Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання  у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.): Монографія: У 2 ч. / за ред. В. А. Смолія. — К.: НАН України. Ін-т історії  України, 2014. — Ч. 1. — 587 с.

Oleksii Yas / Олексій Ясь

Download Free PDF

Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.): Монографія: У 2 ч. / за ред. В. А. Смолія. — К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. — Ч. 1. — 587 с.

Oleksii Yas / Олексій Ясь

РЕЗЮМЕ У монографії розглянуто тексти та дослідницькі практики визначних представників українського історіописання ХІХ — 80-х років ХХ ст. у світлі культурних епох і стилів мислення. З перспективи пізньопросвітницького історіописання та раннього романтизму проаналізовано багатотомні історії Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, в т. ч. їх сприйняття у культурному просторі імперії Романо- вих. У руслі романтичної парадигми представлено численні та розмаїті тексти Михайла Максимовича, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, зокрема визначена їх роль у професіоналізації українського історіописання. Окреслено стильові сполучення й інструментальні вподобання у студіях Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова у контексті поширення «першого» позитивізму. Розібрано дослідницькі стратегії «критичного» позитивізму, соціологізації та віталізму у монументальному проекті «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Висвітлено неоромантичні візії української історії у працях В’ячеслава Липинського та Степана Томашівського. Показано змагання різних підходів з обсягу «масової» історії в українській історіографії 1920-х років, зокрема розглянуто концепцію «генетичної соціології» Михайла Грушевського, теорію «єдиного процесу» Михайла Слабченка, конструкцію «господарської автономії» України Олександра Оглоблина та спробу більшовицько-марксистської соціологізації історії Матвія Яворського. Подано огляд текстів Бориса Крупницького й Олександра Оглоблина, зокрема простежено відображення викликів повоєнної соціогуманітаристики та старих інтелектуальних порахунків українського історіописання в їх роботах еміграційного періоду. Проаналізовано рецепцію концептуальних пропозицій західної соціогуманітаристики у переддень «антропологічного повороту» у текстах Бориса Крупницького. Розглянуто студії Федора Шевченка та Олени Компан як представників реформістського (нонконформістського) напряму в українській радянській історіографії. У книзі показано, що методологічні та культурні трансформації суттєво не змінили ідею територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України від ранніх часів. SUMMARY This monograph examines the texts and research practices of leading 19th and 20th century Ukrainian historians and the reception of their work. It includes the multi-volume histories of the late-enlightenment and early-Romantic historians Dmytro Bantysh-Kamensky, Mykola Markevych, Mykhailo Maksymovych, Mykola Kostomarov, Panteleimon Kulish, the early positivists Volodymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov, Mykhailo Hrushevs’ky’s “critical positivist” sociology, and, the neo-romantics Viacheslav Lypyns’ky and Stefan Tomashivs’ky. It then covers Hrushevs’ky’s work in Soviet Ukraine and the work of Ukrainian historians Mykhailo Slabchenko, Oleksander Ohloblyn and Matviy Yavors’ky. The impact of western European sociology and anthropology is traced in Borys Krypnytsky’s post-war publications. Finally the book reviews the 1960s Soviet Ukrainian “reformist” writings of Fedir Shevchenko and Olena Kompan. The book seeks to demonstrate that changes in methodologies and broader cultural currents did not appreciably change the idea that the history of the territories on both sides of the Dnieper constituted a single continuous Ukrainian history from earliest times.

1 ДО ЧИТАЧА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ОЛЕКСІЙ ЯСЬ ІСТОРИК І СТИЛЬ ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРІОПИСАННЯ У СВІТЛІ КУЛЬТУРНИХ ЕПОХ (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.) Монографія У 2-х частинах Частина 1 КИЇВ 2014 2 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 УДК 930.1 (477) “ХIX/XX” Затверджено до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України, протокол № 11 від 19 грудня 2013 р. Ясь Олексій. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.): Монографія: У 2 ч. / за ред. В. А. Смолія. — К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. — Ч. 1. — 587 с. ISBN 978-966-02-7132-6 ISBN 978-966-02-7133-3 (Ч. 1) Висвітлюються й аналізуються дослідницькі практики та тексти відомих українських істориків ХІХ–ХХ ст., зокрема В. Антоновича, Д. Бантиша-Каменського, М. Грушевського, М. Драгоманова, О. Компан, М. Костомарова, Б. Крупницького, П. Куліша, О. Лазаревського, В. Липинського, М. Максимовича, М. Маркевича, О. Оглоблина, М. Слабченка, С. Томашівського, Ф. Шевченка, М. Яворського. Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться українською історіографією. Відповідальний редактор академік НАН України, доктор історичних наук, професор Смолій Валерій Андрійович Рецензенти: Боряк Геннадій Володимирович, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, заст. директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України Буряк Лариса Іванівна, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Українського інституту національної пам’яті Калакура Ярослав Степанович, доктор історичних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка ISBN 978-966-02-7132-6 ISBN 978-966-02-7133-3 (Ч. 1) © О. В. Ясь, 2014 © Інститут історії України НАН України, 2014 ДО ЧИТАЧА 3 МОЇМ БАТЬКАМ Василю Михайловичу Ясю (1.01.1936–11.08.2010) Світлані Яківні Ясь 4 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 5 ДО ЧИТАЧА ЗМІСТ До читача ............................................................................................................................................................... 7 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ ...................................................... 9 1.1. Теорії «стилів мислення» та їх походження ............................................................ 17 1.2. У радянському інтелектуальному просторі ............................................................ 24 1.3. На пострадянських теренах .............................................................................................. 33 1.4. Поняття «стиль мислення» та інші інструменти ................................................. 42 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ (Д. БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ, М. МАРКЕВИЧ) ................... 57 2.1. «Свій» серед «чужих». Малоросійська візія Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя .............................................................................................................. 65 2.2. «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського та її конструкція ................................................................................................................................ 86 2.3. «Чужий» серед «своїх». Д. Бантиш-Каменський в українській та російській історіографічній рецепції ............................................. 109 2.4. М. Маркевич як перехідний тип історика ............................................................... 121 2.5. Архітектоніка «Истории Малороссии» М. Маркевича ..................................... 129 2.6. Раціоналізм versus романтизм. Два конфлікти у творчості М. Маркевича .......................................................................................................... 137 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ (М. МАКСИМОВИЧ, М. КОСТОМАРОВ ТА П. КУЛІШ) ................................................................. 147 3.1. М. Максимович — природник на полі соціогуманітаристики .................... 154 3.2. Фрагмент як форма мислення. Стильові та жанрові виміри студій М. Максимовича .............................................................................................. 165 3.3. Конструкція історичного часу у текстах М. Костомарова ............................. 186 3.4. Між достовірним та уявним. М. Костомаров як історик-художник ......... 208 3.5. Історія як сюжет. Представлення образу Б. Хмельницького в однойменній монографії М. Костомарова .................................................................... 226 3.6. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у сприйнятті М. Костомарова ................................................................................................................................ 247 3.7. Від романтичного козакофільства до раціоналістичного культурництва. П. Куліш у 1840-і — на початку 1860-х років ............................. 269 3.8. Ревізіоністський поворот 1870-х–1880-х років. Позитивізм у пізньоромантичній рецепції П. Куліша ............................................... 289 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ (В. АНТОНОВИЧ, М. ДРАГОМАНОВ) .................................................................................................... 319 4.1. «Культ» громади в історичному письмі В. Антоновича .................................. 328 4.2. Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича ............ 356 6 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 4.3. Поняття «поступ» у термінологічному апараті М. Драгоманова .............. 372 4.4. Компаративізм як вислід космополітизму. Порівняльно-історичний метод у студіях М. Драгоманова ................................... 400 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ І ЙОГО СОЦІОЛОГІЧНІ, НЕОКАНТІАНСЬКІ ТА ВІТАЛІСТИЧНІ РЕВІЗІЇ. МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ПРОЕКТ «ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ» (М. ГРУШЕВСЬКИЙ) ......... 427 5.1. «Органічна цілість», «колесо еволюції» та факторний підхід у дослідницьких стратегіях М. Грушевського ................................................. 439 5.2. «Народна маса» — старий / новий герой, або модернізація наративу М. Грушевського ................................................................ 466 5.3. Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського ......................... 496 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ (С. ТОМАШІВСЬКИЙ, В. ЛИПИНСЬКИЙ) ..... 509 6.1. Образ як метафора. Українська минувшина у галицькій апології С. Томашівського .............................................................................. 516 6.2. Символічне та Типологічне в історичному письмі С. Томашівського ............................................................................................................ 538 6.3. «Велика людина», культ героїв та символістська естетика у репрезентації В. Липинського ........................................................................ 555 6.4. Ірраціоналізм, соціологізм та «органічна сполука» у концептуалізації В. Липинського ...................................................................................... 575 7 ДО ЧИТАЧА ДО ЧИТАЧА Мене віддавна приваблювали тексти істориків. Багатоголосся смислів, мінливість сюжетів, розмаїття форм, своєрідне оперування, переінакшування, часом навіть гра з фактографічним матеріалом творять заплутане, суперечливе, зіткане з різних шарів і, водночас, чаруюче, загадкове мереживо історичного письма, за якою переховується особа Автора. Зазвичай тексти істориків асоціюються з тими чи іншими образами минувшини. Недаремно представників «історичного цеху» здебільшого сприймають саме з цієї перспективи. Втім, спроби прочитати та осягнути їхні тексти з історіографічних ракурсів і контекстів неодмінно виявляють й інші образи — образи самих істориків. Власне, читання, коментування та тлумачення текстів і складає наріжний рефрен майже всіх сюжетів, пропонованої монографії. У широкому сенсі це книжка про тексти та їхніх авторів. Величезний масив текстів справляє на дослідника враження безмежного океану — начебто знайомого і загалом незвіданого, котрий спроможний поглинути будь-які творчі потуги. З такої перспективи вкрай важливим видавався вибір виразних методологічних орієнтирів, які б послугували надійним дороговказом для побудови і розгортання певних дослідницьких стратегій. Отож погляд зупинився на стильових підходах і теоріях, які добре прислужилися для формулювання вихідних запитів до текстового матеріалу. Концептуальне й інструментальне використання стилю сягає своїми витоками ще доби класичної науки і хронологічно обіймає, щонайменше, кілька століть інтелектуальної та культурної історії. Тим паче, що стильові підходи й теорії зазнали численних і багатоманітних некласичних трансформацій та постмодерністських мутацій (докладніше про це йдеться у першому розділі). Відтак вони й дотепер залишаються досить уживаними та привабливими для багатьох учених із найрізноманітнішою фаховою (причому не тільки соціогуманітарною!) спеціалізацією. Вочевидь, організаційні й евристичні можливості стильових підходів найбільше спричинилися до методологічного вибору та, кінець-кінцем, виплекали формулювання провідної проблематики — історик і стиль. У такому річищі вкрай складною й гострою проблемою виявився добір істориків та їхніх текстів, оскільки постійно примушував зважувати на уявних шальках терезів безліч аргументів pro et contra щодо можливих осіб і сюжетів. Тому провідною настановою, покладеною до засад цього відбору, стала ідея представлення найширшої стильової мозаїки, котру творили різні дослідницькі практики й тексти. Безперечно запропонована вибірка українських істориків та їхніх праць у жодному разі не є викінченою і розглядається тільки як одна з багатьох можливих варіацій у репрезентації українського історіописання. Та, попри приховану суб’єктивність, яка звичайно побутує у будь-якій процедурі 8 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 добору, сподіваємося, що у монографії більш-менш адекватно репрезентовано основні перетворення стильової палітри української історіографії ХІХ — 80-х років ХХ ст. На цьому місці доцільно сказати декілька слів про хронологічну локалізацію. Якщо нижня межа видається вповні очевидною і пов’язаною з появою академічного історіописання на українських обширах, то верхня вмотивовується свідомим виключенням сучасного періоду історії науки. Крім того, варто застерегти від сприйняття монографії як систематичного викладу української історіографії. Такі враження можуть скластися внаслідок уживання низки стильових підходів, які зазвичай нав’язують цілісність у репрезентації багатьох сюжетів (співвіднесення конкретного тексту з загальними стильовими настановами, певного історика з культурною добою і т. п.). Натомість у книзі представлений лише один із багатьох потенційних «зрізів» українського історіописання, що подається з перспективи прочитання текстів істориків у світлі культурних епох та стильових напрямів. Зрештою, мусимо сповнити приємний обов’язок і подякувати колегам, які у різний спосіб спричинилися до появи цієї студії. Валерій Смолій і Геннадій Боряк повсякчас підтримували та стимулювали автора на різних етапах підготовки й написання цієї книги, а також доклали великих зусиль для її наукового редагування. Чимало порушених сюжетів і проблем більш виразно окреслилися у повсякденному спілкуванні з моїм добрим другом та колегою Ігорем Гиричем, якому я щиро вдячний за його незмінну увагу і терпіння. Оксана Юркова люб’язно надала текст неопублікованої монографії М. Грушевського про Д. Бантиша-Каменського, котрий віднайшла в архіві РАН і нині готує до публікації. Цей дуже цікавий та оригінальний текст (можливо, одна з найкращих монографій М. Грушевського!) був використаний у другому розділі, зокрема додав багато важливих контекстів у рецепції як Д. Бантиша-Каменського, так і української історіографії перших десятиліть ХІХ ст. Ярослав Федорук, незважаючи на хронічну перевантаженість під час закордонних відряджень, постійно віднаходив можливості і надсилав автору публікації та матеріали, котрі не були приступні у Києві. Олесь Федорук перечитав текст, присвячений П. Кулішу, і висловив багато цінних зауважень та слушних коректив. Степан Величенко переклав англійською мовою резюме до цієї книжки. Світлана Блащук протягом дуже стислого терміну підготувала оригінал-макет. Низка ідей та проблем, порушених у монографії, обговорювалася й дискутувалася у різних середовищах істориків. Передусім, варто згадати про серію методологічних семінарів в Інституті історії України НАН України, започаткованих Іриною Колесник у січні 2006 р. У другому випуску альманаху теорії та історії історичної науки «Ейдос» побачила світ низка розвідок про стильові підходи на теренах історіописання і соціогуманітаристики, котрі згенерували авторське зацікавлення цією проблематикою. Окремі ідеї і підходи були апробовані на наукових форумах (круглих столах, семінарах), проведених відділом української історіографії Інституту історії України НАН України під керівництвом Олександра Удода. Доброзичлива підтримка й дружня допомога названих та багатьох інших осіб, урешті-решт уможливили появу цієї монографії, за що автор складає всім щиросердну подяку! РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 9 РОЗДІЛ І СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ Слово «стиль» продукує яскраві та барвисті асоціації у нашій свідомості. Відтак в уявному калейдоскопі пам’яті постають гострі шпилі готичних соборів, сувора простота геометричних ліній класицизму, вигадливі, розкішні форми бароко, романтичний колорит балад і романів Вальтера Скотта, кричущі натуралістичні замальовки у прозі західноєвропейських письменників другої половини ХІХ ст., символічний підтекст модерністської архітектури та багато інших неповторних образів. Та вони немовби зникають, розчиняються за розмаїтими предметними значеннями і багатоманітними смислами стилю, котрі постали впродовж численних століть людської історії. Термін «стиль» походить від грецького слова στΰλος (лат. stilus, stylus), що первісно означало стебло. З поширенням писемності ним стали називати паличку для письма з кістки або металу, загострену з одного кінця, щоби шкрябати на восковій дошці, та тупу, з другого кінця, — у вигляді лопаточки чи шару щоби витирати написане. Звідси походить давній вираз «обернути стиль», тобто стерти написане на воску. Незабаром стиль вже застосовують для позначення письмових вправ, а згодом це слово переходить із практики письма у сферу мови — античної риторики та поетики1. Відтоді стиль стає явищем мови й опановує нові терени побутування. Приміром, його вживають щодо окреслення індивідуальної манери античного автора чи оратора тощо. Стиль навіть перетворюється у специфічне мірило творчої експресії. Цей термін застосовують для опису своєрідних риторичних канонів та приписів, зокрема щодо вибору засобів і композиційних форм мовного вираження. Останні висували певні вимоги стосовно мовного матеріалу — добору слів та фігур, унаслідок чого мова набувала певної якості2. Зокрема, давньогрецький ритор Діонісій Галікарнаський розрізняв три способи «з’єднання слів» — строгий, гладкий та середній3. Інший античний автор Деметрій виокремлював чотири стилі — простий, величний, витончений, могутній та їх різні сполучення4. Загалом антична риторика була зорієнтована ——————— 1 Шмит Ф. И. Искусство, его психология, его стилистика, его эволюция. — Харьков, 1919. — С. 48; Новик И. Б. Системный стиль мышления (особенности познания и управления в сложных системах). — М., 1986. — С. 4. 2 Миллер Т. А. Михаил Пселл и Дионисий Галикарнасский // Античность и Византия / Отв. ред. Л. А. Фрейберг. — М., 1975. — С. 142–143. 3 Античные риторики / Собр. текстов, статьи, ком. и общая ред. А. А. Тахо-Годи. — М., 1978. — С. 203. 4 Там же. — С. 244. 10 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 на відповідну предметну рубрикацію. Тому кожний стиль уживався щодо належного матеріально-речового світу5. Втім, за античних часів зароджується й інша традиція осмислення стилю як слова-поняття та слова-логосу з перспективи вивчення мислення і мови, яку зазвичай пов’язують із Гераклітом. У широкому сенсі йдеться про семантичний характер організації стилю, котра нав’язує відповідний зв’язок тексту з контекстом, себто його буття у світлі літературних практик. Відтак дві традиції античної думки віддавна намітили той конфлікт у розумінні й потрактуванні стилю, котрий набув неабиякої гостроти в інші культурні епохи. Йдеться про змагання різних тенденцій у представленні стилю як виразу творчої своєрідності та неповторності і, заразом, як певного, зокрема обмежувального канону6. За доби середньовіччя античні вимоги до риторики трансформуються, позаяк у практиці проповідей використовуються відмінні мовні канони. Предметні межі застосування різних стилів розмиваються, урізноманітнюється їх адресна спрямованість, більш рельєфно виступають індивідуальні творчі, культурні та психологічні риси автора-проповідника. Зрештою, богословська практика закладає ті підвалини, які спричиняються до виникнення уявлень про мішанину та розмаїття стилів. Тож у риториці шириться своєрідна «гра» з традицією, переінакшування, переформулювання існуючих канонів, завдяки якій продукуються нові ціннісні смисли7. За великим рахунком, на передній план поступово виходить особа авторатворця, з яким пов’язувалася спершу словесна, а пізніше — літературна та мистецька практика. Недаремно у модерні часи стиль дедалі частіше застосовується в індивідуальному сенсі щодо певної практики у сфері мистецтва та культури (стиль Б. Мікеланджело, С. Рафаеля, П. Рубенса і т. п.). Афористичним стає знаменитий вислів, який приписують французькому природознавцю Ж. де Бюффону, що «стиль є сама людина (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.)»8. Ця формула, виголошена новоспеченим академіком 25 серпня 1753 р., після його обрання до складу «сорока безсмертних» Французької академії9, нині вважається знаковою віхою у теорії стилів та стильових практик. Адже людина та її внутрішній світ трактувалися Ж. де Бюффоном як природно-духовна цілісність10. Причому він наголошував на тому, що тільки ідеї створюють основу стилю, а «звучність слів» є лише потрібним аксесуаром11. Водночас стиль і на——————— 5 Парахонский Б. А. Стиль мышления. Философские аспекты анализа стиля в сфере языка, культуры и познания / Отв. ред. С. Б. Крымский. — К., 1982. — С. 9. 6 Ткаченко О. Н. Теоретические концепции в определении сущности стиля мышления // ОНВ. — 2008. — № 3. — С. 66. 7 Устюгова Е. Н. Стиль и культура: Опыт построения общей теории стиля. — 2-е изд. — СПб., 2006. — С. 12. 8 Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. — К., 1994. — С. 117. 9 Его же. Понимание стиля от Бюффона до Шлегеля // Лит. учеба. — 1988. — № 1. — С. 153; Мильчина В. О Бюффоне и его стиле [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.infoliolib.info/philos/buffon/bufmilch.html 10 Устюгова Е. Н. Стиль человека (эволюция от Бюффона до наших дней) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://social.philosophy.pu.ru/?cat=publications; Ее же. Стиль и культура… — С. 20. 11 Лосев А. Ф. Понимание стиля от Бюффона до Шлегеля… — С. 154. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 11 далі виконує функції своєрідного оціночного мірила, зокрема у царині риторичної та богословської практики. Наприклад, Ф. Прокопович, автор відомого трактату про риторичне мистецтво, вважав, що стиль — це гарна, правильна, вишукана та виразна мова, котра застосовується адекватно до тих чи інших обставин12. З плином часу споглядаємо диференціацію різних значень поняття «стиль». Цей термін уживають для позначення складу мови, особливостей її вживання у поезії та прозі, зображувальних мовних засобів, зокрема різноманітних тропів і фігур, типів та форм мови тощо13. Пізніше відбувається специфікація різноманітних предметних значень стилю на багатьох рівнях функціонування мови: персональному, груповому, жанровому, дисциплінарному, хронологічному, етнокультурному, соціальному, соціокультурному тощо. Врешті-решт, викристалізовується смислове розуміння художнього стилю як явища мистецтва та культури, що відображає цілі пласти культурної історії людства. Предметне значення стилю вирізнялося мінливістю ознак, які варіювалися залежно від виду мистецтва чи пам’яток культури, котрі породжували неабияке розмаїття інтерпретацій, оцінок та думок. Зокрема, німецький філософ Г.-В. Гегель підкреслював, що стиль є таким способом художнього втілення, котрий підпорядковується як умовам, які диктуються матеріалом, так і відповідним вимогам певних видів мистецтва та законам, зумовленим самим предметом14. Приміром, у мистецтвознавстві термін «стиль» розглядали як сукупність чинників і прикмет, які об’єднували творчість низки митців, споріднену за тематикою та способом художнього відтворення світу. У літературознавстві стиль, переважно, пов’язували з самобутньою творчою особистістю — автором із неповторним письмом і світосприйняттям, оригінальним художнім та естетичним досвідом, себто з певними рисами та якостями, які, власне, й утворюють стилетвірні чинники. За висловом А. Шопенгауера, стиль відображає дух письменника та якість його мислення15. Зазвичай саме така знакова постать виступала як фундатор, співзасновник літературно-стильового напряму чи течії. Згодом у мистецтво- та літературознавстві поняття «стиль» поступово трансформується. Первісні тлумачення цієї дефініції як сукупності низки ознак у формі і змісті, компендіуму технічних прийомів та засобів мистецького вираження, цілісної образної системи, поступаються місцем розумінню стилю як особливого типу художнього бачення та мислення і навіть як способу осягнення світу й місця людини у ньому. Отож цілісність стилю, зокрема щодо окреслення часової, мистецької чи жанрової належності низки предметів та об’єктів культурного світу, стає визначальною характеристикою його смислу. Важливого значення набуває організуюча функція стилю, котра вимагає розглядати фрагмент мистецького твору чи уривок тексту з перспективи стильової цілісності. Відтепер часто-густо окрема ознака асоціюється з відповідним мистецьким явищем, тобто зі способом і формою художнього мислення — стилем. ——————— 12 Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. — К., 1979. — Т. 1: Про риторичне мистецтво. Різні сентенції. — С. 241. 13 Соколов А. Н. Теория стиля. — М., 1968. — С. 5. 14 Гегель [Г. В. Ф.] Сочинения. — М., 1938. — Т. 12: Лекции по эстетике. — Кн. 1. — С. 302. 15 Шопенгауер А. Мир как воля и представление / Пер. с нем. — М., 1993. — Т. 2. — С. 224. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 12 Цей підхід побутує і до сьогодні, позаяк у мистецтві стиль часто-густо розглядають як «завершену та сталу структуру формальних елементів, які підпорядковані єдиному формотворчому принципу»16. Скажімо, за визначенням американського історика мистецтва М. Шапіро «дослідження стилю — це часто пошук прихованих відповідностей, які можна пояснити єдиною організуючою основою, однаково важливою і для характеру деталей, і для побудови цілого»17. Водночас склалося кілька основних тлумачень стилю, зокрема мовознавче, лінгвістичне (як засобу комунікації та знакової системи) та мистецько-художнє (як способу творчого вираження). Ці трактування певною мірою взаємодоповнюючі, хоч здебільшого мають відмінні площини циркуляції. В історичній науці проблема стилю також посідала чільне місце, позаяк історіописання тривалий час уважалося різновидом літературної творчості. Більше того, стильове вираження, стилізацію у творчості історика розглядають як засадну основу романтичної історіографії. Тим паче, що за стильовими канонами романтизму мистецько-естетичне відтворення, оживлення минулого, інтуїтивне проникнення до внутрішнього світу героїв минувшини вважалися найважливішими методами пізнання18. Зокрема, харківський учений М. Петров обстоював думку, що романтизм ушляхетнив та опоетизував історичний виклад19. Дехто з істориків (Г.-Г. Гервінус) навіть присвятив художньому трактуванню історії спеціальні студії20. Зі становленням академічної історіографії проблеми стилю поступово відсуваються на другий план і перетворюються у технологічні та методологічні питання щодо форм викладу матеріалу. Саме у такому сенсі вони розглядаються у класичній праці німецького історика Й.-Г. Дройзена. Останній виокремлював чотири форми чи стилі викладу: дослідницьку, оповідальну, дидактичну та дискусійну21. Та найбільше розробкою теорії стилів переймалися дослідники історії мистецтва та літератури. Відтак літературна та мистецька минувшина стала висвітлюватися з перспективи чергування і змагання стилів22, а за великим рахунком — способів художнього мислення та світосприйняття. Заразом шириться тенденція до культурно-історичного універсалізму, властива класичному історизму. Тож у творчості багатьох тогочасних учених і мислителів споглядаємо прагнення до єдиного та всеохоплюючого упорядкування образу / образів світу людського буття. Зокрема, з’являються терміни «дух часу» та «дух століття», впровадження яких приписують французьким філософам-просвітникам ——————— Сокольникова Н. М., Крейн В. Н. История стилей в искусстве. — М., 2006. — С. 5. Шапиро М. Стиль / Пер. А. Л. Расторгуева // Сов. искусствознание. — М., 1988. — Вып. 24. — С. 394. 18 Реизов Б. Г. Французская романтическая историография (1815–1830) / Отв. ред. А. Л. Дымшиц. — Л., 1956. — С. 52. 19 Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. — Харьков, 1861. — С. 16. 20 Гервинус Г. Г. Принципы историографии (Лейпциг, 1837) // Автобиография Гервинуса / Пер. Э. Циммермана. — изд. К. Т. Солдатенкова. — М., [1895]. — С. 295–342. 21 Дройзен И. Г. Энциклопедия и методология истории // Дройзен И. Г. Историка / Пер. с нем. Г. И. Федоровой; под ред. Д. В. Скляднева. — СПб., 2004. — С. 399, 406, 409, 434, 444. 22 Кон-Винер Э. История стилей изящных искусств / Пер. с нем. под ред. и с добавлением М. С. Сергеева. — М., 1913. — С. 5. 16 17 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 13 XVIII cт. — Ш.-Л. де Монтеск’є і Вольтеру23. У ХІХ ст. ці поняття набувають неабиякої популярності в європейській думці, зокрема на теренах Німеччини. У німецькій соціогуманітарній традиції другої половини XVIII–XIX ст. ідея цілісності та єдності різноманітних культурних форм у просторі й часі реалізується завдяки широкій репрезентації поняття «стиль» і його багатоманітних смислів. Стильова цілісність як спосіб універсальної організації строкатого і суперечливого культурного / духовного світу виявилася вельми привабливою для багатьох німецьких науковців та інтелектуалів. Ще 1764 р. німецький мистецтвознавець та археолог Й.-Й. Вінкельман розділив давньогрецьке мистецтво на чотири стилі: стародавній, високий, витончений та наслідувальний (занепадницький)24. Засади цього поділу спиралися на циклічне представлення історичного часу у царині мистецтва. Недаремно Й.-Й. Вінкельман обстоює власну візію спираючись на досить своєрідне порівняння: «...подібно тому, як кожна дія та подія діляться на п’ять частин і як би ступенів: початок, розвиток, стан, занепад та завершення, від чого і в театральних п’єсах буває п’ять актів чи дій, — така ж послідовність часу існує і в мистецтві, але так як закінчення виходить за межі мистецтва, то нам власне залишається досліджувати тільки чотири його періоди»25. Вважають, що саме зі студією Й.-Й. Вінкельмана пов’язане широке входження терміна «стиль» до наукового обігу26. Відтоді постають і певні аналогії між художнім стилем та способом мислення. «Стиль є ніщо інше як порядок та рух думки», — зазначав вищезгаданий Ж. де Бюффон27. Німецький філософ Ф.-В. фон Шеллінг уважав, що «стиль, який виробляє в себе індивідуальний художник, є для нього тим, що для філософа в науці чи для практика в його сфері є система мислення»28. Заразом він тримався думки, що «загальний стиль творчості, може належати не тільки окремому індивідууму, але й часу»29. Тим паче, що мистецьке осягнення світу посідало чільне місце у поглядах низки визначних мислителів німецького романтизму. Схожі думки побутують і в працях німецьких істориків. «Кожний час має свій стиль», — стверджує німецький історик Юстус Мьозер30. Зауважимо, що тогочасні дослідницькі практики, скеровані на вивчення стилів у мистецтві та культурі, акцентували увагу на тому, як створюється «вищий продукт думки — “художній образ”»31. ——————— 23 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. — СПб., 2006. — Т. 2: Образы прошлого. — С. 243. 24 Винкельман И.-И. Избр. произведения и письма: пер. А. А. Алявдиной; вступ. ст. и ред. Б. Пшибышевского. — М.–Л.,1935. — С. 357, 368, 373, 382. 25 Там же. — С. 356–357. 26 Горский В. С. Историко-философское истолкование текста / Отв. ред. И. П. Головаха. — К., 1981. — С. 152. 27 Бюффон Ж. Л. Л. де. Речь при вступлении во Французскую Академию [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.infoliolib.info/philos/buffon/buffon.html 28 Шеллинг Ф. В. Философия искусства / Пер. П. С. Попова; под общ. ред. М. Ф. Овсянникова. — М., 1966. — С. 180. 29 Там же. — С. 180. 30 Цит за пр.: Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В. А. Брун-Цеховой. — М., 2004. — С. 254. 31 Грешных В. И. Ранний немецкий романтизм: фрагментарный стиль мышления. — Л., 1991. — С. 11–12. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 14 Зрештою, протягом ХІХ ст. ширяться спроби структурувати загальну історію на засадах культурної чи духовної цілісності, подібно до концептуалізації минувшини мистецтва та літератури, зокрема шляхом виділення певних періодів, епох тощо. Взаємозв’язок різноманітних культурно-історичних явищ примушує науковців дедалі частіше порушувати проблеми з обсягу культурної та стильової єдності часу. Постають численні паралелі на ниві культурного, духовного, економічного, суспільно-політичного та інших зрізів людського буття. Тому німецька соціогуманітаристика породжує цілу низку термінологічних новацій, як-от «стиль епохи», «стиль часу», «господарський стиль», «стиль культури»32. У такому сенсі стиль трактується як специфічна історична чи національно / соціально зумовлена форма виразу суб’єктивного «духу часу»33, точніше відповідної культурно-історичної доби. Воднораз ідея часової єдності продукує і новітній смисл стилю як певного способу бачення, себто акцентує увагу на специфічних часових рисах історичної свідомості. Приміром, швейцарський історик та філософ Якоб Буркгардт тлумачив поняття «стиль часу» (нім. Zeitstil) як особливий ракурс у сприйнятті світу, котрий властивий тій чи іншій історичній добі34. Крім того, він наголошував на єдності формування стилів у мистецтві35, позаяк уважав культуру універсальним тереном для синтезування мислення. Впливи Я. Буркгардта помітні і у студіях його учня — німецького мистецтвознавця Генріха Вельфліна, який розглядав історію модерного мистецтва з перспективи внутрішнього розуміння природної зміни різних форм бачення — стилів. Водночас він уважав, що стиль, передусім, відображає настрої доби і народу, з одного боку, та є виразом особистого темпераменту митця, з другого боку36. Відтак Г. Вельфлін сприймав стиль як своєрідну формальну структуру, хоч і тлумачив її у двоєдиному сенсі як художній та позахудожній (соціокультурний) феномен37. Побутувало і чимало інших трактувань поняття «стиль», зорієнтованих на відбиття особливостей художнього мислення та різноманітних умов і обставин його реалізації. Та сама дефініція дедалі частіше розглядалася у сенсі естетичної та художньої єдності цілої культурної епохи чи літературної школи38. Врешті, стиль поступово асоціюється з загальними культурологічними ознаками певного історичного часу39. Більше того, циркулює ідея про єдину, універсальну та формальну стильову організацію культури («культурної епохи»), котра поширюється на низку її окремих сфер40. Таким чином, наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. стиль стає важливим операційним терміном не тільки у літературознавстві та мистецтвознавстві, а й на теренах інших соціогуманітарних дисциплін. ——————— Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом. — Т. 2. — С. 243–244. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 56. 34 Парахонский Б. А. Стиль мышления… — С. 29–30. 35 Буркхардт Я. Размышления о всемирной истории / Пер. с нем. — М., 2004. — С. 97. 36 Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств. Проблема эволюции стиля в новом искусстве / Пер. с нем. А. А. Франковского. — СПб., 1994. — С. 16. 37 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 58. 38 Жирмунский В. Вопросы теории литературы. Статьи 1916–1926. — Л., 1928. — С. 55. 39 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом. — Т. 2. — С. 205. 40 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 170. 32 33 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 15 Зазначимо, що цим поняттям послугувалися й тодішні історики щодо окреслення тих чи інших поглядів, інтерпретацій, тлумачень, підходів своїх колег. Скажімо, М. Грушевський уважав, що саме у романтичному стилі представлено поховання Б. Хмельницького у працях польського історика Л. Кубалі41. Водночас він зіставляв погляди В. Антоновича зі стилем французьких істориківпозитивістів 1860-х–1880-х років42. Це тріумфальне поширення стильового підходу з перспективи часу досить влучно схарактеризував український філософ та літературознавець Дмитро Чижевський: «Історія мистецтва в значній мірі стає історією “стилів”, себто історією зміни певних для кожної доби характеристичних, рис мистецької творчості. Помалу ця тенденція дослідження переходить до історії інших сфер культури, зокрема, до історії інших мистецтв, не лише образотворчих — малярства, архітектури та скульптури. Зустрічаємо дослідження зміни стилів у музиці й літературі. Помалу ця тенденція охоплює й вищі сфери духовної творчості — зокрема, історію філософії, а поруч з цим і “нижчі” сфери культурної історії, що почасти тісно зв’язані з історією мистецтва, як, напр. історію “побуту” тощо. Не бракує вже і спроб подати хоч би характеристики окремих епох, якщо не всієї цілості історичного розвитку, за їх “стилем”»43. Видається, що до культурологічної і наукознавчої мутації поняття «стиль» на зламі ХІХ–ХХ ст. залишався ще один, але вкрай важливий крок. Кардинальні зрушення у соціогуманітаристиці спричинив неокантіанський поворот, який не тільки трансформував засадні уявлення у цій царині, що відтепер ототожнювалися з науками про культуру / дух та світом цінностей, а й упровадив інструментальне розуміння ролі і функцій понять та категорій. Одним із найважливіших постулатів цієї версії трансцендентального ідеалізму стала думка про внутрішній зв’язок між об’єктами чи предметами, котрий не залежить від емпіричного спостереження, а конструюється у свідомості через поняття, що, власне, і формують зміст знання. На початку ХХ ст. стиль перетворюється в одне з найуживаніших операційних понять тогочасної естетики та культурології, з яким асоціюється загальний образ («обличчя») певної культурної / духовної доби, її внутрішня будова, спосіб та ритми буття. У такому онтологічному сенсі це поняття вживає, наприклад, Освальд Шпенглер44, який навіть використовує термін «стиль культури»45. Отже, поняття «стиль» та похідні дефініції дедалі ширше застосовуються, з одного боку, для позначення соціокультурної єдності різноманітних форм, явищ і процесів з обсягу людського буття, врешті-решт для конструювання цілісного образу тієї чи тієї епохи у просторі та часі. З іншого боку, стиль ужива——————— 41 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1997. — Т. 9: Роки 1654–1657, кн. 2: (Хмельниччини роки 1654–1657). — С. 1474. 42 Його ж. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Україна. — 1928. — № 5. — С. 6. 43 Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. — К., 2005. — Т. 2: Між інтелектом і культурою. Дослідження з історії української філософії. — С. 27. 44 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К. А. Свасьяна. — М., 1993. — Т. 1: Гештальт и действительность. — С. 367–370. 45 Там же. — С. 373. 16 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ється як інтегральна характеристика певної доби, котрою послугуються для того, щоб осягнути феномен культури. Ці новації споглядаємо у текстах В. Дільтея, Е. Гуссерля, Г. Ріккерта, О. Шпенглера та ін. Та найприкметніша риса пізнавальної ситуації, що склалася протягом перших десятиліть ХХ ст., виявилася у переорієнтації вчених-гуманітаріїв на вивчення повсякденності соціального життя, його культурного тла, колективної й індивідуальної свідомості, масових явищ і процесів, а також багатоманітних суспільних практик. Саме на перехресті неокантіанської парадигми, соціоцентричного вектора пізнання та німецької культурно-історичної традиції, ймовірно, відбулася формалізація й експлікація похідного поняття «стиль мислення». Отож у першій третині ХХ ст. висока, ідеалізована сфера людських цінностей перетнулися з приземленими реаліями соціальних взаємин. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 17 1.1. Теорії «стилів мислення» та їх походження Питання щодо впровадження терміна «стиль мислення» чи «мисленнєвий стиль» (нім. Denkstil) потребує уточнення. Зазвичай його поширення пов’язують із теорією «стилів людського мислення» німецько-британського соціолога та філософа угорського походження Карла Мангайма. Втім, майже одночасно з цим ученим цю дефініцію застосовував польський лікар та філософ єврейського походження Людвік Флек у німецькомовній студії «Виникнення і розвиток наукового факту: Введення до теорії стилю мислення та мисленнєвого колективу» (1935)46. Нині цього вченого, до речі львів’янина за походженням (Л. Флек народився і тривалий час мешкав та працював у Львові47), уважають попередником ідей постпозитивізму в філософії та соціології науки48. У радянському наукознавстві тривалий час заслугу введення поняття «стиль мислення» до широкого обігу приписували німецькому фізику Максу Борну. Зокрема, покликувалися на його відому працю «Стан ідей у фізиці» (1953)49, котру переклали російською мовою 1963 р. М. Борн посилався на листування зі своїм колегою, швейцарським фізиком-теоретиком Вольфгангом Паулі і застосовував цей термін для означення «загальних тенденцій думки, що повільно змінюються та створюють певні філософські періоди з характерними для них ідеями у всіх областях людської діяльності, в тому числі і в науці»50. Зрештою, М. Борн тлумачить зазначену дефініцію у звичному контексті німецької історико-культурної традиції, зорієнтованої на пошук найзагальніших ідей, інтелектуальних взірців та пізнавальних настанов, притаманних тій чи іншій культурній добі. Зокрема, він обстоює думку про стиль мислення як «філософське обличчя», дух певної епохи, котрий визначає її культурні засади51. Варто наголосити, що і сам В. Паулі був ученим зі здатністю до широкої філософської рефлексії, який не цурався застосовувати здобутки соціогуманітаристики у студіях з історії фізики та природознавства. Приміром, він уживав ——————— 46 Флек Л. Возникновение и развитие научного факта: Введение в теорию стиля мышления и мыслительного коллектива / Сост. и предисл., пер. с англ., нем. и польск. яз., общая ред. В. Н. Поруса. — М., 1999. — 220 с. 47 Див. докладніше: Чорновол І. Я, Людвік Флек, жид, мікробіолог...? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: http://mynews-in.net/news/2006-07-13/1049168.html 48 Келле В. Ж. Флек Людвик // Современная западная социология: Словарь. — М., 1990. — С. 371. 49 Семакова З. М. Современный стиль научного мышления и его роль в активизации исследовательской деятельности // Понятие деятельности в философской науке / Ред. В. Н. Сагатовский. — Томск, 1978. — С. 192; Кравец А. С. Стиль научного мышления как понятие и реальный научный феномен // Стиль мышления как выражение единства научного знания / Научн. ред. А. С. Кравец, В. А. Сидоркин. — Воронеж, 1981. — С. 5; Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления: Научно-аналитический обзор. — М., 1986. — С. 5; Новик И. Б. Стиль мышления и прогресс научного познания // Философия, естествознание, социальное развитие / Отв. ред. Ю. В. Сачков. — М., 1989. — С. 187; Пивоев В. М. Эволюция стилей мышления // Среднерусский вестник общественных наук (Орел). — 2012. — № 3. — С. 20; та ін. 50 Борн М. Состояние идей в физике // Борн М. Физика в жизни моего поколения: Сб. ст. / Под общ. ред. и послеслов. С. Г. Суворова — М., 1963. — С. 227–228. 51 Его же. Интерпретация квантовой механики // Там же. — С. 266. 18 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 термін «архетип», до появи якого спричинився швейцарський психолог та філософ К.-Г. Юнг52. Таким чином, поняття «стиль мислення» постало як вислід колективної творчості на інтердисциплінарному рівні протягом 1920-х–1930-х років. Дехто з сучасних дослідників підкреслює, що цей термін був уведений до обігу самими вченими для осягнення свого місця в історії науки, передусім, стосовно того, до якої доби чи періоду належить їх діяльність53. Але ця заувага, вочевидь, більше стосується Л. Флека, ніж К. Мангайма, котрий мав більш широкі дослідницькі інтенції. Первісно ця концептуальна й інструментальна новація, мабуть, виникла у контексті спроб К. Мангайма виокремити групові взірці мислення, породжені відповідним соціальним середовищем у світлі соціології знання. Саме завдяки працям цього вченого, котрий 1933 р. емігрував до Великобританії і читав лекції у Лондонській школі економіки та політичної науки, соціологія знання й її ключове поняття «стиль мислення» (англ. Thought style) здобули неабияку популярність в англомовному науковому світі54. Провідне завдання автор книги «Ідеологія та утопія» (1929) убачав у тому, щоб показати «як людина насправді мислить»55. Такі дослідницькі устремління скерували його погляд у напрямку соціального світу, людської діяльності та політичних практик, які розгорталися на теренах суспільства. Соціокультурну залежність стилю мислення К. Мангайм трактує у доволі широкому сенсі, зокрема з акцентуванням на особливостях буття різних прошарків, верств і груп. На його думку, «твердження про те, що індивід мислить, є насправді взагалі неточним. Значно вірніше було б сказати, що він лише бере в цьому процесі участь, розвиває далі думки, висловлені до нього іншими людьми. Він опиняється в успадкованій ним ситуації з відповідними цій ситуації моделями мислення і намагається розвинути успадковані способи реакції, або ж замінити їх іншими, щоб більш адекватно впоратися з новими викликами, які випливають із змін чи перетворень ситуації»56. За великим рахунком, у текстах К. Мангайма йдеться про багатоманітне сполучення соціальних, культурних та психологічних чинників, які продукують сталі норми свідомості, що складають певний суб’єктивний образ світу, наприклад, консервативний стиль мислення57. Відтак він уважав, що соціальне буття є складним історичним явищем, яке у різні епохи породжує відмінні життєві домінанти економічного, релігійного та іншого спрямування. Вони і визначають стиль епохи. На його думку, у межах тієї чи іншої доби існують ——————— 52 Паули В. Влияние архетипических представлений на формирование естественнонаучных теорий у Кеплера / Пер. с нем. Ю. А. Данилова // Паули В. Физические очерки / Отв. ред. Я. А. Смородинский. — М., 1975. — С. 138–139. 53 Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления» в отечественной философии науки // ВФ. — 2011. — № 6. — С. 65. 54 Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. — М., 1995. — С. 20–21. 55 Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. — К., 2008. — С. 19. 56 Там само. — С. 21. 57 Фененко А. В. Анализ консерватизма Карла Манхейма: кризис парадигмы? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://conservatism.narod.ru/fen/fen7.doc РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 19 відмінні соціальні констеляції (конфігурації взаємодіючих факторів), які зумовлюють існування різних «стилів мислення» або «мисленнєвих позицій». Теорія німецько-британського дослідника виникла на підставі аналізу перехресних контекстів стилю як естетичної, так і соціологічної дефініції58. До таких спроб спричинилася ціла низка інтелектуальних впливів, як-от неокантіанство, феноменологія, марксизм за версією раннього Дьйорда Лукача, соціологічні теорії Макса Вебера й Макса Шелера. Останнього, до речі, вважають фундатором соціології знання, визначним адептом якої став К. Мангайм. Певна річ, ідея новітньої соціологічної мутації стилю як культурологічного чи мистецького поняття постала на ґрунті інтелектуальних трансформацій воєнної та міжвоєнної доби. Тим паче, що концептуальна й інструментальна пропозиція К. Мангайма спиралася на ідею про вкоріненість будь-якого знання у соціальній сфері59. Зазначимо, що схожі думки побутували і у творчості низки тодішніх інтелектуалів. Скажімо, ще 1919 р. український мистецтвознавець Федір Шміт запропонував перенести теорію стилів із царини мистецтва й культури у площину соціального життя (теорія «еволюціоністських або соціальних стилів»)60. Цікаве соціологічне означення «стилю», за аналогією з медициною, як «симптомо-комплексу, що спрямовує увагу дослідника на механізм твору, який веде від ознаки до побудови», запропонував у другій половині 1920-х років ленінградський учений та фундатор синтетичної теорії мистецтва І. Іоффе61. У той же час своєрідну візію соціологізації стилів з історії й теорії російської літератури висунув відомий літературознавець П. Сакулін, який намагався віднайти і представити «історичний ритм культурних епох та літературних періодів»62. Проте найпослідовніше і повно тогочасні дослідницькі інтенції реалізував та перевів в інструментальне русло саме К. Мангайм. Загалом німецькобританський соціолог розглядав стиль мислення як посередню, проміжну ланку між різними рівнями людського життя — духовного, культурного та соціального, а найбільше — суспільно-політичного. «Те, що вже достатньо однозначно розроблено в області історії мистецтва, — пише К. Мангайм, — що твори мистецтва можуть бути точно датовані у відповідності з їх стилем, так як кожен елемент форми можливий лише за певних історичних умов і містить характерні риси епохи, може бути mutatis mutandis (лат. з урахуванням відповідних змін. — Авт.) показано у сфері мислення за допомогою фіксації все більш точних критеріїв “аспекту” кожного пізнання. У міру того як ми з все більшою точністю визначаємо феноменологічні ознаки, які дозволяють нам розрізняти окремі типи мислення, стає все більш можливим датувати типи мислення так, як датуються картини, і, піддавши аналізу ——————— 58 Манхейм К. О специфике культурно-социологического познания // Манхейм К. Избранное: Диагноз нашего времени / Пер. с нем. и англ. — М., 2010. — С. 322–325. 59 Мангайм К. Ідеологія та утопія… — С. 50. 60 Шмит Ф. И. Указ. соч. — С. 318–319. 61 Иоффе И. Культура и стиль. Система и принципы социологии. Литература, живопись, музыка натурального, товарно-денежного, индустриального хозяйства. — Л., 1927. — С. 6. 62 Сакулин П. Н. Русская литература. Социолого-синтетический обзор стилей. — Л., 1928. — Ч. 1: Литературная старина. — С. 15–16. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 20 структуру мислення, встановити, де і коли світ представився суб’єкту, що переховується за певним висловлюванням у цьому і тільки в цьому образі; більше того, у низці випадків аналіз може бути доведений до тієї стадії, яка дозволяє відповісти і на інше питання, чому (виділення К. Мангайма. — Авт.) світ сприймався саме в такому образі»63. Ця аналогія К. Мангайма не тільки нав’язує інструментальне запозичення зі сфери історії мистецтва, а й скеровує евристичні запити до соціокультурної царини, що є засадною для певної історичної доби. Відзначимо, що автор виходив із гносеологічних потреб, пов’язаних із пошуком методологічних орієнтирів, які б мали допомогти вивчати складні процеси й явища на маргінесі, периферії політичного, соціального, культурного і духовного життя. «Кожен, хто коли-небудь до кінця продумав яку-небудь теорію, аж до її зв’язків із живим життям, хто брав участь у соціальній боротьбі, або хоча б у процесі суспільного життя зміг проникнути до різних соціальних прошарків, дійде висновку, що соціальна боротьба відображається також в етичних концепціях, образах думки і модах, які взаємозв’язані одне з одним; що стиль життя і стиль мислення є передовими лініями боротьби, у ході якої здійснюються безпосередньо зримі конфлікти та тертя в економічній і політичній, орієнтованій на владні структури, сферах», — зазначає учений64. Власне, дослідницька програма К. Мангайма призначалася для виявлення окремих, специфічних «фрагментів», які б дозволили сконструювати цілісну систему мислення («мисленнєву структуру»), себто виявити фундаментальні світоглядні орієнтири, властиві тому чи іншому соціальному прошарку. Варто підкреслити, що саме наявність соціальної перспективи у вивченні мислення є однією з провідних настанов соціології знання К. Мангайма65. Тож автор прагне осягнути «єдність стилів мислення й аспектів пізнання за допомогою зведення одиничних висловлювань та документів, в яких знаходимо спільні риси, до єдиного вираженого в них світосприйняття і життєвідчування; в тому, щоби виявити цілісність системи, яка імпліцитно міститься у мисленні у вигляді окремих фрагментів; там де стиль мислення не пов’язаний із замкнутою системою, досягнути цього через виявлення “єдиної установки” чи перспективи цього мислення»66. Відтак його дослідницька стратегія скерована на аналіз численних предметних значень слів, які вживаються представниками різних суспільних груп67. Причому сам автор схарактеризував свій інструментарій як «метод соціологічного семантичного аналізу»68. Теорія стилів мислення та соціологія знання Карла Мангайма здобули визнання у науковій і суспільно-політичній думці середини ХХ ст., хоча й оцінювалися вельми суперечливо, а деякими вченими (Р. Арон, К. Поппер та ін.) вкрай ——————— Манхейм К. Диагноз нашего времени / Пер. с нем. и англ. — М., 1994. — С. 226. Его же. Социологический генезис социологии культуры // Его же. Избранное: Диагноз нашего времени. — С. 530–531. 65 Малкей М. Наука и социология знания / Пер. с англ.; послесловие Б. Г. Юдина. — М., 1983. — С. 25–26. 66 Манхейм К. Диагноз нашего времени. — С. 257. 67 Его же. Консервативная мысль // СИ. — 1993. — № 1. — С. 128. 68 Його ж. Ідеологія та утопія… — С. 67 (прим. 9) 63 64 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 21 негативно69. Та, попри розмаїття оцінок і тлумачень, зазначена термінологічна і концептуальна новація відображала тогочасні дослідницькі устремління багатьох науковців, котрі прагнули відтворити переломлення соціальних, ба навіть соціокультурних контекстів науки у когнітивних процесах, зокрема надати їм певного сенсу. Зрештою, К. Мангайм не запропонував однозначну експлікацію поняття «стиль мислення» як одного з ключових термінів соціології знання, що пізніше спричинило низку різноманітних потрактувань і пропозицій. Тому проблема розробки адекватної та виразної мови з обсягу соціології знання і до сьогодні привертає увагу ряду дослідників70. Схожими мотивами керувався й польський дослідник Л. Флек. Утім, на відміну від німецько-британського соціолога, він прагнув виявити й окреслити не «мисленнєві структури» певного соціального прошарку, а соціокультурний і психологічний виміри наукової діяльності, зокрема на теренах історії медицини. Для реконструкції складного механізму цієї взаємодії він упроваджував понятійну сув’язь: стиль мислення / розумовий колектив, яка мала заповнити гносеологічні прогалини у студіях з історії науки. «Якщо визначити «розумовий колектив» як співтовариство людей, які взаємно обмінюються ідеями чи підтримують інтелектуальну взаємодію, то він стане в наших очах одиницею розвитку якої-небудь сфери мислення, певного рівня знання та культури. Це і є те, що ми називаємо стилем мислення (курсив Л. Флека. — Авт.)», — відзначає Л. Флек71. Зауважимо, що в іншому місці польський учений подає більш вузьке тлумачення «стилю мислення», зокрема характеризує його як «спрямоване спостереження разом із відповідною ментальною та предметною асиміляцією сприйнятого»72. Водночас «стиль мислення» виступає у його студії як своєрідна замкнута система, яка створює певну гармонію інтелектуальної взаємодії між суб’єктом, здобутим знанням та об’єктом пізнання. Проте стиль мислення забезпечує також побутування ілюзій, стереотипів і упереджень, яких неможливо позбутися у межах цієї системи73. Тому автор пропонує досить складну модель, що враховує різні інтерактивні чинники у формуванні наукового знання та характеризує його як результат колективного пізнавального процесу. З означеної перспективи функціонування науки розглядається Л. Флеком як історичний зв’язок та взаємодія різних стилів мислення. На його думку, саме сплетіння відмінних поворотів мислення, позаяк вони пов’язані з усім обсягом знань, які потенційно мають і оперують «розумові колективи», часто-густо призводить до виникнення сучасних наукових понять74. ——————— 69 Див., наприклад: Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т. / Пер. с англ. под общей ред. В. Н. Садовского. — М., 1992. — Т. 2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. — С. 245–248; Арон Р. Лекции по философии истории // Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания / Отв. ред. И. А. Гобозов. — М., 2004. — С. 233–235. 70 Соколова К. А. Проблема операционализации понятия стиль мышления в социологии знания Карла Манхейма // Вестник Московского ун-та: Сер. 18. Социология и политология. — 2013. — № 1. — С. 184–197. 71 Флек Л. Указ. соч. — С. 64. 72 Там же. — С. 121. 73 Там же. — С. 63. 74 Там же. — С. 122. 22 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Вважають, що Л. Флек висунув своєрідну психологічно-соціологічну інтерпретацію поняття «стиль мислення» з виразним наголосом на історичній зумовленості колективних уявлень75. Таким чином, він демонструє соціокультурні та інтелектуальні витоки походження наукових фактів як самобутніх продуктів буття «розумового колективу». Вчений навіть обстоює тезу, що факт — це «результат певного стилю мислення»76 чи понятійна структура, «яка відповідає стилю мислення, котру можна вивчити з історичного, індивідуально- та колективно-психологічного поглядів»77. Варто відзначити, що свої думки автор — лікар та мікробіолог із великим експериментальним досвідом і світовим ім’ям ілюструє численними специфічними прикладами з історії дослідження хвороб протягом кількох століть. Тим паче, що хвороби сприймаються Л. Флеком як символи-метафори, які конструюють науковці у своїй свідомості, щоб задовольнити вимоги пізнавального процесу та потреби комунікації в академічному середовищі. Загалом термінологічна конструкція польського дослідника мала відобразити соціокультурний і психологічний зміст когнітивної свідомості «розумового» чи «мисленнєвого колективу» (нім. Denkkollektiv), як у діахронному, так і синхронному розрізі. Відтак пізнавальна діяльність розглядається Л. Флеком як соціальний процес, який продукує вимоги до комунікації між окремими дослідниками, позаяк циркуляція знань, уявлень, стандартів і норм раціональності забезпечує існування «розумового колективу». Водночас Л. Флек із застереженням ставився як до вимог вульгарного соціологізму, котрий нав’язував жорстку соціальну зумовленість наукового знання, так і до ідей самодетермінації науки, що тільки-но вимальовувалися у ранніх інтерналістських візіях. Отож польський учений сприймав «мисленнєвий колектив» не тільки як соціальну спільноту, а й як співтовариство з певними культурними й психологічними механізмами. Наразі постає питання: яким чином досягається єдність чи певний консенсус ідей у такому колективі? Вважають, що саме відсутність однозначної відповіді на це питання свідчить про суперечливість його теорії, хоч і демонструє авторську глибину у розумінні зазначеної проблематики78. Трагічна і зла гра долі спричинилася до того, що Л. Флеку довелося «опробувати» на практиці свою концепцію «мисленнєвого колективу» у нацистському концентраційному таборі Бухенвальд. У 1944–1945 рр. йому випало керувати ізольованим колективом із в’язнів-лікарів, які під контролем Інституту гігієни Ваффен СС розробляли новий метод виготовлення вакцин79. Конструкція Л. Флека певною мірою нагадує понятійну зв’язку парадигма / наукова спільнота, висунуту американським істориком науки Т. Куном. Недаремно останній розглядав студію Л. Флека як предтечу багатьох своїх ідей80 і став ініціа——————— 75 Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. — М., 1984. — С. 271. 76 Флек Л. Указ. соч. — С. 117. 77 Там же. — С. 106. 78 Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… — С. 72. 79 Порус В. На пути к сравнительной эпистемологии // Флек Л. Указ. соч. — С. 8–9. 80 Кун Т. Предисловие // Кун Т. Структура научных революций / Пер с англ.; сост. В. Ю. Кузнецов. — М., 2003. — С. 15. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 23 тором її нового «відкриття» для західного академічного світу впродовж 1960-х років. Скажімо, Т. Кун навіть застосовує термінологічне сполучення «новий стиль дослідження» та «старий стиль дослідження» стосовно окреслення процесу інтелектуальної трансформації, котра відбувається у «нормальній науці»81. Понятійну конструкцію (стиль мислення / соціальний прошарок), яка певною мірою продукує аналогії щодо термінологічної сув’язі Л. Флека, використовував і К. Мангайм. Щоправда, німецько-британський учений прагнув з’ясувати соціальні та культурні виміри консерватизму як ідеології та політичної доктрини, себто керувався дещо відмінною дослідницькою мотивацією, порівняно з Л. Флеком. «Суть цього способу — концепція стилю мислення. — наголошує К. Мангайм. — Історія думки розглядається за такого підходу не як звичайна історія ідей, а через аналіз різних стилів мислення, їх народження та розвиток, злиття і занепад; ключем до розуміння змін мислення слугує мінливість суспільного тла, перш за все доля класів та суспільних груп, які виступають “носіями” цих стилів мислення»82. Причому автор уважав, що «стиль мислення стосується більш ніж однієї області людського самовираження: він охоплює не тільки політику, але також мистецтво, літературу, філософію, історію і т. п.»83. Зазначимо, що і К. Мангайм, і Л. Флек, трималися думки про соціокультурну своєрідність і, заразом, гетерогенність будь-якої культурної доби. Ця ідея належить до засадних положень теорії стилів мислення у варіаціях обох учених. Наприклад, Л. Флек був переконаний, що кожна історична культурна доба є соціальною структурою, яка має свої домінуючі концепції, але водночас зберігає інтелектуальні залишки минулого та містить зародки майбуття84. Схожу тезу знаходимо і в студіях К. Мангайма. Зокрема, останній уважав, що «соціальний прошарок не створює свій стиль мислення з нічого, що він вростає у вже існуючу картину світу і систему мислення, сприймаючи незвичайну для нього, до того часу, можливо ту, котра існувала лише в зародку тенденцію думки, підпорядковуючи її завданням функцій, які змінилися, і тільки у такий спосіб, згодом, перетворюючи її у щось дійсно нове»85. Теорії К. Мангайма та Л. Флека продемонстрували очевидну поліфункціональність і неабиякий методологічний потенціал дефініції «стиль мислення», який значною мірою визначався численними контекстами її вжитку. Вони, попри низку суттєвих відмінностей, заклали концептуальні підвалини в інструментальному використанні поняття «стиль мислення», які метафорично, хоч і з певними застереженнями (за візією Л. Флека провідний рефрен скерований на сполучення культурних, соціальних і психологічних рушіїв!), можемо означити як соціокультурний підхід. Такий підхід скерований, головним чином, на відтворення впливу нормативних, регулятивних механізмів соціокультурної системи на різні сфери суспільної діяльності, зокрема на дослідницькі практики. ——————— Там же. — С. 206. Маннгейм К. Консервативная мысль. — С. 126. 83 Там же. — С. 128. 84 Флек Л. Указ. соч. — С. 54. 85 Манхейм К. Социологическая теория культуры в ее познаваемости. Конъюнктивное и коммуникативное мышление // Манхейм К. Избранное: Диагноз нашего времени. — С. 422. 81 82 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 24 1.2. У радянському інтелектуальному просторі Вважається, що поява, точніше, поступове перетікання терміна «стиль мислення» з обширів європейської соціогуманітаристики до радянського інтелектуального простору сталося протягом 1960-х–1970-х років86. Спершу ця дефініція уживалася, переважно у студіях з наукознавства, а також у працях, в яких порушувалися філософські і соціологічні проблеми з історії науки. Щоправда, ця термінологічна новація ширилася здебільшого без зазначення джерела походження, зокрема у відриві від первісних теорій «стилів мислення» К. Мангайма, Л. Флека та ін. Такі передумови поширення поняття «стиль мислення» на теренах радянської науки спричинилися до досить специфічних спроб його тлумачення й інструментального використання. Первісно цей термін розуміли досить вузько. Зокрема вважали, що стиль мислення складається з певних правил, зазвичай несформульованих, а уявних, які визначають алгоритм наукового дослідження87. Іноді стиль мислення розглядали як детермінанту стратегії наукового пошуку та дослідницької програми88, провідний елемент, котрий творить систему89, певний канон90, базові принципи логічної конструкції теорій91, за якими будується світ науки у ту чи ту історичну добу тощо. У ширшому розумінні зазначене поняття трактували як сукупність характерних норм мислення певного історичного періоду, загальновизнаних уявлень про ідеальне наукове знання та відповідні способи його здобуття92. Інколи цей термін тлумачили як «сукупність еталонів і способів пояснення й опису, норм доказовості й обумовленості знання, ідеалів його побудови та організації»93 чи як «сукупність генеральних ідей», що визначають творення наукової картини світу94. Дехто з дослідників характеризував стиль мислення як «логічну форму (структуру), яка визначається стандартними уявленнями (системою категорій, ідей, принципів) тієї теоретичної системи, котра відповідає історично конкретній формі витлумачення детермінації процесів і явищ дійсності та визначає як загальні, так і окремі способи розгляду об’єктів, тобто методологію та методику конкретних досліджень»95. ——————— 86 Іващенко В. Стиль мислення // Історіографічний словник: Навчальний посібник для студентів історичних факультетів університетів / За ред. С. І. Посохова. — Харків, 2004. — С. 255–256. 87 Чудинов Э. М. Теория познания и современная физика (Гносеологические принципы и физические теории). — М., 1974. — С. 49. 88 Серебрякова Э. С. Место стиля мышления в структуре научного знания // Стиль мышления как выражение единства научного знания. — Воронеж, 1981. — С. 56. 89 Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. — С. 12. 90 Крымский С. Б. О стиле мышления современного естествознания // Проблемы философии и методологии современного естествознания. — М., 1973. — С. 306. 91 Веденов М. Ф., Сачков Ю. В. Проблема стилей мышления в естествознании. — М., 1971. — С. 5. 92 Кравец А. С. Указ. соч. — С. 16–17. 93 Идеалы и нормы научного исследования / Ред.-сост. В. С. Степин. — Мн., 1981. — С. 162. 94 Лапицкий В. В. О диалектике стилей научно-теоретического мышления // ПрД. — Л., 1974. — Вып. 4: Вопросы диалектики познания. — С. 93. 95 Семакова З. М. Указ. соч. — С. 210. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 25 Ця низка досить громіздких означень продукувала однозначне детерміністське представлення стилю мислення на теренах історії науки. Щодо функцій стилю мислення, то вважалося, що вони репрезентують дослідницькі інтенції, скеровані на інтеграцію наукових знань та пошуки гносеологічного ідеалу96. Водночас стилю мислення приписували й організаційно-структурну функцію, себто упорядкування «процесу наукового пізнання відповідно з певним зразком, еталоном наукової теорії»97. Крім того, низка науковців послуговувалася цим поняттям для позначення сукупності способів і методів організації знань у цілісні системи98. Проте інші дослідники суттєво розширювали функціональний діапазон стилю мислення, зокрема виокремлювали: критичну, селективну, вербальну і навіть прогностичну функції99. Збагачувалося і змістовне наповнення цієї дефініції, котру часом навіть представляли як своєрідну «духовну технологію»100. Загалом стиль мислення розглядався як операційний термін, який відтворює загальну, метатеоретичну картину світу науки певної доби101. Причому вважалося, що стиль мислення найповніше виявляється у мові науки, передусім, у її категоріальному апараті102. Зрештою, у більш чи менш відрефлекcованому вигляді ця дефініція вживалася у термінологічних парах: стиль мислення / ідеал науковості та стиль мислення / картина світу / образ чи образи науки. Та побутують і більш складні конструкції: стиль мислення / дослідницька програма / картина світу та ін. Така специфіка застосування спричинила домінування нормативної функції цього поняття. Відтак змістове наповнення стилю мислення коливалося у межах тлумачення зазначеної нормативності, яка набувала — то універсальних рис ідеальності, то приземлених ознак стереотипу, алгоритму, канону, традиції, логічної структури, пріоритетів, принципів у дослідницькій стратегії чи програмі тощо. За спостереженням російської дослідниці О. Устюгової, стиль наукового мислення тлумачили як «поняття, котре цементує уявлення про всі сторони соціокультурного розвитку, який впливає на наукове пізнання»103. Таким чином, домінував дещо спрощений, а у деяких аспектах навіть вульгаризований соціокультурний підхід, спрямований на схематизацію механізму суспільної детермінації, зумовленості в історії та філософії науки. Зазви——————— 96 Уваров А. И. К вопросу о стиле мышления в исторической науке // Вопросы методологии общественных и гуманитарных наук. — Калинин, 1972. — С. 54. 97 Чудинов Э. М. Теория относительности и философия. — М., 1974. — С. 254. 98 Сачков Ю. Проблема стиля мышления в естествознании // Философия и естествознание. — М., 1974. — С. 75. 99 Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. — С. 13. 100 Крымский С. Б., Парахонский Б. А. Понятие метода и стиля теоретического мышления // ПрД. — Л., 1980. — Вып. 9: Методологические проблемы развития материалистической диалектики. — С. 42. 101 Устюгова Е. Н. Проблема стиля в контексте теории деятельности // Понятие деятельности в философской науке. — С. 179. 102 Микешина Л. А. Стиль и метод научного познания // Проблемы методологии науки и научного творчества / Под ред. В. А. Штоффа, А. М. Мостепаненко. — Л., 1977. — С. 26. 103 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 46. 26 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 чай цю популярну метафору прагнули витлумачити й осягнути в логікоаналітичному та раціональному сенсі. Втім, спроби експлікації і логічного пояснення вимивали, ба навіть вихолощували евристичну складову поняття «стиль мислення», зокрема його ціннісні, регулятивні характеристики. Натомість вживання цього терміну у неформалізованих та широких контекстах виявляло його надзвичайний потенціал з обсягу метанаукових рефлексій104. Побутувала думка, що стиль мислення широко (і навіть занадто широко!) застосовується тоді, коли не потрібна висока точність дефініцій105. Не випадково у середині 1970-х років навіть циркулювала теза про «підступність» і загадковість терміна «стиль мислення», позаяк наукознавцям не вдавалося віднайти адекватний «концептуально-понятійний формалізм» щодо означення творчості окремих учених106. За афористичним висловом одного з наукознавців — учасників тодішніх дискусій, «стиль мислення — це те, що витає в науковій сфері, виражає “дух” наукового мислення свого часу»107. Ця заувага досить точно відображає суперечності і навіть гносеологічне «безсилля», які постали у межах соціокультурного підходу з обсягу теорії стилів мислення у тодішній радянській соціогуманітаристиці. Отож на зламі 1970-х–1980-х років відбувається поступовий перегляд тлумачення вказаного терміна, його функціонального призначення та продукованого сенсу. Скажімо, на початку 1970-х років у студіях з історії літератури академіка Д. Лихачова вживається поняття «стиль доби». Причому автор тримається думки про надзвичайно великі інтеграційні можливості цієї дефінції108, до яких включає спосіб відображення, бачення і розуміння світу109. Ці думки нав’язують певні аналогії, хоч і з певними застереженнями, з морфологією всесвітньої історії О. Шпенглера. Більше того, Д. Лихачов обстоював тезу про двоїсту природу стилю: загальну, властиву історичній добі у цілому, та предметну, дисциплінарну, що склалася у певній науці110. Власне, Д. Лихачов окреслив нові — культурологічні пріоритети у дослідницьких практиках з обсягу теорії стилів на обширах радянської соціогуманітаристики. Відтоді достатньо виразно проступає культурознавчий підхід у тлумаченнях терміна «стиль мислення» з перспективи ціннісних, а згодом — культурологічних характеристик. Тож домінація гносеологічного розуміння цього поняття, зокрема його нормативної й організаційно-структурної функцій, поступається трактуванню стилю мислення як знака, носія ціннісного, культурного ——————— 104 Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом, социологическом и психологическом аспектах // Познание в социальном контексте / Отв. ред. В. А. Лекторский, И. Т. Касавин; научн. ред. В. Н. Порус. — М., 1994. — С. 63. 105 Карцев В. П. Социальная психология… — С. 240. 106 Бойко Е. С. О понятии «стиль мышления» ученого и его загадках // Человек науки. — М., 1974. — С. 211–213. 107 Кравец А. С. Указ. соч. — С. 22. 108 Лихачев Д. С. Развитие русской литературы Х–XVIII веков. Эпохи и стили. — Л., 1973. — С. 66. 109 Там же. — С. 12 110 Там же. — С. 53. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 27 змісту наукового знання111. На думку Б. Пружиніна, побутують спроби включити поняття «стиль наукового мислення» до більш широкого культурного контексту, себто нав’язати зв’язок із вихідним поняттям «стиль»112. Приміром, наприкінці 1970-х років одна з учасниць тогочасних дискусій висловила думку, що «стиль наукового мислення, з одного боку, фіксує у формі картини світу досягнення, нормативи, які виробляються у процесі самої науково-пізнавальної діяльності, а з іншого боку, з’єднує наукове пізнання з позанауковими формами пізнання, переломлюючи здобутки інших наук, соціальнокультурного контексту через картину світу певної науки»113. Водночас циркулюють погляди, що «стиль мислення зв’язує науку, як окрему форму людської діяльності, з культурою у всій її багатоманітності і через неї з матеріальним виробництвом»114. Натомість інші дослідники обстоюють думку, що «засобами культурологічного аналізу стиль наукового мислення відтворюється завдяки виокремленню його атрибутивних рис, спільних із аналогічними утвореннями у мистецтві (стиль художнього мислення), у сфері моралі (норми й регулятиви поведеніки), у філософії (принципи)»115. Та означені зрушення спостерігаємо не тільки у філософській та наукознавчій літературі, а й у деяких історичних працях. Наприклад, 1978 р. видається монографія російського історика-медієвіста Л. Баткіна «Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления». За старою радянською традицією автор, звичайно, уникав покликань щодо походження поняття «стиль мислення», винесеного до назви його студії. Тим більше, що на той час, хоч і невеличким накладом (600 прим.), побачив світ російськомовний переклад студії К. Мангайма «Идеология и утопия» (М.: АН СССР. ИНИОН, 1976. — Ч. 1–2). Достеменно невідомо, якими мотивами керувався Л. Баткін — обмеженим обсягом монографії, міркуваннями ідеологічної лояльності, можливо вважав, що питання про походження цього терміна є другорядним із перспективи провідних дослідницьких завдань. Однак, внутрішні рефлексії автора стосовно предметної області своєї праці виразно демонструють самобутнє розуміння стилю мислення, котре істотно відрізняється від більшості тлумачень радянських філософів, соціологів та істориків науки. Зокрема, Л. Баткін визначає предметне поле свого дослідження як «історію культурної свідомості в самому широкому сенсі», «стиль гуманістичного філософування: не стільки, що мислили (гуманісти. — Авт.), скільки як (курсив Л. Баткіна. — Авт.) вони це робили»116. Причому головна мета монографії, ——————— 111 Устюгова Е. Н.. Стиль научного мышления как культурологическая проблема // Наука и культура / Отв. ред. В. Ж. Келле. — М., 1984. — С. 126–127. 112 Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… — С. 67. 113 Андрюхина Л. М. Стиль мышления и его формы в научном познании // Диалектика, логика и методология науки / Отв. ред. П. П. Чупин. — Свердловск, 1978. — С. 67. 114 Ивин А. А. Стили теоретического мышления и методология науки // Философские основания науки (Материалы к VIII Всесоюзной конференции «Логика и методология науки», 26–28 сент. 1982 г., г. Паланга). — Вильнюс, 1982. — С. 51. 115 Кострюкова Л. И. Соотношение стиля и метода в процессе развития научного познания // Средства и факторы развития научного познания: Сб. научн. тр. — Свердловск, 1986. — С. 71. 116 Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления / Отв. ред. М. В. Алпатов. — М., 1978. — С. 8. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 28 сформульована істориком, полягає в тому, щоб «з’ясувати культурний (курсив Л. Баткіна. — Авт.) сенс групової спільноти гуманістів»117. Таке розуміння стилю мислення виказує дослідницькі устремління автора на відтворення загального соціокультурного контексту групової свідомості. Це формулювання провідної проблематики нав’язує певні паралелі з вищезгаданими теоріями К. Мангайма та Л. Флека. Проте концептуальна пропозиція Л. Баткіна виявляє і суттєві відмінності його дослідницьких настанов, які зорієнтовані на культурну ідентичність спільноти гуманістів, зокрема на пошук ціннісних підстав їх стильового, а за великим рахунком — життєвого вибору. Натомість К. Мангайм та Л. Флек (з певними застереженнями!) відшукували соціокультурну зумовленість у походженні тих чи інших «фрагментів» або «зразків» мислення. Можливо, трактування Л. Баткіна було запозичене з західної наукової літератури, або постало під впливом спілкування з філософом В. Біблером — автором відомої монографії «Мышление как творчество» (М., 1975), який репрезентував інтелектуальну традицію, започатковану російським мислителем М. Бахтіним. Про ці творчі контакти свідчить і сам Л. Баткін118, і відомий історик-медієвіст А. Гуревич119. Зрештою, стиль мислення в інструментарії Л. Баткіна слугує досліднику засобом, який виявляє специфічні риси свідомості італійських гуманістів як особливої культурної спільноти — своєрідної групової ідентичності120. Культурознавчий підхід Л. Баткіна наслідував і український дослідник І. Іваньо, який використовував термін «стиль мислення» стосовно вивчення творчої спадщини Григорія Сковороди121. На його думку, ця дефініція дозволяє точніше відобразити контекстно-ситуаційні аспекти, пов’язані з жанровостилістичною специфікою творчості Г. Сковороди, зокрема з витлумаченням його текстів122. Автор уважав, що з «одного боку, стиль визначається епохою, тобто сукупністю всіх умов виховання, традиції, розвитку письменства, в межах якого поступово відокремлюється в самостійну галузь філософія. З другого боку, це явище пов’язане з пошуками і здобутками самого мислителя, його власними поглядами та принципами»123. Заразом І. Іваньо акцентував увагу на літературних особливостях стилю Г. Сковороди, які дозволяли відтворити світосприйняття цього мислителя та ідентифікувати його місце у культурній системі координат, зокрема у світлі доби бароко. Відтак він обстоює думку про барокові риси творчості українського мандрівного філософа124, які все ж таки тлумачить як «стиль людини перехідної епохи»125. ——————— Там же. — С. 9 Там же. — С. 193 (прим. 37). 119 Гуревич А. История историка. — М., 2004. — С. 217. 120 Баткин Л. М. Указ. соч. — С. 170—174. 121 Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди / Відп. ред. В. М. Нічик. — К., 1983. — С. 229. 122 Там само. — С. 16. 123 Там само. — С. 247. 124 Там само. — С. 245. 125 Там само. — С. 248. 117 118 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 29 На початку 1980-х років на теренах українського літературного процесу навіть постає цікава дилема щодо маркування й оцінки творчості письменників: «Стиль письма чи стиль мислення?»126. Ця думка є ще одним важливим свідченням повороту до культурознавчого потрактування зазначеної дефініції. Впродовж 1980-х років поняття «стиль мислення» дедалі більше пов’язують із культурним тлом певної епохи, зокрема з її аксіологічними вимірами. З такої перспективи стиль мислення розглядають як особливий феномен культури, що відіграє неабияку евристичну роль у наукознавстві127, а також ототожнюють його з консервативною складовою у пізнавальному процесі128. Отож культурні та ціннісні компоненти дедалі частіше побутують у наукознавчих тлумаченнях та інтерпретаціях. Скажімо, російський філософ О. Кравець уважав, що «стиль мислення характеризує образ думок, який відповідає історичній добі, загальноприйнятим стереотипам інтелектуальної діяльності. Він виявляється, передусім, у формах мислення, які на певному історичному етапі розглядаються як загальновизнані, як такі, що відповідають духу епохи, ідеалу науковості. На відміну від наукових методів і теорій, котрі неприховано (експліцитно) сформульовані й обґрунтовані, стиль мислення має характер неочевидного ціннісного знання про правильні канони пізнання, якими керується наукова спільнота»129. Ба більше, вчений навіть обстоював тезу, що певна інтелектуальна традиція спирається на відповідний стиль мислення130. Інший російський філософ П. Гайденко порушила питання про зіставлення художніх та наукових стилів мислення. Зокрема, вона висловлювала думку, що такі паралелі тільки формулюють проблему, а її вирішення потребує проникнення до внутрішньої логіки мислення вченого та стилетвірних чинників свідомості певної історичної доби131. Ці міркування нав’язують аналогії з роздумами американського культуролога А. Л. Крьобера, який уважав можливим вирізнити стильові ознаки в науці, котру трактував як форму культурної діяльності132. Проте, мабуть, найяскравіше про суттєві зрушення у тодішніх дослідницьких практиках, свідчать метафоричні визначення стилю мислення як своєрідного інтерфейсу між культурою та природознавством, посередньої ланки між наукою і соціумом133. Такі тлумачення впритул підводили до думки про механізми ціннісного відбору і трансляції норм раціональності, котрі відповідають даному типу культури. Зауважимо, що протягом 1980-х років мають місце спроби вибудувати навіть певні ієрархії стилів мислення за ступенем їх загальності та сферою ——————— Новиченко Л. Від учора до завтра: Літературно-критичні статті. — К., 1983. — С. 128. Устюгова Е. Н. Стиль научного мышления… — С. 128. 128 Там же. — С. 134. 129 Кравец А. С. Традиции и инновации в становлении научного стиля мышления// Философия, естествознание, социальное развитие. — С. 169. 130 Там же. — С. 171. 131 Философия науки: общие проблемы познания, методология естеств. и гуманит. наук. Хрестоматия: учеб. пособие для гуманит. и негуманит. направлений и спец. вузов / Отв. ред.сост. Л. А. Микешина. — М., 2005. — С. 276. 132 Кребер А. Л. Избранное: Природа культуры / Пер. с англ. — М., 2004. — С. 841. 133 Новик И. Б. Стиль мышления… — С. 199. 126 127 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 30 циркуляції: стиль мислення доби / філософський стиль мислення / професійні стилі мислення / буденний стиль мислення; загальнонауковий стиль мислення / конкретно-науковий стиль мислення / стилі мислення наукових напрямів, шкіл та колективів / стиль мислення окремих учених134. Ці ієрархічні схеми, попри надмірну лінійність, вказували не тільки на розширення і своєрідну структурованість інтелектуальних уявлень, а й на прагнення адаптувати теорію стилів мислення до інструментальних потреб конкретних дослідницьких практик. Власне, вони зафіксували напрочуд мінливі терени функціонування поняття «стиль мислення», котрі локалізувалися від представлення пізнавальних настанов з обсягу окремих епох до репрезентації особливостей мислення окремого вченого135. Водночас побутували спроби нормативного визначення «стилю мислення», зокрема зіставлення його з такими термінами, як-от «світогляд» та «методологія»136. Варто відмітити і спроби використати поняття «стиль мислення» у дидактичних цілях, зокрема на теренах педагогіки та психології. Причому у таких контекстах стиль мислення розглядався як елемент соціального досвіду. Однак, його змістове наповнення переважно пов’язувалося з канонічними правилами-приписами у певній сфері людської діяльності137. Та, мабуть, найкращою працею, на нашу думку, з осмислення понять «стиль» та «стиль мислення» у радянському інтелектуальному просторі слід уважати монографію українського філософа Бориса Парахонського — «Стиль мышления. Философские аспекты анализа стиля в сфере языка, культуры и познания»138. У цій студії автор комплексно проаналізував різноманітні предметні значення стилю, які виникли на багатьох рівнях його побутування. Він навіть розглянув специфіку продукування відмінних смислів понять «стиль» та «стиль мислення». Циркуляція цих термінів у його тексті постає, то в контексті мовних моделей і літературних текстів139, то в сенсі художньої свідомості140, іноді як спосіб фіксації різних форм діяльності141 чи взагалі як спосіб самовираження, що відображає неповторну психологію творчості142. Сучасні дослідники відзначають, що Б. Парахонський сприймає стиль мислення як певну модель світу, котрій властива цілісність і замкненість, але не у сенсі її завершеності й повноти, а як самобутньої форми представлення, конструювання й осягнення реальності143. Заразом Б. Парахонський не тільки демонструє широкі інструментальні можливості «стилю мислення» з перспективи соціокультурного і культурознавчого підходів, а й подає виклад поглядів ——————— Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. — С. 15–16. Дмитриевская И. В. Особенности системного стиля мышления в современном научном познании // Сознание и диалектика познавательной деятельности: Межвузовский сб. научн. тр. — Иваново, 1984. — С. 89. 136 Кострюкова Л. И. Указ. соч. — С. 69–70. 137 Сенько Ю. В. Формирование научного стиля мышления учащихся. — М., 1986. — С. 9. 138 Парахонский Б. А. Стиль мышления… — 119 с. 139 Там же — С. 10. 140 Там же. — С. 26. 141 Там же. — С. 88. 142 Там же. — С. 24. 143 Ткаченко О. Н. Теоретические концепции… — С. 68. 134 135 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 31 деяких адептів «лінгвістичного повороту» у монографії 1982 р.! Причому він пов’язує цю дефініцію, як із загальною картиною світу, що фіксується у стильових трансформаціях представлення наукового знання в ту чи ту історичну добу144, так і з інваріантним смислом стилю як індивідуального «почерку» творчості або її результатів145. Більше того, Б. Парахонський відводить поважне місце інструментальному розумінню стилю мислення як своєрідного маркера. На його думку, стиль мислення за рахунок «маркованих форм» навіть витворює «символічну структуру даної спільноти і навіть свого роду мову, штучно створену цією групою». За його візією, у мисленні існують такі «марковані елементи у вигляді характерного набору понять, уявлень, смислів та значень, за якими епоху можна пізнати й визначити, позаяк цей стильовий комплекс становить її індивідуальне надбання»146. З-поміж інших праць радянських науковців монографія Б. Парахонського вигідно вирізняється і спробою автора осягнути циркуляцію понять «стиль» та «стиль мислення» у координатах не тільки радянської, а й західної думки. У його дослідженні віднаходимо покликання не тільки на класичні студії Карла Мангайма147, які за рідкісним винятком відсутні у роботах радянських науковців148, а й виклад поглядів низки західних учених (Р. Барта, Е. Гуссерля, Г. Кайзерлінга, А. Л. Крьобера, А. Лавджоя, Х. Ортеги-і-Гассета, М. Фуко та ін.)149. Скажімо, Б. Парахонський висловлює цікаву і навіть пророчу думку, що у структуралістській методології поняття «стиль» практично тотожне терміну «дискурс»150. Але у текстах радянських авторів 1980-х років посилання на монографію Б. Парахонського представлені зрідка, хоч вказана проблематика досить інтенсивно розроблялася на ниві наукознавства та філософії. Причини такого напівзабуття цієї монографії слід, вірогідно, шукати в її невеликому, як на тодішні часи, накладі (1800 прим.), а також у тому, що вона була видана у Києві — на периферії радянського інтелектуального простору. Однак, здебільшого стиль мислення на протязі 1980-х років тлумачиться у широкому соціокультурному сенсі, часто-густо поза межами змісту, власне, предметного знання. Фактично цей термін, переважно, застосовується щодо уявлень, образів, моделей, норм і зразків, які побутують у глибинних шарах свідомості та створюють первинні схеми пізнавальної діяльності певної доби. Втім, помічаємо й трансформацію ідеї тотальних, монолітних стилів наукового мислення (класичного, некласичного, постнекласичного і т. п.), яка до того часу домінувала у філософських працях та студіях із наукознавства. Натомість постають думки про диференціацію стильових утворень, визнання їх видового ——————— Парахонский Б. А. Стиль мышления... — С. 86. Там же. — С. 41. 146 Парахонский Б. А. Метод и стиль творческого мышления // Логико-гносеологические исследования категориальной структуры мышления. Сб. научн. тр. / Отв. ред. М. В. Попович. — К., 1980. — С. 57. 147 Его же. Стиль мышления... — С. 35–36. 148 Микешина Л. А. Стиль и метод научного познания. — С. 26; Карцев В. П. Социальная психология… — С. 271. 149 Парахонский Б. А. Стиль мышления… — С. 31–41. 150 Там же. — С. 22. 144 145 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 32 розмаїття та нерівномірності поширення у різних сферах соціокультурного буття. Зокрема, навіть висловлюється припущення, що сучасність не може мати єдиного наукового стилю мислення!151. Такі констатації були надзвичайно важливими з перспективи інструментального застосування цього поняття, позаяк дозволяли гнучко змінювати рівень загальності, а відтак і ракурс висвітлення. Тим паче, що стиль мислення відтепер уживається як термін із багатьма динамічними смислами. У другій половині 1980-х років вказане поняття вже не сприймається виключно як інструмент генералізації уявлень високого рівня загальності у наукознавчому сенсі, а дедалі частіше застосовується як культурознавчий маркер щодо певної спільноти чи особи, зокрема щодо визначення її групової чи персональної ідентичності. Наприклад, стиль мислення італійських гуманістів, перехідний стиль мислення Г. Сковороди і т. п. Істотно розширився й функціональний діапазон зазначеної дефініції. Якщо раніше стилю мислення відводили, здебільшого нормативну152, синтезуючу та організаційно-структурну та деякі інші функції, то протягом 1980-х років до кола останніх включили: аксіологічну (ціннісної орієнтації), комунікативну, регулятивну та соціалізуючу функції153. З поширенням у радянському культурному просторі 1970-х–1980-х років візій Т. Куна, І. Лакатоша, С. Тулміна, П. Фейєрабенда споглядаємо поступове витіснення поняття «стиль наукового мислення» у філософії та історії науки за рахунок низки інших термінів, передусім кунівської «парадигми», позаяк остання продукувала більш точний і виразний смисл154. Натомість поняття «стиль мислення» впродовж 1980-х років перетікає до низки предметних областей (історії окремих наук, дисциплін чи певних дослідницьких практик), на теренах яких здобуває помітну популярність. Відтак у текстах 1980-х років з історії науки дедалі частіше споглядаємо вживання цілої низки похідних термінів, як-от стиль філософського, географічного, біологічного, фізичного, природничого, екологічного, історичного, інженерного і навіть математичного мислення! Таким чином, наприкінці радянської доби стиль мислення розглядався як термін поліфункціонального призначення з рухливою варіативністю сенсів та великим інструментальним потенціалом на інтердисциплінарному рівні. Загалом щодо потрактування і вживання цього поняття у радянській науці встановилася певна конвенціональність, яка відображала динамічну рівновагу між соціокультурним і культурознавчим підходами. ——————— 151 Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. — С. 42. 152 Андреев И. Д. О стиле научного мышления // ФН. — 1982. — № 3. — С. 47. 153 154 Устюгова Е. Н. Стиль научного мышления… — С. 136–137. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… — С. 69. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 33 1.3. На пострадянських теренах Пізнавальна ситуація, яка склалася у пострадянській соціогуманітаристиці, дивним чином сполучила швидкоплинні інтелектуальні й культурні мутації з традиційними, іноді майже архаїчними концепціями та підходами. Власне, стрибок із країни, суцільно огородженої «китайським муром», до омріяного царства «абсолютної свободи» спричинив незвичайні духовні й інтелектуальні зрушення, які ще доведеться осягнути та усвідомити майбутнім дослідникам. Ці перетворення надзвичайно гостро відчутні на ниві суспільних та гуманістичних дисциплін, зокрема історії. Адже протягом двох минулих десятиліть наш учений-гуманітарій став не тільки свідком повсюдного заповнення «білих плям» і «білих полів», а й кардинального переформатування самого академічного простору з його дисциплінарними вимірами та інструментальними канонами. Багатоманітність дослідницьких практик, фрагментарність і версіальність представлення історичного минулого, розмаїття способів його осягнення, які раптово відкрилися перед сучасними науковцями, призвели до стану інтелектуального шоку та втрати світоглядних орієнтирів. Мов у різнобарвному дитячому калейдоскопі ширився один науковий / культурний поворот за іншим. Відкривалися нові можливості та перспективи, які водночас продукували новітні суперечності і проблеми. Протягом кількох років пострадянський науковець-гуманітарій мав сприйняти, опанувати та переоцінити зарубіжний і вітчизняний інтелектуальний досвід, дослідницькі практики й методологічний інструментарій майже всього ХХ ст.! Хтось віддався опануванню нових підходів із завзяттям прозеліта, хтось прагнув зосередитися на наукових практиках, які розгорталися у межах інтелектуальних традицій того чи іншого національного простору, а дехто намагався зберегти спадкоємність із соціогуманітаристикою радянської доби тощо. Такі різноманітні, суперечливі, конкуруючі і, заразом, взаємодоповнюючі підходи повною мірою простежуємо і у царині теорії стилів, зокрема щодо побутування поняття «стиль мислення». Протягом 1990-х–2000-х років цей термін набуває значної популярності і широко застосовується у багатьох суспільних та гуманістичних дисциплінах, зокрема в історіографії. На перший погляд, стиль мислення трактується, переважно у межах вищезгаданої конвенціональності, яка склалася ще у радянську добу. Але сучасні дослідники відзначають істотну еволюцію у розумінні й оперуванні зазначеним поняттям, яку вбачають у поступовій відмові від нормативного тлумачення та переходу до гнучкої і плюралістичної репрезентації155. Зазначена дефініція фіксується у термінологічному апараті історії, філософії та соціології науки, психології, мистецтвознавстві, культурології й інших наук. Зокрема, цей термін тлумачиться у дидактичних посібниках із наукознавства (Л. Мікешина)156, історії та філософії науки (В. Стьопін, В. Штанько та ——————— 155 Пискорская С. Ю. Стиль научного мышления и стиль научного познания // Вестник Сибирского государственного университета им. академика М. Ф. Решетнева. Сер.: Философия и социология. — 2007. — № 2. — С. 161. 156 Микешина Л. А. Философия науки: современная эпистемология, научное знание в динамике культуры, методология научного исследования: Учеб. пособие. — М., 2005. — С. 344–348. 34 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ін.)157, історіографії (Я. Калакура, І. Колесник)158, студіях з інтелектуальної історії (Л. Рєпіна)159, працях з історії понять (І. Колесник)160, дослідженнях з історії психологічних практик161, енциклопедіях (В. Порус)162 та словниках163. Заразом термін «стиль мислення» побутує у політологічних та соціологічних дослідженнях164. Більше того, ця дефініція стала навіть предметом кількох дисертаційних студій з обсягу теорії пізнання (В. Глушков, В. Устюгов та ін.)165. З такої розмаїтої перспективи стиль мислення постає у вигляді цілої низки тлумачень. Тож цей термін традиційно розглядають як засіб метатеоретичного дослідження структури та динаміки науки. Зокрема, стиль мислення визначають як сукупність «методологічних регулятивів, ідеалів та норм»166, «характерних рис мислення, систему орієнтацій»167, один із «найбільш суттєвих елементів у механізмі соціально-економічної детермінації»168 і т. п. Окрім того, зазначене поняття вживають щодо загальновизнаних передумов наукової роботи у межах певної академічної спільноти, котрі усвідомлено чи неусвідомлено прийняті її членами169. Дехто з учених навіть обстоює думку, що будь-яка наукова діяльність, окрім логічної впорядкованості, характеризується ще й «особливим стилем»170. Циркулює навіть своєрідний афоризм, що «стиль мислення історичної доби — це мов би вітер, який панує в цю епоху та нестримно гне все до одного ——————— 157 Степин В. С. История и философия науки: Учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук. — М., 2011. — С. 233, 353; Штанько В. И. Философия и методология науки: Учебное пособие для аспирантов и магистрантов естественнонаучных и технических вузов. — Харьков, 2002. — С. 88. 158 Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. — К., 2004. — С. 35; Колесник І. І. Українська історіографія XVIII — початок ХХ ст.: (Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів) / Ред. І. Гирич. — К., 2000. — С. 42. 159 Репина Л. П. Историческая наука на рубеже ХХ–ХХI вв.: социальные теории и историографическая практика. — М., 2011. — С. 374–375. 160 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / За ред. В. Смолія. — К., 2013. — С. 136–151. 161 Стиль человека. Психологический анализ / Под ред А. В. Либина. — М., 1998. — 310 с. 162 Порус В. Н. Стиль научного мышления // Энциклопедия эпистемологии и философии науки / Гл. ред. И. Т. Касавин. — М., 2009. — С. 931–933. 163 Медведева И. А. Стиль научного мышления // Новейший философский словарь. — 3-е изд., испр.; сост. и гл. ред. А. А. Грицанов. — Минск, 2003. — С. 992–993; Іващенко В. Вказ. праця. — С. 255–257. 164 Щербинин А. И. Плакатный стиль политического мышления: своеобразие и пути формирования // ВТГУ: Философия. Социология. Политология. — 2011. — № 3. — С. 59–75. 165 Глушков В. А. Стиль социального мышления: основные философско-методологические и социокультурные аспекты: Автореф. дис. … к. филос. н.: 09. 00. 11 / Саратовский гос. ун-т им. Н. Г. Чернышевского. — Саратов, 2000. — 20 с.; Устюгов В. А. Проблема стиля мышления в научном познании: Автореф. дис. … к. филос. н.: 09. 00. 01 / Сиб. гос. аэрокосм. ун-т им. М. Ф. Решетнева. — Красноярск, 2006. — 23, [1] c. 166 Медведева И. А. Указ. соч. — С. 992. 167 Порус В. Н. Стиль научного мышления. — С. 931. 168 Ивин А. А. Интеллектуальный консенсус исторической эпохи // Познание в социальном контексте / Отв. ред. В. А. Лекторский, И. Т. Касавин; научн. ред. В. Н. Порус. — М., 1994. — С. 80 (прим. 1). 169 Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом... — С. 79. 170 Родин А. Математика и стиль // Стили в математике: социокультурная философия математики / Под ред. А. Г. Барабашева. — СПб., 1999. — С. 26. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 35 боку»171. Втім, усвідомлення цієї інтелектуальної й культурної домінації, ба навіть «летаргічного масового засліплення», відбувається тільки в умовах іншої історичної доби. Зауважимо, що сучасне акцентування на соціокультурній зумовленості стильових утворень, властиве відповідному підходу, суттєво відрізняється від канонів жорсткої і, переважно, лінійної детермінації, котрі побутували у працях багатьох радянських авторів. Натомість у пострадянську добу ширяться погляди про багатошаровість та рухливість стилетвірних чинників і норм, їх варіативність та пластичність у різних дисциплінарних системах і наукових галузях, зокрема щодо ступеня інтенсивності циркуляції, предметних меж, інтердисциплінарних впливів і т. п. Отож стиль мислення розглядається як своєрідний транслятор ціннісних пріоритетів та світоглядних орієнтацій певного історичного часу, себто культурних складових колективної та індивідуальної свідомості. Зрештою, у пострадянській соціогуманітаристиці відбувається остаточне зміщення акцентів із соціокультурного контексту стильових практик на їх ціннісні, культурологічні виміри, початки якого споглядаємо ще на присмерку радянської доби. Відтак О. Івін навіть висловлює думку, що стиль мислення є своєрідним способом мислення певної культури, котру він уявляє у вигляді сукупності «глобальних імпліцитних передумов теоретичного мислення цієї культури (епохи, цивілізації), ті майже непомітні для неї окуляри, крізь які вона дивиться на світ»172. Він навіть обстоює думку, що «теоретичний горизонт кожної культури обмежений, властивим їй стилем мислення»173. Російський наукознавець Л. Мікешина вважає, що стиль мислення — термін із соціально-історичним, ціннісним забарвленням, хоч і наголошує на його регулятивному й нормативному характері, який виявляється у «правилах-рекомендаціях» та «правилах-заборонах». Тому вона розглядає стиль мислення як мінливу, синтетичну «одиницю» знання, яка є більш великою, ніж метод чи система методів174. На думку російської дослідниці Л. Рєпіної, у просторі інтелектуальної історії вповні адекватно «працює» поняття «стиль мислення історичної епохи», котре репрезентує кардинальні трансформації європейського суспільства і відповідно зміну періодів «теоретичного мислення»175. За спостереженням російського філософа Б. Пружиніна, вживання поняття «стиль мислення» дозволяє вченим осягнути «єдність смислового поля» і, водночас, впровадити ідею поліваріантності, себто «стилістичної багатоманітності» на ниві представлення знання засобами наукової мови176. Таке сполучення єдності смислу і стилістичної багатоманітності у висвітленні культурних епох чи наукових періодів перетворює цей термін на привабливий і доволі дієвий інструмент у царині історії та філософії науки. Зокрема В. Порус уважає, що стиль мислення не тільки дозволяє «схоплювати» най——————— 171 Ивин А. А. Интеллектуальный консенсус исторической эпохи. — С. 84. 172 Его же. Классический стиль мышления нового времени // ФЖ. — М., 2011. — № 2. — С. 24. Там же. — С. 25. Микешина Л. А. Философия науки… — С. 344–345. 175 Репина Л. И. Историческая наука... — С. 374. 176 Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… — С. 65. 173 174 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 36 важливіші характеристики різних історичних періодів у науці, а й порівнювати їх між собою177. Український історик І. Колесник тлумачить стиль мислення як своєрідну «норму» — «зразок пізнавальної діяльності, алгоритм думання»178, ба навіть як «інваріант інтелектуальної поведінки»179, хоч і наголошує на можливих відхиленнях від «норми», зокрема у вигляді творчої суб’єктивності180. Схожу думку про «інваріантність стилю» свого часу висловлював український філософ Б. Парахонський181. У широкому сенсі йдеться про представлення та маркування когнітивної свідомості як певної предметної області, так і соціогуманітаристики загалом 182. Іноді таке маркування вживають у крайньому, точніше ідеалізованому вигляді. Приміром, австрійський філософ В. Гофкірхнер застосовує поняття «стиль мислення» як ідеальний конструкт для вирізнення однаковості й відмінності у різних моделях «теоретизованих світобачень»183. Багатообіцяльні інструментальні перспективи пов’язують із застосуванням поняття «стиль мислення» на персональному чи особистісному рівні. Скажімо, І. Колесник наголошує на персональних контекстах вживання цього поняття. Зокрема дослідниця обстоює тезу, що «стиль історичного мислення» складає пізнавальну домінанту у вивченні ментальності історика, позаяк останній сприймає «навколишній світ, своє місце в ньому крізь “фахові окуляри”, призму символів і образів історії, що зумовлюють його професійну поведінку, тип історіописання, манеру “думання”, характер дослідницьких практик»184. На її думку, «індивідуальний стиль мислення має амбівалентну природу: наукову та аксіологічну»185. Однак, стильовий підхід на ниві культури дозволяє не тільки простежити вплив потреб і вимог етно- та соціокультурного середовища, того чи іншого історичного часу, а й виявити специфічні характеристики певної академічної спільноти та індивідуальні риси творчості конкретного вченого. Наприклад, побутують спроби розглянути творчу спадщину деяких українських учених, зокрема консервативну візію В. Липинського у контексті класичної теорії стилів мислення К. Мангайма186. Зазначимо, що співзвучні думки про індивідуалізоване маркування стилю та інших похідних дефініцій (стилю культури, стилю мислення, стилю життя) спостерігаємо і в царині інших наук, зокрема в історії та філософії математики. ——————— Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом … — С. 63. Колесник І. Стиль історіографічного мислення як когнітивна свідомість // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2006. — Вип. 2, ч. 1. — С. 45. 179 Там само. — С. 46. 180 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. — С. 138. 181 Парахонский Б. А. Стиль мышления... — С. 40–42. 182 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. — С. 140. 183 Гофкірхнер В. Життя у світі самоорганізації: змагання стилів мислення та світобачень // ПФ. — 2003. — № 1. — С. 39–40. 184 Колесник І. І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // УІЖ. — 2005. — № 1. — С. 182. 185 Її ж. Українська історіографія: концептуальна історія. — С. 142 186Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». — К., 2002. — С. 23. 177 178 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 37 Один із учасників сучасних наукових дискусій у сфері соціокультурної філософії та історії математики визначає стиль як «таку сукупність ознак, яка вирізняє діяльність однієї людини від діяльності іншої безвідносно до технологічних особливостей цієї діяльності»187, а у метафоричному розумінні тлумачить цю дефініцію, як дещо схоже на індивідуальні особливості письма (почерку!), властиві конкретній особі188. На думку О. Ткаченко, «поняття “стиль мислення” застосовується для більш повного та всебічного обґрунтування того, як мислить людина, як творяться ідеї і виробляється нове знання, як встановлюються традиції та формуються мисленнєві шаблони»189. Недаремно стильовими підходами активно послугуються для ідентифікації поглядів та світосприйняття відомих науковців, зокрема щодо їх належності до певної спільноти тощо190. Заразом стиль мислення уживають для історизації мисленнєвих структур відомих і навіть визначних мислителів, зокрема такого масштабу як К. Маркс191. Стиль мислення застосовують і щодо генералізації наших уявлень про пізнавальний процес, у т. ч. на обширах історії науки. В. Півоєв виокремлює чотири основні стилі в історії науки — міфологічний, теологічний, природничонауковий чи раціонально-логічний та креативний або багатомірно-плюралістичний192. І. Колесник пропонує розглядати історію історіописання з перспективи зміни й конкуренції різноманітних стилів мислення193. Приміром, вона обстоює думку про побутування таких неперсоніфікованих, безпредметних стилів із різною часовою тривалістю, як-от міфологічний, провіденціальний, універсально-раціоналістичний, романтичний, позитивістський, сцієнтичний (раціонально-аналізуючий), наративістичний (раціонально-розуміючий)194. У пострадянську добу стиль мислення вживають і для диференціації інтелектуальних уявлень. Цією дефініцією позначають гносеологічний статус великих наукових теорій у контексті їх номіналізму чи субстанціональності195. Стилем мислення послуговуються і для характеристики цілих напрямів філософської або наукової думки. Зокрема, аналітичну філософію у широкому розумінні розглядають як певний стиль філософського мислення196. Висловлюється ——————— Розов М. А. О стиле в науке // Стили в математике... — СПб., 1999. — С. 17. Там же. — С. 18. 189 Ткаченко О. Н. Теоретические концепции… — С. 66. 190 Парамонова М. Ю. История в сослагательном наклонении: повод для беседы или научная проблема? Опыт современной германской историографии // Одиссей. Человек в истории. 2000. История в сослагательном наклонении? — М., 2000. — С. 47–48. 191 Ольхов П. А. О стиле исторического мышления К. Маркса // Теория и практика общественного развития (Краснодар). — 2011. — № 7. — С. 17–19. 192 Пивоев В. М. Эволюция стилей мышления. — С. 26–27. 193 Колесник І. Методологія історії чи історія методології: метафори історичного дискурсу. Рец. на кн.: Зашкільняк Л. О. Вступ до методології історії. — Львів, 1996. — 96 с; Зашкільняк Л. О. Методологія історії: від давнини до сучасності. — Львів, 1999. — 227 с. // УГО. — К., 2001. — Вип. 5. — С. 83. 194 Її ж. Стиль історіографічного мислення… — С. 46. 195 Ионов И. Н. Судьба генерализирующего похода в эпоху постструктурализма (попытка осмысления опыта Мишеля Фуко) // Одиссей. Человек в истории. 1996. Ремесло историка на исходе ХХ века. — М., 1996. — С. 68. 196 Грязнов А. Ф. Аналитическая философия науки. — М., 2006. — С. 13. 187 188 38 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 навіть теза про формування сучасного «імовірнісного» стилю мислення, який проникає як до природничих, так і гуманітарних наук197. Дефініцію «стиль мислення» використовує і низка українських істориків (Л. Зашкільняк, Н. Яковенко та ін.), зокрема щодо стильових особливостей мислення певних культурних спільнот (масонів)198, окремих учених (аналітичний стиль мислення Г. Болінгброка)199 та ін. Та у сучасних дослідницьких практиках спостерігаємо певні традиції наступності щодо вживання стильових підходів, хоч і з певним зміщенням у бік продукування культурознавчих смислів. Означені тенденції свідчать, що стиль мислення як операційний термін-інструмент дозволяє не тільки фіксувати пізнавальний / науковий ідеал чи гносеологічну домінанту певної академічної спільноти та окремого вченого, а і розглядати аксіологічні виміри й онтологічні характеристики їх побутування. Проте на пострадянських теренах побутують і новації. Останні, мабуть, найпомітніші у рефлексіях щодо нинішньої циркуляції дослідницьких практик з обсягу теорії стилів. Зокрема висловлюється думка, що стиль мислення виявляється не стільки у теоретичних висновках чи конкретних результатах дослідження, скільки у мотиваціях світосприйняття, ба навіть у самій мові наукового дискурсу200. Дехто з учених уважає, що стиль наукового мислення взагалі «інтегрує умови розуміння текстів відповідно до їхнього соціокультурного контексту і когнітивного змісту, регулює виникнення та зміну смислів, тобто формує і поширює загальноприйнятий контекст наукового пізнання»201. Зазначений пасаж незаперечно виказує постмодерністські впливи, хоч споглядаємо й авторські прагнення пов’язати новації з традиційними тлумаченнями. Отже, в царині сучасної соціогуманітаристики ширяться новітні чинники, які продукують кардинальні термінологічні мутації у теорії стилів. Передусім, варто вказати на інтелектуальну і культурну хвилю постмодерністського повороту, яка повною мірою докотилася до пострадянського інтелектуального простору лише на зламі 1990-х–2000-х років. Вона спричинилася до перегляду самого терміна «стиль». Адже, за висловом голландського вченого Ф. Анкерсміта, знову гостро постала проблема перенесення цього поняття з історії мистецтва на загальну історію людства202, хоч і в дещо іншому розумінні. Зауважимо, що спроби трансформувати традиційне тлумачення стилю як якісної, регулятивної характеристики культури споглядаємо ще у працях славнозвісного французького філософа М. Фуко. Останній пропонував тлума——————— 197 Дука О. Г. Эпистемологический анализ теорий и концепций исторического развития с позиций вероятностно-смыслового подхода (на примерах российской историографии): Дис. … д. и. н.: 07. 00. 09 / РАН. Уральское отделение. Ин-т истории и археологии. — Екатеринбург, 2001. — С. 350–351. 198 Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. — К., 2007. — С. 114. 199 Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до сучасності. — Львів, 1999. — С. 91. 200 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 160. 201 Хаджаров М. Х. Стиль научного мышления в биологическом познании [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: // www.portalus.ru/modules/philosophy/print.php?subaction= showfull&id=1108503792&archive=0211&start_from=&ucat=1& 202 Анкерсмит Ф. История и тропология: Взлет и падение метафоры / Пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец и др. — М., 2003. — С. 36–37. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 39 чити історію ідей як певний стиль аналізу чи встановлення відповідної перспективи висвітлення203. Таке розуміння стилю у певному сенсі наближає його до засадної авторської дефініції — дискурсу. Та й сучасні дослідники також відзначають наближеність чи схожість понять «дискурс» і «стиль мислення»204, а також «епістема» та «стиль мислення»205. Ще більший вплив на циркуляцію й змістовне наповнення поняття «стиль» мала відома теорія Г. Вайта. Водночас сам автор був вельми скептично налаштований щодо вживання дефініції «стиль» у своїй студії, позаяк уважав її досить неточною, суперечливою і навіть не вповні «теоретичною»206. Втім, він так і не зміг відмовитися від застосування цього терміна, проте спробував наповнити його новим смислом. У теорії Г. Вайта поняття «історіографічний стиль» розглядається у світлі певних комбінацій трьох дослідницьких стратегій / модусів: аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм), ідеологічного підтексту (анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм) та побудови сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира)207, але на досить обмеженому фактографічному матеріалі. На його думку, конкретне сполучення зазначених модусів і становить історіографічний стиль певного історика або філософа історії208. Причому автор пов’язує чотири типи стратегій пояснення з чотирма основними тропами (метафора, метонімія, синекдоха, іронія) поетичної чи фігуративної мови209. Власне, Г. Вайт пропонує розглядати історичний твір як «вербальний артефакт у формі наративних прозаїчних дискурсів»210. За влучною заувагою його опонента Г. Іггерса, такий історіографічний підхід мінімізує різницю між історичним знанням, спекулятивною філософією історії та художньою літературою211. Більше того, Ф. Анкерсміт висловлює думку, що в теорії Г. Вайта епістемологію взагалі заступає філософія мови212. Загалом теорію Г. Вайта та інші «лінгвістичні» візії історіописання трактують у сенсі пошуку відповідності між певним фрагментом минувшини й тією частиною мови, яка найкраще її представляє213. Однак, попри полярні підходи істориків щодо цієї теорії, на сьогодні навіть опоненти Г. Вайта тримаються думки про різні епістемологічні статуси тексту та вважають за можливе об——————— Фуко М. Археология знания. — СПб., 2004. — С. 256–257. Галушко К. Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранднаративу // УІЖ. — 2013. — № 1. — С. 8. 205 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история. — Т. 2. — С. 228. 206 Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. — Екатеринбург, 2002. — С. 7. 207 Там же. — С. 49–50. 208 Там же. — С. 18. 209 Там же. — С. 52. 210 Уайт Х. Ответ Иггерсу / Пер. с англ. И. В. Дубровского, М. Ю. Парамоновой // Одиссей. Человек в истории. 2001. Русская культура как исследовательская проблема. — М., 2001. — С. 155. 211 Иггерс Г. Г. История между наукой и литературой: размышления по поводу историографического подхода Хейдена Уайта / Пер. с англ. И. В. Дубровского // Одиссей. Человек в истории. 2001. — С. 143. 212 Анкерсмит Ф. История и тропология… — С. 163. 213 Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании: эволюция, сущность и основные причины // ВФ. — 2006. — № 4. — С. 50. 203 204 40 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 говорювати питання, принаймні щодо ступеня часткової автономії мови наукового дискурсу214. Видається, що у сучасних суспільних і гуманістичних науках акцентується увага не стільки на художньо-мистецькому, метатеоретичному, соціокультурному чи культурологічному розумінні стилю, скільки на стилістиці самого дискурсу. Така «лінгвістична орієнтація» стає загальним евристичним гаслом нашої доби. Зрештою, нині відбувається змістовна трансформація як самого поняття «стиль», так і похідної дефініції «стиль мислення». Це перетворення продукує нові смисли, а відтак і новітні інструментальні можливості, які постають у світлі застосування інтердисциплінарних дослідницьких практик. Протягом 1990-х–2000-х років на ниві соціогуманітаристики споглядаємо спроби представити синтетичні й універсальні побудови з обсягу різноманітних стильових підходів. Такою, приміром, є загальна теорія стилю російського культуролога О. Устюгової. Вона пропонує розглядати стиль із перспективи самоідентифікації суб’єкта культури, зокрема окреслює три глобальні парадигми: 1) «прихованої суб’єктивності», пов’язаної з домінуванням надіндивідуального Абсолюту (від античності до Нового часу); 2) «відкритої суб’єктивності», яка вирізняється безпосередньою спрямованістю суб’єкта на самого себе (ХІХ– перша половина ХХ ст.); 3) інтерсуб’єктивності, котра спирається на заперечення як об’єктивної, так і суб’єктивної самодостатності (друга половина ХХ ст.)215. Причому автор уважає, що остання парадигма найповніше репрезентована у культурних формах Постмодерну216. За великим рахунком, теорія О. Устюгової свідчить, що інструментальні компоненти постмодернізму посіли помітне місце у сучасних дослідницьких практиках. Не випадково останню чверть ХХ ст. розглядають як добу формування постмодерністського стилю мислення217. Так чи інакше, постмодерністські виклики остаточно поховали інтелектуальні уявлення, пов’язані з епохами «великих стилів» (романський, готика, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, модерн та ін.). Крім того, вони спровокували інтелектуалів до афористичних пророцтв на кшталт «постмодернізм — кінець стилю»218, які нагадують відомі есхатологічні настрої Ф. Фукуями про «кінець історії» й «останню історичну людину». Походження таких уявлень, мабуть, варто дошукуватися у постмодерністській естетиці, яка не тільки спирається на ідею полістильності, а й зорієнтована на стилізацію — своєрідну гру з багатоманітними стильовими формами, еклектичну мішанину різноманітних культурних елементів, мовних протоколів, інтелектуальних складових тощо. Отож розмаїті модифікації плаваючих смислів стилю та низки похідних термінів добре відображають сам дух креативності, котрий шириться у пострадянській соціогуманітаристиці загалом та в історичній науці зокрема. ——————— 214 Гренье Ж.-И. Размышления о «критическом повороте» // Одиссей. Человек в истории. 2005. — М., 2005. — С. 147. 215 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 82–83. 216 Там же. — С. 116–131. 217 Колесник И. И. Историческая наука и историческое искусствознание в конце ХХ в.: методологический аспект // ХІЗ. — Харків, 2000. — Вип. 4: Категоріальний апарат історичної науки. — С. 9. 218 Парамонов Б. Конец стиля. Постмодернизм // Звезда. — 1994. — № 8. — С. 187. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 41 Постмодерністські практики спричинилися й до суцільного розмивання існуючих меж предметного знання (науки, мистецтва, культури)219. Наприклад, вони стали приводом для дискусії про фахові кордони наукової творчості вченого-гуманітарія на пострадянському просторі, зокрема наповнили новим сенсом відомий термін «територія історика», вжитий французьким інтелектуалом Е. Ле Руа Ладюрі220. Крім того, нові інтелектуальні трансформації призвели до суттєвого розширення сфер ужитку стильових підходів. Адже вони застосовуються вже не тільки на всьому просторі культури (стиль культури), а й охоплюють практично весь терен життя людини (стиль життя), себто майже всю площину соціального буття221. Варто згадати і про значення теорії стилів життя у вивченні культурної історії повсякденності222. Нині поняття «стиль мислення» розглядається як одна з традиційних стильових форм, яка акумулює як здобутки некласичної соціогуманітаристики, так і постмодерністських віянь. Цей процес, звичайно, непозбавлений численних конфліктів та суперечностей, але відкриває новітні інструментальні можливості. Передусім, актуалізується проблема мовного представлення предметного світу як пояснювальної стратегії у наукових текстах. Зокрема, впроваджується ідея полістильності, побутування різноманітних стильових сполучень у творчості як окремих інтелектуалів, мислителів, науковців, так і неформальних академічних спільнот (напрямів, шкіл, течій, гуртків, груп, творчих тандемів і т. п.). Кардинально розширюється сфера застосування стильових підходів, що дозволяє розглядати складні механізми соціалізації вчених, зокрема порушувати проблеми їхньої персональної екзистенції у контексті відповідних соціо- та етнокультурних передумов, політичних обставин, а також різних суспільних практик. Врешті-решт, сучасна пізнавальна ситуація у царині пострадянської соціогуманітаристики є досить динамічною та мінливою. Вона містить як чимало прихованих і очевидних загроз, пов’язаних із глобальним розмиванням дисциплінарної конфігурації науки та дифузією самих основ предметного знання, так і багатоманітних потенційних можливостей і перспектив. Нині невідомо чи спричиняться окреслені перспективи і конфлікти до вироблення новітньої конвенціональності, або, навпаки, ініціюють черговий науковий / культурний поворот, який зніме, трансформує чи перенесе до інших площин існуючі суперечності. ——————— Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 166. Гуревич А. Я. «Территория историка» // Одиссей. Человек в истории. 1996. — С. 81– 109; Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Там же. — С. 25–38; Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Там же. — С. 11–24. 221 Устюгова Е. Н. Этические и эстетические смыслы стиля и стилизации // Этическое и эстетическое: 40 лет спустя: Материалы научн. конф. (26–27 сент. 2000 г.): Тезисы докл. и выступл. — СПб., 2000. — С. 158. 222 Дингес М. Историческая антропология и социальная история: через теорию «стиля жизни» к «культурной истории повседневности» // Одиссей. Человек в истории. 2000. — С. 106–110. 219 220 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 42 1.4. Поняття «стиль мислення» та інші інструменти Відомий філософ О. Лосєв якось напівіронічно відзначив, що йому «боязко пускатися в той океан, який представляє собою різноманітні розуміння стилю з усією їх плутаниною та безладом»223. Російський психолог О. Лібін метафорично порівняв спроби осягнути сутність стилю зі славнозвісними пошуками розв’язання підступної загадки Сфінкса224. Ці зауваги повною мірою можемо віднести й до поняття «стиль мислення». Тим паче, що надзвичайна строкатість предметних значень, розмаїття контекстів застосування цього терміна не тільки витворюють численні та багатоманітні смисли, а й створюють тотальний ефект всеохоплюваності. Ба більше, стиль та низка похідних дефініцій, як видається нині, виявляють здатність до майже необмеженого поширення на всі сфери соціального і культурного життя. За спостереженням українського філософа В. Горського, поняття «стиль» застосовується у вельми широкому сенсі як «вираз особливостей, які маркують будь-який тип людської діяльності»225. Впадає в око й надзвичайна метафоричність цього терміна, який використовують щодо позначення предметів, явищ, процесів у відмінних, але перехресних, принаймні співмірних площинах соціального буття. Така нелінійна, полівимірна взаємодія з різними ступенями інтенсивності та мінливою просторово-часовою локалізацією породжує надзвичайно динамічну, інколи калейдоскопічну зміну контекстів розгляду. Отже, виникають потреби в особливій пластичності мовних засобів, щоб адекватно передати складні соціокультурні, соціопсихологічні механізми та їх багатоманітні смисли. Вірогідно, саме пошук адекватного мовного представлення нових смислів з обсягу нинішнього швидкоплинного світу значною мірою і спричинився до введення цілої низки похідних понять. Тож утворився своєрідний метафоричний ряд схожих дефініцій, утворених від поняття «стиль», які досить популярні на теренах сучасної соціогуманітаристики: стиль висловлювань, стиль господарювання, стиль епохи, стиль життя, стиль керівництва, стиль культури, стиль лідерства, стиль людини, стиль маркетингу, стиль поведінки, стиль політики, стиль пояснень, стиль праці, стиль реклами, стиль спостережень, стиль теоретизування, стиль урядування, стиль часу та низка ін.226 Визначальною рисою цих похідних термінів є збереження стійкого і, заразом, універсального смислового «ядра» поняття «стиль». Причому ця стильо——————— Лосев А. Ф. Форма — Стиль — Выражение / Сост. А. А. Тахо-Годи. — М., 1995. — С. 150. Либин А. Стиль — это человек? // Стиль человека. Психологический анализ. — С. 3. 225 Горский В. С. Историко-философское истолкование текста / Отв. ред. И. П. Головаха. — К., 1981. — С. 153. 226 Джери Дэвид, Джери Джулия. Большой толковый социологический словарь: В 2 т. — М., 1999. — Т. 2. — С. 297; Майерс Д. Социальная психология / Пер с англ. — С.-Петербург– Москва–Харьков–Минск, 1997. — С. 680; Психология. Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. — М., 1990. — С. 385; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. — К., 1997. — С. 340; Новые направления в социологической теории / Пер. с англ. Л. Г. Ионина; вступ. ст. Л. Г. Ионина, Г. В. Осипова; общая ред. Г. В. Осипова. — М., 1978. — С. 158–159; Ионин Л. Г. Социология культуры: Учеб. пособие. — 4-е изд., пераб. и доп. — М., 2004. — C. 116–139, 171–175; Режабек Е. Я., Филатова А. А. Когнитивная культурология. — СПб., 2010. — С. 21; та ін. 223 224 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 43 ва єдність залишається, попри розмаїття інструментального застосування та функціонального призначення похідних дефініцій. Зазвичай обстоюється думка про репрезентацію певної змістовної сутності (соціокультурної, ціннісної, гносеологічної, онтологічної, ідеологічної, культурної і навіть антропологічної), яка формується завдяки функціональної цілісності поняття «стиль» та інших похідних термінів. Уважають, що їх змістовні сегменти, як правило, різняться ступенем загальності стильових ознак, які залежать від певного способу представлення й адресної спрямованості, але все ж таки тяжіють до своєї первинної основи. Дехто з науковців навіть висловлює міркування про збереження інваріантості змісту цього поняття у різноманітних дисциплінарних модифікаціях227. Зокрема, американський культуролог і антрополог А. Л. Крьобер не тільки вказує на певну стійкість стильових форм, а й наголошує на їхньому онтологічному взаємозв’язку, який виявляється у певних моделях та зразках228. Відзначимо, що йдеться не стільки про статичні елементи, скільки про динамічні, композиційні моменти, які співвідносяться з іншими, відмінними прикметами культурного й інтелектуального світу. Це дозволяє визначити, приміром, стильову належність твору, культурну підоснову певного явища чи процесу, ціннісні норми відповідного типу знань, соціокультурні характеристики й інтелектуальні складові образу, когнітивні особливості тієї чи іншої наукової спільноти, засадні риси поглядів та світосприйняття у конкретного вченого, мислителя, митця тощо. Отож зіставлення різноманітних стилетвірних чинників та ознак дозволяє віднайти й осягнути Інше. Вочевидь, у цьому і криється основа того величезного, майже фантастичного інструментального потенціалу, яким послугуються чимало відомих учених щодо означення чи відкриття світу інобуття229. Недаремно О. Лосєв ще 1927 р. визначив стиль як «співвіднесення художнього образу з тим, що не є ним самим, з тим, що є для нього інобуттям»230. Саме орієнтація стилю на виявлення іншого, відмінного та незвичайного і породжує його особливий технологічний статус, ба навіть специфічне призначення різноманітних похідних понять, оскільки вони відображають багатоманітність способів осягнення світу культури, властивих певному соціуму231. Відтак розмаїті модифікації стильових форм дозволяють досить вільно й активно оперувати предметним матеріалом, зокрема залучати його зі споріднених, суміжних площин соціального буття, а також гнучко змінювати рівень загальності відповідно до новітніх потреб. З цієї перспективи поняття «стиль мислення» має досить давню традицію використання у наукознавстві, філософії та історії науки, культурології, соціології, психології і навіть історіографії! Зокрема, ще у 1971–1973 рр. цю дефініцію ——————— 227 Павловская О. Е., Пономаренко И. Н. Вариативность семантики термина «стиль» в пространстве гуманитарных наук // Культура народов Причерноморья. — Симферополь, 2004. — № 49, т. 1. — С. 183. 228 Кребер А. Л. Избранное... — С. 805. 229 Манхейм К. Социология культуры: Избранное. — М.–СПб., 2000. — С. 329; Лосев А. Ф. Форма — Стиль — Выражение… — С. 151. 230 Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. — С. 165. 231 Горский В. С. Указ. соч. — С. 154. 44 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 пропонував широко застосовувати щодо аналізу теоретичних побудов в історичній науці російський учений О. Уваров232. Зрештою, інструментальні можливості стилю мислення значною мірою залежать від того чи іншого підходу, у межах якого вживають означене поняття. Останні з низкою застережень можемо звести до трьох основних, але досить умовних підходів — соціокультурного, культурознавчого та постмодерністського. Звісно, така типізація підходів у жодному разі не є ідеальною, тим більше повністю герметичною, особливо за сучасних обставин, коли відбувається перехрещування, комбінування, а інколи й зрощування, сполучення відмінних дослідницьких практик на інтердисциплінарному рівні. Скажімо, культурознавчі складові тою чи іншою мірою репрезентовані у соціокультурних моделях і навпаки, а постмодерністські елементи нині дедалі частіше застосовуються у межах обох вищеназваних підходів. Утім, між зазначеними підходами, попри інтелектуальні мутації, і до сьогодні зберігаються істотні відмінності. Крім того, інструментальний потенціал кожного з них вирізняється суттєвою специфікою вжитку, зокрема зорієнтованістю на різні пізнавальні стратегії. Соціокультурний підхід скерований на відтворення функціонування науки, переважно, як своєрідного соціального інституту з відповідною методологією й технологією продукування конкретного виду знань. Вважають, що таке розуміння стилю спирається на певний еталон наукової теорії, яка утворює відповідну парадигму (у розумінні Т. Куна)233. Вчений і академічна спільнота розглядаються у межах певної соціокультурної системи, яка формує нормативи, регулятиви, канони, ідеали, програми, принципи та інші чинники, що впливають на побутування науки, зокрема конкретної дисциплінарної підсистеми або дослідницького колективу. Тож для представлення цього соціокультурного механізму за «жорсткою» схемою часто-густо послуговуються термінами «детермінація» чи «зумовленість». Натомість у випадку більш гнучкої репрезентації впливу соціокультурного середовища здебільшого вживають дефініції «домінація», «мотивація», «інтенція» і т. п. Наприклад, російський наукознавець Л. Мікешина тримається думки, що стиль мислення визначається більш пластично, порівняно з формалізованим методом234. Загалом соціокультурний підхід спрямований на логіко-аналітичне та раціональне витлумачення світу науки. У методологічному сенсі така стратегія пояснення спирається на широке застосування системно-структурного, функціонального методів, семантичного аналізу, виявлення каузальності, генетичних зв’язків тощо. Термінологічна конструкція з обсягу соціокультурного підходу досить непогано вимальовується у численних наукознавчих студіях, ——————— 232 Уваров А. И. К вопросу о стиле мышления в исторической науке // Вопросы методологии общественных и гуманитарных наук. — Калинин,1972. — Вып. 2. — С. 50–58; Его же. Гносеологический анализ теории в исторической науке / Научн. ред. Л. А. Смирнов. — Калинин, 1973. — С. 82–86. 233 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 45. 234 Микешина Л. А. Философия науки… — С. 347. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 45 про які йшлося вище: соціокультурна система / стиль мислення / ідеал науковості / образи історії (світу, науки). Зауважимо, що наведені понятійні сполучення не тільки демонструють багатство контекстів в інструментальному застосуванні стилю мислення, а фактично виявляють різні пласти когнітивної свідомості та їх змістовні маркери. Більше того, стиль мислення застосовують не тільки стосовно відтворення того чи іншого соціокультурного контексту когнітивної свідомості, а й щодо структуризації загального образу / образів світу науки. Втім, стиль мислення вповні не вичерпується призначеною сферою вжитку, позаяк йдеться про самобутній баланс авторських пріоритетів та поворотів думки, які визначаються низкою сформульованих регулятивів і норм раціональності, покладених до основи відповідної парадигми чи дослідницької програми. Нові компоненти знання (теорії, концепції, гіпотези, інструментальні засоби) тою чи іншою мірою входять до інтелектуального простору соціуму, зокрема продукують зміни існуючої культурної системи235. У широкому сенсі поняття «стиль мислення» виступає як специфічний і, заразом, універсальний гносеологічний маркер, який означує баланс між соціокультурними вимогами та спрямованістю інтелектуальних трансформацій, показує зрушення, врешті-решт переформатування механізмів і засобів наукової концептуалізації у певній дисциплінарній підсистемі. Приміром, індустріальний поступ за часів «Великого буму» спричинився до поширення ідеалів т. зв. «точного знання» та концептів натуралістичного сцієнтизму у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст. Культурознавчий підхід спрямований на осягнення існування науки у культурному просторі певної історичної доби. У світлі такого підходу вчений та його творчість розглядаються на межі приватного і публічного, професійного та буденного, одиничного й загального, свого і чужого, зовнішнього й внутрішнього, теорії та практики і т. п. Отож на перший план виступає пошук культурної та соціальної ідентичності особистості, що трансформується у ціннісні і світоглядні орієнтації науковця, зокрема у вигляді вибору стильових форм творчості236. Причому такий вибір російська дослідниця О. Устюгова навіть називає «стильовим портретом суб’єкта»237, а стильові практики розглядає як процес пошуку ідентичності (національної, історичної, індивідуальної)238. Відтак стиль постає як спосіб та форма ідентифікації суб’єкта культури239. Врешті, у стильових рисах (універсальних, загальнонаціональних, регіональних, жанрових, групових, персональних та ін.) фіксується ставлення особистості (дослідника, письменника, митця), наукового колективу чи спільноти до навколишнього світу, зокрема способи його усвідомлення та розуміння. Цей підхід окреслює, точніше відтіняє особливості та ступінь рецепції вченим / мислителем цілих історичних епох, напрямів думки, масштабних процесів ——————— 235 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом. — Т. 1: Конструирование прошлого. — С. 186. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 177. Там же. — С. 196. 238 Устюгова Е. Н. Стиль человека… 239 Ее же. Стиль и культура… — С. 78. 236 237 46 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 і явищ, знакових подій, визнаних авторитетів, виявляє відмінні культурні й інтелектуальні шари в його світосприйнятті та поглядах тощо. Власне, культурознавча візія часто-густо відкриває неповторну інваріантність ціннісних установок особистості та їх впливу на дослідницькі практики. У випадку з В. Липинським постає складна рівновага лояльностей, зокрема ідеалістичний та ригористичний шляхетський кодекс честі, якому він намагався слідувати як у буденному житті, так і у політичній діяльності та науковій творчості. Натомість постать П. Куліша асоціюється зі світоглядним та культурним максималізмом, який відіграв визначальну роль у його інтелектуальних трансформаціях й асоціювався з відповідним образом інтелектуала — мудрого ментора / вчителя! Зазначимо, що ціннісні складові є надзвичайно важливими не тільки для окреслення поглядів ученого, а й для висвітлення процесів, пов’язаних із виношуванням конкретних планів і задумів наукових праць та проектів. Зокрема, відомий український економіст К. Воблий влучно схарактеризував такі підготовчі процеси у творчості науковця, які докладно розглянув у своїх студіях та численних робочих матеріалах240, як «інкубаційний період»241. У світлі культурознавчого підходу помітне місце посідає і зворотна рецепція постаті інтелектуала та його доробку на полі культури чи у світлі певної історіографічної традиції. Прикладом такої рецепції є сприйняття особи «малоросійського історіографа» Д. Бантиша-Каменського з перспективи різних культурних середовищ, яку можемо представити у вигляді метафоричного означення — «свій серед чужих, чужий серед своїх» (детальніше про це йдеться у підрозділах 2.1 та 2.3). Культурознавчий підхід скерований на виявлення й відтворення різноманітних трансформацій культурної свідомості, зокрема аксіологічних компонентів у поглядах науковців. Методологічний діапазон цієї дослідницької стратегії достатньо широкий (класифікаційне та дескриптивне моделювання, семіотичний аналіз та ін.), але найповніше відображений у різноманітних компаративних і типологічних інструментах, зокрема у типологіях творчих спільнот, учених тощо. Понятійні конструкції у межах культурознавчих практик виглядають не такими усталеними чи канонічними, як з обсягу соціокультурного підходу, зокрема вирізняються більшою мінливістю та пластичністю відповідно до певних дослідницьких потреб. Однак, можемо все ж таки виокремити певні термінологічні орієнтири, які досить часто вживаються у працях з історії та теорії ——————— 240 Воблий К. Г. Виписки з різних книг про працю вчених, письменників та з інших питань. Записи про виконану наукову роботу [автограф; 1942–1944 рр.] // ІР НБУВ. — Ф. 38. — Спр. 201. — 28 арк.; Его же. Организация труда научного работника. План [автограф, другий варіант; м. Київ, 7 лип. 1939 р.] // Там само. — Спр. 71. — 6 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф; 1934– 1935 рр.] // Там само. — Спр. 197. — 50 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф;1936–1937 рр.] // Там само. — Спр. 198. — 104 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф; 1937–1938 рр.] // Там само. — Спр. 199. — 94 арк. 241 Його ж. Організація роботи наукового працівника (методика і техніка). — 3-є вид. — К., 1969. — С. 111. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 47 культури: стиль мислення / стиль культури / культурна доба / історіографічна традиція / спільнота (спільноти) / ідентичність / тип ученого (мислителя, інтелектуала, митця, письменника). На цьому місці варто зауважити, що наведені понятійні зв’язки у жодному разі не є аксіоматичними чи догматичними! Приміром, Л. Білас уживав для характеристики поглядів та свідомості низки українських істориків і публіцистів (М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський) комбіновану термінологічну сув’язь, яка містила і культурознавчі, і соціокультурні ознаки: тип історичної людини / образ історії242. Відзначимо, що з культурознавчої перспективи стиль мислення дозволяє розглядати різноманітні аспекти діяльності і творчості суб’єкта (вченого) в аксіологічних координатах різних спільнот (професійної, політичної, соціальної, конфесіональної, родинної і т. п.) та в межах відмінних суспільних середовищ. Зокрема, йдеться про специфіку світосприйняття та наукових поглядів ученого, його фахові устремління, авто- і гетеростереотипи, дослідницькі пріоритети й ціннісні орієнтації, персональну позицію та роль у неформальному колективі (напрям, течія, школа, гурток, група, творчий тандем) та ін. Не випадково російський історик науки В. Карцев уважав, що поняття «стиль мислення» є надзвичайно цінним для вивчення внутрішнього світу окремого вченого243, зокрема його неформальних зв’язків. Тим паче, що такий підхід дозволяє порушити низку важливих соціальних проблем наукової діяльності: передача стилю вчителя / майстра його учням, роль особистості у продукуванні механізму інтелектуальної наступності школи, персональні творчі устремління у контексті буття конкретного академічного колективу чи спільноти тощо244. Суголосні роздуми віднаходимо у робочих нотатках українського історика Ф. Шевченка, котрий приділяв значну увагу проблемі творчої індивідуальності вченого. На його думку, «індивідуальність історика проявляється через його праці. В працях кожного історика є своя особливість, свій стиль. Їх коріння потрібно шукати не лише в світогляді та умовах формування вченого, але … в сугубо людських рисах його характеру»245. В іншому місці він резюмує свої міркування у майже афористичному означенні: «Портрет вченого (підкреслення Ф. Шевченка. — Авт.) знаходить своє відображення в його творах»246. З такої перспективи стиль віддзеркалює культурну-антропологічну цілісність людини в світі історії, зокрема вирізняє домінуючі смисли її неповторного буття247. ——————— 242 Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. — Львів, 2002. — С. 26–29. 243 Карцев В. П. Социальная психология… — С. 243. 244 Там же. — С. 272. 245 Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про місце історіографії в історичній науці та про інші історичні дисципліни [чорновий автограф; 1960-ті роки] // ІР НБУВ. — Ф. 349. — Спр. 793. — Арк. 14. 246 Його ж. Робочі матеріали про історію як науку, значення функції критики, партійність та ін. [чорновий автограф; м. Київ, 1960-ті — поч. 1970-х років] // Там само. — Спр. 777. — Арк. 50. 247 Устюгова Е. Н. Культура и стили // Метафизические исследования. Альманах Лаборатории метафизических исследований при философском факультете С.-Петербургского гос. ун-та. — 1997. — Вып. 5: Культура. — С. 33. 48 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Отже, на ниві культурознавчого підходу стиль мислення відіграє роль гнучкого ціннісного маркера свідомості вченого (поглядів, світосприйняття), який дозволяє простежити й осягнути його побутування на перехресті різних спільнот, середовищ, формальних і неформальних зв’язків, скласти неповторний візерунок співвідношення лояльностей як підмурку певної ідентичності. Ба більше, це поняття виявляє найважливіші ціннісні смисли в житті мислителя / інтелектуала, зокрема ставлення до навколишнього світу, професійної спільноти, фахового вибору, врешті-решт — до своєї творчості. На перший погляд, постмодерністський підхід з обсягу теорії стилів і стильових практик на сьогодні є найменш відрефлексованим. Цей підхід виглядає досить розмитим, оскільки постає як низка багатоманітних, швидкоплинних, а інколи й вельми суперечливих інтелектуальних конфігурацій. Такий собі невловимий і багатоликий постмодерний Янус! Американський історик П. Берк слушно схарактеризував постмодернізм як «парасольку», під якою переховується низка теоретиків, котрі заперечують детермінізм та все, що пов’язано з «соціальною реальністю»248. Власне, за цієї «парасолькою» постає справжнє буйство різноманітних дослідницьких стратегій, технік прочитання текстів та незвичайна мінливість методологічного інструментарію, котрі годі вкласти в якісь концептуальні схеми чи моделі! У межах зазначеного підходу наука розглядається як низка епістем (різноманітних просторів знання з певним співвідношенням слів та речей за М. Фуко), дискурсивних практик (конкретних способів циркуляції, реалізації цих епістем) і вербально-наративних стратегій їх репрезентації. Відтак у постмодерністських візіях учений постає як автор-транслятор тексту та, заразом, як його читачінтерпретатор. На відміну від інших підходів, зорієнтованих на соціокультурне, онтологічне, гносеологічне або аксіологічне маркування свідомості вченого, академічної спільноти чи певного виду діяльності, провідний рефрен постмодерністських стратегій зазвичай пов’язаний із мовним представленням світу, зокрема минувшини. Зазначимо, що саме «мовний протокол», точніше лінгвістичні й наративні компоненти, у багатьох випадках виступають як визначальні, хоч, звичайно, і не єдині характеристики «технології творчості». Згадаємо, приміром, модуси аргументації й ідеологічного підтексту у теорії «історіографічного стилю» Г. Вайта, які все ж таки підпорядковані певним мовним тропам. Тому його історіографічну концептуалізацію навіть охрестили «естетичним історизмом»249. Отож пошук прихованих, ба навіть зникаючих та вислизаючих смислів у тексті (виявлення бінарних опозицій, доповнюючих контекстів і т. п.), відомий як деконструкція (термін французького філософа Ж. Деріди), є неодмінним атрибутом методологічних сценаріїв у межах цього підходу. Термінологічну конструкцію одного з цих сценаріїв можемо уявити у такому вигляді: стиль мислення / суспільні (дослідницькі практики) / стратегії представлення / тексти / предметні значення / смисли. ——————— 248 Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка; пер. з англ. Т. та А. Портнових. — К., 2004. — С. 30. 249 Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании… — С. 48–49. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 49 Проте наведена понятійна репрезентація в жодному разі не є усталеною, а тим більше канонічною. Натомість уживаються найрізноманітніші, інколи вельми несподівані понятійні сполучення, зокрема навіть деякі традиційні терміни набувають іншого сенсу. Скажімо, стиль життя тлумачиться М. Фуко як «самотехнологія, самовиробництво суб’єкта»250. Зрештою, нині побутує полярність в оцінках пізнавального потенціалу та дослідницького інструментарію з обсягу постмодерністських стратегій, яка пов’язана з тотальною загрозою розмивання кордонів предметно-дисциплінарного знання, зокрема зі змішуванням знака й об’єкта251. Означені трансформації породжують скептично-негативні настрої багатьох учених-гуманітаріїв до постмодерністських технік прочитання і потрактування наукових текстів. Воднораз вони продукують симпатії їх прихильників і адептів, які обстоюють думку про архаїчність класичних і навіть некласичних дослідницьких стратегій та методологічних сценаріїв. Утім, постають і компромісні візії щодо стратегій і «протоколів» мовного представлення. Наприклад, Ф. Анкерсміт, якого вважають представником пізньої фази наративістської філософії історії252, пропонує встановлення певного співвідношення між різними рівнями «примусу досвідом» (емпіризм) та «примусу мовою» (лінгвістика)253. Постмодерністські виклики спричинилися і до такої цікавої термінологічної інновації як гранд-наратив («великий текст»), яку зазвичай приписують французькому філософу Ж.-Ф. Ліотару254. Цим терміном (здебільшого ретроспективно!) називають «велику оповідь» («великий наратив»), яка ідеологічно й інтелектуально легітимізує низку суспільних, політичних, соціальних та інших практик у певному культурному просторі. Нині цим поняттям послугується чимало вчених-гуманітаріїв (причому не тільки прихильники постмодернізму!) у найрізноманітніших контекстах, зокрема й на обширах українського історіописання. Саме з акцентуванням уваги на складних і суперечливих зв’язках між суспільними практиками, стратегіями мовного й епістемологічного представлення та багатоманітними смислами, які продукуються у текстах учених, пов’язані найважливіші інструментальні новації, котрі привніс постмодерністський підхід до царини сучасної соціогуманітаристики. На ниві дослідницьких практик цей підхід упровадив мовне / наративне маркування наукових текстів, яке розглядається як одна з важливих ознак стилю мислення будь-якого вченого. Таким чином, сполучення трьох окреслених підходів з обсягу стильових практик та теорії стилів репрезентує досить гнучкий набір різноманітних інструментів-маркерів щодо студіювання творчості відомих українських істориків. ——————— Устюгова Е. Н. Стиль человека… Медушевская О. М. Феноменология культуры: концепция А. С. Лаппо-Данилевского в гуманитарном познании новейшего времени // ИЗ. — М., 1999. — Вып. 2 (120): Памяти акад. И. Д. Ковальченка. — С. 127. 252 Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика / Пер. з польськ. та англ. В. Склокіна; наук. ред. В. Склокін, С. Троян. — К., 2012. — С. 47. 253 Анкерсмит Ф. История и тропология… — С. 156–158; Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании… — С. 51, 53. 254 Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н. А. Шматко. — М., 1998. — 160 с. 250 251 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 50 На перший погляд видається, що такий дослідницький інструментарій є вповні самодостатній, зокрема продукує солідні можливості стосовно вибору певних сюжетів та стратегій представлення українського історіописання у контексті побутування різних культурних епох і стилів мислення. Втім, історіографічне спрямування нашої монографії потребує деякої корекції чи адаптації низки термінологічних конструкцій і дослідницьких стратегій, розрахованих зазвичай на масштаб і проблематику наукознавчих чи культурологічних досліджень. Передусім, певні пояснення, принаймні коментарі, варто подати стосовно співвідношення макро- та мікрорівнів у застосуванні стильових підходів. Йдеться про термінологічні сув’язі, які вживаються як стосовно маркування провідних напрямів суспільної і наукової думки, або т. зв. «великих стилів» (іноді їх ототожнюють із «культурними епохами»!) на ниві соціогуманітаристики (просвітництво, романтизм, позитивізм і т. п.), так і щодо окреслення стилю мислення конкретного вченого (позитивістський, неоромантичний і т. п.). Зазвичай поєднання таких інструментів продукує чимало питань, зокрема щодо їх субординації чи співмірності. Приміром, постають проблеми переходу від однієї «культурної епохи» до іншої, стильових «стиків» та їх впливу на наукову творчість істориків та ін. Більше того, виникають питання щодо інтелектуального вибору вченого / мислителя у межах «великого стилю», механізмів (способів) його реалізації, взаємодії стилетвірних чинників і персональних мотивацій тощо. Власне, слід вести мову про рівень рефлексованості особистого вибору з огляду на соціокультурні реалії чи інтелектуальні домінації певної доби, належність до національної / регіональної / академічної / групової спільноти, інерцію й стереотипи мислення у межах певного ідеалу науковості та світоглядних орієнтирів, вплив драматичних, часом трагічних, колізій творчої біографії тощо. Іноді трансформації між макро- та мікрорівнями описують за допомогою тієї чи іншої ієрархії чи масштабування різноманітних стильових форм, які вводять як перехідні рівні чи дефініції. Зокрема, П. Малиновський пропонував розрізняти стилі мислення за рівнем їх загальності і навіть вибудовував низку ієрархічних моделей, з-поміж яких посередню ланку посідав стиль мислення наукового напряму чи школи255. І. Колесник відводить роль такої проміжної дефініції між універсальним стилем та персональним стилем ученого поняттю корпоративний / професійно-груповий стиль, притаманний «науковій школі, “незримому коледжу”, напряму, або ширше — національному середовищу»256. Крім того, постають питання щодо передумов, які спричиняють заміну / зміну / трансформацію «культурних епох». Д. Лихачов уважав неодмінною умовою такого переходу стан деякої хаотичності та нетривкості у культурних межах «великих стилів», що призводить до динамізму, своєрідного сплеску індивідуальної творчості. Тож «персональні стилі» поступово розмивають, руйнують стильову єдність епохи257, кінець-кінцем утворюють нові культурні ——————— Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. — С. 15–16. Колесник І. Стиль історіографічного мислення… — С. 46; Її ж. Українська історіографія: концептуальна історія. — С. 141. 257 Лихачев Д. С. Очерки по философии художественного творчества. — СПб., 1996. — С. 86–88. 255 256 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 51 й ідейні сполучення258. Причому філософські засади, які спричиняються до таких стильових трансформацій, з’являються раніше, ніж конкретні твори, в котрих вони втілюються259. Та уявімо, що нетривкість, хаотичність, про які згадує Д. Лихачов у контексті російського літературного процесу, на теренах українського історіописання, котре поступово виокремлювалося й формувалося у межах відмінних культурних просторів в імперіях Романових і Габсбургів, зберігалося протягом цілого століття! За таких передумов, «культурні епохи» чи «великі стилі» фактично накладаються у часі, що витворює феномен їх співбуття! Власне, про релятивність поняття «культурна епоха», індивідуалізацію її змісту та мінливість сенсу, котрий вона продукує у залежності від певних контекстів висвітлення і представлення, доволі добре висловився Б. Крупницький. «Коли приглянемося ближче, то прийдемо до висновку, що треба індивідуалізувати кожну добу (тільки не робити з неї якогось організму!), шукати в ній того, що її особливо характеризує, відреставрувати, так би мовити, її стиль або її ритм, оскільки це можливо. Але знов ж поняття суцільности, цілостевости доби дуже релятивне», — наголошував Б. Крупницький260. Чи не такий інтелектуальний феномен споглядаємо на обширах української історіографії ХІХ ст.?! За відомим висловом Д. Чижевського, романтизм побутує в українській думці протягом усього ХІХ ст., зокрема навіть в «антиромантичні часи» європейської культури261. У персональному вимірі романтизм представлений від М. Максимовича до Д. Яворницького, себто від 1820-х років до початку ХХ ст. Та романтичні віяння не тільки циркулюють у добу «першого» та «критичного» позитивізму і навіть захоплюють часи неокантіанського повороту та переддень ери «масової історії», а й посідають поважне місце у тодішньому культурному просторі. З цієї перспективи доцільно ввести мову про тривале співіснування та взаємодію низки «великих стилів», зокрема самобутнє переломлення різноманітних інтелектуальних і культурних складових у поглядах українських істориків. Заразом потребують перегляду й усталені уявлення про виразно окреслені часові терени циркуляції тих чи інших «великих стилів» в українській інтелектуальній історії ХІХ–ХХ ст., особливо, зважаючи на специфіку соціокультурних передумов та політичних обставин. У такому контексті слушним є припущення про полістильність мислення більшості визначних українських істориків чи науковців-гуманітаріїв ХІХ–ХХ ст. Недаремно культурологи вважають досить поширеною практику багатостильності у межах однієї творчої індивідуальності за часів модернізму262. ——————— Там же. — С. 93 Там же. — С. 91–92. 260 Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 4. До теорії доби: ІІ. Про категорію заперечення в історичному процесі // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. — Мюнхен, 1959. — С. 215–216. 261 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори. — К.. 2005. — Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди. — С. 17. 262 Устюгова Е. Н. Стиль и культура… — С. 104. 258 259 52 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Врешті, слід висловити кілька зауваг і застережень щодо рівня загальності та змістовного наповнення деяких понять, що вживаються на сторінках нашої монографії. Приміром, традиційне означення терміна «ідеал науковості» пов’язується зі сталими уявленнями про логічну структуру науки, що передбачає його застосування як інструмента метатеоретичної схематизації пізнавального процесу263. Однак, у випадках висвітлення й аналізу дослідницьких практик історика, як правило, йдеться про більш конкретні і предметні уявлення, себто про істотно інший ступінь абстрактності. З такої перспективи термін «ідеал науковості» вченого тлумачиться як: 1) пізнавальна орієнтація на конкретну дослідницьку стратегію, яка передбачає певний вид очікуваних результатів (скажімо, позитивістське відтворення / спростування каузального зв’язку чи детермінації, романтичне / неоромантичне осягнення призначення персонального / колективного героя і т. п.); 2) конкретна форма втілення й реалізації особистих задумів, тобто вид і жанр наукової студії (монографія, есе, багатотомна «синтетична історія», публіцистична стаття-лист, монографія-передмова (В. Антонович), рецензійна стаття, бібліографічна нотатка, своєрідні «описи» минувшини, які представляють щось посереднє між звичайним переказом подій та розширеним анотованим оглядом джерел (О. Лазаревський) і т. п.); 3) авторські уявлення про ціннісну значимість наукових результатів для суспільства (просвітницьке моралізаторське повчання, романтична домінація слави, позитивістське прогностичне передбачення, апологія «масової людини» у річищі тієї чи іншої версії соціологізації історії і т. п.). Іноді до ідеалу науковості вченого входять і його уявлення про суспільне, культурне та політичне призначення історика чи науковця-гуманітарія, а також власне розуміння морально-етичних і фахових приписів з обсягу функціонування професійної корпорації. Зокрема, М. Драгоманов пов’язував ідеал науковості з зовнішньою та внутрішньою свободою дослідника в академічному житті, порівнював становище вченого в імперії Романових («імперська наука») і поза її межами, хоч загалом обстоював вимоги позитивістської об’єктивності і каузальності в історіописанні. Досить своєрідні настанови щодо існування фахової корпорації українських істориків за радянської доби, попри публічне декларування відомих ідеологічних постулатів, запропонував Ф. Шевченко у вигляді роздумів про «суд історії»264. Зауважимо, що ідеал науковості досить часто виявляється у внутрішніх рефлексіях історика щодо своєї студії: декларування авторських мотивів і намірів, розуміння місця певної роботи на тодішньому культурному полі, пояснення стосовно методології, структури, способу викладу тощо. Окремих уточнюючих коментарів потребує і такий відомий термін, як «архітектоніка» (грецьк. άρχιτεχτονιχή [τέχνη] — будівельне [мистецтво]). Німецький філософ І. Кант тлумачив поняття «архітектоніка» («архітектоніка розуму») як ——————— 263 Философия науки: общие проблемы познания... — С. 82; [Порус В. Н.] Стиль научного мышления [гл. 6] // Теория познания: В 4 т. / Под ред. В. А. Лекторского, Т. И. Ойзермана. — М., 1993. — Т. 3: Познание как исторический процесс. — С. 230. 264 Шевченко Ф. П. Про суд історії // УІЖ. — 1967. — № 2. — С. 45–54. РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 53 мистецтво побудови системи, зокрема науки265. Д. Чижевський уживав зазначене поняття щодо творення філософської системи, зокрема у контексті означення характерології слов’ян266. Водночас російський мислитель М. Бахтін трактував архітектоніку як своєрідний вираз художньо-естетичного бачення світу, який упорядковує не тільки просторово-часові моменти, а й смислові форми, зокрема композицію твору267. За свідченням С. Валка, цим терміном часто послуговувався російський історик О. Лаппо-Данилевський на семінарах, які він проводив із дипломатики268. Зазвичай архітектоніку вживають для позначення основних принципів та засад побудови тієї чи іншої студії 269, зокрема змістовного наповнення, оформлення й рубрикації, себто ієрархічного розподілу тексту тощо. У вужчому значенні це поняття застосовують для означення співвідношень різних частин праці, зокрема стосовно встановлення належної пропорційності між викладеним фактографічним матеріалом, його поділом і оформленням в окремих розділах та інших структурних одиницях270. Досить часто вважають, що термін «архітектоніка» рівнозначний дефініції «структура» і застосовують його у відповідному сенсі. Така практика, ймовірно, склалася через те, що обидва поняття вживаються для позначення композиційної будови студії. Внаслідок цього відбувається зміщення чи навіть підміна призначення й адресної спрямованості обох термінів. Здебільшого структуру (лат. structura — будова, порядок, зв’язок) тлумачать як взаємозв’язок складових частин цілого, тобто сукупність елементів, зв’язок між якими, власне, створює певний предмет і його властивості. Проте структура тільки окреслює звичайний, базовий набір елементів і формат рубрикації — ієрархічного поділу тексту на розділи, підрозділи, глави, параграфи щодо студії з тією чи іншою фахово-дисциплінарною, видовою та жанровою належністю. Отож поняття «структура» виконує нормативну функцію, тобто визначає видову або жанрову належність (цілісність) дослідницької роботи стосовно наявності чи відсутності певних елементів композиції. Натомість термін «архітектоніка» відображає конкретні обриси цієї праці, зокрема реальне співвідношення між елементами роботи, спрямованість і динамізм викладу, завдяки яким текст набуває неповторних, індивідуальних ознак. Загалом архітектоніка демонструє логіку розгортання й представлення матеріалу у певній студії, втілення стильових настанов та дослідницьких устремлінь конкретного вченого, зокрема виявляє їх мінливість і відмінності щодо існуючих видових та жанрових канонів. ——————— 265 Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. Н. О. Лосского. — СПб., 1993. — С. 462–463. 266 Чижевський Д. До характерології слов’ян. Українці // Чижевський Д. Філософські твори. — Т. 2. — С. 38. 267 Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / Сост. С. Г. Бочаров; примеч. С. С. Аверинцева и С. Г. Бочарова. — М., 1979. — С. 121; Пешков И. В. М. М. Бахтин: от философии поступка к риторике поступка. — М., 1996. — С. 144–145. 268 Валк С. Н. Воспоминания ученика [про О. С. Лаппо-Данилевського] // РИЖ. — 1920. — Кн. 6. — С. 195. 269 Микешина Л. А. Философия науки… — С. 426. 270 Воблий К. Г. Організація роботи наукового працівника. — С. 137. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 54 Скажімо, аналіз архітектоніки конкретної студії відкриває ступінь авторського розуміння й усвідомлення демаркаційної лінії між «своїм» та «чужим» (додатками, цитованими джерелами, парафразами і т. п.) текстом. Відтак це поняття є важливим інструментом для виявлення як креативності, так й інерційності у стилі мислення історика, його видових і жанрових уподобань тощо. Варто наголосити, що в українському історіописанні склалася певна традиція щодо використання терміна «архітектоніка». Вірогідно, поява цього поняття в українському культурному просторі пов’язана з французькою інтелектуальною традицією. Тим паче, що більшість з означених українських учених тою чи іншою мірою орієнтувалася на французькі інтелектуальні та культурні взірці. Цю дефініцію зустрічаємо на сторінках студій харківського дослідника М. Петрова271, а також у працях низки істориків ХХ ст. — В. Липинського272, І. Борщака273, О. Оглоблина274, М. Слабченка275, С. Томашівського276 та ін. Причому в одній із рецензій О. Оглоблин подає власне визначення архітектоніки як «внутрішньої логіки роботи»277. Циркулюють і похідні дефініції. Приміром, С. ЄгуноваЩербина — учениця В. Антоновича у своїх споминах уживає термін «архітектурність викладу» стосовно характеристики композиційної простоти його праць278. Іншим важливим інструментом, який розкриває стильові виміри наукової творчості, є дефініція «тип ученого», а у контексті нашої монографії — «тип історика». Це поняття побутує на теренах історіописання, щонайменше, від ХІХ ст. Первісно з типом історика асоціювалася самобутня манера певного вченого, ——————— Петров М. Новейшая национальная историография…. — С. 5. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. — Київ–Філадельфія, 1995. — Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. — C. XLIII, 347. 273 Борщак І. Рец. на кн.: Krupnyckyi B. Hetman Mazeppa und seine Zeit (1687–1709). In Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. — Leipzig, 1942. — 260 s. // Україна (Париж). — 1950. — № 4. — C. 294; [Борщак І. К.] Рец. на кн.: Рудницький Я. Слово й назва «Україна». — Вінніпег, 1951. — 131 с. // Там само. — 1952. — № 7. — С. 591. 274 Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Барабой А. О причинах присоединения Украины к России в 1654 г. [автограф та 2 машинописи рецензій — стислої на 1 стор. 7 черв. 1939 р. та розгорнутої 27 жовт. 1939 р.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 196. — Арк. 34; Його ж. Передмова редактора [до «Нарисів української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Гол. ред., упоряд., авт. вступ. ст. і ком.: В. В. Кравченко. — Харків, 2001. — Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. — С. 338; Його ж. Кріпацька фабрика (Харків–Київ, 1931) // Idem. A History of Ukrainian industry / Reprint of the three volume study first published in Kiev in 1925 and 1931. — München, 1971. — С. 3. 275 Слабченко М. До методології історії робітничого класу // ЧШ. — 1927. — № 5. — С. 85. 276 Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі (Переклад стенограми відчиту уладженого «Інститутом дослідів національних справ» у Варшаві 12. IV. 1929). — Львів, 1929. — С. 4 277 Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Маркевич А. П. Нашествие Карла XII и розгром шведов под Полтавой [автограф та машинопис; 28 верес. 1940 р.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 197. — Арк. 25. 278 Єгунова-Щербина С. Пам’яті В. Б. Антоновича (Сторінка спогадів) // Україна. — 1928. — № 5. — С. 94–95. 271 272 РОЗДІЛ І. СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — МЕТАФОРА ТА ПОНЯТТЯ 55 передусім, яскраві прикмети його творчості, інколи навіть особисті якості, зокрема комунікативні, лекторські і т. п.279 Проте вже у другій половині ХІХ ст. культурні епохи романтизму та позитивізму спричинилися до формації і виразного розрізнення таких відомих типів як історик-художник та істориккритик (історик-аналітик). Заразом побутує думка, що доба романтизму породила ще один тип ученого-гуманітарія — історика-філолога280. Більше того, такі означення асоціюються з засадними складовими чи навіть стилетвірними чинниками у представленні та рецепції образу / образів певного вченого. Наприклад, М. Максимович — дослідник-критик, М. Костомаров — історик-художник, В. Антонович — історик-аналітик і т. п., хоч вирізнення таких типів інколи є вкрай суб’єктивним і суперечливим. Іноді типологію вчених-гуманітаріїв прагнуть пов’язати з відповідним соціокультурним контекстом, виплеканим певною епохою. Зокрема, у класичній історіографічній студії П. Мілюкова обстоюється думка про культурні та соціальні відмінності «професорського типу» доби Катерини ІІ й Олександра І281, себто фактично йдеться про їх соціокультурне маркування. Згодом шириться диференціація, зокрема вирізнення інших типів істориків у світлі зростаючого розмаїття дослідницьких практик, які зазвичай пов’язують із стильовою формацією позитивізму282. Російський історик М. Богословський розрізняв три типи істориків: історик-художник, історик-мислитель (історикфілософ) та історик-дослідник (зорієнтований на евристичний пошук). Причому він обстоював думку, що вони нечасто побутують у «роздільному вигляді», а здебільшого представленні у різних комбінаціях283. Свою типологію істориків представив і відомий російський історик-медієвіст О. Неусихін, який до низки відомих типів (історик-аналітик, історик-синтетик, історик-художник) додав ще історика-руйнівника («деструктора»)284. Протягом ХХ ст. некласичні дослідницькі практики спричиняють реконцептуалізацію уявлень щодо типів науковців-істориків. Відтак постає думка про співіснування, взаємопов’язаність і навіть взаємодоповнення різних типів учених. І. Шевченко метафорично означує два типи науковців (образи «метелика» та «гусені», інакше «живих» і «технічних» істориків) у руслі різноманітних варіацій історичного письма285. Цікаві типологічні градації істориків у світлі біоісторіографічного дослідження запропонувала одеська дослідниця Т. Попова. У певному сенсі ця пропозиція нав’язує переосмислення некласичних практик у вигляді низки типоло——————— 279 Полевой П. Три типа русских ученых (Куник, Срезневский и Григорович) // ИВ. — 1899. — Т. 76, № 4. — С. 123–143. 280 Савельева И. М., Полетаев А. В. История и интуиция наследие романтиков. Препринт WP6/2003/06. — М., 2003. — С. 31. 281 Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. — 3-е изд. — СПб., 1913. — С. 229. 282 Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ — 20-ті рр. ХХ ст.). — Харків, 2010. — С. 269–270. 283 Богословский М. М. Историография, мемуаристика, эпистолярия (Научное наследие) / Отв. ред. А. И. Клибанов. — М., 1987. — С. 98–99. 284 Неусыхин А. И. Дмитрий Моисеевич Петрушевский // СВк. — 1946. — Вып. 2. — C. 12. 285 Ševčenko I. Two Varieties of Historical Writing // History and Theory. — 1969. — Vol. 8, no. 3. — P. 332–345. 56 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 гічних опозицій: теоретик / практик-емпірик; учений-дослідник / учений-педагог; учений-філософ / учений-поет / учений-сцієнтист; генератор ідей / глосатор / транслятор / коментатор; критик / «догматик-конструктивіст» / догматик286. Останній типологічний ряд навіть продукує своєрідне метафоричне доповнення за рахунок нового типу, породженого культурною добою постмодернізму — критик-деконструктивіст або якесь подібне означення! Зрештою, вирізнення типів учених / інтелектуалів, і до сьогодні відіграє помітну роль у представленні образів істориків у наукознавчих та історіографічних студіях, оскільки дозволяє у стислій і універсальній формі доволі виразно маркувати й узагальнювати дослідницькі практики. Втім, не варто забувати про релятивність, інколи й очевидну суперечливість таких підходів, які часто-густо нав’язують надмірне спрощення та генералізацію наших уявлень. Зокрема, варто згадати про роздвоєння у рецепції постаті В. Антоновича (історик-аналітик чи історик-синтетик), котра фактично поділила інтерпретаторів та дослідників його творчості на два табори (докладніше про це йдеться у підрозділі 4.1). У широкому сенсі можемо говорити про своєрідну спокусу «упорядкувати» досить складні, розмаїтті, суперечливі практики істориків у вигляді показного й «гарного фасаду» типологічних означень. Таким, у найголовніших рисах, постає дослідницький інструментарій з обсягу стильових підходів, який уживається у пропонованій монографії. ——————— 286Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию Исторического факультета. — Одесса, 2007. — С. 502. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 57 РОЗДІЛ ІІ ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ (Д. БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ, М. МАРКЕВИЧ) На зламі XVIII–ХІХ ст. європейський інтелектуал був учасником, або, принаймні, очевидцем масштабних метаморфоз, які спричинили Французька революція та початок епохи індустріальних перетворень чи промислової революції в Англії. Недаремно британський історик Е. Гобсбаум метафорично охрестив тогочасні соціокультурні зрушення як «подвійний кратер (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.) великого діючого вулкана»1. Ці тотальні трансформації й заклали найголовніші соціокультурні координати того простору Модерну чи «довгого ХІХ століття», в межах якого народи Європи прожили до Першої світової війни2. На думку німецького вченого Ф. Мейнеке, в той час, здавалося, що начебто сам Розум перебрав на себе управління державною владою3. Ба більше, французький революційний уряд кінця XVIII ст. прагнув «раціоналізувати» навіть християнську віру впровадивши, за висловом М. Драгоманова, «релігію Розуму»4. Втім, новітні реалії доби революцій та наполеонівських війн швидко підважили початкове піднесення й ейфорію. Натомість ширилися повсюдна зневіра та всеохоплюючий скептицизм освічених верств суспільства до раціоналістичних, пізньопросвітницьких систем світобачення. Саме на них покладали провину за тогочасні військово-політичні катаклізми, руйнацію та величезні людські втрати в Європі. Відтак на початку ХІХ ст. історична та суспільно-політична думка перебувала у стані інтелектуальних і культурних трансформацій. Така гостра, болюча конфронтація раціоналістично-просвітницьких уявлень із динамічною та нещадною післяреволюційною реальністю стає зрозумілою, коли взяти до уваги провідні концепти мислителів доби Просвітництва. Передусім, слід згадати про винятковий статус універсального Ratio та природного Права у просвітницькому світосприйнятті. Тим паче, що останнім відводи——————— 1 Хобсбаум Э. Век революции. Европа 1789–1848 / Пер. с англ. Л. Д. Якуниной. — Ростов н/Д, 1999. — С. 9. 2 Шпорлюк Р. Українське національне відродження // Україна. Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 161. 3 Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В. А. Брун-Цеховой. — М., 2004. — С. 143. 4 Драгоманов М. Наука теологічна в західній Європі // З історії публічного виховання в сучасній Європі. — Львів, 1890. — С. 2. 58 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 лася роль найголовніших системних чинників у процесі переходу людства від однієї стадії розвитку чи деградації до іншої. Тож домінували уявлення, скеровані на осягнення «вічної» закономірності всіх речей і об’єктів в інтелектуальному дусі природно-правового мислення. З цієї перспективи висувалися вимоги і до упорядкування світу історії, яку конструювали на засадах цілеспрямованого Розуму та людської Волі. Загалом ставлення до минувшини було амбівалентним. Незаперечне надбання раціоналістично-просвітницького мислення виявилося у секуляризації багатьох сфер життя, звільненні від релігійних і метафізичних елементів, зрештою в ідеї загальної, універсальної історії людства, яку розглядали у філософському плані5. Та і впровадженню терміна «філософія історії» завдячуємо Вольтеру як одному з найвідоміших мислителів культурної доби Просвітництва. Водночас у минулому відшукувалися необхідні взірці — «корисні істини» для обґрунтування доцільності політичних і соціальних змін, аргументи, щоби ствердити ідею поступального розвитку людства за його іманентними складовими тощо. Причому на роль універсального мірила вартості претендував всесильний просвітницький Розум, який перетворився на монументальну, позачасову цінність стосовно всієї людської минувшини. Американський історик Гейден Вайт слушно зауважив, що для адептів просвітницького історіописання минуле «було (курсив Г. Вайта. — Авт.) нерозумним, сучасне — конфліктом розуму й нерозумності, і тільки майбуття було часом, який представлявся як тріумф розуму над нерозумністю, викінченої єдності, порятунку»6. Архаїчні інститути, звичаї, обряди та інші традиційні елементи, які суперечили раціоналістичним поглядам щодо довершеної побудови світу, піддавалися нищівній критиці. Більше того, навіть окремі епізоди минувшини розглядалися, переважно, у контексті повчального дуалістичного (негативного чи позитивного!) значення в загальній канві людської історії, підпорядкованої моралізаторським та виховним цілям. За влучним виразом німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда, за доби Просвітництва увага освіченої публіки акцентувалася на проблемах життя окремої особистості чи на ідеальних завданнях усього людства. Тому неповторні явища та суперечливі постаті минулого здебільшого залишалися поза межами раціоналістичного світогляду з властивим для нього неісторичним способом мислення7. Культивування ідеї позачасової самоцінності Розуму вело до емансипації поведінки людини стосовно історичних традицій, релігії, станової моральності, що супроводжувалося поширенням меркантилізму та повсюдного прагматизму. Зрештою, культурна доба просвітництва витворила раціональну модель людського буття з наївним оптимізмом і вірою у царство Розуму. ——————— 5 Див., приміром: Шиллер И. Х. Ф. В чем состоит изучение мировой истории и какова цель этого изучения // Шиллер И. Х. Ф. Исторические работы: В 8 т. / Под ред Ф. П. Шиллера. — М.– Л., 1937. — Т. 7. — С. 595–612; Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане // Философия истории: Антология / Под ред. Ю. А. Кимелева. — М., 1995. — С. 57–68. 6 Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. — Екатеринбург, 2002. — С. 84. 7 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни ХІХ столетия // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история. — М., 1995. — С. 299. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 59 Просвітницько-раціональний стиль мислення продукував прагматичне, моралізаторське та механістичне (з огляду та тогочасну наукову картину світу!), а часто-густо й оптимістичне ставлення до історії. Заразом ширилася генералізація уявлень про минувшину, своєрідна парадигма суцільного порядку та ієрархії, яка спиралася на нормативно-універсальний і природно-правовий ідеал науковості. Універсальність розглядалась як найважливіша і навіть єдина мета всіх історичних студій8. Означені духовні, інтелектуальні перетворення і соціокультурні зрушення в Європі породили зворотні ідеалістичні й ірраціональні реакції, які розгорталися під знаком романтичної опозиції стосовно раціоналізму. Скептицизм щодо уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму визрівав ще у середовищі мислителів пізньопросвітницького раціоналізму. Зокрема, його споглядаємо у преромантичних мотивах творчості Й.-Г. Гердера9, Ж.-Ж. Руссо10 та ін. Згадаємо, приміром, відомий образ Й.-Г. Гердера, котрий уявляв людство як арфу, на якій кожний народ є окремою струною11. «“Ідеї” Гердера, можна, сказати послужили благовістом для слов’янських народів», — наголошував М. Грушевський12. Критичною точкою таких культурницьких та інтелектуальних устремлінь стала післянаполеонівська доба європейської історії. Саме в цей час відбувається перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму на своєрідність і множинність культурно-національних укладів життя, з апології незмінності, одноманітності побутування історичної людини — на акцентування конфлікту «природного стану» з цивілізацією. Заразом поширюються ліберальні ідеали автономії особистості та середовища її побутування тощо. Таким чином, у перші десятиліття ХІХ ст. ще донедавна вельми популярні теорії просвітницького раціоналізму остаточно програють змагання з новітніми романтичними інтенціями. Впорядковані на засадах універсальності Розуму, раціональності та логічної єдності реконструкції історичної минувшини воднораз перетворюються у хаос незчисленних і неповторних атомів-фактів. Індивідуалізація, локальна предметизація та національна-регіональна фрагментарність світу історії в романтичних інтерпретаціях сягають апогею. У полі романтичних систем світобачення опиняється історична Людина з розмаїтими та унікальними проявами національного і соціального буття, самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно руйнує логічні й універсальні схеми, тотально заперечує просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень. Цей романтичний бунт особистості супроти бездушного раціоналізму Розуму та впорядкованості людського буття, мабуть, найкраще простежуємо у відомій сентенції Михайла Максимовича: «Душа своїми почуттями проникає ——————— Средний-Камашев И. Взгляд на Историю, как на науку // ВЕ. — 1827. — № 4. — С. 257. Вебер Б. Г. Историографические проблемы. — М., 1974. — С. 12. 10 Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. — М., 1980. — С. 84. 11 Гердер И.-Г. Идеи к философии истории человечества / Пер. и прим. А. В. Михайлова. — М., 1977. — С. 234. 12 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1917. — Ч. 4: [Европа в 1789– 1848 рр.]. — С. 36. 8 9 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 60 в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя неприступні для одного розуму; тому що в природі, як і в людській душі, завжди залишається дещо вище розшуків нашого розуму, вище законів, за якими він вирішує та перевіряє свої висліди (курсив М. Максимовича. — Авт). Для повного знання та переконання потрібне живе обіймання предмета через почуття, котре слугує то вісником, то провідником розуму, на його шляху до країни обітованої»13. На часі постають дослідницькі зацікавлення унікальним і самобутнім фактографічним матеріалом, який розглядається у контексті різнорідних виявів народного / національного духу. За афористичним висловом Фрідріха фон Шеллінга, постійні метафізичні пошуки народного духу склали сутність тодішньої науки14. Мінливість, динамічність, суперечливість, конечність і нескінченість зробилися неодмінними характеристиками полівимірних історичних об’єктів, що функціонували в багатоплощинному середовищі, розглядалися з різних масштабів і ракурсів, зокрема з обсягу національної та регіональнопровінційної проблематики. У широкому розумінні цілісний потік історичного буття диференціювався на локальні утворення, через які прагнули осягнути внутрішній сенс історичного руху, вловити відчуття часу тієї чи іншої доби. Вживання в епоху, в образи її яскравих і славетних репрезентантів, їхню психологію, свідомість і навіть емоційний стан сформували інтуїтивний, динамічний стиль мислення романтиків, що за великим рахунком призвело до тріумфу ідеї історизму у ХІХ ст.15 Отож на зламі XVIII–XIX ст. становлення академічних історіографій низки європейських країн розгорталося у контексті взаємодії, змагання двох «великих стилів» — пізньопросвітницького раціоналізму та романтизму. Саме особливості їхнього співіснування, співбуття значною мірою визначали обличчя того чи іншого національного історіописання, котре вирішувало завдання, сформульовані соціо- та етнокультурними запитами певного суспільства. У перші десятиліття ХІХ ст. учений, який студіював історію Малоросії, належав до суспільства перехідної доби як у соціокультурному, так і в інтелектуальному плані. Зазвичай цю епоху кваліфікують як академічну добу українського Відродження16, котра ще відома як фаза А (за схемою чеського історика М. Гроха)17, шляхетський період інтелектуальної історії ХIХ cт. (за періодизацією І. Лисяка-Рудницького)18, харківська стадія національного руху (за візією О. Пріцака та Д. Решетара)19. Проте часто до такої чи подібної концептуалізації висловлю——————— Максимович М. Письмо о философии. — М., 1833. — С. 2. Шеллінг Ф. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. — Ів.- Франківськ, 2003. — С. 354–355. 15 Кроче Б. Теория и история историографии. — М., 1998. — С. 163; Зашкільняк Л. О. Методологія історії: від давнини до сучасності. — Львів, 1999. — С. 111. 16 Єкельчик С. Пробудження нації: До концепції історії українського національного руху другої половини XIX ст. — Мельбурн, 1994. — С. 37–38; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. — С. 221–224. 17 Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе // Нации и национализм / Пер. с англ. и нем. — М., 2002. — С. 125. 18 Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. — К., 1994. — Т. 1. — С. 199 19 Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // SR. — 1963. — Vol. 22, no. 2. — P. 249–250. 13 14 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 61 ють низку застережень, уточнень та пропонують певні модифікації (П.-Р. Маґочій та ін.)20. У цей час фактично відбувалася зміна культурної та суспільної формації підросійської України, яку здебільшого тлумачать у межах конфлікту традиційного і модерного21. Відтак тогочасний історик був, щонайменше, свідком, а якоюсь мірою й учасником тих кардинальних інституціональних, соціальних та інтелектуальних змін. Українські землі поступово трансформувалися у західні імперські провінції Росії — малоросійські губернії. Значна частина нащадків козацької старшини та шляхти досить успішно інтегрувалася до станової ієрархії імперії Романових як малоросійське дворянство. Чимало українських панів зробило успішну кар’єру на державній службі, хоч і залишалися носіями місцевого, територіального патріотизму з ностальгійними та культурницькими мотивами. Натомість найбідніші верстви здебільшого перетворилися на закріпачене селянство. Втім, побутували автономістські традиції України-Гетьманщини, які ширилися в осередках старої культури — панських маєтках. Вони живили уяву та мотивували тодішніх українських інтелектуалів — нащадків козацької старшини віднайти своє унікальне місце й призначення за нових соціокультурних передумов і політичних обставин, але нав’язавши зв’язок із козацько-гетьманською минувшиною. Тим більше, що на тодішніх інтелектуалів помітний вплив справляла й культурна доба українського бароко, котру в духовному сенсі вважають спорідненою з романтизмом22. Саме у цьому середовищі української / малоросійської аристократії здійснювалася велика робота зі збирання та нагромадження культурно-історичної спадщини, в якій ще в другій половині XVIII — на початку ХІХ ст. важливу роль відігравали історики-аматори з антикварними практиками. Спершу ці практики побутували як своєрідні культурницькі саморефлексії групової спільноти, котру об’єднувало старе козацько-старшинське минуле. Зокрема, таке поширення антикварних устремлінь спостерігаємо на багатьох українських землях, особливо на територіях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини23. Культурне поле, на якому з’явилися перші паростки українського преромантизму, тісно пов’язане з автономістсько-патріотичними настроями 1770-х– 1790-х років, а за великим рахунком — з недавнім присмерком щойно похованої Гетьманщини. Низка обставин і передумов спричинилася до того, що своєрідним центром таких культурних й інтелектуальних змагань став НовгородСіверський. Власне, створення намісництва (1782) перетворило колишнє сотенне містечко Стародубського полку на важливий осередок українського громадського та культурного життя кінця XVIII ст. На новгород-сіверських обши——————— 20 Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ. —1991. — № 3. — С. 97–107. 21 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII — середина ХІХ ст.). — Харків, 1996. — С. 55. 22 Чижевський Д. Поза межами краси (До естетики барокової літератури) // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. — К., 2005. — Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. — С. 96. 23 Кравченко В. В. Вказ. праця. — С. 62–127; Колесник І. І. Українська історіографія XVIII — початок ХХ ст. — К., 2000. — С. 187–203. 62 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 рах зібралося чимало інтелектуалів-автономістів, які служили на різних посадах у місцевих установах, мешкали або були пов’язані між собою родинними і службовими зв’язками та приятельськими взаєминами. Декого з них об’єднувало навчання у Києво-Могилянській академії, інших — спільні культурні та соціальні зацікавлення, зокрема претензії на визнання дворянських прав за козацько-старшинськими й шляхетськими родами в імперії Романових. Вірогідно, саме новгород-сіверські автономісти ініціювали відому Берлінську місію В. Капніста 1791 р. у пошуках потенційних союзників для боротьби супроти російського царату. Не випадково останні десятиліття ХVIII ст. та початок ХІХ ст. позначені численними культурницькими, освітніми, церковними й адміністративними проектами, з якими пов’язують багатоманітні практики новгород-сіверського гуртка. Згадаємо, приміром, «Вергилиевых пастухов…» Опанаса Лобисевича, «Грамматику малороссийского наречия» Олексія Павловського, музичні твори Андрія Рачинського, словник «Изъяснение малороссийских речений в предшедших листах» Федора Туманського тощо. Стара Сівера виявилася плідним підсонням для нових культурницьких експериментів. З такої перспективи преромантизм відігравав роль своєрідної предтечі модерного романтизму ХІХ ст., зокрема виступав одним із інтелектуальних ферментів у складних і суперечливих процесах, які розгорталися у царині українського історіописання. Більше того, початки преромантизму були самобутніми культурними симптомами, які відтіняли змагання традиційного й модерного, що розгорнулося на українських теренах наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. Згодом відбувається поступова трансформація антикварної практики, яка набуває ознак зовнішньої рефлексивності, скерованості на ззовні (видавничі проекти, топографічні описи, інтелектуальні контакти з європейськими діячами, різноманітні експерименти на ниві літератури, мовознавства, етнографії, музики, мистецтва, зорієнтовані на ширше читацьке коло та ін.). Та найяскравіше зовнішня рефлексивність виявилася у спробах представити власні візії української минувшини, зокрема у славнозвісній «Истории русов», імовірного автора якого досить часто пов’язують із новгород-сіверським культурним середовищем24. У стильовому плані українське історіописання на межі двох століть містило строкате, іноді еклектичне сполучення барокових, провіденціальних, просвітницьких та преромантичних складових. Недаремно початки преромантизму деякі дослідники віднаходять саме в «Истории русов»25. Проте преромантичні компоненти простежуються не тільки в героїкопатріотичних, почасти ностальгійно-сентиментальних настроях, а і в спробах контраверсійного представлення славетного минулого та нових часів. Ця темпоральна репрезентація досить часто побутує в імпліцитному вигляді, наприклад у прихованій опозиції «золотої» чи «героїчної» доби козаччини до тодішньої сучасності, мотивах мучеництва, страждань, випробувань «обраного» народу тощо. ——————— 24 Оглоблін О. До питання про автора «Истории русов» / Вступ. ст. В. А. Смолія, О. І. Путро, І. В. Верби; упор. І. В. Верби, О. І. Путро; ком. І. В. Верби, А. М. Федірко. — К., 1998. — С. 137–138. 25 Скринник М. Ідейне підґрунтя українського романтизму // ЗНТШ (Львів). —1991. — Т. 222. — С. 213. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 63 Зрештою, циркуляція такого чи схожого протиставлення різних історичних епох, свідчить про суттєві зрушення в царині групової свідомості тодішніх інтелектуалів, передусім, про первісне осягнення конфлікту традиційного і модерного на українських обширах. Мабуть, не варто надто переоцінювати рівня усвідомленості тогочасних уявлень місцевих антикварів, але саме вони створювали підґрунтя для постання майбутніх наративів ХІХ ст., виконаних за взірцями модерної концептуалізації з обґрунтуванням національно-культурних претензій. Проте на початку ХІХ ст. виникають і нові університетські центри, секуляризованої від схоластичних догматів науки та культури «німецького типу» у Харкові, а пізніше — у Києві й інших містах26. Тоді ж помітно прискорюється процес входження української аристократії до російського імперського інтелектуального та культурного простору. Наразі циркулюють і західні інтелектуальні впливи, зокрема романтизму. Вони проникають, як за російським посередництвом, так і безпосередньо завдяки знайомству з європейським життям, літературою, культурою, мистецтвом тощо. Таке ознайомлення відбувається на тлі зростаючого зацікавлення Україною з боку західноєвропейської просвітницької історіографії (Й.-Г. Гердер, Й.-Х. фон Енґель, К. Гаммердерфер, Ж.-Б. Шерер та ін.)27 та суспільно-політичної думки. Відзначимо, приміром, знамените пророцтво Й.-Г. Гердера, що Україна стане новою Грецією28. Цей інтерес продукувався загальним контекстом тотальних геополітичних зрушень, що сталися у політичному устрої Східної та Центральної Європи другої половини XVIII ст., пов’язаних із піднесенням могутності Росії та зникненням ряду державних утворень (Кримського ханства, Польщі та ін.). Хто ж був, власне, істориком України у перші десятиліття ХІХ ст.? Історикчиновник чи урядовець-архівіст із досить прагматичним ставленням до минувшини, малоросійський поміщик-антиквар, який сполучав літературно-естетичні вправи й етнографічні розшуки з ностальгійно-патріотичними мотивами, університетський або гімназійний викладач з орієнтацією на культурні та інтелектуальні взірці західноєвропейської думки тощо. Перехідний стан підросійської України творив мішанину типів учених зі строкатим розмаїттям дослідницьких практик (антикварної, початків архівної й етнографічної, літературної, мовознавчої), які своєрідним чином поєднували ——————— 26 Пріцак О. Гарвардський Центр українських студій і Школа Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967–1973). — Кембридж–Нью-Йорк, 1973. — С. 93–94. 27 Див., приміром: Крупницький Б. Німеччина й Україна в XVIII стол. (Міллєр, Шлєцер, Енгель, Гаммердорфер, Вагнер, Шпітлєр) // Україна (Париж). — 1953. — № 10. — C. 843–849; Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. — München, 1994. — S. 68–79; Ивонин Ю. Е. Немецкая историография позднего Просвещения о запорожском казачестве // Зарубежная историография истории запорожского казачества. — Запорожье, 1992. — С. 12–21; Бойко А. В. Обзор французской историографии запорожского казачества XVIII столетия // Там же. — С. 36–41; Давлетов О. Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка «Й. Х. Енгель як історик України та козаччини» // ПУЗ. — Запоріжжя, 1996. — Вип. 2. — С. 150–155; та ін. 28 Гердер Й.-Г. Із праці «Мій подорожній журнал» // Мислителі німецького Романтизму. — С. 39. 64 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 архаїчні і модерні стильові елементи. Це змагання і, водночас, перехрещування різноманітних інтелектуальних складових відбувалося на культурних теренах російської історіографії, в межах яких історики прагнули вписати самобутні сторінки малоросійської минувшини в імперський гранд-наратив. Отож конкуренція традиційних і модерних вартостей, дослідницьких практик та мотивів, складні обставини інтелектуальної діяльності вимагали від тогочасного автора не стільки рішучого вибору певної стильової альтернативи, скільки їхнього сполучення, узгодження, співіснування у суперечливій системі внутрішніх цінностей та лояльностей. Відтак конфлікт традиційного і модерного дедалі більше переноситься у культурну площину, набуває нових ознак, зазнає істотної мімікрії. Скажімо, це змагання побутує у вигляді полеміки «південців» та «північан», витоки якої сягають, принаймні, середини XVIII ст., хоч походження її назви, як правило, приписують відомій розвідці Ю. Гуци-Венеліна29. Так виглядає найзагальніший абрис того культурного й ідейного підґрунтя, на якому постали перші проекти написання систематичних версій історії України. ——————— 29 Венелин Ю. О споре между южанами и северянами насчет их россизма // ЧОИДР. — М., 1847. — Кн. 4. — С. 1–16. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 65 2.1. «Свій» серед «чужих». Малоросійська візія Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя Зазвичай перші академічні «синтези» української минувшини пов’язують з іменами Дмитра Бантиша-Каменського та Миколи Маркевича (Д. Багалій, О. Гермайзе, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич та ін.)30, хоч і розглядають їх як недосконалі навіть у контексті того часу31. П.-Р. Маґочій називає ці праці «ранніми історіями України»32. Проте дослідницькі устремління згаданих дослідників не були поодинокими, а репрезентували назрілі культурні й інтелектуальні потреби освічених верств українства. Зокрема, варто згадати своєрідні предтечі студій обох названих істориків — праці Якова Марковича33, Максима Берлинського34, Олекси Мартоса35 та ін., які так і не були завершені або дійшли до нас у вигляді фрагментів. «Науковий розгляд української історії започаткував росіянин Дмитро Бантиш-Каменський своєю чотиритомною працею “История Малой России”»36. Це — звичайна заувага і, заразом, констатація-оцінка, висловлена принагідно між кількома сюжетними лініями викладу, у короткому нарисі історії України німецького вченого А. Каппелера. Проста і логічна формула, здавалося б, точно відображає цю знакову та досить суперечливу подію на теренах українського історіописання ХІХ ст. Врешті, зазначена думка виглядає вповні слушною, принаймні коректною, з огляду на оцінки та тлумачення як цієї чотиритомної «Истории Малой России» (М., 1822), так і постаті Дмитра Бантиша-Каменського в українській історіографії. Якщо врахувати загальний, оглядовий масштаб та адресне призначення книги німецького історика, то такий погляд сприймається як безсторонній. Утім, ця ж дефініція на ґрунті сучасного українського історіописання потребує переосмислення, щонайменше, перегляду чи корекції щодо ступеня її аде——————— 30 Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціяльно- економічному ґрунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. — Харків, 2001. — Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. — С. 221–222; Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. — 1926. — № 10. — С. 93; Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Упоряд. та вступ. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. — 3-є вид., репр. — К., 1996. — С. 75–80; Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — Львів, 1923. — С. 30. 31 Багалей Д. Новый историк Малороссии: (Рец. на кн.: Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. — К., 1889. — Т. 1: Стародубский полк. — XVI, 470, ХХХ с.). — СПб., 1891. — С. 2; Его же. Русская историография. — Харьков,1911. — С. 414. 32 Маґочiй П.-Р. Україна: історія її земель та народів / Авторизований переклад з англійської Е. Гийдель, С. Грачова, Н. Кушко, О. Сидорчук; наук. ред. С. Біленький; відп. ред. В. Падяк. — Ужгород, 2012. — С. 345. 33 Маркович Я. М. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. — СПб., 1798. — [Ч. 1.] — 98, [6] с. 34 Несколько глав из сочинения Максима Берлинского «Историческое обозрение Малороссии и города Киева» [главы 52–60] // Молодик на 1844 год. — СПб., 1844. — С. 163–196. 35 Мартос А. Отрывок из Истории Малороссии. Т. 3. Гл. 13. 1653 и 1654 годы; Т. 3. Гл. 14. 1654 год // СО. — СПб., 1823. — Ч. 84, № 12. — С. 214–223; № 13. — С. 243–252; Его же. Отрывок из истории Малороссии. Т. 3. Гл. 5. 1652–1653 // СА. — 1823. — № 6. — С. 461–479. 36 Каппелер А. Мала історія України / Пер. з нім. О. Блащук. — К., 2007. — С. 100. 66 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 кватності у контексті загальних інтелектуальних і культурних трансформацій першої половини ХІХ ст. У дореволюційній Росії «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського видавалася чотири рази (1822, 1830, 1842 та 1903), а вп’яте — опублікована як пам’ятка історичної думки в сучасній Україні з передмовою О. Гуржія (1993). Вважають, що перероблене і доповнене видання цієї праці (1830) з присвятою російському імператору Миколі І (від 10 квітня того ж року), хоч і має істотні фактографічні доповнення, але в концептуальному плані зазнало незначних перетворень37. Відтак друге видання найповніше репрезентує погляди історика. Натомість третє прижиттєве видання (1842) майже не відрізняється від другого. Варто відзначити, що студія Д. Бантиша-Каменського зазнала і цензурних змін, які не були великими за обсягом вилученого матеріалу, але суттєво вплинули на висвітлення деяких «делікатних» (відома «промова» П. Полуботка перед Петром І та ін.), як тоді вважалося, проблем малоросійської історії38. Тож навіть стислий перелік основних віх побутування «Истории Малой России» свідчить про значну та тривалу популярність цієї праці, зокрема примушує замислитися стосовно її ролі в українському історіописанні. Недаремно М. Костомаров зазначає, що в студентські роки він оперував відомостями про малоросійську минувшину, почерпнутими здебільшого зі студії Д. Бантиша-Каменського39, а В. Антонович включає цю працю до кола найважливіших джерел з української історії навіть на початку 1850-х років40. З багатотомника Д. Бантиша-Каменського розпочали своє знайомство з українською історією й О. Лазаревський та М. Драгоманов41. Більше того, М. Слабченко навіть обстоював думку, що «для кількох поколінь будучих істориків труд Бантиша-Каменського став зразком, від котрого було тяжко відірватись»42. Зауважимо, що у студіях українських і російських авторів ХІХ–ХХ ст. побутує широкий діапазон потрактувань «Истории Малой России» та загальних оцінок творчості Д. Бантиша-Каменського. Власне, розмаїття, а подекуди і контраверсійність, підходів та тлумачень, циркулює й на обширах сучасної української науки. Одні дослідники відносять Д. Бантиша-Каменського до російської, інші — до української інтелектуальної традиції. Зокрема, автора «Истории Малой ——————— 37 Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. — P. 159; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 226; Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський // ІДУ. — К., 2003. — Вип. 12: Визначні постаті української історіографії ХІХ–ХХ ст. — С. 37–38. 38 Кравченко В. В. Рукописна «История Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського [з Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в С.-Петербурзі] // КСт. — 1992. —№ 5. — С. 65–67. 39 Костомаров Н. И. Автобиография // Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт. вступ. ст. и ком. Ю. Пинчук. — К., 1992. — С. 103. 40 Автобіографічні записки Володимира Антоновича // ЛНВ. — 1908. — Т. 43, № 9. — С. 406–407. 41 Отрывки из автобиографии Александра Матвеевича Лазаревского // КС. — 1902. — № 6. — С. 481; Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 338. 42 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — [Одеса], 1925. — Т. 1. — С. 107. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 67 России» розглядають як «найвидатнішого українського історика 1820-х років», хоч і вважають його радше «слухняним учнем Карамзіна», ніж послідовником «Истории русов»43. Принагідно висловлюються думки про потребу уточнити належність Д. Бантиша-Каменського до російського історіописання44. Побутує навіть теза про роль своєрідного вододілу у переході від компілятивності до академічної розробки української минувшини, який відіграла «История Малой России» в російській історіографії45. Крім того, цю працю зараховують до студій із критичним спрямуванням46, а також відзначають її значення у розширенні російського імперського наративу з історії України47. Дехто називає Д. Бантиша-Каменського «імперським істориком»48. Інші дослідники, навпаки, розглядають його «Историю Малой России» як одну з предтеч «державної школи» в українській історіографії49, а її автора вважають прихильником трактування історії України з «позицій автономізму»50. Однак, такі або схожі констатації з перспективи формулювання проблеми видаються не зовсім вдалими, позаяк звужують і спрощують область тлумачень, припущень, узагальнень до базової дихотомії — російський / український учений. Вочевидь, більш адекватним є питання про ступінь впливу соціо- й етнокультурних вимог українства на авторські мотивації та дослідницькі устремління Д. Бантиша-Каменського. Тим паче, що саме трансляція таких запитів в «Истории Малой России» дозволяє вести мову про певне значення цієї багатотомної праці в українському історіописанні. У світлі цих настанов первісна проблема постає дещо в іншому вигляді: російський історик і його інтелектуальний продукт на культурному полі малоросійської / української історіографії та в імперському просторі. Такий контекст нав’язує, хоч би побіжний огляд родинного походження Д. Бантиша-Каменського та його становлення як ученого, а також висвітлення загальної конструкції «Истории Малой России», рецепції цієї праці та її автора в українському і російському історіописанні. ——————— 43 Когут З.-Є. Формування української національної історіографії // СЗ. — Харків, 2001. — Вип. 3. — С. 25–26. 44 Атаманенко А. Є. Д. М. Бантиш-Каменський — історик України: Автореф. дис. ... к. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІУАДГ. — К., 1998. — С. 9. 45 Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження / Гол. ред. П. С. Сохань. — К., 2003. — С. 612. 46 Колесник І. І. Українська історіографія в контексті національного відродження України: спроба періодизації // ХІЗ. — Харків, 1995. — Вип. 1: Історія і теорія історичної науки та освіти. — С. 29. 47 Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. — К., 2004. — С. 196–197. 48 Яценко В. Б. Малоросійські козаки в другій половині XVIII ст. (інтеграція до загальноімперського стану) // АПВВ. — Харків, 2003. — Вип. 6. — С. 137. 49 Пеленський Я. Українська державна школа // Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. — С. VII. 50 Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський як історик України // Наук. зап. НаУОА: Іст. науки. — Острог, 2008. — Вип. 12. — С. 172. 68 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Певні зв’язки з Україною мав ще батько вченого — історик Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737–1814), який походив із відомого роду молдавських бояр, нащадків князів Кантемирів. М. Бантиш-Каменський народився у місті Ніжині, навчався у місцевій Грецькій школі та Києво-Могилянській академії (1745–1754), а згодом — у Московській слов’яно-греко-латинській академії і Московському університеті. Пізніше він виступив як ініціатор заснування бурсацької бібліотеки Києво-Могилянської академії, якій подарував чимало книг51. Прадід Д. Бантиша-Каменського — Степан Зертис-Каменський служив перекладачем у канцелярії гетьмана Івана Мазепи52. Зазначимо, що згадуючи цей факт Д. Бантиш-Каменський неодмінно наголошував на «непохитній вірності» свого прадіда Петру Великому53. Майбутній історик, через ранню смерть матері, виховувався в родині батьківського товариша — сенатора Олексія Григоровича Теплова у Москві54, який свого часу був слобідськоукраїнським (1796–1798) та київським губернатором55. У цьому середовищі блискучої московської аристократії Катерининської доби Д. Бантиш-Каменський здобув гарну домашню освіту, зокрема вивчив кілька іноземних мов. Відзначимо, що батьком О. Теплова був славнозвісний російський політичний діяч Григорій Миколайович Теплов — дорадник гетьмана Кирила Розумовського. Вважають, що саме він написав відому записку «О непорядках которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии»56, яка відіграла певну роль у ліквідації Гетьманщини 1764 р. Більше того, Г. Теплов був ад’юнктом Академії наук та мистецтв у С.-Петербурзі, зокрема планував підготувати працю з малоросійської минувшини. Не випадково Д. Бантиш-Каменський зазначає у примітках до «Истории Малой России», що матеріали, зібрані Г. Тепловим, перейшли до Івана Єлагіна57, до речі, приятеля М. Бантиша-Каменського. Отже, тема української минувшини не була зовсім незнайомою для Д. Бантиша-Каменського до приїзду в Україну. Вона постійно циркулювала десь на периферії дитячого чи юнацького світосприйняття, зокрема у родинних пере——————— 51 Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII ст.: Енциклопедичне видання / Відп. ред. В. С. Брюховецький; наук. ред., упоряд. З. І. Хижняк. — К., 2001. — C. 54–55. 52 Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. — М., 1818. — С. 6–7; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 208. 53 Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли, содержащий в себе жизнь и деяния знаменитых полководцев, министров и мужей государственных, великих иерархов православной церкви, отличных литераторов и ученых, известных по участию в событиях Отечественной истории, сост. Д. Бантыш-Каменским и изданный А. Ширяевым: В 5 ч. — М., 1836. — Ч. 1: А–В. — C. 85. 54 Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский // СП. — 1850, 11 авг. — № 179. — С. 716. 55 Бантыш-Каменский Д. Словарь… — Ч. 5: С–Ф. — С. 137; Посохов С. И., Ярмыш А. Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. — 2-е изд., испр. и доп. — Харьков, 1997. — С. 35. 56 Василенко М. Г. Н. Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Василенко М. П. Вибрані твори: У 3 т. / Упоряд. І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук, Є. В. Ромінський; відп. ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. — К., 2006. —Т. 1: Історичні праці. — С. 461–470. 57 Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — М., 1830. — Ч. 3: От избрания Мазепы до уничтожения Гетманства. — С. 69–70 (прим. 241). РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 69 казах, розповідях близьких московських приятелів, або в тематиці деяких праць його батька. Скажімо, варто назвати відому студію М. Бантиша-Каменського «Историческое известие о возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолжение оной, чрез два века, приключений…» (М., 1805). Зрештою, ці впливи не варто надмірно переоцінювати. Проте доцільно підкреслити, що двадцятирічний юнак, який 1808 р. відвідав із першим дипломатичним дорученням Молдову, Валахію та Сербію, все ж таки мав достатньо відомостей і знань, щоб кваліфіковано занотувати особисті враження про етнічні й побутові відмінності мешканців українсько-російського прикордоння. «Ця слобода, в якій нараховується понад тисячу осіб, і котра веде свою назву від криниці, що в ній знаходиться, відомої здавна під іменем Медвень колодязь, уся населена Малоросіянами, які, живучи, так би мовити, на рубежі, що відділяє Велику Росію від Малої, вельми вирізняються як від природних Малоросіян, так і від Руських, котрих деякі звичаї вони перейняли», — відзначає Д. БантишКаменський58. У подорожніх нотатках молодий автор подав і цікаві відомості про Ніжин — малу Батьківщину М. Бантиша-Каменського59. Варто звернути увагу й на становлення Д. Бантиша-Каменського як ученого. Він розпочав свою кар’єру 1800 р. (у дванадцятирічному віці!) юнкером на імперській службі у Московському архіві Колегії закордонних справ під керівництвом батька60. Смерть останнього змусила молодого історика покинути університетські студії у Москві та перейти на дипломатичну службу (1814– 1816). Зокрема, він був у складі делегації, котру очолював російський міністр іноземних справ граф К. Нессельроде на Віденському конгресі (1814–1815). Найбільшу роль у формуванні Д. Бантиша-Каменського як історика й особистості, мабуть, усе ж таки відіграла постать його батька. Тим більше, що до його пам’яті та спадщини син ставився з безмірною пошаною протягом усього життя. Микола Бантиш-Каменський здобув визнання у російській науці, передусім, завдяки архівним студіям з історії зовнішньої політики Російської імперії. Його головна праця «Обзор внешних сношений России (по 1800 г.)» (М., 1894– 1902. — Ч. 1–4) побачила світ тільки після його смерті. «Протягом п’ятдесятидволітнього служіння його в Архіві, де він (М. Бантиш-Каменський. — Авт.) проводив не тільки вранішній, але й вечірній час у безперервних вправах; де став глухим від застуди, яку отримав у підвалах при розборі перемішаних паперів…», — згадував його син на сторінках свого біографічного словника61. Один із сучасників Д. Бантиша-Каменського влучно назвав його батька «рідкісним феноменом; людиною котра не знала іншого щастя в житті, крім улюбленого архіву, де він мешкав з ранку до вечора, і прожив п’ятдесят років»62. ——————— 58 Д. Б.-К. [Бантыш-Каменский Д. Н.] Путешествие в Молдавию, Валахию и Сербию. — М., 1810. — С. 30. 59 Там же. — С. 182–188. 60 Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. — С. 716. 61 Бантыш-Каменский Д. Словарь… — Ч. 1: А–В. — C. 86–87. 62 Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. — М., 1836. — Ч. 1. — 388 с; Ч. 2. — 459 с; Ч. 3. — 389 с; Ч. 4. — 395 с; Ч. 5. — 395 с. // БЧ. — 1837. —Т. 20. — Отд. 6. — С. 61. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 70 А відомий російський мемуарист П. Вігель, котрий служив під керівництвом М. Бантиша-Каменського в Московському архіві Колегії іноземних справ, афористично охрестив цю установу «похмурою храминою похмурого старця»63. Натомість письменник Степан Жихарев згадував про незвичайне працелюбство та сидячий, усамітнений спосіб життя історика-архівіста64. Авторитет М. Бантиша-Каменського в російській історичній науці був надзвичайно високим протягом усього ХІХ і навіть ХХ ст. Приміром, історик та журналіст А.-В. Старчевський ще у 1845 р. зазначав, що «джерела зовнішньої російської політики приведені ним (М. Бантишем-Каменським. — Авт.) до ладу та вичерпані повністю»65. Сучасні російські дослідники тримаються думки, що М. Бантиш-Каменський був чудовим бібліографом та неперевершеним археографом свого часу66, а його діяльність на посаді управителя вищезгаданого архіву оцінюють як «воістину безмірну»67. Водночас уважають, що суспільні погляди М. Бантиша-Каменського вирізнялися крайнім консерватизмом і хворобливою підозріливістю, особливо, щодо «якобінських» та революційних впливів. Вона поширювалася навіть стосовно членів Англійського клубу в Москві, що об’єднував спершу іноземців, а пізніше московських аристократів, зорієнтованих на європейські культурно-естетичні взірці. Відтак коло знайомств батька Д. Бантиша-Каменського, переважно, обмежувалося православними церковними ієрархами, російськими сановниками, дипломатами Катерининської доби та науковцями68. Така замальовка постаті М. Бантиша-Каменського дещо дисонує з його юнацькими зацікавленнями, вивченням іноземних мов та дипломатичної історії, перекладанням праць низки зарубіжних авторів тощо. Зокрема, у цей час він переклав першу частину відомої роботи Вольтера «История России при Петре Великом» (1761)69. Можливо, світоглядний злам стався під час споглядання М. БантишемКаменським страшних і кривавих сцен вересневого бунту 1771 р. у Москві. Тоді наляканий страшною чумою і, заразом, озвірілий місцевий простолюд замордував на його очах рідного дядька — московського та калузького архієпископа Амвросія (Андрія Степановича Зертиса-Каменського), котрий, аби запобігти стрімкому поширенню пошесті, заборонив проведення хресних ходів, богослужінь і масових зібрань біля чудотворних ікон70. ——————— Вигель Ф. Ф. Записки / Ред. и вступ. ст. С. Я. Штрайха: В 2 т. — М., 1928. — Т. 1. — С. 106. Жихарев С. П. Записки современника / Ред., ст. и ком. Б. М. Эйхенбаума. — М.–Л., 1955. — С. 337. 65 Старчевский А. Очерк литературы русской истории до Карамзина. — СПб., 1845. — С. 216–217. 66 Кобленц И. Н. Источники и деятели русской библиографии XV–XVIII в. / Отв. ред. Я. Н. Щапов. — М., 1991. — С. 103. 67 Фонкич Б. Л. Введение // Бантыш-Каменский Н. Н. Реестры греческим делам Московского архива Коллегии иностранных дел (Российский государственный архив древних актов. Фонд 52. Опись 1) / Отв. ред. Б. Л. Фонкич. — М., 2001. — С. 7 (прим. 2). 68 Кобленц И. Н. Указ. соч. — С. 110. 69 Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. — С. 9. 70 Его же. Жизнь преосвященного Амвросия, архиепископа Московского и Калужского, убиенного в 1771-м году. С портретом его. — М., 1813. — С. 59–60. 63 64 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 71 Сам історик дивом уцілив, хоч і зазнав серйозних ушкоджень. Зокрема, вже згадуваний П. Вігель уважав, що саме тоді, а не пізніше внаслідок хвороби, як стверджував його син, М. Бантиш-Каменський став глухим71. До того ж, він та його рідний брат Іван Бантиш-Каменський не тільки втратили впливового покровителя, у будинку якого мешкали, а також і підмосковний маєток архієпископа, що мав дістатися їм у спадщину, проте був дощенту сплюндрований черню72. Не слід забувати і про напружену психологічну атмосферу, яка панувала у вищих суспільних верствах за доби Пугачовщини (1773–1775) і, вірогідно, наклалася на описані травматичні враження. Відзначимо, що докладне висвітлення цієї події, за батьківськими розповідями та документами, представлене у кількох працях Д. Бантиша-Каменського. Врешті, досить емоційний виклад зазначено епізоду, поданий сином, промовисто свідчить наскільки глибокий слід залишила московська трагедія 1771 р. у родинній історії. Так чи інакше, світоглядні й інтелектуальні настанови батька, а певною мірою і його зв’язки справили значний вплив на сина. Тому у студіях Д. Бантиша-Каменського виявляємо помітне зацікавлення церковною й дипломатичною історією, а його подорожні записки 1808 р. містять довжелезний перелік православних ієрархів, відвіданих під час цієї дипломатичної місії. Варто підкреслити, що до кола приятелів батька Д. Бантиша-Каменського належало чимало відомих учених, істориків та письменників, яким він надавав списки з архівних матеріалів, неодноразово наражаючись на нарікання колегархівістів. Зокрема, слід згадати цілу низку відомих російських та українських істориків, яким він безпосередньо сприяв в архівній евристиці та передавав документи: Іван Болтін, Іван Голиков, митрополит Євгеній (Болховітінов), Микола Карамзін, Микола Новиков, Василь Рубан, Федір Туманський, князь М. Щербатов та ін.73 Саме М. Бантиш-Каменський — чудовий архівіст і бібліограф, учень офіційного російського історіографа Г.-Ф. Міллера, його наступник на посаді управителя Московського архіву Колегії іноземних справ та приятель ще одного історіографа — Миколи Карамзіна, виплекав той незвичайний пієтет до джерел, який проявився у сина-історика. Скажімо, 1832 р., за дорученням «Общества истории и древностей российских» у Москві, Д. Бантиш-Каменський досить своєрідно, хоч і добродушно, відгукнувся про рукопис історика-аматора, протоієрея Михайла Дієва, присвячений лютеранам у Польщі. «…Історія без доказів втрачає ціну, і тому, якщо б письменник доповнив свій твір посиланням на авторів, якими керувався та дещо виправив, то робота стала б окрасою праць Товариства», — так принагідно формулює своє дослідницьке кредо Д. Бантиш-Каменський74. ——————— 71 Вигель Ф. Ф. Записки… — Т. 1. — С. 107. 72 Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. — С. 14–19. 73 Дружинин П. А. История написания и издания книги «Историческое собрание списков кавалерам четырех российских императорских орденов» // Бантыш-Каменский Н. Н. Списки кавалерам российских императорских орденов Св. Андрея Первозванного, Св. Екатерины, Св. Александра Невского и Св. Анны с учреждения до установления в 1797 году орденского капитула / Изд. подготовил П. А. Дружинин. — М., 2005. — С. 8. 74 Диев М. Я. Благодетели мои и моего рода [спогади] // РА. —1891. — Кн. 2. — С. 87–88. 72 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Зрештою, жертовна, майже релігійна самопосвята М. Бантиша-Каменського архівним розшукам та службовим практикам залишалася визначальним орієнтиром для його сина протягом усього життя. Микола Карамзін, після ознайомлення з першою частиною «Истории Малой России», зазначав у листі від 23 жовтня 1822 р. до її автора: «Ви йдете слідами Вашого незабутнього батька, який уславив себе працею загальнокорисною»75. Загалом інтелектуальні й світоглядні настанови М. Бантиша-Каменського прищепили сину не тільки певні фахові навички та підходи, а й самобутні уявлення про службу, у т. ч. на академічному терені, як довічний моральний обов’язок особистості перед імператором і суспільством. Імовірно, приклад батька спричинився і до вибору життєвого сценарію Д. Бантишем-Каменським, який намагався поєднати сумлінну службу Імперії з науковими студіями, корисними громадськості. П. Вігель, який чомусь доволі недоброзичливо ставився до родини Бантишів-Каменських, уїдливо зауважив, що Дмитро, котрого він знав ще зі служби в архіві, побував «і літератором, і компілятором, і губернатором»76. Отож ідея сполучити службовий обов’язок та громадське благо з академічними інтересами залишалася головним світоглядним орієнтиром історика на різних, іноді досить складних і тернистих поворотах його біографії. Такий шлях вельми нагадував поширений тип російського чиновника чи сановника-вченого часів Катерини ІІ, котрий щиро сполучав просвітницькі погляди з вірністю догматам православ’я, непохитну лояльність імперському престолу — з дещицею лібералізму і самобутніми літературно-естетичними й академічними зацікавленнями. Заразом таке підґрунтя формувало досить складну ієрархію лояльностей Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, український історик В. Кравченко влучно характеризує погляди Д. Бантиша-Каменського як «поєднання просвіченого консерватизму з лібералізмом, загальноросійського патріотизму з українофільськими симпатіями, літературного сентименталізму з документальною об’єктивністю»77. Більше того, основу такого світосприйняття складала низка моральних чеснот і неписаних канонів, своєрідний дворянський кодекс честі. «…Чини, стрічки не можуть покласти в душу людини, народженої в грязі, благородних правил», — зазначав Д. Бантиш-Каменський78. Ці якості історика-чиновника, часом, виявлялися за вельми дражливих обставин. Наприклад, на посаді тобольського цивільного губернатора він зустрівся зі своїм приятелем, декабристом Матвієм Муравйовим-Апостолом, який свого часу був ад’ютантом малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського. Він слідував до Вілюйська на двадцятирічну каторгу, якою замінили смертну кару. ——————— 75 Карамзин и Пушкин. Письма их к Д. Н. Бантышу-Каменскому (1818–1835) [сообщ. Н. Д и Е. Д. Бантыш-Каменские] // РС. — 1871. — № 4. — С. 526. 76 Вигель Ф. Ф. Записки… — Т. 1. — С. 108. 77 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 237. 78 Бантыш-Каменский Д. Н. Шемякин суд в XIX столетии: Записки // РС. — 1873. — Т. 7, № 6. — С. 749. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 73 За спогадами М. Муравйова-Апостола, губернатор не тільки вельми дружньо прийняв «небезпечного державного злочинця», а навіть розпорядився, щоб якийсь місцевий художник написав із нього портрет, котрий пізніше привезли до Москви і передали сестрі декабриста79. Прихильні відгуки про Д. БантишаКаменського як губернатора залишив і приятель О. Пушкіна — декабрист В. Раєвський80. Зауважимо, що ці моральні приписи поширювалися не тільки на службову діяльність, а й на академічну практику. Приміром, низку таких вимог Д. Бантиш-Каменський висував до наукової критики, яка, на його думку, має бути безсторонньою, повинна оперувати ясними доказами та приносити суттєву користь81. Він уважав негідною та несправедливою критику праць М. Карамзіна, позаяк вона ображала пам’ять історика, який уже не міг відповісти своїм опонентам. Утім, дворянський кодекс честі в жодному разі не обмежував кар’єрні потуги Д. Бантиша-Каменського, до яких чимало зусиль доклав його батько як своїми зв’язками, так і напрацьованими матеріалами та навіть вже підготовленими працями! Зокрема, російський історик Петро Дружинін обґрунтовано довів, що авторство студії «Историческое собрание списков Кавалерам четырех российских императорских орденов: св. апостола Андрея Первозванного, св. великомученицы Екатерины, св. благоверного великого князя Александра Невского и св. Анны…» (М., 1814), опублікованої під іменем Д. Бантиша-Каменського, насправді належить його батькові. Останній скористався цікавістю до цих рукописних матеріалів з боку свого приятеля та покровителя — князя Олександра Борисовича Куракіна задля кар’єрного просування свого сина82. Відтак справа звелася до пошуку «замовника-покровителя» для реалізації цього проекту83. На авансцені російського історіописання Д. Бантиш-Каменський з’явився, передусім, як автор біографічного жанру. Тим паче, що протягом життя вчений написав чимало біографічних праць, у т. ч. багатотомних: «Деяния знаменитых полководцев и министров, служивших в царствование государя императора Петра Великого» (М., 1812–1813. — Ч. 1–2), «Жизнь преосвященного Амвросия, архиепископа Московского и Калужского, убиенного в 1771-м году» (М., 1813), «Жизнь Н. Н. Бантыша-Каменского» (М., 1818), «Словарь достопамятных людей Русской земли» (M., 1836. — Ч. 1–5 [502 біографії]; СПб., 1847. — Ч. 1–3 [129 біографій]), «Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов с 48-ю портретами» (СПб., 1840–1841. — Ч. 1–4) та ін. Власне, історико-біографічні праці Д. Бантиша-Каменського зазвичай поєднували виклад життєвого шляху особистості з розлогими, досить часто невмотивованими екскурсами-відступами з дипломатичної, військово-політичної ——————— 79 Мемуары декабристов: Южное общество / Собр. текстов и общ. ред. проф. И. В. Пороха и проф. В. А. Федорова. — М., 1982. — С. 201. 80 Раевский В. Ф. Воспоминания / Публ. и вступ. ст. М. К. Азадовского // ЛН / Гл. ред. В. В. Виноградов. — М., 1956. — Т. 60, кн. 1: Декабристы-литераторы. — С. 108–110, 126 (прим. 70–71). 81 Бантыш-Каменский Д. Памяти Карамзина (Опровержение некоторых обвинений, взводимых на мнение Карамзина о Ляпунове) // ОЗ. — 1842. — Т. 24, № 10. — Отд. 2: Науки и Художества. — С. 41. 82 Дружинин П. А. История написания… — С. 21–22, 55. 83 Его же. Неизвестные письма русских писателей князю Александру Борисовичу Куракину. — М., 2002. — С. 10. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 74 та церковної минувшини тощо. Вони доповнювалися усними свідченнями сучасників, самобутніми, інколи вельми великими витягами з джерел або їхніми переказами, пікантними подробицями, історичними анекдотами, замальовками, повчальними прикладами з відповідними сентиментальними оцінками й моралізаторськими пасажами і т. п. Скажімо, біографія М. Карамзіна значною мірою була складена автором на підставі розповідей його близького приятеля, російського літератора Івана Дмитрієва84. Мабуть, саме тому у другій половині ХІХ ст. Д. Бантиша-Каменського навіть відносили до анекдотичної, оповідальної школи російських істориків85. Про те, якої ваги надавав учений своїм біографічним працям, свідчить його листування з російським поетом Олександром Пушкіним. У листі від 14 червня 1834 р. він відхилив пропозицію віддати свої біографічні статті, які згодом склали авторський п’ятитомний словник, до «Энциклопедического лексикона» (СПб., 1835–1841. — Т. 1–17), котрий видавався Адольфом Плюшаром, оскільки вважав, що його багаторічна праця принесе славу видавцю86. І, справді, біографічні праці Д. Бантиша-Каменського спершу мали неабиякий успіх, принаймні у першій половині ХІХ ст. Зокрема, український історик О. Гуржій наводить досить цікаві відомості про передруки вищеназваних «Деяний знаменитых полководцев…», які протягом 1813–1851 рр. видавалися сім разів: чотири рази в Москві (двічі російською та двічі французькою мовами), двічі в Парижі та один раз у Лондоні87. Дехто з сучасних учених припускає, що «Деяния знаменитых полководцев…» та інші ранні праці Д. Бантиша-Каменського значною мірою написані на архівних матеріалах, зібраних його батьком. Такі припущення спираються на досить вагомі підстави. Зокрема, на межі XVIII–ХІХ ст. М. Бантиш-Каменський допомагав збирати документи та матеріали з часів Петра І російському історику Івану Голикову (бл. 1734–1801), який планував схожу студію про його сподвижників, але встиг опублікувати лише кілька біографій88. Окрім того, впродовж багаторічних архівних студій батько Д. БантишаКаменського нагромадив чимало робочих матеріалів, особливо з російської історії XVIII ст. Наприклад, обсяг його підготовчих «Записок к Истории Российской иерархии принадлежащие» складав 18 портфелів89. Отже, дослідницька практика з обсягу біографічного жанру в основному і сформувала ідеал науковості Д. Бантиша-Каменського. Цей ідеал уявлявся істориком у вигляді історико-біографічної праці, предметна область якої локалізувалася здебільшого у військовій, політичній, дипломатичній або церковній ——————— Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. — № 182. — С. 728. Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 3-е изд. — СПб., 1870 // Дело. — 1870. — № 6. — С. 35. 86 Литературные сношения Пушкина: письма к нему А. А. Шишкова, братьев Полевых, Д. Н. Бантыша-Каменского, Н. И. Греча, Булгарина, А. А. Фукс, В. В. Измайлова, И. И. Лажечникова, Ф. Н. Глинки, И. П. Мятлева, М. П. Розберга, М. П. Погодина, В. И. Даля // РА. —1880. — Кн. 3. — С. 451. 87 Гуржий А. И. Штрихи к портрету «настоящего историка» // Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — 5-е репр. изд. — К., 1993. — С. 7. 88 Дружинин П. А. История написания… — С. 16 (прим. 30). 89 Там же. — С. 9. 84 85 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 75 сферах. Минувшина вимальовувалася автором, переважно як лінійна послідовність подій, серед яких лише іноді виокремлювалися знакові явища. Загалом виклад біографії неодмінно набував повчального, моралізаторського сенсу. Водночас Д. Бантиш-Каменський прагнув критично сприймати історичні джерела, принаймні постійно декларував тезу про доказовість та точність свідчень, які мають використовуватися в історіописанні. Цікавою ілюстрацією до його поглядів є епізод із пошуком і розкриттям могили фаворита Петра І та Катерини І — князя Олександра Меншикова у Березові під час перебування Д. Бантишем-Каменським на посаді тобольського цивільного губернатора. Історик не тільки був особисто присутній на розкопі 6 січня 1827 р., а й пізнав та детально описав прекрасно вцілілі рештки князя О. Меншикова у вічній мерзлоті. Зокрема, він відзначив їх схожість із фамільним портретом і намагався якнайточніше подати у своїх записках опис його одягу, нагород, зовнішнього вигляду і т. п.90 Причому з тіла князя, на прохання губернатора, був знятий нашийний хрест та зрізана його брова, яка тривалий час зберігалася в склянці зі спиртом91. Така увага і досить дивна поведінка губернатора (навіть за часів Миколи І) щодо цього поховання пояснюється тим, що історичні погляди та світосприйняття Д. Бантиша-Каменського формувалися в загальному руслі природно-правових взірців пізньопросвітницького мислення. Недаремно розкриття могили князя О. Меншикова закидалося історику під час сенаторської ревізії його діяльності як тобольського цивільного губернатора (1825–1828). Втім, наскільки послідовно Д. Бантиш-Каменський дотримувався окресленого ідеалу науковості побачимо нижче, на прикладі деяких його праць, зокрема славнозвісної «Истории Малой России». Проте цілком можна вважати, що на момент написання останньої студії автор усе ж таки був досить кваліфікованим і навіть професійним, у тогочасному розумінні, дослідником, який сформувався у російському академічному середовищі. За висловом М. Грушевського, «почавши з Бантиша-Каменського ми маємо людей вихованих вже в російських культурних обставинах, в російській історіографічній школі»92. Обставини, за яких Д. Бантиш-Каменський з’явився на теренах українського історіописання, достеменно нез’ясовані. Вірогідно, вирішальну роль у цьому персональному виборі відіграла спокуслива пропозиція малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського, яка давала змогу вдало поєднати імперську службу з улюбленими історичними студіями. До того ж, вона обіцяла кар’єрне просування та протекцію одного з впливових сановників, наближених до імператора Олександра І. Мабуть, саме тому 1816 р. очевидець Віденського конгресу полишає, попри призначення до російської місії у Неаполі, багатообіцяючу дипломатичну службу і стає чиновником з особливих доручень у канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського. ——————— Бантыш-Каменский Д. Н. Шемякин суд… — С. 744–745. Разрытие могилы кн. А. Д. Меншикова, спустя сто лет после его кончины // РС. — 1903. — № 1. — С. 67–72. 92 Грушевський М. Рец. на кн.: Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. — М., 1897. — XI, 306 c. // ЗНТШ (Львів). — 1898. — Т. 25. — С. 30. 90 91 76 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Видається, що у мотиваційному сенсі студія Д. Бантиша-Каменського спершу виникла як проект, замовлений згори за ініціативи та всебічного сприяння малоросійського військового генерал-губернатора93. Англійський історик Девід Сондерс, з огляду на належність її автора до місцевої імперської адміністрації, визначає становище цієї праці як «майже офіційної історії»94. Однак, це не було звичайне соціальне замовлення місцевої, але все ж таки імперської влади. Тим паче, що в «Истории Малой России» водночас сполучилися риси соціального замовлення й культурницького проекту малоросійської аристократії. Проте М. Грушевський, який у своїй неопублікованій монографії «Историограф Малой России» докладно висвітлює й аналізує мотиви та обставини, котрі призвели до появи праці Д. Бантиша-Каменського, помітно підважує цю версію. Зокрема, він уважає, що «“И[сторія] М[алой] Р[оссіи]” була і лишалась відокремленим фактом в серії його історичних праць — не ув’язаним органічно з іншими темами, які його займали, бувши одною з тих науково-службових праць, які доводилось йому виконувати»95. Наведена констатація є одним із установчих концептів монографії М. Грушевського, котрий піддає сумніву стару і нині традиційну версію про малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського як однозначного ініціатора проекту написання малоросійської історії. Водночас М. Грушевський згадує про опис малоросійських справ, підготовлений М. Бантишем-Каменським, який чомусь уперто не хотів видавати його син. Більше того, історик припускає, що цей опис, вірогідно, був одним із найважливіших джерел і орієнтиром для Д. Бантиша-Каменського та його первісного задуму написати історію Малоросії у вигляді переробки батьківського тексту96. Відтак М. Грушевський розглядає опис малоросійських справ не стільки у контексті використання автором батьківських матеріалів, скільки з перспективи дещо інших питань: кому належав почин у написанні цієї історії. «Був її ініціятором Бантиш-Каменський чи Репнін?», — запитує вчений97. Схоже, що така постановка проблеми випливала зі специфіки дослідницьких та видавничих практик кінця XVIII — початку ХIХ ст., коли історик частогусто виступав як ініціатор публікації певних матеріалів чи конкретного тексту й шукав «замовника» в урядових і бюрократичних колах, який забезпечував просування та фінансування відповідного проекту. Зрештою, М. Грушевський визнає, що достеменно невідомо хто став ініціатором проекту «Истории Малой России». Він навіть відзначає, що губернатор міг уважати своїм обов’язком представити «офіційну» історію Малоросійського краю. Тому зацікавлення сторін — автора й замовника негадано співпали й сплелися. ——————— 93 Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина о составлении истории Малороссии // Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина: (Очерки, материалы и переписка). По архивным данным. — Полтава, 1905. — С. 9–15. 