Глобальні наслідки «української кризи» Занепад Росії та евроазійська безпека на початку ХХІ століття АНДРЕАС УМЛАНД Н ,   — У розумінні багатьох західних журналістів, дипломатів і політиків «українська криза» може мати згубні наслідки для українців, кримських татар, антиімперіялістично налаштованих росіян та інших східноевропейців. Її також уважають за ганебну поразку ЕС і НАТО. А дехто припускає, що злощасна «криза» в Україні матиме лише дуже незначні наслідки за межами Східної Европи. У кращому випадку «українську кризу» розглядають як чергову територіяльну загальноевропейську проблему, яку важко вирішити. Однак є надія, що її можна — чи вже вдалося — «заморозити» у якомусь специфічно постсовєтському недодержавному стані, який нагадує ті, що вже існують у Молдові й на Південному Кавказі. За всієї своєї трагічности 8 Світлина Алекса Фокіна: h0pflickr.com/photos/fokinman/ Ф раза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі і цим завдасть довгострокової шкоди важливому гравцеві на міжнародній арені. «Українська криза» стоїть на заваді подальшій европейській інтеґрації Росії, а отже, постанню Великої чи Широкої Европи, а також створенню спільної зони торгівлі та безпеки від Лісабона до Владивостока. Популярна сьогодні ідея, що Москва зможе замінити своє партнерство із Заходом китайсько-російським союзом, є сумнівною. Зважаючи на зменшення економічної ваги Росії та зростання геоекономічної потужности Китаю, взаємно вигідне, тісне партнерство між Росією та Китаєм здається малоймовірним. Економічний спад і політична ізольованість Росії послаблюють її у відносинах не лише із Заходом, але й із Азією. Московський «поворот на Схід» має мало шансів на успіх. Москва, 2015 «українська криза», як і війни на території колишньої Юґославії, є, безумовно, неприємним, проте, зрештою, несуттєвим епізодом у загальному перебігу світової історії часів після холодної війни — такою є найпоширеніша, хоч і не завжди висловлена вголос думка. Утім, деякі наслідки анексії Криму, яку здійснила Росія, і прихованої інтервенції на Донбасі виходять далеко за межі Східної Европи. Вони створюють у Північній Евразії великі, тривалі та небезпечні глухі кути. Вони заторкують основи европейської чи навіть світової системи безпеки. І насамперед провокують внутрішні потрясіння в найбільшій країні світу, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН і посідає друге місце за кількістю ядерної зброї, — Росії — з усіма наслідками для світової політики. Деякі прямі й непрямі впливи, здавалося б, реґіональної «української кризи» сягнуть масштабів, які вимагатимуть перегляду базових координат світової політики ХХІ століття. Надреґіональні, а то й трансконтинентальні відлуння «української кризи» стосуються не тільки (якщо взагалі її стосуються) України, а також впливають на внутрішні справи Росії, зовнішню політику Кремля та їхні міжнародні наслідки. По-перше, вони торкаються міжнародних зусиль, спрямованих на боротьбу з розповсюдженням зброї масового знищення. По-друге, вони ставлять під сумнів стабільність нинішнього російського режиму і затьмарюють загальні перспективи Росії як постсовєтської багатона- ціональної держави. По-третє, вони погіршують прогнози паневропейського співробітництва та асоціяції на Північній півкулі нового століття. Росія не зможе компенсувати втрати, які постануть від чимраз більшого відчуження від Заходу, вагомими здобутками від альянсів з іншими потужними гравцями на кшталт Китаю. П :     — Першим і найзрозумілішим нині широким ефектом анексії Криму і прихованої інтервенції на Донбасі є саботування міжнародних зусиль, спрямованих на нерозповсюдження зброї масового знищення, що його здійснює Москва. Навіть за межами Східної Европи багатьом експертам зрозуміло, що це результат того, що Кремль знехтував Будапештський меморандум про ґарантії безпеки, наданий Києву в грудні 1994 року. Ця угода між Україною, з одного боку, і США, Великобританією та Росією — із другого, призвела до демонтажу вагомого українського арсеналу совєтської ядерної зброї. І хоча після розпаду СССР він був технічно непридатним для України, проте нараховував більше ядерних боєголовок, ніж їх мали у своєму розпорядженні Китай, Франція і Великобританія разом узяті. В обмін на відмову Києва від зброї масового знищення держави «Великої п’ятірки» постійні члени Ради Безпеки ООН (Франція і Китай одночасно зроби- Критика, число 5–6 (211–212) му утримуватися від іноземного економічного тиску на Україну і поважати її територіяльну цілісність. Натомість Кремль переступив це тим, що, окрім інших порушень міжнародного права, здійснив формальну анексію території сусідньої країни військовими засобами. Зміни державних кордонів за допомогою сили стали рідкісним явищем у світі Світлина Алекса Фокіна: h3pflickr.com/photos/fokinman/ ли подібні заяви) надали Україні ґарантії щодо її політичного суверенітету, економічної незалежности і територіяльної цілісности. У грудні 2009 року в спільній заяві щодо закінчення дії Договору СНО-1 Сполучені Штати і Російська Федерація офіційно підтвердили ґарантії безпеки, надані Україні 1994 року. Однак у 2013–2015 роках, коли Москва день за днем узялася дедалі більше втручатися у внутрішні справи України, майже всі ці запевнення — спершу поступово і частково, а згодом різко і повністю — втратили силу. Підписання Будапештського меморандуму, що його 1994 року вітали як важливий крок у встановленні безпечнішого світопорядку після закінчення холодної війни, сьогодні виявилося великою помилкою в постсовєтській західній дипломатії та міжнародній політиці. Осквернення з боку Росії всіх ґарантій п’яти статтей Меморандуму, крім однієї (яка стосується застосування ядерної зброї проти України), є тривожним сиґналом для сучасних і майбутніх державних лідерів. Урок, який політики в усьому світі можуть отримати з «української кризи», полягає в тому, що якщо сусідня держава ставить під сумнів свої кордони, вашій країні потрібна атомна бомба. І щойно ваша країна її здобула, ви, пам’ятаючи про Україну, більше ніколи не відмовитеся від неї. Дві інші постсовєтські країни, Білорусь і Казахстан, також мають великі меншини етнічних росіян і не є членами НАТО. У 1994–1996 роках вони також демонтували свої ядерні арсенали совєтських часів в обмін на ґарантії безпеки з боку Росії, США і Великобританії. Можливо, їхні лідери тепер стурбовані тим, яке насправді значення мають ці два окремі Будапештські меморандуми. Звісно, поки Білорусь і Казахстан залишаються в рамках керованого Москвою Евразійського Економічного Союзу, у який вони нещодавно вступили, вони можуть почуватися в безпеці. Принаймні сьогодні російська держава надто заклопотана переварюванням своїх нещодавно придбаних українських територій і поки що не має безпосереднього інтересу в тому, щоб перевести свою увагу на території офіційних союзників, як-от Мінська й Астани. Однак торік майже повна девальвація Будапештського меморандуму щодо України як одного зі стовпів глобальних зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї робить відхід Росії від норм міжнародного права знаковим навіть за межами Східної Европи в трьох значеннях: 1. Москва не лише відмовилася від ґарантій Будапештського меморанду- Критика, число 5–6 (211–212) Московське метро, 2015 після 1945 року. І багато кого здивувало, що Москва швидко, повністю й офіційно приєднала Крим до складу Російської Федерації, замість того, щоб тільки взяти півострів під свій протекторат, як це було раніше з Придністров’ям, Абхазією та Південною Осетією. Нахабне, повне і явно незаконне поглинання Росією Криму протягом лише трьох тижнів є одним із декількох аспектів, у яких цей випадок не зрівняється з тривалим відділенням Косова від Сербії — псевдопрецедентом, на який часто покликаються російські чиновники і західні апологети Путіна. 2. Незначний обсяг початкового пакета санкцій у відповідь на анексії Криму в березні — квітні 2014 року сиґналізував про те, що Захід знехтував мету, зміст і дух Будапештського меморандуму. Він показав несподівано скромне занепокоєння Заходу практичним виконанням світового режиму нерозповсюдження або принаймні його небажання адекватно покарати порушника цієї важливої угоди. Перший равнд санкцій із боку США та ЕС включав тимчасові візові заборони і за- морожування активів певних російських чиновників, вилучення Росії з «Великої вісімки», а також деякі інші переважно символічні дії. Нерішучість першої реакції Заходу за масштабами не відповідала тому, як Росія зневажила Будапештський меморандум і загальне міжнародне право, формально анексувавши Крим за допомогою військової сили. Перші санкції Заходу проти Росії у відповідь на кримські події були б адекватні 2013 року як реакція на дедалі більший економічний і політичний тиск Москви на Київ — а це було порушенням суверенітету України, що також забороняв Будапештський меморандум. Однак після поглинання причорноморського півострова, яке Росія здійснила в березні 2014 року, перший пакет санкцій Заходу дещо запізнився. Ба більше, стримана початкова реакція ЕС на першу територіяльну втрату України, можливо, заохотила кремлівський авантюризм у Східній Україні. Це непорозуміння скидалося на колишню мляву відповідь Заходу на те, як Кремль у 2002 і 2008 роках анулював свої зобов’язання про виведення російських військ із Придністров’я, Південної Осетії, Абхазії згідно з угодами, укладеними за посередництва ОБСЕ та ЕС. Хоча Росія підписала знамениті міжнародні договори про виведення своїх військ із Молдови та Грузії, вона просто цього не зробила. Захід вважав за краще не карати ці відступи. Анексія Криму де-юре стала рішенням, ухваленим на тлі нерішучих відповідей Заходу на незаконну і постійну дислокацію російських збройних сил у деяких районах Молдови та Грузії. Як повторення цієї схеми подальша поведінка Кремля в Україні розвивалася на тлі млявости і стриманости Заходу в питанні відокремлення Криму. Суто символічний характер першого равнду санкцій навесні 2014 року заохотив Москву продовжити наступ на територіяльну цілісність України. Не злякавшись перших скромних покарань Заходу, Кремль цілеспрямовано взявся за ескалацію наявного внутрішнього напруження в Україні, тим самим свідомо провокуючи начебто «громадянську війну» на Донбасі. Лише тоді, коли влітку 2014 року бої у Східній Україні почали ставати дедалі кривавішими, Захід узявся запроваджувати серйозніші санкції проти представників російських державних органів і компаній, зокрема галузеві обмеження на експорт, що більше відповідало меті й духові Будапештського меморандуму. Проте навіть тоді термін і ухвалення другого рівня санкцій ЕС, починаючи від кінця 9 печити величезних грошових переказів і матеріяльної підтримки для своїх довірених осіб, аґентів і військовиків не лише в Україні, але й у Грузії та Молдові. Хоч як парадоксально, але саме з цими трьома країнами ЕС 2014 року підписав найпроґресивніші зарубіжні договори за всю свою історію. Відомі угоди про асоціяцію містять положення про співпрацю з ЕС у питаннях безпеки й оборони з його асоційованими країнами. Продовжуючи у Світлина Алекса Фокіна: h/pflickr.com/photos/fokinman/ липня 2014 року, здавалося, так само були реакцією на дії «сепаратистів» (або просто російських солдатів), які випадково збили малайзійський пасажирський авіялайнер, що летів із Амстердама 17 липня 2014 року. Зокрема, саме жахливу смерть десятків громадян ЕС, які перебували на цьому рейсі, що сталася над сепаратистським Донбасом завдяки великій російській протиповітряній ракеті, безліч европейців сприйняли як неприпустиме втручання Кремля в повсякденне життя Заходу. Уперше від часів виникнення «української кризи» масова загибель людей і очевидна відповідальність Росії за це посіяла серед звичайних европейців страх перед чимраз зухвалішою поведінкою Москви. Саме цей психологічний чинник, а не численні українські жертви прихованої війни, яку Росія вела чужими руками на Донбасі ще до липня 2014 року, змінив настрої европейської громадськости. Шок від катастрофи MH17, а не турбота про захист міжнародного права або співчуття українській трагедії був тим вирішальним поштовхом, який змусив Брюсель нарешті дотриматися зобов’язань, що їх Великобританія і Франція ґарантували в обмін на демонтування українського ядерного арсеналу 1994 року. Однак західні санкції, запроваджені влітку 2014 року, а також їх пізніше поступове розширення вдарили поки що лише по окремих росіянах, список яких поволі довшає. Санкції обмежують експорт окремих західних фінансових послуг, а також технологічного обладнання в Росію. Однак вони, як і раніше, не зачіпають основного елементу відносин ЕС та Росії: величезних щоденних постачань російської енергії в Европу і, відповідно, чималих західних платежів за російську нафту, природний газ і кам’яне вугілля. Нехтуючи саму суть Будапештського меморандуму і власну політику партнерства в Східній Европі, ЕС продовжує масштабну торгівлю з контрольованими Кремлем російськими енергетичними компаніями, надійно і щільно напихає російську державну казну своїми «нафтоевро» (порівняно з нафтою, газ і вугілля відіграють меншу роль у фінансових справах Кремля, ніж іноді вважається). Зважаючи на велику частку нафтових експортних мит у держбюджеті Росії, країни ЕС, включно з Великобританією, яка є державою-підписантом Будапештського меморандуму, опосередковано співфінансують закордонні авантюри Москви. Без своїх прибуткових енергетичних угод із країнами ЕС та їхніх істотних прямих інвестицій Кремль не зміг би забез- 10 Блошиний ринок. Москва, 2015 великих обсягах імпортувати енергоносії із чимраз аґресивнішої Росії, ЕС нехтує суть своїх угод про асоціяцію з Молдовою, Грузією та Україною. 3. У той час як російські лідери підривали глобальні зусилля щодо нерозповсюдження ядерної зброї аґресивністю своїх дій, а західні лідери — повільністю своєї реакції, Китай поглибив загальну недугу демонстративною бездіяльністю. Коли в грудні 1994 року Москва, Вашинґтон, Лондон і Париж дали обіцянки підтримувати Київ в обмін на демонтаж українського ядерного арсеналу, Пекін (про це часто забувають) також був стороною угоди. Як країна, що офіційно володіє ядерною зброєю, і постійний член Ради Безпеки ООН Китай представив Україні документ під назвою «Заява Уряду КНР про надання Україні ґарантій безпеки від 4 грудня 1994». У цій заяві, доданій в архів Генеральної Асамблеї ООН, Китай проголосив, що цілком розуміє бажання України щодо ґарантій безпеки. <…> Китайський уряд постійно виступає проти практики здійснення політичного, економічного чи іншого тиску в міжнародних відносинах. Він дотримується позиції, що су- перечки і розбіжності слід вирішувати мирним шляхом через консультації на рівноправній основі. <…> Китай визнає і поважає незалежність, суверенітет і територіяльну цілісність України. Заява Китаю, зроблена в грудні 1994 року у відповідь на згоду України відмовитися від свого ядерного арсеналу, була слабша, ніж одночасно прийнятий Будапештський меморандум. Це також була не угода, підписана між Китаєм і Україною, а лише одностороння декларація КНР. Утім, Китай згадує в тексті ті самі питання, що їх охоплює Будапештський меморандум: суверенітет, цілісність, безпеку і захист України від тиску. Звісно, заява не передбачає жодних зобов’язань Китаю активно сприяти Україні. Проте з неї можна припустити, що китайський уряд мусив би знайти якийсь спосіб підтримати Київ, якби Україна стала жертвою порушення принципів, перелічених у заяві Пекіна. Однак Китай цього не зробив, коли 2013 року Україна справді зіткнулася з «практикою здійснення політичного [і] економічного <…> тиску» з боку Росії, як зазначено в Заяві Китаю 1994 року. Пекін також не відреаґував, коли 2014 року Москва постановила не вирішувати з Києвом свої «суперечки і розбіжності <…> мирним шляхом через консультації на рівноправній основі», а натомість силою порушила «незалежність, суверенітет і територіяльну цілісність України». У той час як Кремль чинив щодо України те, чого Китай 1994 року не схвалював, китайський уряд, якщо не враховувати декількох загальних заяв на підтримку міжнародного права, промовчав. Він не надав Україні жодної вагомої символічної ані дипломатичної чи політичної (не кажучи вже про економічну чи військову) підтримки. Китай не лише не приєднався до групи країн (серед них були й інші азійські держави), які з березня 2014 року запровадили різні санкції проти Росії. Ба гірше, як постійний член Ради Безпеки ООН Китай у березні 2014 року утримався, коли більшість, сто країн, засудила на Генеральній Асамблеї ООН анексію Криму, яку здійснила Росія. Це сталося попри те, що Китай двадцять років тому подав зацитовану заяву щодо України на Генеральну Асамблею ООН. А того ж місяця, у березні 2014 року, Китай підписав важливий газовий контракт із Ґазпромом, на який кремлівська пропаґанда часто покликається, відповідаючи внутрішнім Критика, число 5–6 (211–212) критикам, які скаржаться, що Путін штовхає країну до ізольованости. Демонстративно не підтримавши Україну — країну, яка двадцять років тому погодилася відмовитись від ядерного арсеналу, більшого, ніж у тодішнього і теперішнього Китаю, Пекін 2014 року доклався до підриву міжнародного режиму нерозповсюдження зброї не менше, ніж Захід. П : ,    Р — Росія вже ступила на шлях тривалого спаду. Нещодавній прогноз Світового Банку, який пророкує, що ВВП Росії цьогоріч скоротиться на понад 3%, може бути надто оптимістичним. Він не враховує можливих сукупних впливів зростання міжнародної напружености на російську економіку та її структурних дефектів, які проявляться, можливо, вже 2015 року. Безумовно, поступове загострення і непередбачуваність дедалі глибшого економічного краху Росії є результатом не лише «української кризи», але й інших чинників. Утім, військова інтервенція Росії в Україну та її наслідки в інших сферах закордонних і внутрішніх справ Росії відіграли роль каталізатора. Вони поглибили невирішені проблеми Росії, які існували раніше в різних галузях, зокрема у сферах державної адміністрації, реґіонального розвитку, промислової структури, імміґрації та еміґрації, демографії, технологічних інновацій, управління бізнесом, охорони здоров’я та вищої освіти. Твереза оцінка розмаїтих поточних економічних, політичних, дипломатичних і культурних проблем, невдач та провалів Москви, а також їхній спільний вплив викликає песимістичні прогнози на найближче майбутнє Росії. Невтомне блефування російського керівництва та його «інформаційних воїнів» не повинно відволікати від факту, що тривалу соціяльну кризу в Росії можна вважати іще дуже добрим сценарієм і що нинішня рецесія може перерости у депресію. Навіть найгірший сценарій — хаотичний розпад Російської Федерації у випадку внутрішньополітичної боротьби — є доволі реальним. Причини зловісних перспектив у соціяльно-економічних питаннях неважко виявити за димовою завісою кремлівської суєти. Насамперед протягом минулих п’ятнадцяти років за сприятливих глобальних економічних умов Росії не вдалося вилікувати власну специфічно постсовєтську версію «голандської хвороби». Імовірно, що вона не зможе зробити цього і в нинішніх складних обставинах і загрузне у своїй дисфункціональній економічній структурі на довгі роки. У період 1999– 2013 років експорт енергоносіїв приніс величезний прибуток і відносну соціяльно-політичну стабільність. Захід був готовий співпрацювати з російським керівництвом, компаніями та реґіонами, попри розбіжності щодо Чечні, Придні- Критика, число 5–6 (211–212) стров’я, Абхазії та Південної Осетії. А це відкрило Кремлю можливості для модернізації країни. 