Українська історіографія

Кресін О.В. «Історія Малоросії» Миколи Маркевича: історична праця та політичний трактат // Studia politologica Ucraino-Polona. Т. 7. 2017. С. 271 – 286.
М. Маркевич був людиною свого часу. Як історик він з методологічної точки зору навіть відстав від свого часу, що не пройшло непоміченим для сучасників та нащадків.
На противагу «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, написаній в об’єктивістському стилі, він створив публіцистичний твір, де історія виступає лише тлом для політичних ідей автора.
До того ж, твір цей насправді, як уже відзначали дослідники, є переважно компілятивним, у якому, до того ж, ступінь обробки запозичень був дуже низьким. Завдяки М. Маркевичу до історичного обігу під виглядом справжніх документів було
введено низку фальшивок та неавтентичних текстів. Дотепер частина істориків продовжує послуговуватися його працею без застережень, як достовірним джерелом. Парадокс полягає в тому, що М. Маркевич відомий як визначний архівіст та археограф
свого часу. В третьому-п’ятому томах «Історії Малоросії» він опублікував низку важливих джерел, проте при підготовці монографічної частини своєї праці Маркевич практично не використовував достовірних документів.
Отже, «Історія Малоросії» М. Маркевича як історична праця не становить особливого інтересу. Ми розглядаємо «Історію Малоросії» як пам’ятку літератури, а також політичної та правової думки, в якій доволі яскраво відобразився комплекс ідей та
естетичних смаків як самого М. Маркевича, так і цілого періоду в історії української культури. Окрім того, ми вважаємо цю працю однією з ключових для розуміння ідейних витоків творчості Т. Шевченка та інших діячів українського національного відродження
ХІХ ст.
Історики української політичної думки мало звертаються до умовного періоду між кінцем XVIII та серединою ХІХ ст. Саме цей час аж донедавна залишався у відповідних дослідженнях практично не концептуалізованим. Певні позитивні зміни сталися з
появою схеми національного відродження східноєвропейських народів у ХІХ ст. М. Гроха, розвиненої і адаптованої до українських реалій Р. Шпорлюком. Згідно з їх висновками, період, у який творив М. Маркевич, в усіх недержавних на той час народів Східної Європи пройшов під знаком впевненості в етнічному колапсі, розчиненні у
великих поліетнічних націях. У Наддніпрянській Україні це виявилося в уявленні про етнічну монолітність єдиного східнослов’янського російського народу, в Галичині – у
австрофільських ідеях.
Перед обличчям такої невідворотності етнографи та історики виявляли бажання зібрати та зберегти для нащадків духовну та матеріальну пам’ять про народ, що зникає. Через це період, який у Східній Європі умовно займав першу половину ХІХ ст.,
називають академічним. М. Маркевич якраз і був виразним представником цього періоду, який зробив важливий внесок у витворення цілісного історичного та етнографічного образу українського народу. Стверджуючи існування зв’язку між
природою, етнологією, історією та політикою, він, можливо навіть несвідомо, поставив під сумнів ідею про можливість повного злиття українського та російського народів.
Цим він проклав місток до наступної фази розвитку української національної ідеї, що розпочалася у 1840-х рр. і відповідала центрально- та східноєвропейським тенденціям, найповніше втіленим у революціях 1848 р., а саме в запереченні концепції
про злиття народів у суперетнічних спільностях, розквіту слов’янофільства та ідеї про слов’янську федерацію тощо.
У такому контексті виразно виступає велич М. Маркевича як дослідника, який доводив, що український народ як окремий та самобутній існував. А молодше покоління – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров на цій основі дали ствердну відповідь на питання про подальші перспективи розвитку українського народу.