94 Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750–1850. — Edmonton, 1985. — P. 183. 95 Грушевский М. С. «Историограф Малой России» [Монография] // Архив РАН. — Ф. 359: Институт истории Коммунистической Академии. — Оп. 2. — Д. 278. — Л. 4. 96 Там само. — Л. 7. 97 Там само. — Л. 11. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 77 Таким чином, несподіваний поворот 1816 р. життєвого сценарію початкуючого дипломата, який стає чиновником із особливих доручень у канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського, здобуває нове пояснення у вказаній монографії. М. Грушевський відзначає, що «Бантишеві легко могло впасти на думку зреалізувати батьківські матеріяли в формі Губернаторської історії Малоросії — так, як він перед тим складав реєстри Кавалєрів рос[ійських] орденів для кн[язя] Куракіна (попередника Лобанова на малор[осійському] Ген[ерал]-Губернаторстві)»98. Зазначимо, що у наведеній цитаті М. Грушевський мимохідь констатує «запозичення» сином матеріалів свого батька, які привернули увагу російських істориків лише на початку 2000-х років99. Заразом гостро постає питання про оточення «малоросійського історіографа», котре тою чи іншою мірою спричинилося до написання його студії. Український історик Д. Дорошенко слушно наголосив на колективному характері праці Д. Бантиша-Каменського, котра «була задумана й виконана при спільній участі цілого ряду осіб, які належали до гуртка українських патріотів…»100. Ця думка несподівано перегукується з розумуваннями М. Слабченка, котрий пов’язував із постаттю М. Рєпніна-Волконського сепаратистські змагання101. Зазначений гурток репрезентував частину місцевого дворянства, у середовищі якого побутували культурницькі й антикварні зацікавлення традиціями старої Гетьманщини. За спостереженням О. Пріцака, в оточенні князя М. Рєпніна-Волконського існував «останній осередок української автономістичної думки старого типу»102. Сучасні дослідники, щоправда, більш стримані в оцінках, зокрема означують це утворення як «художньо-літературний салонний гурток», хоч і підкреслюють, що «часом він набував політичного спрямування»103. Врешті, варто врахувати загальну суспільну атмосферу в Росії після наполеонівських війн, яка сприяла поширенню ліберальних віянь у царювання Олександра І, зокрема на імперських окраїнах (польських, фінляндських та ін.). Саме в цьому контексті слід розглядати самобутню постать князя М. РєпнінаВолконського та культурницькі потуги малоросійської аристократії. Не випадково у передмові до першого видання Д. Бантиш-Каменський не тільки зазначає, що виконав цю працю за дорученням М. Рєпніна-Волконського, а й наголошує на його безпосередній участі в її підготовці. Зокрема, історик підкреслює, що князь не тільки сприяв йому у пошуку джерел, а й сам написав опис Берестецької битви (1651 р.)104. Крім того, М. Рєпнін-Волконський був авто- ——————— Там само. — Л. 18. Дружинин П. А. История написания... — С. 20–23, 55. 100 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России» / Публікація В. Андрєєва // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2006. — Вип. 2, ч. 2: (appendix). — С. 16. 101 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 1. — С. 66. 102 Пріцак О. Шевченко-пророк. — К., 1993. — С. 27. 103 Дремлюга С. П. З історії суспільно-політичної думки України першої половини ХІХ ст. (Гурток князя М. Г. Рєпніна-Волконського) // ДІАЗ. — Дн., 1997. — Вип. 1. — С. 395. 104 Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края: В 4 ч. — М., 1822. — Ч. 1. — С. V. 98 99 78 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ром досить цікавої записки про малоросійських козаків105. Перший біограф Д. Бантиша-Каменського — російський літератор Борис Федоров безпосередньо вказує на завдання, отримане вченим від губернатора, розпочати розробку малоросійської минувшини106. Імовірно, такі устремління місцевої аристократії певною мірою стимулювала поява у 1818 р. перших восьми томів відомої студії Миколи Карамзіна «История государства Российского» (на титулі: СПб., 1816. — Т. 1–3; 1817. — Т. 4–8). На цьому місці варто бодай у загальних рисах окреслити пізнавальну ситуацію, яка склалася в українській історіографії першої третини ХІХ ст. Перші десятиліття нового віку минають під знаком усвідомлення специфічної ролі наративу, як новітнього способу організації культурного простору Модерну, у середовищі малоросійського дворянства. Зокрема, найголовніші зрушення відбуваються у груповій свідомості українських аристократів та інтелектуалів (М. Берлинський, О. Мартос, М. Маркевич та ін.). Прикметною у цьому сенсі є заувага Олекси Мартоса, висловлена у рецензії 1823 р. на студію Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, рецензент визнавав не стільки її солідну джерельну основу, скільки обстоював думку, що вона ще не складає всієї будови української історії107. Недаремно Д. Бантиш-Каменський досить болісно відреагував на цю рецензію108. На перший погляд, закиди О. Мартоса видаються звичайною реакцією невдачливого конкурента, який змагався з Д. Бантишем-Каменським за право стати першим «малоросійським історіографом». Адже постать автора «Истории Малой России» постійно заступала йому шлях до омріяної публікації власної праці109. Однак, у загальному руслі тогочасної ситуації, що склалася на ниві українського історіописання, подиву гідна рішучість О. Мартоса представити свою версію малоросійської минувшини добре вписується в групові інтенції місцевих інтелектуалів перших десятиліть ХІХ ст. Приміром, свої наміри підготувати студію з історії Малоросії ще 1831 р. публічно задекларував і М. Маркевич110. Заразом протягом 1820-х–1830-х років помітної популярності у колах малоросійського дворянства набуває «История русов», невідомого автора якої М. Грушевський називає речником «української панської фронди»111. Ці праці з обсягу українського історіописання свідчать, що місцева аристократія сприймала їх як своєрідну інтелектуальну «гру», ба навіть ——————— 105 Дячук Л. «Записка про малоросійських козаків» Миколи Рєпніна-Волконського // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича: Доп. та повід. / Упоряд. і ред. А. Катренко. — К.,1999. — С. 117–140. 106 Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. — № 181. — С. 723. 107 [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — М., 1822. — Ч. 1–4. // СО. — 1823. — Част. 83, № 3. — Отд. 3: Современная русская библиография. — С. 134. 108 Бантыш-Каменский Д. Письмо к издателю (8/II. 1823, Москва) // СО. — 1823. — Част. 83, № 7. — Отд. 2: Критика. — С. 313–321. 109 Савченко Ф. Нові відомості про неопубліковану історію України Олекси Мартоса // ЗСЛ. — Харків–Київ, 1930. — Кн. 6 — С. 7–14; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 110–115. 110 Маркевич Н. Предисловие // Украинские мелодии. — М., 1831. — С. XXVII–XXVIII. 111 Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров: (пам’яті М. Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, помер 7. IV. 1885) // ЛНВ. — 1910. — Т. 50, № 5. — С. 215. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 79 як спосіб культурницької легітимації (обстоювання права на «славетне й героїчне минуле»!) своїх станових претензій у межах імперської ієрархії. Сплеск таких ностальгійно-патріотичних настроїв малоросійського дворянства, наприклад, споглядаємо у 1840-х роках у надзвичайно гострій реакції на критичні закиди російського публіциста польського походження Й.-Ю. Сенковського щодо студії М. Маркевича «История Малороссии» (М., 1842–1843. — Т. 1– 5). Відмітимо, що Й.-Ю. Сенковський порівнював українське козацтво з «ордою відчайдушних головорізів та грабіжників за ремеслом», «єгипетськими мамлюками» і т. п.112 Та, найголовніше, він категорично спростовував саму ідею існування «славетної малоросійської минувшини». Відтак у гонитві за публіцистичними ефектами на російську публіку автор мимоволі зазіхнув на культурний шар свідомості малоросійської аристократії, яка сприйняла його писання як групову образу! Обурені представники місцевого дворянства навіть звернулися до російських урядових органів із проханням захистити їх від «польської інтриги»113. Проте ці ностальгійно-патріотичні настрої достатньо мирно співіснували із загальноросійською лояльністю. Зауважимо, що вони циркулювали часто-густо в аморфному, синкретичному вигляді, зокрема виявлялися у царині антикварної чи літературної практики. Власне, йшлося лише про претензії вищої верстви малоросійських губерній на статус регіональної самобутності та побутування своєрідного культурного компоненту у межах імперського поля. Очевидно, що під час своєї служби чиновником з особливих доручень, а згодом управителем канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського114, Д. БантишКаменський докладно ознайомився з культурними й інтелектуальними зацікавленнями тамтешньої аристократії. Тож деякі дослідники (Д. Дорошенко, О. Оглоблин та ін.) акцентують увагу на українському / малоросійському векторі у процесі написання «Истории Малой России». «Під впливом інтересу до українського минулого, що тоді яскраво позначилися в лівобережних-українських шляхетських колах (Бантиш-Каменський був тоді в Полтаві), Бантиш-Каменський береться до студій над українською історією, визбирує історичні матеріали, надто ж архівні», — зазначає О. Оглоблин115. Окрім того, Д. Бантиш-Каменський також відвідував історичні місця (Суботів, Чигирин та ін.), пов’язані з подіями української минувшини116. Втім, завдяки протекції малоросійського військового губернатора він не тільки збирав потрібні джерела для реалізації цього дослідницького проекту, зокрема за——————— 112 [Сенковский О.-Ю.] Статья вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // БЧ. — 1843. — № 10. — Отд. 5: Критика. — С. 28. 113 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 320–321. 114 Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. — СПб., 1847. — Ч. 3: Р–Ф. — С. 53 (прим.) 115 Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. Відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 292. — Арк. 29. 116 Бантыш-Каменский Д. Примечания ко второй части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 16 (прим. 48). 80 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 мовив чимало документів із архіву Чернігівського губернського правління117, а й набув солідних зв’язків у місцевому середовищі. Скажімо, історик-чиновник спілкувався з А. Чепою118. Проте деякі дослідники вважають, що він зустрічався тільки з його дружиною119, а сам Д. Бантиш-Каменський наголошував на особистому знайомстві з А. Чепою120. «Малоросійський історіограф» також мав контакти з сином О. Рігельмана — Аркадієм121. Зрештою, і дружина А. Чепи, і А. Рігельман надали йому матеріали для наукової праці. Крім того, до проекту з написання малоросійської історії тою чи іншою мірою долучилося чимало місцевих аристократів, церковних ієрархів, антикварів та письменників. Зокрема, Д. Дорошенко окреслює достатньо велике коло осіб, окрім вищеназваних, які у різний спосіб допомагали історику: хорольський повітовий предводитель дворянства Степан Алексєєв, історик Максим Берлинський, польський етнограф Зорян Доленга-Ходаковський, переяславський протоієрей Федір Домонтович, митрополит київський та галицький Євгеній (Болховітінов), могилевський архієпископ Іоасаф, російський історик Костянтин Калайдович, один із відомих «старих» українських автономістів кінця ХVIII ст., поет Василь Капніст, громадський діяч та ініціатор заснування Харківського університету Василь Каразін, харківський повітовий предводитель дворянства і письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, письменник Іван Котляревський, полтавський губернський предводитель дворянства Семен Кочубей, малоросійський військовий генерал-губернатор (1808–1816), князь Яків Лобанов-Ростовський, справник К. Пільховський, сосницький підкоморій М. Ставицький, статський радник Тарнавський, Г. Шафонський, син Опанаса Шафонського, чернігівський губернський предводитель дворянства Степан Ширай122. З незрозумілих для нас причин, Д. Дорошенко зараховує до цього кола також і протоієрея собору Св. Софії та відомого київського проповідника Івана Леванду123, який листувався з М. Бантишем-Каменським, але помер ще 1814 р., тобто до початку написання «Истории Малой России»124. Однак, малоросійські культурні й інтелектуальні контакти Д. БантишаКаменського ледве чи вичерпуються переліком Д. Дорошенка з огляду на понад п’ятирічний термін написання цієї студії. Варто наголосити, що непогані стосунки з місцевою аристократією збереглися в автора «Истории Малой России» і після від’їзду з України. ——————— 117 Граховецький Д. Документи, якими користувався Бантиш-Каменський для своїх історичних праць [перелік 66-ти документів, замовлених з архіву Чернігівського губернського правління] // Україна. — 1930. — № 43: (верес.). — С. 55–57. 118 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 212–213. 119 Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина… — С. 9–10. 120 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — М., 1830. — Ч. 1. — С. VII. 121 Мезько-Оглоблин О. Олександр Рігельман // Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці / Ред. Л. Р. Винар. — Острог–Нью-Йорк, 2000. — С. 204. 122 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… — С. 34–35. 123 Там само. — С. 34. 124 Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII ст... — С. 312–313. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 81 Приміром, історик підтримував епістолярний зв’язок із письменником І. Котляревським, просив його «позичити» деякі відомості. Відтак останній повідомив йому чимало цікавих подробиць про українські звичаї, обряди, мову125, що ввійшли до другого видання «Истории Малой России» (1830). Про ставлення Д. Бантиша-Каменського до творчого доробку В. Капніста, з яким він листувався за життя поета126, свідчить пояснення автора, надані цензору стосовно його «Словаря достопамятных людей русской земли» (СПб., 1847. — Ч. 1–3). У цьому виданні представлено нарис про В. Капніста та його творчість127. «Про оду Капніста: На уничтожение в России слова рабство — не міг я промовчати, — відзначає Д. Бантиш-Каменський, — але змовчав про вільні поезії його стосовно поневолення Малоросії, хоч ця ода та поезії Капніста, в яких вона вміщена, були схвалені імператором Олександром, прикрашені його іменем»128. Цей коментар ученого, надісланий цензору, є показовим — він демонструє як його лояльність щодо російського престолу, так і інтелектуальні симпатії стосовно творчості В. Капніста. У словниковій статті про цю постать Д. БантишКаменський не тільки наголошує на особистому знайомстві з поетом, а й описує його манеру творчої праці, називає «сином Малоросії»129. Історик також згадує про передчасно померлого (1844) сина поета — Семена Васильовича Капніста130. Відзначимо, що у вищеназваній праці Д. Бантиш-Каменський досить прихильно відгукнувся і про діяльність князя М. Рєпніна-Волконського в Малоросії. Зокрема, він позитивно оцінює проект створення козацьких полків 1831 р.131, відзначає доброзичливе ставлення до особи малоросійського військового генерал-губернатора, незвичайні прояви пошани та скорботи під час його похорону з боку місцевого люду тощо132. Врешті, за вельми несприятливих кар’єрних обставин, увільнений із посади тобольського цивільного губернатора, перебуваючи під слідством, Д. БантишКаменський у листі від 26 лютого 1830 р. звертається до князя М. РєпнінаВолконського з проханням посприяти поширенню другого видання «Истории Малой России» й отримує підтримку! Зазначимо, що князь навіть доручає полтавському та чернігівському цивільним губернаторам організувати підпис——————— 125 Бантыш-Каменский Д. Н. — Котляревский И. П. [копія листа від 29 жовт. 1829 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 106. — Спр. 10. — Арк. 1–2; Котляревский И. П. — Бантыш-Каменский Д. Н. [автограф; уривок із чернетки-відповіді на лист від 29 жовт. 1829 р.] // ВР ІЛШ. — Ф. 52. — Спр. 1. — Арк. 1зв. Див. також: Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — Опішне, 1994. — С. 55–56, 127–129. 126 Из бумаг Д. Н. Бантыш-Каменского (Письма к нему разных лиц) // РС. — 1904. — № 9. — С. 646–647. 127 Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. — СПб., 1847. — Ч. 2: Е–П. — С. 53–89. 128 Д. Н. Бантыш-Каменский цензору его «Словаря» (сообщила А. Д. Бантыш-Каменская) // РС. —1888. —№ 11. —С. 525–526. 129 Бантыш-Каменский Д. Словарь... — Ч. 2. — С. 88. 130 Там же. — С. 90. 131 Бантыш-Каменский Д. Словарь... — Ч. 3: Р–Ф. — С. 57. 132 Там же. — С. 63. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 82 ку на цю книгу, зокрема через місцевих предводителів дворянства, про яку й повідомив авторові133. Варто підкреслити, що ностальгійно-патріотичні настрої лівобережної української аристократії першої третини ХІХ ст. зазвичай не виходили поза межі лояльності до імперії Романових. Тому спроби Д. Дорошенка та деяких інших істориків представити на цьому ґрунті автономістські чи сепаратистські прагнення малоросійського дворянства у політичній площині видаються очевидним перебільшенням134, оскільки вони переважно були зорієнтовані на культурну сферу та входження до імперської станової ієрархії. Втім, якщо Д. Дорошенко наголошує на колективному характері праці Д. Бантиша-Каменського135, то М. Грушевський, навпаки, пише про втрачені, змарновані можливості, що відкривалися перед «малоросійським історіографом». Зокрема, він відмічає, що «ніхто з істориків не був в таких сприятливих обставинах з сього погляду, не тільки тоді, але і в пізніших часах. Але Б[антиш]К[аменський] використав сі можливости в дуже невеличких розмірах і, не зміняючи в основнім свого першого начерка, тільки поверхово прикрасив його деякими доповненнями: більш маркував місцевий матеріял, ніж використовував його: таке вражіння дають його цитати на нові джерела»136. Так чи інакше, строкате сполучення російської імперської традиції з культурницькими інтенціями малоросійського панства значною мірою позначилося на студії Д. Бантиша-Каменського, в якій побутують різні інтелектуальні нашарування. Вони помітні навіть у внутрішніх рефлексіях історика, зокрема щодо окреслення авторських мотивацій у першому (1822) та другому (1830) виданнях «Истории Малой России». Наприклад, у передмові до першого видання (датованій 29 липня 1817 р.) автор акцентує увагу на «славному Козацькому вождеві», який приєднав Малоросію до імперії Романових. «Ім’я Богдана Хмельницького повинно навіки прикрашати Малоросійські Літописи. Воно і в наших заслуговує на місце поряд з іменами великих мужів, якими вічно буде пишатися Росія», зазначає Д. БантишКаменський137. Більше того, ідея «славетності» декларується як пріоритетна у першому виданні. Причому історик навіть мотивує стисле висвітлення «первісного стану цього краю» тісним поєднанням «початкової Малоросійської Історії з Російською та Польською» до доби Хмельниччини138, себто обмеженістю «славетних» подій. Не випадково Д. Бантиш-Каменський уже на перших сторінках праці згадує про «поле (рос. поприще) слави», на яке вступив Б. Хмельницький139. Аналогічні авторські пасажі споглядаємо і щодо інших історичних осіб: «услав——————— Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина… — С. 10–12 Андрєєв В. М. Південна Україна в працях Д. І. Дорошенка (робота «Дмитро М. БантишКаменський і його “Исторія Малой Россіи”») // ПУЗ. — Запоріжжя, 1999. — Вип.6. — С. 282–283. 135 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». — С. 16. 136 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 40–41. 137 Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России: В 4 ч. — М., 1822. — Ч. 1. — С. V. 138 Там же. — С. V. 139 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 1-е изд. — Ч. 1. — С. 12 133 134 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 83 лення своєї зброї» (Д. Вишневецький)140, «славне життя» (П. Конашевич-Сагайдачний)141 і т. п. Натомість у другому виданні мотиваційні устремління, задекларовані Д. Бантишем-Каменським щодо написання «Истории Малой России», подано інакше з наголосом на абстрактних, раціонально-просвітницьких складових. Вони формулюються у кількох пунктах: 1) багатство подій на теренах Малоросії (рос. «страна обильная происшествиями»); 2) побожність її мешканців; 3) достойні сини, віддані російським самодержцям, які прикрасили «вік Петра та Катерини»142. Відтак тема слави («славні подвиги» козацьких керманичів)143 губиться серед інших розумувань, маси фактографічних подробиць і, врешті, відсувається на другий план. Окреслені аспекти репрезентують достатні, як тоді вважалося, підстави для осмислення історії цього краю. Крім засвідчення лояльності імператорському престолу вони виказують авторські зацікавлення малоросійською історією не з особистих чи групових, а з загальних, раціональних міркувань. Тож останні зверненні до читача з допитливим розумом, зокрема ненав’язливо наголошують на тому, що пропонують йому корисний та «правильний» (схвалений государем) матеріал для інтелектуальної поживи. Вочевидь, настанови Д. Бантиша-Каменського у різних виданнях «Истории Малой России» відчутно контрастують між собою. У першому виданні вчений апелює до «славетної» минувшини Малоросії, а в другому — до абстрактних просвітницьких міркувань. Відзначимо, що до загальних раціональних мотивів вивчення минувшини України зверталися і попередники автора «Истории Малой России». Зокрема, Я. Маркович обстоював думку, що історія пояснює «ступінь освіченості та промисловості» будь-якого народу144. Отже, пріоритети, проголошені Д. Бантишем-Каменським у першому виданні, бодай частково виявляють групові, ностальгійні настрої малоросійського дворянства. Останні найповніше представлені у думках про уславлену минувшину Малоросії, військову звитягу та вірну службу імперії багатьох відомих малоросіян, їхні моральні чесноти тощо. Таким чином, «История Малой России» була написана спеціально запрошеним фахівцем, точніше істориком-чиновником, який своєрідно сполучав дослідницькі та службові практики і, водночас, не належав безпосередньо до середовища місцевого дворянства. Проте Д. Бантиш-Каменський був добре обізнаний із його культурницькими й інтелектуальними симпатіями. Заразом він фактично виконував дослідницький проект, замовлений «згори» князем М. РєпнінимВолконським, який репрезентував устремління малоросійської аристократії. Малоросійському військовому губернатору належала не тільки ініціатива у «соціальному замовленні» цієї праці, зокрема неабияка допомога автору в евристичних пошуках, а й активна протекція історику. Тим паче, що завдяки ——————— Там же. — Ч. 1. — С. XVI–XVII. Там же. — С. XXIV. 142 Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России: В 3 ч. — 2-е изд. — М., 1830. — Ч. 1: От водворения Славян в сей стране до присоединения оной, в 1654 году, к Российскому Государству Царем Алексеем Михайловичем. — С. VI. 143 Там же. — С. VI. 144 Маркович Я. М. Указ. соч. — С. 1–2. 140 141 84 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 рекомендаціям князя та службовій практиці Д. Бантиш-Каменський установив сталі і досить розгалужені контакти серед місцевого дворянства. Власне, роль і значення українського вектора у цьому проекті істотно підвищується, якщо взяти до уваги те, що вченому-чиновнику бракувало фахового досвіду для написання масштабної синтетичної історії Малоросії. Зауважимо, що до 1816 р. він (майже без винятків) виступав як автор біографічного жанру, зокрема інтенсивно використовував підготовчі й чернеткові матеріали свого батька. Певною мірою на ступінь усвідомлення Д. Бантишем-Каменським дослідницьких завдань кидає світло вищезгадана полеміка з О. Мартосом. Зокрема, автор «Истории Малой России» намагається навіть з’ясувати мету своєї студії порівняно з творами попередників. Скажімо, він зазначає, що прагнув тільки подати «події в більшому зв’язку та подробицях, ніж вони викладені в коротких записах Генеральних Писарів»145. Ця заувага виявляє інерцію авторського мислення, особливо щодо концептуального осягнення минувшини. Адже вчений фактично визнає свою орієнтацію на відомі взірці історіописання XVIII — початку ХІХ ст. (причому не тільки українські чи російські, а й іноземні!) з обсягу малоросійської минувшини. Врешті, розуміння Д. Бантишем-Каменським функцій історіописання досить обмежене, зокрема скероване переважно на повноту відтворення фактографічної канви подій. Низка зауваг автора щодо джерел у тексті «Истории Малой России» виявляють його ставлення до традиції історіописання на теренах Малоросії. Зокрема, він згадує про спробу написання малоросійської історії Яковом Марковичем, яку так і не вдалося завершити. Д. Бантиш-Каменський також відзначає, що матеріали, надані Адріаном Чепою Я. Марковичу, були втрачені після передчасної смерті (самогубства) останнього146. Варто наголосити, що для Д. Бантиша-Каменського приналежність до історіографічної традиції визначається в інтелектуальній, а не у національній царині! Зокрема, з перспективи його дослідницького проекту цією інтелектуальною складовою є певний предмет дослідження — історія Малоросії. Проте він зараховує до цієї традиції як російських авторів та українських літописців, так і іноземців (Й.-Х. Енґеля, Ж.-Б. Шерера та ін.). Видається, що навколо «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського склалася дивна, майже парадоксальна ситуація. Історик, який репрезентував давню інтелектуальну традицію російського історіописання від Г.-Ф. Міллера до М. Карамзіна, під впливом обставин та місцевого середовища мимоволі перетворився на своєрідний рупор культурних устремлінь малоросійської аристократії. Тим більше, що від прихильності «замовника» залежали й кар’єрні перспективи історика-чиновника. Водночас неофіційне становище Д. Бантиша-Каменського як «малоросійського історіографа», щонайменше, викликало симпатії та помітне зацікавлення його особою з боку місцевого дворянства. Якщо метафорично означити ситуацію, котра склалася, то можемо вважати, що автор «Истории Малой России» не——————— 145 Бантыш-Каменский Д. Письмо к издателю (8/II. 1823, Москва) // СО. — 1823. — Ч. 83, № 7. — Отд. 2: Критика. — С. 318. 146 Его же. Источники малороссийской истории // Его же. История Малой России. — 2-е изд. — М., 1830. — Ч. 1. — С. VIII. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 85 сподівано став «своїм» серед «чужих», які прагнули представити «славетну» та «героїчну» козацьку минувшину на імперських теренах. Отож зазначений проект історіописання постав на перехресті кількох культурних й інтелектуальних векторів, що дозволяє розглядати його як своєрідну, хоч і паліативну спробу, культурницької легітимації української минувшини у межах великого російського наративу. Звичайно, суперечливі соціокультурні умови, складні обставини тогочасного інтелектуального та культурного життя підросійської України зокрема й імперії Романових загалом, особистість Д. Бантиша-Каменського і його творчі інтенції наклали неповторний відбиток на цю працю, яка заслуговує на пильну увагу та прочитання. 86 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 2.2. «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського та її конструкція Читач, хоч трохи знайомий із постаттю Д. Бантиша-Каменського, зазвичай очікує від його «Истории Малой России» пильного й критичного ставлення до джерел та їхнього інформаційного потенціалу. Ці очікування спираються як на згадані авторські вислови про доказовість історичного письма, так і на основні віхи його становлення як ученого. І, дійсно, засадна настанова щодо конструкції його праці пов’язана з диференційованим, але досить суперечливим ставленням до джерельної основи студії. Вже в переліку джерел, у примітках та, власне, у тексті праці історик наводить інформацію про деяких авторів або певним чином коментує ту чи іншу роботу. Причому значна частина таких зауваг подана у виданні 1830 р., позаяк у первісній публікації цієї студії Д. Бантиш-Каменський обмежується поодинокими нотатками. Приміром, він відзначає, що праця Г.-Л. де Боплана містить чимало грубих помилок147, а твір П. Шевальє має багато небилиць148. Французькому історику Ж.-Б. Шереру автор закидає відсутність посилань на київські літописи, з яких він зробив запозичення149, а тритомник ченця-василянина Г. Стебельського вважає пристрасним у деяких місцях. Зокрема, Д. Бантиш-Каменський підкреслює, що автор тритомника — уніат150 і т. п. Ці зауваги, здавалося б, незаперечно виказують критичність авторських настанов. Однак, єдині пояснення, які інколи наводяться на підтвердження таких оцінок — це виявлені істориком логічні суперечності у тих чи інших роботах. Здебільшого Д. Бантиш-Каменський навіть не вважає за потрібне обґрунтовувати свою думку. Наприклад, праця «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken» («Історія України та українських козаків». — Halle, 1796), написана німецьким ученим австро-угорського походження Й.-Х. Енґелем, одержала вельми високу оцінку. Та найцікавішим видається коментар Д. Бантиша-Каменського стосовно цього історика, який пояснює його ставлення: «...Праці п. Енґеля, на якого покликується в багатьох місцях поважний наш Історіограф (М. Карамзін. — Авт.), заслуговують на увагу будь-якого розсудливого читача, позаяк Енґель сказав більше про Малоросію, ніж Літописи, видані Туманським та Рубаном (курсив Д. Бантиша-Каменського. — Авт.)»151. Більш прихильно Д. Бантиш-Каменський відгукується тільки про «Историю государства Российского» Миколи Карамзіна, яку називає «безсмертним твором»152. До того ж, і список джерел та їх коментування в «Истории Малой России» вельми нагадують відповідний перелік в «Истории государства Российско——————— 147 Его же. Источники малороссийской истории // Его же. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. XIV. 148 Там же. — С. XV. 149 Там же. — С. XVI. 150 Там же. — С. XVIII. 151 Там же. — С. XVI (прим.*) 152 Там же. — С. XVIII. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 87 го»153. Ці коментарі виявляють однобічність і вибірковість раціонального критицизму Д. Бантиша-Каменського. Адже автор підходить до оцінки джерел, зокрема відомостей, що у них містяться, суто з позицій здорового глузду. Передусім, він звертає увагу на відсутність логічних суперечностей, наближеність автора того чи іншого твору до описуваних подій, його політичну і конфесійну належність, наявність чітких посилань на джерела тощо. Все, що суперечить поглядам, світосприйняттю й особистому досвіду вченого, апріорно відкидається. Зразком такого потрактування є думка автора про кількість козаків, які входили до пограничної сторожі за часів Стефана Баторія. «Я тримаюсь свідчення Г. Полетики щодо поділу та кількості Козаків, оскільки неправдоподібно, щоб погранична сторожа за Баторія, Самодержця войовничого, досягала (за словами п. Енґеля, стор. 77 ) двох тисяч осіб, коли при створені цієї сторожі її кількість досягала 2000. П. Енґель наголошує на мирному часі: але мир з Татарами ніколи не був міцним, тому інші виборні Козаки 4000 чоловік, не могли займатися господарством у своїх поселеннях, як стверджує п. Енґель. Папроцький, згідно з Полетикою, повідомляє, що кількість Запорожців сягала, в 1579 році, до 5000 осіб (Енґель, стор. 83). З Кримцями війни тоді не було», — зазначає історик154. Цей приклад показує виключне домінування логічності та раціональності в авторських тлумаченнях щодо відмінних свідчень джерел. Зокрема, думка Й.-Х. фон Енґеля відкидається тільки тому, що Д. Бантиш-Каменський уважає її неправдоподібною, позаяк вона суперечить його припущенням. Натомість інші повідомлення джерел часто-густо визнаються достовірними без будь-яких попередніх роздумів, а праці певних учених, передусім М. Карамзіна — такими, що беззастережно заслуговують на довіру. Врешті, в «Истории Малой России», як відзначають дослідники, немає витриманої ієрархії джерел із погляду їхньої достовірності155, і, насамперед, їх критики при виборі певних відомостей156. Єдина градація джерел, яку вводить автор, це — поділ останніх на рукописні та друковані. Відтак зв’язок між авторськими положеннями та тлумаченнями джерел є досить амбівалентний, а декларована теза про доказовість й аргументованість історичного викладу виглядає достатньо ефемерною. Таким чином, на сторінках «Истории Малой России» спостерігаємо своєрідний конфлікт між окресленим ідеалом науковості та спробами застосувати його щодо конкретного фактографічного матеріалу. Недаремно М. Грушевський у своїй монографії, присвяченій Д. Бантишу-Каменському, розпочинає огляд першого видання «Истории Малой России» (1822) із зауваг щодо «монументального враження» від розкішності й оздобленості книги, яке переводить на ——————— 153 Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. — М., 1989. — Т. 1. — С. 23–28. 154 Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 18–19 (прим. 95). 155 Карпов Г. Ф. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654–30-е мая 1672 года. — М., 1870. — С. 11–12; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 218. 156 Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя (Заметки по поводу статей В. А. Мякотина «Прикрепление крестьянства левобережной Малороссии в XVIII столетии» в «Русск. Богатстве», 1894 г. № 2, 3 и 4) // Василенко М. П. Вибрані твори. — Т. 1. — С. 249. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 88 механічний та сухо-нуднуватий і навіть монотонний характер викладу, котрий порівнює з невдалим конспектом чи «репеторієм (реєстром. — Авт.) фактів»157. Звідси цілком логічно постає й інша теза М. Грушевського про те, що опис М. Бантиша-Каменського та студії Г.-Ф. Міллера «дали готовий шаблон, скелет його історії» і, врешті-решт, відбилися на стилізації тексту Д. Бантиша-Каменського158. У іншому місці історик згадує про «Карамзинський стиль, імітований Б[антишем]-К[аменським]», крізь який проступають впливи «документального матеріалу»159 Ба більше, М. Грушевський уважає, що джерелознавчі пріоритети сина були закладені М. Бантишем-Каменським — досвідченим архівістом із півстолітнім досвідом й учнем Г.-Ф. Міллера. На його думку, «настановленнє на Міллєра і через нього на “Короткий Опис” — се настановленнє батьківське, прийняте і дотримане сином так твердо і вірно, що не вважаючи на всі доповнення — на весь актовий матеріял, притягнений в таких широких розмірах від 1650-х рр., через усе прозирала структура козацьких літописців, принятих Міллєром»160. З такої перспективи стає очевидною однобічність багатьох тверджень і оцінок Д. Бантиша-Каменського щодо тих чи інших подій, явищ та історичних осіб, особливо стосовно доби Хмельниччини. Причому автор здебільшого не аргументує свої оціночні судження, позаяк їх логічність і раціональність є самодостатньою. Скажімо, поділ давньої Русі на уділи між синами Володимира Святославовича історик однозначно засуджує, позаяк уважає його фатальною помилкою. Він підкреслює, що сам князь потерпав від «шкідливих наслідків» цього рішення161. Схожу категоричність оцінок спостерігаємо і у тих небагатьох випадках, коли вчений прагне якось обґрунтувати власну думку. Зокрема, теза про світську приналежність автора «Слова о полку Ігоревім» спирається тільки на міркування Д. Бантиша-Каменського, що духовна людина «не насмілилася б язичницькими вигадками прикрашати» цей твір162. Зрештою, у наведених прикладах оціночними мірилами виступають авторська логіка й особистий життєвий досвід! Зазначимо, що М. Грушевський як критик й інтерпретатор тексту Д. Бантиша-Каменського докладно зупиняється на джерельних прогалинах його багатотомної праці, перераховує приступні джерела, відзначає практично повну відсутність їхньої критики, а також пише про авторську нехіть чи навіть «нездібність до яких-небудь узагальнень»163. Більше того, він уважає, що Д. Бантишу-Каменському малоросійська історія видавалася доволі нецікавою та малозначущою сферою наукових студій, яка розглядалася, переважно, у контексті кар’єрного просування. «Війни Х[мельницько]го — сей головний нерв малоросійської історіографії ХVІІІ в., цілком ясно, не викликають у нього (Д. Бантиша-Каменського. — Авт.) ніякого зацікавлення», — підкреслює М. Грушевський164. ——————— Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 23. Там само. — Л. 30. 159 Там само. — Л. 36. 160 Там само. — Л. 31. 161 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 8. 162 Там же. — С. 18. 163 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 46. 164 Там само. — Л. 48. 157 158 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 89 М. Грушевський відводить поважне місце й вищезгаданому епізоду про Берестецьку битву (1651 р.) у першому виданні студії Д. Бантиша-Каменського, котрий був написаний князем М. Рєпніним-Волконським. Але він розглядає не тільки його джерельну основу, а й прагне з’ясувати мотиви, котрі змусили «малоросійського історіографа» вилучити не тільки цей невеличкий фрагмент, зокрема саму згадку про свого начальника та покровителя у другому виданні (1830). «Се цікаво з становища історії її. Сталось се з умислу чи припадково, з ініціятиви Репніна чи Бантиша?», — риторично запитує М. Грушевський165. Видається, що пояснення, яке пропонує український історик переводить його міркування у гіпотетичну площину стосунків між Д. Бантишем-Каменським та князем М. Рєпніним-Волконським, себто взаємин між автором і «замовником» праці. Відтак М. Грушевський обстоює думку, що «його (М. РєпнінаВолконського. — Авт.) рукоприкладство — як я його тому назвав — з огляду на літературну малоцінність було своєрідною реклямою їй («Истории Малой России». — Авт.), так само як і підчеркненнє, тою ж передмовою, що книга була написана з доручення його; може, се мало на меті й імунізованнє її від якихнебудь політичних підозрінь сепаратистичних, сказати б пізнішим виразом»166. Такий підхід М. Грушевського, хоч і висловлений доволі обережно із низкою застережень та відповідних вказівок на брак достовірних свідчень, нав’язує прагматично-утилітарну стратегію висвітлення цього проекту написання малоросійської історії. З цього ракурсу «История Малой России» репрезентується переважно як «офіційна» чи «губернаторська» візія малоросійської / української минувшини, на відміну від патріотичної апології Д. Дорошенка. Та повернемося до тексту «Истории Малой России». Варто відзначити і певні позитиви у критичних, хоч і дещо прямолінійних, трактуваннях Д. БантишаКаменського. Зокрема, вчений, у деяких випадках, наводить різні точки зору щодо тлумачення певних подій чи фактів. Наприклад, він зіставляє думки М. Стрийковського та М. Карамзіна стосовно часу приєднання Києва до Литви, хоч, урешті-решт, поділяє погляд російського історіографа167. Заразом критичне ставлення автора до низки джерел дозволяє йому досить часто робити влучні спостереження. Приміром, «Историю русов» Д. БантишКаменський слушно характеризує як «мутне джерело»168. Проте він часто покликується на нього у другому виданні «Истории Малой России». Відзначимо, що вчений прагне відрізняти повідомлення джерел від суджень літописця, але робить це епізодично. Заразом він зазначає, що коли літописи мовчать, то «історику залишається керуватися самими міркуваннями»169. У виданні 1830 р. Д. Бантиш-Каменський також виправляє деякі помилки, котрих він припустився у первісній версії «Истории Малой России»170. Своєрідні уявлення автора, які ілюструють його ідеал науковості, представлені у великому й розгалуженому апараті цієї праці, що вибудовується як додаткова збірка ——————— Там само. — Л. 52. Там само. — Л. 53. 167 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 26. 168 Там же. — С. 153. 169 Там же. — С. 28. 170 Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 3. — С. 12 (прим. 37); та ін. 165 166 90 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 фактів. Цей науковий апарат поділяється на стислі бібліографічні посилання на берегах праці (назви книг, заголовки джерел і т. п.), а також на розгорнуті прикінцеві покликання. Зокрема, тільки в першій частині «Истории Малой России» видання 1830 р. подано 324 прикінцеві посилання (84 стор.). Загальна ж кількість таких покликань в усіх трьох частинах складає 841 (242 стор.), тобто майже 1/4 всього обсягу «Истории Малой России»! Натомість у виданні 1822 р. всі примітки є посторінковими, хоч також займають чимало місця. Доцільно відзначити, що в прикінцевих посиланнях у другому виданні автор наводить не стільки бібліографічні відомості, скільки витяги з актів, самі документи, а інколи подає власні коментарі. Зокрема, у першій частині праці видруковано договірні березневі статті 1654 р.171, у другій — список із листа Б. Хмельницького до шведського короля Карла Х Густава від 18 січня 1657 р.172 та низку інших документів і матеріалів. Однак, поряд із документами вчений вміщує й анекдоти про відомих історичних осіб, які ледь не прирівнюються до документів. Зокрема, майже п’ять сторінок приміток відведено переказові різноманітних небилиць про гетьмана Кирила Розумовського173. Іноді не зовсім зрозуміло чому важливі відомості або думки певних авторів щодо тих чи інших подій Д. Бантиш-Каменський виносить за межі основного тексту студії до приміток. До таких випадків слід віднести його коментарі про походження назви «Мала Росія»174, різні точки зору (Я. Потоцького та М. Карамзіна) щодо виникнення козацтва175 тощо. М. Слабченко відзначав, що науковий апарат багатотомника Д. Бантиша-Каменського «робить вражіння двох праць, що йдуть рівнобіжно, доповнюючи одна одну»176. Врешті, прикінцеві примітки до «Истории Малой России» можемо розділити на три групи: 1) інформативні, в яких наводиться додатковий фактографічний матеріал, а також цитати з окремих творів; 2) пояснювальні, котрі тлумачать і уточнюють певні події, явища і т. п.; 3) документальні, які містять витяги з різних актів або навіть цілі документи. Зауважимо, що з-поміж перерахованих категорій покликань незаперечно переважають інформативні та документальні. Варто нагадати, що у першому виданні «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменський опублікував низку документів і матеріалів у додатках — 103 назви, хоч під деякими заголовками вміщується декілька документів177. У низці випадків автор навів інформацію ——————— 171 Его же. Примечания к первой части Истории Малой России // Его же. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 77–84 (прим. 323). 172 Его же. Примечания ко второй части Истории Малой России // Его же. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 3–5 (прим. 5) 173 Его же. Примечания к третьей части Истории Малой России. — С. 74–79 (прим. 263). 174 Его же. Примечания к первой части Истории Малой России. — С. 3 (прим. 1). 175 Там же. — С. 13–14 (прим. 70). 176 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 1. — С. 106. 177 Бантыш-Каменский Д. Приложения к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России… — 1-е изд. — М., 1822. — Ч. 1. — С. 91–153 (10 назв); Его же. Приложения ко второй части Истории Малой России… — Ч. 2. — С. 185–324 (23 назви); Его же. Приложения к третьей части Истории Малой России… — Ч. 3. —С. 141–243 (30 назв); Его же. Приложения к четвертой части Истории Малой России… — Ч. 4. — С. 141– 303 (40 назв). РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 91 про місце зберігання, рік, номер справи, а також іноді подав відомості про пошкодження документа чи його тексту, зовнішні атрибути та ін. Сучасні дослідники трактують ці авторські описи як елементи джерелознавчого та палеографічного аналізу178 і навіть обстоюють думку, що вчений був одним із засновників української археографії179. Причому в авторському ставленні до джерел вгадується своєрідна нормативність, яка зумовлена як пієтетом архівіста щодо документів, так і раннім знайомством із практикою дослідницької праці. Ця нормативність мислення, точніше її початки, виявляються у найпростіших дослідницьких процедурах, які свідчать про усвідомлення вченим певних вимог до написання історичного дослідження. До них можемо віднести найпростішу спробу систематизації джерел (на рукописні і друковані), на основі яких підготовлено «Историю Малой России», критичне та раціональне, хоч і вибіркове, ставлення до відомостей, поданих різними авторами, укладання великого й розгалуженого наукового апарату, елементи аналізу джерел, і, врешті-решт, прагнення спиратися на документальну основу при викладі фактографічного матеріалу. Загалом науковий апарат праці Д. Бантиша-Каменського скерований на те, щоб подати якомога більше фактографічних відомостей та сформувати певні канони у викладі історичного матеріалу. Здавалося б, що такий великий і достатньо складний апарат незаперечно вказує на усвідомлення вченим відмінностей між «своїм» (авторським) та «чужим» (джерела, витяги з праць інших учених, усні свідчення і т. п. ) текстом. Утім, численні компілятивні запозичення з інших праць, постійні перекази документів та включення навіть окремих фрагментів з історичних джерел до сюжетної канви викладу свідчать, що межа між авторським та «чужим» письмом є вкрай нечіткою. Більше того, у низці глав «Истории Малой России» її взагалі складно провести. Скажімо, Д. Дорошенко вважав, що автор багатотомника запозичив з «Истории русов» не тільки «окремі звістки, але й цілі сцени, промови, описи, в які дуже багатий цей твір»180. Ця компілятивність Д. Бантиша-Каменського помітно відчувається у першій частині видання 1830 р., в якій подається чимало запозичень з «Истории государства Российского» М. Карамзіна та інших праць без авторських тлумачень і коментарів. М. Слабченко навіть зауважив, що Д. Бантиш-Каменський дивився на свою працю як на «доповнення до російської історії»181. М. Марченко тримався думки, що певні глави «Истории Малой России», особливо першої частини, написані немовби у тіні російського історіографа182. Дехто з сучасних науковців навіть називає всю працю Д. Бантиша-Каменського до певної міри «карамзінівською», себто зорієнтованою на цінності держави183. Отже, Д. Бантиш-Каменський так і не зміг позбутися компілятивного способу укладання тексту, що однозначно виказує інерційність його стилю мислення. Автор, звичайно, намагався внести певні корективи до своєї праці. У дру——————— Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський... — С. 46. Її ж. Д. М. Бантиш-Каменський — історик України... — С. 14. 180 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… — С. 56. 181 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 1. — С. 106. 182 Марченко М. І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. — К., 1959. — С. 142. 183 Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. — К., 2007. — С. 131. 178 179 92 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 гому виданні «Истории Малой России» він переніс частину відомостей до прикінцевих посилань. Мабуть, історик відчував гостру потребу винести частину багатого документального матеріалу, його надлишок, який значно ускладнював виклад, до приміток, а також подати певні пояснення та коментарі. Проте останніх якраз і бракує праці Д. Бантиша-Каменського. Імовірно, вчений прагнув наблизити «Историю Малой России» до потреб звичайної читацької публіки. Проте досягти цієї мети вдалося тільки частково. Тож навіть у дещо полегшеному й переробленому виданні 1830 р. студія досить складно сприймалася пересічним читачем з огляду на домінування нескінченної, монотонної канви військово-політичних, дипломатичних та церковних подій. На цьому місці варто зупинитися й на архітектоніці студії Д. БантишаКаменського. Зазначимо, що у першому виданні вся малоросійська історія до Хмельниччини висвітлюється автором у вступі (45 стор.)184. М. Грушевський наголошував, що цей вступ був скомпільований із творів XVIII ст.185 Митрополит київський та галицький Євгеній у листі до Д. Бантиша-Каменського від 19 листопада 1822 р. зауважив з цього приводу, що введення до історії Малоросії є вельми стислим і висловив йому побажання більш докладно висвітлити питання походження козаків186. Схожої думки дотримувався і рецензент Ф. Булгарін, який уважав короткий вступ до малоросійської історії, котра передувала добі Хмельниччини, «найбільшим недоліком праці»187. Очевидно, Д. Бантиш-Каменський зважив на ці поради й істотно доповнив видання 1830 р. Проте конструкція і другого, переробленого, видання є вкрай диспропорційною, на що вже звертали увагу дослідники188. Давньоруський період окреслено схематично в дусі М. Карамзіна. До того ж, йому присвячено всього три глави першої частини. Дещо більше уваги приділено литовській та польській добі до XVII ст. Водночас XVII–XVIII ст. висвітлені якнайповніше. Цьому відрізку часу відведено близько 80 % усього обсягу «Истории Малой России». Досить довільно і часом невмотивовано виглядає поділ і рубрикація окремих глав. Зокрема, автор поділяє князювання Володимира, хрестителя Русі між першим та другим розділом, хоча в останньому приділяє йому лише один абзац189. Подібним чином оформлений матеріал і у низці інших глав. У рецепції Д. Бантиша-Каменського українська історія постає як величезне нагромадження подій та фактичних подробиць, які часто-густо навіть не вкладаються у певні хронологічні сегменти. М. Максимович у приватному листуванні наголошував, що студія Д. Бантиша-Каменського містить суцільну мішанину ——————— 184 Бантыш-Каменский Д. Вступление // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 1-е изд. — Ч. 1. — С. IX–LIV. 185 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — C. 565. 186 Из бумаг Д. Н. Бантыш-Каменского... — С. 648. 187 Булгарин Ф. История. Краткое обозрение Русской литературы 1822 года: 9. БантышКаменский Д. История Малой России. — М., 1822. — Ч. 1–4. // СА. — 1823. — № 5. — С. 389. 188 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 221. 189 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 5–8. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 93 імен та фактів190. Ще категоричніше висловився Іван Крип’якевич, який слушно зауважив, що подробиці заступали автору цілісність української історії191. У подібному дусі трактує цю працю й М. Грушевський, який уважає, що Д. Бантиш-Каменський уникає висвітлення дражливих чи контраверсійних епізодів української історії, як-от взаємини з Москвою за доби Хмельниччини. На його думку, «він (Д. Бантиш-Каменський. — Авт.) всяко вигладжує сю історію, обминає моменти напружень і розходжень політики Х[мельницько]го і його окруження з політикою царською»192. Водночас критик тексту «малоросійського історіографа» повсюдно наголошує на поверховості й одноманітності авторського викладу, які домінують у представленні подій по смерті Б. Хмельницького. М. Грушевський зауважує, що «друга частина праці 27 років від Чуднівської кампанії (1660. — Авт.) до гетьманства Мазепи (1687. — Авт.) — незвичайно механічна, непереглядна літопись, де сливе не виріжняються якісь ефектні події, не підчеркуються поворотні моменти — хоч би в українсько-московських відносинах, що головно займають автора»193. Більше того, він зазначає: «Події йдуть самотьоком, не лишаючи ніякого іншого вражіння, крім повної безпорадности Українського суспільства і безпляновости його московських правителів»194. Зрештою, поза увагою «малоросійського історіографа» залишаються не тільки низка подій та явищ, а навіть окремі історичні епохи! Д. Бантиш-Каменський визнає лише дві найголовніші віхи в історії Малоросії: приєднання до Росії та ліквідацію Гетьманщини. Відтак татарська навала, литовська доба виглядають не як самостійні історичні періоди, а як звичайні епізоди з хронологічної канви подій! До того ж, окремі епохи минувшини сприймаються автором у контексті побутування визначних історичних постатей. «Неможливо не дивуватися тим багатьом перемінам, які настали в Малій Росії від часів кончини Богдана Хмельницького. З ним надовго припинилося благоденство мешканців цього краю, зникли найприємніші їхні надії», — підкреслює Д. Бантиш-Каменський у першому виданні студії195. Водночас автор наголошує на винятковій і славетній ролі козацтва в українській минувшині. Він навіть відзначає у виданні 1822 р., що козаки поступово посідають «перше місце в Історії Малоросійській»196. Причому історик спершу обстоює думку про місцеве походження козаків197. Але у другому виданні відкидає цю тезу та пристає до погляду М. Карамзіна198 про кавказьке походження козацтва199. Дехто з дослідників припускає, що така зміна поглядів відбулася під впливом праць російського історика І. Болтіна200. ——————— Максимович М. Листи / Упоряд. та авт. вступ. ст. В. Короткий. — К., 2004. — С. 155. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 28. 192 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 54. 193 Там само. — Л. 58. 194 Там само. — Л. 59. 195 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 1-e изд. — Ч. 1. — С. 87–88. 196 Его же. Вступление // Его же. История Малой России… — 1-е изд. — Ч. 1. — С. ХІX. 197 Там же. — С. ХІІ–ХІІІ. 198 Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. / Отв. ред. А. Н. Сахаров. — М., 1993. — Т. 5. — С. 215–216. 199 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 109–110. 200 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 228. 190 191 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 94 Проте така цікавість до козацтва вмотивується Д. Бантишем-Каменським подальшим перебігом малоросійської історії, зокрема з перспективи приєднання до Росії. Крім того, він не тільки відрізняє, а й протиставляє запорозьке та «малоросійське» (реєстрове, городове) козацтво. Визначальним в авторському розрізненні є морально-етичні виміри їхнього буття, а саме — орієнтація запорожців на «грабунок і вбивства», а «малоросійських козаків» — на захист Руської землі від «іновірного народу»201. Таким чином, Д. Бантиш-Каменський здебільшого сприймає історію у світлі важливості тих чи інших подій для тогочасної сучасності (початку ХІХ ст.). Певна річ, наведені спостереження свідчать про досить шаблонний спосіб конструкції цієї праці, який виказує однобічний історизм її автора, себто вибіркове й обмежене усвідомлення мінливості історичних епох. Варто звернути увагу й на авторську манеру письма, яка фактично репрезентує читачеві задум історика, своєрідну логіку розгортання світу минувшини. З цієї перспективи виклад Д. Бантиша-Каменського не вирізняється особливою оригінальністю. Вчений зосереджується переважно на військовополітичній історії, передусім, на зовнішньополітичних зв’язках і дипломатичних зносинах. Такі пріоритети у викладі матеріалу зумовлені давніми дипломатичними зацікавленнями історика. Тому він докладно зупиняється на взаєминах сторін, часто-густо наводить силу-силенну подробиць щодо побутування посольств, обставин переговорного процесу тощо. Помітне місце займають події церковної історії, яку автор, головним чином, висвітлює наприкінці низки глав. Іноді православний, церковний чинник розглядається істориком не стільки як причина певних подій, а як їхнє ритуальне обрамлення. У цьому сенсі виклад подій, часом подається майже як обрядове дійство. Зокрема, у такому вигляді постає епізод після привселюдного читання царевої грамоти у Переяславі у січні 1654 р.202 Це враження підсилюється згадками про бажання «трьох государів» (турецького султана, польського короля та кримського хана) володіти Україною, про утиски та переслідування православних малоросіян із боку поляків-католиків, про пропозицію послам присягнути від імені царя, церковні церемонії тощо. Схоже виглядає й фрагмент із урочистим обранням на гетьманство Кирила Розумовського203. Певну увагу автор приділяє науці, мистецтву й освіті. Чимало у праці біографічних подробиць, життєписних характеристик і замальовок, що супроводжуються моралізаторськими трактуваннями та заувагами, в яких убачають впливи літературного сентименталізму204. Та вчений прагне висвітлювати як негативні, так і позитивні риси історичних особистостей, у т. ч. і тих, яким він симпатизує. ——————— Бантыш-Каменский Д. История Малой России… — 1-е изд. — Ч. 2. — С. 8–9. Его же. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 352. 203 Там же. — Ч. 3. — С. 196–199. 204 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 221. 201 202 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 95 Зокрема, Д. Бантиш-Каменський характеризує Б. Хмельницького як «відмінного ратоборця та великого Політика»205. Він наголошує, що гетьман зробив чимало добра малоросіянам та стільки ж зла полякам206. Заразом автор підкреслює, що від його похибок під Берестечком (1651 р.) загинуло ціле козацьке військо207. Помітну роль він відводить й іншим постатям, зокрема гетьманові І. Мазепі, якого представляє в негативному світлі. Однак, навіть особа «гетьмана-зрадника» удостоюється деяких позитивних рис. Наприклад, автор зазначає, що він був «вправним міністром» та вмів давати корисні поради стосовно державного управління208. Кілька глав про І. Мазепу з третьої частини другого видання «Истории Малой России» були видані істориком 1834 р. у дещо скороченому та переробленому вигляді як історико-біографічна студія «Жизнь Мазепы»209, а наступного року перевидані у німецькомовному перекладі210. Ці публікації не залишилися непоміченими російською громадськістю, яка виявляла помітне зацікавлення долею «гетьмана-відступника»211. Зауважимо, що М. Грушевський наголошує на своєрідності поглядів щодо І. Мазепи, які побутували у родини Рєпніних, що розглядала його як особистість, котра прагнула здобути свободу для свого народу212. Натомість розумування Д. Бантиша-Каменського стосовно «гетьмана-зрадника» здебільшого представлені у дусі проурядової лояльності. Відзначимо, що в «Истории Малой России» дуже небагато авторських відступів, нотаток, коментарів, або спроб, принаймні, підвести читача до тлумачення подій, явищ, процесів і т. п. Д. Бантиш-Каменський постійно прагне триматися документальності у своєму викладі213. Саме документальним свідченням він здебільшого віддає перевагу перед наративними джерелами, хоч і не цурається останніх214. Відтак Д. Бантиш-Каменський порівнює факти, подані у тих чи інших джерелах, а не їх вірогідність загалом. Відомості, представленні у документах, більше відповідають критеріям раціональної логічності, що й пояснює пріоритети вченого. Отже, домінація «зовнішньої сторони» минулого, зокрема військово-політичних подій, дипломатичної історії, почасти церковного життя та численних фрагментів із життєписів визначних осіб, які сполучаються з орієнтацією на свідчення документів, становлять засадні ознаки авторського викладу. Зазна——————— Бантыш-Каменский Д. История Малой России… — 1-е изд. — Ч. 1. — С. 12. Там же. — С. 51. 207 Там же. — С. 12 208 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 3. — С. 49. 209 Его же. Жизнь Мазепы. С портретом и снимком подписи. — М., 1834. — 92 с. 210 Иконников В. С. Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2, кн. 2. — С. 1653. 211 М-ский М. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Жизнь Мазепы. — М.: Тип. Августа Семена, 1834. — 92 с. // СП. —1835, 26 июня. — № 141. — С. 561. 212 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 59 (прим. 1). 213Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Багалій Д. І. Вибрані праці... — Т. 2. — С. 396. 214 Атаманенко А. Наративні джерела та історична література в творчості Д. БантишаКаменського // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя / Гол. ред. Л. Винар, І. Пасічник. — Острог–Нью-Йорк, 1999. — С. 130. 205 206 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 96 чені елементи й утворюють своєрідний нормативний канон авторського письма, який споглядаємо в «Истории Малой России». Втім, у другому виданні студії Д. Бантиша-Каменського спостерігаємо і досить великі вкраплення із «внутрішньої історії» до загальної архітектоніки роботи. Приміром, дев’ятнадцята глава першої частини, присвячена кримським і буджацьким татарам, їхній військовій організації й тактиці215. Щоправда, вона майже повністю запозичена з опису Г.-Л. де Боплана. До вказаних включень із «внутрішньої історії» доцільно віднести і двадцять п’яту главу про устрій Січі, побут та звичаї запорожців216, написану на матеріалах російського історика Ґ.-Ф. Міллера. Зазначимо, що Д. Багалій уважав цю главу найцікавішою з усієї праці217. Аналогічні вкраплення є і у тридцять першій главі, в якій автор подає огляд становища та внутрішнього устрою Малоросії за Богдана Хмельницького і його наступників, хоч трохи висвітлює і церковну історію218. Врешті-решт, слід згадати і про останню — сорок шосту главу, в якій представлено відомості про господарство, звичаї, обряди, риси характеру та побуту малоросіян, чини й стани в Малоросії, походження мови, а також інформацію про визначних літописців і Києво-Могилянську академію219. У цій главі Д. Бантиш-Каменський подає своєрідне означення характерології малоросійського народного типу. «Малоросіянин млявий, безтурботній — спритний, невтомний, коли сподівається досягнути цим передбачуваної цілі. Добродушність і простота, певно, відмітні риси його характеру; але вони часто бувають наслідком хитрощів, відбитком розуму. Гордість, що приховується спершу ласкавим, послужливим поводженням, виявляється на повну силу з отриманням бажаного», — відзначає історик220. Утім, автор не забуває і про мотиви військової славетності. Водночас він згадує про ревність та вправність малоросіян на імперській службі — військовій і цивільній. «На полі брані син України показний, мужній, не щадить себе, борючись за Царя та вітчизну. Хоробрість пращурів його головний спадок. Він примушує його забути про млявість, веде до слави. Скромний у хатині, корисний на службі цивільній, Малоросіянин не зронить себе й на кафедрі проповідника, і в колі вчених, всюди керуючись уродженим честолюбством», — наголошує Д. Бантиш-Каменський221. Ці розумування виказують культурницькі вподобання і настрої малоросійської аристократії, впливів якої незаперечно зазнав автор. Деякі сучасні дослідники вважають, що у сорок шостій главі представлена цікава етнографічна замальовка українців222, а Д. Дорошенко навіть кваліфікує її як «один із перших нарисів української етнографії»223. Введення таких фраг——————— Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 336–348. Там же. — С. 61–68. 217 Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму... — С. 392. 218 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 202–223. 219 Там же. — Ч. 3. — С. 211–264. 220 Там же. — С. 213. 221 Там же. — С. 213. 222 Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII — первой половины XIX ст. — К., 1988. — С. 136. 223 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… — С. 52. 215 216 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 97 ментів до другого видання «Истории Малой России», мабуть, пов’язано з новітніми фольклористичними й етнографічними впливами, які поширюються на імперських обширах з другої половини 1820-х років. Зокрема, варто згадати про публікацію збірки М. Максимовича «Малороссийские песни» (М., 1827) та ін. Проте у сприйнятті Д. Бантиша-Каменського матеріал «внутрішньої історії» здебільшого є добіркою цікавих спостережень, часто-густо напівкурйозного характеру, своєрідним додатком до свідчень документів. На відміну від романтиків, які повністю занурювалися у «внутрішню історію», прагнули саме в ній відшукати, відчути сутнісні риси того світу, осягнути самобутній дух минувшини, автор «Истории Малой России» тримається безстороннього, скептично-розсудливого погляду щодо етнографії, вірувань, матеріальної та духовної культури і т. п. «У звичаях та обрядах поселян бачимо залишки старовини та забобон, що збереглися у більш чи менш видозміненому вигляді...», — підкреслює Д. Бантиш-Каменський224. Ця заувага досить добре ілюструє авторські пріоритети, зокрема свідчить, що наведений матеріал він розглядає як архаїзм («забобони», «залишки старовини» та ін.), який у кращому разі становить деякий інтерес для раціонального, просвіченого Розуму. Власне, йдеться про скептичну, помірковану рецепцію тогочасних романтичних новацій щодо «внутрішнього» побутування малоросіян, їхніх звичаїв, обрядів, традицій, зрештою всього укладу народного буття. Останні елементи репрезентовані у праці Д. Бантиша-Каменського у вигляді самобутніх додатків цікавих курйозів, кумедних, іноді майже анекдотичних прикладів і т. п. Таким чином, сюжетна лінія авторського викладу розчиняється у масі фактографічного матеріалу, численних парафразах, прихованих цитуваннях і безпосередніх покликаннях, вкрапленнях великих фрагментів із документів та інших джерел на загальному тлі політичної, дипломатичної, військової й церковної історії. Натомість узагальнення, інтерпретації, висновки майже відсутні. «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського представляє досить специфічний ідеал нормативності як щодо дослідницької праці, так і української минувшини. Вчений прагне до відтворення достовірного образу історії, але створює його досить обмеженими засобами: демонстративна домінація документальних джерел, раціональна логічність, основу котрої складає особистий досвід, що є визначальним у верифікації тих чи інших відомостей, амбівалентне ставлення до свідчень різних авторів, частині з яких він довіряє беззастережно (наприклад, М. Карамзін, меншою мірою Й.-Х. Енґель) тощо. Водночас Д. Бантиш-Каменський намагається подати великий та різноманітний масив фактографічного матеріалу, що суттєво ускладнює сприйняття викладу і почасти навіть конфліктує з його ідеалом науковості. Та канони викладу у його студії унормовані досить жорстко, переважно у дусі просвітницького раціоналізму (військово-політична площина минувшини, повчальні життєписи видатних історичних постатей, показова увага до освіти та науки), хоч і враховують певні авторські зацікавлення (дипломатична історія, церковне життя). Відтак сюжетна варіативність історії у рецепції Д. Бантиша-Каменського є вкрай обмеженою. ——————— 224 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 3. — С. 214. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 98 Така нормативність свідчить про синкретичність, зародковість уявлень історика про дослідницький інструментарій. Заразом вона виявляє орієнтацію автора на взірці природно-правого мислення, які постулюють однорідність представлення минувшини й однобічність розуміння руху, мінливості світу історії. Характерною ознакою «Истории Малой России» є систематичне зіставлення давніх, архаїчних явищ із просвітницькими уявленнями про організацію суспільного життя, що побутували в історичній думці кінця XVIII — початку ХІХ ст. Більше того, на сторінках зазначеної студії спостерігаємо своєрідну трансформацію авторського ідеалу нормативності у контраверсію: архаїка / сучасність, яка є пріоритетною у представленні української історії. Її споглядаємо вже на перших сторінках «Истории Малой России». Про це свідчить заувага автора про дикі звичаї радимичів, древлян, яким протиставляється побутування інших давньослов’янських племен. «Вони дикістю уподібнювалися звірям і не знали шлюбних союзів», — пише історик225. Натомість про «київських слов’ян» він відгукується із симпатією, зокрема підкреслює їх освіченість та схвально оцінює родинні відносини. Причому споглядаємо своєрідне почуття вищості автора щодо самого предмета історіописання, зокрема його протиставлення до тодішньої сучасності. Ці сентенції Д. Бантиша-Каменського дуже нагадують аналогічні тези російського історика М. Карамзіна226. Проте опозиції архаїка / сучасність, варварство / цивілізація спостерігаємо на сторінках «Истории Малой России» і щодо цілих історичних епох. Приміром, у першому виданні вказаної студії доба до Хмельниччини розглядається як «первісний стан» («первобытное состояние»). Цей термін навіть фігурує у назві першого видання — «История Малой России, со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края». Отож критерієм оцінки Д. Бантиша-Каменського виступають авторські уявлення про певний рівень суспільства, а, відтак, і родинного життя. Вони переносяться на інші історичні епохи з позицій сучасної для вченого доби. Схожі мотиви простежуємо і в багатьох інших оцінках. Зокрема, татарську навалу хана Батия вчений засуджує тому, що вона «зупинила успіхи просвітництва в Росії»227. Водночас діяльність київського митрополита Кипріана тлумачиться тільки у позитивному плані, позаяк він «був першим, хто відновив занепале просвітництво в Росії»228. У такому ж сенсі оцінюється і постать князя Костянтина Острозького, який уславив себе «любов’ю до просвітництва»229. Аналогічно трактується і заснування Києво-Могилянської академії, зі створенням якої історик пов’язує «виникнення в Малоросії давно забутого просвітництва»230. За цим принципом автор поділяє навіть держави і державні утворення. Зокрема, Польща як «держава ——————— Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 2. Карамзин Н. М. История государства Российского. — Т. 1. — С. 66. 227 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 22. 228 Там же. — С. 48. 229 Там же. — С. 195. 230 Там же. — С. 225. 225 226 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 99 просвітницька, сильна» протиставляється Кримському ханству231. Натомість традиційні, архаїчні чи первісні культурні складові розглядаються як такі, що у жодному разі не заслуговують довіри. Тому історик беззастережно обстоює думку про легендарність «всіх давніх усних переказів», зокрема вважає сумнівними літописні відомості про заснування Києва232. В оцінках Д. Бантиша-Каменського простежується стильова домінація просвітницько-раціональних поглядів на історію та суспільство. Поняття «просвітництво» є ключовим у його історичному письмі, хоч часто представлене у латентному вигляді. Ця дефініція виступає як антитеза до архаїчних елементів (дикість, варварство, невігластво, язичницькі вірування, забобони, легенди, перекази, середньовічна схоластика, обскурантизм), що суперечать раціональному Розуму. Та й сам термін «просвітництво» часто-густо вживається автором у розумінні сучасності. Звідси, імовірно, й походить апріорний та вибірковий критицизм Д. Бантиша-Каменського щодо свідчень джерел, а також неодмінні нотки моралізаторства, які віднаходимо у його скупих коментарях. Скажімо, відомості про підкуп татарських мурз посланцем польського короля Казимира IV для нападу на Російську державу доповнюються авторською сентенцією, що це — «засоби, ганебні для вінценосця»233. Згадуючи про участь П. Конашевича-Сагайдачного у польському поході 1618 р. на Москву він підкреслює, що гетьман «здобув довіру Уряду Польського і справедливий докір від нащадків»234. Подібним чином автор повідомляє і про передачу Іваном Виговським дипломатичного листування Богдана Хмельницького з іншими державами російському двору. «Золото було йому ідолом, йому єдиному він був вірним до смерті своєї», — зазначає історик235. Натомість смерть Дмитра Вишневецького у турецькому полоні (1563 р.) Д. Бантиш-Каменський змальовує як взірцеву, зокрема підкреслює, що «страждальник славив Бога та кляв Магомета»236. У схожому дусі автор описує й мужню поведінку дружини Василя Кочубея — Любові, засуджену на ув’язнення після доносу її чоловіка на гетьмана І. Мазепу. Зокрема, історик пише про її «зразкову безстрашність»237. Зауважимо, що М. Грушевський відзначає те непропорційне місце, котре посідає трагедія генерального судді В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскри у викладі Д. Бантиша-Каменського. На його думку, жодна «подія української історії — включно з самим прилученнєм України до Московщини — не розглянена так докладно і не удокоментована такою масою додатків: сама зрада Мазепи не описана так детально, як страждання сих двох донощиків»238. ——————— Там же. — С. 119. Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 4 (прим. 7). 233 Его же. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 88. 234 Там же. — С. 185. 235 Там же. — С. 316. 236 Там же. — С. 130. 237 Там же. — Ч. 3. — С. 87. 238 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 61. 231 232 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 100 Водночас М. Грушевський обстоює думку, що автор «Истории Малой России», попри таку увагу до справи В. Кочубея й І. Іскри, полишив поза викладом чимало цікавих сюжетів, зокрема листування доньки генерального судді та І. Мазепи. За саркастичним висловом історика, цей епізод Д. Бантиш-Каменський сприймав як «архівний служка, що зашивав до нової обгортки сю архівну справу»239. Аналогічні оцінки Д. Бантиша-Каменського побутують і у першому виданні «Истории Малой России». Наприклад, польського магната та воєначальника Ярему Вишневецького вчений називає «кровожерливим»240. Варто відзначити, що персональні характеристики Д. Бантиша-Каменського вирізняються вживанням численних епітетів, які спорідненні з його моралізаторськими заувагами. Вони посідають неабияке місце у мовному представленні, зокрема відображають позитивну / негативну роль подій, учинків, явищ і т. п. Зокрема, епітети-оцінки «ганебний» («ганебний відступ», «ганебний мир», «ганебна втеча», «ганебний вчинок», «ганебна пиха» і т. п.) і «благочестивий» («благочестива віра», «благочестивий світ», «благочестиве життя» і т. п.) та чимало ін. Д. Дорошенко навіть відзначав, що в цьому розумінні історик наслідував творчу манеру М. Карамзіна241. Видається, що Д. Бантиш-Каменський розглядає історію не тільки як своєрідну збірку певних фактичних відомостей, а й моралістичних прикладів для сучасників. Такий моралізаторський прагматизм автора відображає специфічну рису його стилю мислення та пояснювальної стратегії, яка виявляється у представленні і витлумаченні минувшини в контексті діянь відомих історичних постатей із відповідними оцінювальним акцентуванням. Не випадково у передмові до свого біографічного словника 1847 р. автор зазначав: «мета моя, зберегти для потомства подвиги, гідні наслідування, і висміяти слабкості, описуючи злочини, піднести ціну доброчесності»242. Та моралізаторське потрактування історії характерне не тільки для Д. Бантиша-Каменського, а й для багатьох представників пізньопросвітницького історіописання. Моралізаторські сентенції М. Берлинського щодо гетьмана І. Мазепи вельми нагадують повчальні мотиви розумувань Д. Бантиша-Каменського243. Однак, автор «Истории Малой России» не завжди послідовний у застосуванні дихотомічної зв’язки архаїка / просвітництво, зокрема щодо оцінки військово-політичних подій другої половини XVII ст. Почасти це пояснюється тим, що динамічність, суперечливість тогочасної історичної ситуації, постійні військово-політичні зміни, зокрема союзників Москви, надзвичайно ускладнювали застосування подібних критеріїв. Відзначимо, що обсяг різноманітного фактографічного матеріалу з української історії другої половини XVII–XVIII ст. істотно зростає в авторському викладі. Зокрема, історик подає безліч повідомлень про криваві битви, плюндрування бага——————— Там само. — Л. 62. Бантыш-Каменский Д. Вступление // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 1-е изд. — Ч. 1. — С. XXXVII. 241 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко, огляд його життя і політичної діяльності / Ред. В. Омельченко. — Нью-Йорк, 1985. — С. 646. 242 Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. — СПб., 1847. — Ч. 1: А–Д. — С. V–VI. 243 Несколько глав из сочинения Максима Берлинского... — С. 178. 239 240 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 101 тьох міст і земель, занепад культури й освіти, себто про процеси та події, котрі складно сприймалися у межах просвітницького історизму, зорієнтованого на конструктивні, поступальні чинники. Та й сам Д. Бантиш-Каменський досить промовисто означує своє ставлення до таких подій: «Історик Малої Росії трепетно описує смутні часи міжусобних воєн, навал Поляків, Турків та Татар»244. Не варто забувати й те, що у першій частині «Истории Малой России» видання 1830 р. він значною мірою слідував за підходами та конструкцією відомої праці М. Карамзіна. Натомість друга та третя частини праці не мали такого «беззастережного взірця» для наслідування. Більше того, у другій частині студії зростає опір емпіричного матеріалу, який стає складно звести до звичного, апріорного поділу. Останній фактично розмиває усталені авторські підходи. Тим більше, що у цій частині роботи суттєво підвищується питома вага матеріалів, запозичених з українського історіописання XVIII ст.245 Зокрема, історик дедалі частіше посилається на «Краткую летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов…» (СПб., 1777), видану В. Рубаном, та рукопис «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще», підготовлений О. Рігельманом. Отже, починаючи з другої частини студії в оцінці історичних осіб Д. БантишКаменський здебільшого дотримується принципу лояльності останніх стосовно російського престолу, хоч і вказує на їхні «темні та світлі» сторони. Тільки діяльність українського духовенства здобуває беззастережну позитивну оцінку історика. Відтак автор протиставляє діяння церковних ієрархів кривавим військовим подіям того часу. «Серед безперервних битв в Україні, розбрату міжусобного, навал чужоплемінників, Духівництво Малоросійське зі скромних келій продовжувало сприяти просвітництву», — пише історик246. Врешті, Д. Бантиш-Каменський у третій частині праці (1830) поступово повертається до традиційної антитези архаїка / просвітництво, яка формує нормативне представлення канви історичних подій. Але зазначену опозицію відтепер репрезентовано у більш прихованому вигляді. Автор, звичайно, має симпатії щодо предмета своїх студій — історії Малоросії, але загальноросійська лояльність усе ж таки переважає в його поглядах. Зокрема, Петра І історик розглядає як самодержця, який надав Росії «нове буття»247. Та найприкметнішою виглядає авторська оцінка Гетьманщини XVIII ст. Адже вона висвітлюється вченим не стільки як занепадаючий соціальнополітичний інститут, скільки як джерело постійних бунтів та «зрад» щодо російського престолу. Д. Бантиш-Каменський навіть перекладає провину у порушенні договору Москви з Б. Хмельницьким на «безперервні зради гетьманів», які змусили російського імператора дарувати Малоросії нове управління. Автор лише трохи засуджує Петра Великого за «жорстоке поводження» з малоросія——————— 244 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2: От присоединения сей страны к Российскому Государству до избрания в Гетманы Мазепы. — С. 202. 245 Дзира І. Джерельна основа «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського // ПІУ. — К., 2005. — Вип. 10. — С. 281–282. 246 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 212. 247 Там же. — Ч. 3. — С. 164. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 102 нами та козаками248. Тому у його рецепції інститут гетьманства дедалі більше набуває архаїчних рис, що суперечать модерним перетворенням у Російській імперії. Недаремно після опису «зради» І. Мазепи та обрання на гетьманство І. Скоропадського Д. Бантиш-Каменський зазначає, що коли б Петро І «міг вільно діяти, то ще тоді знищив би Гетьманство»249. Ця сентенція фактично виносить історичний присуд Гетьманщині з боку автора ще за півстоліття до її ліквідації. Вповні логічною у цьому сенсі видається і наступна думка історика, що відтоді «історія цього краю помітно слабшає на події, стає нецікавою»250. Наведена заувага фактично передує фінальній сцені малоросійської історії — скасуванню Гетьманщини. Заразом вона відображає просвітницьку мотивацію вченого щодо призначення історіописання. Тим паче, що «багатство подій» є одним із найголовніших раціональних мірил вартості минувшини. Загалом малоросійська історія конструювалася автором у контексті однорідного представлення щодо російського минулого. Тож у сприйнятті Д. Бантиша-Каменського ліквідація Гетьманщини є логічним і послідовним актом, попри його симпатії щодо славного минулого козацької України. Приміром, споглядаємо неабияку авторську прихильність щодо постаті наказного гетьмана П. Полуботка. Вчений називає його «славою, окрасою батьківщини»251, заповзятливим, відважним та твердим у «своїх правилах Вождем Малоросіян»252. Він зображує його оборонцем «прав та привілеїв Українців»253 і навіть уважає, що П. Полуботок міг стати гетьманом ще 1708 р., якби б його не відсторонив російський імператор254. Ця заувага Д. Бантиша-Каменського виглядає майже як завуальований докір Петру І! Втім, автор виправдовує такий захід недовірливістю, яку збудила «зрада» І. Мазепи255. Історик навіть наводить «відому промову» П. Полуботка, виголошену перед Петром Великим, зокрема посилається на працю Ж.-Б. Шерера та «Историю русов»256. Зазначимо, що за мотивами цього сюжету, поданому в праці Д. Бантиша-Каменського, український художник В. Волков написав картину «Петро І відвідує у тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.»257. Схожі симпатії автора простежуємо і щодо постаті гетьмана Данила Апостола. Причому він не тільки акцентує увагу на його військовій славі258, а й підкреслює здобутки його гетьманства. Зокрема, Д. Бантиш-Каменський відзначає, що Д. Апостол «повернув їм (українцям. — Авт.) давні права, Скоропадським ——————— Там же. — Ч. 3. — С. 165. Там же. — Ч. 3. — С. 108. 250 Там же. — Ч. 3. — С. 140. 251 Там же. — Ч. 3. — С. 14. 252 Там же. — Ч. 3. — С. 162. 253 Там же. — Ч. 3. — С. 155. 254 Там же. — Ч. 3. — С. 154. 255 Там же. — Ч. 3. — С. 154. 256 Там же. — Ч. 3. — С. 161, 60–61 (прим. 207). 257 [Лазаревский А. М.] Полуботок в «оковах» [про картину художника В. Волкова «Петро І відвідує у тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.» ] // КС. — 1902. — № 4. — С. 11–13. 258 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 3. — С. 37. 248 249 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 103 утрачені; встановив спокій у довіреній йому країні; неодноразово клопотався про зменшення податків і військового постою; випросив у Монархині прощення винним запорожцям та справами своїми зумів заслужити загальну любов і повагу»259. Схвальну оцінку на сторінках «Истории Малой России» отримав і гетьман Кирило Розумовський, який щиро опікувався добробутом мешканців Малоросії260. На думку Д. Бантиша-Каменського, він мав низку незаперечних моральних якостей, потрібних кожному сановникові та державному діячеві: «рідкісна справедливість, велич душі, природний розум, доброта серця, небувала щедрість, правдолюбність та весела вдача…»261. Представлені характеристики історичних постатей незаперечно вказують на персоналістичний контекст в авторському сприйнятті малоросійської минувшини. М. Грушевський у монографії про «малоросійського історіографа» слушно звертає увагу й на певні впливи «українського оточення» Д. Бантиша-Каменського, котрі простежуються у його праці: легкі докори на адресу Петра І, зокрема його надмірної жорстокості щодо козаків, думки про охорону старих прав й автономію Гетьманщини, що «обережно і малопомітно» розкидані по всьому тексту і т. п.262 Отож зібравши та проаналізувавши різноманітні зауваги й коментарі Д. Бантиша-Каменського М. Грушевський наголошує, що такі «реверанси в бік малоросійського патріотизму», хоч і сполучалися з суцільними деклараціями у лояльності до імперії, кінець-кінцем усе ж таки творили «меланхолійний настрій» та «спочутливий відгомін» для певного адресату — тогочасної української інтелігенції263. Ця позиція М. Грушевського помітно відрізняється від поглядів Д. Дорошенка, котрий тримався думки про «формальну лояльність» автора «Истории Малой России» до російського престолу264. Проте М. Грушевський не обмежується лише констатаціями про місцеве середовище та його настрої, а й розмірковує як саме патріотично-ностальгійні настрої полтавського панства відобразилися на цьому проекті. Зокрема, він уважає, що місцева аристократія прагнула вкласти до «Истории Малой России» ті устремління, котрі не наважувалася сформулювати й висловити самостійно. Відтак постав компромісний і досить безбарвний варіант тексту, створений істориком-чиновником, який керувався переважно кар’єрними міркування й побоювався перетнути звичні межі урядової лояльності. Чи варто дивуватися, що в «Истории Малой России» більше вгадувалися, ніж дійсно проголошувалися означені настрої? Та й сам виклад Д. Бантиша-Каменського нав’язував низку сюжетів із минувшини Гетьманщини, які значною мірою імпонували старому українському панству, котре походило з заможних козацько-старшинських родів. М. Грушев——————— Там же. — Ч. 3. — С. 180. Там же. — Ч. 3. — С. 203. 261 Там же. — Ч. 3. — С. 210. 262 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 64. 263 Там само. — Л. 69–70. 264 Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський // ПУВПІД: Наук. зб. / Під загальною ред. В. Сімовича. — Прага, 1929. — Т. 1. — С. 108. 259 260 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 104 ський уважав, що цей проект постав на соціокультурному підґрунті Лівобережжя, насамперед Полтавщини, і навіть писав про певну солідарність Д. БантишаКаменського з тамошньою панською верствою265. «В Полтаві б’ється серце історичної України для ініціаторів чи інспіраторів сього діла! Се історія лівобережної старшини й її гетьманів. Запоріжжє цілком на другім пляні, представлене в рисах неґативних, в контрасті до панів-патріотів. Епоха Мазепи — центральне місце. Засудженнє його “измены” — головне завданнє. Історія Кочубея описана так детально як ніщо інше, а її нерв — се короткозоре, невдячне, несправедливе, віроломне трактованнє рос[ійським] урядом найвірніших своїх прихильників», — стверджує історик266. Так чи інакше, М. Грушевський був переконаний, що Д. Бантиш-Каменський керувався кар’єрними замірами щодо проекту написання малоросійської / української історії. Зауважимо, що такі міркування видаються досить слушними, позаяк до кар’єрних потуг Д. Бантиша-Каменського чимало зусиль доклав ще його батько як своїми зв’язками, так і напрацьованими матеріалами та навіть вже підготовленими, але неопублікованими працями, котрими пізніше щедро послугувався його син! Натомість Д. Дорошенко висловлював іншу гадку, що «самий вибір Дм. Бантиша-Каменського для ролі укладача тої історії, був дуже щасливий: рідко хто з його сучасників мав таке добре підготування до архівних студій, як Бантиш; він знав добре мови й виявив літературні інтереси й хист»267. Це розумування доволі добре демонструє різницю підходів М. Грушевського та Д. Дорошенка стосовно «Истории Малой России» й її автора. Зрештою, на відміну від Д. Дорошенка, котрий уважав «Историю Малой России» вислідом діяльності патріотичного гуртка лівобережної аристократії під покровительством М. Рєпніна-Волконського, М. Грушевський тримався думки про принагідне сполучення зацікавлень, ба навіть вередливу гру долі, що звела на одній дорозі історика-чиновника, замовника-адміністратора та старе панство козацько-старшинського походження з ностальгійно-меланхолійними й культурницькими устремліннями. Втім, попри ці, здавалося б, доволі специфічні інтелектуальні обставини й соціокультурні передумови, «Истории Малой России» судилася дивовижна доля та незвичайний успіх. На думку М. Грушевського, це — була єдина «“наша історія” в новім стилю, і після появи молодшої історії Марковича (Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842–1843. — Т. 1–5. — Авт.) заховала своє першенство. Рідке щастє — особливо для такої припадкової, цілком зовнішніми причинами викликаної книги»268. Відзначимо, що М. Грушевський подає досить цікаве пояснення цього успіху у контексті тієї пізнавальної ситуації, котра склалася в українському історіописанні першої половини ХІХ ст. На його думку, певну роль відіграло своєрідне «доповнення» чи «мішанина» двох видань, які побутували у тодішніх культурних верствах, що помітно розширило її потенційну читацьку аудиторію. «Помогло ще мішаннє першої і другої редакції “И[сторіи] М[алой] Р[оссіи]”: деякі плюси ——————— Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 72. Там само. — Л. 71. 267 Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». — С. 28. 268 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 72. 265 266 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 105 мала перша редакція (в ній апокрифічного елементу було мало, і були перші актові додатки), деякі — друга (вона обіймала “цілу” історію козаччини, говорила не тільки про гетьманів і полковників, але й про городи й друкарні, про мову і обрядовість)», — наголошує історик269. За спостереженням М. Грушевського, суттєву роль у переробці первісної варіації «Истории Малой России» відіграла рецензія О. Мартоса270 — невдачливого конкурента Д. Бантиша-Каменського, котрий прагнув опублікувати власну багатотомну історію Малоросії. Ба більше, він навіть зауважив: «можна сказати, що Б[антиш]-К[аменський] переробив “И[сторію] М[алой] Р[оссіи]” за вказівками Мартоса»271. Таким чином, М. Грушевський констатував, що «характер видання ґрунтовно змінився: текст першого видання можна було трактувати як певного роду суммарій малого документального корпусу укр[аїнської] історії, вперше опублікованого тут, або коментарій до нього — тепер коментарій лишився без самого корпусу. Текст, що в 1 вид[анні] можна було вважати при охоті річчю другорядною — як се й зробив Мартос, — в 2 вид[анні] мав відповідати за все!»272. У широкому сенсі видання 1830 р. позиціонувалося автором вже як загальна та повна історія Малоросійського краю. За висловом М. Грушевського, «Б[антиш]-К[аменський] мав переконаннє, що сим разом дає вже повну історію України, тому назвав просто “Исторіей Малой Россіи”, уже без яких-небудь обмежень»273. Варто наголосити, що М. Грушевський у своїй монографії про «малоросійського історіографа» розглядає й соціокультурні передумови та інтелектуальні настрої, в яких постала оновлена, себто друга версія його праці. Передусім він зауважує, що Д. Бантиш-Каменський здійснював переробку свого тексту за часів опали, коли домагався реабілітації після втрати посади губернатора. Звичайно, така морально-психологічна атмосфера не сприяла вдумливому та пильному опрацюванню фактографічного матеріалу. Тим паче, що автор мандруючи до С.-Петербургу у пошуках протекції в урядових та чиновницьких колах, щоб поліпшити своє становище, не міг суттєво збагатити джерельну основу «Истории Малой России», а тому переважно спирався на джерела, здобуті за часів своєї служби у князя М. Рєпніна-Волконського. Та найголовніше те, що Д. Бантиш-Каменський залишився осторонь тих могутніх інтелектуальних і культурних перетворень, які розгорталися у річищі європейського романтизму. «Весь західноєвропейський історіоґрафічний рух — що так сильно зазначився саме в 1820-х роках, — відзначає М. Грушевський, — праці Ґізо, Тьєрі, Баранта, що захоплювали тодішніх молодших адептів історії, очевидно, ні трохи не цікавили нашого автора. “Історіоґраф Малоросії” зістався далі в ролі скромного ученика російського історіоґрафа Карамзіна»274. М. Грушевський у вищезгаданій монографії досить об’єктивно висвітлює й оцінює джерелознавчий рівень праці «малоросійського історіографа». Ска——————— 269 Там само. — Л. 133. 270 [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — С. 130–138. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 138. Там само. — Л. 83. 273 Там само. — Л. 85. 274 Там само. — Л. 88. 271 272 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 106 жімо, він наголошує, що «Антонович в своїй першій праці про Козаччину (Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год // Архив ЮЗР. — К., 1863. — Ч. 3, т. 1. — С. I–CXX. — Авт.) пішов в дечім назад проти сеї праці Б[антиша]К[аменського] («Истории Малой России». — Авт.) — при всім своїм критицизмі!»275. Причому М. Грушевський зазначав, що у тексті Д. Бантиша-Каменського достовірні фактичні відомості сполучаються з очевидними вигадками й перекрученнями. Наприклад, саме у такому вигляді постає біографія гетьмана Б. Хмельницького — «цікава комбінація критицизму і безпідставного довір’я до “И[сторіи] Р[усовъ]”»276. Загалом М. Грушевський тримався думки, що стильові перетворення в оновленій версії 1830 р. є мінімальними. Відтак він лише зрідка віднаходив «квітки красномовности» у дусі М. Карамзіна277, проте незаперечно кваліфікував роботу «малоросійського історіографа» як «ялову (безплідну, безбарвну. — Авт.) працю»278. З такої перспективи конструкція «Истории Малой России» часом підпадала під вплив рукописів «військових канцеляристів», то відбивала дух офіційних панегіриків чи урядових реляцій, то відображала авторські спроби наслідувати М. Карамзіна та Г.-Ф. Міллера тощо. Проте М. Грушевський віднаходить у другому виданні «Истории Малой России» й певні позитиви. Приміром, він наголошує, що у виданні 1830 р. було кинуто світло на реальний характер російсько-українських взаємин другої половини XVII–XVIII ст., зокрема стосовно скасування автономії України-Гетьманщини. «Договорні відносини України і Московщини, послідовне обмеженнє української автономії, невблаганний натиск московського уряду на укр[аїнські] права вперше представлено тут, з’ясовано друкованим словом. Обережні замітки, в 1 вид[анні] роскидані при ріжних подіях ХVІІІ в., були перекинені на ХVІІ і освітили по новому укр[аїнську] історію, долю укр[аїнської] державности, і укр[аїнсько]-моск[овські] відносини спеціяльно. Се треба мати на увазі», — відзначає М. Грушевський279. На відміну від пізніших дослідників (М. Марченко та ін.), які вважали, що перше видання повніше відображає ностальгійні чи патріотичні настрої малоросійського дворянства280, М. Грушевський відводив цю роль виданню 1830 р. Він навіть тримається думки, що друге видання більшою мірою відображає становище й устремління старого панства на культурній ниві, хоч і не був упевнений щодо мотивів такої еволюції автора: впливи місцевого середовища чи рекламні хитрощі для кращого збуту праці281. ——————— Там само. — Л. 92. Там само. — Л. 94. 277 Там само. — Л. 82. 278 Там само. — Л. 99. 279 Там само. — Л. 98. 280 Див., наприклад: Марченко М. І. Українська історіографія... — К., 1959. — С. 141; Його ж. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. Посібник для студентів історичних факультетів університетів і педагогічних інститутів (К., 1971. Рукопис з Родинного архіву Марченків) / Примітки І. Войцехівської // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Бібліотека Ейдосу / Гол. ред. В. Смолій, відп. ред. І. Колесник. — К., 2009. — Вип. 3, ч. 2. — С. 246–247. 281 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 110–111. 275 276 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 107 Та, попри окреслену різницю між першим та другим виданням «Истории Малой России», стиль мислення Д. Бантиша-Каменського досить складно формалізувати в єдиній, стислій формулі, позаяк його інтелектуальні уявлення часто-густо представленні у синкретичному вигляді. Передусім, слід звернути увагу на методологічні та світоглядні орієнтири автора «Истории Малой России». Д. Бантиш-Каменський прагнув писати достовірну історію, але її ідеал у нього був дещо однобічним, сформованим у дусі пізньопросвітницького раціоналізму. Він асоціювався з масовим використанням документальних джерел та повчально-моралістичними функціями історії, які репрезентували важливий для сучасника досвід минувшини. Саме зі ставленням автора до джерел пов’язані початки його критицизму, які побутують на рівні вибіркового, часто апріорного порівняння різноманітних свідчень. Заразом Д. Бантиш-Каменський орієнтувався на поступальний, лінійний рух світу історії, який розглядається та оцінюється з універсалістської перспективи сучасності у сенсі природно-правового мислення. Такі дослідницькі настанови зумовлюють домінування у конструкції його студії одноманітного, хронологічно послідовного викладу військово-політичної та дипломатичної канви подій із невеликими вкрапленнями з «внутрішньої історії», який пригнічує читача величезною масою фактичних подробиць і деталей. Натомість середня ланка в архітектоніці «Истории Малой России» (проміжні узагальнення, ретроспективні відступи, гіпотетичні припущення, лінії позитивної чи негативної аргументації, авторські пояснення, коментарі і т. п.) ледве вибудувана й розчиняється поміж конкретних відомостей. Тож оціночні висновки та моралізаторські трактування вченого подаються в основному у контексті досить жорсткої й унормованої пояснювальної стратегії, яка найповніше відображена в дихотомії — архаїка / просвітництво. Зазначимо, що у ряді випадків такі тлумачення виглядають як судження, відірвані від хронологічно-описової логіки викладу, але вписані в означений нормативний канон. Загальний образ малоросійської історії конструюється Д. Бантишем-Каменським переважно описовим способом у контексті сучасної йому перспективи. Ця конструкція вибудована з різних сфер історичного буття (військова, політична історія, дипломатія та зовнішні взаємини, церква, культура, наука та ін.), які досить хаотично і суперечливо пов’язані між собою. Отож спостерігаємо своєрідну парадоксальність стилю мислення Д. Бантиша-Каменського та його наслідків. Тотальна раціональна логічність дала історикові змогу запропонувати чимало влучних і точних тлумачень на фактографічному рівні. Однак, упровадження цього пріоритету щодо подій і явищ високого ступеня загальності призвело до того, що поза рецепцією автора залишилися переломні процеси у формації української історії (монголо-татарська навала, Литовсько-Руська держава та ін.). У цьому сенсі друге видання «Истории Малой России» (1830) разюче контрастує, наприклад, із працею М. Полевого «История русского народа» (М., 1829–1833. — Т. 1–6), в якій татарська доба представлена як одна із найважливіших концептуальних віх російської минувшини. За великим рахунком, «История Малой России» відображає прагматично-раціональний стиль мислення 108 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 автора, виплеканий у середовищі старих інтелектуалів доби Катерини ІІ та карамзінівських часів, і досить далекий від філософських рефлексій. Натомість Д. Бантишу-Каменському властиве фактографічне осягнення минувшини, яке він демонструє у своїх дослідницьких практиках — початках археографічної та літературної з істотним переважанням біографічних елементів і наголосом на моралізаторстві та прагматизмі. Вочевидь, такий персональний стиль мислення та нормативний ідеал науковості Д. Бантиша-Каменського суттєво ускладнювали й обмежували сприйняття нової предметної області історичних студій — малоросійської минувшини. Звідси і вибіркова рецепція істориком прагнень малоросійського дворянства щодо легітимації у культурному просторі Російської імперії. Цей підхід, на думку українського історика В. Замлинського, здебільшого задовольняв і офіційну владу, і місцеве дворянство282. Таким чином, місцеві культурницькі інтенції представлені в урізаному, паліативному вигляді. Тим більше, що Д. Бантиш-Каменський включає історію Малоросії до російського гранд-наративу на засадах однорідності й універсальності як одну з багатьох імперських провінцій. Він тільки почасти відображає мотиви колишньої слави нащадків козацько-старшинських родів, місцевої неповторності та патріотизму, до яких ставився хоч і з помітною симпатією, але з показною безсторонністю спостерігача. ——————— 282 Замлинський В. Батько і син Бантиш-Каменські: Сторінки біографій // КСт. — 1994. — № 1. — С. 81. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 109 2.3. «Чужий» серед «своїх». Д. Бантиш-Каменський в українській та російській історіографічній рецепції Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років Д. Дорошенко дорікав українським історикам, особливо журналу «Киевская старина», за брак інтересу до «Истории Малой России» та постаті її автора у світлі публікацій російських часописів283. Утім, ці закиди виглядають не вповні об’єктивними, позаяк на сторінках російських видань ім’я Д. Бантиша-Каменського згадувалося, переважно у контексті М. Карамзіна, М. Бантиша-Каменського чи оточення О. Пушкіна тощо. До того ж, російські розвідки зазвичай обмежувалися невеликими біографічними нарисами, мемуарними публікаціями або словниковими статтями, поза межами яких, як правило, залишався аналітичний огляд наукових праць Д. БантишаКаменського. Варто взяти до уваги й те, що інституціональна мережа російського історіописання в імперії Романових, себто потенційні можливості щодо підготовки та просування інтелектуальної продукції, були, мабуть, на порядок вищими, ніж в українській історіографії другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Водночас, попри брак спеціальних студій, в українському історіописанні ХІХ–ХХ ст. побутувала ціла низка тлумачень і оцінок творчості Д. Бантиша-Каменського та його «Истории Малой России», хоча й поданих, принагідно, з перспективи іншої дослідницької проблематики. Серед українських істориків ХІХ — початку ХХ ст. «История Малой России» майже відразу здобула репутацію студії, написаної на великому джерельному матеріалі. Відзначимо, що починаючи зі згаданої рецензії О. Мартоса (1823), саме введення нових джерел до наукового обігу вважалося найбільшою заслугою Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, Осип Бодянський у передмові до видання колекції джерел, зібраних істориком, зазначав, що «вони складають йому надгробний пам’ятник, мабуть міцніший, ніж його “История Малой России”»284. М. Максимович сприймав «Историю Малой России» у контексті вимог романтичного історіописання, зокрема називав її «мертво-холодною» студією285. Він навіть обстоював тезу, що в цій праці «немає правильного зображення історичних осіб, немає того живого духу, яким просякнута История Русов»286. Заразом М. Максимович вирізняв багатство її джерельної основи з-поміж інших наукових праць першої половини ХІХ ст. В. Антонович стверджував, що ця студія цікава лише «набором архівного матеріалу, який Бантиш-Каменський вніс у свою історію»287. М. Драгоманов уважав, що студії Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича не можна навіть по——————— Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… — С. 15–16. Бодянский О. Предисловие // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. — М., 1858. — Ч. 1: 1649–1687. — С. IV. 285 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України / Упоряд. і вступн. ст. В. Короткого. — К., 2003. — С. 192. 286 Его же. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном // Собрание сочинений М. А. Максимовича: В 3 т. — К., 1876. — Т. 1: Отдел исторический. — С. 342. 287 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // КС. — 1885. — № 5. — С. ХХХІ. 283 284 110 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 рівнювати з «сучасними їм працями з історії північної Русі», тобто розглядав їх як методологічно застарілі вже на час першої публікації288. Схожі міркування висловлювали й інші українські історики (М. Василенко, М. Грушевський, І. Крип’якевич та ін.)289. Скажімо, М. Кордуба вважав, що «видана в 1822 р. чотиротомова “История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського, котра ані змальовувала цілої минувшини українського народу, ані не обхоплювала цілої території заселеної Українцями, будучи властиво історією одної тільки Гетьманщини, а й то лишень від її злуки з Росією до скасовання гетьманства»290. Натомість О. Лазаревський, хоч і тримався думки, що «письменницької майстерності у М-са (О. Мартоса. — Авт.) було набагато більше, ніж у автора “Истории Малой России”», але все ж таки першість в академічному сенсі віддавав праці Д. Бантиша-Каменського291. На думку О. Оглоблина, саме «документальний характер студії Бантиш-Каменського надає особливої ваги “Истории Малой России”, що через те мала чималий вплив на дальшу українську історіографію»292. Крім того, О. Оглоблин вказує на «звичайність», себто типовість, загальної схеми історичного процесу в його студії. Водночас він уважає, що «История Малой России» посідає дещо «відокремлене місце в українській історіографії тої доби» через «якнайбільшу лояльність» до російського уряду293. Врешті, незважаючи на цю досить скептичну, розважливу, ба навіть негативну тональність оцінок, «История Малой России» неодмінно розглядалася як «перша поважніша проба зложити історію України» (В. Герасимчук)294, або як важлива віха, точніше «вихідна точка» (М. Василенко)295 для багатьох праць з обсягу українського історіописання академічної доби. Звісно, таке розуміння ролі студії Д. Бантиша-Каменського супроводжувалося низкою застережень коментарів та обмовок! Та, попри складність і суперечливість української рецепції «Истории Малой России», зумовленою, насамперед, впливом на цю працю російської інтелектуальної традиції, певні зрушення спостерігаємо у першій третині ХХ ст. Приміром, М. Грушевський в одній зі своїх розвідок виявляє спільні риси у творчій спадщині Д. Бантиша-Каменського та М. Костомарова. «…Костомаров, мабуть, для себе самого несподівано, в деяких пунктах зістався досить близьким своєму попередникові — не вважаючи на глибокі ріжниці, які ділили ідеологію Бантиша ——————— 288 Драгоманов М. Малороссия в ее словесности. Рец. на кн.: Прыжов И. Г. Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век. — Воронеж, 1869 // Драгоманов М. П. Вибране. — К.,1991. — С. 25–26. 289 Василенко Н. К истории малорусской историографии… — С. 248–249; Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638–1648). — С. 212; Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 4 (29). 290 Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1926. — Т. 91, № 12. — С. 347. 291 Лазаревский А. М. Прежние изыскатели малорусской старины: II. Алексей Иванович Мартос // КС. —1895. — № 2. — С. 182–183. 292 Оглоблін О. П. «Історія України»… — Арк. 29. 293 Там само. — Арк. 29–30. 294 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). — 1922. — Т. 133. — С. 4. 295 Василенко Н. К истории малорусской историографии… — С. 249. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 111 від його, Костомаров, як і Бантиш, взяв за вихідну точку Хмельниччину; попередню історію козаччини він ніколи не проробив докладніше… через те еволюція козаччини і її політики не могла представляти йому досить ясно. В розробленні джерел до історії України Костомаров, як і Бантиш, обмежився виключно московським актовим матеріалом», — відзначає М. Грушевський296. Більше того, він навіть порівнює «безцеремонного фантаста», творця «Истории русов», із лояльним «до дна душі» Д. Бантишем-Каменським, зокрема вказує на типові умови «історіографічної роботи» на початку ХІХ ст.297 Ще далі під впливом неоромантичних концепцій світу історії, головно В. Липинського, заходить Д. Дорошенко. Останній не тільки виявляє і пов’язує групові культурницькі («автономістські») устремління тодішнього малоросійського дворянства зі студією Д. Бантиша-Каменського, а й прагне перенести їх до політичної площини298. Зрештою, у неопублікованій монографії про «малоросійського історіографа» М. Грушевський вказує на специфічне місце Д. Бантиша-Каменського на українському культурному полі. «Не вважаючи себе самого українцем, він (Д. Бантиш-Каменський. — Авт.), очевидно, хотів ще виразніш, ніж перед тим, стати на українське становище — себто на становище сучасного українського панства в освітленню укр[аїнської] минувшини», — відзначає історик299. Врешті-решт, резюмуючи свої спостереження й узагальнення М. Грушевський репрезентує проект Д. Бантиша-Каменського як реалізацію довголітніх архівних практик та напрацювань його батька300 і, заразом, уважає, що в ньому сполучилися як «чиновнича лояльність автора», так і «малконтентські (від. фр. malcontent, себто невдоволені. — Авт.) настрої полтавської аристократії»301. Та, незважаючи на таку констатацію, М. Грушевський розглядає працю Д. Бантиша-Каменського як першу історію «модернішого вигляду»302 та самобутню культурну «скарбницю», що забезпечувала первісні зацікавлення українською тематикою303, котрі тільки-но вимальовувалися у руслі раннього романтизму. У цьому аспекті візія М. Грушевського досить близько наближається до поглядів Д. Дорошенка, який називав Д. Бантиша-Каменського першим новочасним істориком України304. Зазначимо, що у монографії М. Грушевського про «малоросійського історіографа» немає згадок про статтю «Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський», опубліковану Д. Дорошенком, хоч ця праця була відома Д. Багалію на початку 1930-х років305. ——————— Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров... — С. 224. Там само. — С. 215. 298 Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський. — С. 90–108; Його ж. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». — С. 15–73. 299 Грушевский М.С. «Историограф Малой России». — Л. 110–111. 300 Там само. — Л. 135. 301 Там само. — Л. 136. 302 Там само. — Л. 135. 303 Там само. — Л. 137. 304 Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Зб.: У 2 т. — Варшава, 1938. —Т. 1. — С. 7. 305 Багалій Д. І. [Самокритичний огляд наукової продукції з передмовами співробітників Інституту історії української культури та упорядника О. Багалій; машинопис] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 45332. — Арк. 31. 296 297 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 112 Отож у першій половині 1930-х років українські історики запропонували два відмінних (але неконтраверсійних!) прочитання та представлення праці Д. Бантиша-Каменського на полі національного історіописання: прагматичноутилітарну візію М. Грушевського й патріотично-державницьку апологію Д. Дорошенка. Обидва тексти, за винятком невеликої статті Д. Дорошенка 1929 р., внаслідок комбінації тяжких і навіть трагічних обставин та передумов залишалися поза науковим обігом до початку 2000-х років. Ці історіографічні студії і нині становлять неабиякий дослідницький інтерес, оскільки більш-менш повноцінне вивчення спадщини й біографії Д. Бантиша-Каменського розпочалося в українській соціогуманітаристиці лише на зламі 1980-х–1990-х років. Ба більше, монографія М. Грушевського й до сьогодні репрезентує найкращий та найповніший джерелознавчий аналіз студії Д. Бантиша-Каменського. Певна річ, багаторічна втрата цих текстів помітно загальмувала та збіднила пізнавальний процес осягнення витоків українського історіописання академічної доби. Після розвідок Д. Дорошенка зацікавлення цією працею на теренах української зарубіжної історіографії поступово згасає. Проте досить несподівано деякі його ідеї стосовно «Истории Малой России» споглядаємо в історіографічній візії Михайла Марченка на культурних обширах української радянської науки. Наприклад, М. Марченко обстоює тезу про Д. Бантиш-Каменського як «виразника дворянсько-автономістичної тенденції в українській історіографії першої половини ХІХ ст.», хоч і відносить її виключно до першого видання «Истории Малой России»306. На його думку, із метою «оживлення спогадів про минуле і активізації сепаратистських прагнень нащадків шляхти і старшини взявся Д. Бантиш-Каменський, слідом за своїм покійним батьком, до праці над історією України»307. Проте М. Марченко істотно обмежує побутування зазначених «сепаратистських» устремлінь. Зокрема, він наголошує, що «ці тенденції базувалися на хиткому ґрунті, і політичні події, що наступили незабаром після виходу у світ першого видання “Історії Малої Росії”, вщент розвіяли цей автономізм і кинули автора в обійми з великоросійським абсолютизмом»308. Зауважимо, що означені пасажі перейшли й до авторського списку другої редакції історіографічного огляду М. Марченка309, котрий мав побачити світ 1971 р., але був опублікований лише 2009 р. Так чи інакше, але поява таких тлумачень «Истории Малой России» на радянських теренах, хоч і за часів «хрущовської відлиги», є досить показовою. Цікаві міркування стосовно висвітлення постаті Б. Хмельницького на сторінках праці Д. Бантиша-Каменського висловив й український історик Володимир Голобуцький. Він підкреслив, що автор «Истории Малой России» зобразив «Хмельницького нестійким політиком, який хитався в залежності від обставин, між Польщею, Росією та Туреччиною. Лише невдачі у війні з Польщею та безвихідність становища примусили Хмельницького рішуче “змінити хід думок” та про——————— Марченко М. І. Українська історіографія... — М., 1959. — С. 141. Там само. — С. 140–141. 308 Там само. — С. 141. 309 Марченко М. І. Українська історіографія… — К., 2009. — Вип. 3, ч. 2. — С. 246–247. 306 307 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 113 сити царя “прийняти у підданство козаків запорозьких”»310. Заразом історик уважав, що Д. Бантиш-Каменський здійснив спробу цілісної реконструкції минувшини України в «українській дворянській історіографії»311. Звичайно, в українському радянському історіописанні побутувало й чимало стереотипних, ідеологічно заангажованих оцінок-кліше щодо Д. Бантиша-Каменського, в яких єдиною «науковою» проблемою було визначення «соціальної природи» його «націоналізму» — «дворянської», «поміщицької» чи «буржуазної»312. Та навіть за таких нав’язаних інтелектуальних вимог та соціокультурних передумов буття академічної спільноти на обширах Радянської України «История Малой России» сприймалася низкою учених як складова української історіографії, принаймні розглядалася в її контексті. Варто наголосити, що російська рецепція «Истории Малой России» та взагалі творчого доробку Д. Бантиша-Каменського виявляє ще більш цікаві риси. Первісна реакція на видання 1822 р. здебільшого репрезентована позитивними відгуками, хоч і не позбавлена певних зауваг313. Натомість резонанс, спричинений другим виданням (1830), потребує більшої уваги. Передусім, маємо на увазі кілька відгуків російського історика, редактора часопису «Московский телеграф», палкого прихильника західноєвропейського романтизму Миколи Полевого, які набули неабиякого розголосу. Його перше враження про роботу Д. Бантиша-Каменського, подане у бібліографічному огляді на сторінках «Московского телеграфа», виглядає на диво стриманим. «Хоч ступінь достоїнства цієї книги ще й донині не з’ясовано докладним розбором та міркуваннями, але просвіченим читачам вже відома книга — цікава та важлива у багатьох аспектах. Додамо, що автор багато доповнив і переробив у другому виданні», — відзначає історик314. Утім, невдовзі від такої розважливості не залишилося й сліду. У великій рецензійній статті «Малороссия. Ее обитатели и история» М. Полевой ущент розкритикував працю Д. Бантиша-Каменського. «Не шукайте у ній (“Истории Малой России”. — Авт.) правильного поняття про виникнення та розвиток Козацтва; ні прагматичного викладу подій протягом 5-ти віків; ні Історичного погляду на різнорідні сторони багатоманітних подій, від навали Татар до підданства Рожинського Польщі, і від Сигізмунда ІІІ до Катерини. Особи, події постають, зникають; читання стомлююче, як читання сухого літопису», — наголошує рецензент315. ——————— 310 Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. — К., 1962. — С. 12. 311 Там же. — С. 12. 312 Див., наприклад: Очерки истории исторической науки в СССР: В 5 т. / Под ред. М. В. Нечкиной. — М., 1960. — Т. 2. — С. 129; Историография истории Украинской ССР / Отв. ред. И. С. Хмель. — К., 1986. — С. 99, 114, 124. 313 Булгарин Ф. История. Краткое обозрение Русской литературы 1822 года: 9. БантышКаменский Д. История Малой России. — М., 1822. — Ч. 1–3 // СА. — 1823. — № 5. — С. 389–390. 314 Н. П. [Полевой Н.] Книги 1830 года: [Бантыш-Каменский Д. Н.] История Малой России. — 2-е изд. — М.: Тип. С. Селивановского, 1830. —Ч. 1. — ХХ, 360 с; Ч. 2. — 223, 62 с; Ч. 3. — 264, 96 с. // МТ. — 1830. — Ч. 23, № 12. — Отд.: Современная библиография. — С. 479. 315 Н. П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее обитатели и история. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — 2-е изд. — М., 1830. — Ч. 1–3. // МТ. — 1830. — № 18. — С. 247. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 114 Врешті, критик Д. Бантиша-Каменського звернув увагу на ефект «історичної одноманітності», що його справляла «История Малой России» на читача у 1830-х–1840-х роках. Причому, він іронічно зауважив, що на сторінках цієї праці Малоросія відрізняється від Московської губернії не більше, ніж Ярославська або Владимирська чи будь-яка інша губернія316. Цю думку пізніше процитував і російський письменник Степан Бурачок у своєму огляді «Истории Малой России»317, проте негативно прокоментував означену тезу М. Полевого та рішуче став на захист Д. Бантиша-Каменського. Та, найголовніше, Микола Полевой із неприхованим подивом був змушений констатувати, що українська минувшина це — не російська, а чужа історія! Зокрема, рецензент звернув увагу на протиставлення козаки / москалі, яке побутувало в Малоросії318. Схожі міркування споглядаємо у його «Истории русского народа». Приміром, він зазначає, що «мова, вдача, одяг південних Галичан та Волинців зробили їх більш схожими на Поляків, ніж на Руських, навіть за Данила та Льва. Пізніше, Волинці та Галичани не впізнавали в північному Русичі свого родича. Натомість який сильний вплив Сходу у вільних ордах Донських та Уральських Козаків! Порівняйте їх з Малоросійськими (козаками. — Авт.), де переважали Захід та Польща»319. Рецензійна стаття М. Полевого відображала не тільки конфронтацію канонів пізньопросвітницького раціоналізму з новими романтичними інтенціями, а й досить цікавий процес входження «Истории Малой России» на імперське культурне поле. Цікавими видаються спостереження М. Грушевського щодо рецепції студії Д. Бантиша-Каменського на полі російського історіописання. Зокрема, М. Грушевський обстоює тезу, що розгромна рецензійна стаття М. Полевого, присвячена другому виданню «Истории Малой России», була спрямована не стільки супроти Д. Бантиша-Каменського, скільки проти М. Карамзіна. На його думку, «Полевой критикуючи його, бив через його голову Карамзіна»320. У широкому сенсі М. Грушевський розглядав цю полеміку крізь призму інтелектуального конфлікту між романтизмом та пізньопросвітницьким раціоналізмом, що розгортався у тодішній російській історіографії. «Полевой саме тоді виступив новатором на полі історіоґрафії, бажаючи противставити історичній манері Карамзіна і взагалі всій офіціяльній історіоґрафії історіософію, оперту на новій натурфілософії Шелінґа. Саме випустив він перший том своєї “Исторіи русскаго народа”, скритикував “Исторію Госуд[арства] Россійскаго”, і вихід нового видання “И[сторіи] М[алой] Р[оссіи]” дав йому привід порахуватись не тільки з учениками і адептами Карамзіна (сюди він зараховує не тіль——————— Там же. — С. 248. Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 3-е изд. — М., 1842. — Ч. 1–3 // Маяк. —1842. — Т. 5, № 9. — С. 36. 318 Н. П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее обитатели и история. — №.17. — С. 77. 319 Полевой Н. История русского народа: В 6 т. — М., 1833. — Т. 5: От утверждения Великого Княжества за княжеством Московским, или от кончины Князя Иоанна Калиты, до образования политической самобытности Русского Государства, или кончины Великого Князя Иоанна III-го (с 1341 — до 1505-го года): вторая половина владычества татар над Русью. — С. 18–19 (прим. 8). 320 Грушевский М. С. «Историограф Малой России». — Л. 118. 316 317 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 115 ки Б[антиша]-К[аменського], але і Мартоса — маючи на увазі головно гадки, висловлені в рец[ензії] “Сына Отеч[ества]” — вважаючи її ділом Мартоса) з їх патріотично-державницькими аспектами, але й висловити свою власну концепцію укр[аїнської] історії: якби то треба її писати!», — підкреслює історик321. У цьому світлі вельми прикметною є полеміка, яка розгорнулася навколо згаданої рецензійної статті М. Полевого. Невідомий автор дошкульної, сповненої іронії та сарказму статті «Ученые новости», видрукуваної у петербурзькій «Литературной газете», виступив на захист праці Д. Бантиша-Каменського. Він відзначив, що в рецензії М. Полевого представлено стільки «нових поглядів та незвичних думок, що вона не може залишитися без тривалих і важливих історичних суперечок»322. Опонент М. Полевого звинуватив його не тільки у нестримній історичній фантазії (більшій, ніж в Овідія!), а й закинув йому брак патріотизму. Приводом для такого звинувачення стало словосполучення «квасний патріотизм», яке М. Полевой неодноразово вживав у своїх журнальних статтях323. Припускають, що цим оборонцем Д. Бантиша-Каменського міг бути російський поет О. Пушкін324. Однак, не виключають можливого авторства й інших осіб (наприклад, Миколи Гоголя чи Ореста Сомова)325. Варто відзначити, що з О. Пушкіним автора «Истории Малой России» пов’язували дружні стосунки, зокрема історик надавав поету матеріали й документи з доби Пугачовщини326. Крім того, Д. Бантиш-Каменський здобув й інших «захисників». Одним із них був історик Степан Руссов, який опублікував окрему брошуру «Замечания на бранчивую статью в 17 и 18 книжках “Московского телеграфа” на 1830 год, помещенную по случаю издания г. Бантыш-Каменским Малороссийской истории» (СПб., 1831. — 19 с.)327. Він не тільки рішуче виступив супроти поглядів М. Полевого, а навіть назвав їх «якобінськими»328. Зрештою, резонанс цієї дискусії був настільки великим, що у середовищі московської аристократії навіть поповзли чутки про «надмірні ліберальні думки» М. Полевого, які загрожували самому становищу редактора «Московского телеграфа»329. До оборонців Д. Бантиша-Каменського збирався навіть приєднатися історик М. Маркевич, який уважав образливими зауваги М. Полевого про істотну ——————— Там само. — Л. 113. Ученые новости [про критичну статтю М. Полевого «Малороссия. Ее обитатели и история» (МТ. — 1830. — № 17–18)] // ЛГ. — 1831, 5 февр. — Т. 3, № 8. — С. 66. 323 Там же. — С. 67. 324 Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей. — М., 1961. — С. 475–481. 325 Там же. — С 483; Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина ХІХ ст.). — К., 1959. — С. 160–161. 326 А. С. Пушкин-критик / Сост. Е. Н. Лебедев, В. С. Лысенко; прим. В. С. Лысенко. — М., 1978. — С. 424; Черейский Л. А. Пушкин и его окружение. — 2-е изд., доп. и перераб. —Л., 1988. — C. 24–25. 327 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 235. 328 Волинський П. К. Теоретична боротьба... — С. 165. 329 Козмин Н. К. Очерки из истории русского романтизма: Н. А. Полевой, как выразитель литературных направлений современной ему эпохи. — СПб., 1903. — С. 498. 321 322 116 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 відмінність між росіянами й українцями330. Ця позиція М. Маркевича свідчить наскільки аморфним, хитким і суперечливим був той культурний шар «ностальгійного патріотизму», що побутував у середовищі тодішньої малоросійської аристократії. Проте полеміка щодо праці Д. Бантиша-Каменського на сторінках «Московского телеграфа» все-таки отримала продовження, хоча й урізане та вельми специфічне. М. Полевой, імовірно усвідомлюючи ті наслідки, які може мати продовження цієї дискусії для нього особисто, надав місце для публікації в одному з номерів журналу сторонній особі — провінційному вчителю училища з повітового міста Суджа Курської губернії, місцевому історику-краєзнавцю й археологу Олексію Дмитрюкову. Останній певний час був вільним слухачем математичного відділення Харківського університету331. Відтак він виявив добру обізнаність та неабияку зацікавленість малоросійською минувшиною, особливо з обсягу історії Слобожанщини. Левова частина замітки О. Дмитрюкова містить низку фактографічних уточнень і закидів щодо викладу подій у студії Д. Бантиша-Каменського. Однак, наприкінці цієї публікації подано декілька вельми суттєвих зауваг. Скажімо, О. Дмитрюков, мабуть, перший серед критиків «Истории Малой России» звертає увагу на те, що зі студії Д. Бантиша-Каменського фактично випала минувшина Слобідської України! Причому він наголошує, що слобідські полки мали «однакові права з іншими, описаними в “Истории Малой России”, брали участь з ними в багатьох походах, зазнавали нападів татар, спустошень від зрадника Івана Брюховецького та сидіння в облозі, то, здається, незайвим було долучити Історичні відомості про них до “Истории Малой России”, чого, на жаль, не зроблено паном Видавцем, або скласти про них особливу Історію»332. О. Дмитрюков навіть висловлює думку, що Д. Бантишу-Каменському нескладно було б знайти помічників для такої справи. Заразом він зауважує, що автор не подає опису кордонів Малоросії. Зокрема, опонент Д. Бантиша-Каменського підкреслює, що в «“Истории Малой России”, здається, змішуються слова: Малоросія та Україна, і точних меж не означено; тільки з багатьох місць у згаданій “Истории” та інших актів видно, що Україну складали не землі СлобідськоУкраїнської Губернії, а місця, які знаходяться поза Києвом за Дніпром»333. Редакторові «Московского телеграфа», вочевидь, імпонували думки вчителя О. Дмитрюкова. Можливо, М. Полевой, як редактор, і підштовхнув автора до таких роздумів. Та, попри негативне ставлення до «Истории Малой России», М. Полевой використовував фактографічний матеріал з обсягу історії України. Зокрема, він неодноразово посилався на студію Д. Бантиша-Каменського у своїй шеститомній «Истории русского народа»334. ——————— 330 Маркевич Н. А. О Малороссии и об Украине [для книги «Про Малоросію»] // ІР НБУВ. — Ф. 14. — Спр. 4978. — Арк. 1–9. 331Щавелев С. П. Дмитрюков Алексей Иванович (Курская энциклопедия) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mke.su/; Его же. Из истории курской археологии [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.old.kurskcity.ru/book/kraeved/kr89-2.html 332 Дмитрюков [А. И.], уч. [Несколько замечаний на «Историю Малой России», изд. Д. Н. Бантышем-Каменским] // МТ. — 1832. — Ч. 45, № 10. — С. 261. 333 Там же. — С. 261. 334 Полевой Н. История русского народа. — Т. 5. — С. 78 (прим. 69), 79 (прим. 70), 101 (прим. 93), 109 (прим. 103), 284 (прим. 217). РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 117 Втім, незважаючи на цю гостру полеміку, друге видання «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського здобуло й низку прихильників серед російської публіки. Зокрема, невідомий рецензент із «Вестника Европы», який переховувався під криптонімом «Л. С.», уважав, що в царині малоросійської історії з автором може змагатися лише студія Й.-Х. Енґеля335. Третє видання «Истории Малой России» (1842), передруковане Д. Бантишем-Каменським із попереднього практично без жодних змін, що закидали авторові рецензенти336, виявило очевидну архаїчність його стилю мислення як для 1840-х років. Ці особливості світосприйняття історика помітили ще його сучасники. Наприклад, етнограф Федір Євецький відзначав, що «...його погляд на історію належить ще до понять минулого століття; натомість на події він дивиться, як особа сучасного часу, не завдаючи собі клопоту перенестись в добу, яку він описує, від чого і його погляд на події, і його оцінки історичних постатей — незадовільні та хибні»337. «Одначе як можна було залишити без уваги (якщо вже робити поділ) у першому періоді такі різкі рубежі, як Навала Монголів, що вперше розірвала тісний зв’язок півночі та півдня Росії, — або володарювання Литви, яке внесло стільки нових елементів до історичного життя Малоросії як позитивним, так і негативним чином, котрі мали такий величезний вплив на майбутню долю?», — з неприхованим подивом запитував невідомий рецензент з «Отечественных записок»338. Відтак останній обстоював думку, що «История Малой России» представляє лише деяку цікавість як збірка фактичного матеріалу339. Схожі міркування висловив і анонімний автор бібліографічної замітки в «Библиотеке для чтения», який відзначав, що третє видання роботи Д. Бантиша-Каменського «складається з одних подій, зібраних добродушно без критики»340. Вірогідно, Д. Бантиш-Каменський усвідомлював свою неспроможність кардинально оновити власну візію малоросійської історії, хоч і мав для цього чимало джерел341. Зауважимо, що навіть на першу романтичну хвилю другої половини 1820-х — початку 1830-х років він відреагував у другому виданні виключно зі стильових канонів пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема додав ——————— 335 Л. С. Русские книги: 1. [Бантыш-Каменский Д. Н.] История Малой России. — [Ч. 1–4] // ВЕ. — 1830. — № 12. — Отд: Смесь. — С. 299. 336 Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 46–47. 337 Евецкий Ф. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 3-е изд. — М., 1842. — Ч. 1–3; Скальковский А. История Новой Сечи или Последнего Коша Запорожского Извлечения из собственного Запорожского Архива А. Скальковским. — Одесса, 1841 // Денница (Варшава). — 1842. — № 17: (сентябрь). — С. 209–210. 338 Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 3-е изд. — М., 1842. — Ч. 1–3 // ОЗ. — 1842. — Т. 22, № 6. — Отд. 6: Библиографическая хроника. — С. 42. 339 Там же. — С. 41. 340 Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — М., 1842. — Ч. 1–3 // БЧ. — 1842. — Т. 51. — Отд. 6: Литературная летопись. — С. 70. 341 Бантыш-Каменский Д. Н. — Бодянскому О. М. [автограф; 13 січ. 1848 р.] // ВР ІЛШ. — Ф. 99. — Спр. 99. — Арк. 197–197зв.; Бантыш-Каменский Д. Н. — Бодянскому О. М. [автограф; 16 квіт. 1849 р.] // Там само. — Арк. 196. 118 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 кілька фрагментів із «внутрішньої історії» Малоросії. Не випадково історик одразу вислав свою «колекцію» матеріалів з української минувшини на прохання О. Бодянського, який опублікував частину джерел у 1858–1859 рр.342 Подібні тенденції споглядаємо і щодо рецепції інших праць Д. БантишаКаменського, зокрема його «Словаря достопамятных людей Русской земли». Первісно видання означеного п’ятитомного біографічного словника (1836) сприймалося більш-менш позитивно, хоч рецензенти висловили низку зауваг щодо добору персоналій343. Зазначимо, що від Д. Бантиша-Каменського, як «малоросійського історіографа», навіть очікували введення до словника низки статей про видатних українських діячів. Приміром, один із харківських романтиків, фольклорист Іван Розковшенко, вказував на відсутність у словнику біографій багатьох відомих малоросіян, зокрема гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Самойловича, Богдана та Юрія Хмельницьких та ін.344 Однак, автор проігнорував ці закиди. У трьох додаткових томах, виданих 1847 р., Д. Бантиш-Каменський не подав жодної біографії названих осіб. Реакція російської критики на вказаний тритомник була нищівною. «У нього, не було ніякої системи укладання задуманої ним книги … п. БантишКаменський видав уже вісім товстих томів, і все ще не викінчив своєї праці, і ніколи її не завершить: причиною цього є його нерозбірливість у доборі біографій і повна відсутність будь-якого плану», — зазначалося у бібліографічній хроніці «Отечественных записок»345. Ці думки поділяв і рецензент із «Литературной газеты»346. Заразом критики вказували на безліч повторів, величезну кількість непотрібних цитувань і переказів анекдотів, документів та усних свідчень у словнику Д. Бантиша-Каменського. Злий жарт зіграв з автором і компілятивний спосіб укладання біографій. Рецензент із часопису «Современник» ущипливо відзначив, що частина словникових статей витримана у дусі старої манери М. Карамзіна, а інша присвячена діячам «нашої доби», себто початку ХІХ ст., навпаки, нагадує «сучасні життєпи- ——————— 342 Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. — М., 1858. — Ч. 1: 1649–1687. — IV, 339 c; Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. — М., 1859. — Ч. 2: 1691–1722. — 340 с. 343 Р. М. [Булгарин Ф. В.] Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. — М., 1836. — Ч. 1. — 388 с; Ч. 2. — 459 с; Ч. 3. — 389 с; Ч. 4. — 395 с; Ч. 5. — 395 с. // СП. — 1837, 15 февр. — № 36. — С. 141–144; Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. — М., 1836. — Ч. 1. — 388 с; Ч. 2. — 459 с; Ч. 3. — 389 с; Ч. 4. — 395 с; Ч. 5. — 395 с. //БЧ. —1837. — Т. 20. — Отд. 6. — С. 60–62. 344 Росковшенко И. Рец. на изд.: Бантыш-Каменский Д. Н. Словарь достопамятных людей русской земли. — М., 1836. — Ч. 1. — 388 с; Ч. 2. — 459 с.; Ч. 3. — 389 с; Ч. 4. — 395 с; Ч. 5. — 395 с. // ЖМНП. — 1837. — Ч. 13, № 2. — Отд.: Новости и смесь. — С. 429. 345 Библиографическая хроника: 271) Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. — СПб., 1847. — Ч. 1. — VII, 570 c; Ч. 2. — 573, 105 с; Ч. 3. — 627 с. // ОЗ. — 1847. — № 8. — Отд. 6. — С. 96, 97. 346 Библиография: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. [Д. Н.] БантышКаменский. — СПб., 1847. — Ч. 1. VII, 570 c; Ч. 2. — 573, 105 с; Ч. 3. — 627 с. //ЛГ. —1847, 14 авг. — № 33. — С. 525. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 119 си»347. Цю суперечність критик Д. Бантиша-Каменського пояснює тим, що вчений «не сам опрацьовував свої біографії, а виписував їх з інших книг»348. На захист Д. Бантиша-Каменського виступив лише російський історик Михайло Погодін, який прагнув «присоромити» полемічне завзяття тодішніх рецензентів із «Отечественных записок» та «Современника»349. Та ці потуги виявилися марними. Архаїчна манера письма та пізньопросвітницький стиль мислення Д. Бантиша-Каменського сприймалися тогочасною російською публікою як курйозні інтелектуальні релікти. Тож учені другої половини ХІХ ст. розглядали його словник як «книгу далекого минулого»350. Ще менше у цьому сенсі пощастило «Истории Малой России», яка сприймалася десь на маргінесі російського історіописання. Наприклад, Г. Карпов — російський історик, учень С. Соловйова, вважав, що Д. Бантиш-Каменський не був «самостійним працівником» на науковій ниві351. Він навіть тримався думки, що автор «Истории Малой России» використав «розробки архівних документів» свого батька та не вивчав особисто ці джерела, хоч і написав більш-менш пристойну працю352. Цю тезу Г. Карпова аргументовано спростував український історик В. Кравченко353. Загалом російська інтелектуальна традиція, переважно ігнорувала малоросійську візію Д. Бантиша-Каменського. Водночас студії М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича і навіть М. Грушевського не залишилися поза увагою російської історіографії ХІХ — початку ХХ ст. Та у «Курсе русской истории» В. Ключевського немає жодної згадки про «Историю Малой России». Врешті, ця праця виявилася «чужою» для імперського історіописання, попри незаперечну належність ученого до російської інтелектуальної традиції. Варто наголосити, що автор із його ідеалістичними уявленнями й моральними чеснотами виявився «білою вороною» і на імперській службі. Схоже на те, що Д. Бантиш-Каменський поділяв наївні, за висловом відомого російського дослідника Юрія Лотмана, переконання М. Карамзіна про патріархальну природу управління в Росії354. Тому у його працях досить часто зустрічаємо згадки про ——————— 347 Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сочинение Д. Н. БантышКаменского. — СПб., 1847. — Т. 1–3. // Современник. — 1847. — Т. 5, № 9. — С. 7. 348 Там же. — С. 10. 349 Погодин М. Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сочинение Д. Н. Бантыш-Каменского. — СПб., 1847. — Т. 1–3. Статья [первая]-вторая // Москвитянин. — 1848. — Ч. 3, № 5. — Отд.: Критика. — С. 53–73; Ч. 5, № 10. — Отд.: Критика. — С. 46–79; Ч. 6, № 11. — Отд.: Критика. — С. 1–29. 350 Кауфман И. М. Русские биографические и биобиблиографические словари. — М., 1955. — С. 13. 351 Карпов Г. Ф. Критический обзор… — С. 12. 352 Там же. — С. 28. 353 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 219. 354 Лотман Ю. М. «О древней и новой России в ее политическом и гражданском отношениях» Карамзина — памятник русской публицистики начала ХІХ века // Лотман Ю. М. Карамзин. — СПб., 1997. — С. 594. 120 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 батьківське ставлення, піклування сановника або чиновника про підлеглих, співвітчизників і т. п.355 Ці ідилічні, сповнені сентименталізму настанови Д. Бантиш-Каменський прагнув реалізувати на посаді тобольського цивільного губернатора як стосовно корінних сибірських народностей, так і прийшлого російського населення. Проте вже 1828 р. він потрапив у жорна запеклої відомчої боротьби між генерал-губернатором Західного Сибіру Петром Михайловичем Капцевичем та відомим державним діячем Михайло Михайловичем Сперанським. За результатами сенаторської ревізії він не тільки був увільнений із посади та звинувачений у зловживаннях, а й протягом п’яти років перебував під слідством. За іронією долі, одним із ревізорів був сенатор Борис Олексійович Куракін — рідний племінник князя О. Б. Куракіна, покровителя батька Д. БантишаКаменського. Ці злощасні пригоди історик описав у своїх записках, які промовисто назвав — «Шемякин суд в ХIХ столетии»356. Тільки 6 березня 1833 р. справа Д. Бантиша-Каменського була вирішена імператором Миколою І, який звільнив історика від усіх обвинувачень і звелів зарахувати весь термін, проведений під слідством, як час перебування на службі357. Та подальша кар’єра вченого-чиновника, так і не склалася. У травні 1836 р. він був призначений віленським цивільним губернатором, але вже 1838 р. подав у відставку. Згодом, Д. Бантиш-Каменський служив у Міністерстві внутрішніх справ та департаменті уділів. Зрештою, історик Д. Бантиш-Каменський виявився «чужим» для бюрократичної імперської машини, яка не сприймала його ідеалістичного потягу до патріархального управління та впровадження морально-етичних принципів у чиновницьку практику. Він не здобув матеріального статку ні на імперській службі, ні на ниві наукової праці і залишив по собі борги на 10 тис. рублів, які після його смерті покрив імператор Микола І358. Мабуть, саме тому в останні роки життя Д. Бантиш-Каменський із теплими, ностальгійними нотками згадував про давні часи своєї служби у князя М. Рєпніна-Волконського, який «сторонився інтриг, ішов завжди прямою дорогою, керований честю»359. Насамкінець зауважимо, що метафоричною формулою «свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх», звичайно, не вичерпуються складні, часом драматичні творчі і життєві колізії цього історика. Втім, вона змушує замислитися щодо того заплутаного, суперечного плетива різноманітних інтелектуальних традицій, соціокультурних умов, культурницьких настанов і припадкових обставин, які спричинилися до появи на теренах українського історіописання «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. ——————— 355 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 202; Его же. Словарь достопамятных людей Русской земли. — М., 1836. — Ч. 1. — С. 126; То же. — СПб., 1847. — Ч. 3. — С. 242. 356 Популярний вислів у сатиричних повістях XVII–XVIII cт. щодо несправедливого, упередженого правосуддя. Походить від імені князя Дмитра Шем’яки 357 Его же. Шемякин суд… — С. 782. 358 Штейн В. Бантыш-Каменский Дмитрий Николаевич // РБС: В 25 т. — СПб., 1900. — Т. 2: Алексинский–Бестужев-Рюмин. — С. 468. 359 Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли. — СПб., 1847. — Ч. 3. — С. 64. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 121 2.4. М. Маркевич як перехідний тип історика «История Малороссии» Миколи Маркевича постала на романтичній хвилі українських культурницьких та ностальгійно-патріотичних інтенцій 1830-х– 1840-х років. Ця студія з’явилася після двох видань «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського (1822, 1830) і майже збіглася з її третім виданням (1842) та публікацією «Истории русов» (1846). Проте ще напередодні появи «Истории Малороссии» (М., 1842–1843. — Т. 1– 5) у колах тодішньої освіченої громадськості склалася думка про її блискучий літературний стиль. Зокрема, вже рецензенти третього видання студії Д. Бантиша-Каменського називали очікувану працю М. Маркевича «красномовною»360, а опубліковані уривки у журналі «Маяк»361 та «Русский вестник»362 характеризували як чудові363. Скажімо, у редакційній примітці до фрагментів з «Истории Малороссии» в «Русском вестнике» патетично зазначалося: «Тут є душа, є життя»364. Ці коментарі вказують на ті істотні інтелектуальні зрушення, які відбулися у вподобаннях як читацької публіки, так і вимогах академічного середовища. Відтепер від історика очікували не тільки представлення достовірного та повчального, а й яскравого і колоритного образу минувшини з довершеною стилістичною обробкою тексту. З означеної перспективи «История Малороссии» М. Маркевича була проміжною працею. Недаремно її розглядають як своєрідну межу між «дворянським і буржуазним періодами» в історичній думці (М. Марченко)365, місток, перекинутий «від історіографії епохи просвітництва через романтичну культуру до позитивістсько-народницької історичної думки» (В. Кравченко)366, перехідну працю між дворянською патріотичною історіографією початку XIX ст. та українським романтичним народництвом (З.-Є. Когут)367. В історичній та громадській думці кінця XIX — першої третини XX ст. «История Малороссии» оцінювалася здебільшого у скептично-негативному сенсі (М. Василенко, М. Грушевський, І. Крип’якевич, М. Макаров, О. Пипін, ——————— 360 Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — М., 1842. — Ч. 1–3. // СО. — 1842. — № 3. — С. 11. 361 Маркевич Н. Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого. Эпизод из новой ненапечатанной Истории Малороссии // Маяк. — 1840. — Ч. 5. — С. 1–7; Его же. Мазепа. Статья первая–вторая [Отрывки из второй части «Истории Малороссии» Н. А. Маркевича] // Маяк. — 1841. — Ч. 23. — Гл. 3. — С. 33–54; Ч. 24. — Гл. 3. — С. 55–70; Его же. Мазепа. Статья третья [Отрывок из второй части «Истории Малороссии» Н. А. Маркевича] // Там же. — 1842. — Т. 1, кн. 1. — Гл. 3. — С. 1–15. 362 Его же. Гетманство Барабаша [Отрывок из «Истории Малороссии», сочиненной Н. А. Маркевичем] // РВ. — 1841. — № 5. — С. 468–492. 363 Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 47. 364 Р. Р. В. [Редакция «Русского вестника»] Примечание к соч. «Гетманство Барабаша» Н. А. Маркевича // РВ. — 1841. — № 5. — С. 468. 365 Марченко М. І. Українська історіографія... — К., 1959. — С. 150 366 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії... — С. 325. 367 Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії... — С. 198. 122 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 І. Франко та ін.)368. В українській радянській історіографії про М. Маркевича згадували епізодично, переважно з негативною тональністю. Наприклад, В. Голобуцький уважав, що «История Малороссии» була кроком назад, порівняно з «Историей Малой России» Д. Бантиша-Каменського369. Більш адекватні та помірковані оцінки й тлумачення, які вписують зазначену працю М. Маркевича у загальний контекст української історіографії академічної доби, представленні у сучасних студіях, що спричинилися до певної реабілітації його як історика (В. Ульяновський, В. Кравченко)370. Однак, історичні погляди та стиль мислення М. Маркевича і донині тлумачаться по-різному. Передусім, це пов’язано з тим, що автор зазначеної праці належав до дослідників перехідного типу, які від етнографічних, музичних і поетичних зацікавлень еволюціонували до, власне, історичних та історико-статистичних студій. Під офортом М. Маркевича, виконаним Львом Жемчужниковим 1861 р. й опублікованим у журналі «Основа», є власноручний, іронічний напис автора «Истории Малороссии», який досить точно відображає його інтелектуальну еволюцію: «Нині волосся моє сиве і скуйовджене, вуса обвисли, музику замінила історія, поезію — статистика»371. На відміну від Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевич не був безстороннім спостерігачем та літописцем малоросійської минувшини. Ще у молоді роки він уважав себе «добрим малоросіянином», про що зазначав у листі до К. Рилєєва від 25-го вересня 1825 р.372 Таким історик залишився до кінця життя. Зокрема, Іван Головацький у листі від 6 грудня 1857 р. до свого брата Якова назвав М. Маркевича «істинно малоросійською людиною»373. Світосприйняття та погляди М. Маркевича попервах формувалися у середовищі старих панських осередків української / малоросійської культури. Тим паче, що він належав до відомого козацько-старшинського роду єврейського (за припущенням одеського вченого О. Маркевича — сербського)374 походження Марковичів-Маркевичів, з якого вийшло чимало громадських діячів та декілька ——————— 368 Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя... — С. 251; Грушевский М. Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. — СПб., 1914. — Т. 1. — С. 19; Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 7 (32); Макаров Н. Воспоминания о Н. А. Маркевиче // Основа. — 1861. — № 1. — С. 294; Пыпин А. Малорусская этнография... — 1886. — № 1. — С. 302; Франко І. Нарис з історії українсько-руської літератури до 1890 р. — Львів, 1910. — С. 101. 369 Голобуцкий В. Дипломатическая история... — С. 13. 370 Ульяновський В. І. Незавершені та маловідомі праці М. А. Маркевича // РКСУ. — К., 1994. — Вип. 2: Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. — С. 61, 62; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії... — С. 301, 302. 371 Жемчужников Л. М. Заметка к статье «Воспоминания о Н. А. Маркевиче» (с портретом) // Основа. —1861. — № 2. — С. 185–187. Див. також: Перетц Л. З листування М. А. Маркевича // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 17923. — Арк. 26. 372 Якушкин В. К литературной и общественной истории 1820–1830 гг.: Н. А. Маркевич — К. Ф. Рылееву (Туровка, 1825 г., сентября 25-го) // РС. — 1888. — № 12. — С. 599. 373 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–62 / Видав К. Студинський. —Львів, 1905. — С. 372. 374 Маркевич А. И. Марковичи. — К., 1890. — С. 55. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 123 відомих істориків375. Зазначимо, що М. Маркевич успадкував велику фамільну бібліотеку376 та виявив неабияку цікавість до походження свого роду377. Майбутній історик навчався у Приватному пансіоні П. Білецького-Носенка (1814–1817), якого дехто з дослідників уважає «типовим представником котляревщини»378. У 1817–1820 рр. М. Маркевич здобув освіту у благородному пансіоні для дворянських дітей при Головному педагогічному інституті в С.-Петербурзі379. Саме навчання в імперській столиці та подальша військова служба (1820–1824) дозволили йому спізнатися з поетами Є. Баратинським, А. Дельвігом, О. Пушкіним380, композитором М. Глинкою381, декабристами В. Кюхельбекером382 і К. Рилєєвим383 та багатьма ін. Вочевидь, ці зв’язки з плеядою найкращих російських поетів, митців та громадських діячів того часу спричинилися до перших поетичних спроб М. Маркевича, виконаних у дусі канонів класицизму ХVIII — початку ХІХ ст.384. Тому С. Єфремов визначає його місце в літературному процесі у контексті впливів О. Пушкіна та К. Рилєєва385. Заразом М. Маркевич підтримував взаємини з багатьма відомими українськими діячами, зокрема з О. Бодянським, М. Гоголем, Є. Гребінкою, І. Котляревським, М. Максимовичем, Т. Шевченком та ін.386 Зауважимо, що питання про впливи «Истории Малороссии» та інших творів М. Маркевича на поезії Великого Кобзаря і до сьогодні належить до актуальних проблем шевченкознавства387. Поетичні експерименти й етнографічні захоплення малоросійською минувши- ——————— 375 Голубчик Г. Д. Рід Марковичів-Маркевичів у культурно-громадському житті України: «нова сімейна історія»: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07. 00. 06 / ДНУ. — Дн., 2003. — 20 с. 376Маркевич Н. А. Отрывок из Большего исторического, мифологического, статистического, географического и литературного словаря Российского государства. — М., 1836. — C. I; Колесник Є. О. Бібліотека М. А. Маркевича // УІЖ. — 1973. — № 1. — С. 108. 377 Дорошенко П. Два письма историка Н. А. Маркевича [до Олександра Михайловича Марковича] о своем родоначальнике Марке Аврамовиче [1847–1848] // КС. — 1885. — № 12. — С. 690–698. 378 Бойко Ю. М. А. Маркевич і Т. Г. Шевченко // ЗНТШ. — Нью-Йорк–Париж–Сідней– Торонто, 1963. — Т. 177: Зб. на пошану сімдесятиріччя народин Р. Смаль-Стоцького. — С. 123. 379 Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804–1860. — Л., 1987. — С. 30–35. 380 Там же. — С. 6; Черейский Л. А. Пушкин и его окружение… — С. 254. 381 Струговщиков А. Н. Михаил Иванович Глинка: Воспоминания, 1839–1841 // РС. — 1874. — № 4. — С. 700–701. 382 Воспоминания Н. А. Маркевича о встречах с Кюхельбекером в 1817–1820 гг.: Извлечения // ЛН / Гл. ред. А. М. Еголин. — М., 1954. — Т. 59, ч. 1. — С. 507–512. 383 Якушкин В. К литературной и общественной истории… — С. 597–599; Письма [К. Ф.] Рылеева: Письма к Ф. Б. Булгарину, А. Ф. Воейкову, П. А. Вяземскому, Д. И. Завалишину, Н. А. Маркевичу, в Московский цензурный комитет, Ф. А. Рылееву // ЛН. — С. 137–154. 384 Данилов В. К биографии Н. А. Маркевича (Письма его к М. А. Максимовичу) // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1911. — Вып. 7. — С. 224. 385 Єфремов С. Історія українського письменства / Ред. і передм. М. К. Наєнка. — К., 1995. — С. 318–319. 386 Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804–1860. — С. 6. 387 Студинський К. «Перебендя» Т. Шевченка і «Бандурист» Маркевича (Причинок до генезис поезій Т. Шевченка) // Зоря (Львів). — 1896, 15 (27) груд. — № 24. — С. 477–479; Марковський М. Шевченко і Микола Маркевич (Дещо до історії поетичної творчості Т. Г. Шевченка) // Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 37–41; Гайдай Г. О. Т. Г. Шевченко і М. А. Маркевич // РЛ. — 1960. — № 3. — С. 61–67; Бойко Ю. М. А. Маркевич і Т. Г. Шевченко. — С. 120–140. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 124 ною і підвели М. Маркевича до, власне, історичних зацікавлень. Вважають, що ці інтереси виявилися у юнака ще в 1820-х роках388. Врешті, 1831 р. у передмові до збірки «Украинские мелодии» М. Маркевич публічно проголошує свої наміри на ниві історіописання: «Якщо вистачить на те сил моїх і часу, можливо, я наважусь принести моїм співвітчизникам та землі, яка вигодувала колись наших прабатьків, а нині зберігає їх рештки — докладний опис красот історичних, чарівність природи, звичаїв, обрядів, одягу, давнього правління Малоросійського. Приємно було б згадати, який був Батурин, якою була вдача, мова, приємно уявити собі вітчизну у дні її минулі. Певний, що недоліки мого твору будуть пробаченні за мету, котру я мав у своїх починаннях, тоді я з великою рішучістю представлю мою працю на суд просвічених письменників»389. Ця цитата виявляє естетично-літературні й етнографічні устремління М. Маркевича щодо історії України на початку 1830-х років. Звичайно, вони зазнали певної еволюції впродовж десятиліття, що розділяє вказану сентенцію та написання «Истории Малороссии». Однак, ця еволюція, мабуть, не була істотною, на що вказують численні літературні пасажі у викладі історичного матеріалу на сторінках вищезгаданого п’ятитомника. Крім літературної й етнографічної практики, а також музичних вправ, чільне місце в творчості та житті М. Маркевича посідала антикварна діяльність. Загалом він одержував незрівнянну насолоду від самого процесу пошуку та збирання історичних пам’яток, документів і матеріалів, який часто-густо перетворювався для нього на самоціль. Причому ці захоплення споглядаємо навіть в історико-статистичних працях цього автора390. В одній зі своїх розвідок М. Маркевич докладно розповів про історію формування власного архівного зібрання. Ще на початку 1850-х років він згадував про те, з якою пристрастю та величезним емоційним запалом він збирав свій архів391. Наприкінці життя тяжкохворий історик дуже переймався долею цієї величезної колекції392. Зокрема, він планував продати право на її видання під назвою «Маркевичевский архив» на кшталт «Древней Российской Вивлиофики» (1773–1775) Миколи Новикова. Не випадково наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. про М. Маркевича досить часто згадували як про фундатора великої архівної колекції393. Приміром, О. Лазаревський писав, що близько 1860 р. у С.-Петербурзі за його колекцію просили 5 тисяч рублів394. Зрештою, колекція М. Маркевича привертала увагу багатьох дослідників протягом усього ХХ ст. Скажімо, на початку 1950-х років у процесі підготовки тритомника документів ——————— Saunders D. The Ukrainian Impact… — P. 237. Маркевич Н. Предисловие // Украинские мелодии. — С. XXVII–XXVIII. 390 Его же. Статистика прошлого [18] столетия. Народонаселение, хозяйство, торговля, быт и пр. // ІР НБУВ. — Ф. 14. — Спр. 4977. — 105 арк. 391 [Архив Н. А. Маркевича] // ОЗ. — 1851. — Т. 74. — Отд. 8: Литературные и художественные Новости. — С. 328–335. 392 Маркевичевский архив // Современник. — 1859. — № 4. — С. 355. Див. також про архів М. Маркевича: Павловский И. Н. А. Маркевич // РС. — 1874. — № 5. — С. 206; Отчет Московского публичного и Румянцевского музеев за 1870-1872 г., представленный директором музеев г. Министру народного просвещения. — М., 1873. — С. 32–35. 393 Козмин Н. К. Очерки из истории русского романтизма. — С. 43. 394 Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. — К., 1888. — Т. 1: полк Стародубский. — С. IV. 388 389 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 125 «Воссоединение Украины с Россией» постало навіть питання про повернення до України понад 6 тис. одиниць зберігання з цієї колекції, що переховувалась у Рукописному відділі Бібліотеки ім. В. І. Леніна у Москві395. У передмові до історичних актів, опублікованих 1848 р., М. Маркевич досить промовисто висловив і своє ставлення до свідчень джерел: «...я вважаю священним обов’язком передавати всім моїм співвітчизникам будь-які нові відомості, отримані мною про минуле життя пращурів наших та всієї країни»396. Отже, самоцінність набутого джерельного матеріалу про українську минувшину видається історику найважливішою, а думка про критичне опрацювання відомостей побутує десь на маргінесі його уявлень. В українському та російському історіописанні побутують різні погляди про М. Маркевича як ученого: «поет-історик» (М. Максимович)397, «зразок місцевого патріота та практичного етнографа-аматора», «етнограф-самоук» (О. Пипін)398, не стільки дослідник-історик, скільки письменник (О. Грушевський)399, «перший національний український історик» (С. Томашівський)400, «типовий романтик» (І. Айзеншток)401, «пристрасний колекціонер» та «історик молодшого покоління», який не вмів критично опрацьовувати джерела402, «ідеолог лівобережного українського панства» й «палкий оборонець українського автономізму» (О. Оглоблин)403, «один з найкультурніших людей тогочасної України» (О. Оглоблин)404, «представник українсько-російського романтизму» (Д. Чижевський)405, «історик-самоучка» (М. Марченко)406, «ентузіаст-компілятор» (О. Пріцак)407, поет-учений (С. Крижанівський)408 та ін. Дехто з сучасників уважав М. Маркевича ——————— 395 Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Авторизов. переклад з англ. М. Климчука, Х. Чушак; за ред. М. Климчука. — К., 2008. — С. 180. 396 Акты, поясняющие Историю Малороссии и открытые Н. А. Маркевичем // ЧОИДР. — М., 1848. — Кн. 1. — С. 109 397 Максимович М. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада», 1857 г. (Письмо к Г. П. Галагану) // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. — К., 1876. — Т. 1: Отдел исторический. — С. 524. 398 Пыпин А. Малорусская этнография за последние двадцать пять лет // ВЕ. — 1886. — № 1. — С. 301; Его же. История русской этнографии. — СПб., 1891. — Т. 3: Этнография малорусская. — С. 341. 399Грушевский А. С. Н. А. Маркевич (Из прошлого украинской литературы и историографии) // ЖМНП. — 1911. — №1. — С. 110. 400 Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1906. — Т. 33, № 1. — С. 42. 401 Айзеншток І. До характеристики Мик. Маркевича // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності: У 3 ч. — К.,1928. — Ч. 2: Історично-літературна. — С. 268. 402 Паисов Н. Ф. Документы об истории Украины XVIII в. Собрание Н. А. Маркевича // Записки Отдела рукописей Всесоюзной библиотеки им. В. И. Ленина. — М., 1939. — Вып. 5. — С. 51. 403 Оглоблін О. П. «Історія України»… — Арк. 31. 404 Оглоблин О. Проблема українських зв’язків Шевченка // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли / За ред. Л. Винара. — Нью-Йорк–Київ–Торонто, 1995. — С. 67. 405 Чижевський Д. Міцкевич і українська література // Чижевський Д. Філософські твори. — Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. — C. 146. 406 Марченко М. І. Українська історіографія… — К., 1959. — С. 151. 407 Пріцак О. Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? — С. 97. 408 Крижанівський С. «Украинские мелодии» Миколи Маркевича в початках українського романтизму ХІХ ст. // Сучасність. — 1993. — № 2. — С. 147. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 126 сибаритом. Наприклад, російський поет і перекладач О. Струговщиков, приятель М. Глинки, називав його «обдарованим ледарем»409. Проте цю оцінку навряд чи можна вважати адекватною, позаяк вона спиралася виключно на враження світського петербурзького життя кінця 1830-х — початку 1840-х років, яке продукувало відповідні стильові моделі поведінки. Варто підкреслити, що М. Маркевич принципово поділяв дослідницьку працю історіографа й історика. Зокрема, він уважав, що перший пише тільки для вченої громадськості, останній — для всіх410. Призначення історика автор «Истории Малороссии» вбачав, передусім, у літературній обробці фактографічного матеріалу. Та найкраще дослідницькі мотивації й інтенції простежуються у його полемічній реакції на велику рецензійну статтю М. Полевого, присвячену «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Адже М. Маркевича найбільше вразила заувага рецензента про відчуження росіян від «туземців» (малоросіян), зокрема його протиставлення Москалів та Козаків411, яке фактично констатувало співіснування різних народів в імперії Романових. М. Маркевич навіть написав окрему розвідку «О Малороссии и об Украине», яка мала увійти до його майбутньої книги «О Малороссии»412. На його думку, «...починаючи з Олега та до Новгородців XIV віку всі нас уважали переважно Росіянами, та й наше Ім’я Малоросіяни це доводить»413. Ця теза нагадує відомі пасажі знаменитої дискусії «південців» та «північан». Однак, М. Маркевич не обмежується вказаною констатацією. Він наголошує на славі та гідності, пов’язаних із козацтвом414, на виключній ролі Києва як духовного і релігійного центру всієї Русі415, обстоює думку про значення етноніму Україна як пограничної землі та відкидає тлумачення М. Карамзіна («прилегла до поля сторона»)416. Такі зауваги виказують загальноросійську лояльність, яка заразом сполучається з героїко-патріотичними устремліннями історика, зокрема з його орієнтацією на своєрідні, унікальні характеристики української минувшини. Відтак історик прагне означити особливе і навіть унікальне місце Малоросії на загальноросійському культурному полі. Російський учений Г. Карпов охрестив такі пріоритети М. Маркевича «дріб’язковим Малоросійським патріотизмом»417. Водночас М. Маркевич намагався опонувати М. Полевому як одному з провідників «скептичної школи» у російській історіографії, зокрема підготував розвідку «О народах Обитавших в Стране, где Господствует Язык Малороссийский»418. Ця стаття, як і праця історика «О Малороссии и об Украине», була підготовлена, очевидно, у 1830-х роках і розглядалася самим автором як частина майбутньої книги «О Малороссии». Насамперед, М. Маркевич скеровує свої ——————— Струговщиков А. Н. Михаил Иванович Глинка... — С. 700. Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804–1860. — С. 107. 411 Н. П. [Полевой Н.] Малороссия... — С. 77. 412 Маркевич Н. А. О Малороссии и об Украине [для книги «Про Малоросію»] // ІР НБУВ. — Ф. 14. — Спр. 4978. — 9 арк. 413 Там же. — Арк. 3. 414 Там же. — Арк. 4зв. 415 Там же. — Арк. 8. 416 Там же. — Арк. 8зв.–9. 417 Карпов Г. Ф. Критический обзор... — С. 40. 418 Маркевич Н. А. О народах Обитавших в Стране, где Господствует Язык Малороссийский [для книги «Про Малоросію»] // ІР НБУВ. — Ф. 14. — Спр. 4978. — Арк. 10–26. 409 410 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 127 інвективи супроти захоплень російського вченого студіями німецького історика Б. Нібура, якого вважають фундатором критичного чи історико-філологічного методу. Тим більше, що М. Полевой називав його «першим Істориком нашого століття»419. Тому спроби систематичного застосування критичного методу в «Истории русского народа» М. Полевого (М., 1829–1833. — Т. 1–6), які продукували цікаві інтелектуальні новації, хоч, часом призводили до необґрунтованих тлумачень та абсолютизованих висновків, М. Маркевич оцінював украй негативно. «Європа позбулася навіженства доводити та спростовувати то чого ні довести, ні спростувати неможливо. Останній, запізнілий Гонитель Ромула і Рема Нібур помер, постав Новий напрям Історії. Доки в Росії ми не почули про цей Новий напрям, ми Нібурили скільки сил було в нас та можливостей. Але коли дізналися, що за морем є якась поступова система Промислу народів, то і ми почали Промишляти Народами...», — саркастично зауважує М. Маркевич420. Заразом він відкидає провідну методологічну настанову М. Полевого стосовно історії народу як основного предмета наукових студій та її протиставлення щодо історії держави. Натомість М. Маркевич обстоює тезу про неможливість відокремити минувшину народів від історії їх володарів421. Схожу думку історик висловлює і у листі від 26 січня 1836 р. до російського поета В. Жуковського, в якому повторює відомий вислів М. Карамзіна: «Історія народу належить царю»422. Зауважимо, що опонент М. Полевого вважає шкідливою навіть саму спробу такого поділу. Він наголошує, що «Історія є наукою вельми Корисною для Царів і Полководців»423. Зрештою, М. Маркевич демонструє скептичне та негативне сприйняття студій М. Полевого з перспективи пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема наголошує на повчальній функції історії. Однак, цей негативізм не є тотальним. Зокрема, український історик практично погоджується з тезою М. Полевого, коли розглядає малоросійську минувшину як частину загальної історії Росії424. Отож мотивації М. Маркевича як дослідника є досить складними та суперечливими. Це — домінація літературно-естетичних складових та культурницьке представлення малоросійського патріотизму, які сполучаються з щирою загальноімперською лояльністю і пізньопросвітницьким розумінням призначення історіописання. Такий інтелектуальний підмурок спричиняв досить своєрідну і вибіркову рецепцію тогочасних романтичних новацій, до якої автора «Истории Малороссии» підштовхували його дослідницькі практики (літературна, етнографічна й антикварна). Втім, для реалізації амбітного проекту з написання нової версії історії України в 1830-х–1840-х роках та її введення до імперського гранд-наративу фахові ——————— 419 Полевой Н. История русского народа. — М., 1830. —Т. 1: От древнейших времен до разделения России на уделы (до 1055-го года). — С. V. 420 Маркевич Н. А. О народах Обитавших в Стране… — Арк. 14зв. 421 Там же. — Арк. 14зв.–15. 422 Перетц Л. Н. Два украинских корреспондента В. А. Жуковского [М. Максимович та М. Маркевич] // Сб. ст. к сорокалетию ученой деятельности академика А. С. Орлова / Ред. В. Н. Перетц. — Л.,1934. — С. 100. 423 Маркевич Н. А. О народах Обитавших в Стране… — Арк. 15. 424 Там же. — Арк. 11. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 128 можливості і підготовка Миколи Маркевича видаються, щонайменше, недостатніми, особливо, якщо взяти до уваги стислий термін підготовки його п’ятитомника (літо 1838 р. — початок 1840 р.)425. Дехто з сучасників навіть називав його «Историю Малороссии» продуктом «сільської діяльності», яку автор написав між господарськими справами у маєтку426. Таке досить дивне поєднання поміщика-культурника й антиквара-збирача історичних пам’яток і реліквій з літератором-митцем та етнографом-практиком в одній особі створювало незвичайний, перехідний тип історика-аматора зі своєрідним стилем мислення. ——————— Кравченко В. В. Нариси з української історіографії... — С. 307. [Бодянский П. И.] Биографический словарь уроженцев Полтавской губернии или умерших в ней, известных своею служебною или литературною деятельностью // Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. — Полтава, 1865. — С. 448. 425 426 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 129 2.5. Архітектоніка «Истории Малороссии» М. Маркевича Вже перші рядки в «Истории Малороссии» виявляють самобутні авторські устремління, зокрема прагнення продемонструвати неповторний характер українського «простору землі». М. Маркевич навіть зазначає, що «знаменитий Ліней припускав, що вона (українська земля — Авт.) була колискою народів після потопу»427. Відтак україноцентричність авторського викладу домінує на сторінках цієї праці, на відміну від «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, в якій малоросійська минувшина, переважно подається у загальноросійському контексті. М. Маркевич відразу постулює власні принципи щодо композиції «Истории Малороссии», до основи якої покладено шестичленну періодизацію української історії, або, як він висловлюється, 6 відмінних «історичних картин»: 1) від найдавніших часів до Лянцкоронського, 1500 р. (глава 1); 2) від Лянцкоронського до унії, 1500–1592 (глава 2–4); 3) від початку унії до Богдана Хмельницького, 1592–1646 (глава 5–10); 4) від поголовного повстання до смерті Хмельницького, 1646–1657 (глава 11–22); 5) від смерті Хмельницького до падіння Мазепи, 1657–1709 (глава 23–48); 6) від падіння Мазепи до останніх днів Малоросії, 1709–1793 (глава 49–56)428. Така періодизація, незважаючи на змістовну неоднорідність, відображає авторське розуміння безперервності та поділу української історії попри численні масштабні метаморфози. Певна річ, М. Маркевич досить уважно ознайомився з критикою М. Полевого щодо студії Д. Бантиша-Каменського, особливо стосовно одноманітності висвітлення різних історичних епох429. Не випадково періодизація автора «Истории Малороссии» побудована за принципом контрастності — періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду і катастрофічної руйнації. Отже, мінливість і швидкоплинність світу історії сприймається істориком набагато повніше, ніж його попередником Д. Бантишем-Каменським, який схильний відтворювати малоросійську минувшину у вигляді поступового і лінійного руху. Наприклад, М. Маркевич наголошує на тому, що татарська навала та литовське завоювання розділило Русь: на Русь південну та її «молодшу сестру» — Русь північну430. Проте історик не розвиває цієї теми, обмежившись самою лише стислою згадкою про поділ Русі. Та у подальшому викладі автора неодноразово віднаходимо ідею «двох Росій», зокрема щодо доби Хмельниччини431. Тож мотиви відомої дискусії «південців» і «північан» достатньо помітні на сторінках п’ятитомника. Однак, попри нібито чітке окреслення принципів побудови та оформлення фактографічного матеріалу, композиція «Истории Малороссии» є вкрай нерівномірною. Причому сам автор досить часто порушує власні принципи. ——————— Маркевич Н. История Малороссии: В 5 т. — М., 1842. — Т. 1. — С. 4. Там же. — С. 4, 5. 429 Н. П. [Полевой Н.] Малороссия... — С. 147–148. 430 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 9. 431 Там же. — Т. 1. — С. 348, 354; та ін. 427 428 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 130 Зокрема, М. Маркевич практично не узагальнює матеріал як з обсягу окремих глав, так і навіть окреслених періодів, які об’єднують низку структурних одиниць його багатотомника. Історію докозацької доби (до 1500 р.) він висвітлює лише в одній-єдиній главі432. Натомість перебіг подій другої половини XVII — початку XVIII ст., себто п’ятий і шостий періоди за його поділом, подаються істориком дуже докладно (34 глави)! Прагнучи компенсувати таку очевидну диспропорційність у викладі фактографічного матеріалу М. Маркевич відразу розставляє низку оціночних коментарів. Приміром, він відзначає, що приєднання Малоросії до Литви було добровільним433, а також наголошує на рівноправному тлумаченні державного об’єднання з Польщею, в яке ввійшли «рівні з рівними і вільні з вільними»434. Ці зауваги М. Маркевича дуже нагадують схожі вислови в «Истории русов»435, зокрема спираються на вигадані привілеї. В аналогічному плані він тлумачить і приєднання до Москви, зокрема наголошує, що тільки «злиття Малоросіян із Москвою могло зміцнити загальний добробут Росії»436 та зробити її «першорядною державою»437. У такому ж дусі історик коментує й інші події та явища. Зокрема, розкриваючи загальний зміст литовської доби малоросійської історії, автор відзначає, що «безперервно необхідні були для нас (українців. — Авт.) підтвердження пакт і привілеїв, і безперервно вони порушувалися, незважаючи на королівське веління»438. За слушним спостереженням Івана Крип’якевича, теза про рівноправність України у державних об’єднаннях із Литвою, Польщею та Московщиною, запозичена з «Истории русов», є основою ідеєю в «Истории Малороссии»439. Врешті, М. Маркевич тримається персоніфікованого принципу викладу матеріалу. Зокрема, козацьку минувшину XVI ст. він висвітлює майже виключно з перспективи славетних діянь гетьманів. Персоналістичний канон домінує і щодо відтворення української історії XVII–XVIII ст., адже низка розділів названі іменами відповідних гетьманів. Зауважимо, що історичні часи, коли не було володарів гетьманської булави, суттєво ускладнюють авторський виклад, оскільки примушують історика робити певні відступи. Зокрема, 26 розділ своєї праці М. Маркевич називає «Междо-Гетманство. Наказный гетман Яким Сомко» і розпочинає його з висвітлення загального становища, яке склалося на українських землях440. Варто підкреслити, що персоналістичні домінації становлять характерну ознаку авторського письма. Власне, крізь замальовки історичних осіб М. Маркевич створює образ тієї чи іншої епохи. Заразом історику властиве не тільки акцентування на домінації козацької слави, а й своєрідне протиставлення її ——————— Там же. — С. 3–23. Там же. — С. 11. 434 Там же. — С. 13. 435 Кониский Г. История Русов или Малой России. — репринт моск. изд. 1846. — К., 1991. — С. 6. 436 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 258. 437 Там же. — С. 347. 438 Там же. — С. 23. 439 Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 6 (31). 440 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 65–73. 432 433 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 131 трагічним подіям, чергування світлих і темних періодів минувшини. Окремі деталі персональних характеристик екстраполюються автором до сутнісних рис історичного руху, що істотно відрізняє «Историю Малороссии» від праці Д. Бантиша-Каменського. Скажімо, про польського короля Сигізмунда ІІІ М. Маркевич пише: «це той щасливець, який кілька разів міг об’єднати з Польщею, Литвою та Малоросією Росію та Швецію, і котрий заклав підвалини загибелі Польщі»441. Смерть К. Косинського він характеризує як набат, переддень «загальної брані» між поляками та малоросіянами442. Подібним чином історик оцінює і загибель С. Наливайка, яка стає кульмінацією гонінь на православну віру, що поклала початок «нечуваних бід Малоросії»443. Відзначимо, що М. Маркевич, як і автор «Истории русов», називає Косинського Федором, а Наливайка — Павлом444. Так чи інакше, наведені замальовки історичних осіб фактично є елементами соціопсихологічної характеристики суспільства, які виявляють романтичні елементи стилю мислення М. Маркевича. У плинності людського буття, а надто видатних особистостей на сторінках п’ятитомника проступає романтичне розуміння мінливості світу історії, зокрема естетично-літературний спосіб її сприйняття, самобутній дуалізм у зображенні тріумфу козацької слави та трагізму, катастрофічності й духовного напруження давнього українського життя. Зокрема, автор характеризує добу напередодні Хмельниччини як «навислу грозу» над Річчю Посполитою445. Зазначимо, що М. Маркевич, як і Д. Бантиш-Каменський, приділяє пріоритетну увагу зовнішній канві історичних подій, насамперед у військово-політичній площині. «Внутрішній історії» Малоросії він відводить лише окремі текстові фрагменти, які представленні у вигляді супутніх авторських роздумів та відступів від сюжетної лінії. Один із рецензентів його студії з цього приводу відзначив, що її точніше було б назвати «Историей войн Казаков Малороссийских», аніж «Историей Малороссии»446. Зазначені пріоритети у викладі М. Маркевича виглядають доволі дивно, коли взяти до уваги зібраний ним величезний етнографічний матеріал, а також його непідробну, майже фанатичну зацікавленість українською старовиною. Почасти вказані особливості пояснюються тим, що автор значну частину матеріалу з «внутрішньої історії» переніс у додатки до п’ятого тому, в якому вміщені відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів Малоросії, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церковних ієрархів, хронологія битв та пригод тощо. Зрештою, стильові риси автора «Истории Малороссии» виявляються і у його ставленні до джерел, які він сприймає не стільки як історик, скільки як антиквар-колекціонер, що одержує естетичну насолоду від самого процесу ——————— Там же. — Т. 1. — С. 69. Там же. — Т. 1. — С. 81. 443 Там же. — Т. 1. — С. 92. 444 Там же. — Т. 1. — С. 75, 85; Кониский Г. История Русов или Малой России. — С. 32, 35. 445 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 144, 145. 446 Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // ЖМНП. — 1843. — № 8. — Отд. 6: Обозрение книг и журналов. — С. 181. 441 442 132 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 збирання й упорядкування пам’яток. М. Маркевич із незвичайним пієтетом згадував побажання російського поета Василя Жуковського, висловлені в листі до нього від 24 лютого 1834 р., збирати та «розробляти народні перекази»447. Цю пораду він розглядав як провідний дороговказ у своїй практичній діяльності, зокрема у процесі підготовки «Истории Малороссии». На думку Д. Багалія, навіть у самому п’ятитомнику «...сировина або напівсировина займає у М. Маркевича більше місця, ніж оброблена історія. Характерна ця напівсировина, бо вона яскраво малює нам М. Маркевича, як історика, доводить, чому саме він надавав великого значіння в своїх, так би мовити історичних екскурсах»448. Недаремно з п’яти томів «Истории Малороссии» три складаються з публікації джерел, посилань та різноманітних додатків. Та навіть за такого розподілу матеріалу М. Маркевич висловлює жаль в останній примітці до своєї студії, що не зміг у повному обсязі подати витяги з багатьох джерел449. Така нотка автора свідчить, що літературно-естетична обробка матеріалу у його викладі постійно конфліктує з антикварними мотивами збирача старожитностей. Це спостереження справедливе і стосовно всієї творчої спадщини М. Маркевича, в якій є чимало нереалізованих задумів та незавершених праць на тлі значної кількості нагромадженого фактографічного матеріалу450. Найважливішим джерелом для М. Маркевича є «История русов». Цю працю він розглядає як «літопис Гетьманський», а Г. Кониського, якого вважає його автором, шанобливо іменує «гідний поваги учений муж, зразковий громадянин та Архіпастир благочестивий»451, «правдивіший з наших істориків»452 і т. п. З цього твору М. Маркевич запозичує не тільки фактографічні відомості та вигадані сюжети і документи, а й автономістсько-патріотичні настрої, які трансформує відповідно до власного інтелектуального смаку та нагальних потреб історіописання. Відтак М. Драгоманов відзначав, що «История русов» лягла до основи праці М. Маркевича453. Ба більше, мотиви козацької героїки та слави, представленні в «Истории русов», чудово сприймаються М. Маркевичем. У переробленому вигляді він подає навіть деякі афористичні розумування автора «Истории русов». Водночас у його багатотомнику практично відсутні елементарні критичні тлумачення тих чи інших джерел, хоч він і прагне продемонструвати читачу власну думку щодо позиції певного історика чи його студії. Зокрема, про польських літописців М. Маркевич зазначає, що вони описують лише подвиги та перемоги співвітчизників і ніколи не повідомляють про звитягу своїх ворогів454. Польського історика Веспасіана Коховського автор іронічно називає Цицероном455. ——————— 447 Письма В. А. Жуковского, А. Ф. Воейкова и И. И. Дмитриева к Николаю Андреевичу Маркевичу // Москвитянин. — 1853. — № 12. — Отд. 4: Исторические материалы. — С. 11. 448 Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби феодалізму... — С. 406. 449 Маркевич Н. Примечания // Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1843. — Т. 5. — С. 85. 450 Див., приміром: Ульяновський В. І. Вказ. праця. — С. 42–62. 451 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 230, 231. 452 Там же. — Т. 2. — С. 308. 453 М. Драгоманів про «Історію русів» / Публ. О. Крук // ПС. — 1996. — № 2. — С. 51. 454 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 293. 455 Там же. — Т. 2. — С. 101. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 133 Проте критичні пояснення фактів, подій та явищ побутують у «Истории Малороссии» лише в окремих випадках. Російський історик Г. Карпов відзначав, що при перевірці посилань М. Маркевича на малоросійські справи в архіві Міністерства іноземних справ виявився їхній збіг із номерами справ, які навів в «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменський456. Тому Г. Карпов уважав, що автор п’ятитомника не вивчав ці документи та матеріали. Доцільно звернути увагу і на науковий апарат «Истории Малороссии», який укладений під впливом студії Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, наслідуючи свого попередника, М. Маркевич здійснив публікацію документів і матеріалів як додатків у третьому та четвертому томі. Втім, порівняно з працею Д. Бантиша-Каменського, науковий апарат п’ятитомника М. Маркевича має більш формальний, точніше демонстративний характер для підкреслення її фахової належності. Приміток в останній роботі набагато менше (85 стор.)457, ніж у другому виданні «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського (841 посилання на 242 стор.). Причому в «Истории Малороссии» вони настільки непевні, що часто-густо містять покликання на одну працю чи рукопис без вказівок сторінок, аркушів і т. п. До того ж, усі посилання позначені не порядковими номерами, а сторінками до яких вони адресовані. Дехто з рецензентів зазначав, що М. Маркевичу доводиться вірити більше на слово, позаяк у більшості випадків надзвичайно складно перевірити достовірність викладу за посиланнями458. Єдиною виграшною новацією М. Маркевича, порівняно з науковим апаратом студії Д. Бантиша-Каменського, слід уважати укладання єдиного, зведеного алфавітного покажчика імен, місцевостей та предметів до всього п’ятитомника (95 стор.)459. Мабуть, зазначені недоліки наукового апарату значною мірою пояснюються схильністю автора до тотальної компіляції як з «Истории русов», так і з інших праць, передусім, з «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Скажімо, М. Маркевич наводить т. зв. лист гетьмана Б. Хмельницького до царя Олексія Михайловича та відповідь на нього, котрі запозичені з «Истории русов»460. Слід зазначити, що історику були відомі критичні відгуки, в яких піддавалася сумніву достовірність цього епістолярію. Це випливає з його власного коментаря щодо вживання слова «Гетьманушка» у царському листі. «Він пестив хороброго главу народу дружелюбним іменем Гетьманушка, котре приємно було отримати від такого великого Царя, від Царя єдиноплемінного та єдиновірного. Дехто спростовує достеменність відповіді, говорить, що Цар не міг писати до Гетьмана слова шанобливого, але сам розум доводить нам, що Архієпископ Георгій (Кониський. — Авт.) неспроможний був зробити підробку. Згадаємо, що Гетьман тоді ще не був Царським підданим, це був непереможний воєначальник ста тисяч воїнів, хитрий проводир цілого народу і мав усі ——————— Карпов Г. Ф. Критический обзор... — С. 32. Маркевич Н. Примечания // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 5. — С. 1–85. 458 Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — С. 183. 459 Маркевич Н. Алфавитный указатель // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 5. — С. 250–345. 460 Его же. История Малороссии. — Т. 1. — С. 327–331; Кониский Г. История Русов или Малой России. — С. 115–117. 456 457 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 134 можливості приєднатися до Криму або до Туреччини. Як же інакше було писати (до Б. Хмельницького. — Авт.) як не шанобливо?», — риторично запитує М. Маркевич461. Інакше поставився до цих відомостей з «Истории русов» Д. Бантиш-Каменський, який уважав їх сумнівними. «Грамоти цієї в Архівних справах немає. Вміщена в «Истории Русов» не заслуговує довіри. У ній стиль зовсім інший: замість Царського милостивого слова, написано шанобливе слово; в одному місці Гетьмана іменують предостойним Гетьманом, в іншому — Гетьманушком (курсив Д. Бантиша-Каменського. — Авт.) і т. п.», — зазначає вчений462. Таким чином, різне ставлення двох істориків до повідомлення одного і того ж джерела вирізняє два відмінні ідеали науковості: нормативно-універсальний із початками критичного ставлення до тлумачення певних відомостей (Д. Бантиш-Каменський) та розмитий, літературно-естетичний з вкрапленнями низки антикварних й етнографічних елементів (М. Маркевич). Останній відображає амбівалентні мотиви у творчості М. Маркевича: орієнтацію на літературномистецьку обробку, перетворення інформації заради загальної цілісності у сприйнятті минувшини і, водночас, демонструє антикварне ставлення, зокрема пієтет автора до зібраних фактографічних відомостей. Текстовий фрагмент про царський лист до Б. Хмельницького зі студії М. Маркевича є досить показовим щодо його способу викладу. В. Маслов уважав, що він відображає «стару ще романтично-літературну манеру розробки історичних тем»463. Та подібних фактографічних запозичень з інших праць в «Истории Малороссии» чимало. Зокрема, епізод про нараду Б. Хмельницького з «чиновниками» та «найзнатнішими Козаками» в Чигирині, царське запрошення з’єднатися з Московською державою є трохи переробленим фрагментом з «Истории русов»464. Значні запозичення зроблені М. Маркевичем і з твору Д. Бантиша-Каменського. Приміром, порівняння викладів Д. Бантиша-Каменського й М. Маркевича про приїзд московського посольства до Переяслава та про перебіг подальших подій дозволяє стверджувати, що останній є переробленим варіантом першого465. Відзначимо, що численні запозичення М. Маркевича з «Истории русов» та студії Д. Бантиша-Каменського помітила ціла низка дослідників466. ——————— Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 331. Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 72 (прим. 317). 463 Маслов В. І. М. А. Маркевич. — Прилука, 1929. — С. 14. 464 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 331–334; Кониский Г. История Русов или Малой России. — С. 117–119. 465 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 334–336; Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 349–352. 466 Максимович М. А. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 398; Антонович В. Б. Источники Западно-Русской истории // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8094. — Арк. 19зв.–20; Иконников В. С. Опыт русской историографии. — Т. 2, кн. 2. — С. 1612; Грушевский А. С. Н. А. Маркевич... — С. 119; Марченко М. І. Українська історіографія... — К., 1959. — С. 152; Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804–1860. — С. 111, 112, 135, 147, 148; Нерод В. О. Україна в працях істориків Я. М. Марковича і М. А. Маркевича // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський / За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. — К., 1995. — С. 86, 93 (прим. 107); Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... — С. 310, 311; та ін. 461 462 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 135 Відомий український етнограф Василь Горленко афористично висловився, що в «“Истории Малороссии”, опублікованій за чотири роки до появи “Истории Русов” Маркевич цілковито обібрав це джерело»467. «Н. Маркевич не писав по-нашому, а його історія-нікчемність, годна сміху. Історик-брехун: от його характеристика», — відзначив нестримний на негативні оцінки П. Куліш у листі від 9/21 травня 1869 р. до О. Барвінського468. Д. Яворницький зауважив, що М. Маркевич послугувався студією Д. Бантиша-Каменського «так щиро і так доладно, що навіть передрукував і всі его друковані помилки і прогріхи»469. Проте М. Маркевич використовував і інші джерела, зокрема літопис Г. Граб’янки, праці митрополита Євгенія Болховітінова, М. Берлинського, М. Карамзіна, М. Полевого, а також роботи Г.-Л. Боплана, П. Шевальє, Ж.-Б. Шерера та ін. Зрештою, компілятивні включення фактографічного матеріалу він приховує під великою кількістю літературних прикрас, різноманітних сентенцій та психологічних відступів. Варто підкреслити, що дослідники висловлюють різні думки стосовно інтелектуальних випливів на автора «Истории Малороссии». Одні вважають, що його студія постала у руслі романтизму та «Гердерівського розуміння нації»470. Натомість інші обстоюють думку, що М. Маркевичу за взірець слугувала «История государства Российского» М. Карамзіна471. Видається, що у творчості М. Маркевича побутували відмінні інтелектуальні й культурні настанови, котрі створювали різні нашарування з доволі суперечливою конфігурацією. Відтак характеризуючи творчу манеру автора О. Грушевський відзначав, що «більш картинно, ніж вдумливо, змальовуючи пережиту епоху письменник не замислювався над з’ясуванням основних причин та їхньою взаємодією»472. Ще категоричніше щодо способу викладу М. Маркевича висловився популярний у ті часи літературний критик та орієнталіст Й.-Ю. Сенковський. «Якщо б у цій книзі, названій «История Малороссии», не бракувало б критики фактів та мистецтва їх відтворення, то літературна критика могла б розмовляти з нею. Але як розмірковувати з історією (курсив Й.-Ю. Сенковського. — Авт.), яка сипле епітетами як градом, не знає сили вживаних слів і сама не надає ніякого певного значення своїм виразам», — зазначає рецензент473. ——————— 467 Горленко В. Из истории южнорусского общества начала XIX века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // КС. — 1893. — № 1. — С. 63. 468 Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. — Нью-Йорк–Київ, 2004. — С. 142. 469 Яворницький Д. Українсько-руське козацтво перед судом історії. Читано в Катеринославському Університеті 20. ІХ. 1918. — Катеринослав, 1919. — С. 3. 470 Когут З.-Є. Формування української національної історіографії. — С. 26. 471 Курьянов С. О. Литературная деятельность Н. А. Маркевича в контексте русско- украинских литературных связей 1820–1830-х годов: Автореф. дис. … к. филол. н.: 10. 01. 01 / Днепропетров. Ордена Трудового Красного Знамени гос. ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. — Дн., 1991. — С. 6. 472 Грушевский А. С. Н. А. Маркевич... — С. 105. 473 [Сенковский О.-Ю.] Статья вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // БЧ. — 1843. — № 10. — Отд. 5: Критика. — С. 46. 136 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Та найголовнішу роль, імовірно, відіграли літературно-естетичні й антикварні мотиви у стилі мислення М. Маркевича, які часто-густо висували на перший план не особу історика, а митця та колекціонера-збирача. Вочевидь, автор прагнув поєднати художньо-естетичне відтворення українського минулого з викладом величезної кількості фактів. Однак, чимало зібраних М. Маркевичем відомостей та матеріалів не вкладалося у канву викладу, який здебільшого концентрувався навколо визначних особистостей і перебігу військовополітичних подій. Тож значна частина фактографічних матеріалів переноситься М. Маркевичем, як і Д. Бантишем-Каменським, до численних додатків та наукового апарату праці. Зазначимо, що такі проблеми в межах романтичного історіописання зазвичай вирішувалися за рахунок уведення до конструкції минувшини масового, колективного героя — народу / нації. Проте обмежене і вибіркове сприйняття романтизму завадило історику вдатися до цього способу. Народна маса представлена в «Истории Малороссии», переважно на другому, а то й на третьому плані. Отож у ставленні до фактологічної основи та композиції п’ятитомника М. Маркевич виглядає більше як колекціонер-антиквар, якому шкода вилучити чи відкинути хоч би частину віднайденого матеріалу, аніж учений. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 137 2.6. Раціоналізм versus романтизм. Два конфлікти у творчості М. Маркевича Загалом авторська манера письма поєднувала різні стильові настанови, які досить часто сполучалися, змагалися чи створювали химерні контури у репрезентації української минувшини. Тому спосіб мислення М. Маркевича на сторінках «Истории Малороссии» постає у вигляді строкатої палітри з різних інтелектуальних вимог та культурницьких елементів. Наприклад, романтичні устремління історика споглядаємо у спробах продемонструвати загальний психологічний стан суспільства у ті чи інші історичні часи, попри домінування персоніфікованої канви викладу. Зокрема, М. Маркевич розглядає Запорозьку Січ не тільки як безпечний притулок для православних та осередок опору, а як своєрідну психологічну противагу щодо унійних змагань. «...Страх перед козаками вгамовував фанатизм Унії», — пише історик474. Більше того, для авторського стилю характерне поєднання експресії та художньо-естетичних замальовок із психологічними екскурсами, моральноетичними роздумами, в яких М. Маркевич постає як літератор-митець. Щоправда, в «Истории Малороссии» вкраплюються й окремі елементи пізньопросвітницької критики та приклади з обсягу моралізаторських повчань. Скажімо, загальна оцінка церковної унії досить суперечлива, особливо її мотиваційна частина. Зокрема, історик тлумачить Брестську унію 1596 р. як вияв «напівдикого варварства середніх віків, з усім безумством, всією кровожерливістю Іспанської інквізиції, вона впала на Польщу і на Малоросію, роздробила на частини державу і нарешті безповоротно погубила і магнатів, і Короля»475. Отже, М. Маркевич фактично оцінює унію з перспективи просвітницької критики обскурантизму та середньовічної схоластики. Натомість перебіг боротьби між католицьким і православним духовенством на Брестському соборі він відтворює як боротьбу супроти релігійних утисків, прав і свобод малоросіян у Речі Посполитій, себто у дусі «Истории русов»476. Ба більше, православна віра розглядається ним як самоцінна складова і навіть як духовна основа українського суспільства. Відтак вістря авторської критики повертається до іншого боку, а просвітницька ідея «середньовічного варварства» зникає взагалі. Схожі критичні нотки і далі простежуються в авторському викладі щодо інших подій української історії. Зокрема, М. Маркевич досить своєрідно розглядає і оцінює вступ на гетьманство Юрія Хмельницького. Він наголошує, що тоді йому було тільки шістнадцять років. «У виборному правлінні люди такого віку ніколи не обираються на чолі народу; на то була відданість Малоросіян до свого старого вождя, до Великого Богдана Хмельницького», — підкреслює історик477. ——————— Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 120. Там же. — С. 76. 476 Кониский Г. История Русов или Малой России. — С. 32, 33; Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 78–84. 477 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 6. 474 475 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 138 Відзначимо, що автор відтворює обставини, за яких Ю. Хмельницький відмовився від гетьманства 1657 р. наслідуючи не стільки «Историю русов», скільки студію Д. Бантиша-Каменського478. Водночас М. Маркевич не є послідовним у своїх критичних інтенціях щодо Ю. Хмельницького і згодом тлумачить побутування цієї постаті у контексті катастрофічності, трагічності історичного буття козаччини. Це спричиняє нашарування, конфлікт різнорідних інтелектуальних впливів на розгортання історичного дійства у його тексті. Проте поряд із психологічними характеристиками в «Истории Малороссии» споглядаємо й оціночні елементи, подані зазвичай із морально-етичної, духовної перспективи. Зауважимо, що у студії М. Маркевича побутує і звичайне утилітарне моралізаторство, до якого постійно вдавався Д. Бантиш-Каменський. Такою, приміром, є заувага, в якій автор п’ятитомника характеризує моральні чесноти гетьмана Богдана Хмельницького479. Інколи М. Маркевич навіть запозичує моралізаторські приклади з інших праць. Зокрема, варто згадати сентенцію про Івана Виговського, для якого «золото було ідолом, і котрий нікому не був вірний до смерті, як тільки золоту, і ніколи, ні душею, ні за народженням, не був нашим співвітчизником»480. Остання є переробленим варіантом моралізаторської критики І. Виговського з «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського481. Ба більше, український історик Д. Кравцов навіть відзначав, що М. Маркевич посідає «місце між Бантиш-Каменським та “Історією Русов”, вагаючись часом між обома письменниками»482. У рецепції М. Маркевича духовний чинник часто-густо іманентно пов’язаний із самим рухом історії, її станом у ту чи іншу добу. Таким є апокрифічний сюжет з «Истории русов» про гетьманство Федора Богдана. Автор називає цей час «золотим віком» Малоросії, який вирізняється «духом єдності та братської одностайності» між поляками і малоросами483. Водночас появу самозванців у Росії на початку XVII ст. М. Маркевич характеризує як боротьбу фальші з правотою, що справила сильний вплив на Малоросію484. Щодо участі козаків у поході царевича-самозванця Дмитрія на Москву історик наголошує, що «на то була воля Королівська, і справа видавалася їм справедливою»485, тобто відшукує для них моральне виправдання. Тож у викладі української історії, принаймні до кінця Хмельниччини, М. Маркевич здебільшого послугується літературно-естетичним способом її відтворення, зокрема приділяє значну увагу морально-етичним складовим, які виказують романтичні впливи. На цьому місці постає питання: наскільки усвідомленим є сприйняття минувшини в «Истории Малороссии» М. Маркевича? ——————— Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 2. — С. 23–25. Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 152. 480 Там же. — Т. 1. — С. 300. 481 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 2-е изд. — Ч. 1. — С. 316. 482 Кравцов Д. Гетьман Мазепа в українській історіографії ХІХ в. // ЗІФВ. — К., 1925. — Кн. 6. — С. 237. 483 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 61. 484 Там же. — С. 98. 485 Там же. — С. 99. 478 479 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 139 Передусім, складається враження, що автор прагне перенести, трансформувати старі сюжети козацько-старшинського історіописання в інтелектуальний простір сучасної йому доби. Причому він застосовує для реалізації своїх задумів фактографічні запозичення з творів, які мають відмінну інтелектуальну орієнтацію («История русов», «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського та ін.). Зазвичай появу дослідників-антикварів із домінуючою орієнтацією на збирання та збереження матеріальних решток історії, вивчення й передачу духовної спадщини минувшини пов’язують із добою Відродження, власне, з тодішніми зацікавленнями класичною давниною. Саме антиквари й породили спосіб мислення, який зорієнтований на усвідомлення самоцінності та унікальності будь-яких реліквій минулого486. Втім, «антикварну» історію тлумачать і у контексті раціоналістичних та атеїстичних впливів XVIII ст., зокрема як один із засобів у подоланні страху перед плинністю земного буття487. Щодо самих антикварів, то останніх зазвичай розглядають як збирачів, знавців і критиків давніх текстів та інших реліктів минувшини, своєрідних попередників репрезентантів академічної історіографії. Однак, постать М. Маркевича цікава не стільки його схожістю з попередниками — аматорами-антикварами, скільки незвичним поєднанням архаїчних та модерних елементів у його дослідницьких практиках. Адже автор не лише відтворює старі сюжети та традиційні мотиви, що побутували в «Истории русов», а й прагне розширити останні, вкласти у них новий, романтичний зміст, вловити через залишки старовини неповторний дух тієї чи іншої епохи. Зокрема, шанобливе ставлення до духовних та матеріальних пам’яток минулого підноситься істориком до масштабу самоцінності всієї української історії, буття якої набуває самостійного, внутрішнього сенсу. Заразом М. Маркевич розглядає малоросійську минувшину як невід’ємну частину загальноросійської історії. Відмітимо, що автор відтворює історію Малоросії не тільки шляхом апології слави, а й застосовує морально-етичне та трагіко-катастрофічне обрамлення минулого. Зокрема, він уводить легендарні сюжети до українського минулого. Такою, наприклад, є теза М. Маркевича про виникнення козацтва. Ось як описує цей процес автор: «...простий народ залишався під ярмом завойовників (татар. — Авт.), і тільки жменька блукачів, які не піддалися Ханській владі, віддалилася з попелищ своєї батьківщини на Дніпровські острови, захищені непролазним очеретом і ніким ненаселені, і в землю Древлянську, яку нині називають Поліссям. Там без дружин і дітей, харчуючись звіриною та рибальством, турбуючи своїми набігами ворогів віри та батьківщини, вони прийняли ім’я зниклого, але знаменитого війська Козаків і Черкас»488. Зрештою, походження назви козацтва М. Маркевич пов’язує з кіннотою київських князів, яка складалася з прийшлих кочівників — чорних клобуків. Більш докладно свої погляди з цього питання історик викладає у спеціальній ——————— 486 Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. — М., 2000. — С. 75. 487 488 Румянцева М. Ф. Теория истории: Учебное пособие. — М., 2002. — С. 166. Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 8. 140 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 розвідці, виданій 1858 р., але написаній ще 1848 р.489 У цій статті він наголошує на необхідності розрізняти походження власне козаків та їхнього імені490. Отож достовірність окремих подробиць і деталей має для М. Маркевича часто-густо другорядне чи навіть третьорядне значення. Натомість він зосереджує свої зусилля на тому, щоб завдяки літературній переробці матеріалу створити загальний образ («картину») певної епохи. Більше того, каузальний зв’язок майже не простежується у зазначеній студії. Проте автор із повагою ставиться й до фактографічного матеріалу, що не вкладається в літературно-естетичну канву викладу і переносить його до численних додатків. Відтак історична минувшина сприймається М. Маркевичем здебільшого з погляду письменника-митця і, водночас, антиквара-колекціонера. Чільне місце у творі М. Маркевича посідає художньо-естетична цілісність, романтична апологія у відтворенні не тільки тієї чи іншої епохи, а всієї української історії. Заразом він підкреслює фахові ознаки своєї праці у дусі пізньопросвітницького раціоналізму. «Історія, як присяжний медик, котрий розкриває трупи отруєних людей, повинна викривати такі таємниці, до яких має непереборну відразу», — зазначає М. Маркевич491. У іншому місці він обстоює думку, що «обов’язок Історика вимагає бачити своїми очами всі давні папери, для того, щоб не брати інакше, як із самого джерела»492. Такі зауваги виглядають як певний дисонанс у світлі літературно-естетичних пріоритетів М. Маркевича та його дослідницьких практик. Але ці розумування здебільшого відображають різноманітні інтелектуальні впливи на автора «Истории Малороссии» і становлять більше зовнішній антураж, який демонстративно декларує історик, аніж сутнісні риси його праці. Крім того, ці настанови показують розмитість ідеалу науковості М. Маркевича, який коливається між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом та антикварним пієтетом, апологією малоросійської слави і лояльністю імператорському престолу. Не випадково в «Истории Малороссии» споглядаємо численні суперечності, котрі не узгоджуються з первісними авторськими конструкціями. Приміром, постійне прагнення автора акцентувати увагу на рівноправному характері державного об’єднання Малоросії з Москвою, зокрема його теза про Б. Хмельницького як «незалежного володаря»493, згодом поступається думці про корисність урізання прав і привілеїв Гетьманщини протягом наступних десятиріч. «Так Малоросія мало-помалу звикала до перемін, не помічаючи того, що вона власним потягом включається до життя спільного, спокійного, захищеного від цих внутрішніх шквалів і від ворогів зовнішніх волею одного володаря», — підкреслює історик494. ——————— 489 Тодийчук О. В. Украина XVI–XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей российских. — К., 1989. — С. 106. 490 Маркевич Н. О козаках // ЧОИДР. — М., 1858. — Кн. 4. — С. 18. 491 Его же. История Малороссии. — Т. 2. — С. 413. 492 Его же. Примечания // Его же. История Малороссии. — Т. 5. — С. 49. 493 Его же. История Малороссии. — Т. 1. — С. 377. 494 Там же. — Т. 2. — С. 204. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 141 Врешті, характеризуючи становище на українських землях на початку 1680-х років, М. Маркевич стверджує, що «..Малоросія була підготовлена до здійсненого злиття з братами своїми, Великоросами, і до життя спокійного під Державою Царів»495. Зауважимо, що перехід І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII автор характеризує як акт, що дав «привід і право Петру знищити умови Хмельницького та злити в єдину масу дві стихії Імперії, два народи єдиновірні й єдиноплемінні»496. Ця авторська сентенція вельми нагадує розумування Д. БантишаКаменського. Тож романтична апологія славетної та героїчної української історії раптово трансформується у міркування раціональної доцільності, яке вимагає ліквідації Гетьманщини для «злиття» Малоросії з Російською імперією. Ба більше, Петра I М. Маркевич змальовує як «генія», «велетня», великого реформатора, який обороняє загальноросійські інтереси. «Петро все вів до однієї мети — до просвітництва Росії, а з просвітництвом пов’язано благоденство», — стверджує історик497. Автор настільки захопився постаттю російського імператора, що навіть збирався написати про нього спеціальну працю, хоч і не виконав цього задуму498. Згодом М. Маркевич висловлюється ще категоричніше: «бажаючи блага Росії, яку він (Петро І. — Авт.) любив більше, ніж себе, наважився, будь-що-будь, стерти з лиця землі Гетьманщину; твердо обстоював необхідність того, щоб урівняти права України з правами Москви. Він знехтував звинуваченнями сучасників і наріканнями народу, який не знав до чого його ведуть, — відкинув їх для блага у майбутньому і для слави у віках...»499. Причому історик, здавалося б настільки переконаний в архаїчності старої Гетьманщини, що навіть засуджує її відновлення у 1727 р. «Цей захід суперечив інтересам Імперії, він зовсім нерозважливий», — зазначає автор500. Отже, М. Маркевич фактично відмовляється від обстоювання ідеї рівноправності державних об’єднань, якої досі тримався у викладі матеріалу. Відзначимо, що автор «Истории Малороссии» був свідомий того конфлікту, який виник між героїко-патріотичним висвітленням і витлумаченням матеріалу до доби Хмельниччини включно та пізньопросвітницьким, раціоналістичним трактуванням наступних історичних епох. Скажімо, М. Маркевич докладно зупиняється на обґрунтуванні необхідності входження України до складу Російської імперії. «Є багато важливих причин, за якими Малоросія повинна була ввійти до складу Імперії Всеросійської. Свобода почуттів, свобода вірувань найперша з них», — наголошує автор501. Відтак історик обстоює думку, що перед тодішніми малоросіянами постала дилема: або вести пастушаче і розбійницьке життя, або вступити під скіпетр імперії Романових502. ——————— Там же. — Т. 2. — С. 272. Там же. — Т. 2. — С. 444. 497 Там же. — Т. 2. — С. 448. 498 Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804–1860. — С. 103–104. 499 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 510. 500 Там же. — Т. 2. — С. 593. 501 Там же. — Т. 2. — С. 582. 502 Там же. — Т. 2. — С. 583, 584. 495 496 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 142 Конфлікт різних підходів у його викладі простежується і на персональному рівні. Найповніше це змагання виявляється в опозиції двох історичних постатей на сторінках «Истории Малороссии», до яких М. Маркевич (подібно Д. БантишуКаменському) виявляє беззастережну симпатію: імператор Петро I і наказний гетьман Павло Полуботок. Зокрема, у передмові 1848 р. до публікації актів з історії Малоросії він характеризує П. Полуботка як «безстрашну та бездоганну» постать503. Тож цей конфлікт історичних особистостей є досить показовим для розуміння авторських поглядів. «Великим був Петро в своїх замислах, великим був і в засобах досягнення мети своєї! — пише М. Маркевич. — Але ще один тяжкий подвиг мав здійснити благодушний цар: Йому необхідно було, для блага вітчизни та для спільного заспокоєння двох народів, замкнути правдиві вуста знаменитого Українця — перед Ним стояв Полуботок»504. Та й це протистояння автор вирішує на користь російського царя, хоч і спирається на вигадану промову П. Полуботка, запозичену з «Истории русов»505. Такий конфлікт романтичної апології з пізньопросвітницьким раціоналізмом у творі М. Маркевича зумовлювався різними причинами. Зокрема, починаючи з доби Хмельниччини автор дедалі більше запозичує матеріал із «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Останнього він все частіше і частіше іменує «правдолюбивий», «вчений і працелюбивий» Д. Бантиш-Каменський506, що свідчить про зміну його ставлення до цього історика, якому він здебільшого опонував, хоч і у прихованому вигляді, у першому томі. Певна річ, це призводило до поширення просвітницьких розумувань, які раніше побутували у вигляді окремих включень, що істотно не впливали на романтичну домінацію у висвітлені української історії. Варто підкреслити, що М. Маркевич, як і Д. Бантиш-Каменський, не уникнув цензурних утисків. Про це свідчать записи в його щоденнику507. Критик і, заразом, цензор О. Никитенко в записі від 9 травня 1840 р. у своєму діаріуші відзначав, що малоросійська історія М. Маркевича незабаром вийде в світ508. Утім, від того часу до її публікації минуло більше двох років. Заразом автор прагнув тою чи іншою мірою узгодити свій малоросійський патріотизм із загальноросійською лояльністю. З цієї перспективи пізньопросвітницький раціоналізм видавався звичним і найприйнятнішим способом досягнення зазначеної мети. Не варто забувати і того, що М. Маркевич здобув освіту в часи, коли впливи раціоналізму та класицизму ще залишалися панівними у російському інтелектуальному й культурному середовищі. Звісно, ці авторські спроби призводили до логічних суперечностей у трактуванні фактографічної канви подій малоросійської історії різних епох, особливо за часів Петра І. Наразі сучасні науковці вказують на подвійну етнокультурну лояльність М. Маркевича. Зокрема, її ——————— Акты, поясняющие Историю Малороссии… — С. 110. Там же. — Т. 2. — С. 566. 505 Кониский Г. История Русов или Малой России. — С. 229–230. 506 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 546, 548. 507 Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич... — С. 107–108. 508 Никитенко А. В. Записки и дневник. — СПб., 1893. — Т. 1. — С. 406. 503 504 РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 143 визначають як взаємодоповнюючу (В. Кравченко)509, а також звертають увагу на синтез автономістських та лоялістських інтерпретацій в «Истории Малороссии» (С. Величенко)510. Втім, із перспективи п’ятитомної студії, очевидно слід вести мову про співіснування відмінних інтелектуальних пластів, точніше мозаїчного сполучення різнорідних елементів. Тим паче, що і у другому томі, в якому питома вага просвітницької критики найбільша, автор і далі тримається літературно-естетичної манери викладу. Він навіть намагається віднайти морально-етичні підстави своєї конструкції малоросійської історії. Зокрема, розглядаючи т. зв. «зраду» І. Мазепи, М. Маркевич зауважує: «Якщо б ця зрада була зроблена на користь народу, на благо хоч би помилково зрозуміле. Повторюємо: зрада була з особистих вигод, з жадоби власної незалежності, з пристрасті до корони Великокнязівської, за котру думав він заплатити Полякам Україною»511. Цей коментар виявляє спробу історика сперти своє трактування подій на моральні, духовні засади. Ще більш промовистою є інша сентенція М. Маркевича щодо оцінки гетьманства І. Мазепи, особливо стосовно мірила вартості історичних постатей: «Народ всюди народ; його висновки вірні та чіткі; він краще всіх характеристичних описів представляє людей, їх вдачу та розум; і часто швидким обрисом, двома словами, одним прислів’ям. Про Мазепу він сказав: від Богдана до Івана не було Гетьмана (курсив М. Маркевича. — Авт.)»512. Якщо б автор цього виразу не був нам достеменно відомий, то його можна було б із певністю приписати М. Костомарову, якому притаманна оцінка історичних постатей та явищ в означеному контексті. Подібні зауваги М. Маркевича віднаходимо і у його пізніших працях. Зокрема, в одній з останніх прижиттєвих публікацій він досить промовисто відгукується про роль колективного, масового героя в історії. «Держави дряхліють, народ завжди молодий; держави вмирають, народ ніколи. Він співає і працює, працює і співає. На його вустах проза вбирається в поезію, істина у вигадку, небувалі обставини долучаються до справи під час розповіді про щось», — наголошує вчений513. Так чи інакше, М. Маркевич прагнув віднайти нові, художньо-естетичні засади висвітлення української минувшини, що наближало його до адептів романтизму зі славнозвісним культом народності. Нарешті, слід згадати про останню — пʼятдесят шосту главу його студії, в якій історик висвітлив гайдамацький рух на Правобережжі, переважно на основі рукопису М. Максимовича «Сказание о Колиивщине» (1839)514. Зазначимо, що авторизований список «Сказания о Колиивщине» і до сьогодні зберігається у колекції М. Маркевича515. Свою оповідь автор п’ятитомника завершує ——————— Кравченко В. В. Нариси з української історіографії... — С. 317. Velychenko S. National History as Cultural Process… — P. 167. 511 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 496. 512 Там же. — Т. 2. — С. 565. 513 Маркевич Н. Горкуша, украинский разбойник // РСв. — 1859. — № 9. — С. 139. 514 Его же. Примечания // Его же. История Малороссии. — Т. 5. — С. 84; Максимович М. Письма о Києве и воспоминания о Тавриде. — СПб., 1871. — С. 90; Его же. Сказание о Колиивщине // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. — К., 1876. — Т. 1. — С. 623 (прим. 1). 515 Собрание И. Я. Лукашевича и Н. А. Маркевича. Описание / Сост. Я. Н. Щапов; под ред. И. М. Кудрявцева. — М., 1959. — С. 37. 509 510 144 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 останнім поділом Польщі (1793). Натомість більшість його попередників доводять її лише до ліквідації Гетьманщини (1764) чи знищення Запорозької Січі (1775). «История Малороссии» М. Маркевича була сприйнята вкрай суперечливо. Низка рецензентів відзначала живу мову516 та своєрідну легкість викладу, хоч і висловлювала думку, що від автора не варто очікувати «критичних дослідів»517. Проте в цілому працю оцінили досить прихильно. В аналогічному дусі відгукнувся про «Историю Малороссии» і М. Максимович, який, щоправда, відзначив суттєві фактографічні прогалини цієї студії518. Серед малоросійської аристократії «История Малороссии», за висловом М. Грушевського, мала «визначний успіх»519. «Живий художній виклад та патріотичне одушевлення козацькими подвигами припали до смаку українській публіці, й “История Малороссии” читалася залюбки», — відзначав Д. Дорошенко520. На думку М. Слабченка, «“История Малороссии” серед українських громадських вершків була далеко більш улюбленою, ніж твір Бантиша-Каменського»521. Натомість найдошкульнішої критики робота М. Маркевича зазнала у великих рецензійних статтях гегельянця В. Бєлінського522 та приятеля Й. Лелевеля, консервативного космополіта Й.-Ю. Сенковського523. Обидва рецензенти вважали, що «История Малороссии» не відповідає елементарним науковим вимогам. Та, найголовніше, вони надзвичайно гостро засудили провінційний патріотизм автора, зокрема висловили думку, що Малоросія взагалі не мала власної політичної історії524. Відтак підважувалася сама ідея малоросійського / українського історіописання як складової частини великого російського наративу на ниві імперського культурного простору. Зазначені негативні відгуки, особливо російського критика польського походження Й.-Ю. Сенковського, викликали хвилю невдоволення малоросійського дворянства, про яку вже йшлося вище. У такому ж дусі, як «наклеп Сенковського», сприймав його рецензію і сам М. Маркевич525. Останній навіть написав сім статей та вісім епіграм, в яких дошкульно висміював творчість Й.-Ю. Сен——————— 516 Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // СО. — 1843. — № 4. — С. 1. 517 В. М. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // Москвитянин. — 1842. — №12. — С. 448, 449. 518 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 192. 519 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 214. 520 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — C. 100. 521 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 1. — С. 107. 522 [Белинский В. Г.] История Малороссии. Николая Маркевича. — М., 1842. — Четыре тома // ОЗ. — 1843. — Т. 28. — Отд. 5: Критика. — С. 1–18. 523 [Сенковский О.-Ю.] Статья первая–вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1–4 // БЧ. — 1843. — № 9. — Отд. 5: Критика. — С. 1–6; № 10. — Отд. 5: Критика. — С. 27–46. 524 Полтава Л. В. Бєлінський про історію України [про критику «Истории Малороссии» М. Маркевича (М., 1842–1843. — Т. 1–5)] // ВШ. — 1954. — № 8. — С. 109–110. 525 Косачевская Е. М. Письма Н. А. Маркевича к О. М. Бодянскому (Из истории русскоукраинских научных и культурных контактов) // Духовная культура славянских народов. Литература. Фольклор. История: Сб. ст. к IX Международному съезду славистов. — Л., 1983. — С. 229. РОЗДІЛ ІІ. ПІЗНЬОПРОСВІТНИЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ ТА ПОЧАТКИ РОМАНТИЗМУ 145 ковського. Проте вони лишилися неопублікованими. Тому подальшого розголосу ця «справа» так і не отримала526. З полемічною статтею-відповіддю Й.-Ю. Сенковському виступив молодий Пантелеймон Куліш. Утім, він усе ж таки ухилився від конкретної оцінки праці М. Маркевича, хоч і обстоював його героїко-патріотичне висвітлення української історії527. В інтелектуальному плані «Историю Малороссии» можемо розглядати як своєрідну предтечу творчих експериментів представників романтичного народництва на ниві українського історіописання, котрі ввели на авансцену минувшини колективного героя — народ / націю. Стильові риси творчості М. Маркевича проступають у напіваматорському характері його студії та її літературноестетичних мотивах. Передусім, варто звернути увагу на своєрідну апологію козацької героїки, контрастне протиставлення слави і трагедії, легендарності та катастрофічності, пошук морально-етичних і духовних канонів мінливості історичного буття, піднесення старих патріотичних мотивів до ідеї безперервності й самоцінності всієї історії Малоросії, персононіфіковане акцентування викладу, введення позанаукових елементів, зокрема апокрифічних сюжетів і героїв та ін. Останні, звісно, дисонують із декларуванням вимог до дослідницької праці у дусі пізньопросвітницького раціоналізму, які суперечать практикам М. Маркевича, що розгорталися, головним чином, у літературно-естетичній та етнографічній площинах. Ця суперечність виявляється у вільному тлумаченні й обробці джерел, які проводилися істориком у руслі власних естетичних смаків і потреб практично без будь-якого критичного відбору. Варто звернути увагу й на роль пізньопросвітницької критики, яка в авторському представленні узгоджує героїчне і славетне висвітлення малоросійської історії з імперською лояльністю. Таким чином, «История Малороссии» відображає два різні конфлікти у світосприйнятті та поглядах її автора. Провідним із них є змагання між застарілими канонами пізньопросвітницького раціоналізму і класицизму та новітніми романтичними впливами. Інший конфлікт походить із царини своєрідної рецепції романтизму самим М. Маркевичем, який прагнув трансформувати сюжети доби середньовіччя та ранньомодерних часів у патріотичному дусі на кшталт «Истории русов», але спирався як на нові вимоги романтизму, так і на архаїчну культурно-історичну традицію України-Гетьманщини. Таке калейдоскопічне, розмаїте сприйняття української минувшини іманентно вело до різноманітних інтелектуальних нашарувань та численних суперечностей, які помічаємо у його тексті. За великим рахунком, у поглядах та світосприйнятті М. Маркевича змагалися літератор-митець із колекціонером-антикваром і етнографом. Ця конфронтація створювала досить химерний і суперечливий стиль мислення історика, в якому хаотично вкраплені елементи пізньопросвітнцького раціоналізму ——————— 526 Курьянов С. О. Неопубликованные статьи Н. А. Маркевича против О. И. Сенковского («Шалости и фарсы лорда Меркуейча») // Вопросы русской литературы. — Львов, 1989. — Вып. 2. — С. 128–133. 527 [Кулиш П.] Ответ г. Сенковскому на его рецензию «Истории Малороссии» Маркевича (Киев. 1843, 16 марта) // Москвитянин. — 1843. — № 5. — Отд.: Критика. — С. 161–177. 146 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 і класицизму, етнографічного та естетичного романтизму й незвичайної пошани до автономістської традиції минулого, апології козацької слави, місцевого патріотизму і загальноімперської лояльності. Врешті, розмитість ідеалу науковості М. Маркевича не дозволяла йому генералізувати розмаїті уявлення, погляди та настанови. Тож спроби цілісної репрезентації минувшини в «Истории Малороссии» часто-густо містять довільне нашарування відмінних інтелектуальних і культурних пластів. Здавалося б, що устремління М. Маркевича та інших дослідників призведуть до появи низки або, принаймні, кількох великих «синтетичних» робіт з української історії впродовж першої половини ХІХ ст. Тим більше, що культурні запити та претензії вищих станів Малоросії визначили загальний вектор цього руху, а інтелектуальне підґрунтя просвітницького історіописання продукувало чимало взірців для конструювання великих наративів. Але цього так і не сталося! «Синтези» української історії залишилися у вигляді проектів, незавершених чи неопублікованих рукописів тощо. Що ж стало тим нездоланим бар’єром для тогочасних устремлінь українських інтелектуалів? Чому так і не з’явилися інші визначні малоросійські наративи 1820-х– 1840-х років? Існуючі відповіді та тлумачення (домінація російського культурного простору, цензурні обмеження, недостатній фаховий рівень малоросійських авторів, зростання компонентів імперської лояльності в самосвідомості місцевої аристократії, зміна її етнокультурної орієнтації) задовольняють лише почасти. Менш помітні, але більш суттєві причини, на нашу думку, варто шукати у трансформації засадних вимірів російського культурного поля, які пов’язані зі становленням нового публічного простору іншої культурної доби — романтизму. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 147 РОЗДІЛ ІІІ СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ (М. МАКСИМОВИЧ, М. КОСТОМАРОВ ТА П. КУЛІШ) Романтичне історіописання породжує яскраві та контрастні, часом несподівані і суперечливі інтерпретації, позаяк апелює до уяви й інтуїції історика. Відтак романтизм продукує різноманітні відчування та рефлексії вчених як щодо своєї стильової природи, так і творчих експериментів науковців, зорієнтованих на інтуїтивні й ірраціональні зразки мислення. Недаремно із цим стилем пов’язана ціла низка відомих афоризмів інтелектуалів та мислителів. Отож романтизм визначають як своєрідну інтелектуальну «хворобу», порівняно з «класикою», що є «здоров’ям» (Гете)1, «нове царство наукової роботи», з якого постав ряд соціогуманітарних дисциплін ХІХ ст. (В. Віндельбанд)2, суцільний «колорит місця та часу» на сцені минувшини (В. Бузескул)3, «життєво зумовлену реакцію супроти просвітницької думки» (К. Мангайм)4, врешті-решт як ідею тотальної диверсифікації, котра об’єднує досить різноманітні напрями і стильові течії (А. Лавджой)5. Утім, британський історик Е. Гобсбаум навіть висловив думку, що романтизм узагалі не піддається жодній класифікації6. Проте не бракує й різноманітних міркувань про потребу інтердисциплінарного вивчення й осягнення феномена романтизму, зокрема у сучасній соціогуманітаристиці7. Така багатолика, мінлива та калейдоскопічна рецепція витворює враження невловимості й оманливості і, заразом, синкретичної неподільності романтизму, яку споглядаємо під час спроб осягнути його у межах формалізованих схем та концепцій. Зрештою, іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності, властиві романтичному історіописанню, висувають на перший план ідею історизму. ——————— 1 Рудницький Л. Феномен німецького романтизму: контури й орієнтири // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. — Ів.-Франківськ, 2003. — С. 13. 2 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история / Пер. с нем. — М., 1995. — С. 313. 3 Бузескул В. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале ХХ века: В 2 ч. — Л., 1929. — Ч. 1. — С. 50. 4 Манхейм К. Социология культуры: Избранное. — М.–СПб., 2000. — С. 350. 5 Лавджой А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. В. Софронов-Антомони. — М., 2001. — С. 301. 6 Хобсбаум Э. Век революции. Европа 1789–1848 / Пер. с англ. Л. Д. Якуниной. — Ростов н/Д., 1999. — С. 353. 7 Степанова Н. Н. Романтизм как культурно-исторический тип: опыт междисциплинарного исследования [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://anthropology.ru/ru/texts/ stepanova/symp12_51.html 148 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Саме ця ідея, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та інші мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість європейської романтичної історіографії. Романтичні тлумачення історичного руху вибудовувалися під знаком моральності і добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературно-художніх захоплень народним / національним буттям тощо. На відміну від просвітницько-раціональної історіографії, що віддавала перевагу класичним взірцям античності, романтики зосередилися на своєрідній медієвізації минувшини. Відтепер романтичного ідеалу на теренах історії здебільшого дошукувалися саме в часи середньовіччя, зокрема прагнули декодувати його залишки — народні думи, балади і пісні. «Суверенности королів була протиставлена суверенність народу (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.). Історію почали викладати не як історію держави й особи державця, в цілковитій їх ототожненості, а як безособову історію народу й народоправства», — відзначав В. Петров8. Із романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний герой — народ / нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм її виявів9. За висловом М. Грушевського, «старі герої козаччини бліднуть і тьмяніють перед новим колективним і безіменним героєм»10. Вважалося, що саме у минулому народ сповна виявив свою духовну силу11. З його появою єдиний, всеохоплюючий і логічно впорядкований Космос минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем романтичному Хаосу з безліччю епізодів і фрагментів. Ба більше, поява народу / нації на сцені минувшини призвела до того, що історична подія вилучається з логічного вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Ширяться уявлення про дискретність, мозаїчність та фрагментарність світу історії. Кардинальні метаморфози європейського устрою перших десятиліть ХІХ ст. продемонстрували інтелектуалам-романтикам швидкоплинний зв’язок між минулим і сучасним, який реалізовувався за життя однієї генерації. Цей досвід переживання, споглядання катастрофічних революційних, військовополітичних зрушень і масштабних соціокультурних трансформацій істотно підважив раціоналістичні уявлення про універсальність та лінійність змін на історичних підмостках, сенс яких зазвичай виводився з перспективи сучасності. Натомість постулюються новітні романтичні уявлення про історичний час як органічний потік, який може набувати різної подоби: бурхливого водоспаду, стрімкої та могутньої течії, кількох самостійних річищ, спокійної заводі, що ——————— 8 Бер В. [Петров В.] Наш час, як він є (З приводу статті Нормана Казнса «Несучасність сучасної людини». The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946) // РСл (Мюнхен). — 1946. — № 8. — С. 32. 9 Грушевський М. «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці // Україна. — 1927. — № 6. — С. 2. 10 Его же. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIX столетии // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. — СПб., 1907. — С. 45. 11 Грушевський О. З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського братства // Україна. — 1914. — № 1. — С. 75. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 149 майже завмерла у своєму плині тощо. Рух цього потоку у романтичній історіографії визначався ірраціональними засадами: волею божественного Провидіння чи народним Духом. Помітно змінюється й призначення історика, котрий відтепер не прагне осягнути минуле у дусі всесильного Ratio, а відіграє роль специфічного посередника між Минулим та Сучасним, сакральним і буденним. За афористичним означенням Ф. Шлегеля, «історик є пророком, зверненим назад»12, який намагається осягнути минувшину інтуїтивним шляхом. Відтак до інтуїції апелюють не тільки як до методу, а, за великим рахунком, як до кінцевої мети пізнання13. Водночас розмаїття світу історії, представлене у романтичних версіях, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тож дослідницькі канони вчених-романтиків збагатилися за рахунок творчої уяви й споглядання, інтуїтивного прозирання та чуттєвого переживання, здатності до індивідуалізації історичної дійсності і сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних трансформацій різноманітних форм виразу ідей, колективних, масових образів із виключною увагою до просторових і часових характеристик. Означені новації пронизують майже всі сюжетні лінії романтичного історіописання. Динамічні, багатовимірні реконструкції різноманітних виявів «народного духу» потребували й істотного розширення джерельної бази досліджень. На часі поставали проблеми встановлення ступеня вірогідності значних масивів фактів, себто критики й інтерпретації різноманітних видів історичних джерел. Визначні зрушення в опрацюванні джерел сталися з впровадженням критичного або історико-філологічного методу. Його фундаторами вважаються німецькі вчені Б. Нібур та А.-Г. Геерен. Саме перший із них сформулював відомий девіз «критика та прозирання (проникнення в суть чого-небудь, осягнення його розумом. — Авт.)», який в ХІХ ст. став провідним дороговказом для більшості європейських істориків14. У культурну добу романтизму розпочинається диференціація критики й герменевтики15, себто намічається виразна демаркація між встановленням достовірності джерела та його інтерпретаціями і потрактуваннями. Дослідницькі і культурні практики романтиків широко продукували нові вимоги до історіописання. Передусім, передбачалося не тільки художнє, а й достовірне написання історії. Тому стильова формація романтизму постала під гаслом поєднання історії з філологією, ідеї з фактом, яке задовго до появи романтиків сформулював італійський філософ Дж. Віко16. ——————— 12 Шлегель Ф. Із праці «Атенейські фрагменти» // Мислителі німецького Романтизму. — С. 193. 13 Вайнштейн О. Л. Историография средних веков. В связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней. Допущено ВКВШ при СНК СССР в качестве учебника для высшей школы. — М.–Л., 1940. — С. 152. 14 Нібур Б. Г. Дрібні історичні й філософські статті: Вступ до лекцій з римської історії (1811) // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г. Рохкина. — [Харків], 1929. — С. 48. 15 Ковальчук О. О. Українське історичне джерелознавство доби романтизму / Відп. ред. П. С. Сохань. — К., 2011. — С. 6. 16 Кроче Б. Теория и история историографии / Пер. с итал. И. М. Заславской. — М., 1998. — С. 167. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 150 Втім, сполучення зазначених вимог у романтичному світобаченні здебільшого реалізовувалося в ірраціональному, амбівалентному вигляді на основі чуттєвого проникнення до сутності речей та явищ, зокрема через фольклорні й етнографічні джерела. Вважалося, що якраз вони і представляють духовну підоснову народу / нації, яку прагнули осягнути у межах «мовної програми» романтизму. Проте романтики досить успішно засвоювали та переосмислювали й спадщину просвітницької доби, зокрема універсалістські підходи до історії. Щоправда, останні тлумачилися не стільки як наднаціональна інтерпретація минулого в єдиному концептуальному сенсі, скільки як загальна настанова щодо студіювання багатоманітних народних / національних культур. «Доба романтики — це поворот і до віри, і до середньовіччя, і до ідеалізму, але знову поворот, в якому є й деяка синтеза з раціоналістичним XVIII ст.», — наголошував Б. Крупницький17. Зазвичай поширення романтизму на українських теренах розглядають у контексті західних інтелектуальних впливів, іноді за російського, східноєвропейського чи південнослов’янського посередництва. Проте романтична хвиля на національному ґрунті мала й специфічні, унікальні характеристики. На українських землях, де в народній пам’яті побутували численні перекази про добу Гетьманщини, козацької звитяги та вільного життя, що час від часу потрапляли на сторінки друкованих видань початку ХІХ ст., романтизм віднайшов плодючий ґрунт. Адже тодішня сучасність із тяжкою кріпацькою працею селянства, усталеним, розміреним побутом малоросійського панства, разюче контрастувала з оспіваною славетною минувшиною і спогадами про героїчні часи козацтва. Зауважимо, що романтизм поширився на українських обширах із помітним часовим запізненням наприкінці 1820-х–1840-х роках. За висловом Дмитра Чижевського, романтичні віяння на Заході в той час уже майже завмирали, а у слов’ян — ще тривалий час лишалися живими й актуальними18. «“Народ”, а з ним і національний характер освіти, літератури, під впливом романтичної школи та політичного лібералізму, підсилені ідеями слов’янського відродження стояли на черзі дня, зробивши основним настроєм цілого століття народництво», — зазначав Іван Теліга19. Відтак в українському контексті романтичні новації, хоч і впроваджувалися на кшталт західних аналогів20, але помітно відрізнялися від них. Та й інтелектуальний простір імперської Росії суттєво різнився від середовища побутування романтизму в Німеччині чи Франції. Панські маєтки, в яких ще жеврів відгомін старих автономістських традицій, малоросійські земляцтва ——————— 17 Крупницький Б. Три культурні доби Европи // Похід (Гайденав). — 1946. — № 1. — С. 13. 18 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. — К., 2005. — Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди. — С. 105. 19 Теліга І. Куліш-критик (Принцип етнографічної точності) [машинопис статті, Київ, 1920-ті роки]. // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 18233. — Арк. 2; Його ж Куліш-критик (Принцип етнографічної точності) // Україна. — 1929. — Кн. 35: (лип.-серп.). — С. 88. 20 Грушевський М. Сто літ українського народництва // ПГ. 1927 / За ред. К. Грушевської. — К., 1928. — Вип. 1/3. — С. 4. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 151 великих, особливо столичних, міст, літературні салони та студентські гуртки, групи поетів, митців, критиків та інших дописувачів навколо т. зв. «товстих», універсальних журналів складали неповторні осередки романтизму. Заразом постали і нові інституціональні структури — наукові товариства й асоціації, які суттєво розширили можливості академічної комунікації. Вони творили новий публічний простір модерної доби, який з’явився спершу як доповнення до офіційних форм громадського життя. З часом ці модерні осередки публічності набувають дедалі більшої ваги, зокрема певною мірою впливають і на урядову сферу. Завдяки їхній появі ширяться неформальні, часто-густо непов’язані безпосередньо зі службовою, урядовою або викладацькою діяльністю, культурні і дослідницькі практики. Зрештою, соціокультурні контексти поширення романтизму на українських землях в імперії Романових включають досить специфічне поєднання як елементів нової публічності, так і кон’юнктурних урядових настанов. Йдеться про офіційну політику у культурно-освітній сфері щодо Південно-Західного краю у 1830-х–1840-х роках, яка, за виразом М. Драгоманова, мала «надати краю руський вигляд»21. На той час у державних колах соціогуманітарні дисципліни, передусім російська словесність, розглядалися як засіб насадження універсальної загальноімперської комунікації та русифікації у регіоні, в якому доволі впливовими залишалися польські освітні і культурні традиції22. З огляду на ці обставини й передумови інтенції українських науковців 1830-х–1840-х років досить несподівано сполучилися з тогочасними міністерськими розпорядженнями для установ і навчальних закладів Південно-Західного краю щодо вивчення місцевих старожитностей в антипольському чи допольському сенсі, які поширилися після Польського повстання 1830–1831 рр.23 «Збити польські домагання, як безпідставні, вияснення того старого основного шару українського, це було завданням наукових чергових дослідів, поставлених з гори офіційно місцевим вченим», — підкреслює О. Грушевський24. Такі урядові настанови розгорнули своєрідний горизонт можливостей для багатьох учених-гуманітаріїв, які проводили академічні студії з перспективи вивчення «народного духу» й одночасно зберігали / декларували лояльність до імперської влади. Однак, уже у 40-і роки ХІХ ст. ситуація помітно змінюється, особливо з погромом кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Відтоді малоросійська минувшина розглядається російською бюрократією як неблагонадійна царина наукових дослідів та освітніх, культурних практик, яка містить потенційні, а іноді й реальні загрози ідеологічним і навіть державно-політичним засадам імперії Романових. Це строкате і калейдоскопічне нашарування різноманітних передумов та кон’юнктурних впливів висуває питання про своєрідність і, власне, сутність українського романтизму. ——————— 21 Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном крае. По новым материалам для ЮгоЗападного края // ВЕ. — 1875. — № 7. — С. 155. 