма правління, дем ократич­ на держава, правова держава, соціальна держава, функції держави, державні символи. Поняття державного ладу України. Державний лад та форма держави: поняття та співвід­ ношення. Термін «лад» вживається в багатьох значеннях, зокрема як система, структура, будова, організація, устрій, уклад, порядок, злагода, узгодженість, упорядкованість, сис­ темність. У цілому цей термін відображає переважно два явища: статику (організацію, структуру) і динаміку (діяльність, поведінку, рух) суспільних явищ. Відповідно державний лад являє собою в найбільш загальних рисах організацію й діяль­ ність держави, що передбачені і гарантовані Конституцією і законами України. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то держав­ ний лад іноді визначається як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій, діяльність. У реальному житті державний лад постає як складна система суспільних відносин, передбачених Конституцією і законами України з організації та здійснення державної влади, охоплених в єдності всіх її сторін і обумовлених історичними умовами та певним рівнем розвитку політичних, економічних, ідеологічних та інших відносин, а також від­ повідних інституцій. За своєю суттю державний лад є багатогранним явищем. Зокрема, державний лад України охоплює структурні (організаційні) і функціональні основи держави, зокрема політичні, економічні, соціальні й культурні основи. Держ авний лад України включає т акі складові: а) форму держави і її конституційне закріплення; б) характеристику України як демократичної держави; в) визначення України як суверенної незалежної держави; г) конституційне закріплення України як правової держави; д) характеристику України як соціальної держави. Державний лад зумовлюється формою держави. Категорія «форма держави» є одним із найважливіших і ємних понять державознавства. Вона має констатувати сукупність пев­ ного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний фе­ номен (В. Копєйчиков). Форму держави, як правило, визначають як такий устрій (будову) держави, в якому виявляються її провідні характеристики та який забезпечує в комплексі, в системі організацію державної влади, методи, прийоми і способи її здійснення, а та­ кож територіальну організацію суспільства. Таким чином, форма держави синтезується із трьох основних елементів, а саме: форми (державного) правління, форми (державного) 148 устрою, форми (державного, політичного) режиму. Поняття форми держави є одною з найважливіших змістовних характеристик державного ладу. Принципи державного ладу України: загальна характеристика. Конституція України визначає основні засади, принципи державного ладу України, що є керівними засада­ ми організації та діяльності держави та її основних інститутів; органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави. Основними принци­ пами державного ладу України є принцип суверенності та незалежності держави; прин­ цип демократизму держави; принцип соціальної і правової держави; принцип унітарності (єдності, соборності) держави; принцип республіканської форми державного правління тощо. Ці принципи відображено в основних рисах нашої держави, якими наділяє її чинна Конституція України. Так, згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. Вона також проголошується унітарною державою (ст. 2) із республіканською формою державного правління (ст. 5). Крім того, зі змісту Конституції України можна зробити висновок, що Україна визнається світською держа­ вою (ст. 15, 35). Принципи суверенності та незалежності нашої держави є спорідненими й передбача­ ють можливість самостійно приймати рішення щодо внутрішнього та зовнішнього життя, незалежність України в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній, куль­ турній (духовній) та інших. Принцип демократизму держави характеризує передовсім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Першочергове значення у становленні та функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади. Відповідно до Конституції України, шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України, Президент України, органи місцевого самоврядування. Нове­ лою сучасного виборчого права України є проведення в 2006 р. виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування за пропорційною виборчою системою. В Україні можуть реалізуватися всі форми безпосередньої демократії, що не заборонені Конституцією України. Однак наразі відсутня можливість проведення місцевих референ­ думів, через прогалину у законодавстві після прийняття Закону України «Про всеукраїн­ ський референдум». Демократизм держави виявляється також у діяльності держави, насамперед у принци­ пах діяльності органів державної влади і в основних засадах здійснення державної влади загалом. Зокрема, це виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, в системності, періодичності сесій і пленарних засідань парла­ менту тощо. Останнім часом важливим елементом демократизму державного ладу стає і громадський контроль за діяльністю органів державної влади. Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто як пу­ блічних, загальних інтересів; так і інтересів кожної особи, кожної людини і громадяни­ на. Конституція України закріплює і гарантує комплекс соціальних прав і свобод люди­ ни і громадянина, що властиві всім або більшості розвинених держав світу, які прийнято вважати соціальними державами. На жаль, на сьогодні соціальна сфера державного ладу України залишається найменш гарантованою і переживає період свого становлення. Правовий характер держави виявляється насамперед у передбачуваному Конституцією верховенстві права (ст. 8), у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законо­ давчу, виконавчу та судову (ст. 6), у взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), у гарантуванні державою прав і свобод людини і громадянина (ст. 3) тощо. 149 Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання) виклав правову позицію щодо розу­ міння принципу верховенства права як панування права в суспільстві та пов’язав його з ідеологією справедливості, ідеєю права: «Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежува­ ти свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішаль­ ною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права». Верховенство права пояснюється його пріоритетністю щодо держави, по­ літики, економіки, культури тощо. Важливим принципом державного ладу України є принцип республіканської фор­ ми державного правління. Наразі в Україні парламентсько-президентська форма правління, що відповідає вимогам сьогодення щодо оптимізації форми державного правління. Принцип унітарності України передбачає, що її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території (ч. 1 ст. 132 Конституції України). Опосередковано Конституція України закріплює принцип світської держави. Так, від­ повідно до ч. 3 ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокрем­ лені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Принципи державного ладу України знаходять своє вираження через конституційноправові інститути механізму держави. Саме механізм держави уособлює в собі «конструк­ цію» держави у вузькому значенні — як устрій, організацію, будівництво держави. Суверенітет держави. Україна — суверенна та незалежна держава. Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для дер­ жави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави прово­ дити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у зносини з іншими державами. Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держа­ ви визнається похідним від суверенітету народу. Обмеження суверенітету у його зовніш­ ньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організа­ ціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов’язання. Стаття 1 Конституції України має основоположне значення для визначення концеп­ туальних засад становлення і розвитку української державності. Порівняно з Деклараці­ єю про державний суверенітет України, яка проголошувала її суверенною національною державою, ст. 1 Конституції додає до основних ознак державності такі фундаментальні засади, на підставі яких вона повинна будуватися як незалежна, демократична, соціаль­ на, правова держава. Тим самим вона суттєво розвиває і збагачує основи конституційного ладу України, надає їм системного, узгодженого характеру. Створення Української держави як незалежної і суверенної стало вираженням волі Українського народу, реалізацією ним свого права на самовизначення. В демократич­ ній державі саме народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, яку він може здійснювати безпосередньо або через органи державної влади. Тому наявність суве­ 150 ренітету для державної влади є необхідною передумовою реалізації органами державної влади покладених на них завдань і функцій. Державний суверенітет України означає верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. Кон­ кретизація змісту цього положення здійснена передусім у Декларації про державний су­ веренітет України, яка визначає державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправ­ ність у зовнішніх зносинах. А також низці статей Конституції: ст. 2 вказує, що суверенітет України поширюється на всю її територію; ст. 5 визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 передбачає, що міжнародні договори можуть вважатися частиною національного законодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою України; ст. 17 прямо забороняє розташування іноземних військових баз на території України; ст. 17, ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, п. 23 ст. 85, ч. 2 ст. 102, ч. 3 ст. 104, п. 1 ст. 116 визначають роль і обов’язки народу і вищих органів державної влади України в забезпеченні її суверенітету і незалеж­ ності і, нарешті, ч. 1 ст. 157 забороняє внесення змін до Конституції, якщо вони спрямо­ вані на ліквідацію незалежності України. Україна — демократична, правова держава. Зміст та практична реалізація принципу розпо­ ділу влади в Україні. В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соціальної, правової держави, що відповідає вимогам сучас­ ної теорії і практики конституціоналізму. Однак проголошенням демократичного, соці­ ального і правового статусу України законодавець не стільки констатував реальний стан держави, скільки висловив прагнення і створив конституційні передумови для подальшої реалізації названих принципів. Про це свідчать і положення Преамбули Конституції, де зазначається, що Український народ, від імені якого виступає парламент, прагне розви­ вати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контро­ лю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опо­ рою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засо­ би масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна ство­ рювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства. Демократичною вважається та держава, якій властиві такі ознаки, як: гарантованість основних прав і свобод громадян, рівність прав всіх громадян на участь в управлінні дер­ жавою; виборність представницьких органів держави та окремих посадових осіб; юридич­ но визначена строковість повноважень представницьких органів; реалізація принципу поділу влади; підконтрольність і відповідальність органів держави, політична багатома­ нітність; прийняття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості; гласність тощо. Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших статтях і розділах Конституції, які присвячені питанням правового регулювання забезпечення прав і свободи людини і громадянина, проведення референдумів і виборів, формування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого са­ моврядування. Висока цінність правової держави полягає в тому, що вона виникла на шляху пошуку свободи особи та форм народного представництва і завжди прагнула до захисту соціальної свободи, її гарантування. У правовій державі влада обмежена правом, правами людини. 151 Відповідно до принципу верховенства права у правовій державі будь-який закон, в тому числі і Конституція, має бути справедливим, правовим. Це важливо для держави, яка на конституційному рівні проголосила себе правовою. Не кожний закон, навіть прийнятий відповідно до чіткої юридичної процедури, має правовий характер. Якщо закон порушує конституційні права і свободи людини і громадянина, він не може вважатися правовим. У центрі уваги правової держави повинна бути людина, її права і свободи. Держава зобов’язана визнавати і гарантувати невід’ємні права людини. У правовій державі необ­ хідно чітко визначити як форми, шляхи та механізми діяльності Української держави, так і межі реалізації свободи громадян, що гарантується правом. Гарантуючи і забезпечуючи права людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів, правова держава не пови­ нна безпідставно втручатися в особисте життя людини, намагатися вирішувати за людину усі її життєві проблеми. Українська держава покликана створювати для людини умови самостійно вирішувати нею свої проблеми. В такому напрямку йде розвиток конститу­ ційного процесу, реформування політичної і правової систем в Україні. Правовий характер Української держави проявляється передусім у принципі верхо­ венства права, який традиційно пов’язують із ідеями панування права в життєдіяльності громадянського суспільства і який залишається одним із найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії людства у сфері регулювання соціальних відносин. Одностайність у підтримці й оцінюванні принципу верховенства права є безпрецедентним явищем в істо­ рії людства й жоден інший політичний ідеал ніколи не здобував такої підтримки. Поняття «право», застосовуване у словосполученні «верховенство права», передбачає безпосеред­ ній зв’язок із тим, що визнається не лише як належне, а й як справедливе. Право, відобра­ жене в правових законах, — це не лише нормативний, а й ціннісний регулятор суспільних відносин. Згідно із закріпленим у Основному Законі принципом верховенства права основою за­ конотворення мають бути загальновизнані принципи справедливості, гуманізму, пріори­ тету особи, громадянина та громадянського суспільства перед державою, забезпечення вільного користування властивими людині від природи правами та свободами, їх захист від усіляких посягань з боку інших громадян, юридичних осіб, державних органів і по­ садових осіб. Верховенство права визначається пріоритетністю права щодо держави, по­ літики, економіки, культури й інших інститутів держави, а також щодо інших регуляторів суспільних відносин — моралі, звичаїв, традицій тощо. У Конституції України визначено, що державна влада здійснюється на засадах її поді­ лу на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно із принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними одна від одної. Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи може призвести до узурпації влади. В Україні принцип поділу влади реалізується через розподіл владних повноважень. Окремо слід відзначити роль інституту Президента в Україні. Згідно з Конституцією України пост Президента не віднесено до жодної з гілок влади, хоча він наділений таким обсягом державно-владних повноважень, що важко переоцінити його вплив на кожну з гілок влади. Отже, основна ідея поділу влади полягає в запобіганні існуванню такої державної структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження, що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями. Україна — соціальна держава. Конституція створила правові передумови для розбудови України як соціальної держави. Соціальною вважається така держава, яка визнає люди­ ну найвищою соціальною цінністю, своє призначення вбачає в забезпеченні громадян­ 152 ського миру і злагоди в суспільстві, надає на субсидіарних засадах соціальну допомогу індивідам та іншим громадянам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою за­ безпечення кожному гідного рівня життя. Пряме визнання держави соціальною дозволяє стверджувати, що конституційному устрою Української держави притаманний принцип соціальної держави, через що він набуває вищої імперативної сили і стає загальнозначущим, в тому числі і щодо соціальної спрямованості законодавства. Соціальна держава проявляється через принципи людської гідності, соціальної спра­ ведливості, солідарності, автономії суспільних відносин і процесів субсидіарності і соці­ альних зобов’язань. Поняття «соціальна держава» є загальною правовою категорією, зміст якої розкрива­ ється у нормах чинного законодавства, судовій практиці та існуючих у суспільстві традиці­ ях. Разом з тим через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується над­ звичайно рідко. При вирішенні конкретних справ перевага має віддаватися конкретним конституційним нормам, якщо такі мають місце, а також нормам, які містяться в чинному законодавстві. Застосування поняття соціальної держави спільно з правовою підкреслює єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються організації та діяльності дер­ жави. Це є підставою для визнання особливого характеру відносин між правовою і соці­ альною державністю: остання має розглядатися як якісна характеристика, як матеріаль­ ний зміст правової держави. Закріплюючи соціальну державу в такій якості, законодавець тим самим окреслив ті межі, в рамках яких вона повинна діяти, аби не суперечити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єд­ ність і відповідне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою. Службова роль соціальної держави щодо задоволення потреб людини та громадян­ ського суспільства не означає її пасивності. Імперативом для соціальної держави є ви­ мога служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуванню. Держава як представник усього суспільства не повинна допускати ототожнення інтересів окремих груп з інтересами суспільства в цілому. Втілення принципів демократичної, правової дер­ жави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, справедливості, а реалізація положень соціальної держави сприяє попередженню руйнації демократичних і правових цінностей, розмиванню правової державності внаслідок зростання радикалізму в суспільстві. Принцип республіканської форми правління в Україні. Проблема парламентсько-прези­ дентської та президентсько-парламентської республіки. Форма правління — це певний спо­ сіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Головною, визна­ чальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. За­ лежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи — монархії та республіки. Республіка — форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переваж­ на більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правлін­ ня України. Загальними ознаками республіканської форми правління є: виборність глави держа­ ви та інших верховних органів державної влади на певний строк; здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу; юридична відповідальність глави 153 держави у випадках, передбачених законом; обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади; переважний захист інтересів громадян дер­ жави, взаємна відповідальність людини і держави. У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов’язаний піти у відставку в разі вислов­ лення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парла­ ментської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи пре­ зидентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повно­ важень щодо формування та функціонування уряду. Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознака­ ми парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем’єр-міністра; 2) обмеженість владних повнова­ жень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колек­ тивна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парла­ мент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана - парламентар­ но-президентська, або президентсько-парламентарна — форма республіканського прав­ ління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави оби­ рається, як правило, на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд форму­ ється, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна по­ літична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми прав­ ління. Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем’єр-міністр. Кожній формі республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому по­ літичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних краї­ нах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду. Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаман­ ний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване вказане право, підви­ щує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу за­ 154 кону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких не­ можливе демократичне здійснення державної влади. Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна ли т е за наявності в країні розвиненої сис­ теми політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначен­ ня парламентської більшості, формування на її основі уряду та забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв’язку з цим — і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Внаслідок особли­ востей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здій­ сненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорга­ нізацію державного управління і руйнування владних структур. Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених не­ доліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стіль­ ки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механіз­ му здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту та виборчої системи. Виходячи з аналізу Конституції України, можна зробити висновок про парламентськопрезидентську форму правління в Україні. При цьому, Президент України, який заміщає пост шляхом загальних прямих виборів, наділений широким колом повноважень, у тому числі бере участь у формуванні складу Кабінету Міністрів України пропонуючи парла­ менту кандидатури Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України та Міністра за­ кордонних справ України, а також у визначених випадках може достроково припинити повноваження Верховної Ради України. Однак визначальний влив на уряд здійснює Вер­ ховна Рада України, затверджуючи його склад та програму діяльності. Для України, як пар­ ламентсько-президентської республіки, характерним є те, що юридичну відповідальність уряд несе перед парламентом і складає повноваження перед новообраним парламентом. Конституційна організація державної влади та місцевого самоврядування в Україні. У Кон­ ституції України закріплено засади, що визначають характер і статус органів державної влади, а також тих органів, які реалізують цю владу. У ст. 5 Конституції України сформу­ льовано три напрямки (форми) реалізації народовладдя: у формі безпосередньої (прямої) демократії; через органи державної влади; через органи місцевого самоврядування. У ст. 6 Конституції України проголошується один з важливих принципів державної влади, що є одночасно характерною ознакою й атрибутом правової держави — розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Цей демократичний принцип дає можливість не ли т е розмежувати компетенцію між різними гілками державної влади, а й створити необхідну систему стримувань і противаг, яка не дає змогу привласнити всю повноту державної влади одному органові держави. Поважання принципу поділу влади є важливою гарантією проти узурпації влади народу державою. 155 Згідно зі ст. 7 Конституції України, визнається та гарантується місцеве самоврядуван­ ня. Воно є самостійним у межах своїх повноважень. Органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади. Та це не означає, що місцеве самовря­ дування — як демократичний феномен, одне з проявів народовладдя — «відірване» від державної влади. Усі державні органи залежно від їхніх рівня та компетенції можна поділити на групи: вищі, центральні державні органи та місцеві державні органи. До вищих та центральних державних органів належать ті, що поширюють свою дію на територію всієї держави, а місцеві державні органи мають повноваження тільки в межах своєї території. Розподіл влади — не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюю­ чий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених у разі конфліктних ситуацій. Власне із законодавчого закріплення принципу поділу державної влади і починається сама її організація. Почат­ ком організації державної влади є законодавче закріплення загальної системи органів, які здійснюють цю владу. Конституювання системи органів, які здійснюють державну владу в Україні, почина­ ється зі статусу, складу та організації представницького законодавчого органу, закріплен­ ня внутрішньої структури парламенту, встановлення його функцій і компетенції та право­ вого статусу депутатів; визначення основних форм та процедур діяльності Верховної Ради України. У Конституції України визначається структура, статус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і Верховної Ради України, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю ор­ ганів виконавчої влади, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Конституція України відповідає на питання, пов’язані зі статусом судової влади: вста­ новлює принципові положення щодо судової системи, визначає види юрисдикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень. Окремим і досить складним є питання про статус Президента як глави держави. Фор­ мула Конституції України «глава держави» спрямована на те, щоб наголосити у статусі Президента на його провідній ролі саме в організації державної влади, формуванні дер­ жави, забезпеченні єдності в діях усього державного апарату, зняття та вирішення тих чи інших непорозумінь у системі державного механізму, об’єднанні зусиль державних і само­ врядних структур для найбільш ефективного здійснення політики держави. Конституційний принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування в Україні (ст.7) існує поряд з принципом поділу державної влади, доповнюючи поділ влад по горизонталі градацією по вертикалі. Виступаючи як окремий спосіб здійснення народом належної йому влади, як форма народовладдя (що випливає із ст. 5 Основного Закону України), місцеве самоврядування є однією з підвалин сучасної демократичної системи управління, вагомим засобом оптимізації державного управління, забезпечуючи можливість самостійного функціонування, без втручання органів державної влади, спираючись на самоорганізацію і самофінансу­ вання. Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на міс­ цях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування шляхом вирі­ шення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему держав­ ної влади. 156 Конституційна система функцій Української держави. Перед будь-якою державою за­ вжди стоїть коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З-поміж усієї сукупності зусиль можна виділити такі, які виражають її сутність і без котрих вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називаються функціями держави. У сучасному державознавстві функції держави розглядаються у комплексі, як предмет і зміст діяльності держави разом із засобами і способами, що їх забезпечують. Функції віді­ грають важливу роль у виконанні державою своєї історичної місії, тому що без впливу на ті або інші суспільні відносини держава не в змозі вирішити задачі, що стоять перед нею, і досягти відповідних цілей. Характер державного ладу опосередковується у функціях держави, які визначають суть, тип, природу і призначення держави. Функції держави різні, порядок їхнього ви­ никнення і зміни залежить від черговості задач, що встають перед суспільством у ході його еволюції, і цілей, що вона переслідує. Функції держави не закріплюються в якомусь одному розділі Конституції України, а є змістом практично всіх розділів, однак найбільше їх закріплено у розділі І Конституції України. Функції держави поділяють на об’єктні (внутрішні та зовнішні) — політична, еконо­ мічна, соціальна, культурна, екологічна тощо та «технологічні» — законодавча, виконав­ ча, судова. Стаття 3 Основного Закону зазначає, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпе­ чення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соці­ альну спрямованість економіки (ч. 4 ст.13 Конституція України). Важливою проблемою є пошуки оптимального співвідношення між державним втручанням в економічні процеси і вільними відносинами. Як показала практика, держава в нашій країні виявилась переван­ таженою економічними функціями, що негативно впливає на виробництво. Сучасне ро­ зуміння державного регулювання господарською діяльністю передбачає не командування економікою, а встановлення чітких правил вільної конкуренції, чітку визначеність з по­ датковою політикою, а також здійснення контролю за правильним дотриманням законів. В політичній сфері держава також виконує декілька основних функцій, характерних для правової держави. До однієї з таких функцій відноситься функція соціального комп­ ромісу. Її суть зводиться до того, щоб знаходити і проводити в життя такі рішення, в тому числі і закони, які враховували б інтереси різних груп населення, не тільки більшості, але і меншості; створення умов для існування легальної опозиції, для вільного розвитку всіх політичних партій, які діють в межах Конституції та інших законів України. Окремо слід виділити функції охорони і захисту конституційного ладу, законності та правопорядку, забезпечення громадянського миру, умов для вільного розвитку всіх націй і народностей, ідеологічну функцію. Ці функції закріплені в ст.ст. 15, 36, 37, 38, 39 Кон­ ституції України. У гуманітарній сфері держава виконує функції забезпечення, охорони і захисту осно­ вних прав людини; охорони навколишнього середовища; здоров’я населення, соціаль­ ного захисту та забезпечення; сприяння розвитку освіти, культури, виховання особи (ІII розділ Конституції України). Досить повно визначено в Конституції зовнішні функції держави: оборони, захис­ ту суверенітету і територіальної цілісності (ст. 17), а також зовнішньополітичну (ст. 18) 157 й зовнішньоекономічну функції, функцію культурного співробітництва (гуманітарну функцію) тощо. Серед них особливо детально закріплено оборонні функції. Зокрема, за­ значається, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, гарантування її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави (ст. 17). Щодо зовнішньополітичної функції, то в Конституції зазначено: зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шля­ хом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18). Поняття, система та функції державних символів України. Конституційне закріплення та правовий порядок використання державних символів України. Державні символи є важли­ вим і незаперечним атрибутом сучасної держави. Вони тісно пов’язані з історією націо­ нального державотворення, соціально-політичним становищем у суспільстві та державі, ментальністю українського народу, його етнічно-національною ідентифікацією тощо. Символи нації, створені нею у процесі власного державотворення, стають державними в результаті їх нормативного закріплення. Державні символи, уособлюючи державний су­ веренітет, єдність нації та повагу народу до своєї держави, потребують системного дослі­ дження з метою належного правового регулювання відносин, пов’язаних із порядком їх використання, охороною тощо. Поняття «державні символи» науковці розуміють як закріплені в конституційному пра­ ві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в лаконічній формі відображають національно-державні та історико-культурні ідеї Українського народу, сим­ волізують суверенітет його держави (М. Тодика); як спеціальні позначення, що є засобом офіційного представництва держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах, у зв’язку з чим перебувають під особливою охороною держави тощо. Отже, державні символи — це визначені і закріплені на конституційно-правовому рівні офіційні знаки держави, які в лаконічній формі відображають її суверенітет та ідеологію і, як правило, мають етнічно-національне походження. З наведеної дефініції можна вио­ кремити їх основні ознаки, а саме: офіційні знаки держави; лаконічна форма відображен­ ня суверенітету та ідеології держави; етнічно-національні витоки державних символів. Державні символи є незаперечним доказом існування незалежної держави, концен­ тровано виражають її велич, соціальну сутність і суверенітет, дають уявлення про ті цін­ ності, яких вона дотримується, і спрямовані на зміцнення її авторитету. Важливість державних символів підкреслюється й тим, що вони є визнаним правовим інститутом як на доктринальному, так і на законодавчому рівнях. Крім того, державні символи є невід’ємною складовою конституційного ладу держави. Державні символи є офіційними знаками держави, які стають такими в результаті їх інституціоналізації, тобто нормативного визначення та закріплення на державно-право­ вому рівні. Перелік державних символів України визначено у частині першій статті 20 Конститу­ ції України. Ними є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Закони про державні символи приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Він є одним із офіційних атрибутів держави, символом її суверені­ тету. Порядок його офіційного використання регулюється низкою нормативно-право­ вих актів, а саме: Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 трав­ 158 ня 1997 р., указами Президента України «Про День Державного Прапора України» від 23 серпня 2004 р., «Про Державний Протокол та Церемоніал України» від 22 вересня 2002 р., «Про офіційні символи глави держави» від 29 листопада 1999 р. тощо. Державний Герб України — це встановлений Конституцію України символічний знак, який в графічних і кольорових зображеннях відображає наступництво гербової симво­ ліки української державності на різних етапах її розвитку. Постановою Верховної Ради України «Про Державний герб України» від 19 лютого 1992 р. затверджено малий герб України — знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб), який має стати голо­ вним елементом великого герба України. Сьогодні використовується тільки малий герб України; що стосується великого герба України, то наразі жоден законопроект не набув статусу закону. Зображення Державного Герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням про­ порцій зображення герба. Державний Гімн України — це конституційно затверджений символ держави, який у музичному виразі уособлює державу, на музику М. Вербицького із словами першого ку­ плета та приспіву твору П. Чубинського. Правовий порядок використання державного Гімну України зазначено у Законі України «Про Державний Гімн України», який було прийнято 6 березня 2003 р., який встановлює, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Му­ зичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. На виконання конституційного обов’язку щодо шанування державних символів гро­ мадянами України спрямовані й положення ч. 1 ст. 338 Кримінального кодексу України, що встановлюють відповідальність за публічну наругу над Державним Прапором Украї­ ни, Державним Гербом України або Державним Гімном України. Забезпечення належної охорони та правового захисту державних символів України зміцнює основи конституційного ладу і сприяє його стабільності. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. Охарактеризуйте співвідношення державного ладу та форми держави. Назвіть принципи державного ладу. У чому полягає специфіка України як демократичної, правової, соціальної держави? Визначте недоліки окремих видів республіканської форми правління. Які види функцій Української держави зафіксовані в Конституції України? Література 1. Конституція України від 28 червня 1996 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. 2. Каращук В. В. Суверенітет у системі основних ознак держави / В. В. Каращук / / Дер­ жава і право: Юридичні і політичні науки. — 2005. — Вип. 29. — С. 108-111. 3. Наливайко Л. Р. Державний лад України: теоретико-правова модель: монографія / Наливайко Л. Р. — Х.: Право, 2009. — 600 с. 4. Наливайко Л. Співвідношення категорій «конституційний лад» та «державний лад» в умовах конституційної модернізації / Л. Наливайко / / Право України : Юрид. журн. — 2014. — № 9. — С. 32-44. 159 5. Прієшкіна О. В. Конституційно-правова характеристика України як суверенної та незалежної держави / О. В. Прієшкіна / / Держава і право: Юридичні і політичні на­ уки. — 2005. — Вип.28. — С. 208-213. 6. Процюк І. В. Форма держави як категорія правознавства / І. В. Процюк / / Проблеми законності — 2010. — Вип. 112. — С. 13-19. 7. Северенчук О. Запровадження принципу розподілу влади в політико-правовому про­ сторі України / О. Северенчук / / Юридична Україна. — 2004. — № 9. — С. 4-9. 8. Скрипнюк О. Правова держава в Україні: питання теорії і практика реалізації / О. Скрипнюк / / Віче. — 2010. — № 18. — С. 8-9. 9. Тацій В. Проблеми реформування конституційних засад державного ладу України / B. Тацій / / Вісник Академії правових наук України: зб. наук. праць. — 2007. — № 3. — C. 3-10. 10. Шаптала Н. До питання про конституційно-правове регулювання державних симво­ лів України / Н. Шаптала / / Вісник Конституційного Суду України. — 2012. — № 2. — С. 110-117. 160 ______________ Тем а 15______________ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ Анотація. Розкрито поняття та принципи державного устрою України, визначені складові те ри ­ торіальної організації країни. Визначені ознаки унітарної держави та особливості автономій в її складі. Надана конституційно-правова характеристика статусу Автономної Республіки Крим. О характеризовано склад держ авної території та порядок встановлення державних кордонів. Наведено порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою. Після вивчення теми студенти повинні знати: - поняття й принципи державного устрою; конституційно-правові ознаки унітарної держави; конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим; державна територія: поняття та склад; державний кордон: поняття, види, порядок встановлення, режими; адм іністративно-територіальний устрій України. порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою України. Ключові слова та терміни: державний устрій, територіальна організація, адм іністративно-те­ риторіальний устрій, унітарна держава, автономія, державна територія, державний кордон. Поняття та принципи державного устрою. Одним з елементів організації та діяль­ ності держави є система поділу її території на окремі одиниці з метою підвищення ефективності державного управління. Території практично всіх сучасних держав по­ діляються на окремі адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави з державою в цілому та між собою. Державний устрій — це елемент форми держави, визначена Конституцією та закона­ ми України інституційно-територіальна організація держави, основними компонентами якої є: територія, населення та територіальна організація публічної влади. По суті категорія «державний устрій» визначає просторові межі дії державної влади, відносини між адміністративно-територіальними одиницями, між державою та населен­ ням, між державними органами та органами місцевого самоврядування. За змістом державний устрій складається з: - територіального устрою держави, тобто сукупності складових територій України; - державницької організації населення (титульної нації, національних меншин, ко­ рінних народів) на певній території; - територіальної організації влади (складові елементи механізму держави, що наділені функціями здійснення державної влади). Загальними принципами державного устрою є: - неподільність та невідчужуваність суверенітету Української держави; - єдність, неподільність, цілісність державної території та недоторканність її кордонів; - конституційність та законність утворення, реорганізації та ліквідації складових дер­ жавного устрою; - єдність державної регіональної політики; - конституційно визнана децентралізація публічної влади, зумовлена загальнонаціо­ нальними інтересами та потребами, керованістю країною як єдиним політичним, соці­ ально-економічним, правовим простором; 161 гарантованість всім національностям в Україні права на збереження їх традиційного розселення, існування національно-адміністративних одиниць, належних умов для роз­ витку всіх національних мов і культур. Територіальний устрій — це передбачена Конституцією та законами України територі­ альна організація держави для забезпечення найбільш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій держави та суспільства. Основи і система територіального устрою України визначаються Конституцією Украї­ ни (розділи І, IX). Стаття 2 Конституції України проголошує: «Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордо­ ну є цілісною і недоторканою». Територіальний устрій України відповідно до статті 132 Конституції України ґрунту­ ється на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і де­ централізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Конституційно-правові ознаки унітарної держави. Залежно від форми державного устрою розрізняють унітарні та федеративні держави. Унітарна держава — це територіально єдина держава, що поділяється на адміністра­ тивно-територіальні одиниці, до її складу можуть входити автономні територіальні утво­ рення. Розрізняють дві форми унітарної держави — просту та складну. У простій унітарній державі створюються тільки адміністративно-територіальні одиниці, у складних — поряд з адміністративно-територіальними одиницями існують і певні автономні територіальні утворення. Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є: власна територія, що є єдиною, неподільною, недоторканною й цілісною (ст. 2 Кон­ ституції); державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не допускається (ст. 73 Конституції); єдина конституція (Преамбула Конституції); єдина система законодавства (ст. 8 Конституції); єдині законодавчий, виконавчі та судові органи (ст. 6 Конституції); єдине громадянство (ст. 4 Конституції); єдина державна мова — українська (ст. 10 Конституції); власні державні символи (ст. 20 Конституції). Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим. Автономія в політико-правовому значенні — це форма самоврядування частини території унітарної держави. Авто­ номна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань регіонального значення в межах, установлених центральною владою. Статус Криму визначний в розділі Х Конституції України. Згідно із ст.134 Основного Закону АРК вважається невід’ємною частиною України та у рамках повноважень, визна­ чених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її ведення. Автономна Республіка Крим має свою Конституцію, що приймає Верховна Рада Ав­ тономної Республіки Крим і затверджує Верховна Рада України не менш половиною від конституційного складу. Діюча Конституція Автономної Республіки Крим прийнята 162 21 жовтня 1998 р. і затверджена Законом України «Про затвердження Конституції Авто­ номної республіки Крим» від 23 грудня 1998 р. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і зако­ нам України та приймаються, відповідно до Конституції, законами, актами Президента й Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації й кар’єрів; громадських робіт; ремесел і промислів; благо­ дійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмар­ ків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб. Представницьким органом Автономної Республіку Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. 10 лютого 1998 р. прийнятий Закон України «Про Верховну Раду Автономної Республі­ ки Крим», склад якої — 100 депутатів, строк повноважень — п ’ять років. У рамках своїх повноважень Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає рішення та постано­ ви, які є обов’язковими для виконання на території Криму. З мотивів невідповідності нормативно-правовим актам Верховної Ради України і за­ конам України Президент України може призупинити дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим із одночасним зверненням до Конститу­ ційного Суду України відносно їх конституційності. Урядом Автономної Республіки Крим є Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Як орган виконавчої влади автономії Рада Міністрів не входить до системи органів ви­ конавчої влади України. Ця обставина позначається на змісті її функцій і повноважень, які складаються із двох груп: функції й повноваження з питань, віднесених до ведення автономії Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим і закона­ ми України; і державні виконавчі функції: повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України. Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, які відносяться до єдиної судової системи України. Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. сухопутна тери­ торія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій є тимчасово окупованою територією. На цій території встановлено особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, під­ приємств, установ і організацій, додержання та захисту прав і свобод людини і громадя­ нина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Консти­ туції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи при­ значені у порядку, не передбаченому законом. Крім того, у зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Рес­ публіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях вирішено зміни­ ти територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Авто­ номної Республіки Крим та міста Севастополя судам. 163 Державна територія: поняття та склад. Державною є така територія, що перебуває під су­ веренітетом певної держави, що здійснює в її межах своє територіальне верховенство. При­ належність і територіальне верховенство є двома основними ознаками державної території. До складу державної території входять суходіл та води, з надрами, що перебувають під ними, та повітряний простір над сушею та водами, межі яких визначаються державним кордоном. Сухопутною територією держави є вся суша в межах її кордонів. Водну територію дер­ жави становлять внутрішні (національні) води та територіальне море. До внутрішніх вод, відповідно до Конвенції по морському праву 1982 р., відносяться: 1) морські води, у тому числі води держав-архіпелагів, розташовані вбік берегу від прямих вихідних ліній, при­ йнятих для відліку ширини територіального моря; 2) води портів; 3) води заток, берега яких належать одній державі, якщо їхня ширина не перевищує 24 морських милі, а також історичні затоки. Внутрішніми водами є також води рік, озер і інших водойм у межах гра­ ниць однієї держави. Територіальним морем є смуга прибережних морських вод, ширина якої відповідно до Конвенції 1982 р., не повинна перевищувати 12 морських миль. До складу території держави також входять надра — це частина земної кори, що розта­ шована під поверхнею суші та дном водоймищ і сягає глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1 Кодексу України про надра). Повітряну територію держави становить повітряний простір, що перебуває у межах її сухопутних і водних границь. У межах своєї території держава здійснює верховенство, що називається територіаль­ ним і є складовою частиною суверенітету держави. Верховенство держави означає, що влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних та юридичних осіб, що зна­ ходяться в межах її території, і крім того, на території держави виключається діяльність іншої публічної влади. Територіальне верховенство виражається також у тому, що в межах своєї території дер­ жава може застосовувати згідно з законом всі засоби владного примусу до своїх громадян, іноземців та осіб без громадянства, якщо міжнародним договором не встановлене інше. Територіальне верховенство містить у собі і юрисдикцію держави, тобто права судових і адміністративних органів по розгляду та вирішенню всіх справ на даній території відпо­ відно до компетенції цих органів. Поняття «територіальне верховенство» ширше поняття «юрисдикція», оскільки воно виражає всю повноту влади у всіх її конституційних формах. Відповідно до міжнародного права юрисдикція держави поширюється на осіб, споруди, установки та транспортні засоби, що перебувають у морських водах за межами її територі­ ального моря й отже поза межами її території. Держава здійснює виняткову юрисдикцію над своїми військовими кораблями у відкритому морі, над своїми повітряними суднами, що перебувають поза межами території іноземної держави, а в деяких випадках і на іно­ земній території, над запущеними нею у космічний простір об’єктами й екіпажами. Державний кордон: поняття, види, порядок установлення, режими. Державні кордони ви­ значають межі державної території, і в цьому складається їх основне призначення. Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» № 1777 від 4 листо­ пада 1991р. Державним кордоном України вважається лінія й вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають границі території України — суші, вод, надр, пові­ тряного простору. Сухопутні границі встановлюються на основі договорів між суміжними державами та згідно із цими договорами відзначаються на місцевості по характерних точках і лініях ре­ льєфу або ясно видимих орієнтирах (такий спосіб визначення кордонів називають оро­ графічним). Іноді встановлюються кордони по прямій лінії між двома точками на місце­ вості (геометричні кордони) або по меридіанах або паралелях (астрономічні кордони). 164 Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм та морські. Кор­ дони на річках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплав­ них річках — по тальвегу (лінії найбільших глибин) або посередині головного фарватеру, на несудноплавних — посередині річки. На озерах і інших водоймах кордон встановлю­ ється по прямій лінії, що з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншої водойми. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія роз­ межування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі те­ риторіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальноприйнятих принципів і нормами міжнародного права. Конвенція ООН по мор­ ському праву 1982 р. встановила, що кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Повітряними кордонами державної території є бічні та висотні межі її повітряного про­ стору. Висотні межі встановлюються на висоті не більш 100-110 км. Сучасні сухопутні та водні кордони встановлюються, як правило, за договором між су­ міжними державами й називаються договірними. У цих випадках проходження лінії су­ хопутного кордону (частково і водного) докладно описується в міжнародному договорі та відповідно до цього опису лінії кордонів наносяться на карту, що є невід’ємною частиною даного договору (делімітація). Для встановлення сухопутної лінії кордонів на місцевості суміжні держави утворюють спільну комісію, що позначає положення кордонів на місце­ вості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків (демаркація). Крім договірних існують так звані історично сформовані границі, точніше положення яких не визначалося й не закріплювалося в договорі суміжних держав, але протягом три­ валого часу вони дотримувалися і так чи інакше визнані суміжними державами. Суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону для забезпечення її недоторканності. Визначення режиму державного кордону України дано ст. 8 Закону України «Про дер­ жавний кордон України». Режим державного кордону України — порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невій­ ськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різ­ них робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Перетинання державного кордону України здійснюється на шляхах сполучення через державний кордон з дотриманням установленого порядку, зокрема встановленого поста­ новами Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 р. «Правила перетинання дер­ жавного кордону громадянами України», № 451 від 21 травня 2012 р. «Питання пропуску через державний кордон осіб, автомобільних, водних, залізничних та повітряних тран­ спортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними» і ін. Залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне й пішохідне повідо­ млення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, встановлених урядом, зокрема постановою № 751 від 18 серпня 2010р. «Положення про пункти пропус­ ку через державний кордон України». Пункт пропуску через державний кордон — спеціально виділена територія на заліз­ ничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, в аеропортах (на аеро­ дромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, а також спеціально виділена акваторія у морських і річкових портах, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна. Повітряні судна перетинають державний кордон України в спеціально від­ 165 ведених повітряних коридорах. Політ поза повітряними коридорами допускається тільки з дозволу уповноважених на те державних органів України. Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, які перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному та митному контролю. У певних випадках здійсню­ ється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом з території України культурних цінностей та інші види контролю. Стаття 2 Закону України «Про державний кордон України» визначає, що захист держав­ ного кордону України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки й складається в скоординованій діяльності військових формувань і правоохоронних органів держави, організація й порядок діяльності яких визначаються за­ коном. Ця діяльність проводиться в рамках наданих їм повноважень шляхом застосування комплексу політичних, організаційно-правових, дипломатичних, економічних, військо­ вих, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, природоохоронних, санітарно-карантинних, екологічних, технічних і інших мір. Координація діяльності військових формувань і правоохоронних органів держави по захисту державного кордону здійснюється Державною прикордонною службою України. Охорона державного кордону є невід’ємною частиною загальнодержавної системи за­ хисту державного кордону та складається у здійсненні Державною прикордонною служ­ бою України на суші, морі, ріках, озерах і інших водоймах, а також Збройними силами України в повітряному просторі та підводному просторі у відповідності з наданими їм по­ вноваженнями мір з метою забезпечення недоторканності державного кордону України. Згідно із Законом України № 1932 від 6 грудня 1991р. «Про оборону» територіальна оборона України є системою загальнодержавних воєнних і спеціальних заходів, що здій­ снюються в особливий період із завданнями: охорони та захисту державного кордону; забезпечення умов для надійного функціонування органів державної влади, органів вій­ ськового управління, стратегічного (оперативного) розгортання військ (сил); охорони та оборони важливих об’єктів і комунікацій; боротьби з диверсійно-розвідувальними сила­ ми, іншими збройними формуваннями агресора та антидержавними незаконно утворе­ ними збройними формуваннями; підтримання правового режиму воєнного стану. Громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати в по­ рядку, установленому Законом України «Про участь громадян в охороні громадського по­ рядку і державного кордону» № 1835 від 22 червня 2000 р., громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцево­ го самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні ад­ міністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин. Територіальний устрій України й порядок вирішення питань територіального розподілу. А д­ міністративно-територіальний устрій — це територіальна організація держави з її вну­ трішнім поділом на складові частини — адміністративно-територіальні одиниці, які є просторовою основою для створення і діяльності відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Адміністративно-територіальний устрій — це зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними та іншими чинника­ 166 ми територіальна організація держави або її окремої частини, яка має визначені законом межі, у рамках яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Адміністративно-територіальний устрій виконує різні функції, головна з яких — бути те­ риторіальною основою організації місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадянських об’єднань, політичних партій й т. д. Крім того, устрій спри­ яє організації самого населення у територіальних колективах, а також має важливе значен­ ня для реалізації конституційних прав та обов’язків людини та громадянина, вибору ними місця проживання, свободи пересування, тому має бути пристосований до потреб людини. Важливим елементом адміністративно-територіального устрою є міста зі спеціальним статусом — Київ та Севастополь. Спеціальний статус м. Києва визначається Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р. Спеціальний статус Києва зумовлюється тим, що це місто є столицею держави, політичним і адміністративним центром. У Києві розташо­ вані резиденції президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів і т. д., а також дипломатичні представництва іноземних держав та міжнародних організацій в Україні. Законом передбачаються особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті. Стосовно міста зі спеціальним статусом Севастополя, окремий закон не прийнято. Адміністративно-територіальний устрій не є незмінним. Населені пункти поєднують­ ся, інші, навпаки, виходять із під спільної юрисдикції, роз’єднуються. Конституція України (п. 29 ст. 85) визначає, що створення й ліквідація районів, уста­ новлення й зміна границь районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міста, найменування й перейменування населених пунктів і районів відносяться до повнова­ жень Верховної Ради України, а територіальний устрій визначається винятково законами України (п.13 ст. 92). Відповідно до Закону України «Про географічні назви» від 21 травня 2015 р. найме­ нування та перейменування географічних об’єктів (під це визначення підпадають адмі­ ністративно-територіальні утворення — держави, автономні території, області, райони, міста, селища, села тощо) здійснюють: Верховна Рада України — щодо найменування та перейменування одиниць адміністра­ тивно-територіального устрою України (шляхом внесення змін до Конституції України), населених пунктів і районів, а також географічних об’єктів, створених за рішеннями Вер­ ховної Ради України; Кабінет Міністрів України — щодо географічних об’єктів, створених відповідними рі­ шеннями Кабінету Міністрів України, географічних об’єктів, розташованих на територіях декількох одиниць адміністративно-територіального устрою України, а також географічних об’єктів Землі, відкритих або досліджених українськими дослідниками і вченими за подан­ ням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань географічних назв; Київська та Севастопольська міські ради — щодо географічних об’єктів, розташованих на території міста, у випадках та в порядку, встановлених відповідними законами; Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні ради — щодо географічних об’єктів, розташованих на території кількох районів у межах відповідно Автономної Рес­ публіки Крим чи області; районні ради — щодо географічних об’єктів, розташованих на території кількох сіл, селищ чи міст у межах відповідного району; сільські, селищні, міські ради — щодо географічних об’єктів, розташованих відповідно на території села, селища, міста. Пропозиції щодо найменування та перейменування географічного об’єкта з необхідним обґрунтуванням картографічними матеріалами, розрахунками та кошторисами витрат, 167 пов’язаних з таким найменуванням та перейменуванням, у межах, визначених законом, можуть вносити органи влади, підприємства, установи, організації та громадяни України. Перейменування географічних об’єктів, пов’язане з необхідністю приведення назв та­ ких об’єктів у відповідність із вимогами Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», здійснюється з урахуванням особливостей, установлених Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (на­ цистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Пропозиції та рішення органів державної влади щодо найменування або перейменуван­ ня географічних об’єктів направляються на відповідну експертизу до спеціально уповно­ важеного органу з географічних назв у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Порядок найменування та перейменування географічних об’єктів, що складають сис­ тему адміністративно-територіального устрою України, визначається окремим законом. Однак на сьогодні такий закон відсутній. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. Назвіть конституційні принципи територіального устрою України. Які ознаки унітарності закріплені у Конституції України? Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим. Розкрийте поняття та склад державної території. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій України. Література 1. Батанов О. Територія як інститут конституційного права / / Часопис Київського уні­ верситету права. — 2015. — № 2. — С. 49-53. 2. Волова Л. И. Принцип территориальной целостности и неприкосновенности в совре­ менном международном праве / Л. И. Волова. — Ростов-на-Дону : Изд-во Рост. ун-та, 1981. — 192 с. 3. Іщенко О. П. Конституційно-правові основи адміністративно-територіального устрою України : [монографія] / О. П. Іщенко. — К. : Юрінком Інтер, 2014. — 224 с 4. Нипорко Ю. І. Гарантії непорушності та недоторканності кордонів України/ Ю. І. Нипорко / / Суверенітет України і міжнародне право / відповід. ред.В. Н. Денисов, В. І. Євінтов. — К. : Манускрипт, 1995. — С. 125-137. 5. Територія у міжнародному праві [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Мір://щге. in.ua/node/42. 6. Цимбалістий Т. О. Конституційно-правовий статус державного кордону України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 20.02.03 «Військове право; військові аспекти міжнародного права» / Т. О. Цимбалістий ; Академія прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. — Хмельницький, 1998. — 20 с. 7. Чудновський О. І. Питання законодавчого регулювання захисту та охорони держав­ ного кордону України / О. І. Чудновський [Електронний ресурс]. — Режим доступу : archive.nbuv.gov.Ua/portal/soc_gum/apdu/2008_2/doc/5/20.pdf.hnikh_krajin/teritorija_i_ коМ опі/64-1-0-841. 8. Чумак В. В. Державний кордон як об’єкт адміністративно-правового регулювання / В. В. Чумак [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/ period/article/1981/ %С2 168 ______________________ Тем а 16_______________________ КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ Анотація. Викладено поняття та юридичну природу держ авної влади, проаналізовано консти­ туційні засади організації та здійснення держ авної влади в Україні. Охарактеризовано поняття органу держави, його ознаки та конституційний статус. Надано класифікацію органів держ авної влади. Визначено систему органів держ авної влади в Україні. Після вивчення теми студент повинен знати: - сутність і ознаки держ авної влади; - зміст системи стримувань та противаг держ авної влади; - змістовні характеристики органу держ авної влади; - класифікацію органів держ авної влади; - принципи організації і діяльності органів держ авної влади. Ключові поняття та терміни: державна влада; орган держ авної влади, поділ держ авної влади, система стримувань та противаг, законодавча, виконавча, судова влада. Поняття, юридична природа та структура державної влади. Організація і функціонуван­ ня державної влади є однією з найважливіших складових конституційного права. Дер­ жавна влада є різновидом влади в загальному значенні. До суттєвих ознак державної влади відносять: а) її публічно-політичний характер (вона виступає від імені всього народу й має «пу­ блічну» основу своєї діяльності) та розповсюдження на певну територію; б) наявність органів державної влади, тобто спеціального апарату (вона концентруєть­ ся в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється); в) верховенство (вона підтримується Конституцією та законами і здатна робити свої веління обов’язковими для всього населення за допомогою державного апарату та право­ вих норм); г) суверенність (вона відокремлена від інших видів влади всередині країни — від пар­ тійної, церковної та ін. і від влади інших держав ззовні); ґ) легітимність (вона на конституційно-правовому рівні юридично визнана суспіль­ ством (народом), а також світовим співтовариством у міжнародних зносинах); д) монопольне право на застосування примусових заходів для забезпечення обов’язковості своїх рішень — державна влада спирається на державно-примусові заходи в межах держави. Державна влада є соціальним явищем, тобто важливим соціальним засобом боротьби із невизначеністю, механізмом раціонального упорядкування цілеспрямованої спільної, комбінованої діяльності людей, їх співжиття та спілкування, необхідна умова упорядку­ вання суспільних відносин, управління, його основа й рушійна сила. Державна влада в якості політичного інституту — це передбачене Конституцією та законами легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб щодо здійснення їх функцій і повноважень шляхом прийняття і реалізації правових актів. За своєю суттю державна влада — це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб, що являє собою здійснення влади народу, вид суспільної політичної влади. За своїм змістом державна влада являє собою здійснення функцій суспільства і держави в межах наданих повноважень. За формою державна влада — це прийняття і реалізація правових актів в порядку, передбаченому Конституцією і законами (Т. В. Чехович). 169 З урахуванням принципу поділу влади можна виділити три елементи державної влади, що іменуються гілками. З погляду структури відносин влади в структурі інституту державної влади можна ви­ окремити п ’ять елементів, а саме: - суб’єкт влади (носієм, суб’єктом влади є насамперед Український народ, держава, її органи й інші інститути). Поняття «суб’єкт влади» дає відповідь на питання, хто здій­ снює державне управління суспільством, кому належить державна влада. Кожна суспіль­ на функція виявляється в людській діяльності. Влада виявляється в діяльності суб’єктів влади, що носить різний характер; - об’єкт влади (того, стосовно якого здійснюється державна влада, тобто підвладний). Поняття об’єкта влади відповідає на питання, на кого росповсюджується державна влада, тобто хто підпорядковується владним велінням суб’єкта, носія влади. Кожна суспільна функція, а отже, і влада, має свій об’єкт впливу. В якості такого об’єкта виступають сус­ пільні відносини. Коли останні виявляються тільки в поведінці, діях людей, то об’єктом влади і є в кінцевому рахунку інші люди, підлеглі владі. У ході функціонування влади неминуче виникають особливі стосунки між володарюючим і підвладним суб’єктами (відносини влади). У цих відносинах відбувається нав’язування волі пануючого волі під­ владного. Ці дві волі можуть збігатися і не збігатися. Для нав’язування своєї волі паную­ чий повинен мати визначений арсенал засобів, методів та механізмів, що визначаються силою; - зміст влади, що характеризується відносинами, що виникають між суб’єктами й об’єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: нав’язування влади суб’єкта щодо об’єктів і підпорядкування об’єктів влади суб’єктам влади. Владарювання є процес здій­ снення державної влади в суспільних відносинах. Відповідно до конституційних норм со­ ціально-політичні відносини владарювання можуть бути двоякого роду. В одних відноси­ нах народ, здійснюючи свою владу, формує органи народного представництва і контролює ці та інші органи державної влади. Є й іншого роду соціально-політичні відносини реа­ лізації державної влади. Це відносини органів влади та виконавчого апарату, відносини між судом і прокуратурою, нарешті, відносини між державним апаратом і громадянами, на яких поширюється влада; - засоби та ресурси державної влади, тобто того, за допомогою чого здійснюється дер­ жавна влада. До засобів здійснення державної влади відносяться, насамперед, органи державної влади. Ресурси являють собою або важливі для об’єкта цінності (гроші, пред­ мети споживання і т. д.), або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію лю­ дини (телебачення, преса і т.п.), або знаряддя (інструменти), за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей, вищою з яких вважається, як правило, життя (зброя, каральні органи в цілому); - методи здійснення державної влади. Основними методами здійснення державної влади є: по-перше, метод переконання, по-друге, метод примусу. До методів переконан­ ня належать ідеологічні і виховні засоби, пропаганда, заохочення. Примус — це метод, заснований на застосуванні сили. Державна влада використовує обидва методи (Т. В. Чехович). Крім того, державна влада має конституційно-правову природу тому, що її основою є Конституція України. Отже, вона є одним з важливих, самостійних інститутів консти­ туційного права України, тобто системою конституційно-правових норм, що регулюють організацію і здійснення державної влади. Це комплексний, складний інститут. Він охо­ плює ряд менших за масштабом інститутів, які є його складовими. Структура системи державної влади зумовлена системними зв’язками між його складовими елементами (ін­ ститутами), що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Кожному з 170 цих елементів конституційно-правового інституту державної влади притаманна внутріш­ ня єдність, яка, у свою чергу, відрізняє їх від інших інститутів. Структура конституційно-правового інституту державної влади складається з принци­ пів і норм, які утворюють його елементи до яких відносять засади про джерело державної влади, її соціальні носії, суб’єкти; характер державної влади (демократичний, правовий, соціальний, світський); про цілі та принципові напрямки діяльності державної влади; про структуру державної влади тощо. Конституційні засади організації і здійснення державної влади в Україні. Конституційно- правове регулювання здійснення державної влади в демократичних країнах засновується на певних принципах. Принципи організації та функціонування державної влади — це основоположні вихід­ ні засади, на яких базуються побудова та діяльність органів державної влади. Вони дістали закріплення в Конституції та в законах України. Першочергове значення у здійсненні державної влади мають загальні принципи (основні засади) державної влади. Загальні принципи притаманні всім видам органів державної влади, державному апа­ рату України в цілому, до яких, як правило, відносяться такі принципи: - суверенності держави і державної влади; - здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та її єдності; - демократизму формування і функціонування органів державної влади (виборності, гласності тощо); - верховенства права; - гуманізму органів державної влади, визнання людини найвищою соціальною цін­ ністю; - системності і структурованості органів державної влади; - постійності і детермінованості складу і повноважень органів державної влади; - конституційності і законності організації і діяльності органів державної влади; - поєднання засад колегіальності і єдиноначальності в організації і діяльності органів державної влади; - поєднання в системі органів державної влади вищих, центральних, верховних і міс­ цевих органів державної влади; - поєднання в системі органів державної влади органів загальної і спеціальної компе­ тенції; - поєднання державної влади і безпосереднього народовладдя, безпосередньої і пред­ ставницької демократії; - поєднання державної влади і місцевого самоврядування; - поєднання національного і міжнародного права у регулюванні організації і діяльнос­ ті органів державної влади; - територіальності державної влади; - гарантованості організації і діяльності органів державної влади і їх відповідальності (Т. Чехович). Крім того, потрібно виділити принцип законності, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон­ ституцією та законами України. Визначальним у функціонуванні державної влади є принцип професіоналізму, тобто наявності визначених державою вимог, професійних прав та обов’язків, що характеризу171 ються як статус посадової особи та надають цим посадовим особам можливості найбільш повно реалізовувати надані повноваження. Спеціальні принципи ж визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади, що уособлюють законодавчу, виконавчу і судову гілки державної влади. Вони регламентуються законодавчими актами відповідних галузей права. Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову: теорія та практика застосування в Україні. Система стримувань та противаг. Поділ влади — один з принци­ пів діючої Конституції, який закріплений у ст. 6 Основного Закону, в якій зазначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Принцип поділу влади є одним з найважливіших в організації і функціонуванні держав­ ної влади в Україні. Він становить характерну ознаку, атрибут будь-якої правової держави. В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему дер­ жавних органів. Політичне обґрунтування поділу влади на три гілки полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узур­ пацію влади — зосередження всіх повноважень або більшої їх частини в єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти свавіллю. Влада в демокра­ тичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. При цьому, будучи розподіленою, влада в державі має залишатися цілісною та єдиною. Суть принципу поділу влади полягає в тому, що діяльність кожної із трьох гілок влади стримується і урівноважується у визначених законом межах останніми двома. Одним із елементів реалізації принципу поділу влади у демократичній державі є систе­ ма стримувань і противаг, яка певною мірою була створена для забезпечення співробітни­ цтва і взаємодії всіх органів єдиної державної влади. Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених повнова­ жень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації прин­ ципу поділу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення дина­ мічної стабільності між ними. Важливо зауважити, що система стримувань та противаг у цілому спрямована не тільки на створення механізмів взаємного контролю та стриму­ вання, але й спонукати учасників конституційно-правових відносин до консолідації та єдності. Так, відповідно до статті 11 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», програма діяльності Кабінету Міністрів України базується на узгоджених політичних по­ зиціях та програмних завданнях коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Більш того, згідно зі ст. 87 Конституції України, питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися протягом року після схвалення Програми ді­ яльності уряду. Отже, з фактом затвердження програми Кабінету Міністрів України за­ конодавець пов’язує досягнення певного консенсусу між законодавчою та виконавчою гілками влади. Головним призначенням і завданням системи стримувань та противаг є забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади; узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяльності державного механізму. Системі стримувань і противаг притаманні певні специфічні ознаки: 1) системність та цілісність її елементів, тобто концепція стримувань і противаг діє як цілісна система взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні забезпе­ чити баланс влади в системі; 172 2) виходить з принципу поділу влади та забезпечує його ефективну реалізацію; 3) базується на взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок влади як пер­ винних принципах реалізації та функціонування системи стримувань і противаг; 4) реалізується через систему політико-правових засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої, а також незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок державної влади; 5) забезпечує сталість та ефективність механізму державної влади при реалізації функ­ цій та завдань держави; 6) запобігає узурпації влади, створюючи систему комплексних елементів контролю за діяльністю гілок державної влади; 7) гарантує основні права і свободи людини та громадянина, тим самим створюючи підґрунтя для існування демократичної правової держави. У сучасній теорії та практиці конституційного права України існують та використо­ вуються такі найбільш загальні елементи системи стримувань і противаг: різні терміни функціонування державних органів влади; різні способи формування гілок влади; відкладальне право вето Президента щодо прийнятих парламентом законів; інтерпеляція (за­ пити депутата); створення контрольних і слідчих комісій парламенту; інвеститура (вотум довіри) — при формуванні уряд повинен одержати довіру парламенту; право промульга­ ції, під яким розуміють дії глави держави з метою визнання та офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону для забезпечення його чинності та реалізації; інститут контрасигнування, за якого акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем’єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акта; колегіальний характер уряду; конституційно-правова відповідальність вищих державних органів та по­ садових осіб. Таким чином, система стримувань і противаг є способом організації взаємодії вищих ор­ ганів державної влади, що передбачає функціонування цілісної системи взаємопов’язаних конституційно-правових та політико-правових інститутів, які забезпечують взаємодію, взаємозалежність повноважень гілок державної влади з метою їх урівноваження, взаємостримування та створення дієвого механізму запобігання узурпації державної влади, що у свою чергу гарантує дотримання основних прав та свобод людей, а також ефективність механізму державної влади. Поняття органу держави, його ознаки та конституційний статус. Класифікація (види) органів державної влади. Демократизація організації і діяльності державного апарату. Ор­ ган держави (державний орган) — це відносно самостійна, організаційно та структурно відокремлена частина державного механізму, створена відповідно до Конституції та за­ конів України, наділена державно-владними повноваженнями, а також правовими та матеріальними ресурсами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Буду­ чи невід’ємною складовою частиною державного механізму в цілому, кожен державний орган має лише йому притаманне функціональне призначення, яке зумовлюється його функціями та повноваженнями. Органи державної влади уособлюють державу, яка являє собою найбільш важливий компонент механізму здійснення повновладдя народу. Органу держави, як будь-якій державній організації, притаманні певні ознаки. Серед них слід виокремити такі основні: 1) визначення конституцією або іншими законами спеціальних функцій та компетен­ ції, які ним здійснюються від імені держави; 2) орган державної влади створюється, реорганізується і ліквідується у певному, чітко врегульованому у законодавстві порядку. Це може здійснюватися безпосередньо народом країни шляхом проведення виборів та державою через уповноважені нею органи; 173 3) функціональна взаємодія з іншими органами у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено тільки те, що не заборонено законом»; 4) наявність службовців, які перебувають в особливих правовідносинах один з одним та з органом: обсяг, порядок використання ними владних повноважень встановлюються законом і конкретизуються у посадових інструкціях, штатних розписах тощо; 5) відносини між службовими, посадовими особами будуються на засадах субординації і координації, що визначено у законодавстві; 6) для здійснення завдань і функцій держави державний орган наділяється державновладними повноваженнями. Це означає, що: а) державний орган вправі виступати від іме­ ні держави безпосередньо (наприклад, суди здійснюють судочинство від імені України); б) державний орган приймає обов’язкові до виконання всіма суб’єктами правовідносин юридичні акти (нормативно-правові, індивідуальні, змішані), які є чинними на всій те­ риторії України або на її частині, в залежності від того, до якого рівня належить орган, що його видав (наприклад, закони, що приймаються Верховною Радою України, укази, що видаються Президентом України діють на всій території держави; акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій діють на відповідних частинах території України тощо); в) державний орган вправі здійснювати забезпечення і захист цих вимог від порушень шляхом застосування методів виховання, переконання, стимулювання, а за потреби — державного примусу; 7) орган державної влади використовує в офіційному порядку державні символи, так на його печатках зображується державний герб, на приміщеннях і будинках органів дер­ жавної влади піднімається державний прапор тощо; 8) необхідна матеріальна база (державне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; рахунки в банку; джерело фінансування — державний бюджет); 9) організаційна структура (будується за видами окремих служб і штатним розписом); 10) територіальний масштаб діяльності. Конституція України 1996 р. не використовує категорію «державний орган» чи «орган держави», проте вони містяться в чинних законах та інших нормативних актах. Однак чинний Основний Закон держави оперує поняттям «органи державної влади», яким ви­ значається сукупність органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Термін «орган державної влади» є вихідним за Конституцією України. Так, у частині другій ст. 59 зга­ дуються державні органи. Системний аналіз змісту Конституції України дає можливість зробити висновок, що поняття «орган державної влади» і «державний орган» ототожню­ ються. Виходячи з конституційних положень формується конституційно-правовий статус державного органу, у структурі якого можна виділити такі елементи: - місце і роль у суспільстві та державі, соціально-політичне призначення — ця ха­ рактеристика може бути використана для розкриття питання взаємовідносин держав­ ного органу із суспільством і державою, а також з іншими державними і громадськими структурами та зосередження уваги на функціях і його соціально-політичній значу­ щості; - загальна правоздатність як фундамент для включення того чи іншого суб’єкта до конституційно-правових відносин, оскільки вона розкриває правові зв’язки суб’єктів, зміст яких зумовлює наявність прав і обов’язків, що є передумовою об’єднання пра­ воздатності та дієздатності суб’єктів конституційного права в одне поняття — правосуб’єктність; - права і обов’язки або компетенція і повноваження — цей елемент займає централь­ не місце в юридичній характеристиці державного органу і слугує своєрідною правовою метою встановлення його статусу. При цьому важливо розуміти співвідношення понять «повноваження» і «компетенція». Термін «повноваження» тлумачиться як право, нада­ 174 не кому-небудь для здійснення чогось; право на діяння від імені когось, на прийнят­ тя рішень на власний розсуд. Тобто державний орган вправі реалізувати надані повно­ важення від імені держави. Компетенція визначається як коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу, та предмети відання (коло суспільних відносин, на які поширюється функціонування відповідного державного органу); - гарантії стійкості і реального правового стану являють собою систему правових умов, засобів і заходів, які забезпечують перехід нормативних установ до фактичного стану дер­ жавного органу у визначеній державній і суспільній сфері (С. Глущенко); - спосіб формування та припинення діяльності персонального складу. Органи державної влади, залежно від обраного критерію класифікації, можна поділити на певні групи: за функціональним призначенням органи державної влади поділяються на: єдиний орган законодавчої влади — Верховну Раду України; органи виконавчої влади — Кабінет Міні­ стрів України, інші органи виконавчої влади; органи судової влади; за способом утворення державні органи можна поділити на ті, які обираються безпосе­ редньо народом (Верховна Рада України, Президент України), — їх називають органами первинного представництва, і ті, які формуються спільно чи окремо органами первин­ ного представництва (Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди) — вони мають назву органів вторинного представництва; за територією поширення державно-владних повноважень органи державної влади поділяються на загальнодержавні та місцеві. Загальнодержавними органами державної влади України є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України. До місцевих органів державної влади належать місцеві державні адміністрації, місцеві ор­ гани міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; за характером компетенції виокремлюють органи загальної (Президент України, Вер­ ховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцева державна адміністрація) та орга­ ни спеціальної компетенції. Органи державної влади спеціальної компетенції здійснюють управління державними справами в певній, чітко визначеній сфері суспільних відносин. До таких органів належать: Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство охоро­ ни здоров’я, Служба безпеки України тощо; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні (уряд) й одноособові (місце­ ва державна адміністрація, міністерство); за строком функціонування: постійні та тимчасові (створюються для досягнення корот­ кострокових цілей); за правовими формами роботи і функціональною спрямованістю: - правотворчі — Верховна Рада України, Президент України; - правозастосовні — Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації; - правоохоронні — Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України; - контрольно-наглядові — Рахункова палата. Демократизація державного апарату — це залучення громадян до реалізації своїх прав щодо управління державними справами та здійснення публічно-правового контролю за виконанням завдань, функцій і повноважень органів державної влади з метою забезпе­ чення законності, політичної, соціальної та економічної ефективності їх діяльності, за­ побігання бюрократизму, протекціоналізму і корупції. Сучасними методами демократизації державної влади в Україні є народна законодавча ініціатива, способи формування державних органів шляхом виборів або призначення за конкурсом, електронна демократія (петиції Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України тощо), громадські слухання, звернення громадян. 175 Система органів державної влади в Україні. Органи державної влади України формують певну систему, яка характеризується функціональною та організаційною єдністю. Єдність системи органів державної влади, передусім, зумовлена метою їх діяльності та соціальним призначенням. Діяльність органів державної влади покликана відображати інтереси та волю народу, яку вони мають втілювати у життя. Функціональна єдність системи органів державної влади викликана спільністю їхніх завдань і функцій, що реалізується у процесі їх взаємодії. Організаційна єдність системи органів державної влади проявляється у дії системи стримувань та противаг, участі у формуванні різних органів та здійсненні вза­ ємоконтролю. Системність в організації державної влади спричинена як конституційними принци­ пами, покладеними в її основу, так і функціями й завданнями державно-владної діяль­ ності. Поділ державної влади на три гілки одночасно передбачає й тісну співпрацю та взаємодію всіх державних інституцій, які діють не розрізнено, а спільно, скоординовано і взаємоузгоджено. А ефективне виконання функцій державно-владної діяльності, основ­ ними з яких є законодавче врегулювання суспільних відносин, забезпечення виконання прийнятих законів і розв’язання правових спорів, забезпечується узгодженою діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Таким чином, органи державної влади у своїй сукупності становлять єдину, цілісну і внутрішньо узгоджену систему, чим забезпечується ефективне функціонування держав­ ного механізму в цілому. У системі органів державної влади виділяють: органи законодавчої, виконавчої та су­ дової влади. Органи законодавчої влади в демократичних державах — це представницькі законо­ давчі органи — народні (національні) представництва або легіслатури, що утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу, а їх основною функцією згідно з принципом поділу влади є законотворчість. Згідно зі ст. 75 Конститу­ ції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Органи виконавчої влади утворюються для здійснення виконавчої і розпорядчої ді­ яльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-полі­ тичною сферами суспільного життя. До системи органів виконавчої влади Конституція відносить насамперед Кабінет Міністрів України — вищий орган у цій системі, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади: - центральних — міністерств, агентств, інспекцій, служб та центральних органів ви­ конавчої влади зі спеціальним статусом (наприклад, Антимономольний комітет України, Фонд державного майна) тощо; - місцевих — місцевих державних адміністрацій, територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Особливі риси органів виконавчої влади: їх персональний склад формується шляхом призначення; вони здійснюють особливий вид діяльності — виконавчу і розпорядчу ді­ яльність, спрямовану на виконання Конституції і законів України, актів Президента України як безпосередньо, так і шляхом адміністративної правотворчості; їх функціону­ вання ґрунтується на засадах поєднання єдиноначальності та колегіальності. Органами судової влади є суди, що реалізують свої повноваження шляхом цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства. До системи судових органів в Україні відносять суди. Характерними ознаками органів судової влади є те, що вони: - здійснюють особливу юрисдикційну діяльність — правосуддя. Вона має правоохо­ ронний характер, спрямована на охорону від будь-яких зазіхань на закріплені Конститу­ 176 цією України засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства; - функціонують в особливих процесуальних формах із дотриманням спеціальних принципів — гласності при розгляді справ, змагальності та рівноправності сторін тощо. Окреме місце в системі органів державної влади України посідає глава держави — Пре­ зидент України. Конституція України не відносить його до жодної з гілок влади (законо­ давчої, виконавчої чи судової) та затверджує його статус як глави держави, що дає мож­ ливість зробити висновок про особливий характер президентської влади як специфічної самостійної гілки влади (представницької, арбітражної, за Б. Константом). Проте це не означає, що Президент України стоїть над усіма іншими гілками влади, які мали б бути йому підпорядковані. Здійснюючи функції глави держави, Президент України бере участь у формуванні інших гілок влади (наприклад, призначає третину суддів Конституційного Суду України) і взаємодіє з ними. Конституцією України передбачено й низку інших державних органів, що не належать до жодної з трьох гілок державної влади. Зокрема, Конституційний Суд України як єди­ ний орган конституційної юстиції. Прокуратура України як єдина система, на яку покла­ даються: підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керів­ ництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних ви­ падках і в порядку, що визначені законом. Особливим є місце в системі органів державної влади таких конституційних органів, як: - Рахункова палата, на яку покладається функція здійснення від імені Верховної Ради України контролю за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх вико­ ристанням; - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламент­ ський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина; - Вища рада правосуддя, яка покликана забезпечити належний фаховий рівень суддів­ ського корпусу України, ухвалювати рішення стосовно порушення суддею чи прокуро­ ром вимог щодо несумісності, про тимчасове відсторонення судді від здійснення право­ суддя та звільнення судді з посади; розглядати скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; надавати згоду на затримання судді чи утримання його під вартою тощо; - Центральна виборча комісія, що є постійно діючим колегіальним державним орга­ ном, який наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, місцевих виборів, всеукраїнського і місцевих референдумів. У цілому система державних органів України відповідає загальновизнаним демокра­ тичним засадам організації державної влади, а у своїй сукупності всі державно-владні ін­ ституції забезпечують ефективну реалізацію функцій держави. Питання для самоконтролю 1. Назвіть поняття та ознаки державної влади. 2. Які засади функціонування державної влади закріплюються в Конституції України? 3. У чому полягає функціонування системи стримувань та противаг державної влади в Україні? 4. Який прояв має демократизація державного аппарату в Україні? 5. Дайте визначення поняття «орган державної влади». 177 6. Які критерії класифікації органів державної влади виділяють в науці конституційного права? 7. Визначте систему органів державної влади в Україні. Література 1. Глущенко С. В. До питання про конституційно-правовий статус державного органу / С. В. Глущенко / / Адвокат. — 2012. — № 6. — С. 28-33. 2. Духаніна Т. І. Державна влада в Україні в контексті глобальних трансформацій / Т. І. Духаніна / / Вісник Національної академії державного управління при Президен­ тові України* : Наук. журнал. — 2014. - № 2. — С. 56-63. 3. Жаровська І. М. Теорія влади: навч. посібник / І. М. Жаровська ; ред. О. М. Нещеретна. — Харків: Право, 2016. — 239 с. 4. Жук Н. А. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до рівноваги: моно­ графія / Н. А. Жук. — Х. : Харьков юрид., 2007. — 320 с. 5. Скрипнюк В. Забезпечння ефективності функціонування системи демократичної влади: Україна і зарубіжний досвід / / Право України* : Юрид. журн. - 2015. - № 5. С. 72-80. 6. Скрипнюк В. Розвиток системи державної влади в Україні : конституційно-правові аспекти : монографія / Валентина Скрипнюк. — Київ : Логос, 2010. — 504 с. 7. Фрицький О. Ф. Державна влада як інститут конституційного права / О. Ф. Фрицький / / Антологія української юридичної думки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Київ : Юридична книга, 2005. — Т. 10: Юридична наука незалежної України. — С. 342-355. 8. Чехович Т. В. Державна влада як інститут конституційного права України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Т. В. Чехович. — Київ, 2005. — 19 с. 9. Чехович Т. В. Сутність та юридична природа державної влади / Т. В. Чехович / / Ча­ сопис Київського університету права. — К.: Київський університет права, 2003. — № 3. — С. 18-21 10. Шатіло В. Принципи діяльності державної влади і методи їх здійснення / В. Шатіло / / Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка: Юридичні на­ уки. 1958. — 2014. - Вип. 1(99). — 134 с. 178 Тем а 17 ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА В УКРАЇНІ Анотація. Розглядається законодавча гілка влади в Україні. Зазначається, що парламент Укра­ їни є пріоритетним органом в системі органів держ авної влади України, першим серед рівних, який здійсню є пріоритетний вид держ авної влади -законодавчу владу, бере участь у ф орму­ ванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі. Розглядається правовий статус Верховної Ради України, який передбачений Конституцією України. Після вивчення теми студенти повинні знати: - поняття та сутність законодавчої влади в Україні; - порядок формування Верховної Ради України; - функції та повноваження Верховної Ради України; - правовий статус народних депутатів України Ключові поняття та терміни: принцип поділу влади, законодавча влада, Верховна Рада Укра­ їни, народний депутат України, порядок обрання народного депутата України, сесія Верховної Ради України, органи і посадові особи Верховної Ради України, комітети Верховної Ради Укра­ їни, тимчасові комісії Верховної Ради України, депутатські групи і депутатські фракції, законо­ давчий процес. Законодавча влада в Україні. Український парламентаризм: ґенеза становлення і сучасний етап розвитку. Конституційна природа парламенту — Верховної Ради України. Термін «за­ конодавча влада» (англ. legislature) інтерпретується як галузь (інститут, гілка) державної влади, делегованої народом своїм представникам у парламенті та наділеної виключни­ ми повноваженнями приймати закони. Сучасний парламент (англ. parliament, франц. parlement, первісно — розмова, від франц. parler — говорити) традиційно визначають як вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу шляхом прийняття головним чином законів. Ідея формування та функціонування парламенту пов’язана з концепцією поділу вла­ ди, ідеєю народного суверенітету і похідною від неї ідеєю народного представництва. Надзвичайно вагомим внеском у формування цих теорій і концепцій та первинної осно­ ви функціонування парламентаризму є погляди англійських та французьких мислите­ лів XII-XVIII ст., таких як: Дж. Локк, Е. Берк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Е. Сійєс, Дж. С. Міль та ін. Результати пошуків видатних філософів мають відображення майже в усіх демократичних конституціях світу, зокрема в Конституції України, яка закріплює модель вітчизняного парламентаризму. Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституція України у визначенні правового статусу Верховної Ради України виходить із сучасних концепцій парламентаризму, враховуючи національний досвід, закріплює таку модель українського парламентаризму, яка передбачає форму взаємодії громадян­ ського суспільства і держави, що ґрунтується на визнанні особливого місця парламенту — Верховної Ради України у системі державної влади в Україні. Пріоритетною рисою сучасного українського парламенту як органу законодавчої вла­ ди є його виключність як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером дер­ жавного устрою нашої країни, внутрішньою структурою Верховної Ради України та низ­ 179 кою інших важливих обставин. Тож нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади, окрім Верховної Ради України. Крім того, взагалі не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень іншим державним органам чи органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам. Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти увесь Український народ — громадян Укра­ їни усіх національностей. Парламент України є провідним органом у системі органів державної влади. Він пред­ ставляє і реалізує повноваження пріоритетної гілки державної влади — законодавчої, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, здійснює контроль за додержан­ ням прав і свобод громадян, є загальним представником народу і виразником його волі, парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та із суб’єктами політичної системи: політичними партіями, громадськими організаціями тощо. Провідна роль Верховної Ради України зумовлена її особливою політико-правовою природою, що має прояв у її представницькому, колегіальному, виборному та постійному характері організації та діяльності, періодичності формування, легальності, легітимності та інших ознаках. У Преамбулі Конституції України зазначається, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. Крім того, ст. 5 Кон­ ституції України проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Також у ст. 6 закладено принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноважен­ ня у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Наведені поло­ ження свідчать про представницьку природу Верховної Ради України. Це обґрунтовано в конституційно-правових положеннях про те, що тільки Верховна Рада України має право виступати від імені Українського народу. Цей факт зумовлює її первинне суспільне при­ значення — представництво інтересів Українського народу, вираження його суверенної волі шляхом прийняття законів та інших актів. Колегіальність Верховної Ради України зумовлює певний кількісний склад парламенту, який визначений на конституційному рівні, а саме складається з 450 народних депутатів України. Конституційно-правова регламентація колегіальності Верховної Ради України полягає не тільки у закріпленні кількісного складу, а й у визначенні умов, за наявності яких вона є повноважною. Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 Конституції України Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конститу­ ційного складу. Наприклад, ст. 15 Регламенту Верховної Ради України містить положен­ ня, згідно з яким Верховна Рада України нового скликання збирається після офіційного оголошення про обрання не менш як двох третин народних депутатів України від консти­ туційного складу Верховної Ради (тобто не менше 300 народних депутатів). Це означає, що розпочати виконання своїх функцій Верховна Рада України має право лише у колегі­ альному складі. Крім того, колегіальність Верховної Ради України зумовлена також процедурою роз­ гляду питань і прийняття рішень парламентом. Відповідно до ч. 1 ст. 91 Конституції Вер­ ховна Ради України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конститу­ ційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. Регламент Верховної Ради України також містить ряд положень, присвячених питанням підготовки, організації, об­ говорення та розгляду питань та прийняття відповідних рішень. 180 Стосовно виборності, Верховна Рада України є виборним органом державної влади. Відповідно до Конституції України народні депутати обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п ’ять років. Виборність зумовлює особливе місце Верховної Ради України як загальнонаціональ­ ного представницького органу в системі органів державної влади. Виборний спосіб фор­ мування парламенту зумовлює та забезпечує тісний зв’язок цього органу з українським суспільством. Під час проведення парламентських виборів відбувається процес інтеграції настроїв, інтересів суспільства у представницьку установу з метою їх реалізації та захисту. І саме в цей момент парламент України набуває рис так званого інтеграційного центру, що сприяє виявленню суспільних інтересів у державі. Відносно постійного характеру діяльності парламенту України та періодичності фор­ мування у ч. 5 ст. 76 Конституції України зазначається, що строк повноважень Верховної Ради України становить п ’ять років, що свідчить про періодичність 'її формування. Щодо постійності діяльності Верховної Ради України, то вона зумовлена насамперед характером діяльності народних депутатів України. Постійна основа діяльності народ­ них депутатів означає, що відповідна діяльність на весь період мандата має бути, по суті, головним видом їхньої професійної діяльності. Відносно легальності парламенту, то відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановле­ них Конституцією межах і відповідно до законів України. Отже, статус Верховної Ради України визначається розділом IV «Верховна Рада України» та іншими нормами Консти­ туції, законами України, а саме: «Про регламент Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України», «Про комітети Верховної Ради України», «Про звернення громадян», «Про державну службу», «Про політичні партії в Україні», «Про джерела фі­ нансування органів державної влади» та ін. Крім того, Верховна Рада України функціонує в режимі законності, що означає легальний характер усіх 'її процедур. Наступною ознакою Верховної Ради виступає — легітимність. Ця ознака є показником рівня відповідності пріоритетів діяльності парламенту інтересам і потребам Українського народу, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Легітимність є основою розвитку правових способів урегулювання конфліктів не тіль­ ки у суспільстві, а й в державі загалом. Особливе значення це має за кризових ситуацій у політичній сфері і проявляється в незастосуванні силових способів їх урегулювання. Легітимний характер Верховної Ради України зумовлений рядом чинників, насамперед способом формування, виборчою системою, процедурами прийняття рішень у парламен­ ті. Для поліпшення показників легітимності Верховної Ради України доцільно створю­ вати умови для активізації участі громадян у політичному житті та поліпшення інформа­ ційних зв’язків між громадянами та політичними партіями, які виступають основними суб’єктами виборчого процесу. Таким чином, можна сказати, що Верховна Рада України — це єдиний загальнонаці­ ональний, постійно діючий, однопалатний, колегіальний, виборчий, представницький орган законодавчої влади в незалежній Україні. Конституційний склад і структура Верховної Ради України. Принципи діяльності Верхов­ ної Ради України. Складовими елементами конституційно-правового статусу Верховної Ради України є 'її склад і структура. Верховна Рада України як орган законодавчої влади є однопалатним (монокамерним) парламентом, який складається з однієї палати. Згідно із ст. 76 Конституції України кількісний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України. 181 Щодо виборчої системи як чинника, що впливає на кількісний склад парламенту України, то відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопаду 2011 р. вибори народних депутатів здійснюються за змішаною (пропорцій­ но-мажоритарною) системою. Це означає, що 225 депутатів обираються за пропорцій­ ною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій; 225 депутатів обираються за мажо­ ритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах. Ефективність діяльності Верховної Ради України залежить не тільки від її якісного складу, а й від структури. Структура Верховної Ради України включає два аспекти: політичний та організацій­ но-функціональний. Політична структура характеризується наявністю таких політичних утворень: депутатські фракції та коаліція депутатських фракцій. Право народних депутатів об’єднуватися у фракції передбачено ст. 13 Закону України «Про статус народного депутата України», відповідно до якої порядок утворення та осо­ бливості діяльності фракцій у парламенті визначаються Законом України «Про регламент Верховної Ради України» та іншими законодавчими актами, що регулюють депутатську діяльність. Депутатські фракції — це добровільні об’єднання народних депутатів України на пар­ тійній основі, що уповноважені сприяти формуванню стабільних політичних поглядів та інтересів їхніх членів шляхом утворення коаліцій у парламенті для подальшого впливу на парламентську політику, а також для утримання влади за допомогою тих способів та за­ ходів, що визначені на конституційно-правовому рівні. Відповідно до ч.6, 7 ст. 83 Конституції України, за результатами виборів і на основі узго­ дження політичних позицій у парламенті формується коаліція депутатських фракцій —до­ бровільне об’єднання депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Засади формування, орга­ нізації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій формується у Верховній Раді України протягом місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Депутатська фракція, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фрак­ цій, передбачені Конституцією. Організаційно-функціональна структура має вираження у діяльності Голови Верховної Ради України, комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій. Повноваження комітетів Верховної Ради України визначаються Конституцією України та Законом України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. Завдання і компетенція комітетів визначаються положеннями про відповідні комітети, що затвер­ джуються Верховною Радою України, Регламентом Верховної Ради України. Комітети є відповідальними перед Верховною Радою України і їй підзвітними. Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради. Основними напрямами діяльності комітетів Верховної Ради України є, по-перше, законопроектна діяльність, зміст якої полягає в: організації розробки за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціативи проектів законів та інших актів, що розглядаються Верховною Радою України; попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених іншими суб’єктами законодавчої ініціативи; доопрацю­ ванні та редагуванні за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціативи окремих 182 законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях; визначенні завдань щодо розробки законопроектів чи їх структурних частин; узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли у результаті їх обговорення. По-друге, комітети здійснюють контроль за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших норма­ тивних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції та законам України. Беруть участь у контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів. По-третє, комітети Верховної Ради Укра­ їни здійснюють аналітичну функцію, яка полягає у зборі, вивченні, дослідженні інформа­ ції з питань, що належать до компетенції комітетів; вивченні ефективності застосування нормативних актів Верховної Ради України, насамперед Конституції та законів України; вивченні доцільності та ефективності дій уряду України, інших органів державної влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовці та поданні висновків на розгляд Верховної Ради України. По-четверте, комітети виконують уст анов­ чу функцію, яка головним чином полягає в обговоренні та рекомендації кандидатур поса­ дових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України. Таким чином, функціональне призначення комітетів Верховної Ради України зумовле­ не змістом діяльності законодавчого органу. Комітети формуються за критерієм фахової підготовки та кваліфікації народних депутатів України, і тому від їх діяльності залежить якісний рівень законопроектної роботи. Згідно зі ст. 16 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» комітети зобов’язані якісно, відповідно до вимог чинного законодавства готувати законопроекти для розгляду на пленарних засіданнях Верховної Ради України, здійснювати попередній їх розгляд, редагування та підготовку питань, що належать до їх відання; своєчасно ви­ конувати доручення Верховної Ради України з питань законопроектної та організаційної роботи; вивчати і враховувати у своїй діяльності громадську думку, розглядати листи гро­ мадян, у яких містяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства та практики його реалізації, і своєчасно реагувати на них тощо. Відповідно до ст. 89 Конституції України Верховна Рада України може прийняти рішен­ ня про утворення тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України. Така комісія утворюється з-поміж числа народних депутатів України, які дали на це згоду. Тимчасова спеціальна комісія є головною з питання, для підготовки якого її створено. Особливостя­ ми тимчасових спеціальних комісій є те, що вони працюють у відкритому режимі, однак за їх рішенням можуть проводитися і закриті засідання. Для проведення розслідування з пи­ тань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада України створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу. Для забезпечення своєї діяльності Верховна Рада України утворює допоміжний ор­ ган — Апарат Верховної Ради України. Його статус визначається Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Положенням про Апарат Верховної Ради України тощо. Відповідно до п. 35 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України має право при­ значати на посаду та звільняти з посади керівника Апарату Верховної Ради України та затверджувати структуру Апарату Верховної Ради України. Цей орган здійснює органі­ заційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, матері­ ально-технічне та фінансове забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів, народних депутатів, депутатських фракцій, коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Апарат Верховної Ради України діє на основі Положення про Апарат Вер­ ховної Ради України, яке затверджується постановою парламенту. 183 Особливістю Апарату Верховної Ради України є те, що він формується не з народних депутатів, а його кадровою основою є державні службовці. Незважаючи на те, що Апарат Верховної Ради України не має повноважень щодо при­ йняття рішень від імені парламенту та його інституцій, його роль є надзвичайно важли­ вою в забезпеченні розробки проектів багатьох таких рішень, їх підготовки та виконанні. Так, завдяки функціонуванню апарату, помічників-консультантів народні депутати мають можливість зосередити свій професійний потенціал на кваліфікованому вирішенні пер­ шочергових завдань, реалізації представницьких, законодавчих, контрольних та інших повноважень. Виходячи з універсального характеру компетенції Верховної Ради України, на народних депутатів покладається вирішення різноманітних за своїм змістом питань, яке стає можливим лише за наявності комплексного, організаційного, наукового, екс­ пертного, матеріально-фінансового підходу. Функції і повноваження Верховної Ради України. Парламентські процедури: законодав­ ча, установча, процедура здійснення парламентського контролю. Місце Верховної Ради в державному апараті України відображається в її функціях і компетенції. Парламент Укра­ їни — орган загальної компетенції, шляхом здійснення законодавчої діяльності бере участь в реалізації всіх функцій Української держави, передбачених Конституцією Укра­ їни. Функції Верховної Ради України — це основні напрями і види її діяльності, що відо­ бражають сутність, зміст та призначення Верховної Ради України як єдиного органу за­ конодавчої влади у державі та суспільстві. Головними функціями Верховної Ради є: законодавча; представницька; установча; контрольна; бюджетно-фінансова; зовнішньополітична. Пріоритетною функцією Верховної Ради України є, природно, її законодавча функція, яка знаходить своє відображення у ст. 6, 75, п. 3 ст. 85, 91, 92 Конституції України. Вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили чин­ ність (в порядку скасування), або у призупиненні їх дії. Представницька функція Верховної Ради являє собою вид і напрям діяльності парла­ менту України, що полягає в представництві Українського народу — громадян України всіх національностей — у здійсненні законодавчої влади шляхом виявлення, узагальнен­ ня, узгодження, формування, реалізації та захисту його інтересів. Відповідно до положень Конституції України до представницьких повноважень парла­ менту України — Верховної Ради України можна віднести такі повноваження: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції; призначення та сприяння в організації всеукраїнського референдуму з питань, визначе­ них ст. 73 Конституції; виборів та інших форм безпосередньої демократії; прийняття за­ конів, інших актів Верховної Ради України та внесення до них змін; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економіч­ ного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони до­ вкілля; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України до народу про внутрішнє і зовнішнє становище України; повноваження у сфері державотворення; повноваження у сфері здійснення контролю Верховною Радою України та ін. Загальними рисами цих повноважень є те, що завдяки ним Верховна Рада має можливість представ­ ляти різноманітні інтереси всіх громадян України, висловлювати волю Українського на­ роду в законах, реалізовувати та захищати права і свободи громадян України. Іншою не менш важливою функцією Верховної Ради є її установча функція. Пріори­ тетними напрямами діяльності парламенту по здійсненню цієї функції є, звичайно, фор­ мування та участь у формуванні органів публічної влади. Частиною установчої діяльності парламенту є також формування внутрішніх органів Верховної Ради — комітетів, комісій, 184 Апарату Верховної Ради, а також органів парламенту зі спеціальним статусом — Рахунко­ вої палати і Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Значне місце в діяльності Верховної Ради України займає парламентський контроль. Парламентський контроль здійснюється, зокрема, за діяльністю уряду, за додержанням конституційних прав і свобод громадян, за надходженням і використанням бюджетних коштів, за діяльністю інших органів влади, а також щодо питань, які становлять суспіль­ ний інтерес для України. Верховна Рада України має значні повноваження по здійсненню бюджетно-фінансової функції. Зокрема Верховна Рада затверджує закон про державний бюджет та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за його виконанням, приймає від­ повідне рішення щодо звіту про його виконання тощо. В межах зовнішньополітичної функції Верховна Рада визначає засади зовнішньої по­ літики, ратифікації і денонсації міжнародних договорів, схвалення рішення про надання та прийняття фінансової допомоги, про надання та прийняття військової допомоги іно­ земним державам або від іноземних держав та міжнародних організацій. Враховуючи особливості конституційної природи Верховної Ради України, 'її місце в механізмі держави, зміст діяльності парламенту України не обмежується лише наведени­ ми функціями. Класифікація функцій Верховної Ради України має багатоаспектний ха­ рактер. Так, окрім зазначеної класифікації, функції Верховної Ради України можна поді­ ляти на такі види: за об’єктами (сферами) діяльності Верховної Ради України — внутрішні (політична, економічна, соціальна, духовно-культурна) та зовнішні (зовнішньополітич­ на, зовнішньоекономічна, функція національної безпеки та ін.); за суб’єктами Верховної Ради України — загальнопарламентські, функції народних депутатів, функції комітетів, функції тимчасових спеціальних та слідчих комісій, функції фракцій, коаліції депутат­ ських фракцій (парламентської більшості), функції опозиції; за терміном діяльності Вер­ ховної Ради України — постійні та тимчасові функції; за механізмом реалізації функцій Верховної Ради України — складні (комплексні) та прості функції. Здійснення функцій Верховної Ради України — це процедури або процес, який має свої формальні особливості, свій порядок реалізації, що має прояв у формах діяльності Верховної Ради України. Верховна Рада України здійснює діяльність у формах, що мають певні особливості, які дозволяють розмежувати ці форми на види. Різновидом таких захо­ дів є: сесії, пленарні засідання, парламентські дебати, парламентські слухання з окремих питань, проведення днів уряду у Верховній Раді України, заслуховування щорічних та по­ зачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України тощо. Згідно зі ст. 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно. Це означає, що вона працює не безперервно, а під час певних періодів — сесій, на які збирається у кон­ ституційно визначені строки, як правило, двічі на рік. Сесія є однією з основних організа­ ційних форм діяльності Верховної Ради України. Саме під час сесій проводяться пленарні засідання Верховної Ради України, засідання її комітетів та комісій. Верховна Рада Украї­ ни на сесійний період визначає коло питань, які підлягають розгляду і вирішенню, складає порядок денний чергової сесії, визначає дні і тижні пленарних засідань, роботи комітетів та комісій, встановлює кількість і тривалість щоденних пленарних засідань парламенту. У відповідності до Конституції України сесії Верховної Ради України можуть бути як черговими, так і позачерговими. Чергові сесії Верховної Ради України починаються пер­ шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Вер­ ховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституцій­ ного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України. 185 У Конституції України встановлено також порядок і час скликання сесій в умовах вве­ дення в Україні воєнного чи надзвичайного стану. Рішення про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні приймає Президент України (пп. 20 і 21 ст. 106 Конституції України). Ці рішення згідно з п. 31 ст. 85 Конституції мають бути затверджені Верховною Радою України. Пленарні засідання є основною формою діяльності Верховної Ради України під час сесій і являють собою регулярні зібрання народних депутатів у визначений час і у ви­ значеному місці, що проводяться за встановленою процедурою, на яких розглядаються питання, віднесені Конституцією до повноважень Верховної Ради, і приймаються відпо­ відні рішення шляхом голосування. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Відкритість передбачає право бути присутніми на засіданнях Верховної Ради представників засобів масової інформації, різних державних і недержавних організацій, проводити трансляції роботи сесій по радіо і телебаченню. Порядок висвітлення пленарних засідань, їх час та обсяг визначаються самою Верховною Радою України. Крім того, у ст. 84 Конституції України передбачена можливість проведення і закри­ тих засідань. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України. Однією з найважливіших організаційних форм здійснення функцій Верховної Ради України є парламентські дебати. Ці питання регулюються Конституцією України і Регла­ ментом Верховної Ради України. Відповідно до положень ст. 47 глави 8 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», рішення Верховної Ради України приймають­ ся виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю народних депутатів від конституційного складу. Юридичний зміст парламентських дебатів являє собою врегульовану на конституційно-правовому рівні процедуру вирішення питань на пленарному засіданні Верховної Ради України. Іншою інноваційною формою діяльності парламенту є парламентські слухання, які полягають в заслуховуванні думок членів парламенту, державних і громадських діячів, а також експертів із конкретного законопроекту або іншого питання, що належить до ком­ петенції парламенту. У процесі парламентських слухань Верховна Рада отримує інформацію від органів ви­ конавчої влади, від парламентських комітетів, від представників Секретаріату Президен­ та України, спеціалістів наукових та консультативних установ тощо про результати роботи з окремих питань. Завдяки цим заходам відбувається максимально об’єктивне, всебічне виявлення та обговорення певних інтересів та потреб громадян України для їх подальшої реалізації шляхом прийняття законів та інших актів Верховної Ради України. Організаційною формою діяльності парламенту України є проведення днів уряду у Верховній Раді України. Так, згідно з Постановою Верховної Ради «Про затвердження Положення про День Уряду України» у Верховній Раді України від 1 лютого 1996 р. «День Уряду України» проводиться з метою регулярного інформування народних депутатів та громадян України з актуальних питань соціально-економічного розвитку, відновлення та нарощування виробництва, внутрішньої та зовнішньої політики держави, про стан до­ держання урядом вимог Конституції України, виконання законів України, постанов Вер­ ховної Ради України, вироблення пропозицій щодо правового врегулювання діяльності уряду, центральних і місцевих органів виконавчої та судової влади, органів місцевого са­ моврядування і пропозицій щодо зміни чинного законодавства, його доповнення та під­ готовки проектів законодавчих актів. Згідно зі ст. 46 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» рішеннями Верховної Ради України є акти Верховної Ради, а також процедурні та інші рішення, які 186 заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради. Актами Верховної Ради України є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви. Конституційно-правовий статус народного депутата України і правові гарантії його діяль­ ності. Природа депутатського мандата. Головними дієвими особами будь-якого парламен­ ту є його депутати, це стосується і українського парламенту — Верховної Ради України. У сучасній теорії конституційного права народний депутат України визначається як за­ гальнонаціональний політичний діяч, що є одноособовим повноважним представником народу та членом парламенту — посадовою особою органу законодавчої влади, наділеною встановленими Конституцією і законами України повноваженнями по здійсненню функ­ цій Верховної Ради України. Правовий статус народного депутата і порядок здійснення ним своїх депутатських повноважень визначаються насамперед Конституцією України, Законом України «Про статус народного депутата» від 17 листопада 1992 р., Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. та іншими нормативно-правовими актами. Народний депутат України є повноважним представником українського народу — но­ сія суверенітету та єдиного джерела влади в Україні — у Верховній Раді. Народ делегує владні повноваження своїм представникам, які покликані реалізувати народний сувере­ нітет. Народне представництво є однією із визначальних рис статусу народного депутата. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входи­ ти до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення прися­ ги перед Верховною Радою України. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям пер­ шої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. З цього моменту і починаються повноваження народного депутата, він набуває спеціальної правосуб’єктності. До того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом, народний депутат не може брати участі у засі­ даннях Верховної Ради України та 'її органів, а також здійснювати інші депутатські повно­ важення. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Після набуття депутатських повноважень народний депутат України отримує депутат­ ське посвідчення та нагрудний знак народного депутата України. Припиняються повноваження народних депутатів України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Точніше, як закріплено в частині 2 ст. 2 Закону України «Про статус народного депутата України», повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Підстави дострокового припинення повноважень народного депутата України. Згідно зі ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються до­ строково у разі: складення повноважень за його особистою заявою; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання його судом недієздатним або безві­ сно відсутнім; припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України; якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять 187 до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяль­ ності, ці обставини ним не усунуто; невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депута­ та України із складу такої фракції; його смерті. Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі до­ строкового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Звання народного депутата України із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним довічно, окрім дострокового припинення де­ путатських повноважень у передбачених законодавством випадках, за винятком достро­ кового припинення депутатських повноважень у разі смерті народного депутата. Повноваження, які за змістом становлять визначену Конституцією та іншими зако­ нами України сукупність прав та обов’язків народного депутата, наданих йому для здій­ снення депутатських функцій, є центральним елементом конституційно-правового ста­ тусу парламентаріїв. Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» при виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією, законами України та за­ гальновизнаними нормами моралі. У своїй діяльності він повинен дотримуватися загаль­ новизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Широке коло повноважень парламентаріїв можна розділити на кілька груп: права і обов’язки народного депутата у Верховній Раді та її органах; права народного депутата України щодо здійснення ним депутатської діяльності за межами парламенту. Насамперед народний депутат України як член парламенту має право схвального голо­ су щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її орга­ нів, до складу яких його обрано. При цьому кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, членом яких він обраний, має один голос. Народний депутат на пленарних засіданнях Верховної Ради, зокрема, має право: оби­ рати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, першого заступника і за­ ступника Голови Верховної Ради України; обирати і бути обраним до органів парламенту; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами; виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України; звертатися із депутатськими запи­ тами, вимагати відповіді на них; брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні; виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голо­ сування; висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засі­ данні; висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на поса­ ди, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких парламент надає згоду на призначення і звільнення з посад; порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України; порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких парламентом надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України; порушувати питання про перевірку ді­ яльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій, передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України. 188 Відповідно до ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на депу­ татський запит. Депутатський запит є формою реалізації депутатських повноважень. Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, здійснена у письмовій формі, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого са­ моврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції. Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, групою народних депутатів, комітетом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс; Голові Верховної Ради і народному депутату, підпис якого під за­ питом значиться першим; Голові Верховної Ради і голові комітету парламенту. Відповідь надається в обов’язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи орга­ ном місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керів­ ника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об’єднання громадян, на ім’я яких було направлено запит. Народний депутат України наділений повноваженнями щодо здійснення депутатської діяльності за межами Верховної Ради. Відповідно до положень Закону України «Про ста­ тус народного депутата України» ці права можна згрупувати так: права у взаємовідносинах з виборцями; права у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав, засобами масової інформації. Народний депутат України має право звернутися з депутатським зверненням до орга­ нів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності та підпорядкування, об’єднань громадян з питань, пов’язаних з депутатською діяльністю. Депутатське звер­ нення — це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівни­ ків підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян, здійснити певні дії, дати офі­ ційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявляється народним депутатом України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заява­ ми виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом. Складовою повноважень народного депутата України є його обов’язки, закріплені в третьому розділі Закону України «Про статус народних депутатів України». Загальним обов’язком народного депутата як представника народу, державного діяча, посадової особи є встановлені законодавством вимоги: дбати про благо України і добробут Україн­ ського народу, захищати інтереси виборців та держави; додержуватися вимог Конститу­ ції України, законів України, додержуватися присяги народного депутата України; бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та 'її органів, до складу яких його обрано; виконувати доручення Верховної Ради України; додержуватись трудової дисципліни та норм депутатської етики. Так, обов’язками народного депутата України у парламенті, зокрема, є: обов’язок виконувати доручення Верховної Ради Укра­ їни, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тим­ часової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано; інформувати Верховну Раду України та 'її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верховної Ради України та 'її органів; на пленарних засіданнях парламенту обов’язками 189 народного депутата є вимога бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верхо­ вної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; особисто брати участь у голо­ суванні з питань, що розглядаються парламентом України та його органами; та обов’язок завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів; додержуватися вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики, а також здійснювати інші обов’язки, які передбачені діючим законодавством. Повноваження народного депутата України складають також інші права та обов’язки, визначені конституційним законодавством. За невиконання або неналежне виконання обов’язків до народного депутата застосо­ вується, зокрема, дисциплінарна відповідальність. Так, заходами дисциплінарного впли­ ву щодо народного депутата України є попередження, припинення виступу, позбавлення права брати участь у пленарних засіданнях та ін. Ще одним важливим елементом конституційно-правового статусу народних депутатів України, своєрідним механізмом його реалізації є гарантії депутатської діяльності. Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» держава га­ рантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним де­ путатських повноважень. У загальному вигляді гарантії діяльності народних депутатів України — це сукупність політичних, правових, організаційних, матеріальних, трудових та інших умов, засобів, способів, спрямованих на забезпечення безперешкодного, повного, належного й ефек­ тивного здійснення ними депутатських повноважень. Основними гарантіями діяльності народних депутатів України згідно із Законом Украї­ ни «Про статус народного депутата України» є: непорушність повноважень народного де­ путата України (ст. 26), недоторканність народного депутата України (ст. 27), забезпечен­ ня народному депутату України умов для виконання депутатських повноважень (ст. 28), звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори (ст. 29), забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного рівня (ст. 31), фінансування видатків, пов’язаних з депутатською діяльністю (ст. 32),фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата України (ст. 33), помічники-консультанти народного депутата України (ст. 34), забезпечення народних депута­ тів України жилими приміщеннями (ст. 35). За невиконання законних вимог народного депутата або створення перешкод у його роботі, а так само у разі відмови або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депутата необхідної ін­ формації та документації або подання завідомо недостовірної інформації зазначені поса­ дові особи несуть адміністративну, кримінальну відповідальність, встановлену законом. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Парламентський контроль за до­ держанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Вер­ ховної Ради України з прав людини. Його діяльність регламентується Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами; 190 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх по­ новленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і грома­ дянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конститу­ ційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компе­ тенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закін­ чення строку повноважень Верховної Ради України або 'її розпуску (саморозпуску), вве­ дення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях. Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та сво­ їм найменуванням. Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п ’яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення. Уповноважений призначається строком на п ’ять років, який починається з дня скла­ дення ним присяги на пленарному засіданні Верховної Ради України. Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і грома­ дянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організа­ цій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого — акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президен­ та України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого — акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, ор­ ганізацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує: 1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представ­ ників; 191 2) за зверненнями народних депутатів України; 3) за власною ініціативою. Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від фор­ ми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (без­ діяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодав­ стві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод лю­ дини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеці­ альну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Питання до самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. Що таке законодавча влада? Як обирається парламент України? Які функції виконує Верховна Рада України? Назвіть обов’язки народних депутатів України. Охарактеризуйте гарантії діяльності народних депутатів України. Література 1. Конституція України: прийнята на п ’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. 2. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопаду 1992 року / / Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17. 3. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 січня 2010 року / / Відо­ мості Верховної Ради України. — 2010. — № 14-15. — Ст. 133. 4. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17 листопада 2011 року / / Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 10-11. — Ст.73. 5. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект) / Ю. Г. Барабаш. — Харків, 2004. — 192 с. 6. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики: автореф. дис... д-ра юрид. наук / А. З. Георгіца, Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. — Київ, 1999. — 31 с. 7. Конституційне право України: підручник / за ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — Київ, 2002. — 544 с. 8. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Бата­ нов, Ю. В. Баулін та ін.; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків; Київ, 2003. — 808 с. 9. Конституційне право України: підручник / за заг. ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — Київ, 1999. — С. 185. 10. Конституційне право України / за заг ред. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. — Київ, 2010. — 544 с. 192 11. Погорілко В. Ф., Фєдорєнко В. Л. Конституційне право України / за заг. ред. В. Ф. По­ горілка. — Київ, 2006. — 344 с. 12. Совгиря О. В., ШуклінаН. Г. Конституційне право України: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна — Київ: Юрінком Інтер, 2007. — 632 с. 13. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): учебник / 0 . Ф. Скакун. — Харьков, 2005. — 839 с. 14. Словська І. Є. Верховна Рада України в системі вітчизняного парламентаризму: конституційно-правове дослідження: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02. / 1. Є. Словська, Національний університет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2014. — 47 с. 15. Шаповал В. М. Парламент як представницький орган / В. М. Шаповал / / Право Укра­ їни. — 2015. — № 3. — С. 114-134. 16. Шемшученко Ю. С. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму / Ю. С. Шемшученко / / Право України — 1998. — № 1. — С. 17-20. 17. Шемшученко Ю. С. Зовнішньополітична діяльність Верховної Ради України і між­ парламентські зв’язки / Ю. С. Шемшученко / / Український парламентаризм: минуле і сучасне. — Київ, 1999. — С. 324-339. 18. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підруч. — 3-тє вид. доп. і перероб. / О. Ф. Фрицький — Київ: Юрінком Інтер, 2006. — 512 с. 193 Тем а 18 ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Анотація. Розкрито становлення та охарактеризовано сучасний стан інституту президентства в Україні. Розкрито роль та місце Президента України в системі органів держ авної влади та по­ рядок вступу на поста Президента України. Окреслено коло повноважень Президента України. Охарактеризовано правовий статус Ради національної безпеки та оборони України, правовий статус допоміжних, консультативних та інших органів і служб при Президентові України. Після вивчення теми студент повинен знати: - роль та місце Президента України в системі органів держ авної влади; історію становлення інституту президентства в Україні; порядок вступу на пост Президента України; повноваження Президента України, підстави та порядок їх припинення; конституційно-правовий статус Ради національної безпеки та оборони України; правовий статус допоміжних, консультативних та інших органів і служб при Президентові України. Ключові слова: Президент України, Інститут президентства, інавгурація, імпічмент, Рада націо­ нальної безпеки та оборони України, Адміністрація Президента України. Інститут президентства в Україні: історія становлення й сучасний етап розвитку. Роль та місце Президента України в системі органів державної влади. У більшості країн світу ін­ ститут президентства належить до найважливіших елементів системи державної влади. Президент — це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республі­ канською формою правління. У юридичній літературі використовують терміни «інститут президентства» та «інсти­ тут Президента». Однак вони не тотожні. «Інститут президентства» — це система право­ вих норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України. Водночас під «інститутом Президента України» розуміється орган держави в цілісній системі вищих органів державної влади, діяльність якого регулюється нормами інституту президентства (В. Шатіло). Термін «президент» походить від латинського ргае8ійет, що означає «той, хто сидить спереду». Вперше інститут президентства введено Конституцією США 1787 р. Пер­ шим президентом на Європейському континенті став у Франції Луї Наполеон Бонапарт 20 грудня 1848 р. В Україні зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів коза­ цтва, але розвиток демократії та інституту президентства почався на початку XX ст. Під час діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали, які повинні були закласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універса­ лом Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А згодом Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. В незалежній Україні посада Президента вперше введена законом України «Про Пре­ зидента Української РСР» від 5 липня 1991 р. Згідно зі ст. 1 цього закону президент ви­ знавався найвищою посадовою особою Української держави та главою виконавчої влади. Як глава держави Президент України виконував наступні функції: був гарантом націо­ нальної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів; мав проводити у життя Конституцію і закони України, представляти державу у 194 міжнародних відносинах, вживати заходів щодо забезпечення обороноздатності та наці­ ональної безпеки. Перші вибори президента у незалежній Україні відбулися 1 грудня 1991 р. Першим Президентом України, обраним на загальних виборах, став Л. Кравчук, якого підтримала більш як половина населення країни вже в першому турі. В подальшому статус Президента України був уточнений Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до при­ йняття нової Конституції України від 18 червня 1995 р., згідно з яким Президент України визнавався главою держави та главою державної виконавчої влади. Передбачалося, що Президент України як глава держави представляє Україну як у внутрішньодержавних, так і у зовнішніх відносинах. Президент України як глава державної виконавчої влади здій­ снює цю владу через очолювані ним уряд — Кабінет Міністрів України та систему цен­ тральних і місцевих органів державної виконавчої влади (стаття 19). Президентом України міг бути обраний громадянин України віком від 35 до 65 років, який проживав в Україні не менш як 10 останніх років перед обранням і володів державною мовою (стаття 20). Конституція України 1996 р. у статті 102 визначає Президента України — главою дер­ жави, що виступає від її ім’я, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України за Конституцією посідає особливе місце у державно-правовому ме­ ханізмі. Не будучи віднесеним Основним Законом до жодної з гілок влади, він бере ак­ тивну участь у законотворенні, є ключовою фігурою у системі виконавчої влади, має деякі організаційні повноваження щодо функціонування судової влади. Це зумовлено встанов­ леною Конституцією змішаною моделлю республіканського правління, відповідно до якої Президент має значні компетенційні преференції (кадрові й установчі), але вони належать йому як главі держави, а не як главі виконавчої влади. Будучи функціонально носієм важ­ ливих повноважень виконавчої влади, Президент не належить до системи її органів. Аналізуючи особливе місце Президента України в системі органів державної влади, слід згадати поряд з принципом поділу влади концепцію так званої врівноважуючої (ней­ тральної) влади — влади балансу та злагоди (Б. Констант, Гегель, Л. Штейн, Ф. Кокошкін і Н. Захаров). Це влада, що має впорядковувати дії різних гілок влади, вирішувати їх взаємні конфлікти, при цьому бути незалежною, авторитетною та нейтральною до інших. Таким ознакам саме й відповідає посада Президента України. Він забезпечує погоджене функ­ ціонування та взаємодію всіх органів державної влади, виступаючи своєрідним арбітром. Конституційно-правовий статус Президента України. Порядок вступу на пост Президента України. Конституційно-правовий статус Президента України визначається розділом V Конституції України. Відповідно до ст. 102 Основного Закону Президент України є главою держави і висту­ пає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної ці­ лісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п ’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем вибо­ рів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або 195 підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Порядок проведення виборів Президента України встановлено Законом України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. № 474-XIV. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними. Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п ’ятого року повноважень Президента України. Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев’яностоденного строку з дня їх призначення Верховною Радою України. Після обрання кандидат, що переміг, вступає на посаду Президента України шляхом інавгурації. Інавгурація (від лат. inauguro — посвячую) — це урочиста церемонія вступу на пост глави держави. Зазвичай ця церемонія відбувається на спеціальному засіданні пар­ ламенту або більш широкої колегії за участі депутатів парламенту, членів уряду, представ­ ників політичних і бізнесових кіл, авторитетних громадсько-політичних та культурних діячів, представників дипломатичних місій іноземних держав і міжнародних організацій. Відповідно до ст. 104 Конституції України новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. В Україні порядок проведення інавгурації регулюється Указом Президента України «Про забезпечення проведення церемонії вступу на пост новообраного Президента Укра­ їни» від 30 листопада 1999 р. № 1509/99. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України урочисте засідання з нагоди вступу на пост новообраного Президента України відкриває Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності або нездійснення ним своїх повноважень з інших причин — один з його заступників. Головуючий запрошує до трибуни Голову Конституційного Суду України для приве­ дення до присяги Президента України і надає йому слово. Президент України проголошує присягу народові України, підписує її і передає підписаний текст Голові Конституційного Суду України. Голова Центральної виборчої комісії вручає новообраному Президентові України посвідчення Президента України, а голова Конституційного Суду — офіційні символи влади президента. Після проголошення Президентом України звернення до на­ роду України головуючий оголошує про закриття урочистого засідання з нагоди вступу на пост новообраного Президента України. Свої обов’язки Президент України виконує до вступу на пост новообраного глави дер­ жави (обраного на чергових президентських виборах). Президент не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повнова­ жень. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно. Повноваження Президента України. Акти Президента України. Основу конституційно- правового статусу президента становлять норми Конституції України, які визначають по­ вноваження глави держави. Повноваження Президента України — це конкретні права та обов’язки глави держави з вирішення питань, віднесених до його відання. Повноваження президента для зручності аналізу можна систематизувати за такими групами (С. Агафонов): 1) у сфері державного будівництва; 2) у сфері нормотворчої діяльності; 196 3) у сфері забезпечення конституційної законності; 4) у галузі оборони і національної безпеки; 5) у сфері реалізації гарантій щодо забезпечення прав і свобод громадян; 6) у сфері зовнішньої політики і міжнародних відносин. Повноваження Президента України у сфері державного будівництва умовно можна по­ ділити на такі групи: - установчі повноваження щодо створення, реорганізації та ліквідації органів дер­ жавної влади (наприклад, відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України утворює суди у визначеному законом порядку); - номінаційні повноваження щодо формування персонального складу державних орга­ нів (наприклад, відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнарод­ них організаціях; вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України після одержання такої пропозиції; вносить до Верховної Ради України подання про при­ значення міністра оборони України, міністра закордонних справ України; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Служби безпеки Укра­ їни; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України); - процедурні повноваження щодо процедур формування органів державної влади (на­ приклад, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України призна­ чає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією України). У сфері нормотворчої діяльності Президенту України належать наступні повноважен­ ня: право законодавчої ініціативи (ч. 1 ст. 93 Конституції України); повноваження щодо підписання та обнародування законів (промульгація) (ст. 94, п. 29 ч. 1 ст. 106 Конститу­ ції України); право призначати та проголошувати всеукраїнський референдум (п. 6 ч. 1 ст. 106 Конституції України). У сфері забезпечення конституційної законності Президент України має право звер­ татися до Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 150 Конституції України); зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одно­ часним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України); скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України); скасовує відповідно до закону рішення го­ лів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України (ч. 8 ст. 118 Конституції України); має право «вето» (ч. 2 ст. 94 Конституції України). У сфері оборони та національної безпеки Президент України: є Верховним Головноко­ мандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище ко­ мандування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ч. 1 ст. 106 Конституції Украї­ ни); очолює Раду національної безпеки і оборони України(п. 18 ч. 1 ст. 106 Конституції України); вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил 197 України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань (п. 19 ч. 1 ст. 106 Конституції України); приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих 'її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20 ч. 1 ст. 106 Консти­ туції України). У сфері забезпечення прав і свобод громадян, у широкому значенні з ними пов’язані всі повноваження глави держави. У вузькому розумінні до цих повноважень належать ухва­ лення рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснення помилування (пункти 26, 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України). У сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин Президент України представ­ ляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; ухвалює рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає ві­ рчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (пункти 3 -5 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Президент України здійснює також інші повноваження, визначені Конституцією України, і не може передавати їх іншим особам або органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає у к а ­ зи і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Акти Прези­ дента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21 цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання. Укази — це рішення Президента, що мають нормативний характер, тобто містять за­ гальні правові приписи невизначеному колу суб’єктів, розраховані на довготривале і ба­ гаторазове застосування. Розпорядження — це владний акт Президента, виданий у межах його компетенції, що має обов’язкову силу для фізичних та юридичних осіб, яким його адресовано. Розпоря­ дження можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки для конкретного вико­ навця. Це організаційно-оперативні акти, які мають допоміжне значення в правовому регулюванні діяльності глави держави. Порядок оприлюднення актів Президента України визначається Указом Президен­ та України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та на­ брання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 0503/97. Відповідно до даного Указу акти Президента України не пізніш як у 15-денний строк після їх прийняття підлягають опри­ людненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях — «Офіційному віснику України» та газеті «Урядовий кур’єр». Підстави та порядок припинення повноважень Президента України. Стаття 108 Консти­ туції України передбачає можливість дострокового припинення повноважень Прези­ дента України у разі: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті. Я к правило, під відставкою розуміють залишення державної посади особою, що 'її за­ ймає, за власним бажанням або усунення 'її з цієї посади через причини об’єктивного чи суб’єктивного характеру. Положення статей 108, 109 Конституції України дозволяють зробити висновок, що під відставкою Президента України слід розуміти залишення по­ ста Президента України виключно з власної ініціативи і при забезпеченні повної добро­ вільності прийняття такого рішення. Відставка Президента України набуває чинності з 198 моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я згідно зі ст. 110 Конституції України має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України, — за зверненням Верховної Ради України і медичного висновку. Під неможливістю виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я розуміють такий стан здоров’я Президента Украї­ ни, внаслідок якого він не лише не може виконувати свої обов’язки на час обговорення цього питання Верховною Радою України, а й не зможе їх виконувати і в майбутньому. Це означає, що тимчасовий розлад здоров’я не може бути підставою для прийняття рішення про дострокове припинення повноважень Президента України внаслідок неможливості виконання ним своїх повноважень за станом здоров’я. За загальним правилом, Президент України як глава держави не несе політичної або юридичної відповідальності за свої дії. Проте в особливих випадках Президент України підлягає відповідальності, що передбачено ст. 111 Конституції України, — він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним дер­ жавної зради або іншого злочину. Конституція України та Регламент Верховної Ради України передбачають досить складну процедуру імпічменту. Так, застосування процедури імпічменту можливе за умо­ ви: наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачено Президента України, містять ознаки державної зради або іншого злочину; наявності ви­ сновку Конституційного Суду України щодо додержання конституційної процедури роз­ слідування і розгляду справи про імпічмент. Процедура імпічменту згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 12-рп від 10 грудня 2003 р. (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) здійсню­ ється без порушення проти Президента України кримінальної справи та включає такі стадії: - ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України; - прийняття Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конститу­ ційного складу рішення про звинувачення Президента України; - прийняття Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конститу­ ційного складу рішення про усунення Президента України з поста. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасо­ ву слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Спеціальна тимчасова слідча комісія має право користуватися всіма засобами встанов­ лення істини: допитувати свідків, вимагати і досліджувати (вивчати) документи, прово­ дити експертизи, слідчі експерименти тощо. Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки та оборони. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони заснована Ука­ зом Президента України від 30 серпня 1996 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України». Правовий статус Ради Національної безпеки та оборони визначається Конституцією України та Законом України «Про Раду національної безпеки та оборони України» від 5 березня 1998 р. Відповідно до ч.3 ст. 107 Конституції України, Головою Ради національної безпеки та оборони за посадою є Президент України. Таке положення є логічним з огляду на те, що 199 саме глава держави конституційно визначений як Верховний Головнокомандувач Зброй­ них Сил України. (п. 17 ч. 1 ст. 107, ст. 102 Конституції). У разі дострокового припинен­ ня повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110 і 111 Конституції України виконання обов’язків Голови Ради національної безпеки і оборони України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, міністр оборони України, голова Служби безпеки України, мі­ ністр внутрішніх справ України, міністр закордонних справ України. Членами Ради на­ ціональної безпеки і оборони України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також інші особи, визначені Президентом України. Функціями Ради національної безпеки і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зо­ внішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при ви­ никненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. З метою реалізації покладених на неї функцій Рада національної безпеки та оборони наділена широким колом повноважень. Зокрема, до них належать: 1) прийняття рішення щодо: визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у по­ літичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інфор­ маційній та інших сферах; 2) розробка проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони; 3) удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері; 4) визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України; пи­ тань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих 'її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; невідкладних заходів із розв’язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України; 5) координація виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони Украї­ ни рішень, введених в дію указами Президента України, і поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції; та інші повноваження, віднесені до 'її ком­ петенції Конституцією та Законом України «Про Раду національної безпеки та оборони України». Основною організаційною формою діяльності Ради безпеки та оборони України є 'її засідання, на яких члени голосують особисто. Делегування ними обов’язку бути присут­ німи на засіданні іншим особам не допускається. Таким чином, Рада національної безпеки та оборони України є допоміжним органом при Президентові України зі спеціальною компетенцією, діяльність якого дає можливість главі держави повно й ефективно забезпечувати правовий режим національної безпеки та оборони. 