2008 року Берлін навіть заплющив очі на те, що Росія анулювала мирний договір із Грузією, укладений за посередництва ЕС, і розпочав офіційне модернізаційне партнерство з Москвою, яке стало своєрідним шаблоном для аналогічних російських угод із багатьма іншими країнами ЕС. Однак економіка Росії не зменшила, а радше підвищила свою відносну залежність від експорту сировини протягом минулих двох десятиліть. Корупція державного апарату не зникла, а навпаки, зросла за путінської позірної «диктатури закону». Якщо зважати на прогалину між російською риторикою і діями в міжнародних справах, то варто згадати й різницю між гучними обіцянками Кремля і фактичним виконанням у реформу- І   П   Історик Наталія Мірза-Авакянц (1888–1940?): життя і наукова спадщина: монографія — Полтава: ПУЕТ, 2014 Дослідження Ірини Петренко висвітлює біографію української науковиці Наталії Мірзи-Авакянц. Унаслідок арешту наприкінці 1930-х років і попри посмертну реабілітацію 1959 року дослідниця та ї наукова спадщина нині є мало знаними. У першому розділі авторка висвітлює історіографію та джерельну базу, розподіляючи літературу на три групи. Це праці вітчизняних та закордонних україністів 1920–1960 років, що містили схвальні відгуки на доробок дослідниці; написані за життя Мірзи-Авакянц критичні відгуки щодо ї методологічних підходів; сучасні дослідження, які подають відомості про життєвий шлях і науковий доробок історикині. Джерельну базу становлять матеріяли з архівів Києва (ЦДІАК, ЦДАВО, ІР НБУВ, ВР ІЛ), Полтави (ДАПО, музею історї ПНПУ ім. В. Г. Короленка), архівосховищ СБУ (ГДА СБУ, Архів УСБУ в Полтавській області), а також мемуари Дмитра Багалія, Наталі Полонської-Василенко, Юрія Юркевича, Григорія Костюка, Григорія Нудьги. Другий розділ оповідає про родину дослідниці, ї дитинство, участь у політичному русі й перші наукові студї. Петренко також наводить факти з історї родини матері дослідниці Олександри Ляшенко та ї батька, земського ванні неефективної бюрократії та односторонньої економіки. Цей фундаментальний дефект турбував уже в минулому, але мав лише обмежені політичні наслідки, поки світові ринкові ціни на енергоносії росли і були високими. Кремль мав удосталь грошей, щоб розподілити їх між своїми численними прислужниками, а також (меншою, але все-таки достатньою мірою) серед пенсіонерів, студентів та інших залежних громадян. Ця ситуація різко змінилася 2014 року внаслідок нової політики експорту ОПЕК. Ціна на нафту може ніколи не повернутися до попередніх вершин — із далекосяжними наслідками для російської економіки і політичної системи. Зниження напруги у відносинах між Іраном і Заходом, технологічні досягнення у видобутку, транспортуванні, розподілі й використанні викопного палива, а полтавського лікаря Юста Дворянського. Увагу приділено й родинам найближчих родичів — Левицьким і Дорошкевичам, більшість яких було пов’язано з українським політичним рухом. Третій розділ висвітлює життя і працю Мірзи-Авакянц в Полтаві у 1917–1924 роках. Петренко вважає, що приступна для Мірзи-Авакянц джерельна база зумовила ї зацікавленість історією Гетьманщини і жіноцтва в ранньомодерній Україні. Четвертий розділ охоплює харківський (1924–1934) та луганський (1934–1936) періоди, коли Мірза-Авакянц стала дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри української культури, вивчала селянські рухи другої половини ХІХ — початку ХХ століття, продовжувала студї ранньомодерної доби. Тоді ж було написано «Історію України у зв’язку з історією Західної Европи». Петренко приділяє увагу обставинам особистого життя Мірзи-Авакянц, яка від початку 1930-х років зазнавала цькувань і намагалася вписатися в більшовицьку освітню систему, залишаючись фаховою дослідницею. «Критику» колеґ, зокрема Багалія, до якої на початку 1930-х років вдавалася Мірза-Авакянц, Петренко виправдовує. Останній розділ охоплює 1935–1940 роки, коли Мірза-Авакянц на запрошення наркома освіти УСРР В’ячеслава Затонського повернулася до Києва, щоб продовжити кар’єру в Київському державному університеті. Петренко згадує про те, що історикиня не сприймала згортання українізацї, і ї 1938 року було заарештовано за сфабрикованим звинуваченням. Проходячи в одній справі з українськими науковцями Пилипом Клименком та В’ячеславом Камінським, Мірза-Авакянц у березні 1939 року, зламана тортурами, визнала себе винною і отримала вирок — 10 років виправно-трудових таборів. Спроби Мірзи-Авакянц протягом 1939–1940 років домогтися перегляду вироку не мали успіху, і ї подальша доля невідома. Владислав Яценко 11 12 Світлина Алекса Фокіна: h3pflickr.com/photos/fokinman/ також чимраз ширше використання невикопних джерел енергії і далі скорочуватиме частку на ринку і обмежить рентабельність російської інтенсивної торгівлі енергоносіями. Крім того, до глибоких структурних дефектів російської економіки сьогодні додалося стрімке зменшення експортних надходжень до енергетичних компаній і державного бюджету. Поряд із цим зрушенням у світі відбулося різке зниження довіри до розсудливости російського керівництва, правоздатности російського «Rechtsstaat» (верховенства права), перспектив російського ринку і потенціялу російської економіки. Зокрема, в Европейського Союзу — найважливішого торгового партнера та іноземного інвестора Росії — настрій погіршується з кожним місяцем. Безумовно, що недовіра до Росії зростала ще до 2014 року у зв’язку з дедалі очевиднішим путінським авторитаризмом, спадом російської економіки в період світової економічної кризи 2008–2010 років і все сумнівнішою поведінкою Кремля у закордонних питаннях. Тривала окупація Абхазії і Південної Осетії або умисна підтримка Асада в Сирії раніше були серед багатьох джерел розбіжностей із Заходом. Проте до «української кризи» проблемні питання у відносинах Росії та Заходу пом’якшував вплив проросійських політичних угруповань і ділових інтересів на Заході. Їх також частково перекривали очікувані позитивні перспективи подальшого поліпшення відносин Заходу і Росії, які нібито мали би постати із поступової модернізації цієї другої. Нині ж ані раніше впливові партнери, ані колись оптимістичні прогнози щодо Росії вже не відіграють великої ролі у формуванні західних думок і політики щодо Москви. З огляду на обурливі випади Кремля в бік України змінюються історичне значення і політична інтерпретація всього періоду Путінового правління, починаючи від 1999 року. Путінових послідовників у Німеччині, так званих «Putinversteher», нині у кращому випадку іґнорують, а в гіршому — висміюють, якщо не зневажають за їхнє явне перекручення недавньої історії Росії та її керівництва протягом минулих декількох років. Звісно, Росія, як і раніше, має вагомі симпатії в політично або економічно слабших країнах на кшталт Греції, Угорщини або Кіпру. Кремль також успішно фліртує з радикалами европейського правого і лівого крила. Однак нові прихильники Москви на Заході в очах основної европейської громадськости тільки підкреслюють, яким відчайдушним, непривабливим і цинічним є теперішнє російське керівництво. Це розчарування можна розглядати як природний процес. Сьогодні Захід реалістичніше уявляє природу російської політики за Путіна, ніж це було до 2013 року. Кремль, своєю чергою, може стверджувати, що «українська криза» показала, хто є другом, а хто ворогом російському народові. Проте за таким гаданим У відділку. Москва, 2015 реалізмом вимальовується тривожний парадокс, який полягає в тому, що основний торговий партнер, іноземний інвестор і колишній стратегічний союзник Росії — Европейський Союз — став її головним політичним критиком і геополітичним конкурентом у Східній Европі (тоді як США виявляє чимраз більше зацікавлення Тихоокеанським реґіоном). У той час як країни-члени ЕС теж потерпатимуть від економічних наслідків цього дивного протистояння, промисловість і суспільство в Росії постраждає значно більше, ніж у ЕС, у результаті чимраз глибшого розчарування і недовіри до Росії серед західних бізнесменів, політиків, дипломатів, журналістів та експертів. Тож нинішня напруженість між Росією і Заходом матиме наслідки, які не так легко подолати, навіть якщо найближчим часом матеріялізується найкращий сценарій нової розрядки. Російське керівництво обманює, коли проголошує, що не потребує Заходу, що нинішні санкції не мають серйозного впливу на Росію, що Кремль має інші варіянти, що Росія досить сильна, щоб вижити без співпраці із Заходом і так далі. Европейські клієнти, компанії, університети, науково-дослідні інститути, спільні проєкти у багатьох галузях відіграли істотну роль у відносно разючому відродженні Росії до 2008 року. У час, коли у світі погіршуються економічні умови