22 Біленький С. Російська словесність в університеті Св. Володимира: між наукою і політикою // ПС. — 1999. — № 4. — С. 96. 23 Максимович М. Письма о Киеве и Воспоминания о Тавриде. — СПб., 1871. — С. 39, 86. 24 Грушевський О. З київської історіографії 1840-х рр. [машинопис статті] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 17182. — Арк. 7. 152 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Вважають, що, попри різноманітні чинники та специфічне соціокультурне підґрунтя, український романтизм протягом першої половини ХІХ ст. став органічним явищем національного духовного, культурного та наукового життя25. Причини такого феноменального успіху та тривалої популярності романтизму як одного з «великих стилів» (від другої половини 20-х до 70-80-х років ХІХ ст.), очевидно, слід шукати у його динамічній і багатовимірній інтелектуальній основі. Вона не тільки дозволяла інтегрувати суспільні запити та культурноосвітні вимоги тогочасного українства до національного Відродження, а й формувати світоглядні і ціннісні орієнтири в умовах соціальних, культурних та духовних трансформацій. Більше того, романтизм став тим ферментом, який привніс європейські інтелектуальні та світоглядні впливи в Україну і спричинився до початку нового етапу українського Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині й Руською трійкою в Галичині. Не випадково тодішній український рух досить часто називають «молодим» або «новим»26 і порівнюють з «Молодою Європою» (1834), заснованою Дж. Мадзіні. У цьому ж річищі «Книгу буття українського народу», автором якої вважають М. Костомарова, зіставляють із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832) А. Міцкевича та «Книгою народу» (1838) Ф. де Ламенне27. Загалом український романтизм мав поліфункціональне призначення: 1) як каталізатор національної міфотворчості; 2) як інструмент для оформлення та висунення суспільно-політичних і культурницьких програм; 3) як месіанський репрезентант української ідеї на теренах слов’янства та Європи; 4) як спосіб актуалізації історичних традицій, що формували національну свідомість; 5) як інтелектуальне підґрунтя для творчості багатьох українських учених та одна зі стильових моделей функціонування тогочасної історіографії. Врешті-решт, романтизм спричинився до перших спроб самоусвідомлення українства та, власне, запустив модерний проект «винайдення» України! Ця функціональна синкретичність зумовила побутування романтизму на українських теренах від 1820-х років до початку ХХ ст. Заразом специфічність умов і контекстів поширення українського романтизму породжувала багатство мотивацій, а також розмаїті, інколи незвичні інтелектуальні сполучення у поглядах тодішніх науковців. Відтак романтичне світосприйняття досить часто гармонійно поєднувало як ірраціональні та ідеалістичні засади, так і елементи пізньопросвітницького раціоналізму, класицизму й позитивізму. ——————— 25 Легеза С. В. Романтизм і українська історіографія: методологічний аспект: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07. 00. 06 / ДДУ. — Дн., 1998. — С. 1–2. 26 Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм // З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток / Зладив М. Грушевський. — Wien, 1922. — С. 165. 27 Верзилов А. В. Антонович і Костомаров. З споминів А. В. Верзилова // Україна. — 1928. — № 6. — С. 83; Sydoruk J. P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. — Winnipeg— Chicago, 1954. — P. 39; Козак С. Українська змова і месіанізм. Кирило-Мефодіївське братство. — Ів.-Франківськ, 2004. — С. 7. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 153 На відміну від перших десятиліть ХІХ ст., український інтелектуал 1830-х– 1850-х років зазвичай був дослідником із солідною професійною підготовкою, хоч і не завжди фаховим істориком (наприклад, М. Максимович). Але на теренах українського історіописання представлені і талановиті аматори, серед яких чільне місце посідає самобутня постать Пантелеймона Куліша. Стильові домінації романтизму істотно розширили дослідницький інструментарій українських істориків та вчених-гуманітаріїв, у середовищі яких циркулювали — мовознавча, літературна, етнографічна, а, згодом, архівна, археографічна, археологічна та інші практики. Останні досить часто побутували не стільки як домінуючі напрями діяльності, скільки як своєрідне поєднання різних складових в історичному письмі. Таке сполучення продукувало новітні дослідницькі інтенції, які не віднайшли належного місця в імперському проекті російського гранд-наративу, або побутували у його межах як периферійні явища. У студіях українських романтиків на перше місце висувалися проблеми індивідуального, національного, регіонально-провінційного, мистецько-естетичного, особливого, специфічного і навіть екзотичного та містичного вимірів української минувшини, які здебільшого нівелювалися, ігнорувалися чи вважалися маргінальними на полі імперського історіописання. На часі поставали питання про співвіднесення ритму культурного й суспільного буття певного історичного часу не тільки з почуваннями масового, колективного героя, а і з життям окремої особистості, її складним внутрішнім світом. Тому розуміння неповторності і мінливості українського минулого вносило нові масштаби та критерії вартості щодо її трактування й репрезентації. 154 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 3.1. М. Максимович — природник на полі соціогуманітаристики Одним із найвідоміших репрезентантів української романтичної історіографії був природник та гуманітарій Михайло Максимович. Його світосприйняття та погляди, переважно тлумачать у руслі інтелектуальних впливів тогочасної німецької думки, передусім натурфілософії Фрідріха фон Шеллінга28. Зокрема, російський історик Павло Мілюков навіть обстоює думку, що М. Максимович став шеллінгіанцем29. У світлі такої філософської візії людський світ сприймався як продукт художньої творчості Божого Провидіння, а будь-який витвір мистецтва — як його мікрокосм. Адже шеллінгіанська натурфілософія спиралася на ідею єдності світу та його мистецько-художнього осягнення. Людина розглядалася як вища мета Природи, а метафізичні пошуки народного духу на шляху до свободи тлумачилися як сутність тодішньої науки30. Вважають, що з ідеями німецького філософа М. Максимович ознайомився за посередництвом московського професора фізики та агробіолога Михайла Павлова і плеяди його послідовників31. Та, незважаючи на майже повну одностайність різних дослідників щодо витоків інтелектуальних впливів, питання про сполучення тих чи інших складових у світосприйнятті М. Максимовича, його роль в українському історіописанні і досі залишаються дискусійними. Скажімо, щодо поглядів ученого циркулюють розмаїті, часом суперечливі тлумачення: гармонійне сполучення «ідеалістичного народолюбства», раннього слов’янофільства 1830-х років та «визнання великої ваги всебічної європейської освіти» (Г. Житецький)32, історик-реаліст і, водночас, соціальний традиціоналіст-консерватор стосовно «тисячолітнього будівництва народу» (М. Грушевський)33 та ін. ——————— 28 Письмо М. П. Погодина (28 августа 1871) // Юбилей М. А. Максимовича (1821–1871). — 2-е изд. — СПб., 1872. — С. 52; Житецький І. Життя М. О. Максимовича // Україна. — 1927. — № 6. — С. 15; Острянин Д. Світогляд М. О. Максимовича. — К., 1960. — С. 37, 138; Белодед В. Д., Буслинский В. А., Бычко А. К. и др. Философская мысль в Киеве: (историко-философский очерк). — К., 1982. — С. 191; Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. — К., 1986. — С. 12–14, 39; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — Київ–Кембридж, 1991. — С. 6; Томенко М. В. «Щирий малоросіянин» — видатний вчений (Михайло Максимович) // Українська ідея. Перші речники. — К., 1994. — С. 81–82; Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. — К., 1997. — С. 29; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. — К., 2002. — С. 273. 29 Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. — 3-е изд. — СПб., 1913. — С. 262. 30 Шеллінг Ф. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму. — С. 354–355. 31 Бобров Е. А. Философия в России: Материалы, исследования и заметки. — Казань, 1900. — С. 600–601; Барсуков Н. Письма М. П. Погодина, С. П. Шевырева и М. А. Максимовича к князю П. А. Вяземскому: Предисловие // Старина и новизна: Историч. сб., издаваемый при обществе Ревнителей русского исторического просвещения в память императора Александра ІІІ. — СПб., 1901. — Кн. 4. — С. 15; Николай Полевой: Материалы по истории русской литературы и журналистики тридцатых годов / Ред. и вступ. ст. В. Орлова. — Л., 1934. — С. 177. 32 Житецький І. Вказ. праця. — С. 16. 33 Грушевський М. «Малороссийские песни» Максимовича… — С. 5, 10–11. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 155 Окрім того, М. Максимовича розглядають як «поміркованого українофіла», але не в пізньому значенні цього терміна (О. Пипін)34, «теоретика-етнографа» (І. Стешенко)35, «історика-аналітика» (П. Клепацький)36, філолога-критика історичних праць (І. Крип’якевич)37, «героїчного наукового анахорета (самітника. — Авт.)» (О. Гермайзе)38, «українського слов’янофіла» (М. Слабченко)39, «старого українофіла» і «філологічного апологета української окремішності» (М. Яворський)40, «основоположника народницького напрямку» (Н. ПолонськаВасиленко)41 і навіть як «хрещеного батька» українського Відродження (І. Лисяк-Рудницький)42. Сучасні дослідники обстоюють думку, що наукова та педагогічна діяльність М. Максимовича вписувалася не тільки у контекст формування української гуманістики, а й у проект національного відродження43. Це розмаїття громадських і академічних ролей М. Максимовича безперечно продукує чимало питань. Очевидно, що відповідей на них варто дошукуватися у його численних текстах та різноманітних культурних, освітніх і дослідницьких практиках. Ключовим моментом у світоглядній еволюції М. Максимовича є його несподіване перетворення з московського природника у київського, а пізніше — наддніпрянського гуманітарія-історика, яке ще й дотепер нез’ясоване повною мірою. Вочевидь, саме ця метаморфоза стала тим інтелектуальним сплавом, завдяки якому сформувалися самобутні погляди цього вченого. Перший прижиттєвий біограф М. Максимовича — відомий бібліограф та літературознавець Степан Пономарьов стверджував, що у цій трансформації «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі!) в філолога й історика важливу роль відіграли його публічні виступи «Об участии Московского университета в просвещении России» (1830) та «Речь о русском просвещении» (1832)44. Вони якраз і виявили його широкі дослідницькі устремління на ниві соціогуманітаристики. ——————— 34 Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. — СПб., 1891. — Т. 3: Этнография малорусская. — C. 320. 35 Стешенко И. Михаил Александрович Максимович (К столетию годовщины его рождения) // КС. — 1904. — № 9. — С. 354. 36 Клепацький П. М. О. Максимович як історик // Україна. — 1927. — № 6. — С. 84. 37 Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — Львів, 1923. — C. 34–35. 38 Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна. — 1928. — № 5. — С. 18. 39 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — [Одеса], 1925. — Т. 1. — С. 173. 40 Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. — [Харків], 1927. — Т. 1. — С. 257. 41 Полонська-Василенко Н. Українська історіографія / На правах рукопису; вступ. ст. В. Янева. — Мюнхен, 1971. — С. 67. 42 Лисяк-Рудницький І. Зауваги до проблеми «історичних» та «неісторичних» націй // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. — К., 1994. — Т. 1. — С. 31. 43 Біленький С. Г. Роль М. О. Максимовича у формуванні українських академічних традицій та українознавчих дисциплін у Київському університеті (1834–1845): Автореф. дис. … к. і. н.: 09. 00. 12 / КНУ. — К., 2001. — С. 17. 44 Пономарев С. Михаил Александрович Максимович: (Биографический и историколитературный очерк). — СПб., 1872. — С. 11. 156 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Проте зацікавлення цієї проблематикою споглядаємо в майбутнього вченого ще в юнацькі часи. Тим паче, що М. Максимович як представник дрібного малоросійського дворянства, яке походило з козацької старшини нижчого та середнього рангу, перебував під благодатною опікою родичів-українців — дядьків Тимківських. Останні зробили успішні кар’єри на російській урядовій службі та в академічному світі45. Зокрема, слід згадати: Іллю Федоровича, доктора права і філософії, професора Харківського університету і одного із засновників Новгород-Сіверської гімназії, в якій навчався М. Максимович; Романа Федоровича, професора грецької і римської словесності Московського університету; Єгора Федоровича, знаного російського дипломата й автора тритомних записок про подорож до Китаю; Василя Федоровича, письменника та губернатора Бессарабії46. Отже, сфера гуманістичних та суспільних наук не була для юнака terra incognita, як і кар’єрні перспективи імперського чиновника чи урядовця. Зокрема, в червні 1819 р. на публічному іспиті в Новгород-Сіверській гімназії він виступив із промовою «Об истинном просвещении»47. Та й перші два роки М. Максимович навчався на словесному відділенні Московського університету, яке обрав, як припускають, за наполяганням свого дядька Р. Тимківського48. Зауважимо, що останній був відомим дослідником «Слова о полку Ігоревім». Ці зацікавлення він прищепив і своєму племіннику49. У рецензії 1833 р. М. Максимович згадував, що студії та матеріали Р. Тимківського, присвячені цій давньоруській пам’ятці, були втрачені після його смерті50. Проте юнацькі мрії стати ботаніком взяли гору і 1821 р. М. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету51. Здавалося б, що первісні гуманітарні устремління залишилися на маргінесі інтересів початкуючого студента, який швидко став відомим московським природознавцем. Але культурні та дослідницькі практики М. Максимовича повертають його погляди до садів Мінерви, зокрема на ниву словесності. Сучасні дослідники пояснюють таке швидкоплинне перетворення науковця-природника у гума——————— 45 Марченко М. І. Українська історіографія: (з давніх часів до середини XIX ст.). — К., 1959. — С. 196. 46 М. М. [Максимович М.] Воспоминание о Тимковских // КС. — 1898. — №11. — С. 260–272. 47 Биографический словарь профессоров и преподавателей имп. Московского университета за истекающее столетие, со дня учреждения января 12-го 1755 года, по день столетнего юбилея января 12-го 1855 года, сост. трудами проф. и преподавателей, занимавших кафедры в 1854 г. и расположенный по азбучному порядку. — М., 1855. — Ч. 2. — С. 3. 48 Савченко Ф. Перший збірник українських пісень Максимовича // Україна. — 1927. — № 6. — С. 37–38; Короткий В. «Старий українець» Михайло Максимович // Максимович М. У пошуках омріяної України: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. — К., 2003. — С. 10. 49 Данилов В. В. М. А. Максимович в работе над «Словом о полку Игореве» // Слово о полку Игореве: Сб. исслед. и ст. под ред. чл.-кор. АН СССР В. П. Адриановой-Перетц. — М.–Л., 1950. — С. 284. 50 Максимович М. Рец. на кн.: Песнь Ополчению Игоря Святославича, Князя НовгородСеверского. Переведенная с древнего русского языка ХІІІ столетия Александром Вельтманом. — М.: В тип. Селивановского, 1833. — 50 с. // Фризман Л. Г., Лахно С. Н. М. А. Максимович — литератор. — Харьков, 2003. — С. 373. 51 Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. — С. 18–19. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 157 нітарія поєднанням різних спонукальних мотивів, зокрема ірраціональним, ідеалістичним потягом до українських коренів та кар’єризмом академічного вченого52. Втім, цей процес не був миттєвим актом дії і відбувався поступово у руслі різних чинників та передумов. Мистецько-естетичні та літературно-художні захоплення молодого М. Максимовича виявилися ще у його працях ученого-натураліста, в яких спостерігаємо відлуння шеллінгіанських уявлень про природу як творчу роботу Духу. Зокрема, в одній зі своїх природознавчих студій він схарактеризував природу як «храм, повний незлічених виразів думок Художника Всевишнього»53. Таке художнє відтворення природничого матеріалу не залишилося поза увагою як сучасників, так і дослідників його творчості. Приміром, російський драматург Микола Чаєв назвав працю М. Максимовича «Размышления о природе» (М., 1833) «поемою про природу»54. Слід згадати й про активну участь М. Максимовича у неформальному просторі тогочасного публічного життя Москви — літературно-філософських салонах, наукових товариствах та часописах. Вже у травні 1820 р. студент першого року навчання М. Максимович був запрошений як перекладач творів Горація на званий обід до письменника Володимира Філімонова, на якому познайомився з Миколою Полевим — майбутньою зіркою російського історіописання. Щоправда, до цього запрошення спричинилася письмова рекомендація його дядька Р. Тимківського55. Однак, незабаром молодий провінціал здобуває незаперечний успіх завдяки своїм природознавчим публікаціям. Він бере участь у літературно-філософських вечорах любомудрів князя В. Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В. Кюхельбекером видавав відомий альманах «Мнемозина» (1824–1825, 4 книги)56, з’являється на літературних четвергах поета Семена Раїча та відвідує знаменитий салон Євдокії Єлагіної57. Так, протягом 1820-х років відбувається разюча метаморфоза «молодого хохлика», як охарактеризував М. Максимовича при першій зустрічі М. Погодін58, у знаного науковця та літературного діяча. У Москві М. Максимович виявляє себе як вправний рецензент та полеміст. Він пише не тільки на природничі теми, а й численні тексти з обсягу літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії. Скажімо, молодий адепт природознавства прорецензував книгу Івана Кульжинського «Малороссийская деревня» (М., 1827), в якій гостро засудив ідилічні мотиви у висвітленні тогочасної України. Водночас рецензент висловив досить цікаве спостереження про ——————— 52 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ століття. — К., 1999. — С. 124. 53 Максимович М. Размышления о природе. — 2-е изд., поправ. и доп. — К., 1847. — С. 2. 54 Чаев Н. Михаил Александрович Максимович (Прочтено в публичном Заседании Общества Любителей Российской Словесности 23-го Марта 1874 года, посвященном памяти Максимовича) // РА. — 1874. — Кн. 2. — Стб. 1062. 55 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1889. — Кн. 2. — С. 95–96. 56 Чаев Н. Указ. соч. — Стб. 1058; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 11. 57 Савченко Ф. Вказ. праця. — С. 42. Аронсон М., Рейсер С. Литературные кружки и салоны / Ред. и предисл. Б. М. Эйхенбаума. — Л., 1929. — С. 123, 159; Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. — С. 24–25. 58 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1888. — Кн. 1. — С. 62–63. 158 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 поєднання у психічному характері українців трьох видів «первісного життя»: наїзницького, пастушачого та землеробського59. У 1829 р. М. Максимович виступає на захист поеми О. Пушкіна «Полтава». Він спростовує закиди Фадея Булгаріна та інших критиків, які звинувачували поета у неправдоподібності зображення історичних постатей, зокрема І. Мазепи. Коментарі М. Максимовича, хоч і виказують дещо однобічну, полемічну спрямованість цієї розвідки, але й демонструють його тогочасні роздуми щодо української історії та її дійових осіб. Зокрема, автор досить своєрідно трактує «зраду» гетьмана І. Мазепи. «Даремно припускати, щоб такі злочинні дії хилилися до визволення Малоросії для її добра: він не мав того на увазі та хотів зробити незалежною для себе, свою незалежність хотів ствердити він, оволодівши Малоросією», — зазначає М. Максимович60. В іншому місці він досить критично відгукується про І. Іскру та В. Кочубея, зокрема наголошує, що їх варто віднести до «страждальців», а не героїв малоросійської історії61. Та найбільшу популярність принесла М. Максимовичу збірка «Малороссийские песни» (М., 1827), завдяки якій він спізнався з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами й інтелектуалами62. Причому думки автора-укладача про відображення в піснях «народного духу», висловлені в передмові до цього видання, були досить прихильно сприйняті російською освіченою публікою, зокрема відомим критиком Степаном Шевирьовим63. Дехто з дослідників уважає, що ані «Украинские народные песни» (М., 1834), ані «Сборник украинских песен» (К., 1849), видані М. Максимовичем, так і не змогли зрівнятися з тим феноменальним успіхом, який мала збірка 1827 р.64 Історик Федір Савченко — учень та особистий секретар М. Грушевського вважав, що саме «Малороссийские песни» спокусили М. Максимовича перетворитися із «професора-ботаніка на ректора-словесника»65. Однак, побутують і інші погляди. Наприклад, літературознавець В. Данилов більш високо оцінював видання 1834 р. Зокрема, він тримався думки, що це була перша збірка пісень, в якій систематично відображено культурно-історичне життя України за сорок років до публікації В. Антоновичем та М. Драгомановим «Исторических песен малорусского народа» (К., 1874–1875. — Т. 1–2)66. Пізніше науковці віднайшли чимало огріхів в етнографічних збірках М. Максимовича. Це визнавав і їхній укладач. За свідченням М. Костомарова, ——————— 59 Пец-Галуховский Н. [Максимович М.] Рец. на кн.: Кулжинский И. Малороссийская деревня. — М., 1827. — IX, 136 c. // МТ. — 1827. — Ч. 13, № 3. — С. 231. 60 Максимович М. О поэме Пушкина «Полтава» в историческом отношении [передрук із журналу «Атеней». — 1829. — Ч. 2, № 6. — С. 501–515] // КС. — 1899. — № 5. — С. 254. 61 Там же. — С. 256. 62 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики... — С. 113. 63 С. Ш. [Шевырев С.] Рец. на кн.: Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М.: Тип. Августа Семена, 1827. — XXXVI, 234 c. // МВк. — 1827. — Ч. 6, № 22. — Отд.: Критика. — С. 311. 64 Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 99. 65 Савченко Ф. Вказ. праця. — С. 25 66 Данилов В. Другий збірник українських пісень М. О. Максимовича з 1834 року // Україна. — 1929. — № 37: (жовт.–листоп.). — С. 22. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 159 навесні 1872 р. під час зустрічі у С.-Петербурзі «поважний старець» сам зізнався в тому, що у московську добу (1819–1834) він був недостатньо знайомий із «духом народної малоруської поезії» та припустився низки помилок67. Втім, як у долі М. Максимовича, так і всього українства збірка 1827 р. мала величезне значення. Адже вона стала каталізатором тієї хвилі етнографічних дослідів, з якою, власне, пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст.68 Врешті, видання 1827 та 1834 рр., мабуть, варто радше розглядати не як єдиний визначальний чинник в означеній метаморфозі молодого вченого, а у загальному контексті його побутування у Москві. Зауважимо, що М. Максимович виступав не тільки у ролі академічного вченого-природника, популяризатора, етнографа, критика та полеміста, а навіть як видавець-редактор. За висловом М. Драгоманова, літературна діяльність М. Максимовича розпочалася саме за доби романтизму69. Протягом 1830–1834 рр. М. Максимович видавав літературний альманах «Денница» (3 випуски). На сторінках цього видання віднаходимо чимало славетних імен, переважно письменників, поетів та критиків пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глинка, А. Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін.70 В альманасі також представлено низку цікавих спостережень М. Максимовича як літературного критика. Зокрема, в огляді російської словесності за 1830 р. він розглядає появу перших двох томів «Истории русского народа» (М., 1829–1830), автором яких був М. Полевой. Останні рецензент слушно характеризує як першу спробу написання «філософської історії Росії»71. Власне, досвід видання «Денницы» пізніше добре прислужився М. Максимовичу як редактору-видавцю альманахів «Киевлянин» (3 випуски 1840, 1841 та 1850) та «Украинец» (2 випуски 1859 та 1864). Така активність та неабиякі успіхи не тільки на академічних теренах, а й у новому публічному просторі старої російської столиці виявляють незвичайну комунікативність М. Максимовича. Зокрема, він плідно спілкувався як з університетськими колегами та блискучими московськими інтелектуалами з численних літературно-філософських салонів і гуртків, так із постатями, котрі уособлювали та репрезентували крайні суспільні полюси тогочасної Росії. Скажімо, М. Максимович здобув прихильність консервативного президента тодішньої Імператорської Академії наук, майбутнього міністра народної освіти С. Уварова і, заразом, молодих російських радикалів О. Герцена та М. Огарьова72. ——————— 67 Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. Рец. на кн.: Исторические песни малорусского народа, с объяснением В. Антоновича и М. Драгоманова. Том первый // ВЕ. — 1874. — № 12. — С. 628 (прим. 1). 68 Грушевський М. Сто літ українського народництва... — С. 4; Козак С. Михайло Максимович і формування романтичної думки в Україні // JUS. — 1984. — Vol. 9, no. 1. — P. 3–32. 69 Драгоманов М. Промова про М. А. Максимовича // Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 53. 70 Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича... — С. 37–38; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 28, 69. 71 Максимович М. Обозрение русской словесности за 1830 год // Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 363. 72 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики... — С. 116; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 189. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 160 Він цікавився й творчістю родоначальника польського романтизму А. Міцкевича, з яким, мабуть зустрічався у Москві. Зокрема, М. Максимович присвятив йому спеціальну розвідку. Вважають, що автор подарував її С. Раїчу73. Відзначимо, що протягом січня–лютого 1894 р. Агатангел Кримський на прохання Івана Франка розшукував статтю М. Максимовича «Воспоминания о пребывании в Москве Мицкевича» у місцевих антикварів та книгопродавців74. Воднораз московську публіку заінтригували літературні здібності та вправність М. Максимовича як оратора, котрі виявилися і у його публічних промовах, і на лекційних викладах75. Недаремно сучасники вважали, що він має виняткові здібності до професури, зокрема володіє даром слова76. За автобіографічним свідченням ученого, його університетські виклади відзначив сам С. Уваров77. Відтак у листі від 14 березня 1834 р. до С. Уварова, вже як міністра, ботанік М. Максимович із достатньою певністю відзначає: «словесність не була для мене чужим предметом, що я іноді брав у ній деяку участь, про це відомо вашому превосходительству»78. Отож у світлі таких розмаїтих дослідницьких, культурних та освітніх практик позірна швидкоплинна метаморфоза природника у гуманітарія не видається зовсім несподіваною, а виглядає як досить умотивований, хоч і поступовий вибір. Це перетворення пов’язане з успішним входженням М. Максимовича у московський неформальний публічний простір, який відкрив молодому науковцю інші можливості та перспективи, ніж кар’єра університетського професора ботаніки. Загалом наукові інтереси М. Максимовича формувалися на перехресті кількох мотиваційних потоків: західні впливи і публічне середовище московських інтелектуалів та літераторів 1820-х — початку 1830-х років, ідеалістичний потяг до малоросійських коренів і щира загальноросійська лояльність, блискуча кар’єра університетського професора у Москві та Києві, яка разюче контрастувала з майбутнім становищем приватного вченого-відлюдника на Михайловій горі, сполучення різноманітних практик природника, гуманітарія, популяризатора та редактора-видавця в одній особі тощо. За влучним означенням М. Драгоманова, вчений належав до діячів «Жуковсько-Пушкінської доби», хоч і мав багато «живих зацікавлень, які пов’язували його з інтересами наступних поколінь»79. Образ М. Максимовича як науковця зазвичай пов’язувався з універсалізмом80, який за радянських часів плавно трансформувався у тезу про вченого——————— Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. — С. 10. Кримський А. Ю. Твори в п’яти томах / Гол. редколегії І. К. Білодід; ред. тому С. Д. Зубков. — К., 1973. — Т. 5, кн. 1: Листи (1890–1917). — С. 136, 142. 75 Житецкий И. Первый ректор Киевского университета М. А. Максимович // РШ. — 1904. — № 10/11. — С. 47. 76 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1893. — Кн. 7. — С. 268. 77 Максимович М. Автобиография // Максимович М. Киев явился градом великим…: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. В. Замлинський; авт. прим. І. Бутич; переднє слово В. В. Скопенка. — К., 1994. — С. 398. 78 Данилов В. М. О. Максимович на київській катедрі [лист до С. С. Уварова від 14 березня 1834 р. та інші матеріали] // Україна. — 1929. — № 34: (трав.–черв.). — С. 93. 79 Драгоманов М. Михаил Александрович Максимович (некролог) // ВЕ. — 1874. — № 3. — С. 453. 73 74 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 161 енциклопедиста. Почасти до виникнення таких уявлень спричинився й сам М. Максимович, оскільки він обстоював думку у дусі шеллінгіанства, що вчений має поширювати єдиний та універсальний погляд на весь об’єкт дослідження. Зокрема, автор визначав науку як «виклад наших знань про який-небудь предмет, представлений систематично, у послідовному порядку»81. Знання розглядалися М. Максимовичем як необхідний продукт Розуму, закладений і організований природою у Людині. З цими уявленнями, очевидно, і пов’язана його спроба поширити універсалістські підходи щодо навколишнього світу, що випливає з шеллінгіанського принципу полярності у розумінні природи, як продукту, так і суб’єкта дії. Водночас така універсальність не заважала сприймати вченому навколишній світ у специфічних, особливих та індивідуальних образах. Зокрема, вважають, що саме М. Максимович увів до природничої літератури термін «особень» (рос. особь). Ця дефініція заступила цілу низку інших понять: «неподільне», «індивідуум» та навіть російське индивидуй82, які до того часу побутували у багатьох текстах. Наслідуючи та розвиваючи філософську систему Ф.-В. фон Шеллінга і Ф.-К. фон Баадера М. Максимович особливе місце відводить історії, зокрема підкреслює, що «у наш час найголовніші її (філософії. — Авт.) питання пов’язані з наукою історії. Від того філософія була схоластичною, формалістичною, матеріалістичною, критичною, містичною і т. п.; і нарешті вона одержує характер історичний»83. Він відзначає історичність, а деякою мірою й ірраціональність самого процесу пізнання, хоч і вказує на його обмеженість. «Розум наш тепер уже вимагає знання не логічно-негативного, а історично-позитивного, — наголошує автор, — воліє судити не за законами можливості й необхідності свого часткового, обмеженого розуміння, але за подіями дійсними, які часто незрозумілі, дивні для нашого розуму й перевищують його, бо походять від Розуму Всевишнього...»84. Таке акцентування М. Максимовича на ролі історії привертає увагу і сучасних науковців85. Одні дослідники слушно наголошують на діалектичності мислення М. Максимовича86, інші навіть уважають його прибічником діалектичного історизму87. ——————— 80 Єфремов С. Максимович в історії української самосвідомості // Єфремов С. О. Літературно-критичні статті / Упоряд., передм. і прим. Е. С. Соловей. — К., 1993. — С. 319–320. 81 Максимович М. А. Записки из Естественной Истории, составленные М. М. [автограф; верес. 1826 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 32. — Спр. 381. — Арк. 2. 82 Данилов В. В. М. А. Максимович в работе над «Словом о полку Игореве»… — С. 291. 83 Максимович М. Письмо о философии. — М., 1833. — С. 9. 84 Його ж. Про значення та походження слова // ФСД. — 1994. — № 1/2. — С. 199–200. 85 Бойко Н. І. Вчений-енциклопедист М. О. Максимович як історик України: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07. 00. 01 / ЧНУ. — Чернівці, 2002. — С. 5, 12–13. 86 Жмир В. М. О. Максимович — патріарх новітньої української науки // ФСД. — 1994. — № 1/2. — С. 191. 87 Біленький С. Інституційна генеза та історичні об’єкти дискурсу гуманітарних дисциплін у Київському університеті між 1834–1850 роками // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки й культури. — К., 1999. — Вип. 3. — С. 247–248. 162 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Зауважимо, що побутують навіть думки про стильовий перехід ученого від «розквітлого романтизму» до позитивізму88. Причому аргументація цієї тези спирається на міркування В. Антоновича89, подані у робочих матеріалах про впровадження М. Максимовичем «позитивного методу» та «створення нової течії у вивченні місцевої історії»90. Натомість варто вести мову про самобутнє сполучення у творчості М. Максимовича романтизму з пізньопросвітницьким раціоналізмом. Адже останній у типологічному плані подібний до першої хвилі позитивізму. Відтак німецький філософ та історик Ернст Трьольч стверджував, що позитивізм виник на ґрунті ідей англо-французького Просвітництва91. Вочевидь, риси інтелектуальної спорідненості просвітницького раціоналізму та позитивізму і спричинилися до такого витлумачення поглядів М. Максимовича. Зрештою, світ історії у представленні українського вченого виглядає надзвичайно динамічним, розмаїтим та суперечливим. На його думку, найважливішими чинниками історичного процесу є наука і культура, а за великим рахунком — просвітництво. Цей термін М. Максимович інтерпретує досить своєрідно: «Просвітництво є найкраще надбання в цьому житті для душі людської, рівно як буття (курсив М. Максимовича. — Авт.) є найкоштовніший дар для кожної істоти»92. Зазначимо, що таке розуміння «просвітництва» як абсолютної цінності відразу корегується самим автором. Зокрема, він протиставляє «просвітництво» іншій засадній складовій — «Руському духу». Проте ця опозиція не є тотальною, а стосується тих європейських «хворобливих шквалів пристрастей і помилок», від яких зміг оборонити та захистити себе «Руський дух» наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. Однак, навіть така неповна контраверсія дає М. Максимовичу підстави стверджувати, що «Росія, до цього вихованка та наслідувачка Європи, нині здається починає переходити до внутрішнього життя свого духу, щоб зробитися самостійною»93. Автор поглиблює цю опозицію й протиставляє «Руський дух» ідеї космополітизму («всесвітнього громадянства»), що була вельми популярною серед багатьох мислителів-просвітників94. Але М. Максимович уточнює і подає власне тлумачення поняття «просвітництва», в якому віднаходимо відголос неоплатонізму та етично-релігійної ——————— 88 Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: Школи, постаті, проблеми. — К., 2004. — С. 163. 89 Антонович В. Б. Значение исторических трудов М. А. Максимовича [автограф доповіді] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 7920. — Арк. 1–1зв. 90 Короткий В. Взаємини М. Максимовича та В. Антоновича (До питання тяглості української історіографічної традиції) // ІДУ. — К., 2005. — Вип. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (Матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича). — С. 120–121. 91 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории: Пер. с нем / Отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. — М., 1994. — С. 309–310. 92 Максимович М. Речь о русском просвещении, говоренная Адъюнктом Михаилом Максимовичем на Собрании имп. Московского университета, 1832 года 12 января. — М., 1832. — С. 6. 93 Там же. — С. 11. 94 Там же. — С. 13–14. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 163 традиції. «...Істинне просвітництво складається не в одному зверненні та розвитку розуму пізнанням, — це тільки вченість; (курсив М. Максимовича. — Авт.) воно потребує ще релігійно-морального виховання серця й волі. Таким чином, істинне просвітництво полягає в повному та гармонійному вдосконаленні людини, в погодженні знання та дії», — стверджує вчений95. Впливи неоплатонізму, які досить часто називають «філософією серця», спостерігаємо і у його міркуваннях щодо людських почуттів. Приміром, М. Максимович обстоює думку, що «почуття взагалі представляють цілість нашої духовної діяльності. Серце (підкреслення М. Максимовича. — Авт.). Серце є орган почувань як зовнішніх явищ світу, так і внутрішніх подій»96. Заразом він відводить особливу роль естетичному почуттю, яке вирізняє з-поміж інших, зокрема навіть від релігійного почуття97. У іншій праці М. Максимович конкретизує уявлення про просвітництво, зокрема наголошує на його масовому, народному вимірі. «Міру просвітництва будь-якої країни складає не кількість учених голів, у кабінетах і фоліантах яких науки вдосконалюються та живуть, як відлюдники у своїх келіях. Тоді науки складають просвітництво, коли вони поширюються, рухаються, зростають у розумі всього народу та його поліпшують», — наголошує автор98. Видається, що варто ввести мову про суттєву трансформацію самої дефініції «просвітництво» у його рецепції. Адже вчений тлумачить її у царині Духу, як надіндивідуальний творчий акт. Наприклад, в одній зі студій він розглядає Київ як центр «духовного просвітництва руського»99, а в іншій — відзначає, що навіть початки просвітництва мали духовний характер100. Тож в авторському розумінні просвітництва помічаємо сполучення як колективних, так і індивідуальних мотивів, а також моральних та релігійних чинників. Саме вони не тільки складають основу його трактування просвітництва, а й формують романтичне підґрунтя світосприйняття й поглядів М. Максимовича. Про те наскільки впливовими є означені світоглядні й інтелектуальні засади свідчить, зокрема, чотирьохчленна періодизація історії російської словесності, висунута М. Максимовичем: перший період (стародавній) — 60-ті роки ІХ — третя чверть ХІІІ ст.; другий (середній) — остання чверть ХІІІ ст. — XVII cт.; третій (новий) — XVIII cт. — перша чверть ХІХ ст.; четвертий (новітній або сучасний), який розпочався з царювання Миколи І101. Власне, засади цієї періодизації спираються на метафізичну ідею побутування «Руського духу». Останній з другої половини ІХ ст. зазнає внутрішнього ——————— Там же. — С. 17. Максимович М. А. О чувстве вообще. Об эстетическом чувстве. Глава 2. [автограф; робочі матеріали 1840-і роки] // ІР НБУВ. — Ф. 32. — Спр. 406. — Арк. 1. 97 Там же. — Арк. 2. 98 Максимович М. Об участии Московского университета в просвещении России. Речь, говоренная Адъюнктом М. Максимовичем в Университетском Собрании 1830 г. 12 января // Русский зритель, журнал истории, археологии, словесности и сравнительных костюмов (М.). — 1830. — Ч. 6, № 21/22. — С. 8–9. 99 Его же. Об участии и значении Киева в общей жизни России // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. — К., 1877. — Т. 2: Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. — С. 20. 100 Его же. Об участии Московского университета… — С. 4. 101 Его же. История древней русской словесности. — К., 1839. — Кн. 1. — С. 6–7. 95 96 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 164 перетворення (давньоруська держава, введення християнства) і створює особливий, Руський світ, що поширюється з Києва на всю Русь та організовує її внутрішню, духовну єдність102. Проте окремі періоди вирізняються автором за зрушеннями, що сталися не тільки у суспільно-політичній та державній сфері, а і у просвітництві. Зокрема, другий період М. Максимович виділяє не тільки за його удільним устроєм, а й за впливами греко-римського та латино-західного просвітництва103. Початок третього періоду вчений відносить до доби єдності Росії та перетворень Петра І та Катерини ІІ за новоєвропейським зразком104. Натомість четвертий період М. Максимович пов’язує з «відродженням і зростанням устремління до самобутнього та своєрідного розкриття Руського духу (курсив М. Максимовича. — Авт.) у всіх галузях життя»105. Насамкінець, автор навіть тлумачить представлену періодизацію у контексті побутування просвітництва. Зокрема, він характеризує: перший період як греко-східне, другий — греко-латино-слов’янське, третій — новоєвропейське, а четвертий — самобутньо-руське просвітництво106. Відтак ці чотири історичні етапи є своєрідними стадіями побутування Руського духу, який торує шлях до духовного звільнення й самоусвідомлення. В аналогічному сенсі М. Максимович трактує і призначення всесвітньої та вітчизняної історії. «Історія всесвітня, оповідаючи про події людські, розкриває нам позитивну духовну вдачу людини та долі людства. Історія вітчизняна (курсив М. Максимовича. — Авт.) повинна розкрити у всій повноті минуле життя Росії та пояснити нам істинні властивості Руського духу», — зазначає автор107. Зрештою, у поглядах ученого щодо визначальних чинників історичного процесу спостерігаємо самобутній, стильовий сплав раціоналізму та романтизму. Ці інтелектуальні складові представлені у вигляді двох засадних понять «просвітництва» та «Руського духу», які не тільки гармонійно співіснують, а й доповнюють один одного і творять своєрідну цілісність. Варто підкреслити, що саме ідея суцільного Просвітництва й метафізична думка про Руський дух формують той самобутній каркас ідеалу науковості М. Максимовича, який сполучає раціоналістичну універсальність і, заразом, романтичну індивідуальність в осягненні людського буття, зокрема світу історії. Таке поєднання дозволяло вченому інтегрувати різнорідні інтелектуальні впливи, раціональні й ірраціональні елементи, які органічно узгоджувалися у складній системі цінностей та внутрішніх лояльностей вченого-природника і гуманітарія. Тому різноманітні мотиви у науковій творчості М. Максимовича співвідносяться з тверезим практицизмом природознавця, неабияким критичним хистом інтерпретатора джерел та мистецько-художніми рефлексіями літератора. ——————— Там же. — С. 7, 9. Там же. — С. 11. 104 Там же. — С. 11–12 105 Там же. — С. 9. 106 Там же. — С. 14. 107 Максимович М. Речь о русском просвещении. — С. 20. 102 103 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 165 3.2. Фрагмент як форма мислення. Стильові та жанрові виміри студій М. Максимовича У київську добу свого життя (1834–1845, з перервами) М. Максимович виступає на науково-освітній ниві як представник загальноросійських культурних і академічних практик. Вони, звичайно, були скеровані на змагання з польськими соціальними і культурними традиціями на обширах Південно-Західного краю імперії Романових, зокрема спиралися на ідею осягнення Руського народного духу у місцевому, малоросійському контексті. Такої орієнтації М. Максимович тримався і як ректор-адміністратор (липень 1834 — грудень 1835), і, пізніше, як професор університету Св. Володимира. «Професор, викладач «истории русской словесности» за тих часів, коли поставлено в основу науки та навчання «самодержавие, православие и народность», — зазначає О. Грушевський, — Максимович згідно з вимогами служби мусив звернути особливу увагу на вивчення “народного духа”, піддержувати якого в цій країні треба було, щоб мати успіх в боротьбі з полонізацією»108. Водночас «російська словесність» як сфера діяльності перетиналася або включала багато інших соціогуманітарних дисциплін із зародковою на той час інституціоналізацією (філологія, мовознавство, фольклористика, етнографія та ін.). Відтак ця освітня, культурна та дослідницька царина містила чимало потенційних можливостей. Скажімо, терен словесності дозволяв М. Максимовичу реалізувати своєрідну «мовну концепцію» романтизму, зокрема виявити та продемонструвати мистецько-естетичні, духовно-етичні, комунікативні, етносоціальні й інші властивості та функції мови. З цієї перспективи численні сентенції доволі добре репрезентують світоглядні настанови М. Максимовича, котрі простежуємо в його історичному письмі. «Слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність (курсив М. Максимовича. — Авт.)», — відзначає вчений109. У робочих записах до першої лекції 1843 р. в університеті Св. Володимира автор так характеризує дисципліну, яку викладає: «Словесність (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) є сукупність пам’яток, в яких виявляється душа та життя народу, за допомогою мови — усно або письмово»110. В іншій лекції він наголошує, що в мові виявляється «особистість (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) народу»111. Показовими є думки М. Максимовича щодо самовираження українського народу, висловлені в «Полемическом Обозрении Малороссийской Словесности». «Малоросійський народ здавна виражає своєю мовою свою душу, своє домашнє та суспільне життя, і залишив у спадок нинішньому століттю, як зразок і в науку ——————— Грушевський О. З київської історіографії 1840-х рр. — Арк. 5. Максимович М. Про значення та походження слова... — С. 194. 110 Его же. З первых лекций 1834 г. [автограф; записи до лекцій з російської словесності 1834, 1843 рр.] // ІР НБУВ. — Ф. 32. — Спр. 389. — Арк. 26. 111 Там само. — Арк. 8зв. 108 109 166 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 новій словесності багатий запас своїх переказів, прислів’їв, казок та пісень», — зауважує М. Максимович112. Причому автор звертає увагу на історичні виміри побутування «слова» (мови), які вважає визначальними щодо витлумачення української минувшини. «Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, — що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі Церковнослов’янська, Західноруська і, нарешті, нинішня Російська мова», — стверджує М. Максимович113. Отже, мова («слово», «словесність») тлумачаться українським мислителем із позицій шеллінгіанства, зокрема як спосіб виявлення самобутнього народного / національного духу. Мовні (літературні, фольклорні, етнографічні) компоненти посідають чільне місце у романтичному світогляді. Тим більше, що за уявленнями романтиків «словесна» (пісенна, етнографічна) традиція сягає віддалених часів. Вона виступає як вагомий доказ стародавнього родоводу народу / нації, зокрема відображає його етногенетичні, ба навіть архетипічні риси, релігійно-культурне, дохристиянське буття. Ці спостереження повною мірою справедливі й стосовно М. Максимовича, який залишив значний науковий спадок саме у царині словесності — етнографії, фольклористики, літературознавства. Наприклад, ученому належить низка студій, присвячених давньоруській пам’ятці «Слово о полку Ігоревім», вивченням якої він захопився у 1830-ті роки114. Зокрема, автор підготував її переклад українською мовою, опублікований 1857 та 1859 рр.115 У передмові датованій 14 листопада 1854 р. до українського перекладу вчений зазначає: «Буду радий, якщо мені вдалося, на живому наріччі моєї батьківщини, передати, хоча б приблизно, лебедину пісню давньої Русі... »116. Зауважимо, що у полеміці з істориком Олексієм Гатцуком М. Максимович акцентує увагу на численних переробках, яких зазнав його український переклад117. Автор прагне показати близькість цієї пам’ятки до українського фольклору, зокрема відображення у ній народного світосприйняття118. Водночас він відкидає закиди опонентів (М. Катков, Й.-Ю. Сенковський та ін.), які вислолювали сумніви щодо давньоруського походження «Слова о полку Ігоревім»119. ——————— 112 Максимович М. А. Полемическое Обозрение Малороссийской Словесности [автограф статті; 1860 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 558/1474. — Арк. 2зв. 113 Там само. — Арк. 5зв. 114 Максимович М. Песнь о полку Игореве (Из лекций о Русской словесности, читанных 1833 года в Университете св. Владимира): Статья первая. Статья вторая: Песнь Игорю, относительно ее духа. Статья третья, окончательная // ЖМНП. — 1836. — № 4. — Отд. 2. — С. 1–22; № 6. — С. 439–470; 1837. — № 1. — С. 29–58. 115 Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 156. 116 Максимович М. А. Предисловие [автограф; матеріали до перекладу «Cлова о полку Игореве»; Михайлова гора, 14 листоп. 1854 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 570/1463. — Арк. 2. 117 Его же. Объяснение г-ну Гатцуку о моем «Украинце» // МВ. — 1859, 5 мая. — № 105. — С. 786. 118 Чернявський М. Максимович як наш перший перекладач Слова про похід Ігоря // Україна. — 1929. — № 38: (груд.). — С. 4–5; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 146. 119 [Сенковский О.-Ю.] Рец. на кн.: Песнь о полку Игореве, сложенная в конце ХII века, на древнем Русском языке. Издана, с переводом на нынешний Русский язык, профессором Русской словесности М. Максимовичем для своих слушателей. — К.: Тип. Университета Св. Вла- РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 167 Зрештою, реалізація «мовної програми» романтизму й етнографічні студії протягом 1820-х–1830-х років поступово розкривають перед ученим інші виміри народного духу, зокрема пласт незнаної малоросійської минувшини. Афористично говорячи завдяки «словесним» практикам М. Максимович відкрив історію народу як духовної субстанції. Це відкриття історичної площини буття народу примусило вченого замислитися як щодо способів та форм її представлення у тогочасному академічному світі, так і стосовно інтеграції до єдиної картини природи та суспільства. Тим паче, що світосприйняття і погляди М. Максимовича, порівняно з Д. БантишемКаменським чи М. Маркевичем, спиралися на досить добре розроблену шеллінгіанську натурфілософію. Загальноімперська спрямованість російського гранд-наративу істотно звужувала можливості введення українського матеріалу, зокрема представлення його на ниві культури. Втім, у неформальному публічному просторі 1820-х– 1840-х років побутувала своєрідна, щоправда, дещо поверхова мода щодо малоросійської тематики, особливо стосовно етнографічних та фольклорних матеріалів120. Однак, російська рецепція української минувшини була досить складною й амбівалентною. Зокрема, малоросійська проблематика сприймалася то як периферійна екзотика однієї з провінцій імперії, то як важливий бік і навіть неодмінна складова слов’янського духу, а відтак необхідне доповнення до Великоросії (А. Краєвський)121. Але навіть за сприятливих обставин контексти введення малоросійських матеріалів до великого російського наративу були достатньо обмеженими, позаяк українська проблематика дедалі частіше розглядалися імперською владою як прихована загроза. Приміром, закриття 1839/40 р. університету Св. Володимира через викриття «польської змови» поміж київськими студентами спричинилося до неабияких цензурних утисків. «Мені й нині сумно згадувати, під яким цензурним тягарем, і з якими збитками в статтях, друкувались ті дві книжки [1840, 1841] мого Киевлянина», — згадував М. Максимович122. Зокрема, цензурою була вилучена розвідка самого редактора-видавця «Сказание о Колиивщине», яку він уважав найцікавішою статтею в першому випуску зазначеного альманаху123. Згодом М. Марченко навіть назвав М. Максимовича «першим істориком Коліївщини»124. ——————— димира, 1837. — 49 с. // БЧ. — 1837. — Т. 24, № 2. — Отд. 6: Литературная летопись. — С. 35– 37; [Катков М.] Рец. на кн.: Максимович М. История Древней Русской словесности. — К., 1839. — Кн. 1. // ОЗ. — 1840. — № 4. — Отд. 5: Критика. — С. 71. 120 Курьянов С. О. Литературная деятельности Н. А. Маркевича в контексте русскоукраинских литературных связей 1820–1830-х годов: Автореф. дис. … к. филол. н.: 10. 01. 01 / Днепропетров. Ордена Трудового Красного Знамени гос. ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. — Дн., 1991. — С. 15. 121 Данилів В. До історії української етнографії (Риси літературної діяльності М. А. Максимовича, А. Л. Метлинського та П. А. Лукашевича) // ЗУНТК. — К., 1909. — Кн.4. — С. 46. 122 Максимович М. Письма о Киеве... — С. 15. 123 Там же. — С. 89. 124 Марченко М. І. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. Посібник для студентів історичних факультетів університетів і педагогічних інститутів (К., 1971. Рукопис з Родинного архіву Марченків) / Примітки І. Войцехівської // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Бібліотека Ейдосу / Гол. ред. В. Смолій, відп. ред. І. Колесник. — К., 2009. — Вип. 3, ч. 2. — С. 366. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 168 З погромом кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. ця ситуація істотно погіршилася. Що робити? Відповідь підказали численні культурні, освітні й дослідницькі практики М. Максимовича, набуті ним у московську добу (1819–1834). Передусім, обирався такий ракурс висвітлення, в якому малоросійська самобутність сприймалася не тільки лояльно, й а достатньо прихильно. Один із способів полягав у такому включенні давньоруських / малоросійських елементів до загальноросійської конструкції минувшини, що вони перетворювалися в сутнісні атрибути Руського духу. Ба більше, вони виявляли і підкреслювали своєрідні, особливі риси української минувшини у межах російського гранднаративу. Зокрема, у студії «Об участии и значении Киева в общей жизни России» М. Максимович стверджує, що Київ, Москва та С.-Петербург репрезентують три основи, з яких склалося єдине Руське життя. Причому Київ представлений у цьому тексті як своєрідна цитадель та пам’ятка руського православ’я, охоронець нашого минулого125. Недаремно англійський історик Д. Сондерс звертає увагу на дослідницькі устремління М. Максимовича, скеровані на відтворення культурного зв’язку між Київською Руссю та сучасною Росією126. Якщо взяти до уваги визначальну роль, яку відігравали релігійні атрибути у тогочасній імперській ідеологічній доктрині (славнозвісна уварівська тріада 1832/34 — православ’я, самодержавство, народність), то стає зрозумілим і відповідне акцентування М. Максимовича на місці Києва у загальноросійській історії. Водночас об’єктом історіописання М. Максимовича стає не стільки малоросійська минувшина, скільки її синкретичне поєднання з широким полем соціогуманітаристики (етнографія, мовознавство, фольклористика, література, історична топографія, топоніміка та ін.), яка вводиться до російської історії. Проте, якщо в «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського малоросійська історія подається у загальноросійському контексті (Російська держава, її володарі — царі та територія), то в розвідках М. Максимовича цей ракурс висвітлення часто простежується на другому, а, інколи, навіть на третьому плані. Загалом у конструкції вченого предметна область наукових студій репрезентована у вигляді провідної духовної субстанції — Народу, яка гармонійно співіснує з іншим важливим, але також ідеалізованим рушієм історії — Просвітництвом. Ця побудова, здавалося б, іманентно тяжіє до цілісного, всеохоплюючого представлення минувшини. Та це враження оманливе, принаймні щодо творчості М. Максимовича. Відтак історія України у його репрезентації немовби розсипається на безліч дрібних фрагментів — мікроісторичних сюжетів: малоросійські місцевості та населені пункти, культурно-релігійні пам’ятки і стародавні писемні твори, окремі події й біографічні матеріали з обсягу життя відомих осіб та родин, київська топографія і українська топоніміка тощо. Схожу фрагментацію, децентралізацію світу минувшини у працях ученого спостерігаємо й щодо суб’єктів руху історії, з-поміж яких можна вирізнити, ——————— 125 Максимович М. Об участии и значении Киева… — С. 5–6. 126 Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750–1850. — Edmonton, 1985. — P. 154. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 169 принаймні, кілька центрів тяжіння: православна віра й церква, масовий, колективний герой — російський та малоросійський народ, Російська держава й її володарі, історична особа — видатна і пересічна. Видається, що фрагментарне представлення малоросійського минулого стає наріжним каменем історичного письма М. Максимовича. З цієї перспективи вчений і формулює завдання романтичного історіописання — відтворення достовірної і, заразом, образної, художньої історії з акцентуванням уваги на фактах та дрібних деталях. «Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя з’являлося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було (курсив М. Максимовича. — Авт.) воно насправді», — наголошує історик127. Аналогічну скерованість та дивовижну співзвучність з цією тезою М. Максимовича віднаходимо і в сентенції з відомої статті Миколи Костомарова 1846 р.: «...необхідно відкрити подробиці, поставити кожну на справжнє місце і потім привести їх в струнке тіло художнім пензлем; тільки тоді ми можемо мати свою історію, тільки тоді вона відкриє плодоносне поле для роздумів політика та філософа»128. Така орієнтація на подробиці, деталі, а, за великим рахунком, на індивідуальне й особливе, спричинилася і до специфічної репрезентації результатів наукових студій у вигляді окремих фрагментів — невеличких розвідок, заміток, рецензій тощо. Відзначимо, що вона властива не тільки творчості М. Максимовича, а й представлена у практиках інших українських романтиків 1830-х– 1850-х років. Однак, найповніше фрагментарне представлення історії побутує саме у студіях ученого-відлюдника з Михайлової гори. Ця констатація нав’язує певні аналогії з німецькою романтикою, зокрема з відомими «Фрагментами» Новаліса чи «Атенейськими фрагментами» Фрідріха Шлегеля тощо. Наведене порівняння не є відповідним щодо форми праць, які у випадку німецьких романтиків репрезентовані у вигляді низки афористичних висловлювань чи дрібних заміток-есе. Проте таке співставлення є достатньо адекватним стосовно функціонального призначення. Тим паче, що фрагмент є незавершеним, синкретичним і, водночас, аморфним за своєю жанровою природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари. На вибір фрагментарної форми представлення малоросійської минувшини суттєвий вплив справила і зміна статусу М. Максимовича з академічного вченого на приватного дослідника-інтелектуала, що сталася після остаточного завершення його університетської кар’єри у 1845 р.129 Зазначимо, що йдеться не про становище якогось науковця-аматора, який у вільний час від господарських справ проводить свої досліди, а про побутування колишнього московського професора, недавнього ректора одного з імпера——————— 127 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 195. 128 [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии // БЧ. — 1846. — Т. 78, № 9. — С. 21. 129 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики... — С. 205. 170 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 торських університетів. Давній московський приятель ученого, князь П. В’яземський був надзвичайно вражений такою метаморфозою. У листі від 1 січня 1867 р. до відлюдника з Михайлової гори він зазначає: «Ви, як вільний козак, не приписані ні до якої класифікації Божого та канцелярського порядку і творіння»130. У листі від 22 серпня 1868 р. П. В’яземський характеризує становище М. Максимовича у тогочасній ієрархічній системі майже у метафоричному виразі, що містить неприхований подив: «Невже Ви ніде не значитеся, ні до чого не прикріплені і т. п. та ін.? Та Ви, виходить, єдине виключення, парія в нашій розграфленій, департаментській, комітетській, прикомандированій і т. п., мундирній Росії. Це чого-небудь та вартує»131. За свідченням історика права О. Романовича-Славатинського, університет св. Володимира немовби забув про свого першого ректора132. На думку М. Костомарова, М. Максимович настільки захопився романтичною «роллю» самітника з Михайлової гори, що навіть вигадав цілу легенду про походження її назви133. Отож значна кількість полемічних студій, зокрема ряд оригінальних «Листів» написані М. Максимовичем, переважно, як приватним ученим. Заразом фрагментарна форма відповідала й устремлінням М. Максимовича як дослідника минувшини. Свою генеральну інтенцію щодо творчих пріоритетів історик сформулював у полеміці з Пантелеймоном Кулішем: «...піддати історичній критиці всі важливі малоросійські літописи і новітні твори з історії Малоросії. Незалежно від особистих взаємин та самолюбства, відокремлюючи від них істину історичну і ставлячи її предметом моїх критичних зауважень (курсив М. Максимовича. — Авт.)»134. За висловом В. Іконникова, М. Максимович не залишив поза своєю увагою майже жодного «пам’ятника південноруської минувшини»135. В іншій студії М. Максимович так схарактеризував свої дослідницькі домінації: «На полі, вижатому нашвидку істориками Малоросії я збираю пропущені та загублені ними колосся і по трохи передаю їх у загальну відомість»136. Отже, критика й інтерпретація джерел складають два основні напрями у творчості М. Максимовича як історика, крім його фольклористичних і етнографічних студій137. Саме вони, головним чином, і сформували дослідницький інструментарій ученого. ——————— 130 Пономарев С. И. Памяти князя П. А. Вяземского. Письма кн. П. А. Вяземского к М. А. Максимовичу // СОРЯС. — СПб., 1880. — Т. 20, № 5. — С. 168. 131 Там же. — С. 171. 132 Романович-Славатинский А. В. Моя жизнь и академическая деятельность 1832– 1884 гг.: Воспоминания и заметки // ВЕ. — 1903. — № 1. — С. 199. 133 [Воспоминания Н. И. Костомарова об М. А. Максимовиче для «Северного вестника» в изложении «Киевлянина»] // Киевлянин. — 1877, 2 июня. — № 65. — С. 2. 134 Максимович М. А. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада», 1857 г. (Письмо к Г. П. Галагану) // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. — К., 1876. — Т. 1: Отдел исторический. — С. 527. 135 Иконников В. С. Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2, кн. 2. — С. 1593 136 Максимович М. О десяти городах и некоторых селах древней Украины (Письмо М. П. Погодину) // Максимович М. Киев явился градом великим... — С. 269. 137 Клепацький П. М. О. Максимович… — С. 81. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 171 Слід наголосити, що специфіка авторського світосприйняття, схильність до критично-аналітичного стилю мислення, обставини особистого життя (важкі, хронічні хвороби, постійна матеріально-фінансова скрута, відірваність від головних науково-освітніх центрів, зокрема обмеженість доступу до історичних джерел та наукової інформації, своєрідна напівізоляція, внаслідок усамітнення на Михайловій горі, яка ускладнювала академічну комунікацію та ін.) значною мірою визначили вибір провідної проблематики, форми й архітектоніки наукових розвідок М. Максимовича. Останні представлені критичними працями, дрібними замітками фактографічного та біографічного спрямування, бібліографічними нотатками, рецензійними статтями. Власне, мозаїчність репрезентації історичного матеріалу є засадною ознакою ідеалу науковості М. Максимовича. З огляду на це слушним є спостереження Івана Крип’якевича про наукову спадщину вченого, в якій «мало є праць синтетичних, що характеризували б якесь питання в цілості»138. В українській історіографії образ М. Максимовича як дослідника-критика і донині є домінуючим. Зокрема, на ці риси звертають увагу й сучасні науковці139. Зрештою, критичні мотиви посідають чільне місце у науковій творчості М. Максимовича. Недаремно серед його студій багато як дрібних рецензійних заміток, так і великих критично-аналітичних статей із локальними, інколи незавершеними сюжетами. Останніх розвідок, написаних у вигляді «Листів», дехто з дослідників нараховує близько тридцяти140. Та насправді їх значно більше. Іноді ці статті складають цілі цикли, об’єднані певною проблематикою. В. Антонович навіть називає їх «короткими монографіями»141. Варто відзначити, що розвідки, адресовані певній особистості і, водночас, звернені до широкої громадськості, були досить популярні у тодішній російській публіцистиці. Проте у працях М. Максимовича цей жанр зазнає помітної метаморфози. Насамперед зауважимо, що «Листи» мають усталену архітектоніку. Стаття розпочинається з інформації про видання чи певну публікацію, зокрема з пояснення того чому вона привернула його увагу, або з загальних авторських суджень і міркувань і т. п. Інколи кілька перших «Листів» виконують функцію впровадження до провідної проблематики. Зазвичай автор зачинає їх з абстрактних розумувань. Наприклад, у першому та другому «Письмах о Богдане Хмельницком» М. Максимович подає свої враження про друге видання монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницкий» (1859). Зокрема, він висловлює думку, що незалежно від призначення твору для широкої чи вченої публіки «всюди рівно потрібна та передбачається історична жива істина; а для її досягнення необхідні точність і достовірність історичного факту (курсив М. Максимовича. — Авт.), позаяк це є основа, без якої не може міцно реалізуватися ніяка справа історика»142. ——————— Крип’якевич І. Вказ. праця. — С. 34. Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. — С. 226; Бойко Н. Михайло Максимович — навіки з рідним краєм. — Черкаси, 2004. — С. 111. 140 Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича... — С. 77. 141 Антонович В. Б. Значение исторических трудов М. А. Максимовича… — Арк. 1 142 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 195. 138 139 172 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Зауважимо, що вказана сентенція певною мірою ілюструє авторське розуміння співвідношення художності та достовірності в історичному творі. Потім М. Максимович переходить, власне, до аналітичної частини розвідки, зокрема відзначає суперечність певних положень, фактографічні неточності і т. п. Здебільшого вчений зосереджується на розгляді окремих аспектів проблеми, конкретних фактів, коментує й інтерпретує джерельні свідчення та висвітлює історичні події тощо. Приміром, у розвідці «Исторические письма о козаках приднепровских» автор скеровує вістря критики супроти тези В. Антоновича про управління козаками до Люблінської унії (1569) князями з дому Гедиміновичів143. Натомість М. Максимович уважає, що у дійсності козацькими гетьманами були окремі представники цього княжого роду у різні часи. Втім, така констатація у жодному разі не засвідчує істинність вищенаведеного положення В. Антоновича, а, навпаки, підважує його тезу. Причому встановлення достовірності певного факту у текстах М. Максимовича, як правило, пов’язано з інтерпретацією та критикою того чи іншого джерела. Зокрема, щоб з’ясувати питання про походження князів Острозьких, учений використовує старі пом’янники київських церков, в яких записаний цей рід144. М. Максимовичу властивий докладний і послідовний виклад авторських міркувань, припущень та узагальнень. Учений просто і логічно, без надмірних стилістичних прикрас, уводить читача до власної дослідницької лабораторії, показує логіку розгортання своїх думок, щедро ілюструє останні витягами з джерел та нав’язує їхню інтерпретацію. Врешті, М. Максимович як історик здебільшого вирізняється відкритим прочитанням джерел із демонстрацією значної частини підготовчої та попередньої роботи, проведеної дослідником, широкій публіці. Ймовірно, витоки такої стильової своєрідності варто шукати у його практиці літературного критика кінця 1820-х — початку 1830-х років. Коло джерел, яке використовує М. Максимович, зазвичай відзначається значним розмаїттям, але помітні і певні уподобання. Автор часто спирається на дрібні джерела: пом’янники, записи на берегах або вкладних аркушах старих видань, написи на могилах і культових спорудах та ін., які викликають у ньому яскраві, неповторні асоціації. «Я назву Вам до 20-ти українських полковників, про яких і згадки немає у всіх раніше виданих літописах і документах, про яких я дізнався зі старих пом’янників, вкладних написів на церковних книгах, домашніх актів і т. п.», — пише М. Максимович у листі від 18 червня 1856 р. до Пантелеймона Куліша145. Інколи уточнюючи окремі аспекти питання, окреслюючи ті чи інші нюанси фактографічної канви вчений застосовує прийом риторичних запитань, які надають діалогічності авторському викладу. Він неначе веде уявну бесіду зі своїм опонентом та читацькою аудиторією, наводить аргументи, аналізує емпіричний ——————— 143 Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо первое // Там само. — С. 115. 144 Его же. Письма о князях Острожских (К графине А. Д. Блудовой): Письмо первое // Там само. — С. 87. 145 Його ж. Листи / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. — К., 2004. — С. 142. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 173 матеріал, представляє нові відомості, інтерпретує джерельні свідчення, пропонує коментарі тощо. За виразом О. Грушевського, вчений «дорожить кождим відгомоном далекого минулого, кождим спомином, кождою пам’яткою»146. Гострий, вишколений погляд М. Максимовича-філолога звертає увагу на написання імен та прізвищ, плутанину зі встановленням ролі тієї чи іншої історичної особистості, невірне прочитання документа, хибне висвітлення певних подій, топоніміку окремих місцевостей і поселень тощо. Досить часто такі помилки та прогалини спонукають ученого до написання конкретної розвідки. Скажімо, темою одного з «листів» — «Писем о Киеве» є помилкове приписування статистику Д. Журавському авторства «Обозрения Киева в отношении к древностям» (К., 1847), виданого Іваном Фундуклеєм. Цей огріх М. Максимович віднайшов у праці М. Закревського «Описание Киева» (М., 1868. — Т. 1–2)147. Низку схожих зауваг віднаходимо і в його циклі статей «Письма о Богдане Хмельницком». Сьомий лист із цього циклу навіть має підзаголовок: «Спор о малороссийских именах»148. Дехто з дослідників закидає М. Максимовичу те, що його зауваги зазвичай стосуються окремих неточностей і перекручень, помічених у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького, а не на критиці цієї історичної студії у цілому149. Проте у приватному листуванні М. Максимович більш критично оцінив третє видання цієї монографії (1870). «Поспішно, поверхово, ефектно для малознаючого натовпу та незадовільно для солідного читача», — зазначає історик у листі до Осипа Бодянського від 29 грудня 1870 р.150 Однак, учений публічно визнавав і власні помилки. Зокрема, він навіть просив читача виправити їх на відповідних сторінках альманаху «Киевлянин»151. У полеміці з відомим російським публіцистом Михайлом Катковим навколо «Истории древней русской словесности» (К., 1839. — Кн. 1) М. Максимович сформулював низку вимог до критика-рецензента, яких неухильно дотримувався у своїх розвідках. «...книгу, яку збираєшся критикувати, варто спершу прочитати з увагою всю, не пропускаючи нічого, ні передмови, ні приміток, ні навіть вказівки на друкарські помилки», — зазначає історик152. М. Максимович досить негативно відгукувався про істориків «скептичної школи», зокрема щодо їхньої практики відкидати все те, що не вкладається у річище певних поглядів153. Тому у багатьох історичних розвідках автор переважно концентрує свій виклад навколо критики окремих фактів, джерель——————— 146 Грушевський О. З українського культурного і наукового життя в середині ХІХ в. // ЗНТШ (Львів). — 1906. — Т. 74. — С. 74. 147 Максимович М. Письма о Киеве... — С. 5–6. 148 Его же. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо седьмое: Спор о малороссийских именах… — С. 217–221. 149 Коваленко Л. А. Исторические взгляды М. А. Максимовича (из истории формирования либерального и демократического течений в украинской историографии 30–50-х годов ХIХ в.) // ИИ. 1972. — М., 1973. — С. 254. 150 Максимович М. Листи... — С. 73. 151 Его же. Объяснительные параграфы о Киеве // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 2. — С. 50–52. 152 Его же. Отзыв на критику Истории древней русской словесности, М. Максимовича, помещенную в «Отечественных Записках» // СП. — 1840, 6-го июня. — № 125. — С. 499. 153 Там же. — С. 498. 174 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 них свідчень, упущень і помилок, а не на загальних концептах чи установчих положеннях! М. Максимович уявляв світ історії у вигляді складної й динамічної палітри фактів, які залишилися у багатьох рештках минувшини. Зокрема, у листі до П. Куліша, написаному у січні 1854 р., він метафорично характеризує «Сказание о Межигорском монастыре» як студію, складену з атомів, що зібрані у сотні місць154. Ідея фрагменту і пов’язаного з ним мікроісторичного сюжету панує в його працях. Водночас розвідки М. Максимовича досить часто виглядають незавершеними, позаяк апелюють до уяви й асоціацій читача, тобто залишають простір для діалогічності. Та мозаїчне представлення минувшини не заважає історику висловлюватися і щодо проблем більш високого рівня загальності. Проте автор розглядаючи масштабні сюжети зазвичай спирається на досить конкретні спостереження. Зауважимо, що в «Исторических письмах о козаках приднепровских» М. Максимович, на підставі зіставлення й інтерпретації кількох джерельних свідчень, спершу відкидає припущення про гетьманство князя Дмитра Вишневецького в першій чверті XVI ст.155, а згодом спростовує аналогічне твердження щодо князя Євстафія Ружинського156 та його реформи полкового устрою (створення 20 полків)157, висловлює ряд інших думок і спостережень. І тільки узагальнивши різні критичні зауваги й джерельні інтерпретації вчений формулює загальний висновок про необхідність виключити з історичної минувшини Придніпровської Русі князів Гедиміновичів до середини XVI ст.158 Подібним чином М. Максимович розглядає і роман П. Куліша «Черная рада», зокрема відзначає низку помилок і перекручень. Насамкінець він підсумовує, що ця персоніфікована історія часто перетворюється у маскарад159. Загалом «Листи» М. Максимовича є досить простими за своєю архітектонікою і включають: 1) вступні зауваги; 2) критично-аналітичну частину, яка інколи поділяється на ряд окремих, але пов’язаних між собою сюжетів; 3) кінцеві узагальнення. Проте автор часто уникає підсумкових висновків та обмежується проміжними міркуваннями щодо опрацьованого матеріалу, як, наприклад, у «Письмах о Богдане Хмельницком». Недаремно молодий історик О. Гатцука звернув увагу на їх незавершеність та наголосив на домінуванні дрібних тем у розвідках М. Максимовича160. Архітектоніка інших статей М. Максимовича є ще більш простішою, а точніше — фрагментарною. Тим більше, що значна кількість цих праць висвітлює окремі, часто-густо дрібні аспекти певної проблеми, подає інтерпретацію фактів, тих чи інших відомостей про події, постаті, старожитності тощо. ——————— 154 Каманин И. Письмо М. А. Максимовича к П. А. Кулишу [30 січ. 1854 р.] // ЧИОНЛ / Под ред. А. М. Лободы. — К., 1905. — Кн. 18, вып. 3/4. — С. 128. 155 Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу) // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 121. 156 Там само. — С. 134–139. 157 Там само. — С. 141–142. 158 Там само. — С. 148. 159 Максимович М. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада»… — С. 522. 160 Гатцук Ол. Новости малороссийской литературы // МВ. — 1859, 26 апр. — № 98. — С. 735. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 175 Низка дослідників звертає увагу на ефект мозаїчності у творчості М. Максимовича. Приміром, учень В. Антоновича — історик Петро Голубовський був надзвичайно вражений розмаїттям наукової проблематики, порушеної у працях першого ректора університету Св. Володимира. Відтак він наголошував, що навіть при уважному перегляді бібліографії студій М. Максимовича «ми не знайдемо, ніякого ні зовнішнього, ні внутрішнього, органічного зв’язку між ними»161. Однак, у текстах самітника з Михайлової гори помічаємо й певні елементи схожості, зокрема у побудові сюжету, способі викладу, системі аргументації тощо. Здебільшого у працях М. Максимовича домінує критично-аналітична спрямованість. Інколи на перший план виступає послідовний та зв’язаний виклад історичних подій, себто оповідальні компоненти. Заразом автор прагне зберегти простий та логічний виклад матеріалу, докладно розглядає і зважує аргументи pro et contra, коментує джерела тощо. Та у низці дрібних розвідок М. Максимовича споглядаємо панування оповіді, а критичні моменти відсуваються на другий план. У таких студіях учений, переважно викладає перебіг подій, пов’язаних із визначними особистостями, місцевостями, пам’ятками та старожитностями української історії. Останні поєднуються з критичними нотатками, заувагами та коментарями. Зокрема, у відомій студії історика «Обозрение старого Киева» переважає оповідальний виклад, а поодинокі критичні зауваги уточнюють окремі фактичні аспекти, подають інтерпретацію літописних відомостей тощо. Варто відзначити, що чимало розвідок ученого мають ознаки рецензійної статті, себто використання жанру рецензії не стільки для висвітлення й аналізу конкретної студії, скільки як упровадження до розгляду певної проблематики. Наприклад, такі риси споглядаємо у «Письмах о Богдане Хмельницком» М. Максимовича. Водночас означені розвідки містять й інші складові (публіцистичні пасажі, мемуарні згадки, автобіографічні ремарки про певних осіб, елементи приватного епістолярію та ін.), що свідчить про їхню жанрову синкретичність. Не випадково І. Житецький наголошував на своєрідних способах «витворення його (М. Максимовича. — Авт.) наукових розвідок: ці писання були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів того чи іншого наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало і з жартовливими чи гумористичними випадами, — цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, — спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі і особистого духовного обличчя нашого українського вченого»162. Схожу думку висловив і історик літератури І. Хрущов, який уважав, що в працях М. Максимовича побутувала «хмелинка поезії»163. Таке сполучення виказує риси фрагментарності текстів М. Максимовича, які часто переховують——————— 161 Голубовский П. Исторические труды М. А. Максимовича // ЧИОНЛ. — К., 1905. — Кн. 18, вып. 3/4. — С. 118. 162 Житецький І. Вказ. праця. — С. 21. 163 Юбилей М. А. Максимовича (1821–1871). — 2-е изд. — СПб., 1872. — С. 16. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 176 ся у вигляді публіцистичних заміток та рецензійних статей. Жанр рецензій був уповні природним для цього українського вченого. У листі до редактора «Журнала Министерства народного просвещения» Костянтина Сербіновича від 5 червня 1834 р. він пише про давню звичку до рецензій164. Мабуть, йшлося про московські практики М. Максимовича протягом 1820-х — на початку 1830-х років — публіцистичну, редакторську, видавничу, коли молодий адепт шеллінгіанства виявив себе не тільки як вправний рецензент багатьох академічних студій, а й як талановитий літературний критик і полеміст. Чимало невеликих статей М. Максимовича мають історико-біографічний характер. Адже біографічний жанр із його виключною увагою до дрібних деталей і подробиць відповідав основним пріоритетам наукової творчості вченого165, який приділяв першочергову увагу фактографічній достовірності своїх праць. Історична постать, як визначна, так і маловідома, у його студіях виступає як необхідна складова масового, колективного героя, самобутня частка народного духу. Однак, вона зберігає неповторний образ та відіграє індивідуальну, властиву тільки їй, роль в історії! Таким чином, історичний потік у рецепції вченого постає не тільки у вигляді широкого річища своєрідних, унікальних фактів-мозаїк, а й як рух різних поколінь людей, що посідають у ньому самостійне і виняткове становище. За влучною заувагою відомого літературознавця Миколи Петрова, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам’ятного та міцно-міцно любимого»166. Та й назви багатьох розвідок ученого розпочинаються з сентиментально-ностальгійних визначень: «Воспоминания...», «Сказание...» і т. п. У працях М. Максимовича помітні і православні, антиуніатські устремління щодо зображення та витлумачення подій, зокрема стосовно їхнього розгортання і представлення на сцені минувшини. Зазначені інтенції історика, особливо відчутні у його полемічних творах, зокрема у відомій студії «О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке (Письмо к М. А. Грабовскому)». М. Максимович тримається думки, що саме «образа православ’я» була найголовнішою причиною українсько-польської ворожнечі167. Та навіть у полемічних розвідках автор виявляє неабияке знання джерел і незвичайну майстерність інтерпретатора, які використовує у численних дискусіях. Втім, у деяких працях, наприклад у «Бубновской сотне», він виступає і як історик-художник, який із неприхованим естетизмом і мистецьким смаком відтворює мальовничу природу Канівщини168. Заразом природно-географічне середовище у працях М. Максимовича несподівано перетворюється у своєрідний антропологічний ландшафт, самобутні підмостки побутування історичної людини. Відтак антропологічні виміри історії воднораз сполучаються з геогра——————— Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики... — С. 235. Клепацький П. М. О. Максимович... — С. 82. 166 Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. — К., 1884. — С. 179. 167 Максимович М. О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке (Письмо к М. А. Грабовскому) // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 187. 168 Его же. Бубновская сотня // Там само. — С. 268. 164 165 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 177 фічними й етнічними теренами проживання українського народу. Більше того, вони стають сутнісними атрибутами духовного існування народу / нації. Схильність до художнього відображення минувшини спостерігаємо і в «Топографических заметках Киевлянина»169 та інших публікаціях М. Максимовича. У цих студіях історик-критик часто поступається місцем літераторуромантику, який із захопленням малює картини минулого. Літературний хист помічаємо у багатьох розвідках М. Максимовича. Тим паче, що художньо-естетичні та морально-етичні елементи віднаходимо в низці його історичних статей, зокрема навіть у тих, в яких домінує критичноаналітичний чи оповідальний виклад. Вони досить добре простежуються в образних історіографічних оцінках М. Максимовича. Приміром, «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського була схарактеризована автором як позбавлена «живого духу»170. В аналогічному сенсі М. Максимович розглядає і наукову діяльність Августа Шлєцера, яку порівнює з «мороком у нашій історії»171. Причому самого А. Шлєцера український учений характеризує у поетичному дусі, хоч і досить суперечливо, як «славного, грізного паладина (лицаря. — Авт.) Руських літописів, зразок терпіння в праці та нетерпіння в думці»172. Своєрідну оцінку М. Максимовича отримала і студія Аполлона Скальковського «Наезды гайдамак на Западную Украйну. 1733–1768» (Одесса, 1845). Останню він порівнює з «годинником, в якому хвилинна (стрілка. — Авт.) різниться з годинниковою, а репетиція (дзвін годинника. — Авт.) видзвонює зовсім не те, що показують стрілки»173. Натомість «Историю русов» автор уважає «надзвичайною з художнього боку»174, «вельми незвичайною в художньому відношенні»175, називає її «чарівною “Историею”»176, а також відзначає «надлишок будівничої сили розуму» в її творця177 тощо. Образні характеристики, художньо-естетичні та морально-етичні дефініції віднаходимо і в науковій полеміці М. Максимовича. Зокрема, дискутуючи з П. Кулішем учений зазначає, що автор в «Записках о Южной Руси» (СПб., 1856– ——————— 169 Его же. Топографические заметки Киевлянина: 1. О месте села Предславина на Лыбеди; 2. О месте Туровой Божницы; 3. О месте Витичева холма; 4. Копырев конец; Латынские стихи Феофана Прокоповича на местоположение Киева // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 2. — С. 39–49. 170 Его же. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 342. 171 Его же. Откуда идет Русская земля, по сказанию Нестеровой повести и по другим писаниям русским // Там же. — Т. 1. — С. 87. 172 Там же. — С. 65. 173 Максимович М. Известие о гайдамаках (Замечания на книгу г. Скальковского «Наезды Гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии»), изданную в Одессе, 1845 г. 230 с. // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 573. 174 Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо третье // Його ж. У пошуках омріяної України. — С. 137. 175 Его же. Записки о первых временах Киевского Богоявленского братства // Его же. Киев явился градом великим… — С. 126 (прим.*). 176 Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо четвертое. — С. 140. 177 Его же. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада»… — С. 524. 178 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 1857. — Т. 1–2) зображує «всю Малоросійську старшину та шляхту з перебільшеним відтворенням їхньої темної сторони»178, тобто звертає увагу на гіперболізацію контрастів історичної минувшини. Варто відзначити, що критик П. Куліша застосовує дихотомічні естетичні («громадянська краса», «громадянська потворність») та морально-етичні («правда», «добро») категорії щодо означення поглядів свого опонента. «...як Малоросію, оновлену в гетьманство Богдана, Ви уявляєте собі в перебільшеній громадянській красі; так і Малоросію, що була в гетьманство Розумовського, Ви уявляєте собі в перебільшеній громадянській потворності. — підкреслює М. Максимович. — Насправді, як Малоросія, що виникла при Богдані, не вміщувала одне тільки новонароджене добро та благоустрій народний, так і Малоросія XVIII віку, при всіх зловживаннях і непорядках, що були в ній на присмерку її гетьманства та старого козацтва і вільноперехідного поспільства, містила в собі ще багато добра і правди у всіх станах (курсив М. Максимовича. — Авт.) народу свого, і послугувалася ними з честю та славою як сама для себе, так і для всього Руського світу»179. Знаний дослідник творчості та наукового спадку М. Максимовича О. Грушевський зазначав, що у полеміці цей учений «не виходячи за межі наукової дискусії, не зловживаючи тенденційністю і не випускаючи з виду головної мети виявляє дуже багато індивідуальності в своїх гострих і живих полемічних статтях»180. Ці стильові особливості М. Максимовича, зокрема уточнюючі нотатки, іронічні, добродушні і, заразом, гострі, образні коментарі, персональні, майже приватні звернення, в яких добре відчувається психологічний стан, емоційна налаштованість та інтелектуальні вподобання опонента, представлені в його історичному письмі. Повною мірою вони виявляються у полеміці українського вченого зі своїм давнім московським приятелем М. Погодіним щодо походження Русі та давньоруської мови, імовірного переселення великорусів на північ у зв’язку з вторгненням монгольських полчищ, гаданої колонізації Середнього Придніпров’я у XVI—XVII ст. вихідцями з Галичини та Волині тощо. Зауважимо, що М. Максимович був одним із перших учених, який в академічну добу розпочав російсько-український діалог про «києво-руську спадщину» (рос. «борьба за русское первородство»), який у певному сенсі триває і донині. Опонент М. Погодіна не тільки аргументовано спростовує його тези, а й висловлює дошкульні коментарі. «Доводити, що до навали Татарської на Київ не було Малоросійського народу на Русі Київській, — для мене все одно, якщо б доводити те, що до навали Польської на Москву не було Великоросійського народу на Русі Московській», — зазначає український учений181. ——————— 178 Его же. О Григории Николаевиче Теплове и его записке «О непорядках в Малороссии» (Письмо к П. А. Кулишу) // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 561. 179 Там же. — С. 564. 180 Грушевский А. С. М. А. Максимович: Из украинской историографии ХІХ в. // ИОРЯС. — СПб., 1906. — Т. 11, кн. 1. — С. 395. 181 Максимович М. Филологические письма к М. П. Погодину: Письмо восьмое // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. — К, 1880. — Т. 3: Языкознание. История словесности. — С. 230. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 179 Утім, контексти та стиль висловлювань М. Максимовича, попри гострі полемічні пасажі, майже ніколи не були образливими. Недаремно М. Погодін любив повторювати: «Ми ж з одного покоління, хоч і виводимо Русь із різних сторін (курсив М. Барсукова. — Авт.)»182. Своєрідні риси М. Максимовича як полеміста спостерігаємо і у його дискусіях з М. Закревським щодо низки питань топографії давнього Києва183. Проте історіографічними оцінками та полемічними заувагами, не обмежується сфера вжитку художньо-естетичних понять у науковій творчості М. Максимовича. Відтак учений використовує такі означення, щоб представити зображення явищ і процесів із високим ступенем загальності, або з руйнівними, катастрофічними наслідками. Скажімо, він порівнює початок історії Малоросії з кометою184, що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою»185, висловлює думку щодо виникнення запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій — азіатсько-наїзницької та греко-християнської186, зіставляє козаків із західноєвропейськими лицарями187, іменує козацтво «народним лицарством»188, розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості»189 та ін. Метафоричні елементи інколи присутні і в деяких оцінках визначних історичних особистостей, що представлені в працях М. Максимовича. Приміром, Богдана Хмельницького він називає «красою і славою козацтва»190, «грізним месником за всі образи і біди»191, Петра Конашевича-Сагайдачного — «благочестивим гетьманом»192, а князя — Василя-Костянтина Острозького — «героєм Західної Русі»193 і т. п. ——————— Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1893. — Кн. 7. — С. 12. Закревский Н. Рец. на изд.: Максимович М. Письма о Киеве (первое, пятое и шестое). Помещены в журнале «Русский» на 1968 год., изд. М. Погодиным; Максимович М. Объяснительные параграфы о Киеве № 2, 3 и 4-й «Киевских Епархиальных Ведомостей» на 1869-й год // Древности. ТМАО. — М., 1871. — Т. 3. — С. 101–107; Максимович М. А. О Киевском урочище Копыреве-конце, по поводу статьи о нем г. Закревского // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 2. — С. 143–154. 184 Максимович М. О малороссийских народных песнях // Максимович М. О. Киев явился градом великим… — С. 283. 185 Его же. К истории малорусского языка (Филологические письма к М. П. Погодину): Письмо четвертое // Его же. Киев явился градом великим… — С. 364. 186 Его же. Исторические заметки: Заметки о происхождении и значении козачества // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 838. 187 Его же. Заметка о козацких гетманах (Письмо к С. М. Соловьеву) // Там же. — Т. 1. — С. 317. 188 Его же. Об участии и значении Киева // Там же. — Т. 2. — С. 18. 189 Его же. О сотнике Харьке и запорожце Чуприне (Письмо П. А. Кулишу) // Собр. соч. М. А. Максимовича. — Т. 1. — С. 601. 190 Его же. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Його ж. У пошуках омріяної України. — С. 192. 191 Его же. Письма о князьях Острожских (К графине А. Д. Блудовой): Письмо седьмое // Там само. — С. 112. 192 Его же. Сказание о гетмане Петре Сагайдачном // Его же. Киев явился градом великим… — С. 224. 193 Его же. О надгробиях в Печерском монастыре // Там само. — С. 149. 182 183 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 180 У багатьох розвідках М. Максимовича споглядаємо його морально-етичні інтенції, насамперед сакральність історичних символів. Зокрема, Троїцькі ворота Києво-Печерської лаври історик співвідносить з образом «святої Русі»194. Воднораз київські старожитності підносяться вченим до топосу священного міста («божого граду»), які стають складовими романтичної міфологеми про невмирущий народний дух та простір його побутування — благословенні землі Середнього Подніпров’я. Тому етично-релігійні мотиви спостерігаємо в багатьох авторських тезах і думках. Зокрема, заслугу українського козацтва історик убачає в тому, що воно «хрестовими походами» на захист православ’я здобуло собі безсмертя195. До того ж, змагання супроти утисків православ’я М. Максимович практично ототожнює з боротьбою за рідну землю. «Захист віри обернувся в захист України… », — зазначає вчений у «Сказании о Колиивщине»196. Отож у текстових фрагментах історика споглядаємо динамічність і художність викладу, які сполучаються з його афористичними висловлюваннями. Водночас вони виявляють і рефлексованість поглядів автора щодо предмета історіописання — української минувшини. Загалом художньо-естетичні та морально-етичні мотиви у характеристиках і оцінках М. Максимовича демонструють його калейдоскопічну рецепцію історії. Тож фрагментарна репрезентація минулого є засадною рисою його стилю мислення, позаяк окрема людина197, а зрештою подія чи факт сприймаються ученим, як своєрідний мікрокосм рухливого й неосяжного світу історії. Відтак мозаїчне представлення минулого задовольняло як критично-раціональні вимоги, які висував системно-універсальний світогляд науковця-природника, так і ідеалістичні, ірраціональні мотиви історика-романтика, зорієнтовані на пошук специфічного, особливого, неповторного. Така репрезентація минувшини дозволяла М. Максимовичу сполучати різноманітні мотиваційні потоки, які не тільки гармонійно співіснують, а й досить чітко розділені у світобаченні вченого. Відзначимо, що проблема співвідношення раціонального та емоційно-художнього (ірраціонального) в історіописанні сягає своїми витоками ще доакадемічної доби, в якій протягом тривалого часу відбувалося змагання між цими тенденціями198. Варто зважати й на індивідуальне та своєрідне сприйняття минувшини в романтичному світогляді199. У випадку з М. Максимовичем помітна й очевидна диференціація у його рецепції різних історичних явищ, об’єктів і фактів. Зокрема, розглядаючи конкретний матеріал учений міцно тримається критичних і раціональних засад, хоч досить часто підносить окремі подробиці, характеристики чи авторські враження до загальних асоціацій, пов’язаних із відповідною історичною добою. Наприклад, надгробки в Києво-Печерській лаврі нав’язують історику спомини ——————— Его же. Святые врата Печерской лавры // Там само. — С. 137. Его же. О надгробиях в Печерском монастыре // Там само. — С. 159. 196 Его же. Сказание о Колиивщине // Там само. — С. 248. 197 Его же. З первых лекций 1834 г. … — Арк. 32. 198 Смоленский Н. И. Рациональное и эмоциональное в языке историка // ИЗ. — М., 1999. — Вып. 2/120. — С. 137—148. 199 Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального). — Львів, 1983. — С. 79. 194 195 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 181 про часи, коли дві частини Руського світу існували окремо, а іноді ворогували між собою. М. Максимович трактує цю ворожнечу як завершення «давньої удільної боротьби»200. У той же час знакові явища українського минулого (монголо-татарська навала, козаччина, гайдамаччина) породжують у М. Максимовича низку яскравих образів-символів, які репрезентують переломні, масові вияви народного духу. Причому в авторському сприйнятті народ виступає не тільки як духовна субстанція, яка продукує перетворення, а й як своєрідна міфологема, що живить творчу уяву сучасника, себто витворює часову вісь минувшина — тодішня сучасність. Водночас у поглядах ученого поважне місце посідають поняття «зла», «добра», «правди». Це — позачасові, фундаментальні цінності, які виступають як найважливіші духовно-етичні мірила вартості щодо діяльності тих чи інших видатних особистостей, визначних подій і явищ. Однак, у викладі фактографічної канви подій М. Максимович залишається, передусім, прискіпливим критиком та інтерпретатором джерел. Саме тому у своїх наукових студіях він послідовно застосовує історико-філологічний або критичний метод до розробки багатьох проблем з обсягу української минувшини. З цієї перспективи М. Максимовича, хоч і з певними застереженнями, можна порівняти з постаттю німецького історика Бартольда Нібура, який справив значний вплив на російську історіографію, зокрема на відомого вченого М. Полевого201. Варто наголосити, що такі дослідницькі устремління досить точно характеризують і М. Максимовича як історика. Тим паче, що за ученим в українській історіографії міцно закріпився образ дослідника-критика та науковцяаналітика202. Це однозначно вказує на критично-аналітичний стиль мислення вченого. Щоправда, на відміну від Б. Г. Нібура, М. Максимович не мав такої довершеної підготовки у царині класичної філології і зосереджувався на розгляді окремих проблем української історії. Натомість предметом наукових студій цього німецького дослідника була вся давньоримська епічна традиція. Проте в працях М. Максимовича споглядаємо і певні спроби подати загальний погляд на українську минувшину. Зокрема, полемізуючи з польським ——————— 200 Максимович М. О надгробиях в Печерском монастыре // Максимович М. Киев явился градом великим… — С. 150. 201 Иконников В. Скептическая школа в русской историографии и ее противники: II. Н. А. Полевой // УИ. — К., 1871. — № 10. — С. 29; Вернадский Г. В. Русская историография / Сост. В. Н. Козляков. — М., 1998. — С. 83. 202 Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Упор. та вступ. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. — 3-є вид., репринт. — К., 1996. — С. 84; Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціяльно-економічному ґрунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. — Харків, 2001. — Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. — С. 222; Крип’якевич І. Михайло Максимович — історик (В століття видання «Малороссийских песен» 1827 р.) // ЗНТШ (Львів). — 1927. — Т. 147. — С. 166–167; Калакура Я. Михайло Максимович як фундатор документалізму української історіографії // ІДУ. — К., 2005. — Вип. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (Матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича). — С. 165–178. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 182 письменником Міхалом Грабовським учений пропонує власну періодизацію української історії: 1) «доба Татарської влади над всією Україною» (1240–1320); 2) «доба Литовської влади» (1320–1569); 3) «доба Польської влади» (1569– 1654); 4) «доба роздвоєного буття України: східної — постійно під владою Руською; західної — спершу в коливаннях між Росією та Польщею, протягом 57 років (курсив М. Максимовича. — Авт.); пізніше (після договору Прутського 1711 року), у постійній належності Польщі до падіння її королівства (1795)»203. Зазначимо, що термін «роздвоєння» є специфічним інструментом романтичного стилю мислення. Зокрема, ця дефініція досить часто вживалася М. Костомаровим щодо різних епох української та російської історії. На думку М. Марченка, М. Максимович поклав до основи цієї періодизації два провідні чинники — державний та культурний204. Втім, М. Максимович усе ж таки більше переймався дрібними деталями і подробицями, ніж побудовою синтетичних конструкцій та загальних образів минувшини. Представлення зачарованого, мозаїчного, сповненого суперечностей світу фактів видавалося йому одним із найголовніших пріоритетів дослідницької діяльності, позаяк історико-філологічна критика значною мірою дозволяла пізнати і осягнути індивідуальне й особливе. У застосуванні історико-філологічного методу стосовно вивчення історії Малоросії, зокрема в опрацюванні різноманітних джерел, М. Максимович, мабуть, був найпослідовнішим дослідником серед тодішніх українських романтиків. Адже українська минувшина на той час істотно поступалася за рівнем розробки не тільки історії Росії, а й класичної давнини. Більше того, на часі поставали проблеми, пов’язані з введенням до наукового обігу великих обсягів достовірного фактографічного матеріалу. Зрештою, попри критично-аналітичну спрямованість, морально-етичні та художньо-естетичні елементи посідають важливе місце в історичному письмі М. Максимовича. Вони представлені, переважно у вигляді невеликих оціночних або образно-символічних вкраплень, які показують авторське ставлення до переломних подій, визначних особистостей, відомих історичних праць чи пам’яток тощо. У широкому сенсі, очевидно, слід вести мову про самобутнє поєднання критично-раціональних засад та ідеалістичних, ірраціональних елементів у дослідницьких практиках М. Максимовича. Останні не тільки досить мирно співіснують, а й гармонійно доповнюють один одного в авторських текстах. Та, найголовніше, незавершений і синкретичний у стильовому, жанровому та видовому відношенні окремий фрагмент («уламок минувшини»), репрезентований у текстах М. Максимовича, прагне до відтворення цілісності, точніше до її конструювання. Зауважимо, що мікроісторичний сюжет у працях ученого виглядає не тільки як імпліцитне устремління до цілісного осягнення історії, а як чужорідне включення до російського гранд-наративу, що потенційно містить у собі програму його руйнації. ——————— Максимович М. О причинах взаимного ожесточения… — С. 167–168. Марченко М. І. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. // Ейдос. Бібліотека Ейдосу. — Вип. 3, ч. 2. — С. 327. 203 204 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 183 Цю інтенцію вченого до комплексного осмислення минувшини споглядаємо у його робочих записах про психологічні риси та історичне побутування великорусів і українців. Зокрема, у зазначених нотатках постають цілісні і, заразом, відмінні образи росіян та українців, які містять цікавий матеріал для осягнення стилю мислення М. Максимовича. «У великоросіян живість, сприйняття душі розвивалась під пануванням думки (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) і була повернута переважно на зовнішній бік своє дійсності», — наголошує вчений205. Така орієнтація на зовнішнє та «силу думки», вважає М. Максимович, не тільки позначилася на психологічних обрисах великорусів, а й на їхньому історичному житті. «Щаслива удача, яка супроводжувала пізніше державне життя Великої Росії... прив’язала її народ великою любов’ю та повагою до його дійсності, ствердила у ньому дух задоволення (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) своєю долею, дух покірності своїй долі та довіри до неї, як до свого щастя», — зазначає автор206. Відтак він акцентує увагу на підкоренні волі розуму, яке, власне й складає основу психологічного типу великоруса. Натомість психологічний тип українця є не тільки відмінним, а майже протилежним у замальовці вченого. «Українець, більш непорушний для зовнішньої діяльності житейської, — підкреслює М. Максимович, — менш заповзятливий, — безпечність та недбалість про зовнішнє — особисте благо житейське... Його зовнішня діяльність була повернута на подвиг слави і війни, на подвиг суспільний: в цьому подвигу виявилась його особистість (підкреслення М. Максимовича. — Авт.)»207. Але М. Максимович не обмежується констатацією психологічних відмінностей. Він навіть поглиблює останні завдяки історичним аналогіям. Автор протиставляє історичне призначення східних (донських) козаків, які увійшли до системи Російської держави та сприяли її розширенню, і західних (дніпровських) козаків, котрі спричинилися до становлення українського народного духу. «Козацтво Дніпровське (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) навпаки розливаючись з XVI віку по Південній Русі зробило у ній оновлення цілого народного життя, розлило по ній козацький дух свій. — відзначає історик. — Тоді воно ввійшло в систему Західної Русі, польського володарювання при Баторії, — тоді козацтво само стало зерном народної української самобутності. Козацьке життя все більше розросталося в Україні, діяло разом з нею, проникало до її родинного побуту, і її суспільні цілі та вигоди, відносилися до її віри та самобутності народної; воно (охороняло — Авт.) свою козацьку волю, свою честь і славу...»208. Ця мимовільна констатація психологічної та історичної самобутності у рецепції М. Максимовича ледь-ледь не перетворюється в апологію чужорідності України щодо Великоросії! Причому навіть коментар історика стосовно ——————— 205 Максимович М. Психологическое воззрение. Историческая жизнь [автограф; робочі записи 1830-х–1840-х років про психологічні відмінності та історичне побутування росіян і українців] // ІР НБУВ. — Ф. 32. — Спр. 393. — Арк. 2. 206 Там же. — Арк. 4. 207 Там же. — Арк. 5. 208 Там же. — Арк. 8зв. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 184 «сполучення» українських земель із Москвою разюче дисонує з його генеральною тезою про єдиний Руський світ. «Таким чином, обставини зупинили самобутній розвиток України на всьому ходу... і вступила (вона — Авт.) в загальне Життя Росії...Безвідрадне невдоволення та досада, глибока Журба — сильна на свою долю (підкреслення М. Максимовича. — Авт.) щербату, закарбувалася всією силою... глибокого почуття серця», — зазначає автор209. Психологічні риси українців та великорусів у сприйнятті вченого подаються у вигляді опозиції «зовнішнє» — «внутрішнє», «думка» — «дійсність». Ці порівняння не доводяться М. Максимовичем до контраверсійної межі. Він навіть прагне узгодити, примирити чи навіть проігнорувати останні, зокрема вкотре згадує про монолітний Руський світ. Однак, ностальгійні почуття автора щодо колишньої козацької слави та народної самобутності України у цих робочих записах, здається, затьмарюють навіть його щиру загальноросійську лояльність. Відтак М. Максимович впритул наближається до думки про цілісність і відмінність українського історичного буття, порівняно з російською минувшиною. Схоже акцентування на своєрідності українського народного типу згодом споглядаємо в працях М. Костомарова «Две русские народности» (1861), В. Антоновича «Три національні типи народні» (1888) та інших учених. Але М. Максимович так і не генералізує свої спостереження до лінії вододілу, за якою постають відомі формули: «дві народності» чи «три національні типи». Тому дві частини Руського світу з різною історичною долею у його історичному письмі все ж таки сполучаються в образі святої Русі, яка є основою їхньої внутрішньої єдності. Її творить метафізичний Руський дух, який, здавалося б, усуває чи нівелює історичну самобутність українців та великоросів! Іноді вона все ж таки проривається в авторській рецепції української історії, хоч учений розглядає її як сентиментальний відголос далекої і сивої минувшини, яка не є суттєвою в контексті тодішньої сучасності. Отже, незважаючи на психологічні відмінності українців та великоросів, внутрішня, духовна єдність Русі / Росії є визначальною у поглядах М. Максимовича. Його розуміння народних / національних типів є досить далеким від костомаровської дефініції, зорієнтованої не тільки на демонстрацію відмінності, а фактично на апологію самоцінності історичного буття «двох руських народностей». Відзначимо, що навіть поміркована українофільська платформа «Основи» видавалася М. Максимовичу занадто радикальною. Наприклад, у листі до О. Бодянського від 1 січня 1865 р. він засуджував крайнощі мовної програми зазначеного журналу210. У цьому відношенні М. Максимович залишався діячем старої Миколаївської доби з традиційними вподобаннями, які М. Грушевський слушно тлумачив як «соціальний консерватизм». Зрештою, тексти М. Максимовича безперечно торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів, зокрема щодо самобутності та цілісності історії України. Тому у рецепції наступних ——————— Там же. — Арк. 9зв. Данилов В. М. Максимович і журнал «Основа» (Листи В. Білозерського до М. Максимовича) // ЗНТШ (Львів). — 1930. — Т. 100, ч. 2: Ювілейний зб. на пошану акад. К. Студинського. — С. 325. 209 210 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 185 поколінь самітник із Михайлової гори поставав як один із перших будівничих академічного образу нашої минувшини. Приміром, В. Горленко тримався думки, що маленькі розвідки М. Максимовича стали «першими каменями» у розбудові малоросійської історії211. Д. Багалій порівнював їх з добре обробленими цеглинами 212. О. Пріцак називав ці замітки мініатюрами, де «в дуже стислій гармонії ідеї та документації творилися підвалини під майбутню будову української національної історіографії»213. У компаративному плані стиль мислення М. Максимовича посідає виняткове місце в українській романтичній історіографії. Тим паче, що у його історичному письмі простежуються кілька пластів: 1) фактографічний, оброблений у критично-аналітичному розумінні; 2) оповідальний, який є зв’язаним, логічним і послідовним викладом подій та фактів без їхньої інтерпретації і тлумачення; 3) ірраціональні, ідеалістичні вкраплення з морально-етичною чи естетичною мотивацією, метафоричними оцінками та афористичними порівняннями, символічними співставленнями, поетичними асоціаціями, художніми замальовками природного середовища й географічної арени історичних подій, автобіографічними елементами, мемуарними згадками, полемічними пасажами тощо. Наявність різних шарів у текстах М. Максимовича відображає не тільки співіснування відмінних стильових та світоглядних компонентів у його творчості, а й розмаїття дослідницьких, культурних, освітніх практик та інструментарію. У широкому сенсі йдеться про своєрідний сплав раціоналізму та романтизму в ідеалі науковості М. Максимовича, втіленням якого є розвідка на перехресті кількох жанрів із локальним, мозаїчним представленням минувшини. Ці стильові особливості вченого виявляються у сполученні дослідницьких стратегій природника й гуманітарія з елементами історіософського осмислення (пізньопросвітницький універсалізм і метафізичний «Руський дух», сегментація об’єкта на мікроісторичні сюжети й децентралізація суб’єктів історичного руху, багатство академічних контекстів з обсягу соціогуманітарстики — мовознавство, філологія, етнографія, фольклористика та ін.), синкретичному поєднанні жанрових і видових особливостей наукових праць ученого (славнозвісні «Листи»). Означені складові й сформували критично-аналітичний та фрагментарний стиль мислення М. Максимовича як гуманітарія. ——————— 211 Горленко В. Из истории южнорусского общества начала XIX века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // КС. — 1893. — № 1. — С. 65. 212 Багалей Д. И. Русская историография. — Харьков,1911. — С. 425. 213 Пріцак О. Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967–1973). — Кембридж–Нью-Йорк, 1973. — С. 97. 186 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 3.3. Конструкція історичного часу у текстах М. Костомарова Микола Костомаров з’явився на арені української історіографії у перехідну добу, коли залишки архаїчних канонів пізньопросвітницького раціоналізму та класицизму зазнають тиску з боку нової, потужної романтичної хвилі. Цей конфлікт супроводжувався кардинальною зміною інтелектуальних уявлень, які спричинилися до стильових перетворень у царині тодішнього історіописання. Передусім, відбувається докорінна переорієнтація в пошуках сенсу минувшини. Традиційна просвітницька опозиція — сучасне / минуле воднораз поступається місцем новітній контраверсії — минуле / сучасне. Відтак історичний сенс віднаходять не у тогочасному сьогоденні, а у давньому минулому, насамперед у середніх віках. Більше того, тодішні суспільні трансформації прагнуть витлумачити спираючись на історичні ретроспекції, тобто в контексті минувшини, яка відтепер стає своєрідним культурним взірцем214. Утім, ідеалістичний та ірраціональний поворот в історіописанні висунув перед його репрезентантами-романтиками низку вимог і проблем. З-поміж них чільне місце посіло питання: як виміряти, а, за великим рахунком, як упорядкувати й осягнути історичний час, представлений у вигляді органічного потоку? Адже пізньопросвітницькі, раціоналістичні конструкції, зорієнтовані, переважно на лінеарне і послідовне відтворення темпоральних змін, були непридатними для інтерпретації незчисленних реакцій, загальних та індивідуальних виявів дій масового героя, які створювали вкрай суперечливу й динамічну палітру минувшини. Цю проблему науковці-романтики зазвичай намагалися вирішити шляхом ірраціональних та ідеалістичних включень до часових конструкцій. У цьому ж інтелектуальному річищі прагнув осягнути історичний час і М. Костомаров, хоч його погляди та стиль мислення вирізняються неабиякою самобутністю. Зауважимо, що навіть походження вченого (незаконнонароджений син дворянина і його кріпосної селянки) та драматичні сторінки його творчої біографії (знищення першої магістерської дисертації «О причинах и характере унии в Западной России» (1841/42), участь у заснуванні Кирило-Мефодіївського братства 1846–1847 рр., арешт і ув’язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці 1847–1848 рр., саратовське заслання 1848–1855 рр., українофільство 1860-х–1870-х років) певною мірою відображають важливі соціокультурні й інтелектуальні віхи у становищі підросійського українства. Водночас постать М. Костомарова традиційно розглядають у т. зв. «трикутнику» українсько-російсько-польських відносин215. Сучасник М. Костомарова — О. Пипін слушно називав його «найкращим виразником південноруської історичної свідомості»216 і навіть тримався думки, що студії вченого стали «основою нового українства» та початком «україн——————— 214 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. — СПб., 2003. — Т. 1: Конструирование прошлого. — С. 567. 215 Prymak T. Mykola Kostomarov: A Biography. — Toronto–Buffalo–London, 1996. — С. XI–XII. 216 Пыпин А. Н., Спасович В. Д. История славянских литератур: В 2 т. — СПб., 1879. — Т. 1. — С. 373. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 187 ського панславізму»217. Врешті, С. Томашівський розглядав М. Костомарова як «першого українського історика» у «новочаснім розумінню того слова»218, а О. Гермайзе нарік його «першим істориком-професіоналом»219. Нині М. Костомарова вважають першим представником народницької романтичної (популістської) історіографії (Б. Клід)220. Сам М. Костомаров досить цікаво схарактеризував пізнавальну ситуацію, яка склалася на початку 1840-х років, у своїй другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харьков, 1843), яку захистив 1844 р. Зокрема, привертають увагу його тлумачення тогочасних дослідницьких устремлінь щодо студіювання народної історії. «Я вважаю, що на те є три причини. — наголошує вчений. — Перша є літературна — наслідок занепаду класицизму; ворогуючі сторони класицизму та романтизму примирилися на ідеї народності. Друга — політична, виникла зі ставлення урядів до народів. Третя — історико-сцієнтистська... »221. Якщо перша з трьох причин, названих істориком, не потребує коментарів, то на інших доцільно спинитися докладніше. У розпливчатому формулюванні М. Костомарова про ставлення урядів до народів, імовірно йшлося про міністерські настанови щодо вивчення малоросійських старожитностей в антипольському чи допольському сенсі, а у ширшому розумінні —відому уварівську формулу, про яку згадувалося вище. Щодо третьої — «історико-сцієнтистської» причини, то вона трактувалася як поєднання прагматизму в історичному дослідженні з довершеною обробкою викладу. «Ці два способи не тільки не містять у собі суперечності, але є єдино можливими один при іншому», — стверджує історик222. Зазначимо, що у вступній частині цієї дисертації автор обґрунтовує зацікавлення історією народів посилаючись на приклад «безсмертного Гердера»223. Причому його вислів про мистецьку обробку оповіді в історичній студії вельми нагадує думки Й.-Г. Гердера про необхідність запозичення історіографами художніх прийомів, які нададуть «тіньовому зображенню історії кольорів, повноти, життя, омани», у результаті чого вона предстане «наполовину романом»224. Таким чином, уже на зорі своєї академічної кар’єри М. Костомаров як історик декларував романтичні пріоритети своєї творчості, хоч і не цурався елементів класицизму та раціоналізму. Окреслені складові співіснували у його поглядах із романтичними інтенціями. К. Грушевська слушно зауважила, що у цій праці автор ще мало цікавився соціальною підосновою «народної поезії», ——————— Там же. — С. 396. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1906. — Т. 33, № 1. — С. 43. 219 Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії. — С. 18. 220 Klid B. The Origins of Ukrainian Statist Historiography in the Context of Political, Ideological, Cultural, and Generational Change // JUS. — 2004. — Vol. 29, no. 1/2. — P. 266–267. 221 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — Харьков, 1843. — С. 7. 222 Там же. — С. 7. 223 Там же. — С. 6. 224 Гердер Й. Г. Із праці «Про два типи німецького мистецтва» // Мислителі німецького Романтизму. — С. 65. 217 218 188 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 порівняно з його пізнішими історичними студіями225. Втім, ідеї, проголошені молодим дослідником, спершу були зустрінуті скептично-негативно, про що свідчать відгуки у тодішній російській журнальній періодиці. Приміром, невідомий рецензент із журналу «Библиотека для чтения» з приводу теми другої дисертації М. Костомарова саркастично зауважив: «...це все-рівно, що сказати — історичне значення зеленого вина і гарненьких дівчат у філософії ямщиків!»226. Схожі оцінки побутували і в інших бібліографічних замітках та оглядах227. Тільки І. Срезневський прихильно оцінив цю роботу М. Костомарова, яку розглядав як початок великої наукової праці. Щоправда, і він висловив низку суттєвих зауваг228. Перші публікації вченого на початку 1840-х років привернули увагу і його майбутнього опонента М. Погодіна, який уважав, що «розповіді Костомарова про перші війни Малоросійських козаків та про Русько-Польських вельмож вельми цікаві та обіцяють у ньому письменника надзвичайного»229. Загалом М. Костомаров, як і інші романтики, винятково чутливо схоплював мінливість та динамічність світу історії, зокрема акцентував увагу на якісних вимірах певного явища та процесу у той чи інший час. Він виходив із того, що будь-яке суспільство переживає періоди виникнення, розквіту та занепаду. Добу зародження історик характеризує як часи варварства та хаосу у суспільному устрої. Скажімо, полемізуючи з П. Кулішем у другій половині 1870-х років М. Костомаров підкреслює, що «...будь-яке громадянське суспільство, перш ніж утворити струнке державне тіло, несе на собі, більше чи менше, відбиток хаосу, в якому легко відшукати риси, властиві, за нашими спостереженнями розбійникам, тобто людям, котрі шукають можливості впровадити в суспільстві хаос»230. Варто наголосити, що термін «хаос» належить до ключових понять романтичного мислення, зокрема відображає неповторність, суперечливість, багатоманітність та масштабність історичного руху. Проте витоки таких темпоральних уявлень простежуємо ще на зорі наукової творчості М. Костомарова, позаяк хаос, жадобу до грабунку та війни, наплив авантюристів він кваліфікує як основні риси «героїчних віків народу» у своїй першій, забороненій магістерській дисертації231. Принагідно відзначимо, що станом на 1938 р. дослідники віднайшли 5 уцілілих примірників цієї дисертації232. ——————— 225 [Грушевська К.] Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи. — [К.], 1927. — Т. 1 корпусу: тексти № 1–13 і вступ К. Грушевської. — С. XLIV. 226 Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — Харьков, 1843. // БЧ. — 1844. — Т. 66. — Отд. 6: Литературная летопись. — С. 12. 227 Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — Харьков, 1843. // ОЗ. — 1844. — Т. 33. — Отд. 6: Библиографическая хроника. — С. 11. 228 Срезневский И. Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — Харьков, 1843. — 216 с. // Москвитянин. — 1844. — Ч. 2, № 3. — С. 154. 229 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1893. — Кн. 7. — С. 209. 230 Костомаров Н. О козаках. По поводу статьи Кулиша, напечатанной в 3-й и 6-й тетрадях Русского Архива (изд. 1877 г.). Историко-критический очерк // РС. — 1878. — Т. 21, № 3. — С. 399. 231 Его же. О причинах и характере унии в Западной России // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / За ред. акад. М. Грушевського. — [К.,] 1928. — С. 28. 232 Хлебников Л. М. Сожженная диссертация // ВИ. — 1965. — № 9. — С. 215. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 189 Зрештою, судження М. Костомарова нагадують відомі погляди Т. Карлейля, котрий розглядав минувшину, особливо у революційні часи, як хаос буття, що досягнувши зрілості занепадає та зникає233. Подібно до англійського історика М. Костомаров сприймав кожну епоху досить рельєфно й амбівалентно. Він уважав, що стан суспільства у будь-яку історичну добу залежить від його духовних, моральних основ, а за великим рахунком — від змагання, конфронтації провідних ідей, які репрезентовані у побутуванні народу / нації. Наприклад, свою першу магістерську дисертацію М. Костомаров розпочинає такою сентенцією: «Коли історія представляє нам боротьбу протилежних ідей, які рухають маси одного й того ж народу, важливість такої боротьби визначається тією мірою, якою весь народ братиме в ній участь, її ідея приведе в рух усі сили країни та стане народною ідеєю; але щоб визначити характер такої доби, ми незаперечно маємо вникнути в подію того часу, коли основи, що одухотворяли цю боротьбу, розвивалися та підготовляли її діячів»234. Романтичну тріаду молодість / зрілість / старість споглядаємо і в «Книзі буття українського народу», зокрема щодо означення різних стадій існування людства235. У відомій студії «Две русские народности» автор безпосередньо пов’язує побутування народу / нації, його феноменологічні риси як певної духовної субстанції з темпоральними характеристиками. Не випадково цю працю називали то «євангелієм українського сепаратизму» (М. Грушевський)236, то «євангелієм українського націоналізму» (Д. Дорошенко)237, а характерологічні особливості «двох народностей» навіть уважали класичними (В. Заїкин)238. «Народність може вироблятися за ріжні часи людського розвитку, тільки що виріб справлятиметься лекше за дитинного часу, ніж у дозрілому віку духового життя людського. Переміну народности можуть викликати протилежні причини, як: потреба дальшої цивілізації, зубожіння й підупад попередньої, свіжа жива молодість народу і старезний його вік із його неміччю. З другого боку, розвиток цивілізації може зберігати народність, коли народ надбав собі доволі чого такого, що веде його до дальшої духової праці в тій самій сфері, або коли він має на запас доволі інтересів, щоб виробити з них нові прояви освіти, або коли він задовольняється заведеним у себе ладом і не посувається наперед», — підкреслює М. Костомаров239. Відзначимо, що історик надає «мовній програмі» романтиків особливого значення, позаяк вона визначає засадні риси духовного стану масового, колективного героя. «Письменство є душа народного життя, — самосвідомість народности. Без письменства народність займає лишень пасивне становище…», — стверджує вчений240. Заразом М. Костомаров приділяє велику увагу моральним, ——————— Карлейль Т. История Французской революции / Пер. с англ. — М., 1991. — С. 13–14. Костомаров Н. О причинах и характере унии... — С. 1. 235 Козак С. Українська змова… — С. 172. 236 Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров // ЛНВ. — 1910. — Т. 50, № 5. — С. 223. 237 Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. — С. 100. 238 Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. — Київ–Житомир, 2007. — С. 238 (прим. 209). 239 Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О. Кониський; з переднім словом Д. Дорошенка. — Київ–Лейпциг, [1923]. — С. 13–14 240 Там само. — С. 14. 233 234 190 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 духовним засадам народного буття. Зокрема, розглядаючи літературний процес на теренах Малоросії у 1820-х–1840-х роках він тримається думки, що останній розгортається «в юному народі, але проясненому релігією, який перебуває на певному ступені морального розвитку»241. Таке акцентування на духовних чинниках неодноразово споглядаємо у студіях М. Костомарова. Приміром, княжа доба, на його думку, визначається «дурним станом моралі»242. Ба більше, М. Костомаров навіть обстоює тезу, що сутнісні риси народу мають духовний і фактично позачасовий характер. «Говорячи про українську народність у давнину, ми розуміємо її в тому вигляді, який був прообразом сучасного її вигляду й містив у собі головні риси, що становлять незмінні ознаки, суть народнього типу, спільного для довших часів, здатного опертися й оборонити себе проти всіх ворожо-руйнівничих нападів. Ми не говоримо про ті відміни, які український тип то переймав із часом і перероблював їх на свій лад, відповідно до головних своїх основ, то переймав випадково на час і кидав як щось чуже, що не пристало його природі», — зауважує автор243. Цю сентенцію М. Костомарова добре доповнює вираз із його іншої студії, в якому він упроваджує поділ на внутрішні / зовнішні чинники (складові) історії. «Не станемо говорити про наші суспільні, державні, економічні форми: ці предмети мають увійти до області наукових досліджень. Але всі загалом форми складають зовнішній світ, котрий може приймати той чи інший образ, залежно від духу, що надав йому життя та рух. Залишимо поки що цей зовнішній світ життєвих явищ, і поглянемо на свої внутрішні, моральні сили, на спосіб їх застосування, на прийоми, з якими ми справляємося з нашими загальними устремліннями, переконаннями та бажаннями», — підкреслює автор244. Варто наголосити, що дихотомію зовнішнє / внутрішнє М. Костомаров застосовує досить широко, зокрема навіть щодо критики тогочасної періодизації російської минувшини. «Руську історію зазвичай ділять на періоди; але не зовсім виражають цим те, що хочуть. Для виокремлення одного періоду від іншого залучають зовнішні події, які хоч і мали важливий вплив на долю народу, але не знищували відразу старого порядку та не вводили одразу нового. Поступово занепадало старе, поступово зростало нове... Поділ на прийняті періоди придатний для шкільного вивчення подій билинної історії; історія побутова, історія народного життя потребує таких граней, які б визначали корінні відмінності, котрих набували країна та мешканці, і містила в собі головні уклади політичного, суспільного та духовного життя народу», — зазначає історик245. Бінарну зв’язку зовнішнє / внутрішнє віднаходимо і в авторських характеристиках спольщеного українського дворянства (шляхти) доби унійних змагань. Зокрема, вчений підкреслює, що «...дворянство, яке володіло зовнішньою силою, без внутрішньої сили та одностайності, не тільки нічого не зробило для ——————— 241 Костомаров Н. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науковопубліцистичні і полемічні писання... — С. 46. 242 Его же. Черты народной южнорусской истории // Его же. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В. А. Замлинский. — К., 1989. — С. 24. 243 Його ж. Дві руські народності. — С. 19–20. 244 Его же. Тысячелетие // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 126. 245 Его же. Бунт Стеньки Разина // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт. вступ. ст. и ком. Ю. Пинчук. — К., 1992. — С. 330. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 191 православ’я, але сприяло його занепаду...»246. Отож дух народу / нації з розмаїтими і колоритними виявами життя на шкалі фундаментальних, позачасових цінностей М. Костомарова-романтика посідає провідне місце. Про те наскільки домінуючою є наведена теза свідчить така сентенція історика: «Дослідження розвитку народного духовного життя — ось у чому полягає історія народу. Тут основа та пояснення будь-якої політичної події, тут перевірка й суд будь-якої установи та закону»247. Врешті, друга магістерська дисертація демонструє сполучення різноманітних дослідницьких практик (етнографічної, літературної, мовознавчої) у творчості М. Костомарова, скерованих на осягнення народного духу, декодування його образів та символів, повсякденного середовища, героїчного й трагічного минулого, зафіксованого у «живих рештках» минувшини — етнографічному і фольклорному матеріалі. Зауважимо, що вчений акцентує увагу на творчому характері народного / національного духу, який відображається у розмаїтих почуваннях і реакціях, зокрема у сприйнятті оточуючої природи. «Фізична природа просякнута творчою ідеєю, зігріта божою любов’ю, прибрана у довершенні форми. Кожне явище в ній невипадкове, але має свій закон, відкритий духом. У природі міститься для людини значення, стосовно його власного єства...», — зазначає М. Костомаров248. Ця загострена романтична рецепція поступово підводила історика до цілісного, системного розуміння етнокультурного феномена народного життя. «Народні символи, розміщені в системі, складають символіку народу, яка слугує нам важливим джерелом для розуміння його духовного життя. У загальному сенсі, символіка природи є продовженням природної релігії. Творець розкривається в творінні; серце людини любить в явищах світу фізичного Всюдисущий Дух», — стверджує автор249. Усвідомлення мінливості народного буття як певної морально-етичної та мистецько-естетичної системи, яка раптово постає то у вигляді хаосу незчисленних фрагментів-мозаїк, то стрункого, впорядкованого організму («тіла») громадського життя, підштовхувало вченого до пошуків позачасових фундаментальних вартостей світу історії у царині духовних перетворень. Окрім того, історик приділяє значну увагу диференціації народних символів та образів. Зокрема, він поділяє народну символіку на природну, історичну та міфічну. Зазначимо, що сучасні науковці навіть обстоюють думку про М. Костомарова як фундатора міфологічної школи в українській і навіть російській фольклористиці250. Водночас М. Костомаров виокремлює основні типи малорусів, які побутують у громадському житті — козака та поселянина251. Саме ——————— Его же. О причинах и характере унии... — С. 26. Его же. Лекции по русской истории / Сост. по запискам слушателей П. Г-вым [Гайдебуровым]. — СПб., 1861. — Ч. 1: Источники русской истории. — С. 11. 248 Его же. Об историческом значении русской народной поэзии. — С. 25. 249 Там же. — С. 26. 250 Підгорна Л. Микола Костомаров — репрезентант міфологічної школи // ВЛУ. Сер.: Філологія. — 2007. — Вип. 41. — С. 35 251 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — С. 119. 246 247 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 192 з чергуванням цих типів та проміжних ланок між ними (чумак) учений пов’язує найважливіші темпоральні зрушення на ниві народної історії252. О. Пипін уважав, що у другій магістерський дисертації М. Костомаров уперше запропонував пояснення «народної поезії з точки зору символізму»253. Ба більше, М. Костомаров у своїй великій рецензійній статті «Историческая поэзия и новые ее материалы», присвяченій першому тому «Исторических песен малорусского народа» (К., 1874) В. Антоновича та М. Драгоманова, навіть подав власну періодизацію життя народу, укладену за пам’ятками «поетичної творчості» Малоросії. Відтак він поділяє народне буття на чотири доби: «1) первісна язичницька старовинна; 2) вік дружинний та княжий; 3) вік козацький; 4) вік селянський або мужицький: народність малоруська у цей останній період опустилася виключно до нижчого класу, класу поселян, інакше мужиків»254. Причому історик відносить «гайдамацький вік» до козацької доби, зокрема тлумачить його як «підрозділ» останнього255. Цей поділ дещо відрізняється від візії В. Антоновича й М. Драгоманова: 1) пісні віку дружинного та княжого; 2) поезія козацького віку; 3) пісні віку гайдамацького; 4) пісні віку рекрутського та кріпацького256. Зокрема, М. Костомаров наголошує на важливому значенні доби «язичницької старовини» як первісної стадії формування «народного духу». «Історія має справу з життям людини у суспільстві, подібних до себе, а життя виявляється рухом, наслідками руху бувають зміни життєвих ознак та умов. Як матеріал для історії, можуть, називатися історичними всі пісні, в яких представлені будь-які зміни, що відображають собою плин життя; будьяке явище народного побуту та життя, які не існують у наш час, проте існували раніше…», — підкреслює вчений257. Отже, автор розглядає Народ в єдиній морально-естетичній системі, яку конструює його Дух за особливими мистецькими та духовними канонами. Сучасні дослідники обстоюють думку про есенціалістське тлумачення народного духу у його візії258. Власне, ця система й зумовлює та генералізує мотиваційні устремління М. Костомарова як історика, визначальним вектором яких є народна маса, себто історіописання від її основ — історія знизу. Тому народ / нація чи масовий, колективний герой у його рецепції виступає як єдине, недиференційоване органічне ціле («тіло»), а його творчість має надіндивідуальний характер259. ——————— Там же. — С. 145–146. Пыпин А. Н. История русской литературы. — СПб.,1899. — Т. 3: Судьбы народной поэзии. Эпоха преобразований Петра Великого. Установление новой литературы. Ломоносов. — С. 83. 254 Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. Рец. на кн.: Исторические песни малорусского народа, с объяснением В. Антоновича и М. Драгоманова. Том первый // ВЕ. — 1874. — № 12. — С. 577. 255 Там же. — С. 577. 256 Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова: Предисловие // Драгоманов М. П. Вибране. — К., 1991. — С. 48–50. 257 Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы… — С. 575. 258 Артюх В. О. Історіософія Миколи Костомарова // СС. — 2011. — № 33/34. — С. 159. 259 Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму... — С. 109–110. 252 253 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 193 Таке уподібнення народу / нації до «організму» сучасні дослідники споглядають уже в «Книзі буття українського народу»260. Проте й у пізніших текстах М. Костомарова «органічне» представлення світу історії посідає чільне місце. Скажімо, утвердження єдиновладдя на теренах Московщини історик характеризує саме в означеному сенсі. «Москва, поневолюючи князів і підгортаючи їх під свою кормигу, тим самим обновляла ідею спільної батьківщини, тільки вже не в тій формі, як колись, не в федеративній, а в єдиновладній. Отак склалася московська монархія, отак із неї виросло згодом російське державне тіло. Громадською стихією Москви є загальність («общинность»), знищення особистости, навпаки тому як на Україні і в Новгороді, де принцип особистости раз-у-раз виявляв свою живучість», — констатує історик261. Відзначимо, що з єдинодержавним укладом М. Костомаров пов’язував не тільки Московське царство на Сході, а й Велике князівство Литовське на Заході262. Поняття «тіла» («організму»), хоч і в іншому контексті, він застосовує і щодо характеристики України за часів Руїни. «Відірвавшись від Польщі, Україна ще не з’єдналася з Московією в одне тіло і залишалася зі своєю окремішністю, слугувала предметом розбратів між сусідами, які хотіли нею заволодіти», — зазначає автор263. Схожі думки М. Костомаров висловлює і у лекційному курсі з російської історії на початку 1860-х років. «Якщо ми говоримо: історія російського народу, то вживаємо це слово у збірному сенсі, як маси народів, пов’язаних єдністю однієї цивілізації, які складають політичне тіло»264. Схильність М. Костомарова до «органічного» трактування історії помітили ще на початку 1860-х років деякі рецензенти його праць, зокрема у відгуках на монографію «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка»265. Зауважимо, що уявлення М. Костомарова про «організм» («народне тіло»), як і багатьох інших романтиків, спиралися на давню ідею тотального одухотворення суспільства і природи, врешті-решт усього макрокосмічного порядку. У його представленні нація поставала як духовна спільнота, котру історик прагнув осягнути послугуючись не тільки дослідницькими, а й літературними практиками266. У цьому суттєва відмінність уявлень романтиків від конструкцій позитивістів, які часто-густо тлумачили суспільство як надорганізм за аналогією з будовою та функціями живого організму чи у сенсі еволюційних біологічних теорій. Чи варто дивуватися, що М. Костомаров приділяв виключну увагу тим історичним епохам, в які «народний дух» виявлявся повною мірою з великим ——————— 260 Артюх В. «Книга буття українського народу» М. Костомарова: сакральні виміри національної самосвідомості // СЛ. — 2000. — № 5. — С. 133–134. 261 Костомаров М. Дві руські народності. — С. 61. 262 Костомаров Н. Лекции по русской истории… — С. 17. 263 Его же. Гетманство Выговского. — № 4. — С. 1. 264 Его же. Лекции по русской истории… — С. 14. 265 Григорьев А. Рец. на кн.: Костомаров Н. Северно-русские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. — СПб., 1863. — Т. 1–2 // Время (СПб). — 1863. — № 1. — С. 129–130. 266 Козачок Я. В. Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова: Автореф. дис. … д. філол. н.: 10. 01. 01 / КНУ. — К., 2004. — 40 с. 194 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 творчим розмахом та енергією? Адже вони видавалися йому, за влучним виразом одеського історика Олексія Маркевича, «ідеальними часами»267. Зазначені погляди М. Костомарова, стверджує Дмитро Чижевський, спиралися на уявлення про те, що «життя народу виникає із внутрішньої глибини його духа, що повстала вже у найдавнішій минувшині, з утворенням самого плем’я»268. Зрештою, про призначення духу народу / нації досить промовисто висловився сам історик: «Духовий склад, ступінь почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духове життя, все, що виробляє вдачу й характер народу, все оце й — заховані внутрішні причини народньої відрубности. Оці основи надають дихання життю й суцільність тілу. Все оце, що належить до цього духового народнього складу, не показується поодинці, відрубно одне від другого, а вкупі, нероздільно, спільно одне другого піддержує, спільно одне другого, доповнює, й, таким побитом, усе заразом укупі становить єдиний гармонійний образ народности»269. Загалом світосприйняття М. Костомарова значною мірою сформувалося під впливом німецьких романтиків, зокрема під час його університетських студій у Харкові. У 1830-х–1840-х роках це місто було інтелектуальним осередком шеллінгіанства270, впливів якого зазнав тоді ще початкуючий дослідник. М. Грушевський згадуючи про М. Гулака як свого гімназійного викладача у Тифлісі вважав, що він сформувався в ідеалістичній атмосфері німецького романтизму 1840-х років271. Недаремно Омелян Пріцак навіть називає харківських романтиків самобутньою «гілкою німецького романтизму»272. Зокрема, великий вплив справили на молодого М. Костомарова університетські виклади харківського професора, гегельянця М. Луніна273. Втім, щодо первинних джерел романтизму у творчості М. Костомарова побутують різні думки: знаменита збірка українських пісень М. Максимовича 1827 р., ознайомлення з якою спонукало молодого дослідника до перших спроб на ниві етнографічної практики (П. Куліш)274, здобутки німецької історичної школи (О. Пипін)275, «красне письменство Заходу та українська народна творчість» (Д. Чижевський)276, впливи А. Б. Міцкевича (С. Козак)277 та ін. Імовірно, стильові орієнтири М. Костомарова були достатньо багатоманітними і розмаїтими. ——————— 267 Маркевич А. Костомаров Николай Иванович // РБС: В 25 т. — СПб., 1903. — [Т. 9:] Кнаппе–Кюхельбекер. — С. 314. 268 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 115. 269 Костомаров М. Дві руські народності. — С. 15. 270 Чижевський Д. Вказ. праця. — С. 81; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ — початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. — К., 2005. — С. 142–146. 271 Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С. Білоконя; передмова Ф. Шевченка // Київ. — 1988. — № 11. — С. 128. 272 Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 року на відзначення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). — 1980, 29 лип. — № 165. — C. 2. 273 Грушевский А. С. Из харьковских лет Н. И. Костомарова. — СПб., 1908. — С. 6. 274 Кулиш П. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове // Новь. — 1885. — Т. 4, № 13. — С. 63. 275 Пыпин А. Н. История русской этнографии... — Т. 3. — С. 156. 276 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 106. 277 Козак С. Українська змова… — С. 210–211. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 195 Цікавим видається питання про стильові маркери чи інструменти, якими послугується М. Костомаров щодо виділення та відображення того чи іншого стану суспільства («народного духу»), особливо його суперечливості і мінливості. Останні споглядаємо, наприклад, у авторській думці про роздвоєність подій, явищ та цілих епох, яка узгоджується з його поділом на зовнішні / внутрішні складові світу історії. Тож ідеї роздвоєності, розпаду, змагання та злиття у текстах М. Костомарова відображають конфлікт між сутнісними рисами колективного героя і тимчасовими впливами на нього, які представлені як змагання кількох тенденцій. Приміром, автор протиставляє тезу про роздвоєння Русі на Велику та Малу об’єднавчій ідеї, котру трактує як засадний вектор в історії східного слов’янства. На його думку, «етнографічна різниця та політичний поділ не знищили між ними обома (Великою та Малою Руссю. — Авт.) духовного зв’язку, то історія кожної з них, будучи відміною та самобутньою від іншої, являє одну загальну ідею: обопільне бажання обох розділених частин злитися в одне тіло»278. На цьому місці варто відзначити, що ідея роздвоєності, роз’єднання щодо історичного буття німецького народу, зокрема у релігійному та територіальному розумінні, посідає помітне місце у творчості Фрідріха фон Шеллінга. Очевидно, вона мала певний вплив і на історичні погляди М. Костомарова. У дусі роздвоєння, протиставлення історик розглядає й побутування козацтва. На його думку, «сяйвом метеору виходять у формі козацтва ті староруські основи, що потроху розвинулися ще в XIII. ст. й довго ховалися в народі. Та тільки саме козацтво, як відродження старовини, поневолі носить уже в собі зарід розпаду. Козацтво носиться з тими ідеями, якими нічим було живитися в сучасній течії історичної долі. Козаччина XVI. й XVII. ст. й удільщина XII. і XIII. ст. скидаються одна на другу більш, аніж можна собі гадати. Правда, що прикмети назверхньої несхожости не дуже виразні, як прирівняти їх до прикмет назверхньої схожости, за те внутрішня схожість має велику силу. Козацтво, як і давні київські дружини, складалося з людей усякого типу, в ньому була перемішка туркського елєменту, в ньому панує особисте самовільство. І козацтво так само простує до постановленої мети тим шляхом, на якому само себе знесилює й нівечить»279. В іншій студії про повстання Степана Разіна М. Костомаров відзначає, що козацтво «було не новим початком життя, а запізнілим, перецвілим; воно було страшним настільки, щоб удержати руський народ, збити його на час на стару дорогу, але безсильним та безглуздим, щоб запропонувати йому новий шлях. У ньому не було творчих початків, не було і духовних сил для пошуку вдалих способів дії»280. У подібному розумінні він висловлюється і щодо організації запорозького козацтва, зокрема наголошує, що із «суспільного устрою Запорожжя не міг виникнути новий стан речей»281. Прикметною рисою наведених цитат із текстів історика є побутування не тільки опозиції зовнішнє (поверхневе, тимчасове) / внутрішнє (суттєве, докорінне), а й часового протиставлення, яке позначене за лінією: старе / нове. ——————— 278 [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии // БЧ. — 1846. — Т. 78, № 9. — С. 23. Костомаров М. Дві руські народності. — С. 44–45. Его же. Бунт Стеньки Разина... — С. 335. 281 Его же. Гетманство Выговского // Основа. — 1861. — № 4. — С. 3. 279 280 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 196 Та це протиставлення не є всеохоплюючим, навпаки, елементи старого та нового не тільки змагаються між собою, а й співіснують, доповнюють один одного у працях М. Костомарова. Врешті, автор вирізняє дві ідеї, які виправдовували існування козацтва як стану на українських землях: захист православ’я від турецько-татарської загрози та його оборона від зазіхань польського панства282. За метафоричною формулою М. Костомарова, козацтво протистояло «подвійному деспотизму»: зовнішньому (турецько-татарському) та внутрішньому (польсько-католицькому)283. В іншій студії він обстоює думку, що боротьба з мусульманською агресією спричинилася до втілення цієї ідеї в козацтві на Дніпрі та на Дону284. Більше того, саме домінація таких ідеалів, уважає історик, призвела до того, що «козаки були винуватцями переродження Малоросії та рятівниками православ’я і народності»285. Ця теза є одним із головних положень першої, забороненої магістерської дисертації М. Костомарова (1841/42). З «поверненням» Малої Русі до Росії ці ідеї, які освячують буття козацтва, поступово згасають. Козацтво входить у період свого занепаду, себто «старіння», позаяк своїм способом життя дедалі глибше вступає в конфлікт із духовними (внутрішніми) основами народу. Відтак воно зникає з історичної авансцени. «Мені здається, що після Хмельницького історія Українського народу розпадається на дві половини, — зазначає М. Костомаров у листі від 14 серпня 1872 р. до О. Лазаревського, — в першій до Брюховецького панує в народі стремління ввійти всім до козацтва, боротьба черні супроти значних, але з тих пір як Іван Мартинович підлим образом надув народ, і хоч прийняв від нього варту “скаженої собаки” смерть, але все-таки справу навіки зіпсував, — народ звертається до іншого способу; зрозумівши марність устремлінь до соціального зрівняння всередині своєї старої батьківщини — він утікає, позаяк з цього часу істотно посилюється колонізація і на сході і на півдні»286. Таким чином, історія козацтва як феномена української історії конструюється М. Костомаровим у двох часових фазах: первісної, коли цей стан репрезентує сутнісні устремління «народного духу» (захист від національного та релігійного поневолення), та заключної, в яку він стає руйнівним елементом тогочасного суспільства. З такої перспективи остання фаза протиставляється першій. Відтак українське суспільство, в якому козацтво посідає виняткове становище, входить у добу Руїни. Зазначимо, що М. Костомаров розглядає часи Руїни не тільки з перспективи суспільного занепаду козацької України, а і в контексті сутнісних перетворень, що відбуваються в духовній сфері. За його візією, Руїна є не стільки розпадом матеріального («фізичного»), скільки занепадом морального буття287. ——————— [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии... — С. 30. [Костомаров Н.] Украйна (Письмо к издателю «Колокола») // Колокол. Прибавочные листы к «Полярной Звезде» (Лондон). — 1860, 15 января. — Лист № 61. — С. 499. 284 Его же. Иван Свирговский, украинский гетман XVI века // Москвитянин. — 1855. — № 19/20. — С. 77. 285 Его же. О причинах и характере унии... — С. 38. 286 Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова // Україна. — 1927. — № 4. — С. 99. 287 Костомаров Н. Гетманство Выговского… — № 7. — С. 114; Его же. Руина. Историческая монография. 1663–1687 // ВЕ. — 1879. — № 4. — С. 610–612; № 6. — С. 496. 282 283 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 197 Варто наголосити, що важливою складовою у його поглядах є думка про скороминучість соціального буття козацтва як стану. Минучість буття — типова прикмета та своєрідний інструмент романтичного стилю мислення. Цей лейтмотив споглядаємо ще у ранніх працях М. Костомарова, зокрема у його козацькій характерології. Адже шість рис козацького характеру, виведені істориком у другій магістерській дисертації, незаперечно посвідчують амбівалентність становища цієї спільноти: 1) православна віра; 2) любов до Батьківщини; 3) родинність; 4) товариськість; 5) войовничість; 6) слава288. Тому М. Костомаров акцентував увагу на двоїстості козацького характеру, спричинену змаганням між відданістю родині (мати, дружина, батьки) та ідеалом героїки (кінь, товариш, слава)289. Врешті, цей конфлікт мав привести до зникнення одного з укладів (стихій, ідеалів) народного життя, а за великим рахунком — до виродження козацького буття. Та найцікавішим аспектом у текстах М. Костомарова виступає проблема співвідношення особи, стану й явища з позачасовими мірилами вартості, котрі і визначають момент переходу останнього зі світу історії в інобуття. Зауважимо, що для історика визначальним критерієм, абсолютною цінністю є ідея «правди», моральної зверхності козацтва як стану в обороні народу / нації й православ’я. Проте вона конфліктує з новими історичними реаліями буття козацької України. Отож постають дві відмінні історичні фази екзистенції козацтва як стану — до доби Хмельниччини та після неї. Схожі мотиви віднаходимо і у костомаровських конструкціях історії давньої Русі, в яких він акцентує увагу на існуванні суперечливих тенденцій: устремлінь давньоруських земель до федерації й усвідомлення загальноруської єдності, що сполучалися з прагненнями зберегти свою самобутність та удільність290. На думку М. Грушевського, «Костомаров, підносячи впливи племінного, етнографічного підкладу на політичні відносини, представляв собою систему XI– XII в. як рід федерації народностей»291. Саме на цьому перехресті й постає ідея народоправства, яку автор визначає як «роздроблення цілого без його повного знищення, самобутнє життя частин без порушення взаємної схожості, перевага звичаю над настановою, імпульсу над законом, дії над установою, особистої свободи над становістю, почуття над обов’язком, родинності над державністю, слабість влади, невизначеність форм…»292. М. Грушевський трактував цей термін як своєрідне авторське «перехрещення» дефініції «республіка» з огляду на вимоги імперської цензури293. Стан «народоправства» уявлявся М. Костомарову як своєрідна динамічна рівновага, під час якої будь-який із укладів (стихій) «народного життя» може ——————— 288 Его же. Об историческом значении русской народной поэзии. — С. 119, 120, 123, 130, 132, 137. 289 Там же. — С. 125. 290 Костомаров Н. Письмо к Редактору [газети «День»] // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 161. 291 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1992. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]: До року 1340. — С. 537. 292 Костомаров Н. Лекции по русской истории… — С. 14. 293 Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров... — С. 221. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 198 набути нової якості та перейти до іншого історичного буття. «Неможливо осягнути, що брало верх — східний елемент чи свобода; і те й інше було в зародку, як і удільність, так і єдинодержавність», — підкреслює вчений294. Російський історик Володимир Іллерицький навіть висловив думку, що вся періодизація минувшини, вибудована М. Костомаровим, спирається на протиставленні федеративних, удільно-вічевих засад єдинодержавній основі, яка остаточно утвердилася в XVII ст.295 Цю думку поділяли й інші науковці296. Інший російський учений О. Цамуталі вважав, що федеративна теорія вченого продовжувала давню дискусію, розпочату ще в середовищі декабристів між прибічниками централізації та федералізму297. Схожу думку обстоював і американський історик Д. Папазіян, який наголошував, що на федеративну візію М. Костомарова справили помітний вплив інтелектуальні пошуки декабристів298. Один із найстаріших істориків-марксистів М. Покровський розглядав костомаровську студію «Начало единодержавия в древней Руси» як найкращу працю у його науковій спадщині299. Відтак він обстоював тезу, що федералісти М. Костомаров та М. Грушевський відіграли виключну роль як руйнівники самого поняття «російський історичний процес»300. Заразом український опонент М. Покровського — М. Яворський висловив схожу думку, зокрема зауважив, що навіть дискусія М. Костомарова та М. Погодіна навколо норманської теорії походження Русі, за великим рахунком, була пошуком аргументів «окремішности української народности»301. Суголосну, хоч і стриманішу оцінку, висловив і М. Карєєв, який уважав, що теза М. Костомарова про «дві руські народності» здобула розвиток саме в «Історії України-Руси» М. Грушевського302. Ці красномовні констатації марксиста М. Покровського та його опонента — соціологізуючого позитивіста М. Карєєва свідчать, що студії М. Костомарова вже у першій третині ХХ ст. сприймалися як уповні реальна загроза російському гранд-наративу. Втім, наведені рефлексії російських істориків показують, що федералістські ідеї М. Костомарова продукували своєрідні інтелектуальні реакції навіть у викривленому й ідеологічно заангажованому радянському культурному просторі. Проте ще більший резонанс вони мали за його життя! ——————— Костомаров Н. Черты народной южнорусской истории… — С. 30. Иллерицкий В. Е. Русская историография второй половины XIX века (Лекции для студентов Московского государственного историко-архивного института) / Ред. И. А. Кудрявцев. — М., 1957. — С. 41. 296 Рубач М. Федералистические теории в истории России // Русская историческая литература в классовом освещении: Сб. ст. / Под ред. М. Н. Покровского. — М., 1930. — Т. 2. — С. 35. 297 Цамутали А. Н. Борьба течений в русской историографии во второй половине ХIX века / Отв. ред. Б. В. Ананьич. — Л., 1977. — С. 132. 298 Papazian D. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // RR. — 1970. — Vol. 29, no. 1. — P. 70–71. 299 Покровский М. Н. Борьба классов и русская историческая литература: Лекции, читанные в Коммунистическом университете имени тов. Зиновьева, 3–7 мая 1923 г. — 2-е испр. изд. — Л., 1927. — С. 95. 300 Там же. — С. 94. 301 Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… — Т. 1. — С. 257. 302 Кареев Н. И. Отчет о русской исторической науке за 50 лет (1876–1926) / Публ. В. П. Золотарева // ОЗ. — 1994. — № 2. — С. 142. 294 295 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 199 Наприклад, О. Пипін тлумачив федеративну теорію М. Костомарова як представлення «потоку народного життя» в історії, який не завжди зливається з «потоком державного розвитку»303. На думку російського історика В. Семевського, народницькі кола запозичили ідею федералізму безпосередньо з історичної візії М. Костомарова304. О. Маркевич уважав, що панславістські та федералістські погляди М. Костомарова були не тільки зорієнтовані на збереження національних і релігійних особливостей, а й пов’язані з тогочасними уявленнями про месіанське призначення народів305. Причому О. Маркевич досить співчутливо ставився до костомаровської формули «дві руські народності», хоч і трактував її досить своєрідно306. Відомий поет та слов’янофіл Іван Аксаков у листі до російської письменниці Кохановської (псевдонім Надії Степанівни Соханської) висловлював підозру, що за мріями «малоросійських патріотів» у С.-Петербурзі про федерацію переховуються їхні прагнення до сепарації від Росії307. Відзначимо, що сучасні науковці висвітлюють відому полеміку І. Аксакова та М. Костомарова як змагання різних національних проектів — російського й українського308. Доволі своєрідною була й українська рецепція ідей М. Костомарова. М. Драгоманов тримався думки, що М. Костомаров надав своєму слов’янофільству «федерального характеру»309. Заразом він уважав, що автор «Книги буття українського народу» виробив «наукову підставу для думок федеральних»310. Схожі ідеї побутують і у розвідці Є. Кирилюка, котрий підкреслював, що «ідея панславізму прищепилася в Україні зовсім не так, як у Москві. В Україні ця ідея відразу втілилася у світлу форму федеративної спілки слов’ян, де б кожна народність зберігала свої особливості, за загальної особистої та суспільної свободи»311. Подібну думку висловлював і Ф. Шевченко, котрий убачав у поглядах кирило-мефодіївців відголос ідей «утопічного соціалізму»312, а також прагнення скласти проект перебудови суспільства на гуманістичних засадах313. ——————— 303 Пыпин А. Н. Характеристики литературных мнений от двадцатых до пятидесятых годов: Исторические очерки. — 3-е изд. — СПб.,1906. — С. 229. 304 Зайцев П. Kostomaroviana // СтУ (Львів). — 1925. — № 5. — С. 96. 305 Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение (Речь, читанная в собрании одесского славянского благотворительного общества св. Кирилла и Мефодия приват-доцентом А. И. Маркевичем). — Одесса, [1885]. — С. 10. 306 Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию Исторического факультета. — Одесса, 2007. — С. 285–286. 307 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1904. — Кн. 18. — С. 141; Переписка Аксаковых с Н. С. Соханской (Кохановской) // РО. — 1897. — Т. 45, № 5. — С. 88. 308 Емельянов Е. П. Национальный вопрос в переписке И. С. Аксакова и Н. И. Костомарова // НД. — 2013. — № 6(18): История. Социология. Этнография. — С. 26. 309 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — Коломия, 1894. — С. 149. 310 Там само. — С. 46. 311 Кирилюк Є. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство // Вісті АН УРСР. — 1944. — № 3/4. — С. 41. 312 Шевченко Ф. Документи розповідають про Кирило-Мефодіївське товариство [Передмова в двох варіантах до трьохтомного документального збірника; машинопис із правками; м. Київ, 7 берез. 1972 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 349. — Спр. 333. — Арк. 13. 313 Його ж. «Кирило-Мефодіївське товариство» і слов’янський світ першої половини XIX століття [Тези доповіді; три примірники; автограф та машинопис із правками — рос. та англ. мовами; м. Київ, 14 лют. 1972 р.] // Там само. — Спр. 288. — Арк. 2. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 200 Зазвичай наголошують на цілій низці інтелектуальних впливів, у руслі яких постала «Книга буття українського народу»: французька революція кінця XVIII cт., польський месіанізм та чеський романтизм314. Але вислідом таких розмаїтих впливів був усе ж таки оригінальний твір із апологією «почесної і месіянської ролі України»315, котрий сполучив як романтичні, так і пізньопросвітницькі, раціоналістичні складові. Зрештою, загальний діапазон інтелектуальних та культурних запозичень як у творчості М. Костомарова, так і інших кирило-мефодіївських братчиків був надзвичайно широким! «Ми бачимо тут, — пише М. Грушевський, — впливи західньо-европейської національної романтики кінця XVIII і початку ХІХ віку (ідеї народности й її історичного угрупування), слов’янофільство з його мріями про всеслов’янське брацтво, ідеалізацію слов’янського патріярхального елементу і протиставлення слов’янської свободолюбности і демократизму германському аристократизмові, католицькій виключності і татарській деспотії, відгуки російського визвольного і федералістичного руху 1820-х років (“Соединенных Словян” і Декабристів), польського революційного романтизму (особливо Міцкевичевих “Книг паломництва польського народу”), західнього християнського соціялізму з його покликом до повороту від офіціяльного християнства до первісної апостольської церкви з її демократизмом (проповіді Лямене й ін.) і соціяльних доктрин французьких (проповідником котрих Костомаров називав Савича)»316. З такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що спектр інтелектуальних реакцій на федеративні конструкції М. Костомарова був досить широким, різнорідним і суперечливим. Загалом у репрезентації минувшини історик обстоює тезу про змагання відмінних і навіть конфронтаційних ідей: федерація / єдинодержавність, удільне / загальноруське, вічева вольниця / східна деспотія і т. п. Це суперництво ідей виглядає як взаємопроникнення елементів минулого, сучасного та майбуття. Приміром, унійні змагання на теренах Південної Русі XVI ст. у його зображенні тлумачаться не стільки як конфлікт православ’я та католицизму, скільки зіткнення старого образу руського життя з новітніми вимогами доби реформації і релігійних перетворень317. У контраверсійному дусі витримані і зауваги М. Костомарова про давньоруську культуру. «Ми бачимо, що вона (культура. — Авт.) була двоїста — з одного боку, візантійська, релігійна, — пише автор, — з іншого — туземна, світська, почасти язичницька, але все-таки збуджена до розвитку християнством, що піднесло руську людину на вищу ступінь розуміння, розсунуло її кругозір», — підкреслює вчений318. В аналогічному контексті М. Костомаров розглядає і давньоруську спадщину та роль її залишків у ранньомодерній історії. «Порядок, улаштований у IХ ві——————— 314 «Книги битія українського народу» в Сорбоні // Україна (Париж). — 1949. — № 2. — С. 131. 315 Левинський В. Українське слов’янофільство. З нагоди століття роковин кирилометодіївського братства // Свобода (Джересі Сіті). — 1947, 23 трав. — № 119. — С. 3 316 Грушевський М. В сімдесяті роковини кирило-методіївської справи // УІ. — 1984. — № 1/4. — С. 221. 317 Костомаров Н. И. Южная Русь в конце XVI века // Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография... — С. 125. 318 Его же. Черты народной южнорусской истории… — С. 107. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 201 ці, руйнувався у всіх трьох стихіях: замовкли віча, пали удільні князівства і, разом з тим, припинилась самостійність земель. Московські князі, творці нового порядку, знищили разом ці три стихії: віча та удільність князів мали зникнути, позаяк незабаром землі зібралися під владою Москви... Тільки уламки його (удільно-вічового порядку. — Авт.) залишалися тривалий час і серед нового порядку; одні доповнювали його, інші заважали його розвитку», — зазначає історик319. Варто наголосити, що конфронтація, взаємодія та співвідношення опозицій внутрішнє / зовнішнє, старе / нове, хоч і вживаються у працях М. Костомарова стосовно маркування певного стану народного духу, але зазвичай не мають виразної часової локалізації. Зокрема, сам автор в одній зі своїх монографій відзначає не тільки наявність двох укладів (удільно-вічового та єдинодержавного) у російській історії до Петра Великого, а й констатує: «Неможливо віднайти такий час, коли між ними пройшла роздільна лінія»320. Це визнання є показовим, оскільки чудово ілюструє неподільність, недиференційованість його поглядів на історичний час. Процитовані вище вислови М. Костомарова конкретизують та нюансують його темпоральні уявлення про історичний рух як органічний потік, субстанціональною основою якого є існування народу / нації, зокрема морально-етичні й духовні виміри екзистенції масового героя. Тому плин історії не тільки набуває різної форми та інтенсивності, а й складається з елементів минувшини, сьогодення і майбуття, які взаємопроникають, співіснують, змагаються, кінець-кінцем творять неповторну історичну палітру. За влучною заувагою Д. Сондерса, для «Костомарова час, здавалося, був цілісною матерією»321. Відтак у рецепції українського вченого різні часові елементи представлені у вигляді ідей (укладів, стихій, ідеалів, основ і т. п.), які змагаються, щоби здобути домінацію над «народним тілом», скерувати його течію на історичній сцені. Таким чином, народний дух є найважливішим ірраціональним, ідеалістичним включенням у конструкціях М. Костомарова, який визначає обриси минувшини та, власне, спрямованість метаморфоз у світі історії. Саме він є тотальним і фактично єдиним суб’єктом історичного руху, на відміну від децентралізованих уявлень М. Максимовича. Тому колективний / масовий герой представлений у працях М. Костомарова, переважно, у сумативному вигляді як єдиний сконструйований образ, цілісне полотно з безліччю хаотичних фрагментів, мозаїк-частинок, що пензлем автора організовуються в єдине струнке «тіло». За його візією, народ / нація повністю сприймає, тимчасово засвоює або, навпаки, відкидає певні ідеї, ідеали, цінності, морально-етичні норми тощо. Зокрема, сприйняття масовим / колективним героєм ідей, які суперечать його духу, призводить до того, що він іноді губить свої засадні риси, як наприклад, це трапилося в часи унійних змагань. «…Русь була тоді в такому становищі, що унія, витікаючи спершу з планів декількох осіб будучи справою, осоружною ——————— Его же. Тысячелетие... — С. 130. Его же. Бунт Стеньки Разина... — С. 330. 321 Сондерс Д. Микола Костомаров і творення української етнічної ідентичності // КСт. — 2001. — № 5. — С. 28. 319 320 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 202 народному напряму, була разом з тим народною вимогою; тому що коли народ втратив свій характер, тоді все, що йому нав’язують, стає мимоволі його ідеєю, його вимогою», — зазначає історик322. Показовою в цьому відношенні є авторська оцінка діяльності єзуїтів, яка є повністю ірраціональною. «Дух нації був проти, коли вони вступили на польський та литовсько-руський ґрунт», — зауважує М. Костомаров323. Причому ця теза виводиться не стільки у контексті певного фактографічного матеріалу, якого не бракує у студіях ученого, скільки з його апріорних переконань. У подібному дусі М. Костомаров характеризує й Гадяцьку угоду (вересень 1658 р.), якою передбачалося повернення України-Гетьманщини до складу оновленої Речі Посполитої на правах її федеративної частини — Великого князівства Руського. На його думку, «Гадяцький договір — найкраще з погляду того, що Малоросія винесла зі своєї кривавої минулої історії, виявився не по мірці народу, що не дозрів до осягнення його духу...»324. Незважаючи на домінуюче висвітлення колективного, масового героя, М. Костомаров значну роль відводить й герою індивідуальному. Варто згадати хоча б його «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1873–1876, 1888. — Вып. 1–7). Чільне місце посідають визначні постаті і в інших студіях М. Костомарова, зокрема у його монографіях «Богдан Хмельницкий», «Мазепа», «Руина…», наукових розвідках та публіцистичних замітках тощо. Одночасно сполучення історії народу / нації та видатних особистостей у монографіях і біографічних нарисах М. Костомарова висуває конфлікт індивідуального й колективного героїв до найпоширеніших сюжетів його творчості. Недаремно його приятелі В. Беренштам та І. Палімпсестов уважали, що М. Костомаров здобув у російській історіографії репутацію вченого, який розвінчує авторитетів і кумирів минувшини325. Відомий український педагог Христя Алчевська навіть висловила думку, що «Костомаров у останній половині своєї діяльності належав до напряму скептиків»326. Д. Багалій нагалошував, що саме творення «живого образу» історичної особи змушувало М. Костомарова давати героям минувшини такі різкі та виразні характеристики327. Пригадаємо, хоч би відому полеміку М. Костомарова з М. Погодіним щодо постаті князя Дмитрія Донського328 чи його критику історичних образів Івана Грозного, Івана Сусаніна та ін.329, які були майже канонізовані тодішньою російською історіографією. ——————— Костомаров Н. О причинах и характере унии... — С. 18. Его же. Южная Русь… — С. 191. 324 Его же. Рец. на кн.: «Записки о Южной Руси», издал П. Кулиш. Том ІІ-ой. 1857 // Етнографічні писання Костомарова / За ред. М. Грушевського. — [К.], 1930. — С. 274. 325 Беренштам В. Воспоминания о последних годах жизни Н. И. Костомарова // КС. — 1885. — № 6. — С. 228; Палимпсестов И. У. Из воспоминаний о Н. И. Костомарове // РО. — 1895. — Т. 34, № 7. — С. 156. 326 Алчевська Х. Поети-вчені й наука (М. Костомаров і А. Кримський) [автограф статті] // ВР ІЛШ. — Ф. 36. — Спр. 38. — Арк. 18. 327 Багалей Д. И. Русская историография. — С. 409. 328 Костомаров Н. М. П. Погодину. Ответ на замечание его на мою статью «Куликовская битва» напечатанное в № 4 «Дня» // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 180–183. 329 Его же. Автобиография // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — С. 261–263, 294. 322 323 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 203 М. Драгоманов навіть порівнював становище М. Гоголя як критика поміщицького і чиновницького світу та М. Костомарова як викривача темних сторін Московської держави330. Зрештою, резонанс критичних зауваг М. Костомарова був настільки значним, що спричинив низку інвектив із боку відомих російських науковців і діячів. Історик С. Соловйов засуджував дріб’язкову прискіпливість М. Костомарова до свідчень джерел про Івана Сусаніна на тлі надмірної довіри до українських літописів331. Російський драматург Дмитро Аверкієв звинуватив ученого в «ідіосинкразії до Москви», ба навіть у нерозумінні значення і ролі старої столиці в історії Руської землі332. Ще більше обурення відчувається у нотатках російського цензора О. Никитенка з нагоди публікації костомаровської статті «Черты сопротивления власти при Петре Великом». «Костомаров багатьох з наших історичних знаменитостей лишив слави, яку приписував їм народ. Залишався незайманим ще Петро; але ось він добрався і до нього. І все це в ім’я науки, в ім’я історичної істини!» — відзначає автор діаріуша у записі від 31 січня 1875 р.333 Суголосні пасажі споглядаємо і у статті невідомого критика М. Костомарова, що переховувався під криптонімом Z, уміщеної на сторінках «Русского вестника». Z називає українського вченого «історичним жанристом і навіть карикатуристом», який опошлює «найвизначніші моменти та найвидатніші постаті російської історії»334. Зазначимо, що відгомін таких настроїв споглядаємо навіть у нашому часі. Зокрема, один із сучасних російських істориків наголосив, що М. Костомаров сприймав Дмитрія Донського не ліпше, але і не гірше, ніж, наприклад, золотоординського темника Мамая335. Ці полемічні фігури показують нам М. Костомарова як ученого, що частогусто підходив до тлумачення ролі визначних особистостей в історії з критичними та раціоналістичними мірками, зокрема прагнув установити їхню реальну роль на сцені минувшині. Водночас такі дослідницькі настанови досить дивно сполучалися з його ідеалістичними й ірраціональними мотивами. Тим більше, що історичні постаті співвідносилися зі станом народного / національного духу у ту чи іншу добу. Тож визначальним, трансцендентним мірилом вартості М. Костомарова щодо минувшини є ідея правди, яку репрезентує «органічна спільнота» («тіло», «організм») — народна маса. Її устремління є домінуючими для формулювання того чи іншого вердикту історика щодо визначних особистостей минулого. «Ось в історії з’являються люди, що перебувають за поняттями вище свого народу, люди, які, ймовірно, щиро бажають добра своїм співвітчизникам, люди, ——————— 330 Драгоманов М. П. Восточная политика Германии и обрусение // Драгоманов М. П. Политические сочинения / Под ред. И. М. Гревса, Б. А. Кистяковского. — М., 1908. — Т. 1: Центр и окраины. — С. 83–84. 331 Соловьев С. М. О статье г. Костомарова «Иван Сусанин» // Соловьев С. М. Сочинение: В 18 кн. — М., 1990. — Кн. 5, т. 9/10: История России с древнейших времен / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. — С. 339–345. 332 Аверкиев Д. г. Костомаров разбивает народные кумиры // Эпоха (СПб). — 1864. — № 3. — С. 23. 333 Никитенко А. В. Записки и дневник. — СПб., 1893. — Т. 3. — С. 378. 334 Z. Современное украинофильство // РВ. — 1875. — Т. 115, № 2. — С. 824. 335 Умбрашко К. Б. М. П. Погодин: Человек. Историк. Публицист. — М., 1999. — С. 178. 204 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 котрі обіцяють їм у майбутньому благополуччя, свободу, достаток, силу — люди, що готові віддати життя для служіння своєму народу — і цей народ топче їх, звинувачує в егоїзмі, вважає їх своїми ворогами, віддячує їм злом за добро, зневагою за повагу, загибеллю за бажання врятувати. Вникніть глибше, і ви зрозумієте, що маса не так неправа як здається: маса відразу відчуває та розуміє, що ці незвані благодійники готують їй те, що вона не хоче, і що для неї згодом буде злом», — підкреслює вчений 336. На думку польського історика С. Козака, М. Костомаров надавав виключне значення ідеї «моральної перебудови» чи суцільної народної «правди», позаяк уважав, що лише вона може «піднести цивілізацію на вищий ступінь та гарантувати волю» 337. У світогляді М. Костомарова романтичне піднесення, емоційно-психологічна експресія, потяг до моральних, духовних, передусім, «вічних» вартостей, співіснують з етичними настановами в дусі пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема щодо людської рівності та свободи особистості. Останні були засвоєні майбутнім істориком ще у дитячі роки від батька — палкого прихильника французьких просвітників338. Чимало егалітарних настанов, що сполучаються з ідеями християнської («братерської») екзистенції, споглядаємо на сторінках «Книги буття українського народу», на «квазібіблійний стиль» якої вказував І. Лисяк-Рудницький339. Скажімо, згадані приписи фігурують у текстових фрагментах про суспільну організацію слов’янства, а пізніше — козацтва. «Там усі були рівні, і старшини вибирались і повинен був слугувати всім і за всіх працювати. І жодної помпи, ні титула не було між козаками», — зазначає М. Костомаров340. У його працях побутує чимало негативних оцінок аристократії. Більше того, історик уважав порочною навіть саму появу вищих станів. «Аристократичні початки, які були у слов’ян надзвичайно слабкі, розвинулись у нас від візантійських понять про протилежність шляхетного походження одних та нижчого звання інших», — наголошує М. Костомаров341. М. Драгоманов справедливо відзначав, що у його текстах «хиби держави і панства польського в XVII–XVIII століттях» підносяться до сутнісних ознак «національного духу» поляків342. Утім, на авторські оцінки та замальовки визначних історичних постатей, потрактування конфліктів персональних і колективних героїв, впливали не тільки інтелектуальні вподобання вченого, а значною мірою і його темпоральні уявлення. Приміром, упровадження християнства князем Володимиром Великим М. Костомаров характеризує наступним чином: «Ся одна черта вказує у Во——————— 336 Костомаров Н. О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 62. 337 Козак С. Українська змова… — С. 171. 338 Костомаров Н. Автобиография… — С. 79–81. 339 Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 355. 340 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; гол. ред. П. С. Сохань. — К., 1990. — Т. 1. — С. 257. 341 Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси // Основа. — 1861. — № 1. — С. 157. 342 Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров: Життєписний очерк. — Львів, 1901. — С. 21–22. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 205 лодимирі справді великого чоловіка: він зовсім зрозумів вірну дорогу до сильного введення засновків нового життя, котрі хотів защіпити в своїм полудикім народі; і проводив свій намір, незважаючи ні на які трудності»343. Відтак авторська оцінка князя Володимира фактично віддзеркалює змагання язичницького світу минулого та майбуття християнства, себто старого й нового. Подібні мотиви споглядаємо й щодо тлумачення історичної ролі князя Володимира Мономаха. «Його спроби не привели руський світ до певних, точних і твердих форм політичного та суспільного життя, але, незаперечно, доба, котру він утворив, залишала моральне враження, сприяла збереженню зв’язку та громадянства посеред внутрішніх і зовнішніх шквалів, що стрясонули землю руську. Це була людина-борець федеративного початку в минулій нашій історії. Але ці відчутні відбитки, залишені його діяльністю в нашій наступній історії, слабкі у порівнянні з тією благодушністю, котра приваблювала до нього сучасників, і князів і народ, та освіжала навколо нього людську атмосферу, — з тим надлишком духовної сили, з якою він повелівав своєю добою», — відзначає М. Костомаров344. Варто підкреслити, що наведена заувага ілюструє опозицію минуле / сучасне в українській історії на персональному рівні у контексті не тільки їхнього конфлікту, а й співіснування різних темпоральних шарів. Проте зазначений конфлікт у тлумаченні М. Костомарова так і не набирає непримиренних форм, що показує схильність історика сприймати видатних особистостей у синкретичному поєднанні різних часових перспектив, зокрема ірраціональних (духовна сила) та раціональних (наслідки для майбуття) складових. У такому ж дусі витримані й інші судження М. Костомарова стосовно Володимира Мономаха. Причому авторське представлення образу цього історичного діяча подано як змагання ідей загальноруськості й удільності, моральної правди (внутрішньої сили) та варварства (духовного безсилля). «...Він в історії матиме велике значення, що живучи в суспільності, котра ледве що виходила з варварства, повертаючися в такім товаристві, де всякий гонився за вузькими своєкористними цілями, ще майже не розуміючи права й договору, один Мономах держав знамено спільної для всіх правди і збирав для сеї суспільності сили руської землі», — наголошує історик345. Щоправда, така темпоральна двоїстість не є визначальною в авторських замальовках інших історичних особистостей. Низка визначних постатей минувшини розглядаються істориком виключно у контексті своєї доби, але з вкрапленням ірраціональних, ідеалістичних мотивів. Наприклад, про гетьмана Івана Брюховецького М. Костомаров пише, що він був «належним явищем своєї доби, так вдало названою «руїною», розуміючи тут руїну не тільки матеріального, а й морального побуту в краї. Жадібний, жорстокий, підступний, не мав у житті ніякого ідеалу, крім грубого особистого егоїзму, він не вирізнявся ні проникливістю, ні вмінням управляти обставинами, якими ——————— 343 Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів / Переложив О. Барвінський. — Львів, 1918. — С. 7. 344 Его же. Князь Владимир Мономах и казак Богдан Хмельницкий // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 150. 345 Його ж. Історія України в життєписах... — С. 73. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 206 користувався тільки хапаючись за них, коли вони уявлялись йому у даний час підходящими»346. Дещо складнішою виглядає авторська оцінка гетьмана П. Дорошенка, якого історик розглядав як особу щиро віддану «ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини», але вельми невибагливу у виборі засобів для досягнення цієї мети (турецька протекція, зганьблення християнських святинь, передача у неволю великої маси співвітчизників і т. п.)347. Якщо порівняти оцінки М. Костомарова, подані вище, то не складно помітити, що провідним чинником у його негативних характеристиках тих чи інших персоналій (І. Брюховецький, П. Дорошенко та ін.) є наявність / відсутність моральних, духовних засад (ідеї, ідеалу і т. п.), що відображає їхнє внутрішнє безсилля. Як зазначав сам М. Костомаров: «Його (Б. Хмельницького. — Авт.) наступники не перебували на тому ступені історичного прозріння, як він»348. Натомість історичним особистостям (Володимир Великий, Володимир Мономах, Б. Хмельницький), яких учений здебільшого оцінював позитивно, до того ж, із різних часових перспектив, притаманні відповідні морально-етичні чесноти (моральна сила, правда і т. п.). Освячення останніх на шкалі позачасових вартостей М. Костомарова як романтика складає фундаментальну основу його характеристик персоналій, зокрема у контексті вищого ірраціонального, ідеалістичного мірила — народного / національного духу. Тому діяння цих визначних особистостей розглядаються з позиції часового синкретизму, себто неподільного значення як для своєї доби, так і для майбуття, а також на основі сполучення раціональних та ірраціональних мотивів. Зрештою, темпоральний синкретизм М. Костомарова та багатьох інших романтиків іманентно вів до нової ірраціональної концепції часу. За висловом німецького дослідника Карла Мангайма, історичний час у сприйнятті романтиків неможливо виміряти, а тільки відчути й осягнути в якісному відношенні349. Отож часові перспективи належать до однієї з основних ліній конфлікту між індивідуальним та масовим героєм в історіописанні М. Костомарова. Вони відображають темпоральні уявлення автора щодо руху світу історії та побутування у ньому визначних постатей, зокрема стосовно потрактування суперечностей і пріоритетів в їх діяльності тощо. Проте розв’язку конфронтації, змагання індивідуального та колективного історик, переважно, вирішує за рахунок уведення ідеалістичних, ірраціональних елементів до характеристик історичних особистостей. Зауважимо, що дух народу / нації не є єдиним всеохоплюючим ірраціональним та ідеалістичним включенням у поглядах і світосприйнятті М. Костомарова. Передусім, варто наголосити, що він чудово розумів умовність дослідницьких висновків і узагальнень, зокрема їхню залежність від особи того чи іншого вченого, середовища й атмосфери його побутування, національної належності тощо. Відтак низку сентенцій щодо релятивності історичних знань неодноразо——————— Его же. Руина… — 1879. — № 6. — С. 496. Там же. — 1879. — № 8. — С. 416–417. 348 Костомаров Н. Князь Владимир Мономах и казак Богдан Хмельницкий. — С. 153. 349 Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений — состязательность — экономические амбиции / Отв. ред. Е. Я. Скворцов; пер с англ. Е. Я. Додин. — М., 2000. — С. 14. 346 347 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 207 во віднаходимо у його полемічних статтях та рецензіях. Зокрема, в одній із таких розвідок він зазначає: «З точки історичної ми не визнаємо абсолютної правди. Для кожного у свій вік була своя правда і неправда, в один і той же час для одного то було правдою, що для іншого неправдою, якщо тільки один і інший щиро трималися переконань, котрі керували їхньою думкою та серцем»350. В іншій замітці, полемізуючи з російським істориком М. Погодіним, М. Костомаров висловився ще категоричніше: «Патріотизм у науці історії великий недолік»351. Наведені зауваги свідчать, що М. Костомаров як дослідник прагнув до фактографічної достовірності своїх студій, хоч одночасно намагався віднайти провідні ідеї історичного руху у контексті романтичного світосприйняття минувшини, зокрема у морально-етичній, духовно-естетичній та психологічній площині. Втім, ці пошуки у розумінні М. Костомарова обмежуються волею божественного Провидіння (Промислу), про що свідчить така думка вченого: «Вигадки і здогади не зробляться самі про себе правдою, коли їх не потвердять або очевидні факти, або певний льоґічний зв’язок проявів. Ми не сумнимося проти волі божої, віримо, що всім, що діється у світі, кермує божа воля, й відомим, і невідомим; але ж коли, міркуючи про що, та в усьому, здатися на волю божу, то тоді нічогісінько не лишиться задля міркування. Річ історії — розсліджувати не причину всіх причин, недоступну для людського розуму, а причину частинних проявів»352. Таким чином, божественне Провидіння виступає як тотальне ідеалістичне включення в історичне письмо М. Костомарова, що відображає поєднання в його світогляді — романтизму та християнства353. Адже для вченого Провидіння Боже є позасвідомою вищою силою, що створює і визначає історичне буття, врешті-решт долю народів / націй. Саме Божий Дух формує архетипічні засади існування народу, його феноменологію, рух у часі й просторі, а, за великим рахунком — локалізує межі історичного пізнання. Власне, побутування слов’янського світу, складовою частиною якого є українство, обертається навколо Божої волі і пов’язане з його історичною місією. У цій сакральній моделі дух народу / нації тлумачиться як своєрідний баланс свідомого та несвідомого рівнів. Історична людина та її різноманітні дії час від часу порушують цю рівновагу, що викликає божу кару354, яка реалізується у нових випробуваннях народного / національного духу. Відновлення сталого балансу потребує від масового / колективного героя жертовної спокути та героїчних дій. Звідси й постулюється ідея месіанського призначення народу / нації на історичних теренах. Тому «народний дух» виступає як головне джерело історичного руху і, заразом, як фундаментальне позачасове мірило вартості, що формує романтичну систему цінностей та стильові риси М. Костомарова як історика. ——————— 350 Костомаров Н. Ответ г. Падалице // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 68–69. 351 Его же. М. П. Погодину. Ответ на замечание... — С. 180. 352 Костомаров М. Дві руські народності. — С. 29. 353 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 113. 354 Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 156. 208 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 3.4. Між достовірним та уявним. М. Костомаров як історик-художник Поширення романтизму на теренах соціогуманітаристики ХІХ ст. спричинилося до впровадження інтуїтивного проникнення до світу минувшини, яке кардинально трансформувало способи й засоби осягнення історичного часу. Тож у текстах адептів романтичного історіописання споглядаємо своєрідний сплав минувшини, сучасності та майбуття, себто синкретичне сполучення, ба навіть синхронізацію різних часових елементів. У цьому інтелектуальному річищі постають тодішні захоплення суцільною стилізацією та просторово-часовим колоритом тієї чи іншої доби, її мистецькоестетичною репрезентацією, зокрема витворенням численних образів і замальовок, емпатією (співпереживаннями) автора з історичними героями — колективними і персональними, тотальною фрагментацією та регіоналізацією світу минулого і т. п. Така концептуалізація історичного часу докорінно змінила дослідницькі практики тодішніх учених та інтелектуалів. Ба більше, вона ввела нові стильові канони щодо представлення минулого, передусім, надзвичайну мінливість і розмитість межі між достовірним та уявним! Означені темпоральні уявлення, властиві інтелектуалам-романтикам, значною мірою стосуються й М. Костомарова. Здавалося б, саме вони мали визначити його ставлення до історичних джерел і навіть до всієї фактографічної основи історичних студій. Утім, зв’язок між часовими конструкціями історика й емпіричним матеріалом видається неоднозначним, а в багатьох випадках — суперечливим. Зазвичай М. Костомаров не обмежується розшуками провідних ідей історичних перетворень, що поєднують минуле, сучасне та майбуття народу в єдиному органічному потоці. Натомість він приділяє значну увагу пошуку їхніх фактографічних потверджень, себто прагне віднайти достатні підстави, щоб мотивувати своє представлення процесів, подій та осіб на авансцені минувшини. Відтак учений зорієнтований на відтворення «історичних фактів із живими подробицями їхньої обстановки»355. Цю рису історика точно відмітив Дмитро Дорошенко: «Костомаров почував потребу в живих образах. Він не міг обмежитися сухим історичним фактом, йому хтілося наглядно показати цей факт, уявити його в живій обстанові. В ньому викликало справжній ентузіазм талановите малювання старовини або історичних типів в мистецтві»356. Недаремно Д. Дорошенко вважав, що його монографії скидаються на «драматизовану хроніку»357. Але Б. Крупницький відзначав, що «він (М. Костомаров. — Авт.) не задовольнявся тільки художністю зображення подій. Живий був у нього і дослідницький хист, і разом з багатством і пластичністю думки діяла й пошана перед фактом»358. ——————— 355 Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада, хроника 1663 года П. Кулиша. — СПб., 1857. Проповеди на малороссийском языке протоиерея Гречулевича. Издание второе, исправленное П. Кулиша. — СПб., 1857 // Современник. — 1858. — Т. 67, № 1. — С. 1. 356 Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. — К., 1920. — С. 88. 357 Його ж. Огляд української історіографії. — С. 104. 358 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. — Мюнхен, 1959. — С. 88–89. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 209 Отже, виняткова творча уява М. Костомарова часто-густо визначала його евристичну програму, зокрема джерельні пріоритети як дослідника. Останні вимальовуються досить виразно вже на зорі його наукової творчості. Приміром, ще у другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» початкуючий історик високо і досить категорично оцінив рівень вірогідності козацько-старшинського літописання. «Літописи наші вирізняються точністю, ми маємо незаперечні докази їхньої достовірності...», — стверджує вчений359. Менш прихильно він ставиться до етнографічного матеріалу («історичні пісні»), але цінує його як «джерело для внутрішньої історії, за яким історик міг би судити про устрій суспільний, про родинний побут, вдачу, звичаї і т. п.»360. За слушним спостереженням О. Грушевського, у харківський період (1833– 1844) М. Костомаров ще «не дійшов до нещадної гостроти критичного відчуття і віз з собою до Києва і довіру до “Історії Русів”, і повагу до фальсифікатів “Запорожской Старины”»361. Тим паче, що у системі романтичного світобачення ідея фальсифікату представлена у вигляді «ідеального» джерела, скроєного, точніше сконструйованого для того, щоб якнайкраще передати відчуття, духовний стан, просторово-часову ритміку певної епохи. Варто звернути увагу й на особливе ставлення М. Костомарова до давньоруських літописів. Зокрема, він уважав, що вони писалися не задля задоволення звичайної цікавості, а заради «спеціальних практичних цілей: вони мали офіційний характер»362. Заразом історик наголошував, що їхніми авторами виступали, як правило, сучасники й очевидці подій363. Вочевидь, ці міркування, висловлені М. Костомаровим на початку 1860-х років, пояснюють евристичні настанови вченого до давньоруських літописів, які він часто розглядав майже як офіційні джерела. В. Антонович якось зауважив у своїх лекційних викладах, що М. Костомаров був першим із дослідників, хто правильно поставився до літопису як джерела364. Згодом М. Костомаров набув значного досвіду, зокрема доцільно взяти до уваги майже 25-ти річну діяльність ученого в Археографічній комісії (1860– 1885) у С.-Петербурзі, його редакторську працю над серійним виданням «Актов Южной и Западной России» (за редакцією історика видано 12 із 15 томів; СПб., 1861–1884. — Т. 1–9, 11–13) та ін. На думку М. Драгоманова, саме студіювання актового матеріалу спричинилося до того, що М. Костомаров «перевернув українську історіографію»365. Останню тезу поділяв й О. Гермайзе, котрий уважає, що «цей учений стає до писання своїх монографій на підставі виключно актового матеріялу»366. ——————— Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — С. 8. Там же. — С. 10–11. 361 Грушевский А. С. Из харьковских лет... — С. 65. 362 Костомаров Н. Лекции по русской истории… — С. 21. 363 Там же. — С. 23. 364 Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. — [К., 1879?]. — С. 2. 365 Драгоманов М. Уваги впорядчика [до статті С-а «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя»] // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. — Женева, 1879. — № 4. — С. 97–98. 366Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. — 1926. — № 10. — С. 94. 359 360 210 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Отож на схилі життя М. Костомаров став одним із найкращих фахівців у царині джерелознавства історії України доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу367. Водночас його археографічна діяльність, на думку М. Грушевського, здебільшого концентрувалася навколо московського актового матеріалу368, проте у своїх працях історик використовував різноманітні джерела. Та джерельні пріоритети щодо козацько-старшинських літописів досить виразно простежуються й у текстах зрілого М. Костомарова, хоч до їхніх свідчень він ставиться вже досить обережно. Скажімо, у студії «Гетманство Юрия Хмельницкого» (1868) автор висловлює застереження стосовно відомостей, поданих у літописах С. Велички та Г. Граб’янки, проте прихильно відгукується про літопис Самовидця369. Зрештою, у своїй «Автобиографии» М. Костомаров наголошує, що звичка сліпо триматися відомостей, які подають літописи, побутувала у його дослідницьких практиках навіть ще впродовж першої половини 1860-х років370. Такі авторські настанови щодо джерел не залишилися поза увагою низки інтерпретаторів текстів українського історика. Наприклад, Мирон Кордуба відзначає, що у монографії «Богдан Хмельницкий» автор частково відтворив повідомлення С. Величка про клятвену обіцянку бояр за російського царя на Переяславській раді 1654 р.371 Більше того, С. Томашівський обстоював думку, що М. Костомаров виписував із літопису С. Величка «цілі сторони, не піддаючи їх ніякій критиці»372. Почасти ставлення М. Костомарова до джерел можемо простежити за їх градацією, укладеною у монографії «Богдан Хмельницкий». У первісному, журнальному варіанті цієї монографії (1857) автор диференціює власне ставлення до джерел. Зокрема, він поділяє їх (61 позицію) на три групи за ступенем вірогідності представлених відомостей: 1) двома зірочками виділені найдостовірніші; 2) однією — достовірні, але такі, що «потребують особливо суворої та обережної критики»; 3) без зірочки — ті, якими можна користуватися тільки у разі підтвердження з інших джерел373. ——————— 367 Крип’якевич І. Археографічні праці Миколи Костомарова // ЗНТШ (Львів). — 1918. — Т. 126/127. — С. 105–140; Петренко С. Археографічна спадщина Миколи Костомарова / Наук. ред. Ю. А. Пінчук. — Київ–Полтава, 2000. — 192 с. 368 Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров... — С. 224–225. 369 Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого // Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — СПб., 1872. — Т. 12. — С. 157. 370 Его же. Автобиография… — С. 269. 371 Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hruševśkyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) VIII. Band, 1. Teil. 1626–1638. 2. Auflage. Kyjiv–L’viv 1922. 335 s.; Počatky Chmel’nyččyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 2. (Die Anfänge der Chmel’nyččyna. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638–1648. 2. Auflage. Kyjiv–Wien 1922. 224 s.; Chmel’nyččyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 3. (Die Chmel’nyččyna in ihrer Blüte. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648–1650. 2. Auflage. Kyjiv–Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 1. Teil. 1650–1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s. ); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 2. Teil. 1654–1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S. 605–1630.)] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. — Berlin, 1932. — Band VI. — S. 221–222. 372 Томашівський С. Перший зазивний лист Хмельницького // ЗНТШ (Львів). — 1898. — Т. 23/24. — С. 3. 373 Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России: Источники // ОЗ. — 1857. — Т. 110, кн. 1. — С. 200–203. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 211 Відзначимо, що до першої категорії джерел учений відніс літописи С. Величка та Самовидця, студії Євгенія Болховітінова «Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии» (К., 1825), Д. Зубрицького «Kronika miasta Lwówa od roku 1634 do 1690» (Lwów, 1844) та М. Маркевича «История Малороссии» (М., 1842–1843. — Т. 1–5), а також «Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе» (К., 1845–1852. — Т. 1–3), низку збірок польських пам’яток, хроніку С. Грондського та ін. До цієї ж групи джерел також включені «Полное собрание законов Российской империи» (1830. — Т. 1) та «Собрание государственных грамот и договоров» (М., 1813–1822. — Т. 1–4). Але згадка про ці офіційні видання, як першорядні джерела, видається дещо декларативною з огляду на традиційні авторські пріоритети. Ще менше логіки споглядаємо в окресленні другої групи джерел, до якої потрапили твори В. Коховського, Й. Пасторія, С. Твардовського, щоденник Й. Єрлича, а також праці Д. Бантиша-Каменського «История Малой Руси» (1842. — Т. 1–3), М. Бантиша-Каменського «Историческое известие о возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолжение оной, через два века приключений…» (М., 1805), Г.-Л. де Боплана «Описание Украйны» (СПб., 1832), Г.-Ф. Міллера «Исторические сочинения о Малороссии и Малороссиянах» (М., 1846), О. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России и ее народе и о козаках вообще…» (М., 1847) та ін. До другої групи М. Костомаров також зарахував «Запорожскую старину» (1833–1838), що видавалася І. Срезневським, «Сборник украинских песен» (К., 1849), укладений М. Максимовичем, і «Народные Южнорусские Песни» (К., 1854), опубліковані А. Метлинським. У третій (найменшій за кількістю!) групі джерел опинилися «История русов», праця С. Зарульського «Описание Малой России и Украины» (М., 1848) та деякі ін. Пізніше в одній зі своїх монографій М. Костомаров характеризує «Историю русов» як фальшиву пам’ятку374. Зауважимо, що в інших прижиттєвих виданнях «Богдана Хмельницкого» цей принцип градації джерел майже не змінився, хоч загальний список у другому виданні (1859) збільшився до 72, у третьому виданні (1870) — до 80, а у четвертому (1884) — до 97 бібліографічних позицій. У другому виданні зазначеної монографії перша група джерел розширилася за рахунок «Источников малороссийской истории, собранных Д. Н. Бантышем-Каменским и изданных О. Бодянским» (М., 1858. — Ч. 1), а також кількох праць іноземних авторів375. У третьому виданні до першої групи джерел автор долучив «Акты Южной и Западной России» (СПб., 1863, 1865, 1861. — Т. 1–3), рукописи Імператорської публічної бібліотеки у С.-Петербурзі, «Архив Юго-Западной России» (К., 1863. — Ч. 3, т. 1), кілька видань польських пам’яток та ін.376 Причому ——————— Его же. Мазепа. — М., 1882. — С. 439. Его же. Богдан Хмельницкий: В 2 т. — 2-е изд., доп. — СПб., 1859. — Т. 1. — С. VII–XVI. 376 Его же. Исторические монографии и исследования: В 12 т. — СПб., 1870. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 3-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. III–XIII. 374 375 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 212 М. Костомаров у виданні 1870 р. підкреслює, що відносить до першої групи джерел переважно акти377. Певні доповнення внесені істориком і до другої категорії джерел у виданні 1870 р. Зокрема, до кола цих джерел була включена студія К. Шайнохи «Dwa lata dziejów naszych, 1646, 1648» (Lwów, 1865. — Т. 1), «Записки о Южной Руси» (СПб, 1856–1857. — Т. 1–2), зібрані П. Кулішем, та рукописна збірка «южнорусских песен» самого автора монографії378. Деякі джерела М. Костомаров відніс до інших груп, порівняно з першим виданням монографії. Приміром, із кола найдостовірніших джерел був вилучений літопис С. Величка, який автор включив до другої групи. Проте літопис Самовидця і у третьому, і у четвертому виданнях «Богдана Хмельницкого» кваліфікується вченим як першорядне джерело379. Одеський історик О. Маркевич слушно відзначив, що літопис Самовидця М. Костомаров, попри зауваги опонентів, розглядав як важливе джерело з української минувшини380. Схожі доповнення споглядаємо і у бібліографічному списку четвертого видання цієї монографії381. До джерел першої групи додані щоденник С. Освєнціма, витяги з якого опублікував В. Антонович (1882), та звід законів «Volumina Legum» (СПб., 1860. — Т. 1–8). Друга категорія джерел поповнилася працями Й.-Х. Енгеля «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken» (Halle, 1796), Л. Кубалі «Szkice historyczne» (Lwów,1880), К. Несецького «Herbarz Polski» (Lipsk, 1845. — Т. 10), С. Соловйова «История России с древнейших времен» (М., 1880. — Т. 12) та ін. Третя група збагатилася творами П. Шевальє, Ж-Б. Шерера та монографією П. Буцинського «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882). Варто зазначити, що кваліфікація останньої студії як недостовірної виглядає досить дивно, позаяк М. Костомаров відгукнувся на її появу позитивною рецензією382. Заразом із переліку джерел до третього й четвертого видання історик вилучив «Историю Малороссии» М. Маркевича. Певна річ, автор наприкінці життя чудово розумів компілятивний характер цього п’ятитомника, який у першому та другому виданнях своєї студії розглядав як важливе джерело. Проте у виданнях 1870 та 1884 рр. так і залишилася славнозвісна «Запорожская Старина», хоч і перенесена в останньому прижиттєвому виданні до кола недостовірних джерел. Загалом диференціація джерел, представлена вченим у чотирьох, прижиттєвих виданнях монографії «Богдан Хмельницкий» (1857, 1859, 1870 та 1884), свідчить, що М. Костомаров в останні роки життя дедалі більше залучав «актові матеріали» і критичніше ставився до свідчень літописів. Проте ця еволюція відбувалася досить повільно, а відтак її не варто надмірно генералізувати! Тим ——————— Там же. — С. XII. Там же. — С. ХІ–ХІІ. 379 Там же. — С. V; Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — СПб., 1884. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография: В 20 т. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. IV. 380 Маркевич А .И. Н. И. Костомаров и его значение... — С. 16. 381 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. III–ХІІ. 382 Его же. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком. — Харьков, 1882 // ЮК (Харьков). — 1882, 28 дек. — № 693. — С. 1–2. 377 378 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 213 більше, що евристичні пріоритети історика, скеровані на відтворення просторово-часового колориту як терену побутування масового героя — народу / нації, були достатньо сталими впродовж усієї творчої біографії. Деякі зауваги М. Костомарова щодо джерел, які він інтенсивно використовував в історичних монографіях, можемо віднайти у його передмовах редактора до «Актов Южной и Западной России». Однак, ці нотатки, переважно відображають особисті вподобання вченого, аніж аналіз, тлумачення чи оцінку інформативних можливостей певних актів. У передмові до шостого тому цього видання, на яке автор неодноразово покликується у своїй монографії «Руина…» (1879–1880), М. Костомаров відзначає, що з «актів, котрі використовуються загалом як джерела побутової історії означеного часу, особливо цікаві: про перебування Брюховецького в Москві (№ 1); список статей, записаних дяком Євстратом Фроловим про стан справ у Малоросії та про ставлення Брюховецького до Мстиславського єпископа Мефодія (№41); про Переяславський бунт (№№ 48 та 50) та статейний список Тяпкіна, якого цар Олексій Михайлович відіслав до Дорошенка, котрий у той час хилився до Росії»383. Схожі зауваги споглядаємо і у передмовах до інших томів «Актов Южной и Западной России». «Надзвичайні з надрукованих у ІІІ томі актів відносяться до різних билинних та побутових видів історичного життя Південної Русі означеного періоду часу», — зазначає М. Костомаров у передньому слові384. У подібному сенсі історик аргументує і потребу публікації полемічних творів Іоанна Вишенського та києво-печерського ієродиякона Леонтія у другому томі «Актов Южной и Западной России». На його думку, ці тексти представляють «живе і цікаве зображення понять, кругогляду, вірувань, церковного порядку, суспільних умов, вдачі, звичаїв та загалом усіх видів життя Південної Русі»385. Очевидно, що М. Костомаров оцінює інформативний потенціал історичного джерела не стільки за рівнем точності і вірогідності поданих відомостей, скільки за репрезентацією різноманітних побутових, духовних, морально-етичних, мистецько-естетичних та інших характеристик, які дозволяють йому повніше уявити і змалювати історичну епоху. «У ріжних сумнівних питаннях, де інше освітлення дають жерела сучасні подіям, інше пізніші літописи. Костомарів перехиляється на сторону літопису — мовляв, традиція вірніше відчувала минуле», — наголошує І. Крип’якевич386. Власне, М. Костомаров розглядає джерела у контексті їхньої придатності щодо конструювання первісного чи достовірного шару представлення минувшини, котрий неодмінно має бути доповнений уявним зрізом тієї ж епохи. Саме така інтуїтивна, ба навіть ірраціональна настанова посідає домінуюче місце ——————— 383 Его же. Предисловие // АЮЗР / Под ред. Н. Костомарова. — СПб, 1869. — Т. 6: 1665– 1668. — C. III. 384 Его же. Предисловие // Там же. — СПб., 1861. — Т. 3: 1638–1657. Дополнения к третьему тому Актов для истории Южной и Западной России. — C. [I]. 385 Его же. Предисловие // Там же. — СПб. , 1865. — Т. 2: 1599–1637. Прибавления 1266– 1301. — С. [II]. 386 Крип’якевич І. Микола Костомарів (В 40 роковини смерти) // Свобода (Джерсі Сіті). — 1925, 9 лип. — № 157. — С. 2. 214 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 в евристичній програмі українського історика, хоч і не виключає критичноаналітичні вкраплення. Зазначимо, що учень В. Антоновича, історик Іван Линниченко, котрий просив М. Костомарова допомогти у витлумаченні літописних відомостей, апелював не стільки до їхнього критичного прочитання, скільки до «історичного відчуття» вченого, яке «підкаже» чи є хиби, у запропонованій ним трактовці387. Ряд дослідників (Г. Карпов, І. Крип’якевич та ін.) відзначають тенденційне ставлення М. Костомарова до джерел, пов’язаних із політичною історією, дипломатичними зносинами, законодавством і т. п. Натомість у його текстах споглядають інтенсивне використання літописів388. Не випадково в одній із перших монографій М. Костомаров характеризує акти, опубліковані у виданнях Археографічної комісії, як сирі, необроблені матеріали389. Дехто з істориків акцентує увагу і на досить вільному уживанні джерел в історичному письмі М. Костомарова, зокрема наголошує на недостатній кількості покликань, поганому оформленні наукового апарату тощо390. Цю думку загалом поділяють і сучасні науковці, котрі вважають, що хоч протягом 1860-х–1870-х років джерельна база студій ученого кардинально розширилася, проте його упереджене ставлення до певних видів джерел частково збереглося391. Окреслені пріоритети М. Костомарова стосовно різних джерельних комплексів значною мірою вмотивовувалися його майже антикварною скерованістю на відтворення атмосфери минувшини, побутового інтер’єру, зрештою самого «духу» епохи. Недаремно М. Грушевський називав М. Костомарова «істориком-антикваром» чи «антикваром-побутовцем»392. Втім, на відміну від праць дослідників-антикварів минулих епох, «побутовий простір» у текстах М. Костомарова вживається не як своєрідний та статичний «інвентарний перелік», а як допоміжний матеріал, який забезпечує динамізм і контрастність в авторському представлені історичного дійства! Зауважимо, що така домінація просторово-часового колориту минувшини загалом властива романтичному історіописанню. Її споглядаємо і у текстах М. Костомарова, в яких, інколи, вбачають «увиразнення хронотипу і місця подій»393. Та у випадку з М. Костомаровим суцільний динамізм, художня реконструкція й відтворення колориту епохи не є самоціллю. Видається, що вони слугують лише засобами, які дозволяють вченому заглибитися у внутрішній світ історичної людини, віднайти етнопсихологічні, етичні й мистецько-естетичні хара——————— 387 Линниченко И. А. — Костомаров Н. И. [автограф лист; б. д., м. Київ] // ІР НБУВ. — Ф. 22 — Спр. 175. — Арк. 1зв. 388 Карпов Г. г. Костомаров как историк Малороссии. — М., 1871. — С. 28; Крип’якевич І. Археографічні праці Миколи Костомарова. — С. 126–127; та ін. 389 Костомаров Н. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII столетиях. — СПб., 1860. — С. 6. 390 Маркевич А. Костомаров Николай Иванович. — С. 317–318. 391 Петренко С. Вказ. праця. — С. 156–159. 392 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. III–IV. 393 Козачок Я. В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науковопубліцистична творчість Миколи Костомарова). — К., 2004. — С. 11. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 215 ктеристики її буття в часі та просторі394. Більше того, на цьому місці простежуємо своєрідне роздвоєння ідеалу науковості у творчості М. Костомарова між художньою та достовірною репрезентацією минувшини. На думку Д. Багалія, костомаровське прочитання спирається на тезу, що «головне в історії — це зрозуміння психології минулого; від індивідуальної психології він як народник-історик переходив до народної, колективної (курсив Д. Багалія. — Авт.)»395. Аналогічні міркування висловлював і М. Довнар-Запольський, який підкреслював, що буття народної маси М. Костомаров розглядав із «психологічної точки зору»396. Схожі розумування побутують і у студіях інших науковців, наприклад, у відомому історіографічному огляді М. Рубінштейна. «За вражаючої зазвичай кількості документальних відомостей у Костомарова, широті й різноманітності використаного ним фактичного матеріалу саме застосування матеріалу має суто літературно-психологічний, суб’єктивний характер, за повної відсутності наукової критики», — категорично наголошує М. Рубінштейн397. Врешті, уподібнення народу до органічної і, водночас, єдиної антропоморфної спільноти спостерігаємо у багатьох працях М. Костомарова. «Будь-який народ має в собі щось певне, що стосується більш або менш кожного з тих осіб, які належать до народу. Це народний характер, за яким ціла маса може бути розглянута як одна людина», — зазначає історик у другій магістерській дисертації398. Таке психологічне і морально-етичне співставлення персонального та колективного героїв відображає домінацію інтуїтивної стратегії представлення минулого, хоч, звісно, не виключає і побутування аналітичних елементів мислення. Ці риси М. Костомарова як ученого виявляються у його психологічних замальовках, спробах відтворити особливості побутування масового / колективного героя, які іноді дозволяють йому робити цікаві спостереження і промовисті узагальнення. Приміром, у монографії «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII столетиях», з-поміж величезної кількості етнографічного матеріалу та побутових подробиць, несподівано натрапляємо на декілька цікавих думок щодо феноменології руського народу. Останні можемо розглядати як предтечу своєрідних типологічних характеристик М. Костомарова. «У руському образі життя було поєднання крайнощів, суміш простоти та первісної свіжості незайманого народу з азійською зніженістю та візантійською розслабленістю», — відзначає історик399. У тексті цієї монографії віднаходимо і низку інших авторських зауваг, зокрема про сполучення візантійської ——————— 394 Див., наприклад: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Матеріали упорядкував і підготовив до друку д-р М. Шафовал. — Мюнхен, 1993. — С. 8–16; Балагутрак М. П. Українська етнопсихологія ХІХ ст.: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07. 00. 05 / НАНУ. ІУК. Ін-т народознавства. — Львів, 2004. — С. 9–13. 395 Багалій Д. Історіографічний вступ... — С. 225. 396Довнар-Запольский М. В. Исторический процесс русского народа в русской исторической науке. — М., 1906. — С. 27. 397 Рубинштейн Н. Л. Русская историография: Учеб. пособие. — М., 1941. — С. 431. 398 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. — С. 9. 399 Его же. Очерк домашней жизни… — С. 99. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 216 пихатості й татарської грубості у спілкуванні між росіянами400, зовнішній характер руського благочестя401 і т. п. Чи не з такої побутової й етнографічної мозаїки і постала знаменита формула М. Костомарова про «дві руські народності», а, кінець-кінцем, про змагання федерації з єдиновладдям у східнослов’янській історії? Скажімо, М. Грушевський уважав, що ця формула була сформульована у другій магістерській дисертації М. Костомарова та відображала загальні настрої харківських романтиків402. «Таким побитом, — відзначав М. Слабченко, — костомарівська теорія пробувала політику двох душ поставити на практичний ґрунт, протиставити російській навалі бар’єр, вона являлася протестом проти нівелювання, на підвалинах історичних даних доводила права на самобутність і для виразників таких думок відвойовувала можливість вільної праці мимо всяких привілеїв походження й багатства, хоч воно й мусило явитися в наслідку начал індивідуалізму, на котрий спирався Костомарів»403. Отож М. Костомаров пов’язував з існуванням двох слов’янських народів відмінні, точніше контраверсійні ідеали суспільного і громадського устрою. «Корінний зачин руського державного устрою йшов двома шляхами: з одного боку, до з’єднання всієї Руської Землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до виникнення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку та єдності, що виражалися в їхній сукупності. Ця основа федерації не є в нашій історії чимось виключно властивим Слов’янському племені…», — зазначає вчений404. Варто наголосити, що М. Костомаров, як і російський історик М. Полевой405, відводив виняткову роль монголо-татарській навалі у російській історії. На його думку, це завоювання визначило засадні риси формування Московської держави (єдинодержавність) та зруйнувало удільно-вічовий (федеративний) уклад. Звідси, мабуть, і походить той засадний конфлікт в українській історії, який М. Костомаров представляє досить усвідомлено: «…Україна цілі віки берегла старосвітські погляди; вони перейшли в її кров і тіло, несвідомо для самого народу, й Україна, зорганізувавши козацький устрій, — форму, що зародилася ще в далеку давнину, — шукала тої федерації у спілці з Московщиною, де вже давно зникли ці федеративні основи»406. Ще більш гострі зауваги історика щодо сполучення з Москвою споглядаємо у його текстах, написаних за часів кирило-мефодіївських братчиків, зокрема в славнозвісній «Книзі буття українського народу». «Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, ——————— Там же. — С. 127. Там же. — С. 211. 402 Грушевський М. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. З приводу книги: Russische (ostslavische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. — [К.,] 1930. — Вип. 3. — С. 7. 403 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 1. — С. 180. 404 Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси. — С. 121. 405 Полевой Н. История русского народа: В 6 т. — М., 1829. — Т. 1: От древнейших времен до разделения России на уделы (до 1055-го года). — C. XLI–XLII. 406 Костомаров М. Дві руські народності. — С. 42. 400 401 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 217 а цар московський значе усе рівно, що ідол і мучитель», — стверджує М. Костомаров407. Таким чином, два відмінні ідеали суспільного устрою — федерація / єдиновладдя часто-густо виглядають в авторських текстах не стільки як взаємодоповнюючі, а як конфронтаційні ідеї, які представляють індивідуальність і загальність історичного буття. Сучасні дослідники потрактувають такі ідеали як обґрунтування неідентичності українців із російським народом408. Відзначимо, що федеративні прагнення українства не були зорієнтовані виключно на Москву. Зокрема, М. Костомаров наголошує, що федеративні устремління до спілки з Польщею побутували в козацькій верхівці і за часів Хмельниччини, і за доби Руїни. «…Під час своєї боротьби з Польщею, до приєднання до Московської держави, він (Б. Хмельницький. — Авт.) слідував цій ідеї федеративного союзу і всупереч народному бажанню повного розриву з Польщею тривалий час хотів полагодити справу без розриву. За життя Хмельницького більше за всіх цю ідею підтримував у ньому генеральний писар Іван Виговський, — і тепер він став на чолі федеративної партії», — зауважує історик409. В іншій студії автор згадує про невдалу спробу І. Виговського «створити з України автономне політичне тіло під єдиною федеративною владою з Польщею…»410. Зокрема, він тримається думки, що справжнім автором Гадяцької угоди (1658) був український шляхтич Юрій Немирич, який поклав за неї своє життя411. Більше того, у відомій публіцистичній розвідці «Украйна (Письмо к издателю “Колокола”)» М. Костомаров відзначає, що вислідом Гадяцького акту стала «федеративна Річ Посполита», до якої Велике князівство Руське ввійшло як «незалежна республіка»412. На думку історика, «незалежність України у федеративному зв’язку з іншим політичним тілом залишилася лише ідеалом і Хмельницького, і після нього у долі всіх його співвітчизників, котрим дозволяв їх розумовий кругозір мислити про політичний устрій їхньої батьківщини. Хмельницький робив спроби влаштувати федеративний зв’язок, то з Туреччиною, то з Московською державою, то навіть з тією ж Польщею, якщо б тільки ця Польща, могла б скільки-небудь змінитися»413. Про те наскільки важливими є зазначенні ідеали у світосприйнятті М. Костомарова свідчить його типологія «двох руських народностей», яку він розкриває у вигляді кількох опозицій: особиста воля малороса та загальність, домінування колективу у великоросіянина414, українська громада як «добро- ——————— Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 257. Сініцина А. В. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров): Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 05 / ЛНУ. — Львів, 2001. — C. 15–17. 409 Костомаров Н. Гетманство Выговского. — № 4. — С. 5. 410 Его же. Мазепа. — М., 1882. — С. 186. 411 Его же. Мазепинцы // РМ. — 1884. — № 1. — С. 2 412 [Костомаров Н.] Украйна (Письмо к издателю «Колокола») // Колокол. Прибавочные листы к «Полярной Звезде» (Лондон). — 1860, 15 января. — Лист № 61. — С. 500. 413 Его же. Мазепинцы. — № 1. — С. 3. 414 Його ж. Дві руські народності. — С. 77–78. 407 408 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 218 вільне товариство людей» і російський «мір» («община») як «абстрактний вислів загальної волі», що нав’язує «громадську й державну єдність»415. Варто підкреслити, що історик розглядає ці особливості як сутнісні риси, які визначають духовний склад «двох руських народностей». Але ідеал науковості М. Костомарова роздвоюється не тільки між академічним каноном достовірне / художнє, а й між відмінними соціокультурними вимогами у представленні розмаїтого світу «народної історії», які локалізуються у вигляді опозиції індивідуальне / загальне. Витоки такої репрезентації української та російської минувшини, вочевидь, є багатоманітними. Іван Крип’якевич уважав, що причина того, «чому Костомаров до народної традиції прикладає таке значення — це його основне історіографічне становище — д е м о к р а т и з м (розбив І. Крип’якевича. — Авт.)»416. Співзвучне судження віднаходимо і у текстах відомої громадської діячки Х. Алчевської. Зокрема, вона обстоювала тезу, що «ідеями федеративності, цією безмежно-широкою сферою, не обмежуються конклюзії (висновки. — Авт.) Костомарова, засновані на історичним досвіді, з того досвіду, як з вічно свіжого, цілющого джерела, походить його демократична свідомість і певність в питаннях, яким шляхом іти далі кожній народності»417. Натомість сучасні російські історики часто-густо тлумачать федералістські погляди М. Костомарова у контексті новітнього прочитання імперської історії Росії (т. зв. «нової імперської історії»). Наприклад, наголошують на начебто позитивному ставленні українського вченого до «державного єднання Великоросії і Малоросії», яке складає важливий внесок у розробку федералістської концепції Росії418. Втім, інші російські дослідники інакше інтерпретують погляди М. Костомарова, зокрема вважають, що його суспільний ідеал передбачав державну та культурну рівність усіх учасників федерації419. Зрештою, М. Костомаров був схильний розглядати не тільки цілі епохи, а й побутування як масового, так і персональних героїв на авансцені минувшини з морально-етичної та психологічної перспективи. Зазначимо, що дехто з сучасних науковців навіть пропонує розглядати «психологічні складові» у працях М. Костомарова як предтечу знаменитої французької історичної школи «Анналів»420. Так чи інакше, психологічна та морально-етична рецепція минулого сполучаються в українського вченого з загостреним відчуттям часу, сприйняттям мінливості деталей та подробиць історичної обстановки, які репрезентують обставини життя визначних і маловідомих осіб. «Не предмети повинен мати історик на першому плані, а живих людей, яким ці предмети належали в свій час. У цьому вся таємниця сучасної історичної настанови», — наголошує М. Косто——————— Там само. — С. 94–95. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 46. 417 Алчевська Х. Поети-вчені й наука… — Арк. 14. 418 Фокина Н. В. Принцип федерализма в историко-политическом творчестве Н. И. Костомарова (1817–1885): Автореф. дис. … к. полит. н.: 23. 00 .01 / МГУ. — М., 2007. — С. 20, 24. 419 Чалая Т. П. Н. И. Костомаров (1817–1885 гг.): Общественно-политические взгляды и деятельность: Автореф. дис. … к. и. н.: 07. 00. 02 / ВГУ. — Воронеж, 2006. — С. 10. 420 Балагутрак М. Микола Костомаров як попередник ідей французької школи історичної психології (школи «Анналів») // Народознавчі зошити. — 1996. — Зош. 4. — С. 251–258. 415 416 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 219 маров421. Відтак у його текстах дивним чином поєднувалися вимоги до критичного та достовірного тлумачення минувшини з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей. Звичайно, таке сполучення спричиняло певні конфлікти як у процесі опрацювання історичного матеріалу, так і у представленні минувшини на сторінках наукових праць. Проте вченому в цілому вдавалося досить гармонійно узгоджувати ці суперечності. Вірогідно, саме тому він уникав великих синтетичних узагальнень та висновків у більшості своїх монографій. Такі риси М. Костомарова як історика створювали неповторний візерунок наукової творчості. Не випадково його погляди повніше виявляються у полемічних розвідках, публіцистичних замітках, журнальних статтях чи рецензіях, аніж в історичних монографіях, в яких головна увага зосереджена на мистецькоестетичному відтворенні минувшини. На ці особливості спадщини М. Костомарова неодноразово звертали увагу відомі вчені. «Синтетика взагалі не була найсильнішою стороною його писань; в них переважав характер описовий; свою аргументацію великий історик рідко збирав в виразні, докладно сформульовані тези в своїх наукових працях: вони звертались не так до розуму, як до почуття і уяви читача. — зазначає М. Грушевський. — Тим часом в своїх статтях публіцистичних і полемічних він часто відчував потребу дати точну формулу своїх поглядів в тім чи іншім питанню: ясну і виразну, де не було-б нічого недоговореного, ніяких зайвих слів і деталів, які могли-б відтягнути увагу і притемнити головне в контроверсії»422. Заразом побутує теза, що в монографічних студіях М. Костомарова цілковито домінує художній та етнографічний колорит, а критичне опрацювання матеріалу, його інтерпретація і пояснення майже відсутні. Скажімо, саме у такому інтелектуальному руслі характеризує його дослідницький інструментарій С. Томашівський. На думку останнього, в творчості М. Костомарова виявляється «рішуча перевага описування (дескриптивна метода), глядання т. ск. історичних ефектів, драматизоване оповідання, надмірне довірє до жерел і недостача їх аналізи, перецінювання індивідуальностей, багата фантазія в репродукції, поверхова історична обсервація і т. ін.»423. Аналогічне міркування споглядаємо і у М. Кордуби, який називав М. Костомарова та Л. Кубалю «безкритичними істориками»424. Зауважимо, що такий аналітичний підхід М. Грушевського, С. Томашівського та інших дослідників до текстів М. Костомарова продукує суперечність. Адже пошук критичних процедур, формалізованих висновків та синтетичних узагальнень за принципом «подібне до подібного» стосовно творчого доробку історика-романтика, в якому домінують інтуїтивні мисленнєві сполучення, ——————— 421 Костомаров Н. Об отношении русской истории к географии и этнографии (Лекция, читанная в Географическом обществе 10-го марта 1863 г.) // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський / За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. — К., 1995. — С. 168. 422 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. V. 423 Томашівський С. Володимир Антонович. — Т. 33, № 3. — С. 482. 424 Великопольська У. Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби // СІД. — К., 2007. — Ч. 15. — С. 170. 220 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 апріорно передбачає отримання негативного результату. Натомість висвітлення спадщини М. Костомарова з урахуванням сутнісних особливостей романтичної історіографії дозволяє окреслити цікаві та багатообіцяючі перспективи у вивченні його творчості. Передусім, ідеться про роль сюжету, значення історичного контексту у репрезентації минулого, інтуїтивно-чуттєве проникнення вченого до предмета вивчення, його вживання в образи історичних осіб, які притаманні романтичному історіописанню425. Цю особливість М. Костомарова як історика точно відмітив В. Антонович. «…Микола Іванович не міг братися за будь-які сюжети (курсив В. Антоновича. — Авт.), і якщо ми згадаємо його численні історичні роботи, то побачимо, що вибір сюжету для нього складав особливе завдання, досить нелегке. Він брався, переважно за сюжети, сповнені високого драматизму, в яких народний дух виявляється у всій повноті свого розвитку, або особистості, біографії яких були настільки типові та сповнені рельєфних рис, що історик міг відтворити їх у всій життєвій повноті», — зазначає В. Антонович426. Суголосну думку висловив і М. Драгоманов, який наголошував на «драматичності сюжету» монографії про Б. Хмельницького427. Втім, варто пильно придивитися і до постаті самого М. Костомарова, зокрема на вражаючі повороти його біографії та самобутні риси особистості: трагічну загибель (убивство грабіжниками) батька, коли майбутньому історику ледве виповнилося одинадцять років, складні життєві колізії незаконнонародженого, напівкріпосного хлопчика, драматичну історію кохання, пов’язану з Аліною Крагельською, в’язничні переживання і морально-психологічні випробування після арешту у справі кирило-мефодіївців, мінливе й динамічне співвідношення етнонаціональних лояльностей та ін. Чимало сучасників сприймали М. Костомарова як вкрай складну і суперечливу, ба навіть екзальтовану особистість! «В один і той же час, він був раціоналістом, скептиком і містиком», — згадував його давній приятель із харківських часів Франц Неслуховський428. Поет-романтик Олександр Корсун, переповідаючи харківські виступи М. Костомарова, наголошував, що у полемічному екстазі він часто розривав зубами «ні в чому неповинний носовичок»429. Чиновникмитник українського походження Зосим Недоборовський відгукувався про М. Костомарова як «людину доброго серця», але з надзвичайно знервованою, капризною та запальною вдачею430. На думку Івана Палімпсестова, «історична наука для (М. Костомарова. — Авт.) нього була своєрідним божеством, якому він ——————— 425 Див., приміром: Реизов Б. Г. Французская романтическая историография (1815–1830) / Отв. ред. А. Л. Дымшиц. — Л., 1956. — С. 52; Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до сучасності. — Львів, 1999. — С. 110–111; Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. — СПб., 2006. — Т. 2: Образы прошлого. — С. 506, 522; та ін. 426 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // КС. — 1885. — № 5. — С. XXIX. 427 Драгоманов М. П. Новые исследования в Южнорусской истории [автограф чернетки; 1860-ті роки] // ІР НБУВ. — Ф. 172. — Спр. 2. — Арк. 2зв. 428 Неслуховский Ф. Из моих воспоминаний // ИВ. — 1890. — Т. 40, № 4. — С. 148. 429 Корсун А. Н. И. Костомаров // РА. — 1890. — № 3. — С. 200. 430 Недоборовский З. Мои воспоминания [про М. І. Костомарова, Т. Г. Шевченка] // КС. — 1893. — № 2. — С. 196. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 221 приносив у жертву всього себе, заради якої був готовий на своєрідне заклання найдорожчих людей…»431. Ще більш контрастні оцінки постаті М. Костомарова віднаходимо у студіях низки науковців. Приміром, М. Драгоманов уважав, що раціоналізм цього історика сполучався з містицизмом, «котрий опирався на нервозність, що доходила в Костомарова до галюцинацій»432. Б. Крупницький обстоював думку, що це була особа «химерної вдачі, вразлива і вередлива, неспокійна і негармонійна. З живою фантазією мистця, забудькуватий і непрактичний в житті, а тому все під опікою жінок, він належав до тієї породи людей, що з думок роблять життя, а на життя дивляться як на якесь доповнення до думок»433. На думку В. Заїкина, історична інтуїція підштовхувала М. Костомарова у «нетрі фантазії»434. Вельми специфічну характеристику вченого подав Віктор Петров у своєму романі «Аліна й Костомаров». «У характері Костомарова була та особливість, що він усупереч з властивим йому суворо-критичним дослідом фактів, ніби навмисно захоплювався будь-якою звичайнісінькою ідеєю, яку хтів собі з’ясувати, і, довівши її в своїй уяві до останнього, покидав її, як безплідну... Костомаров швидко захоплювався, легко запалювався, щоб згодом, іноді зовсім несподівано перейти до сумнівів і скептичних негацій. Піднесення він змінює на похмурість, ствердження на відмовлення, прийняття на заперечення. Йому бракувало почуття ритму й рівноваги. Він аморфний і аритмічний. Звідціля в нього такі раптові зміни настрою й поглядів, його скаженість, його галюцинаційні божевілля», — зазначає В. Петров435. Та й зауваги самого М. Костомарова, часом потверджують наведені вище свідчення очевидців та інтерпретації дослідників. «… Захопившись яким-небудь предметом, я повністю віддаюсь йому, доки це не надокучить, як набридне, то я вже не в силах узятися за нього дуже довго, і тільки варто полишити його на два тижні, щоб не мати бажання братися за нього цілий рік», — відзначає історик у листі до С. Шубинського від 27 травня 1879 р.436 Такі характеристики відображають своєрідні стильові риси М. Костомарова як інтелектуала й особистості: здатність швидко захоплюватися, «занурюватися» у минувшину, миттєво «схоплювати» сутнісні риси історичних перетворень і несподівано втрачати до цього інтерес, виняткову емоційну чуттєвість, складну і багатогранну систему цінностей, дивовижний розумовий потенціал та надзвичайно вразливу психологічну натуру. Загалом романтичний стиль мислення М. Костомарова нагадує творчість деяких західноєвропейських істориків, передусім, студії французького вченого Огюста Т’єррі. Варто, наприклад, згадати знаменитий вислів О. Т’єррі «полиша——————— 431 Палимпсестов И. У. Из воспоминаний о Н. И. Костомарове // РО. — 1895. — Т. 34, № 7. — С. 179. 432 Драгоманов М. Костомаров і штунда на Україні // Народ (Львів). — 1891. — № 15/ 16. — С. 230. 433 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 87–88. 434 Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик. — С. 239. 435 Петров В. Аліна й Костомаров. — [Харків], 1929. — С. 82. 436 Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова с редактором «Исторического вестника» Шубинским // КА. — 1939. — Т. 2. — С. 258–259. 222 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ти кожному періодові його осібну форму й барву»437, що перегукується з відомими сентенціями українського вченого. Недаремно ще за життя М. Костомаров здобув репутацію історика-художника. Зокрема, традиційним в українській та російській історіографії (В. Антонович, М. Грушевський, Б. Крупницький, О. Пипін, О. Пріцак, В. Семевський, О. Шапіро та ін.) є його порівняння з відомим французьким істориком Огюстом Т’єррі, який уславився художнім викладом минувшини438. М. Яворський уважав, що конструкція української історії М. Костомарова постала як вислід сполучення ідей О. Т’єррі, Г.-В. Гегеля та месіанізму439. Натомість М. Рубач розглядав М. Костомарова як «історика-ідеаліста догегелівського періоду»440. Дещо осібної думки тримався О. Маркевич, якому праці М. Костомарова нагадували творчу манеру французького історика-романтика А.-Г. де Баранта441. Натомість М. Драгоманов проводив аналогію між «Русской историей в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» М. Костомарова та «Історією Франції» Ф. Гізо442. Зрештою, один із критиків М. Костомарова, відомий російський письменник Всеволод Крестовський, автор відомого роману «Петербургские трущобы», назвав його «вільним художником»443, І. Линниченко — «поетомісториком Малоросії»444, а В. Заїкин — «істориком-поетом»445. Таким чином, художність, «картинність», «талановите малювання старовини» вважаються неодмінними ознаками творчості М. Костомарова (С. Єфремов, Г. Житецький, П. Клепацький О. Маркевич, О. Пипін та ін.)446. ——————— 437 Тьєрі [О.] Десять років історичних студій: Історія моїх ідей і моїх історичних праць. Передмова // Класики історичної науки. — С. 101. Див. також: Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историкобиблиографический обзор. — Харьков, 1861. — С. 270–273. 438 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк. — С. XXVII; Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). — 1902. — Т. 47. — С. 1; Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 88; Пыпин А. Н. Н. И. Костомаров, 1817–1885 (некролог) // ВЕ. — 1885. — № 5. — С. 423; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. — Київ– Кембридж, 1991. — С. 7; Семевский В. И. Николай Иванович Костомаров, 1817–1885 // РС. — 1886. — № 1. — С. 200; Шапиро А. Л. Русская историография с древнейших времен до 1917 г.: Учеб. пособие. — 2-е изд., испр. и доп. — М., 1993. — С. 462; та низка ін. 439 Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов (28. ХІІ. 1928 — 4. I. 1929). — 2-е изд. — М., 1930. — Т. 1. — С. 426; Його ж. Сучасні течії серед української історіографії // Його ж. На історичному фронті. Збірка статтів. — Б. м., 1929. — Т. 1. — С. 197. 440 Рубач М. Указ. соч. — С. 66. 441 Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение… — С. 18. 442 Драгоманов М. До рецензії «Трудів» П. Чубинського й «Истории в жизнеописаниях» Костомарова // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. — Львів, 1906. — Т. 3. — С. 21. 443 Костомаров Н. Ответ на статью Всеволода Крестовского «Ходатайство Костомарова за Сковороду и Срезневского» // Основа. — 1861. — № 8. — С. 9. 444 Линниченко И. А. А. И. Маркевич. Биографические воспоминания и список трудов. — Одесса, 1904. — С. 3. 445 Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик. — С. 238. 446 Єфремов С. Історія українського письменства / Ред. і передм. М. К. Наєнка. — К., 1995. — С. 243; Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова // Україна. — 1927. — № 4. — С. 98; Клепацький П. М. О. Максимович... — С. 81; Маркевич А. Костомаров Николай Иванович. — С. 317; Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. — СПб., 1891. — Т. 3: Этнография малорусская. — С. 159–160; та ін. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 223 Ці уявлення відображають не тільки сутнісні атрибути творчої лабораторії М. Костомарова, а й специфічні компоненти рецепції науковцями та освіченою громадськістю тієї чи іншої доби. Власне, йдеться про своєрідний діалог ученого з читацьким загалом, який вибірково транслює, сприймає, засвоює чи відкидає певні ідеї, образи, зважує конкретні погляди та цінності тощо. Скажімо, монографія М. Костомарова «Бунт Стеньки Разина», за висловом М. Грушевського, репрезентувала не тільки «образ народної революційної потенції», а й стала «євангелієм революційного народництва» в очах покоління російських революціонерів 1860-х–1870-х років447. З цієї перспективи постать М. Костомарова становить значний інтерес. Адже історичні студії вченого мали надзвичайну популярність у сучасників. Зокрема, Рада Київського університету Св. Володимира ще 1864 р. розглядала М. Костомарова як одного із «небагатьох знаменитих російських учених»448. М. Драгоманов відзначав, що М. Костомаров був першим істориком після М. Карамзіна, праці якого, крім учених, із неабиякою цікавістю читала широка публіка449. Достатньо лише згадати про багатотомні видання та перевидання його праць у Російській імперії і поза її межами у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.: «Исторические монографии и исследования» (Видання Д. Кожанчикова. — СПб., 1863–1872. — Т. 1–12), «Исторические монографии и исследования» (Друге видання Д. Кожанчикова, продовжене М. Вольфом, а пізніше — М. Стасюлевичем. — М.