A promising scientific direction for today is the historiography of international relations. It involves the study of many theoretical and practical aspects. Today there are virtually no historiographical studies of fortification systems as one of the factors of international relations. The methodological basis for this study was a historiographical method combined with other general scientific methods. The logical and problem-chronological methods are also used. The source of the work was the scientific research of contemporary Ukrainian authors. The aim of this paper is to introduce the reader to the achievements of current Ukrainian historiography with regard to research into fortifications situated in the territory of the present-day Ukraine. It has to be noted that the researchers discussed in the paper have studied the fortifications from different perspectives, describing them as military installations, historic sites, architectural complexes, but also as cultural phenomena, having an unquestionable influence on the existence of the fortification crew and the local community. The study is a Ukrainian version of the publication “Historyk w świecie szańców, bastionów, rawelinów…. XVIII-wieczne obiekty fortyfikacyjne leżące na terenach dzisiejszej Ukrainy we współczesnej historiografii ukraińskiej”.

Проаналізовано стан наукових досліджень проблеми Бессарабії та Буковини у контексті радянсько-румунських відносин у 1917-1940 рр. та характер документальної бази цього питання.
76. Гакман С. Проблема територіальних змін щодо Бессарабії та Буковини першої половини ХХ ст. в історичних дослідженнях та документальних джерелах // Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність. Збірник наукових праць за матеріалами III Міжнародної наукової конференції «Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність» (30 червня – 1 липня 2009 р., м. Сату-Маре, Румунія) / Ред.кол.: І.І.Вовканич (голова), І.Л. Горват, В. Чуботе та ін. – Ужгород – Сату-Маре, 2011. – C. 277-312.

Історія державної служби в Україні / Авт. колектив: О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін, С.В.Віднянський, П.П.Гай-Нижник та інш. / Відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій. НАН України. Інститут історії України; Головне управління державної служби України. У 5 т. - К.: "Ніка-Центр", 2009. - Т.2. - 512 с.

РЕЗЮМЕ

У монографії розглянуто тексти та дослідницькі практики визначних представників українського історіописання ХІХ — 80-х років ХХ ст. у світлі культурних епох і стилів мислення. З перспективи пізньопросвітницького історіописання та раннього романтизму проаналізовано багатотомні історії Дмитра Бантиша-Каменського  і Миколи Маркевича, в т. ч. їх сприйняття у культурному просторі імперії Романо-
вих. У руслі романтичної парадигми представлено численні та розмаїті тексти Михайла Максимовича, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, зокрема визначена їх роль у професіоналізації українського історіописання. Окреслено стильові сполучення й інструментальні вподобання у студіях Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова у контексті поширення «першого» позитивізму. Розібрано дослідницькі стратегії «критичного» позитивізму, соціологізації та віталізму у монументальному проекті «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Висвітлено неоромантичні візії української історії у працях В’ячеслава Липинського та Степана Томашівського. Показано змагання різних підходів з обсягу «масової» історії в українській історіографії 1920-х років, зокрема розглянуто концепцію «генетичної соціології» Михайла Грушевського, теорію «єдиного процесу» Михайла Слабченка, конструкцію «господарської автономії» України Олександра Оглоблина та спробу більшовицько-марксистської соціологізації історії Матвія Яворського. Подано огляд текстів Бориса Крупницького й Олександра Оглоблина, зокрема простежено відображення викликів повоєнної соціогуманітаристики та старих інтелектуальних порахунків українського історіописання в їх роботах еміграційного періоду. Проаналізовано рецепцію концептуальних пропозицій західної соціогуманітаристики у переддень «антропологічного повороту» у текстах Бориса Крупницького. Розглянуто студії Федора Шевченка та Олени Компан як представників реформістського (нонконформістського) напряму в українській радянській історіографії. У книзі показано, що методологічні та культурні трансформації суттєво не змінили ідею територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України від ранніх часів.