для експортерів енергоносіїв, а Захід докорінно змінює своє ставлення до Росії, її економіка опиниться в непевному становищі. Російські елітні клани кинуться все відкритіше ділити дедалі менший пиріг. Отже, російське суспільство входить у стан постійної кризи і залишатиметься в ньому. Повний спектр міжнародних наслідків цієї дестабілізації важко передбачити. Вони несуть ризики насамперед для України та інших прозахідно налаштованих постсовєтських республік, але також вплинуть на країни за межами цього реґіону: від Центральної Азії та Західної Европи до Північної Америки. Не лише ЕС, але й усі сусіди, партнери і конкуренти Росії, включно з Китаєм, будуть змушені частіше рахуватися з Росією чи підпадуть під більший вплив її чимраз хаотичніших внутрішніх і зовнішніх справ, ніж досі. Принаймні в Північній Евразії охоплена кризою Росія іще чимало років стоятиме поперек горла очільникам багатьох країн, розташованих географічно близько від кордонів найбільшої держави в світі. П :      — Дехто може плекати ілюзії, що Захід здатний відвернути або принаймні пом’якшити безперервне падіння Росії, досить йому тільки захотіти. Хтось уважає, що ЕС і НАТО могли би наново хутко включити Росію у свою систему концентричних кіл інтеґрації, аби тільки була адекватна реакція Заходу на дружній сиґнал Кремля чи зміна керівництва в Москві. І хоча такі розрахунки дають певну надію, проте вони, імовірно, вже нереальні. Колесо історії повернулося. Його не так легко покрутити назад. Після анексії Криму і до часу, доки півострів залишатиметься частиною Росії, ми й далі житимемо в іншому світі. У цих нових умовах миттєве перезавантаження російсько-західних відносин залишатиметься складним, якщо взагалі можливим. Трохи більше ніж рік тому Росію можна було би розглядати як таку, що повільно, але неухильно інтеґрується із Заходом і, відповідно, поступово реалізовує ґорбачовське бачення «спільного европейського дому». За президентства Єльцина Росія вступила до Ради Европи і «Великої вісімки». НБСЕ перетворено в ОБСЕ. Росія підписала Основоположний акт про співпрацю з НАТО й уклала угоду про співпрацю з ЕС. За два терміни президентства Путіна і псевдопрезидентства Мєдвєдєва курс Кремля, безсумнівно, іс- Критика, число 5–6 (211–212) тотно змінився. Проте офіційну проевропейську лінію формально продовжували, і на короткий час вона стала напівофіційною доктриною президента Мєдвєдєва. За час правління Путіна, починаючи від 2000 року, Росія вступила до спільної Ради з НАТО. Москва визначила чотири Спільні простори співпраці з Европейським Союзом. Вона проголосила Стратегічне і модернізаційне партнерство з ЕС та його державами-членами і почала переговори про так звану Нову угоду. Російська Федерація нещодавно стала членом СОТ. Наступним кроком міг би стати вступ Росії до ОЕСР, а згодом підписання угоди про посилене співробітництво Росії—ЕС або навіть угоди про асоціяцію. Ця ще донедавна популярна історія, особливо в Німеччині, сьогодні закінчилася і, ймовірно, не зможе відновитися найближчим часом. 2014 року Росію було виключено з «Великої вісімки» і позбавлено права голосу в Парламентській Асамблеї Ради Европи. Переговори про вступ Росії до ОЕСР і Нову угоду призупинено. Стратегічне та модернізаційне партнерство з ЕС існує лише на папері. Основоположний акт і Рада Росія—НАТО мертві, і їх ніколи не можна буде відродити. Експансія Росії в Молдові, Грузії та Україні, а особливо формальна анексія Криму зруйнували основи Гельсинських угод 1975 року та Паризької хартії НБСЕ 1990 року. В минулі місяці Росія підривала репутацію ОБСЕ прихованим бойкотом Спеціяльної моніторинґової місії в Україні та вибірковою співпрацею в реалізації Мінських угод. Москва також порушила основну функцію Організації Об’єднаних Націй, використовуючи своє право вета в Раді Безпеки, щоб захищати власні територіяльні завоювання. Ба більше, це робиться коштом члена-засновника ООН (Українська Радянська Республіка у 1945–1991 роках мала, на відміну від Російської Федеративної Радянської Республіки, власне місце в ООН). Отож Росія не лише порушила численні двосторонні договори, особливо з Україною. Вона також знецінила важливі багатосторонні мережі й організації, у які була інтеґрована чи з якими співпрацювала протягом багатьох років, якщо не десятиліть. Хоча більшість із цих міжнародних інституційних зв’язків досі формально існують, проте малоймовірно, що вони найближчим часом знову стануть цілком функціональними з погляду залучення Росії. За найкращого сценарію конфлікт на Донбасі «заморозять», і так звані Луганська та Донецька «республіки» стануть більш-менш мирними російськими протекторатами, які скидатимуться на Придністров’я, Абхазію та Південну Осетію — із цим Захід міг би, мабуть, змиритися. Утім, питання про анексію Криму, як і раніше, залишиться відкритим і протягом десятиліть може бути джерелом розбрату. У той час як західні країни і міжнародні організації були готові миритися з територіяльними зазіханнями Росії щодо Молдови і Грузії, вони не мо- Критика, число 5–6 (211–212) жуть прийняти офіційного захоплення території за допомогою військової сили. Ідея про те, що все ще можливо побудувати спільну зону безпеки і торгівлі «від Владивостока до Лісабона» (не кажучи вже про Ванкувер), навіть якщо Крим залишається приєднаним до Росії, є ілюзією. Зважаючи на рішучу інкорпорацію державного управління, судових та освітніх установ, місцевої економіки і культурного життя Криму в соціяльно-політичну систему Росії, кримське питання, можливо, вже перейшло точку неповернення. Водночас витік інформації, журналістські розслідування, свідчення очевидців та наукові дослідження документують щораз очевиднішу аґресивність і неправомірність поведінки Росії щодо України, починаючи від лютого 2014 року або й раніше. Із поглибленням знань на Заході чи деінде про совєтське і досовєтське минуле Криму в світі краще збагнуть сумнівність історичних претензій Російської Федерації на далекий півострів. (Крим як такий ніколи не належав до теперішньої Російської держави, а лише від 1783 року був у володінні царської і пізніше совєтської імперій, частиною яких також була Україна. Це означає, що Москва, силою свого обґрунтування анексії Криму, мала П’  Б, Л   В Рефлексивна соціологія — Переклад з англійської Анастасї Рябчук Київ: Медуза, 2015 Діялог П’єра Бурдьє з учнем і колеґою Лоїком Ваканом ґрунтується на семінарі в Чиказькому університеті, влаштованому для ознайомлення американської авдиторї з теоретичними і методологічними принципами досліджень Бурдьє. Видання, побудоване як серія інтерв’ю, водночас є пропедевтикою до рефлексивної соціологї та ї самоаналізом. Окремі частини тексту присвячено обговоренню центральних понять, що їх пропонує соціолог, і часом пояснення концептів відрізняються від тих, які можна знайти в інших працях Бурдьє (розділи, присвячені логіці полів, інтересу, габітусу і раціональності). Знайдемо тут і міркування щодо спонук розпочати те чи те дослідження, ролі соціологї, ї дослідницьких орієнтирів. Окремим річищем діялогу є відповіді Бурдьє на закиди критиків. Вони дають змогу приглянутися до окремих ідей соціолога, від- би також право на більшу частину території материкової України та інших нових незалежних держав.) Окрім того, жахливе минуле, проукраїнські нахили і складна поточна ситуація корінного народу півострова — кримських татар — стають чимраз звичнішим і все важливішим питанням у міжнародних громадських дискусіях про «українську кризу». Це теж матиме непередбачувані дипломатичні й політичні наслідки і може ускладнити, скажімо, російсько-турецькі відносини. Турки етнічно близькі до кримських татар, а в Туреччині є кількісно велика і політично впливова кримськотатарська імміґрантська спільнота. Наочним прикладом є зацікавлення Туреччини Кримом і нещодавнє збільшення значення цієї країни для Кремля у зв’язку з новим проєктом газопроводу через Чорне море. Це показує, як «кримський вірус» у майбутньому заражатиме різні закордонні справи Росії. Крім того, існують розмаїті логістичні та інфраструктурні складнощі, а також високі витрати включення віддаленого півострова в російську економіку. Ці витрати означають, що «кримський вірус» може згодом почати послаблювати путінську систему зсередини. Крим є не лише тернистим, межувати їх від інших напрямів сучасної соціологї. По різних розділах книжки розсіяно й критику, яку Бурдьє дає окремим теоріям і концепціям. У тексті постають питання співвідношення соціологї та історї, літератури і філософї. Бурдьє переконаний, що розмежування соціологї та історї є катастрофою, адже вся соціологія має бути історичною, а історія — соціологічною. За словами Бурдьє, справжнім об’єктом соціяльних наук є не індивід чи групи, а відносини. Соціолог наголошує, що поняття габітусу, яке він запровадив, означає, що індивід, навіть у найособистісніших проявах, є соціяльним, колективним, повторюючи тезу, що соціяльні аґенти є продуктами історї, водночас вони визначаються ззовні лише тією мірою, якою визначають себе самі. В останньому розділі «Особисте — це соціяльне» соціолог відповідає на низку запитань про наполегливе ухиляння Бурдьє від розмови про особистість самого Бурдьє. Він зауважує, що завжди розглядав себе як об’єкт дослідження, але не з нарцисичних міркувань, а як представника соціяльної категорї. Разом із тим науковець стверджує: все, що він робив, постало водночас усупереч і