200 Допоміжні, консультативні та інші органи і служби при Президентові України. Відповід­ но до п. 28 ч.1 ст.106 Конституції України, Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень кон­ сультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Основною ознакою органів, що входять до складу апарату Президента України, є їх допоміжний характер. Такі органи не наділені державно-владними повноваженнями і не несуть конституційно-правової від­ повідальності, на відміну від глави держави. Особливості діяльності таких органів визна­ чаються участю їх у здійсненні повноважень Президента. На теперішній час існує близько 50 допоміжних структур при Президентові України. їх кількість періодично змінюється залежно від потреб Президента України. Оскільки вони вирішують різні завдання та виконують різні функції, розрізняються за своїм призначен­ ням, а отже, необхідна чітка класифікація цих державних установ. Допоміжні структури при Президентові України, крім Ради національної безпеки та оборони України та представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, створюються на підставі окремих положень, які затверджує Президент України. Це зумов­ лено тим, що глава держави може приймати рішення про створення допоміжних структур ситуативно, відповідно до актуальних завдань суспільного розвитку. За родовою ознакою «забезпечення діяльності Президента України» координаційні, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби умовно можна поєднати тер­ міном «допоміжні структури при Президентові України (допоміжні структури)», оскільки координаційні, консультативні, дорадчі функції різних органів і служб спрямовані на на­ дання Президентові організаційної, правової, консультативної, інформаційної, експерт­ но-аналітичної та іншої допомоги (Н. Коваль). Конституційна природа цих органів без­ посередньо пов’язана з конституційним статусом Президента України, його функціями і повноваженнями. Допоміжні структури систематизуються за порядком їх створення; за критерієм часу допоміжні органи при Президентові України поділяються на постійні, які створюються без обмеження у часі, та тимчасові, робота яких завершується після виконання постав­ лених перед ними Президентом України завдань; за предметом їхньої діяльності — на загальні та спеціальні; за сферами діяльності і повноваженнями Президента України; за поділом між функціональним здійсненням обов’язків допоміжними органами — Адміні­ страція, ради, комісії, комітети, координаційні центри, асамблея, робочі групи, служби, управління, фонди, науково-дослідні інститути; залежно від суб’єктного складу тощо. Ця класифікація допоміжних структур при Президентові України не є вичерпною у зв’язку з постійними змінами у суспільстві, які відбуваються через об’єктивні причини. У згаданій системі органів надзвичайно важливу роль відіграє Адміністрація Президен­ та України, яка є постійно діючим допоміжним органом. Глава Адміністрації Президента України, заступник, перший помічник Президента України, помічники, радники Пре­ зидента України, прес-секретар Президента України, уповноважені Президента України призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України. Інші працівники Адміністрації призначаються на посади і звільняються з посад главою Адміністрації Пре­ зидента України, якщо інше не передбачено актами Президента України. Схему розподілу обов’язків між главою Адміністрації Президента України, його першими заступниками та заступниками, першим помічником Президента України, закріплення за ними самостій­ них структурних підрозділів Адміністрації Президента України затверджує глава Адміні­ страції Президента України. Адміністрація Президента України є ключовим елементом організаційно-правового забезпечення реалізації Президентом України державної вну­ трішньої і зовнішньої політики. Особливість функціонування Адміністрації Президента України полягає в тому, що її структурні підрозділи в окремих випадках забезпечують ді­ 201 яльність не лише глави держави, а й інших утворених ним органів на постійній або тим­ часовій основі. Ще одним таким органом є Представництво Президента України в Автономній Респу­ бліці Крим, діяльність якого передбачено ст. 139 Конституції України, ч. 4 ст. 5 Конститу­ ції Автономної Республіки Крим та Законом України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 2 березня 2000 р. Представництво є держав­ ним органом, утвореним відповідно до Конституції України з метою сприяння виконан­ ню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України. Представництво утворюється главою держави і безпосередньо йому підпорядковується. Представництво очолює Постійний Представник Президента України в Автономній Рес­ публіці Крим. Заслуговує на увагу такий орган, як Конституційна комісія. Конституційну комісію як спеціальний допоміжний орган при Президентові України було утворено відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України Указом Президента «Про Конституційну комісію» від 3 березня 2015 р. № 19/2015. Мета 'її створення полягає у необхідності напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції України із залученням до цієї робо­ ти представників різних політичних сил, громадськості, вітчизняного та міжнародного експертного середовища, сприяння досягненню громадського та політичного консенсусу щодо вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні. Персональний склад Конституційної комісії був затверджений Президентом України 31 березня 2015 р. (Указ Президента України «Питання Конституційної комісії» від 31 бе­ резня 2015 р. № 190/2015). До складу Конституційної комісії увійшли депутати парла­ ментських фракцій, Голова Верховної Ради України, заступник Голови Верховної Ради, три колишні президенти України, міністр юстиції України, представник Адміністрації Президента, відомі українські науковці в галузі права, практикуючі адвокати, судді, судді Конституційного Суду у відставці, суддя Європейського суду з прав людини у відставці, голова Ради суддів України, представники асоціацій органів місцевого самоврядування, представник Меджлісу кримськотатарського народу, представники громадських органі­ зацій тощо. Повноваження всіх допоміжних структур при Президентові України різняться між со­ бою, що об’єктивно зумовлено відмінністю їхніх функцій, однак при цьому вони мають спільне та єдине призначення — забезпечення здійснення Президентом України своїх повноважень. Варто зауважити, що залежно від різних факторів допоміжні структури при Президентові України можуть створюватися зі статусом юридичної особи або без такого статусу. В Україні немає єдиного нормативного акта, що комплексно визначає інституційні та організаційно-правові засади функціонування допоміжних структур при Прези­ дентові України. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. Охарактеризуйте конституційно-правовий статус Президента України. Класифікуйте повноваження Президента України. Назвіть акти Президента України. Окресліть коло повноважень Ради національної безпеки та оборони. Визначте роль допоміжних, консультативних та інших органів і служб при Президен­ тові України. 202 Література 1. Конституція України від 28 червня 1996 року / / Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. 2. Про вибори Президента України: Закон України від 05.03.1999 року / / Відомості Вер­ ховної Ради України. — 1999. — № 14. — Ст.81. 3. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 05.03.1998 року / / Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 35. — Ст.237. 4. Про Положення про Адміністрацію Президента України: Указ Президента України від 02.04.2010 року № 504/2010 / / Офіційний вісник України. — 2010. — № 49. 5. Агафонов С. А. Інститут Президента в системі державної влади України : дис. — К, 2003. — С. 7. 6. Барабаш Ю. Президент у змішаних республіках: деякі питання конституційно-право­ вої теорії та практики / Ю. Барабаш / / Право України. -2012. — № 8. — С. 93-100. 7. Зозуля О. І. Конституційно-правовий статус Адміністрації Президента України : мо­ нографія / О. І. Зозуля. — Х. : Харків юридичний, 2014. — 300 с. 8. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник //О . Ф. Фрицький. — К: Юріком Інтер, 2003. — 536 с. 9. Шатіло В. А. Інститут президентства в системі державної влади України : моногр. / В. А. Шатіло; Укр. центр політ. менедж. — К., 2004. — 159 с. 10. Коваль Н. В. Класифікація консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб при Президентові України / Н. В. Коваль// Конституційне право та конститу­ ційний процес в Україні. — 2013. — № 4. — С. 100-104. 203 Тем а 19 ВИКОНАВЧА ВЛАДА В УКРАЇНІ Анотація. Розкриття природи виконавчої влади у механізмі Української держави, визначення її сутності, функцій, системи. Після вивчення теми студент повинен знати: - природу та сутність виконавчої влади та її місце у конституційній системі розподілу влади в Україні; - систему виконавчої влади в Україні, - порядок формування вищого, центральних та місцевих органів виконавчої влади; - функції та повноваження центральних органів виконавчої влади. Ключові поняття і терміни: виконавча влада, Кабінет Міністрів України, міністерство, місцева державна адміністрація, територіальні органи центральних органів виконавчої влади, акти о рга­ нів виконавчої влади. Виконавча влада в механізмі держави. Виконавча влада є самостійною гілкою держав­ ної влади, що являє собою сукупність повноважень з управління державними справами (включаючи адміністративну нормотворчість, зовнішні відносини, державний контроль), а також систему державних органів, що здійснюють ці повноваження. Сутність виконавчої влади полягає у забезпеченні реалізації та виконання законів, в управлінні функціонуванням державного механізму, в державному регулюванні ринку, у задоволенні життєвих потреб населення. Для виконання цих задач виконавча влада має у своєму розпорядженні відповідні ресурси: матеріально-фінансові (державний бюджет, загальнодержавні податки, державна власність, державні підприємства тощо), кадрові (державні службовці), інформаційні (державні засоби масової інформації, веб-портали, бази даних), воєнізовані підрозділи тощо. Місце виконавчої влади в системі єдиної державної влади визначається перш за все метою діяльності виконавчої влади — забезпечення реалізації прав і свобод людини і гро­ мадянина. Межа між законодавчою і виконавчою владами лежить у площині двох складо­ вих — рішення і виконання. Представницька влада лише приймає законодавчі акти, але не розробляє механізми їх реалізації. Робота щодо деталізації закону шляхом визначення механізму його здійснення покладалася на органи виконавчої влади. Зміст виконавчої влади України випливає з таких 'її ознак: - ієрархічність системи органів виконавчої влади: Кабінет Міністрів України (вищий орган виконавчої влади); міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (центральні органи виконавчої влади); місцеві державні адміністрації (місцеві органи виконавчої влади); - діяльність виконавчої влади має виконавчо-розпорядчий характер, тобто, крім ви­ конання (практичного здійснення та реалізації) законів, виконавча влада приймає підзаконні нормативні акти загальнообов’язкового характеру, спрямовані на врегулювання суспільних відносин; - виконавчо-розпорядча діяльність виконавчої влади є підзаконною, тобто ця гілка влади може діяти лише у межах, визначених Конституцією та законодавством України; - державна влада підконтрольна та підзвітна Президенту України та Верховній Раді України. Діяльність органів виконавчої влади регулюється Конституцією України, значним ма­ сивом законодавчих актів, серед яких Конституція Автономної Республіки Крим, Закони 204 України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», «Про столицю України — місто-герой Київ», підзаконними актами. У своїй діяльності органи виконавчої влади підпорядковані встановленому статтею 3 Конституції положенню про найвищу соціальну цінність людини. Тому права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів виконавчої вла­ ди, вони відповідають перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є однією з функцій цих органів. Місце виконавчої влади у системі публічного врядування визначається, насамперед, компетенцією її органів та функціональними зв’язками з іншими галузями державної влади та місцевим самоврядуванням. Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України (уряд України) є вищим орга­ ном у системі органів виконавчої влади, що здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Уряд України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституці­ єю України. До основних завдань Кабінету Міністрів України належать: 1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здій­ снення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; 2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості; 3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-техніч­ ного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвер­ дження і виконання інших державних цільових програм; 5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави; 6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону; 7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичай­ них ситуацій; 8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; 9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, Зако­ ном України «Про Кабінет Міністрів України», іншими законами України, а також указа­ 205 ми Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, перший віцепрем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України (ст. 113 Конституції України). Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за по­ данням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр-міністра України Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, в строк не пізніше ніж на п ’ятнадцятий день після надходження такої пропозиції. Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, міністра оборони України і міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Ра­ дою України за поданням Прем’єр-міністра України. При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем’єрміністр України вносить до Верховної Ради України подання про призначення членів Ка­ бінету Міністрів України відповідно до вимог Конституції України та цього Закону. Верховна Рада України розглядає подання та призначає на посаду членів Кабінету Міні­ стрів України шляхом прийняття відповідної постанови. Рішення щодо призначення чле­ нів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад. Особа, призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України, у день свого призначення перед вступом на посаду складає на пленарному засіданні Верховної Ради України присягу. Конституція України не визначає термін, на який призначається Кабінет Міністрів України. Термін повноважень Кабміну залежить (крім випадків відставки або смерті Прем’єр-міністра) від відповідного волевиявлення щодо його існування з боку Верховної Ради. Норму про обов’язковість складання повноважень уряду перед новообраною Верхо­ вною Радою України слід сприймати так, що строк повноважень уряду не може перевищу­ вати строку повноважень парламенту. Конституція пов’язує складання повноважень уряду саме з новообраним парламентом, а не з новосформованою коаліцією або у разі припи­ нення діяльності коаліції, яка сформувала уряд (Рішення КСУ від № 28.04.2009-рп/2009). Програма діяльності Кабінету Міністрів України базується на узгоджених політичних позиціях та програмних завданнях коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Укра­ їни. Програма діяльності Кабінету Міністрів України подається до Верховної Ради Укра­ їни новопризначеним Прем’єр-міністром України разом із поданням про посадовий та персональний склад Кабінету Міністрів України. Програма діяльності Кабінету Міністрів України розглядається Верховною Радою України невідкладно після складення присяги членами новосформованого Кабінету Мі­ ністрів України та набуття ним повноважень. Програма діяльності Кабінету Міністрів України вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України. Стаття 116 Конституції України визначила, що Кабінет Міністрів України: - забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; - вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; - забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і куль­ тури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 206 - розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічно­ го, соціального і культурного розвитку України; - забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; - розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання за­ твердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; - здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки Украї­ ни, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; - організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, мит­ ної справи; - спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; - утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші цен­ тральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання ор­ ганів виконавчої влади; - призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України ке­ рівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міні­ стрів України; - здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України. Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України належить право зако­ нодавчої ініціативи у Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України вносить проекти законів на розгляд Верховної Ради України відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України. Відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верхов­ ної Ради України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і сво­ бод людини та громадянина, протидії корупції, розв’язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності. Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання, які скли­ каються Прем’єр-міністром України. Засідання Кабінету Міністрів України вважається повноважним, якщо на ньому присутні більше ніж половина посадового складу Кабінету Міністрів України. У разі якщо міністр не має змоги взяти участь у засіданні Кабінету Міністрів України, з правом дорадчого голосу в засіданні бере участь заступник міністра. Рішення Кабінету Міністрів приймаються шляхом голосування більшістю голосів по­ садового складу Кабінету Міністрів. У разі рівного розподілу голосів вирішальним є голос Прем’єр-міністра. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство. Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов’язкові для виконання акти — постанови і розпо­ рядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Постанови Кабінету Міністрів видаються з питань: затвердження положення, статуту, порядку, регламенту, правил, методики та в інших ви­ 207 падках, коли суспільні відносини потребують нормативно-правового врегулювання; за­ твердження, прийняття міжнародного договору або приєднання до нього. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних пи­ тань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України. Розпорядження Ка­ бінету Міністрів видаються з питань: схвалення програми, плану заходів, концепції реа­ лізації державної політики у відповідній сфері, концепції державної цільової програми та концепції закону, директив, урядової заяви, листа, звернення, декларації, меморандуму тощо; утворення та затвердження складу консультативних, дорадчих, інших допоміжних органів і робочих груп; виділення коштів резервного фонду державного бюджету; деле­ гування повноважень Кабінету Міністрів центральним та місцевим органам виконавчої влади; передачі майна; кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого характеру. Постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з об­ меженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування. У випадках, передбачених законом, постанови Кабінету Міністрів України або їх окремі положення, що містять інформацію з обмеженим доступом, не підлягають опублікуванню і набира­ ють чинності з моменту їх доведення в установленому порядку до виконавців, якщо цими постановами не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх при­ йняття, якщо цими розпорядженнями не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок: 1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України; 2) відставки Прем’єр-міністра України; 3) смерті Прем’єр-міністра України. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як третини від 'її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України. Прем’єр-міністр України має право заявити Верховній Раді України про свою відстав­ ку. Верховна Рада України розглядає питання про відставку Прем’єр-міністра України не пізніше ніж на десятий день після надходження заяви про відставку, якщо вона надійшла під час чергової сесії Верховної Ради України, і не пізніше першого пленарного тижня на­ ступної чергової сесії, якщо така заява надійшла у міжсесійний період. Прем’єр-міністр України звільняється з посади з дня прийняття рішення про його від­ ставку на пленарному засіданні Верховної Ради України. Прийняття Верховною Радою України рішення про відставку Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Повноваження Прем’єр-міністра України у разі його смерті припиняються з дня смер­ ті, засвідченої свідоцтвом про смерть. Припинення повноважень Прем’єр-міністра Укра­ їни у разі його смерті має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або перебуває у відставці, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України. У разі смерті Прем’єр-міністра України повноваження Прем’єр-міністра України на період до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України виконує пер­ ший віце-прем’єр-міністр України. Прем’єр-міністр України звільняється з посади з дня прийняття його відставки Верхо­ вною Радою України. Член Кабінету Міністрів України (крім Прем’єр-міністра України) може бути звільнений з посади Верховною Радою України: 208 1) за поданням Прем’єр-міністра України (стосовно міністра закордонних справ Укра­ їни та міністра оборони України таке подання вноситься за згодою Президента України); 2) за поданням Президента України — міністр закордонних справ України та міністр оборони України; 3) за власною ініціативою; 4) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за поданою ним за­ явою про відставку. Рішення Верховної Ради України про звільнення з посади члена Кабінету Міністрів України приймається у формі постанови Верховної Ради України. Член Кабінету Міні­ стрів України звільняється з посади з дня прийняття відповідного рішення Верховною Радою України. Центральні органи виконавчої влади. Правове становище центральних органів виконав­ чої влади регламентується Конституцією України та Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. Система центральних органів виконавчої влади відповідно до норм Конституції Украї­ ни визначається Кабінетом Міністрів України, який утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, перед­ бачених на утримання органів виконавчої влади (п. 91ч. 1 ст. 116 Конституції України). Відповідно до ч. 3 ст. 114 Конституції України Верховна Рада призначає за поданням Президента України міністра оборони України, міністра закордонних справ України, а за поданням Прем’єр-міністра України — інших членів Кабінету Міністрів України та при­ пиняє їхні повноваження на цих посадах. При визначенні статусу центрального органу виконавчої влади слід враховувати теоретико-методологічні позиції про те, що компетенція центральних органів виконавчої влади є загальнодержавною, тобто поширюється на всю територію України. Ці органи у своїй діяльності покликані представляти інтереси всієї держави, а не окремих її регіонів. При цьому уряд є органом загальної компетенції, відповідальним за реалізацію держав­ ної політики в усіх сферах державної політики, а центральні органи виконавчої влади мають компетенцію у конкретних (спеціальних) сферах державної політики (В. Л. Фе­ доренко). Для характеристики правового статусу центрального органу виконавчої влади, з точки зору правового регулювання, слід виходити з норм Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України», які визначають порядок взаємодії центральних органів виконавчої влади з вищим органом виконавчої влади — Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий в системі орган виконавчої влади спрямовує і ко­ ординує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забез­ печують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України (стаття 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Конституція України не дає чіткої відповіді стосовно видового складу центральних органів виконавчої влади, використовуючи у кількох випадках загальну формулу «мініс­ терства та інші центральні органи виконавчої влади» (п. 91 ч. 1 ст. 116, ст. Конституції України). 209 В той же час Конституція України досить чітко вирізняє із системи центральних ор­ ганів виконавчої влади міністерства, між якими розподіляється вся сфера урядової по­ літики. Підставою для такого виокремлення є вищий статус міністерства порівняно з інши­ ми центральними органами виконавчої влади, оскільки міністерство є логічним «продо­ вженням уряду» та основним центром вироблення державної політики у певному секторі державного управління. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами пуб­ лічного права. Цього статусу вони набувають з дати внесення до Єдиного державного ре­ єстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади припиня­ ються як юридичні особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення. Мі­ ністерство, інший центральний орган виконавчої влади має печатку із зображенням Дер­ жавного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Дер­ жавної казначейської служби України. Міністерство очолює міністр України, який є членом Кабінету Міністрів України. Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є: 1) забезпечення нормативно-правового регулювання; 2) визначення пріоритетних напрямів розвитку; 3) інформування та надання роз’яснень щодо здійснення державної політики; 4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України; 5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на нього актами Президента України. Міністр має першого заступника та заступників, один з яких є заступником з питань боротьби з корупцією. Перший заступник міністра та заступники міністра призначаються на посади та звіль­ няються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України від­ повідно до пропозицій відповідного міністра. У разі звільнення міністра перший заступник міністра та заступники міністра звільня­ ються з посад Кабінетом Міністрів України. Посади першого заступника міністра та заступників міністра належать до політич­ них посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу. Державний секретар міністерства є вищою посадовою особою з числа державних служ­ бовців міністерства. Державний секретар підзвітний і підконтрольний міністру. Державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів Укра­ їни за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби строком на п ’ять років з правом повторного призначення. Основними завданнями державного секретаря міністерства є організація діяльності апа­ рату міністерства, забезпечення підготовки пропозицій щодо виконання завдань міністер­ ства та подання їх на розгляд міністру, організація та контроль виконання апаратом мініс­ терства Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів міністерства та доручень міністра, його першого заступника та заступни­ ків, звітування про їх виконання, призначення на посади та звільнення з посад державних 210 службовців апарату міністерства, присвоєння їм рангів державних службовців, прийняття рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності, представ­ ництво міністерства як юридичної особи в цивільно-правових відносинах та ін. Територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за подан­ ням міністра Кабінетом Міністрів України. Міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та за­ конів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр. Накази міністерства нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру норма­ тивно-правових актів. Накази міністерства, які є нормативно-правовими актами, після включення до Єдино­ го державного реєстру нормативно-правових актів опубліковуються державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реє­ страцію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування. Накази міністерства можуть бути скасовані Кабінетом Міністрів України повністю чи в окремій частині. Скасування наказу міністерства Кабінетом Міністрів України має на­ слідком припинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на ви­ конання скасованого наказу міністерства, здійснення повноважень, визначених цим на­ казом. Аналізуючи зарубіжний досвід слід відмітити, що практично в усіх державах — учас­ ницях Європейського Союзу в основі публічної адміністрації знаходиться міністерська система, яка будується, як правило, з урахуванням галузевого і програмного принципів, з тим щоб охопити найважливіші сфери державного управління і основні напрями суспіль­ ного розвитку. Галузевий принцип дозволяє створити професійний спеціалізований управлінський апарат у тих сферах суспільного життя, які уряд вважає постійним об’єктом правового регулювання; дає можливість згрупувати розрізнені інститути в єдину систему в рамках однієї управлінської сфери. Міністерства планують і організують роботу відповідної га­ лузі управління, керують роботою підпорядкованих підприємств, установ, організацій, здійснюють контроль за діяльністю всіх суб’єктів права у підвідомчій галузі. Для досягнення відповідних цілей міністерство повинно мати керівний центр в особі міністра, кваліфікований управлінський персонал і матеріальні можливості, що перед­ бачаються у бюджеті. Сукупність трьох складових частин міністерської ланки — міністр, персонал і бюджет — приводить до руху, власне, сам орган державного управління, до­ зволяє йому ефективно функціонувати, реалізовувати закріплені за ним повноваження (Н. Нижник, О. Машков). Для виконання окремих функцій з реалізації державної політики утворюються такі центральні органи виконавчої влади, як служби, агентства, інспекції. Зазначені органи безпосередньо не формують урядову політику, а їх діяльність спрямована на забезпечення реалізації державної політики у визначеній Кабінетом Міністрів України сфері, а також на внесення пропозицій щодо її формування шляхом виконання функцій державного управління. Утворення вказаних органів у системі організаційної структури державного управління зумовлено тим, що певні функції виконавчої влади неможливо чи небажано відносити до 211 відання одного міністерства або коли є необхідність організаційно (структурно) розмеж­ увати відповідальність за прийняття рішень та їх реалізацію. Особливістю цих центральних органів виконавчої влади є те, що їх діяльність спрямо­ вується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством. Утворюються зазначені органи в такому ж порядку, як і міністерства. На центральний орган виконавчої влади може бути покладено виконання одного або кількох завдань: 1) надання адміністративних послуг; 2) здійснення державного нагляду (контролю); 3) управління об’єктами державної власності; 4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на роз­ гляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність; 5) здійснення інших завдань, визначених законами України. У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функ­ ції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба. У випадку коли більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управ­ ління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство. Як інспекція утворюється центральний орган виконавчої влади у разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадо­ вими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства. Очолює центральний орган виконавчої влади голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби. До складу центральних органів виконавчої влади також входять центральні органи ви­ конавчої влади зі спеціальним статусом. Це вид органів виконавчої влади, особливість яких полягає в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органа­ ми мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають порядок діяльності й повноваження саме цих органів. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним ста­ тусом мають особливі завдання та повноваження. Відносно них можуть встановлюватися спеціальні умови утворення, реорганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності. Прикладом органу зі спеціальним статусом є Антимонопольний комітет України, Дер­ жавний комітет телебачення і радіомовлення України, Фонд державного майна України, Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, На­ ціональне агентство України з питань державної служби, Національне агентство України з питань запобігання корупції. Місцеві органи виконавчої влади. Організація місцевих органів виконавчої влади яв­ ляє систему, до складу якої входять: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві (обласні, районні, міські у містах Києві та Севастополі, районні у місті Києві) державні адміністрації, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів ви­ конавчої влади. їх діяльність унормована відповідно Конституцією Автономної Республіки Крим, за­ конами України «Про місцеві державні адміністрації», «Про столицю України — містогерой Київ», актами відповідних центральних органів виконавчої влади. Місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу вла­ ду на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. 212 Виконавчу владу на місцях доцільно розглядати у двох аспектах (Ю. С. Кіцул): у суто юридичному (вузькому) розумінні як: - право і можливість органів державного управління на місцях функціонувати в межах своїх повноважень, видавати правові акти, здійснювати організаційну роботу тощо; - право і можливість посадової особи органу місцевої виконавчої влади ухвалювати рішення, які вона реалізує через підлеглих працівників (весь персонал) під контролем і відповідальністю цієї посадової особи. у політичному розумінні як: - політичну категорію; - підсистему державної виконавчої влади, що утворює разом з іншими виконавчими органами вищого рівня єдину управлінську структуру і ухвалює управлінські рішення під їх впливом. Аналіз конституційних положень свідчить, що в межах відповідної території місцеві державні адміністрації забезпечують: виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; за­ конність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охоро­ ни довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних мен­ шин — програм їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповід­ них обласних і районних бюджетів; подання звіту про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою та делегованих відповідними радами повноважень. Основною ланкою цієї системи є обласні та районні державні адміністрації, голови яких, відповідно до ч. 4 ст. 118 Конституції України, призначаються на посаду і звільня­ ються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Відповідно до ч. 9, 10 ст. 118 Конституції Президент приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у разі висловлення йому недовіри збоку місцевої (обласної або районної) ради. На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої вла­ ди, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повно­ важень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів — накази. Для виконання законодавчо закріплених завдань у складі місцевої державної адміні­ страції функціонують структурні підрозділи, що створюються її головою, входять до її складу й у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують ви­ конання покладених на нього завдань. Основним завданням структурного підрозділу є забезпечення реалізації державної політики у визначених одній чи кількох галузях на від­ повідній території. Питання для самоконтролю 1. Назвіть склад та порядок формування Кабінету Міністрів України. 2. Надайте конституційно-правову характеристику центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. 3. В чому полягає функціональна відмінність між інспекціями, службами та агентства­ ми? 4. Які повноваження виконують місцеві державні адміністрацій? 213 Література 1. Авер’янов В. Державне управляння та виконавча влада: зміст і співвідношення / / Ві­ сник державної служби України. — 2004. — № 1. — С. 13-16. 2. Авер’янов В. Європейські стандарти належного урядування та напрямки їх запрова­ дження у сфері виконавчої влади України / / Вибори та демократія: Науково-просвіт­ ницький журнал. — 2006. — № 3. — С. 43-50. 3. Авер’янов В. Б. «Центр» виконавчої влади в Україні: особливості конституцій­ но-правового регулювання / / Часопис Київського ун-ту права. — 2005. — № 1. — С. 3-8. 4. Авер’янов В. Б. Управлінський зміст виконавчої влади та суб’єкти 'її здійснення / / Державне управління: теорія і практика / за заг. ред. Авер’янова В. Б. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 37-50. 5. Битяк Ю. П. Органи виконавчої влади і проблеми становлення державності / / ІКонституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. — X.: Право, 2003. — С. 208-232. 6. Борденюк В. Конституційно-правові аспекти вдосконалення організації виконавчої влади та місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі / / Вісник Консти­ туційного Суду України. — 2004. — № 4. — С. 28-35. 7. Борденюк В. Особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві / / Вісник прокуратури. — 2001. — № 4. — С. 39-46. 8. Вавженчук С. Я. Виконавча влада — Президент України: конституційні аспекти струк­ турної взаємодії / / Держава і право: Юридичні і політичні науки. — 2005. — Вип. 30. — С. 246-255. 9. Дахова І. Поняття виконавчої влади та її місце в державному механізмі України (кон­ ституційний аспект) / / Право України. — 2002. — № 12. — С. 23-27. 10. Дерець В. А. Інститут спрямування і координації діяльності центральних органів ви­ конавчої влади через відповідних міністрів: необхідність удосконалення / / Консти­ туційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практи­ ки: Зб. наук. статей / за ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. — С. 290-293. 11. Єрмолін В. До питання про співвіднесеність понять «виконавча влада» і «державне управління» / / Право України. — 2002. — № 9. — С. 38-40. 12. Залюбовська І. К. Визначення місця виконавчої влади у державному механізмі як еле­ мента запровадження принципу верховенства права у державному управлінні / / Акту­ альні проблеми держави і права. — 2007. — Вип. 31. — С. 278-286. 13. Іваненко Г. В. Місце виконавчої влади у державному механізмі України / / Актуальні проблеми політики. — 2003. — Вип. 16. — С. 511-516. 14. Кампо В. М. Місцеві державні адміністрації / Державне управління: теорія і практика / за заг. ред. Авер’янова В. Б. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 166-174. 15. Кикоть П. Міністерство — центральний орган виконавчої влади в Україні / / Право України. — 2000. — № 1. — С. 35-37. 16. Коваленко А. А. Правові джерела становлення і розвитку виконавчої влади в незалеж­ ній Україні (1990-1996) / / Держава і право: Юридичні і політичні науки. — 2001. — Вип. 10. — С. 180- 186. 17. Коваленко Н. Роль і значення виконавчої влади у функціонуванні сучасної політич­ ної системи / / Вісник. Філософія. Політологія / Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка. — 2002. — № 46. — С. 30-34. 214 18. Кривенко Л. Т. Еволюція конституційної моделі організації державної влади в Україні / / Державне управління: теорія і практика / за заг. ред. Авер’янова В. Б. — К.: Юрін­ ком Інтер, 1998. — С. 64-70. 19. Крусян А. Децентрализация и деконцентрация публичной власти: соотношение в теории и законодательстве Украины / / Юридический вестник. — 1999. — № 1. — С. 29-33. 20. Мартинюк Р. Кабінет Міністрів України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / / Юридична Україна. — 2008. — № 7. — С. 28-32. 21. Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України і Кабінету Міністрів України / / Право України. — 2000. — № 8. — С. 24-27. 22. Онупрієнко А. Місцева державна адміністрація в системі виконавчої влади / / Підпри­ ємництво, господарство і право. — 2008. — № 1. — С. 13-16. 23. Орзих М. Государственное устройство Украины в условиях государственно-правовой реформы / / Юридический вестник. — 1999. — № 2. — С. 92-101. 24. Орзих М. Законопроекты о власти: сравнительно-правовой анализ / / Юридический вестник. — 1995. — № 1. 