SUMMARY

This monograph examines the texts and research practices of leading 19th and 20th century Ukrainian historians and the reception of their work. It includes the multi-volume histories of the late-enlightenment and early-Romantic historians Dmytro Bantysh-Kamensky, Mykola Markevych, Mykhailo Maksymovych, Mykola Kostomarov, Panteleimon Kulish, the early positivists Volodymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov, Mykhailo Hrushevs’ky’s “critical positivist” sociology, and, the neo-romantics Viacheslav Lypyns’ky and Stefan Tomashivs’ky. It then covers Hrushevs’ky’s work in Soviet Ukraine and the work of Ukrainian historians Mykhailo Slabchenko, Oleksander Ohloblyn and Matviy Yavors’ky. The impact of western European sociology and anthropology is traced in Borys Krypnytsky’s post-war publications. Finally the book reviews the 1960s Soviet Ukrainian “reformist” writings of Fedir Shevchenko and Olena Kompan. The book seeks to demonstrate that changes in methodologies and broader cultural currents did not appreciably change the idea that the history of the territories on both sides of the Dnieper constituted a single continuous Ukrainian history from earliest times.

РЕЗЮМЕ

У монографії розглянуто тексти та дослідницькі практики визначних представників українського історіописання ХІХ — 80-х років ХХ ст. у світлі культурних епох і стилів мислення. З перспективи пізньопросвітницького історіописання та раннього романтизму проаналізовано багатотомні історії Дмитра Бантиша-Каменського  і Миколи Маркевича, в т. ч. їх сприйняття у культурному просторі імперії Романо-
вих. У руслі романтичної парадигми представлено численні та розмаїті тексти Михайла Максимовича, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, зокрема визначена їх роль у професіоналізації українського історіописання. Окреслено стильові сполучення й інструментальні вподобання у студіях Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова у контексті поширення «першого» позитивізму. Розібрано дослідницькі стратегії «критичного» позитивізму, соціологізації та віталізму у монументальному проекті «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Висвітлено неоромантичні візії української історії у працях В’ячеслава Липинського та Степана Томашівського. Показано змагання різних підходів з обсягу «масової» історії в українській історіографії 1920-х років, зокрема розглянуто концепцію «генетичної соціології» Михайла Грушевського, теорію «єдиного процесу» Михайла Слабченка, конструкцію «господарської автономії» України Олександра Оглоблина та спробу більшовицько-марксистської соціологізації історії Матвія Яворського. Подано огляд текстів Бориса Крупницького й Олександра Оглоблина, зокрема простежено відображення викликів повоєнної соціогуманітаристики та старих інтелектуальних порахунків українського історіописання в їх роботах еміграційного періоду. Проаналізовано рецепцію концептуальних пропозицій західної соціогуманітаристики у переддень «антропологічного повороту» у текстах Бориса Крупницького. Розглянуто студії Федора Шевченка та Олени Компан як представників реформістського (нонконформістського) напряму в українській радянській історіографії. У книзі показано, що методологічні та культурні трансформації суттєво не змінили ідею територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України від ранніх часів.

SUMMARY

This monograph examines the texts and research practices of leading 19th and 20th century Ukrainian historians and the reception of their work. It includes the multi-volume histories of the late-enlightenment and early-Romantic historians Dmytro Bantysh-Kamensky, Mykola Markevych, Mykhailo Maksymovych, Mykola Kostomarov, Panteleimon Kulish, the early positivists Volodymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov, Mykhailo Hrushevs’ky’s “critical positivist” sociology, and, the neo-romantics Viacheslav Lypyns’ky and Stefan Tomashivs’ky. It then covers Hrushevs’ky’s work in Soviet Ukraine and the work of Ukrainian historians Mykhailo Slabchenko, Oleksander Ohloblyn and Matviy Yavors’ky. The impact of western European sociology and anthropology is traced in Borys Krypnytsky’s post-war publications. Finally the book reviews the 1960s Soviet Ukrainian “reformist” writings of Fedir Shevchenko and Olena Kompan. The book seeks to demonstrate that changes in methodologies and broader cultural currents did not appreciably change the idea that the history of the territories on both sides of the Dnieper constituted a single continuous Ukrainian history from earliest times.