завдяки тому, чого його вчили. Бурдьє робить низку щирих зізнань, зокрема про те, що соціологія стала для нього тим найкращим заняттям, необхідним для сприйняття світу як певною мірою прийнятного. Із цього погляду, за словами соціолога, всі його праці були успішними, адже, здійснюючи своєрідну самотерапію, вони створили знаряддя, які можуть бути корисними для інших. Юлія Ємець-Доброносова 13 але певною мірою і отруйним питанням для російських міжнародних відносин і внутрішнього життя. Ч -     К? — 30 березня 2015 року Голова Ради із зовнішньої та оборонної політики Росії (відповідник Ради з міжнародних відносин США) Фьодор Лук’янов зважився на незвичний крок, видавши, як він сам її називав, політичну «фентезі» про 2025 рік. У статті «Коли росіяни і китайці крокуватимуть разом» для німецької газети «Die Welt» Лук’янов малює картину тісного економічного, політичного та військового союзу між Москвою і Пекіном, який може постати протягом наступного десятиліття. Лук’янов зображує виникнення китайсько-російського союзу як вибір, нав’язаний Росії неповагою до неї Заходу, особливо небажанням Заходу визнати вирішальний внесок росіян у перемогу над Гітлером у Другій світовій війні. Не вдаючись у ці та інші суперечливі аксіоми «фентезі» Лук’янова ми можемо тільки поспівчувати мотивам, які спонукали автора здійснити цей незвичайний набіг на німецький медія-простір. Росія сьогодні справді опинилася в ситуації, коли союз із Китаєм, з погляду Кремля, може Л   Х        Дванадцять років біля науки. Есей — Київ: Смолоскип, 2014 Американський журналіст українського походження Лев Хмельковський від середини 1980-х років працював головним редактором обласного радіомовлення у Черкасах, 1996 року виїхав до США і від 1998 року був редактором газети «Свобода». В есеї описано 1970–1980 роки — час, коли він жив у СРСР. Хмельковський зазначає, що нотатки мають на меті змалювати стиль життя часу, який тоді називали розвиненим соціялізмом, а згодом — застійними роками. У центрі авторової уваги — будні Науково-дослідного інституту хімічної промисловости, а саме відділу, який опікувався поширенням інформацї про діяльність інституту і хімічної промисловости СРСР загалом. Хмельковський, який не був ані хіміком, ані науковцем, потрапив на роботу до наукової установи випадково. Його звільнили із журналістської бути єдиною можливістю Москви уникнути геополітичної ізольованости. Та чи це може стати для Кремля виходом із різних стратегічних глухих кутів, що їх описано вище? На поверхні це виглядає так, ніби Лук’янов та інші автори з подібними переконаннями (на кшталт директора московського Карнеґі — Дмітрія Трєніна) змальовують реалістичний альтернативний сценарій майбутнього для фундаментального міжнародного репозиціонування Росії. Створення такого альянсу полегшується вище окресленим фактом, що Китай не відчуває за собою зобов’язання дотримуватися своєї офіційної Заяви 1994 року щодо Києва, а надто тим, що Пекін мовчки підтримує в ООН політику Росії стосовно України. Китай і Росія вже працювали і працюють разом у багатьох важливих міжнародних організаціях. Ідеться насамперед про Шанхайську організацію співробітництва, російсько-індійсько-китайські консультації та групу БРІКС — три з найбільших у світі міжнародних об’єднань — і різні їхні відгалуження. Крім того, Лук’янов згадує у своїй «фентезі» широко обговорюваний китайський проєкт «Шовковий шлях». Деякі фундаментальні риси обох країн, як-от російські енергоресурси та енергетичні потреби Китаю, також сприяють такій співпраці. посади обласної газети у Черкасах і виключили з Компартї, проте «підозрілі» для влади зв’язки з ув’язненим Василем Захарченком і участь у поширенні самвидаву не привели Хмельковського за ґрати. Він став безробітним, який унаслідок низки випадковостей опинився в групі журналістів, що висвітлювали діяльність Науково-дослідного інституту в пресі, радіопрограмах і на телебаченні. В есеї немає власне опису наукової діяльности інституту. Хмельковський зосередився на житті і побуті тих часів, у тому числі на поїздках наукових працівників на збирання врожаю чи нічну зміну на консервному заводі, відрядженнях до профільного міністерства до Москви, наукових конференціях у віддалених куточках СРСР і маленьких життєвих драмах на тлі повсюдного дефіциту товарів. Саме побутописання є осереддям оповіді Хмельковського, а увага до деталей, виплітання з них основної лінї оповіді є головною прикметою есею. Описуючи несуттєві, на перший погляд, побутові сцени, Хмельковський не забуває зауважувати контекст. Його звільнення з посади змальовано на тлі «розборок» партійної верхівки і великої «чистки» 1970-х років. Іронічно описано й п’ятирічки СРСР та їх вплив на життя і побут громадян. А найприкметнішим є опис системи управління, переобтяженої розмаїтими установами і псевдонауковими закладами на тлі опису самої хімічної промисловости, яка знищувала екологію не одного міста СРСР і наслідки якої є відчутними в містах майже всіх областей України. Отже, чи є тісна «Антанта» або навіть «Велика Азія», як Трєнін називає проєкт альянсу між Китаєм і Росією, реалістичним варіянтом? Враховуючи різні дилеми та перешкоди, що судилися відносинам Росії і Заходу протягом багатьох майбутніх років, можна побажати Росії успіху в утвердженні нового стійкого партнерства з економічно потужним союзником, рівноцінним із ЕС. Китай уже перетворився або найближчим часом може перетворитися на справжню супердержаву, яка може або незабаром зможе мати достатній економічний потенціял, щоб заступити Захід як стратегічний, торговельний, інвестиційний та модернізаційний партнер для Росії. Тож наскільки можливою і стійкою є китайсько-російська Антанта, яку Лук’янов нафантазував, а Трєнін описав? Принаймні на майбутні відносини Москви із незахідними країнами, зокрема Китаєм, впливатимуть три «проблеми». По-перше, перешкодою для репозиціонування Росії у світі стане ослаблення її економіки і чимраз більша міжнародна ізольованість. По-друге, китайсько-російському альянсові вадить відсутність культурних зв’язків та ідейних засад. По-третє, поступове поглиблення китайсько-російських відносин зіткнеться з низкою специфічних викликів, як-от із дедалі більшою російською ксенофобією або щораз жорсткішим суперництвом двох країн у Центральній Азії. 1. Сучасні економічні, закордонні справи Росії та проблеми її міжнародного іміджу вплинуть не тільки на відносини із Заходом, але й на її позицію щодо Китаю та інших важливих гравців у всьому світі. Тривалий економічний спад і зниження загальної довіри до усних і письмових запевнень російського керівництва матимуть наслідки і поза межами співпраці Росії–ЕС. Через свою непередбачувану політичну поведінку, демонстративне порушення міжнародного права і рецесію, а також у світлі наявних західних санкцій Росія стає ризикованішим і менш надійним партнером не лише для західних партнерів, але й для решти. Ця тенденція може не тільки зберігатися далі, але й поглиблюватися протягом найближчих років, обмежуючи перспективи росту і зменшуючи світову вагу Росії. Звісно, порівняно з Китаєм, Росія була неефективним ринком іще до «української кризи», а тому деякі перелічені нижче перепони для сталого китайсько-російського союзу постали раніше. Однак унаслідок «української кризи» позиція Москви щодо Пекіна не лише поступово змінилася, порівняно з тим, як це було кілька років тому. Її відносну могутність сьогодні ще й пригнічує сукупний ефект, по-перше, неминуче стрімкого піднесення Китаю в світі і, по-друге, водночас дедалі відчутніший спад Росії. Коли Росія в другій половині 1990-х років започаткувала з Китаєм і республіками Центральної Азії формат Шанхайської співпраці, обсяг китайської еко- Юлія Ємець-Доброносова 14 Критика, число 5–6 (211–212) номіки лише за декілька років до цього наздогнав російську. Можливо, у 1990-х роках Росія у співпраці з Китаєм компенсувала свою нижчу економічну вагу потужнішим військовим потенціялом. Звичайно, відтоді російська економіка теж переважно зростала. Ба більше, у певні моменти цей процес відбувався аж так виразно, що багато хто в світі помилково почав сприймати Росію як динамічний «ринок, що розвивається». Хоч якими були ці класифікації, проте китайська економіка в той самий період зростала послідовніше, у різноманітніших напрямах і значно швидше. Як наслідок, прогалина між соціяльно-економічним значенням і майбутніми перспективами двох супердержав в ориґінальному Шанхайському форматі почала стрімко збільшуватися ще до «української кризи». Схожа історія з міжнародними зв’язками Росії і з дедалі більшим російським ізоляціонізмом іще до втручання Кремля в Україні. Після медового місяця на початку 1990-х років і задовго до протистояння 2014 року у відносинах між Росією і Заходом з’явилося поступове відчуження. Проте нині воно виливається у загальну міжнародну ізольованість Росії, що також впливає на її відносини, скажімо, з Японією, Південною Кореєю, Саудівською Аравією та Ізраїлем. І хоча нинішні тенденції не зовсім нові, проте «співвідношення сил» між Китаєм та Росією 2015 року геть не таке, як 2013 року. Російська економіка тепер входить у затяжну рецесію, тоді як Китай далі впевнено зростає (хай навіть повільнішими темпами, ніж досі). Із кожним місяцем Росія чимраз більше відчужується від своїх колись ключових західних економічних та політичних партнерів. Натомість Китай формує нові міжнародні відносини з безліччю