25. Орзих М. Ф. Конституционная реформа в Украине: учебное пособие. — Одесса: Юри­ дическая литература, 2003. — С. 11-94. 26. Пахомов І. Конституція України і виконавча влада / / Право України. — 2002. — № 9. — С. 38-40. 27. Пахомов І. Централізація і децентралізація виконавчої влади в сучасній Україні / / Право України. — 1997. — № 12. — С. 18-20. 28. Потапова О. В. Виконавча влада та її місце в системі поділу влади / / Проблеми закон­ ності. — 2004. — Вип. 66. — 147-152. 29. Чикурлій С. О. Конституційна модель організації виконавчої влади в Україні та шляхи її подальшого розвитку / / Держава і право. — Вип. 15. — 2002. — С. 126-133. 30. Шаповал В. М. Конституція і виконавча влада. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 4-48. 31. Юзьков Л. Виконавча влада у механізмі реалізації державної влади / / Юридический вестник. — 1994. — № 4. — С. 6-8. 32. Янчук О. Європейський вибір України: трансформація системи виконавчої влади / / Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 6. — С. 70-73. 215 __________________ Тем а 20__________________ КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ СУДОВОЇ ВЛАДИ. КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ В УКРАЇНІ Анотація. Визначаються конституційні засади організації судової влади та здійснення право­ суддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стан­ дартів та забезпечує право кожного на справедливий суд. Підкреслюється, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійсню ється незалежними та б е з­ строковими судами, утвореними законом . Судову владу реалізують судді та, у визначених з а ко ­ ном випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Розглядаються конституційно-правові засади діяльності органів прокуратури, контрольно-на­ глядових та правоохоронних органів України. Після вивчення теми студенти повинні знати: - поняття, склад і принципи функціонування судової влади в Україні; особливості судової системи України; систем у судів: конституційно-правовий статус Вищої ради правосуддя; конституційно-правовий статус суддів; функції та основні повноваження контрольно-наглядових та правоохоронних органів України; конституційно-правовий статус прокуратури України, функції та повноваження прокуратури України. Ключові поняття та терміни: судова влада в системі поділу влад; конституційні засади судової влади; судова система України; конституційно-правовий статус суддів; конституційно-правовий статус прокуратури України; контрольно-наглядові та правоохоронні органи в Україні. Судова влада: поняття, склад і принципи функціонування. Судова влада — це автономна і незалежна гілка державної влади, що складається зі створених у встановленому порядку судів, які здійснюють правосуддя у цивільних, господарських, кримінальних, адміністра­ тивних справах і справах про адміністративні правопорушення на основі принципів вер­ ховенства права і справедливості для захисту прав і законних інтересів людини і громадя­ нина, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави. Судова влада можлива і ефективна лише в контексті теорії розподілу влади, що виклю­ чає надлишкову концентрацію влади і гарантує громадянам свободу. Саме правосуддя складає зміст єдиної функції суду, тим більше що воно властиве лише судам. Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здій­ снюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функ­ цій іншими органами або посадовими особами не допускається. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених розділом VIII «Правосуддя» Конституції України та відповідних законів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, ви­ значених Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і за­ 216 конами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суди України утворюють єдину систему. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які привласнили функції суду, несуть від­ повідальність, установлену законом. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховен­ ства права. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, щодо розгляду конкретних справ судом не розглядають­ ся, якщо інше не передбачено законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, непо­ вага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відпо­ відальність, установлену законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи пови­ нні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалеж­ ним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції Укра­ їни та в порядку, встановленому законами України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рів­ ність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового про­ цесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є віль­ ним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Судові рішення, судові засідання та інформація щодо справ, які розглядаються судом, є відкритими, крім випадків, установлених законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа має право на вільний доступ до судового рішення в поряд­ ку, встановленому законом. З метою підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечен­ ня права на справедливий суд Верховна Рада України прийняла 12 лютого 2015 р. Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд». З огляду на поняття «справедливість» у контексті здійснення правосуддя можна ска­ зати, що воно містить такі елементи, як: справедливість судової процедури, без привілеїв 217 одній стороні на перевагу іншій та справедливість системи в цілому, включаючи широ­ ке розуміння принципу верховенства права як базису здійснення правосуддя державою, якість процесуального законодавства та його справедливого застосування на практиці су­ дами. Судова система України. Система судів. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою право­ суддя. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди. Згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежни­ ми та безсторонніми судами, утвореними законом. Судову владу реалізовують судді. Сис­ тему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди. Єдність системи судоустрою забезпечується: єдиними засадами організації та діяль­ ності судів; єдиним статусом суддів; обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; єдністю судової практики; обов’язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності су­ дів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміні­ стративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. У випадках, визначених законом, а також за рішенням зборів суддів відповідного суду може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуван­ ням принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної законом системи судо­ устрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків держав­ ного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою. Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів. Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декіль­ кох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду. З числа суддів місцевого загального суду обираються слідчі судді (суддя), які здійсню­ ють повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, визначеному процесуальним законом. Кількість слідчих суддів визначається окремо для кожного суду зборами суддів цього суду. Слідчі судді (суддя) обираються зборами суддів цього суду за пропозицією голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була під­ 218 тримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно. До обрання слідчого судді відповідного суду його повноваження здійснює найстарший за віком суддя цього суду. Слідчий суддя не звільняється від виконання обов’язків судді першої інстанції, про­ те здійснення ним повноважень із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні враховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення. Місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських право­ відносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адмі­ ністративні справи). Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом. Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених про­ цесуальним законом, — як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопору­ шення. Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про ад­ міністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгля­ ду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адмі­ ністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах. У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих ка­ тегорій справ. У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгля­ ду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є: 1) Вищий суд з питань інтелектуальної власності; 2) Вищий антикорупційний суд. Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесу­ альним законом. У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати. Вищий спеціалізований суд: 1) здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним законом; 2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про ре­ зультати узагальнення судової практики Верховний Суд; 3) здійснює інші повноваження, визначені законом. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує ста­ лість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Основні повноваження Верховного Суду: 1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесу­ альним законом, як суд першої або апеляційної інстанції в порядку, встановленому про­ цесуальним законом; 219 2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики; 3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судо­ чинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функ­ ціонуванням системи судоустрою; 4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Прези­ дент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верхо­ вної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом Укра­ їни своїх повноважень за станом здоров’я; 5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, ін­ ших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України; 6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; 7) здійснює інші повноваження, визначені законом. До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот. У складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд; 4) Касаційний кримінальний суд; 5) Касаційний цивільний суд. До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації. У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів. Кількість та спеціалізація судових палат визначаються рішенням зборів суддів каса­ ційного суду з урахуванням вимог частин п ’ятої та шостої цієї статті та судового наван­ таження. У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо: 1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів; 2) захисту со­ ціальних прав; 3) виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян. У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для роз­ гляду справ щодо (про): 1) банкрутства; 2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством; 3) корпоративних спо­ рів, корпоративних прав та цінних паперів. Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду. У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституцією України та законом. Конституційні принципи судочинства. Основними засадами судочинства ст. 129 Консти­ туції України визначила: 1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 2) забезпечення доведеності вини; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором; 5) забезпечення обвинуваченому права на захист; 6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 7) розумні строки розгляду справи судом; 220 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом ви­ падках — на касаційне оскарження судового рішення; 9) обов’язковість судового рішення. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідаль­ ності. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяль­ ності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді вста­ новлюється законом про судоустрій. Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування. Конституційно-правовий статус суддів. Правосуддя здійснюють судді. У визначених за­ коном випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої. На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п ’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професій­ ної діяльності у сфері права щонайменше п ’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для при­ значення на посаду судді. Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти та стажу професійної діяльності. Так, Суддя вищого спеціалізовано­ го суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом. Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голо­ сування Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом. Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім’ї. Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами Украї­ ни. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення об­ винувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Суддя обіймає посаду безстроково. Підставами для звільнення судді є: 1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я; 2) порушення суддею вимог щодо несумісності; 221 3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займа­ ній посаді; 4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; 5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду; 6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. Повноваження судді припиняються у разі: 1) досягнення суддею шістдесяти п ’яти років; 2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави; 3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним; 4) смерті судді; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним зло­ чину. Згідно з п.16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, повно­ важення суддів, призначених на посаду строком на п ’ять років, припиняються із за­ кінченням строку, на який їх було призначено. Такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом. Судді, які обрані суддями безстроко­ во, продовжують здійснювати свої повноваження до звільнення або до припинення їх повноважень з підстав, визначених Конституцією України. Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п ’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Консти­ туції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання вста­ новлюються законом. У випадках реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», судді таких судів мають право подати заяву про відставку або за­ яву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом. Осо­ бливості переведення судді на посаду в іншому суді можуть бути визначені законом. До впровадження нового адміністративно-територіального устрою України відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 р., утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює Президент України на підставі та у порядку, що визначені законом. Упродовж двох років переведення судді з одного суду до іншого здійснює Президент України на підставі відповідного подання Вищої ради правосуддя. 8 квітня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення до­ віри до судової влади в Україні», яким визначила правові та організаційні засади прове­ дення спеціальної перевірки суддів (далі — перевірка суддів) як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв’язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості. Метою перевірки суддів є: 1) утвердження верховенства права в суспільстві та законності у діяльності судів; 2) відновлення довіри до судової влади в Україні; 222 3) з’ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності; 4) утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості. Конституційно-правовий статус Вищої ради правосуддя. Стаття 131 Конституція України закріпила, що в Україні діє Вища рада правосуддя. Основні її повноваження: 1) вносить подання про призначення судді на посаду; 2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несуміс­ ності; 3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінар­ ної відповідальності судді чи прокурора; 4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади; 5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою; 6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; 7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів; 8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого; 9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України. Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох призначає Президент Украї­ ни, двох обирає Верховна Рада України, двох обирає з’їзд адвокатів України, двох обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох обирає з ’їзд представників юридичних ви­ щих навчальних закладів та наукових установ. Порядок обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя визначаєть­ ся законом. До утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції. Вища рада правосуддя утворюється шляхом реорганізації Вищої ради юстиції. До обрання (призна­ чення) членів Вищої ради правосуддя цей орган діє у складі членів Вищої ради юстиції про­ тягом строку їх повноважень, але які не можуть тривати довше ніж до 30 квітня 2019 р. Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою. Строк по­ вноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль. Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої. Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати крите­ рію політичної нейтральності. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги до члена Вищої ради правосуддя. Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонай­ менше п ’ятнадцяти її членів, серед яких більшість становлять судді. Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для за­ безпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпе­ чення судів. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи: система і компетенція. Аналіз чинного законодавства України та доктринальних підходів до поняття «правоохоронні органи» свідчить, що воно є одним із найбільш невизначених в українському правознавстві, вну­ 223 трішньо суперечливим і надмірним за обсягом. Як результат виникає конкурентність тер­ мінів — «правоохоронні органи», «правозахисні органи», «органи кримінальної юстиції». До системи правоохоронних органів включають різні за своїм статусом та функціональ­ ним призначенням органи, що унеможливлює чітко визначити цю систему, а тому й за­ кріпити загальні засади 'її функціонування. Наприклад, віднесення до неї судових орга­ нів, що іноді зустрічається в доктрині, термінологічно є допустимим, але недоцільним з огляду на особливе місце судової влади в правовій системі. Спроба поширити статус правоохоронних органів на прокуратуру та органи досудового розслідування ще більше ускладнює розуміння ситуації з визначенням їх особливостей (М. Афанасьєва). Поняття «правоохоронні органи» набуло широкого вжитку після прийняття Консти­ туції України 1996 р., ч. 3 ст. 17 якої поклала забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України на «відповідні військові формування та правоохоронні орга­ ни держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом». Таким чином, конституційного значення надано такій функції правоохоронних органів, як забезпечен­ ня державної безпеки і захисту, проте їх основна функція — забезпечення правопорядку в суспільстві та державі, захист прав і свобод людини від правопорушень — конституцій­ ного закріплення взагалі не отримала. Змінами до Конституції України від 02.06.2016 р в текст Основного Закону впроваджено новий термін — «органи правопорядку», який застосовується поряд з дефініцією — «правоохоронні органи», що не сприяє правовій визначенності. Не може допомогти з визначенням поняття правоохоронних органів і чинне законо­ давство України. В одних випадках воно визначає правоохоронні органи шляхом їх кон­ кретного переліку. Так, наприклад, у ст. 2 Закону України «Про державний захист пра­ цівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. до правоохоронних органів відносяться органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служ­ би правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконан­ ня покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохо­ ронні функції. Але виникає питання про обґрунтованість віднесення до правоохоронних органів тих, які виконують контрольні чи правозастосовні функції. При цьому слід ак­ центувати на тому, що «закритий» перелік правоохоронних органів у чинному законодав­ стві України відсутній. В інших випадках визначення поняття правоохоронного органу надається через роз­ криття характеру здійснюваної ними функції. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», правоохоронні органи — це державні органи, які відповідно до за­ конодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Згідно зі ст. 1 За­ кону України «Про основи національної безпеки України», правоохоронні органи — це органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій. Але навряд чи «здійснення правоохоронної функції» як крите­ рій виділення правоохоронних органів може бути результативно застосований, оскільки такі функції в тій чи іншій мірі притаманні майже всім державним органам, насамперед, органам виконавчої влади (М. Афанасьєва). Таким чином, ситуація, яка склалася на рівні закону із визначенням понятійного апа­ рату та системи правоохоронних органів, а також їх функціонального призначення, не може сприяти подальшому здійсненню їх реформування, спрямованого на забезпечення ефективної та узгодженої діяльності цих органів. Вищеозначена проблема має комплек­ сний характер, 'її розв’язання вимагає формування оновленої правової основи організації 224 і діяльності правоохоронних органів у державі, чіткого визначення їх системи, функціо­ нального призначення та завдань. Необхідно відмовитися в законодавчому та правозастосовному процесах від терміна «правоохоронні органи» і здійснити поділ цієї системи органів у залежності від їх кон­ кретних функцій та призначення в механізмі охорони права, що й виступає критерієм для виокремлення їх певних класифікаційних груп. Зважаючи на це, пропонується виділяти: 1) органи правопорядку — на відміну від інших органів виконавчої влади, для них: (а) правоохоронна функція є основною і вони здійснюють повноваження, спрямовані на за­ хист прав і свобод людини, національної та громадської безпеки, охорону правопорядку; (б) у зв’язку з цим ці органи мають право легального застосування примусу та (в) у своєму складі мають озброєні формування. Вказані ознаки іманентні для таких органів і тому дозволяють виділити їх до окремої групи, до якої пропонується включити: органи внутрішніх справ, Службу безпеки Укра­ їни, податкову міліцію Державної фіскальної служби (при збереженні її правового стату­ су); органи боротьби з корупцією; органи військової служби правопорядку, пенітенціарну службу, прикордонну службу, управління державної охорони; 2) контрольно-наглядові органи виконавчої влади —до цієї системи доцільно віднести ті органи виконавчої влади, які наділені контрольними повноваженнями і здійснюють адміністративну юрисдикцію. До даної групи, зокрема, можуть бути віднесені державні інспекції, для яких правоохоронна функція є не основною, а допоміжною, оскільки їх основні повноваження спрямовані на здійснення контролю за додержанням законодав­ ства у певній сфері державного управління (М. Афанасьева). В якості прикладу розглянемо повноваження окремих правоохоронних органів. Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчи­ ненню нових. Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на ви­ конання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу націо­ нальній безпеці. Діє на підставі Закону України від 14 жовтня 2014 р. «Про Національне антикорупційне бюро України». Національне бюро утворюється Президентом України. Основними принципами діяльності Національного бюро є: 1) верховенство права; 2) повага та дотримання прав і свобод людини і громадянина; 3) законність; 4) безсторонність та справедливість 5) незалежність Національного бюро та його працівників; 6) підконтрольність і підзвітність суспільству та визначеним законом державним орга­ нам; 7) відкритість для демократичного цивільного контролю; 8) політична нейтральність і позапартійність; 9) взаємодія з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями. Використання Національного бюро в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається. Діяльність політичних партій у Національному бюро забороняється. Забо­ роняється незаконне втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об’єднань, інших фі­ зичних або юридичних осіб у діяльність Національного бюро. 225 Будь-які письмові чи усні вказівки, вимоги, доручення тощо, спрямовані до Націо­ нального бюро чи його працівників, які стосуються питань досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні і не передбачені Кримінальним процесуаль­ ним кодексом України, є неправомірними та не підлягають виконанню. У разі отримання такої вказівки, вимоги, доручення тощо працівник Національного бюро невідкладно ін­ формує про це в письмовій формі директора Національного бюро. Національне бюро складається з центрального і територіальних управлінь. Національне бюро є юридичною особою публічного права. Для забезпечення виконання завдань Національного бюро його директор утворює сво­ їм рішенням не більше семи територіальних управлінь Національного бюро, юрисдикція яких охоплює визначені в рішенні області України, Автономну Республіку Крим, міста Київ та Севастополь. Директор Національного бюро, у випадку обґрунтованої необхідності, може утворю­ вати своїм рішенням додаткові територіальні управління Національного бюро у межах області чи Автономної Республіки Крим. Структура, штатна чисельність управлінь Національного бюро та положення про них затверджуються директором Національного бюро. До структури управлінь Національного бюро можуть входити підрозділи детективів, що здійснюють оперативно-розшукові та слідчі дії, інформаційно-аналітичні, опера­ тивно-технічні підрозділи, підрозділи, що здійснюють виявлення майна, яке може бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації, підрозділи швидкого реагування, за­ безпечення безпеки учасників кримінального судочинства та забезпечення безпеки пра­ цівників, представництва інтересів в іноземних юрисдикційних органах, експертні, фі­ нансові, кадрові та інші підрозділи. Директор Національного бюро може створювати своїм рішенням комісії у складі пра­ цівників Національного бюро, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, службових осіб інших державних органів, органів місцевого самоврядування, представ­ ників громадських об’єднань. Такі комісії вивчають питання щодо порушення прав осіб, які співпрацюють з Національним бюро, та виносять рекомендації щодо усунення зазна­ чених порушень. Рекомендації таких комісій є обов’язковими для розгляду державними органами, органами місцевого самоврядування. Порядок діяльності комісій визначається директором Національного бюро. Гранична чисельність центрального та територіальних управлінь Національного бюро становить 700 осіб, у тому числі не більше 200 осіб начальницького складу. Керівництво діяльністю Національного бюро здійснює його директор, який призна­ чається на посаду та звільняється з посади Президентом України в порядку, визначеному цим Законом. Верховна Рада України за наявності підстав, за пропозицією не менш як третини на­ родних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може при­ йняти рішення про звільнення директора Національного бюро з посади. Національна поліція України — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діє на підставі Закону України «Про національ­ ну поліцію» від 2 липня 2015 р. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України згідно із законом. Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держа­ ви; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги 226 особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги. Принципи діяльності поліції: верховенство права дотримання прав і свобод людини; законність; відкритість та прозорість; політична нейтральність; взаємодія з населенням на засадах партнерства; безперервність. Систему поліції складають: 1) центральний орган управління поліцією; 2) територіаль­ ні органи поліції. До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно по­ єднані структурні підрозділи, що забезпечують діяльність керівника поліції, а також ви­ конання покладених на поліцію завдань. У складі поліції функціонують: кримінальна поліція; патрульна поліція; органи досудового розслідування; поліція охорони; спеціальна поліція; поліція особливого призна­ чення. Конституційно-правовий статус прокуратури України. Функції і повноваження прокурату­ ри України. Стаття 131-1 Конституції України визначила конституційно-правовий статус прокуратури. Прокуратура в Україні здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення від­ повідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласни­ ми та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що ви­ значені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. 14 жовтня 2014 р. прийнято Закон України «Про прокуратуру», який визначив право­ ві засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здій­ снення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим За­ коном, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і сво­ бод людини, загальних інтересів суспільства та держави. На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України. Функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами. Делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадо­ вими особами не допускається. Систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура. До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах струк­ турного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону. У разі якщо в силу виключних обставин у певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора України виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури. 227 Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором України. Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України. Генеральний прокурор України має першого заступника та чотирьох заступників, а також заступника Генерального прокурора України — Головного військового прокурора. У структурі Генеральної прокуратури України утворюються департаменти та відділи. Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль. Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у ви­ падках і з підстав, визначених Конституцією та законом. Згідно з пунктом 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України прокурату­ ра продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідуван­ ня до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримі­ нальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з об­ меженням особистої свободи громадян, — до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій. Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Наказом Генпрокурора України від 22 ве­ ресня 2015 р. в структурі Генпрокуратури створена Спеціалізована антикорупційна про­ куратура (на правах самостійного структурного підрозділу) у складі управління проце­ суального керівництва, підтримки державного звинувачення і представництва в суді, а також двох відділів: аналітично-статистичного і документаційного забезпечення. Структура и штатний розпис узгоджені з директором Національного антикорупційного бюро України. Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури — заступник Генерального прокурора України. Спеціалізована антикорупційна прокуратура буде здійснювати на­ гляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування, яке буде змі­ нюватися Національним антикорупційним бюро України. Крім того, Спеціалізована антикорупційна прокуратура буде підтримувати державне обвинувачення у відповідних формах і представляти інтереси громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. Конституційні принципи правосуддя та система судів України. Які вимоги висуває законодавство до члена Вищої ради правосуддя? Підстави для звільнення та припинення повноважень судді. В чому полягає проблема визначення поняття та системи правоохоронних органів України? Література 1. Про відновлення довіри до судової влади в Україні : Закон України від 8 квітня 2014 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 23. — Ст. 870. 2. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12 лютого 2015 р. / / Голос України. — 2015. — 26 лютого. — № 35. 3. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2014. 228 4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 р. / / Голос України. — 2016. — 16 липня. 5. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовтня 2014 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 47. — Ст. 2051. 6. Про національну поліцію: Закон України від 2 липня 2015 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2015. — № 40-41. — Ст. 379. 7. Бринцев В. Прокурорський нагляд у системі контрольної влади: конституційні засади та проблеми здійснення в Україні / В. Бринцев / / Право України. — 2008. — № 11. — С. 87-91. 8. Прилуцький С. Концептуальні підходи до реформування судової влади України / С. Прилуцький / / Право України. — 2015. — № 11. — С. 106-112. 9. Святоцька В. Адвокатура України у світлі євроінтеграційних прагнень / В. Святоцька / / Право України. — 2015. — № 10. — С. 105-112. 10. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України / A. О. Селіванов. — К.: Лотос, 2016. — 176 с. 11. Скомороха Л. Окремі питання професійних якостей судді в Україні / Л. Скомороха / / Право України. — 2015. — № 11. — С. 113-125. 12. Судоустрій України : підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, B. В. Долежан; за ред. С. В. Ківалова. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 384с. 229 _____________ Тем а 21_____________ КОНСТИТУЦІЙНА ЮСТИЦІЯ В УКРАЇНІ Анотація. Тема спрямована на вивчення теоретичних та практичних аспектів функціонування інституту конституційної ю стиції в Україні в контексті змін до Конституції України щодо право­ суддя 2016 року. Після вивчення теми студент повинен знати: - зм іст та співвіднош ення категорій «конституційний контроль», «судовий конституційний конт­ роль» та «конституційна юстиція»; - передумови виникнення та особливості становлення інституту конституційної юстиції в Україні; - функціональне призначення Конституційного Суду України та його місце в системі органів державної влади; - повноваження та функції Конституційного Суду України; - склад, структуру та організацію діяльності Конституційного Суду України; - суб’єктно-діяльнісні характеристики провадження у справах конституційної юрисдикції; - види, порядок прийняття та виконання актів Конституційного Суду України. К л ю ч о в і по н я ття та т е р м ін и : конституційний контроль; судовий конституційний контроль; кон­ ституційна юстиція; Конституційний Суд України; конституційна скарга; юридичні позиції Кон­ ституційного Суду України. Поняття конституційної юстиції. Конституційний контроль, являючи собою специфіч­ ний засіб охорони і захисту Конституції, виступає як спеціалізований механізм, система забезпечення Конституції як нормативно-правового акта вищої юридичної сили, різно­ вид контролю як відповідної функції (І. Сліденко). Конституційний контроль, таким чи­ ном, може бути визначений як діяльність компетентних органів публічної влади щодо реалізації принципу верховенства Конституції і підтримки режиму конституційності за допомогою своїх специфічних методів (М. Вітрук). Конституційний контроль пов’язаний з владою органу, наділеного правом скасовувати акти, що не відповідають Основному Закону. І в цьому аспекті конституційний контроль може бути визначений як влада, надана відповідному органу, контролювати і у разі необ­ хідності установлювати відповідність або невідповідність Конституції актів, прийнятих різноманітними органами публічної влади, і особливо законів, прийнятих представниць­ кими органами (В. Маклаков). Особливою інституціональною формою конституційного контролю, який може здій­ снюватися главою держави, парламентом, урядом, парламентським уповноваженим з прав людини тощо, є судовий конституційний контроль. Судовий конституційний конт­ роль являє діяльність компетентних судових та/або спеціалізованих судових органів щодо перевірки, оцінки, визначення відповідності законів, інших нормативно-правових актів Конституції і вирішення питання про їх застосування або щодо їх конституційності, яка здійснюється у формі судочинства і спрямована на забезпечення правової охорони Кон­ ституції, встановлених нею основ конституційного ладу, прав і свобод людини і громадя­ нина, конституційної законності (Б. Єбзєєв, М. Савенко). Для позначення судового конституційного контролю використовують й іншу катего­ рію — «конституційна юстиція». За такого підходу може скластися враження, що йдеться про синонімічні терміни, хоча під конституційною юстицією передусім розуміють орган, наділений відповідною компетенцією (юрисдикцією), який і провадить відповідне судо­ чинство, тобто здійснює правосуддя (у даному випадку конституційне) (А. Муллануров). 230 Тому більш коректним видається визначення конституційної юстиції як наділеного конституційною компетенцією (юрисдикцією) судового органу, виключною прерогати­ вою якого є здійснення конституційного контролю у формі конституційного судочинства. Становлення і розвиток конституційної юстиції в Україні. Аналіз українських конститу­ ційних документів початку XX століття дає підстави твердити, що ідея судового консти­ туційного контролю не отримала широкого визнання. Певною мірою це пояснюється зумовленою догматичним сприйняттям теорії поділу влади Ш. Монтеск’є недовірою до суддів як судових охоронців конституції держави, а також виключною важливістю прин­ ципу верховенства представницького органу державної влади для конституційної систе­ ми часів Української Народної Республіки. У радянський період судовий конституційний контроль також повністю заперечував­ ся, оскільки вважалось, що він є невід’ємним елементом «буржуазної доктрини» поділу влади. Загальновідомо, що ідеологія диктатури пролетаріату повністю виключала теорію поділу влади та існування конституційних обмежень щодо державної влади. Як зазнача­ лось у радянській юридичній літературі того часу, «народні суди не можуть втручатися в оцінку внутрішньої конституційності законів, оскільки привласнення ними таких повно­ важень поставило б їх у становище політичних установ, які контролюють верховну владу, що суперечить духу нашої Конституції» (В. Дябло). Лише в останні роки існування СРСР було утворено квазісудовий орган попереднього конституційного контролю — Комітет конституційного нагляду СРСР. І хоча відповід­ ними змінами до Конституції УРСР 1978 р. було передбачено утворення Комітету кон­ ституційного нагляду в УРСР, його так і не було утворено. Загалом у період «перебудови» в радянській Україні залишалася поширеною думка, що конституційний контроль супер­ ечить принципу верховенства законодавчої влади, а відповідно — й принципу народного суверенітету. Тому вважалося, що наділення особливого юрисдикційного органу консти­ туційного контролю правом скасовувати акти Верховної Ради — єдиного органу, що ви­ ступав від імені народу, перетворить принцип народного суверенітету на фікцію. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України Конституція УРСР 1978 р. зазнала суттєвих змін. Зокрема, Законом УРСР від 24 жовтня 1990 р. № 404XII запроваджувався Конституційний Суд України, що мав формуватися Верховною Радою Української РСР на десять років з числа спеціалістів у галузі права. Організація і порядок діяльності Конституційного Суду УРСР мали бути визначені Законом про Кон­ ституційний Суд УРСР. Відповідний законодавчий акт було прийнято лише 3 липня 1992 р., за яким Консти­ туційний Суд України визначався як незалежний орган в системі судової влади, поклика­ ний забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод особи. Втім Верховна Рада України спромоглася обрати лише Голову Конституційного Суду України — ним став Л. П. Юзьков. Водночас згідно зі статтею 97 Конституції 1978 р. (в редакції 1989 р.) Верховна Рада України здійснювала повноваження щодо тлумачення Конституції України і законів України, а контроль за додержанням Конституції України відповідно до статті 106 продовжувала здійснювати Президія Верховної Ради України. Наступна згадка про Конституційний Суд України на найвищому нормативному рівні з’являється в укладеному 8 червня 1995 р. між Президентом України та Верховною Радою України Конституційному Договорі, невід’ємною складовою якого було визначено схва­ лений Верховною Радою України Закон України «Про державну владу і місцеве самовря­ дування в Україні». Конституційний Суд України згідно зі статтею 38 вказаного Закону виступав незалежним органом судової влади, що забезпечує відповідність законів, інших 231 нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону кон­ ституційних прав та свобод людини і громадянина. Але повноваження щодо здійснення конституційного контролю закріплювались за Верховною Радою України, яка «приймає Конституцію України, закони України, кодекси та інші кодифіковані акти, вносить до них зміни і доповнення, дає їх офіційне тлумачен­ ня» (пункт І частини першої статті 17); «здійснює контроль за виконанням Конституції України, законів України та постанов Верховної Ради України» (пункт 2 частини першої статті 17); «здійснює контроль у сфері захисту прав людини» (пункт 3 частини першої статті 17). За такого суперечливого регулювання Конституційний Суд України передбачувано не було сформовано і після укладання між Верховною Радою України та Президентом Укра­ їни Конституційного Договору 1995 року. І лише з прийняттям Конституції України 1996 року становлення першого в Украї­ ні органу конституційної юстиції — Конституційного Суду України — відбулося. Вже у травні 1997 року, через сім місяців після вступу суддів на посади, ним було прийнято пер­ ше рішення, що стало точкою відліку здійснення судового конституційного контролю в Україні. Правова природа Конституційного Суду України. Тривалий час окрім Конституції Укра­ їни конституційно-правовий статус Конституційного Суду України визначався Законом України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України», Регла­ ментом Конституційного Суду України та низкою рішень власно Конституційного Суду України. Однак 2 червня 2016 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України № 1401-УІІІ «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким кон­ ституційно-правовий статус Конституційного Суду України було суттєво змінено. З ме­ тою належної імплементації зазначених конституційних змін було прийнято Закон Укра­ їни від 13 липня 2017 р. № 2136-УІІІ «Про Конституційний Суд України», яким детально визначено порядок організації та діяльності Конституційного Суду України (далі — Суд), статус суддів Суду, підстави і порядок звернення до Суду, процедура розгляду ним справ і виконання рішень Суду. Відповідно до конституційних змін 2016 р. Суд виведено за межі системи судоустрою України, що нібито має покласти кінець тривалій науковій дискусії про правову природу та місце Суду в системі органів державної влади України. Справа в тім, що запровадження інституту судового конституційного контролю, уособ­ леного Судом, який, маючи високий рівень незалежності, отримав реальну можливість впливати на практику реалізації законодавчої і виконавчої влади та на їх співвідношення, зумовило надзвичайно високий науковий інтерес і як наслідок — низку змістовних науко­ вих досліджень різних аспектів його організації та функціонування, зокрема й у контексті практики реалізації принципу поділу влади, системи стримувань і противаг, та водночас поставило на порядок денний питання про правову природу єдиного органу конституцій­ ної юстиції. Зокрема, В. Гергелійник, зазначаючи, що Суд виконує функцію конституційного контролю в межах визначеної Конституцією судової гілки влади, доводив, що окреслена специфіка органу конституційної юстиції у порівнянні з судами загальної юрисдикції до­ зволяє зробити висновок про визначення на теоретичному рівні статусу Суду як «квазіоргану» правосуддя, який входить, хоча це і не закріплено на конституційному рівні, в контрольно-наглядову гілку влади України. Відповідно, в контексті такого підходу послі­ довно обґрунтовувалася позиція про те, що поряд із законодавчою, виконавчою і судовою 232 владою існує четверта гілка влади — контрольна, складовою якою пропонували визна­ чати Суд. Згідно з іншим підходом, незважаючи на особливості, що відрізняли Суд від судів за­ гальної юрисдикції, він визначався як складова єдиної судової системи, єдиний орган конституційної юрисдикції, який здійснює конституційне судочинство шляхом розгляду і вирішення по суті справ конституційної юрисдикції. Визначальною підставою заперечення судової природи Суду виступає здійснення ним компетенційної діяльності, сутністю якою є конституційний контроль. Вихідною тезою такого підходу залишається намагання виразити зміст усієї судової влади, 'її владних по­ вноважень через специфіку лише однієї функції судових органів або форми судової діяль­ ності. Втім зведення усіх функцій судів лише до функції правосуддя, так само як ототож­ нення самого явища судової влади з правосуддям, видається невиправданим, адже «воно є ширшим за змістом і більш загальним за природою» (В. Шаповал). Відстоюючи тезу про функціональний плюралізм судової влади, вважаємо, шо виве­ дення Суду за межі системи судоустрою України не перетворює його на квазісудовий ор­ ган і не виключає його ідентифікації як органу судової влади. У науковому і експертному середовищі не викликало сумнівів, що в Україні у 1996 р. було запроваджено європейську (концентровану) модель конституційної юстиції, яка насамперед передбачає утворення єдиного спеціалізованого судового або квазісудового органу, виключною прерогативою якого є здійснення конституційного контролю. Голов­ на відмінність судових та квазісудових органів полягає у тому, що у квазісудових органах зазвичай використовується закрита, заснована на письмовому провадженні, процедура, тому вони не розглядають індивідуальних конституційних скарг (В. Маклаков). Принци­ пово важливим критерієм вирізнення саме судових органів конституційного контролю ви­ ступає відсутність права ініціювати здійснення такого контролю за власною ініціативою. Тому, оскільки конституційними змінами 2016 р. не було запроваджено іншої моделі конституційної юстиції, залишається справедливою ідентифікація Суду як юрисдикційного судового органу, що посідає відокремлене місце в системі органів державної влади, зумовлене його особливим функціональним призначенням — забезпеченням верховен­ ства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Функції і повноваження Конституційного Суду України. Суд забезпечує верховенство Конституції України через здійснення визначених Основним Законом України компетенційних повноважень, до яких тепер належать: - вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; - офіційне тлумачення Конституції України; - надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п ’яти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Консти­ туції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; - надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п ’яти народних депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною іні­ ціативою; - надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання консти­ туційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України; 233 - надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності зако­ нопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конститу­ ції України; - надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верхо­ вною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України; - вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України норма­ тивно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Пре­ зидента України згідно з частиною другою статті 137 Конституції України; - вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що засто­ сований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конститу­ ції України. Аналіз наведених компетенційних повноважень Суду засвідчує, що окрім, власно, конституційного контролю Суд також здійснює й інші функції, серед яких передусім ви­ окремлюють функцію офіційного тлумачення Конституції України, функцію забезпечення принципу поділу влади (арбітражну функцію), а також функцію захисту конституційних прав і свобод особи (правозахисну функцію) (Ж. Овсепян). Саме із останньою функцією пов’язані чи не найбільш значущі конституційні нововве­ дення 2016 р. в частині повноважень Суду. Йдеться про запровадження в Україні інститу­ ту конституційної скарги, сутність якої загалом полягає у безпосередньому ініціюванні, насамперед фізичною особою, перевірки Судом конституційності нормативного або ін­ дивідуального акта, в тому числі акта (рішення) суду, що порушує гарантовані конститу­ цією держави її права та свободи (М. Гультай). При цьому відповідно до статті 151 Конституції України запроваджено нормативну (часткову) конституційну скаргу, що закріплює право особи ініціювати встановлення конституційності законів України (їх окремих положень), застосованих в остаточному судовому рішенні в її судовій справі. І хоча функціональний наголос на ключовому значенні конституційної скарги у захисті прав і свобод людини при її характеристиці є традиційно визначальним, функціональне призначення конституційної скарги трактується більш широко. За допомогою конститу­ ційної скарги передусім захищається публічний інтерес, оскільки вона надає Суду мож­ ливість контролю за дотриманням конституції усіма державними органами, чим сприяє легітимізації держави (В. Вапа82ак). Тут доречно вказати, що «в основу права на конститу­ ційну скаргу покладено принцип обмеження державної влади фундаментальними права­ ми та свободами, і це дає змогу стверджувати, що цей фундаментальний конституційний принцип має конкретне правниче значення в країнах розвинутої демократії» (С. Шевчук). Склад і порядок формування Конституційного Суду України. Структура та організація ді­ яльності Конституційного Суду України. Суд складається із 18 суддів, які призначаються на дев’ять років без права бути призначеним повторно Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів України (по шість суддів). Суд є повноважним здійсню­ вати конституційне провадження, якщо у його складі є щонайменше 12 суддів, які набули повноважень у визначеному законом порядку. Зважаючи на особливе функціональне призначення Суду у системі органів державної влади, до кандидатів на посади суддів встановлені особливі вимоги. Так, суддею Суду може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п ’ятнадцять років, високі моральні якості, є правником із визнаним рівнем компетентності. 234 Суддя Суду має відповідати критерію політичної нейтральності і, відповідно, не може належати до політичних партій чи професійних спілок, публічно виявляти прихильність до них, брати участь у будь-якій політичній діяльності. Суддя Суду також не може сумі­ щати свою посаду з будь-якою посадою в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, органі професійного правничого самоврядування, зі статусом народно­ го депутата України, депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради, з іншим представницьким мандатом, з адвокатською діяльністю, з підприємницькою діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу або отримувати іншу винагороду, за винятком здійснення викладацької, наукової чи творчої діяльності та отримання винагороди за неї, а також не може входити до складу керівного органу чи наглядової ради юридичної особи, що має на меті одержання прибутку. Слід зауважити, що відтепер відбір кандидатур на посаду судді Суду має здійснюватися на конкурсних засадах у визначеному законом порядку. Зокрема, відбір кандидатур на посаду судді Суду на конкурсних засадах щодо осіб, яких призначає Президент України, здійснює конкурсна комісія, яку створює Президент України. Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Суду у Верховній Раді України здійснює комітет, до предмета відання якого належать питання правового статусу Суду, у порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України. Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Суду з’їздом суддів України здійснює Рада суддів України. Конкурсна комісія, відповідний комітет Верховної Ради України, Рада суддів України приймають заяви від осіб, які виявили намір обійняти посаду судді Суду. За результатами вивчення документів та відомостей, наданих кандидатами, та співбесіди з ними конкурс­ на комісія, відповідний комітет Верховної Ради України, Рада суддів України ухвалюють рекомендацію щодо кожного кандидата на посаду судді Суду. Загальний строк проведен­ ня конкурсу для відбору кандидатур на посаду судді Суду становить два місяці. Суд очолює та організовує його діяльність Голова Суду, який обирається зі складу суд­ дів Суду на спеціальному пленарному засіданні Суду лише на один трирічний строк таєм­ ним голосуванням. Для обрання Голови Суду на спеціальному пленарному засіданні Суду створюється комісія з числа суддів Суду. Головою Суду вважається обраний кандидат, за якого проголосувала більшість суддів Суду від конституційного складу Суду. Якщо запропоновано не більше двох кандидатів і Голову Суду не було обрано, прово­ дяться нові вибори. Якщо запропоновано більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які одержали най­ більшу кількість голосів. Якщо при повторному голосуванні Голову Суду не було обрано, проводяться нові вибори. Під час голосування Суддя може проголосувати лише за одну кандидатуру. Голова Суду має заступника, який виконує за його дорученням окремі повноваження. Заступника Голови Суду обирають на спеціальному пленарному засіданні Суду за пропо­ зицією Голови Суду лише на один трирічний строк таємним голосуванням. За відсутності Голови Суду його обов’язки виконує заступник Голови Суду, а за відсутності обох — стар­ ший за віком Суддя. До організаційної структури Суду у статусі його органів також входять Велика палата, два сенати та шість колегій. Важливо вказати, що вказані органи у межах визначених за­ коном повноважень щодо конституційного провадження діють як Суд. Велика палата — орган Суду у складі всіх суддів Суду, який здійснює конституційно визначені компетенційні повноваження Суду, в тому числі розглядає питання відповід­ ності Конституції України законів України (їх окремих положень) за конституційними 235 скаргами у разі відмови Сенату від розгляду справи на розсуд Великої палати у випадках, визначених Законом. До повноважень Великої палати також належить вирішення про­ цедурних питань, що виникають під час конституційного провадження згідно із Законом. Сенат — орган Суду, що, як правило, діє у складі дев’яти суддів Суду і розглядає пи­ тання щодо відповідності Конституції України законів України (їх окремих положень) за конституційними скаргами, а також інші питання, визначені законом. Персональний склад сенатів формується на спеціальному пленарному засіданні Суду шляхом жеребкування і затверджується постановою Суду. Стосовно Голови Суду та за­ ступника Голови Суду жеребкування не проводиться. Колегія — орган Суду у складі трьох суддів Суду, до повноважень якого належить вирі­ шення питань щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням, конституційним зверненням, конституційною скаргою. У складі Суду також діють постійні комісії —допоміжні органи, що створюються з чис­ ла суддів Суду для вирішення питань організації його внутрішньої діяльності. Організаційне, аналітичне, юридичне, інформаційне та матеріально-технічне забезпе­ чення діяльності Суду здійснює Секретаріат Суду, очолюваний керівником Секретаріату. Останнього за поданням Голови Суду призначає на посаду та звільняє з посади Суд на своєму засіданні. Кандидат на посаду керівника Секретаріату має відповідати кваліфікаційним вимогам, передбаченим Законом України «Про державну службу» для осіб, які претендують на за­ йняття посади державної служби категорії «А», а також мати вищу юридичну освіту та стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше 10 років. Керівник Секретаріату має першого заступника, заступників, яких так само за подан­ ням Голови Суду призначає на посаду та звільняє з посади Конституційний Суд на своєму засіданні. Кандидати на посади першого заступника та заступників керівника Секретарі­ ату мають відповідати кваліфікаційним вимогам, передбаченим Законом України «Про державну службу» для осіб, які претендують на зайняття посади державної служби кате­ горії «А». У складі Секретаріату Суду діють служба судових розпорядників та патронатна служба судді Конституційного Суду. Положення про Секретаріат, його структуру і штатний роз­ пис затверджує Суд на своєму засіданні за поданням керівника Секретаріату. При Суді функціонує Науково-консультативна рада, утворена з числа висококваліфі­ кованих фахівців у сфері права для підготовки наукових висновків з питань діяльності Суду, що потребують наукового забезпечення. Суд також має свій архів, бібліотеку, офіційне видання «Вісник Конституційного Суду України», прес-службу, приймальню громадян тощо. Принципи конституційного судочинства. Суд здійснює юрисдикційну діяльність відпо­ відно до засад (принципів) верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов’язковості ухва­ лених ним рішень і висновків. Принцип верховенства права являє собою змістовно-сутнісну засаду здійснення юрисдикційної діяльності Судом. У найбільш загальному вигляді верховенство права перед­ бачає, що право розуміється як сукупність правил юридично значущої поведінки, що ле­ гітимізовані суспільством і базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Відповідно, право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а вклю­ чає й інші соціальні регулятори (норми моралі, традиції, звичаї тощо). Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка знач­ ною мірою дістала відображення в Конституції України. 236 Таке розуміння права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті пе­ редусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Верховенство права зумовлює пріоритетність у суспільстві прав і свобод особи, що передбачає взаємну від­ повідальність особи і держави, зв’язаність діяльності держави цими правами, врегулю­ вання відносин між особою та державою на основі принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Принцип незалежності діяльності Суду засвідчує його інституціонально-функціональну самостійність в системі органів державної влади. Здійснюючи юрисдикційну діяльність, Суд не тільки знаходиться, як було вказано, поза системою судоустрою України. Він по­ сідає самостійне місце і не підпорядковується жодному іншому органу, включаючи пар­ ламент, уряд та главу держави. Незалежність діяльності Суду забезпечується також через низку гарантій діяльності суддів: заборону впливу у будь-який спосіб на суддю, особливу процедуру притягнення судді до юридичної відповідальності; вжиття заходів забезпечен­ ня безпеки судді та членів його сім’ї тощо. Принцип колегіальності засвідчує, що Суд здійснює надані Конституцією та Законом України від 13 липня 2017 р. № 2136-УШ «Про Конституційний Суд України» компетенційні та самоорганізаційні повноваження колегіально. Принцип колегіальності реалізуєть­ ся через організаційні форми роботи Суду, до яких належать: засідання, пленарні засідання Суду, Великої палати, сенатів; засідання колегій. Особливою формою вирішення питань, пов’язаних з організаційною діяльністю Суду, є спеціальні пленарні засідання Суду, на яких, зокрема, обирається Голова та заступник Голови Суду, затверджується персональний склад сенатів, утворюються колегії та затверджується їх персональний склад тощо. Згідно з принципами гласності і відкритості акти та засідання Суду, інформація щодо справ, які розглядає Суд, є відкритими, якщо інше не встановлено законом. Інформація про конституційні подання, конституційні звернення, конституційні скарги, що надійшли до Суду, перебіг справ, дату і час засідання сенатів, Великої палати є відкритою та опри­ люднюється на офіційному веб-сайті Суду, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ на пленарних засіданнях Великої палати, сенатів здійснюється відкрито, за винят­ ком закритої частини цих засідань, коли ухвалюється рішення, надається висновок, поста­ новляється ухвала Суду. Закрите пленарне засідання допускається, якщо розгляд справи на відкритому пленарному засіданні може призвести до розголошення державної таєм­ ниці та (або) іншої інформації, що охороняється законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в Суді усної або письмової інформації про результати розгляду його справи. Усі акти Суду за результатами конституційного провадження оприлюднюються на офіційному веб-сайті Суду або в окремих випадках за ухвалою Суду — в залі засідань Суду. Акти Суду разом, за наявності, з окремими думками суддів публікуються у «Віснику Кон­ ституційного Суду України» та інших офіційних друкованих виданнях України Відповідно до принципу повного і всебічного розгляду справ колегії, сенати, Велика палата під час підготовки справи до розгляду та конституційного провадження у справі вправі витребувати копії документів, матеріалів, а також відомості, що стосуються справи; при­ значати у разі потреби експертизу та залучати спеціалістів до участі в конституційному провадженні; викликати на засідання, пленарні засідання посадових осіб, експертів, спе­ ціалістів, свідків, представників суб’єктів звернень, громадян. Принцип обґрунтованості та обов’язковост і ухвалених Судом рішень і висновків визна­ чає, що акти Суду мають бути ухвалені на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які посилаються учасники конституційного провадження, а також містити вичерпні висновки щодо питань, порушених суб’єктами права на звернення і розглянутих Судом. Рішення та висновки Суду є обов’язковими до виконання, остаточними та такими, що 237 не можуть бути оскаржені. У разі необхідності Суд може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за ви­ конанням рішення, додержанням висновку. Суб’єкти і форми звернення до Конституційного Суду України. Суд як юрисдикційний судовий орган здійснює компетенційні повноваження виключно за зверненням визна­ чених Конституцією та Законом України від 13 липня 2017р. № 2136-УІІІ «Про Консти­ туційний Суд України» суб’єктів, які можуть класифіковані залежно від предмета і форми звернення. Так, письмове клопотання щодо визнання акта (його окремих положень) неконсти­ туційним або офіційного тлумачення Конституції України є конституційним поданням і має відповідати вимогам, встановленим статтею 51 Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136-УІІІ «Про Конституційний Суд України». Суб’єктами права на звернення до Суду із конституційним поданням є виключно Президент України, щонайменше сорок п ’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному су­ довому рішенні у справі є конституційною скаргою, що має відповідати вимогам, встанов­ леним статтею 55 Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конституційний Суд України». Суб’єктом права на конституційну скаргу є фізична особа або юридична особа приватного права, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її спра­ ві закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України. Письмове клопотання про надання висновку щодо інших компетенційних повнова­ жень Суду є конституційним зверненням і має відповідати вимогам, встановленим стат­ тею 53 Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конституційний Суд України». Суб’єктами права на конституційне звернення є Президент України, Верховна Рада Укра­ їни, Кабінет Міністрів України або щонайменше сорок п ’ять народних депутатів України. Стадії конституційного провадження. Аналіз Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конституційний Суд України» дозволяє виокремити стадії конституційного про­ вадження у справах конституційної юрисдикції. Стадії конституційного провадження характеризують діяльність Суду та учасників провадження, яка спрямована на забезпе­ чення певного проміжного результату при розгляді тієї чи іншої справи. Стадіями кон­ ституційного провадження є відкриття конституційного провадження, підготовка мате­ ріалів справи до слухання, розгляд справи у пленарному засіданні, ухвалення рішення та його виконання. Процесуальні строки. Законом України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конститу­ ційний Суд України» визначено, що строк конституційного провадження не повинен перевищувати шість місяців. Водночас для справ щодо конституційності законопроекту про внесення змін до Конституції України, справ щодо конституційності актів Кабінету Міністрів України за зверненням Президента України, а також щодо яких Сенат, Велика палата визнали конституційне провадження невідкладним строк конституційного про­ вадження не може перевищувати один календарний місяць. Обчислення строків конституційного провадження ведеться з дня постановления ухвали про відкриття конституційного провадження у справі, а у разі відмови Сенату від розгляду справи на розсуд Великої палати — з дня постановления відповідної ухвали Сенату. 238 Поняття та правова природа актів Конституційного Суду України. Види, порядок прийнят­ тя та виконання актів Конституційного Суду України. Здійснюючи надані Конституцією та Законом України від 13 липня 2017 р. № 213б «Про Конституційний Суд України» компетенційні та самоорганізаційні повноваження, орган конституційної юрисдикції приймає процесуальні та непроцесуальні акти. До непроцесуальних актів Суду, які не пов’язані із конституційним провадженням, на­ лежать постанови з приводу організаційних, фінансових, кадрових та інших питань вну­ трішньої діяльності. Непроцесуальні акти Суду є правовою формою здійснення ним своїх самоорганізаційних повноважень. Процесуальні акти Суду, до яких належать рішення, висновки, ухвали та забезпечу­ вальні накази, являють собою акти органу конституційної юрисдикції, пов’язані із кон­ ституційним провадженням у відповідних справах конституційної юрисдикції. Проце­ суальні акти є, відповідно, правовою формою здійснення Судом своїх компетенційних повноважень. Так, для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закрит­ тям провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процеду­ рою розгляду справ конституційної юрисдикції, відповідні органи Суду постановляють ухвали. У виняткових випадках, з метою запобігання незворотним наслідкам, що можуть на­ стати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення, Велика палата може при роз­ гляді конституційної скарги з власної ініціативи вжити заходів щодо забезпечення кон­ ституційної скарги, видавши забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом. Забезпечувальний наказ втрачає чинність з дня ухвалення рішення або постановления ухвали про закриття конституційного провадження у справі. Рішення Суду ухвалюються Великою палатою або Сенатом за результатами розгляду по суті справ конституційної юрисдикції. При цьому Сенат ухвалює рішення виключно за результатами розгляду справ за конституційними скаргами, тоді як Велика палата — за результатами розгляду справ щодо конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів Укра­ їни, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за результатами розгляду справ за конститу­ ційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді справи за конституційною скаргою на розсуд Великої палати. Висновки Суду надаються виключно Великою палатою за результатами розгляду по суті всіх інших справ конституційної юрисдикції. Суд ухвалює рішення та надає висновки на закритій частині пленарного засідання Сенату, Великої палати поіменним голосуванням суддів Суду, які розглядали справу. Рі­ шення у справі за конституційною скаргою є ухваленим, якщо за це проголосували що­ найменше дві третини суддів Суду, які розглядали справу в Сенаті. Рішення є ухваленим Великою палатою, а його висновок — наданим, якщо за це проголосували щонайменше десять суддів Суду. Рішення і висновки Суду підписують окремо судді Суду, які голосували на їх підтримку і які голосували проти. При цьому судді Суду не мають права утримуватися від голосуван­ ня або підписання. Суддя Суду, який підписав рішення, висновок, ухвалу про відмову у відкритті консти­ туційного провадження у справі або про закриття конституційного провадження, може викласти окрему думку в письмовій формі, що додається до відповідного акта Суду та без зволікання оприлюднюється на офіційному веб-сайті Суду. Окрема думка може бути ви­ словлена суддею Суду не тільки у разі, якщо він голосував проти того чи іншого акта, а і 239 якщо він голосував «за», але залишився у меншості при голосуванні з будь-якого іншого питання чи мотивування прийнятої позиції. Рішення та висновки Суду, що мають відповідати вимогам, визначеним статтями 89 та 90 Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конституційний Суд України», є оста­ точними і не можуть бути оскаржені. У рішенні, висновку Суд може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку. Суд також може вимагати від відповід­ них органів письмове підтвердження виконання рішення, додержання висновку. За неви­ конання рішень та недодержання висновків Суду настає відповідальність згідно із законом. У науковому та експертному середовищі тривалий час дискутується питання щодо пра­ вової природи та юридичної сили рішень та висновків Суду. Як правило, у цьому зв’язку стверджують, що рішення і висновки органу конституційної юрисдикції є актами засто­ сування конституційних норм до нормативно-правових актів (їх окремих норм) або за­ конопроектів, що засвідчують у такий спосіб відповідність останніх нормам Конституції України. Обов’язковість рішень та висновків Суду, за такого підходу, має таку саму при­ роду, що й обов’язковість усіх інших правових актів ненормативного характеру. З іншого боку, багатьма вітчизняними науковцями за рішеннями та висновками орга­ ну конституційної юрисдикції визнається не лише правозастосовне, але й правотворче значення, що є однією з важливих ознак їх нормативності. Нормативність рішень та ви­ сновків Суду у такому разі обґрунтовують також тією обставиною, що окрім, власно, ви­ знання неконституційними положень законів чи інших правових актів, або, наприклад, встановлення невідповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопро­ ектів про внесення змін до Основного Закону України, вони водночас визначають на­ прямки правової політики держави. Втім, незважаючи на різноманіття поглядів і дискусію, що триває з приводу норматив­ ності актів Суду, переважаючою на тепер є тенденція до сприйняття рішень та висновків (важливо зауважити, що у такому значенні, на відміну від рішень Конституційного Суду України, розглядаються не всі висновки, а лише висновки щодо конституційності зако­ нопроектів про внесення змін до Конституції України та висновки щодо конституційнос­ ті чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість) органу конституційної юрисдикції як допоміжних (субсидіарних) джерел конституційного права, що відіграють важливе значення в регулюванні публічно-правових відносин. Слід погодитися, що такі рішення і висновки Суду не можуть бути віднесені до підзаконних актів, оскільки така постановка питання не відповідає тим компетенційним повноваженням, якими Консти­ туція України наділила орган конституційної юрисдикції. Саме тому відповідно до статей 150 та 152 Конституції України, за ними повинна визнаватися юридична сила вища за юридичну силу законів України. Юридичні позиції Конституційного Суду України: поняття та значення. Від рішень та ви­ сновків Суду потрібно відділяти викладені у цих та інших процесуальних актах позиції органу конституційної юрисдикції, що являють собою сукупність наданих Судом в кон­ тексті системного розуміння і тлумачення Конституції України аргументів, які концен­ тровано відображають юридичну основу прийнятих актів. Відповідно до статті 92 Закону України від 13 липня 2017 р. № 2136 «Про Конституцій­ ний Суд України» Суд викладає юридичні позиції у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку. Юридичні позиці можуть міститися в ухвалах про відмову у відкритті конституційного провадження у справі та про закриття конституційного про­ вадження у справі, постановлених Сенатом чи Великою палатою. 240 Суд може розвивати і конкретизувати юридичні позиції у своїх наступних актах, змі­ нювати юридичні позиції в разі суттєвої зміни нормативного регулювання, яким він ке­ рувався при висловленні таких позицій, або за наявності об’єктивних підстав необхід­ ності покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України та за умови обґрунтування такої зміни в актах Суду. З теоретичної точки зору, коректною видається позиція, за якою у судовій та іншій правозастосовній практиці позиції Суду набувають характеру прецеденту за своєю юри­ дичною силою, але такими за своєю природою не є. Серед правових явищ (правових норм, принципів, правоположень, прецедентів тощо) юридичні позиції Суду посідають самостійне місце і можуть розглядатися як джерела права. Зазначимо, що такий підхід зу­ мовлює сприйняття юридичних позицій як певного позасистемного феномена — нового правового явища, місце якого в системі координат українського права поки залишається невизначеним. Такий підхід, в принципі, узгоджується із особливим статусом Суду в сис­ темі органів державної влади. Питання для самоконтролю 1. Надати змістовно-сутнісну характеристику конституційного контролю. 2. Роз’яснити співвідношення категорій «конституційний контроль», «судовий консти­ туційний контроль» та «конституційна юстиція». 3. Вказати основні етапи становлення та розвитку конституційної юстиції в Україні. 4. Визначити повноваження Конституційного Суду України. 5. Визначити порядок формування Конституційного Суду України. 6. Визначити організаційну структуру Конституційного Суду України. 7. Вказати форми та суб’єктів звернення до Конституційного Суду України. 8. Назвати стадії конституційного провадження. 9. Охарактеризувати порядок оприлюднення актів Конституційного Суду України. 10. Охарактеризувати правову природу рішень і висновків Конституційного Суду Украї­ ни та його юридичних позицій. Література 1. Витрук Н. В. Конституционное правосудие. Судебно-конституционное право и про­ цесс : учеб. пособие / Н. В. Витрук. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Норма — ИНФРА -М, 2010. — 592 с. 2. Клишас А. А. Конституционная юстиция в зарубежных странах : монография / отв. ред. В. В. Еремян. — М. : Изд-во «Международные отношения», 2004. — 288 с. 3. Тесленко М. В. Судебный конституционный контроль в Украине / Ин-т государства и права им. В. М. Корецкого НАН Украины. — К., 2001. — 343 с. 4. Тесленко М. В. Конституційна юрисдикція в Україні /М . В. Тесленко. — К. : Школа, 2003. — 254 с. 5. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції / [Наук. ред. О. В. Петришин]. — X. : Фірма «ІКонсум», 2002. — 293. 