Довідник  містить  понад  1000  статей,  в  яких  висвітлено  основні  віхи творчого та життєвого шляху визначного вітчизняного історика, письменника,  етнографа  і  фольклориста,  українського громадсько-політичного діяча XIX ст.  М.  Костомарова. Тут розглянуто твори вченого, періодичні та неперіодичні видання,  в яких він публікував свої студії, найважливіші населені  пункти,  місцевості та регіони,  пов’язані  з біографією науковця,  окреслено  сфери і напрями його діяльності. Подано інформацію про відомих дослідників життя і творчості видатного діяча та їхній внесок у костомаровознавство.  Видання містить також наукову термінологію та понятійний апарат.
Для науковців,  викладачів вищих навчальних закладів,  аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться історією та літературою.

Історія державної служби в Україні / Авт. колектив: О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін, С.В.Віднянський, П.П.Гай-Нижник та інш. / Відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій. НАН України. Інститут історії України; Головне управління державної служби України. У 5 т. - К.: "Ніка-Центр", 2009. - Т.1. - 544 с.

У книзі представлено науково-популярну біографію славнозвісного історика Миколи Івановича Костомарова (1817–1885). Колоритна життєва історія знакового інтелектуала-романтика XIX ст. сповнена драматичних і контрастних поворотів долі. Незаконнонароджений, син поміщика і його кріпачки. Автор магістерської дисертації, спаленої за наказом імперського міністерства. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. В’язень Олексіївського равеліну Петропавловської фортеці, політичний засланець у Саратові. Герой незвичайної любовної історії з колишньою ученицею Аліною Крагельською. Блискучий професор столичного університету. Пристрасний театрал, чудовий комунікатор і водночас безпорадний дивак-оригінал у повсякденному житті. Історик-художник, творець історичних праць, які читаються як захопливі романи. Безжальний руйнівник російського пантеону історичних героїв. Незабутній речник українства XIX ст. і фундатор його культурно-просвітницької програми. Багатоликість образів М. Костомарова, розмаїття його життєвих ролей вражають, зачаровують і бентежать уяву і до сьогодні.
Для широкого читацького загалу.

У статті розглядається історія вивчення минулого території Іванківського району Київської області та характеризуються різноманітні джерела (писемні, архівні, археологічні, етнографічні, картографічні, топонімічні) для відтворення історії краю.
Ключові слова: історіографія, джерела, Іванківський район.

Ivankiv district occupies Kyivan region northern part (the low Teteriv basin). First facts of its history were published in the mid-19th c by I. Fundukley. In the 2nd half of the same century the books of L. Pohylevych and the Polish «Geographic vocabulary» with each inhabited locality historic description appeared. For the long time the region history study was based on the literature mentioned despite its mistakes and omissions. In the 19th — early 20th centuries the problems of regional history were considered by A. Jablonovski and P. Klepatskij. In the 20th c the only article on the subject came out in a volume of «The history of cities and villages of Ukr SSR»; however it followed L. Pochylevych in general. And at the turn of the 20th—21st centuries only the proceedings of historians and regional ethnographers with new data appeared. They were performed by W. Bobinski, O. Zadorozhna,
N. Jakovenko, L. Chmil, A Chekanovski, S. Taranets, N. Grygorovych and P. Smovzh. Some facts you may find in the works of N. Dovbyshchenko, T. Liuta, O. Odnorozhenko, etc. The most important results in the field exploration were presented by P. Tretjakov and M. Kuchera. Different sources for regional history study, such as written, archival, archaeological, ethnographical and cartographical ones, are available now.
Keywords: historiography, sources, Ivankiv district

Різноманітні політичні деталі так званого «референдуму», організованого Кремлем 16-го березня 2014 року ставлять під сумнів популярну серед напрочуд багатьох західних політиків, журналістів та дипломатів тезу, згідно з якою переважна більшість жителів Криму нібито вимагала «возз’єднання» РФ із півостровом, та що для цього аншлюсу були вагомі історичні причини.