учасників у всьому світі. Ці розбіжні тенденції не лише спричиняють стрімке поглиблення розриву між ними, а й змінюють те, як світ сприймає порівняльне значення цих двох начебто супердержав Евразії. Із одночасним зростанням економічних проблем і міжнародної політичної ізольованости відносний занепад Росії відчуватиметься все гостріше. У найближчі декілька років вона, найімовірніше, стане молодшим партнером Китаю і другорядним гравцем у ШОС (особливо коли приєднається Індія). Ці тенденції також призведуть до зниження впливу Росії в групі БРІКС, де її присутність завжди була дивиною. Від часів створення БРІКС Росія вирізнялася серед її учасників як статична нафтодержава, що користалася зі зростання цін на енергоносії. Вона ніколи не була економікою, яка успішно розвивається, з динамічним промисловим сектором та/або проґресивною сферою послуг, якими тією чи іншою мірою є решта членів БРІКС. Сьогодні дивне становище Росії відносно і сучасних західних держав, і тих незахідних, які йдуть шляхом модернізації, стає щораз очевиднішим. Воно від- Критика, число 5–6 (211–212) кине Кремль на другий план не лише в Европі, але й у рамках ШОС та БРІКС — роль, до якої він не звик. «Фентезі» Лук’янова про китайсько-російський союз двох рівних держав здається ще фантастичнішим, ніж автор його уявляв. Китай, безсумнівно, скористається відчуженням Росії від Заходу й охоче заповнить окремі торговельні та інвестиційні прогалини, що з’явилися внаслідок занепаду російсько-західних економічних відносин. Але Пекін матиме дедалі менше підстав ставитися до Росії як до геополітично рівного і стратегічно вигідного союзника. 2. Захід загалом і ЕС як його частина є політичними сполуками соціяльно та економічно різних, але культурно й історично пов’язаних держав. Починаючи від 1975-го до самого кінця 2013 року Совєтський Союз, а згодом Російська Федерація повільно і невпевнено, але більш-менш поступово інтеґрувалися в Захід. Цей процес почався ще за Лєоніда Брєжнєва зі створенням НБСЕ/ОБСЕ в середині 1970-х років. Після розпаду Совєтського Союзу він виразився у вступі Москви до Ради Европи та «Великої вісімки», у створенні Ради Росія—НАТО, запуску різних програм парт- М  Р    Бухарест: пил і кров — Переклад з польської Андрія Бондаря Київ: Темпора, 2014 У художньому репортажі з Бухареста польська журналістка Малґожата Реймер змальовує життя румунської столиці від початку ХХ століття донині. Її увагу привертають архітектура, сексуальна політика та репресї в епоху Ніколае Чавшеску, забобони і жарти мешканців румунської столиці та інші теми. У кожному тексті Реймер показує двоїстість і суперечності характеру румунів і життя в Бухаресті, що, звісно, є доволі суб’єктивним поглядом. Авторка сплітає оповіді про власні поневіряння Бухарестом і факти історї Румунї, коментарі істориків та інтерв’ю з очевидцями. Рефреном розповіді про комуністичну Румунію є химерна споруда Народного дому, спорудженого на місці зруйнованих кварталів середмістя Бухареста. Репресї, в’язниці й поламані долі описано в розділі «Комунізм: золото і болото». Реймер уважає, що свідомість нерства ЕС і Росії, долученні російських університетів до Болонського процесу та участи в інших европейських структурах чи проєктах. Якби цей тривалий і суперечливий, але, як і раніше, істотний розвиток тривав, асоційована в ЕС і НАТО Росія рано чи пізно стала б невилучним складником західного клубу. Це відповідало б розташуванню російської культури у межах паневропейської. Поступова вестернізація Росії була би, певною мірою, східноевропейським повторенням колишньої затяжної інтеґрації колись також імперіялістичної Німеччини в західний світ. На відміну від західних інституцій на кшталт ЕС чи НАТО, групи БРІКС чи ШОС є виразно прагматичними не- або антизахідними альянсами. Вони мають вагоме геополітичне значення, однак їм бракує чітких ідейних засад, довгострокових планів чи власного об’ємного бачення. Китай & Co. з інтересом реаґуватимуть на нове замороження російсько-західних відносин у зв’язку з українською ситуацією. Пекін та інші незахідні країни, можливо, привітають активнішу участь Росії в рамках ШОС, БРІКС, РВК, у проєкті «Шовковий шлях», банках розвитку, якими керує Пе- румунів спотворено комуністичною епохою і донині країна не може оговтатися від травми революцї та вбивства Чавшеску. ХХ століття Румунія провела в пошуках власної ідентичности, що від тексту до тексту доводить авторка. Один із ключових наративів — притча про пастуха, який добровільно пішов на смерть, — є приводом до міркувань, якими є румуни: пасивними й покірними чи мудрими та розважливими. На противагу «Ягнятку» наведено історію про Клавдіу Круліца («Я помру, як камінь»), який загинув, голодуючи у в’язниці, переконаний, що його засудили незаконно. Румуни, наче «мамалига: їх можна кип’ятити, але вони не вибухнуть», — цитує Реймер поширений вислів, наголошуючи самоіронію румунів. В описах Бухареста переважають образи нетривкости, несформованости й хаосу. Місто, яке порівняно з магмою, розростається вшир. Попри променади, що їх збудували французькі архітектори, у місті легко натрапити на курей на балконах і свиней у садках, а гонитва за статусом «столиці світу» призвела лише до того, що Бухарест можна назвати хіба що «розхитаним Парижем». Авторці ледве вдається навести на останніх сторінках книжки десяток речей, що є гарними у Бухаресті, супроти сотень потворних і небезпечних рис міста — від вуличних псів до Народного дому. «Бухарест збирає гріхи цілої Румунї, щоб решта країни лишалася прекрасною», — підсумовує Реймер останній розділ «Сучасність: орієнт і облуда», залишаючи читачів із трохи мозаїчними враженнями від Бухареста і його мешканців. Світлана Ославська 15 Ж  Ш      Спогади вигнанця, фізика, громадянина світу — Переклад з французької Івана Рябчія Львів: Кальварія, 2014 Книжка відкриває серію видань Малої академї наук України, присвячену відомим науковцям. Окрім власне спогадів Жоржа Шарпака, значна частина тексту є коротким літописом фізики елементарних частинок, що його він створив спільно з колеґами. Фізик єврейсько-українського походження, який народився на Рівненщині, мешкав у Европі, був членом руху Опору, потрапив до концтабору під час Другої світової війни, став одним із засновників Европейського центру ядерних досліджень ЦЕРН, а 1992 року отримав Нобелівську премію. Шарпак належав до покоління активних захисників мирного атома й атомної енергетики та виступав проти ядерної зброї. Задум видання — поєднати під однією обкладинкою книжку про самого науковця та галузь знань, у якій він працював. Тому не всі тексти книжки належать Шарпакові. Перша частина видання є власне спогадами — лаконічними, суб’єктивними, із легким гумором щодо життя у ХХ столітті. Шарпак мав здатність не зациклюватися на окремих подіях, а описувати їхній плин і місця з’єднання. На окрему увагу заслуговує виклад позицї науковця щодо використання мирного атома. Авторами другої частини, в якій ідеться про розвиток фізики елементарних частинок, окрім Шарпака, є науковці Франсуа Ванучі та Ролан Омнес. Ця частина зацікавить тих, кого наука приваблює водночас як теорія і експериментування за допомогою найновіших пристроїв, що їх людина використовує для пізнання. Третя частина, авторства Шарпака за участи Ричарда Л. Ґарвіна, стосується громадських ініціятив, присвячених освіті й боротьбі за роззброєння. Тут описано появу ідеї та втілення проєкту поглибленого вивчення науки для школярів, що передбачала різні варіянти співпраці між вищою та середньою школою і науковцями. Видання дає змогу скласти уявлення, ким може бути науковець, окрім творця власне наукових ідей. Юлія Ємець-Доброносова 16 кін, тощо. Щоправда, Китай та інші країни матимуть дедалі менше підстав, щоб ставитися до економічно слабкої і політично ізольованої Росії з тією повагою та увагою, яких Москва від них очікуватиме. Натомість вони можуть скористатися тим, що Москва поступово втрачає альтернативні варіянти і зв’язки, як це було при підписанні китайсько-російської газової угоди навесні 2014 року, коли Росія, либонь, погодилася на низькі ціни. Враховуючи те, що групи ШОС і БРІКС не мають спільної ідентичности і послідовної ідеології, ці специфічні альянси не нададуть Росії прийнятного і тривалого геополітичного притулку або сталого альтернативного шляху розвитку. Вони не можуть запропонувати Москві щось відповідне до попереднього курсу та результатів, яких раніше очікували від поступової інтеґрації Росії в західні структури. Зважаючи на нинішні гострі і загальні структурні проблеми російської економіки, ще менш імовірним здається сценарій перетворення Росії на окремий геополітичний «евразійський» центр, як це показали численні суперечливі питання Евразійського економічного союзу, який виник 2015 року. Отож в останній сценарій, навіть у Росії, вірять хіба що марґінали і псевдоексперти на зразок горезвісного Алєксандра Дуґіна та інших російських імперських націоналістів. На відміну від Дуґіна, Лук’янов, Трєнін та інші помірковані діячі усвідомлюють структурні слабкості і брак достатньої геополітичної могутности Росії, і саме тому вони просувають ідею союзу Москви з Пекіном. Проте Лук’янов, експерт у німецьких питаннях, також змальовує нереалістичну картину, коли розмірковує про багатовимірне китайсько-російське партнерство, яке може нагадувати і замінити те, що його ЕС із Німеччиною на чолі намагався налагодити з Росією протягом минулих двадцяти років. Ідея, що Китай буде зацікавлений у формуванні такого тісного, глибокого і стійкого союзу з Росією, як це наполегливо намагався робити ЕС, це справді, за словами Лук’янова, лише «фентезі». Культурно-ідеологічний поштовх, що стояв за европейською інтеґрацією, міг би, попри економічні інтереси та міркування безпеки, ґарантувати постійну увагу Заходу до Росії — слабка вона чи ні. А що між Китаєм і Росією є дуже мало культурних зв’язків, то такої самої уваги годі сподіватися від Пекіна. Якщо чимало европейських інтелектуалів, політиків і навіть звичайних громадян виявляють емоційний інтерес або й симпатію до російської культури і традицій, то в Азії такі почуття до східнослов’янського світу менш поширені. У загальному сенсі, ідеї Дмітрія Трєніна про «Велику Азію», яка могла би замінити Росії «Велику Европу», бракує еквівалентности, а отже, вона служить суто для того, щоб відволікти. У той час як між різними азійськими державами відбувається інтенсивна економічна та політична співпраця, не існує жодного далекосяжного трансазійського проєкту для «Великої Азії», особливо такого, до якого Росія змогла би приєднатися замість «Великої Европи». 