–СПб., 1872–1889. — Т. 1–20), «Історичні монографії» (За ред. О. Барвінського; серія «Руська історична бібліотека» [Т. 2, 9–18]. — Львів– Тернопіль, 1886–1895. — Т. 1–11), «Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования» (Видання «Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» («Литературного фонда»). — СПб., 1903–1905. — Кн. 1–8, т. 1–21) та ін. Відтак у класичному огляді Дж.-П. Гуча з історіографії ХІХ ст. відзначається величезна популярність студій М. Костомарова450. Помітний резонанс справляли і публічні виклади М. Костомарова. За свідченням російського історика та правника М. Калачова, на його першій лекції 1859 р. у С.-Петербузькому університеті зібралося понад тисяча осіб451. Зауважимо, що дивовижна популярність М. Костомарова у колах тодішньої освіченої громадськості стає зрозумілою, якщо взяти до уваги зміну культурних і інтелектуальних орієнтирів російського суспільства у контексті модернізації 1860-х–1870-х років. Епоха «блискучих» столичних салонів і знаних літературних гуртків першої половини ХІХ ст. добігала свого кінця. Натомість поставала різноманітна пореформена інтелігенція, яка прагнула конструювати нове середовище публічного і громадського буття, хоч і в умовах паліативної та запізнілої модернізації на обширах імперії Романових. ——————— Грушевський М. Місія Драгоманова // Україна. — 1926. — № 2/3. — С. 6 Марахов Г. І. Нові сторінки з біографії М. І. Костомарова // Вісник АН УРСР. — 1972. — № 1. — С. 103. 449 Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М. П. Вибрані праці: У 3 т., [у 4 кн.] — К., 2007. — Т. 2: Фольклористика. Літературознавство [Упор. та прим. В. Ф. Погребенника]. — С. 185. 450 Gooch G.-P. History and Historians in the Nineteenth Century. — London–New York– Bombay–Calcutta, 1913. — P. 451. 451 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1902. — Кн. 16. — С. 497. 447 448 224 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 За висловом М. Грушевського, «з деяких поглядів сей петербурзький час був може найсвітлішим епізодом в історії української ідеї в Росії минувшого (ХІХ ст. — Авт.) століття»452. Зокрема, публічність М. Костомарова як ученого виразно виявилася в його відкритих лекціях, різноманітних громадських акціях, зрештою у відомих «вівторках», коли на його квартирі збиралися столичні інтелектуали, митці, письменники, а іноді й звичайні люди — вихідці з України тощо. Зазначимо, що схожі публічні / комунікативні заходи проводили й українські «петербурзькі» діячі в 1850-х-1860-х роках. Згадаємо, наприклад, «понеділки» Василя Білозерського453, «п’ятниці» Пантелеймона Куліш454 і т. п. За влучною заувагою російського вченого Павла Мілюкова, поява М. Костомарова, як жертви Миколаївської доби на громадській сцені у момент «найсильнішого суспільного зворушення та найбільшої чутливості», призвела до того, що публіка піднесла його так високо, як не підносила жодного історика від часів М. Карамзіна455. Це витворило особливі взаємини вченого з освіченою публікою. Передусім, давалася взнаки загальна орієнтація автора на велику читацьку аудиторію. Тим більше, що М. Костомаров як історик-художник намагався передати, донести зразки сконструйованої суб’єктивності минулого (історичні образи, колорит доби, морально-психологічні та мистецько-естетичні мотиви і т. п.) широкому загалу. Така скерованість ученого на читацьку публіку дозволяє відкрити ще один ракурс історичного письма М. Костомарова, котре постає як співмірність не тільки уявного / достовірного, а за великим рахунком — об’єктивного / суб’єктивного у представленні минувшини. Ба більше, йдеться про специфічне співіснування — інтуїтивного й елементів аналітичного способу мислення у творчості історика-художника. З падінням ідеологічних догматів на початку 1990-х років спостерігаємо справжній видавничий бум з обсягу творчої спадщини М. Костомарова, зокрема на теренах Російської Федерації. Дехто з сучасних дослідників потрактовує цей феномен у контексті поширення своєрідного стилю «ретро» у наукових та видавничих практиках 1990-х–2000-х років456. Приміром, слід відзначити кілька найвідоміших перевидань творів М. Костомарова, зокрема «Исторические монографии и исследования» (Видавництва «Чарли» — «Смядынь». — Москва– Смоленск, 1994–1997. — [Т. 1–17]), «История Руси Великой» (ВАТ «Мир книги». — М., 2004. — Т. 1–12) та ін. ——————— 452 Грушевський М. На порозі століття (присвячено перемишльській українсько-руській громаді) // ЛНВ. — 1901. — Т. 3, № 2. — С. 81. 453 Надежда Александрова Белозерская, урожденная Ген (Автобиография) // ИВ. — 1913. — № 6. — С. 926; Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого / Вступ. ст. и общ. ред. А. Г. Верещагиной. — Л.,1971. — С. 340. 454 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. — К., 2007. — Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. — С. 87. 455 [Милюков П. Н.] Н. И. Костомаров (1817–1885) // Историческая записка о деятельности Императорского Московского археологического общества за первые двадцать пять лет существования. — М., 1890. — С. 99. 456 Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці, 2000. — С. 70. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 225 Варто підкреслити, що тільки славнозвісна праця М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1873–1876. — Вып. 1–6; 1888. — Вып. 7) перевидавалася останнім часом повністю та частково (в окремих випусках), щонайменше, шістнадцять разів у 1990–1992, 1991, 1993, 1995, 2003, 2004, 2005457, 2006, 2007, 2009 та 2010–2011 рр. Зокрема, у 2006– 2008 рр. ця збірка з’явилася на 8 оптичних дисках як аудіокнига у форматі mp3 та була перевидана друкованим способом видавництвом «Астрель», у 2007 р. — видавництвами «Лениздат» й «Эксмо», а протягом 2009–2011 рр. — «АСТ», «Эксмо», «Астрель» та «Альфа-Книга». Передруки ж окремих біографічних нарисів із цього монументального зібрання історичних портретів годі підрахувати! Мабуть, такому незвичайному успіху у вередливого, вимогливого, звичного до високих і різноманітних пропозицій інтелектуального споживання сучасного читача може позаздрити будь-який нинішній український чи російський історик! Окрім того, побутують спроби наукової популяризації біографії М. Костомарова з помітним художнім рефреном458. Вочевидь, цей феномен М. Костомарова як ученого, схильного більше до інтуїтивних та ірраціональних, аніж до аналітичних чи прагматичних канонів мислення, або «таємниця» його художнього викладу, за виразом російськоїдослідниці Р. Киреєвої459, заслуговує на пильну увагу та новітнє переосмислення. ——————— 457 Див. докладніше: Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енцикл. довід. / Вступ. ст. і заг. ред. В. А. Смолія. — К., 2005. — С. 407–408. 458 Михеева В. В. Очерки жизни и творчества Н. И. Костомарова. — Харьков, 2007. — Кн. 1: Н. И. Костомаров в Харькове (1833–1844). Начало пути. — 238 с. 459 Киреева Р. А. Не мог жить и не писать: Николай Иванович Костомаров // Историки России XVIII — начало ХХ века / Отв. ред. А. Н. Сахаров. — М.,1996. — С. 271–272. 226 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 3.5. Історія як сюжет. Представлення образу Б. Хмельницького в однойменній монографії М. Костомарова Однією з найважливіших тем у творчості М. Костомарова, яка цікавила його впродовж усієї академічної кар’єри, є драматична епоха Б. Хмельницького. Хмельниччина — це переломна точка, критичний стан української минувшини у романтичному історіописанні, з якого розпочалася зміна самої духовної формації існування (переродження) України. Молодий О. Лазаревський називав Хмельниччину «найяскравішою добою Українського козацтва»460. За висловом М. Костомарова, це — «наш героїчний вік, період лицарства, доблесті, поезії»461. Водночас постать Б. Хмельницького та його історична «місія» з’єднати «дві Русі» дозволяла тодішнім українським діячам, за означенням М. Грушевського, «зручно сполучувати свій малоросійський патріотизм з російською лояльністю»462. З Великим гетьманом та його добою нерозривно пов’язане становлення М. Костомарова як історика, позаяк монографія «Богдан Хмельницкий» (у первісній, журнальній версії 1857 р. «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России»463) принесла автору неабияку популярність та майже фантастичний успіх. Відтак лише за життя автора вона перевидавалася ще тричі (1859, 1870 та 1884). За свідченням сучасника М. Костомарова — історика літератури П. Полевого, цю монографію «читали із захопленням навіть і такі люди, які ніколи у своєму житті не розгорнули жодної книги з російської історії та про нашу історичну минувшину мали найтуманіше поняття»464. За визнанням М. Грушевського, «такий був чар його таланту, що при всіх своїх слабих сторонах його книга («Богдан Хмельницкий». — Авт.) на довгі часи зісталася не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу»465. Тим паче, що вплив цієї монографії М. Грушевський проніс крізь багато років. «Учора цілий день читав Богдана Хм[ельницького], надто велике він на мене чинить вражіння, іноді аж не можу читати, так тяжко», — занотував М. Грушевський у своєму щоденнику 22 січня 1891 р.466. С. Томашівський у монографії 1914 р. зауважив, що «“Богдан Хмельницкий” Костомарова, все ще для нас останній вислів науки про Хмельниччину як історич- ——————— 460 Лаз-ий Ал. [Лазаревский А. М.] Украинская литературная летопись за 1856 г. (Из Черниговских губернских ведомостей). — Чернигов, 1856. — С. 33. 461 Костомаров Н. Рец. на изд.: Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. — К., 1856. — Т. 1. // ОЗ. — 1857. — Т. 110, № 2. — С. 114. 462 Грушевський М. В сімдесяті роковини кирило-методіївської справи. — С. 222. 463 Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России // ОЗ. — 1857. — Т. 110, № 1. — С. 200–290; № 2. — С. 515–575; Т. 111, № 3. — С. 207–264; № 4. — С. 529–574; Т. 112, № 5. — С. 323–376; № 6. — С. 377–424; Т. 113, № 7. — С. 1–50; № 8. — С. 315–358. 464 Полевой П. Н. Историк-идеалист // ИВ. — 1891. — № 2. — С. 508. 465 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638–1648). — С. 216. 466 Його ж. Щоденник (1888–1894 рр.) / Підготовка до друку, переднє слово, упорядк., ком. і післямова Л. Зашкільняка. — К., 1997. — С. 88. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 227 ну цілість»467. На думку Д. Багалія, ця студія стала своєрідною межею, яка розділила ранню творчість М. Костомарова та його пізніші праці468. Сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков слушно наголошують, що вказана робота є першим фундаментальним дослідженням життя і діяльності Великого гетьмана в українській історіографії469. Ф. Сисин розглядає цю працю як одну з небагатьох робіт-синтез470, а С. Плохій називає її першою науковою монографією з історії України471. Ба більше, «Богдан Хмельницкий» — найголовніша студія в спадщині М. Костомарова. Зокрема, вельми символічним є той факт, що саме цю працю поклали до узголів’я історика під час прощання з ним 11 квітня 1885 р. у С.-Петербурзі. Отож зазначена монографія заслуговує на пильну увагу і прочитання з багатьох ракурсів та міркувань. Про це свідчать і нинішні історіографічні розвідки (Ю. Пінчук, В. Степанков та ін.), присвячені костомаровським замальовкам постаті Б. Хмельницького та його доби472. Недаремно вже поміж сучасників М. Костомарова циркулювали розмаїті, зокрема критичні, а іноді й вельми негативні оцінки «Богдана Хмельницкого»473. Наприклад, М. Максимович обстоював думку, що авторові студії вдалося «надати історії привабливості роману»474, хоч і закидав історикові численні прогалини та перекручення у викладі фактографічного матеріалу, зокрема його недостатнє критичне опрацювання. Ще скептичніше щодо авторського стилю висловився відомий російський журналіст Григорій Єлисєєв. «Жадаючи бути популярним автор не вдається також у своєму творі до розв’язання хронологічної та іншої плутанини, на яку натрапляємо в історії Богдана Хмельницького. Коли трапляється суперечлива думка про що-небудь, автор із різних суджень обирає єдине без будь-якого застереження чи зауваги, котра пояснює чому ця думка є більш достовірнішою. Плутанина цим, звичайно не вирішується, а лишається такою, якою була, а інколи ще збільшується, позаяк автор інколи дотримується міркувань, що ——————— 467 Томашівський С. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). — Львів, 1914. — С. 2. 468 Багалій Д. Історіографічний вступ... — С. 224. 469 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К., 2003. — С. 24. 470 Сисин Ф. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського та творення національної історіографії // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.) — Львів, 1999. — С. 6. 471 Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. — К., 2011. — С. 285. 472 Пінчук Ю. Постать Богдана Хмельницького в публіцистиці М. Костомарова // Пінчук Ю. Вибрані студії з костомаровознавства. — К., 2012. — С. 118–127; Степанков В. Національна революція XVII ст. у висвітленні українських істориків другої половини ХІХ ст. (кілька штрихів до з’ясування проблеми) // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану професора М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. — Острог–Нью-Йорк, 1999. — С. 480–484; та ін. 473 Коялович М. О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям / Вступ. ст. И. П. — СПб., 1901. — С. 418. 474 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. — С. 192. 228 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 суперечать незаперечним джерелам», — підкреслює Г. Єлисєєв у великій рецензійній статті, вміщеній на сторінках «Современника»475. М. Костомаров був змушений навіть виправдовуватись, зокрема спростовувати такі та схожі зауваги. «Якщо я не висловлюю своїх понять про те, як розуміло або зображувало такі-то події те чи інше джерело, то з цього не випливає те, що я користувався ними без критики. Критика залишилася в моєму портфелі, позаяк я не хотів видавати критичні дослідження», — зазначає вчений у листі до М. Максимовича від 2 серпня 1859 р.476 Автору доводилося відповідати і на інші закиди477, у т. ч. й на безапеляційні звинувачення у некритичному використанні польських джерел та малоросійських літописів. Скажімо, О. Гатцука закидав М. Костомарову надмірне захоплення польськими джерелами та обстоював думку, що історик так і не зміг звільнитися з їхнього полону478. Проте деякі історики (К. Бестужев-Рюмін) вважали, що ця студія виглядає привабливою саме завдяки «виточеному викладу» та вживанню польських джерел479. На початку 1870-х років М. Костомаров полемізував щодо джерельної бази та фактологічної канви викладу в монографії «Богдан Хмельницкий» з учнем С. Соловйова — Геннадієм Карповим480. Причому Г. Карпов у полемічному запалі навіть стверджував, що студія М. Костомарова написана на основі «трьохчотирьох малоросійських літописів»481. Зрештою, навколо третього видання «Богдана Хмельницкого» (1870) у російській журнальній періодиці розгорнулася гостра дискусія, пов’язана з тогочасним поширенням позитивістських канонів в історичній науці. Зокрема, російський журналіст Станіслав Окрейц опублікував велику рецензійну статтю з красномовною назвою «Отживающие русские Вальтер-Скотты» на сторінках часопису «Дело», в якій докладно розглянув монографію М. Костомарова у світлі позитивізму482. Мабуть, не варто дивуватися загальному вердикту рецензента: «Його (М. Костомарова. — Авт.)“Богдан Хмельницкий” є твір не історика, ——————— 475 Грыцько [Елисеев Г. З.] Рец. на кн.: Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. — 2-е изд., доп. — СПб., 1859. // Современник. — 1859. — Т. 78, № 12. — Отд. 3: Современное обозрение. — С. 209. 476 Данилов В. Материалы для биографии Н. И. Костомарова: І. Письма Н. И. Костомарова к М. А. Максимовичу; ІІ. Н. И. Костомаров и «Киевская Старина» // Україна. — 1907. — Т. 4, № 2/3. — С. 232. 477 Костомаров Н. Письмо в редакцию [З приводу звинувачення «Московского обозрения» в некритичному використанні польських джерел у монографії «Богдан Хмельницкий»] // CВ. — 1859, 4 авг. — №167. — С. 726. 478 Гатцук Ол. Новости малороссийской литературы // МВ. — 1859, 26 апр. — № 98. — С. 735. 479 Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1902. — Кн. 16. — С. 496. 480 Костомаров Н. Ответ г. Карпову. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1762. Сочинение Г. Карпова. — М., 1870 // Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 17 т. / Ред. и сост. С. Угловский. — М., 1996. — [Т. 16:] Русские инородцы. — С. 515– 523; Его же. Заметка по поводу изданной в Москве книги: «г. Костомаров как историк Малороссии», Соч. Геннадия Карпова // Там же. — С. 340–343. Див. докладніше про перебіг дискусії Г. Карпова з М. Костомаровим: Петренко С. Вказ. праця. — С. 106–124. 481 Карпов Г. г. Костомаров как историк Малороссии. — М., 1871. — С. 28. 482 Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 3-е изд. — СПб., 1870 // Дело. — 1870. — № 6. — С. 35–54; № 7. — С. 45–63. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 229 а романіста …»483. Більше того, С. Окрейц назвав цю працю «quasi-вченою монографією»484. Водночас невідомий автор, який переховувався під криптонімом Л. Н., виступив із рішучою обороною монографії М. Костомарова, позаяк уважав, що цьому рецензенту правили за взірець писання новомодного англійського історика-позитивіста Г.-Т. Бокля. Відтак у заувагах С. Окрейца він убачав запозичені й похапцем розбавлені розумування Г.-Т. Бокля485, які були вельми популярні посеред російської читацької публіки 1860-х років. Натомість інший рецензент третього видання згаданої монографії висловив думку, що життєпис Б. Хмельницького вирізняється «першокласними чеснотами»486. Однак, попри численні закиди, зауваження та коментарі рецензентів й опонентів, монографія М. Костомарова так і не зазнала кардинальних переробок та доповнень. Утім, В. Антонович, який прорецензував четверте видання «Богдана Хмельницького», вважав, що до тексту були внесені «значні виправлення» та доповнення. Зокрема, він відзначав, що автор, порівняно з попереднім виданням (1870), доповнив вступ викладом подій про повстання К. Косинського та С. Наливайка, помітно розширив кілька розділів, в яких висвітлюються події 1651 р., пов’язані з Берестецькою битвою та Білоцерківською угодою, а також вмістив іменний і географічний покажчики, кілька додатків — збагатив зібрання народних пісень доби Хмельниччини, подав відомості із записок єврейського рабина Н. Ганновера та статті російського історика права І. Дитятина487. Та навряд чи ці переробки можна визнати такими, що істотно трансформували монографію, позаяк її загальна композиція та спосіб викладу матеріалу загалом залишилися незмінними. Приміром, М. Грушевський наголошував, що і після низки авторських змін «Богдан Хмельницкий» зоставався на «дорозі між півбелетристичним образом» та «чисто науковим твором»488. С. Томашівський та Д. Дорошенко вважали, що ця монографія є радше історичним романом, аніж науковою студією489. Аналогічну думку висловив і З.-Є. Когут, який відзначає, що робота М. Костомарова написана у «напівнауковому стилі під впливом літопису Самійла Величка й “Історії Русів”»490. Така послідовна позиція М. Костомарова, всупереч низки критичних закидів сучасників, висуває питання про його дослідницькі устремління та мотива——————— Там же. — С. 36. Там же. — С. 38 485 Л. Н. II. Что требуется от историка // РВ. — 1870. — № 9. — С. 359. 486 П. Щ. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 3-е изд. — СПб., 1870; Его же. Последние годы Речи Посполитой. — СПб., 1870 // РВ. — 1870. — № 5. — С. 354. 487 В. А. [Антонович В. Б.] Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Историческая монография. — 4-е изд., доп. и испр. — СПб., 1884. — Т. 1–3 // КС. — 1884. — № 6. — C. 315–320. 488 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 215. 489 Томашівський С. Нова книжка — нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб., 1904 // ЛНВ. — 1905. — Т. 29, № 1. — С. 44; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — С. 101. 490 Когут З. Повстання Хмельницького, образ євреїв і формування української історичної пам’яті // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. — К., 2004. — С. 268. 483 484 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 230 цію, зокрема потребує пояснення. І. Крип’якевич уважав, що автор писав вказану працю здебільшого за часів саратовського заслання (1848–1859) «як початкуючий історик, без відповідного досвіду, без основних жерел легше було йому подати саму компіляцію подій, як вдуматися в них і давати загальнішу синтезу, пізніше, при дальших виданнях вже мабуть не почував у собі енергії перероблювати цей великий твір романіста»491. Але це тлумачення не виглядає переконливим. Після першого видання (1857) попереду у М. Костомарова було майже 28 років життя та десятки великих, зокрема монографічних студій, тобто достатньо можливостей та творчої енергії для суттєвої переробки «Богдана Хмельницкого». Тим більше, що доба Хмельниччини привертала увагу історика протягом усієї творчості. Мабуть, усе ж таки визначальними були пріоритети самого М. Костомарова як ученого, його авторський вибір! У рецензії 1858 р. він досить точно сформулював та виклав свої вимоги до історичного роману: «Все творіння мусить бути проникнуте головною ідеєю; єдність дії має з’єднувати окремі явища; фарби й тіні повинні бути накладені у властивому між собою співвідношенні, все має носити образ послідовності та завершеності, все має бути оживлене духом того споглядання, яке згладжує штучність та сліди роботи, і представляє цілу працю немовби витвір натхнення та раптової творчості»492. У листі до вищезгаданого С. Шубинського від 2 жовтня 1882 р. історик досить цікаво змальовує власну манеру історіописання. «Я звик писати так, що назва у мене завжди була останньою справою, позаяк вона в одному чи двох словах повинна виражати смисл усього твору», — підкреслює історик493. Таких вимог щодо викладу матеріалу, архітектоніки та побудови сюжету М. Костомаров дотримується і в історичних монографіях, зокрема в «Богдане Хмельницком». Зауважимо, що вчений обстоював думку про найширшу адресну спрямованість своєї студії. Зокрема, у передмові до другого видання монографії (1859) він підкреслює, що ця праця написана «не у вигляді систематичної історії, а розповіді, не для вченого кола спеціалістів, а для публіки»494. Недаремно виклад М. Костомарова захоплює читача вже у вступі до самої студії. Адже історик оповідає не тільки про звичний перебіг подій, а й наголошує на швидкоплинності, мінливості світу історії. Він яскраво і колоритно описує становище тогочасного південно-східного прикордоння, походження та повсякденне побутування козацтва, його устрій, морально-етичні і психологічні риси тощо. Причому навіть замальовки побуту, звичаїв, внутрішньої організації козаків, здебільшого статичні в працях інших істориків, виглядають не як спеціальні відступи, а як своєрідні стиснуті пружини, що мають у потрібний момент прискорити історичну дію. Така надзвичайна динамічність, постійна зміна ракурсів висвітлення заворожує читацьку аудиторію, яка спостерігає як хаотичне поєднання мозаїки перетворюється в єдине, насичене фарбами історичне полотно, щоб знову роз——————— Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 48. Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада... — С. 2. 493 Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова… — С. 261. 494 Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 2-е изд., доп. — Т. 1. — С. VI. 491 492 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 231 пастися, розчинится і скласти новий візерунок. Відтак М. Костомаров фактично створює ефект «внутрішнього занурення», своєрідної присутності читача на різних актах дії трагічної та драматичної минувшини. На відміну від низки розвідок М. Максимовича, в яких історик докладно показує підготовчу роботу, зокрема напрям своїх роздумів та припущень, автор «Богдана Хмельницкого» уникає подібної демонстрації. Його творча лабораторія майже повністю закрита від стороннього ока. Тільки зрідка у тексті монографії з’являються стислі посилання на певні акти або відповідні свідчення літописця, які іноді супроводжуються вердиктом історика щодо їхньої достовірності495. Одним із головних джерел динамічного викладу М. Костомарова є введення до сюжетної канви масового, колективного героя — народу. Останній виступає то як єдине органічне ціле, то як строката велетенська маса з багатьма прошарками і безліччю відтінків емоційних відчувань, переживань, морально-етичних та мистецько-естетичних якостей. Майстерне оперування цими розмаїтими характеристиками витворює іманентне враження руху, калейдоскопічності минулого. М. Костомаров немовби накладає явища та процеси світу історії на колективного героя, прагне показати його розмаїті реакції та почування. Він розповідає про складне становище міщан, здирства євреїв-орендарів та управителів коронних маєтків, унійні змагання, ополячення й окатоличення руської шляхти тощо. Цю багатоманітність локальних сюжетів об’єднує велике духовне устремління — ідея оборони православної віри, котра спрямовує канву викладу. Відзначимо, що автора цікавить не стільки загальний виклад перебігу подій, скільки питання — як це було?! Але цю проблему історик порушує та вирішує в емоційно-чуттєвому, морально-етичному, зрештою у психологічному плані. Скажімо, процес окатоличення М. Костомаров описує таким чином: «Молоде почуття піддається переконанням наставників: русин приймає римсько-католицьке сповідання, повертається на батьківщину — і все в ній здається йому варварським. Він затикає вуха, чуючи мову південноруську; на підданого свого дивиться не тільки як на нікчемного раба, а як на істоту, якої відцурався Бог, позбавлену полегшення своєї гіркої долі й на тім світі»496. Подаючи таку характеристику М. Костомаров намагається передати читачу психологічне відчуття тієї історичної ситуації, яка склалася в добу унійних змагань. За посередністю цього витвореного художньо-емоційного образу він транслює йому іншу, сконструйовану автором, суб’єктивність. Водночас історик висвітлює численні повстання супроти поляків, розповідає про походи козаків, їхню участь у тогочасних війнах тощо. На цьому барвистому історичному тлі козацтво поступово перетворюється у «цвіт і матеріальну силу руського народу»497, своєрідне уособлення, репрезентанта масового героя, який має захистити його від утисків Польської Корони. Так, поступово виявляється один із найважливіших принципів викладу М. Костомарова — передача широкого та багатогранного історичного контекс——————— 495 Его же. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. — Т. 1. — С. 221, 255–256; Т. 2. — С. 222; та ін. 496 Там же. — Т. 1. — С. 29. 497 Там же. — С. 40. 232 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ту. Не випадково автор неодноразово переробляв і доповнював вступну частину у другому, третьому та четвертому виданнях цієї монографії498. Зокрема, для розширення вступу вчений скористався матеріалами зі своєї відомої статті «Борьба украинских козаков с Польшею в первой половине XVII-го века, до Богдана Хмельницкого»499. У третьому та четвертому виданнях автор помістив як передмову до зазначеної монографії свою студію «Южная Русь и козачество до восстания Богдана Хмельницкого», підготовлену на основі першої магістерської дисертації й опубліковану в «Отечественных записках» (1870. — № 1–2). Втім, у вступі до цієї монографії контекстуальне впровадження відіграє ще одну роль — воно готує читача до виходу на авансцену історії головного персонального героя — Богдана Хмельницького. Тим паче, що канони романтичного історіописання вимагають зображувати появу таких постатей у драматичні, переломні миттєвості їхньої долі, які найповніше дозволяють відтворити мінливість і суперечливість історичного буття. На сторінках монографії постать Б. Хмельницького з’являється у часи морального занепаду Речі Посполитої, коли польська шляхта остаточно втрачає «дух молодецтва, підприємливості, войовничості, пристрасть до діяльності, порив до подвигів, захоплення славою, а, отже, разом із тим здатність до руху вперед, до перемін»500. Варто наголосити, що для М. Костомарова як історикаромантика переміни в царині духу, морально-етичних канонів громадянства (суспільства) є вирішальними, позаяк саме вони визначають момент переходу останнього зі світу історії в інобуття. Отож поява Б. Хмельницького з перспективи авторського сюжету є досить символічною з натяком на його майбутнє призначення. Зазначимо, що до часів «громадянської зіпсованості» Польщі у переддень Хмельниччини ця історична постать згадується на сторінках великого вступу (близько 1/6 від загального обсягу тритомної монографії видання 1884 р.) лише кілька разів501. М. Костомаров майже відразу зображує Б. Хмельницького як особу, що задумала «скористатися королівськими привілеями для повернення співвітчизникам свободи»502, тобто з наголосом на його духовні устремління. Навіть особисту ворожнечу майбутнього гетьмана з чигиринським підстаростою Д. Чаплинським автор розглядає не як трагічний випадок чи сліпу гру долі, а як логічний наслідок тогочасних подій у контексті «морального знівечення польського громадянства». Тому на сторінках монографії це протистоян——————— 498 Костомаров Н. Введение // Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 2-е изд., доп. — Т. 1. — С. 1–32; Его же. Введение // Его же. Исторические монографии и исследования: В 12 т. — СПб., 1870. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 3-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. XIV– CLXXII; Его же. Введение. Козачество до Богдана Хмельницкого и его отношение к Речи Посполитой // Его же. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. 1–182. 499 Его же. Борьба украинских козаков с Польшею в первой половине XVII-го века, до Богдана Хмельницкого // ОЗ. — 1856. — Т. 108, № 9. — С. 195–254. 500 Его же. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. 194–195. 501 Там же. — С. 70, 124, 181. 502 Там же. — С. 232. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 233 ня постає як конфлікт «шляхтича з козаком»503. Безсилля королівської влади примушує Б. Хмельницького апелювати до зброї, щоб захистити свою гідність, а зрештою щоб здобути духовну свободу для себе і своїх співвітчизників. М. Костомаров досить відверто розмірковує над мотивами, які вирвали головного героя з полону повсякденного буття. «Хмельницький, можливо, розпочав війну тільки для того, щоб помститися за себе, повернути права козацтва, захистити церкву та полегшити долю народові. Але короткими напівзаходами люди не могли вдовольнитися», — підкреслює історик504. На цьому розмаїтому тлі Великий гетьман вступає у складні, багатогранні та суперечливі взаємини з масовим, колективним героєм. Із детальнішим викладом подій Хмельниччини М. Костомаров змушений подавати дедалі більше колоритних подробиць і побутових деталей, які б заповнювали сюжетну канву монографії цікавими фактами та дозволяли втримати йому високий динамізм оповіді. Тим більше, що романтичне історіописання зазвичай відкидає ідею тотожності «предметного світу», котра є вислідом раціонально-просвітницької абстрагованості505. За великим рахунком, перед істориком постала потреба «оживлювати» минуле, себто тотально представляти образи відомих історичних героїв. Звичайно, історичні джерела не могли повністю задовольнити автора, позаяк не містили такої величезної кількості матеріалу для художніх замальовок багатьох відомих особистостей минулого. Як бути? М. Костомаров вирішує це питання доволі просто. Він вкладає у вуста дійових осіб — монологи та діалоги, які б могли бути висловлені у той час, або, принаймні, не суперечили відомим історичним джерелам. Інакше кажучи таке представлення минувшини фактично постулювало принцип можливості як один із провідних канонів викладу М. Костомарова. Звісно, цей прийом історик іноді застосовував і у вступі до монографії. Та безпосередньо з розвитком сюжетної лінії на сторінках «Богдана Хмельницкого» його використання стає справді масовим. Відтак можливе у сприйнятті М. Костомарова часто-густо випереджає дійсне (те, що було в історії за свідченням достовірних, на думку автора, джерел), але не суперечить йому! Визнання можливого відкривало перед ученим певний простір для творчої уяви та стилізації минувшини. Адже можливе потрібно було представити у дусі відповідної доби, адаптувати до вимог історичного контексту. Згадуваний вище С. Окрейц досить цікаво характеризує авторську манеру викладу у світлі позитивістських настанов: «п. Костомаров в цьому творі тримається свого звичного прийому — розповідати вельми дріб’язково та докладно про всілякі другорядні і навіть зовсім сторонні події. Особистість малоросійського гетьмана, навіть як політичного діяча, у нього заступається масою різних описів великих і малих битв, епізодів окремих сутичок, подробиць географічних і топографічних, облог, страт та перемовин із додатком справжніх промов, які начебто були виголошені на цих переговорах…»506. Ця заувага виявляє повне нерозуміння творчості М. Костомарова, позаяк розглядає і потрак——————— Там же. — С. 235. Там же. — С. 303. 505 Ковальчук О. О. Українське історичне джерелознавство... — С. 74. 506 Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты… — № 7. — С. 45. 503 504 234 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 товує інтуїтивні та ірраціональні компоненти романтичного мислення виключно в аналітичному сенсі. Проте навіть стилізуючи історичний матеріал М. Костомаров прагне розрізнити очевидну вигадку й імовірну дію. Зокрема, він так коментує літописні повідомлення про полонення козаками великого коронного гетьмана М. Потоцького під Корсунем (травень 1648 р.): «...подейкують нібито Потоцького одягли в сірячину, і Хмельницький, для потіхи козацтву, посадив його верхи на гармату. Це, певно, вигадка»507. У другому, третьому та четвертому перевиданнях монографії М. Костомаров намагався виправити помилки та вилучити численні апокрифи, які потрапили до «Богдана Хмельницкого» з деяких джерел, зокрема із «Запорожской старины» І. Срезневського. «Мій Богдан Хмельницький очищався-очищався від цього гною, який потрапив туди завдяки довірю до д... та вченості Срезневського та все ж таки до цього часу після третього видання не повністю очистився», — зазначає автор у листі до О. Корсуна від 10 лютого 1880 р.508 Зауважимо, що елементи стилізації історик переносить й на географічноприродне середовище, зокрема в описи відомих битв, військових походів, дипломатичних перемовин тощо. Саме тому М. Костомаров прагнув особисто відвідувати історичні місця, пов’язані, зокрема з Хмельниччиною (Берестечко, Біла Церква, Корсунь, Переяслав, Суботів, Чигирин та ін.), про що є низка свідчень і в його працях509, «Автобіографії»510 та спогадах сучасників511. Приміром, В. Горленко у листі до М. Костомарова від 27 жовтня 1884 р. згадував про «наш день, проведений у Переяславі»512. Ще одним джерелом для стилізації минувшини в авторському викладі є етнографічний матеріал. Його вплив настільки помітний, що низка вчених (Г. Вернадський513, В. Петров514 та ін.) обстоює думку про особливу роль етнографічних складових у поглядах та світобаченні М. Костомарова. Зокрема, російський дослідник О. Шапіро навіть розглядає історика-романтика як видатного представника «етнографічного історизму»515, а В. Антонович зараховує М. Костомарова до представників історико-етнографічної школи516. ——————— 507 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. 299. 508 Корсун А. Н. И. Костомаров // РА. — 1890. — № 3. — С. 219. 509 Костомаров Н. Поездка в Белую Церковь // КС. — 1882. — № 5. — С. 241–256; Его же. Поездка в Переяслав // ИВ. — 1885. — №.12. — С. 489–508. 510 Его же. Автобиография // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — С. 296, 299–300. 511 Горленко В. Две поездки с Н. И. Костомаровым // КС. — 1886. — № 1. — С. 111–123; Недоборовский З. Мои воспоминания... — С. 206–207. 512 Горленко В. П. — Костомаров Н. И. [автограф; Ярошівка, 27 жовтн. 1884 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 22. — Спр. 109. — Арк. 3зв. 513 Вернадский Г. В. Русская историография / Сост. В. Н. Козляков. — М., 1998. — С. 115. 514 Петров В. Різдво р. 1846 (За Кулішевими матеріалами) // Шевченко. Річник перший. — [Харків], 1928. — С. 140. 515 Марголис Ю. Д. Из материалов о А. Л. Шапиро // Памяти Ю. Д. Марголиса: Письма, документы, научные работы, воспоминания / Сост. Н. О. Серебрякова, Т. Н. Жуковская. — СПб., 2000. — С. 510; Шапиро А. Л. Русская историография... — С. 465–466. 516 Антонович В. Программа преподавания на кафедре Русской истории [автограф; 1870/71 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8086. — Арк. 1. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 235 Проте слід наголосити, що етнографічна практика домінувала лише у харківський період творчості М. Костомарова (1833–1844). Натомість пізніше вона вживалася вченим для того, щоб краще представити мистецько-художній колорит української минувшини («внутрішньої історії») та повніше осягнути духовну сутність народного / національного буття. Та повернімося, власне, до сюжету монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького та його добу. Іноді його розгортання видається не зовсім послідовним. Наприклад, такою є спроба вченого витлумачити дії гетьмана після його славетної перемоги у травні 1648 р. під Корсунем у контексті майбуття. Автор помітно забігає наперед, зокрема пропонує читачеві вельми промовисту характеристику козацького керманича: «...Хмельницький водночас налаштовував народ проти поляків і шукав виправдання у польського уряду. Така обопільність стала відтоді визначальною рисою його дій політичних, була причиною багатьох успіхів і багатьох невдач. Руські літописи називають її розсудливістю, поляки — підступністю. Але такі вчинки Хмельницького випливали з того, що в Речі Посполитій збились між собою поняття про уряд та аристократію. Хмельницький хотів бути ворогом панства, але не польської нації і не польського уряду, а вся польська нація управлялася панами»517. Така сентенція для М. Костомарова як історика-художника, який волів, щоб виклад подій промовляв сам за себе, виглядає досить несподівано. Тим більше, що впроваджує вповні раціональні пояснення подальшого перебігу історичних подій, який конструюється вченим, переважно ірраціональним та інтуїтивним способом. Ця логічна заувага виглядає як своєрідна авторська підказка читачу як сприймати українську минувшину. Яскравими фарбами М. Костомаров малює події після Корсунської перемоги Хмельницького. Він колоритно описує буйство народної помсти і, водночас, показує ставлення до цього головного персонального героя. «Усі свавільства народу були відомі Хмельницькому. — пише історик. — Користуючись безкоролів’ям, він бачив у народному повстанні зручну нагоду провчити панів надовго і виконати свій план: послабити польську олігархію»518. Відтепер співвіднесення множинності реакцій і почувань масового героя з діями та планами Б. Хмельницького складає основу сюжетної канви монографії М. Костомарова. Зрештою, автор досить суперечливо висвітлює наміри Б. Хмельницького після переможної битви під Пилявцями у вересні 1648 р. Зокрема, М. Костомаров зазначає, що Б. Хмельницький дає вільний вихід духу народної зненависті, але намагається утримати полум’я війни подалі від власне польських земель, прагне «встояти на законному ґрунті», коли у Польщі справа йде до обрання нового короля519. У цей час, уважає історик, Б. Хмельницький покладав найбільші надії на замирення з Польською Короною на вигідних умовах. Але сподівання народної маси були іншими. «Народ гадав, що війна з поляками не повинна закінчитися чимось іншим, окрім цілковитого звільнення Русі від польського владарювання», — наголошує вчений520. ——————— 517 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 1. — С. 307–308. 518 Там же. — С. 347. 519 Там же. — Т. 2. — С. 15. 520 Там же. — Т. 2. — С. 16. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 236 Саме з цієї перспективи М. Костомаров висвітлює прихильне ставлення Б. Хмельницького до обрання польського короля Яна ІІ Казимира, хоч і вважає його найзагадковішою обставиною тієї доби. «Дивовижно, що Богдан Хмельницький, який оголосив себе захисником південно-руського народу та сповідуваної ним православної релігії, стояв за обрання в королі колишнього єзуїта і кардинала: ніщо не давало Хмельницькому сподіванки, що такий король співчуватиме прагненням православного народу і його вождя», — зазначає автор521. Відзначимо, що М. Костомаров висловлює здогад про існування таємного зв’язку між майбутнім королем та гетьманом, який пояснює дивну позицію останнього. Він навіть обстоює думку, що ця подія викликала духовний злам в особистості Б. Хмельницького, який начебто зробив складний та небезспірний вибір. «А сам гетьман засумував; щось дивне з’явилося в його характері: то він постував і молився, довго лежав ницьма перед образами у храмі, то радився з ворожками, яких тримав при собі три, і, п’яний співав складені ним думи, то був ласкавий і стриманий у поводженні з усіма, то суворий і зверхній. Козацтво все прощало йому», — так описує М. Костомаров психологічний стан Б. Хмельницького після повідомлення про обрання нового короля Речі Посполитої522. Наведена цитата демонструє авторську емпатію (співпереживання), яка є спробою історика проникнути до внутрішнього світу Великого гетьмана. Цей спосіб є досить поширеним на ниві романтичного історіописання. Варто наголосити, що костомаровський опис цього стану Б. Хмельницького викликав здивування і навіть нерозуміння деяких рецензентів. «Куди цей новий Мойсей (Б. Хмельницький. — Авт.), як називали його панегіристи, повів свій народ?», — риторично запитував Г. Єлисєєв523. Заразом подана замальовка цієї історичної постаті разюче контрастує з тим духовним зламом, який відбувався в Україні, зокрема, у свідомості масового, колективного героя. «Протягом дев’яти місяців 1648 року Україна змінилася так, як не змінювалася упродовж віків: польський аристократичний порядок рухнув, стани перемішалися і злилися в понятті руського козака; зв’язки між Україною і Польщею, напевно, розірвалися», — резюмує вчений524. Зауважимо, що авторські пошуки різноманітних форм вираження внутрішньої сутності народу призводять до надання йому антропоморфних рис, себто якостей притаманних окремій людині. Це дозволяє історику порівнювати, зіставляти духовні почування колективного та індивідуального героїв, які відтепер стають співмірними. Зокрема, М. Костомаров наголошує на кардинальних метаморфозах, що сталися у становищі Б. Хмельницького, який із вигнанця перетворився у могутнього провідника «південноруського народу». Автор зображує Великого гетьмана на вершині тріумфу в колі послів «владних осіб», у момент усвідомлення своєї моральної сили525. Такий швидкий перехід головного персонального героя від одного духовного стану до іншого є досить характерним для творчої манери М. Костомарова ——————— Там же. — Т. 2. — С. 51. Там же. — Т. 2. — С. 54. 523 Грыцько [Елисеев Г. З.] Указ. соч. — С. 165. 524 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 2. — С. 57. 525 Там же. — Т. 2. — С. 64. 521 522 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 237 та його романтичного світобачення. Адже розвиток сюжетного дійства представляє не тільки апологію славетної минувшини, а й спосіб її осягнення. Саме морально-етичні, духовні характеристики героя у певний момент його буття і складають той пояснювальний ряд, який розкриває читачеві загальну перспективу руху, що відбувається на авансцені історії. Логіка сюжету вимагала від М. Костомарова представлення героїв і з іншого, польського боку. Одним із таких супротивників Б. Хмельницького, на сторінках монографії, є польський магнат і воєначальник, князь Ярема-Михайло Вишневецький. Автор відтворює Я.-М. Вишневецького як особу з багатьма чеснотами, яка персоніфікує давній шляхетський дух. Він називає його «войовничим Яремою»526, підкреслює, що його «славетне ім’я збуджувало бадьорість»527 у польському війську за скрутних обставин і т. п. М. Костомаров навіть порівнює тріумфальне повернення Б. Хмельницького до України після укладання Зборівського договору (серпень 1649 р.) з урочистою зустріччю Я.-М. Вишневецького у Варшаві528. Зокрема, історик наголошує на тому нечуваному моральному піднесенні, яке породжували дії, а іноді звичайна поява цих персональних героїв. Варто наголосити, що таке представлення образів Я.-М. Вишневецького та Б. Хмельницького, вкотре використовується М. Костомаровим, аби показати конфлікт шляхетського та козацького духу на рівні яскравих, сильних історичних особистостей. Ще більш цікавим матеріалом для розуміння пояснювальної стратегії історика є відтворення подій після Зборівського миру, який Б. Хмельницький був змушений укласти під загрозою втратити кримського союзника у війні з поляками529. Передусім, автор зупиняється на тогочасному духовному стані масового героя, який характеризує як неповторну та яскраву миттєвість посеред трагічного й драматичного буття. «То був славний час, але короткий і єдиний в житті південно-руського народу, — час всезагального захоплення», — зазначає М. Костомаров530. Але з миром завершується і швидкоплинна «епоха слави та визволення», зникає дух тієї всестанової вільності, який панував на більшій частині українських земель, підкреслює автор. Усенародна відданість та любов до Великого гетьмана швидко змінилася відчуженням. Простий люд споглядає безпросвітність повсякденного буття, картину суцільної руйнації та татарських грабунків. Водночас швидко постає «військовий клас» нових землевласників, яких наділяють ранговими маєтками. «Решта народонаселення під назвою посполитих мала знову повернутися до селянства», — зауважує М. Костомаров531. На його думку, саме впровадження Б. Хмельницьким такого станового устрою стало підставою для майбутнього «введення поміщицького права в Малоросії»532. У рецензії 1858 р. М. Костомаров досить промовисто висловив своє ставлення до Зборівського миру, зокрема назвав його найбільшою помилкою ——————— Там же. — Т. 2. — С. 122. Там же. — Т. 2. — С. 98. 528 Там же. — Т. 2. — С. 198. 529 Там же. — Т. 2. — С. 166–167. 530 Там же. — Т. 2. — С. 198. 531 Там же. — Т. 2. — С. 208. 532 Там же. — Т. 2. — С. 209. 526 527 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 238 Великого гетьмана, яка визначила трагічний хід історії Південної Русі533. «За Зборівською угодою сорок тисяч осіб обрано до козацького стану: їх очікувала завидна доля послуговуватися з особливих прав; решта ж народу, яка стояла зі зброєю на полях збаразьких та зборовських, поверталася до стану посполитих та оберталася або в колишнє підданство панам, або в нове — козацьким чиновникам. Що могло бути більш несправедливим, ніж такий вирок?», — риторично запитує історик534. Проте у своїй першій магістерській дисертації М. Костомаров висловився ще категоричніше: «Цей Хмельницький великий був тільки на словах, малий на ділі. Щасливе закінчення зборівського миру згордило його, і відхилило від нього серця підлеглих»535. На цьому місці доцільно ще раз згадати про особисту драму у дитинстві майбутнього вченого, яка закарбувалася у його пам’яті на все життя. У дитячому віці майбутній історик втратив батька, якого вбили під час пограбування. Відтак незаконнонароджений від дворянина та його селянки «панський» хлопчик опинився у становищі напівкріпосного, яким володіли його родичі. Матері М. Костомарова — Тетяні Петрівні з величезними зусиллями вдалося викупити сина з неволі у 1832 р. на гроші, що залишилися від поділу майна536. Певна річ, цей незабутній, травматичний дитячий досвід прищепив автору монографії відразу до будь-яких виявів кріпосництва. Більше того, спроби батька виховувати сина у дусі французьких просвітників XVIII cт., зокрема Вольтера, виплекали егалітарні устремління М. Костомарова як історика. На побутування цих мотивів у його працях звертають увагу і сучасні дослідники537. З цієї перспективи «новий устрій громадянства» руйнував чесноти Б. Хмельницького як провідного персонального героя на моральноетичній шкалі вартостей М. Костомарова-романтика, перетворював Великого гетьмана у досить суперечливу і складну історичну особистість. Б. Крупницький відзначав, що «Б. Хмельницький як провідник нації у Костомарова виходить ніби з власних інтересів або заступає вузько-егоїстичну політику старшини. Взагалі його постать дуже слабко і неясно окреслена, і її по суті зовсім закривають стихійні народні рухи»538. Але ж яким постає керманич південноруського народу на сторінках монографії? З під пера історика Б. Хмельницький виступає то величним, мудрим політиком та дипломатом, славетним гетьманом із неабиякою військовою кмітливістю і розважливістю, то нестримним у своєму гніві володарем, схильним до пияцтва та набожності, то простим, позбавленим аристократичних рис козаць——————— Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада… — С. 5 Там же. — С. 6. 535 Костомаров Н. О причинах и характере унии в Западной России // Науково-публіцистичні і полемічні писання... — С. 34. 536 Вашкевич Г. К биографии Николая Ивановича Костомарова // КС. — 1898. — № 11. — С. 207–217. 537 Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. — P. 188. 538 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII–XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 10. 533 534 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 239 ким ватажком, який близький до простолюду. Таке представлення образу Б. Хмельницького не тільки створює ефект калейдоскопічності, а й ореол загадковості, який чарує, приваблює читача. Причому авторське відтворення головного героя є настільки своєрідним, що російський історик В. Ключевський навіть називає такий образ «костомаровським Богданом Хмельницьким»539. Заразом М. Костомаров у такий спосіб демонструє суперечності у постаті Великого гетьмана, зокрема намічає лінії його майбутнього конфлікту з народною масою. На думку автора, цей конфлікт закорінено в духовному стані тогочасного суспільства, який уже не міг опанувати ані Б. Хмельницький, ані хтось інший. «Від найпершого оголошення про повернення холопів у їхнє колишнє підданство він декілька разів видавав універсали про покору власникам, безперестанку карав неслухняних — все марно. — пише історик. — Винних було так багато, що влада Хмельницького не могла з ними впоратися»540. Дипломатичні комбінації та міжнародні зносини гетьмана з Московщиною, Кримом, Туреччиною, Польщею, Швецію на цьому тлі виглядають радше як доповнення до, власне, тих внутрішніх чинників і причин, які невблаганно наближали козацьку Україну до новітнього військового протистояння з Річчю Посполитою. «Тодішнє внутрішнє, становище України неминуче спричиняло нову війну», — підсумовує М. Костомаров541. Проте початок війни історик обставляє як своєрідне ритуальне дійство, яке приводить у рух хвиля релігійного завзяття та піднесення з обох боків. Війна отримує релігійне освячення як з католицького боку — папського нунція Джованні де Торреса у поляків, так і з православного — коринфського митрополита Йоасафа у козаків542. Формальним приводом для війни виступає вимога гетьмана скасувати церковну унію543. Однак, незважаючи на благословення поважного православного ієрарха нова війна з Польською Короною розпочинається для Б. Хмельницького під знаком втрати тієї величезної «моральної сили, яка була в нього торік»544. М. Костомаров відзначає, що гетьман навіть видав універсал, в якому закликав знищувати «залишки панські та католицькі», прагнучи «повернути до себе попередню довіру народу»545. Та все було даремно. Втрата «моральної сили» неминуче вела козацького керманича до поразки. Її своєрідним провісником стала загибель брацлавського полковника Данила Нечая, яку історик зображує в контексті «вбивчого передчуття» народом майбутньої трагедії546. Іншим «знаменням», своєрідним попередженням читача є авторське тлумачення родинної драми Б. Хмельницького, пов’язаної зі зрадою його другої дружини Мотрони Чаплинської. Вона начебто (за версією історика) зв’язалася з якимось годинникарем зі Львова. Обоє були страчені за наказом гетьмана ——————— 539 Ключевский В. О. Н. И. Костомаров // Ключевский В. О. Сочинения в девяти томах. — М., 1989. — Т. 7: Специальные курсы. — С. 380. 540 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 2. — С. 264. 541 Там же. — Т. 2. — С. 231. 542 Там же. — Т. 2. — С. 301, 303. 543 Там же. — Т. 2. — С. 264, 273. 544 Там же. — Т. 2. — С. 306. 545 Там же. — Т. 2. — С. 286. 546 Там же. — Т. 2. — С. 285. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 240 його старшим сином — Тимошем. М. Костомаров приділяє зазначеному епізоду неабияку увагу в четвертому виданні монографії, але тільки побіжно згадує у другому547. Це вказує на авторське переосмислення доби Хмельниччини та мотивацій її головного героя. На думку автора, ця особиста драма належить до «таких подій, які самі по собі, серед гучних політичних перипетій, здаються для історії малозначними; насправді ж за впливом на серце героїв епохи набагато важливіші, ніж може здатися»548. У рецензії 1882 р. на монографію П. Буцинського історик відніс родинну трагедію Б. Хмельницького до тих випадків, які «іноді зовсім непомічені за їх зовнішньою малозначністю, насправді бувають істинними причинами важливих суспільних переворотів, саме за глибиною впливу, котрий справляють на душевний настрій історичних діячів, керуючих такими переворотами»549. За свідченням В. Горленка, М. Костомаров уважав цей епізод ключовим для розуміння долі Великого гетьмана та його доби, зокрема, того трагічного повороту, що стався в «духовному житті Богдана»550. Так, крок за кроком історик розставляє сюжетні віхи, які торують шлях до майбутньої Берестецької катастрофи. Вони і складають його ірраціональну, ідеалістичну стратегію пояснення, котра представлена в авторському розгортанні сюжетного дійства. З цієї перспективи стає зрозумілим і костомаровський опис Берестецької битви (червень 1651 р.) з наголосом, за висловом В. Антоновича, на «окремих ефектних епізодах», а не на «стратегічних рухах обох армій»551. Адже її доля для М. Костомарова була вирішена ще раніше в царині «духу», а не на ниві військового протиборства. Берестецька поразка докорінно змінила і особисте становище Б. Хмельницького, і духовний стан колективного героя. Відтак в авторських замальовках тодішньої України домінує тема тотальної руйнації, масової трагедії та загального хаосу. Її своєрідним символом є страшна київська пожежа (її автор датує 6/16 серпня 1651 р.), яку М. Костомаров порівнює зі знищенням біблійних міст Содом і Гоморра552. Воднораз він яскраво описує суцільне розчарування, яке ширилося у різних прошарках української людності. Становище гетьмана в контексті цієї ситуації було вкрай складним. «Козаки звинувачували Хмельницького через, що він кинув військо під Берестечком. У різних місцях України влаштовувалися бунтівні сходки, на яких засуджували Хмельницького як зрадника», — зазначає вчений553. За таких обставин, уважає М. Костомаров, принизливий для козацького керманича Білоцерківський договір, підписаний у вересні 1651 р., виглядав як «власний порятунок» зі скрути, тимчасове перемир’я, яке можна буде «легко ——————— Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — 2-е изд., доп. — Т. 2. — С. 206. Его же. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 2. — С. 311. 549 Его же. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком… — С. 2. 550 Горленко В. Указ. соч. — С. 113. 551 В. А. [Антонович В. Б.] Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий… — С. 317. 552 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 2. — С. 410. 553 Там же. — Т. 2. — С. 397–398. 547 548 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 241 перервати, коли буде потрібно»554. Ще гіршим цей мир був для звичайного люду. Адже «Білоцерківський трактат кинув Україну в те ж становище, в якому вона перебувала до 1648 року: чотирирічні старання, втрата народу, спустошення Русі не окуповувалися нічим»555. Проте обставини для гетьмана не покращилися і після укладання мирної угоди з Польською Короною. Недаремно М. Костомаров зображує тогочасну ситуацію в контексті загального безладдя й хаосу на українських теренах. Розпочалися масові переселення українців до порубіжних земель, передусім, до Московщини556. Панували руйнація, повсюдні грабунки та напружене очікування нової війни з поляками. Б. Хмельницький швидко втрачав навіть ті куці залишки моральної довіри, які ще залишалися після Берестецької поразки. Втім, і польська влада не могла опанувати східні креси. Адже розмах «громадянської зіпсованості» польської нації невпинно наближав Річ Посполиту до доби великих потрясінь. Тому на українських землях, за висловом М. Костомарова, «мешканці не думали про покору ні панам, ні жовнірам, ні самому козацькому гетьманові»557. Та й дії Б. Хмельницького, скеровані на утвердження становища козацької верхівки, дедалі більше суперечили настроям та устремлінням колективного героя. «Козаки, користуючись своїми вольностями, мали утворити новий вільний стан нарівні зі шляхтою, а панські люди мусили знову служити панам. Панський стан збільшувався, бо до нього належали вже й козацькі чиновники, які мали рангові маєтки», — підкреслює історик558. Таким чином, у сюжетному дійстві, розгорнутим за сценарієм М. Костомарова, козацтво швидко втрачало роль всенародного та всестанового репрезентанта, зокрема підважувалася його духовна сутність захисника й оборонця від релігійного та національного гноблення. Така хитка ситуація вимагала від Великого гетьмана швидких і рішучих дій, зокрема пошуку нових союзників. Саме у цьому сенсі історик тлумачить його численні дипломатичні контакти (Туреччина, Крим, Московщина, Волощина, Молдова, Семигород, Швеція), які тільки пришвидшували поновлення війни. Тимчасові успіхи у війні супроти Польської Корони, зокрема перемога у Батозькій битві у травні 1652 р., вже не дозволяли, на думку М. Костомарова, вирватися козацькому керманичу із негативного ланцюга подій. Тож цей успіх викликав тільки нову хвилю повсюдного плюндрування і спустошення, під час якої «діставалося не лише винним, не шанувалися ні доброчинство, ні сумирність»559. Отож боротьба Б. Хмельницького з Річчю Посполитою перетворювалася у війну на взаємне знищення560. М. Костомаров навіть вкладає у вуста короля Яна ІІ Казимира її досить промовисте визначення — «погибельна війна»561. Вона розгорталася на тлі загального духовного занепаду та зневіри. «Вже не ——————— Там же. — Т. 2. — С. 432–433. Там же. — Т. 3. — С. 1. 556 Там же. — Т. 3. — С. 6. 557 Там же. — Т. 3. — С. 10. 558 Там же. — Т. 3. — С. 37–38. 559 Там же. — Т. 3. — С. 36. 560 Там же. — Т. 3. — С. 57. 561 Там же. — Т. 3. — С. 59. 554 555 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 242 було піднесення минулих років. Ненастанні спустошення набридли народові», — зазначає історик562. Тому сподівання Б. Хмельницького на моральну підтримку, порозуміння з колективним героєм були марними. Відтоді відбувається остаточний поворот у долі козацького провідника. Черговим сигналом, поданим М. Костомаровим читачу у викладі сюжетної канви, є загибель у вересні 1653 р. старшого сина гетьмана — Тимоша563. Водночас учений акцентує увагу на побоюваннях Б. Хмельницького, який уважав, що порозуміння Речі Посполитої та Кримського ханства може призвести до погибелі України564. Більше того, автор згадує про спустошливі набіги татар на українські землі та виносить свій моральний присуд зовнішній політиці гетьмана. «Отак розраховувалась бідна Україна за шестирічне побратимство з невірними», — відзначає М. Костомаров565. Так поступове розгортання сюжету вибудовує пояснювальний ряд історика, що складається, переважно з ідеалістичних, ірраціональних складових: втрата «духовної сили» як головним персональним героєм, так і козацтвом узагалі, виникнення «військового класу», який стає символом «нового устрою», — несправедливого й ганебного у морально-етичному сенсі; суцільне розчарування та зневіра народу; смерть Т. Хмельницького; крах сподівань на коаліцію супроти Речі Посполитої з іншими державами тощо. Власне, зазначені сюжетні елементи й утворюють той переломний стан, який передує московському вибору Великого гетьмана. Зрештою, в контексті авторського зображення подій союз Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. виглядає не стільки як природна злука з єдиновірцями, скільки як спроба знайти вихід із вкрай скрутного становища. Не випадково російський історик Г. Карпов стверджував, що в монографії М. Костомарова «поява бояр на Переяславській раді, тамтешня присяга та взагалі всі ці події подані так немовби вони з неба впали»566. Ще більш послідовним є автор в оцінці негативних наслідків «Переяславської злуки», особливо у світлі дій та планів козацького керманича. «...Загалом в Україні щось не ладилося після приєднання до Московської Держави», — наголошує М. Костомаров567. Зокрема, він зосереджує увагу на непорозуміннях між козаками та російським військом під час облоги Львова восени 1655 р.568, згадує про тимчасові сподівання Б. Хмельницького укласти мир із поляками на основі визнання самостійності України569, його взаємини з Туреччиною570, пошуки нових союзників, спроби скласти широкий антипольський альянс та ін. Зауважимо, що події 1654–1657 рр. учений відтворює значно стисліше, ніж 1648–1653 рр. Таке скорочене висвітлення цього періоду є вповні природним ——————— Там же. — Т. 3. — С. 88. Там же. — Т. 3. — С. 98. 564 Там же. — Т. 3. — С. 120. 565 Там же. — Т. 3. — С. 122. 566 Карпов Г. Ф. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1672 года. — М., 1870. — С. 140. 567 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 3. — С. 182. 568 Там же. — Т. 3. — С. 208. 569 Там же. — Т. 3. — С. 220. 570 Там же. — Т. 3. — С. 229–230. 562 563 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 243 для М. Костомарова, адже за канонами сюжету Хмельниччина добігала свого останнього акту на сцені української історії. Критичною точкою у добі Великого гетьмана, за версією історика, стала Віленська угода у жовтні 1656 р. За висловом автора, вона паралізувала «плани козацького гетьмана»571 та поховала його надії на розділ Польщі між Московською державою і Швецією. Зазначимо, що у третьому виданні монографії ця подія розглядається як найтрагічніша сторінка в біографії Б. Хмельницького. «Йому було майже шістдесят років; багато в житті у нього було ударів, але віленський договір з усіма поєднаними з ним обставинами, був найзгубнішим ударом для Хмельницького», — підкреслює М. Костомаров572. Таке тлумачення впливу Віленського перемир’я на долю козацького керманича викликало низку інвектив російського дослідника П. Буцинського, який уважав, що Б. Хмельницький керувався виключно особистими, егоїстичними мотивами573. У четвертому виданні монографії цей договір трактується М. Костомаровим більш помірковано. Відтак автор висвітлює Віленську угоду у ширшій історичній перспективі, посеред низки інших подій та обставин, які унеможливили Великому гетьману виконати своє духовне призначення — знищити Польську державу, розділити її землі та звільнити Україну574. Насамкінець М. Костомаров фактично відкидає думку про можливе отруєння головного персонального героя. Натомість він приписує чи то Б. Хмельницькому, чи то народу авторство алегоричного поетичного образу про бідну чайку ображену двома птахами, з якими пов’язує гірку долю Південної Русі575. Так, на сторінках монографії, Великий гетьман переходить з авансцени історії в світ інобуття. Та, мабуть, найвідвертішу оцінку постаті та діяльності Б. Хмельницького історик представив усе ж таки не в своїй тритомній праці, а у вищезгаданій рецензії на студію П. Буцинського. З огляду на те, що нам не відомо про передруки цієї рецензії, наведемо досить розлогу цитату М. Костомарова: «Якщо Хмельницький зробив послуги Росії, то абсолютно супроти своєї волі. Він ніколи не думав щиро та навіки об’єднатися з московською державою; він тільки хитрував та обдурював царя, тимчасово потребуючи союзу з ним, щоб завдати удару своїм запеклим ворогам — полякам, з якими, однак, він схильний був ближче зійтися, аніж із Москвою, навіть за найбільшого прагнення розпалити супроти них всіляких ворогів між сусідами. В один і той же час український гетьман визнавав себе данником і московського царя, і турецького падишаха; запевняв московський уряд у своїй непохитній вірності та уклав дружні угоди зі Швецією, якій московський государ оголосив війну, показував прихильність королю польському Яну Казимиру поновити мир та союз з ним та з Річчю ——————— Там же. — Т. 3. — С. 234. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 3-е изд., доп. и испр. — Т. 3. — С. 254. 573 Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком. — Харьков, 1882. — С. 204–205. Див. про погляди П. Буцинського: Basarab J. Pereislav 1654: A Historiographical Study / An Introduction by I. L. Rudnytsky. — Edmonton, 1982. — P. 114–118. 574 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 3. — С. 237. 575 Там же. — Т. 3. — С. 239. 571 572 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 244 Посполитою і водночас допомагав Ракочі, який задумував скинути Яна Казимира з престолу. З усіма однаково хитрував Хмельницький, всіх рівно обдурював, маючи на меті свою заповітну мрію — дати своїй Україні повну незалежність, хоча сам не міг зректися засвоєного з юності ідеалу шляхетського устрою, ненависного для українського народу»576. Ця авторська оцінка, оприлюднена наприкінці 1882 р., очевидно постала у процесі підготовки четвертого видання «Богдана Хмельницкого». За свідченням приятеля М. Костомарова — В. Беренштама, саме тоді історик змінив свої погляди на устремління та мотиви Великого гетьмана577. Отже, зазначена монографія, попри відсутність чітко сформульованих узагальнень та висновків, які інколи представлені в рецензіях та публіцистичних розвідках М. Костомарова, репрезентує достатньо цілісне відтворення доби Хмельниччини. Тим паче, що історик був одним із перших учених в українському історіописанні, який сконструював оригінальну структуру суб’єктивності. Вона включає автора, створені ним образи, сюжетне дійство з колективним та персональними героями, читацьку аудиторію, котрій адресуються і передаються ці елементи. Саме продукування такої структури суб’єктивності стало запорукою феноменального успіху монографій М. Костомарова, зокрема його студії «Богдан Хмельницкий», серед широких кіл громадськості. Більше того, історик-романтик започаткував монографічну розробку української історії, яка сприяла швидкому поширенню зазначеного виду і жанру наукової продукції578. М. Кордуба називає М. Костомарова «першим монографічним дослідником»579. Відзначимо, що становлення монографії як виду наукових студій в європейській історіографії (від Ш.-В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса580 до Р. Дж. Коллінгвуда581) зазвичай пов’язують із позитивістським історіописанням. Свій спосіб викладу М. Костомаров в одній із праць схарактеризував як «складання» (рос. «составление»)582 монографій із певних джерел. Його виклад спирався на кілька базових принципів: контекстуальне висвітлення подій та явищ, визнання за автором права представляти можливе у статусі дійсного, що дозволило стилізувати минуле спираючись як на етнографічний та географічний матеріал, так і шляхом упровадження героїко-художніх елементів, зокрема уявних монологів та діалогів відомих історичних постатей. «Ті, хто знав Костомарова добре пам’ятають, як він, натхнений розмовою про героїв своїх історій, непомітно для себе переходив у тон їхньої мови та цитував чи імпровізував цілі сторінки церковнослов’янською, польською, на- ——————— Костомаров Н. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком… — С. 2. Беренштам В. Воспоминания… — С. 224. 578 Біднов В. Що читати по історії України (коротенька історіографія України). З викладів на учительських курсах українознавства. — Катеринослав, 1920. — С. 7. 579 Кордуба М. Володимир Антонович // ЛВ. — 1942, 11, квіт. — № 77. — С. 2 580 Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории / Пер. с фр. — СПб., 1899. — С. 240–242. 581 Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. — М., 1980. — С. 123. 582 Костомаров Н. Руина… — 1879. — № 4. — С. 610. 576 577 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 245 родною малоруською, літературною малоруською мовою XVII ст. і навіть латиною», — згадував О. Русов583. Романтичне історіописання передбачало введення на авансцену минувшини масового, колективного героя — народу. Останній виступає як тотальне ідеалістичне, ірраціональне включення, яке є джерелом історичного руху і, водночас, вищим позачасовим мірилом вартості у романтичному світобаченні. Відтак для розкриття множинності дій, емоційних почувань та психологічних реакцій масового героя М. Костомаров застосовує розмаїтий дослідницький інструментарій. Зокрема, він наділяє народ морально-етичними, мистецько-естетичними якостями та антропоморфними рисами, які дозволяють порівнювати його з визначними історичними особистостями, наприклад із Великим гетьманом, відтворювати конфлікт колективного і персонального героїв тощо. М. Костомаров використовує й емпатичне проникнення до внутрішнього світу видатних особистостей, зокрема демонструє їхній духовний стан та морально-етичну мотивацію дій і вчинків. Він показує мінливість та суперечливість духовних характеристик («моральна сила», «ідеал», «ідея», «справедливість» і т. п.) і персональних героїв, і цілих станів суспільства, приміром козацтва, які, власне, і визначають їхнє призначення в той чи інший момент історичної дії. Минувшина конструюється М. Костомаровим на кшталт драми, що виявляє конечність та нескінченість історичного буття, пов’язує минуле, сучасне і майбуття, зокрема героїчне та трагічне, в єдине сюжетне дійство. Адже сюжет є центральним елементом викладу, який сполучає його дослідницькі практики (етнографічну, літературну та ін.). Водночас сюжетна лінія представляє його ідеалістичну, ірраціональну стратегію пояснення історії, в якій дивним чином поєднуються вимоги до критичного і достовірного тлумачення минувшини з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей. Зауважимо, що художнє представлення української минувшини доведене М. Костомаровим до крайньої, практично граничної межі, яку дозволяли тодішні канони наукової праці. У цьому виявляється мистецька-художня абсолютизація стилю романтиків, яка, за висловом російського філософа Олексія Лосєва, подавалася вище будь-якого буття584. Така стратегія пояснення відображає героїко-художній стиль мислення М. Костомарова як історика з моральноетичним та мистецько-естетичним ідеалом науковості. Звичайно такий пояснювальний ряд майже не сприймався вченими, зорієнтованими на аналітичне витлумачення історії та сцієнтистський ідеал наукових знань, скажімо в контексті позитивістських взірців мислення. Однак, інтуїтивне конструювання минувшини, попри численні недоліки (апологія героїколегендарних мотивів, психологічний редукціонізм, ідеалізація колективного героя, фактографічні перекручення, приховані апокрифи та низка ін.), впритул наближало М. Костомарова та інших істориків-романтиків до проблеми Іншої суб’єктивності, осягнення якої вже відбувалося на теренах дослідницьких практик ХХ ст. ——————— 583 Русов А. Костомаров в Харькове. По поводу автобиографии Н. И. Костомарова // Харьковский сб. — Харьков,1891. — Вып. 5. — С. 3. 584 Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. — К., 1994. — С. 46. 246 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Але цим не вичерпуються здобутки автора монографії «Богдан Хмельницкий». М. Костомаров уперше висунув, сформулював і спробував відповісти на питання: якою мірою Великий гетьман був співтворцем історії? Після М. Костомарова жоден історик, який писав про Хмельниччину, вже не міг уникнути тієї чи іншої відповіді на це питання. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 247 3.6. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у сприйнятті М. Костомарова Монографія «Мазепа», опублікована на схилі життя М. Костомарова (1882), посідає виїмкове та незвичайне місце в його творчості. Здавалося б, що складні колізії біографії «гетьмана-відступника» на тлі драматичних і трагічних поворотів в історії України-Гетьманщини на зламі XVII–XVIII ст. містять усі потрібні складові, щоб вибудувати і розгорнути масштабне, динамічне сюжетне дійство, яке так полюбляв автор «Богдана Хмельницкого». Тим більше, що доба І. Мазепи незаперечно продукувала аналогії зі славетними часами Хмельниччини, яскраво відтвореними у вищеназваній тритомній монографії (3-є вид. — СПб., 1870). Втім, на тлі останньої студія М. Костомарова про І. Мазепу виглядає як разючий дисонанс, ба навіть як бліда тінь попередніх праць, своєрідний винятокказус у творчості історика-художника. Таке враження складається у читача вже на перших сторінках цієї монографії. Передусім, майже зовсім зникають широкі, калейдоскопічні та мінливі контексти творення світу минувшини, які властиві більшості великих робіт М. Костомарова. Відтак особа майбутнього гетьмана постає на історичній сцені у світлі різнорідних, досить суперечливих, іноді майже анекдотичних свідчень. Історик-романтик не подає навіть невеликого вступу, який би змалював появу І. Мазепи у сенсі супутніх подій та самобутніх передумов. Він лише обмежується стислою згадкою про те, що виклав інтриги майбутнього гетьмана за часів І. Самойловича у своїй монографії «Руина…»585. Це посилання виглядає досить дивно, позаяк на сторінках зазначеної праці побутування І. Мазепи розглянуто побіжно. Майбутньому гетьманові присвячено лише декілька текстових фрагментів. Зокрема, М. Костомаров висвітлює обставини невдалої дипломатичної місії І. Мазепи як посланця правобережного гетьмана П. Дорошенка до Кримського ханства та Туреччини, під час якої він потрапив у полон до запорожців (1674) і був переданий лівобережному гетьману І. Самойловичу586. Наведений епізод історик також згадує у своїй рецензії з нагоди появи перших чотирьох книжок «Киевской старины»587. Крім того, І. Мазепа декілька разів фігурує в «Руине…» як речник І. Самойловича у Москві588. М. Костомаров пише також про хабар, який дав майбутній гетьман князю В. Голіцину за зміщення І. Самойловича589. Власне, цим і обмежується репрезентація образу І. Мазепи в студії «Руина…». Проте подальша канва подій в монографії «Мазепа», зокрема після обрання провідного персонального героя на гетьмана, представляє авторові чимало можливостей для загострення сюжетного дійства, надання йому звичного динамізму і повноти просторово-часового колориту: криваві і трагічні Кримські походи 1687 та 1689 рр., апогей боротьби Петра І з царівною Софією за москов——————— 585 Костомаров Н. И. Мазепа. — М., 1882. — С. 15 586 Его же. Руина. Историческая монография. 1663–1687 // ВЕ. — 1880. — № 7. — С. 256–261. 587 Его же. Рец. на журн.: Киевская старина: Ежемесячный исторический журнал. — Киев, 1882. — Кн. I–IV, январь-апрель // НВ (СПб.). — 1882, 27 апр. — № 2212. — C. 2. 588 Его же. Руина… — 1880. — № 9. — С. 20–24, 29–31, 66. 589 Там же. — С. 70. 248 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ський трон і т. п. Однак, М. Костомаров не використовує ці сюжетні потенції. Натомість у його представленні гетьман І. Мазепа з’являється і виглядає як особа, що пасивно сприймає плин світу минувшини. Приміром, він просто «очікує» опали після падіння свого покровителя князя Василя Голіцина. Причому М. Костомаров не подає психологічного обрису цього, вочевидь, напруженого і тяжкого стану, коли безпосередньо перетинаються шляхи Петра Великого та українського гетьмана, що помітно контрастує зі звичною авторською манерою викладу, зокрема у монографії «Богдан Хмельницкий». У читача, знайомого з його попередніми працями, така стильова метаморфоза викликає неабияке здивування. Невідомий автор розлогої рецензійної статті «История гетманства Мазепы», який переховувався під криптонімом С. В., із подивом відзначає, що читацька публіка «не знайде в монографії про Мазепу живої літературної розповіді, художньо-психологічної обробки перспективної теми, з’ясування і замальовки такої видатної історичної особистості якою був Мазепа. Розповідь п. Костомарова недостатньо популярна в кращому значені цього слова…»590. Така заувага навіть складно сприймається щодо творчості М. Костомарова. Але історичне письмо, яке споглядаємо на сторінках цієї монографії, переконує, що невідомий рецензент усе ж таки мав рацію. Адже авторська репрезентація постаті І. Мазепи, переважно, зводиться до морально-етичних характеристик чи відповідного оцінювання його певних учинків. Скажімо, дізнаємося про виняткову здатність І. Мазепи здобути прихильність тієї чи іншої особи, зокрема вміння передбачити те, що від нього хоче отримати його покровитель і т. п.591. Ця думка історика практично повторює його сентенції, викладені в монографії «Руина…»592. Крім того, М. Костомаров повідомляє про зловживання з військовою скарбницею, яка «витрачалася не тільки на утримання охотницького війська і на виплати козакам, але й на приватні примхи гетьмана і його двору, а також на всілякі подарунки»593. Проте він не забуває згадати про І. Мазепу як мецената й покровителя церкви та культури594. Врешті, костомаровське представлення образу новоспеченого гетьмана виглядає досить однобічним і статичним. Якщо Б. Хмельницький в однойменній монографії поставав у світлі різних контекстів і ракурсів, зокрема у сенсі співвіднесення з побутуванням колективного / масового героя, то постать І. Мазепи вимальовується М. Костомаровим якось осібно. Зазвичай він подається на тлі невдоволення запорожців, тогочасних хитросплетінь російськоукраїнських взаємин, зокрема у коловороті незчисленних доносів, звинувачень і застережних виправдань, спроб очорнити в очах Москви очевидних та потенційних ворогів, постійних прагнень здобути прихильність Петра І й знаних російських сановників і урядовців і т. п. ——————— 590 С. В. История гетманства Мазепы. Рец. на кн.: Костомаров Н. И. Мазепа. Историческая монография. — М.: Типо-лит. И. Н. Кушнерева и К°, 1882. — VII, 446 с. // РВ. — 1883. — Т. 166, №7. — С. 330. 591 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 16. 592 Его же. Руина… — 1880. — № 7. — С. 260. 593 Его же. Мазепа… — С. 20. 594 Там же. — С. 39, 40–41. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 249 Український історик Теодор Мацьків уважав таку візію щодо постаті І. Мазепи дивною й незрозумілою, зокрема наголошував, що саме вона спричинилася до поширення негативного погляду на особу гетьмана у західній історичній думці595. Та найбільше вражало інтерпретатора цієї монографії те, що М. Костомаров добре усвідомлював однобічність і тенденційність московського актового матеріалу596. І, справді, автор немовби виправдовується перед читачем, зокрема відзначає, що І. Мазепі була притаманна «природна вкрадливість, та здатність всім подобатися з першого разу, здатність, яка живе з людиною і з нею вмирає, залишаючи мало слідів для нащадків, котрі прагнуть вивчити історичну особу. За одностайними свідченнями особисто знаючих цю людину, йому була дуже властива така здібність»597. Наведена сентенція не є випадковою. Вочевидь, М. Костомаров відчував обмеженість інформаційного потенціалу джерел із політичної та дипломатичної історії, які не могли підживити і розгорнути його творчу уяву про події далекої минувшини. «…Повсякчас відчуваю загалом недостатність офіційних джерел там, де потрібно знати не факти й явища, але їхні причини, які виходять із духовного життя та його розвитку», — скаржиться історик у листі від 23 вересня 1877 р. до О. Лазаревського, в якому він розповідає про пошуки архівних матеріалів у Москві стосовно доби І. Самойловича та І. Мазепи598. Проте чи можна вважати ці складнощі й проблеми з обсягу архівної та загалом джерельної евристики визначальними, себто такими, що примусили М. Костомарова докорінно змінити авторську конструкцію однієї з найвідоміших історичних студій? Передусім, варто згадати, що історик досить успішно вирішував подібні проблеми у багатьох працях, зокрема в «Богдане Хмельницком», четверте перероблене видання якого вийшло 1884 р. До того ж, на той час він здобув величезний досвід у царині едиційної археографії та на ниві джерелознавства української історії. Можемо припустити, що помітний вплив на його творчість справляв загальний фізичний і психологічний стан, зокрема прогресуюче погіршення здоров’я та загроза повністю втратити зір. Ця тема і пов’язані з нею особисті емоції, особливо ширяться після тяжкої зими 1875 р., коли М. Костомаров перехворів на тиф. Дехто з дослідників припускає, що саме тоді в нього трапився крововилив у мозок599. Відтак пов’язані з хворобами переживання досить репрезентативно подані у його листуванні, хоч історик навіть у молоді роки вирізнявся надзвичайною вразливістю й чутливістю щодо свого фізичного стану. На початку 1880-х років ці почування спричинилися до певного суспільного резонансу, зокрема у тогочасній пресі. Вони викликали своєрідний коментар історика. «Хтось із чогось надрукував у газетах, що я заслаб і згасаю. — писав ——————— 595 Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687–1709 / Передм. Л. Винара. — Мюнхен, 1988. — С. 39. 596 Його ж. Гетьман Мазепа в оцінці М. Костомарова // Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. — К.,1994. — С. 132. 597 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 37–38. 598 Лазаревский А. Письмо Н. И. Костомарова [м. Москва, 23 вересня 1877 р.] //КС. — 1891. — № 9. — С. 478 599 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 348. 250 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 М. Костомаров до О. Гатцука у листі від 28 липня 1881 р. — В цьому є дещиця правди: мій зір сильно впав і це мене доводить до відчаю, більше того я відчуваю загальну слабкість і фізичне, і розумове знесилля. Але я не страждав ніякою гострою хворобою»600. Та, попри суттєві проблеми зі здоров’ям наприкінці 1870-х — початку 1880-х років, М. Костомаров достатньо інтенсивно працював, про що свідчить низка його нових праць. Зрештою, вчений залишався у більш-менш робочому стані, принаймні до трагічного випадку, який стався з ним 25 січня 1884 р. Тоді історика, в якого істотно погіршився зір, збив кінний вантажний повіз на одній із вулиць С.-Петербурга601. Схоже, що стильові метаморфози історичного письма М. Костомарова, котрі споглядаємо у монографії «Мазепа», варто все ж таки шукати у його дослідницьких мотиваціях та устремліннях, хоч не слід ігнорувати й обставини приватного життя. Тож повернемося до авторського викладу. «Зачарований» і досить одноманітний перебіг сюжетної канви подій монографії почасти розривають зовнішньополітичні дії, які дещо оживлюють уявний простір української минувшини, відтворений автором. Одним із таких епізодів є повстання Петрика (Петра Іваненка). М. Костомаров докладно представляє цю суперечливу й складну сторінку з історії України-Гетьманщини в четвертій і, частково, п’ятій главі. Вчений виявляє навіть певні симпатії до особи Петрика, наприклад зіставляє його з П. Дорошенком і навіть самим Б. Хмельницьким. Зокрема, історик підкреслює, що Петрик «копіював» діяння Великого гетьмана602. Так, завдяки зовнішньополітичним обставинам у монографії несподівано з’являється ще один персональний, хоч значною мірою й епізодичний герой. Утім, автор одразу підкреслює, що П. Іваненко постає на авансцені минувшини в іншу добу, яка докорінно відрізняється, порівняно з Хмельниччиною чи Руїною. М. Костомаров подає досить своєрідну і, заразом, виразну характеристику цієї особистості. «Петрик, очевидно, розігрував із себе Богдана Хмельницького; але часи, коли Богдан Хмельницький міг творити свої великі справи, пройшли неповоротно. Скрізь і у всьому наслідування буває гіршим за оригінал, і події, штучно повторювані не своєчасно, являють собою щось комічне. Петрик у малоруській історії став таким типом, яким був Дон-Кіхот в історії людської поетичної творчості», — відзначає історик603. Це образне порівняння «ханського гетьмана» з відомим літературним персонажем є показовим. Тим паче, що воно виявляє рецепцію різних темпоральних пластів української історії, яка зазвичай конструюється М. Костомаровим у вигляді морально-етичної та мистецько-естетичної системи, що задає певні координати сюжетного дійства. Варто підкреслити, що типаж Дон-Кіхота вживав у своїх текстах і В. Липинський604. ——————— 600 Костомаров Н. И. — Гатцук А. А. [автограф; 28 липня 1881 р., Прилуки] // ІР НБУВ. — Ф. 22. — Спр. 26. — Арк. 1. 601 Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров… — С. 349. 602 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 78–79. 603 Там же. — С. 80. 604 Правобережець В. [Липинський В.] Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта) // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 397–406. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 251 Отож на деякий час Петрик виступає як супротивник, який змагається з І. Мазепою не тільки за гетьманську булаву, а й за вплив на масового, колективного героя — народ / націю. «Можна було побоюватися, що бунтівник дійсно вгадав народне бажання», — пише М. Костомаров605. Та справжньої, драматичної, захоплюючої дух та читацьку уяву боротьби, так і не вийшло. Тому представлення цього конфлікту лише трохи пожвавило бліде історичне тло цієї монографії. «Сіра копія» Б. Хмельницького та П. Дорошенка виявилася незрівнянно гіршою, ніж його великі попередники. Чи варто дивуватися, що за такого контексту висвітлення походи Петрика у спілці з татарськими союзниками завершилися нічим? Прикметним виглядає і авторське потрактування подій, яке М. Костомаров пов’язує з народним / національним духом. «Народ ні на волосину не спокусився його відозвами, не показав бажання пожертвувати життям і статком заради звільнення від московської влади, не вбачав у Петрику нового Хмельницького, і Мазепа, здавалося, мав право запевняти московський уряд, що все зведене Петриком і подібними йому злобителями про утиски народу є брехнею, — в Малоросії всі, старші і менші, живуть щасливо, в багатстві і достатку, ніхто нікого не силує, ніхто ні від кого не потерпає», — зазначає автор606. Така думка, як не дивно, виглядає як своєрідний присуд не тільки «ханському гетьману», а й самому І. Мазепі, якому історик, так і не віддає лаври цієї «перемоги». Відтак знищивши свого ворога, якого начебто вбили, спокусившись на винагороду у тисячу рублів, запропоновану гетьманом, І. Мазепа, як і Петрик, кінець-кінцем програє у царині духу, себто у змаганні за масового героя. Зауважимо, що О. Оглоблин піддавав сумніву версію М. Костомарова та інших істориків про смерть Петрика607. Здавалося б, що М. Костомаров поступово повертається до звичних стильових канонів. Але наділяючи народ / націю антропоморфними рисами, себто сприймаючи цю спільноту майже як окрему людину, автор прагне осягнути її відчування й психологічні реакції. Недаремно, на сторінках його монографії, споглядаємо численні вислови на кшталт: «народний голос», «народний погляд», «народне бажання», «народне устремління», «народне сум’яття», «народне благо», «народна любов», «народне обурення» та навіть «народна філософія». Однак, М. Костомаров практично не робить жодних спроб порівняти колективного героя з провідною історичною особистістю, якій, власне, присвячена зазначена студія. Шляхи гетьмана лише зрідка перетинаються з багатоманітним і суперечливим буттям народу / нації. Це виглядає досить дивним, оскільки антропоморфне уподібнення народу в романтичному історіописанні традиційно вживається для конструювання своєрідного простору, в якому проводяться компаративні паралелі між масовим і персональними героями. Натомість постать І. Мазепи немовби вмонтовується у загальний плин подій, що проходять повз гетьмана, але лише побіжно зачіпають його становище: походи Петрика, війни з турками і татарами в 1695–1696 рр. і т. п. ——————— Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 81. Там же. — С. 93. 607 Оглоблін О. Ще до історії Петрика // Студії з Криму. І–ІХ / Ред. А. Е. Кримський. — К., 1930. — С. 95–99. 605 606 252 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Приміром, у восьмій главі історик зосереджує увагу на висвітленні козацького руху на Правобережній Україні, зокрема описує діяння С. Палія, С. Самуся та інших народних ватажків, скерованих супроти польських магнатів тощо. У схожому дусі М. Костомаров розглядає побутування гетьмана і у дев’ятій главі, в якій подається перебіг критичних, переломних подій у тодішній російській й українській минувшині — початок Північної війни. Проте навіть у цій главі І. Мазепа постає десь на маргінесі викладу у контексті повсякденної рутини військових дій, зовнішньополітичних комбінацій і планів, урештірешт як особа, що виконує царські доручення та споглядає як шириться полум’я війни на східноєвропейських теренах. Зазначимо, що монографія «Мазепа» вирізняється майже повною відсутністю авторської емпатії стосовно головного героя та невиразністю просторовочасових обрисів, якими уславився історик серед російської читаючої публіки. На відміну від інших праць М. Костомарова, у цій студії споглядаємо досить мало уявних / вигаданих діалогів та монологів, які дозволяли автору репрезентувати можливе в статусі дійсного і задавати ритміку й динаміку викладу. На цьому місці цілком логічно постає питання: як історик представляє особу «гетьмана-відступника»? Адже традиційні стильові риси, властиві автору, проступають тільки епізодично. Більше того, вони суперечать відстороненій, дещо зверхній позиції М. Костомарова щодо головного персонального героя цієї студії. Почасти настанови історика стосовно конструкції монографії «Мазепа» проступають у його співвіднесенні постаті гетьмана з особою російського царяреформатора. Зауважимо, що на специфічне висвітлення цих взаємин у вказаній праці М. Костомарова звернув увагу український історик Дмитро Кравцов. Зокрема, Д. Кравцов уважав, що автор подає ці відносини досить епізодично і не підкреслює свого «загального вражіння»608. Втім, якщо послідовно простежити й потрактувати ці епізоди чи фрагменти у загальному річищі викладу М. Костомарова, то побачимо певну стратегію пояснення історика-романтика. Звичайно, ірраціональну й інтуїтивну, часом суперечливу лінію тлумачення, яка складно сприймається у межах аналітичних процедур та вимог сцієнтизму. Виглядає, що і М. Грушевський, який розглядає цю монографію в означеному сенсі, фактично виказує повне нерозуміння логіки М. Костомарова. «Автор потонув в фактичнім оповіданню, за ним страчена наукова перспектива, за деталями не видно важного, читач не виносить властиво ніякого розуміння тодішніх відносин, політичних і соціяльних змагань і напрямів, а щодо особи самого Мазепи автор став на традиційно-російськім ґрунті і признавши, що Мазепа не заступав ніякої політичної ідеї, що се був цілковитий егоїст і “воплощенная ложь”, сією цілком негативною характеристикою заступив дорогу до зрозуміння справдішнього Мазепи»609. Проте М. Костомаров, вочевидь, виходив з іншої перспективи, про що свідчить досить специфічне представлення постатей українського гетьмана та ——————— 608 Кравцов Д. Гетьман Мазепа в українській історіографії ХІХ в. // ЗІФВ. — К., 1925. — Кн. 6. — С. 239–240. 609 Грушевський М. Рец. на кн.: Уманец Ф. М. Гетман Мазепа. Историческая монография. — СПб., 1897. — 1, 455, ІІІ с. // ЗНТШ (Львів). — 1898. — Т. 21. — С. 20. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 253 російського царя. Вже перша зустріч І. Мазепи з Петром І завершується непередбачуваним успіхом українського гетьмана, промова якого вельми сподобалася новому російському володарю610. Ця подія є достатньо прикметною, позаяк навіть оточення гетьмана очікувало репресивних заходів із боку Москви, щонайменше, опали після падіння його колишнього покровителя — князя В. Голіцина. Натомість несподівані милості, отримані І. Мазепою від російського царя, швидко трансформуються у всемірне і беззастережне довір’я. Відтак нескінченні доноси й інтриги, спрямовані супроти нього, здавалося б, мали лише зворотній ефект! «Московський уряд не тільки догоджав гетьману, демонструючи недовіру до всіх звинувачень, що так рясно сипалися проти нього, але надавав милості його рідним і всім, за кого він клопотався», — підкреслює М. Костомаров611. Водночас історик наголошує на систематичному і послідовному піднесенні персональних взаємин українського гетьмана та російського царя, які вже не обмежувалися особистими симпатіями. Щорічні московські вояжі І. Мазепи, як правило, на початку календарного року, істотно зміцнили його становище. «Так утверджувалися між царем і гетьманом такі відносини, що Мазепа послуговувався не тільки пошаною, але любов’ю і повною довірою до себе царя Петра», — наголошує автор612. Відзначимо, що навіть невдалі походи гетьмана та князя Я. Долгорукого супроти татар і турків у 1697–1698 рр., останній з яких М. Костомаров навіть називає «ганебним» і порівнює його з відомими кримськими поразками князя В. Голіцина 1687 та 1689 рр., не викликали невдоволення молодого, енергійного та запального царя613. У 1700 р. І. Мазепа став кавалером (другим після генерал-фельдмаршала й управителя Посольського приказу Ф. Головіна) ордена св. Андрія Первозванного. На його честь був даний особливий царський банкет, на якому гетьмана славили 48 близьких осіб із козацької старшини614. Видається, що навіть складний перебіг російсько-шведської війни не зміг затьмарити обопільну прихильність цих історичних осіб. М. Костомаров наголошує на постійних пожалуваннях і подарунках (землі з кріпосними, коштовності, хутра, зброя і т. п.), які систематично отримував І. Мазепа від російського царя615. Крім того, автор згадує про особливий знак довіри Петра І до гетьмана, який доручив йому стратити сотника М. Мандрику (1705), що «зухвало» висловлювався про І. Мазепу616. М. Костомаров акцентує увагу на обміні мисливськими й рибальськими трофеями, різноманітними делікатесами й дарами землі між цими двома особами, які тлумачить як своєрідний вияв їхньої духовної близькості й товариської приязні. «Між гетьманом і царем відбувалися часті обміни подарунками, як між близькими друзями…», — резюмує вчений617. ——————— Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 37. Там же. — С. 62. 612 Там же. — С. 112. 613 Там же. — С. 125, 127. 614 Там же. — С. 140. 615 Там же. — С. 191, 193. 616 Там же. — С. 206. 617 Там же. — С. 205. 610 611 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 254 Урешті, на сторінках монографії проступає парадоксальна, але достатньо вмотивована думка історика про нерозривний зв’язок гетьмана з Москвою. Причому йдеться не про ту чи іншу зовнішньополітичну комбінацію, внутрішньополітичну інтригу, а про духовну сув’язь І. Мазепи з російськими можновладцями, ба навіть про їхню спільну морально-етичну порочність. Це авторське відкриття урівнює постаті Петра Великого та Івана Мазепи в царині духу, позаяк на шкалі трансцендентних вартостей М. Костомарова як історика-романтика моральна потворність є найбільшим «гріхом»! Не випадково, згадуючи про І. Мазепу як мецената та покровителя церкви618 історик наголошує на показному характері його православної віри. «Так видиме всіма благочестя і ревнивість до православних храмів знищувало силу ворогів Мазепи, які виставляли його в своїх доносах поляком, який таємно співчуває польським заповітним намірам і лише вдає з себе російського православного», — зазначає вчений619. Таке «показне благочестя» гетьмана вельми нагадує зовнішні, демонстративні ознаки російського православ’я, які М. Костомаров яскраво висвітлив у монографії «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII столетиях»620. Та найбільше російського царя й українського гетьмана пов’язали їхні «звершення» в соціальній площині української минувшини. За візією М. Костомарова, в часи І. Мазепи ще не вкоренилися жорсткі станові відмінності між поспільством і козацтвом, що давало можливість певної міграції чи обміну між різними соціальними прошарками621. Він навіть стверджує, що у Гетьманщині, іноді відбувалося «переміщення станів і місць мешкання», коли частина козацтва поверталася в поспільство, а інша — навпаки прагнула ввійти до козацтва622. Проте вже перші пожалування Петра І, на думку М. Костомарова, заклали «фундамент приватного землеволодіння в Малоросії та початок майбутнього малоросійського дворянства»623. Чимало зусиль на цій ниві доклав і сам гетьман, який наблизив віддану йому козацьку старшину до становища привілейованої спільноти приватних землевласників. Ще категоричніше історик висловився у своїй студії «Мазепинцы» (1884). «Ніхто з гетьманів не надав стільки універсалів на маєтності, які пізніше потверджувалися царськими грамотами, ніхто, як Мазепа, через це не наплодив в Україні стільки так званих панів, віддаючи їм у порядкування, живущих на їхніх землях посполитих», — підкреслює М. Костомаров624. На цьому місці варто наголосити, що такі погляди щодо «гетьмана-відступника» були досить поширеними посеред колишніх кирило-мефодіївських братчиків. Скажімо, П. Куліш в «Обзоре украинской словесности», вміщеному на сторінках часопису «Основа», подав вельми промовисту характеристику тієї доби. «Гетьманство Мазепи було часами найбільшого розквіту козацьких панів, за рахунок нижчих класів українського населення. Жоден гетьман не ——————— Там же. — С. 39, 40–41, 64, 136. Там же. — С. 136. 620 Костомаров Н. Очерк домашней жизни... — С. 211. 621 Его же. Мазепа… — С. 67. 622 Там же. — С. 132. 623 Там же. — С. 39. 624 Костомаров Н. Мазепинцы. — № 1. — С. 5. 618 619 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 255 піднісся до такого самовладдя, як Мазепа, отож, жоден не міг дозволити собі таких великих зловживань. — зазначає автор. — Чим нижче схиляв він голову перед царем Петром, тим зарозуміліше тримав її перед тодішньою Українською нацією, цієї простодушною юрбою, стільки разів уже проданою своїми провідниками з часів знаменитого повстання Хмельницького»625. Втім, антипанський запал П. Куліша часів петербурзької «Основи» згодом зазнав докорінних трансформацій. Натомість М. Костомаров проніс пошану до егалітарних чи братерських ідеалів в організації суспільного буття практично до останніх днів життя. Відзначимо, що навіть саму «зраду» І. Мазепи історик розглядає як своєрідний каталізатор процесу соціальної диференціації, зокрема закріпачення посполитих. У такому контексті події 1708–1709 рр. стали одним із могутніх поштовхів, які розхитали, а зрештою остаточно підірвали, як уважав М. Костомаров, стару егалітарну основу буття козацтва. «Побоювалися, щоб знищення порядку, до якого країна звикла вже століттями, не спричинило в ній смуту, і тому створили небувале в Малоросії дворянство, яке, як показує історія, завжди буває болячкою там, де не виробляється саме собою з історичного життя, а нав’язується за теорією. Поспільство закріпачується цим нововигаданим дворянством, і таким чином народ розламується на два стани, протилежні за своїми інтересами. Щоправда, зародки такого ладу існували вже раніше у відносинах між багатими землевласниками і бідняками, що поселилися у них. Але то були зловживання, повсякчас усвідомлювані як такі, а з нового порядку речей вони стали законними, і Малоросія, нарівні зі всією рештою Росії, піддалася надовго всій мерзоті кріпацтва, від якого полегшилася тільки у недавній час», — підкреслює вчений626. І. Крип’якевич тримався думки, що саме домінування таких «соціальних противенств» у монографії М. Костомарова і спричинилося до негативного відтворення образу І. Мазепи як аристократа, який йшов «проти народу і у народі не найшов розуміння…»627. Однак, авторські мотивації, вочевидь, є значно складнішими і достатньо суперечливими, позаяк їхні витоки слід шукати ще в дитячих, травматичних враженнях напівкріпосного хлопчика після трагічної загибелі батька М. Костомарова, а згодом у специфічних творчих рефлексіях історика. Варто наголосити, що тема масових, колективних переживань народу / нації у контексті масштабних соціальних перетворень неодноразово порушувалася в багатьох його працях, зокрема у тритомній монографії «Богдан Хмельницкий». Проте в уславлену і героїчну добу Хмельниччини емоційно-психологічні почування щодо соціальної нерівності лише почасти проривалися назовні й епізодично виводилися автором на перший план сюжетного дійства. Натомість за часів І. Мазепи та Петра І йшлося вже не про нищення егалітарних засад козацтва, які історик пов’язував із давньоруськими традиціями вічевої вольниці. Ба більше, цар та гетьман започаткували соціальні трансформації, які вщент зруйнували саму сутність духовної екзистенції козацтва, а за великим рахунком — усього українського народу. Власне, доба І. Мазепи ——————— 625 Кулиш П. Обзор украинской словесности. ІІ. Котляревский // Основа. — 1861. — № 1. — С. 237. 626 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 445. 627 Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. — С. 49. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 256 є апогеєм духовного переродження, морального знівечення козацтва в рецепції романтичного мислення, за якою насувалася похмура й страшна епоха кріпацтва або, за висловом М. Костомарова, темний «мужицький вік», себто докорінно інший, пригнічений та спотворений стан побутування народного / національного духу. Зрештою, апелюючи до тогочасних колективних переживань історик мимоволі запозичує міфологічні компоненти народної свідомості. Тим паче, що міф зазвичай спирається на масове переживання чи колективний шок. Такий стрес, повсякчас відтворюваний в історичній свідомості, виступає як спосіб витлумачення минувшини за допомогою продукування образів, що ототожнюються з певними явищами, процесами та подіями. Відтак вони заступають, підміняють логічні та раціональні стратегії пояснення, врешті-решт міф сакралізує історію, примушує сприймати її як безпосередню даність. Натомість постає своєрідна міфореальність, у межах якої побутують історичні постаті. Тож історичний міф розглядають як спосіб громадської віри та загального травматичного переживання власного минулого. Зауважимо, що ідеалістичне, ірраціональне опредметнення масових почувань, настроїв і фобій часто-густо пов’язується з певними історичними особистостями, точніше з їхніми образами, які інколи несподівано сполучаються з цілеспрямованим, раціонально організованим i послідовним шельмуванням тієї чи іншої постаті. Саме у світлі таких різних та, заразом, суперечливих, почасти навіть навіяних, сторонніх контекстів постає образ І. Мазепи на сторінках однойменної монографії М. Костомарова. Визначальною складовою авторських уявлень є теза про гетьмана як «найпершого, головного пана» — ворога українського поспільства628. Причому історик вкотре прирівнює І. Мазепу як аристократа до російських можновладців, зокрема відзначає, що народ уважав його одночасно і «польським паном», і «угодником московської влади»629. М. Костомаров навіть апелює до народної пам’яті, зокрема до переказів про побутування С. Палія в Сибіру, згадує його злощасні поневіряння й злигодні. «Очевидно, що тут доля Палія протиставляється долі Мазепи, що погубив його і продовжував жити в розкоші і достатку», — відзначає автор630. Тож постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна з символічних жертв, представлених у споминах народу631. Однак, найголовнішою жертвою «гетьмана-відступника» у репрезентації М. Костомарова є народний / національний дух «розламаний», понівечений та розіп’ятий становими межами, які так завзято й цілеспрямовано насаджав І. Мазепа у спілці з російським царем. Загалом тему жертовності, точніше жертовної спокути, досить часто споглядаємо у міфологічних конструкціях як специфічну ланку, що пов’язує уявне з реальним, зокрема надає історичним процесам, подіям і особам докорінно іншого, сакрального сенсу. У костомаровській візії ідея масової, колективної жертовності є наскрізь трагічною, позаяк розглядається як Божа кара, як тяжке випробування й масова спокута, послані Провидінням малоросійському / українському народу, який порушив гармонійні, християнські засади свого буття піддавшись матеріальним ——————— Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 218. Там же. — С. 218. 630 Там же. — С. 204 631 Там же. — С. 381. 628 629 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 257 спокусам та становим привілеям. Заразом постать І. Мазепи постає як тодішнє втілення, ба навіть як персоніфікація тої страшної й руйнівної суспільної напасті, тотального соціального «зла», яке врешті підірвало тонку та хитку рівновагу екзистенції народу / нації. Отож тема духовної вбогості й ницості гетьмана-аристократа рефреном проходить крізь сюжет усієї монографії. Цей морально-етичний імператив вихолощує і нівелює потенційне багатство сюжетних контекстів і ліній з обсягу минувшини, яке звичайно було найяскравішою візитівкою історичного письма М. Костомарова. Приміром, навіть особисту драму І. Мазепи — кохання до Мотрі Кочубеївни історик представляє як вияв моральної потворності майбутнього «зрадника» — «старого розпусника» з «найвульгарнішими способами зваблення»632. Проте у М. Костомарова не викликає жодної симпатії й постать генерального судді Василя Кочубея. Автор урівнює його у моральному сенсі з І. Мазепою, позаяк вважає його співтворцем тогочасних злодіянь на теренах Гетьманщини. Ця замальовка разюче відрізняється, наприклад, від висвітлення родинної трагедії Б. Хмельницького — шлюбної зради його другої дружини Мотрони Чаплинської, яку історик розглядав як певне виправдання і навіть знакове пояснення того нещасливого повороту військової та політичної фортуни, що стався в житті Великого гетьмана633. У негативному сенсі М. Костомаров трактує й внутрішньополітичні заходи І. Мазепи. Наприклад, створення «охотницьких» полків, кількість яких стрімко збільшилася у його гетьманство, як уважав учений, за рахунок усілякої наволочі. «Вони створювали народу справжній тягар і збуджували до себе неприхильність не тільки посполитих, але і козаків городових і навіть запорожців», — наголошує М. Костомаров634. Та найповніше духовна ницість І. Мазепи постає у контексті авторського висвітлення подій Північної війни, зокрема т. зв. «зради». Зазначимо, що тему народних лихоліть за часів російсько-шведського протиборства М. Костомаров порушував і раніше, зокрема у невеликій, але досить відомій розвідці «Черты сопротивления власти при Петре Великом»635. На трагічному й драматичному тлі страждань і злигоднів масового, колективного героя історик відтворює домінацію особистих мотивацій й устремлінь гетьмана, який поступово під плином подій та обставин звертається до думки про українсько-шведський альянс. Однак, у викладі М. Костомарова І. Мазепа шукає не виходу з вкрай складної ситуації, в якій опинилася Україна-Гетьманщина, а особистого порятунку, спертого на тверезий, прагматичний і цинічний розрахунок. Цей контраст, точніше конфлікт егоїстичного, персонального та загального, колективного, проступає як найголовніша ідея в авторській анатомії «зради» гетьмана посеред тодішньої руйнації й народних поневірянь. Проте вчений все частіше ——————— Там же. — С. 276. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. — 4-е изд., доп. и испр. — Т. 2. — С. 310–311. 634 Его же. Мазепа… — С. 133. 635 Его же. Черты сопротивления власти при Петре Великом // РС. — 1875. — № 2. — С. 381–383. 632 633 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 258 і частіше згадує про військові визиски, небувалі безчинства російських військовиків, які збуджували невдоволення і ставали «нестерпною ношею» у Малоросії та в інших «царських областях»636. Варто наголосити, що Б. Крупницький вказував на логічну суперечливість у тлумаченнях автора між недавніми антимосковськими настроями українців та позитивними відгуками на заклики російського царя до боротьби зі шведським військом і «зрадником Мазепою»637. М. Костомаров уважає, що ці антиросійські настрої ще не несли політичних загроз. Натомість історик підкреслює, що саме в цьому світлі І. Мазепа намагався представити становище на теренах Гетьманщини в очах російського уряду, яке називав критичним, зокрема «огульно звинувачував весь малоросійський народ у легковажності та схильності до вагань»638. Врешті, поведінка гетьмана репрезентується вченим у звичному ракурсі: будь-що-будь виказати щиру вірність російському володарю й обілити себе від можливих підозр і звинувачень. Але зовнішня військово-політична канва подій поступово підважує особисті мотиви і зацікавлення І. Мазепи, змушує його переосмислити поточну ситуацію та намітити свої майбутні дії. Автор подає самобутню проекцію впливу зовнішніх чинників на внутрішній вибір гетьмана, себто сам процес «входження у зраду». Причому одинадцята, почасти дванадцята глава з монографії, в яких описуються ці «внутрішні» перетворення І. Мазепи, найбільше нагадують звичного М. Костомарова як історика-художника з властивими йому рисами — динамізмом і розмахом сюжетного дійства. Проте ця авторська експресія виглядає лише як локальний фрагмент в архітектоніці студії. Спершу історик згадує про «спокусливі листи» княгині Анни Дольської, хоч і вважає, що на той момент «могутність Карла не досягла ще такої висоти, щоб вірність ворогу шведського короля ставала до крайності небезпечною, а царська могутність не впала до того, щоби не збудити в себе страх за майбуття»639. Властиво, міркування егоїстичної доцільності й осібної вигоди подаються вченим як засадні риси образу «гетьмана-відступника», які сполучаються з його шляхетською зарозумілістю. Саме останні, вважає М. Костомаров, спричинилися до особистої конфронтації І. Мазепи та одного з найближчих урядовців Петра І — О. Меншикова. «Шляхетська пиха людини, що в юності була “покойовим” польського короля, здригалася від думки підпорядковуватися тому, хто в дитинстві торгував пирогами в Москві», — пише історик640. Проте найбільше зачепив І. Мазепу, на думку автора, безпосередній наказ О. Меншикова, без узгодження з гетьманом, виступати у похід компанійському полковнику А. Танському641. Це розпорядження не лише завдало дошкульної особистої образи, а й виглядало як зазіхання на його владу в Гетьманщині. З цим випадком, уважає М. Костомаров, перед І. Мазепою замаячила вповні реальна перспектива втратити гетьманську булаву, позаяк «пристрасть царя ——————— Его же. Мазепа… — С. 147. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з нім. О. К. Струкевича; вступ. ст. В. М. Горобця. — К., 2003. — С. 176. 638 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 147. 639 Там же. — С. 224. 640 Там же. — С. 225. 641 Там же. — С. 238. 636 637 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 259 Петра до перетворень готова вже була торкнутися Гетьманщини, а бажання якомога тісніше злити цей край із рештою частин Російської держави дісталося йому у спадок від колишньої московської політики»642. Певна річ, перебіг військових подій змушував російського володаря та його урядовців удаватися до радикальних і навіть екстремальних заходів у внутрішній політиці, зокрема на теренах Гетьманщини. Блискучі перемоги шведського короля Карла ХІІ в 1706 р. остаточно зруйнували антишведську коаліцію. Росія залишилася сам на сам із сильним та вправним супротивником. Тому російська дипломатія гарячково шукала нових союзників і навіть пропонувала європейським монархіям, за інформацією М. Костомарова, поділ Речі Посполитої, зокрема українських земель у вигляді Київського князівства643. Але військово-політичний поворот 1706 р. похитнув впевненість І. Мазепи у становищі Петра І і спонукував зазвичай вельми обережного й розважливого гетьмана до зближення з царськими ворогами644. Так, крок за кроком автор змальовує як «зовнішні випробування» поступово підважують егоїстичний, морально спотворений внутрішній світ І. Мазепи, врешті-решт невблаганно навертають його до пошуку шляхів особистого порятунку з дуже складної ситуації. Ця зовнішня домінація над внутрішнім незаперечно виказує духовні вади І. Мазепи. «Цей малоросійський гетьман був за своєю натурою егоїст; він був щиро відданий царю Петру до того часу, поки Петро був сильний, доки Петру не загрожував могутній ворог…», — зазначає М. Костомаров у своїй студії «Мазепинцы»645. В іншому місці історик підкреслює, що «Мазепа, як усі егоїсти, був боягузом, побоювався за власну шкуру, був вельми обережним і не повністю впевненим у здійсненні своєї мети, в дієвості обраних заходів»646. Така замальовка постаті гетьмана виглядає вкрай однобічною. Тим більше, що в попередніх працях М. Костомаров відтворював складних, багатогранних історичних особистостей. Приміром, навіть Великий гетьман Б. Хмельницький з-під його пера поставав як складний та внутрішньо суперечливий, але позитивний персональний герой. Недаремно вже згадуваний рецензент із криптонімом «С. В.», попри його антиукраїнофільські симпатії, вважав, що в монографії М. Костомарова «характер Мазепи не складується перед читачем в різко відокремлену особистість»647. Та навіть у переломний момент історичного вибору авторське відтворення образу «гетьмана-відступника» хибує позірною одноманітністю. Зокрема, М. Костомаров тримається думки, що гетьман вичікував моменту, коли шальки терезів остаточно схиляться на бік Карла ХІІ і розглядав перехід під шведську протекцію тільки як крайній засіб648. Спираючись на свідчення шведських істориків автор вказує на існування різноманітних контактів і зв’язків І. Мазепи ——————— Там же. — С. 238. Там же. — С. 235–236. 644 Там же. — С. 231. 645 Костомаров Н. Мазепинцы. — № 1. — С. 1 646 Там же. — С. 6. 647 С. В. История гетманства Мазепы… — С. 331. 648 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 251, 254. 642 643 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 260 зі Шведською та Польською Коронами649. Крім того, він акцентує увагу на «фальшивому становищі» І. Мазепи, який планував «зрадити» Петра І і, заразом, посилав військо супроти майбутніх союзників650. Зауважимо, що М. Костомаров вкотре наголошує на чудових взаєминах російського царя й українського гетьмана навіть напередодні «зради», які не змогли похитнути нові доноси651, зокрема відома справа В. Кочубея та І. Іскри652. «Трудно було кому-небудь обурити царя проти любимого гетьмана», — резюмує автор свої спостереження653. За висловом М. Костомарова, І. Мазепа постійно намагався «кинути тінь» підозри щодо можливої «зради» на весь народ654, повсякчас скаржився на власну слабість і немічність, щоб уникнути рішучих дій і т. п. Петро І навіть вислав медика, який опікувався його лікуванням655. Так чи інакше, гетьману вдалося ввести в оману як російського володаря, так і коло найближчих царських сановників. Водночас М. Костомаров прагне відтворити сам механізм «зради», хоч і змальовує його досить схематично, як конфлікт особистих устремлінь із загальними інтересами народної маси. Зокрема, історик приписує визрівання й ініціативу шведського вибору егоїстичним мотивам, які кермували діями «найбільшого українського пана». Натомість козацькій старшині відводилась роль пасивних співучасників, які звикли підкорятися І. Мазепі, зокрема легко піддалися його привабливим планам. Попервах процес уведення старшини до змови М. Костомаров повністю відносить на карб гетьмана, зокрема тільки принагідно згадує про ті антимосковські настрої, які побутували в її середовищі. «Мазепа протягом 20 років свого гетьманства вже привчив старшину до такої покори собі, що нині він тільки помалу відкривав перед нею завісу, яка приховувала його таємний задум. Він спокушав старшин примарою незалежності України, указував їм, що тепер представився випадок звільнитися від усяких податків і повинностей, вигаданих московською владою: адже сам Бог посилає короля шведського для їхнього порятунку. Зробивши їх учасниками задуму його головної ідеї, він не відкривав їм багатьох подробиць, але кожного разу питав у них поради. Як йому чинити, і робив вигляд, нібито цей задум розпочатий і ведеться не за його почином, а за їхнім загальним бажанням, і він серед них є не більше, як мудрий виконавець загальної волі», — підкреслює автор656. Врешті, М. Костомаров повністю переводить змагання персонального з колективним у кризовій, критичній історичній ситуації на ниву порятунку — гетьмана як особистості й народу як єдиної антропоморфної спільноти. Відтак автор знову вступає у площину міфотворчості, позаяк тема порятунку є класичним сюжетом багатьох історичних міфів. ——————— Там же. — С. 254–255. Там же. — С. 260. 651 Там же. — С. 258. 652 Там же. — С. 300. 653 Костомарів М. Історія України в життєписах... — С. 466. 654 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 308. 655 Там же. — С. 257. 656 Там же. — С. 313–314. 649 650 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 261 На цьому місці варто підкреслити, що в студії «Мазепинцы» роль козацької старшини у подіях 1708–1709 рр. висвітлена дещо інакше, ніж у монографії «Мазепа», з наголосом на побутуванні федеративного ідеалу. Зокрема, М. Костомаров уважав, що серед «культурних малоросіян» того часу циркулювали вельми популярні «принципи знаменитого гадяцького договору з його нереалізованим руським князівством, з його самостійністю України, федеративно пов’язаною з Польщею»657. Він навіть обстоює думку, що цей ідеал був досить близьким І. Мазепі, який спокушував українську старшину «примарою незалежності»658. Втім, російська політика цілковито відкидала навіть гіпотетичну можливість федеративного проекту і визнавала тільки таке приєднання Гетьманщини до Московщини, за якого «вільні козаки оберталися в царських холопів»659. Не сприймалася й ідея федеративної спілки з Польщею. Тим паче, що український народний / національний дух, стверджує М. Костомаров, потерпав від Польської Корони на протязі кількох століть. Саме у такому світлі, як спробу видати особистий порятунок за колективний, розглядає автор, шведський вибір І. Мазепи. «Якщо в народі малоруському, як доносив постійно Мазепа, і була схильність до заколотів і переворотів, то аж ніяк не в дусі Мазепи... Але в жодному разі не повинен був сподіватися на народне співчуття гетьман, що спирався на іноземну шведську силу, що вступила в межі Гетьманщини, якої народ майже зовсім не знав, і на поляків, котрих народ із покоління в покоління звик ненавидіти», — твердить М. Костомаров660. Отож гетьман, який прагнув «зворушити козацьке серце» та повести козацтво супроти «царя — гнобителя козацької вольності»661, постає на історичній сцені як лицемірна й прагматична особа, котора керується виключно персональним розрахунком, до того ж, позбавлена будь-яких морально-етичних чеснот. Однак, у деяких публіцистичних розвідках М. Костомаров інакше оцінює постать І. Мазепи. Наприклад, у статті «О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» він зазначає: «Дитя “uszlachetnenia”, вихованець польської освіченості, цей старець не міг інакше уявити себе в майбутньому благоденстві своєї вітчизни, як у формі, наближеній до гадяцької угоди. Проте стосовно Малоросії він діяв щиро, по своєму. Він хотів незалежності і свободи своєї батьківщини. Він винен у тому, що не розумів, що український народ узагалі не потребує ні незалежності, ні навіть свободи — рівноправності та правди шукає він, а не свободи, позаяк свобода в той час інакше не сприймалася і не могла бути сприйнята, як у сенсі права одних користуватися тим, чого не можуть інші»662. Зазначимо, що у наведеному фрагменті М. Костомаров наголошує лише на «щирості намірів» гетьмана, але в жодному разі не відкидає його «провини» за спробу «ушляхетнити» український / малоросійський народ за польським ——————— Костомаров Н. Мазепинцы. — № 1. — С. 2. Там же. — С. 4–5. 659 Там же. — С. 3–4. 660 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 346. 661 Там же. — С. 329. 662 Костомаров Н. О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» // Науково-публіцистичні і полемічні писання… — С. 64. 657 658 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 262 взірцем, себто повсюдно впровадити становий устрій! Порівняно з публіцистичними замітками, в монографії «Мазепа» однойменний герой представлений у більш однорідному вигляді, зокрема автор апріорно відкидає навіть звичайні моральні чесноти у замальовці цієї постаті. Тому «щирість» мотивів гетьмана рішуче заперечується. Натомість акцентується увага на персональних устремліннях, в яких домінують доцільність і розрахунок. Події 1708 р. змусили І. Мазепу нарешті кинути жереб і перейти на бік Карла ХІІ. «Власне кажучи, це останнє, себто віра в міць шведського короля і в слабкість московської держави перед всепереможним північним героєм і була справжньою і єдиною причиною зради: Мазепа звик все життя співвідносити свої вчинки з тим, що здавалося йому вигідно в ту хвилину, і в цьому залишився вірний самому собі», — відзначає історик663. Історичне дійство після самої «зради» у репрезентації М. Костомарова набуває символічних, майже ритуальних рис. Зокрема, він описує «театральний спосіб» увільнення І. Мазепи від гетьманства, що сталося 5 листопада 1708 р. Того дня публічно повісили його опудало з андріївською стрічкою та розірвали патент на звання кавалера. Водночас церковні ієрархи проголосили анафему «гетьману-відступнику»664. Ці символічні дії чи акти, пізніше стали неодмінними складовими російського історичного міфу про «гетьмана-зрадника», який побутував упродовж тривалого часу і цілеспрямовано розгортався у межах імперського гранд-наративу. Неабияку увагу М. Костомаров приділяє висвітленню боротьби за вплив на масового, колективного героя — народ / націю, яка точилася після переходу І. Мазепи на шведський бік. «Так між двома воюючими сторонами виникла в деякому роді полеміка маніфестами, зверненими до малоруського народу. І та, і інша сторона хотіла виправдати себе перед цим народом і звалити провину на супротивний бік. Проте, за визнанням самих шведів, універсали Карла і Мазепи, зі всіма запевненнями щодо намірів відновити права і вольності народні, порушені московською владою, впливали на малоруський народ менше, аніж царські маніфести й універсали гетьмана Скоропадського, позаяк останні краще зуміли вплинути на дух народу, особливо завіривши народ, що в справах, віднайдених у Мазепи в палаці після здобуття Батурина, знайшовся договір колишнього гетьмана із Станіславом, за яким гетьман віддавав Україну Польщі…», — наголошує автор665. Зауважимо, що у відтворенні цієї «війни маніфестів», М. Костомаров посідає осібну позицію стосовно обох ворогуючих сторін. Зрештою, історик намагається подивитися на цю боротьбу знизу, себто з перспективи побутування народу. «Не можна сказати, щоби в ті часи народ малоруський мав якусь прихильність до Російської держави і до з’єднання з “москалями”; навпаки, ми на кожному кроці натрапляємо, так би мовити, на факти взаємної неприязні і навіть ворожнечі між двома руськими народностями. Не можна також сказати, щоби народ малоруський не усвідомлював своєї народної особистості і не бажав національної незалежності. Багато було умов, що робили можливим відпадіння малоросі——————— Его же. Мазепа… — С. 354. Там же. — С. 348, 350–351. 665 Там же. — С. 358. 663 664 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 263 ян від вірності російському царю. Та вийшло не так. Народ інстинктивно відчув брехню в тих примарах свободи, які йому виставляли. Він вже і раніше, краще за самого Петра і його міністрів, зрозумів свого гетьмана, вважав його ляхом, готовим зрадити царю з тим, щоб віддати Україну в рабство Польщі. Ніякі запевнення зрадника, ніякі брехливі звинувачення, зведені ним на московську владу, не змінили до нього народної антипатії. Народ інстинктивно побачив, що його тягнуть на загибель, і не пішов туди. Народ залишився вірним царю навіть не з якої-небудь прихильності, не з благоговійного почуття до монарха, а тільки тому, що з двох лих потрібно було вибирати менше», — зазначає історик666. Такий підхід, з одного боку, підносить М. Костомарова до абсолютизації соціальної поверхні буття, яка у його романтичному героїко-художньому стилі мислення, відображається в апеляції до народної пам’яті, зрештою у запозиченні і розгортанні міфологічних компонентів історичної свідомості (жертовна спокута, освячення теми порятунку, колективні переживання часів закріпачення, моральна провина персональних героїв і т. п.). З іншого боку, вчений тою чи іншою мірою був змушений співвідносити власну візію з буттям офіційного й канонізованого російського історичного міфу про І. Мазепу як «зрадника» царя Петра Великого в імперському просторі соціогуманітаристики. Проте М. Костомаров диференційовано сприймав різні складові цього міфу, зокрема намагався спростувати ті, що безпосередньо стосувалися історичної екзистенції українського / малоросійського народу. Відтак змальовуючи постать «гетьмана-відступника» автор уживав як міфологічні елементи з перспективи уявного становища масового героя, зокрема його жертовних випробувань, так і окремі компоненти, навіяного російського міфу. Саме звідси походить його ідея народного вибору т. зв. «меншого лиха». Д. Дорошенко вважав, що зазначена студія М. Костомарова та його репрезентація образу гетьмана як «зрадника-егоїста» пояснюється авторською спробою «довести, що політичний сепаратизм був чужий українському народові, що діло Мазепи було лиш його індивідуальним вчинком, який не знайшов собі жодного ґрунту на Україні, як нема, мовляв, цього ґрунту для сепаратизму й в нинішні часи»667. Ці погляди поділяли Б. Крупницький668 та Б. Кентржинський669. Однак, таке тлумачення виглядає не вповні адекватним, оскільки безпосередньо пов’язує низку публіцистичних розвідок М. Костомарова на початку 1880-х років в обороні українофільства з його тогочасними науково-історичними студіями670. Варто наголосити, що в «знятому», концентрованому вигляді головні віхи і навіть оціночні пасажі майбутньої конструкції монографії простежуються вже в нарисі про І. Мазепу, вміщеному у шостому випуску «Русской истории ——————— Там же. — С. 443. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Зб.: У 2 т. — Варшава, 1938. — Т. 1. — С. 9. 668 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: VІ. Гетьман Мазепа в оцінці істориків народників і державників // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 45. 669 Кентржинський Б. Мазепа. — К., 2013. — С. 16. 670 Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Вказ. праця. — С. 492–494. 666 667 264 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1876)671, які написані набагато раніше, себто до початку згаданої українофільської кампанії історика. З цього життєписного начерку до монографії «перекочували» навіть окремі метафори М. Костомарова щодо означення особистості українського гетьмана (внутрішня брехливість, зовнішнє благочестя, панські замашки і т. п.). Крім того, слід взяти до уваги визначальне місце, яке посідала ідея «історичної, внутрішньої правди» в світосприйнятті і поглядах М. Костомарова. Вона відгравала роль морально-етичного абсолюту в його наукових та суспільних практиках, хоч часто поставала у вигляді суперечливого, динамічного сполучення раціонального й ірраціонального, сакрального та буденного, уявного і реального і т. п. «Ціную понад усе правду, не потерплю ані ліберальничання, ані ладану. Таким буду і надалі, — підкреслював М. Костомаров у листі до редактора журналу «Исторический вестник» С. Шубинського від 17 лютого 1877 р.672 Сучасні науковці та публіцисти слушно вказують на особливу роль морально-етичних цінностей у дослідницьких практиках М. Костомарова673. Не випадково історик у своїй науковій, педагогічній та суспільній діяльності неодноразово виступав як супроти вимог тодішньої російської громадськості, так і урядових кіл. Наприклад, 8 березня 1862 р. М. Костомаров відмовився припинити читання публічних лекцій, попри заклики петербурзького студентства, яке протестувало супроти арешту професора П. Павлова. Ця подія набула неабиякого розголосу674. В іншому випадку вчений у листі від 23 липня 1863 р. до міністра внутрішніх справ П. Валуєва вимагав права публічно обороняти свої погляди на сторінках друкованих видань щодо доцільності видання книг українською мовою675. У світлі викладених міркувань складно припустити, що М. Костомаров свідомо пішов на кардинальне спотворення однієї з найбільших монографій заради поточних суспільно-політичних потреб. Звичайно, історику доводилося йти на компромісні, іноді майже опортуністичні заходи у громадській діяльності, проте він зазвичай прагнув відмежовувати їх від академічної царини. Вочевидь, погляди М. Костомарова щодо особистості І. Мазепи формувалися не стільки у руслі вимог суспільно-політичної кон’юнктури початку 1880-х років, яку, звичайно, не варто ігнорувати, скільки у контексті метаморфоз романтичного мислення, зокрема чудернацької стильової «гри» авторської уяви на межі реального та ідеального. Та повернімося до висвітлення подій 1708–1709 рр. на сторінках монографії М. Костомарова. У їхньому викладі вчений інтенсивно послугується відомостя——————— 671 Костомаров Н. И. Иван Степанович Мазепа // Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. — репринт. изд. 1876. — М., 1992. — Кн. 3. — Вып. 6. — С. 787–822. 672 Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова с редактором «Исторического вестника» Шубинским // КА. — 1939. — Т. 2. — С. 257. 673 Сюндюков І. Воскресіння Івана Мазепи. Гетьман України очима Миколи Костомарова (День. — 2000, 27 жовтн. — № 196) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/ uk/article/ukrayina-incognita/voskresinnya-ivana-mazepi 674 Костомаров Н. Последнее объяснение по поводу моей лекции 8-го марта // Науковопубліцистичні і полемічні писання… — С. 134–136. 675 Saunders D. Mikhail Katkov and Mykola Kostomarov: A Note on Pëtr A. Valuev's AntiUkrainian Edict of 1863 // HUS. — 1993. — Vol. 17, no. 3/4. — P. 378–380. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 265 ми шведських авторів. Зокрема, за інформацією шведського секретаря Карла ХІІ він подає опис зовнішності І. Мазепи676. Причому частка іноземних джерел у цій частині студії настільки велика, що вже згадуваний Б. Крупницький обстоює тезу про взаємовплив старої шведської історіографії та М. Костомарова на негативну інтерпретацію доби І. Мазепи677. Заразом Б. Крупницький уважав, що автор монографії «послуговувався в ній методою однобічного й поверхового психологізму»678. Про захоплення М. Костомаровим деякими шведськими джерелами, зокрема твором духівника Карла ХІІ — пастора Георга Нордберга, пише і російський історик Євген Тарле679. Вірогідно, саме ця шведська праця з низкою цікавих характеристик відомих історичних осіб продукувала уяву М. Костомарова як історика-художника. Проте ці імпульси все ж таки були недостатніми, щоби вивести авторський виклад із міфологічного полону! Тож навіть після переходу на шведський бік «гетьман-відступник» побутує не на першому плані, а десь на задвірках історичної сцени. С. Томашівський зауважив, що «се може найслабша з усіх історичних праць заслуженого історика України»680. Отож роль «гетьмана-зрадника» обмежується до риторичних закликів, які практично не сприймає, не чує народна маса! Йому залишається лише з жахом сприймати драматичний поворот подій: страшну руйнацію «гетьманської столиці»681, постійних хитань і вередувань прибічників-запорожців, які прийняли шведський бік682 і т. п. Врешті-решт, Мазепинська доба добігає свого кінця. Її фіналом стає знаменита Полтавська битва (1709), напередодні і під час якої шведський король та російський цар уславили себе військовою звитягою683, котрій автор красномовно протиставляє духовні вади «гетьмана-егоїста». Однак, знакове значення цієї події, яке М. Костомаров порівнює за наслідками з Куликовською битвою (1380) в російській історії, трактується не в сенсі перемоги Петра І, а як тріумф духу малоросійського / українського народу! «І справді, щастя Російської держави було безмірне. Честь Російської держави була вирвана з майже неминучої безодні. Небезпека була надто великою. Якби, як на те сподівався Карл, малоруський народ спокусився зваблюваннями свого гетьмана і славою північного переможця, Петру ні за що не вдалося б впоратися зі своїм суперником. Якщо хтось і був істинним винуватцем порятунку Російської держави, то це — малоруський народ, хоч цей бік справи не висувався дотепер історією в справжньому світлі», — відзначає історик684. ——————— Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 332. Крупницький Б. Мазепа в світлі шведської історіографії // Мазепа. Зб.: У 2 т. — Варшава,1938. — T. 1. — C. 84. 678 Його ж. Гетьман Мазепа в світлі психологічної та логічної методи // КВ. — 1944, 21 жовт. — № 238. — С. 3. 679 Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958. — С. 334 (прим. 2). 680 Томашівський С. Із записок Каролинців про 1708/9 р. // ЗНТШ (Львів). — 1909. — Т. 92. — С. 66. 681 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 341. 682 Там же. — С. 390. 683 Там же. — С. 413. 684 Там же. — С. 442–443. 676 677 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 266 Показовою і безславною є кончина І. Мазепи, його зникнення з історичної авансцени, котре автор пов’язує з нищівною Полтавською поразкою. Цей момент є актом духовної смерті «гетьмана-відступника», який вичерпав своє призначення у світі історії. «Нам тепер складно уявити собі ті жахливі хвилини, які пережив тоді український гетьман. Всі надії його розбилися, все рушилося, все пропало. Життя його кінчалося. Ні до чого не придалися всі ті підступності й інтриги, якими був сповнений багатий пройдений ним шлях. — пише М. Костомаров. — Вже скоро після своєї зради він передчував невдачу. Вже не раз жалкував він, що зайшов на слизьку дорогу, і пробував зійти з неї, але йому не вдалося. Туга і розкаяння мучили його вже не один день. І ось ударила переломна, страшна година»685. Власне, фізична смерть гетьмана для романтичного світосприйняття є лише стверджуючою констатацією скороминучості і, заразом, нескінченості духовного буття. Відтак історик спростовує тезу про самоотруєння І. Мазепи, який начебто вдався до цього, щоби не потрапити до рук російського царя686. Та навіть із відходом гетьмана до світу інобуття його доба, а точніше, уявлення про неї, справляли неабиякий вплив на тодішню російську сучасність, очевидцем, свідком і дієвим учасником якої був М. Костомаров. «Проте зрада Мазепи лишила надовго, якщо не навіки, підозру у російської влади щодо малоруської народності», — підкреслює автор687. В іншому місці М. Костомаров означує й кваліфікує уявлення про «Мазепузрадника» як масові, закорінені у тодішній історичній свідомості, зокрема навіть на рівні повсякденних стереотипів. «Великоросіянин, розсердившись на малоросіянина, передусім уважає за потрібне згадати Мазепу, і вислів “ХохолМазепа” лишається у всій силі до нашого часу», — стверджує історик688. Ці пасажі свідчать, що доба І. Мазепи у рецепції М. Костомарова постає як особливий, ба навіть первинний історичний час щодо тодішньої сучасності — 1870-х– 1880-х років. Отже, часи «гетьмана-відступника» з його символічним актом «зради» сприймаються автором як позаісторична вічність — міфореальність, принаймні з малоросійської / української ретроспективи, яка здатна вдиратися в інші епохи і навіть до тогочасної реальності. Зауважимо, що вчений був не поодинокий у такому розумінні доби І. Мазепи. Зокрема, невідомий автор бібліографічної замітки в журналі «Вестник Европы», присвяченій зазначеній монографії, відзначав, що ті давні події справляють неабияке враження на нинішню, тобто тодішню дійсність689. Врешті, ця рецепція М. Костомарова певною мірою відтворює міфологічну концепцію часу, зокрема існування первинного темпорального пласту як «першого» (сакрального) часу, в хронологічному шарі якого побутують творці історії, та «вторинного» пласту (профанного часу), в котрому живуть їх нащадки! ——————— Там же. — С. 421. Там же. — С. 438. 687 Там же. — С. 444. 688 Там же. — С. 445. 689 Библиографический листок: Костомаров Н. Мазепа и Мазепинцы. Исторические монографии. — СПб., 1885. — 752 с. // ВЕ. — 1885. — № 2. — [С. 905]. 685 686 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 267 В окресленому контексті стають зрозумілими й очевидними ті ракурси висвітлення, з яких історик відтворював гетьманство І. Мазепи. Адже він тлумачив дії «гетьмана-відступника» як своєрідну «родову пляму» на репутації українського народного / національного духу, яка побутувала й активно впливала на існування колективного героя за життя автора монографії! Зазначимо, що навіть у радянській історіографії низка істориків прихильно сприймала старий імперський міф про «зраду» та «гетьмана-лиходія»690. Та прагнучи спростувати російські уявлення про «зрадників-українців», «мазепинців-хохлів» М. Костомаров мимоволі творив новий чи модифікував старий історичний міф, який мав обілити образ малоросійського народу у тодішній громадській думці, звільнити його від суспільного засудження, пов’язаного з постаттю «гетьмана-відступника». «Зрада Мазепи в жодному разі не могла впасти на малоруський народ, який протягом двадцяти років настільки не злюбив цього гетьмана, що останній змушений був охороняти власну особу великоросійськими стрільцями і солдатами, що присилалися йому за царською милістю. Малоруський народ варто абсолютно відокремити від плями, покладеної на Мазепу: народ за Мазепою не пішов. Пам’ять про Мазепу не зникла повністю в народі, але залишилася у зовсім непривабливому вигляді. У народних піснях і переказах — це якась зла і ворожа істота, це навіть не людина, а якась лиха, проклята сила», — зазначає автор691. Варто наголосити, що міфологічна конструкція зорієнтована виключно на її іманентне розуміння й апріорне трактування, на відміну від історико-генетичного, компаративного або будь-якого іншого зовнішнього тлумачення. Тим-то, неодмінною властивістю міфу є його просторова-часова замкненість чи космос, себто неповторний ефект «всього у всьому». Вірогідно, саме тому М. Костомаров досить однобічно співвідносив колективного і персонального героїв у цій монографії, хоч цим засобом часто послугувався на сторінках інших праць. Ця односторонність виразно проступає у контексті авторського відтворення конфлікту особистого та колективного за доби Північної війни. Натомість історик представляє гетьмана дещо осібно, поза багатьма контекстами його побутування. Відтак у читача складається враження про маргінальність, периферійність цієї постаті у загальному плині світу української минувшини. У такому міфологічному світлі І. Мазепа у жодному разі не міг репрезентувати народну / національну ідею, позаяк персоніфікував собою абсолютне історичне й соціальне «зло» («прокляту силу», суцільну неправду) у романтичній системі цінностей. «Гетьман Мазепа, як історична особистість, не був представником ніякої національної ідеї. Це був егоїст в повному сенсі цього слова. Поляк за вихованням та способом життя, він прийшов до Малоросії і там зробив собі кар’єру, прикидаючись, як ми бачили, до московської влади і в жодному разі не зупиняючись перед будь-якими аморальними шляхами. Найвірніше визначення цієї особистості, слід сказати, що це була втілена брехня», — пише історик692. ——————— 690 Литвак Б. Г. «Гетман-злодей» // Костомаров Н. И. Мазепа / Под ред. Б. Г. Литвака. — М.,1992. — С. 3–16. 691 Костомаров Н. И. Мазепа… — С. 443–444. 692 Там же. — С. 441. 268 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Отож авторські розвінчання ореолу І. Мазепи як провідника народу / нації виглядають як цілком умотивовані з міфологічної перспективи. Тим більше, що руйнуючи міф про «Хохла-Мазепу» М. Костомаров створював власну проекцію / версію російського переказу про «гетьмана-відступника», позаяк його діяння спричинилися до страшної, кривавої і тривалої жертовної спокути українського народу в «мужицькі, кріпосницькі часи». Так, на сторінках зазначеної монографії домінацію сюжетного дійства, яка повсюдно панувала в тритомній студії «Богдан Хмельницкий» та багатьох інших працях М. Костомарова, підміняє самодостатність історичного міфу. Її витвором є своєрідна історична міфореальність, в якій справжні колізії соціально-політичної минувшини України-Гетьманщини химерно сплітаються з ідеалістичними уявленнями вченого-романтика, що опинився в полоні вічних пошуків «правди» історичного буття. Саме вони визначили авторську конструкцію монографії «Мазепа» та специфічну, здебільшого відсторонену від загального тла минувшини, репрезентацію цієї історичної постаті. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 269 3.7. Від романтичного козакофільства до раціоналістичного культурництва. П. Куліш у 1840-і — на початку 1860-х років З-поміж українських істориків-романтиків, яким зазвичай властиві багатоманітні сполучення дослідницьких практик (етнографічна, мовна, літературна, археографічна, археологічна, антикварна та ін.), творчість Пантелеймона Куліша вражає своєю розмаїтістю і неподільним єднанням різних компонентів. Скажімо, дивує різноманітне і незвичайне поєднання його громадських, інтелектуальних та культурних ролей: письменник, публіцист, перекладач, просвітник-популяризатор, мислитель-інтелектуал та провідник національно-визвольного руху і, водночас, оригінальний дослідник-аматор, який залишив на полі академічної історіографії яскравий, неповторний слід. Недаремно знаний дослідник інтелектуальної біографії та спадщини цього українського мислителя Євген Нахлік обстоює думку про синкретичність його світогляду693. Загалом П. Куліш посідає унікальне місце як в українському громадському житті ХІХ ст., так і в тодішньому романтичному історіописанні. За висловом англійського історика Девіда Сондерса, він був однією з ключових фігур української минувшини середини ХІХ ст.694 Одеський учений Олексій Маркевич тримався думки про П. Куліша як «найсильнішого з південноруських романтиків»695. Заразом Д. Багалій відзначав, що П. Куліша не можна назвати «присяжним істориком», себто професійним науковцем696. Російський учений О. Пипін уважав, що «Куліш ніколи не був ні чистим етнографом, ні чистим істориком — в історію й етнографію він вносив поетичне збудження…»697. Зрештою, контексти історичного письма П. Куліша як нефахового, точніше приватного, вченого мають самобутні, часто незвичайні виміри, які складно вкласти в існуючі стильові канони. Тож П. Куліш як історик привертає увагу специфічними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною, як на ті часи, світоглядною еволюцією, цікавими мисленнєвими сполученнями, здатністю до інтуїтивного проникнення в сутність світу минувшини, егоцентричною вдачею, масштабною та розмаїтою творчою спадщиною тощо. Історичне письмо П. Куліша цікаве, як мінімум, із кількох перспектив. З одного боку, воно репрезентує у його особі чільного представника романтичної історичної думки 1840-х–1850-х років. З другого боку, у текстах зрілого П. Куліша спостерігаємо конфронтацію пізнього романтизму, зв’язаного з позитивістськими вкрапленнями та цивілізаційно-культурницькими мотивами, з козакофільською візією української історії раннього П. Куліша. Більше того, змагання таких різнорідних, строкатих інтелектуальних і культурницьких впливів сягнуло апогею у знаменитій авторській ревізії власних історичних ——————— 693 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. — К., 2007. — Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. — С. 28. 694 Saunders D. The Ukrainian Impact... — P. 247. 695 Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение... — С. 18. 696 Багалей Д. И. Русская историография. — С. 447–448. 697 Пыпин А. Н., Спасович В. Д. История славянских литератур. — Т. 1. — С. 375. 270 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 поглядів упродовж 1870-х років, зокрема колишньої апології козацько-гетьманської минувшини. Ця самобутня інтелектуальна і світоглядна метаморфоза П. Куліша й до сьогодні перебуває у сфері зацікавлень багатьох науковців, які продукують різноманітні тлумачення, пояснення й інтерпретації698. Вважають, що погляди та світосприйняття П. Куліша формувалися спершу у руслі традиційного романтичного козакофільства з виключною увагою до творчої та конструктивної ролі цієї спільноти в українській історії. Подібно до інших романтиків він акцентував увагу на розмаїтих виявах дії масового героя на історичній авансцені, на «пам’ятках духу народного», які розглядалися ним як найвища цінність у вивченні минувшини699. П. Куліш, як і більшість українських діячів середини ХІХ ст., складає відповідну данину «мовній програмі» романтизму, зокрема збирає етнографічні й фольклорні джерела, вивчає літописи. Саме він дав назву одній із найвідоміших пам’яток українського літописання — літопису Самовидця700. Крім того, молодий дослідник виступає не тільки як збирач, а й як упорядник етнографічних матеріалів із широкими видавничими планами. Зокрема, частина цього набутку П. Куліша побачила світ у збірці «Украинские народные предания» (М., 1847. — Кн. 1), яку вилучили і конфіскували з огляду на арешт та заслання її укладача. Відтак вона була видана тільки 1893 р.701 Щодо української історії, то остання попервах відтворювалася молодим П. Кулішем у міфологізованому вигляді з опертям на фольклорну й етнографічну основу, наслідуванням деяких сюжетів «Истории русов», а також із численними християнськими мотивами тощо. Наприклад, він запозичує одну з провідних тез цього історико-політичного трактату, а саме — думку про рівноправне входження українських земель до державного об’єднання з Польщею702. «От-то где-то й ми пристали разом за Литвинами до Поляков, все таки як ровние до ровних и вольний до вольних», — відзначає автор на сторінках стилізованої під народні думи історичної поеми «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» (1843)703. Цю тезу П. Куліш майже дослівно відтворить і у рукописі своєї «Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» ——————— 698 Velychenko S. Op. cit. — P. 167–169, 191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції Пантелеймона Куліша // ФСД. — 1994. — № 11/12. — С. 121–142; Колесников К. М. Українська козаччина в історіософських поглядах П. Куліша // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури: Мат-ли міжнар. наук.-практ. конф. (2–4 жовт. 1997 р.). — Запоріжжя, 1997. — С. 170–175; Ковальчук О. Історіософські пошуки П. Куліша: особливості моделювання історії // КСт. — 1999. — № 6. — С. 116–123; та низку ін. 699 Шенрок В. П. А. Кулиш: биографический очерк. — К., 1901. — С. 115. 700 Кулиш П. Предисловие // Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого, бывших в Малой России по его смерти. Доведена продолжателями до 1734 года. — М., 1846. — С. I; Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця // ЗІФВ. — К., 1926. — Кн. 7/8. — С. 196. 701 Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. — К., 1929. — С. 24, 56–57. 702 Кониский Г. История Русов или Малой России. — репринт моск. изд. 1846. — К., 1991. — С. 6. 703 Куліш П. Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. — К., 1843. — С. 12. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 271 (1843)704. Первісним творчим орієнтиром молодому письменнику, як і М. Костомарову, слугували відомі видання М. Максимовича. Зокрема, збірка «Украинские народные песни», видана М. Максимовичем 1834 р., в автобіографічному творі «Жизнь Куліша» (1868) названа «первою над усіма іншими» книгами705. Проте історичні погляди початкуючого письменника й етнографа вже на той час вирізнялися певною своєрідністю. Зокрема, О. Оглоблин обстоював тезу, що П. Куліш не був прихильником народоправства. Натомість він уважав, що цей історик-аматор був державником, хоч і «старого зразка», позаяк «над ним тяжіла ще стара схема українського історичного процесу, й Куліш невтомно шукає в українському минулому тих сил, що творили українську державність, або тих, що її руйнували»706. Наслідком таких студій, стверджував О. Оглоблин, стала ідеалізація чужої — польської та російської державності в Україні. «Іншим шляхом, ніж Костомаров, Куліш дійшов до думки про недержавну українську націю…», — зазначає вчений707. На думку Є. Нахліка, у його «Повести об украинском народе» (1846) вперше, після «Истории русов», була представлена «нова політизована історія України» з прогностичним передбаченням майбуття — ліквідацією кріпацтва та відновленням української державності708. Водночас історична візія раннього П. Куліша була однозначно скерована на домінуючу репрезентацію козацької слави та героїки на теренах української минувшини у контексті її протиставлення до буття тодішньої Малоросії. «Проте незважаючи на те, що слава наша ще недавно гриміла по всьому світу, та вже лише небагато з нас знають, що значить Гетьманщина, що значить Україна, що значить козацтво», — пише автор у передмові до «Книги о ділах народу українського…»709. Відзначимо, що саме ці патріотичні настрої та апологія козацької славетності закидалися письменнику російськими чиновниками під час слідства у справі кирило-мефодіївських братчиків. Пізніше П. Куліш із нотками самоіронії та скепсису прокоментує свої перші романтичні експерименти на ниві історіописання, зокрема вищезгадану «Повесть об украинском народе». «Се була одна з тих утопічних і фантастичних праць без критики, з яких позшивана в нас уся історія боротьби Польщі з Москвою. Козаки в ній виступали яко нація, а все те, що становить націю, ігнорувалось або відкидалось до суперечного табору. Усіх козацьких ворогів помальовано тут людоїдами, а самих козаків праведними мучениками і благородними патріотами», — зазначає історик у своєму ——————— 704 Його ж. «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (№ 46. 1843 р. червня 20. — липня 1.) // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; гол. ред. П. С. Сохань. — К., 1990. — Т. 2. — С. 69. 705 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. — К., 1994. — Т. 1. — С. 242. 706 Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 292. — Арк. 35–36. 707 Там само. — Арк. 36. 708 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 64. 709 Куліш П. О. «Книга о ділах народу українського…»… — С. 66. 272 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 автобіографічному творі 1882 р.710 Зауважимо, що М. Яворський тримався думки про П. Куліша як «непримиренного націоналіста» у середовищі кириломефодіївських братчиків711. Звісно, романтичні устремління панували у творчих пошуках раннього П. Куліша. Припускають, що у 1840-х роках його історичні праці загалом відображали настрої київських інтелектуалів, які утворили Кирило-Мефодіївське братство712. «Я дивився на Костомарова, як на майбутнього Тацита, він на мене — як на майбутнього Вальтера Скотта», — так згадував П. Куліш інтелектуальні устремління тієї доби713. Саме преклоніння П. Куліша перед В. Скоттом, на думку російського дослідника Б. Неймана, варто розглядати як визначальний чинник у формації його творчості714. П. Куліш посідав осібну позицію стосовно заснування товариства і своєї належності до кирило-мефодіївських братчиків. Зокрема, він наголошував, що не був серед його фундаторів і дізнався про братство пізніше. Відтак в автобіографічному «Історичному оповіданні» (1882) письменник стверджував, що «сю честь приписано мені не по правді»715. Втім, романтичні інтенції, хоч і домінували у працях раннього П. Куліша, проте складали лише один шар із тих багатоманітних інтелектуальних, культурних і психологічних пластів, що формували неповторний візерунок його стилю мислення. Зокрема, Є. Кирилюк уважав, що основа його світосприйняття — це «своєрідна романтична шеллінгіансько-руссоістична натурфілософія, поєднана з християнським “евангілізмом”, позбавленим, проте, всякої церковності»716. Інколи у творчості П. Куліша добачають впливи етики та пантеїзму Бенедикта Спінози717. Заразом у поглядах П. Куліша вирізняють й елементи традиції неоплатонізму, яку Д. Чижевський характеризує як «філософію серця»718. Вірогідно, звідси походить думка про змагання між «внутрішнім» (серце) та «зовнішнім» (голова, розум), а також неоплатонічні ідеї про універсум, Боже Провидіння, духовність у світогляді П. Куліша. Варто наголосити, що раціонально-просвітницький струмінь був досить помітним не тільки у тогочасній романтичній естетиці719, а і в українському історіописанні загалом. Зокрема, пізньопросвітницькі складові посідають чільне місце у дослідницьких і культурних практиках М. Костомарова, М. Максимовича та інших українських романтиків. Тому питання про те, наскільки дієвими ——————— 710 Його ж. Історичне оповіданнє. Із збірки «Хуторна поезія» // Його ж. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. — К., 1994. — Т. 1. — С. 376. 711 Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… — Т. 1. — С. 173. 712 Грушевський О. З сорокових років: «Повесть об украинском народе» Куліша // ЗНТШ (Львів). — 1908. — Т. 83. — С. 168; Похила Л. Ранні історичні твори Куліша «Україна» і «Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорізького» // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — Львів–Нью-Йорк, 2000. — С. 102. 713 Кулиш П. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове... — С. 62. 714 Нейман Б. В. Кулиш и Вальтер Скотт [машинопис статті; 17 жовт. 1925 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 17806. — Арк. 8. 715 Куліш П. Історичне оповіданнє… — С. 378. 716 Кирилюк Є. П. О. Куліш і його значення в історії української культури (До 125-річчя з дня народження) // Укр. література. — 1944. — № 9/10. — С. 153. 717 Щурат В. Філософічна основа творчості Куліша. — Львів, 1922. — С. 39. 718 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 118–124. 719 Дмитренко М. Українська фольклористика... — С. 158. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 273 були ці інгредієнти у творенні стильового профілю П. Куліша як приватного вченого, мабуть, є засадним із перспективи потрактування його історичного письма та світосприйняття. Власне, просвітницька проблематика пізніше проеціювалася самим письменником щодо окреслення свого життєвого шляху. Вона неодноразово розглядається навіть у прозових творах П. Куліша з автобіографічними мотивами та сюжетами. Такими, приміром, є низка своєрідних автопроекцій у художніх творах, в яких проглядаються відомі дихотомії просвітницького мислення архаїка / цивілізація, варварство / просвітництво і т. п. У повісті «Ульяна Терентьевна» П. Куліш протиставляє хутірську глухомань, в якій народився хлопчик Микола (прообразом якого є сам автор), великим містам, мікросвіт яких представлений господарством та культурницьким укладом буття однойменної героїні твору (прототип поміщиці-сусідки Уляни Мужиловської)720. Дехто з діаспорних дослідників навіть пов’язує з цією постаттю «атрибути цивілізованого життя», засвоєні П. Кулішем721. Цю поміщицю письменник означує як «панію великого коліна», а погляди, які прищепила йому У. Мужиловська, характеризує як аристократичні й ідеальні, котрі завдали пізніше чималої шкоди722. Контраст між старосвітським життям та міським культурництвом постає і на сторінках творів пізнього П. Куліша, зокрема у його «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» (СПб., 1879), наклад якої (3 тис. примірників) повністю сконфіскувала російська цензура723. «У моєму дитинстві я був очевидцем вельми старовинних сцен. — пише письменник. — Люди, серед яких я обертався, були відсталі напівдворяни, малоосвічені попи, шкільні дяки й так звані в народі салогуби, дрібні торговці»724. Яскрава постать пані-ідеалістки разюче вирізнялася на сірому тлі патріархального середовища занедбаної чернігівської провінції. Таким чином, погляди молодого письменника формувалися не лише в контексті тогочасного романтичного історіописання, а й впливів преромантичного просвітництва за версією Й.-Г. Гердера та Ж.-Ж. Руссо, зокрема з акцентуванням уваги на національній самобутності народів і їхніх культур, на тезі про «природний стан» людини тощо725. Думки про просвітницьке / вчительське / менторське призначення творчої особистості тою чи іншою мірою постійно побутують в текстах П. Куліша, зокрема досить часто проступають серед його авторських інтенцій. Відомий дослідник В. Петров характеризує ці устремління письменника як повчальні, зокрема стверджує, що П. Куліш прагнув відігравати роль ——————— 720 Кулиш П. Ульяна Терентьевна // Повести П. А. Кулиша: В 4 т. — СПб., 1860. — Т. 3: Воспоминания детства Николая М. — С. 243–244. 721 Тарнавська М. Трагічні парадокси Пантелеймона Куліша // Свобода (Джерсі-Сіті). — 1984, 12 квіт. — № 69. — С. 2. 722 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша... — С. 237–238. 723 Добровольский Л. М. Запрещенная книга в России 1825–1904. Архивно-библиографические разыскания. — М., 1962. — С. 137–138; Федорук О. Сконфіскована брошура Пантелеймона Куліша (спостереження над текстом і контекстом) // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — С. 185. 724 Кулиш П. А. Хуторская философия и удаленная от света поэзия. — СПб., 1879. — С. 25. 725 Нахлік Є. Проблема «Україна-Захід» в інтерпретації П. Куліша // Сучасність. — 1997. — № 6. — С. 123, 126. 274 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ментора у взаєминах з іншими особами. «Він ніколи не сумнівався в бездоганності своїх порад і завсіди намагався високо тримати свій престиж мудрого ментора», — зазначає вчений726. Вважають, що саме ці настанови спонукали П. Куліша до захоплення працями Ж.-Ж. Руссо, в яких він відшукував споріднені мотиви727. Не випадково письменник споминав про цього мислителя як «найкращого приятеля» часів вигнання728, себто тульського заслання (1847–1850). Відтак твори Ж.-Ж. Руссо неодноразово згадуються у його тодішньому листуванні729. Український мовознавець Юрій Шевельов висловлює думку, що в поведінці й світогляді П. Куліша водночас поєднувалися ролі пророка і вчителя. «Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує. Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння й майбутнє. Але він також і вчитель, що дає своїм адресатам конкретні настанови, навіть конкретні завдання, що зробити, яку книгу прочитати і як її читати», — підкреслює Ю. Шевельов 730. Врешті, призначення романтичного Пророка, що виступає як посередник між вищим, сакральним та буденним, профанним, органічно сполучається з роллю просвітницького Вчителя-наставника у творчій особистості П. Куліша. Вірогідно, саме з просвітницькими компонентами мислення й пов’язана його схильність до тотального моралізаторства, що побутувала у найрізноманітніших виявах. Її споглядаємо в психологічних відчуваннях, особистих взаєминах, суспільних практиках і навіть історичних візіях та світоглядному кредо. Низка дослідників згадують про моралізацію й ідеологізацію почуттів П. Куліша (Є. Нахлік)731, його моралістичну вдачу (В. Петров)732 і навіть «моралістичну теорію національної місії», яку вбачають у романтичних пошуках «вищої правди» (В. Петров)733. Отож просвітницьке Моралізаторство сполучається в письменника й історика з романтичними прагненнями віднайти духовний, а у певному сенсі майже позачасовий Абсолют чи моральну Правду як універсальне мірило вартості і щодо світу минувшини, і стосовно тодішньої сучасності. Пошукування внутрішньої, моральної Правди сполучає П. Куліша, принаймні, в інтелектуальному сенсі з іншими українськими романтиками, зокрема з М. Костомаровим. Але площини, точніше контексти, таких пошуків суттєво різняться у цих, начебто близьких діячів, колишніх кирило-мефодіївських братчиків. ——————— 726 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість — К., 1929. — Т. 1. — С. 73 (прим. 3). 727 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 94. 728 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 93. 729 Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. — К., 2005. — Т. 1: 1841–1850 / Упоряд., ком. О. Федорук; підготовка текстів О. Федорук, Н. Хохлова; відп. ред. С. Захаркін. — С. 194, 199, 201, 221, 228. 730 Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю. Луцького; передм. Ю. Шевельова. — Нью-Йорк–Торонто, 1984. — С. 24–25. 731 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 96. 732 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 238. 733 Там само. — С. 298. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 275 Якщо М. Костомаров, як фаховий історик, воліє обстоювати правду певного народу / нації, стану / соціальної спільноти, врешті окремої особистості, себто досить чітко локалізує межі її побутування, то пошуки П. Куліша не мають окреслених меж чи певних масштабів. Власне, вони скеровані у безмежжя! Тим-то, Правда в його представленні виявляється в культурному / цивілізаційному поступі, просвітницькій / вчительській місії і навіть в осягненні якогось вищого релігійного, духовного призначення. Такий підхід П. Куліш прагнув застосувати як до конкретних випадків та явищ тодішньої сучасності, так і стосовно світу минувшини. Натомість М. Костомаров уважав недосяжним ідеал такої, майже абсолютної Правди з перспективи дослідницьких практик на ниві історії, хоч і неодноразово апелював до волі Божого Провидіння у своїй творчості, зокрема в історичних працях. Водночас П. Куліш, попри свою поміркованість і раціоналізм, прагнув віднайти універсальне культурно-історичне й морально-етичне мірило вартості. Ця настанова є наскрізною у його творчості, зокрема в історичному письмі. На цьому місці постає питання: чи не варто шукати витоки (принаймні, інтелектуальні!) його контраверсійних історичних візій в означеному контексті? Адже саме таке сполучення раціонально-просвітницьких і романтичних складових у стильовому профілі П. Куліша спричинилося до його доктринерства й різноманітних спроб формалізувати як дійсність, так і минувшину. Приміром, В. Петров влучно називає його «людиною розрахунків і формул»734, резонером й ідеологом, «прихильником педантичної абстрактності»735. Та П. Куліш не тільки прагне до універсального, цілісного й різнобічного осягнення дійсності, на що вказують його багатоманітні дослідницькі практики, а й намагається стилізувати та представити власні уявлення про минувшину / сучасність / майбуття у вигляді певних формул, тез і настанов. Іншими складовими творчого феномена П. Куліша, на думку Є. Нахліка, є надзвичайна комунікативність та гетерогенність цієї особистості, яка формувалася в різних етнокультурних середовищах — українському, російському, польському та засвоювала досвід європейської, а у широкому сенсі — світової культури736. Відтак комунікативні здібності П. Куліша значною мірою нагадують успіхи молодого М. Максимовича, особливо в московську добу (1819–1834), зокрема його блискуче входження до тамтешніх літературно-мистецьких салонів і гуртків. Однак, контакти М. Максимовича переважно обмежувалися персональними взаєминами лише серед російської й української громадськості. Натомість польські впливи, часом розглядаються як визначальні в інтелектуальних і світоглядних трансформаціях П. Куліша, принаймні, на ниві українського історіописання. Низка українських учених (Д. Дорошенко, М. Кордуба та ін.) стверджують, що причини перетворень його історичних візій варто шукати саме на польських теренах. Зокрема, йдеться як про персональні впливи відомих польських діячів (М. Грабовський, Е.-Л. Руліковський, К. Свідзінський та ін.), так і про весь ——————— Там само. — С. 161. Там само. — С. 258. 736 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 59, 70. 734 735 276 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 варшавський період життя та діяльності П. Куліша (1864–1867)737. Скажімо, постать М. Грабовського, якого дослідниця О. Юровська означує як «польського культурника з панславістичними ідеями, романіста з життя українсько-польської доби»738, у певному розумінні виглядає як взірець для наслідування раннім П. Кулішем. Зазначимо, що й сам письменник, уже на схилі свого віку, тепло відгукується про М. Грабовського і підкреслює, що їхня дружба продовжувалася до смерті останнього739. «Все вироблене польською інтелігенцією, все засвоєне нею від Європи шляхом культури зробилось моїм надбанням за посередництвом Михайла Грабовського», — так характеризує письменник роль цього діяча у своєму інтелектуальному становленні740. Помітне місце П. Куліш відводить і польському бібліоману К. Свідзінському, якого називає Ultra-аристократом, зокрема підкреслює, що він збагатив його різноманітними відомостями741. Однак, не меншу, а, можливо, навіть більш поважну роль, особливо у молоді роки П. Куліша, відігравали його зв’язки з низкою відомих російських літераторів, митців, учених, критиків тощо. Наприклад, варто наголосити на тривалих взаєминах П. Куліша та російського критика, видавця журналу «Современник» Петра Плетньова742. «Щаслива доля звела мене близько з найкращою, може, людиною, яка була тоді в російськім Вавилоні, з близьким другом Пушкіна, Плетньовим», — згадував письменник на сторінках автобіографічного «Історичного оповідання»743. В іншій автобіографічній праці він підкреслював надзвичайну щирість і відкритість їхніх взаємин: «Полюбив Плетньов Куліша мов сина; мало не щодня бачились»744. Та, попри розмаїття культурних та інтелектуальних елементів у світосприйнятті П. Куліша, вони інтегрувалися навколо українського романтичного ядра, хоч, звичайно, творили самобутню стильову палітру, іноді в крайніх, екстремальних сполученнях чи контраверсіях. Заразом надзвичайна відкритість П. Куліша до різноманітної комунікації досить дивно співіснувала з тим, що український літературознавець Михайло Могилянський влучно назвав «колючими рисами» його індивідуальності745. Можливо, цей обрис його особистості постав як реакція на надзвичайний динамізм письменника, як в інтелектуальній сфері, так і на ниві повсякденного ——————— 737 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 106–107; Кордуба М. Причинки до урядничої служби Куліша (Від губернського секретаря до надворного радника) // ЗНТШ. — Львів, 1930. — Т. 100: Ювілейний зб. на пошану акад. Кирила Студинського. — Ч. 2: Праці історичні. — С. 327–377. 738 Юровська О. Куліш і Грабовський [2 машинописні копії статті 1929 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 18533. — Арк. 10; Її ж. Куліш і Грабовський // Україна. — 1929. — № 36: (верес.). — С. 77. 739 Кулиш П. Около полустолетия назад. Литературные воспоминания / Публ., упоряд. та прим. Є. Нахліка, О. Федорука // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — С. 139; Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 85. 740 Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 90. 741 Там же. — С. 93. 742 Перетц Л. Листування П. А. Куліша с П. П. Плетньовим (1843–1861 рр.) [машинопис статті з архіву журналу «Україна»] // ІР НБУВ. — Ф.10. — Спр. 17926/17927. — 49 арк. 743 Куліш П. Історичне оповіданнє… — С. 361. 744 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша... — С. 250. 745 Могилянський М. М. Ідеологічна постать Куліша (спроба синтетичної характеристики) [автограф б. д. та без кінця] // ІР НБУВ. — Ф. 131. — Спр. 208. — Арк. 4. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 277 життя (видавнича і службова діяльність, редакторська й перекладацька практики, господарські клопоти і т. п.). Вони вказують схильність П. Куліша до новацій, здатність швидко адсорбувати новітні суспільні та культурні взірці, залишати позаду колишні орієнтири й особисті взаємини і т. п. В. Петров відзначав несподіване сполучення у його вдачі максималізму і радикалізму і, водночас, «чисто-хуторянської поміркованості» й розважливості746. Оригінальну інтерпретацію інтелектуальних, світоглядних і психологічних екстрем П. Куліша запропонував Є. Нахлік. На його думку, з дитячих років «майбутній письменник виніс безмежну любов до матері й “комплекс батька”, переборення якого становить істотну частину символічного змісту його творів. Уся Кулішева доля і його психологічні контроверзи зумовлені суперечностями та внутрішньою боротьбою у його психологічному типі двох успадкованих надто різних, навіть мало сумісних між собою первнів його батьків — отчого і материного…»747. Мабуть, саме цей комплекс (чи комплекси!) спричинилися до того, що дослідник означує як «парадигму зиґзаґів», ідеологічних крайнощів у громадській діяльності П. Куліша748. Зауважимо, що навіть його службову практику у Варшаві (1864–1867) Є. Нахлік трактує у контексті подолання письменником комплексу «авторитарного батька» з патріархальною владністю, який програмував життєвий сценарій сина у руслі «урядницької кар’єри». Цей алгоритм не міг бути реалізований П. Кулішем раніше, позаяк арешт у справі кирило-мефодіївців та тульське заслання перекрили йому традиційні шляхи до адміністративно-чиновницької й викладацької діяльності749. Схожі думки висловлювали й деякі сучасники П. Куліша. Зокрема, О. Барвінський зазначає, що листування іноді демонструвало його «вдачу унаслідовану по своїм батькови»750. Та й сам письменник характеризував батька — Олександра Куліша як особу з «жорстокою вдачею»751. Врешті, експерименти П. Куліша на ниві українського романтичного історіописання постають як складне, суперечливе мереживо, зіткане з різнорідних інтелектуальних впливів, соціо- та етнокультурних вимог, психологічних настанов і сплесків творчої експресії. Взірцем історичного буття для нього була Київська Русь, існування якої визначається Божим Духом та ґрунтується на природному праві. Відома метафора пізнього П. Куліша про «старорущину» чи староруські часи є вельми показовою, позаяк вона містить то приховану, то очевидну опозицію до тодішньої сучасності. Однак, у різні періоди творчої біографії П. Куліша, зокрема навіть у добу козакофільства та культурництва, києво-руській спадщині відводилася важлива роль в українській минувшині. Приміром, у популярному історичному нарисі «Історія України од найдавніших часів» (1861) автор висвітлює ці часи як добу, коли «Грецька віра» надала Руському світу «людськості», себто культурницьких рис, та зв’язала між собою різні землі752. ——————— Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 20. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 15. 748 Там само. — С. 462. 749 Там само. — С. 222. 750 Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. — Нью-Йорк–Київ, 2004. — С. 110. 751 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… — С. 235. 752 Куліш П. Історія України од найдавніших часів // Основа. — 1861. — № 9. — С. 93. 746 747 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 278 Власне, епоха Київської Русі в його представленні є культурною і духовною основою, ба навіть вихідною точкою історичного буття східного слов’янства. Водночас автор схильний до трансцендентного піднесення Провидіння Божого й людської духовності, які визначають канони існування українського народу / нації. Зокрема, його поема «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» розпочинається з появи українського народу з темряви небуття в сенсі пізнання Творця753. Дух Божий виступає у П. Куліша то у вигляді природної основи (пантеїзм), то як вища сила / істота, котра керує людським буттям (теїзм). На цьому місці варто підкреслити, що релігійно-духовні складові посідали неабияке місце у світосприйнятті як кирило-мефодіївських братчиків узагалі, так і в ієрархії цінностей молодого П. Куліша зокрема. Недаремно в авторефлексіях, представлених у багатьох працях, споглядаємо згадки письменника про його щиру релігійність за часів Кирило-Мефодіївського братства. Відтак він навіть називає себе «ентузіастом біблійного слова»754. У відповідному сенсі П. Куліш характеризує й тогочасні духовні устремління кирило-мефодіївців. «Треба се знати, що київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом; що се була молодіж високої чистоти духовної і що апостольство любові до ближнього доходило в ній до ентузіазму», — наголошує автор755. Відзначимо, що в поемі «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» виявилися й специфічні риси стильової формації П. Куліша як романтика. Тим паче, що він не тільки сприймав історію українського народу як моральноестетичну систему, а й намагався представити її у вигляді синкретичної цілісності. Архітектоніка зазначеного твору є комбінацію оригінальних народних та стилізованих авторських історичних дум! Властиво, таке сполучення виказує два шари в репрезентації української минувшини. Перший пласт становлять, власне, пам’ятки народного / національного духу. Натомість другий, доповнюючий шар складають авторські артефакти, що актуалізують, відтінюють та пояснюють засадні перетворення в царині історичного буття народу / нації. Ця конструкція не тільки задає своєрідну логіку розгортання фактографічного матеріалу, а й витворює ефект неподільності, стильової синкретичності у сприйнятті читача, хоч письменник чітко розділяв народні й авторські думи. «А щоб усяк знав, що моє, а що чув од бандурників, кладу ознаку. Ото зараз з самого початку книжки до первой думи — моє; дума перва — моя; друга — моя; опріч вірш: 9–12; дума третя моя, опріч вірш: 146–149; четверта — моя, опріч вірш 1–4, 85–112; думу шосту чув од бандурників, опріч вірш: 1–9, 75–92; сьому чув од бандурників, опріч вірш 1–39; восьму чув од бандурників, опріч вірш: 1–10; думу дев’яту чув од бандурників, опріч вірш: 11–38, 107–134 да опріч пісень про Наливайка й про Лободу; дума десята моя; одинадцята — моя; дванадцяту чув од бандурників, опріч вірш: 121–201», — зазначає автор у спеціальній примітці756. ——————— Його ж. Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. — К., 1843. — С. 1. Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 87. 755 Куліш П. Історичне оповіданнє… — С. 359. 756 Його ж. Україна… — [c. ІІІ (прим.*)] 753 754 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 279 У певному сенсі другий, стилізований шар в архітектоніці «Украйни…» П. Куліша нагадує представлення української історії в низці праць М. Костомарова, зокрема репрезентацію можливого в статусі дійсного (уявні діалоги, динамічні описи воєнних дій і т. п.) на сторінках його монографії «Богдан Хмельницкий». Утім, уже протягом 1850-х років виявляються специфічні риси мислення П. Куліша, насамперед, нахил до крайніх оцінок і тлумачень. Причому вони побутують як у його взаєминах, так і в працях. Іван Славницький — лікар та його приятель із тульських часів згадував, що відгукуючись про інших письменників «він ставився (до них. — Авт.) швидше суб’єктивно, ніж об’єктивно і нерідко перебільшував і похвалу, і засудження, в людях він цінував, передусім моральні чесноти»757. Схожі вподобання П. Куліша простежуються і на сторінках його праць. Тож історик загострює моральний, духовний чинник до максимально можливих меж у своєму тлумаченні причин війни поляків і українців у середині XVII ст. «...Малоросія та Польща являють собою ледь чи не єдиний приклад війни із-за ображеного почуття людської гідності (курсив П. Куліша. — Авт.), до якого домішалися інші кривди й образи, і вже як горючі матеріали кинуті в готове полум’я», — пише автор758. У його розумінні ця війна подається як апогей духовного конфлікту між шляхетством поляків та антишляхетством українців. Тому антишляхетство українців у візії П. Куліша виступає як важлива прикмета соціально-політичної незрілості суспільства в переддень Хмельниччини, зокрема як доказ їхньої неспроможності до самостійного державного життя. Подібним чином видавецьукладач «Записок о Южной Руси» (СПб., 1856–1857. — Т. 1–2), які спершу планувалися в дванадцяти томах759, протиставляє духовний стан українського суспільства за доби Б. Хмельницького та епохи К. Розумовського. Він вказує на «відсутність ідеї добра та справедливості у вищому класі» за часів останнього760 й обстоює думку про «внутрішню зіпсованість адміністративних форм, відомих нам під іменем Гетьманщини (курсив П. Куліша. — Авт.)»761. Архітектоніка «Записок о Южной Руси» вирізнялася істотними новаціями. Зокрема, автор-укладач подав не тільки етнографічний матеріал (думи, легенди, пісні і т. п.), а й супровідний текст. Останній постає не стільки як збірка коментарів і тлумачень, скільки як контекстуальне введення до цього матеріалу, зокрема щодо його походження, обставин і умов збирання, побутування серед народних «носіїв» і т. п. За великим рахунком, етнографічні, фольклорні джерела та авторський текст мали творити єдину стильову цілісність в очах читача! Така архітектоніка нав’язує певні паралелі між стилізованою поемою «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» та «Записками о Южной Руси», зокрема щодо сполучення первинної основи зі сконструйованим, авторським шаром, який допов——————— 757 Славницкий [И. П.] Воспоминания о П. А. Кулише // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28699. — Арк. 3. 758 Кулиш П. О причинах взаимного ожесточения Поляков и Малороссиян в XVII веке (Замечания издателя) // Записки о Южной Руси: В 2 т. / Издал П. Кулиш. — СПб., 1857. — Т. 2. — С. 325. 759 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 536; Комаринець Т. І. Ідейноестетичні основи українського романтизму... — С. 46–47. 760 Кулиш П. Предисловие издателя [к Записке члена Малороссийской Коллегии, Григория Николаевича Теплова] // Записки о Южной Руси. — Т. 2. — С. 174. 761 Там же. — Т. 2. — С. 171. 280 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 нює, розширює й задає контексти висвітлення. Приміром, О. Пипін уважав вищеназване видання матеріалів «чудовим за самими прийомами етнографічного дослідження»762, хоч у ньому і виявилася «однобічна любов до своєї національності»763. В. Петров обстоював думку, що ця «книга мала бути е т н о г р а ф і ч н о ю і с т о р і є ю к о з а ч ч и н и (розбив В. Петрова. — Авт.)»764. Ба більше, за спостереженням Є. Нахліка, в «Записках о Южной Руси» П. Куліш «продемонстрував власний спосіб народовивчення»765. Низка дослідників звертають увагу на особливу роль етнографічної практики у його творчості. І. Теліга обстоює тезу, що «принцип етнографічної точності», порівняння зі зразками народної словесності, є визначальним мірилом в оцінках П. Куліша як критика різних творів766. Зрештою, плани письменника й історика щодо цілої серії «Записок о Южной Руси» виявляють універсально-просвітницькі настанови та орієнтири його мислення. Адже укладач-видавець прагнув представити народне / національне життя в неподільній цілісності, себто створити своєрідну українознавчу енциклопедію767. На думку В. Петрова, цей проект впритул наближав письменника до планів щодо видання часопису768. Загалом творча натура П. Куліша вирізняється загостреним мистецьким відчуттям як навколишнього світу, так і минувшини. У його рукописах віднаходять чимало чудових малюнків до описаних історичних сцен та подій769. Відтак історія народу сприймалася дослідником як своєрідна морально-естетична система, в межах якої й складалися взаємовідносини між різними етносоціальними спільнотами. Саме у координатах цієї системи він й намагався осягнути «причини політичної вбогості Малоросії і кожному розуму, що вагається, довести, не дисертацією, а художнім відтворенням забутої та викривленої в наших поняттях старовини моральну необхідність злиття в одну державу південноруського племені з північним»770. Цей відомий вислів П. Куліша з епілогу до «Чорної ради», яка з легкої руки Віктора Петрова вважається першим українським соціальним романом771, є показовим щодо ілюстрації його тодішніх творчих зацікавлень. На думку Л. Окіншевича, концепція цього роману була запозичена автором із літопису Г. Граб’янки772. Тому вищезгаданий В. Петров назвав «Чорну раду» романом із багатьма істинами, «причому кожну істину він (П. Куліш. — Авт.) ——————— 762 [Пыпин А. Н.] Рец. на изд.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. — СПб., 1856. — Т. 1 // Современник. — 1857. — Т. 61, № 1/2. — С. 12. 763 П-н А. [Пыпин А. Н.] Рец. на изд.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. — СПб., 1856–1857. — Т. 1–2 // Современник. — 1857. — Т. 63, № 5. — Отд.: Критика. — С. 4. 764 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 533. 765 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 112. 766 Теліга І. Куліш-критик… — Арк. 6, 8; Його ж. Куліш-критик… — С. 102. 767 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 536. 768 Там само. — С. 545. 769 Грушевський О. Історичні студії П. О. Куліша // ЛНВ. — 1919. — Т. 75, кн. 7 / 9. — С. 81. 770 Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к Черной раде) // Куліш П. Твори в двох томах / Упоряд. і прим. М. Л. Гончарука. — К., 1989. — Т. 2. — С. 476. 771 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 436–448. 772 Окиншевич Л. Україна 1663 року та «Чорна Рада» П. Куліша // Куліш П. Твори / За ред. Ол. Дорошкевича. — Харків–Київ, 1931. — Т. 3: Чорна рада. Хроніка 1663 року. — С. 178. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 281 переказує й подає з холодною тверезістю історика, що хоче бути об’єктивним»773. Врешті, художньо-естетична рецепція історичної минувшини у творчості П. Куліша є винятково сильною та гіперболізованою, хоч даються взнаки його соціальні й культурні інтенції. Проте навіть наприкінці 50-х — на початку 60-х років ХІХ ст. автор «Чорної ради» та «Записок о Южной Руси» ще є поміркованим апологетом козацької героїки і слави. Скажімо, в одній зі своїх популярних праць П. Куліш відводить козацтву почесну роль захисника християнства од невірних Татар і Турків774. В іншій студії він подає тлумачення змісту слова «козак» як тогочасне визначення вільної людини, яка підпорядковувалася лише тій владі, котру визнавала добровільно775. Чільне місце в поглядах і світосприйнятті П. Куліша посідає тема культури та цивілізації, яка є наскрізною в його «хуторянській» візії початку 1860-х років. Видається, що сам автор вагається між спокусами міської цивілізації та вкоріненим потягом до архаїчної, традиційної ідилії хуторянського буття, благами комфортабельного життя і невпорядкованістю поселенського побуту, городянською й селянською філософією. У «Листах з хутора» (1861) П. Куліш доводить цей конфлікт майже до критичної, екстремальної межі, зокрема представляє його як змагання між цивілізаторською брехнею та хуторянською правдою, панською мовою і Словом Божим, урешті-решт між міським просвітницьким розумом та прагматикою селянського обскурантизму! Зазначимо, що автор навіть протиставляє різні образи української минувшини. Зокрема, він згадує про «завісу», намальовану на сторінках «Истории русов», яка заступила від нас «старосвітщину»776, і Т. Шевченка, котрий розірвав її та «явив високий історичний спосіб словесної живописі»777. Водночас у рядках П. Куліша повсякчас відчуваються виховні мотиви, ба навіть та чи інша просвітницька максима! Не випадково в авторській публіцистиці подибуємо цікаві означення й оцінки засадних понять позитивістської хвилі, яка на той час досягла російських теренів, зокрема ідеї поступу. «А що прогресом, городяни, величаєтесь, то ми тому прогресу ціну знаємо», — іронізує «хуторянин» П. Куліш778. Письменник не цурався цієї теми і в історичних розвідках, зокрема в статті «Взгляд южнорусского человека XVI столетия на немецко-польскую цивилизацию» (1862). Наприклад, він розмірковував щодо умов, за яких є корисними цивілізаційні, культурницькі впливи та запозичення у взаєминах між донором і реципієнтом. Причому автор вирішував цю проблему на основі «моральної ——————— Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 431. Куліш П. Хмельнищина. Історичне оповідання. — Пб., 1861. — С. 28. 775 Кулиш П. Падение шляхетского господства в Украине обеих сторон Днепра, в XVII столетии // ВЮЗЗР. — 1862. — Т. 1, № 1. — С. 30. 776 Хуторянин [Куліш П. О.] Листи с хутора: ІІІ. Чого стоїть Шевченко, яко поет народний; // Основа. — 1861. — № 3. — С. 28. 777 Там само. — С. 27. 778 Хуторянин [Куліш П. О.] Листи с хутора: Лист 2 // Основа. — 1861. — № 2. — С. 228. 773 774 282 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 рівності» народів / націй779, себто у романтичному сенсі, хоч і з суттєвим включенням просвітницького компоненту. Побутувала у його текстах і проблема впливу цивілізації на різні стани суспільства. «Втім, по-перше, цивілізація тільки тоді корисна для народу, коли набувається ним за його власним бажанням, а по-друге, цивілізація одного стану за рахунок інших станів є свого роду варварством, яке веде громадянське суспільство до деморалізації», — наголошує П. Куліш780. Та, незважаючи на ці застережні міркування, автор не відкидає ідеї поступу та цивілізації. Зокрема, він іронічно відгукується про негативне ставлення низки тогочасних російських інтелектуалів до західних новацій: «Європейська цивілізація не є для нас чимось ненависним, як для московських слов’янофілів, котрі оголосили Захід гнилим та винайшли якийсь руський погляд (курсив П. Куліша. — Авт.) на науки і мистецтва»781. В іншій праці він висловлює надію на відновлення малоросійської народної творчості в «просвіченому, невеликому прошарку суспільства, яке близьке до народу своєю любов’ю до нього та свідомо продовжує його духовне життя у нових формах цивілізації»782. Більше того, основою цього оновлення у візії П. Куліша виступає «нова життєва сила», яка мала сполучити різні часи783. У його історичному письмі споглядаємо традиційні романтичні опозиції старе / нове, внутрішнє / зовнішнє, моральна / матеріальна (фізична, механічна) сила і т. п. Зокрема, П. Куліш розглядає історичне дійство як сполучення моральних і матеріальних завоювань. «Будь-яка сила прагне посісти належне їй місце, рівновага ж між силами виступає загальним для всього світу законом», — пише історик784. Отже, стара-нова тема цивілізації з просвітницькою, можливо, деякою мірою навіть із позитивістською підкладкою (поступ, закон) сполучається з романтичними прагненнями автора вдихнути нове буття у народний дух (внутрішню, моральну силу) та віднайти його модерного репрезентанта. Такі міркування П. Куліша почасти виглядають як реакція на відому польську тезу про цивілізаційну роль католицизму на східних кресах. Водночас вони є відголосом на тогочасні інтелектуальні новації, передусім на позитивізм з його ідеєю культурного поступу людства, який письменник сприймав за посередництвом праць низки європейських, зокрема британських авторів. Відтак сучасні дослідники обстоюють думку про засвоєння П. Кулішем художніх цінностей англійського письменства785. Приміром, на початку 1862 р. П. Куліш перекладав студії британського історика Т. Маколея786. ——————— 779 Его же. Взгляд южнорусского человека XVI столетия на немецко-польскую цивилизацию // Основа. — 1862. — № 6. — С. 12. 780 Его же. Падение шляхетского господства… — 1862. — Т. 1, № 1. — С. 40. 781 Кулиш П. Простонародность в украинской словесности // Основа. — 1862. — № 1. — С. 10. 782 Записки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1. — С. 181. 783 Там же. — С. 183. 784 Кулиш П. Полякам об украинцах (ответ на безыменное письмо) // Основа. — 1862. — № 2. — С. 72. 785 Девдюк І. В. Англійська література у творчій діяльності Пантелеймона Куліша (Переклади. Критичне сприйняття. Творче засвоєння): Автореф. дис. … к. філол. н.: 10. 01. 05 / НАНУ. ІЛШ. — К., 1999. — С. 2. 786 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша... — С. 262. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 283 Варто наголосити, що Є. Нахлік формулює зазначену суперечність в іншому контексті, себто не як змагання романтизму з позитивізмом, а як конфлікт руссоїстського типу (за Ж.-Ж. Руссо), себто між цивілізацією та природним станом787. Проте з огляду на риси інтелектуальної подібності, почасти навіть наступності просвітницького раціоналізму та позитивізму, думка про полістильну природу поглядів П. Куліша виглядає достатньо вмотивованою. Культурні, цивілізаційні чинники відігравали неабияку роль у світосприйнятті письменника-публіциста і, заразом, історика-аматора впродовж 1850-х– 1860-х років та в його пізніших інтелектуальних і світоглядних зрушеннях. Д. Дорошенко вважав, що культура з часом стала його своєрідним кумиром788, а В. Петров характеризував погляди П. Куліша наприкінці 1850-х років як «культурницький радикалізм»789. Він же відзначив двоїстість його ставлення до цивілізації, яке виводив із суперечливого соціокультурного становища П. Куліша, що залежно від обставин відчував себе і городянином, себто носієм міської культури, і хуторянином, тобто репрезентантом традиційного укладу українського життя. На думку В. Петрова, «Петербург і Україна, столиця й провінція, місто й хутір були для Куліша з того чи іншого погляду, за предмет найзначніших вагань… І до самісінької смерти не з’ясував собі Куліш, чи то він столичний журналіст чи дрібний хуторянин»790. Такі вагання, переміни, особливо добре виявилися у подорожніх враженнях і рефлексіях П. Куліша, зокрема під час відвідування європейських країн 1858 р. 791. Та життя у хутірській глухомані того ж-таки 1858 р. хитнуло маятник настроїв письменника в інший бік. «Тут я відчуваю себе вповні на своєму місці: тут не потрібно мені підійматися на диби, напружувати свої здібності та, так би мовити, ставити на карту все, чим наділила мене природа. На старість я зроблюсь відлюдкуватим пасічником та скотарем. Це світла риса на обрії мого темного та сумнівного майбуття», — із захопленням зазначав письменник у листі до П. Плетньова від 30 вересня 1858 р.792 Схоже, що хуторянство П. Куліша було більше, ніж ідеалом його приватного буття, а одним із конкуруючих способів формації світосприйняття письменника й історика. Ганна Шамрай слушно зауважила, що хутірські плани виглядали «ясною зіркою» серед його складних і суперечливих обставин життя навіть у 1870-ті роки793. Не випадково 1879 р. вбілений сивиною П. Куліш так схарактеризує своє соціокультурне становище: «Все ж таки я не зовсім хуторянин»794. Відмітимо, що він досить детально і точно відтворював власні світовідчування, спричинені контрастністю свого соціального буття. «Я переношусь з крайнощі у крайність, і поселяюся після столиці в хуторі. — відзначає пись——————— 787 Нахлік Є. Просвітительські ідеї в художньо-історіософській концепції П. Куліша // РЛ. — 1989. — № 8. — С. 37. 788 Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. — Київ–Лейпциг, [1923]. — С. 63. 789 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 289. 790 Там само. — С. 55. 791 Там само. — С. 376–377. 792 Перетц Л. Листування П. А. Куліша с П. П. Плетньовим… — Арк. 20. 793 Шамрай Г. Хуторні плани Куліша в 1870-х роках [машинопис статті; 1928–1929 рр.] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 18401. — Арк. 12. 794 Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 4. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 284 менник. — Хутірське життя після столичного — найкраще, але в ньому є одна біда: адже людина, яка набралася вищих ідей — іноді, як реп’ях, — залишається на поталу свого безсилля, як звичайно буває безсилою одинока особистість, розлучена з тими, кого вона представляє собою»795. В. Петров уважав, що хуторянське світосприйняття П. Куліша доцільно розглядати як своєрідне романтичне осягнення теми втечі від цивілізації, пустелі, відмовлення від бажань і природи796. Відтак філософські орієнтири стоїцизму просвітника і, заразом, преромантика Г. Сковороди, попри певні критичні настанови щодо деяких площин його творчості, вочевидь, видавалися П. Кулішу своєрідним дороговказом у світоглядних пошуках797. Проте, на відміну від Г. Сковороди, П. Куліш реалізовував філософсько-містичний ідеал усамітнення не в аскетично-платонічному, а в іншому культурному та соціальному варіанті798. Тим-то хуторянство П. Куліша, вважає В. Петров, є своєрідною рецепцію руссоїзму, зумовленою як його суперечливим соціальним і культурним становищем, так і загальним характером українського громадського життя 1850-х років799. Більше того, він навіть тлумачить «хуторянсько-народницьку концепцію» письменника у контексті аграрного соціалізму800. Інакше інтерпретував хутірську філософію П. Куліша відомий український письменник-неокласик Микола Зеров. На його думку, хутір для «Куліша не так його економічна база, як далекий від людської метушні кабінет»801. Натомість сучасні дослідники розглядають хутір як своєрідний символ і навіть метафору суспільності у ментальності П. Куліша802. Власне, хуторянська тема привносила і своєрідні ракурси щодо висвітлення ролі масового, колективного героя на авансцені історії, які спостерігаємо у текстах П. Куліша. Насамперед, це виявляється у самобутньому практицизмі його стилю мислення, яке автор прагне поширити і на побутування народу / нації, як головного суб’єкта на підмостках української історії у представленні романтичного історіописання. Скажімо, письменник подає цікаві міркування у розвідці про завдання й призначення української критики. «Народ нічого не створює без практичного, життєвого сенсу. — пише П. Куліш. — Народ, у поетичних творах, свідомо й інстинктивно шукає задоволення своїх нагальних моральних потреб»803. У листі до Михайла Юзефовича від 19 січня 1857 р. П. Куліш досить цікаво коментує психологічні риси українського народу, зокрема його схильність терпляче зносити московський гніт та визиски. «Докоряє нам Шевченко “овечою натурою”, отже, як поглянеш на всю історію, то єсть у того сонму народ——————— Там же. — С. 9. Петров В. Вступні уваги // Петров В. Романи Куліша. — К., 1930. — С. 6. 797 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 2. — С. 26. 798 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 40–41. 799 Там само. — С. 42–43. 800 Там само. — С. 375. 801 Могилянський М. М. Ідеологічна постать Куліша… — Арк. 21. 802 Тютюнник О. М. Особа і суспільство у філософії Пантелеймона Куліша: Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 05 / НПУД. — К., 2009. — С. 14. 803 Кулиш П. Характер и задача украинской критики // Основа. — 1861. — № 2. — С. 160. 795 796 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 285 ного якийсь вищий розум, і не дармо сказано: “терпи, козак, — отаманом будеш”»804. Наведені зауваги є досить промовистими, позаяк демонструють особливості його романтичного світосприйняття. Якщо М. Костомаров апелює, переважно, до емоційних почувань, переживань, урешті до самої розбурханої чи навіть ошаленілої стихії народної маси, то П. Куліш прагне відшукати її життєвий, усталений, майже прагматичний сенс буття. Більше того, він хоче віднайти колективний розум та логіку не тільки у потребах, а і в діях та звершеннях народу / нації і навіть намагається пояснити стан соціальної апатії спираючись на міркування доцільності! Варто наголосити, що «хуторянські» мотиви тою чи іншою мірою проступають і в історичних обсерваціях П. Куліша, який досить рельєфно сприймав соціо- та етнокультурне тло минувшини. Ця авторська риса виразно виявляється в його статтях, опублікованих в «Основі» (1861–1862) та інших працях, зокрема в «Борьбе шляхты с козаками за обладание Украиной обеих сторон Днепра» (1863–1864) та «Падении шляхетского господства в Украине обеих сторон Днепра, в XVII столетии» (1862– 1863). Саме розмаїтий склад населення бувшої Руської землі (вільний козацький, підневільний мужицький та привілейований шляхетський стани) розглядається автором як вихідна точка майбутніх потрясінь805. Зауважимо, що П. Куліш досить специфічно сприймав і романтичну контраверсію про шляхетство поляків / антишляхетство українців. У його рецепції ці засадні моральні виміри чи навіть риси народного / національного духу розглядаються і тлумачаться в соціокультурному контексті як вияв «панського необмеженого панування» й «козацької дикої свободи»806. З такої перспективи «козацьке варварство» видавалося культурнику П. Кулішу не виявом «героїчних» чи «молодецьких» віків народу, як його трактував, приміром М. Костомаров, а як реакція на шляхетську, панську сваволю. «Козацьке варварство, про яке з шляхетським обуренням оповідають пани в своїх писаннях, було навіяно іншим варварством, освяченим сеймовими постановами та єзуїтсько-релігійними поняттями. Якщо пани мали право плекати шляхетсько-католицьку державу за рахунок благоденства мільйонів та за рахунок свободи сповідання іновірців, то й козаки мали право постійно підривати цю державу», — зазначає П. Куліш807. На цьому місці варто підкреслити, що, попри романтичну ідеалізацію козацтва, він досить критично і скептично оцінював його історичну природу. «Республіка козацько-українська, це незаконнонароджене чадо республіки шляхетсько-польської, що зберегло риси свого походження», — наголошує автор808. Певна річ, такий скепсис спирався на просвітницько-раціональні компоненти мислення, які відігравали важливу роль у світосприйнятті П. Куліша. Заразом у його працях побутують і критичні, почасти навіть негативні оцінки козацтва та його історичної ролі. «Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво ——————— Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 93. Кулиш П. Падение шляхетского господства… — 1862. — Т. 1, № 1. — С. 32–33. 806 Его же. Борьба шляхты с козаками за обладание Украиной обеих сторон Днепра. Глава V: (1637-й год) // БЧ. — 1863. — № 9. — С. 25. 807 Его же. Падение шляхетского господства… — 1862. — Т. 1, № 1. — С. 47–48. 808 Его же. Борьба шляхты с козаками... — 1863. — № 9. — С. 1. 804 805 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 286 споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу», — підкреслює П. Куліш809. Ба більше, в «Історії України од найдавніших часів» автор порушив досить дражливу й специфічну проблему про межі репрезентації української минувшини, яка в романтичному історіописанні вирішувалася зазвичай однобічно і вибірково — апологія козацької слави та героїки. За висловом Д. Багалія, «тут він (П. Куліш. — Авт.) є новатор, реформатор, бо каже, що в неї (історію. — Авт.) входило все те, що росло, цвіло й умирало, а не сама тільки козаччина, і влучно виступає проти тодішнього висовування на попереднє місце козаччини»810. Отож у сприйнятті П. Куліша як історика «козаки були учнями жовнірів і не поступалися своїм взірцям ані в жорстокості, ані в хижацтві, особливо, коли їхні вчинки виправдовувалися помстою ворогам української республіки, угодникам її гнобителів та своїм особистим ворогам» 811. Такі констатації свідчили, що П. Куліш значною мірою позбувся романтичного пієтету щодо козацтва саме на зламі 1850-х–1860-х років. Ці рефлексії впритул наближали автора до думок про дегероїзацію козацтва та його призначення / місії в українській минувшині і навіть торували шлях до демістифікації всієї національної історії! Наприклад, у листі до Олександра Кониського від 23 лютого 1863 р. П. Куліш подає досить цікавий коментар щодо історичних студій: «А найбільш дивно мені бачити людей, що працюють над рідною або над московською старовиною, не тямлячи ні польської мови, ні польської історії. Тажеж наша історія тільки епізод польської і даремне ми з нею носимось, мов той дурень з торбою»812. Проте на той час колишній кирило-мефодіївський братчик ще не був готовий до радикального повороту й тотальної переоцінки всієї української минувшини. Відтак у його історичному письмі простежуємо традиційні романтичні розумування про козацьку волю та братство813, духовний вплив старшини на простонародну масу814, моральне виправдання грубої й фізичної сили козацтва815 і т. п. Заразом автор усвідомлював суттєву різницю між мотивами провідників повстань (К. Косинського, С. Наливайка та ін.) та звичайними козаками816. Показну рису авторського мислення споглядаємо в його спробах соціокультурної локалізації історичного простору в ту чи іншу добу. Приміром, П. Куліш уважав, що визнання шляхтичами за часів польського короля Сигізмунда ІІ, «всіх вільних ратаїв від Любліна до Овруча», не тільки істотно збільшило кількість захисників Корони, а у майбутньому поклало крайню межу поширенню Хмельниччини. Власне, від тієї межі на Волині, на думку історика, починається Україна817. ——————— Його ж. Історія України… — С. 81. Багалій Д. Історіографічний вступ... — С. 228. 811 Кулиш П. Падение шляхетского господства… —1863. — Т. 3, № 1. — С. 3. 812 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 179. 813 Кулиш П. Падение шляхетского господства… — 1862. — Т. 1, № 1. — С. 35. 814 Там же. — 1862. — Т. 1, № 3. — С. 138. 815 Там же. — 1862. — Т. 2, № 5. — С. 223. 816 Там же. — 1862. — Т. 1, № 2. — С. 50–51. 817 Там же. — 1862. — Т. 1, № 2. — С. 66–67. 809 810 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 287 Варто наголосити, що соціокультурне ототожнення Русі, Руської землі з територією, на якій панує вічеве право, споглядаємо і у його публікації 1866 р.818 У соціокультурному плані автор часто трактує і відомі історичні діяння. Зокрема, добу І. Виговського чи «Виговщину» він розглядає як спробу «поставити на ноги старосвітську Україну»819 та створити «козацьку шляхетську націю»820. Виглядає, що соціокультурний вимір відігравав неабияку, можливо, навіть провідну роль у формації поглядів і світосприйняття П. Куліша. Зокрема, навіть його авторефлексія щодо потрактування знайомства та взаємин з Т. Шевченком подається у соціокультурному сенсі! «Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком — кармазинником. А були, справді, вони представителі двох половин козащини… Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що спредку-віку не знало панщини, що стояло колись на узграниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь, Литву і Польщу, а потім волею пійшло обороняти Московщину», — пише письменник821. Окрім того, П. Куліш виявляє неабияке зацікавлення побутуванням різних соціальних верств. В авторському представленні світ минувшини постає як досить складний, гетерогенний та розмаїтий у соціокультурному розрізі, а не як поляризований, розламаний на кілька половин, що властиво для текстів адептів романтичного історіописання. Зокрема, у рукописі популярної праці «Коротенька історія нашого народу Українського, як він проявивсь проміж іншими народами, що з ним діялось із давніх давен і як він пробув на світі аж до нашого часу», написаному, правдоподібно на початку 1860-х років, автор порушує питання про очікування різних соціальних верств за доби Хмельниччини, зокрема православного духовенства, міщан822. Зрештою, в історичному письмі П. Куліша на початку 1860-х років споглядаємо кілька відмінностей щодо загальних стильових канонів українських романтиків: 1) прагнення виявити прагматичний, раціональний струмінь, життєвий сенс у побутуванні колективного, масового героя; 2) відкрите зіставлення різних станів із української минувшини, що вело до критичної, іноді навіть скептичної рецепції козацтва як соціальної спільноти й історичного явища; 3) спроби переглянути романтичні уявлення про змістовну й просторовохронологічну локалізацію, власне, українського минулого, зокрема розширити його за рахунок побутування різних соціальних верств та інших народів; ——————— 818 [Кулиш П. А.] Древняя Русь в Царстве Польском / Публ. і ком. Є. Нахліка // МН. — 2004. — № 1. — С. 50. 819 Куліш П. Виговщина // Основа. — 1861. — № 11/12. — С. 10. 820 Там само. — С. 6. 821 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша... — С. 249. 822 Куліш П. Коротенька історія нашого народу Українського, як він проявивсь проміж іншими народами, що з ним діялось із давніх давен і як він пробув на світі аж до нашого часу. Зложив П. Куліш [автограф чернетки; поч. 1860-х років] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28476. — Арк. 19. 288 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 4) пошуки соціокультурних, вимірів людської історії, що виявилися у спробах віднайти рівновагу між архаїчними ідеалами старосвітського життя й культурницькими вимогами поступу цивілізації. Таким чином, світосприйняття і погляди П. Куліша у 1850-х — на початку 1860-х років були дещо своєрідними, але все ж таки більш-менш вкладалися у межі тогочасної народницько-романтичної парадигми, хоч і з великими вкрапленнями просвітницько-раціональних складових (тотальна моралізація й резонерство, формалізація дійсності та минувшини, преромантичні дихотомії цивілізація / природний стан, культура / варварство і т. п.). Недаремно історик та письменник досить точно сформулював лейтмотив тогочасних творчих пошуків, які панували серед петербурзьких українців на початку 1860-х років: «Головна наша мета — пізнати самих себе, познайомитися один із одним, навчитися всього позитивного, всього життєвого один в одного, ствердитися в основних поняттях про народ та його потреби»823. На перший погляд, тодішні рефлексії автора, здавалося б, репрезентують певну спрямованість інтелектуальних перетворень на ниві сприйняття й представлення української історії, зокрема позитивістські та просвітницькі включення, які вповні виявилися в ревізіоністському повороті П. Куліша 1870-х років. Та їх складно назвати такими, що незаперечно спричинилися до кардинальних стильових метаморфоз. Адже протягом 1860-х років П. Куліш засвоював, акумулював та переосмислював різноманітний культурний, інтелектуальний і соціальний досвід з обсягу різноманітних практик — чиновницької, громадської, літературної, перекладацької, редакторської, популяризаторської, господарської та інших, що для історика-аматора мали неабияке значення! Отож питання про інтелектуальні та світоглядні джерела, мотиваційне підґрунтя ревізії поглядів П. Куліша, що сталася в 1870-х роках, і досі залишається актуальним, оскільки продукує чимало припущень, аналогій та інтерпретацій. ——————— 823 Кулиш П. Полякам об украинцах (ответ на безыменное письмо) // Основа. — 1862. — № 2. — С. 70. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 289 3.8. Ревізіоністський поворот 1870-х–1880-х років. Позитивізм у пізньоромантичній рецепції П. Куліша 1860-ті–1880-ті роки у біографії культурника П. Куліша виглядають як доба складних інтелектуальних, світоглядних та життєвих викликів і випробувань своїх сил на ниві багатоманітних соціальних практик, зокрема у досить незвичних ролях: чиновника-русифікатора на імперській службі у Царстві Польському, провідника національно-культурницького руху на Галичині, поборника українсько-польського порозуміння, перекладача й популяризатора Святого Письма тощо. «Куди його доля кидала, він брався за таку працю, яка була йому спідручна», — так схарактеризував ці повороти своєї долі письменник в одному з автобіографічних творів824. Зростаючий динамізм соціального і політичного життя у добу модернізації Росії й Австро-Угорщини, нові явища на теренах українського національновизвольного руху, інтелектуальні й культурні новації, які проникали у соціокультурні середовища імперії Романових та Габсбургів, спонукали тодішніх інтелектуалів до переосмислення колишніх ідеологічних віх і світоглядних орієнтирів. Уважають, що 1868 р. П. Куліш остаточно усвідомив потенційні можливості українського національного руху на теренах Галичини, зокрема його майбутні перспективи825. Заразом руйнівні і криваві революційній рухи, війни, повстання, терористичні акти 1870-х–1880-х років викликали в українських романтиків, зорієнтованих на осягнення морально-етичних і мистецько-естетичних вимірів народного буття, неприйняття, ба навіть відразу чи заперечення. Згадаємо, приміром, сатиричну повість М. Костомарова «Скотской бунт. Письмо Малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю», написану, імовірно протягом 1879–1880 рр. Цю повість навіть називають політичною826 та розглядають як предтечу відомого твору «Скотоферма» англійського письменника Джорджа Орвелла827. У негативному сенсі щодо революційного досвіду висловлювався й П. Куліш, хоч і трактував його досить своєрідно. «Ні в яку іншу революцію я не вірую, та й будь-яка інша революція у такому величезному пустищі, як наша Імперія, і немислима. Ні Англія, взірець революційної терплячості, ні Франція, зразок палких переворотів, не є нам прикладом. У цих тісно консолідованих націй покращення відбувалося знизу вверх; у нас воно поки що можливо тільки у зворотному русі», — підкреслював він у листі до В. Шенрока від 14 жовтня 1889 р.828 ——————— [Куліш П. О.] Жизнь Куліша... — С. 240. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 256. 826 Багрій О. В. Політична повість М. І. Костомарова // ЗІФВ. — К., 1927. — Кн. 13/14. — С. 147–151. 827Третьяков В. Джордж Оруэлл или Николай Костомаров? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.orwell.ru/a_life/tretjakov/russian/r_gonk 828 Чубський П. П. [Могилянський М.] Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства (рр. 1882–1891): За архівними матеріалами // ЗІФВ. — К., 1927. — Кн. 13/14. — С. 163–164. 824 825 290 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Водночас варто взяти до уваги й інтелектуальні канони позитивістської хвилі, яка домінувала в науковій та суспільній думці 1860-х–1870-х років на теренах імперії Романових, зокрема орієнтацію багатьох істориків на відомі культурні взірці. Видається, що ці соціокультурні імпульси й інтелектуальні новації справили помітний вплив і на загострену, гіперболічну, схильну до крайнощів рецепцію П. Куліша, зокрема стали каталізаторами його ревізіоністського повороту 1870-х років. На російську громадськість докорінна переоцінка колишніх козакофільських поглядів П. Куліша, представлена у його «Истории воссоединения Руси», справила неабияке враження. Вона вважалася незвичайною, принаймні, за оцінками сучасників (М. Коялович, О. Пипін)829. Публікація інших праць П. Куліша та його інтелектуальні й світоглядні пошуки загалом викликали меншу цікавість, хоч і спричинили низку інвектив з боку відомих російських учених. Зокрема, М. Коялович, після появи «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року» (Львів, 1882), висловив думку, що такі трансформації поглядів автора свідчать про його божевілля830. У 1884 р. під час зустрічі з письменником М. Лободовським П. Куліш зауважив, що його вважають «ренегатом, зрадником, ледве не політичним злочинцем»831. Вельми гостро і болісно на ці метаморфози П. Куліша відреагували українські діячі, особливо, його недавні соратники та прихильники, зокрема М. Костомаров832. М. Драгоманов дещо категорично зауважив, що «на наших очах вмер, на ногах стоючи, чоловік не послідній», який мусив стати вченим-славістом833. О. Єфименко вважала, що П. Куліш «надто нехтує деревами, шукаючи образ того фантастичного лісу, який створює йому упереджено налаштована фантазія»834. На думку В. Антоновича, з «його “Истории воссоединения Руси” складно зрозуміти, що автор помишляє і що він хоче довести»835. Поява першого та другого томів «Истории воссоединения Руси» викликала й гостру полеміку в київській пресі 1875 р.836 Не бракує й академічних та неакадемічних інтерпретацій цих перетворень. Попервах означені зрушення ——————— 829 Пыпин А. Н. История русской этнографии... — Т. 3. — С. 189–190; Коялович М. О. История русского самосознания… — С. 423; Его же. Поразительная изменчивость убеждений писателя [П. Кулиш] // ЦВ. — 1882, 1 мая. — № 18. — С. 6–7. 830 Коялович М. Прежние взгляды г. Кулиша на Россию и Польшу, на православие, унию и латинство // ЦВ. — 1882, 5 июня. — № 23. — С. 6. 831 Лободовский М. Три дня на хуторе у Пантелеймона Александровича и Александры Михайловны (Ганны Барвинок) Кулиш // КС. — 1897. — № 4. — С. 165. 832 Костомаров Н. О козаках. По поводу статьи Кулиша… — 1878. — Т. 21, № 3. — С. 385– 402; Его же. П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность // КС. — 1883. — № 2. — С. 221–234; та ін. 833 Драгоманов М. Україна і центри (Замість фельєтона і бібліографії) // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. — Женева, 1878. — № 2: Звістки про Україну 1876–1877. — С. 537. 834 Ефименко А. Литературные силы провинции. В. Б. Антонович // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. — К., 1997. — Т. 1. — С. 18 835 Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. Лекции проф. Киевского императорского университета В. Б. Антоновича / Издал студент Историко-филологического факультета Г. Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8093. — Арк. 248зв. 836 Ива-нко П. [Иващенко П. С.] Шевченко, Максимович и Костомаров пред историческим (?) судом Кулиша // Киевлянин. — 1875, 8-го марта. — № 29. — С. 1–3; «Киевлянин» за Шевченка // КТ. — 1875, 14-го марта. — № 32. — С. 2. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 291 досить часто пояснювали егоцентричною вдачею П. Куліша та його схильністю до масштабних й екстремальних творчих експериментів, зокрема неспроможністю віднайти оптимальну творчу синтезу (С. Єфремов)837. Зазначимо, що О. Гермайзе порівнював постать П. Куліша з польським козакофілом Міхалом Чайковським, оскільки вважав, що «вони однакові в фантастичності своїх уявлень, в різких екстремностях поглядів і своєї громадської діяльности, і схожі вони своєю трагічною самітністю, своєю ізольованістю від ширших кол суспільства, особливо наприкінці життя»838. Водночас він наголошував, що «антипод Костомарова — Куліш зробив власне інтересну дуже спробу, внести дозу скептицизму до отої народницької ідеалізації українського минулого, розвінчати визнаних кумирів, але Кулішева спроба, окрім великої плутанини, нічого позитивного не дала, та й сам він заплутався і в своїх власних поглядах і у тих поглядах, що він їх запозичив у польської шляхетської історіографії»839. Крім того, світоглядну трансформацію П. Куліша пояснювали й певними рисами його вдачі. Приміром, Г. Житецький наголошував, що «безмежна самовпевненість та безмірне самолюбство напрямляло його (П. Куліша. — Авт.) до широких просторів світу»840. Аналогічну думку висловив і М. Костомаров, давній товариш П. Куліша з часів кирило-мефодіївських братчиків. Зокрема, він відзначив у листі до Феофана Лебединцева від 18 квітня 1882 р., що П. Куліш — «людина з нестримним самолюбством; йому хочеться бути чим-то незвичайним, бути силою, духовною міццю, і його розбирає досада, що ні у своїх малорусів, ані у москалів (великорусів) він не отримував за собою такої влади, якої йому хочеться»841. Інколи домінуючим чинником, який спричинив кардинальну переміну історичних поглядів П. Куліша, визнають надзвичайно загострений і доведений до крайнощів сакральний символізм та романтичний естетизм (В. Шенрок)842. Заразом прагнуть віднайти й соціокультурне підґрунтя світоглядного перевороту П. Куліша. Скажімо, М. Грушевський тримався думки, що вирішальну роль у цих інтелектуальних зрушеннях відіграла його соціальна належність до «городових кармазинників», хутірного міщанства, якому він віддавав свої симпатії та розглядав як творчий чинник в українській історії843. Тим паче, що про цю соціальну верству П. Куліш відгукувався надзвичайно прихильно. Він визнавав її представників «природними хранителями давніх святилищ», які плекали матеріальні й моральні зацікавлення в «релігійно-торгових корпораціях»844. У цьому ж дусі висловлювався і М. Драгоманов, який відзначав цінний внесок ——————— 837 Єфремов С. Без синтезу. До життєвої драми Куліша // ЗІФВ. — К., 1924. — Кн. 4. — С. 75. 838 Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії. — С. 19. Його ж. Ювілей української науки. — С. 94. Житецький І. Куліш і Костомаров (недруковане листування 1860–70 рр.) // Україна. — 1927. — Кн. 1/2. — С. 40. 841 Данилов В. Материалы для биографии Н. И. Костомарова… — С. 254. 842 Шенрок В. П. А. Кулиш... — С. 247. 843 Грушевський М. В тридцяті роковини Куліша. Соціяльно-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна. — 1927. — № 1/2. — С. 10. 844 Кулиш П. А. История воссоединения Руси: В 3 т. — М., 1877. — Т. 3: Религиозное, социальное и национальное движение в эпоху Иова Борецкого. — С. 146–147. 839 840 292 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 П. Куліша у висвітлення соціальної ролі міщанства на ниві відродження південно-західної Русі XVI—XVII cт.845 Вважають, що саме з «середньою верствою» пов’язаний і соціальний ідеал цього українського письменника й історика (Є. Нахлік)846. Інтелектуальне переродження П. Куліша розглядають і у консервативно-релігійному плані, зокрема трактують його в постромантичному сенсі. Причому визначальний чинник його консервативної еволюції, повʼязують із позитивістською філософією зі збереженням неоплатонізму як світоглядного орієнтиру (М. Скринник)847. Зазвичай переломну роль у творчому спадку П. Куліша відводять тритомній «Истории воссоединения Руси» (СПб., 1874. — Т. 1–2; М., 1877. — Т. 3), яка ознаменувала докорінну метаморфозу його поглядів. Ця студія високо цінувалася М. Грушевським, який наголошував, що, попри своєрідні інтелектуальні вподобання її автора, це — «все-таки твір дуже талановитий, і дуже цінний навіть з науково-історичного (курсив М. Грушевського. — Авт.), дослідницького становища»848. В «Історії України-Руси» М. Грушевський підкреслив, що «История воссоединения Руси» залишалася «надовго найвизначнішою працею по історії початків козаччини»849. Схоже оцінював «Историю воссоединения Руси» й Д. Багалій: «Ця праця була задумана широко, і якщо б вона була завершена, і з неї були б вилучені декілька надто різких та суб’єктивних висновків, то вона мала посісти дуже видатне місце»850. Ймовірно, витоки авторських задумів з обсягу цього проекту сягають, щонайменше, початку 1867 р. Зокрема, у листі від 1 лютого того ж року до М. Костомарова П. Куліш повідомив про свій намір написати книжку з історії виникнення та поширення козацтва до часів Б. Хмельницького851. Крім того, кілька праць П. Куліша з історії козацтва побачили світ ще на початку 1860-х років. «Відтоді ця історична монографія стає своєрідною ідеєю фікс Куліша протягом решти життя: він оддається їй у 1874–1878 рр., повертається до неї час від часу у 80-х і першої половини 90-х, вважаючи її за одну з найважливіших праць своєї багатогранної літературної та наукової діяльности», — відзначає Є. Нахлік852. Так чи інакше, цей проект П. Куліша варто розглядати як найбільшу та найголовнішу історичну студію у його інтелектуальній спадщині. Вочевидь, інтелектуальною предтечею чи прототипом «Истории воссоединения Руси», за виразом М. Грушевського853, була стаття «Первий період козацтва од его початку до ворогування з ляхами», надрукована у львівській «Правді» 1868 р. Ця розвідка П. Куліша вже тоді вигідно вирізнялася, порівняно з іншими ——————— 845 [Драгоманов М. П.] Малорусское литературное движение // КТ. — 1875, 7-го февр. — № 17. — С. 2. 846 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 2. — С. 52. 847 Скринник М. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції в Україні // Сучасність. — 2001. — № 5. — С. 89–90. 848 Грушевський М. В тридцяті роковини Куліша... — С. 30. 849 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — С. 567 850 Багалей Д. И. Русская историография. — С. 448. 851 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 242. 852 Там само. — С. 343. 853 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 566. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 293 працями, відтворенням ранньої історії козацтва на широкому соціальному та культурному тлі. Наприклад, М. Драгоманов уважав зазначену працю однією з найкращих студій із української історії854. Більше того, за спостереженням Д. Багалія, в «Первому періоді…» П. Куліш дійшов до «негативного погляду на наслідки козацької боротьби», що призвела до занепаду Польської Корони855, себто безпосередньо наблизився до ревізії романтичного козакофільства. У переробленому вигляді цей текст увійшов до першого тому «Истории воссоединения Руси»856. У «Первому періоді…» споглядаємо подальшу трансформацію зацікавлень П. Куліша, зокрема його звернення до соціокультурних вимірів світу минувшини та соціальної поверхні історичного руху. Ця тенденція з’явилася у його текстах на межі 1850-х–1860-х років. На думку В. Шенрока, «История воссоединения Руси» була запланована як великий дев’ятитомний проект, який так і не був завершений857. Та й сам П. Куліш у листі до Михайла Павлика від 15 грудня 1892 р. повідомляв, що йому «хотілось би напечатати дев’ять томів, на шану дев’ятьох сестер-гречанок (у давньогрецькій міфології дев’ять дочок Зевса та Мнемозини — музи, богині поезії, мистецтв і наук. — Авт.), що ласкаві до нас, іще поки що темної темноти»858. Проте, вірогідно, авторські задуми визрівали поступово. Зокрема, в листі П. Куліша до О. Барвінського від 24 серпня 1874 р. йдеться про друкування двотомника під назвою «История украинского козачества до Богдана Хмельницкого», хоч автор висловлює намір написати й загальну «Історію України і Галичини»859. Але вже у листі від 3 березня 1876 р. до тієї ж особи П. Куліш згадує про 3 та 4 томи цієї праці, хоч і визнає, що останній том він ще навіть не почав писати860. Втім, із часом у первісні плани П. Куліша були внесені істотні корективи. «“Историю воссоединения Руси” не веду я далій, а перероблюю, скілько моєї моги серед хуторного безлюддя; ба й самий перероб я тілько програмую собі мовчки. Програму перероб неповну ще скомпонував я під назвою “Отпадение Малороссии от Польши”…», — зазначав письменник у листі до О. Барвінського від 28 липня 1889 р.861 Останню працю він спершу розглядав як «вироблений фундаментально конспект до писання IV-го і дальшого томів Истории воссоединения Руси», про що згадував у листі до Івана Пулюя 3 серпня 1878 р.862 Мабуть, у процесі роботи студія «Отпадение Малороссии от Польши (1340– 1654)» істотно розширилася. Відтак автор вирішив видати її як самостійну працю, але на перспективу продовжував розглядати як частину свого багатотомно——————— Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 127. Багалій Д. Історіографічний вступ… // Багалій Д. Вибрані праці… — Т. 2. — С. 228. 856 Грушевский М. Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. — СПб., 1914. — Т. 1. — С. 28; Похила Л. Історична праця П. Куліша «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» // МН. — 2004. — № 1. — С. 91–92. 857 Шенрок В. П. А. Кулиш... — С. 195, 231, 244 (прим. 1). 858 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 278. 859 Барвінський О. Спомини з мого життя… — С. 173. 860 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 221. 861 Барвінський О. Спомини з мого життя. — С. 208. 862 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 228. 854 855 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 294 го проекту. Заразом давалися взнаки й громадські зацікавлення П. Куліша. Зокрема, висловлюють думку (В. Шенрок), що він хотів виданням зазначеної роботи перешкодити відкриттю пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві, яке відбулося 1888 р.863 Адже в «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» автор називає цього гетьмана «українсько-польським Батиєм»864. Зауважимо, що студія «Отпадения Малороссии от Польши (1340–1654)» (М., 1888–1889. — Т. 1–3) була важливою інтелектуальною і світоглядною віхою в творчості П. Куліша. Причому її автор значною мірою переорієнтовується на іншу аудиторію, зокрема досить прихильно відгукується про культурницьку і господарську роль польської аристократії в колонізації українських обширів865. Після публікації цієї тритомної студії П. Куліша з’явилися негативні оцінки й закиди Товариству історії та старожитностей російських, яке видало книжку в своїх «Чтениях» (М. Коялович та ін.)866. Та найбільше російських критиків непокоїли не стільки антикозацькі інвективи автора, зокрема щодо Б. Хмельницького, скільки полонофільські мотиви і настрої, які простежувалися у зазначеній монографії. Зокрема, член Товариства, російський історик Г. Карпов був змушений виступити зі спеціальними поясненнями стосовно публікації вищезгаданої праці П. Куліша, хоч і скритикував його погляди щодо постаті Великого гетьмана867. П. Куліш навіть почав писати українську версію цієї студії — «Повість про Українську землю, як вона вибилась із-під Польщі і прийшла під Московську державу (1340–1654)», але згодом облишив цей задум868. На думку сучасних дослідників, «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)» виглядає значно слабше в історіософському сенсі, порівняно з опублікованою версією «Истории воссоединения Руси»869. Врешті, навіть після видання «Отпадения Малороссии от Польши (1340– 1654)» П. Куліш трактував цю працю як «програму майбутньої своєї роботи»870, себто оновленої версії «Истории воссоединения Руси». На «чотири томи “Історії воссоєдинения Руси” і на три томи “Отпадения Малороссии от Польши” дивлюсь я з упованнєм, що вирвусь таки в Варшаву, Петербург і Москву (а може й за границю) та й вироблю з цього накиду твориво скрізь повне і в повняві своїй гармонійне», — зазначав він у листі до М. Павлика від 28 листопада 1892 р.871 ——————— Шенрок В. П. А. Кулиш... — С. 212. Кулиш П. А. Хуторская философия.... — С. 77. 865 Его же. Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654): В 3 т. — М., 1888. — Т. 1. — С. 40–42. 866 Карпов Г. Объяснение на сочинение П. А. Кулиша «Отпадение Малороссии от Польши» // ЧОИДР. — М., 1888. — Кн. 4. — С. I–II; Тодийчук О. В. Украина XVI–XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей российских. — К., 1989. — С. 110–111. 867 Его же. В защиту Богдана Хмельницкого. Историко-критическое объяснение по поводу сочинения П. А. Кулиша «Отпадение Малороссии от Польши» // ЧОИДР. — М., 1889. — Кн. 1. — С. 1–104. 868 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 1. — С. 391. 869 Федорук О. Сконфіскована брошура… — С. 200. 870 Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.] — Т. 1 // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28460. — Арк. VIII. 871 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 274. 863 864 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 295 Однак, не так сталося, як гадалося. Невпорядковане хутірське життя й господарські клопоти, новий-старий просвітницький проект із перекладу Біблії українською мовою, на якому повною мірою сконцентрувалися інтелектуальні й фізичні потуги письменника з 1893 р., кінець-кінцем, відсунули його наміри з кардинальної переробки другої, розширеної версії «Истории воссоединения Руси» на невизначений термін. Зазначена праця залишилася і дійшла до нашого часу у вигляді «накиду» — авторського списку, в якому лише намічене первісне групування матеріалу. Цей список до другого, доповненого, переробленого та неопублікованого видання «Истории воссоединения Руси» складається з семи томів872. Останні томи складені, головним чином, із матеріалів іншої опублікованої студії «Отпадение Малороссии от Польши (1340—1654)»873. У процесі написання та підготовки «Истории воссоединения Руси» П. Куліш вносив і певні корективи до загальної конструкції багатотомника. Зокрема, у другому томі він повідомив про намір включити до багатотомника зібрання джерел — «Материалы для истории Воссоединения Руси» (вийшов тільки один том у 1877 р.) та бібліографічних, рецензійних матеріалів і розвідок, у т.ч. й інших авторів — «Критико-библиографические Работы для Истории Воссоединения Руси» (не вийшло жодного тому)874. Автор також підготував другий том «Материалов» до історії козацтва на початку XVIІ ст., однак, так і не зміг його опублікувати. За свідченням В. Романовського, 1919 р. цей том планувала видати Українська академія наук, але також не реалізувала даний проект875. На цьому місці варто відзначити, що запланована архітектоніка зазначеної багатотомної студії вкотре виявляє стильовий синкретизм П. Куліша, який простежується ще в його працях «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» та «Записки о Южной Руси». Проте конструкція «Истории воссоединения Руси» має і суттєві відмінності, позаяк в цій праці йдеться вже не про стилізоване представлення минувшини у сенсі наслідування чи потрактування пам’яток народного / національного духу, а практично представлено повноцінне інформаційне забезпечення великого авторського тексту, себто його джерельний та критично-бібліографічний супровід! В. Іконников із приводу авторських задумів П. Куліша справедливо зауважив, що при «такому розподілі роботи та способі викладу, природно очікувати, що головна праця автора розтягнеться у нескінченість»876. Так воно і сталося. ——————— 872 Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.] — Т. 1. // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28460. — XIV, 312 арк.; Те саме — Т. 2. // Там само. — Спр. 28467. — 289 арк.; Те саме. — Т. 3. // Там само. — Спр. 28462. — 294 арк.; Те саме. — Т. 4. // Там само. — Спр. 28461. — 150 арк.; Те саме. — Т. 5. // Там само. — Спр. 28463. — 170 арк.; Те саме. — Т. 6. // Там само. — Спр. 28464. — 111 арк.; Те саме. — Т. 7. // Там само. — Спр. 28466. — 340 арк. Див. також: Федорук Я. Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» // МН. — 2004. — № 1. — С. 93–98. 873 Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654): В 3 т. — М., 1888. — Т. 1. — 281 с.; Т. 2. — 399 с.;1889. — Т. 3. — 415 с. 874 Его же. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. — С. VIII. 875 Романовський В. Куліш і його праці по історії України // Книгар. — 1919. — Ч. 27. — Стб. 1802. 876 Иконников В. С. Обзор литературы русской истории за 1874 год // УИ. — К., 1875. — № 8. — С. 235. 296 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 П. Куліш працював над другою, оновленою версією «Истории воссоединения Руси» майже до кінця життя. Зазначимо, що після видання перших двох томів «Истории воссоединения Руси» (1874) погляди і світосприйняття П. Куліша зазнали суттєвої еволюції. Про її масштаби можемо судити зі вступної зауваги до першого тому «Материалов», в якій він наголосив, що вважав би «істинним благополуччям дожити до другого видання цих двох томів, щоб багато чого в них переробити, і тим зупинити ту шкоду, котру вони чинять людям, недостатньо обізнаним у предметі моїх студій»877. Варто наголосити, що досить гостра передмова була написана П. Кулішем і до третього тому «Истории воссоединения Руси» (1877). Проте автор, зрештою дослухався до порад російського історика К. Бестужева-Рюміна, який скеровував його на академічний підхід, і все ж таки вилучив цю передмову зі свого тексту878. Передусім, варто зупинитися на авторських мотиваціях, проголошених П. Кулішем у зазначеному тритомнику. Вони сформульовані дещо в абстрактному, ідеалістичному вигляді. Автор наголошує, що пропонує цю працю для ствердження «фабули історії південноруського світу» і навіть поступається своїм «досягненням ідеалу, виношуваного в думці»879. Тож спершу видається, що йдеться нібито про практичну, компромісну візію української історії! Та це враження ефемерне. Натомість П. Куліш із властивою йому категоричністю стверджує: «Не жага “суєт славиці”, а жага духовної свободи змусила його представити свою роботу раніше можливої для неї довершеності»880. Ця сентенція акцентує увагу на критичному, самоцінному потенціалі студії, на проголошенні інтелектуальних новацій. Бо йдеться про духовну свободу історика й письменника, а, щонайменше, про його звільнення від світоглядних пут! Це чудово усвідомлював і сам автор багатотомника, який в листі від 28 листопада 1874 р. до О. Барвінського протиставив свою працю відомим студіям М. Костомарова з української минувшини. «Ми написали історію про два народиантиподи», — резюмує П. Куліш свої розлогі розумування881. «История воссоединения Руси» розпочинається з формулювання установчих положень автора, які демонструють його мірила вартості стосовно світу історії, її рушіїв тощо. Власне, квінтесенцію своїх поглядів він проголошує вже на першій сторінці твору: «Є щось виправдовуюче в тріумфі навіть і грубої сили над безсиллям її противників, якщо це торжество йде поступово та не змінює своєму характеру протягом цілого ряду сторіч. Видовище природи, в найвеличніших і найменших її розмірах, заспокоює наше почуття, що обурюється супроти цієї думки, котра на кожному кроці являється нам у живих прикладах. Таке виправдовуюче своєю ——————— 877 Кулиш П. А. Предуведомление // Кулиш П. А. Материалы для истории Воссоединения Руси. — М., 1877. — Т. 1: 1578–1630. — С. ХІ. 878 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 340–341. 879 Кулиш П. А. Предупреждение // Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 1: От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны. — С. I. 880 Там же. — С. ІІІ. 881 Барвінський О. Спомини з мого життя. — С. 174. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 297 послідовністю торжество становить Русь стосовно Польщі»882. В іншому місці праці автор висловлюється ще категоричніше: «Сила — в історії єдине мірило значимості, позаяк вона знаменує життєвість, а життєвість означає право на життя, тобто — незаперечну правду»883. Наведені зауваги дозволяють констатувати натуралістично-позитивістські нотки у розумуваннях П. Куліша. Протягом 1850-х–1860-х років «сила» розглядалася автором, переважно у морально-етичному розумінні, що відображало його романтичне світобачення. Кардинальні зрушення щодо інтерпретації вказаного поняття споглядаємо саме в «Истории воссоединения Руси». З одного боку, цей термін визначається через традиційні морально-етичні прикмети («правда»), властиві романтикам. З іншого боку, спостерігаємо натуралістичне тлумачення вказаної дефініції, зокрема наближення її до природничих категорій («життєвість»). Причому і сама «правда», як одна з позачасових цінностей чи мірил вартостей романтиків, визначається за посередництвом позитивістських термінів «життєвість» і «поступовість». Більше того, П. Куліш навіть риторично запитує свого читача: «Чому регулятором вимог, котрі ми висуваємо до історії, не зробити нам закон явищ біологічних, приступних спостереженню кожного, помітних?»884. Ця сентенція нагадує відомі пасажі англійського вченого-позитивіста Г. Бокля885, студії якого були вельми популярними в Росії у 1860-х — на початку 1870-х років. Досить цікавими виглядають й думки П. Куліша щодо дослідницького інструментарію історика, висловлені в цьому тритомнику. На його думку, «минуле наше вимагає від нас такого повного у всіх подробицях вивчення, яке засвоєно методом природознавців; і що наше майбуття тільки тоді перестане бути для нашого розуму безпричинною грою, коли наука історії, мобілізував на допомогу повний контингент людських знань, поставить перед нами факти нашого минулого з такою певністю, з якою математика ставить свої теореми»886. Отож наведені цитати незаперечно свідчать про своєрідні інтелектуальні впливи на творчість П. Куліша, а за великим рахунком — про суттєві вкраплення позитивізму у його пізньоромантичному світобаченні. Відтепер історія сприймалася ним не тільки як система з морально-естетичними нормами, а й з природничими та соціальними законами. Такі інтелектуальні перетворення звичайно не були швидкоплинними. Скажімо, ще в розвідці «Украинофилам», написаній 1862 р. і опублікованій Орестом Левицьким лише 1911 р., П. Куліш посилається на вищезгаданого Г. Бокля. Зокрема, він наводить його тезу про роль сили в житті класів887. Окрім того, варто відзначити руссоїстькі впливи на світосприйняття й історичні погляди П. Куліша ще на зорі його творчості, зокрема на загальну креативність його стилю мислення. Відтак його особистість з-поміж інших ——————— Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 1.— С. 1. Там же. — Т. 2. — С. 371–372. 884 Там же. — Т. 2. — С. 259 885 Бокль Г. Влияние законов природы на устройство общества и характер отдельных лиц // ОЗ. — 1861. — Т. 135, № 3. — С. 208. 886 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 371. 887 Его же. Украинофилам / Публ. О. Левицького // ЗУНТК. — К., 1911. — Кн. 8. — С. 71. 882 883 298 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 українських романтиків виявилася, мабуть, найпридатнішою для засвоєння натуралістично-позитивістських канонів. П. Куліш вивчає твори засновників позитивізму, зокрема у його чернеткових записах віднаходимо виписки з праць англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера888. У його записнику середини 1880-х років споглядаємо нотатки зі студій Г. Бокля, О. Конта, Г. Спенсера та американських позитивістів889. Але не полишає він і свої давні просвітницькі вподобання, зокрема повʼязані з спадщиною Ж.-Ж. Руссо890. Зокрема, у руссоїстському сенсі він формулює опозицію між книжною / природною освіченістю на сторінках «Хуторской философии и удаленной от света поэзии»891. Та позитивістські впливи, зокрема їх переосмислення у творчості П. Куліша все-таки прориваються на перший план. Позитивістські компоненти в «Истории воссоединения Руси» помітили й деякі рецензенти. Приміром, якраз на позитивістських тлумаченнях акцентував увагу невідомий автор рецензійної замітки, присвяченій першому тому цієї студії, який переховувався під криптонімом Д. С…о-М. Він уважав, що історію народу в південній Росії П. Куліш представив як стихійний, сповнений інстинктів процес життя «зоологічного світу»892. На позитивістські мотиви в творчості П. Куліша вказують і сучасні дослідники893. Наразі постає питання: як узгоджуються позитивістські впливи з його пізньоромантичними стилем мислення? Певний матеріал для тлумачення цієї інтелектуальної взаємодії міститься в його сентенції про «суд історії». «На цьому суді історія робиться не за іншим почуттям, як за усвідомленням праведності життєвого начала порівняно з началом не таким життєвим, — звичайно в області духу, а не матерії, в області ідеї, а не форми», — підкреслює П. Куліш894. Така констатація пріоритетності духу, ідеї, зрештою метафізичне апелювання до вічності дають вагомі підстави стверджувати, що автор «Истории воссоединения Руси» залишається істориком із романтичними ціннісними орієнтаціями, скерованими на морально-етичні канони, хоч останні вже не виглядають такими беззастережними, як раніше. Навпаки природничі закони слугують йому для того, щоб означити вироблення нових духовних засад, себто задати вектор новітніх творчих пошуків. Зазначена сентенція П. Куліша виявляє і його прагнення подолати козакофільську апологію в історіописанні за рахунок уведення нового позачасового мірила вартості — натуралістичної, матеріальної «сили», яка водночас є виразом морально-етичних норм, духу. ——————— 888 Его же. Записная книжка «Заметки по алфавиту» // IР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28500. — Арк. 75, 82, 192 та ін. 889 Его же. Записная книжка [виписки з праць Г. Бокля, О. Бісмарка, О. Конта, Г. Спенсера, американських позитивістів, періодичних видань та ін.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28442. — Арк. 12 зв., 51, 67 та ін. 890 Его же. Хуторская философия… — С. 13 (прим.1). 891 Там же. — С. 5–6. 892 С…о-М. Д. Рец. на кн.: Кулиш П. А. История воссоединение Руси. — СПб., 1874. — Т. 1 // СВ. — 1874, 14 (26) нояб. — № 314. — С. 1. 893 Velychenko S. Op. cit. — P. 191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції... — С. 123–126, 133–134; Жулинський М. «Розуміти високе значення людини»: культурництво Пантелеймона Куліша як відповідь на виклик епохи // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — С. 9–10. 894 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 3. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 299 Ці оціночні критерії звичайно є романтичними, хоч і непозбавлені певних домішок позитивізму. Це амбівалентне авторське тлумачення «суду історії» та української минувшини досить точно вловив і прокоментував М. Драгоманов: «...д. Куліш одступа од строго наукового методу, раз через те, що оберта історію в якусь судебну палату, в котрій процеси історичні, майже цілком фатальні, розбираються по певному юридично-моральному кодексу, маючому абсолютну вагу на всі віки і народи, — а в друге через те, що д. Куліш (як звичайно історики Русі) судить пригоди нашої країни окремо од всесвітньої історії і без порівняння з історією других народів»895. Схожі думки М. Драгоманов висловлює і в інших працях896. Відтак опонент П. Куліша вказує на обмеженість його дослідницького інструментарію, зокрема на брак компаративістики. Водночас він обстоює думку про інші критерії для оцінювання світу історії. «На все треба мати мірку еволюційну, відносну, а не абсолютну!», — наголошує М. Драгоманов897. Пізніше ідея «суду історії» П. Куліша трансформується на сторінках «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року» в тезу про «суд культури»898. В одному з автобіографічних творів письменник навіть відзначив, що в «Англії не право і не декрет, культура знищила кріпацтво»899. Зауважимо, що компаративні аспекти посідають важливе місце в історичному письмі П. Куліша, зокрема в «Истории воссоединения Руси». Проте авторські зіставлення обмежуються зазвичай історією України (порівняння становища та ролі соціальних спільнот, релігійних конфесій, господарських взаємин і т. п.), переважно у контексті українсько-польсько-російського трикутника, а не у загальноєвропейському масштабі та з перспективи історичного буття різних народів світу. Врешті, незважаючи на перелицювання романтичної підкладки світосприйняття П. Куліша, воно так і не змогло позбутися первісної сутності, попри просвітницькі компоненти й позитивістські складові. Засадною рисою «Истории воссоединения Руси» виступає й авторський розрив із тогочасною романтичною традицією українського історіописання, зумовлений, за висловом Є. Кирилюка, «генеральною переоцінкою» попередніх поглядів900. С. Томашівський влучно назвав П. Куліша «єретиком» щодо загального спрямування тодішньої української історичної думки901. Таким чином, студія П. Куліша посідає становище інтелектуальної опозиції до праць колишніх наставників і друзів902. ——————— 895 Погляд М. П. Драгоманова на українську історію (його стаття по поводу переписки д. Куліша с Крашевським і Павликом) // Народ (Коломия). — 1895. — № 17. — С. 264. 896 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. — К., 1991. — С. 490. 897 Погляд М. П. Драгоманова на українську історію... — С. 265. 898 Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. Видана типом другим з додатком посліслов’я. — Львів, 1882. — С. 8. 899 Його ж. Історичне оповіданнє… — С. 363. 900 Кирилюк Є. Пантелеймон Куліш / За ред. Я. Савченка. — Харків–Київ, 1929. — С. 32. 901 Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис // ЛНВ. — 1901. — Т. 14, № 5. — С. 94. 902 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 331. 300 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Цю конфронтацію простежуємо у низці вельми образливих авторських інвектив супроти творчості Т. Шевченка, М. Максимовича та М. Костомарова903. Зазначимо, що негативні, часто кривдні оцінки відомих українських діячів споглядаємо у листуванні П. Куліша ще до його ревізіоністського повороту. Зокрема, у листі до О. Барвінського від 9/21 травня 1869 р. він подає вкрай негативну характеристику М. Максимовича: «Се такий чоловік, що вештавсь попід віконню в знаменитостей і сам про себе всюди розмазував, пишучи листи печатні то до Костомарова, то до Погодина, то до знаного на Вкраїні багача (і скупердяки) Галагана, професором був нікчемним, бо не вміє читати жодною мовою, опріч російської…»904. Подані оцінки автор майже дослівно повторив у своєму творі «Хуторская философия и удаленная от света поэзия»905. Варто підкреслити, що у першій половині 1850-х років П. Куліш ставився до М. Максимовича з підкресленою пошаною, зокрема називав його «незабутній мій наставник»906, «поважний мій наставник»907, «поважніший наставник моєї юності»908 і т. п. Гострі випади супроти Т. Шевченка та інших українських діячів призвели до того, що П. Куліш опинився в своєрідній ізоляції. «Я був глибоко обурений та засмучений негідним учинком П. О. (Куліша. — Авт.), котрий наважився назвати Шевченка “п’яною музою”. Я був настільки обурений, що просив передати П. О., щоб він до мене не приїжджав, що я при зустрічі не подам йому руки і що між мною та ним повний розрив», — зазначав давній приятель П. Куліша художник Лев Жемчужников909. Такі виступи супроти Великого Кобзаря, на думку Є. Нахліка, були пов’язані з «поборюванням Т. Шевченка», витоки якого вбачають у психологічній травмі, що виявилася у своєрідній «конкуренції» зі старшим, померлим братом, котрого сильніше любив батько, ніж живого П. Куліша. Припускають, що це змагання у приватному житті письменник позасвідомо переніс до сфери громадських взаємин, зокрема на Т. Шевченка. Заразом уважають, що інтелектуальні метаморфози пізнього П. Куліша тісно пов’язані з його комплексами авторитарного батька та молодшого сина910. Втім, досить складно оцінити рівень достовірності запропонованих інтерпретацій. Тим паче, що інвективи П. Куліша супроти Т. Шевченка й інших українських діячів доволі добре вписуються у стильові перетворення його історичного письма. Раціонально-просвітницький струмінь, помітний ще у текстах П. Куліша 1850-х–1860-х років, у 1870-ті роки сполучився з першою позитивістською хвилею, що принесла відповідні натуралістичні настрої і вподобання. Це мусило спричинити і викликало антиромантичну реакцію з її неодмінними атрибутами — дегероїзацією та деміфологізацією історії. До того ж, П. Куліш як ——————— 903 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 24–25 (прим.1), 74, 149, 155, 172 (прим.1), 208–210, 273–274 (прим. 2); та ін. 904 Барвінський О. Спомини з мого життя… — С. 142. 905 Кулиш П. А. Хуторская философия... — С. 111. 906 Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. — К., 2009. — Т. 2: 1850–1856 / Упоряд., ком. О. Федорук; відп. ред. В. Дудко. — С. 39. 907 Там само. — С. 50. 908 Там само. — С. 240. 909 Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 405 (прим. 6). 910 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 1. — С. 321–323. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 301 інтелектуал був схильний до демонстрації світоглядних крайнощів, ба навіть до їхнього декларування у публічному просторі. Власне, до цього підштовхувала прибрана письменником та істориком роль ментора / вчителя, який потребував широкого, майже безмежного терену для своїх уявних і реальних громадських практик. Певна річ, ані літературна, ані наукова-історична практики не могли задовольнити такі амбітні устремління. Відтак інтелектуальний та світоглядний конфлікт часто-густо переносився у площину персональних порахунків, що підштовхувало П. Куліша до публічної маніфестації своїх поглядів, іноді у вельми кривдній формі. В «Истории воссоединения Руси» П. Куліш не оминає й «Истории русов», яку оцінює вкрай негативно. На його думку, вона зробила багато шкоди своїми «правдоподібними сказаннями про небувалі події та обставини, цей витвір темного фанатизму сповільнив розуміння міжнародних стосунків — не тільки Польщі та Південної Русі, але навіть цієї останньої та Русі Північної»911. У вступному слові до «Истории воссоединения Руси» П. Куліш фактично вводить читача до предмета своєї студії й окреслює канву викладу матеріалу, зокрема змальовує процес польської колонізації та його основні риси. Саме з цієї перспективи автор і визначає об’єкт історіописання — історію південнозахідної Русі, точніше тієї частини Руського світу в контексті польсько-татарсько-московського пограниччя. Причому він сприймає Руський світ не стільки як певну історико-географічну територію, скільки як соціокультурний простір, на якому панує вічеве право, що уособлює певний громадський ідеал912. У списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш навіть подає спеціальну главу «Общий взгляд на воссоединение Руси», в якій постулює провідні положення такої концептуалізації минувшини. «Незалежність та велич “нової для Європи та Азії держави” ґрунтувалася на єдиновладді, якого марно прагнули київські, литовські, польські князі та королі, і котре довело свою життєву необхідність тріумфом над республіканськими, так званими народоправними русько-литовсько-польськими системами. Ці охоронно-політичні системи були непридатними тоді, як для нашої руської, так і для литовськопольської цілості, які б не були наші ідеали відносно руського майбуття — і тому-то політичний розрив того зв’язку, який Русь Південну одвічно з’єднав з Руссю Північною повело їх шляхом життєвої необхідності до возз’єднання (підкреслення П. Куліша. — Авт.). Ось головна думка історії загальноруського життя. Вона слугує керівною ниткою в лабіринті протилежних єдиновладдю устремлінь, на які, по-моєму, варто дивитися як на вираз відцентрової сили в творенні Великого Руського Світу під всепереможною дією доцентрової сили», — зазначає автор913. Отже, боротьба Південної Русі з Польщею та подальше «возз’єднання» з Москвою у репрезентації П. Куліша це боротьба не стільки двох «фізичних сил», скільки змагання відмінних морально-етичних ідеалів, що випробовуються на міцність «життєвою необхідністю». Проте у поданій авторській сентенції ——————— Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 149. Там же. — Т. 1. — С. 8. 913 Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 1 // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28460. — Арк. 10зв.–11. 911 912 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 302 вгадуються й відомі романтичні опозиції, хоч і з позитивістськими включеннями: народоправство / єдиновладдя, федерація / єдинодержавність. На цьому місці варто підкреслити, що навіть пізній П. Куліш сприймав конфлікт в історії як духовну конфронтацію на теренах віри, права, політики, а фізичне, матеріальне протистояння вважав лише відображенням, зворотною стороною ідейних змагань. Процитований пасаж відображає й авторські уявлення про історичний рух і його суб’єкти — держави, народи, соціальні спільноти, зрештою — ідеї й ідеали. Саме останні перевіряються іспитом на «життєвість» судом історії, що є виразом права природного. «І справді ж бо, народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся управительська мудрість тільки в тому й єсть, щоб сього закону не ламати, — скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись», — зазначає історик в одному зі своїх автобіографічних творів914. Подібні розумування зустрічаємо і в його інших працях915. Сучасні дослідники вказують на релігійно-філософські шукання пізнього П. Куліша, який під впливом мислителів-позитивістів Дж.-В. Дрейпера, Ф.-М. Мюллера та інших засвоїв концепцію «природної релігії», зрештою ідею релігійної єдності людства916. Заразом П. Куліш досить своєрідно сприймав минувшину, зокрема поділяв її на історію подій та історію думок. «Для історії подій найважливіше достовірність події. — зазначає автор. — Для історії думок, від яких залежить сам хід та характер подій, важливим є не тільки фактичний бік явища, скільки те, як це явище вплинуло на виникнення відомих переконань. Звідси багато з того, що не можна спростувати розумово, робиться незаперечним морально, і впливає на суспільство сильніше, ніж достовірне»917. Така специфікація вказує на надзвичайну проникливість П. Куліша як історика, який не тільки тонко відчував перетворення на ниві минувшини, а й усвідомлював особливості їхньої рецепції громадськістю. Отож інтелектуальні та світоглядні основи «Истории воссоединения Руси» є вельми своєрідними і визначаються поєднанням пізньоромантичних засад із раціонально-просвітницькими й позитивістськими вкрапленнями. Недаремно ряд дослідників відносять П. Куліша до пізніх романтиків (Г. Грабович, Є. Нахлік, Д. Чижевський)918, у творчості яких побутують різноманітні впливи. Врешті, Є. Нахлік у великій двотомній монографії висловлює думку про формування релігійно-позитивістського світосприйняття у пізнього П. Куліша919 та вважає, що його філософські погляди включали раціоналізм, сцієнтизм та універсалізм920. З цієї перспективи історичні інтерпретації П. Куліша досить часто є несподіваними, оригінальними, а інколи й парадоксальними. Вони свідчать і про складність та суперечливість його ідеалу науковості, скерованого на ——————— Куліш П. Історичне оповіданнє… — С. 380. Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 149. 916 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 2. — С. 16, 20–21. 917 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 3. — С. 97. 918 Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. — К., 1989. — С. 27; Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі // Грабович Г. До історії української літератури. — К., 1997. — С. 178; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 124. 919 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш... — Т. 2. — С. 22. 920 Там само. — С. 27. 914 915 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 303 полівимірне відтворення фрагментарного й дискретного світу української історії, що спирається як на натуралістично-позитивістські, раціонально-аналітичні, так і морально-етичні, ідеалістичні та ірраціональні канони. Про те наскільки впливовими є натуралістичні мотиви в історичному письмі П. Куліша свідчить порівняння значення К. Саковича та М. Смотрицького у світі минувшини зі стрічковим агатом, який зазвичай підроблюють для того, щоби зробити привабливим і красивим921. Якими ж є критерії добору фактографічного матеріалу у Пантелеймона Куліша як дослідника? Насамперед, це — типова орієнтація романтиків на неповторні та унікальні явища у контексті загального руху історичного потоку. Проте П. Куліш також виявляє неабиякий інтерес до історії держав, щоправда, у досить специфічному розумінні. Його найбільше хвилюють переломні моменти їхньої історії з перспективи зародження, становлення, занепаду та вмирання державних утворень, зокрема зв’язок означених перетворень із духовним побутуванням і, властиво, з долею самих народів / націй. За версією автора, критичні події у потоці минувшини не є швидкоплинними діяннями, які визначають буття чи небуття певної спільноти, держави, суспільства, що притаманно романтичному історіописанню. Натомість він розглядає засадні явища і події в контексті минулих століть, зокрема на ниві духовних, соціальних, політичних та культурних сил, що спричинилися до появи відповідних тенденцій. У викладі П. Куліша постає той контекст минувшини, що найповніше відображає сутнісні риси того чи іншого суспільного стану, динамічні й суперечливі процеси у різних зрізах людського буття: війни, повстання, військовий побут, колонізація земель, релігійні змагання, духовні та культурні перетворення, державна організація суспільства тощо. Соціальна, економічна та культурна поверхня історичного руху і навіть глибинні процеси у політичній сфері подаються у текстах П. Куліша лише як тло, яке більш яскраво відбиває та показує те, що відбувається за присудом історії (суду історії чи культури, цивілізаційного поступу, Божого Провидіння) в царині ідеї, духу. В інтерпретаціях історика поєднуються натуралістичні мотиви, що химерно сполучаються з моральноетичними і релігійними нотками, повчаннями й екскурсами. Останні часто сприймаються як афористичні вислови. Приміром, його думка про історію як науку: «Брехня — неминуча хвороба історії, ледве чи виліковна»922. Загалом частка фактографічного матеріалу в авторському викладі відносно невелика, хоч П. Куліш і декларує необхідність повного та точного висвітлення минувшини. Натомість непропорційно значне місце відводиться розумуванням, тлумаченням і коментарям історика, зокрема у його оповіді домінує висвітлення певних тенденцій, а не конкретних подій чи фактів. Здебільшого фактографічний матеріал лише ілюструє певні думки П. Куліша. У схожому дусі історик розглядає і джерела. Звичайно, П. Куліш був обізнаний із тодішніми вимогами історичної науки до критики джерел. Зокрема, він ——————— 921 922 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 3. — С. 94–95. Там же. — Т. 2. — С. 93–94. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 304 висловлюється про необхідність критики й очищення українських літописів від вимислів923, але зазвичай не розглядає достовірність окремих джерел чи всієї джерельної бази. Приміром, П. Куліш зазначає, що відомості про польську колонізацію південно-західної Русі запозичив із роботи Кароля Шайнохи924. Очевидно, що на нього помітний вплив справила і відома теза цього історика про «здобич польського плуга» на південно-східних окраїнах Речі Посполитої. Відзначимо, що П. Куліш використовує чимало польських джерел, зокрема з літописів Й. та М. Бєльських, С. Грондського, Я. Длугоша, Б. Папроцького, М. Стрийковського та низки інших, а також свідчень іноземних авторів Г.-Л. Боплана, Е. Лясоти тощо. Польські джерела складають левову частку джерельної бази тритомника, особливо перших двох томів. Студіями російських і українських дослідників П. Куліш послугується досить обережно. Інколи подає критичні коментарі, але й посилається, якщо хоче фактографічно обґрунтувати певну думку. Здебільшого автор просто обирає конкретні відомості, які його цікавлять на потвердження чергової тези, або для висвітлення минувшини з відповідної перспективи тощо. За власним визнанням, він віддає перевагу «паперам другорядної важливості, аніж строго оформленим чи офіціозно авторитетним свідченням і урочистим актам»925, що виказує його романтичні вподобання у доборі джерел. Відтак П. Куліш демонструє свою прихильність до свідчень польських літописців, сеймових постанов, актів місцевих судів, мемуарів, подорожніх записок, етнографічного матеріалу. Витяги з джерел автор вміщує в додатках до першого та другого тому. Проте у третьому томі «Истории воссоединения Руси» істотно збільшується кількість російських джерел, а історик дедалі частіше покликується на російських учених, зокрема на С. Соловйова926. П. Куліш, очевидно розумів джерельні прогалини своєї роботи і тому розпочав публікацію «Материалов для истории Воссоединения Руси» (М., 1877. — Т. 1: 1578–1630). Він також планував їх докладно коментувати927. Зокрема, у цьому томі «Материалов» історик видав документи і матеріали, що зберігалися в Московському архіві іноземних справ та в бібліотеці Красинських у Варшаві928. Мабуть, вимоги сцієнтизму, які привніс позитивізм, позначилися й на науково-довідковому апараті «Истории воссоединения Руси». Цей апарат є досить репрезентативним, складається з передмови та додатків до першого та другого томів, численних посилань, які можемо розділити на звичайні бібліографічні покликання, витяги з джерел, критичні та пояснювальні нотатки. Два останні різновиди посилань домінують і фактично використовуються автором як доповнення до основного тексту. Тому у багатьох покликаннях він забігає наперед, подає свої інвективи, коментує чи тлумачить певні відомості, показує діахронічний зріз історичного руху тощо. ——————— Там же. — Т. 1. — С. 83 (прим. 1). Там же. — Т. 1. — С. 21 (прим. 1). 925 Там же. — Т. 2. — С. ІІІ. 926 Там же. — Т. 3. — С. 199 (прим. 1). 927 Там же. — Т. 2. — С. ІІІ. 928 Кулиш П. А. Материалы для истории Воссоединения Руси. — М., 1877. — Т. 1: 1578– 1630. — XVIII, 322, 1 c. 923 924 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 305 П. Куліш тримається асиметричного способу викладу матеріалу з переходом від однієї площини світу історії до іншої: від військово-політичної до господарської та культурної. Заразом його історичне письмо вирізняється поляризацією проміжних узагальнень, численними протиставленнями явищ, подій та фактів, ретроспективними екскурсами тощо. Він упроваджує і низку символічних образів із позачасовим значенням, а інколи з біблійними мотивам. Наприклад, могили — символ смерті та слави929, Україна — земля обітована, що «тече молоком і медом», пограниччя як межа культур, терен протиборства держав і, водночас, простір, на якому сполучається фантастична плодючість930 із неймовірною руйнацію, фаталізм — із надзвичайною звитягою людського духу. П. Куліш не прагне рівномірно висвітлювати різні зрізи минулого. Натомість він акцентує увагу на тих аспектах буття, які вважає важливими для відтворення рушіїв світу минувшини, пояснення історичних перетворень та явищ тощо. Така авторська манера є не стільки даниною романтичному історизму й естетизму, скільки самобутнім способом виявлення певних чинників, які сформували те чи інше явище, зумовили перебіг конкретної події тощо. Саме з означеної перспективи П. Куліш висвітлює появу та побутування українського козацтва. Його виникнення він пов’язує з конфронтацією різних суспільнополітичних систем та ідей громадського буття у пограничному трикутнику між Польщею, Кримським ханством і Росією. Козацтво постає у його конструкції української історії і як соціальна спільнота, і як ідеал, зокрема як «протиборство руського духу татарському»931. П. Куліш уважає, що у козаччині втілювався ідеал рівноправності, який у різні часи української минувшини репрезентували віче, копа (автор називає його «віче без князя»932), рух православних братств та ін. Пізній П. Куліш сприймав козацтво як багатовимірне явище з різних перспектив і масштабів. У його рецепції козацтво — це не тільки сила, що протидіяла «азіатському хижацтву»933, а й своєрідний спосіб життя — козакування. «Козакування було для них (козаків. — Авт.) не стільки лицарством, у сенсі покликання, не стільки ідеєю соціальної відсічі, а тим менше реакцією політичною, скільки простим, буденним добуванням хліба насущного...», — пише автор934. Причому П. Куліш генералізує власні уявлення щодо козацького способу життя у лаконічних, афористичних формулах. «Козак і вбогість, козак та нужда — ці два поняття завжди мали близьку спорідненість», — відзначає історик935. На його думку, складні умови виживання на прикордонні кількох держав, невідворотність плину буття та трагічно-катастрофічне сприйняття життя, разючий контраст між показною зовнішньою веселістю, розвагами й меланхолійністю внутрішніх відчувань, висока психологічна напруга сформували своє——————— Его же. История воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 151. Там же. — Т. 1. — С. 22–23; Кулиш П. Польская колонизация Юго-Западной Руси // ВЕ. — 1874. — № 3. — С. 8. 931 Кулиш П. Польская колонизация… № 4. — С. 486. 932 Его же. История воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 225. 933 Там же. — Т. 1. — С. 44. 934 Там же. — Т. 1. — С. 166. 935 Там же. — Т. 1. — С. 132. 929 930 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 306 рідне відчуження козацтва від навколишнього світу з його звичними зацікавленнями, втіхами і благами, що найкраще виявилося у суворому й аскетичному запорозькому побуті936. Отож П. Куліш обстоює думку, що вічна боротьба козацтва за існування, подібно до тваринного світу, не тільки відокремила цей стан від цивілізованого суспільства, а й звела його інстинкти до найпростіших, найпримітивніших, розбійницько-грабіжницьких, серед яких майже не залишалося місця моральноетичним чеснотам, передусім, релігії937. Втім, за візією автора, козацтво — це не лише спосіб життя, а й «народний ідеал рівноправності в грубій формі»938, ідеал «вільного життя»939, відваги та молодецтва. П. Куліш приділяє значну увагу не тільки психологічним та моральним характеристикам козаччини, а й соціально-економічному становищу цієї спільноти, що виказує певні елементи як романтичних, так і позитивістських підходів. У функціональному плані він розглядає козацтво як породження польської культури, наріст у суспільному організмі Речі Посполитої на обширах «східних кресів». Тому існування козацтва як стану («військово-промислової корпорації») він зіставляє з побутуванням шляхти. На його переконання, саме змагання «шляхетського духу» з «козацьким духом» значною мірою й визначило перебіг польської та української історії940. «Ці дві сили, коронно-шляхетська та розбійницько-козацька, розвивались, падали й знову вставали паралельно. — пише історик. — Вони порівну поділили між собою право розбійничати та область експлуатації, але майже завжди випадало, що там, де перемагала одна, там втрачала інша. Доля держави і майбутнє суспільства вповні залежали від того, яка сила залишиться більш життєвою: та, котра, очевидно, працювала для цивілізації та будувала державу, чи та, яка нібито прагнула повернути державу назад, і готова була вчинити з державою, як сліпий Самсон із філістимською храминою»941. Врешті, автор кваліфікує «козацьку силу» як непримиренну стосовно будьякої державності942, в т. ч. навіть щодо ідеї власного, «самостійного царства»943. Більше того, він дійшов думки про ворожість козацтва щодо самого «староруського духу» часів дотатарської Русі, вільного від іноплемінних домішок. Відтак погляди П. Куліша поривають із романтичною візією, наприклад М. Костомарова, який уважав, що вічові й удільні основи давньоруського суспільства споріднені з козацькою вольницею. В авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш кваліфікує «козацьке збіговище», що зорганізувалося у республіку, як спільний продукт Азії й Європи944. Історію козацтва автор, подібно М. Костома——————— Там же. — Т. 1. — С. 66. Там же. — Т. 2. — С. 270. 938 Там же. — Т. 1. — С. 167. 939 Там же. — Т. 2. — С. 158. 940 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 160; Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 3. — Арк. 40. 941 Его же. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 2. — С. 178–179. 942 Там же. — Т. 1. — С. 167. 943 Там же. — Т. 2. — С. 214. 944 Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 2. — Арк. 161 зв. 936 937 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 307 рову, поділяє на кілька періодів. Проте, на відміну від останнього, внутрішніми засадами цього поділу є не залежність екзистенції козацтва від ідеї (ідеалу, стихії, укладу), а від стану взаємин між козаками та шляхтою, себто певний баланс соціальних сил. «У першому періоді козаки були не чим іншим, як козакуюча супроти татар панська погранична сторожа, котру очолювали ті, чия була земля...», — підкреслює історик945. Автор розглядає козацтво цього «молодецького періоду» як інструмент польської колонізації українських пусток946. Однак, наприкінці XVI ст. розпочинається доба роздвоєння польської Русі на шляхетську та козацьку947. Відтоді він виводить початок другого періоду в історії козаччини. Цей період у першому виданні «Истории воссоединения Руси» окреслено досить невиразно. П. Куліш, мабуть, планував у наступних томах більш детально опрацювати вказану проблематику. Проте в авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» він фактично випустив цю проблему з поля зору, позаяк останні два томи скомпільовані з його тритомника «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)». Сучасні дослідники творчої спадщини П. Куліша вважають, що він поділяв історію козацтва на три періоди: 1) початковий період — кінець XV ст. — 90-ті роки XVI ст.; 2) період боротьби козацтва зі шляхтою — 90-ті роки ХVI — кінець XVII ст.; 3) заключний період — XVIII ст.948 Третій том «Истории воссоединения Руси» (М., 1877), порівняно з двома іншими, в яких роль козацтва тлумачиться ще більш-менш позитивно, вирізняється й найгострішими антикозацькими інвективами. У цьому томі П. Куліш однозначно характеризує козацтво як «розбійницьку корпорацію», яку фактично прирівнює до ханської орди чи інших степових кочівників949. У такому ж дусі написана і його розвідка «Козаки по отношению к государству и обществу» (1877), в якій він виклав компендіум власних поглядів стосовно козацтва950. Та найгостріші зауваги історика спрямовані супроти моральних засад існування козацтва як стану, які у романтизмі традиційно вважалися неодмінним атрибутом його духовного буття, значимості на авансцені минувшини. «Козак уподібнювався птаху, який клав яйця в чужі гнізда або заривав у пісок. Його моральність визначалась вже одним його побутом. За його бездомності та байдужості до родини, думка світу для нього не існувала... — відзначає П. Куліш. — Відкидаючи родинне начало, козак відкидав й начало суспільне... Козак жив за рахунок здобичі та для здобичі. Здобич і слава (курсив П. Куліша. — Авт.) в його мові були нерозлучні та оспівані в козацьких піснях як однаково моральні»951. Отже, автор знову вдається до акцентування, генералізації своїх спостережень про побутування козацтва в одному стислому виразі — здобич і слава. ——————— Его же. История воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 168. Там же. — Т. 1. — С. 31, 177. 947 Там же. — Т. 3. — С. 266. 948 Похила Л. С. Історичні погляди П. Куліша: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07. 00. 01 / ОДУ — К., 1998. — С. 13. 949 Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 3. — С. 184, 232–233. 950 Его же. Козаки по отношению к государству и обществу // РА. — 1877. — Кн. 1, тетр. 3. — С. 352–368; Кн. 2, тетр. 6. — С. 113–135. 951 Там же. — Кн. 1, тетр. 3. — С. 353–354. 945 946 308 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Проте у передмові до твору «Малорусские казаки между Россией и Польшей в 1659 г.», написаному проповідником Юрієм Крижаничем, П. Куліш обстоює думку як про моральну, так і соціально-політичну конечність буття козацтва, себто спирається як на міркування романтичної апології, так і позитивістської зумовленості. «Записка Крижанича важлива і в тому відношенні, що вірно визначила політичне становище Малоруських козаків між Москвою та Польщею. З одного боку їм судилося життя, з іншого смерть, смерть і як представників Руської народності, і як морально-людських істот», — стверджує автор952. Зауважимо, що історик відшукує все нові і нові аргументи для дегероїзації образу козацтва, передусім прагне продемонструвати його архаїчність щодо культурного поступу. Приміром він відзначає, що «якщо б у Таврійському Херсонесі продовжувала розвиватися грецька культура, замість завмерлої там татаризації напевно навіть слово козак (курсив П. Куліша. — Авт.) було б забуто в нинішніх містах і селах»953. П. Куліш гостро критикує романтичну героїзацію козаччини в українській історіографії. «Театральні підмостки, з яких нам показували українських героїв, не приваблюють нашої цікавості; за багато розписаними декораціями відтіняється нам артистична вбогість», — зазначає П. Куліш954. Відтак він піддає нищівній критиці народницьке історіописання, яке підтримує і ширить містифіковані уявлення про українську минувшину. «Сі письменники живуть не в ХІХ-му, а в XVIII-му столітті. Тим-то й шкода з ними перекорюватись. Не врозумляють їх, як бачимо, навіть і такі доводи, як пофальшовані літописи і повидумуванні універсали. Міцно сидять вони у тому шанці, що спорудила їм безкритична історіографія, і з фанатичною одвагою репетують на ввесь світ, що українська муза не сплямувала себе прославляючи гайдамаччину з її священними ножами, Золотою Грамотою і великодушними харцизяками», — наголошує автор955. Отож він не тільки розвінчує апологетичний образ козацтва, а фактично й переглядає її роль на авансцені української минувшини. Ці критичні настанови П. Куліша щодо козацтва споглядаємо і в його листуванні. «Шляхом козаччини і гайдамаччини нікуди йти. Усі шляхи перегороджені початками культури. З нею ніхто не боротиметься так, як з лядським безладдям, а коли схоче боротись, то вдариться лобом у стіну», — зазначає історик у листі до І. Пулюя від 1 грудня 1875 р.956 Загалом козацтво в авторській візії виступало як «могутня руїнницька», але «морально нікчемна» сила стосовно будь-якої суспільності та влади. «Козак, відкидав усі встановлення верховної влади, не міг дорожити нею як чимось священним. Для козаків не була святою навіть і та влада, котру самі вони ставили над собою, як заперечення будь-якої іншої: хоч вони були здатні скоритися найбрутальнішому деспотизму обрано——————— 952 Кулиш П. А. Предисловие к сочинению Юрия Крижанича «Малорусские козаки между Россией и Польшей в 1659 г.» // ІР НБУВ. — Ф. 338. — Спр. 4. — Арк. 5–5зв. 953 Его же. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 391. 954 Там же. — Т. 2. — С. 156. 955 Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам… — С. 33–34. 956 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 218. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 309 го ним ватажка, але за невдалий похід ватажок відповідав у них власною головою», — пише історик957. В авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш зазначає: «Козаки не мали не тільки релігійної, але і політичної мети в своєму козацькому промислі»958. Це узагальнення нагадує відомі думки російських істориків-державників про запорозьке козацтво, передусім С. Соловйова959. Ба більше, воно виглядає як застереження автора від «руїнницької сили» тодішніх соціальних низів, яке іноді тлумачать у релігійно-консервативному чи аристократичному розумінні. Висновок П. Куліша категоричний: держава, яка дозволила на своїй території виникнути «кублу крайньої вольниці», приречена на криваву боротьбу з нею і, врешті-решт, на загибель960. Саме це і сталося з Річчю Посполитою. Та, незважаючи на таку характеристику козацтва, автор відводить цій соціальній спільноті поважну роль у «возз’єднані» Південної та Північної Русі. Він убачає заслугу козацтва у важливій, хоч і тимчасовій функції оборони «руського народу матеріально» від турецько-татарської та польської сили961. Водночас козацтво було фізичною опорою духовенства, яке прагнуло перейти під протекцію московського самодержця962. Це спричинилося до постання протиприродної спілки між названими соціальними спільнотами963. З такої перспективи П. Куліш розглядає козацтво як «республікоподібне», «зовнішньо дезорганізоване», «напівполітичне тіло», яке неусвідомлено переходило на службу «руського возз’єднання»964. Таким чином, козацтво у рецепції історика виступає як знаряддя, «матеріальна сила», за допомогою якої й відбулося об’єднання Південної та Північної Русі. Показовою у цьому сенсі є його оцінка ролі Б. Хмельницького. «Він не міг не приєднатися (курсив П. Куліша. — Авт.); його змусила до цього сила речей, що викувала українську націю, і сама українська нація, яка почала вже і тоді проклинати його, як пізніше кляла Мазепу», — зазначає П. Куліш965. Варто наголосити, що сам процес «возз’єднання» автор трактував як «поетичний акт», духовний вибір, який відбувся задовго до фізичного втілення в історії966. Щодо Переяславського вибору козацької верхівки, то у тритомнику ——————— Кулиш П. Козаки по отношению к государству... — Кн. 1., тетр. 3. — С. 355. Его же. История Воссоединения Руси Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 3. — Арк. 239. 959 Соловьев С. Уния, козачество, раскол. 1) Коялович М. Литовская церковная уния; 2) Костомаров Н. Богдан Хмельницкий; 3) Щапов А. Русский раскол старообрядства // Атеней. — 1859. — Ч. 2. — С. 393–420. 960 Кулиш П. Козаки по отношению к государству... — Кн. 1., тетр. 3. — С. 358. 961 Его же. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 417, 421. 962 Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 3. — Арк. 268. 963 Его же. История воссоединения Руси. — Т. 3. — С. 33. 964 Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. — Т. 3. — Арк. 48 зв. 965 Его же. История воссоединения Руси. — Т. 2. — С. 143 (прим.1). 966 Там же. — Т. 2. — С. 326. 957 958 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 310 «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)» П. Куліш розглядає його як «одностайність розбійників, що рятувалися від кари»967. Досить цікаву соціокультурну характеристику акту 1654 р. історик та письменник подав в одній зі своїх останніх праць. «Навіяний шар західної цивілізації був знесений геть кривавим потоком запорозького бунту, і сам потік, із руйнуванням перепон, утратив свою лють. Москва не змогла б зладити з суспільством, обробленим антируською культурою. В силу тяжіння європейських елементів на захід та азійських на схід, збулося, в 1654 році, приєднання Малоросії до Росії», — твердить П. Куліш968. Критику романтичних, козакофільських версій української минувшини, передусім дегероїзацію самого «козацького духу», ідеалу його історичного буття спостерігаємо і в інших працях пізнього П. Куліша969. Зокрема, в одній із популярних праць 1890-х років історик розглядає козацтво як «антидержавну силу» щодо громадянського суспільства970. Причому навіть гетьман П. Конашевич-Сагайдачний отримує вкрай негативну характеристику як «геніальний пірат та наїзник»971, а морські козацькі походи на Чорному морі прирівнюються до грабіжницьких нападів варязьких ватаг972. Проте ці антикозацькі інвективи П. Куліша вже не справляли такого враження на сучасників як поява «Истории воссоединения Руси» чи публікація відомої розвідки «Козаки по отношению к государству и обществу». Скажімо, Б. Грінченко в одному з перших життєписів, написаних по смерті П. Куліша, відзначав, що його тритомна студія «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)» та кілька статей у російських журналах залишилися практично непоміченими, позаяк значною мірою повторювали попередні авторські думки973. Прикметною у цьому сенсі є рецепція М. Драгоманова, який на схилі свого життя більш помірковано ставився до П. Куліша і навіть листувався з останнім. Утім, М. Драгоманов у листі від 17 березня 1893 р. до М. Павлика досить категорично зауважив: «Перечитую “Отпадение Малор. от Польши” і навіть і те, що правда, сказано так, що тільки сердить людей. Взагалі н е і с т о р и ч н о (розбив М. Драгоманова. — Авт.)»974. На думку Ю. Луцького, самотність «на хуторі довела його (П. Куліша. — Авт.) до деякого звуження світогляду, до певної провінційности, хоч він намагався численною кореспонденцією втримати зв’язки з людьми»975. Зазначимо, що свої погляди на козацтво пізній П. Куліш досить докладно виклав у листі від 7 липня 1892 р. до Марії Карачевської-Вовківни: «...в Тебе козащина — ко——————— Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654). — Т. 3. — С. 403. Его же. Судьбы Малороссии и Украины после татарского погрома // ЖРО / Под ред. П. П. Семенова. — СПб.–М., 1897. — Т. 5: Малороссия, Подолия и Волынь, ч. 2: Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губерния. — С. 144. 969 Его же. Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого // РО. — 1895. — № 5. — С. 190. 970 Его же. Судьбы Малороссии и Украины… — С. 137. 971 Его же. Украинские казаки и паны… — № 1. — С. 303. 972 Там же. — С. 319. 973 Гринченко Б. П. А. Кулиш: Биографический очерк. — Чернигов, 1899. — С. 42. 974 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. — Чернівці, 1911 — Т. 7: (1892–1893). — С. 189–190. 975 Ю. Л. [Луцький Ю.] Пантелеймон Куліш // Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 16. 967 968 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 311 рінь і цвіт нашої національности, а в мене вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж у середніх віках нашим західним сусідам допомогли рицарі, — дарма що мало (та й позабувало) свої нібелунги (міфічний народ карликів, нащадки короля Нібелунга у старовинному німецькому епосі. — Авт.). Елемент ляхо-шляхецький вкупі з елементом татаро-хлопацьким, народив козащину нам на погибіль, і не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша Русь, праведна звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу і виконавчу власть, — не так як республіки шляхецька і її facsimile (англ. точна копія. — Авт.) — республіка козацька. Очуняли ми, отверезились під її протекцією, навіть під її крутим деспоцтвом, і позичили в неї, позиченої в німця науки»976. Проте дегероїзація та деміфілогізація козацько-гетьманської минувшини підштовхнула П. Куліша до пошуків нового-старого культурного взірця в українській історії. Таким культурницьким ідеалом стала давня Русь, яку історик називав Старою Руссю, а Московщину-Росію — Новою Руссю. Тож києво-руська спадщина в авторському представленні отримала похідну назву — «старорущини», а українська мова — староруської мови977. Властиво, у цьому поділі, хоч і у знятому вигляді, вгадуються давні відголоски відомої полеміки «південців» та «північан» щодо «руського первородства». За візією П. Куліша Стара Русь — це не тільки ідеалістичний зразок, а й важливий приклад дієвості культури у просторі української історії. «У до-татарський період, у нас у Києві розпочиналося дещо грандіозно-поетичне; у нас на незайманому ґрунті, відроджувався свого роду гуманізм в той час, коли західна Європа, з залишками римської культури, лежала прахом під гнітом ісидоровських декреталій (постанови римських пап у вигляді послань. — Авт.)», — зазначає автор у своїй «Хуторской философии и удаленной от света поэзии»978. В іншій праці він навіть афористично зауважує, що в часи Володимира Великого доля Русі штовхала її до «цивілізаційних подвигів»979. Однак, ця доба, вважає П. Куліш, тривала лише до часів Володимира Мономаха. Саме за його князювання розпочався «тріумф власне руської церкви, церкви милосердя й правди, над отупілою, або ж лукавою візантійщиною, і разом з тим, початок високої, якщо можемо так висловитися, самостійної, за суттю успадкованої культури»980. Але монголо-татарська навала згубила ці культурні паростки. «Кажучи прозаїчно, — пише П. Куліш, — Русь перетворена татарами в татарщину. З нею сталося лихо, подібне до того, яке трапляється з багатим маєтком, котрий дістається у спадок дикунам-наслідникам»981. З такої перспективи авторський поділ на Стару / Нову Русь виглядає як спроба пошуку відповідних культурних мірил історичного руху, зокрема його ——————— 976 Могилянський М. П. О. Куліш у 90-х роках (листи й документи) // ЧШ. — 1925. — № 8. — С. 192. 977 Славницкий [И. П.] Воспоминания о П. А. Кулише… — Арк. 6. 978 Кулиш П. А. Хуторская философия… — С. 97. 979 Его же. Судьбы Киевского Великого княжества и удельных княжеств Киево-Днепровской Руси до татарского погрома // ЖРО / Под ред. П. П. Семенова. — СПб. — М., 1897. — Т. 5, ч. 2. — С. 97. 980 Его же. Хуторская философия… — С. 102. 981 Там же. — С. 104–105. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 312 знакових, доленосних перетворень. Врешті, настанови Божого Провидіння чи природничих законів у контексті дослідницьких практик потребували досить точних аксіологічних критеріїв щодо розрізнення складної, дискретної та суперечливої української минувшини. Зауважимо, що «История воссоединения Руси» виявляє й іншу рису пізнього П. Куліша як дослідника — тонке розуміння гетерогенності суспільства. Тим паче, що на історичній арені, відтвореній автором, виступають не тільки козацтво, шляхта та панство, а й міщанство, селянство, православне й католицьке духовенство та інші соціальні верстви і прошарки, які відіграють самобутні, часто-густо досить складні і суперечливі ролі. М. Яворський навіть відзначив, що П. Куліш «перший уяснив собі клясові категорії росту української нації»982. Така замальовка соціальної площини світу історії істотно відрізняється від традиційних взірців романтичного історіописання, в яких різні спільноти подавалися як складова частина масового, колективного героя — народу / нації чи у вигляді дихотомії: вищі стани / низи, аристократія / чернь і т. п. Виключення робилося тільки для козацтва, котре вважалося загальнонародним репрезентантом та його антагоніста — шляхти. Цікавим видається й термінологічний апарат в «Истории воссоединения Руси», в якому одночасно побутують як означення, властиві романтичному історіописанню — народ, козацький дух, шляхетський дух, ідеал, правда, мораль, сила, безсилля, так і їх позитивістські аналоги — громадянське суспільство, корпорація, клас, поступовість, поступ, життєвість, асоціація розумової та фізичної праці, закон тощо. Вочевидь, вертикальне та горизонтальне структурування соціальної і політичної поверхні історичного руху потребувало від історика певних термінологічних новацій, порівняно з відомими взірцями романтичної історіографії. Та навіть досить поширені на теренах романтичної концептуалізації поняття автор переосмислює і трактує у відмінному сенсі. Приміром, поняття «народ», яке П. Куліш у 1840-і — на початку 1860-х років зазвичай уживає у розумінні етнічної, колективної й антропоморфної спільноти, в «Истории воссоединения Руси» здебільшого тлумачиться як організм у природному та соціально-історичному середовищі, хоч іноді розглядається і як духовна спільність. Принагідно відзначимо, що саме П. Куліш у цій студії впровадив до широкого обігу термін «возз’єднання» (рос. воссоединение), котрий до того часу вживався спорадично. За радянської доби, ця дефініція перетворилася в ідеологічний канон представлення української ранньомодерної історії, освячений сумнозвісними догматами відомих тез ЦК КПРС (1954). Зазначена ідея стала наріжним каменем концепції П. Куліша про двоєдину Русь — політичну єдність Старої і Нової Русі, себто — України та Росії. Крім того, «История воссоединения Руси» демонструє амбівалентне ставлення П. Куліша до цивілізації, витоки якого простежуємо ще в його історичному письмі на зламі 1850-х–1860-х років. Культурні досягнення цивілізації асоціювалися у нього з поступом людства, який засвоюється «шляхом економічного та розумового розвитку маси»983. Це трактування цивілізації, здавалося б, наближається до позитивістського тлумачення, принаймні, в абстрактно——————— 982 983 Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії. — Т. 1. — С. 197. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 165. РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 313 му сенсі. Водночас цивілізація сприймалася автором із перспективи реципієнта, споживача продуктів культури в українській минувшині та тодішній сучасності. З цього ракурсу вона розглядалася як каталізатор деградації суспільної моралі, занепаду віри тощо984. Отже, зміна історичного масштабу у світосприйнятті П. Куліша істотно підважує, ба навіть зводить нанівець позитивістські уявлення про поступовість, яку він визнає тільки на високому рівні загальності (історії держав, народів / націй) у тривалій історичній перспективі. «Якщо серед світу закаменілого та світу, що розвивається так поривчасто шляхом сумнівного для нас поступу, виник, протягом тисячоліття, світ самобутнього життя, який лише верхівками чи фракціями своїми уподібнюється і західному європеїзму, і східному китаїзму: то історія, котра визнає законність кожного політичного і суспільного явища, не може заперечувати необхідності, а відповідно й розумності, тієї очевидної недовіри до поступу Західної Європи, який характеризує великий руський світ із часів першого його організатора та характеризує його навіть у наш час», — відзначає історик985. Ця заувага є показовою для розуміння амбівалентності авторських поглядів щодо цивілізації та поступу в історії, в яких побутують як позитивістські, так і пізньопросвітницькі й романтичні складові. Таким чином, реальна взаємодія цивілізації з реципієнтом у певну добу сприймається П. Кулішем у катастрофічному, руїнницькому сенсі. Причому архаїчність буття («природа руського племені», «старий ідеал християнства») трактується автором як захисна реакція від деструктивних цивілізаційних впливів986. Означена настанова історика нагадує руссоїстську опозицію природний стан / цивілізація. Недаремно носій, а точніше ідеал культури в історичному письмі П. Куліша постійно змінюється: польська й ополячена українська шляхта, міське та хутірне міщанство, російська освічена монархія, царі-культурники тощо. В «Истории воссоединения Руси» простежуємо і переоцінку авторських поглядів щодо значення індивідуального героя — видатної особистості на авансцені історії. Тим більше, що в романтичному історіописанні постать — визначна та маловідома, незважаючи на домінацію колективного героя та його духу, посідає своєрідне і неповторне місце. Таке романтичне розуміння персональної ролі тої чи іншої особи відкидається П. Кулішем. «Кожний із нас усвідомлює у власній індивідуальності підпорядкованість незліченним впливам, і тому не варто дивитися на історію, як на збірку біографій. — стверджує автор. — За кожною фігурою, що з’явилася на передньому плані неодмінно переховуються цілі натовпи фігур, котрі зробили справу перш, ніж вона здійснила перед нами представництво своє»987. Це розумування нагадує відому позитивістську сентенцію про «історію без імен». У робочих нотатках, розмірковуючи про «моральну генеалогію великих людей», історик висловлює думку про їхню спорідненість із попередніми та ——————— Там же. — Т. 1. — С. 248. Там же. — Т. 3. — С. 270–271. 986 Там же. — Т. 3. — С. 106, 268. 987 Там же. — Т. 1. — С. 253. 984 985 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 314 майбутніми генераціями988. Виглядає, що П. Куліш сприймає особистість у світі історії у контексті магістральних інтелектуальних та соціокультурних впливів певної доби. Це ще не позитивістська детермінованість, але очевидний крок до неї. Втім, автор не є послідовним і в цьому питанні. Зокрема, він обстоює думку, що визначні особистості (наприклад, великий гетьман коронний С. Жолкевський) наділені «дивовижним духом життєвості», який визначає їхню виключну роль в історії всупереч умовам та обставинам989. П. Куліш конструює об’єкт історіописання — Руський світ у суперечливому сенсі як на пізньоромантичних, так і на позитивістських засадах із вкрапленнями раціонально-просвітницьких компонентів. Первинною основою цієї конструкції є ідеальні складові (вічеве право, руський дух, ідеал і т. п.), які співіснують із натуралістичними, природничими законами. Відтак рушії історії належать як до духовної, ідеальної сфери, так і до матеріально-фізичного світу, хоч визначальними вважаються перші. Саме у царині духу відбуваються головні перетворення, які, зрештою, реалізуються в матеріальному просторі. Скажімо, в одній із останніх історичних розвідок «Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого» (1895) П. Куліш наголошує на змаганні «державно-господарського ідеалу» (шляхетського) з «ідеалом гультяйської свободи» (козацького)990. Показовим у цьому сенсі є поняття «сили», яке репрезентує позитивістські «життєвість» та «поступовість» і одночасно виказує перемогу романтичного «духу» (ідеї, ідеалу). Відповідний баланс між «силою» і «безсиллям» визначають перехід суб’єктів (Річ Посполита, козацтво) з історичної арени в світ інобуття. Отож за П. Кулішем історія Руського світу — це боротьба різних ідей (основ) буття, а за великим рахунком — тріумф ідеї «возз’єднання» Русі Південної і Русі Північної. Та й цей тріумф в авторському розумінні є доволі суперечливим, зокрема виглядає як своєрідна комбінація певних історичних обставин, передумов та дій. Зауважимо, що в листі до І. Пулюя від 3 серпня 1878 р. П. Куліш досить специфічно окреслив призначення імперії Романових у світлі розвою цивілізації. «Москва далеко гірша була од Польщі, та через одно те, що мала свою національну, а не чужу, політику, вибилась вона на широкий шлях цивілізації і з варварської зробилась навіть гуманною»991. Врешті, поєднання пізньоромантичних, просвітницько-раціональних та позитивістських підходів у дослідницькому інструментарії П. Куліша виявляється у калейдоскопічному висвітленні то однієї, то іншої площини світу історії, в двоїстому тлумаченні ряду дефініцій («сила», «народ» та ін.), у суперечливому ставленні до ідеї поступу та цивілізаційних впливів, які трактуються у моральному сенсі чи у контексті зрушень на ниві культури, духу, у наближенні до детерміністського тлумачення подій, але з перспективи ідеалізованої цілі «возз’єднання», у перегляді ролі особистостей тощо. Загалом стиль мислення П. Куліша складно схарактеризувати якоюсь абстрактною й універсальною формулою, особливо з перспективи авторської ——————— 988 Арк. 2. Кулиш П. А. Задумы [автограф; підготовчі матеріали] // IР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 28494. — Его же. История воссоединения Руси — Т. 3. — С. 315. Его же. Украинские казаки и паны… — № 1. — С. 199. 991 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 229. 989 990 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 315 стратегії пояснення минувшини. Схильний до тотальної формалізації історик та письменник, однак, ніяк не міг окреслити свій ідеал науковості, зокрема уявити і зафіксувати аксіологічні, ціннісні параметри продукованого ним епістемологічного взірця. Передусім, він орієнтувався на конструкцію монументальної, багатотомної праці, яка первісно виглядала як кількатомна монографія, хоч у подальших планах і переробках набувала певних ознак великого тексту — потенційного гранд-наративу. Позаяк історичне письмо П. Куліша слугувало моралістичним, виховним цілям, то у його студіях надзвичайно гостро порушувалося питання про соціальні й культурні зразки для наслідування. Та й естетичні компоненти його світогляду нав’язують до специфічного розуміння Культури як вічної, нетлінної духовної основи992. Такі світоглядні настанови проступають уже у дослідницьких практиках раннього П. Куліша, зокрема ще за часів кирило-мефодіївських братчиків. На думку В. Петрова, ідеали П. Куліша 1840-х років — «це ідеї початкового народництва. Подібно народниками, Куліш вірив, що не боротьба й не повстання, а культура й освіта визволять селянство. “Програмою нашого освобожденія крепаків, — каже Куліш, — були слова: Истина освободит вас”. Куліш вірив в “істину, що робить чоловіка свободним”. Як справжній народник, вихований на принципах романтичної доктрини, він нехтував політику, боротьбу за політичні права, за конституцію й конституціоналізм. “Не право й не декрет, а культура знищить крепацтво”. Шевченко здавався Кулішеві найкращим доказом того, що може дати народ український, коли він “піде дорогою науки”»993. Зрештою, В. Петров обстоює думку, що саме романтичне походження візії П. Куліша стало визначальним чинником його інтелектуальних пошуків, зокрема спонукало письменника та історика до культурницького максималізму й екстремальних світоглядних перетворень. «В хитаннях, у киданні від однієї крайности до другої, у вигадуванні антитез і поверненні до покинутих і виклятих тез, за романтичною доктриною, й полягає заклад цільности й свідоцтво гармонії. Таким було романтичне поняття про гармонічну цільність. Отой максималізм Кулішевої вдачі, оте незнання межі, недотримування середини, нахил до антитез, — це все робить з Куліша типового романтика. Трагедія Куліша не була його особистою трагедією, це — загальна трагедія романтичної культури. Джерела-ж цієї трагедії в розриві з соціяльним оточенням», — твердить В. Петров994. Певна річ, в інтерпретаціях і тлумаченнях В. Петрова споглядаємо очевидні впливи соціологізації, котра побутувала на ниві української соціогуманітаристики 1920-х років. Та, попри ці інтенції, концептуальна пропозиція В. Петрова — шукати пояснення інтелектуальних і світоглядних трансформацій різноманітних практик П. Куліша у межах романтичного типу культури, видається доволі слушною. Проте цей підхід варто сприймати з певними застереженнями. ——————— 992 Гаєвська Л. О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурософії ХІХ ст. // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова / Відп. ред. Р. С. Міщук. — К., 1991. — С. 49. 993 Петров В. Куліш і Шевченко (До історії їх взаємовідносин в 1843–1844 роках) // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. — К., 2013. — Т. 1. — С. 165–166. 994 Там само. — С. 177. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 316 Передусім, варто взяти до уваги те, що стиль мислення П. Куліша, хоч і спирався на романтичну підоснову, але містив й інші вкраплення, що спричиняли помітні модифікації романтичних концептів. Скажімо, проблема моралізаторства порушувалася автором не в урізаному чи практично-утилітарному розумінні, властивому просвітницькому історіописанню, а у глобальному масштабі, як своєрідна Надмета! П. Куліш прагнув подати моралістичну інтерпретацію цілих історичних епох, урешті-решт всієї української минувшини. Звідси пошуки абсолютної і тотальної Правди, що побутувала у його працях у вигляді «суду історії», «суду культури», поступу цивілізації, природних і божих законів і т. п. Так чи інакше, методологічна стратегія П. Куліша спиралася на інтегрування різних стильових елементів — просвітницького раціоналізму, романтизму, позитивізму, природної релігії тощо. Проте автору не вдавалося означити вихідні засади своєї концептуалізації щодо різних пластів фактографічного матеріалу, розгорнутому на суперечливому, дискретному полі української минувшини. Інакше кажучи його інструментарій був доволі дієвим для того, щоб успішно вирішувати масштабні дослідницькі завдання з обсягу перегляду тогочасних романтичних стереотипів чи представлення нових концептуальних пропозицій щодо висвітлення процесів, явищ та подій тощо. За іронією долі, пізній романтик П. Куліш виконав важливу, але невдячну роль демістифікатора романтичної апології козацтва. Та історик прагнув більшого! Адже він хотів досягти своєю працею нечуваного, глобального моралістичного і виховного ефекту! Така Надмета у царині історії повсякчас руйнувала аксіологічні складові його епістемологічного взірця та всієї дослідницької стратегії, а за великим рахунком — весь ідеал науковості. П. Куліш раз у раз опинявся у зачарованому колі інтелектуальних крайнощів, світоглядних екстрем, часом образливих інвектив супроти українських, російських, польських діячів. Приміром, варто згадати його спробу замирення «двох найгарніших слов’янських народностей»995, репрезентовану на сторінках «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року». Ще цікавіше виглядає його вражаючий поворот 1883–1884 рр. до морально-етичних і культурних вартостей ісламського світу, який виявився у поемі «Магомет і Хадиза» (1883) та інших творах. Нарешті, культурно-просвітницький проект із перекладу Біблії, що видавався П. Кулішу найважливішим на схилі життя. Історик С. Томашівський уклав навіть своєрідний перелік т. зв. «культурних гріхів» П. Куліша, який йому закидала українська громадськість: а) русофільство; б) полонофільство; в) абсолютизація руїнницької ролі козаччини й гайдамаччини в національній історії; г) докори українським письменникам і вченим у плеканні ідеалізму та «руїнницьких нахилів»996. Але світоглядними поворотами не обмежувалися життєві колізії П. Куліша. Варто згадати і про вихід письменника з підданства Російської імперії 1883 р. Тоді він прагнув пов’язати своє майбуття з підавстрійською Галичиною і планував отримати громадянство іншої держави. Та швидко розчарувався ——————— Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам… — С. 20. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського з додатками. — Львів, 1929. — С. 97–98. 995 996 РОЗДІЛ ІІІ. СВІТ РОМАНТИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ 317 і протягом майже 8 років (з липня 1883 р. до лютого 1891 р.) залишався поза підданством будь-якій державі, хоч і мешкав у Російській імперії! Цей факт його біографії навіть розглядають як цікавий юридичний казус997. Саме неспроможність зафіксувати, оформити свій ідеал науковості, який поставав як сполучення різнорідних ціннісних настанов — культури, природи, моралі й релігії, що змагалися у його світогляді між собою, вочевидь, становило головну проблему у стильовій формації П. Куліша як історика. В. Петров влучно схарактеризував цю проблему як розрив між замислом та його виконанням, який був способом «його літературного й соціяльного стилю»998. «В історії — ідеолог без синтези, у філософії — фантаст без ідеї, в суспільнім життю — народник без демократизму, в національнім — культурник без розуміння ходу культури, в політичнім — український патріот, що ненавидить Україну з любови до неї, а ненавидячи, — шкодить їй», — так схарактеризував П. Куліша вищезгаданий С. Томашівський999. Імовірно, саме з цим, пов’язаний той інтелектуальний стан пізнього П. Куліша, який Є. Нахлік означує як «епістемологічну невпевненість»1000. Властиво, йдеться про спосіб / способи узгодження інтуїтивних, ірраціональних (романтизм), аналітичних (позитивізм, раціоналізм) та прагматичних (культурництво) компонентів мислення у поглядах та світосприйнятті П. Куліша. Так чи інакше, стиль мислення П. Куліша виявляє не тільки амбівалентні засади авторської конструкції української історії, а і його сильні та слабкі риси як дослідника. З одного боку, це — багатовимірне, часто-густо поляризоване зображення минулого у різних площинах (соціальна, економічна, політична, духовна, культурна, церковна) та ракурсах (польський, російський, почасти навіть татарсько-турецький), порівняльне висвітлення різних соціальних спільнот, дегероїзація козаччини, тотальна генералізація провідних ідей у моралістичному сенсі та ін. З іншого боку, гіперболізація руїнницької ролі козацтва і, як наслідок, — обстоювання русофільської чи полонофільської концептуалізації української історії. Наприклад, автор фактично усуває з історичної авансцени масового, колективного героя — народ / націю, принаймні, у тому вигляді, в якому останній побутує у романтичному історіописанні. Відтак одна з головних ірраціональних складових історичного буття романтичної історіографії зазнає суттєвих перетворень. Натомість П. Куліш рельєфно відтворює соціальну гетерогенність суспільства, диференціює ролі окремих станів і прошарків, тобто впроваджує елементи елітарного підходу в історичну реконструкцію. Зокрема, Є. Нахлік називає його захисником «елітарних цінностей від руїнницького бунту мас»1001 та вважає представником українського консерватизму1002. ——————— 997 Шевелів Б. Звільнення П. О. Куліша з підданства Росії [автограф статті, Чернігів, серпень 1927]. // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Cпр. 18440. — Арк. 16; Чубський П. П. [Могилянський М.] Вихід П. О. Куліша з російського підданства... — С. 152–166. 998 Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… — С. 19. 999 Томашівський С. Маруся Богуславка... — Т. 14, № 5. — С. 98. 1000 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… — Т. 2. — С. 24. 1001 Там же. — С. 78 1002 Там же. — С. 60. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 318 Однак, П. Куліш все ж таки зберігає пізньоромантичну орієнтацію, хоч і з позитивістськими включеннями, зокрема прагне компенсувати таке вилучення введенням новітніх позачасових, ідеальних мірил вартості («суд історії», «суд культури») та провідних ідей історичного руху — «возз’єднання», польське «культурництво» і т. п. Тож окреслення П. Куліша як консерватора спонукає до виокремлення тієї традиції, того ціннісного ядра, яке гармонізує світогляд цього типу, себто врівноважує різні стильові шари. Та видається, що П. Куліш — романтик, культурник-консерватор і, заразом, просвітник-ментор перебував у пошуках цього «золотого співвідношення» інтелектуальних, культурних та аксіологічних компонентів світосприйняття до кінця свого життя. Він щиро вірив у всесильність Культури та просвітницьке призначення людського Розуму в історичному житті. У листі до відомого діяча і мецената В. Тарновського-молодшого від 16 грудня 1896 р., себто менш, ніж за два місяці до смерті, письменник та історик просив його придбати кілька праць відомих європейських авторів. Це прохання П. Куліш аргументував такою настановою: «Сі книжки згодяться Вашим наслідникам їх вік буде розумніший од ХІХ-го, і нам треба дбати про його»1003. ——————— 1003 Вибрані листи Пантелеймона Куліша... — С. 310. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 319 РОЗДІЛ ІV НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ (В. АНТОНОВИЧ, М. ДРАГОМАНОВ) У 1886 р. на сторінках «Вестника Европы» — одного з найпопулярніших російських універсальних, або т. зв. «товстих» журналів, невідомий рецензент умістив замітку, присвячену критичному огляду й перевірці наукових пророцтв з обсягу суспільних трансформацій. Ішлося про «діагностику й прогностику Росії» маловідомого автора трьох великих книг — «История и метод» (СПб., 1869), «Политика как наука» (СПб., 1872) та «История общественности» (СПб., 1885)1. Це був учитель історії та соціолог-самоук О. Стронін — наставник М. Драгоманова у Полтавській гімназії упродовж 1850-х років. Соціологічні й історіософські сюжети його студій, навіяні позитивістською хвилею 1850-х–1870-х років, вирізнялися неабиякою самобутністю й цікавими спостереженнями2. Та найбільше тодішнього читача вражала величезна кількість передбачень, щедро розсипаних у текстах О. Строніна. «Його віра у можливості та законність наукових пророцтв настільки велика, що не вдовольняючись окресленням лише розпливчастих контурів віддаленого майбуття; вона не відступає перед відповідями більш точними, більш рішучими (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.), не уникає сфери, особливо небезпечної для пророка — області завтрашнього дня», — зазначав рецензент3. Ця констатація незнаного опонента О. Строніна, висловлена з позицій інтелектуалів культурно-історичної школи, напрочуд добре схопила головні риси позитивістського світогляду. Тим паче, що прихильники цієї школи, хоч і сприймали позитивістські впливи, проте відводили помітне місце й ідеалістичним чинникам, зокрема народній психології, у контексті якої розглядалися та тлумачилися наукові тексти. Передусім, це — прогностична скерованість позитивістського мислення. Власне, вона найповніше представлена у знаменитій формулі французького філософа та засновника позитивізму О. Конта — «Savoir pour prévoir, prévoir pour prévenir» (фр. «Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути». — Авт.). Втім, не менш важливою є й інша складова позитивістського стилю мислення — ——————— 1 Лейкина-Свирская В. Р. Три книги А. И. Стронина // ИЗ. — М., 1987. — Т. 115. — С. 242–267. 2 Драгоманов М. П. Два учителі // Драгоманов М. П. Вибране / Упоряд. Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. — К., 1991. — С. 602. 3 Из общественной хроники. Поверка предсказаний, сделанных г. Строниным в начале семидесятых годов. Акция и реакция, как их предопределяли тогда, и как их устроила действительность // ВЕ. — 1886. — № 2. — С. 938. 320 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 гносеологічний оптимізм і раціоналізм4, себто надзвичайна віра в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та суспільного розвитку. Первісно адепти позитивізму прагнули «передбачити» минуле, щоб пізніше «перенести» на прийдешність раціонально осмисленні та відкриті закони руху і буття «соціальної природи». На перехресті такої непорушної віри в інтелект та передбачення майбуття постала славнозвісна позитивістська ідея невпинного Поступу, яку іноді тлумачать як секуляризований замінник «вічного Бога»5. Загалом віра в Поступ у другій половині ХІХ ст. відображала той дух агностицизму й атеїзму, котрий перетворився на своєрідний світський замінник сакральних почувань6. Адже О. Конт, попри незмінну впевненість у кінцевому тріумфі людського Ratio, вважав, що суспільство може підтримувати власну зв’язаність і навіть моральну єдність лише спільними віруваннями. Такі трактування видаються досить правдоподібними, позаяк контівська візія спричинилася до побутування своєрідного позитивістського культу людства, який сполучив раціональну доцільність із гуманістичними й антропологічними ідеями. Причому цей світський культ, який І. Лисяк-Рудницький влучно назвав «ерзац-релігією в стилі позитивізму»7, мав не тільки відповідні обряди, святкування, а й навіть своїх праведників, названих «благодійниками людства». Відтак новими «святими» стали Х. Колумб, М. Коперник, І. Ньютон та інші знамениті вчені й винахідники. Ці ідеї по-різному відображалися і переломлювалися у поглядах та візіях прихильників позитивізму, котрі здебільшого помірковано й вибірково сприймали ті чи інші релігійні догмати. Приміром, В. Антонович убачав у Євангелії сліди анімізму8. За контівською версію позитивізму, «догмат поступу» тлумачився як «безперервне поліпшення нашої (людської. — Авт.) природи, як головної мети поступального руху людства»9. Потужні індустріальні перетворення та величезні соціальні трансформації середини ХІХ ст., які англійський історик Е. Гобсбаум влучно охрестив «драмою поступу»10, немовби унаочнювали провідні позитивістські ідеї. Тому промисловий поступ був своєрідним соціокультурним підґрунтям, на якому сформувався й розквітнув самобутній ореол позитивізму. Позитивістські ідеали були настільки впливовими в суспільній думці другої половини ХІХ ст., що у деяких країнах перетворилися на домінуючі світоглядні й культурні орієнтири. Скажімо, президент Бразилії Бенджамін Констан вклю——————— 4 Нечухрин А. Н. Теоретико-методологические основы российской позитивистской историографии (80-е гг. XIX в. — 1917 г.): Монография. — Гродно, 2003. — С. 31. 5 Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. — Львів, 2002. — С. 35. 6 Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці, 2000. — С. 157. 7 Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. — К., 1994. — Т. 1. — С. 308. 8 Верзилов А. В. Антонович і Костомаров. З споминів А. В. Верзилова // Україна. — 1928. — № 6. — С. 83. 9 Конт О. Дух позитивной философии (Слово о положительном мышлении) / Пер. с фр. И. А. Шапиро, предисл. М. Ковалевского. — СПб., 1910. — С. 46. 10 Хобсбаум Э. Век капитала. 1848–1875 / Пер. с англ. Т. Горяйновой, В. Белоножко; научн. ред. А. А. Егоров. — Ростов н/Д, 1999. — С. 10. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 321 чив до програми суспільних шкіл вивчення «Енциклопедії позитивних наук», укладеної О. Контом. Більше того, відомий афоризм останнього «Ordem e Progresso» (португ. Порядок і Поступ. — Авт.) винесли як девіз на державний прапор Бразилії11. Ідея поступу циркулювала на теренах соціогуманітаристики у різноманітних варіаціях, зокрема у вигляді природно-географічної, культурної, духовної, соціальної, економічної, суспільної (чи іншої!) конечності історичного руху! У інтелектуальному сенсі такий спосіб думання тяжіє до просвітницького Розуму з його природно-правовими та механістичними канонами. Недаремно німецький соціолог Карл Мангайм уважав, що «раціоналізм позитивістів є прямим продовженням класичного раціоналізму, бувшого доменом французького духу»12. Саме взірці мислення, запозичені з природознавства, спричинилися до стильової формації позитивізму, крайнім виразом якого стала суцільна фетишизація науки. Ці настанови сформували інтелектуальні обриси другої половини ХІХ ст., яку філософ-неокантіанець В. Віндельбанд назвав «реалістичним та емпіричним віком»13. «Устремління підняти історію до ступеня позитивної, точної науки стало одним із домінуючих мотивів сучасного часу», — наголошував М. Драгоманов14. Вислідом таких настроїв стала натуралістична програма пізнання на обширах соціогуманітаристики, в межах якої суспільство розглядалося як частина світу природи, а соціальне буття — як різновид природного життя. Метафізичні доктрини були відкинуті, принаймні, відсунуті на другий план. Тому в історіописанні 1860-х років, за виразом того ж таки М. Драгоманова, запанував «безфілософський» або «скептичний та обережний час» із властивим для нього «хаосом загальних понять» і «суцільним нагромадженням фактів»15. Тогочасні прибічники позитивізму вважали, що пізнання законів природи, які наука вже відкрила чи виявить незабаром, стане універсальною відмичкою до таємниць та загадок суспільства. Зокрема, відомий англійський історикпозитивіст Г. Бокль стверджував, що між «людськими діями та законами фізичними має бути близька схожість»16. Деякі адепти позитивізму навіть ототожнювали суспільство з «соціальною природою». Такі уявлення зумовили трансформацію провідних ідей історіописання, зокрема органіцизму. На відміну від романтичного світобачення, схильного до метафізичного потрактування соціуму («тіло-ідеал»), в позитивістській концептуалізації впроваджувалися безпосередні біологічні аналогії з матеріальним організмом / тілом, які дозволяли тотально генералізувати фактографічний матеріал. ——————— 11 Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общая ред. и предисл. П. С. Гуревича. — М., 1993. — С. 142 (прим. 27). 12 Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений — состязательность — экономические амбиции / Отв. ред. Е. Я. Скворцов; пер с англ. Е. Я. Додин. — М., 2000. — С. 10. 13 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история / Пер. с нем. — М., 1995. — С. 339. 14 Драгоманов М. П. Древний Восток. Лекции по древней истории [автограф; 1869 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 44068. — Арк. 1зв. 15 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. — К., 1869. — Ч. 1. — С. 387. 16 Бокль Г. Способы изучения истории // ОЗ. — 1861. — Т. 134, № 2. — С. 396. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 322 Наприклад, англійський філософ Г. Спенсер, якого вважають фундатором соціал-органіцизму, уподібнював суспільство до «соціального тіла», схожого за будовою та функціями на живий організм. Відтак історичний процес тлумачився як органічна еволюція суспільства. «В своїх соціольоґичних студіях, — відзначав М. Грушевський, — він (Г. Спенсер. — Авт.) стояв під дуже сильним впливом перших реальних поступів біольоґичної науки в дослідах над орґанічною тканиною, над клітиною як живим атомом орґаничної будови ростин і звірят, і зв’язаною з тим системою “фізіольоґичного поділу праці” в живих орґанізмах»17. Зауважимо, що Г. Спенсер упроваджував органічні аналогії до дрібних, інколи навіть вульгаризованих деталей. Зокрема, він порівнював дроти телеграфного зв’язку з нервовою системою організму18. Харківський історик М. Петров відзначав, що вчений мусить «піднятися до тих поглядів на історію, де вона представляється живим організмом, закони якого має схопити дослідник»19. Зрештою, позитивізм спричинився до культурного й інтелектуального оновлення народництва, зокрема до переходу послідовників народницького представлення минувшини від філологізму та етнографізму до натуралістичного історизму й «органічної» безперервності історичного процесу. Не випадково у писаннях тодішніх позитивістів ширилися натуралістичні уподібнення доведені до крайнощів: окремий індивід або родина як соціальна клітина, торгівля — кровоносна система, уряд — головний мозок і т. п. «Перший» позитивізм став інтелектуальним і культурним підсонням, на якому розквітли численні расово-антропологічні та соціально-еволюційні теорії другої половини ХІХ ст., вибудувані у натуралістичному дусі. Водночас органіцизм позитивістського історіописання сполучався з механістичним світосприйняттям Нового часу, що породжувало своєрідні поєднання натуралістичних устремлінь із механістичними ідеями руху, сили, рівноваги, домінування кількісних показників усупереч якості і т. п. Надмірність таких пропозицій позитивізму у царині соціогуманітаристики, мабуть, найкраще простежується в ідеї детермінізму. Ба більше, з детермінізмом пов’язувався «науковий» статус історії. На думку знаного французького вченого Габріеля Моно, «історія набере більше чи менше наукового характеру відповідно до того, як прояви людської діяльности будуть уважатися більше чи менше підлеглими законам детермінізму»20. Іншою наріжною ідеєю позитивістських стратегій стала теза про еволюційну репрезентацію минувшини, котра нав’язувала тотальне поширення історико-генетичного методу. Саме у річищі цієї концептуальної пропозиції постала ціла низка «еволюційних історичних панорам»21. ——————— Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). — [Wien], 1921. — С. 19. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские / Пер. с англ. под. ред. Н. А. Рубакина. — Минск, 1998. — С. 305–306. 19 Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. — Харьков, 1861. — С. 19. 20 Моно Г. Метод в історії / Пер. з фр. М. Залізняка. — Львів 1909. — С. 6 21 Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ — початок ХХ століття). — К., 2001. — С. 171. 17 18 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 323 Втім, практичне втілення ідей детермінізму й еволюціонізму потребувало створення відповідної системи координат, себто впровадження таких установчих концептів, які б задавали певний вектор руху у світі історії. Так народилася славнозвісна позитивістська теорія факторів, яка має величезну кількість варіацій на полі того чи іншого національного історіописання. Евристична спрямованість цих побудов зазвичай зводилася до пошуку певного кількісного сполучення провідних чинників, яке, кінець-кінцем, обумовлює чи спрямовує перебіг історичного буття. Приміром, вищезгаданий Г. Бокль обстоював думку, що історичне життя та долі народів визначаються чотирма головними чинниками: кліматом, землею (родючістю ґрунту!), їжею і ландшафтом22. Згодом таке багатовекторне трактування історичного процесу, відоме як факторний аналіз, уже спиралося не стільки на географічні й природничі чинники, скільки на розмаїті комбінації політичних, соціальних економічних, релігійних, психологічних, антропологічних, расових, культурних та інших рушіїв. Завдяки такому суттєвому розширенню діапазону факторів ідея детермінізму поступово трансформувалася у більш чи менш жорстку каузальність світу історії, представлену у низці позитивістських візій. Позитивістські претензії щодо науковості історії привнесли до дослідницьких практик ученого-гуманітарія сцієнтизм, себто повсюдну орієнтацію на точне, перевірене й апробоване знання. Дехто з науковців навіть обстоює думку про виникнення особливої чи «сцієнтизованої ментальності»23. Видається, що саме сцієнтизм, опертий на природничо-натуралістичні засади, виявився тим орієнтиром і наріжним каменем, який тривалий час зберігав стильову природу як «першого», так і модернізованого — «критичного» позитивізму, незважаючи на численні мутації, інородні включення тощо. Метафорично кажучи сцієнтизм став тією «великою парасолькою», під якою тривалий час переховувалися досить різні вчені-гуманітарії, котрі вибірково поділяли / сприймали / засвоювали вимоги та фахові стандарти позитивізму. В інструментарії історика сцієнтичні вимоги побутували як ідея об’єктивної чи «документальної» візії минувшини, що ґрунтувалася на міцній і довершеній фактографічній основі. Відтак у дослідницьких практиках чільне місце відводилося опрацюванню й систематизації розлогої джерельної бази, здобутої з «перших рук», тобто віднайденої у процесі архівної евристики. В ідеалі кожна авторська теза чи міркування мало спиратися на відповідне джерело. На відміну від інтелектуала-романтика, який повністю занурювався у неповторний колорит місця та часу, прагнув інтуїтивним способом проникнути до інформативного потенціалу джерел, дослідник-позитивіст займав щодо них показне й безстороннє становище спостерігача, котрий фіксує, аналізу та подає всі наявні свідчення. «Історик-позитивіст, — зазначає російський медієвіст А. Гуревич, — слідує за джерелами, збирає, аналізує їх, від одиничного переходить до загального, сходить до висновків, кінець кінцем — до законів»24. ——————— 22 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. — СПб., 2003. — Т. 1: Конструирование прошлого. — С. 447. 23 Білодід В. Д. Історіографія української етноментальності: В. Б. Антонович. Історіософські нариси / За ред. Н. П. Поліщук. — К., 2011. — С. 74. 24 Гуревич А. Я. История историка. — М., 2004. — С. 109. 324 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Ця дослідницька стратегія спричинила виразний поділ праці історика на два етапи: 1) встановлення власне емпіричних засад — фактів; 2) пошук і «відкриття» суспільних та історичних законів25. Різниця між цими стадіями була настільки разючою, що одна частина науковців спеціалізувалася (точніше самообмежувалася!) виключно на студіюванні джерел і відтворенні фактів, натомість інша — прагнула розробити й осягнути закони. Досить часто «відкриття» законів узагалі покладали / перекладали на соціологію, себто виносили за межі фахової компетенції історика. Такі настрої побутували у тогочасних теоретиків позитивізму. «Я не люблю того, що називають історією та віддаю перевагу соціології, яка відноситься до неї, як простора будівля до купи каміння й брикету, зваленим біля його підмурку», — зазначав у своїй автобіографії Г. Спенсер26. Та навіть звичайні узагальнення й формалізація здобутого фактографічного матеріалу в позитивістських візіях історії наштовхувалися на неабиякі перепони. Певна річ, позитивістська генералізація наслідувала натуралістичні взірці і механістичні образи тодішнього світосприйняття й тяжіла до одноманітного представлення минувшини. За висловом Ш.-В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса — авторів відомого «Вступу до вивчення історії», який хтось іронічно назвав «позитивістською біблією», факти слід утиснути в «описові кількісні та якісні формули»27. Кінцевим продуктом такого «утискання» чи формалізації мали стати загальні поняття, які б максимально охоплювали та генералізували наявну фактографічну основу. Загалом позитивізм вимагав від історика не тільки достовірного і стилістично довершеного, а й аналітичного, пояснювального, прогностичного, почасти одноманітного та однорідного представлення історії. Тож ідеали «блискучого» романтичного хаосу заступили канони упорядкованості і каузальності, властиві добі космополітизму та Великого Буму, себто сцієнтизму як культу історичного Факту. Домінація сцієнтизму докорінно змінила й історичне письмо, зокрема впровадила на наукову авансцену монографічний жанр. Позитивістські канони суттєво трансформували і рецензійний жанр, який відтоді був зорієнтований на інший мовний протокол: виразний поділ на дескриптивну й критично-аналітичну частини, натуралістично-органічні й механічні уподібнення, розгляд наукового апарату, фактографічного рівня, логічності, послідовності, диференційованості, а у певному сенсі навіть унормованості викладу. Проте таке представлення минувшини приносило більш-менш плідні результати у царині реконструкції вибраних історичних епох, для висвітлення яких бракувало джерел з обсягу письмової традиції чи, навпаки, там, де домінували гомогенні масиви фактів, що легко вкладалися в прокрустове ложе натуралістичної концептуалізації. Як тут не згадати відому сентенцію О. Конта про «історію без імен»! Вочевидь, неповторні культурні та духовні явища, інтелектуальне буття складно вписувалися, ба навіть випадали з таких канонів репрезентації, порівняно з фактографічною канвою, вибудованою на соціаль——————— 25 Медушевская О. М., Румянцева М. Ф. Методология истории: Учеб. пособие. — М., 1997. — С. 10. 26 Спенсер Г. Автобиография: В 2 ч. / Пер. с англ. под ред. и вступ. ст. Л. Е. Владимирова. — СПб., 1914. — Ч. 2. — С. 68. 27 Ланглуа Ш., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории / Пер. с фр. — СПб., 1899. — С. 209. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 325 ному чи економічному зрізі світу історії. Тому К. Мангайм висловив слушну думку про «позитивістську сліпоту» щодо «живого життя культури»28. Отож спроби швидкої і широкої концептуалізації минувшини, зіперті на позитивістські засади, часто-густо хибували схематизмом та надмірною однорідністю представлення. Зокрема, історик-неогегельянець Р. Дж. Коллінгвуд уважав, що позитивістське історіописання вирізнялося сполученням «безпрецедентної майстерності у вирішенні маломасштабних проблем із безпрецедентною безпорадністю у розв’язанні проблем великого масштабу»29. Та, незважаючи на формалістичність дослідницьких стратегій з обсягу позитивізму, ця стильова течія згенерувала істотне розширення предметнотематичних і фахових меж історичного письма. Власне, стався поворот, який переключив устремління інтелектуалів на такі площини світу минувшини, котрі перебували на маргінесі романтичного історіописання: інтереси й потреби соціальних спільнот, соціальна структура, виробництво, формування суспільного багатства і його розподіл, господарські уклади та форми тощо30. Більше того, дослідницькі стандарти та процедури сцієнтизму стали неодмінним надбанням історіографії ХХ ст., без яких нині не можливо уявити повсякденну дослідницьку працю історика та функціонування відповідної наукової корпорації. Але ставлення до позитивістської спадщини і до сьогодні є досить складним і суперечливим. Одні дослідники наголошують на виключній ролі позитивістського історіописання та його методологічних і світоглядних орієнтирів (сцієнтизм, об’єктивізм, дегероїзація, еволюціонізм, окциденталізм) у науковому процесі на теренах національної історіографії31. Натомість інші звертають увагу на квазібезсторонність позитивістських настанов щодо історичного письма32. Відзначимо, що навіть нині сцієнтизм у вигляді позитивістських шат, іноді видається ностальгійним прихистком від нещадних епістемологічних потрясінь сучасності. Втім, за іронічним зауваженням І. Шевченка, вже в ХХ ст. споглядаємо зникнення «позитивістської невинності», себто оптимістичної впевненості у сцієнтичних засадах історіописання33. Схоже, що такі полярні оцінки позитивізму значною мірою зумовлені амбівалентним характером вимог сцієнтизму, закладених натуралістичною програмою пізнання. Тим паче, що їх суцільне впровадження до дослідницьких практик суттєво вихолощувало й обмежувало фаховий інструментарій історика. Передусім, йдеться про інтерпретацію самобутніх, одиничних фактів, витлумачення культурних явищ і процесів, врешті-решт нелінійну концептуалі——————— Манхейм К. Социология культуры: Избранное. — М.–СПб., 2000. — С. 272. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. — М., 1980. — С. 127. 30 Кроче Б. Теория и история историографии / Пер. с итал. И. М. Заславской. — М., 1998. — С. 182. 31 Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.) — Львів, 1999. — С. 80. 32 Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. — К., 2007. — С. 283. 33 Ševčenko I. Two Varieties of Historical Writing // History and Theory. — 1969. — Vol. 8, no. 3. — P. 339. 28 29 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 326 зацію минувшини поза межами детерміністських схем чи жорсткої каузальності. Відтак історики досить часто були змушені долати стильові крайнощі позитивізму як за рахунок самообмеження дослідницьких практик цариною фактографії, так і шляхом залучення інших культурних та інтелектуальних компонентів. Зауважимо, що відомий російський філософ О. Лосєв піддав сумніву навіть саму можливість існування «чистого та ні з чим не змішаного позитивізму»34. Зрештою, від кінця ХІХ ст. адепти та прибічники позитивізму були змушені реагувати на різноманітні інтелектуальні виклики, ціннісні настанови, суспільні і політичні пропозиції тощо. Таким чином, з’явилися сполучення позитивізму з іншими стильовими напрямами у досить незвичному вигляді, іноді як поєднання, здавалося б, несумісних ідей і концептів. Скажімо, сучасні дослідники згадують про еволюцію позитивістських концептів під впливом емпіріокритицизму, «культурної історії» К. Лампрехта, неокантіанства, неоромантизму, «мирне співіснування» з марксизмом і т. п.35. Видається, що до діапазону таких стильових комбінацій позитивізму, доцільно додати ще й віталізм та циклічні теорії культурно-історичних типів (цивілізацій) початку ХХ ст., які постали як своєрідні ідеалістичні ревізії натуралістичної програми пізнання на теренах соціогуманітаристики. З такої перспективи співіснування різних стильових канонів історіописання у тогочасному інтелектуальному просторі виглядає досить природно. До того ж, культурний ландшафт Російської імперії упродовж усього ХІХ ст. вирізнявся надзвичайною строкатістю, сегментацією та тривалим співжиттям «великих стилів»! Приміром, теренів підросійської України перша хвиля позитивізму досягла у середині ХІХ ст., коли ще побутували потужні впливи романтиків. Адже 1860-ті роки — апогей тріумфу історичного письма М. Костомарова в очах читацького загалу. Проте поява студій істориків-позитивістів мала вповні сумірний резонанс! За висловом одного з тодішніх публіцистів, славнозвісна «Історія цивілізації в Англії» Г. Бокля на російських обширах 1860-х років спричинила більший успіх її автора, ніж у самій Британії36, а його ім’я постійно циркулювало на сторінках газет та журналів37. У цьому ж дусі висловлювався і М. Драгоманов, який уважав, що «позитивна французько-англійська школа» впродовж 1870-х років була найпопулярнішою в Росії38. Мабуть, саме у такому чи схожому співіснуванні варто дошукуватися витоків еклектизму відомих або навіть великих істориків, про який згадують дослідники їхньої творчості. Та відповіді, точніше спроби відповідей на ці питання можуть виявитися простішими і, водночас, складнішими, ніж уявляється сьогодні. Поширення «першого» позитивізму на обширах імперії Романових співпало з іншими важливими процесами — професіоналізацією й інституціоналізацією ——————— Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. — К., 1994. — С. 103. Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ — 20-ті рр. ХХ ст.). — Харків, 2010. — С. 179–211. 36 Л. Н. II. Что требуется от историка // РВ. — 1870. — № 9. — С. 356. 37 Шапиро А. Л. Русская историография с древнейших времен до 1917 г.: Учеб. пособие. — 2-е изд., испр. и доп. — М., 1993. — С. 483. 38 Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). — Львів, 1889–1892. — Ч. 1/5. — С. 79. 34 35 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 327 історичної науки другої половини ХІХ ст., які супроводжувалися розбудовою університетських кафедр, налагодженням системи фахової підготовки учених, створенням мережі наукових товариств і часописів тощо39. Звичайно, ці перетворення різною мірою впливали на українське історіописання, яке розгорталося в межах імперського культурного поля. Проте від 1860-х–1870-х років головною діючою особою в українській історіографії стає дослідник-професіонал — університетський професор-історик та громадсько-культурний діяч, який сполучає різноманітні суспільні практики і ролі у неповторній атмосфері пореформеної доби. З-поміж них провідне місце посідали В. Антонович та М. Драгоманов, яких традиційно вважають адептами позитивізму. ——————— 39 Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. — К., 2004. — С. 192–197; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ — початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. — К., 2005. — С. 77–89; Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ — початок ХХ ст.): Монографія. — К., 2006. — С. 347–348. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 328 4.1. «Культ» громади в історичному письмі В. Антоновича У середині ХІХ ст. соціальна поверхня підросійської України вирізнялася поляризацією буття різних станів. Культурницькі уклади життя тогочасної аристократії — малоросійського дворянства на Лівобережжі та польського шляхетства на Правобережжі дивовижно контрастували з побутуванням величезної селянської маси. Ця відмінність була особливо помітною на тлі потужної реструктуризації традиційного суспільства у Західній Європі, в якому руйнувалася спадкова вертикальна ієрархія та виникали різноманітні перехідні верстви і прошарки. Власне, станові держави старої Європи швидко перетворювалися у держави націй. Утім, соціо- й етнокультурні трансформації ширилися і в підросійській Україні. Щоправда, вони помітно різнилися, порівняно з європейськими, як за динамікою, так і за масштабами, принаймні, до Великої реформи 1861 р. Відтак архаїчні сценарії буття вищого стану часто-густо поставали у закостенілих, інколи непривабливих, а то й вельми огидних виявах. Саме споглядання та переосмислення контрастів станового життя на західних околицях імперії Романових були первісними віхами, які торували шлях майбутнім інтелектуалам — вихідцям із аристократичних верств на межі дореформених та пореформених часів. До таких громадських діячів та учених належав і В. Антонович, за виразом О. Оглоблина, «органічно — кровно й духовно — зв’язаний з Правобережжям»40. Майбутній історик походив із національно мішаної родини. Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера, мати — гувернантка Моніка Гурська належала до дрібної шляхти. На думку О. Пріцака, засновник київської історичної школи не мав ані краплини української крові41. Виходець із середовища польської аристократичної культури, В. Антонович змалечку спізнав зовнішній блиск та внутрішню порожнечу життя дрібношляхетської верстви, яка по-холо́ пськи прогиналася перед вищим панством і, заразом, із неприхованим презирством споглядала за іншими станами. «Шляхта лічилась станом установленим від Бога і самої природи; всі інші стани лічились як від натури негідними рівнятися у чому-небудь з шляхтичами», — згадував історик42. Ці соціальні уявлення польської аристократії першої половини ХІХ ст. на тлі загальноєвропейських перетворень мусили спричинити зворотній культурний протест. Таким став показний, ба навіть естетичний бунт молодих шляхтичів супроти аристократизму, зарозумілості й французоманії, відомий як балагульство 1830-х–1840-х років. Польські балагули наслідували і відтворювали в карикатурному, часом навіть скандальному й потворному вигляді (пияцтво, брутальна лайка, задирлива зовнішня подоба, незугарний одяг, гарцювання на конях, ——————— 40 Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / Ред. Л. Винар. — Нью-Йорк–Київ–Торонто, 1995. — С. 201. 41 Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ // Третя академія пам’яті Володимира Антоновича (11–12 груд. 1995 р., м. Київ): Доповіді та матеріали: [У 2 ч.] — К., 1996. — [Ч. 1]. — С. 11. 42 Автобіографічні записки Володимира Антоновича // ЛНВ. — 1908. — Т. 43, № 8. — С. 201. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 329 панібратство з хлопами і т. п.), поведінку українського селянства. Заразом помітного впливу набула й т. зв. «українська школа» в польському письменстві, яка спричинилася до постання романтичних замальовок козацької минувшини. Її представники привнесли зі своїми творами нові літературні типажі козацтва, яке майже прирівнювалося до шляхти, або відігравало важливу роль у візіях польсько-української минувшини. За визнанням В. Антоновича, саме примітивні, почасти ідеалізовані образи козаків, створені польськими романтиками-козакофілами, зокрема в творах Міхала Чайковського, заклали «першу підвалину українофільства»43. Так чи інакше, балагульство та козакофільство були первісними етнокультурними віхами в інтелектуальній біографії В. Антоновича. Зокрема, В. Липинський уважав, що «Антонович був лиш дальшим кільцем в тому ланцюзі, що почався від польсько-українського етнографа Ходаковського, від польсько-українських козакофілів і “балагулів”, від Падур і Чайковських, а — його сповідь стала сінтезом того руху, стала його зовсім ясною, виразною і викінченою національною програмою (курсив В. Липинського. — Авт.)»44. Напевно ті давні антишляхетські настрої залишилися у В. Антоновича на все життя. Недаремно у середовищі київської інтелігенції побутували численні перекази про курйозні «пригоди» поважного професора-історика45, якого за непоказний одяг та стриману, сором’язливу манеру поведінки, повсякчас сприймали за простолюдина. Та «балагульські» образи, хоч і закарбувалися в юнацьких враженнях В. Антоновича, все ж таки не стали визначальними. За студентських років майбутнього вченого вважали ідейним провідником пуристів — антагоністів балагулів, які не тільки прагнули до філософського та культурницького осягнення дійсності, а й обстоювали сувору простоту побуту і норм поведінки46. «Демократизм у звичаях, в одежі й вигляді для старих “хлопоманів”, а тому і в очах мого батька, грав досить важливу роль… — згадував Дмитро Антонович. — У нас у родині батько дуже переслідував сестер, коли вони молодими дівчатами бувало хотіли по-модному одягатися, хоч це, правда було майже недосяжним через велику обмеженість коштів усієї нашої родини»47. Зрештою, ця аскетична повсякденність буття, демократична, невимушена манера поведінки, незвичайні самообмеження у побутових потребах та інтересах, стриманість у комунікації і професійній діяльності, інтенсивність і, заразом, закритість, конспіративність суспільних практик складали визначальні прикмети самого стилю життя В. Антоновича. У широкому сенсі ці риси відображали настано- ——————— Там само. — С. 204. Правобережець В. [Липинський В.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу (Причинок до характеристики. З приводу статті д. О. Л. [Ореста Левицького] «Світлій пам’яти Володимира Антоновича» в ч. 54 «Ради») // Рада (К.). — 1911, 27 берез. (9 квіт.). — № 70. — С. 2. 45 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — [Одеса], 1927. — Т. 2. — С. 32. 46 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — С. 17. 47 Антонович Д. Спогади // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. — К., 1997. — Т. 2. — С. 204. 43 44 330 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ви його світосприйняття, кінець-кінцем викристалізувані в ідеалі старої Громади48. Проте інтелектуальні й духовні пошуки майбутнього вченого протягом 1850-х років і донині не є вповні зрозумілими. Вочевидь, у неформальному середовищі польських студентських земляцтв у Київському університеті св. Володимира, відомих як гміни, випробовувалися громадські практики В. Антоновича, поставали його первісні світоглядні орієнтири. Однією з таких ідейних віх була досить популярна у ті часи концепція «гміновладства» (самоуправління) Йоахима Лелевеля, почасти співзвучна пізнішим поглядам київського історика. Дехто з сучасних дослідників навіть уважає В. Антоновича «епігоном схильної до філософських спекуляцій лелевельської історичної школи»49. Помітний вплив на формування В. Антоновича як історика справив і його наставник та віце-голова Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при Київському, Волинському та Подільському генерал-губернаторі Микола Іванишев. Останній тримався думки про виключну роль общини на теренах Південно-Західної Русі. Зокрема він наголошував, що «демократичне начало народних зборів» суперечило політиці великих князів, які прагнули встановити самодержавство50. Схожа теза побутує і у текстах В. Антоновича, особливо в його історичних студіях 1860-х років. Іноді висловлюють думку про прудонізм В. Антоновича, принаймні у молоді роки. Ці інтелектуальні впливи зазвичай пов’язують із відомим висловлюванням М. Драгоманова, наведене в листі до О. Кониського від 25 грудня 1888 р.51 Імовірно, місцем дотику, котрий спричинив зацікавлення В. Антоновича до цієї анархістської доктрини, стали уявлення П.-Ж. Прудона про договірні взаємовідносини окремих індивідуумів, асоціацій виробників та общин, які начебто мали заступити функції держави. На думку М. Грушевського52, погляди В. Антоновича було б цікаво зіставити з низкою візій тогочасних слов’янофілів, зокрема К. Аксакова, котрий обстоював тезу про провідне значення общини в історичному житті Давньої Русі53. Тим паче, що у своїх лекційних викладах київський історик прихильно відгукується і коментує погляди К. Аксакова про общинний уклад Давньої Русі54. Певна річ, можна віднайти й інші мисленнєві перетини та паралелі у дослідницьких практиках В. Антоновича з візіями низки східнослов’янських учених і діячів, оскільки рудименти соціального буття на околицях імперії Романових ——————— 48 Гирич І. Б. Володимир Антонович — будівничий філософських засад нової України // Гирич І. Б. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. — Тернопіль, 2012. — С. 14–15. 49 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича // КСт. — 2006. — № 3. — С. 61. 50 Иванишев Н. Д. О древних сельских общинах в юго-западной России // Иванишев Н. Д. Сочинения / Под ред. А. В. Романовича-Славатинского и К. А. Царевского. — К., 1876. — С. 251. 51 Возняк М. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком листів його до Ол. Барвінського й Ол. Кониського та й останнього до нього // ЗСЛ. — Харків–Київ, 1930. — Кн. 6 — С. 312 52 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Україна. — 1928. — № 5. — С. 12 (прим. 1). 53 Аксаков К. С. О древнем быте Славян вообще и Русских в особенности // Полное собрание сочинений К. С. Аксакова. — М., 1889. — Т. 1: Сочинения исторические. — С. 122–123. 54 Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. — [К., 1879?]. — С. 138. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 331 породжували численні концепції, пов’язані з потрактуванням історичного призначення общини. Та почесне і у певному сенсі визначальне місце на мапі інтелектуальних та культурних вартостей В. Антоновича посідають просвітники-раціоналісти. За свідченням М. Грушевського, він навіть уважав «себе учеником французьких енциклопедистів»55. Більше того, з оригіналами їхніх творів В. Антонович ознайомився за доби свого побутування в Одесі (1844–1850)56 під впливом рідного батька. Просвітницький струмінь у тому чи іншому вигляді заклав цілу низку ідей, які простежуються в історичному письмі В. Антоновича. Передусім, це своєрідне розуміння поступу в історії як невпинного розвитку і поліпшення людського Розуму, себто нагромадження знань та виховання колективного інтелекту. Таке розуміння поступу нав’язує порівняння з відомими поглядами французького математика й економіста маркіза Ж. де Кондорсе57. На цю прикмету світосприйняття В. Антоновича вказує низка вчених (О. Пріцак, С. Томашівський та ін.)58. Поряд із цим побутувала й ідея географічного детермінізму французького філософа Ш.-Л. Монтеск’є, ревізію якої споглядаємо в працях європейських позитивістів «першої» хвилі. Зазначимо, що сприйняття В. Антоновичем географічно-природної конечності історичного руху неминуче продукувало низку питань щодо соціальної диференціації та етнонаціонального розмаїття, які постають, здавалося б, як нездоланна перешкода на шляху поступу Розуму. Отож відома теза німецького просвітника та преромантика Й.-Г. Гердера про множинність та єдність культур, які у вигляді самобутнього ланцюга сполучають нації на різних ступенях розвитку59, мабуть, поділялася і В. Антоновичем. Утім, залишався розколотий соціальний світ, закріплений становою ієрархією й освячений нормами права. Як бути з такою разючою соціальною нерівністю? Пізньопросвітницька спадщина містила якщо не відповідь, то, принаймні, цікаву пропозицію і щодо цієї проблеми! Народоправство, або панування загальної, колективної волі — одна з тих провідних ідей у творчості Ж.-Ж. Руссо, яку часто споглядаємо у текстах М. Костомарова, була добре знайома й В. Антоновичу. До того ж, руссоїстський етичний ідеал продукував ідею громадського подвигу, себто досягнення загальної рівності та особистої свободи. Відтак середньовічний Підданий мусив поступитися суспільній людині модерного часу — Громадянину! Недаремно В. Антонович із неабияким завзяттям прагне віднайти громадсько-вічові засади у давньоруській минувшині, різноманітних соціальних і прав——————— Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. — С. 6. Ляскоронский В. В. Б. Антонович (некролог) // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. — К., 1997. — Т. 1. — С. 81. 57 Кондорсе Ж. А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума // Философия истории: Антология / Сост., ред. и вступ.ст. Ю. А. Кимелева. — М., 1995. — С. 47–48. 58 Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1906. — Т. 33, № 3. — С. 474; Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ. — С. 13; Ситник О. Роля Володимира Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика // УІ. — 1991/1992. — № 3/4, 1/4. — С. 170. 59 Гердер И.-Г. Идеи к философии истории человечества / Пер. и прим. А. В. Михайлова. — М., 1977. — С. 441. 55 56 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 332 ничих практиках общин за часів панування Великого князівства Литовського і Польської Корони, козацькому устрої та бутті, врешті-решт намагається сформулювати ідею Громадянства як світоглядний орієнтир українського національного руху! Приміром, у своїх викладах із гідрографії Південної Русі історик згадує про артіль лоцманів на Дніпровських порогах, початки якої пов’язані ще з запорозькими часами, зокрема акцентує увагу на самоправних засадах її організації й виборному старості60. Зауважимо, що праці французьких раціоналістів XVIII ст. входили до звичного читацького репертуару багатьох польських, українських і російських культурно-громадських діячів першої половини ХІХ ст. Сповільненість і суперечливість модернізації на величезному євразійському просторі Російської імперії, чергування тривалих періодів урядової реакції зі стислими проміжками лібералізації царату, збереження архаїчних соціальних відносин перманентно актуалізували просвітницькі ідеали, до яких зверталося не одне покоління інтелектуалів ХІХ ст. Скажімо, твори Вольтера напам’ять цитував М. Костомаров, а працями Ж.-Ж. Руссо захоплювалися П. Куліш. Проте у випадку з В. Антоновичем просвітницький раціоналізм став тією своєрідною складовою, яка перекинула йому місток до французького позитивізму у контівській версії (за О. Контом) з його гуманістичним й антропологічно зорієнтованим культом людства. Натомість ставлення чи позиціонування В. Антоновича щодо романтичної спадщини виглядає досить амбівалентно. Зазвичай його відносять до прихильників романтичного народоправства, ідеалізації вічових засад староруського життя та федералізму і навіть наголошують на інтелектуальній сув’язі з ідеями кирило-мефодіївців (М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін.)61. Ба більше, В. Антоновича традиційно пов’язують із М. Костомаровим, а відтак уважають обох діячів найважливішими ідеологами українського народництва (О. Пріцак)62. Однак, сам В. Антонович відзначав, що ще на початку 1850-х років навіть не чув про існування братчиків63. Тому його ознайомлення з їхніми ідеалами сталося дещо пізніше, тобто у більш зрілому віці, коли він уже мав певні світоглядні й інтелектуальні орієнтири. Мабуть, побутування низки просвітницьких ідей, хоч і з романтичною підкладкою (народоправство, федерація як вислід суспільного договору, свобода особистості), у середовищі кирило-мефодіївців було саме тим духовним стрижнем, який, урешті-решт, і сполучив інтелектуальні та світоглядні пошуки М. Костомарова й В. Антоновича. Проте В. Антонович захоплювався й студіями французьких романтиків, насамперед, працями Огюстена Т’єррі64, який приділяв неабияку увагу історії станів. Зокрема, він був одним із фундаторів ідеї класової боротьби, хоч його ——————— 60 Антонович В. Б. Гидрография Южной Руси // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8091. — Арк. 33зв. 61 Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // ЗУНТК. — 1908. — Кн. 3. — С. 11–12; Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 152. 62 Pritsak O. Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 257. 63 Автобіографічні записки Володимира Антоновича.. — Т. 43, № 9. — С. 395. 64 Славінський М. Спогади // Син України. — Т. 2. — С. 215. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 333 соціальні конструкції на ниві історії істотно відрізнялися від майбутньої матеріалістично-марксистської апологетики. Такою постає загальна палітра інтелектуальних і культурних впливів, у суперечливих контекстах яких відбувалося становлення В. Антоновича як історика. Видається, що засадне питання, сформульоване М. Грушевським, про мисленнєві інгредієнти того світоглядного культу «громади», котрий склався у В. Антоновича, і досі залишається актуальним65. Передусім, варто взяти до уваги ту незабутню духовну та культурну атмосферу, яка панувала напередодні і під час аграрної реформи 1861 р. Властиво, очікування перетворень продукувало оживлення, піднесення просвітницьких настроїв серед освічених верств і навіть спонукало до соціальних та культурних експериментів. У такому контексті самобутнє «ходіння у народ» В. Антоновича та його товаришів, відоме як хлопоманство, виглядає не тільки як акт самопізнання молодих інтелектуалів, а й як спроба перевірити на ділі культурно-просвітницькі чи майбутні громадівські ідеали. О. Мицюк уважав, що В. Антонович та хлопомани уособлювали тип «правдивого інтелігента»66, себто наголошував на етичних і соціальних прикметах їхнього інтелектуального й культурного перетворення. На думку В. Міяковського, сам термін «громада» як позначення всієї студентської корпорації чи спільної колективної праці походить із практики тодішніх гмін, в якій брали участь члени різних земляцтв67. Та культурне поле, яке спричинило трансформацію первісного змісту цієї дефініції, звичайно, було ширше. Це — спадщина раціоналістів-просвітників, хлопоманська практика, історичні ретроспекції з обсягу української минувшини, культурницька програма тогочасного національного руху та ін. Але найголовнішу роль, імовірно, відіграли соціо- та етнокультурні передумови, насамперед стрімке розширення меж соціального світу у переддень та після Великої реформи, яке раптово відкрилося В. Антоновичу. За його висловом, «все сучасне наше життя розпочалося з 19 лютого 1861 року»68. Аграрна реформа та суспільна ситуація на Правобережній Україні напередодні Польського повстання 1863 р. не тільки надзвичайно загострили соціальний чинник, а й зробили його вирішальним на шальках терезів, що переважили етнокультурну та шляхетську лояльність В. Антоновича й низки хлопоманів до польської аристократії. «Сповнені з ніг до голови демократичними соціальними переконаннями, деякі з “хлопоманів” повстали супроти всяких поступок; для них соціальне питання поглинало національне; для інших національні устремління перебували на першому плані», — так окреслював тогочасні настрої польського студентства сучасник і свідок тих подій Володимир Юзефович — син сумнозвісного ——————— Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. — С. 8. Мицюк О. Українські хлопомани. — Чернівці, 1933. — С. 51–52. 67 Міяковський В. Київська громада (З історії українського громадського руху 60-их років) // Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи ХІХ сторіччя. Новітня українська література / За ред. М. Антоновича. — Нью-Йорк, 1984. — Т. 1. — С. 266–267. 68 Антонович В. Про українофілів та українофільство // Антонович В. Твори. — К., 1932. — Т. 1. — С. 138. 65 66 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 334 М. Юзефовича, котрий уславився своїми антиукраїнськими й антипольськими поглядами69. Тому В. Антонович, яким, за свідченням його давнього товариша К. Михальчука, ще донедавна пишалися всі польські студенти, перетворюється в їхніх очах на «перевертня»70. Схоже, що соціальний вектор був визначальним не тільки у цьому етнокультурному виборі В. Антоновича, а й у формуванні його поглядів та світосприйняття. С. Томашівський — цікавий та своєрідний інтерпретатор творчості В. Антоновича якось зауважив, що останній до кінця життя залишався «репрезентантом українофіла 60-их років»71. Наприклад, навіть своєрідний історичний рахунок, який автор виставляє шляхетству у знаменитій сповіді, видрукуваній на сторінках «Основи», є переліком «соціальних гріхів» польського панства: релігійний фанатизм, становий егоїзм, уярмлення селян, самоправство у всіх галузях суспільного життя72. Врешті, у своїх історичних працях та лекційних курсах В. Антонович висловлюється ще категоричніше, зокрема називає шляхту «станом паразитів»73. Така соціальна специфікація зацікавлень на ниві громадських практик у 1860-х роках торувала шлях до позитивізму. Не випадково соціальна підоснова добре простежується в історичному письмі В. Антоновича, зокрема у виборі сюжетів наукових праць: ґенеза козацтва та його організація, відродження козаччини на Правобережжі наприкінці XVII — початку XVIII ст., побутування міщанства на теренах українських міст, правове й економічне становище селян, походження шляхетських родів, колонізація земель, гайдамаччина, роль православної церкви у литовську і польську добу та ін. Цю соціальну скерованість В. Антоновича споглядаємо навіть у його студії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия» (1877–1878), в якій задекларована проблематика, здавалося б, неминуче нав’язує домінування зовнішніх та внутрішніх політичних контекстів. Натомість думка автора про етносоціальну зумовленість піднесення й занепаду середньовічної литовської держави рефреном пронизує весь текст цієї монографії, що стала його докторською дисертацією. З цією працею пов’язане й певне визнання В. Антоновича як історика у російському академічному світі74, хоч ученого досить часто сприймали як провінційного діяча75. Та й вибір литовської доби для докторської студії не був ——————— 69 Юзефович В. М. Тридцать лет тому назад. Очерк из студенческой жизни. — К., 1898. — С. 16. Михальчук К. П. Из украинского былого // УЖ. — 1914. — № 8/10. — С. 73. Томашівський С. Нова книжка — нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб., 1904 // ЛНВ. — 1905. — Т. 29, № 1. — С. 45. 72 Антонович В. Моя исповедь (Ответ пану Падалице, по поводу статьи, в VII книжке «Основы»: «Что об этом думать?» и письма г. Падалицы в Х книжке) // Основа. — 1862. — № 1. — С. 86. 73 Його ж. Про козацькі часи на Україні / Післям. М. Ф. Слабошпицького; прим. М. Кордуби; ком. О. Д. Василюк, І. Б. Гирича. — К., 1991. — С. 59. 74 Бестужев-Рюмин К. Русская история. — СПб., 1885. — Т. 2, вып. 1. — С. 89 (прим. 135); Коялович М. О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям / Вступ. ст. И. П. — СПб., 1901. — С. 425. 75 Ефименко А. Литературные силы провинции. В. Б. Антонович // Син України. — Т. 1. — С. 13–14. 70 71 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 335 випадковим. Адже часи Великого князівства Литовського, за візією В. Антоновича, — це епоха, коли витворилися саме ті соціокультурні передумови, на яких постало українське козацтво, себто відбулася самобутня трансформація громадсько-вічевого ідеалу на новому ґрунті. Відтак військові общини, очолені воєводами на околицях Литовсько-Руської держави, розглядалися вченим як предтеча козаччини76. За цікавим спостереженням С. Томашівського, «Антонович виминає індивідуальні й чисто-політичні теми, натомість увагу його притягають масові суспільні явища, де поодинокі одиниці або цілком никнуть, або стають у тінь масових змагань, інтересів, симпатій і т. ін.»77. Подібні мотиви споглядаємо і в автобіографічній записці В. Антоновича, коли мемуарист прагне провести аналіз життєвого сценарію особистості в контексті соціальних та антропологічних чинників («інгредієнтів»), які тою чи іншою мірою визначають його реалізацію. «Таким робом моральна діяльність всякого чоловіка складається з 3 інгредієнтів : 1) атавізму, себто дідизни отриманої від предків (в найкращому разі не більше 75 %); 2) виховання, себто формуліровки принципів минулого часу (5–10 %) і 3) власної ініціативи (в найкращому разі до 15 %)», — наголошує історик78. Цей авторський пасаж нагадує генеалогічні й соціальні екскурси в автобіографії одного з засновників позитивізму Г. Спенсера, який приділяв надзвичайну увагу виявленню комбінацій певних факторів, що спрямували його інтелектуальні зацікавлення. Деякі з сучасних дослідників навіть висловлюють думку про «біографічну апологетику» київського вченого79. Проте в епістолярії В. Антоновича споглядаємо схожі розумування і щодо окремих соціальних груп. Приміром, у листі до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р. він пише про «атавістичний спадок» російської інтелігенції, зумовлений соціальним походженням від попів, поміщиків і т. п., який перешкоджає її політичному мисленню80. Отож соціальний вектор посідає провідне місце на шкалі вартостей В. Антоновича як історика. Проте він складає й відповідну данину натуралістичній програмі пізнання, яка завдяки позитивізму поширилася на соціогуманітарні терени. Якщо взяти до уваги його подвійну освіту — медика й історика, яку В. Антонович здобув у Київському університеті св. Володимира (1855 та 1860), то такі дослідницькі устремління виглядають уповні природними. Більше того, навіть походження патріотизму, як любові до певної землі, В. Антонович виводить зі світу природи. «Дивно було б убачати особливу чесноту чи особливу ваду в тому почутті, яким наділяє людину завжди та повсюди природа. Таким почуттям є без сумніву любов до місцевості, в якій народилася людина, до укладу, звичаїв, образу життя й оточення, в котрому вона зросла, до одягу, з яким вона зріднилася та уважає його красивим за своїм ——————— 76 Антонович В. Б. История малорусского козачества. Лекции проф. В. Б. Антоновича [літографія; примірник В. Ляскоронського]. — К., 1882 // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8104. — Арк. 190–190 зв. 77 Томашівський С. Володимир Антонович... — Т. 33, № 3. — С. 467. 78 Автобіографічні записки Володимира Антоновича. — Т. 43, № 7. — С. 3–4. 79 Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». — К., 2005. — С. 9. 80 Архів Михайла Драгоманова. — Варшава, 1937. — Т. 1: Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). — С. 28. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 336 естетичним почуттям, до мови чи говірки, якою вона звикла слухати від колиски, котрою вона звикла висловлювати та сприймати свої перші враження»81. Чільне місце історик відводив і географічно-природним чинникам у своїх лекціях. Зокрема, у викладах з історії Давньої Русі домонгольської доби автор зазначає: «Немає сумніву, що зовнішні діяння природи мають великий вплив на людину, а отже й на долю цілої країни»82. Та, попри визнання вагомого впливу природничих і географічних факторів на побутування народу / нації, В. Антонович усе ж таки відкидає думку про невідворотний характер таких впливів, яка побутувала, приміром у російського історика С. Соловйова. На думку київського вченого, «клімат не може мати фатального значення для народу, який уже вийшов зі стану дикості та піднявся у розумовому розвитку, а отже може вжити заходів для того, щоб відгородитися від несприятливих кліматичних умов»83. Ця сентенція виказує антропологічну складову у поглядах історика, ба навіть своєрідний пріоритет, перевагу поступу інтелекту над природничими та географічними викликами, кинутими цивілізації. Таким чином, у рецепції В. Антоновича натуралістичні та природничі мотиви повсякчас набувають антропологічного забарвлення. Зазвичай у цьому контексті згадують його студії у французького антрополога Поля Топінара під час перебування у Парижі протягом липня–серпня 1880 р.84 Зауважимо, що В. Антонович сприймав антропологію з кількох перспектив. На його думку, це — «предмет ще недостатньо розроблений, але такий, який розвивається швидко й може мати надзвичайно важливе значення, коли просунеться вперед. В антропології два боки: визначальний і майже не початий — студіювання раси й інший зовнішній уже доволі розроблений та частіше застосований до історії — етнографія»85. Видається, що антропологічний чинник у світосприйнятті В. Антоновича виконує роль своєрідного посередника і навіть сполучної ланки між природничим та соціальним шарами мислення. Водночас сучасні дослідники обстоюють думку, що етнічна антропологія посідала поважне місце у концептуалізації минувшини у його текстах86. Ця складова у поглядах В. Антоновича проступає настільки виразно, що історик навіть означує саме поняття «національність» як «сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими вирізняється одна група людства щодо іншої; прикмети ці виробились самою природою під впливом вельми складних природних факторів: мішанина рас, клімату, праці, пережитої історичної долі і т. п.; як усе створене природою, ці прикмети відрізняються великою сталістю»87. ——————— Антонович В. Про українофілів та українофільство… — С. 136. Его же. История Руси до монголов. Лекции проф. В. Б. Антоновича [літографія, примірник В. Ляскоронського] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8104. — Арк. 6. 83 Там же. — Арк. 6зв. 84 Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. // Антонович В. Твори. — С. 295–296. 85 Его же. История Руси до монголов. — Арк. 7зв. 86 Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В. Б. Антоновича // Третя академія.... — [Ч. 2]. — C. 447. 87 Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови // Антонович В. Твори. — С. 282. 81 82 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 337 Проте антропологічний чинник не є поодиноким стрижнем, який пов’язує різноманітні складові його світогляду. Таку ж чи подібну роль відіграє й культурний вектор, точніше рушій світу історії. Тому у текстах В. Антоновича неодноразово споглядаємо згадки про культурне становище тієї чи іншої соціальної верстви та й усього народу / нації. Наприклад, історик наголошує, що литовська культура XIII–ХIV ст. перебувала на низькому ступені розвитку88. Зокрема, він тримається думки, що руська народність завдяки «культурній виробці мусила безсумнівно посісти панівне місце в державі, яка продовжувала називатися великим князівством Литовським, але на ділі від кінця XIV ст. стала у всіх відношеннях великим князівством Західно-Руським»89. У лекційних викладах із російської історії В. Антонович наводить свідчення «Руської Правди» про те, що винних у злочині карали не родичі потерпілого, а закон у особі князя. Заразом він уважає це доказом досить «розвинутого ступеня культурного життя». На його думку «кара закону виступає в сенсі відшкодування збитків постраждалому, а не як помста суспільства за злочини»90. В іншій праці він згадує про культурний характер князювання Володимира Святославича, зокрема пояснює його тим, що володар Русі прагнув позбутися залежності від дружини й «опертися на правильний громадянський устрій»91. Зазначимо, що й історію козацтва автор досить часто оцінював у культурному контексті. На його думку, «козацтво було достатньо сильним для того, щоб відкинути ворогів, але воно не перебувало на тому ступені культурного розвитку, який був необхідний для правильного устрою нормального громадянського життя»92. Щоправда, потрактування культури чи культурного рівня у візії В. Антоновича є своєрідним, оскільки досить часто пов’язувалося з певним етичним ідеалом, зокрема з настановами свідомості. «… Ми признаємо культурне значінє воєнних подвигів великого числа військових людей, від Епамінонда до Жижки і Вашингтона. Та сама по собі воєнна хоробрість без свідомости правоти справи і патріотичного обов’язку, не лиш становить признаку культури, але часто служить ворожим оружєм проти неї; як би не були сильні й войовничі особи, обдаровані нею», — стверджує історик93. До того ж, він обстоює думку, що культурні здобутки одного народу можуть сприйматися іншим лише завдяки моральному впливу, а не через насилля94. У славнозвісній розвідці «Три національні типи народні» (1888), начебто записаній за його лекційними викладами, він підносить етичний чинник до ——————— 88 Антонович В. История Литовской Руси: Лекции профессора Университета Св. Владимира В. Б. Антоновича 1881–1882. — К., 1882. — С. 43. 89 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти В. К. Ольгерда // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России В. Б. Антоновича. — К., 1885. — Т. 1. — С. 132. 90 Его же. Лекции по Русской истории. — С. 153. 91 Его же. Киев в дохристианское время // Його ж. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори / Вступ. ст. та ком. В. Ульяновського; бібліогр. О. Тодійчук. — К., 1995. — С. 587. 92 Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины) // Його ж. Моя сповідь. — С. 619. 93 Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича «Огнем і мечем»). — Львів, 1904. — С. 39–40. 94 Его же. История Юго-Западной Руси. Лекции проф. Киевского императорского университета В. Б. Антоновича / Издал студент Историко-филологического факультета Г. Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8093. — Арк. 297зв. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 338 масштабу національного ідеалу, хоч і своєрідного й унікального для кожного народу. «Етика — річ вселюдська, тільки етика у різних народів складається неоднаково, різно. — відзначає В. Антонович. — В заснованні етики в усіх народів покладено невиводне шукання того, як то по правді, як не по правді, що таке правда, а що кривда»95. За свідченням сучасників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, К. Михальчук та ін.), В. Антонович відводив неабияку роль культурній праці у своїй різноманітній громадській діяльності, а відтак часто-густо сприймався саме як культурний діяч96. Скажімо, він обстоює думку про два «роди прикмет» національності. На його думку, «одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії»97. Така комбінація різноманітних чинників (природничих, антропологічних, соціальних, культурних, етичних та ін.) у поглядах В. Антоновича нав’язує до тієї чи іншої варіації позитивістської теорії факторів, себто факторного аналізу минувшини. У передмові до другого тому «Исторических песен малорусского народа» (1875), укладених В. Антоновичем та М. Драгомановим, причини війни Б. Хмельницького з поляками подаються як сполучення низки рушіїв — «станово-козацьких, релігійних, національних та народно-економічних мотивів»98. Недаремно В. Антонович прагнув витлумачити Хмельниччину у контексті попередніх козацьких воєн. Зокрема, він уважав, що вже за часів повстання К. Косинського виробилася та загальна програма, яку реалізував Б. Хмельницький: «1) відокремити Україну від Речі Посполитої; 2) зробити її автономною; 3) спровадити дворянство; 4) привести все інше населення до присяги козацькому війську»99. Схожі думки В. Антоновича споглядаємо і у його неофіційних лекційних викладах, зокрема у відомій праці «Про козацькі часи на Україні» (1897), в якій «провідна ідея народу», здавалося б, метафізична за суттю, виводиться як поєднання низки чинників: «антропологічних расових причин, почасти від різних условин та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т. ін.»100. Зауважимо, що у світлі теорії факторів розглядали й потрактовували погляди В. Антоновича низка істориків (О. Гермайзе, М. Довнар-Запольський та ін.)101. Проте позитивістська конфігурація факторів у світогляді київського вченого істотно корелюється іншими стильовими включеннями (просвітниць——————— Його ж. Три національні типи народні // Його ж. Моя сповідь. — С. 101. Грушевський М. Володимир Антонович. — С. 11; Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 28; Михальчук К. П. Вказ. праця. — С. 85. 97 Антонович В. Три національні типи народні. — С. 90. 98 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1875. — Т. 2, вып. 1: Песни о борьбе с Поляками при Богдане Хмельницком. — С. I–II. 99 Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. — Арк. 263зв. 100 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 17. 101 Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна. — 1928. — № 5. — С. 20–21; Довнар-Запольский М. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. — К., 1909. — Кн. 21, вып. 1/3. — С. 25. 95 96 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 339 кого раціоналізму, пізнього романтизму), котрі творять незвичний, часом суперечливий візерунок творчості. Тому у його текстах, як правило, йдеться не про фактори, а про «стихії» чи «начала». У такому контексті історичне письмо В. Антоновича складно сприймалося науковцями, як сучасниками, так і наступниками, хоч його незаперечно уважали «найвидатнішим українським істориком другої половини ХІХ століття» (О. Оглоблин)102. Та й закритість / прихованість його суспільних і культурних практик суттєво ускладнює рецепцію В. Антоновича як ученого і громадськокультурного діяча. Зокрема, І. Крип’якевич називав його «монахом-істориком»103. Дехто із сучасних дослідників тримається думки про «двоповерховість» В. Антоновича у ставленні до російства у Великій Україні, яка дивним чином сполучала конспіративну роль лідера українофільства та лояльного професора імператорського університету у Києві104. На перший погляд, в українському історіописанні сформувався досить одноцільний образ В. Антоновича як ученого-позитивіста, що склався ще за його життя й остаточно поширився по смерті впродовж першої третини ХХ ст. Відтак на сторінках наукових праць київський історик постає як неодмінний типаж позитивіста. Численні оцінки-дефініції В. Антоновича як історика в тому чи іншому вигляді, іноді з певними застереженнями та коментарями, фіксували означену інтелектуальну домінанту: «вчений позитивіст, який підходив до історичних явищ із методом природознавця» (А. Верзилов)105; «скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, він заховав одну релігію — релігію людства» (М. Грушевський)106; «Антоновича годі назвати типовим репрезентантом позитивізму в історичній науці, все таки прикмети сього напряму видно в його розвідках» (С. Томашівський)107; «історіософічні теорії Антоновича розвивалися під сильним впливом… модного в третій чверті ХІХ ст. позитивізму Огюста Конта» (М. Кордуба)108; «виразний позитивіст в дусі Огюста Конта»109 та ін. Та й сучасні дослідники зазвичай ідентифікують В. Антоновича у відповідному сенсі: «найортодоксальніший позитивіст» (І. Чорновол)110, історик, пере——————— 102 Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 292. — Арк. 39. 103 І. К. [Крип’якевич І.] Володимир Антонович і «нова ера» // Діло (Львів). — 1929, 6 лют. — № 27. — С. 2. 104 Круглашов А. Драма інтелектуала… — С. 363. 105 Верзилов А. В. Памяти Владимира Бонифатиевича Антоновича // ТЧГАК. — Чернигов, 1908. — Вып. 7. — С. 147. 106 Грушевський М. Володимир Антонович. — С. 10 107 Томашівський С. Володимир Антонович… — № 3. — С. 467. 108 Кордуба М. Володимир Антонович // ЛНВ. — 1928. — Т. 96, № 6. — С. 160. 109 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): ІІ. Володимир Антонович // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. — Мюнхен, 1959. — С. 91. 110 Чорновол І. Політичні аспекти народницької історіографії: від М. Костомарова до М. Грушевського // МН. — 2000. — № 3. — С. 137. 340 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 важно з позитивістською методологією (С. Михальченко)111, учений, який свідомо орієнтувався на французький позитивізм (В. Короткий, В. Ульяновський)112 та ін. Інколи висловлюють гадку про В. Антоновича як гуманітарія, проте із задатками природника113, що нав’язує порівняння зі славнозвісною постаттю М. Максимовича. Втім, ширяться думки і про полістильну основу світосприйняття В. Антоновича. Зокрема, ще М. Драгоманов у листі до І. Франка від 16 лютого 1887 р. зауважив, що В. Антонович «зоставсь при старій “прагматичній” історії та при філософії національних духів (в українця дух демократичний, в ляха — панський, в кацапа — царський)»114. У сучасній історіографії В. Антоновича розглядають як «проміжну фігуру» (Б. Клід)115, людину «“двох вір” — романтичної та позитивістської» (Н. Яковенко)116, історика, що сприймав минувшину «крізь призму польської романтики, і французького раціоналізму та раннього позитивізму»117, зрештою як «полупозитивіста»118 (О. Кіян) і т. п. За свідченням М. Грушевського, до створення такого позитивістського образу спричинився й сам В. Антонович. «Пригадую, з яким вдоволенням він повторяв характеристику дану йому з приводу одного завваження як “найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилося стрінути”. Я думаю, що він хотів таким бути — власне в стилю французьких позитивістів 1860– 1880-х років», — згадував його найвидатніший учень119. Відзначимо, що В. Антонович досить виразно декларував саме позитивістську складову своїх поглядів. Зокрема, у стислій автобіографічній замітці, написаній до ювілею Другої Одеської гімназії, в якій майбутній історик навчався протягом 1848–1850 рр., він зазначає: «Можу тільки ствердно сказати, що добре, чи погано виконав я свою місію, я завжди йшов шляхом сумління та поступу, наскільки вмів і міг»120. Однак, така начебто незаперечна цілісність образу В. Антоновича як позитивіста, схильного до об’єктивістського прочитання минувшин, помітно диференціюється, коли йдеться про засадні прикмети творчості цього історика. Тим більше, що особливості його історичного письма по-різному тлумачилися ще за його життя. Приміром, російський учений О. Пипін у рецензії на збірку студій В. Антоновича, видану 1885 р., подає досить самобутню характеристику автора. «Це — не історичний повістяр, яким був Костомаров, а, власне, істориканалітик, котрий розкладає історичні події на їхні глибокі засади щодо народ——————— 111 Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). — Москва–Брянск, 1997. — С. 64. 112 Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К., 1997. — С. 85–86. 113 Білодід В. Д. Вказ. праця. — С. 78. 114 Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / Редколегія І. Вакарчук, Я. Ісаєвич (співголови) та ін. — Львів, 2006. — С. 246. 115 Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича: Доп. та повід. / Упоряд. і ред. А. Катренко. — К.,1999. — С. 55. 116 Яковенко Н. Вказ. праця. — С. 144. 117 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича. — С. 62. 118 Його ж. Володимир Антонович... — С. 136. 119 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. — С. 6. 120 Слабченко Т. До життєпису В. Антоновича // ЗІФВ. — К., 1927. — Кн. 15. — С. 212–213. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 341 ного та суспільного життя та подає історичну формулу, пошук якої і є завдання історичної критики»121. Натомість рецензент, який переховувався під псевдонімом И. Р., у розвідці 1870 р. наголошує на інших рисах В. Антоновича, зокрема вбачає у ньому дослідника, схильного до концептуального потрактування минувшини. «…Важливість питань, які пояснюються, а часто й висуваються в творах п. Антоновича, могли б надати матеріали для цілих великих монографій; але п. Антонович володіє умінням не обтяжувати студію масою подробиць, та навпаки зупиняється тільки на суттєвому, викладає справу лаконічно, досить сухо, інколи нібито тяжко, але з суворою логічною послідовністю», — відзначає рецензент122. Схоже, що ці випадкові, ба навіть епізодичні думки щодо праць В. Антоновича відображають лише окремі деталі його загального стильового профілю. Проте в українській інтелектуальній традиції вододіл у рецепції цього вченого, а точніше його типологічної належності, проліг якраз у межах дихотомічної конструкції: аналітик-документаліст чи історик-синтетик і навіть філософ. Наприклад, до прибічників першого погляду, які ідентифікували В. Антоновича як ученого схильного до документально-фактографічного прочитання історії, належав М. Драгоманов — його колега та давній товариш від часів старої Громади. «Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв, яке місто й т. ін., але д. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією других народів і т. ін…», — наголошує цей політичний мислитель123. Таку оцінку поділяло й чимало інших істориків. Не випадково віднаходимо цілу низку суголосних пасажів: «Антонович взагалі уникав, по змозі, узагальнень і синтезу. Обережний дослідник, він усю увагу звертав на аналіз» (Д. Дорошенко)124; «Антонович не спішився з тим, щоб дати синтезу своїх дослідів, хоч підштовхував його до того Драгоманів» (І. Крип’якевич)125; «вдачею своєю аналітик і скептик, Антонович переймався тим, для чого було подостатком даних; він реаліст у науці й громадській діяльності… В методологічному відношенні його літературно-наукові праці позначені ясністю в постановці питання, мають аналітичний характер, оперті, звичайно, на першоджерельних даних, строго документовані, часом підтверджені статистичним матеріалом» (О. Мицюк)126; «він, безперечно, радше аналітик, ніж синтетик, обережний у висновках і суворий почитатель факту. Його специфічною рисою було ховатися за своїм матеріялом, давати говорити самим фактам або подіям» (Б. Крупницький)127 і т. п. ——————— 121 А. В. [Пыпин А. Н.] Рец. на кн.: Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — К., 1885. — Т. 1. // ВЕ. — 1885. — № 6. — С. 873. 122 И. Р. Рец. на кн.: Исследования о городах в юго-западной Руси, по актам 1432–1798 гг. Сост. В. Антонович. — К., 1870 // ВЕ. — 1870. — № 9. — С. 424. 123 Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 488 124 Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 126. 125 І. К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича // КВ. — 1942, 1 листоп. — № 244. — С. 5. 126 Мицюк О. Вказ. праця. — С. 57, 64. 127 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): ІІ. Володимир Антонович // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... — С. 93. 342 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Власне, ототожнення В. Антоновича з документалізмом, об’єктивізмом та безсторонністю з часом стало неодмінним компонентом у тлумаченнях його історичного письма. Зокрема, низку таких оцінок щодо постаті вченого висловлено ще за його життя128. Звісно, у фахових оцінках В. Антоновича, зокрема в рецензіях із експертним висновком щодо кваліфікації тієї чи іншої роботи, оціночний рефрен скеровувався на джерела і матеріали, здобуті з «перших рук»129. Вважають, що методологічну настанову щодо «документального» студіювання української історії В. Антонович успадкував ще від М. Іванишева130. Проте В. Антонович досить розважливо ставився до об’єктивістського висвітлення минувшини. Скажімо, у вступній лекції в університеті св. Володимира він досить промовисто окреслив своє ставлення стосовно об’єктивності. «Вказуючи на всю важливість об’єктивності в науці, я все ж таки суворо розрізняю неупередженість від безсторонності. Вимагати від історика безбарвності, відсутності особистих переконань, індиферентності до своєї народності означало б приниження науки та разом із тим вимагати негідного та неможливого», — підкреслює вчений131. Вочевидь, ця сентенція з її етичними й ідеалістичними мотивами не відповідає канону позитивістської «безсторонності» щодо свідчень джерел! Зауважимо, що інші українські історики трималися відмінного погляду стосовно сполучення стильових рис у творчості фундатора київської історичної школи, позаяк убачали в ньому не стільки документаліста-аналітика, скільки історика-концептуаліста. Передусім, М. Грушевський уважав, що в «Антоновичу маємо конструктивний ум, з спеціяльним нахилом до зведення історичних фактів до можливо простих схем, з неохотою до наративної манери, так сильної у Костомарова з спеціяльним замилованнєм для відносин суспільних, головно в польсько-литовськім періоді нашої історії»132. В іншій праці він назвав В. Антоновича істориком-філософом із «великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації»133. Заразом М. Грушевський зауважив, що ще на початку 1890-х років В. Антонович уважав неможливим представити українську минувшину як певну цілість, оскільки вона мала надто багато прогалин134. Подібної думки тримався й С. Томашівський, який ——————— 128 Линниченко И. В. Б. Антонович // ГГ (М.). — 1890, 22 апр. — № 15. — С. 257; Быков П. В. Б. Антонович [до двадцятип’ятиліття наук. діяльності] // Нива. — 1890 — № 21. — С. 555. 129 Антонович В. Отзыв о диссертации магистранта М. С. Грушевского «Барское староство», представленной в историко-филологический факультет для приобретения степени магистра русской истории (17 мая 1894 г.) // УИ. — К., 1894. — № 7. — С. 7. 130 Багалей Д. И. Русская историография. — Харьков,1911. — С. 435. 131 Вступна лекція В. Б. Антоновича у Київському університеті св. Володимира // Син України. — Т. 1. — С. 383. 132 Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). — 1902. — Т. 47. — С. 1–2. 133 Його ж. Володимир Антонович. — С. 6. 134 Его же. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. — СПб., 1907. — С. 162 (прим.1). Натомість Д. Багалій заперечував цю тезу М. Грушевського, зокрема згадував про конкурс, оголошений журналом «Киевская старина» у січні 1896 р. за активної участі В. Антоновича, на кращу студію із систематичної історії України. Цей конкурс передбачав обсяг систематичної праці у 25 др. арк., 2 роки для її підготовки, а також винагороду у 1 тис. рублів сріблом. Кращою була визнана робота О. Єфименко «История украинского народа», котра була опублі- РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 343 наголошував, що «найсильніша сторона таланту його показалася при виконуванню третього методичного завдання — р о з у м і н н я й к о н ц е п ц і ї (розбив С. Томашівського. — Авт.) даного історичного процесу або явища»135. Ба більше, С. Томашівський уважав, що «спеціяльні синтетичні його здібности повинні були довести його до того, щоб обхоплювати широкі історичні горизонти, щоб давати широкі огляди історичного процесу усього національного життя, щоб створити одноцільний образ історичної минувшини України, а тим часом він обертається безустанку в усяких обмеженнях і щодо часу, і щодо місця, аж у кінці стає археологом-систематиком…»136. Однак, сам В. Антонович, за свідченням М. Павлика, розглядав археологічну практику як «покривку для всяких живих зносин з людьми»137. Погляди М. Грушевського та С. Томашівського в означеному сенсі поділяв і М. Ткаченко, який обстоював тезу, що В. Антонович був «більше синтетик, ніж аналітик»138, а В. Герасимчук називав засновника Київської документальної школи «першим справді модерним істориком України»139 та «систематиком»140. М. Василенко уважав, що В. Антонович у своїх університетських викладах дотримувався концепції, котру пізніше задекларував М. Грушевський у праці «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства»141. Аналогічне, хоч і дещо відмінне, міркування висловив і О. Оглоблин. На його думку, «синтезу історичного розвитку Правобережної України XVI–XVIII століття Антонович шукав і — не одразу і нелегким шляхом — знайшов в українській козаччині»142. Втім, особа В. Антоновича не зовсім вкладається і в класичний типаж європейського позитивіста-теоретика, який прагне віднайти суспільні закони й осягнути конечність історичного руху чи подати універсальну та всеохоплюючу візію національної минувшини! Така поляризація тлумачень щодо творчості київського вченого, попри майже одностайне визнання позитивістської сутності його поглядів та світосприйняття, логічно висуває низку питань: як узгоджуються розмаїтті стильові елементи у творчості В. Антоновича? Яких обрисів набуває таке сполучення: звичайної еклектики, своєрідного симбіозу, змагання, еволюційного перетворення чи чогось іншого?! ——————— кована у повному обсязі у С.-Петербурзі 1906 р. Див.: Объявление о конкурсе, назначаемом редакцией «Киевской старины» // КС. — 1896. — № 1. — С. [ІІ]; Багалій Д. І. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії (історико-критичний нарис) // ЧШ. — 1927. — № 1. — С. 172. 135 Томашівський С. Володимир Антонович… — № 3. — С. 471. 136 Там само. — С. 472. 137 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. — Чернівці, 1910. — Т. 6: (1890–1891). — С. 106. 138 Ткаченко М. Археографічні студії Володимира Антоновича // УАЗ. — К., 1930. — Т. 3. — С. 336. 139 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). — 1922. — Т. 133. — С. 5. 140 Там само. — С. 6. 141 Василенко Н. Новая книга по древней русской истории. Рец. на кн.: Грушевский М. Киевская Русь. — СПб., 1911. — Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства / Извлечено из 2-го укр. издания // ВЕ. — 1911. — № 3. — С. 296. 142 Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа. — С. 203. 344 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Це примушує більш пильно поглянути на його тексти, зокрема архітектоніку праць, стиль викладу, термінологію, стратегії представлення української минувшини тощо. Якщо взяти до уваги те, що перші монографії В. Антоновича репрезентовані у вигляді розлогих передмов до серійного видання низки томів «Архива Юго-Западной России», себто призначені ввести читача до певного кола джерел, то ця суперечність між утилітарною функцією передмови та її реальним змістом і масштабом (100–200 стор.) одразу кидається в очі. Недаремно М. Костомаров справедливо зазначив, що кожний такий вступ до того чи іншого тому «сам по собі складає самостійне вчене дослідження, більш корисне для науки, чим якась дисертація, за яку надається вчений ступінь і навіть університетська кафедра»143. Здебільшого В. Антонович розпочинає свій виклад із установчих тез, які не тільки задають сюжетну канву, а й постулюють досить високий рівень генералізації матеріалу. Приміром, у передмові «Содержание Актов о козаках 1500–1648 год» (1863) він висловлює думку про побутування на історичній сцені «трьох сил» давньої Русі (община, дружина та князівська влада)144. Цю тезу історик повторює і в пізніших працях, зокрема в монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия»145. Зрештою, авторський сюжет вибудовується навколо соціальних взаємовідносин і соціокультурних передумов, що спричинилися до виникнення феномена козацтва саме у сфері тяжіння цих «сил». Схожу конструкцію споглядаємо і у його передмові-монографії до актів з історії «південно-руських міст» (1869), уміщених в «Архиве Юго-Западной России». У цьому вступі історик постулює тезу про трояке значення міста: 1) юридичної одиниці; 2) торгівельного та ремісничого центру; 3) осередку військової організації146. Отож місто розглядається автором як терен змагання «общинного порядку» з «військово-феодальним устроєм» Литовської держави147. У такому ж сенсі сприймається і його теза про «два начали» — литовське й руське (литовсько-язичницьке та русько-християнське), подана в монографії з історії Великого князівства Литовського148 і програмі викладів із російської історії149. Врешті, вихідні положення багатьох праць В. Антоновича, в яких йдеться про «стихії», «начала», «сили» й «ідеали» тяжіють до романтичної семантики150, хоч іноді їх розглядають у контексті позитивістського факторного аналізу151. ——————— 143 Костомаров Н. Рец. на кн.: Антонович В. Б. Очерк истории великого княжества Литовского до половины XV века. — К., 1878. — Вып. 1. // ИВ. — 1880. — № 5. — С. 178. 144 Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год // Архив ЮЗР. — К., 1863. — Ч. 3, т. 1: Акты о козаках (1500–1648 г.). — С. II. 145 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского… — С. 18. 146 Его же. Предисловие // Архив ЮЗР. — К., 1869. — Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». — С. 1. 147 Там же. — С. 6. 148 Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 5. 149 Его же. Программа преподавания на кафедре Русской истории [автограф; 1870/ 71 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8086. — Арк. 4. 150 Кіян О. І. Володимир Антонович як історик й основоположник київської історичної школи в українській історіографії другої половини ХІХ — поч. ХХ ст.: Автореф. дис. … д. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІІУ. — К., 2008. — С. 20–21. 151 Богдашина О. М. Вказ. праця. — С. 349–350. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 345 Досить точно візію київського історика щодо теорії факторів окреслив М. Слабченко. На його думку, «він (В. Антонович. — Авт.) учив, що історія визначається певними факторами; чинники її не однакові для ріжних народів і у відповідний спосіб впливають і на психіку, і на устрій. Це значило, що в кожному народі діє та або инша ідея. Ідея українського народу полягала в широкому демократизмі й рівності прав кожної одиниці суспільства»152. Ці апріорні положення більш виразно виявляють інтуїтивні, ніж аналітичні компоненти мислення В. Антоновича як історика, зокрема задають загальну схему викладу і розгортання фактографічного матеріалу. Проте у його текстах побутує й чимало принагідних ірраціональних пасажів та етично-ідеалістичних міркувань, властивих романтичному історіописанню. Зокрема, у передмові-монографії про походження козацтва цей стан виступає як представник «народної стихії»153. Водночас історик згадує про особливе моральне значення козацтва154, вважає його представників «передовими людьми всього народу»155 і т. п. У програмі викладання з російської історії автор у суто романтичному дусі характеризує XVI ст. як «героїчну добу козацтва»156. Та особливе місце у поглядах та світосприйнятті В. Антоновича посідає теза про «общинне начало» чи громадський устрій давнього слов’янства. Ця ідея є не тільки однією з засадних у його конструкції українського минулого, а й сприймається як найважливіша ціннісна настанова вченого. Власне, зі студіювання минувшини давніх слов’янських общин він виводить провідний дороговказ щодо осягнення сутності всієї історії України. На його думку, саме з общинного устрою постала суспільна організація слов’янства. Такий рефрен споглядаємо у викладах В. Антоновича з російської історії. «Декілька общин, пов’язаних загальними інтересами, з’єднувалися у волость. Деякі слов’яни в жупи (волості); кожна жупа обирає собі, жупана, який повинен опікуватися інтересами свого народу на сеймах, захищати від ворогів, вести війни та інш.», — відзначає історик157. Сутність общини / громади автор убачав у вічевому принципі організації суспільства та рівноправності всіх його членів. Причому доказом «повного розвитку общинного порядку» вчений уважав навіть політичну рівноправність чоловіків та жінок, яка побутувала на теренах слов’янства ще у дохристиянську добу158. Варто підкреслити, що В. Антонович розглядав «общинне начало» як типове явище всього раннього слов’янства. Однак, він констатував, що на обширах давньої Русі «громадсько-вічевий принцип», хоч і набував різної подоби, але так і не здобув правового оформлення. Наприклад, історик тримався думки, що в Києві «віче розвинулось не вповні, як унаслідок постійного суперництва та зміни князів, так і тому, що як і в інших областях віче не виробило форми свого існування…»159. У схожому дусі вчений відгукувався й про громадянське життя ——————— Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 2. — С. 153. Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год. — C. II. 154 Там же. — С. LXXXVIII. 155 Там же. — С. LXXXVII. 156 Антонович В. Программа преподавания... — Арк. 5зв. 157 Его же. Лекции по русской истории. — С. 140. 158 Там же. — С. 145. 159 Антонович В. Б. История Руси до монголов. — Арк. 80зв. 152 153 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 346 і культуру в давньому Новгороді, позаяк місцеве віче на «протилежність західноєвропейським вирізнялось відсутністю точно визначених форм, мало якийсь хаотичний, невизначений характер»160. В іншій праці В. Антонович відзначає, що «форма віче визначалася звичаєм і ця непевність була причиною слабкості політичних та суспільних справ в історії Новгорода»161. До того ж, історик наголошує, що схильність до одностайних рішень була «загальною рисою всіх слов’янських зібрань»162. Вочевидь, ця традиція надзвичайно ускладнювала вироблення будь-яких ухвал. Проте, попри ці хиби громадсько-вічевої організації, В. Антонович відводив общинам провідну роль в історичному процесі. Ба більше, за його візією сполучення общин чи становлення «громадського начала» спричинилося до виникнення славнозвісної ідеї федерації. «Таким чином, у стародавніх переказах слов’ян ми маємо справу з общинним порядком — вічем, а не родовим побутом. — стверджує вчений. — Слов’янські волості утворювали між собою федеративні союзи, причому один із начальників (князів чи жупанів) визнавався старшим. Така федерація волостей складала плем’я. В кожному племені місто, в якому мешкав князь, було укріпленим центром, де збиралися навколишні поселяни на віче та княжий суд»163. На думку В. Антоновича, зі своєрідного громадського / общинного «культу» й виросла ідея федерації. Ця ідея спиралася на пізньопросвітницькі ідеали рівноправності та особистої свободи у суспільному бутті, котрі зближували таких досить різних істориків, якими були В. Антонович і М. Костомаров. Недаремно перший покликується на останнього в своїх лекціях саме для пояснення сутності «федеративного начала» в давній Русі. «Вказуючи на цю основну рису удільного періоду, Костомаров називає його федеративним часом. В чому ж виявляється федерація? По-перше, в єдності походження та мови; По-друге в єдності — княжого роду; по-третє — у спільності ієрархії та по-четверте в єдності культури. Федеративним началом називає наука такий устрій, за якого декілька окремих самостійних держав, силою угоди чи усвідомлення спільної історичної мети, об’єднуються за для її досягнення», — зазначає історик164. Водночас В. Антонович уважав, що «федерація — устрій дуже гарний, дуже прогресивний, та вимагає й великої освіти, самопізнання для того, щоб її завести. Такі федерації як Швейцарія, американські держави, добре поставлені через те, що народи, які складають ці федерації, стоять на високому ступені розвитку»165. Варто наголосити, що й майбуття українства вчений пов’язував із «федеративно-автономістськими устремліннями», проте вважав за доцільне обстоювати потребу не російського, а південно-західного слов’янського федералізму. Ці думки він виклав у листі до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.166 Ймовірно, В. Антонович сприймав «федеративний устрій» як своєрідний показник культурного та суспільного поступу народу, його духовної й інтелекту——————— Там же. — Арк. 100зв.–101. Антонович В. Лекции по русской истории. — С. 417–418. 162 Там же. — С. 419. 163 Там же. — С. 144–145. 164 Антонович В. История Руси до монголов. — Арк. 66–67зв. 165 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 135. 166 Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — С. 29. 160 161 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 347 альної зрілості. Чимало подій в історії він тлумачить із означеної перспективи. Зауважимо, що навіть славнозвісне сказання про закладання міста Києм та його братами В. Антонович розглядає у контексті побутування «федеративного начала». «Переказ про заснування Києва трьома братами говорить, що вони поділили місто на три частини та керували разом. — Все це вказує на розвиток общинного, федеративного порядку у Слов’ян. Всі слов’янські держави утворилися з общини: кожна волость мала виборного начальника, котрий для вирішення різних питань збирав народ на віче. Ще задовго до Християнської доби общинне начало у Слов’ян існувало у формі віча», — підкреслює вчений167. За концепцією В. Антоновича, вирішальну роль у становленні «федеративного начала» відіграла зовнішня загроза. Саме вона примусила підпорядкувати «федерацію племен» верховній владі одного князя й утворити постійне військо, спершу для оборони, а пізніше — для нападу168. Функції князя вчений обмежував сферою оборони, будівництва, збиранням і розподілом податків, судочинством169. Але засадні зміни у становищі общин Давньої Русі він пов’язував з «удільною добою», в яку розквітли міжусобні змагання. «Земства усіх областей — віча прагнуть здобути своєму князю незалежність від Києва і таким чином становляться самостійними», — наголошує В. Антонович170. Відтак у його представленні вся минувшина Давньої Русі розпадається на низку локальних — обласних історій, в яких поважне місце посідає боротьба земства з князем, їх співжиття чи співіснування. «В удільний період значного розвитку набуває сила земства: віче не бере до уваги ніякі княжі порахунки, а вибирає собі князя чи жене його у випадку невдоволення», — відзначає історик171. Звичайно, перебіг кожної з «обласних історій» представлений у авторській візії досить своєрідно. Приміром, історик обстоює думку, що в Новгородській землі віче асимілювало «дружинний елемент». Натомість в інших землях дружина чи бояри складали окремі стани172. В. Антонович був упевнений, що навіть монголо-татарська навала не змогла зруйнувати «общинне начало» тогочасного суспільства. Зокрема, він згадує про Болоховську землю, яка вирізнялася «оригінальним федеративно-общинним устроєм»173, що зберігався тривалий час. В. Антонович навіть подає опис своєрідної угоди місцевих мешканців із прийшлими кочівниками: «Болоховці сплачують їм (монголам. — Авт.) данину, просо та пшеницю, скільки буде потрібно, за умови, що Монголи будуть охороняти їх від претензій інших князів і не будуть втручатися до їхнього внутрішнього управління. Вони проіснували самостійно до 1/2 XIV стол., коли були підкорені Литвою. Літопис свідчить, що до тих пір ними керували виборні отамани, які збирали з земства данину та давали Татарам»174. ——————— Антонович В. Лекции по русской истории. — С. 142. Там же. — С. 148. 169 Там же. — С. 149, 151. 170 Там же. — С. 246–247. 171 Там же. — С. 239. 172 Там же. — С. 416. 173 Антонович В. Историко-топографический очерк Южной Руси // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8083. — Арк. 50–50зв. 174 Его же. Лекции по русской истории. — С. 312. 167 168 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 348 За спостереженнями В. Антоновича, попри руйнівні міжусобиці та монголотатарську навалу, общинний устрій зберігся і в пізніші часи, зокрема у Литовську добу. Саме з цими вільними громадами литовські князі укладали угоди про військову службу, захист порубіжних земель тощо. Натомість «військові общини» отримували землі та право на самоврядування. Згодом до такої практики вдалися місцеві старости, які «організовували вільні селянські общини»175. Цей процес В. Антонович змальовує досить своєрідно: «Общинний устрій характеризує українські землі. Не маючи внаслідок вищезазначених причин у своєму розпорядженні дворянської військової сили, місцеві старости запропонували общинам озброїтися. Таким чином, необхідність, яку відчував уряд у громадському началі, сприяла там їх збереженню»176. Відмітимо, що погляди В. Антоновича спричинилися до низки спроб його учнів, пов’язати походження козацтва з давньоруськими общинами: бродниками (П. Голубовський) 177, болоховцями (М. Дашкевич)178 і т. п. Причому їх учитель досить співчутливо поставився до таких творчих експериментів. Скажімо він уважав, що М. Дашкевич запропонував більш-менш задовільне пояснення витоків козацтва179. Врешті, В. Антонович обстоює думку, що «в придніпровській Русі ми подибуємо в XV–XVI віці органічно утворений, зміцнілий та вирісший із туземних елементів общинний порядок устрою, під верховною владою князів, які походили з дому Гедиміновичів або ж від роду дворян, що отримали уділи на рівних правах із Гедиміновичами»180. Так, за авторською версією, утворилося запорозьке козацтво. «Козаки є ні чим іншим, як залишками давньослов’янських общин, які збереглися і постають із характером войовничим, обумовленим місцевими обставинами, з новим ім’ям, що виникло з тієї ж воєнної обстановки», — резюмує свої міркування В. Антонович181. Така «общинна теорія» виникнення козацтва виглядає як своєрідне наслідування громадсько-вічевої візії М. Костомарова. Проте теза про Гедиміновичів свого часу викликали гостру критику М. Максимовича182. В. Антонович згодом дещо скорегував свої погляди, проте так і не відкинув ідею «громадського начала» та його особливої ролі в українській історії. Втім, у записаних і виданих неофіційних викладах «Про козацькі часи на Україні» автор зазначає: «Запорожжя вабило до себе людей тим, що там можна було народові виявити свої давні вічові інстинкти: тут усі були вільні, рівноправні, тут не було інших станів, крім козацького»183. Відтоді історик безпосередньо пов’язує общинну організацію із Запорозькою Січчю. Не випадково він ——————— Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины). — С. 607–608. Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 252. 177 Голубовский П. В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей IX–XIII ст. — К., 1884. — С. 200. 178 Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в русской истории. Эпизод из истории Южной Руси в XIII и XIV столетиях. — К., 1876. — С. 52–53. 179 Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. — Арк. 249. 180 Его же. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год. — C. XXIII. 181 Там же. — С. CXVII. 182 Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо первое // Максимович М. У пошуках омріяної України: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. — К., 2003. — С. 115. 183 Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — С. 70. 175 176 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 349 наголошує на «вічевому принципі» козацької ради184. У своїх викладах В. Антонович навіть іменує Січ — «запорозькою общиною»185. Більше того, козаччина у його візії, за висловом О. Гермайзе, стає «синонімом общинного укладу»186. Отож громадсько-вічева ідея підноситься істориком до масштабу національного / народного ідеалу. Тому В. Антонович обстоює думку про Запорозьку Січ як «общинний ідеал, до якого постійно прагнув Південно-руський народ — в общинах, в козацтві, в церковних братствах, копних судах. Тут тільки народний інстинкт залишений сам по собі, розвивався повніше та вільніше, не спотворений зовнішнім, стороннім впливом»187. Заразом він звертає увагу і на руйнацію «вічевої рівноправності», особливо у південноруських містах за часів Речі Посполитої188. Властиво, що з руйнацією «общинного начала», яке стримувало «законну реакцію пригнічених верств суспільства», В. Антонович пов’язує постання гайдамацького руху з його нестримною сваволею189. Ці романтичні розумування, хоч і з істотними вкрапленнями просвітницьких компонентів («рівноправність», «рівність»), в яких автор апелює до «народного почуття»190, «народного сенсу»191, споглядаємо і в інших студіях. Наприклад, згадуючи Гадяцький договір (1658), укладений гетьманом І. Виговським із поляками, історик відзначає, що ця угода «забезпечувала національну рівноправність», хоч фактично договір не був реалізований192. У викладах з історії Галицької Русі В. Антонович відмічає з-поміж найважливіших наслідків революційного руху 1848 р. досягнення русинами (українцями) «рівноправності у суді, адміністрації та службових правах193. Такі ж інтелектуальні компоненти представленні і в його передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716)» (1868). Але найпомітніші зазначені устремління автора у студії про ґенезу козацтва. Це проміжне становище передмови-монографії 1863 р. досить влучно прокоментував М. Грушевський. Він уважав, що «праця Вол. Антоновича про початки козаччини — написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя — з другого, вповні фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна — як перехід від старої традиції XVIII в., до нових історіософічних поглядів»194. В іншій розвідці ——————— 184 Его же. Конспекты лекций по истории козачества [1870–1871 рр.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 7905. — Арк. 23. 185 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 255. 186 Гермайзе О. В. Б. Антонович… — С. 26. 187 Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год. — C. LXXV. 188 Его же. Предисловие… — Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». — С. 26. 189 Его же. Исследование о гайдамачестве. (Извлечено из 3 тома 3 части «Архива ЮгоЗападной России»). — К., 1876. — С. 3. 190 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716) // Архив ЮЗР. — К., 1868. — Ч. 3, т. 2: Акты о козаках (1679–1716). — С. 5. 191 Там же. — С. 68. 192 Антонович В. Историко-топографический очерк Южной Руси. — Арк. 91зв. 193 Его же. Конспекты лекций по истории Галицкой Руси 1870/71 // ІР НБУВ. — Спр. 7902. — Арк. 30. 194 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — С. 566. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 350 М. Грушевський оцінив зазначену студію як найяскравіший і найповніший виклад ідеології В. Антоновича195. Та означуючи історичний рух «началами», «силами», «стихіями» й «ідеалами», В. Антонович, на відміну від романтиків, наповнює ці дефініції не ідеальним чи метафізичним, а досить конкретним соціальним змістом. Тому в основі більшості сюжетів його студій зазвичай лежить соціальний конфлікт: «староруських общин» із «військово-феодальною владою», шляхти з козацтвом, міського самоуправління зі старостами і т. п. Приміром, його передмова-монографія до актів про буття південно-руських міст висвітлює процес перетворення «вічевого центру» у «поняття фортеці й місця перебування старости» та «торгівельної общини»196. Виключна увага до соціальних і культурних чинників та їх ролі в українській історії, яку споглядаємо в текстах В. Антоновича, певною мірою нагадує інтелектуальні пошуки П. Куліша в 1860-х роках. Дехто з дослідників навіть розглядає П. Куліша як своєрідну предтечу В. Антоновича і в інтелектуальному, і в суспільно-політичному сенсі197. Відзначимо, що у текстах В. Антоновича добре простежується стильовий шар, пов’язаний із відтворенням соціального зрізу минувшини, який висуває на перший план аналітичні компоненти його мислення. Насамперед, історик окреслює соціальну ситуацію, яка складається в ту чи іншу історичну добу. Зокрема, він розглядає побутування різних станів у Речі Посполитій: «1) шляхетський, який мав необмежені права — як особисті, так і державні; 2) хлопський, котрий перебував у повній та безперечній залежності від першого, та 3) міщанський, малочислений, який користувався правами особистої свободи та станової незалежності у нечисленних містах»198. У світлі станової ієрархії, що склалася на землях Польської Корони, козацтво постає як своєрідна «аномалія»199, яка мусила спричинити неминучу соціальну конфронтацію. Таким чином, романтичне змагання «вічового начала» козацтва супроти «аристократизму» польського шляхетства200 в авторському викладі набуває рис соціального конфлікту, себто поступово втрачає ореол героїко-романтичної боротьби. Зокрема, історик наголошує на соціальній підоснові козацьких воєн і повстань XVI ст., що постають як нищівне протиборство двох станів. «Його характер чисто соціальний, і воно ясно вказує на те зацікавлення, яке лежало в основі козацьких воєн: запанує польсько-шляхетський елемент у Південній Русі чи ні?», — зазначає автор201. Така ж думка побутує і у лекційних викладах В. Антоновича. Зокрема, в одній із лекцій він обстоює тезу, що «низка аграрних непорозумінь та тяжкий економічний гніт спричинили козацькі війни»202. У його монографії про виник——————— Його ж. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. — С. 8–9. Антонович В. Предисловие… — Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». — С. 80. 197 Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // КСт. — 1999. — № 1. — С. 125, 127. 198 Антонович В. Содержание Актов о козаках… — С. XXXII–XXXIII. 199 Там же. — С. ХХХІII; Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 54. 200 Антонович В. Содержание Актов о козаках… — С. ХХХІХ. 201 Там же. — С. XLVI. 202 Антонович В. Краткий очерк землевладения в Южной Руси [Лекція, читана В. Антоновичем та записана В. Крижанівським; 1880 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 8013. — Арк. 12. 195 196 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 351 нення козацтва, що виглядає досить одноманітно та бідно на афористичні висловлювання і розумування, віднаходимо й самобутнє означення дрібного польського панства, яке автор називає «шляхетським пролетаріатом»203. В іншій студії, присвяченій минувшині південно-руських міст історик висловлює думку, що «відсутність середнього стану була однією із найбільш важливих ознак» неминучого падіння Речі Посполитої 204. Ця заувага є промовистим свідченням того важливого місця, яке відводив учений соціальним чинникам в історії. За візією В. Антоновича, спосіб конституювання того чи іншого стану частогусто визначає спрямованість історичного руху. Тому у лекціях із російської історії він приділяє особливу увагу виникненню боярства в Галицькій Русі. «Аристократія в зах. Європі з’явилася як вислід завоювання й спиралася, головним чином, на поземельну власність, оскільки після походу завойовник поділяє новоздобуті землі, а часто й туземців, які мешкають на цих землях, між своїми прибічниками», — стверджує вчений205. Ця теза В. Антоновича наслідує відому «концепцію завоювання» О. Т’єррі, який саме з такими військово-політичними перетвореннями пов’язував походження суспільного поділу на вищі та нижчі стани206. Натомість галицьке боярство, вважає історик, являло собою «аристократію бюрократичного, тобто чиновницького, адміністративного порядку»207, що визначило ту руйнівну роль, яку згодом відігравав цей стан. Зауважимо, що у передмові до першого тому «Исторических песен малорусского народа» (1874) В. Антонович та М. Драгоманов акцентують увагу саме на станових мотиваціях козацтва. «З народу починає виокремлюватися вторинний військовий елемент, козацтво, яке перебирає на себе ініціативу оборони країни, праці та цивілізації від татар, — а згодом і захисту народності та свободи від польського уряду і панів, розпочавши боротьбу з ними за зрівняння своїх прав із правами старого дружинного стану, який перетворився в поземельну аристократію», — наголошують укладачі208. Зрештою, В. Антонович досить добре пояснив свої дослідницькі зацікавлення цариною станових взаємин у передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716)». На його думку, «відносини ці наочно малюють ту низьку ступінь громадянського розвитку, на котрому перебувала Малоросія в XVII та XVIII століттях і, внаслідок якого, її народонаселення не було в змозі ні позбавитися від польського володарювання, ні власними силами влаштувати своє внутрішнє буття і виробити суголосні з очікуваннями свого народу юридичні та суспільні відносини»209. Ф. Матушевський уважав, що у творчості В. Антоновича виявилося неабияке «зрозуміння соціяльно-економічної структури суспільства на Вкраїні»210. ——————— Его же. Содержание Актов о козаках… — С. LIV. Его же. Предисловие…— Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». — С. 92. 205 Его же. Лекции по Русской истории. — С. 372. 206 Тьерри О. История завоевания Англии норманнами, с изложением причин и последствий этого завоевания в Англии, Шотландии, Ирландии и на материке, до нашего времени: В 3 ч. / Пер. с фр. — СПб., 1868. — Ч. 1. — C. 3. 207 Антонович В. Б. Лекции по Русской истории. — С. 374. 208 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа. — К., 1874. — Т. 1. — С. VI. 209 Антонович В. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра... — С. 23. 210 Матушевський Ф. В. Б. Антонович при світлі автобіографії та даних історії. — К., 1909. — С. 5. 203 204 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 352 Отже, крізь змагання «сил» чи «начал» у текстах В. Антоновича представлене соціальне буття, освячене правовими нормами та звичаями. Відтак навіть апелюючи до «народного почуття» або «народної пам’яті» історик не схильний наділяти колективного, масового героя трансцендентним сенсом, як це робив, скажімо М. Костомаров. Наприклад, заувага В. Антоновича про те, що норми Магдебурзького права є чужими «духу та поняттям Південно-Руського народу»211, здавалося б, сприймається виключно у романтичному розумінні. Проте подальші конотації історика виявляють не метафізичний, а соціальний рефрен у його тексті! Зокрема, В. Антонович наголошує на відчуженні міщан від судочинства, згадує про існування правничих практик, запозичених із повсякденного буття общин, і навіть обстоює думку, що Магдебурзьке право було «символом місцевої автономії», під виглядом якої переховувався «общинний устрій»212. Тож авторське покликання на начебто метафізичний «дух народу» набуває іншого смислу. Власне, впровадження «німецького права» в українських містах історик тлумачить як своєрідний засіб, що мав «метою запобігти остаточному придушенню міського стану військовим та попередити закріпачення першого внаслідок тиску старостинської влади — представника другого з цих станів»213. В іншій розвідці В. Антонович висловлює думку, що Магдебурзьке право як вислід юридичних практик саксонських міст, репрезентувало колегіальне начало. Натомість буття українських міст тяжіло до вічевої традиції та відповідних правничих уявлень і понять214. Так, поволі апріорна схематизація, постульована В. Антоновичем інтуїтивним способом, поступається місцем логіко-аналітичному викладу, хоч і з певними ірраціональними вкрапленнями. Соціальний лейтмотив помітний не тільки у монографіях-передмовах, а й в авторських преамбулах до публікацій джерел, зокрема етнографічного матеріалу. Приміром, у вступі до першого тому «Исторических песен малорусского народа» зазначається, що укладачі «отримали поетичну історію суспільних явищ у Південній Русі (курсив В. Антоновича і М. Драгоманова. — Авт.), принаймні, від ІХ в. до таких сучасних подій, як скасування панщини та угорське повстання в Австрії в 1848, — і як визволення селян та польське повстання в Росії в 1861–1863 р.» 215. В іншому місці вони обстоюють думку, що багатство малоросійської пісенної традиції, пов’язано зі «становим характером старої історії краю», зокрема з недостатнім розвитком «міських класів»216. Та й самі стани представленні в історичному письмі В. Антоновича не у вигляді носіїв абстрактних морально-етичних ідеалів, а, за виразом С. Томашівського, як певні «юридично-соціяльні форми»217. Проте домінація соціального у текстах В. Антоновича не є тотальною. Тому історик досить часто прикладав ——————— Антонович В. Предисловие… — Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». — С. 57. Там же. — С. 66. 213 Там же. — С. 48. 214 Антонович В. Киевские войты Ходыки — эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI–XVII столетиях // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — С. 198. 215 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие. — Т. 1. — С. IІІ–IV. 216 Там же. — С. IV–V. 217 Томашівський С. Володимир Антонович… — № 2. — С. 277. 211 212 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 353 до оцінки соціальних явищ культурні мірила. Такою є його сентенція про культурну місію польської шляхти на українських теренах, висловлена в критичній розвідці «Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича «Огнем і мечем»), яку С. Томашівський назвав перлиною в історії нашої критики218. На думку В. Антоновича, «шляхетський устрій, зачіплюваний в українських землях, був не символом культури й порядку, але скорше симптомом пережитку й культурної аберації самої польської суспільности»219. Та соціальні чинники, хоч і домінують у факторному аналізі автора, але доповнюються іншими рушіями світу минувшини, зокрема культурними й суспільно-політичними. Тому роздуми про особливе призначення культури та її впливу на плин історії неодноразово споглядаємо в текстах В. Антоновича. Зокрема, він наголошує на домінації «руської культури» у Великому князівстві Литовському220, в якому вбачає один із провідних факторів піднесення цієї держави. Характерною рисою світосприйняття В. Антоновича є те, що дію культурних, суспільно-політичних та інших чинників на історичній авансцені вчений досить часто представляє й оцінює за посередництвом універсальних понять. Щоправда, останні часто-густо побутують у лекційних викладах, публіцистичних працях тощо. Ця авторська манера почасти зумовлюється просвітницькими складовими його мислення, які нав’язують досить високий рівень загальності та мають виразне ціннісне забарвлення. Вочевидь, давалися взнаки й прагматичні міркування, як-от цензурні обмеження, а також піклування про збереження публічного реноме благонадійного професора в очах офіційної влади. До таких термінів, наприклад, можемо віднести поняття «цивілізація» та «держава». У візії В. Антоновича перша дефініція виступає як своєрідний показник, ба навіть індикатор соціокультурної зрілості народу / нації. Пригадаємо відоме, нині майже хрестоматійне твердження історика про «трагічну розв’язку історії України», пов’язану з тим, що українці не змогли створити «ґрунтовної цивілізації»221. У такому ж сенсі постає й оцінка В. Антоновичем імперської Росії як «напівросійської цивілізації», висловлена у листі від 12 березня 1880 р. до Ф. Вовка222. Проте розуміння самої сутності цивілізації в історика була досить складним. Зокрема, він уважав, що «монголи не були позбавлені цивілізації; у них була свою оригінальна, хоч і одностороння цивілізація, запозичена з Китаю»223. Зазвичай уважають, що В. Антонович украй негативно ставився до держави як складової суспільного життя (М. Грушевський, М. Кордуба, І. Крип’якевич, С. Томашівський та ін.)224. Властиво, до таких поглядів спричинилися відомі етнопсихологічні замальовки історика. Однак, ці враження дещо односторонні, позаяк їх витоки криються у специфіці інструментального застосування зазна——————— Там само. — № 3. — С. 465. Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст… — С. 33. 220 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского… — С. 86. 221 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 21. 222 Антонович М. Недруковані листи В. Б. Антоновича до Ф. К. Вовка (З архіву УВАН) // Син України. — Т. 1. — С. 241. 223 Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. — С. 509. 224 Грушевський М. Володимир Антонович. — С. 12–13; Кордуба М. Володимир Антонович. — С. 152; І. К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича. — С. 5; Томашівський С. Володимир Антонович… — № 3. — С. 475. 218 219 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 354 ченого поняття. На думку В. Антоновича, держава — це «продукт людського розуму, який склався за вимогами історичного життя; це спілка, в яку вступили люди однієї чи багатьох національностей з метою забезпечити зовнішню безпеку та внутрішній благоустрій»225. У критичній розвідці, присвяченій розгляду роману Генріка Сенкевича «Вогнем та мечем», історик формулює своє тлумачення й розуміння державної організації ще точніше. «Ми привикли дивитися на державну власть, як на вираз можливої в даній суспільности суми справедливості і безпристрастности в відношенню до всіх своїх підданих, — пише В. Антонович, — без ріжниці їх суспільного угруповання, національного типу, особистого положення в суспільності і через те вважаємо ідею держави рівно дорогою для всіх осіб, що входять в її склад»226. Та, мабуть, найкраще означення держави В. Антонович подає у лекційних викладах. «Держава — це контракт, укладений між собою одиницями, які її складають для досягнення певної мети. — наголошує історик та пояснює свою думку. — Проте часто змішують поняття держави з поняттям про народність; вважають, що коли одна народність домінує в державі, то вона може нав’язувати свої етнографічні риси іншій народності, — це хибна думка, позаяк тут переслідують неможливе, а тому сили народу витрачаються на безцільну внутрішню боротьбу, вислідом чого є слабкість держави»227. Такі авторські визначення незаперечно тяжіють до пізньопросвітницьких канонів мислення та спираються на природно-правові настанови. Чи варто доводити, що тогочасні імперії Романових та Габсбургів, а тим паче колишні держави, які тою чи іншою мірою обіймали українські терени у минувшині, не відповідали скроєному взірцю?! З цієї перспективи державна організація у рецепції В. Антоновича є своєрідним мірилом людського Розуму, який реалізується у суспільній угоді. Тому аксіологічне призначення домінує в понятті «держава», яке історик уживає для того, щоб означити рівень громадського розвитку народу / нації. Отож «народний дух» та похідні дефініції у рецепції В. Антоновича виступають не стільки як ідеальна чи метафізична основа світу минувшини, а як підсумок багатоманітного історичного буття народу / нації у контексті цілої низки векторів: природного, соціального, культурного, етичного, антропологічного, духовного, господарського та ін. Втім, учений не проводить чіткого розрізнення між ідеальними рушіями та тими розмаїтими чинниками, які, власне, наповнюють конкретним змістом народне / національне буття, що суттєво ускладнює сприйняття і потрактування його дослідницьких практик. Видається, що історичні погляди та світосприйняття В. Антоновича сполучають різні елементи — інтуїтивні (пізній романтизм), аналітичні (ранній позитивізм, просвітницький раціоналізм) та прагматичні (культурницька програма українського національного руху) складові. Незважаючи на відмінну стильову природу, вони досить гармонійно інтегруються навколо його громадського ідеалу як взаємодоповнюючі, а не кон——————— Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови. — С. 282. Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст… — С. 13. 227 Его же. История Литовской Руси. — С. 285–286. 225 226 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 355 фронтуючі компоненти. Таке поєднання дозволило історику уникнути низки стильових крайнощів позитивізму, зокрема не потрапити у полон суцільного фактографізму та позбутися лещат тотального детермінізму. Проте це сполучення й створило той феномен роздвоєності образу В. Антоновича в українському історіописанні ХХ ст., що постає то у вигляді об’єктивіста-документаліста, то у подобі синтетика-концептуаліста. 356 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 4.2. Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича З-поміж низки дослідницьких методів, привнесених натуралістичною програмою пізнання на терени соціогуманітаристики другої половини ХІХ ст., поважне місце посідала типологія. Відтак у тогочасних дослідницьких стратегіях дефініції «тип», як одному з елементарних, базових елементів сконструйованої минувшини, відводилася специфічна роль посередньої ланки між законом та емпіричним / фактографічним узагальненням228. За позитивістськими уявленнями, типологічний метод, звичайно, не давав того рівня загальності й генералізації, який досягався з формалізацією закону суспільного чи історичного розвитку. Та типологія у жодному разі не була вислідом осягнення чогось одиничного, себто не зводилася тільки до окреслення індивідуальних прикмет. Натомість уживання цього методу пов’язувалося з упорядкуванням уявлень, яке дозволяло виявити загальні / особливі / одиничні риси чи зв’язки між різноманітними об’єктами, явищами та процесами. За великим рахунком, типологія у позитивістському інструментарії зазвичай заповнювала ті неприступні або вірогідні фрагменти / лакуни суспільного калейдоскопа, які вважалися очевидними за канонами еволюційної поступовості, хоч і не спиралися вповні на задокументовані свідчення. З типологією до дослідницьких стратегій увійшов й елемент вірогідності як неодмінної складової попередніх гіпотез, які допускалися істориками-позитивістами у вивченні суспільства. Власне, це поняття-інструмент уживалося для систематизації уявлень стосовно різноманітних площин минувшини, які вирізнялися структурною складністю, дискретністю та високим динамізмом, скажімо, масштабних процесів на обширах соціального, етнонаціонального, політичного, економічного буття та ін. Вважають, що поняття «тип» посідало чільне місце ще у філософських системах давньогрецьких мислителів Платона й Аристотеля, які вживали цей термін для того, щоби представити предмет чи об’єкт як дещо цілісне, тобто подати його загальний образ229. Але до наукового обігу поняття «тип» увійшло набагато пізніше — десь на зламі XVIII–ХIХ ст. Зокрема, у 1825 р. французький зоолог Анрі Бленвіль так називав чотири «гілки» тварин, виокремлених його співвітчизником, палеонтологом Жоржем Кюв’є ще 1812 р. Тож з ідеями натуралістичного еволюціонізму ширилися й типологічні процедури, які дедалі частіше застосовувалися у царині соціогуманітаристики. Звісно, така типологія наслідувала натуралістичні взірці пізнання, які продемонстрували блискучі результати на ниві природознавства кінця XVIII– ХІХ ст. Тим більше, що поширення типологічного методу значною мірою було пов’язано з пошуком відповідних понять-інструментів у природознавстві, які б ——————— 228 Лаппо-Данилевский А. С. Методология истории: Пособие к лекциям, читаным студентам С.-Петербургского университета в 1909/10 учебном году: [2 вып.] — СПб., 1910. — [Вып. 1], ч. 1: Теория исторического знания. — С. 155. 229 Забулионите А.-К. И. Типологический метод в философии культуры и культурологии // Формирование дисциплинарного пространства культурологии. Материалы научнометодической конференции. 16 января 2001 года, Санкт-Петербург. Сер.: «Symposium». — СПб., 2001. — С. 34. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 357 більш-менш адекватно представляли предметне поле біологічного світу, зокрема специфічне побутування організмів. Тому зі сфери духу поняття «тип» поступово переміщується до логіко-аналітичних конструкцій і, врешті-решт, стає надбанням дослідницьких практик позитивізму. У такому сенсі типологія відображала домінування натуралістичного органіцизму на теренах соціогуманітарного пізнання. Первісно типологічний метод виявився чудовим і незамінним інструментом на ниві археології, позаяк дозволяв установити співвідношення, принаймні досить міцний взаємозв’язок між загальним, особливим та одиничним. Типологічні процедури успішно застосовувалися для дослідження матеріальних пам’яток та решток минулого. Втім, у другій половині ХІХ ст. типологічний метод досить несподівано став засобом у подоланні методологічних крайнощів позитивізму. Зокрема, типологію використовують для того, щоб перебороти / компенсувати недоліки кількісного та факторного підходів, які поступово виявилися в працях гуманітаріїв-позитивістів. Мабуть, усе ж таки далася взнаки давня інтелектуальна традиція, звернена до відтворення загального образу чи сутнісних ознак об’єкта, явища, процесу. Та вживання типології щодо людської минувшини виявило своєрідний конфлікт між канонами еволюційної поступовості, які досить добре прислужилися для репрезентації природної царини, зі сплесками, трансформаціями, ба навіть вибухами соціального і, особливо, культурного світу. Таким чином, культурні та соціальні явища часто випадали або суттєво спрощувалися і вихолощувалися, зрештою спотворювалися у концептуальних схемах минувшини, вибудуваних у дусі натуралістичного чи еволюційного буття. Усвідомлення методологічного потенціалу типології на теренах соціогуманітаристики відбувалося поступово, передусім, завдяки різноманітним інтелектуальним мутаціям, себто за рахунок сполучення різних стильових компонентів. Такі поєднання торували шлях до включення / проникнення інтуїтивних складових до аналітичних структур мислення. Це істотно розширило методологічний діапазон поняття «тип» як інструменту. Відтоді типологічний метод застосовували не тільки для розрізнення певних об’єктів, предметів, явищ, процесів, себто як певної міри стосовно наявності / співвідношення якісних та кількісних параметрів або прикмет, а й для означення того чи іншого стану суспільства — культурного, соціального, інтелектуального. Ба більше, типологія стає своєрідним інструментом-маркером, який фіксує і представляє взаємодію, співжиття, змагання колективного та індивідуального на культурно-історичних теренах. Таке методологічне перетворення «типу» означало кінець домінування еволюційної конечності, принаймні в її крайній подобі, у витлумаченні й репрезентації історичного руху. Відтак гостро постало питання про взаємодоповнення аналітичних та інтуїтивних компонентів мислення на обширах тогочасного історіописання. Отож на межі ХІХ–ХХ ст. типологічний метод виявися досить привабливим інструментом для багатьох учених-гуманітаріїв — психологів, антропологів, соціологів, істориків, які прагнули осягнути феномен культури взагалі чи людини як соціокультурної істоти зокрема. Саме вони торували шлях славнозвісним «ідеальним типам» М. Вебера, які конструювалися німецьким соціологом як модель, що схоплювала сутнісні прикмети явища чи об’єкта. 358 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Водночас типологічний метод навіть у текстах одного й того ж автора продукує неабияке розмаїття смислів. «Всі спроби типологічної характеристики — це схеми, образи, символи, переклади на нашу людську мову речей, яких може ніяк не можна висловити», — відзначав Б. Крупницький230. Причому ці смисли залежать не тільки від засадних принципів типології з обсягу певної дослідницької стратегії, а й від способу мислення вченого, його спрямованості на той чи інший сегмент минувшини, фактографічної й логічної аргументації, себто від специфічних контекстів ужитку цього інструмента. Зрештою, поняття «тип» стало наріжним конструктом низки відомих цивілізаційних та культурно-історичних теорій другої половини ХІХ–ХХ ст., зокрема візій М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна та ін. У сфері тяжіння цих концептуальних та інструментальних пошуків кінця ХІХ — початку ХХ ст. опинилася й низка українських учених-гуманітаріїв, зокрема В. Антонович. Його зацікавлення типологією як дослідницьким інструментом не є випадковим, якщо взяти до уваги те, що київський історик був людиною з подвійною освітою — природничою та гуманітарною. Зауважимо, що у другій половині ХІХ ст. типологія та класифікація досить широко й успішно застосовувалися у вивченні численних археологічних пам’яток і ввійшли до дослідницьких практик багатьох істориків. Більше того, до ознайомлення В. Антоновича з типологічним методом спричинилися його різноманітні зацікавлення як лікаря-природника, археолога-систематика й антрополога231. За влучним висловом О. Лаппо-Данилевського, «в особі Антоновича, антрополог сполучався з археологом і етнограф з істориком»232. Приміром, класифікаційні та типологічні прийоми В. Антоновича на ниві археології високо оцінював російський історик П. Мілюков, який розглядав їх як найкращі здобутки тодішньої науки233. Наприклад, київський професор уживав типологічний метод досліджуючи кургани Південно-Західного краю234. Вочевидь, помітну роль відіграв і власний вибір В. Антоновича як історика. Тим паче, що, попри публічне декларування своєї прихильності щодо позитивізму, він достатньо скептично ставився до низки методів, поширених у його адептів. Зокрема, історик негативно відгукнувся про порівняльно-історичний метод. В. Антоновичу приписують саркастичне означення компаративістики як «плавання по безбережному морю» 235. Ці вподобання помічаємо і у його текстах. Скажімо, рецензуючи студентський твір Д. Багалія, висунутий на здобуття золотої медалі ——————— 230 Крупницький Б. 9. З української типології: I. Дещо до характеристики українського національного духа // Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. — Мюнхен, 1955. — С. 185. 231 Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В. Б. Антоновича // Третя академія пам’яті... — [Ч. 2]. — C. 443, 447. 232 Лаппо-Данилевский А. С. В. Б. Антонович. 1834–1908. Некролог. (Читан в заседании Историко-Филологического Отделения 12 марта 1908 года академиком Лаппо-Данилевским) // Известия Императорской АН: Сер. VI. — СПб., 1908. — Т. 2, № 6. — С. 467. 233 Милюков П. VIII археологический съезд в Москве // РМ. — 1890. — № 4. — С. 175. 234 Лаппо-Данилевский А. С. В. Б. Антонович. — С. 468. 235 Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. — 1926. — № 10. — С. 94–95; Міяковський В. Звільнення Драгоманова з Київського університету // Україна. — 1926. — № 2/3. — С. 96; Мицюк О. Українські хлопомани. — С. 64. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 359 1879 р., В. Антонович уважає однією з найбільших чеснот представленої роботи те, що автор уникає необґрунтованих розумувань, побудованих на «історичній аналогії»236. Отже, у текстах В. Антоновича вживання поняття «тип» не є наслідком домінації виключно позитивістських канонів пізнання, хоч археологічна практика посідала помітне місце у його науковій творчості. До того ж, учений застосує типологічний метод не тільки щодо статичного археологічного матеріалу, а й для означення сутнісних ознак динамічної спільноти — народу / нації. Типологічна конструкція В. Антоновича щодо окреслення історичного, точніше культурно-історичного буття націй досить складна і своєрідна, позаяк вибудована з різноманітного поєднання факторів. Зокрема, історик визначає прикмети «народного» або «національного типу» у контексті комбінації 4 чинників або складових: 1) антропологічної; 2) філологічної; 3) психологічної; 4) культурно-історичної237. Таке різнорідне сполучення елементів творило досить специфічну типологію у його інструментарії, позаяк нав’язувало до відмінних інтелектуальних компонентів. За візією В. Антоновича, «етнографічний» чи «народний тип» є витвором «антропологічних законів природи»238. «Національні риси, — відзначає автор, — тримаються на антропологічних прикметах цього народу; переродити ознаки раси штучно неможливо, так само як один тип тварини чи рослини обернути в інший»239. Проте дефініція «тип», якою оперує історик, хоч і ґрунтується на природничій підоснові, але містить низку істотних стильових включень, що помітно трансформують сутність позитивістської типології як продукту поступовості! Відтак у «Трьох національних типах народних» В. Антонович конструює і наповнює змістом цей термін завдяки сполученню низки найрізноманітніших складових. Зокрема, він наголошує на тих національних прикметах, які виробилися «культурою і історичним вихованням», себто є більш чи менш «оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації»240. Таким чином, йдеться про компоненти, котрі не є безпосереднім вислідом природничих чи географічних передумов. Ба більше, В. Антонович звертається до численних виявів історичного життя народу / нації з обсягу архітектури, будівництва, мистецтва, живопису, мови, науки, літератури, публіцистики, громадських, господарських та родинних взаємин, побутового колориту, народних звичаїв і обрядів, власне, пов’язує дефініцію «тип» із багатоманітним соціальним та культурним простором минувшини. На його думку, у творенні «етнографічного типу» помітну роль відіграють навіть такі прикмети як спосіб мислення та творча манера. Тому В. Антонович уважав, що українці мають надзвичайно велику прихильність до аналізу й скептицизму. «Обережність до всяких теорій та поглядів a priori національна україн——————— 236 Антонович В. Рецензии [творів Д. Багалія та П. Голубовського, представлених студентами на здобуття нагород медалями в 1879 р.] на тему «История Северской земли» // УИ. — К., 1880. — № 4. — С. 83. 237 Його ж. Погляди українофілів // Його ж. Твори. — К., 1932. — Т. 1. — С. 240. 238 Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст… — С. 13. 239 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 297зв. 240 Його ж. Три національні типи народні. — С. 91. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 360 сько-руська осібність, осібність українця-русина», — стверджує історик241. Натомість у великорусів, уважає вчений, домінують дві творчі манери — авторитет та нігілізм242. Однак, у лекційних курсах В. Антонович наголошує на природничій, точніше антропологічній основі «національного / етнографічного типу». «Національність не залежить ні від волі, ні від історичної долі, а є типом фізичним та моральним, переробити який не в силах воля людини, — це суперечило б законам природи. Але внаслідок логічної помилки, багато держав захоплювалося цієї мрією», — твердить історик243. Зазначимо, що автор відносив до найважливіших природничих чинників та умов, які відіграють важливу роль у формації «етнографічного типу», його расове походження. «Однак крім географічних та кліматичних умов на виникнення типів малоруського й великоруського впливала ще й інша природна умова, важливість якої в антропології заперечити неможливо — це расова помісь; обидва типи не можуть виступати представниками чистої слов’янської раси (чистоту слов’янської крові ми можемо визнати на підставі нині відомих даних хіба що за білорусами). До складу малоруського типу ввійшла вельми значна помісь тюркська (печеніги, половці, кримські татари і особливо чорні клобуки, які колись заселяли майже третину всього простору нинішнього Південно-руського краю та розчинилися у слов’янській масі його населення), тим часом як до складу великоруського племені ввійшли численні обрусілі фінські племена»244. Такі уявлення В. Антоновича, як інтелектуала другої половини ХІХ ст., пов’язані з тодішніми расово-антропологічними теоріями. Останні були вельми популярними на тогочасному європейському, зокрема французькому культурному полі. Згадаємо, приміром, відомі візії Ж.-А. де Гобіно та Ж.-В. де Лапужа. Зрештою, погляди В. Антоновича позбавлені соціальних чи політичних крайнощів, які іноді поставали у працях тодішніх європейських мислителів як вислід впливу таких теорій. Проте український історик обстоював думку, що «окремішність антропологічного типу існує і при першій можливості наукової розробки буде доведена правильним науковим способом у всіх подробицях; від розмірів скелета до пігментного забарвлення покриву; від ступеня нервозності сприйняття до інтенсивності мускульної сили»245. Суголосні пасажі споглядаємо і у його інших текстах, зокрема в одній із розвідок історик висловлює тезу, що «антропологічна характеристика народонаселення Галичини» дає багатий матеріал для точної диференціації, тобто вирізнення «народних типів: польського й русинського»246. Наведені зауваги виявляють помітний сцієнтистський рефрен ученого, себто його впевненість, що розвій антропології надасть точні підстави для окреслення народних / національних типів. За висловом О. Гермайзе, В. Антонович «стає на бік раціоналістичного і антропологічного способу розв’язання питання про те, що таке є національність»247. ——————— Там само. — С. 101. Там само. — С. 101. 243 Антонович В. История Литовской Руси. — С. 286 244 Його ж. Погляди українофілів. — С. 240–241. 245 Там само. — С. 241. 246 В. А. [Антонович В. Б.] Исидор Станиславович Коперницкий (некролог) // КС. — 1891. — № 12. — С. 464–465. 247 Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії. — С. 22. 241 242 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 361 Видається, що В. Антонович прагнув нав’язати домінування аналітичних компонентів, принаймні, формалізувати свій дослідницький інструментарій в означеному дусі. Та це враження є досить оманливим, як мінімум, однобічним. Адже автор конструює «етнографічний тип» не тільки на підставі антропологічного матеріалу, а й аналізуючи «вдачу» самого народу / нації, себто прагне окреслити його етнопсихологічні риси. «Ще більш важливою прикметою особливостей етнографічного типу являє та група психологічних явищ, яку звичайно називають народним характером; мова є не більш аніж зовнішня прикмета духовного життя народу, але головна духовна відмінність однієї групи населення від іншої лежить, звичайно, в психологічному складі відчуттів, понять і переконань та ідей, котрі склалися; від внутрішнього укладу залежить і вибір тих сфер, на які, переважно, скеровується діяльність народу, і спосіб устрою особистого та родинного життя, і взагалі взаємних відносин між окремими особистостями, і спрямовані устремління до розвитку, і симпатії й антипатії, збурені у різних груп однорідними зовнішніми явищами», — наголошує В. Антонович248. Така експлікація «етнографічного типу» зіперта як на фізичні ознаки, утворені самою природою, так і на психологічні та моральні риси, нав’язані культурним й історичним розвитком. Однак, незважаючи на очевидну дуалістичність цієї типології, що вибудовувалася як із природно-антропологічної, так і етнографічно-психологічної площини, історик тримається думки про незмінність «типу людини, ні фізичного, ні морального (курсив редактора видання. — Авт.)»249. Зауважимо, що цей дуалізм «етнографічного» чи «народного» типу помітно суперечить традиційному алгоритму типологічного методу. Тим паче, типологія зазвичай зорієнтована на виявлення провідного рівня чи сутнісної складової об’єкта, предмета, явища, процесу, спільноти, що визначає евристичну цінність створеної моделі. Власне, евристичний потенціал типології В. Антоновича суттєво розширюється саме завдяки дуалістичності авторських конструкцій. Утім, ця двоїстість «етнографічного типу» несла у собі й певні загрози, позаяк могла розмити установчі концепти автора, особливо, за умов жорсткої формалізації матеріалу. Мабуть, саме тому цей інструмент у текстах історика продукує досить різноманітні смисли щодо сутності нації як природно-антропологічної і, заразом, культурно-духовної спільноти, сформованої історичним та соціальним буття. Більше того, у текстах В. Антоновича віднаходимо навіть дефініцію «психологічний тип», яку він уживає щодо окреслення осібних прикмет росіян та українців. «Зіставляючи обидва психологічні типи, наскільки вони підпадають під спостереження, безперечно у кожній побутовій подробиці добачаємо контраст. — зазначає автор. — І той, і інший тип постають з властивими собі протилежними один одному якостями та недоліками. При вільному розвитку обох безсумнівно великорос знайде задоволення у примноженні статків, сили, влади, малорос у внутрішньому усвідомленні свободи, у розвитку особистості, у можливому осягненні справедливості й істини»250. ——————— Антонович В. Погляди українофілів. — С. 243. Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 211. 250 Мельник-Антонович К. З невиданих рукописів В. Б. Антоновича // Син України. — Т. 1. — С. 220. 248 249 362 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Це — промовиста, ба навіть знакова заувага В. Антоновича, позаяк вона вказує на новий вектор у його типології — необхідне / можливе / випадкове, себто варіативність перспектив буття «народних типів» як суб’єктів історичного руху. Відтак історик виходить поза межі традиційного вжитку типологічного методу як способу розрізнення загального, одиничного та особливого, запозиченого з царини природознавства й адаптованого до студіювання археологічного та історичного матеріалу. Певна річ, така апеляція В. Антоновича до «народної характерології» у багатьох рисах нагадує аргументацію та міркування М. Костомарова, зокрема романтичні пасажі останнього у студії «Две русские народности». Пригадаємо, скажімо, відому опозицію М. Костомарова — особиста воля малоруса / загальна воля великоруса251. Прикмети такої інтелектуальної подібності у розумуваннях обох істориків констатує низка вчених (О. Гермайзе, Д. Дорошенко та ін.)252. Та, попри риси очевидної схожості візій В. Антоновича і М. Костомарова з обсягу етнопсихології, типологія першого виявляє й авторську оригінальність. Передусім, із цією дефініцією пов’язане перетворення знаменитої костомаровської формули «дві руські народності» на тезу В. Антоновича про «три національні типи». Недаремно цю конструкцію називають «психосоціологічними типами»253, а О. Гермайзе характеризує її як «теорію провідних ідей», яка «творить народний колектив»254. Водночас Б. Крупницький уважав, що у старих типологіях М. Костомарова та В. Антоновича споглядаємо «чимало вдало схоплених національних рис»255. Зрештою, розумування В. Антоновича підносяться до думки про різні суспільні ідеї чи ідеали: авторитарний, абсолютний у великорусів та громадської рівноправності, правди у русинів-українців. «Такий ідеал вбачається в стародавнім вічі, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні», — наголошує історик256. В іншій праці він зауважує, що Запорожжя являло собою «найчистіший зразок старого козацького ідеалу»257. Натомість ідеал польського «народного типу» майже цілковито ототожнюється вченим із аристократизмом258. Така візія В. Антоновича щодо «народних / національних типів» виглядає як своєрідна опозиція позитивістським засадам еволюційного історизму, який зводив проблему культурно-історичної багатоманітності до комбінації тих чи інших чинників, себто до їх аналізу у розмаїтих версіях славнозвісної теорії факторів. Звісно, В. Антоновичу як історику властива аналітична диференціація минувшини з наголосом на провідних чинниках, особливо стосовно представлення головних векторів історичного процесу, виокремлення специфічних рис, визначальних подій, апеляція до різноманітних виявів культурного та соціаль——————— 251 Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О. Кониський; з переднім словом Д. Дорошенка. — Київ–Лейпциг, [1923]. — С. 77–78, 94–95. 252 Гермайзе О. В. Б. Антонович… — С. 24; Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 152. 253 Осипов Г. В. Социология и социализм. — М., 1990. — С. 16. 254 Гермайзе О. В. Б. Антонович… — С. 21. 255 Крупницький Б. Україна між Заходом і Сходом // УЛГ. — 1957. — № 11: (листоп.). — С. 2. 256 Антонович В. Три національні типи народні. — С. 97. 257 Его же. Исследование о гайдамачестве. — С. 26. 258 Його ж. Три національні типи народні. — С. 97. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 363 ного життя, співвіднесення колективного й персонального і т. п. Зокрема, у своїх підготовчих записах він виокремлює «найголовніші події» XV–XVI ст., які спричинилися до корінних трансформацій у становищі європейських народів: винайдення компаса, пороху, книгодрукування, здобуття турками Константинополя 1453 р., відкриття Америки та морського шляху до Індії259. Проте цей факторний аналіз у жодному разі не заступає автору розуміння «етнографічного типу» як самобутньої цілісності! Тож думка вченого про духовну, психологічну чи культурну монолітність «типу» побутує у провідних ідеях / ідеалах, які визначають сутність кожного зі східнослов’янських народів: демократичність і рівноправність українців, авторитет та сила росіян, аристократизм поляків. Це був важливий крок до вирізнення окремішності українського народного / національного типу. Зауважимо, що саме за порадою В. Антоновича у перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886–1904) стала вживатися дефініція «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський»260. Означені ідеї, на думку В. Антоновича, реалізуються у побутуванні російського та українського «етнографічних типів» на історичній сцені. «Тим часом як великорус упродовж віків напружував усі сили для створення міцного політичного організму, південнорус не тільки не переймався ним, але ніколи не виявляв устремління до політичної самостійності. — пише автор. — Поперемінно входячи до складу держав Литовської, Польської й Російської, він визнавав і поважав владу кожної з них»261. Таке, начебто негативне, ставлення В. Антоновича до проблеми державності у національній минувшині неодноразово закидалося йому пізнішими істориками. Однак там, де опоненти київського вченого вбачали свідоме заперечення ролі державної організації в історії, схоже переховувалися інші інтелектуальні мотиви, насамперед, спроби віднайти соціо- й етнокультурні засади побутування народів / націй. Властиво, формалізовані істориком «народні типи» обертаються у трикутнику українсько-російсько-польських відносин на історичній сцені Східної Європи. Відзначимо, що за уявленнями французьких раціоналістів XVIII ст., яких дотримувався В. Антонович, держава поставала лише як тимчасовий продукт суспільного договору / контракту, котрий відображав зацікавлення різних сторін, себто станів, етнонаціональних спільнот тощо. Цей підхід споглядаємо і у розмірковуваннях історика щодо співвідношення понять «нація» та «держава». «Про те, що визначає слово “національність” є дві діаметрально протилежні теорії. — зазначає автор. — Перша теорія найбільш прищепляється у людей, що живуть у централістичній державі, теорія французько-російська, після якої народність це те, що складає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія, якої держаться переважно німецькі, англійські, італійські вчені, — так звана етнографічна (курсив редактора видання. — Авт.). Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом, по цій теорії національність виробляється самою природою, а не державою»262. ——————— Его же. Введение в новую историю // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 7918. — Арк. 2. Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 73. 261 Антонович В. Погляди українофілів. — С. 245. 262 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 208. 259 260 364 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Певна річ, останню точку зору поділяв і В. Антонович, оскільки його конструкція «народних / національних типів» значною мірою спирається на виявлення антропологічних та етнографічних ознак. Отож типологічний метод, запозичений В. Антоновичем з обсягу дослідницьких стратегій позитивізму, застосовувався як інструмент для виокремлення архетипічних рис українського народу / нації, представлених у вигляді його ідеї / ідеалу. Такі означення тяжіли до традиційних взірців романтичного історіописання, проте продукували пізньопросвітницький сенс — рівноправність та особисту волю. З цієї перспективи термін «тип» виступає як організуючий інструмент, який упорядковує й гармонізує складну ієрархію цінностей і компонентів у світосприйнятті В. Антоновича, котре творило стильове сполучення пізньопросвітницького раціоналізму, пізнього романтизму та «першого» позитивізму контівського вислову. Звідси й походить той самобутній дуалізм його «етнографічних» чи «народних» типів. Властиво, типологія В. Антоновича врівноважує різноманітні фактори, які у його візії визначають рух світу історії: природні, антропологічні, психологічні, соціальні, культурно-історичні та ін. Більше того, у його дослідницьких практиках поняття «тип» є тим інструментом, який доповнює славнозвісний факторний аналіз. Однак, найважливішим видається те, що історик прагне поширити типологічну процедуру на метафізичну сферу, тобто аналітичним шляхом осягнути і впорядкувати царину ідеального — «народного духу» й «національної вдачі». Та вторгнення до площини «народної психології» неминуче вело до введення ірраціональних елементів до авторських конструкцій. Загалом йдеться про своєрідне взаємодоповнення аналітичного й інтуїтивного способів мислення, які побутують у наукових практиках В. Антоновича. Крім того, типологія у дослідницькій стратегії вченого відображає його синтетичні нахили та здібності, зокрема досить високий рівень загальності у сприйнятті минувшини. Можливо, саме тому низка дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко)263 вказує на відсутність масштабних висновків та генералізації у його текстах. Адже низка вихідних положень В. Антоновича, котрі б могли стати вислідом генералізаційних процедур, які вельми поширені у позитивістському історіописанні, подаються істориком апріорно, тобто як установчі концепти викладу. Відтак останні досить часто побутують у вигляді «сил», «стихій», «організмів», «типів» і т. п. Призначення цієї термінології, яка походить із різних семантичних шарів, властивих романтичному та позитивістському історіописанню, у текстах В. Антоновича не завжди вповні зрозуміле. Проте у багатьох випадках історик уживає ці дефініції не тільки для того, щоб означити той чи інший народний / національний ідеал, а й щоб окреслити етносоціальні та етнополітичні взаємини з обсягу української минувшини, яку репрезентує як взаємодію / змагання різних типів. Зауважимо, що одне з найважливіших завдань антропології В. Антонович убачав у вивченні «взаємних відносин цих типів між собою в їхньому зв’язку ——————— 263 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. — С. 15; Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 126. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 365 з расами, в доісторичний та історичний час…»264. Тому в авторському представленні української минувшини несподіване піднесення, а згодом занепад Великого князівства Литовського подається як наслідок сполучення «двох етнографічних типів, які ввійшли до складу одного політичного тіла»265. Водночас він обстоює думку, що два «етнографічні типи» в Литовсько-Руській державі так і не злилися остаточно в «одне органічне тіло»266. В іншій праці В. Антонович наголошує, що Литовсько-Руська держава виникла як «окреме політичне тіло в XIII віці, коли розрізнені слов’янські племена, які займали близько 5/6 території цієї держави, згуртувалися навколо неслов’янського литовського племені, котре надало їм і військову силу, і династію…»267. Отже, «народні типи» постають у працях В. Антоновича як своєрідні суб’єкти історичного буття! Саме їх взаємодія, співіснування, співжиття творить «нові політичні організми» на теренах Північно-Східної Русі (Московщини) та Великого князівства Литовського268. Врешті, ціла низка термінів у його текстах призначена саме для розкриття побутування «етнографічних типів» за певних соціокультурних умов. Таким поняттям, наприклад, є «організм». Ця дефініція посідає поважне місце у поглядах і світосприйнятті В. Антоновича, який досить часто уподібнює суспільство чи його державну організацію до своєрідного «тіла» («організму»). Варто відмітити, що вчений уживав зазначений термін у політичному, точніше етнополітичному та етносоціальному розумінні. Приміром, він пише про втрату «органічної єдності» Русі269, неспроможність Південно-Західної Русі, незважаючи на татарську загрозу, виробити «сильний політичний організм»270, зовнішні обставини, які примусили «литовське плем’я згуртуватися й об’єднатися в одне політичне тіло для того щоб утримати свою незалежність від сильного германського натиску»271, безсилля «організму Речі Посполитої» у XVIII ст.272, «внутрішнє безсилля могутнього політичного організму» Великого князівства Литовського 273 і т. п. Відзначимо, що навіть гайдамацький рух на Правобережній Україні В. Антонович розглядає в «органічному» контексті. Зокрема, він висловлює думку, що для «Росії корисніш було підтримати організм, який уже зовсім розкладався, ніж допустити, щоб зорганізувався новий організм, повний життєвої енергії»274. ——————— 264 В. А. [Антонович В. Б.] Дневник антропологического отдела Императорского общества любителей естествознания, антропологии и этнографии при Московском университете под ред. А. Н. Харузина. — 1890. — Вып. 3, 4 и 6 // КС. — 1892. — № 4. — С. 140. 265 Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 4. 266 Там же. — С. 4. 267 Антонович В. История Литовской Руси. — С. 1. 268 Его же. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362–1569) // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — С. 229. 269 Его же. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год. — С. ХІІI. 270 Там же. — С. XIV. 271 Там же. — С. ХІ. 272 Антонович В. Исследование о гайдамачестве. — С. 2; Его же. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII столетия // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — С. 333. 273 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 4. 274 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 190–191. 366 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 У його підготовчих нотатках навіть зустрічаємо дефініцію «держава-організм»275. На відміну від романтиків з їхніми метафізичними уявленнями про «тілоідеал», скерованими на пошук провідних ідей історичного руху, що визначають екзистенцію, себто саме існування народу та його архетипічні риси, органіцизм В. Антоновича спертий на розмаїті засади. З одного боку, він не цурався ідеалістичного пошуку визначальних ідей світу минувшини, які кермували рухом народу / нації на історичних підмостках, що наближає його до романтичних взірців історіописання. Проте, з іншого боку, історик уживає дефініцію «тіло» («організм») у розумінні етнополітичної чи етносоціальної цілісності, яка перевіряється еволюційним поступом на міцність, тобто зазнає впливу різноманітних факторів та передумов. Схоже, що органіцизм В. Антоновича є вислідом історичного буття цієї етносоціальної спільноти («етнографічного типу») у часі та просторі, себто не стільки відображає певну ідею або ідеал, скільки набутий соціальний та культурний досвід у процесі численних випробувань. Цей підхід В. Антоновича виказує позитивістський шар чи аналітичні складові його поглядів та світосприйняття, які досить тісно сполучаються з інтуїтивними, романтичними уявленнями. У такому світлі постає поняття «начало», котре історик часто-густо уживає для означення різноманітних ознак того чи іншого «народного типу». Скажімо, згадуючи про протиборство козацтва й шляхти він окреслює його як змагання «общинного козацького елементу» з «польсько-шляхетським началом»276, протиставляє «козацьке начало» шляхетському стану277 і т. п. Водночас у його текстах неодноразово віднаходимо згадки про «вічеве начало» давньої Русі, яке виникло як засіб обмеження князівської влади278. В. Антонович досить часто називає «началами» певні чинники, які відіграють важливу роль у процесі або явищі, ба навіть із плином часу нерозривно асоціюються з ними. Наприклад, автор наголошує, що за доби П. КонашевичаСагайдачного козацтво здобуло два нові «начали», а саме — релігійне та соціальне279. Зазначимо, що В. Антонович не подає виразну змістовну локалізацію терміна «начало». Власне, ця дефініція інтуїтивно схоплює певні трансформації, які відбуваються у соціальній, культурній, політичній площинах історичного буття. Проте в текстах В. Антоновича репрезентований й інший семантичний шар, близький до натуралістичного органіцизму, який подає побутування народних / етнографічних типів на історичній арені у природно-антропологічному дусі. До таких метафор варто віднести термін «реакція», яку історик схоже розглядає як вислід своєрідного подразнення «суспільного організму». Зокрема, В. Антонович пише про реакцію «козацького стану»280, православні братства як центри реакції супроти католицизму281, «посилення козацької реакції» щодо унійних змагань на релігійно-культурній ниві282 тощо. ——————— 275 Его же. О свойствах и обычаях человека древнего периода [чорновий автограф] // ІР НБУВ. — Ф. 164. — Спр. 5. — Арк. 6–6зв. 276 Его же. Содержание Актов о козаков 1500–1648 год. — С. CXII. 277 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра… — С. 101. 278 Его же. История Руси до монголов. — Арк. 76. 279 Его же. Содержание Актов о козаков 1500–1648 год. — С. LXXXV. 280 Его же. Очерк состояния православной церкви... — С. 284. 281 Там же. — С. 285. 282 Там же. — С. 286. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 367 Заразом В. Антонович означує Хмельниччину як «реакцію супроти пригноблення за ідеалів, які не склалися» внаслідок політичної та суспільної нерозвиненості283. Більше того, він характеризує гайдамаччину як «народну реакцію» кріпосного люду, що виявилася в новій формі, яку розглядає як вислід загальної анархії у тогочасній Речі Посполитій284. Рівночасно історик зауважує, що «характер гайдамаччини зовсім неясний, як і всі народні реакції, що йдуть від неосвічених людей (курсив редактора видання. — Авт.), які не вміють формулювати своїх інстинктів»285. Ця авторська сентенція виказує розуміння «реакції» як інстинктивного вияву дій народного / етнографічного типу в суто «органічному» дусі, позаяк останній ще не може виразно осягнути свої мотиви, наміри й цілі. У широкому сенсі йдеться про фатальну нестачу культурної зрілості й історичного виховання, якої, на думку вченого, якраз і бракувало українському народу, хоч він і виявляв виразну схильність до рівноправності й демократизму у суспільному бутті. Врешті, для В. Антоновича поняття «тип» — це не тільки інструмент генералізації, розрізнення чи окреслення варіативності історичного руху у контексті означення необхідного, можливого та випадкового, а й спосіб нюансування колективного й індивідуального на сцені української минувшини. Зокрема, у відомій студії «Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события» (1881) історик оперує низкою соціальних типів — українського селянина, благочинного, ватажка-гайдамаки, польського шляхтича-конфедерата, орендаря-єврея. Вони представляють різноманітні соціальні ролі, які адсорбують як індивідуальні прикмети відомих особистостей, приміром ігумена Мельхіседека як прототипу благочинного286, так і колективні устремління («інстинкти») певних спільнот, тобто станів. Схожі мотиви споглядаємо і в інших текстах В. Антоновича, зокрема у його монографії «Исследование о гайдамачестве» (1876). Зокрема, вчений розглядає «надвірних козаків» як специфічний соціальний тип XVIII ст. та висвітлює їх роль у гайдамацькому русі287. В іншій праці він висловлює думку, що на території Брацлавщини у першій половині XVII ст. так і не встиг утвердитися «новий тип вільного козацтва»288. Типологічний метод простежуємо і на інших рівнях репрезентації української історії у працях В. Антоновича. Відтак у його текстах типологія досить часто застосовується не тільки для розрізнення / ототожнення різноманітних об’єктів чи процесів світу минувшини, а й для того, щоби виокремити їх сутнісні риси. У лекційних викладах історик називає принцип контролю всієї общини за громадськими справами «типовими рисами Запорожжя»289. Вчений означує ——————— Антонович В. Б. Конспекты лекций по истории козачества... — Арк. 10зв. Его же. Исследование о гайдамачестве. — С. 2, 4. 285 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 183. 286 Его же. Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события // Його ж. Моя сповідь. — С. 105. 287 Его же. Исследование о гайдамачестве. — С. 73. 288 Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины). — С. 609. 289 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 260зв. 283 284 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 368 «гунське царство» як тип монархії, заснованої кочівниками290, тобто нав’язує до певної культурної чи цивілізаційної підоснови таких державних утворень. З такої ж перспективи В. Антонович обстоює тезу про два різні типи культури, котрі виявилися в українсько-польських взаєминах XVI–XVII ст. Причому він не віддає остаточну перевагу жодній зі сторін291. Окрім того, історик уживає поняття тип для розрізнення народної та шляхетської колонізації українських обширів у сенсі їх соціальних та культурних наслідків. «Коли застановимося над історичним значінєм сих двох паралельних типів української колонізації, то висновки вийдуть очевидно не в користь шляхоцького колонізаційного типа, — відзначає автор, — і польським публіцистам можна би порадити не виставляти так запопадливо на вид колонізаторські спосібности і заслуги шляхтичів XVII століття»292. У подібному дусі він розглядає і побутування двох типів козацтва — українського, городового, реєстрового та запорозького, низового293. Автор навіть зауважує, що «особливий тип козацтва запорозького» постав як вислід зіткнення двох культур — татарської та південно-руської294. В. Антонович уживає типологію і щодо персоналістичного виміру минулого, зокрема для вирізнення культурної й соціальної значущості як історичних постатей, так і спільнот, які вони репрезентують Зазвичай уважають, що історична особистість у його представленні постає як «продукт колективістської свідомості, яка в свою чергу виступає за певну історичну модифікацію абстрактної людської природи і обставин часу»295. І, справді, у текстах В. Антоновича історичні персонажі часто-густо подаються як своєрідні виразники певної «суспільної природи», що виразно демонструє позитивістську спрямованість поглядів ученого. Зокрема, автор так окреслює свою дослідницьку мотивацію щодо однієї з пересічних постатей української минувшини: «Ми можемо відтворити біографію Михайла Мовчана, особистості досить типової і тим більше цікавої для характеристики сучасного йому суспільства, позаяк він займав другорядне становище посеред козацької старшини, яка не досягла якоїсь помітної суспільної ролі, і тому його біографія представляє нам тип звичайний, котрий значно більше характеризує побут знатного козацтва першої половини XVIII ст., ніж біографії осіб, що вирізнялися неабияким особистим талантом або розвитком і внаслідок того являли більш виключне явище у своєму середовищі»296. В аналогічному сенсі В. Антонович згадує й полковника Антона Танського, котрого розглядає як одного з «аморальних типів тодішньої української старшини»297. Проте історик у такому ж ракурсі представляє і вельми яскраві особистості, зокрема подає замальовки типажів польських шляхтичів, яких репрезентують постаті Ієремії Вишневецького та Самуїла Лаща. Якщо першого В. Ан——————— Его же. Киев в дохристианское время // Його ж. Моя сповідь. — С. 581. Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст… — С. 17. 292 Там само. — С. 36. 293 [Антонович В.] Происхождение запорожского козачества // КС. — 1884. — № 8. — С. 48–49. 294 Там же. — № 9. — С. 52. 295 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича. — С. 72. 296 Антонович В. Прилуцкий полковой есаул Михайло Мовчан и его записная книга // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 222. 297 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра... — С. 185. 290 291 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 369 тонович представляє як тип «дворянського демократа», котрий щиро та неухильно тримається принципу рівноправності посеред шляхти і, заразом, являє собою «взірцевого тирана» щодо селян298, то останній подається як оригінальний тип, який відображає нестримний «дух дворянської сваволі та буйства»299. Іноді В. Антонович навіть пов’язує окремі періоди з визначними особистостями, себто представляє історичний час у контексті тих персональних звершень, які стали знаковими у ту чи іншу добу. Такою постаттю є, приміром, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. «Загалом часи Сагайдачного являють собою перелом в історії козацтва. — стверджує автор. — Козацтво в його добу перетворилося зі станової в загальнонародну справу» 300. Водночас В. Антонович відзначає, що цей гетьман був «першим просвітником України»301. В іншому розумінні історик розглядає великих литовський князів: Ольгерда — державного діяча й полководця та Кейстута — язичника-лицаря і дипломата, котрі репрезентують цілком «протилежні типи». Проте він обстоює думку, що вони чудово доповнювали один одного, позаяк представляли два різні «народні елементи» — литовський та руський302. Однак, В. Антонович не завжди дотримується такого «колективістського» маркування діянь історичних осіб, принаймні, достатньо часто нюансує свої спостереження й узагальнення. Наприклад, він уважає, що Ярославська битва (1245), в якій князь Данило Галицький переміг угорців та поляків, на два сторіччя продовжила самостійне існування Галича303. Відтак ця особа наділяється рисами виключності, які справили неабиякий вплив на плин історії. Водночас та чи інша постать минулого подається В. Антоновичем у контексті відповідної народної / національної ідеї. Тим-то, авторське представлення історичних особистостей значною мірою залежить від культурно-історичного побутування «національного типу», особливо у критичні, переломні моменти української минувшини. Скажімо, історик відзначає, що «головна сила Хмельницького полягала в тому, що він був усебічним представником усієї маси свого народу, всіх його щиросердних побажань та ідеалів…»304. Саме у цьому розумінні і сприймається заувага В. Антоновича, що діяльність гетьмана «спрямувала історію нашого краю на новий шлях, який остаточно визначив його долю»305. Та навіть така репрезентація колективного / народного в одній постаті не заступала автору соціальної природи тогочасного суспільства. Показовою є оцінка істориком позиції Б. Хмельницького стосовно укладання Зборівської угоди (1649) з Річчю Посполитою, котра подана у його лекційних викладах. «…Ми бачимо з боку Хмельницького дивовижну поміркованість: Зборівський договір представляв minimum того, що можливо було б вимагати за тодішніх обставин; Хмельницький ——————— Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 274. Там же. — Арк. 274зв. 300 Антонович В. История малорусского козачества. — Арк. 210. 301 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 267зв. 302 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 83, 94. 303 Его же. Историко-топографический очерк Южной Руси. — Арк. 7. 304 Его же. Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого // Його ж. Моя сповідь. — С. 191. 305 Там же. — С. 190. 