У листі-дописі О.Єфименко окреслюються кардинальні трансформації українського культурного простору, спричинені революційними метаморфозами 1917–1918 рр. Висвітлюється феномен культурно-просвітницького руху, пов’язаного з масовим поширенням самоосвітніх курсів українознавства. Об-стоюється теза, що українознавство є початковою, недиференційованою та дисциплінарно неоформленою формою соціогуманітарних знань про Україну, в якій поважне місце посідає історія України. Наголошується, що Українська держава 1917–1918 рр. постала як вислід суспільного волевиявлення, а не як продукт еволюційної й органічної поступовості в розрізі позитивістських уяв-лень. Розглядаються специфічні складнощі в репрезентації історії України з державно-політичної та територіально-просторової перспектив, зокрема у царині педагогічних і культурно-освітніх практик. Акцентується увага на тому, що історія України не є одноманітним просторовим тереном, а вирізняється культурною й територіальною багатоманітністю, позаяк історичний процес розгортався у сфері впливів трьох держав («політичних організмів») – Московської Русі, Польщі й Татарського ханства.
Ключові слова: історія України, українська історіографія, українознавство, Єфименко, Українська революція, 1918 р.

In the letter-post by O.Yefimenko outlines the cardinal transformations of the Ukrainian cultural space caused by the revolutionary metamorphoses of 1917–1918. Author lightens up the phenomenon of the cultural-educational movement related with the mass spread of self-education courses of Ukrainian studies. Also, author based the thesis that Ukrainian studies are an original, undifferentiated and disciplined unformed form of the socio-humanitarian knowledge about Ukraine, in which the history of Ukraine occupies a respectable place. In the article noted that the Ukrainian state of 1917–1918 appeared as a result of public willing expression, but not as an evolutionary and organic progression product in the context of positivist representations. Moreover, the article researches the specific difficulties in the history of Ukraine representation from the state-political and territorial-spatial perspectives. In particular, in the field of pedagogical and cultural-educational practices. Author paid the attention that the history of Ukraine is not a monotonous spatial area, but is distinguished by cultural and territorial variety, because the historical process was unfolded in the field of three states ("political organisms") influence – Moscow Rus’, Poland and the Tatar Khanate.
Keywords: history of Ukraine, Ukrainian historiography, Ukrainian studies, Yefymenko, Ukrainian revolution, 1918.

Висвітлюється передісторія Інституту (1930–1936), а також різні періоди інституціональної історії установи, зокрема передвоєнної доби (1936–1941), воєнного та повоєнного часу (1941–1947), епохи пізнього сталінізму і початків післясталінської лібералізації (1947–1955), часів «запізнілої відлиги» у радянській Україні (1956–1972), доби суспільної стагнації або т. зв. «розвинутого соціалізму», метафорично названою «ерою колективних багатотомників» (1972–1986). Розглядається низка сюжетів з інтелектуальної історії Інституту, зокрема підготовка й апробація ряду найголовніших наукових праць і текстів — колективних і персональних, у т. ч. тих, які так і залишилися на стадіях виношування та планування. Аналізується планування, підготовка та причини згортання незавершених / нереалізованих проектів, як-от серійних «Нарисів з історії України» (1937–1947), чотиритомного вузівського курсу «Історія України» (1935–1936, 1940–1946), «Короткого курсу історії України» (1946–1949) та ін. Пропонується низка просопографічних портретів-зрізів Інституту за 1939, 1949, 1961, 1969 та 1979 рр., які подаються у  компаративному зіставленні. Наводиться інформація про структурні реорганізації Інституту 1950, 1963, 1973 та 1978 рр.