3. Окрім загальних економічних і культурних перешкод об’єднання Москви з Пекіном, існують додаткові специфічні, потенційно проблемні питання між двома країнами. Передусім, щоб бути прийнятним для російської еліти і простих людей, теперішнє дедалі тісніше російсько-китайське економічне співробітництво мусить бути досить вагомим, аби компенсувати збільшення інвестиційних і торговельних втрат із Заходом. До «української кризи» близько 75% прямих іноземних інвестицій в Росію і майже 50% російської зовнішньої торгівлі йшли з країнами ЕС. Тож Захід зробив вагомий внесок у перші економічні успіхи Росії — внесок, який, зокрема в Німеччині, вважали необхідним для модернізації Росії. Економічна співпраця Европи з Росією, безсумнівно, триватиме. Однак обсяг прямих іноземних інвестицій, торгівлі та інших узаємин із Заходом у 2014–2015 роках помітно скоротився і скорочуватиметься надалі. На думку Лук’янова та інших, інтенсивніші економічні відносини з Азією повинні компенсувати ці втрати в російсько-західній торгівлі. Можливо, це передбачення матеріялізується. Однак що трапиться, якщо зростання китайських та інших незахідних інвестицій і торгівлі з Росією не зможе повною мірою компенсувати втрати із Заходу і структурні дефекти російської економіки? Без відчутних позитивних впливів на економіку Росії і відновлення зростання рівня життя російська громадська думка може обернутися проти тісніших зв’язків Москви з Пекіном. Як наслідок, скептичні чи навіть опозиційні погляди російської громадськости на китайсько-російську співпрацю можуть цілком підірвати обґрунтованість повороту Москви на Схід. Збільшення китайської присутности в Росії багато хто привітає, якщо економіка Росії почне знову зростати. У такому випадку китайські інвестиції, азійське партнерство і російську інтеґрацію у Східний світ можна сприймати як частину успішного антизахідного переосмислення Росії. Але що станеться, якщо економіка Росії і далі йтиме на спад, азійські конґломерати поглинуть російські активи, підприємства і ринки, а чимраз більші китайські імміґраційні громади стануть звичним явищем міського та реґіонального життя Росії? Якщо цих змін не супроводжуватиме соціяльно-економічне відродження, то поворот Кремля на Схід може провалитися. Надто якщо китайсько-російські економічні відносини розвиватимуться у «напівколоніяльний» спосіб, тобто якщо китайські інвестиції в Сибіру і на Далекому Сході будуть значною мірою слугувати для забезпечення видобутку сировини і постачання її в Китай. У гіршому випад- Критика, число 5–6 (211–212) ку зацікавлення Пекіна в Росії може зводитися лише до того, щоб експлуатувати її природні ресурси задля подальшого стрімкого зростання Китаю без помітних вигод для Росії. Китайсько-російський союз, що призводить до відносно слабкої Росії — порівняно з Китаєм, — змусить багатьох росіян поставити під сумнів користь такої співпраці. У цьому випадку навіть така аґресивна дезінформаційна кампанія, яку Кремль нині веде проти України і Заходу, не буде здатна змінити думку, що Росії, врешті-решт, було краще під час свого колишнього партнерства з ЕС. А тісніший китайсько-російський союз і зростання китайської присутности в Росії буде важко нав’язати в часи, коли китайська міць далі зростає, а російська перебуває у стані застою чи навіть падає. Посилення зв’язків між Москвою і Пекіном у таких умовах може викликати занепокоєння, а не розуміння серед багатьох росіян. У ширшому сенсі культурна дистанція між Китаєм і Росією може в майбутньому стати проблемою, зважаючи на сучасні тенденції, що панують у російському суспільстві. Кремлівські медії та речники, особливо протягом минулих декількох років, активно займалися тим, що заохочували націоналістичні, етноцентристські, шовіністичні, імперські й аналогічні настрої серед російського населення. Для прикладу, російський книжковий ринок переповнено розлогими текстами, які пояснюють світову історію з погляду піднесення і падіння антагоністичних цивілізацій, культур і народів, чиї стереотипні риси представлено як майже біологічні якості. Шовіністично налаштовані кремлівські пропаґандисти, вдаючи із себе «журналістів», «професорів» та «експертів», представляють сучасні міжнародні відносини часто в дуалістичних, якщо не конспірологічних чи маніхейських термінах. Російські медії, науково-популярні видання та псевдоакадемічні конференції найчастіше зображують стосунки між державами та альянсами як більш чи менш недружні антагоністичні з нульовою сумою ігри, у яких один гравець стільки виграє, скільки другий програє. Звісно, кремлівським медіям водночас вдалося поліпшити імідж Китаю серед росіян, про що свідчить зростання симпатій до Пекіна в соціологічних опитуваннях. Однак ця позитивна тенденція виникла у період відносного економічного успіху і низької китайської присутности в повсякденному житті Росії. Якщо обидві ці умови одночасно змінити, загальне піднесення російського расизму може обернутися проти чимраз більшої кількости китайських бізнесменів, туристів, студентів, заробітчан, імміґрантів і не лише їх у Росії. Це припущення не робить компліменту російській нації, проте воно не надумане. Відраза багатьох простих (і не тільки простих) росіян до чеченців, таджиків, азербайджанців та інших меншин у російських містах ні для Критика, число 5–6 (211–212) кого не є таємницею. Уже проблематичне ставлення багатьох росіян до міґрантів неслов’янського, а особливо азійського походження не обіцяє у часи поглиблення соціяльно-економічних криз нічого доброго для міжетнічних стосунків з іншими неевропейцями, зокрема з китайцями. Зрештою, як це часто згадується в аналізах експертів, Росія та Китай зі зрозумілих географічних причин конкурують за вплив у Центральній Азії. З погляду економічної взаємодії дещо схожий арґумент можна висунути щодо Сибіру і російського Далекого Сходу. Проте поки що попередження про ризики цього суперництва виявилися невдалими пророцтвами. Усі три сторони — Росія, Китай і країни Центральної Азії — з усіх сил намагаються уникнути геополітичного конфлікту і успішно розряджають політичну та економічну напруженість. Утім, варто зазначити, що Китай у своїх енергетичних відносинах із Туркменістаном уже не раз перейшов дорогу московським інтересам і політиці в реґіоні. Досі Кремль виявляв дивовижну стриманість у своїх реакціях на дедалі більшу залученість Пекіна в Центральній Азії і китайську імміґрацію в Сибір та Далекий Схід. Склався своєрідний кондомініюм, який поки що забезпечував узаємоприйнятний modus vivendi. Хоча це обнадійлива тенденція, проте її політичний кошторис для Кремля може набути обсягів, із якими важко буде впоратися. Унаслідок дедалі більшої економічної нерівности перевага Китаю в Центральній Азії хутко ростиме навіть без нових амбітних планів Пекіна щодо реґіону. Коли Москва матиме менше ресурсів і арґументів для того, щоб зробити свій вплив відчутним у Центральній Азії, відвернення постсовєтських республік від Росії може стати несподіваним наслідком повороту Кремля на Схід. Якщо Китай застосує свою чимраз більшу відносну могутність у Центральній Азії аґресивніше, ніж це прийнятно для Кремля, Москва і Пекін, можливо, швидко поб’ють глеки на своєму спільному прикордонні — зі страшними наслідками для закордонних справ Росії загалом. Окрім того, є й інші можливі суперечності між російськими і китайськими інтересами в Азії, зокрема щодо Індії, В’єтнаму та Північної Кореї. За найгіршого сценарію незгода з інтенсивною китайською присутністю в Сибіру і на Далекому Сході може перетворити найдовший у світі кордон радше на лінію конфлікту, ніж на зону економічних можливостей. В — «Українська криза» є більш ніж східноевропейським конфліктом. Вона підриває европейську систему безпеки і, певною мірою, всієї міжнародної організаційної системи. Найбільші ризики, які вона несе із собою, стосуються майбутньої долі Росії як важливого гравця в Пів- Н   Т «Разом — сила!»: Риторика українського спротиву Соціолінгвістичні есеї — Київ: Кліо, 2015 Мова як чинник і вияв революції є провідною ідеєю видання. Досі не вичерпалися дискусї лінґвістів щодо новотворів 2013–2014 років, наприклад, про доцільність великої літери в назві «Антимайдан». Але цінність книжки полягає