298 299 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 370 же звузив свої вимоги і в етнографічному, і в територіальному, і в становому сенсі, а тому зіткнувся з невдоволенням оточуючих його, котрі вказали на обіцянки в його універсалах», — стверджує В. Антонович306. На його думку, ця позиція Б. Хмельницького вмотивовувалася тим, що він опікувався інтересами, передусім, козацького стану, а не всього народу307. Цей типаж конструюється істориком досить амбівалентно, позаяк Великий гетьман виступає рівночасно і як неодмінний репрезентант свого народу, і як людина у відповідному соціальному ракурсі! Зрештою, у розвідці про Б. Хмельницького автор, передусім, наголошує на «культурних умовах» його доби, зокрема вимагає оцінювати постать гетьмана в їхньому контексті308. Натомість постать І. Мазепи представлена В. Антоновичем як соціокультурний типаж Правобережжя, котрий схильний до абсолютизації традицій аристократизму й шляхетства. «Мазепа являв собою оригінальний тип, несхожий за своїм політичним устремлінням на осіб, які оточували його; у нього не було тієї жадоби до збагачення, яку, наприклад, ми бачимо у Самойловича; це людина зовсім інших устремлінь. Він нагадує собою тип, який панував на правому боці Дніпра з шляхетсько-польським устремлінням. — зазначає історик. — Він іде до своєї мети досить раціонально, але недолік його той, що він домагається норми неможливої: він учепився за зразок устрою, який він бачив у Польщі, і вважав, що він можливий і в Україні. Проте ідеал цей був недостатній і тому він мусив укласти фантастичну спілку зі Швецією і сама його спроба реалізувати свій ідеал закінчилася катастрофою»309. Зауважимо, що В. Антонович убачав у цьому гетьмані самобутню особистість, яка ототожнювала «нестачу шляхетства» в українців із недостатнім рівнем цивілізованості тамошнього суспільства310. Причому автор уважав, що «біографія Мазепи навіть більш драматична і більш сповнена почувань, ніж вона подається в поетичних творах»311. Саме з перспективи означеної типології, яка дозволяє репрезентувати особистість як продукт соціокультурних умов, В. Антонович змальовує конфлікт між шляхетським ідеалом І. Мазепи й провідною ідеєю українського народу — рівноправ’ям. Більше того, автор переводить цю колізію з метафізичної царини до соціальної площини. За його візією, І. Мазепа «завжди дбав про повну автономію свого краю. Але, прямуючи до неї, він помилився у виборі шляху: він цілком не вважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину (курсив редактора видання. — Авт.), щоб утворити міцний привілейований стан, який підпер би його у боротьбі з московським урядом»312. Нещаслива спроба гетьмана розірвати зв’язки з Московським царатом, уважає вчений, призвела до того, що «весь Малоросійський народ потрапив в опалу і не тільки старшина, але й уся маса козацького населення мусила випробувати на собі тягар заходів, які значною мірою скорочували автономію ——————— Антонович В. История малорусского козачества. — Арк. 235зв. Там же. — Арк. 235. 308 Антонович В. Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого. — С. 193. 309 Его же. История малорусского козачества. — Арк. 247. 310 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра... — С. 69–70. 311 Его же. История малорусского козачества. — Арк. 247–247зв. 312 Його ж. Про козацькі часи на Україні. — С. 155. 306 307 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 371 краю»313. Відзначимо, що до носіїв аристократичного ідеалу В. Антонович також відносив гетьманів І. Виговського та П. Тетерю314. Отож представлення колективного / громадського / суспільного крізь призму індивідуального / особистого / персонального подає нам одну з можливих варіацій застосування типології у дослідницьких практиках В. Антоновича. Проте контексти вживання типологічного методу у його текстах вельми широкі, позаяк охоплюють різні рівні репрезентації української історії: буття народів / націй, окремих соціальних спільнот, розгортання масштабних процесів та явищ, позначення окремих історичних об’єктів, персоналістичний вимір минувшини. Таким чином, інструментальний діапазон та функціональне призначення типології в текстах В. Антоновича вирізняються неабияким розмаїттям. Це — традиційне розрізнення загального / особливого / одиничного, представлення соціального чи суспільного конфлікту на полі історії у розрізі — колективне / персональне, виявлення сутнісних ознак об’єкта, явища, процесу та їхньої репрезентації у вигляді певного образу тощо. Та найважливішим досягненням В. Антоновича на ниві дослідницьких практик з обсягу типологічного методу варто вважати його спроби вирвати поняття «тип» із жорстких канонів еволюційної поступовості, натуралістичного органіцизму й адаптувати його до нагальних потреб етнонаціональної та соціальної історії. До цього творчого експерименту, вочевидь, спричинилася полістильна природа його поглядів та світосприйняття (пізньопросвітницький раціоналізм, пізній романтизм, ранній позитивізм), а також прагматично-утилітарні потреби українського національного руху другої половини ХІХ ст., який потребував більш виразних означень або навіть формул щодо становища народу / нації. Саме сполучення інтуїтивних та аналітичних компонентів мислення дозволило вченому ввести до типології прогностичну перспективу, а відтак вийти на оперування необхідного / можливого / випадкового в історичному процесі. Таке поєднання мало доповнити традиційний інструмент позитивістського історіописання — факторний аналіз. Щоправда, авторська типологія відзначалася очевидною амбівалентністю і незавершеністю. Не випадково в текстах В. Антоновича побутують різноманітні означення народу / нації, які формалізуються у вигляді «етнографічного», «антропологічного», «психологічного» чи ще якогось типу. Зазначимо, що вже найвідоміший учень В. Антоновича — М. Грушевський досить скептично ставився до сполучення етнічних й археологічних ознак у типологічних процедурах315. Видається, що вчений до кінця життя перебував у постійному пошуку відповідних мовних засобів та дослідницьких інструментів, щоби представити більшменш адекватну візію української історії. Втім, творчий експеримент В. Антоновича у царині дослідницького інструментарію незаперечно виявляє його блискучий талант і фахову майстерність як історика. ——————— Его же. История малорусского козачества. — Арк. 253. Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 285зв. 315 Грушевський М. Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східньої Європи / Отд. оттиск из сб. «Статьи по славяноведению». — СПб., 1904. — С. 2–3. 313 314 372 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 4.3. Поняття «поступ» у термінологічному апараті М. Драгоманова У пантеоні української історіографії постать М. Драгоманова посідає незвичайне, поза будь-яким сумнівом почесне місце, що зумовлено цілою низкою передумов та обставин. Академічна кар’єра молодого й талановитого вченого розпочалася зі студіювання класичної давнини. Його магістерська дисертація «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит», захищена 1870 р., була присвячена переосмисленню місця імперської епохи в історії давнього Риму. Проте текст цієї студії демонстрував доволі широке коло зацікавлень молодого М. Драгоманова, які у жодному разі не обмежувалися античністю. Низка пасажів виказувала специфічні думки автора про призначення й функції історії. Приміром, в одній із сентенцій, щедро розсипаних у тексті дисертації, історик зазначав: «Історична наука за своєю властивістю не може не відображати у собі боротьбу інтересів національних, релігійних та політичних. Тому історична форма праць здавна обиралася як один із прийомів пропаганди відомих ідей та полеміки супроти інших»316. Якщо взяти до уваги ще й розмаїтті громадські, культурні, педагогічні та дослідницькі практики М. Драгоманова, то стає вповні зрозумілим його становище як українського інтелектуала з досить хитким балансом інтересів між наукою та політикою. Царина Кліо у цій динамічній рівновазі зацікавлень і пріоритетів М. Драгоманова, вочевидь, відігравала неабияку роль, оскільки була саме тим культурним стрижнем, навколо якого формувалися його погляди та світосприйняття. Власне, вона була тим уявним простором, своєрідним експериментальним майданчиком, на якому випробовувалися його суспільно-політичні візії, зокрема проводилися історичні аналогії щодо тодішньої сучасності. Згодом він досить красномовно означив своє розуміння цих стосунків: «звісно, що для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія»317. Причому сам М. Драгоманов уважав, що його «історієлюбство» виразно проступило ще в гімназійні роки318. За спогадами його рідної сестри Олени Пчілки, «Михайло зарання, — ще в гімназії, — досить ґрунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумові, могли надати раціоналістичного напрямку його думці…»319. Та домінуючу роль у цьому процесі незаперечно відіграли інтелектуальні зацікавлення, культурні настанови й естетичний смак, прищепленні його батьком Петром Якимовичем — дрібним полтавським дворянином і літератором. «Батько мій був в отвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його “бумаги” всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися “доказувать свои права на вольность”», — згадував М. Драгоманов320. ——————— 316 Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. — К., 1869. — Ч. 1. — С. 33. 317 Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. — Коломия, 1894. — С. 4. 318 Його ж. Два учителі. — С. 585. 319 Пчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. — 1926. — № 2/3. — С. 55–56. 320 Драгоманов М. Австро-руські спомини... — С. 7–8 (прим.*). РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 373 Така налаштованість батька на різноманітні соціальні контакти мусила виплекати у сина ті засади загальнолюдської, всестанової толерантності, котрі повною мірою виявилися у молодого, згодом зрілого М. Драгоманова. Зрештою варто згадати, що Яків Драгоманов — рідний дядько майбутнього вченого був членом Товариства з’єднаних слов’ян. Недаремно ретроспекції щодо цієї організації неодноразово споглядаємо у текстах українського мислителя321. М. Драгоманов навіть вибудовує своєрідну федералістську традицію української думки від з’єднаних слов’ян до українофілів та хлопоманів 1860-х років, в якій відводить посередню ланку М. Костомарову і його гуртку322. Відтак він обстоює думку, що «х л о п о м а н і я (мужикоманія), пряме продовження к и ї в с ь к о г о демократично-федерального п а н с л а в і з м у (розбив М. Драгоманова. — Авт.)»323. Тому витоки федералістських поглядів М. Драгоманова іноді пов’язують із його фамільним корінням, але здебільшого тлумачать у контексті прудонізму324. Так чи інакше, але родинне середовище, котре він схарактеризував як «старосвітське українство», підкопане «новішою російською або ліпше російськоєвропейською культурою»325, достатньо рано сформувало незалежну та креативну особистість. Це повною мірою виявилося у першому життєвому випробуванні — конфлікті у Полтавській гімназії, який призвів до виключення М. Драгоманова 1859 р. Тільки втручання знаного лікаря, ліберального попечителя Київського навчального округу М. Пирогова дозволило юнаку скласти гімназійні іспити та вступити до університету Св. Володимира326. На думку професора О. Романовича-Славатинського, М. Драгоманов був enfant gâté (фр. балуваною дитиною. — Авт.) таких знаних викладачів Полтавської гімназії як О. Стронін та К. Полевич327. Якщо першому майбутній учений завдячував знайомством із тодішніми західноєвропейськими інтелектуальними новаціями, то другому — щирим захопленням класичною давниною. Директор Полтавської гімназії та училищ Полтавської губернії О. Данилевський уважав вищеназваного О. Строніна (до речі, завзятого атеїста!) «людиною крайніх переконань у розумінні прогресу»328. Д. Чижевський проводить досить ——————— 321 Его же. Вольный Союз — Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы // Его же. Собрание политических сочинений / Предисл. П. С. [П. Струве]. — Paris, 1905. — Т. 1. — С. 278, 354. 322 Его же. Предисловие // Письмо Н. И. Костомарова к издателю «Колокола» / С предисл. М. Драгоманова. — Женева, 1885. — С. IV. 323 Его же. Новые движения среди русских галичан // Его же. Политические сочинения / Под ред. И. М. Гревса, Б. А. Кистяковского. — М., 1908. — Т. 1: Центр и окраины. — С. 461. 324 Слабченко М. Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії… — Т. 2. — С. 98. 325 Драгоманов М. Австро-руські спомини… — С. 4. 326 Лист попечителя Київського учбового округу М. Пирогова до директора училищ Полтавської губернії О. Данилевського з зауваженням педагогічній раді з приводу виключення М. Драгоманова з гімназії (14 березня 1859 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994 / Упоряд. Г. Болотова, І. Бутич, Н. Грабова, О. Купчинський, Д. Пельц, Г. Сорока; передм. І. Бутича. — Львів, 2001. — С. 35. 327 Романович-Славатинский А. В. Моя жизнь и академическая деятельность 1832– 1884 гг.: Воспоминания и заметки // ВЕ. — 1903. — № 5. — С. 186–187. 328 Лист директора Полтавських училищ О. Данилевського до попечителя Київського учбового округу про ставлення учителя Строніна до справи М. Драгоманова (25 березня 1859 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 36. 374 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 цікаву аналогію між поглядами О. Строніна та М. Драгоманова, зокрема наголошує на спільних ідеях, які поділяли обидва інтелектуали (федералізм, конституціоналізм, скептичне ставлення до релігії та ін.)329. Таке сполучення позитивізму й античної спадщини спричинилося до формації самобутнього візерунку творчості М. Драгоманова. Не випадково класичну давнину молодий історик сприймав із загостреним відчуттям сучасника. Тож Поступ як фронтальне поняття позитивізму посідає чільне місце у дослідницьких практиках М. Драгоманова як ученого-античника. Ба більше, ідея Поступу є наріжним каменем у конструкції його дисертації pro venia legendi (на право викладання в університеті) «Император Тиберий» (1864). «В ній я, зовсім не знаючи новішої заграничної літератури по справі, — згадував М. Драгоманов у своїй автобіографії, — на основі одних класиків, набрів на думку, що імперія римська не була зовсім упадком римського світу після республіки, а була свого роду прогресом коли не політично, то соціально і культурно»330. Поважну роль ідея Поступу відіграє і у його магістерській дисертації. На думку сучасних російських дослідників, у цій студії М. Драгоманов прагнув представити давньоримську історію у контексті органічно-поступального розвитку331. Зауважимо, що протягом першої половини ХІХ ст. поняття «поступ» (рос. прогресс) побутувало на маргінесі російського культурного простору, зокрема вживалося епізодично. Наприкінці 1850-х років цей термін вилучили з діловодства, позаяк його вживання спричинило гостре роздратування російського імператора Олександра ІІ332. Відтак цензор О. Никитенко відзначав у своєму щоденнику у записі від 31 травня 1858 р., що у періодичній пресі навіть заборонили вживати саме слово «прогрес»333. Поширення цього поняття співпало з позитивістською хвилею 1850-х– 1860-х років та суспільною атмосферою напередодні й після Великої реформи 1861 р., в якій точилися гострі дискусії щодо шляхів модернізації імперії Романових. «Всі ми, люди середнього віку, пам’ятаємо ще час, коли найкращі руські люди, змучені руйнівною системою миколаївського царювання, готові були вдовольнитися малим, вельми помірним, але хоч би твердим поступом, і найщирішим способом пропонували свої послуги державі, від якої очікували такого прогресу», — так схарактеризував автор світовідчування й настрої на зламі дореформених і пореформених часів334. Вочевидь, циркуляція терміна «поступ» у дослідницьких практиках М. Драгоманова впродовж 1860-х років пов’язана з позитивістськими канонами істо——————— 329 Чижевський Д. Драгоманів і Стронін // Драгоманівський збірник: ПУВПІД / Під заг. ред. д-ра В. Сімовича. — Прага, 1930. — Т. 1. — С. 293–298. 330 Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841– 1895: Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 342. 331 Чесноков В. И. Правительственная политика и историческая наука России 60–70-х годов ХIХ века. Исследовательские очерки. — Воронеж, 1989. — С. 168–169. 332 Лемке М. Очерки по истории русской цензуры и журналистики ХІХ столетия. — СПб., 1904. — С. 323. 333 Никитенко А. В. Записки и дневник: В 3 т. — СПб., 1893. — Т. 2. — С. 95. 334 Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение. — Genéve–Bale–Lyon, 1877. — С. 17. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 375 ріописання, сформованими натуралістичною програмою пізнання, яка постулювала думку про еволюційну єдність світу. Проте представлення цього поняття у його візії не є виразно окресленим, а тим паче незмінним. Адже історик спростовує популярну на той час тезу про безперечність, точніше безумовність суспільного Поступу, яку він уважає метафізичною й шкідливою335. М. Драгоманов навіть обстоює думку, що ця ідея складає одну із прикметних рис філософії історії та спричиняє довільне групування народів за «ступенями суспільного розвитку», внаслідок чого «історія власного розвитку будь-якого народу лишається на задньому плані і народне життя зображується лише з якогось одного боку»336. Схожі розумування, зокрема критичні зауваги щодо абсолютизації ідеї Поступу в історії, споглядаємо і в інших текстах ученого. «Абстрактна ідея про безумовність поступу всього людства та пов’язаний із нею фаталізм підтримують неповажний погляд на римську історію та на її продовження — імперію Візантійську», — наголошує М. Драгоманов у своїх перших викладах в університеті Св. Володимира337. Зрештою, вчений досить розлого розмірковує про умови та форми історичного Поступу з перспективи минувшини різних народів і держав у своїх студіях з обсягу класичної давнини. Зокрема, він уважає, що «формула поступу має особливу важливість у питанні про перехід давнього світу у новий, і про історичне значення середніх віків, — доби, — в яку певним чином продовжувалася стара цивілізація і, заразом, час, в який до історичного життя ввійшли нові народи, котрі розпочали свій хід розвитку від ступеня первісного дикунства»338. У цьому контексті ідея Поступу постає як своєрідний лакмусовий папірець, який вирізняє різноманітні відтінки історичного часу, передусім зорієнтований на відмінні періоди чи стадії суспільного буття. Такі розумування українського мислителя торували шлях до постановки питання про сфери побутування Поступу та його інтелектуальну і культурну підоснову. М. Драгоманов прагне віднайти витоки ідеї Поступу, зокрема окреслити її побутування в суспільнополітичній та історичній думці. На його думку, «ідея поступу лише у деякій частковості постала наприкінці давнього світу, а стала міцною у передових людей в XVIII ст.»339. Він навіть уважає, що «ідея поліпшення людини в історії» належала до прикметних ознак XVIII ст.340 Пізніше історик висловиться більш конкретніше, що саме «між великим англійським бунтом (the great rebellion) і великою французькою революцією (la grande révolution) y передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії (курсив М. Драгоманова. — Авт.)»341. ——————— Его же. Положение и задачи науки древней истории // Його ж. Вибране. — С. 78. Его же. Программа по истории Древнего Востока, представленная историко-филологическому факультету приват-доцентом М. Драгомановым / Отд. оттиск с «Университетских известий». — К., 1865. — С. 2–3. 337 Его же. Государственные реформы Диоклециана и Константина Великого (Вторая пробная лекция, читанная в Университете Св. Владимира, для получения звания приватдоцента) // УИ. — К., 1865. — № 2. — С. 1. 338 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 388. 339 Его же. О состоянии женщины в первый век Римской империи. — К., 1864. — С. 31. 340 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 220. 341 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 381. 335 336 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 376 Втім, М. Драгоманов слушно зауважує, що на той час ця ідея була «настільки науковою ідеєю, наскільки і віруванням і навіть революційним віруванням»342. Цей синкретизм уявлень про Поступ та поступовість в історії спричинявся до різноманітних, іноді контраверсійних тлумачень, які представленні у творчості інтелектуалів другої половини ХІХ ст. Наприклад, М. Драгоманов тримався думки, що у французів й англійців ідея Поступу мала революційний характер. Натомість німці не тільки примирили цю ідею з релігією, а й надали їй «форму провіденціального виховання роду людського»343. Отож розуміння ступеня «поступовості» тих чи інших явищ частогусто залежало не тільки від конкретних обставин та передумов, а й від осягнення істориком самої ідеї прогресу. До того ж, варто взяти до уваги й її версіальність, яка побутувала у суспільній думці XVIII–ХІХ ст. Відзначимо, що таке розуміння вводило до авторської конструкції Поступу помітний рефрен, пов’язаний із раціоналістичною вірою у можливості самовдосконалення людини. Скажімо, М. Драгоманов характеризує у лекційних викладах вчення про поступ людства як його «рух від стану дикості до досконалості»344. Та найцікавішими є його думки про ціннісну, точніше етичну підоснову поглядів ученого чи мислителя. «Але тільки зберігаючи найбільш непохитний ідеалізм (курсив М. Драгоманова. — Авт.), тільки надміцну віру в майбутнє поліпшення людини, історик зможе залишитися чистим правдивим і вільним дослідником. — зазначає М. Драгоманов. — Тільки тоді він, звертаючись до певного джерела, буде-то анналіст, мораліст чи художник, зможе зрозуміти його ідеал, розрізнити колір, в який забарвлюються у ньому факти, і в самих антипатичних явищах знайти знамення поступу, а у найсимпатичніших — початок рутинності і вислід протиприродного порядку»345. Ця настанова не тільки демонструє його світоглядні орієнтири, а й досить складне, почасти суперечливе витлумачення Поступу, який підпорядковується раціональному осмисленню і, водночас, вимагає ідеалістичного, точніше гуманістичного ставлення до людської природи. Саме на останню рису М. Драгоманова як мислителя звертав увагу його зять — визначний болгарський літературознавець Іван Шишманов346. Але й сам історик уважав себе гуманістом, принаймні за суспільним ідеалом, зокрема писав про це в листі до М. Бучинського від 31 січня 1872 р.347 Недаремно гуманістичні мотиви виразно проступають в епістолярії та численних науковопопулярних текстах М. Драгоманова, призначених для народної самоосвіти. Відтак у листі до М. Павлика від 26 лютого 1891 р. історик зазначає: «для мене важно, щоб народ пішов по безпохибно прогресивній дорозі, — та важно щоб зразу ——————— Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 221. Там же. — С. 222. 344 Драгоманов М. П. Древний Восток. — Арк. 1зв. 345 Его же. О состоянии женщины… — С. 32. 346 Шишманов І. Роля України в болгарськім Відродженню. Вплив Шевченка на болгарських поетів Передвизвольної Доби. — Відень, 1916. — C. 5 347 Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871–1877 / Зладив М. Павлик. — Львів, 1910. — С. 93. 342 343 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 377 зачепити в ньому найбільше людей, знайшовши в нього потреби, котрі вони вже чують і показавши їм дороги, по яким треба іти»348. Таким чином, у візії М. Драгоманова ідея Поступу постає не тільки як якась абстракція чи дослідницький інструмент, а як засадний світоглядний орієнтир культурно-громадського діяча. Тому вчений прагне віднайти ті теми, сюжети і навіть персонажі, які дозволяють донести «ідеал поступовості» широкому загалу у просвітницьких та популярних творах. Приміром, ідеї поступу та реакції історик пов’язує з відомими персонажами античної міфології — Прометеєм та Зевсом349. На цьому місці, варто згадати про ідеал науковості М. Драгоманова як історика, котрий, хоч і наслідував позитивістські взірці мислення, проте вирізнявся певною своєрідністю. Передусім відзначимо, що український інтелектуал тримався думки, що ідеал історичної студії неодмінно пов’язаний з академічною свободою творчості. Зокрема, він розрізняв свободу внутрішню та свободу зовнішню! У його текстах віднаходимо гострі пасажі щодо «казенної історії Росії», котра панувала на обширах імперії Романових350. У лекціях з історії Давнього Сходу М. Драгоманов репрезентує власну візію академічної свободи. На його думку, зовнішня свобода репрезентує тільки один бік «наукових студій, до якої у наш час і дійшли більш чи менш усі цивілізовані суспільства. Не так легко досягнути свободи внутрішньої. Іноді для цього рекомендують байдужість та безпристрасність, які називають безсторонністю і вказують на взірець природознавця. Насправді виходить, що натураліст не завжди буває і повинен бути неупередженим: він може бути таким тільки тоді, коли розглядає явище безвідносно, але не тоді, коли досліджує взаємовплив явищ»351. Такий підхід суттєво відрізняється від позитивістських канонів, культивуючих повсюдний сцієнтизм, який в історіописанні часто-густо трансформувався в односторонню апологію об’єктивізму та документалізму. Натомість авторські розумування передбачають, як мінімум, ідеалістичні включення. Та М. Драгоманов не впадає і в цю крайність. За його візією, ідеал історичного твору слід «уважати такий, який би висував би на перший план об’єктивне вивчення фактів, пояснення кожного боку життя кожного народу умовами, від яких воно залежить, і вказівки поступової зміни побуту кожного народу в окремості… (курсив М. Драгоманова. — Авт.)»352. У схожому сенсі він висловлюється і у магістерській дисертації, зокрема наголошує, що «історик повинен досліджувати земний зв’язок між подіями, той зв’язок причин та наслідків, який міститься у природі фактів і може бути осягнутий їхнім вивченням»353. Наведені зауваги виказують як ідею каузальності й генетичного зв’язку, так і те, що вчений усе ж таки поділяв тезу про об’єктивність у відтворенні світу історії, зокрема однозначно відкидав метафізичні настанови. ——————— Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 133. Драгоманiв М. Оповідання про заздрих богів. — [Відень], 1915. — C. 36–37. 350 Драгоманов М. Внутреннее рабство... — С. 11. 351 Его же. Древний Восток. — Арк. 3. 352 Его же. Программа по истории Древнего Востока... — С. 4. 353 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 182. 348 349 378 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Зрештою, М. Драгоманов виразно диференціює історичні студії, передусім виокремлює ті, що збирають факти, та інші, які їх пояснюють354. Більше того, він обстоює думку про «подвійну ціль історії історіографії: а) критика достовірності; б) історіографія як один із видів народного життя, — сама історична пам’ятка»355. В «Очерках историографии в Древней Греции» автор конкретизує це означення за вододілом: факти / ідеї. «Ми можемо вивчати відомий твір, щоби дізнатися, про що в ньому пишеться, досліджувати ступінь достовірності фактів, ступінь довершеності їх історичного зображення. Разом із тим той же твір може бути цікавим з боку ідей, виражених у ньому з приводу передачі фактів, оцінки подій, самого вибору предмета твору. — зазначає історик. — У першому випадку ми вивчаємо те, про що написано, у другому — того і той час, в який він писав»356. Зауважимо, що М. Драгоманов зазвичай добре розрізняє історію подій і процесів та історію думки, себто «історію суспільних ідей»357. Наприклад, у «Листах на Наддніпрянську Україну» він висловлює глибокий жаль, що минувшина інституцій та ідей залишається нерозробленою в українській науці358. Причому саме висвітленню історії ідей як витворів людської свідомості вчений віддає перевагу у витлумаченні феномена Поступу. «Спроможність до поступу є властивість переважно людської думки, — відповідно вона буде діяти здебільшого і в сфері, яку породжує ця думка, у так — званій внутрішній історії народу, і тут буде діяти безперервно в тому сенсі в якому ми говоримо: закономірно пробуджуючи нові потреби та вишукуючи засоби їхнього задоволення», — наголошує М. Драгоманов359. В іншому місці вчений обстоює тезу, що «поступ цивілізації виявляється і в свою чергу зумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної та моральної»360. Проте в одній із університетських лекцій він зазначає: «Знання й густота населення, за його одноманітності — складають головну умову поступу та його швидкості»361. У рецензійному огляді «Записок товариства ім. Шевченка», в якому найбільша увага сконцетрована на розвідці М. Сергієнка (псевдонім М. Грушевського) «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» (1892), М. Драгоманов подає досить конкретні критерії поступу щодо побутування держав на історичній сцені. Зокрема вважають, що його критика спиралася на універсалістсько-прогресистські позиції362. ——————— 354 Его же. Курсы лекций по истории Древнего Востока, Римской империи и др., читанные в Университете Св. Владимира [автограф; 1864–1873 рр.] // ІР НБУВ. — Ф. 172. — Спр. 1. — Арк. 254. 355 Его же. Историография Эллады (Конспект лекций) [автограф; 1867 р.] // Там само. — Ф. 1. — Спр. 44067. — Арк. 140. 356 Его же. Очерки историографии в Древней Греции. Глава вторая. Геродот // УИ. — К., 1868. — № 1. — С. 1 357 Там же. — С. 1. 358 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 24. 359 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 325 (прим. 1) 360 Там же. — С. 389. 361 Драгоманов М. П. Первобытная культура: 1) Ископаемые; 2) Современные расы и дикари. Лекции [1874 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 44073. — Арк. 29. 362 Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ — 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. — Київ–Дрогобич, 2008. — С. 28. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 379 На думку М. Драгоманова, «судити ті держави однаково треба по тому, скілько в них було с в і д о м о ї о р г а н і з а ц і ї н а р о д н и х с и л (чи з низу в гору, чи з гори в низ) і скільки просвіти, котра всего точніше міряється п и с ь м е н с т в о м (розбив М. Драгоманова. — Авт.). При присутності сих двох умов держава спосібна к поступу, поліпшанню, к тому, щоб б і форми її перемінились на користь більшости громадян. При сих умовах і реакція, на поверховий погляд антиісторична, на самім ділі повертається на користь прогресу соціологічного»363. Такі сентенції демонструють універсалістське розуміння Поступу в історії як породження людської організації, свідомості, духовності та знання. Дехто з дослідників творчості М. Драгоманова обстоює тезу, що український інтелектуал тлумачить Поступ як джерело для політичного, соціального й культурного творення364. Варто відзначити й ту неабияку роль, яку відігравали дослідницькі практики з обсягу етнографії, міфології та фольклористики у творчості М. Драгоманова. Тим більше, що студії у цій царині відкривали внутрішнє буття історичної людини, в якому молодий дослідник вишукував приховані пружини поступу та його конкретні вияви на сцені минувшини. К. Грушевська наголошувала, що редакторські та фольклористичні практики М. Драгоманова навколо підготовки «Исторических песен малорусского народа» були «серйозною школою українознавства» і спричинилися до становлення його світосприйняття365. Водночас ці практики заклали головні підвалини політичних й історичних поглядів М. Драгоманова366, зокрема авторської конструкції Поступу Втім, на відміну від «мовної програми» романтизму, скерованої на осягнення екзистенції чи самобутньої душі народу / нації, М. Драгоманов дошукується у «внутрішній історії» не трансцендентної основи, а певних соціальних, господарських, культурних й інтелектуальних передумов Поступу. Зокрема, стагнацію цивілізації давнього Сходу історик пов’язував з її ізольованістю та жрецькою організацією367. Натомість у давньогрецьких державах, на його думку, вперше в історії порушили питання про громадянську свободу — свободу особистості368, котра стала вагомою передумовою їхнього розвою. У схожому сенсі він розглядав і західництво, яке називав «руським гуманізмом», оскільки уважав, що з цим напрямком російської думки пов’язаний головний чинник літературного й суспільного прогресу Росії369. Крім того, М. Драгоманов відмічав, що Московська держава XVII ст. (до петровських реформ) ви——————— 363 Драгоманов М. Рец. на вид.: Записки Товариства ім. Шевченка: вид., присвячене науці і письменству українсько-руського народу / Впорядкував Ю. Целевич. — Львів, 1892. — Ч. 1. — 212 с. // Народ (Коломия). — 1893. — № 17. — С. 187. 364 Федченко П. М. Михайло Драгоманов. Життя i творчість. — К., 1991. — С. 40. 365 [Грушевська К.] Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи. — [К.], 1927. — Т. 1 корпусу: тексти № 1–13 і вступ К. Грушевської. — С. CIII. 366 Odarchenko P. Drahomanov as Folklorist // AUAAS. — New York, 1952. — Vol. 2, no. 1. — P. 36–37. 367 Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 381. 368 Его же. Сиракузские тираны. Конспект лекций по древней истории [автограф; 1867 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 44072. — Арк. 4. 369 Его же. Евреи и поляки в Юго-Западном крае. По новым материалам для Юго-Западного края // ВЕ. — 1875. — № 7. — С. 159. 380 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 робила «достатню частку самопоклоніння, народної та релігійної виключності», власне, сформувала той образ «великоруського селянина», який московські слов’янофіли вважали ідеальним взірцем370. Отож учений тримався думки, що «“зібрана” царями Московщина в XVI– XVII cт. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її — од вільнодумства до громадівства»371. Ця теза М. Драгоманова про своєрідні риси російської історії, котрі відокремлюють її від європейської культури, рефреном проходить крізь його численні тексти. «Найбільша частина національних відзнак України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII ст. була більше зв’язана із Західною Європою і хоть із задержками (дякуючи Татарам) та все ж таки йшла у купі з Зах. Європою в суспільному і культурному прогресі», — зазначає вчений372. Саме з означеної перспективи М. Драгоманов вишукує поступові явища української історії. «Не можна перечити, що в українському XVII столітті було чимало такого, що й тепер би згодилось у Росії для громадського поступу, й того, що в нашому селянстві в XVIIІ–ХІХ ст. потроху протягалась нитка самостійної історії українських людей»373. Загалом проблема скерованості Поступу у конструкції М. Драгоманова простежується доволі виразно, позаяк він прагнув шукати її розв’язання у магістральних засадах руху вселюдської цивілізації, зокрема у соціальних і культурних контекстах побутування народу / нації. «Але з якого пункту має йти машина поступу: з соціального чи національного — ось питання, про яке можна б було посперечатися з Вами, Михайло Петрович», — зазначав у листі до нього від 12 вересня 1871 р. мовознавець П. Житецький374. Однак, питання про підоснову Поступу не є найважливішим у візії М. Драгоманова, оскільки він сприймає суспільство як гетерогенне утворення, зокрема поділяє на поступову меншість і звичайну більшість. «Але суспільство ніколи не ототожнюється з передовою меншістю, — і завжди воно розпадається на декілька верств, кожна з яких має свій окремий шлях поступу. — підкреслює історик. — Чим швидше рухається меншість, тим на більшу кількість таких верств розпадається суспільство, тим складніше, — ми сказали б, хімічні з’єднання між ними, — тому з більш різноманітних даних складається те, що ми називаємо поступом суспільства»375. Така диференціація суттєво ускладнює та помітно нюансує авторське розуміння Поступу, яке постає як своєрідний соціальний баланс, ба навіть як динамічна взаємодія між різними верствами і станами суспільства. Звідси й походить теза М. Драгоманова про «аристократичні» та «демократичні» періоди в історії, котрі різняться як за темпами суспільних перетворень, так і глибинними наслідками. «Переважно швидкі переміни політичні та культурні бувають ——————— 370 Его же. Восточная политика Германии и обрусение // Его же. Политические сочинения. — Т. 1. — С. 116, 129. 371 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 406. 372 Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова. — С. 362. 373 Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 418. 374 Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — С. 110. 375 Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 378. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 381 в аристократичні періоди історії, тоді як повільніші, але більш глибокі й ширші за обсягом, відповідають періодам демократичним. Подібні зміни періодів блискучого й тихого розвитку, біжучого вперед, який виховує, привчає, підготовлює, трапляються дуже часто в історії і донині», — відзначає вчений у своїй магістерській дисертації376. Зрештою, опозиція аристократичне / демократичне чи монархічне / республіканське посідає помітне місце у текстах М. Драгоманова. З цієї перспективи історик часто-густо розглядає чи оцінює не тільки окремі епохи, а й визначальні і знакові події минувшини, приміром Переяславський договір 1654 р. «Ся унія республіканської і демократичної “Малоросії” з “Великоросією” монархічною і боярською, була така анормальна, — зазначає М. Драгоманов, — що швидко (1667) самі царі воліли уступити Польщі правий берег Дніпра, щоб міцніше запевнити свою владу на лівому»377. В іншій студії він наголошує: «розуміється само собою, що серед таких обставин унія України з Москвою не могла бути тривка, особливо коли зважати на деспотизм урядників московських і ріжноту звичаїв обох народів (уже Хмельницький казав, що “Москва за дика”)»378. Зазначимо, що в листі до М. Павлика від 11 січня 1889 р. М. Драгоманов згадував про свій намір написати розвідку з приводу відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві (1888), в якій планував «показати в реальнім світі, як Хм[ельницький] з Україною попавсь під царя Московського через свою дипломатію та роялізм народу»379. Саме такі розумування М. Драгоманова й виплекали афористичне та негативне означення доби української минувшини під владою імперії Романових — «Пропащий час», подане у його славнозвісній однойменній праці. У подібному дусі історик оцінював й інші події за доби УкраїниГетьманщини. Наприклад, Гадяцький договір 1658 р. М. Драгоманов уважав політичним ідеалом вищої верстви козацтва. Ба більше, він обстоював думку, що Б. Хмельницький «імовірно сам перед своєю смертю згодився був на основи того договору»380. Натомість Бендерський договір 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика з козаками історик оцінював як «вершок політичних змагань Запорожа»381, яке репрезентувало «центр демократичних змагань» української людності382. Варто відзначити, і досить позитивне ставлення М. Драгоманова до реформи 1861 р., яку він трактував як «економічний та соціальний поступ великої маси народу» на засадах «поземельної й общинної самостійності»383. У «Листах на Наддніпрянську Україну» автор обстоює думку, що «аграрні реформи 1863– 66 рр. власне закінчають період української історії, початий Б. Хмельницьким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства поль——————— Там же. — С. 379. Драгоманов М. Нації Східньої Европи та інтернаціональний соціалізм // З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток / Зладив М. Грушевський. — Wien, 1922. — С. 175. 378 Драгоманів М. Козаки / Пер. з нім. М. Павлика. — Львів, 1906. — С. 22. 379 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1912. — Т. 5: (1886–1889). — С. 311. 380 Драгоманів М. Козаки. — С. 23. 381 Там само. — С. 29. 382 Там само. — С. 27. 383 Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение… — С. 172. 376 377 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 382 ського на Україні і через те поставили й справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитися»384. Та М. Драгоманов віднаходив на теренах минувшини й обнадійливі приклади, приміром, Велике князівство Литовське, котре він не тільки розглядав як східноєвропейську федерацію, принаймні як її зародок, а й уважав «зразком культурної білорусько-української держави з доволі природними кордонами»385. «Якби подібні відносини проіснували два-три століття, то доля всього Сходу Європи була зовсім іншою, звичайно, більш щасливою, ніж тепер», — стверджує історик386. У схожому сенсі автор оцінював й історію Запорозької Січі, котру називав «федеративною громадою козаків на Дніпрі»387. Натомість він гостро засуджував централістичні візії історії, зокрема представлення східноєвропейської минувшини у відомому багатотомнику російського історика С. Соловйова388. Таким чином, за версією М. Драгоманова, Поступ постає не тільки у вигляді певного соціального балансу, а й як змагання та взаємодоповнення контраверсійних суспільних ідеалів — федералізм / централізм. Зауважимо, що український інтелектуал здебільшого поділяв позитивістську візію щодо Поступу. «Навряд-чи зробимо помилку, якщо скажемо, що основні та найбільш вірні ідеї позитивної школи полягають у тому, що а) поступ людського життя відбувається закономірно, проте епохами, які змінюються не фаталістично (як в теорії місії народів), але органічно й логічно випливаючи одна з другої; і б) що поступ цей залежить від безперервного ходу розумового розвитку», — підкреслює історик389. У славнозвісній студії «Шевченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманов характеризує О. Конта як особистість й інтелектуала, що дав «величезну картину поступу людського в думці й громадських порядках у своїй “Позитивній філософії”»390. Водночас автор наголошує на взаємозумовленості ідей Поступу та закономірності в історії. На його думку, «тільки з визнанням ідеї поступу визнання певної правильності й закономірності в історичних явищах віднайшло собі тверду основу»391. Та вічний скептицизм М. Драгоманова стосовно «довершених» теоретичних формул дається взнаки і у цьому питанні. Тому у його текстах неодноразово споглядаємо критично-недовірливі нотки щодо існування яких-небудь «об’єктивних законів» в історичній науці392. Авторські зауваги та природознавчі метафори («хімічне з’єднання», порівняння історії з фізіологією і т. п.) виказують уповні очевидний позитивістський ——————— Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 36. Его же. Историческая Польша и Великорусская демократия. — Женева, 1881. — С. 21. 386 Там же. — С. 21. 387 Драгоманов М. Українська література, проскрибована російський урядом / Пер. з фр., текстолог. опрацювання та прим. Г. Цвенгроша; вступ. слово М. Колесси. — Львів, 2001. — С. 59. 388 Його ж. Україна і центри (Замість фельєтона і бібліографії) // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. — Женева, 1878. — № 2: Звістки про Україну 1876– 1877. — С. 427. 389 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 388. 390 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 376. 391 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 37. 392 Его же. Государственные реформы Диоклециана… — С. 20. 384 385 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 383 шар у стилі мислення М. Драгоманова, зокрема потужні впливи натуралістичної програми пізнання у просторі соціогуманітаристики другої половини ХІХ ст. Недаремно інтерпретатори його творчості зазвичай відносять українського інтелектуала до адептів позитивістської думки: «впевнений позитивіст і раціоналіст» (Б. Кістяківський)393, «послідовник Контовського позитивізму» (О. Гермайзе)394, «Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках» (М. Шаповал)395, «типовий син доби позитивізму» (І. Лисяк-Рудницький)396 і т. п. Проте позитивістські настанови у візії М. Драгоманова формулюються вкрай обережно, зокрема з низкою застережень та виключень. Відтак обстоюючи положення про Поступ як закономірний вислід людського буття та «розумового розвитку» він усе ж таки не ігнорує духовні й ідеальні чинники, які багатьма прихильниками позитивізму вважалися метафізичними, тобто такими, що не варті уваги. Тим більше, що реалізація «поступових змін» в історії у жодному разі не сприймалася вченим як беззастережна та безумовна. Відзначимо, що у стилі мислення М. Драгоманова чільне місце посідає просвітницько-раціоналістичний шар, який самобутньо доповнює й корелює позитивістські настанови. Передусім, це — непорушна віра у людський Розум та його витвори — суспільні ідеали, обстоювання раціональної підоснови пізнання, надання науці та літературі соціальних функцій та ін.397 Більше того, він є автором численних текстів культурно-просвітницького спрямування, які, за виразом Б. Кістяківського, могли б прикрасити будь-яку популярну літературу398. Такий просвітницький і, водночас, раціоналістичний пласт у стильовому профілі М. Драгоманова помітно корелював його позитивістські уявлення стосовно Поступу на історичних теренах, позаяк вносив антропоцентричні чи гуманістичні складові. Тож різноманітні метаморфози на обширах минувшини сприймалися автором із різних перспектив, зокрема зі становища історичної Людини, котра повною мірою відчуває плин суспільного буття. Видається, що М. Драгоманов уводить до своєї візії елемент вірогідності, позаяк міркує про можливість, а не автоматичну неминучість історичного Поступу! На його думку, «справа історика, коли він підходить до вивчення якоїнебудь частини державної історії народу, дослідити перш за все його державну систему, ідеал суспільного порядку, потім умови, які спричинилися до життя цього ідеалу, засоби, якими втілюється цей ідеал у дійсності, нарешті можли——————— 393 Кистяковский Б. М. П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь // Драгоманов М. П. Политические сочинения. — Т. 1. — С. Х. 394 Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії // Україна. — 1926. — № 2/ 3. — С. 129. 395 Шаповал М. Михайло Драгоманов як ідеолог нової України (З нагоди 35-ліття смерти і 50-ліття програми українського соціялізму). ІІІ. Науковий світогляд М. Драгоманова // Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками / Під заг. ред. П. Богацького. — Прага–Нью-Йорк, 1937. — С. 34. 396 Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 381. 397 Гаєвська Л. О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурософії ХІХ ст. // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова / Відп. ред. Р. С. Міщук. — К., 1991. — С. 46. 398 Кистяковский Б. Указ. соч. — С. LXXV. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 384 вість досягнення правди у суспільстві та можливість поступу у майбутті, за відомого порядку»399. Скажімо, з устроєм Римської імперії вчений пов’язував першу спробу реалізації «ідеалу величезної держави з рівноправністю (підкреслення М. Драгоманова. — Авт.) усіх її частин»400. Отже, побутування народу / нації на сцені історії сприймається М. Драгомановим як своєрідне існування у просторі та часі, передусім у контексті певної доби, проте розгортається у вигляді розмаїтих форм на теренах державного, культурного, інтелектуального, господарського, політичного та соціального життя401. Причому авторське потрактування Поступу пов’язується не з якось окремою нивою історичного буття, а з їхньою множинністю, ба навіть зі своєрідним переміщенням, перетіканням із однієї сфери до іншої. Ці думки М. Драгоманов резюмує у вигляді кількох загальних положень, представлених у магістерській дисертації: «а) історія народу повинна бути розглядувана з державно-національного боку і соціально-культурного людського (курсив М. Драгоманова. — Авт.); b) занепад однієї зі сторін не тільки не завжди тягне за собою занепад іншої, але часто зумовлює собою поступ іншої; с) поступ цивілізованого народу не припиняється, доки народ не поставлений в умови, що рівні фізичній смерті, фізичним лихоліттям або завоюванням, — хоч цей поступ може уповільнюватися, бути не всебічним, при чому поступ з одного боку може супроводжуватися затримкою чи занепадом з другого»402. В іншій студії він наголошує, що в «кожного народу відбуваються коливання в устремлінні до прогресу»403. Таке розуміння Поступу, безперечно, підважувало його лінійне й абсолютне потрактування, властиве багатьом позитивістським візіям, зорієнтованим на той чи інший суспільний ідеал, себто на досягнення якоїсь вищої стадії прогресивної еволюції у дусі оптимістичного фаталізму — «позитивної», «гармонічної», «індустріальної» і т. п. На думку історика Г. Іггерса, з такої перспективи тогочасні мислителі представляли минувшину як рух до нормативного чи раціонального суспільства404. Згадаємо, приміром, знамениту схему трьох стадій інтелектуальної еволюції людства одного з фундаторів позитивізму О. Конта, котра увінчується вищим — позитивним чи науковим станом405. Натомість М. Драгоманов уводить до схеми Поступу ідею суперечності і навіть гострого конфлікту між різними сферами історичного буття, зокрема культури й політики, що руйнує ідеали поступовості! Звісно, ці розумування українського мислителя досить далекі від ніцшеанського розчарування кінця ХІХ ст., вислідом якого стала думка про Поступ як забобонну людства. Проте вони свідчать, що М. Драгоманов істотно трансформував пануючі уявлення про Поступ ——————— Драгоманов М. Государственные реформы Диоклециана… — С. 2–3. Его же. Сиракузские тираны. — Арк. 4 401 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 421. 402 Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 324–325. 403 Его же. Император Тиберий (Рассуждение pro venia legendi М. Драгоманова) // УИ. — К., 1864. — № 1. — С. 36. 404 Iggers G. The Idea of Progress: A Critical Reassessment // The American Historical Review. — 1965. — Vol. 71, no.1 — P. 4. 405 Конт О. Дух позитивной философии… — С. 10. 399 400 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 385 як якусь єдину «машину» чи «механізм», що впевнено й беззастережно рухається на обширах Кліо. «Що вирізняє ідею поступу у Драгоманова, то це її точне, обережне і відносно критичне формулювання. — зазначає І. Лисяк-Рудницький. — Драгоманов ніколи не сприймав поступ як якийсь автоматичний процес у природі і не ототожнював його з технологічними досягненнями й нагромадженням матеріальних благ, як це робило багато представників вульгарного лібералізму ХІХ ст.»406. Але Б. Крупницький розглядав М. Драгоманова як «типового представника ідеї лінеарного прогресу»407. Втім, про лінеарність конструкції М. Драгоманова варто вести мову з низкою поважних застережень. Адже він представляє ідею Поступу як ідейне й духовне змагання у царині культури, соціальних і політичних відносин, суспільних інституцій, господарства тощо. Саме у такому сенсі історик потрактовує ідею Прогресу на обширах давньоримської минувшини. «Тілько ж сей прогрес в цивільній, горожанській рівності, котрий становить головний змисл і славу історії Риму в усему світі, ішов фатально, від часів невдачі італійської федерації, поряд з регресом в справі політичної вільности», — підкреслює автор408. У схожому контексті український мислитель висвітлює й історію Візантії, зокрема наголошує, що імперії Ромеїв вдалося витримати натиск язичницьких племен, а згодом — персів, арабів та турків. «Унаслідок цих причин поступ Візантії уповільнений, історія сповнена огидних явищ, — але вона все-таки не заслуговує того презирства з яким до неї ставляться історики всіх можливих напрямів. Варто тільки осягнути її справжній сенс, який, як видається нам, полягає у збереженні необхідних для поступу елементів давньої культури і в акомодації (пристосуванні — Авт.) їх, якщо не завжди до християнства у відомих віросповідних формах, то до християнських начал загалом», — стверджує вчений409. Зрештою, Поступ у його візії постає не тільки у відмінній подобі, а і різниться своїми виявами, швидкістю й інтенсивністю, себто виступає як досить мінливе та суперечливе явище, що оживає на несподіваних відтинках історичного часу. «Не раз бувало в історії Європи, що найгірші часи апатії громадської, реакції були власне перед часами акції, поступу», — відзначає М. Драгоманов410. Однак, такий підхід потребував конкретизації, себто висунення низки мірил вартості, з перспективи яких висвітлюється й оцінюється складний і суперечливий світ історії. Тому авторське сприйняття Поступу пов’язане з цілою низкою культурних та інтелектуальних орієнтирів. Це досить точно відмітив один із перших радянських біографів М. Драгоманова Д. Заславський (згодом одна з найсуперечливіших та найодіозніших постатей тодішньої публіцистики і критики!), який звернув увагу на «нормативність» авторського потрактування Поступу щодо політичної, культурної та ——————— Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик. — С. 306. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 1. Ідея прогресу і соціологічні схеми Драгоманова і Липинського // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 139. 408 Драгоманів М. Старі хартії вольності. — [Відень], 1915. — С. 22. 409 Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 323. 410 Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 82. 406 407 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 386 соціальної творчості411. Проте зауважимо, що «нормативність» М. Драгоманова виглядає не стільки як категоричний припис або універсальний ідеал, скільки як певна міра, точніше мірило суспільної рівноваги. Відтак низка авторських дороговказів творить ту самобутню, часом неповторну систему координат, у межах яких М. Драгоманов розглядає Поступ в історії. Однією з таких світоглядних віх є ставлення історика до революції, себто до думки про неодмінну революційну природу самої ідеї Поступу. Скептицизм, а радше негативізм М. Драгоманова щодо революційних перетворень споглядаємо ще на сторінках вищезгаданої магістерської дисертації. «“Революції не робляться на рожевій воді”, — і перевороти не чиняться так, як хотілося б історикам. — зазначає дисертант. — Не говорячи про пролиття часто безневинної крові, вельми часто і багато хорошого зі старого порядку гине під час становлення нового»412. Та ще відвертіше М. Драгоманов висловлюється щодо революційних потрясінь у громадівських виданнях. «В ХІХ ст. багато було повстань, — а ні одно з них не здоліло змінити до коріння порядків не то громадських і господарських, а навіть і державних. Недавніми часами й науки про природу, геологія й біологія, показали, як помалу йдуть всі зміни на світі і замінили слово révolution на слово évolution (розпускання, зріст). Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах та повстаннях, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні чи противудержавні заходи й повстання — тілько частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському життю, а далеко не все», — підкреслює вчений413. У широкому сенсі М. Драгоманов прагне представити крайні й екстремальні форми соціальних перетворень як своєрідний вияв історичної еволюції, в якій «військові дії, як вибухи, класова ненависть, бунти та революції, звичайно, неминучі, але в якій вони складають лише частку і при тому не найсуттєвішу»414. В іншій праці він обстоює тезу, що в «історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіма тими судами над ними, карами й страхами кари й каянням, а мимовільний зріст громадського життя та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра»415. Ці думки М. Драгоманова досить цікаво корелюються з його соціалістичним credo зокрема та світоглядом загалом. Однак, схильний до виразної саморефлексії вчений наголошує, що він є соціалістом західноєвропейської школи, а не «російським нігілістом»416. Більше того, для українського діяча властива мінливість, ситуативна динамічність і, заразом, послідовна спадкоємність у представленні власної належності до провідних політичних доктрин. ——————— Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. — К., 1924. — С. 41. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 12–13. 413 Його ж. «Переднє слово» до «Громади». 1878 // З починів українського соціялістичного руху. — С. 136. 414 Его же. La Révolté об иллюзиях конспираторов и революционеров // Его же. Собрание политических сочинений. С биографическим очерком и портретом автора / Предисловие ко второму тому Б. К. [Б. Кистяковского]. — Paris, 1906. — Т. 2. — С. 441. 415 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 378. 416 Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова. — С. 374 (прим*). 411 412 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 387 Скажімо, на початку 1880-х років засуджуючи якобінські та централістичні тенденції у російському революційному русі М. Драгоманов називає себе «українським соціалістом-федералістом»417. У листі від 15/27 лютого 1891 р. до М. Павлика автор означує свої погляди як думки «старого анархіста прудоновської школи, котрий мабуть чи не оден зоставсь на всю Европу»418. Натомість у листі 1894 р. до часопису «Kurjer Lwówski» М. Драгоманов зазначає, що він є європейським лібералом і соціалістом на кшталт англійських радикалів та соціалістів419. Зауважимо, що авторські симпатії до англійської культури та політики неодноразово проступають у його текстах420. В одній із публіцистичних заміток він називає Британську імперію «країною вікової свободи та політичної мудрості»421, а у незакінченій студії «Старі хартії вольності» вважає цю країну «прикладом новішого легітимізму конституційного»422. Певне світло на природу таких симпатій кидає його донька — Лідія Драгоманова-Шишманова: «Батько мій надзвичайно любив саму історію Англії, а її поступову еволюцію він уважав більш доцільною, ніж перевороти у Франції. Він був еволюціоністом по душі»423. Послідовники та низка інтерпретаторів творчості М. Драгоманова досить часто ототожнюють його політичні погляди здебільшого з анархічним соціалізмом, передусім із прудонізмом424, політичний ідеал якого вбачають у вільній спілці громад425. Проте таке потрактування виглядає однобічним, оскільки український учений спирався на широкий інтелектуальний та культурний підмурок європейської думки. Наприклад, М. Грушевський уважав, що погляди М. Драгоманова еволюціонували від «анархистично-революційного федералізму» до «федералізму конституційно-парламентного»426, себто скерованого на еволюційні зміни суспільства. Втім, у більш ранній студії М. Грушевський представляє М. Драгоманова як прибічника «еволюційного соціалізму з сильним народницьким відтінком»427. ——————— 417 Драгоманов М. П. Тираноубийство в России и поведение западной Европы // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 347. 418 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 128. 419 Лист М. Драгоманова, опублікований у часописі «Kurjer Lwowski» із спростуванням тверджень книги С. Зеленського «Ґенеза і розвиток нігілізму в Росії» (1894 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 257. 420 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 117. 421 Его же. Накануне новых смут // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 760. 422 Його ж. Старі хартії вольности. — С. 27. 423 Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів про М. Драгоманова // Дзвін. — 1991. —№ 10. — С. 141. 424 Лозинський М. Українське національне питання в творах Михайла Драгоманова. — [Відень], 1915. — С. 31; Феденко П. Михайло Драгоманов і П’єр Жозеф Прудон // Драгоманівський збірник... — Т. 1. — С. 286; Лучишин І. Будьмо справедливі! (М. Драгоманов) // КВ. — 1944, 29 січ. — № 19. — С. 3. 425 Крупницький Б. 9. З української типології: I. Дещо до характеристики українського національного духа // Крупницький Б. Основні проблеми... — С. 190. 426 Грушевський М. З починів українського соціялістичного руху. Начерки і фрагменти // З починів українського соціялістичного руху. — С. 86. 427 Его же. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIХ столетии // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. — С. 51. 388 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Видається, що світогляд М. Драгоманова сполучав різноманітні ідеї з обсягу низки політичних доктрин другої половини ХІХ ст., зокрема соціалізму, анархізму, лібералізму тощо. Відтак у калейдоскопічній рецепції сучасників він одночасно постає як космополіт та інтернаціоналіст, ліберал і соціаліст, конституціоналіст та федераліст, гуманіст і демократ, поступовець й еволюціоніст, державник і анархіст, прихильник протестантизму й релігійний вільнодумець і т. п. Та й пізніші інтерпретації поглядів і світосприйняття М. Драгоманова вирізнялися крайньою контраверсійністю та численними спробами модернізувати його візії428. Отож ці парні означення, коли йдеться про світосприйняття та погляди М. Драгоманова є не стільки контраверсійними, скільки взаємодоповнюючими. За спостереженням Є. Пизюра, з «класичного лібералізму Драгоманов прийняв лише його політичну доктрину, а відкинув соціяльну»429. Не випадково знаменитий німецький соціолог М. Вебер прихильно відгукнувся про конституційний проект М. Драгоманова, викладений у праці «Вольный Союз — Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы» (1884)430. Не бракує і сучасних інтерпретацій конституціоналізму М. Драгоманова, котрий потрактовують у найрізноманітніших контекстах431. Натомість ідея обстоювання волі чи свободи Особистості за будь-яких суспільно-політичних передумов, яка посідає чільне місце у світогляді М. Драгоманова, безперечно походить із царини анархічної доктрини П.-Ж. Прудона. Помітне місце у його поглядах посідають й ідеї Р. Оуена, за висловом М. Драгоманова, одного з чільних «європейських соціальних учителів»432, якого вважають прихильником суспільного раціоналізму та поборником «нової розумової віри». З працями цього англійського теоретика соціалізму М. Драгоманов ознайомився ще в гімназійні часи433. Зокрема, думка англійського соціаліста про те, що особистість є продуктом соціального оточення («загального устрою»), циркулює у текстах українського інтелектуала434. Зрештою, О. Мицюк слушно зауважив, що «Драгоманов належить до постатів многогранних. Його не укласти в прокрустове ліжко якогось одного вузького напрямку»435. ——————— 428 Дмитриченко В. С. До оцінки соціалістичних поглядів М. П. Драгоманова (1841–1895) // З історії філософії і соціології на Україні: Республ. міжвідомч. зб. — К., 1968. — С. 83–84. 429 Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // ЛДП. — 1966. — № 8/ 10. — С. 4. 430 Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России и положение буржуазной демократии / Пер. с нем. — К., 1906. — С. 24. 431 Метельський Р. Е. Конституціоналізм Михайла Драгоманова: Автореф. дис. … к. юрид. н.: 12. 00. 01 / НАНУ. ІДПК. — К., 1998. — 16 с.; Комзюк Л. Т. Драгоманівська конституційноправова концепція політичної самостійності України і ХХ століття: Автореф. дис. … к. юрид. н.: 12. 00. 01 / УВС. — Харків, 1999. — 18 с. 432 Драгоманов М. П. Украинская «Громада» в рецензии г. Стефановича // Драгоманов М. П. Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 221. 433 Його ж. Листи до Івана Франка і інших. 1887–1895 / Видав І. Франко. — Львів, 1908. — [Ч. 2]. — С. 19. 434 Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 357, 376–377. 435 Мицюк О. Рец. на кн.: Грушевський М. З починів українського соціялістичного руху. — Відень: УСІ, 1922. — 212 с. // НУ (Прага). — 1922. — № 10/11. — С. 53. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 389 Привертають увагу й комунікаційні зв’язки М. Драгоманова, позаяк коло його особистих контактів вражає як своє строкатістю, так і розмаїтістю суспільно-політичних та громадських кольорів. Недаремно М. Павлик та І. Франко ще за життя М. Драгоманова переймалися долею його величезного архіву. Вони побоювалися, що у Софії ці матеріали можуть по смерті М. Драгоманова потрапити до російського уряду та спричинити величезну кількість політичних процесів436. За іронією долі, політичні ідеї М. Драгоманова були затребувані різними партійними теоретиками на початку ХХ ст. — конституційними демократами (кадетами), радикалами-демократами, соціалістами-федералістами, соціалістами-революціонерами та ін., що спричинило своєрідне змагання навколо інтелектуальної спадщини українського мислителя. Так чи інакше, сполучення відмінних політичних ідей було своєрідним запобіжником у світосприйнятті М. Драгоманова щодо крайнощів ліберальних або соціалістичних проектів. На думку О. Пріцака, «він створив собі свій плюралістичний світогляд, в якому побіч себе гармонійно стояли лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура, як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму (він ставив вище протестантизм, ніж православ’я), та етичний, (не політичний!) соціалізм»437. Сучасні дослідники розглядають і потрактовують такі поєднання різноманітних політичних та інтелектуальних складових як проблему цілісності чи незавершеності, динамізму або ригідності світосприйняття М. Драгоманова438. Схожу систему противаг споглядаємо й у драгомановській конструкції поняття «поступ», котре рефреном проходить крізь його дослідницькі, громадські та політичні практики. Загалом М. Драгоманов як інтелектуал зорієнтований на еволюційне осягнення поступу як на ниві політики, так і в царині історії. Недаремно його сучасники (В. Дебогорій-Мокрієвич, С. Русова) вважали, що досягнення соціалістичного ідеалу він пов’язував виключно з еволюційним шляхом суспільних перетворень439. М. Драгоманов навіть уводить самобутню шкалу революція / еволюція, яка виступає одним із засадних мірил вартості у його світогляді. Зазначимо, що у рецепції історика ця дихотомія представлена як своєрідна полярність у способах досягнення Поступу, хоч він віддавав незаперечну перевагу суспільній еволюції. Відтак сучасний дослідник А. Круглашов навіть називає М. Драгоманова еволюціоністом-поступовцем, який продукує оптимістичні настанови440. ——————— 436 Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових // ЗНТШ (Львів). — 1997. — Т. 234. — С. 458. 437 Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. — Київ–Кембридж, 1991. — С. 8–9. 438 Круглашов А. Драма інтелектуала… — С. 13. 439 Дебогорій-Мокрієвич В. Із споминів про М. П. Драгоманова (Писано весною р. 1922) // ЗСЛ. — К., 1927. — Кн. 1. — С. 290; Спогади Софії Русової про Михайла Драгоманова (1905 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 393. 440 Круглашов А. Драма інтелектуала… — С. 159–160. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 390 М. Драгоманов украй негативно сприймав насильницькі дії як на історичній сцені, так і у тодішньому суспільному житті. Проте він категорично відкидав і толстовський містицизм із його ідею не чинити спротив насильству, позаяк уважав її «непоступовою для народів Росії»441. З такої перспективи ставлення українського інтелектуала до дій російських революціонерів, зокрема їхніх терористичних актів, було достатньо складним. Приміром Л. Дейч підкреслював, що він надзвичайно гостро засудив убивство у 1878 р. шефа жандармів М. Мезенцова, позаяк уважав, що «тільки безчесна людина може вдарити кинджалом, не попередивши свого супротивника»442. Натомість російський революціонер-народник В. Дебогорій-Мокрієвич відзначав, що М. Драгоманов схвалив цей замах і лише згодом посів негативну позицію щодо радикалізації російського революційного руху, який дедалі більше набував централістичних та якобінських рис443. За висловом А. Кримського, М. Драгоманов був «палким ворогом тероризму»444. Зауважимо, що терористичний акт народовольців 1 березня 1881 р., внаслідок якого загинув імператор Олександр ІІ, український діяч засудив однозначно та категорично, зокрема назвав його канібалізмом445. «Ми не станемо як канібали, витанцьовувати перед трупом ворога», — підкреслює М. Драгоманов у своїй замітці «Смерть Александра ІІ»446. Така позиція завдала істотного удару по його репутації у російських революційних колах початку 1880-х років447, оскільки до того часу він уважався «своєю» людиною, хоч і з вельми поміркованими поглядами. Апогею ці настрої сягнули за часів редагування М. Драгомановим женевської газети «Вольное слово» (1882–1883), котру пов’язують, то з таємним осередком ліберальних земців «Земский союз» (цього погляду, вочевидь, дотримувався сам редактор!), то з діяльністю правомонархічної і, заразом, аристократичної організації «Священная дружина» на чолі з графом П. Шуваловим, яка намагалася боротися з російським революційним рухом нетрадиційними засобами (провокації, проведення кампаній із дискредитації окремих осіб та груп і т. п.). Низка дослідників припускає / стверджує, що саме «Священная дружина» фінансувала «Вольное слово» та інспірувала антитерористичну кампанію М. Драгоманова448. ——————— Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів... — С. 139. Дейч Л. М. П. Драгоманов в изгнании // ВЕ. — 1913. — № 10. — С. 208. 443 Дебогорій-Мокрієвич В. Вказ. праця. — С. 276. 444 Крымский А. Михаил Петрович Драгоманов (некролог) // ЭО. — 1895. — № 4. — С. 132. 445 Грушевський М. З починів українського соціялістичного руху. — С. 85. 446 Драгоманов М. П. Смерть Александра ІІ // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 342. 447 Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України ІІ половина ХІХ ст. — К., 1971. — С. 133–134. 448 З приводу тлумачення й оцінки ролі М. Драгоманова у «Вольном слове» протягом кінця ХІХ–ХХ ст. точилися запеклі дискусії. Втім, недостача джерел, особливо оригінальних, так і не дозволила опонентам дійти певного консенсусу. Причому навіть стисла бібліографія з обсягу цієї проблеми складається, щонайменше, з кількох десятків позицій. Див., приміром: Богучарский В. Я. Из истории политической борьбы в 70-х–80-х гг. ХIХ века. Партия «Народной Воли», ее происхождение и гибель. — М., 1912. — С. 386–438; Кистяковский Б. Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России (По поводу книги: Богучарский В. Я. Из истории политической борьбы в 70-х — 80-х гг. ХIХ века. Партия «Народной Воли», ее 441 442 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 391 Врешті, редакторство «Вольного слова» та гостра критика на адресу революціонерів-терористів спричинилися до безпосереднього звинувачення М. Драгоманова у співпраці з імперським урядом. Такі закиди споглядаємо у брошурі анархіста В. Черкезова449. Тим більше, що полеміка навколо екстремістських практик сполучалася з дискусією навколо централістично-якобінського переродження російського революційного руху, котрий категорично відкидав федералістські устремління українського діяча450. М. Драгоманов неодноразово порушував проблему терористичних актів та відкритого супротиву царському режиму у політичній публіцистиці. Передусім, він гостро засуджував «терористичну візію» чи «теорію виключних заходів», яка була вельми популярною поміж російських революціонерів-народників кінця 1870-х — початку 1880-х років На його думку, це — «єзуїтська теорія виправдання засобів метою, кінець-кінцем призведе до повного деспотизму особистості»451. Більше того, М. Драгоманов вказував на фатальність перетворення російських «соціалістів-пропагандистів» у «політиків-терористів» і навіть пророкував, що воно завдасть страшної шкоди всьому революційному руху452. Та засуджуючи терористичні замахи вчений не виключав відкритого і навіть збройного опору російському деспотизму, коли йшлося про захист прав та свобод Особистості! Властиво, що саме захист Особистості М. Драгоманов уважав достатньою морально-етичною підставою для насильницьких дій і навіть збройних виступів! Походження таких поглядів варто дошукуватися в анархічній доктрині П.-Ж. Прудона, за якою воля особистості є наріжним каменем політичної свободи того чи іншого суспільства453. Свої міркування М. Драгоманов резюмує у такій сентенції: «ч и с т а с п р а в а п о т р е б у є і ч и с т и х з а с о б і в (розбив М. Драгоманова. — Авт.), і що ми, без будь-яких застережень, схвалюємо будь-який відкритий напад на систему, котра панує в Росії; що ми вітаємо всяку спробу збройного захисту своєї особистості та свого житла від розбійни- ——————— происхождение и гибель. — М.: книгоиздательство «Русская мысль», 1912. — IV, 483 с.). — М., 1912. — С. 48–69; Ананьич Б. В., Ганелин Р. Ш. С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и «Вольное слово» // Исследование по отечественному источниковедению: Сб. ст. посвящ. 75-летию проф. С. Н. Валка. — М.–Л., 1964. — С. 163–178; Чия це фальшивка? [Відгук на ст. Б. Ананьїча та Р. Ганеліна «С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и “Вольное слово”». Підп.: Бажан М. П., Басс І. І., Бернштейн М. Д., Засенко О. Є., Комишаченко М. П., Кирилюк Є. П., Пільгук І. І., Романченко І. С., Сиваченко М. Є., Шабліовський Є. С., Шевченко Ф. П.] // Вітчизна. — 1965. — № 8. — С. 164– 174; Антонович М. М. П. Драгоманов і «Вільне слово» (На базі таємних австрійських документів) // УІ. — 1978. — № 4. — С. 42–58; Заверющенко Н. С. Михайло Драгоманов і газета «Вольное слово» (1881–1883) в полеміці з російською соціалістичною журналістикою: Дис. … к. філол. н.: 10.01.08 / ХНУ. — Харків, 2005. — С. 74–75; Гриценко І. С., Короткий В. А., Томенко М. В. «Людина земная з печаттю пророка…» // Михайло Драгоманов: Автожиттєпис / Уклали І. С. Гриценко, В. А. Короткий, М. В. Томенко. — К., 2009. — С. 51 ; та низку ін. 449 Черкезов В. Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими социалистами. — Женева, 1882. — C. 4–6. 450 Кудряшев В. Н. М. П. Драгоманов и русские социалисты. Дискуссия о федерализме // ВТГУ. — 2010. — № 336. — С. 84–85. 451 Драгоманов М. П. Обаятельность энергии // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 384. 452 Его же. К биографии А. И. Желябова // Там же. — Т. 2. — С. 414. 453 Феденко П. Вказ. праця. — С. 278. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 392 ків Третього Відділення. Але ми ніколи не будемо проповідувати тайного вбивства, навіть убивства шпигуна, начальника таємної поліції, тирана»454. Схоже, що М. Драгоманов якоюсь мірою сприймав терористичні акти вчинені відкрито, коли терорист не прагнув зберегти своє життя, а намагався привернути увагу до тих чи інших негативних явищ суспільного буття. Скажімо, до таких акцій він відносив замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Ф. Трепова, що віддав наказ висікти різками землевольця Боголюбова (О. Ємельянова). Тоді В. Засулич залишилася на місці замаху та без опору віддала себе до рук поліції455. «Таємне вбивство можна простити, або осягнути його причину, або ще, споглядаючи такі явища зі становища історика, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернуло увагу суспільства на причину, котрою воно викликано. Але славити таємне вбивство, мати його за приклад та систему неможливо. Щонайменше воно залишиться справою совісті тих, хто це зробив…», — наголошує М. Драгоманов456. У наведених розумуваннях споглядаємо своєрідний етичний конфлікт між визнанням прав і свобод Особистості як вищого морального імперативу і, водночас, рівня можливих насильницьких заходів, які припустимі для їхнього захисту. Тим паче, що для автора-публіциста цей конфлікт істотно ускладнюється визнанням непорушності цінності життя будь-якої Людини, себто і Государя, і звичайного смертного457. Ця інтелектуальна конфронтація й виплекала відому формулу М. Драгоманова про «чисту справу та чисті засоби». Власне, остання складає етичний стрижень поглядів та світосприйняття українського мислителя, котрий є визначальним і в авторській конструкції поступу, яка спирається на еволюційну підоснову. Еволюціоністська настанова відігравала важливу роль в історичній візії М. Драгоманова, зокрема щодо української минувшини. Свого часу О. Гермайзе висловив низку цікавих спостережень стосовно інтерпретації поглядів М. Драгоманова у контексті тези про «розірвану еволюцію» українського народу, позаяк його «нормальний розвиток», порівняно з європейськими народами, був понівечений і порушений458. Сучасні дослідники, зокрема А. Круглашов, обстоюють думку про драгомановську схему «обірваної Реформації» на українських теренах, яку пов’язують із проблемою пошуку «віри батьків» в українському національному відродженні другої половини ХІХ ст.459 Відзначимо, що доба Реформації, за візією М. Драгоманова, була одним із найважливіших періодів, який, попри релігійні війни, допоміг «увільненню особи європейської людини од страшного рабства церковного»460 та спричинив руйнацію релігійного авторитету461. Та найголовніше вік Реформації приніс із собою ідею віротерпимості й мирного і незалежного співіснування не тільки ——————— Драгоманов М. П. Тираноубийство в России... — С. 345. Его же. Историческая Польша... — С. 412. 456 Его же. Терроризм и свобода, муравьи и корова (Ответ на ответ «Голоса») // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 289. 457 Его же. Тираноубийство в России… — С. 361. 458 Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії. — С. 142. 459 Круглашов А. Драма інтелектуала. — С. 191. 460 Драгоманов М. «Царство Божие внутри вас» Л. Толстого. — 2-е вид. — К., 1907. — С. 10. 461 Його ж. Рай і поступ. — 3-є вид. — К., 1906. — С. 65. 454 455 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 393 різних релігій та конфесій, а й церкви і суспільства. Тому з цієї добою М. Драгоманов ототожнював кардинальні зрушення європейської історії, передусім, у тих державах, які опинилися в центрі реформаційних перетворень. На його думку, «в цих країнах, відкритих тоді загальноєвропейським впливам, епохи відродження наук і реформації, релігійне і загалом культурне життя торувало шлях демократизації і свободи, з яких тільки перша може дати міцну основу культурі і лише друга може дати належний вихід усім моральним кризам, як і політичному життю»462. Недаремно М. Драгоманов сприймав Реформацію як засадну ланку історичної еволюції будь-якого суспільства, котра формує модерні культурні та політичні засади. В українській історії таким «відповідником до західного протестантизму», за висловом І. Лисяка-Рудницького, М. Драгоманов уважав церковні братства463. У листі до І. Франка від 6 лютого 1886 р. М. Драгоманов зауважив, що такі братства були «початком свого роду реформації»464. Видається, що саме у цій площині варто дошукуватися причин його очевидних симпатій до протестантських рухів. До того ж, М. Драгоманов однозначно заповів своїм близьким та друзям поховати себе за протестантським обрядом465, що і було зроблено. З цієї перспективи його надзвичайні зацікавлення буттям протестантських громад на українських обширах і навіть спроби активізувати їхнє духовне та культурне життя, нав’язати контакти з західними єдиновірцями, виглядають як намагання подолати фатальний «еволюційний розрив» українського суспільства на зламі пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Відтак М. Драгоманову навіть приписують поважне місце одного з «батьків-засновників» українського протестантизму466. Вірогідно, саме у контексті роздумів про «перервану еволюцію» чи «обірвану Реформацію» й постала відома авторська метафора «плебейська нація». У широкому сенсі ця дефініція відображала як руйнівні метаморфози української минувшини, так і соціокультурні та політичні передумови тодішньої сучасності, які нав’язували зіставлення з історичним розвитком інших «недержавних» народів Європи. Зрештою, історичні та суспільно-політичні погляди М. Драгоманова спиралася на європейську культурну основу його світосприйняття і гармонійну систему цінностей. Д. Освянико-Куликовський уважав М. Драгоманова «завершеним типом “російського європейця”»467, а С. Єфремов афористично нарік його першим українським аташе при «дворі європейської культури»468. Власне, ——————— 462 Его же. Литературно-политические заметки. ІІІ. Языки, конфискованные Святейшим Синодом // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 579–580. 463 Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 289. 464 Листування Івана Франка... — С. 171. 465 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. — Чернівці, 1911 — Т. 7: (1892–1893). — С. 341; Дебогорій-Мокрієвич В. Вказ. праця. — С. 295. 466 Круглашов А. Драма інтелектуала. — С. 210. 467 Овсянико-Куликовский Д. Н. Воспоминания. — Петербург, 1923. — С. 141. 468 Стаття С. Єфремова, присвячена 15-річчю від дня смерті М. Драгоманова. Пам’яти М. Драгоманова (1910 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 431–432. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 394 європеїзм чи космополітизм був наріжним каменем у поглядах та світосприйнятті М. Драгоманова як історика та громадського діяча. Саме через нього проліг шлях молодого й обдарованого вченого до українства, про що він пише у листі до В. Антоновича від 10 вересня 1885 р.469 Б. Крупницький навіть зауважив, що «для нього (М. Драгоманова. — Авт.) існували тільки абсолютні всесвітні правди»470. З такого погляду драгомановський європеїзм часто-густо постає не тільки як провідний світоглядний орієнтир, а як своєрідний синонім Поступу й поступовості. «Дійсно в тому европействі лежить корінь всего поступового в усій Росії і почастно в Україні ХІХ ст.», — відзначає М. Драгоманов471. Ба більше, європеїзм є культурною підосновою політичної та історичної візії вченого, позаяк відіграє роль як засадного мірила вартості, так і універсального масштабу для порівняння й аналогії. «Пробуток у Європі до решти переконав мене, що власне европеїзм, — або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіацій загальних ідей і форм, — і є найкраща основа для українських автономних змагань, — і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті», — стверджує М. Драгоманов472. Звідси й походить відоме гасло вченого: «космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці!» (виділення М. Драгоманова. — Авт.)473. Зауважимо, що М. Драгоманов чудово усвідомлював суперечливість сприйняття космополітизму у суспільній та науковій думці. В одній зі своїх лекцій, читаних в університеті Св. Володимира, він зазначив: «Слово космополітизм, — громадянин Всесвіту, — належить до кола таких, які до цього часу не мають повністю усталеного ставлення… Як майже будь-яке поняття щодо життя суспільного, поняття про космополітизм може бути оцінено лише історичним методом. А для цього ми повинні звернути увагу на час й обставини виникнення поняття, на ті поняття, котрим воно протиставляється, нарешті на ті історичні впливи, які це поняття відображає, представляючи відому ступінь людського розвитку»474. У студії «Император Тиберий» М. Драгоманов подає власне, антропоцентричне визначення космополітизму. «“Громадянина всесвіту” не може бути тому, що всесвіт не утворює громадянського суспільства. — підкреслює історик. — Космополітизм є лише звільнення особистого сумління та переконань людини від авторитету станового, національного, і т. п. політичних (курсив М. Драгоманова. — Авт.) умов, — і він неодмінно тягне за собою повагу до людини на будь-якому місці»475. В іншій праці М. Драгоманов відзначає, що «космополі——————— Архів Михайла Драгоманова. — С. 41. Крупницький Б. 5. Проблеми сучасної української державности (Нація і держава): ІІ. Націоналізм, інтернаціоналізм, патріотизм: а) Націоналізм, інтернаціоналізм, патріотизм в світлі української соціології // Крупницький Б. Основні проблеми... — С. 64. 471 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 22. 472 Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова — C. 362. 473 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 68. 474 Его же. Курсы лекций по истории Древнего Востока… — Арк. 168. 475 Его же. Император Тиберий. — С. 50 (прим. 1). 469 470 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 395 тизм і гуманізм виключають лише національні антипатії, національну виключність, закликають до стирання національних недоліків»476. Таким чином, авторський космополітизм варто сприймати не стільки у розумінні відомої візії «світового громадянства», скільки у гуманістичному й духовному сенсі. За висловом М. Павлика, М. Драгоманов — «космополіт-федераліст, у найкращім і найширшім розумінню сього слова — прихильник духового союзу Вкраїни з усім культурним світом»477. У такому контексті космополітизм українського вченого виглядає як духовна й культурна належність до людськості та його передових чи, як тоді висловлювалися, «поступових ідей». Зокрема, він гостро відчував і декларував свою прихильність до надбань європейської та світової культури, насамперед, її інтелектуальних і політичних здобутків. «Ніхто, більше за мене, не волів би, щоб наші здобували культуру напрямки з європейських джерел, а не з московсько-петербурзьких водовозних діжок. Можу сказати, що на протязі 15-ти років я не написав жодної статті, в якій не була висловлена ця думка», — зазначає М. Драгоманов у вищезгаданому листі до В. Антоновича478. Варто наголосити, що і в політичних та громадських практиках М. Драгоманов був схильний апелювати до європейської думки, зокрема до знаних корифеїв тогочасної культури. Пригадаємо, наприклад, його знайомство з російським письменником І. Тургенєвим — віце-президентом Міжнародного літературного конгресу у Парижі у червні 1878 р., завдяки якому він виступив із доповіддю на цьому форумі про становище української мови у Російській імперії. Президентом цього конгресу був В. Гюго479. Пізніше М. Драгоманов згадував, що І. Тургенєв був «типічним чоловіком нової російської культури, котра при всіх своїх хибах, може власне через свою новину має в собі багато власне універсального, космополітичного» 480. Ця заувага досить добре ілюструє ту особливу роль, яку український мислитель відводив космополітизму як світоглядній настанові. Недаремно М. Драгоманов не тільки намагався представити українську історію, а й майбуття політичного українства у координатах вселюдського, європейського поступу ХІХ ст. «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України, — наголошує вчений, — мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не ——————— Его же. Историческая Польша… — С. 264. Павлик М. Михайло Драгоманів і його роля в розвою України. — Львів, 1907. — С. 3. 478 Архів Михайла Драгоманова. — С. 31. 479 Драгоманов М. Воспоминания о знакомстве с И. С. Тургеневым. — Казань, 1906. — С. 3–7; Борщак І. Драгоманов у Франції (За невиданими документами) // УЛГ. — 1957. — № 11: (листоп.) — С. 4; Solchanyk R. Mykhailo Drahomanov and the Ems Ukase: A Note on the Ukrainian Question at the 1878 International Literary Congress in Paris // HUS. — 1977. — Vol. 1, no. 2. — P. 225–229; Ушій С. Н. Філософсько-педагогічний феномен Михайла Драгоманова: Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 10 / НПУД. — К., 2010. — С. 13. 480 Драгоманов М. П. Науковий метод в етнографії // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. — Львів, 1906. — Т. 3. — С. 125 (прим. 1). 476 477 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 396 раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу»481. В іншому місці він зазначав, що «прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу»482. З означеної перспективи спроби протиставлення національних вартостей до політичних, культурних та інтелектуальних надбань європеїзму чи космополітизму рішуче засуджувались і відкидалися М. Драгомановим. Зокрема, він саркастично прокоментував прохання редактора львівської «Правди» подати до часопису європейську наукову хроніку у дусі ігнорування космополітизму та раціоналізму, позаяк ці інтелектуальні впливи нібито не сприймають українські читачі483. Така налаштованість, на переконання автора, розривала «єдину провідну нитку безпохибного поступу і саму підставу новішого возрождіння національностів»484. На думку С. Томашівського, М. Драгоманов уважав, що «природний і доцільно підпомаганий поступ народної маси в культурі, господарстві й політиці мусить автоматично й неминучо зближати до себе всі землі залюднені українським племенем, виробляти почуття єдности й спільних інтересів та вкінці довести до можливо повної реалізації їх»485. Зрештою, співвідношення між космополітизмом та національністю творить ще одну засадну зв’язку у світогляді М. Драгоманова, на якому вибудовується його конструкція Поступу. Загалом тексти українського мислителя вирізняються не тільки масштабністю та глибиною порушених проблем, цікавими історичними екскурсами і несподіваними передбаченнями, а і самобутніми аналогіями й зіставленнями. Та й саме ХІХ століття, назване «віком поступу», М. Драгоманов сприймав у призмі специфічного сполучення національних та космополітичних проектів. Відзначимо, що історик розглядав тодішню сучасність як «вік відродження народностей»486. Наприклад, він уважав, що в Італії «ідея народності» поєдналася з ідеалом «політичного прогресу»487 й увінчалася появою нової держави на європейській мапі. Проте ідеал народності у візії М. Драгоманова неодмінно сполучався з ідеєю космополітизму. «Наше століття є століттям національностей, — вік злиття Італії, Німеччини, проте воно є, заразом, спадкоємцем віків гуманізму та декларації прав людини. — зауважує автор у своїй магістерській дисертації. — Якщо придивитися до самої вимоги перетворення в ім’я національності, — то ми побачимо, що це домагання та рух мають силу й співчуття світу, в яких питання національності є, водночас, і питанням культури та прав людини. Наш вік є віком національних об’єднань, — але наше століття є також століттям вели——————— Його ж. Чудацькі думки....— С. 491. Там само. — С. 494. 483 Промова О. Сріблянського «Коротка характеристика публіцистичної діяльності М. П. Драгоманова» (друга половина 1895 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 345. 484 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 68. 485 Томашівський С. Драгоманов і Галичина // Політика (Львів). — 1925, 10–25 груд. — № 5/6. — С. 82. 486 Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение… — С. 101. 487 Його ж. Антракт з історії українофільства // Його ж. Вибрані праці. — С. 230 (прим.*). 481 482 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 397 чезних міжнародних промислових підприємств, міжнародних виставок, учених конгресів і т. п. космополітичних заходів»488. Вочевидь, на авторське розуміння космополітизму незаперечно впливали й соціалістичні складові його світогляду, себто інтернаціональні мотиви, які виразно проступили впродовж 1870-х років. Тому у працях М. Драгоманова неодноразово порушуються питання про співпрацю й взаємодію соціалістів різних національностей. Своєрідним вислідом таких поглядів була його думка про організацію «загального Союзу» чи «універсальної конфедерації» як форми співпраці та задоволення всіх «природних інтересів народів»489. Однак, висловлюючи думки про потребу слов’янської федерації чи навіть вселюдської конфедерації народів / націй історик завсіди категорично і рішуче обороняв рівноправність та вільний розвиток національних культур і мов. На його думку, «весь поступ новоєвропейських суспільств» був тісно пов’язаний із емансипацією національних мов, що найповніше виявилося у добу Реформації490. В одній із численних публіцистичних статей М. Драгоманов навіть зауважив, що «думка знищити якусь мову фізично неможлива: знищити мову народу так само неможливо, як позбавити його одного з п’яти почуттів, даних Богом»491. Видається, що космополітизм М. Драгоманова випливав із визнання засад і досягнень цивілізації як загальнолюдської творчості в історії, котра пов’язує діяння й пориви всіх народів / націй. Це творило своєрідний баланс між космополітичними й національними настановами у його світосприйнятті та поглядах. З цієї перспективи соціалістичні переконання сприймалися М. Драгомановим як інтелектуальний здобуток цивілізації та тріумфу людського Ratio, котрі він розглядав як результат «усього соціально-економічного і морального прогресу Європи»492. Російський ліберал, а у недавньому минулому колишній соціаліст, П. Струве навіть назвав українського діяча «позитивним соціалістом»493. І. Лисяк-Рудницький обстоював думку про етичну мотивацію соціалізму М. Драгоманова494. Мабуть, саме цей етичний ригоризм спричиняв, за висловом мемуаристки О. Гольштейн, те вороже ставлення до М. Драгоманова, що було «долею цілого його емігрантського життя»495. Натомість М. Яворський уважав, що численні конфлікти М. Драгоманова зумовлювалися його зарозумілістю й автократією496. Зауважимо, що соціалістична доктрина розглядалася у колах багатьох європейських інтелектуалів другої половини ХІХ ст. як найоптимальніший та дієвий ——————— Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… — С. 328. Його ж. Нації Східньої Європи та інтернаціональний соціялізм // З починів українського соціялістичного руху. — С. 171. 490 Его же. Что такое украинофильство? // Його ж. Вибрані праці. — С. 441–442. 491 Его же. Восточная политика Германии и обрусение. — С. 183. 492 Его же. Украинская «Громада» в рецензии г. Стефановича // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 206. 493 П. С. [Струве П.] От редакции «Освобождения» // Драгоманов М. Собрание политических сочинений. — Т. 1. — С. VI. 494 Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 283. 495 Гольштейн О. Нові спогади про М. Драгоманова // Україна (Париж). — 1950. — № 3. — С. 170. 496 Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. — [Харків], 1928. — Т. 2, ч. 1. — С. 113. 488 489 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 398 інструмент тогочасної суспільної думки і громадських практик, самобутній доказ і, заразом, продукт вселюдського Поступу! У такому ж сенсі трактував соціалістичні ідеали й М. Драгоманов. «Правдивий соціалізм у думці й праці настав, власне, у XIX ст. як через те, що тільки тепер, після великих державних змін і революцій XVI–XVIII ст., — настало панування вільного багатирства в державі та праця вільних наймитів у господарстві під урядом багатирів, так і через те, що тільки тепер склались остаточно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природний незупинний поступ громадський наперед — прогрес (курсив М. Драгоманова. — Авт.), поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях. Думка про такий прогрес скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми згори, не тільки од бога, а й од “великих людей” і начальства, і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, які перше можна було вважати за катастрофи», — стверджує історик497. В іншому місці він зазначає, що ідея Поступу в історії є необхідною підвалиною «всякої громадської — політично-соціальної — праці»498. Втім, такі пасажі ніколи не заважали М. Драгоманову послідовно висловлюватися супроти унітарних, централістських та шовіністських тенденцій у соціалістичному русі наприкінці ХІХ ст., в яких простежувалися спроби ігнорувати національно-культурні потреби й інтереси «плебейських» чи «недержавних» народів. Більше того, соціалістичний ідеал у його рецепції побутував у вигляді федерації чи братства «інтегрально розвинутих індивідуумів»499. Варто наголосити, що саме етичний стрижень, який охороняв М. Драгоманова від екстремальних пропозицій соціалізму та лібералізму, уберігав його і від крайнощів позитивістської методології (ідея тотального детермінізму і т. п.) та, водночас, відігравав помітну роль і в авторському розумінні Поступу. Таким чином, візія українського мислителя скерована на витворення балансу поміж Свободою особистості / громади та вільним розвитком будь-якої нації. Ця настанова автора відображає своєрідну рівновагу між ліберальними, соціалістичними й анархістськими цінностями, сполученими у його федералістському ідеалі. Однак, цей ідеал спирався ще й на усвідомлення М. Драгомановим складного і суперечливого становища політичного українства в імперії Романових. «На що ж ми, українці, котрих хіба всесвітній катаклізм може політичне одірвати од великорусів, можемо покладати надію на ліпшу будучність?» — запитує український діяч500. Імовірну відповідь М. Драгоманов пов’язував із демократичним перетворенням Росії та політичним і культурним вихованням людської Особистості, себто з програмою федералістською, а не сепаратистською501. Не випадково він тримався думки про двоєдність вимірів суспільного Поступу, себто з перспективи Людини та Громади502. «Власне в варіаціях зросту і розуміння індивідуалізму, і акомодації (пристосування. — Авт.) індивідуума ——————— Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 375. Там само. — С. 382. 499 Драгоманов М. Историческая Польша… — С. 285. 500 Його ж. На увагу українолюбцям у Росії // Його ж. Вибрані праці: У 3 т., [у 4 кн.]. — К., 2007. — Т. 1, кн. 2: Історія. Публіцистика. Політологія [Упор. та прим. В. Ф. Погребенника]. — С. 45. 501 Его же. Письмо В. Г. Белинского к Н. В. Гоголю // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 247. 502 Його ж. Чудацькі думки… — С. 558. 497 498 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 399 і колективності, котра все більше розширяється од роду до людскости, і єсть поступ громадський», — підкреслює М. Драгоманов503. В одній із своїх перших студій історик обстоює тезу, що саме «розвиток особистості (курсив М. Драгоманова. — Авт.) представляє необхідний поступ»504. Зрештою, він постулює розуміння ідеї Поступу як перетворення самої історичної Людини! Це співвідношення між особистим та громадським у його рецепції доволі добре прокоментував Б. Крупницький. «Драгоманів — типовий представник ідеї прогресу. — відзначає Б. Крупницький. — Вихідний пункт прогресу — вільна людина, що шляхом свобідного об’єднання з іншими вільними людьми в більші чи менші колективи приходить до вищих форм суспільного життя»505. На думку А. Круглашова, М. Драгоманов визначає мету поступу через пропозицію гуманістичного ідеалу506. Таке представлення конструкції Поступу не тільки надає їй наскрізного ідеалістичного змісту, а й продукує глибокий етичний сенс. Адже прогрес у репрезентації М. Драгоманова трансформується у моральний імператив історичної Людини на шляху до її самовдосконалення, передусім, до здобуття особистої та громадської Свободи! Отож, за візією М. Драгоманова, Поступ в історії постає як складний і достатньо суперечливий та хиткий стан рівноваги між еволюцією й революцією, національністю і космополітизмом, особистістю та громадою, державою і націями, відмінними ідеалами й різними соціальними верствами, «аристократичними» та «демократичними» періодами минувшини тощо. Історик уподібнює прогрес до шальок уявних терезів, на які кинуті різноманітні ваги (політичні, культурні, господарські, соціальні, інтелектуальні та інші вартості). Саме співвідношення між ними, власне, й творить ту ідею Поступу, найголовніший сенс якої вбачався у духовному переродженні Людини, зокрема в її перетворенні з істоти соціальної й етнографічної у Людину культурну та політичну! ——————— Його ж. «Царство Божие внутри вас» Л. Толстого. — С. 9. Его же. Император Тиберий. — № 1. — С. 48. 505 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми: 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... — С. 105. 506 Круглашов А. Драма інтелектуала. — С. 112. 503 504 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 400 4.4. Компаративізм як вислід космополітизму. Порівняльно-історичний метод у студіях М. Драгоманова. У середині ХІХ ст. натуралістична програма позитивізму привнесла на терени соціогуманітаристики ідеї поступу та еволюційно-лінеарного розвитку людства, які спричинилися до пов’язання низки культурно-історичних епох в єдиний ланцюг. Ця специфікація евристичних запитів до минувшини пересунула проблему вирізнення і маркування загального / особливого / одиничного на якісно новий щабель, оскільки формулювалася вже не у сенсі пошуку якихось локальних відмінностей або, навпаки, подібностей, а у руслі виявлення всеосяжних законів історичного розвитку, передусім у контексті переходу від однієї доби до іншої. Приміром, один із засновників позитивізму О. Конт уважав, що такі закони можливо віднайти саме шляхом порівняння різних епох культури507. Та чи інша культурна доба конструювалася шляхом зіставлення з іншими епохами — попередніми та наступними. Предтечі такого підходу побутували ще у межах пізньопросвітницької історіографії. Наприклад, у відомому есе Ф. фон Шіллера про всесвітню історію йшлося про «метод висновків за аналогією», котрий спирався на тезу про «безперервність світового розвитку»508. Проте думка про еволюційне розгортання минувшини стала наріжним каменем історіописання лише у позитивістських дослідницьких стратегіях, покладених до основи компаративних студій другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Ця концептуалізація дозволяла осягнути передумови та чинники історичного руху, простежити динаміку суспільства й скласти певні уявлення про соціальну поверхню, себто про структуру соціуму, яку часто-густо називали «статикою». Провідний рефрен історичного письма зміщувався від опису одиничних й унікальних прикмет, які були властиві адептам романтичного історіописання (хоч не варто забувати про компаративні практики романтиків, які спричинилися до порівняльного студіювання міфології, фольклору та літератури!), до пошуку загальних та універсальних смислів, котрі прагнули віднайти прибічники позитивізму. На думку німецького історика Е. Трьольча, «теорії Конта виявилися за своєю природою вжитими, зокрема до таких областей історичного дослідження, які за браком письмової традиції вже самі собою надають мало індивідуально характерного і тому можуть бути до певного ступеня схоплені лише у вигляді загальних побудов»509. У руслі цього парадигматичного повороту до загального, еволюційного та закономірного й постав порівняльно-історичний метод як один із найуживаніших інструментів позитивістської історіографії. Та у широкому розумінні тодішня компаративістика була не стільки інструментальним засобом, скільки аксіологічною складовою певного стилю мислення, що містив ту чи іншу настанову, зокрема у позитивістській версії — еволюційно-каузальне мірило вартості. ——————— Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Пер. с нем. — М., 1908. — С. 19. Шиллер И. Х. Ф. В чем состоит изучение мировой истории и какова цель этого изучения // Шиллер И. Х. Ф. Исторические работы: В 8 т. / Под ред Ф. П. Шиллера. — М.–Л., 1937. — Т. 7. — 608–609. 509 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. — М., 1994. — С. 333. 507 508 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 401 Такий підхід спричинив потяг до тотальної генералізації та вельми широких узагальнень, здебільшого у дусі генетичної спорідненості певних явищ, процесів, фактів, що мали соціологічну, точніше соціологічно-еволюційну підоснову. Відтак дослідницькі стратегії позитивізму прагнули представити та пояснити одиничне і виняткове на обширах минулого, як той чи інший вислід загального й універсального. Зокрема, російський історик М. Коялович наголошував на особливій ролі «новітнього наукового прийому» — порівняльно-історичного методу, позаяк останній не тільки надає «належного сенсу кожному історичному явищу, але й те більш загальне значення, що тільки при ньому може з’ясуватися й історична індивідуальність народу, і та його історична робота, котра складає його частку участі й значення у всесвітньому житті людства»510. Проміжну ланку у таких репрезентаціях минувшини зазвичай посідали різноманітні видові, родові, класифікаційні та типологічні узагальнення, себто відповідні каузальні залежності, котрі певною мірою уподібнювалися, наслідували чи нагадували природничі канони тодішнього мислення. Зрештою, ці формалізовані положення мали впорядкувати фактографічну площину історії і, водночас, стати підґрунтям для всеосяжних конструкцій. Скажімо, російський соціолог М. Ковалевський обстоював думку, що «завдання порівняльного методу в тому сенсі, як ми його розуміємо, зводиться до того, щоб, виокремити в особливу групу схожі у різних народів на подібних ступенях їх розвитку звичаї та установи, і надати тим самим матеріал для побудови історії поступового розвитку форм співжиття та їхнього зовнішнього відображення права»511. Загалом інструментальна спрямованість на виявлення спільного, ізоморфного у порівнювальних об’єктах, явищах, процесах, фактах, притаманна позитивістським дослідницьким стратегіям, уважається первинною, позаяк передує орієнтації на виявлення відмінностей512. Відтак російський історик Р. Віппер навіть ототожнював порівняльний метод із «спостереженням повторів»513. Вочевидь, первісним орієнтиром порівняльних студій була звичайна аналогія, тобто схожість фактів, подій, явищ і т. п. Зокрема, німецький історик Й.-Г. Дройзен пов’язував уживання компаративного методу з аналогіями, себто з пошуками подібностей514. Іноді порівняння за аналогією набували в позитивістському інструментарії гіпертрофованого вигляду. Зокрема, візія соціального органіцизму одного із засновників позитивізму Г. Спенсера вибудовувалася значною мірою на суцільних аналогіях між функціями організму та суспільства. Причому англійський мислитель обстоював думку, що великі аналогії спричиняють більш дрібні паралелі515. Втім, думки про еволюційну єдність світу історії та простору культури продукували й різноманітні компаративні експерименти, які поступово виходили ——————— Коялович М. О. История русского самосознания... — C. 463. Ковалевский М. М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и приемы изучения истории права. — М., 1880. — С. 19. 512 Румянцева М. Ф. Теория истории: Учебное пособие. — М., 2002. — С. 68. 513 Виппер Р. Очерки теории исторического познания. — М., 1911. — С. 59. 514 Дройзен И. Г. Энциклопедия и методология истории // Дройзен И. Г. Историка. Лекции об энциклопедии и методологии истории / Пер. с нем. Г. И. Федоровой; под ред. Д. В. Скляднева. — СПб., 2004. — С. 243. 515 Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские. — С. 306. 510 511 402 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 поза межі усталених позитивістських взірців мислення на обширах соціогуманітаристики. Передусім, ідея аналогії стає важливим засобом для упорядкування розмаїтого фактографічного матеріалу, зібраного на теренах різних національних історій. «Без ідеї про аналогії в появах життя ріжних народів і їх культурних переймах, навіть найповажніші наукові праці по історії цивілізації та й етнології не можуть мати іншого значіння, окрім зібрання та зшиття матеріялів», — зазначав М. Драгоманов516. У середині ХІХ ст. народжуються порівняльні мовознавство, міфологія та релігієзнавство, а компаративний метод посідає чільне місце в дослідницькому інструментарії етнографів, етнологів, фольклористів, антропологів, археологів, культурологів, лінгвістів, статистиків, економістів, істориків права й аграрних відносин тощо. «Встановлення порівняльного методу вивчення було найбільшим успіхом нашого часу. Метод цей привніс світло та порядок до цілих галузей людського знання, котрі до того були сповнені темряви та безладу», — наголошував англійський історик Е. Фрімен517. Більше того, харківський учений М. Петров уважав, що «можливо, цей метод, з часом, створить порівняльну історіографію, як він створив уже порівняльне мовознавство, географію, міфологію, археологію та правознавство»518. Ці сентенції виразно демонструють масштаби поширення компаративних студій у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст. На обширах російського й українського історіописання порівняльно-історичним методом активно послугується ціла низка вчених (П. Виноградов, М. Ковалевський, І. Лучицький, М. Павлов-Сільванський, М. Рожков та ін.)519. Порівняльно-історичний метод у певному розумінні розглядали і як своєрідний замінник експерименту на теренах суспільних і гуманістичних дисциплін, оскільки цей лабораторний інструмент не можливо застосувати щодо минувшини, зокрема до соціального та інших суспільних зрізів тогочасної сучасності. Французький соціолог Е. Дюркгайм називав компаративістику «непрямим експериментальним методом»520, себто розглядав цей засіб як своєрідний ерзац, порівняно з класичним експериментом у природничих науках. Таке розширення сфери застосування порівняльного методу неминуче мусило виплекати й зміну його операційного призначення не тільки як інструменту суцільної генералізації, а й як засобу розрізнення, врешті-решт способу маркування відповідно до тих чи інших конструкцій та смислів, які вони продукують. Адже ідея аналогії, подібності чи зіставлення спиралася на припущення про наявність певної однорідності у порівнюваних предметах, об’єктах, ——————— 516 Драгоманов М. Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. — Львів, 1906. — Т. 2. — С. 166. 517 Фриман Э. Сравнительный метод и его значение // Фриман Э. Сравнительная политика (шесть лекций, читанных в Королевском институте в январе и феврале 1873 года) и единство истории (лекция, читанная в Кембриджском университет 29 мая 1873 года) / Пер. с англ. Н. Коркунова. — СПб., 1880. — С. 1. 518 Петров М. Новейшая национальная историография… — С. 132. 519 Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. — К., 1993. — С. 166. 520 Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесловие и примеч. А. Б. Гофмана. — М., 1995. — С. 139. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 403 явищах, процесах, фактах і т. п., тобто потребувала виявлення якихось взаємовідносин, спільних ознак між ними, що й утворювали площину чи вісь компаративістики. Первісно науковці-гуманітарії вибудовували засади порівняння з апріорної тези про еволюційну єдність соціального світу, а відтак уважали слушною думку про генетичну взаємопов’язаність явищ і процесів відповідно до того чи іншого рівня розвитку цивілізації. Зокрема, Д. Багалій наголошував, що вживаючи «так званий порівняльний метод, за яким зіставляються різні форми людського співжиття, за найрізноманітніших умов їхнього існування, таким чином, іноді на підставі аналогії можна відтворити те, про що мовчать прямі свідчення, зокрема, якщо до цього порівняльного методу ми додамо ще й чисто історичний (історико-генетичний. — Авт.), себто визначимо різні суспільні форми в їхньому послідовному розвитку в одного й того ж народу»521. Проте вже наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. міркування про еволюційні засади помітно диференціюються, зазнають культурних й інтелектуальних перетворень, інорідних включень і т. п. Неокантіанство та соціологізація історії спричиняють поширення новацій навіть у межах позитивістського світобачення. Отож навіть такий «правовірний позитивіст» як російський історик М. Карєєв пропонує специфікувати вживання компаративістики на засадах вирізнення методологічної опозиції номотетичний (типологія, пояснення) / ідіографічний (індивідуалізація, розуміння)522. Зазначена диференціація відображала відомий неокантіанський поділ на науки про дух (культуру) та науки про природу. Саме на цьому підмурку народилася методологічна пропозиція М. Карєєва про вирізнення двох компаративних методів — порівняльного-історичного, скерованого на виявлення генетичного зв’язку між фактами минувшини, та порівняльно-соціологічного, зорієнтованого на виявлення каузальності523. Та веберіанська компаративістика початку ХХ ст. вже спиралася на пошук унікальності в історичних об’єктах і процесах послуговуючись не позитивістською настановою про еволюційну єдність, а спеціальними конструктами — «ідеальними типами», які виступали як універсальні мірила вартості. У такому контексті явища, процеси та об’єкти розглядалися за рівнем їхньої наближеності чи віддаленості до «ідеального взірця», скроєного в дослідницькій уяві. Натомість фундатор однієї з найвідоміших циклічних теорій історії ХХ ст. О. Шпенглер метафорично назвав аналогію «засобом для розуміння живих форм», завдяки якому «розрізняється полярність та періодичність світу»524. Ця заувага нав’язує до циклічної теорії восьми (чи дев’яти!) замкнутих організмівкультур О. Шпенглера, а його порівняльно-історичний метод ґрунтується на вихідному положенні про спільні цикли їхнього побутування. ——————— 521 Багалей Д. И. Русская история: Пособие для высшей школы и руководство для учителей и самообразования. — М., 1914. — Т. 1: Княжеская Русь (до Иоанна ІІІ). — С. 10. 522 Румянцева М. Ф. Теория истории. — С. 198–199. 523 Кареев Н. Из лекций по общей теории истории. Теория исторического процесса. — 2-е изд. — Пг., 1916. — Ч. 1: Историка (Теория исторического знания). — С. 147–148. 524 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К. А. Свасьяна. — М., 1993. — Т. 1: Гештальт и действительность. — С. 129. 404 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Така конструкція підважувала один із засадних догматів позитивізму — тезу про невпинний поступ, але не відкидала натуралістичні взірці мислення вповні. До того ж, циклізм О. Шпенглера тою чи іншою мірою тяжів до позитивістського органіцизму, хоч і зазнав помітної мутації у руслі ідей модерністської естетики й культури, насамперед філософії життя чи віталізму. Зрештою, компаративні «експерименти» німецького мислителя трансформувалися у теорію морфології всесвітньої історії, котра розглядалася як світ динамічного становлення «живих форм» чи організмів- культур. Так чи інакше, вживання порівняльно-історичного методу вимагало від тодішнього дослідника окреслення такої сукупності умов та обставин, ба навіть загальної пізнавальної ситуації, за якої можливо застосувати цей інструмент. Відтак йшлося про певний евристичний запит історика чи вченого-гуманітарія до минувшини у вигляді попередньої гіпотези (еволюційно-стадіальна єдність історії, циклічність історичного руху, варіативність у контексті ідеально-типологічних концептів і т. п.), котра дозволяла встановити сенс авторських міркувань і навіть усієї конструкції, себто виявляла семантичну функцію компаративістики. Проте формулювання такої гіпотези, точніше компаративної вісі чи площини порівняння, було безпосередньо пов’язано зі стильовим візерунком творчості конкретного вченого. Означені інтелектуальні й культурні метаморфози споглядаємо у творчості багатьох європейських істориків другої половини ХІХ ст., зокрема у працях того ж таки М. Драгоманова. Зазвичай порівняльно-історичний метод у письмі цього українського інтелектуала пов’язують із етнографічними, етнологічними та фольклористичними практиками. Скажімо, Б. Крупницький уважав, що «як історик, Драгоманів уже з свого фольклористичного фаху перебрав порівняльносоціологічний метод і вказав на потребу його для української історії»525. Якщо взяти до уваги численні тексти М. Драгоманова з різноманітними етнографічними та фольклорними сюжетами, то це спостереження видається досить слушним. Тим паче, що до історії етнографії український учений увійшов саме як адепт порівняльних студій526. Однак, витоки компаративістики М. Драгоманова на обширах Кліо більш глибокі, позаяк походять зі стильових вимірів його історичного письма. «…Я вважав конечним через приклад космополітичного порівняючого методу хоть до одної частини культурного українського матеріалу противудіяти ограничено-націоналістичному настрою українофільських кружків, що розвився у них в зв’язку з загальною в Росії “самобытническою” реакцією», — зазначав історик в своїх автобіографічних записках527. Зауважимо, що означення на кшталт «космополітичний», «європейський», «загальнолюдський», «всесвітній», іноді «інтернаціональний» порівняльний або порівняльно-історичний метод («дослід», «спосіб») рясно представленні у текстах М. Драгоманова. Вочевидь, космополітична складова посідала поважне міс——————— 525 Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 111. 526 Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. — СПб., 1891. — Т. 3: Этнография малорусская. — С. 408–409. 527 Драгоманов М. Доповнення до Автобіографічної замітки // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895. — С. 392–393. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 405 це в його світосприйнятті та поглядах. Певна річ, що становище «громадського наймита» на еміграції (афористичне і почасти самоіронічне визначення М. Драгоманова свого характеру співпраці зі Старою Громадою!)528, мимоволі змушувало його адсорбувати популярні дослідницькі та культурницькі практики, які побутували на обширах Західної і Центральної Європи. Проте витоки космополітизму М. Драгоманова мали ще доеміграційне підґрунтя. На думку Л. Білецького, космополітична настанова сформувалася у майбутнього вченого за гімназійних часів, оскільки до університету Св. Володимира він увійшов переконаним космополітом529. Більше того, навіть вихованців першої народної школи на Подолі, якою опікувався гурток М. Драгоманова, у середовищі громадівців називали космополітами530. У цьому контексті космополітизм постає як культурний та інтелектуальний припис, який продукує компаративні устремління щодо навколишнього світу як з перспективи тодішньої сучасності, так і минулого та майбуття. Власне, український інтелектуал формулював цю вимогу як з’ясування відносин «межи так називаними народніми і культурними, національними й інтернаціональними елементами цивілізації»531. Це авторське означення є ключовим для розуміння тих евристичних запитів, які М. Драгоманов адресував до української минувшини. Відтак навіть його міркування про періодизацію минулого України сформульовані в компаративному дусі: «треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрійським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській»532. За спостереженням Д. Дорошенка, «Драгоманів раз-у-раз підкреслював необхідність увести українську історію в рамки історії загально-європейської, впровадити в досліди порівняльну методу»533. Саме на спроби українського мислителя включити національну минувшину до загальноєвропейських контекстів звертає увагу німецька дослідниця А. В. Вендланд534. Утім, М. Драгоманов розглядає порівняльно-історичний метод не тільки у вузькому розумінні, тобто виключно як специфічний дослідницький інструментарій, а і у широкому сенсі, себто у контексті вирізнення й окреслення свого інтелектуального становища щодо попередників та формулювання практично-політичних завдань. Ба біль——————— Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — С. 254. Білецький Л. До початків слов’янофільства М. Драгоманова (1859–1869) // Драгоманівський збірник... — Т. 1. — С. 11. 530 Драгоманов М. Австро-руські спомини... — С. 17. 531 Його ж Байка Богдана Хмельницького (Присвячую пам’яти М. І. Костомарова) // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова... — Т. 2. — С. 1. 532 Його ж. Чудацькі думки... — С. 490. 533 Дорошенко Д. Драгоманів і українська історіографія // Драгоманівський збірник. — Т. 1. — С. 122. 534 Wendland A. V. Am Rande der Imperien: Mychajlo Drahomanov und die Anfänge einer europäischen Verflechtungsgeschichte der Ukraine // Imperienvergleich. Beispiele und Ansätze aus osteuropäischer Perspektive. Festschrift für Andreas Kappeler / Hrsg. von G. Hausmann, A. Rustemeyer. — Wiesbaden, 2009. — S. 227. 528 529 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 406 ше, він обстоює тезу про «поступове українство новоєвропейське, космополітичне по думкам, та національне по формі, по ґрунту»535. Видається, що компаративізм був вихідним положенням М. Драгоманова не тільки як фахового вченого-гуманітарія, а й як політичного мислителя з космополітичним мірилом вартості. Загалом він намагався не тільки осягнути національну минувшину крізь історію світової цивілізації, а й нав’язати політичні та громадські новації, приміром, популярні на Заході соціалістичні, анархічні і ліберальні ідеї. Недаремно теза про співвіднесення української та європейської історії проходить наскрізним рефреном в авторських текстах, зокрема в епістолярії у контексті політичних устремлінь тодішніх діячів. «При цьому ми згадували Костомарова працю і говорили про те, яка фальшива кривобока виходить уся структура історії України, а значить і вся політика українська через те, що досі вільною наукою неосвічені відносини України до Московщини і стан її в Росії. — писав М. Драгоманов у листі до Старої Громади від 3–12 лютого 1887 р. — На цих розмовах, при котрих ми мусили споминати праці наших цензурних учених, я висказав, що вважав би для себе найбільшим щастям, як би я міг написати по-європейськи історію цивілізації на Україні, і що мою роботу над піснями і другими пам’ятниками нар. словесності (я показував гостю матеріали мої для порівнянного витовмачення легенд, новел, і т. ін. нам прийшлось говорити й про провал однієї моєї роботи такого характеру в однім цензурнім виданні) я вважаю за вступ до цієї праці»536. З такого ракурсу порівняльно-історичні студії постають як неодмінний компонент наукової та культурно-просвітницької програми М. Драгоманова. Численні зауваги, коментарі, а подекуди й дошкульні інвективи розкидані у його текстах, часто-густо мають суспільно-політичну мотивацію. Не випадково він уважав, що «доси навіть найученіші українські дослідчі народної словесності (напр. Костомаров) зовсім не прикладали до неї порівняючого методу і дивились на витвори її, як на вповні самобитний продукт місцевого національного ґрунту»537. Зазначимо, що М. Драгоманов розглядав М. Костомарова та П. Куліша не стільки як учених-словесників, скільки як «політичних істориків»538. Це спостереження щодо творчості чільних репрезентантів тодішнього українського історіописання виявляє тонке авторське розуміння пізнавальної ситуації 1870-х– 1880-х років. Зрештою, український інтелектуал-космополіт закидає брак компаративного методу не тільки М. Костомарову539 і П. Кулішу540, а й В. Антоновичу, М. Дашкевичу, О. Огоновському, М. Сумцову та низці інших учених. Причому його застереження мають як культурно-просвітню та практично-політичну, так й академічну спрямованість. Наприклад, у його полемічних виступах на Тре——————— Драгоманов М. Австро-руські спомини… — С. 102. Архів Михайла Драгоманова. — С. 333. 537 Драгоманов М. Доповнення до Автобіографічної замітки. — С. 392. 538 М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. — Львів, 1907. — Т. 4. — С. 186. 539 Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров: Життєписний очерк. — Львів, 1901. — С. 24. 540 Погляд М. П. Драгоманова на українську історію (його стаття по поводу переписки д. Куліша с Крашевським і Павликом) // Народ (Коломия). — 1895. — № 17. — С. 264. 535 536 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 407 тьому археологічному з’їзді в Києві (1874) обстоюється думка, що саме порівняльний шлях наукових студій спростовує тезу про самобутність малоруських пісень про кровозмішення541. Причому фольклористична й етнологічна проблематика студій М. Драгоманова, зокрема зазначених праць542, здебільшого розглядалася автором як можливість віднайти компаративні сюжети на українському ґрунті. Будь-що-будь він намагався підважити націоцентричні візії. «Найперше, коли навіть допустити, що основа національностей щось незмінне, — підкреслює М. Драгоманов, — то й тоді історія кождої національности, се, між іншим, вказання на обопільний вплив між даною наукою й іншими, — так що історичний дослід напр. письменності якогось народу, в тім числі й устної словесности, мусить бути інтернаціональний, порівняний»543. Такий підхід до фольклорного й етнографічного матеріалу нав’язував дослідницькі практики західноєвропейських учених. М. Драгоманов уважав, що варто «ввести мандрівний у вустах нашого народу словесний матеріал до кола європейського порівняльного дослідження, котре допоможе відокремити чуже від нашого місцевого, національного»544. Означені мотиви простежуємо і в багатьох інших заувагах М. Драгоманова, зокрема адресованих В. Антоновичу, котрому колишній товариш по Старій Громаді закидав архаїчність мислення та поверховість зроблених висновків і спостережень. Скажімо, відома розвідка В. Антоновича «Три національні типи народні» спричинилася до низки інвектив М. Драгоманова. «Наука ж про свою національність стане на міцний ґрунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці “Две русские народности”, й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в “Правді” в очерку “Три національних типи народних”, котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науковому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском “Две русские народности”», — наголошує історик545. На думку М. Драгоманова, обстоювання національної / народної своєрідності, попри результати новітніх європейських студій, лише шкодить як українській науці, так і визвольному руху. Саме тому він тримається тези, що «в тій области історії цивілізації порівняні досліди встигли вже відкрити таку глибоку та ріжнородну обопільність між найдальшими щодо місця й часу народами, про яку ані догадувалися тоді, коли панувала націоналістична філософія, яка вва- ——————— 541 Протоколы заседаний съезда // Труды Третьего Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 года: В 2 т. — К., 1878. — Т. 1. — С. LIX. 542 М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. — С. 145. 543 Драгоманов М. «Живая Старина» // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 3. — С. 311–312. 544 Его же. Предисловие. Замечания о систематическом издании произведений малорусской народной словесности (23 июня 1876 г., Вена) // Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова. — К., 1876. — C. XXIII–XXIV. 545 Його ж. Чудацькі думки… — С. 494. 408 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 жала за самостійний продукт національного творива все, що знаходила в культурі й словесности даної місцевости»546. Компаративні процедури М. Драгоманова скеровані, передусім, на виявлення метафізичності, обмеженості, штучності націоцентричних або т. зв. «самобутніх» пояснень та інтерпретацій у світлі тодішніх наукових і культурних новацій. Зокрема, український інтелектуал неодноразово згадував про порівняльно-історичний напрямок у тодішній європейській етнографії547, про «теорії нової порівняної науки про фольклорний матеріал»548, які руйнували романтичнонародницькі уявлення. У цьому сенсі, показовим є ставлення М. Драгоманова до студії російського критика В. Стасова «Происхождение русских былин» (1868), яка вирізнялася застосуванням порівняльно-історичного методу. «Д. Вл. Стасов перший приклав до билін методу зрівнюючу; зрівняв їх з епосом індійським, з піснями монгольськими, татарськими в Сибірі і дійшов до тієї думки, що великоруські билини не р у с ь к і, не н а ц і о н а л ь н і, не с а м о с т і й н і, не мають нічогісінько і с т о р и ч н о г о. — стверджує рецензент. — Вони — незабуті ш м а т к и (розбив М. Драгоманова. — Авт.) індійського епоса, компіляції з пісень середньої Азії і далекого Сходу»549. Зазначені сентенції демонструють, що М. Драгоманов розглядав компаративний метод як специфічний засіб у ревізії архаїчних поглядів та старих народницько-романтичних візій. На думку П. Одарченка, він послугувався цим методом для того, щоби продемонструвати хибність уявлень про неповторність національного фольклору550. З цієї перспективи М. Драгоманов неодноразово звертав увагу на порівняльні студії українських учених, які пов’язував із західними інтелектуальними впливами. «Ледве в останні часи, переважно під упливом європейського порівнячого методу у фольклорі, — проти котрого українські самобутники, навіть учені, спершу виступали, — почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харківської школи (Потебня, — котрий зрештою вів з тиха стару лінію німецько-російської науки 60-х років, — Сумцов та збирачі Манджура, котрий почав працювати в 70-і роки, Іванов і др.) та заграничної (Волков, В. Охримович і др.).», — зазначає історик у «Листах на Наддніпрянську Україну»551. У такому контексті компаративістика постає як один із найважливіших інструментів у творчості українського інтелектуала. Сучасні дослідники досить часто відводять М. Драгоманову місце критика та демістифікатора в українській історіографії другої половини ХІХ ст.552 ——————— 546 Його ж. Слов’янське оповідання про пожертвування власної дитини // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 3. — С. 151. 547 Його ж. Матеріяли й уваги про українську народню словесність // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 128. 548 Його ж. Для починаючих фольклористів на Україні // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова... — Т. 3. — С. 330. 549 Його ж. Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад. Стасова (Вестн. Европы за 1868 р. перші книжки) // Там само. — Т. 3. — С. 4. 550 Odarchenko P. Drahomanov as Folklorist. — P. 34. 551 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 59. 552 Єкельчик С. О. Національний міф чи історія: М. П. Драгоманов як критик сучасної йому української історіографії // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Мат-ли Всеукр. наук. конф.: (м. Харків, 15–17 листоп. 1995 р.). — Харків, 1995. — С. 306–307. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 409 Втім, у дослідницькому інструментарії М. Драгоманова порівняльно-історичний метод відіграє неабияку роль і у його студіях із класичної давнини. Передусім, історик означує цей метод як один із «найбільш зручних та плідних прийомів у всіх науках»553. Водночас автор посилається на приклад англійського історика античності Дж. Грота як на «взірець реставрації давнього політичного життя, шляхом порівняння з новим, і ставлення до давнього життя за тими же засадами, за якими сприймають і нове»554. Зауважимо, що М. Драгоманов звертає увагу й на особливе значення цього методу у спростуванні різноманітних забобон, упереджень, небилиць чи апологій у царині античної історії. Приміром, він підкреслює, що «порівняльний метод вивчення повинен покласти край перебільшеному вихвалянню германських варварів щодо всіх дикунів земного шару»555. Схожі критичні мотиви повною мірою споглядаємо у його текстах з обсягу українського історіописання. Натомість опоненти молодого історика, зокрема В. Більбасов, досить скептично відгукнулися про застосування порівняльного інструментарію в його магістерській дисертації556. Та, мабуть, найвиразнішим свідченням позитивістського походження компаративізму М. Драгоманова є його розумування про соціологічну підоснову порівняльно-історичного методу, котра дозволяє верифікувати фактографічні відомості у відповідній площині. «Історична критика отримує в такому соціологічному методі допомогу в тих випадках, коли не існує ніяких даних для перевірки відомих свідчень про певне явище. — зазначає історик. — Ця допомога полягає в порівняльному методі, котрий є неминучим вислідом логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу»557. На його думку, підсумком порівняння різних пам’яток первісної культури має стати твердження про культурно-історичний, а не хронологічний зміст самого поняття «давня історія»558. Пізніше, у «Чудацьких думках про українську національну справу» М. Драгоманов гостро скритикував студію «Борьба культур и народностей в Литовскорусском государстве в период династической унии Литвы с Польшею» (К., 1884), написану учнем В. Антоновича — М. Дашкевичем. Відтак опонент М. Дашкевича закидає йому брак виразного евристичного запиту, себто окресленої компаративної вісі, навколо якої варто вибудовувати порівняльний аналіз різних площин минувшини. «Тільки ж, не глядячи на таке ім’я праці, — відзначає критик, — даремне б стали ви шукати в ній справдешню історію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних, освітніх Польщі, Литви й Русі ——————— Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи... — С. 91. Там же. — С. 94. 555 Там же. — С. 144. 556 Бильбасов В. Рец. на кн.: Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. — К., 1869. — Ч. 1 // УИ. — К., 1869. — № 10. — С. 3; Его же. Рим и Византия в трудах двух киевских историков (Иконников В. Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории. — К., 1869; Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. — К., 1869. — Ч. 1) // РВ. — 1870. — Т. 90, № 11. — С. 306. 557 Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 80—81. 558 Там же. — С. 70. 553 554 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 410 перед їх унією й у часі її, та показу, якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох країн в певні епохи»559. В іншій студії він наголошує, що «порівняючий антропологічний дослід дуже підрізав старі націоналістичні думки про я к о в і с т ь відмін, “начал” (елементів, принципів) клясичних, германських, слов’янських і т.д. і розширив думку про те, що відміни в порядках ріжних народів у ріжні часи мають характер лишень і с т о р и ч н и й (розбив М. Драгоманова. — Авт.), при чому бувають і комбінації ріжних “начал”, тобто ступнів еволюції»560. Таким чином, М. Драгоманов постулює тезу про розмаїття ступенів і форм культурно-історичного буття різних народів у межах однієї доби, себто впроваджує думку про співіснування різних відтінків чи стадій єдиної суспільної еволюції. Наведені зауваги виявляють уповні очевидні позитивістські компоненти його стилю мислення, зокрема орієнтацію на широке співставлення різних епох, еволюційну єдність і, заразом, стадіальність у репрезентації суспільного розвитку, котра уможливлює компаративізм як такий. На думку О. Гермайзе, вчений виходив із «розуміння історичного процесу, як процесу універсального, однакового всюди по своїй соціологічній суті і неоднакового лише у формах вияву. Звідціля випливав у Драгоманова методологічний висновок, що історичні, як і взагалі соціальні з’явища, можна і слід студіювати й досліджувати тільки і виключно методом порівняльним»561. Суголосну думку щодо візії М. Драгоманова висловив і Б. Крупницький562. Натомість інші дослідники наголошують на значній еволюції, котрої зазнала компаративістика М. Драгоманова, що здолала шлях від звичайної аналогії до «складного синтетичного методу з використанням теорій міфологічної й антропологічної шкіл»563. Окрім того, М. Драгоманов розглядав компаративний метод як такий, що дозволяє раціонально та логічно заповнити фактографічні лакуни, перевіряти сумнівні свідчення і т. п. Наприклад, він відзначав, що послуговуючись цим методом можна визначити історичну добу, до якої слід віднести ті чи інші факти, коли джерела є спотвореними чи фрагментарними564. Відзначимо, що тексти українського інтелектуала зорієнтовані на пошуки культурної підоснови, виявлення різних етнокультурних шарів, взаємовпливів, вкраплень, доповнень, метаморфоз у контексті співвідношення космополітичного та етнічного / національного. Саме у цьому сенсі дослідник формує евристичні запити до українського минулого. Провідним елементом у компаративістиці М. Драгоманова, принаймні, на теренах етнографії, етнології та фольклористики, є поняття «кола» («кругу»), яке вживається для виявлення як подібних, так і відмінних прикмет. Ця де——————— Драгоманов М. П. Чудацькі думки… — С. 489. Його ж. Старі хартії вольности. — С. 28 (прим.*). 561 Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії. — С. 129. 562 Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 108. 563 Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова / Відп. ред. В. Ю. Євдокименко. — К., 1965. — С. 48. 564 Драгоманов М. Положение и задачи… — С. 81. 559 560 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 411 фініція зорієнтована на встановлення культурно-історичного змісту тієї чи іншої пам’ятки народної словесності, себто висвітлення її походження, споріднених варіантів, запозичень, чужорідних включень, сюжетних аналогій і відмінностей тощо. Вочевидь, зазначене поняття постало у руслі теорії «мандрівних сюжетів», «мандрівних історій» («зовнішньої міграції»), або, як називав її М. Драгоманов, «теорії переймання»565. Власне, «мандрівна історія» (нім. wandernde Geschichten) позначала цикл («коло», «круг») оповідей, що «кочували» на різних національних / народних обширах566. Об’єднуючою канвою таких циклів досить часто була сюжетна лінія, хоча, часом провідну роль відігравали персонажі, побутові, культурні елементи, світоглядні трансформації, способи передач, терени циркуляції і т. п. У другій половині ХІХ ст. теорія «мандрівних історій» розглядалася як інтелектуальна контраверсія щодо концепцій міфологічної школи, котрі спиралися на романтичну естетику, зокрема обстоювали тезу про доісторичну племінну єдність як основу міфотворення. Походження теорії «мандрівних сюжетів» зазвичай пов’язують зі студіями фундатора порівняльного літературознавства, німецького сходознавця та філолога Т. Бенфея. Знаковою працею у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст. уважають розлогу передмову Т. Бенфея до німецького видання найпопулярнішої санскритської збірки «Панчатантра» (1859), в якій він уперше відзначив запозичення й трансформацію її сюжетних мотивів у фольклористичних традиціях та пам’ятках багатьох європейських народів. Відтоді розпочалося тріумфальне поширення теорії «мандрівних сюжетів» на європейських обширах, зокрема в імперії Романових. Праці Т. Бенфея неодноразово згадуються у текстах М. Драгоманова, а спостереження останнього щодо запозичення індійських сюжетів у низці слов’янських пам’яток нагадують розумування німецького вченого567. Причому вже сучасники звернули увагу на драгоманівське захоплення «індійщиною», себто на невмотивовану генералізацію матеріалу у його фольклористичних та етнографічних розвідках568. Зокрема, М. Грушевський уважав, що М. Драгоманов був найвидатнішими представником теорії «літературних запозичень» в українській соціогуманітаристиці569. Л. Драгоманова-Шишманова обстоювала думку про те, що «його наукові методи і стиль перебували під впливом німецької науки», а у наукових розвідках українського мислителя відчувався «стиль німецьких учених»570. Не випадково важкуватість та багатослівність текстів М. Драгоманова відзначалася, як його сучасниками (О. Гольштейн)571, так і дослідниками (Д. Заславський)572. ——————— 565 Його ж. Замітки про слов’янські релігійні та й етичні легенди: ІІ. Дуалістичне сотворіння світа // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 4. — С. 277. 566 М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. — С. 183. 567 Драгоманов М. П. Слов’янські оповідання про народини Константина Великого // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 3. — С. 218. 568 Мишанич С. В. Фольклористична спадщина М. Драгоманова у світлі актуальних завдань українського народознавства // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. — С. 148. 569 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992. — С. 5–6 (прим. 1). 570 Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів... — С. 140, 142. 571 Гольштейн О. Нові спогади... — С. 172–173. 572 Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. — С. 88. 412 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 У широкому сенсі «круг» у фольклористичних студіях М. Драгоманова виступає як своєрідна компаративна вісь або площина, котра з’ясовує умови й можливості порівняння за тими чи іншими ознаками. Цей допоміжний термін виконує роль відповідного етно- та соціокультурного маркера, який у сукупності з іншими «колами» витворює в уяві дослідника рельєфний візерунок певної пам’ятки. «Коло» окреслює як етнокультурні, так й універсальні (космополітичні, інтернаціональні) складові конкретної пам’ятки, різні культурні шари, зокрема первинний соціо- та етнокультурний пласт, який спричинився до її появи, способи запозичення, переробки, територію побутування і т. п. Зрештою, М. Драгоманов досить розлого й детально описував інструментальне застосування компаративних чи культурних «кругів» (нім. Kulturkreis). «Порівняння тут повинно бути зроблено в кількох кругах ріжної величини променів: у крузі руським (велико-біло-мало-руським), у крузі слов’янським, у крузі арійським, юдським, нарешті в кругах тісніших і, так сказати, випадкових — у крузі области народів ріжного племени і ріжного ступня культури, що стикалися з нашим народом і передали йому, або переняли від нього певну частину матеріяла народної словесності. — наголошує вчений. — Докладне порівняння сього матеріяла у ріжних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях, показало би і в і д м і н у нашої словесности, і с х о ж і с т ь її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ся схожість із коїнциденції (від нім. Koinzidenz — збіг, збіжність. — Авт.) чи зі с п а д щ и н и із спільного колись, племінного скарбу, або чи (як се найчастіше буває) від п е р е й н я т т я при обопільному культурному впливі. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом і н т е р н а ц і о н а л ь н о г о порівняння можна буде говорити докладно про її н а ц і о н а л ь н и й (розбив М. Драгоманова. — Авт.) елемент»573. Однак, найважливішим є те, що певне «коло» вчений пов’язує з відповідною культурною добою, себто розподіляє чи ранжує пам’ятки за різними відтінками історичного часу або стадіями суспільного розвитку. Відтак інструментальне призначення компаративістики М. Драгоманов убачав у тому, щоби «поперед усього вибрати с тих половиць, через порівняний метод, загальнолюдські, загальноарійські, загальнослов’янські, загальноруські, відділити пословиці переняті, і одержаний таким способом чисто місцевий останок треба конче, в свою чергу, розділити по епохам культурної історії народу і по місцям його побуту, лісовим, степовим і т. д. Аж тоді можна буде зробити наукову характеристику світогляду українського народу по пословицям, у зв’язку, звісно, з іншими матеріялами для такого предмету»574. Такі міркування М. Драгоманова виказують його уявлення про еволюційну єдність культурно-історичного руху і, заразом, просторове розмаїття етнокультурних варіацій, які часто-густо нав’язують соціологічне трактування. Більше того, авторські розумування про «культурні кола» почасти нагадують дослідницькі стратегії раннього дифузіонізму кінця ХІХ — початку ХХ ст. в культурній антропології, котрі спиралися на ідею «територіального переміщення» (дифу——————— 573 Драгоманов М. П. Матеріяли й уваги про українську народню словесність. ІІ. Стенька Разін — козак Гарасим // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова... — Т. 1. — С. 144–145. 574 Його ж. Про науковий дослід русько-українських народних пословиць // Там само. — Т. 1. — С. 51. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 413 зію) культурних взірців. Ці думки свідчать, що еволюційні канони були вже затісними для концептуалізації українського мислителя. М. Драгоманов досить виразно розрізняв дослідницькі практики звичайного етнографа-збирача та вченого-інтерпретатора. «А вже хто хоче робити з матеріалу виводи, то мусить бути образованим соціологом. Тепер мода на порівняння. Ціль порівняння все таки показати і подібність, і ріжницю. — наголошує М. Драгоманов у листі до М. Павлика від 10/22 лютого 1895 р. — Коли хто порівнянням хоче вказати, що певне оповідання — зайшле, то мусить старатись добитись того, — де перве місце зарождіння його, при яких культурних обставинах, як воно далі пішло в путь, при яких обставинах воно всвоювалось другими народами і що воно нарешті в них означає»575. Проте алгоритм уживання порівняльного методу у його текстах видається достатньо складним, оскільки у жодному разі не зводиться лише до спрощеної фіксації подібностей та відмінностей у територіальному розрізі. Натомість компаративна процедура М. Драгоманова скерована на виявлення й освітлення бічних варіантів, зокрема передбачає з’ясування мотиваційної канви, врештірешт первісної культурної основи. На його думку, «порівняння треба зробити острійше й систематичнійше, а власне воно мусить мати на оці найперше основні особливости варіянтів, причому варіянти треба розділити по географічній близості сторін, де вони записані. Після того для кождої сторони треба розділити варіянти на основні й посторонні, які затрогували головні мотиви й розвили другорядні (процес, через який варіянти стають подекуди зовсім самостійними піснями), а так само й перехід подробиць одної пісні в другу (процес, через який зближаються пісні ріжні щодо основи своєї теми). При тому треба звертати увагу на географічне розповсюдження тих другорядних і третьорядних варіянтів і їх подробиць»576. Водночас автор досить виразно формулює свої евристичні запити, які частогусто генералізує до пошуків початкового взірця. У листі до О. Огоновського від 8/20 квітня 1894 р. М. Драгоманов досить докладно викладає свої міркування щодо компаративістики та підкреслює, що «порівняний дослід мусить дійти до первого джерела всякої теми, прослідити її дороги, показати, як вона перемінилась по дорозі і нарешті показати національні одміни варіянтів»577. Видається, що таке зацікавлення сюжетною канвою пам’яток народної словесності спрямоване на виявлення різних культурних шарів, які спричинилися до їхнього побутування. Причому учений розглядав як соціокультурні умови, так і художньо-естетичні чинники, які призвели до появи та подальших перетворень того чи іншого твору. Таким чином, М. Драгоманов стверджує, що «порівняний дослід оповідань мусить мати на оці не лише схожість їх основ, але й схожість і ріжницю подробиць. Окрім того, в питанню про первісну батьківщину певного оповідання та про ті зміни форми, які воно діставало в своїм русі по ріжних країнах, мусить бути звернена особлива увага на ріжні побутові вмови, починаючи з геогра——————— 575 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. — Чернівці, 1911 — Т. 8: (1894–1895). — С. 201. 576 Драгоманов М. «Живая Старина». — С. 314–315. 577 Його ж. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. — Львів, 1901. — Т. 1. — С. 174. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 414 фічних. Лише таким чином можемо встановити ґенезу оповідань, які находяться у ріжних народів, і доказати їх дійсне свояцтво, та й відділити оповідання туземні в певних строках від перейнятих»578. Певна річ, ці зауваги демонструють зорієнтованість автора на висвітлення й інтерпретацію сюжетних перетворень, в яких географічна площина, хоч і посідає поважне місце, проте співіснує з культурними, природними, соціальними, етнічними, політичними та іншими чинниками. Скажімо, розглядаючи етнографічні студії відомого українського етнографа М. Сумцова, М. Драгоманов закидає йому однобічне застосування порівняльного методу, яке обмежується, головним чином, дійовими особами чи фактографічними подробицями. Натомість критик тримається думки, що для науки було б більше користі, «коли б д. Сумцов прослідив, напр. говорячи про байки і апологи т. зв. ж и в о т н о г о е п о с у, н е о с о б и ж и в о т н и х, а самі ф а б у л и (розбив. М. Драгоманова. — Авт.), в чім вони сходяться у ріжних народів, в чім ріжняться, які з них мусіли скластись в ріжних країнах відповідно їх клімату, географії, землі, фауні, звичаям, історії, — а які запозичені були у других народів...»579. Отож порівняльне висвітлення сюжетних ліній, компаративний аналіз самобутніх і запозичених елементів дозволяють М. Драгоманову диференціювати пам’ятки народної словесності за різними «категоріями схожості». Цей авторський розподіл, з одного боку, спирався на ідею еволюційної єдності світу історії, яка переходить або досягає відповідних стадій (фаз) суспільного розвитку, себто певного рівня цивілізації. Та, з іншого боку, такий підхід не виключав взаємозасвоєння, запозичення, сприйняття, переробки, перетворення тих чи інших культурних компонентів, мотивів, побутових подробиць тощо. Зрештою, М. Драгоманов уважає, що різноманітні культурні подібності можна вложити у дві категорії схожості: «1) схожі через схожість людської природи, особливо через однаковий рівень розвою, 2) схожі через безпосереднє переймання одного народу від другого, через перехід творів словесности як дорогою письменною, так і устною»580. Наведені «категорії схожості» М. Драгоманова вельми нагадують тезу вищезгаданого Е. Фрімена про «два роди аналогій»581, що тяжіють до позитивістських стильових канонів. Та й посилання на студії Е. Фрімена побутують у текстах українського інтелектуала. Проте перенесення еволюційно-соціологічних канонів на терени фольклористики й етнографії у текстах М. Драгоманова досить часто спричиняло надмірну, часом спонтанну генералізацію певних історико-культурних контактів, а схожість сюжетів і мотивів фольклору сприймалася дослідником як незаперечний вислід відповідних запозичень582. Але у висвітленні й інтерпретації процесів, явищ, фактів з обсягу культурної минувшини він був усе ж таки більш гнучким, аніж більшість адептів та прихильників позитивістського історіописання, позаяк визнавав широке розмаїття етнокультурних форм, попри їх спільну еволюційну основу. ——————— Його ж. Замітки про слов’янські релігійні… — Т. 4. — С. 282. Його ж. Наукові методи пр. Сумцова // ЖС (Львів). — 1894. — Т. 1, № 1. — С. 152 580 Його ж. Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини. — Т. 3. — С. 150. 581 Фриман Э. Сравнительная политика… — С. 22. 582 Мишанич С. В. Вказ. праця. — С. 148. 578 579 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 415 Мабуть, традиційний скептицизм М. Драгоманова уберігав його від апологетичного звеличення як певних теорій, так і інструментальних засобів. «Задля того, аби не захопитися доктринерством школи і не впасти в натягання, треба доконче при порівнянім досліді особливо звертати увагу не лише на основи оповідання, але й на подробиці: розвій теми, побутові риси, географічні та й історичні вказівки, тенденцію й т. п.», — відзначає вчений583. Який же вислід компаративістики М. Драгоманова? Що саме прагне віднайти український учений послуговуючись порівняльним методом у сфері фольклористики й етнології? Передусім, це — різноманітні культурні смисли, які переховуються за циркуляцією пам’яток народної словесності. Недаремно М. Драгоманов акцентує увагу на певних культурних запозиченнях та трансформаціях у контексті української історії, що виявляють етнокультурну взаємодію народів / націй на різних відтінках суспільної еволюції. У передмові до «Исторических песен малорусского народа», написаній спільно з В. Антоновичем, обстоюється думка про потребу визначення «ступеня культурних зносин малорусів з іншими народами, безпосереднього й опосередкованого»584. У подібному сенсі М. Драгоманов формулює свій запит до української минувшини і в іншій студії. «Коли ми будемо мати докладний порівняно-історичний дослід про українські народні пісні, то між іншим ми будемо в стані судити про ступінь культурної стичности України з Заходом і про ту ролю посередника, яку вона грала сім згляді і для Східної Руси…»585. Крім того, автор обстоює думку про побутування різноманітних соціо- та етнокультурних контактів на обширах української минувшини від часів античності до ранньомодерної доби. Іноді М. Драгоманов зупиняється на тих культурних перехрещуваннях чи мутаціях, яких зазнавали пам’ятки народної словесності під час свого «мандрування», зокрема наголошує на географічно-просторових контекстах таких запозичень і перетворень. «Порівняний дослід народної словесности показує нам розпросторення пантеїстичної буддійської етики в стороні монотеїстичних і навіть спіритуалістичних релігій, магометанських і християнських, дає нам примір того, як поганські міти перероблялися у легенди й житія християнські. — відзначає М. Драгоманов. — Спеціяльно він показує нам, що величезний процент того матеріяла, котрий годував фантазію народів Європи, прийшов до них із Азії та Африки тоді, коли ті сторони взагалі стояли культурно вище від сторін Європи, хоть своєю дорогою й ся остання відплатила в македонську епоху певну частину свого довгу своїм учителям, котрих вона так рішучо випередила за останні два-три століття, через що тепер сама стає їх учителькою»586. ——————— 583 Драгоманов М. П. Слов’янські переробки Едіпової історії // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 4. — С. 7. 584 [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа. — Т. 1. — С. XVII. 585 Драгоманов М. П. Відгук лицарської поезії в руських народних піснях // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 1. — С. 84. 586 Його ж. Корделія-Замурза. Літературно-критичний уривок // Там само. — Т. 1. — С. 171–172. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 416 Втім не меншу вагу, на думку вченого, має й з’ясування тих чи інших причин схожості, себто осягнення відповідних соціокультурних передумов й обставин, які уможливили спільні риси, мотиви, персонажі і т. п. «Такого рода докладні студії зробили останнім часом величезні успіхи в Західній Европі, як щодо оповідань місцевих, так і щодо оповідань поза-европейських», — наголошує вчений587. Більше того, він стверджує, що в «цивілізованому світі не тільки етнографи-сістематизатори, а й прості збірачі етногр. матеріалу зрозуміли повишу думку і вже стараються не подавати в печать навіть поодиноких матеріалів без порівнюючих приміток»588. Часом компаративістика М. Драгоманова висвітлює не тільки циркуляцію самих пам’яток, а й буття їхніх «носіїв», себто національних репрезентантів тих чи інших культурних, мистецьких, громадських практик. Зокрема, він зіставляє французьких труверів і жонглерів з українськими кобзарями й лірниками589. Загалом компаративні студії М. Драгоманова у царині фольклористики й етнографії привертають дедалі більшу увагу сучасних науковців590. Утім, класичною давниною, фольклористикою та етнологією не обмежується сфера застосування компаративістики у дослідницьких практиках М. Драгоманова, позаяк вона охоплює й царину політичної історії. Дехто з його сучасників навіть обстоював думку, що український мислитель найліпше вживав порівняльно-історичний метод саме у політичних студіях591. Зауважимо, що М. Драгоманов як інтелектуал другої половини ХІХ ст. здебільшого поділяв позитивістські уявлення про минувшину як порівняльну площину щодо тодішньої сучасності. Тим паче, що у такому світобаченні різноманітні часові пласти світу історії сполучалися універсальною соціологічноеволюційною підосновою. Зрештою, політична публіцистика М. Драгоманова виявляє низку різноманітних і доволі оригінальних сюжетів, в яких автор послугується компаративістикою. Зазвичай він уживає порівняльний метод для того, щоби пояснити прихований сенс тих чи інших політичних подій, передумов, обставин, явищ, дошукуючись їх аналогій на теренах європейської історії. Іноді М. Драгоманов прагне продемонструвати природність певних трансформацій, наприклад, періодів суспільно-політичної реакції, котрі змінюють епохи громадського піднесення. Заразом він намагається віднайти в історії достатні підстави для оптимістичних настанов стосовно драматичних подій або ситуацій, зокрема спричинених урядовою політикою в імперії Романових. «Ми цілком розуміємо, що тепер у Росії у многих може розвинутись найкрайніший песимізм. — зазначає автор у “Листах на Наддніпрянську Україну”. — Але ж ——————— М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. — Т. 4. — С. 184. Возняк М. Невидана стаття М. П. Драгоманова про фольклорну літературу [«З італьянської та французької літератури про народню словесность (Одповідь д. Ів. Франкові)» (2 грудня 1883 р.) ] // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. — [К.,] 1926. — Вип. 1/2. — С. 118 589 Драгоманов М. П. Два українські «фабльо» та їх жерела (Нарис із історії загальної порівняної літератури) // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… — Т. 2. — С. 67. 590 Григораш Н. Компаративістичні студії Михайла Драгоманова на сторінках болгарського періодичного видання «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина» // Зб. пр. Науково-дослідного центру періодики ЛНБ. — Львів, 2005. — С. 496–509. 591 Стаття Віссаріонова «Огляд літературної і політичної діяльності М. П. Драгоманова» // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. — С. 361. 587 588 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 417 думаємо, що власне історичні досліди й порівняння можуть побороти той песимізм, з котрим жити активно не можна»592. Не випадково сучасні дослідники висловлюють думку про майже прямі паралелі між пізньоімперським Римом і та пореформеною Росією, котрі побутують у текстах М. Драгоманова593. Однак, посідаючи становище публіциста чи громадсько-політичного діяча, М. Драгоманов здебільшого є досить коректним та обережним у таких зіставленнях, зокрема добре усвідомлює їхню обмеженість і релятивність. Приміром, розглядаючи терористичні акти російських народників кінця 1870-х — початку 1880-х років він формулює свій компаративний запит у контексті пошуку тих причин, які спричинилися до радикалізації революційного руху. Відтак М. Драгоманов акцентує увагу на політичній мотивації тодішніх терористів, яку часто-густо у російській та іноземній пресі пов’язували із засвоєнням європейських соціалістичних чи анархічних доктрин (марксизм, прудонізм, бакунізм та ін.). На його думку, погляди російських революціонерів виявляють «разючу аналогію з ідеями поширеними в Англії за часів страти Карла І та апологій Мільтона, або з настроями у Франції, коли судили Людовика (Луї) Капета, або в Німеччині за часів убивства Коцебу (1819)»594. Зазначимо, що ці подібності М. Драгоманов виводить не тільки з досвіду особистого спілкування з революційними діячами, а й з вивчення тодішніх нелегальних прокламацій. «Це швидше промови якобінців XVIII століття і навіть гугенотів і пуритан XVI та XVII віків», — підкреслює історик595. Проте М. Драгоманов не обмежується лише констатацією схожості мотивів у революційних рухах різних епох, а й акцентує увагу на їхньому спільному соціокультурному підґрунті. «Росія нині перебуває напередодні вирішення того питання про обмеження самовладдя спадкової монархії, котре Англія вирішувала в XVII в., Франція в XVIII в., а німецькі держави в першій половині ХІХ ст.», — наголошує вчений 596. Отож причини переродження російських народників-пропагандистів у революціонерів-терористів М. Драгоманов убачає не у тодішніх європейських соціалістичних чи анархічних впливах, а у тих соціокультурних передумовах, що склалися в імперії Романових. Зокрема, він вказує на ґвалтовне порушення базових громадянських прав і свобод, репресивні заходи царату, скостенілість бюрократичного апарату і т. п. Власне, схожість соціокультурних трансформацій, пов’язаних із гострими суспільними потребами в обмеженні монархічної влади у ретроспективі європейської минувшини та тодішньої російської сучасності, й складає компаративну вісь М. Драгоманова. Саме у цьому контексті автор пропонує шукати пояснення радикалізації російського революційного руху, позаяк уважає його «виключно політичним (курсив М. Драгоманова. — Авт.), схожим із тими (рухами. — Авт.), ——————— Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 81. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади... — С. 201. 594 Драгоманов М. П. Тираноубийство в России... — С. 349. 595 Там же. — С. 357–358. 596 Драгоманов М. П. Динамитно-анархическая эпидемия и самоуправление // Драгоманов М. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 682. 592 593 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 418 котрі проминули держави Західної Європи, одні в XVI та XVII століттях, інші в XVIII, Німеччина й Австрія до 1848 р., Італія до 1859 р.»597. Такі сентенції виказують не тільки уявлення М. Драгоманова про еволюційну єдність та цивілізаційну конечність суспільних перетворень, а і виявляють його розуміння мінливості й багатоманітності історичних форм, різних способів їхнього розгортання у просторі і часі. У цьому розумінні надзвичайну цікавість становлять компаративні паралелі М. Драгоманова стосовно російської та європейської історії, позаяк вони репрезентують не тільки прогностичну скерованість його стилю мислення, а й масштабність авторської концептуалізації. Зазвичай український учений відносив Московське царство до монархій східного та середньовічного типу598. Причому М. Драгоманов уважав, що низку таких рис успадкувала й Російська імперія, що наближало її у політичному плані до Візантії, історія якої «уславилася» перманентними палацовими інтригами та заколотами. Тому порівняльною площиною у цьому випадку слугує рівень легітимності монаршої влади, конституціоналізму та їхнього впливу на політичну минувшину тієї чи іншої країни. «З новоєвропейських великих монархій до типу Візантії найбільше приближається Росія, в котрій з 23 царів від початку московського однодержавства при Івані ІІІ до наших часів (1462–1881) убито було 6 царів (та 2 наслідники престолу), умер на чужині скинутий цар 1 (та 1 наслідник престолу вмер у тюрмі), та окрім того ще вступило на престол через “двірцевий переворот” 4 царі, — всього на 23 царів 14 переворотів, з котрих 12 так званих двірцевих», — відзначає історик599. М. Драгоманов порівнює Росію з іншими європейськими монархіями, передусім, із Францією й Англією. «Примір середньовічного, християнсько-феодального легітимізму показує аж до самого XVIII ст. Франція, де з 33 королів від Гугона Капета до Людовика XVI (987–1792) убито було тілько два королі, вже в XVI–XVII в., і то з релігійного фанатизму, поки нарешті в 1793 р. 1 король був присуджений на смерть народнім собором, після чого Франція вступила в добу новійших революційних переворотів (3 республіки, 2 імперії, 2 конституційні королівства)», — наголошує автор600. Та найвиразніше архаїчність російської політичної системи постає в світлі минувшини Британської імперії, котру М. Драгоманов уважав «найпоступовішою» європейською країною, зокрема в сенсі впровадження конституціоналізму. «Англія і в сему показує оригінальну варіяцію загальноевропейської історії: тут з 35 королів від часу Вільяма Завоювателя (1066) по дінастичним причинам було скинутих 3 королі (з котрих 2 були вбиті в тюрмі, 1 в битві з противником), при участи парламенту було скинуто 4 королі (з котрих 2 убито в тюрмі, одного покарано на смерть парламентом, 1 умер на чужині). З часу конечної установи парламентської управи, після революції 1688 р., Англія стала приміром новійшого легітимізму, конституційного, при котрому монарх ——————— Его же. Тираноубийство в России… — С. 357–358. Его же. Либерализм и земство в России. 1. Земский либерализм в России (1858–1883). 2. Самодержавие, местное самоуправление и независимый суд. — Genéve, 1889. — С. 53. 599 Його ж. Старі хартії вольности. — С. 27. 600 Там само. — С. 27. 597 598 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 419 мусить бути верховним сімволом законоправної держави і навіть сторожем конституції перед партіями. — зазначає історик. — Інтересно, що і в Росії найбільше було легітимізму при трьох перших Романових (1613–1682), коли царі часто скликали земські собори»601. Де ж пролягають витоки таких різних національно-державних варіацій минувшини? Чому саме у західноєвропейських країнах конституціоналізм став неодмінним атрибутом політичного буття, а в Російській імперії, навпаки, залишився на маргінесі суспільного життя? Зауважимо, що М. Драгоманов уникає простих та однозначних відповідей на ці питання, проте дошукується їх на ниві компаративістики. Втім, визнаючи типологічну спорідненість Російської і Візантійської імперій він не підносить ці спостереження до провідних положень концептуалізації про виїмкову православну цивілізацію та її особливий історичний шлях і т. п., що споглядаємо в численних писаннях багатьох мислителів ХІХ–ХХ ст. На його думку, засадна різниця між західноєвропейськими варіаціями та російською версією минувшини пов’язана з відмінними темпами історичного розвитку. «Головна відмінність історії московського ладу від історії споріднених йому європейських устроїв зовсім не якісного характеру і полягає лише у відносній відсталості його різновидів, котра пояснюється запізнілістю появи Московської держави на історичній сцені», — стверджує історик602. Так, постає теза М. Драгоманова про уповільнений розвиток Росії, порівняно з Західною Європою. Це положення автор виводить шляхом зіставлення ключових, точніше переломних, моментів політичної історії Росії та Франції, які і складають провідну компаративну вісь у візії українського мислителя. Відзначимо, що М. Драгоманов категорично відкидав порівняння імперії Романових із Сполученими Штатами, позаяк «царська історія Московщини не дала тій державі стати мужицькою навіть і такою, як Північно-Американська Спілка, з котрою іноді рівняють Росію легкодуми»603. Натомість він уважав за можливе порівнювати Московщину-Росію, переважно з Францією, меншою мірою — з Прусією-Німеччиною. Вочевидь, доцільність співставлення минулого Росії з історією Франції спиралася на декілька авторських міркувань. Передусім, це — певні паралелі в аграрній історії, величезний бюрократичний апарат і централістична організація державного управління обох країн тощо. Проте найбільше до конструювання цієї компаративної площини прудоніста й соціаліста-федераліста М. Драгоманова спонукали російські революційні практики кінця 1870-х — початку 1880-х років, які він оцінював як якобінськоцентралістичне переродження. На початку 1880-х років він неодноразово висловлює у своїх текстах, зокрема в одній із найвідоміших праць — «Историческая Польша и Великорусская демократия», — думки про те, що тогочасна ситуація в імперії Романових нагадує становище у Франції напередодні 1789 р.604 Зрештою, зацікавлення історією Франції у компаративному сенсі простежується у творчості багатьох російських учених-гуманітаріїв кінця ХІХ — почат——————— Там само. — С. 27. Драгоманов М. П. Либерализм и земство в России. — С. 45. 603 Його ж. Україна і центри... — С. 459. 604 Его же. Историческая Польша... — С. 451. 601 602 420 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ку ХХ ст. Більше того, соціокультурні впливи, які скеровували тодішні дослідницькі інтенції до французького середньовіччя та ранньомодерної доби були настільки потужними, що склалася російська (іноді її означують як російськоукраїнська) школа істориків у вивченні французької аграрної історії (П. Виноградов, М. Карєєв, М. Ковалевський, І. Лучицький та ін.)605. Але М. Драгоманов не виключав й іншої, бічної порівняльної вісі РосіяПрусія / Німеччина. Підставою для побудови такої компаративної площини слугував земський рух на обширах імперії Романових у пореформену добу та його реформаційні потуги й очікування. «Росія після-севастопольська перебувала в такому ж становищі, в якому була Пруссія після Тільзитського миру. — наголошує автор. — І тому в ній розпочалося, і в суспільстві, і в більш просвіченій частині уряду, рух, уповні аналогічний тому, який був у Пруссії за доби Штейна»606. Ще одна компаративна паралель стосовно Німеччини та Росії у публіцистиці М. Драгоманова постає у контексті зіставлення урядової політики русифікації й германізації на околицях цих імперій. Згадаємо, приміром, його відому студію «Восточная политика Германии и обрусение» (1872)607. Сучасні дослідники обстоюють думку про два сценарії розвитку Росії у візії М. Драгоманова — якобінсько-французький та пруссько-німецький (ліберальні реформи проведені згори)608. Однак, від початку 1880-х років український мислитель здебільшого орієнтується на «французьку модель» у своїх компаративних експериментах, зокрема конструює її з перспективи конституціоналізму зокрема та соціальної історії загалом. На думку М. Драгоманова, існує, щонайменше, чотири «критичні точки» історичного розвитку Росії та Франції у контексті конституціоналізму: «Виокремлення Франції з Каролінгського конгломерату в 843 р. Виокремлення Владимирсько-Московського князівства зі старо-руської політичної системи — 1243 р. різниця у 400 р. Остаточне утворення États-Généraux (фр. Генеральні Штати. — Авт.) у Франції — 1302 р. Перший земський собор у Московській державі — 1550 р. різниця у 248 р. Останнє зібрання États-Généraux 1614 р. Останній земський собор 1698 р. різниця у 84 р. Спроби скликання États-Généraux за часів Фронди протягом 1649–1651 рр. Спроба обмеження самодержавства імператриці Анни 1730 р. різниця у 79 р.»609. М. Драгоманов не тільки констатує поступове скорочення часової різниці між «переломними» подіями в історії обох країн, а й висловлює припущення, що скликанню нових Генеральних Штатів 1789 р. у Франції мала відповідати аналогічна подія у російській історії — скликання новітнього Земського Собору610. Ба більше, він тримається думки про різні темпи суспільної еволюції, які вможливлюють відмінну часову тривалість історичних стадій-епох («ступенів»). «Ми навіть не думаємо, щоб країна, яка так зосталась позаду, як Росія од Європи, ——————— 605 Фролова И. И. Значение исследований Н. И. Кареева для разработки истории французского крестьянства в эпоху феодализма // СВк. — М., 1955. — Вып. 7 — С. 316–318. 606 Драгоманов М. Либерализм и земство в России. — С. 59. 607 Его же. Восточная политика Германии и обрусение. — C. 1–219. 608 Круглашов А. Драма інтелектуала. — С. 406. 609 Драгоманов М. П. Либерализм и земство в России. — С. 45–46. 610 Там же. — С. 46. РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 421 безпремінно мусила так же довго проходити всі ті ступні, які проходили передні країни…», — підкреслює М. Драгоманов611. Утім, конституювання модерного Земського Собору чи якогось його аналогу, так і не сталося! М. Драгоманов пояснює цю несподівану метаморфозу суперечливими соціокультурними впливами європейської історії на російську минувшину, зокрема Французької революції кінця XVIII ст., в яких імперська влада та придворна камарилья вбачали безпосередню загрозу для себе. «Московська, а потім петербурзька історія Росії з XVII ст., йдучи по тій дорозі, по котрій ішла, напр., історія Франції в часи від Ришельє до 1789 р., виробила над народами Росії, починаючи з великоруського, абсолютно бюрократичний державний уряд, котрий не пуска до політичного життя громади й народи. — зазначає історик. — Це, як видно по примірам других держав Європи, тілько певний період в історії Росії, котрий мусить скінчитись і перейти в другий — період державного уряду громадського й народного»612. Та цього не сталося! Натомість у добу Миколи І, за візією українського діяча, відбулося сполучення «старого московсько-візантійського царизму» з «новітнім контрреволюційним диктаторством», котре паралізувало суспільний розвиток у Росії613. Такі компаративні узагальнення і навіть прогностичне передбачення М. Драгоманова спиралися на позитивістські уявлення про еволюційно-стадіальне представлення світу історії. Тому, незважаючи на обстоювання еволюційної єдності минувшини вчений виводить тезу про уповільненість російського історичного процесу послуговуючись не тільки зіставленням знакових політичних подій, а й з перспективи порівняння соціальної історії на обширах Західної Європи та імперії Романових. На його думку, «одна з відмінностей Московського царства від західноєвропейських монархій полягала якраз у тому, що в останніх монархізм допомагав звільненню мас народу від феодальної аристократії і майже завершив цю роботу до початку визвольного періоду, тоді як у Московії і згодом у Росії XVIII в., саме у самодержавно-монархічний період, селянство було закріпачено духовенством та служивим дворянством. Ця обставина може бути поясненна колонізаційними та військовими відносинами на Східно-Європейській рівнині, де, напр., Московське царство XVI–XVII в., будучи за політичним віком, однолітком Франції за королів Валуа, у цьому відношенні відповідало Франкській державі за часів Меровінгів та Каролінгів, — ось чому основа феодалізму, роздавання земель служивим людям, з усіма її наслідками, продовжувалася в Московії та Росії навіть до ХІХ в., — а в інших формах, триває й до нашого часу»614. Варто підкреслити, що М. Драгоманов уважав помістне землеволодіння підосновою російської соціальної та політичної минувшини, котра гальмувала суспільну еволюцію, себто не давала імперії здолати відповідні стадії розвитку. «Московське царство з самого XIV ст. і доси не перестає завойовувати сусідні ——————— Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 413. Його ж. «Сонячний промінь» (Повість Василя Чайченка, «Зоря», 1892, №№ 11–22) // Його ж. Літературно-публіцистичні праці. У 2 т. / Упор. та прим. И. С. Романченка, В. В. Лисенка. — К., 1970. — Т. 2. — С. 389–390. 613 Его же. Либерализм и земство в России. — С. 48–49. 614 Там же. — С. 48. 611 612 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 422 краї обік себе і тим воно різниться од усіх других держав в Европі, котрі більшеменше вже давно увійшли в береги. М о с к о в с ь к е ц а р с т в о ч е р е з ц е о д с а м о г о XIV cт. і д о с и робить те, що інші держави по неволі закінчили коло XIV cт., себто р о з д а й е л е н и с в о ї м с л у ж и л и м л ю д я м (розбив М. Драгоманова. — Авт.), і в московських, і в немосковських землях і плодить, значить, властне “поместный элемент”»615, — стверджує автор. Такі розумування український учений резюмує у досить категоричному вислові: «Росія сама панська земля в Європі»616. Видається, що соціальна історія Росії продукувала й інші аналогії, які широко побутують у політичній публіцистиці М. Драгоманова. Зокрема, автор порівнював передачу великих земельних володінь у Чорногорії початку 1880-х років місцевій аристократії з подібними соціально-політичними практиками у Росії XVIII cт. «Це роздавання земель у новонабутих землях на південному кордоні Чорногорії не народу, а придворним, чи не нагадує воно зроблену в значно більших масштабах роздачу земель Катериною ІІ у “Вільностях Війська Запорозького”, перетворених Потьомкіним у Новоросію?», — риторично запитує вчений617. Наведені сентенції свідчать, що М. Драгоманов, як і більшість інтелектуалів другої половини ХІХ ст., хоч і спирався на ідею еволюційної репрезентації світу минувшини, проте все ж таки тримався думки не тільки про відмінну тривалість окремих стадій чи епох, а й про неоднорідність різних площин історичного розвитку — політичної, соціальної, господарсько-економічної, духовно-культурної та ін. З визнання багатоманітності суспільної еволюції у різних сферах людського буття постає авторська думка про відмінні форми цього єдиного процесу, вислідом якої є теза про варіації чи різновиди європейської минувшини (французька, німецька, англійська) та уповільнений / «запізнілий» розвиток Московщини-Росії. У широкому сенсі евристичний запит М. Драгоманова на ниві компаративістики, зорієнтований на осягнення можливих способів переходу від станового до громадянського суспільства, від монаршого абсолютизму до конституціоналізму, від всеросійської держави до держави націй, які нині б назвали пошуком шляхів «запізнілої модернізації» мультинаціональної імперії Романових. Проте авторська констатація нав’язує ще одну порівняльну вісь у текстах М. Драгоманова у контексті співставлення Гетьманщини та Московського царства / Російської імперії. Причому своєрідним мірилом такої компаративістики слугує т. зв. «ідеальний устрій». Український мислитель, як і П.-Ж. Прудон, уважав, що до цього взірця наближалася тогочасна Швейцарія з її широким місцевим самоврядуванням618. У такому світлі М. Драгоманов обстоює думку, що «козацькі республіки старої України були набагато ближче до ідеального політичного устрою, ніж та російська імперія, в якій благоденствує Україна у наш час. Ці республіки мали ——————— Драгоманов М. Україна і центри... — С. 460. [Драгоманов М.] Народні школи // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. — Женева, 1878. — № 2: Звістки про Україну 1876–1877. — С. 213. 617 Драгоманов М. П. Литературно-политические заметки. ІІ. Абсолютизм и капитализм // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 564. 618 Його ж. «Царство Боже внутри вас» Л. Толстого. — С. 14. 615 616 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 423 свої недоліки в і в минулому, проте все-таки вони були республіками, все ж таки, наприклад, Запоріжжя являло вповні демократичну общину, а при тому зовсім не виключно військову і навіть розбійницьку, зовсім не дику…»619. Крім того, вчений акцентує увагу на тому, що система управління «козацьких республік» кардинально відрізнялася від імперської централізації. Зокрема він підкреслює, що у «Гетьманщині сотня була, щонайменше, у принципі самоврядною волостю, полк таким же повітом, а вся Гетьманщина такою ж областю, в якій поступово вироблялися і форми загальнонародного представництва»620. Це порівняння логічно підводило М. Драгоманова до тези про конфлікт між російським легітимізмом і централізмом та українською автономією XVII–XVIII ст.621 Проте український діяч не тільки пояснює реакційність та відсталість імперської системи уповільненістю темпів еволюції Російської держави, а й наголошує на відповідних практично-політичних наслідках. Зокрема, він обстоює думку, що в «такій державі жити нікому не можна», а тим паче «немосковським народам»622. Зауважимо, що М. Драгоманов досить часто вишукував аналогії щодо знакових подій з обсягу різних національних історій, зокрема прагнув крізь зіставлення осягнути їхній суспільний масштаб та продемонструвати відповідний сенс. Саме у цьому руслі варто розглядати його розумування щодо Переяславського договору 1654 р., який він порівнював з Великою Хартією Вольностей 1215 р. і, заразом, із суспільними практиками Московського царства XVII ст. На його думку, «як порівняти ті права, що витребували собі пани англійські у короля Івана, званого Безземельним (1215 р.), звісну Велику Грамоту про вольності (Magna Charta libertatum), то вийде, що вони були не багато більше, ніж вольності наших козаків у 1654 р., і служили попереду на користь ще меншому числу людей»623. Звідси й походить авторська теза, що козацький устрій був більше подібний до «теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня російська імперія»624. За спостереженням Б. Крупницького, «Драгоманів мислив український історичний процес, як такий, в якому більше схожого з історичним процесом Західньої Европи, аніж Европи Східньої. Порівняльною методою Драгоманів доводив, що українська історія розвивалася справді на тих самих законах і тими самими шляхами, що й історія Західньої Европи»625. Водночас М. Драгоманов акцентував увагу на засвоєнні різноманітних культурних і громадських елементів, які демонструють певні ролі українців в історичному бутті інших країн. Приміром, історик висловлює думку про запозичення запорозькими козаками ——————— 619 Его же. Литературно-политические заметки. VII. Страхи украинского сепаратизма // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 593. 620 Там же. — С. 593–594. 621 Драгоманов М. П. Германство на Востоке и Московщина на Западе // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 503. 622 Его же. Терроризм и свобода, муравьи и корова... — С. 300. 623 Його ж. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876) // Його ж. Вибране. — С. 570. 624 Там само. — С. 570 625 Крупницький Б. 8. Культурні проблеми історії України: ІІ. Історичні основи европеїзму України // Крупницький Б. Основні проблеми… — С. 161. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 424 таборового устрою від «чеських Таборитів, яким ходили допомагати наші волинці та подоляни в XV в.»626. М. Драгоманов шукав паралелі і між різними національними рухами ХІХ ст. Скажімо, він порівнював рух провансальців, розділених між Іспанією та Францією, з аналогічними потугами українців, які опинилися по різний бік кордону Росії й Австро-Угорщини. Зокрема, український інтелектуал убачав навіть подібність розгортання цих національних рухів: від літературного «відродження» до вимог творення федерації627. Порівняльні сюжети в працях М. Драгоманова досить часто походили зі співставлення становища українців в імперії Габсбургів та імперії Романових. Відтак близькі приятелі українського інтелектуала навіть називали його Михайлом Галицьким за постійні розмови про Галичину628. Натомість В. Герасимчук обстоював думку, що цей «великий наддніпрянець» був для «Галичан на жаль тільки блудним лицарем, якого усі подивляли, а надто мало розуміли»629. Іноді М. Драгоманов уживає порівняння як своєрідний засіб політичної публіцистики з широкими історичними ретроспекціями. Такою, наприклад, є його політична сатира «Дионизий ІІІ С.-Петербургский и Платон ІІ Московский. Сравнительно-историческая игра природы». Власне, це — сатирична аналогія між історією античних Сіракуз й Афін, яку свого часу пильно студіював М. Драгоманов630, та тогочасною імперією Романових. Причому імператор Олександр ІІІ та російський публіцист Іван Аксаков, відомий як палкий прибічник «ідеальної монархії» і, заразом, автор проекту «самоліквідації дворянства», порівнюються з сіракузьким тираном Діонісієм І Старшим та його наставником — давньогрецьким філософом Платоном Афінським. За переказом, цього античного мислителя начебто продали в рабство після його повчань щодо побудови кращої держави. Тож М. Драгоманов віднаходить чергову «аналогію» з тодішньою сучасністю. У 1878 р. І. Аксакова вислали з Москви за гостру критику політики Олександра ІІ на Берлінському конгресі, що спричинила розділ Болгарії та інші відомі зовнішньополітичні поступки імперії Романових. Та навіть у цьому сатиричному нарисі М. Драгоманов напівіронічно «виправдовується» щодо побутування відмінностей означених персонажів, оскільки вони випливають з різниці «“клімату, їжі та загального вигляду природи” — московської й афінської»631. Цей стилізований пасаж виказує не тільки авторський скептицизм щодо різноманітних інтелектуальних спроб «виховання» тиранів, а й стосовно позитивістських уявлень про «всесилля» факторного аналізу («теорії факторів»). Звичайно, викладеними сюжетами не обмежується компаративістика М. Драгоманова, проте їх висвітлення все ж таки дає певне уявлення про його дослід——————— Драгоманов М. Историческая Польша… — С. 314. Кошуль М. Від України до Оксітанії: Михайло Драгоманов і французький регіоналізм / З фр. пер. Т. Стрельцова // Всесвіт. — 1991. — № 7. — С. 232. 628 Драгоманов М. Австро-руські спомини... — С. 259; Листування Івана Франка... — С. 163. 629 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. — С. 1. 630 Драгоманов М. П. Сиракузские тираны. — 25 арк. 631 Его же. Дионизий ІІІ С.-Петербургский и Платон ІІ Московский. Сравнительно-историческая игра природы // Его же. Собрание политических сочинений. — Т. 2. — С. 467. 626 627 РОЗДІЛ ІV. НА КУЛЬТУРНИХ ТЕРЕНАХ «ПЕРШОГО» ПОЗИТИВІЗМУ 425 ницький інструментарій, зокрема стосовно стильових канонів його історичного письма. У позитивістських дослідницьких стратегіях призначення «порівняльних студій» здебільшого асоціюють із пошуками сутності історичних перетворень. У цьому сенсі М. Драгоманов посідає проміжне місце між дослідниками, які скеровані на т. зв. «відкриття» й формулювання законів суспільного розвитку, та вченими, котрі переймаються відтворенням виключно фактографічної «поверхні» світу історії. Прикметною рисою компаративістики М. Драгоманова є своєрідна тотальність і всеосяжність у застосуванні цього дослідницького інструментарію, котра є вислідом космополітичних та просвітницько-гуманістичних настанов його світосприйняття. Тим паче, що становище українського інтелектуала на еміграції (іноді його зіставляють зі славнозвісною постаттю О. Герцена!), зокрема споглядання тодішньої європейської дійсності, котра разюче контрастувала з суспільними й культурними практиками на обширах Російської імперії , продукувало «порівняльні експерименти». Вихідна основа компаративних студій М. Драгоманова, безперечно, тяжіла до еволюційно-стадіальних конструкцій світу історії. Втім, український інтелектуал визнавав не тільки величезне розмаїття культурних, соціальних, політичних форм, темпів розвитку, неоднорідність розвою різних площин і сфер суспільного життя, а й навіть відмінну тривалість окремих стадій-епох, припускав можливості їхньої комбінації та співбуття в одному історичному часі! Загалом він уникав жорстких і універсальних пропозицій на ниві концептуалізації світу минувшини, передусім тих, які спричиняли одноманітне й лінійне представлення історії. Натомість його сценарії та варіації історичного розвитку європейських націй або країн нав’язують ретроспективні й прогностичні сюжети, котрі спираються на достатньо вмотивовані, окреслені і значною мірою однорідні евристичні запити (конституціоналізм, система державного управління, аграрний устрій, соціальна диференціація, політичне реформування і т. п.). Звісно, в компаративістиці М. Драгоманова, часом споглядаємо й ідеї лінеарності, приміром, коли йдеться про ті чи інші часові відтінки, якими визначається хронологічна локалізація «запізнілості» російського розвитку, порівняно з французьким або британським і т. п. У порівняльних сюжетах українського діяча побутують і численні практично-політичні мотиви, хоч автор прагне посісти та продемонструвати космополітичне (але небезстороннє!) становище щодо висвітлення й пояснення подій, фактів, явищ і процесів. Іноді соціологічна підоснова компаративних експериментів М. Драгоманова призводила до надмірної генералізації його спостережень, узагальнень та висновків. Особливо, це помітно у його фольклористичних та етнографічних практиках, наприклад, у захопленні т. зв. «індійщиною» чи іншими «мандрівними історіями». Проте вчений зазвичай прагнув стримано й обережно формулювати свої порівняльні висновки й узагальнення, зокрема щодо типологічних подібностей, генетичних зв’язків, культурних контактів і т. п. Вочевидь, межі еволюційно-стадіальної компаративістики були вже затісними для пізнього М. Драгоманова. Відтак його порівняльні студії поступово наближалися до «критичної» чи модернізованої версії позитивізму кінця ХІХ — початку ХХ ст., зокрема у царині етнології та культурної антропології на- 426 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 гадували інструментарій, що тільки-но вимальовувався у річищі раннього дифузіонізму. Однак, повністю подолати позитивістські засади історіописання українському інтелектуалу, так і не судилося! На заваді став аж надто короткий вік його напруженого, інтенсивного й драматичного життя (1841–1895)… РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 427 РОЗДІЛ V «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ І ЙОГО СОЦІОЛОГІЧНІ, НЕОКАНТІАНСЬКІ ТА ВІТАЛІСТИЧНІ РЕВІЗІЇ. МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ПРОЕКТ «ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ» (М. ГРУШЕВСЬКИЙ) З-поміж численних образів «довгого» ХІХ століття метафори «вік історії» та «вік націй» посідають поважне і навіть почесне місце, позаяк відображають знакові процеси на сцені минувшини. Зокрема, М. Кордуба — один із найвідоміших учнів М. Грушевського охрестив кінець XVIII–ХIХ ст. «добою націоналізму», в яку домінує почування «свойого етнічного “я”»1. Та й сам М. Грушевський ототожнював ХІХ в. із «національною ідеєю і національними змаганнями, капіталізмом і соціяльною демократією, нечуваним зростом точних наук і винаходів, промисловим поступом, перетворєннєм цілого світа в арену европейської культури й науки (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.)»2. Зрештою, на європейській мапі впродовж означеного терміну не тільки усталилися політичні обриси націй і національних держав, а й ініціювалася легітимізація їхнього буття в історичному часі та просторі, себто актуалізувалися процеси «винайдення» чи «конструювання» націй. Ба більше, ідея нації, за висловом британського історика Е. Гобсбаума, стала «новою релігією» тодішніх держав3. Недаремно харківський учений М. Петров перераховуючи вимоги до історичного письма, які склалися на початку 1860-х років, зазначив, що «історик має бути національним»4, хоч і висловив низку застережень щодо апології такого чи подібного патріотизму у дослідницьких практиках. З цієї перспективи легітимаційна програма, накинута історіописанню, спричинила виникнення нового інтелектуального й культурного продукту — великої оповіді або тексту у контексті ессенціального, націоцентричного чи нормативного прочитання минувшини на кшталт своєрідної «біографії нації», яке у другій половині ХХ ст. ретроспективно нарекли національним гранд-наративом. Тому протягом ХІХ — першої половини ХХ ст. народилася низка великих ——————— 1 Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1926. — Т. 91, № 12. — С. 347. 2 Грушевський М. На порозі століття (присвячено перемишльській українсько-руській громаді) // Там само. — 1901. — Т. 13, № 2. — С. 77 3 Хобсбаум Э. Век Империи. 1875–1914 / Пер. с англ. Е. С. Юрченко, В. П. Белоножко; научн. ред. А. А. Егоров. — Ростов н /Д., 1999. — С. 219 4 Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. — Харьков, 1861. — С. 62. 428 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 наративів — національних історій. Згадаємо, приміром, багатотомні історії Німеччини Генріха Лудена (12 томів, 1825–1845), Леопольда фон Ранке (6 томів, 1839–1847), Карла Лампрехта (12 + 2 додаткові томи, 1891–1909 ); Франції — Жана Сісмонді (31 том, 1821–1844), Жюля Мішле (17 томів, 1833–1867) та Анрі Мартена (16 + 6 томів, 1833–1883); Фландрії — барона Кервіна де Леттенгове (6 томів, 1846–1850); Англії — Томаса Маколея (5 томів, 1848–1861), Джорджа Грина (4 + 2 томи, 1877–1883); Сполучених Штатів — Джорджа Банкрофта (10 томів, 1834–1874); Чехії — Франтішека Палацького (5 томів, 1836–1867); Росії — Сергія Соловйова (29 томів, 1851–1879) і Василя Ключевського (5 томів, 1904–1922); Румунії — Ніколає Йорга (10 томів, 1936–1939) та низку ін. Ці великі тексти привертали увагу багатьох українських інтелектуалів ХІХ — початку ХХ ст. Студії Т. Маколея перекладав російською мовою П. Куліш5. Багатотомники Ж. Мішле й А. Мартена вивчав М. Драгоманов, зокрема називав їх «великими зводами історії Франції»6. Працями Ж. Мішле цікавився й М. Грушевський, зокрема розглядав його як «рідкого на французькім ґрунті істориканародника, дуже популярного своєю прихильністю (доведеною до ідеалізації) до селянства»7. На такій хвилі національних гранд-наративів постала й знаменита конструкція «Історії України-Руси» (10 томів, 1898–1936), яку Д. Багалій розглядав поряд із «аналогічними історіями інших народів»8. Славіст О. Яцимирський навіть закинув тодішнім російським історикам, що студія українського вченого є для них «свого роду прикладом і докором, докором безумовно справедливим», який має спонукати до масштабних досліджень9. Первісний задум багатотомника М. Грушевського викристалізувався у процесі його університетських викладів у Львові, подібно до низки інших великих оповідей (В. Ключевського, С. Соловйова та ін.)10. Мотиваційна канва таких великих історій не була однорідною, хоч здебільшого містила той чи інший евристичний запит до минувшини у контексті творення певного народу / нації. Наприклад, за версією Ж. Мішле це питання формулювалося у такому вигляді: як «Франція утворила Францію»11. Натомість у багатотомнику Т. Маколея головний зміст історії Англії вбачався в її «фізичному, моральному й розумовому поліпшенні»12. ——————— 5 [Куліш П. О.] Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. — К., 1994. — Т. 1. — С. 262. 6 Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране / Упоряд. Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. — К., 1991. — С. 524. 7 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1917. — Ч. 4: [Європа в 1789– 1848 рр.] — С. 107. 8 Багалій Д. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. — Харків, 2001. — Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. — С. 569. 9 А. Я. [Яцимирский А. И.] Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ–Львів, 1909. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — Х, 624 с. // ИВ. — 1910. — Т. 121, № 8. — С. 1072. 10 Багалій Д. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії (історикокритичний нарис) // ЧШ. — 1927. — № 1. — С. 171. 11 Мішле. Історія Франції. Як Мішле написав свою книгу (Уривки з передмови 1869 р.) // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г. Рохкина. — [Харків], 1929. — С. 126. 12 Маколей. Полное собрание сочинений. — 2-е испр. изд; под. общей ред. И. Л. Тиблена: В 15 т. — СПб.–М., 1866. — Т. 6: История Англии, ч. 1: От восшествия на престол Иакова ІІ. — С. 2. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 429 Гранд-наративи з обсягу національних історій зазвичай спиралися на канони «великих стилів» ХІХ ст. — романтизму та позитивізму. Втім, уже позитивістське історіописання виплекало нову інтелектуальну хвилю, пов’язану із соціологізацією минувшини, котра, кінець-кінцем, висунула на авансцену історії «масову людину». Відтак стався своєрідний «зсув» проблематики від вивчення буття окремих постатей і станів до студіювання масових явищ та процесів високого рівня загальності, які потребували інших дослідницьких стратегій й епістемологічних взірців. Первісні орієнтири соціологізації історії другої половини ХІХ ст. пов’язували з візіями славнозвісних фундаторів позитивізму Г. Спенсера та О. Конта, зокрема навіть саме поняття «соціологія» вважали витвором останнього мислителя. На ниві історіописання ХІХ ст. позитивістська соціологізація, мабуть, найкраще була втілена у відомому, але незавершеному двотомнику Г.-Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії» (1857–1861), що розглядався як взірцева праця протягом 1860-х–1870-х років. Згодом поширилися марксистські ідеї, а наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. помітну популярність здобула візія Е. Дюркгайма, котрий уважав, що соціологія є своєрідним різновидом чи проекцією «просторової історії» і, заразом, об’єктивною наукою, позаяк вона спирається на студіювання «соціальних фактів», які не можна звести до певних факторів. Натомість ці факти мають певні самостійні прикмети, що справляють вплив на людину. Така візія видавалася доволі привабливою дослідникам, зорієнтованим на всеосяжне, фактографічне представлення минувшини. Зокрема, деякі концепти соціологічної теорії Е. Дюркгайма прихильно сприймав М. Грушевський. Тим паче, що ця візія, котру відносили до «емпіричної соціології» і розглядали як реакцію на «органічну» та «психологічну школи» у соціології13, передбачала докладний фактографічний опис «горизонтального зрізу» минувшини. У міжвоєнну добу М. Грушевський із неприхованою симпатією прокоментував спробу учнів Е. Дюркгайма відновити його соціологічну школу, зокрема зауважив, що розробка методу була «її найсильнішою стороною, бо ся Дюркгемова школа була властиво єдиним огнищем соціологічної методології»14. Більше того, український історик уважав, що саме школа Е. Дюркгайма навчила дослідників «твердо і ясно оперувати “соціяльними фактами”»15. Водночас ідея каузального представлення історії, що побутувала ще на теренах «першого» позитивізму, себто від його «батьків-засновників», отримала нове підґрунтя на ниві Паризької соціологічної школи (Е. Дюркгайм, Л. ЛевіБрюль та ін.). Це — масова чи колективна свідомість («колективні уявлення»), якої дошукувалися у поведінці окремих осіб та людських спільнот. Отож у рецензійному огляді нової соціологічної та філософської літератури 1924 р. М. Грушевський досить точно зреферував означені інтелектуальні настрої, котрі, вочевидь, були йому близькими. «Колєктивні представлення заховують рішаюче значіння навіть на найвищих ступенях розвитку, які досі осягнено. Вже ——————— 13 Штепа К. Соціологічна теорія релігії Е. Дюркгема і школа М. Грушевського // ЗНІСВ. — Ніжин, 1932. — Вип. 12. — С. 46. 14 Грушевський М. Відродження французької соціологічної школи // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. — [К.], 1926. — Вип. 1/2. — С. 117. 15 Його ж. Вступне слово // Там само. — С. ІІІ. 430 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 через присвоєння самої мови сучасна культурна людина попадає у власть творчости колєктиву і залежність від соціяльного окруження. — відзначає історик. — Приналежність до певної держави і національности теж має великий і сильний вплив не тільки на наше почуття і волю, але так само і на наше мишлення. Навіть в науці при ближчім розгляді часто помітні впливи колєктиву, чи тої соціяльної творчости (“колєктивних представлень”)»16. Зрештою, настанова Е. Дюркгайма спричинилася до студіювання різноманітних спільнот, особливо соціальних й етнічних, суспільних структур та їхніх функцій, зокрема на ниві етнології первісних чи примітивних культур. Нового імпульсу соціогуманітаристиці надав неокантіанський поворот, який упровадив і актуалізував ідею апріорного пізнання, позаяк його адепти вважали, що предмет та мова науки передують тому чи іншому досвіду. Відтоді думка про те, що історики мають конструювати об’єкти дослідження у своїй уяві стала одним із наріжних каменів історіописання впродовж усього ХХ ст. Заразом неокантіанство не тільки суттєво розхитало, а й підважило еволюційні побудови, сперті на позитивістські засади, які досі вважалися надійним прихистком істориків від новітніх методологічних потрясінь. Досить гостро постало питання про «культурну вартість» історичних фактів17, що кидало ще один виклик класичному розумінню історизму, виплеканому впродовж усього ХІХ ст. Дехто з дослідників убачав у неокантіанстві нові можливості для філософського обґрунтування / оновлення старого історизму18. Саме у полі таких знакових розломів «подієвої історії», спричинених соціологізацією та неокантіанством, розпочався перехід від традиційної / класичної до модерністської / некласичної історіографії, котрий суттєво трансформував стильові засади національних гранд-наративів. На зламі ХІХ–ХХ ст. великі оповіді вже не тільки сполучають різноманітні стильові основи, а й постають як багатоманітні, складні, строкаті, почасти суперечливі палітри відмінних дослідницьких стратегій та конкуруючих епістемологічних взірців. На часі поставали розмаїті пропозиції щодо оновлення позитивізму, котрі сучасники часто-густо означували як «критичний» позитивізм. Скажімо, самобутня модернізація позитивізму з культурознавчої та психологічної перспектив досить добре простежується у багатотомній історії К. Лампрехта, яка постала на межі ХІХ–ХХ ст. Цей великий історичний наратив вибудуваний у вигляді конcтрукції низки епох німецького народу, які відображають взаємодію «духовних і матеріальних сил» та узгоджують домінування економічного поступу як рушія минувшини з відповідними соціально-психологічними і культурними стадіями суспільства: символічною (докласове суспільство), типологічною (раннє середньо——————— 16 Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker, in deutscher Übersetzung herausgegeben und eingeleitet von Dr. Wilhelm Jerusalem. — Wien und Leipzig: W. Braumüller, 1921. — XII, 352 s.; La mentalité primitive par L. Lévy-Bruhl (Bibliotéque de philosophie contemporaine — Traveaux de l’Année sociologique). — Paris: F. Alcan,1922. — III, 537 p.; Jerusalem W. Soziologie des Erkennens (Kölner Vierteljahrshefte für Sozialwissenschaften. I Jhrg. — 1921. — Heft 3); Thurnwald R. Zum gegenwärtigen Stande der Völkerpsychologie (Köln, Vierteljahrshefte. IV Jhrg. — 1924. — Heft 1–2) // Україна. — 1924. — № 4. — С. 152–153. 17 Кордуба М. Огляд захiдно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1899 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // ЗНТШ (Львів). — 1900. — Т. 37. — С. 1. 18 Франк С. Л. Очерк методологии общественных наук. — М., 1922. — С. 25. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 431 віччя), конвенціональною (пізнє середньовіччя), індивідуалістичною (епохи Ренесансу та Просвітництва), суб’єктивною (доба романтизму), соціально-психологічною (епоха промислової революції у Німеччині)19. Загалом великий текст К. Лампрехта (автор уважав себе істориком-психологом!) підпорядкований звичному позитивістському канону стадіальної концептуалізації, проте трансформований численними сюжетами про психологічні та культурні метаморфози «німецької свідомості», хоч і з відповідним економічним та соціальним рефреном, які «увінчалися» створенням національної держави20. На початку ХХ ст. великий наратив, який раніше виношувався істориками як романтичний, згодом позитивістський — «критичний», сцієнтистський та начебто об’єктивістський проект «національної біографії», зазнає істотних інтелектуальних і культурних трансформацій. Та, попри ці перетворення, ідея сакралізації національного буття у часі та просторі, зокрема у ретроспективі, або у контексті прихованого чи очевидного футуристичного передбачення / пророцтва, залишається засадною у конструкціях гранд-наративів. Показовим видається означення великого наративу М. Грушевського в одному з ювілейних привітань 1926 р. «Велика будівля історії України-Руси ще не закінчена, але її камінний фундамент закладено й могутні мури виведено на височінь, з якої видно долю народу в його минувшині і будучині. Історією минувшини твориться історія будучини», — зазначається у вітанні Українського інституту громадознавства, котре підписали М. Шаповал, О. Ейхельман, Н. Григориїв (Григоріїв) та М. Мандрика21. «Величезною будівлею» української історії назвав найбільшу працю М. Грушевського М. Могилянський — його одинокий оборонець у розпал організованої й офіціозної кампанії на об’єднаному пленумі циклу філософії, соціології та циклу історії ВАУН 1931 р.22 Вислід такого сприйняття багатотомника М. Грушевського споглядаємо у численних висловах-асоціаціях сучасників. Останні ототожнювали його «Історію України-Руси» з «найважнійшим, найвеличавійшим твором-монументом» (В. Герасимчук)23, «великим монументом» (М. Василенко)24, а також розглядали її як «першу монументальну синтетичну працю» (Д. Багалій)25 та «монументальну історію України-Русі»26, відводили цій роботі незаперечний статус «пра——————— 19 Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. — СПб., 2006. — Т. 2: Образы прошлого. — С. 294. 20 Лампрехт К. История германского народа / Пер. с нем. П. Николаева. — М., 1894. — Т. 1, ч. 1/2. — С. 20. 21 Ювілей академіка М. С. Грушевського 1866–1926. І. Ювілейні засідання. ІІ. Привітання. — К., 1927. — С. 127. 22 Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця «Соціологічні погляди акад. М. Грушевського» на об’єднаному пленумі філософії, соціології та циклу історії ВУАН [машинопис; 1931 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 14628. — Арк. 126. 23 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). — 1922. — Т. 133. — С. 8. 24 Ювілей академіка М. С. Грушевського. — С. 27. 25 Там само. — С. 8. 26 Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріялізму (Рец. на кн.: Яворський М. І. Нарис історії України. — К.: ДВУ, 1923. — Ч. 1. — VIII, 188 с.) // ЧШ. — 1923. — № 9. — С. 147. 432 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ці монументальної» (Д. Дорошенко)27, характеризували як «монументальний твір» (М. Кордуба)28, «монументальну працю» (М. Славінський)29, «монументальний твір», «монументальну працю наскрізь національну» (С. Томашівський)30 чи називали «монументальною “Історією України-Руси”» (І. Франко)31, монументальним десятитомником (Б. Крупницький)32, «вічним монументальним твором» (Ю. Лавріненко)33, «монументальними працями» (М. Яворський)34 і т. п. Зокрема, Б. Крупницький нарік дев’ятий том цієї праці М. Грушевського «монументальною монографією»35. Більше того, навіть сучасні дослідники тою чи іншою мірою пов’язують і висвітлюють великий текст М. Грушевського у контексті монументалізму: «дав йому (українському народу. — Авт.) історичну метрику своєю монументальною “Історією України-Руси”» (Л. Винар)36, «монументальні дослідницькі досягнення» (Я. Дашкевич)37 та ін. Метафоричні асоціації щодо монументалізму багатотомника М. Грушевського побутували і у західних дослідників (Дж. Армстронг)38. Відзначимо, що і сам М. Грушевський у листуванні 1920-х років неодноразово називає цю працю «великою історією»39, проте вживає це означення для вирізнення її з-поміж інших студій та проектів. ——————— 27 Дорошенко Д. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ–Львів, 1913. Т. 8, ч. 1. — 315 с. // ЛНВ. — 1913. — Т. 64, № 11. — С. 377; Його ж. Огляд української історіографії / Упорядк. та вступн. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. — 3-е вид., репринт. — К., 1996. — С. 193. 28 Кордуба М. Михайло Грушевський як учений [переклад статті з «Przegląd Historyczny». — 1935. — № 12] // УІ. —1984. — № 1/4. — С. 37. 29 Славинский М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ–Львів, 1909. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — 628, Х с. // ВЕ. — 1909. — № 11. — С. 419. 30 Томашівський С. Нова книжка — нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб., 1904 // ЛНВ. — 1905. — Т. 29, № 1. — С. 44, 45. 31 Франко І. Причинки до Історії України-Руси. — Львів, 1912. — С. 153. 32 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IІІ. Михайло Грушевський // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. — Мюнхен, 1959. — С. 96. 33 Лавріненко Ю. Михайло Грушевський (літературна сильвета) // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933. Поезія. — Проза. — Драма. — Есей. — 3-є вид. — К., 2004. — С. 918. 34 Яворський М. Проблема української націонал-демократичної революції у 1917 р., її історичні основи та її рухові сили // Яворський М. На історичному фронті. Збірка статтів. — Б. м., 1929. — Т. 1. — С. 151. 35 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII–XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 10. 36 Винар Л. Грушевськознавство: ґенеза й історичний розвиток. — Київ–Львів–Париж– Нью-Йорк–Торонто, 1998. — C. 37. 37 Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.). — Львів, 1999. — С. 85. 38 Будурович Б. Михайло Грушевський в оцінці західно-європейської і американської історіографії // ВШ. — 1967. — № 2. — С. 179. 39 Лист акад. М. С. Грушевського до секретаря ВУЦВК О. І. Буценка в справі поновлення видання часопису «Україна» та інших видань історичних установ (липень 1924 р.) // Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. — К., 1993. — С. 219. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 433 Наведені сентенції хоч-не-хоч нав’язують асоціації з епічними та героїчними складовими українського минулого, зокрема спричиняють пошуки ідеалістичних взірців, незважаючи на суворо окреслені документальність і об’єктивність викладу М. Грушевського, котрі постійно декларуються у його великому тексті. Та найважливішим видається те, що цей «монументальний» проект був наскрізь телеологічним, оскільки апріорі постулював кінцеву мету історичного руху — відродження українського народу / нації. Отож від «Історії України-Руси», як і інших національних гранд-наративів, сучасники М. Грушевського тою чи іншою мірою очікували не стільки сцієнтистського й критичного прочитання минувшини, скільки відповідних «рецептів» організації національного життя, скерованих у майбуття. Тим більше, що надчасове і, заразом, морально-виховне призначення великої оповіді частогусто залишалося визначальним у її рецепції на полі тогочасної соціогуманітаристики та суспільно-політичної думки. Зауважимо, що й сам автор «монументального» багатотомника тою чи іншою мірою поділяв погляди про виховні та соціальні функції історії, що почасти нав’язує асоціації з раціоналістично-просвітницькою парадигмою. «Історія в її примітивній, грубій формі, являється кінець-кінцем цементом, яким держиться всяке людське пожиття, всякий громадський зв’язок», — підкреслює історик в одній із розвідок40 Зрештою, «монументальність» представлення національної минувшини у вигляді своєрідної цілісності розглядається як родова риса великих історій ХІХ — початку ХХ ст. Вдумливий і проникливий критик європейської культури кінця ХІХ ст. Ф.-В. Ніцше вважав, що «монументальний тип історії», зорієнтований на творення чогось великого, котре потребує взірців минувшини41. Такою програмою, скерованою у майбуття, був проект новітнього українського відродження, який вимагав «монументальної» репрезентації національної минувшини, зокрема представлення її як певної цілісності в історичному часі та просторі. Вищезгаданий М. Кордуба розглядав «Історію України-Руси» з перспективи «українського рісорджіменту (італ. Risorgimento. — Авт.)», себто національного відродження42. На думку О. Оглоблина, «саме історія цього відродження становить у концепції Грушевського основний зміст української історії 19–20 століття»43. Водночас він обстоював думку, що «Грушевський великою мірою зв’язаний був з українською громадською думкою другої половини ХІХ століття»44. Власне, пов’язаність М. Грушевського з традиціями української історичної та суспільно-політичної думки ХІХ ст. значною мірою визначала конструкцію його великого тексту. До того ж, на виразний зв’язок своєї студії з проектом ——————— 40 Грушевський М. Історія й її соціально-виховуюче значіннє // Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. — К., 1991. — С. 56. 41 Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше Ф. Сочинения: В 2 т / Сост., ред., вступ. ст. и. прим. К. А. Свасьяна. — М., 1990. — Т. 1. — С. 174. 42 Кордуба М. Академік Михайло Грушевський… — С. 350. 43 Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19–20 століття (до 1917 року). — Мюнхен– Нью-Йорк, 1973. — С. 3. 44 Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. — Ф. 3561. — Оп. 1. — Спр. 292. — Арк. 43. 434 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 українського національного відродження однозначно вказав і сам автор «Історії України-Руси» у передмові до першого видання першого тому (1898). «Мені мило, — писав М. Грушевський, — що вихід сеї книги припадає на столітє нашого відродження; нехай вона буде йому привітом»45. Таке декларування призначення багатотомника у контексті столітнього ювілею публікації перших трьох частин поеми І. Котляревського «Енеїда» (1798), з котрою пов’язують початок нової української літератури і, водночас, уважають прологом до українського національного відродження ХІХ ст., видається показовим і навіть ключовим моментом! «У нас — розсипана етнографічна маса, слабкі, майже призабуті історичні спомини, і тільки на західнім галицькім закрайчику (окраїні. — Авт.) — початки нового національного життя. В руках нашого покоління — національне відродженнє нашого народу, або — новий період національної деморалізації, зневіри і повної лєтаргії, з котрого нарід може й не прокинутися» — наголошує М. Грушевський в одному зі своїх публіцистичних творів46. У іншій замітці він зауважує: «Українське суспільство почасти загубило своє минуле, почасти втратило ключі до нього. Навіть доба, близькість і зв’язок із якою відчувався найбільш живо, — козацтво, — не стільки підносила енергію видовищем високого підйому народного життя, скільки пригнічувала її тим потрактуванням, яке давалося їй авторитетнішими представниками українських студій, самими українцями»47. Варто відзначити і досить несприятливі соціокультурні передумови й інтелектуальні обставини, за яких розпочалася та тривала реалізація проекту М. Грушевського: роздвоєння культурного простору на підавстрійську і підросійську частини (сучасні дослідники навіть обстоюють тезу про двоцентровість тодішньої української науки48), зародковість інституціональної мережі, зростаюча політизація українського руху, воєнні та революційні лихоліття, інерційність і провінційність мислення багатьох місцевих інтелектуалів, які дотримувалися подвійної малоросійської / імперської лояльності тощо. Пізнавальна ситуація на обширах монархічної держави Романових у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., з одного боку, розгорталася у руслі специфікації чи виокремлення з імперського історіописання великоросійського національного дискурсу. З другого боку, постала течія, скерована на модернізацію «всеросійської» історії, що претендувала на концептуалізацію всієї східноєвропейської минувшини, зокрема української історії (К. Бестужев-Рюмін, Д. Іловайський, М. Устрялов та ін.)49. ——————— 45 Грушевський М. [Передмова] // Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. — Львів, 1898. — Т. 1 [1-е вид.]: До початку ХІ віка. — С. [1]. 46 Його ж. По виборах // Його ж. Наша політика. — Львів, 1911. — С. 117. 47 Его же. Украина и украинство // УЖ. — 1912. — № 1. — С. 12—13. 48 Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ — початок ХХ ст.): Монографія. — К., 2006. — С. 348. 49 Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. — P. 106–107, 134–135; Idem. Rival Grand Narratives of National History. Russian / Soviet, Polish and Ukrainian Accounts of Ukraine’s past (1772–1991) // Österreichische-Osthefte. Zeitschrift für Mittel-, Ost und Südosteuropaforschung. — Wien, 2000. — Jahrgang 42, h. 3/4. — S. 146–147; Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. — К., 2011. — С. 116–117. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 435 Таким чином, М. Грушевському як автору-творцю великого національного наративу доводилося не тільки змагатися за демонтаж «звичайної» (імперської) схеми російської історії, а й реагувати на новітні дискурсивні практики, що вибудовувалися як навколо формації модерної російської національної ідентичності (М. Любавський, П. Мілюков, С. Платонов та ін.), так і у річищі старих і нових ревізій «всеросійського» минулого (М. Ростовцев та ін.)50. Праві та монархічні кола надзвичайно гостро реагували на спроби М. Грушевського представити українську історію на теренах підросійської України. Приміром, намір М. Грушевського посісти 1907 р. кафедру російської історії університету Св. Володимира, яка звільнилася після смерті П. Голубовського, спричинив напрочуд інтенсивну і жорстку компанію проурядової преси. Український учений навіть звернутися до суду, щоб спростувати очевидний наклеп, оскільки лідер київських монархістів Б. Юзефович — син сумнозвісного М. Юзефовича охрестив його «ученим брехуном», а на судовому процесі назвав історичні студії М. Грушевського «науковими захопленнями політичного фанатика»51. Втім, хоч Б. Юзефовичу спершу присудили 10 рублів штрафу та 3 дні домашнього арешту, проте згодом виправдали повністю за ухвалою Київської судової палати52. Відтак справа з обранням М. Грушевського на кафедру російської історії зазнала цілковитого фіаско. Відзначимо, що М. Грушевський майже одразу після публікації кількох томів «Історії України-Руси» планував видати її однією зі світових мов. Зокрема, у листі до Ф. Вовка від 8 вересня 1902 р. він розмірковує про можливості німецького перекладу, позаяк уважає, що такий захід «спричиниться до популяризації нашої національної ідеї»53. Цей задум був реалізований лише почасти у вигляді видання німецького перекладу першого тому «Історії України-Руси»54. Згадаємо і про спробу М. Грушевського підготувати й опублікувати російськомовну версію великого тексту, принаймні у вигляді серії витягів, які б мали представити українську історію, спершу доби Київської Русі55, пізніше — інших періодів. З обсягу цього проекту, крім згаданого тому, котрий відповідав 4 розділам першого тому другого українського видання, побачило світ ще 2 томи, присвячені козацькій минувшині56. Проте велика оповідь М. Грушевського спри——————— Плохій С. Вказ. праця. — С. 119–122, 157–159. Разбор дела в Киевском Окружном Суде (Киевлянин. 1907 года, № 280) // К вопросу о кандидатуре на кафедру русской истории в университете св. Владимира профессора Львовского университета Михаила Грушевского. — К., 1908. — С. 26. 52 Разбор дела в Киевской Судебной Палате (Киевлянин. 1908 года, № 17) // Там же. — С. 35. 53 Листування Михайла Грушевського [з М. Біляшівським, Ф. Вовком, В. Дорошенком та В. Липинським] / Ред. Л. Винар; упор. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич. — Київ– Нью-Йорк, 2001. — С. 167. 54 Hruševśkyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes / autorisierte Übersetzung aus der zweiten ukrainischen Ausgabe. — Leipzig, 1906. — Bd. 1: Urgeschichte des Landes und des Volkes. Anfänge des Kijever Staates.— VIII, 754 s. 55 Грушевский М. Киевская Русь / Извлечение из 2-го укр. изд. — СПб., 1911. — Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства. — С. ІІІ. 56 Его же. История Украинского козачества: До соединения с Московским государством / Извлечение из 7 и 8 т. «Історії України-Руси». — К., 1913. — Т. 1: До начала XVII в. — 408 с.; То же. — К., 1914. — Т. 2: Первые десятилетия XVII в. — 476 с. Відгуки на появу цих томів див.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ — 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. — Київ–Дрогобич, 2008. — С. 119–121. 50 51 436 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 чинила написання кількох авторських курсів із національної історії, призначених широкому загалу, зокрема «Очерк истории украинского народа» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «История украинского народа» (1914) та ін. Врешті-решт, слід зупинитися й на особистості автора «Історії України-Руси», позаяк проект великого наративу апріорі потребує від ученого надзвичайного, гідного безмірного подиву дослідницького максималізму, величезного напруження та фантастичної працездатності, себто стійкого балансу високих інтелектуальних, психологічних та етичних якостей. Тим більше, що «тягар» великого тексту вимагав справді-таки жертовної, практично месіанської посвяти протягом усього свідомого життя! «Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час іще не наспів…», — зазначив М. Грушевський у своїй автобіографії57. Б. Крупницький уважав, що такий підмурок у творчому профілі М. Грушевського вибудовувався на своєрідному сполученні релігійності з раціоналізмом, авторитарності з напрочуд сильним інтелектом58. Сучасні вчені наголошують на етико-релігійному аскетизмі М. Грушевського59. Значну роль у формації М. Грушевського як особистості й інтелектуала відіграла сімейна традиція, сперта на священицький пієтет до пам’яті предків та середовища їхнього буття60, в якій, очевидно, варто шукати витоки такої самопосвяти. Скажімо, М. Грушевський згадував свого батька як «тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи — не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої»61. Безперечно ці риси чи навіть своєрідний «культ» працівника, що вражав сучасників, сповна успадкував і творець «Історії України-Руси». Наприклад, М. Слабченко, попри гострі змагання з М. Грушевським, уважав його людиною з «диявольською працездатністю, європейським кругозором, великим організ[аторським] хистом»62. Проте автор великого тексту мав ще одну важливу інтелектуальну та культурну прикмету — енциклопедичний спосіб засвоєння й організації наукових знань, передусім, нестримний потяг до універсалізму! Недаремно з-поміж кількох тисяч праць ученого віднаходимо не тільки славнозвісні «Історію УкраїниРуси» та її супутницю — «Історію української літератури» (6 томів, 1923–1930)63, ——————— 57 Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. — Нью-Йорк–Мюнхен– Торонто, 1981. — С. 18. 58 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми… — С. 97, 99. 59 Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ — початку ХХ століття // Михайло Грушевський і українська історична наука… — С. 32. 60 Кучеренко М. О., Панькова С. М., Шевчук Г. В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського) / Наук. ред. Л. Винар. — К., 2006. — 662 с. 61 Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С. Білоконя; передмова Ф. Шевченка // Київ. — 1988. — № 9. — С. 125. 62 Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952). — Дн., 2004. — С. 78. 63 Дописувачі по інший бік радянського кордону вважали, що існують рукописи принаймні ще кількох томів «Історії української літератури», доведених до революції 1848 р. Див., докладніше: М-ський М. [Мочульський М.] Надмогильний пам’ятник і літературна спадщина М. Грушевського // Діло (Львів). — 1937, 7 лют. — № 27. — С. 5–6; Новий і останній том Історії М. Грушевського // Тризуб (Париж). — 1937. — № 6. — С. 29. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 437 а й систематичний курс із всесвітньої історії (у 6 частинах)64, капітальну соціологічну студію — «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921), численні культурознавчі праці, белетристику й розлогу політичну публіцистику! Власне, в особі М. Грушевського споглядаємо цікавий профіль українського інтелектуала-енциклопедиста кінця ХІХ — початку ХХ ст., що пов’язує його зі схожими (за дивовижною універсальністю й розмахом дослідницьких, культурних, політичних та інших практик) і, заразом, такими відмінними постатями М. Драгоманова та І. Франка. Такі роздуми примушують замислитися щодо формації типу інтелектуала-енциклопедиста на культурному полі тодішнього українства, котрі мимоволі асоціюються з цими особистостями. Зауважимо, що, незважаючи на різноманітні оцінки М. Грушевського як політичного та громадсько-культурного діяча, особливо після доби української революції 1917–1921 рр., його найбільша праця розглядалася як «найповажніший духовий продукт останніх десятиліть на просторі всеї Руси-України»65. Це інтелектуальне становище М. Грушевського та його великого тексту визнавалося більшістю політичних опонентів. Приміром, Д. Дорошенко у листі до С. Шелухина від 17 квітня 1924 р. зазначав: «Грушевський, який би він не був несимпатичний як людина і як діяч, безперечно — видатний учений; зробив він дуже багато, і без його праць ніхто тепер, працюючи над історією України, обійтися не може, та довгий час не зможе обійтися й на далі»66. У середині 1960-х років Ф. Шевченко у підготовчих матеріалах до відомої статті «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?», котра мала започаткувати його часткову реабілітацію як ученого занотував, що ——————— 64 Ця студія готувалася у двох версіях — «вузькій» (популярній) та «ширшій» (науковій) протягом 1915–1916 рр., коли М. Грушевський перебував на засланні у Симбірську та Казані, а також після переїзду до Москви. Крім того, автор сподівався продати російськомовний переклад «Всесвітньої історії» московському кооперативному товариству видавничої та друкарської справи «Задруга», проте не реалізував цього задуму. Див.: Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. — С. 28; Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 110–111; Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського... — С. 190. «Ширша» версія «Всесвітньої історії» мала вийти у вигляді низки окремих студій, з яких були опубліковані тільки дві праці — «Середні віки Европи» (К., 1917) та «Старинна історія. Грекоримський світ» (К., 1918). Рукопис першої студії М. Грушевського, з якого мав розпочатися цикл праць із всесвітньої історії, присвячений найстаршим культурам Давнього Сходу, загинув у пожежі будинку Грушевських під час артилерійського обстрілу Києва у січні 1918 р. більшовицькими військами під приводом М. Муравйова. Див.: Грушевський М. Старинна історія. Греко-римський світ. — К., 1918. — С. 2; Корчинський М. Коли горів дім Михайла Грушевського (8 січня 1918 р.) // Діло (Львів). — 1937, 27 берез. — № 67. — С. 7; «Вужча» версія планувалася у семи частинах, але тільки шість частин було опубліковано упродовж 1917–1918 рр. Див.: Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1917–1918. — Ч. 1–6. Вважають, що сьома частина, присвячена початку ХХ ст. («Останні десятиліття») й анонсована друкарнею акціонерного товариства «Петро Барський в Київі», світу так і не побачила. Скорочений і адаптований до дидактичних потреб «вузький» варіант цього огляду всесвітньої історії був опублікований 1920 р. Див.: Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Київ–[Wien], 1920. — Ч. 1–2. 65 Томашівський С. Нова книжка... — С. 43. 66 Дорошенко Д. І. — Шелухин С. П. [автограф; 17 квіт. 1924 р.]. У збірці: «Листи від Демченко, Денисенко, Дорошенко, Деметренко, Зеркаль, Ісаєвич та інших осіб на літери Д–З–І [до С. Шелухина]» // ЦДАВО України. — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 238. — Арк. 64. 438 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 «Історія України-Руси» є першою багатотомною працею з історії українського народу. «Це твір світового значення, який належить до найзнаменитіших творів історич[ної] літератури», — наголосив Ф. Шевченко67. Отже, у середовищі культурного українства «Історія України-Руси» набула особливого статусу і залишалася не тільки знаковою працею, а своєрідною основою, ба навіть відліком модерного українського історіописання, котру сприймали, заперечували повністю чи частково, доповнювали, відкидали новітні автори практично будь-яких візій або концепцій на ниві української історії. Та й сучасні дослідники висловлюють думку, що спадщина М. Грушевського — «це фундамент, на якому стоїть українська історична наука, але самого лише фундаменту для входження повністю відсепарованої української історії в історію світову, і навпаки, на жаль, замало»68. ——————— 67 Шевченко Ф. П. Робочі матеріали до 100-річчя з дня народження М. С. Грушевського [автограф; м. Київ, 1966 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 349. — Спр. 795. — Арк. 19. 68 Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. — К., 2002. — С. 62. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 439 5.1. «Органічна цілість», «колесо еволюції» та факторний підхід у дослідницьких стратегіях М. Грушевського Питання про методологічні та теоретичні засади конструкції «Історії України-Руси» і до сьогодні залишається одним із найцікавіших та найсуперечливіших з обсягу всієї творчої спадщини М. Грушевського. Зазвичай гадають, що М. Грушевський як історик первісно формувався у руслі позитивістської парадигми історичного пізнання. Скажімо, О. Гермайзе називав М. Грушевського «істориком суворої позитивістичної школи»69. О. Пріцак розглядав молодого М. Грушевського як «послідовника класичного позитивізму (Конт, Спенсер), але з еволюціоністично-біологічною закраскою Гекеля (Ernst Haeckel, 1834–1919) та з утилітаризмом, що нагадує Дж. Мілля та Бентема (Jeremy Bentham, 1748–1832)70. У схожому дусі висловлювався й Я. Дашкевич, який уважав, що М. Грушевський творив у руслі методології позитивізму71. Згодом історичні погляди М. Грушевського зазнали суттєвих трансформацій. Відтак сучасні дослідники тримаються думки, про полістильну природу його світосприйняття та поглядів. Зокрема, Л. Зашкільняк ствердждує, що М. Грушевський був «автором оригінальної раціоналістичної методології історії, яку у загальних рисах можна назвати “етно-соціальною”», котра сполучила різноманітні елементи «від романтизму і просвітництва, через позитивізм до психології народів і неокантіанства»72. Аналогічні думки про розмаїття стильових компонентів у методології М. Грушевського побутують і в студіях інших науковців (В. Гоцуляк, В. Тельвак)73. Втім питання про те, як саме різноманітні стильові складові, провідні ідеї та концепти М. Грушевського сполучаються у конструкції його великого тексту «Історії України-Руси» і досі залишається актуальним та спричиняє гострі наукові дискусії. До того ж, вивчення цієї найбільшої студії українського вченого ускладнюється стриманістю, точніше за висловом І. Витановича, «незвичайною обережністю перед схематизацією», котра була властива М. Грушевському74. І, справді, останній виявляв надзвичайну стриманість, а часто-густо недомовленість щодо низки методологічних проблем у більшості своїх текстів. Натомість він наголошував на фактографічній зумовленості, точності та доказо——————— 69 Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. — 1926. — № 10. — С. 97. 70 Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. — Київ– Кембридж, 1991. — С. 18. 71 Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський — історик… — С. 75. 72 Зашкільняк Л. Методологічні погляди Михайла Грушевського // УМ. — 1999. — № 2/ 3. — С. 252; Його ж. Історична теорія в науковій творчості Михайла Грушевського // УІ. — 1999. — Т. 36, № 2/4. — С. 54. 73 Гоцуляк В. Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну науку його доби. — Черкаси, 1996. — С. 140; Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ — початок ХХ століття) / Передмова Л. Тимошенка. — Нью-Йорк–Дрогобич, 2002. — С. 175. 74 Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського // УІ. — 1966. — № 1/2. — С. 35. 440 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 вості висновків і узагальнень. «Всякий в праці науковій мусить виразно відріжняти факт від догадки або відомости незафактованої; фактичний вивод може повстати тільки на основі фактів», — згадує вчений у одній із своїх рецензій75. Отож славнозвісна теза про «неперестаний скептицизм»76 (М. Кордуба афористично нарік її «абсолютним критицизмом»77, а один із перших радянських інтерпретаторів Ф. Ястребов — «гіпертрофованою пошаною до джерела»!)78 сформульована майбутнім автором «Історії України-Руси» ще на зорі академічної кар’єри, яскраво простежується у його оповіді. Тому майже одразу великий наратив М. Грушевського здобув реноме «повної критичної історії українського народу» (В. Доманицький)79, принаймні на теренах українського історіописання. М. Покровський — знаний, ерудований дослідник та непримиренний опонент М. Грушевського рекомендував своїм слухачам перший том «Історії УкраїниРуси» як гарний довідник. Причому він наголошував, що «Грушевський в своїх перших томах, присвячених Київській Русі є найбільш свіжим і найбільш європейським дослідником»80. Вищезгаданий М. Кордуба у великій рецензійній статті (понад 100 стор.), присвяченій «козацькому циклу» томів «Історії України-Руси», характеризував М. Грушевського як чудового історика-аналітика, який звертав найбільшу увагу на опрацювання джерел, аніж на конструктивну довершеність багатотомника81. Один із відомих учнів М. Грушевського — В. Герасимчук означив творчу манеру свого великого вчителя як «мікроскопійну докладність»82. Зазначимо, що ця теза вельми нагадує відому метафору Е. Дюркгайма, котрий порівнював інструментальне призначення історії на теренах соціогуманітаристики з роллю, яку мікроскоп відіграє у вивченні фізичного світу83. ——————— 75 Грушевський М. Рец. на публ.: Коцовский В. Исторично-литературные заметки до «Слова» о полку Игоревым (передрук із справоздання гімназії академічної за р. 1893). — 42 с. // ЗНТШ (Львів). — 1895. — Т. 5. — С. 10. 76 Його ж. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. — Львів, 1894. — С. 11. 77 Кордуба М. Михайло Грушевський як учений. — С. 40. 78 Ястребов Ф. «Тому дев’ятого перша половина» Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — ДВУ, 1928. — Т. 9, перша половина. — 601 с. // ПМ. — 1930. — № 1: (січ.– лют.). — С. 147. 79 Доманицкий В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Львів, 1903. — Т. 4. — 532 с. // КС. — 1903. — № 12. — С. 163. 80 Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов: (Историографические очерки, критические статьи и заметки). — М.–Л., 1933. — Вып. 1. — С. 77. 81 Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hruševśkyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) VIII. Band, 1. Teil. 1626–1638. 2. Auflage. Kyjiv–L’viv 1922. 335 s.; Počatky Chmel’nyččyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 2. (Die Anfänge der Chmel’nyččyna. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638–1648. 2. Auflage. Kyjiv–Wien 1922. 224 s.; Chmel’nyččyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 3. (Die Chmel’nyččyna in ihrer Blüte. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648–1650. 2. Auflage. Kyjiv–Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 1. Teil. 1650–1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s. ); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 2. Teil. 1654–1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S. 605–1630.)] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. — Berlin, 1932. — Bd. VI. — S. 382–383. 82 Герасимчук В. Михайло Грушевський… — С. 15. 83 Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесловие и примеч. А. Б. Гофмана. — М., 1995. — С. 280. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 441 Та й сучасні історики вважають найбільшу працю М. Грушевського «неперевершеною у використанні джерел і літератури» (Ф. Сисин)84, розглядають «Історію України-Руси» як «історичну синтезу аналітичного характеру» (О. Домбровський)85, а її автора називають «великим фактографом» (Я. Ісаєвич)86 та «прекрасним аналітиком-фактологом» (Я. Дашкевич)87. Певна річ, ці враження та рефлексії щодо критично-аналітичної спрямованості та сцієнтистської основи багатотомника М. Грушевського є домінуючими і донині в українській історіографічній рецепції. У цьому ж річищі варто розглядати і ставлення М. Грушевського до такого поширеного інструменту на теренах позитивістського історіописання як генералізація. Не випадково чимало авторських застережень щодо генералізації тих чи інших відомостей із різних джерел, не кажучи вже про відповідні спроби тогочасних учених, споглядаємо на сторінках «Історії України-Руси»88. Більше того, у вступній статті до третього тому «Жерел до історії УкраїниРуси» М. Грушевський доволі гостро прореагував на закиди В. Щербини — рецензента з «Киевской старины» й учня В. Антоновича про відсутність загальних висновків з обсягу фактографічного матеріалу, опублікованого у першому та другому томі цього серійного видання89. Вочевидь, роздратування автора й публікатора джерел викликали не тільки зауваги рецензента про те, що М. Грушевський послідовно уникає більш-менш широких узагальнень, а й своєрідне означення його творчої манери, котру В. Щербина назвав «лабораторним методом»90. У відповідь М. Грушевський із неприхованим невдоволенням щодо сентенцій настирного рецензента зауважив: «Я думаю, що мої розвідки служать живим протестом против таких передчасних генералізовань. Як робилися звичайно такі “загальні виводи”? Ловилося кілька припадкових виказів, їх a priori уважано за показчики загальних норм, і от на підставі кількох таких показчиків готові “середні цифри”, а з порівняння таких середніх цифр ріжного часу і ріж——————— 84 Сисин Ф. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського та творення національної історіографії // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 3 85 Домбровський О. Критичні завваги І. Франка до «Історії» М. Грушевського // УІ. — 1970. — № 1/3. — С. 130. 86 Запис засідань конференції «Михайла Грушевський і сучасна історична думка» (29 вересня 1996 р.) // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 315. 87 Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський — історик… — С. 73. 88 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1992. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]: До року 1340. — С. 63, 169; Його ж. Історія України-Руси. — К., 1994. — Т. 5: Суспільнополітичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в. — С. 366; Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 6: Житє економічне. Культурне. Національне XIV–XVII віків. — С. 248 (прим. 5). 89 Щербина В. Рец. на вид.: Fontes historiae Ukraino-Russicae (Ruthenicae) a collegio archaeographico Societatis Scientiarum Ševčenkianae editi. Vol. II. Жерела до історії України-Руси. Видає археографічна комісія НТШ. — Львів, 1897. — Т. 2: Люстрації королівщини в землях Перемиській і Сяноцькій з р. 1565 // КС. — 1898. — № 1. — С. 26–27. 90 Його ж. Рец. на вид.: Fontes historiae Ukraino-Russicae (Ruthenicae) a collegio archaeographico Societatis Scientiarum Ševčenkianae editi. Vol. I. Жерела до історії України-Руси. Видає археографічна комісія НТШ. — Львів, 1895. — Т. 1: Люстрації королівщин в землях Галицькій, Перемиській з р. 1565–66 // КС. — 1896. — № 7/8. — С. 40–41. 