241 Тем а 22 МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Анотація. Тема присвячена огляду місцевого самоврядування як виду публічної влади в Украї­ ні, розгляду принципів та системи національного місцевого самоврядування, а також сучасних тенденцій його розвитку, у т. ч. децентралізації. Після вивчення теми студенти повинні знати: - витоки місцевого самоврядування в Україні, його принципи; систем у місцевого самоврядування в Україні; визначення територіальної громади як первинного суб ’єкта місцевого самоврядування; конституційно-правовий статус органів місцевого самоврядування; взаємовідносини органів місцевого самоврядування з органами державної влади. Ключові терміни та поняття: місцеве самоврядування, система місцевого самоврядування, територіальна громада, органи місцевого самоврядування, представницькі органи місцевого самоврядування, виконавчі органи місцевого самоврядування, децентралізація. Поняття і принципи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні у часи СРСР мало декларативний характер, а тому розбудова демократичного місцевого самоврядування почалась після проголошення незалежності України. Найбільш важли­ вими нормативними актами, на підставі яких будується система місцевого самоврядуван­ ня в Україні, є Конституція 1996 р., закони «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р, «Про добро­ вільне об’єднання територіальних громад» від 5 лютого 2015 р., ін. Нормативна дефініція поняття «місцеве самоврядування» міститься у ст. 140 Консти­ туції України, відповідно до якої «місцеве самоврядування є правом територіальної гро­ мади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­ туції і законів України». Фактично у цій нормі знайшли своє визначення два поняття — «місцеве самоврядування» та «територіальна громада». Тобто якщо уважати, що територі­ альна громада — це жителі села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста, то можна спростити визначення місцевого самоврядування. Таким чином, відповідно до Основного Закону України, місцеве самоврядування — це пра­ во територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» конкретизує це визначення, встанов­ люючи, що місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реаль­ на здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та по­ садових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Цей Закон закріплює і низку основних принципів, на яких ґрунтується місцеве самоврядування в Україні. Перелік принципів, на яких здійснюється місцеве самоврядування, відкриває прин­ цип народовладдя. Принцип колегіальності по відношенню до місцевого самоврядуван­ ня означає, що найважливіші питання місцевого значення вирішуються колегіально або членами територіальної громади на місцевому референдумі, або колегіальними органами місцевого самоврядування (місцевими радами, виконавчими комітетами місцевих рад). Принцип виборності по відношенню до місцевого самоврядування означає, що низка ор­ ганів місцевого самоврядування та посадових осіб обираються — або прямими виборами, 242 тобто безпосередньо членами територіальної громади (місцеві ради, сільські, селищні, міські голови), або шляхом непрямих виборів. У законодавстві України про місцеве самоврядування послідовно втілюється принцип правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самовря­ дування в межах повноважень. Так, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати нормативні акти з питань, віднесених до їх відання, вирішувати певні питання організаційного характеру. Що ж до матеріально-фінансової самостійності місцевого са­ моврядування в межах повноважень, то слід ураховувати, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюдже­ тів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також о б ’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Важливим для здійснення місцевого самоврядування є принципи законності, гласнос­ ті, поєднання місцевих і державних інтересів, правової, організаційної та матеріальнофінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб, а також принцип судового захисту прав місцевого самоврядування. Принцип гарантування місцевого самоврядування — це один з принципів конститу­ ційного ладу України, закріплений у статті 7 Конституції України, відповідно до норм якої в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Його сутність полягає у тому, що в Україні місцеве самоврядування не ототожнюється з державною владою, а ра­ зом з нею розглядається як вид публічної влади. Відповідно, гарантування місцевого са­ моврядування — це сукупність умов та заходів з боку держави, що здійснюють можливість реалізації та захисту місцевого самоврядування. Конституційний принцип гарантування місцевого самоврядування конкретизується у законах «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про місцеві вибори», «Про службу в органах місцевого самоврядування» тощо. Принцип гарантування та державної підтримки місцевого самоврядування тісно п о ­ єднаний з принципом правової, організаційної та матеріально-фінансової самостій­ ності місцевого самоврядування. Наприклад, Конституція України передбачає, що держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, ф інан­ сово підтримує місцеве самоврядування, а також що витрати органів місцевого само­ врядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою. Система місцевого самоврядування в Україні: загальна характеристика її елементів. Основи системи місцевого самоврядування в Україні закладені у Конституції. Стаття 140 Основного Закону лише містить найважливіші положення щодо системи місцевого само­ врядування, а саме: - послідовно розвиває тезу щодо того, що місцеве самоврядування є правом тери­ торіальної громади, з урахуванням принципу народовладдя («місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосе­ редньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи»); - встановлює ланки системи місцевого самоврядування («органами місцевого само­ врядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради»); - враховує особливості деяких адміністративно-територіальних одиниць при визна­ ченні органів, що здійснюють місцеве самоврядування («особливості здійснення місце­ 243 вого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України»); - передбачає наявність у системі місцевого самоврядування двох видів елементів, утворення яких є факультативним (по-перше, це районні у містах ради та їхні виконавчі органи, адже «питання організації управління районами в містах належить до компетен­ ції міських рад», по-друге, це органи самоорганізації населення, так як «сільські, селищ­ ні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної ком­ петенції, фінансів, майна»). Положення Конституції України щодо системи місцевого самоврядування конкрети­ зуються в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», Відповідно до нього, система місцевого самоврядування включає: - територіальну громаду; - сільську, селищну, міську раду; - сільського, селищного, міського голову; - виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; - старосту; - районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; - органи самоорганізації населення, Крім того, у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради, Ра­ йонні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який од­ ночасно є і головою 'її виконавчого комітету. Територіальна громада — первинний суб’єкт місцевого самоврядування, Виходячи зі зміс­ ту ч, 1 ст, 140 Конституції України, територіальна громада — це жителі села чи добро­ вільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що територіальна громада — це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адмі­ ністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр, Цей Закон проголошує територіальну гро­ маду первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень, а також включає територіальну громаду до системи місцевого самовряду­ вання в Україні, До ознак територіальних громад належать наступні: їхня територія збігається з межами населеного пункту; між членами територіальної громади існують відносно стійкі прямі со­ ціальні зв’язки, що виникають із приводу проживання на відповідній території; члени те­ риторіальної громади — це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які постійно проживають у відповідному населеному пункті, Визна­ чення строку проживання, який можна вважати постійним, відбувається з урахуванням норм чинного законодавства, зокрема Закону України від 11 грудня 2003 р, «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», Цей нормативно-правовий акт містить поняття «місце проживання», яке визначено як «адміністративно-територіаль­ на одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік», De jure членами територіальних громад є фізичні особи, які постійно проживають у відповідному населеному пункті, але de facto реалізувати у повному обсязі повноважен­ ня членів територіальної громади можуть тільки громадяни України, Лише вони мають активне та пасивне виборче право на місцевих виборах, можуть голосувати на місце­ 244 вих референдумах, мають право доступу до служби в органах місцевого самоврядування тощо. Така ситуація не в повній мірі відповідає сучасним європейським муніципальним стандартам, у т. ч. Конвенції про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні 1992 р. Україна поки що не ратифікувала цей акт, відповідно до якого місцеві вибори роз­ глядаються як деполітизовані. Територіальні громади, як елемент системи місцевого самоврядування в Україні, ви­ конують низку важливих функцій. Досліджуючи їх, О. В. Батанов дійшов висновку про те, що функції територіальних громад — це основні напрями та види муніципальної ді­ яльності цих спільностей, які виражають волю і інтереси місцевих жителів та забезпе­ чують здійснення ними відносин з державою, її органами, суб’єктами місцевого само­ врядування в межах Конституції і законів України. Він запропонував, ураховуючи, що функції територіальних громад, згідно з їх визначенням, обумовлюють собою діяльність, використовувати в якості критеріїв їх класифікації основні елементи даної діяльності: об’єкт — суб’єкт — способи. Відповідно до найбільш загальних критеріїв класифікації напрямів та видів муніципальної діяльності територіальних громад є об’єкти, суб’єкти і технологія. Звідси систему функцій територіальних громад складають: 1) об’єктні функ­ ції територіальних громад, зокрема, політичні, економічні, соціальні, культурні та еко­ логічні. В залежності від сфери реалізації цих функцій їх можна поділяти на внутрішні і зовнішні об’єктні функції (зокрема, зовнішньополітичні, зовнішньоекономічні тощо); 2) суб’єктні (територіальні) функції: функції територіальних громад села і селища; функ­ ції територіальних громад міст і територіальних громад районів у містах; функції терито­ ріальних громад міст обласного підпорядкування, міст Києва та Севастополя; 3) техноло­ гічні функції, зокрема, інформаційна, планування і програмування розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, нормотворча, територіальна, бюджетно-фі­ нансова, матеріально-технічна функції та функція соціального контролю. Територіальна громада реалізує свої функції як безпосередньо (через місцеві вибори та місцеві референдуми), так і опосередковано (через органи місцевого самоврядування). Преференція надається опосередкованій реалізації територіальною громадою власних функцій. Це цілком відповідає нормам Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., відповідно до якої місцеве самоврядування розглядається як право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управлін­ ня суттєвою часткою публічних справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення, та зазначається, що відповідне право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення жодним чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої фор­ ми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом. На сучасному етапі безпо­ середнє волевиявлення членів територіальних громад через референдум є утрудненим з огляду на відсутність відповідного закону України. Конституція України та Закон від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають можливість територіальних громад добровільно об’єднуватись в одну територіальну громаду. Відповідно до їх норм, територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об’єднуватися в одну сільську, селищну, міську територі­ альну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову. Територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об’єдналися в одну територіальну громаду, можуть вийти із складу об’єднаної територіальної громади в порядку, визначеному законом. Відносини, що виникають у процесі добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, регулює Закон України від 5 лютого 2015 р. «Про добровільне об’єднання 245 територіальних громад». Він встановлює, що добровільне об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється з дотриманням таких принципів: конституційності та законності; добровільності; економічної ефективності; державної підтримки; повсюд­ ності місцевого самоврядування; прозорості та відкритості; відповідальності. Суб’єктами добровільного об’єднання територіальних громад є суміжні територіальні громади сіл, се­ лищ, міст. Об’єднана територіальна громада, адміністративним центром якої визначено місто, є міською територіальною громадою, центром якої визначено селище, — селищ­ ною, центром якої визначено село, — сільською. Наприкінці слід зазначити, що проект Закону України від 15 липня 2015 р., реє­ страційний номер 2217а «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентра­ лізації влади)» передбачає дещо інший підхід до визначення поняття «територіальна громада». Відповідно до його положень, територіальну громаду становлять мешканці поселення чи поселень відповідної громади, а громадою вважається первинна одини­ ця у системі адміністративно-територіального устрою України; декілька громад ста­ новлять район. Конституційно-правовий статус органів місцевого самоврядування. Конституційно-пра­ вовий статус органів місцевого самоврядування складають такі елементи, як: мета, що конкретизується через завдання та функції; компетенція (предмети відання та владні по­ вноваження); організаційно-структурна характеристика, яка окреслює порядок створен­ ня та діяльності органів місцевого самоврядування, а також їхнє місце у системі органів публічної влади. Метою органів місцевого самоврядування є самостійне або здійснюване разом з ін­ шими органами публічної влади задоволення суспільних потреб членів територіальних громад. Мета органів місцевого самоврядування конкретизується через їхні завдання та функції. Завдання органів місцевого самоврядування можна виявити, виходячи з принципів місцевого самоврядування в Україні. Так, до завдань органів місцевого самоврядування традиційно відносять вирішення питань місцевого значення, а також сприяння якомога більш повній реалізації прав і свобод особистості на місцевому рівні, місцевій демократії та врешті-решт — розвиток демократичних основ конституційного ладу України. Функції органів місцевого самоврядування логічно випливають з функцій місцево­ го самоврядування як такого. Найбільш ґрунтовні теоретичні розробки у цій сфері на­ лежать О. В. Батанову, який підкреслив наявність функцій системи суб’єктів місцевого самоврядування в цілому; територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого само­ врядування; місцевих рад як представницьких органів місцевого самоврядування; сіль­ ських, селищних, міських голів як головних посадових осіб територіальних громад; вико­ навчих органів місцевих рад; органів самоорганізації населення. Дослідник запропонував і класифікацію функцій місцевого самоврядування у залежності від територіально-про­ сторового рівня здійснення місцевого самоврядування (на функції місцевого самовряду­ вання, які здійснюються на рівні територіальних громад села і селища; на рівні територі­ альних громад міст; на регіональному рівні (район, область, АРК). Крім того, серед функцій органів місцевого самоврядування виокремлюють такі як: - нормотворча, організаційна, бюджетна, матеріально-фінансова, кадрова, з реалізації та забезпечення прав і свобод особистості, контрольна тощо (за видами діяльності); - політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна тощо (за сферами діяль­ ності). Цілі, завдання і функції органів місцевого самоврядування визначають обсяг та харак­ тер їхньої компетенції. 246 Компетенція органів місцевого самоврядування характеризується через предмети їхнього відання та повноваження. Іншими словами, компетенція органів місцевого самовряду­ вання — це їхні владні повноваження відносно певних предметів відання. Предмети відання органів місцевого самоврядування (підвідомчість) у законодавстві України не закріплюються окремо, у вигляді переліку. Інформацію про об’єкти та пра­ вовідносини, на які поширюються владні повноваження органів місцевого самовряду­ вання, можна отримати, аналізуючи перелік повноважень цих органів. Предмети відання місцевого самоврядування концентруються у таких сферах місцевого життя, як політич­ на, економічна, соціально-культурна та екологічна. Повноваження органів місцевого самоврядування закріплені у Конституції та у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» та залежать від того, про який саме вид органів місцевого самоврядування йдеться. Виокремлюють повноваження сільських, селищних та міських рад (представницьких органів територіальної громади), районних та обласних рад (органів, що представляють інтереси кількох територіальних громад), сільських, се­ лищних, міських голів тощо. За змістом повноваження органів місцевого самоврядування можна розділити на такі основні групи: 1) суспільно-політичні (нормотворча діяльність, керівництво місцевими радами апаратом ради та її виконавчим комітетом, скликання загальних зборів грома­ дян за місцем проживання, ін.); 2) фінансово-економічні (встановлення ставок місцевих податків і зборів; здійснення місцевих позик, утворення комунальних підприємств, ін.); 3) соціально-культурні (підготовка програм соціально-економічного та культурного роз­ витку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, надання допо­ моги малозабезпеченим верствам населення, утримання дитячих садків, закладів освіти, підтримка місцевих громадських організацій, ін.); 4) екологічні (підготовка програм охо­ рони навколишнього середовища, створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем забезпечення доступу до екологічної інформації, ін.). Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», закріплюючи деякі повноваження ор­ ганів місцевого самоврядування, передбачає їх виключний характер. Таке повноваження не може бути делеговано іншим органам публічної влади. Наприклад, відповідно до п.1 ч.1 ст. 26 цього Закону, затвердження регламенту ради є виключним повноваженням сіль­ ських, селищних, міських рад. Органи місцевого самоврядування можуть не тільки делегувати частину власних по­ вноважень іншим органам публічної влади, але й отримувати повноваження у процесі делегування. Це надає підстави класифікувати повноваження органів місцевого самовря­ дування у залежності від їхньої природи на власні та делеговані. Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., «якщо повнова­ ження делегуються органам місцевого самоврядування центральним чи регіональним ор­ ганом, органи місцевого самоврядування у міру можливості мають право пристосовувати свою діяльність до місцевих умов». Делегування повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування відповідає такому принципу європейського конституціоналізму, як принцип субсидіарності, та сприяє децентралізації публічної влади у державі. Закон від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що де­ леговані повноваження — це повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самовряду­ вання, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням ра­ йонних, обласних рад. Отже, виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення 247 делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольними відпо­ відним органам виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати проведення перевірок на підприєм­ ствах, в установах та організаціях, що не перебувають у комунальній власності, з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади. Органи та посадові особи місцевого самоврядування з питань здійснення ними делегованих повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Також, відповідно до законодавства України, виокремлюються і делеговані повнова­ ження органу самоорганізації населення — це повноваження сільської, селищної, місь­ кої, районної у місті (у разі 'її створення) ради, якими вона додатково наділяє орган са­ моорганізації населення. На практиці в Україні делегування повноважень місцевих рад органам самоорганізації населення поки що не відбувалося. Органи місцевого самоврядування виконують свої повноваження, взаємодіючи з ін­ шими органами публічної влади. Основи їхньої взаємодії закріплені в Конституції та у За­ коні «Про місцеве самоврядування». Місце органів місцевого самоврядування в системі органів публічної влади в Україні проявляється через систему їхніх взаємовідносин. Відносини органів місцевого самоврядування з центральними органами державної влади. Конституційні принципи та види взаємодії органів місцевого самоврядування з місцевими ор­ ганами виконавчої влади. Відносини органів місцевого самоврядування з органами дер­ жавної влади будуються з урахуванням ст. 7 Конституції, відповідно до якої в Україні ви­ знається і гарантується місцеве самоврядування. Ця стаття розміщена одразу після норми, що закріплює здійснення державної влади в Україні на засадах 'її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Таким чином, можна дійти висновку про те, що місцеве самовряду­ вання відокремлено від державної влади. І дійсно, в Україні місцеве самоврядування та державна влада є видами публічної влади. Проголошення місцевого самоврядування видом публічної влади обумовлює відсут­ ність вертикального підпорядкування органів місцевого самоврядування центральним органам державної влади. Відносини органів місцевого самоврядування з органами дер­ жавної влади розвиваються на підставі принципу правової, організаційної та матеріаль­ но-фінансової самостійності місцевого самоврядування в межах визначених у законодав­ стві повноважень. Правова самостійність органів місцевого самоврядування передбачає обов’язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Так, акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі 'її створення) ради, при­ йняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташова­ ними на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, під­ приємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. На вимогу відповідних органів та посадових осіб місцевого самоврядування керівники розташованих або заре­ єстрованих на відповідній території підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов’язані прибути на засідання цих органів для подання інформації з питань, віднесених до відання ради та 'її органів, відповіді на запити депутатів. Місцеві ор­ гани виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за за­ подіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результа­ ті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень. 248 Організаційна самостійність органів місцевого самоврядування гарантується розгля­ дом публічної влади як такої, що представлена державною владою та місцевим самовря­ дуванням, та закріпленням у Конституції України норми, відповідно до якої у державі визнається і гарантується місцеве самоврядування. Проявами організаційної самостій­ ності органів місцевого самоврядування також є наявність у територіальних громад влас­ них статутів та символіки; можливість добровільного об’єднання територіальних громад; наділення органів місцевого самоврядування власною компетенцією; здатність органів місцевого самоврядування створювати асоціації органів місцевого самоврядування та їх об’єднання тощо. Матеріально-фінансова самостійність органів місцевого самоврядування пов’язана з наявністю у місцевого самоврядування матеріально-фінансової основи, з їхньою мож­ ливістю встановлювати місцеві податки і збори, створювати та самостійно управляти комунальними підприємствами, установами, організаціями, а також з тим, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місце­ вих бюджетів. Законодавство України також передбачає наявність мінімального бюдже­ ту місцевого самоврядування (розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних по­ треб, який гарантується державою), мінімального рівня соціальних потреб (гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї тери­ торії України); зазначено, що самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюдже­ тів відповідно до закону. Відповідно до норм цього акта, держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та на­ лежним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, до­ статню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановлено­ му Бюджетним кодексом України. Незважаючи на широку самостійність, органи місцевого самоврядування діють на те­ риторії держави, а тому вимога дотримуватись у своїй діяльності норм чинного законо­ давства є цілком обґрунтованою. Належність України до романо-германської системи місцевого самоврядування обу­ мовлює, що у багатьох адміністративно-територіальних одиницях функціонують органи місцевого управління загальної компетенції, що представляють державну владу, на них покладені основні функції по здійсненню контролю за діяльністю органів місцевого са­ моврядування. Ці органи іменуються місцевими державними адміністраціями. Залежно від сутності та змісту державний контроль за діяльністю органів місцевого са­ моврядування поділяється на адміністративний, судовий і фінансовий. Адміністратив­ ний контроль включає в себе три основних напрямки його здійснення: а) постійне спостереження органами державної влади та їх посадовими особами за ді­ яльністю органів місцевого самоврядування; б) можливість розпуску місцевих представницьких органів або відкликання виборних посадових осіб місцевого самоврядування; в) затвердження актів органів місцевого самоврядування з окремих питань органами державної влади, постійний моніторинг муніципальних актів державними органами з можливістю скасування або зупинення дії актів, що суперечать чинному законодавству. 249 Заходи, передбачені пунктом в), часто супроводжуються здійсненням не тільки адмі­ ністративного, а й судового контролю: суд приймає рішення про юридичну долю норма­ тивно-правових актів органів місцевого самоврядування. Фінансовий контроль — це контроль за порядком формування та витрачання коштів муніципальних бюджетів, за ефективністю розпорядження комунальною власністю, за економічною ефективністю роботи комунальних підприємств, установ, організацій. Зна­ чимість фінансового контролю обумовлена тим, що в жодній країні світу органи місце­ вого самоврядування не мають достатньо ресурсів для того, щоб виконувати всі покладе­ ні на них функції. В умовах фінансової кризи серед всіх способів державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування саме фінансовий контроль виходить на перше місце за ступенем впливовості. У процесі муніципальної реформи в Україні, яка передбачає здійснення децентралі­ зації публічної влади, значна увага приділяється принципу субсидіарності, відповідно до якого компетенція між органами державної влади та місцевого самоврядування роз­ поділяється таким чином, щоб питання вирішувались на рівні, найбільш наближеному до рівня їхнього виникнення. Важливість цього принципу для сучасного етапу муніци­ пальної реформи в Україні підкреслюється тим, що проект Закону України від 15 липня 2015 р., реєстраційний номер 2217а «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» передбачає включення до Основного Закону України словоспо­ лучення «принцип субсидіарності». Одна з частин ст. 143 встановлюватиме, що розмеж­ ування повноважень між органами місцевого самоврядування громад, районів, областей визначається законом на основі принципу субсидіарності. Поки що поняття «принцип субсидіарності» у контексті місцевого самоврядування не використовується у національ­ ному законодавстві. Також при взаємодії органів місцевого самоврядування з іншими органами публічної влади застосовуються принципи верховенства права, взаємної підтримки, судового вре­ гулювання спорів, делегування повноважень. При розгляді взаємодії органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміністраціями слід взяти до уваги, що однією з гарантій місцевого самоврядування ви­ ступає підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, об­ ласним радам. Так, місцеві державні адміністрації є підзвітними відповідним районним, обласним радам у виконанні програм соціально-економічного і культурного розвитку, районних, обласних бюджетів, підзвітними і підконтрольними в частині повноважень, делегованих їм відповідними районними, обласними радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань. Районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної, обласної державної адміністрації висловили не менш як дві третини де­ путатів від загального складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Видами взаємодії органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміні­ страціями є субординація, координація та реординація. Вони будуються на відповідних методах конституційного права. Основним методом конституційного права є метод субординації, що припускає наяв­ ність вищого і підлеглого йому суб’єкта, причому вищестоящий суб’єкт віддає нижчестоящому підлеглому суб’єкту приписи, які обов’язкові для виконання (наприклад, голова міського виконавчого комітету керує діями своїх підлеглих). Другим за ступенем поширеності методом у конституційному праві є метод коорди­ нації. Цей метод є більш характерним для цивільного права та інших галузей приватного 250 права, так як припускає, що в конкретній ситуації суб’єкти рівні в правах і обов’язках і ніяких обов’язкових приписів відносно один одного видавати не можуть; вони досягають угоди з певного питання шляхом узгодження спільної точки зору, у т. ч. через переговор­ ний процес (наприклад, міська рада та обласна рада планують спільні дії з реалізації еко­ логічних програм в області). Метод реординації, як і метод субординації, припускає наявність вищого і підлеглого йому суб’єкта, причому вищестоящий суб’єкт віддає нижчестоящому підлеглому суб’єкту приписи, які обов’язкові для виконання, проте має створювати належні умови для функ­ ціонування нижчестоящого суб’єкта (тобто існує свого роду зворотний зв’язок між ними, наприклад, коли у виконавчому комітеті утворено новий структурний підрозділ, для ньо­ го мають бути виділені приміщення, меблі, прийняті на роботу працівники тощо. Керів­ ник цього підрозділу має право вимагати цього від свого вищестоящого керівництва). Способи формування органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самовряду­ вання традиційно класифікують за способом формування на: - ті, що обираються прямими або непрямими виборами (місцеві ради, голови місцевих рад, ін.); - ті, що призначаються (виконавчі комітети місцевих рад, ін.). Формування представницьких органів місцевого самоврядування здійснюється на під­ ставі спеціального виборчого законодавства. Зазвичай воно відрізняється від того, яке іс­ нує для виборів членів парламенту, глави держави, інших органів державної влади. Наразі в Україні основним законом, що регламентує відповідні питання, є Закон від 14 липня 2015 р. «Про місцеві вибори». Цей Закон визначає основні засади, організацію і поря­ док проведення виборів усіх органів місцевого самоврядування, що обираються прямими виборами, а саме, депутатів обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів та старост. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія від­ повідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), се­ лища. Вибори депутатів обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за пропорційною виборчою системою в багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками місцевих організацій політичних партій (далі — виборчі списки) із закріплен­ ням кандидатів за територіальними виборчими округами, на які поділяється багатоман­ датний виборчий округ, що збігається з територією відповідно області, району, району в місті, територією міста. Вибори міського (міст, кількість виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 ти­ сяч) голови проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, що збігається відповідно з територією міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм або територією об’єднаної міської громади. Вибори сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, до якого входить територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища, територія міста. Вибори старости проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єди­ ному одномандатному виборчому окрузі, до якого входить територія відповідного насе­ леного пункту (села або селища) у складі об’єднаної сільської, селищної, міської терито­ ріальної громади. 251 Усі вищезазначені особи обираються на 5 років. Якщо для формування органу місцевого самоврядування використовується призна­ чення, то відповідні дії мають бути виконані відповідно до Закону України від 7 червня 2001 р. «Про службу в органах місцевого самоврядування». Цей Закон регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадо­ вих осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії пере­ бування на службі в органах місцевого самоврядування. Служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі ді­ яльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самовряду­ вання та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Конституційно-правовий статус депутата місцевої ради і правові гарантії його діяльності регламентуються на підставі Конституції України, Закону від 11 липня 2002 р. «Про статус депутатів місцевих рад» та інших нормативних актів. Депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради (далі — депутат місцевої ради) є повноважним і рівноправним членом відповідної ради — пред­ ставницького органу місцевого самоврядування. Водночас він є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад, який відповідно до Конституції України і закону про місцеві вибори обирається на основі загального, рівного, прямого ви­ борчого права шляхом таємного голосування на строк, встановлений Конституцією Укра­ їни (5 років). Він є представником інтересів як територіальної громади у цілому, так і ви­ борців свого виборчого округу зокрема. У зв’язку з цим депутат місцевої ради зобов’язаний виражати і захищати їхні інтереси, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. За загальним правилом, повноваження депутата місцевої ради починаються з дня від­ криття першої сесії відповідної ради з моменту офіційного оголошення підсумків виборів відповідною територіальною виборчою комісією і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання. Виключення з цього загального правила є можливими у разі дострокового припинення повноважень депутата місцевої ради (наприклад, у разі припинення його громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі Укра­ їни, його смерті) або ради, до складу якої його обрано. Так само, як і народні депутати України, депутати місцевої ради не можуть мати іншо­ го представницького мандата. Але, на відміну від діяльності народних депутатів України, діяльність депутатів місцевих рад не розглядається як професійна. Це означає, що депутат місцевої ради здійснює свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою ді­ яльністю. Виключення встановлюються тільки для тих депутатів, яких обрано секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, район­ ної у місті ради. Такі депутати працюють у відповідній раді на постійній основі і не можуть суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (за винятком викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприєм­ ницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до покладених на нього завдань, депутат місцевої ради наділений як права­ ми, так і обов’язками. їх можна поділити на ті, що реалізуються у виборчому окрузі та у відповідній місцевій раді та її органах. Права і обов’язки депутата місцевої ради у раді та її органах спрямовані на забезпечен­ ня ефективної участі депутата у роботі цього представницького органу місцевого само­ врядування. 252 До основних обов’язків депутата місцевої ради у цьому представницькому органі на­ лежать такі: 1) додержуватися Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, регламенту ради та інших нормативно-правових актів, що визначають порядок діяльності ради та 'її органів; 2) брати участь у роботі ради, постійних комісій та інших 'її органів, до складу яких він входить, всебічно сприяти виконанню їх рішень; 3) виконувати доручення ради, 'її органів, сільського, селищного, міського голови чи голови ради; інформувати їх про виконання доручень, ін. До основних прав депутата місцевої ради у раді та 'її органах відносяться: 1) право ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на засіданнях ради та 'її органів, до складу яких він входить; 2) обирати і бути обраним до органів відповідної ради; 3) пропо­ нувати питання для розгляду їх радою та її органами; 4) вносити пропозиції і зауваження до порядку денного засідань ради та 'її органів, порядку розгляду обговорюваних питань та їх суті; 5) вносити на розгляд ради та її органів пропозиції з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю; інші. Депутат місцевої ради є відповідальним перед виборцями свого виборчого округу і їм підзвітним. Але права і обов’язки депутата місцевої ради у виборчому окрузі спрямовані на забезпечення постійної взаємодії депутата не тільки з виборцями його округу, але й з членами територіальної громад у цілому. До основних обов’язків депутата місцевої ради у виборчому окрузі належать такі: 1) підтримувати зв’язок з виборцями, територіальною громадою; 2) не рідше одного разу на півріччя інформувати виборців про роботу місцевої ради та 'її органів; 3) вивчати гро­ мадську думку; вивчати потреби територіальної громади, інформувати про них раду та 'її органи, брати безпосередню участь у їх вирішенні; 4) визначити і оприлюднити дні, годи­ ни та місце прийому виборців, інших громадян; вести регулярний, не рідше одного разу на місяць, прийом виборців; інші. Серед прав депутата місцевої ради у виборчому окрузі основними є такі: 1) офіцій­ но представляти виборців свого виборчого округу та інтереси територіальної громади з питань, що належать до відання органів місцевого самоврядування відповідного рівня; 2) брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях інших місцевих рад та їх органів, загальних зборах громадян за місцем проживання, засіданнях органів самоорганізації на­ селення, що проводяться в межах території його виборчого округу; 3) на депутатське звер­ нення, депутатський запит, депутатське запитання; 4) на невідкладний прийом; 5) вима­ гати усунення порушень законності і встановлення правового порядку, інші. Діяльність депутата місцевої ради є важливою незалежно від того, чи йдеться про ро­ боту у складі місцевої ради та 'її органів, чи про роботу у виборчому окрузі. Для створення умов ефективної роботи депутатів місцевих рад у законодавстві встановлено низку гаран­ тій їх діяльності: - депутат місцевої ради не несе відповідальності за виступи на засіданнях ради та 'її органів, за винятком відповідальності за образу чи наклеп; - на час виконання депутатських повноважень депутату місцевої ради надається від­ строчка від призову на строкову військову чи альтернативну (невійськову) службу; - законодавство передбачає особливості повідомлення про підозру у вчиненні кримі­ нального правопорушення депутату місцевої ради; - на час сесії чи засідання постійної комісії місцевої ради, а також для здійснення де­ путатських повноважень в інших передбачених законом випадках депутат місцевої ради звільняється від виконання виробничих або службових обов’язків. У разі здійснення де­ путатських повноважень у робочий час депутату місцевої ради за основним місцем роботи відшкодовуються середній заробіток та інші витрати, пов’язані з депутатською діяльніс­ тю, за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету; 253 - депутат місцевої ради користується на території відповідної ради правом безплатно­ го проїзду на залізничному, автомобільному і водному транспорті незалежно від форми власності, а також на всіх видах міського пасажирського транспорту (за винятком таксі); - відповідна рада та її виконавчі органи забезпечують депутатів місцевих рад офіційни­ ми виданнями та інформаційними матеріалами ради, організують допомогу їм з правових питань депутатської діяльності. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. Охарактеризуйте відмінності місцевого самоврядування від державної влади. Які принципи місцевого самоврядування ви знаєте? Які елементи формують систему місцевого самоврядування в Україні? Надайте визначення поняттю «територіальна громада». Які види державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування за­ стосовуються в Україні? Література 1. Баймуратов М. А. Европейские стандарты локальной демократии и местное само­ управление в Украине / М. А. Баймуратов. — Одесса: Одиссей, 2000. — 80 с. 2. Батанов О. В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Україні: мо­ нографія / за заг. ред. В. Ф. Погорілка / О. В. Батанов. — К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 512 с. 3. Батанов О. В. Функції територіальних громад як суб’єктів місцевого самоврядування в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Олександр Васильович Батанов. — Київ, 2000. — 257 с. 4. Бориславська О. М. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Укра­ їні та їх реалізація: дис.... канд. юрид. наук / Олена Марківна Бориславська. — Львів, 2003. — 212 с. 5. Крусян А. Р. Взаимодействие местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления в Украине: учеб.пособие / А. Р. Крусян. — Одесса: Юриди­ ческая литература, 2001. — 220 с. 6 . Любченко П. М. Компетенція місцевого самоврядування: організаційно-правові пи­ тання реалізації / П. М. Любченко. — X. : Модель всесвіту, 2001. — 221 с. 7. Любченко П. М. Конституційно-правові основи розвитку місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства: монографія / П. М. Любченко. — Харків: Одіссей, 2006. — 352 с. 8 . Мішина Н. В. Конституційно-правове регулювання діяльності органів самоорганіза­ ції населення: порівняльно-правове дослідження: монографія / Н. В. Мішина. — Оде­ са: Друкарський дім, 2009. — 298 с. 9. Мішина Н. В. Конституційна регламентація місцевого самоврядування в Україні: су­ часність та перспективи / Н. В. Мішина / / Публічне право. — 2015. — № 3. — С. 67-72. 10. Орзіх М. П. Місцеве самоврядування в незалежній Україні: десятиріччя досягнень та прорахунків / М. П. Орзіх / / Місцеве самоврядування: 10 років здобутків / за ред. М. Пухтинського. — К. : Атіка, 2002. — С. 61-71. 254 К65 Конституційне право України: прагматичний курс : навч. посіб. / М. В. Афанасьєва, Ю. Ю. Бальцій, Ю. Д. Батан [та ін.] ; за заг. ред. М. В. Афанасьєвої, А. А. Єзерова ; тех. ред. Ю. Д. Б а­ тан. — Одеса : Ю ридична література, 2017 — 256 с. К Б К 9 7 8 -9 6 6 -4 1 9 -3 0 7 -5 Видання навчального посібника «Конституційне право України: прагматичний курс» спрямоване, передусім, врахувати потребу студен­ тів у лаконічному та водночас комплексному викладенні навчального матеріалу, який би відповідав тематиці програми вступних випробу­ вань з конституційного права України та відображав новітні конститу­ ційно-правові перетворення. Цінність даного посібника для вступників полягає в тому, що його структура дозволяє якнайкраще підготуватися до тестування, оскільки включає саме ті теми та питання, які включені до програми вступних випробувань. Крім того, прагматичний курс цінний для студентів 2-го курсу як опорний конспект лекцій при підготовці до практичних за­ нять, а також до іспиту з конституційного права України. Навчальний посібник стане корисним при підготовці до державного екзаменацій­ ного іспиту з конституційного права України для студентів 4-го курсу. УДК 342(477)(075.8) Навчальне видання АФАНАСЬЄВА Мар’яна Володимирівна БАЛЬЦІЙ Юрій Юрійович БАТАН Юрій Дмитрович КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПРАГМАТИЧНИЙ КУРС Навчальний посібник Технічний редактор М. М. Бушин Дизайнер обкладинки В. І. Костецький Коректор Н. І. Крилова Формат 60х84/8. Ум. друк. арк. 29,76. Тираж 300 прим. Зам. № 117 (19). Видавництво і друкарня «Юридична література» 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 7 Тел.: (048) 777-48-79, 728-75-45 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 4284 від 23.03.2012 р.