не лише в неуникному утвердженні певних правописних норм. Лексикон Евромайдану у версї авторки вирізняється багатомовністю і поділом на соціяльні та стильові реґістри (колорит «азірівки», суржику, сленґу, «таємної мови» для запобігання прослуховуванням). Спираючись на лінґвістичний інструментарій, дослідниця вдається і до міждисциплінарних тлумачень із залученням фактажу історї, культурологї, психологї. У центрі уваги Трач перебуває понад вісімсот гасел, що їх розглянуто в межах українського політичного дискурсу. Його проаналізовано з огляду на риторику протестів у Росї, Сирї, Туреччині. Авторка означує систему революційних гасел та образів публічних діячів (від «Азірова-бімбардіра» до «Хутіна» і «Ялинковича») у мовній картині світу. Есеї базуються на описовому, структуралістському і почасти деконструктивістському опрацюванні матеріялу — текстів скандування, постфольклорних і авторських пісень, плакатів, ґрафіті, записів у соцмережах. Лозунґи класифіковано за граматичним критерієм на твердження («Люстрація!»), запитання («Кормишь панду?») та заклики («Вставай і дій!»). Наскрізною проблемою есеїв є фіксування ідентичности й цінностей суспільства в динамічному становленні революційних висловів. Слід зауважити авторці, що лозунґ «Не бути скотом» є посиланням не лише на пісню гурту «Ляпіс Трубєцкой», а й на вірш Янки Купали «Хто такий ти?». Що ж до післяреволюційних діячів, доречним здається розширення матеріялу дослідження — до уваги дослідниці потрапили лише гасла про екс-генпрокурора Ярему. В’ячеслав Левицький 17 нічній Евразії та світовій політиці. Якщо найбільша у світі країна ставатиме дедалі ізольованішою, це більше, ніж просто трагедія для російського народу. Вилучення Москви із міжнародних фінансових потоків, торгових шляхів, інтелектуального обміну та політичної інтеґрації матиме відчутні наслідки далеко за межами Східної Европи. Зважаючи на ймовірну тривалість кризи російсько-західних відносин, на Москву чекають важкі часи. З огляду на її економічні негаразди і чимраз більшу непопулярність на Заході, Росії можна побажати успіхів у розвитку альтернативних іноземних партнерств. Росія повинна знайти спосіб, щоб запобігти подальшій політичній ізольованості й забезпечити реальні прямі ін- Т С   Невловні категорії Нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасних Україні, Польщі та Росії Київ: Ніка-Центр, 2015 Статті й есеї 2010–2014 років польського українознавця Томаша Стриєка об’єднано темами розуміння категорій нацї та пам’яті в гуманітарних науках і використання їх у публічному житті держав Центрально-Східної Европи, відносин між гуманітаристикою і державою та політики пам’яті. Гуманітарі Центрально-Східної Европи, як переконує автор, сьогодні змушені обстоювати місце своїх дисциплін в університетах. Стриєк зауважує, що після доби комунізму в Польщі, Росї, Україні та балтійських країнах відчувався сплеск розвитку гуманітарних наук як відповідь на потребу нової мови для опису суспільно-політичної дійсности, а також моральної та правничо-політичної оцінки спадщини тоталітарних режимів. Сьогодні гуманітаристика в цій частині Европи стоїть на порозі структурної реформи та зрушень на персональному рівні. Цей перехідний період вимагає шукати балансу між наукою і політикою, націоналізацією та інтернаціоналізацією. Із цих тез випливає загальний авторів намір: з’ясувати, як гуманітарі з України, Польщі та Росї запозичують і адаптують ідеї, методологї та концепцї, що походять із Заходу. У книжці йдеться про «невловимі» категорї гуманітаристики: «інтелектуал», «нація», «пам’ять», «перехідна справедливість». «Невлов- вестиції. Однак Пекін є проблематичним кандидатом для тісної і стабільної асоціяції з Москвою. Із викладених вище причин Китай може стати, особливо для Росії, занадто складним союзником. Ні з культурного, ні з економічного погляду Китай не може адекватно замінити Захід як основного партнера Росії. Натомість ризики, пов’язані із суперечливими інтересами та географічною близькістю двох великих країн, переважують можливості для тісного союзу. Залишається сподіватися, що московська політична й інтелектуальна еліта усвідомить різні згадані небезпеки і глухі кути, якими загрожує дедалі більша ізольованість Росії від Заходу, і сумнівність можливих вигод від її по- ність» першої категорї випливає з позицї інтелектуалів, що міститься між науковими мотивами та почуттям громадянської відповідальности. Нація і споріднені категорї «націоналізм», «національна держава» є «невловними» через розмаїття підходів до їх розуміння. Пам’ять привертає дедалі більше уваги гуманітарів, однак спроби запропонувати ї чітке означення є марними. Стриєк звертає увагу на те, що в Центральній та Східній Европі політику пам’яті тісно пов’язано з політикою ідентичности: перша повністю міститься в другій. Термін «перехідна справедливість» (transitional justice) характеризує прагнення суспільства дати собі раду зі спадком масових порушень прав людини в часи тоталітарних режимів. Засоби перехідної справедливости спрямовано на стабілізацію демократї, підвищення рівня довіри до держави та права, а також сприяння розвиткові громадянського суспільства. У першому розділі Стриєк аналізує дискусї українських істориків ХХ століття щодо цивілізаційної належности України, які відсилають до вже «класичної» формули «між Сходом і Заходом». Автор презентує панораму учасників дискусї на прикладі трьох поколінь: інтелектуалів міжвоєнного періоду, 1970–1980 років і сучасности. Проаналізовано суперечки на тлі доби між Липинським і Томашівським, Лисяком-Рудницьким та Пріцаком, Яковенко і Толочком. Покликаючись на типологію інтелектуалів Зиґмунта Баумана, Стриєк зауважує, що учасники цих дискусій презентували тип законодавця (Липинський, Томашівський, Лисяк-Рудницький, Пріцак) і лише на межі ХХ–ХХІ століть почали грати роль перекладача (Яковенко, Толочко). У текстах другої частини розглянуто концепцї нацї та націєтворчого процесу. У першому есеї автор звертає увагу на дискусї щодо категорї нацї серед польських істориків та соціологів (Антоніни Клосковської, Томаша Кізвальтера, Ярослава Чубатого, Ярослава Кіліяса, Міхала Лучевського, Кшиштофа Яскуловського). Їхні концепцї вписано в ширший контекст досліджень націй та націоналізму і співвіднесено з протилежними позиціями переніялістів-модерністів та примордіялістів-конструктивістів. Другий есей є критичною рецензією на праці Лукаша Адамського про погляди Михайла Грушевського на Польщу та поляків. Для вороту на Схід. Є надія, що зовнішньою політикою Москви врешті-решт керуватимуть довгострокові національні, а не тільки короткострокові приватні інтереси. Враховуючи масштаби міжнародних та внутрішніх проблем, із якими Росія зіткнеться у найближчі декілька років, залишається сподіватися на розсудливість Москви і меншу кількість «фентезі» від її інтелектуальних лідерів. Рано чи пізно російська еліта повинна тверезо переглянути події 2014 року, їхні наслідки для майбутнього держави і можливість пошуку альтернатив для інтеґрації Росії в Европу. Тільки за умови принципових змін у настроях Москви, Україна, Захід і Росія отримають шанс вибратися з нинішньої безвиході. змальованого в Адамського образу Грушевського автор використовує термін «націоналізація», що вказує на однобічну інтерпретацію поглядів українського історика. Темою третього есею є роль російського дослідника Алєксєя Міллєра як академічного історика, який запроваджує нові пізнавальні й інтерпретаційні перспективи дослідження історї Російської імперї в ХІХ столітті. Третю частину присвячено пам’яті й політиці щодо неї. У першому есеї розглянуто польські дослідження пам’яті сучасних українців. Це антропологічне дослідження Яцека Новака «Загублений світ? Їх називають лемками» (вивчення процесів відродження та конструювання етнічної ідентичности лемків у Польщі та русинів в Україні й Словаччині після 1989 року) та праця Анни Вилєґали «Переселення і пам’ять. Дослідження суспільної (не)пам’яті на прикладі української Галичини та польських “повернених земель”», де предметом аналізу є пам’ять у локальному вимірі. У другому есеї Стриєк зіставляє політики пам’яті на зламі ХХ–ХХІ століть в Україні та Іспанї. Автор міркує, чому засоби перехідної справедливости в Іспанї та Україні застосовувалися обмежено, і обґрунтовує, що іспанський досвід не дуже придатний для України. Наступний есей присвячено пам’яті про Голокост у сучасній Україні. Специфікою політики щодо Голокосту визначено перевагу громадського чинника над державним, а також фінансування громадських організацій, що його здійснюють закордонні та приватні жертводавці. В останньому есеї цієї частини Стриєк шукає відповіді на запитання, чи була ОУН за природою фашистською. Аналізуючи суперечки українських істориків і політологів, звертаючись до типологій політичних рухів та ідеологій ХХ століття і вивчаючи історію інтеґральних націоналізмів та фашизму в Европі, автор висновує, що на це питання можна дати ствердну відповідь. Проте вона має передбачити низку застережень щодо різних періодів історї ОУН, нагадування про історичні обставини, а також пояснення суперечности між правом нацї на самовизначення і прагненням створити державу на засадах національної уніфікацї та расової вищости. Завершує книжку інтелектуальна біографія Томаша Стриєка авторства наукового редактора видання Володимира Склокіна. Дмитро Шевчук 18 Критика, число 5–6 (211–212)