442 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 них місць — готовий загальний образ розвою оподаткування в певнім часі, або теорія прогресії його в певнім географічнім напрямі»91. Втім, М. Грушевський не виключав і введення гіпотетичного елементу до історичних студій, хоч і обмежував цю процедуру певними межами та передумовами, котрі загалом спиралися на вимогу емпіричної чи фактографічної достатності. «Я гадаю, що з одним “математичним методом”, у сенсі підведення підсумків категоричним ствердженням джерел, наука не піде далеко; вважаю, що будь-яка гіпотеза має право на існування, оскільки для неї є підстави, якщо вона в змозі пояснити що-небудь і не суперечить незаперечним даним науки; гадаю, що жодна гіпотеза не зашкодить успіху дослідження, якщо пропонується тільки, як гіпотеза», — відзначає автор92. Тим більше, що наявність попередніх гіпотез, які висувалися на ґрунті відомого й опрацьованого фактографічного матеріалу, вважають типовою складовою позитивістських дослідницьких стратегій93. Однак, ставлення М. Грушевського до таких поширених і традиційних дослідницьких інструментів як генералізація та висунення гіпотез свідчить про потужний об’єктивістський сцієнтизм, який відіграв поважну, ба навіть вирішальну роль у його формації як інтелектуала. Цей скептицизм і критичні настанови М. Грушевського поширювалися й на різноманітні теоретичні конструкції, хоч він відводив чільне місце висуненню оригінальних концептів, оскільки вони спричиняли розмаїтті інтелектуальні реакції. Наприклад, у великій рецензій статті, присвяченій теорії Яна Пейскера, український історик зауважує: «Сміло, талановито поставлену єретичну теорію, що будить гадки, заплоднює їх новими ідеями, дає нове освітленнє нашому матеріалови, вважаю далеко кориснішою для загального поступу нашого знання, ніж скромні і обережні сіренькі праці, що збирають до купи всіми науковими авторитетами прийняті і до дальшого розповсюдження апробовані ідеї й ідейки, і з сього погляду високо ціню визначні конструктивні здібності, сміливість гадки і широку ерудицію автора»94. У наведеній цитаті незаперечно вгадуються настрої українського інтелектуала, котрий продукував кардинальні новації, зокрема виступав із демонтажем імперської схеми і, водночас, пропонував нову конструкцію української історії, а відтак і усієї східноєвропейської минувшини як низки самостійних національних історій. Видається, що теорію Я. Пейскера, як і всі інші, М. Грушевський оцінює, передусім, зі сцієнтистських позицій, себто прагне з’ясувати наскільки добре вона «працює» на емпіричному матеріалі. Певне уявлення про фактографічний скептицизм М. Грушевського, який добре виявляється у ставленні до різноманітних конструкцій, можемо скласти з його реакції на концептуальні пропозиції російського історика М. Рожкова — ——————— 91 Грушевський М. Економічний стан селян в Сяніцькім старостві в середині XVI в. на основі описей королівщин // ЖУР. — Львів, 1900. — Т. 3. — С. 2 (прим. 1). 92 Его же. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. — К., 1891. — С. VI. 93 Стельмах С. П. Історична думка в Україні ХІХ — початку ХХ століття. — К., 1997. — С. 109; Нечухрин А. Н. Теоретико-методологические основы российской позитивистской историографии (80-е гг. XIX в. — 1917 г.): Монография. — Гродно, 2003. — С. 140–141. 94 Грушевський М. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. Критичні замітки // ЗНТШ (Львів). — 1911. — Т. 103. — С. 13. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 443 учня В. Ключевського та новоспеченого адепта соціологізації історії й прихильника марксизму. «З молодечим запалом, не зв’язаний тими численними ограниченнями, які звичайно висуваються при довшім, глибшім самостійнім студіованню матеріалу ділить він (М. Рожков. — Авт.) житє на категорії, систематизує явища, пильнує аби одна категорія вповні згідно з теорією розвивалася з другої… При всім тім праця Рожкова має свою цінність. Оригінальна система, що змушує автора зсувати ріжні факти з насиджених місць, повертати їх иньшим боком, хоч би й догори ногами, користна сею, певного рода “переоцінкою” матеріалу», — підкреслює рецензент95. Зрештою, місце студії М. Рожкова М. Грушевський визначає спираючись на фактологічну основу. Саме з фактографічного боку проступає і зацікавлення рецензента, і його критична налаштованість. Власне, двозначність коментаря українського історика є досить показовою, позаяк він не відкидає соціологічне конструювання апріорі, проте значною мірою сприймає його у руслі фактологічного сцієнтизму. З такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що підходи М. Грушевського стосовно концептуалізації української минувшини, з одного боку, досить складно проступають крізь величезну масу фактографічного матеріалу, а, з другого боку, формуються поволі, у постійній конфронтації з критично-аналітичними інтенціями. Відтак авторська конструкція доволі часто виглядає невиразною, розмитою, а почасти й суперечливою, розлогою і багатозначною. Зазначимо, що історичне письмо М. Грушевського, зокрема його великий текст, породжували напрочуд різні асоціації. І. Франко якось зауважив, що «психічній вдачі нашого автора відповідає також його стиль, який можна назвати “холодною прозою”»96. М. Василенко вважав, що «характер викладу» М. Грушевського є оповідальним, оскільки його оцінки та зауваги щодо підходів чи концепцій інших істориків перенесені до приміток97. Але в іншій рецензії він зауважив, що «попередні томи “Історії-Руси” були написані трохи важкою науковою мовою і вимагають деякого напруження при читанню. Щодо VIII тому, особливо до III його частини і почасти II, то в деяких місцях вони написані так живо, інтересно, так художньо, що їх читати і легко, і читаються вони з великим неослабним інтересом»98. На думку В. Пічети, у великому тексті М. Грушевського «дивовижне знання матеріалу і літератури сполучається з майстерним викладом, виразним, яскравим, образним»99, а Г. Вернадський наголошував на фактографічності будь-яко——————— 95 Його ж. Рец. на кн.: Ключевский В. Курс русской истории. — М., 1904. — Ч. 1. — 456, 4 с.; Рожков Н. Обзор русской истории с социологической точки зрения. — СПб., 1903. — Ч.1: Киевская Русь (с VI до конца ХІІ века). — 173 с.; Книга для чтения по русской истории, составленная при участии профессоров и преподавателей под ред. проф. М. В. Довнар-Запольского. — М., 1904. — Т. 1. — VII, 639 c. // ЗНТШ (Львів). — 1905. — Т. 47. — С. 6. 96 Франко І. Вказ. праця. — С. 56. 97 Василенко М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ–Львів, 1913. — Т. 8, ч. 1. — 315 с. // Україна. — 1914. — № 3. — С. 83. 98 Його ж. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — 2-е вид. — Київ–Відень, 1922. — Т. 8, ч. 1: роки 1626–1638. — 335 с.; ч. 2. — 224 с.; ч. 3. — 288 с. // Україна. — 1925. — № 5. — С. 158. 99 Пичета В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ–Львів, 1913. — Т. 8, ч. 1. // УЖ. — 1914. — № 3. — С. 129. 444 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 го викладу українського вченого100. Натомість Б. Крупницький акцентував увагу на саркастичних та іронічних нотках як у стилі поведінки, так і творчій манері автора «Історії України-Руси». «Саркастично-іронічний тон до певної міри помітний не тільки в обходженні М. Грушевського з людьми, але і в його писаннях», — підкреслює Б. Крупницький101. Але в іншій праці він відзначив: «Трохи сухий, іронічний і навіть саркастичний тон пробивався в його викладі історії, завжди яснім і логічнім, але правдиво пластичнім тільки там, де сам матеріял був відповідного характеру»102. Вочевидь, наведені зауваги демонструють не тільки розмаїті рефлексії та суб’єктивні враження тодішніх інтелектуалів щодо цієї великої оповіді, а й свідчать про наявність різних семантичних шарів у письмі М. Грушевського. Насамперед, варто згадати про призначення великого тексту, котре скеровувало автора «Історії України-Руси» до представлення української історії як певної цілісності та її тяглості у часі й просторі. Більше того, у «Вступних замітках» до третього видання першого тому (1913) М. Грушевський навіть пророкує, що «не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеюваннє українських епізодів в традиціонну схему “государства Россійского”»103. Прикметною рисою цієї цитати М. Грушевського є те, що йдеться про конструювання національної минувшини, себто авторська заувага сприймається майже в неокантіанському дусі! Схоже, що ідея конструювання української історії визрівала в історика поступово, принаймні її не простежуємо у вступі до першого (1898) чи другого (1904) видання першого тому. Втім, у вступних заувагах до першого видання органічні інтенції М. Грушевського, які нав’язують цілісне представлення образу національної історії, проступають досить виразно. Приміром він відмічає, що «ми маємо перед собою живий народній організм; лінгвістичні, етнографічні, антропологічні, культурно-історичні прикмети і обставини відріжняють його виразно від усіх иньших і між ними — від найбільше близьких до нього слов’янських народів — великоросійського, польського, словацького, і зв’язують його складові частини в одне народне тіло в сучаснім і минулім»104. Однак, у випадку з «Історією України-Руси» не варто генералізувати означені спостереження. Проте органіцизм постає як один із наріжних каменів концептуалізації / схематизації М. Грушевського, котрий обумовлює як вибір низки інструментів, так і загалом усю його дослідницьку стратегію. За гаданої ——————— 100 Вернадский Г. Рец. на кн.: Грушевский М. История Украинского козачества до соединения с Московским Государством. — СПб.–Киев, 1913. — Т. 1: До начала XVII века (Извлечено из VII т. «Історії України-Руси») // РМ. — 1913. — № 12. — С. 463. 101 Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси. — Нью-Йорк, 1954. — Т. 1. — С. ХIХ. 102 Його ж. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IІІ. Михайло Грушевський // Його ж. Історіознавчі проблеми… — С. 99. 103 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 4. 104 Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [1-е вид.]. — С. 2. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 445 простоти органіцизм у його текстах відіграє не тільки поважну роль, а й продукує низку цікавих смислів. Тому доцільно зупинитися на тих інтелектуальних перетвореннях, який зазнав означений концепт на теренах історіописання. Ідея органіцизму, себто уподібнення людського суспільства до природного організму / тіла, походить із давніх часів, принаймні, від доби античності. Вважають, що термін «органіцизм» увів до наукового обігу англійський фізіолог Дж. Холдейн 1918 р., хоч органічні концепти побутували у соціогуманітаристиці, зокрема в історіописанні, протягом усього ХІХ ст. і навіть раніше. Зазвичай органіцизм пов’язують із конструкціями т. зв. життєвих циклів і функцій організму у сенсі їхньої повторюваності та неодмінною інваріантністю — конечністю природного і, заразом, соціального буття, що, звісно, постулює телеологічність історичного руху. Наприклад, циклічну модель споглядаємо у базовій тричленній формулі — народження, становлення, вмирання чи у вигляді її багатоманітних проекцій із різною кількістю складових. В античну добу зародилася думка, котру здебільшого приписують Платону, за якою ціле є чимось більшим, аніж звичайна сума його складових. Ця теза є наріжною ідеєю в конструкціях органіцизму як висліду натуралістичної програми пізнання на обширах соціогуманітаристики, в межах якої суспільство розглядається як частина світу природи, а соціальне буття як різновид природного життя. Звісно, до циклічних / органічних мотивів історичного руху апелювали і пізніше. Зокрема, у ранньомодерні часи цю ідею обстоював італійський філософ Дж. Віко. Та справжній злам в європейській соціогуманітаристиці щодо побутування уявлень, пов’язаних із органіцизмом, стався протягом модерної доби, особливо впродовж ХІХ ст. Засадні трансформації наукової картини тогочасного світу зумовили гостре змагання між механіцизмом й органіцизмом. Здавалося б, що зазначений інтелектуальний конфлікт спирався майже виключно на розвій природничих та математичних наук, а відтак транслювався до соціогуманітаристики опосередковано. Проте нечуваний, до того часу, соціальний і політичний динамізм ХІХ ст. творив власні терени конфронтації аксіоматичних і механістичних взірців світосприйняття з органічними конструкціями, в яких прагнули відобразити мінливість, часто-густо невпорядкованість, стихійність, імпульсивність, ба навіть хаотичність людського буття. Не випадково провідниками своєрідного «натурфілософського бунту» супроти канонів механістичного природознавства стали німецькі класики-ідеалісти Г.-В. Гегель та Ф.-В. фон Шеллінг. Скажімо, Г.-В. Гегель пов’язував різноманітні стани «природного духу» як окремих індивідів, так і націй із віковою різницею їхнього життя105. Звідси і походить його знаменита теза про чотири вікові стани всесвітньої історії (дитячий, юнацький, зрілий та старечий)106. Отож американський учений Гейден Вайт уважає, що, за модусом аргументації, філософія історії Г.-В. Гегеля незаперечно є органіцистською107. Подібне представлення соціального світу обстоював і Ф.-В. фон Шеллінг, який наголошував на органічному розумінні ——————— 105 Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1977. — Т. 3: Философия духа. — С. 80. 106 Его же. Философия истории / Пер. А. М. Водена. — СПб., 1993. — С. 147–152. 107 Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. — Екатеринбург, 2002. — С. 108. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 446 самої природи історичного часу108. Ба більше, у його працях йдеться про метафізичний чи органічний спосіб відчуття мислення та дії109. Вважають, що органологія (органіцизм)110 постала у модерну добу як спосіб осягнення своєрідного зв’язку між ідеальним і реальним. Заразом органіцизм став інтелектуальною опозицією до раціональних, універсальних і нормативних конструкцій, з якими ототожнювали ідеали Французької революції кінця XVIII ст. Натомість ідея органічного розвитку, яка повсюдно панувала у романтичному історіописаннні ХІХ ст., мала вислідом думку про унікальність історичного буття, зокрема неповторність національного / народного духу та його різноманітних перевтілень. Адже плин історії можливо відчути тільки один-єдиний раз, себто вловити певний його момент або стан. Чільним репрезентантом цієї візії був М. Костомаров. Такі романтичні уявлення підважували і, кінець-кінцем, звели нанівець моралізаторські мотиви, які належали до неодмінних атрибутів пізньопросвітницького історіописання. Зрештою, органіцизм посів чільне місце не тільки у німецькій класичній філософії та романтичних системах світобачення, а й у позитивістському історіописанні. Проте у позитивістській органології практично не залишалося жодного місця для побутування духу народу / нації. Панівне становище посідали біологічні чи механістичні аналогії, часом доведені до крайнощів, приміром, як у соціал-органіцизмі Г. Спенсера. Відзначимо, що О. Пріцак саме з впливами Г. Спенсера пов’язував ідею «органічного розвитку суспільного процесу», котра побутувала в текстах М. Грушевського111. Певна річ, позитивістський органіцизм, щоправда, позбавлений надмірностей суцільного натуралістичного уподібнення суспільства був однією зі стрижневих ідей у концептуалізації М. Грушевського. Звісно, український історик досить щедро послугувався натуралістичними і навіть фізіологічними метафорами. Зокрема, він означував Україну у добу революційних потрясінь 1905–1907 рр. як «організм тяжко ослаблений довгою хоробою, довгою деструкційною роботою сильних реактивів, обезвладнений, отроєний»112. Тож у його текстах повсякчас згадується про «лєтаргу ослабленим організмом»113 і навіть про організм-реконвалесцент (від пізньолатин. reconvalescentia — одужання, себто організм на стадії одужання)114. У цьому ж дусі М. Грушевський досить часто описував і перебіг історичних подій. На його думку, після Берестецької поразки 1651 р. «національний організм давав собі раду з заданими ранами»115. У відповідному ракурсі він розглядав і погляди К. Саковича та М. Смотрицького — головних речників компромісу між ——————— 108 Шеллинг Ф. В. И. Сочинения: В 2 т. / Сост. и ред. А. В. Гулыга. — М., 1989. — Т. 2. — С. 359. 109 Шеллінг Ф. В. Й. фон. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. — Ів.-Франківськ, 2003. — С. 359. 110 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. — М., 1994. — С. 238. 111 Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — С. 13. 112 Грушевський М. Галичина і Україна // Грушевський М. З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня 1905–6 р. — К., 1906. — С. 119. 113 Його ж. На порозі століття… — С. 79. 114 Там само. — С. 78. 115 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1996. — Т. 9: Роки 1650–1654, кн. 1: (Хмельниччини роки 1650–1653). — С. 318. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 447 уніатською й православною церквою 1620-х років, котрі означив як спроби запобігти «прогресивному паралічеві руського тіла»116. Часом натуралістичні / фізіологічні розумування М. Грушевського набувають майже віталістичного забарвлення. Тому згадуючи про двоїстість політики князів та «етнографічно-культурний розлом» у Великому князівстві Литовському він зауважує, що вони «мусили дуже сильно ослаблювати силу супротивлення против польських окупаційних плянів, і взагалі підтинали сили організму в. князівства, саму життєвість його»117. Однак, такі натуралістичні пасажі не генералізувалися М. Грушевським до крайньої, точніше граничної межі. Зокрема, український учений досить скептично ставився до спроб науковців другої половини ХІХ — початку ХХ ст. віднайти та формалізувати соціальні й історичні закони на засадах органіцизму / органології. Втім, саме означені соціогуманітарні уявлення й спричинили виникнення низки біоорганічних теорій суспільства як своєрідного надорганізму в інтелектуальному дусі еволюційної біології. Відтак французький соціолог Р. Вормс пропонував розглядати суспільство як «надорганізм» (фр. supra-organisme)118. Будь-що-будь, але з присмерком позитивізму на початку ХХ ст. ідея органіцизму все ж таки не зникла з соціогуманітаристики. Натомість ця методологічна стратегія потрапила у «силові поля» неокантіанства та соціологізації історії, які творили з «органічними» концептами разючі й цікаві інтелектуальні мутації, спричиняли їхнє перетікання в інші предметні області, продукували інструментальні трансформації тощо. На межі ХІХ–ХХ ст. у соціогуманітаристиці поширилася соціально-психологічна та структурна-функціональна версії органіцизму. У таких візіях цілісність людського суспільства виводилася з ідеї колективної свідомості чи загального розуму як самостійної реальності, що є чимось іншим, аніж звичайна сума чи сполучена свідомість усіх індивідів і т. п. Крім того, суспільство розглядалося як надорганізм, головною метою якого є підтримання соціальних інститутів та їхніх функцій, себто органіцизм перетворювався у функціоналізм чи структурно-функціональну парадигму гуманітарного пізнання. Відтак видозмінені ідеї органології побутували у численних концепціях гештальтпсихології, емерджентної еволюції, органічного індетермінізму тощо. Самостійне призначення у тодішній світовій соціогуманітаристиці здобула й циклічна органологія. Вона репрезентована у різноманітних теоріях культурно-історичних типів чи цивілізацій (М. Данилевський, А. Тойнбі та ін.), в яких антитеза органічного та механічного, іноді представлена як конфлікт культури й цивілізації (О. Шпенглер). Органіцизм справив помітний вплив і на нову версію віталізму на межі ХІХ — початку ХХ ст. Один із найвідоміших адептів неокантіанського повороту Г. Ріккерт уважав, що тодішня філософія життя дедалі більше позбавлялася ——————— 116 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1: Від Куруківщини до Кумейщини (1626–1638). — С. 10. 117 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1993. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]: XIV– XVI віки — відносини політичні. — С. 184. 118 Вормс Р. Общественный организм / Под ред. и с пер. А. С. Трачевского. — СПб., 1897. — С. 3, 45. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 448 інтуїтивізму і набувала вигляду «натуралістичного біологізму»119. Ця «натуралістична» метаморфоза тогочасного віталізму робила його досить привабливим для багатьох науковців, які обстоювали сцієнтистське й об’єктивне представлення багатоманітного історичного життя. Деякі з цих інтелектуальних і культурних впливів споглядаємо і у текстах М. Грушевського, зокрема у його публіцистичних писаннях. Зокрема, в одній із розвідок, видрукуваних за часів революції 1905–1907 рр., він зазначає: «очевидна річ, що як народність являється не простим механічним конгломератом, а певним організмом, зв’язаним суспільними потребами, змаганнями й цілями незалежно від державних границь, то вона так само несе в цілости повну відвічальність за свою національну діяльність незалежно від державних поділів і границь»120. В іншій публіцистичній замітці автор зауважує, що «треба Духа божого над молєкулярним процесом хаосу — треба ширшої провідної ідеї в сім атомізмі дрібних діл, взагалі ідеологічного елєменту, який би зібрав в органічну цілість сю розсипану храмину, надав ціль і значіннє сим атомам, а не позволив розпастися й переродитися в просту егоїстичну роботу для грубоособистих цілей і завдань»121. Зазначимо, що у його знаменитому есе «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» ідея цілісного та «органічного» представлення національної історії висувається як один із найважливіших інструментів демонтажу генеалогічно-централістичної конструкції російської минувшини. М. Грушевський наголошує — «дуже сумніваюся, щоб хтось, хто вчився “руської історії” по звичайній схемі, потрапив зв’язати її (козачину XVII в. — Авт.) в своїм представленню з ранійшими і пізнійшими стадиями історії української народности, мислив би історію в її органічній цілости»122. Власне, ідея представлення української історії як «осібної цілості» побутує ще у ранніх рецензіях М. Грушевського123, себто постає як предтеча майбутньої «монументальної конструкції» великого національного наративу. Таким чином, у наведених пасажах показовим є пов’язання органіцизму з ідеєю національної цілісності. Процитовані розумування М. Грушевського виказують уже не позитивістське, а значною мірою соціологічне потрактування органічної цілісності («цілості»), зокрема демонструють його спробу сполучити ідеальні й матеріальні чинники світу минувшини. На його думку, історія стає «органічною цілістю, коли в основу досліду кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливами»124. Водночас автор уже в першому виданні першого тому згадує про культурну ——————— 119 Риккерт Г. Философия жизни / Пер. с нем. — К., 1998. — С. 338. 120 Грушевський М. Польсько-українські мотиви // Грушевський М. З біжучої хвилі. — С. 68. Його ж. «Малі діла» // Його ж. Наша політика. — С. 66. Його ж. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / Отд. оттиск из сб. «Статьи по славяноведению». — СПб., 1904. — С. 3. 123 Його ж. Рец. на кн.: Белов Е. А. Русская история до реформы Петра Великого. — СПб., 1895. — V, 479, 8 c. // ЗНТШ. — 1895. — Т. 8. — С. 6. 124 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 17. 121 122 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 449 боротьбу за часів національного відродження ХІХ ст. для «осягнення ідеалів, що в’яжуть в один організм народі маси з тою новою інтелігенцією»125. Та ідея цілісності у представленні М. Грушевського має ще один украй важливий сенс — органічне сполучення й зв’язок усіх історичних епох на українських обширах126. Тож органічний концепт пов’язує не лише час, а й простір як терен історичного побутування народу. Приміром, західноукраїнські землі історик розглядає як «суцільну область, органічно пов’язану в одне ціле», хоч вона й складається з трьох частин, що віддавна входили до «складу різних політичних організмів, з їх самобутнім суспільним і культурним життям»127. Видається, що органічний лейтмотив великого тексту М. Грушевського зорієнтований на відтворення, реконструкцію складного, суперечливого українського історичного процесу, попри численні флуктуації, розриви, трансформації, розмаїті впливи та чинники, врешті-решт мінливу просторово-часову конфігурацію. За висловом С. Плохія, «подати історію різних українських земель як минувшину цілісного національного організму — один із найбільших викликів й одне з головних завдань наративу Грушевського»128. Зауважимо, що історичні візії з обсягу органіцизму суттєво розширювали інструментальні можливості вчених-гуманітаріїв, зокрема дозволяли досить вільно мігрувати з одного дослідницького поля на інше. Більше того, органіцизм продукував конструкції, розраховані на динамічність, мінливість світосприйняття, котре адсорбувало численні зміни й трансформації світу історії на зламі ХІХ–ХХ ст. Загалом органічне представлення фактографічного матеріалу скероване на те, щоб зловити та зафіксувати певний стан історичного руху у його незчисленних виявах. Ці інструментальні властивості органіцизму як методологічної стратегії видавалися вельми привабливими багатьом історикам, особливо тим, які прагнули повніше відобразити складну просторово-часову палітру національної історичної сцени, зокрема її соціо- та етнокультурне підсоння, а відтак шукали адекватні засоби для репрезентації означених складових у своїх текстах. Але спрямованістю на тотальну мінливість соціального / національного буття в жодному разі не вичерпується неабияка привабливість «органічних» візій історії. Органіцизм виступав як інтегруюча аксіологічна настанова у практиках ученого-гуманітарія, яка дозволяла йому зберегти цілісність та забезпечити виразні межі освітлення відповідної дослідницької перспективи у неосяжному морі фактографії, котре стрімко розширювалося у ХІХ — на початку ХХ ст.! У такому сенсі різноманітні конструкції з обсягу органології на зламі цих століть були однією з інтелектуальних предтеч холізму, себто ідеї конструювання суспільства як цілісної системи, хоч, звичайно у спрощеному, почасти навіть у вульгаризованому, примітивному вигляді. Зазначені інструментальні спокуси були аж надто звабливими, щоб утриматися від багатоманітних впливів ——————— Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [1-е вид.]. — С. 3–4. Его же. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. — СПб., 1907. — С. 161–162. 127 Его же. Украинцы [в Австро-Венгрии] // Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия. Россия. Германия / Под ред. А. И. Кастелянского. — СПб., 1910. — С. 153. 128 Плохій С. Вказ. праця. — С. 183. 125 126 450 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 органіцизму, які циркулювали у тому чи іншому полі національної історіографії. Не залишилися вони й поза увагою відомих репрезентантів українського історіописання ХІХ — початку ХХ ст., зокрема М. Грушевського. Тим більше, що аксіологічний вектор відігравав поважну роль саме у проектах написання та представлення національних історій «скривджених» або «недержавних» націй. Схоже, що ці міркування, передусім скерованість на цілісне представлення української історії, були засадними для М. Грушевського у виборі органіцизму як одного з провідних концептів, навколо якого вибудовувалася конструкція національної минувшини. На сторінках «Історії України-Руси» ідея органіцизму («організму», «тіла») побутує у найрізноманітніших контекстах. Зазвичай М. Грушевський уживає цю дефініцію для позначення етнополітичної чи державної зрілості певної спільноти чи суспільства. Скажімо, історик називає «державним організмом» або «політичним тілом» Київську державу129, Велике князівство Литовське130, Річ Посполиту («польський державний організм»)131, Кримське ханство («Кримську орду»)132 і навіть Україну за доби Хмельниччини133 та ін. У процесі такого маркування виявляються і певні вподобання автора, зокрема його схильність застосовувати означення «осібне» та «замкнене політичне тіло». Відтак у тексті «Історії України-Руси» неодноразово споглядаємо ці визначення. Зокрема, М. Грушевський згадує про дреговичів та їх бажання «відокремитися в осібне політичне тіло»134, Чернігівщину, котра «замкнулася в осібне політичне тіло, під проводом династії Святослава»135, Велике князівство Литовське, яке «не тільки за життя Витовта, але й по нім зістається осібним політичним тілом»136 і т. п. Водночас автор багатотомника вживає й інше означення. Наприклад, він обстоює думку, що «Волинь не сформувалася в замкнене політичне тіло, а не мала своєї династії й переходила з рук до рук аж до другої половини ХІІ в.»137. У такому ж дусі М. Грушевський відзначає прагнення низки місцевих громад, зокрема на Київщині «зробити з своєї землі замкнене політичне тіло, з осібною династією, і тим забезпечитися від політичних пертурбацій»138. Він навіть обстоює думку про загальну тенденцію в історії Давньої Русі, котра виявилася у формуванні «землі-волости, як замкненого політичного організму»139. У подібному ракурсі історик трактує й петицію подану послами Б. Хмельницького до Москви 14 (24) березня 1654 р., зокрема наголошує, що в ній «відчувається ——————— 129 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 16; Його ж. Історія України-Руси. — К., 1992. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]: ХІ–ХІІІ вік. — С. 1. 130 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 5. 131 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. — С. 142. 132 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 293. 133 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1997. — Т. 9: Роки 1654–1657, кн. 2: (Хмельниччини роки 1654–1657). — С. 1405. 134 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 308. 135 Там само. — С. 339. 136 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 151. 137 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 390. 138 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 213. 139 Там само. — С. 209. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 451 инший дух і напрям: зробити з України замкнене державне тіло, васальну державу під протекторатом московського царя, закриту для всяких вмішань московського уряду та його агентів до внутрішніх українських справ»140. Зрештою, М. Грушевський досить часто оперує термінами «державний» чи «політичний організм» для представлення етно- та соціокультурних метаморфоз української історії. Він тримається думки, що «український нарід і його територія, стративши свою державну одність, входив у склад кількох чужих політичних організмів (Польщі, Литви, Угорщини, Московщини). Політичні, церковні й інші відносини, розділюючи українську землю на кілька окремих частей, спільними інтересами тягли їх до тісніших зносин до інших чужородних країв і груп»141. У іншій розвідці історик зауважує, що «перші століття історичного житя українського народу наповнені неустанною, завзятою боротьбою політичних організмів українських і польських (почасти і угорських) за західнє пограниче, вічними пограничними війнами…»142. Неодноразово ці дефініції споглядаємо і на сторінках «Історії України-Руси». Зокрема, М. Грушевський згадує про ліквідацію чи «смерть» Великого князівства Литовського як «політичного організму» і «державного тіла»143. Проте у його великому тексті віднаходимо й інші авторські означення, в т. ч. боярського землеволодіння та бюрократії як «громадських організмів»144. М. Грушевський уживає органіцизм і у контексті опозиції до механічного. Однак, автор майже ніколи не генералізує такі означення, котрими маркує та характеризує певні явища, процеси, факти, зокрема щоб наголосити на їх штучності, поверховості, умовності і т. п. Приміром, розгортання державного будівництва давньої Русі М. Грушевський представляє у такому вигляді: «Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хемічним — що все вводив в склад і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми…»145. У його багатотомнику йдеться про «механічну причину»146, «механічні зв’язки»147, «механічний утвор (витвір. — Авт.)»148 і т. п. У такому ж дусі М. Грушевський послугується подібними означеннями у «Всесвітній історії в короткім огляді». Зокрема, історик зауважує, що Польська держава другої половини XV cт. «складалася з кількох частин, досить механічно зв’язаних з собою — самою тільки особою короля і великого князя»149. Втім, у конструкції великої національної оповіді органіцизм постає не тільки як спосіб вирізнення чи маркування, а й як інструментальний засіб для стадіального представлення світу минувшини. Недаремно в історичному письмі М. Грушевського органіцизм («органічна тяглість») розглядається як спосіб ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 790. Його ж. Українська історіографія і Микола Костомаров: (пам’яті М. Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, помер 7. IV. 1885) // ЛНВ. — 1910. — Т. 50, № 5. — С. 210. 142 Його ж. «Малі діла» // Його ж. Наша політика. — С. 59. 143 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 137, 475. 144 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 360. 145 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 1. 146 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 151. 147 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 49. 148 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 500. 149 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1917. — Ч. 2: [ХІІІ–XVI вв.]. — С. 131. 140 141 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 452 сполучення різних «фаз» або «стадій» історії, котрий дає змогу простежити безперервність «народного буття». Та й на сторінках «Історії України-Руси» автор пише про «перші проби зв’язати в органічну цілість з сими загальнопризнаними “українськими часами” попередні віки історичного розвою українського народу»150. У передмові до сьомого тому цієї знакової студії він зауважує, що козацька фаза української історії «мусить бути докладно вияснена в своїх зв’язках з попередніми стадиями, бо органічна зв’язлість і тяглість народнього життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід»151. М. Грушевському властиве стадіальне представлення світу історії, яке він поширює не тільки на процеси високого рівня загальності, а й на досить локальні явища. Наприклад, він вирізняє різні фази розкладу Київської держави, зокрема пов’язує закінчення першої стадії з князюванням Мстислава Володимировича152. На його думку, «границями посередніх стадій в сім процесі політичного ослаблення й упадку Київа можна з певним приближеннєм поставити перше (1169) і друге (1203) зруйнованнє Київа, а фіналом саму середину ХІІІ віка»153. Стадіальною локалізацією М. Грушевський послуговується щодо цілих періодів української минувшини, зокрема стосовно занепаду Великого князівства Литовського154, розгортання Хмельниччини155 та ін. Водночас він уживає стадіальну репрезентацію і щодо окремих культурних, церковних, соціально-економічних та інших процесів. Скажімо історик зауважує, що «найстарші стадії чорноморської торгівлі в наших краях вповні виходять за границі історії»156. М. Грушевський означує й різні стадії змагань навколо церковної унії кінця XVI ст.157, становлення і розвитку привілейованого землеволодіння XVI — початку XVII cт.,158 соціальних взаємин між селянством і козацтвом159 тощо. Проте вчений застосовує стадіальну локалізацію і щодо дрібних подій та явищ, як-от перебіг війн і навіть окремих козацьких походів і т. п. Він навіть пише про «перші стадії діяльності» засновника Кримського ханства — Хаджі-Ґерая160, що демонструє наскільки глибоко укорінилося стадіальне маркування в авторському мисленні. Зазвичай органічне та стадіальне представлення історії, сперте на позитивістське підґрунтя, сполучається з ідеєю невпинного чи т. зв. «вічного» поступу. Цей концепт, точніше різноманітні згадки про поступ та поступовість, досить рясно представленні в історичному письмі М. Грушевського. «Віру в поступ, яку ——————— 150 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C.4. 151 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 7: Козацькі часи — до р. 1625. — С. VIII. 152 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 126 153 Там само. — С. 128. 154 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 184. 155 Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638–1648). — С. 201; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1495. 156 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 84. 157 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 562, 686. 158 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 263. 159 Там само. — С. 401. 160 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 306. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 453 Грушевський ніколи не ставив під сумнів, в те, що світ стає чим раз кращим, можна відчути безмала в кожнім реченні, написаннім його рукою», — слушно зазначає Л. Білас161. Більше того, у публіцистиці М. Грушевського споглядаємо й цікаве означення поступу, в якому виразно проступають як натуралістичні складові, так і культурницькі мотиви. «Людський поступ — се безконечне громадженнє міліардів атомів сих малих діл, солідно і совістно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардів коральових поліпів виростають могутні громади коральових скал, так плідна муравельна праця поколінь, совісно сповнюваний буденний обов’язок незамітно громадять культурні капітали суспільности й людства», — стверджує історик162. У іншому місці покликуючись на чеський приклад (розвій чеського національного руху та його культурні досягнення) М. Грушевський уважає неабияким досягненням «винахід середньої лінії для заховання національної тяглости при вічнім поступі наперед, рівно з темпом загально-людського походу»163. Певна річ, можемо віднайти ще цілу низку схожих сентенцій у його публіцистичних писаннях. Здавалося б, що стадіальне представлення світу минувшини, притаманне М. Грушевському, неминуче нав’язує висхідне та лінеарне розуміння прогресу, що традиційно асоціюється зі славнозвісним, класичним образом «драбини зі сходинками». Натомість автор звертається до іншого, потрактування поступу на обширах минувшини, котре нав’язує образ не «драбини», а «колеса історичної еволюції»164. Таке еволюційне розуміння поступу помітно корелює й стадіальне маркування М. Грушевського, котре у цьому контексті набуває виразного релятивного сенсу, себто постає як та чи інша орієнтаційна, прикладна схема у насиченому фактографічному викладі. Тож уживаючи стадіальний поділ історик практично ніколи не формалізує, себто не доводить його до граничної межі. Відтак він залишає досить великий простір для читача, котрий часто-густо має самостійно осягнути авторську локалізацію перетворень на підмостках минувшини. М. Грушевський обстоював думку про конвенціональний, тобто умовний характер переважної більшості «всяких поділів і границь в безконечних перемінах історичної еволюції»165. Зокрема, навіть хронологічну демаркацію між античним та ранньосередньовічним світом історик уважав, щонайменше, відносною. На його думку, «476 рік як кінець західньої Римської імперії се чисто конвенціональна (условна) хронольогична межа»166 ——————— 161 Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. — Львів, 2002. — С. 33. 162 Грушевський М. «Малі діла» // Грушевський М. Наша політика. — С. 66. 163 Його ж. З нашого культурного життя // Його ж. Наша політика. — С. 97. 164 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 2. 165 Його ж. Українсько-руське літературне відродженнє в історичнім розвою українськоруського народу (Відчит проф. М. Грушевського на науковій академії, споряженій дня 1-ого падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури) // ЛНВ. — 1898. — Т. 4, № 11. — С. 75–76. 166 Його ж. Старинна історія… — С. 156. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 454 З такої перспективи стадіальна локалізація М. Грушевського відразу позбувається жорсткої прив’язки, котра задає ті чи інші межі каузальності на теренах минувшини. Тому авторське розуміння стадіальності хоч-не-хоч нав’язує зіставлення з поглядами М. Драгоманова, який вельми гнучко вживав цей поділ, зокрема щодо тривалості різних періодів, їхнього змістовного наповнення і навіть співіснування окремих стадій тощо. На відміну від М. Драгоманова, автор «Історії України-Руси» зазвичай уникає впровадження певних установчих чи вихідних концептів у історичному письмі. Ба більше, споглядаємо якусь апріорну нехіть М. Грушевського стосовно формалізації та генералізації фактографічного матеріалу. Та повернемося до ідеї поступу на теренах історії у представленні М. Грушевського. У вступі до публіцистичної збірки, датованої лютим-березнем 1918 р., він мимоволі порівнює свої тодішні відчування з настроями інтелектуала-просвітника Ж. де Кондорсе за часів потрясінь і лихоліть французької революції кінця XVIII ст. Зауважимо, що останній був автором раціоналістичної та стадіальної теорії поступу як безупинного «уліпшення людського життя»167, себто апології інтелектуального й морально-етичного розвою історичної людини. Низку ідей Ж. де Кондорсе (часом його розглядають як попередника О. Конта!) сприймав В. Антонович — наставник М. Грушевського. Втім, можливі й інші паралелі щодо потрактування поступу творцем «Історії України-Руси». Приміром, варто згадати Е. Дюркгайма, погляди якого стосовно «еволюції моралі та суспільної організації» вподобав М. Грушевський168. Тим паче, що у візії Е. Дюркгайма суспільний поступ постає як зростання можливостей для індивідуальної свободи людини у межах «органічної солідарності». До того ж, ідеї солідаризму тою чи іншою мірою сприймалися українським істориком. У цьому контексті варто згадати цікавий коментар щодо національного месіанізму, котрий М. Грушевський простежує у літературних героїв романів визначного польського письменника Г. Сенкевича. «Ми знаємо, що нема нації, в якої-б сього (месіанізму. — Авт.) не було; дужим націям воно шкодить, слабшим помагає в певній мірі і здається воно нам загальним почуттям кожної нації, що вона має в собі життєві сили, сили оновлення. І як спільне се чуття всім народам, так спільна і дорога до життя, до оновлення — ясна і позбавлена всякого містицизму, розумного і економічного розвитку, розвою свободи і громадської солідарности», — зазначає історик169. Ця заувага досить добре репрезентує М. Грушевського як інтелектуала, котрий, з одного боку, начебто виказує співчуття до месіанізму як вияву «життєвої сили нації», що нагадує віталістичні розумування, а, з іншого боку, протиставляє йому позитивістську ідею невпинного розвитку, хоч і не доводить цю контраверсію до граничної межі. Здебільшого він усіляко уникає інтелектуальних і світоглядних крайнощів, попри власні симпатії до певних поглядів. ——————— Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. — С. 3. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського. — С. 51. 169 Грушевський М. Останні романи Г. Сінкевича. Два відчити М. Грушівського. Читані в львівськім «Клюбі Русинок» 14 (26) і 17 (29) червня 1895 р. / Відбитка із «Зорі». — Ч. 14– 17. — Львів, 1895. — С. 50. 167 168 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 455 Так чи інакше, незаперечним видається культурницька та соціальна підоснова, котра простежується в апеляціях М. Грушевського до ідеї поступу. Причому понятійною зв’язкою регрес / прогрес історик послугується, як правило, у ранніх текстах, зокрема у відомій розвідці «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» (1892)170, котру навіть уважають своєрідною ілюстрацією його позитивістських поглядів171. Натомість у пізніших працях, зокрема на сторінках «Історії України-Руси», автор досить стримано й виважено оперує цими концептами, зокрема уникає категорично протиставляти поступ і регрес. Насамперед, М. Грушевський уживає термін «поступ» для пояснення масштабних процесів і явищ світу історії. Скажімо, він обстоює думку, що «економічний і культурний поступ Німеччини, зв’язаний з розвоєм міст і взагалі міського права»172. У іншому випадку історик порівнює культурний розвій Польщі та України на зламі пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів. «В сфері-ж культурній Польща зіставалася задвірком, Hinterland-ом (нім. задня земля, себто простір на околиці цивілізації. — Авт.) західньої Европи не тільки без всякої тіни самостійности, але і без скільки-небудь живійшого культурного руху в сій сфері. — відзначає М. Грушевський. — Вона правда все таки поступала і в сій сфері більше ніж Україна, що переживала часи застою; але й її поступ був так повільний і незначний, що не було чути в тім великої ріжниці при повній відмінности самих основ культури у неї і у Вкраїни»173. Відзначимо, що автор вживав це поняття для маркування й інших сфер історичного життя, котрі мали виразні якісні чи кількісні показники — «поступ колонізації»174, «поступ ремісничої техніки»175 і т. п. Але найбільше М. Грушевський застосовує цей термін і похідні дефініції («поступові ідеї») щодо наукової та суспільно-політичної думки, зокрема стосовно означення поточного стану вивчення певної проблеми чи української науки176. Інколи у його публіцистичних писаннях поступ уживається для позначення розвою / занепаду національної справи чи українського суспільства тощо. В одній із розвідок він зауважує, що «сила старих поглядів і відносин в громадянстві не тільки гальмує темп його поступу, але й викривляє його хід, і се особливо небезпечно в такі відповідальні й критичні моменти, як нинішній»177. Зрештою, поступ у візії М. Грушевського постає не стільки як інструмент концептуалізації, скільки як своєрідний ідеалістичний орієнтир, який узагальнює, резюмує загальнолюдські, цивілізаційні досягнення. Таке розуміння поступу корелюється з авторським уявленням про всесвітню минувшину як «історію людства», а не «обраних» народів178. Відтак учений послугується поступом ——————— 170 Його ж. Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці // Його ж. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. — К., 1917. — С. 29–30. 171 Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави... — С. 77. 172 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 224. 173 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 412. 174 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 255. 175 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 118–119. 176 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 20, 613; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 657. 177 Його ж. На переломі // Його ж. На порозі Нової України. — С. 8. 178 Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значіннє. — С. 57 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 456 здебільшого як універсальним мірилом вартості на теренах загальної історії всього людства. Зокрема, в «Історії української літератури» він розглядає ранньосередньовічні часи східного слов’янства, як такі, щонайтісніше зв’язані з «загальними поступами світової цивілізації»179. В одному з публіцистичних текстів історик наголошує, що «розвій (національної. — Авт.) індивідуальности — се підстава людського поступу — все сам собою висуває на перше місце інтереси індивідууму, хоч і приганяє їх в певній мірі до інтересів і потреб вселюдства»180. М. Грушевський доволі часто уживає термін «поступ» в оціночних, аксіологічних контекстах, зокрема у публіцистичних писаннях, які нав’язують звернення, зіставлення національної, української проблематики з всесвітніми, європейськими, цивілізаційними масштабами чи пов’язаними з ними мірилами вартості. Проте на тлі вживання поняття «еволюція» у його студіях ідея поступу проступає епізодично, ба навіть фрагментарно. Натомість еволюційний рефрен є всеохоплюючим і наскрізним, принаймні, до першої книги дев’ятого тому (1-е видання 1928 р.), в якому термін «еволюція» почасти заступається іншим поняттям — революція. Не випадково Б. Крупницький уважав, що «він (М. Грушевський. — Авт.) був еволюціоністом, для якого історичний процес був процесом, виповненим силою й динамікою, як це відповідало і його власній, повній енергії натурі»181. У вступному слові до першого тому російськомовних витягів із «Історії України-Руси» М. Грушевський зазначає, що його завдання полягало в тому, щоб подати «образ культурно-суспільної еволюції, котра увінчалася створенням Київської держави»182. У подібному сенсі сформульований і авторський лейтмотив у вступі до німецького перекладу першого тому, в якому акцентується пріоритетна увага саме на висвітленні «історичної еволюції українського народу»183. Однак, у вступі до першого видання першого тому ці розумування представлені у специфікованому вигляді, зокрема з виразним наголосом на культурницькій підоснові національного історичного процесу. Автор зауважує, що «головний зміст історії кождого народа становить його культурний розвій і тісно сполучений з ним — економічний, що становить ґрунт всякої культурної еволюції й незвичайно на неї впливає»184. З такої перспективи апеляції М. Грушевського до історичної еволюції спостерігаємо у багатоманітних, іноді досить суперечливих контекстах. Наприклад, історик уживає зазначений термін щодо різних періодів Київської держави: кульмінація «механічної еволюції» за часів Володимира Святого185, «еволюція внутрішньої одности» за «єдиновластва» Ярослава186, врешті-решт «процес роз——————— Його ж. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. — К., 1993. — Т. 1. — С. 86. Його ж. На українські теми. З новорічних думок // ЛНВ. — 1910. — Т. 49, № 1. — С. 46. 181 Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця. — С. XXVI. 182 Грушевский М. Киевская Русь. — C. ІІІ–IV. 183 Hruševśkyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. — S. 4. 184 Грушевський М. Вступні уваги // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [1-е вид.]. — С. 2. 185 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 1. 186 Там само. — С. 38. 179 180 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 457 сівання, розтікання добутку політичної й культурної еволюції» Русі187. М. Грушевський прикладає еволюційні мірила вартості і щодо різних площин української минувшини, особливо щодо культурно-релігійної та суспільної. Зокрема, він зазначає, що історичне життя відкинуло надії, пов’язані з Київською державою як можливою віссю «дальшої суспільної й культурної еволюції»188. Значну увагу вчений приділяє культурній еволюції189 та наголошує, що «під знаком релігії переходить — і доходить до нас, в письменній традиції, культурно-національна еволюція сих віків»190. Водночас він згадує про розрив староруської культурної еволюції, що «заповідала в будучности такі інтересні овочі не тільки свому народу, але й загально-людській культурі»191. Чільне місце у великому наративі М. Грушевського відводиться й соціальній еволюції. На його думку, наслідками такої еволюції є розчинення різних «переходових верств» у «одній клясі “підданих”»192, перетворення й ототожнення «“пана”, дідича, можного чоловіка з Ляхом»193, а також становище різних «суспільних кляс»194. У ракурсі еволюційних трансформацій автор «Історії України-Руси» розглядає й побутування тодішніх станів, зокрема шляхетської верстви195, козацтва196 тощо. Поза увагою М. Грушевського не залишається й економічне життя. Приміром, дослідник обстоює думку про «перевагу економічних інтересів шляхетського фільварку над купецько-ремісничим містом» із перспективи суспільнополітичної еволюції Речі Посполитої197, вважає, що найпершим елементом у «економічній еволюції сього періоду українського житя, виступає перед нами насамперед перехід центра тяжкости економічного життя з міста на село, з міського промислу й торгівлі — торговлі заграничної передовсім, на сільське господарство, спеціально рільне»198. В іншому місці М. Грушевський зауважує, що жодні «умови, привилеї, практики не могли охоронити селян від того, що несла з собою ся економічна еволюція — від ламання давніших норм і обтяжання ріжними новинами»199. Та розгортання історичної еволюції у його конструкції не є сталим і одноманітним, а, навпаки, мандрує з однієї сфери до іншої, то набуває прискорення, то гальмується, інколи майже завмирає у своєму плині. У першому томі «Історії української літератури» він згадує про «прискорений темп індоєвропейської еволюції»200 і, водночас, пише про повільнішу еволюцію населення лісової смуги у пізньоантичні та ранньосередньовічні часи201. ——————— Там само. — С. 130. Грушевський М. Українсько-руське літературне відродженнє… — С. 76. 189 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 401, 501. 190 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 301. 191 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 503. 192 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 490–491. 193 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 295. 194 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 26. 195 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 249. 196 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 102. 197 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 141. 198 Там само. — С. 2. 199 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 196. 200 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 80. 201 Там само. — С. 88 187 188 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 458 Загалом у великому тексті М. Грушевського циркулюють думки про контрасти між західним, римським та східним, візантійським світом, які репрезентовані як вислід «тисячолітньої відмінної культурної й суспільно-політичної еволюції»202, сповільнений темп суспільно-політичної еволюції Великого князівства Литовського203, що набуває прискорення й перетравлює «останки староруської спадщини» на початку XVI ст.204, панівне становище німецької та єврейської людності на українських землях як відображення «анормальности економічної еволюції»205, зростаючу швидкість еволюції козацтва наприкінці XVI ст., порівняно з іншими періодами206, різницю в еволюції городового і запорозького козацтва207 і т. п. Отож домінація еволюційної концептуалізації в світлі «Історії України-Руси» є настільки тотальною, що М. Грушевський у передмові до п’ятого тому згадуючи про те, що він не розпоряджається повною мірою всім фактографічним матеріалом, підкреслює: «треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього житя»208. В одній із публіцистичних розвідок учений навіть ототожнює історичну еволюцію з «динамікою народного українського життя»209. Видається, що багатоманітне вживання автором поняття «еволюція» щодо різних площин історичного буття, зокрема у контексті окреслення інтенсивності, швидкості, мінливості чи, навпаки, сталості суспільних, політичних, культурних, релігійних, економічних, соціальних та інших відносин, форм, явищ, свідчить про виняткову роль цього концепту у його дослідницьких практиках. Ба більше, М. Грушевський уявляв і представляв саму історичну Людину як вислід тривалого та вельми складного процесу еволюції. «Археольогія і етнольогія дають образ довгого й тяжкого поступу людини від звірського істнування до цивілізованого. — зауважує історик у своєму курсі зі всесвітньої історії. — В результаті всіх сих відкрить культурна людина кінця ХІХ — початків ХХ в. побачить себе атомом безконечно довгого і широкого еволюційного процесу історичного, так само як і фізичного…»210. Тому еволюційний рефрен у його дослідницькому інструментарії простежується у повсюдному вживанні історико-генетичного методу211. Таким чином, у великому тексті М. Грушевського еволюційна репрезентація специфікувала й диференціювала світ історії, себто відображала національні варіації її розгортання. Натомість поняття «поступ», переважно, продукувало універсальні смисли, звернені до всесвітніх масштабів або мірил вартості, пов’язаних з історичним буттям усього людства. ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 564. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 19. 204 Там само. — С. 18. 205 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 168. 206 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 138. 207 Там само. — С. 141. 208 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. VI. 209 Его же. Украина и украинство. — С. 18. 210 Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Ч. 2. — С. 206. 211 Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ — початок ХХ століття). — К., 2001. — С. 264. 202 203 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 459 Зауважимо, що еволюційний рефрен в «Історії України-Руси» не є чимось винятковим, а логічно вкладається у панівні дослідницькі стратегії тодішнього європейського історіописання. Скажімо, французький історик Л. Февр іронічно зауважив, що історіографія кінця ХІХ ст. зіяла б суцільними дірами й тріщинами, якщо б їх не приховувала «найширша та найм’якіша подушка еволюціонізму»212. Відтак ідеї еволюціонізму поділялися багатьма вченими й діячами. Наприклад, палким прихильником еволюційного представлення і потрактування минувшини був Михайло Драгоманов — один із визначних попередників М. Грушевського на полі української соціогуманітаристики кінця ХІХ ст. Що ж рухало «колесо еволюції» у великому тексті М. Грушевського? Первісно відповідь на цей запит є досить простою, логічною й очевидною — факторний аналіз або підхід, відомий більше як позитивістська «теорія факторів». Тим паче, що сам автор «Історії України-Руси» безпосередньо нав’язує репрезентацію історичної еволюції з виявленням та поясненням різноманітних чинників. «Фактори житя виступають в незвичайній ріжнородности й численности, й нелегко вибрати в відповідній повноті моменти, потрібні для зрозуміння нам еволюції житя та представити їх в відповідній пропорції їх впливів і значіння», — відзначає М. Грушевський у вступній замітці до п’ятого тому213. Зазвичай поліфакторний підхід розглядають у контексті диференціації єдиного історичного процесу на низку площин / зрізів / шарів, що відображає як фактографічну насиченість тогочасних історичних студій, так і прагнення дослідників до досконалішої та виразнішої організації емпіричного матеріалу. Водночас «теорія факторів» була вислідом позитивістської каузальності, себто вона репрезентувала ідею причинності, котра мала пояснити різноманітні трансформації у світі минувшини та нав’язати генетичний зв’язок між явищами й процесами. Проте зазначений підхід продукував уявлення про буття суспільства у дусі своєрідної комбінації тих чи інших «важелів» (факторів), себто обстоював механістичне пояснення історичного руху, що дивним, інколи химерним чином співіснувало з органіцизмом214. Певна річ, різноманітні сполучення органіцизму та механіцизму спричиняли взаємодію натуралістичної програми пізнання на обширах соціогуманітаристики з механістичною картиною тогочасного світу. У дусі такого розуміння факторного підходу постає й утверджується думка, що сполучення схожих / однакових чинників спричиняє однорідні, принаймні подібні наслідки на різних історичних підмостках. Таке представлення плину минувшини суттєво ускладнює осягнення поглядів тодішніх інтелектуалів, які сформувалися у річищі позитивістської парадигми історіописання. Схоже, що саме звідси походять численні вислови про еклектичність, суперечливість, розмитість «теорії факторів», яку кожен із великих істориків тлумачив по-своєму. Одні дослідники прагнули генералізувати багатофакторний підхід «згори», спираючись на ті чи інші провідні ідеї історичних перетворень. Натомість інші науковці намагалися виявити відповідні чинники, котрі рухали історичне ——————— 212 Февр Л. Суд совести истории и историка // Февр Л. Бои за историю / Отв. ред. А. Я. Гуревич. — М., 1991. — С. 11. 213 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. VI. 214 Нечухрин А. Н. Указ. соч. — С. 26–27. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 460 життя «знизу», себто від фактів та джерел. Цікаві роздуми з цього приводу представлені у магістерській дисертації М. Грушевського: «поряд із вивченням схожих явищ у різні часи та різних місцевостях, я визнавав би вельми корисним по можливості детальне студіювання різних явищ внутрішньої історії в їх територіальному зв’язку: на певній території можливо спостерігати ті конкретні відносини, в які вступали між собою при зустрічі різні історичні фактори, їх взаємодією і зв’язок, між тим як у інших випадках вони вивчаються більш чи менш in abstracto»215. Це вирізнення конкретного й абстрактного боків факторного підходу є досить важливим для розуміння дослідницьких пріоритетів М. Грушевського, котрий прагнув відтворити всю поверхню історичного життя в її фактологічному розмаїтті. Авторські потрактування напрочуд складно звести чи генералізувати до якоїсь певної комбінації чи набору провідних чинників. Адже сам історик зауважував, що саме у «забутих шкільною історіографією кутах часто виношувались і назрівали чинники (фактори) і течії, які потім мали величезне конструктивне значіннє в історії людства»216. Зрештою, питання про сполучення, точніше характер поєднання чи зв’язку історичних чинників у концептуалізації М. Грушевського і до сьогодні залишається доволі дискусійним, оскільки вельми складно віднайти сталі засади факторного підходу у його текстах. Відтак думки дослідників щодо вживання «теорії факторів» в історичному письмі М. Грушевського помітно різняться. О. Гермайзе вважав, що «М. Грушевський — виразний плюраліст в свойому розумінні історичного розвитку: він з однаковою пильністю аналізує всі причини і всі фактори, що викликали ту чи иншу історичну подію, не роблячи належної класифікації, не зводячи ті різнорідні причини та фактори до одної соціологічної основи»217. Натомість Д. Багалій обстоює думку, що з «трьох чинників історії — територія, населення, держава — постійними і важнішими він (М. Грушевський. — Авт.) визначає перший і другий»218. Цю тезу поділяє й О. Пріцак, який уважає, що до основи «історіософічної концепції своєї ІУР (“Історії України-Руси”. — Авт.) поклав М. Г. три чинники: населення, територію і державу»219. Втім, у цьому випадку скоріше йдеться про установчі чи базові складові конструкції великого тексту М. Грушевського, котрі відображають побутування народу / нації на історичній авансцені. Той же О. Пріцак відзначає, що автор так і не встановив певного зв’язку між окремими факторами у п’ятому та шостому томах цієї праці220. В. Тельвак уважає, що провідну роль у факторному підході М. Грушевського відіграють культурний та економічний чинники221. Та інші науковці наголошують на мінливості й гнучкості «факторного» інструментарію автора «Історії України-Руси». На думку Б. Крупницького, «Грушевський не був матеріалістом ——————— 215 Грушевский М. Барское староство. Исторические очерки (XV–XVIII в.). — К., 1894. — С. ІІІ. Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значіннє. — С. 58. Гермайзе О. Ювілей української науки. — С. 98. 218 Багалій Д. І. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії. — С. 198. 219 Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — С. 20. 220 Там само. — С. 20. 221 Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави... — С. 108. 216 217 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 461 і не любив взагалі крайніх поглядів. Саме у нього ми помічаємо тенденцію до зрівноваження ріжних історичних факторів»222. У подібному дусі висловлюється й Л. Зашкільняк, який підкреслює, що автор багатотомника уникав «жорсткого факторного детермінізму»223. Вочевидь, М. Грушевський не поділяв одного з вихідних догматів позитивістського факторного підходу про «рівноправ’я» окремих чинників на теренах світу історії224. За слушним спостереженням Л. Зашкільняка, М. Грушевський уважав, що на різних етапах еволюції домінують різні чинники225. Власне, його погляди щодо факторного аналізу здебільшого задаються специфікою представлення східноєвропейської й української минувшини, котра висувала / відкидала певні чинники історичної еволюції. «Політичне, державне жите, розуміється чинник важний, але поруч нього існують иньші чинники — економічний, культурний, що мають часом, менше, часом більше значіння від політичного, але в каждім разі не повинні лишатися в тіни поза ним», — зазначає історик226. М. Грушевський конкретизує та пояснює цю тезу у контексті представлення української історії. «Українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій — сі впливи на її національне житє повинні бути визначені, але політичний фактор сходить в її історії сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних, національних», — підкреслює автор227. Про взаємодію різних чинників в українській історії вчений згадує і у своєму багатотомнику228. Отож сполучення чи взаємодія багатоманітних факторів у певний період національної минувшини сприймається М. Грушевським у специфічному, ба навіть індивідуальному сенсі, який властивий саме цій історичній добі. Тому не варто дивуватися тій мінливій та розмаїтій репрезентації факторів, яку простежуємо на сторінках «Історії України-Руси». Різні чинники, котрі вживає автор для того, щоби відтворити українську історію, вперто «опираються» будь-яким спробам вкласти їх у межі факторного підходу чи нав’язати виразний зв’язок поміж ними. Приміром, відомий позитивістський поділ на зовнішні (географічне та природне середовище, геополітичне становище) та внутрішні фактори (економічний, політичний, культурний, соціальний, етнопсихологічний та ін.)229 є практично непомітним у наративі М. Грушевського. Історик лише зрідка вказує на взаємодію таких «великих» чинників. Зокрема, він зауважує, що в історичному житті українців «глибокі зміни зумовила зустріч цих могутніх факторів — території й народу»230. ——————— Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця. — С. XXVII. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського… — С. 42. 224 Нечухрин А. Н. Указ. соч. — С. 77. 225 Зашкільняк Л. Методологічні погляди… — С. 244. 226 Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії… — С. 5. 227 Там само. — С. 5. 228 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 1. 229 Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ — 20-ті рр. ХХ ст.). — Харків, 2010. — С. 348. 230 Грушевский М. История украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. — СПб., 1914. — Т. 1. — С. 38. 222 223 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 462 Таку чи подібну градацію інколи споглядаємо у текстах пізнього М. Грушевського. Наприклад, в «Історії української літератури» автор тримається думки про індоєвропейців як «продукт фізичних і культурних факторів»231. Однак, і у цьому випадку такий поділ відіграє роль прикладної схеми, котра має виявити соціальні та культурні передумови «словесної творчості». Найзагальнішу характеристику «теорії чинників» М. Грушевський подає у своїй відомій соціологічній студії, зокрема виокремлює кілька «рядів факторів соціяльної еволюції» — біологічний, економічний та психологічний232. М. Рубач уважав, що цю схему М. Грушевський запозичив у В. Вундта233. М. Грушевський одразу застерігає супроти генералізації цієї схеми, себто висловлює сумніви щодо формалізації «непохитних законів соціяльних». «Скільки б не уставлялась ся таких “соціяльних законів” в абстракції, в якійсь алгебраїчній формулі, все таке в реальних обставинах житя, в неустанній прогресії складності і скомплікованости його факторів завсіди буде зіставатися сумнів: чи всі дані, які беруть участь в данім соціяльнім моменті, дійсно взяті на рахунок? чи якийсь фактор, зіставшися поза рахунком, не змінить своїм впливом результату найбільш несподіваним способом?», — запитує М. Грушевський234. На його думку, і О. Конт, і К. Маркс суттєво й одностороннє спростили концепцію соціальних факторів, успадковану від К.-А. де Сен-Сімона — одного з фундаторів соціалізму. Зокрема, О. Конт надав першорядне значення духовному, психологічному чиннику235. Натомість К. Маркс відвів провідну роль економічному фактору, який перетворився в апологію економічного матеріалізму236. Такі застереження зводять нанівець спроби надати цій класифікації факторів інструментального призначення в історичному письмі М. Грушевського. Натомість автор «Початків громадянства (генетична соціологія)» дедалі більше розмірковує про потенційні можливості й вади факторного підходу (як абстракції) на ниві історичного пізнання, аніж про ту чи іншу специфіку його вживання у певних дослідницьких практиках. Зрештою, на сторінках «Історії України-Руси» домінує прикладне вживання факторного аналізу, а не його генералізаторське призначення, котре мало б виявити й окреслити каузальні ланцюги. Відтак М. Грушевський уводить ті чи інші чинники здебільшого для позначення відповідного вектору історичного руху, певного стану, що склався на українських обширах, а не для змалювання чи відтворення минувшини у річищі детермінізму, «соціальних законів» і т. п. Скажімо, М. Грушевський наголошує, що візантизм, який «свого розцвіту і сили доходить в Юстініанову добу і служить головним культурним фактором тутешнім аж до XI–XII в.»237. Іноді автор репрезентує появу певних держав та їхню роль на історичній авансцені як політичний і культурний чинник. У цьому ——————— Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 79. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). — [Wien], 1921. — С. 38–39. 233 Рубач М. Федералистические теории в истории России // Русская историческая литература в классовом освещении: Сб. ст. / Под ред. М. Н. Покровского. — М., 1930. — Т. 2. — С. 104. 234 Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 39. 235 Там само. — С. 13. 236 Там само. — С. 23. 237 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 87. 231 232 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 463 ж контексті він згадує про виникнення Кримського ханства238 чи міжнародну роль України-Гетьманщини за часів Хмельниччини239 та ін. Зазначимо, що М. Грушевський і на сторінках свого курсу з всесвітньої минувшини довільно виокремлює різноманітні фактори, зокрема не дуже прагне пов’язати їх у якусь викінчену систему. У такому сенсі автор окреслює як політичні і соціальні, так і культурні та релігійні чинники на авансцені всесвітньої історії. Зокрема, у руслі факторного підходу він представляє одну зі світових релігій — іслам. «Як елемент динамічний, фактор організації й політичного руху, іслам проявляє себе ще й досі», — зауважує історик240. Часто-густо М. Грушевський ототожнює провідні чинники з певними соціальними спільнотами — боярство, шляхта, козацтво та ін. Він обстоює думку, що саме в другому десятилітті XVII cт. відбувається «перетвореннє української козачини з явища чисто-побутового, з спеціальности східноукраїнського житя, в новий соціальний і національний фактор»241. Прикметною рисою цієї зауваги є те, що козацтво стає чинником української минувшини саме тоді, коли відбувається докорінна зміна історичного життя, себто формується якісно інший стан суспільства. Власне, козаччина здобуває значення нового суспільно-політичного фактора у той час, коли «по своїм відродженню і реабілітації по лубенськім погромі (1596 р. — Авт.) велетенськими кроками поступаючи в своїм розвою рішучо виходила за границі чисто клясових інтересів, щоб стати силою і репрезентацією загально-національною»242. У вступі до сьомого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський зауважує, що майбутні томи (сьомий — дев’ятий, або сьомий — десятий) будуть присвячені «історії національного відродження за поміччю нового соціально-національного чинника (фактора) — козачини»243. У подібному сенсі М. Грушевський представляє і роль шляхетства як фактора суспільного буття середини XVI ст. На його думку, «се зведеннє до одного знаменника, що далі — то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинулося саме в переддень люблінської унії. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового політичного чинника — шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони»244. Іноді М. Грушевський звертає увагу на місцеві чинники окремих земель, зокрема уважає, що таким фактором в історії Галицько-Волинського князівства було боярство245. Крім того, вчений розглядає й етнонаціональні спільноти як чинники політичного та культурного життя, зокрема чорних клобуків на дав——————— Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 293. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3: Хмельниччина в розцвіті (1648–1650). — С. 103. 240 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1918. — Ч. 5: Позаєвропейські краї в останніх століттях. — С. 79. 241 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. VIII. 242 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 599. 243 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. VII. 244 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 19. 245 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 18. 238 239 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 464 ньоруських обширах середини ХІІ ст.246 Така увага до різноманітних спільнот і верств виглядає вповні закономірно, позаяк автор розглядає соціальний та культурний процес як провідну нитку, що «веде нас незмінно через усі вагання, через усі флюктуації політичного життя — через стадії його піднесення і упадку, та в’яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати»247. Проте М. Грушевський уживає факторний підхід і з більш локальної перспективи, зокрема щоб продемонструвати суспільну природу тих чи інших утворень, явищ, процесів. Зокрема, він пише про важливу роль торгівельного чинника у формації Київської держави Х ст., хоч наголошує, що цей фактор «не впливав ізольовано одиноко»248. Заразом історик тримається думки, що політичний устрій давньої Русі був вислідом взаємодії суперечливих чинників249. Отже, в історичному письмі М. Грушевського домінують не стільки «великі» чи загальні фактори, скільки локальні чинники, котрі постають у певну історичну епоху, ба навіть за конкретної історичної ситуації. На цьому місці логічно постає питання: наскільки усвідомленим є авторське представлення співбуття різноманітних чинників і передумов на сцені історичного життя з перспективи діючих суб’єктів? Тим паче, що соціологізація та психологізація історіописання на зламі ХІХ–ХХ ст. нав’язували різноманітні концептуальні й інструментальні пропозиції щодо потрактування буття соціальних спільнот, націй, держав і т. п. Видається, що на ниві факторного підходу М. Грушевський тримався думки про стихійну, випадкову «гру» різних чинників, які творять різноманітні, непередбачувані комбінації. Недаремно у його текстах віднаходимо згадки про «сліпу»250 чи «непереможну силу»251 історичного процесу і т. п. Відтак автор «Історії УкраїниРуси» уважає, що навіть такі складні, полівимірні історичні утворення як держави чи нації є вислідом багатоманітної взаємодії різних чинників. На думку М. Грушевського, «виникнення величезного комплексу земель, які складають нинішню Російську імперію, було результатом факторів географічних й етнографічних, економічних і колонізаційних, династичних і політичних. Навіть там, де ці чинники діяли осібно та розвивалися логічно, послідовно, — їх комбінації та похідна дія їхнього перехрещування чи сполучення мали часто характер випадковий, навіть і з точки зору самого державного процесу московської держави, яка їх “збирала”…»252. У схожому дусі М. Грушевський потрактовує і виникнення українського народу, зокрема наголошує, що процес його формування «був так само справою не яких-небудь усвідомлених факторів, а сліпих, стихійних сил впливу — географічних, колонізаційних, економічних і політичних умов у їх різнорідних комбінаціях і схрещуваннях»253. ——————— Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 549. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 17. 248 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 398. 249 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 536. 250 Його ж. Культурно-національний рух на Україні в XVI–XVII віці // Його ж. Духовна Україна. Збірка творів / Упоряд. та додатки І. Гирича, О. Дзюби, В. Ульяновського. — К., 1994. — С. 139. 251 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. — С. 276. 252 Его же. Единство или распадение? // Его же. Освобождение России… — С. 55–56. 253 Его же. Вопрос об украинских кафедрах… — С. 173. 246 247 Його ж. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 465 Ці сентенції свідчать, що український інтелектуал украй обережно ставився до формалізації й генералізації факторного підходу, хоч і визнавав співвіднесення чи комбінацію різних чинників. Тож він обстоював думку не тільки про випадкову і часто-густо непередбачувану взаємодію багатьох чинників у процесі творення різних суб’єктів історичного життя, а й наголошував на відмінних способах цього співбуття — сполучення чи перехрещування. Інакше кажучи для М. Грушевського «гра» тих чи інших факторів на історичній авансцені несла можливий, вірогідний результат, який складно передбачити і зафіксувати, а тим більше вкласти його у суворо окреслені межі позитивістської каузальності. Мабуть, фактографічний сцієнтизм і критично-аналітичні компоненти у мисленні українського вченого відігравали все ж таки провідну роль, порівняно з його конструктивістськими інтенціями на ниві концептуалізації національної історії. За великим рахунком, інструментарій М. Грушевського спирався на позитивістські парадигматичні взірці, проте був трансформований і адаптований ученим під потреби й вимоги багатоманітних дослідницьких практик, які значною мірою тяжіли до фактографічного об’єктивізму та раціонально-логічної доказовості. Саме у цьому річищі постають авторські перетворення традиційних інструментів позитивістського історіописання (органіцизму, еволюціонізму, сцієнтизму, стадіальності, каузальності, факторного аналізу, генералізації та ін.). Загалом ідеал науковості М. Грушевського був зорієнтований на доказове й об’єктивістське історично письмо, вислідом якого став проект монументальної «Історії України-Руси». Та найважливішим видається те, що його великий історичний наратив, первісно проектований за епістемологічними взірцями кінця ХІХ ст., творився у зовсім інші культурні епохи, зокрема у часи світової війни, революційних змагань, еміграції та радянської дійсності, котрі висували новітні дослідницькі стратегії та відмінні мірила вартості. Це спричиняло низку інтелектуальних конфліктів, зокрема змушувало автора тою чи іншою мірою реагувати на нові виклики та пропозиції, які поставали на ниві соціогуманітаристики першої третини ХХ ст. 466 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 5.2. «Народна маса» — старий / новий герой, або модернізація наративу М. Грушевського У великій оповіді М. Грушевського поняття «народ» («нарід», «народня маса», «демос») є фронтальним та, мабуть, одним із найуживаніших термінів, який представлений у найрізноманітніших контекстах. Ба більше, тривалий час саме з цієї дефініцією здебільшого асоціювалися його наукові візії, котрі спершу однозначно кваліфікувалися як «народницькі» і протиставлялися «державницьким концепціям», а згодом тлумачилися як «неонародницькі», хоч і вважалися спертими на культурно-історичне чи соціологічне підґрунтя (Л. Винар, О. Оглоблин та ін.)254. Інколи про «неонародництво» М. Грушевського, щоправда, у відмінних ракурсах, згадують і сучасні дослідники255. Водночас уважають, що М. Грушевський до 1910-х років уникав означення терміна «народ»256. Зрештою, навіть на зламі ХХ–ХХІ ст. це поняття вважають вихідним пунктом для студіювання й аналізу поглядів М. Грушевського, проте висвітлюють його у річищі кількох дискурсів. Зокрема, С. Плохій розглядає цю постать як своєрідний тип народника і, водночас, обстоює думку про романтичний націоналізм М. Грушевського, котрий мав виразне народницьке забарвлення257, що зумовлює побутування двох найважливіших дискурсів у його історичному письмі — народницького та національного258. У стильовому плані терміни «народ» та «народна маса», з якими ототожнюють колективного героя минувшини, зазвичай відносять до канонів романтичного історіописання, хоч і з певними застереженнями. Скажімо, саме у такому сенсі розглядає цей «фокальний» термін М. Грушевського О. Пріцак. На його думку, «термін “нарід”, “маса народня” і т. д. не взяті зі словника позитивістів. Вони метафізичні, не секуляризовані. Вони вросли в серце і думку М. Грушевського ще на Кавказі разом з ідеєю романтичної України, далекої його батьківщини»259. На перший погляд, не тільки публіцистичне, а й історичне письмо М. Грушевського містить чимало розумувань, які досить добре й яскраво ілюструють романтичну підоснову поняття «народ» та низки похідних дефініцій. Наприклад, відомі авторські пасажі зі вступної лекції 1894 р. про народ як «єдиний герой історії», який «повинний бути альфою і омегою історичної розвідки»260 і т. п. Та й у публіцистичних писаннях автора проступають ще відвертіші романтичні розумування, котрі досить легко представити й оцінити у річищі народницької апології української минувшини. ——————— 254 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934). — Б. м., 1985. — С. 61; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. — НьюЙорк, 1963. — С. 11. 255 Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. — Київ– Черкаси, 2000. — С. 109; Заруба В. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882–1952): Монографія. — Дн., 2004. — С. 102. 256 Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави... — С. 89. 257 Плохій С. Вказ. праця. — С. 43, 46. 258 Там само. — С. 287. 259 Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — С. 31. 260 Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси… — С. 10. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 467 Приміром, М. Грушевський в одному з публіцистичних текстів патетично зазначає: «Рушив тітан — великий, темний, закований, загнаний в землю, — могутній і темний як та чорна земля, яку мав він в оковах обробляти»261. У нарисі, присвяченому українському національному руху, історик наголошує, що «вже у XVII віці представником української народності став демос, й інтереси та успіхи українського демосу стають зацікавленнями й успіхами українства»262. Більше того, він уважає, що «селянство, демос ліг до основи самого поняття українства»263. Втім, справа з народництвом М. Грушевського, точніше з авторським представленням народу на авансцені національної історії, виглядає складнішою і, заразом, більш суперечливою та багатовимірною, ніж первісні уявлення, котрі склалися у його сучасників і опонентів, що у тому чи іншому, часто-густо модифікованому вигляді побутують і до сьогодні. Передусім згадаємо, що історик неодноразово доволі критично висловлювався щодо колективного героя та тієї засадної ролі, котру приписували останньому на підмостках минувшини адепти романтичної історіографії264. Зокрема, в одній зі своїх публіцистичних статей М. Грушевський досить категорично зауважує, що «під впливом ідей романтичного народництва, які поширилися в українському суспільстві внаслідок вищезазначених умов, це суспільство схильне було перебільшувати самодостатність й імунітет народного життя…»265. Заразом він підкреслює, що «нам (українству. — Авт.) не потрібно жити містичною вірою у сокровенну силу народу…»266. Таким чином, погляди М. Грушевського як щодо романтичних суспільних ідеалів, так і відповідних взірців історіописання є досить виразними та відрефлексованими, попри те, що вчений не тільки відчував, а й повсякчас декларував свій зв’язок із традиціями української історичної та політичної думки. Проте він не забував означувати й оцінювати відповідні погляди як старі, архаїчні і навіть антикварні! М. Кордуба уважав, що «Грушевський був суворим суддею історії свого народу»267. Та найбільше підважують суто романтичне потрактування терміна «народ» розмаїті дослідницькі устремління М. Грушевського у його великому тексті. «Сі психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв’язують в національну цілість поодинокі групи української людности супроти иньших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, н а р і д (розбив М. Грушевського. — Авт.), з довгою історією його розвою», — наголошує історик у вступі до третього видання першого тому «Історії України-Руси» (1913)268. ——————— Його ж. Богданові роковини // ЛНВ. — 1907. — Т. 39, № 8. — С. 210. Его же. Украинцы [в России] // Формы национального движения... — С. 315. 263 Там же. — С. 315. 264 Грушевский М. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIX столетии // Грушевский М. Освобождение России... — С. 44–45; Його ж. Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці // Україна. — 1927. — № 6. — С. 2. 265 Его же. Украина и украинство. — С. 13–14. 266 Там же. — С. 14. 267 Кордуба М. Михайло Грушевський як учений. — С. 41. 268 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 6. 261 262 468 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Це означення з незначними відмінностями споглядаємо у вступі і до другого видання (1904)269, а розмірковування про «культурно-історичні прикмети», котрі дозволяють вирізнити український народ з-поміж інших, віднаходимо ще в першому виданні першого тому (1898)270. Отож у великому тексті М. Грушевського йдеться про українську «етніку», точніше етнонаціональну спільноту («ціле», «цілість») та різноманітні виміри і площини її побутування у часі та просторі! У іншому місці він означує народ як «етнографічно-культурну одиницю», що виникла у результаті фізичних прикмет території та відповідних культурних впливів271. Інколи М. Грушевський уживав і доволі специфічні дефініції, щоб підкреслити й означити національну «цілість» з огляду на відмінність соціокультурних умов буття підавстрійських та підросійських українців, зокрема вважав їх «частинами спільного цілого». Наприклад, М. Грушевський пише про «інстинкт національного будівництва», який із «перехресних політичних, релігійних і культурних течій створював невловимі комбінації, котрі, у кінцевому рахунку, підтримували зв’язок українських територій, ендосмос і екзокосмос народного життя в їх роз’єднаних частинах»272. Зауважимо, що на початку ХХ ст. дефініції «ендосмос» та «екзокосмос» часто-густо застосовувалися для позначення фізичного явища просочування (дифузії) рідин (рідини з більшою густиною до рідини з меншою густиною і зворотнього процесу), котрі були здатні змішатися крізь пористу роздільну оболонку273. Поняттям «колективний ендосмос» послугувався французький історик М. Блок, який використовував його для окреслення своєрідного впливу кількості, а відтак неминучого наслідування певних суспільних взірців і норм274. Схоже, що обидва науковці спиралися у своїх текстах на традицію Паризької соціологічної школи. Крім того, М. Грушевський маркує «народну масу» у дусі біологічних аналогій — «етнічною особиною (рос. “этнической особью”)», котра протягом багатьох віків вела «стихійну боротьбу» за збереження275. До речі, вважають, що термін «особень» (рос. особь) у розумінні найпростішого, неподільного, індивідуального, самобутнього, увів до російського природознавства український учений М. Максимович276. Отже, «народна маса» постає на сторінках «Історії України-Руси» як «національна індивідуальність» («особина»), «етнографічно-культурна одиниця», вреш——————— 269 Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси: У 10 т. — Львів, 1904. — Т. 1 [2-е вид., розширене]: До початку ХІ віка. — С. 5. 270 Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [1-е вид.]. — С. 2. 271 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 7–8. 272 Его же. Украина и украинство. — С. 27. 273 Энциклопедический словарь издателя Ф. Павленкова. — 4-е изд. — СПб, 1910. — Стб. 3003–3004. 274 Блок М. Апология истории или ремесло историка / Пер. Е. М. Лысенко; прим. А. Я. Гуревича. — М., 1973. — С. 63. 275 Грушевский М. Украина и украинство. — С. 28. 276 Данилов В. В. М. А. Максимович в работе «Словом о полку Игореве» // Слово о полку Игореве: Сб. исследований и статей под ред. чл.-кор. АН СССР В. П. Адриановой-Перетц. — М.– Л., 1950. — С. 291. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 469 ті-решт організм («органічне ціле»), який взаємодіє, співіснує, змагається на сцені минувшини й сучасності з іншими «національними цілостями». «Історія боротьби всіх сих сусідів за українські землі і участи в сій боротьбі самого українського народа становить зміст середнього періода нашої історії — щодо політичного боку», — наголошує автор277. У публіцистичних писаннях М. Грушевський уживає терміни «народ» та «народна маса» у соціальних контекстах, зокрема для протиставлення «простонародної маси» («простої глини») до вищих чи аристократичних верств278. Приміром, він обстоює думку, що «український демос» є єдиною «національною силою» і «національним капіталом»279, зокрема порівнює його, то з титаном, який перебуває у «безодні пітьми», то навіть із біблійним Самсоном з «обстриженою політичною і національною свідомістю»280. Натомість українську аристократію історик репрезентує досить критично, позаяк «вищі верстви населення почасти порвали свій зв’язок із народними масами, долучилися до пануючої народності, почасти були нею розчинені»281. Та демаркація між «народною масою» й різними соціальними спільнотами як у «Історії України-Руси», так і в інших працях М. Грушевського видається досить умовною, точніше ситуативною. За спостереженням С. Плохія, у добу Хмельниччини «“народні маси” складалися передусім із селянства, але до них часто належали і міщани, і навіть низові козаки. Еліту становила козацька старшина, зокрема частина української шляхти, що долучилася до повстання, а інтелігенцію утворювали представники шляхти, козацької старшини і навіть міщан, яких в інших випадках історик зараховував до народних мас»282. Відтак соціальна диференціація у великому тексті М. Грушевського зазвичай виконує роль прикладної, орієнтаційної схеми у той чи інший період національного історичного життя. Зрештою, «народ» на сторінках багатотомника представлений не стільки як метафізична даність, скільки як конкретно-історична цілість («національна цілість») — вислід тривалої етнічної, соціальної та політичної еволюції з низкою її стадій, котра формувалася внаслідок взаємодії, перехрещування, змагання багатоманітних факторів історичного життя. Тим більше, що в уяві історика і, воднораз, політика-публіциста народ твориться з «етнографічної маси» як «дивний соціальний організм, що своїм народженнєм давав запоруку дальшого неустанного розвою і житя і віщував побіду над течіями розкладу і смерти серед українського житя»283. Схоже, що М. Грушевський як прихильник органічного, еволюційного та стадіального представлення історії уявляв побутування української людності на авансцені минувшини у вигляді послідовних фаз розвитку: родоплемінні спільноти — народність — народ — нація, хоч зазвичай не формалізував окреслені періоди і не був послідовним у застосуванні цієї термінології. ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 3. Його ж. Останні романи Г. Сінкевича… — С. 46. 279 Його ж. На українські теми. З новорічних думок. — С. 56. 280 Його ж. Підстави Великої України. Село // Його ж. На порозі Нової України. — С. 36. 281 Его же. Украинцы [в Австро-Венгрии]. — С. 156. 282 Плохій С. Вказ. праця. — С. 316. 283 Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок. — С. 47. 277 278 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 470 Зазначимо, що у великому тексті М. Грушевський неодноразово вживає означення «етнографічна маса», котре слугує йому для вирізнення вкрай обмеженої ролі українського народу у державному і суспільному житті за доби Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Скажімо, він зауважує: «Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що ані в державнім житю, ані в місцевій самоуправі землі не мали голосу. Руський нарід живе далі, але тільки як етнографічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релігійну справу»284. Ба більше, навіть напередодні Першої світової війни М. Грушевський наголошує, що «етнографічна форма українства» зберегла своє домінуюче становище до того часу285. Тож у авторському представленні та потрактуванні понять «народ» і «народна маса» поважну роль відігравала культурницька підоснова, котра спиралася на своєрідний ідеал національного / народного життя, до якого тою чи іншою мірою апелював М. Грушевський. Таким взірцем у світосприйнятті та поглядах ученого було побутування «малих» європейських націй, зокрема чеської. У його публіцистичних писаннях неодноразово споглядаємо покликання на практики й досягнення чеського національного руху. «Передовсім треба мати на увазі не тільки квалітативну, змістовну вартість, а так сказати квантитативну сторону чеського культурного житя — той факт, що чеська або чехизована европейська, чи німецька, скажім, культура обхопила всі сторони народнього житя, так що Чех почуває своє житє своїм власним, національним, чеським», — відзначає історик286. М. Грушевський не тільки апелює до чеського прикладу, а й уважає його можливим і досить перспективним шляхом для розвою українського культурного життя. На його думку, «питаннє нашої культури — се взагалі питаннє дрібних культур малих націй, їх культурної і духовної самостійности і способів заховання сеї самостійности»287. Натомість культурне й соціальне життя «великих» націй часто-густо було предметом скептичних і критичних оцінок М. Грушевського. Наприклад, він зауважує, що «американське житє, вражаючи уяву своїми зверхніми грандіозними розмірами, своїми контрастами, своїми різкими формами, в сумі дає далеко менше інтересного, ніж могло-б дати житє найбільшої, найбагатшої природними, економічними й культурними засобами і наймолодшої-то значить найменш зв’язаної якими-небудь гальмами світової демократії»288. Врешті-решт варто наголосити, що погляди пізнього М. Грушевського щодо колективного героя української минувшини зазнали помітних інтелектуальних і культурних перетворень, як у руслі соціологізації історії, так і у контексті низки етнологічних і культурознавчих практик. Тому на зламі 1920-х–1930-х років у рецензії на німецькомовну студію ленінградського етнографа й фольклориста К. Зеленіна історик запропонував доволі цікаве означення «української народності», в якому побутують як суто позитивістські, так і, власне, модерністські складові. «Се продукт життя останніх століть, що своєю інтензивністю ——————— Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 25. Его же. Украина и украинство. — С. 12. 286 Його ж. З нашого культурного життя // Його ж. Наша політика. — С. 95. 287 Там само. — С. 94. 288 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 5. — С. 20. 284 285 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 471 викликало в сій частині великі зміни, але заразом і повищену активність, свідомість і волю до національности», — зауважує рецензент289. С. Плохій слушно відмітив ту поступову, але неухильну еволюцію засадного терміна «народ» в історичному наративі М. Грушевського, котрий змінював своє значення із синоніму «народних мас» до своєрідного відповідника нації290. Загалом різноманітні настанови М. Грушевського виявляють не лише натуралістично-позитивістські впливи, а почасти й віталістичні віяння і навіть елементи соціологізації історії, котрі співіснують з оцінками й заувагами у народницько-романтичному дусі. Видається, що авторське представлення колективного героя на авансцені минувшини містить доволі різноманітні інтелектуальні та культурні нашарування, котрі строкато сполучені у його історичному письмі. Зауважимо, що творець «Історії України-Руси», як правило, воліє оповідати не про блискучий та героїчний флер подій, пов’язаний із епічними діяннями народу, а про різні, іноді до того часу, непримітні, суперечливі площини його історичного буття. Власне, історика цікавлять різноманітні прояви творчості «народної маси» у соціальній, духовній, культурній, політичній та господарськоекономічній царині. Доба Хмельниччини приваблює М. Грушевського тим, як «народ, який виштовхнули із старої, уторованої колії стихійною силою великого соціального перевороту, нашвидкоруч, експромтом творив форми державної та суспільної організації, комбінував і пристосовував до потреб нового життя — приватного й суспільного, елементи звичайного права, традиції старого права та впливи чужих, новітніх правових систем»291. Але різні зрізи чи шари народного життя він розглядає не стільки як вияви його духовної екзистенції, на які традиційно орієнтувалися адепти класичного чи старого романтизму, скільки як вислід складного й розмаїтого процесу еволюції, комбінації різноманітних умов і чинників, кінець-кінцем взаємодії відмінних площин та передумов світу минулого. Такими площинами чи навіть «першими підставами» («двома великими творчими силами») розвою народу М. Грушевський уважає народність та територію292. Останній він приділяє виключну увагу, позаяк стверджує, що у «багатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячолітє історичного житя передало сучасним поколінням, — українська територія багато завинила»293. Крім того, вчений наголошує на автохтонності як слов’янського, так і українського населення щодо певної частини території, на якій розгорнулося його історичне життя, зокрема звертає увагу на порівняно невелику міграцію294. В «Історії української літератури» М. Грушевський метафорично означує територію як «історичний верстат», який доля призначила «східно-полудневій, ——————— 289 Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. З приводу книги: Russische (ostslavische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. — [К.,] 1930. — Вип. 3. — С. 12. 290 Плохій С. Вказ. праця. — С. 181. 291 Грушевський М. Вопрос об украинских кафедрах... — С. 164. 292 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 8. 293 Там само. — С. 16. 294 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 63. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 472 українській галузі»295. Про те наскільки важливу роль автор відводив географічному та природному середовищу історичного життя народу / нації свідчать спогади І. Раковського — одного з очевидців перших університетських викладів молодого вченого у Львові. Зокрема, І. Раковський згадує про початкове враження галицьких слухачів, у яких склалася думка, що на лекціях М. Грушевського йдеться не про історію, а про «природу й етнологію України»296. І. Витанович навіть зауважив, що на сторінках «Історії України-Руси» представлений «фізіографічний образ» території297. Зазначимо, що М. Грушевський надавав особливого значення колонізаційним процесам, які докладно висвітлюються у великому тексті. Більше того, колонізація не тільки задавала той чи інший темп історичної еволюції народу, а й значною мірою впливала на його етнічну формацію. «Отсі зміни, сі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глубокі сліди в фізіономії української народності», — підкреслює історик298. На його думку, у «сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу»299. У рецепції М. Грушевського колонізація — це не тільки опанування і заселення того чи іншого простору, а соціальний, культурний, політичний та господарський терен історичного побутування українського народу, який виявляє його творчий потенціал і життєву силу! Тому в авторських коментарях про колонізаційні здобутки українських переселенців проступають нотки гордості за своїх пращурів. Такою, скажімо, виглядає його заувага про колонізацію пограничних земель Російської держави у XVII cт., коли «голий обрабований український демос упередив державну велико-руську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України — перехопив у великоруської народности сі території, географічними і політичними обставинами властиво їй призначені до скольонізовання»300. Варто наголосити, що у багатотомнику М. Грушевського часто-густо йдеться про інтенсивність / силу чи активність / пасивність історичного буття народної маси у ту чи іншу історичну добу. Наприклад, він згадує про потужне й інтенсивне політичне життя українського народу у «перших віках свого історичного істновання»301. Згодом історик відзначає його «другорядну роль» у Великому князівстві Литовському302, пасивне побутування й «атрофовану ініціативу» у XV–XVI ст.,303 врешті-решт зупиняється на незвичайному піднесенні, ба навіть вибуху, що стався за часів Хмельниччини. «Се велика трагедія народного житя, де вперше на пам’яти історії український народ виступає активно, творцем своєї долі й житя, зривається до бо——————— Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 86. Раковський І. Перші виклади проф. М. Грушевського у Львові: Спогади // КВ. — 1945, 11 лют. — № 31. — С. 3. 297 Витанович І. Уваги до методології… — С. 37. 298 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 14. 299 Там само. — С. 15. 300 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 58. 301 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 16. 302 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 8 (прим. 4). 303 Там само. — С. 60; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 1. 295 296 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 473 ротьби на житє й смерь за здійсненнє своїх мрій і бажань, але по вікових напруженнях облитий кров’ю, знесилений в боротьбі з непереможними перешкодами, упадає на бойовищі, на розбитих надіях і мріях», — відзначає М. Грушевський304. Отож на сторінках багатотомника «народна маса» представлена з різних історичних перспектив і масштабів, хоч здебільшого подається як певна етнічна, національна цілісність, що відіграє ту чи іншу роль на сцені минувшини. У широкому розумінні саме таке висвітлення української минувшини мало продемонструвати безперервність «народного життя», на що звернули увагу вже рецензенти як ранніх305, так і пізніших праць ученого306. Та, незважаючи на такий лейтмотив великого тексту, М. Грушевський виразно розрізняє різноманітні соціальні верстви та прошарки. Відтак у його історичному письмі постійно згадується про становище, інтереси, устремління різних класів, станів, верств українського суспільства. Він якось навіть наводить тогочасний афоризм, що «історія була продуктом суспільної диференціації і класовості»307. Схоже, що М. Грушевський (після М. Драгоманова!) у вживанні поняття «клас» та похідних дефініцій належав до найпослідовніших українських істориків кінця ХІХ — початку ХХ ст. Можливо, це пов’язано з соціалістичними складовими у поглядах та світосприйнятті М. Грушевського, котрі відігравали різну, але досить помітну роль на різних етапах його політичної біографії. Звісно, М. Грушевський не генералізує класовий поділ, зокрема вживає його не як інструмент жорсткої формалізації, а скоріше, навпаки, як маркер соціальної диференціації, що виказує дослідницькі практики, зорієнтовані на студіювання напрочуд багатоманітного фактографічного матеріалу, котрий відображає розмаїття перехідних форм, відносин, інститутів і т. п. Недаремно один із підрозділів «Истории украинского народу», присвячений соціальним спільнотам часів давньої Русі, має назву «Суспільні класи»308. Д. Дорошенко тримався думки, що російськомовна версія витягів з «Історії України-Руси», присвячена козацтву, репрезентує науково розроблену історію цього «класу українського суспільства»309. Натомість марксист і соціаліст М. Рожков характеризував «Иллюстрированную историю Украины» М. Грушевського як «вельми цікавий пам’ятник українського “лівого” націоналізму, властивий загалом для малоросійської дрібної буржуазії»310. Критик навіть обстоював ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. VII–VIII. [Пыпин А. Н.] Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. — К., 1891 // ВЕ. — 1891. — № 12. — С. 850. 306 Василенко Н. Новая книга по древней русской истории. Рец. на кн.: Грушевский М. Киевская Русь. — СПб., 1911. — Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства / Извлечено из 2-го укр. издания // ВЕ. — 1911. — № 3. — С. 296; Славинский М. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб., 1911. // ВЕ. — 1911. — № 8. — С. 408. 307 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 75. 308 Его же. История украинского народа. — С. 120. 309 Д-ко Д. [Дорошенко Д.] Исследование проф. М. Грушевского по истории украинского козачества. Рец. на кн.: Грушевский М. История Украинского козачества: До соединения с Московским государством / Извлечение из 7 т. «Історії України-Руси». — К.: тип. 1-ой Киевской артели печат. дела, 1913. — Т. 1: До начала XVII в. — 408 с. // УЖ. — 1913. — № 4. — С. 95. 310 Рожков Н. Рец. на кн.: Грушевский М. Иллюстрированная История Украины. Авторизованный перевод со второго укр. издания. С 387 рис. — СПб., 1913 // СМ. — 1913. — № 4. — С. 119. 304 305 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 474 тезу, що «п. Грушевський, засліплений своїм культом національності, підмінює класову підкладку національною»311. Наведені розумування демонструють наскільки відмінною була рецепція соціального і національного дискурсів в історичному письмі М. Грушевського з боку як його опонентів, так і тодішніх прихильників. Таким чином, соціальний і навіть соціокультурний зріз минувшини безперечно сприймається М. Грушевським як вислід побутування, співжиття та змагання різних класових спільнот. На цьому місці, варто акцентувати увагу на тих мірилах вартості, котрими автор послугується в «Історії України-Руси» для оцінки й означення різних соціальних станів, верств, груп. Приміром, розглядаючи скарги і петиції міщанства, котре прагнуло урівнятися у правах з католиками, історик відзначає, що «в сих заходах і міщане напр[иклад] не могли піднятися над своїми льокальними кривдами і жалями, не могли самі дійти до гадки оборони національних прав не тільки українського народу взагалі, а хоч би навіть в границях цілого міського устрою: оборони прав взагалі українського міщанства, а не свого тільки міста»312. Водночас він наголошує на спільності «клясових інтересів і бажаннє зрівнятися не тільки de jure, але і фактично з привілейованим панством польським», що проступають у діях тодішньої української аристократії313. У такому ж дусі М. Грушевський подає й оцінює потуги українського магнатства на ниві культури та віри. «Острозька академія, меценатство кн. Острозького в справах православної віри й української культури — се властиво й усе, що дало українське магнацтво народній справі в таку тяжку для неї хвилю», — підкреслює вчений314. Натомість козаччину М. Грушевський розглядає як форму, в якій «кристалізувалися суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест против польсько-шляхетського режіму, стала речником національних змагань української народности»315. Досить часто з аналогічної перспективи висвітлюється й побутування визначних діячів української історії. Наприклад, про Данила Галицького М. Грушевський пише: «Вибранець народній, підписаний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближитися до сих мас — вони зістаються йому чужими, з боярством чує він себе далеко близше — по традиції»316. Проте про батька князя Данила він зауважує, що у «народних масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хиба ще причинитися до сеї популярности»317. Відтак М. Грушевський наголошує, що «взагалі Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти і сильно відбився в народній фантазії»318, хоч автор досить критично налаштований до цієї історичної особистості. У схожому контексті подається й постать Б. Хмельницького. «Відомо, що він розпочинав справу для узьких клясових інтересів козацької верстви, і коли нав——————— Там же. — С. 120. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 260 313 Там само. — С. 238. 314 Там само. — С. 498. 315 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 270. 316 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 91. 317 Там само. — С. 14. 318 Там само. — С. 16. 311 312 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 475 коло нього шуміло вже всенароднє повстаннє, він — ще не оцінюючи його значіння, торгувався з королем про марні козацькі привілєгії, за ціну їх готовий зложити зброю і полишити ні з чим розбурхані ним народні маси», — відзначає М. Грушевський319. Отже, відповідний народницький ракурс витримується і щодо постаті Великого гетьмана. «Незвичайно характерна риса в політиці Хмельницького, що він ніколи не відважась опертися на сам лише нарід і все розпочинав війну, запевнивши собі якогось стороннього союзника. — відзначає історик. — Се йшло в парі с нерозуміннєм домагань народніх мас — і з знеохоченнєм народу до Хмельницького»320. Подані пасажі єднає загальнонародний масштаб («народна справа», «національні права», «національні змагання», «домагання народних мас» і т. п.), точніше мірило вартості, з перспективи якого розглядається й оцінюється буття як окремих соціальних спільнот, так і видатних особистостей у світі української минувшини. Тож зацікавлення й устремління визначних постатей, різних соціальних верств, прошарків, станів виглядають вторинними, доповнюючими складовими в історичній палітрі автора. Мабуть, саме така позиція М. Грушевського як інтелектуала й створювала те враження метафізичності, сакральності, вищості масового героя, яке побутувало у читачів його праць. На думку С. Плохія, «він (М. Грушевський. — Авт.) завжди цінував маси надто високо, аби не робити таких діячів, як Костянтин Острозький і Богдан Хмельницький, одинокими та головними героями своєї оповіді»321. Втім, до таких оцінок автора «Історії України-Руси», вірогідно, підштовхувала не стільки стара романтична апологія народу / нації (відголос якої відчувається у його історичному письмі!), скільки прагнення посісти об’єктивістське і критичне становище щодо світу минувшини, себто його фактографічний сцієнтизм. Якщо згадати скептичні настанови вченого щодо детермінізму й генералізації, як інструментів конструювання української історії, то репрезентація минувшини у контексті самоцінності побутування народної маси як «органічної цілості», що посідає місце «об’єктивної вищості» у суспільному житті стосовно подій, фактів, станів, форм і т. п., видається вповні логічною та раціональною у світлі трансформацій натуралістичних пропозицій на ниві модифікованого чи «критичного» позитивізму кінця ХІХ — початку ХХ ст. Зрештою, мотивів та причин ставлення М. Грушевського до «народу» («народних мас») як «об’єктивної вищості» на теренах історичного життя, варто дошукуватися у телеологічній спрямованості його великого тексту. Тим паче, що монументальна історія України мала увінчатися новим відродженням і розвоєм народу / нації. Цей авторський задум був задекларований ще у першому томі «Історії України-Руси». Та навіть такі аксіологічні настанови М. Грушевського не залишалися незмінними, а суттєво еволюціонували протягом першої третини ХХ ст. за рахунок включення елементів соціологізації історії і нового віталізму, особливо у циклі томів «Історії України-Руси», присвячених українському козацтву (Т. 7–10). Причому навіть у відносно скупих внутрішніх рефлексіях історика щодо своєї студії споглядаємо помітну зміну загального рефрену. ——————— Грушевський М. Богданові роковини… — С. 208–209. Його ж. Хмельницький і Хмельнищина // Його ж. З політичного життя Старої України. — С. 62. 321 Плохій С. Вказ. праця. — С. 213. 319 320 476 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 «Основним завднаннєм моїм і мусіло бути дослідженнє саме ролі їх (народних мас. — Авт.) у сім великім зломі українського життя, висвітленнє впливів сього моменту на дальшу їх долю і переломлення в їх уяві і свідомости його значіння. — відзначає вчений. — Одначе для першого — ролі мас — безпосередніх вказівок стрічається мало: тільки де-не-де виринають загальні звістки про їх позицію, їх активні впливи, їх активну чи пасивну опозицію»322. Виглядає, що історія колективного героя як етнонаціональної цілості у великому наративі М. Грушевського дедалі більше розпадається на низку самостійних сегментів — соціальних ролей і сюжетів, які висуваються на перше місце, ба навіть заступають собою загальне тло «народних рухів» і всієї «народної війни». Натомість роль соціальних спільнот (класів, верств, прошарків) набуває не тільки більшої ваги, а й стає багатозначною, контрастною, суперечливою, котру складно представити й оцінити у межах полярного підходу. Передусім, ці спостереження стосуються історичного буття козацтва, устремління й мотиви якого дедалі більше розходяться і навіть конфронтують із «народною масою» за часів Хмельниччини, на що звертає увагу М. Грушевський. «Віра — се нарід, се земля; коли козаки підняли боротьбу за стару віру України, ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їх долю рішати. — наголошує історик. — Вони вирвали сю землю з-під власти невірних латинників, вони “відвоювали” сю землю від польських королевят — тим самим вони стали його панами, правом завоювання. Як при кожнім завоюванні, вони завоювали сю країну передусім для своєї верстви (кляси), і се здавалось таким зрозумілим в тих часах, що сього не треба було ні вияснити, ні аргументувати: річ була сама собою зрозуміла»323. Власне, розмежування відмінних зацікавлень і мотивів різних спільнот торувало шлях до глибшої соціальної диференціації всієї «народної маси» у великій оповіді М. Грушевського. Відтак становище «об’єктивної вищості», котре посідав колективний герой історії щодо інших станів дедалі більше розмивалося, себто вимагало від ученого внесення низки коректив до «козацького циклу» томів «Історії України-Руси». М. Грушевський мусив більш докладно висвітлювати і, що, найголовніше, оцінювати соціальні процеси, котрі стають більш інтенсивними й швидкоплинними, зокрема виявляють широкий діапазон мотивацій та зацікавлень верст, прошарків і станів, які змагаються між собою. «Клясові інтереси сеї нової верстви (козацтва. — Авт.) стара історіографія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас і приймала за вираз того що називалося “народньою боротьбою”, “боротьбою за визволеннє України”. Очевидно, тепер і факти, і соціяльно-історичний досвід вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу…», — стверджує автор324. Звичайно, такі пасажі почасти відображали загальні віяння у тодішній соціогуманітаристиці «пролетарсько-селянської держави» (перша книга дев’ятого тому «Історії України-Руси» побачила світ 1928 р., а друга книга — 1931 р.), зорієнтованої на тотальне поширення класового підходу, проте все ж таки ——————— 322 Грушевський М. [Переднє слово] // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 6. 323 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 842. 324 Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 6. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 477 демонстрували загальний поворот європейської гуманістики до історії «масової людини». До того ж, М. Грушевський не цурався розглядати соціальні спільноти у класовому контексті і у довоєнних текстах, але зазвичай уникав генералізації й абсолютизації у таких означеннях. Скажімо, в одному з довоєнних популярних викладів української історії він називав козацтво «суспільним класом», хоч і підкреслював, що таке означення правомірно вживати тільки від кінця XVI ст.325 Зауважимо, що авторські розумування про репрезентацію й потрактування історичної ролі козацтва в українському історіописанні ХІХ — початку ХХ ст. промовисто демонструють спрямування еволюції поглядів самого М. Грушевського, котра виявляє їх соціальну, точніше соціологічну підоснову. «В сім напрямі мусіла піти й дальша історична праця, з тим як соціально-історичний аналіз розвиваючися в сих десятиліттях, на переломі ХІХ і ХХ ст. показував все ясніш, що козацтво було не тільки узброєним українським народом, але також і соціальною верствою, з усіми прикметами й тенденціями її — з боротьбою за соціяльні привілєгії з іншими верствами, конкуренцією і змаганнями до провідної ролі. При тім ближче дослідженнє соціяльних відносин XVIII в. ще й розколювало сю соціяльну верству на дві клясові групи — на рядове козацтво і старшину, між якими теж виявлялася завзята соціально-економічна боротьба, суперечність клясових чи групових інтересів»326. Отож у великому наративі М. Грушевського досить гостро постала проблема репрезентації відмінних інтересів та мотивацій різних соціальних спільнот і, водночас, тих загальнонаціональних і релігійних устремлінь, які єднали різні верстви, прошарки, стани за часів нібито «всенародної війни». Більше того, сама логіка фактографічного викладу висувала й повсякчас актуалізувала питання: як саме сполучалися ці різні соціальні спільноти у начебто «єдину» і таку строкату «народну масу»? «Автор (М. Грушевський. — Авт.) підкреслює, що в мотивах для повстання Хмельницького релігійний мотив усильно підчеркувася, тоді як мотив соціальний, безсумнівно дуже могутній і реальний, губиться серед других і ніде не виступає у весь зрість. Щодо мотива національного, то він підмінюється релігійним. Через що так?», — риторично запитує М. Василенко327. Відповіді, запропоновані М. Грушевським, не виглядають однозначними. Насамперед, на сторінках «Історії України-Руси» проступає і шириться ідея народної / національної солідарності, котра співіснує та змагається з соціальними, класовими зацікавленнями. Ця ідея, як і інші концепти, представлена у його історичному письмі досить невиразно, позаяк автор традиційно уникає точних і категоричних термінологічних означень, які б вихолощували та спрощували багатоманітність фактографічного матеріалу. Проте таке становище не заважає вченому закликати до зв’язку й солідарності з попередніми генераціями у процесі пізнання минувшини328. Здебільшого ідею солідарності (від лат. solidus — цілісний, суцільний) пов’язують із позитивістською візією О. Конта, котра має натуралістично-органічну підоснову, але продукує досить широкі смисли — політичні, етичні, юридичні, ——————— Его же. История украинского народа. — С. 216. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1483. 327 Василенко М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. — 2-е вид. — Київ– Відень, 1922. — Т. 8, ч. 1–3. — С. 154. 328 Грушевський М. Культурно-національний рух… — С. 139. 325 326 478 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 позаяк вони поширюються на буття суспільства, держави, корпорації і навіть окремої родини. Один із засновників позитивізму розглядав солідарність як своєрідну відповідність і зв’язаність окремих частин у загальному цілому, наприклад, у організмі, в якому дії частин тіла узгоджуються між собою329. Втім, солідарність репрезентувалася О. Контом і як своєрідна етична настанова, котра мала гармонізувати суспільні відносини, приміром, між робітниками та підприємцями, себто відігравала специфічну роль регулятора у соціальному житті. Новий вектор у переосмисленні й актуалізації цього поняття задали студії французького соціолога Е. Дюркгайма, написані у руслі позитивістських дослідницьких стратегій, зокрема одного з їх фундаторів О. Конта. «Це можна вважати проявом тісного зв’язку (преємство) його досліду з філософією Конта, котре часто підчеркується дослідниками, хоч як Дюркгем відійшов від Конта в своїм методі», — наголошував М. Грушевський330. На думку Е. Дюркгайма, суспільна організація визначалася певним типом соціальної солідарності — механічної (примітивні чи архаїчні суспільства) та органічної (модерні суспільства). Таким чином, різні типи солідарності репрезентувалися як складові єдиного еволюційного ланцюгу з певною колективною свідомістю, яка відігравала важливу роль у народів на примітивному ступені розвитку, але поступово втрачала свою значимість у цивілізованих народів. Але залишки «механічної солідарності», за візією французького соціолога, залишалися навіть у цивілізованих народів. Е. Дюркгайм, порівняно з О. Контом, зробив невеликий, але досить вагомий крок уперед на ниві соціологізації історії, оскільки пов’язав із колективними уявленнями не тільки відповідні соціальні дії, а й зацікавлення та мотиви! Мабуть, не варто дивуватися, що зазначені ідеї побутують у великій оповіді М. Грушевського в імпліцитному вигляді. Загалом український історик розглядав солідарність як той чи інший вияв людської соціальності331 відповідно до певних історичних передумов, що передбачала взаємні суспільні зобов’язання. У широкому сенсі М. Грушевський уважав, що солідарність є неодмінною властивістю будь-якого суспільства. «Те що ми називаємо г р о м а д я н с т в о м (розбив М. Грушевського. — Авт.), чи суспільністю, себто організоване людське множество, об’єднане почутєм солідарности і організованими формами свого співробітництва…», — зауважує вчений332. Походження солідарності М. Грушевський пов’язував із колективістськими уявленнями родоплемінної спільноти, котра, власне, й виплекала «егалітарну солідарність»333. Таку солідарність історик ототожнював із «круговою порукою», що складала основу «племінного брацтва»334. Зокрема, він розрізняв різні види солідарності: родоплемінну, класову та національну. ——————— 329 Савальский В. А. Критика понятия солидарности в социологии О. Конта // ЖМНП. — 1905. — Ч. 361, № 9. — С. 96. 330 Грушевський М. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… — С. 148. 331 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 63. 332 Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 29 333 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 67. 334 Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 134. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 479 Наприклад, історик обстоював думку, що «поневоленнє кляси клясою таким чином являється однаково результатом у п а д к у с о л і д а р н о с т и і к о л є к т и в н о с т и (розбив М. Грушевського. — Авт.), — чи він довершується оружним насильством чи економічним індивідуалізмом, дорогою безкровною і мирною»335. Певна річ, цей коментар свідчить, що його автор відводив солідарності важливу роль в осягненні історичного буття як соціальних, так і етнічних спільнот. Ба більше, національну солідарність М. Грушевський представляв як особливий і досить складний вид солідарності. «У нової нації являються спільні традиції, спільні герої: не тільки хитра політика владущих, але й саме житє творить їх часто, і зв’язує певними моральними зв’язками розріжені верстви. — зазначає історик. — Але при суперечностях клясових, ся нова національна солідарність далеко лишається позаду старої солідарности племінної, котрої символами, формами мишлення, навіть термінами вона орудує»336. У великому тексті М. Грушевського репрезентовані усі перелічені види солідарності, хоч автор уникає їх виразного ранжування. Скажімо, він згадує про солідарні акції чи заходи племен, що не мали «одностайної політичної організації» за античної доби337, себто нав’язує такі приклади до «родоплемінної солідарності». Натомість висвітлюючи часи Київської держави чи Великого князівства Литовського автор оповідає про солідарність князів та певної династії. Приміром, історик пише про солідарність Ростиславовичів338, Романовичів339, Ольгердовичів340 та ін. Втім, М. Грушевський уживає цей концепт і в інших контекстах. Зокрема, він зазначає, що під час боротьби між князями-претендентами «свідомість неподільности Київської землі впливала на певну солідарність, бодай часом»341. У іншому місці історик згадує, що у «менш визначних проявах ота солідарність князя і землі, опір земель мусили в дуже сильній мірі невтралізовати і невтралізовали дійсно змагання князів — спадкоємців київської концентраційної політики, до єдиновладства»342. Крім того, автор приділяє помітну увагу ідеї «політичної одности й солідарности сеї Руської землі, що бореться против окремішности земель, против все більшого відокремлення галузей східнього Слов’янства»343. Водночас він характеризує відносини поміж князем та його дружиною як солідарні,344 тобто означує соціальний статус таких зв’язків. М. Грушевський поширює концепт солідарності і на конфесійну ниву. Зокрема, у своєму курсі зі всесвітньої історії він згадує про солідарність та дисципліну християнської церкви у зносинах із давньоримською державою345. ——————— Там само. — С. 255. Там само. — С. 300. 337 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 369, 371–372. 338 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 223, 240. 339 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 44. 340 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 48. 341 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 297. 342 Там само. — С. 50. 343 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 498. 344 Його ж. Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці // Його ж. З політичного життя Старої України. — С. 7. 345 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — 2-е вид. — К., 1917. — Ч. 1: [до ХІІІ в.]. — С. 86. 335 336 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 480 Вищеподані авторські пасажі нав’язують певні аналогії з «колективними уявленнями», котрими щедро оперував у своїх працях Е. Дюркгайм, хоч і не відповідають його конструкціям уповні. У деяких текстах М. Грушевського навіть віднаходимо сув’язь «органічна солідарність»346. Так чи інакше, у «козацькому циклі» томів «Історії України-Руси» застосування цього концепту помітно розширюється, позаяк йдеться вже не про солідарність певних племен чи якоїсь династії, а про «солідарні заходи» конфесійних, соціальних і, кінець-кінцем, народних / національних спільнот. М. Грушевський згадує про думку князя В.-К. Острозького, котрий уважав, що православні й протестанти мають виступити з солідарною акцією у справі релігійної толерантності347. Проте провідне місце у великому тексті безперечно посідає ідея солідарності різних верств і станів, передусім, козацтва у різні епохи національної історії, зокрема напередодні та за часів Хмельничччини. Відзначимо, що історик характеризує козацтво як спільноту, котра вирізняється «незвичайною солідарністю»348. «Запороже було огнищем козацької сили, солідарности, організованости», — підкреслює М. Грушевський349. К. Грушевська — донька автора «Історії України-Руси» вважала, що козацька солідарність має стародавнє коріння. «Наша організація заховала в собі дуже багато рис ще старшої вояцької верстви родоплемінного суспільства… Се між іншим та незвичайна солідарність поколінної верстви, що являється могутнім організаційним двигуном в суспільностях, де вона має вільний розвиток, плекана нею мужність і відвага, оперта на почутті сили своєї організації, і гуртова гордість, що виростає з таких передумов», — відзначає дослідниця350. Та найбільшу увагу М. Грушевський приділяє солідарності козацтва та українського суспільства, котре постає як співробітництво різних спільнот на православному і національному підґрунті. «Козацтво проголошує свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань і з сього часу історія козачини стає центром українського житя більше як на столітє», — стверджує історик351. Цю ж «формулу» М. Грушевський згадує й у інших працях352, а у дещо модифікованому вигляді повторює її у тексті того ж таки сьомого тому «Історії України-Руси», хоч уже наголошує на солідарності козацтва з українським суспільством загалом353. Згодом він підкреслює, що «козацька делегація вже весною 1610 р. проголосила публічно свою повну солідарність з українською інтелігенцією — “народом шляхетським” і духовенством в справі оборони “своєї релігії” і готовність накладати за неї своїми головами»354. У іншій студії історик ——————— Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 212. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 594. 348 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 293. 349 Там само. — С. 141 350 Грушевська К. Думи про лицарство // Українські народні думи. — Харків–Київ, 1931. — Т. 2 корпусу: тексти № 14–33 і передмова К. Грушевської. — С. 3. 351 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. VIII. 352 Його ж. Культурно-національний рух… — С. 233. 353 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 388. 354 Там само. — С. 395. 346 347 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 481 зауважує, що «перед усім вела, очевидно, козаччина, а її підтримувала і заявляла свою солідарність шляхта»355. М. Грушевський зупиняється й на проблемі ототожнення козацьких устремлінь із вимогами всього українського народу, себто порушує питання солідарності різних соціальних спільнот, принаймні у сприйнятті сучасників. «… Ми ніде не бачили, щоб московський уряд коли-небудь поставив питаннє, про перевірку наскільки инші верстви України солідаризуються з поглядами Козацтва, або наскільки воно уповноважене говорити іменем цілої Козацької України», — відзначає історик356. Варто наголосити, що М. Грушевський намагається продемонструвати й ґенезу цієї солідарності. На його думку, «козачину не тільки більше моральні, ідеольогічні мотиви, релігійний пієтизм, почутє своєї солідарности з українською суспільностю, а навіть і чисто тактичні мірковання вели до сього ж союзу»357. Відтак досить розмаїтті мотиви спричинилися до «солідарної», але вельми строкатої спілки козацтва з «останками української шляхти — в східній Україні ще немалозначними тоді, з могутньою духовною верствою й вищими верствами міщанства»358. Провідним чинником тодішньої народної чи національної солідарності М. Грушевський, вочевидь, уважав «релігійну справу», котра на певний час цементувала цей досить суперечливий і різнобарвний альянс початку XVII ст., особливо, якщо взяти до уваги його політичні, культурні та соціальні складові. Не випадково у відомій студії «Культурно-національний рух на Україні в XVI– XVII віці» (1908–1912) автор наголошує на особливому значенні православних братств, що «зв’язували узлом солідарності українські елементи — не тільки міські, а й замісцеві, з різного стану людей. Розвивали серед них почуття громадської й національної дисципліни, піддавали їх діяльність під контроль братської “опіки”, навіть у формі суду над спорами й проступками в братстві, в формі цензури над моральністю й християнським пожиттям українських людей, заводили свою, хоч слабеньку, національну власть»359. М. Грушевський навіть тримався думки, що козацтво, передусім його верхні прошарки, завдяки цьому «солідарному» союзу поступово входило «все глубше й дальше в те культурно-релігійне й національне житє, яке на протязі як раз того другого десятиліття все яснійше розгорталося в найблизшім, східноукраїнськім центрі Київі»360. Власне, релігійна солідарність, зокрема її підкреслена демонстрація361, відіграла помітну роль у російсько-українських взаєминах, у т. ч. у дипломатичних перемовинах навколо Переяславської угоди 1654 р.362 Ідея конфесійної чи народної солідарності у репрезентації М. Грушевського часто-густо, хоч і не завжди, протиставляється мотиваціям й устремлінням ——————— 355 Грушевський М. Культурно-національний рух… — С. 251; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 435. 356 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 842. 357 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 400. 358 Там само. — С. 400. 359 Грушевський М. Культурно-національний рух… — С. 189. 360 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 402. 361 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 732. 362 Там само. — С. 115. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 482 соціальних спільнот — класів. «Натиск православних розбивався, як ми бачили, на пункті інтересів соціальних, клясових: солідарні між собою в релігійно-національних справах союзники — шляхта і козачина — стрічалися на сім соціальнім ґрунті як ворожі сторони», — наголошує історик363. Окрім того, він згадує про економічні зацікавлення східно-галицької шляхти, котрі впливали на її «солідарну участь» у народних рухах за часів Хмельниччини364. Втім, висвітлення Хмельниччини, котра у великому наративі М. Грушевського представлена все ж таки як національна революція, на відміну від довоєнних текстів, у яких переважно йшлося про «народну війну» («народний рух», «народне повстання» і т. п.), дедалі більше загострює змагання поміж солідарністю народною / національною та солідарністю класовою / соціальною. «Як бачимо питаннє розщіплюється і ускладнюється. Нарід і владуща верхівка. Гетьман і його окруженнє. А далі — наскільки було суцільне одно і друге — нарід і його старшинський осередок?», — риторично запитує М. Грушевський365. Однак, автор висуває й інші питання, зокрема про перетворення війни за «свою шкоду і кривду» у справу за визволення православної Русі, з якими «солідаризувалися» Б. Хмельницький та козацтво366. М. Грушевський згадує й про учасників цього повстання, що перетворилося у національну революцію, зокрема у контексті солідарності чи ворожості з боку знаних діячів того часу (А. Кисіль, М. Кривоніс, митрополит Сильвестр Косов та ін.)367. Зрештою, М. Грушевський змушений визнати, що солідарність різних соціальних спільнот за доби Хмельниччини, котра на короткий час сполучила «народні маси», добігає свого кінця. Натомість панівне становище посідають егоїстичні зацікавлення окремих класів, верств та прошарків. «“Православна Русь” — так недавно солідарна в боротьбі з лядською тиранією, виразно поляризувалась на класових признаках, і ті що пускалися класовими стежками польських панів і виявляли їх соціально-економічні претензії, мусили рахуватися з повторенням на їх адресу соціальної революції, котру вони так недавно пережили», — відзначає історик368. За іронією долі, на початку 1930-х років українському вченому закидали незаперечну одність у представленні національних устремлінь «всіх шарів української людности, всіх кляс» за часів Хмельниччини (С. Кокошко)369 та «ставлення проблеми нації понад клясою» (С. Глушко)370. Натомість представлення «клясової боротьби» вважали «сильно змазаним» (Т. Гавриленко)371 чи затушованим настільки, що вона «раз-ураз зникає зовсім» (Л. Окіншевич)372. ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 508. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 245. 365 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1485. 366 Там само. — С. 1493. 367 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 116; ч. 3. С. 52, 166. 368 Його ж. Історія України-Руси. — К., 1997. — Т. 10, ч. 1: (Роки 1657–1658). — С. 155. 369 Кокошко Ст. У наступ проти буржуазної науки // ПП (К.). — 1931, 22 берез. — № 65. — С. 3. 370 Стенограма засідання бригади по обслідуванню установ акад. М. С. Грушевського [машинопис; 24 трав. 1931 р.] // ІР НБУВ. — Ф. 10. — Спр. 2786. — Арк. 4. 371 Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця… — Арк. 40–41. 372 Там само. — Арк. 108. 363 364 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 483 Зауважимо, що М. Грушевський покладає відповідальність за поразку Хмельниччини не тільки на вищі верстви українського суспільства, а й — на «нову інтелігенцію». У одному з публіцистичних текстів, написаному ще наприкінці ХІХ ст., він обстоює думку, що «нова українсько-руська інтелігенція, витворена з народніх мас новими фактами, не солідаризувала зовсім з сими змаганнями. …зазначився антагонізм між народньою масою й новою українсько-руською інтелігенцією. Народні маси кидаються в обійми московського уряду, шукаючи в нім опори проти своєї нової старшини. Старшина, не знаходячи собі ні в чім опори, звертається туди-ж запобігаючи ласки коштом уступок. В результаті вона за виреченнє з автономічних і національних змагань, здобуває санкцію своїх суспільно-економічних набутків, перетворюється на правно упривілейовану верству, але заразом в почуттю свого відріжнення від народу якнайбільше зближається до російських державних елементів»373. Отож саме брак солідарності різних станів українського суспільства, вважає М. Грушевський, спричинився до поразки національних устремлінь як за Хмельниччини, так і у пізніші часи. Тож класова солідарність перемогла «народну» солідарність. Іншою засадною дефініцією, якою М. Грушевський активно послугується у представленні життя-буття «народної маси» на теренах української історії, є досить своєрідне і специфічне поняття «енергії». У широкому розумінні автор «Історії України-Руси» нав’язує цей термін до різноманітних виявів, сплесків, флуктуацій історичного життя, що почасти нагадує віталістичні та неоромантичні віяння на зламі ХІХ — початку ХХ ст. Видається, що первісно вживання зазначеної дефініції було наслідком еволюції «органічних» концептів М. Грушевського, які доповнювалися / розширювалися / трансформувалися за рахунок ідеалістичних включень. Приміром, у його великому тексті є такий пасаж: «Але сам державний організм (Київська держава. — Авт.), очевидно, слабнув і упадав: слабла його внутрішня зв’язкість, його життєва енергія й екстенсивна сила»374. В іншому місці історик зазначає: «Житє, розбившися на атоми, ішло в глубину провінцій, в спід суспільности, замикаючися все в узшій, тіснішій просторони, але заразом дрібніло, блідло й вироджувалося — тому, що серед сеї децентралізації й партикуляризму не могли вже відтворитися відповідно сильні, могутні центри, які могли б заплоднювати далі новими запасами енергії, новими поступами ідей і сил сей процес розсівання, розтікання добутку політичної й культурної еволюції Київської держави»375. У цьому ж дусі висвітлюється й історичне буття Великого князівства Литовського, яке він називає «крухим (крихким. — Авт.) організмом», оскільки збереження його «цілости» потребувало «великої енергії»376. Відзначимо, що М. Грушевський досить часто використовує метафоричні сполучення на кшталт «життєва енергія»377, «життєві сили»378, «життєва ——————— Грушевський М. Українсько-руське літературне відродженнє… — С. 77–78. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 1. 375 Там само. — С. 130. 376 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 159. 377 Його ж. На українські теми. З новорічних думок. — С. 44. 378 Його ж. Культурно-національний рух… — С. 154. 373 374 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 484 сила народу»379, «дивна сила самозбереження»380, «енергія народного життя»381 та ін. як у публіцистичних текстах, так і в історичному письмі. Він досить своєрідно описує становище давньої Перської держави напередодні походів Александра Македонського. «Від самої доби греко-перської войни Персія видимо підупадала, і не вважаючи на свої великі розміри не вважалась страшним ворогом. Хоч завдяки, концентрованій організації, наданій їм Дарієм, вона трималася купи. Але життєва сила її очевидячки слабла», — підкреслює М. Грушевський382. Більше того, М. Грушевський зазвичай асоціює історичний процес із відповідним плином «історичного життя». Причому останнє метафоричне сполучення здебільшого заступає інші означення минувшини. Не випадково шостий том «Історії України-Руси» має досить промовисту назву: «Житє економічне. Культурне. Національне XIV–XVII віків». На перший погляд, таке представлення світу історії має натуралістичне походження, зокрема пов’язане з позитивістською хвилею на обширах гуманістичних і суспільних наук. «В ХІХ в. переважають спостереження “біологічні”, які добачають в житю скрізь процес боротьби, вічну перевагу сильніших над слабшими…», — зауважує М. Грушевський383. Це продукує аналогії з історичним письмом пізнього П. Куліша, котре не тільки сполучало пізньопросвітницькі, романтичні та позитивістські складові, а й містило подібну ідею «життєвості» у матеріалістично-натуралістичному розумінні, що тлумачилася як домінування природної «сили»384. Втім, М. Грушевський зазвичай уникає точних означень концептів «життя», «енергія», як і багатьох інших термінів. Натомість він уживає дефініцію «енергія» у найрізноманітніших контекстах, що генерують як натуралістично-органічний, так і метафізичний сенс. М. Грушевський часто послугується концептом «енергія» у вигляді відомої зв’язки сила / безсилля, себто протиставляє фізично-матеріальну та духовноморальну площини минувшини. Ця опозиція була досить поширена в українському романтичному історіописанні ХІХ ст., зокрема у текстах М. Костомарова, П. Куліша та ін. Однак, термінологічні уподобання М. Грушевського, хоч і нав’язують певні романтичні асоціації, є більш складними й розмитими в інтелектуальному та культурному сенсі. Скажімо, автор «Історії України-Руси» розмірковує «чи громада мала відповідну енергію й сили, щоб відповідно реагувати на такі поклики (занепад централізованої влади. — Авт.)»385. У такому ж руслі він характеризує метаморфози братського руху, зокрема підкреслює, що «вся енергія й сила брацьких організацій була зведена до узьких меж релігійної полеміки, оборони прав і традицій православної віри і в тяжкій боротьбі, яку прийшлося перебути за неї, ——————— Його ж. Ілюстрована історія України. — Київ–Відень, 1921. — С. 487. Его же. Украина и украинство. — С. 13. 381 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 113. 382 Його ж. Старинна історія… — С. 55. 383 Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Ч. 2. — С. 197. 384 Кулиш П. А. История воссоединения Руси: В 3 т. — СПб., 1874. — Т. 2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. — С. 371–372. 385 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 209. 379 380 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 485 вичерпалися сили й енергія брацьких організацій»386. В іншій студії історик наголошує, що «братчики хотіли звернути всі сили й енергію в тім загальнім піднесенні ідеального змісту життя»387. Дивовижно співзвучно виглядає і репрезентація українського козацтва, запропонована М. Грушевським. «Козаччина, що положила такі глибокі сліди на всім житю Східньої України, тільки на одну хвилю зрушила всею українською територією, а потім, тратячи силу і енергію, відступала все далі на схід, поки нарешті Дніпро не став її західною границею», — відзначає вчений388. У подібному дусі М. Грушевський представляє й оцінює т. зв. різноманітні чинники історичного руху, приміром, іноземні вторгнення, зокрема монголотатарські завоювання. «Незвичайна екстензивність, нечуваний розмах монгольських завойовань без кінця розширення перспективи їх політичних плянів, і контакт з кождою новою територією вів за собою ідею завойовання — аж поки не ослабла ся сила екстензивности. Пляно-Карпіні, що побував в Орді ще в сім часі монгольської сили, чув сю енергію безграничної екстензивности і віддав се почутє в своїм оповіданню…»389. Схожі пасажі споглядаємо і на сторінках авторського курсу «Всесвітня історія в короткім огляді». Наприклад, у відповідному контексті репрезентовано становище середньовічної Європи. «Хрестоносні походи, котрі ми оглянули тут в зв’язку з їх впливами на житє европейського Сходу, були характеристичним показником нових течій і сил західної Европи. — підкреслює М. Грушевський. — Не вважаючи на державне роздробленнє і політичну безсильність серед усобиць і замішань, що характеризують її з кінцем Х і потім в ХІ століттю, в ній наростали культурні й економічні сили, а з ними й суспільна енергія»390. Видається, що ці сентенції продукують зіставлення з традиційною семантикою романтичного історіописання з його протиставленням чи домінацією різних площин, сфер, або персональних і колективних героїв на авансцені минувшини, котрі виказують метафізичний / ідеалістичний підтекст. Проте частогусто концепт «енергія» в історичному письмі М. Грушевського вживається щодо найрізноманітніших явищ і процесів минувшини. Ба більше, діапазон цього застосування є настільки багатоманітним, що його годі звести до якогось однозначного потрактування. У текстах М. Грушевського йдеться про «психічну енергію промислу»391, «торговельну енергію»392, «торгово-промислову енергію»393, «техніку праці» та її «енергетику»394, «засоби революційної енергії» й «акумульовану енергію»395, «воєнну енергію козаччини»396, «войовничу енергію» арабів, якій іслам надав «релігійну мету» та вивів на ——————— Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 538. Його ж. Культурно-національний рух… — С. 190. 388 Його ж. Українська історіографія і Микола Костомаров… — С. 212–213. 389 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 162. 390 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 1. — С. 139. 391 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 119. 392 Там само. — С. 75. 393 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 2. — С. 90. 394 Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. — С. 4. 395 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1486. 396 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 87; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 612. 386 387 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 486 шлях творення державної організації397, «імперіалістичну енергію» колоніальних імперій398, «колонізаційну енергію українського племені»399, «розмах колонізаційної енергії»400 чи «масу енергії» колонізації401, «культурну енергію»402, «убуток енергії, яка могла б бути приложена на безпосередній арені світової культури, серед котроїсь з великих світових суспільностей»403 і т. п. Причому автор висвітлює й оцінює різноманітні історичні події з перспективи тих чи інших спалахів / спадів чи приливів / відливів «енергії», зокрема навіть вирізняє «енергію інтенсивну» та «енергію екстенсивну». Зокрема, М. Грушевський пише, що «після короткого піднесення своєї сили й енергії за Болєслава Сміливого», Польща вступає у добу спаду404. Водночас історик зауважує, що «добі найвищої сили Руської держави, якою являється правліннє Володимира, хронологічно відповідає така ж доба найвищої екстенсивної сили иньшої великої слов’янської держави — Польської, що разом з тим як держава Руська поширюється серед східньо-словянського розселення, старається зібрати під своєю властю розселеннє західньо-слов’янське»405. Морські набіги козаків 1624 р. М. Грушевський розглядає у контексті «того розмаху екстенсивної козацької енергії, який виявляється в тодішніх походах»406. У цьому ж руслі автор представляє перебіг подій 1648 р., себто у розпал Хмельниччини. «Народній рух не дійшов до повної інтенсивности — бо еміграція відкрила инший вихід, і народня енергія пішла в сторону меньшого супротивлення. — підкреслює М. Грушевський. — Енергія екстензивна ще раз взяла перевагу над інтензивною. Справа самостійности України була вбита — за ціну її територіального розширення»407. Календарну реформу 1582 р. (заміну Юліанського календаря — Григоріанським, себто введення нового стилю літочислення), запроваджену римським папою Григорієм ХІІІ, він подає у світлі того, як вона «потрясла цілою суспільністю й викресала з неї нові запаси енергії»408, «нові іскри відпорної енергії»409. Натомість Брестську церковну унію 1596 р. історик потрактовує як таку, що «внесла роздвоєннє серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу»410. Більше того, М. Грушевський послугується зазначеним концептом не тільки з перспективи репрезентації масштабних процесів і явищ, а й окремих соціальних станів, верств і прошарків. Відтак він обстоює думку про «незвичайне за——————— Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 1. — С. 90. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 5. — С. 133. 399 Его же. Украина и украинство. — С. 13. 400 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 23. 401 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 119. 402 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 977. 403 Його ж. З нашого культурного життя. — С. 98. 404 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 2. — С. 27. 405 Його ж. Середні віки Европи. — К., 1917. — С. 99. 406 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 526. 407 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 78. 408 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 466. 409 Там само. — С. 462. 410 Там само. — С. 488. 397 398 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 487 взятє й енергію» селянства у другій половині XVI — першій половині XVII cт.,411 «суспільну енергію» львівського міщанства XVI ст.412 та ін. Та найбільше до фокусу «енергетичного» представлення потрапляє українське козацтво, котре вчений уважав одним із найважливіших факторів української історії кінця XVI– XVII ст. У вступних нотатках до сьомого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський згадує про козацтво та його «розмах енергії», «розріст козацької сили й екстенсивної енергії в перших двох десятиліттях», яким присвячує навіть окремі розділи (глави)413. На його думка, «вона (козачина. — Авт.) зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енергію вона обертала не на оборону границь, як хотіло собі правительство, але на далеко интереснійшу й видатнійшу партизанську війну з “поганством” — походи на “улуси” татарські й турецькі “лупленнє чабанів татарських” та купецьких караванів»414. Зауважимо, що М. Грушевський навіть висловлює думку про «еволюційну енергію», котру розглядає з перспективи внутрішніх засобів та мотивів організації козацтва415. Зокрема, автор відзначає, що «екстенсивна й організаційна енергія козаччини» розгорталася у річищі польських урядових реформ, яка надала козацтву «першу легітимацію як правній організації»416. Водночас він звертає увагу на своєрідну і досить суперечливу роль тогочасних магнатів, які «сильно причинялися розросту сил і енергії козацької. Своєю участю чи підмогою козацьким походам вони розколисували динамічну енергію козачини і приготовляли, приспішали його організаційний процес»417. Зрештою, попри руйнівну «мілітарну енергію», М. Грушевський убачав у козацтві потужну «творчу силу»! «Стихія на перший погляд руїна, антикультурна, козачина під сею руїнною покривкою крила в собі енергію творчу, далеко в більшій мірі, ніж той польсько-шляхетський елемент…», — наголошує історик418. У такому ж дусі він представляє і взаємини козацтва з іншими станами й верствами українського суспільства. «З того часу як козачина стала формою емансипації від панського права та живого протесту против нього, вона мала за собою сільські і дрібноміщанські маси й могла у них черпати силу і поміч стільки, скільки лише могла проявити сама сили й енергії екстензії», — відзначає вчений419. Загалом М. Грушевський досить часто означує становище різних соціальних спільнот на теренах усесвітньої минувшини вживаючи концепти «сили» й «енергії». Наприклад, він згадує про «енергію» японської військової верстви XVI в., котрій було «вказано широкі перспективи в заграничних, завойовничих війнах»420 чи пише про «незмірну енергію» американських піонерів на Дикому Заході421. Та автор розглядає у відповідному світлі не тільки окремі події, ——————— Там само. — С. 269. Там само. — С. 499. 413 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. IХ. 414 Там само. — С. 105. 415 Там само. — С. 130. 416 Там само. — С. 141. 417 Там само. — С. 99. 418 Там само. — С. 271. 419 Там само. — С. 400. 420 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 2. — С. 11. 421 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 5. — С. 19 411 412 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 488 соціальні верстви та стани, а й знакові явища і процеси минувшини, з якими пов’язувалися, іноді навіть ототожнювалися цілі історичні епохи. Скажімо, М. Грушевський обстоює думку, що Велику грецьку колонізацію VII cт. до н. е. значною мірою спричинила «нова енергія», котра виділилася під час внутрішньої боротьби у тогочасних містах-державах422. Подібним чином історик розглядає й добу Відродження, коли «проповідь прав індивідуальности як з одного боку попихала до незвичайного напруження енергії, до блиску і слави, так з другого боку вироджувалася в безпринципність, у погоню за успіхами й приємностями житя без усякого морального стриму»423. Водночас М. Грушевський уважає, що релігійні гасла, кінець-кінцем перевели «суспільну енергію» у русло запеклих і кривавих релігійних воєн другої половини XVI cт.424 У цьому ж річищі історик розглядає чеське національне відродження ХІХ ст., яке асоціювалося із загальним пробудженням та успіхами слов’янства, котрі, у свою чергу, «незвичайно підносили енергію чеського руху»425. Показово, що другу половину ХІХ ст. М. Грушевський пов’язував із «характеристичнім для сеї доби незмірним розширенню екстензії (від лат. extentio — розгинання, витягування кінцівок, або інших частин тіла. — Авт.) політичної, соціальної й економічної енергії, ся тенденція обхопити і використати в дусі своїх тенденцій всю землю, весь наш земний світ, зробити його весь своєю ареною являється одним з особливо цікавих моментів»426. Врешті-решт, маркерами «енергії» й «сили» М. Грушевський щедро оперує й на ниві представлення видатних історичних постатей. Отож він наділяє «великою силою» чи «незвичайною (незрівняною) енергією» («розмахом енергії») цілу низку визначних особистостей української і східноєвропейської історії. До цієї славетної когорти потрапили такі знакові історичні фігури як великий князь київський Володимир Великий427, галицько-волинський князь Роман Мстиславич428, великий князь литовський Свидригайло429, черкаський та канівський староста Дмитро Вишневецький430, гетьман Богдан Хмельницький431 та ін. У цьому розумінні характерною видається авторська замальовка постаті Б. Хмельницького. «Порівняннє Хмельницького з його співробітниками й наступниками власне дає справжню міру сьому чоловікови, і ми розуміємо, яка, при всій стихійности й несвідомости — страшенна сила була в сім чоловіку, чому підіймався він так високого над хвилями сього великого народнього повстання…», — зауважує історик432. За висловом С. Плохія, «Грушевський без особливих труднощів приймав Хмельницького як неоромантичного героя — талановитого полководця й імпульсив——————— Його ж. Старинна історія… — С. 20. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 2. — С. 73. 424 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — К., 1917. — Ч. 3: [XVII–XVIII вв.]. — С. 3. 425 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 4. — С. 129 426 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 5. — С. 3. 427 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 481. 428 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 222. 429 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 187. 430 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 114. 431 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 162; Те саме. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3. — С. 185; Те саме. — Т. 9, кн. 2. — С. 1490. 432 Його ж. Богданові роковини… — С. 209. 422 423 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 489 ного, харизматичного вождя, — але відмовлявся розглядати його як героя в позитивістському сенсі»433. Власне, М. Грушевський доволі часто послуговується мірою «сили» чи «енергії» щодо окреслення й оцінки різних історичних діячів. Приміром, у такому дусі він згадує великого князя київського Ярослава434 польського короля Владислава І Локетека435, великого князя литовського Вітовта436, відомого письменникаполеміста, князя Андрія Курбського437, греко-католицького митрополита Потія438, великого гетьмана коронного Станислава Жолкевського439, великого канцлера коронного Єжи Оссолінського440, черкаського полковника Максима Кривоноса441, печерського архимандрита, згодом митрополита київського та галицького Петра Могилу442, шведського короля Карла Х Густава443, гетьмана Якова Острянина444 та ін. Натомість князю В.-К. Острозькому він закидає «брак визначної індивідуальности, енергії й витрівалости»445, а політичні плани Данила Галицького характеризує як такі, що «не тримаються купи: бракує їм консеквенції й енергії в переведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсім ілюзоричними»446. М. Грушевський неодноразово вживає зазначені мірила вартості й стосовно визначних діячів європейської та всесвітньої історії. Він обстоює думку, що саме «напружена воєнна енергія» дозволила королю франків Карлу Великому посісти виняткове становище в Європі у 790-х роках, якого не мав «ніхто з германських володарів»447. У такому ж дусі історик оцінює й відомого французького реформатора та ініціатора політики меркантилізму, генерального контролера фінансів Ж.-Б. Кольбера за часів короля Людовика XVI Бурбона, котрий «нову енергію вніс до сих (торгівельних. — Авт.) операцій»448. Не становить винятку і славнозвісна постать Першого консула Французької республіки й майбутнього французького імператора Наполеона І Бонапарта, про якого М. Грушевський зауважує, що він протягом 1802–1803 рр. дійшов до «незвичайної сили»449. Певна річ, низку схожих авторських пасажів можемо віднайти і щодо багатьох дійових осіб на теренах української та світової минувшини як у великій оповіді М. Грушевського, так і в інших студіях. ——————— Плохій С. Вказ. праця. — С. 314–315. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 2. 435 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 128. 436 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 137; Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 10. 437 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 442. 438 Там само. — С. 570. 439 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 214. 440 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3. — С. 6. 441 Там само. — С. 47. 442 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 418, 424. 443 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 918. 444 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. — С. 294. 445 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 481–482. 446 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 82. 447 Його ж. Середні віки Европи. — С. 30. 448 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 3. — С. 119. 449 Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 4. — С. 30. 433 434 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 490 Зрештою, історик наділяє «силою» й «енергією» етнонаціональні спільноти, себто національні «одиниці», «індивідуальності» й «особини», точніше народ чи «народу масу». Не випадково сучасні дослідники відзначають, що «енергія нації» є одним із базових термінів у концептуалізації М. Грушевського450. Зокрема, автор «Історії України-Руси» відмічає, що «слов’янському характеру не бракувало енергії»451. Втім, М. Грушевський згадує й про національну «енергію» інших народів у своїх публіцистичних писаннях, у т. ч. про «енергію» відродженого національного життя «литвинів»452, «польську національну енергію»453 і т. п. Тож у великому тексті «енергія» виступає як одна з найважливіших прикмет історичного життя, котра часто-густо спрямовує його перебіг, задає інтенсивність та загальний темп історичних перетворень тощо. У рецензійному огляді, присвяченому огляду теорії «одвічного слов’янського поневолення» Яна Пейскера, історик відзначає, що «етнічна енергія як і всяка иньша має також свої границі експанзії»454, себто терени поширення. У вступних нотатках до першого тому М. Грушевський стверджує, що «боротьба з степом протягом віків забирає енергію народа, його вищих верств і правительств»455. Більше того, у першому томі «Історії української літератури» він висловлюється ще категоричніше, зокрема пов’язує витрату «енергії» з опануванням території, котра перетворюється на арену колонізаційних змагань східного слов’янства з кочівниками. «Се й стає історичним завданням українського народу від сього моменту (V–VI ст. — Авт.). — зазначає вчений. — Завдання незвичайно тяжке, в котре він ложить всю свою силу, розтрачує всю свою енергію протягом півтори тисячі літ — і досі ще не може осягнути сього результату, передусім — через недостачу скільки-небудь твердих природних границь сеї багато обдарованої природою, та не вимежованої, не відграниченої фізичними границями території»456. Зауважимо, що М. Грушевський, як правило, апелює до «народної (національної) енергії», коли представляє критичні, переломні періоди української минувшини. Він пише про «розбудженнє відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерти, повної економічної руїни та поневолення», що спричиняє культурно-національний і релігійний рух наприкінці XVI ст.457 Схожі авторські розумування споглядаємо і щодо початку XVII ст., ознаменованого низкою козацьких повстань і виступів. «В новім століттю під покривкою “українського своєвільства” наростала соціальна опозиція українських мас і національна енергія українського елементу, що спасала від розкладу і загибели українське житє»458. ——————— Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави... — С. 105, 119–120. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 314. 452 Його ж. На українські теми. Похорони унії [до польського святкування 500-ліття Грюнвальдської перемоги] // ЛНВ. — 1910. — Т. 51, № 8. — С. 296. 453 Его же. Независимая Польша и автономная Галиция // УЖ. — 1916. — № 12. — С. 65. 454 Його ж. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. — С. 18. 455 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 15. 456 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 86–87. 457 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 19. 458 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 271. 450 451 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 491 У такому ж контексті сприймається й потрактування М. Грушевським козацьких кампаній 1637 та 1638 рр. супроти поляків, які, на його думку, «становлять властиво оден вибух динамічної енергії, що нагромадилася в українській людности за останні літа»459. У іншому місці він зазначає, що «величезній більшости їх (сучасників. — Авт.) кидалась в очі не та невичерпана, невгавуча, непереможна енергія народнього руху, котра вражає нас, — а тяжкість удару, заданого йому в кампанії 1637–8 року»460. Автор підкреслює, що «ся невгасима енергія повстання (1638 р. — Авт.), яка приганяла все нові й нові маси зревольтованого народу в ряди повстання нагороджуючи всі страти»461. Та найбільше концептом «енергія» М. Грушевський послугується, коли висвітлює й представляє добу Хмельниччини. Саме у цьому річищі історик висвітлює різноманітні вияви творчості й організації «народної маси», котра розгорталася, незважаючи на таку тривалу, тяжку та криваву війну. «Не вважаючи на те, що народня енергія мусіла бути скуплена перед усім коло оборони, могутня динаміка життя і будівництва відчувалось і в інших сферах життя: в економіці і культурі», — наголошує вчений462. Але М. Грушевський уживає зазначений концепт і тоді, коли висвітлює драматичні військові події, зокрема страшну Берестецьку катастрофу 1651 р., а також становище, що склалося після цієї поразки на українських землях. «Депресія, зневіра, ворожнеча, що під впливом берестецької трагедії, під вражіннєм глибоких пережитих страждань, прокинулися в українських масах против козацької верстви й її проводирів, коли не пройшли — то принаймні стратили свою гострість. Під впливом енергії, виявленої керуючим осередком, нарід почув свою суцільність, і не рахуючися більше з дефектами внутрішніх відносин, замкнувся в собі, звернувши всі сили на самооборону. Перелом стався так скоро — на протязі кількох тижнів — що польські політики і коменданти, які власне будували свої пляни повного приборкання України власне на сих моментах депресії, зневіри і знеохочення до козацького проводу, майже нічого не встигли осягнути», — стверджує історик463. Окрім того, М. Грушевський розмірковує й про джерела енергії Хмельниччини — «великого народного зриву». Причому він звертає увагу на роль міст у піднесенні й розвою національної революції. «Міста дали величезні контінгенти козацтву і старшині, без сумніву не тільки квантитовно, кількісно, але і якісно — своє інтелігенцією, організаційною ініціятивою й енергією вони відограли величезну ролю в формації нового ладу», — відзначає М. Грушевський464. Сучасні науковці по-різному пояснюють ця своєрідну «апологію енергії» й «життєвої сили». Одні вважають, що вона пов’язана із несподіваною присутністю «елементів модернізму в здавалось би традиційній, народницько-позитивістській “Історії України-Руси”»465, зокрема у «культурних і символічних структу——————— Його ж. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. — С. 258. Там само. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 3. 461 Там само. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. — С. 303. 462 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 976. 463 Там само. — Т. 9, кн. 1. — С. 318. 464 Там само. — Т. 9, кн. 2. — С. 1502. 465 Яковенко Н. Особа як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука… — С. 97. 459 460 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 492 рах» (харизматична модель), хоч і відзначають нез’ясованість інтелектуальних витоків таких віталістичних / неоромантичних складових у текстах М. Грушевського466. С. Плохій навіть висловлює думку, що під впливом «неоромантичної історіографії він (М. Грушевський. — Авт.) оздобив свої популярні історії (і якоюсь мірою академічну “Історію України-Руси”) героїчними образами предків, що їхні подвиги мали надихати нові покоління українців»467. Натомість інші дослідники розглядають «енергетичний» концепт із перспективи класичної моделі науковості, зокрема у контексті засвоєння мовного коду, який відповідав фізікалістській, механістичній картині світу468. Ба більше, висловлюється думка про концепцію «універсальної енергії» як трансцендентальної категорії («метафізичного концепту»), яка «належала рівночасно як простору неоромантизму, так і позитивізму»469 Зазначимо, що у текстах М. Грушевського споглядаємо потвердження відмінних прочитань, або потрактувань його текстів, які досить добре «уживаються» поміж собою! Наприклад, в «Історії української літератури» можемо віднайти довжелезне цитування (майже на цілу сторінку!) з відомого фрагмента Ф.-В. Ніцше «Про початок поезії», в якому йдеться про «магічну» чи «стихійну силу» культової пісні та її ритму470. Варто згадати й про тодішні інтелектуальні настрої та культурні впливи, зокрема про захоплення ніцшеанством і його славнозвісним культом «життєвої сили», початки якого сягають своїм корінням культурної доби романтизму. Ці інтелектуальні віяння та реакції досить добре простежуються і в австро-угорському, і російському культурному просторі наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Втім, М. Грушевський апелював і до законів «фізичного світу», зокрема відкриттів А. Ейнштейна, удостоєного 1921 р. Нобелівської премії, котрі порівнював зі студіями на ниві соціології й етнології. «Паралельно з тим як геніяльний фізик Айнштайн викликав глибокий переворот в оцінці наших понять про закони фізичного світу, в світовій робітні йшли менш показні і ефектні, але в кінцевих висновках не менш важні для оцінки наших теоретичних осягнень досліди над історією основних підстав людської мисли та їх залежности від соціяльних відносин», — відзначає історик у рецензійному огляді 1924 р.471 У своєму курсі зі всесвітньої історії він зауважує, що «принцип “заховання енергії” уставлений німецьким фізиком Гельмгольцом дав можливість поставити на твердий ґрунт монізм, одність матеріального житя»472. Зрештою, інтелектуальні й культурні впливи на історичне письмо М. Грушевського, вочевидь, були багатошаровими та різновекторними, котрі складно нав’язати до єдиної дослідницької стратегії чи однобічно генералізувати. Видається, що концепт «енергії» у великому тексті М. Грушевського, зокрема у «козацькому циклі» томів «Історії України-Руси», був своєрідним допов——————— Там само. — С. 88–89. Плохій С. Вказ. праця. — С. 411. 468 Ващенко В. В. «Історія як фізика»: М. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії // УІЖ. — 2007. — № 4. — С. 145. 469 Там само. — С. 150. 470 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 69–70. 471 Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… — С. 146. 472 Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Ч. 2. — С. 202. 466 467 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 493 ненням / корекцією / розширенням того достатньо формалістичного й унітарного факторного підходу, виплеканого у надрах первісного чи «першого» позитивізму. До того ж, історик тлумачив «енергетичний» концепт послуговуючись кількісно-якісною шкалою (екстенсивний / інтенсивний). Такі означення почасти нагадують відомі позитивістські опозиції, котрі дослідники вживали на ниві історії для того, щоб осягнути культурну та соціальну площини минувшини: якість / кількість, квалітативний / квантитативний і т. п. Отож модернізація традиційного / класичного у великому тексті М. Грушевського відбувалася у напрямку розширення натуралістичної («органічної») програми репрезентації соціального та культурного світу, до якої вводилися концепти віталізму, енергетизму, психологізму, соціологізму та ін. Варто наголосити, що послідовний еволюціонізм автора «Історії України-Руси» суттєво ускладнював представлення переломних, критичних подій, ситуацій та періодів національної історії. Якщо згадати ще й про його упереджене ставлення до традиційних інструментів позитивістських дослідницьких стратегій — генералізації та формалізації фактографічного матеріалу, котрий зазвичай «вміщували» у стислі «формули» й узагальнення, то можемо справді-таки уявити масштаб, багатоманітність і складність проблем, з якими зіткнувся М. Грушевський конструюючи велику національну оповідь. Скажімо, у вступі до першої книги дев’ятого тому автор укотре формулює свої вимоги щодо опрацювання й представлення фактологічної канви, зокрема наголошує, що він «старався не схематизувати, не спрощувати його (фактичний зміст. — Авт.) штучно, щоб не нагинати під свої суб’єктивні сприймання…»473. Така будова української історії, котру М. Грушевський у вступі до першого тому, хоч із застереженням, але все ж таки уподібнив до гегелівської тріади — теза (княжа доба), антитеза (народна чи козацька) й синтеза (століття українського відродження)474, виглядає напрочуд складною. За великим рахунком, ця багатотомна національна історія потребувала введення низки спеціальних перехідних періодів, які слід було «розмістити» та «вписати» поміж великими фазами чи епохами. За спостереженням С. Плохія, ця конструкція містила «два занепади» (середина XIV ст. та друга половина XVIII cт.) і «два відродження» (кінця XVI — початку XVII ст. і ХIХ ст.) українського національного життя475. М. Грушевський навіть увів до свого історичного письма термін «перше відродження», щоб відрізнити його від відродження ХІХ ст. Зокрема, в «Історії української літератури» друга книга п’ятого тому має назву «Перше відродження» (1580–1610 рр.)476 Більше того, він навіть пов’язує походження української нації з «першим відродженням». «Новий рух, розпочатий відродженнєм XVI віку знаходив свій дальший розвій в сій добі, і в ній виковувалося те, що мало з часом стати у к р а ї н с ь к о ю н а ц і є ю (розбив М. Грушевського. — Авт.)», ——————— 473 Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 6. 474 Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 20. Плохiй С. Вказ. праця. — С. 186. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. — К., 1995. — Т. 5, кн. 2: Перше відродження (1580—1610 рр.). — 352 с. 475 476 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 494 — зауважує М. Грушевський477. Натомість відродження ХІХ ст. історик інколи називає «другим відродженням» чи «новим відродженням»478. Ця складна концептуалізація вимагала докладного і рельєфного відтворення різноманітних шарів минувшини, передусім, соціальної та культурної площини, в межах яких здебільшого розгорталося історичне життя «народної маси». З цієї перспективи М. Грушевський потребував таких дослідницьких інструментів, які дедалі більше виходили поза стильові межі позитивізму, хоч і не поривали з його епістемологічними настановами повною мірою. Відтак йшлося про представлення не тільки швидкоплинних подій і перетворень «народного життя», а й про репрезентацію переходу суспільства від одного «якісного» стану до іншого, себто від уповільненого, розміреного чи дещо прискореного еволюційного плину історичного буття до його несподіваного швидкого розвою, великого розмаху, ба навіть раптового спалаху і, врешті-решт, революційного вибуху! Таке представлення було Ахіллесовою п’ятою позитивістського історіописання, позаяк багатообіцяючі дослідницькі стратегії, зорієнтовані на об’єктивізм, детермінізм, жорстку каузальність, закономірність, стадіальність і суцільну генералізацію на полі політичної чи економічної історії, часто-густо виявлялися недієвими та безпорадними, коли поставала нагальна потреба осягнути духовні, культурні, соціальні виміри минувшини. Давалася взнаки й доволі складна просторово-регіональна конфігурація українського історичного процесу, розділеного поміж різними державними організаціями чи навіть цивілізаційними комплексами, котра творила власні соціокультурні терени, на яких розгорталися різні конфлікти і змагання (унійні, політичні, господарські, соціальні, етнічні, культурні і т. п.). Таким чином, не тільки вимоги конструювання українського минулого, а й інтелектуальні віяння та виклики початку ХХ ст. настійно підштовхували М. Грушевського до модернізації свого історичного письма, зокрема вищезгаданих концептів — енергії і солідарності. Ці дефініції вживаються ученим як для окреслення й означення колективних уявлень, так і для розкриття та висвітлення розмаїтого побутування самого суспільства. Недаремно історик, часом застосував обидва терміни разом479, оскільки як солідарність, так і енергія видавалися йому важливими засобами, котрими організується «громадянство». «Успіхи держави в організованості, розвитку суспільної енергії й солідарності посилюють його шанси у зовнішній боротьбі і навпаки», — підкреслює історик в одній із публіцистичних заміток, написаної у розпал Першої світової війни480. За візією М. Грушевського, солідарність була одним із найважливіших джерел нагромадження та передачі «суспільної енергії». На його думку, «спеціальні, зібрані по певній соціальній симпатії, а не біольогичному інстинкту групи (їх називають через те “симпатичними групами”, хоч ся назва звучить дещо дивно), перехрещуючись або входячи в ріжні відносини між собою, проймають, скріплюють і соціялізують своїми елементами солідарности і кооперацію всю племін——————— Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 7. Його ж. Ілюстрована історія України. — С. 485. 479 Його ж. Історія української літератури. — Т. 1. — С. 63; Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 2. — С. 9. 480 Его же. Новый год // УЖ. — 1916. — № 1. — С. 8. 477 478 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 495 ну, або й ширше — народню масу, дають їй інтенсивнійшу, акумульовану соціяльну енергію»481. Тому саме на «стадії клясової держави» акумулюється й нагромаджується «соціальна й культурна енергія»482. Зрештою, історичне життя уявлялося М. Грушевському як своєрідне чергування епох піднесення й занепаду. Зазначена ритміка відмінних часових сегментів репрезентована у вигляді періодів нагромадження і втрати «енергії», або історичних етапів, на яких домінували «солідарні» інтереси, що згуртовували та сполучали «народні маси» (національна солідарність) і, навпаки, проміжки часу, коли гору брали егоїстичні устремління соціальних спільнот — класів, станів, верств, прошарків, окремих груп (соціальна чи класова солідарність) чи навіть індивідуалістичні устремління. Цю ритмічність руху світу історії вчений представляв як змагання між колективізмом та індивідуалізмом у своїх текстах міжвоєнної доби. Така модернізація великої української оповіді та її провідного героя — народу / нації, хоч і була споріднена з позитивістськими канонами, проте суттєво трансформувала останні і навіть виходила поза їхні межі, позаяк уводила до авторської конструкції національного минулого, здебільшого спертої на критично-аналітичні та логіко-раціоналістичні складові, ірраціональні, інтуїтивні компоненти. Ці включення, з одного боку, призначалися для подолання тієї державно-політичної дискретності й етнокультурної розмитості українського історичного життя (чергування відроджень і занепадів у великому тексті М. Грушевського!), а, з другого — підпорядковувалися телеологічній репрезентації минувшини України, що мала увінчатися новим потужним відродженням нації і, кінець-кінцем, інтенсивним національним розвоєм! ——————— 481 482 Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 111. Там само. — С. 111. 496 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 5.3. Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського Традиція є наріжним концептом у історичному письмі М. Грушевського як творця великого українського наративу, котрий хоч-не-хоч був змушений апелювати до національної спадщини та її витоків. Тому вже у вступі до першого тому своєї монументальної праці автор обґрунтовував потребу вживання здвоєної назви Україна-Русь щодо української минувшини саме конструюванням національної історичної традиції. «Щоб підчеркнути зв’язки нового українського житя з його старими традиціями, се українське ім’я уживано також (в останній чверти минулого століття) в зложеній формі “Україна-Русь”, “українськоруський”», — наголошує М. Грушевський483. У цьому сенсі традицію можемо вповні зіставити з іншим терміном — народ («народна маса»), хоч останнє поняття є більш багатозначним і суперечливим, що зумовлено цілою низкою причин, про які йшлося вище. Втім, представлення традиції чи традицій у великій оповіді М. Грушевського є також достатньо складним, розмитим і суперечливим. Адже автор «Історії України-Руси» не тільки конструював українську традицію, а й виступав із деконструкцією імперської схеми східноєвропейської історії. Крім того, він був опонентом, критиком й інтерпретатором різних версій прочитання української минувшини, котрі спиралися на інші національні традиції (російську, польську та ін.). Скажімо, навіть назва його знакового есе «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» чудово ілюструє те, яке становище посідав М. Грушевський щодо імперської, централістичної традиції російського історіописання. Причому навіть М. Яворський — відомий опонент історика у відгуку про його наукову діяльність від 7 листопада 1928 р. зауважив: «Вже один цей методологічний виступ М. С. Грушевського з проблемою самостійної схеми українського історичного процесу створив епоху в українській історіографії; це була спроба ідеологічної революції і в російській історіографії, яка мала величезне значення, якого не заперечує і сучасна марксистська історична школа, не дивлячись на ідеалістичний, буржуазний зміст цієї спроби…»484. Загалом інтелектуальна біографія найвидатнішого українського історика розпочиналася за часів кризи класичного історіописанния, здебільшого зорієнтованого на нормативно-універсальні та жорсткі взірці раціональності ХІХ ст., в яких чільне відводилося саме традиції в її багатоманітних виявах. Приміром, реконструкція й інтерпретація письмової традиції була вихідним пунктом у дослідницьких практиках будь-якого історика на зламі ХІХ — початку ХХ ст., особливо тих, хто студіював стародавні чи середньовічні часи. «Тільки ж з історією звичайно зв’язується понятє того, що зветься “історичними часами” в житю народів: коли вони дійшли вже такого соціяльного і культурного розвитку, що у них появляються “історичні памятки”, тягла і неперервана історична традиція», — наголошує М. Грушевський485. Цей пасаж ——————— 483 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 2. 484 Цит. за: Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. Вказ. праця. — С. 140. 485 Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 9. РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 497 демонструє, що його автор був свідомий того нормативного призначення традиції, яке відводилося їй у різноманітних національних версіях тодішнього історіописання, хоч і ставився до неї із певним скепсисом. У публіцистичних писаннях М. Грушевський висловлювався більш вільно, зокрема визнавав морально-виховне значення традиції як засобу суспільної організації. Він навіть уважав, що «традиція являється підставою тої людської солідарности, на який живе й розвивається саме громадське житє» 486. Проте М. Грушевський відзначав й вибіркове сприйняття традиції як «морального стимулу» та «засобу соціального виховання». «З неї (традиції. — Авт.) вибирається в кожний момент особливо те, що ціниться в даній хвилі в соціальнім вихованню…», — відзначає автор487. Ці розумування М. Грушевського тяжіють до парадигматичних взірців пізньопросвітницького раціоналізму з його виховними максимами. Однак, на початку ХХ ст. формувалися й ширилися інші типи раціональності, пов’язані із паростками некласичної історіографії, зокрема з гуманітарно-ціннісними та соціально-орієнтованими вимірами світу минувшини. Такі інтелектуальні й культурні віяння започаткували перегляд звичних інструментальних функцій традиції, зокрема витлумачення її не як нормативного припису, а як ціннісної настанови, інерційної складової або, навпаки, як кумулятивного каталізатора (приміром, як у неоромантичній візії В. Липинського!), неписаної соціокультурної конвенції чи напівофіційного етосу історичного життя тощо. Таким чином, у цитованій вище розвідці М. Грушевського традиція, хоч і розглядається як культ «заслуг попередніх поколінь»488, але все ж таки подається як універсальне мірило вартості, зокрема побутує у вигляді «суду історії»489. Тож традиція у його представленні постає у дуалістичному сенсі як своєрідний компендіум заслуг і обов’язку і, водночас, як «культ моральних вартостей»490. Певна річ, означені зауваги добре демонструють як напрочуд великий пізнавальний потенціал традиції, так і ті численні суперечності й конфлікти, які циркулювали довкола цієї проблематики на початку ХХ ст. Якщо взяти до уваги ще й предметну заземленість переважної більшості термінів-інструментів у великому тексті М. Грушевського, то отримаємо достатньо складний, строкатий та багатошаровий терен побутування зазначеної дефініції. На сторінках «Історії України-Руси» концепт традиції репрезентований у розмаїтих контекстах, які досить часто перехрещуються і перетікають з одного предметного поля на інше. Більше того, традиція є, мабуть, однією з найуживаніших дефініцій в історичному письмі М. Грушевського, зокрема у його великій оповіді вона згадується, щонайменше, сотні разів. Однак, незважаючи на таке широке застосування цього поняття, історик уникає якогось виразного ранжування чи диференціації терміна «традиція», хоч можемо простежити й певні вподобання. Передусім, М. Грушевський оперує літописною (письмовою) традицією, котра у його текстах представлена у вигляді різних означень, як-от «легендарна», «книжна», «поетична», «літературна», «задокументована», «рукописна», «письмен——————— Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значіннє. — С. 56. Там само. — С. 56. 488 Там само. — С. 59. 489 Там само. — С. 59–60. 490 Там само. — С. 60. 486 487 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 498 ницька», «писана» і навіть «усна» традиція. Зазвичай він застосовує ці означення щоби з’ясувати ступінь достовірності певних відомостей та представити фактографічне розмаїття світу історії. Таке інструментальне уживання традиції для верифікації / уточнення / спростування конкретних фактів є найпоширенішим у його великій оповіді. Зауважимо, що М. Грушевський досить критично та скептично ставився до письмової традиції, позаяк уважав, що саме у її річищі часто-густо формувалися уявлення про «історичні» чи «неісторичні» нації. Натомість він обстоював тезу про всесвітню минувшину як «історію людства», а не «обраних» чи «історичних» народів. До того ж, письмова традиція, як правило, містила чимало міфологічних («легендарних») нашарувань, а також численні спотворення, зумовлені соціальною («класовою») і політичною мотивацією, культурним середовищем, які виступали як формуючі чинники нормативних елементів та напівофіційних приписів. «З’являється письменство — котрого одним з завдань буває як раз зафіксованнє, записаннє нових правних норм, утворених клясовим устроєм. В останнім рахунку витворюється “історична традиція”, певна сума відомостей про розвій політичного і громадського житя такого “історичного народу”», — відзначає історик491. Отож М. Грушевський посідав досить складну позицію щодо письмової традиції, позаяк, з одного боку, він виступав як її пильний критик та інтерпретатор. Утім, із другого боку, вчений конструював національну історичну традицію, себто мусив спиратися й адаптувати ті чи інші письмові пам’ятки та свідчення до відповідних потреб великого наративу. Ця суперечливість становища М. Грушевського, приміром, виявляється у його ставленні до норманізму, походження якого він виводив із «варязької теорії київських літописців», що спричинилася до постання «пізнішої історичної традиції» в російському історіописанні492. Причому історик усвідомлював, що чимало західноєвропейських учених украй скептично ставилися до антинорманізму. Відтак він зауважує, що склалася ситуація, коли західні наукові кола сприймали «антинорманізм як певний симптом ненаукового мишлення»493. Зазначимо, що антинорманізм М. Грушевського викликав низку поважних зауваг різних учених494. Та, попри багатоманітні аргументи прихильників «норманської теорії» походження Русі, вчений залишався переконаним антинорманістом. С. Томашівський — один із його найвідоміших учнів ще у рецензії 1905 р., написаній виключно у позитивному дусі, наголосив на відмінності власних поглядів щодо походження Київської держави, порівняно з візією свого вчителя495. На перший погляд, такі розумування М. Грушевського спиралися на традицію автохтонності походження давньоруської держави, котру обстоювало чимало репрезентантів українського історіописання ХІХ ст. (М. Костомаров, М. Макси——————— Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). — С. 256. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 385. 493 Там само. — С. 386. 494 Див. докладніше: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського... — С. 56–57, 80–81, 84–86, 90, 149–150, 155, 164, 267, 269–270, 336–337, 412. 495 Томашівський С. Нова книжка... — С. 53 (прим. 1). 491 492 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 499 мович та ін.). Тож наукова полеміка навколо норманізму майже завжди мала присмак політичної чи ідеологічної заангажованості. Проте найважливішим видається те, що питання про початки Русі було однією із установчих ідей української історичної традиції, котру конструював М. Грушевський у великому тексті. Схоже, що антинорманізм був одним із небагатьох випадків, коли місія «конструктора» національної традиції все ж таки перемогла критичні й скептичні устремління історика у його «Історії УкраїниРуси». Тим паче, що питання про походження чи початки народу належало до ключових (і сакральних!) складових будь-якої національної історії. Однак, попри ці спостереження, варто підкреслити, що згадки про народну («національну») чи історичну («місцеву», «стару») традицію споглядаємо значно рідше, аніж про різноманітні вияви письмової традиції. М. Грушевський не є послідовним, коли йдеться про народну / національну традицію. Інколи він використовує цю чи подібну термінологічну сув’язь у розумінні літописної чи письмової традиції, себто розглядає перебіг фактографічної канви у відповідному історичному світлі. У низці випадків М. Грушевський послугується «народною» чи «національною» традицією, щоб освітити й оцінити важливі зрушення і перетворення історичного життя, себто уживає її як своєрідний ціннісний маркер. Наприклад, згадуючи про політичні й культурні практики останніх галицько-волинських князів він зауважує, що «зближеннє з заходом не було індиферентизмом або вириченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала»496. Іноді автор «Історії України-Руси» помітно специфікує й обмежує сферу уживання цієї дефініції певною предметною областю, зокрема культурною чи політичною зрізу площиною минувшини. У такому ж дусі він означує традицію на полі культури, приміром пише про спадок античних міст-держав, з-поміж яких вирізняє «Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси»497. У схожому сенсі М. Грушевський трактує процес розпаду давньоруської держави. «Те що колись було вповні реальною державною звязею, переходило на свідомість певної спільної політичної традиції, спільного права, спільної релігії, спільної культури», — підкреслює історик498. Прикметною рисою цього авторського пасажу є пов’язання зі свідомістю, себто з усвідомленням колишньої державно-політичної спільності, котра набувала ролі ціннісної основи старої чи давньоруської традиції! Власне, й політичне буття Галицько-Волинської держави М. Грушевський пов’язує з відповідною політичною традицією. На його думку, ця держава «завязавшися на порозі ХІІІ ст., протягнула в українських землях іще ціле столітє по упадку Києва в повній силі традиції великодержавної політики й житя, князівсько-дружинного режіму, суспільно-політичних форм і культури, виробленої Київською державою»499. Тому навіть галицько-волинського князя Данила М. Грушевський уважав своєрідним «продуктом князівсько-дружинної політич——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 485. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 283. 498 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 129–130. 499 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 1. 496 497 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 500 ної традиції»500. В іншому місці він зауважує, що «система земель давньої Руської держави від половини ХІ в. представляється як група автономних, незалежних земель-князівств, зв’язаних одностию династії (до певної міри також й одностию дружини) й традицією давнійшої приналежности до одної, Руської держави (що полишила незатерті сліди в правнім устрою й культурі земель)»501. У великому наративі М. Грушевського механізм традиції дедалі більше слугує для представлення і збереження певного смислового «ядра» української історії. Первісно цим «ядром» була давньоруська політична, культурна, соціальна та інша спадщина, котра по-різному переломлювалася й трансформувалася на обширах тої чи іншої землі або князівства. Діапазон такого вживання досить широкий: від політичної та культурної сфери до «захованнє неперерваної традиції» на ниві колонізації502. Зокрема історик згадує, що останки «староруської культурної традиції» переховувалися поміж соціальних низів — народних мас та нижчого духовенства503. Водночас він звертає увагу на причини й передумови консервування староруської традиції, як-от «сильна децентралізація» Великого князівства Литовського504, а також на церковну сферу, у котрій «старалися можливо старанно консервувати церковну традицію, староруський доробок книжности й літератури»505. М. Грушевський прагне простежити й ті метаморфози, котрих зазнала місцева чи староруська («русько-візантійська») традиція, зокрема у період «прилучення українських земель до в. кн. Литовського»506 чи за часів засвоєння західних культурних впливів507. Зрештою, М. Грушевський поступово, крок за кроком, наближається до того повороту, коли у його великій оповіді староруська / руська / місцева традиція («традиція руської віри») набуває прикмет традиції національної / народної («всенародної»). Цей поворот відбувається за посередництвом місцевого духовенства, котре історик уважає «сторожем українського національного житя, національних традицій, національної свідомости, патріотизму»508. Відтак цементуючим елементом і навіть спільним підмурком оновленої традиції історичного життя стає православна віра. На думку М. Грушевського, «єдиний ґрунт, на котрім можна згуртувати всі верстви і части українського народу — се старий православний ґрунт, з котрим нерозривно зв’язалося саме понятє українського, або як тоді говорили (по старій традиції Руської держави) — руського житя»509. Втім, М. Грушевський відводить певну роль і дрібній шляхті, котра спричинилася до консервування «українського елементу й його національної традиції»510. «Та українська шляхта, що ще не зовсім розірвала з національними тра——————— Там само. — С. 91. Там само. — С. 207. 502 Там само. — С. 153. 503 Там само. — С. 503. 504 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 7. 505 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 355. 506 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 95. 507 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 371. 508 Там само. — С. 263. 509 Його ж. Ілюстрована історія України. — С. 220. 510 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 245. 500 501 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 501 диціями, мусіла бути більше консервативною. — зазначає вчений. — Її вірність національним традиціям була також проявом консерватизму…»511. Проте головним формуючим елементом оновленої національної традиції стає козацтво, котре опановує й трансформує «стару руську спадщину» до нових потреб. Більше того, козацтво перетворюється на головного репрезентанта і навіть творця національної української традиції. Зауважимо, що М. Грушевський задекларував своє негативне ставлення до популярної тези української історіографії ХІХ ст. про «зв’язки організаційних форм козачини з старшими суспільними традиціями, княжих часів»512, яка побутувала, скажімо, в писаннях М. Костомарова. Заразом автор акцентує увагу на способі представлення козацтва у письмовій традиції початку XVII ст., зокрема наголошує на тому, що «українська інтелігенція в своїй характеристиці своєї козацької репрезентації з притиском підчеркнула сими словами (у меморіалі 1621 р. — Авт.) органічну зв’язь нового, козацького чинника з історичним життєм України, з її старими традиціями — всупереч пізнійшим теоріям чужоземного походження козачини та чужих впливів на її сформованнє, і взагалі всупереч всяким розриванням української історичної традиції»513. Творець «Історії України-Руси» розмірковує і про соціокультурні підстави українського історичного процесу, зокрема його метаморфози від доби середньовіччя до ранньомодерних часів. У цьому контексті постає його думка про Середнє Подніпров’я як своєрідний соціокультурний простір, на якому взаємодіяли старі, традиційні й нові, модерні вияви історичного буття. «Середнє Подніпровє, що в перших віках історичного житя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного житя для цілої Східної Европи, в тих темних століттях (½ XIII – ½ XVI) стало глубоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї наново сходили сходи суспільного життя, де в чім нав’язуючи до традицій давнійших, староруських, в иньшим розвиваючися вповні оригінально серед дозвілля сих здичілих пустинь», — підкреслює вчений514. Таким чином, у текстах М. Грушевського традиція постає як один із формуючих чинників плину історичного життя, котрий забезпечує його сталість та спадковість, попри різноманітні флуктуації, метаморфози і навіть масштабні катаклізми. Водночас традиція виступає як ціннісна настанова, котра напрочуд добре узгоджується з еволюційним рефреном, який є всеохоплюючим у багатотомній «Історії України-Руси». Саме традиція й еволюція складають той засадний інтелектуальний та культурний підмурок, на якому розгортаються як різні конфлікти, так і відбувається трансформація великого наративу М. Грушевського. На відміну від поняття «традиція», концепт «революція», якщо не випадає, то, принаймні, побутує десь на маргінесах історичного письма М. Грушевського, зокрема його великого тексту515. Тим більше, що еволюційна спрямованість є домінуючою у стильовому профілі українського історика на всіх етапах його ——————— Там само. — С. 406. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. Х. 513 Там само. — С. VIII. 514 Там само. — С. 4. 515 Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. — С. 177. 511 512 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 502 життя і творчості, зокрема досить добре уживається з конструюванням та репрезентацією національної традиції. Та М. Грушевському судилося бути не тільки очевидцем і активним учасником, а й певний час одним із провідників української революції 1917–1921 рр. З такої перспективи революційна стихія мала справити і таки справила сильний вплив на історика. Революційні події спричинили суттєве полівіння політичних поглядів М. Грушевського, які навіть розглядаються у світлі перемоги соціалістичного дискурсу над націоналістичним чи національним516. Ба більше, революція породила низку нових дискурсивних практик — політичних, культурних, соціальних, поза якими не міг залишитися жоден поважний політичний чи громадсько-культурний діяч того часу. Відтак переконаний еволюціоніст М. Грушевський був змушений не тільки повсякчасно реагувати на революційні виклики, а й опановувати нові ролі, зокрема керманича держави за доби воєнного лихоліття та революційних потрясінь. Не випадково в одній із публіцистичних статей він зауважить, що «еволюція відступила місце революції»517. Ця разюча революційна метаморфоза, котра перетворила колишнього інтернованого засланця на впливового політичного діяча, міцно закарбувалася у пам’яті М. Грушевського. Зокрема, він досить емоційно споминає березневі події 1917 р.: «По трьох роках всякого в’язницького і засланського, підполіційного існування — позбавлення права і можності якогось явного єднання з громадянством, — були се для мене світлі і радісні хвилі — дихати “вільним повітрям”, промовляти до ширшої аудиторії, не оглядаючись на шпиків і яке-небудь “начальство”. Але і для українського громадянства — його київського центру — се було перше революційне хрещення, момент незвичайно важливий в його динаміці»518. До того ж, слід згадати й про політичні практики М. Грушевського еміграційної доби, коли він деякий час посідав місце одного із чільних лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, себто організації, що навіть у своїй назві декларувала революційний шлях перетворення суспільства. Вочевидь, означені політичні й ідеологічні метаморфози мусили виплекати й інтелектуальні трансформації М. Грушевського, зокрема позначитися на його історичному письмі. На думку В. Герасимчука, висвітлення Хмельниччини у дев’ятому томі «Історії України-Руси» хоч-не-хоч нав’язувало порівняльний контекст двох революцій у суспільній думці519. Первісно М. Грушевський сприймав поняття «революція» досить утилітарно і буденно, позаяк не вважав, що цей концепт продукує якісно інший зміст, порівняно зі звичним «колесом» історичної еволюції. Тому на сторінках «Історії України-Руси» дефініція «революція» вживається стосовно низки локальних зрушень, які навіть віддалено непов’язані з тими образами кардинальних, руй——————— Плохій С. Вказ. праця. — С. 90, 226. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 235. 518 Його ж. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 137. 519 Федорук Я. О. Відгук Василя Гарасимчука на ІХ том «Історії України-Руси» М. Грушевського // УАЩ. — К., 1999. — Т. 6/7, Вип. 3/4. — С. 535. 516 517 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 503 нівних та масштабних трансформацій суспільства, що панували у соціогуманітаристиці модерної доби. Наприклад, М. Грушевський пише про причини «першої описаної в наших джерелах української революції»520, себто про повстання 1068 р. у Києві, яке призвело до втечі київського князя Ізяслава Ярославича. У такому ж дусі М. Грушевський згадує про «київську революцію» 1113 р., коли великокняжий стіл посів Володимир Мономах521. У цьому ж контексті він трактує боротьбу князя Ярослава Осмомисла з галицьким боярством під час «революції 1170 р.», яку навіть називає «боярською фрондою»522. Схожі означення М. Грушевський уживає і щодо пізніших епох. Зокрема, він нарікає «військовою революцією» яничарський переворот 1622 р. у Константинополі, котрий призвів до страти султана Османа ІІ та повернення на престол Мустафи І523. Власне, у більшості випадків йдеться про певні політичні зміни, пов’язані зі змаганнями за той чи інший княжий / королівський / султанський стіл. Відзначимо, що М. Грушевський оповідаючи про перебіг подій 1340 р., завдяки яким Любарт Гедимінович став галицько-волинським князем, метафорично нарік їх «двірською революцією»524. Це означення покриває більшість із наведених прикладів, принаймні відповідає тому змісту, котрий автор-інтерпретатор прагне передати читачу. М. Грушевський послугувався зазначеним терміном і щодо представлення інших подій та явищ зі світу історії. Приміром, він схарактеризував знамениті «Устава на волоки..» 1557 р. як «економічну революцію»525, а братський рух кінця XVI — початку XVII ст. охрестив «церковною революцією»526. Таке вживання зазначеного концепту нав’язує порівняння із застосуванням М. Грушевським факторного підходу як у великому наративі, так і в історичному письмі, що вкотре демонструє локальність та умовність термінологічних уподобань автора. Передусім, очевидною є звуженість предметних значень, які часто-густо заступаються фактографічною багатоманітністю минувшини. Проте в «Історії України-Руси», зокрема навіть у томах, присвяченим різним епохам, що передують Хмельниччині, простежується й інший семантичний шар щодо уживання концепту «революція». Скажімо, у першому томі віднаходимо згадку М. Грушевського про те, що в «лівобічній Україні, де нова колонізація і велика соціальна революція дали народу, можна сказати, пережити ще раз наново цілу еволюцію форм власности»527. У четвертому томі історик пише про «велику українську революцію», котру ототожнює з Хмельниччиною528, а в шостому — згадує про участь української шляхти зі східного Поділля в «революції Хмельницького»529. ——————— Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 56. Його ж. Історія України-Руси. — Т. 3 [репринт 2-го вид.]. — С. 200. 522 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 2 [репринт 2-го вид.]. — С. 444. 523 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 495. 524 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 19. 525 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 206. 526 Там само. — С. 561. 527 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 356. 528 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 4 [репринт 2-го вид.]. — С. 423. 529 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 254. 520 521 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 504 Схоже, що автор «Історії України-Руси», з одного боку, віддавав перевагу локальному, ба навіть фрагментарному змісту, пов’язаному з динамікою історичного життя, котрий продукував його вибіркове, часто-густо непослідовне і суперечливе вживання цього поняття. Проте, з іншого боку, М. Грушевський був свідомий тих кардинальних перетворень, які нав’язував революційний концепт, хоч до дев’ятого тому його великої оповіді такі смисли зазвичай побутували на маргінесах авторського викладу. Варто наголосити, що означення Хмельниччини як революції споглядаємо ще у текстах М. Грушевського, написаних упродовж 1890-х років, хоч і з виразною акцентуацією на піднесенні національних почуттів чи «народної самосвідомості»530. Водночас історик порівнював Хмельниччину та її історичне значення з Реформацією на німецьких теренах чи французькою революцією кінця XVIIІ ст.531 Поворот М. Грушевського до кардинальних, кризових смислів революційного концепту споглядаємо у його «Ілюстрованій історії України» версії 1921 р. «Російська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісти про неї як електрична течія пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників політичного і соціального визволення. За революцією російською пішла турецька, китайська, перська. Здавалося, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливости», — зазначає історик532. Ця сентенція однозначно виказує авторське захоплення революційними метаморфозами, котре більш властиве політику та публіцисту, аніж історику, тим більше такому виваженому і схильному до фактографічного об’єктивізму досліднику, яким був М. Грушевський. Однак, цього піднесення чомусь не спостерігаємо у його переказі подій французької революції кінця XVIIІ ст. на сторінках відомого курсу зі всесвітньої історії. Більше того, М. Грушевський висвітлює з великим скептицизмом «революційний вибух 1793 р.», який «стратив скоро свої мотиви»533. Ймовірно, історик не був у захваті від тих революційних крайнощів, які виплекали постать імператора Наполеона І Бонапарта та добу наполеонівських війн у Європі. Та про липневу революцію 1848 р. у Франції М. Грушевський відгукується не тільки вельми прихильно, а й надзвичайно високо оцінює її впливи на тодішню Європу, порівняно з французькою революцією кінця XVIIІ ст. «Вона (революція 1848 р. — Авт.) зробила незвичайне вражіннє, викликала в Європі такий рух, якого не зробила ні велика революція (кінця XVIII ст. — Авт.), ні пізніша липнева (революція 1830 р. у Франції — Авт.)», — стверджує історик534. Він уважає, що з поразкою революції 1848 р. «справа свободи, справа народу була похоронена, і не тільки для Франції: фінал французької республіки відбився на успіхах революції в цілій Европі»535. На цьому тлі авторське захоплення духом революційних перетворень за часів Хмельниччини, котре споглядаємо у дев’ятому томі «Історії України-Руси», видається не таким однозначним. За спостереженням С. Плохія, у цьому томі ——————— Його ж. Українсько-руське літературне відродженнє… — С. 77. Його ж. Хмельницький і Хмельнищина. — С. 51. 532 Його ж. Ілюстрована історія України. — С. 531. 533 Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Ч. 2. — С. 118. 534 Там само. — С. 126. 535 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. — Ч. 4. — С. 147 530 531 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 505 «особливо в останньому розділі, він (М. Грушевський. — Авт.) уживав термін “революція” частіше, ніж в усіх попередніх працях на цю тему разом узятих»536. Передусім, варто взяти до уваги, що роботу над дев’ятим томом М. Грушевський відновив 1924 р., коли повернувся до Радянської України537. Певна річ, історик усвідомлював доленосне значення цього життєвого та політичного вибору, який диктувався великими планами, очікуваннями й сподіваннями. Кореспондент львівської газети «Діло», який спілкувався з М. Грушевським та його родиною у Варшаві напередодні переїзду, зауважив: «Професор мав дуже бадьорий вигляд, — ніби помолодів. На запитання, як це він поважився їхати до большевиків, професор відповів, що радянська влада через Академію Наук з певністю забезпечує йому недоторканість при умові припинення в с я к о ї п о л і т и ч н о ї д і я л ь н о с т и (розбив редакції газети «Діло». — Авт.)»538. Такі настрої М. Грушевського накладалися на атмосферу пореволюційних устремлінь і відчувань, підживлену політичним курсом на українізацію, що панувала у середовищі тодішніх інтелектуалів, письменників, митців. До того ж, давалися взнаки й враження та почування, породжені недавніми революційними практиками, котрі залишалися ще доволі свіжими у його пам’яті. Видається, що саме у річищі таких інтелектуальних, культурних та психологічних впливів варто дошукуватися причин поширення революційного концепту у великому тексті М. Грушевського, зокрема його захоплення революційною добою Хмельниччини. Формальним приводом до таких розумувань послугували записки Павла Халебського (Алеппського) — арабського мандрівника та письменника, котрий супроводжував свого батька — антіохійського патріарха Макарія у подорожі до Москви, під час якої автор двічі (1654 та 1656 рр.) відвідав Україну. Промовистою є навіть сама характеристика Павла Халебського, подана М. Грушевським. На його думку, «як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв самовідречення й ідеалізму»539. Патетичні нотки споглядаємо і в авторському переказі свідчень Павла Халебського, в якому висвітлюється розмах тодішньої революційної стихії. «З правдивим, істно-революційним патосом алєпський архидиякон говорить про могутні пориви життя, що розгорталися під подувами новоздобутої свободи після довговікового поневолення», — підкреслює історик540. Зрештою, у тексті дев’ятого тому з’являється й низка своєрідних означень, які разючі дисонують з уживанням революційного концепту у попередніх томах. Зокрема, М. Грушевський пише про «високу оцінку революційної української ——————— 536 Плохій С. Вказ. праця. — С. 290. 537 Грушевський М. [Переднє слово] // Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 4. 538 В переїзді на Батьківщину. Поворот М. Грушевського на Велику Україну (Від власного кореспондента) // Діло (Львів). — 1924, 1 квіт. — № 72. — С. 1. 539 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 969. 540 Там само. — С. 976. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 506 маси — її безмежних інтелєктуальних і моральних ресурсів»541, «революційну практику», котра висунула «фактичне державне керівництво»542 і т. п. Здавалося б, що М. Грушевський кардинально переглядає роль старого — нового колективного героя на авансцені української історії у світлі революційних подій Хмельниччини. Відтак у фокусі дослідника опиняється проблема взаємин провідника та народної маси у революційну добу. З такої перспективи постать Б. Хмельницького є досить складною і почасти навіть незручною для М. Грушевського. Ця історична особа була «народним» вождем і, заразом, репрезентувала вищі верстви козацької старшини, котра на історичних підмостках змагалася з нижчими станами, з якими автор здебільшого й ототожнював народ / націю. Така двоїстість становища Великого гетьмана виразно вимальовується у тексті дев’ятого тому «Історії України-Руси». Отож Б. Хмельницький «лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу — найбільшої революції ним пережитої, — але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями»543. В іншому місці М. Грушевський навіть риторично запитує: «Богдан був безсумнівно великий чоловік, але в тих блискучих рядах, що його окружали, і в тих скромніших лавах Революційного Українського Народу, що проробив сю велику революцію чи не було здібніших і кращих кандидатів на фундаторів Української Держави, на визволеннє Української землі, на промованнє української культури ніж ЗиновійБогдан Хмельницький?»544. Але М. Грушевський так і не дає однозначної відповіді на порушене питання. Тому визнаючи важливу роль й неабиякі особисті якості провідника Хмельниччини вчений одразу корегує місце цієї історичної постаті. Тож історик підкреслює соціальну вмотивованість дій Б. Хмельницького, а найбільше вказує на неусвідомленість гетьманом і його оточенням справжнього розмаху та значення, яких набула українська революція середини XVII ст. Саме з цих позицій М. Грушевський намагається спростувати тезу В. Липинського про «організаційний геній» Б. Хмельницького та його визначні досягнення як будівничого Української Держави545. У такому ж ракурсі автор великого наративу прагне продемонструвати соціальний вектор у політиці Великого гетьмана. «Хмельницький і Кº пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народними масами — міщанськими, селянськими і дрібно-інтелігентськими ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східньої Европи. Проробили не помітно для себе, не хотячи тої революції, і цілком не здібні були порахуватися з її значіннєм і наслідками», — стверджує М. Грушевський546. На думку В. Герасимчука, «ш[ановний] автор (М. Грушевський. — Авт.) зняв з голови гетьмана авреолу, як з недостижимого ідеального провідника мас, за ——————— Там само. — С. 1486. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 766. 543 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1507. 544 Там само. — С. 1486. 545 Там само. — С. 1491, 1502–1506. 546 Там само. — С. 1501. 541 542 РОЗДІЛ V. «КРИТИЧНИЙ» ПОЗИТИВІЗМ… 507 якого многі попередні історики хотіли би мати. Але все-таки уважає Хмельницького за визначну індивідуальність»547. Отже, перегляд традиційної ролі народних мас, який намічався і майже анонсувався з уведенням революційного концепту у великому тексті М. Грушевського, так і не відбувається! Натомість історик намагається вписати постать Великого Гетьмана у контекст загальних тенденцій розвою українського суспільства середини XVII ст., себто знівелювати яскраві і неповторні елементи цієї харизматичної особистості, котрі губляться й розчиняються у плині потужної історичної еволюції. Не випадково автор уважає самоцінним надбанням доби революції, принаймні з перспективи майбуття, ті засадні трансформації «народної маси», котрі висунули її на роль першорядної сили на авансцені історії. Таким чином, коло «замикається», позаяк М. Грушевський у тому чи іншому вигляді знову повертається до старої тези про «об’єктивну вищість» народу / нації на терезах історії. У цьому світлі історичні ролі персональних героїв (причому навіть такого масштабу як Великий Гетьман!) поступово переводяться на другий план, оскільки підпорядковуються канону телеологічної репрезентації національної історії, що має виплекати чергове відродження народу / нації. Відтак Б. Крупницький слушно зауважив, що «гетьман Б. Хмельницький — не герой Грушевського»548. Така думка видається загалом адекватною, хоч і спирається здебільшого на прочитання «Історії України-Руси», позаяк в інших працях М. Грушевський порізному представляє Великого гетьмана: від невиразного і загалом «негероїчного персонажу» в «Очерке истории украинского народа» (1904)549 до «головного героя української національної оповіді» у працях 1907–1912 рр.550 Однак, перебіг Хмельниччини, принаймні її основних віх, М. Грушевський репрезентує послугуючись революційним концептом. Скажімо він уважає, що «крива революції заломилася під Зборовим»551, а «пакти білоцерківські» сприймає як «яскраве свідоцтво погрому-фіяско всіх надлюдських зусиль пророблених протягом чотирьох років революції»552. Врешті-решт, М. Грушевський розмірковує стосовно надбань української революції середини XVII cт. — «української державности, горожанських і економічних привілеїв, всього політичного і соціяльного укладу українського життя», котрі були в епіцентрі тодішніх українсько-російських перемовин553. Показово, що він оцінює революційні перетворення у контексті формування народної / національної традиції. На його думку, «все таки і в таких безконечно несприятливих обставинах організовувалось життє, творились якість соціяльні і культурні вартости, якась національна традиція»554. ——————— Федорук Я. О. Відгук Василя Гарасимчука… — С. 537. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця. — С. XXV; Його ж. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII–XX cт. // Його ж. Історіознавчі проблеми… — С. 11. 549 Плохій С. Вказ. праця. — С. 305. 550 Там само. — С. 309. 551 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1496. 552 Його ж. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 1. — С. 373. 553 Там само. — С. 757. 554 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9, кн. 2. — С. 1507. 547 548 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 508 На сторінках десятого тому «Історії України-Руси», виданого вже після його смерті заходами К. Грушевської, термін «революція» спливає ще декілька разів. Зокрема, історик пише про розправу з «революцією української черні»555 чи про загрозу нової «соціальної революції»556. Втім, ці епізодичні згадки незавершеного й невикінченого тексту десятого тому помітно дисонують із описаними вище авторськими настроями. Таким чином, «колесо» еволюції, спертої на плин чи перетворення / трансформування традиції, поглинає та нівелює, ба навіть розчиняє революційний концепт у великій оповіді М. Грушевського. Революція середини XVII ст. на сторінках «Історії УкраїниРуси» постає як яскрава й потужна, проте невід’ємна складова загальної еволюційної течії українського історичного життя, спрямованої до нового відродження народу / нації. Видається, що саме домінування еволюційної репрезентації світу минувшини в історичному письмі М. Грушевському у кінцевому рахунку й визначало вибір інструментів модернізації великого наративу. Цей вибір постав у загальному еволюційному річищі, зокрема на ґрунті органічних чи віталістичних візій, а не у руслі революційного концепту. Тим паче, що останній вимагав би інших версій прочитання й конструювання історії, ніж канони Паризької соціологічної школи кінця ХІХ — початку ХХ ст., які значною мірою сприймав і поділяв автор «Історії України-Руси». ——————— 555 556 Його ж. Історія України-Руси. — К., 1997. — Т. 10, ч. 1. — С. 314. Там само. — С. 155. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 509 РОЗДІЛ VI НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ (С. ТОМАШІВСЬКИЙ, В. ЛИПИНСЬКИЙ) Культурні явища та стильові течії з приставкою «нео-» зазвичай пов’язують із тим або іншим ефектом повторюваності. Втім, їхні синхронні та діахронні зв’язки з традиційними ідеями і концептами вирізняються надзвичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Тим паче, що вони нав’язують різноманітні, часом незвичні інтелектуальні сполучення з іншими культурними та дослідницькими практиками. Здебільшого неоромантизм розглядають як модерністську реакцію на позитивізм та натуралізм наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Ця реакція відображала загальні культурні та інтелектуальні перетворення, котрі М. Грушевський назвав поворотом до ідеалізму і символіки1. Вважають, що неоромантизм як стильовий напрям постав в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму, який часто характеризують метафоричною формулою «загибелі богів». Недаремно тодішню пізнавальну ситуацію, часом означують як зіяюче провалля між почуваннями й розумом2. Однак, культурні й інтелектуальні контексти появи неоромантиків є значно багатшими та полівимірними, ніж представлена вище опозиція до певних напрямів чи стильових утворень. У широкому сенсі варто вести мову про різноманітні реакції письменників, митців, науковців та загалом інтелектуалів на масову інтернаціоналізацію і дегуманізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації суспільного буття тощо. Відтак Д. Чижевський обстоював думку, що саме «кінець ХІХ віку приніс літературні та мистецькі течії, які з повним правом звались “неоромантикою” (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. — Авт.)»3. Власне, неоромантизм був вислідом тих естетичних настроїв, футуристичних очікувань, витонченої чуттєвості та інтелектуальних реакцій у дусі апології ефемерності буття, котрі пов’язують із культурною епохою, відомою в західно——————— 1 Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. — Київ–[Wien], 1920. — Ч. 2. — С. 207. 2 Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст. и прим. Л. А. Сугай. — М., 1994. — С. 244. 3 Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. — К., 2005. — Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. — С. 32. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 510 європейських країнах як Fin de Siècle (фр. кінець століття. — Авт.), а у російській варіації — Срібний вік (1890–1920). З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення неоромантизм постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний, інколи містичний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну на зламі ХІХ–ХХ ст. і, водночас, як його неодмінна складова. За висловом Б. Крупницького, саме у цей час споглядаємо блукання еліти в «емоціональних лябіринтах модернізму»4. Отож неоромантичні складові простежуються у концепціях «надлюдини» і «волі до влади» Фрідріха Ніцше, расовій теорії Жозефа Артюра де Гобіно, міфологічній естетиці Рігарда Вагнера, релігійній філософії Миколи Бердяєва, анархо-синдикалістській доктрині Жоржа Сореля, психологічній візії «еволюції народів та мас» Густава Ле Бона, символічних конструкціях Андрія Бєлого, модерністських інтерпретаціях «бунту мас» Хосе Ортеги-і-Гасета та в доробку багатьох інших європейських мислителів і діячів. Зрештою, неоромантичні мотиви у тому чи іншому вигляді побутують у творчості багатьох інтелектуалів протягом усього ХХ ст. Але знаковою для розуміння цього культурного феномена є неоромантична хвиля кінця ХІХ — першої третини ХХ ст., яка залишала неабиякий слід у царині світової соціогуманітаристики. Загалом неоромантизм продукував повернення до ідеалістичних, ірраціональних стратегій пояснення історичного буття, а за великим рахунком — до інтуїтивного способу мислення. Проте такий поворот у жодному разі не був всеохоплюючим. Тож неоромантичні візії історії спиралися на своєрідну, частогусто еклектичну мішанину елементів позитивізму, традиційного чи старого романтизму, неокантіанства, дарвінізму, нового віталізму, расово-антропологічних та соціологічних теорій кінця ХІХ — початку ХХ ст. тощо. Ба більше, еклектизм навіть уважають своєрідною ознакою неоромантичного стилю мислення, котрий сполучає, на перший погляд, несумісні мисленнєві компоненти. Здавалося б, що неоромантики повертаються до класичного культу героїв на кшталт відомої концепції англійського вченого Томаса Карлейля, в якій останні вважалися єдиними творцями історії5. Та ця аналогія є оманливою, позаяк неоромантична героїзація минувшини суттєво різниться від її романтичного взірця. Адже традиційний конфлікт колективного та персональних героїв трансформується у неоромантичному історіописанні у своєрідне конфронтаційне поле з соціальною підосновою, на якому змагаються різні класи, верстви, прошарки, групи. Причому ця конфронтація, переважно представлена у вигляді персоніфікації історичних діячів, які формулюють та репрезентують стихійні хотіння, інстинкти, колективну волю, емоційні переживання певних соціальних або національних спільнот. З цієї перспективи неоромантична сцена історичного дійства набуває не тільки містичного, ірраціонального, а почасти й соціологічного забарвлення. Тому акт дії в неоромантичному представленні минулого є інтерактивним сполученням політичних, соціальних, економічних, інституціональних, психологічних, культурних, релігійних, індивідуальних та інших компонентів. ——————— 4 5 Крупницький Б. Три культурні доби Европи // Похід (Гайденав). — 1946. — № 1. — С. 13. Карлейль Т. Герои, почитание героев и героическое в истории. — М., 2008. — 864 с. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 511 Вислідом такої концептуалізації стає персональний герой, який виступає на історичних підмостках як репрезентант певної суспільної ідеї, рупор колективних устремлінь і почувань, що відображають скороминущість соціального, національного та нескінченість духовного буття. Виключні здібності, геніальність чи провіденціальний дар «великої людини» полягає в її месіанському призначенні — осягнути і подолати суперечності між колективними, груповими мріями та похмурою дійсністю. Відтак конфлікт неоромантичного і, заразом, харизматичного героя з суспільним середовищем покликаний мобілізувати маси, прищепити їм волюнтаристські й оптимістичні устремління та перебороти настрої декадансу на зламі ХІХ–ХХ ст. Така героїзація історії представляла собою досить незвичну мішанину неоромантичного ірраціоналізму, органіцизму, віталізму та елементів «соціальної механіки» у дусі ідей В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, Е. Дюркгайма, М. Вебера або інших соціологічних теорій кінця ХІХ — початку ХХ ст. Персоналізація історії спричинилася і до численних рефлексій щодо побутування і призначення головних героїв на арені минувшини6. Визначна особистість майже ототожнювалася з суспільним ідеалом, зокрема перетворювалася на своєрідний спосіб авторського самовираження у контексті нестримного потягу до ідеального. «Деперсоніфікації народників — антинародники протиставили тенденцію персоніфікації історичного процесу. Народники функцію суверенности з особи перенесли на народ; антинародники повертають її знов особі… Ідея проводу, ідея вождя, ідея поета як майстра, ідея форми і формальної якости стають основними ідеями часу. Супроти аморфности народництва — антинародництво реабілітує державу й державні форми. Примус форми», — відзначає В. Петров7. Заразом інтуїтивні устремління неоромантиків, скеровані на розкриття всього потенціалу людського буття як у соціальній, так і в національний, культурній, релігійній, психологічній, морально-етичній та мистецько-естетичній площинах. Не випадково вони породжували численні саморефлексії щодо суспільної, культурної та інтелектуальної ролі мислителя у добу великих потрясінь і перетворень, нав’язували співставлення особи автора як творця неороматичної візії з духовним призначенням його персонального героя тощо. Зауважимо, що модерний культ героїзму потребував і особливих, специфічних умов для своєї ретроспективної чи футуристичної реалізації, зокрема акцентування уваги на кризових, переломних історичних епохах. Неоромантичне історіописання вирізнялося гострими, динамічними, інколи провокативними сюжетами, себто схильністю до відтворення критичного, екстремального хронотопу, в межах якого вибудовувалася харизматична модель «великої людини». Новітнє впровадження персональних та колективних героїв на історичну авансцену, хоч і на соціологічній підкладці, вимагало й відповідного окреслення канонів їхнього побутування. Тому творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, енергія, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов’язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь і т. п.) та культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії ——————— Національний герой та його культ // ЛППМ (Берлін). — 1924. — № 10. — С. 146–149. Петров В. Антинародництво (З циклю: Засади історії) // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. — К., 2013. — Т. 2. — С. 963–964. 6 7 512 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 історіописання, яка разюче контрастувала з космополітичним світом початку ХХ ст. з його утилітарними стандартами. За афористичним висловом німецького філософа й історика Ернста Трьольча, неоромантики прагнули «подолати історизм через історизм»8. Та способи й засоби цього «поборювання», зокрема на теренах історіописання, вирізнялися своєю множинністю та різноманітністю. Це вело до поширення символістської естетики з її модерністськими образами, в т. ч. темами міфу, волі та волюнтаризму в історії, котра витісняла / заступала типологічні мисленнєві конструкції, що були вислідом натуралістичної програми пізнання. Типологічне представлення часто-густо набувало символічних рис, зокрема нав’язувало ідеальні чи абсолютні вартості, що продукували позачасовий сенс. У культурному і мистецькому плані неоромантизм часто поєднувався з авангардизмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом та символізмом. Неоромантизм видавався вельми цікавою, привабливою та багатообіцяючою стильовою пропозицією різним європейським мислителям, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуальних та культурницьких мутацій. Приміром, хаотичні, розмиті засади неоромантизму спричинилися до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політичних проектів: від консерватизму до анархізму. Неоромантизм як стиль мислення становив неабиякий інтерес і для тогочасних інтелектуалів, які репрезентували «недержавні» чи «скривджені» нації Європи9. Адже неоромантичне історіописання дозволяло не тільки істотно оновити проекти «винайдення» національно-державницьких традицій, а й пошуки свого місця у системі європейського Модерну, зокрема нав’язувало розширення діапазону соціальних функцій Кліо. Таким чином, неоромантичні візії національних історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності і своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуальні зразки й світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптимістичні настанови, врештірешт провокували креативне, динамічне переосмислення циркулюючих теорій та концепцій. На зламі ХІХ — початку ХХ ст. канони класичного історизму, виплекані попередніми культурними епохами, передусім добою романтизму, зазнають істотної трансформації. Швидкоплинне розширення меж соціогуманітаристики доби Модернізму кидає численні виклики самому підмурку історичного знання, який ще донедавна вважався стійким і непорушним, із психологічної, антропологічної, етнологічної, соціологічної, геополітичної, культурознавчої та інших перспектив. Ці виклики не тільки продукують поширення та перетікання різних наукових практик, дослідницьких стратегій та культурних взірців із однієї ——————— 8 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. — М., 1994. — С. 503. 9 Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ — початку ХХ століття // М. Грушевський і українська історична наука: Мат-ли наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.). — Львів, 1999. — С. 37–40. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 513 сфери до іншої, а й творять простір їхньої взаємодії як своєрідний пролог до майбутньої інтертеоретичності некласичної науки. Масштабні соціальні й економічні метаморфози докорінно змінюють обриси модерністської культури, в яких досить виразно проступають домінуючі риси: тотальна раціоналізація і прагматизм, універсалізм та космополітизм, дегуманізація, масована соціалізація й ідеологізація і т. п. Натомість народжується й нова традиція критики культури, яку зазвичай називають ніцшеанською, часом — неоромантичною. Саме у такому інтелектуальному й духовному річищі постають знакові прикмети пізнавальної ситуації кінця ХІХ — початку ХХ ст. на обширах соціогуманітаристики, зокрема історії: скептичне і почасти іронічне ставлення до раціональних та аналітичних конструкцій, зростаюча метафоричність наукової мови, спроби образного представлення соціального світу, нове переосмислення інтуїтивного, ідеального й індивідуального, підвищена рефлексивність щодо самої природи знання. «Історіософічна література і спір про історичний науковий метод поступають тепер у нову фазу. — зазначав український історик М. Кордуба в історіографічному огляді 1898 р. — Соціологічна школа тратить своє значіння, бо метод природних наук показується непрактичним і майже неможливо приложити його до історії. З другого боку, що-раз більше симпатії находить погляд, що для научного оброблення історії конче потрібне знання психології і що много прояв можна пояснити лише при помочи сеї останньої. При тім замітно, що рух сей розвинувся у Франції і вона тут веде перед. В Німеччині йде дальше спір про колективне і індивідуалістичне розуміння історії, викликаний ученим Лямпрехтом»10. Власне, йшлося про ревізію того засадного розуміння класичного історизму, яке вважалося його непорушною основою, ба навіть міцним «ядром»11, себто про співвідношення індивідуального та колективного, ідеї й факту, об’єкта і суб’єкта, матеріального й ідеального у представленні минувшини. На часі постають проблеми реконцептуалізації, кардинального переформатування історичного знання, які задаються й актуалізуються модерністськими викликами, що привнесли із собою соціологізм та неокантіанство. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. український історик, вихований у традиціях позитивістських дослідницьких стратегій і, заразом, ознайомлений з інтелектуальними новаціями західної думки перебував у двоїстому становищі, позаяк реагував на наукові і суспільні вимоги кількох культурних епох. З одного боку, український інтелектуал кінця ХІХ ст. формувався ще у межах позитивістського фахового вишколу, зокрема, щодо прийомів та методик вивчення джерел. Однак, з іншого боку, тогочасний учений-гуманітарій уже не міг беззастережно послугуватися апробованими методологічними взірцями, згенерованими натуралістичною програмою пізнання, які були підважені та відкинуті цілою низкою мислителів. Натомість постало чимало концептуальних і методологічних пропозицій із різним ступенем привабливості, відмінним ——————— 10 Кордуба М. Огляд захiдно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1898 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // ЗНТШ (Львів). — 1899. — Т. 28. — С. 1. 11 Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В. А. Брун-Цехового. — М., 2004. — С. 6. 514 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 пізнавальним потенціалом та інструментальними новаціями, котрі істотно розширили наукову уяву. Зазвичай пізнавальну ситуацію означують як кризу класичного історизму початку ХХ ст.,12 хоч іноді її локалізують навіть першою половиною ХХ ст., себто продовжують до завершення Другої світової війни13. Так чи інакше, ця ситуація продукувала гостру дилему: як не позбутися переваг раціоналізму й аналітизму і, заразом, збагатити та розширити дослідницькі стратегії за рахунок ірраціональних, психологічних та інтуїтивних компонентів. Зазначимо, що введення таких складових на історичну авансцену неминуче повертало дещицю, а часом і досить вагому частку метафізичного сенсу у модерністські репрезентації світу історії, передусім на ниві діянь масових і персональних героїв. Неоромантизм «винайшов» нового героя часів Модерну, котрий переосмислює, точніше «перевідкриває» світ соціального і культурного буття, зокрема, постулює єдність буденного і високого, матеріального й ідеального, дійсного та ілюзорного тощо. Тим-то, поняття «життя» сприймалося як первісна дійсність — цілісний органічний простір у біологічній, космологічній чи історикоантропологічній варіаціях, який передує поділу світу на реальне та ідеальне (А. Бергсон, В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф.-В. Ніцше та ін.). Такий «модерністський герой» зорієнтований не стільки на пошук абсолютних цінностей, скільки на своєрідну «матеріалізацію» політичної, соціальної чи національної мрії у відповідно «спроектованій будові» — державі, «довершеному» чи ідеальному суспільстві, релігійному культі, витонченій культурі чи високій цивілізації і т. п. Зрештою, тодішні колізії спричиняли цікаві інтелектуальні пошуки у контексті кардинального переосмислення і навіть ревізії інтуїтивного способу мислення, представленого відомими адептами старого чи традиційного романтизму. Приміром, неоромантизм виплекав своєрідний культ «вітальної» чи «життєвої» сили, що еманує «енергію великої людини» на історичній сцені14. Відтак осягнення практично необмеженої ірраціональної енергії й психологічної підоснови героя, котрий не тільки конструює історичне середовище, а й нав’язує мотиваційну канву великим спільнотам — політичним, соціальним та етнонаціональним, перетворюється на один із провідних сюжетів неоромантичного історіописання. Та дослідницькі стратегії з обсягу неоромантизму виявляють та освітлюють побутування не тільки старих-нових історичних діячів — глорифікованих і сакралізованих героїв, а й їхніх контрагентів на арені минувшини — псевдо- та антигероїв, іноді у досить несподіваних і геть непривабливих ракурсах. У цьому розумінні неоромантизм спричинився до нового прочитання й потрактування героїзму та героїчного в історії. Гра дослідницької уяви, зміна контекстів представлення та мірил вартостей у неоромантичних візіях минувшини пере——————— 12 Iggers G. The German Conception of History. — Middletown, 1968. — P. 124–127; Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ века: Курс лекций. — Томск, 2001. — Вып. 1: Кризис историзма. — С. 50–53; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ — початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. — К., 2005. — С. 269–270. 13 Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів / Наук. ред. М. Г. Крикун. — Львів, 2007. — С. 32. 14 Яковенко Н. Особа як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 89, 94. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 515 сувають, а то й зовсім відкидають / розмивають межі між героїчним і тривіальним, звитяжним та буденним, славетним й утилітарним і т. п. Колишні герої раптово перетворюються на пересічних діячів, що репрезентують прагматичні інтереси станів чи політичних партій, а не магістральні національні чи соціальні устремління. Якщо взяти до уваги ще й легітимаційну програму національного історіописання на зламі ХІХ–ХХ ст., зокрема його етнополітичну спрямованість на освячення історичного буття українства в часі та просторі, то привабливість неоромантичної репрезентації минувшини видається вповні очевидною й зрозумілою з перспективи дослідницьких практик низки українських істориків. Тим паче, що останні дозволяли сполучати різноманітні стильові елементи, методологічні стратегії, культурні зразки, світоглядні орієнтири, пізнавальні взірці, політичні вподобання й ідеологічні настанови тощо. Проте позірна звабливість неоромантичних візій продукувала і низку викликів, насамперед ініціювала пошук дієвих і гнучких інструментів, які дозволяли включити інтуїтивні та ірраціональні складові, проте й не відкинути і вже звичні, фактично унормовані аналітичні процедури у дусі позитивістського сцієнтизму. Означені проблеми тою чи іншою мірою представлені у текстах низки українських істориків, зокрема, у студіях Степана Томашівського та В’ячеслава Липинського. 516 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 6.1. Образ як метафора. Українська минувшина у галицькій апології С. Томашівського На науковій авансцені С. Томашівський з’явився як один із найвідоміших і, заразом, найталановитіших учнів Львівської чи Галицької історичної школи М. Грушевського15. Недаремно він став членом НТШ ще за студентських часів16. Науковий дебют С. Томашівського здебільшого пов’язують зі студіюванням доби Хмельниччини, хоч і з досить специфічного, галицького ракурсу17. Вочевидь, ця проблематика постала під інтелектуальним впливом М. Грушевського. Тому тодішні праці історика-початківця часом розглядають як продовження «народницької концепції» його вчителя18. 1896 р. С. Томашівський, якому ледве виповнився 21 рік, уперше виступає з доповіддю на Історично-філософічній секції НТШ19. Відтак у ранніх розвідках молодого дослідника віднаходимо вдячні згадки про М. Грушевського20. Одна з перших великих праць, фактично міні-монографія С. Томашівського «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.» (1898), принаймні за назвою, витримана у руслі тогочасних зацікавлень М. Грушевського. Однак, С. Томашівський у жодному разі не задовольнився становищем одного з найперспективніших учнів Галицької школи М. Грушевського. Вважають, що від 1907–1909 рр. взаємини між ними постійно погіршуються, а протягом 1911–1913 рр. — переходять у відкриту конфронтацію21. Втім, ще 1907 р. С. Томашівський гостро полемізує з В. Мільковичем й завзято обороняє німецькомовний переклад першого тому «Історії України-Руси» — «Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes» ( Leipzig, 1906. — Bd. 1)22. В. Дорошенко у листі до М. Грушевського від 25 грудня 1911 р. розглядає С. Томашівського як автора скандальної статті «Наша політика. Гльосси до брошури проф. М. Грушевського»23. ——————— 15 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934). — Б.м., 1985. — С. 56; Гирич І. Михайло Грушевський в 1904–1905 роках (За його щоденником) // УІ. — 2007/2008. — Т. 44/45, № 3/4, 1/2. — С. 222. 16 Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ — початок ХХ ст.): Монографія. — К., 2006. — С. 100. 17 Бортняк Н. Степан Томашівський: початки наукової та громадської праці до 1911 // УВМ. — Київ–Львів, 1992. — Вип. 2. — С. 98. 18 Потульницький В. Чи все щастя в соборності? // Старожитності. — 1994. — № 5/6. — C. 6. 19 Крип’якевич І. Історично-філософічна секція НТШ під керівництвом Михайла Грушевського у 1894–1913 роках // ЗНТШ (Львів). — 1991. — Т. 222. — С. 395. 20 Томашівський С. Матеріяли до історії Хмельниччини // ЗНТШ (Львів). — 1896. — Т. 14. — С. 1; Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. // Там само. — 1898. — Т. 23/24. — С. 1. 21 Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 188–191; Винар Л., Пшеничний Є. Передмова // Грушевський М. Наша політика / [Томашівський С.] Наша політика і професор М. Грушевський. Гльосси до брошури проф. М. Грушевського / Матеріяли до історії конфлікту в НТШ 1913 року / Упоряд. Л. Винара, Є. Пшеничного. — Нью-Йорк–Дрогобич, 2003. — С. 17, 23. 22 Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ — 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. — Київ–Дрогобич, 2008. — С. 93–94. 23 Листування Михайла Грушевського [з М. Біляшівським, Ф. Вовком, В. Дорошенком та В. Липинським] / Ред. Л. Винар; упор. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич. — Київ– Нью-Йорк, 2001. — С. 252. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 517 Що спонукало галицького вченого до розриву з М. Грушевським достеменно невідомо. Сам С. Томашівський закидав йому «невимовне честолюбство» та «недооцінювання галицького українства»24. Але на схилі життя галицький історик називав ці взаємини з М. Грушевським трагічними, хоч і вважав, що за свої хибні кроки «вже вдесятеро відпокутував»25. Адже конфлікт 1913 р. назавжди заплямував репутацію галицького інтелектуала як громадського діяча, попри його поважне реноме як авторитетного історика й блискучого публіциста. Скажімо, І. Крип’якевич подає у спогадах доволі контрастну замальовку С. Томашівського як історика і, водночас, громадського та політичного діяча. «Це була людина, — згадує І. Крип’якевич, — в якій мішалися позитивні і негативні риси. Як історик він працював багато над собою, і його роботи давали вищий тип, як інші праці його сучасників; так, наприклад у виданнях актів (Жерела до історії України-Руси, т. 7) знати було його методичне вироблення, праця про похід Хмельницького на Галичину 1648 р. — це, може, найкраща робота цього типу. Мав він широке знання західноєвропейської літератури… Негативною рисою його було намагання відіграти політичну роль — він почав зв’язуватися з австрійською політикою, пізніше кокетував клерикалів і поляків, ішов по лінії реакції — робив враження політичного кар’єриста»26. Можливо, молодий С. Томашівський на той час мав і власні амбітні плани. Тим більше, що після складання повноважень М. Грушевським 1913 р. він став фактично в. о. голови НТШ. Л. Винар в одній із праць обстоює думку, що С. Томашівський керувався «незрозумілою патологічною ненавистю» до свого колишнього вчителя27. Натомість О. Лотоцький уважає, що цей конфлікт певною мірою спричинила авторитарна вдача самого М. Грушевського28. Вірогідно, певну роль у цьому конфлікті відіграли й інші мотиви, як-от політичні, ідеологічні, інтелектуальні, культурні та психологічні, пов’язані з галицьким етно- та соціокультурним середовищем. Тема галицьких обширів лейтмотивом пронизує майже всі довоєнні тексти С. Томашівського, зокрема висуває його зацікавлення міжнародними, міжнаціональними та міжстановими взаєминами з перспективи цього регіону, які часом підносяться до загальнонаціонального масштабу. Саме ідея виключної ваги етнографічної території чи історичного простору в українській минувшині, виплекана завдяки культурним, духовним, освітнім, політичним та громадським практикам на теренах Галичини, спричинилася до формації світосприйняття та поглядів цього вченого-гуманітарія. Не випадково ще в рецензії 1900 р. на знамениту брошуру М. Міхновського «Самостійна Україна» С. Томашівський наголошує, що у «змаганнях різних націй до свободи показалися два головні напрями, т. зв. історичний і суспільний. ——————— 24 Антонович М. Зізнання Степана Томашівського: коментарі і переклад // УІ. — 1972. — № 1/2. — С. 96–97. 25 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського з додатками. — Львів, 1929. — С. 129. 26 Крип’якевич І. Спогади (Автобіографія) // УКСНСД. — Львів, 2001. — Вип.8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — С. 108–109. 27 Винар Л. Михайло Грушевський i Наукове товариство iм. Тараса Шевченка 1892– 1930. — Мюнхен, 1970. — С. 68. 28 Лотоцький О. Діяльність Михайла Грушевського // Діло (Львів). — 1934, 30 листоп. — № 322. — С. 3. 518 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Народи, що борються за незалежність на історичним принципі, доказують на основі дальшої або ближчої історичної минувшини своє неподільне право на якусь територію... Інша дорога суспільна. Її правило таке: кожний нарід в границях своєї етнографічної індивідуальности має право бути самостійним і політично незалежним організмом...» 29. Отже, роль території — історичної чи етнографічної видавалася автору наведеної сентенції, якщо не визначальною, то принаймні вагомою вже на зорі його наукової та громадської діяльності. Заразом С. Томашівський був упевнений, що Австро-Угорщина на початку ХХ ст. торує новий політичний шлях, який пов’язаний із демократизацією конституційного устрою, що наближався до федерації народностей. Цю думку споглядаємо у його коментаріях до перекладу кількох розділів із відомої студії французького вченого Ш. Сеньобоса «Політична історія сучасної Європи»30. Зауважимо, що саме з означеної перспективи молодий інтелектуал розглядав перспективи громадських та політичних акцій на галицьких обширах. Відтак становище С. Томашівського як українського і, водночас, галицького науковця нав’язує йому незвичайні контексти висвітлення переломних подій, явищ та процесів національної історії, таких як Хмельниччина, українсько-шведський альянс часів І. Мазепи, доба Галицько-Волинської держави, Галичина та Центральна-Східна Європа тощо. Тим паче, що С. Томашівський вільно володів низкою європейських мов. Приміром, він записався до угорського полку, коли служив в австрійській армії (1898–1899), щоб вивчити угорську мову31. Видається, що С. Томашівський сприймав і конструював розгортання минувшини з дещо осібного, себто, галицького масштабу. Його історична візія значною мірою відображала автономістські устремління галичан в імперії Габсбургів32. Це творило своєрідну авторську рефлексивність, порівняно із загальним інтелектуальним річищем української історіографії початку ХХ ст. Проте світосприйняття та погляди С. Томашівського як українського дослідника з виразним галицьким рефреном на межі двох культурних епох та неабиякими інтересами щодо тодішньої сучасності не тільки задавали відповідну канву у концептуалізації історичного матеріалу, а й спонукали його до інструментальних експериментів. «Обдарований незвичайно логічним умом, умів і минуле власного народу і світові події вкладати в прозорі формули і виводити з них консеквентні висновки для сучасної хвилі. Історію він уважав одним з засобів для зрозуміння і оцінки життя, — сам мав усе політичні аспірації і не раз вагався, що важніше — писати історію чи її творити», — так схарактеризував цього українського інтелектуала І. Крип’якевич33. У бібліографічній замітці на одну з довоєнних моно——————— 29 С. Т. [Томашівський С.] Рец. на кн.: Міхновський М. Самостійна Україна: промова. — Львів, 1900. // ВУ: Зб. (Нью-Йорк). — 1971/1972. — № 65/66. — C. 75. Вперше рецензія С. Томашівського опублікована: Молода Україна (Львів). — 1900. — № 6. — C. 239–242. 30 Томашівський С. Пояснення й доповнення // Сеньобо Ш. Австрія в ХІХ ст. / З фр. пер. С. Томашівський. — Львів, 1901. — С. 102. 31 Халак Н. Степан Томашівський — дослідник історії Угорщини // Хроніка — 2000. — К., 2011. — Вип. 3 (89): Україна — Угорщина. — Ч. 2. — С. 61. 32 Зубрицький І. Степан Томашівський — дослідник державницького напряму в українському історіописанні // Мандрівець (Тернопіль). — 2012. — № 3. — С. 32–36. 33 Крип’якевич І. Степан Томашівський: (некролог) // ЗНТШ (Львів). — 1931. — Т. 151. — С. 227. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 519 графій галицького дослідника І. Крип’якевич вирізняє прикметну рису його історичного письма — багатство аналогій до «теперішнього життя нашого, особливо в Галичині»34. Зазначимо, що настанови молодого С. Томашівського щодо студіювання минувшини виявляють певну амбівалентність його дослідницьких устремлінь. Зокрема він обстоює думку про потребу вивчення «людського життя зо всіх боків», яку розглядає як засадну вимогу «найновішої фази історичної науки»35, а також неодноразово наголошує на психологічній підкладці різних явищ і події. Наприклад, закидаючи письменнику М. Старицькому спотворення образів історичних осіб у його драмі «Богдан Хмельницький», учений зазначає, що «кождий історичний твір мусить мати душу того часу, котрий автор виводить перед очима читача»36. Водночас у його працях фігурують і звичні позитивістські критерії щодо означення минувшини, зокрема теза про її оцінювання з перспективи «загального історичного поступу»37. Проте, обстоюючи ідею поступу, історик наголошує на її культурній та політичній підоснові38, себто постулює дещо відмінне мірило вартості. У монографії «Угорщина і Польща на початку XVIII в.» С. Томашівський представляє поступ як ідею перетворення, яка змагається на історичній авансцені з ідеєю збереження чи консерватизму39. Схоже, що автор, хоч і висловлює свою прихильність щодо конечності поступу, проте не абсолютизує цю ідею. Подібну суперечливість помічаємо і у різних семантичних шарах текстів С. Томашівського, котрі, як правило, досить добре структуровані у вигляді викінчених смислових фрагментів та вирізняються виразно окресленим каузальними зв’язками. Передусім, упадає в око демонстративна доказовість, залізна послідовність, пояснювальна зорієнтованість, логічне оцінювання, висока абстрагованість та термінологічна насиченість навіть у тих його розвідках, які мають, здавалося б, досить вузьку чи локальну проблемну спрямованість, як-от вступ до видання певного комплексу джерел, висвітлення, аналіз, інтерпретація та коментування свідчень зарубіжних сучасників щодо знакових подій і процесів, рецензійна стаття чи бібліографічні нотатки, присвячені конкретній праці і т. п. Отож у студіях С. Томашівського часто-густо вживаються терміни, які походять із латинської та західноєвропейських мов, мають багатошаровий зміст і продукують добре окреслені й точні смисли. Здебільшого ці дефініції представляють той чи інший суспільний стан, відображення перебігу якогось явища чи його прикмет, тобто, скеровані на відтворення динамізму світу минувшини, ілюстрацію метаморфоз певної структури, особливостей пізнавального процесу тощо. Тому у його текстах рясно циркулюють поняття на кшталт: «аберація» (ухил), «апріорний» (попередній), «евентуальний» (можливий), «консеквент——————— 34 [Крип’якевич І.] Рец. на кн.: Томашівський С. Перший похід Хмельницького в Галичину. — Львів, 1914. — 136 с. // ІУ (Львів). — 1914, 1 лют. — № 2. — С. 38. 35 Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 2. 36 Його ж. Рец. на кн.: Старицький М. Богдан Хмельницький. Історична драма в 5 діях і 6 одмінах, з апофеозом. К., 1897 // ЛНВ. — 1898. — Т. 4, № 10. — C. 13. 37 Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 124. 38 Томашевский С. Угорская Русь // Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф. К. Волкова, М. С. Грушевского, М. М. Ковалевского, Ф. Е. Корша, А. Е. Крымского, М. И. Туган-Барановского, А. А. Шахматова. — Пг., 1916. — Т. 2. — С. 421. 39 Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — Львів, 1909. — С. 63 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 520 ність» (послідовність, систематичність), «констеляція» (збіг обставин), «релятивний» (відносний), «спорадичність» (випадковість), «еманація» (виділення, витікання), «конвенціональний» (відповідний, умовний), «обсервація» (спостереження) і т. п. Утім, попри очевидну схильність автора до логіко-аналітичних і раціональних взірців мислення, у його студіях побутує й чимало метафоричних виразів, образних порівнянь і психологічних характеристик, патетичних оцінок, в яких угадуємо ірраціональні та інтуїтивні мотиви. Відтак він уважає, що широкі королівщини в Галицькій Русі містили «багатий вибуховий матеріял»40, означує ситуацію на галицьких теренах у 1648 р. як «марево грізного протесту»41, пов’язує побутування тодішніх галицьких соймиків із «гордим та безжурним струменем життя»42, оцінює Хмельниччину то як «велику кризу Руси-України»43, то як «нову катастрофу»44, називає шведського короля Карла ХІІ «зловіщим янголом України»45, укладений ним Альтранштедтський мир 1706 р. з Річчю Посполитою, що спричинився до зречення з престолу польського короля Августа ІІ Сильного — «рішучою хвилею в цілій драмі»46, а Полтавську битву 1709 р. — «великою історичною трагедією України»47. І. Борщак якось зауважив, що С. Томашівський — «письменник з народження вмів поєднувати точність з пристрастю, логіку й розум з динамічним викладом»48. Марія Томашівська — друга дружина історика, згадувала про його тонке відчуття стилю49. Зрештою, у бібліографічних нотатках та рецензійних розвідках неодноразово споглядаємо коментарі С. Томашівського щодо архітектоніки та стильової довершеності / невикінченості тих чи інших текстів. В одній із таких заміток він закидає М. Кордубі «через міру академічну» форму його монографії50. Натомість в іншій рецензії галицький історик пише про «незрівняну принаду французького викладу» у студії професора Жюля Гея51. Первісна формація С. Томашівського як інтелектуала відбувалася під потужним впливом М. Грушевського, проте його скептичне, іноді навіть негативне ——————— Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 99. Його ж. З життя галицько-руських соймиків 1648–1649 // ЖУР. — Львів, 1898. — Т. 4: Матеріали до історії Галичини. — Т. 1: Акти з р.1648–1649. — С. 8. 42 Там само. — С. 1. 43 Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 3. 44 Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі в половині XVII ст. // ЖУР. — Львів, 1901. — Т. 5: Матеріали до історії Галичини. — Т. 2: Акти з р.1649–1651. — С. VIІ. 45 Його ж. Із записок Каролинців про 1708/9 р. // ЗНТШ (Львів). — 1909. — Т. 92. — С. 67. 46 Його ж. Листи Петра Великого до А. М. Сінявського // ЗНТШ (Львів). — 1909. — Т. 92. — С. 198. 47 Його ж. Словацький висланник на Україні (1708–1709). — Львів, 1906. — С. 1. 48 [Борщак І. К.] С. Томашівський — історик: (До 20-річчя з дня його смерті) // Україна (Париж). — 1951. — № 6. — C. 435. 49 Спомини Марії Томашівської // С. Томашівський: Історик, політик, публіцист. — Львів, [1931]. — С. 51. 50 С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Кордуба М. Західне пограниче галицької держави між Карпатами та долішним Сяном. — Львів, 1925 // Політика (Львів). — 1926, 5–20-го лют. — № 3/4. — С. 58. 51 С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Gay J. Les Papes du XI-e siécle et la Chrétienté. — Paris, 1926 // ЗЧСВВ (Жовква). — 1927. — Т. 2, вип. 3/4. — С. 450–451. 40 41 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 521 ставлення до народних рухів простежується вже у ранніх текстах. Приміром, ці мотиви споглядаємо у полемічній розвідці 1906 р., в якій він звинувачує у плагіаті письменника В. Будзиновського — автора популярної брошури, складеної на підставі розвідок С. Томашівського52. «Таку популяризацію з заохотою до наслідування несвідомих, некультурних та фатальних у результаті рухів як Галицька Хмельниччина, уважаю шкідною для політично-соціяльного дозрівання нашого народу», — підкреслює історик53. Пізніше в одній із ремінісценцій автор зауважить, що «від самого початку, від коли як молоденький студент почав студіювати ті часи, мав завсігди критичне око на деякі сумні боки Хмельниччини й очевидні хиби її героя»54. Врешті-решт, С. Томашівський постійно апелює до образів різних явищ, процесів, осіб, територій та навіть до образів наукових студій, персонального доробку тих чи інших учених зокрема та історичної науки загалом. Відзначимо, що цим терміном активно послугувався і М. Грушевський. Зокрема, у вступі до першого тому «Історії України-Руси» останній наголосив, що його «праця має подати образ історичного розвою житя українського народу»55. Ця метафора побутувала й раніше у писаннях низки істориків-романтиків. Та у випадку з С. Томашівським йдеться не про стару романтичну палітру, що презентує, переважно, просторово-часовий колорит минувшини та відповідні морально-етичні і мистецько-естетичні ідеали. Натомість ведеться про своєрідні конструкції різних зрізів історичного буття чи пізнавального процесу, котрі в авторському представленні не є ані вповні раціональними й аналітичними, ані цілковито ірраціональними та ідеалістичними, себто сполучають різноманітні мисленнєві елементи. Тим більше, що С. Томашівський як учений вирізняється підвищеною рефлексивністю щодо вжитого інструментарію, порівняно зі своїм наставником — М. Грушевським, зокрема стосовно циркуляції поняття «образ». Скажімо, конструюючи образ «політично-суспільних рухів Галицької Руси» С. Томашівський наголошує на його системності56, тобто на певній логіці розгортання та репрезентації, ба навіть на структуризації. «Хотячи подати якийсь суцільний образ наслідків козацько-польської війни для Галичини, оглянемо пізніше життя сього краю з трьох боків: 1) з боку юридичного, 2) економічного, 3) політичного — і тоді скажемо свою думку про значіння й вагу сих подій в історії галицько-руського народа», — зазначає історик57. С. Томашівський уважає, що представлення будь-якого образу зі світу історії спирається на наявні джерела, зокрема творення «правдивого образу» Угорської Русі58. На його думку, «історія — се не глина до ліплення всяких фігур, вона ——————— 52 Будзиновський В. Хмельниччина в Галичині на підставі матеріялу зібраного і обробленого д-ром Ст. Томашівським. — Львів, 1906. — 45 с. 53 Томашівський С. Як се назвати? (Причинок до історії наших літературних звичаїв) // ЛНВ. — 1906. — Т. 36, №12. — С. 506–507 54 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 32. 55 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991. — Т. 1 [репринт 3-го вид.]. — C. 1. 56 Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 4. 57 Там само. — С. 124. 58 Томашівський С. Угорські Русини в світлі мадярської урядової статистики. Рец. на кн.: Balogh P. A népfajok Magyarországon, 1902; A magyar korona országainak 1900-évi népszámlálása, 1902 // ЗНТШ (Львів). — 1903. — Т. 56. — С. 2. 522 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 має певні права, що їх не можна нарушати і домагається, щоб кожний, хто лиш із нею має діло, хоч трохи познайомився з нею»59. Причому цю настанову вчений поширює навіть на художню творчість. Але С. Томашівський усвідомлює й релятивність та умовність витворення образу на підставі певних джерел. Зокрема, він відзначає, що перепис 1851 р. подає лише «можливий образ національних територій Австро-Угорщини»60 чи згадує про передумови, які роблять «можливим загальні висновки, що подадуть нам доволі докладний образ стану людності Львівської землі»61. Галицький інтелектуал тримається думки, що відтворений образ минулого не завжди правдиво відтворює дійсність62. Із такої перспективи образ постає як вислід низки дослідницьких методів та процедур, передусім, критично-аналітичного спрямування. Що ж дозволяють здобути пізнавальні можливості образу як дослідницького інструменту, принаймні, за авторським прочитанням джерел? Найперше призначення цього поняття, яке випливає з текстів С. Томашівського, полягає у функціях розрізнення й диференціації або, навпаки, генералізації і систематизації уявлень щодо низки явищ, процесів, подій зі світу історії за принципом загальне / особливе / виняткове. Відтак автор наголошує, що «розглядаючи образ народніх рухів по правім боці Дністра, бачимо певні відрубні від себе групи, що становлять окремі круги, осібні території, відділені від себе географічнім положіннєм»63. Але вчений не обмежується цим узагальненням, а підносить його до масштабу причин розгортання «народних рухів» на різних територіях, зокрема обстоює думку про домінацію релігійно-національних мотивів, порівняно з соціальними устремліннями у Дрогобичі64. Проте образ є не тільки засобом, зорієнтованим, як правило, на генералізацію / диференціацію уявлень, оскільки містить низку аксіологічних елементів, безпосередньо пов’язаних із особою автора-дослідника. У певному сенсі той чи інший образ є сконструйованим мірилом вартості щодо оцінювання не тільки подій, а й цілих історичних епох, зокрема в контексті певної території, в даному випадку — Галичини у добу Хмельниччини. «Отсе бачили ми доволі докладний образ руїни серед населення краю і він буде найкращою мірою того економічного, політичного і національно культурного упадку, який дуже сумно проявився у Галичині після великої української революції. Для Наддністрянської України вона принесла розбурханнє умів і незмірно скорий розвиток життєвих сил та культурних змагань — хоч на якийсь час; для Підкарпатської України був се початок фатального упадку і зловіщої мертвоти на більш, ніж дві сотні літ», — відзначає автор65. Виглядає, що С. Томашівський послуговується витвореним образом як самобутнім масштабом, для протиставлення «життєвих сил» в одному місці, їх ——————— 59 Його ж. Рец. на кн.: Старицький М. Оборона Буші. Історична драма в 5 діях і 6 одмінах за часів Хмельниччини (Киевская старина. — 1899. — № 3–4) // ЛНВ. — 1899. — Т. 8, № 10. — С. 145. 60 Його ж. Причинки до пізнання етнографічної території Угорської Руси, тепер і давніше // ЗНТШ (Львів). — 1905. — Т. 67. — С. 17. 61 Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі… — С. ХІІІ. 62 Його ж. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). — Львів, 1914. — С. 34. 63 Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 36. 64 Там само. — С. 65. 65 Томашівський С. Погляд на стан людности Львівської землі… — С. LII. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 523 «фатальному упадку» в іншому закутку сцени історичного дійства. Більше того, вчений уводить та синтезує в образі різні вектори історичного буття: економічний, політичний, культурний, психологічний, соціальний, духовний і т. п. Зрештою, у такій репрезентації «образ» як дослідницький інструмент набуває прикмет майже ідеальної конструкції, себто уявного «майданчика», на якому моделюється минувшина. Схожі контексти вживання образу як метафори споглядаємо і в інших працях С. Томашівського, зокрема щодо пізнавального процесу. У великій і досить цікавій розвідці про В. Антоновича С. Томашівський навіть подає своєрідну преамбулу про стан українського історіописання середини ХІХ ст., у контексті якої оцінює свого великого попередника. «Не місце тут подавати докладний образ стану української історичної науки перед виступом нашого ученого, та кілька головних точок може бути деяким мірилом пізнішого й нинішнього стану»66. Таким чином, образ відіграє роль своєрідного масштабу, точніше маркера в дослідницькій уяві, зокрема виступає як певна цінність (міра, мірило), котре нав’язує оціночне ставлення з перспективи чогось загального, фронтального до одиничного, неповторного. Тож інструментальне призначення образу якраз і полягає в тому, щоб рельєфніше та виразніше відтворити й осягнути риси несхожості та навіть унікальності, надати їм аксіологічного сенсу! Власне, С. Томашівський уживає образ для конструювання відповідного історичного масштабу, в контексті якого вибудовуються, тлумачаться й оцінюються певні явища, ситуації, події, особистості, факти і т. п. Приміром, С. Томашівський виводить образ міжнародної політики початку XVIII ст., щоби показати несприятливі передумови для українсько-шведського альянсу за часів І. Мазепи. «Серед яскравого образа тодішньої європейської політики виступає й Україна — останній раз вона бере участь в європейській політичній боротьбі, участь — найвизначнішу від часів Хмельницького. Результатом її було вичеркнення України з ряду політичних чинників в Европі; а за тим — страшна реакція в національнім життю на ціле століття», — відзначає автор67. В іншій студії він наголошує, що «гетьман (І. Мазепа. — Авт.) почав велику політичну гру і поставив усе на одну карту: серед дуже неприхильних обставин він нав’язав зносини і перейшов на бік Карла ХІІ»68. Зауважимо, що С. Томашівський доволі добре уявляє й гносеологічну природу образу, зокрема простежує у ньому сполучення як суб’єктивних, так і об’єктивних прикмет. Зокрема, він зосереджується на відмінних образах України-Гетьманщини середини ХVII ст. та початку XVIII cт., які представлені в записках чужинців: Павла Халебського — сина антіохійського патріарха Макарія й Даніеля Крмана — протестанта-лютеранина, словацького посланника до шведського короля Карла ХІІ. «Яка величезна ріжниця між ентузіазмом для української культури половини ХVII ст. з неприхильним зображенням культурного занепаду, майже варварства тієї ж самої країни, тілько півстоліття пізніше! Певно, неоднаковість сих обох образів до певного ступеня тілько суб’єктивна: інакше дивився на Україну ——————— 66 Його ж. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. — 1906. — Т. 33, № 1. — С. 42. 67 Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 12. 68 Його ж. Із записок Каролинців про 1708/9 р. — С. 73. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 524 й її людей азійський православний духовний, а інакше середньоєвропейський протестант; та ще більше певне й те, що сі образи дійсно неоднакові об’єктивно», — підкреслює С. Томашівський69. У подібному сенсі авторські спостереження прокоментував і В. Доманицький, який зауважив, що на ці два образи свідчать про велику переміну «мало не варварство — замість культурности, за яких півстоліття!»70. Ба більше, С. Томашівський тримається думки, що творення чи конструювання образу значною мірою залежить від відповідного ракурсу або контексту висвітлення минувшини. Недаремно, згадуючи про майбутнього трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці, історик відзначає, що «інакше виходить образ, коли беремо його як чоловіка; інакше знов, коли оцінюємо його політичну ролю»71. Автор навіть наголошує на тій суттєвій різниці, котра пролягає між образами блискучого й амбітного угорського аристократа та невдачливого і майже безпомічного провідника антигабсбурзького руху. Поняття «образ» виступає й тим інструментом, послуговуючись яким С. Томашівський порушує тему героїзму в історії, хоч і у досить своєрідному розумінні — побутування псевдогероїв на підмостках минувшини. Зокрема, він акцентує увагу на персональних прикметах знаних «національних героїв» Польщі та Угорщини початку ХVIII cт. Наприклад, образ Ференца ІІ Ракоці як національного провідника С. Томашівський представляє загалом у негативному світлі, позаяк уважає, що він позбавлений відповідних якостей: «Та у нашого героя всього того дуже маленько. Як політик він зовсім пасивний, рефлекс французької політики, який поза рами зачеркнені інтриганкою французькою дипломатією не виступив й одним щасливим кроком. Недостача самостійности, політична наївність і дивний оптимізм, брак швидкости й рішучости в орієнтованю, а кріпкої волі й енергії в діланю, недостача умілости відділяти головне від бічного, важне від другорядного, та незнання людей, лихий їх добір і невмілість панувати над ними — отсе головні перепони в успішності його справи», — зауважує автор72. Крім того, С. Томашівський зіставляє постаті Ференца ІІ Ракоці та познанського воєводи, майбутнього польського короля Станіслава Лещинського. Він уважає, що ці політичні діячі «мають між собою багато схожого не тілько в історичній долі, а навіть в особистім характері: оба молоді, інтелігентні, доволі освічені і літерати, оба фільософічної вдачі, оба безмірно амбітні, оба без енергії та сильної волі, оба однаково цілують руку, що їх зробила вигнанцями з рідного краю — оба стали знарядом противісторичних течій, причинилися до руїни власних країв та для обох пізніша традиція була ласкава: оба стали національними героями, оба однаково несправедливо»73. Ці авторські замальовки тою чи ——————— Його ж. Словацький висланник.... — С. 44–45. Доманицький В. Рец. на ст.: Томашівський С. Словацький висланник на Україні (1708– 1709) (Науковий збірник, присвяч. проф. Михайлу Грушевському учениками й прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894–1904). — Львів, 1906. — С. 301–345) // НГ. — 1906. — № 7. — С. 153. 71 Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 75. 72 Там само. — С. 79. 73 Там само. — С. 66. 69 70 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 525 іншою мірою співзвучні думкам О. Субтельного про керівників антироялістських рухів на теренах Східної Європи74. У схожому контексті С. Томашівський розглядає й образ приятеля Ференца ІІ Ракоці — магната, графа Міклоша Берчейні, зокрема скептично оцінює його впевненість у перемозі «угорської справи». «Та ся прикмета менше означала сильну, непереможну індивідуальність, як більше незмірно впертого і фанатичного чоловіка, повного егоїзму і зарозумілости, хоч обдарованого великим, без сумніву, розумом. — стверджує вчений. — Що се не герой, перед яким чуємо мимовільну пошану, без огляду на його особисті хиби, про се свідчать згідно голоси сучасників»75. Помітну роль С. Томашівський відводить і психологічній підоснові образів різних історичних осіб. Зокрема, він демонструє «політичний і психічний підклад зносин Петра В[еликого] з гетьманом Сінявським»76, згадує про «орієнтальні ефекти»77, котрі справили неабиякий вплив на ексцентричну дружину «слабодушного гетьмана» тощо. В іншій студії дослідник висвітлює психологічну зумовленість «гіпокризії (двоєдушності. — Авт.) Ракоці»78. Та найголовніше те, що представлення зазначених образів виявляє цікаву рису С. Томашівського як історика, а саме — його схильність оцінювати діячів минувшини з перспективи виняткових якостей, потрібних для осягнення устремлінь, мрій, почувань, настроїв соціальної / національної спільноти, себто формації героїзму (воля, енергія, сила, здатність до панування, ореол непереможності чи виключності, незвична пошана сучасників і т. п.). Вони виказують ірраціональні, інтуїтивні складові мислення, а за великим рахунком — неоромантичні мотиви, котрі простежуємо у багатьох текстах ученого. На цьому місці варто докладніше спинитися на тій ролі, яку відводить С. Томашівський культурним вартостям, насамперед витлумаченню енергії. Тим більше, що метафоричні означення на кшталт «сила внутрішньої енергії»79, «недостача сильної волі, енергії»80, «часті зверхні війни, що забирали багато енергії»81, «скількість призбираної в краю енергії»82, «гляділи виходу для своєї енергії»83 і т. п. буйним цвітом проступають на сторінках його історичних студій у різних контекстах. Ці вислови немовби наслідують термінологічні уподобання його вчителя М. Грушевського. Втім, на відміну від останнього, С. Томашівський представляє зазначені концепти у більш рефлексованому вигляді. «Вічна й непропаща сила енергії, се не лише осередок життя матеріяльного світа природи, але кермує також природою людського духа. Результат її діяльності — се людська творчість в одному напрямі поступу. Сей закон бачимо в еволюції історичних культурних, а спеціально індо-європейських племен. Та ——————— 74 Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В. Кулика. — К., 1994. — С. 9. 75 Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 81. 76 Його ж. Листи Петра Великого... — С. 202. 77 Там само. — С. 201. 78 Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 78. 79 Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. — С. 6. 80 Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 59. 81 Там само. — С. 26. 82 Там само. — С. 45. 83 Там само. — С. 85. 526 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 сама фізична сила дає то світло, то тепло, та виконує працю, залежно від обставин, серед яких положена матерія. Подібно й непропаща енергія людського поступу культури викликує ріжні явища залежно від того, серед яких обставин поставлена людська громада», — зазначає С. Томашівський84. Така авторська сентенція виказує не тільки вповні очевидні віталістичні впливи, а й демонструє неоромантичне сполучення і, заразом, опозицію матеріальної й ідеальної площини у двоєдиній візії світу історії. Тим-то, історик розглядає націю, або, як він висловлюється, «національну індивідуальність», саме у подвійному сенсі як загальну матеріальну та психічну «спорідненість ширшої громади людей»85. Більше того, навіть протиборство між кочовими та землеробськими елементами С. Томашівський потрактовує як змагання відмінних «життєвих сил», себто почасти наслідує старі натуралістичні вимоги позитивізму, а певною мірою — нові, на той час, віталістичні віяння. «Що було предметом боротьби між сими двома сторонами? — запитує та відповідає вчений. — Життя з його умовами. Культурна сторона домагалася для себе відповідної ширини задля чисельного зросту та спокою, задля здвигнення внутрішньої економічної сили й суспільно-політичної організації. Вона потребувала умов необхідних для культурного поступу»86. Забігаючи наперед відзначимо, що саме це сполучення «життєвої сили» з універсалістською настановою щодо «культурного поступу» чи «цивілізаційного поступу»87, згодом трансформовану у вимогу культурної та політичної еволюції, видається однією з провідних ідей у творчості С. Томашівського. Саме тому автор «Етнографічної карти Угорської Руси», котру тривалий час уважали найкращою працею з цієї проблематики88, обстоює думку, що місцеві русини, насамперед, потребують «інтенсивної культурної підмоги»89. У культурознавчому світлі С. Томашівський тлумачить і демографічні та міграційні процеси. Скажімо він уважає, що динаміка населення певного регіону є своєрідним «барометром» його культурного стану. «Чим густіша людність, тим більше громадиться скількість культурної енергії, інтенсивність її ділання росте поруч із чисельною силою маси, а противно як територія ділання її. Окрім того значіння культурного живчика рух людності має ще один інтерес для нас, а се для вияснення найсумнішої сторони нашого історичного життя, нашої п о л і т и ч н о ї (розбив С. Томашівського. — Авт.) немочи», — відзначає автор90. ——————— 84 Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис // ЛНВ. — 1901. — Т. 13, № 3. — С. 201. 85 Там само. — С. 202. 86 Там само. — С. 203. 87 Томашівський С. Просвітні видавництва (Замітка й бажання) // Перший український просвітньо-економічний конгрес, уладжений Товариством «Просвіта» в сорокаліття засновання у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року. Протоколи і реферати / Зредагували д-р І. Брик і д-р М. Коцюба. — Львів, 1910. — С. 96. 88 Перша етнографічна мапа Карпатської України [про публікацію «Етнографічна карта Угорської Русі» С. Томашівського] // Свобода (Джерсі Сіті). — 1944, 19 трав. — № 97. — С. 3. 89 Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси // Cтатьи по славяноведению / Под ред. В. И. Ламанского. — СПб., 1910. — Вып. 3. — С. 222. 90 Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі… — С. ІІІ. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 527 Неоромантичні устремління споглядаємо і у семантиці текстів галицького історика. На сторінках його праць споглядаємо як традиційні, старі романтичні сув’язі на кшталт моральна / фізична сила91, так і уподібнення у дусі органіцизму, в т. ч. метафоричне порівняння розпаду країн із «державною»92 чи «політичною смертю»93 і т. п. Та повернемося до поняття «образ», зокрема до його інструментального призначення. Прикметною рисою С. Томашівського як дослідника є те, що він уживає цю дефініцію не лише щодо історичних обширів, а й стосовно пізнавального процесу на теренах історіописання. Передусім, історик використовує образ як специфічне мірило вартості щодо оцінки наукових праць, зокрема стосовно повноти і масштабності репрезентації світу історії. Приміром С. Томашівський уважає, що «Очерк истории украинского народа» М. Грушевського подає «якнайповніший образ історичного життя»94. Натомість у великій рецензійній статті, присвяченій висвітленню становища угорських русинів в урядовій статистиці автор наголошує на низькому «образі наукової вартості»95 та численних спотвореннях, а насамкінець зауважує: «Що добутий образ дуже й дуже сумний — не моя в тому вина»96. Зазначимо, що у повоєнну добу він послуговується зазначеною метафорою й для оцінки партійної літератури97. Проте С. Томашівський застосовує цей термін і для представлення й аналізу історичних поглядів та навіть усього доробку В. Антоновича98, а пізніше й стосовно ідейної спадщини М. Драгоманова99. Зокрема, С. Томашівський розрізняє початкові й пізніші уявлення В. Антоновича щодо козацтва та вказує на їхню зв’язаність. «В сій характеристиці козацтва, в початковім образі залежним від поглядів у першій розвідці про початки козаччини, бачимо принципіальний погляд Антоновича, висказуваний у ріжних часах, погляд якому годі відмовити правдивости», — підкреслює історик100. Однак, ця дефініція слугує не тільки для виявлення генетичного зв’язку між ідеями й уявленнями, а й для специфікації поглядів ученого, окреслення певних інтелектуальних настанов та їх впливу на репрезентацію минувшини. Зокрема, спостереження В. Антоновича щодо Київської землі за доби Великого князівства Литовського він уважає однобічними, позаяк ув’язує останні з його провідними історіософськими ідеями. Відтак С. Томашівський тримається думки, що «образ внутрішнього устрою Київщини в литовських часах вийшов ясно, пластично, але подекуди ідеалізовано його, факти освітлені одностороннє зі стано——————— Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. — С. 15. Там само. — С. 3. 93 Там само. — С. 57. 94 Томашівський С. Нова книжка — нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб., 1904 // ЛНВ. — 1905. — Т. 29, № 1. — С. 47. 95 Його ж. Угорські Русини… — С. 27. 96 Там само. — С. 45. 97 Томашівський С. Наша чільна партія у власному зеркалі: Критичні замітки. — Львів, 1929. — С. 9. 98 Його ж. Володимир Антонович… — № 1. — С. 39. 99 Його ж. Трагедія Драгоманова. Кілька чудацьких думок з приводу 30-ліття його смерти (20. VI. 1925). // Політика (Львів). — 1925, 25 жовт. — № 2. — С. 29. 100 Його ж. Володимир Антонович… — № 3. — С. 480. 91 92 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 528 вища провідних ідей автора, є й фактичні помилки»101. Натомість спробу В. Антоновича представити «одноцільний образ» матеріального життя придніпровських слов’ян, на підставі «курганних розкопів», інтерпретатор його творчості вважає невикінченим і невдалим. «Образ вийшов без сумніву інтересний, але дуже загальний і неповний — майже поверховний»102. Зрештою, С. Томашівський уживає зазначену дефініцію у найрізноманітніших контекстах, зокрема щедро використовує її динамічну та пластичну метафоричність, яка дозволяє продукувати відмінні смисли: повнота представлення, однобічність, ідеалізація, інтелектуальне походження тих чи інших уявлень і т. п. У 1910-х роках з’являється й кілька студій С. Томашівського, присвячених Хмельниччині, в яких робляться спроби переглянути усталені оцінки й тлумачення подій та явищ цієї доби. Наприклад, монографію «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.)» І. Крип’якевич уважав однією з найпомітніших праць з обсягу української історії середини XVII ст.103 На думку М. Грушевського, у цій монографії проступили апологетичні мотиви щодо Хмельниччини та її провідника104. Власне, С. Томашівський під впливом тогочасних громадських та політичних практик порушує питання про можливості польсько-українського порозуміння за доби Хмельниччини. Саме у цьому сенсі він розглядає Зборівську угоду 1649 р. між гетьманом Б. Хмельницьким та польським королем Яном ІІ Казимиром. Історик навіть проводить аналогію між Зборівським актом та краєвим законом від 14 лютого 1914 р., який постав як вислід польсько-українських перемовин. На думку С. Томашівського, «слабість Зборівського трактату лежала в н е д о с т а ч і г а р а н т і ї щ о д о ї ї р е с п е к т о в а н н я (розбив С. Томашівського. — Авт.), зглядно в тім, що ролю гаранта взяв на себе… кримський хан. Нехай би ся угода удержалася була хоч кільканайцять літ (понад 10 років. — Авт.), то легко могла-б була стати зворотним пунктом в історії східної Європи. А так… Польща зазнала смертельного удару, а Україна дійшла до нещасної злуки з Московщиною, правда на принципах Зборівської угоди, одначе в такій скандальній з політично правного боку формі, що лише безвихідність того становища, в якім опинився Б. Хмельницький під кінець 1653 р., може бути поясненням того нещасного кроку»105. Такі передвоєнні розумування вченого незаперечно виказують помітну еволюцію його історичних поглядів. Та переломною межею, ба навіть своєрідним каталізатором в інтелектуальній біографії С. Томашівського стає доба Першої світової війни. Вона кидає його у вир швидкоплинних подій. Відтак історик обіймає посаду заступника начальника Першого полку Українських січових стрільців, коменданта у Горонді та Страбичеві, врешті-решт члена Бойової управи у Відні106. ——————— Там само. — № 2. — С. 265. Там само. — № 1. — С. 51. 103 Крип’якевич І. Хмельниччина в новім освітленню [про монографію С. Томашівського «Перший похід Хмельницького в Галичину»] // Діло (Львів). — 1914, 5 лют. — № 26. — С. 1–2. 104 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638–1648). — С. 223–224. 105 Томашівський С. «Історичний момент» // Діло (Львів). — 1914, 18 лют. — № 36. — С. 2. 106 Халак Н. В. Наукова спадщина і громадсько-політична діяльність Степана Томашівського: Автореф. дис. ... к. і. н.: 07. 00. 06 / НАН України. ІУАДГ. — К., 1999. — С. 11. 101 102 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 529 Вочевидь, С. Томашівський добре усвідомлював ті можливості й перспективи, які продукувала велика війна. Не випадково в одній зі статей воєнної доби історик зауважує: «…теперішня війна творить епоху в історії України, епоху, яку годі поки-що докладно означити; та відчуваємо її вже сильно»107. Водночас помітно еволюціонують й ті акценти, які С. Томашівський розставляє у своїх текстах. Приміром, автор зазначає: «Якщо в сій світовій війні прийде хоч до частинного розв’язання українського питання в користь України, то се буде виключно на західних її землях і се розв’язка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виїмаючи Київа, Чернигова, Полтави й Одеси»108. Коли взяти до уваги ще і участь С. Томашівського як експерта у дипломатичній місії української делегації на Паризькій міжнародній конференції 1919 р.,109 то стає очевидним, що цей досвід мусив виплекати інтелектуальні метаморфози. Тим паче що травматичний шок від поразки національно-визвольних змагань мав для галицьких інтелектуалів особливий присмак у вигляді успіху польського проекту поновлення державності. Вважають, що погляди та світосприйняття С. Томашівського зазнали й новітніх інтелектуальних впливів, зокрема у річищі ідей В. Джемcа, Г. Ферреро, О. Шпенглера та ін.110 Будь-що-будь, але ці військові, політичні та дипломатичні практики, а також нові інтелектуальні віяння спричинилися до швидкого переосмислення вченим історичної та культурної ролі Галичини. Відтоді галицька апологія, котра у зародковому вигляді час від часу проступала ще у його текстах довоєнної пори, перетворюється на наріжний, точніше установчий, концепт історичної візії С. Томашівського. Таким чином, неоромантична ідея «галицького П’ємонту» набуває нового культурного, метафорично кажучи, «життєвого» імпульсу. Цей інтелектуальний поворот споглядаємо у працях С. Томашівського воєнної доби. Зокрема, варто згадати брошуру, присвячену історично-політичному огляду Галичини, в якій представлена своєрідна поетика цього простору, його етнокультурного, суспільного та політичного значення. На думку С. Томашівського, Галицька земля «була наперед одним із углових каменів староруської держави; дальше одною з сил, що довела сю першу передотечницю нинішньої Росії до розкладу; пнем коло котрого виросла могутня галицько-волидимирська держава — перший вислів політичного сепаратизму українських земель від московських, перша реальна основа в розвитку української національної ідеї; вона була довгий час передмурєм Угорщини від монгольського варварства; страчена на річ Польщі, стала угловим каменем у будові польсько-литовської унії — сеї другої передотечниці нинішньої Росії при ——————— 107 Томашівський С. Війна й Україна // ВСВУ (Відень). — 1915, 14 падолиста. — № 47/ 48. — С. 1. 108 Його ж. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). — 1916, 23 цвітня. — № 104. — С. 2. 109 Звіт конгресмена Геміла з його місії до Парижа // Свобода (Джерсі-Сіті). — 1919, 16 верес. — № 110. — С. 2; Шелухин С. Лист від Сергія Шелухина. Ще про українську делегацію в Парижі (16 октября 1919 р., Париж) // Там само. — 1919, 4 груд. — № 144. — С. 2. 110 Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. — Київ–Житомир, 2007. — С. 245; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. — К., 2002. — С. 314–317, 451–452. 530 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 розпаді Річипосполитої отсей многоважний середньоєвропейський вузловий кут і вихідні до сходу ворота дісталися наддунайській монархії — неначе бог історії дарував їй чудесний перстень, полишаючи одначе їй самій догадатися, яке слово закляття уводить у рух таємні прикмети дарунку»111. У цьому резюме історика споглядаємо якщо не всі, то, принаймні, більшість інтелектуальних тез і віх, які повною мірою розгорнуті у його пізніших працях. Наведена цитата подає квінтесенцію поглядів С. Томашівського, котрі згодом були концептуалізовані й репрезентовані на сторінках низки його студій, передусім, славнозвісного нарису «Українська історія. Старинні і середні віки» (Львів, 1919). Недаремно цю роботу Н. Полонська-Василенко нарекла «першою державницькою працею» в українській історіографії112, а у іншій студії зауважила, що С. Томашівський під «кутом державницької ідеології дав синтезу Княжої доби»113. Водночас Д. Багалій уважав, що ця праця цікава, передусім, з «історіософічного боку»114. Зауважимо, що в «Українській історії…» С. Томашівський не тільки послуговується образом як метафорою, а й оперує ним як одним із найважливіших інструментів. Відтак він формулює мету зазначеного нарису, як представлення образу «політичного розвитку України», передусім, із перспективи творення української нації та національно-політичної ідеї. «Щоб образ вийшов простіший і ясніший, — зазначає автор, — полишаємо сим разом на боці докладніший огляд господарського і культурного життя, маючи надію повернути згодом і до сих сторінок української історії»115. Таке обмеження звичайно потребувало введення певних орієнтирів та настанов як щодо сюжетів і викладу матеріалу, так і загалом стосовно архітектоніки всієї праці. Який же історико-політичний образ української історії конструює та репрезентує С. Томашівський? Передусім, він виходить із означення поняття України як історичного, етнографічного та географічного простору. «Україна як зображення історичне не зовсім покривається з Україною у розумінню етнографічним, а ще менше з географічним поняттям її. — стверджує історик. — Відношення між ними можемо собі уявити як три подібні, одначе нерівні площі, наложені на себе, які покривають себе обопільно тільки частинно: перша з них найменша, третя найбільша. Тілько в останнім, географічним розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж всієї історії»116. Зазначимо, що в одній із публіцистичних заміток учений уточнює представлену «формулу». «Одним словом — поняття України мало має спільного з географією, а ще менш з геополітикою…», — наголошує С. Томашівський117. ——————— 111 Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. — 2-е вид. — Б. м., 1915. — С. 23–24. 112 Полонська-Василенко Н. Перша державницька праця з історії України (До 30-річчя виходу в світ «Історії України» д-ра Ст. Томашівського) // ДД (Філадельфія). — 1951. — № 4. — C. 14. 113 Її ж. Українська історіографія / На правах рукопису; вступ. ст. В. Янева. — Мюнхен, 1971. — С. 75. 114 Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціяльно-економічному ґрунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. — Харків, 2001. — Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. — С. 246. 115 Томашівський С. Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки. — Львів, 1919. — С. 1. 116 Там само. — С. 1. 117 Томашівський С. Під колесами історії: Нариси і статті. — Берлін, 1922. — С. 8. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 531 На першій погляд, цей коментар суперечить тому «геополітичному масштабуванню», котре представляє автор в «Українській історії…». Адже він обстоює тезу про «образ-трикутник» історичного розвитку України — Степ, Польща та Московщина. Проте саме такий оціночний рефрен дозволяє піднести культурну та історичну роль Галичини, як географічно невеликої частини України на тлі інших етнографічних земель, до загальнонаціонального масштабу. У цьому ж сенсі варто сприймати і заувагу С. Томашівського щодо невикінченості етнографічних обрисів українства, позаяк «образ племінного характеру України уложився що-тілько в новіших часах, себто у XVIII і ХІХ вв. До того часу Україна визначалася великою п е р е м і н н о с т ю (розбив С. Томашівського. — Авт.) племінних, расових, язикових і культурних відносин, як жадна інша країні в Европі»118. Такий підхід залишав відкритим питання про формуючі чинники українства як етнонаціональної та етнополітичної спільноти. Загалом С. Томашівський постулює три провідні ідеї української минувшини: боротьба «культурно-лісової» і «степово-лугової» смуг, Заходу і Сходу, «політично-господарський контраст Півночі та Полудня»119. Він категорично спростовує їх «трансцендентальну вартість, оскільки його розумування безперечно підштовхують саме до цього потрактування. Приміром, Н. Яковенко характеризує візію С. Томашівського як «метафізичний трикутник»120. Л. Бережна розглядає означений «трикутник» у контексті «уявної географії» початку ХХ ст. та міфів про національний характер і antemurale christianitatis (про підмурок чи оборонний мур християнства від турецько-татарського світу, монголотатарських завоювань, натиску варварів, номадів і т. п.), що у видозміненому вигляді циркулюють і нині121. Втім, С. Томашівський уважав, що тлумачить ці три ідеї як «синтезу ділання цілої низки матеріальних й ідеальних сил»122, тобто майже у позитивістському розумінні. Таке двоєдине сполучення ідеального й матеріального не тільки визначає авторську стратегію розгортання фактографічного матеріалу, себто майбутні лінії генералізації, а й висуває відповідні аксіологічні складові. Як і у довоєнних текстах С. Томашівського, образ виконує як звичну функцію масштабування історичної авансцени, так і її ціннісного маркування. «У зрозумінню згаданих вище провідних ідей лежить і відкриття мірила вартості (Wertmasstab) в українській історії. — наголошує вчений. — Все те, що ішло по лінії сих ідей — було позитивне, творче, корисне; все супротивне — негативне, деструктивне і шкідне. Здобування землі, відокремлення від “руськости”, витворення окремої національно-культурної індивідуальности і здобуття політичної самостійности — отсе орієнтаційні пункти для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку»123. ——————— Його ж. Українська історія. — С. 6. Там само. — С. 11–12. 120 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI– XVII ст. — К., 2002. — С. 334–335. 121 Бережная Л. «Украинский треугольник» Степана Томашивського (1875–1930), или об особенностях «воображаемой географии» начала ХХ века // Ab Imperio. — 2007. — № 4. — С. 196–198. 122 Томашівський С. Українська історія. — С. 10. 123 Там само. — С. 12. 118 119 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 532 Це досить жорстке окреслення задає загальний канон викладу, позаяк намічає відповідні сюжетні лінії. С. Томашівський не просто конструює «образ української історії» з галицької перспективи, а й нав’язує його соціокультурне значення, тобто тотально формує та генералізує відповідне мірило вартості. На його думку, «політична злука двох досі ворожих собі українських країв, Галичини і Володимирії, епоховий факт в історії України — перше о л и ц е т в о р е н н я з а г а л ь н о - у к р а ї н с ь к о ї д е р ж а в н о ї і д е ї (розбив С. Томашівського. — Авт.) проти панрусизму, репрезентованого щораз явніше, в міру упадку Києва, суздальсько-московськими князями»124. Отож побутування Галицько-Волинської держави (автор називає її Галицько-Володимирською державою, ймовірно в контексті офіційного австрійського означення цього коронного краю як Королівства Галичини і Володомерії125) подається на межі соціокультурної конфронтації Заходу та Сходу, світу матеріального, фізичного й світу ідеального, духовного, позаяк вона стає єдиним репрезентантом української ідеї. Саме з цього ракурсу висвітлюється перебіг української історії: коронація Данила Галицького та його проект хрестоносного походу на Орду126, «фрагментарний образ» першої української держави в першій половині XIV ст.127, релігійний розлам128, здобування чорноморських берегів як «життєва необхідність» та «жерело козацької ідеї»129. В іншій праці С. Томашівський наголошує на засадній ролі західних, передусім, польських впливів у формації українського світосприйняття. «Інший образ історичних ремінісценцій, не менш інкогерентний (неоднорідний, негармонійний. — Авт.), видимо в українській національній психіці. Поперед усього вдарте, що в складових частинах української національної свідомости є багатство польських впливів, продуктів існування історичної Польщі — проява тим дивніша, що викорінився погляд про антитезу українства і польськости»130. Який же вислід репрезентації української історії з галицьким рефреном? С. Томашівський формулює відповідь на це питання з властивою йому неухильною логікою та послідовністю у розвідці «Схід і Захід. Історично-політичний нарис». Він стверджує, що «історична Україна далеко більше була скупчена на заході сучасної»131, обстоює думку про «західний характер української мови», західний «початок» чи «племінну колиску» українців132, «галицьку правітичну» української національної ідеї та культури133. Кінець-кінцем, С. Томашівський резюмує свої погляди у такій сентенції: «Хоч українська національна територія переважно лежить у східній половині ——————— Там само. — С. 87. Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії». — С. 2. 126 Його ж. Українська історія. — С. 103. 127 Там само. — С. 107. 128 Там само. — С. 132. 129 Там само. — С. 146. 130 Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі (Переклад стенограми відчиту уладженого «Інститутом дослідів національних справ» у Варшаві 12. IV. 1929). — Львів, 1929. — С. 11. 131 Його ж. Схід і Захід: Історично-політичний нарис // Політика (Львів). — 1926, 5-го січ. — № 1. — C. 8. 132 Там само. — С. 8–9. 133 Там само. — С. 10. 124 125 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 533 європейського континенту, то сама українська нація, як племінна окремішність, як культурна й політична індивідуальність, походить із Заходу і являється витвором західних культурних впливів. Без того походження і без тих впливів, все існування української національности було-б незрозуміле щодо своєї минувшини і проблематичне щодо своєї будущини...»134. Варто наголосити, що автор мав масштабні й амбітні плани з обсягу вивчення та популяризації галицького минулого, зокрема проекти підготовки 12-ти томної «Великої історії Галичини», видання «Дипломатарію Галицько-Володимирської держави» і ГалицькоВолинського літопису135, які так і не були реалізовані. Проте така апологія історичної ролі Галичини не сприймалася багатьма українськими вченими. Наприклад, Д. Дорошенко був украй обурений міркуваннями С. Томашівського про виключне призначення Галичини. У листі до В. Липинського від 11 січня 1926 р. він риторично запитує: «Що це проф. Томашівський в ч. першому “Політики” за дурниці пише про наддніпрянське населення України. Зовсім не згадує сіверян (Ст. 9), чи це ігноранція, чи галицьке чванство, що, мовляв, Галичина — пуп землі української; а все інше тільки додаток?»136. Б. Крупницький уважав невдалою тезу С. Томашівського про Галицько-Волинське князівство як першу українську державу137. Зауважимо, що деякі з ідей С. Томашівського постають неначе інтелектуальна предтеча відомих розумувань В. Липинського. Тим більше, що зазвичай обох інтелектуалів відносять до консервативного напрямку української політичної думки138. Скажімо, теза С. Томашівського про змагання Заходу й Сходу, міркування про українські землі як культурне чи цивілізаційне перехрестя, виключну роль хлібороба та вояка в національній історії139, перегукуються з ідеями В. Липинського. Зокрема, останнє положення С. Томашівського нагадує відомий соціальний типаж В. Липинського — «лицаря-хлібороба» чи «войовникапродуцента»140. Низку таких спостережень, яка виявляє їх показну інтелектуальну схожість, можемо продовжити й далі141. Та неоромантична візія С. Томашівського, вибудована навколо апології Галичини як соціо- та етнокультурної підоснови національної історії, має суттєві, ба навіть кардинальні відмінності, порівняно з концептуалізацією української минувшини, представленної у працях В. Липинського. ——————— Там само. — С. 11. Кревецький І. Стефан Томашівський як історик // С. Томашівський: Історик, політик, публіцист. — С. 14. 136 Липинський В. Архів. — Філадельфія, 1973. — Т. 6: Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського / Ред. І. Коровицький. — С. 200. 137 Крупницький Б. 2. Проблеми періодизації історії України. ІІІ. Наш вклад у проблему періодизації української історії // Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. — Мюнхен, 1955. — С. 22. 138 Потульницький В. А. Історія української політології: (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). — К., 1992. — С. 109–126; Його ж. Нариси з української політології (1819–1991): Навч. посібник. — К., 1994. — С. 176–206. 139 Томашівський С. Українська історія. — С. 3. 140 Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. — Київ–Філадельфія, 1995. — Т. 6, Кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. — С. 408. 141 Коваль Б. Нарис життя і творчості Степана Томашівського // Томашівський С. Під колесами історії. — Нью-Йорк, 1962. — С. 17. 134 135 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 534 Насамперед відзначимо, що обидва українські діячі по-різному уявляли та репрезентували рух світу історії. Якщо В. Липинський був зорієнтований на циклічне представлення побутування нації у вигляді трьох циклів — демократія, охлократія та класократія, то С. Томашівський обстоював поступову, точніше еволюційну, репрезентацію минувшини. Власне, скептицизм, який відчуваємо у повоєнних текстах С. Томашівського щодо ідеї Поступу142, так і не підважив віру вченого в культурні засади людства та їхню еволюцію. Тому порівнюючи «образ розстрою старинного світу», представлений у студії італійського історика Гулієльмо Ферреро143, з повоєнною кризою 1920-х років, С. Томашівський однозначно пов’язує ці катастрофічні явища з руйнацією культурних і духовних основ як античного, так і тодішнього європейського суспільства144. Більше того, він якось афористично відзначив, що на «суді історії» гетьмана П. Скоропадського захищатимуть найкращі оборонці в особах «Української Школи і Науки»145. Зрештою, циклізм В. Липинського походить із його соціологічного представлення минувшини, яка постає у вигляді низки структур, ієрархій, спільнот. Натомість концептуалізація С. Томашівського спирається на культурницьке, іноді соціокультурне осягнення історії, хоч автор досить часто тяжіє і до класичного факторного підходу у позитивістському дусі, котрий доповнюється віталістичними устремліннями. Ця різниця у підходах обох учених добре простежується в їхньому потрактуванні органіцизму та героїзму в історії. В. Липинський уважав, що «органічна сполука», приміром нація, є природним способом конструювання ієрархії / структури, що надає їй ідеального та містичного сенсу. Проте така ірраціональна репрезентація вимагала введення на сцену минулого динамічного, активного, творчого чинника — національну аристократію та її провідників — авторитетів із перспективи сучасності та історичних героїв із відповідного ракурсу минувшини у кризові, переломні епохи. Зокрема, він обстоював думку, що «таким героєм для всіх Українців єсть в першу чергу Богдан Хмельницький. Від нього почалося ціле сучасне українство»146. На відміну від В. Липинського, С. Томашівський розглядав «національний організм» («національну індивідуальність») як спільноту з власними «життєвими потребами» і, заразом, як витвір низки чинників та передумов, у т. ч. історичних, політичних, культурних, духовних, антропологічних, природних, психологічних і т. п. Це потрактування поєднувало як позитивістські, так і віталістичні риси, проте творило більш-менш стійкий баланс між аналітичними, раціональними й інтуїтивними, ірраціональними складовими, порівняно з поглядами В. Липинського. У листі від 29 липня 1922 р. до свого колеги та товариша ——————— Томашівський С. Під колесами історії. — С. 71–72. Кревецький І. Руїна европейської цивілізації? [про книгу Г. Ферреро «Гибель античной цивилизации». — Киев–Лейпциг, 1923] // ЛППМ (Берлін). — 1924. — № 2. — С. 21–22. 144 Томашівський С. Влада й культура // ХУ (Відень). — 1922/1923. — Кн. 4, зб. 7/8. — С. 308–309. 145 Томашівський С. Під колесами історії. — С. 11. 146 Липинський В. «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. Лист до редакції «Діла» // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. — Київ–Філадельфія, 2003. — Т. 1: Архів. Листування (А–Ж) / Ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська; вступ. ст. Х. Пеленської, Р. Залуцького, І. Гирича, Т. Осташко; відп. за випуск О. Проценко. — С. 446. 142 143 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 535 І. Кревецького С. Томашівський відзначав, що його «світогляд здобутий довголітнім досвідом, обсервацією, дослідом, ну та й інтуїцією подекуди»147. Відтак візія С. Томашівського скерована на повільний, еволюційний плин історії, в чомусь навіть на її пасивне осягнення. З цієї перспективи ставлення галицького історика до героїзму досить складне й суперечливе, порівняно з В. Липинським, який однозначно обстоював культ «жертвенних героїв» та морально-етичних канонів їх побутування. Звісно, С. Томашівський не заперечував і не відкидав неоромантичне представлення героїзму в історії, проте прагнув його «обмежити» чи впорядкувати, хоч і досить своєрідним чином. Зокрема, він відводив героїчну роль галицьковолинському князеві Романові Мстиславичу148, а князя Данила Галицького називав «найідеальнішою постаттю української історії»149. З низкою застережень історик відносив до «пантеону героїв» й гетьмана Б. Хмельницького150. Однак, С. Томашівський категорично відмовляв у праві на «героїчний культ» І. Мазепі до того часу, «поки не найдуться нові досі незнані жерела, які можуть основно змінити весь його образ»151. Однак, ще у розвідках воєнної доби автор обстоював думку, що «Мазепинщина сталася одною з основ політичної думки на Україні; се перший органічний і рішучий вислів українсько-московської непримирности»152. Водночас С. Томашівський наголошував на релятивності «самих понять авторитету і геройства»153, зокрема пов’язував їх з відповідними культурними й історичними контекстами, що часто-густо розмивають межу між героями та псевдогероями. «Цікава річ, що й боротьба з Польщею не все давала титул до величання. Таких героїв маємо в княжих часах (у Галичині-Володимирії), та в литовсько-польській добі не славлено ні Мухи, ні Глинського, ні Косинського, ні Наливайка (сих останніх псевдогероями поробив, що тілько ХІХ вік), натомість ідеалізувалися степові лицарі, хоч би вони були католицької віри або й польського роду», — зазначає історик154. Хто ж може претендувати на статус національних героїв за таким прочитанням історії? На думку С. Томашівського, це — «виїмкові, рідкі постаті, що собою уособляють головні моменти зросту даного громадянства — його розвитку політичного, духового або господарського — що, одним словом, сим або тим способом збагачують і скріпляють те громадянство в його національному життю»155. Таким чином, за авторським означенням героїзм в історії є почасти еволюційним (ідея зростання), почасти ірраціональним явищем, себто таким, що асоціюється з апріорно проголошеними критеріями («збагачення» політичне чи духовне!). Причому обидві ідеї С. Томашівський пов’язує з універсальною мірою ——————— 147 Швагуляк М. Степан Томашівський про досвід визвольних державницьких змагань українців // ВЛУ. — 2009. — Вип. 44. — С. 423. 148 Томашівський С. Галичина. — С. 11. 149 Його ж. Українська історія. — С. 103. 150 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 57. 151 Там само. — С. 61. 152 Томашівський С. Війна й Україна. — 1915, 5 груд. — № 53/54. — С. 2. 153 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 44. 154 Там само. — С. 51. 155 Там само. — С. 48. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 536 вартості, а саме — з корисністю діянь чи справ історичного героя для людей156. Мабуть, не варто коментувати навіть можливість окреслення «раціональних» засад такого чи подібного ранжування! Та еволюційне представлення минувшини, котре обстоював С. Томашівський, як й інші схожі візії, потребувало універсальних орієнтирів, себто постулювання відповідних мірил вартостей з обсягу всієї української історії. Так чи інакше, його схема вимагала ідеалістичного опертя, насамперед, духовної і культурної підоснови, щоби надати соціокультурного чи «життєвого» імпульсу «матеріалістичному, фізичному світу», стати провідним дороговказом, ба навіть магічною ниткою Аріадни на тернистому, сповненому небезпек і розгалужень шляху «культурної й політичної еволюції»! Цю почесну і засадну роль в історичній візії С. Томашівського відіграє ідея церковної Унії між католиками та православними. Він навіть закидає на карб гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному відновлення православної ієрархії на українських обширах. «Сумнівність його патріотичної заслуги, задля чого його високо виславляно, пізнали пізніше його наслідники, на жаль у часі, коли зроблені помилки вже не можна було направити, бо велику часть Українців видано в 1654 р. впливам московської церкви»157. У іншій розвідці воєнної доби С. Томашівський зазначає: «Хто з тямущих Українців не добачить сьогодні, що в сім блискучім успіху Сагайдачного скривався зарід великого нещастя для України — в н у т р і ш н ь о ї (розбив С. Томашівського. — Авт.) релігійної боротьби, боротьби між самими Українцями, католиками й православними»158. Пізніше вчений назве цього гетьмана головним винуватцем «релігійного роздору по 1620 р. — сього найбільшого національно-культурного нещастя нашої історії»159. Так визріла і сформувалася думка С. Томашівського про виключне культурне та історичне призначення церковної Унії, яка «органічно й нероздільно злучена з напрямом і духом всеї української історії, навіть із самою національною ідеєю нашою народу»160. Наприкінці життя тяжкохворий учений навіть планував написати спеціальну студію, присвячену історії української церкви з перспективи Унії та унійних змагань, але встиг підготувати лише розлогий вступ. Така конструкція С. Томашівського підважувала вихідні концепти В. Липинського, зокрема його положення про соборність українських земель та християнський універсалізм (хоч останній за віросповіданням був римо-католиком!), зводила нанівець роль «національної аристократії». Зрештою, ця інтелектуальна контраверсія, попри спільний консервативний підмурок поглядів обох істориків, мусила рано чи пізно виплекати гострий конфлікт, який, врештірешт, стався на політичному ґрунті 1929 р. Приводом до цього полемічного двобою став пропольський курс газети «Нова Зоря», фактичним провідником якої В. Липинський уважав С. Томашівського та перекладав на нього відповідальність за віддалення часопису від ——————— Там само. — С. 48–49. Томашівський С. Церковний бік української справи. — Відень, 1916. — С. 15. 158 Його ж. Війна й Україна. — 1915, 28 падолиста. — № 51/52. — С. 2. 159 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 29. 160 Його ж. Вступ до історії церкви на Україні // ЗЧСВВ (Жовква). — 1932. — Т. 4, Вип. 1/2. — С. 2. 156 157 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 537 гетьманського руху. За свідченням І. Крип’якевича, орієнтація С. Томашівського на співробітництво з польськими політичними колами тою чи іншою мірою виявилося ще за часів видання журналу «Політика» (1925–1926)161, а можливо і раніше. Скажімо, С. Томашівський однозначно висловився за компроміс із польською владою у питанні про створення українського університету162. Загалом конфлікт із С. Томашівським був зумовлений його галицькою автономістською політичною платформою, яку В. Липинський розглядав як угодовство з «республіканською і демократичною Варшавою». Натомість В. Липинський обстоював думку про необхідність політичної спілки українських і польських консерваторів на Галичині та Волині на ґрунті лояльної опозиції до центру163. Отож народилися дві неоромантичні «формули» осягнення історичного буття і, воднораз, «політичні рецепти» щодо розвою й майбуття України: В. Липинського (через державу до нації) та С. Томашівського (через націю до держави). Насамкінець зауважимо, що у дослідницькому інструментарії С. Томашівського поняття «образ» посідає поважне місце. Видається, що цей галицький інтелектуал із непохитною логікою, винятковою уявою та самобутнім відчуттям стилю, мабуть, уподобав цей інструмент за його гнучкість і композиційні можливості, мінливість метафоричного забарвлення, котрі давали змогу продукувати різноманітні смисли. Тим паче, що образ якнайкраще задовольняв як вимоги концептуалізації, так і потреби популяризації, зокрема поєднував різні мисленнєві складові, пізнавальні стратегії, культурні взірці і т. п. «Історична уява — се необхідна прикмета ученого історика, достойного сього імени, і частина вартости історичної науки лежить у плеканню історичної імагінації (фантазії, уяви. — Авт.)», — відзначав дослідник в одній зі своїх рецензій164. Вочевидь, образ сполучав матеріалістичну та ідеалістичну площини й репрезентував двоєдиний світ минувшини з уявною «грою» розмаїтих чинників та передумов, які добре вимальовуються у візіях галицького інтелектуала. Цей інструмент дозволяв генералізувати, диференціювати, специфікувати контексти висвітлення, формувати відповідні масштаби представлення, нав’язувати мірила вартості, що задавали вектори історичного руху, вибудовувати пластичну й динамічну архітектоніку наукових студій. ——————— Крип’якевич І. Спогади. — С. 120. Томашівський С. Наука, громадянство і політика: Причинок до університетської дискусії // Діло (Львів). — 1924, 9 жовт. — № 224. — С. 1; 10 жовт. — № 225. — С. 2; 11 жовт. — № 226. — С. 3; 12 жовт. — № 227. — С. 1. 163 Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. — К., 1994. — Т. 2. — С. 225–227; Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм // УКСНСД — Львів, 1997. — Вип. 3/4. — С. 318–319; Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // МН. — 2002. — № 4. — С. 80–81. 164 С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Lord Bishop of Durham. The Gift of historical thinking. — [London], 1925. // Політика (Львів). — 1925, 25 жовт. — № 2. — C. 39. 161 162 538 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 6.2. Символічне та Типологічне в історичному письмі С. Томашівського Зазвичай символічне мислення пов’язують зі здатністю представити певне явище, процес або об’єкт в іншій якості, що надає їй міфологічного, метафізичного, трансцендентного, сакрального чи іншого підтексту. Власне, інструментальне призначення символу полягає в переакцентуванні / переоцінці / відкритті сенсу звичайного, буденного, традиційного. Відтак символічне представлення, зорієнтоване на виявлення незвичайного і виняткового у пересічному й ординарному, себто в означенні таких прикмет, які нав’язують нові асоціації, змінюють контексти висвітлення та продукують інший, часом прихований смисл. У стильовій формації неоромантизму початку ХХ ст. символічне постає як особлива комбінація емпіричного і уявного, дійсного та ілюзорного, логічного й інтуїтивного, раціонального та ірраціонального, ба навіть як самобутнє конструювання образу, що з’єднує різні зрізи історичного буття та легітимізує відповідну ідею чи ідеал. Тож символічна репрезентація не тільки трансформує і сполучає предметний зміст із множинністю смислів, а й апелює до чогось вищого, абсолютного, ідеального. Вважають, що символічне представлення має особливе значення на початковій фазі концептуалізації, позаяк виступає як своєрідний дороговказ для інтелектуальної, духовної, культурної трансформації на теренах соціогуманітаристики. Іноді символічне претендує на роль універсального мірила вартості щодо минувшини, сучасності й майбуття. Символічність постулює самобутню логіку розгортання фактографічного матеріалу у відповідності зі смисловою перспективою чи багатошаровою структурою, яка вибудовується у текстах мислителів, інтелектуалів, науковців. Символічне репрезентує єдність і цілісність у духовній чи інтелектуальній рецепції культури, проте залежить від способу конструювання того чи іншого зрізу навколишнього світу, зокрема минувшини. Приміром, у циклічній теорії всесвітньої історії Освальда Шпенглера символічне представлене у вигляді низки метафоричних конфігурацій, які сполучають як натуралістично-органічні, так і віталістичні мотиви, зокрема в акцентуванні на проблемах людської волі та життєвої сили, перенесених на поле культури. Тому кожна з восьми замкнутих організмів-культур вирізняється унікальною «душею» (аполлонівською, фаустівською, магічною і т. п.)165, яка виявляється у стилістиці, мистецтві, мисленні та діяльності. З такої перспективи єдність культури як «живого організму» можливо осягнути лише «почуваннями» її буття. Звідси й постає шпенглерівська ідея «прасимволу» — своєрідного ключа для осмислення морфології тієї чи іншої культури, кінець-кінцем усієї будови всесвітньої історії як культурознавчого феномена. Така багатозначність символу виступає як неодмінна передумова діалогічності мислення, передусім, спонукає до прочитання й інтерпретації текстів, ——————— 165 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К. А. Свасьяна. — М., 1993. — Т. 1: Гештальт и действительность. — С. 345–346. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 539 тобто встановлює комунікацію між автором і читачем. Водночас символічне відіграє поважну роль в освітленні традиційного, звичного, постійного, позаяк не тільки відкриває ті чи інші пласти світу історії, що досі перебували в затінку або на маргінесі наукових студій, а й накидає новий сенс щодо їх висвітлення, осягнення та репрезентації. На відміну від символічного представлення, типологічний підхід як вислід натуралістичної програми позитивізму на теренах соціогуманітаристики, скерований на упорядкування як уявного світу культури, так і сконструйованого простору минувшини. Типологічний метод здебільшого зорієнтований на виявлення й представлення такої сукупності ознак, яка витворює чи формує певну якість. У функціональному плані типологія призначена для розрізнення й означення або, навпаки, узагальнення й генералізації складних, динамічних та полівимірних явищ, процесів, об’єктів, себто виступає такою собі мірою загальності й конечності і, заразом, унікальності та варіативності історичного буття. Отже, тип є не тільки своєрідним засобом ранжування і маркування, а й репрезентації відповідного взірця у соціальній, культурній чи історичній площині. Типологічний підхід, як правило, спирався на певну традицію у концептуалізації минувшини, себто постулював наявність апріорних критеріїв чи наслідування відомих схем. Однак, це поняття-інструмент не тільки відображало вірогідність та релятивність у конструюванні світу минувшини, а й іманентно закладало його альтернативність і множинність. Певна річ, якраз ці можливості типології чи ненайбільше приваблювали тогочасних мислителів та інтелектуалів. На початку ХХ ст. типологічний метод належав до кола унормованих засобів, якими широко послугувалися в дослідницьких практиках учені-гуманітарії загалом та історики зокрема. Типологія була одним із найуживаніших та гнучких інструментів-маркерів, які застосовувалися у найрізноманітніших контекстах адептами й прихильниками різних стильових напрямів. Ці спостереження повною мірою стосуються й текстів українського історика С. Томашівського, в яких відстежуємо багатоманітну циркуляцію поняття «тип». Причому побутування зазначеної дефініції споглядаємо, як у довоєнні часи, коли вчений орієнтувався здебільшого на позитивістські взірці мислення, так і пізніше, у міжвоєнну добу, коли у його стильовому профілі поважне місце посідають неоромантичні складові. Передусім, С. Томашівський застосовує типологію для політичного, соціой етнокультурного маркування минулого. Наприклад, він згадує про «тип культурних варварів», який витворився внаслідок Великої грецької колонізації VIII– VI ст. до н. е.166, висловлює думку, що аварська держава була протипом АвстроУгорщини167, а Київська держава Володимира Великого — Росії168, обстоює тезу про виникнення нового типу влади у Візантійській імперії, котру називає цезаропапізмом169 і т. п. У текстах галицького інтелектуала воєнної доби йдеться й про формацію українського національного типу. Скажімо, він зауважує, що «український націо——————— Томашівський С. Українська історія. — С. 18–19. Його ж. Галичина. — С. 7. 168 Там само. — С. 19. 169 Томашівський С. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 42. 166 167 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 540 нальний тип став у середині XVII ст. настільки індивідуальний, що й перехід частини українських земель у політичну зв’язь із Московщиною зустрічав Україну імунізованою проти асиміляції не лише фізично (задля добре заселеного простору), а й духовно (задля витворення окремого культурного типу)»170 Видається, що С. Томашівський уживає типологічну процедуру на перехресті культурних, політичних і етнічних шарів минувшини, себто щодо складних, суперечливих, дискретних, швидкоплинних та багатовимірних процесів. З одного боку, він мітить відповідні соціо- та етнокультурні явища, процеси і події, зокрема означує своє ставлення, пропонує пояснення, подає відповідні оцінки й коментарі, прагне представити сутність перетворень на авансцені історії. Зокрема, С. Томашівський висвітлює становлення візантійського типу держави й церкви у контексті східних, азійських соціокультурних впливів. На його думку, «сей процес орієнталізації поступає швидко, і Візантія, політична і релігійна, приймає своєрідний характер, витворює окремий тип держави, Церкви і культури, — тип більше азійський, ніж європейський. В середині ІХ-го в. він виступає вже в цілій повноті. Його саме зове історія візантійським»171. З іншого боку, вислідом такого підходу у візії С. Томашівського є той або інший тип «культурного діяча» на теренах української чи європейської минувшини. Відтак він представляє князя Олега як «визначний тип норманського ватажка-вікінга»172, вважає, що у змаганнях давньоруських династій Мстиславичів та Юрійовичів відобразилися суперечності «двох національних типів: українського і московського»173, а С. Петлюру характеризує як «тип семінариста, якому прийшлося глядіти хліба поза церквою», котрий широко побутував на теренах старої Росії174. В іншому місці історик атестує останнього ще повніше та виразніше: «Невдачник, який не умів зійти із сцени з драматичним ефектом та збереженням особистого достоїнства — не герой навіть для театру»175. Більше того, С. Томашівський уважав, що історичні метаморфози спричиняють зміну «типів громадських діячів». На його думку, «у культурних народів, зміна поколінь і типів внутрі громадського життя відбувається культурально: себто органічно, спокійно, в атмосфері вирозумілости, пошани, навіть любови й пієтизму; у варварських племен — по варварськи: себто в антитезах до вищесказаного…»176. Відзначимо, що тип «культурного провідника» слугує С. Томашівському для означення цілих епох національного буття, хоч із різними еволюційними варіаціями. Такими типажами, за візією історика, є Т. Шевченко та М. Гоголь як репрезентанти різних соціокультурних середовищ ХІХ ст. «На порозі тої епохи, з початку ХІХ віку, українська земля дебютувала в загальнім літературнім перевороті двома великими талантами: одним з лівого боку Дніпра, другим із правого. Там Гоголь, тут Шевченко. Оба майже одночасно явилися на світ, оба сердечно любили рідну землю, та поза сим — вони не тільки виявляли собою ——————— Його ж. Війна й Україна. — № 51/52. — С. 1. Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 51. 172 Його ж. Українська історія. — С. 32. 173 Там само. — С. 70. 174 Томашівський С. Під колесами історії. — Берлін, 1922. — С. 21. 175 Там само. — С. 31. 176 Томашівський С. Десять літ українського питання... — С. 41. 170 171 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 541 ріжні соціально-культурні типи, а й пішли у двох протилежних напрямах національної думки. І душа українського племени роздерлася на двоє…», — відзначає С. Томашівський177. Ця заувага галицького інтелектуала вельми нагадує відомі розумування М. Драгоманова178. Варто наголосити, що С. Томашівський сприймав Великого кобзаря досить амбівалентно. У дореволюційні часи він уважав його однією з «сильних індивідуальностей» української історії179. Натомість у міжвоєнну добу С. Томашівський розглядав Т. Шевченка як «типового східноєвропейського народника»180, котрий у жодному разі не міг стати фундатором справжнього національного ідеалу. «Бо коли з Шевченкових поезій відокремимо елементи суто національні, громадянські й культурні, одержимо з них матеріал не дуже-то придатний до творення новочасної національної ідеї, часто навпаки — шкідливий. Фальшивий його погляд на історію (св. Володимир, Хмельницький, Гонта), апотеоза бунтарства, соціальна сентиментальність (кріпацтво, покритка), примітивний раціоналізм (“Марія”), політичний анархізм і т. ін. — се не така криниця, з якої черпається животворна вода правдивого національного відродження, тілько навпаки — зароди політичного застою», — стверджує історик181. Якщо взяти до уваги те, що типологія С. Томашівського ґрунтується на ідеї культурного поступу у передвоєнні часи, згодом — соціокультурної / цивілізаційної еволюції, то стають зрозумілими як авторські критерії формалізації, так і ранжування історичних діячів. Приміром, ще у довоєнних текстах ученого віднаходимо такий пасаж: «Одним словом еволюційний закон, що панує в органічнім життю природи, має повну свою силу у світі духових прояв людськости»182. Проте авторський скептицизм щодо ідеї поступу проступає досить виразно у його повоєнних працях. Зокрема, в одній із бібліографічних заміток він порівнює шлях модерного «поступу» з дорогою, яка «була ще недавно повна ілюзій, начебто по ній можна було дійти до пізнання остаточних тайн буття»183. Тому С. Томашівський схильний до еволюційного представлення минувшини, проте не цурається як старого позитивістського органіцизму, так і новочасних віталістичних складових, зокрема акцентує увагу на життєвих потребах націй і т. п. Отож С. Томашівський виводить «тип культурного діяча» здебільшого як еволюційний продукт певного соціо- й етнокультурного середовища, зокрема наділяє його відповідними родовими прикметами. ——————— Його ж. Трагедія Драгоманова... — № 1. — С. 6. Драгоманов М. Два українські «фабльо» та їх жерела. Нарис із історії загальної порівняної літератури // Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. — Львів, 1900. — Т. 2. — С. 66. 179 Томашівський С. Рец. на вид.: Твори Тараса Шевченка. Кобзар. Виданий під ред. І. Франка. — Львів, 1908. — Т. 1 // ЛНВ. — 1908. — Т. 41, № 2. — С. 440. 180 Його ж. Трагедія Драгоманова… — № 1. — С. 7. 181 Там само. — С. 8. 182 Томашівський С. Просвітні видавництва... — С. 98. 183 С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Poynter J. W. Nicaea. Sixteen hundred years ago and now. 1925 // Політика (Львів). — 1925, 25 падолиста. — № 4. — С. 72. 177 178 542 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Схоже, що історику імпонували ідеї космополітизму й еволюціонізму, репрезентовані у творчості М. Драгоманова, зокрема виключна увага останнього до культурних і політичних процесів на західноукраїнських обширах. Відтак він уважав наддніпрянського інтелектуала відкривачем «потрійної Русі (галицькобуковинсько-угорської)»184. Видається, що інтенції М. Драгоманова були співзвучні багатьом настроям галицького вченого. Відтак симпатії до цього мислителя споглядаємо ще у текстах С. Томашівського воєнної доби185. У повоєнні часи галицький історик присвятив цій постаті та його інтелектуальній спадщині кілька спеціальних розвідок. С. Томашівському навіть закидали своєрідний поворот до М. Драгоманова, хоч ці докори видаються не зовсім коректними186. Зауважимо, що С. Томашівський із застереженням ставився до інвектив цього наддніпрянського діяча у дусі релігійного лібералізму, зокрема щодо секуляризації чи обмеження ролі церкви в суспільному й культурному житті тощо. Він навіть уважав, що церковне питання було ахіллесовою п’ятою М. Драгоманова, з яким пов’язано чимало непорозумінь і перекручень в освітленні його інтелектуальної спадщини. За візією С. Томашівського, певний тип політичного та культурного провідника постає на сцені минувшини не тільки як витвір тих чи інших обставин, передумов та впливів, а й виступає як активний суб’єкт і навіть самостійний творець історичного дійства. Таким чином, цей діяч не тільки наділений відповідною «волею» та «енергією», а й спроможний надати історії певного «життєвого» поштовху. Саме у такому контексті С. Томашівський представляє постаті російського імператора Петра І та польського коронного гетьмана Адама-Миколая Сєнявського ще в текстах довоєнних розвідок. «Се не дві людські одиниці, не дві політичні особи, се два типи історичного життя, для яких розширені назви будуть: Росія і Польща. — відзначає історик. — Певно, Петро В. ще не ціла Росія, навіть у сім типовім значінню, так само гетьман Сінявський не представляє всеї тогочасної Польщи, бо побіч них єсть ще й інші типи — в Росії гетьман Мазепа і царевич Алексій, в Польщи король Лєщинський і воєвода Потоцький — одначе побідниками на полі політичних змагань осталися оба перші типи і в союзі з собою потягли за собою ті наслідки, які в слід за ними мусіли йти… і прийшли»187. Виглядає, що обидві особистості є не тільки репрезентантами різних «типів історичного життя», а й представляють своєрідні уособленнями цілих епох — шляхетської сваволі і майбутньої руйнації Речі Посполитої як держави та деспотизму й зовнішньої експансії самодержавної Росії. Тим-то, ці діячі персоніфікують спрямованість, ба навіть сутність знакових перетворень на істо——————— 184 Томашівський С. Драгоманов і Галичина // Політика (Львів). — 1925, 10–25 груд. — № 5/6. — С. 79. 185 Його ж. Реформа календаря і церкви. Слово до прихильників і противників григоріянського числення часу // Діло (Львів). — 1916, 14 мая. — № 121. — С. 3. 186 Липинський В. Архів. — Філадельфія, 1976. — Т. 7: Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського / Ред. І. Лисяк-Рудницький. — С. 352. 187 Томашівський С. Листи Петра Великого до А. М. Сінявського. — С. 194–195. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 543 ричній авансцені не тільки з перспективи тодішньої сучасності, а й у контексті прийдешніх часів! Недаремно у писаннях воєнної доби С. Томашівський наголошує на фатальній ролі Петра І в українській історії. «Україна зі своїм анахроністичним, на польський лад зложеним устроєм могла ще годитися з давньою Московщиною, тепер же в централістичних реформах Петра бачила неминучий засуд смерти для себе», — твердить галицький історик188. Зазначимо, що наведені сентенції С. Томашівського продукують відмінний сенс, порівняно зі звичайною типологічною процедурою, котра констатує / резюмує наявність певних ознак, себто встановлює й вирізняє творення певної якості на сцені минувшини. Натомість авторські розумування пов’язують діяння цих постатей із кардинальними метаморфозами майбутньої східноєвропейської історії, що наділяють окреслені персоналії особливим призначенням! Причому історик убачає в їхніх взаємовідносинах не тільки соціокультурну, а й психологічну підоснову189. Властиво, що такий рефрен надає цим історичним особистостям дещо більше, ніж сукупність відповідних прикмет, які представляють той чи інший тип історичного буття. Більше того, означені «типи» втрачають певну часову означеність, але ще не набувають того позачасового сенсу, котрий вирізняє символістську репрезентацію минувшини. Та автор не переходить уповні крізь ту межу типологічної процедури, за якою представлена особа, об’єкт, подія чи явище, набувають іншого смислу, себто перетворюються у символ історичного буття, що представляє якийсь його зріз, а то й цілу добу з перспективи минувшини, сучасності й майбуття. Так чи інакше, цей підхід ініціює включення до конструкцій С. Томашівського можливого, ймовірного та гіпотетичного, себто часто-густо повертає дослідника до ірраціональних і навіть інтуїтивних компонентів мислення. Він навіть потрактовує боротьбу цісарства й папства як «ірраціональні змагання двох історичних ідей»190. Проте чи не найбільшою проблемою С. Томашівського як історика стає переосмислення / переакцентування висвітлення як знакових, так і маловідомих подій, явищ та процесів саме з перспективи унійних змагань. Власне, галицький інтелектуал і, заразом, вірний «католицької релігії грецького обряду», за визначенням його автобіографії 1930 р.,191 виступає як ревізіоніст на ниві української церковної історії, що дошукується іншого сенсу відомих політичних та культурних перетворень! Скажімо, С. Томашівський намагається довести, що «католицькі змагання на Руси так само природні і давні, так само самостійні й органічні, як і історичний процес творення української народности, як окремої національної індивідуальности, з племінного конгломерату старої Руси»192. Крім того, він пере——————— Його ж. Війна й Україна. — № 53/54. — С. 1. Його ж. Листи Петра Великого до А. М. Сінявського. — С. 201–202. 190 Його ж. Предтеча Ісидора. Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241– 1245) // ЗЧСВВ. — 1927. — Т. 2, вип. 3/4. — С. 223. 191 Тельвак В. Краківська доба життя і діяльності С. Томашівського у світлі документів архіву Ягеллонського університету // АУ. — 2009. — № 1/2. — С. 147. 192 Томашівський С. Предтеча Ісидора. — С. 289–290. 188 189 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 544 глядає традиційну роль козацтва як оборонця православ’я на авансцені минувшини, котру відводили йому більшість українських істориків ХІХ — початку ХХ ст. «Якби не козаччина, що пішла на службу протуніятській течії кермованій з Москви, то до половини XVII в. ціла Україна без виїмка мала-б одну національну, з Римом об’єднану, Церкву, а в ній ще й Білорусів», — стверджує С. Томашівський193. Отже, саме пошук нових смислів знакових історичних метаморфоз підштовхує дослідника до розширення інструментального призначення типології, яку він дедалі більше уживає щодо вирізнення можливого та ймовірного. Втім, академічні компоненти не були єдиними чинниками, котрі визначали спрямованість таких концептуальних перетворень. Зауважимо, що С. Томашівський не належав до учених «кабінетного типу». За висловом І. Лисяка-Рудницького, цей галицький учений «мав широкі інтелектуальні зацікавлення та чуйно реагував на поточні події»194. У полеміці з молодими українськими націоналістами С. Томашівський, насамперед, підкреслював культурну підоснову свого світосприйняття та поглядів. «Я належу, — пише історик, — очевидно, до того старшого типу, скомбінованого продукту передвоєнних часів і західно-европейської культури, і то до таких його представників, що кождому самозваному ватажкови не піддаються, ні самі добровільно в могилу не лягають»195. О. Назарук у листі до В. Липинського від 6 квітня 1924 р. схарактеризував С. Томашівського як «дивну людину». «Се Сократ — перед тим, заки поборов у собі всі нахили до злочинів, відбиті на його обличчу…», — наголошує О. Назарук, очевидно, натякаючи на горезвісну репутацію галицького інтелектуала у громадській царині, пов’язану з відомим конфліктом на теренах НТШ 1913 р.196 Повоєнне розчарування та песимізм С. Томашівського по революційній катастрофі 1918–1920 рр. стали самобутніми каталізаторами у його інтелектуальній і світоглядній еволюції. «По програній 1919 р. я сподівався, що при помочі Мир[ової]Конф[еренції] в Парижі ми зможемо зберегти minimum автономії державности в Галичині й утворити справжній П’ємонт на будуче. Та наш національний максималізм (большевизм!) в ім’я: все або ніщо! знівечив усе», — зауважив учений у листі від 25 серпня 1922 р. до І. Кревецького197. Тема катастрофи та травматичних відчувань у середовищі українських інтелектуалів консервативної орієнтації простежується і у листуванні І. Крип’якевича з С. Томашівським на початку 1920-х років198. Мабуть, у річищі цих настроїв зазнали корегування й політичні погляди С. Томашівського, котрий дедалі більше торував шлях до клерикалізму та здійснював практичні кроки до співпраці з польською владою. Водночас сучасні дослідники висловлюють думку про своєрідне протистояння політика й історика у цій постаті199. Відтак на ——————— Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 75. Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський... — Т. 2. — С. 222. 195 Томашівський С. Десять літ українського питання… — С. 41. 196 Липинський В. Архів. — Т. 7. — С. 76. 197 Швагуляк М. Степан Томашівський... — С. 427. 198 Бортняк Н. З листування І. Крип’якевича та С. Томашівського // УКСНСД. — Львів, 2001. — Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — С. 400. 199 Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні. Кінець ХІХ — перша третина ХХ ст. — Київ–Черкаси, 2001. — C. 37. 193 194 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 545 початку 1920-х років С. Томашівський повсякчас наголошував на нагальній потребі шукати виходу з тодішнього хаосу думок і доктринерства200. Проте його погляди на українсько-польську співпрацю, подані з відповідною історичною ретроспективною, викликали доволі гостру реакцію низки діячів. Зокрема, правник С. Шелухин уважав, що брошура «Десять літ українського питання в Польщі» являє собою «несправедливе зганьблення і пониження Т-ким (С. Томашівським. — Авт.) своєї нації перед Поляками з накликом переслідувань за вияв Українцями свого патріотизму…»201. Та й політична заангажованість галицького історика спонукала його до експериментів на ниві представлення української минувшини. Тому питання про старі-нові культурні засади візії «західноукраїнського П’ємонту» набуло неабиякої гостроти не тільки з перспективи академічних зацікавлень С. Томашівського, а й практично-політичних потреб галицького українства в умовах міжвоєнної Польщі. Цей самобутній баланс пріоритетів та різноманітних зацікавлень ученого й спричинився до низки гіпотетичних питань, які висунув С. Томашівський до національної історії, зокрема у «Вступі до історії церкви на Україні». За висловом Н. Полонської-Василенко, зазначена робота була своєрідним доповненням до його славнозвісного нарису «Українська історія. Старинні і середні віки»202. Саме у «Вступі до історії церкви на Україні» С. Томашівський формулює свій запит до української минувшини у світлі вірогідного культурницького сценарію: «чому кирило-методіївська ідея слов’янсько-католицького обряду, як посереднього і самостійного типу церковно-культурного життя, не здійснилася ні на болгарськім, ні на українськім ґрунті»203. Можливі відповіді на це запитання продукували висвітлення й потрактування різноманітних контекстів міжнародного, політичного, культурного, духовного буття давньої Русі, передусім, спроби вписати її до координат соціокультурної вісі Захід / Схід. Відзначимо, що І. Лисяк-Рудницький порівнював ці погляди С. Томашівського з відомою циклічною теорією А. Тойнбі. Останній обстоював тезу про виразне розмежування західної цивілізації, яку складали католицькі й протестантські нації, і «східнохристиянської цивілізації», котру репрезентували середньовічна Візантія та її модерна наступниця — Росія204. Видається, що низка пасажів цього англійського історика про утворення вищої й універсальної релігії як призначення буття цивілізації перегукуються з думками та настроями галицького вченого. С. Томашівський уважав, що «Росія була органічним продовженням Московщини з усіми її примітивами і пережитками, а в історії сеї останньої візантійсько-московська церква відограла дуже важну ролю — була par excellence (фр. воістину. — Авт.) національнодержавна…»205. ——————— Томашівський С. Від редакції // ЛППМ (Берлін). — 1924. — № 1. — С. 3. Шелухин С. Політика без історії й науки [авторизований машинопис; 19–25. ІІ. 1930 р.] // ЦДАВО України. — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 119. — Арк. 79. 202 Полонська-Василенко Н. Перша державницька праця… — C. 5. 203 Томашівський С. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 107. 204 Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 7. 205 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. — С. 67. 200 201 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 546 Зрештою, розглядаючи роль візантійської церкви на давньоруських обширах С. Томашівський знову повертається до проблеми можливості конституювання самостійного культурного типу, хоч і у дещо іншому ракурсі. Це гіпотетичне питання він навіть пов’язує з ідеєю історичної місії давньої Русі, що виказує неоромантичну підкладку його поглядів. «Чи так мусило бути? Чи така велика провінція як Київська Русь, що своїм простором і числом людности перевисшала всі інші землі візантійської Церкви вкупі, — чи вона не могла відокремитися від вмираючого пня й перетворитися в окремий тип Вселенської Церкви, на зразок колишнього болгарського патріярхату, і сим способом удержати церковно-культурні зв’язки з Римом і Заходом, так необхідні для її молодого національного організму? — запитує та відповідає С. Томашівський. — Питання цілком оправдане, бо дійсно, передмонгольська Русь не мала найменшого інтересу в тому, щоб брати на себе наслідки 800-літньої своєрідної історії Царгороду — та стати його запіллям — моральним, культурним, політичним і господарським. Навпаки, історична місія Київської Руси, так само як і пізнішої України, була в тому, щоби йдучи слідами Олега, Ігоря і Святослава, пробити той Босфор Тракійський, ті Дарданелі, які відгороджували її від культурного світа, а не в сьому, щоб іще підмуровувати отсю запору на шляху до всестороннього розвитку»206. Зауважимо, що це занурення у сферу можливого та гіпотетичного потребувало застосування не стільки типологічного маркування, скільки нових інструментів, зорієнтованих на переоцінку усталених поглядів та візій. Адже пошуки історичного призначення давньої Русі вчений пересунув у площину конфлікту між двома відмінними «типами релігійного духу та церковної організації»207. Така репрезентація минувшини вимагала кардинальної ревізії як критичних, знакових подій, так і цілих епох, зокрема надання їм іншого смислу. З цієї перспективи привертає увагу низка авторських спроб представити альтернативні підходи щодо перебігу відомих подій української церковної історії, передусім, у контексті сепарації Києва від Константинополя та змагань між грекосхідним і римо-католицьким культурними центрами, або, як зазначає дослідник, «поміж роздвоєними церквами»208. Приміром, С. Томашівський висловлює думку про хитання княгині Ольги між візантійською та римською церквою209. Крім того, історик уважає, що перша церковна ієрархія прийшла на давньоруські землі не з Царгорода, а з Охридської Болгарії з огляду на симпатії Володимира Великого210. Він же обстоює думку, що Ярослав Мудрий як новгородський князь був прихильником римської церкви, а ставши великим київським князем здійснив поворот до Візантії під тиском складних політичних передумов211. Водночас автор згадує про проримські симпатії його сина — Ізяслава Ярославича212 та спроби останнього нав’язати систематичні контакти з католицьким світом. ——————— Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 120. Там само. — С. 47. 208 Там само. — С. 107. 209 Там само. — С. 68–70. 210 Там само. — С. 82. 211 Там само. — С. 94–95. 212 Там само. — С. 122. 206 207 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 547 Утім, означення таких фактів і подій тільки почасти задовольняло С. Томашівського, позаяк він прагнув до загальної ревізії на ниві церковної та культурної минувшини. На думку сучасних дослідників, візія С. Томашівського залишилася на маргінесі українського міжвоєнного історіописання213. Певна річ, можливості типології видавалися недостатніми у світлі масштабних завдань цієї концептуалізації, бо вона потребувала такого інструменту, який би пов’язав приземлений, буденний, часто-густо суперечливий плин історії з абсолютними, вищими чи ідеальними дороговказами. Вихідною або критичною точкою у концепції С. Томашівського є ідея церковного розриву 1054 р., яку він уважає «епоховою історичною подією, яка принесла велику шкоду всьому християнству, та найфатальніше затяжіла на самій східній Церкві»214. Ця теза трансформується дослідником в ідею культурного розколу, який стає визначальною віхою у перебігу історії багатьох народів / націй. «Він справді витворив в Європі два ріжні культурні типи, латинський і візантійський, які стали головними символами європейського роз’єднання на Схід і Захід», — наголошує вчений215. У такому представленні 1054 р. стає вікопомною межею, що набуває позачасового сенсу з перспективи розгортання як окремих епох, так і цілих національних історій, зокрема, української минувшини. Водночас ця символічна репрезентація передбачає, легітимізує майбутню ідею культурного синтезу, себто греко-католицької Унії та унійних змагань на українських обширах. На думку С. Томашівського, вислідом непоправного поділу 1054 р. є те, що «вихована на візантійських принципах східна Европа й досі не знає, що таке політична свобода; що тамошні народи — полишені без нагайки, нехибно виявляють образ анархії і політичної нездібности; що національно-культурні індивідуальности там досі ще в рудиментарнім стані; що культурний рівень народних мас, порівнуваний з Заходом, опізнився на яких 300 літ»216. Отож символічна репрезентація заступає чи доповнює типологічне маркування, а загальний образ розділеної церковно-культурної історії, котрий конструює С. Томашівський, перетворюється у самобутній вододіл і, воднораз, здобуває значення універсального мірила вартості стосовно української та східноєвропейської минувшини. Відтак ідея культурного окциденталізму стає лейтмотивом у представленні історії України. Звідси й походить авторська теза про особливе призначення римо-католицького світу, котра уособлює генеральну спрямованість еволюційних перетворень на історичних теренах. Адже Рим як апостольська столиця зосереджувала й представляла «моральну силу тодішнього світу»217. Не випадково С. Томашівський обстоює думку про Вселенську місію Римської церкви, котра зорієнтована на «виконування виїмкового в цілій історії людства завдання: не лише бути невичерпаним жерелом релігійно-морального обновлювання людей, а й вести й виховувати всі народи під оглядом культурним і політичним»218. ——————— 213 Бортняк Н. Наукова спадщина й громадсько-політична діяльність Степана Томашівського: історіографія та джерела // МН. — 2000. — № 4. — С. 33. 214 Томашівський С. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 112. 215 Його ж. Схід і Захід. — С. 10. 216 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 65. 217 Його ж. Галичина. — С. 14. 218 Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 53. 548 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 На цьому місці зауважимо, що символічне представлення західного, римокатолицького світу набуває вже вповні очевидного метафізичного підтексту. У цьому сенсі показовою є репрезентація дипломатичної місії Плано Карпіні до Монгольської імперії, яку історик розглядає у контексті цивілізаційої місії Заходу. «Вони мусили у глибині душі відчувати щось із того внутрішнього змагання до невідомого, загадкового і лячного, як буває у вояків і відкривців, — зазначає С. Томашівський, — те інстинктовне почування, що вони йдуть у ті землі як перші піоніри і предтечі майбутнього відворотного історичного процесу: здобування Азії для європейської культури»219. Ба більше, символічний рефрен розриву / розколу / роз’єднання Європи на Схід та Захід у текстах С. Томашівського підносить ідею церковної Унії й унійних змагань до масштабу історичної місії Галичини та всієї України на теренах культурного світу! Таке призначення вчений убачає в ідеї синтезу західних та східних культурних елементів, почасти реалізованій у церковній Унії. Остання видавалася галицькому інтелектуалу чи не єдиним способом подолання того всеохоплюючого культурного розколу, який пронизав усі українські землі. «В таких обставинах церковна унія, як натуральна синтеза двох історичних форм і культурних течій, повинна б бути тим щасливим компромісом, що при подібних ідейних суперечностях сам живлово накидається, і повинна б тішитися прихильністю обох обозів, західного і східного, й мати успіхи» , — підкреслює історик220. У «Вступі до історії церкви на Україні» С. Томашівський обстоює свою думку ще категоричніше, позаяк оцінює поразку унійних змагань у фаталістичному дусі. «В дійсности, всі невдачі Унії потягали за собою невдачі Нації, часто катастрофальні, і вся українська історія, за все своє тисячеліття, не виявляє ані одного такого моменту, де церковно-культурний розрив з Заходом увінчався-б якимись тривкішими національними користями. Ідея Унії була щасливою, хоч на-жаль добре невикористаною, необхідністю нашої історії», — стверджує автор221. Таким чином, в ідеї Унії неоромантична візія С. Томашівського не тільки здобуває ідеалістичне чи навіть сакральне опертя, а й отримує новітню релігійно-культурну та морально-психологічну підоснову концепції «галицького П’ємонту». Саме з цієї перспективи вчений виводить новий тип «культурного українця», а точніше — «культурного діяча» чи «культурного героя». На його думку, формація посереднього / проміжного типу українця, котрий синтезував би як елементи західної, так і східної культури, пов’язана з суттєвим переважанням «латинського типу». Цей український тип мав бути виключно з «європейським обличчям» (за рецептом М. Драгоманова) і міг витворитися тільки у Галичині222. Окреслене формулювання проблеми остаточно переносило дослідницькі інтенції С. Томашівського з поля політичної минувшини до царини культурної, насамперед, церковної історії. Відтак ідея церковної Унії в українському мину——————— 219 Його ж. Поміж двома світами. Як працювала середньовічна дипломатія // Політика (Львів). — 1926, 5–20 берез. — № 5/6. — С. 70. 220 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 68. 221 Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 2. 222 Його ж. Драгоманов і Галичина. — С. 80. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 549 лому не тільки отримує значення провідної та знакової віхи на етнополітичному просторі, а й того соціокультурного стрижня, навколо якого постав інший український тип. «Так витворився новий посередній між Сходом і Заходом церковно-культурний тип, посередній у тому, що форма мала бути східна, а зміст західний, — тип, що показав свою жизненність навіть у впливі на необ’єднану частину громадянства (Петро Могила й київська академія)», — зауважує вчений223. Хто ж репрезентує тип «культурних героїв» за версією С. Томашівського? Передусім, це — будівничі Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич та Данило Романович. Приміром, князя Романа історик називає «творцем першої національної держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що відокремилася від загально-руської держави перед більше як 100 літами»224. Чільне місце С. Томашівський відводить й «лицарському Данилу», який «присвятив останні десятиліття свойого життя ідеї реваншу й визволення» з-під зверхності Золотої Орди225. Та найбільшу заслугу останнього С. Томашівський убачає у повороті до західного, римо-католицького світу226, котрий після тривалих перемовин з папою Інокентієм IV увінчався коронацією 1253 р. та торував шлях «галицьковолодимирської церкви до унії з Римом»227. Тому він неодноразово згадує про симпатії Данила та його брата Василька до католицького світу228. Втім, поруч із ними у «пантеоні героїв» С. Томашівського з’являються й нові культурні діячі. Це — учасник Ліонського Вселенського собору 1245–1246 рр. давньоруський митрополит (сан, котрий зазвичай уважають рівнозначним архієпископу у західній церкві) Петро Акерович, який шукав «поради й підмоги у голови католицької Церкви» супроти татарської орди229. С. Томашівський ототожнює ігумена київського монастиря св. Спаса на Берестові Петра з вищеназваним «рутенським архієпископом Петром», згаданим у хроніці Маттея Паризького та анналах Бьортонського монастиря (графство Стаффордшир, Велика Британія). Проте сучасні історики висловлюють обґрунтовані сумніви щодо різних складових цієї гіпотези галицького вченого230. Натомість навіть постать князя Володимира як хрестителя Русі не вповні вписується до культурницького канону, котрого дотримується С. Томашівський. На його думку, хрестив Володимира Великого якийсь варязький священик, можливо за католицьким обрядом, у м. Васильків поблизу Києва231. Однак, навіть таке припущення С. Томашівського кардинально не змінює загальну оцінку постаті хрестителя Русі, подану автором. Відтак він зіставляє ——————— Його ж. Схід і Захід. — C. 10. Його ж. Українська історія. — С. 89. 225 Його ж. Галичина. — С. 14. 226 Його ж. Українська історія. — С. 102. 227 Його ж. Галичина. — С. 14. 228 Його ж. Поміж двома світами… — С. 64. 229 Його ж. Предтеча Ісидора. — С. 267. 230 Толочко О. П. Петро Акерович — гаданий митрополит всея Русі // УІЖ. — 1990. — № 6. — С. 45–54; Дашкевич Я. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. — 2-ге вид., випр. й доп. — Львів, 2007. — С. 56–58. 231 Томашівський С. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 77–78. 223 224 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 550 Володимира Великого з римським імператором Костянтином Великим. «Оба поклали великі заслуги для християнства, та оба робили се головно з політичних мотивів і дивилися на церковні справи з того становища, як вони розуміли державні потреби. — наголошує історик. — Оба відкривали нові доби в історії, одначе самі особисто полишалися заступниками старих поганських світів. В обох навіть були спільні риси характеру (безоглядність у трактуванні противників!) і життєвих навичок. Та під оглядом християнського духа Володимир мав його мабуть більше, ніж Константин (хрещений що-тілько перед смертю!), тому треба признати рацію нашим предкам, що почали ширити культ свого великого князя і домагатися його канонізації»232. З-поміж низки інших діячів давньої Русі С. Томашівський вирізняє князя Ізяслава Мстиславича — «романтичного лицаря» та одну з «найзамітніших постатей нашої старої історії»233. Останнього він називає «найнебезпечнішим ворогом Царгороду» і прихильником католицького Заходу234. Н. Полонська-Василенко вважала, що цей князь був улюбленою історичною постаттю С. Томашівського235. Зазначимо, що досить складним, почасти навіть суперечливим було ставлення С. Томашівського і до гетьмана Б. Хмельницького. У монографії «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.)» історик означив гетьмана як «велику індивідуальність»236, але засудив його потурання антиуніатським настроям237. У редакційній статті львівського двотижневика «Політика», вірогідно написаній С. Томашівським, наводиться відомий вислів французького письменника Проспера Меріме про те, що цей гетьман «не став світовою славою через варварство його українських земляків»238. Цю тезу автор майже дослівно повторив в одній зі своїх публіцистичних праць239. Виглядає, що керманич стихійного й руйнівного козацького руху, відомого як Хмельниччина, також не відповідав ідеальному типу «культурного діяча», скроєного в авторській уяві. Тим паче, що політичні потуги Б. Хмельницького, насамперед Переяславський договір 1654 р., у світлі культурного окциденталізму С. Томашівського постають, щонайменше, як руїнницькі та шкідливі. Більше того, історик уважав, що «найгірший наслідок переяславського трактату, фатальний у своїх наслідках, був у поділі українських земель між дві держави»240. Зауважимо, що у 1920-ті роки галицький дослідник, за власним визнанням, уже відійшов від студіювання доби Хмельниччини і вивчав інші періоди української історії, зокрема минувшину Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Проте він публікував епістолярні матеріали з ватиканських архівів, зібрані та опрацьовані раніше. У вступних поясненнях до публікації джерел ——————— Там само. — С. 88. Томашівський С. Українська історія. — С. 71. 234 Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 151. 235 Полонська-Василенко Н. Перша державницька праця… — С. 11. 236 Томашівський С. Перший похід... — С. 66. 237 Там само. — С. 98. 238 Дещо про політичну зрілість // Політика (Львів). — 1925, 25 жовт. — № 2. — С. 26. 239 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. — С. 57–58. 240 Його ж. Війна й Україна. — № 51/52. — С. 2. 232 233 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 551 віднаходимо і стислу оцінку Переяславської угоди 1654 р., яку автор виводив з перебігу військово-політичних подій. На думку С. Томашівського, «кампанія 1653 року, оскільки вів її сам гетьман, ані трохи не приспорила слави його дипломатичному і військовому хистові. Схиливши голову, так само як і король, під диктат хана, Хмельницький побачив перед собою тільки один шлях, правда, підготовлюваний уже довший час, одначе тільки як резерва, як евентуальний (можливий. — Авт.) рятунок в останній скруті, — підданство московському цареві. Таким способом, із виснаження обох ворожих партій і з невміння чи неможливости знайти раціональну розв’язку польсько-українського конфлікту повстав Переяславський трактат і основна переміна політичної системи у східній Європі!»241. Така оцінка вченого, вочевидь, ґрунтувалася на його історичних поглядах про виняткову роль західноєвропейської культурно-історичної експансії та церковної унії в історії України. С. Томашівський уважав, що тогочасна українськомосковська злука не тільки змінила політичний баланс сил у Східній Європі, а й фактично відрізала Україну від культурних основ класичної цивілізації, яка походить із Заходу. Проте ці негативні пасажі не завадили історику назвати цього гетьмана «великою людиною» та віднести до героїчних постатей української минувшини, хоч і з низкою зауваг242. Певна річ, він уважав, що включення провідника Хмельниччини до «пантеону національних героїв» є досить суперечливим, але все ж таки визнавав масштаб цього історичного діяча. «Найліпший доказ маємо в виборі українських історичних героїв. Маємо, щоправда, на чолі тих героїв Хмельницького, людину, як на минуле України, будь-що-будь гігантичну…», — підкреслює С. Томашівський243. Цей вибір учений пояснює з перспективи психологічних перетворень національної свідомості на початку ХХ ст. На його думку, у рецепції української громадськості «Хмельницький репрезентував ідею соціяльної волі, натомість Мазепа був символом грабіжного дуки. Отся а н т и т е з а між двома ідеями — одною репрезентованою Хмельницьким і другою прикладаною до Мазепи — панувала серед Українців майже два століття, поки найновіші часи не почали шукати с и н т е з и між обома історичними явищами. Знайдено її в тому, що україн[ська] історично-політична література почала добачувати в діяльности обох гетьманів спільний мотив, до того часу не доглянений, або недооцінюваний: змагання до державно-політичної незалежности України… С е п а р ат и з м (розбив С. Томашівського. — Авт.) від обох сучасних нам національних противників (Московщини та Польщі. — Авт.) був тою першою ниткою, що пов’язав обі суперечні постати нашого минулого, а переношена на давні часи новочасна ідея національної держави відкриває у них і спільні позитивні риси — спільне національне почування і спільний національний ідеал»244. ——————— 241 Його ж. До історії перелому Хмельниччини (Листи королівського секретаря Паоло Доні до римського нунція П’єтро Відоні з 1653 р.) // Юбілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ядесятих роковин наукової діяльності. — К., 1927. — Т. 1. — С. 533. 242 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 57. 243 Його ж. Десять літ українського питання… — С. 12. 244 Його ж. Про ідеї, героїв і політику. — С. 54–55. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 552 Але, визнаючи тою чи іншою мірою здобутки Б. Хмельницького на військовій, менше на політичній ниві, С. Томашівський признавав хибним його зображення як «патріота національно-українського». «Се завдяки Хмельницькому і його Переяславови розбита була соборність усіх українських земель, почате було політичне і культурне об’єднання з Московщиною; була основно знищена можливість створення національно-української католицької Церкви, окремої від польського латинства і московського православ’я. — відзначає історик. — Сі дві ідеї Хмельницький зправди репрезентував, був свідомий їх і — що особливо важне — мав успіх в обох напрямах»245. Урешті-решт, Б. Хмельницький не був позивним типом того «культурного героя», ідеал якого розшукував С. Томашівський у національній історії. Тому представлення його образу у повоєнних текстах галицького вченого балансує на хиткій межі між героїчним та псевдогероїчним, часто-густо у залежності від відповідного контексту висвітлення. Проте пояснюючи метаморфози у формації українського національного ідеалу, зокрема розглядаючи творення «культу героїв», С. Томашівський знову переходить від їх типологічного до символічного представлення. До того ж, вчений апелює до відповідного символічного підтексту знакових постатей української історії — Б. Хмельницького та І. Мазепи, котрий утілюється у своєрідній дихотомії символів соціальна воля / неволя, проте у негативному сенсі. Такий авторський рефрен, хоч виглядає досить прикметним, але у жодному разі не є винятковим! Адже в текстах галицького інтелектуала історичне побутування видатних особистостей доволі часто набуває символічних прикмет. Наприклад, об’єднувач польських земель король Болеслав І Хоробрий, на думку С. Томашівського, «се символ цілком іншої Польщі ніж сучасна, Польщі надодрянської, оберненої лицем (і мечем) до заходу»246. «Малоталановитий і малощасливий вояк» Т. Костюшко, за висловом автора, є «символом одинокого збройного протесту, на який здобулася вся нація у фатальній хвилі розборів держави; своїми щирими, хоч невмілими і невдалими зусиллями він урятував честь всього народу, і тому справедливо належиться йому місце перед талановитішими й успішнішими повстанцями 31 або 63 року»247. Діяння знакових постатей із перспективи символістського представлення нав’язують відповідний соціо- та етнокультурний сенс, себто відображають суть перетворень тієї чи іншої історичної доби. Причому погляди С. Томашівського щодо природи символістської репрезентації достатньо відрефлексовані, позаяк учений зазвичай пов’язує її з творенням тих чи інших смислів — державних, етнополітичних, церковних, соціокультурних та ін. У схожому сенсі С. Томашівський потрактовує відому легенду про св. Андрія. «Андріївська легенда завершила свій розвиток у XVIII в. Установляючи ордер св. Андрія Первозданного, цар Петро В. зробив її символом російської державности. — зазначає С. Томашівський. — Сим способом, легенда стала не ——————— Там само. — С. 52. С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Semkowicz W. Geograficzne podstawy Polski Chrobrego. 1925 // Політика (Львів). — 1925, 25 жовт. — № 2. — C. 39. 247 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. — С. 47. 245 246 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 553 лише національно-церковною, а й національно-політичною святощю російського православного світа»248. Соціокультурну, точніше окцидентальну підоснову мають розумування С. Томашівського про митрополію як церковно-адміністративну одиницю, котрі він резюмує такою сентенцією: «Одним словом, на Заході митрополія була синонімом національно-церковної самостійности; натомість на візантійськім Сході була символом чужоземної неволі — церковної і політичної»249. У цьому ж дусі С. Томашівський розглядає королівський титул — «сей символ неподільности влади і держави, можливо було в тих часах одержати тілько з Риму»250. В іншій праці він акцентує увагу на тому символічному сенсі, який продукують самоназви — етноніми національних спільнот, зокрема українців251. Зрештою, символічне стає засобом соціокультурної, точніше цивілізаційної поляризації з сильним релігійним / конфесійним акцентом у текстах С. Томашівського, хоч і не заступає повною мірою типологічного маркування. Водночас символічне представлення у його історичному письмі має чимало сюжетів, які продукують порівняння з текстами В. Липинського. У певному розумінні такі компаративні ракурси порушують більш масштабну проблему взаємовпливів обох українських інтелектуалів, яка залишається доволі актуальною й до сьогодні252. Насамперед, упадає в очі гостра й виразна соціокультурна демаркація вісі Захід / Схід, яка властива обом інтелектуалам. Утім, якщо В. Липинський формулює її в сенсі соціокультурного (але не релігійного!) протиставлення кочової (Степ) і землеробської культури (Плуг), то С. Томашівський надає їй тотального церковно-культурного підтексту, як своєрідного вододілу між римо-католицьким та греко-православним світом. Ба більше, галицький учений застосовує символістську репрезентацію для легітимізації ідеї церковної Унії та унійних змагань в українській історії. Різняться й погляди обох учених і щодо представлення постатей минулого. У студіях В. Липинського персоналії на історичних підмостках мають виняткове призначення, котре автор часто-густо подає у вигляді особливих, майже ритуальних дій, що знов-таки набувають символічного сенсу. Приміром, охрещення С.-М. Кричевського у грецьку віру постає як символічний акт повернення покозаченої шляхти до батьківської підоснови253. Таке представлення виказує активний, динамічний характер філософії історії В. Липинського, вислідом якої є знакові символічні, почасти містичні фігури соціальних спільнот — Хама й Яфета, що нав’язують читачу думку про відомий біблійний сюжет навколо двох синів легендарного Ноя. За його візією, історичне буття постає як низка послідовно розгорнутих символів, що творять відповідну ієрархію всесвіту — природи та суспільства, сакрального і буденного. ——————— Його ж. Вступ до історії церкви на Україні. — С. 15. Там само. — С. 97. 250 Там само. — С. 124. 251 Томашівський С. Десять літ українського питання… — С. 10–11. 252 Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. — К., 2004. — С. 214. 253 Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л. Білас. — Філадельфія, 1980. — Т. 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — С. 313. 248 249 554 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Натомість С. Томашівський схильний до більш раціональної, поміркованої та не такої мінливої репрезентації діянь постатей минулого, порівняно з історичним письмом В. Липинського. Відтак у текстах галицького дослідника вони подаються як еволюційний вислід відповідних передумов і здебільшого висвітлюються в етно- та соціокультурних контекстах, аніж із перспективи знакових соціальних чи політичних вартостей. Отож символістські означення С. Томашівського більш приземлені й утилітарні, ніж у В. Липинського, і здебільшого доповнюють звичну типологічну процедуру. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 555 6.3. «Велика людина», культ героїв та символістська естетика у репрезентації В. Липинського Проблема неоромантичних складових у творчості В. Липинського і досі перебуває на маргінесі наукових студій, хоч нинішні дослідницькі інтенції, здавалося б, спрямовані на повноцінне та різнобічне вивчення його спадщини. Однак, спроби аналізу і систематизації його світосприйняття та поглядів, зокрема прочитання авторських текстів у контексті неоромантизму, представлені тільки у поодиноких працях. Передусім, маємо на увазі кілька оригінальних історико-філософських есе Лева Біласа254, в яких здебільшого розглядаються неоромантичні мотиви у довоєнному доробку В. Липинського. Почасти це пояснюється складністю локалізації стильових рис неоромантизму на теренах історичної науки, зокрема через його здатність убиратися в різноманітні політичні, культурні шати та зазнавати суттєвої інтелектуальної мімікрії, сполучатися з іншими напрямами і течіями. Та найголовніша перешкода, мабуть, полягає у масштабі постаті В. Липинського як мислителя, зокрема у синкретичному поєднанні різних інтелектуальних компонентів у його спадщині. Вочевидь, таке співіснування суттєво ускладнює рецепцію цього історика та політичного мислителя. Тим більше, що сучасні дослідники часто-густо сприймають В. Липинського як найпривабливішого репрезентанта державницького напряму в українському історіописанні першої третини ХХ ст.255 Зауважимо, що формування та еволюція поглядів В. Липинського довоєнної доби і дотепер містить низку дискусійних питань, у т. ч. щодо наявності демократичного періоду в його творчості. Провідною проблемою в інтерпретації цієї еволюції є його «перетворення» з поляка в українця, себто певного балансу лояльностей, осягнення якого суттєво ускладнено браком джерел. Загалом підходи дослідників щодо тодішніх поглядів В. Липинського у 1908– 1914 рр. переважно поділяються на дві групи. Є. Пизюр256 та Л. Білас257 уважають, що в цей час В. Липинський уже був довершеним консерватором, а його начебто консервативна еволюція є витвором уяви окремих науковців. Натомість Я. Пеленський258 та В. Потульницький259, хоч і не відкидають польських впливів, але обстоюють тезу про демократичний період у його творчості, зокрема наголошують на поступовій еволюції до консерватизму. Я. Пеленський пропонує для означення довоєнних поглядів В. Липинського спеціальний термін — «консервативний демократ»260. Посередню позицію посідає І. Лисяк——————— 254 Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Т. 2. — С. XVII–XCVIII; Idem. The Intellectual Development of V. Lypyns’kyj: His World View and Political Activity before World War I // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 263–285. 255 Масненко В. Історична думка та націотворення… — С. 281. 256 Pyziur E. V. Lypyns'kyj's Idea of Nation // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 305–306. 257 Білас Л. В’ячеслав Липинський і «територіялізм» (1908–1910) // Сучасність. — 1962. — № 2. — C. 100–102. 258 Пеленський Я. В’ячеслав Липинський — засновник державницької школи в українській історіографії // УІЖ. — 1992. — № 2. — C.139–140. 259 Потульницький В. А. Історія української політології... — С. 112. 260 Пеленський Я. В’ячеслав Липинський — засновник державницької школи… — С. 139. 556 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Рудницький, який, утримуючись від категоричних висновків, усе ж таки підкреслює, що В. Липинський був переконаним самостійником ще у той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства261. За свідченням А. Жука — учасника березневої наради 1911 р. наддніпрянських політичних емігрантів у Львові, на якій йшлося про створення надпартійного об’єднання, В. Липинський уже тоді виступав як беззастережний самостійник, зокрема негативно поставився до австрофільської орієнтації, котрої трималася частина українських діячів262. Так чи інакше, формування історичних поглядів та світосприйняття В. Липинського пов’язують з краківською добою (1903–1913, з перервами) його інтелектуальної біографії. Адже університетський Краків був одним із центрів польського консерватизму, а пізніше — неоромантизму. Не випадково сучасні дослідники розглядають початок ХХ ст. як епоху панування неоромантизму в польській історіографії263. Саме у Кракові під час навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету В. Липинський слухав виклади відомого польського теоретика неоромантизму Станіслава Закшевського264. Припускають, що у стильовому плані молодий учений наслідував творчу манеру польського істориканеоромантика єврейського походження Шимона Ашкеназі265. Втім, контексти інтелектуального становлення В. Липинського, зокрема ідейних впливів на українського мислителя, є значно ширшими та розмаїтими. Відтак до формування його візії тою чи іншою мірою спричинилася низка популярних соціальних та політичних теорій ХІХ — початку ХХ ст., зокрема М. Вебера, Г.-В. Гегеля, Л. Гумпловича, К. Маркса, Р. Міхельса, Г. Моски, Ф. Опенгаймера, В. Парето, Г. Ратценгофера, а також ідеї німецької соціогуманітаристики (Л. фон Ранке, Ф. Ратцель) та польської консервативної історичної школи266. ——————— 261 Лисяк-Рудницький I. В’ячеслав Липинський // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. — Т. 2. — С. 132. 262 Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20-ліття «Союзу») // МН. — 2002. — № 3. — С. 138. 263 Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (До питання про соціальну функцію історії) // ПСл. — Львів, 1993. — Вип. 45. — С. 36–42; Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914–1991. — New York, 1993. — P. 69; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002. — С. 425; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. — С. 88–89, 161–162; Руда О. В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця ХІХ — початку ХХ століття: Автореф. дис. ... к. і. н.: 07. 00. 06 / ЛНУ. — Львів, 2005. — С. 6. 264 Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»... — С. XVII. 265 Білас Л. В’ячеслав Липинський — історик // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Мат-ли міжнародн. наук. конф. (Київ–Луцьк–Кременець, 2–6 черв. 1992 р.) — Київ–Філадельфія, 1994. — С. 36. 266 Див., докладніше: Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського // Сучасність. — 1984. — № 6. — С. 81–95; Idem. The Political Sociology of Vjačeslav Lypyns’kyj // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 287–301; Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // УІЖ. — 1992. — № 9. — C. 37; Його ж. Історія української політології… — С. 111; Гордієнко М. Г. Сутність та основні засади концепції української державності В’ячеслава Липинського: Автореф. дис. … к. політ. н.: 23. 00. 01 / Київський ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 1999. — С. 11; та ін. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 557 Ряд дослідників наголошують на тому, що творчість В. Липинського спиралася на широкий підмурок тогочасної західноєвропейської науки, зокрема на французьке інтелектуальне підґрунтя267. Дехто з учених навіть порівнює В. Липинського та його візію з французьким соціологом, політичним діячем Ж. Сорелем268, анархо-синдикалістська доктрина якого вибудована на неоромантичній основі. Скажімо Б. Крупницький уважав, що для розуміння візії В. Липинського думки Ж. Сореля мають велике значення269. Таким чином, розмаїття інтелектуальних контекстів творчої спадщини українського мислителя породжує багатство інтерпретацій, припущень, аналогій та тлумачень. На полі національної історіографії початку ХХ ст. В. Липинський з’явився як дослідник із досить специфічними інтенціями. У центрі уваги його громадських і наукових інтересів довоєнної доби перебували питання участі та ролі спольщеної, переважно правобережної, шляхти в українському національному русі. Приміром, Я. Пеленський уважає, що В. Липинський у практично-політичній діяльності «продовжував те, що започаткували хлопомани, а саме — повернення сполонізованої шляхти до народу...»270. На думку Д. Дорошенка, в особі В. Липинського та його товаришів-однодумців «традиція повороту спольщеної шляхти до української народності знайшла собі не лишень продовження, але й певне завершення»271. Власне, постать В. Липинського — українця польської культури зазвичай сприймалася та й сприймається здебільшого у контексті цього повороту. Саме таке враження закарбувалося у свідомості письменника Б. Лепкого, котрий уперше побачив В. Липинського ще 1907 р. «Прізвище польське, а тип такий український, — погадав я собі», — згадував пізніше Б. Лепкий272. Зрештою, «народницьке» ХІХ ст. пропонувало радикальне та доволі просте вирішення проблеми спольщеної аристократії: вихід кращих представників зі своєї верстви і подолання «відчуження» від національних основ за рахунок майже ритуального «каяття» та повернення до лона простонародної маси (наприклад, знаменита сповідь В. Антоновича). Вважалося, що саме за останньою визнавалася вся «правда» історії, зокрема її засуджуючий морально-етичний вердикт стосовних вищих станів. Але В. Липинського не задовольняли традиційні рецепти у дусі народницько-романтичної ідеології. Тим більше, що на часі поставали нові соціокультурні виклики та численні модерністські варіації суспільних відповідей. ——————— 267 Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. — Т. 2. — С. 150. 268 Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західного світу // Сучасність. — 1969. — № 9. — C. 103–115; Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. — Львів, 2002. — С. 39. 269 Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей. — Мюнхен, 1959. — С. 109. 270 Пеленський Я. В’ячеслав Липинський // Зб. «Укр. літературної газети» (1956). — Мюнхен, 1957. — С. 200. 271 Дорошенко Д. Пам’яті В’ячеслава Липинського (Сторінка з моїх споминів) // КВ. — 1943, 3 лип. — № 141. — С. 4. 272 Лепкий Б. Моя перша зустріч з Липинським // Там само. — 1941, 14 черв. — № 125. — С. 3 558 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Тож устремління молодого адепта Кліо були скеровані на розмаїті інтелектуальні, культурні та світоглядні орієнтири Модерну. З цього погляду тодішні дослідницькі інтенції В. Липинського не є суто чи навіть, здебільшого академічними, а радше синкретичними, позаяк сполучають у собі суспільні, культурні, політичні та ідеологічні зацікавлення. Тому мотивації В. Липинського як історика формувалися з перспективи нових вимог українського руху, який потребував новітніх візій національної історії, зокрема перегляду традиційних соціальних і політичних ролей як у минувшині, так і їхнього окреслення щодо найближчого майбуття. Неоромантизм видавався привабливою і достатньо дієвою стильовою течією для розробки означеної проблематики, особливо з огляду на польський досвід. Відзначимо, що поява В. Липинського на теренах українського історіописання, насамперед асоціювалася з переоцінкою ролі і значення шляхти у добу Хмельниччини. Зокрема, збірка праць за редакцією В. Липинського «Z dziejów Ukrainy» («З минулого України») розглядалася її рецензентами (Д. Дорошенко, М. Залізняк, І. Крип’якевич) як важлива новація в українській історичній думці початку ХХ ст.273 «Ся книга здобула собі велику популярність, особливо в Галичині, і із-за барвного та інтересного способу оповідання і тому, що автор не тілько переповідає події минувшини, але також пояснює їх, шукає причин і робить висновки», — відзначає І. Крип’якевич274. Польський дослідник Богдан Ганцаж, який систематизував розмаїтті відгуки сучасників на появу «Z dziejów Ukrainy», вважає, що це видання справило помітний вплив як на українську, так і польську громадськість275. Зауважимо, що і сам В. Липинський неодноразово виявляв специфічне бачення як проблем українського руху, так і розробки національної історії у довоєнні часи. Він неодноразово акцентував увагу на соціальних і культурницьких функціях історії, зокрема досить високо оцінював просвітницьке значення популярної «Історії України» М. Аркаса, хоч і закидав автору відсутність певної історіософії у викладі матеріалу276. У листі до М. Аркаса від 7 січня 1908 р. В. Липинський звертає увагу на привабливу «стильову форму» цієї книги, яка нав’язує «природне почуття краси», захоплення минулим та пробуджує національну свідомість277. Відтак історик ——————— 273 Д-ко Д. [Дорошенко Д.] Возвращение к родному народу. Рец. на изд.: Z dziejów Ukrainy... — Kijów, 1912. — XXIV, 675 s. // УЖ. — 1912. — № 10. — С. 106; Залізняк М. «Зарослими шляхами України». Рец. на вид.: Z dziejów Ukrainy... — Kijów, 1912. — XXIV, 675 s. // ЛНВ. — 1912. — № 12. — С. 556; Крип’якевич І. Рец. на вид.: Z dziejów Ukrainy… — Kijów, 1912. — XXIV, 675 s. // ЗНТШ (Львів). — 1913. — Т. 115. — С. 191. 274 Крип’якевич І. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. — Т. 3: Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. — Київ–Відень, 1920 // ЛНВ. — 1922. — № 1. — С. 84. 275 Ганцаж Б. «Z dziejów Ukrainy» — ґенеза, конструкція, зміст, рецепція // МН. — 2002. — № 4. — С. 29–33. 276 Липинський В. Історія України Мик. Аркаса. Рец. на кн.: Аркас М. Історія України. — СПб., 1908. — XVI, 384, [2] c. // ЛНВ. — 1908. — № 8. — С. 310. 277 Ульяновський В. Українська справа Миколи Аркаса і В’ячеслав Липинський (Штрихи до проблеми ролі перших і других осіб у розвитку національної думки) // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Мат-ли міжнародн. наук. конф. — Київ–Філадельфія, 1994. — С. 162–163. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 559 оцінює її в морально-етичному й естетичному сенсі, тобто практично в старому романтичному дусі. Він рішуче не погоджується з тлумаченнями М. Грушевського, який обстоює думку, що в книзі М. Аркаса українська історія представлена так, немов би автор «навмисно хотів звести її до абсурду»278. Більше того, інцидент з одночасною публікацією у «Літературно-науковому вістнику» двох різних рецензій (В. Липинського та М. Грушевського) на згадану працю суттєво зіпсував особисті взаємини цих учених279. За свідченням В’ячеслава Казимировича, поданому у листі до Василя Доманицького від 28 серпня 1908 р., редактор часопису навіть вилучив два невеликі фрагменти з його рецензії280. У невеликій газетній замітці 1908 р. В. Липинський вкотре публічно декларує свою оцінку книжки М. Аркаса. Він уважає «появу цієї Історії явищем в нашому національному життю безумовно відрадним, а для справи національного відродження корисним (курсив В. Липинського. — Авт.)», але і вказує на її «хаотичну ідеологію» та «несимпатичні» для нього риси281. Нині цей сюжет в інтелектуальних біографіях В. Липинського та М. Грушевського тлумачать у контексті першого конфлікту між сцієнтизмом і неоромантизмом на ниві українського історіописання282. Цікавою є позиція В. Липинського і щодо оцінки значення постаті В. Антоновича у національному русі, яку він висловлює у відгуку на газетну замітку Ореста Левицького. Зокрема, В. Липинський наголошує не стільки на самоцінності персональної ролі засновника київської школи істориків, яка є домінуючою темою в розвідці О. Левицького283, скільки на важливості суспільних ідеалів, сформульованих і проголошених В. Антоновичем. На його думку, «означення взаємних національних відносин України і Польщи, виразне проголошення словом і ділом повної національної незалежности України від Польщи (курсив В. Липинського. — Авт.) — це найбільша його заслуга перед українською інтелігенцією»284. Варто наголосити, що газетна замітка В. Липинського «За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу» була лише частиною його великої і, на превеликий жаль, неопублікованої студії про київського історика, котру він планував умістити спершу в «Літературно-науковому вістнику», а згодом — у збірнику «Z dziejów Ukrainy»285. В іншій розвідці В. Липинський називає В. Антоновича «духовим батьком українського національного відродження сучасного покоління спольщеної україн——————— 278 Грушевський М. До рецензії д. Липинського [на кн.: Аркас М. Історія України. — СПб., 1908] // ЛНВ. — 1908. — № 8. — С. 322. 279 Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування з дореволюційних часів // Липинський В. Повне зібрання творів... — Т. 1. — С. 92–93. 280 Липинський В. Повне зібрання творів... — Т. 1. — С. 510. 281 Його ж. Ще в справі «Історії України» М. Аркаса // Рада (К.). — 1908, 31 серп. (13 верес.). — № 199. — С. 1. 282 Тельвак Вікторія. Український неоромантизм в історіографічних поглядах Михайла Грушевського (кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // ДКЗ. — Дрогобич, 2008. — Вип. 11/12. — С. 259. 283 О. Л. [Левицький О. І.] Світлій пам’яти Володимира Антоновича (З нагоди третіх роковин його смерти) // Рада (К.). — 1911, 8 (21) берез. — № 54. — С. 2. 284 Правобережець В. [Липинський В.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу (Причинок до характеристики. З приводу статті д. О. Л. «Світлій пам’яти Володимира Антоновича» в ч. 54 «Ради») // Там само. — 1911, 27 берез. (9 квіт.). — № 70. — С. 2. 285 Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування з дореволюційних часів. — С. 98. 560 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ської інтелігенції, котра бере від свого учителя, розуміється, тільки його національну програму, бо політичні обставини сьогодня вже зовсім инші»286. Ці сентенції демонструють його спробу розглянути постать В. Антоновича як фундатора та речника певної ідеї (ідеалу, програми), зокрема продемонструвати її вплив на український рух. Заразом вони свідчать про неоромантичну спрямованість тлумачень молодого дослідника, які виявляються майже в повному ототожненні видатної особи з ідеєю (посвята ідеалу), що відображає певні колективні (соціальні, національні) устремління. Довоєнні тексти В. Липинського досить яскраво ілюструють й авторське розуміння ролі та значення ідей в історичному бутті. «В життю недержавних націй, боротьба ідей відограє величезну ролю. З ідеї вони черпають силу до свого національного відродження тоді, коли народ, здавалося, вже вмер. Ідея се потім одинока їхня зброя, бо звичайно, не фізичною силою роспоряджують отсі горстки піонерів нового життя відродженого по довгім сні неволі народу», — стверджує вчений287. Неоромантична ідея жертовності, точніше жертвенної посвяти у візії В. Липинського відіграє роль своєрідного мірила вартості щодо оцінки як конкретного діяча, так і цілого стану. У такому дусі український історик і публіцист оцінює потуги галицького студентства, котре «складає там (у Львові. — Авт.) в жертву своє життя і свою будучину»288. Ще красномовніше ідея жертовності й представлення Особистості як речника відповідного ідеалу проступає у замітці, присвяченій пам’яті В. Доманицького. «Мірилом його праці і його заслуг — найвища людська жертва: життя — котре поклав покійний на вівтар Ідеї», — підкреслює автор289. У довоєнних текстах В. Липинського віднаходимо й ідею «територіялізму», котру він тлумачить як устремління до «політичної еманціпації (звільнення. — Авт.) національної території», а у широкому сенсі розглядає як «територіяльний патріотизм навіть серед чужих, роскиданих на території своєї нації людей, щоб, в них мати піддержку своїх горожан»290. Зазначимо, що М. Грушевський уважав течію «територіялістів», яку найбільше уособлював В. Липинський, симптоматичним явищем того часу291. Н. Полонська-Василенко, спираючись на публікацію В. Гришка, висловила думку, що до формування цього концепту історичної та політичної візії В. Липинського значною мірою спричинився М. Василенко292. Прикметною рисою, котра впадає в очі при прочитанні тогочасної публіцистики В. Липинського, є оптимістичність багатьох його суспільно-політичних ——————— 286 Правобережець В. [Липинський В.] Кілька уваг з приводу книжки д. Васілєвского «Ukraina i sprawa ukraińska» // ЛНВ. — 1912. — № 9. — С. 338. 287 Там само. — С. 334. 288 Правобережець В. [Липинський В.] На чисту воду. Остання відповідь п. Здзєховському і К° // Рада (К.). — 1911, 27 вересня (10 жовтня). — № 217. — С. 3. 289 Липинський В. Пам’яти Василя Доманицького // Там само. — 1910, 7 (20) верес. — № 203. — С. 1. 290 Його ж. Кілька уваг з приводу книжки д. Васілєвского. — С. 343. 291 Грушевский М. Украинцы [в России] // Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия. Россия. Германия / Под ред. А. И. Кастелянского. — СПб., 1910. — С. 329. 292 Полонська-Василенко Н. З молодих років Вячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба: Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка. — К., 2013. — Вип. 3. — С. 452–454. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 561 настанов. Наприклад, у неопублікованій за життя вченого розвідці «Другий акт» (1911) автор категорично відкидає думки про занепад українського руху на тлі поширення процесу денаціоналізації в Наддніпрянській Україні. «Ми далекі від такого гнилого песимізму! Подавилася нами Польща, дасть — Біг не проковтне нас так легенько і Росія»293. Та найповніше неоромантичні складові репрезеноваті у відомій польськомовній монографії «Станіслав Михайло Кричевський», опублікованій В. Липинським у вищеназваній збірці 1912 р. 294 Недаремно М. Грушевський тримався думки, що «особливу увагу звернула вона на себе як відгомін старої традиції — як голос нащадків тої шляхти, що в конфлікті козаччини з польським режімом стала по її стороні»295. На думку С. Томашівського, «ся монографія творить основний перелім у поглядах на характер великої української революції»296. У проспекті чотирьохтомного видання «Історичних студій та монографій» 1920 р. В. Липинський планував умістити її український варіант у другому томі під назвою «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького». Ці наміри реалізував Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського 1980 р. У цій монографії В. Липинський повертається до героїзації історії (Я. Пеленський характеризує її як «культ сили і великої людини»)297. Відтак на сторінках монографії споглядаємо побутування як персональних (С.-М. Кричевський, Б. Хмельницький та ін.), так і колективних (українська шляхта) героїв у добу Хмельниччини. Причому історик не тільки диференціює суспільні ролі різних прошарків шляхти, а й наголошує на специфічності їхнього призначення, зокрема покозаченої шляхти. Автор афористично називає цих шляхтичів «жертвенними героями»298 або «жертвенними борцями»299. Саме жертвенне призначення освячене кров’ю та актом героїчної дії спричиняється до народження великої Ідеї — вільного національного життя, Вільної України300. Вона кристалізується у політичному проекті Великого князівства Руського, що виник як результат «велетенської еволюції» суспільного світогляду301. Цю ідею-проект історик неодноразово згадує і в своїх наукових статтях, і в публіцистичних замітках302. У розвідці 1909 р. В. Липинський підкреслює, що вона виникла в часи «величезного вибуху національної енергії», але українська шляхта була надто слаба, щоб удержати проект Великого князівства Руського303. ——————— Безрідний В. [Липинський В.] Другий акт // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 374. Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bohdana Chmielnickiego // Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego, wydana staraniem d-ra J. Jurkiewicza, F. Wolskiej, L. Siedleckiego i W. Lipińskiego; pod red. W. Lipińskiego. — Kijów, 1912. — S. 145–513. 295 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. — С. 223. 296 Томашівський С. Перший похід... — С. 2. 297 Пеленський Я. В’ячеслав Липинський. — С. 209. 298 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 121. 299 Там самo. — С. 429. 300 Там само. — С. 121. 301 Там само. — С. 41. 302 Правобережець В. [Липинський В.] Слідами Потоцького // Рада (К.). — 1911, 29 лип. (11 серп.). — № 170. — С. 1. 303 Липинський В. Генерал артилерії в. кн. Руського (З архіву Немиричів) // ЗНТШ (Львів). — 1909. — Т. 87. — С. 45. 293 294 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 562 Зрештою, провідний персональний герой монографії — С.-М. Кричевський складає «своє життя і свою славу на вівтарі цієї ідеї»304. Відзначимо, що головна риса героїзму у представленні історика полягає у безмежній відданості засадній ідеї, що є «ознакою всіх творців епохи»305. Водночас сучасні дослідники тримаються думки про міфокультуре обґрунтування героїзму у візії В. Липинського306. Однак, «жертвенно-героїчне» конструювання ідеального не заступає автору соціальної площини історичної сцени. Не випадково В. Липинський наголошує, що у його монографії йдеться «про дослідження участи в повстанні 1648–49 рр. шляхти, як окресленої суспільної верстви, що мала відрубні інтереси й відрубну станову ідеологію, — верстви, котра як шляхта до козацько-селянського повстання приєдналася»307. В іншому місці В. Липинський звертає увагу на різні соціальні мотивації покозаченої шляхти, які привели її до табору Б. Хмельницького308. Таке сполучення культу героїв із соціальним відтворенням поверхні історичного руху виявляє самобутність його стилю мислення. Адже він розглядає шляхту не тільки з перспективи творення великої політичної ідеї, а й як матеріал «першорядної якости» для побудови Української держави309. Неоромантичні впливи простежуються і у семантиці В. Липинського. Зокрема, для означення народу / нації історик використовує як вислови у традиційному романтичному дусі — «внутрішня народна сила»310, «козацько-народна стихія»311, «народний організм»312, так і віталістичні новації — «капітал енерґії»313, «експанзивна міць»314 та ін. Аналогічні вподобання помічаємо і у публіцистичних текстах В. Липинського, в яких він уживає низку означень, як-от «експанзивна сила», «духова кріза», «капітал національної енергії»315 і т. п. У схожому сенсі В. Липинський конструює й образ Б. Хмельницького, якого характеризує як «крицеву постать»316, «людину-велетня»317, «сильну людину»318, «велику людину»319, героя з «залізною рукою та титанічною волею»320 і т. п. Врешті-решт, така низка метафор зводиться істориком до формули: «“Богом даний” геній і визволитель українського народу»321. На думку В. Масненка, ——————— Його ж. Твори... — Т. 2. — С. 425, 427. Там само. — С. 241. 306 Комаров Р. В. Культурний героїзм у контексті української філософської традиції (концепції Д. Донцова та В. Липинського) // Наук. зап. Нац. ун-т «КМА»: Філософія та релігієзнавство. — К., 2005. — Т. 37. — С. 85. 307 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 157. 308 Там само. — С. 313. 309 Там само. — С. 235. 310 Там само. — С. 11. 311 Там само. — С. 31. 312 Там само. — С. 129. 313 Там само. — С. 239. 314 Там само. — С. 7. 315 Безрідний В. [Липинський В.] Другий акт. — P. 370–371. 316 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 241. 317 Там само. — С. 5. 318 Там само. — С. 291. 319 Там само. — С. 331. 320 Там само. — С. 147. 321 Там само. — С. 331. 304 305 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 563 у його довоєнних текстах досить виразно проступають окремі елементи харизматичної моделі322, котра була природною і навіть екзистенційно близькою цьому мислителю323. Втім, навіть провіденціальне призначення «генія» та «великої людини» не заступає В. Липинському соціального походження і становища Б. Хмельницького у тогочасному суспільстві. Тож автор називає його «покозаченим шляхетським сином»324 і навіть зауважує, що під Білою Церквою (вересень 1651 р.) гетьман був «іще “малим непоказним чоловіком”, козаком по невільничому прив’язаним до свого короля й гнобительки Речіпосполитої»325. Крім того, В. Липинський упроваджує й морально-етичні мірила вартості щодо минувшини. Скажімо, він наголошує на високому моральному рівні окремих постатей, зокрема повстанця-шляхтича І. Креховецького326. Водночас автор згадує про «моральну відповідальність» Речі Посполитої «перед сучасниками та їхніми нащадками» за ганебну страту І. Виговського (1664)327, характеризує узагальнений образ польського колоніста на українських землях як «духом убогого»328 і т. п. Та найбільше старі канони романтичного історіописання нагадують авторські думки про «фізичну»329 та «внутрішню» (моральну)330 силу, «історичні зовнішні і внутрішні пута»331, які фактично впроваджують дуалістичний поділ світу історії на фізично-матеріальну та ідеально-духовну площини. Зокрема, в одній із розвідок В. Липинський співвідносить поняття «сили» («нової, молодої сили») зі «споконвічними козацькими ідеалами» 332. Ці вислови нав’язують аналогії до семантики та оціночних мірил, представлених у працях істориківромантиків ХІХ ст. (М. Костомаров, П. Куліш та ін.), зокрема до відомої дихотомії сила / безсилля333. Неоромантична мотивація В. Липинського виявляється і у символічному окресленні низки подій, ототожненні певних історичних місць і навіть персональних учинків окремих осіб, які підносяться до рівня знакових актів дії. Приміром, історичні постаті Яреми-Михайла Вишневецького та СтаніславаМихайла Кричевського набувають в авторському зображенні символічного підтексту. Це — представники двох епох української минувшини: «польський ——————— 322 Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. — Київ– Черкаси, 2000. — С. 64. 323 Там само. — С. 111. 324 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 287. 325 Там само. — С. 319. 326 Там само. — С. 223. 327 Там само. — С. 219. 328 Там само. — С. 263. 329 Там само. — С. 273. 330 Там само. — С. 11. 331 Правобережець В. [Липинський В.] «Братья Малороссы» // Рада (К.). — 1908, 28 жовт. (10 листоп.). — № 221. — С. 1. 332 Липинський В. Данило Братковський — суспільний діяч і письменник кінця XVII століття // ЛНВ. — 1909. — № 2. — С. 326–327. 333 Ясь О. Сила і безсилля. Соціальні функції козацтва в інтерпретаціях українськихісториків романтиків ХІХ ст. (методичний інструментарій та техніка викладу) // Соціум. — 2004. — Вип. 4. — С. 215–228. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 564 нащадок здегенерованої княжої Руси і покозачений шляхетський син, загартований у степових боях борець за волю України»334. Деякі кроки С.-М. Кричевського у відтворенні В. Липинського виглядають як символічні діяння. Таким, наприклад, є акт охрещення покозаченого шляхтича у «грецьку віру». Зокрема, історик тлумачить цей вибір як своєрідний «символ, як бажання підкреслити свою єдність із повстанням “усієї Руси”, Руси в першій мірі “грецької віри”, за загальним розумінням сучасників»335. Л. Білас слушно відмічає, що символізм постаті С.-М. Кричевського спирається на особисту авторську мотивацію. Тим паче, що ця історична особа «мусіла видатися Липинському прикладом для його власного життя й власної постанови, приєднатися до українського руху. Ця схожість становища обох спольонізованих шляхтичів, відділених один від одного безмаль трьома століттями, була для нього важливим моментом ідентифікації з його попередником; вона скріплює символічне значення героя монографії»336. Зауважимо, що такі паралелі між особою В. Липинського та головним персональним героєм його студії вказують на самобутню спробу авторського самопізнання, своєрідної самопроекції особи щодо життєвого та духовного призначення. Це зіставлення виказує не тільки одну із засадних рис неоромантизму, але й свідчить про рефлексованість символічного ряду, представленого в монографії. Останній складається зі священних топосів («одвічних символів» за визначенням В. Липинського) давньої Русі — Свята Софія, Золоті Ворота337, «жертвенних героїв» — покозаченої шляхти та її провідників (С.-М. Кричевський, Б. Хмельницький), символічних, іноді ритуальних актів дії (охрещення в «грецьку віру», доблесні звершення на ратному полі, загибель київського полковника) і великої ідеї — незалежної України, яка пов’язує в одне ціле історичне минуле, сучасне та майбуття. З окресленої перспективи видається, що текст В. Липинського цілковито просякнутий неоромантичним сюжетом та його неодмінними атрибутами. Проте це враження тільки почасти відображає авторські устремління, які не є однозначними, як і світосприйняття та погляди історика загалом. В. Липинський демонструє підкреслену пошану до засад сцієнтизму у науковому дослідженні, зокрема у ставленні до фактографічної основи своєї студії. На його думку, «історик, бажаючи відтворити факти, повинен бути в своїх твердженнях дуже стриманим і обережним»338. Тому вирази на кшталт «правдоподібно», «припустимо», «на основі доступного джерельного матеріалу», «при помочі наукової методи» досить часто зустрічаємо на сторінках цієї монографії. Заразом В. Липинський окреслює своє розуміння суб’єктивних перетворень в історії, які тлумачить, переважно в еволюційному, тобто позитивістському сенсі. Зокрема, автор відзначає, що «зміна керівних людей означала тоді величезний скок у конечній — із нашої сьогоднішньої точки бачення — історичній еволюції, і що вона мала, як така, велетенське суб’єктивне значення для сучасників...»339. ——————— Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 341–343. Там само. — С. 313. 336 Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»... — С. LXXXIV. 337 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 331. 338 Там само. — С. 141. 339 Там само. — С. 259. 334 335 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 565 Окрім того, В. Липинський досить виразно вибудовує і каузальний зв’язок між подіями, особливо щодо мотивації та дій окремих соціальних верств. Але у тлумаченні низки подій, явищ і процесів, оцінці ролі відомих особистостей, виявленні провідних ідей історичного буття він виявляє нестримний, ірраціональний, ідеалістичний розмах думки, експресивну тональність у відтворенні провідних сюжетних ліній, які часто не узгоджуються зі сцієнтичними орієнтирами, еволюціоністськими підходами та демонстративною, позитивістською пошаною до факту. Особливості творчої манери В. Липинського в монографії про С.-М. Кричевського досить точно схарактеризував Микола Залізняк. «Він (В. Липинський. — Авт.) об’єктивний історик і скрізь послугується документальним матеріялом, значну частину якого сам зібрав по архівах, але заразом він художник, під рукою якого мертвий матеріял сухих документів оживає і складається в картини, які глибоко потрясають читача і лишають по собі незатерте вражінє», — зазначає рецензент340. Зрештою, генералізація матеріалу в монографії В. Липинського здебільшого спирається на морально-етичні й ідеалістичні канони. Ця конфронтація між різними підходами, переважно є латентною, хоч іноді виявляється у відкритому вигляді. Зокрема, автор відзначає, що «історичну правду будемо намагатися віднайти серед кількох варіянтів, що себе взаємно доповнюють, які дійшли до нас у розповідях про цей факт»341. Така сентенція В. Липинського воднораз сполучає романтичне / неоромантичне мірило вартості («історична правда») з позитивістською вимогою об’єктивізму («факти») щодо верифікації джерельного матеріалу. Таким чином, у довоєнних текстах В. Липинського поєднуються як неоромантичні мотиви, так і позитивістські складові з окремими елементами соціологізації історії. З початком Першої світової війни у його творчості наступає пауза, яка тривала майже 6 років. Інтелектуальні та духовні впливи на погляди та світосприйняття В. Липинського у цей період майже невідомі. Очевидно, що руйнівні обставини воєнних і революційних потрясінь, масштабні, катастрофічні політичні та соціокультурні зрушення в Європі продукували напружену роботу думки, нав’язували кардинальне переосмислення багатьох проблем, колишніх інтерпретацій і старих концепцій. Революційні події відкрили нові терени для діяльності В. Липинського, який виявив себе не тільки як оригінальний історик, але і як невтомний організатор, політик та дипломат. Зокрема, він був послом Української Держави гетьмана П. Скоропадського у Відні і залишався на цій посаді, попри інтриги тогочасних урядовців, до літа 1919 р., себто за часів УНР. Останньою краплею, котра остаточно підважила його лояльність до Директорії УНР, стала страта талановитого військового діяча, полковника П. Болбочана. В. Липинський подає у відставку і відтоді мешкає в Австрії на становищі політичного емігранта. Власне, кінець 1919 р. став межовою віхою в його інтелектуальній біографії, після якої він повернувся до активної наукової творчості, ——————— 340 341 Залізняк М. «Зарослими шляхами України»... — С. 557. Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 293. 566 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 а згодом здобув неабияку популярність як політичний теоретик та організатор гетьманського руху. Першою знаковою студією В. Липинського в еміграційну добу була монографія «Україна на переломi 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ–Відень, 1920). Ця праця є переробленим варіантом його польськомовної роботи «Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy» («Два моменти з історії пореволюційної України»), вміщеної у збірці «Z dziejów Ukrainy»342. Насамперед, варто звернути увагу на інтенції автора, які зазнали суттєвих трансформацій, порівняно з довоєнними часами. Адже історичні ретроспекції 1657–1659 рр. продукували аналогії з українською революцією 1917–1921 рр. Причому вони настільки помітні, що Л. Білас називає тогочасного В. Липинського «істориком кризової доби»343. «Ми обидва дуже перемучені і прибиті нашою катастрофою, бо ми дійсно хотіли і хочемо України» (підкреслення В. Липинського. — Авт.), — писав В. Липинський у листі до О. Назарука від 1 вересня 1924 р.344 Більше того, В. Липинський не приховував, а, навпаки, акцентував увагу на політичній умотивованості своїх концептуальних настанов. «... Може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись зв’язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки», — наголошує історик у вступі до монографії345. Такі зрушення в авторських устремліннях призвели і до кардинальних змін у локалізації предмета дослідження. Якщо у довоєнних студіях В. Липинського виклад, переважно вибудовувався навколо суспільної ролі й участі покозаченої шляхти у революції за часів Хмельниччини та пізніше, то в «Україні на переломі» предметна область достатньо жорстко розгортається навколо двох установчих концептів — «держави» та «нації»346. Відтак культ «жертвенних героїв» заступає апологія «державної творчости» чи «державно-орґанізацийної творчости»347, яка персоніфікується у вольових діях Б. Хмельницького та його «помічників». Ця настанова В. Липинського є наскрізною як у його історичному письмі, так і публіцистичних текстах. «Влада, держава і нація — все це продукти волі і творчости (курсив В. Липинського. — Авт.)», — стверджує історик348. ——————— 342 Lipiński W. Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu potęgi. II. Na przełomie // Z dziejów Ukrainy. — S. 514–617. 343 Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби // Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л. Білас, Я. Пеленський. — Філадельфія, 1991. — Т. 3: Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. — C. XXIII–XXIV. 344 Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921–1930) / Упор. М. Дядюк; наук. ред. Я. Федорук. — Львів, 2004. — С. 55. 345 Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 4. 346 Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби. — С. XLIV. 347 Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 75, 71. 348 Його ж. Братерська сповідь (У перші роковини Ради Присяжних Українського Союзу Гетьманців Державників) // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 411. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 567 Тема покозаченої шляхти та соратників гетьмана поступово розширюється автором до проблеми національної аристократії і її ролі у державному будівництві. Тож в «Україні на переломі» у зародковому вигляді репрезентовано низку історіософських ідей, які у подальшому інтенсивно розроблялися В. Липинським, зокрема в «Листах до братів-хліборобів» (1920–1926). С. Плохій уважає, що ця монографія стала «одним із засадничих текстів державницької школи»349. Зауважимо, що ідея жертовності, посвяти ідеалу, хоч і стає периферійною лінією у зазначеній монографії, але не зникає350. В. Липинський навіть обстоює думку, що «жертва й героїзм» з обсягу цілого класу вимагають «реального ґрунту», тобто відповідних соціальних, економічних, культурних, політичних передумов та обставин351. Натомість істотно підноситься роль головного будівничого Козацької держави. Проте образ Б. Хмельницького в «Україні на переломі» помітно відрізняється від замальовок цієї особистості у довоєнних текстах. Але В. Липинський не відмовляється і від традиційних визначень на кшталт: «Богом даний Гетьман Богдан», «Богом даний провідник» чи «ґеніяльний вождь»352. Наведені вислови навіть кристалізуються у своєрідній метафорі, яку він найчастіше вживає на сторінках цієї студії — «Великий Гетьман» («Великий Богдан»). Тому суттєво змінюється змістовне наповнення більшості дефініцій для означення постаті Б. Хмельницького. Зокрема, В. Липинський наголошує на «моральному авторитеті» як засадній характеристиці Великого Гетьмана. Зазначимо, що йдеться вже не про «авторитет» ватажка революції чи повстання, а про моральну, духовну зверхність будівничого Держави та провідника Нації. Водночас провіденціальний дар «Великої людини» доповнюється іншими важливими характеристиками. В «Україні на переломі» Б. Хмельницький постає як Особистість, яка значною мірою осягнула соціальний та економічний детермінізм в історії. Автор навіть обстоює думку про «орґанізацийний ґеній Гетьмана»353. «Велич і ґеніяльність Хмельницького була в тім, — зазначає В. Липинський, — що він зумів з тим стихійним економічним процесом, з живою хліборобською “городовою” Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову Держави Української зв’язати»354. В іншому місці він окреслює «страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, цивілізаційних і політичних супротилежностей» та наголошує, що в українській історії тільки один Б. Хмельницький «зумів цей гордієвий вузол розрубати»355. Б. Крупницький відзначає, що у працях В. Липинського «Хмельницький виступає, як могутній велетень, що зумів у своїй особі втілити маєстат нації»356. Ці ——————— 349 Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. — К., 2011. — С. 289. 350 Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 166. 351 Там само. — С. 70. 352 Там само. — С. 21, 55, 230; та ін. 353 Там само. — С. 159. 354 Там само. — С. 86. 355 Там само. — С. 121. 356 Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII–XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… — С. 14. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 568 зміни у відтворенні образу Великого Гетьмана свідчать про трансформацію культу героїзму та духовного призначення «великої людини» у світосприйнятті В. Липинського. Властиво, йдеться про змагання, а у низці випадків про співіснування таких рушіїв світу історії як волюнтаризм («воля») та детермінізм («конечність»). Окрім того, варто вказати на суттєві метаморфози у його поглядах стосовно репрезентації української минувшини. Останні найпомітніші у термінологічному апараті «України на переломі». Приміром, В. Липинський інтенсивно використовує поняття «клас», «нація» та похідні термінологічні сполучення, які стають домінуючими у цій монографії. Іноді у його тексті споглядаємо вирази «класовий мир»357, «зденаціоналізований», «реасиміляція»358 і т. п. У листі до О. Назарука від 19 березня 1924 р. В. Липинський наголошує, що уявляє націю в «образі ріжних клясів (підкреслення В. Липинського. — Авт.) (з їх ріжними клясовими хотіннями і світоглядами)»359. Однак, наведені вище дефініції не витісняють остаточно терміни «народ», «верства», «стан», які повсюдно побутували у довоєнних працях історика та громадсько-політичного діяча. Помітною залишається і романтична / неоромантична семантика: «моральна сила та енерґія»360, «безсилля»361, «державна сила»362, «переворотова енерґія»363, «енерґія нації»364, «дух» Війська Запорожського»365, «моральна вартість»366 і навіть бінарні сув’язі на кшталт «фізична революційна енерґія» та «духова інтелектуальна енерґія»367. Заразом суттєво звужується вживання дефініцій «розвиток» («розвій») та «еволюція», а також змінюється оціночне маркування низки понять. Відтепер термін «поступовий» набуває негативного значення. Натомість поняття «реакція» продукує позитивний сенс368. Л. Білас трактує такі зміни у семантиці В. Липинського як еволюцію його поглядів від позитивістсько-раціонального способу мислення до волюнтаристських суджень369. Утім, зазначене тлумачення видається дещо спрощеним, оскільки залишає поза увагою інші термінологічні вподобання автора «України на переломі» та надзвичайну мінливість контекстів концептуалізації, а відтак поєднання різних дослідницьких стратегій. Недаремно в «Україні на перелом» В. Липинський висуває та формулює кардинальний запит до історичного матеріалу: які були причини «гетьманських змагань»? На перший погляд, автор апелює до ірраціональних мотивів побутування масового, колективного героя — «хотіння нації», «дух нації» і т. п. Однак, ——————— Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 78. Там само. — С. 161. 359 Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. — С. 32. 360 Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 3. 361 Там само. — С. 15. 362 Там само. — С. 190. 363 Там само. — С. 16 364 Там само. — С. 17. 365 Там само. — С. 116. 366 Там само. — С. 20. 367 Там само. — С. 80, 229. 368 Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби. — С. XLVI–XLVII. 369 Там само. — С. XLIX. 357 358 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 569 В. Липинський не відкидає, принаймні тотально, ідею детермінізму, себто фактично визнає у тому чи іншому вигляді дію законів в історії! Відтак в «Україні на переломі» споглядаємо не тільки категоричність і безапеляційність тверджень, орієнтацію на інтуїтивні взірці мислення, а й тотальну генералізацію матеріалу, часто-густо у соціологічному розумінні. Зокрема, варто звернути увагу на символічну естетику В. Липинського, репрезентовану у зазначеній монографії. Адже метафори «степу» та «плугу» підносяться автором до ключових символів — кочової і землеробської цивілізацій, Сходу та Заходу370. Ця символіка використовується для схематизації, спрощення розмаїття історичної дії на сцені української минувшини. Проте вона також продукує і генералізує нові смисли, передусім соціокультурну контраверсійність в інтерпретації матеріалу. Такий символічний поділ справляв неабиякий вплив на тодішніх українських істориків, багато з яких наслідувало В. Липинського371. Низка учених узагалі розглядала «Україну на переломі» як найвище досягнення тодішньої історичної думки372, а її автора вважала провідником державницької школи істориків373. Окреслені новації помітно контрастують із довоєнними працями В. Липинського, в яких декларується позитивістська пошана до фактографічної основи в дусі вимог тогочасної академічної етики. Вважають, що саме ранньомодерна царина історичних студій В. Липинського, котрі переважно локалізувалися XVII ст., справила поважний вплив на його концептуальні устремління374. У текстах еміграційної доби істотно розширилося й інструментальне призначення символістської естетики В. Липинського, яка вживалася раніше для легітимації провідної ідеї — Вільної України. Натомість у його повоєнних працях символи-метафори продукують соціокультурний, цивілізаційний сенс. Означені зміни у стилі мислення історика, зокрема щодо ставлення до емпіричного матеріалу, не залишилися поза увагою сучасників. Один із близьких соратників В. Липинського граф А. Монтрезор схарактеризував візію В. Липинського як «р о м а н т и з м с у т и, р о м а н т и з м д е р ж а в н о с т и (розбив А. Монтрезора. — Авт.)» 375, а інший — С. Шемет назвав його «теоретиком і романтикомідеалістом»376. Оцінки фахових істориків були більш стриманими, проте все ж таки досить промовистими. «З методологічного погляду праця В. Липинського не є чисто ——————— Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 75. Крип’якевич І. Нові критерії української історії // Політика (Львів). — 1925, 10-го жовт. — № 1. — C. 13. 372 Кревецький І. Відродження національно-державної думки в українській історіографії // ЛППМ (Берлін). — 1924. — № 3. — C. 38–40; Його ж. Українська історіографія на переломі // ЗНТШ (Львів). — 1924. — Т. 134/135. — C. 161–184; Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії / Упорядк. та нарис Ю. Пінчука, Л. Гриневич. — 3-е вид., репринт. — К., 1996. — С. 209. 373 Крип’якевич І. Нові напрямки в українській історіографії (З нагоди «Огляду української історіографії» Д. Дорошенка, Прага, 1923) // Діло (Львів). — 1924, 27 квіт. — № 93. — С. 5. 374 Н. О. Вячеслав Липинський. Його соціологічні теорії і його загранично-політичні концепції // Зарево. Бюлетень об’єднання українських студентських товариств національного солідаризму. — Мюнхен, 1950. — Ч. 2: (травень). — С. 32. 375 Монтрезор А., граф. В’ячеслав Липинський (5. IV. 1882–14. VI. 1931) // В. Липинський як ідеолог і політик. — Ужгород, 1931. — С. 9. 376 Шемет С. В. К. Липинський при громадській роботі // Там само. — С. 35. 370 371 570 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 наукова. — зазначає П. Клименко. — Автор використовує численний джереловий надрукований і ненадрукований матеріял. Але не систематизує цього матеріялу, не критикує і не провірює його, нарешті не творить на підставі його історичних фактів, а лише ілюструє цим матеріялом укладену на підставі Kubal’i, Czermak’a та ще інших істориків, що ідеологічно на нього впливають, схему історичного процесу 1648–1658 р. р.»377. Дехто з сучасних науковців висловлює думку, що після «України на переломі» В. Липинський відійшов від неоромантичного тлумачення історії, зокрема від апології ролі «великої людини»378. Та ця теза виглядає непереконливо, позаяк тема героїзації минувшини, жертовного призначення героїзму побутує і у пізніших текстах українського мислителя. Скажімо, на початку 1920-х років В. Липинський обстоює думку, що «без жертв не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української»379. У схожому дусі український мислитель висловлюється і у листі до редакції щоденної газети «Діло» від 9 липня 1929 р. Зокрема, він зазначає: «Всі нації переходили через періоди упадку, всі мали своїх неудачників та мучеників. І перемагали ці, що своїх неудачників і мучеників шанували та їх ідеям вірними аж до перемоги залишалися»380. Цей лист спричинився до відомої дискусії автора з професором С. Томашівським про «ідеї, героїв та політику»381. Ще категоричніше висловлюється Д. Чижевський. Він обстоює думку, що «...значення історичних сил Липинський оцінює жертовністю, їх здібністю до жертви та навіть до самопожертви, в кожнім разі — до “обмеження”, до самообмеження. Бо на цих якостях базується й авторитет, і сила...»382. Отож ідея жертовності та героїзму і надалі побутує у творчості В. Липинського. Щоправда, у текстах воєнної та повоєнної доби вона подається у розширених політичних, соціологічних та філософських контекстах, тобто продукує дещо інші соціальні, культурні й інтелектуальні смисли, але не зникає взагалі. Наприклад, в «Україні на переломі» соціально-політична еволюція від «виборного гетьманату» до «дідичної (спадкової) монархії» відтворюється автором із перспективи кількох дослідницьких стратегій, зокрема ірраціоналізму та соціологізму та ін. Відтак «фізична сила нації» — козацтво мало з’єднатися з «силою духовною» — «руською шляхтою» під приводом знакового провідника нації — Великого Богдана на відповідному соціально-політичному ґрунті, але у руслі нестримного потягу національних устремлінь («хотінь»), освячених «жертовними» діяннями. В. Липинський уклав і схему таких перетворень, ініційованих ірраціональними чинниками — волею та «геніальними замислами» Великого Гетьмана: 1) період «автономістичної боротьби» козацтва у Речі Посполитій 1648–1653 рр.; ——————— 377 Клименко П. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. Т. 3: Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. — Київ–Відень, 1920. // ЗІФВ. — К., 1923. — Кн. 2/3: (1920–1922) — C. 246. 378 Пеленський Я. Передмова: В’ячеслав Липинський і його «Україна на переломі» // Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. XIV. 379 Липинський В. Братерська сповідь. — P. 411. 380 Його ж. «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. — С. 444. 381 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. — 133 с. 382 Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Чижевський Д. Філософські твори. — Т. 2. — С. 233. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 571 2) період «емансипування» від Речі Посполитої та оформлення політичної самостійності 1653–1657 рр.; 3) період української національної держави 1657– 1659 рр. Причому Гетьманщина у представленні вченого набуває майже сакральних рис, оскільки репрезентує єдину історичну епоху, коли змогла організуватися «державна аристократична верства»383. Сполучення різнорідних, часто-густо конфронтаційних стратегій у студіях В. Липинського відкривало значний простір для використання інструментальних компонентів із багатьох соціологічних теорій та концепцій. Більше того, ширилися можливості для залучення соціальних практик ученого, які акумулювали старий історичний досвід вищих станів. Приміром, рефлексії В. Липинського щодо національної аристократії значною мірою зумовлені його соціальним і культурним становищем як репрезентанта спольщеної правобережної шляхти з багатими та розмаїтими традиціями. Тож вражаюча символістська естетика автора не є виразом лише «книжної вченості», зокрема засвоєння афористичних висловлювань польських істориків на кшталт відомої сентенції Кароля Шайнохи про «здобич польського плугу» (символу землеробської цивілізації) на східних кресах. Символічне маркування автора «України на переломі» та «Листів до братівхліборобів» спирається на віковий досвід колонізації краю, зокрема на особисту господарську практику. У листі до М. Грушевського від 28 вересня 1913 р. він так характеризує свої землеробські потуги: «Мені доводиться заводити хозяйство в степу... В день хозяйство, постройка хати і т. д., а в ночи — стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розвелось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кожного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, неначе-б для спорту»384. Зауважимо, що з липня 1913 р. до липня 1914 р. В. Липинський перебував на своєму хуторі Русалівські Чагари поблизу Умані, де намагався втілити свої світоглядні ідеали щодо плідної співпраці землевласників із великим землеробським класом — селянством385. Чи не з таких особистих вражень, сполучених із науковими рефлексіями, постали контраверсійні образи Степу та Плуга, Сходу і Заходу, зокрема переконання історика про виключно деструктивні інстинкти кочівників-руїнників? Але й символічні фігури Яфета і Хама386, Дон Кіхота та Санчо Панси387 (аристократії і черні), часто-густо представлені у творах В. Липинського на основі особистих спостережень і почувань доби воєнних лихоліть та визвольних змагань. Пригадаємо, хоча б алегоричний образ Мітьки Щелкоперова, в якому вгадуються риси інтелігента-теоретика, фундатора «інтегрального націоналізму» Д. Донцова. Цей персоніфікований символ відображає «провансальство (провінційність, маргінальність. — Авт.)» політиків тогочасної України388. ——————— Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 230. Його ж. Повне зібрання творів... — Т. 1. — С. 412. 385 Гирич І. В’ячеслав Липинський у довоєнний час (у світлі листування з культурними діячами України) // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина... — С. 143, 145. 386 Липинський В. Хам і Яфет. З приводу роковин 16/29 квітня 1918 р. — Львів, 1928. — 30, [2] c. 387 Правобережець В. [Липинський В.] Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта) // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 397–406. 388 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. XX–XXII. 383 384 572 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 Зазначимо, що сучасні дослідники вдаються до порівняння візій Д. Донцова й В. Липинського, попри разючі світоглядні та методологічні відмінності цих концептуальних пропозицій389. Однак, символічний ряд виказує ще одну своєрідну рису автора «Листів до братів-хліборобів», яку споглядаємо у поєднанні його ірраціональної мотивації з прагматичною спрямованістю мислення. Одним із таких інструментів у творчості В. Липинського є тема міфу, зокрема «переяславської легенди» та її функціонального призначення. На його думку, Переяславську угоду 1654 р. доцільно розглядати у подвійному сенсі: 1) як спосіб легальної емансипації від Польської Корони; 2) як захід, що мав підважити легітимізм монархічно налаштованих верств українського суспільства стосовно Речі Посполитої. В «Україні на переломі» цей акт набуває характеру добре вмотивованої акції, якою передбачалося, окрім «легального виходу» з Речі Посполитої, поволі підвести свідомість козацької верхівки до сприйняття ідеї «самодержця руського» — козацького гетьмана. Проте визначальним є утилітарне застосування Переяславської легенди як формуючого чинника суспільної свідомості. Москва сприймала цей міф як засіб легітимації для анексії українських земель. Натомість для української аристократії, вважає автор, Переяславський міф став порятунком від «положеня верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій»390, який запобіг остаточній денаціоналізації державницької свідомості. Тому «переяславська легенда» у представленні В. Липинського є демонстрацією того як міфічне, ідеальне не тільки трансформує наші уявлення про минувшину, а й перетворює саму дійсність. «Лєгенда — не брехня. Лєгенда — це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для творення будучини», — стверджує вчений391. Міфологічні компоненти відіграють настільки значну роль у творчості В. Липинського, що правник Є. Пизюр називає його теорію класократії «українським політичним міфом» про ідеальний державний лад392. Зрештою, історичний міф початку ХХ ст. є одним з найяскравіших виразів модерністського культурного синкретизму, зокрема чільним атрибутом та інструментом неоромантичного мислення. Зазвичай до основи міфу кладеться масове, колективне переживання, яке виступає як спосіб пояснення дійсності, зокрема продукує образи, що ототожнюються з самостійними явищами реальності. Неоромантичні складові стилю мислення В. Липинського представленні і у «Листах до братів-хліборобів», в яких наголошується на необхідності персоніфікації національної ідеї 393 як щодо минувшини, так і стосовно майбуття. Ба більше, у цьому соціологічно-філософському трактаті він розмірковує про призначення, суспільну роль творця політичних та історичних теорій. «Хоч обставини, в яких я тепер живу, а перш за все надломлене здоровля, дають мені змогу тільки ділами пера працювати для здійсненя нашої державно-національної віри, але я не хочу бути тільки літератором, або фабрикантом політичних порад та творів для показчиків української літератури. Я хочу, щоб дійсно була ——————— 389 Рєзнік В. В. Державницькі теорії Д. Донцова і В. Липинського, порівняльний аналіз: Автореф. дис. … к. політ. н.: 23. 00. 01 / НАНУ. ІПЕД. — К., 2008. — 16 с. 390 Липинський В. Твори… — Т. 3. — С. 25. 391 Його ж. Хам і Яфет. — С. 6. 392 Пизюр Є. Вказ. праця. — С. 104. 393 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 88. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 573 Україна, щоб дійсно, реально, а не тільки на папері істнувала Українська Нація», — наголошує В. Липинський394. У цьому пасажі знаходимо своєрідну неоромантичну саморефлексію автора щодо ролі персонального героя (в даному випадку письменника-теоретика) в історії. Вона нав’язує аналогії з довоєнними самопроекціями В. Липинського стосовно постаті покозаченого шляхтича С.-М. Кричевського. Водночас у поданій сентенції порушується одна з найважливіших проблем у творчості українського мислителя: як раціональними методами («друкованим словом») вирішити суто ірраціональні проблеми («волі» та «сили»)?395 Німецький соціолог Карл Мангайм розглядав такі «методологічні рефлексії» неоромантиків як спробу поставити «питання про пізнаванність (курсив К. Мангайма. — Авт.) цих ірраціональних елементів»396. На цьому місці варто згадати про ригористичність та максималізм В. Липинського, як у приватних справах, так і у політичній та науковій діяльності. Приміром, у публічній заяві 1910 р. до польських часописів, які натякали на його «підкупленій роботі» на користь Німеччини, він наголошує, що «редакторів тих газет, які міститимуть подібні натяки, я потягну до суду. Тих же, що не підлягають державному судові застерігаю, що зумію оборонити свою честь иншими способами»397. Причому український діяч здійснив низку практичних кроків, які мали спричинитися до судового процесу398. Максималістська вдача та шляхетські ідеали В. Липинського неодноразово виявлялася на тернистих шляхах його життя. У 1914 р. учений, незважаючи на свою небезпечну хворобу (ще в юному віці В. Липинський захворів на туберкульоз) та антиросійські настрої, йде служити до російського війська, позаяк уважав, що саме ці руйнівні події нададуть нового поштовху українській справі. В. Липинський потрапляє до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку — кавалерійського авангарду Другої армії Північно-Західного фронту, якою командував генерал О. Самсонов. Ця армія була оточена і розгромлена німецькими військами на Мазурських озерах. Виходячи з оточення історик переправлявся через річку і дуже застудився. Відтоді у нього відновися і загострився туберкульоз легенів. З такої перспективи В. Липинський постає як інтелектуал із аристократичним кодексом честі, підвищеною емоційною чуттєвістю, цілісною та багатогранною системою цінностей, тонкою, своєрідною рівновагою численних лояльностей. За висловом І. Крип’якевича, В. Липинський являв собою сильну і творчу індивідуальність399. Отож саморефлексії автора-теоретика, в яких яскраво проступає екзистенціальне Его, рясно представлені у текстах В. Липинського. Власне, авторські рецепти споглядаємо вже у красномовних, афористичних заголовках перших листів третьої частини «Листів до братів-хліборобів»: ——————— Там само. — С. 114. Там само. — С. 114–115. 396 Манхейм К. Социология культуры: Избранное. — М.–СПб., 2000. — С. 353. 397 Заява Вацлава Ліпінського // Рада (Київ). — 1910, 10 (23) черв. — № 130. — С. 2. 398 Передерій І. Г. В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908–1914 рр.) // УІЖ. — 2011. — № 1. — С. 78. 399 Крип’якевич І. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. — Т. 3: Україна на переломі 1657–1659. — С. 86. 394 395 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 574 «Роля письменника-публіциста в процесі національної творчости» (Лист 1), «Слово — слуга стихійного хотіння. Сотворити хотіння словом — неможливо» (Лист 2), «Перше творче завдання слова: усвідомлювати і формулювати несвідоме стихійне хотіння» (Лист 3), «Еволюція сотворених словом образів-ідей в залежности од сили стихійного хотіння, з якого ці образи-ідеї повстали» (Лист 4) та ін. «Слово» («теорія») у тлумаченні В. Липинського стає ірраціональним виразом «несвідомого хотіння» та «сили», хоч і керується розумом, тобто вповні раціональною нормою людського мислення. «Всяка соціальна теорія мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчості. — зазначає автор. — Але мірилом її сили і вартости являється не її “оригінальність”, “об’єктивність”, “науковість”, “логічність” — а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла»400. На його думку, уникнути «мертвої теоретичності» або «пустопорожньої літературності», можливо тільки шляхом усвідомлення стихійних ірраціональних хотінь, які варто закарбувати у слові та сформулювати в теорії! В. Липинський уважає, що певна «теорія» чи «слово» спричиняються до творення відповідної політичної, культурної, соціальної практики. «Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А ріжні теорії дадуть тоді різні практики і знищать, розсадять наше діло», — наголошує В. Липинський у листі О. Назарука від 16 січня 1925 р.401 У такому контексті «слово» виступає як творчий, активний чинник, як індивідуальний акт дії письменника чи публіциста у загальному руслі стихійних прагнень нації, котрий невіддільний від його особистості. Заразом «теорія» є способом організації колективної «волі» (нації, соціальної спільноти, релігійної громади і т. п.). Відзначимо, що наведені рефлексії та саморефлексії В. Липинського викликають певні асоціації з «мовною програмою» старого / традиційного романтизму. Тим паче, що саме романтики ХІХ ст. (М. Максимович, М. Костомаров та ін.) розглядали та тлумачили «слово» (мову) як неодмінну складову духу народу / нації, його культурного й етногенетичного коду, зокрема як відображення первісних народних прагнень і устремлінь. Але символічне представлення минувшини у тодішніх студіях В. Липинського не є самоцінним, оскільки сполучається з ідеями органіцизму та соціологічного представлення минувшини. Відтак у «Листах до братів-хліборобів» органіцизм трансформується й оформлюється у «класократичну концепцію» про три способи організації національної аристократії, а за великим рахунком — три цикли державного правління та буття нації. ——————— 400 401 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 117. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. — С. 77. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 575 6.4. Ірраціоналізм, соціологізм та «органічна сполука» у концептуалізації В. Липинського Органіцизм, як і традиціоналізм, елітаризм, ірраціоналізм, здебільшого відносять до неодмінних компонентів, ба навіть засадних ознак консервативного стилю мислення402. Власне, у консервативних доктринах органічні мотиви, як правило, протистоять ідеям індивідуального атомізму чи механістичної соціалізації, які зазвичай пов’язують із ліберальними та демократичними ідеалами. Сенс органіцизму у консервативних візіях, переважно, виводять із системи рівноваги, в якій розглядаються окремі особистості, речі, явища, ідеологічні й політичні вартості тощо. Органічний ідеал консерватизму початку ХХ ст. вбачали у виразному становому устрої або, принаймні, у добре вибудованій соціальній ієрархії суспільства. Не випадково у текстах В. Липинського споглядаємо численні згадки про Британську імперію та її взірцевий становий лад. Такі консервативні виміри світогляду, здавалося б, незаперечно торують шлях до ірраціональних мисленнєвих конструкцій, які рясно відчитуємо у студіях В. Липинського. Д. Дорошенко вирізняв «блискучу історичну інтуїцію» В. Липинського як одну з суттєвих ознак його творчості403. Однак, ірраціоналізм та органіцизм цього українського мислителя мають не тільки консервативне підґрунтя, а й неоромантичне походження. Інтуїтивний спосіб мислення В. Липинського незаперечно нав’язує аналогії з класичним романтизмом. Тим більше, що семантика його текстів часто-густо нагадує старі або класичні романтичні канони історіописання ХІХ ст. Недаремно «органічні» метафори В. Липинського, іноді виглядають справжнісінько так як у текстах М. Костомарова та М. Грушевського. Скажімо, у такому сенсі можуть бути прочитані його вислови «народний організм, звихнений віковою неволею, роз’ярений багатолітнім терпінням приниження»404, або «приплив нових сил у виді молодого й сильного козацтва влив до ослабленого й розкладаючогося національного організму нове, відроджене життя»405, «отрути нашого національного організму»406, «гниль, котра загніздилась в нашому національному організмові за часів нашого недавнього лихоліття»407. Подібні мотиви простежуємо і в інших авторських заувагах та коментарях. Зокрема, у сентенції В. Липинського про Гадяцьку унію (угоду) 1658 р., що характеризує Велике князівство Руське як «політично незалежний державний організм»408, побутує навіть його федералістське означення, майже як у дусі М. Костомарова. Проте, на відміну від адептів романтичного історіописання, передусім вищезгаданого М. Костомарова, В. Липинський упроваджує тотальну ——————— 402 Тукаленко І. А. Проблема держави в історіософській концепції В. Липинського в контексті європейської консервативної думки: Автореф. дис. ... к. філос. н.: 09. 00. 05 / Київський університет ім. Т. Шевченка. — К., 1998. — C. 11–13. 403 Дорошенко Д. В. Липинський як історик // В. Липинський як ідеолог і політик. — С. 72. 404 Липинський В. Твори... — Т. 2. — С. 129. 405 Там само. — С. 77. 406 Правобережець В. [Липинський В.] Слідами Потоцького. — С. 1. 407 Його ж. Мобілізація російської і польської «чорної сотні» // Рада (К.). — 1911, 8 (21) лют. — № 30. — С. 1. 408 Його ж. Твори. Архів. Студії. — Т. 2. — С. 41. ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 576 соціалізацію авансцени минувшини. Тож навіть «жертвенні герої» чи «велика людина» на сторінках його довоєнних праць постають не тільки у контексті ірраціональних хотінь (волі, волюнтаризму) та культу героїзму, а й як вислід соціальних, політичних теренів, які окреслили їх призначення в світі історії. Ця засадна риса світосприйняття В. Липинського вводить у його стильовий профіль аналітичні складники, що сполучаються з інтуїтивним осягненням. Отаке поєднання найповніше виявляється у його дослідницьких практиках протягом 1920-х років, зокрема у відомій концепції «класократичної монархії». Відтак органологія українського мислителя у світлі сполучення розмаїтих мисленнєвих елементів набуває іншого сенсу і продукує нові інструментальні можливості! Загалом у повоєнних текстах В. Липинського простежуємо давню схильність уподібнювати поняття «нація» та «держава» до «організму» («державний організм», «український національний організм», «національне тіло» і т. п.)409. Ці аналогії не є ані чисто натуралістичними у позитивістському сенсі, ані повністю ідеальними у розумінні старих романтичних настанов. Зауважимо, що у представленні В. Липинського вони пов’язуються як і з ірраціональними («воля однієї людини») чи метафізичними («дух нації») компонентами, так і з географічними, природними, зрештою соціокультурними та геополітичними обширами побутування «організму» (ідея Землі, культурного перехрестя між Сходом і Заходом), «фізичною силою» держави, зокрема її здатністю до захисту («відпорности») і. т. п. «Розуміється перш за все грав тут ролю момент ірраціональний: дух нації, що все стихійно прямує до з’єднання в одно тіло цілого національного організму», — відзначає автор монографії «Україна на переломi…»410. Цей коментар свідчить про сполучення інтуїтивного й аналітичного способів мислення в експлікації понять. В інструментальному плані таке поєднання демонструє спробу соціологічного конструювання історії, хоч і з уведенням суттєвих ірраціональних складових. На думку В. Липинського, в основі «поняття нації лежить містичне ядро»411, котре сполучає цю ідеалістичну підвалину з природно-фізичним світом. Відтак нація постає як реалізоване, здійснене «хотіння» бути й жити, що спирається на «територіальній патріотизм», себто на ідею відданості певному простору! На цьому місці відзначимо, що «органічна» візія В. Липинського отримує міцну матеріально-фізичну площину — Землю з її етно- та соціокультурним, геополітичним та природним ландшафтом! Причому концепт «територіального патріотизму» продукує не лише ідею осілості, а й тезу про «органічну спільноту», що має власну ієрархію і, практично, колективну свідомість. «Т е р и т о р і я л ь н а, к р а є в а с в і д о м і с т ь (розбив В. Липинського. — Авт.), а не свідомість племінно-культурна-віросповідна-національна лягла в основу всіх держав цілого світа», — підкреслює В. Липинський412. ——————— Його ж. Твори. Архів. Студії. — Т. 3. — С. 40, 67, 182. Там само. — С. 172. 411 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 83. 412 Його ж. Хам і Яфет. — С. 9. 409 410 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 577 Більше того, в текстах українського мислителя проступає досить цікаве потрактування «козацької організації» як «органічного колективу»413. В іншій студії В. Липинський обстоює думку про наявність у суспільному житті різних «органічних сполучень» — родових, класових, територіальних414. У його представленні нація виникає як «органічна сполука» (а не «органічна цілість» як у М. Грушевського!), духовних і матеріальних сил, активних та пасивних елементів, урешті-решт як добре впорядкована й окреслена ієрархія взаємин і соціальних ролей. Але ієрархія, яка постає у межах «органічного колективу» чи «органічної сполуки», у жодному разі не є вислідом ані чисто аналітичної, ані вповні ірраціональної стратегії авторського мислення. «Хлібороб, співпрацюючи й співжиючи з природою, має виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту та присутності у всесвіті невідомих сил, які людина своїм розумом може відчувати, але керувати якими не в стані... Звідціль ірраціональна, метафізична релігійність і віра в Бога у хлібороба...», — відзначає вчений415. З віри як позачасового мірила вартості походить містичність та релігійність філософії історії В. Липинського. Адже у його візії релігія та церква виступають як соціальні й моральні чинники, що дисциплінують, упорядковують людські хотіння й інстинкти416. Та «духовна природа» ірраціоналізму, як осягнення ієрархії Всесвіту, є тільки одним із наріжних каменів світосприйняття «хлібороба-консерватора», з яким ототожнює себе український діяч. Іншою засадною рисою цього світогляду є універсалізм або «універсалістичний спосіб думання європейських лицарів-хліборобів»417, який скерований на осмислення й творення соціальних, національних відносин, зрештою самої «суспільної природи» буття та громадських вартостей. У такому контексті візію В. Липинського навіть сприймають як повернення до доіндустріальних / домодерних цінностей418. Однак, це спостереження, мабуть, не варто надмірно генералізувати, позаяк ставлення автора «Листів до братів-хліборобів» до індустріальної цивілізації видається неоднозначним. З одного боку, споглядаємо його дошкульні інвективи щодо капіталу та плутократії. Проте, з іншого боку, В. Липинський уважає, що охлократія (найгірший спосіб організації національної аристократії та державного правління) зазвичай постає на периферії індустріальної цивілізації (східні деспотії, держава мамлюків, якобінська Франція, більшовицька Росія). Натомість взірець «класократичного» устрою, на його думку, являла собою Британська імперія, котра до початку ХХ ст. асоціювалася з образом індустріальної твердині — «світової робітні». Ці приклади ілюструють досить своєрідний стиль мислення В. Липинського, котрий включає різні інтелектуальні й культурні складові. ——————— Його ж. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1 — С. 21. Його ж. Релігія і церква в історії України. — Львів, 1933. — С. 35. 415 Його ж. Універсалізм у хліборобській ідеології // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 1998. — С. 121 416 Його ж. Релігія і церква в історії України. — С. 25. 417 Його ж. Універсалізм... — С. 128. 418 Галушко К. Європейський контекст соціально-політичних ідей В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. — Київ–Житомир, 2007. — С. 368. 413 414 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 578 Зрештою, сам автор схарактеризував свої «Листи до братів-хліборобів» не як політичну програму, а як світогляд — «спосіб думання»419. Видається, що у світосприйнятті В. Липинського ключовою є термінологічна зв’язка ірраціоналізм / універсалізм, яка демонструє циркуляцію і взаємодоповнення двох парадигматичних взірців: людина / природа та людина / суспільство. Понятійні сполучення з обсягу зазначених підходів спостерігаємо і в інших працях, зокрема у «Листах до братів-хліборобів»: волюнтаризм / фаталізм420, матеріальна сила / моральний авторитет421, статика / динаміка громадського життя422, ідеалістичний реалізм («прагматичний спосіб мишленя»)423, закон землі / закон капіталу424, «сила продукції» та «сила ідеології»425 і т. п. Відзначимо, що соціолог В. Ісаїв звертає увагу на побутування у повоєнних студіях В. Липинського своєрідної дихотомії внутрішня / зовнішня сила426. Наведені термінологічні конструкції є виразом хаотичності, почасти навіть суперечливості неоромантизму як стильової течії, яка сполучається з різноманітними інтелектуальними компонентами. Проте таке інструментальне поєднання відкриває нові евристичні можливості для осягнення багатоманітності форм та виявів суспільного життя. З означеної перспективи органіцизм В. Липинського значною мірою трансформує ідеалістичне чи метафізичне уподібнення суспільства або нації до «тіла» у структурно-функціональний метод організації історичного матеріалу, зокрема сполучає інтуїтивний та аналітичний способи мислення. Д. Чижевський уважав, що «на цій органічності нації будує Липинський усю свою теорію клясократії»427. Такі конструкції В. Липинського дають підставу радше вести мову не стільки про домінуючу еволюцію у напрямі «волюнтаристських суджень» (Л. Білас), скільки про соціологічне переосмислення позитивізму у його повоєнних текстах. Власне, у соціологізмі та органіцизмі В. Липинського, мабуть, варто дошукуватися витоків його «класократичної» (по суті циклічної) візії історії. Деякі з його лівих критиків, зокрема політик-соціаліст Ісак Мазепа, навіть порівнюють «Листи до братів-хліборобів» з працями О. Шпенглера та ін.428 Недаремно англійський філософ-неогегельянець Р. Коллінгвуд розглядав тогочасні циклічні теорії та морфологію історії як новітнє вираження позитивізму429. На цьому місці постає питання: як узгоджується соціологізм В. Липинського з ірраціональною, ідеалістичною стратегією пояснення історії, яка широко пред——————— Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. XLIII. Там само. — С. 349–350. 421 Там само. — С. 70–71, 81–82. 422 Там само. — С. 196. 423 Там само. — С. 358. 424 Там само. — С. 32. 425 Там само. — С. 379. 426 Ісаїв В. Вказ. праця. — С. 85. 427 Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. — С. 229. 428 Мазепа І. Підстави нашого Відродження. — [Новий Ульм], 1946. — Ч. 2: Проблеми відродженої України. — С. 41–45, 48, 52, 56, 63, 66, 82; Клясократичні мрії // ЛДП. — 1955. — № 3. — С. 7. 429 Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; Авт. ст. М. А. Киссель. — М., 1980. — С. 155–156, 174. 419 420 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 579 ставлена у його повоєнних студіях? Тим більше, що тодішні соціологічні конструкції, здавалося б, не залишають великого простору для побутування ірраціональних експериментів, зокрема інтуїтивного осягнення минувшини та проникнення до її сутності... Відповідей, очевидно, варто дошукуватися у специфічному інструментарії В. Липинського, точніше у його багатоманітних дослідницьких, культурних, соціальних, політичних практиках. У «Листах до братів-хліборобів» автор підносить і трансформує концепт «організму» в органічний тип взаємин соціуму чи метод побудови «класократичного» громадського життя. Тож він обстоює думку про побутування «органічного взаємовідношення» між активною й пасивною расою, що утворює «класократичний» устрій430. За візією В. Липинського, такий тип взаємовідносин передбачає збройне завоювання активною расою пасивної. Автор характеризує його як завоювання «зверху», себто «по-лицарськи». У подальшому розгортається «органічне співробітництво» на основі «інстинкту» осілості та персонального проводу, внутрішньої єдності та організованості активної раси, що призводить до вироблення спільних органічних «інстинктів» (сусідства, території та родини). Відтак творяться нові громадські і політичні вартості, формується відповідна суспільна ієрархія тощо. Запорукою «органічної співпраці», на його думку, є обмеження релігійною мораллю «класократичної сили і авторитету», що реалізується завдяки поділу духовної та світської влади431. Отже, схематизація минувшини подається В. Липинським як понятійна тріада, відповідно до трьох способів організації національної аристократії. Проте автор формулює свої установчі концепти у вигляді трьох циклів державного правління та трьох станів існування нації — класократія (органічний спосіб утворення), демократія (хаотичний спосіб) та охлократія (механічний спосіб). Ця конструкція почасти нагадує циклічні теорії М. Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера та ін. Однак, вона суттєво відрізняється в інструментальному плані, позаяк зазначені мислителі оперують іншими поняттями — культурноісторичний тип (М. Данилевський), цивілізація (А. Тойнбі), культура (О. Шпенглер). Натомість провідним операційним інструментом В. Липинського є поняття «нація», котре досить помітно корелюється з циркуляцією національної аристократії (еліти) у дусі теорій В. Парето, Г. Моски та ін. «Вже свого часу відомий італійський соціолог Парето висловив думку, що історія є по суті ціркуляцією еліт, думку і так нам відому, бо на ній побудована ціла соціологічна система В. Липинського», — відзначав Б. Крупницький432. В. Липинський повсякчас обстоює тезу про «постійне відновлення або зміну аристократій»433, що нагадує підхід італійського вченого. Згадаємо, наприклад, знаменитий афоризм В. Парето («Історія є кладовищем аристократій»), який співзвучний розумуванням автора «Листів до братів-хліборобів». Окрім того, В. Липинський уводить три основні соціальні типи, які формалізує у світлі їхніх суспільних функцій, себто того становища, котрі вони посідають щодо продук——————— Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 216. Там само. — С. 216–230. 432 Крупницький Б. IV. Між авторитетом і свободою: б). Проблема проводу в українських соціологічних конструкціях // Крупницький Б. Основні проблеми… — С. 98. 433 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 188. 430 431 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 580 ції, ідеології та меча: войовник-продуцент, войовник-непродуцент та невойовник-продуцент (непродуцент)434. Вони відповідають трьом методам здобування та організації влади: класократії, охлократії й демократії. Зауважимо, що відомі метафори В. Парето стосовно означення еліти — «леви» (репрезентанти ідеалів та традицій) та «лиси» (плутократія чи плутодемократія — торгівці, лихварі, спекулянти, зрадливі парламентарі й чиновники), які походять від інтелектуальної традиції, започаткованої ще Н. Макіавеллі, напрочуд добре співвідносяться з дефініціями В. Липинського — продуцент / непродуцент. У візії українського мислителя споглядаємо й представлення давньої опозиції органіцизм / механіцизм, як різних типів соціальних взаємовідносин, властивих класократії та охлократії. Таким чином, у текстах В. Липинського органіцизм репрезентований як методологічна стратегія, яка вирізняється багатоманітністю інструментального застосування. Передусім, органічність — це природній спосіб творення ієрархії / структури соціуму. В авторському представленні цей спосіб випливає з двоїстої природи самого Всесвіту та дуалізму людського буття — природного і, заразом, соціального, реального й ідеального, тобто виказує інтелектуальні впливи віталізму чи філософії життя. Відтак похідні метафори «органічний колектив», «органічне сполучення», «органічна свідомість», «органічний спосіб» і т. п. часто-густо уживаються В. Липинським саме для підкреслення ієрархічності соціального / національного буття. Та, попри свою природність, органічність не є тотально детермінованою. Натомість вона є все ж таки одним (найліпшим за візією В. Липинського!) із трьох конкуруючих способів (методів) організації громадського життя нації та національної аристократії, який упорядковує й спрямовує «стихійні хотіння» до державного буття. Тому органіцизм виступає як своєрідна формація, що виробляє, спрямовує колективну свідомість, тобто кристалізує ідеальне, ірраціональне й містичне у межах «органічної сполуки». Врешті, органологія В. Липинського плавно перетікає у циклічне представлення світу минувшини, як коловороту націй у пошуках релігійно-морального сенсу історичного буття. «Класократія, демократія, охлократія — ось ці три вічно повертаючи стадії, через які проходять в своєму життю нації і через які, по трупах тих націй, що померли здеморалізувавшись, йде людськість своїм тернистим шляхом на висоти, до Бога…», — зазначає автор435. З такої перспективи дефініція «органічна сполука» є не тільки основою циклічної органології В. Липинського, а й своєрідним способом переосмислення «травматичного та шокового досвіду» національно-визвольних змагань. Власне, цей термін є наріжним каменем у його концепції «класократичної монархії», котра представлена як інтелектуальний та практично-політичний рецепт для української еліти й суспільства 1920-х років. Водночас концептуальне й інструментальне призначення органіцизму, за версією В. Липинського, спрямоване на виокремлення предметного поля українського історіописання. У метафоричному сенсі йдеться про ту чи іншу форму ——————— 434 435 Там само. — С. 408. Там само. — С. 209. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 581 інтелектуальної сепарації, точніше самоусвідомлення, у східнослов’янському, загальноєвропейському чи навіть світовому контексті. Тим паче, що українська минувшина в представленні В. Липинського постає як певна цілісність. Саме таку роль відіграє «органічне сполучення» чи «органічний колектив» у критичні, переломні моменти історичного буття (Хмельниччина у середині ХVII ст., українська революція 1917–1921 рр.) у неоромантичній і, заразом, консервативній візії В. Липинського. Вочевидь, поєднання гострих полемічних пасажів із філософсько-соціологічною тематикою, сполучення різних дослідницьких стратегій значно ускладнювало сприйняття головних ідей «Листів до братів-хліборобів». Адже у цій студії споглядаємо перехід від типових публіцистичних розумувань до домінації унікального, авторського досвіду, який від часів знаменитих «Дослідів» Мішеля Монтеня вважається класичною ознакою есеїстики. Отож грубезний том «Листів», насичений величезною кількістю понять і концептуальних положень, виявився аж занадто складним для рецепції авторських ідей у середовищі українських гетьманців. Тільки невелика кількість прихильників В. Липинського засвоїла та вільно оперувала його ідеями. Натомість більшість гетьманців-монархістів сприймали класократичну візію як свого роду terra incognita. Д. Дорошенко у тісному співробітництві з автором навіть підготував спеціальну працю, в якій запропонував популяризаторську версію класократичної концепції для широкого загалу436. «Не знаю тільки, чи до ладу воно все буде, бо “популяризувати” Вас дуже тяжко…», — писав Д. Дорошенко у листі до В. Липинського від 28 квітня 1924 р.437 Зазначимо, що «Листи до братів-хліборів» часто-густо сприймалися не як політичний трактат, а як «трохи не енциклопедія історичних і фактичних відомостей про основні поняття соціології розвитку народів і про форми політичного істнування й творення»438. До того ж, цей текст був насичений різноманітними термінологічними сполученнями, котрі зазнали помітних інтелектуальних і культурних мутацій. Причому Л. Білас обстоював думку, що автор розглядав «Листи до братів-хліборобів» лише як попередню чернетку чи «торс» майбутньої великої студії439. Зазвичай В. Липинський застосовував поширений у тогочасній суспільнополітичній та історичній думці понятійний апарат, але наповнював його відмінним змістом, уживав у найрізноманітніших контекстах і змінював первісне інструментальне призначення, що продукувало нові, оригінальні смисли. Вважають, що саме специфічна термінологія В. Липинського не тільки ускладнювала рецепцію його поглядів, а й істотно утруднює сучасним дослідникам вивчення діапазону інтелектуальних впливів на українського мислителя440. На цю особливість текстів фундатора «класократичної візії» неодноразово зверта——————— 436 Забаревський М. [Дорошенко Д. І.] В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. — Відень, 1925. — 51 с. 437 Липинський В. Архів. — Т. 6. — С. 84. 438 Левицький В. Листи Липинського // Діло (Львів). — 1926, 10 груд. — № 274. — С. 2. 439 Білас Л. В річницю Вячеслава Липинського (До 75-річчя народження) // УЛГ. — 1957. — № 4: (квіт.). — С. 1. 440 Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». — К., 2002. — С. 105. 582 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ли увагу як дослідники (Д. Чижевський, Є. Пизюр)441, так і його сучасники. О. Назарук у листі до В. Липинського від 28 вересня 1923 р. зазначав: «... про неясний для мене Ваш термін “охлократія” напишу колись» і далі у примітці з розпачем додав: «Коли мені треба б його вияснювати, то й 50 відсоткам инших читачів теж»442. Заразом В. Липинський надзвичайно уважно, а подекуди й вельми хворобливо ставився до використання іншої термінології. Скажімо, видрукувавши у «Хліборобській Україні» розвідку С. Томашівського «Влада й культура», він у довжелезній примітці подав пояснення щодо співвідношення термінології галицького вченого з понятійним апаратом, ужитим у його «Листах до братівхліборобів». Зокрема, В. Липинський наголошує, що термін «охлократія» він застосовує у традиційному сенсі поняття «демократія» і т. п.443. Видається, що термінологія відігравала надзвичайно важливу роль в авторській концептуалізації. Приміром, поняття «традиція» у текстах В. Липинського трактується не стільки у нормативному сенсі (передача ідей, цінностей, ритуалів, стереотипів, моделей поведінки, тобто нав’язування до певного змістовного ядра минувшини), скільки як системотворчий чинник, ірраціональний каталізатор «містичних прагнень» і «стихійних хотінь» нації. Л. Білас увжав, що саме традиція була однією з «рушійних вартостей історії» у його студіях444. Завдяки цьому підходу історична та політична візія В. Липинського набуває надзвичайної динамічності, зокрема відображає творчий, активний характер його філософії історії. Тож Б. Крупницький схарактеризував В. Липинського як теоретика з темпераментом публіциста445. У цьому ж сенсі варто розглядати й авторське потрактування терміна «аристократія». На відміну від традиційних означень В. Липинський уживає цю дефініцію в іншому контексті та вкладає новий зміст. Передусім він наголошує, що застосовує «слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтелігентська демократія, не для означення нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню граматичному, д л я означення тієї групи найкращих в даний історичний м о м е н т с е р е д н а ц і ї л ю д е й, я к і н а й к р а щ і с е р е д н е ї т о м у, щ о в л а с н е в о н и в д а н и й м о м е н т я в л я ю т ь с я о р г а н і з а т о р а м и, п р а в и т е л я м и і к е р м а н и ч а м и н а ц і ї (розбив В. Липинського — Авт.)»446. Зрештою, у термінологічному апараті В. Липинського це поняття нагадує сучасні дефініції еліти, зокрема набуває певного етичного і навіть психологіч——————— 441 Pyziur E. V.Lypyns’kyj’s Idea of Nation // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 302–304; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. — С. 228. 442 Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Т. 7. — С. 27. 443 Його ж. [Примітка] до статті С. Томашівського «Влада й культура» // ХУ (Відень). — 1922/1923. — Кн. 4, зб. 7/8. — С. 311. 444 Білас Л. Криза нашого образу історії. — С. 39. 445 Крупницький Б. Перша частина: Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IV. В’ячеслав Липинський // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... — C. 103. 446 Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії. — Т. 6, кн.1. — С. 131. РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 583 ного забарвлення. Та й сам автор у «Листах до братів-хліборобів» відзначив спорідненість цього терміну з поняттям «еліти», яке циркулювало у тогочасній західноєвропейській думці447. Певна річ, В. Липинський не був уповні задоволений тими смислами, які продукує термін «національна аристократія», позаяк шукав більш адекватний замінник, що точніше б відображав сутність «класократичної» концепції. Так, народилася нова дефініція — «провідна верства» («державотворча верства»)448. Іншим яскравим прикладом термінологічної мутації у текстах В. Липинського є поняття «класократія», запозичена зі статті М. Кочубея449. Український історик-марксист М. Яворський навіть розглядав візію В. Липинського як апологію «ідеї українського станового устрою в історичному процесі»450 і, водночас, обстоював думку, що «“клясократична” теорія Ліпінського, яка, до речі сказати, досить влучно засвоїла собі методи історичної діялектики, збудована за формальними категоріями марксистської діялектики»451. Втім, термін «класократія» застосовується В. Липинським не тільки для позначення одного зі способів організації національної аристократії, а й певного історичного циклу побутування нації. Тому первісний сенс цього поняття як засобу та маркера соціальної диференціації зазнає суцільної метаморфози. Натомість домінуючою стає функція типологічного розрізнення форм організації суспільства та державної влади, кінець-кінцем певного стану «національного організму». Неоромантичні контексти споглядаємо і в розмаїтих пошуках інтелектуальних впливів на творчість українського мислителя. Поміж них чільне місце посідає постать Ж. Сореля. Його думки автор «Листів до братів-хліборобів» неодноразово коментував на сторінках цієї праці452. Зокрема, В. Липинському імпонувала критика буржуазної демократії у студіях Ж. Сореля, хоч вона і здійснювалася з лівих позицій. Йому також були близькі ірраціональні підходи Ж. Сореля стосовно ролі волюнтаризму, міфотворчості та насилля як стимулюючих і організуючих чинників модерних соціально-політичних рухів. Можливо, що якраз за посередництвом творів Ж. Сореля В. Липинський ознайомився з теорією циркуляції еліт В. Парето. Тим паче, що Ж. Сорель не тільки зазнав впливів В. Парето, а й підтримував із цим соціологом досить близькі взаємини453. Німецький соціолог К. Мангайм не тільки розглядав візії В. Парето та Ж. Сореля (та долучав до них ще й А. Бергсона) у спільному інтелектуальному річищі, а й наголошував, що «центральним у їхньому вченні та ——————— Там само. — С. XLVIІ. Там само. — С. 350–351. 449 Кочубей М. Думки Гетьманця: І. Трудова Монархія як завершення радянської системи; ІІ. Про те як можна було-би вирішити земельне питання // ХУ (Відень). — 1920/1921. — Кн. 2, зб. 2/4. — С. 122–139. 450 Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов (28. ХІІ. 1928 — 4. I. 1929). — 2-е изд. — М., 1930. — Т. 1. — С. 428. 451 Його ж. Сучасні течії серед української історіографії // Його ж. На історичному фронті. Збірка статтів. — Б. м., 1929. — Т. 1. — С. 202. 452 Липинський В. Повн. зібр. творів... — Т. 6, кн. 1. — С. 34, 59, 61, 86, 106, 154, 161, 311 (примітки). 453 Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общая ред. и предисл. П. С. Гуревича. — М., 1993. — С. 481–482 (прим. 6). 447 448 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 584 практиці є апофеоз прямої, дії, віра у вчинок, що вирішує все, значимість ініціативи керівної еліти. Суть політики полягає в тому, щоб діяти, збагнувши веління моменту»454. Якщо взяти до уваги активну, динамічну спрямованість концептуалізації В. Липинського, зокрема ту «державотворчу роль», які він відводив «національній аристократії», то споглядаємо досить виразну спорідненість з ідеями цих західноєвропейських інтелектуалів. З інших мислителів, пов’язаних із неоромантичною хвилею кінця ХІХ — початку ХХ ст., варто назвати Г. Ле Бона. Схоже, що В. Липинського цікавили його ідеї про роль містичних імпульсів і почувань у психології революційних мас. Відзначимо, що уривок з однієї студії цього вченого був передрукований у «Хліборобській Україні»455. Варто згадати й про певні аналогії між поглядами В. Липинського та Х. Ортеги-і-Гассета (про «психічну привабливість» аристократії)456, М. Бердяєва (про містичну, ірраціональну і релігійну основу національного буття)457 тощо. Вирізняють і соціальний органіцизм, який побутує у поглядах Х. Ортега-іГассета, що нав’язує ще одну компаративну паралель між їхніми візіями458. Так чи інакше, неоромантичні контексти у творчості В. Липинського та низки тодішніх європейських інтелектуалів ще потребують новітнього переосмислення. Та навіть ця вибіркова констатація свідчить про представлення у його працях неоромантичної візії української історії, хоч і з суттєвим включенням інших інтелектуальних компонентів. Ця конструкція національної минувшини є незавершеною, що пов’язано з обмеженістю хронологічних і просторових меж історичних студій ученого, переважно добою України-Гетьманщини. Проте установчі концепти В. Липинського продукували спроби цілісного представлення історії України, що спостерігаємо у працях його послідовників. За свідченням сучасників, В. Липинський мав наміри підготувати синтетичний огляд історії України з «державницької точки зору»459. У листі до Д. Олянчина від 27 квітня 1925 р. В. Липинський зауважує: «давно вже маю намір написати державну історію (курсив Д. Олянчина. — Авт.) України; як Бог дасть мені життя та здоровля, то по закінченню своїх “Листів до братівхліборобів”, зараз візьмуся до писання цієї державної нашої Історії. Але це річ не легка. Перш за все доводиться перероблять всю дотеперішню “соціяльнокультурну” схему і шукати масу бракуючих і скрізь розкиданих матеріялів. Щиро тішуся, що Вас ці питання інтересують, що Ви, дасть Бог, будете це діло ——————— Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. — К., 2008. — С. 150–151. Ле Бон Г. Французька Революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. В. СкорописЙолтуховської // ХУ (Відень). — 1920/1921. — Кн.2, зб. 2/4. — С. 146–165. 456 Ортега-і-Гасет Х. Безхребетна Іспанія // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Пер. з іспанськ. В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко. — К., 1994. — С. 180–181 457 Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. — М., 1918. — С. 93–100. 458 Галушко К. Консерватор на тлі доби. — С. 162–163. 459 Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. — Т. 2. — С. 177. 454 455 РОЗДІЛ VI. НЕОРОМАНТИЧНА ХВИЛЯ 585 продовжувати, бо написання такої історії вже — в викінченій формі перевищує сили не тільки одної людини, але й одного покоління»460. За ініціативою О. Назарука, уряд ЗУНР протягом серпня 1920 — липня 1921 рр. навіть виплатив В. Липинському 72000 австрійських крон (177 доларів та 43 центи) для написання короткої історії України, що пізніше стало болючою точкою у взаєминах між двома діячами461. Та ці плани не були реалізовані, позаяк далися взнаки як напружена політична й організаційна діяльність, так і руйнація здоров’я В. Липинського. Відтак академічні зацікавлення українського інтелектуала остаточно поступилися нагальним потребам і вимогам політичної концептуалізації. Однак, навіть в урізаному вигляді конструкція української історії В. Липинського містить чимало неоромантичних елементів та сюжетів. Це — введення культу «жертвенних героїв» та «великої людини» (харизматична модель) з соціальною, ірраціональною та психологічною мотивацією їхньої діяльності. У повоєнних працях така героїзація історії поступово трансформується в ідею персональної репрезентації («персоніфікація») стихійних хотінь різних спільнот (нації, класи, стани, політичні партії), які змагаються на соціально-політичній сцені у різні епохи. Причому у творах автора репрезентована низка саморефлексій щодо ідей героїзму та жертовності в історії (приховане співвіднесення з постаттю С.-М. Кричевського, роздуми про призначення письменникатеоретика у «Листах до братів-хліборобів» та ін.). Іншою неоромантичною складовою візії В. Липинського є морально-етичні канони побутування персональних і колективних героїв, які виступають як мірила вартості минувшини. Вони щедро представлені у його романтичній / неоромантичній семантиці (жертовність, ідея, ідеал, мучеництво та ін.). Заразом ці етичні настанови є світоглядними орієнтирами (самобутнім кодексом честі), яких автор прагнув дотримуватися у повсякденному житті і значною мірою у політичній та дослідницькій діяльності. Вони, власне, і формують той морально-етичний ідеал науковості В. Липинського, котрий В. Кучабський влучно охрестив «ірраціональним або релігійним етосом»462. Окрім того, В. Липинський широко впроваджує символістську естетику, яка в його повоєнних студіях продукує контраверсійні смисли і виступає як своєрідний спосіб тотальної генералізації, соціокультурного маркування фактографічного матеріалу (степ / плуг, Схід / Захід, кочівник / хлібороб, Хам / Яфет і т. п.). Автор широко послуговується і неоромантичним інструментарієм (ідеї міфу та міфотворчості, волі і волюнтаризму, сили й насилля) як для відтворення, схематизації світу історії, так і для політичної актуалізації низки проблем. Згадаємо, приміром, ідею «переяславської легенди». Український мислитель застосовує романтичні / неоромантичні засоби (психологізація, ірраціоналізм, інтуїтивне проникнення) для термінологічної мутації низки понять — «традиція», «слово», «класократія», «аристократія» та ——————— 460 Олянчин Д. З моїх архівних дослідів в Німеччині від 1925 до 1938 р.: (Причинок до української історіографії) // Наук. записки УВУ: Іст.-філософ. ф-т. — Мюнхен, 1965/1966. — № 8. — C. 140–141 (додаток). 461 Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. — С. 23, 104. 462 Кучабський В. Значіння ідей В’ячеслава Липинського // HUS. — 1985. — Vol. 9, no. 3/4. — P. 444. 586 ІСТОРИК І СТИЛЬ. ЧАСТИНА 1 ін. Водночас концептуальні побудови В. Липинського спираються на змагання, взаємодоповнення кількох парадигматичних підходів, із перспективи яких побутування історичної людини розглядається у двох перехресних системах — природі та суспільстві. Звідси, імовірно, походить авторське тлумачення органіцизму («органічної сполуки»), врешті-решт — циклічне представлення історичного руху. У широкому сенсі таке синкретичне сполучення різних дослідницьких стратегій демонструє вільну циркуляцію різноманітних складових у стилі мислення В. Липинського: інтуїтивних (неоромантизм), аналітичних (позитивізм, соціологізація історії та ін.), прагматичних (політичні теорії) тощо. Таке своєрідне інтелектуальне поєднання пов’язане з особливістю типу В. Липинського як ученого. Не випадково ряд науковців наголошує на тому, що він не належав до «фахового цеху» істориків (С. Томашівський)463, а був приватним або «незалежним ученим» (Я. Пеленський)464 та «натхненим аматором» (І. Лисяк-Рудницький)465. Та й сам В. Липинський не вважав себе академічним дослідником. У листі до Д. Дорошенка від 10 серпня 1926 р. він рішуче заперечує супроти пропозиції одноосібно представляти «ученість» в УНІ-Б. Більше того, автор афористично декларує своє суспільне та громадське становище: «Я: хлібороб і жовнір»466. Вочевидь, роль приватного вченого позбавляла В. Липинського не тільки академічного досвіду, але й тягаря багатьох тодішніх стереотипів, традицій, настанов, що дозволяло йому вільно залучати різноманітні культурні, дослідницькі та соціальні практики. Л. Білас дещо категорично назвав В. Липинського «останнім нашим істориком на велику міру»467. Проте ця заувага досить точно відображає масштаб постаті В. Липинського та його інтелектуальних впливів в українській історичній і політичній думці ХХ ст. Насамкінець зауважимо, що інтелектуальний феномен В. Липинського примушує замислитися щодо глобальнішої теми — проблеми неоромантизму в українському історіописанні ХХ ст. ——————— 463 Томашівський С. Історія і політика. Кілька думок із приводу книжки В. Липинського «Україна на Переломі» // ХУ (Відень). — 1921. — Кн. 3, зб. 5/6. — С. 169. 464 Пеленський Я. Передмова: В’ячеслав Липинський... — С. ХІ. 465 Лисяк-Рудницький I. В’ячеслав Липинський... — С. 154, 156. 466 Липинський В. Повне зібрання творів... — Т. 1. — С. 625. 467 Білас Л. Криза нашого образу історії. — С. 40. я Я ьО і Ва Ч Ь Ь Ь — 80- К . ь в , ’ , . А а в . я ав Я а ав : . ь , , -02-40; e-mail: istdruk@ukr.net . , Ч Е - я , 22.04. . 47,7 . . . . / . . 43,67 . 09.2014 . ь , ERRATA Ч 1 В / 27 47 55 98 129 156 231 298 298 305 311 368 421 492 493 499 16 34 .280 3 .429 1 1 .892 .892 6 20 18 22 12 37 26 518 582 11 18 ь ь . 147–148. є є … - . Д. З є .К - : . 247–248. Д. … - . ь »469 (1580–1610 .)476 З є .К ь. , »469. (1580–1610 .)476. ,

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS

Log In

Related Papers

RELATED PAPERS

RELATED TOPICS